Страница 1

Ребекка
Дафна дю Мор’е


Молода дiвчина, працюючи компаньйонкою в заможноi американки, iде з нею у Монте-Карло, де знайомиться з Максимiлiаном де Вiнтером – англiйським аристократом, який нещодавно став удiвцем. Вiн закохуеться в дiвчину й освiдчуеться iй. Пiсля медового мiсяця щасливе подружжя повертаеться в розкiшний маеток Максимiлiана в Англii – Мендерлей. Нова мiсiс де Вiнтер намагаеться догодити чоловiковi й стати справжньою аристократкою. Однак, здаеться, тiнь його колишньоi дружини Ребекки нависае над ii життям. Усе змiнить бал: мiсiс де Вiнтер за порадою економки вдягне костюм, у який колись була вбрана й Ребекка. Ця фатальна помилка розкрие таемницю смертi ii попередницi…





Дафна дю Мор’е

Ребекка



© Daphne du Maurier, 1938

© Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2017

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад та художне оформлення, 2017


* * *




1


Минулоi ночi менi наснилося, що я знову приiхала в Мендерлей. Нiби стою перед залiзною брамою, що веде до алеi, i якийсь час не можу ввiйти, оскiльки грати передi мною зачиненi. На воротях – замок i ланцюг. Увi снi я покликала сторожа, але менi нiхто не вiдповiв, i, придивившись уважнiше крiзь поiржавiлi грати, я побачила, що в сторожцi не було нi душi.

Над димарем не вився дим, а крихiтнi загратованi вiкна зяяли пусткою. Затим, як це бувае у сновид, я раптом вiдчула в собi надприроднi здiбностi й, немов дух, пройшла крiзь перешкоду, що постала передi мною. Алея звивалася попереду, вигиналася i збочувала, як завжди, однак, простуючи далi, я побачила, що вона все-таки змiнилася – зробилася вузькою й занедбаною, зовсiм не такою, якою ми ii знали. Спершу я була спантеличена й нiчого не розумiла, та лише ухилившись вiд гiлки, яка низько гойдалася над стежкою, осягнула, що сталося. Природа знову вступала у своi права, крок за кроком, потайки, пiдступно охоплювала алею своiми довгими чiпкими пальцями. Гай, який завжди, навiть у минулому, загрожував алеi, урештi-решт перемiг. Темнi й свавiльнi дерева юрмилися з обох бокiв дороги. Буки з бiлими голими гiлками близько тулилися один до одного, iхне гiлля переплiталося в дивних обiймах, так що склепiння над моею головою нагадувало церковну аркаду. Там були ще й iншi дерева, яких я не впiзнавала: приземкуватi дуби й покрученi в’язи, що росли плiч-о-плiч iз буками та випиналися з мовчазноi землi поряд зi страхiтливими чагарниками й рослинами, жодноi з яких я не пам’ятала.

Тепер алея перетворилася на вузьку смужку, вiд тiеi колишньоi зосталася лишень ниточка, гравiйне покриття зникло, ii поглинули трава й мох. Додаючи перешкод, дерева розкинули своi нижнi вiти; вузлувате корiння нагадувало пазурi скелетiв. Я впiзнавала розкиданi тут i там, серед цих джунглiв, кущi, що в наш час правили за орiентири, ознаки культури й вишуканостi, гортензii, якi так славилися своiми блакитними голiвками. Жодна рука за ними не доглядала, тож тепер вони здичавiли, випнулися до страхiтливоi висоти, нерозквiтлi, чорнi й потворнi, як тi безiменнi паразити, що росли поруч iз ними.

Знову й знову, то на схiд, то на захiд, звивалася нещасна ниточка, яка колись була нашою алеею. Інодi менi здавалося, що я загубила ii, проте вона з’являлася знову – або з-пiд поваленого дерева, або пробивалася з iншого боку брудноi виритоi зимовими дощами канави. Я нiколи не думала, що йти нею так довго. Без сумнiву, милi примножувалися, як i дерева, й ця стежина вела тiльки до лабiринту, в якiсь глухi хащi, але зовсiм не до будинку. Я натрапила на нього зненацька – пiдхiд ховався за неприродними заростями величезного чагарнику, що розрiсся навсiбiч, – i завмерла, у грудях гупало серце, сльози незвично щипали очi.

Це був Мендерлей, наш Мендерлей, таемничий i мовчазний, яким вiн i був завжди, його сiре камiння виблискувало в мiсячному сяйвi мого сну, а у вiкнах iз середниками вiдображалися зеленi галявини й тераса. Час був неспроможний зруйнувати нi бездоганну симетрiю цих стiн, анi саме мiсце – коштовний камiнь у заглибинi долонi.

Тераса спускалася до галявин, а галявини простягалися аж до моря, i, розвернувшись, я побачила срiбне, осяяне мiсяцем плесо, що нагадувало озеро, чий спокiй не порушували нi вiтер, нi гроза. Жоднi хвилi не бентежили цих примарних вод, i жодна гнана вiтром iз заходу хмара не затьмарювала чистоти блiдого неба. Я знову повернулася до будинку, i хоча вiн стояв незайманий, неторканий, нiби ми полишили його лише вчора, я помiтила, що сад, як i гай, пiдкорився закону джунглiв. Рододендрони виросли по п’ятдесят футiв заввишки, покрученi й обплутанi папороттю, вони побрались iз сонмом безiменних чужоземних чагарникiв, нещасних приблудних рослин, якi вчепилися в iхне корiння так, наче почувалися байстрюками. Бузок парувався з темно-червоним буком, i, щоб прив’язати iх один до одного мiцнiше, лихий плющ, одвiчний ворог вишуканостi, обплiв цю пару вусиками й перетворив на своiх в’язнiв. Плющ займав у цьому занедбаному саду привiлейоване мiсце, його довгi пасма повзли галявинами й

Страница 2

езабаром мали загарбати весь будинок. Утiм там була ще одна рослина, якийсь гiбрид iз гаю, чие насiння колись давно розкидали попiд деревами, а з часом про це забули, i от тепер, крокуючи в ногу з плющем, вiн простягав свое потворне, схоже на величезний ревiнь тiло до м’якоi трави, у якiй ранiше цвiли нарциси.

Усюди росла кропива, авангард цiеi армii. Вона поглинула терасу, розповзлася стежками, вульгарна й довготелеса, притулилася до самих вiкон будинку. Цi бур’яни виявилися кепськими вартовими, оскiльки в багатьох мiсцях iхнi ряди прорвала схожа на ревiнь рослина й вони полягли зi зламаними голiвками та зiв’ялими стеблами, утворивши кролячi стежки. Я полишила алею й рушила до тераси, адже для мене, сновиди, кропива не була перешкодою. Я йшла зачарована, i нiщо мене не стримувало.

Мiсячне свiтло здатне на дивнi жарти з уявою, навiть з уявою сновиди. Доки я стояла мовчки, завмерши на мiсцi, то могла заприсягтися, що будинок не був порожньою оболонкою, що вiн жив i дихав, як i ранiше.

З вiкон лилося свiтло, нiчний вiтерець нiжно розвiвав штори, а там, усерединi, у бiблiотецi, – напiвпрочиненi, як ми iх залишили, дверi – i моя хустинка на столi бiля вази з осiннiми трояндами.

У кiмнатi – свiдчення нашоi присутностi. Стосик бiблiотечних книжок iз позначками про те, що iх готовi повернути, i прочитаний номер «Таймз». Попiльничка з недопалком цигарки; подушки з вiдбитками наших голiв на крiслах; у нашому камiнi до ранку жеврiють обвугленi жаринки. І Джеспер, любий Джеспер, зi щирими очима та великою вiдвислою щелепою розлiгся на пiдлозi й, зачувши кроки свого господаря, стукае хвостом.

Хмара, доти невидима, найшла на мiсяць i вмить зависла перед ним, немов темна рука, що затулила обличчя. З ii появою зникла iлюзiя й згасло свiтло у вiкнах. Я дивилася на занедбану оболонку, бездушну, полишену, без найменших ознак минулого помiж голих стiн.

Будинок був склепом, нашим страхом i стражданням, похованим у руiнах. Воскресiння не буде. Прокинувшись i думаючи про Мендерлей, я не тужитиму. Я подумаю про те, яким вiн мiг би бути, якби я змогла жити там, не вiдчуваючи страху. Я згадуватиму трояндовий сад улiтку й пташок, що спiвали на свiтанку. Чаювання пiд каштаном i рокiт моря, що долинав до нас вiд галявин унизу.

Я думатиму про квiтування бузку та Щасливу долину. Цi речi – вiчнi, вони не здатнi зникнути. Це – спогади, якi не крають серця. Усе це я вирiшила увi снi, доки хмари затуляли обличчя мiсяця, бо ж, як i бiльшiсть сновид, розумiла, що сплю.

В реальностi я лежала за сотнi миль звiдти в чужiй краiнi й за кiлька секунд мала прокинутись у маленькiй порожнiй спальнi готелю, сама безликiсть якого заспокоювала. Я позiхну, простягнусь i перевернусь, а розплющивши очi, здивуюся блискучому сонцю, цьому важкому чистому небу, яке так вiдрiзнятиметься вiд м’якого мiсячного свiтла в моему снi. На нас обох очiкуватиме новий день, без сумнiву, довгий i позбавлений подiй, утiм сповнений певного спокою, любоi серцю злагоди, яка дотепер нам була невiдома. Ми не говоритимемо про Мендерлей, я не переказуватиму свого сну. Адже Мендерлей уже нам не належав. Мендерлея бiльше не iснувало.




2


Ми нiколи не зможемо повернутися, у цьому не виникае сумнiвiв. Минуле для нас досi надто близьке. Речi, якi ми намагалися забути й залишити позаду, знову нагадують про себе, i це вiдчуття страху, прихованого занепокоення, боротьби, яке зрештою переростало в слiпу безрозсудну панiку, – наразi, дякувати Богу, заспокоене, – може якось непередбачувано знову стати нашим постiйним супутником.

Вiн навдивовижу терплячий i нiколи не скаржиться, навiть коли згадуе… що, на мою думку, трапляеться набагато частiше, нiж вiн менi розповiдае.

Я помiчаю це, коли вiн раптово стае збентеженим i розгубленим, коли з його обличчя, немов стертий невидимою рукою, зникае будь-який вираз i натомiсть з’являеться маска, витвiр скульптора, офiцiйна й холодна, так само прекрасна, проте нежива. Вiн починае курити цигарку за цигаркою, забуваючи iх гасити, i тлiючi недопалки встилають землю, мов пелюстки. Вiн починае швидко й захоплено говорити про нiсенiтницi, хапаючись за будь-яку тему як за панацею вiд болю. Я вiрю, що iснуе теорiя, згiдно з якою чоловiки й жiнки, переживши страждання, робляться кращими й сильнiшими i, щоб рухатися вперед у цьому або в будь-якому iншому свiтi, ми мусимо витримати випробування вогнем. Крiзь нього ми пройшли повною мiрою, хоч як би iронiчно це не звучало. Ми обое пiзнали страх, самотнiсть i величезне горе. Гадаю, рано чи пiзно в життi кожного настае мить випробування. Кожен iз нас мае власного демона, який iздить на нас верхи й знущаеться з нас, але врештi-решт ми муситимемо стати з ним до бою. Своiх ми вже побороли чи принаймнi гадаемо, що нам це вдалося.

Диявол бiльше на нас не iздить. Ми пережили нашу кризу, втiм, звiсно ж, не без утрат. Вiн вiд початку передчував нещастя; i я, як марнослiвна акторка в посереднiй п’есi, можу сказати, що за свою свободу ми заплатили. З мене вже вдосталь мелодрам у цьом

Страница 3

життi, тож я охоче промiняла б усi своi п’ять чуттiв, якби це лишень могло забезпечити нам нинiшнiй мир i захищенiсть. Щастя – це не рiч, яку можна отримати у винагороду, це властивiсть думки, стан душi. Звiсно, в нас трапляються гнiтючi хвилини; утiм бувають й iншi – коли час, який неможливо вимiряти годинником, перетiкае у вiчнiсть, а я, вловлюючи його усмiшку, розумiю, що ми – разом, що ми крокуемо нога в ногу, що жоден конфлiкт думок чи переконань не будуе мiж нами перешкод.

Ми не маемо одне вiд одного таемниць. Ми дiлимося всiм. Хоча наш маленький готель нудний, iжа тут кепська, а свiтанки день у день однаковiсiнькi, ми б не хотiли, щоб було iнакше. У будь-якому з великих готелiв ми зустрiли б надто багато його знайомих. Ми обое цiнуемо простоту, проте часом нам стае нудно – та що ж, нудьга – приемний антидот страху. Наше життя здебiльшого рутинне, тож я… навчилася генiально читати вголос. Як я помiтила, терпiння зраджуе йому лише тодi, коли затримуеться поштар, адже це означае, що нам доведеться ще один день зачекати на пошту з Англii. Ми пробували користуватися радiоприймачем, але нас надто дратуе шум, до того ж нам подобаеться перебувати в очiкуваннi задоволення; результат крикетного матчу, який вiдiграли багато днiв тому, для нас мае неабияке значення.

О, як нас рятували вiд нудьги тестовi матчi крикету, боксерськi зустрiчi та навiть рахунки бiльярдних турнiрiв! Вирiшальнi турнiри шкiльних команд, собачi перегони, дивнi незначнi змагання у вiддалених графствах – усе це править за зерно для нашого ненаситного млина. Інодi я натрапляю на старi номери журналу «Фiлд» i переношуся з цього байдужого острова до реалiй англiйськоi весни. Я читаю про крейдянi струмки, про мух-одноденок, про щавель, який росте на зелених лугах, про гракiв, що кружляють над гаями, достоту як у Мендерлеi. Запах вологоi землi долинае до мене з цих зiм’ятих i пошматованих сторiнок, кислий присмак порослих вересом торфовищ, глевкий дотик змоклого моху, подекуди обляпаного бiлим послiдом чаплi.

Якось менi трапилася стаття про припутнiв, i доки я читала ii вголос, менi ще раз здалося, нiби я опинилася в гущавинi гаю Мендерлея й голуби трiпочуть у мене над головою. Я чула iхнiй тихий самовдоволений крик, що так заспокоював i навiвав прохолоду того спекотного лiтнього вечора, та й нiщо не стривожило б iх, якби, шукаючи мене, принюхуючись своiм вогким писком до землi, не прибiг пiдлiском Джеспер. Немов старi панянки, заскоченi за купанням, голуби зiрвалися зi свого прихистку, ошелешенi дурнуватим сум’яттям, i, зчиняючи своiми крильми страшенну сутолоку, злетiли над верхiвками дерев – i вже неможливо було нi побачити iх, нi почути. Щойно ж вони щезли, мiсце заповнила нова тиша, i я – чомусь стривожена – зрозумiла, що сонце вже не плестиме мережива з шелесткого листя, що гiлля потемнiшало, тiнi стали довшими; а в будинку на мене чекае до чаю свiжа малина. Тодi я пiдвелася зi свого папоротевого лiжка, обтрушуючи спiдницю вiд перистого пилу торiшнього листя, i, кличучи свистом Джеспера, рушила до будинку, дорогою зневажаючи себе за поспiшну ходу, за кинутий назад хапливий погляд.

Як дивно, що стаття про припутнiв змогла нагадати минуле й змусити мене бурмотiти, читаючи ii вголос. Вiн раптом сполотнiв на виду, i це одразу змусило мене зупинитися на пiвсловi та гортати сторiнки, доки я не натрапила на замiтку, присвячену крикету, дуже прагматичну й нудну: захищаючи сухi ворiтця на стадiонi «Овал», команда Мiддлсекса виконуе дедалi бiльше одноманiтних перебiжок. Як я благословляла мiцнi постатi цих гравцiв у крикет! Адже за кiлька хвилин його обличчя знову стало безтурботним, на нього повернувся рум’янець, i вiн iз праведним гнiвом узявся висмiювати подачi команди Суррея.

Ми були врятованi вiд повернення в минуле, а я засвоiла урок. Читай англiйськi новини, так, читай про англiйський спорт, полiтику й помпезне свiтське життя, але на майбутне тримай речi, якi крають серце, при собi. Нехай це буде моiм таемним привiлеем. Кольори, запахи й звуки, дощ i плескiт води, навiть осiннi тумани й запах припливу – це згадки про Мендерлей, вiд яких неможливо вiдмовитися. Дехто грiшить тим, що читае залiзничнi довiдники Бредшоу. Вони планують численнi подорожi краiною заради втiхи пов’язати мiж собою непоеднуванi розклади потягiв. Мое хобi менш нудне, хоча й так само дивне. Я – джерело iнформацii про сiльську мiсцевiсть Англii. Менi вiдомi iмена всiх власникiв мисливських угiдь Британii, так, – i iмена iхнiх орендарiв також. Я знаю, скiльки вбивають тетерукiв, скiльки курiпок i скiльки оленiв. Я знаю, де вирощують форель i де грае лосось. Я пильную за всiма зборами, стежу за всiма ловами. Менi вiдомi навiть iмена тих, хто вигулюе цуценят гончакiв. Стан урожаю, цiни на худобу, загадковi хвороби свиней – вiд усього цього я отримую задоволення. Така собi трата часу, мабуть, не надто iнтелектуальне заняття, втiм, читаючи, я дихаю англiйським повiтрям i можу дивитися на це блискуче небо з бiльшою вiдвагою.

Миршавi виноградники й облущенi кам

Страница 4

янi стiни припиняють для мене iснувати, бо ж за бажання я можу дати волю своiй уявi й зануритись у збирання наперстянок та блiдого лiхнiсу серед вогкого смугастого живоплоту.

Нещаснi примхи уяви, нiжнi й тендiтнi. Вороги горя й жалю, саме вони роблять привабливiшим наше вигнання, яке ми самi на себе накликали.

Завдяки iм я можу насолодитися полуднем i повернутися, усмiхнена й свiжа, до маленького ритуалу чаювання. Замовлення завжди незмiнне. Двi скибки хлiба з маслом i китайський чай. Якою ж обмеженою парою ми, певно, здавались, чiпляючись за цей звичай, оскiльки робили так в Англii. Тут, на цьому чистенькому балконi, який став бiлим i безликим вiд сонця, що випалювало його столiттями, я думаю про о пiв на п’яту вечора в Мендерлеi та накритий перед бiблiотечним камiном стiл. Із точнiстю до хвилини вiдчинялися дверi й починалася незмiнна вистава – наливання чаю: срiбна таця, чайник, бiлоснiжна скатертина. А в цей час Джеспер зi своiми обвислими, як у всiх спанiелiв, вухами вдае, нiби йому байдуже, що принесли тiстечка. Перед нами iх завжди виставляли, мов на цiлий бенкет, а ми так мало iли.

Цi соковитi пончики, я бачу iх просто зараз. Крихiтнi крихкi трикутнички тостiв i присипанi борошном ячмiннi або пшеничнi булочки прямо з печi. Невiдомого походження сандвiчi iз загадковими приправами, втiм доволi вишуканi на смак, i цi особливi iмбирнi пряники. Бiсквiт, який сам танув у ротi, i його бiльш ситний товариш, якого розпирало вiд цедри та родзинок. Голоднiй родинi тiеi iжi вистачило б на тиждень. Я так i не дiзналася про подальшу долю тих страв, i таке марнотратство мене iнодi непокоiло.

Проте я нiколи не наважувалася запитати в мiсiс Денверз, що вона з тим усiм робила. Вона б зневажливо поглянула на мене, обдавши своею крижаною зверхньою посмiшкою, i можу собi уявити, як вона сказала б: «Коли мiсiс де Вiнтер була жива, я нiколи не чула жодних нарiкань». Мiсiс Денверз. Цiкаво, що вона робить тепер. Вона та Феве?лл. Гадаю, саме ii вираз обличчя змусив мене вперше стривожитися. Інстинктивно менi спало на думку: «Вона порiвнюе мене з Ребеккою»; i мiж нами одразу постала гостра, мов меч, тiнь…

Що ж, тепер усе минуло, завершилося, з усiм цим покiнчено. Нiщо бiльше мене не мучить, i ми обое стали вiльними. Навiть мiй вiрний Джеспер вiдiйшов у свiт щасливих мисливських угiдь, а Мендерлея бiльше не iснуе. Немов порожня шкаралупа, вiн обплетений густим гаем – я бачила це навiть у своему снi. Скупчення трав, колонiя птахiв. Можливо, iнодi в пошуках прихистку пiд час раптовоi зливи туди забрiдае якийсь волоцюга, i якщо мае в серцi досить вiдваги, йому вдасться зробити це безкарно. Та якщо ж ваш товариш – боязкий знервований браконьер, – гай Мендерлея не для нього. Вiн може наткнутися на невеличку хатину в бухтi, але не знайде щастя пiд ii перекошеним дахом, по якому барабанить дрiбний дощ. Там могла досi зберегтися атмосфера певноi напруженостi… Поворот алеi, куди на вимощену гравiем стежку вторглися дерева, – також не те мiсце, де варто затримуватися, зокрема пiсля заходу сонця. Шурхiт листя надто нагадуе скрадливi рухи жiнки у вечiрнiй сукнi, i коли воно зненацька починае тремтiти, опадати й розлiтатися, можна почути тупiт квапливих жiночих крокiв, а рубець на гравii нагадуе вiдбиток високого пiдбора атласного черевичка.

Коли я згадую про такi речi, то з полегшенням повертаюся до краевиду, який вiдкриваеться з нашого балкона. Серед цього слiпучого блиску не скрадаються тiнi, на кам’яних виноградниках мерехтить сонячне свiтло й бiлiе притрушена пилом бугенвiлiя. Можливо, колись я погляну на неi з нiжнiстю. В цю мить вона даруе менi натхнення, якщо й не любов, то принаймнi певнiсть. А певнiсть – це якiсть, яку я цiную, хоча й оволодiла нею дещо запiзно. Припускаю, саме його залежнiсть вiд мене врештi-решт зробила мене смiливою. Так чи iнакше, я позбулася своеi невпевненостi, своеi боязкостi, своеi сором’язливостi в спiлкуваннi з незнайомцями. Я дуже вiдрiзняюся вiд себе тiеi, яка колись уперше приiхала до Мендерлея, сповненоi надiй i жадань, скутоi вiдчайдушною незграбнiстю й рiшучим бажанням сподобатися. Звiсно, саме вiдсутнiсть витримки справляла негативне враження на таких людей, як мiсiс Денверз. Якою я мала видатися пiсля Ребекки? А тепер, коли пам’ять з’еднала роки, мов мiст, я бачу, як з прямим коротким волоссям, що облямовуе юне обличчя без натяку на пудру, вбрана в погано припасоване пальто, спiдницю та сплетений власноруч светр, я плентаюся позаду мiсiс Ван Гоппер, наче полохливе, стривожене лоша. Вона йшла до ланчу попереду мене, ii низенька постать погано тримала рiвновагу, похитуючись на високих пiдборах, ii химерна, прикрашена рюшем блузка правила за комплiмент великому бюсту та гойданню стегон, ii новий капелюх зi встромленим у нього величезним пером сидiв набакир, виставляючи напоказ широке, безволосе, мов колiно школяра, чоло. В однiй руцi вона тримала здоровенну сумочку, з тих, у яких носять паспорти, дiловi щоденники та результати гри в бридж, а iншою – бавилася з тим своiм незмiнним

Страница 5

орнетом, ворогом особистого простору iнших людей.

Вона пiдiйшла б до столика в кутку ресторану бiля вiкна, за яким сiдала завжди, i, пiднiсши лорнет до своiх крихiтних свинячих оченят, подивилася б праворуч i лiворуч, а тодi зневажливо вигукнула б: «Жодноi вiдомоi людини. Треба сказати керiвництву, щоб зробили менi знижку. Навiщо, вони думають, я сюди приходжу? Дивитися на лакеiв?» І покликала б офiцiанта своiм рiзким голосом, який звучав, мов стакато, i рiзав повiтря, наче пилка.

Наскiльки не схожий маленький ресторанчик, у якому ми сьогоднi сидимо, на величезну, ошатну й показну залу готелю «Кот д’Азюр» у Монте-Карло; i як вiдрiзняеться мiй теперiшнiй сусiда за столом, що спокiйними, гарними руками тихо й методично чистить мандарин, раз по раз вiдриваючись вiд свого заняття й даруючи менi усмiшку, вiд мiсiс Ван Гоппер, яка своiми товстими, обвiшаними коштовностями пальцями рилася в тарiлцi з високою гiркою равiолi та водночас стрiляла очима в бiк моеi страви, боячись, що я обрала кращу. Їй не варто було перейматися, адже офiцiант iз надзвичайною, властивою його професii швидкiстю вже давно вирахував, що мiй статус нижчий, нiж у мiсiс Ван Гоппер, i я ii прислуга, тому принiс менi тарiлку з холодною яловичиною i язиком, якi пiвгодини тому хтось повернув до буфету, – вони були погано нарiзанi. Як дивуе ця злоба слуг i iхня вiдверта нетерпимiсть! Пригадую, коли раз гостювала з мiсiс Ван Гоппер у котеджi за мiстом, то покоiвка нiколи не вiдповiдала на мiй боязкий дзвiнок i не приносила менi взуття, а ранковий чай, холодний, мов лiд, залишала пiд дверима моеi спальнi. У «Кот д’Азюр» було так само, хоч i дещо легше, та iнодi навмисна байдужiсть перетворювалася на фамiльярнiсть, самовдоволену й образливу, через що купiвля марок у портье оберталася на випробування, якого я волiла уникати. Якою ж юною i недосвiдченою я, певно, тодi здавалась та й почувалась! Надто вразлива, надто незрiла, я вiдчувала уколи шипiв i шпильок у словах, якi насправдi були лише булькою в повiтрi.

Добре пам’ятаю ту тарiлку з яловичиною i язиком. Сухий, неапетитний, нарiзаний клином iз зовнiшнього кiнця, проте менi забракло смiливостi вiд нього вiдмовитися. Ми iли мовчки, оскiльки мiсiс Ван Гоппер любила зосереджуватися на iжi, i з того, як соус стiкав ii пiдборiддям, я могла виснувати, що равiолi таки припали iй до смаку.

Це було не те видовище, яке могло б викликати в мене апетит до власноруч обраноi холодноi страви, тож, вiдвернувшись вiд неi, я помiтила, що сусiднiй столик, який був порожнiм три днi поспiль, знову хтось зайняв. Метрдотель iз особливим кивком, який вiн берiг для важливих гостей, проводжав новоприбулого до його мiсця.

Мiсiс Ван Гоппер вiдклала виделку й потягнулася по свiй лорнет. Я шарiлася замiсть неi, доки вона розглядала нового гостя, який, не знаючи, що за ним спостерiгають, вивчав меню. Зрештою мiсiс Ван Гоппер клацнула лорнетом i нахилилася до мене над столом – ii крихiтнi оченята збуджено виблискували, й дещо гучнiше, нiж це варто було б зробити, вона повiдомила: «Це Макс де Вiнтер, власник Мендерлея. Звiсно, ти про нього чула. Мае хворий вигляд, чи не так? Кажуть, нiяк не переживе смерть дружини…»




3


Цiкаво, яким би було мое життя нинi, якби мiсiс Ван Гоппер не була снобкою.

Смiшно думати, що все мое iснування трималося на цiй ii якостi, мов на ниточцi. Їi цiкавiсть була хворобою, ледь не манiею. Спершу це мене шокувало, жахливо бентежило; я почувалася хлопчиком для биття, який мусив пiдставлятися замiсть свого господаря, коли бачила, як люди смiялися за ii спиною, поспiхом полишали примiщення, щойно вона ввiйде, або навiть тiкали службовим ходом у коридор поверхом вище. Багато рокiв поспiль вона приiздила до готелю «Кот д’Азюр» i единим ii заняттям, окрiм гри в бридж, було набиватися в друзi вiдомим гостям, навiть якщо вона лише раз бачила iх у протилежному кiнцi поштового вiддiлення. Якимось чином iй вдавалося познайомитися i, доки жертва ще не встигла зачути небезпеку, запросити ii до свого номера. Вона атакувала настiльки прямо й раптово, що людям рiдко вдавалося втекти. В «Кот д’Азюр» вона займала один iз диванiв у фойе, розташований посерединi мiж вестибюлем i проходом до ресторану. Там пила каву пiсля ланчу й обiду, й усi, хто заходив або виходив, мусили проходити повз неi. Інодi вона використовувала мене як наживку, щоб привабити здобич, i тодi я, ненавидячи такi доручення, йшла в iнший кiнець фойе – переказати повiдомлення, позичити книжку або газету, дiзнатися адресу якоi-небудь крамницi, сказати комусь, що вона згадала iхнiх спiльних друзiв. Здавалося, що знаменитi люди були для неi хлiбом, що вона живилася ними так, як калiки, що черпають ложечкою свое желе; i хоча мiсiс Ван Гоппер надавала перевагу титулованим особам, вона не нехтувала будь-якою персоною, обличчя якоi бодай раз трапилося iй у газетi. Імена зi свiтськоi хронiки, письменники, митцi, актори й iншi подiбнi до них люди, навiть цiлковитi посередностi, аби лиш вона дiзналася про них iз преси.

