Читать онлайн “Дім на березі озера” «Мері Ловсон»

  • 01.02
  • 0
  • 0
фото

Страница 1

Дiм на березi озера
Мерi Ловсон


Бестселер
Нiщо не вiщувало бiди у родинi Моррiсонiв, що жила на пiвночi Онтарiо. Та автомобiльна аварiя залишила дiтей круглими сиротами. Як жити далi? Пошуки вiдповiдi на це питання будуть болiсними, а для декого смисли вiдкриються аж через двадцять рокiв…

Майстерно написаний, правдивий i життевий роман вiд канадськоi письменницi Мерi Ловсон – уперше в украiнському перекладi.





Мерi Ловсон

Дiм на березi озера



Ця книга е художнiм вимислом. Будь-якi посилання на iсторичнi подii, реальних людей i реальнi мiсця – ненавмиснi. Іншi персонажi i подii е вигадкою автора, i будь-якi збiги з реальними подiями, мiсцями або людьми, живими чи мертвими, е суто випадковими.





Шановний читачу!

Спасибi, що придбали цю книгу.

Нагадуемо, що вона е об’ектом Закону Украiни «Про авторське i сумiжнi право», порушення якого караеться за статтею 176 Кримiнального кодексу Украiни «Порушення авторського права i сумiжних прав» штрафом вiд ста до чотирьохсот неоподатковуваних мiнiмумiв доходiв громадян або виправними роботами на строк до двох рокiв, з конфiскацiею та знищенням всiх примiрникiв творiв, матерiальних носiiв комп’ютерних програм, баз даних, виконань, фонограм, програм мовлення та обладнання i матерiалiв, призначених для iх виготовлення i вiдтворення. Повторне порушення караеться штрафом вiд тисячi до двох тисяч неоподатковуваних мiнiмумiв доходiв громадян або виправними роботами на строк до двох рокiв, або позбавленням волi на той самий строк, з конфiскацiею та знищенням всiх примiрникiв, матерiальних носiiв комп’ютерних програм, баз даних, виконань, фонограм, програм мовлення, аудiо – i вiдеокасет, дискет, iнших носiiв iнформацii, обладнання та матерiалiв, призначених для iх виготовлення i вiдтворення. Кримiнальне переслiдування також вiдбуваеться згiдно з вiдповiдними законами краiн, де зафiксовано незаконне вiдтворення (поширення) творiв.

Книга мiстить криптографiчний захист, що дозволяе визначити, хто е джерелом незаконного розповсюдження (вiдтворення) творiв.

Щиро сподiваемося, що Ви з повагою поставитеся до iнтелектуальноi працi iнших i ще раз Вам вдячнi!


Елеонор,

Нiку й Натанiелю,

i, бiльше за всiх,

Рiчарду







Примiтка автора


«Дiм на березi озера» – це художнiй твiр. У Пiвнiчному Онтарiо багато озер, але жодне з них не е озером iз цього роману. Так само, як i всi персонажi, за двома винятками, е витворами моеi уяви. Перший виняток – це моя прабабуся, яка й справдi чiпляла до прядки пiдставку для книжки. Вона мала четверо дiтей, а не чотирнадцять, але жила на фермi на пiвостровi Гаспе i iй дiйсно бракувало часу на читання. Другий – моя сестра Елеонор. Те, якою вона була в дитинствi, стало для мене моделлю Бо. Я вдячна iй за дозвiл використати ii образ, а також за постiйну пiдтримку, поради та заохочення в написаннi цiеi книжки.

Менi хотiлося б подякувати братам, Джорджовi й Бiлловi, не лише за iхнiй гумор, вiру та заохочення упродовж багатьох рокiв, а ще й за поради щодо «природничоi iсторii» роману. Вони обидва знають Пiвнiч у тисячу разiв краще, нiж я коли-небудь знатиму, i iхня любов до неi стала частиною натхнення для цiеi книжки.

Є ще багато людей, яким я дуже вдячна:

– Амандi Мiлнер-Браун, Норi Адамс та Гiларi Кларк за iхнi знання та пiдтримку, за те, що вони були чеснi тодi, коли простiше й чемнiше було збрехати.

– Стiвену Смiту, поету i вчителю, за його заохочення та натхнення.

– Пеннi Беттс, яка багато рокiв тому допомогла менi почати i, здавалося, нiколи не сумнiвалася, що я дiйду до кiнця.

– Професорцi Деборi Маклiнн та професорцi Геленi Сiр iз зоологiчного вiддiлення Унiверситету Торонто за те, що дозволили менi глянути одним оком на свiт академiчних дослiджень. (Закладаюся, що все одно зобразила його неправильно, але це моя провина, а не iхня.)

– Фелiсiтi Рубiнштейн, Сарi Лутьен та Сюзаннi Гадмен, усiм Лутьенам та Рубiнштейнам за iхнiй професiоналiзм, тактовнiсть, енергiю та ентузiазм.

– Елiсон Семюель з «Чатто i Вiндус» у Лондонi, Сюзан Камiль iз «Даял пресс» у Нью-Йорку та Луiзi Деннiс iз «Кнопф Кенеда» у Торонто за iхню уважнiсть, чутливiсть та умiння, з якими вони вели цей роман через процес редагування.

Також менi хотiлося б вiдзначити книжку, «Тварини, якi живуть на поверхнi» Марджорi Гусрi («Рiчмонд паблiшiнг кампанi» ЛТД, Слау), що стала неоцiненним джерелом технiчноi iнформацii.

Нарештi, й передусiм, дякую моему чоловiковi, Рiчарду, та синам, Нiку й Натанiелю, за багато рокiв незмiнноi вiри, втiхи й пiдтримки.




Частина перша





Пролог


Моя прабабуся Моррiсон чiпляла до прядки пiдставку для книжки, щоб читати й прясти водночас, – принаймнi, так говорить легенда. Й ось одного суботнього вечора вона так захопилася читанням, що, пiдвiвши голову, виявила – вже о пiв на першу ночi, й вона пiвгодини пряла в недiлю, день вiдпочинку. Тодi це вважали за великий грiх.

Я переповiдаю цей епiзод з iсторii своеi родини не просто так. Нещодавно я д

Страница 2

йшла висновку, що прабабуся Моррiсон та ii пiдставка для книжки мають багато за що вiдповiсти. На той час, коли сталися подii, що зруйнували нашу сiм’ю i поклали край нашим мрiям, прабабцi не було серед живих уже не один десяток рокiв, але це не значить, що вона не впливала на iхнiй розвиток. Те, що сталося мiж мною i Меттом, не можна пояснити, не згадавши прабабусю Моррiсон. Буде справедливо перекласти частину провини на ii плечi.

