Читать онлайн “По той бік мосту” «Мері Ловсон»

  • 01.02
  • 0
  • 0
фото

Страница 1

По той бiк мосту
Мерi Ловсон


Бестселер
Романи канадськоi письменницi Мерi Ловсон викликають справжнiй захват у читацькоi публiки та лiтературноi критики по всьому свiту. І це недивно – адже в них е все необхiдне для отримання насолоди вiд читання: захопливий сюжет, яскравi образи, вражаючi описи, особливий стиль й унiкальна авторська iнтонацiя. Улюблена тема авторки – доля канадськоi родини – розкрита в романi «По той бiк мосту» з надзвичайно тонким психологiзмом i щирим спiвчуттям. То, може, саме в цьому i полягае секрет успiху книжок Мерi Ловсон?

Уперше в украiнському перекладi.





Мерi Ловсон

По той бiк мосту



Ця книга е художнiм вимислом. Будь-якi посилання на iсторичнi подii, реальних людей i реальнi мiсця – ненавмиснi. Іншi персонажi i подii е вигадкою автора, i будь-якi збiги з реальними подiями, мiсцями або людьми, живими чи мертвими, е суто випадковими.



Шановний читачу!

Спасибi, що придбали цю книгу.

Нагадуемо, що вона е об’ектом Закону Украiни «Про авторське i сумiжнi право», порушення якого караеться за статтею 176 Кримiнального кодексу Украiни «Порушення авторського права i сумiжних прав» штрафом вiд ста до чотирьохсот неоподатковуваних мiнiмумiв доходiв громадян або виправними роботами на строк до двох рокiв, з конфiскацiею та знищенням всiх примiрникiв творiв, матерiальних носiiв комп’ютерних програм, баз даних, виконань, фонограм, програм мовлення та обладнання i матерiалiв, призначених для iх виготовлення i вiдтворення. Повторне порушення караеться штрафом вiд тисячi до двох тисяч неоподатковуваних мiнiмумiв доходiв громадян або виправними роботами на строк до двох рокiв, або позбавленням волi на той самий строк, з конфiскацiею та знищенням всiх примiрникiв, матерiальних носiiв комп’ютерних програм, баз даних, виконань, фонограм, програм мовлення, аудiо – i вiдеокасет, дискет, iнших носiiв iнформацii, обладнання та матерiалiв, призначених для iх виготовлення i вiдтворення. Кримiнальне переслiдування також вiдбуваеться згiдно з вiдповiдними законами краiн, де зафiксовано незаконне вiдтворення (поширення) творiв.

Книга мiстить криптографiчний захист, що дозволяе визначити, хто е джерелом незаконного розповсюдження (вiдтворення) творiв.

Щиро сподiваемося, що Ви з повагою поставитеся до iнтелектуальноi працi iнших i ще раз Вам вдячнi!


Джорджовi й Бiлловi, моiм братам, що люблять Пiвнiч







Пролог


Одного лiта, коли вони ще були дiтьми – коли Артур Данн мав тринадцять чи чотирнадцять рокiв, а його брат Джейк вiсiм чи дев’ять, – Джейк тижнями клянчив в Артура зiграти з ним у гру, яку називав «гра в нiж». Джейк тодi мав велику колекцiю ножiв, вiд маленького дорогого швейцарського кишенькового ножичка з десятками рiзних причандалiв до великого блискучого мисливського ножа з борозенкою для стiкання кровi з одного боку. Для гри найкраще пасував саме вiн, бо, на думку Джейка, його кидати було найзручнiше.

– Разочок, добре? – просив Джейк, босонiж танцюючи в пиляцi фермерського подвiр’я, перекидаючи ножа з руки в руку, мов жонглер, швидко вiдстрибуючи, якщо той падав гострим кiнцем униз. – Будь ласка, лише разочок. Хвилинку, не бiльше.

– Я зайнятий, – вiдповiдав Артур i продовжував виконувати котресь iз завдань, що загадував йому батько. Тривали лiтнi канiкули й перелiк справ нiколи не закiнчувався, та це було краще, нiж ходити до школи.

– Ну давай, – не здавався Джейк. – Ну давай. Тобi дуже сподобаеться! Це класна гра. Давай!

– Я маю полагодити цей шарнiр.

Джейк пояснив йому правила тiеi гри в нiж, i вони були божевiльнi. Треба було стати, витягнувши руки вздовж тiла, лицем один до одного, на вiдстанi десь шести футiв, i по черзi кидати ножа у землю, цiлячись якомога ближче до босоi ступнi супротивника. Грати треба босими, пояснив Джейк, iнакше у грi не буде сенсу. Хай хоч де впаде нiж, супротивник мае поставити поряд ногу. Ідея полягала в тому, щоб потроху примусити його сiсти на шпагат, якомога повiльнiше. Що бiльше кидкiв, то краще. Що менша вiдстань мiж сталлю ножа, яка ще вiбруе, й зовнiшнiм краем братовоi ступнi, то краще. Шаленство.

Але врештi, й вони обидва знали, шо так i буде, Джейк Артура доконав. Такий був Джейкiв талант – доконувати людей.

Стояв теплий липневий вечiр, кiнець довгого спекотного дня, проведеного в полi, й Артур сидiв на ганку без дiла, що нiколи не приводило нi до чого доброго. Джейк вийшов з-за рогу будинку, побачив його, i в нього засяяли очi. Джейк мав темно-синi очi на блiдому трикутному обличчi, й волосся кольору пшеницi. Статурою вiн був тонкий i худорлявий («делiкатний», як сказала б iхня мати), i вже вродливий, хоч iще не такий вродливий, яким стане пiзнiше. Артур, на п’ять рокiв старший, був великий, повiльний i важкий, з похиленими плечима й шиею, як у вола.

Певна рiч, Джейк мав при собi ножа. Вiн завжди мав його при собi, носив у спецiальних пiхвах зi спецiальною петлею на поясi, щоб бути до всього готовим. Вiн одразу став канючити в Артура зiграти, i врештi той погодився, тi

Страница 2

ьки щоб покiнчити з цим раз i назавжди.

– Раз, добре? – сказав Артур. – Раз. Я зараз зiграю один раз, i ти бiльше нiколи мене про це не попросиш. Пообiцяй.

– Добре, добре, обiцяю! Ходiмо.

Отак того теплого липневого вечора, у вiцi тринадцяти чи чотирнадцяти рокiв – так чи так, а досить дорослий, щоб бути мудрiшим – Артур опинився позаду лiнii, яку його молодший брат провiв по пiску, чекаючи, доки той кине ножа в його голi, незахищенi ступнi. Пил пiд ногами був гарячий, теплiший за повiтря, i м’який, наче тальк. Вiн клубочками пiднiмався в нього мiж пальцiв щоразу, коли Артур робив крок, i забарвлював iх у свiтло-сiрий колiр. Артуровi ступнi були широкi й м’ясистi, з червоними мiсцями, натертими важкими фермерськими чоботами. Джековi – довгi й тонкi, делiкатнi й помережанi синiми венами. Джейк фермерських чобiт майже не носив. Їхня мати вважала його занадто юним для фермерськоi роботи, хоч Артур у такому ж вiцi занадто юний не був.

Джейк кидав перший, бо i гра, i нiж належали йому.

– Струнко! – сказав вiн, не вiдриваючи погляду вiд Артуровоi ступнi. Говорив вiн тихо. Вiн дуже любив вiдчувати урочисту напруженiсть моменту, той Джейк. – Тримай ступнi разом. Хай там що, не ворушися.

Вiн узяв нiж за лезо й став розхитувати його мiж великим i вказiвним пальцями. Вказiвний впевнено впирався в борозенку. Вiн наче зовсiм його не тримав. Артур спостерiгав за рухом леза. Вiн вiдчув, як його ступня мимоволi повертаеться всередину.

– Не ворушися, – сказав Джейк. – Я тебе попереджаю.

Артур зусиллям волi випрямив ступню. Йому спала на розум – не промайнула, а раптово з’явилася, повнiстю сформована, наче холодний твердий круглий камiнчик – думка, що Джейк його ненавидить. Йому нiколи не спадало це на гадку ранiше, а тепер ось маеш. Однак вiн й уявити не мiг, через що. Безсумнiвно, це вiн мав би його ненавидiти.