Я пам’ятаю ii

Страница 6

неначе це трапилося тiльки вчора, у той незабутнiй вечiр – байдуже, скiльки рокiв минуло, – коли вона сидiла на своему улюбленому диванi у фойе, розмiрковуючи над методикою нападу. З ii рiзкоi поведiнки й того, як вона постукувала лорнетом по зубах, я могла визначити, що вона пiдшукувала можливi варiанти. Також, оскiльки вона вiдмовилася насолодитись солодким i похапцем проковтнула десерт, я зрозумiла, що вона прагла завершити ланч ранiше, нiж новий гiсть, i вiдтак розмiститися там, де вiн не зможе ii оминути. Раптом вона розвернулася до мене, ii крихiтнi оченята свiтилися.

– Іди нагору й знайди той лист, вiд мого небожа. Ти ж пам’ятаеш? Той, що про його медовий мiсяць, зi свiтлиною. Негайно менi його принеси!

Я пересвiдчилася, що вона вже все спланувала й що небiж мав стати приводом для знайомства. Далеко не вперше я вiдчула вiдразу до вiдведеноi менi ролi в ii iнтригах. Немов помiчник фокусника, я розставляла реквiзит, а тодi мовчки й уважно чекала на сигнал. Новий гiсть не зрадiе нав’язливостi, цього я була певна. З огляду на ту крихту iнформацii, яку дiзналася про нього за ланчем, – поверховi чутки, зiбранi мiсiс Ван Гоппер зi щоденних газет десятимiсячноi давнини, якi вона зберегла у своiй пам’ятi для подальшого використання, – я, попри юний вiк i недосвiдченiсть, могла передбачити, що вiн обуриться таким неочiкуваним вторгненням у його самотнiсть. Чому вiн вирiшив приiхати в «Кот д’Азюр» у Монте-Карло, ii геть не стосувалося, це були його власнi проблеми, i будь-хто, крiм мiсiс Ван Гоппер, поставився б до цього з розумiнням. Почуття такту iй було невiдоме, як i розважливiсть, тож, враховуючи те, що чутки правили iй за повiтря, цей незнайомець мусив потрапити до неi пiд нiж. Я знайшла лист у шухлядi для паперiв ii столу та на якусь мить затрималася перед тим, як знову спуститися у фойе. Менi безпiдставно здавалося, що я подарувала йому ще кiлька митей усамiтнення.

Я хотiла, щоб менi стало смiливостi вийти на службовi сходи, манiвцями потрапити до ресторану та попередити його про засiдку. Проте не могла побороти умовностi, та й не знала, як сформулювати свое попередження. Менi не лишалося нiчого, як сидiти на своему звичному мiсцi поряд iз мiсiс Ван Гоппер, доки та, неначе великий самовдоволений павук, плестиме довкола незнайомця свою широку павутину нудьги.

Я пробула нагорi довше, нiж думала, бо, повернувшись у фойе, побачила, що вiн полишив ресторан, а вона, боячись його втратити, не дочекалась листа й ризикнула познайомитися вiдкрито. Вiн уже навiть сидiв поруч iз нею на диванi. Я пiдiйшла до них i, не мовивши анi слова, вручила iй листа. Чоловiк одразу ж пiдвiвся, в той час як мiсiс Ван Гоппер, розчервонiвшись вiд свого успiху, зробила неясний жест рукою в мiй бiк i пробурмотiла мое iм’я.

– Мiстер де Вiнтер вип’е з нами кави. Пiди й скажи офiцiанту принести ще одну чашку, – мовила вона достатньо недбалим тоном, аби повiдомити йому про мое становище. Це означало, що я була юною й неважливою особою й спiлкуватися зi мною не було потреби. Вона завжди говорила таким тоном, коли хотiла справити враження, i, окрiм того, цей ii метод представлення мене був формою самозахисту, оскiльки раз мене сприйняли за ii доньку, що змусило нас обох знiяковiти. Ця ii рiзкiсть указувала на те, що на мене можна не зважати, тому жiнки коротко менi кивали, що правило як за привiтання, так i за вiдмову вiд моiх послуг, а чоловiки з величезним полегшенням розумiли, що можуть знову опуститися в зручне крiсло, не порушуючи правил ввiчливостi.

Тому було дивно, що цей новий гiсть лишився стояти й власноруч зробив знак офiцiанту.

– На жаль, змушений вам заперечити, – вiдказав iй вiн, – ви обидвi вип’ете зi мною кави.

І доки я зрозумiла, що сталося, вiн уже сидiв у моему звичайному твердому крiслi, а я опинилася на диванi поруч мiсiс Ван Гоппер.

Якусь мить вона здавалася роздратованою – це було не те, на що вона розраховувала, – але швидко привела обличчя до ладу i, випнувши свое масивне тiло мiж мною i столом, нахилилася до його крiсла i завзято й голосно почала розмову, вимахуючи листом у руцi.

– Знаете, я впiзнала вас одразу, щойно ви зайшли до ресторану, – сказала мiсiс Ван Гоппер, – i подумала: «Ба, та це ж мiстер де Вiнтер, друг Бiллi, я просто зобов’язана показати йому свiтлини, якi Бiллi зi своею нареченою зробили протягом iхнього медового мiсяця», а ось i вони. Ось Дора. Хiба вона не чудова? Ця вузька, струнка талiя, цi прекраснi великi очi. Ось вони засмагають на Палм-Бiч. Бiллi кохае ii до нестями, можете собi уявити? Звiсно, на вечiрцi, яку Бiллi влаштував у «Кларiдж» i де я вас уперше побачила, вiн ii ще не знав. Однак наважуся припустити, що таку стару жiнку, як я, ви не пам’ятаете?

Це було сказано з провокативним поглядом i зблиском зубiв.

– Навпаки, я дуже добре вас пам’ятаю, – мовив вiн i, перед тим як вона встигла зловити його в пастку спогадiв про iхню першу зустрiч, простягнув iй свiй портсигар, i на мить вона була змушена вiдволiктись на процес пiдкурювання. – Не думаю, що

Страница 7

ене цiкавить Палм-Бiч, – сказав вiн, задмухуючи сiрник, i, поглянувши на нього, я подумала, як нереально вiн виглядав би у Флоридi. Його мiсце було в мiстi-фортецi п’ятнадцятого столiття, мiстi з вузькими, вимощеними брукiвкою вулицями й тонкими шпилями, мешканцi якого носили гостроносi черевики та камвольнi панчохи. Вiн мав привабливе, чуйне обличчя, дивним, непояснюваним чином середньовiчне, i воно нагадало менi образ, який я бачила в галереi – не пам’ятаю, де саме, – «Портрет невiдомого». Якби хтось зiрвав iз нього англiйський твiд i вдягнув його в чорне вбрання з мереживом довкола шиi й зап’ясткiв, вiн дивився б на нас i наш новий свiт iз давноминулих днiв – коли чоловiки ходили вночi у плащах i стояли в тiнi старих порталiв, минулого вузьких сходiв i темних пiдземель, шепоту в темрявi, блискучих рапiр, мовчазноi, вишуканоi куртуазностi.

Хотiла б я згадати iм’я старого майстра, який написав той портрет. Вiн стояв у кутку галереi, i його очi стежили за тобою з темноi рами…

Утiм вони говорили, а я втратила перебiг розмови.

– Нi, навiть не двадцять рокiв тому, – казав вiн. – Такi речi мене нiколи не приваблювали.

Я почула масний, самовдоволений смiх мiсiс Ван Гоппер.

– Якби в Бiллi був такий дiм, як Мендерлей, вiн би також не схотiв розважатися на Палм-Бiч, – мовила вона. – Менi розповiдали, що вiн схожий на казку, iнакше й не скажеш.

Вона витримала паузу, очiкуючи, що вiн усмiхнеться, однак чоловiк продовжував курити цигарку, i я побачила, як мiж його бровами пролягла лiнiя, непомiтна, мов осiння павутинка.

– Звiсно, я бачила його на картинах, – наполегливо продовжувала вона, – i вiн видаеться просто чарiвним. Бiллi розповiдав менi, що вiн кращий за всi цi визначнi мiсця. Цiкаво, як вам вдаеться його покидати?

Тепер його мовчання сповнилося болю, i це було б очевидно кому завгодно, проте вона мчала вперед, немов дурна коза, порушуючи чужi володiння й витоптуючи заповiдну землю, i я вiдчула, що зашарiлася, змушена разом iз нею переживати приниження.

– Звiсно, з приводу ваших маеткiв, усi ви, англiйцi, однаковi, – казала вона, i ii голос робився дедалi гучнiшим, – ви применшуете iхнi достоiнства, щоб не здаватися пихатими. Хiба в Мендерлеi немае хорiв для менестрелiв або якихось надзвичайно цiнних портретiв? – Вона розвернулася до мене, щоб пояснити: – Мiстер де Вiнтер такий скромний, що нiколи цього не визнае, однак я впевнена, що його пречудовий маеток належав його родинi ще з часiв норманського завоювання. Кажуть, хори для менестрелiв – це просто перлина. Правда ж, вашим предкам доводилося частенько приймати в Мендерлеi представникiв королiвськоi родини, мiстере де Вiнтер?

Це перевершило все, що менi довелося витримати на той час, навiть вiд неi, проте його неочiкувана вiдповiдь шмагонула, мов швидкий удар батога.

– Пiсля Етельреда Неготового, – вiдказав вiн, – не часто. Насправдi це прiзвисько вiн отримав, коли гостював у моеi родини. Постiйно спiзнювався на обiд.

Звiсно, мiсiс Ван Гоппер на це заслужила, i я очiкувала, що вона змiниться на обличчi, проте, яким би це не видалося неймовiрним, схоже, його слiв вона не зрозумiла, i я була змушена страждати замiсть неi, мов дитина, що отримала прочухана.

– Та невже? – бовкнула вона. – Я й не знала. В мене досить погано з iсторiею, i я завжди плуталася в англiйських королях. Менше з тим, як цiкаво. Я мушу написати про це своiй доньцi; вона – великий учений.

Запала мовчанка, i я вiдчула, як почервонiла. Проблема полягала в тому, що я була надто молода. Якби я була старшою, то помiтила б його погляд i усмiхнулась, а неймовiрна поведiнка мiсiс Ван Гоппер допомогла б нам знайти спiльну мову; але тодi я була охоплена соромом i зазнавала мук, якi так часто випадають на долю юних.

Гадаю, вiн зрозумiв моi страждання, бо, сидячи в крiслi, нахилився вперед i заговорив до мене лагiдним голосом, поцiкавившись, чи не бажаю я ще кави, а я вiдмовилася й покрутила головою, вiдчуваючи, що вiн досi не зводить з мене збентеженого, задумливого погляду. Вiн розмiрковував, як саме я пов’язана з мiсiс Ван Гоппер, i думав, чи варто нас iз нею ставити в один ряд, чи ми обидвi були однаково пустопорожнiми.

– Що ви думаете про Монте-Карло? Чи ви взагалi про нього не думаете? – запитав вiн. Таке включення в розмову мене, недосвiдченоi дiвчини, вчорашньоi школярки з червоними лiктями й прямим волоссям, змусило мене показати себе з найгiршого боку, i я сказала щось очевидне й дурне про те, що це мiсце видаеться штучним, але не встигла я, затинаючись, закiнчити речення, як мене урвала мiсiс Ван Гоппер.

– Їi проблема в тому, мiстере де Вiнтер, що вона зiпсута. Бiльшiсть дiвчат промiняли б власнi очi за можливiсть побачити Монте.

– Хiба в такому разi iм вдалося б досягти своеi мети? – усмiхнувшись, спитав вiн. Мiсiс Ван Гоппер знизала плечима, видихаючи велику хмару цигаркового диму в повiтря. Не думаю, що вона його зрозумiла.

– А я вiддана Монте-Карло, – сказала мiсiс Ван Гоппер. – Англiйська зима мене гнiтить, i мiй органiзм ii прос

Страница 8

о не витримуе. Що ж привело сюди вас? Ви – не з постiйних гостей. Збираетеся зiграти в шмен-де-фер чи привезли з собою своi ключки для гольфу?

– Я ще не вирiшив, – вiдповiв вiн. – Я виiжджав доволi поспiшно.

Цi слова, певно, викликали в нього якийсь спогад, оскiльки його обличчя знову спохмурнiло й вiн дещо насупився. Вона ж продовжувала белькотiти, не звертаючи на це уваги.

– Ви, звiсно, сумуете за туманами Мендерлея; це зовсiм iнше; захiднi землi навеснi, певно, просто чарiвнi.

Вiн потягнувся за попiльничкою, загасив цигарку, i я помiтила ледь вловиму змiну в його поглядi, на мить у ньому затрималася якась невизначенiсть, i я вiдчула, що побачила щось особисте, що мене геть не стосувалося.

– Так, – коротко вiдказав вiн, – Мендерлей тодi найкращий.

На якусь мить чи двi запала тиша, в якiй вiдчувалася певна незручнiсть, i коли я мигцем на нього поглянула, вiн ще бiльше, нiж ранiше, нагадав менi «Портрет невiдомого», що крокуе нiчним коридором, загорнений у плащ i таемничий. Неначе електричний дзвiнок, у моi марення увiрвався голос мiсiс Ван Гоппер:

– Припускаю, ви знайомi тут iз купою людей, хоча, мушу сказати, цiеi зими в Монте страшенно нудно. Так мало вiдомих облич. Граф Мiддлсекса зараз тут, на своiй яхтi, однак я досi не була на борту. – Наскiльки менi вiдомо, мiсiс Ван Гоппер там так i не побувала. – Ви, звiсно ж, знайомi з Нелл Мiддлсекс, – продовжувала вона. – Яка ж вона красуня. Кажуть, що друга дитина не вiд нього, але я цьому не вiрю. Коли жiнка приваблива, люди наговорять чого завгодно, чи не так? А вона ж така пречудова. Скажiть менi, хiба шлюб Какстонiв i Гiслопiв – це не успiх? – Мiсiс Ван Гоппер продовжила перебирати сплутанi торочки чуток, не помiчаючи, що цi iмена були йому чужi, що вони нiчого для нього не означали й що в той час, як вона, нiчого не пiдозрюючи, базiкала, вiн робився дедалi холоднiшим i мовчазнiшим. Мiстер де Вiнтер нi на мить ii не перебив i жодного разу не поглянув на годинник; вiн немовби встановив для себе певний стандарт поведiнки, ще пiсля тiеi першоi необачностi, завдяки якiй мiсiс Ван Гоппер пошилася передi мною в дурнi, i волiв радше суворо його дотримуватися, замiсть того, щоб знову вдаватися до образ. Урештi-решт його врятував лакей, який принiс звiстку про те, що на мiсiс Ван Гоппер у ii номерi очiкувала кравчиня.

Мiстер де Вiнтер одразу ж пiдвiвся й вiдставив крiсло.

– Не буду вас затримувати, – мовив вiн. – Сьогоднi мода змiнюеться так швидко, що доки ви пiднiметеся нагору, вона може змiнитися ще раз.

Його кепкування ii не зачепило, вона сприйняла це за жарт.

– Дуже приемно було отак з вами зустрiтися, мiстере де Вiнтер, – сказала мiсiс Ван Гоппер, доки ми йшли до лiфта. – Тепер, коли я вже наважилась зробити перший крок, сподiваюся, ми ще побачимося. Ви маете якось зайти й випити зi мною в моему номерi. Можливо, я запрошу кiлькох людей завтра ввечерi. Чому б вам не приеднатися? – Я вiдвернулася, щоб не бачити, як вiн шукатиме вiдмовку.

– Дуже шкода, – вiдказав вiн, – але завтра я, iмовiрно, поiду в Соспель i не знаю, коли повернусь.

Вона неохоче пiшла, але ми ще затримались бiля входу в лiфт.

– Сподiваюсь, вам дали гарний номер; готель напiвпорожнiй, тож, якщо вам некомфортно, обов’язково зчиняйте галас. Гадаю, ваш камердинер уже розiбрав речi? – Така фамiльярнiсть – то вже було занадто навiть для неi, i я кинула квапливий погляд на його обличчя.

– У мене його немае, – тихо вiдказав мiстер де Вiнтер. – Можливо, ви хотiли б менi в цьому допомогти?

Цього разу його стрiла влучила в цiль, бо мiсiс Ван Гоппер почервонiла та знiяковiло засмiялася.

– Он як! Не думаю, що… – почала вона, аж раптом урвала себе i – я не могла в це повiрити – розвернулася до мене: – Може, ти допоможеш, якщо мiстеру де Вiнтеру щось потрiбно? Ти ж таке вправне дитя.

На мить усi замовкли, i я вражено завмерла, очiкуючи на його вiдповiдь. Вiн поглянув на нас iз глузливою, дещо уiдливою тiнню посмiшки на губах.

– Приемна пропозицiя, – мовив мiстер де Вiнтер, – утiм я дотримуюся родинного гасла. «Найшвидше подорожуе той, хто подорожуе сам». Ви, мабуть, про нього не чули.

І, не чекаючи на вiдповiдь, вiн розвернувся й залишив нас самих.

– Яка комедiя! – сказала мiсiс Ван Гоппер, доки ми пiднiмалися лiфтом нагору. – Як думаеш, те, що вiн так раптово вiд нас пiшов, це такий жарт? Чоловiки здатнi на такi неординарнi вчинки. Пам’ятаю одного вiдомого письменника, який щоразу, коли мене бачив, тiкав службовими сходами. Думаю, вiн вiдчував до мене прихильнiсть, але не був упевнений у собi. Хай там як, але тодi я була молодша.

Лiфт рвучко зупинився. Ми дiсталися свого поверху. Лакей розчинив дверi.

– До речi, мила, – сказала вона, коли ми рушили коридором, – не подумай, що я тебе сварю, але цього вечора ти зайшла трiшечки задалеко. Твоi спроби заволодiти розмовою мене доволi збентежили, i я впевнена, що його також. Чоловiкам такi речi ненависнi.

Я нiчого не сказала. Менi здавалося, вiдповiдi на це не було.

– Ой, припини, не серд

Страница 9

ся, – засмiялася мiсiс Ван Гоппер i знизала плечима. – Зрештою, я вiдповiдаю за твою поведiнку в цьому мiсцi, i, звiсно, буде краще, якщо ти почуеш пораду вiд жiнки, яка могла б бути твоею матiр’ю. Eh bien, Blaize, je viens…[1 - Ну добре, Блез, я йду… (фр.) (Тут i далi прим. пер.)] – i, мугикаючи мотив пiснi, зайшла до спальнi, де на неi очiкувала кравчиня.

Я стала колiньми на кушетку бiля вiкна й поглянула на вечiр. Досi яскраво свiтило сонце й вiяв сильний радiсний вiтер. За пiвгодини ми мали сiсти за бридж: вiкна щiльно зачинять, центральне опалення ввiмкнуть на повну потужнiсть. Я подумала про попiльнички, якi менi доведеться чистити, та про те, як розчавленi, заплямованi помадою недопалки валятимуться вперемiж iз надкушеними шоколадними цукерками. Бридж важко даеться тим, хто вирiс на iграх у снап та «Щасливi родини»; окрiм того, ii друзям було нудно грати зi мною.

Я вiдчувала, що моя юнiсть ставала на завадi iхньому спiлкуванню, що в моiй присутностi, як i в присутностi покоiвки – доки та не принесе iм десерт, – вони не могли вiльно зануритися в море скандалiв i звинувачень. Їi друзi-чоловiки в цей час виявляли щось на кшталт вимушеноi сердечностi й ставили менi жартiвливi запитання стосовно iсторii або мистецтва, гадаючи, що я нещодавно закiнчила школу й це едине, про що я здатна говорити.

Я зiтхнула та вiдвернулася вiд вiкна. Сонце здавалося таким обнадiйливим, i веселий вiтер збивав на морi бiлу пiну. Я подумала про той куточок у Монако, повз який проiздила день чи два тому, де перекошений будинок прихилився до вимощеноi брукiвкою площi. Високо в похиленому даху було вiконечко, вузьке, мов щiлина. В ньому могло зберегтися щось середньовiчне; i, взявши зi столу папiр та олiвець i цiлковито поринувши в уяву, я намалювала профiль – блiдий, з орлиним носом. Похмурий погляд, високе перенiсся, зневажливо пiднята верхня губа. І додала гостру бороду та мереживо довкола шиi, як колись давно, за iнших часiв, це зробив художник.

Постукали у дверi, i з запискою в руцi зайшов хлопчик-лiфтер.

– Мадам у спальнi, – повiдомила йому я, але вiн покрутив головою й сказав, що це для мене. Я вiдкрила конверт i побачила один-единий аркуш поштового паперу зi словами, написаними незнайомим почерком.

«Прошу вибачення. Цього вечора я поводився дуже грубо». І все. Нi пiдпису, нi вступу. Втiм мое iм’я на конвертi написали правильно – це було незвично.

– Вiдповiдь буде? – поцiкавився хлопчик.

Я вiдвела погляд вiд нерозбiрливих лiтер.

– Нi, – вiдказала я. – Нi, вiдповiдi не буде.

Коли вiн пiшов, я поклала записку до кишенi й знову повернулася до малювання олiвцем, але, невiдомо чому, це бiльше не приносило менi задоволення; обличчя виглядало закляклим i неживим, а мереживний комiр i борода нагадували реквiзит iз фарсу.




4


На ранок пiсля партii в бридж мiсiс Ван Гоппер прокинулася з хворим горлом i температурою 38,8°. Я зателефонувала ii лiкарю, вiн одразу ж прийшов i дiагностував звичайний грип.

– Ви маете лишатися в лiжку, доки я не дозволю вам вставати, – повiдомив вiн iй. – Менi не подобаеться, як б’еться ваше серце, i якщо ви не лежатимете в абсолютному спокоi, краще йому не стане. – Обернувшись до мене, вiн продовжив: – Я б радив, щоб за мiсiс Ван Гоппер доглядала досвiдчена медсестра. Вам ii не пiдняти. Це триватиме лише зо два тижнi.

Я подумала, що це доволi абсурдно, i заперечила, проте як же я здивувалась, коли вона з ним погодилася. Думаю, iй сподобалася метушня, яку вона спричинила, людське спiвчуття, вiдвiдування, повiдомлення вiд друзiв i посилки з квiтами. Монте-Карло почав iй набридати, i ця незначна хвороба могла принести розраду.

Медсестра робитиме iй уколи, легкий масаж i пропише дiету. Щойно та прийшла, я залишила мiсiс Ван Гоппер у доволi щасливому настроi – вона зручно вмостилася на подушках, температура спадала, вона одягла найкращу зi своiх нiчних сорочок, а на голову надiла прикрашений стрiчками чепчик. Неабияк соромлячись, я зателефонувала ii друзям, скасувала невеличку вечiрку, яку вона запланувала на сьогоднi, i спустилася до ресторану на ланч на добрих пiвгодини ранiше, нiж завжди. Я очiкувала, що зала виявиться порожньою, – зазвичай нiхто не приходив туди ранiше першоi години. І вона таки була порожньою, крiм столика поряд iз нашим. До цього я виявилася не пiдготовлена. Я ж думала, що вiн поiхав у Соспель. Без жодних сумнiвiв, вiн прийшов так рано тому, що не хотiв перетнутися з нами о першiй. Утiм я вже була на пiвдорозi й не могла повернутися. Ми не бачилися вiдтодi, як вiн полишив нас бiля лiфта минулого дня. На обiд до ресторану вiн не з’явився навмисне, ймовiрно, з тiеi ж причини, чому тепер iв свiй ланч о такiй раннiй годинi.

Це була ситуацiя, коли я не знала, що робити. Як би я хотiла бути старшою, iншою! Дивлячись просто перед собою, я пiдiйшла до нашого столу й одразу ж поплатилася, незграбно перекинувши вазу iз засохлими анемонами, щойно взялася розгортати серветку. Вода намочила скатертину й облила менi колiна. Офiцiант був в iншому ку

Страница 10

ку зали, вiн нiчого не помiтив. І за мить мiй сусiд уже стояв поруч iз сухою серветкою в руцi.

– Не можна сидiти за мокрою скатертиною, – безцеремонно мовив вiн, – це вiдволiкатиме вас вiд iжi. Посуньтесь.

– Менi однаково, – вiдказала я. – Це мене не турбуе. Я – сама.

Вiн промовчав, а тодi пiдбiг офiцiант, прибрав вазу й розкиданi квiти.

– Облиште, – раптом сказав вiн, – i накрийте ще на одну особу за моiм столом. Мадемуазель iстиме зi мною.

Я розгублено поглянула на нього.

– О, нi, – мовила я. – Це неможливо.

– Чому? – поцiкавився вiн.

Я спробувала вигадати вiдмовку. Адже розумiла, що вiн не хотiв, аби я приеднувалася до нього. Це був лише вияв галантностi. Я б зiпсувала йому ланч. Тож я вирiшила набратися смiливостi й сказати правду.

– Прошу, – заблагала я, – не будьте ввiчливим. Це дуже мило з вашого боку, але менi буде зручно, якщо офiцiант просто витре скатертину.

– Але я не намагаюся бути ввiчливим, – наполiг вiн. – Менi було б приемно, якби ви склали менi товариство. Навiть аби ви так незграбно не перекинули вазу, я б так чи iнакше вас запросив. – Гадаю, на моему обличчi читався сумнiв, тому вiн усмiхнувся. – Ви менi не вiрите, – сказав вiн. – Менше з тим, сiдайте. Ми не муситимемо спiлкуватися, якщо не матимемо на це настрою.

Ми сiли, i вiн передав менi меню, дозволивши обирати страву, а сам повернувся до своеi закуски, наче нiчого й не сталося.

Йому була притаманна особлива здатнiсть вiдсторонюватися, i я зрозумiла, що ми можемо отак, не спiлкуючись, просидiти протягом усього ланчу, i це нiчого не означатиме. Не виникне жодноi напруженостi. Вiн не ставитиме менi запитань на iсторичнi теми.

– Що трапилося з вашою подругою? – запитав вiн.

Я розповiла йому про грип.

– Менi так шкода, – вiдказав вiн, а тодi, витримавши секундну паузу, мовив: – Сподiваюсь, ви отримали мое повiдомлення. Менi дуже за себе соромно. Я поводився жахливо. Єдине, чим можна пояснити мою грубiсть, це те, що я став таким через самотне життя. Ось чому ви зробили менi послугу, погодившись сьогоднi скласти товариство за ланчем.

– Ви не поводилися грубо, – сказала я. – Принаймнi настiльки грубо, щоб вона спромоглася це зрозумiти. Ця ii цiкавiсть – вона не хоче образити, але так вона поводиться з усiма. Тобто з усiма поважними особами.

– В такому разi це мае менi лестити, – мовив вiн. – Чому ж вона вважае мене поважною особою?

Якусь мить я повагалася перед тим, як вiдповiсти.

– Думаю, це через Мендерлей, – сказала я. Вiн не вiдповiв, i в мене знову виникло це вiдчуття незручностi, нiбито я ступила на чиiсь заповiднi володiння. Менi стало цiкаво, чому його маеток, вiдомий з чуток стiльком людям, навiть менi самiй, неминуче змушуе його замовкнути, немов постаючи бар’ером мiж ним та iншими.

Якийсь час ми iли мовчки, i я подумала про листiвку, яку колись у дитинствi придбала в сiльськiй крамницi на заходi. На нiй було зображення будинку, намальованого, звiсно, доволi грубо i яскраво розфарбованого, проте цi недолiки не могли зiпсувати його симетрii, широких кам’яних сходiв перед терасою, зелених галявин, що простягалися аж до моря. Я заплатила за листiвку два пенси – половину тих грошей, якi отримувала щомiсяця на кишеньковi витрати, – а тодi запитала у вкритоi зморшками продавчинi, що це за мiсце. Вона поглянула на мене, здивувавшись моему невiгластву.

– Це Мендерлей, – сказала вона, i я згадала, як вийшла з крамницi з вiдчуттям того, що мене звiдти вигнали, так нiчого й не зрозумiвши.

Можливо, саме спогад про цю листiвку, давно вже втрачену, залишену в якiйсь забутiй книжцi, змусив мене зi спiвчуттям поставитися до його захисноi позицii. Його обурювали мiсiс Ван Гоппер i такi, як вона, з iхнiми нав’язливими запитаннями. Ймовiрно, в Мендерлеi було щось недоторканне, щось, що його виокремлювало; i це не дозволялося обговорювати. Я уявила собi, як вона бродить його кiмнатами, можливо, заплативши шiсть пенсiв за вхiд, i порушуе тишу своiм рiзким, схожим на стакато смiхом. Певно, нашi думки рухалися в одному руслi, оскiльки вiн про неi заговорив.

– Ваша подруга, – почав вiн, – набагато старша за вас. Вона ваша родичка? Ви давно знайомi? – Я помiтила, що вiн досi спантеличений нашими стосунками.

– Насправдi ми не друзi, – сказала я йому. – Я на неi працюю. Вона вчить мене, як бути компаньйонкою, i платить дев’яносто фунтiв на рiк.

– Не знав, що компанiю можна купити, – вiдказав вiн. – Звучить примiтивно. Щось на кшталт схiдноi работоргiвлi.

– Одного разу я подивилася, що означае слово «компаньйонка», у словнику, i там було написано, що «компаньйонка – це найлiпша подружка».

– У вас iз нею небагато спiльного, – мовив вiн.

Вiн засмiявся й зробився геть iншим, якимось чином помолодшав i став менш вiдстороненим.

– Навiщо ви цим займаетесь? – поцiкавився вiн.

– Дев’яносто фунтiв – це для мене великi грошi, – вiдповiла я.

– У вас немае батькiв?

– Нi, вони померли.

– У вас гарне й незвичайне iм’я.

– Мiй батько також був гарною й незвичайною людиною.