У пору мого дитинства в кiмнатi батькiв висiв ii портрет. Малесенькою я, бувало, ставала навпроти нього i примушувала себе подивитися iй в очi. Вона була невеличка, зi стуленими губами, виструнчена, вбрана в чорну сукню з бiлим мереживним комiрцем (немилосердно праним, поза всяким сумнiвом, кожнiсiнького вечора, i прасованим щодня до свiтанку). На вигляд прабабуся була сувора, осудлива i зовсiм позбавлена почуття гумору. Такою вона цiлком могла й бути; ця жiнка народила чотирнадцятеро дiтей за тринадцять рокiв i мала п’ятсот акрiв неродючоi землi на пiвостровi Гаспе. Як вона знаходила час прясти, не кажучи вже про читати, для мене назавжди залишиться загадкою.

Із нас чотирьох – Люка, Метта, Бо й мене – лише Метт був хоч трохи на неi схожий. Похмурiстю вiн зовсiм на неi не скидався, але мав такi самi стуленi губи й спокiйнi сiрi очi. Коли я, бувало, вертiлася в церквi й ловила сердитий мамин погляд, то оглядалася перевiрити, чи Метт це помiтив. Вiн завжди помiчав i дивився розсерджено, а потiм, найостаннiшоi митi, коли я саме починала журитися, пiдморгував.

Метт був на десять рокiв старший за мене, високий, серйозний i розумний. Вiн мав велику пристрасть до ставкiв, що починалися за милю чи двi вiд залiзничних колiй. То були старi гравiйнi кар’ери, покинутi багато рокiв тому, пiсля збудування дороги, що самi собою наповнилися всiлякими дивовижними повзучими iстотами. Коли Метт тiльки почав брати мене на ставки, я була така мала, що мене доводилося нести на плечах, через лiси з розкiшними заростями отруйного плюща, вздовж колiй, повз запиленi вагони, вишикуванi для завантаження цукровими буряками, вниз по стрiмкiй пiщанiй дорiжцi до самих ставкiв. А там ми лежали на животах, доки сонце обпiкало нашi спини, i вдивлялися у темну воду, чекаючи видива, що з’явиться перед нами.

Немае бiльше спогаду про дитинство, що зберiгся б у моiй пам’ятi так чiтко: хлопець рокiв, мабуть, п’ятнадцяти чи шiстнадцяти, довгов’язий, зi свiтлою чуприною, поруч iз ним маленька дiвчинка, бiлява, ii волосся заплетене в коси й закинуте за спину, тонкi нiжки темно-брунатнi вiд засмаги. Вони обое лежать зовсiм нерухомо, поклавши пiдборiддя на складенi одна на одну долонi. Вiн показуе iй iстот. Чи, точнiше, вони самi показуються, вiдпливаючи вiд донних каменiв та тiней, а вiн iй про них розповiдае.

– Просто поворуши пальчиком, Кейт. Помахай ним у водi. Вона пiдпливе. Не зможе встояти…

Дiвчатко обережно ворушить пальчиком; кайманова черепашка обережно висковзае подивитися, що там.

– Бачиш? Коли ще юнi, вони дуже допитливi. Однак, вирiсши, вона стане пiдозрiливою i дратiвливою.

– Чому?

Стара кайманова черепаха, яку вони одного разу спiймали на березi, мала вигляд швидше сонний, анiж пiдозрiливий. У неi була зморшкувата, нiби гумова, голова, яку Кейт хотiла погладити. Метт простягнув гiлку завтовшки з його великий палець, i черепаха перекусила ii надвое.

– Панцирi стають затiснi для iхнiх тiл – таке стаеться з бiльшiстю черепах – тож багато шкiри залишаеться оголеною. Це iх нервуе.

Дiвчатко кивае, i кiнчики ii косичок пiдстрибують i вмочаються у воду, вiд чого по поверхнi ставка розходяться крихiтнi брижi. Вона з головою захоплена.

Сотнi годин – за роки ми точно провели там стiльки часу. Я стала впiзнавати пуголовкiв леопардовоi жаби, товстих сiрих пуголовкiв жаби-бика, малесеньких звивистих личинок ропух. Я впiзнавала черепах i сомiв, водомiрiв i тритонiв, жукiв-вертячок, що iстерично кружляли по поверхнi води. Минали сотнi годин, пори року змiнювали одна одну, i життя в ставках завмирало й оживало багато разiв, а я виросла завелика, щоб Метт носив мене на плечах, i натомiсть продиралася через лiс, ступаючи за ним слiдом. Я не усвiдомлювала цих змiн, звiсно, вони вiдбувалися так поступово, а дiти заледве вiдчувають плин часу. Завтра наставатиме завжди, а роки минають як мить.




Глава 1


Коли настав кiнець, вiн здавався зовсiм несподiваним, мов грiм серед ясного неба, i тiльки через багато рокiв я збагнула, що до нього вiв цiлий ланцюжок подiй. Деякi з них не мали до нас, Моррiсонiв, нiякого стосунку, i стосувались лише Пайзiв, якi жили на фермi за милю вiд нас i були нашими найближчими сусiдами. Пайзи належали до сiмей, яких називають «проблемними», завжди належали, завжди належатимуть, але саме того року iхнi негаразди, що ховалися за стiнами великого, старого, пофарбованого у сiрий фермерського будинку – невидимi для громади, – перетворилися на повний кошмар. Чого ми ще не знали, так це того, що кошмару Пайзiв судилося завадити мрii Моррiсонiв. Цього нiхто не мiг пе

Страница 3

едбачити.

Звiсно, шукаючи початок якоiсь подii, оглядатися можна безкiнечно. Його пошуки здатнi довести вас до Адама й далi. Але для нашоi сiм’i таким початком стала подiя з того лiта, така катастрофiчна, що могла б служити початком майже будь-чого. Вона сталася спекотноi й тихоi липневоi суботи, коли менi було сiм рокiв, i назавжди перервала наше звичне сiмейне життя; навiть тепер, майже двадцять рокiв по тому, менi непросто сприймати ii об’ективно.