Нiж iще хвилинку похитався, а тодi одним швидким елегантним рухом Джейк пiдняв руку й кинув, i лезо закрутилося, малюючи швидкi блискучi дуги в повiтрi, i глибоко увiгналося в землю за кiлька дюймiв вiд зовнiшнього краю Артуровоi ступнi. Прекрасний кидок.

Джейк пiдвiв погляд вiд землi й широко усмiхнувся Артуровi.

– Перший е, – сказав вiн. – Твоя черга. Пересунь ногу.

Артур поставив ступню бiля краю ножа й висмикнув лезо з землi. Шкiра на його лiвiй ступнi пекла, хоч нiчого ii не торкнулося. Вiн випростався. Джейк стояв до нього лицем, усе ще широко всмiхаючись, руки вздовж тiла, ноги разом. Очi радiсно свiтяться. Приемно схвильований, але не зляканий. Не зляканий, бо – й Артур теж це раптом зрозумiв – Джейк знав, що вiн нiколи не ризикне кинути ножа по-справжньому близько.

Артур уявив обличчя своеi матерi, якщо вирiшить довести неправоту Джейка й вiдсiче йому пальця. Уявив, що зробить iз ним батько, якщо навiть просто застане за цiею дурною грою. Звихнувся, не iнакше.

– Кидай, – мовив Джейк. – Кидай, кидай, кидай! Якомога ближче!

Артур узявся за лезо, як робив Джейк, але було важко розслабити пальцi достатньо, щоб його розхитати. Вiн уже колись кидав ножа i йому непогано вдавалося – власне, кiлька рокiв тому зi своiм другом Карлом Лунцом з сусiдньоi ферми намалювали цiль на стiнi сiнника Лунцiв i влаштовували змагання, яке Артур зазвичай вигравав, але тодi результат нiколи не мав значення. Тепер iмовiрнiсть зачепити ту вузьку, помережану синiми венами ступню здавалася неймовiрно високою. А тодi, якось раптом, вiн побачив вихiд – такий очевидний, що тiльки така тупоголова людина, якою вiн, безсумнiвно, був, могла не побачити його вiдразу. Широкi кидки. Не такi широкi, щоб Джейк здогадався, що вiн робить це навмисне, але досить широкi, щоб гра безпечно й швидко скiнчилася. Примусити Джейка сiсти на шпагат за три-чотири рази. Джейк стане з нього насмiхатися, та вiн однаково насмiхатиметься, але гра скiнчиться i йому доведеться дати Артуровi спокiй.

Артур вiдчув, як його м’язи почали розслаблятися. Нiж заколихався вiльнiше. Вiн глибоко вдихнув i кинув.

Нiж один раз незграбно накреслив у повiтрi коло, а тодi упав набiк дюймiв за вiсiмнадцять вiд Джейковоi ноги.

– Слабак, – сказав Джейк. – Кидай ще раз. Вiн мае увiгнатися в землю, iнакше це не рахуеться.

Артур пiдняв ножа, похитав його знову i кинув, тепер уже впевненiше. Цього разу нiж увiгнався в землю за десять дюймiв вiд Джейкового мiзинця.

У Джейка вирвався звук огиди. Вiн переставив ступню до леза i взяв його в руку. У нього був розчарований i жалiсливий вигляд, що цiлком влаштовувало Артура.

– Гаразд, – мовив Джейк. – Тепер я.

Вiн узявся за лезо й став розхитувати його вперед-назад, кинувши на Артура оком, i коли iхнi погляди зiткнулися, зробив маленьку паузу – на частку секунди – упродовж якоi нiж спинився в лiнивому русi, а тодi знову пiдхопив ритм. Думаючи про це потiм, Артуровi все не вдавалося для себе вирiшити, чи ця пауза була важлива – чи за ту мить, дивлячись йому в очi, Джейк заглянув йому в душу й здогадався, що саме вiн збирався зробити.

Тодi, в ту мить, вiн нi про що не подумав, бо ч

Страница 3

су на це не було. Джейк пiдняв ножа таким самим швидким рухом, як i ранiше, i кинув, але сильнiше й швидше, тож нiж, крутячись, лише зблиснув у повiтрi. Артур виявив, що дивиться на ножа, увiгнаного в свою ступню. Якусь сюрреалiстичну мить кровi не було, а тодi вона полилася, темна й густа, мов сироп.

Артур глянув на Джейка й побачив, що той не вiдводить вiд ножа погляду. Обличчя в нього було здивоване, i над цим Артур теж пiзнiше роздумував. Джейк здивувався, бо нiколи не розглядав можливостi, що його кидок виявиться недосконалим? Вiн i справдi мав таку велику впевненiсть у собi, так мало сумнiву?

Чи вiн просто здивувався тому, як легко виявилося пiддатися iмпульсовi, виконати те, що маеш на думцi? Просто зробити те, що хочеш, i чорт з ними, з наслiдками.




Глава 1


«П’ятеро пожежникiв намагаються подолати лiсову пожежу»

«Заблукалого мисливця на ведмедiв знайдено за допомогою лiтака: 40 годин у лiсi»

    «Темiскеймiнг спiкер», травень 1957 року

На маленькiй фермi милi за двi вiд Струана жила собi вродлива жiнка. Вона була висока, струнка й мала густе свiтле волосся, яке заплiтала в товсту косу й зав’язувала тим, що траплялося пiд руку, – шматком обтiпаноi стрiчки, резинкою чи старим уривком тасьми. У недiлю вона робила з нього блискучу гульку на потилицi i чимось закрiпляла, щоб воно не розсипалося по плечах пiд час служби в церквi. Їi звали Лора Данн. Лора – iм’я таке ж м’яке й гарне, як вона сама. Данн – прiзвище ii чоловiка, масивне й грубувате, як i вiн сам. Артур Данн був фермер, великий, огрядний чолов’яга, з шиею, принаймнi вдвiчi товщою, нiж у дружини, й Іеновi, який з батьками сидiв за три церковнi лавки позаду нього, здавався не цiкавiшим за посудомийку.

Іен помiтив Лору Данн, коли йому було чотирнадцять – напевно, вона бувала десь поряд усе його життя, але саме тодi вiн ii зауважив. Їй на той час було десь тридцять. Вони з Артуром мали трьох дiтей чи, може, чотирьох. Іен точно не знав – вiн нiколи не звертав на них уваги.

Рiк йому вистачало просто дивитися на неi в церквi в недiлю – Данни приiжджали в мiсто на службу кожнiсiнького тижня. А тодi, коли йому виповнилося п’ятнадцять, Іенiв батько сказав, що йому варто знайти роботу на суботи й канiкули та почати вiдкладати грошi на дальшу освiту, вважаючи, що те, у що доклався грошима, бiльше цiнуеш. Іен не мiг пригадати, щоб хтось питав його, чи хоче вiн далi вчитися – одне з багатьох припущень, якi люди робили щодо його життя – але саме в цьому випадку сперечатися не став. Вiн сiв на велосипеда i поiхав на ферму Даннiв.

Ту ферму в околицях Струана вважали дивовижею, бо Артур Данн усе ще орав землю кiньми. Не через те, що не мiг дозволити собi трактора – ферма була досить багата – i не через якiсь релiгiйнi переконання, як у менонiтiв, що мешкали далi на пiвдень. Коли його про це питали, Артур замислено дивився собi пiд ноги, наче йому це нiколи не спадало на думку, а тодi казав, що, напевно, йому просто подобаються конi. Однак нiхто не брав це пояснення на вiру. Всi вважали, що Артур вiдмовився вiд тракторiв багато рокiв тому, коли його батько надбав собi трактора, доiхав ним до дальнього краю поля, в’iхав у канаву й убився, i двох годин не минуло пiсля його повернення з обновкою на ферму. Навiть наймолодшому й найменш розумному з плугових коней стане клепки не втрапити в канаву. Наступного пiсля похорону дня Артур позбувся трактора, знову взяв запряг й вiдтодi орав землю, ступаючи за ним слiдом.