Страница 11

– Розкажiть менi про нього, – попросив вiн.

Я поглянула на нього з-над склянки з лимонадом. Розповiдати про мого батька було нелегко, i зазвичай я нiколи про нього не говорила. Вiн був моею таемною власнiстю. Належав лише менi, як той Мендерлей, що належав лише моему сусiду за столом. У мене не було жодного бажання мимохiдь розповiдати про нього в ресторанi в Монте-Карло.

Тому ланчу була притаманна дивна атмосфера нереальностi, й тепер у моiх спогадах вiн постае передi мною, оповитий загадковими чарами. Ось я, досi майже школярка, яка ще вчора сидiла поряд iз мiсiс Ван Гоппер, манiрна, мовчазна й покiрна, двадцять чотири години по тому розповiдаю свою родинну iсторiю незнайомому чоловiковi, i моя iсторiя припиняе бути тiльки моею. Якимось чином щось спонукало мене говорити, до того ж вiн спостерiгав за мною спiвчутливим поглядом, схожим на погляд «Невiдомого» з портрета.

Мене полишила сором’язливiсть, i так само розв’язався неохочий до розмов язик, усе вийшло назовнi: маленькi дитячi таемницi, приемнi й болючi переживання. Менi здалося, що з мого невдалого опису вiн дещо зрозумiв про того енергiйного чоловiка, яким був мiй батько, i ще дещо про кохання моеi матерi до нього, яке було живою життедайною силою, що мiстила в собi божественну iскру, адже коли тiеi безнадiйноi зими вiн помер, пiдкошений пневмонiею, вона протягнула лишень п’ять коротких тижнiв i пiшла вслiд за ним. Я пам’ятаю, як замовкла, менi трохи забракло дихання й запаморочилось у головi. У ресторанi вже було повно людей, вони спiлкувалися й смiялися, грав оркестр i брязкали тарiлки, i, поглянувши на годинник над дверима, я побачила, що пробило другу годину. Ми просидiли пiвтори години, й весь цей час говорила тiльки я.

Я повернулася до реальностi, у мене були розпеченi долонi, менi було соромно, мое обличчя пашiло, i я почала бурмотiти вибачення. Та вiн навiть слухати iх не схотiв.

– На початку ланчу я сказав вам, що у вас гарне й незвичайне iм’я, – мовив вiн. – Якщо ви менi вибачите, я дозволю собi зайти далi й скажу, що воно характеризуе вас так само, як i вашого батька. Ця година у вашому товариствi принесла менi бiльше задоволення, нiж будь-що протягом дуже тривалого часу. Ви висмикнули мене iз самого себе, зi зневiри й самокопирсання, позбавили демонiв, якi переслiдували мене впродовж цiлого року.

Я поглянула на нього й повiрила, що вiн говорив правду; вiн здавався не таким скутим, як ранiше, сучаснiшим, людянiшим; його вже не оточували тiнi.

– Знаете, – сказав вiн, – нас iз вами пов’язуе одна рiч. Ми обое самотнi в цьому свiтi. О, в мене, щоправда, е сестра, проте ми майже не бачимося, i ще стара бабуся, яку я вiдвiдую тричi на рiк, але з жодною з них я не пiдтримую дружнiх стосункiв. Мушу привiтати мiсiс Ван Гоппер. Дев’яносто фунтiв на рiк – ви дуже дешево iй дiстались.

– Ви забуваете, – мовила я, – що у вас е дiм, а в мене нема.

У ту ж мить я пожалкувала, що це сказала, оскiльки його погляд знову став загадковим i незбагненним, i я ще раз вiдчула незручнiсть, яка охоплюе пiсля того, як повiвся нетактовно. Вiн нахилив голову, щоб пiдкурити цигарку, й вiдповiв не одразу.

– У порожньому будинку може бути так само самотньо, як i в переповненому готелi, – зрештою проказав вiн. – Проблема полягае в тому, що вiн не такий безликий.

Вiн завагався, й на мить я подумала, що нарештi вiн розповiсть про Мендерлей, однак щось його стримало, якась фобiя пробилася на поверхню його свiдомостi й перемогла; одним подихом вiн загасив i сiрник, i спалах довiри.

– Тож у «найлiпшоi подружки» вихiдний? – уже спокiйно промовив вiн, мiж нами знову запанував дух невимушеноi товариськостi. – І що ж вона мае намiр робити?

Я подумала про вимощену брукiвкою площу в Монако й будинок iз вузьким вiкном, я могла б бути там уже о третiй, прихопивши з собою альбом i олiвець, тож розповiла йому про це, втiм, можливо, дещо соромлячись, як i всi бездарнi люди з улюбленим хобi.

– Я вiдвезу вас туди на автомобiлi, – сказав вiн i вiдмовився слухати моi заперечення.

Я пригадала вчорашне зауваження мiсiс Ван Гоппер стосовно того, що зайшла задалеко, й почала перейматися, аби вiн не подумав, нiби, розповiвши про Монако, я хитрощами намагаюся змусити його мене пiдвезти. Саме на таку вульгарну рiч спромоглася б вона, а я не хотiла, щоб вiн ставив нас iз нею в один ряд. Я вже набула поважностi в очах стороннiх, склавши йому товариство за ланчем, адже, коли ми встали з-за столу, метрдотель пiдбiг, щоб вiдсунути мiй стiлець. Вiн уклонився й усмiхнувся – що цiлком вiдрiзнялося вiд його звичноi байдужостi, – пiднявши мою хусточку, яка впала на пiдлогу, вiн проказав: «Сподiваюся, мадемуазель сподобався ланч». Навiть лакей бiля обертових дверей поглянув на мене з повагою. Звiсно, мiй товариш сприйняв це як належне; йому нiчого не було вiдомо про вчорашню погано нарiзану яловичину. Ця змiна видалася менi гнiтючою, вона примушувала себе зневажати. Я згадала свого батька i його глузування над безпiдставним снобiзмом.

– Про що ви думаете?

Страница 12

и йшли коридором у напрямку фойе, i, звiвши очi, я побачила, що вiн зацiкавлено за мною спостерiгае.

– Вас щось роздратувало? – запитав вiн.

Увага метрдотеля викликала в мене потiк думок, i за кавою я розповiла йому про кравчиню Блез. Вона так зрадiла, коли мiсiс Ван Гоппер купила в неi три сукнi, i, проводжаючи ii пiсля того до лiфта, я уявила собi, як вона шие iх у своему маленькому ателье за задушливою крамницею, а ii син-сухотник лежить там хворий на диванi. Я бачила, як вона з утомленими очима засилюе нитки в голки, i уявляла собi вкриту обрiзками тканини пiдлогу.

– І що? – усмiхнувшись, поцiкавився вiн. – Невже ваша уява вас пiдвела?

– Не знаю, – вiдповiла я. – Я так i не дiзналася. – І тодi розповiла йому, що коли викликала дзвiнком лiфт, Блез попорпалася в сумочцi й простягнула менi папiрець вартiстю сто франкiв. «Ось, – прошепотiла вона неприемним, фамiльярним тоном, – вiзьмiть. Невеличкi комiсiйнi за те, що привели свою хазяйку до моеi крамницi». Коли я, зашарiвшись вiд сум’яття, вiдмовилась, вона незадоволено знизала плечима. «Як знаете, але запевняю, що тут це звична рiч. Може, ви хочете натомiсть сукню. Приходьте якось до ателье без мадам, я все зроблю й не вiзьму з вас жодного су». Не знаю чому, мене охопило те нудотне, нездорове вiдчуття, як тодi, в дитинствi, коли я перегортала сторiнки забороненоi книжки. Образ ii сина-сухотника збляк, i замiсть нього я побачила, як я, аби була iншою, з розумiнням посмiхнувшись, кладу до кишенi цей засмальцьований папiрець i, ймовiрно, цього вечора, коли маю вiльний час, прокрадаюся до ателье Блез та виходжу звiдти з сукнею, за яку не заплатила.

Я очiкувала, що вiн розсмiеться, це була дурна iсторiя, не знаю, навiщо я ii йому розповiла, але вiн задумливо дивився на мене, помiшуючи каву.

– Гадаю, ви припустилися великоi помилки, – за якийсь час сказав вiн.

– Вiдмовившись вiд ста франкiв? – обурено перепитала я.

– Нi! Боже правий, за кого ви мене маете? На мою думку, ви припустилися помилки, приiхавши сюди й почавши працювати на мiсiс Ван Гоппер. Ви не створенi для такоi роботи. По-перше, ви – надто юна й надто вразлива. Блез i ii комiсiйнi нiчого не означають. Це лишень перший iз багатьох схожих випадкiв з iншими Блез. Або вам доведеться поступитися й перетворитися на таку ж Блез самiй, або ви залишитеся такою ж, як е, i зламаетесь. Хто запропонував вам цим зайнятися? – Схоже, вiн не вбачав нiчого неприродного в тому, щоб ось так мене розпитувати, та я й не заперечувала. Здавалося, наче ми знайомi дуже давно й пiсля багаторiчноi розлуки нам випало зустрiтися знову.

– Ви коли-небудь думали про майбутне? – поцiкавився вiн. – До чого все це приведе? Припустiмо, мiсiс Ван Гоппер набридне ii «найлiпша подружка», що тодi?

Я усмiхнулася й сказала йому, що мене це не надто непокоiть. З’являться й iншi мiсiс Ван Гоппер, я була молодою, впевненою й сильною. Втiм, доки вiн говорив, менi пригадалися оголошення, якi часто можна зустрiти в престижних журналах, де спiльнота взаемодопомоги вимагае пiдтримати молодих жiнок, що опинилися в скрутному становищi; я подумала про тi пансiони, якi вiдповiдають на такi оголошення та надають тимчасовий притулок, а тодi уявила, як я з непотрiбним альбомом для малювання в руцi, без жодноi квалiфiкацii, бурмочу вiдповiдi на запитання суворих агентiв iз працевлаштування. Можливо, менi й варто було погодитися на тi десять вiдсоткiв, якi пропонувала Блез.

– Скiльки вам рокiв? – запитав вiн i, коли я вiдповiла, засмiявся й пiдвiвся з крiсла. – Менi вiдомий цей вiк, вiн вiдзначаеться особливою впертiстю, навiть тисяча примар не змусять вас вiдчути страх перед майбутнiм. Шкода, що ми не можемо помiнятися мiсцями. Ідiть нагору й вiзьмiть капелюх, а я попрошу, щоб пiдiгнали автомобiль.

Доки вiн спостерiгав, як я заходжу до лiфта, я подумала про вчорашнiй день, балакучiсть мiсiс Ван Гоппер i його холодну галантнiсть. Я помилилася щодо нього, вiн не був анi суворим, анi уiдливим, вiн став менi другом, якого я знала багато рокiв, братом, якого в мене нiколи не було. Того вечора я перебувала в радiсному настроi й добре його запам’ятала. Я й зараз бачу те брижчате небо з пухнастими хмарами та бiле спiнене море. Я можу знову вiдчути подих вiтру на своему обличчi, почути, як смiялася сама i як на це луною вiдгукувався вiн. Це був не той Монте-Карло, який я знала, чи радше правда полягала в тому, що таким вiн подобався менi бiльше. Його оповили чари, яких не iснувало ранiше. Певно, доти я дивилася на нього знудженим поглядом. Гавань танцювала, трiпотiли паперовi кораблики, а моряки на набережнiй виявилися веселими, усмiхненими хлопцями, такими ж радiсними, як i сам вiтер. Ми проiхали повз яхту, яку так любила мiсiс Ван Гоппер через те, що та належала графу, зневажливо поглянули на сяючi мiднi прикраси, подивилися одне на одного й знову розсмiялися. Я пам’ятаю свiй зручний погано припасований фланелевий костюм, наче ношу його й зараз, пам’ятаю спiдницю: вона була свiтлiша, нiж жакет, бо я частiше ii носила. Пошарпаний

Страница 13

капелюх iз заширокими крисами й туфлi на низьких пiдборах iз однiею застiбкою. Пара рукавичок iз крагами, затиснутих у бруднiй руцi. Нiколи доти я не видавалася такою юною, нiколи не почувалася такою дорослою. Мiсiс Ван Гоппер i ii грип припинили для мене iснувати. Бридж i коктейльнi вечiрки були забутi, а разом iз ними й мое скромне становище. Я була поважною особою, нарештi я стала дорослою. Ту дiвчинку, яка, побиваючись вiд сорому, мнучи в руках хустинку, стояла за дверима вiтальнi, звiдки долинав безладний гомiн розмов, який змушував некликану гостю нiяковiти, – ii того вечора як вiтром звiяло. Вона була нещасним створiнням, i я згадувала про неi зi зневагою, якщо взагалi зважала на неi.

Вiтер був надто сильний для малювання, радiсними поривами вiн виривався з-за рогу вимощеноi брукiвкою площi, тож ми повернулися до автомобiля та поiхали в невiдомому для мене напрямку. Дорога здiймалася пагорбами, услiд за нею здирався нагору автомобiль, i ми кружляли у високостi, неначе птахи в повiтрi. Як же його автомобiль вiдрiзнявся вiд квадратного старомодного «даймлера», який мiсiс Ван Гоппер винаймала на сезон, щоб тихими вечорами iздити до Ментони, i в якому я, сидячи на маленькому сидiннi спиною до водiя, мусила витягувати шию, щоб побачити краевид. Менi подумалося, що в його автомобiля були крила Меркурiя, адже ми здиралися дедалi вище й мчали небезпечно швидко, проте ця небезпека приносила менi задоволення, бо була для мене чимось новим, бо я сама була молодою.

Я пам’ятаю, як гучно смiялася, i мiй смiх звiювало вiтром геть; але, поглянувши на нього, я виявила, що вiн бiльше не смiеться, вiн знову став мовчазним i вiдстороненим, учорашнiм чоловiком, який закрився у своему загадковому ествi.

А ще я усвiдомила, що автомобiль не може рухатись далi, ми досягли вершини, i пiд нами простягався шлях, яким ми приiхали, стрiмкий i порожнiй. Вiн зупинив автомобiль, i я побачила, що край дороги межував iз прямовисним схилом, який переходив у порожнечу, обривався на висотi, ймовiрно, двох тисяч футiв. Ми вийшли з машини й подивилися вниз. Це мене нарештi протверезило. Я зрозумiла, що мiж нами й урвищем вiдстань у пiвдовжини автомобiля. Море, мов зiм’ята мапа, сягало горизонту й плескалося в гострих обрисах узбережжя, а будинки нагадували бiлi черепашки в округлому гротi, подекуди поцяткованi променями великого помаранчевого сонця. Коло нас, на пагорбi, сонячне свiтло було iншим, тиша робила його ще яскравiшим, ще суворiшим. Наш вечiр змiнився; вiн уже не був прозорим i легким, як осiння павутинка. Вiтер стих, i раптом похолоднiшало.

Коли я заговорила, мiй голос прозвучав надто легковажно, дурнувато, це був нервовий голос людини, яка почувалася нiяково.

– Вам знайоме це мiсце? – запитала я. – Ви вже тут бували ранiше?

Вiн поглянув у мiй бiк, не впiзнаючи мене, i я з уколом тривоги зрозумiла, що вiн, певно, геть про мене забув, ймовiрно, це тривало вже довго, вiн так заблукав у лабiринтi своiх неспокiйних думок, що я припинила для нього iснувати. Його обличчя мало такий вираз, як у людини, яка ходить увi снi, i в одну шалену мить я подумала, що, можливо, вiн ненормальний, дещо не сповна розуму. Я, звiсно, чула про людей, схильних впадати в транс, вони пiдкоряються дивним законам, про якi нам нiчого не вiдомо, виконують сплутанi накази свого напiвпритомного розуму. Можливо, вiн був одним iз них, i от ми опинилися всього за шiсть футiв вiд смертi.

– Вже вечорiе, поiдемо назад? – запропонувала я, але мiй безтурботний тон i невдала усмiшка навряд чи могли б одурити навiть дитину.

Звiсно, я помилилася, зрештою, з ним було все гаразд, адже, коли я тодi заговорила вдруге, вiн позбувся своеi мари й почав вибачатися. Припускаю, що я дуже зблiдла й вiн це помiтив.

– Моему вчинку немае жодного виправдання, – сказав вiн i, взявши мене за руку, пiдштовхнув назад до автомобiля, ми знову сiли в машину, й вiн зачинив дверцята. – Не лякайтеся, розвернутися набагато простiше, нiж здаеться. – Доки я, долаючи нудоту й запаморочення, трималася обома руками за сидiння, вiн плавно, дуже плавно розвернув автомобiль i ми знову виiхали на похилу дорогу.

– То ви тут уже бували? – ще раз перепитала я. Автомобiль сповзав вузьким звивистим шляхом униз, i вiдчуття напруги минало.

– Так, – вiдказав вiн i витримав паузу, – але багато рокiв тому. Хотiв подивитися, чи щось змiнилося.

– І що? – поцiкавилась я.

– Нi, – мовив вiн. – Нiчого не змiнилося.

Менi стало цiкаво, що примусило його втекти в минуле разом зi мною, невiльним свiдком його стану. Яка прiрва рокiв вiддiляла його вiд тих iнших часiв, якi думки i вчинки, як змiнилася його вдача? Я не хотiла цього знати. Краще б я з ним не iздила.

Донизу звивистою дорогою ми iхали без зупинок, без розмов, над заходом сонця простягнувся величний гребiнь хмар, а повiтря було холодне й чисте. Раптом вiн почав говорити про Мендерлей. Вiн не сказав анi слова про те, як там живеться, анi слова про себе самого, але розповiв менi, як там весняними вечорами сiдало, осяюючи ми

Страница 14

, сонце. Море тодi нагадувало сланець, усе ще холодне пiсля довгоi зими, а з тераси було чути плескiт припливу, що омивав невеличку бухту. Цвiли нарциси, пiд вечiрнiм бризом похитувалися на тонких стеблах золотi чашi iхнiх голiвок, i скiльки б ви iх не зiрвали, iхнi лави стояли так само щiльно, вони були згуртованi, наче армiя, плече до плеча. На березi, нижче галявин, було посаджено шафран, золотий, рожевий, бузковий, проте в цей час вiн уже вiдцвiв, його квiти опали й змарнiли, немов блiдi пiдснiжники. Первоцвiт бiльш простецький, ця невибаглива рослина випиналася з усiх щiлин, наче бур’ян. Ще було зарано для дзвоникiв, iхнi голiвки ховалися пiд торiшнiм листям, але коли вигулькнуть назовнi, затримуючи зростання скромних фiалок, вони витiснять iз гаю навiть папороть i своiм кольором кинуть виклик небу.

Вiн сказав, що нiколи не тримав iх удома. У вазах вони робилися зiв’ялими й млявими, а щоб побачити iх у всiй красi, потрiбно вийти в гай уранцi, близько дванадцятоi години, коли сонце в зенiтi. Вони мали димний, гiркуватий запах, неначе iхнiми гострими соковитими стеблами текла дика живиця. Люди, якi зривають дзвоники в гаях, – вандали; в Мендерлеi вiн це заборонив. Інодi, проiжджаючи околицями, вiн натрапляв на велосипедистiв iз величезними оберемками квiтiв, прив’язаними до керма, – з iхнiх мертвих голiвок вже поопадали пелюстки, дорогою губилися голi й бруднi понiвеченi стебла.

Первоцвiт такi речi турбували менше; хоч вiн i був рослиною дикою, втiм прагнув до цивiлiзацii i, якщо його поливали, без жодних образ, iз чепурним i усмiхненим виглядом мiг прожити в банцi з-пiд варення на вiкнi якоiсь хатини з тиждень. У дiм Мендерлея не приносили жодних диких квiтiв. Вiн надавав перевагу особливим культивованим квiтам, вирощеним винятково для того, щоб тримати iх у будинку, в оточеному стiнами саду. Троянда, казав вiн, одна з тих небагатьох квiток, що зiрвана здаеться кращою, нiж коли росте. Троянди у вазi, що стоiть у вiтальнi, мають глибокий колiр i аромат, яких iм бракуе просто неба. В розквiтлих трояндах було щось розхристане, щось таке пусте й грубе, як у жiнках з немитим волоссям. У будинку ж вони робилися таемничими й витонченими. В Мендерлеi вiн тримав удома троянди вiсiм мiсяцiв на рiк. «Ви любите бузок?» – запитав вiн мене. В кiнцi галявини росло дерево, запах якого можна було вiдчути з вiкна його спальнi. Його сестра, сувора, доволi практична особа, зазвичай скаржилася, що завелике розмаiття запахiв у Мендерлеi ii п’янить. Вiн на неi не зважав. Це була едина форма сп’янiння, яка його приваблювала. Найпершим його спогадом були великi гiлки бузку, якi стояли в бiлих горщиках i наповнювали будинок тужливим, iдким ароматом.

Лiворуч вiд вузенькоi стежки, що простягалася долиною до бухти, росли кущi азалiй i рододендронiв, i, якщо йти нею травневим вечором по обiдi, здавалося, нiби в повiтрi чути пiт чагарникiв. Ви могли нахилитися й пiдняти опалу пелюстку, зiм’яти ii пальцями, i заглибину вашоi долонi сповнювала квiнтесенцiя тисячi запахiв, нестерпних i духмяних. Усi з однiеi лишень зiбганоi пелюстки. Сп’янiлi та запамороченi, виходили ви з долини на жорсткий, устелений галькою берег до нерухомоi води. Дивний, мабуть, надто рiзкий контраст…

Доки вiн говорив, наш автомобiль знову став одним iз багатьох, я й не помiтила, як упали сутiнки й ми опинилися на освiтлених i галасливих вулицях Монте-Карло. Гуркiт краяв менi нерви, а свiтло було надто яскраве, надто жовте. Рiзке, неприемне розчарування.

Невдовзi ми мали дiстатися готелю, i я навпомацки знайшла в бардачку своi рукавички. Я намацала iх, i моi пальцi торкнулися книжки, чия тонка обкладинка свiдчила, що то – поезiя. Я придивилася, намагаючись розiбрати назву, коли автомобiль уже сповiльнив хiд перед дверима готелю.

– Можете взяти почитати, якщо хочете, – мовив вiн; тепер, коли ми приiхали, його голос зазвучав недбало й байдуже, ми повернулись, i Мендерлей лишився десь далеко, за сотнi миль.

Я зрадiла й мiцно стисла книжку в рукавичках. Тепер, коли цей день закiнчився, менi хотiлося мати щось, що належало йому.

– Виходьте, – сказав вiн. – Я мушу вiдiгнати машину. Сьогоднi я вечерятиму в мiстi, тому в ресторанi ми не зустрiнемось. Але дякую вам за день.

Я зiйшла готельними сходами сама, вiдчуваючи пригнiченiсть, мов та дитина, розвагам якоi настав кiнець. Пiсля такого дня вечiр видавався зiпсованим, i я думала, як довго тягнутимуться години перед тим, як прийде час iти до сну, як самотньо почуватимуся за вечерею. Чомусь не хотiлося терпiти цiкавi розпитування медсестри або ймовiрний сиплий допит мiсiс Ван Гоппер, тому я всiлася за колоною в кутку фойе та замовила собi чай.

З’явився знуджений офiцiант; побачивши мене саму, вiн зрозумiв, що потреби напружуватися немае, та й у будь-якому разi це була неспiшна година, трохи бiльше нiж пiв на шосту, коли чай зазвичай усi вже попили, а для вечiрнiх коктейлiв ще зарано.

Радше самотня, нiж роздратована, я вiдкинулася в крiслi та взяла до рук книжку з поезiями. Томик виявився дов

Страница 15

лi пошарпаним, засмальцьованим, вiн одразу ж розгорнувся на сторiнцi, до якоi, вочевидь, зверталися найчастiше.

Тiкав вiд Нього я ночами й днями;
Тiкав вiд Нього пiд склепiннями рокiв;
Тiкав вiд Нього хитрими стежками
Душi моеi; i в туманi слiз
Ховався я вiд Нього, й гнаний смiхом.
В надii линув до вершини;
Однак одразу ж у доли?ну,
В провалля жаху ринув вниз,
Лиш кроки тi важкi все чулись слiдом[2 - Початок поеми «Небесний гончак» англiйського поета Френсiса Томпсона (1859–1907).]
.

Я почулася так, неначе зазирнула крiзь замкову щiлину зачинених дверей, i дещо крадькома вiдклала книжку вбiк. Який небесний гончак погнав його сьогоднi на тi високi пагорби? Я подумала про його автомобiль, про те, що вiд нього до провалля у двi тисячi футiв лишалася всього половина його довжини, i про той вираз порожнечi на його обличчi. Чиi кроки вiдлунювали в його свiдомостi, чий шепiт, i навiщо саме цi вiршi вiн тримав у бардачку своеi машини? Якби ж вiн не був таким вiдстороненим; а я була iншою, не в цих своiх заношених жакетi, спiдницi та крислатому школярському капелюсi.

Похмурий офiцiант принiс чай, i доки я iла хлiб iз маслом, що смакував, мов тирса, менi пригадалася стежина в долинi, яку вiн описував удень, запах азалiй i бiла галька на березi. Якщо вiн усе це так любить, що ж вiн робить тут, серед цiеi пустопорожньоi марноти Монте-Карло? Мiсiс Ван Гоппер вiн сказав, що нiчого не планував, що приiхав поспiхом. І я уявила, як вiн бiжить тiею стежкою в долинi, а поруч iз ним – його власний небесний гончак.

Я знову взяла книжку до рук, цього разу розгорнула ii на титульнiй сторiнцi й прочитала присвяту. Химерним похилим почерком було написано: «Максу – вiд Ребекки. 17-те травня». Крихiтна крапля чорнила заплямувала порожню протилежну сторiнку, неначе та, хто писала, у нетерпiннi струсила перо, щоб чорнило текло вiльнiше. І вiдтак, накопичившись на кiнчику пера, воно зробило почерк дещо жирнiшим, i iм’я «Ребекка» постало на паперi чорним i чiтким, висока й похила «Р» нависла над рештою лiтер.

Я рiзко згорнула книжку, накрила ii рукавичками й, потягнувшись до сусiднього крiсла, взяла старий номер журналу «Л’Ілюстрасьйон», погортала його. Там було кiлька гарних фотографiй замкiв Луари i стаття. Я уважно ii перечитала, розглядаючи свiтлини, але, закiнчивши, зрозумiла, що не запам’ятала жодного слова. І рiч була не в Блуа з його вузькими баштами й шпилями, що стирчали передi мною на сторiнцi. Рiч була в мiсiс Ван Гоппер, яка день тому в ресторанi, зиркаючи своiми крихiтними свинячими оченятами в бiк сусiднього столика й затримавши виделку з купою равiолi в повiтрi, промовила: «Яка жахлива трагедiя! Звiсно ж, про це писали в усiх газетах. Кажуть, вiн нiколи про неi не говорить, нiколи не згадуе ii iменi. Знаеш, вона потонула в бухтi поблизу Мендерлея…»




5


Я рада, що таке не може трапитися двiчi, ця лихоманка першого кохання. Адже це лихоманка, i до того ж тягар, що б там не казали поети. Їм бракуе смiливостi, цим дням, коли тобi всього лише двадцять один рiк. Вони сповненi дрiбних проявiв боягузтва, дрiбних безпiдставних страхiв, i тобi так легко завдати болю, тебе так просто зранити, ти падаеш жертвою першого-лiпшого колючого слова. Сьогоднi, коли вже вкрита щитом самовдоволення, притаманного наближенню зрiлого вiку, жалюгiднi кпини, якi чуеш день у день, майже не саднять i досить швидко забуваються, але тодi необачно кинуте слово не вiдпускало, перетворювалося на пекучу стигму, а погляд, позирк з-за плеча видавався вiчним тавром. Кожна вiдмова провiщала те, що пiвень проспiвае тричi, а будь-який прояв нещиростi здавався поцiлунком Юди. Дорослi здатнi обманювати, не вiдчуваючи докорiв сумлiння, i зберiгати безтурботний спокiй, але в тi часи навiть найменша брехня обпiкала язик, змушуючи припинати себе до стовпа ганьби.

– Що ти робила вранцi? – як зараз чую ii голос, вона зiперлася на подушки, в ii тонi чулася легка роздратованiсть не по-справжньому хворого пацiента, який надто довго пробув у лiжку, i, простягаючи руку до тумбочки по колоду карт, я вiдчула, як вiд почуття провини моя шия вкрилася плямами.

– Грала з тренером у тенiс, – сказала я iй, та не встигла навiть вимовити цi брехливi слова, як мене охопила панiка – а що як тренер цього ж вечора завiтае до ii номера й поскаржиться на те, що я вже багато днiв поспiль не з’являлася на заняття?

– Проблема в тому, що, доки я прикута до лiжка, тобi немае чим себе зайняти, – промовила вона, зiм’явши цигарку в баночцi з-пiд очисного крему, i, взявши колоду, потасувала ii спритними, нетерплячими рухами запеклоi картярки, перемiшуючи по три карти, клацаючи пальцями по сорочках.

– Навiть не знаю, що ти цiлими днями робиш, – продовжувала вона. – Ти не показуеш менi жодних малюнкiв, а коли я прошу тебе сходити до крамницi, то забуваеш купити менi «Таксол». Усе, що я можу сказати: сподiваюся, твоя гра в тенiс полiпшиться; в майбутньому це може стати тобi в пригодi. З поганим гравцем грати страшенно нудно. Досi подае

Страница 16

з рук?