Про неi можна сказати лише одну добру рiч: хоча б усе закiнчилось на високiй нотi, бо напередоднi – нашого останнього дня разом, родиною – батьки дiзналися, що Люк, мiй «iнший» брат – ще один, крiм Метта, склав вступнi iспити i був зарахований до педагогiчного коледжу. Люкiв успiх став дещо несподiваним, бо, м’яко кажучи, його схильним до наук не назвеш. Я пам’ятаю, що десь читала теорiю такого змiсту: кожен член сiм’i мае певну роль – «розумник», «красунчик» або ж «егоiст». Як один раз ненадовго зiграеш якусь роль, то вона приклеiться до тебе, i, хоч би що ти робив, усе одно люди бачитимуть у тобi виконавця своеi ролi, але на перших порах, за цiею теорiею, ще можна вибрати собi амплуа. Якщо це й справдi так, то в дитинствi Люк, певно, вирiшив, що хоче бути «неслухом». Не знаю, що вплинуло на його вибiр, але, можливо, вiн надто часто чув iсторiю про прабабусю та ii знамениту пiдставку для книжки. Напевно, ця iсторiя була нещастям Люкового життя. Або одним iз нещасть – iншим, певно, було мати такого брата, як Метт. Той так явно успадкував розум прабабцi, що Люковi можна було навiть не пробувати зайняти це мiсце. Отже, краще знайти щось, у чому вiн мав би природний хист – пiдвищувати тиск наших батькiв, наприклад, – i вдосконалювати, вдосконалювати це вмiння.

Але, якось, усупереч самому собi, вiн, у дев’ятнадцять рокiв, узяв i склав вступнi iспити. Нащадок трьох поколiнь, що жили цим прагненням, член родини Моррiсонiв мав здобути вищу освiту.

Вiн був перший не тiльки в нашiй родинi, а й, думаю, в усьому Кроу-Лейку, маленькiй фермерськiй громадi в Пiвнiчному Онтарiо, де всi ми четверо народилися й виросли. За тих часiв Кроу-Лейк був сполучений iз зовнiшнiм свiтом однiею курною дорогою i залiзничними колiями. Потяги зупинялися, лише якщо помахати водiевi, а дорога вела тiльки на пiвдень – чого б то люди iхали далi на пiвнiч? Окрiм десятка ферм, унiвермагу та декiлькох скромних будинкiв бiля озера, бiльше там нiчого не було, тiльки школа та церква. За час свого iснування, як я вже сказала, Кроу-Лейк не процвiтав науковцями, отож про Люкове досягнення наступноi недiлi могли б розповiдати першi шпальти церковного вiсника, якби цьому не перешкодила бiда в нашiй сiм’i.

Швидше за все, Люк отримав листа, що пiдтверджував його зарахування до педагогiчного коледжу, в п’ятницю вранцi, й розповiв мамi, яка зателефонувала батьковi в банк, де той працював, у Струан, за двадцять миль вiд дому. Уже це було нечувано: нiколи, нi за яких обставин дружина не потривожила б свого чоловiка на роботi, якщо той працював у конторi. Але вона йому зателефонувала, i вони двое, вочевидь, вирiшили оголосити нам новину того дня за вечерею.

Я вiдтворювала ту вечерю в пам’ятi багато разiв, не так через Люковi дивовижнi новини, як бо вона, як виявилось, була нашою останньою сiмейною вечерею. Я знаю, що пам’ять бавиться з нами, й подii та випадки, витворенi уявою, можуть здаватися такими ж реальними, як i тi, що справдi вiдбувалися, але я щиро вiрю, що пам’ятаю кожну деталь тiеi вечерi. Пригадуючи ii, найболючiше менi розумiти, яка стримана вона була. Стриманiсть слугувала за правило в нашому домi. Емоцii, навiть позитивнi, належалося надiйно тримати пiд контролем. Як учила одинадцята заповiдь, вирiзьблена на спецiальнiй скрижалi й дана саме тим, хто сповiдував пресвiтерiанство: не виказуй емоцiй своiх.

Отож, вечеря того дня була точнiсiнько така, як завжди: дещо церемонна, дещо нудна, з перiодичними витiвками вiд Бо. Збереглися декiлька фотографiй Бо тих часiв. Вона була мала, кругла й мала тонке, пушкове волосся, що прямо стирчало з ii голови, так, нiби ii вдарила блискавка. На фотографiях Бо спокiйна й мила, що тiльки доводить, як вони можуть обманювати.

Усi ми сидiли на звичних мiсцях, Люк та Метт, дев’ятнадцяти та сiмнадцяти рокiв, з одного боку столу, далi я, семирiчна, потiм пiвторарiчна Бо – з iншого. Пам’ятаю, як батько почав проказувати молитву, а його перервала Бо, що просила соку, i мама сказала: «Почекай хвилинку, Бо. Заплющ очi». Батько почав знову, Бо знову перервала, а мама попередила: «Якщо далi заважатимеш, вiдразу пiдеш спати». Пiсля чого Бо запхнула до рота великого пальця i почала його смоктати, ображено, з перiодичним клацанням, нiби бомба з годинниковим механiзмом вiдраховувала час.

– Господи, ми спробуемо ще раз, – промовив батько, – дякуемо Тобi за iжу, що ти дав нам сьогоднi, й особливо дякуемо за новини, якi ми нещодавно отримали. Допоможи нам завжди усвiдомлювати, якi ми благословеннi. Допоможи нам якнайповнiше скористатися з наших можливостей т

Страница 4

застосовувати своi скромнi таланти для служiння Тобi. Амiнь.

Ми з Люком i Меттом випрямилися. Мама передала Бо ii сiк.

– Якi новини? – запитав Метт. Вiн сидiв просто напроти мене. Якщо б я зiсковзнула зi стiльця i простягла ноги, то могла би торкнутися його колiна великим пальцем.

– Твiй брат, – батько кивнув на Люка, – вступив до педагогiчного коледжу. Зi школи сьогоднi прийшло пiдтвердження.

– Серйозно? – сказав Метт, дивлячись на Люка.

Я теж на нього дивилася. Я не певна, чи до цього по-справжньому дивилася на Люка – чи по-справжньому його бачила. З тоi чи тоi причини ми з ним нечасто перетиналися. Звiсно, рiзниця у вiцi мiж нами була навiть бiльша, нiж у нас iз Меттом, але навряд чи справа була в цьому. Ми просто мали небагато спiльного.