Коли Іен пiд’iхав до ферми, Артур був у полi. Іен побачив його, ген удалинi, позаду двох великих неповоротких тварин – як на поштiвцi з зображенням минулих часiв. Іен приставив велосипеда до помпи, якою, подумав вiн, користувалися тiльки для напування худоби – хiба що на найвiддаленiших фермах у регiонi ще не було водопостачання, та й електрики теж; решта пiд’едналася до мережi два роки тому, коли лiнii пiдвели для тартака.

Ступаючи мiж курми, Іен пiдiйшов до заднiх дверей. З iншого боку дому були параднi дверi, але вiн подумав, що ними нiхто не користуеться. Вони ведуть до вiтальнi, де, найпевнiше, нiколи нiкого не вiтають, а от заднi дверi – на кухню, де кипить життя. Вiн чув голос Лори Данн, пiднiмаючись трьома сходинками до дверей. Внутрiшнi дверi були вiдчиненi й тому голоси долинали у двiр, але ширма – засунена, всередину не заглянеш. Судячи з усього, вона сварила дiтей, однак Іен не змiг розiбрати слiв, бо плакало маля. Їi голос не був рiзкий i саркастичний, як в Іеновоi матерi, коли та через щось дратувалася. Вiн був розсерджений, але нiжний i легкий, або ж так Іеновi здалося.

Маля на якусь мить перестало плакати, й Іен, стоячи на найвищiй сходинцi з занесеною рукою, готовий постукати, почув, як Лора Данн сказала:

– Заради всього святого, Картере, а ти не мiг подiлитися? Хiба не можна влаштувати чергу?

– Вона нiколи не дiлиться! – вiдповiв хлопчачий голос.

– Дiлюся! – запищала маленька дiвчинка, i маля знову заплакало.

Пролунав звук, з яким стiлець вiдсувають вiд столу, а тодi ширма широко вi

Страница 4

слонилась, i, мало не збивши Іена з нiг, з будинку вискочив хлопець. Вiн зиркнув на Іена здивовано й розгнiвано, а тодi зiстрибнув зi сходiв i зник за рогом. На вигляд вiн мав рокiв одинадцять чи дванадцять i такий вираз обличчя, за який його хочеться вдарити, подумав Іен. Похмура, надута людина, яка думае, що весь свiт проти неi.

Ширма знову шумно засунулася й за нею з’явилася Лора Данн. Побачивши, що там стоiть Іен, вона здригнулася й сказала:

– Ой! Ой, добридень! Тебе звуть Іен, так? Ти лiкаря Крiстоферсона син?

– Так, – вiдповiв Іен. – Я… я, гм, прийшов поговорити з мiстером Данном… про роботу. Хотiв спитати, чи вiн найматиме когось цього лiта. Себто влiтку на повний тиждень, але, може, поки що в суботи, а тодi, коли почнуться канiкули, на повний тиждень?

Вiн вiдчув, як паленiють щоки. Вiн говорив швидко й безладно, бо вона стояла так близько, лише за кiлька дюймiв за ширмою, i дивилася, прямо й лише на нього, цими своiми чудовими лагiдними очима, очима, якi, помiтив вiн, завжди здавалися затiненими, так, наче приховували глибокi, незбагненнi таемницi, або – тепер йому майнула думка, якщо врахувати плач малюка й поведiнку старших дiтей – наче вона весь час була втомлена.

– Он як, – мовила вона. – Так, я певна, вiн радо вiзьме помiчника. Одну хвилинку, Іене, я зараз вийду. Одну хвилинку.

Вона зникла. Іен чув, як вона щось комусь сказала, а тодi знову з’явилася, тримаючи на руках маля. Маленька дiвчинка йшла за нею, але вiдступила назад, побачивши Іена. Той зiйшов зi сходiв, i Лора вийшла, легенько гойдаючи маля на стегнi. Маля було пухкеньке й невiдомоi статi, як усi малята, i його щоками котилися круглi, непереконливi сльози. Вони з Іеном обмiнялися поглядами, й воно пирхнуло, так, наче було про нього невисокоi думки, й запхнуло в рота великого пальця.

– Годi, годi, – сказала Лора, торкнувшись губами макiвки маляти. – Отак краще. Це Іен. Привiтайся.

– Привiт, – мовив Іен i насторожено всмiхнувся. Маля глянуло на нього, а тодi згорнулося калачиком i заховало личко в складках Лориноi сукнi, вiльною рукою владно хапаючись за ii груди. Іен швидко опустив погляд додолу.

– Рiч у тому, що тобi насправдi треба поговорити з самим Артуром, – сказала Лора. – Вiн зараз оре поле. – Вона кивнула в напрямку, де було видно ii чоловiка-як-з-листiвки. – Якщо захочеш зараз пiти й обговорити це з ним – дорiжка отам. – Вона з сумнiвом глянула на Іенiв велосипед. – Тiльки лiпше йди пiшки. Конi трохи попсували дорiжку… Але я певна, що вiн радо погодиться. Нинi так важко знайти помiчникiв. Розумiеш, люди тепер не вмiють працювати з кiньми. – Вона йому всмiхнулася. – Але, може, вони тобi подобаються. Це тому ти прийшов?

– Ну, можна й так сказати, – вiдповiв Іен. Над самою роботою на фермi – над тiею роботою, на яку прийшов найматися – вiн не замислювався. Йому було все одно, навiть якби Артур Данн запряг у плуг лося. Наразi вся його увага була поглинена тим, щоб не дивитися на маля, яке тепер – неймовiрно! – запхнуло ручку своiй матерi за пазуху й смикало те, що там знайшло, при цьому капризно плямкаючи губами.

Лора нiжно прибрала маленьку долоньку.

– Цить, – сказала вона до маляти. Вона знову всмiхнулася Іеновi, наче й не помiчаючи, що вiн засоромився. – Як повернешся, зайди до мене сказати, що вiн вiдповiв, гаразд?

Іен кивнув й обернувся, до краiв переповнений ii близькiстю, ii всепоглинальною присутнiстю, i пiшов грунтовою дорiжкою туди, де Артур Данн орав своiми кiньми. Артур Данн, такий масивний, такий нудний, такий явно недостойний своеi дружини. Артур Данн, який, побачивши Іена, зупинив запряг i пiшов йому назустрiч, i сказав – так, звiсно, йому не завадить помiчник, чи хотiв би Іен почати найближчоi суботи?


*

Іенiв дiд був перший лiкар, що оселився у Струанi. Коли вiн вiдгукнувся на оголошення «Потрiбен лiкар», розмiщене в медичному журналi Торонто, вдячнi мешканцi мiста збудували йому будинок за якийсь квартал на захiд вiд Мейн-стрiт, за кiлькасот ярдiв вiд озера. Гарна дерев’яна будiвля, пофарбована бiлим, iз зеленою оздобою, з галявинами з усiх чотирьох сторiн i бiлим парканчиком, що огороджував тi галявини. Перший час за двадцять ярдiв вiд будинку стояла акуратна бiла стайня для коня й брички. Згодом перший лiкар Крiстоферсон купив собi родстер «б’юiк», що став для нього так само незамiнний, як i його старий шкiряний лiкарський чемоданчик, i поряд стайнi вирiс гараж. Вiн тримав коня на зиму, коли дороги в Струанi замiтало снiгом так, що можна було проiхати тiльки на санях. Вiд його сина, нинiшнього лiкаря Крiстоферсона (який теж водив «б’юiк», але седан), навiть тепер iнодi чули скарги на брак саней, через стан одного-однiсiнького в мiстi снiгоочисника.

Не менше за все iнше, зведення цього будинку було символом вiри з боку мешканцiв Струана. Ранiше, якщо потребували лiкаря, iм доводилося iздити в Нью-Лiскерд, але якщо медична допомога комусь була потрiбна так сильно, щоб iхати аж туди, найпевнiше, дороги хворий не витримав би. Мати свого власного лiкаря означало мати

Страница 5

повноцiнне мiсто. Упродовж короткого часу мiж нанесенням останнього шару фарби й прибуттям лiкаря Крiстоферсона мешканцi Струана вигадували причини пройтися повз будинок i помилуватися ним. Глянеш на нього й подумаеш: «Це вам не якесь поселення-одноденка, що виросло навколо тартака; це мiсто, що може собi дозволити збудувати своему лiкаревi будинок, пустило тут корiння».