Вона виклала пiкову даму, i смагляве обличчя тiеi постало передi мною, мов лик Єзавелi.

– Так, – вiдповiла я, вжалена ii запитанням, думаючи, який вдалий i точний вираз вона вжила. Вiн добре мене описував. Я все робила потайки. І це сходило менi з рук. Я взагалi не грала в тенiс iз тренером. Жодного разу вiдтодi, як вона злягла, а минуло вже трохи бiльше нiж пiвмiсяця. Я сама не могла зрозумiти, чому так переховувалась i чому не розповiла iй про те, що кожного ранку iздила з де Вiнтером на автомобiлi, а також iла за його столиком у ресторанi.

– Ти мусиш братися за ракетку частiше; без цього нiколи не гратимеш добре, – продовжила вона, i я погодилась, здригаючись вiд власного лицемiрства й накриваючи даму слабкодухим чирвовим валетом.

Я багато позабувала з того, що вiдбувалося в Монте-Карло, з наших уранiшнiх мандрiвок, забула, куди ми iздили, забула навiть, про що ми говорили; але не забула, як тремтiли моi пальцi, натягаючи капелюха, як я мчала коридором i сходами донизу, не в змозi дочекатися лiфта, що так повiльно скрипiв, i як вибiгала надвiр, штовхаючи обертовi дверi ще перед тим, як швейцар устигав менi допомогти.

Вiн чекав у водiйському крiслi, читаючи газету, i, побачивши мене, усмiхався, жбурляв ii на задне сидiння позад себе й вiдчиняв дверцята, запитуючи: «Як справи у нашоi „найлiпшоi подружки“ сьогоднi? Куди б iй хотiлось поiхати?» Менi було б байдуже, навiть якби вiн iздив по колу, бо ж я тодi була на тiй першiй бентежнiй стадii кохання, коли просто забратися на сидiння поруч iз ним i, обiймаючи колiна, нахилитися до лобового скла було для мене чимось геть неймовiрним. Я нагадувала маленького миршавого школяра, охопленого пристрастю до старости старших класiв, тiльки мiй кумир був добрiший i ще бiльш недосяжний.

– Цього ранку дме холодний вiтер, краще накиньте на себе мiй пiджак.

Я пам’ятаю це, оскiльки була тодi достатньо юною, щоб вiдчувати радiсть вiд доторку його одягу, знов-таки, нiби той школяр, який носить светр свого героя, обв’язуючи ним шию, i задихаеться вiд гордощiв, i вже те, що вiн позичав менi свiй пiджак, те, що я на кiлька хвилин одягала його собi на плечi, було для мене трiумфом i осяювало мiй ранок.

Не для мене були млiсть i вишуканiсть, що про них я читала в книжках. Виклик i гонитва. Змагання в дотепностi, швидкi погляди, заохочувальнi усмiшки. Мистецтво залицяння було менi невiдоме, тож я просто сидiла з його мапою на колiнах, вiтер розвiвав мое тьмяне пряме волосся, я радiла його мовчанню й водночас прагла чути його слова. Говорив вiн чи нi, не надто впливало на мiй настрiй. Моiм единим ворогом був годинник на панелi приладiв, стрiлки якого невблаганно наближалися до першоi години. Ми iздили на схiд, iздили на захiд, проминали мiрiади селищ, якi, наче молюски, попричiплялися до середземноморського узбережжя, але тепер я не пам’ятаю жодного з них.

Я пригадую лише шкiрянi сидiння, мапу на колiнах, ii обтрiпанi краi, затертi складки й те, як одного дня, поглянувши на годинник, я подумала собi: «Цю мить, о двадцять на дванадцяту, я мушу запам’ятати назавжди», i заплющила очi, щоб здавалося, нiби вона тривае довше. Розплющивши очi, я побачила поворот дороги та сiльську дiвчину в чорнiй хустинi, що махала нам рукою; я й зараз бачу ii – запилюжена спiдниця, яскрава дружня усмiшка, – а за мить ми проiхали поворот i вона зникла. Вона вже перейшла в минуле, перетворилася на спогад.

Менi закортiло повернутися, заволодiти миттю, яка щойно минула, i тодi я зрозумiла, що навiть якби ми це зробили, усе було б по-iншому, навiть сонце свiтило б iнакше, давало б iншу тiнь, i селянка простувала б повз нас iнакше, цього разу не махаючи рукою, ймовiрно, навiть не помiчаючи нас. У цiй думцi було щось моторошне, сумовите, i, поглянувши на годинник, я побачила, що спливло ще п’ять хвилин. Невдовзi наш час вичерпаеться й ми муситимемо повертатися до готелю.

– Якби ж зробили винахiд, – iмпульсивно проказала я, – який дозволив би зберiгати спогади у флаконах, мов парфуми. І вони б нiколи не тьмянiли й не застоювались. А тодi, щойно захочеш, можна було б вiдкрити флакон i нiбито пережити ту мить знову.

Я поглянула на нього, чекаючи, що вiн скаже. Не дивлячись на мене, вiн продовжував стежити за дорогою.

– І якi ж саме митi з вашого юного життя ви хотiли б зберегти у флаконi? – запитав вiн. З його тону я не могла зрозумiти, смiеться вiн з мене чи нi.

– Не знаю, – почала я, а тодi здуру, не думаючи про те, що кажу, бовкнула: – Я хотiла б зберегти ось цю мить i нiколи ii не забувати.

– Ви так радiете сьогоднiшньому дню чи похвалили мое вмiння керувати автомобiлем? – мовив вiн i засмiявся, мов глузливий брат, а я замовкла, раптом осягнувши величезну прiрву мiж нами, яку його доброта тiльки розширювала.

Тодi ж я зрозумiла, що нiколи не розповiм мiсiс Ван Гоппер про цi ранковi поiздки, бо ii посмiшка зранить мене так само, як його смiх. Вона б не розгнiвалась, не була б шокована; вона ледь помiтно звела б догори своi брови, неначе взагалi не повiрила

Страница 17

б моiй розповiдi, а тодi, терпимо знизавши плечима, сказала б: «Дорога дитино, це надзвичайно мило з його боку, що вiн возить тебе на автомобiлi, та чи впевнена ти, що не наганяеш на нього жахливу нудьгу?» А вiдтак, поплескавши по плечу, вiдправила б мене до аптеки по «Таксол». «Яке ж це приниження – бути молодою!» – подумала я й узялася гризти нiгтi.

– Я б хотiла, – розлючено мовила я, досi пам’ятаючи його смiх i вiдкинувши будь-яку обачнiсть, – я б хотiла, щоб менi було тридцять шiсть, хотiла б одягатися в чорний атлас i носити перлове намисто.

– Якби ви були такою, то не сидiли б зi мною в цiй машинi, – вiдказав вiн. – І припинiть гризти нiгтi, вони й так уже достатньо потворнi.

– Ви вважатимете мене нахабою i грубiянкою, – продовжила я, – але дозвольте поцiкавитися, навiщо ви день у день запрошуете мене кататися з вами на автомобiлi? Ви добра людина, це очевидно, i все ж, чому ви вирiшили дарувати свое милосердя саме менi?

Я всiлася на сидiннi прямо й непохитно, з усiею властивою юностi зарозумiлiстю.

– Я запрошую вас, – серйозно мовив вiн, – бо ви не одягаетесь у чорний атлас, не носите перлового намиста й вам не тридцять шiсть.

З його обличчя нiчого не можна було зрозумiти. Я не знала, чи вiн потай смiеться з мене, чи нi.

– Це все дуже добре, – вiдповiла я, – ви знаете про мене все. Визнаю, це небагато, адже я доволi мало прожила на цьому свiтi й зi мною мало що трапилося, окрiм того, що померли моi рiднi, але ви – про вас я знаю не бiльше, нiж менi було вiдомо того дня, коли ми познайомилися.

– І що ж вам було вiдомо тодi? – поцiкавився вiн.

– Ну, що ви жили в Мендерлеi i що втратили дружину. – Ось тодi я врештi-решт його й вимовила, слово, яке впродовж багатьох днiв вертiлося в мене на язицi. Дружина. Це виявилося просто, нескладно, неначе згадати про неi було найзвичайнiсiнькою рiччю. Дружина. Це слово зависло в повiтрi, щойно я його проказала, воно почало витанцьовувати передi мною, й оскiльки вiн сприйняв його мовчки, без коментарiв, воно стало ще мерзеннiшим i жахливiшим, зробилося забороненим, неприродним для уст. Та я не могла його вiдкликати, воно вже нiколи не буде непромовленим. Перед моiми очима знову постав напис на титульнiй сторiнцi томика поезiй i та химерна похила «Р». Щем i холод заполонили мое серце. Вiн нiколи менi не пробачить, i нашiй дружбi настане кiнець.

Пам’ятаю, як дивилася в лобове скло поперед себе, не бачачи дороги, що швидко проминала повз, у моiх вухах усе ще дзвенiло те промовлене слово. Тиша перетворювалася на хвилини, а хвилини перетворювалися на милi, i всьому кiнець, думала я, бiльше нiколи я з ним не iздитиму. Завтра вiн поiде геть. І знову з’явиться мiсiс Ван Гоппер. Ми з нею прогулюватимемось терасою, як i ранiше. Носiй спустить його валiзи. Краем ока я побачу iх у вантажному лiфтi з новими наклейками. Метушня й незворотнiсть вiд’iзду. Почуеться звук перемикання передач, а тодi й вiн змiшаеться з гуркотом дорожнього руху та зникне, поглинутий навiки.

Я так заглибилася у свою уяву – навiть бачила вже, як портье кладе собi до кишенi його чайовi й повертаеться до готелю крiзь обертовi дверi, кажучи щось через плече швейцару, – що не зауважила, як автомобiль сповiльнив хiд, i знову повернулася до реальностi, лишень коли ми спинилися, з’iхавши на узбiччя. Вiн сидiв нерухомо, без капелюха, з огорненою бiлим шарфом шиею, i здавався ще бiльш схожим на середньовiчний портрет, нiж зазвичай. Вiн не належав цьому яскравому ландшафту, вiн мав би стояти на сходах хирлявого собору, з плащем за спиною, а в цей час якийсь жебрак у нього пiд ногами випрошував би кiлька золотих монет.

Друг зник, зникли його доброта й невимушена товариськiсть, не стало й брата, який дражнив мене тим, що я гризла нiгтi. Цей чоловiк був менi незнайомий. Я запитала себе, навiщо сиджу поруч iз ним у машинi.

Тодi вiн розвернувся до мене й заговорив.

– Трохи ранiше ви сказали про винахiд, – промовив вiн, – про систему збереження пам’ятi. Ви сказали, що вам би хотiлося, щойно вам заманеться, пережити минуле знову. Боюсь, моя точка зору кардинально вiдрiзняеться вiд вашоi. Всi моi спогади гiркi, i я волiю робити вигляд, що iх не iснуе. Рiк тому сталося те, що змiнило все мое життя, i тепер я хочу забути кожну мить свого iснування до того випадку. З тими днями покiнчено. Їх стерто з пам’ятi. Я мушу почати жити заново. Коли ми вперше зустрiлися, ваша мiсiс Ван Гоппер запитала мене, навiщо я приiхав до Монте-Карло. Вiн поклав кiнець тим спогадам, якi ви хотiли б воскресити. Звiсно, це виходить не завжди; iнодi iх запах надто сильний, аби втриматися у флаконi, настiльки сильний, що я не можу з ним упоратися. І тодi диявол у менi, немов скрадливий пiдглядач, намагаеться iх вiдкоркувати. Я вдався до цього пiд час нашоi першоi поiздки. Коли ми заiхали на пагорб i я зазирнув у прiрву. Кiлька рокiв тому я був там зi своею дружиною. Ви запитали, чи було там так само, чи нiчого не змiнилося. Мiсце геть не змiнилося, проте – i я був радий це усвiдомити – зробилося на диво безл

Страница 18

ким. Жодних натякiв на минулi часи. Там не лишилося жодних згадок про нас iз нею. Можливо, менi так здалося завдяки тому, що поруч були ви. Знаете, вам удалося стерти з моеi пам’ятi минуле набагато краще, нiж усiм вогням Монте-Карло. Якби не ви, я б уже давно поiхав до Італii, Грецii, а можливо, навiть далi. Ви позбавили мене вiд необхiдностi всiх цих блукань. Бiс iз вашими невдоволеними пуританськими закидами! Бiс iз вашою переконанiстю в тому, що я добрий i милосердний! Я запрошую вас iздити зi мною, бо ви менi подобаетесь i менi подобаеться ваше товариство, а якщо ви менi не вiрите, то можете вийти з машини хоч зараз i добиратися додому самi. Ну ж бо, вiдчиняйте дверi й виходьте!

Я заклякла, склавши руки на колiнах, не розумiючи, чи вiн справдi хотiв, щоб я пiшла, чи нi.

– То що ви збираетеся робити? – запитав вiн.

Була б я на рiк чи два молодша, гадаю, я б розплакалася. Дитячi сльози завжди напоготовi й проливаються за першоi ж критичноi ситуацii. Вiдчувши, як вони печуть менi очi, як червонiе мое обличчя, i раптом глянувши на свое вiдображення у дзеркалi заднього виду, я побачила, який жалюгiдний мала вигляд – стривожений погляд, багрянi щоки та пряме волосся, що вибивалося з-пiд широкого фетрового капелюха.

– Я хочу додому, – сказала я, ледь стримуючи тремтiння в голосi, i, не промовивши жодного слова, вiн завiв двигун, вiдпустив зчеплення й розвернув автомобiль у той бiк, звiдки ми приiхали.

Ми iхали швидко, надто швидко, думала я, надто легко, а бездушний сiльський ландшафт байдуже за нами спостерiгав. Пiд’iхали до повороту дороги, який я хотiла зробити в’язнем своеi пам’ятi, але селянки там уже не було, кольори зблякли, i зрештою вiн виявився нiчим не кращий за будь-який iнший поворот будь-якоi дороги, де проiжджали сотнi автомобiлiстiв. Разом iз моiм радiсним настроем зникли й чари, i вiд думки про це мое заклякле обличчя затремтiло, моя доросла гордiсть мене покинула й жалюгiднi сльози, зрадiвши своiй перемозi, ринули з очей i потекли по щоках.

Я не могла iх утерти, вони з’явились, мов непроханий гiсть, i, якби я полiзла до кишенi по хустинку, вiн би помiтив, тож я була змушена не чiпати iх i терпiти гiркувато-солоний присмак на губах, занурюючись у глибини приниження. Я не знаю, чи повертав вiн голову, щоб подивитися на мене, бо сама не зводила розмитого погляду з дороги, проте раптом вiн узяв мою руку й поцiлував ii, все ще не кажучи нi слова, а тодi поклав менi на колiна свого носовичка, якого я не мала вiдваги торкнутися.

Я подумала про всiх цих героiнь романiв, якi здавалися такими гарними, коли плакали, i про те, як разюче я, певно, вирiзнялася на iхньому тлi з набряклим, укритим плямами обличчям i почервонiлими очима. Мiй ранок закiнчився катастрофою, i на мене чекав довгий день. Оскiльки медсестра йшла у справах, я мусила пообiдати з мiсiс Ван Гоппер у ii номерi, а пiсля того вона, сповнена енергii, як i всi пацiенти, якi починають одужувати, змусить мене грати з нею в безик. Я знала, що задихатимусь у тiй кiмнатi. Було щось огидне в тих зiм’ятих простирадлах, розкиданих ковдрах, збитих подушках i засипаному пудрою нiчному столику, розлитих парфумах i рiдких рум’янах. Їi лiжко буде завалене окремими абияк складеними сторiнками щоденних газет, а французькi романи iз загнутими кутиками й надiрваними обкладинками валятимуться в однiй компанii з американськими журналами. Всюди розкиданi розтовченi недопалки: у баночцi з очисним кремом, у тарiлцi з виноградом i на пiдлозi бiля лiжка. Вiдвiдувачi були щедрими на квiти, тож вази стояли одна бiля одноi без жодного ладу, екзотичнi рослини з оранжерей тулилися поруч iз мiмозою, а вiнцем усього була величезна прикрашена стрiчками коробка викладених рядами цукрованих фруктiв. Згодом ii друзi зайдуть на коктейлi, якi менi доведеться для них готувати; ненавидячи цю роботу, шарiючись i нiяковiючи у своему кутку, оточена iхнiм папужим базiканням, я знову почуватимуся хлопчиком для биття, вмираючи вiд сорому за неi, коли, збуджена невеличким натовпом гостей, вона всядеться в лiжку, надто голосно говоритиме, надто довго реготатиме, потягнеться до переносного грамофона, поставить платiвку та посмикуватиме своiми широкими плечима в такт музицi. Краще б вона була дратiвливою й прискiпливою, краще б з ii волосся стирчали шпильки й вона докоряла менi за те, що я забула про ii «Таксол». Усе це чекало на мене в номерi, а вiн, залишивши мене бiля готелю, пiде кудись сам, iмовiрно, до моря, вiтер пеститиме його щоки, вiн спостерiгатиме за сонцем i, можливо, порине в спогади, про якi менi нiчогiсiнько не вiдомо, якi я не здатна з ним роздiлити, блукатиме давноминулими роками.

Тепер прiрва мiж нами зробилася ширшою, нiж будь-коли; повернувшись до мене спиною, вiн стояв удалинi, з iншого боку провалля. Я вiдчувала себе юною, маленькою й надзвичайно самотньою, тож, незважаючи на гордiсть, узяла його хустинку й висякала носа, вiдкинувши геть будь-якi думки про свiй занехаяний вигляд. Це вже не мало жодного значення.

– Бiс iз ним! – зненацька м

Страница 19

вив вiн, неначе його все це розлютило, неначе все це йому набридло, i пригорнув мене до себе, обiйнявши за плече, досi дивлячись прямо перед собою та тримаючи правицю на кермi. Пригадую, що вiн iхав навiть швидше, нiж зазвичай.

– Гадаю, ви настiльки молода, що могли б бути моею донькою, i я не знаю, як з вами бути, – сказав вiн. На поворотi дорога повужчала, i йому довелося вильнути вбiк, щоб оминути пса. Я гадала, вiн мене вiдпустить, однак вiн притискав мене до себе й не прибрав руки, коли за рогом дорога знову вирiвнялася.

– Забудь усе, що я казав тобi вранцi, – промовив вiн, – з цим усiм покiнчено. Бiльше про це не думай. Моi рiднi називають мене Ма`ксимом, я хотiв би, щоб ти також зверталася до мене на iм’я. Досить формальностей. – Вiн торкнувся поля мого капелюха i, знявши його, пожбурив через плече на задне сидiння, а тодi нахилився й поцiлував мене в макiвку. – Пообiцяй, що нiколи не носитимеш чорного атласу, – попросив вiн. Я усмiхнулася, вiн засмiявся, i ранок знову зробився веселим, сповненим яскравого свiтла. Я припинила перейматися через мiсiс Ван Гоппер i день, що чекав на мене попереду. Усе мине швидко, а тодi настане вечiр, i завтра буде новий день. Мене переповнювала впевненiсть, радiсть; у ту мить я навiть майже насмiлилася вважати себе йому рiвнею. Я уявила, як заходжу до спальнi мiсiс Ван Гоппер, доволi запiзно для гри в безик, i коли б та поцiкавилася, що трапилося, я, безтурботно позiхнувши, вiдповiла б: «Я забула про час. Обiдала з Максимом».

У тi часи в менi було ще стiльки дитячостi, що право звертатися до людини на iм’я здавалося менi чимось на кшталт носiння пера в капелюсi, хоча до мене вiн з першого ж дня звертався саме так. Той ранок, попри всi неприемнi митi, вивiв мене на новий рiвень дружби, я не настiльки вiдстала вiд нього, як думала. До того ж вiн мене поцiлував – цiлком природна рiч, заспокоюе i втихомирюе. Не така драматична, як пишуть у книжках. Не збивае з пантелику. Здавалося, поцiлунок надав нашим стосункам легкостi, зробив усе простiшим. Урештi-решт через прiрву мiж нами перекинули мiст. Я могла називати його Максимом. Того дня гра в безик iз мiсiс Ван Гоппер видалася не такою вже й нудною, хоча менi забракло смiливостi i я нiчого не розповiла iй про ранок. Адже коли, збираючи наприкiнцi гри карти докупи й тягнучись по коробку, вона мимохiдь поцiкавилася: «Скажи-но, а Макс де Вiнтер досi перебувае в готелi?», якусь мить провагавшись, мов нирець перед стрибком, я врештi втратила мужнiсть та завчене самовладання i сказала: «Так, мабуть. Вiн заходить до ресторану попоiсти».

Хтось iй розповiв, подумала я, хтось побачив нас разом, поскаржився тренер iз тенiсу, адмiнiстратор надiслав повiдомлення, тож я очiкувала нападу. Втiм вона, потроху позiхаючи, продовжила складати карти в коробку, доки я застеляла зiм’яте лiжко. Я подала iй баночку з пудрою, компактнi рум’яна та губну помаду, а вона прибрала карти й узяла зi столика ручне дзеркальце.

– Вiн привабливий, – проказала вона, – але, на мою думку, в нього дивний характер. Того дня у фойе я вже подумала, що вiн, можливо, запросить мене до Мендерлея, до того було геть недалеко.

Я мовчала. Спостерiгала, як вона взяла помаду й обвела самовпевнений вигин своiх уст.

– Я нiколи ii не бачила, – мовила вона, вiдставивши дзеркальце, щоб поглянути, що вийшло, – проте, певно, вона була дуже вродливою. Вишукано елегантною й бездоганною в усьому. Вони влаштовували в Мендерлеi неймовiрнi прийоми. Все сталося так несподiвано й трагiчно. Певно, вiн ii обожнював. Люба, до цього яскраво-червоного менi потрiбна пудра темнiшого вiдтiнку. Дiстань ii, будь ласка, а цю знову сховай до шухляди.

І ми поралися з пудрою, парфумами й рум’янами, доки не почувся дзвiнок i не прийшли гостi. Я подавала iм напоi, майже без слiв; змiнювала платiвки на грамофонi, викидала недопалки цигарок.

– Малювали щось останнiм часом, крихiтко? – Вимушена люб’язнiсть старого банкiра з моноклем, що звисав на шнурку, i моя яскрава нещира посмiшка:

– Нi, останнiм часом нiчого; бажаете ще одну цигарку?

Це вiдповiдала не я, мене там просто не було. Подумки я стежила за примарою, чиi туманнi обриси нарештi набували форми. Їi риси були розмитi, колiр обличчя невиразний, розрiз очей i тип волосся ще не визначенi, про це ще потрiбно було дiзнатись.

Їi краса була невитравна, а усмiшка незабутня. Десь досi лунав ii голос i пам’ятали ii слова. Існували мiсця, в яких вона бувала, i речi, до яких вона торкалась. Можливо, у шафах висiв одяг, який вона носила i який досi зберiгав ii запах. У своiй спальнi пiд подушкою я тримала книжку, яку вона брала до рук, i уявляла, як вона перегортае першу сторiнку, усмiхаеться й пише, струшуючи вигнуте перо. «Максу – вiд Ребекки». Певно, це був його день народження й вона поклала ii помiж iнших подарункiв на столi за снiданком. І вони разом засмiялися, коли вiн зiрвав обгортку та стрiчку. Ймовiрно, вона притулялася до його плеча, доки вiн читав. Макс. Вона називала його Максом. У цьому iменi вiдчувалася близькiс

Страница 20

ь, радiсть, i його легко було вимовляти. Якщо iм цього хотiлося, рiднi могли називати його Максимом. Бабусi й тiтки. І такi, як я, сумирнi, нуднi та юнi, якi нiчого для нього не означали. Їi вибiр упав на Макса, це слово належало iй; iз якою впевненiстю вона написала його на форзацi тiеi книжки! Цей зухвалий похилий почерк, що проколював бiлий папiр, символiзував ii саму, такий чiткий, такий упевнений.

Скiльки разiв вона, певно, писала йому так, у скiлькох рiзних настроях!

Маленькi записки, нашкрябанi на половинках аркушiв, i листи, коли вiн був у вiд’iздах, сторiнку за сторiнкою, особистi повiдомлення, новини, що стосувалися лише iх. Їi голос розходився луною по будинку й вилiтав у сад, безтурботний i рiдний, як пiдпис у книжцi.

А я мала називати його Максимом.




6


Збирання речей. Докучливий клопiт вiд’iзду. Загубленi ключi, не пiдписанi бирки, обгортковий папiр на пiдлозi. Ненавиджу все це. Навiть тепер, коли вже стiльки разiв це пережила; коли я, як кажуть, весь час сиджу на валiзах. Навiть сьогоднi, коли гуркiт шухляд i розчахування дверцят готельноi шафи чи безликих поличок мебльованоi вiлли для мене перетворилися на методичну рутину, мене охоплюе сум, сповнюе вiдчуття втрати. Ось тут, скажiмо, ми жили, тут ми почувалися щасливими. Це було нашим, нехай i на короткий час. Навiть попри те, що пiд цiею стелею ми провели всього двi ночi, ми лишаемо по собi якусь частину нас самих. Не щось матерiальне, не шпильку на туалетному столику, не порожню пляшечку з-пiд аспiрину, а щось невизначене, якусь мить нашого життя, думку, настрiй.

Цей будинок став нашим притулком, ми спiлкувалися, ми кохали в цих стiнах. Це було вчора. Сьогоднi ми вирушаемо далi, його вже для нас не iснуе, та й ми стали iншими, бодай на йоту, але змiнилися. Навiть коли ми зупиняемося в придорожньому трактирi на ланч i я заходжу помити руки до темноi незнайомоi кiмнати з незвичною менi ручкою на дверях, обдертими стрiчками шпалер, кумедним трiснутим дзеркальцем над раковиною, – в цю мить усе це стае моiм, усе це належить менi. Ми пiзнаемо одне одного. Це теперiшне. Не iснуе нi минулого, нi майбутнього. Ось тут я мию руки, а трiснуте дзеркало показуе менi мене, пiдвiшену, так би мовити, в часi; це – я, ця мить не промине.

А тодi я вiдчиняю дверi й заходжу до зали, де за столом на мене чекае вiн, i думаю, як за ту мить я постарiла, пiшла далi, зробила ще один крок назустрiч невiдомiй долi.

Ми обмiнюемося усмiшками, обираемо ланч, розмовляемо про те, про се, але – кажу я собi – я вже не та, що полишила його п’ять хвилин тому. Тiеi вже нема. Я – iнша жiнка, старша, досвiдченiша…

Днями я побачила в газетi, що готель «Кот д’Азюр» у Монте-Карло перейшов до iнших власникiв i змiнив назву. Кiмнати обставили по-новому й повнiстю змiнили iнтер’ер. Імовiрно, на другому поверсi вже немае номера мiсiс Ван Гоппер. Можливо, вже й слiду не лишилося вiд тiеi крихiтноi спальнi, що колись була моею. Я знала, що нiколи туди не повернусь, ще того дня, коли стояла на колiнах на пiдлозi й боролася з незручним замком ii валiзи. Все завершилося клацанням замка. Я виглянула з вiкна, i менi здалося, наче хтось перегорнув сторiнку в альбомi зi свiтлинами. Тi дахи й море вже не були моiми. Вони належали вчорашньому дню, минулому. У кiмнатах уже поселилася атмосфера пустки, вони були позбавленi наших речей, окрiм того, в номерi вiдчувався якийсь голод, неначе вiн сам хотiв, щоб ми забралися, а замiсть нас поселилися новi гостi, якi приiдуть сюди завтра. Важкий багаж стояв у коридорi, готовий, перев’язаний i закритий на застiбки. Дрiбнiший зберемо пiзнiше. Кошики для паперу стогнали вiд кiлькостi смiття. Усi цi ii напiвпорожнi пляшечки з-пiд лiкiв i використанi баночки з-пiд крему для обличчя разом з пошматованими рахунками й листами. Шухляди в столах зяяли порожнечею, бюро здавалося роздягненим догола.

Минулого ранку, коли я наливала iй за снiданком каву, вона жбурнула менi листа.

– В суботу Гелен вiдпливае до Нью-Йорка. В маленькоi Ненсi виявили загрозу апендициту, тож ii викликали телеграмою додому. Це вплинуло й на мое рiшення. Ми попливемо також. Європа менi вже поперек горла. А повернутися зможемо на початку осенi. Як тобi iдея побачити Нью-Йорк?

Це було гiрше, нiж потрапити до в’язницi. Певно, якимось чином мое горе вiдобразилося в мене на обличчi, оскiльки спершу вона виглядала приголомшеною, а згодом роздратованою.

– Яке ж ти дивне, вередливе дитя! Нiяк тебе не зрозумiю. Невже тобi невтямки, що в Америцi таким дiвчатам, як ти, без грошей, живеться найкраще? Купа хлопцiв i забав. Усi належать до того ж класу, що й ти. Ти зможеш завести собi друзiв i не настiльки залежатимеш вiд мене, як тут. Я думала, що тобi Монте не до вподоби.

– Я вже до нього звикла, – затинаючись, жалюгiдно проказала я, а в цей час у моiй душi вiдбувалася боротьба.

– Що ж, тодi тобi просто доведеться звикнути до Нью- Йорка, ось i все. Ми маемо встигнути на корабель, яким плистиме Гелен, а це означае, що треба зайнятися облаштуванням поiздки пр

Страница 21

сто зараз. Негайно сходи вниз до контори готелю, i нехай той молодий службовець виявить бодай трохи спритностi. Сьогоднi на тебе чекае стiльки справ, що ти не матимеш часу сумувати з приводу того, що покидаеш Монте! – мiсiс Ван Гоппер неприемно зареготала, розчавивши цигарку в маслi, i рушила до телефону, щоб повiдомити всiх своiх друзiв.