Але тепер я помiтила Люка поряд iз Меттом, там, де вiн сидiв, певно, останнi сiмнадцять рокiв. Деякi риси у них були дуже подiбнi – будь-хто легко впiзнав би в них братiв. На зрiст хлопцi були однаковi й обидва мали свiтлi чуприни, довгi моррiсонiвськi носи й сiрi очi. Найбiльше вони вiдрiзнялися статурою. Люк був мiцний, мав широкi плечi й важив, певно, на добрих тридцять фунтiв[1 - Фунт – одиниця ваги, 0, 453 кг. – Прим. пер.] бiльше за Метта. Рухався вiн повiльно й з вiдчутною силою, а Метт був жвавий i швидкий.

– Це не жарт! – знову вигукнув Метт, дещо переборщивши з потрясiнням. Люк скоса на нього глянув. Метт широко усмiхнувся, вже без здивування, i додав:

– Це ж чудово! Вiтаю!

Люк знизав плечима.

– Ти вивчишся на вчителя? – спитала я. Я не могла цього собi уявити. Вчителi були дуже поважнi люди. Люк був просто Люк.

– Ага, – вiдповiв вiн.

Люк сутулився, але цього разу батько на наказав йому випрямитися. Метт теж сутулився, але не так старанно, як Люк, вiн не скрючувався, тому, супроти Люка, завжди сидiв досить прямо.

– Йому дуже пощастило, – промовила мама. Намагаючись приховати свою непристойну гордiсть i радiсть, вона сказала це майже сердито. Вона подавала на стiл: свинину вiд Тедвортса, картоплю, моркву i квасолю з ферми Келвiна Пая, пюре з яблук, що виросли в старезному пошарпаному садку мiсiс Джейнi. – Не кожному дiстаеться така можливiсть. Не кожному, що не кажи. Ось, Бо, тримай свою вечерю. І будь чемна. Не бався з iжею.

– Коли ти iдеш? – запитав Метт. – І куди? В Торонто?

– Ага. В кiнцi вересня.

Бо набрала в долоню стручковоi квасолi й, мугикаючи, притисла ii до грудей.

– Це ж тобi, мабуть, потрiбен костюм, – звернулась мама до Люка. Вона глянула на батька. – Потрiбен йому костюм?

– Не знаю, – вiдповiв той.

– Ви маете купити йому костюм, – сказав Метт. – Йому дуже личитиме.

Люк тiльки пирхнув. Попри iхнi вiдмiнностi й те, що Люк завжди втрапляв у халепу, а Метт – нiколи, мiж ними рiдко виникало справжне тертя. Вони обидва належали до людей, яких називають товстошкiрими. А ще бiльшiсть часу, як на мене, жили в рiзних свiтах, так що зiштовхувалися нечасто. Разом з тим, коли-не-коли вони таки билися, i тодi всi емоцii, якi не мали б виходити на яв узагалi, виринали всi водночас, порушуючи одинадцяту заповiдь. З якихось причин самi бiйки, здавалось, не суперечили правилам – може, батьки вважали iх нормальною поведiнкою дорослих чоловiкiв, мотивуючи це тим, що якби Господь не хотiв, щоб вони билися, то не дав би iм кулакiв. Однак одного разу, в запалi, цiлячи Меттовi в голову й промахнувшись, Люк вгатив кулаком в одвiрок i вигукнув: «Чорт! Сучий ти син!» i йому тиждень заборонили заходити в iдальню й тому доводилося iсти на кухнi навстоячки.

Лише мене iхнi бiйки по-справжньому засмучували. Метт був швидший, але Люк – куди сильнiший, тож я страшенно боялася, що одного разу його потужний удар поцiлить i вб’е Метта. Я кричала iм припинити, i моi крики так дратували батькiв, що часто саме мене вiдправляли до кiмнати.

– Що йому знадобиться, – промовив батько, все ще зважуючи питання костюма, – так це валiза.

– Ох, – вихопилось у мами. Порцiйна ложка зупинилась над мискою картоплi. – Валiза, – додала вона. – Так.

Я бачила, як на мить ii обличчя завмерло. Я припинила крутити ножа i з тривогою на неi дивилася. Думаю, аж до того моменту вона не усвiдомлювала, що Люк поiде з дому.

Бо спiвала своiй квасольцi, нiжно колихаючи ii, притулену до плеча.

– Квасоля, соля, соля, – мугикала вона. – Соля, соля, солинка.

– Поклади ii, Бо, – неуважливо наказала мама, все ще тримаючи порцiйну ложку занесеною. – Їi треба iсти. Поклади, i я тобi ii порiжу[2 - Маеться на увазi довга зелена стручкова квасоля. – Прим. пер.].

Бо здавалась наляканою. Вона завищала i пристрасно притисла квасолю до грудей.

– Святi небеса! – вигукнула мама. – Припини. Я вiд тебе втомилась.

Хоч би там що вiдбилося на ii обличчi, але воно зникло, i мама була знову нормальна.

– Нам доведеться поiхати до мiста, – звернулася вона до батька. – У «Бей». Там продають валiзи. Можемо зробити це завтра.



Отож, у суботу вони разом поiхали в Струан. Справжньоi потреби iхати iм удвох не було. Кожен з них цiлком мiг вибрати ва

Страница 5

iзу самотужки. І потреби поспiшати й робити це саме в той день теж не було – до початку семестру ще залишалось понад шiсть тижнiв. Але, думаю, iм просто хотiлося поiхати. Хоч i дивно це казати про таких врiвноважених, практичних людей, але, можливо, iм нетерпеливилося. Все-таки це ж був iхнiй син. Один iз Моррiсонiв мав стати вчителем.

Вони не хотiли брати нас iз Бо з собою, i, звiсно, ми були занадто малi, щоб залишатися удвох, тож вони дочекалися Люка й Метта з ферми Келвiна Пая. Хлопцi працювали на фермi у вихiднi й на канiкулах. Сiм’я Паiв мала трьох дiтей, але двое з них були дiвчатка, а Лорi, хлопець, мав лише чотирнадцять рокiв i замало сили для важкоi роботи, тому мiстеровi Паю доводилося наймати помiчникiв.

Метт i Люк повернулися додому близько четвертоi. Батьки запитали Люка, чи хотiв би вiн поiхати i вибрати собi валiзу, але вiн сказав нi, що йому страшенно спекотно i треба поплавати.

Напевне, тiльки я помахала на прощання. Можливо, я це вигадала, намрiяла це пiзнiше, бо не могла жити з усвiдомленням, що навiть не попрощалася, але, думаю, цей спогад – справжнiй. Іншi трое не попрощалися, бо ж залишена Бо заходилася ревом, а Метт та Люк пригнiчено на неi витрiщалися й думали, кому доведеться з нею носитися аж до самого вечора.