Іен знав про цей епiзод з життя мiстечка i вважав свого дiда несповна розуму. Подумати тiльки – добровiльно поiхати з такого мiста, як Торонто, щоб оселитися в такiй глухоманi, як Струан. І хоч помилку дiда можна було б пробачити на пiдставi його невiдання – йому нiзвiдки було знати, на що саме вiн пiдписався, – помилку Іенового батька так легко не спишеш. Вiн народився й вирiс у Струанi, а тодi втiк, але, поживши в Торонто мало не десять рокiв, доки вчився на лiкаря й працював у дитячiй лiкарнi, повернувся в Струан, щоб перейняти батькову практику. Для Іена це було незбагненно. Нащо було це робити? Що таке Струан, крiм тартака? Жалюгiдна купка крамниць, вишикуваних уздовж курноi основноi вулицi, повних нiкому не потрiбних товарiв. Кiлька церков. Компанiя «Гадсонз-бей». Пошта. Банк. Ресторан «Гарперз». «Бенiв бар». Готель – бо, хоч у це й важко повiрити, та деякi люди вирiшували приiжджати в Струан у вiдпустку – та жменька лiтнiх котеджiв бiля озера. На думку Іена, озеро було единим його козирем. Велике – п’ятдесят миль завдовжки, з пiвночi на пiвдень, i мало не двадцять миль завширшки – глибоке й дуже прозоре, оточене зусiбiч низькими гранiтними пагорбами, всiяними ялинами та потрiпаними вiтром соснами. Його берег мав стiльки бухточок, проток та острiвцiв, що iх можна було все життя дослiджувати й не знайти й половини. Коли Іен мрiяв поiхати з мiста, що тепер робив повсякчас, думка про те, що доведеться покинути озеро, була единою, яка його тривожила. Озеро й Лору Данн.

Вiн приставив велосипеда до стiни веранди, пiднявся широкими дерев’яними сходами й увiйшов. Дверi в кабiнет його батька були зачиненi, й за ними чулися голоси, але у приймальнi було порожньо, тож Іен сiв на один iз десятка потрiпаних старих стiльцiв, якi стояли пiд стiнами, й став гортати дворiчний примiрник «Рiдерз дайджеста», при цьому думаючи про Лору Данн. Про те, як пасма ii волосся вибивалися з резинки й падали iй на обличчя. Їi затiненi очi. Їi груди. Вiн помiтив – не мiг не помiтити – що спереду на ii сукнi виднiлися два мокрих кружальця там, де з ii грудей протiкало молоко.

Дверi в кабiнет вiдчинилися, й Тед Пiкетт, власник магазину господарських товарiв «Пiкеттс Гардвер», вийшов, тримаючи руку на пiдв’язцi. Вiн кивнув Іеновi й скривився, й Іен скривився у вiдповiдь. Пацiенти заходили в дiм через бiчнi дверi, але й кабiнет, i приймальня були вiдразу за коридором, тому вiн уже звик усе свое життя бачити людей, що приходили i йшли, потерпаючи вiд болю рiзноi iнтенсивностi, тож довiв своi реакцii до iдеалу.

– Сказав, що перелому немае, – мовив Тед Пiкетт.

– Пощастило, – вiдповiв Іен.

– Сказав, що просто вивих. Але болить так, що вити хочеться.

Іен спiвчутливо кивнув.

– Впали з драбини?

У магазинi була драбина на колiщатах, яку мiстер Пiкетт перевозив туди-сюди, дiстаючи гвiздки, шурупи, гайки чи шарнiри, – наче напрошувався на бiду.

– Ага, – вiдказав мiстер Пiкетт зi здивованим виглядом. – Звiдки ти знаеш?

– Та… просто… здогадався, – чемно мовив Іен.

Коли мiстер Пiкетт пiшов додому, вiн постукав у дверi батькового кабiнету й увiйшов.

– Я дiстав роботу.

Батько стояв до нього спиною. Вiн скручував бинти й акуратно складав iх назад у шухляду. На його столi громадилися папери – картки пацiентiв, медичнi журнали, рахунки – але робочий iнструментарiй вiн завжди тримав у порядку.

– Швидко ж ти, – вiдповiв вiн.

– На фермi Артура Данна. Вiн сказав, що можна почати в суботу.

Батько обернувся, зняв окуляри й глянув на нього, примружившись.

– На фермi Артура Данна?

– Ну так, знаеш. Братимуся до… всяких фермерських справ.

– Фермерськi справи. – Батько злегка кивнув, наче намагаючись це уявити.

– Я подумав, що хотiв би працювати на вiдкритому повiтрi, – сказав Іен.

Лiкар Крiстоферсон надiв окуляри й виглянув у вiкно. Щойно саме почався дощ.

– Так, – мовив вiн iз сумнiвом. – Ну… раз тобi цього хочеться. Артур – приемний чоловiк. – Вiн невпевнено глянув на Іена. – Ти ж розумiеш, потрудитися доведеться добряче.

– Я розумiю, – вiдповiв Іен.

– Коней бачив?

– Так.

– Прекраснi тварини.

– Так, – погодився Іен, хоч заледве iх помiтив. Вони з батьком усмiхнулися один одному, радi, що дiйшли згоди. Зазвичай вони доходили згоди, на вiдмiну вiд Іена та його матерi.

Далi вiн пiшов сказати матерi, що у вiтальнi дивилася «Я люблю Люсi». Телебачення нарештi – нарештi! – дiсталося до Струана кiлька мiсяцiв тому – доказ, якщо вiн ще був потрiбен, того, яке це вiдстале мiсце. Іенова матiр спочатку поставилася до цього несхвально, а тепер дивилася телевiзор бiльше за нього. Власне, останнiм часом наче тiльки це й роб

Страница 6

ла. Вона мала б працювати поруч батька – як його медсестра – але, крiм нечастих термiнових випадкiв, Іен тижнями не бачив ii в кабiнетi.

– Мамо, – сказав вiн, стоячи у дверях. Вона вкотре перебувала в заглибленому в себе станi – вiн це вiдчув, хоч навiть не мiг глянути iй в обличчя. Цими днями в неi було два стани: заглибленостi в себе, вiдсутностi, або роздратованостi, i хай у якому вона перебувала, Іен щоразу вважав, що вiддае перевагу другому. – Мамо, – повторив вiн.

Вона трохи повернула голову, не вiдриваючи погляду вiд екрана.

– Я дiстав роботу, – сказав Іен.

Вона повернула голову ще трохи й глянула йому в очi. Вiн побачив, як скляний вираз зник, коли вона на ньому зосередилася.

– Що ти сказав? – перепитала вона.

– Я сказав, що дiстав роботу.

– А-а, – вiдказала вона й усмiхнулася. – Це добре. – І повернулася назад до телевiзора. Іен почекав якусь хвилину i, бiльше нiчого вiд неi не почувши, пiшов на кухню, щоб натомiсть щось почути вiд мiсiс Таттл. Та обкачувала шматки курки на вечерю, вмочаючи кожен у миску зi сколоченим яйцем, а тодi ляпаючи iх обома боками в тарiлцi з хлiбними крихтами.

– Мiсiс Таттл, я дiстав роботу, – сказав Іен.

– Серйозно? – спитала вона, викладаючи обкачанi шматки на деко й переносячи блiдi, слизькi на вигляд курячi ноги з розiбраноi тушки на дошку для нарiзання. – Це ж чудово! Яку саме?

– Допомагати мiстеровi Данну на фермi.

Вона завмерла й повернула голову, щоб глянути на нього. Їi окуляри були забрудненi слiдами цьогоденного куховарства – дрiбка муки з печива до чаю, масляна плямка, трохи хлiбних крихт, навiть щось, схоже на шматочок морквяноi шкiрки.

– Боже мiй! – мовила вона, нахиляючи голову, щоб дивитися поверх окулярiв. – Нащо тобi здалася така робота? – Саме це вiн й очiкував почути, i тому його це якоюсь мiрою потiшило, тож вiн усмiхнувся до неi й пiшов.

Його мати i далi сидiла перед телевiзором, коли вiн проходив повз вiтальню дорогою нагору; «Я люблю Люсi» скiнчилася, й вона дивилася якусь передачу французькою. Іеновi це здалося дивним, бо вона не знала французькоi. Вiн подумки поцiкавився, чи ще чиiсь матерi дивляться телевiзор удень. Точно важко сказати. Матерi бiльшостi його друзiв були дружини фермерiв i не мали часу навiть угору глянути, не те що дивитися телевiзор. Але його мати нiколи не бувала такою, як iншi матерi. Вона народилася не на Пiвночi – нетутешня, з Ванкувера. Вона носила елегантнi туфлi на пiдборах, навiть удома, i спiдницi зi светрами, що пасували одне одному, й мала розпущене волосся, завите хвилями, замiсть тугих маленьких гульок, як у матерiв його друзiв. Вони втрьох, виконуючи приписи етикету, вечеряли в iдальнi, а не за кухонним столом, i користувалися серветками – такими, як годилося, бiлими тканинними, якi мiсiс Таттл прала, крохмалила й прасувала щопонедiлка. Іен пiдозрював, що бiльше нiхто в Струанi до пуття навiть не знав, що робити з серветкою.


*

Перевагою недавнiх настроiв його матерi було те, що вечерi стали доволi короткими й безболiсними подiями. Ранiше вони вимагали значних зусиль, бо вона наполягала на тому, що сама називала «цивiлiзованою розмовою» за столом. На ii думку, саме таким було призначення вечерь – щоб сiм’i збиралися разом й обмiнювалися поглядами й подiями у приемному товариствi. Може, це було б не так погано, якби вiн мав з пiвдесятка братiв i сестер, якi роздiлили б з ним тягар вигадування, що б такого сказати, вечiр за вечором, але вiн був одинак. Вiн не розумiв, чому вони не могли за столом читати. Вiн вiддав би читанню перевагу i знав, що батько вiддав би йому перевагу теж – це було видно з його знудженого, незосередженого погляду. Йому не терпiлося зануритися в статтю про новий спалах полiомiелiту в сiльськогосподарських регiонах, найсвiжiше диво медицини чи стерильнi пов’язки нового типу, що не пристають до ран. Що стосуеться Іена, це були б рибальськi журнали: щуку-маскiнонга завважки п’ятдесят п’ять фунтiв спiймано у Френч-рiвер, переваги й недолiки риболовлi на блешню й простого закидання, новинки риболовноi снастi. Вiн уявляв, як вони з батьком, зсутуливши плечi й нахилившись мало не до тарiлок, неуважливо наколюють iжу на виделки, iз задоволенням зануренi у свiт друкованого слова. Його мати могла переглядати один зi своiх каталогiв з «Ітона». Чому нi? Так вони проводили б час куди розслабленiше й не менш по-компанiйськи, нiж за тiею виставою, яку мусили розiгрувати щовечора в iм’я еднання сiм’i.

Але нещодавно вона, здавалося, втратила зацiкавлення в розмовах, хоч цивiлiзованих, хоч нi. Інодi вона все ще робила слабкi спроби порушити мовчанку, кажучи щось на кшталт: «Отож, що ви сьогоднi робили?», але цього вечора навiть такого не сказала. Поiли втрьох майже мовчки (вони з батьком обидва жували й дивилися в нiкуди, думаючи про те, що iм хотiлося б читати), а тодi всi встали з-за столу й розiйшлися займатися кожен своiми справами.

Іен сiв на велосипеда й поiхав у резервацiю. Доки вони вечеряли, хвилин десять iшов сильний дощ, але тепер прояснiло й вечiр

Страница 7

ихав свiжiстю й прохолодою. Над озером пливли хмари, а в калюжках обабiч дороги виднiлося блiде небо. Мейн-стрiт – едина дорога з мiста – була порожня. Крамницi зачинялися точно о пiв на шосту, й усе населення Струана йшло додому вечеряти. Крiм iншого, саме цим Іена дратувало його мiстечко – тим, як воно ввечерi вимирало. Єдиним незачиненим закладом був «Гарперз», де пропонували iжу до о пiв на сьому – у п’ятницю до сьомоi, – та «Бенiв бар». «Бенiв бар» був мiсцевою версiею притона. Щосуботи ввечерi туди набивалися чоловiки з лiсозаготiвельного табору, що стояв угору рiчкою, – вони приiжджали в мiсто прогуляти тижневу платню. Чоловiки напивалися до чортикiв, завдаючи сержантовi Мойнiгану та Іеновому батьковi нескiнченних клопотiв, а тодi поверталися в табiр, i до наступноi суботи мiсто знову занурювалося у свою звичну передбачувану сонливiсть.

Багато рокiв Іен над своiм мiстечком навiть не замислювався, бо не бачив нiчого iншого, але минулого лiта мати возила його в Торонто на тиждень, i на нього зiйшло прозрiння. Що вразило його найбiльше, то це не розмiр мiста, шум чи будiвлi – на все це вiн очiкував. На нього справило найбiльше враження те, що вiн iшов вулицею й нiкого не знав. Тисячi й тисячi незнайомцiв. Йому це здалося чудовим. Така свобода! Не порiвняти зi Струаном, де всi знають усiх вiд народження. І йому було вiд цього гiрше, нiж рештi, бо його батько був громадською власнiстю – «наш лiкар», так люди його називали – i мав кабiнет удома. Однак Іен помiтив, що люди не називали його матiр «нашою медсестрою». Мiсiс Крiстоферсон, та й усе. Люди трохи ii побоювалися, вiн це знав. Вона бувала рiзкою. Вона могла сказати: «Лiкар – людина зайнята, мiсiс Шульц. Зметикуйте самi».

Але, здаеться, вони вважають Іенового батька своею власнiстю, та i його дiм i, мабуть, – вiн став вiдчувати це десь торiк – навiть самого Іена. Мало не кожен мешканець Струана в якийсь момент сидiв у черзi бiля кабiнету його батька, чекаючи, доки той огляне iхне хворе горло чи пришие iм шматочок пальця, й, виходило, що Іен рiс при iхнiх очах. Напевно, немало старших людей бачили, як рiс i його батько теж; бачили, як вiн повзав тими самими дерев’яними мостинами, якими повзав Іен, щодня бiльшаючи й поступово перетворюючись на iхнього лiкаря. Іен почав пiдозрювати, що вони й про нього так само думали. Дедалi бiльше вiн вiдчував, що люди дивилися на нього й автоматично думали: «Ось вiн, наступний. Наступний лiкар Крiстоферсон».

Власне, тиждень тому старий мiстер Джонсон, що йому за сорок рокiв до того, у битвi на Соммi, вiдстрелили пальцi на ногах i який тепер волочився, спираючись на два цiпки, зупинив його на вулицi й запитав, чи не мiг би отримати «ще отих пiгулок». «Напевно, вам варто звернутися до мого батька, мiстере Джонсон», – сказав Іен, i старий був збитий з пантелику. Вiн стояв посеред дороги, здивовано дивлячись на Іена, роззявивши рота, намагаючись збагнути, що той мав на увазi. «Та ну, як так! Менi ж лише п’ятнадцять!» – подумав Іен. Але всi казали, що вiн страшенно подiбний до батька – такоi самоi ширококостоi, масивноi скандинавськоi статури, з таким самим свiтлим волоссям. Може, якщо маеш поганий зiр, то вiдрiзнити iх важко. Врештi вiн пожалiв старого й вiдвiв назад на тротуар, щоб його не переiхав лiсовоз, i сказав, що перекаже батьковi про пiгулки.

Але цей випадок його роздратував. Можливо, саме цього разу справа полягала просто у збентеженостi мiстера Джонсона i його слабкому зоровi, але вона вiдкрила йому очi на загальне припущення – невисловлене, але раптово чiтке, – що вiн пiде батьковими й дiдовими слiдами. Наче в нього немае своеi думки, своiх власних iдей.

Вiн уявив собi життя в Торонто, Ванкуверi чи Нью-Йорку. Подумати тiльки – яка свобода! Можна бути ким завгодно, ким захочеш. Нiхто нiчого вiд тебе не чекае, не знае, хто в тебе батьки, всiм байдуже, нейрохiрург ти чи телепень. От тiльки хай куди вiн переiде, десь поряд мае бути озеро або хоча б рiчка. Вiн не може жити далеко вiд води.