Одразу ж пiти до контори я не змогла. Я зайшла до ванноi кiмнати, зачинила дверi й, обхопивши руками голову, всiлася на пробковий килимок. Урештi-решт це сталося, настав час покинути це мiсце. Все закiнчилося. Завтра ввечерi я вже iхатиму в спальному вагонi потяга, тримаючи, немов покоiвка, ii шкатулку з коштовностями та плед, а вона, у своему здоровенному новому капелюсi з пером, закутана в шубу, сидiтиме навпроти мене. Ми вмиватимемося й чиститимемо зуби в маленькому задушливому туалетi з гуркiтливими дверима, заляпаною раковиною, вологим рушником, милом iз чиеюсь волосиною, наполовину наповненим водою графином, неодмiнним написом на стiнi «Sous le lavabo se trouve une vase»[3 - Пiд умивальником стоiть горщик (фр.).], а в цей час кожен грюкiт, кожне здригання й посмикування скреготливого потяга нагадуватиме менi про те, що з кожною милею я вiддаляюся вiд нього, а в цей час вiн сидiтиме на самотi в ресторанi готелю, за знайомим менi столиком, читаючи книжку, не переймаючись, нiчого собi не думаючи.

Мабуть, перед вiд’iздом я попрощаюся з ним у фойе. Через ii присутнiсть це прощання буде таемним, зашифрованим, i западе мовчанка, з’явиться усмiшка та слова на кшталт «Так, звiсно, пишiть» i «Ви маете надiслати менi тi фотографii», «Яка у вас адреса?» «Я вам повiдомлю».

І вiн недбало закурить цигарку, попросивши в офiцiанта, що проходитиме повз, прикурити, доки я думатиму: «До вiд’iзду лишилося чотири з половиною хвилини. Я бiльше нiколи його не побачу».

Оскiльки я iхала, оскiльки все закiнчилося, нам уже не буде про що говорити, ми станемо незнайомцями, якi зустрiчаються в останнiй i единий раз, а моя душа з болем лементуватиме й ридатиме: «Як же я тебе кохаю! Я така нещасна. Зi мною ще нiколи такого не було й бiльше нiколи не трапиться знову». На моему обличчi застигне манiрна, ввiчлива усмiшка, мiй голос скаже: «Погляньте, який кумедний старий! Цiкаво, хто вiн такий? Певно, щойно прибув». І ми витратимо нашi останнi митi, смiючись над незнайомцем, адже й самi вже станемо одне одному чужими людьми. «Сподiваюсь, фотографii вийдуть гарними», – в розпачi повторюватиму я, i вiн вiдкаже: «Так, свiтлина з площею мае вийти добре; свiтло було саме таке, як треба». Хоч ми вже й обговорили це ранiше, узгодили, i в будь-якому разi менi було б начхати, навiть якби фотографiя вийшла туманною й тьмяною, адже це була заключна мить, останне прощання.

«Що ж, – на моему обличчi розтягнеться жахлива усмiшка, – дуже дякую вам ще раз, це було так класно…» Я скажу слова, яких нiколи не вживала ранiше. «Класно» – що це означае? Бог його знае, менi все одно; це було одне з тих слiв, якi школярки вживають, говорячи про хокей, слово, яке страшенно не пасувало до опису тих минулих тижнiв, сповнених горя й радощiв. І тодi перед мiсiс Ван Гоппер вiдчиняться дверi лiфта, я рушу через фойе iй назустрiч, а вiн повернеться до свого кутка й вiзьметься за газету.

Безглуздо сидячи на пробковому килимку у ваннiй, я переживала все це, а ще нашу подорож i прибуття до Нью-Йорка. Пронизливий голос Гелен, точноi копii ii матiнки, i Ненсi – ii жахливе маленьке дитя. Студенти, з якими познайомила б мене мiсiс Ван Гоппер, i молодi банкiвськi службовцi, що пасували б менi за соцiальним статусом. «Побачимося в середу ввечерi?» «А ти любиш джаз?» Кирпатi молодики з блискучими обличчями. Муситиму поводитися ввiчливо. І хотiтиму лишитися наодинцi зi своiми думками, як зараз, зачинившись у ваннiй…

Вона прийшла й постукала у дверi.

– Що ти там робиш?

– Все гаразд. Перепрошую. Я вже виходжу. – Я вiдкрутила кран, удала, що метушуся й вiшаю рушник на вiшак.

Коли я вiдчинила дверi, мiсiс Ван Гоппер здивовано на мене поглянула.

– Скiльки ти там пробула? Нiколи мрiяти, ти ж знаеш, цього ранку стiльки всього треба зробити.

Звiсно, за кiлька тижнiв вiн повернеться до Мендерлея; я була цього певна. Там, у залi, на нього чекатиме купа листiв, i серед них мiй, нашвидкуруч написаний на кораблi. Вимушений лист, спроба розважити, опис пасажирiв, якi пливтимуть разом зi мною. Цей лист залежиться пiд його прес-пап’е, i вiн вiдповiсть за кiлька тижнiв, одного недiльного ранку, поспiхом, перед ланчем, натрапивши на нього, коли оплачуватиме якi-небудь рахунки. І пiсля того все. Жодноi звiстки аж до остаточного приниження рiздвяною листiвкою. Ймовiрно, на нiй буде зображення Мендерлея на тлi замерзлоi природи. І надрукованi слова: «Щасливого Рiздва i вдалого Нового року! Вiд Максимiлiана де Вiнтера». Золотi лiтери. Проте з люб’язностi вiн перекреслить надруковане iм’я та напише чорнилом унизу: «вiд Максима», немовби роблячи якусь подачку, i, якщо лишатиметься мiсце, додасть: «Сподiваюсь, Нью-Йорк тобi подобает

Страница 22

ся». Лизне конверт, наклеiть марку й жбурне його до купи з сотнею iнших.

– Шкода, що ви завтра iдете, – мовив портье з телефонною слухавкою в руцi. – Наступного тижня починаеться сезон балету. Мiсiс Ван Гоппер про це вiдомо? – Я висмикнула себе з думок про Рiздво в Мендерлеi й повернулася до реалiй спальних вагонiв.

Мiсiс Ван Гоппер уперше iла в ресторанi вiдтодi, як захворiла на грип, i, доки я йшла слiдом за нею до зали, у мене смоктало пiд ложечкою. З його вчорашнiх слiв менi було вiдомо, що вiн поiхав на день до Канн, утiм мене не полишала думка про офiцiанта, який мiг необачно поцiкавитися: «Сьогоднi мадемуазель вечерятиме з мосье, як зазвичай?» Менi робилося зле щоразу, як офiцiант наближався до столика, однак вiн нiчого не сказав.

День минув у зборах, а ввечерi прийшли люди, щоб попрощатися. Ми повечеряли у вiтальнi, й одразу по тому мiсiс Ван Гоппер уклалася спати. Я так його й не побачила. О пiв на десяту, вдавши, що менi потрiбнi були бирки для багажу, я спустилася у фойе, але його там не виявилося. Побачивши мене, огидний портье посмiхнувся.

– Якщо ви шукаете мiстера де Вiнтера, ми отримали вiд нього повiдомлення з Канн, що до пiвночi вiн не повернеться.

– Менi треба пачка бирок для багажу, – сказала я, але з погляду портье зрозумiла, що обдурити його менi не вдалося. Тож нiякого останнього вечора не буде взагалi. Годину, на яку я чекала весь день, я проведу на самотi у спальнi, не зводячи очей зi своеi величезноi шкiряноi валiзи й огрядного портпледу. Мабуть, це й на краще, адже я виявилася б нецiкавою спiврозмовницею i, певно, вiн усе прочитав би на моему обличчi.

Я знаю, що тiеi ночi плакала – гiркими слiзьми, якi неможливо вичавити з мене сьогоднi. Так, глибоко зарившись носом у подушку, пiсля двадцяти одного року ми вже не плачемо. Здригання голови, набряклi очi, клубок у горлi. І шалена метушня зранку в спробах приховати всi слiди вiд свiту: вмивання губкою з холодною водою, нанесення одеколону, непримiтна дрiбка пудри, яка говорить сама за себе. До того ж панiчний страх, що я знову заплачу, проллються непiдвладнi менi сльози й неминуче тремтiння губ призведе до катастрофи. Я широко вiдчинила вiкно й висунулася надвiр, сподiваючись, що свiже вранiшне повiтря охолодить зрадницьке почервонiння пiд шаром пудри, i ще нiколи сонце не здавалося менi таким яскравим, а день – таким звабливим. Зненацька Монте-Карло сповнився добротою й шармом, зробився единим щирим мiсцем у свiтi. Я його полюбила. Мене переповнювали почуття. Я захотiла прожити тут усе свое життя. Але сьогоднi я iду. Я востанне розчiсуюся перед дзеркалом, востанне чищу зуби над раковиною. Нiколи бiльше не спатиму в цьому лiжку. Нiколи бiльше не вимикатиму електричне свiтло. Так я походжала туди-сюди в нiчнiй сорочцi, грузнучи в сентиментах до найзвичайнiсiнькоi готельноi кiмнати.

– Ти ж не застудилася, чи не так? – поцiкавилася мiсiс Ван Гоппер за снiданком.

– Нi, не думаю, – вiдповiла я, хапаючись за цю соломинку, адже вона могла б послужити вiдмовкою пiзнiше, в тому разi, якщо в мене надто почервонiють очi.

– Ненавиджу чекати, коли всi речi вже зiбранi, – пробурчала вона, – треба було iхати ранiшим потягом. Якби доклали зусиль, то могли б на нього встигнути, i тодi довше побули б у Парижi. Надiшли Гелен телеграму, щоб вона нас не зустрiчала, натомiсть признач iнше рандеву, – вона зиркнула на годинник. – От цiкаво, думаю, вони ще можуть замiнити бронювання. У будь-якому разi, варто спробувати. Спустись до контори та перевiр.

– Добре, – вiдповiла я, виконуючи роль залежноi вiд ii настрою марiонетки, зайшла до своеi спальнi, скинула з себе нiчну сорочку, застiбнула незмiнну фланелеву спiдницю й натягнула через голову сплетену вдома кофту. Моя байдужiсть до неi перетворилася на ненависть. Це вже був кiнець, у мене вiдбирали навiть мiй ранок. Тепер не вийде останнi пiвгодини посидiти на терасi, не буде навiть десяти хвилин, щоб сказати «бувай». І все через те, що вона закiнчила снiдати ранiше, нiж розраховувала, через те, що вона знудилася. Що ж, у такому разi я вiдкину стриманiсть i скромнiсть, забуду про гордiсть. Я грюкнула дверима вiтальнi й помчала коридором. Не чекаючи на лiфт, я збiгла, перестрибуючи через три сходинки водночас, на четвертий поверх. Я знала, що вiн мешкав у номерi 148, тож, шарiючись i задихаючись, постукала в його дверi.

– Зайдiть, – гукнув вiн, i я вiдчинила дверi, вже шкодуючи й втрачаючи впевненiсть; адже вiн, мабуть, щойно прокинувся, оскiльки пiзно повернувся вчора вночi, i досi ще в лiжку, зi скуйовдженою головою, роздратований.

Вiн голився, стоячи перед вiдчиненим вiкном, накинувши на пiжаму пiджак iз верблюжого хутра, тож у своему фланелевому костюмi й важких черевиках я почулася незграбною й надмiру ошатно одягненою. Я виглядала останньою дурепою, коли менi здавалося, що поводжуся театрально.

– Що ти хотiла? – запитав вiн. – Щось важливе?

– Я прийшла попрощатися, – вiдповiла я, – сьогоднi вранцi ми iдемо.

Вiн поглянув на мене, а тодi поклав бритву на умивальн

Страница 23

к.

– Зачини дверi, – сказав вiн.

Я зачинила iх за собою i стала, неабияк присоромлена, опустивши руки.

– Що це ти таке верзеш?

– Це правда, ми сьогоднi вiд’iжджаемо. Збиралися iхати пiзнiшим потягом, але тепер iй закортiло поiхати ранiше, i я злякалася, що ми бiльше не побачимося. Я подумала, що мушу побачити вас перед вiд’iздом, щоб подякувати.

Цi iдiотськi слова зiрвалися менi з язика, як я й уявляла. Я заклякла на мiсцi й знiяковiла; ще мить – i я сказала б, як менi з ним було класно.

– Чому ти не повiдомила мене ранiше? – запитав вiн.

– Вона це вирiшила тiльки вчора. Все робилося поспiхом. У суботу ii донька вiдпливае до Нью-Йорка, i ми – також. Ми зустрiнемося в Парижi й вiдпливемо з Шербура.

– Вона забирае тебе з собою до Нью-Йорка?

– Так, але я не хочу. Менi там усе ненависне; я почуватимуся там жалюгiдно.

– Тодi, заради Бога, навiщо тобi з нею iхати?

– Ви ж знаете, я мушу. Я працюю за зарплату. Я не можу собi дозволити ii покинути.

Вiн знову взяв до рук бритву й змив з обличчя пiну.

– Сядь, – мовив вiн. – Я – швидко. Одягнуся у ваннiй i за п’ять хвилин буду готовий.

Вiн узяв зi стiльця своi речi, жбурнув iх на пiдлогу у ваннiй i зайшов туди, брязнувши дверима. Я всiлася на лiжку й почала гризти нiгтi. Ситуацiя здавалася нереальною, i я почувалася нiкчемою. Менi було цiкаво, що вiн думав, що збирався робити. Я окинула оком кiмнату – це була звичайна чоловiча кiмната, неприбрана й безлика. Багато взуття – бiльше, нiж йому могло б знадобитися, – i стрiчки краваток. Туалетний столик був порожнiй, за винятком великоi пляшки шампуню й пари щiток для волосся зi слоновоi кiстки. Жодних свiтлин. Жодних миттевих фотографiй. Нiчого такого. Я iнстинктивно пошукала iх, думаючи, що мала би бути бодай одна бiля лiжка або посерединi камiнноi дошки. Одна велика, у шкiрянiй рамцi. Натомiсть там були лише книжки та портсигар.

Вiн зiбрався, як i обiцяв, за п’ять хвилин.

– Ходiмо на терасу, я буду снiдати, – мовив вiн.

Я поглянула на свiй годинник.

– Я не маю часу, – проказала я. – Я зараз маю бути в конторi, мiняти квитки.

– З приводу цього не переймайся, менi треба з тобою поговорити.

Ми пройшли коридором, i вiн викликав лiфт. Вiн не розумiе, подумала я, що раннiй потяг вiд’iжджае приблизно за пiвгодини. За мить мiсiс Ван Гоппер зателефонуе портье й поцiкавиться, чи я у нього в конторi. Ми спустилися в лiфтi й вийшли на терасу, де столики вже були накритi до снiданку.

– Що ти будеш iсти? – запитав вiн.

– Я вже, – сказала я. – До того ж я так чи iнакше можу затриматися лише на чотири хвилини.

– Принесiть менi каву, варене яйце, тост, мармелад i танжерин, – замовив вiн офiцiанту, вийняв iз кишенi пилочку й заходився пiдпилювати нiгтi.

– Отже, мiсiс Ван Гоппер набрид Монте-Карло i тепер вона хоче додому, – мовив вiн. – І я також. Вона – до Нью-Йорка, а я – до Мендерлея. Що тобi подобаеться бiльше? Обирай.

– Не жартуйте про це; так нечесно, – сказала я, – i взагалi, я думаю, менi краще пiти розбиратися з тими квитками й сказати вам «до побачення» просто зараз.

– Якщо ти вважаеш, що я належу до тих людей, якi полюбляють жартувати за снiданком, ти помиляешся, – вiдказав вiн. – Зрання в мене незмiнно поганий настрiй. Повторюю, вибiр за тобою. Або ти iдеш до Америки з мiсiс Ван Гоппер, або – зi мною в Мендерлей.

– Тобто вам потрiбна секретарка, чи як?

– Нi, дурненька, я пропоную тобi вийти за мене замiж.

Офiцiант принiс снiданок, i я сiла, склавши руки на колiнах, спостерiгаючи за тим, як вiн ставить на стiл кавник i глечик iз молоком.

– Ви не розумiете, – мовила я, коли офiцiант пiшов, – я не з тих, на кому одружуються.

– Що ти, в бiса, таке говориш? – сказав вiн, поглянувши на мене й вiдклавши ложечку.

– Я не впевнена, – повiльно проказала я. – Я не знаю, як пояснити. Я не належу до вашого кола.

– Що таке це «мое коло»?

– Ну… Мендерлей. Ви ж розумiете, що я маю на увазi.

Вiн знову взяв ложечку й набрав мармеладу.

– Ти майже така ж невiгласка, як i мiсiс Ван Гоппер, i така ж нерозумна. Та що тобi вiдомо про Мендерлей? Менi вирiшувати, чи е тобi мiсце в Мендерлеi. Невже ти гадаеш, що це необдумана пропозицiя? Думаеш, я ii роблю, бо ти розповiла менi, що тобi не хочеться до Нью-Йорка? Думаеш, я пропоную тобi вийти за мене замiж з тiеi ж причини, з якоi, ти думала, я возив тебе на автомобiлi й у перший же день пригостив вечерею, так? Через те, що я такий добрий? Так?

– Так, – вiдповiла я.

– Колись, – продовжив вiн, намащуючи товстий шар мармеладу на тост, – ти зрозумiеш, що фiлантропiя не належить до моiх сильних сторiн. Утiм не думаю, що зараз ти взагалi що-небудь розумiеш. Ти менi не вiдповiла. Ти вийдеш за мене замiж?

Гадаю, що навiть у найпалкiшi митi я не припускала такоi можливостi. Одного разу, упродовж кiлькох миль iдучи з ним у машинi мовчки, я придумала собi недолугу iсторiю про те, що вiн дуже захворiв, почав, вочевидь, марити й покликав мене виконувати обов’язки медсестри. У своiй iсторii я дiйшла до

Страница 24

ого, що змочувала йому скронi одеколоном, а тодi ми дiсталися готелю, i на тому все й закiнчилося. Іншим разом я уявляла, що живу в сторожцi на територii Мендерлея, а вiн час вiд часу до мене навiдуеться й сiдае навпроти вогнища. Ця неочiкувана розмова про одруження збила мене з пантелику, гадаю, навiть шокувала. Це було так, наче менi запропонував одружитися сам король. Це звучало неправдоподiбно. А вiн продовжував iсти мармелад, немовби це було найзвичайнiсiнькою рiччю в життi. У книжках чоловiки ставали перед жiнками на колiно й усе вiдбувалося при мiсячному сяйвi. Не пiд час снiданку, не так.

– Схоже, моя пропозицiя тобi не до вподоби, – проказав вiн. – Перепрошую. Я думав, що ти мене кохаеш. Нiчогенький удар по моему марнославству.

– Я вас кохаю, – вiдповiла я. – Я вас страшенно кохаю. Через вас я дуже засмутилася й проплакала цiлу нiч, бо думала, що бiльше нiколи вас не побачу.

Коли я це сказала, пам’ятаю, вiн засмiявся й простягнув над столом до мене руку.

– Нехай благословить тебе Бог, – мовив вiн. – Одного дня, коли тобi виповниться тих поважних тридцять шiсть рокiв, на якi, за твоiми словами, ти так чекаеш, я нагадаю тобi про цей випадок. І ти менi не повiриш. Шкода, що ти виростеш.

Я вже була присоромлена й розлючена його смiхом. Отже, жiнки не зiзнаються в такому чоловiкам. Менi ще багато чого доведеться навчитись.

– Отже, домовились, так? – запитав вiн, продовжуючи iсти тост iз мармеладом. – Замiсть того, щоб бути компаньйонкою мiсiс Ван Гоппер, ти станеш моею, але твоi обов’язки лишаться майже незмiнними. Я так само люблю новi книжки з бiблiотек, квiти у вiтальнi та безик пiсля вечерi. І щоб менi наливали чай. Єдина вiдмiннiсть полягатиме в тому, що я не користуюсь «Таксолом», – надаю перевагу «Ено», i ще тобi доведеться стежити, щоб у мене не закiнчувалась моя улюблена зубна паста.

Я постукала пальцями по столу, не впевнена нi в собi, нi в ньому. Невже вiн досi з мене смiеться, невже все це – жарт? Вiн поглянув на мене й помiтив на моему обличчi занепокоення.

– Я досить грубий з тобою, так? Ти не так собi уявляла пропозицiю. Все мало б вiдбуватися в оранжереi, ти – в бiлiй сукнi з трояндою в руцi, звiддаля долинають звуки скрипки, що виконуе вальс. А я мав би палко зiзнаватися тобi в коханнi пiд пальмою. Тодi б ти вiдчувала, що отримала все, на що заслуговуеш. Бiдося, який сором! Не переймайся, пiд час медового мiсяця я повезу тебе до Венецii й ми триматимемося за руки, пливучи в гондолi. Щоправда, надовго ми там не затримаемось, адже я хочу показати тобi Мендерлей.

Вiн хотiв показати менi Мендерлей… І раптом я зрозумiла, що все це справдi станеться; я стану його дружиною, ми гулятимемо разом у саду, ходитимемо тiею стежкою в долинi до вкритого галькою берега. Я вже бачила, як стоятиму на сходах пiсля снiданку, дивлячись на день надворi, годуючи пташок крихтами хлiба, а пiзнiше, надiвши крислатого капелюха, виходитиму в сад iз довгими ножицями в руцi й зрiзатиму квiти, щоб вiднести iх додому. Тепер я розумiла, чому в дитинствi придбала ту листiвку; то було передчуття, слiпий крок назустрiч майбутньому.

Вiн хотiв показати менi Мендерлей… Мiй розум збунтувався, передi мною з’являлися постатi, один образ змiнювався iншим – а вiн у цей час iв танжерин, час вiд часу пригощаючи шматочком мене й спостерiгаючи за моею реакцiею. Коли ми опинятимемося серед натовпу людей, вiн казатиме: «Гадаю, ви не знайомi з моею дружиною». Мiсiс де Вiнтер. Я стану мiсiс де Вiнтер. Я уявила собi, як мое iм’я й пiдпис виглядатимуть на чеках вiд торговцiв i на листах iз запрошенням на вечерю. Я чула, як говоритиму по телефону: «Чому б вам не завiтати до Мендерлея наприкiнцi наступного тижня?» Люди, завжди купа людей. «О, вона просто чарiвна, ви маете з нею познайомитися…» Так казатимуть про мене, пошепки, поза натовпом, i я вiдвертатимусь, удаючи, що не почула.

Я ходитиму до сторожки з кошиком на руцi, носитиму хворiй старiй ледi виноград i персики. Вона простягатиме до мене руки: «Нехай вас благословить Бог, мадам, за вашу доброту». І я вiдказуватиму: «Просто присилайте когось до маетку по все, що вам потрiбно». Мiсiс де Вiнтер. Я стану мiсiс де Вiнтер. Я вже бачила вiдполiрований стiл у вiтальнi й високi свiчки. Максим сидить на чолi столу. Бенкет на двадцять чотири особи. Я з квiткою у волоссi. Всi дивляться на мене, пiднiмаючи келихи. «Вип’емо ж за здоров’я нареченоi!» А тодi Максим скаже: «Я ще нiколи не бачив тебе такою гарною». Великi прохолоднi кiмнати, повнi квiтiв. Моя спальня з камiном узимку, хтось стукае у дверi. Усмiхаючись, заходить жiнка; це – сестра Максима. Вона каже: «Це просто неймовiрно, ти зробила його таким щасливим; усi такi радi, ти маеш надзвичайний успiх». Мiсiс де Вiнтер. Я стану мiсiс де Вiнтер.

– Решта танжерина кисла, я б ii не iв, – мовив вiн. Я поглянула на нього, не одразу зрозумiвши його слова, i лише тодi подивилася на фрукт, що лежав у мене на тарiлцi. Четвертинка була твердою й блiдою. Вiн мав рацiю. Танжерин був дуже кислий. У ротi вiдчувався гос

Страница 25

рий гiркий присмак, а я лише щойно це помiтила.

– Менi повiдомити новини мiсiс Ван Гоппер чи ти зробиш це сама?

Доки вiн складав серветку й вiдсував тарiлку, я подумала, як йому вдаеться говорити про це так недбало, неначе це щось геть незначне, невеличка змiна планiв. У той час як для мене це видавалося вибухом бомби, яка розiрветься на тисячi скалок.

– Ви iй скажiть, – попросила я, – вона дуже розлютиться.

Ми пiдвелися з-за столу, я буда збуджена, шарiлася й тремтiла в передчуттi. Менi було цiкаво, чи не вiзьме вiн мене за руку й не скаже офiцiанту: «Маете нас привiтати. Ми з мадемуазель збираемось одружитися». І тодi це почула б решта офiцiантiв, вони б нам уклонилися, усмiхнулися й провели б до фойе, за нами пройшла б хвиля збудження, трепет очiкування. Проте вiн нiчого не сказав. Пiшов з тераси мовчки, i я рушила услiд за ним до лiфта. Ми оминули контору, й нiхто на нас навiть не поглянув. Портье був зайнятий стосом паперiв, вiн говорив щось через плече своему пiдлеглому. Вiн i не знае, подумалось менi, що я стану мiсiс де Вiнтер. Що я житиму в Мендерлеi. Що Мендерлей належатиме менi. Ми пiднялися в лiфтi на другий поверх i рушили коридором. Доки ми йшли, вiн узяв мене за руку й погойдував нею на ходу.

– Тобi не здаеться, що сорокадворiчний чоловiк для тебе надто старий?

– О, нi, – швидко i, мабуть, надто рвучко вiдповiла я. – Я не люблю молодих.

– Ти просто жодного не знала, – мовив вiн. Ми пiдiйшли до дверей номера. – Думаю, менi краще впоратися з цим самому. Скажи ще – ти ж не заперечуеш, якщо ми одружимося швидко? Тобi ж не потрiбне придане й усi цi дурницi, правда? Адже все можна легко владнати протягом кiлькох днiв. Прийдемо в контору, отримаемо дозвiл i тодi вже поiдемо на авто до Венецii чи куди забажаеш.

– Не в церквi? – запитала я. – Не в бiлому, без свiдкiв, дзвонiв i пiвчих? А як щодо ваших родичiв i всiх ваших друзiв?

– Ти забула, – сказав вiн, – що таке весiлля в мене вже було.

Ми все ще стояли перед дверима номера, i я помiтила, що щоденна газета досi стирчала в поштовiй скриньцi. Ми були надто зайнятi, щоб прочитати ii за снiданком.

– Ну що? – перепитав вiн. – То як?

– Звiсно, – вiдповiла я. – Просто в якусь мить я подумала, що ми одружимося вдома. Звичайно, я не розраховувала на церкву, гостей i таке iнше.

І усмiхнулася йому. Зробила радiсне обличчя.

– Хiба це не було б весело? – сказала я.

Замiсть вiдповiдi вiн розвернувся до дверей, вiдчинив iх, i ми опинилися у невеличкому передпокоi.

– Це ти? – гукнула мiсiс Ван Гоппер iз вiтальнi. – Що ти, в бiса, робила? Я телефонувала в контору тричi, i менi сказали, що тебе там не бачили.

Раптом менi закортiло смiятись i плакати водночас, а ще засмоктало пiд ложечкою. На якусь скажену мить у мене навiть виникло бажання, щоб нiчого цього не трапилося, менi захотiлося просто, насвистуючи, гуляти десь на самотi.

– Боюсь, це моя провина, – заходячи до вiтальнi, промовив вiн, зачинив за собою дверi, i я почула ii здивований вигук.

Потому я пiшла до своеi спальнi й усiлася бiля вiдчиненого вiкна. Я почувалася, немов у передпокоi лiкаря. Мусила гортати сторiнки часопису, розглядати свiтлини, якi не мали для мене жодного значення, i читати статтi, з яких нiчого не запам’ятаю, доки не прийде жвава й спритна медсестра, з якоi вся ii людянiсть давно змита роками роботи iз засобами дезiнфекцii: «Усе гаразд, операцiя пройшла успiшно. Нема чого хвилюватися. Я б на вашому мiсцi пiшла додому й поспала».

Стiни номера були товстi, до мене не долинав навiть гул голосiв. Я думала про те, що вiн iй казав, якi пiдбирав слова. Можливо, вiн говорив: «Розумiете, я закохався в неi, щойно ми познайомилися. Вiдтодi ми бачилися з нею щодня». І вона вiдповiла: «Треба ж таке, мiстере де Вiнтер, це найромантичнiша iсторiя, яку я чула». Романтична – саме це слово я намагалася пригадати в лiфтi. Так, звiсно. Романтична. Саме так люди й казатимуть. Усе сталося неочiкувано й романтично. Вони раптом вирiшили одружитися, ось i все. Справжня пригода. Обiйнявши руками колiна, я сидiла на кушетцi й усмiхнулася сама до себе, думаючи, як же це чудово, якою ж я буду щасливою. Я вийду замiж за коханого чоловiка. Я стану мiсiс де Вiнтер. Я почувалася геть по-дурному через те, що в мене досi смоктало пiд ложечкою, коли я була такою щасливою. Ну звiсно ж, нерви. Оце очiкування; немов у передпокоi лiкаря. Зрештою, було б краще, якби ми зайшли до вiтальнi, узявшись за руки, смiючись, усмiхаючись одне одному, а вiн би сказав: «Ми збираемося одружитися, ми так сильно одне одного покохали».

Покохали. Вiн досi не сказав, що мене кохае. Мабуть, не мав часу. За снiданком усе сталося так швидко. Мармелад, кава й той танжерин. Не було часу. Танжерин був дуже гiркий. Нi, вiн не сказав, що мене кохае. Лише – що ми одружимося. Коротко i ясно, дуже оригiнально. Оригiнальнi пропозицii набагато кращi. Вони бiльш щирi. Не такi, як у iнших. Не такi, як у молодших чоловiкiв, якi говорять нiсенiтницi, ймовiрно, не маючи на увазi й половини з того, щ

Страница 26

кажуть. Не такi, як у молодих, якi говорять так незв’язно, так пристрасно, обiцяючи неможливе. Не такi, як та перша, яку вiн робив Ребеццi… Я не маю про це думати. Треба викинути це з голови. Цю заборонену, нашептану демонами думку. Вiдступися вiд мене, сатано! Я нiколи не маю про це думати, нiколи, нiколи, нiколи. Вiн кохае мене, вiн хоче показати менi Мендерлей. Вони коли-небудь закiнчать розмовляти? Коли-небудь покличуть мене до кiмнати?

Поруч iз моiм лiжком лежала книжка з поезiями. Вiн забув, що позичив ii менi. Вочевидь, вона мало що для нього означала. «Ну ж бо, – нашiптував демон, – розгорни ii на титульнiй сторiнцi; це ж те, що тобi так хочеться зробити, хiба нi? Вiдкрий титульну сторiнку». «Нiсенiтниця, – сказала я. – Я просто збираюся покласти ii разом iз рештою речей». Я позiхнула. Пiдiйшла до столика бiля лiжка. Узяла книжку. Перечепилася ногою за гнучкий дрiт настiльноi лампи, заточилася, i книжка випала менi з рук на пiдлогу. Впавши, вона розгорнулась на титульнiй сторiнцi. «Максу – вiд Ребекки». Вона померла, а думати про мертвих не слiд. Вони спочивають у мирi, на iхнiх могилах росте трава. Проте якою ж живою видавалася вона, якою ж сильною! Цi химернi похилi лiтери. Крапля чорнила. Вчорашня. Напис здавався зробленим учора. Я взяла з дорожнього несесера своi ножицi для нiгтiв i, озираючись через плече, мов злочинець, вирiзала сторiнку.

Я вирiзала сторiнку з книжки цiлком. Не лишила зазубрених краiв, i, коли сторiнки не стало, книжка виглядала бiленькою й чистенькою. Нова книжка, якоi нiхто не торкався. Я розiрвала сторiнку на безлiч маленьких шматочкiв i викинула iх у кошик для паперiв. Тодi пiшла й усiлася на кушетку знову. Мене не полишали думки про пошматованi клаптики в кошику, i за мить я пiдвелася й ще раз зазирнула в смiтник. Навiть тепер чорнило на клаптиках паперу виглядало жирним i чорним, напис не був знищений. Я взяла коробку сiрникiв i пiдпалила рештки. Полум’я було гарним, воно заплямовувало папiр, загортало краечки, робило похилий почерк геть нерозбiрливим. Клаптики трiпотiли й перетворювалися на сiрий попiл. Лiтера «Р» зникла останньою, вона перекрутилася, охоплена полум’ям, на якусь мить, звиваючись, вилiзла назовнi, зробившись iще бiльшою, нiж ранiше. А тодi також зломилась; вогонь ii знищив. Це був навiть не попiл, а перистий пил… Я сходила й вимила руки в раковинi. Почулася краще, набагато краще. Мене охопило чисте вiдчуття нового, яке з’являеться, коли на початку року вiшають на стiну календар. Перше сiчня. Я вiдчула таку ж свiжiсть, таку ж радiсну впевненiсть. Вiдчинилися дверi, й вiн увiйшов до кiмнати.

– Усе гаразд. Спершу через шок вона втратила дар мови, але вже починае приходити до тями, тож я сходжу вниз до портье, щоб пересвiдчитися, що вона встигне на перший потяг. Якусь мить вона поводилася нерiшуче; думаю, сподiвалася бути на весiллi свiдком, утiм я був невблаганний. Іди й поговори з нею.

Вiн анi словом не обмовився про свою радiсть, свое щастя. Не взяв мене за руку й не зайшов до вiтальнi зi мною. Лише усмiхнувся, помахав рукою та вийшов у коридор. Я пiшла до мiсiс Ван Гоппер, почуваючись невпевнено, доволi сором’язливо, мов покоiвка, яка передала повiдомлення про свое звiльнення через подругу.

Вона стояла бiля вiкна й курила цигарку, дивна, безрадiсна низенька постать, яку я бiльше нiколи не побачу: жакет щiльно облягав ii великi груди, кумедний капелюх сидiв на ii головi набакир.

– Що ж, – сказала мiсiс Ван Гоппер сухим рiзким голосом, не таким, яким би вона спiлкувалася з ним, – маю визнати, що ти попрацювала понаднормово. Тиха вода греблю рве – це точно про тебе. Як тобi це вдалося?

Я не знала, що iй вiдповiсти. Менi не сподобалася ii посмiшка.

– Тобi пощастило, що я пiдхопила грип, – мовила вона. – Тепер я розумiю, як ти проводила своi днi й чому була такою забудькуватою. Уроки тенiсу, аякже! Знаеш, могла б менi й розповiсти.

– Вибачте, – проказала я.

Мiсiс Ван Гоппер з цiкавiстю на мене поглянула, окинула очима мою постать.

– І вiн каже менi, що збираеться одружитися з тобою за кiлька днiв. Тобi пощастило, що ти не маеш родичiв, якi поставили б тобi деякi запитання. Що ж, мене це тепер не стосуеться, я вмиваю руки. Менi радше цiкаво, що подумають друзi мiстера де Вiнтера, але припускаю, це вже його справа. Ти розумiеш, що вiн набагато за тебе старший?

– Йому лише сорок два, – сказала я, – а я вже достатньо доросла.

Вона засмiялась i струсила цигарковий попiл на пiдлогу.

– Це вже точно.

Мiсiс Ван Гоппер дивилася на мене так, як нiколи не робила цього ранiше. Оцiнюючи, розглядаючи, як суддя на виставцi худоби. У ii поглядi було щось допитливе, щось неприемне.

– Скажи менi, – мовила вона скрадливо, по-дружньому, – ти робила речi, якi робити не слiд?

Це нагадало менi кравчиню Блез, коли та пропонувала десять вiдсоткiв.

– Я не знаю, що ви маете на увазi, – вiдповiла я.

Мiсiс Ван Гоппер зареготала й знизала плечима.

– Ой, нехай… не зважай. Але я завжди казала, що англiйськi дiвчата – темнi конячки,

Страница 27

бо до всього ставляться, як до хокею. Тож тепер я маю iхати до Парижа сама, а ти тут чекатимеш, доки твiй кавалер отримае дозвiл на шлюб? Я зауважила, що вiн не запросив мене на весiлля.

– Не думаю, що вiн хоче його влаштовувати, та й у будь- якому разi вам треба було вiдпливати.

– Гм, гм, – вiдповiла вона, взяла свою косметичку й почала пудрити носа. – Сподiваюся, ти справдi знаеш, що робиш. Зрештою, все це вiдбулося доволi поспiшно, чи не так? За кiлька тижнiв. Не думаю, що з ним легко поладнати, тож тобi доведеться пристосовуватися до його звичок. Знаеш, досi ти жила надзвичайно безтурботно, i я б не сказала, що ти збивалася з нiг. Щоб господарювати в Мендерлеi, тобi доведеться перевершити саму себе. Чесно кажучи, люба, я просто не уявляю, як ти з цим упораешся.

Їi слова прозвучали луною тих, якi я сама казала собi годину тому.

– У тебе немае досвiду, – продовжувала вона, – ти не знайома з цим колом людей. Тобi ледь удавалося зв’язати два слова пiд час моiх чаювань за грою в бридж. Як ти збираешся спiлкуватись iз усiма його друзями? За ii життя Мендерлей славився своiми прийомами. Звiсно ж, вiн усе тобi про них розповiв, чи не так?

Я завагалася, але, дякувати Богу, вона не замовкала й не чекала вiд мене вiдповiдi.

– Звiсно ж, я бажаю тобi щастя й можу тебе запевнити, що вiн дуже привабливий чоловiк, проте – що ж, менi шкода, але, на мою думку, ти робиш велику помилку, про яку гiрко пошкодуеш.

Мiсiс Ван Гоппер облишила пудреницю й озирнулася на мене через плече. Мабуть, нарештi вона говорила щиро, проте менi такоi щиростi не хотiлося. Я нiчого не вiдповiла. Ймовiрно, у мене був понурий вигляд, оскiльки вона стенула плечима й пiдiйшла до дзеркала, поправляючи свого схожого на гриб капелюха. Я зрадiла, що вона iде, зрадiла, що бiльше нiколи ii не побачу. Менi було шкода тих мiсяцiв, якi я провела поряд iз нею, працюючи на неi, отримуючи вiд неi платню, не вiдступаючи вiд неi нi на крок, мов тiнь, непримiтна й нiма. Звiсно, в мене не було досвiду, звiсно, я була дурна, сором’язлива i юна. Я все це знала. Їй не потрiбно було менi цього говорити. Припускаю, вона це зробила умисно, i з якоiсь суто жiночоi причини цей шлюб викликав у неi обурення; це був удар по шкалi ii цiнностей.

Що ж, я на це не зважатиму, я забуду ii й цi колючi слова. Коли я пошматувала й спалила ту сторiнку, в менi народилася нова впевненiсть. Минулого не iснуватиме для жодного з нас; ми почнемо спочатку, вiн i я. Минуле розвiялося, мов попiл у кошику для паперiв. Я стану мiсiс де Вiнтер. Я житиму в Мендерлеi. Невдовзi вона поiде в торохкiтливому спальному вагонi, без мене, а ми з ним разом сидiтимемо в готельному ресторанi, вечерятимемо за одним столом, плануватимемо майбутне. Переломна мить перед великою пригодою. Імовiрно, щойно вона поiде, вiн нарештi заговорить до мене, зiзнаеться в коханнi, скаже, який вiн щасливий. Досi на це не було часу, так чи iнакше, такi речi казати непросто, вони потребують певного моменту. Я пiдвела погляд i помiтила вiдображення у дзеркалi. Мiсiс Ван Гоппер спостерiгала за мною, на ii устах була поблажлива посмiшка. Я подумала, що врештi-решт вона виявить шляхетнiсть, простягне менi руку й побажае щастя, пiдбадьорить i скаже, що все буде добре. Проте вона лише продовжувала посмiхатись, запихаючи пiд капелюх неслухняне пасмо волосся.

– Ти, звичайно, знаеш, – мовила вона, – навiщо вiн iз тобою одружуеться, чи не так? Ти ж не тiшиш себе думкою, що мiстер де Вiнтер тебе кохае? Насправдi той порожнiй будинок настiльки дiе йому на нерви, що вiн ледь не зiйшов з глузду. Вiн зiзнався в цьому, доки ти не зайшла. Просто йому бiльше нестерпно жити там самому…




7


Ми приiхали в Мендерлей на початку травня, прибувши туди, як сказав Максим, iз першими ластiвками та дзвониками. Це мав бути найкращий час, перед повним лiтнiм розквiтом: азалii в долинi щедро пахнутимуть, а криваво-червонi рододендрони ряснiтимуть цвiтом. Пам’ятаю, ми виiхали на автомобiлi з Лондона вранцi пiд страшною зливою та прибули в Мендерлей приблизно о п’ятiй вечора, якраз устигнувши на чаювання. Я й зараз бачу себе, як зазвичай, невiдповiдно одягнену, хоча вже й сiм тижнiв замiжню, в рудувато-коричневiй трикотажнiй сукнi, з невеличкою горжеткою з хутра кам’яноi куницi довкола шиi i, на довершення, в завеликому на мене безформному макiнтошi, що звисав аж до щиколоток. Мабуть, то була данина погодi, до того ж його довжина додавала менi кiлька дюймiв зросту. В руках я стискала пару рукавичок iз крагами та великий шкiряний саквояж.

– Це все лондонський дощ, – сказав Максим, коли ми виiхали, – зачекай, щойно ми дiстанемося Мендерлея, для тебе засяе сонце. – І вiн мав рацiю, адже хмари залишили нас в Ексетерi, вони вiдступили, вiдкривши величне блакитне небо над нашими головами й бiлу дорогу попереду.

Побачивши сонце, я зрадiла, оскiльки забобонно вважала дощ лихим знаком i свинцеве лондонське небо вiдбило в мене бажання розмовляти.

– Тобi вже краще? – поцiкавився Максим, i я усмiхнулась, беручи його руку, ду

Страница 28

аючи, яким простим це видаеться йому – повернутися до себе додому, зайти до зали, взяти листи, подзвонити у дзвiночок, щоб принесли чай, – i менi стало цiкаво, чи вгадав вiн, що я нервувала, i чи його запитання «Тобi вже краще?» означало те, що вiн мене розумiв.

– Не переймайся, ми скоро будемо на мiсцi. Гадаю, тобi кортить випити чаю, – сказав вiн i вiдпустив мою руку, бо ми дiсталися повороту й змушенi були сповiльнити рух.

Тодi я зрозумiла, що вiн хибно потрактував мое мовчання, сприйнявши його за втому, йому й на думку не спадало, що насправдi я боялася приiзду в Мендерлей так само, як прагла цього в теорii. Тепер, коли ця мить настала, я хотiла вiдкласти ii на потiм. Менi запраглося зупинитися в якомусь придорожньому трактирi й лишитися там, у кафе, бiля безликого камiна. Я хотiла бути мандрiвницею в дорозi, закоханою нареченою поруч зi своiм чоловiком. А не собою, яка вперше приiздить до Мендерлея, дружиною Максима де Вiнтера. Ми проминули кiлька дружнiх на вигляд селищ, де з вiкон хатин вiяло добротою. Жiнка з дитиною на руках усмiхнулася менi з порога, а ii чоловiк, брязкаючи вiдром, рушив через дорогу до колодязя.

Я хотiла, щоб ми були одними з них, можливо, iхнiми сусiдами, i щоб Максим мiг вечорами спиратися на браму котеджу, курячи люльку, пишаючись власноруч вирощеною височезною рожею, доки я поратимусь на кришталево чистiй кухнi, ставлячи на стiл вечерю. На кухоннiй шафi гучно цокав би будильник, стояли б вишикуванi в ряд блискучi тарiлки, i пiсля вечерi, поклавши ноги на камiнну решiтку, Максим читав би свою газету, а я дiставала б iз шухляди величезну купу одягу, який необхiдно було пiдлатати. Звiсно, таке життя було б мирним i спокiйним, i до того ж простiшим, воно не вимагало б дотримання усталених правил.

– Лишилося всього двi милi, – сказав Максим. – Бачиш оту велику смугу дерев на виступi пагорба, що спускаеться в долину, за якою виднiеться клаптик моря? Там Мендерлей. То наш гай.

Я змусила себе усмiхнутись, але нiчого не вiдповiла, переживаючи напад панiки, вiдчуття тривожноi некерованоi нудоти. Зникло мое радiсне збудження, розчинилася в повiтрi моя щаслива гордiсть. Я почувалася, мов дитина, яку вперше привели до школи, або як недосвiдчена юна покоiвка, яка нiколи не покидала дому, а тепер шукае собi мiсця. Вся впевненiсть, якоi я набула за тi короткi сiм тижнiв замiжнього життя, тепер нагадувала дрантя, що розвiюеться пiд поривами вiтру; менi здавалося, що я не розумiла навiть елементарних правил поведiнки, не знала, де в мене права рука, а де лiва, стояти менi чи сiдати, якими ложками та виделками користуватися за вечерею.

– На твоему мiсцi я б скинув цей макiнтош, – мовив вiн, поглянувши на мене, – тут узагалi не дощило, i поправ свою кумедну горжетку. Бiдося. Я так поспiшав тебе сюди привезти, а треба ж було, мабуть, купити тобi в Лондонi одяг.

– Менi однаково, звiсно, якщо ти не заперечуеш, – промовила я.

– Бiльшiсть жiнок тiльки про речi й думають, – вiдсторонено сказав вiн, i, повернувши за рiг, ми виiхали до перехрестя, де починався високий мур.

– Ось ми й приiхали.

У його голосi з’явилася нова нотка хвилювання, i я обома руками схопилася за шкiряне сидiння автомобiля.

Дорога вигнулася, й лiворуч перед нами постала сторожка, а бiля неi – широко розчинена брама, за якою виднiлася довга алея. Коли ми проiжджали повз, я помiтила обличчя, що пiдглядали за нами крiзь темне вiкно сторожки, i дитину, яка вибiгла з-за будиночка й не зводила з нас цiкавих очей. Я втиснулася в сидiння, мое серце швидко забилося, я розумiла, чому тi обличчя не вiдривалися вiд вiкна й чому з нас не зводила погляду дитина.

Вони хотiли побачити, яка я. Я могла уявити, як вони зараз збуджено говорять i смiються на своiй маленькiй кухнi. «Було видно лише верх ii капелюха, – казали вони, – вона не показала обличчя. Ну, що ж, завтра дiзнаемося. Прийдуть чутки з маетку». Мабуть, урештi-решт вiн таки здогадався, що я соромлюсь, бо взяв мене за руку, поцiлував ii i, посмiюючись, заговорив.

– Не зважай, якщо натикатимешся на певну цiкавiсть, – сказав Максим. – Усi захочуть дiзнатися, як ти виглядаеш. У них, мабуть, кiлька тижнiв не було iншоi теми для розмов. Просто будь собою, i всi тебе полюблять. А будинком тобi перейматися не доведеться, там про все пiклуеться мiсiс Денверз. Просто залиш це iй. Насмiлюсь сказати, спершу вона поставиться до тебе суворо – у неi екстраординарний характер, але не дозволяй iй тобi докучати. Просто в неi така манера поведiнки. Бачиш цей чагарник? Коли тут цвiтуть гортензii, вiн нагадуе блакитну стiну.

Я не вiдповiла йому, оскiльки думала про ту дiвчинку, яка колись давно придбала в сiльськiй крамницi листiвку з малюнком i вийшла на яскраве сонячне свiтло, крутячи ii в руках, задоволена тим, що купила, й думаючи: «Вона гарно виглядатиме в моему альбомi. „Мендерлей“, яка гарна назва!» А тепер я тут живу, це мiй дiм. Я писатиму людям у листах: «Ми пробудемо в Мендерлеi все лiто, ви маете завiтати до нас у гостi», – i прогулюватимусь цiею дивною

Страница 29

незнайомою менi наразi алеею, бездоганно знаючи кожен ii вигин i поворот, помiчаючи й схвалюючи тi мiсця, де попрацювали садiвники – тут пiдстригли ззаду чагарник, там пiдрiзали гiлку, – i, пiдiйшовши до сторожки бiля залiзноi брами, щоб дружнiм тоном дати яке-небудь доручення, запитаю в староi жiнки: «Ну що, як ваша нога сьогоднi?» – i та, уже не виявляючи цiкавостi, запросить мене до себе на кухню. Я заздрила Максиму, його безтурботностi й невимушеностi, усмiшцi на його губах, яка свiдчила про те, що вiн радий повернутися додому.

Менi здавалися безкiнечно далекими тi часи, коли я б так само змогла усмiхатися й поводитися невимушено, i я прагнула, щоб вони настали якомога швидше; я б навiть погодилася бути старою, сивою жiнкою з повiльною ходою, яка прожила тут багато рокiв, – я б зголосилася на все, лише б не бути тiею боязкою й дурною iстотою, якою почувалася тодi.

За нами з брязкотом зачинилась брама, запилюженого шосе бiльше не було видно, i я зрозумiла, що ця алея Мендерлея геть не така, якою я ii собi уявляла, вона не була широка, простора й вимощена гравiем, не була оточена з обох бокiв охайним, вирiвняним граблями й мiтлою дерном.

Ця алея звивалася й вигиналася, мов змiя, мiсцями була не ширша, нiж якась стежина, а над нашими головами стримiла колонада дерев, чиi гiлки погойдувалися й переплiталися мiж собою, утворюючи аркаду, що нагадувала церковну стелю. Навiть полуденне сонце не пробивалося крiзь мереживо цього зеленого листя, воно було надто щiльно переплетене, i лишень маленькi мерехтливi плями теплого свiтла перiодично пробивалися згори, укриваючи алею золотими цятками. Тут було дуже тихо, дуже спокiйно. На шосе менi в обличчя вiяв веселий захiдний вiтер, примушуючи траву на узбiччi танцювати в унiсон, але тут його не було. Навiть двигун автомобiля зазвучав по-новому, його гудiння зробилося нижчим, тихiшим, нiж ранiше. Алея спускалася в долину, i на нас наступали дерева, велетенськi буки з гарними гладенькими бiлими стовбурами, вони простягали мiрiади своiх гiлок однi до одних, а також до iнших дерев, назви яких були менi невiдомi, вони пiдступали дедалi ближче, так близько, що я могла торкнутися iх руками. Ми iхали далi, перетнули невеличкий, перекинутий через вузький струмочок мiсток, але ця алея, яка, по сутi, алеею не була, мов чарiвна стрiчка, так само звивалася й вигиналася темним i мовчазним гаем, занурюючись у саме його серце, i все ж нам ще не трапилося жодноi галявини, жодного мiсця, на якому мiг би розташуватись будинок.

Їi довжина починала мене нервувати; певно, за цим поворотом, думала я, або за тим, що далi; проте, нахиляючись на сидiннi вперед, я розчаровувалася: не було нi будинку, нi поля, нi просторого й приемного саду, нiчого, окрiм тишi та густого гаю. Брама перетворилася на спогад, а шосе зосталося в iншому часi, iншому свiтi.

Раптом попереду, за темною алеею, я побачила просвiт i клаптик неба, умить похмурi дерева порiдiли, безiменнi кущi зникли й з обох бокiв нас оточили яскравi криваво-червонi стiни, що пнулися високо вгору. Ми опинилися помiж рододендронiв. У iхнiй раптовiй появi було щось дивовижне, навiть разюче. Пiсля дерев я була до них не готова. Їхнi малиновi квiти збили мене з пантелику, вони нагромаджувалися однi на одних без лiку – нi листя, нi гiлля, нiчого, окрiм убивчого червоного кольору, соковитого й неймовiрного, вони були геть не схожi на жоден iз тих рододендронiв, якi менi доводилося бачити ранiше. Я поглянула на Максима. Вiн усмiхнувся.

– Подобаються? – запитав.

Я вiдповiла: «Так», – затамувавши подих, невпевнена, чи сказала правду, бо ж для мене рододендрони були чимось повсякденним, домашнiм, консервативними рослинами рожевувато-бузкового або рожевого кольору, якi ростуть плiч-о-плiч в охайних круглих клумбах. А це були справжнi чудовиська, якi пнулися до неба, згуртованi, мов батальйон, надто прекраснi, думала я, надто могутнi; це взагалi були не рослини.

Тепер ми нарештi опинилися неподалiк вiд будинку, я побачила поворот, якого чекала, криваво-червонi стiни досi оточували нас з обох бокiв, ми повернули востанне й виiхали до Мендерлея. Так, там вiн i був, Мендерлей, на якого я чекала, Мендерлей з моеi давньоi листiвки. Вишуканий i прекрасний, досконалий i бездоганний, навiть кращий, нiж той, про який я мрiяла, збудований у видолинку встеленого гладенькою травою лугу й моховитих галявин, його тераси спускалися до садiв, а сади – до моря. Коли ми пiд’iхали до широких кам’яних сходiв i зупинилися перед вiдчиненими дверима, крiзь одне з вiкон iз середниками я побачила, що в залi зiбралася купа людей, i почула, як Максим вилаявся собi пiд нiс.

– Чорти б ii вхопили! Їй же добре вiдомо, що я цього не люблю, – проказав вiн i рвучко вдарив по гальмах.

– Що сталося? – запитала я. – Хто всi цi люди?

– Боюсь, тобi цього не уникнути, – роздратовано мовив Максим. – Мiсiс Денверз зiбрала всю кляту прислугу з дому й цiлого маетку, щоб привiтати нас iз приiздом. Усе гаразд. Тобi не треба буде нiчого казати. Я все владнаю сам.

Страница 30

iдчуваючи тепер легку нудоту й озноб вiд довгоi дороги, я шукала ручку дверцят, i доки незграбно намацувала замок, сходами спустився дворецький у супроводi лакея й вiдчинив iх для мене.

Дворецький виявився старим, мав добре обличчя, тож, простягнувши руку, я усмiхнулася йому, однак, схоже, вiн був незрячий, бо ж натомiсть узяв мiй плед разом iз маленьким дорожнiм несесером i розвернувся до Максима, водночас допомагаючи менi вийти з машини.

– Що ж, ось i ми, Фрiсе, – сказав Максим, знiмаючи рукавички. – Коли ми виiжджали з Лондона, йшов дощ. Здаеться, у вас тут його не було. З усiма все гаразд?

– Так, сер. Дякую, сер. У нас тут цiлий мiсяць було сухо. Радий бачити вас удома. Сподiваюсь, ви почуваетесь добре. І мадам також.

– Так, з нами все гаразд. Дякую, Фрiсе. Ми радше стомленi з дороги й хочемо чаю. Я не розраховував, що тут таке влаштують.

Вiн кивнув головою в бiк зали.

– Наказ мiсiс Денверз, сер, – без жодних емоцiй на обличчi вiдповiв дворецький.

– Я мiг би здогадатися, – рiзко мовив Максим. – Ну ж бо, – повернувся вiн до мене, – це триватиме недовго, а тодi ти зможеш випити чаю.

Ми разом пiднялися сходами в супроводi Фрiса та лакея, який нiс плед i мiй макiнтош, i я вiдчула, як у мене трiшки засмоктало пiд ложечкою й стисло судомою горло.

Зараз я можу заплющити очi й повернутися до тiеi митi, побачити себе таку, якою, певно, й була, стоячи на порозi будинку, – худу незграбну постать у трикотажнiй сукнi, яка стискала в липких руках пару рукавичок з крагами. Я бачу велику кам’яну залу, широко вiдчиненi дверi бiблiотеки, картини Пiтера Лелi й Ван Дейка на стiнах, вишуканi сходи, що вели до хорiв для менестрелiв, i там, у тiй залi та кам’яних коридорах, аж до самоi iдальнi, ряд за рядом, море облич, зацiкавлених, з вiдкритими ротами, вони дивилися на мене так, наче були натовпом роззяв на площi, а я – жертвою зi зв’язаними за спиною руками. Вона виринула з моря облич, висока й худорлява, одягнена в усе чорне, завдяки яскраво окресленим вилицям i великим впалим очам ii обличчя нагадувало пергаментно-бiлий череп, що стримiв на кiстяку скелета.

Вона наблизилася до мене, i я простягла iй руку, заздрячи ii почуттю гiдностi й самовладанню; однак коли вона торкнулася мене, ii рука виявилась м’якою й важкою, мертвотно холодною, вона лежала в моiй, наче щось неживе.

– Це мiсiс Денверз, – сказав Максим, i та почала говорити, досi тримаючи свою мертву руку в моiй, нi на мить не зводячи з мене своiх впалих очей, тож я вiдводила своi, i нашi погляди не перетиналися, втiм коли це таки вiдбулося, ii рука поворухнулася в моiй, до неi повернулося життя, а я стала почуватися незручно й засоромилася.

Зараз я вже не згадаю ii слiв, але знаю, що вiд iменi себе й усiеi прислуги вона привiтала мене з приiздом у Мендерлей, то була холодна церемонна промова, вiдрепетирувана для такоi нагоди, виголошена таким само холодним i неживим, як i ii руки, голосом. Закiнчивши, мiсiс Денверз зачекала, немов бажаючи почути вiдповiдь, i менi пригадуеться, як я зашарiлася, пробурмотiла щось на кшталт подяки й, знiяковiвши, впустила рукавички. Вона нахилилася, щоб пiдняти iх, i коли простягла iх менi, я побачила, як ii губи розтягнулися в ледь помiтнiй зневажливiй посмiшцi, й одразу ж зрозумiла, що мiсiс Денверз вважае мене невихованою. Щось у виразi ii обличчя викликало в мене неспокiй, i навiть коли вона вiдступила назад i зайняла свое мiсце помiж решти, я могла бачити цю чорну постать, вона видiлялася, в нiй вiдчувалася iндивiдуальнiсть i вiдокремленiсть, незважаючи на ii мовчання, я знала, що вона не зводить з мене очей. Максим узяв мене за руку й виголосив коротку подячну промову просто й невимушено, нiби це не коштувало йому жодних зусиль, а затим вiн повiв мене до бiблiотеки пити чай, зачинив за нами дверi, й ми знову лишилися наодинцi.

Вiд камiна з нами пiдбiгли привiтатися двое кокер-спанiелiв. Вони облапали Максима, вiд захвату iхнi довгi шовковистi вуха вiдстовбурчилися назад, вони пошукали носами долонi, а тодi облишили його й пiдiйшли до мене, доволi невпевнено, доволi пiдозрiло принюхуючись до моiх каблукiв. Слiпiй на одне око матерi я невдовзi набридла, i, буркнувши, вона повернулася до вогню, проте молодший, Джеспер, притулився носом до моеi долонi й поклав менi на колiно свое пiдборiддя, вiн мав глибокi розумнi очi i, коли я почала пестити його шовковистi вуха, завихляв хвостом.

Я одразу вiдчула себе краще, щойно зняла капелюх i свою нещасну горжетку й пожбурила iх разом iз рукавичками та сумкою на кушетку бiля вiкна. Це була простора зручна кiмната зi стiнами, заставленими книжками аж до стелi, кiмната, яку нiзащо не полишить чоловiк, який живе сам: масивнi крiсла бiля великого вiдкритого камiна, кошики для двох собак, у яких, судячи з красномовних заглибин у крiслах, тi нiколи не сидiли. Їi високi вiкна виходили на галявини, за якими вдалинi мерехтiло море.

У кiмнатi вiдчувався старий невиразний аромат, неначе повiтря тут майже не змiнювалося, незважаючи на солодкi запахи бузку i т

Страница 31

оянд, якi приносили сюди раннього лiта. Звiдки б сюди не потрапляло повiтря – з саду чи з моря, – воно втрачало свою первинну свiжiсть, стаючи частиною цiеi незмiнноi кiмнати, заставленоi заплiснявiлими й нiколи не читаними книжками, кiмнати з прикрашеною завитками стелею, темними панелями, важкими портьерами.

Це був древнiй запах плiсняви, запах безмовноi церкви, де рiдко правлять службу, де крiзь камiння проростае iржаво-рудий лишайник, а вусики плюща стеляться геть до самих вiкон. Кiмната, де панував мир, кiмната, де можна було поринути в роздуми.

Невдовзi нам принесли чай – це була велична коротка вистава, виконана Фрiсом i молодим лакеем, i в якiй я не брала жодноi участi, доки вони не вийшли з кiмнати; i доки Максим проглядав величезну купу своiх листiв, я смакувала два соковитих пончики, розламувала руками крамбл i ковтала гарячий чай. Раз по раз вiн поглядав на мене й усмiхався, а тодi знову повертався до всiх тих листiв, що, мабуть, накопичилися протягом мiсяця, i я задумалася про те, як мало менi було вiдомо про його життя тут, у Мендерлеi, про його щоденну рутину, про його знайомих, друзiв, чоловiкiв i жiнок, про те, якi рахунки вiн сплачував, якi накази вiддавав, господарюючи в маетку. Останнi тижнi промайнули так швидко, i я, iдучи поряд iз ним Францiею та Італiею, думала лише про те, як я його кохала, дивилася на Венецiю його очима, вiдгукувалася луною на його слова, не розпитувала нi про минуле, нi про майбутне, задоволена своiм маленьким нинiшнiм трiумфом.

Адже вiн виявився веселiшим, анiж я думала, нiжнiшим, анiж я мрiяла, виказував бiльше молодечоi палкостi сотнями способiв, даруючи менi радiсть, вiн не був тим Максимом, якого я побачила вперше, тим незнайомцем, який сидiв за столиком у ресторанi на самотi, дивлячись перед себе, занурений у свою таемничу сутнiсть. Мiй Максим смiявся й спiвав, жбурляв у воду камiнцi, брав мене за руку, вiн не супив брiв, на його плечах не лежав тягар. Я знала його як коханця, як друга, i впродовж тих тижнiв забула, що вiн мав упорядковане, систематизоване життя, життя, до якого вiн муситиме повернутися знову, що триватиме, як i ранiше, i пережитi нами короткi святковi тижнi розчиняться в повiтрi.

Я бачила, як вiн читав листи, бачила, як вiн насупився через один, усмiхнувся, прочитавши iнший, байдуже вiдкинув третiй, i – Боже ж милостивий, подумала я, серед них мiг би лежати й мiй лист, написаний iз Нью-Йорка, i вiн читав би його так само незворушно, спершу, ймовiрно, спантеличений пiдписом, а тодi, позiхнувши, пожбурив би його до купи iнших у кошик, потягнувшись по чашку з чаем. Вiд усвiдомлення цього мене пройняв дрож; за яку ж тоненьку волосинку я перебувала вiд того, що могло статися! Адже вiн мiг би сидiти тут i пити свiй чай, як сидiв зараз, так чи iнакше продовжуючи жити своiм домашнiм життям, i, вочевидь, не був би надто високоi думки про мене, у будь-якому разi, не шкодував би, доки я, у Нью-Йорку, граючи в бридж iз мiсiс Ван Гоппер, день у день чекала б на лист, який нiколи не прийшов би.

Я вiдкинулася в крiслi, роздивляючись кiмнату, намагаючись прищепити собi бодай трiшки впевненостi, якось по-справжньому усвiдомити, що я – тут, у Мендерлеi, у будинку з листiвки, у тому самому знаменитому Мендерлеi. Менi доведеться привчити себе, що все це тепер мое, таке ж мое, як i його, – це глибоке крiсло, в якому я сидiла, ця купа книжок, яка сягала стелi, картини на стiнах, сади, гай, Мендерлей, про який я колись читала, усе це тепер було моiм, адже я вийшла замiж за Максима.

Ми постарiемо разом, сидiтимемо отак за чаем, старi люди, Максим i я, з нашими собаками, наступниками цих, а в бiблiотецi висiтиме цей самий давнiй запах плiсняви, що й зараз. Вона пам’ятатиме славнi часи свого збезчещення й перевiрки на мiцнiсть, коли нашi хлопчики були малими, – нашi хлопчики, – адже я вже бачила, як вони вилазять на диван з брудними черевиками, завжди приносячи з собою рiзки й крикетнi битки, великi складанi ножi, луки та стрiли.

На рiвнiй i наразi начищенiй поверхнi столу стоятиме потворна коробка з метеликами й нетлями, i ще одна – iз загорнутими у вату пташиними яйцями.

– Не складайте весь цей мотлох тут, – казатиму я. – Вiднесiть його до навчальноi кiмнати, любi.

І, перегукуючись мiж собою, вони побiжать туди – лишень один, менший, тихiший, нiж решта, залишиться стояти без дiла на самотi.

Моi фантазii розвiялись, щойно вiдчинилися дверi й до бiблiотеки зайшли Фрiс iз лакеем, щоб прибрати посуд.

– Мiсiс Денверз цiкавиться, чи мадам не бажае побачити свою кiмнату, – сказав вiн менi, коли зi столу вже прибрали.

Максим пiдвiв очi вiд листiв.

– Як облаштували схiдне крило? – запитав вiн.

– Насправдi, як на мене, дуже гарно, сер. Звiсно, там було дуже брудно, доки працювали робiтники, i якийсь час мiсiс Денверз побоювалася, що його не встигнуть завершити до вашого повернення. Проте минулого понедiлка все прибрали. Менi здаеться, вам там буде дуже зручно. І, звичайно ж, та частина будинку набагато свiтлiша.

– Ти щось змiнив?

Страница 32

– поцiкавилась я.

– О, геть небагато, – коротко вiдповiв Максим. – Лише iнакше облаштував i пофарбував кiмнату у схiдному крилi, пiдготувавши ii для нас. Як каже Фрiс, та частина будинку набагато веселiша й звiдти вiдкриваеться чудовий вид на трояндовий сад. За життя моеi матерi це крило було вiдведене для гостей. Я приеднаюся до тебе, щойно завершу з цими листами. Бiжи, тобi випала добра нагода заприятелювати з мiсiс Денверз.

Я поволi пiдвелась, вiдчуваючи, як до мене повертаеться колишня знервованiсть, i вийшла до зали. Я б хотiла мати змогу дочекатися Максима, а тодi, взявши його пiд руку, пiти дивитися кiмнати разом. Я не хотiла робити цього наодинцi з мiсiс Денверз. Якою здоровенною здавалася ця велична зала тепер, коли спорожнiла! Моi кроки дзвiнко вiдлунювали вiд вимощеноi камiнням пiдлоги, луна здiймалася аж до стелi, i цей звук змушував мене вiдчувати провину, схожу на ту, яку вiдчуваеш у церквi, коли тебе охоплюе сором i поглинае таке саме вiдчуття скутостi. Моi кроки безглуздо стукотiли, i я подумала, що Фрiс у своiх черевиках на повстянiй пiдошвi, певно, вважае мене дурною.

– Вiн дуже великий, чи не так? – запитала я, надто радiсно, надто вимушено, однак вiн вiдповiв менi з усiею серйознiстю.

– Так, мадам. Мендерлей – велике мiсце. Не таке величезне, як деякi, звiсно, проте достатньо велике. У давнину тут була стара бенкетна зала. Їi й досi використовують для таких урочистих подiй, як званi вечерi або бали. І, знаете, раз на тиждень сюди пускають вiдвiдувачiв.

– Так, – вiдказала я, досi звертаючи увагу на своi гучнi кроки, йдучи за ним i вiдчуваючи, що вiн ставиться до мене так само, як ставився б до одного з вiдвiдувачiв, та до того ж я й сама поводилася, як вiдвiдувач, увiчливо роззираючись то праворуч, то лiворуч, розглядаючи розвiшану на стiнi зброю й картини, торкаючись руками рiзьблених перил на сходах.

Нагорi, у кiнцi сходiв, на мене чекала чорна постать, ii впалi очi на блiдому, схожому на череп обличчi уважно спостерiгали за мною. Я озирнулася в пошуках надiйного Фрiса, проте той рушив залою далi й зник у коридорi.

Я лишилася з мiсiс Денверз наодинцi. Я пiднiмалася сходами до неi, а вона нерухомо чекала, склавши перед собою руки, нi на мить не зводячи погляду з мого обличчя. Я змусила себе усмiхнутися, i хоча не отримала на це жодноi вiдповiдi, мiсiс Денверз я не звинувачувала, бо ж приводу для усмiшки не було, це був дурний вчинок, моя усмiшка була надто сяйливою та штучною.

– Сподiваюсь, що не змусила вас чекати, – промовила я.

– Це вже вам вирiшувати, як розподiляти свiй час, мадам, – вiдповiла вона. – Я тут для того, щоб виконувати вашi накази.

Затим вона розвернулася й покрокувала аркадою хорiв у напрямку коридору, що починався далi. Ми рушили широким устеленим килимом проходом, повернули лiворуч, пройшли крiзь дубовi дверi, спустилися вузькими сходами донизу, а тодi пiднялися такими самими сходами й вийшли до iнших дверей. Їх вона розчахнула, ставши збоку, щоб дати менi дорогу, i я увiйшла до невеличкого передпокою або будуару з диваном, крiслами та письмовим столом, з якого можна було потрапити до великоi спальнi для двох осiб iз широкими вiкнами й розташованою за нею ванною кiмнатою. Я одразу ж пiдiйшла до вiкна й визирнула надвiр. Унизу розкинулися трояндовий сад i схiдна частина тераси, а за садом височiв гладенький укритий травою берег, який простягався до ближнiх дерев гаю.

– Отже, моря звiдси не видно, – мовила я, розвертаючись до мiсiс Денверз.

– Нi, з цього крила – нi, – вiдказала вона. – До того ж тут його навiть не чути. Перебуваючи в цьому крилi, навiть не подумаеш, що море десь поблизу.

У неi була особлива манера говорити, неначе за ii словами крилося щось iще, до того ж вона наголосила на словах «у цьому крилi», немовби натякаючи на певну другоряднiсть кiмнати, в якiй ми зараз перебували.

– Шкода, я люблю море, – сказала я.

Вона не вiдповiла; лишень продовжувала дивитися на мене, склавши руки перед собою.

– У будь-якому разi, це дуже мила кiмната, i я впевнена, що почуватимуся тут зручно. Я так розумiю, ii вiдремонтували до нашого повернення?

– Так, – вiдповiла вона.

– Якою вона була до цього?

– Тут були бузковi шпалери та iнакшi портьери. Мiстер де Вiнтер вважав, що вона мае не надто радiсний вигляд. Їi майже не використовували, хiба для випадкових гостей. Але мiстер де Вiнтер надiслав у листах спецiальнi вказiвки, повiдомивши, що в цiй кiмнатi житимете ви.

– То це не була його спальня?

– Нi, мадам, вiн ранiше нiколи не користувався кiмнатами в цьому крилi.

– О, вiн менi про це не розповiдав, – вiдказала я, пiдiйшла до туалетного столика й почала поправляти волосся. Моi речi вже розпакували, моi щiтки для волосся i гребiнець лежали на тацi. Я зрадiла, що Максим подарував менi набiр щiток i що вони були розкладенi тут, на туалетному столику, на виднотi, перед мiсiс Денверз. Вони були новi, вони коштували грошей, я не мусила iх соромитися.

– Елiс розпакувала вашi речi й попiклуеться про вас, доки не

Страница 33

рибуде ваша служниця, – промовила мiсiс Денверз. Я усмiхнулася до неi знову й поклала щiтку для волосся на туалетний столик.

– У мене немае служницi, – знiяковiло вiдказала я. – Упевнена, якщо Елiс – покоiвка, то вона добре про мене подбае.

На обличчi мiсiс Денверз з’явився такий самий вираз, як i пiд час нашоi першоi зустрiчi, коли я так незграбно впустила на пiдлогу своi рукавички.

– Боюсь, довго так тривати не зможе, – мовила вона. – Розумiете, ледi у вашому становищi належить мати особисту служницю.

Я зашарiлася й знову потягнулася по свою щiтку. В ii словах вiдчувався докiр, який я прекрасно зрозумiла.

– Якщо ви вважаете, що це необхiдно, то, можливо, пiдшукаете ii для мене, – сказала я, уникаючи ii погляду. – Можливо, яку-небудь юну дiвчину, що прагне чомусь навчитися.

– Як забажаете, – вiдповiла мiсiс Денверз. – Це вам вирiшувати.

Запала мовчанка. Менi хотiлося, щоб вона пiшла геть. Я не могла зрозумiти, чому вона стоiть i спостерiгае за мною, склавши руки на своiй чорнiй сукнi.

– Гадаю, ви живете в Мендерлеi вже багато рокiв, – сказала я, вдаючись до черговоi спроби. – Довше, нiж будь-хто iнший?

– Не довше, нiж Фрiс, – вiдповiла вона, i я подумала про те, який же неживий у неi голос, вiн був холодний, як i ii рука в ту мить, коли опинилася в моiй. – Фрiс працював тут ще за життя старого господаря, коли мiстер де Вiнтер був маленьким хлопчиком.

– Зрозумiло, – мовила я. – Отже, ранiше вас тут не було?

– Нi, – вiдказала вона, – ранiше не було.

Я ще раз поглянула на неi i знову зустрiлася з ii темними й похмурими очима на бiлому обличчi, що впилися в мене, i не знаю чому, але це викликало в мене дивне вiдчуття неспокою, передчуття бiди. Я спробувала усмiхнутись, але не змогла; мене стримували цi згаслi очi, в яких не було жодного зблиску спiвчуття.

– Я приiхала сюди, коли перша мiсiс де Вiнтер стала нареченою, – промовила мiсiс Денверз, i ii монотонний та невиразний, як я вже казала, голос зробився рiзким, неочiкувано ожив, набув значущостi, а на ii сухорлявих вилицях з’явилися краплi рум’янцю.

Ця змiна виявилася такою раптовою, що шокувала мене й дещо налякала. Я не знала нi що зробити, нi що сказати. Здавалося, наче вона проказала якiсь забороненi слова, слова, якi довгий час ховала всерединi себе й бiльше не змогла втримати. Вона й досi не зводила з мене очей; вони дивилися на мене iз загадковою сумiшшю жалю й зневаги, аж доки я не вiдчула себе навiть iще молодшою, iще бiльш непризвичаеною до життя, нiж я собi уявляла.

Я бачила, що мiсiс Денверз зневажае мене з усiм притаманним ii класу снобiзмом через те, що я не була величною ледi, через те, що була боязкою, сором’язливою й невпевненою в собi. Втiм у ii очах, окрiм зневаги, було щось iще, щось неабияк схоже на рiшучу неприязнь або й справжню ненависть.

Я мусила щось сказати, я не могла й далi сидiти отак, бавлячись своею щiткою для волосся, показуючи, як сильно ii боюсь i не довiряю iй.

– Мiсiс Денверз, – почула я свiй голос, – сподiваюся, ми заприятелюемо й зрозумiемо одна одну. Поставтеся до мене з терпiнням. Розумiете, таке життя для мене нове, я жила геть iнакше. Але менi справдi хочеться досягти успiху й передусiм зробити мiстера де Вiнтера щасливим. Я знаю, що в управлiннi маетком можу покластися на вас, – так сказав мiстер де Вiнтер, – а ви просто хазяйнуйте так, як це робили завжди; я не вноситиму жодних змiн.

Я замовкла, дещо задихавшись, досi невпевнена в собi й у доречностi своiх слiв, i, поглянувши на мiсiс Денверз знову, помiтила, що вона перемiстилася й тепер стояла, тримаючись рукою за ручку дверей.

– Гаразд, – мовила вона. – Сподiваюсь, ви будете задоволенi моею роботою. Будинок був пiд моiм наглядом бiльше року, i мiстер де Вiнтер нiколи не скаржився. Звiсно, за життя покiйноi мiсiс де Вiнтер усе було зовсiм iнакше; тодi тут було багато розваг, влаштовували численнi прийоми, i хоча я й хазяйнувала замiсть неi, вона любила за всiм наглядати особисто.

У мене знову з’явилося враження, що мiсiс Денверз дбайливо пiдбирала слова, що вона, так би мовити, намацувала шлях до моеi душi та спостерiгала за ефектом, не зводячи погляду з мого обличчя.

– Я б радше довiрила це вам, – повторила я. – Так було б краще.

Вiдтак на ii обличчi з’явився той самий вираз, який я помiтила, коли ми вперше потиснули руки в залi, вираз неприхованого глузування, неабиякоi зневаги. Вона знала, що я нiколи не здатна буду чинити iй опiр i до того ж боюсь ii.

– Чи можу я ще щось для вас зробити? – запитала мiсiс Денверз i вдала, що оглядае кiмнату.

– Нi, – запевнила я. – Нi. Думаю, в мене е все, що потрiбно. Менi тут буде комфортно. Ви зробили цю кiмнату такою чарiвною.

Це останне було моею пiдлабузницькою спробою завоювати ii прихильнiсть.

Мiсiс Денверз стенула плечима, проте не усмiхнулась.

– Я лише виконувала вказiвки мiстера де Вiнтера.

Узявшись за ручку вiдчинених дверей, вона затрималася в проходi. Здавалося, наче мiсiс Денверз ще мала щось менi сказати, але нездатна була дiбра

Страница 34

и слiв i чекала, доки я дам iй таку можливiсть.

Я хотiла, щоб вона пiшла; вона стояла там, мов тiнь, спостерiгаючи за мною, оцiнюючи мене впалими очима, що дивилися зi схожого на череп обличчя.

– Якщо раптом вам щось не сподобаеться, ви одразу менi кажiть, гаразд?

– Так, – вiдповiла я. – Так, звiсно, мiсiс Денверз.

Але я зрозумiла, що вона не це мала на увазi, i знову запала мовчанка.

– Якщо мiстер де Вiнтер питатиме про свою велику шафу, – раптом мовила вона, – скажiть йому, що ii неможливо було перенести. Ми намагалися, але вона не пройшла крiзь цi вузькi дверi. Цi кiмнати меншi, нiж тi, що в захiдному крилi. Якщо йому не сподобаеться, як облаштували цю кiмнату, нехай повiдомить мене. Важко було зрозумiти, як тут усе обставити.

– Прошу вас, не турбуйтеся, мiсiс Денверз, – сказала я. – Я впевнена, що вiн усiм буде задоволений. Але перепрошую, що спричинила вам стiльки незручностей. Я й гадки не мала, що вiн ремонтував i наново облаштовував кiмнати. Йому не варто було перейматися. Я впевнена, що менi було б так само радiсно й зручно в захiдному крилi.

Вона з цiкавiстю на мене поглянула й покрутила ручку дверей.

– Мiстер де Вiнтер сказав, що вам буде краще з цього боку. Кiмнати в захiдному крилi дуже старi. Стара спальня вдвiчi бiльша, нiж ця, теж дуже гарна кiмната з прикрашеною завитками стелею. Там стоять надзвичайно цiннi штофнi стiльцi й оздоблений рiзьбленням камiн. Це найпрекраснiша кiмната в будинку. А ii вiкна виходять на галявини й море.

Я знiяковiла й дещо засоромилася. Я не розумiла, чому вона говорила з таким прихованим обуренням, водночас натякаючи на те, що ця кiмната, де, як виявилось, я мала оселитися, була чимось посереднiм, чимось, що не вiдповiдало стандартам Мендерлея, – так би мовити, другорядна кiмната для другорядноi особи.

– Мабуть, мiстер де Вiнтер залишив найкращу кiмнату, щоб показувати ii гостям, – припустила я. Вона продовжувала крутити ручку дверей, а тодi поглянула на мене ще раз, подивившись менi в очi, повагалася перед тим, як вiдповiсти, а коли заговорила, ii голос зазвучав навiть тихiше й ще монотоннiше, нiж ранiше.

– Спальнi нiколи не показують гостям, лише залу, хори та вiтальню пiд ними. – Раптом вона зробила паузу, обмацуючи мене поглядом. – Вони мешкали в захiдному крилi й користувалися тими кiмнатами, коли була жива мiсiс де Вiнтер. Та велика кiмната з видом на море, про яку я вам розповiдала, слугувала спальнею мiсiс де Вiнтер.

Тодi я побачила, як ii обличчям пробiгла тiнь, вона вiдступила до стiни, ховаючись у темрявi, у передпокоi почулися кроки, i до кiмнати зайшов Максим.

– Як воно? – запитав вiн мене. – Все гаразд? Вона тобi до вподоби?

Вiн з ентузiазмом озирнувся довкола, задоволений, наче школяр.

– Я завжди вважав, що це найпривабливiша кiмната, – мовив Максим. – Усi цi роки ii намарно використовували для гостей, але я завжди думав, що з неi можна щось зробити. Вам удалося чудово ii облаштувати, мiсiс Денверз. Я ставлю вам найвищу оцiнку.

– Дякую, сер, – з байдужим виразом обличчя вiдказала вона, а тодi розвернулася й вийшла з кiмнати, тихенько причинивши за собою дверi.

Максим пiдiйшов до вiкна й виглянув надвiр.

– Я люблю цей трояндовий сад, – сказав вiн. – Один з моiх перших спогадiв – це те, як я, ледве тримаючись на своiх маленьких нiжках, iду за матiр’ю, а вона збирае мертвi квiтки. У цiй кiмнатi е щось мирне й радiсне, до того ж тут тихо. Перебуваючи тут, навiть не скажеш, що до моря звiдси лише п’ять хвилин пiшки.

– Так само сказала й мiсiс Денверз.

Вiн вiдiйшов вiд вiкна й заходив кiмнатою, торкаючись речей, дивлячись на картини, вiдчиняючи шафи, перебираючи пальцями мiй розпакований одяг.

– Як поладнала зi старою Денверз? – зненацька запитав вiн.

Я вiдвернулася й знову взялася зачiсувати волосся перед дзеркалом.

– Вона здаеться дещо напруженою, – за мить чи двi вiдповiла я. – Можливо, вона подумала, що я збираюся втручатися в хазяйнування.

– Не думаю, що вона заперечувала б, – сказав Максим. Я пiдвела погляд i побачила, що вiн спостерiгае за моiм вiдображенням у дзеркалi; потому вiн вiдвернувся, знову пiдiйшов до вiкна й почав тихо, ледь чутно насвистувати, розхитуючись вперед-назад на пiдборах.

– Ти на неi не зважай, – мовив вiн. – Вона багато в чому екстраординарна особа, i, ймовiрно, з нею нелегко поладнати iншiй жiнцi. Але тобi не варто цим перейматись. Якщо вона справдi тобi докучатиме, ми ii позбудемось. Утiм, розумiеш, вона знае свою справу i звiльнить тебе вiд усiх господарських турбот. Мушу сказати, вона дещо грубо ставиться до слуг. Проте до мене задиратися не наважуеться. Я б уже давно ii вигнав, якби тiльки спробувала.

– Сподiваюсь, ми знайдемо спiльну мову, коли вона познайомиться зi мною краще, – швидко проказала я. – Зрештою, те, що спершу вона на мене дещо зла, цiлком природно.

– Зла на тебе? Чому це iй на тебе злитися? Що ти, в бiса, маеш на увазi? – перепитав вiн.

Максим вiдвернувся вiд вiкна, насупився, його обличчя набуло дивного, напiврозлюченого

Страница 35

вигляду. Я не розумiла, чому це його так занепокоiло, – краще б я сказала щось iнше.

– Я хочу сказати, що економцi набагато простiше пiклуватися про господарство неодруженого чоловiка, – пояснила я. – Менi здаеться, вона звикла до цього i, можливо, боiться, що я буду багато наказувати.

– Наказувати, Господи… – почав вiн, – якщо ти думаеш… – а тодi замовк, пiдiйшов i поцiлував мене в макiвку.

– Забудьмо про мiсiс Денверз, – мовив Максим. – Боюсь, вона не надто мене цiкавить. Ходiмо, я покажу тобi Мендерлей.

Того вечора я бiльше не побачила мiсiс Денверз i ми про неi не говорили. Викинувши ii зi своiх думок, я почувалася щасливiшою, я вже не вiдчувала себе зайдою, коли ми блукали кiмнатами на першому поверсi, розглядали картини й Максим обiймав мене за плече, я стала почуватися тiею, ким прагла стати, тiею, ким уявляла себе у мрiях, для кого Мендерлей став домом.

Коли я йшла вимощеною камiнням залою, моi кроки бiльше не звучали дурнувато, бо ж пiдбитi цвяхами черевики Максима створювали набагато бiльше шуму, а тупiт чотирьох собачих лап здавався менi заспокiйливою, приемною музикою.

Це був наш перший вечiр, ми щойно приiхали, i розглядання картин забрало деякий час, тож я також зрадiла, коли, подивившись на годинник, Максим сказав, що перевдягатися до вечерi вже запiзно; отже, менi не довелося нiяковiти перед покоiвкою Елiс, запитуючи ii, що менi одягнути, змушувати ii допомагати менi вбратися, а потiм спускатися довгими прольотами сходiв до зали, мерзнучи, з оголеними плечима, в сукнi, подарованiй менi мiсiс Ван Гоппер лише через те, що та не пасувала ii доньцi. Спершу я боялася церемонноi вечерi в тiй строгiй iдальнi, а тепер, лише завдяки тому, що ми не перевдягнулися, все було гаразд, досить невимушено, майже так само, як пiд час наших спiльних вечер у ресторанах. Я зручно почувалася у своiй трикотажнiй сукнi, смiялася й розмовляла про те, що ми бачили в Італii та Францii, ми навiть розклали на столi миттевi фотографii, а Фрiс i лакей були такими ж безликими, як офiцiанти; вони не витрiщалися на мене, як це робила мiсiс Денверз.

Пiсля вечерi ми повернулися до бiблiотеки, невдовзi там опустили штори, а в камiн докинули дров; як на травень, було зимно, тож я була вдячна теплу, що розходилося вiд охоплених полум’ям полiн.

Сидiти отак разом пiсля вечерi було для нас чимось новим, адже в Італii ми зазвичай гуляли пiшки або iздили на автомобiлi, вiдвiдували кафе, перехилялися через перила мостiв. Зараз же Максим iнстинктивно рушив до крiсла, яке стояло лiворуч вiд камiна, i простягнув руку по газети. Вiн пiдклав собi пiд голову одну з широких подушок i пiдкурив цигарку. «Такi в нього звички, – подумала я, – так вiн робить завжди: цьому звичаю вже багато рокiв».

Не дивлячись на мене, Максим узявся читати газету, вiн був задоволений, почувався зручно, вiн звик до такого життя, звик бути господарем у своему домi. І доки я сидiла отак замислившись, пiдперши рукою пiдборiддя й пестячи м’якi вуха одного зi спанiелiв, менi спало на думку, що я була не першою, хто вiдпочивав у цьому крiслi; хтось тут сидiв до мене, i, звiсно ж, вона лишила свiй слiд на подушках i бильцi, на якому спочивала ii рука. Та iнша наливала собi каву з цього ж срiбного кавника, пiдносила до губ чашку, нахилялася до собаки, як i я.

Я несвiдомо пересмикнулася, неначе хтось вiдчинив за моею спиною дверi й впустив до кiмнати протяг. Я сидiла в крiслi Ребекки, я спиралася на подушку Ребекки, а собака пiдiйшов до мене й поклав свою голову менi на колiно лише тому, що звик так робити й пам’ятав, як колись вона його тут пригощала цукром.




8


Звiсно ж, я нiколи не усвiдомлювала, що життя в Мендерлеi виявиться таким упорядкованим i розпланованим. Зараз, оглядаючись назад, я пригадую, як того першого ранку Максим пiдвiвся, одягнувся й сiв писати листи ще до снiданку, а коли я спустилася сходами донизу, вже по дев’ятiй – мене дещо пiдганяли закличнi удари гонга, – виявилося, що вiн майже поiв i вже чистив собi фрукти.

Максим поглянув на мене й усмiхнувся.

– Не зважай, – мовив вiн. – Ти звикнеш. О цiй порi в мене немае часу байдикувати. Розумiеш, щоб господарювати в такому мiсцi, як Мендерлей, треба працювати цiлий день. Кава й гарячi страви – на столику. За снiданком ми завжди беремо iжу самi.

Я сказала щось про те, що мiй годинник спiзнювався, про те, що я надто затрималася у ваннiй, проте вiн навiть не слухав – читав листа i чомусь супився.

Я добре пам’ятаю, що мене приголомшило; я була вражена й дещо навiть ошелешена обсягом запропонованого нам снiданку. Там був чай у величезному срiбному чайнику, а також кава, на плитi парували яечня, бекон i риба. Ще, на окремому маленькому деку, були варенi яйця й вiвсянка у срiбнiй мисцi. На iншому пiдсобному столику – шинка й величезний шматок холодного бекону. А також ячмiннi та пшеничнi булочки, тости, стояло кiлька горщикiв iз джемом, мармеладом i медом, а з iншого боку столу – десертнi тарiлки з горами фруктiв. Менi видалося дивним, що Максим, який в Італii

Страница 36

а Францii з’iдав на снiданок лише круасан, який-небудь фрукт i випивав чашку кави, у себе вдома сiдав до столу, якого вистачило б на дюжину осiб, вочевидь, робив так день у день, рiк у рiк i не вбачав у цьому нiчого безглуздого, не вважав це марнотратством.

Я помiтила, що вiн з’iв лише маленький шматочок риби. Я обрала собi варене яйце. Але менi було цiкаво, що ж станеться з рештою iжi, з усiма цими яечнями, хрустким беконом, вiвсянкою й залишками риби. Невже, думала я, слуги, про яких я нiколи не дiзнаюсь i яких нiколи не побачу, чекали за дверима кухнi на дарованi iм рештки нашого снiданку? Чи все це викидалося, змiталося до смiтникiв? Звiсно ж, менi нiколи про це не довiдатись, я нiколи не наважуся запитати.

– Дякувати Богу, родичiв, якi б прагнули з тобою познайомитися, у мене небагато, – сказав Максим. – Сестра, яку я бачу досить рiдко, i майже слiпа бабуся. Беатрiс, до речi, напрошуеться на ланч. Я вiд неi цього й очiкував. Певно, хоче на тебе подивитися.

– Сьогоднi? – занепавши духом, спитала я.

– Згiдно з листом, якого я отримав цього ранку, так. Надовго вона не затримаеться. Гадаю, Беатрiс тобi сподобаеться. Вона дуже прямолiнiйна, говорить те, що думае. Не любить прикидатись. Якщо ти iй не сподобаешся, вона так тобi й скаже, прямо в обличчя.

Не можна сказати, що це мене заспокоiло, я навiть задумалася над тим, чи немае в лицемiрствi чогось позитивного. Максим пiдвiвся з крiсла й закурив цигарку.

– Сьогоднi вранцi в мене багато справ, ти зможеш чимось себе зайняти? – запитав вiн. – Я б iз радiстю прогулявся з тобою садом, але мушу побачитися з Кроулi, моiм довiреним. До речi, вiн також завiтае на ланч. Ти ж не проти? Тебе це не дуже напружить?

– Зовсiм нi, – вiдповiла я. – Буду рада.

Пiсля цього вiн зiбрав своi листи, вийшов iз кiмнати, i я пригадую, як подумала, що геть не так уявляла собi свiй перший ранок у Мендерлеi; я гадала, що ми, взявшись за руки, пiдемо до моря, повернемося доволi пiзно, втомленi й щасливi, наодинцi з’iмо холодний ланч, а тодi посидимо пiд тим каштаном, який я бачила з вiкна бiблiотеки.

Тягнучи час, я надовго затрималася за своiм першим снiданком, i лише коли побачила, як зайшов Фрiс та поглянув на мене з-за службовоi ширми, зрозумiла, що вже було по десятiй. Вiдчувши себе винною, я негайно схопилася на ноги й попросила вибачення, що так надовго засидiлась, на що вiн, нiчого не сказавши, дуже ввiчливо, дуже коректно кивнув головою, i я вловила, як у його очах промайнуло здивування. Я подумала, чи, бува, не сказала щось не те. Можливо, не треба було вибачатися. Можливо, вiн тепер менше мене поважатиме. Як би я хотiла знати, що казати, що робити! Менi стало цiкаво, чи вiн запiдозрив, як це вдалося мiсiс Денверз, що самовладання, витонченiсть i впевненiсть – не тi риси, якi менi прищеплювали вiд народження, i менi ще доведеться iх набути, – ймовiрно, шлях до них буде тернистий, повiльний i коштуватиме менi багатьох гiрких митей.

Тож на виходi з кiмнати, не дивлячись собi пiд ноги, я зашпорталася, перечепившись через сходинку пiд дверима, i в той час як Фрiс пiдбiг менi на допомогу, пiднявши мою хустинку, Роберт, молодший лакей, що стояв за ширмою, вiдвернувся, щоб приховати посмiшку.

Йдучи залою, я чула iхне бурмотiння i смiх одного з них – припускаю, Роберта. Ймовiрно, вони смiялися з мене. Я зiйшла сходами нагору, щоб усамiтнитися у своiй спальнi, проте, вiдчинивши дверi, побачила покоiвок, якi там прибирали; одна пiдмiтала пiдлогу, iнша протирала туалетний столик. Вони здивовано поглянули на мене. І я швидко вийшла. Отже, я не мала заходити до своеi кiмнати о цiй годинi. Цього вiд мене не очiкували. Це порушувало господарськi звичаi. Я знову спустилася сходами, завдяки капцям, нечутно ступаючи вимощеною камiнням пiдлогою, тихо перетнула залу й потрапила до бiблiотеки, у якiй виявилося зимно – вiкна були навстiж вiдчиненi, камiн не запалений, хоча в ньому й лежали дрова.

Я зачинила вiкна й пошукала сiрникiв. Жодноi коробки знайти не вдалося. Що менi було робити? Дзвонити не хотiлось. Але в бiблiотецi, такiй затишнiй i теплiй минулого вечора, тепер, раннього ранку, було холодно, мов у льодовнi. Сiрники лежали в спальнi нагорi, але я не хотiла туди йти, щоб не турбувати покоiвок i не вiдривати iх вiд роботи. Я не хотiла ще раз побачити, як вони повертають до мене своi круглi обличчя. Тож вирiшила, щойно Фрiс i Роберт пiдуть з iдальнi, узяти сiрники з пiдсобного столика. Я навшпиньки вийшла iз зали й прислухалась. Вони досi прибирали, я чула звуки голосiв i совання таць. Урештi-решт усе затихло, певно, вони вийшли службовими дверима на кухню, я перетнула залу й знову ввiйшла до iдальнi. Як я й очiкувала, на пiдсобному столику лежала коробка сiрникiв. Я швидко пройшла кiмнатою й узяла ii. Та щойно я це зробила, до iдальнi повернувся Фрiс. Я спробувала крадькома запхати сiрники до кишенi, але помiтила, як вiн здивовано поглянув на мою руку.

– Вам щось потрiбно, мадам? – поцiкавився вiн.

– О, Фрiсе, – знiяковiло мовила я, – я нiде не змог

Страница 37

а знайти сiрникiв.

Вiн одразу ж запропонував менi ще одну коробку разом iз цигарками. Це також мене збентежило, адже я не курила.

– Нi, рiч у тому, що я змерзла в бiблiотецi, мабуть, менi тут зимно пiсля закордону, тож просто хотiла розпалити камiн.

– Зазвичай до другоi половини дня камiн у бiблiотецi не розпалюють, мадам. Мiсiс де Вiнтер завжди користувалася ранковою вiтальнею. Там уже розпалено. Звiсно, якщо ви бажаете, щоб у бiблiотецi також горiв камiн, я накажу розпалити i його теж.

– О, нi. Я про це й не думала. Я пiду до ранковоi вiтальнi. Дякую, Фрiсе.

– Там ви знайдете папiр, ручки й чорнило, мадам. Пiсля снiданку мiсiс де Вiнтер завжди писала листи й розмовляла телефоном у ранковiй вiтальнi. Там також е внутрiшнiй телефон, якщо ви захочете поговорити з мiсiс Денверз.

– Дякую, Фрiсе.

Я розвернулася й знову вийшла до зали, мугикаючи мелодiю, щоб надати собi впевненого вигляду. Не могла ж я зiзнатися йому, що нiколи не бачила ранковоi вiтальнi, що Максим учора менi ii не показав. Я знала, що вiн стоiть у дверях iдальнi, спостерiгаючи за мною, доки я йду залою, тож мусила якимось чином удати, що знаю дорогу. Лiворуч вiд великих сходiв я побачила якiсь дверi й безтурботно рушила до них, молячись у душi, щоб вони привели мене до моеi мети, однак, вiдчинивши iх, побачила, що там була садова кiмната, мiсце, де складали всiлякий мотлох: там стояв стiл, на якому збирали букети, бiля стiни лежали складенi на купу плетенi стiльцi, а на гачку висiло кiлька макiнтошiв. Я вийшла звiдти, кинувши дещо зухвалий погляд через залу, i побачила, що Фрiс досi не зрушив з мiсця. Втiм менi анi на мить не вдалося ввести його в оману.

– Ранкова вiтальня розташована за головною, мадам, – проказав вiн. – Зайдiть у дверi праворуч, iз цього боку вiд сходiв. Пройдiть прямо до спареноi головноi вiтальнi й звернiть лiворуч.

– Дякую, Фрiсе, – бiльше не прикидаючись, сором’язливо сказала я.

Я рушила довгою головною вiтальнею, як вiн менi й пояснив; це виявилася мила кiмната з прекрасними пропорцiями, ii вiкна виходили на галявини, якi спускалися до моря. Мабуть, цю кiмнату показували вiдвiдувачам, i, роблячи це, Фрiс, певно, розповiдав про iсторii картин на стiнах i епоху, коли були створенi меблi. Звiсно, ця кiмната була прекрасною, я це розумiла, а цi крiсла й столи – ймовiрно, безцiнними, але, попри все це, у мене не виникло жодного бажання в нiй затриматися; я не могла уявити, що колись сидiтиму в цих крiслах, стоятиму перед цим оздобленим рiзьбою камiном, кидатиму на столи книжки. Тут вiдчувалась формальнiсть музейноi зали, нiшi якоi вiдгородженi мотузками, а на стiльцi бiля дверей сидить наглядач у таких мантii й капелюсi, як у гiдiв iз французьких замкiв. Я пройшла крiзь неi, звернула лiворуч i вiдтак потрапила до невеличкоi ранковоi вiтальнi, якоi ще нiколи не бачила.

Я зрадiла, побачивши там собак, що сидiли бiля вогню, i Джеспер, молодший, одразу ж пiдбiг до мене й ткнувся носом у мою долоню. Стара сука пiдняла морду, коли я наблизилась, i зиркнула в мiй бiк своiми пiдслiпуватими очима, але, понюхавши повiтря й зрозумiвши, що я – не та, на кого вона чекала, з гарчанням вiдвернулася й знову взялася незворушно спостерiгати за полум’ям. Джеспер також мене полишив, умостився бiля своеi товаришки й почав лизати iй бiк. Вони звикли так робити. Як i Фрiсу, iм було вiдомо, що до другоi половини дня камiн у бiблiотецi не розпалюють. Вони прийшли до ранковоi вiтальнi, бо такий був давнiй звичай. Якимось чином, ще не встигнувши пiдiйти до вiкна, я вгадала, що з цiеi кiмнати вiдкриваеться вид на рододендрони. Авжеж, криваво-червонi й соковитi, такi, якими я бачила iх минулого вечора, величезнi кущi скупчилися пiд вiдчиненим вiкном, зазiхаючи навiть на вигнуту алею. Мiж ними була невеличка прогалина, яка нагадувала мiнiатюрну встелену моховитим килимом трави галявину. Посеред неi стояла крихiтна статуя оголеного сатира, який пiднiс до губ флейту.

Галявина на тлi багряних рододендронiв правила йому за невеличку сцену, де вiн танцював i грав свою роль. У цiй кiмнатi не пахло плiснявою, як у бiблiотецi. Тут не було старих добряче потертих крiсел, не було столiв, завалених журналами та газетами, якi якщо хтось i читав, то лише зрiдка, – однак вони лежали там вiдповiдно до давнього звичаю, бо так того бажав Максимiв батько або ще навiть його дiд.

Це була жiноча кiмната, витончена, тендiтна, кiмната, в якiй усi предмети були надзвичайно дбайливо пiдiбранi ii мешканкою таким чином, щоб кожен стiлець, кожна ваза, кожна найменша, навiть крихiтна рiч гармонiювала як з рештою речей, так i з характером господинi. Неначе та, що обставляла кiмнату, казала: «Я вiзьму це, це i це», – й обирала зi скарбiв Мендерлея тi, якi iй подобалися найбiльше, не звертаючи уваги на будь-що другорядне й посередне, безпомилково, iнстинктивно прибираючи до рук лише найкраще. Тут не було мiшанини стилiв, плутанини епох, i в пiдсумку виникала дивна й разюча бездоганнiсть, тут не вiдчувалося формального холоду головноi вiтальнi, яку

Страница 38

демонстрували вiдвiдувачам, натомiсть ця кiмната була по-справжньому живою, вона свiтилася тим самим сяйвом i блиском, що й численнi рододендрони пiд ii вiкном. І тодi я помiтила, що тим рододендронам, яких не задовольнив театр на маленькiй галявинцi за вiкном, дозволили оселитися в кiмнатi. Величезнi теплi квiти позирали на мене з камiнноi дошки, плавали у вазi на столi бiля дивана, стрункi й витонченi, стояли на письмовому столi поряд iз золотими пiдсвiчниками.

Кiмната була переповнена ними, навiть стiни перейняли iхнiй колiр, набувши пiд промiнням уранiшнього сонця багатого й сяйливого вiдтiнку. В кiмнатi були лише цi квiти, i я замислилася, чи не було це зроблено з певною метою, чи не облаштовували цю кiмнату саме так вiд початку, бо ж нiде iнде рододендронiв у будинку не було. Квiти прикрашали i iдальню, i бiблiотеку, проте там вони були охайними й чепурними, поставали радше тлом, не так, як тут, нiде iх не було в такому надлишку. Я пiдiйшла до письмового столу, сiла за нього й подумала: як дивно, що ця кiмната, така гарна i яскрава, водночас була такою практичною i мала настiльки дiловий вигляд. Чомусь менi здавалося, що мiсце, обставлене з таким вишуканим смаком, незважаючи на надлишок квiтiв, мало б слугувати лишень декорацiею, млосною й iнтимною.

Утiм, з огляду на всю свою красу, цей стiл не був гарненькою забавкою жiнки, яка писала за ним коротенькi записки, покусуючи кiнчик пера, день у день недбало лишаючи на ньому зiжмаканий промокальний папiр. На полички для паперiв були наклеенi етикетки: «листи без вiдповiдi», «листи для зберiгання», «будинок», «маеток», «меню», «рiзне», «адреси»; кожен напис був зроблений тим самим квапливим, рiзким, уже знайомим менi почерком. І, впiзнавши його, я була шокована, навiть перелякалася, оскiльки не бачила його вiдтодi, як знищила сторiнку з томика поезiй, i не думала, що колись побачу ще раз.

Я навмання вiдкрила шухляду й побачила його знову, цього разу в розгорнутiй оздобленiй шкiрою книзi пiд назвою «Гостi Мендерлея» – роздiлена на тижнi й мiсяцi, вона показувала, якi вiдвiдувачi приiздили й виiздили, якi кiмнати вони займали, якими стравами харчувались. Я погортала сторiнки й побачила, що в цiй книзi був докладно описаний цiлий рiк, тож, зазирнувши в неi, господиня могла з точнiстю до дня, ледь не до години, дiзнатися, який гiсть i коли саме ночував пiд ii дахом, де спав i чим вона його частувала. Окрiм того, в шухлядi лежали поштовий папiр, цупкi бiлi аркушi для чернеток, особливий папiр iз гербом i адресою, а також маленькi коробочки з вiзитiвками кольору слоновоi кiстки.

Я дiстала одну, роздивилася й вийняла ii з тонкоi паперовоi обгортки. На нiй було написано «Мiсiс де Вiнтер», а в куточку – «Мендерлей». Я знову поклала ii до коробочки й закрила шухляду, раптом вiдчувши себе винною, неначе вчинила вiроломство, немовби господиня, в чиему домi я гостювала, сказала менi: «Так, звiсно, можете писати листи за моiм столом», а я непрощенно, крадькома зазирнула до ii листування. Будь-якоi митi вона могла повернутися до кiмнати й побачити мене перед вiдкритою шухлядою, якоi я не мала права торкатися.

І коли зненацька на столi передi мною тривожно задзеленчав телефон, мое серце пiдстрибнуло й швидко забилося вiд страху, що мене викрили. Тремтячими руками я зняла слухавку й запитала: «Хто це? Кого вам треба?» На iншому кiнцi лiнii почулося дивне дзижчання, а тодi голос – низький i доволi рiзкий, однак я не могла визначити, належав вiн жiнцi чи чоловiку, – запитав: «Мiсiс де Вiнтер? Мiсiс де Вiнтер?»

– Боюсь, ви помилилися, – вiдказала я. – Мiсiс де Вiнтер померла бiльше року тому.

Я сидiла в очiкуваннi, безглуздо дивлячись на слухавку, i лише коли недовiрливий голос дещо пiдвищеним тоном повторив це iм’я знову, вмить зашарiвшись, я зрозумiла, що припустилася непоправноi помилки й уже нiяк не зможу забрати своi слова назад.

– Це мiсiс Денверз, мадам, – проказав голос. – Я говорю з вами по внутрiшньому телефону.

Мiй faux pas[4 - Хибний крок, помилка (фр.).] був настiльки вiдчутно очевидним, настiльки дурним i непрощенним, що iгнорування його виставило б мене ще бiльшою дурепою – якщо це, звiсно, було можливо, – нiж досi.

– Перепрошую, мiсiс Денверз, – затинаючись, пробурмотiла я. – Дзвiнок збив мене з пантелику, я не усвiдомлювала, що кажу. Я не зрозумiла, що дзвонять менi, й не помiтила, що говорю по внутрiшньому телефону.

– Вибачте, що потурбувала вас, мадам, – сказала вона; i вона знае, подумала я, здогадуеться, що я нишпорила в столi. – Я лише хотiла поцiкавитися, чи потрiбна вам i чи затверджуете ви сьогоднiшне меню.

– О, – промовила я. – О, я впевнена, що так. Тобто я впевнена, що меню мене задовольнить. Просто замовте все, що потрiбно, мiсiс Денверз, i можете мене не запитувати.

– Думаю, буде краще, якщо ви прочитаете список, – продовжив ii голос, – меню на весь день лежить бiля вас на бюварi.

Я гарячково оглянула стiл i врештi-решт знайшла аркуш паперу, якого ранiше не помiтила. Похапцем його проглянула: креветки з к

Страница 39

ррi, смажена телятина, спаржа, холодний шоколадний мус – це ланч чи вечеря? Я не могла зрозумiти; певно, ланч.

– Так, мiсiс Денверз, – сказала я. – Усе влаштовуе, усе справдi дуже добре.

– Якщо ви бажаете щось змiнити, будь ласка, скажiть менi, – мовила вона, – i я одразу ж накажу це зробити. Як ви бачите, я лишила порожне мiсце для соусу, щоб ви могли вказати, який саме вам подобаеться. Я вагалася щодо того, пiд яким соусом подати смажену телятину. Мiсiс де Вiнтер завжди ретельно ставилася до вибору соусiв, i я постiйно мусила з нею радитися.

– О, – проказала я. – О, що ж… дайте подумати, мiсiс Денверз, я навiть не знаю; гадаю, краще зробити так, як зазвичай, iз тим соусом, який, на вашу думку, замовила б мiсiс де Вiнтер.

– У вас немае побажань, мадам?

– Нi, – вiдповiла я. – Насправдi жодних, мiсiс Денверз.

– Я думаю, що мiсiс де Вiнтер замовила б винний соус, мадам.

– Тодi ми, звiсно, надамо перевагу йому.

– Перепрошую, що потурбувала вас пiд час написання листiв, мадам.

– Ви мене зовсiм не потурбували. Прошу, не вибачайтесь.

– Пошту забирають опiвднi, Роберт прийде по вашi листи й сам наклеiть марки. Якщо вам треба буде надiслати щось термiново, просто зателефонуйте йому, i вiн накаже, щоб це вiднесли на пошту негайно.

– Дякую, мiсiс Денверз.

Якийсь час я ще прислухалася, проте бiльше вона не мовила нi слова, i згодом на iншому кiнцi лiнii почулося тихе клацання, яке свiдчило про те, що слухавку поклали. Я зробила так само. Потому знову поглянула на стiл i готовий до використання поштовий папiр на бюварi. На мене дивилися полички з наклейками й написанi на них слова: «листи без вiдповiдi», «маеток», «рiзне» – вони немовби докоряли менi за моi лiнощi. Та, що сидiла тут до мене, не марнувала свого часу так, як це робила я. Вона простягала руку по слухавку внутрiшнього телефону й роздавала накази, якi мали бути виконанi впродовж дня, – швидко, вправно, – iмовiрно, закреслювала олiвцем тi пункти в меню, якi iй не подобалися. І, на вiдмiну вiд мене, не казала: «Так, мiсiс Денверз» i «Звiсно, мiсiс Денверз». А закiнчивши з цим, починала писати листи – певно, вiдповiдала на п’ять, шiсть або сiм, скрiзь пишучи тим самим химерним, похилим, так добре знайомим менi почерком. Аркуш за аркушем вона вiдривала гладенький бiлий папiр, використовуючи його без мiри через своi довгi розчерки пера, а в кiнцi кожного особистого листа ставила пiдпис: «Ребекка», – в якому висока похила «Р» нависала над своiми побратимами.

Я постукала пальцями по столу. Наразi полички для паперiв були порожнi. Жодних «листiв без вiдповiдi», якi б очiкували, доки до них дiйде справа, жодних рахункiв – наскiльки менi було вiдомо, – рахункiв, якi потрiбно було б оплатити. Мiсiс Денверз сказала, що в разi нагальноi потреби я маю телефонувати Роберту й вiн накаже вiднести листи на пошту. Цiкаво, скiльки термiнових листiв зазвичай писала Ребекка й кому. Ймовiрно, кравцям: «У вiвторок менi неодмiнно потрiбна сукня з бiлого атласу»; або перукарю: «Я завiтаю до вас наступноi п’ятницi, запишiть мене на третю годину до мсье Антуана. Миття голови, масаж, укладка й манiкюр». Нi, такого штибу листи були б марнуванням часу. Вона б замовила дзвiнок до Лондона. Цим би зайнявся Фрiс. Вiн сказав би: «Я говорю з вами вiд iменi мiсiс де Вiнтер». Я продовжувала стукати пальцями по столу. Не могла придумати, кому б написати. Хiба що мiсiс Ван Гоппер. Було щось безглузде, навiть iронiчне в усвiдомленнi того, що я сидiла ось так за власним письмовим столом, у власному домi, i не здатна була вигадати нiчого кращого, нiж написати листа мiсiс Ван Гоппер, жiнцi, до якоi вiдчувала неприязнь, яку нiколи бiльше не побачу. Я пiдсунула до себе аркуш поштового паперу. Взяла тонке продовгувате перо з яскравим гострим кiнчиком. «Люба мiсiс Ван Гоппер», – почала я. І, пишучи, затинаючись та силуючи себе, висловлюючи надiю на те, що ii подорож минула добре, дитинi покращало, а погода в Нью-Йорку гарна й тепла, я вперше зауважила, який нерозбiрливий i несформований у мене почерк; йому бракувало iндивiдуальностi, стилю, та навiть освiченостi, це був почерк посередньоi ученицi, яка вчилася в другосортнiй школi.




9


Почувши гуркiт автомобiля на алеi, я пiдхопилася в раптовiй панiцi й зиркнула на годинник, адже зрозумiла, що це приiхала Беатрiс зi своiм чоловiком. Годинник показував щойно по дванадцятiй; вони прибули набагато ранiше, нiж я очiкувала. А Максим досi не повернувся. Я задумалася, чи можливо якось сховатися, вилiзти через вiкно в сад, аби Фрiс, привiвши iх до ранковоi вiтальнi, сказав: «Певно, мадам вийшла», – i це виглядало б цiлком природно, вони б сприйняли це, як щось само собою зрозумiле. Коли я побiгла до вiкна, собаки поглянули на мене з цiкавiстю, а Джеспер, вимахуючи хвостом, рушив за мною.

Вiкно виходило на терасу, за якою була невеличка поросла травою галявина, але коли я саме готувалася прошмигнути повз рододендрони, звуки голосiв почулися ближче, i я знову повернулася до кiмнати. Вони заходили до будинку через

Страница 40

сад, безсумнiвно, Фрiс повiдомив iм, що мадам у ранковiй вiтальнi. Я хутко перейшла до великоi вiтальнi й рушила до найближчих дверей лiворуч. За ними виявився довгий кам’яний коридор, i я побiгла ним, цiлком усвiдомлюючи, що поводжуся безглуздо, зневажаючи себе за цей раптовий нервовий напад, однак розумiючи, що менi в будь-якому разi нiзащо не стало б снаги поглянути цим людям в обличчя. Схоже, коридор мав вивести мене до заднiх кiмнат, i, повернувши за рiг, я вийшла до ще одних сходiв та натрапила на служницю, якоi ранiше не бачила, мабуть, це була прибиральниця; в руках вона тримала швабру й вiдро. Дiвчина здивовано на мене поглянула, неначе я була примарою, чиеi появи в цiй частинi будинку не очiкували, тож, геть збита з пантелику, просуваючись до сходiв, я проказала: «Доброго ранку». «Доброго ранку, мадам», – вiдповiла вона й, вiдкривши рота та округливши очi, з цiкавiстю простежила, як я пiднiмалася сходами.

Я сподiвалася, вони виведуть мене до спалень, я зможу знайти свою кiмнату в схiдному крилi й пересидiти там трохи, доки не вiдчую, що вже час для ланчу, i з огляду на дотримання гарних манер буду змушена спуститися вниз знову.

Вочевидь, я заблукала, бо, вiдчинивши дверi нагорi, потрапила в довгий коридор, якого ранiше не бачила, в дечому схожий на той, що в схiдному крилi, проте ширший i темнiший завдяки темним панелям на стiнах.

Я повагалася, а тодi повернула лiворуч, вийшовши до широкого сходового майданчика й других сходiв. Там було тихо й темно. Нiкого довкола. Якщо вранцi тут поралися покоiвки, то тепер вони вже завершили свою роботу й зiйшли вниз. Не лишилося жодного слiду iхнього перебування, жодного запаху пилюки вiд нещодавно пiдметених килимiв, i менi спало на думку, що ця тиша якась незвична, в нiй вiдчувалося щось таке ж гнiтюче, як i в порожньому, покинутому господарями будинку.

Я навмання вiдчинила якiсь дверi й потрапила до кiмнати, поглинутоi цiлковитою темрявою: зачиненi вiконницi не пропускали жодного променя свiтла, водночас посеред неi тьмяно виднiлися обгорнутi бiлими чохлами меблi. Повiтря було задушливе й затхле, вiдчувався запах, притаманний кiмнатам, якими майже або й узагалi не користувалися, все оздоблення яких було зiбране докупи посеред лiжка й накрите простирадлом.

Також iмовiрно, що штори на вiкнах тут не розсували ще з минулого лiта i, якщо пiдiйти й, вiдчинивши скрипучi вiконницi, зробити це зараз, з-за них випаде ув’язнена протягом багатьох мiсяцiв мертва нетля й опуститься на килим поряд iз забутою шпилькою та сухим листком, занесеним досередини ще перед тим, як цi вiкна закрили востанне. Я тихенько причинила дверi й невпевнено рушила коридором, по обидва боки якого були дверi – всi вони виявились замкненi, – доки не натрапила на невеличку нiшу в зовнiшнiй стiнi, де широке вiкно нарештi дало менi доступ до свiтла. Я виглянула надвiр i побачила пiд собою порослi рiвненькою травою галявини, якi простиралися до моря, i саме море, свiтло-зелене, з бiлими гребенями хвиль, збитих захiдним вiтром, що гнав iх вiд берега в далину.

Воно виявилося ближче, нiж я думала, набагато ближче; поза будь-якими сумнiвами, воно починалося за тим невеличким скупченням дерев нижче галявин, ледве за п’ять хвилин ходи, i якби я зараз прислухалася, притуливши вухо до вiкна, то почула б шум прибою, що розбивався об береги якоi-небудь невеличкоi невидимоi звiдсiля бухти. Вiдтак я зрозумiла, що обiйшла будинок i опинилася в коридорi захiдного крила. Так, мiсiс Денверз мала рацiю. Звiдси море було чути. Можна було уявити, як узимку воно пiдкрадаеться до зелених галявин i загрожуе самому будинку, бо ж навiть зараз завдяки сильному вiтру вiконне скло вкривав такий туман, неначе хтось на нього подихав. Солоний, принесений з моря вiтер. Доки я дивилася, кваплива хмара на мить затулила собою сонце, й море одразу ж змiнило свiй колiр, зробилося чорним – бiлi гребнi раптово набули вкрай безжального вигляду, – i жорстоким, геть не схожим на те веселе, блискуче, яке постало передi мною спершу.




Конец ознакомительного фрагмента.



notes


Примiтки





1


Ну добре, Блез, я йду… (фр.) (Тут i далi прим. пер.)




2


Початок поеми «Небесний гончак» англiйського поета Френсiса Томпсона (1859–1907).




3


Пiд умивальником стоiть горщик (фр.).




4


Хибний крок, помилка (фр.).