Машина звернула на дорогу й зникла з очей. Бо сидiла на дорозi, всипанiй гравiем, i верещала.

– Що ж, я пiду поплаваю, – сказав Люк, голосно, щоб перекричати Бо. – Менi гаряче. Я працював цiлiсiнький проклятий день.

– І я, – вiдповiв Метт.

– І я, – сказала я.

Метт ткнув задок Бо великим пальцем ноги:

– А ти, Бо? Ти теж працювала цiлiсiнький проклятий день?

Бо ревла.

– Чому вона постiйно створюе такий збiса жахливий шум? – запитав Люк.

– Знае, як тобi це подобаеться, – вiдповiв Метт. Вiн нахилився, вiдiгнув iз кулачка Бо великий палець i встромив iй у рота. – Як щодо поплавати, Бо? Хочеш поплавати?

Вона кивнула, крекчучи з пальцем у ротi.

Скорiше за все, тодi вперше ми пiшли купатися усi разом, усi четверо. Вiд будинку до озера було менше двадцяти ярдiв[3 - Ярд – одиниця довжини, 0, 9144 м. – Прим. пер.], отож можна було ходити купатися коли схочеш, та, думаю, нам нiколи одночасно не хотiлося. Хай там як, мама завжди брала з собою Бо. Але ми передавали ii одне одному, як пляжний м’ячик, i було дуже весело. Це я пам’ятаю.

Я також пам’ятаю, що Саллi Маклiн прийшла невдовзi по тому, як ми вийшли з води. Мiстер та мiсiс Маклiн тримали один-единий магазин в Кроу-Лейку, а Саллi була iхня дочка. Попереднi декiлька тижнiв вона стала забiгати дуже часто, i кожного разу у неi був такий вигляд, нiби вона йшла кудись i iй випало на шляху туди проходити повз нас. Наш будинок стояв останнiй у Кроу-Лейку i досить-таки вiддалено, за ним простягалося три тисячi миль пустки, а потiм Пiвнiчний полюс.

Метт i Люк пускали камiнцi, але, коли з’явилася Саллi, Метт перестав, пiдiйшов до мене, сiв i став спостерiгати, як я закопувала Бо. Бо ще нiколи не закопували, тож вона була в захватi. Я викопала невелику ямку в теплому пiску i посадила ii туди, круглу й брунатну, голiсiньку як мати народила, i вона здивовано спостерiгала й широко всмiхалася, доки я нагрiбала навколо неi пiсок.

Саллi Маклiн сповiльнила крок, коли наблизилася до Люка, а тодi зупинилася за кiлька футiв i так i стояла, переминаючись з ноги на ногу, малюючи лiнii на пiску великим пальцем. Вони з Люком перемовлялися стишено, не дивлячись одне на одного. Я особливо не звертала уваги. Я закопала Бо по самi пiдпахви i тепер на купi пiску камiнцями викладала вiзерунок, а Бо брала iх i клала назад не туди, куди треба.

– Припини, Бо, – сказала я. – Я викладаю вiзерунок.

– Солька, – вiдповiла Бо.

– Нi, це не квасолька. Це камiнчики. Їх не iдять.

Вона запхнула камiнець до рота.

– Не треба! – вигукнула я. – Виплюнь!

– Дурепа, – сказав Метт. Вiн перехилився i стиснув щоки Бо так, що вона роззявила ротика, а тодi витягнув камiнця. Вона посмiялася з нього й запхнула собi до рота великого пальця, а потiм витягла його й роздивилась. Палець був заслинений i в пiску. – Солька, – промовила вона й запхнула пальця назад.

– Тепер у неi в ротi пiсок, – сказала я.

– Не страшно.

Вiн спостерiгав за Люком i Саллi. Люк i досi пускав камiнцi, але вже обережнiше, довго вибираючи найпласкiшi. Саллi продовжувала пiдiймати волосся й вiдкидати його за спину. Воно було довге, густе й вогненно-руде, i вiтерець з озера все пiдiймав маленькi пасемка й здував iй на обличчя. Я подумала, що вони двое досить-таки нуднi, але Метт спостерiгав за ними з тiею ж задуманою цiкавiстю, з якою вивчав ставкових мешканцiв.

Його цiкавiсть передалася й менi. Я запитала:

– Чому вона тут? Куди вона йде?

Хвилину вiн мовчав, а потiм вiдповiв:

– Ну, пiдозрюю, це мае якийсь стосунок до Люка.

– Що? Який стосунок до Люка?

Вiн подивився на мене й примружився.

– Я не знаю напевне. Хочеш почути мiй здогад?

– Так.

– Добре. Це тiльки здогад, але скрiзь, де з’являеться Люк, з’являеться й Саллi. Ото

Страница 6

, думаю, вона в нього закохана.

– Закохана в Люка?

– Важко повiрити, так? Але жiнки – дуже дивнi iстоти, Кейтi.

– А Люк закоханий у неi?

– Хтозна. Думаю, може бути.

За якийсь час Саллi пiшла, й Люк бродив берегом, глибоко занурюючись ступнями в пiсок, а Метт здiйняв на мене брови, попереджуючи, що буде мудрiше не говорити про Саллi Маклiн.

Ми викопали Бо з кургану, струсили з неi пiсок i вiднесли назад у будинок, щоб одягнути. Потiм я винесла купальник надвiр, щоб повiсити його на шворцi, так що саме я побачила полiцiйну машину, яка з’iжджала дорогою вниз.

У Кроу-Лейку нечасто побачиш полiцiйну машину, тож менi було цiкаво. Я збiгла до дороги подивитися, з неi вийшов полiсмен, а також, на мiй подив, отець Мiтчел i лiкар Крiстоферсон. Отець Мiтчел був наш священик, а його донька Джейнi – моя найкраща подруга. Лiкар Крiстоферсон жив у Струанi, але був наш лiкар – насправдi, единий лiкар на близько сотню миль. Вони обидва менi подобалися. Мiстер Крiстоферсон мав iрландського сетера на кличку Моллi, що вмiла зубами збирати чорницю i приходила разом iз ним до хворих. Я пiдстрибом пiдбiгла до них i сказала: «Мами з татом зараз немае вдома. Вони поiхали в магазин. Вони поiхали по валiзу для Люка, бо вiн стане вчителем».

Полiсмен стояв бiля своеi машини, уважно дивлячись на маленьку подряпину на бризкачi. Отець Мiтчел глянув на лiкаря Крiстоферсона, а потiм знову на мене й запитав:

– А Люк удома, Кетрiн? Або ж Метт?