Вiн попрямував по Мейн-стрiт у передмiстя Струана, на що знадобилося аж три хвилини, а тодi дорогою до резервацii оджiбва[1 - Оджiбва – народ, група спорiднених iндiанських кланiв, що мешкають у США та Канадi. – Прим. пер.], на що треба було ще п’ять. Резервацiя простягалася уздовж берега затоки, й мiж нею i Струаном в озеро врiзалося трохи сушi – такий собi не тiльки символiчний, а й географiчний бар’ер. Заасфальтована дорога закiнчувалася за пiвмилi до резервацii, а сама земля була така низинна, що плодила тiльки очерет i комах – на початку лiта з’являлися мiльйони чорних мух, а тодi москiтiв, таких великих, що можуть вхопити й понести геть. Однак крамниця резервацii, де мешкав Пiт Корб’е, стояла просто бiля озера, а це означае, що ii краще обдував вiтер, i там було менше комах, нiж деiнде. Коли Іен пiд’iхав, Пiтiв дiдусь сидiв на сходах, курив i вдивлявся кудись у лiси. У нього на пальцях були шрами вiд того, що вiн залишав цигарки горiти надто довго.

– Привiт, – сказав Іен, приставляючи велосипеда до дере

Страница 8

а.

Мiстер Корб’е привiтав його кивком.

– Бачу, ви весь у роботi, – вiв далi Іен.

Старий йому подобався, але вiн нiколи не мав певностi, як саме з ним розмовляти, тож кiлька рокiв тому зупинився на нiяковiй жартiвливостi, якою бiльше не був задоволений, але й кинути не мiг.

Мiстер Корб’е знову кивнув.

– Надриваю зад, – погодився вiн. – Твоя вудка всерединi. Я поставив ii туди на всяк випадок. Дiти з нею бавилися.

– Гм, – вiдповiв Іен. – Дякую.

– Як у батька справи?

– Усе гаразд, спасибi, мiстере Корб’е. – Вiн роззирнувся, шукаючи слiди присутностi Пiта. – Пiт уже пiшов?

Старий кивнув головою в бiк озера.

– Дякую, – знову сказав Іен. – А де саме вудка?

– У Пiтовiй кiмнатi.

Іен делiкатно обiйшов широке гузно мiстера Корб’е й пiднявся сходами в крамницю. Там було темно й смердiло плiснявою. Величезний морозильник бiля стiни гудiв сам до себе. У певнi перiоди року там було повно дичини – зайцiв, iнодi ще з хутром, шматкiв оленини, качок, гусей, одного разу цiлий бобер з випрямленим пласким хвостом. Крiм величезного морозильника, був iще менший, повний риби, а за ним iще менший, залишений на морозиво й фруктовий лiд. Уздовж задньоi стiни тягнулися кiлька полиць iз бляшанками: квасоля, консервованi персики, iрландське рагу. На нижнiй полицi лежали три упакованi й порiзанi хлiбини. З другого боку кiмнати продавалися господарськi товари – сiрники, риболовнi гачки, батарейки, капкани, мухобiйки, сокири, вовнянi шкарпетки. Але не вишитi бiсером мокасини. Вишитi бiсером мокасини продавалися на узбiччi дороги, на рустикальних дерев’яних торговельних стiйках, разом iз плетеними скриньками, мiнiатюрними каное з березовоi кори й тотемними стовпами заввишки шiсть дюймiв. Над самими цими торговельними стiйками висiли великi рекламнi щити з зображенням похмурих на вигляд iндiанських вождiв з бойовою розмальовкою й повним головним убором. Оджiбва нiколи не носили повних головних уборiв, а тотемнi стовпи побутували серед iндiанцiв за три тисячi миль звiдти, на захiдному узбережжi Канади, але туристам вони подобалися, тож iм пiдiгравали. «Не хочеться нiкого розчаровувати», як сказав старий.

Іен вiдсунув набiк ряд пластикових шворок, що висiли у дверях, i пiшов у глиб крамницi. Там мешкав Пiт зi своiм дiдом. Крамниця належала шотландцевi – за словами Іенового батька, в кожнiй резервацii краiни була крамниця, що належала шотландцевi, – який дозволяв Пiтовi та його дiдовi там жити в обмiн на обслуговування крамницi. Вони мали двi кiмнати, ванну й кухню, що складалася з раковини та плити в кiнцi коридора. Пiтова кiмната була маленька, квадратна й неймовiрно неохайна – одяг, обгортки вiд жуйок, пiдручники, снiгоступи, що стояли там вiд березня, i журнали з дiвчатами, покинутi розгорнутими, наче старому байдуже, як йому, певно, й було. Іенова вудка стояла в кутку, на вигляд нова, блискуча й геть не на своему мiсцi. Вiн узяв ii й вийшов надвiр. Мiстер Корб’е запалив ще одну цигарку. Іен обiйшов його.

– Дякую, мiстере Корб’е.

– Хорошого тобi улову.

Іен усмiхнувся.

– Постараюся.

Коли вiн дiйшов до берега, йому знадобилося лише кiлька секунд, щоб помiтити «Королеву Мерi» – з другого боку затоки, бiля пiщаноi коси при входi в рiчку – вдале мiсце для щуки, особливо навеснi.

Через якусь гру свiтла старий човен наче висiв просто над поверхнею води, наче вiн був човном-привидом або з’явився зi сну. Якусь хвилину Іен дивився на нього й на нерухому постать Пiта в ньому. Вечiр був дуже тихий i вода виблискувала тьмяним срiблом.

Вiн приклав долонi човником до рота й гукнув. Звук полинув над водою, й постать у човнi заворушилася й пiдняла руку на знак того, що його побачено. Почувся далекий гуркiт маленького пiдвiсного двигуна, й човен розвернувся в його бiк. Іен пiдiйшов до краю причалу.

– Як справи? – запитав вiн, коли Пiт пiдплив досить близько. Запах бензину й риби пiднiмався з човна, ваблячи його.

– Так собi, – вiдказав Пiт.

Човен пiдiбрався паралельно до причалу, й Іен у нього застрибнув, стараючись не зачепити з пiвдесятка блискучих форелей на днi. Пiт вiдштовхнувся й спрямував човна на другий берег затоки. Допливши до коси, вiн вимкнув двигуна. Плавнi хвилi, якi вони залишили позаду, наздогнали iх, м’яко сколихнули човна i полинули далi.

– Я ненадовго, – замислено кинув Іен, порпаючись у коробцi зi снастями в пошуках пiдхожоi приманки. – Треба було б повчитися. У нас завтра ота контрольна з бiологii.

Пiт почепив муху на свiй гачок i закинув його збоку вiд човна.

– Неправильнi в тебе прiоритети, чувак.

– Знаю, знаю.

Коробка зi снастями була в такому ж станi, як i Пiтова кiмната: приманки, грузила, гачки, шматки хутра, пiр’я скиданi в купу, ще й якийсь мертвий жук на додачу.

– Можливо, мине сотня рокiв, – сказав Пiт, рiзко смикаючи волосiнь i витягаючи окуня, – може, навiть двi, перш нiж тобi випаде вечiр, так само iдеальний для риболовлi, як цей. А от контрольнi нiкуди, нiкуди не дiнуться.

– Чистiсiнька правда, – вiдповiв Іен.

Однак вiн усе одно збир

Страница 9

вся повернутися додому в такий час, щоб iще встигнути погортати пiдручника. Вони з Пiтом мали спiльне правило, складене й удосконалене за всi цi роки, – докладати до навчання рiвно стiльки зусиль, щоб не мати неприемностей, але вiд Іена – бо вiн був лiкарiв син – вчителi очiкували до чорта багато.

Вони рибалили. Пiт користувався паличкою з волосiнню й наживляв дрiбну рибу або жукiв для приманки, а iнодi просто гачком iз грузилом i шматком оленячого хутра. Іен – своею вудкою – хорошою, подарунком на день народження вiд батькiв. Якщо цей вечiр виявиться таким самим, як i iншi, а так i буде, вiн зловить по однiй рибинi на кожнi чотири чи п’ять Пiтових. Якщо вони обмiняються вудками, Пiт i далi смикатиме iх одна за одною, а в нього й далi буде як кiт наплакав. Така була правда життя, й вiн змирився з цим уже давно.

Вони познайомилися завдяки риболовлi – Іен не був певний, чи справдi це пам’ятав, чи батько розказав йому цю iсторiю колись згодом. Це сталося, коли вони ще не ходили до школи, отож iм було десь чотири чи п’ять. Іенiв батько вчив його рибалити й повiз на Слоу-рiвер-бей, i з другого боку коси, в гирлi рiчки, вони побачили ще один човен, в якому, як виявилося, був Пiт зi своiм дiдом, i вiн учився того самого. Іенiв батько знав Пiтового дiда з тих самих причин, з яких знав усiх у радiусi ста миль, i пiдплив привiтатися, тож вони зачепилися язиками. Пiт та Іен оглянули один одного з голови до нiг, доки iхнi волосiнi були зануренi у воду, i в той час у них обох клюнуло. Далi настали кiлька хвилин хаосу – це Іен пам’ятав – лiтають бризки, човни несамовито гойдаються, обидва чоловiки намагаються допомогти так, щоб не було помiтно, що вони допомагають, i коли риба нарештi була витягнута й виставлена на захоплений огляд, виявилося, що у Пiта чотирнадцятидюймова щука, а в Іена – чотиридюймовий окунець. Обидва хлопчики не могли зрозумiти, чому дорослi так сильно смiялися – у Пiтового дiда аж сльози текли щоками. Але хлопцi тримали свiй улов iз трiумфом, широко всмiхаючись один одному з човнiв, двое худеньких дiтлахiв iз круглими животами, рибалки до кiнця своiх днiв. Й вiдтодi те, що Пiт i далi ловив велику рибу, а Іен i далi – нi, стало просто таким собi законом життя.

Іен накрутив свою волосiнь на котушку, перевiрив приманку й став на рiвнi, щоб знову закинути. Вiн помахав вудилищем туди-сюди, слухаючи шурхiт котушки, що вiдпускала волосiнь, а тодi опустив ii у воду. Приманка виплила на поверхню, а потiм занурилася, легко, майже безшумно. Непоганий кидок. Вiн почав повiльно крутити котушку, волосiнь утворювала на водi делiкатний V-подiбний малюнок.

– Дiстав сьогоднi роботу, – сказав вiн за якийсь час.

– Так? – сказав Пiт.

– Так. Батько сказав, що менi цього лiта треба попрацювати. І в суботи теж.

– Ти ще матимеш час рибалити?

– Та звiсно. Я працюватиму з восьмоi до шостоi. Вечори й далi будуть вiльнi.

Пiт кивнув. Вiн приглядав за крамницею влiтку, доки його дiд працював гiдом для туристiв, якi вдавали з себе мисливцiв i були в захватi вiд iдеi мати справжнього, живого гiда-iндiанця. «Знайшов собi одного старого iндiанця в лiсах у Пiвнiчному Онтарiо», – розказуватимуть вони своiм друзям, повернувшись у доглянутi передмiстя Торонто, Чикаго чи Нью-Йорка, недбало киваючи на ведмежу голову, прибиту до стiни у вiтальнi. «Знае тi краi, як своi п’ять пальцiв».

– На фермi Артура Данна, – вiв Іен далi рiвним голосом. Вiн скрутив котушку, перевiрив приманку й знову закинув. Вiн знав, що Пiт iз цiкавiстю на нього дивиться. – Подумав, що це буде краще, нiж скнiти у мiстi. Була робота в аптецi, але менi не всмiхаеться стояти за прилавком усе лiто, слухаючи, як люди скаржаться на головнi болi.

Пiт мовчав.

– Або як жiнки скаржаться на… жiночi болячки, – продовжував Іен, а тодi змовк, раптом замислившись, чи може це бути проблемою його матерi. Менопауза. Вiн прочитав про це, переглядаючи батьковi книжки в пошуках чогось – взагалi будь-чого – про секс. Прочитане викликало в нього огиду. Але його мати була ще надто молода для таких проблем. Вона була на дев’ятнадцять рокiв молодша за батька й народила Іена тiльки у двадцять. – Або як старi чмирi скаржаться на врослi нiгтi. Менi медичного лайна й удома вистачае.

І далi мовчанка. Складнiсть обманути Пiта полягала в тому, що вони знали один одного надто довго. Друг, який знае тебе з чотирирiчного вiку, знае тебе по-справжньому, тодi як батьки тiльки думають, що знають.

Вони рибалили. З другого берега затоки почувся гул пiдвiсного двигуна й поступово затихнув, коли човен обiйшов дiлянку сушi, що виступала у воду. Знову запала тиша. Потiм двi гагари стали гукати одна до одноi, смiючись над якимсь своiм меланхолiчним жартом, iхнi крики перелiтали над водою туди-сюди. Дерева вздовж берега почали втрачати колiр, iз соковито-зелених стаючи чорними.

– Стояти за прилавком – це просто стояти, чувак. Працювати на фермi – це працювати, – сказав Пiт, наче й не минуло десяти хвилин. Вiн смикнув вудилище, почекав секунду-другу, а тодi рiзко потягнув

Страница 10

олосiнь. За фут вiд нього на поверхнi води показалася форель. Вiн схопив ii й закинув у човен. – Ти мiг дiстати роботу на тартаку, – вiв далi вiн, наживляючи гачок i знову кидаючи його за борт. – Тобi дiстати роботу було б раз плюнути. Твiй батько там кожному щось пришивав назад.

Вони поставлять тебе за старшого через три днi щонайбiльше, а за два тижнi керуватимеш усiм тартаком. І платитимуть добре. Бiльше, нiж Артур Данн зможе собi дозволити.

– Так, – вiдказав Артур, – але хто захоче все лiто пропрацювати на того Фiтцпатрiка? Артур Данн лiпший за нього в сто разiв.

Пiт висмикнув чотиридюймового окуня, надто маленького, щоб його був сенс залишити. Вiн витягнув з нього гачка i кинув назад у воду.

– Ти мiг пiти працювати офiцiантом у «Гарперзi». Там поставив чашку з кавою, тут поставив чашку з кавою. Добрi грошi, легка робота… Або в бiблiотецi. Або на заправцi. – У нього смикнулася волосiнь. Знову крихiтний окунець, з видною вiд попереднього разу дiркою в губi. Пiт пiдняв його на рiвень очей i запитав: «Де твоя голова, чувак?». Рибина вражено роззявляла рота. Пiт кинув ii за борт. – Або в господарськiй крамницi. У «Вулвортса». На поштi. Це все було б краще за роботу на фермi. Особливо на фермi Артура Данна.

– Та хороша в нього ферма, – сказав Іен м’яко. – І конi крутi.

– Конi? – Пiт глянув на нього, хитро примружившись. А тодi раптом широко усмiхнувся.

– Що таке? – запитав Іен iз викликом.

– Нiчого, – вiдповiв Пiт. – Узагалi нiчого.

Вони порибалили ще з годинку, але щука не зацiкавилася, i коли Пiт утрете зловив того малого окунця, здалися й рушили додому.



Коли Іен прийшов, обое його батькiв були у вiтальнi. Мати сидiла навпроти телевiзора, хоч цього разу не дивилася його, а батько стояв у дверях. Коли вiн увiйшов, вони обое обернулися. Якусь мить стояла мовчанка, а тодi батько запитав:

– Ти рано повернувся. Не клювало?

– Нiчого годящого не впiймалося.

Його мати неуважливо дивилася на своi колiна. Напевно, до ii спiдницi причепилася якась крихта або пушинка – вона обачно зняла ii, якусь мить роздивлялася, а тодi кинула на пiдлогу.




Глава 2


«Торговельна палата приiздить з вiзитом з Торонто до Пiвнiчного Онтарiо»

«Стався випадок втрати контролю над великою рогатою худобою – чоловiки тiкали до складеного поваленого лiсу – застосовано рушницi»

    «Темiскеймiнг спiкер», березень 1925 року

Найперший Артурiв спогад був про те, як вiн стоiть у дверях батькiвськоi спальнi й дивиться на маму, а вона лежить у лiжку. Була середина дня, а вона лежала в лiжку, й Артур не знав, як це зрозумiти. Лiжко було дуже велике й високе, й Артуровi було тiльки трiшки ii видно. Вона повернулася обличчям до вiкна. А тодi Артурiв батько крикнув знизу, що лiкар скоро приiде, вона повернула лице й Артур побачив, що вона плаче.

Потiм прийшов старий лiкар Крiстоферсон, а з ним мiсiс Лунц, Карлова мама, з сусiдньоi ферми. Мiсiс Лунц погладила Артура по головi й сказала йому йти вниз, i вони з лiкарем зайшли до його матерi в кiмнату й зачинили дверi. Пiзнiше з кiмнати долинули крики. У цей час Артурiв батько сидiв у крiслi на кухнi, поклавши своi великi важкi долонi на колiна. Лежачи отак без руху, його долонi видавалися дуже дивними. Зазвичай, якщо вiн сидiв, то обов’язково ними щось лагодив.

У своiй пам’ятi Артур мав лише один спогад про цей випадок, але пiзнiше, складаючи два до двох, вiн збагнув, що таке точно ставалося не один раз. Щонайменше тричi.

А далi настав довгий час, коли його мама лежала в лiжку, хоч i не здавалась хворою, коли батько ставив на стiл вечерю пiсля того, як приходив iз поля. Мало не щодня мiсiс Лунц та iншi жiнки з сусiднiх ферм приносили iм iжу у великих накритих мисках, i ii треба було тiльки розiгрiти. З того, що пам’ятав Артур, то не був поганий час. Вiн пригадував, як батько вручав йому рушника й передавав тарiлки – витирати, i казав йому, що вiн молодець. Вiн пригадував, як носив вечерю своiй мамi сходами дуже обачно, а вона всмiхалася йому й дякувала.

Вiн не мiг згадати, що робив упродовж дня, доки мама лежала в лiжку, а батько працював у полi. До школи йому ходити ще було рано, тож, напевно, грався сам iз собою. Але вiн чiтко пам’ятав той день, коли почув, як мама кличе його зi своеi кiмнати. Йому тодi було лише п’ять. Вiн пригадував, як почув панiку в ii голосi, й вiдчуття у своему шлунку – холодне стискання, наче його вхопила чиясь рука – коли вiн бiг сходами. Його мама зiгнула ноги й пiдтягнула iх угору пiд ковдрою. У неi був зляканий вигляд. Артур iще нiколи не бачив страху на обличчi дорослого, але легко збагнув, що то був страх. «Бiжи поклич батька, – сказала вона. – Скажи йому, що вже скоро. Бiжи!».

Дальшi подii вiн i пам’ятав, i уявляв: уявляв себе, як вiн летить краем поля, спотикаеться об грудки мокроi вiд дощу землi. «Тату! Тату!». Жах у його голосi. Що вже скоро? Щось жахливе, страшне, а його мама там сама у будинку, й нiкому ii захистити.

А потiм, кiлька годин по тому, коли стало темно й прибув лiкар, знову разо

Страница 11

iз мiсiс Лунц, i вони були з його матiр’ю, стало ясно з ii крикiв, якi долинали донизу, що й вони не могли захистити ii, так само як i вiн та його батько. Артур хотiв пiдiйти до батька й залiзти йому на руки, але боявся виразу батькового обличчя й жаскоi тишi, що западала мiж криками. Йому хотiлося пiти в свою кiмнату, лягти на лiжко й скрутитися калачиком, але для цього йому довелося б пiднятися сходами й пройти повз дверi, за якими лунали цi жахливi звуки. Тож натомiсть вiн скрутився тугим калачиком у другому крiслi й лежав там, аж доки через багато годин крики припинилися. А тодi залунав iнший звук, рев, щось середне мiж криком ворони й вiвцi, й вiн знав, що хай що мало статися, нарештi сталося, i його мама померла.

От тiльки зранку вiн побачив ii, зовсiм не мертву, в лiжку, усмiхнену, зi згортком на руках. Вона сказала йому: «Пiдiйди, подивися, Артуре! Ти маеш братика! Це твiй братик! Його звати Джейкоб, подивись, який гарненький! Можеш кликати його Джейк».


*

Це тодi все почалося, так? Ще до народження Джейка, зi втрати стiлькох дiтей? Тож коли Джейк нарештi народився – результат такого болю, страху й скорботи, вiн став для своеi матерi такий дорогоцiнний, що вона заледве це витримувала? Вона носила його за собою цiлий день, мiцно притуляючи до себе, вiдпихаючи смерть своiм лiктем. Вона любила малого – ох, Артур чудово це знав! – але ii любов наче складалася переважно з болiсноi тривоги. Артур бачив, як вона дивилася на Джейка з виразом майже вiдчаю, наче чекала, що вiн будь-якоi митi може зникнути, вирваний з ii рук якоюсь темною силою. На додачу, Джейк був хворобливою дитиною, схильний до застуд i гарячок. Або ж, може, вiн i не був хворобливий, може, це все ii страх. Варто малому раз кашлянути й вона вiдправляла Артурового батька по лiкаря, i перехняблена лiкарева стара машина спускалася iхньою пiд’iзною дорiжкою, доки склоочисники безперестанно змахували снiг.

«Немовлята не такi крихкi, якими здаються». Так сказав лiкар Крiстоферсон. Повторював вiн це багато разiв, терпляче, намагаючись ii заспокоiти. Але вона не заспокоювалася. Кожен етап Джейкового розвитку приносив цiлу низку нових небезпек, так багато, що Артур мовчки запитував себе, як йому самому взагалi вдалося вижити. Коли Джейк почав повзати, життя стало ще згубнiше. «А я колись падав зi сходiв?» – запитав Артур у матерi, коли та схопила Джейка з iхнього вершечка – вiн був вiд нього за кiлька ярдiв, але з виразу материного обличчя Артур зрозумiв, що на волосину вiд смертi. Але вона притулилася обличчям до Джейковоi шиi й не почула його питання.

Але вiн, Артур, напевно, був великим кругленьким малюком. Якби вiн упав зi сходiв, то, мабуть, просто б пiдскочив. А от Джейк точно б загинув.

Того дня, коли Джейк ступив свiй перший крок, Артура було призначено боротися проти сил долi. Вiдтодi – й Артур знав, що це довгострокове призначення – його першим i найважливiшим завданням у життi стало захищати свого молодшого брата. Власне, призначати його не довелося. Вiн уже розумiв, що материне щастя залежало вiд Джейкового благополуччя. Так обожнюючи й потребуючи ii, як обожнював i потребував ii Артур, хiба вiн мав вибiр?

А ось iще одна замальовка: вони з Джейком, вiком приблизно дев’яти рокiв i чотирьох, граються на подвiр’i. За сараем стояла купа порожнiх коробок, легких ящикiв iз планок, у яких iхнiй батько возив салат-латук, помiдори та iншу городину на ринок у Струан. Артур будуе собi замок iз ящикiв – разючу багатоповерхову будiвлю. Джейк потягнув один ящик на своi власнi потреби. Щось – якесь вiдчуття занепокоення – примушуе Артура пiдвести погляд i глянути в бiк дому. Зi свого мiсця йому видно кухонне вiкно й маму, яка бiля нього стоiть, пильно дивлячись на щось. На ii обличчi вираз жаху. Артурове серце панiчно стискаеться. Вiн дивиться в напрямку ii погляду й бачить, що Джейк приставив ящика до корита для води й став на нього, щоб глянути, що всерединi. Артур вискакуе зi свого замку i мчить, гукаючи на бiгу: «Злiзь, Джейку! Злiзь!». Трохи не добiгши, вiн кидаеться до брата й збивае його з ящика, i той падае в пиляку, розпластавшись i ревучи.

Однак води там було не бiльш як дев’ять дюймiв. Може, миша там i втонула б, власне, час вiд часу таке й ставалося, але точно не дитина. Так сказав Артурiв батько – або, може, не сказав, може, просто трохи здивувався через цю колотнечу, коли почув увечерi про цей випадок. Але для Артура, який усе ще грiвся у променях маминоi вдячностi, це питання було теоретичне, бо вiн дiяв не для того, щоб урятувати Джейка вiд загибелi, а щоб урятувати свою маму вiд ii страху. Але, хай там як, виявилося, що батько не мав слушностi, сумнiваючись у серйозностi iнциденту. Дитина може втонути в дюймi




Конец ознакомительного фрагмента.



notes



1


Оджiбва – народ, група спорiднених iндiанських кланiв, що мешкають у США та Канадi. – Прим. пер.


Поделиться в соц. сетях: