Читать онлайн “Червоний горобець” «Джейсон Метьюз»
- 01.02
- 0
- 0
Страница 1
Червоний горобецьДжейсон Метьюз
Домiнiка Єгорова – найцiннiша з агентiв росiйських спецслужб, випускниця «школи горобцiв» – особливого вiддiлу контррозвiдки. Вона – звабниця, яка використовуе свое тiло для збору iнформацii та подальшого усунення iноземних дипломатiв i шпигунiв. Нова цiль Домiнiки – молодий офiцер ЦРУ Натанiель Неш, вiдповiдальний за проникнення американських «кротiв» до росiйськоi розвiдки. Проте бездоганний план дае збiй: мiж Домiнiкою та Нейтом спалахують почуття. Вiдтепер пiд загрозою опиняються не лише iхнi кар’ери, а й безпека обох держав…
Обережно! Ненормативна лексика!
Джейсон Метьюз
Червоний горобець
Обережно! Ненормативна лексика!
* * *
Присвячуеться Сюзаннi, Александрi та Софii
1
За дванадцять годин МВС[1 - Маршрут з виявлення спостереження. (Тут i далi прим. перекл.)] ноги Натанiеля Неша геть занiмiли. Мов дерев’яний, вiн брiв брукiвкою московського провулка. Давно стемнiло, та Нейт усе ходив тим маршрутом, щоб полоскотати очi нишпоркам, – щойно вони подумають, нiби впiймали його на гачок, то одразу ж проявлять себе. Не було нiчого, жодного натяку на змiну позицii, перебiжку, жодних крокiв на вулицях за його спиною, жодноi реакцii на його перемiщення. Вiн чистий? Чи за ним стежить велика команда? Через саму природу Гри не помiтити стеження куди гiрше, нiж визнати, що ти весь у жучках.
Початок вересня, та мiж першою i третьою годинами його маршруту йшов снiг, що дало змогу безслiдно втекти на авто. Пiзнiше того ж ранку Нейт вистрибнув на ходу з «лади комбi», за кермом якоi сидiв Лiвiтт iз бюро, який, прорахувавши iнтервал, мовчки пiдняв три пальцi, коли вони звернули на промислову вуличку, пiсля чого поплескав Нейта по руцi. Чiпке вистежування ФСБ, Федеральноi служби безпеки, не змогло вiдслiдкувати втечу в трьохсекундному iнтервалi й пролетiло повз – ховаючись за снiговою пеленою, Лiвiтт вiдводив iх геть. Нейт лишив свiй активний мобiльний телефон з економiчного вiддiлу посольства у Лiвiтта в машинi – нехай наступнi три години ФСБ вiдслiдковуе телефон мiж московськими стiльниковими вежами. Пiд час стрибка Нейт ударився колiном об асфальт, i першi кiлька годин бiль лише зростав, та тепер колiно занiмiло так само, як i решта його тiла. На мiсто спадала нiч, а вiн бродив, ковзав, здирався та спускався половиною Москви, не виявляючи слiдiв стеження. Здавалося, вiн i справдi чистий.
Нейт був членом невеликоi групи офiцерiв ЦРУ з «внутрiшнiх операцiй», навчених працювати пiд стеженням на домашньому майданчику противника. Працюючи на вулицi, вiн не сумнiвався анi на секунду. Знайомий страх невдачi, страх помилки, зник. Сьогоднi вiн усе робив бездоганно, все, як слiд. Ігноруй холод, який щiльно огортае твоi груди. Лишайся в сенсорному пузирi, хай розширюеться пiд впливом стресу. Його зiр був гострий. Фокусуйся на середнiй вiдстанi, звертай увагу, чи не з’являються повторно у полi зору пiшоходи та транспортнi засоби. Зауважуй кольори та форми. Капелюхи, пальта, автомобiлi. Особливо не задумуючись нi про що конкретно, вiн реестрував звуки, якi линули навколо у вечiрньому мiстi. Дзижчання тролейбусiв, що живляться вiд дротiв над головою, шипiння автомобiльних шин на мокрому асфальтi, потрiскування вугiльного пилу пiд ногами. Вiн вiдчував у повiтрi гiркоту дизельних парiв, спаленого вугiлля, i, з якогось невидимого вентиляцiйного отвору, до нього доносився глинистий аромат свiжого борщу. Вiн був мов камертон, що резонуе в морозному повiтрi, iдеально налаштований, та на диво спокiйний. Через дванадцять годин був абсолютно певний: вiн чистий.
Перевiрка часу: 22:17. Двадцятисемирiчний Нейт Неш був за двi хвилини вiд зустрiчi з легендою, з дiамантом у тiарi, з найцiннiшим активом у стiйлi ЦРУ. Лише за триста метрiв вiд тихоi вулички, де вiн зустрiне МАРБЛа: вишуканого, ввiчливого, ледь за шiстдесят, генерал-майора СВР, що була правонаступницею першого головного управлiння КГБ, служби зовнiшньоi розвiдки Росii, зарубiжних шпигунiв Кремля. МАРБЛ перебував в упряжi вже чотирнадцять рокiв, дивовижно, враховуючи, що росiйськi джерела в часи Холодноi вiйни жили в середньому вiсiмнадцять мiсяцiв. Доки Нейт сканував вулицю, перед його очима промайнули зернистi фотографii втрачених в iсторii агентiв: Пеньковський, Моторин, Толкачов, Поляков, всi iншi, нiкого нема. Та не цього разу, не на моiй вахтi. Все вийде.
МАРБЛ працював тепер головою Американського управлiння СВР, посада з колосальним рiвнем доступу, але вiн був кагебiстом староi школи, своi шпори (як i генеральську зiрку) заслужив за кордоном. Його кар’ера вражала не стiльки здобутками в оперативнiй роботi, як тим, що МАРБЛу вдалося пережити чистки, реформи та внутрiшню боротьбу за владу. Вiн не мав iлюзiй з приводу системи, якiй служив, i зрештою почав ненавидiти ii, та все ж лишався вiрним iй професiоналом. Коли йому виповнилося сорок, вiн був полковником i працював у Нью-Йорку, Центр не дав йому дозволу вiдвезти дружину до американського онколога – безглуздий прояв радянс
Страница 2
кого пуританства, – тож вона померла на каталцi в коридорi московськоi лiкарнi. МАРБЛу знадобилося ще вiсiм рокiв, щоб пiдготуватися i зважитися на добровiльну спiвпрацю з американцями.Ставши закордонним шпигуном – агентом, якщо говорити мовою розвiдки, – МАРБЛ з улесливою догiдливiстю звертався до керiвникiв операцiй – своiх кураторiв iз ЦРУ, – принижено перепрошуючи за мiзернiсть повiдомленоi ним iнформацii. У Ленглi[2 - Тобто в ЦРУ.] були приголомшенi. Це були надзвичайно цiннi розвiдданi про операцii КГБ та СВР, що давали змогу проникнути в iноземнi уряди, а iнколи йому вдавалося добути й такi перлини, як iмена американцiв, що шпигують для Росii. Це був неоцiненний агент.
22:18. Нейт звернув за рiг i почав спускатися вузькою вуличкою, з обох бокiв якоi – житловi будинки, нерiвний тротуар, обсаджений голими й притрушеними снiгом деревами. На iншому кiнцi вулицi, у свiтлi на перехрестi виник знайомий силует, вiн повернув за рiг та рушив назустрiч. Цей старий був професiоналом: уклався в чотирихвилинне вiкно.
Утома Нейта зникла, i вiн вiдчув, як повертаеться сила. З наближенням МАРБЛа Нейт автоматично перевiрив порожню вулицю, шукаючи вiдхилень вiд норми. Жодних машин. Погляд угору. Жодних вiдчинених вiкон, у квартирах темно. Погляд назад. На поперечних вулицях тихо. Перевiрити тiнi. Нi двiрника, нi безхатька. Попри довгi години намагань виявити стеження, провокативних маневрiв, очiкування й чатування в снiгу та холодi, лише одна-едина помилка може призвести до неминучого – смертi МАРБЛа. Навiть дипломатичний скандал чи втрата цiнного джерела розвiдданих не хвилювали Нейта так, як смерть цього чоловiка. Нейт не схибить.
МАРБЛ неспiшно йшов уперед. До цього вони зустрiчалися двiчi. МАРБЛовi призначили цiлу низку кураторiв ЦРУ – i кожного з них вiн перевiряв власноруч. Були серед них довершенi. У декого МАРБЛ помiчав дивовижну тупiсть. А один чи два виявляли неабияку аморфнiсть, потенцiйно фатальну незацiкавленiсть у тому, щоб бути професiоналом. Нейт був iншим, цiкавим. У ньому щось було – гострота, зосередженiсть, агресiя в прагненнi зробити все правильно. Трохи сируватий – дещо компульсивний, думав МАРБЛ, – та мало хто мав цей вогник, тож МАРБЛ його затвердив.
Очi МАРБЛа задоволено примружились, коли вiн побачив молодого американця. Нейт був середнього зросту, худорлявий, з прямим чорним волоссям, рiвним носом та карими рухливими очима, що оглядали старого, який пiдходив, швидше пильно, нiж неспокiйно.
– Доброго вечора, Натанiелю, – сказав МАРБЛ. Незначний британський акцент унаслiдок роботи в Лондонi, розбавлений перебуванням у Нью-Йорку. Примха розмовляти англiйською, бути ближчим до куратора, попри майже бездоганну росiйську Нейта. МАРБЛ був низьким та присадкуватим, з глибокими карими очима, помiж яких випинався м’ясистий нiс. У нього були густi сивi брови та кучеряве сиве волосся, що надавало йому вигляду елегантного гуляки.
За планом, вони мусили б користуватися вигаданими iменами, та це було безглуздо. МАРБЛ мав доступ до всiх альбомiв з фотографiями дипломатiв СВР, тож iм’я Нейта було йому прекрасно вiдоме.
– Радий тебе бачити. З тобою все гаразд? – МАРБЛ уважно подивився на обличчя Нейта.
– Стомився? Скiльки годин ти сьогоднi пропрацював? – Запитання МАРБЛа були бездоганно ввiчливi, та все ж йому хотiлося знати. Вiн нiколи нiчого не сприймав як належне.
– Dobryj vecher, dyadya, – сказав Нейт. Вiн почав використовувати фамiльярне «дядя», почасти щоб приховано висловити свою повагу, а почасти щоб виказати справжню прихильнiсть. Перевiрив час: «Уже дванадцята. На вулицях анi душi». Мова, вiдома iм обом, i Нейт розумiв, що МАРБЛа цiкавить, наскiльки ретельно вiн виконав свiй МВС.
МАРБЛ не вiдповiв. Вони йшли удвох уздовж тротуару в тiнi дерев. Повiтря було морозне, нерухоме, безвiтряне. На зустрiч вони мали не бiльше семи хвилин.
Здебiльшого говорив МАРБЛ, Нейт уважно слухав. Старий швидко, утiм без зайвого поспiху, видавав сумiш плiток та полiтики: кого пiдвищили, кого понизили. Кiлька слiв про нову операцiю, успiшне вербування СВР в iншiй краiнi. Всi подробицi можна буде дiзнатися з дискiв. А це не стiльки дебрифiнг, скiльки звичайна розмова двох людей. Звуки iхнiх голосiв, зоровий контакт, низький смiх МАРБЛа. Ось у чому була суть.
Прогулюючись, вони опирались природному iмпульсу взятися пiд руки, як батько й син. Обое знали, що контакт заборонений, прикра необхiднiсть, обумовлена страхом отримати metka, шпигунський порошок. МАРБЛ сам доповiдав про секретну програму, створену з метою обробки спiвробiтникiв американського посольства в Москвi, пiдозрюваних у спiвпрацi з ЦРУ. Жовтий, пiнистий порошкоподiбний хiмiчний розчин нiтрофенiл пентадiену, NPPD. Пiдставний росiйський службовець розчавлював резинову кульку, i порошок потрапляв на одяг, килимки, кермо. NPPD був створений так, щоб вiн розлiтався, мов липкий пилок з нарциса, через рукостискання на лист паперу, а звiдти на лацкан пальта. Вiн непомiтно мiтив усе, до чого торкався американський агент ЦРУ. Таким
Страница 3
чином, якщо ви були пiдозрюваним росiйським чиновником i вашi руки, одяг чи папiрець на столi свiтилися вiд NPPD, вам наставав кiнець. МАРБЛ ошелешив Ленглi, доповiвши згодом, що рiзнi партii metka мали рiзний склад, це давало змогу iдентифiкувати конкретного американського гостя.Прогулюючись та розмовляючи, Нейт потягнувся до кишенi й дiстав запечатаний пластиковий пакет. Запаснi батареi для секретного комунiкацiйного обладнання МАРБЛа: три металево-сiрi пачки цигарок, надмiру важкi. Секретнi засоби комунiкацii використовували для передачi останнiх нагальних новин, а також, щоб пiдтримувати контакт у перiоди мiж особистими зустрiчами. Але цi короткi зустрiчi, смертельно небезпечнi, були набагато продуктивнiшими. Саме на них МАРБЛ передавав диски з величезним обсягом розвiдданих, а йому поповнювали обладнання та готiвку. Це був прямий контакт, можливiсть обмiнятися кiлькома словами, час для вiдновлення цього майже духовного партнерства.
Нейт обережно вiдкрив пластиковий пакет та передав МАРБЛу, той порився й дiстав попередньо загорнутий блок батарей, якi пакували в стерильнiй лабораторii у Вiрджинii. Пiсля цього МАРБЛ укинув у пакет два диски.
– На цих дисках приблизно п’ять лiнiйних метрiв файлiв, – сказав вiн. – З найкращими побажаннями.
Нейт вiдзначив, що старий шпигун усе ще мiркуе категорiями лiнiйних метрiв, коли говорить про папки з файлами, навiть тепер, видаючи секрети вже в цифровому виглядi.
– Дякую. Ви додали резюме?
Хакери розвiдданих благали Нейта постiйно нагадувати МАРБЛу додавати резюме до усiеi подаваноi iнформацii, аби мати змогу визначити прiоритетнiсть перекладу та обробки його сирих звiтiв.
– Так, цього разу я не забув. На другий диск я також додав новий каталог, стосовно бюро. Кiлька змiн особового складу, нiчого надзвичайного. І розклад планiв моiх поiздок за кордон на наступний рiк. Я шукаю оперативних причин для поiздки й додав усi необхiднi деталi, – сказав вiн, киваючи в бiк диска в пакетi.
– Чекаю з нетерпiнням зустрiчi за межами Москви, – сказав Нейт, – на вiдпочинку.
Час швидко минав, i вони вже дiйшли до кiнця вулицi, повернули й рушили неспiшно назад, до iншого кiнця.
МАРБЛ виглядав украй замисленим.
– Знаеш, я думав про свою кар’еру, про стосунки з американськими друзями, про життя, що чекае попереду, – сказав вiн. – Мабуть, у мене е ще кiлька рокiв до пенсii. Займатися полiтикою в лiтньому вiцi – це немислима помилка. Може, три чи чотири роки, а може, й два. Інодi менi здаеться, що було б добре жити на пенсii в Нью-Йорку. Як ти гадаеш, Натанiелю?
Нейт зупинився i трохи повернувся в його бiк. Що це було? Вуличний гомiн стих. В його агента проблеми? МАРБЛ пiдняв руку, нiби бажаючи стиснути Нейтiв лiкоть, та зупинився на пiвдорозi.
– Не варто хвилюватися, це лише думки вголос.
Нейт скоса поглянув на МАРБЛА: старий поводився спокiйно, впевнено. Агентам притаманно думати про пенсiю, мрiяти про кiнець небезпечного подвiйного життя, остерiгатися почути стукiт у дверi. Таке життя, зрештою, дуже стомлюе, а це, натомiсть, призводить до помилок. Чи звучала в голосi МАРБЛА втома? Завтра Нейт муситиме доповiсти про всi нюанси цiеi бесiди. Проблеми у справi завжди неминуче стосувалися куратора, проблеми, яких вiн не потребував.
– Щось не так, можливо, з безпекою? – спитав Нейт. – Ви ж знаете, ваш банкiвський рахунок чекае на вас. Можете вийти на пенсiю, коли забажаете. Ми пiдтримаемо вас у будь-якому разi.
– Нi, все гаразд. У нас попереду ще багато роботи. А тодi вже можна й вiдпочити, – сказав МАРБЛ.
– Це честь – працювати з вами, – сказав Нейт, бо й справдi так вважав. – Ваш вклад важко переоцiнити.
Старший чоловiк поглядав пiд ноги, на тротуар, доки вони прогулювалися темною вулицею. Їхня зустрiч тривала вже шiсть хвилин. Час було прощатися.
– Може, вам ще щось потрiбно? – спитав Нейт. Вiн заплющив очi та зосередився. Батареi передано, диски отримано, резюме додано, е розклад закордонних поiздок. Єдине, що лишалось запланувати, це наступна особиста зустрiч за три мiсяцi.
– Ми зустрiнемось за три мiсяцi? – спитав Нейт. – На той час уже настане справжня зима, грудень. Нове мiсце, ІГЛ, бiля рiчки?
– Так, звичайно, – сказав МАРБЛ. – Оrel. Я пiдтверджу повiдомленням за тиждень до зустрiчi.
Вони знову наближались до кiнця вулицi, поволi рухаючись до яскравих лiхтарiв перехрестя. Неоновий знак сповiщав про станцiю метро через дорогу. Раптом Нейт вiдчув, як по спинi пробiг тривожний морозець.
Пошарпана «лада седан» повiльно проiхала перехрестя, на передньому сидiннi двое чоловiкiв. Нейт та МАРБЛ притиснулись до стiни будинку, повнiстю сховались у тiнi. МАРБЛ також помiтив машину, вiн був таким само фахiвцем вуличних операцiй, як i молодий куратор. Інше авто, новiший «опель», проiхало у зворотному напрямку. Двое чоловiкiв усерединi дивилися в iнший бiк. Озирнувшись, Нейт помiтив, як трете авто повiльно завертае на вулицю. Горiли лише стоп-сигнали.
– Прочiсують мiсцевiсть, – прошипiв МАРБЛ. – Сподiваюся, ви не припаркував
Страница 4
машину десь неподалiк?Нейт похитав головою: «Нi». Нi, нi, дiдько, нi. Його серце вистрибувало з грудей. Буде гаряче. Вiн миттю поглянув на МАРБЛа, i вони удвох зарухалися, як один. Забувши про шпигунськi порошки, забувши про все на свiтi, Нейт допомiг МАРБЛу зняти його темне пальто, вивертаючи навиворiт, витягуючи його руки з рукавiв, перетворюючи на свiтле пальто iншого крою, вкрите плямами та потерте на рукавах та з краiв. Нейт допомiг МАРБЛу накинути його на плечi. Потягнувшись до внутрiшньоi кишенi пальта, Нейт дiстав поiдену мiллю хутряну шапку – частину його власного маскування – та нап’яв на голову МАРБЛа. МАРБЛ дiстав iз зовнiшньоi кишенi окуляри в товстiй оправi, одна з дужок яких була перемотана бiлою стрiчкою, та надiв iх. Нейт полiз до iншоi кишенi та дiстав коротку палицю, яку злегка струснув. Еластичний шнур усерединi розпрямився, перетворивши палицю на цiпок, який Нейт вклав МАРБЛовi в руку.
Москвич середнiх рокiв зник, за вiсiм секунд його замiнив старий скрипучий пенсiонер у дешевому пальтi, з цiпком у руцi. Нейт злегка його пiдштовхнув у напрямку перехрестя та станцii метро. Такий вчинок кидав виклик правилам, користуватися метро було небезпечно, це означало самому йти в пiдземну пастку, та якщо МАРБЛовi удасться втекти, це того варте. Маскування мало убезпечити вiд кiлькох камер спостереження на платформах.
– Я вiдведу iх звiдси, – сказав Нейт, доки МАРБЛ, згорбившись, шкутильгав до перехрестя. Старий невидимка кинув на нього погляд, серйозний, але холодний, i пiдморгнув. «Цей чолов’яга – легенда», – подумав Нейт. Та зараз головним для нього було вiдволiкти машини спостереження, перетягти iхню увагу на себе, подалi вiд МАРБЛа. Однак не можна iм попастися. Якщо в його кишенi знайдуть диск МАРБЛа, старий – труп, як i у випадку, коли його самого заарештують.
Тiльки не на його вахтi. Голову та горло обдало холодком. Комiр пальта був пiднятий, хвилювання зникло, i вiн швидко перебiг дорогу перед машиною спостереження, яка поволi рухалась вулицею в його бiк на вiдстанi з пiвкварталу. Це мала бути ФСБ, громила, що займаються внутрiшнiм шпiонажем у Росiйськiй Федерацii. Це iхня територiя.
Двигун «Лади 120 °CС» заверещав, вони помiтили його у свiтлi вуличних лiхтарiв, i вiн помчав до наступного кварталу та пiрнув у пiдвальний сходовий майданчик, що смердiв сечею й горiлкою, а за його спиною почулося скреготання шин. Чекай, чекай, тепер знов рухайся, мчись провулками, перебiгай, ховаючись, наземними переходами, лети вниз сходами до рiчки. Минай шлагбауми, перебiгай залiзничнi колii, мiняй вектор та напрям щоразу, як вони втрачають тебе з поля зору, нехай iхнi здогадки будуть хибними, прослизай крiзь iхню заставу. Перевiрка часу: майже друга ночi.
Його трясло вiд утоми, i вiн бiг, потiм iшов, потiм ховався за припаркованими машинами, чуючи усюди навколо звуки двигунiв, якi зрештою сходилися в однiй точцi, потiм розсiювалися, потiм знову сходилися, намагаючись наблизитись достатньо, щоб роздивитися його, достатньо, щоб покласти його обличчям на асфальт i запхати своi руки йому до кишень. Вiн чув звуки iхнiх шумопонижувачiв, як вони волали в рацii, вони були у вiдчаi.
Його перший iнструктор зi стеження сказав йому: «Ви вiдчуватимете вулицю, мiстере Неш, i неважливо, це Вiсконсин-авеню чи Тверська, ви ii вiдчуватимете», i Нейт з бiса добре ii вiдчував, та iх було забагато, хай навiть вони й не знали точно, де його шукати. Шини автомобiлiв скреготали на мокрiй брукiвцi, доки вони гасали туди-сюди, i добре було, що вони не мали на нього достатньо iнформацii, аби розгорнути повномасштабну операцiю, а погано – те, що час був на iхньому боцi. Слава Богу, вони розшукували його, значить, МАРБЛа таки не помiтили. Нейт молився, щоб старого справдi не помiтили, доки той пiрнав у метро, i щоб спостереження не проводили з самого початку, адже це б означало, що друга команда тепер слiдуе за МАРБЛом. Вони не впiймають його агента й не отримають пакета з дисками МАРБЛа, небезпечними, мов динамiт у його кишенi. Скреготливi шини розчинились удалинi, i на вулицях стало тихо.
Перевiрка часу: вже за другу, ноги й спина ниють, в очах темнiе, вiн спускаеться вузьким провулком, притискаючись до стiн, ховаючись у тiнях, сподiваючись, що iх уже нема, уявляючи, як усi тi пом’ятi машини заiжджають у гараж, вiдгонячи запахом гарячого металу, з них скапуе бруд, а начальник групи кричить на них у кабiнетi. Нейт не бачив жодноi машини вже кiлька хвилин i вирiшив, що вискочив з периметра пошуку. Знову пiшов снiг.
Попереду заскрипiли колеса, авто зупинилось, дало заднiй хiд i звернуло в провулок, у свiтлi його фар було видно, як iшов снiг. Нейт притиснувся до стiни, намагаючись сховатися, хоч i розумiв, що його, певно, помiтили, вогнi фар освiтили Нейта, машина просувалася вперед, плавно рухаючись його боком провулка. Нейт зачаровано спостерiгав, як авто наближаеться, пасажирськi дверцята пролiтають за кiлька сантиметрiв вiд стiни i два зосередженi обличчя вдивляються поперед себе, склоочисники невпинно змi
Страница 5
ають снiг. Невже цi ФСБшнi тварини його не помiтили? Та потiм вiн усвiдомив, що вони прекрасно його бачили, вони намагалися розмазати його по стiнi. Існуе неписане правило, що групи спостереження, якi йдуть слiдом за iноземним дипломатом, нiколи, нiколи не вчиняють насильницьких дiй, так казали iнструктори, i справдi, серйозно, якого хрiна робили цi козли? Вiн поглянув назад i побачив, що вихiд з провулка надто далеко.Вiдчути вулицю, мiстере Неш, а головне – вiдчути чавунну дренажну трубу, що спускаеться будинком за кiлька футiв вiд нього, приеднана до цегельноi кладки iржавим металевим крiпленням, i доки машина набирала швидкiсть, вiн пiдскочив i вхопився за трубу, користуючись цим крiпленням, щоб здертися вище. Авто врiзалося в стiну, розколовши дренажну трубу, дах машини опинився прямо пiд зiгнутими ногами Нейта. З важким скреготом автомобiль проiхався уздовж стiни та зупинився. Вони заглушили двигун, i Нейт вiдпустив трубу, впав на машину, а потiм на тротуар. Дверцята водiя почали вiдчинятися, з них виходив дебелий чоловiк у хутрянiй шапцi, але вони нiколи, нiколи не вчиняють насильницьких дiй щодо своеi цiлi, i Нейт плечем притис дверцята, затиснувши голову та шию громила, почув крик, побачив спотворене вiд болю обличчя. Нейт ударив його по головi дверцятами ще двiчi, дуже швидко, i чоловiк звалився назад у машину. Пасажирськi дверцята були затиснутi стiною, i Нейт бачив, як iнший громило намагаеться перелiзти через передне сидiння, щоб дiстатись до заднiх дверцят, тож це був слушний час знову втекти, i Нейт помчався вниз провулком, зникнувши в тiнях i звернувши за рiг.
За три будинки вiн натрапив на закопчену iдальню, вiдчинену в таку пiзню годину, ii свiтло розливалося на заснiженому тротуарi. Нейту було чути, як машина в провулку дае заднiй хiд, двигун реве. Вiн заскочив до крихiтноi порожньоi забiгайлiвки та зачинив дверi. Одна кiмната, нiчого окрiм прилавка в кiнцi, декiлькох засмальцьованих дерев’яних столiв та лавок, вицвiлих шпалер i закiптюжених тюлевих фiранок на вiкнi. Стара баба з двома зубами, мов iз консервним ножем у ротi, сидiла за прилавком, слухаючи трiскуче радiо та читаючи газету. Двi пошарпанi алюмiнiевi каструлi з супом булькали на електроплитi в неi за спиною. Кiмнату заповнював запах вареноi цибулi.
Ледве стримуючи руки, аби не тряслись, Нейт пiдiйшов до прилавка й росiйською замовив миску борщу, дивлячись у вiдстороненi очi баби. Сiв спиною до прикритого фiранкою вiкна й почав дослухатися. Одна машина проревiла, потiм ще одна, а потiм нiчого. По радiю комiк розповiдав анекдот:
«Хрущов вiдвiдав свиноферму та сфотографувався там. У редакцii сiльськоi газети тривало запекле обговорення пiдпису до свiтлини. “Товариш Хрущов серед свиней”? “Товариш Хрущов та свинi”? “Свинi навколо товариша Хрущова”? Не годиться. Нарештi редактор приймае рiшення: “Третiй справа – товариш Хрущов”». Баба за прилавком зареготалася.
Вiн нiчого не iв i не пив уже бiльш нiж дванадцять годин, тож почав жадiбно черпати густий борщ тремтячою ложкою. Баба поглянула на нього, встала та, обiйшовши прилавок, пiдiйшла до дверей. Нейт стежив за нею краем ока. Вона вiдчинила дверi, i вiн вiдчув, як знадвору увiрвалося холодне повiтря. Баба виглянула на вулицю, подивилася лiворуч та праворуч, пiсля чого, грюкнувши, зачинила дверi. Вона повернулась на свiй стiлець бiля прилавка й узяла газету. Коли Нейт доiв борщ та хлiб, то пiдiйшов до неi i вiдрахував кiлька копiйок. Стара карга взяла монети та вкинула у висувний ящик. Вона грюкнула ящиком i поглянула на Нейта.
– Добре, йди з Богом.
Нейт, намагаючись не дивитися на неi, вийшов.
За годину, мокрий вiд поту та тремтячи вiд утоми, Нейт, спотикаючись, минув мiлiцейську будку бiля головного входу до посольського житлового комплексу. Диски МАРБЛа нарештi були в безпецi. Згiдно з протоколом, оперативну нiч слiд було закiнчувати iнакше, та вiн на кiлька годин спiзнився, тож його не пiдiбрали на авто. Його повернення помiтили, i вже за пiвгодини ФСБ, а одразу за ними i СВР, будуть в курсi, що саме молодий мiстер Неш з Економiчного департаменту посольства зник з iхнiх радарiв на бiльшу частину вечора. І вони гадатимуть, що знають причину.
Бабин борщ
Розтопити масло у великiй каструлi; додати нарiзану цибулю i смажити, доки не стане напiвпрозора; додати, помiшуючи, три тертi буряки й порiзаний помiдор. Влити яловичий бульйон, оцет, всипати цукру, солi та перцю. Бульйон мае бути терпким та солодкуватим. Довести до кипiння й кип’ятити протягом години. Подавати гарячим з ложкою сметани i нарiзаним кропом.
2
Наступного ранку в протилежних кiнцях Москви, у двох рiзних кабiнетах, витало невдоволення. В штаб-квартирi СВР в Ясеневi перший заступник директора Іван (Ваня) Дмитрович Єгоров читав рапорти про спостереження вiд ФСБ за попередню нiч. Слабке сонячне свiтло просочувалося крiзь масивнi вiкна, якi виходили на темний сосновий лiс, що оточував будiвлю. Олексiй Зюганов, миршавий начальник вiддiлу контррозвiдки, стояв перед його сто
Страница 6
ом, не дiставши запрошення сiсти. Для близьких друзiв – хоча, мабуть, тiльки для матерi – Зюганов, цей противний гном, був Льошею, але не цього ранку.Ванi Єгорову було шiстдесят п’ять, генерал-майор зi стажем. У нього була велика голова, лиса, за винятком пучкiв посивiлого волосся над вухами. Широко посадженi карi очi, м’ясистi губи, широкi плечi, круглий живiт та великi м’язистi руки надавали йому вигляду циркового силача. Вiн носив стильний темний костюм з пiдкладкою, Аугусто Караченi з Мiлана, з темно-синьою краваткою. Його туфлi, блискуче-чорнi, були вiд Едварда Грiна з Лондона, прямо з дипломатичноi пошти.
На початку своеi кар’ери Єгоров був пересiчним оперативником КГБ. Пiсля кiлькох малоцiкавих поiздок до Азii вiн переконався, що життя оперативника не для нього. Повернувшись до Москви, вiн узявся за внутрiшню полiтику органiзацii. Пропрацював на низцi високопрофесiйних посад, спочатку у сферi планування, потiм в адмiнiстрацii i, нарештi, на новостворенiй посадi генерального iнспектора. Вiн брав активну та помiтну участь у переходi вiд КГБ до СВР в 1991-му, обрав правильну сторону пiд час невдалого перевороту КГБ того ж року, очолюваного Крючковим проти Горбачова, i в 1999-му його помiтив флегматичний перший вiце-прем’ер-мiнiстр Володимир Володимирович Путiн, бiлочолий скорпiон з апатичними блакитними очима. Наступного року Єльцин покинув Кремль, а Путiн дивовижним, неймовiрним способом до нього потрапив, i Ваня Єгоров чекав на дзвiнок, який, вiн чудово це розумiв, мае скоро пролунати.
– Я хочу, щоб ти про все подбав, – сказав йому тодi Путiн пiд час стрiмкоi п’ятихвилинноi дiловоi зустрiчi у вишуканому кремлiвському кабiнетi, де коштовна деревина стiн страхiтливо вiддзеркалювалася в очах нового президента. Вони обое розумiли, про що йшлося, i Ваня повернувся до Ясенева, спочатку третiм заступником директора, потiм другим, аж доки минулого року не переiхав у кабiнет першого заступника директора, розташований на iншому боцi встеленого килимом коридору вiд директорських апартаментiв.
Виборам минулого березня передували певнi хвилювання, клятi журналiсти та опозицiйнi партii дозволяли собi куди бiльше, нiж ранiше. СВР наглядала за кiлькома дисидентами, працювала пiд прикриттям на виборчих дiльницях i рапортувала про окремих опозицiйних членiв парламенту. Одному готовому до спiвпрацi олiгарху доручили сформувати партiю задля того, щоб вiдтягнути на себе голоси та роздробити опозицiю.
Сам Ваня ризикнув усiм, дiйсно скористався своiм шансом, особисто припустивши, що Путiну варто звинуватити Захiд – а саме США – у втручаннi в демонстрацii напередоднi виборiв. Кандидату дуже сподобалось таке припущення, позаяк вiн планував повернення Росii на свiтову арену. Вiн поплескав Ваню по спинi. Певно, через те, що iхнi кар’ернi шляхи були такими схожими, а можливо, тому, що вони обое мало чого досягли, працюючи агентами розвiдки в коротких вiдрядженнях за кордоном. Хоча, може бути, iнформатор розпiзнав колишнього nashnik. Як би там не було, Путiну вiн сподобався, i Ваня Єгоров чудово розумiв, що буде винагороджений. У нього були час i сили, щоб рухатись уперед. Цього вiн i прагнув.
Та перш нiж навчишся керувати серпентарiем, тебе неминуче вкусять. Сучасний Кремль – це костюми й краватки, прес-секретарi, усмiшки на самiтах, хоча кожен, хто змiг протриматись довше, прекрасно розумiв, що насправдi нiчого не змiнилося ще вiд часiв Сталiна. Дружба? Вiрнiсть? Заступництво? Досить одного неправильного кроку, оперативноi чи дипломатичноi невдачi, або ж, гiрш за все, засмутити президента – i налiтае burya, ураган, вiд якого неможливо сховатися. Ваня покрутив головою. Chert vozmi. Якщо йому чогось i бракувало, то саме цього випадку з Нешем.
– Хiба можна було провести розвiдку гiрше? – лютував Єгоров. Перед своiми пiдлеглими вiн зазвичай злегка грав. – Ясне дiло, що цей малий гiвнюк Неш зустрiчався минулоi ночi зi своiм джерелом. Як йому вдалося уникати нас бiльш нiж дванадцять годин? Якою була головна мета розвiдки в цьому районi?
– Здаеться, вони шукали чеченцiв, якi збувають наркотики. Хтозна, чим зараз займаеться ФСБ, – сказав Зюганов. – Той район – то клята дiра.
– А та аварiя? Що то було?
– Важко сказати. Вони заявляють, що загнали в кут чеченця, i кажуть, що вiн був озброений. Важко вiриться. Можливо, вони надто захопилися переслiдуванням.
– Kolkhozniki. Селюки, i тi краще б упоралися. Я попiклуюся, щоб директор повiдомив про це президента наступного понедiлка. Не можна, щоб здоров’ю закордонних дипломатiв завдавали шкоди, навiть якщо вони зустрiчаються з росiйськими зрадниками, – сказав Єгоров, фиркнувши. – Якщо таке трапиться ще раз, ФБР почне нападати на наших агентiв у Джорджтаунi.
– На своему рiвнi я також передам повiдомлення, генерале. Групи розвiдки його чудово зрозумiють, особливо, коли дозволите, якщо додати кiлька рокiв katorga.
Єгоров байдуже поглянув на завiдувача вiддiлу контррозвiдки, примiтивши, з яким смакуванням вiн вжив ще царський термiн ГУЛАГу. Господи. Олексiй
Страница 7
юганов був дрiбним та невиразним, з пласким, мов сковорiдка, обличчям та великими вухами. Зуби, натиканi, мов тин, та постiйна посмiшка доповнювали його луб’янський образ. Та все ж Зюганов працював ретельно, злорадний приспiшник, якого завжди е куди приставити.– Можна критикувати ФСБ, та кажу вам, цей американець зустрiчаеться з якоюсь шишкою. І тi iдiоти просто його прогавили, я впевнений.
Єгоров кинув рапорт йому на стiл.
– Отож. Ти здогадуешся, якою буде твоя робота вiднинi? – Вiн зробив паузу. – З’ясуй. Хто. Це. Такий.
Кожне слово вiн вiдстукав по столу своiм товстим пальцем.
– Я хочу, щоб голову цього зрадника принесли в кошику.
– Це буде нашим прiоритетом, – сказав Зюганов, розумiючи, що без зачiпок, не отримавши наводки вiд крота з ЦРУ або ж не вловивши чогось на вулицях, iм лишатиметься тiльки чекати. У цей час вiн може зайнятися кiлькома розслiдуваннями, провести допит, аби не гуляти.
Єгоров ще раз поглянув на звiт про спостереження – даремна праця. Єдиним пiдтвердженим фактом була iдентифiкацiя Натенiеля Неша на входi до посольства. Жодноi наводки чи опису кого-небудь iншого. Водiй однiеi з машин спостереження (його фотографiя з пластиром над лiвим оком додавалася до звiту як свiдчення про випадок у провулку) упiзнав Неша, як i мiлiцiонер на входi до корпусу американського посольства.
«Або пан, або пропав», – подумав Єгоров. Яскрава шпигунська справа, до якоi вiн доклав руку, принизивши при цьому американцiв, або ж катастрофа, що зганьбить Кремль та сповненого тестостерону патрона Єгорова i призведе до раптового завершення його кар’ери. Залежно вiд гнiву президента, це може включити й нари в Сегезькiй колонii номер дев’ять, поруч iз тiею, де опинився олiгарх-банкрот Ходорковський.
Болiсно роздумуючи про теоретичне майбутне та усвiдомлюючи полiтичнi наслiдки, того ранку Єгоров замовив та прочитав лiтерну справу Нейта, його оперативний файл: молодий, активний, дисциплiнований, добре володiе росiйською. Стриманий, що стосуеться жiнок та алкоголю. Не вживае наркотикiв. Старанно працюе на пiдставнiй посадi в Економiчному департаментi посольства. Ефективний пiд час вуличних операцiй, нiколи не видае оперативних намiрiв. Єгоров пробурчав: «Молокосос». Вiн поглянув на свого керiвника КР.[3 - Контррозвiдка.]
У Зюганова защипало в мозку, i вiн вiдчув, що мае виявити бiльше ентузiазму. Перший заступник директора Єгоров, може, й не вуличний оперативник, та вiн був добре знаним екземпляром у зоопарку СВР, бюрократ iз полiтичними амбiцiями.
– Пане заступнику директора, щоб знайти виродка, який продае нашi таемницi, варто зосередитись на цьому молодому geroy-янкi. На нього слiд повiсити три групи. Огортати його, мов лушпиння цибулину, з усiх бокiв. Двадцять чотири години на добу. Накажiть – хоча, радше попросiть – ФСБ розширити зону дii, хай волочаться за ним, а потiм ми додамо своi групи на периферii. Придивимось, а тодi приберемо. Побачимо, чи вiн повторюе мiсця зустрiчi. Скоро буде ще одна зустрiч, за три-шiсть мiсяцiв, це точно.
Єгорову сподобався вислiв про лушпиння цибулини, вiн сьогоднi повторить це перед директором.
– Гаразд, починаемо, даси менi знати про твоi плани, щоб я стисло переказав директору нашу стратегiю, – сказав Єгоров, махнувши рукою, даючи знак керiвниковi йти.
«Ще б пак, перекажи директору нашу стратегiю», – подумав Зюганов, виходячи з кабiнету.
* * *
Корпус американського посольства в Москвi розташований на пiвнiчному заходi вiд Ясенева, в Пресненському районi бiля Кремля та широкого вигину Москви-рiки. Пiзнiше того дня в кабiнетi директора резидентури ЦРУ, Гордона Гондорфа, трапилась ще одна неприемна розмова. Як i лiнiйний директор контррозвiдки, якого не запросили сiсти, Нейт стояв перед столом Гондорфа. Його колiно пульсувало вiд учора.
Якщо вражаюча маса Єгорова надавала тому схожостi з цирковим силачем, невелике тiло та дрiбнi риси обличчя надавали Гондорфу схожостi з гончаком у цирковiй виставi. Не бiльше п’яти з половиною футiв зросту, вiн мав рiдке волосся, поросячi оченята, надто близько посадженi одне до одного, та крихiтнi стопи. Брак статури компенсував своею злiснiстю. Вiн нiкому не довiряв i не бачив iронii в тому, що нiкому iншому теж не вселяв довiри. Гондорф («Гандонф» поза очi) жив у таемнiм пеклi, про яке вiдомо лише певному типу старших офiцерiв розвiдки: вiн втрачав контроль.
– Я прочитав твiй рапорт про спостереження минулоi ночi, – сказав Гондорф. – Якщо вiрити написаному, складаеться враження, що для тебе результат виявився задовiльним?
Голос Гондорфа був спокiйний, вiн говорив поволi, зважуючи слова. Живiт Нейта напружився в очiкуваннi неминучоi конфронтацii. Наполягай на своему.
– Якщо ви про те, чи вважаю я, що агент у безпецi, то так, – сказав Нейт. Вiн розумiв, до чого веде Гондорф, та не збирався йому в цьому допомагати.
– Минулоi ночi ти ледь не дав заарештувати найбiльш плiдного агента ЦРУ. Вашу зустрiч накрила розвiдка, чорт забирай.
Нейт стримав гнiв, який усе наростав.
– Я вчора пр
Страница 8
бiгав дванадцять годин МВС. МВС, який ви самi затвердили. Я пiдтвердив свiй статус. Я був чистий, дiставшись на мiсце, як i МАРБЛ, – сказав Нейт.– У такому разi, як ти поясниш спостереження? – спитав Гондорф. – Важко повiрити, що його проводили випадково. Скажи, що ти так не вважаеш. – У голосi Гондорфа почулися нотки сарказму.
– Саме так усе й було. Вони просто не могли шукати саме мене, та хрiнь у провулку, вони не стежили за мною вiд самого початку, це неможливо. Це сталося випадково, i вони зреагували, просто, як е. МАРБЛ покинув мiсце непомiчений.
Нейт зауважив, що Гондорф зовсiм не зацiкавився випадком з машиною, яка влетiла в стiну. Інший керiвник уже давно був би в кабiнетi посла, б’ючи тривогу, вимагаючи вiд посольства заявити протест.
Пiдготувавшись до атаки, Гондорф сказав:
– Маячня. Це повна катастрофа. Як ти мiг направити його в метро? Це ж мишоловка. Ти проiгнорував протокол, коли взявся допомагати йому переодягати пальто. Вiн мав зробити це сам. Ти ж знаеш! Що, як просто зараз вiн весь свiтиться флуоресцентом пiд лампою?
– Я визначився й вирiшив. Менi здалося, що головний прiоритет – змiнити його вигляд та допомогти вшитися непомiченим. МАРБЛ професiонал, вiн знае, як спекатись пальта та цiпка. Можемо надiслати йому повiдомлення, я перевiрю його при наступнiй зустрiчi, – сказав Нейт. Ця суперечка здавалася нестерпною, особливо з керiвником, який не розумiеться на роботi на вулицях.
– Наступноi зустрiчi не буде. Принаймнi не з тобою. Ти надто засвiтився. Минулоi ночi вони впiзнали тебе з десяток разiв, твоему економiчному прикриттю кiнець, вiдтепер у тебе на хвостi висiтиме половина московських служб спостереження, – сказав Гондорф. Було видно, як вiн насолоджуеться моментом.
– Вони завжди знали про цю пiдставну посаду. За мною завжди стежили, ви самi в курсi. Я й досi можу зустрiчатися з агентами, – сказав Нейт, обпершись об стiлець. У Гондорфа на столi стояв макет ручноi гранати на дерев’янiй пiдставцi. На металевiй табличцi – напис: «ВІДДІЛ СКАРГ. ВИСМИКНІТЬ КІЛЬЦЕ ДЛЯ НЕГАЙНОГО ОБСЛУГОВУВАННЯ».
– Нi, я не думаю, що тобi варто й надалi зустрiчатися з агентами. Ти тепер магнiт для лайна, – сказав Гондорф.
– Якщо вони кинуть на мене таку кiлькiсть ресурсiв, то збанкрутують, – не погоджувався Нейт. – Я можу точити iхнi сили, роз’iжджаючи мiстом наступнi шiсть мiсяцiв. І чим бiльше за мною стежитимуть, тим краще нам вдаватиметься манiпулювати ними.
Наполягай на своему.
Гондорфа вiн не вразив i не переконав. Цей молодий оперативник нiс у собi загрозу особисто для нього. Гондорф був зосереджений на можливостi iстотного пiдвищення наступного року, по поверненнi до Вашингтона. Ризик був надто великий.
– Неше, раджу тобi обмежити пересування Москвою. Ти надто засвiчений, вони шукатимуть способу прибрати тебе i впiймати твоiх агентiв. – Вiн поглянув угору. – Не хвилюйся, я подбаю, щоб тебе призначили на щось путне.
Нейт був шокований. Навiть оперативник на першому турi розумiв, що виключення, переведення зi справи, iнiцiйоване керiвником резидентури, – з якоi б то не було причини – може погубити кар’еру. Вiн також був певен: Гондорф скористаеться своiми приватними каналами, аби натякнути, що Нейт облажався. Неофiцiйна репутацiя Нейта, його «особистий файл» постраждають, а це вплине на його просування по службi та майбутнi призначення. Забуте вiдчуття вiдсутностi твердого грунту пiд ногами почало виникати знову.
Нейт знав правду: вiн урятував МАРБЛа минулоi ночi завдяки вчасним та правильним дiям. Вiн поглянув на байдуже обличчя Гондорфа. Вони обое розумiли, що вiдбуваеться i чому. Тож Нейт не мав жодноi причини не завершити розмову якнайрозкiшнiше.
– Гондорфе, ти безхребетне сцикло, якого вiд вулицi кидае в пiт. Ти топиш мене, аби втекти вiд вiдповiдальностi. Працюючи у твоему вiддiлку, я багато чому навчився.
Виходячи з кабiнету, Нейт зауважив, що вiдсутнiсть лайливоi тиради вiд начальника говорить сама за себе.
* * *
Турнули з резидентури на першому ж турi. Не так погано, як убивство агента, крадiжка казенних коштiв чи фабрикування рапорту, та все ж катастрофа. Як це вплине на майбутнi призначення, просування по службi, Нейт сказати напевне не мiг, та новини розлетяться миттю, щойно Гондорф зв’яжеться зi штаб-квартирою. Деякi його однокурсники з часiв пiдготовки вже взялися за другий тур, закрiплюючись у штатi. Ходили чутки, що одному з них запропонували роботу куратором у маленькiй резидентурi. Додатковi мiсяцi пiдготовки до Москви i так вiдкинули його назад, а тепер ще й це.
Як не намагався Нейт позбутися нав’язливих думок, та все ж хвилювався. Його завжди вчили триматися попереду, через необхiднiсть не вiдставати, через обов’язкову умову – перемогти. Вiн вирiс на пiвднi, у суспiльствi, яке почасти нагадувло пiвденний варiант клiтки для боiв без правил, де поколiння Нешiв зростали в палладiанському сiмейному маетку на крутих пiвденних берегах рiчки Джеймс. Дiд Нейта, як пiзнiше i його батько, засновник та керiвний партнер «Неш, Ворiнг
Страница 9
та Роялл» у Ричмондi, сидiли у темно-зелених кабiнетах, цокали язиками та поправляли своi манжети. Вони схвально кивали головами, доки брати Нейта, один фееричний, з кучерями Юлiя Цезаря, iнший мокрий вiд поту, любитель надмiру по-дiвчачому зачесати волосся, боролися в костюмах на килимi, вiдкривали для себе закони життя, а потiм одружилися на грудастих красунях, якi замовкали, вiддано дивлячись блакитними очима, щойно чоловiки заходили до кiмнати.«Так а шо робитимемо з Нейтом?» – питали вони одне в одного. Закiнчивши унiверситет Джона Гопкiнса з дипломом з росiйськоi лiтератури, Нейт шукав прихистку в духовному, аскетичному свiтi Гоголя, Чехова, Тургенева, свiтi, куди вкритий цеглою Ричмонд не мiг утрутитись. Його брати реготали, а батьковi це здавалося марнуванням часу. Планували, що вiн вступить до юридичноi школи – у тому ж таки Ричмондi – та займе мiсце молодшого партнера у фiрмi. Диплом з росiйськоi коледжу Мiддлберi ставав таким чином проблемою, а подальша подача резюме в ЦРУ – сiмейною кризою.
– Гадаю, життя держслужбовця виявиться для тебе геть несолодким, – казав його батько. – Чесно кажучи, я не бачу тебе щасливим на державнiй службi. – Батько Нейта знав колишнiх директорiв. Його брати були менш стриманi у своiй критицi. Пiд час надзвичайно галасливого сiмейного обiду вони робили ставки, скiльки Нейт протягне в ЦРУ. Найвищою ставкою було три роки, чи менше.
Його заява на роботу в центральному розвiдувальному управлiннi не мала нiчого спiльного iз втечею вiд пiдтяжок та запонок, з нищiвним абсолютизмом Ричмонда чи з невiдворотнiстю особняка з колонами, з якого вiдкривався вид на рiчку. Нiчого спiльного з патрiотизмом теж не було, справдi, хоча Нейт був таким самим патрiотом, як i будь-хто iнший. Усе зводилось до каменя на серцi, коли в десятирiчному вiцi вiн вирiшив прогулятися уздовж виступу на третьому поверсi особняка, там, де яструби ширяють над рiчкою, щоб позбутися страху хижакiв, щоб зустрiтись вiч-на-вiч зi своiми жахами та невдачами. Рiч була в напружених стосунках мiж ним та його батьком, дiдом i всеiдними братами, якi постiйно вимагали вiд нього поступливостi, самi ii не виявляючи.
Той самий камiнь у грудях вiн вiдчував пiд час спiвбесiд у ЦРУ. Не раз доводилося заспокоювати серцебиття, коли удавав i безтурботно стверджував, як йому подобаеться говорити з людьми, приймати виклики та стикатися з неоднозначними ситуацiями. Утiм, коли серцебиття заспокоювалось, голос ставав упевненим, на нього находило дивовижне прозрiння, позаяк вiн справдi мiг бути холоднокровним, мiг стикатися з речами, яких не контролював. Робота в ЦРУ, ось що йому було потрiбно.
Але справжне хвилювання з’явилося, коли вербувальник ЦРУ повiдомив Нета, що його заяву навряд чи приймуть, передусiм через те, що вiн не мав «життевого досвiду» пiсля навчання. Ще один iнтерв’юер, бiльш оптимiстичний, по секрету сказав, що його вiдмiнно зданий тест з росiйськоi робить iз нього вкрай бажаного кандидата. ЦРУ знадобилося три мiсяцi, щоб вирiшити, i за цей час його брати галасливо переглядали сiмейнi ставки, прогнозуючи день його повернення з ЦРУ. Стiльки ж галасу було, коли надiйшов лист. Його взяли.
Прибуваеш на службу, заповнюеш безкiнечнi формуляри, сидиш у десятках аудиторiй, мiсяцi в штаб-квартирi, кiмнатах гуртожитку й конференц-залах iз незацiкавленими доповiдачами та безкiнечними презентацiями на проекторi. Потiм, нарештi, Ферма, з укритими щебiнкою дорогами, якi прямими лiнiями простелилися крiзь рудуватi сосновi лiси, та лiнолеумними кiмнатами гуртожитку, задушливими навчальними кабiнетами та аудиторiями з сiрими килимами, пронумерованими стiльцями, котрi до цього належали торiшнiм героям, героям сорокарiчноi давнини, безликим рекрутам, видатним шпигунам i не дуже. Хтось перейшов на iнший бiк – зрадники, а хтось давно мертвий, i пам’ятають його лише тi, хто знав особисто.
Влаштовували таемнi зустрiчi, проводили пiдставнi дипломатичнi прийоми з галасливим червонолицими iнструкторами в унiформi радянськоi армii та костюмах Мао. Вони блукали, мокрi по колiна, сосновим бором, вдивляючись у нiчний простiр та рахуючи кроки, доки не дiставалися голого пенька та обгорнутоi мiшковиною цеглини, сови на гiлках вiтали iх зi знахiдкою схованки. Їх завалювали на гарячi пихкотливi капоти авто на уявних блок-постах, доки iнструктор, «прикордонник», тряс перед ними паперами та вимагав пояснень. Вони сидiли в покинутих фермерських будинках, побудованих у стилi американськоi готики, обiч самотнiх сiльських дорiг, i пили горiлку, схиляючи акторiв до зради. Мiж соснами шиферно-чорну рiчку борознили пазурi скiп, що чекали на сутiнки.
Який iнстинкт дав Нейту змогу видiлитися з гурту в практичних вправах? Вiн не знав, але облишив тягар сiм’i та Ричмонда i без зайвих зусиль вибiг на вулицю, пiд спостереження, холоднокровно зустрiчаючись з агентами-iнструкторами, вбраними в пальта та з чудернацькими капелюхами на головах. Казали, що в нього хист. Вiн почав цьому вiрити, та нескiнченнi суперечки братiв висiли над його гол
Страница 10
вою, немов тупа сокира. Кошмаром Нейта було зазнати невдачi, вилетiти, знову показатися в Ричмондi. Людей викидали з пiдготовки без попередження.– Ми чекаемо вiд наших студентiв чесностi, – сказав класу iнструктор з роботи пiд прикриттям. – Ми вiдправляемо людей додому за спроби заздалегiдь дiзнатися сценарii майбутнiх проблем. Просто щоб пiдвищити собi бали, – сказав вiн голосно. – Якщо вас ловлять iз записником iнструктора чи з будь-яким iншим забороненим матерiалом, це негайне виключення з програми.
Що, як думав Нейт, насправдi означае – спробуйте.
Вони були класом i водночас особистостями, всi мрiяли про важливi призначення, першi тури до Каракаса, Делi, Афiн чи Токiо.
Прагнення досягти високих результатiв та отримати першi призначення було нестримним i пiдживлювалося частими зустрiчами у студентському центрi, якi органiзовували рiзноманiтнi пiдроздiли штаб-квартири, приголомшливо завантажений тиждень для молодих шпигунiв.
На однiй iз таких коктейльних вечiрок, приурочених до завершення тренування, чоловiк та жiнка з Росiйського дому вiдвели його в бiк i повiдомили, що його кандидатуру схвалили та прийняли в росiйський вiддiл, тому йому не треба подавати заявки на будь-якi iншi призначення. Нейт тихим голосом запитав, чи не можна використовувати його знання росiйськоi, аби ловити росiян, скажiмо, у вiддiлах на Близькому Сходi чи в Африцi, та вони лиш усмiхнулись у вiдповiдь i сказали, що чекають на зустрiч з ним у штаб-квартирi наприкiнцi мiсяця.
Вiн пройшов курс, i його попередньо прийняли. Вiн ставав частиною елiти.
Далi пiшли лекцii про сучасну Росiю. Обговорювали полiтику Москви щодо природного газу, яка дамокловим мечем висить над Європою, i кремлiвську хронiчну схильнiсть пiдтримувати екстремiстськi уряди в iм’я справедливостi, а насправдi, щоб завдати шкоди i, так, щоб довести, що Росiя все ще у Грi. Бородатi чоловiки читали лекцii про перспективи пострадянськоi Росii, вибори та реформи охорони здоров’я, демографiчнi кризи та повторне падiння завiси, за якою – холоднi блакитнi очi, що нiчого не прогавили. Rodina, священна Батькiвщина чорноземiв та безкрайого неба, мусить трохи потерпiти, адже ексгумували закуте в ланцюги тiло советiв, витягли його з болота, i серце знову забилося, i старi в’язницi знову наповнилися незгодними людьми.
Сувора жiнка читала лекцiю про нову Холодну вiйну, про лукавi перемовини стосовно роззброення та новi надзвуковi винищувачi, якi можуть лiтати боком, але все ще окiльцьованi червоною зiркою на крилах, про московську лють, пов’язану з будiвництвом Заходом протиракетного щита в Центральнiй Європi – ох, як вони обурювалися втратою своiх пiдневiльних краiн! – про шаблi, що iржавiють на металобрухтi, стара платiвка часiв Брежнева та Черненка. І вся суть, казали вони, вся суть Росiйського дому в безперервнiй потребi знати про плани та намiри, прихованi за поглядом блакитних очей з-пiд рiвних бiлявих брiв; сьогоднi таемницi iншi, однак, як i завжди, це таемницi, якi необхiдно викрасти.
Пiсля цього оперативник у вiдставцi – вiн нагадував продавця з Шовкового шляху, але мав зеленi очi та кривий рот – приiхав до Росiйського дому задля неформальноi презентацii.
– Енергiя, скорочення чисельностi населення, природнi ресурси, держави-клiенти. Можете про все це забути. Росiя залишаеться единою краiною, що здатна доставити МБР[4 - Мiжконентальна балiстична ракета.] на Лафает-сквер, навпроти Бiлого дому. Єдина, i в них тисячi ядерних бомб.
Вiн зупинився й почухав носа, голос його був глибокий та хрипкий.
– Росiяни. Вони ненавидять iноземцiв лиш на дещицю менше, нiж ненавидять самих себе, i вони природженi конспiратори. Ох, вони чудово розумiють, що мають перевагу, та росiянин не почуваеться в безпецi, йому хочеться, аби його поважали, боялися, як за старого Радянського Союзу. Їм треба визнання, i вони ненавидять свiй другосортний статус iз погляду наддержав. Саме тому Путiн знову збирае СРСР 2.0, i нiхто не стане йому на завадi.
– Мале дитя, яке стягуе скатертину та розбивае посуд, щоб привернути увагу, – це Москва. Їм не хочеться, аби iх iгнорували, i вони битимуть посуд, щоб упевнитись, що цього не станеться. Продаватимуть хiмiчну зброю Сирii, постачатимуть в Іран паливнi стрижнi, вчитимуть Індонезiю розробляти центрифуги, будуватимуть на Бiрмi легководний реактор, i, так, панове, усе в межах правил.
– Але справжня небезпека криеться в нестабiльностi всього, що таким чином створюеться, плодами виявляеться наступне поколiння безумцiв iз манiею величi. Уся суть другоi Холодноi вiйни у вiдродженнi Росiйськоi iмперii, i не тiште себе iлюзiями, нiби Москва сидiтиме собi та спостерiгатиме, як китайський флот сам з усiм пораеться, коли – а не «якщо» – на Тайванськiй протоцi розпочнеться стрiлянина.
Вiн знизав плечима свого блискучого пiджака.
– Настали тяжкi часи; ви, шановнi, муситимете з цим розiбратись. Я заздрю вам. – Вiн пiдняв руку. – Гарного полювання, – сказав вiн i вийшов. У кiмнатi запала тиша, i всi лишались на мiсцях.
Тепер Н
Страница 11
йт проходив славнозвiсну московську школу, з головою занурившись у спецiалiзовану пiдготовку, пiдготовку з вiдокремлених внутрiшнiх операцiй, i доки на горизонтi неясно вимальовувалась мiсiя в Москву, вiн вивчав операцiйний словник росiйською, мав дозвiл проглядати «книги», файли агентiв, читати iмена та розглядати пласкi обличчя на фотографiях у паспортах росiйських джерел, яких вiн може зустрiти на вулицi, прямо вiд носом у стеження. Життя та смерть у снiгу, кiнчик списа, ось наскiльки все серйозно. Його клас iз Ферми розсiявся i здебiльшого забувся. Тепер доводилось ризикувати чужим життям. Вiн нiколи, нiколи не зазнае невдачi.* * *
За три днi пiсля розмови з Гондорфом Нейт сидiв у маленькому ресторанi в московському аеропорту Шереметьево, очiкуючи, коли оголосять його рейс. Із засаленого меню вiн замовив кубинський сендвiч та пиво.
Посольство запропонувало надiслати свого помiчника, аби той допомiг з квитками та паспортним контролем, але вiн ввiчливо вiдмовився. Минулоi ночi Лiвiтт захопив iз собою трохи пива пiд кiнець робочого дня, вони сидiли i стиха бесiдували, уникаючи очевидних тем i точно не згадуючи, що думають iншi агенти про те, що Нейтова кар’ера взагалi та репутацiя зокрема отримають серйозний удар. Прощалися дещо напружено.
Єдиною свiтлою плямою було повiдомлення зi штаб-квартири два днi тому, у вiдповiдь на попередження Гондорфа про скорочення пересування, що несподiвано вiдкрилася посада куратора в сусiдньому Гельсiнкi. Враховуючи майже вiльне володiння росiйською, велику кiлькiсть росiян у Фiнляндii, його постiйну мобiльнiсть, те, що вiн неодружений, а також його неочiкувану доступнiсть, у штаб-квартирi запитали, чи не бажае Нейт розглянути короткочасне призначення в Гельсiнкi, до якого може приступити негайно. Нейт, не без сумнiвiв, погодився, хоча Гондорф уже уявляв його солодке звiльнення. Надiйшла офiцiйна телеграма з Гельсiнкi, а за нею записка вiд Тома Форсайта, його майбутнього директора резидентури, у якiй було кiлька слiв про те, що вiн радий можливостi запросити Нейта до себе.
Рейс Нейта, Фiннейр, оголосили, i вiн пiшов гудронованим шосе разом з iншими пасажирами в бiк лiтака. Високо над ним, з кiмнати огляду в заскленiй контрольнiй баштi аеропорту, команда з двох чоловiкiв робила знiмки, використовуючи довгий об’ектив. Спостереження ФСБ прослiдувало за Нейтом до аеропорту, попрощатися. ФСБ, СВР i особливо Ваня Єгоров прекрасно розумiли, що раптовий вiдлiт Нейта – це не просто так. Доки Нейт пiдiймався сходами на лiтак, доки клiпали камери, Єгоров сидiв у своему кабiнетi, заглиблений у думки. Який сором. Його найкращий шанс упiймати шпигуна, з яким спiвпрацювало ЦРУ, танув на очах. Минуть мiсяцi, можливо, роки, перш нiж вiн зможе отримати схожу наводку в цiй справi, якщо це взагалi станеться.
Неш був свого роду ключем, думав собi Єгоров. Імовiрно, вiн ще контактуватиме зi своiм джерелом з-за меж Росii. Єгоров вирiшив не спускати з Неша очей, i почати слiд було з цього призначення у Фiнляндii. Попрацюемо над ним трохи в Гельсiнкi, думав вiн. СВР можуть працювати у Фiнляндii майже як удома, ба бiльше, вони мають перевагу на закордоннiй дiлянцi. Бiльше не треба координувати своiх дiй з босяками iз ФСБ. Побачимо, думав Ваня. Свiт надто малий, щоб сховатися.
Кубинський сендвiч з московського аеропорту
Розрiзати дванадцятидюймовий буханець кубинського хлiба уздовж i скласти разом. Збризнути зовнi оливковою олiею та налити всередину трохи гiрчицi. Викласти шарами шинку, смажену свинину, швейцарський сир i тонко нарiзанi солонi огiрки. Закрити та затиснути на десять хвилин пiд праскою або мiж двома гарячими цеглинами, загорнутими у фольгу (цеглини нагрiвають протягом години в печi за температури 500 градусiв).
Розрiзати на два трикутники по дiагоналi.
3
Домiнiка Єгорова сидiла в приватнiй кабiнцi на банкетi в кришталево-мармуровiй розкошi «Баккари», наймоднiшого з нових ресторанiв Москви, розташованого за кiлька крокiв вiд Луб’янськоi площi. Лiс кришталю й срiбла на слiпуче бiлiй скатертинi не був схожий нi на що бачене нею ранiше. Вона отримувала справжню насолоду i, попри дiлову природу вечора, була налаштована вповнi насолодитися цiею грiховно дорогою смакотою.
Дмитрiй Устинов сидiв навпроти, розпалений хiттю. Високий, дебелоi статури, з копицею чорного волосся та мiцною щелепою, Устинов був одним з керiвникiв групи бандитiв, росiйських олiгархiв, що заробили своi багатомiльярднi статки на нафтi та видобутку копалин у роки пiсля Холодноi вiйни. Вiн починав простим членом мiсцевоi органiзованоi злочинностi, та йому вдалося далеко пiти.
Устинов був одягнений у бездоганний смокiнг з хустиною на шиi поверх бiлоi сорочки з синiми дiамантовими запонками. На ньому був годинник «Турбiльйон» вiд компанii «Корум», яка виготовляла iх не бiльше десяти на рiк. Його руки, такi схожi на ведмежi лапи, розважливо спочивали на портсигарi Фаберже, вкритому синьою емаллю, виготовленому 1908-го року для царя. Вiн дiстав iз портсигара сигарету й п
Страница 12
дпалив запальничкою «Лiнь Де», закривши ii з музичною ноткою, характерною для всiх запальничок «Дюпон».Устинов був третьою найбагатшою людиною в Росii, та, попри все свое багатство, вiн не був найрозумнiшим. Вiн неприкрито ворогував iз владою, особливо з прем’ер-мiнiстром Володимиром Путiним, i вiдмовлявся визнавати чи приймати державне регулювання свого бiзнесу. Три мiсяцi тому, на пiку ворожнечi, Устинов легковажно висловив непристойнi принизливi зауваження стосовно Путiна пiд час ток-шоу на московському телебаченнi. Обiзнанi люди дивувалися тому, що вiн досi живий.
Того вечора Устинов не думав нi про що, крiм Домiнiки. Вiн зустрiв ii на телеканалi, за мiсяць пiсля свого iнтерв’ю. Вiд ii краси та нестримноi сексуальностi в нього перехопило дух. Просто щоб ще раз iз нею зустрiтися, вiн планував придбати канал, хоч це було й необов’язково. Вона одразу ж iз задоволенням прийняла запрошення повечеряти. Роздивляючись ii по iнший бiк столу, Устинов хотiв лишити вiдбитки пальцiв по всьому ii тiлу.
Домiнiцi було двадцять п’ять, вона мала темне каштанове волосся, зiбране та зав’язане чорною стрiчкою. Їi кобальтово-блакитнi очi пасували до його портсигара, i вiн про це сказав, нав’язливо пiдсунувши безцiнну дрiбничку до неi.
– Це тобi.
Вона мала повнi вуста та витонченi руки, якi сьогоднi були оголенi. Вбрана в просту чорну сукню з глибоким декольте, яке вiдкривало ефектну улоговинку на грудях. Розсiяне сяйво свiчок злегка освiтлювало одну синю венку на ii грудях пiд бездоганною шкiрою. Вона потяглася та взяла портсигар своiми довгими, витонченими руками. Їi нiгтi були коротко пiдрiзанi прямокутничками, без лаку. Вона поглянула на нього широко розплющеними очима, i вiн вiдчув, як десь мiж його животом та пахом забринiла струна.
Вона знала достатньо, аби просто слiдувати власним iнстинктам, ковтати роздратування, не подаючи знаку. Вона усмiхнулася цьому примiтивному ящеру.
– Дмитрiю, яка чудова рiч, я не можу прийняти такий подарунок, – сказала вона. – Це надто щедро з твого боку.
– Звiсно ж, можеш, – сказав Устинов, з усiх сил намагаючись бути чарiвним. – Ти найкрасивiша жiнка з тих, кого я коли-небудь зустрiчав, i те, що ти тут, зi мною, це вже найчудеснiший подарунок.
Вiн ковтнув шампанського й уявив, як ця маленька чорна сукня лежить, поспiхом скинута в кутку його спальнi.
– Ти вже так сильно менi подобаешся, – сказав Устинов.
Домiнiка стрималась, аби не розсмiятися, вiдчувши прекрасний морозець, що пробiг спиною та руками. Цей селюк простiший за провiнцiйного задираку, ким вiн, власне, i був у минулому. Але, Господи, який багатий. Пiд час тижня пiдготовки Домiнiцi розповiли кiлька фактiв про Устинова: яхти; вiлли; пентхаузи. Нафтовi та гiрничодобувнi холдинги по всьому свiту. Приватна армiя охоронцiв, зiбрана з добре оплачуваних найманцiв. Три приватнi лiтаки.
* * *
Домiнiка була единою дитиною Нiни та Василiя Єгорових. Нiна була першою скрипкою в Московському державному симфонiчному оркестрi, дiвчиною-вiртуозом, яка навчалася разом iз Клiмовим i мала стiльки потенцiалу, що Державний центральний музей музичноi культури iменi Глiнки подарував iй прекрасну скрипку «Кочанскi» 1741-го року, зроблену руками Гварнерi дель Джезу. П’ятнадцять рокiв тому ii довгождане пiдвищення в Росiйський нацiональний симфонiчний оркестр вiдклали, коли Прохор Беленко, жабоiд, скрипаль посереднього таланту, – але одружений з дочкою члена полiтбюро, – наполiг, щоб узяли його, i отримав це мiсце. Усi розумiли, що трапилось, та нiхто нiчого не сказав.
Окрiм яскравоi гри на вкритiй червоним лаком скрипцi, Нiну Єгорову знали за ii запальний характер i кипучий темперамент, який вибухав щоразу, як траплялась нагода. Перед здивованими поглядами вiсiмдесяти членiв оркестру Нiна уперiщила Беленка по правому вуху його власним пюпiтром пiд час його останньоi репетицii з Державним симфонiчним оркестром. Нiна не розкаялась. Але вона була жiнкою в тогочасному Радянському Союзi. Скрипку Гварнерi в неi забрали. Вона вiдмовилася грати на iншому iнструментi. Їi перемiстили з першого на трете мiсце в струнних. Вона послала всiх до бiса. Адмiнiстративна вiдпустка вилилася у звiльнення, коли з мiнiстерства культури зателефонували диригенту оркестру, i ii кар’ерi настав кiнець. Тепер, багато рокiв по тому, витончена шия зiгнулася, сильнi руки покрутилися, темне волосся вкрилося сивиною i було зiбране в гульку.
Батьком Домiнiки був вiдомий академiк Василiй Єгоров, старший викладач iсторii Московського унiверситету. Вiн був одним з найповажнiших та найвпливовiших представникiв росiйськоi iнтелiгенцii, маючи звання заслуженого професора. Його блакитно-золотий орден Святого Андрiя висiв, обрамлений, на стiнi; щодня на лацканi вiн носив медаль Пушкiна за досягнення в лiтературi та освiтi. Тим часом Вася Єгоров не здавався видатним чи впливовим. Вiн був низький та сухорлявий, з рiдким волоссям, акуратно розгладженим на головi.
На вiдмiну вiд дружини, Василiй Єгоров пережив совецькi роки, уникнувши полiтики, лояль
Страница 13
остi чи суперечностей. Сховавшись в унiверситетi, мов у коконi, вiн досягав успiхiв, обережно культивуючи образ представника науки, розважливого та вiрного своiй справi. Чого нiхто не знав, так це того, що заслужений товариш професор Василiй Єгоров мав таемницю, iнший бiк душi, вiдчуття своеi iнакшостi, вiн приховував моральну вiдразу до советiв. Як i всi росiяни, вiн втратив сiм’ю в 1930-х та 1940-х, через Сталiна, у вiйнi з нiмцями, пiсля зачисток, на каторгах. Та бiльш того. Йому не подобалася вiдсутнiсть рiвноваги та нелогiчнiсть радянськоi системи, вiн нехтував крайнiй фаворитизм «своiх людей»: iхнi лiнощi та потурання власним бажанням ламали людський дух i коштували росiянам iхнiх життiв, iхньоi краiни, iхнього спадку. Таким вiдступництвом вiн дiлився тiльки з Нiною.Усi росiяни мають таемнi думки, вони до цього звикли. Так було i з Василiем та Нiною, якi приховували свою зневагу до того, наскiльки не змiнилася сучасна Росiя. Навiть коли Домiнiка подорослiшала й почала все розумiти, Василiй не насмiлювався говорити з нею про своi почуття. І батько, i мати прагнули подарувати iй незатуманений свiтогляд, дати можливiсть самiй побачити правду. Якщо вони не могли говорити про пекельну еволюцiю Росii – вiд бiльшовицькоi лютi до радянськоi гнилi, i навiть тепер, пiсля гласностi, до паразитичноi жадiбностi Федерацii, – Василiй вирiшив принаймнi прищепити Домiнiцi розумiння справжньоi величi Росii.
Простора трикiмнатна квартира (пiсля Нiниного звiльнення iм дозволили ii лишити, завдяки престижу та високiй посадi Василiя) була наповнена книжками, музикою, живописом та розмовами трьома рiзними мовами. Їi батьки помiтили, коли Домiнiцi виповнилося п’ять, що в неi дивовижна пам’ять. Вона могла цитувати Пушкiна, розрiзняти концерти Чайковського. Якось, коли грала музика, Домiнiка танцювала босонiж на схiдному килимi у вiтальнi, точно потрапляючи в ноти, кружляючи та стрибаючи, бездоганно зберiгаючи рiвновагу: очi блищать, руки лiтають у повiтрi. Василiй та Нiна переглянулися, i мати спитала Домiнiку, звiдки вона цьому навчилася.
– Я слiдую за кольорами, – сказала дiвчинка.
– Що ти маеш на увазi, якими кольорами? – спитала ii мати. Домiнiка дiловито пояснила, що коли грае музика або коли батько читае iй уголос, кольори заповнюють кiмнату. Рiзнi кольори, однi яскравi, iншi похмурi, iнодi вони просто «вискакують нiзвiдки», i Домiнiцi варто лиш слiдувати за ними. Так iй вдавалося все запам’ятовувати. Коли вона танцювала, то перестрибувала через плями яскраво-синього, слiдуючи за мерехтливими цяточками червоного на пiдлозi. Батьки ще раз переглянулися.
– Менi подобаються червоний, синiй та пурпуровий, – сказала Домiнiка. – Коли тато читае чи коли мамуся грае, вони прекраснi.
– А коли мама тебе сварить? – спитав Василiй.
– Жовтий, я не люблю жовтий, – сказала дiвчинка, перегортаючи сторiнки книги. – І чорна хмара. Менi це не подобаеться.
Василiй спитав колегу з факультету психологii про кольори.
– Я читав про схожий випадок, – вiдповiв той. – Коли букви вiдчуваються як кольори. Це досить цiкаво. Може, приведеш ii до мене якось увечерi?
Василiй чекав у своему кабiнетi, доки його товариш сидiв з Домiнiкою в аудиторii неподалiк. Одна година розтягнулася на три. Вони повернулись, маленька Домiнiка щаслива й збентежена, професор напружений.
– Що? – спитав Василiй, скоса позираючи на свою доньку.
– Я б сидiв iз нею днями, – сказав професор, дiстаючи з кишенi свою люльку. – Твоя дiвчинка проявляе данi синестета. Людини, яка сприймае звуки, чи лiтери, чи цифри як кольори. Неймовiрно.
Василiй знову поглянув на Домiнiку. Тепер вона весело малювала за батьковим столом.
– Боже, – сказав Василiй. – Це хвороба, безумство?
– Хвороба, тягар, прокляття, хтозна? – Вiн набивав свою люльку. – З iншого боку, Васю, можливо, вона обдарована.
Василiй, видатний гуманiтарiй, не мав слiв.
– Є ще дещо, – сказав професор, дивлячись на Домiнiку, ii схилену над малюнком голiвку. – Здаеться, ii синестезiя пов’язана навiть з людськими реакцiями. Не тiльки зi словами чи звуками, вона бачить емоцii як кольори. Вона розповiла менi про щось, що нагадуе кольоровi нiмби над головами та плечима людей.
Василiй витрiщився на свого друга.
– Можливо, вона стане фахiвцем у питаннях людських намiрiв. Звiсно, в неi також дивовижна пам’ять. Вона безпомилково повторила менi двадцять п’ять чисел, кiлька разiв поспiль. У таких випадках це не дивно, – продовжував професор. – Та ти й сам уже в цьому переконався.
Василiй кивнув.
– Але е ще дещо, не настiльки звичне для таких випадкiв. Твоя дiвчинка схильна до буйства, називай як хочеш, темперамент, дитячi пустощi, запальнiсть. Вона розкидала моi папери по пiдлозi, коли не змогла скласти головоломку. У майбутньому iй доведеться це контролювати, що вдiеш.
– Боже, – сказав Василiй i поспiшив додому, щоб розповiсти дружинi.
– Це все вiд твоеi сiм’i, – сухо мовив Василiй Нiнi, доки страшенно незадоволена, з палаючими очима, розпашiла Домiнiка сердилася, що вим
Страница 14
нули музику. Якщо вона така у п’ять рокiв, то якою стане в майбутньому?Коли в десятилiтньому вiцi Домiнiка прийшла до Московськоi державноi академii хореографii на Другiй Фрунзенськiй, 5, приймальна комiсiя була вражена. Вона не володiла технiкою, не мала формальноi дисциплiни, та навiть у такому юному вiцi в нiй помiчали силу, природнi навички, iнстинкти великоi танцiвницi. Їi спитали, чому вона хоче танцювати, i розсмiялися вiд вiдповiдi – «Бо я бачу музику», – пiсля чого в кiмнатi запала тиша, ii маленьке разюче красиве обличчя спохмурнiло i вона поглянула на приймальну комiсiю, нiби уявляла, як заподiе усiм фiзичноi шкоди.
Домiнiка з трiумфом i без жодних проблем закiнчила академiю, головного постачальника кадрiв для Большого. Вона процвiтала, незважаючи на суворiсть класичного методу Вагановоi. На той час дiвчина вже призвичаiлась до життя з кольорами. Здатнiсть бачити iх, слухаючи музику, чи танцюючи, чи просто розмовляючи з людьми, тепер здавалась досконалiшою, якимось чином ii вдавалося контролювати. І вона почала розшифровувати кольори, пов’язувати iх iз настроями та емоцiями. Це була не ноша. Для неi це було просто щось, iз чим доводилось жити.
Домiнiка продовжувала вирiзнятися серед iнших, i не тiльки в танцях. Вона отримувала найвищi оцiнки в середнiй та старшiй школах академii, де здатнiсть запам’ятовувати все, чому ii вчать, добре прислужилася. Це було щось нове, щось iнше. Домiнiка слухала полiтичнi лекцii, вивчала iдеологiчнi уроки, iсторiю комунiзму, злет та падiння соцiалiстичноi держави, iсторiю радянського балету. Звiсно, траплялись ексцеси, i багато що доводилось корегувати. Сучасна Росiя продовжувала ставати на ноги, сума, бiльша за ii складовi. Їi молодий розум зробив стрибок, прийняв лицемiрство.
У вiсiмнадцять рокiв Домiнiка перейшла до головноi трупи в школi i взялася вивчати курс полiтологii. Щовечора вона поверталася додому й розповiдала своему батьковi, який ледь стримував тривогу, про те, чого навчилася. Вiн намагався збалансувати ii юний ентузiазм уроками лiтератури та iсторii. Але Домiнiка була в розквiтi своеi молодостi, захоплена кар’ерою. Якщо вона вiдчула природу цього вiдчайдушного посилу, якщо читала кольори над його головою, то знаку не подала. Василiй не мiг бути переконливiшим. Вiн не наважувався виступати проти системи вiдкрито.
Звичайно, Нiнi було приемно, що ii донька так стрiмко розвиваеться в молодшiй балетнiй трупi. Це було чудово, блискуче майбутне було iй гарантовано. Але вона також з тривогою споглядала, як ii донечка перетворилась на сучасну росiянку, ультратрадицiоналiстку, високу красуню з каштановим волоссям, яка ходила з елегантнiстю балерини й поводилася, мов колишнi апаратники.
Домiнiка лежала на килимi у вiтальнi, мати нiжно розчiсувала ii темне волосся, ритмiчно, щiткою з довгою ручкою, яка належала ще ii прабабусi. Черепахова щiтка з плавним вигином ручки разом з обрамленою свiтлиною та срiбним самоваром були единими спадковими коштовностями iхньоi сiм’i, врятованими з шикарного будинку в добiльшовицькому Петербурзi.
Щетинки щiтки торкалися волосся Домiнiки з цiкавим звуком малинового кольору. Їi волосся сяяло. Потягуючись пiсля довгого дня занять балетом, Домiнiка перебила батькову неголосну розповiдь, повiдавши, про що вона дiзналася в школi.
– Батьку, ти розумiеш, як нашiй краiнi загрожують зовнiшнi впливи? Ти знаеш, що кiлькiсть дисидентiв, якi тiльки i вмiють сiяти хаос, збiльшуеться з кожним днем? Ти читав статтю В. В. Путiна про те, як сiонiсти працюють на дестабiлiзацiю нашоi держави?
З ниючим болем обое батькiв поглянули на свою доньку. Господи помилуй! Держава. В. В. Путiн. Дисиденти. Лежачи на пiдлозi, Домiнiка щосили потяглася, ii довгi ноги та гнучке тiло – це вже Їхнiй iнструмент, ii надзвичайний розум повiльно переходив у Їхню власнiсть. Нiна глянула на Василiя. Їй хотiлося розповiсти доньцi правду, попередити про небезпеки системи, якi знищили ii кар’еру, системи, яка змусила Василiя обмежити свiй винятковий розум i змовкнути на все життя. Василiй похитав головою.
– Не зараз, нiколи, – сказав вiн.
У двадцять рокiв Домiнiку обрали першою балериною головноi трупи. Їi оцiнки були бездоганними, а завдяки атлетичним здiбностям балетмейстер не раз порiвнював ii з «молодою Галиною Улановою», першою балериною Большого театру пiсля вiйни. Тепер, коли вона танцювала, кольори, якi бачила, вже не були лише формами та лiнiями, перетворившись на складнi хвилi, що постiйно змiнювались, накочували, пульсували й несли ii з собою. Сепiйнi тони, якi оточували ii партнерiв пiд час танцю, дозволяли чудово з ними поеднуватись. Вона миттево реагувала на рух, була точною, з сильною спиною та ногами, а ставши навшпиньки – вишуканою й високою. Балетмейстер наполягав, що час готуватись до щорiчного конкурсу в трупу Большого.
Доки Домiнiка ставала сильнiшою та гнучкiшою, у ii тiлi оживало щось iще, щось, що виходило за межi танцю, вiдчуття власного тiла. То була не хiть, позаяк власну сексуальнiсть вона завжди тримала при с
Страница 15
бi. То було пробудження особистостi, i вона безсоромно перевiряла кордони тiлесностi. Наскiльки вона могла зрозумiти, жоден з ii батькiв не був таким, тож, певно, рiч у якомусь забутому родичi-розпуснику.У темрявi своеi кiмнати, за покликом тiла, вона вiдкривала власнi вiдчуття, вiдкривала з такою ж стараннiстю, з якою тренувалася за балетним станком, ii глибоке дихання червонiло за повiками, i вона тремтiла, дiзнаючись, якою ii створила природа. Це не було фетишем чи звичкою, скорiше, це була таемна часточка ii душi, про яку вона, дорослiшаючи, дiзнавалася все бiльше. Вона насолоджувалася своiм таемним «я». Однак цiлком невинним, дитячим та природним це також не було. Вряди-годи вона вiдчувала потребу в гострих, заборонених вiдчуттях i мiцно заплющувала очi. За вiкном несамовито вирувала гроза, а вона, сама вражена собою, тримала у своiх довгих пальцях зiгнуту лебедину шию ручки прабабусиноi щiтки, рухаючись у такт зi спалахами блискавки. Вiдчуваючи все бiльшу жагу, ледь стримуючи захоплення, вона рухалась усiм тiлом, затамувавши подих, i раптом находила найсолодша хвиля задоволення, коли ручка проколювала ii, немов комашку пiд склом. Слава Богу, тепер вечорами пiсля балетноi школи вона сама розчiсувала собi волосся.
Хоч Домiнiка й мала кiлькох випадкових друзiв, приятельських стосункiв з однокласниками не заводила. Вона була лiдером класу, зосереджена й зацiкавлена в самому лиш прогресi трупи, в результатах, трiумфах на змаганнях з iншими школами, особливо з рештою шкiл Санкт-Петербурга, духовного центру росiйського балету iмператорського стилю. Домiнiка розповiдала своiм утомленим подругам-балеринам про чистоту московськоi школи, ii справдi росiйський характер. За спиною всi називали ii кликушею, вiдьмою, новою росiйською жiнкою, гладiатором, зiркою, сектанткою, iстинно вiруючою. «О, замовкни вже», – думали вони.
У двадцятидворiчноi Сонi Мороевоi, iмовiрно, лишався останнiй рiк, аби перейти з академii в Большой, та позаяк змагатись того року випадало з Єгоровою, шансiв майже не лишалося. Вона все свое життя займалась лише танцями, була донькою члена Думи й до самих кiсток зiпсованим та марнославним дiвчам. Чесно кажучи, Соня була у вiдчаi. Вона безрозсудно спала з хлопцем iз трупи, бiлявим гострооким Костянтином – неймовiрно ризикована рiч, адже якби про це дiзналися вчителi, вони обое гарантовано вилетiли б зi школи. Але пiсля п’ятнадцяти рокiв в академii вона знала, коли в школi бувае безлюдно, коли сауну нiхто не вiдвiдуе, а також, скiльки часу в них е на гарячi зустрiчi, пiд час яких ii гнучкi ноги задиралися за голову й вона шепотiла Костянтину на вушко, як кохае його, притискалася до нього стегнами, злизуючи пiт з його обличчя i благаючи зберегти ii кар’еру, ii життя.
Досвiдченi учнi балетноi школи знають про анатомiю, суглоби та травми стiльки ж, скiльки й лiкарi. Костянтин, у своiй кролячiй ненаситностi пiхвою Сонi, чекав, коли опиниться в парi з Домiнiкою. Вiдпрацьовуючи па-де-де в заповненiй залi, коли вона стояла на пуантах, вiн з силою наступив iй на п’ятку, вiд чого ii нога неприродно хруснула, кольори змiшалися, свiт завертiвся чорним виром, i вона зiгнулася вiд нестерпного болю та повного колапсу. Їi вiдвели до медпункту, однокласники стояли, завмерлi й блiдi, уздовж станка, Соня блiдiша за всiх. Домiнiка поглянула на неi, помiтила на обличчi той винуватий вираз, ту сiру мiазму, яка невидимою хмарою вирувала над ii головою, i все зрозумiла. За столом у медпунктi ii нога стала чорною, баклажанно-пурпуровою – найгiрше, що може трапитись. Вiд стопи пiдiймався, пульсував бiль. Лiкар пробурмотiв: «Травма суглоба Лiстфранка в середньому вiддiлi стопи», i пiсля ряду ортопедичних обстежень та операцiй, пiсля того, як iй на щиколотку наклали гiпс, Домiнiку виключили з академii; ii кар’ерi танцiвницi, десяти рокам ii життя, настав кiнець. Ось так раптово, ось такий фiнал. І всi улесливi слова про те, що вона наступна Уланова, розчинились. Керiвники, вчителi, тренери – нiкому вона бiльше не була потрiбна.
У роки свого дорослiшання вона навчилася контролювати всезростаюче «буйство», та тепер його не спиняла, смакувала в горлi. Вона iстерично обдумувала план викриття Костянтина та Сонi. Їх також виключили б, якби розкрилася iхня змова, та зрештою, Домiнiка зрозумiла, що не здатна на таке. Вона саме тупо розмiрковувала над власним майбутнiм, коли подзвонила мати.
* * *
У батька стався серцевий напад, i вiн помер на шляху до клiнiки «Кремльовка» в Кунцевi, де обслуговували привiлейованих та заможних громадян. Вiн був найважливiшою людиною в ii життi, ii наставником, ii захисником, а тепер його не стало. Вона б притисла його руку собi до щоки, розповiла б про виключення з балетноi школи, про вiроломство однокласникiв. Вона попросила б його поради, запитала б, як бути далi. Сама вона, може, й не знала цього, та Василiй прошепотiв би своiй iдеалiстичнiй доньцi, що можна закохатися в державу, та держава не вiдповiсть взаемнiстю, нiколи.
Два днi по тому Домiнiка сидiла в маленькiй в
Страница 16
тальнi iхньоi квартири, права нога загiпсована, очi сухi, витончена шия та високо пiднята голова. Їi мати сидiла поруч, вбрана в чорне, тиха й спокiйна. Будинок заполонили гостi, десятки людей, якi прийшли вiддати шану, – академiки, артисти, урядовцi та полiтики. Звук iхнiх голосiв заливав повiтря вiдтiнками зеленого, кольору, який асоцiювався в неi зi смутком та скорботою i який, здавалося, витiсняв iз кiмнати все повiтря. Домiнiцi важко дихалося. З кухнi принесли закуски, традицiйнi млинцi з червоною iкрою, копчену осетрину й форель. На буфетi парував срiбний самовар, стояли графини з мiнеральною водою, фруктовий сiк, вiскi та крижана горiлка.Потiм перед диваном замаячив дядя Ваня, схилившись над ii матiр’ю, промовляючи слова спiвчуття. Брати нiколи не були близькими, iхнi характери та iнтереси були ледь не полярно протилежними. Домiнiка не знала напевне, чим саме вiн займався, та хтось колись згадував лiтери КГБ чи СВР. Вiн пiдiйшов ближче, сiв поруч, його м’язисте обличчя за кiлька сантиметрiв вiд неi розвiювало атмосферу скорботи. Вона бачила, що вiн оцiнюе ii в жалобi, вбрану в чорне, з волоссям, зачесаним назад. До ii горла знову пiдкотився клубок, i мати потяглася, щоб потиснути iй руку. Тримайся.
– Домiнiко, моi найглибшi спiвчуття, – сказав Ваня. – Я знаю, якими близькими ви були з батьком.
Вiн потягнувся i по-батькiвськи ii обiйняв, щока до щоки. У нього був мiцний одеколон («Houbigant» з Парижа), що пахнув лавандою.
– Дозволь також додати, що я спiвчуваю у зв’язку з твоею травмою i тим, як вона вплинула на твою кар’еру.
Вiн кивнув у бiк ii гiпсу.
– Я знаю, якою чудовою ученицею ти стала, i в танцях, i в школi загалом. Батько завжди тобою дуже пишався.
Вiн вiдкинувся на диван, коли поруч проходив наступний родич, потискуючи руки.
До цього моменту Домiнiка лише дивилася на Ваню, не промовляючи й слова.
– То якi в тебе тепер плани? – спитав вiн. – Мабуть, унiверситет?
Домiнiка знизала плечима.
– Не знаю, чого чекати далi. Танцi були моiм життям, тепер треба шукати щось iнше.
Вона вiдчувала його пильний погляд.
Ваня затягнув краватку та встав, дивлячись на неi зверху вниз.
– Домiнушко, я маю попросити про послугу. Потрiбна твоя допомога.
Домiнiка остовпiло глянула на нього. Дядько Ваня стенув плечима.
– Нiчого надсекретного. Ти маеш дещо для мене зробити, неофiцiйно. Дрiбничка, але важлива.
– Для спецслужби? – спитала Домiнiка здивовано.
Ваня приклав палець до губ. Вiн провiв ii в куток вiтальнi. День батькового похорону. Вiн навмисно обрав саме цей час, хiба нi? Вони завжди так роблять.
– Менi потрiбен твiй талант, моя дорогенька, а також твоя краса, – сказав дядя Ваня. – Хтось, кому я можу довiряти, хтось iз твоею розсудливiстю.
Вiн пiдiйшов ближче, i Домiнiка вiдчула лестощi, загорнутi в тепло його тiла.
– Це просте завдання, майже гра, зустрiтись iз чоловiком, познайомитись iз ним. Пiзнiше я зможу надати бiльше деталей.
Змiй.
– Ти погодишся допомогти своему старому дядьковi? – спитав Ваня, тримаючи руки в неi на плечах. Змiй, що вистромлюе язика, вивiдуючи. Просити ii в такий момент було жахливо, типово по-свинськи. Домiнiцi здавалося, що ii серце стукотить у пульсуючiй нозi.
У Ванi над головою розцвiв жовтий нiмб, нiби в якогось вiзантiйського святого. Потiм до неi повернулось звичне дихання, а разом з ним i цiлковитий спокiй. І саме через те, що вiн вирiшив, нiби вона вiдмовить, Домiнiка погодилась. Вона спокiйно поглянула назад, помiтивши, як звузились його очi, як вiн мiркуе. Вона бачила, як вiн намагаеться проаналiзувати ii обличчя, та нiчого не видала, i вiн зреагував.
– Чудово, – сказав Ваня. – Знай, що твiй батько пишався б тобою. Вiн був таким патрiотом. І доньку свою виховав патрiоткою. Патрiоткою Росii.
«Скажеш ще щось про мого батька, я нахилюся та вiдкушу твою нижню губу», – подумала вона. Натомiсть Домiнiка надiлила його усмiшкою, дiю якоi вiдкрила для себе не так давно.
– Тепер, коли моiй кар’ерi балерини кiнець, – сказала вона, – можна зайнятись i таемними справами для вас.
Обличчя Ванi ледь не розпливлося в посмiшцi, та вiн одразу опанував себе. Забрав руки з ii плечей.
– Приiзди до мене наступного тижня, – сказав вiн, дивлячись на ii гiпс. – Якщо зможеш. Я вишлю по тебе машину.
Ваня застiбнув свiй легкий вовняний костюм. Узяв ii руку в свою дебелу лапу, близько нахилився до неi.
– Нумо, попрощайся з дядечком як слiд.
Домiнiка поклала руки йому на плечi та легенько цмокнула в обидвi щоки, глянувши на мить на його вологi маснi губи. Аромат лаванди та жовтий нiмб.
Вiн прошепотiв iй на вухо:
– Я не прошу про безкоштовну допомогу, – сказав вiн. – Гадаю, я зможу посприяти щодо вашоi квартири.
Домiнiка вiдсахнулася.
– Твоя мати ii не втратить, навiть пiсля смертi батька. Це дуже ii втiшить.
Ваня вiдпустив ii руку, випростався та вийшов з кiмнати. Вона здивовано дивилась, як за його спиною зачиняються дверi. «Ось воно, перше вiдчуття ярма на шиi», – подумала Домiнiка.
Опин
Страница 17
вшись на вулицi, Ваня жестом вказав водiевi iхати i вмостився на задньому сидiннi свого «мерседеса». «Що ж, – подумав вiн, зiтхнувши, – вшанував. Брат Василiй був кабiнетним академiком i жив минулим. І та невiстка. Вона вже з глузду з’iхала, божевiльна. А от небога – справжнiсiнька тобi грецька статуя, – вона iдеально годиться для цiеi справи, добре, що я про неi згадав. Тепер, з травмою ноги, у неi немае вибору. Вона навчиться чомусь iншому. Та квартира коштуе мiльйони», – думав Ваня. Так, зрештою, це сiм’я, i це найменше, що вiн може зробити.* * *
Того вечора, пiсля того як усi розiйшлися, вона сидiла з матiр’ю в темнiй вiтальнi. Пiд акомпанемент майже порожнього самовара, який вряди-годи випускав останню пару, неголосно грав Бах. Домiнiцi свiтло в кiмнатi було не потрiбне. Великi темно-червонi хвилi музики пульсували навколо. Тримаючи обидвi руки на колiнах, Нiна дивилась на свою доньку i знала, що та «роздивляеться кольори». Вона стиснула руки Домiнiки, щоб та зосередилась, i почала тихо та повiльно говорити. Вона шепотiла, прихилившись до своеi доньки, розповiдаючи про батька та про його життя. Говорила про балетну школу та Росiю, i про те, що з нею трапилось. А потiм Нiна заговорила про темнiшi матерii, про обiцянки, зради та помсту. Два силуети в темнiй кiмнатi, наповненiй кiновар’ю Баха, двi klikushy, навiженi мiж дерев серед лiсу, що сидять та планують розруху.
Два днi по тому Домiнiка повернулася до академii нiбито поговорити з лiкарями й зiбрати своi речi. Вона вже була аутсайдером, здавалося, всi тiльки й чекали, коли вона пiде. Дiвчина ненав’язливо затрималася, сидячи на стiльцi бiля виходу, спостерiгаючи, як танцюють Соня Мороева та Костянтин, лiва нога Сонi задерта неймовiрно високо, неймовiрно прямо, а Костянтин обертае ii по колу. Вона дивилася на розрiз чорного трико уздовж ii промежини. Пiд час вечiрньоi перерви, коли тiнi довшали в майже порожнiй навчальнiй залi, Домiнiка помiтила, як Соня та Костянтин прошмигнули коридором до сауни. Звiсно ж, про них ходили чутки, але тепер Домiнiка знала напевне. Вона чекала й дивилась, як меркне свiтло на паркетi навчальноi зали, вiдчуваючи знайоме збудження, контролюючи його, заспокоюючись.
У будiвлi стало геть тихо, в кабiнетах вимкнули свiтло. Балетмейстер та двi наставницi все ще сидiли в кiмнатах, далi по коридору. Тьмянi лампи свiтили з дальнього його кiнця, який без них був би геть темним. Домiнiка нечутно прошкандибала до вестибюлю великоi, обшитоi деревом сауни для студентiв, нечутно пiдiйшла до кедрових дверей парильнi та заглянула в задимлене вiконце. Вони обое лежали голi на дерев’яних рейках верхньоi лавки, ледь освiченi единою лампою зi стелi. Костянтин якраз пiдняв обличчя з-помiж широко розставлених нiг i здирався на неi, немов великий звiр. Соня зчепила руки в нього за шиею i закинула ноги йому на плечi. Крiзь скло Домiнiка бачила мозолi на подушечках Сонiних стоп i розкаряченi понiвеченi пальцi нiг балерини.
Соня лежала головою на лавцi, роззявивши рота, та важкi дверi сауни приглушували ii стогiн. Домiнiка вiдступила назад i примусила охолонути власнi емоцii. Пiдкрутити паромiр та замкнути дверi, вставивши мiж ручками вiник, – вони зваряться там за двадцять хвилин. Нi. Потрiбен бiльш витончений, непомiтний, згубний фiнал. Цi двое погубили кар’еру Домiнiки, час закiнчити iхнi, однак без слiду, без жодного натяку на помсту.
Домiнiка прочинила дверi до вестибюля сауни, пiдперла та увiмкнула свiтло, яке осяяло темний коридор. Потiм вiдчинила одне з вiкон. Холодне вечiрне повiтря заповнювало коридор, i Домiнiка рушила слiдом за ним, за крижаними блакитними голками, що, немов свiтляки, ринули в бiк кабiнетiв наставниць. Вона прослизнула в темний кабiнет, на двое дверей далi, притулилася до стiни i стала слухати.
За три хвилини наставниця («Котра з них?» – гадала Домiнiка) вiдчула холод i пiшла коридором, перевiрити, в чому рiч. Свiтло з вестибюлю сауни та прочиненi дверi навпроти вiкна змусили ii щось забубонiти. Звучало схоже на мадам Бутирську, найсуворiшу, найлютiшу наглядачку академii. Домiнiка чекала в тишi, рахуючи секунди, а потiм почула скрип дверей сауни, волання мадам i здавлене схлипування. Звуки босих нiг на лiнолеумi, невпинне волання, а тепер ще й хникання, ниття, яке все вiддалялося коридором. «Тепер навiть батько в Думi ii не врятуе», – подумала вона.
В майже повнiй теменi кабiнету Домiнiка тримала руку перед своiм обличчям. Раптом вона вiдчула, як до легень повернулось повiтря, нiби хтось вiдкрив клапан кисневого балона, i вона усвiдомила, здивувавшись i навiть дещо розгнiвавшись, що не вiдчувае жодноi емоцii, знищивши тих двох, i втiшаеться, як просто та водночас вишукано вона все зробила, а потiм подумала про свого батька i трiшки присоромилась.
* * *
З ноги зняли гiпс. Люди з СВР мали на метi зiткнути Домiнiку з Устиновим на телестанцii. Хотiли, щоб вiн запросив ii на побачення. Спати з ним iй не наказували, «Це необов’язково», – казали вони, та вона розумiла, що без цього не обiйдеть
Страница 18
я. Це було ясно, мов день. Вона сама собi здивувалась, адже взагалi не збентежилась. Інструктори дивились на неi з осторогою, не в змозi розкодувати цей спокiйний погляд та легку усмiшку, не розумiючи, що це за птаха.«Гаразд, гаразд», – казали вони, iм необхiдно було бiльше дiзнатися про його справи, отримати розклад його поiздок за кордон, список його контактiв. За iхнiми словами, проводилось розслiдування з приводу шахрайства та незаконного привласнення державних коштiв. Кольори iхнiх слiв були блiдими, вицвiлими, нiби не встигли сформуватись. «Так, я зрозумiла, що вiд мене вимагаеться», – сказала вона й додала, що впораеться. Чоловiки в кiмнатi глянули один на одного, а потiм знову на неi. Вона читала iх, мов Псалтир. Це було надзвичайно цiкаве вiдкриття. «Ця СВР, ця росiйська спецслужба, – думала вона. – Зграйка гусей».
Прочитавши доповiдi, що аж буяли кольорами, вона вирiшила заткнути за пояс цих самовдоволених планувальникiв iз контррозвiдки, якi сидiли й роздивлялися ii крiзь задимленi очi, стерти усмiшку з обличчя свого любого дядька Ванi. Вона пригадала його лавандовий аромат. Маленька нещасна небога, зламана балерина, прекрасна донька його покiйного брата. Не допоможеш менi в однiй делiкатнiй справi? Зрештою, можливо, нам вдасться залишити квартиру твоiй матерi. Дуже добре.
* * *
Тепер перед нею миготiло свiтло свiчки, вiдбиваючись у кришталi, i доки Устинов запихався iжею, Домiнiка вiдчула, як у нiй повiльно зростае презирство до цього чоловiка, сповнюючи ii крижаною вiдстороненiстю. Вона була готова завершити завдання й чудово знала, що слiд робити i як саме.
І робила. За столом Домiнiка поводилася чарiвно. Освiчена, уважна, приваблива. Вона водила кiнчиком пальця по своiй шиi, спостерiгаючи за параболами оранжевого навколо його плечей. Цiкаво, думала Домiнiка, жовтий колiр обману змiшувався з червоним кольором пристрастi. Тварина.
Вiн насилу стримувався – вона бачила, як вiн ковтае шампанське, з жадiбнiстю, що бере свiй початок iз всезростаючоi хiтi. Запонки на його сорочцi вiбрували. Наприкiнцi вечерi вiн сказав, що в нього у квартирi стоiть пляшка трьохсотлiтнього коньяку, якого не запропонують у жодному ресторанi. Чи не бажае вона поiхати з ним? Домiнiка поглянула на нього i змовницьки нахилилася вперед. Їi груди округлилися у свiтлi свiчки.
– Я нiколи не пила коньяку, – сказала вона.
Устинов вiдчув, як у горлянцi пульсуе серце.
Млинцi, поданi на поминках Василiя Єгорова
Змiшати склянку борошна з содою для випiкання та кошерною сiллю. Додати молока, яйце, топлене масло й добре вимiшати тiсто. Готувати по однiй столовiй ложцi за раз, на середньому вогнi, доки млинцi не пiдсмажаться з обох бокiв. Подавати з червоною iкрою, лососем, вершками, сметаною i свiжим кропом.
4
Вони поiхали з ресторану на лискучому БМВ Устинова, вiкна якого були тонованi. Його квартира розташована на горiшньому поверсi масивного будинку в неокласичному стилi, у житловому комплексi «Золота миля» на Арбатi. Це був шикарний пентхаус, який складався з двох сумiжних апартаментiв iз мармуровою пiдлогою, масивними бiлими шкiряними меблями та позолоченими свiтильниками на стiнах. Крiзь вiкна вiд пiдлоги до самоi стелi, якi повнiстю замiнили собою одну зi стiн, було видно дахи будинкiв та вогнi Москви.
У повiтрi вiйнуло ладаном. Величезнi китайськi лампи стелили калюжки теплого свiтла по всiй кiмнатi, а в одному з кутiв висiла абстрактна картина з голим тiлом – пальцi рук, нiг, очi в рiзнi боки. «Пiкассо, – вирiшила Домiнiка. – За п’ятнадцять хвилин я виглядатиму так само», – подумала вона iронiчно.
Устинов жестом вiдiслав своiх охоронцiв, i дверi зачинились на замок. На сервантi з чорного дерева, серед лiсу пляшок, Домiнiка побачила приземкувату пляшку коньяку, iмовiрно, трьохсотрiчну. Устинов наповнив бокал сiмнадцятого сторiччя з богемського кришталю i передав iй. З тацi вона взяла та скуштувала землянистого паштету з долькою лимона на нiжному пiдсмаженому хлiбцi.
Устинов узяв Домiнiку за руку й повiв широким коридором, обвiшаним пiдсвiченими картинами. Вони пiднялись трьома сходинками й опинилися в темнiй спальнi. Вiн не помiтив, як дещо незграбно вона пiднiмала ногу, скорiше пiдстрибуючи, нiж крокуючи. Вiн був надто захоплений ii волоссям, шиею, нiжними грудьми.
Вони зайшли до кiмнати, автоматично увiмкнулось вбудоване освiтлення, i Домiнiка приголомшено зупинилась на порозi. Спальня нагадувала собою печеру, мала розмiри тронноi кiмнати й була оформлена в чорно-бiлих тонах. Величезне кругле лiжко на обертовiй платформi посеред кiмнати було вкрите штучним хутром. На стiнах висiло безлiч велетенських дзеркал. Устинов узяв у руку пульт та натиснув кнопку. Лiжко почало повiльно обертатися, а тканина, яка вкривала скляну стелю, роз’iхалась у боки, вiдкривши очам усiяне зорями чорне небо.
– Я можу слiдкувати за перемiщеннями мiсяця та зiрок, – сказав вiн. – Зустрiнеш завтра разом зi мною свiтанок?
Домiнiка насилу посмiхнулася. Свиня у своему свинарнику. Як
Страница 19
далося такому чоловiку накопичити стiльки грошей, у той час коли iншi, як i ранiше, стоять у чергах по хлiб? Атмосфера у спальнi була важка, в повiтрi витав аромат сандалового дерева. Килим кольору слоновоi кiстки пiд ii ногами був товстий та м’який. Колекцiя срiбного посуду на бiлому ясеневому сервантi миготiла пiд рухливим свiтлом. Окремо був пiдсвiчений обрамлений ебру, тонка, мов павутина, калiграфiя. Устинов помiтив, як на нiй зупинився ii погляд.– Шiстнадцяте сторiччя, – сказав вiн, нiби був готовий цiеi ж митi зняти зi стiни й подарувати.
Тепер, коли вони стояли в його спальнi, гра набувала серйозностi, сексуальнiсть, яку вона випромiнювала за вечерею, здавалась уже ледь не помилкою. Фiзичний акт ii не лякав, вона не була ханжею. Та вона розмiрковувала, що втратить, якщо звабить цього чоловiка. Нiчого, казала вона собi. Устинов нiчого не мiг у неi вiдiбрати, як не могли й хитроокi iнструктори зi служби чи дядя Ваня зi своiм урочистим спiвчуттям та ароматом лаванди.
«Серйозна робота на Службу», – сказав дядя Ваня. «Нiсенiтниця», – подумала Домiнiка. Це була полiтична гра, що мала потiснити суперника, та в будь-якому разi ця блядь, цей золочений виродок мусив утратити все, що мав, i потрапити до в’язницi. Вона його обпатрае, i дядько Ваня гадатиме, що ж за людину таку завербував для цього завдання.
Домiнiка повернулась до Устинова й дала накидцi спасти з плечей. Вона злегка поцiлувала його в губи i провела рукою по щоцi. Вiн притиснувся до неi i мiцно поцiлував у вiдповiдь. Два iхнi силуети вiдбивалися в сотнях дзеркальних вiдображень.
Устинов вiдiйшов i подивився на Домiнiку. Його тiло було суцiльним вiдкритим нервом; мозок вiддiлявся всерединi черепа. Вiн скинув пiджак на пiдлогу та розв’язав свою шовкову краватку-метелик. Олiгарх, який заробив статок, беручи гору над iншими небезпечними чоловiками, дурячи, розтоптуючи i навiть вбиваючи своiх конкурентiв, бачив лише блакитнi очi, завитки каштанового волосся, що спадали на витончену бiлоснiжну шию, губи, вологi вiд поцiлунку. Домiнiка поклала руки йому на груди i прошепотiла:
– Душка, почекай мене в лiжку. Повернуся за двi хвилини.
У позолоченому сяйвi ванноi Домiнiка дивилася на себе в дзеркало. «Ти сказала “так”, – думала вона, – спочатку Ванi, а тепер цьому слинявому ведмедю, тобi так важливо проявити себе, тож закiнчуй справу». Вона завела руки за спину й розщiбнула сукню, яка впала на пiдлогу. «Скористайся цим, – думала вона, дивлячись на свое тiло в дзеркалi, – зроби цю справу, полони його, дiзнайся все, що iм потрiбно». Їi попередили, що Устинов небезпечний, звiр, який убивав, i не раз. Нiчого. Завтра вранцi вона годуватиме його холодним консоме, мов маленьке пташеня, i вiн розщебече усi своi секрети, пiсля чого звiр дивитиметься на свiт крiзь грати. Потiм вона згадала iнструктаж, швидко потяглась до сумочки та дiстала таблетку бензедрину, яку iй дали. Для пiдняття фiзичних сил, як iй сказали.
Устинов лежав у лiжку на спинi, спершись на лiктi, голий, у самих лише чорних шовкових трусах. Домiнiка повiльно пiдiйшла до узнiжжя лiжка, гадаючи, з чого почати. Їй згадалось, як приемно було, коли вчителi натирали iхнi розпеченi ноги в балетнiй академii, тож вона стала навколiшки й великими пальцями почала з силою розтирати його стопу. Устинов уп’явся в неi пустим поглядом. «Ідiотка, – подумала вона, – добра з тебе куртизанка», i у вiдчайдушному iнтуiтивному поривi охопила губами великий палець на правiй нозi Устинова й почала вертiти язиком, облизуючи. Вiн застогнав i вiдкинувся на лiжку. Краще. Його тремтяча рука потяглася до кнопок на каркасi лiжка, i темно-червоне свiтло одразу ж залило кiмнату, лiжко, iхнi обличчя, iхню шкiру. Доповнювали картину крихiтнi цятки рожевого, що кружляли кiмнатою, вiдбиваючись вiд дзеркал i забарвлюючи малинове тiло Домiнiки. Лiжко почало обертатись iз ледь чутним дзижчанням. «Боже, бережи нас вiд бандитiв», – подумала Домiнiка.
Устинов щось iй прогарчав i простягнув до неi свою руку. Круговерть рожевих цяток на червоному тлi кiмнати перетворилась на подвiйнi цятки, потiм на потрiйнi, якi все кружляли навколо кiмнати, перетинаючись. Домiнiка була переобтяжена кольорами та свiтлом, а Устинов продовжував тягнутися до неi. Його гортаннi непристойностi розлiтались темно-оранжевими рiзками, стрiмкими й брутальними; якимось незрозумiлим чином вони прослизали пiд рожевi цятки, а не лишались над ними.
Домiнiка поглянула на нього з-пiд напiвзаплющених повiк i подумала, чи варто облизати губи для бiльшого ефекту. Розвертаючись, мов кекс у мiкрохвильовiй печi, Устинов не вiдводив вiд неi очей. Домiнiка розумiла, що iй доведеться одночасно улещувати i його тiло, i його розум, вiн мусив захотiти, щоб вона залишилася з ним. На тиждень, два тижнi, два мiсяцi. Стiльки, скiльки знадобиться, i чим довше, тим краще, як iй сказали. За словами iнструкторiв, тротуар бiля будинку Устинова був залитий сльозами пiсля зустрiчей на одну нiч.
Устинов повiльно повертався до неi. Коли вiн опинився бiля Домiнiки, як
Страница 20
чекала, стоячи на колiнах, то обхопив руками ii талiю, поклав на спину – вона вiдчула, як на нiй рвуться трусики, – схилився над нею, мов гаргулья, i почав займатися з нею пристрасним, навiть диким, сексом.У червоному свiтлi зцiпленi зуби Устинова – зазвичай рiвнi та бiлi – видавались синiми, з чорними дiрами помiж ними. Домiнiка вiдкинула голову й заплющила очi. Вона вiдчувала гаряче дихання Устинова на своiх грудях. Рожевi iскри свiтла пропливали ii тремтячими ногами, iхнiми тiлами i дзеркалами. Вона пiдняла сiдницi й почала рухати тазом, назустрiч кожному його звiрячому поштовху, зцiпивши руки з його руками й повнiстю зосередившись на тому, аби звести його з розуму. Устинов вiдкинув голову в передчуттi невiдворотного фiналу. Домiнiка мимоволi охнула, коли вiн почав рухатись швидше й потужнiше. Попри червоне свiтло, його синi зуби, його гарчання, Домiнiка здивувалася, вiдчувши, як власне тiло – ii таемне «я» – реагуе; ii почало штирити вiд бензедрину. Вона поглянула повз його пiдборiддя на скляну стелю, та не побачила жодних небесних тiл. Куди подiлися всi зiрки?
Натомiсть вона побачила ангела смертi. Спочатку помiтила безформну пляму на дзеркальних панелях на стелi. Ця безформна пляма перетворилась на тiнь, що пливла до лiжка, минаючи поволi кожну iз дзеркальних панелей, мов чорна ртуть, вiддзеркалюючись сотню разiв. Домiнiка вiдчула подув вiтру, коли примара пропливла над головою Устинова. Очi бандюка були заплющенi вiд задоволення. Вiн нiчого не бачив. Сталевий дрiт блиснув бiля горла Устинова, з дзенькотом натягнувся та врiзався в його плоть. Очi Устинова розплющились i вирячились, його руки хапались за дрiт, який тепер упивався в його трахею. Пальцi Устинова дряпали дрiт, його обличчя висiло за сантиметри вiд Домiнiки. Їi уста завмерли у мовчазному крику. Вiн дивився неi, нiчого не розумiючи, своiми почервонiлими очима, на його лобi набухла вена, його пальцi все намагалися зачепитися за дрiт. Його рот був широко роззявлений, чорна тягуча слина скапувала iй на щоку. Тiло Устинова забилося в конвульсiях. Вiн кидався з боку на бiк, мов риба, намагаючись спекатись гачка. Домiнiка вiдчула, що вiн усе ще в нiй; штовхнула його в груди, повернула голову, щоб уникнути його слини та кровi, i спробувала вислизнути з-пiд нього. Та вiн був дебелий, i раптом виявився настiльки важким, що була не в силi поворухнутись. Домiнiка змогла лиш заплющити очi, схрестити руки перед обличчям i вiдчувати, як життя покидае тiло Дмитрiя Устинова. Вона вiдчувала, як кров iз дроту, який впивався в його горло, капала iй на шию та груди. Устинов почав булькотiти та обм’як, його дихання пузирилося кров’ю, темно-синьою в такому освiтленнi, з його розiрваноi трахеi. Домiнiка вiдчула, як усе його тiло затремтiло, його ноги кiлька разiв ударились об лiжко, i вiн перестав рухатись. Лiжко оберталось у рожевiй тишi.
Цiлу жахливу хвилину нiчого не вiдбувалося. Домiнiка розплющила одне око, щоб побачити, як над нею звисае обличчя Устинова з розплющеними очима, а в роззявленому ротi виднiеться язик. Розмита чорна фiгура маячила над ними, нерухома, облiплена рожевими цятками. То чорнi крила за його плечима чи просто вiдображення дзеркал? Мальовнича картина з трьох нерухомих тiл, що без кiнця обертаються посеред кiмнати. Нiби за домовленiстю, Устинов висковзнув з неi, а темна фiгура одним рухом стягнула його тiло. Воно скотилося з лiжка на пiдлогу. Убивця не зважав на тiло, потягнувшись до кнопок, щоб зупинити лiжко. Домiнiка насилу пiдвелася, та фiгура в чорному поклала руку iй на плече й обережним рухом штовхнула назад, на лiжко. Гола, вона тремтiла, i кров геть залила iй груди. Простирадло зiбгалося, та вона зiбрала ii i спробувала витерти всю цю гидоту зi свого тiла.
Вона не дивилася на чоловiка, та чомусь знала, що вiн ii не скривдить. Вiн стояв бiля узнiжжя лiжка, не рухаючись, i Домiнiка припинила своi спроби обтертися, тримаючи в руках чорне вiд кровi простирадло. Їi дихання було рвучким вiд страху та шоку. Чоловiк роздивлявся ii ногу, яку було видно з-пiд простирадла. Вiн потягнувся, а вона почала дiставати ногу з простирадла i, керуючись якимось первинним iнстинктом, перестала рухатись. Чоловiк нiжно погладив кiнчик ii стопи. Бiльшiсть людей вiтаються за руки, та з Маторiним усе було трохи iнакше.
* * *
Формально Сергiй Маторiн був оперативником СВР у ранзi майора, призначеним в Управлiння виконавчоi дii (Управлiння В). Неформально вiн був чистильником, катом росiйськоi спецслужби. В роки КГБ це управлiння було вiдоме пiд рiзними назвами – «тринадцятий вiддiл», Лiнiя Ф або ж просто «мокре дiло». У розпал Холодноi вiйни Лiнiя Ф займалась викраденням людей, допитами i вбивствами, та в новiй СВР про такi речi нiбито й мови бути не могло. Попри це, непоступливих росiйських журналiстiв знаходили мертвими в московських лiфтах, а в печiнках деяких критикiв режиму раптом виявляли високу концентрацiю радiонуклiдiв полонiю, але це не мало нiчого спiльного iз сучасною службою зовнiшньоi розвiдки Росii. Доба агентiв, якi штр
Страница 21
кали парасольками, минула.У часи радянського вторгнення до Афганiстану Маторiн служив командиром елiтноi групи спецпризначення «Альфа», на той час пiд командуванням КГБ. За п’ять рокiв служби у долинах Афганiстану гайки дисциплiни послабшали, i у нього були постiйнi зриви. Його бойова група з восьми чоловiк лише виконувала накази, та Маторiн на накази мало зважав. Вiн за своею природою був одинаком, що полюбляв убивати людей.
Його було поранено в бою металевим осколком, i вiн ослiп на праве око, яке стало розмитим i молочно-бiлим. Високий, стрункий, з пошрамованим обличчям, Маторiн носив на мертвотно-блiдому черепi сиву копицю волосся. Це, а також гострий гачкуватий нiс, надавало йому вигляду могильника. Пiсля Афганiстану його кiлька разiв бачили в штаб-квартирi СВР, де вiн, мов привид, сновигав кабiнетами Управлiння В. Молодшi офiцери дивилися на цього Полiфема iз захопленням. Старшi працiвники вiдверталися й хрестилися.
Навiть попри те, що тепер вiн виконував рiдкiснi «спецiальнi завдання», Маторiн сумував за Афганiстаном. Вiн часто про нього згадував. Вiн мiг повертатися туди подумки, бачити, чути звуки й запахи. Певнi моменти спонтанно викликали в нього спогади. Такi неочiкуванi «подорожi» вiн полюбляв найбiльше, вони були найживiшими, вiн навiть здатен був чути музику i слухав бездоганне стакато ребабу[5 - Ребаб – струнний смичковий iнструмент арабського походження.] та крещендо табел.[6 - Табла – iндiйський ударний музичний iнструмент.]
Маторiн гладив ногу Домiнiки так само, як колись гладив ногу зв’язаноi афганськоi дiвчини в Панджшерськiй ущелинi. Вони з групою розвiсили парашут на лопатях гелiкоптера Мi-24 i прив’язали кути, тож вийшла велика затiнена зона, де можна було вiдпочивати. Ранiше вони обстрiляли купку моджахедiв на дорозi, спустилися зiбрати трофеi i знайшли серед камiння гуркотливоi рiчки дiвчину.
Їй було рокiв п’ятнадцять, темне волосся, мигдалевi очi, поношений та запилений одяг, звичайне брудне дiвча, з тих, що постiйно труться бiля таборiв. Кожен радянський вiйськовий, який служив в Афганiстанi, чув iсторii про те, що афганськi жiнки робили з полоненими росiянами, тож про спiвчуття до дiвчини можна було забути. Їi прив’язали дротами за зап’ястки, а подвiйна петля на шиi при пручаннi могла легко ii задушити. Маторiн присiв мiж ii широко розставленими ногами, прив’язаними за колiна, i дивився, як вона бореться. Вiн простягнув руку, взяв ii запилену ногу й погладив. Вiд доторку невiрного дiвчина кричала, волала, озиваючись до гiр, до своiх товаришiв-бiйцiв, благаючи про порятунок.
Та не варто було так перейматись через те, що хтось торкнувся ii ноги. Головне було ще попереду. В наступнi п’ятнадцять хвилин Маторiн обережно зрiзав з неi одяг своiм коротким ножем i розгорнув ii хiджаб. Вона лежала на спинi в пилюцi, пiд парашутом, що легенько трiпотiв на вiтрi. Солдат змочив ii обличчя водою, обмивши, та у вiдповiдь вона плюнула на нього, роздираючи тiло оковами. Маторiн закинув руку за спину, дiставши свого хайберського ножа завдовжки два фути, лезо, елегантно вигнуте на кiнцi, виблискувало срiблом вiд постiйного точiння.
Розпластавшись за брилою, на сотню метрiв вище, на горi, афганський пiдлiток поклав свiй АК-47 i виглянув з-за каменя. Йому було видно великий строкато-зелений гелiкоптер, вiдомий йому як «шайтан-арба», нерухомi ротори звисали пiд власною вагою. Вiн бачив постатi людей пiд покривом. Крiзь ревiння рiчки та вiтру мiж камiнням хлопець почув ще один звук iз дна ущелини: пронизливе голосiння, крики дiвчини, якi все лунали й лунали. Хлопець прочитав молитву i втiк. Вiн знав, що там внизу е хтось набагато страшнiший за простих невiрних росiян.
Маторiн заробив того дня свое прiзвисько, принаймнi вiд тих солдатiв, котрим пiд силу було лишитись i спостерiгати, як вiн використовуе ножа. «Хайбер» глянув на Домiнiку очима, що так нагадували яйця-пашот, забрав руку з ii ноги i сказав: «Одягайся». На неi чекала зустрiч iз дядьком Ванею.
Паштет Устинова
Карамелiзувати курячу печiнку, панчету i часник, пiсля чого обезжирити сковорiдку коньяком. Збити петрушку, каперси, цибулю-шалот, лимонну цедру, лимонний сiк та оливкову олiю до однорiдноi маси. Додати ще трохи оливковоi олii. Подавати на тостах з лимоном.
5
Пiсля вбивства Устинова дядько Ваня викликав Домiнiку в Ясенево. Їi провели до лiфту в штаб-квартирi СВР. У лiфтi висiла емблема СВР iз зiркою та земною кулею. Домiнiка досi вiдчувала мiдний присмак у ротi та не могла забути слизьку кров Устинова на своему тiлi. Протягом тижня вона боролася з жахливими спогадами, марно намагаючись заснути, долаючи бажання зняти шкiру зi своiх грудей та живота. Нiчнi кошмари зникли, але тепер iй було нiяково, вона впала в депресiю i лютувала вiд факту, що нею скористалися. Саме тодi дядько Ваня послав по неi.
Вона нiколи ранiше не бувала в Ясеневi, всерединi штаб-квартири СВР, тим паче на четвертому поверсi, де розташовувалися кабiнети керiвництва. В коридорах стояла мертва тиша, з жодних двере
Страница 22
не долинало й звуку. Вона йшла повз пiдретушованi офiцiйнi портрети – кожен окремо пiдсвiчений – колишнiх керiвникiв КГБ, що вишикувалися в один ряд у довгому, вкритому червоним килимом коридорi, який вiв вiд лiфта до кабiнетiв керiвникiв: Андропов, Федорчук, Чебриков, Крючков. Берлiн, Угорщина, Чехословаччина, Афганiстан. На протилежнiй стiнi висiли портрети нового керiвництва СВР: Примаков, Трубников, Лебедев, Фрадков. Чечня, Грузiя, Украiна. Вони потрапили на небеса чи до пекла? Очi стариганiв стежили за тим, як вона проходить коридором.Праворуч були дверi директора. Злiва за такими самими дверима розташувався його перший заступник. Домiнiку запросили всередину. Дядько Ваня сидiв за великим столом з полiрованого свiтлого дерева. Поверхня столу була покрита масивним склом. Окрiм записника в червонiй шкiрянiй обкладинцi, на столi не було нiчого. Кiлька бiлих телефонiв примостилося на тумбi бiля столу. У просторому кабiнетi, вкритому темно-синiм килимом, стояв зручний диван та кiлька крiсел навпроти, поруч iз трьома панорамними вiкнами, з яких вiдкривався чудовий краевид на сосновий лiс. Стояв блискучий зимовий день, i сонячне свiтло заливало кабiнет.
Ваня жестом запросив Домiнiку сiсти. Вiн пильно на неi поглянув. Вбрана у синю спiдницю i бiлоснiжну блузку, пiдперезану на талii вузьким чорним ремiнцем, вона була красива, як завжди, але пiд очима лежали темнi кола, а обличчя – хворобливо блiде. Використати ii для роботи з Устиновим – це була вдала думка. Шкода, що цей досвiд виявився для неi настiльки… екстремальним. Їй не пощастило, що термiновий наказ iз Кремля збiгся з ii виключенням iз балетноi школи та смертю батька.
Нiхто з них не говорив. Згiдно з рапортом, вона бездоганно виконала свое завдання, зачарувала Устинова по самi вуха, настiльки, що вiн вiдпустив охорону, давши змогу Маторiну пiдiбратися до своеi цiлi. Попри те що вона не впала в iстерику, його методи виявилися надто жорсткими. Для непосвячених це було занадто. Та вона переживе.
– Домiнiко, вiтаю з бездоганною роботою пiд час останньоi операцii, – сказав Ваня.
Вiн не зводив очей зi своеi небоги, яка сидiла навпроти.
– Розумiю, тобi, певно, було нелегко, ти була шокована.
Вiн нахилився вперед.
– Та все вже позаду, можна забути про неприемнi деталi. Звiсно, не варто нагадувати тобi про твiй обов’язок, вiдповiдальнiсть нiколи нiкому про це не розповiдати.
Їi мати сказала, що з ним завжди слiд бути обережною, та вона явно перебiльшувала. Стиснувши горло, Домiнiка поглянула на жовтий серпанок навколо нього. Їi голос тремтiв.
– Ви кажете «неприемнi деталi». Я бачила, як убили чоловiка, прямо перед моiм обличчям. Ми були голi, вiн був на менi, як вам чудово вiдомо. Мене заляпало його кров’ю, вiд кровi злиплося волосся. Я все ще чую ii запах.
Вона стежила за очима свого дядька й вiдчувала, як вiн напружився. «Обережно, – подумала вона, – там усерединi ховаеться ще й гнiв». Їi голос став м’якшим:
– «Це лиш маленька послуга, проста справа, – казали ви, – я тобi допомагатиму».
Вона усмiхнулася.
– Якщо довелося його вбити, вiн, певно, на це заслужив.
Клята зухвалiсть. Ваня не збирався обговорювати полiтику, токсичний нарцисизм Путiна чи необхiднiсть зробити з Устинова приклад для iнших. Нi, вiн викликав свою небогу з двох причин. Вiн хотiв оцiнити ii стан, зрозумiти, чи зможе вона тримати рот на замку, чи зможе вона пережити той iнцидент, вiдiйти вiд травми. І залежно вiд вiдповiдi на перше запитання вiн збирався розглянути ще два варiанти.
Якщо Домiнiка скочить зi стiльця, розгнiвавшись i вiдмовляючись слухати, з будiвлi штабу живою вона не вийде. Маторiн владнае цю проблему. Домiнiка могла не розумiти цього, але вона стала очевидицею полiтичного вбивства, про яке вороги Путiна з радiстю розповiли б свiтовi. Якби так сталося, його, Єгорова, одразу б прибрали. Цiеi митi вiдповiднi державнi органи подають смерть Устинова як жахливе вбивство вiд рук дiлового конкурента. Всi знали правду; це було очiкувано. Але якщо його двадцятип’ятирiчна небога з блакитними очима та грудьми третього розмiру згодом пiде й розповiсть, що бачила i з якоi точки, опозицiйна преса нiколи не зупиниться.
Однак якщо вона зможе себе контролювати, вiн вживе всiх необхiдних заходiв, аби упевнитись в ii подальшому мовчаннi. Його полiтичний добробут залежав вiд ii гарноi поведiнки. Вiн уже вирiшив, що закiнчить справу, взявши ii до Служби, пiд постiйну увагу та контроль Центру.
З цим не виникне труднощiв. Робота з документами в архiвi. Їй придiлятимуть увагу, навчатимуть, вона дiзнаватиметься про всi процедури та правила. За нею приглядатимуть. Як би успiшно вона не навчалася, багато вiд неi вiн не очiкував – вона могла працювати з документами в одному з вiддiлiв або ж бути окрасою кабiнету якогось генерала. Пiзнiше, мабуть, ii можна було б призначити на роботу за кордоном, сховати в резидентурi в Африцi чи Латинськiй Америцi. Через п’ять рокiв – до того часу вiн уже стане керiвником служби – ii навiть можуть розжалувати й вигн
Страница 23
ти.Ваня говорив м’яко:
– Домiнiко, твiй обов’язок – завжди лишатися вiрною, робити все вiд тебе залежне, служити своiй краiнi. А про твое мовчання й говорити нiчого. Його вiд тебе вимагають у будь-якому разi. Це ж не викличе у нас iз тобою проблем?
Ваня не вiдводив вiд Домiнiки погляду, збиваючи попiл зi своеi сигарети.
Саме цiеi митi визначався наступний етап ii життя. Звичний жовтий нiмб над головою Ванi потемнiшав, нiби налившись кров’ю, i тембр його голосу змiнився, став якимось обривистим. У телепатичному спалаху Домiнiка все зрозумiла, пригадавши слова своеi матерi. «Заледенiй», – подумала вона, намагаючись опанувати себе. Вона поглянула на дядька, якого починала зневажати, а ще – побоюватися. Їхнi погляди зустрiлися.
– Про мое мовчання можете не хвилюватися, – мовила вона холодно.
– Знаю, – сказав Ваня.
Вона була розумною дiвчиною, вiн бачив ii в роботi, вона була розсудливою. А тепер додати ложечку цукру.
– І позаяк ти гарно впоралася iз завданням, я маю пропозицiю.
Вiн вiдкинувся у своему крiслi й закурив ще одну сигарету.
– Я пропоную тобi роботу в штатi Служби. Хочу, щоб ти приедналася до нас.
Домiнiка напустила на себе байдужий вигляд i з задоволенням спостерiгала, як очi Ванi аналiзують ii обличчя в пошуку реакцii.
– Працювати на Службу? – запитала вона. – Нiколи про це не думала.
– У нинiшнiх обставинах це чудова нагода. Постiйна зайнятiсть, почнеш накопичувати пенсiю. Якщо ти працюватимеш на Службу, я й надалi зможу гарантувати, що квартира лишатиметься твоiй матерi. Крiм того, чим ще тобi зайнятися, пiдеш навчати танцiв чи що?
Вiн схрестив руки на столi.
Домiнiка подумки позначила точку на сорочцi дядька Ванi, куди встромила б олiвця, який лежав на столi. Вона опустила очi й заговорила тихим голосом:
– Допомога матерi – це дуже добре, – сказала вона. Ваня махнув рукою, «ну аякже».
– Дивно буде тут працювати, – додала дiвчина.
– Не так уже й дивно, – сказав Ваня. – І ми працюватимемо разом.
Слова кружляли над його головою, змiнюючи кольори разом iз сонячним свiтлом за вiкном. «Звiсно, – подумала Домiнiка, – звичайний спiвробiтник щодня тiсно спiвпрацюе iз заступником директора».
– І якi обов’язки будуть на мене покладенi? – спитала Домiнiка. Вона вже достатньо знала, аби вгадати вiдповiдь.
– Звiсно, почнеш ти з базового рiвня, – сказав Ваня. – Але кожна з функцiй Служби задовольняе критичну потребу. Документи, звiти, архiви. Добробут розвiдки залежить вiд того, як спiвробiтники обробляють iнформацiю.
Звiсно, iм треба було поховати ii у пiдвалi, якомога глибше.
– Не впевнена, що розумiюсь на таких обов’язках, дядьку, – сказала Домiнiка. – І не думаю, що впораюся.
Ваня приховував свое роздратування. З цiею Венерою Мiлоською вiн мав лише два варiанти. Або ж ще до обiду Маторiн позбудеться ii, або ж вiн зможе завербувати ii до Служби, взяти пiд контроль. Середини бути не могло. Не можна було дозволити iй просто розгулювати Москвою, адже роздратування зростало б, i, можливо, вона почала б планувати помсту. Sookin syn.
– Впевнений, ти швидко навчишся. Це досить важлива робота, – сказав Ваня. Тепер вiн змушений був переконувати цю дурепу.
– Гадаю, менi цiкавiше було б працювати в iншому вiддiлi Служби, – сказала Домiнiка.
Ваня глянув на неi з-за столу: руки складенi разом, нерухомi. Вона сидiла прямо з упевнено пiднятою головою. Ваня нiчого не сказав, вiн чекав.
– Я хотiла б вступити до Академii зовнiшньоi розвiдки, стати стажером.
– Академiя, АВР, – повiльно вимовив Ваня. – Ти хочеш стати агентом розвiдки. В Службi?
– Так, гадаю, я добре впоралася б, – сказала Домiнiка. – Ви самi сказали, що з Устиновим я гарно попрацювала, завоювавши його довiру.
Згадка про Устинова зробила свою справу. Ваня закурив третю сигарету за три хвилини. Не рахуючи жiнок з обслуги, було всього двi, може, три, якi працювали в першому головному управлiннi старого КГБ, i одна з них була старою iстеричкою в президii. Жодну жiнку нiколи не приймали до вищоi школи КГБ, до Інституту Андропова чи нинiшньоi АВР. Єдиними жiнками, причетними до польових операцiй, були кооптованi дружини офiцерiв резидентури, i горобцi, натренованi зваблювати своi мiшенi.
Та за тридцять секунд Ваня Єгоров зробив блискавичний розрахунок. У ролi кандидатки до АВР його небога буде пiд ще пильнiшим контролем. Їi результати, пiдхiд до навчання, а також мiсце перебування на найближче майбутне будуть постiйно вiдстежуватися. На тривалий час вона виiжджатиме з Москви. Якщо не втримаеться i вiдкрие рота, то потрапить пiд дисциплiнарну юрисдикцiю Служби. Їi звiльнення, ба навiть тюремне ув’язнення, можна органiзувати розчерком пера.
У ширшому сенсi, вiн зможе отримати полiтичну вигоду вiд присутностi ii iменi серед кандидатiв до Академii. Вiн стане благородним заступником директора, який уперше обрав жiнку – атлетичну, освiчену, яка вiльно володiе рiзними мовами, – для формального навчання в сучаснiй СВР. Керiвництво в Кремлi точно побачить у цьому перевагу з то
Страница 24
ки зору пiару.Сидячи навпроти, Домiнiка бачила його обличчя, зосереджене на розрахунках. Тепер настав час для вимушеноi згоди, для неминучих суворих застережень.
– Ти просиш забагато, – сказав Ваня. – В Академii треба пройти вступний iспит, де дуже високий рiвень вiдмов, потiм тривалий тренiнг, украй суворий.
Вiн повернувся в крiслi, щоб поглянути в панорамне вiкно, розмiрковуючи. Вiн прийняв рiшення.
– Ти готова присвятити себе цьому шляху? – спитав вiн.
Домiнiка кивнула. Звiсно, вона не була впевнена на сто вiдсоткiв. Та це випробування дуже ii вабило. Крiм того, вона була вiрною, любила свою краiну, знала, що хоче приеднатися до однiеi з головних органiзацiй у Росii, можливо, думала вона, навiть внести свiй вклад. Убивство Устинова вiдштовхнуло ii, але водночас показало, всього за один вечiр, що iй пiд силу секретнi завдання, що в неi е голова на плечах, е мужнiсть i сила духу.
Було ще щось, i вона це розумiла, щось невизначене, що накопичувалося в грудях. Нею скористалися. Тепер вона хотiла проникнути в iхнiй свiт, до цих домовласникiв, якi зловживали системою i народом. Їй було цiкаво, що б про це сказав батько.
– Я це обдумаю, – сказав Ваня, повернувшись, щоб поглянути на неi. – Якщо я вирiшу подати твое iм’я i якщо тебе приймуть, твоi успiхи в АВР напряму матимуть вплив на мене, на всю сiм’ю. Ти ж розумiеш це, чи не так?
Як мило. Попри свое занепокоення ii долею та долею родини, вiн усе одно вiдiслав ii до Устинова.
Вона ледь не сказала: «Я докладу всiх зусиль, аби зберегти вашу репутацiю», та стримала гнiв i натомiсть знову кивнула, цього разу бiльш упевнена у своему бажаннi вступити до Академii. Ваня пiдвiвся.
– Чому б тобi не спуститися донизу й не пообiдати? Я повiдомлю свое рiшення сьогоднi, трохи згодом.
Йому треба було обговорити цю справу з директором (легке вмовляння) та навчальним керiвником (задоволення). Мiсце для Домiнiки зарезервують, усе буде зроблено, його проблема з нею буде залагоджена. Коли вона пiшла, Ваня пiдняв слухавку та швидко почав говорити.
Домiнiку провели коридором до лiфта. Здавалося, всi колишнi директори злегка всмiхаються. У просторому кафе Домiнiка замовила котлету по-киiвськи, булочку з кунжутом та пляшку мiнеральноi води. В кафетерii було людно, тож Домiнiцi довелося шукати вiльне мiсце. Вона знайшла столик, з iншого боку якого сидiло двi жiнки середнього вiку. Вони поглянули на вродливу дiвчину з утомленими очима та бейджем вiдвiдувача, але нiчого не сказали. Домiнiка почала iсти. Курка була злегка панiрована, iз золотою скоринкою, i смачна. Цiвка масла витекла з котлети; насичений смак часнику та естрагону. Котлета перетворилася на горлянку Устинова, а масло стало яскраво-червоним. Вона тремтячими руками поклала виделку та нiж. Домiнiка заплющила очi, ii починало нудити. Двi жiнки за столом дивилися на неi. Таке не щодня побачиш. Вони й не здогадувалися, наскiльки близькi до правди.
Домiнiка пiдвела погляд i побачила чорний вир. Сергiй Маторiн сидiв за столом з iншого боку кафетерiю, нахилившись над тарiлкою, пiдносячи ложкою суп до рота. Вiн дивився на неi, доки iв, його мертвотнi очi не клiпали. Немов вовк, який споглядае, навiть коли п’е воду зi струмка.
Котлета по-киiвськи з кафетерiю СВР
Змiшати вершкове масло з часником, естрагоном, лимонним соком i петрушкою та заморозити. Вiдбити курячi грудки на тонкi котлети. Щiльно загорнути невеликi шматки масла у м’ясо та перев’язати ниткою. Посипати борошном, умочити в збитi яйця, запанiрувати в сухарях. Смажити до золотоi скоринки.
6
Домiнiку прийняли до Академii зовнiшньоi розвiдки (АВР) невдовзi пiсля похорону батька. Школа змiнила кiлька назв пiд час Холодноi вiйни, вiд Вищоi розвiдувальноi школи до Інституту червоного стягу та, зрештою, АВР, але ветерани просто називали ii сто першою школою. Головний кампус десятилiттями розташовувався на пiвнiч вiд Москви, бiля села Челобитево. На час, коли школа стала АВР, ii модернiзували, оптимiзували навчальний план, лiбералiзували критерii вступу. Кампус переiхав на розчищену галявину в густому лiсi на схiд вiд мiста, на двадцять п’ятому кiлометрi Горькiвського шосе. Тому тепер його називали «двадцять п’ятим кiлометром» або просто «лiсом».
У першi тижнi, повнi хвилювань та настороженостi, Домiнiку, едину жiнку, а також дюжину ii однокласникiв возили Москвою та околицями в торохкотливих автобусах ПАЗ iз затемненими вiкнами. Вони заiжджали крiзь автоматичнi металевi ворота в безiменнi мiсця, оточенi стiнами, зареестрованi як лабораторii, науково-дослiднi центри чи пiонерськi молодiжнi табори. Цi днi були наповненi лекцiями про iсторiю Служби, Росii, Холодноi вiйни та Радянського Союзу.
У той час як головною вимогою пiд час прийому в колишнi школи КГБ була вiрнiсть Комунiстичнiй партii, сучасна СВР вимагала вiд своiх слухачiв абсолютноi вiдданостi Росiйськiй Федерацii та зобов’язання захищати ii вiд ворогiв, як у самiй краiнi, так i за ii межами.
На початковому етапi iдеологiчноi пiдготовки стажерiв
Страница 25
оцiнювали не лише за iхнiми вмiннями, але й за тим, що в старому КГБ назвали б «полiтичною надiйнiстю». Домiнiка бездоганно справлялася як з усними, так i письмовими завданнями. В нiй вiдчувалася внутрiшня незалежнiсть, нетерпимiсть до перевiрених часом формулювань та диктатiв. Інструктор писав, що, перш нiж вiдповiсти на запитання, кадет Єгорова якусь секунду вагаеться, нiби обмiрковуючи, варто вiдповiдати чи нi, а тодi неодмiнно дае точну i правильну вiдповiдь.Домiнiка знала, що вiд неi хочуть чути. Гасла в книжках та на дошцi були калейдоскопом кольорiв, iх легко було класифiкувати та запам’ятовувати. Догмати обов’язку, вiрностi й захисту краiни. Вона мала стати членом росiйськоi елiти, вчорашнiх щита та меча, сьогоднiшнiх земноi кулi й зiрки. Їi юнацький свiтогляд колись нажахав ii вiльнодумного батька – тепер вона це розумiла i, подорослiшавши, вже не сприймала iдеологiю так, як колись. Тим не менш, вона прагнула проявити себе з найкращого боку.
Початок другого навчального блоку. Уроки повнiстю перемiстилися в кампус на двадцять п’ятому кiлометрi, де скупчення довгих низьких будiвель з черепичними дахами оточене соснами та березами. Охайнi газони роздiляли корпуси, гравiевi дорiжки вели до спортивних майданчикiв за будiвлями. Кампус починався за кiлометр вiд Горькiвського шосе в чотири смуги, ховаючись за високим дерев’яним парканом, пофарбованим в зелене, щоб зливався з деревами. За цим «лiсовим парканом» за три кiлометри вглиб лiсу розтяглися два додатковi ряди залiзобетонноi огорожi, мiж якими вiльно бiгали чорнi бельгiйськi вiвчарки. Тих собак можна було роздивитися з вiкон маленьких аудиторiй, а з кiмнат двоповерхових казарм студентам було чути, як вони хекають уночi.
Вона була единою жiнкою в гуртожитку, тому iй видiлили окрему кiмнату в кiнцi коридору, однак ванну та душову доводилося дiлити з дванадцятьма чоловiками, тож мусила використовувати безлюднi години зрання та пiзно ввечерi. Бiльшiсть ii однокласникiв були досить мирнi. Це були привiлейованi сини шанованих родин, хлопцi зi зв’язками в Думi, або в Збройних силах, чи Кремлi. Деякi були здiбними, дуже здiбними, iншi навпаки. Було кiлька смiливцiв, що звикли завжди отримувати бажане i якi, дивлячись на постать за завiсою в душi, були готовi ризикнути всiм заради траху.
Якось пiзно увечерi вона потягнулася по свiй рушник, який висiв на гачку за душовою кабiною у ваннiй кiмнатi. Рушника не було. Раптом кiстлявий однокласник з рудуватим волоссям, гевал з Новосибiрська, зайшов до кабiнки, став у неi за спиною, поклавши руки iй на талiю. Вона встигла зрозумiти, що вiн голий, коли хлопець притиснув ii обличчям до стiни та схопив за вологе волосся. Вiн шепотiв, та вона не розумiла, що саме; вона не бачила кольорiв. Вiн сильнiше притиснув ii, рука ковзнула з талii до грудей. Доки вiн ii стискав, вона думала, чи вiдчувае вiн ii серцебиття, чи чуе ii дихання. Їi щока була притиснута до бiлих плиток кабiни, i вона вiдчувала, як вони змiнюються, мов призми пiд сонячним промiнням, стаючи темно-червоними.
Тридюймова конiчна ручка крану холодноi води завжди хиталася, тож Домiнiка посмикала ii, зрештою вiдiрвавши. Вона обернулася, мокра, важко дихаючи, щоб поглянути йому в очi, ii груди впиралися в нього. «Стiй, зачекай секунду», – мовила вона хрипло. Вiн посмiхнувся, а Домiнiка встромила гострий кiнець ручки йому в лiве око, прибивши кулаком, i ii поглинув блювотно-зелений крик болю й жаху, а вiн сповз стiною на пiдлогу, хапаючись за обличчя, пiдiбгавши колiна. «Стiй, – повторила вона, глянувши на нього, – я ж просила тебе почекати секунду».
Спроба згвалтування i виправдана самооборона. Таким було рiшення таемноi наглядовоi ради АВР, в автобусах Новосибiрська з’явився одноокий кондуктор, а Домiнiку рада рекомендувала вiдрахувати з академii. Вона сказала, що не зробила нiчого такого, що б спровокувало iнцидент, а члени ради – жiнка й два чоловiки – пiдвели на неi своi безпристраснi погляди. З нею знову вчинять так само. Балетна школа, Устинов, тепер АВР, тож Домiнiка сказала членам ради, що подасть офiцiйну скаргу. Кому iй скаржитись? Але чутки про iнцидент долетiли до Ясенева, i заступник директора Єгоров вилаявся по телефону такими страшними словами, що Домiнiка побачила, як iз трубки вилiтае коричнева патока, i iй повiдомили, що вирiшено дати iй ще один шанс, випробувальний термiн. Вiдтодi решта класу ii iгнорувала, уникала несамовитоi, що з неймовiрно прямою спиною та ледь помiтним кульганням гуляе лiсом мiж будiвлями.
* * *
Початок третього блоку АВР. Їх збирали в аудиторiях iз пластиковими стiльцями, звукоiзоляцiйною плиткою на стiнах та громiздкими проекторами пiд стелею. Мiж склом подвiйних вiконних панелей купками лежали мертвi мухи. Тепер настав час iнструктажу зi свiтовоi економiки, енергетики, полiтики, краiн третього свiту, мiжнародних вiдносин i «глобальних проблем». А також Америки. Попри те, що Сполученi Штати бiльше не називали ворогом номер один, вони все ще лишались головним конкурентом. Це було едине, що Росi
Страница 26
могла робити, аби пiдтримувати паритет наддержави. Цих лекцiй студенти чекали особливо.Американцi приймали iх за належне, вони iгнорували Росiю, намагались манiпулювати нею. Вашингтон втручався в нещодавнi вибори, хоч, на щастя, i безрезультатно. Америка пiдтримувала росiйських дисидентiв i заохочувала пiдривну дiяльнiсть у цей делiкатний перiод росiйського вiдродження. Американськi вiйськовi сили кидали виклик росiйському суверенiтету вiд Балтики до Японського моря. Нещодавня полiтика «перезавантаження» була образою, нiчого не потрiбно було перезавантажувати. Все було просто – Росiю треба поважати, Батькiвщину треба поважати. Що ж, якщо, будучи агентом СВР, Домiнiка коли-небудь познайомиться з американцем, вона точно доведе йому, що Росiю треба поважати.
Іронiя в тому, що Америка занепадае, як казали викладачi. Це вже не великi й могутнi США. Перевантажена вiйнами, потерпаючи економiчно, так звана «батькiвщина рiвностi» розвалюеться пiд натиском класовоi боротьби та отруйноi полiтики суперечливих iдеологiй. І дурноголовi американцi все ще не усвiдомлюють, що незабаром Росiя знадобиться iм, щоб спинити галоп Китаю, Росiя знадобиться, як союзниця в майбутнiй вiйнi.
Та якщо американцi вирiшать протистояти Росii, вважаючи ii слабкою i кволою, вони дуже здивуються. Один зi студентiв у класi не погодився. Вiн висловив думку, що вчорашнi поняття «Сходу та Заходу» застарiли. Крiм того, Росiя програла Холодну вiйну, це вже в минулому. В кiмнатi запала тиша. Пiдвiвся iнший однокласник, його очi блищали. «Звiсно ж, Росiя не програла Холодну вiйну, – сказав вiн. – Вiйна не закiнчилася». Домiнiка дивилась, як червонi лiтери пiднiмаються до стелi. Гарнi слова, сильнi слова. Цiкаво. Холодна вiйна не закiнчилася.
* * *
Незабаром Домiнiку вiддiлили вiд решти класу. Вона не потребувала допомоги у вивченнi iноземних мов, позаяк сама могла викладати розмовну англiйську чи французьку. Тож вона пропустила наступний етап. Інструктори помiтили ii потенцiал, передали iнформацiю керiвництву АВР, звiдти, натомiсть, зателефонували до Ясенева i попросили дозволу Центру допустити Домiнiку Єгорову – небогу першого заступника директора – до практичноi, або ж оперативноi фази навчання. Вона могла стати рiдкiсною кандидаткою, яка пройшла пiдготовку СВР як оперуповноважена. Не було жодних затримок. Центр уже давно надав необхiднi дозволи.
Їi допустили до оперативноi пiдготовки, до «реальноi сталi», до Гри: вона перейшла в особливу фазу, останню стадiю лялечки, перш нiж вилетiти у свiт, щоб служити Батькiвщинi. Час минав непомiтно для неi. Здавалося, пори року змiнювалися, а вона й не знала. Уроки, лекцii, лабораторii, спiвбесiди налетiли в запаморочливому потоцi днiв.
Почалося все з безглуздих предметiв. Саботаж, вибуховi речовини, iнфiльтрацiя, усьому цьому почали навчати ще при Сталiнi, коли вiйська вермахту оточили Москву. Потiм з’явилося бiльше практичних занять, справжня робота. Вона вигадувала легенди, шифрувалася, ховала слiди, прокладала маршрути для виявлення ворожого спостереження на вулицi, знаходила сховки, передавала секретнi повiдомлення, знаходила явки, мiсця зустрiчей, проводила зустрiчi з агентами, будувала пiдходи до вербування. Вона практикувалась у маскуваннi та роботi з цифровими комунiкацiями, вивчала сигнали й таемнi склади зброi. Те, як вона запам’ятовувала деталi, як учила все, приголомшувало.
Інструкторiв з рукопашного бою вражали ii сила та рiвновага. Їх дещо тривожила ii постiйна напруженiсть i те, як вона вiдмовлялась лишатися на пiдлозi пiсля кидкiв. Усi чули про iнцидент у «лiсi», тож чоловiки в класi пильно стежили за ii руками та колiнами й захищали свою матню, ставши з нею у спарингу. Вона бачила iхнi обличчя, бачила зелене дихання iхньоi незгоди та страху, доки вони сопли й бурчали в залi. Нiхто добровiльно до неi не пiдходив.
Практичнi уроки продовжувались. Їi привозили в центр Москви, на вулицi, якi слугували живими аудиторiями для вiдточення основ конспiрацii, вивчених у брудних кабiнетах побiля Ясенева. Інструкторами з вуличноi конспiрацii ставали старi шпигуни, декому з яких було за сiмдесят, i вони вийшли на пенсiю десятилiття тому.
Чим складнiшими були вправи, тим важче iм було встигати за Домiнiкою. Вони дивились, як пружнi ноги балерини без упину крокують мерехтливими московськими тротуарами. Ледь помiтна неприемна кульгавiсть пiсля гiпсу зникла. Вона була налаштована на успiх. Їi обличчя блищало вiд поту, а сорочка змокла й потемнiла мiж грудьми та бiля ребер.
На вулицi iй допомагали кольори. Синi та зеленi тони команд у вантажiвках для стеження допомагали помiчати iх серед натовпiв на широких бульварах. Вона водила команди спостереження за носа, ретельно прораховувала час для входу чи виходу з людних платформ метро, зустрiчалася з навчальними агентами на брудних сходових майданчиках опiвночi, контролювала зустрiчi, читала iхнi думки. Старигани кривили обличчя й бубонiли: «Фанатичка». А вона смiялася з них, красуня з акуратно зiбраним на потилицi волоссям, рiв
Страница 27
ими плечима, вона потайки бачила кольори iхнього захеканого схвалення. Годi вам, старi динозаври. Цi грубi старигани в душi любили ii, i вона це знала.Старезнi iнструктори мали навчити ii, за яких умов доведеться працювати закордоном, чого очiкувати на вулицi, як проводити операцii в iноземних столицях. «Дурiсть», – думала Домiнiка. Яка дурiсть, що цi старигани, якi востанне були за кордоном ще коли Брежнев вводив вiйська в Афганiстан, казали iй, чого очiкувати на вулицях сучасного Лондона, Нью-Йорка чи Пекiна.
Їй вистачило нахабства обмовитися про таку невiдповiднiсть координатору курсу, який наказав iй закрити рота й повiдомив про ii мiркування керiвництву. Вона почервонiла вiд того, яким тоном iз нею розмовляють, та розвернулася, розгнiвавшись на саму себе. Вона вчилася.
Доки ii оцiнювали, Домiнiка взялася за курс психологii збору розвiдданих, розумiння людськоi мотивацii та виявлення слабких мiсць. Інструктор на ймення Михайло казав: «Вiдкривати людський конверт». Це був сорокап’ятирiчний психолог СВР iз Центру, Домiнiка була його единою студенткою. Вiн водив ii Москвою, i вони разом роздивлялися людей, стежили за iхньою взаемодiею. Домiнiка не розповiла йому про кольори, адже мати ще в дитинствi змусила ii заприсягтися нiколи про це не згадувати.
– Звiдки, на Бога, тобi це про нього вiдомо? – спитав Михайло, коли Домiнiка прошепотiла, що чоловiк, який сидить на сусiднiй лавцi в парку, чекае на жiнку.
– Просто так здаеться, – вiдповiла вона, не пояснивши, що цвiтiння пристрасно-пурпурового кольору навколо цього чоловiка спалахнуло, щойно з-за рогу з’явилася жiнка. Михайло засмiявся i здивовано поглянув, коли ii слова виявилися правдою.
Доки Домiнiка все бiльше зосереджувалась на цих практичних заняттях, ii вiдточена iнтуiцiя пiдказувала, що вона мае вплив на Михайла. Попри те що вiн iз самого початку поводився як суворий iнструктор з Управлiння Т, вона помiчала, як вiн дивиться на ii волосся чи крадькома кидае погляди на ii тiло. Вона подумки рахувала, скiльки разiв вiн навмисно на неi натикався, чи торкався ii плеча, чи клав руку на талiю, коли вони заходили у дверi. Вiн випромiнював бажання, над його головою та плечима витав темно-малиновий туман.
Вона знала, який чай вiн любить чи коли йому треба подати окуляри, щоб почитати меню, вiдчувала його пульс, коли вiн мiцно притискався до неi в заповненому вагонi метро. Вона помiчала, як вiн крадькома дивиться на ii нiгтi, не вкритi лаком, чи як стежить, коли вона знiмае туфлю за столиком у кафе.
Спати з ним було дуже ризиковано. Вiн був iнструктором, а на додачу ще й психологом, вiдповiдальним за оцiнку ii особистостi та придатностi до служби. Та все ж вона знала, що вiн мовчатиме, знала, який вплив мае на нього, а сама думка про секс, про порушення суворого правила пiд час пiдготовки, неабияк збуджувала, куди бiльше, нiж фiзичне задоволення.
Якого було чимало. По обiдi, пiсля вуличних занять, вони опинилися у квартирi Михайла, де вiн жив iз батьками та братом, удома нiкого не було. Ковдра з його лiжка лежала на пiдлозi, стегна Домiнiки тремтiли, волосся обрамляло обличчя, доки вона сiдлала його, вiдчуваючи, як iмпульси пiдiймаються ii спиною й опускаються до пальцiв на ногах, особливо на тiй, що колись була зламана. Вона знала, чого хоче, ii таемним «я» останнiм часом нехтували в школi, на пiдготовцi, в казармi. Вона заманила його в пастку – хто кого проштрикував? – i силою вклала на пiдлогу, беручи, що хоче й коли хоче. Буде час i для нiжностi, воркування й зiтхання, але пiзнiше. А зараз ii очi були напiвзаплющенi, вона зосереджено перетворювала всезростаючий натиск, сильнiше, сильнiше – давай! ну ж бо! – на раптовий прилив задоволення. Надто чутливий, щоб продовжувати, надто солодкий, щоб зупинятись. В ii очах прояснилось, i вона прибрала волосся з обличчя, вiдчуваючи останнi iмпульси в стегнах та пальцях нiг. Михайло мовчки лежав пiд нею, широко розплющивши очi, нiби випадковий перехожий, який не розумiе, що саме щойно побачив.
Згодом, заварюючи чай, вiн скоса поглядав на неi. Загорнувшись у светр, сидячи за кухонним столом, Домiнiка простодушно дивилась на нього, i психолог Михайло одразу ж зрозумiв, що секс не мав з ним нiчого спiльного. Як i те, що нiкому про нього не розповiсть, нiколи. І що це нiколи не повториться. Певним чином, Михайло вiдчув полегшення.
* * *
Оперативний курс наближався до кiнця, вона майже закiнчила третю частину пiдготовки з трьох обов’язкових. Виснаженi пенсiонери, якi навчали Домiнiку, давно назвали ii мушкою, тiею частиною зброi, крiзь яку прицiлюються. Вони позитивно оцiнили ii працьовитiсть, вiдзначили ii iнтелект, ii розум, а також почасти неочiкувано гостру iнтуiцiю в роботi на вулицi. Їi вiрнiсть та вiдданiсть Батькiвщинi були беззаперечними. Один чи два пенсiонери вказали також, що вона нетерпляча. Вона могла б дiяти бiльш аргументовано, слiд розвивати гнучкiсть у пiдходах до вербування. Один iз стариганiв написав, що попри ii бездоганнi результати, на його думку, iй не вистачае
Страница 28
iстинно патрiотичного завзяття. Вроджена незалежнiсть неодмiнно вiзьме гору над ii вiрнiстю. Це було просто його вiдчуття, його враження; жодних прикладiв вiн не надав. Такий коментар вiдхилили як беззмiстовну думку старого дурня. Так чи iнакше, Домiнiцi нiколи не показували цих оцiнок.Лишався останнiй практичний iспит, на вулицi, перевiрка того, як вона вiдточила майстернiсть роботи пiд прикриттям. Остання вправа, письмова перевiрка й фiнальна спiвбесiда. Вона вже майже пройшла. Та напередоднi, на превеликий подив ii iнструкторiв, Домiнiка зникла: ii термiново забрали до Центру, повiдомивши лиш, що «викликають для спецiального завдання».
* * *
На Домiнiку чекали в кабiнетi в iншому кiнцi четвертого поверху Ясенева, бiля портретiв директорiв. Вона постукала у дверi з цiльного червоного дерева i зайшла всередину. Це була iдальня для керiвництва, маленька, обшита деревом, з килимом темно-червоного кольору, без вiкон. Полiрована деревина та антикварнi буфети поблискували вiд вбудованого освiтлення. Дядько Ваня сидiв у дальньому кiнцi обiднього столу, вкритого бiлоснiжною скатертиною i заставленого порцеляною Виноградова. Кришталевi келихи блищали у свiтлi. Вiн пiдвiвся зi свого крiсла, коли побачив, як Домiнiка увiйшла, i пройшовся уздовж столу, щоб привiтати ii, мiцно обiйнявши за плечi.
– Випускниця повернулася додому, – радiсно всмiхнувся вiн, тримаючи ii на вiдстанi витягнутоi руки. – Найкраща в класi, бездоганнi оцiнки з роботи на вулицi, я знав!
Вiн вклав ii руку у свою i повiв кiмнатою.
На iншому боцi столу сидiв ще один чоловiк, мовчки курячи сигарету. На вигляд рокiв п’ятдесяти, замiсть носа вiн мав укритий червоними венами тетраедр. Очi в нього були тьмянi й водявi, зуби – жовтi й кривi, вiд нього вiяло фамiльярною недбалiстю, зверхнiстю, вiдточеною десятилiттями радянського бюрократизму. Його краватка була кривою, а колiр костюма – вицвiло-коричневим, нагадуючи вiдлив на пляжi. Вiн пасував тiй газоподiбнiй коричневiй бульбашцi, що оточувала його в крiслi. Його огортав не колiр, а радше суцiльна блiдiсть – чорнi, сiрi й брунатнi тони не могли знайти собi спокою. «Нещира людина, – подумала Домiнiка, – якiй не можна довiряти».
Домiнiка сiла навпроти й зустрiла його оцiнюючий погляд, не клiпнувши. Ваня сiв на свое мiсце на чолi столу, безтурботно склавши своi лапи перед собою. На вiдмiну вiд колишнього радянського апаратника навпроти Домiнiки, Ваня, як завжди, був убраний у витончений перлисто-сiрий костюм, блакитну сорочку з накрохмаленим комiрцем i темно-синю краватку в дрiбний бiлий горошок. На лацканi в нього була маленька червона стрiчка з небесно-блакитною зiркою – за заслуги перед Батькiвщиною – за визначний вклад у захист Батькiвщини. Ваня пiдпалив сигарету добре зношеною запальничкою, яку закрив iз дзвiнким звуком.
– Це полковник Симьонов, – сказав Ваня, киваючи в бiк сутулого чоловiка. – Начальник п’ятого вiддiлу.
Симьонов нiчого не сказав, а лиш нахилився та збив попiл у мiдну попiльницю поруч зi своею тарiлкою.
– Ми виявили унiкальну можливiсть для проведення операцii, – продовжував Ваня. – Цю справу доручили п’ятому вiддiлу.
Домiнiка перевела похмурий погляд з Ванi на Симьонова.
– Я сказав полковнику, що ти iдеально пiдходиш для такоi операцii, особливо, враховуючи, що ти закiнчила пiдготовку в академii з бездоганним результатом. Я вирiшив, що вам обом варто зустрiтися.
«Що за маячня?» – подумала Домiнiка.
– Дякую, генерале, – сказала вона. Вона не називала його «дядьком» у присутностi старших офiцерiв. – Та в мене ще два тижнi до завершення навчання. Попереду фiнальна вправа та остаточне оцiнювання. Я…
– Твое остаточне оцiнювання завершено, – втрутився Ваня. – Повертатися до АВР немае необхiдностi. Насправдi я хочу, щоб ти розпочала додаткову пiдготовку до цього оперативного завдання з Симьоновим. – Ваня погасив свою сигарету в iдентичнiй попiльницi зi свого боку.
– Генерале, я можу поцiкавитись, що це за завдання? – спитала Домiнiка. Вона дивилась на два холоднi обличчя. Вони обое були надто розумними, щоб розкривати деталi поглядом, але не знали, що ще може бачити Домiнiка. Їхнi кулi вирували навколо iхнiх голiв.
– Наразi достатньо сказати, що це потенцiйно важлива справа, конспiрацiя, вкрай делiкатна, – сказав Ваня.
– А що за додаткова пiдготовка? – спитала Домiнiка. Їi голос був тихим, шанобливим. Дверi в кiнцi кiмнати прочинилися, i увiйшла обслуга, несучи срiбну тацю.
– Обiд принесли, – сказав Ваня, сiдаючи рiвнiше. – Поговоримо про проект, коли поiмо.
Офiцiант пiдняв кришку й почав накладати паруючi голубцi, засмаженi до золотого та щедро политi томатним соусом i сметаною.
– Шедевр росiйськоi кухнi, – сказав Ваня, наливаючи червоне вино зi срiбного графина в келих Домiнiки. Це була шарада: свiжонавченi операцiйнi антени Домiнiки вiбрували. В неi не було апетиту до важкоi iжi.
Обiд тривав похмурих пiвгодини. За весь час Симьонов пробуркотiв три слова, продовжуючи витрiщатися на Домiнiку через стiл. На його обличчi н
Страница 29
було нiчого, крiм нудьги з ноткою небажання лишатися в цiй кiмнатi. Закiнчивши iсти, вiн обтер рота серветкою й вiдсунувся вiд столу.– З вашого дозволу, генерале, – сказав вiн.
Кинувши на Домiнiку останнiй оцiнювальний погляд i схвально кивнувши, вiн вийшов з кiмнати.
– Вип’емо чаю у мене в кабiнетi, – сказав Ваня, вiдсовуючи свое крiсло. – Там нам буде зручнiше.
Домiнiка обережно сидiла, випрямивши спину, на диванi в кабiнетi Ванi, перед ними – краевид ясеневського лiсу. Домiнiка була вдягнена в чорню спiдницю та бiлу блузку, волосся заколоте – неформальна форма в академii. Двi склянки гарячого чаю в чудових антикварних пiдстаканниках «Кольчугiно» стояли бiля них на столi.
– Батько пишався б тобою, – сказав Ваня, обережно ковтнувши чаю.
– Дякую, – вiдповiла Домiнiка, чекаючи.
– Вiтаю тебе з таким досягненням, а також зi вступом до Служби.
– Пiдготовка стала для мене випробуванням, та на краще я не могла й сподiватись, – сказала Домiнiка. – Я готова взятися за роботу.
Це справдi було так. Уже незабаром вона буде на передовiй.
– Це завжди честь – служити своiй краiнi, – сказав вiн, вказуючи на емблему на лацканi. – Немае бiльшоi честi.
Вiн уважно подивився на свою небогу.
– Таке, як ця операцiя з п’ятим вiддiлом, не щодня трапляеться, а тим паче з недавнiми випускниками.
Вiн ковтнув чаю.
– Я хочу дiзнатися бiльше, – сказала Домiнiка.
– Досить сказати, що ця операцiя – вербування iноземного дипломата. Дуже важливо провести ii без викриття, щоб нiхто не помiтив руки Служби. Дипломата слiд скомпрометувати, ретельно й без помилок.
Його голос став тихiшим, серйознiшим. Домiнiка нiчого не говорила, чекаючи продовження. Вона не могла розгледiти його слова, вони були неясними i блiдими.
– Звiсно ж, полковник Симьонов висловив стурбованiсть щодо твого загального досвiду участi в операцiях, який, попри твоi бездоганнi результати при пiдготовцi, може стати недолiком. Я запевнив його, що моя небога, – вiн зупинився на цьому словi, щоб показати, як скористався своiм впливом, – просто iдеальна кандидатка. Звiсно ж, згодом вiн визнав логiку використання саме тебе, особливо у свiтлi рекомендованоi мною додатковоi пiдготовки.
Домiнiка чекала. В який вiддiл ii направлять? Технiчнi заходи? Мови? Ваня запалив сигарету й випустив дим на стелю.
– Тебе включили до спецiалiзованого курсу в Інститутi Кона.
Домiнiка змусила себе заспокоiтися, не виявляючи жодних емоцiй, водночас вiдчувши, як у животi з’явилось дивне вiдчуття й почало пiдiйматися спиною. Пiд час пiдготовки люди пошепки перемовлялися про iнститут: колишня державна школа номер чотири, бiльш вiдома як школа горобцiв, де чоловiкiв та жiнок навчали шпигунському звабленню. «Ти посилаеш мене у школу повiй», – подумала вона.
– Так звану школу горобцiв? – спитала Домiнiка, стримуючи тремтiння в голосi. – Дядьку, я гадала, що вступаю до Служби агентом, що мене призначать до вiддiлу i я почну працювати в розвiдцi. Там готують проституток, а не агентiв.
Вона вiдчувала, що ось-ось задихнеться.
Ваня спокiйно на неi поглянув.
– Сприймай позитивно – ця пiдготовка вiдкрие безлiч iнших можливостей, коли ти почнеш керувати власними операцiями в майбутньому.
Вiн зручнiше вмостився на диванi.
– А операцiя з дипломатом, значить, буде медовою пасткою?
Вона читала про бруднi секс-операцii в академii.
– Об’ект дуже сором’язливий. Ми багато мiсяцiв оцiнювали його слабкостi. Полковник Симьонов погоджуеться, що вiн людина вразлива.
Домiнiка застигла.
– Полковник знае, що ви плануете зi мною зробити, про школу горобцiв? – вона захитала головою. – Вiн роздивлявся мене за столом. Був готовий розкрити менi рота й перевiрити зуби.
Ваня втрутився, тепер його голос звучав дещо надривно.
– Я впевнений, вiн дуже вражений, вiн ветеран. Усi операцii по-своему унiкальнi. Ще не ухвалено остаточного рiшення, як саме слiд дiяти. У будь-якому разi, для тебе це неабиякий шанс, Домiнiко.
– Я не можу, – сказала Домiнiка. – Пiсля попередньоi операцii, пiсля того, як усе закiнчилося, менi знадобилися мiсяцi, щоб забути Устинова.
– Ти згадуеш про це? Ти забула, що я казав? Зiтри цей iнцидент з пам’ятi i нiколи до нього не повертайся, – сказав Ваня. – Я вимагаю повного дотримання цiеi умови.
– Я нiкому нiколи не обмовилася й словом, – вiдказала Домiнiка. – Просто якщо це ще одна з таких операцiй, я краще…
– Ти «краще»? Ти тепер випускниця Академii i молодший офiцер служби. Ти прийматимеш призначення, якi тобi дають, виконуватимеш накази i свiй обов’язок. Ти захищатимеш Батькiвщину.
– Я прагну служити Росii, – сказала Домiнiка. – Просто я не бажаю, щоб мене використовували в таких операцiях… Є люди, якi займаються цiею роботою регулярно, я чула про них. Чому не використати когось iз них?
Ваня нахмурився.
– Годi. Бiльше нi слова. Ти не бачиш, яку можливiсть я тобi пропоную. Ти думаеш про себе, про своi дитячi клопоти. Будучи офiцером СВР, ти не можеш обирати. Ти лише бездоганно виконуеш накази. Якщо вир
Страница 30
шиш вiдмовитись, якщо дозволиш своiм безглуздим упередженням зламати власну кар’еру, перш нiж вона почнеться, скажи про це зараз. Ми звiльнимо тебе, закриемо твiй файл, скасуемо пенсiю та вiдберемо привiлеi – усi привiлеi.«Скiльки разiв шию моеi матерi пхатимуть у петлю? – подумала Домiнiка. – Що ще вони iй вчинять, аби змусити мене служити з честю?»
Ваня помiтив, як ii плечi опустилися.
– Дуже добре, – сказала вона, встаючи. – З вашого дозволу, можна менi йти?
Домiнiка пiдвелася i пройшла бiля мальовничого вiкна до дверей, сонячне свiтло падало iй на волосся, обрамляючи класичний профiль. Ваня стежив за тим, як вона крокувала килимом – вона що, злегка кульгае? – i на коротку мить зупинилася бiля дверей, щоб знову поглянути на нього. Волосся заворушилося в нього на головi, коли вiн побачив, як ii виразнi блакитнi очi, мов пилка чи скальпель, зупинились на його обличчi на три тривожнi секунди. Погляд, мов у вовчицi. Вiн нiколи не бачив такого погляду за все свое життя. Та перш нiж вiн устиг щось сказати, вона зникла, мов навiжена, в лiсi.
Голубцi СВР
Забланшувати листя капусти, вiдварити рис. Обсмажити нарiзану цибулю, моркву, очищенi помiдори до м’якого стану, змiшати з рисом та яловичим фаршем. Загорнути в листки капусти двi столовi ложки сумiшi, зробивши великi квадратнi конверти. Обсмажити в маслi до золотоi скоринки, а потiм тушкувати годину в томатному соусi з лавровим листом. Подавати з невеликою кiлькiстю соусу та зi сметаною.
7
Нейт Неш прибув до аеропорту Гельсiнкi-Вантаа пiсля двогодинного польоту. Сучасний аеропорт був блискучий та добре освiтлений. Як i в Шереметьево, всюди впадала в очi нав’язлива реклама одеколону, годинникiв i туристичних фiрм. Магазинчики, де продавали бiлизну, вишуканi продукти харчування та журнали, були розкиданi по всiй територii термiналу. Проте нудотного аромату вареноi капусти, дешевого одеколону та вологоi вовни не було чути. Навпаки, десь поруч випiкали запашнi булочки з корицею. За той час, доки Нейт забирав свою едину валiзу, проходив митницю i прямував до зупинки таксi на вулицi, вiн не помiтив невисокого чоловiка в простому темному костюмi, який спостерiгав за ним iз зали очiкування. Цей чоловiк сказав кiлька слiв по своему мобiльному й вiдвернувся. Через тридцять хвилин, за дев’ятсот кiлометрiв на схiд, Ваня Єгоров знав, що Неш приiхав до Фiнляндii. Гра починалася.
Наступного ранку Нейт зайшов у кабiнет Тома Форсайта, голови резидентури Гельсiнкi. Кабiнет Форсайта був невеличкий, але затишний, з единою картиною на морську тематику, що висiла над столом, та маленьким диваном бiля стiни навпроти. Обрамлена свiтлина вiтрильного судна на прозорiй поверхнi океану стояла на столi бiля дивана, поруч з iншою, iз зображенням Форсайта в юностi за кермом. Єдине вiкно в кабiнетi закрите жалюзi.
Форсайту було вже далеко за сорок, високий та худий, з рiдким сивим волоссям та мiцною щелепою. Виразнi карi очi дивилися на Нейта з-над окулярiв у формi пiвмiсяця. Форсайт усмiхнувся, кинув стос паперiв у коробку й пiдвiвся, щоб потиснути руку над столом. Його рукостискання було твердим та сухим.
– Нейте Неш, – сказав вiн неспiшно. – Вiтаю в резидентурi.
Вiн жестом вказав Нейту на шкiряне крiсло бiля його столу.
– Дякую, шефе, – сказав Нейт.
– Тобi пiдшукали квартиру? Де тебе поселило посольство? – спитав Форсайт.
Вiддiл житлозабезпечення в посольствi надав йому комфортну двокiмнатну квартиру в Круунунхацi. Нейт був у захватi, вiдкривши подвiйнi дверi на маленький балкон з видом на пристань, поромний термiнал та море за ним, так i сказав Форсайту.
– Це гарний район, дуже близько до роботи, – вiдповiв Форсайт. – Я б хотiв переговорити з тобою та Мартi Гейблом, щоб ти краще зрозумiв, що тут у нас i до чого.
Гейбл був заступником голови резидентури, з яким Нейт ще не зустрiчався.
– У нас е кiлька гарних справ, та ми зможемо зробити набагато бiльше. Забудь про внутрiшнi цiлi, фiни – нашi союзники, ми за ними слiдкуемо. Ми з Мартi все облаштували, тож тобi не слiд перейматися внутрiшньою службою. Пройдемось усiма одностороннiми можливостями, якi ми розробляемо. Всi звичнi араби – з «Хезболли», хамас’у, палестинцi – у всiх е своi люди в мiстi. Отримати до них доступ може бути нелегко, тож подумай про агентiв пiд прикриттям. Іранцi, сирiйцi, китайцi. Невеличкi групи, вони почуваються тут безпечно, в нейтральнiй Скандинавii. Перси можуть шукати обладнання, на яке накладено ембарго. Перевiр iх за дипломатичними каналами, – сказав Форсайт, вiдкинувшись у своему офiсному крiслi.
– Я хотiв би зайнятись чимось бiльшим, – сказав Нейт. – Пiсля того, що сталося зi мною в Москвi, менi треба щось справдi велике.
«Звiсно», – подумав Форсайт. Вiн помiтив тривогу в його очах i рiшучiсть в його стиснутiй щелепi. Нейт рiвно сидiв у своему крiслi.
– Це добре, Нейте, – сказав Форсайт, – та будь-яке вербування – добре, доки воно продуктивне. Велику рибу можна виловити завдяки терпiнню, роботi в командi та створенню десяткiв нови
Страница 31
контактiв.– Це менi вiдомо, шефе, – швидко вiдповiв Нейт. – Та я не маю такоi розкошi, як час. Той Гондорф добряче до мене причепився. Якби не ви, мене повернули б до росiйських штабiстiв, я б сидiв за комп’ютером, клацаючи мишкою. Ви не уявляете, наскiльки я вдячний за те, що мене викликали сюди.
Форсайт прочитав персональний файл Нейта, надiсланий до резидентури, коли нове призначення було затверджене. Молодих офiцерiв, якi майже вiльно володiють росiйською, було мало. Найвищi оцiнки пiд час навчання на Фермi, а згодом тренування в «забороненiй зонi» в Москвi, пiзнання особливостей роботи пiд постiйним ворожим спостереженням. У файлi також позитивно згадувалась робота Нейта в Росii, особливо його обробка делiкатних справ з обмеженням рiвня доступу – жодних подробиць.
Але зараз Форсайт бачив перед собою спантеличеного молодого оперативника, який мав дещо декому довести. А це погано, це робить людину схильною до невдач i змушуе постiйно вiдволiкатись.
– Не переймайся через Москву. Я говорив з деким у штаб-квартирi, нема приводу хвилюватися.
Вiн помiтив, як обличчя Нейта змiнилося вiд думки про його персональний файл.
– Я хочу, щоб ти мене послухав, – сказав Форсайт. Вiн зупинився, чекаючи на повну увагу Нейта. – Ти маеш працювати мудро, з максимальним рiвнем конспiрацii, не халтурити. Усiм нам хочеться великих справ – дiдько, та ти зараз однiею такою справою i займаешся, – але я не терпiтиму недбалого ставлення до операцiй. Зрозумiло?
Форсайт пильно поглянув на Нейта.
– Зрозумiло? – повторив вiн.
– Так, сер, – вiдповiв Нейт.
Вiн зрозумiв послання, та про себе подумав, що викрие агентiв, вiн не збирався прощатися зi своею роллю оперативника. Додому вiн не поiде. Перед його очима промайнули безумнi картини: вiн сидить у замiському клубi Ричмонда, навпроти Сью-Енн або Мiндi з покусаними бджолами губами та баштою залитого лаком волосся, доки його брати перекидають м’ячi для гольфу через картатий килим в один з рожевих черевичкiв «Лiллi Пулiцер» Мiссi, якi стоять з iншого боку кiмнати клубу. Дiдька лисого.
– Гаразд, – сказав Форсайт. – Знайди свое робоче мiсце. Це перший кабiнет далi по коридору. Давай, забирайся звiдси. І знайди Гейбла, – сказав вiн, тягнучись до коробки з документами.
* * *
Мартi Гейбл сидiв за своiм термiналом в iншому невеличкому кабiнетi, поряд з кабiнетом Форсайта, намагаючись зрозумiти, як написати дипломатичну телеграму в штаб-квартиру, не використавши слова «членосос». Будучи старшим за Форсайта – Гейбловi давно перевалило за п’ятий десяток, – вiн був великим та широкоплечим, з сивим коротко стриженим волоссям, блакитними очима та сталевим бруском замiсть носа. Його чоло було засмагле, червоне, а обвiтрене обличчя видавало людину, яка часто бувае надворi. Засмаглi великi руки нерухомо нависли над клавiатурою. Вiн ненавидiв писати телеграми, ненавидiв друкувати двома своiми пальцями, ненавидiв бюрократiю. Вуличний хлопець. Нейт стояв на порозi його кабiнету. Кабiнет був геть голий, нiчим не прикрашений, за винятком фотографii монумента Вашингтона на стiнi. Стiл був порожнiй. Перш нiж Нейт устиг чемно постукати по двернiй рамi, Гейбл повернувся у своему крiслi та похмуро глянув на нього.
– Ти новенький? Кеш? – прогорланив Гейбл. Акцент видавав у ньому жителя Іржавого поясу.[7 - Іржавий пояс Америки, вiдомий також як Індустрiальний або Фабричний пояс, – частина Середнього Заходу та схiдного узбережжя США, де вiд початку промисловоi революцii i до 1970-х рокiв були зосередженi сталеливарне виробництво та iншi галузi американськоi важкоi промисловостi.]
– Неш. Нейт Неш, – сказав Нейт, пiдходячи до столу. Гейбл лишився сидiти, та простягнув свою велетенську руку. Нейт напружився вiд невiдворотностi кiсткодробильного стискання.
– Довгенько ти сюди дiставався. Завербував когось дорогою з аеропорту? – розреготався Гейбл. – Нi? Нiчого, ще буде час пiсля обiду, – сказав вiн.
– Ходiмо.
Виходячи з резидентури, Гейбл просунув свою дебелу ротвейлерську голову в декiлька кабiнетiв у коридорi, перевiряючи, що роблять iншi офiцери. Всюди було порожньо.
– Добре, – сказав Гейбл, – усi виперли своi дупи надвiр. Сраний свiт, яким вiн мае бути.
Гейбл повiв Нейта в неохайний турецький ресторанчик на маленькiй, укритiй снiгом алеi бiля залiзничного вокзалу. У единiй кiмнатi, заповненiй парою, було пiвдюжини столiв, вiкно для подачi з кухнi та портрет Ататюрка в рамi на стiнi. Люди гелготiли на кухнi, та коли Гейбл пiдiйшов до вiконця й ляснув у долонi, всi змовкли. Худий смаглявий чоловiк iз чорними вусами й у фартуху розсунув завiсу з бiсеру й вийшов iз кухнi. Вiн злегка обiйняв Гейбла, який представив його як Тарiка, власника ресторану. Не дивлячись в очi, турок м’яко потиснув Нейтовi руку. Вони зайняли кутовий стiл, i Гейбл поставив стiлець, на який вирiшив усадовити Нейта, навпроти стiни, з видом на дверi. Сам Гейбл сiв спиною до iншоi стiни. Говорячи турецькою, Гейбл замовив два адана-кебаби, два пива, хлiб i салат.
– Сподiваюся, ти полюбля
Страница 32
ш спецii, – сказав Гейбл. – У цiй маленькiй дiрi готують найкращi турецькi страви в усьому мiстi. Тут багацько iммiгрантiв iз Туреччини.Гейбл поглянув на кухню. Нахилився вперед.
– Я знайшов Тарiка десь рiк тому, агента для пiдтримки, ну, знаеш, забрати пошту, заплатити за оренду сховку, щось десь пiдслухати. Кiлька сотень на мiсяць, i вiн щасливий. За необхiдностi ми можемо вийти на громаду експатiв у Гельсiнкi.
Коли принесли iжу, Гейбл випростався, побачивши два довгi пласкi кебаби, поплямованi червоним перцем i засмаженi до темно-золотого. Великий смажений плаский хлiб, збризнутий топленим маслом, лежав знизу. Салат iз сироi цибулi, приправлений темно-червоним сумахом та лимоном, лежав купкою збоку тарiлки. Двi спiтнiлi пляшки пива гепнулись на стiл, а Тарiк пробурмотiв: «Афiет олсун», на здоров’я, i пiшов.
Гейбл почав iсти ще до того, як Нейт узявся за виделку. Вiн ковтав iжу, говорив i розмахував у повiтрi своiми боксерськими рукавицями.
– Непогано, еге ж? – спитав вiн з приводу кебабiв, набивши рота. Вiдкрив свое пиво й випив пiвпляшки. Його щелепи розривали iжу, як крокодил розривае газель. Не церемонячись, без будь-яких вагань вiн спитав Нейта, що за хрiнь трапилась у Москвi мiж ним та тим козлом Гондорфом.
Дещо засмутившись, згадавши про своi переживання, Нейт коротко, двома реченнями, пояснив ситуацiю. Гейбл вказав на нього виделкою.
– Слухай сюди. Запам’ятай двi речi про цю кляту роботу. Ти нiколи не подорослiшаеш як оперативник, якщо не помилишся серйозно хоча б раз. І судять про тебе за твоiми досягненнями, за результатами й за тим, як ти захищаеш своiх агентiв. Вся решта не мае значення.
Інша половина пляшки зникла, i Гейбл замовив ще одну.
– О, i ще дещо, – сказав вiн. – Гондорф – придурок. Забудь про нього.
Гейбл закiнчив зi своею порцiею, у той час як Нейт не з’iв i половини.
– Ти за свою кар’еру помилявся? – спитав вiн Гейбла.
– Жартуеш? – промовив Гейбл, вiдкинувшись на стiльцi. – Я так часто потрапляв у лайно, що винайняв горiшнiй поверх туалету. Так я сюди й потрапив. Пiсля останньоi невдачi Форсайт врятував мiй зад.
* * *
Кар’ера Гейбла минула, насамперед, в екскурсiях дiрами планети – краiнами третього свiту Африки та Азii. Деякi агенти заробляли репутацiю, вiдсиджуючись в ресторанах, готельних номерах та вуличних кафе Парижа. Свiтом Гейбла були опiвнiчнi зустрiчi на безлюдних грунтових дорогах у вкритих червоним пилом «ленд-роверах». Іншi агенти записували на касети зустрiчi з урядовцями. Гейбл записував секретнi данi в промоклий блокнот, сидячи з агентами, побiлiлими вiд страху, змушуючи iх зосереджуватись i не вiдволiкатися, курва, вiд теми. Вони потерпали вiд спеки, поруч торохтiв двигун, вiкна пiднятi, а за ними голови мамб виринали з високоi трави по обидва боки авто. Нейт чув, що Гейбл легенда. Вiн був вiрний своiм агентам, тодi своiм друзям, тодi ЦРУ, в такому порядку. Не було чогось такого, чого б Гейбл не бачив, i вiн чудово розумiв, що насправдi мае значення.
Гейбл зручно вмостився, ковтнув пива й почав розповiдати. Його останнiм призначенням був Стамбул, до бiса велике мiсто, хорошi оперативники. Вiн добре володiв турецькою, знав, куди йти, з ким зустрiтися. Досить швидко йому вдалося завербувати члена РПК, вiдсталоi курдськоi сепаратистськоi групи терористiв зi схiдноi Туреччини. Вони лишали бомби у портфелях в урядових будiвлях, в наборах для чищення взуття на базарi чи в паперових мiшках у смiттебаках на площi Таксим.
Одного дня Гейбл сiв у таксi, за кермом якого був курдський хлопчина, рокiв двадцяти на вигляд. Гострий на язик, уважний на дорозi. Слухай, треба постiйно тримати очi розплющеними. Вiн мав чуйку, iнстинкт, тож наказав малому зупинитися бiля ресторану й запросив цього курдського хлопчину пообiдати. Йому доводилось постiйно дивитись на товстого турка за прилавком, вони всi ненавидiли курдiв, називали iх «гiрськими турками».
Малий iв, нiби з голодного краю. Розповiдав про свою сiм’ю. Гейбл зачув про РПК, тож винайняв таксi на тиждень. Чуйка його не пiдвела. Малий виявився членом мiсцевого осередку, хоч i не погоджувався з усiею тiею терористською маячнею. Трохи поваги, п’ять сотень евро на мiсяць – i маеш готове вербування. А все через те, що Гейбл тримав очi розплющеними в тому клятому таксi. Слiд завжди про це пам’ятати.
Малий почав з непотрiбного лайна, та Гейбл наставив його на правильний шлях – не дарма ж це, курва, зветься обробкою агента – i вони зосередились на лiдерах осередку – як вони отримували накази, якими маршрутами подорожували кур’ери. Непогано, та Гейбл продовжував тиснути на малого, i вони почали отримувати мiсця розташувань складiв РПК, де зберiгався «Семтекс», чи що вони там використовували, «Нiтролiт» з Польщi. Пiсля цього вiн почав передавати iмена тих, хто робив бомби.
Усе складалося добре, ми мусили тримати турецьку нацiональну полiцiю на короткому повiдку, адже iм хотiлося покiнчити з терористами, «схопити мертвими», як самi вони казали.
Голова резидентури в Анкарi був за
Страница 33
оволений, як i керiвництво в штаб-квартирi. А потiм Гейбл знахабнiв, утратив контроль. Урок для Нейта: нiколи не втрачай контролю.Молодий курд жив у Тепебашi, недалеко вiд району Пера, у старому европейському кварталi. Зазвичай Гейбл зустрiчав малого в його таксi, iздив з ним мiстом, нiколи не зупиняючись, i завжди ночами, на льоту. Вiн порушив правила й вiдвiдав дiм малого, щоб познайомитись з його сiм’ею. У нього вдома. Малий сам його запросив i вiдмову сприйняв би за образу, довелось враховувати культурнi особливостi, трясця. Крiм того, Гейблу хотiлося побачити, де жив його агент. Слухай, ти завжди знаеш, де живуть твоi агенти, та нiколи не знаеш, чи якоiсь ночi тобi не доведеться викопувати iх у лiсi.
Вулиця була крута, обрамлена облущеними дерев’яними будиночками: зiв’яла краса, вузенькi сходи бiля порогiв, подвiйнi дверi, лiхтарi з гравiйованого скла – усе розбилось i просiло. Старий европейський квартал тепер був завалений смiттям i смердiв стiчними водами. У Стамбулi звикаеш до запаху каналiзацii, вiн навiть починае подобатись. У будь-якому разi, на вулицi темнiло, i в будинках починали запалювати свiтло. Вечiрнiй заклик до молитви щойно закiнчився.
Гейбл спустився з пагорба, дещо хвилюючись. Попереду була незручна година, повна сором’язливостi, опущених очей i безкiнечних склянок чаю. До бiса, це частина роботи. Наближаючись до будинку, вiн почув крики. Дверi його агента були вiдчиненi. Щось розбилося. Трясця, недобре, скоро почнуть збиратися сусiди. Гейбловi подумалось, що приблизно за двi хвилини вулиця перетвориться на справжнiй цирк. Вiн почав вiдходити вiд будинку. Було вже досить темно, нiхто б його не помiтив.
Проблема була в тому, що через дверi двое витягали агента Гейбла з будинку, тримаючи пiд пахви. Дружина малого, худорлява i смаглява, з мигдалевидними очима з пiвденних схилiв Таврських гiр, у розiрванiй футболцi, босонiж стояла в них за спинами, кричала, била цих чоловiкiв. Дитина рокiв двох стояла голiсiнька на порозi i плакала. Цi два виродки були такими ж худющими, як i агент Гейбла, та опору не було, може, тому що один з виродкiв тримав пiстолет.
Господи Ісусе, у малого проблеми з РПК. Можливо, вiн витратив забагато грошей, можливо, пробалакався про нового iноземного друга. Слухай, усе може спаскудитись ось так, раптово. Мусиш iх захищати, а iнодi – виконувати за них iхню роботу. РПК дотримувалась середньовiчних поглядiв, коли справа стосувалась спiввiтчизникiв, яких вона вважала зрадниками.
Гейбл мiг просто пiти. Але побачив маленьку дiвчинку на порозi – крихiтну, заплакану – i подумав: «Нi, хай йому грець».
Вiн став на першу сходинку будинку й посмiхнувся виродкам. Вони зупинились i вiдпустили малого, який упав на дупу на останнiй сходинцi. Його дружина перестала голосити й поглянула на Гейбла, сраного дебелого ябанджi, iноземця з великими кулаками. Дюжина сусiдiв зiбралась навколо – всi курди. В клятому районi було тихо, мов у трунi, нi звуку, посеред вулицi текла вода. Виродок з пiстолетом прокричав щось незрозумiле курдською.
Цей галасливий почав махати пiстолетом, тикати в малого, в дружину, трусив ним, мов пальцем. Малого гарантовано прикiнчили б, якби Гейбл не почав дiяти. Трясця, насрати, все одно це вже достобiса точно був кiнець завдання, малому слiд було покинути Туреччину, якщо вiн хотiв вижити. Хлопець з РПК спустився на одну сходинку нижче i продовжував кричати. Я iгнорував його очi-намистини, зосередившись на пiстолетi. Суглоби на пальцях цього дрiбного сучого сина побiлiли вiд хватки, лишалось десь три секунди. Барабан приводився в дiю.
У Гейбла iз собою був Hi-Power,[8 - Browning High-Power (HP) – самозарядний пiстолет конструкцii Дж. Браунiнга й Дiдье Сева з УСМ одинарноi дii.] схований в кобурi на ременi «Б’янкi», бiля стегна. Вiн дiстав браунiнг i вистрелив у курда, бах-бах-бах. Це Мозамбiк, два пострiли в корпус, третiй у район чола, здаеться, десь там це вигадали. Очi виродка широко розплющились, i вiн звалився замертво. Тiло гепнулось черепом об сходи. Пiстолет упав поруч, Гейбл пiдняв його й викинув з гуркотом в решiтку каналiзацii. У каналiзацii Стамбула, певно, плавають мiльйони пiстолетiв. Не встигла випущена Гейблом латунь опуститися на тротуар, як сусiди розбiглись, мов сранi бiлки, у всi боки. Як на пагорбi, так i пiд ним заляскали вiконнi ставнi.
Малий курд тримав свою дружину. Гейбл подумав, чи розумiв вiн тодi, що для них саме тiеi митi розпочиналось нове життя, можливо, це розумiла дружина, вона здавалась розумною, крiзь ту футболку проглядалися соски. Гейбл поглянув на iншого хлопця з РПК, який немов узрiв Ісуса чи Мухамеда, неважливо, вiн тримав руки перед собою, долонями вгору, спустився сходами й побiг вулицею, зникнувши в темрявi.
Гейбл дав малому п’ять кускiв, аби той усе владнав. Бiльше вибити зi штабу не вдалося. Хтозна, куди вони подiлися, можливо, переiхали до Францii чи Нiмеччини. П’ятеро курдських дiтлахiв вивчають нiмецьку. Коли iм виповниться двадцять, Нейт зможе iх знайти й завербувати. Трясця, зду
Страница 34
iти можна. Гаразд, тепер до сутi цiеi сраноi довгоi iсторii.– Наслiдки були, курва, страшними, курбельоха гiвна, я не жартую, – сказав Гейбл.
Спочатку консульство, потiм iстеричний генеральний консул з тоненьким, як музична скринька, голоском, потiм посольство в Анкарi, потiм довгi розмови в держдепартаментi. Дипломат причетний до смертельноi стрiлянини, вони дуже засмутилися, дуже. Тяжкi наслiдки. Довелося покинути Стамбул. Турецька нацiональна полiцiя вручила менi нагороду, влаштувала обiд на прощання. Вони були у захватi. Турецькi копи люблять гарну стрiлянину. Але всi iншi не на жарт розiзлились, i це при тому, що ще навiть не почалося офiцiйне розслiдування ЦРУ.
Гейбл цiлий мiсяць вовтузився з Управлiнням безпеки в штаб-квартирi. Пiсля сорока годин розмов було вирiшено зупинитись на «недостатньому рiвнi конспiрацii». Голова резиденцii в Анкарi не прикрив Гейбла, надто багато полiтики замiшано в справi, нагадуе Гондорфа, еге ж? За свою кар’еру доводиться зустрiчатись далеко не з одним гiвнюком.
Здавалося, перспективи Гейбла щодо закордонних операцiй були нульовими на невизначений час. Вiн застряг у кабiнцi чотири на чотири в турецькому вiддiлi штаб-квартири, слухаючи, як двадцятитрирiчна стажерка з iншого боку перегородки на зовнiшнiй лiнii розповiдае своiй подрузi, як намагалася вiдсмоктати на вихiдних своему хлопцевi. Нiхто з молодих офiцерiв не носив наручних годинникiв, трясця iхнiй матерi: час вони дiзнавались зi своiх телефонiв, чи планшетiв, чи як там воно зветься.
Гейбл себе не жалiв, це були операцii. Все, що з ним траплялося, траплялося з певних причин. Слухай, найголовнiше – це твiй агент, його життя. Це едине, що мае значення.
Приблизно в той самий час Форсайт якраз заварив свою власну курбельоху гiвна, але вiдскочив i опинився в Гельсiнкi. Вiн чув, у якiй дупi опинився Гейбл – у цьому не було нiчого нового, – i послав по нього, аби зробити своiм заступником, як у старi деньки, от тiльки добрих старих денькiв не iснуе, це мiф. Екстатики у штаб-квартирi з радiстю вiдпустили Гейбла до Фiнляндii, позаяк бiльш нiхто не хотiв туди iхати, а його треба було спекатись – поганий вплив.
– От ми й тут, три дебiли в полi, працюемо бiля довбаного арктичного кола. І ми з тобою п’емо пиво в турецькiй забiгайлiвцi.
Гейбл допив свое пиво й викрикнув: «Гесап!» Коли Тарiк вийшов iз кухнi, Гейбл вказав на Нейта:
– Вiн платить.
Нейт розсмiявся.
– Стривай, – сказав вiн. – Як це, Форсайт заварив власну курбельоху гiвна? Що з ним трапилось?
Нейт дiстав з кишенi кiлька евро i дав Тарiку.
– Здачу лиши собi.
Тарiк скромно усмiхнувся, кивнув Гейблу й повернувся на кухню.
– Надто багато чайових, новачку, – сказав Гейбл. – Не дозволяй iм звикати до такоi розкошi. Вони мають лишатися голодними.
Гейбл пiдвiвся й закутався у свое пальто.
– Лайно собаче, – сказав Нейт. – Ти дав тому малому курдовi п’ять кускiв, аби витягти зi Стамбула, але навiть сам визнав, що справа була закiнчена, марна. Ти не мусив йому платити.
Нейт дивився на Гейбла, доки вони виходили з алеi i йшли у бiк залiзничного вокзалу. Гейбл уникав погляду у вiдповiдь, i Нейт розумiв, що в кремезному Гейблi ховаеться щось набагато бiльше, нiж здаеться на перший погляд. Та найближчим часом вiн не мав на метi перевiряти, що саме.
Повiтря було холодне, i Нейт пiдняв комiр свого пальта.
– Ти не вiдповiв менi про Форсайта, – сказав вiн. – Що там за iсторiя?
Гейбл проiгнорував це запитання i йшов собi далi тротуаром.
– Знаеш, де росiйське посольство? – спитав Гейбл. – Китайське? Іранське? Сирiйське? Ти мусиш за необхiдностi вскочити в машину й доiхати до будь-якого з них. Одного дня тобi, можливо, доведеться прикривати якогось бiдолашного виродка. Дам тобi тиждень, щоб усi iх познаходити.
– Так, гаразд, без проблем. Так що з Форсайтом? Що сталося?
Нейту доводилось виляти заснiженим тротуаром мiж перехожими, доки Гейбл пробивав собi шлях крiзь пообiднiй натовп. Вони пiдiйшли до рогу й почекали свiтлофора. Нейт побачив кав’ярню на протилежному боцi вулицi.
– По чашечцi кави? Ходiмо, я плачу.
Гейбл поглянув скоса на Нейта й кивнув.
За кавою i чаркою брендi Гейбл розповiв iсторiю.
Форсайт вважався одним iз найкращих голiв резидентур в управлiннi. За двадцять п’ять рокiв своеi кар’ери вiн пiднявся по службi з бездоганними показниками. Ще молодим офiцером завербував першого в iсторii пiвнiчнокорейського донощика. До падiння «стiни» вiн керував польським полковником, який надав Форсайту вiйськовi плани пiвденного командування Варшавського договору. За кiлька рокiв по тому вiн завербував грузинського мiнiстра оборони, який, в обмiн на рахунок у швейцарському банку, органiзував перевезення танка Т-80 з новою реактивною бронею о 03:00 пляжем у Батумi, де його повантажили на важке десантне судно, яке ЦРУ орендувало в румунiв.
Пiдiймаючись угору, Форсайт був одним iз членiв керiвництва, який сам займався роботою i знав, у чому суть Гри. Офiцери його просто обожнювали. Посли приходили до нього
Страница 35
отримати пораду. «Костюми» з сьомого поверху штаб-квартири довiряли йому, i у вiцi сорока семи рокiв його винагородили вершками – посадою голови резидентури в Римi. Перший рiк Форсайта в Римi, як i очiкували, минув успiшно.А от чого нiхто не очiкував, так це що полiтично тямущий Том Форсайт скаже гордовитiй помiчницi сенаторки, яка вiдвiдувала Рим разом з делегацiею конгресу, заткати рота i слухати, а не базiкати пiд час брифiнгу в резидентурi. Вона поставила пiд сумнiв «заслужену мудрiсть» контроверсiйноi та надсекретноi роботи римськоi резидентури. Двадцятитрирiчна магiстерка Єльського унiверситету з полiтичних наук з двадцятимiсячним досвiдом роботи в Капiтолii також особисто розкритикувала роботу Форсайта, зауваживши, що, на ii думку, «конспiрацiя тут, м’яко кажучи, слабувата». Це спровокувало зазвичай флегматичного Форсайта вимовити загадкове «срав пес!», що через декiлька днiв вилилося у повiдомлення штаб-квартири про те, що сенаторка поскаржилася, що призначення Форсайта в Рим скасовуеться, що його звiльняють.
Додавши справедливу догану в файл Форсайта, «сьомий поверх» мовчки запропонував йому роботу головою резидентури в Гельсiнкi. Пропозицiю було зроблено, аби продемонструвати Конгресу, що штаб симпатизуе реакцii Форсайта на безглуздий нагляд за оперативниками, якi тяжко працюють у той час, коли делегацii подорожують за кордон задля прогулянок магазинами, прикриваючись необхiднiстю ознайомчих поiздок. Бiльш того, пропозицiя Форсайту очолити Гельсiнкi була не зовсiм щирою та прорахованою, адже нiхто всерйоз не вiрив, що вiн погодиться. Резидентура була в шiсть разiв меншою за римську й навряд чи вважалась найважливiшою серед чотирьох резидентур у сонних скандинавських краiнах, це була посада для новачка. Очiкували, що Форсайт вiдмовиться, знайде собi iнше заняття й за два роки, щойно отримае змогу вийти на пенсiю, полишить службу.
– Прийнявши призначення, вiн, по сутi, сказав «сьомому поверху» йти до бiса, – продовжував Гейбл. – За пiвтора року вiн влаштував мене своiм заступником, а вчора прибув ти. Не те щоб ти був якимось пришелепком, – розсмiявся Гейбл. – Просто так про тебе говорять.
Гейбл бачив обличчя Нейта, його вiдсторонений погляд. Гаразд, сказав вiн собi, щось цього хлопця гризе зсередини. Вiн таке вже бачив, талановитий оперативник, який надто, курва, переймаеться своею репутацiею та майбутнiм, щоб розслабитись i пустити все на самоплив. Той блiдомордий Гондорф потрiпав малому нерви, йому мае бути соромно, i тепер вони з Форсайтом мусили навчити Неша правильних думок. Вiн подумки зробив собi замiтку – поговорити з головою резидентури. Чого-чого, а оперативника, який не знае, коли слiд натискати вербувальний курок, iхнiй резидентурi точно не бракувало.
Адана-кебаб вiд Тарiка
Перемолоти болгарський та червоний перець, змiшати з сiллю та оливковою олiею. Додати до пюре фарш iз баранини, нарiзану цибулю, часник i петрушку, подрiбнене кубиками масло, корiандр, кмин, паприку. Змiшати та злiпити пласкi кебаби; смажити на грилi до майже обгорiлого стану. Подавати з обсмаженим на грилi пшеничним хлiбом та свiжою тонко нарiзаною фiолетовою цибулею, посипаною лимоном i сумахом.
8
Бiло-блакитне судно «Восход» на пiдводних крилах сповiльнило хiд i наблизилось до пiрсу у звивистiй хмарi блакитного диму з дизельного двигуна. Тримаючи в руцi маленьку валiзу, Домiнiка ступила на круту рампу над iмлистим берегом i пiдiйшла до автобуса на вкритiй гравiем дорозi бiля рiчки. Одинадцять молодих людей – сiм жiнок та чотири чоловiки – тягнулися пiрсом за нею. Мовчазнi й виснаженi, вони поскладали своi сумки бiля вiдкритого багажного вiддiлення автобуса. Нiхто не розмовляв i не дивився одне на одного. Домiнiка обернулася й поглянула на Волгу, сосни вишикувались уздовж береговоi лiнii з обох бокiв. Повiтря було вологе, рiчка пахла дизельним паливом. За три кiлометри на пiвнiч, бiля вигину рiчки, в ранковому туманi можна було розгледiти шпилi та мiнарети Казанського Кремля.
Домiнiка знала, що це Казань, позаяк вони iхали мiстом з аеродрому, повз усi дорожнi знаки на шосе. Це означало, що вони в Татарстанi, все ще в европейськiй частинi Росii. Опiвночi вони пролетiли сiм сотень кiлометрiв з Москви до темного вiйськового аеродрому. На непiдсвiчених знаках було написано «БОРИСОГЛІБСЬКИЙ АЕРОДРОМ» та «КАЗАНСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ АВІАЦІЙНИЙ ЗАВОД». Вони мовчки сiли в автобус iз зiркоподiбними трiщинами на вiкнах, затулених брудними сiрими завiсами. Проiхали тихими передсвiтанковими вулицями до пiрсу, де перейшли на судно на пiдводних крилах, що хиталося на хвилях, доки сонце пiдiймалося над мiстом.
Вони мовчки прочекали годину на сидiннях судна, схожих на крiсла лiтака, серед задушливого повiтря. Аритмiчне погойдування корпусу, вода, що стiкала на пiрс, i скрип зношених нейлонових тросiв, натягнутих на швартовi тумби, спочатку викликали в неi нудоту, а потiм ледь не приспали. Окрiм водiя автобуса та чоловiка на мiстку судна, вони нiкого не бачили. Домiнiка спостерiгала, як сонячн
Страница 36
свiтло розходиться на водi, й рахувала морських птахiв.Врештi-решт до сходнi пiд’iхала сiра «Лада», з якоi вийшли чоловiк i жiнка, несучи двi картоннi коробки. Вони пiднялися на човен, поставили коробки на стiйцi в переднiй частинi кабiни й вiдкрили iх.
– Пiдходьте, пригощайтесь, – сказала жiнка й зайняла сидiння в першому ряду, спиною до пасажирiв. Усi повiльно пiдвелися й пiдiйшли. Востанне вони iли вчора, за снiданком. Одна коробка була набита солодкими свiжоспеченими пирiжками з родзинками, iнша – пакетами теплого оранжаду. Чоловiк спостерiгав, як пасажири повертаються на мiсця, пiсля чого вийшов i поговорив з тим, що стояв на мiстку. Двигуни судна з гуркотом запустилися, i сидiння почало трусити. Алюмiнiевi сходнi брязнули об пiрс, i троси вiдв’язали.
Судно летiло вперед, тримаючись на крилах, а коли опускалося на воду, все навколо тряслося. Сидiння пiд нею вiбрувало, бриньчали iлюмiнатори в салонi, дзеленчали металевi попiльнички, вбудованi в пiдлокiтники. Намагаючись подолати нудоту, Домiнiка зосередилась на тканинi брудних пiдголовникiв попереду. Коледж куртизанок. Вона летiла Волгою назустрiч колосальному приниженню.
Тепер вони були в автобусi, безiменна жiнка сидiла на передньому сидiннi. Вони пробиралися залитим сонцем сосновим лiсом i нарештi зупинились бiля бетонноi стiни. Сонце свiтило крiзь потрiскане скло на даху. Автобус просигналив, протиснувся у ворота й пiднявся звивистою дорiжкою, зупинившись перед двоповерховим особняком в стилi неокласицизму, з потрiсканим шифером на даху мансарди. В лiсi було геть тихо, жодного поруху вiтру, i бiля особняка не було видно нiкого.
Глибоко вдихни. Нумо, зберися. Ця гидка школа була черговою перешкодою, ще однiею жертвою, перевiркою ii вiрностi. Вона стояла в сосновому лiсi, перед особняком гiрчичного кольору, i чекала. Вона прибула в школу горобцiв.
Пiсля розмови з дядьком Домiнiка не раз обдумувала варiант послати всiх пiд три чорти. Вона планувала вiдвезти матiр назад до Стрельни, на Невськiй Губi, бiля Петербурга. Вона могла б пiти вчителем або тренером в зал. З часом, якщо поталанить, можна було б навiть спробувати повернутися до балету, влаштувавшись до академii iменi Вагановоi. Але нi, вона вирiшила iнакше. Вона впораеться, чого б це iй не коштувало. Їi не пристрелять. Ідеться про фiзичну любов, не важливо, що` вони змушуватимуть ii робити, ii духу вони не зламають.
Навiть попри те, що подумки вона опиралася самiй цiй думцi, таемне «я» Домiнiки, дзизкуче ество ii тiла, все гадало, чи зможуть пiдлi катехизники з гiрчичного будинку перед ii очима задовольнити ii. Вона ненавидiла саму думку про школу горобцiв i гнiвалась через те, що ii сюди вiдправили, та потайки все ж чекала й пильнувала.
– Лишiть своi речi в коридорi й iдiть за мною, – сказала жiнка, яка завела iх парадними сходами крiзь високi вхiднi дверi зi старого дерева. Всi зiбрались в аудиторii. Судячи з книжкових полиць, ранiше це була бiблiотека, яку перетворили на лекцiйну залу з пiднятою дерев’яною платформою, помостом i кiлькома рядами скрипучих дерев’яних стiльцiв в iншому кiнцi кiмнати. Жiнка, убравшись у безформний чорний костюм, пройшлась бiля них i видала по конверту в руки.
– Всерединi ви знайдете номери своiх кiмнат, – сказала вона, – та iмена, якi ви отримаете на час вашоi пiдготовки. Користуйтесь тiльки цими iменами. Забороняеться розкривати будь-яку особисту iнформацiю про себе iншим студентам. За будь-яке порушення цього правила негайно вiдраховують.
У своi п’ятдесят адмiнiстраторка мала зiбране догори сиве волосся, прямокутне обличчя та прямий нiс. Вона нагадувала жiнку з поштових марок, Терешкову, першу жiнку в космосi. Їi слова вилiтали краплями жовтого.
– Вас обрали для спецiалiзованого навчання, – сказала матрона. – Це велика честь. Декому з вас природа пiдготовки може здатися дивною i чужою. Зосередьтесь на заняттях та вправах. Решта не мае значення.
Їi голос луною вiдбивався пiд стелею високоi зали.
– А тепер iдiть нагору до своiх кiмнат. Вечеря о шостiй у iдальнi, далi коридором. Навчання почнеться тут, о сьомiй. А тепер iдiть. Розiйдiться.
У горiшньому коридорi Домiнiка нарахувала дванадцять кiмнат, по шiсть з обох бокiв, цифри в потрiсканих емальованих ромбах, пригвинчених до дерева. Мiж дверима кiмнат уздовж коридору були й iншi, простi дверi, без ручок. Їх можна було вiдкрити лише за допомогою ключа. Їi кiмната була пофарбована у свiтло-зелений колiр, скромна, зате зручна, з односпальним лiжком, шафою, столом i стiльцем. Вiд покривала на лiжку, вiд стiнноi шафи та вiд складеноi на полицi постiльноi бiлизни линув слабкий, але тривкий запах засобу для дезiнфекцii. Туалет у кiмнатi (над яким висiв ручний душ) був вiдгороджений завiскою, поруч стояла вкрита iржею раковина. Над письмовим столом висiло велике дзеркало, надто велике. Воно здавалось недоречним у такiй казарменiй кiмнатi. Домiнiка притулилася щокою до дзеркала й поглянула на його поверхню у блискучому свiтлi. Срiбна димнiсть двостороннього дзеркала. Ласкаво прос
Страница 37
мо до школи горобцiв.Сутiнкiв i нiчного неба не видно крiзь верхiвки сосен. Свiтло в будинку тьмяне; годинникiв немае зоасiм. Нi в кого не дзвонить телефон. У коридорах, на сходах та в кiмнатах на першому поверсi тихо; на будинок насунувся вечiр. Стiни голi, жодних тобi портретiв Ленiна чи Маркса, хоча лишились вицвiлi прямокутники там, де цi портрети колись висiли. Яка знатна татарська сiм’я жила тут до революцii? Серед цих сосен влаштовували пишнi гуляння? Полювали? Чи чули вони свист московського пароплава з рiчки? Який радянський iнстинкт змусив створити школу так далеко вiд Москви?
Вона оглянула стiл за вечерею, доки одинадцять iнших «студентiв» тихо черпали ложками токмач, густий вермiшелевий суп, який з величезноi бiло-блакитноi порцеляновоi супницi iм у тарiлки насипав мовчазний офiцiант. Далi слiдувала тарiлка вареного м’яса. Усiм жiнкам та трьом чоловiкам було трохи за двадцять. Четвертий чоловiк здавався навiть молодшим, ще пiдлiтком, худорлявим та блiдим. Когось iз них також навчали в СВР? Домiнiка повернулася до жiнки лiворуч вiд себе i всмiхнулася.
– Мене звуть Катя, – сказала вона, використавши свiй навчальний псевдонiм.
Жiнка посмiхнулася у вiдповiдь.
– Я Аня.
Це була струнка бiлявка з широким ротом та високими вилицями, злегка вкритими веснянками. Вона мала вигляд красунi-доярки з блiдо-блакитними очима. Їi слова були волошками – блакитними, невинними та щирими. Решта соромливо пробубнiли своi псевдонiми. Пiсля вечерi всi мовчки перейшли до бiблiотеки.
У кiмнатi стояла повна тиша, потiм свiтло згасло. Ласкаво просимо до школи горобцiв. Почався фiльм, рiзкi чорно-бiлi зображення, жорстокi, дикi, бридкi, вони розкривали на екранi, на стiнi кiмнати, напруженi обличчя, стиснутi тiла, статевi органи без кiнця й краю, всюди, i настiльки близько знятi, що ставали гiнекологiчними, невпiзнаваними, чужорiдними. На повнiй гучностi увiмкнули звук, i Домiнiка побачила, як голови ii однокласникiв похитнулись назад вiд неочiкуваноi атаки звуку й картинки. Для неi повiтря було сповнене виром кольорiв. Вона вiдчула ознаки перенавантаження, коли почалася кровоточива послiдовнiсть червоного-пурпурового-синього-зеленого-жовтого. Вона втратила контроль i заплющила очi, щоб уникнути натиску. Тодi динамiк стрельнув, i раптом звук став ледь чутним, настiльки, що здавалося, нiби жiнка на екранi шепоче, хай навiть ii волосся налипло на щоку, а ii тiло трусилося пiд натиском схованого за кадром партнера.
Свiтло замиготiло на балках пiд стелею, за двадцять футiв над ii головою. Чи стане iй сил лишитися тут до кiнця? Чого вони вiд неi очiкують? Що зроблять, якщо вона встане й вийде з кiмнати? Їi звiльнять зi служби? Ну й начхати. Їм потрiбен був горобець, вони отримають горобця. Нiхто не знав, що вона бачить кольори. Михайло сказав, що вона вiдчувае людей краще за будь-якого iншого студента в його кар’ерi. Вона лишиться. Вона навчиться.
Вона сказала собi, що це не любов. Ця школа, цей особняк, вiдокремлений вiд свiту стiнами, утиканими зверху битим склом, був двигуном держави, яка iнституцiоналiзувала й дегуманiзувала любов. Це не рахувалося, це був фiзичний секс, це було тренування, як у балетнiй школi. У мигтiннi променiв свiтла серед затхлоi бiблiотеки Домiнiка сказала собi, що все витримае, на зло цим байстрюкам.
Увiмкнулось свiтло, студенти сидiли з розпашiлими обличчями, знiяковiлi. Аня шмигнула носом i витерла очi тильним боком долонi. Матрона звернулась до студентiв сухим, суворим голосом.
– У вас була довга мандрiвка. Повертайтесь до своiх кiмнат i вiдпочиньте. Навчання продовжиться завтра вранцi, в нуль-сiм-нуль-нуль. Розiйтись.
Нiщо в ii поведiнцi навiть вiддалено не вказувало на те, що вони дивилися фiльм, де дев’яносто хвилин люди займалися коiтусом. Вони вийшли й пiднялися великими сходами с масивними дерев’яними поручнями. Аня кивнула «на добранiч» i зачинила дверi. Домiнiка гадала, чи знае Аня або хтось iнший, що невидимi члени персоналу Інституту Кона набились до вуайеристських кабiнок мiж кiмнатами i стежитимуть, як вони роздягаються, миються та сплять.
Домiнiка стала перед дзеркалом, провела по волоссю щiткою з довгою ручкою, единим артефактом, який вона прихопила з дому, i глянула на щiтку в руцi, нiби та здатна ii дражнити. Вона стояла i розстiбала блузку. Почепила блузку на дротяну вiшалку й безтурботно повiсила на рамку дзеркала, прикривши один його бiк. Вона поставила свою валiзку на стiл i вiдкрила навпроти дзеркала, закривши ще одну зону огляду, другу з трьох. Вона зняла спiдницю й несвiдомо зробила пiрует, аби поглянути на вигин своеi спини та свiй зад в нейлонових трусиках, перш нiж недбало кинути спiдницю на раму дзеркала, сховавши останню третину. Зранку дзеркало очистять i, можливо, суворим тоном поговорять з нею про це, та спокiйний сон був того вартий. Пiсля цього вона почистила зуби, залiзла пiд ковдру з дезiнфiкуючим ароматом камфори та трояндовоi олii й вимкнула свiтло. Щiтку для волосся вона лишила на комодi.
* * *
Чоловiкiв вiддiлили
Страница 38
iд жiнок, днi зливалися, i вони втрачали вiдчуття часу. Соннi ранки були присвяченi нескiнченним лекцiям з анатомii, фiзiологii, психологii людськоi сексуальностi. З’явилось кiлька нових членiв персоналу. Лiкарка без кiнця розповiдала про сексуальнi практики в рiзних культурах. Потiм почалися заняття з чоловiчоi анатомii, iх навчали, як влаштоване чоловiче тiло, як збудити чоловiка. Технiка, позицii, сотнi рухiв. І все це вивчали, повторювали, запам’ятовували – камасутра Верхньоi Волги. Домiнiка дивувалась цiй страшнiй енциклопедii, липким епiфанiям, якi руйнували нормальнiсть, якi назавжди позбавляли Домiнiку невинностi. Чи зможе вона коли-небудь кохатися?По обiдi за графiком на них чекали «практичнi заняття», нiби iх готували стати фiгуристками. Вони навчалися ходити, навчалися розмовляти, навчалися дiставати корок з пляшки шампанського. Були кiмнати з використаним одягом, зношеними черевиками, вицвiлою вiд поту бiлизною. Вони переодягалися i практикувались, розмовляючи мiж собою, навчаючись слухати, проявляти зацiкавленiсть, робити комплiменти, лестити i, що найголовнiше, витягувати iнформацiю пiд час розмови.
Рiдкiсний пообiднiй час на товариськi посиденьки: п’ятеро дiвчат на пiдлозi бiблiотеки сидять колом, майже торкаючись колiнами, смiються, базiкають, практикують, як самi вони казали, «сексуальнi розмови», якi чули у вечiрнiх фiльмах.
– Ось так, – сказала чорноволоса дiвчина з помiтним чорноморським акцентом, пiсля чого заплющила очi й пробурмотiла дерев’яною англiйською: – Так, коханчики, я вiд вас кiнчаю.
Вибух смiху, i Домiнiка поглянула на почервонiлi обличчя, подумавши, як скоро деякi з них лежатимуть в самих лише трусиках в готелi «Інтурист» у Волгоградi, спостерiгаючи, як кiстлявi в’етнамськi торговi представники скидають взуття.
– Катю, спробуй ти, – сказала дiвчина Домiнiцi.
З першого ж вечора вони всi вiдчули, що вона якось вiдрiзняеться, що вона особлива. Сидячи поруч, Аня поглянула на неi з очiкуванням.
Не знаючи чому, може, щоб показати iм, а може, щоб показати собi, Домiнiка заплющила очi й прошепотiла: «Так, любчику… ось так… О, Боже», а потiм iз глибин живота видала гучне «ОХХХХХХХХ». Шокована тиша, а потiм дiвчата в колi схвально загули й заплескали в долонi. Бiлява Аня мовчки дивилася на неi великими очима серед загальних веселощiв.
Аня з нiмбом кольору блакитноi луговоi квiтки. Їй було важко, ii засмучували особливо непристойнi аспекти навчання, i вона трималася Домiнiки задля мужностi й пiдтримки.
– Ти маеш звикнути до цього, – сказала iй Домiнiка, та Аня нiтилася пiд час вечiрнiх фiльмiв, тримаючи мiцно руку Домiнiки, доки на екранi, прямо перед iхнiми очима, скаженiв траходром. Дiвчинка з маленькоi ферми не впораеться, думала Домiнiка. Їi колiр слабшае, а не яскравiшае.
А потiм одного вечора, пiсля страшенно розбещеного фiльму, через який вона тихенько схлипувала, Аня прийшла до кiмнати Домiнiки з червоними очима i тремтячими губами, ii волошковi слова були майже нечутнi. Вона прийшла до подруги по розраду, вона божеволiла. Вона сказала iм, що кидае школу, та iй вiдповiли щось – одному Боговi вiдомо що, – i вона не змогла пiти. Домiнiка потягнула ii за руку за завiсу у ваннiй.
– Ти мусиш пройти через це, – прошепотiла вона, злегка стискуючи Аню за плечi.
Аня заридала та обвила шию Домiнiки руками. Вона притиснула губи до рота Домiнiки. Маленька iдiотка тремтiла, i Домiнiка ii не вiдкинула, не вiдштовхнула. Вони стояли на пiдлозi маленькоi ванноi кiмнати. Домiнiка також обiйняла Аню, вiдчувши, як та тремтить. Аня пiдняла голову для ще одного поцiлунку, i Домiнiка майже вiдмовила iй, але потiм змирилася i знову ii поцiлувала.
Поцiлунок мав неабиякий вплив на Аню, вона взяла руку Домiнiки, притягнула до себе i просунула пiд халат, до своiх грудей. «О, заради Бога», – подумала Домiнiка. Сама вона не вiдчувала пристрастi, скорiше iй було шкода дiвчинку у своiх обiймах. То це й була та бiсексуальнiсть, про яку iм розповiдали на першому поверсi? За ними могли спостерiгати з-за завiси? В кiмнатi були мiкрофони? Це серйозне порушення правил?
Аня тримала ii руку за зап’ястя й водила навколо свого соска, який набухнув пiд пальцями Домiнiки. Халат розкрився, i Аня потягнула схоплену руку нижче, собi мiж ноги. Збочення? Акт доброi волi? Щось iнше? Невiдомий розпусний предок Домiнiки – ким би вона не була – не давав iй зупинитись, незбагненний вiдсторонений стан, коли зупинитись зараз – це майже так само неможливо, як i продовжувати. Легкi, мов пiр’iнки, пальцi Домiнiки зарухались iдеальними колами, i Аня розтанула, ii голова притислась до Домiнiки, лiнiя ii шиi нiжна та вразлива.
Сидячи на плитцi ванноi кiмнати, Домiнiка вiдчувала дихання Анi мiж своiх нiг, i причин зупинятися не було. Їi таемне «я» наказувало iй вiдчути власне тiло, i вiд подиху Анi в неi вiбрував низ живота. Голова Домiнiки вiдкинулась назад, на плитку, а рука схопилась за ванну для пiдтримки. Вона вiдчула у своiй руцi прабабусину черепахову щiтку i спустила ii донизу. Щiтка i
Страница 39
прабабусi, мати розчiсувала нею ii волосся, це був ii таемний компаньйон пiд час мрiй у дiвоцтвi.Домiнiка провела ручкою щiтки по животу Анi, i м’який бурштиновий вигин став безкiнечно легким, безкiнечно звабливим. Аня затамувала подих, ii очi трiпотiли за заплющеними повiками. Дивлячись на обличчя Анi, Домiнiка зупинила ручку в жаданому мiсцi й вигнула зап’ясток. Рот Анi злегка вiдкрився, очi закотились, як у трупа на каталцi в морзi. Аня напружилась i почала тремтiти вiд того, як щiтка повiльно занурювалась i виринала. Вона пiдвела голову, аби поглянути на Домiнiку, i прошепотiла: «Так, дитинко, саме так, ти мене кiнчаеш», i Домiнiка всмiхнулася, спостерiгаючи за маленькою хтивою дояркою, ховаючи при цьому свое таемне «я» глибоко в бункер, всередину, закриваючи дверi на замок.
За кiлька хвилин Аня застогнала й пiдняла голову, щоб отримати черговий поцiлунок. Годi.
– Тобi вже час, швиденько, йди, – сказала Домiнiка.
Розпашiла, Аня запахнула свiй халат, поглянула на Домiнiку й тихо вийшла. Чи слiд чекати завтра вранцi звинувачень? Чи був зараз хтось за дзеркалом? Надто втомлена, щоб хвилюватися, Домiнiка лягла в лiжко в темнiй кiмнатi. Щiтка лежала, забута, на пiдлозi пiд раковиною.
* * *
Наступного ранку у великiй вiтальнi на першому поверсi, обшитiй дерев’яними панелями та вкритiй велетенським блакитним килимом з вiзерунками кольору слоновоi кiстки, жiнок посадили на стiльцi, розставленi колом у центрi кiмнати. Першiй студентцi, молодiй худорлявiй брюнетцi зi жвавим захiдним новгородським акцентом, наказали встати, роздягнутися та пройтися колом – для оцiнки.
Запала тиша. Дiвчина завагалась, та потiм роздягнулася. Лiкарка та ii асистентка, обидвi в лiкарняних халатах, грали роль модераторiв, вiдзначаючи сильнi та слабкi сторони. Пiсля закiнчення студенцi наказали повернутися на стiлець, лишаючись голою. Викликали наступну студентку, i процес повторився. Зашарiлi обличчя, гусяча шкiра й покусанi губи, поволi кiмната наповнювалася збентеженими, тремтячими голими тiлами. Пiд кожним стiльцем лежали жалюгiднi купки одягу та взуття.
Слава Богу, в кiмнатi не було чоловiкiв. Коли невблаганна черга дiйшла до Анi, вона почала нервово потирати руки й нажахано поглянула на Домiнiку. Домiнiка вiдвела очi. Лiкарка гаркнула на Аню, коли та на мить зупинилася, вагаючись знiмати трусики. Тепер настала ii черга. Почувши свое iм’я, Домiнiка, попри нервування, пiдвелася. Це було жахливо – роздягатися у присутностi пiвдюжини незнайомих людей, та вона себе змусила. Аня пильно за нею стежила. Домiнiку однаково турбували як власна оголенiсть, так i мовчання, що тривало, доки вона обходила коло стiльцiв.
– Найкраща в групi, – прошепотiла асистентка.
– Це поки що тiльки зовнi, – виправила ii лiкарка.
Наступного дня посеред кола стiльцiв став чоловiк, знявши короткий халат. Пiд халатом вiн був голий, i йому б не завадило прийняти ванну та почистити нiгтi на ногах. Лiкарка наочно розповiдала про його бiле тiло студенткам, пiсля чого перейшла до детальнiшого огляду. Наступного дня чоловiк у халатi повернувся, цього разу з невисокою, присадкуватою шатенкою з мiцними щоками та лiктями. Вони роздягнулися i невимушено зайнялись коханням на матрацi посеред кола стiльцiв. Лiкарка видiляла рiзнi позицii й могла, наприклад, наказати парi зупинитися посеред процесу, щоб проiлюструвати певну точку або ж продемонструвати можливiсть фiзично вдосконалити позицiю. Моделi не показували емоцiй i не виявляли жодних почуттiв одне до одного, iхнi кольори були дуже розмитi, ледь помiтнi. Вони були бездушнi.
– Я не можу на них дивитися, – зiзналася Аня Домiнiцi.
У них з’явилася звичка прогулюватися удвох рiденьким садом бiля особняка, усього кiлька вiльних хвилин пiсля снiданку.
– Я не можу, я просто не можу.
– Слухай, звикнути можна до всього, – сказала Домiнiка.
Як цю дiвчину взагалi обрали? З якоi провiнцiйноi столицi ii привезли? А потiм вона подумала про себе. А як же ти? Чи зможеш ти, з часом, звикнути до всього?
Наступного тижня приниження лише примножувались, як Домiнiка й очiкувала. Та сама вiтальня, те саме коло стiльцiв, та цього разу на стiльцях сидiли чоловiки, грубi чоловiки в тiсних костюмах та з нiкудишнiми зачiсками. Студенткам наказали роздягнутися перед цими чоловiками, якi вiдтак почали критикувати кожну з них, вказуючи на недолiки фiгури, шкiри чи обличчя. Їх не вдавалось iдентифiкувати; iхнi пiнистi жовтi бульбашки змiшувались, поглинаючи атмосферу всiеi кiмнати.
Аня прикривала свое залите сльозами обличчя руками, доки лiкарка не наказала iй перестати бути тупою коровою i негайно прибрати руки. Почуваючись немов увi снi, Домiнiка вiдсторонилася вiд свого тiла, замкнула розум, щоб витримати погляд чоловiка з незворушним обличчям. Вiд кольору, що линув зсередини, його очi також здавались жовтими, немов у куницi. І доки його очi по нiй блукали, вона дивилась на нього у вiдповiдь, не блимаючи.
– На нiй малувато м’ясця, – промовив вiн, нi до кого конкретно не звертаючись. – А с
Страница 40
ски надто маленькi.Двое iнших чоловiкiв ствердно закивали головами. Домiнiка пильно дивилася на них, аж доки вони не вiдвели поглядiв i не почали дiловито пiдкурювати своi сигарети.
Домiнiка здивувалась, зауваживши, що перестае зважати. Зважати на свою оголенiсть, на непристойнi коментарi, на погляди незнайомцiв, спрямованi на ii груди, вагiну чи сiдницi. «Хай роблять, що хочуть, – подумала вона, – та я не дозволю дивитися собi у вiчi». Кожна студентка реагувала по-своему. Одна маленька дурнувата iдiотка зi Смоленська, з пiвденним акцентом, вiдверто флiртувала та виляла стегнами пiд час таких занять. Анi ж нiяк не вдавалося побороти сором. Виразний запах дезiнфекцii в особняку тепер перебивав iдкий аромат iхнiх тiл, мускусу, поту, трояндовоi води та мила. А коли вимикалося свiтло, спiтнiлий персонал ховався по кабiнках та робив записи, впевнюючись, що камери нiчим не перекрито.
Одного вечора, коли Аня нишком постукала у дверi, Домiнiка наказала iй забиратися геть.
– Я бiльше не можу тобi допомагати, – сказала вона, i Аня миттю зникла в темному коридорi.
«Це не моя проблема, – подумала Домiнiка. – Досить того, що я сама намагаюся не втратити розуму».
А потiм приiхав автобус iз вiйськовими кадетами, якi отримали найвищi оцiнки в класi. Дiвчата чекали на них у своiх кiмнатах, сидiли на лiжках, спостерiгали за худорлявими, вкритими синцями тiлами, доки хлопцi знiмали з себе сорочки, черевики й штани, а тодi мiцно трималися, коли тi крутилися й вертiлися на них, немов горностаi, доки не вийшов час. Кадети пiшли, не озираючись на жiнок, i автобус, хитаючись, виiхав крiзь ворота в сосновий лiс.
Наступного ранку в зашторенiй темнiй бiблiотецi увiмкнули проектор, але замiсть звичного фiльму вони побачили свою однокласницю з п’ятоi кiмнати на одномiсному лiжку з учорашнiм кiстлявим бритоголовим кадетом. Дiвчатам не ставало сил дивитися на екран. Це був сором, це була зневага, нестерпно було бачити своi ноги, закинутi за прищуватий зад, руки, зчепленi на худорлявих плечах. Лiкарка зупиняла фiльм на певних моментах, щоб прокоментувати та дати поради. Бiльш того, тепер усi зрозумiли, що фiльми показуватимуть по черзi – кiмнати п’ять, шiсть, сiм… Аня похилила голову, тримаючи обличчя в долонях. Вона жила в одинадцятiй кiмнатi й мусила витримувати не тiльки фiльми, а ще й муку очiкування. Коли ii фрагмент закiнчився, вона в сльозах вибiгла з кiмнати. Лiкарка не зупиняла. Вона все трiщала про ii помилки i про те, як iх можна виправити.
Домiнiка жила в кiмнатi номер дванадцять, в кiнцi коридору. Таким чином, фрагмент ii iнтерлюдii з кадетом мав бути останнiм. Вiдсторонившись вiд тiла, вона дивилась на себе, дивуючись своему холодному обличчю, тому, як механiчно вона хапала юнака, направляла його, як потягнула за вухо, щоб зняти його з себе, коли вiн закiнчив свою справу. В ii головi паморочилося, та вона не вiдчувала сорому чи бентеги. Вона дивилась на екран, нiчого не вiдчуваючи й постiйно повторюючи собi, що вона член Sluzhba Vneshney Razvedki, Служби Зовнiшньоi Розвiдки Росiйськоi Федерацii.
Наступного ранку Аня не прийшла на снiданок, i двое дiвчат знайшли ii в кiмнатi. Вони ледве змогли вiдчинити дверi, штовхнувши плечем. Аня затягнула колготи навколо шиi, прив’язала кiнець до гачка для одягу з внутрiшнього боку дверей i просто, пiдiбгавши ноги, задушила себе. Їй вистачило сил тримати ноги над пiдлогою, доки вона не вiдключилася. Вага ii звислого тiла добре затягнула петлю. Гуляючи в саду, Домiнiка почула крики. Вона кинулася нагору, розштовхала iнших, зняла Аню з гачка й поклала на пiдлогу. Вона вiдчувала провину та гнiв. Чого ця маленька дурепа вiд неi чекала? Чому задушити себе до смертi iй вистачило мужностi, а лягти з чоловiком у лiжко на тридцять хвилин – нi?
Реакцii майже нiякоi не було. Всi мовчки стояли навколо. Аню винесли з особняка на пiдрамнику, накривши ковдрою, з-пiд якоi виднiлося ii бiляве волосся. Нiхто не згадував про iнцидент. День продовжився, як завжди.
Наближалося закiнчення курсу. Шестеро горобцiв спостерiгали, як четверо хлопцiв зайшли до iдальнi. Тепер вони були молодими круками, пiдготовленими в меншому маетку, далi дорогою. Трое з них стали експертами з мистецтва зваблювання вразливих самотнiх жiночок, мiшеней СВР – староi незамiжньоi секретарки мiнiстра, розчарованоi дружини посла, недооцiненоi помiчницi генерала. Четвертого хлопця навчали iншiй спецiальностi: заводити дружбу з чутливими боязкими чоловiками – шифрувальниками, вiйськовими аташе, подеколи старшими дипломатами, – якi потайки жадали чоловiчоi дружби, товариства, любовi, але були зворушливо вразливi перед загрозою викриття. Круки зарозумiло розповiдали, що витерпiли справжнi страждання пiд час пiдготовки. Партнерiв для тренувань майже не було, прошепотiв Дмитрiй; вони практикувались на немитих дiвчатах iз найближчих сiл, займалися сексом iз хворобливого вигляду шльондрами, яких звозили iз заводiв у Казанi. Домiнiка не питала про четвертого хлопця, як i з ким практикувався вiн.
– Зате нас навч
Страница 41
ли бути найкращими, – сказав Дмитрiй. – Ми експерти з сексу.Вiн поставив руки в боки й поглянув на них крiзь своi вii.
Дiвчата слухали, не промовивши й слова. Домiнiка бачила на iхнiх обличчях скептицизм, фаталiзм i недовiру. Вони нагадували повiй iз Тверськоi вулицi в Москвi. «Цвiт школи горобцiв, – подумала Домiнiка. – Порожне мiсце Анi за столом було не единою втратою».
Вони вирушили в аеропорт опiвночi, везучи з собою дешевi валiзи й не озираючись на темний особняк. Школу повiй зачинили до прибуття наступноi групи. Сосновi лiси стояли чорнi й мовчазнi. Лiтак зробив коло над димарями Казанi й рушив на захiд, над невидимим краевидом. За якусь годину вони вже летiли над вогнями Нижнього Новгорода, роздiленого надвое чорною стрiчкою Волги. Потiм почалося поступове зниження до сяючоi безсонноi Москви. Вона бiльше нiколи не побачить цих людей.
Наступного ранку Домiнiка мала з’явитися в Центр, у п’ятий вiддiл, щоб розпочати кар’еру молодшого офiцера розвiдки. Вона розмiрковувала про Симьонова, керiвника п’ятого вiддiлу, i про iнших офiцерiв, яких зустрiне, як вони дивитимуться на неi i що казатимуть. «Що ж, – подумала вона, – тренована куртизанка повернулася зi степу i збираеться поселитися в iхньому свiтi».
У вiтальнi було ще темно, коли вона зайшла навшпиньки у квартиру перед свiтанком, та в коридорi одразу ж з’явилася мати, вбрана в халат.
– Я почула твоi кроки, – сказала вона, i Домiнiка знала, що це про ii нерiвнi кроки на сходах.
Домiнiка обiйняла матiр, потiм поглянула на ii руку й поцiлувала – устами, натренованими знищувати чоловiкiв.
Токмач зi школи горобцiв
Зварити нарiзану великими шматками картоплю, тонко нашинковану цибулю та моркву в яловичому бульйонi до м’якостi. Додати тонку вермiшель та варити до готовностi. Покласти вiдварену яловичину на дно тарiлки й залити бульйоном з овочами.
9
Наступного ранку Домiнiка вирушила в «п’ятий», все ще змучена пiсля перельоту з Казанi. Минувши довгий коридор штаб-квартири зi свiтло-зеленими стiнами, вона зайшла до кабiнету Симьонова, щоб доповiсти про себе, та iй повiдомили, що полковника немае на мiсцi, i порадили прийти пiзнiше. Натомiсть ii вiдiслали до вiддiлу кадрiв, потiм до реестру, потiм до архiву.
Домiнiка вийшла з-за рогу в коридорi й наткнулася на самого Симьонова, який розмовляв iз сивочолим чоловiком у темно-сiрому костюмi. Вона зауважила густi бiлi брови та зичливу усмiшку. Його карi очi звузились, коли Симьонов коротко iх представив: генерал Корчной, голова Американського вiддiлу, молодший лейтенант Єгорова. Вона туманно пригадала iм’я, знаючи про його авторитет. Порiвняно з блiдою аурою навколо голови Симьонова, Корчной купався в гарячiй мантii, яскравiшоi за яку Домiнiка ще нi в кого не бачила. Фiолетовий оксамит, насичений i багатий.
– Молодший лейтенант саме повернулася з навчання в Казанi, – сказав Симьонов, усмiхнувшись. Кожен у Службi розумiв, що це означало. Домiнiка вiдчула, як кров приливае до обличчя.
– Вона допомагае у вербуваннi дипломата, про справу якого я вам розповiдав, генерале.
– Не просто допомагаю, – сказала Домiнiка, глянувши на Симьонова, а потiм на Корчного. – Я нещодавно успiшно закiнчила навчання в «лiсi».
Вона не хотiла називати школу горобцiв, подумки проклинаючи Симьонова. Домiнiка розумiла, що саме робив Симьонов, та нiчого не бачила навколо стариганя. Його важко було читати.
– Я чув про вашi успiхи в академii, молодший лейтенанте, – сказав генерал загадково. – Радий познайомитись.
Корчной сухо та мiцно потиснув iй руку. Симьонов подумав, що цей буде першим серед багатьох старших офiцерiв, хто спробуе залiзти iй пiд блузку. Адже вона працюватиме в канцелярii якогось генерала (та на його шкiряному диванi) вже за якихось шiсть мiсяцiв.
Здивована й приемно вражена словами Корчного, Домiнiка потиснула генераловi руку, подякувала й пiшла далi коридором. Очi чоловiкiв дивилися iй услiд.
– Гаряча, мов banya в Якутську, – прошепотiв Симьонов, коли Домiнiка зникла за рогом. – Ви знали, що вона небога заступника директора?
Корчной кивнув.
– Небога чи нi, а намучимось ми з нею, – пробурмотiв Симьонов. Корчной промовчав. – Вона хоче бути оперативницею. Але гляньте на неi, вона ж створена, щоб бути горобцем. Тому Єгоров i вiдiслав ii в Казань.
– А француз? – спитав Корчной.
Пирхання.
– Polovaya zapadnya. Звичайна медова пастка. Це справа кiлькох тижнiв. Вiн бiзнесмен, ми вичавимо його досуха, i справу зроблено.
Симьонов кивнув головою в бiк коридору.
– Вона хоче прочитати файл, увiйти в курс справи. Єдине, куди вона увiйде, то це в труси до француза.
Корчной усмiхнувся.
– Щасти вам, полковнику, – сказав вiн, потиснувши руки.
– Дякую, генерале, – вiдповiв Симьонов.
* * *
Домiнiку направили до французькоi секцii п’ятого вiддiлу. Вона дивилась на кут, у якому сходились стiни кiмнати без вiкон i де стояв старий стiл, на якому – тiльки трiснутий дерев’яний ящик для документiв. Двi товстi папки грубо кинули iй на стiл.
Страница 42
имьонов нарештi дав дозвiл, щоб скорiше вже спекатись ii. Темно-синi папки з чорними дiагональними стрiчками були геть зношенi, кути загнутi, корiнцi потрiпанi вiд сотень спiтнiлих рук. Osobaya papka. Їi перший оперативний файл. Вона вiдкрила ii й почала вбирати слова, кольори.Об’ектом був Симон Делон, сорок вiсiм рокiв, перший секретар торгового вiддiлу Посольства Францii в Москвi. Делон був одружений, та його жiнка лишилася в Парижi. Вiн зрiдка вiдвiдував ii у Францii для виконання подружнього обов’язку. Будучи географiчним холостяком, Делон одразу впав в око ФСБ. Спочатку до нього приставили одного наглядача, та час минав й iнтерес до нього зростав, тож його обвiшали жучками. Вони багато часу проводили зi своiм krolik, своiм зайченям. Команда з дванадцяти осiб супроводжувала його на роботу й укладала спати.
З конверта, що лежав мiж сторiнок файлу, випали свiтлини. Делон прогулюеться наодинцi бiля рiчки, наодинцi спостерiгае за фiгуристами на катку «Динамо», iсть сам за столом ресторану.
Домiнiка розгладила зiм’ятi розвiдувальнi документи, тонкi листки паперу синього кольору. Завдяки дзеркалу вдалося помiтити, як довгонога повiя провела рукою по нозi Делона в маленькому ескорт-барi на Кримському Валу. Суб’екту було некомфортно, вiн нервував, вiдмовився (нездатний?) зняти повiю, – значилось у записi.
«Бiдолашний, воно йому було не треба», – подумала Домiнiка.
Технiчний додаток: аудiоiмплантат в електричнiй розетцi у вiтальнi записав кiлька годин звуку: 20:36:29, брязкiт посуду в раковинi. 22:12:34, негучно лунае музика. 23:01:47, сон.
Його телефон прослуховували з центральноi телефонноi станцii, позаяк необхiдно було записувати щотижневi дзвiнки до дружини в Париж. Домiнiка прочитала стенограму французькою. На одному кiнцi була роздратована та непривiтна мадам Делон, на iншому – маленький i мовчазний Делон.
«Шлюб без сексу, нещасливий, з дратiвливою жiнкою», – написав на полях невiдомий стенограф.
Пiд час процесу оцiнювання справи СВР лiктями пробила собi шлях i оголосила верховенство над ФСБ – це була iноземна справа, не мiсцева. Наступний том файлу починався з оперативного оцiнювання, написаного абревiатурним стилем напiвграмотного совета, типом письма, з якого постiйно насмiхалися в академii. Потенцiал об’екта з погляду оперативноi експлуатацii величезний. Не мае значних недолiкiв. Сексуально незадоволений. Доступ до забороненоi iнформацii задовiльний. Очiкуе на скорий вихiд на пенсiю, неагресивний. Вразливий до шантажу, враховуючи шлюб за вигодою. І таке iнше.
Домiнiка сидiла на стiльцi, роздивлялася папери й думала про свое навчання в академii. Було зрозумiло, що це невелика справа, невелика цiль, i в пiдсумку – маленька вiддача. Делон мiг бути самотнiм чоловiчком i, можливо, вразливим, та його доступ до посольства – мiнiмальний. У «п’ятому» не знайшли нiчого кращого за цей navoz, цю купу лайна? Це все пiдлаштував Симьонов, вiн роздмухав цю справу, це було очевидно. Вона пройшла академiю, закiнчила школу повiй лиш для того, щоб опинитися серед особливого типу проституток? Уся служба буде такою?
Вона спустилася лiфтом до кафетерiю, взяла яблуко й вийшла на терасу, на сонячне свiтло. Сiла подалi вiд лавок, на низеньку стiну, що тягнулась уздовж паркану, зняла туфлi, заплющила очi й вiдчула ногами тепло цеглинок.
– Дозволите приеднатися? – промовив голос, трохи налякавши ii.
Вона розплющила очi й побачила постать генерала Корчного з американського вiддiлу, що схилилась над нею. Його пальто було застебнуте, i вiн стояв, поставивши ноги, немов ma?tre d’h?tel.[9 - Метрдотель.] Вiд сонячного свiтла колiр його фiолетового нiмба здавався ще насиченiшим, з майже помiтною текстурою. Домiнiка одразу ж скочила, схопивши своi балетки, i почала iх взувати.
– Облиште, молодший лейтенанте, – сказав Корчной, засмiявшись. – Хотiв би я своi зняти i втопити в найближчому ставку.
Домiнiка розсмiялася.
– То в чому проблема?
Корчной дивився на блакитнi очi, каштанове волосся i простодушне обличчя. Який стажер насмiлиться висловити настiльки обурливу пропозицiю генераловi? Якому випускниковi вистачить снаги? А тодi голова управлiння СВР, вiдповiдального за всi наступальнi розвiдувальнi операцii в пiвнiчнiй пiвкулi, нахилився i зняв своi черевики та шкарпетки. Вони сидiли на сонцi разом.
* * *
– Як просуваеться ваша робота, молодший лейтенанте? – запитав Корчной, дивлячись на дерева обiч тераси.
– Це мiй перший тиждень. У мене е стiл, ящик для документiв, я сиджу й читаю файл.
– Твiй перший файл. І як тобi, подобаеться?
– Цiкаво, – сказала Домiнiка, мiркуючи про загальну затертiсть файлу, сумнiвнi висновки, хибнi рекомендацii.
– У твоему голосi якось замало ентузiазму, – сказав Корчной.
– О, нi, навпаки, – запевнила Домiнiка.
– Але?… – запитав Корчной, злегка повернувшись у ii бiк. Сонячне свiтло кидало тонку тiнь на його густi брови.
– Гадаю, менi потрiбен час, щоб добре ознайомитись з оперативними файлами, – сказала Домiнiка.
– Тобто? – спитав К
Страница 43
рчной. Вiн поводився м’яко, заспокiйливо. Розмовляючи з ним, Домiнiка почувалася комфортно.– Прочитавши файл, я не погоджуюся з висновком. Не розумiю, як до цього дiйшли.
– І з якою частиною ти не згодна?
– Йдеться про мiшень низького рiвня, – сказала вона, навмисне не розкриваючи надто багато деталей, пам’ятаючи про безпеку. – Вiн самотнiй, вразливий, але я не впевнена, що вiн вартий наших зусиль. У «лiсi» часто говорили про марнування оперативних ресурсiв, про те, що не слiд гаяти час на збитковi завдання.
– Колись були часи, – сказав Корчной, перевiряючи ii, – коли жiнок не допускали до Академii. Були часи, коли важко було навiть уявити, щоб молодший офiцер читав матерiали незавершеноi справи i, тим бiльше, коментував ii.
Вiн поглянув на полуденне сонце i примружився. Королiвський пурпур.
– Вибачте, генерале, – м’яко мовила Домiнiка. Вона знала, що вiн не гнiваеться. – Я не збиралася критикувати чи висловлюватись невiдповiдним чином.
Вона поглянула на нього – примружений, спокiйний, чекае. Інстинктивно вона вирiшила розповiсти цьому чоловiковi про своi переживання.
– Пробачте, генерале, я лише хотiла сказати, що, як на мене, ця справа заслабка. Не розумiю, як було зроблено оперативнi висновки. Знаю, в мене майже немае досвiду, але це ж очевидно.
Корчной повернувся й поглянув на Домiнiку – вона була спокiйна й упевнена. Вiн гмикнув.
– Ти й повинна читати, критично оцiнюючи справу. А тi iдiоти в академii мають рацiю. Нам слiд бути ефективнiшими. Старi деньки закiнчилися. Та нам важко iх забути.
– Не хотiла здатись неввiчливою, – сказала Домiнiка. – Я тiльки намагаюся добре виконувати свою роботу.
– І ти маеш рацiю, – усмiхнувся Корчной. – Приведи до ладу своi думки, обмiркуй аргументи й вислови iх. Будуть не схвалювати, та ти продовжуй. Щасти тобi.
Вiн встав, тримаючи своi черевики та шкарпетки.
– До речi, молодший лейтенанте, як звуть вашу мiшень?
Вiн помiтив, що вона вагаеться.
– Просто цiкавлюся.
Домiнiка одразу ж зрозумiла, що часу грати в новеньку немае. Якщо вiн ще не знав iменi, то мiг би з’ясувати за десять секунд.
– Делон, – сказала вона. – Французьке посольство.
– Дякую.
Вiн розвернувся, тримаючи в руках своi черевики й шкарпетки, i пiшов дорiжкою далi.
* * *
Іншого вона й не очiкувала, але труднощi почалися вже пiд час щоденного ранкового планування. Тримаючи два томи файлу в руках, Домiнiка увiйшла до конференц-зали й сiла в кiнцi вицвiлого столу поряд iз трьома офiцерами, вбраними в сiрi та коричневi костюми, з п’ятого вiддiлу (вiдповiдальними за Францiю, Бенiлюкс, Пiвденну Європу та Румунiю). Вона вiдчувала нестачу енергii в кiмнатi. У цих чоловiкiв не було анi емоцiй, анi уяви, анi пристрастi.
Усю стiну прикрашала величезна мапа Євразii, а на запиленому столику в кiнцi кiмнати стояло кiлька телефонiв. Про вродливу випускницю школи горобцiв уже ходили чутки. Домiнiка вiдповiла на iхнi погляди, заледве запримiтивши кам’янi обличчя, запитливi усмiшки. Коричневi, сiрi, бруднi кольори брудних думок. Посерединi столу – дешевi алюмiнiевi попiльницi, по вiнця заповненi сигаретними недопалками.
– Будуть якiсь попереднi коментарi? – спитав Симьонов з iншого краю столу.
Вiн сидiв, не виявляючи нi емоцiй, нi будь-якого iнтересу, як i тодi, коли Домiнiка його зустрiла вперше. Вiн поглянув на три обличчя за столом. Усi мовчали. Вiн повернувся до Домiнiки, чекаючи на ii коментарi. Вона глибоко вдихнула.
– З дозволу полковника, я хотiла б обговорити мiшень, – сказала Домiнiка. Вона чула, як б’еться ii серце.
– Ми ii оцiнили, – сказав Симьонов. Його тон натякав на те, що тонкощi операцii Домiнiки не стосуються.
– Мiшень вартiсна. Лишилося тiльки визначити пiдхiд, – сказав вiн, дивлячись на офiцера, який сидiв поруч.
– Боюся, це не зовсiм так, – сказала Домiнiка.
Голови повернулись в ii бiк. Це що таке? Позицiя? У випускницi Академii? Вiд горобця? Очi повернулися до Симьонова, очiкуючи на реакцiю. Буде весело.
Симьонов згорбився над столом, поклавши руки поперед себе. Сьогоднi вiн випромiнював слабке жовте сяйво. Цей чоловiк не терпiв, щоб йому перечили. Його очi були червонi й водявi, сиве волосся лежало копицею на головi.
– Ви тут, товаришу Єгорова, – сказав вiн, – щоб допомогти визначитись iз пiдходом до француза. Питаннями доступу, обробки та продуктивностi будуть займатися офiцери цього вiддiлу.
Вiн дещо нахилився вперед i поглянув на Домiнiку. Голови знову повернулись у ii напрямку. Звiсно, це мав бути кiнець дискусii.
Домiнiка стиснула руки, тримаючи iх на папках файлу, перед собою, щоб нiхто не помiтив тремтiння.
– Вибачте, що заперечую, товаришу, – сказала Домiнiка, повторивши його слово, анахронiзм, – але мене призначили для повноцiнноi участi в цiй операцii, я оперативний працiвник i сподiваюся взяти участь у всiх фазах даноi справи.
– Оперативний працiвник, кажете? – мовив Симьонов. – Ви випускниця «лiсу»?
– Так, – сказала Домiнiка.
– Коли ви закiнчили навчання? – спитав вiн.
– Р
Страница 44
зом з останнiм випуском, – сказала Домiнiка.– А потiм?
Симьонов вичiкувально оглянув стiл.
– Спецiалiзована пiдготовка.
– Яка саме спецiалiзована пiдготовка? – запитав спокiйно Симьонов.
Вона до цього пiдготувалась заздалегiдь. Симьонов чудово знав, де вона була. Вiн намагався принизити ii.
– Я вiдвiдувала базовий курс Інституту Кона, – сказала Домiнiка, мiцно притиснувши губи до зубiв. Вона не збиралась плазувати перед цими lichinki, цими опаришами. Подумки вона проклинала дядька Ваню.
– А, так, школа горобцiв, – сказав Симьонов. – І саме тому ви тут. Щоб взяти участь у вербуваннi мiшенi, Делона.
Один з чоловiкiв за столом придушив раптову посмiшку, хоч i не одразу.
– Перепрошую, полковнику, – сказала Домiнiка, – та мене призначили до цього вiддiлу повноцiнним членом команди.
– Я розумiю, – сказав вiн. – Ви читали papka Делона? Його справу?
– Обидва томи, – сказала Домiнiка.
– Це схвально, – сказав вiн. – Якi попереднi коментарi ви хотiли б додати з приводу його справи чи, можливо, певних ii вад?
Дим тягнувся пiд стелю, в кiмнатi настала тиша. Домiнiка поглянула на обличчя, якi ii оцiнювали.
Вона проковтнула слину.
– Проблема його доступу критична. Мiшень, Делон, торговий директор середнього рiвня, не мае до секретних матерiалiв достатнього доступу, щоб виправдати полiтично делiкатну chernota – чорнуху.
– А що вам вiдомо про шантаж? – запитав Симьонов спокiйним голосом, дещо вдоволено. – Тiльки те, що вам розповiдали в Академii? І все?
– Сам Делон не вартий зусиль, – повторила Домiнiка.
– Є ряд аналiтикiв Лiнii Р, якi з вами не погодяться, – сказав Симьонов, пiдвищивши тон. – Делон мае доступ до комерцiйних даних Францii та ЄС. Бюджетнi показники. Програми. Інвестицiйнi стратегii, енергетична полiтика. Ви б знехтували такою iнформацiею?
Домiнiка похитала головою.
– Делон не знае нiчого такого, чого нам не можуть надати безпосередньо нашi низькосортнi агенти з торговельних або комерцiйних установ у Парижi. Такий спосiб буде набагато зручнiшим, з погляду загальних вимог, ви не згоднi?
Симьонов, спохмурнiвши, вiдкинувся у своему крiслi.
– Бачу, ви багато чого навчилися в Академii. Отже, ви пропонуете, щоб вiддiл не пiдтверджував дану операцiю? Щоб ми вiдпустили Делона й не вживали нiяких заходiв?
– Я лише кажу, що потенцiйний ризик скомпрометувати захiдного дипломата в Москвi невиправданий його низьким потенцiалом як джерела.
– Перечитайте файл ще раз, молодший лейтенанте, – сказав Симьонов. – І повертайтесь, коли зможете додати щось конструктивне.
Усi дивилися на Домiнiку. Дiвчина встала з-за столу, забрала файл i пройшла до дверей. Вона тримала спину рiвно й зосередилась на двернiй ручцi. Зачинивши дверi, одразу зачула приглушений гомiн i здавленi смiшки.
Наступного ранку Домiнiка пiдiйшла до свого порожнього столу i знайшла в пошарпаному ящику для документiв звичайний бiлий конверт. Вона обережно розкрила його нiгтем великого пальця й дiстала лист паперу. Красивим почерком, фiолетовим чорнилом було виведено усього кiлька слiв:
У Делона е донька. Слухайся своiх iнстинктiв.
К.
* * *
Наступного дня вони знову зiбрались за столом, заваленим горою фотографiй та звiтами агентiв спостереження. Попiльницi були переповненi. Домiнiка пiдiйшла до свого мiсця в кiнцi столу. Чоловiки ii проiгнорували. Вони розглядали профiль Делона, без особливого iнтересу, час вiд часу поглядаючи на стiнний годинник.
Нi над ким з них не було основних кольорiв. Вони проходились його звичками й обговорювали мiсця, де можна було б встановити контакт. Знуджений, як завжди, Симьонов поглянув на Домiнiку.
– Отже, молодший лейтенанте, е якiсь iдеi стосовно точок контакту? Звiсно, якщо ви переглянули своi попереднi заперечення з приводу операцii.
Домiнiка заговорила рiвним, спокiйним голосом.
– Я перечитала файл, полковнику, – сказала вона, – i все ще вважаю, що цей чоловiк не найкраща мiшень.
Цього разу голови за столом не зреагували. Чоловiки не вiдводили поглядiв вiд паперiв перед собою. «Довго в “п’ятому” вона не протримаеться, – подумали вони. – А може, i взагалi в Службi».
– Досi лишаетесь при своему? Як цiкаво, – сказав Симьонов. – Нам слiд закинути його справу, це ви нам радите?
– Я цього не казала, – мовила Домiнiка. – Я вважаю, що навпаки, нам слiд зосередитись на ньому як на мiшенi, експлуатуючи його самотнiсть.
Вона вiдкрила перед собою папку.
– Та головним об’ектом, кiнцевою метою операцii, мае бути не сам Делон.
– Що за нiсенiтниця? – сказав Симьонов.
– Це вже е у файлi. Я провела невелике додаткове дослiдження, – сказала Домiнiка.
Симьонов оглянув стiл, потiм перевiв погляд на неi.
– Справу вже й так ретельно дослiдили…
– І виявилось, що у мсье Делона е донька, – втрутилась Домiнiка.
– А також дружина, якi живуть у Парижi, це нам добре вiдомо.
– І донька його працюе в Мiнiстерствi оборони Францii.
– Сумнiваюся, – вимовив Симьонов. – За всiею сiм’ею слiдкували. Паризька резидент
Страница 45
ра перевiрила всi мiсцевi записи.– Значить, дещо вони таки прогавили. Їй двадцять п’ять рокiв, незамiжня, живе з матiр’ю. Їi звуть Сесiль, – сказала Домiнiка.
– Це безглуздо, – вiдповiв Симьонов.
– У стенограмi ii згадують лише раз. Я перевiрила iноземнi каталоги в Лiнii Р, – сказала Домiнiка, гортаючи сторiнки файлу. – Сесiль Денiз Делон значиться в реестрi вулицi Сен-Домiнiк. А це центральний реестр Мiнiстерства оборони.
Домiнiка подивилась навколо, на обличчя, якi втупились у неi.
– А значить, наскiльки я зрозумiла, вона мае доступ до секретних оборонних бюлетенiв, якi щодня публiкуе уряд. Вона одна з тих, хто безпосередньо обробляе французькi вiйськовi документи. Ймовiрно, вона займаеться розповсюдженням та зберiганням рiзноманiтних звiтiв про французький вiйськовий бюджет.
– На даний момент це лише припущення, – сказав Симьонов.
– Ми не знаемо, де французи зберiгають своi ядернi секрети, але я не здивуюсь, якщо…
– Немае потреби в безглуздих спекуляцiях, – сказав Симьонов. Жовтий туман навколо його голови розростався й темнiв. Домiнiка розумiла, що вiн роздратований, злий, обачний, як знала й те, що ii впертостi й непокори вже достатньо для того, щоб вилетiти зi Служби.
У кiмнатi запала мертва тиша. Допотопнi совецькi iнстинкти Симьонова запрацювали; бюрократ у ньому розраховував комбiнацii. Його думки вмить набули традицiйноi природи чиновника КГБ. Ця маленька tsarevna з великим прiзвищем робить з мене посмiховисько. Що я отримаю в результатi ii роботи? Якщо iнформацiя цiеi maneken – марiонетки – правдива, винагорода буде неймовiрною, але й ризик теж. Операцiя, нацiлена на французьке мiнiстерство оборони, мае бути затверджена аж згори.
– Якщо це правда, – сказав вiн рiзко, – ми можемо отримати додаткову перевагу.
Вiн говорив так, нiби все знав заздалегiдь. Вiн збив попiл у попiльничку.
Вона могла читати його замасленi, вологi думки.
– Я погоджуюся з вами, полковнику. Ось де справжнiй потенцiал Делона, i саме це робить його цiнним об’ектом, i через це варто ризикувати, вербуючи його.
Симьонов захитав головою.
– Донька в Парижi, за двадцять п’ять сотень кiлометрiв.
– Менi здаеться, це не так уже й далеко, – сказала Домiнiка, усмiхнувшись. – Побачимо.
Симьонову стало не по собi вiд цiеi посмiшки.
– Звiсно, доведеться розвинути детальнiший профiль про стосунки батька й доньки.
– Звiсно, дякую, молодший лейтенанте, – сказав Симьонов.
Ще кiлька хвилин, i вона захопить весь п’ятий вiддiл. «Гаразд, – подумав вiн, – нехай займаеться пiдготовчою роботою, скiльки влiзе». Пiд час операцii вiн доб’еться, щоб вона опинилась на спинi з задертими догори ногами, пiд об’ективом камер, i цього буде досить.
– Дуже добре, молодший лейтенанте, оскiльки ви розкрили таку цiкаву деталь, я б хотiв, щоб ви виклали своi думки з приводу контакту з мiшенню, з Делоном, – сказав вiн Домiнiцi.
– З вашого дозволу, полковнику, я вже склала план першого контакту, – сказала Домiнiка.
– Що ж…
Офiцери п’ятого вiддiлу вiдкинулися в крiслах i загасили своi недокуренi сигарети в попiльницi. Господи, чутки про цього горобчика обмежувались блакитними очима, тим, що вона ховала пiд своею строгою спiдницею, та розмiром ii грудей. Нiхто нiчого не розповiдав про ii сталевi yaitsa. Вони вийшли з кiмнати, залишивши Домiнiку збирати папери, розкиданi на столi, як новеньку, що мала прибрати кiмнату. Вона була не проти. Зiбрала папери, поклала на пошарпанi папки файлу Делона i вийшла з конференц-зали, зачинивши за собою дверi.
* * *
На Арбатi, за адресою Нiкiтський бульвар, 12, е маленький ресторан пiд назвою «Жан-Жак». Щось у стилi французькоi винарнi, шумноi, задимленоi, наповненоi ароматом рагу й тушкованого м’яса. Столики, вкритi бiлими скатертинами, стоять на чорно-бiлiй кахлевiй пiдлозi майже впритул, а навколо них натиканi вiденськi стiльцi. Стiни аж до самоi стелi вкритi винними пляшками на полицях, а бiля вигнутоi барноi стiйки рядком стоять табурети. «Жан-Жак» майже завжди був переповнений москвичами. В обiднiй час, якщо хтось сидiв сам, то дозволяв сiсти й незнайомцевi.
Ополуднi дощового четверга у «Жан-Жаку» було бiльше народу, нiж зазвичай. Клiенти стояли на порозi або ж на вулицi, пiд накриттям, чекаючи, доки звiльняться столики. Гамiр був неймовiрний, сигаретний дим висiв у повiтрi. Офiцiанти снували мiж столами, вiдкриваючи пляшки й подаючи страви. Пiсля п’ятнадцятихвилинного очiкування Симона Делона з французького посольства в Москвi провели до столика на двох у кутку кiмнати. За цим столиком сидiв молодик, доiдаючи тарiлку дiжонського рагу з овочами та шматками м’яса. Вiн вмочав чорний хлiб у пiдливку. Коли Делон сiв за стiл, молодик ледве пiдвiв голову, вiтаючись.
Попри натовп та шум, Делону подобався цей ресторанчик, вiн нагадував йому про Париж. Ба бiльше, росiйська обiдня практика саджати незнайомцiв разом надавала шанси опинитись поруч з милою студенткою чи привабливою продавчинею. Інодi вони йому навiть усмiхалися, нiби знайомi. Принаймнi так мо
Страница 46
ло б здатися, якби хтось дивився з iншого кiнця кiмнати.Делон замовив келих вина, розглядаючи меню. Молодик по той бiк столу оплатив рахунок, витер рота й потягнувся по пiджак, що висiв на спинцi стiльця. Делон пiдвiв погляд i побачив, як неймовiрна чорнява жiнка з крижаними блакитними очима прямуе до його столика. Вiн затамував подих. Жiнка сiла на мiсце, яке щойно звiльнив молодик. Їi волосся було пiдiбране вгору, а пiд комiрцем красувалось перлове намисто. Пiд легким плащем на нiй була бежева атласна сорочка й темно-шоколадна спiдниця з коричневим ремiнцем зi шкiри алiгатора. Делон ледь не розлив свое вино, коли помiтив, як сорочка облягае тiло жiнки.
Вона дiстала маленькi квадратнi окуляри для читання з сумки зi шкiри алiгатора; вони тримались на кiнчику ii носа, доки вона роздивлялась меню. Жiнка вiдчула його погляд i пiдвела очi. У панiцi вiн заховався за своiм меню. Ще один косий погляд, цього разу на витонченi пальцi, якi тримали меню, на вигин ii шиi, ii вii за тими рентгенiвськими очима. Вона знову на нього поглянула.
– Izvinite, я перепрошую, щось не так? – спитала Домiнiка росiйською. Делон захитав головою i соромливо ковтнув слину. На вигляд йому було трохи за п’ятдесят, вiн мав схоже на солому русяве волосся, велику голову й тонку шию, яка переходила у вузькi округлi плечi. Маленькi чорнi оченята, гострий нiс i стиснутi губи, увiнчанi маленькими вусами, якi доповнювали мишачий образ. Один з рiжкiв його комiрця злегка виглядав iз синьо-чорного пiджака, а вузол його краватки був маленьким i нерiвним. Домiнiка ледь стримувала бажання поправити його комiрець i вирiвняти краватку. Вона знала дату його народження, тип аспiрину, який стояв на поличцi над його раковиною у ваннiй кiмнатi, колiр покривала на його самотньому лiжку. Що ж, думала вона, вiн точно схожий на торгового аташе.
Делон ледве мiг дивитися iй в очi. Домiнiка вiдчула його спробу заговорити. Коли вiн нарештi наважився, слова вилiтали найблiдiших вiдтiнкiв блакитi, не такi волошковi, як тi, що вирiзняли Аню в школi горобцiв. Вiн глибоко вдихнув, i Домiнiка приготувалась. Вона вже знала, що оцiнила ситуацiю правильно, ii плани на нього починали втiлюватись.
– Я дуже перепрошую, – сказав Делон, – вибачте, але я не говорю росiйською. Ви говорите англiйською?
– Так, звичайно, – вiдповiла Домiнiка англiйською.
– Et fran?ais?[10 - А французькою? (фр.)] – спитав Делон.
– Oui,[11 - Так (фр.).] – сказала Домiнiка.
– Як добре. Я не хотiв витрiщатися, – затинаючись, заговорив вiн французькою. – Я лише подумав, як вам пощастило знайти мiсце. Ви довго чекали?
– Не дуже, – сказала Домiнiка, озирнувшись навколо i глянувши на дверi. – У будь-якому разi, здаеться, народу поменшало.
Конец ознакомительного фрагмента.
notes
Примечания
1
Маршрут з виявлення спостереження. (Тут i далi прим. перекл.)
2
Тобто в ЦРУ.
3
Контррозвiдка.
4
Мiжконентальна балiстична ракета.
5
Ребаб – струнний смичковий iнструмент арабського походження.
6
Табла – iндiйський ударний музичний iнструмент.
7
Іржавий пояс Америки, вiдомий також як Індустрiальний або Фабричний пояс, – частина Середнього Заходу та схiдного узбережжя США, де вiд початку промисловоi революцii i до 1970-х рокiв були зосередженi сталеливарне виробництво та iншi галузi американськоi важкоi промисловостi.
8
Browning High-Power (HP) – самозарядний пiстолет конструкцii Дж. Браунiнга й Дiдье Сева з УСМ одинарноi дii.
9
Метрдотель.
10
А французькою? (фр.)
11
Так (фр.).