– Обидва вдома, – вiдповiла я. – Перевдягаються. Ми ходили плавати.

– Нам би хотiлося з ними поговорити. Скажи iм, будь ласка, що ми приiхали.

– Добре, – сказала я. А потiм, пригадавши, як мене вчили: – Хочете зайти? Мама з татом повернуться десь о пiв на сьому. – І, майнула радiсна думка: – Я можу пригостити вас чаем.

– Дякую, – вiдповiв отець Мiтчел. – Ми зайдемо, але чай… нi, спасибi. Іншим разом.

Я провела iх у будинок i перепросила за шум, який створювала Бо: вона витягла всi горщики й каструлi з нижньоi шухляди кухонноi шафи й бамкала ними по кухоннiй пiдлозi. Вони сказали, що це не страшно, отож я залишила iх у iдальнi чекати, доки приведу Люка й Метта. Я привела iх обох, i вони зацiкавлено глянули на двох гостей (полiсмен залишився в машинi) i привiталися. А тодi я побачила, як змiнилося Меттове обличчя. Вiн дивився на отця Мiтчела, i раптом здивований i поштивий вираз зник. Вiн здавався зляканим.

Вiн сказав: «Що таке?».

Лiкар Крiстоферсон мовив: «Кейт, пiди, будь ласка, приглянь за Бо. Може, просто?.. Гм…».

Я вийшла з кухнi. Бо не робила нiякоi шкоди, але я взяла ii на руки й винесла надвiр. Вона ставала важкенька, та я все ще могла ii носити. Понесла ii назад на пляж. Почали лiтати комарi, але я все одно там сидiла, навiть коли Бо стала на мене злитися, бо я злякалася виразу Меттового обличчя i не хотiла знати, що його таким зробило.

Якийсь час по тому, щонайменше через пiвгодини, Метт i Люк спустилися на пляж. Я не пiдвела на них очей. Люк узяв Бо на руки, вiднiс до краю води i повiв ii вздовж берега. Метт сiв поруч зi мною, i коли Люк та Бо зайшли далеко вздовж берегових вигинiв, вiн розповiв менi, що нашi батьки загинули: iхню машину вдарив ущерть завантажений лiсовоз, чиi гальма не спрацювали, коли вiн iхав униз Гонiстерським пагорбом.



Я пам’ятаю, як боялася, що вiн заплаче. Його голос тремтiв, i вiн докладав значних зусиль, щоб тримати себе в руках, та я пам’ятаю, як мене паралiзував страх, як я не наважувалася подивитися на нього, заледве дихала. Так, нiби це було найгiрше, куди гiрше, нiж незбагненнi слова, що вiн менi говорив. Так, нiби Меттовi заплакати було абсолютно непомисленно.




Глава 2


Спогади. Загалом я до них не прихильна. Не те щоб серед моiх спогадiв не було приемних, але в цiлому я б волiла скласти iх у герметичну шафу й замкнути дверцята. І взагалi-то до певного моменту кiлька мiсяцiв тому менi вже не один рiк це доволi добре вдавалося. Зрештою, я мала жити своiм життям. У мене була робота й Денiел, i вони обое потребували багато часу й енергii. Правду кажучи, якийсь час з ними обома не все було гладко, але менi не спадало на думку пов’язати це з «минулим». Я справдi щиро вважала, аж до моменту кiлька мiсяцiв тому, що все залишила позаду. Думала, що в мене все гаразд.

А тодi, в лютому, я виявила листа вiд Метта, який чекав на мене, коли я повернулася додому з роботи одного п’ятничного вечора. Побачила напис i вiдразу – його самого: знаете, бувае, що почерк викликае в уявi людину. І також вiдразу менi заболiло по-старому, десь у грудях, болем важким, скимним, нiби тужiння. За всi цi роки вiн анiтрохи не ослабнув.

Я розiрвала конверта, пiдiймаючись сходами, затиснувши пiд рукою сумку, повну лабораторних звiтiв. Виявилося, що то не звичайний лист. То була листiвка вiд Саймона, Меттового сина, що запрошував мене на святкування його вiсiмнадцятилiття у кiнцi квiтня. До листiвки була прикрiплена записка, на якiй Метт нашкрябав: «Кейт, ти мусиш приiхати! Нiяких вiдмов!!!!». Загалом п’ять знакiв оклику.

Страница 7

А потiм тактовний P. S.: «Вiзьми з собою когось, якщо хочеш».

Була ще фотографiя. Саймона, але спочатку я подумала, що то Метт. Метт у вiсiмнадцять. Вони неймовiрно подiбнi. І, певна рiч, це викликало цiлу повiнь спогадiв про той жахливий рiк i його подii, що змiнювали одна одну так повiльно. А це, своею чергою, нагадало менi легенду про прабабусю Моррiсон i ii пiдставку для книжки. Бiдолашна старенька прабабуся. Їi фотографiя тепер висить у моiй спальнi. Я забрала ii з собою, коли поiхала з дому. Нiкому ii, здаеться, не бракуе.

Я опустила сумку на стiл у вiтальнi-iдальнi й сiла перечитати запрошення. Я поiду, звiсно. Саймон – дуже милий хлопець, та i – я ж його тiтка. Там будуть Люк i Бо – збереться вся родина, а я люблю збори родини. Я обов’язково поiду. Того вихiдного в Монреалi проходитиме конференцiя, яку я вже зiбралася вiдвiдати, але з доповiддю не виступатиму, тож можна скасувати. По п’ятницях у другiй половинi дня в мене немае занять, можна вирушити вiдразу по обiдi. Виiхати на чотирьохсоте шосе i прямувати на пiвнiч. Дорога завдовжки чотириста миль, i хоч тепер майже всюди вимощенi шляхи, iхати все одно довго. Лише останню годину чи близько того, коли з’iжджаеш з основноi дороги, прямуючи на захiд, асфальт зникае, обступае лiс i ти справдi вiдчуваеш, що повертаешся назад у часi.

Стосовно «взяти когось» – нi. Денiел був би дуже радий поiхати. Вiн сповнений цiкавостi до моеi сiм’i i буде просто щасливий поiхати, але його захопленiсть, та ще й ентузiазм – це для мене занадто. Нi, я не стану запрошувати Денiела.

Я глянула на фотографiю, бачачи Саймона, бачачи Метта, знаючи, як усе мине. Добре, справдi. Все буде добре. Саме святкування буде гамiрне й веселе, iжа – чудова, ми будемо багато смiятися i жартувати одне над одним. Ми з Люком, Меттом i Бо поговоримо про старi часи, але лише про деякi старi часи. Оминатимемо деякi речi, не називатимемо деякi iмена. Келвiна Пая, наприклад. Його iм’я не прозвучить. Або Лорi Пая, як на те пiшлося.

Я зроблю Саймоновi якийсь дуже дорогий подарунок, щоб показати i свою щиру любов до нього, i свою незмiнну вiдданiсть родинi.

У недiлю по обiдi, коли настане час iхати, Метт проведе мене до машини. Вiн скаже: «Якось так виходить, що в нас нiколи немае часу поговорити», а я вiдповiм: «І не кажи. Аж смiшно, правда?».

Я гляну на нього, а вiн дивитиметься на мене спокiйними сiрими очима прабабцi Моррiсон, i менi доведеться вiдвести погляд. І через якийсь час дорогою додому виявиться, що я плачу, i увесь наступний мiсяць намагатимусь розiбратися чому.


* * *

Усе знов i знов повертаеться до прабабусi.

Я легко можу уявити iх iз Меттом заглибленими в розмову. Прабабуся Моррiсон сидить дуже прямо на стiльцi з високою спинкою, а Метт – навпроти неi. Вiн уважно ii слухае, киваючи, коли погоджуеться, або ж чемно очiкуе можливостi заперечити, коли нi. Вiн поштивий, але не боiться ii, i вона це знае, i iй це подобаеться. Це видно в ii очах.

Дивно, правда? Вони-ж бо, звiсно, нiколи не зустрiчалися. Прабабуся дожила до глибокоi старостi, але все одно, до того моменту, коли Метт народився на свiт, ii вже давно не було серед живих. Вона нiколи не приiжджала до нас, нiколи не покидала берегiв Гаспе, та все ж, коли я була маленька, то вiдчувала, нiби вона якимось загадковим чином завжди була «з нами». Бачать небеса, ii вплив був дуже значний, так, наче вона десь поруч. А стосовно неi i Метта – думаю, я вiд самого початку вiдчула, що мiж ними був якийсь зв’язок, але який саме – сказати б не змогла.

Батько часто розповiдав про неi iсторii, куди частiше, нiж про свою матiр, i бiльшiсть iз них iлюстрували якийсь моральний принцип. На жаль, вiн не був аж такий талановитий оповiдач, i його оповiдки мали довшу мораль, нiж саму iсторiю. Була одна про протестантiв i католикiв, наприклад, про тертя мiж ними в однiй громадi, що призвело до бiйок мiж ворожими ватагами хлопцiв. Але сили були нерiвнi – протестанти переважали католикiв, отож прабабця постановила, що ii сини мають битися «на боцi противника», щоб зрiвняти шанси. Гра мае бути чесна – ось що ми мали взяти з цiеi казки. У нiй не було нi батальноi сцени, нi кровi й слави, тiльки повчання: грати по-чесному.

А ще фiгурувала знаменита прабабусина вiдданiсть освiтi. Вiд таких оповiдок у Люка склянiв погляд. Усi чотирнадцятеро ii дiтей закiнчили початкову школу, що було майже нечувано в тi часи. Домашня робота вважалась важливiшою за допомогу по господарству, дарма що кожен кусень хлiба треба було виростити своiми руками. Освiта була ii мрiею понад мрiями, пристрастю такою сильною, що скидалась на хворобу, i ця хвороба заразила не тiльки ii власних дiтей, а й поколiння ще не народжених Моррiсонiв.

Батько говорив про неi так, нiби вона була зразком досконалостi; неупереджена, добра й мудра як Соломон – такий опис менi було трохи складно спiввiднести з ii фотографiею. На фотографiях вона подiбна до звичайноi козир-жiнки. З одного погляду на неi зрозумiло, чому немае iсторiй про те, як ii дiти погано поводил

Страница 8

ся.

А де був ii чоловiк, наш прапрадiд, при цьому всьому? Десь у полi, певно. Хтось же мав там бути.

Але всi ми знали, що вона була жiнка видатна; цього не могло приховати навiть батькове невмiння гарно розповiдати. Пам’ятаю, як одного разу Метт запитав, якi ще книжки, окрiм, звiсно, Бiблii, вона ставила на ту свою пiдставку. Йому було цiкаво, чи читала вона романи: може, Чарлза Дiккенса або Джейн Остiн. Але батько вiдповiв – нi. Романи ii не цiкавили, навiть популярнi. Їй не хотiлося «втекти» вiд свiту, iй хотiлося його пiзнати. Вона мала книжки з геологii, про рослини, про Сонячну систему; була в неi одна, що називалася «Вiдблиски створення свiту», над якою, як батько пам’ятав, прабабуся цокала язиком i хитала головою – в нiй iшлося про геологiчне формування планети. Книжка була ще додарвiнiстська, але, як i його вчення, не повнiстю вiдповiдала Бiблii. Це символiзувало силу ii поваги до знань, казав наш батько, i хоч це ii й непокоiло, та вона не забороняла дiтям i внукам читати тiеi книжки.

Багато з описаного в книжках було, скорiше за все, поза ii розумiнням – вона жодного дня не ходила до школи, але все одно прабабуся iх читала i прагнула осягнути. Мене це вражало, навiть малою. Та й тепер менi це здаеться зворушливим. Той голод до знань, те поривання за такоi виснажливоi працi – все це видаеться менi гiдним захоплення й водночас сумним. Прабабуся була вiд природи схильна до науки, там i тодi, коли про таке й не чули.

Та вона досягла успiху у свiй спосiб. Я й не сумнiваюся, що наш батько був для неi як зiниця ока, бо саме в ньому вона нарештi побачила можливiсть здiйснення своеi мрii про освiченiсть ii сiм’i та iнтелектуальний труд. Вiн був наймолодший син ii наймолодшого сина. Брати виконували за нього роботу по господарству, щоб вiн мiг закiнчити старшу школу – найперший у родинi. Пiсля випускного (вiн мав найкращi оцiнки у класi з усiх предметiв; можу собi уявити прабабусю, що керуе урочистостями, ii суворе через притлумлену гордiсть обличчя), батьковi спакували наплiчника: чистi шкарпетки, носовичок, брусок мила й атестат про закiнчення старшоi школи, й вiдправили у свiт шукати долi.

Вiн прямував на захiд i пiвдень, подорожуючи вiд мiста до мiста, беручись до роботи там, де мiг ii знайти, не вiдхиляючись вiд широкоi блакитi рiчки Святого Лаврентiя. Дiставшись Торонто, тут вiн на якийсь час осiв, але не надовго. Можливо, мiсто його бентежило: всi цi люди, весь цей шум, хоча я пам’ятаю його людиною, яку нелегко збентежити. Вiрогiднiше, життя в мiстi йому здавалось порожнiм i позбавленим мети. Це краще пасуе моему враженню про нього.

Коли вiн знову вирушив у дорогу, то прямував на пiвнiч i трохи на захiд, подалi вiд так званоi цивiлiзацii, а коли йому виповнилося двадцять три, осiв у Кроу-Лейку – громадi, дуже подiбнiй до тих, що iх вiн залишив тисячi миль позаду.

Коли я доросла до того, щоб мiркувати про такi речi, менi здавалося, що батькова родина, певно, була розчарована, що вiн залишився жити в такому мiсцi, бо ж вони пожертвували так багато, щоб дати йому змогу знайти себе. Минув якийсь час, перш нiж я зрозумiла, що вони схвалили його вибiр. Вони знали, що, попри мiсце розташування, життя у цих громадах дуже вiдрiзнялося. Батько мав роботу в банку в Струанi, ходив на неi в костюмi, мав машину i побудував низький, прохолодний, затiнений деревами будинок бiля озера, далеко вiд пилу й мух, що супроводжували фермерськi подвiр’я. У вiтальнi свого будинку вiн мав шафу, повну книжок, i, хоч i не часто, та знаходив вiльний час, щоб iх читати. Якби вiн i залишився жити у фермерськiй громадi, то через те, що ii цiнностi були йому близькi. Головне – вiн мiг вибирати. Саме це вони для нього вибороли.

Банк надавав батьковi щорiчну двотижневу вiдпустку (перший такий випадок у родинi), тож через рiк пiсля того, як батько осiв у Кроу-Лейку, вiн повернувся на Гаспе й освiдчився дiвчинi, в яку був закоханий з дитинства. Вона мешкала на сусiднiй фермi й мала добре, пристойне шотландське походження, як i вiн сам. Певно, вона теж була охоча до пригод, бо погодилась i поiхала до Кроу-Лейку його дружиною. Збереглася одна iхня фотографiя, зроблена в день весiлля. Вони стоять при входi однiеi з маленьких церков на березi Гаспе; двое високих, сильних, ширококостих, свiтловолосих, серйозних людей, яких так само легко можна було сприйняти за брата i сестру, як i за чоловiка та дружину. Про iхню серйознiсть можна судити з усмiшок: чеснi, вiдвертi, але, переважно, серйознi. Вони не думають, що життя буде легким – жодного з них не вчили цього очiкувати – але вони знають, що здатнi з ним упоратися. Вони зроблять усе, вiд них залежне.

Батьки поiхали до Кроу-Лейку разом й облаштували там дiм, i в належний час народили чотирьох дiтей: двох хлопцiв, Люка й Метта, а потiм, пiсля десяти рокiв перерви i, вочевидь, багатьох обговорень, – двох дiвчат: мене (Кетрiн, яку називали Кейт) та Елiзабет, яку кликали Бо.

Чи любили вони нас? Звiсно. Чи казали про це? Звiсно, нi. Хоча, це не зовсiм так: мама якось ск

Страница 9

зала, що любить мене. Я щось зробила не так – то був перiод, коли я все робила не так, i вона на мене сердилася, i не розмовляла зi мною, здавалось, днями, але, певно, лише декiлька годин. І, нарештi, охоплена страхом, я ii запитала: «Матусю, а ти мене любиш?». І вона здивовано глянула на мене, а тодi просто вiдповiла: «Шалено». Я не знала, що значило «шалено», але все ж таки якось знала, тож мене це задовольнило. І досi задовольняе.

У якийсь момент, певно, на перших порах, батько забив гвiздка в стiну спальнi, яку дiлив з мамою, i повiсив портрет прабабцi Моррiсон, i ми всi росли, знаючи про ii мрii, пiд наглядом ii пильного погляду. Як на мене, це було не надто приемно. Я завжди мала певнiсть, що прабабуся засуджувала нас усiх, за одним винятком. Із виразу ii обличчя було зрозумiло, що вона вважала Люка ледачим, мене – мрiйницею, а Бо – такою впертою, що все свое життя завдаватиме тiльки клопоту. Менi здавалося, що погляд ii жорстоких старих очей хоч трохи м’якшав, тiльки коли в кiмнату заходив Метт. Тодi вираз ii обличчя мiнявся, i було видно, про що вона думае. Вона думала: оцей. Вiн – саме той, що треба.


* * *

Я мало пам’ятаю про те, що сталося вiдразу пiсля аварii. Бiльшiсть спогадiв здаються просто зображеннями, спiйманими моментами, як на фотографii. Вiтальня, наприклад, – пам’ятаю, який там панував розгардiяш. У першу нiч ми всi спали там – певно, Бо не могла заспокоiтися чи заснути, тож урештi Люк з Меттом перенесли ii лiжечко i три матраци у вiтальню.

Пам’ятаю, як лежу без сну, вдивляючись у темряву. Все намагаюся заснути, але сон не йде i час не минае. Я знала, що Люк i Метт теж не сплять, але чомусь боялася говорити до них, тож нiч видавалася вiчнiстю.

Іншi подii наче вiдбувалися знов i знов, але я, пригадуючи, не впевнена, чи не було це тiльки в моiй уявi. Я й досi згадую Люка, що стоiть на порозi, тримаючи Бо на однiй руцi, а iншою вiд когось бере велику закриту посудину з iжею. Я знаю, що таке було, але в моiх спогадах вiн так простояв майже увесь час першi декiлька днiв. Хоча могло бути й так: кожна дружина, кожна мати, кожна незамiжня тiтка в громадi, певно, стискала губи й починала куховарити, щойно почувши новини. Найпопулярнiший був картопляний салат. І варенi окости. Також наваристi тушкованi страви, при цьому занадто гарячi, щоб iх можна було вiдразу iсти. Кожного разу, переступаючи порiг, ми спотикалися через величезний кошик гороху або вiдро тушкованого ревеню.




Конец ознакомительного фрагмента.



notes



1


Фунт – одиниця ваги, 0, 453 кг. – Прим. пер.




2


Маеться на увазi довга зелена стручкова квасоля. – Прим. пер.




3


Ярд – одиниця довжини, 0, 9144 м. – Прим. пер.


Поделиться в соц. сетях: