Страница 1

Все буде добре
Олег Бакулiн

Анастасiя Нiкулiна


Колись четверо пiдлiткiв пообiцяли одне одному дружити все життя. «Все буде добре» – таким було таемне гасло Сашка, Антона, Марiчки й Катi. Але доросле життя змiнило iх. Успiшний бiзнесмен Сашко, а нинi Алекс, повертаеться з Америки. Вiн випадково зустрiчае Марiчку в супермаркетi. Колишня красуня мае вигляд староi та втомленоi жiнки. Алекс хоче допомогти подрузi. Однак Марiчка вже сплела пiдлу й хитру схему, щоб використати Алекса. Вона пiде на все заради грошей… Долi чотирьох друзiв знову переплiтаються.





Анастасiя Нiкулiна, Олег Бакулiн

Все буде добре








Жодну з частин даного видання не можна копiювати або вiдтворювати в будь-якiй формi без письмового дозволу видавництва



© Нiкулiна А., Бакулiн О., 2017

© DepositPhotos.com / S-E-R-G-O, обкладинка, 2018

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», видання украiнською мовою, 2018

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», художне оформлення, 2018


* * *




Пролог


2018 рiк

– А трясця твоiй матерi! Ти що тово робиш, бузувiре, грум би тя побив? – скажений вереск розрiзав лiтню спеку, зiгнавши з гiлляччя сонне птаство.

– А шляк би тя трафив, псяча кров! – скоцюрблена бабця в червонiй хустинi продовжувала лаятися, розмахуючи цiпком.

Хлопча скочило на ноги, випустивши з рук гострий камiнець. Карi оченята перелякано шукали шляхи для вiдступу, але ноги наче вiдняло. Так ставалося щоразу: варто було лише вскочити в халепу! Тим часом жiнка, яку старiсть змусила зiгнутися до самоi землi, стрiмко подолала вiдстань мiж ними та зупинилась, наче вкопана, за крок до паркану.

Колись це була звичайна рабiца[1 - Металева сiтка для огородження територiй.], що оточувала сiльський цвинтар. Але люди завжди шукали коротший шлях, тому сьогоднi загорода ряснiла провалами, крiзь якi можна протиснутися самому, з родиною та ще й тачку з труною провезти. Мiсцями сiтки не було взагалi – лише два стовпи й направляючий дрiт, привалений до землi. Бiля такоi межi й зупинилася дев’яностолiтня Параскевiя, хапаючи роззявленим ротом холодне повiтря. Їi загнутий нiс активно ворушив широкими нiздрями, наче принюхуючись до хлопця. Вицвiлi блакитнi очi загрозливо блищали, загострене пiдборiддя презирливо здригнулось: чужинець!

Вона вже пiдняла цiпок, щоб уперiщити бiсового сина по спинi («абись знав, як збитки робити»), коли побачила могилу, бiля якоi стояв малий. По кутах – кiлочки, на горбi – лампадка та маленький кам’яний стовпчик замiсть хреста. Видно, що робили нашвидкуруч i абияк, бо з iм’я-прiзвища померлого залишились лише три лiтери «А Н А» та рiк смертi – 2008. Зате епiтафiю погода й час чомусь пошкодували. Стара напружила пiдслiпуватi очi, вдивляючись у напис: «Спи, синку, доки сонце заходить за обрiй: зустрiнемось знову, коли все буде добре». Саме в цьому мiсцi й намагався щось вишкрябати той хулiган.

Старечий запал кудись зник. Баба Параня опустила цiпок i покрутила головою, переконуючись, що могила дiйсно знаходиться за ледь помiтною межею кладовища. Тодi тричi перехрестилася: «Свят-свят-свят», – сплюнула через лiве плече та пошкандибала геть.

Хлопець видихнув iз полегшенням: ноги вже його слухались. Однак наступноi митi вiн знову стрепенувся, адже з-за сусiднього надгробка вийшла молода жiнка.

– Юрчику, що сталося? – вона провела поглядом Параскевiю, яка цiпком зiгнала зграю крукiв з високого бiлого хреста, й обернулась до сина.

– Бабцi не сподобалося, що я зробив.

– І тому вона на тебе накричала?

Хлопець кивнув.

– А що ти такого зробив?

Юрчик показав на похилену могилу, де слова «все буде добре» вкрилися шрамами вiд гострого камiнця. Наче якийсь школяр наполегливо намагався закреслити зайвi лiтери.

– Синку, – жiнка здивовано пiдняла брови. – Нащо ти це зробив?

Хлопчик похнюпився.

– Я чув, як ти казала, що цi слова роблять усiм боляче. Я хотiв, щоб iх бiльше не було.

– Сонечко, я не це мала на увазi…

Зловiсне каркання збило ii з думки. Жiнка з острахом обернулася на звук. Важкий чорний крук каркнув ще раз, перебираючи лапками на потрiсканому монументi з напiвстертими польськими цифрами. Жiнка глянула праворуч, потiм лiворуч. Звiсно, старий саморобний хрест не мiг зберiгатися стiльки часу. Це, можливо, навiть не той самий монумент i навiть не той самий цвинтар. Але щось усерединi пiдказувало: це те мiсце. Саме тут вони, четверо друзiв, убили та закопали Гектора.




Роздiл I. Зазнати свiту


1985 рiк


1

– А-а-а-а! А-а-а-а! А-а-а-а!

Руки вiдвалювалися: здавалось, малий важить цiлу тонну та зараз просто вислизне на землю. Катруся помахала головою, вiдганяючи вiд себе лихi думки. Коли ж вiн замовкне? Вiд пронизливого дитячого вереску в неi сiпалось око. Було вiдчуття, що ii голова наповнена тим виском по самi вуха: ще кiлька звукiв – i вона просто вибухне.

– А-а-а-а! А-а-а-а!

Дiвчинка переклала малого у вiзочок та видихнула. З онуком цьотки Люби, пiврiчним Марком, вона сидiла не вперше. І, враховуючи

Страница 2

е, що бiльше нiхто з малим крикуном залишатись не бажав, точно не востанне. Його рiдна мама – пухка, як булочка, бiлявка Светка – поiхала до Львова в унiверситет, а замiсть диплома привезла рожевий згорток у пелюшках. Цьотка хапалась за серце та вiд перших пiвнiв i до смерку кляла гулящу дочку, тому вдома Светка не затрималась: залишила записку, що iде довчитися, а малого лишае бабусi. Ох, i наслухалися тодi сусiди… Катруся саме проходила поряд – несла вiд мами з магазину гречку додому, заглянула до вiзочка, побачила величезнi блакитнi очi та не втрималась вiд захопленого:

– Який гарнюня!

Марко чомусь затих i навiть посмiхнувся дiвчинцi. А цьотка Люба з того дня всiма правдами, неправдами й цукерками вмовляла Катрусю посидiти з малим, бо, бачте, тiльки бiля неi вiн смiеться.

– А-а-а-а!

Блакитнi очi швидко наповнювалися сльозами, а замiсть посмiшки маленькi губенята кривились у плачi. Дiвчинка зiтхнула: i чого iй так не щастило?

Поруч прогуркотiла хижа чорна машина, здiймаючи густу куряву. Бiля хатини баби Ганi вона зупинилась i вимогливо просигналила. Катруся, продовжуючи гойдати вiзочок, пiдiйшла ближче й побачила, як iз заднього сидiння високий чорнявий чоловiк витягае як двi краплi води схожого на нього хлопця ii вiку. Останнiй опирався як мiг: молотив ногами в повiтрi, здаеться, навiть намагався ревiти, але чоловiк був сильнiший. Вiддерши малого вiд машини, вiн голосно гримнув дверцятами та полiз до багажника. Хлопець же всiвся просто на землю й бив по нiй кулаками:

– Я нiкуди не пiду!

Катруся скривилася: голос – ну точно як у Марка.

До хлопця пiдiйшла втомлена чорнява жiнка, мабуть, мама, та почала його вмовляти пiднятися, але той пручався ще бiльше, щось буркочучи собi пiд нiс. Дiвчинка гмикнула та повернулась до вiзочка. Цьому городському нюнi в Бистрицi буде важко.

Із сусiднiх хат визирали цiкавi хазяi, розглядаючи новоприбулих. У вiкнах то тут то там з’являлися обличчя дiтлахiв, яких одразу змiнювали старшi, але не менш допитливi.

Тим часом до малого пiдiйшов батько, рвучким рухом поставив його на ноги, повiсив рюкзак на спину, ще й добряче струсонув. Катруся захихотiла, затуляючи рот долонькою. Хлопець зник за дверима, баба Ганя обiйнялась iз чоловiком та жiнкою, про щось стиха пошепотiлась i зачинила хвiртку. Пара зникла в машинi, i чорний звiр загарчав, вiд’iжджаючи вiд хатини.

Дiвчинка повернулась до вiзочка та ледь стримала щасливий крик: Марко солодко спав. Катруся усмiхнулась, усiдаючись на лавочцi бiля дому. У блакитному небi над головою поважно пливли бiлi острiвцi хмар, цьотка пообiцяла принести цiлу шоколадку, у портфелi чекала свого часу новесенька розмальовка. Дiвчинка пiдставила обличчя теплим сонячним променям: може, сьогоднi iй таки щастить?


2

Набурмосений хлопець на iм’я Сашко ще не знав, що його приiзд приверне увагу доброi половини села. Вiн витримав бабусинi обiйми й почалапав до будинку. Зайшов у першу ж кiмнату, опустився на вицвiлий тапчан i просидiв там, поки за ним не прийшли.

– Ну, i чого тут сам сидиш? – бабуся скуйовдила хлопцю волосся. – Батьки поiхали, не хотiв з ними прощатися?

Сашко заперечно похитав головою.

– Що ж у вас там, у мiстi, сталося? – зiтхнула бабця. – Добре, ходiмо, годувати тебе буду, а то геть змарнiв у своему городi. Негоже гостям у сiнах[2 - Нежила частина селянських хат i невеликих мiських будинкiв, що з’еднуе жиле примiщення з ганком, рундуком, верандою або дiлить будинок, хату на двi половини.] сидiти.

Кухня виявилася досить просторою, хоч i дивною для мiського хлопця. Замiсть звичноi газовоi плити – цегляна мурованка[3 - Пiч.] на дрова, замiсть холодильника – дверцята в пiдлозi, звiдки вiяло прохолодою. Невеликий дерев’яний стiл межував з лiжком, накритим рядном. Ганна Богданiвна («називай мене баба Ганя», – наказала вона) розповiла онуку, що взимку в кухнi теплiше спати. А потiм поставила на стiл сковорiдку з варениками зi шкварками. І Сашко одразу забув про всi своi проблеми, у двi руки наминаючи смакоту. Пiсля салатiв, каш та iншого здорового харчування, якими годувала його мама, звичайнi вареники виявилися неймовiрним делiкатесом.

Дочекавшись, поки онук розправиться з варениками (а потiм сирником та узваром), баба Ганя вiдвела його до простороi кiмнати.

– У цiй свiтлицi ти будеш жити. Розбирай речi, а я сходжу за чистим рядном.

– Бабо, – зупинив ii Сашко. – А що таке «свiтлиця»?

– Ой леле! – сплеснула в долонi старенька. – Ну так покiй же оцей.

– А-а… Ясно, – кивнув Сашко, хоча нi слова не зрозумiв.

«Мабуть, бабуся вже старенька. От слова в неi i плутаються», – подумав хлопець i вирiшив бiльше не розпитувати. Минулого року вiн два мiсяцi хворiв на краснуху та перечитав не тiльки своi книжки, але й деякi батьковi. Найбiльше йому запам’ятались якiсь хвороби, пов’язанi з планетою Венерою, про хвiст у дiтей та дисоцiативнi розлади[4 - Органiчний дисоцiативний розлад характеризуеться тимчасовим, частковим чи повним порушенням нормально iнтегрованих функцiй пам’ятi, усвiдомлення

Страница 3

iстинностi свого «Я» i безпосереднiх вiдчуттiв моторноi поведiнки, у результатi якого певна частина цих функцiй втрачаеться.]. Напевно, на це останне i хворiла баба Ганя.

Бабуся принесла рядно – ним виявилось бiле простирадло, – застелила лiжко й, трiшки накульгуючи, пiшла поратися на присадибнiй дiлянцi.

Сашко залишився знайомитись iз кiмнатою. Проста, але простора, завiшана вишитими рушниками – бабусина робота, – з маленьким вiкном iз бiлим тюлем кудись у зелень, мальованим портретом сумноi жiнки над лiжком та дивним запахом молока в повiтрi. Хлопець пересiв на лiжко з брунатними бильцями. Матрац одразу приемно прогнувся, на вiдмiну вiд його власного – твердого, проте, як казала мама, корисного для хребта. Бiля лiжка стояла тумбочка та невеличке крiсло, застелене бордовим килимком. Протилежну стiну пiдпирала широка лакована шафа: зi скляних дверцят визирали бiло-голубi тарiлки й кришталевi чарки. Навпроти вiкна стояв лакований стiл, застелений бiлою скатертиною та цератою[5 - Клейонка.] зверху.

Хлопець задоволено потягнувся. У селi виявилося не так погано. Можна буде спати досхочу, не чистити зуби та читати. А як доведеться щось допомогти – що ж, допоможе. Хлопець потягнув блискавку на ранцi й витягнув «Пригоди Тома Сойера i Гекльберрi Фiнна». От зараз почитае трохи – ще краще стане. За прочиненим вiкном щебетали птахи, глухо валували сусiдськi пси, шумiв кам’янистий потiчок. Природна колискова змусила хлопця вмоститись зручнiше й заплющити очi. Лише на хвильку.


3

Сашко прокинувся вiд голосного пронизливого звуку. Надворi панувала густа темрява, голова гудiла, на правiй щоцi вiдбився червоний слiд подушки. Хлопець пiдхопився: серце важко гупало в грудях. За кiлька хвилин пам’ять наздогнала подii вчорашнього дня – вiн заспокоiвся та присiв на край лiжка. Для того щоб знову пiдскочити вiд невiдомого звуку десь на вулицi.

– Що це? – пробурмотiв, мимоволi мнучи краечок ковдри в руках.

Сашко нiколи не був боягузом. Вiн сам частенько розповiдав страшнi iсторii в колi друзiв, пiдсмiюючись, коли слухачi тiпались вiд будь-якого стороннього шуму. Однак зараз йому було не до смiху.

Звук пролунав знову, але цього разу Сашко був до нього готовий. Наче скрик, не пронизливий – швидше огидний. І десь там, далеко, за кiлька будинкiв. Цiкаво, воно може добратися сюди? А наступноi митi рипнула пiдлога в сусiднiй кiмнатi. Хлопця наче вiтром здуло пiд ковдру. Мiцно стискаючи в руках книгу, як зброю, Сашко вистромив носа з-пiд ковдри й утупився в темряву. Ось рипнула пiдлога десь за стiнкою, слiдом дзенькнуло щось металеве, а далi блiде свiтло, миготливе та неприродне, почало пробиватися крiзь шпарину пiд дверима. Усе ближче й ближче.

У головi одразу промайнула iсторiя, що колись розповiдав рудий Ілля iз сусiднього двору. Про Писарчукiв – родину, з якою дружив батько. Одного дня мама, тато i двое дiтей просто зникли, залишивши розчахнутi дверi й розкиданi речi. Ілля казав, що iх викрали iнопланетяни, про яких вiн читав у журналi. Начебто сусiди чули шум i бачили миготливе свiтло, а зранку Писарчукiв уже не було. Сашко тодi пiдняв хлопця на смiх: Ілля був iще тим фантазером. Однак коли сам спробував розпитати батька, той раптом посерйознiшав i наказав бiльше нiколи не зачiпати цiеi теми.

Спогад стрiлою увiрвався в запалений мозок: хлопець уявив, як триногi iстоти забирають його у свiй корабель, що нагадував тарiлку з-пiд борщу, i вони летять на планету, де всi мають щупальцi – принаймнi так писали в журналi. Далi в головi виник образ батька, серйозного й вiдстороненого, а ще – засмученоi мами, яка бiльше нiколи не годуватиме його вiвсянкою по суботах. Зрадлива сльоза побiгла щокою. Сашко мiцнiше вхопився за книгу. Вiн так просто не здасться! Вiн нiкуди не полетить!

Пiдлога рипнула гучнiше, i дверi з протяжним стогоном прочинились. Увесь Сашкiв запал кудись щез, i хлопець перелякано замружився.

– От же ж лиха година! – почулося з порогу, i малий пiдняв голову.

– Сашку? А ти чого не спиш? – здивовано запитала бабуся. І сама собi вiдповiла: – Це я тебе розбудила? Пробач старiй. Геть забула, що залишила в цiй кiмнатi грошi. Треба сусiдцi за молоко вiддати, – баба Ганя усмiхнулась.

У свiтлi гасовоi лампи, яку тримала жiнка, ii обличчя мало неприродно блiдий вигляд. Наступноi митi в коридорi загуркотiло щось металеве, i Сашко знову здригнувся.

– Бровко, ану лишися того вiдра! От ти зараз у мене отримаеш! – розсердилася бабуся i вийшла з кiмнати.

«Пригоди Тома Сойера i Гекльберрi Фiнна» впали на пiдлогу, а хлопець закутався в ковдру й не стулив очей до самого ранку.


4

За нiч Сашко встиг добре обдумати ситуацiю та пройти всi стадii прийняття невiдворотного. Батьки вирiшили його позбутися? То й нехай! Вони ще пошкодують про свiй дурний учинок, будуть сумувати й плакати за ним. А вiн лише смiятиметься iм у вiдповiдь. У Бистрицi буде ще краще, анiж удома. Бабця йому дуже рада, тож зробить усе заради внука. Хоч це й село, але тут точно знайдуться новi друзi, а ще – новi пригоди й не

Страница 4

вiданi мiсця. Адже, якщо вiдкинути упередження, Бистриця знаходилась за багато кiлометрiв вiд його домiвки. Це наче нова краiна – нi, навiть планета, яку можна вивчати й пiдкорювати. А значить, нудно точно не буде.

– Тобi, Сашку, доручаеться надважлива мiсiя – дослiдити нову територiю! – урочисто прошепотiв собi малий.

І сказане йому шалено сподобалося. Зрештою, у Львовi в нього було багато друзiв, вiн хлопець веселий i комунiкабельний (так говорила про нього класна керiвничка), тож тут проблем iз новими знайомствами точно не буде! Допоможе бабусi – заслужить ii повагу. А потiм – батьки самi проситимуть його повернутися, i вiн ще добре подумае, чи потрiбнi йому тi зрадники! Хлопець до ранку крутився на перинi, уявляючи, як мама з татом наввипередки вмовляють його повернутись додому, а вiн вiдмовляе iм iз високо пiднятою головою.


5

У Бистрицi сонце вставало ранiше, нiж у рiдному Львовi, та завзято будило мiсцевих до роботи. Сашко вийшов iз хати й солодко потягнувся. На подвiр’i брунатнi кури заклопотано порпалися в землi пiд чуйним керiвництвом червоночубого бiлого пiвня. Просто бiля хати розкошував крислатий горiх, майже торкаючись землi нижнiми гiлками. Праворуч, за парканом, височiли яскраво-зеленi стовбури кукурудзи, яка тiльки-но пустила волохатi кiнчики, рiвнi рядочки бурякiв, пахучого кропу, петрушки та мереживнi хвостики моркви. Грядки з картоплею захопив липучий будяк, i тепер важко було розiбрати, де корисний овоч, а де – шкiдник. Попiд парканом, зацiкавлено визираючи до сусiдiв, розсипалися колючi кущi малини. Сашко не втримався вiд спокуси та зiрвав кiлька ягiд, попiкши собi руку: пiд малиною, хитро маскуючись, височiла здоровенна кропива. Хлопець розсердився й витоптав кусючу розбишаку, звiльнивши смакоту вiд загарбника.

Знайшовши олiю, Сашко змастив рипучi дверi до своеi кiмнати. Винiс iз кiмнати килими й витрiпав iх, уявляючи, як розправляеться з невiдомим суперником. Трясь-трясь – аж луна йшла. Повернув килими й протер шибки вологою ганчiркою. Пройшовся туди-сюди – i залишився задоволеним результатом своеi роботи.

– Ой леле! Оце онучок, оце молодець! – не могла натiшитись баба Ганя. – Вiд того скрипу спокою нема. Бровко пробiжить, а менi вже – наче цiла хата людей.

Почувши свое iм’я, Бровко, великий сiрий пес невiдомоi породи, чкурнув на вулицю.

На хвилi робочого ентузiазму Сашко вiдремонтував лiйку, вориння[6 - Огорожа.] для курей та допомiг пересадити кущi смородини. До обiду хлопець вiдважно боровся з колорадськими жуками й познайомився з дерев’яною конструкцiею з обшарпаною зеленою фарбою – туалетом, де ледь не провалився у смердюче вiдро. Зрештою сiв за стiл: на подяку бабуся спекла пишнi пироги з капустою та картоплею.

– Притомився, мабуть? – поцiкавилась баба Ганя, коли Сашко лiниво вiдсунув вiд себе пусту тарiлку. – Тут неподалiк е ставок. Не те що наш зворик[7 - Потiчок, потiчок з яром.]. Може, хочеш пiти скупатися?

Хлопець глянув за вiкно: сонце висiло в зенiтi, змушуючи Бровка дивитись на свiт з-помiж лопухiв iз висолопленим язиком, – та погодився. Отримав вiд бабусi чiткi вказiвки довго у водi не сидiти й не заблукати, узяв рушника й вийшов на перше знайомство зi своiм новим тимчасовим домом.

Бистриця зустрiла Сашка заболоченою дорогою й зацiкавленими поглядами. Хлопець упевнено крокував зеленою вулицею, роздивляючись мiсцевi хатини. Усi – наче з одного тiста лiпленi й такi рiзнi водночас. Оточенi парканами з гiлок чи старих дошок – бiльше для краси, нiж для захисту, – бiлолицi, пiд чорнявими стрiхами, з дерева чи з бiлоi цегли. У кого – повнi рожi в тiнi розлогих груш, яблунь, вишень та черешень, у кого – зелень по колiно. Коло деяких хатин стояли дерев’янi гойдалки. У дворах на ланцюгах дрiмали кудлатi пси, вiдганяючи хвостами великих чорних мух. І з кожного подвiр’я пара-двi очей проводжали хлопця. Молодшi здивовано вивчали Сашка, а старшi вiдкладали справи й дивились услiд, про щось неголосно перемовляючись. На перших двох вулицях, якi минув хлопець, це викликало посмiшку, однак потiм вiд надмiрноi уваги почала свербiти спина.

Чого вони витрiщаються? У нього що, сiно на головi? Сашко ковзнув долонею по волоссю. Та нi, наче чисто. А, здавалось, могло потрапити, коли бiля курей порався. Де вже той дурний ставок?

– Ой! – пролунало поруч, i Сашко рiзко зупинився. Перед ним на вiдстанi двох долонь стояло дiвча в блакитнiй сукенцi.

– Я тебе не помiтила. Вибач, – тихо промовила, вiдступивши на два кроки.

– Та ти той… Нормально все, – Сашко роззирнувся. Вони ледь не зiткнулись чолом до чола. – Я до баби Ганi на лiто приiхав, от ставок шукаю. А у вас тут навiть вказiвникiв немае.

– Вказiв… що? – дiвчинка здивувалася.

– Ну, писало б «Ставок» i вказувало б, де вiн, – хлопець скуйовдив волосся, згадавши, як мама вчила бути ввiчливим iз незнайомцями. – Я Сашко. А тебе як звати?

Дiвчина усмiхнулась.

– Катруся. Так ти загубився?

– У нас я б точно не загубився!

– А у нас – це де? – поцiкавилась дiвчина й сама собi вiдповiла: – А

Страница 5

а-а, – i, наче цього було мало, повторила ще раз: – А-а-а…

– Це ще що значить? – Сашко спохмурнiв. – І чому всi на мене так дивляться?

– Просто ти – iнший. Одразу видно.

– Який ще iнший? – здивувався Сашко.

– Ти городський.

– Нiякий я не городський, а нормальний! – наiжачився хлопець. – А будеш обзиватися, то розвернусь i пiду!

– Нi, чекай, – пирснула в кулачок Катруся. Який же ж цей хлопець чудний. – Городський – це значить нетутешнiй.

Сашко уважно подивився на спiврозмовницю: звичайна дiвчина, можливо, навiть молодша за нього. Русяве волосся зiбране хвостиком у двi чорнi резинки: одна бiля голови, iнша – ближче до кiнчикiв. Сукенка надималася вiд вiтру, руки мiцно стискали старий шкiльний портфель. Густа гривка ховала зацiкавлений погляд. І свiтло-зеленi очi.

– Вгадала. Зi Львова я.

– Ого. Далеченько. А я тут живу, – Катруся спiдлоба роздивлялася хлопця.

Чорнявий, блiдий, синьоокий. Файний. Вiн мiг би iй сподобатись, якби не… Дiвчина опустила голову й шарпнула себе за хвостик.

– А це… Гм… Це що? – хлопець показав пальцем на будiвлю поруч.

На старому фасадi висiла новесенька вивiска «Народний дiм комсомолу села Бистриця».

– Клуб. Вечорами тут усi збираються i танцюють.

– Класно! – вигукнув Сашко й обернувся до дiвчини. – І ти теж?

Катруся вiдвела погляд.

– Я? Ти що! Менi тiльки одинадцять. Та i не вмiю… Та й там лише дорослi танцюють, – i додала тихцем: – І тi, у кого е пара.

– А я от танцюю! Ну як танцюю – ще вчусь… Але вже скоро рiк, так що щось та й умiю.

– Ого! А що?

– Бальнi танцi.

– Бальнi танцi, – мрiйливо повторила Катруся.

Одразу уявилась велика зала, наповнена людьми, лунае музика, i вона серед усiх, така чепурна, кружляе, i кружляе, i кружляе… В обiймах… Не можна! Не можна! Дiвчина знову шарпнула себе за хвостик та опустила погляд.

– Ну, а ще що у вас е? – поцiкавився Сашко, згадуючи про свою нову роль дослiдника.

Катруся вкотре перехопила погляд синiх очей, знiтилась i несподiвано для себе випалила:

– Хочеш, покажу?

Сашко глянув на Катрусю й усмiхнувся.

– Хочу.

Вони легко знайшли спiльну мову. Катруся виявилась тихою та скромною дiвчиною, i на ii фонi веселий i впевнений у собi Сашко здавався лицарем, що прийшов рятувати принцесу вiд дракона. Правда, з драконiв були лише корови, та й принцеса тiльки-но перейшла в сьомий клас…

От тiльки Катруся чомусь не наважилася розповiсти про те, що бачила Сашка ще вчора, пiд час приiзду, i вiн здався iй не таким веселим i добрим, як при цiй зустрiчi. Щоб викинути з голови дурнi думки, нова подруга завзято показувала хлопцевi Бистрицю у всiй красi.

– Бiля твоеi баби вуйко Микола живе. Вiн добрий – якщо коней пасеш, дозволяе на них кататись, але пiсля того все болить. Цьотка Оксана корiв мае. Мама в неi молоко бере. Я люблю молоко!

– І я!

– Тут будинок учительки, але ii зараз нема. Вона на лiто в мiсто iде. Хлопцi розказували: якось залiзли до неi – так там нiчого цiкавого нема, тiльки купа книг.

– Я люблю книги. Особливо пригоди!

– Так, зараз мовчи, – дiвчинка притулила палець до губ. Сашко кивнув. За кiлька крокiв Катруся всмiхнулась. – Ну все, тепер можна. То була хата баби Стефи. Мама каже, бiля неi тихо треба ходити, бо почуе й до себе забере або який прокльон нашле. Вона – бiсиця!

– Хто-хто?

– Вiдьма. До неi з мiста постiйно приiздять – вона всiм помагае. А ще в неi чорт у помiчниках – худобу глядить i город.

– Жартуеш! – здивувався Сашко.

– Нi! Он там у кiнцi вулицi я живу. З мамою. Вона в магазинi працюе – тут недалеко.

– Класно. А тато ким?

Катруся на мить замовкла й вiдвернулась. А потiм махнула рукою вбiк i перебiльшено весело додала:

– А он там – хлопцi в козакiв-розбiйникiв гуляють. Можеш пiти до них.

– Ще встигну, – Сашко копнув камiнчик. Умiе ж вiн пхатися не у свою справу. – Ух, який сад великий! Чий вiн?

– Цьотки Гальки, тут морелi[8 - Абрикоси.] файнi: грубi, чорнющi, якраз скоро достигнуть. Там збоку дiра е – можна пролiзти. Цьотка кричить i лаеться, що пса спустить – то вона так лякае. Та й пес здох ще минулого року. Вона сама стара вже, збирае з нижнiх гiлок i то не собi, а на продаж.

– А тут нiхто не живе? – хлопець показав рукою на напiврозвалену хату.

Вiкна загрозливо шкiрилися розбитим склом.

– Туди краще не ходити. Там вуйко[9 - Дядько.] повiсився.

– Ого! А чого?

– То мама краще знае. Я так добре не згадаю.

За розмовою дiти дiйшли до води, i Сашко з задоволенням вдихнув прохолодне повiтря.

– От тобi i став. Не дуже великий, але тут глибоко. Запливати далеко не можна, бо батьки сваряться. Хлопцi тут рибу вудять. Отакенних карасiв! Мама таку смачну юшку варить! Ти вмiеш ловити рибу?

– Та нi. У нас н?де було.

– Хлопцi тебе навчать, як схочеш. А що у вас цiкавого е – у Львовi? – запитала нарештi Катруся, коли дiти, нагулявшись, присiли на лавочку навпроти магазину.

– Ну, багато чого. Там моi друзi, ми часто м’яча ганяемо або в хокей.

– О, в нас теж у хокей гуляють. Якщо зима холодн

Страница 6

i ставок промерзае повнiстю. Останнi зими теплi, того…

– А в нас можна кататися цiлий рiк! І парки в нас гарнi – такi великi, як лiс. А ще старi трамваi iздять. Їм десь сто рокiв. Але вони спецiально старi. У Львовi взагалi все старе, але вiд цього тiльки краще.

– У нас, якщо щось старе, то його викидають. Бо воно ламаеться, i вiд цього може бути зле. От Оксанин тато не послухав мою маму й полiз на горище по старiй драбинi. Вона зламалася – i тепер вуйко Василь лежить у лiкарнi.

– У мене теж е горище. Там багато старих речей. Тато не любить, коли я туди залажу. Каже, що там небезпечно. Але я небезпеки не боюся! Дивися, що там знайшов!

Сашко витягнув iз кишенi тьмяний металевий значок. Потер об штани – i емблема у виглядi меча на щитi зблиснула на сонцi, пустивши сонячного зайчика прямо Катрусi в очi.

– Ого! Файний, – дiвчинка затулила очi долонькою. – А твiй тато де працюе?

– У консульствi. Їздить в iншi краiни, знае багато важливих людей.

– Ого! – Катруся пiдняла брови.

– Дядя Жора каже, що тато кого хочеш переконае.

– Мою маму не змiг би – усi кажуть, що вона дуже вперта. А твоя мама яка?

– Нормальна, – Сашко спохмурнiв.

Пiвроку тому вiн не пiшов з Іллею гуляти та повернувся додому ранiше. Якраз щоб почути скандал. Тодi вiн чекав, що тато переконае маму, вони разом весело смiятимуться з тiеi дурноi сварки, i все буде добре.

Час минув – i ось вiн у Бистрицi, найкращому мiсцi на планетi.

– Менi треба йти, – хлопець заховав значок у кишеню. – Бабуся просила, щоб я довго не гуляв. Менi сюди? – показав на вулицю праворуч.

Розгублена Катруся кивнула. Щойно вони так добре розмовляли, а тут раптом Сашко йде. Що вона не так зробила?

– Давай я тебе проведу, – запропонувала.

– Давай, – хлопець байдуже стенув плечима.

У зворотний бiк вони йшли мовчки. Сашко крокував попереду, а Катруся дихала йому в спину, шарпаючи себе за хвостик. Чому цей веселий хлопець раптом спохмурнiв та замовк? Дiвчина настiльки занурилась у власнi роздуми, перебираючи ймовiрнi та неймовiрнi варiанти, що прогавила момент, коли Сашко рiзко зупинився.

– Ой, – дiвчина зойкнула, зiштовхнувшись iз хлопцем. – Ой, – додала тихо, визирнувши з-за його спини.

Великий червоно-чорний пiвень iз настовбурченим чубом ходив по вулицi, раз у раз зиркаючи на високий дерев’яний паркан, до якого тулився худий свiтловолосий хлопець. Перiодично жертва намагалася пройтись уздовж паркану до хвiртки, але пiвень одразу кидався на бiдолашного, вiдганяючи на попередне мiсце. Катруся пирснула зi смiху.

– Знову Гектор хлопцiв ганяе.

– Гектор? – здивувався Сашко.

– Пiвень. Гордiсть Іванюкiв, гроза села. Не кожен дорослий може до нього пiдiйти.

Наче почувши свое iм’я, пiвень вiдкрив дзьоба. Та замiсть звичного «кукурiку» в нього вийшло бридке гучне клекотання. Щось схоже на звук, який так перелякав хлопця вночi.

– То це через тебе я пiвночi не спав? – Сашко розлютився. Пiдiбрав край дороги довгу палицю й рушив на пiвня. – Ану йди сюди, Гекторе. Поговоримо, як хлопець iз пiвнем!

Помiтивши, що до нього хтось наближаеться, Гектор знову заклекотав, однак проiгнорував загрозу. І даремно. Удар палицею прийшовся якраз по розгодованому тулубу. Пiвень вiдскочив убiк та здивовано витрiщився на чужинця. Хто насмiлився кинути виклик королю вулиць?

– Ану пiшов звiдси! – крикнув Сашко.

Гектор розправив крила й кинувся на хлопця. Однак Сашко був готовий. Як тiльки пiвень налетiв на нього, вiн зробив широкий пас палицею, але червоночубий забiяка легко ухилився, пiдскочив ближче та боляче дзьобнув нападника в ногу. Бридке клекотання пролунало майже пiд вухом, i Гектор почав скакати навколо хлопця, червоними крилами затуляючи все навколо. Сашко махнув раз, другий, але марно.

– Геть! Геть вiд мене! А-а-а-а! Вiдчепись! – вiн спробував утекти, та де там. Пiвень був усюди. Стрiмко налiтав зi всiх сторiн i боляче дзьобав по незахищених мiсцях.

Сльози бризнули з очей, хлопець перечепився за камiнь i впав на курну дорогу. Гектор одразу опинився поруч, примiряючись гострим дзьобом прямо в обличчя.

– Ану марш! – пролунало поруч, i пiвень вiдлетiв на кiлька метрiв, наче м’яч. Ображено глянув на кривдницю, обтрусився й почалапав вулицею, нiби нiчого й не сталося.

– Ти як? Нормально? Не забився? – Катруся турботливо схилилась над Сашком.

– Не забився, – вiдказав той, пошукав поглядом пiвня й повiльно пiдвiвся.

– У тебе щось на лицi…

– Усе добре! Я ж сказав: не забився! – крикнув Сашко, вiдштовхуючи Катрусю. Витер сльози з обличчя, обтрусив одяг. – Просто пилюка в око, i я зашпортався… У вас тут що дороги, що ями…

Вiн глибоко вдихнув, угамовуючи емоцii. Треба ж отак перед незнайомими людьми, у чужому селi, у перший же день… Здалася йому та Бистриця? Що вiн собi навигадував? Дослiдник, ага! Коли вiн уже повернеться додому?!

– А ти смiливий, отак на Гектора, – до них пiдiйшов свiтловолосий хлопець. – Ця бестiя навiть старших ганяе. Я вже думав через паркан перелазити, знов штани дерти. Даремно, Катру

Страница 7

ю, тебе хлопцi на футбол не брали. Удари в тебе – як у форварда.

– Та я й сама не знаю, що на мене найшло… – зашарiлася дiвчина.

Сашко уважно глянув на свiтловолосого. На пiвголови вищий, з усмiшкою на губах, той мав вигляд звичайного сiльського хлопця, типового Гекльберрi Фiнна, який i по деревах лазить, i курей ганяе, i накапостити може, але разом з тим було в ньому щось магнетичне, що вiдганяло всi покарання за наробленi збитки. Сашко рiзко захотiв iз ним подружитися, стати таким же шибайголовою.

– Хвацько палицею махав, – похвалив його незнайомець.

– Я вдома тенiсом займаюсь. З палицею ще легше. У нас багато ворон i голубiв – е де потренуватись.

– Тенiсом? Удома? – здивувався хлопчина, i раптом його погляд прояснiшав. – А-а…

– Що «а-а…»?

– Я в Бистрицi всiх однолiткiв знаю, а тебе вперше бачу. Ти з отих.

– Яких «отих»?

– Городських.

Сашко розiзлився:

– Що у вас з тими городськими? Іду вулицею – усi дивляться. А як що скажу, так зразу – городський.

У вiдповiдь свiтловолосий розсмiявся:

– Не ображайся. До нас рiдко хтось приiжджае, тому кожне нове обличчя – це окрема подiя, – хлопець простягнув долоню. – Я Антон.

Сашко глянув на свiтловолосого, потiм на його руку, потiм знову на усмiхнене обличчя. Знущаеться? Та нiби нi… Ну й дивнi вони всi тут!

– Сашко, – потис руку.

– Ти звiдки? – поцiкавився Антон, оглядаючи Сашка.

– Я зi Львова, до бабусi на канiкули приiхав.

– Ого! Неблизька дорога. Уже з кимось подружився?

Сашко глянув на дiвчину, що стояла осторонь, опустивши погляд.

– Та от, тiльки з Катрусею…

– А ще мене зустрiв. А значить, пiв-Бистрицi ти вже знаеш, – розсмiявся Антон. – А ще як познайомлю тебе з Марiчкою… Ой! – хлопець стрепенувся. – Зовсiм забув, що вона мене чекае! Давай завтра зустрiнемось, о дванадцятiй, бiля ставка!

– Домовились! – вiдповiв Сашко. – Менi теж треба додому.

– До завтра! – Антон махнув рукою й помчав вулицею.

– Сюдою можна вийти до мого дому? – Сашко повернувся до Катрусi, яка заворожено дивилась услiд даленiючiй постатi Антона. – Чуеш?

– Що? А, так, можна. Ходiмо! – дiвчинка швидко пiшла вперед, ховаючи розпашiле обличчя.

– Що це з нею? – пробурмотiв Сашко й пiшов слiдом.


6

Антон швидко бiг вулицею, стискаючи руки в кулаки. Чи дочекалась його Марiчка? Нiколи не вгадаеш, що на думцi в примхливоi дiвчинки: могла образитись i пiти. Хлопець проминув одну вулицю, другу та вибiг на вигiн. Де ж Марiчка, вони нiби тут домовлялись зустрiтися? Побачивши подругу на гiлцi грубезноi староi аличi, хлопець iз полегшенням зiтхнув, залiз на дерево та вмостився поруч.

– Знаеш, iз ким я сьогоднi познайомився? – обережно звернувся до мовчазноi дiвчинки.

– Ну?

– З новим хлопцем. Вiн iз мiста! Сашком звуть! Приiхав недавно!

– З мiста… – недовiрливо протягнула Марiчка й одразу змiнилась на обличчi. – А це цiкаво!

– А знаеш, як ми познайомились?

– Кажи вже, – усмiхнулась.

– Знаеш Катрусю Синицю? Ну, вона в кiнцi села живе…

– Це та, що ii мама – продавчиня в нашому магазинi?

– Ага! На неi собака напав, я почав його вiдганяти, а тут хлопець якийсь iз-за рогу вийшов i… менi трохи допомiг.

– Ого, який же ти хоробрий!

– Та що там той собака, я й не таке можу, – гордо вiдказав хлопець, розхитуючись на гiлцi.

– Ой, Антончику, дивись: сонечко! – раптом зойкнула Марiчка.

І справдi, по краечку ii мереживного комiрця повзло маленьке створiння.

– Марiчко, йому два рочки, вiн сам менi про це сказав! – захоплено вiдповiв хлопчисько, жартiвливо нахиляючи порожевiле вухо до комашки.

– А що ще вiн каже? – Марiчка кокетливо показала пальцем на комашку.

Хлопець знову нахилився до комiрця й пошепки промовив:

– Каже, що ти гарна…

Антон пiдсунувся ще ближче й потягнувся до щiчки дiвчинки. Вона дочекалася моменту, коли от-от мав вiдбутися цей перший невинний поцiлунок, та зi смiхом зiпхнула недолугого залицяльника з гiлки. Легко зiстрибнувши за ним, вiдбiгла на кiлька крокiв зi словами:

– Не доженеш, не доженеш! – i стрiмголов помчала в лiс.

Розгубленому хлопцевi нiчого не залишалось, як пiдвестись i побiгти за дiвчинкою. Марiчка бiгала набагато швидше, але завжди пiддавалась Антону. Хлопець наздогнав ii бiля великого яру, де на самому краечку всiлась його обраниця, i захекано вмостився поруч. Утiкачка крутила в руках щойно зiрвану ромашку.

– Чого квiтку мучиш? – спитав обережно.

– Люблю я ромашки…

– А хочеш я тобi цiлий букет назбираю? Хочеш, хочеш?

Хлопець схопився на ноги й уже готовий був бiгти не тiльки за ромашками, а й за трояндами з садочка тiтки Галi, i за бузком бабцi Оксани, i навiть на базар, куди з’iжджались молодицi з двох сусiднiх сiл та продавали все, чим городи багатi.

Але цього разу дiвчинка заперечливо похитала головою, загадково усмiхаючись.

– Менi однiеi ромашки вистачить, – дiвчинка стала повiльно, одна за одною, обривати бiлi пелюстки, бурмочучи собi пiд нiс: – Любить – не любить, любить – не любить…

Заведений хлопець вирвав iз ii рук

Страница 8

обскубану ромашку i видер решту пелюсток одночасно, крикнувши:

– Любить!

Марiчка дзвiнко розсмiялась:

– Чим доведеш?

– Хочеш, тобi грушок принесу, з городу тiтки Ксенi?

– А як вона на тебе свого Рекса спустить? – почала дражнитись Марiчка. – Це тобi не якийсь дворняга, скажуть йому «фас» – одразу без штанiв лишишся! Вiдкусить тобi носа, щоб знав, як за чужими грушками лазити!

– А от i нi! – Антон густо зашарiвся, згадавши про кусючого Рекса. – Я не боюся собак!

– Ага, так як тодi, коли з дашка лiтньоi кухнi стрибнути намагався. Та так намагався, що й з мiсця не зрушив.

Антон ображено вiдвернувся.

– Ну гаразд. Принеси менi…

– Що? Я на все готовий!

Марiчка нахилилась до вуха хлопця й нiжно прошепотiла:

– Перо з хвоста Гектора.

– Гектора?

У пам’ятi одразу виринули подii пiвгодинноi давностi. Коли пiвень притиснув хлопця до паркану, i тiльки поява Сашка врятувала Антона вiд принизливого крику про допомогу. Зрештою, не так самого Сашка, як несподiвана хоробрiсть Катрусi – що було ще образливiше, розкажи вiн комусь. Але показати свою слабкiсть перед Марiчкою? Та нiзащо! Тому хлопець витер носа об рукав сорочки i рвучко пiднявся з трави.

– Ти точно цього хочеш?

Марiчка вляглась горiлиць i роздивлялась хмарки, що пролiтали над головою.

– Точно-точно, iди вже.

І хлопець побiг шукати пiвня. Точнiше, шукати, як можна взяти пiр’я, оминувши власне зустрiчi з його власником.

Марiчцi й дiла не було до пера нещасного пiвня, але щоразу, як вона виголошувала свою забаганку Антоновi, в очах хлопця спалахував шалений вогник. І вiн завжди приносив iй те, що б вона не побажала. На рiк старший за дiвчинку, бiлявий хлопець кохав ii отим щирим дитячим коханням, яке дорослiшало щороку.

Марiчка заплющила очi й усмiхнулась. Добре, коли тебе люблять.


7

Наступного дня, пополуднi, Антон гордо представив свою подружку новим знайомим:

– Знайомтесь, це моя Марiчка!

– Така вже й твоя! Я мамина й татова! – усмiхаючись, вiдповiла дiвчинка. Мружачись вiд яскравого сонця, вона розглядала незнайомого чорнявого хлопчика. І наче цiла Бистриця таких, але все ж вiн – iнший, городський. Це як поiхати до родичiв у сусiдне село. Нiби тi самi будинки, такi ж люди, але все ж рiзнi звичаi, рiзне ставлення. З городськими завжди так було. Дивишся на них – i не знаеш, що вони бачать, про що думають, як будуть поводитись. А загадки були Марiчцi до смаку.

Дiвчина скосила погляд на Катрусю, що стояла поруч. Проста як дверi – усе на обличчi написано. Як i в Антона. Зате такi нiколи не обдурять, не зрадять, не покинуть…

– Привiт, – дiвчину вивiв iз роздумiв приемний голос. – Мене Сашком звуть. Я зi Львова.

– Марiчка з Бистрицi, – усмiхнулась дiвчина. – О, Катрусю, i ти тут. Антон казав, що разом iз Сашком тебе вiд собаки врятував. Пес тебе не покусав?

– Та нi, – знiтилась дiвчина.

Антон опустив очi, очiкуючи ганебного викриття. Але Сашко був надто захоплений знайомством з Марiчкою, а Катруся – надто сором’язливою, щоб розповiсти правду.

– Ходiмо зi мною на поле, тато, напевно, уже мене докричатись не може, – запропонував Антон.

– Ходiмо, – вiдповiла Марiчка. – Сашку, ви з нами?

– Ага, – Сашко усмiхнувся. – Куди ви, туди й ми.

– От i чудово!

Сашко трохи вiдстав вiд решти, слухаючи, як Марiчка про щось весело щебече з Антоном. Малим вiн випадково випив чарку горiлки на татових iменинах, переплутавши склянки. Тодi йому пекло в грудях й паморочилось у головi. Зараз хлопець вiдчував те саме, адже перед ним була справжня красуня: довге лискуче чорне волосся, маленький носик, яскраво-блакитнi очi, пухкi малиновi губи. За такою, напевно, навiть старшi хлопцi захоплено прицмокували вслiд.

Нова дiвчина була геть не схожа на Катрусю – витончена, тендiтна, наче дзвiночок. Але Марiчка вже подобалась Антону. Сашко добре пам’ятав, що коли батьки сварились, мама кричала про зраду, про зруйноване щастя. Вiн точно не буде чуже зачiпати! Добре, що е Катруся. Вона теж мила, завжди привiтна, а ще – посмiшка в неi гарна. Поки вона близько – все буде добре.

Хлопець наздогнав дiвчинку та взяв ii за руку. Катруся тихо зойкнула й подивилась услiд Антону з Марiчкою, якi також трималися за руки:

– Смiшнi вони.

– Чого? Це нормально. Їм добре разом.

– А тобi це нащо? – Катруся кивнула на iхнi переплетенi пальцi.

– Ти менi подобаешся, що тут не ясно?

– Правда?

– Правда.

Дiвчина хвильку подумала – i мiцнiше стиснула долоню.

У Катрусi була лише мама. Робота в магазинi вiдбирала багато часу й енергii, тому, виговорившись за день, утомлена жiнка не знаходила слiв для доньки. Катруся прибирала хату, готувала iсти, поралась на городi, а мама за це приносила iй смаколики з магазину.

До приiзду Сашка дiвчинка багато часу проводила на самотi. У присутностi iнших iй було важко – вона соромилась, шарiлась, замовкала й забивалась у куток. Знайти друзiв у селi було непросто. Бо куди б ти не прийшов – там про тебе вже знали: добрий ти чи поганий, пустиш сльозу чи вдариш у в

Страница 9

дповiдь. Але зараз ii нiхто не проганяв i не смiявся. Дiти швидко звикли одне до одного й майже щодня зустрiчалися вчотирьох.


8

Лiтнiй день важко зачинав вечiр. Задуха не поспiшала пiрнати за обрiй услiд за пекучим свiтилом. Волохатi сутiнки теж були гарячi на дотик.

Антон зiбрав усiх пiд гiллястою грушкою, з якоi раз у раз за комiр сипалися суха кора й дрiбнi гiлочки.

– Антончику, розкажи страшну iсторiю! А як не знаеш, то вигадай, – Марiчка сидiла бiля Антона та гризла насiння.

Їi блакитнi очi весело примружились, мовляв, спробуй налякай.

– Ну слухайте! Тiльки вигадник iз мене поганий, тому казатиму правду, – хлопець стишив голос, i друзi нашорошили вуха: гучний голос лише зiпсував би оповiдку. – Коли наш клуб ще був закритим, на танцi ходили в сусiдне село. Туди двi дороги було – коротка, але через старе кладовище, i довга – через мiст. Але через мiст ходити боялись, бо вночi там з’являвся Перейдень.

– Хто-хто? – перебила хлопця Марiчка.

– Перейдень, – терпляче повторив Антон. – Вiн служив бiсицi, яка до баби Стефи жила. Коли вона була молодою – до клубу ходила. Їй там сподобався хлопець, Максим, що на гармонiцi грав. Але в нього вже була наречена. Вiдьма про це знала, та все одно почала залицятися. За це ii пiсля танцiв пiдстерегли подруги нареченоi та побили. І так сильно, що ледве доповзла додому. І щоб помститись, викликала Перейдня. Кому вiн переходив дорогу – той мусив померти.

– Та ну, – пхикнула Марiчка.

– А пам’ятаеш, де знайшли сина цьотки Василини?

– Ну, на мосту, здаеться. Перепився та голову собi розбив, – невпевнено засмiялась Марiчка.

– Нi, то йому Перейдень дорогу перейшов!

– А як його впiзнати? – запитала Катруся, мимоволi стискаючи руку Сашка.

– Вiн на вигляд як звичайна людина. Виникае нiзвiдки й намагаеться йти спочатку з тобою в ногу, потiм навперейми – i переходить шлях. Щоб упiзнати його, треба поздоровкатись. Якщо вiдповiсть – то звичайна людина, а як нi – треба тiкати.

– Ти так розповiдаеш, нiби сам бачив, – Сашко примружив очi.

– Нi. Сестра двоюрiдна розказувала. Вони якось iз танцiв вертались. Вирiшили через кладовище не йти, бо нiч страшна була: повний мiсяць i жодноi зiрочки на небi. Але сестра тодi посварилась iз хлопцем та пiшла iншою дорогою, а компанiя – через мiст. Сестра додому нормально дiйшла, а от решта…

– Що з ними? – шарпнула Марiчка хлопця за рукав.

Катруся пiдсунулася ближче до Сашка. Кволу тишу порушували самотнi цвiркуни. Густа нiч облизувала ноги приемною прохолодою. Блискучi зорi здавалися такими далекими й холодними, що хотiлось набрати iх повнi жменi й обкластися з усiх бокiв.

– Ішли собi, смiялись i раптом побачили старезну бабцю. Вона йшла просто за ними. Здивувалися спочатку – то вже друга ночi була, – але не злякались. Іде, ну то хай iде собi. А стара пришвидшила крок i вже йшла зовсiм поряд. Вони затихли, зиркають на бабцю. А вона все швидше i швидше йде. Перегнала iх на крокiв десять i почала дорогу переходити. Дiвчата закричали: «Перейдень», – i побiгли вперед, сподiваючись обiгнати стару. Один хлопець не розгубився i крикнув: «Дай Бо’ щастя!» А бабця розвернулася до них i каже…

З тими словам Антон нахилився до дiвчат i як прореве:

– Доброго здоров’я!

Катруся запищала вiд несподiванки, Марiчка легенько вдарила хлопця по плечу, i Антон весело розсмiявся. Сашко посмiювався на пару з другом. Похмурий Львiв раптом зробився далеким-далеким. Надворi розкошувало лiто: наливались тягучим соком яблука й грушi, з лiсу тягнулися солодкi пахощi малини, шелестiла м’яка трава пiд ногами, чисто вмите чорничне небо щедро всипали зорi, лiси довкола схвально кивали чубатими головами. Поряд були новi друзi. Що ще потрiбно для щастя?




Роздiл II. Ухопив мiсяця зубами


2007 рiк


1

У заспаного мiста сьогоднi не було анi настрою, анi бажання прикидатися сердечним господарем. Небо гарячково куталось у сiре дрантя, скидаючись на жебрака – мокрого, жалюгiдного та геть не привабливого.

Вiтер сипнув в обличчя дрiбноi мжички й ледь не видер iз рук чорний дипломат, одночасно зануривши в запах чогось зiпсованого. Однак люди продовжували йти, сприймаючи колючi краплi й неприемний запах як належне, тож Олександр скривився, зробив ще один крок i нарештi опинився на землi. От вiн i вдома.

На цiй частинi планети весна вже вступила у своi права, однак зимова куртка була як нiколи доречною. Олександр примружив очi й посмiхнувся: мама завжди змушувала одягатись теплiше. Цiкаво, де вона зараз?…

Застiбнувши гудзики, чоловiк озирнувся на лiтак iз синьо-жовтим прапором на крилi та неквапом рушив у напрямку приземленоi споруди.

– Your passport, please[10 - Ваш паспорт, будьте ласкавi (англ.).].

– Here you are[11 - Прошу (англ.).], – вiдповiв Олександр, подаючи документ.

– Do you have anything unregistered?[12 - Маете що-небудь не задеклароване? (англ.)] – запитала працiвниця аеропорту, переглядаючи паспорт.

– Only old memories[13 - Лише старi спогади (англ.).], – чоловiк знизав плечима.

Страница 10

Юна дiвчина з блакитною хусточкою на шиi та бейджиком «Вiра» здивовано пiдвела погляд. Долонi саме пригладжували iдеально випрасувану спiдницю та зупинились на пiвдорозi. Помiтивши посмiшку в очах дивного пасажира, Вiра й собi усмiхнулась – професiйно-слiпуче, по-европейськи.

Пройшовши митний контроль i рухаючись примiщенням аеровокзалу, Олександр здивовано крутив головою. Високi стелi, прозорi стiни, стерильно чиста пiдлога, поштивi посмiшки на обличчях персоналу – усе так, як i мае бути. Але щоби в Украiнi… Чоловiк усмiхнувся. А вiн боявся, що страшнi iсторii про Схiдну Європу виявляться правдивими.

Однак «Європа» закiнчилась одразу за прозорими дверима. Десь на горизонтi височiли типовi «хрущовки», на автобуснiй зупинцi лiтнi жiнки з великими торбами про щось голосно сперечались мiж собою, а повз промчав давно забутий ВАЗ-2108, розвiвши в повiтрi сморiд густим димом. Краiна контрастiв. Краiна мрiй. Невже сюди вiн так довго хотiв потрапити? Олександр глянув лiворуч. Потiм праворуч. Потiм озвався телефон.

– Yes?[14 - Так (англ.).] Тобто слухаю.

– Пане Олександре, це ваш водiй. Гляньте на паркiнг.

Чоловiк покрутився на мiсцi та серед мiського пейзажу видiлив високого хлопця в чорному костюмi, що махав рукою, висунувшись iз вiкна лiмузина. Бiлого лiмузина. Олександр усмiхнувся про себе: так от що мала на увазi фiрма пiд фразою «за вищим розрядом». Кивнув у вiдповiдь i попрямував до автомобiля.

– Здрастуйте, пане Олександре. Як долетiли? – хлопець вискочив назустрiч.

– Добре, – потиснув руку чоловiк. – Пiвпланети облетiв, вiдчуваю себе виснаженим. А ти…?

– Ой точно, вибачте, – хлопець ляснув себе по лобi й обеззброююче усмiхнувся. – Вiталiк. Можете мене звати просто Вiталiк. Я ваш водiй на час… – вiн на секунду насупився. – Ну, поки не скажуть «вiдбiй». Давайте вашi речi.

– Зрозумiло, – вiдповiв Олександр, слiдкуючи, як Вiталiк пакуе чемодани у величезне нутро лiмузина. Вищий розряд, ага.

– Тож куди ми зараз? – запитав Вiталiк, коли вони опинились усерединi авто. – Одразу в готель?

– Давай у готель. Знаеш куди?

– Ображаете. Менi тут цiлу схему склали на всi випадки життя, – Вiталiк помахав пухкою папкою.

Олександр усмiхнувся.

– Тодi рули.

Лiмузин м’яко стартував, а чоловiк нарештi дозволив собi послабити краватку. Налити шампанського. Вiдкинутись на спинку диванчика. Заплющити очi. Пальцями знайти тверду палiтурку блокнота пiд плащем. Глибоко вдихнути й уже вкотре повторити про себе, що це саме те, чого вiн хотiв. Прислухатись до шуму дороги за вiкном. І згадати, як усього кiлька днiв тому принтер нiяк не хотiв видавати папiр.


2

– Та ну твiй страховий фонд! – стиснув зуби Олександр Шипалко, якого всi знали пiд iменем Алекс Шипал, та швидким ривком витягнув пожовану декларацiю про доходи.

– Great! Just great![15 - Чудово! Просто чудово! (англ.)]

Листок полетiв у кошик, а принтер отримав заслуженого копняка. Пiвдня роботи коту пiд хвiст. Вiн зробив правки в документi до чи пiсля того, як пустив на друк? Там же були уточнення з юридичного вiддiлу… Треба термiново роздрукувати цю бiсову декларацiю, поки начальство не…

– Алексе, можна тебе на хвилину? – його гукнули, i чоловiк обернувся.

Джим, голова служби забезпечення. От лайно. Вони в цих великих корпорацiях що, думки читають?

– Так, звичайно, – кивнув Алекс та ще раз копнув принтер. – Зараза!

Крокуючи слiдом за Джимом, чию декларацiю нещадно зажувала фiрмова технiка вiд Xerox, чоловiк поглядав на свiт за величезним панорамним вiкном. Сезон дощiв добiгав кiнця, а значить, ще два днi – i можна вiдпочити. Покинути стерильне лоно офiсу й вирушити на природу, пiд сонце. Маленький гольф-клуб – не бозна-якi плани, але Морiс розповiдав, що це найкраще тихе мiсце в радiусi двохсот миль вiд Нью-Йорка. Люб’язний персонал, зеленi газони й незаймана природа. Екологiя в чистому ii проявi.

– Заходь. Бос чекае, – Джим вiдчинив дверi кабiнету голови правлiння банку.

«Що сталося? Невже це через декларацiю? Але ж…»

Поки голова напружено працювала, великi дверi вже зачинились, залишивши Алекса наодинцi з Чарльзом Егартом, виконавчим директором фiнансового холдингу «Альвеа».

– Алексе, проходьте, сiдайте, – люб’язно запропонував Чарльз, указуючи на крiсло перед собою.

Чоловiк нервово глитнув та повiльно пiдiйшов до м’якого крiсла. Вiн працював у «Альвеа» понад десять рокiв, однак за весь цей час був лише кiлька разiв у кабiнетi виконавчого директора. І кожен iз цих вiзитiв вiдправляв життя Алекса Шипала в крутий вiраж.

– Сiдай, сiдай, я не кусаюсь, – усмiхнуся Чарльз Егарт. – Чаю, кави, вiскi?

– Чаю, будь ласка.

Алекс сiв у крiсло та дозволив собi розслабитись. Якщо йому пропонують чай – розмова точно не пiде про його звiльнення. Чашка з паруючим напоем опинилась на столi, а сам директор сiв навпроти свого знервованого пiдлеглого.

– Алексе, нагадайте, звiдки ви родом?

– Украiна, сер. Це така краiна мiж Польщею та Росiею.

– Так-так, знаю, – сплiв руки в замок Чарльз. – Батькiвщин

Страница 11

Івана Франка, якщо не помиляюсь?

– Не помиляетесь, – здивовано погодився Алекс.

Таке знання рiдноi культури трохи шокувало його. Вiн би ще зрозумiв Володимира Кличка чи Андрiя Шевченка – Чарльз Егарт дуже цiкавився спортом. Але Франко? Звiдки?

– Як давно ви були на батькiвщинi, Алексе?

– Не знаю… – Алекс напружив пам’ять. – Рокiв двадцять тому, може, бiльше. Я переiхав до Америки ще пiдлiтком, тому про Украiну маю дуже приблизнi уявлення.

– Однак мову пам’ятаете.

– Звiсно, пам’ятаю. Украiнська дiаспора в Нью-Йорку досить сильно розвинута.

– А чому за весь цей час так i не вiдвiдали власний дiм? – виконавчий директор холдингу «Альвеа» пив чай iз великоi домашньоi чашки.

– Та якось… не виходило.

Вiдповiдь прозвучала мляво, однак i Чарльз, i Алекс знали справжню причину. Гордiй помер, але його угода продовжувала зв’язувати руки синовi.

– Тодi як щодо того, щоб узяти цього конверта й сказати менi свою думку? – Чарльз кивнув на паперовий пакет на столi. Не запечатаний.

Алекс вiдклав чашку, узяв у руки конверт. У долоню лягли квитки до Львова з пересадкою в Стокгольмi. Із завтрашньою датою. Алекс пiдвiв здивований погляд на свого начальника.

– І як це розумiти?

– Як премiю вiд органiзацii за гарну роботу. Ми вiдкриваемо фiлiю банку в Захiднiй Украiнi. Ваша кандидатура на роль регiонального директора цiлком задовольнила Керiвну Раду, – Чарльз Егарт вiдставив порожню чашку й бiлозубо усмiхнувся. – Моi вiтання.

Поiздка в затишний гольф-клуб вiдкладалась на невизначений термiн. Життя Алекса Шипала заходило в крутий вiраж.


3

Готель «Євро Плаза» мрiяв мати европейський вигляд. Тут тобi i вишколений персонал, i мужнi сек’юритi на входах, i килими, буквально просякнутi освiжувачем, i навiть англомовна Бiблiя в шухлядцi – i все це за цiлком европейську оплату. Номер з аскетичним виглядом, однак з усiм необхiдним для комфортного проживання: велике лiжко з ортопедичним матрацом, мiнi-холодильник з алкогольними напоями, великий телевiзор на стiнi. Та, вiдкрутивши кран у ваннiй i замiсть гарячоi води почувши приглушене гарчання, Олександр зiтхнув. Влада змiнюеться – труби залишаються.

– Що? – запитали в слухавцi, коли вiн набрав рецепцiю.

– У мене немае води в номерi, – повiдомив Олександр.

– І що? – пролунало у вiдповiдь.

На мить чоловiк розгубився. Украiнська дiаспора не передавала разом з мовою украiнську ментальнiсть.

– Викличте майстра, будьте ласкавi.

– Номер? – лiниво запитала слухавка.

– Сорок сьомий.

Кiлька секунд було тихо.

– Зараз до вас прийде майстер, – озвалися слiдом. – Бажаете чаю чи, може, кави?

Олександр вiдмовився та поклав слухавку. Послабив краватку, замiнив один дiловий костюм на iнший. За цей час принесли каву, яку вiн не замовляв, прийшов майстер i дiловито залiз пiд умивальник, чомусь прийшла прибиральниця, покрутилась, витерла пiдвiконня та вийшла.

Залишивши свiй багаж на огляд Батькiвщини (нiчого важливiшого за улюбленi труси там i так не було), Олександр вийшов з номеру, спустився на перший поверх i сiв у люб’язно прочиненi дверi лiмузина. Мотор тихенько загарчав, i авто перелаштувалось у другий ряд. Вiталiк не питав, куди iхати. У нього були чiткi iнструкцii щодо того, як поводитись з iноземним клiентом. А Олександр зауважив, що клiтка вищого розряду мае на диво золотi прута.


4

Вулички Львова пролiтали за вiкном. Олександр Шипалко дивився iм услiд – не пригадував. Десь тут був його дiм, у якихось парках вiн гуляв iз друзями, на невiдомих гойдалках проводив час пiсля урокiв. Однак це було колись. Життя в Америцi спростило всi спогади, забравши злети та падiння, залишивши по собi лише приемне вiдчуття, що «ранiше було яскравiше».

Лiмузин зупинився бiля помпезноi будiвлi з яскравою вивiскою «Інстер Банкiн Груп» i нижче – «Ми турбуемося про вашi вклади». Олександр вийшов з автомобiля та вiдчув себе дрiб’язковим поруч iз такою величчю. Якщо бути точним, то величчю й несмаком. Масивнi колони, важкi оксамитовi портьери та довгi килими навiювали сум.

Його зустрiчав широкоплечий представник банку, якого в Нью-Йорку взяли б на роль клубного викидайла без додаткового кастингу. Олександр пройшов за ним кiлька коридорiв та, вiдчинивши дверi з масивними позолоченими ручками у виглядi драконових голiв, увiйшов до зали переговорiв.

– Пане Ігорю.

– Пане Олександре, – назустрiч пiдвiвся директор «Інстер Банкiн Груп».

Високий, iз помiтним черевцем, Ігор Жатек ледве помiщався в дорогий темно-синiй костюм. Коротко стрижене свiтле волосся, насичений запах одеколону, постiйно примруженi очi, наче iхньому власнику було наперед вiдомо, що ти скажеш. Стилiсти явно створювали цей образ, щоб пiдкреслити велич свого боса, але Олександр бачив перед собою лише кримiнального пiжона. Так i кортiло зняти з нього пiджак i перевiрити, чи набитi «куполи» на спинi. Чоловiки потисли руки та повернулись назад у своi м’якi крiсла.

Директор «Інстер Банкiн Груп» розстебнув пiджак i закинув до рота виноградинку. Це була його територ

Страница 12

я, вiн почував себе господарем становища. Олександр окинув поглядом кiмнату для переговорiв. Неохайна лiпнина, позолота на канделябрах, великий стiл, стилiзований пiд вiсiмнадцяте столiття. Складалося враження, що Ігор Жатек пограбував музей, аби облаштувати собi офiс. Однак… Олександр глянув на папку з документами, якi тримав у руках. «Інстер Банкiн Груп» – банкрут. Цiна на iхнi активи за останнiй квартал упала майже втричi. Саме тому «Альвеа» вирiшила укласти цю угоду. Однак чому Чарльз Егарт вибрав на такi переговори звичайного клерка? Олександр Шипалко знову згадав свого батька. Бомба, заведена десяток рокiв тому, нарештi почала працювати.

Дверi вiдчинилися знову, i до кiмнати зайшов чорнявий пiдтягнутий чоловiк – лондонський юрист Ендрю Андерсон. За срiбними тонкими окулярами ховалися гострi темнi очi. Усмiшка – коротка, наче на неi не вистачало часу. Краватка iдеально пiдiбрана в тон до темно-сiрого костюма. Короткий кивок замiсть привiтання спершу одному, потiм другому гостю. Пiдкотив манжети й сiв у глибоке крiсло.

– Не будемо гаяти часу. Як ви вже знаете, панове, американська корпорацiя «Альвеа» плануе вiдкрити мережу банкiв в Украiнi. Почати вони вирiшили iз захiдноi ii частини, – юрист опустив долонi на стiл i глянув на гостей. Сьогоднi вiн виступав у ролi модератора. – Є iдеi?

Олександр поправив краватку. Свое слово вiн мав сказати першим.

– Корпорацiя «Альвеа» працюе на свiтовому фiнансовому ринку вже довгий перiод часу. Щорiчний оборот компанii – десятки мiльярдiв доларiв. Нашi представництва е в кожнiй краiнi Захiдноi Європи, також корпорацiя активно працюе над розвитком схiдноевропейського сегменту. – З теки, люб’язно наданоi Вiталiком, чоловiк дiстав документи та поклав iх на стiл. – За найближчi пiвроку корпорацiя плануе вiдкрити чотири фiлii у Львовi, ще шiстнадцять – у районних та обласних центрах Украiни. Паралельно плануеться масштабна рекламна кампанiя зi спецiально розробленим слоганом «Альвеа. Все буде добре». – З теки на столi перекочували фотографii та графiки. – До кiнця наступного року корпорацiя плануе вiдкрити двi фiлii в Донецьку та шiсть – у Киевi. Центральна штаб-квартира залишиться у Львовi.

Олександр зробив паузу й вiдпив мiнералки з високоi прозороi склянки. Андерсон гортав документи, вивчаючи ескiзи рекламноi кампанii. Пан Ігор крутив у руках чорний Parker Duofold, не зводячи з нього погляду. Олександр знову поправив тугу краватку й продовжив говорити лише для цих ледь примружених сiрих очей.

– Корпорацiя готова вкласти чотирнадцять мiльйонiв доларiв у розвиток украiнського сегмента – i це лише за найближчi пiвроку. Будучи одним iз гiгантiв бiзнес-iндустрii, ми не просто орiентуемось у фiнансових потоках. Ми iх створюемо. Украiна е перспективним полем для нашого подальшого розвитку, а тому корпорацiя «Альвеа» зацiкавлена в засiвi цього поля. І щедро винагородить тих, хто допоможе iй у цiй непростiй справi.

Ручка зупинила свiй рух, а потiм продовжила його у зворотному напрямку.

– Пан Олександр веде до того, – додав Андерсон, не вiдриваючись вiд документiв, – що «Інстер Банкiн Груп» володiе хорошим потенцiалом, таким як ключовi архiтектурнi розмiщення фiлiй та вагомий вплив на мiсцеве медiа. Тодi як за поточний рiк ви втратили третину своiх активiв, – документи повернулися до теки. – Спiвпрацюючи, ви обидва могли б досягти набагато бiльшого, анiж поодинцi.

Лондонський юрист ще раз обвiв поглядом присутнiх:

– Є iдеi?

На серединi довготривалих перемовин чоловiки вирiшили взяти паузу. Олександр вийшов у туалет i вiдкрутив кран на повну потужнiсть. Струмiнь води виявився крижаним, однак це було that right thing[16 - Те, що треба (англ.).]. Голова хоч i не гудiла, але пiсля перельоту в нього завжди залишався тупий бiль у потилицi. Наче колись давно хтось приклався там чимось важким. Олександр набрав повнi долонi криги, глибоко вдихнув та плюснув собi в обличчя. Це були ще тi переговори. Генеральний директор «Інстер Банкiн Груп» виявився вiдбiрним шматком лайна.

Олександр плюснув собi водою в обличчя ще раз. Заручитися пiдтримкою «Інстер Банкiн Груп» було стратегiчно важливим кроком. Ця мережа банкових установ з’явилася на ринку Украiни близько п’яти рокiв тому. Користуючись зарубiжним капiталом, вони швидко витiснили конкурентiв iз тих мiсць, якi пiдказали iм соцiологи, налагодили контакти iз засобами масовоi iнформацii та почали працювати, як за пiдручником.

Однак за невiдомих причин населення не перейнялось бажанням нести своi грошi в новостворену структуру, i за першi кiлька рокiв повiльно, а за наступнi – стрiмко украiнська фiлiя «Інстер Банкiн Груп» опинилась не в найкращому становищi. Хоча нащо тi згладженi кути? По сутi, мережа знаходилася за крок до прiрви. Урятувати ii могло лише дивовижне зовнiшне грошове вливання. Ігор Жатек ногами й руками до останнього опирався цьому диву.

Про вовка промовка: дверi прочинились, i до туалету зайшов сам пан генеральний директор. Олександр покосився на нього крiзь призму дзеркала й утрете спо

Страница 13

оснув обличчя крижаною водою.

– Навiть боги ходять до туалету, га, пане Олександре? – сказав Ігор, розстiбаючи штани та пiдлаштовуючись пiд рiвень пiсуара.

Олександр не вiдповiв. Натомiсть насухо витер обличчя й руки паперовим рушником, провiв рукою по iдеальнiй борiдцi й нахилився до дзеркала. Над губою вискочив прищик?

За той час Ігор завершив свою справу та став поруч. У повiтрi завис присмак сигаретного диму. Олександр скривився.

– Даремно ви приiхали, пане Олександре.

Крiзь злегка запотiле дзеркало можна було побачити, як директор поважноi банкiвськоi мережi сплюнув у раковину та виставив на показ своi вибiленi зуби.

– Розумiете, там у вас, у Канзасi, усе по-iншому. Тут же правила гри трохи вiдрiзняються.

Ігор поклав руку на плече свого спiврозмовника та переконався, щоб ця рука пiдкреслила вагу слiв, що лунали серед туалетного кахлю. Олександр подумки зiтхнув. Чарльз Егарт наказав органiзувати спiвпрацю за будь-яку цiну.

– Нам не потрiбна допомога янкi, – процiдив Ігор Олександровi на вухо. – Нашi проблеми ми якось розрулимо самi. Тож вирушайте назад i переконайте свое керiвництво, що Украiна – не краще мiсце для американських iнвестицiй. Інакше… Нам доведеться застосувати менш традицiйнi засоби впливу.

«Пiрнути пiд руку, завдати удару, вiдскочити назад, заблокувати зустрiчний випад. Зробити крок назад, зашпортатись та опинитися на землi. Знову.

– Ти не зможеш перемогти, якщо будеш поводитись так, як вiд тебе цього очiкують, – батько терпляче чекав, поки син пiдведеться на ноги. – Пам’ятай: лише переможцi вирiшують, що правильно, а що нi.»

Спогад зник так само швидко, як i з’явився, залишивши по собi присмак поту вiд постiйних тренувань. Рука росiянина мiцнiше стиснула плече. А секундою пiзнiше вона злетiла в повiтря. Ігор Жатек був масивнiшим, явно зi спортивним минулим. Однак на боцi американця був ефект несподiванки та самовпевненiсть суперника. Батько добре навчив, як потрiбно поводитись iз такими. Мить – i краватка Олександра перетворилась на петлю, а директор «Інстер Банкiн Груп» завис обличчям над раковиною. Просто над власним плювком.

– Не хотiлось би розчаровувати вас, пане Ігорю, але корпорацiя «Альвеа» вже затвердила план роботи на цей рiк. І в цьому планi першим пунктом стоiть iнтеграцiя у внутрiшнiй ринок Украiни.

Ігор захрипiв, вириваючись, та Олександр натиснув колiном на ногу чоловiка, i той знову завис над раковиною.

– Та я ж тебе, сука, – зашипiв Жатек, але краватка перетисла горло, обмежуючи словниковий запас.

– Питання нашоi спiвпрацi е прiоритетним у корпорацii «Альвеа». Припускаю, що «Інстер Банкiн Груп» також е зацiкавленою стороною. Давайте вирiшимо це питання цивiлiзованим способом? – Олександр нахилився до вуха, кривлячись вiд сильного сигаретного духу, i додав: – Однак, якщо бажаете, янкi можуть зiграти й за вашими правилами.

Кiлька секунд тишу переривало лише важке здавлене дихання Ігоря та шум води в унiтазi. Потiм Олександр розтиснув руки, i директор «Інстер Банкiн Груп» упав униз, дивом уникнувши зiткнення з раковиною. Важко хапаючи повiтря ротом, вiн зараз нагадував велику рибу, яку хвиля викинула на кахель туалету сьомого поверху бiзнес-центру. Велику розлючену пiжонську рибу в затiсному для неi дорогому костюмi.

Олександр заховав просякнуту потом краватку до кишенi, поправив сорочку i глянув на Ігоря у вiдображеннi:

– Сподiваюсь на подальшу спiвпрацю, – кивнув чоловiк i зачинив дверi туалету за собою.

Решта зустрiчi пройшла спокiйно. Представники фiнансових структур розмовляли нi про що, вивчали дiяльнiсть один одного та пiдписували пустопорожнi домовленостi, залишаючи за собою право завжди вiдступити на безпечну територiю. Коли годинник показав за п’ятнадцять третю, Ендрю Андерсон пiдвiвся.

– Ну що ж, зустрiч пройшла краще, нiж я передбачав. Сподiваюсь, деталi подальшоi спiвпрацi ви обговорите самостiйно. А зараз пробачте, поспiшаю на лiтак.

Чоловiки потисли руки спершу Андерсону, потiм мiж собою. Рука Ігоря була крижаною, а сам вiн не виказував жодних зайвих емоцiй. Здавалось, що «пацанська» сутичка в туалетi – це просто результат роботи мозку, переповненого клiше. А це означало, що директор «Інстер Банкiн Груп» – професiонал у своiй справi. І створювало зайвi проблеми.

Лише вийшовши з примiщення бiзнес-центру, Олександр вiдчув, наскiльки втомився. Тiло вимагало як морального, так i фiзичного вiдпочинку. Мабуть, це читалося на обличчi, бо водiй заперечливо похитав головою:

– Маемо ще одну зустрiч. Потягнете? Чи одразу додому?

– Якщо стоiть у розкладi, значить, вона буде. Але спершу менi треба зробити одну рiч, – Олександр помiтив яскраву вивiску «Продукти» та перейшов на iнший бiк вулицi.

У супермаркетi активно гудiв кондицiонер. Олександр вибрав пляшку з холодною мiнеральною водою i, секунду провагавшись, кинув до кошика батончик «Snickers». Пiдiйшов до каси, потягнувся до останньоi пачки «Orbit» i зiткнувся пальцями з тендiтнiшою рукою.

– Давай ти поступишся дамi мiсцем, – запропонувала

Страница 14

езнайомка з довгим чорним волоссям, обертаючись до Олександра. – У мене був сьогоднi дуже паскудний день.

Сприйнявши мовчання як згоду, жiнка забрала «Orbit» iз завмерлих долонь i рушила до каси. А шокований Олександр дивився вслiд коханню двадцятирiчноi давнини й здивовано вiдчував, як щось пiднiмаеться з забутих глибин.

Марiя розрахувалась за вiдвойовану жуйку та зiтхнула. Гiрше сьогоднiшнього ранку вже точно не буде.


5

Голова гудiла. Шкiра неприемно спiтнiла й прилипла до чорного шовкового простирадла. У ротi було сухо та бридко. Сплутане волосся вiдгонило важким духом сигарет. Повiтря до самоi стелi було просякнуте перегаром i ще чимось: терпким i липким. Запахом сексу. Щiльно затуленi вiкна не давали свiжому повiтрю жодного шансу проникнути в кiмнату. Жiнка знову заплющила очi, але реальнiсть не зникла. Марiя скривилась i пiдвелась.

Шия болiсно нила. На лiктi виявилось кiлька подряпин. Серед гармидеру важко вгадувались обриси власноi кiмнати. Наче схожi бузковi стiни, у кутку такий самий телевiзор, подiбну лампу (тiльки без ядуче-червоноi мереживноi бiлизни) хтось iз друзiв дарував на минулий Новий рiк. Але в ii гардеробi нiколи не було брутальних шкiряних корсетiв, вона не купувала «Hennessy» ящиками, i взагалi: хто це поруч лежить на лiжку? Марiя пiдняла тапочок i потицяла ним у бiк незнайомця. Огрядний лисий чоловiк щось нерозбiрливо пробурмотiв i перевернувся на iнший бiк.

Хоч живий, ким би ти не був. Жiнка скинула бiлизну з лампи та вийшла в коридор. Розгардiяш не обмежувався однiею кiмнатою. Розкиданi куртки на пiдлозi, пустi пляшки, чиiсь черевики, бiля дверей в iншу кiмнату лежала розiрвана спiдниця. Марiя обережно потягнула клямку, але дверi виявились зачиненими.

Менше знаеш – менше потiм доведеться пити. Жiнка зайшла до ванноi та стала пiд гарячий душ. Струнке тiло спрагло тягнулось до життедайноi вологи. Затамувала подих, повернула кран та опинилася пiд крижаним струменем – час прокидатися. Коли Марiя нарештi пiдiйшла до дзеркала, те слухняно вiдобразило обличчя трошки запухлоi молодоi дiвчини з помiтними мiшками пiд блакитними очима та пухкими, наче намальованими, малиновими губами. У морозилцi мав залишитись лiд, i ще е час почистити зуби.

За п’ять хвилин коньяку стало на двi чарки менше. Ще за пiвгодини на посвiжiлому личку з’явився новий макiяж. І за тридцять п’ять хвилин iз пiд’iзду пересiчноi новобудови вийшла молода жiнка у вузьких джинсах i короткому пiджаку, iз забраним у велику гульку волоссям та офiсною папкою в руках. Кожен другий перехожий витрiщався на ii округлi сiдницi, а кожен перший заглядав у декольте. Тому нiхто не мiг зауважити червоних очей за скельцями темних окулярiв.

До роботи було два квартали, а до ii спiзнень охоронець уже звик. Марiя збiгла нагору сходами й увiйшла до свого кабiнету. На столi лежали два бланки, якi термiново потрiбно було заповнити. Із сусiднього кабiнету долинуло глухе протяжне гудiння сканера, потiм удар, одразу за ним сухуватий, скрипучий звук – i все замовкло. Огидний скрегiт впивався в запалений мозок отруйним жалом i не вiдпускав, допоки машину не вимикали. У таких умовах можна було лише голосно лаятись. Напевно, тому жiнка вже четвертий день «термiново заповнювала» двi нещаснi сторiнки.

Самооцiнка Марii падала не по днях, а по секундах, але факт залишався фактом: вона нiяк не могла поставити сорок одну галочку протягом одного робочого дня. Ксерокс не затикався. Дiвчина вкотре вiдклала олiвець i глянула у вiкно. Сонце щедро поливало сiру брукiвку своiм теплом, переконуючи всiх покласти металевi будматерiали на непотрiбну зайнятiсть i просто отримувати задоволення вiд лiта. І лише двiйко густо-лiлових хмар далеко на горизонтi натякали на те, що вечiр може перейти в мiнорну тональнiсть. Як життево.

Неначе ловлячи ii думки, завiбрував мобiльний. Марiя глянула на екран i тихо вилаялась. Тебе ще не вистачало! Запхала телефон до шухляди та знову взяла до рук олiвця. Так, почнемо спочатку. Отже, тут варiант Б, тут А, тут…

Ксерокс верескнув особливо голосно, i Марiя вiд несподiванки зламала олiвець. Та ви що, знущаетесь?! Вона пiдвелася, щоб побачити крiзь прозору стiну кабiнету, як до триклятого апарата пiдбiгли два хлопцi, силуючись утихомирити механiчного звiра, що з пронизливим скреготом випльовував один листок за iншим. Просто божевiльня якась. Один iз хлопцiв обернувся – i Марiя швидко опустилась на свое мiсце, занурившись у роботу з бланком. І поламаним олiвцем? От лайно! Варто було iй потягнутися за стругачкою, як поруч з’явилася висока фiгура. Дiвчина пiдвела погляд. Двiчi лайно!

– Тебе Мирон Васильович викликае. До себе. Негайно, – бiлявий Остап скривився у хтивiй посмiшцi.

– Люб’язно дякую, – процiдила Марiя.

Остап знизав плечима та рушив назад до принтера. От гомiк. Звiсно, бувало, що чоловiки ненавидiли ii, але щоб уже й голубi вважали за конкурентку? Дожилися. Дiвчина почухала нiс. Показник якостi, як-не-як.

– Марiе, сонечко, ну чому ти продовжуеш мене розчаровувати? Ти ж здiбна дiвчин

Страница 15

а. Хiба ж це так важко? – Мирон Васильович розвiв руками, наче в пропозицii обiйняти весь свiт. Його товстi губи розпливлись у спiвчутливiй посмiшцi. Так посмiхаються люди, якi мають владу. Коли змушують тих, хто стоiть на щабель нижче, пiдкорятись. Тих, кого можна принижувати, залишати в пiсляробочий час, щоб пестити вологими вiд поту й бажання долонями гладеньке колiно й вище i важко дихати часниковим духом просто у вухо.

– Маленька, ну чого ж ти не хочеш допомогти менi допомогти тобi? – вiв далi Мирон Васильович, а його очi облизували, iли, нi – ковтали Марiю повнiстю. – Мiсце в нас вакантне, постiйне, не потребуе зайвих вимог. Але я не можу тебе тримати на роботi просто так. Людям потрiбнi докази, що ти працюеш. Інакше вони будуть обурюватись.

Кутики масних губ поповзли догори: Мирон Васильович у носi мав те людське обурення. Важiль впливу. Ось що йому було потрiбно. Адже зниження самооцiнки та почуття провини в юноi пiдлеглоi цiлком достатньо, щоб залишити ii пiсля роботи, у вечiрнiй час, коли нiкого не буде в порожнiх офiсних примiщеннях…

– …допрацювати. Доведеться тобi сьогоднi залишитися трохи довше й допрацювати. І якщо все пройде добре, думаю, ми зможемо навiть подумати про твое пiдвищення.

Марiя з готовнiстю всмiхнулась i ледь не випорожнила шлунок у вiдро для смiття. Що там у ньому – «Hennessy» i все?

– Звiсно, Мироне Васильовичу. Щось той документ менi йде особливо важко. Я з радiстю прийму вашу квалiфiковану допомогу.

«Але спершу прийму лiтрiв зо два чогось тонiзуючого», – додала про себе.

– Називай мене Мирон, – начальник важко вiдкинувся на м’якому крiслi. – А зараз iди працюй. Менi треба закiнчити одну справу.

Тримаючи сяючу усмiшку на обличчi, як щит, Марiя вийшла, зачинивши за собою дверi. Передсмертний вереск ксерокса зустрiв ii як рiдну, тож жiнка проминула свое робоче мiсце та вийшла одразу на сходову клiтку, у «курилку».

Хмарка сивого диму клубилась десь пiд стелею й нiяк не хотiла вилiтати крiзь прочинену кватирку. Марiя та Сергiй, сисадмiн iз третього поверху, флегматично спостерiгали за цим дiйством. Вони по черзi видихали, i хмарка жадiбно ковтала нову порцiю гiркого диму.

І що б вона робила, якби послухала себе рокiв десять тому й кинула палити? Здоровi легенi проти зiпсованих нервiв? Нi, дякую, нерiвноцiнний обмiн.

– Сервак злетiв, – нарештi видав Сергiй, звертаючись не до дiвчини, а кудись у порожнечу.

Йому у вiдповiдь просигналили автомобiлi: якийсь козел загородив дорогу й вимахував руками, тихо лаючись.

Марiя обернулася до вiкна. От якби в неi була машина. «Пежо». Таке маленьке, червоне. І щоб тiльки ii. Власне. Без обов’язку з кимось спати чи виплачувати кредити. Особистий шматочок щастя. Механiчний друг, який би завжди чекав ii там, де потрiбно, i за першоi необхiдностi мiг би забрати далеко-далеко, подалi вiд…

У кишенi завiбрував мобiльний. Хiба вона не клала телефон у шухляду? На екранi свiтилась лише одна лiтера – «А». Пальцi засвербiли натиснути клавiшу вiдбою, а потiм шпурнути апарат за вiкно, кудись у потiк галасливих машин. Але нi, не докине. Господи, чому ж так важко просто втiкати?

Марiя зiтхнула й натиснула «Прийом», виходячи з «курилки». Сергiй випустив ще один струмiнь диму в стелю.

– Хiба складно взяти трубку, коли я телефоную? – озвались по той бiк слухавки.

– Якщо не пiднiмала, то, можливо, зайнята?

«Або не хочу тебе чути», – додала подумки.

– Цiкаво, чим?

– Роботою, Антоне, роботою.

– Де ти зараз?

– Блiн, зараз середина робочого дня. Де я, по-твоему, можу бути? – визвiрилась Марiя.

– У лiжку з якимось багатеньким татусем, наприклад?

– Ти…

На мить забракло повiтря, i Марiя ледь стрималася, щоб не шпурнути слухавку в найближчий твердий предмет. В Остапа, наприклад. Натомiсть вона просто натиснула вiдбiй. Встигла зробити два глибоких вдихи, коли мобiльний озвався знову.

– Так? – вiдповiла максимально спокiйно.

– Вибач, трохи перебрав, – промовила слухавка й одразу змiнила iнтонацiю: – Однак якщо я вгадав, то…

Подальшi погрози зникли легким рухом маленького пальчика. Ще одним рухом Марiя вимкнула звук повнiстю та вiдправила телефон у кишеню пiджака. Робочий день наближався до позначки «Обiд», однак лише Марiя звертала увагу на час.

Що вона робить серед цих людей? Вiдсутнiсть вiдповiдi теж було хорошою вiдповiддю. До бiса!

Пiдiйшовши до свого стола, жiнка з насолодою розiрвала важливi бланки – нiколи ще цей шелест не був таким приемним для вух. Переклала в сумочку косметику з шухлядки, притиснула до себе вазон iз напiвзасохлим кактусом – у нього ще е шанс вижити. Тiльки не тут. Скинула зi столу товстi папки вперемiшку з ручками-олiвцями й розчахнула вiкно – свiже повiтря лихоманило сильнiше за алкоголь. Зупинилась перед дверима й обернулась.

– Прошу хвилинку вашоi уваги, – ii голос лунав дзвiнко й урочисто, вiдволiкаючи сiру масу вiд ii сiроi роботи. Софiти здивованих поглядiв схрестилися на дiвчинi. – Користуючись нагодою, хотiла б попрощатись iз вами всiма. Я пiдготува

Страница 16

а багато теплих слiв для кожного, але щоб не забирати ваш дорогоцiнний час, буду лаконiчною, – Марiя пiдняла догори середнiй палець, осяйно всмiхнулась i вийшла.

Прощавай, ще одна робота, прощавай, вiчно глючний Windows Vista[17 - Назва операцiйноi системи Windows, що отримала багато негативних вiдгукiв вiд користувачiв.], прощавайте, мудаки з восьмигодинним безглуздим робочим днем. Привiт, воле! Привiт, автобусе.

Дiвчина вийшла на випадковiй зупинцi й iстерично розреготалась. Господи, як же це все ii задовбало! Новi «робо`ти» зi стерильним марнуванням часу, новi люди зi старими примiтивними бажаннями – усе таке однакове у своiй рiзноманiтностi. Суцiльна огида до всього.

– Заспокойся! – Марiя дала собi ляпас i глибоко вдихнула.

Вивiска продуктового супермаркету була як на диво доречною. Руки трусилися, а дiвчина ще навiть не напилася. Що ж, це легко виправити.

У супермаркетi активно гудiв кондицiонер. Рiвномiрний шум заспокоював. Темне чи свiтле? Нащо себе мучити, як можна взяти обидва? У кошик полетiла ще одна пачка цигарок i чомусь сьомга.

Зараз вона сяде в найближчому скверику, вiдкоркуе пляшку й ковтне життя з горла. Потiм до неi причепиться полiцiя, та все завершиться завтрашнiм днем. Не iдеальний план, але все ж краще, нiж повернутись до квартири й розбиратися з усiм на тверезу голову.

На касi хтось пробивав чотири пачки яець, тож iще iснувала можливiсть зробити все правильно. Марiя скористалась цим i вихопила останню пачку жуйок з руки якогось чоловiка.

– Давай ти поступишся дамi мiсцем, – кинула вона збентеженому незнайомцевi. – У мене був дуже паскудний день. – І, користуючись паузою, пробила своi покупки.

Свинцевi хмари висiли на горизонтi, обiцяючи дощовий вечiр, однак сонце все ще висiло в зенiтi, даючи примарну надiю. Мружачись i на ходу вiдкорковуючи пляшку, дiвчина рушила звичним маршрутом, коли хтось ii покликав.

– Мерi! Тобто, Марiе!

«Марiе»! Це слово прозвучало настiльки вишукано й грамотно, що дiвчина здивовано обернулась. Тримаючи пляшку пива бiля рота, iз напiвживим кактусом, що розгублено визирав iз сумки, вона раптом вiдчула себе мешканкою села, яка вiдкрила для себе свiт неймовiрних можливостей. А придбала в ньому свiтле нефiльтроване й насiння.

– Марiе, чекай! – до неi звертався чоловiк в елегантному пальтi.

Той самий, у якого вона вiдвоювала «Orbit». Вiн нагадував кiноактора, який от-от кинеться в обiйми розкiшноi красунi, а вона виявиться його троюрiдною сестрою по батьковiй лiнii. Елегантна борiдка, випрасуванi брюки, ретельно вкладене волосся, глибокi синi очi, шарф через плече. Що, зараз скандал влаштуе? І звiдки вiн знае ii iм’я?

Їх роздiляло лише двадцять метрiв, однак чоловiк бiг, ледь накульгуючи, що то пiдносило його в повiтря, то рiзко опускало на землю. Нiчого особливого, от тiльки в цей момент щось перемкнулось у головi, i Марiя на мить опинилась у селi Бистриця, серед смарагдових гiр, на розбитiй дорозi, а до неi бiг синьоокий кирпатий хлопчик, i звали його…

– Сашко?

Чоловiк слiпуче усмiхнувся, а жiнцi раптом стало страшно.


6

Вони сидiли в пiцерii, i дорослий Сашко водив пальцем по меню, читаючи назви страв. Вiн змiнився. Але не як дитина, якiй додали вiку та зросту. Вiн змiнився якiсно. Інакшi риси обличчя, дивна манера розмови, усе таке незнайоме для Марii, яка вже давно вивчила всiх чоловiкiв. Їй так здавалось.

– Я не розумiю, як можна в одну пiцу запхати перець, салямi, гриби, кукурудзу, курку та рибу? – почухав лоба Сашко й вiдсунув меню. – Покладусь на твiй смак.

– Одну неаполiтанську пiцу та колу, – замовила Марiя.

Офiцiант кивнув i зник iз поля зору.

– Тут роблять неаполiтанську пiцу? – здивувався Сашко.

– Я думаю, це мало чим вiдрiзнятиметься вiд випадкового набору iнгредiентiв, запечених у тiстi.

– І це нормально?

– Уважай це неаполiтанською пiцою за особливим украiнським рецептом.

Сашко застиг, намагаючись усвiдомити сказане, а потiм розсмiявся:

– Украiнська дiаспора мене до такого не готувала.

Принесли колу. Зашипiла рiдина, стiкаючи на денце склянки. Марiя затримала блукаючу усмiшку, вивчаючи Сашка. Кажуть, минуле пiзнаеться лише в порiвняннi. Ми можемо жити з однiею людиною довгий перiод часу, i лише старi фотографii покажуть, наскiльки сильно вона постарiла.

Марiя вiдчувала себе старою. Поруч зi спогадами про Сашка, про iхне минуле, виринули й спогади про всi тi роки, якi вiддiляли сiльську Марiчку вiд мiськоi Марii. Наче минуло всього два десятки рокiв, а враження, що саме життя зробило кiлька обертiв.

Вона закiнчила школу разом з Антоном. У родинi не раз заходила мова про весiлля, але дiвчина не поспiшала. Життя готувало ii до великих звершень, Марiя вiдчувала це. Вона планувала вступити до хорошого вишу, вирватись iз обiймiв старого села, здобути собi кращоi долi.

Інодi, повертаючись додому, вона бачила свою матiр, що, згорбившись, працювала на городi, а потiм удома довго вдивлялася в дзеркало й крутила стрiлку годинника вперед. І вiдчувала, як реальнiсть на

Страница 17

коло затягуе ii в цю петлю безвиходi. Вiд землi народилась, у землю й пiде. Сироти блискавично вкривали шкiру вiд самоi цiеi думки. Тому на кiлька мiсяцiв дiвчина випала iз сiльського життя, самотужки студiюючи всю лiтературу, якою могла похвалитися мiсцева бiблiотека.

До Львова Марiчка приiхала за два днi до iспиту. Зняла квартиру неподалiк унiверситету, блукала незнайомими вулицями, тонула в старовиннiй архiтектурi, насолоджувалася загазованим мiським запахом, у якому не було жодного домiшку перегною. Гуркотiли трамваi, кудись поспiшали люди, i нiхто не звертав увагу на ще одну дiвчинку з села, що приiхала в перлину Украiнськоi РСР за кращою долею. І це було прекрасно. Не потрiбно нiкому нiчого доводити, нi перед ким виправдовуватись чи щось показувати. Можна бути такою, як хотiлося. Львiв дихав свободою. Марiчка несподiвано зрозумiла, що свiт не обмежуеться Бистрицею. Потрiбнi лише крила, щоб злетiти, i вона собi iх здобуде!

Сонце вигравало в старому фонтанi парку перед ii майбутнiм унiверситетом. Сивочолий дядько в помаранчевому комбiнезонi зчищав зеленкуватi водоростi з надщербленоi статуi, а дiвчина сидiла в затiнку розбуялих дерев. Час стишив ходу, i Марiя насолоджувалася мiстом. Мiстом, яке вже скоро стане ii новим домом, витiснивши собою спогади про цвiлу картоплю, землю пiд нiгтями, подряпини вiд осоту й каламутне озеро. Дiвчина усмiхалась цiй думцi, i, здавалося, свiт усмiхаеться iй у вiдповiдь.

Як виявилося згодом, посмiшка була фальшивою. Марiчка не добрала лише два бали й не потрапила до списку бюджетникiв. Вона стояла, ковтаючи сльози, перед заступником ректора, а той розповiдав про унiкальнi знання, якi надае цей навчальний заклад, i про те, якi визначнi люди виходять iз цих стiн. Згодом вiд подруги Марiя дiзналась, що майбутнi визначнi люди майже поголовно приходили до заступника ректора, щоб висловити йому свою визначну вдячнiсть.

Про платне вiддiлення й мова не йшла, тож Марiчка була змушена повернутись у село. Сонце лiниво облизувало дахи такого вже недосяжного мiста, осудливо проводжаючи ii потяг. «Як же так? – шепотiло рожевiюче промiння. – Чому ти не змогла?».

Антон, який зустрiчав ii на перонi з величезним букетом гвоздик, здавався абсолютно чужим. Як i рiдне село. Як i рiдня. Як i все в цiй Богом забутiй Бистрицi, з якоi iй уже нiколи не вибратись.

За мiсяць вона влаштувалася продавцем у мiсцевий гастроном, що вирiс на мiсцi маленького магазину. Мама саме застудила легенi, i зарплатнi вистачало, щоб тримати на собi дiм, але не досить, щоб вирватись iз сiльського полону. Зрештою, Марiчка змирилась. Могло бути й гiрше.

Природа обдiлила дiвчину таланом, але з пригорщею сипонула вроди. У шiстнадцять ii вже проводжали поглядом мiсцевi роботяги й одруженi чоловiки. Навiть секретар райкому – i той часто заiжджав до неi в гостi погомонiти про погоду й попити чаю. Цим фактом дуже пишався Антон, розповiдаючи всiм, яка в нього чудова дiвчина.

Вони досi зустрiчалися. Дитячi забавки переросли в юнацькi переконання, а потiм – у впевненiсть: якщо кохання бувае лише раз у життi, то це воно. Принаймнi так казав Антон.

Марiчка кивала та ще бiльше замикалась у собi. Як можна так жити, коли поруч е iнше життя? От же ж воно, вона його бачила. Варто лише приiхати у велике мiсто – i воно вже нiколи не вiдпустить твою душу. Саме цi фантомнi вiдчуття не давали дiвчинi спокою. І щоразу, ведучи пустопорожнi бесiди з секретарем райкому про майбутнiй рух партii, смакуючи iмпортну «Pepsi» й потопаючи в розповiдях про нiчнi вогнi Львова, Марiчка думала: а чи мае вона право на те, iнше, краще життя? Чи варто за нього боротись, якщо е така змога? Думки приходили й зникали, а життя по-своему, однак стабiлiзувалося.

Допоки, два роки потому, у селi не з’явився Марк. Його справжнiм iм’ям було Маркiян, але вiн просив усiх називати його Марком. З протяжним голосним «а», на закордонний манер. Вiн сам мав вигляд iноземця: високий, смаглявий, iз м’язами, котрi не мали нiчого спiльного з важкою фiзичною працею, та бiлоснiжною усмiшкою, з якою з’являлись лише актори на захiдних каналах, коли антена випадково ловила хвилю з далекого закордону. Його мама працювала у Львовi, батько виiхав в Італiю, а в селi проживала бабуся – самотня весела жiночка, яка нiколи не розповiдала, що в неi е такий красень-онук.

Пiдкупивши пенсiонерку осяйною усмiшкою й душевними розмовами, Марiчка дiзналась усе й навiть бiльше. Ось вiн, ii шанс на волю, геть iз цiеi клiтки!

Союз уже трiщав по швах, радiо передавало про заворушення то в одному, то в iншому мiстi Украiнськоi Республiки. Це був час заходу сонця, коли ти вже не знав, чи залишиться на мiсцi завтра все, що було сьогоднi. Навiть секретар райкому налягав на чарчину, вiдчуваючи розкол у полiтичному настроi партii. Тому коли Марк пiдiйшов до прилавку й промовив свое бiлозубе «Хай», Марiчка не менш слiпуче усмiхнулась у вiдповiдь. Цього разу вона зробить усе правильно.

У моменти, коли ставало особливо паскудно, коли алкоголь викликав не дрiмоту, а блювоту,

Страница 18

а поруч не було нiкого зайвого чи потрiбного, Марiя влаштовувала собi допит. Чи правильно вона все зробила? Чи не помилилась? І хто винен у всьому, що трапилось? Першим у списку причин спливало обличчя синьоокого хлопця – джерела всiх бiд.

Нащо вiн узагалi явився? І чого поiхав, чому не залишився? Адже якби вiн не поiхав, то… У цьому мiсцi дiвчина допивала залишки алкоголю й вiдкладала пляшку. Це Сашко дав можливiсть порiвнювати, це вiн розтяв ii затишний свiт на свiй, мiський, та iхнiй, сiльський.

Усе було добре. А тут вiн – такий галантний i правильний. І Антон – такий… Який е. Неотесаний, обмежений, надокучливий i безперспективний, але разом iз тим вiдданий, чесний, завжди усмiхнений, наполегливий. Поруч iз ним Марiчка здавалася собi кращою.

У дитинствi це було перевагою, адже Антона знали й поважали. Та доросле життя принесло новi прiоритети. Марiчка змiнилася. А вiн – нi. Не захотiв. Не змiг. Його провина. Так, це вiн винен. Зрештою, вона – дiвчина, у неi е певнi потреби, якi Антон не може задовольнити. Вона хоче побачити свiт, вiдчути смак дорогих страв, вдихати запах найкрасивiших квiтiв i носити дорогий одяг. Вона хоче того, що нiколи не зможе отримати тут, у цьому Богом забутому мiсцi. Тому вибач, але…

Вона розвернулась i пiшла, залишивши його з опущеними руками, розгубленим поглядом i черговим букетом гвоздик, що самотньо лежав бiля його нiг. Не було жодного докору совiстi. Вона заслуговувала на краще життя, чи не так?

Коли Марк привiв ii в його, нi – уже iхню квартиру, у Марiчки перехопило подих. Це було, наче маленький музей, щось неймовiрне, i прекрасне, i… З того часу дiвчина змiнила багато мiсць та iнтер’ерiв, але саме квартира Марка чiтко врiзалась у пам’ять. Високi стелi, широкi вiкна, лiпнина на стiнi, метрова гiпсова скульптура жiнки з амфорою, велике м’яке лiжко i власний балкончик iз видом на парк. Це зараз iнтер’ер здався б дешевим, без смаку, з претензiйнiстю на пафос, з основною метою – справити враження багатого й впливового. Але тодi це спрацювало – о, ще й як спрацювало!

Минуло бiльше року, доки Марiя навчилася розбиратись у таких речах, доки змогла перевести подих, але тодi вони жили, як останнiй день.

Зрештою, це i був останнiй день. Імперiя падала, зриваючи завiсу, а такi, як Марк, витанцьовували в останньому актi. Марiя бачила, як грошi вирiшували будь-яку ситуацiю, а влада брала й брала все, що забажала. «Це звичайне виживання», – казав Марк. Ми можемо – значить, мусимо це робити. Інакше який сенс? «Є набагато важливiшi речi, нiж бути правильними», – переконував вiн i знову втинав якусь дурницю.

Дiвчина лише кивала. Краса, помножена на стильний одяг, i ii внутрiшне вмiння орiентуватись у ситуацii робили свою справу: Марiю швидко зауважували в оточеннi собi подiбних, вона завжди була в центрi уваги, саме ii пригощали дорогими коктейлями, саме ii запрошували на вечiрки. Що вона вiдчувала? Задоволення! Уперше в життi вона опинилась у тому мiсцi й у тiй ролi, у якiй почувалася комфортно. Тому: iди до бiса, Антоне, село, колишне життя. Теперiшня Марiя нагадувала Марiчку лише вiзуально, зрештою, мiж цими двома завжди iснувала величезна прiрва.

Коли ти в центрi уваги натовпу, що вибрав тебе, в один момент розумiеш, що натовп бiльше не мае влади на тобою. Це ти господар тут, ти – лiдер. А лiдер може й мусить бути аморальним. Тому, коли одного разу на вечiрцi бiля неi присiв Левчик, син директора столичного заводу, вона вже знала, що потрiбно робити.

«Є набагато важливiшi речi, нiж бути правильними», – кинула вона Маркiяну наостанок i переiхала до Левка. Зрештою, у неi е мрii та потреби, якi необхiдно задовольняти. Зрештою, усi вони так приемно прогинаються пiд ii бажання, що просто неможливо зупинись. Зрештою, вона заслужила на краще майбутне, i якщо життя не плануе iй цього давати, що ж, Марiя вiзьме все сама.

Вони пробули разом майже два роки. Директорський синок затримався в ii життi довше вiд усiх iнших – далi термiн придатностi оточуючих рiзко скорочувався. Хiба ii провина, що за неi боролись, а вона вручала себе переможцям, як приз?

Годинник цокав, i ось Марiя, тридцятирiчна доглянута дiвчина (бо жiнкою вона не дозволяла себе називати нiкому – це клеймо!), упевнено крокуе вулицями свого мiста, i всi оглядаються iй услiд. Так, вона – ефектна. Так, вона – едина. Так, вона – найкраща. І вона не соромиться цього, хай усi знають: i «пацани» в дорогих iномарках, i старi бабки на базарах, i…

– Марiчко, ти? – озвалось минуле у виглядi незнайомоi жiночки, i Марiя сахнулася.

– Христя?

– Так-так, це я! – усмiшка пiдстаркуватоi продавчинi картоплi стала ширшою.

Але чому пiдстаркуватоi? Христя ж ровесниця, вчилася в паралельному класi, пiсля школи вийшла замiж за Степана, найкращого друга Антона. Видна була красуня, хоч i плiткарка, але щоб продавати картоплю на базарi й уже мати вигляд пенсiонерки?

Марiя кивала головою, розгублено усмiхалась та навiть щось вiдповiдала, але вся ii увага була сконцентрована на Христининому обличчi. Красивому

Страница 19

але вже вицвiлому, замурзаному. Очi ще яскраво горiли карпатською зеленню, але цi зморшки пiд ними, цi обвислi щоки, цi обсмалено-коричневi груди…

Удома дiвчина годину просидiла у ваннi, вiдмиваючи себе всiма можливими шампунями та скрабами так фанатично, наче старiсть була хворобою, заразою, яку мiг пiдхопити кожен.

Вiрне дзеркальце заспокоювало: ти молода й прекрасна, повна сил, немае причин хвилюватися. Кола пiд очима – вiд утоми, зморшки – вiд надмiру думок, опущенi кутики губ – вiд поганого самопочуття. Ти приваблива й спокуслива, ти – вiчна. Однак вiд того часу годинник почав цокати голоснiше.

Якщо ти часто змiнюеш компанii, якщо тебе цiкавить щось простiше за iндивiдуальнiсть, настае момент, коли ти перестаеш розрiзняти обличчя, коли свiт дiлиться навпiл за гендерною ознакою, i ти – це ти, а вони – це Вiн. Марiя вже не пам’ятала, який конкретно Вiн змусив ii життя похитнутися, вибив опору з-пiд нiг. Це була якась буденна сварка: Вiн кричав, вона кричала у вiдповiдь i жбурляла тарiлки, i врештi Вiн викрикнув: «Думаеш, я буду терпiти твоi вибрики? Є кралi, якi розставляють ноги краще за тебе. Не така ти вже й цяця, щоб iз тобою панькатись. Тому забирайся звiдси, провiнцiалка!»

Те, що вчора було б легким ляпасом, виявилось ударом пiд дих. Марiя отямилась уже на вулицi. Ноги несли кудись уперед, очi вихоплювали з натовпу молодих дiвчат, якi не могли вiдрiзнити несмак вiд витонченостi, а поруч iз ними – привабливих чоловiкiв, що бiльше не обертались услiд королевi!

Руки тремтiли й притискали до себе сумку. Мозок iз готовнiстю транслював страшнi картини: постарiла Христя, згорблена мама, кiмната, просочена запахом квашеноi капусти, великий мiшок з буряками, за яким сидить вона, перев’язана бабиною хусткою, а ii доглянутi руки на очах укриваються загрубiлими мозолями, пальцi скоцюрблюються, шкiра пливе бридкими чорними плямами.

Нi-нi-нi, цього не може бути! Це просто збiг, просто панiчний емоцiйний стан. Психолог казав: нiчого серйозного. А вiн не бреше. За такi грошi вiн просто не може брехати! Потрiбно просто змiнити оточення – це завжди спрацьовувало.

Гучна ритмiчна музика долинала iз закладу з промовистою назвою «Вегас». Те, що треба. Розбавленi напоi, завищенi цiни, паскудна музика – однак Марiя була в цьому закладi вперше, а отже, iмовiрнiсть зустрiти когось знайомого зводилась до нуля. Дiвчина сiла за барну стiйку бiля вульгарноi малолiтки в рожевих панчохах у сiтку. У полi зору одразу виник перший претендент. Тренованим оком Марiя швидко вихопила основнi деталi: годинник «Patek Philippe», взуття «Bruno Magli». Бритоголовий, самопевний погляд, сорочку напинае чимале черевце. Не Аполлон, але й не таких брали. Марiя (яка Марiя? Марi!) виклично закидае ногу на ногу, звабно примружуеться i… захлинаеться заготовленою фразою, коли бритоголовий по-хазяйськи обiймае сопливе дiвча в рожевому й прямуе на танцпол. Марiя схопила стопку текiли, а потiм ще одну, i ще, i ще. На ватяних ногах вона пiдвелася. До виходу було ще два кроки, коли ii шлях перегородив молодий чоловiк. Ти запiзнився, друже. То тепер вона приваблива? Коли п’яна й доступна кожному лоху, що…

Вони не бачилися понад десять рокiв. Антон майже не змiнився – той самий жорсткий iжачок свiтлого волосся, свiтло-зеленi очi, широкi плечi й по-дитячому захоплений погляд. Розлука пiшла йому на користь. Те, що було потiм, згадувати не хотiлося.

Шкода, що не можна зупинити життя на правильному моментi. Завершити iсторiю й поставити крапку пiсля слiв: «І жили вони довго й щасливо». Адже в ii iсторii вони жили довго, однак зовсiм не щасливо.

Марii вистачило трьох тижнiв, щоб вивчити правила. Антон тижнями перебував у роз’iздах, не терпiв довгих розмов по телефону, а повертаючись iз рейсу, вiв ii в дешеву забiгайлiвку, яку чомусь називав рестораном. Їi, для якоi найдорожчi готелi з радiстю розчиняли своi дверi.

Антон не намагався змiнити ситуацiю – натомiсть зрозумiв по-своему натяки дiвчини про краще життя. «Тобi потрiбна хороша робота», – сказав вiн якось, i Марiя сприйняла це за гарний жарт. Але наступного дня чоловiк привiв ii на спiвбесiду в одну консалтингову фiрму. Дiвчину взяли, хоч вона й не вiдповiдала профiльним вимогам, i Марiя подумала: «А чом би й нi? Може бути цiкаво». Однак працювати виявилося не так захоплююче, як можна було подумати. Доводилося стирчати в душному примiщеннi з десятоi до п’ятоi, складати нiкому не потрiбнi звiти та витримувати емоцii iнших людей.

На адаптацiю пiшов тиждень. Їi ненавидiли поголовно всi секретарки, зате чоловiки не зводили очей. Це повертало забуте вiдчуття влади, i Марiя знову розквiтла. Вона отримувала шалене задоволення вiд недолугих комплiментiв i перешiптувань за спиною, розбивала серця однiею усмiшкою та вiдкривала будь-якi кабiнети одним лише поглядом. Так, вона не пiдходила фiрмi за профiльними вимогами, але хiба це могло завадити жiнцi рухатися чоловiчою кар’ерною драбиною?

Бiда прийшла, звiдки й не чекали. Одного разу Антон побачив, як вона поцiлувала директора ф

Страница 20

рми та сiла в його авто. І хоча в той вечiр далi пестощiв справа не зайшла, але чоловiчий мозок уже понавигадував собi всiляких дурниць. Увечерi на Марiю чекав «розбiр польотiв». Вiн наводив аргументи, переконував, вимагав.

Марiя ледь стримувала посмiшку. Який же вiн дрiб’язковий. Ще один iз тих членоносцiв, хто не може забезпечити жiнку розкiшним життям i не дае iншим зробити це. Та хто вiн узагалi такий, щоб вiд неi щось вимагати? Просто опинився в потрiбному мiсцi в потрiбний час, i якщо вiн думае…

Посмiшка обiрвалась, коли в один бiк полетiв кришталевий келих, а в iнший – важкий стiл. Антон пiдскочив до неi та стиснув так мiцно, що всi емоцii в одну мить кинулися навтьоки вiд шаленого жаху, що пiднiмався з глибини душi. Вiн продовжував стискати ii, i в розширених зiницях Марiя бачила себе, свiй страх. Цього разу за свою слабкiсть iй доведеться платити.

Тремтячими руками дiвчина якомога спокiйнiше обiйняла Антона i притислась до нього всiм тiлом. Ще кiлька хвилин – i сталевий захват ослаб, а дещо iнше сталеве почало рости.

Усi чоловiки однаковi – про це вона думала вже пiзньоi ночi, коли виснажений Антон урештi заснув. Про це i про те, що, зрештою, якщо правильно розiграти карти, то в’язниця може стати комфортною домiвкою, куди завжди можна повернутись у разi небезпеки. Головне, аби тюремник не дiзнався про ii самоволку.

Життя з Антоном не надто вiдрiзнялося вiд попереднiх стосункiв. Лише тепер вона мала бути обережнiшою, адже й наслiдки були серйознiшими. За весь цей час Марiя тричi ловилася на зрадi. Одного разу Антон навiть застав ii в лiжку з вусатим чоловiком, з яким вона навiть не пам’ятала, як познайомилась. Алкоголь – такий алкоголь. Антон ледве не вбив ii коханця, кiлька стусанiв перепало й Марii. Але, незважаючи на ii iстеричне бажання, Антон нiкуди не зник iз ii життя. Вiн пробачив та попросив бiльше так не робити. І це було найгiрше. У клiтцi не було дверцят.

І от зараз, коли все зi скрипом стабiлiзувалося, знову з’являеться цей франт – хлопчик iз ii минулого. Знову встае поруч, показуючи: от вiн – я, i от воно – краще життя. А оце – ти, i твiй Антон, i те, що ви називаете стабiльнiстю. Господи, та скiльки можна дiлити цей свiт? Дайте менi нарештi змарнувати свое життя, i я собi пiду далi. Кудись, де все можна було б зробити правильнiше.

Марiя поправила пасмо, що спадало на очi, та скосила погляд на сумочку, з якоi виглядав напiвживий кактус на iм’я Кеша. Подарунок iз тiеi ж ери, звiдкiля тi ii спогади. Єдиний, хто разом iз нею пережив усе це лайно, яке вона гордо iменувала власним Життям. Їй тридцять один, вона мае вигляд на двадцять п’ять, почувае себе на п’ятдесят i хоче, щоб iй знову було дванадцять. Хоче назад, туди, де все було так просто. Коли людям можна було вiрити, коли жити було так цiкаво, коли слова мали магiчну властивiсть збуватися. І непохитною була вiра в те, що…

– Ну, i як ти тепер? – повторив запитання Сашко.

– Усе добре, – вiдповiла Марiя.

– Десь так, як ми хотiли в дитинствi?

Вона усмiхнулася.

– Десь так.


7

Коли вони вийшли з ресторану, на вулицi стояв лiмузин. Симпатичний хлопець вiдчинив заднi дверцята, обiйшов авто й сiв за кермо. Сашко обернувся до Марii:

– Було приемно тебе зустрiти. Я тут лише перший день, тому вибач за мiй акцент, – вiн зробив наголос на «а» в словi «акцент», i дiвчина стримала посмiшку. – Але до наступного разу я обов’язково пiдготуюся краще. Ти зараз додому? Може, тебе пiдвезти?

Марiя заперечливо похитала головою.

– Не треба, менi тут недалеко.

– Зрозумiло, – Сашко дiстав iз пiджака вiзитiвку та простягнув ii. «Алекс Шипал. Корпорацiя «Альвеа». Регiональний директор». – Зателефонуй менi, як матимеш бажання. Я давно не був у цьому мiстi – менi знадобляться послуги гiда.

– Я тобi хiба про кнайпи розповiм, – пожартувала дiвчина.

– Кнайпи? Це що?

– Ну… – Марiя затнулася. Не те перше враження, яке потрiбно справляти. – Якось покажу. Менi час.

– Менi теж, – Сашко кинув погляд на годинник. – От shit[18 - Дiдько (сленг, англ.).]. Я вже запiзнююсь на зустрiч.

Несподiваним рухом Сашко обiйняв Марiю та притиснув до себе. По-дружньому, однак нiжно. На мить дiвчина вiдчула щось схоже на затишок, i цей ледь чутний запах приемних чоловiчих парфумiв… Мить завершилася занадто швидко, щоб нею насолодитись, i от Сашко сiдае в авто, iще щось каже наостанок, дверцята зачиняються, i лiмузин рушае, щоб бiльше нiколи не з’явитись у ii життi.

Кiлька хвилин дiвчина просто стояла, дивлячись услiд автомобiлю, а потiм пiшла в протилежну сторону. Свiт навколо повiльно повертався до звичного ритму життя, i от уже не скажеш, а чи iснувала взагалi ця зустрiч? Чи iснувало взагалi це минуле, у якому дiвчинка з чорним серцем дружила з хлопчиком з мiським акцентом? Грiм розкотився десь пiд хмарами, i краплi дощу опустились на ii волосся.

Зрештою, яка рiзниця, чого ми прагнемо, чого бажаемо? У життя все вже записано. Усi грiхи, якi ми скоiли, усi помилки, якi зробили. Ми накопичуемо цей негативний досвiд, пр

Страница 21

множуемо його з кожним витком життевоi спiралi, допоки вiн не перетворюеться на зашморг i зручно лягае на шию. І немае iншого виходу, жодного порятунку, окрiм як покiрно прийняти свою грiшну долю та продовжувати жити в тому пеклi, яке самi для себе створили. Марiя глянула в чорнильне небо. Ти нiкого не пробачаеш, так, Господи? Скiльки б ми не просили, скiльки б не благали – нащо нам другий шанс, якщо ми не вмiемо ним скористатись? Вона сумно всмiхнулася цiй думцi, i важко було сказати, чиi сльози стiкали по щоцi: ii чи львiвського неба.

Поруч пригальмував автомобiль. Що ж, вечiр саме починався. Вона крадькома витерла вологу щоку й обернулась.

– Я подумав, що раз я вже й так спiзнився, то немае сенсу поспiшати. І тому можна спробувати врятувати чарiвну ледi вiд примх мiсцевоi погоди. Якщо, звiсно, ледi не проти.

Марiя закусила губу мiцно-мiцно, щоб переконатися, що це не сон. І кивнула:

– Нi, не проти.

Сонце на мить вигулькнуло з-за хмар, i Сашко усмiхнувся.


8

– От ми й удома, – констатував водiй, зупиняючи лiмузин на однiй iз бiчних вуличок у центрi.

– Я ще поки не маю тут нормального житла, от доводиться брати, що е, – Сашко винувато знизав плечима.

Видiливши прибулих серед туристiв, консьерж завчасно вiдчинив перед ними дверi.

– Люб’язнiше, нiж першого разу, правда? – змовницьки прошепотiв водiй, пiднiмаючи валiзу.

– Менi здаеться, що зранку взагалi була iнша людина, – так само пошепки вiдповiв Сашко. – Чи це просто був iнший готель? І що це за валiза?

– Це – вашi необхiднi речi, – сказав Вiталiк i додав: – Вiд компанii.

Сашко розумiюче кивнув:

– Ну, компанii виднiше.

Марiя вже бувала в цьому готелi. Одного разу, коли мала… стосунки з росiйським олiгархом. Вiн не любив приводити до себе гостей, вони завжди знiмали щонайдешевший номер у готелi. Але того разу в нього були проблеми, i охоронець привiз Марiю сюди. Поки жiнка чекала в коридорi, то могла цiлком оцiнити особливiсть iнтер’еру. Типовий пафос, до якого вона звикла в закладах такого класу, був доречно розбавлений живими квiтами, свiжими картинами, розмальованими квiтами й здавався лаконiчно простими, до чого легко було звикнути. Персонал викликав довiру, а все навколо – затишок. Єдине, що було чужим цьому мiсцю, – це VIP-клiенти, обвiшанi хутром, золотом i крихiтними цуциками в сумочках через плече.

Несподiване усвiдомлення виринуло в ii головi. Цей готель вважався елiтним навiть серед кращих закладiв Львова. Скiльки ж грошей е в Сашка, якщо вiн може собi дозволити проживати тут? Жiнка глянула на свого супутника. Кирпатий синьоокий хлопчак уперто не хотiв дорослiшати у свiдомостi Марii.

Консьерж вiдчинив дверi та впустив iх усередину двокiмнатного номеру класу люкс.

– Це мiсце менi подобаеться вже бiльше, – лiг на лiжко Сашко. Порухав руками й ногами, роблячи «ангелика», оцiнив м’якiсть матраца. – Так, однозначно подобаеться. Вiталiку, перевiр кран.

– Так точно, шеф.

Водiй поставив речi пiд стiну й зник в окремiй кiмнатцi, що виявилася входом у ванну. За мить повернувся назад.

– Вода на мiсцi. Як i душова кабiнка, джакузi та бiде.

– Magnificent[19 - Чарiвно (англ.).], – усмiхнувся Сашко та скочив на ноги. – Але май на увазi, що я можу звикнути до такоi розкошi.

Вiталiк усмiхнувся й витягнув iз куртки маленький записничок.

– Це вiд керiвництва. Тут список зустрiчей на цей мiсяць. Пане Олександре, я в курсi того, як пройшла сьогоднiшня зустрiч, а це значить, що доведеться трiшки пiдкоригувати плани. Ознайомтеся з матерiалами в ноутбуцi, щоб бути в курсi всiх термiнiв. Я заiду за вами о дев’ятiй. Сподiваюсь, вам вистачить часу, щоб адаптуватися до змiни часових поясiв.

Сашко взяв записник та автоматично його погортав. Марiя пiдiйшла до вiкна, усiм виглядом демонструючи, що не хоче лiзти в iхнi справи. Але розгубленiсть залишилась. Вона ще не бачила, щоб водiй наказував своему начальнику, що потрiбно робити. І якщо насправдi Сашко в пiдпорядкуваннi Вiталiка, то нащо останнiй нiс iхнi речi? Невже це така форма трудових стосункiв в Америцi?

Дверi зачинились, i вони залишились удвох.

– Якщо тобi нiкуди пiти, ти можеш залишитись тут, – сказав Сашко, кидаючи пiджак на лiжко.

– З чого ти взяв, що менi немае куди пiти? – запитала Марiчка, роздивляючись вечiрнiй Львiв iз вiкна третього поверху. У мiстi гостювала шелестка злива.

– Жiнки, яким е куди пiти, не плачуть в унiсон iз дощем.

За дверима чулася приглушена розмова. Здаеться, хтось заселявся в номер навпроти. Марiя не хотiла зустрiчатись iз цими людьми. Зрештою, вона взагалi не хотiла нiкого бачити.

– А можна залишитися тут сьогоднi?

У вiконному вiддзеркаленнi дiвчина побачила, як Сашко закусив губу, i усмiхнулась. Завжди робив так, коли думав. Ми виросли – звички не змiнились. Ми не змiнились…

– Залишайся, скiльки треба. Це не проблема, – чоловiк скинув краватку й зник у ваннiй. Долинув шум води.

Це не проблема… Не проблема. Слова луною вiдбивались у ii свiдомостi, затихаючи десь у глибинi.

Примари п

Страница 22

одовжували переслiдувати ii. Обличчя Антона, там, на перонi, коли вона поверталася, спустошена великим мiстом. Мами, яка згорбилась над мiшком картоплi. Христини, котра продавала цю картоплю серед таких же молодих старцiв. Власне обличчя, коли Марк представляе ii своiм друзям, i вона вихоплюе з розмови: «…а мае вигляд повноцiнноi жiнки». Зараз це вже не здавалося комплiментом.

Слова стихають, спогади калейдоскопом рвуться назовнi. Вечiрки, розбита машина. Найдовше затримуеться спогад про лiкарню. Про довгий бiлий коридор, у якому лiкар пояснюе причини смертi ii матерi, а вона не може iх почути, бо голова розколюеться вiд гучноi музики, вiд кiлькостi випитого алкоголю. Вона лише кивае головою – i життя продовжуеться.

Поки вона одного разу не прокинеться вiд жахливого кошмару, не зателефонуе додому просто посеред ночi. І, слухаючи довгi гудки, раптом згадае, що пiдняти слухавку нiкому.

Спогад про ii застигле обличчя в безкiнечно великому готельному номерi, де стiни видовжуються й перетворюються в дороги, а картини мовчки клiпають очима, спостерiгаючи за нею, – цей спогад затримаеться на кiлька секунд довше. А потiм замiсть стiн-дорiг з’являться крижанi струмки дощу, i у вiкнi залишиться тiльки ii власне вiдображення.

– Якщо я скажу тобi, що все буде добре, ти менi повiриш? – тихо запитав Сашко, обiймаючи ii.

Його тiло було все ще вологим вiд води.

– Хiба якщо ти не обдуриш, – прошепотiла жiнка у вiдповiдь.

– Я не почув, повтори, – чоловiк нахилився до ii вуха, i Марiчка обернулась, щоб зустрiти його теплi губи.

Перший поцiлунок був нiжним, жiнка навiть на мить вiдчула себе шiстнадцятирiчною дiвчиною, яка вперше цiлуеться зi своiм хлопцем у пiд’iздi. Та за мить усе змiнилося: чоловiк мiцно притис ii до себе, i Марiя потонула в цьому океанi з iменем Сашко-Олександр, i найменше, що iй зараз було потрiбно, – це порятунок.

Упiймати кiлька краплин, що стiкають по його щоцi, прикусити пульсуючу жилку на шиi та почути загрозливе гарчання. Вiдкинутися назад, захлинутись вiд доторкiв теплих? пекучих! губ. Дозволити йому опуститися нижче, просто до западинки мiж грудьми, i солодко видихнути, коли його пальцi прослизнуть пiд шовк. Допомогти йому звiльнити себе вiд такого непотрiбного одягу та запустити руку йому пiд рушник, намацавши тканину бiлизни. Дивно: вiн не голий? Чоловiк ухилився й заперечливо похитав головою. Що? Вiн не хоче? Але чому тодi…? Думки потонули в наступному поцiлунку.

Чоловiк сантиметр за сантиметром вивчав ii шкiру на дотик та смак. Ще жоден iз ii коханцiв не був уважним саме до неi. Марiя вiдчула, що вона палае i зараз просто згорить у цьому полум’i, якщо вiн не зупиниться. Але Сашко й не думав зупинятися. Вiн пiдняв жiнку й посадив ii на пiдвiконня, подарував iще один поцiлунок й опустився на колiна. Марiя охнула. Виявляеться, пальцi на ногах теж можуть бути ерогенною зоною. Жiнка кусала губи, а Сашко впевнено прокладав собi дорiжку з поцiлункiв усе вище й вище. Марiя застогнала та схопила чоловiка за волосся. Боже, як добре! Хiба хтось може робити тобi неймовiрно добре просто так? Жiнка заплющила очi, розчиняючись у насолодi. Тiеi ночi снiв не було. І це було прекрасно.


9

Коли Марiя прокинулася, годинник показував пiв на дванадцяту. Їй знадобилося кiлька секунд, щоб усвiдомити, що вона не вдома, i кiлька хвилин, щоб зрозумiти, що вона ще не прокидалась у цьому лiжку. Спогади про вчорашнiй день повiльно накочувались, i початкова напруга спала. Їй не потрiбно швидко збирати речi й тiкати, не потрiбно нiкого виганяти та змивати iз себе чужий запах. Марiя понюхала шкiру на згинi лiктя. Терпкий аромат затишку все ще вкривав ii. Тож жiнка дозволила собi розслабитись.

Коли вона спустилась у вестибюль, там ii зустрiв учорашнiй водiй, Вiталiк, у типовiй формi водiя лiмузина, явно йому завеликiй. Вiн вiдклав газету й пiдвiвся.

– Панi Марiе, маете просто чудовий вигляд. Як спали?

– Важко вiдповiсти, адже це все дуже нагадуе сон, – жiнка усмiхнулась. – Я не лише прокинулась у шикарному готельному номерi – ще й на снiданок були тости з моiм улюбленим вишневим джемом. Крем-гель у душi виявився просто неймовiрним, i мiй одяг кудись подiвся – замiсть нього я тепер маю носити оце. – Марiя покрутилась, демонструючи легесеньку блакитну сукню. – Якщо ти зараз виставиш рахунок за все це, я зможу розплатитися хiба душею. І то – не впевнена, що менi вистачить.

Вiталiк обеззброююче усмiхнувся, i Марiя нарештi зрозумiла, що iй здавалося знайомим у цьому водiевi. Вона знала таких людей. Колишнi спортсмени, вони пiшли в бiзнес на роль викидайл чи «представникiв довiрених осiб». Початкiвцi весь час були напруженими, зiбраними, досвiдченi ж навпаки: розслабленi, усмiхненi, однак знають, коли потрiбно реагувати та наскiльки сильно необхiдно вдарити. Марiя спробувала оцiнити вiк Вiталiка – не змогла. Розум пiдказував, що йому близько сорока, очi ж – що ледве двадцять п’ять.

– Ну, я не диявол – тiльки вчуся. Але в мене е для вас передача вiд iстинного Мефiстофеля.

Вiн витя

Страница 23

нув маленький конвертик i вручив його здивованiй жiнцi.

– Я б запитала, що там, але стриманiсть нiколи не була моею сильною стороною, – Марiя розiрвала конверт.

Усерединi лежала срiбна картка VISA та кольорове фото записки, зробленоi на серветцi. У кутику серветки стояв логотип вiдомого японського ресторану, на самiй записцi фломастером написано: «Як щодо нових вражень?». Серветку тримала рука в лижнiй рукавицi. На задньому фонi було видно снiг, гори й фунiкулер. Марiчка пiдняла очi на усмiхненого Вiталiка, перевела погляд на дорожню сумку, поверх якоi лежали лижнi окуляри, потiм знову на записку й знову на обличчя Вiталiка. Нарештi видихнула.

– О’кей, до душi можу додати улюблений шарфик iз кашемiру. Але ви мене так за вiтром пустите!


10

Марiя мала справу з багатими людьми, навiть з епатажними, але зi спонтанними – нiколи. На вулицi замiсть бiлого лiмузина стояв високий червоний джип. Вiдчуваючи себе страшенно незручно, жiнка вмостилась на передньому сидiннi, i вони рушили. Усю дорогу Марiя намагалася зрозумiти, що, власне, вiдбуваеться. Приемний сон iз присмаком давно забутого минулого несподiвано перетворювався на фонтан подiй, розвиток яких вона не могла передбачити.

За кiлька годин вид по той бiк вiкна кардинально змiнився, i на змiну урбанiстичному Львову прийшли вкритi лiсами гори, а теплий подих весни змiнився снiжною зимою. Марiя скористалася вмiстом дорожньоi сумки та змiнила блакитну сукенку на лижний костюм.

Джип привiз iх до туристичноi бази, де на фонi витягiв та лижних спускiв уже стояв розпашiлий Сашко з двома порожнiми келихами.

– Я не був до кiнця впевнений у цiй витiвцi, але виявилось, що в Украiнi таки е класнi лижнi курорти.

– Людей, якi дружать iз головою, у нас теж достатньо. Тобi варто в них повчитись, – Марiя штурхонула Сашка в плече, вiдчуваючи, як стукотять вiд холоду ii зуби. – А цi келихи тобi нащо?

– Ну, ще двадцять хвилин тому тут було шампанське. Хотiв, знаеш, додати романтики в цю зустрiч.

– І…?

– Ви довго iхали, довелось усю романтику вилити в себе.

Марiя спробувала стусонути Сашка ще раз, однак той легко ухилився, перехопив ii та поцiлував. Вiд несподiванки перехопило дух. Коли ж мить завершилась, жiнка вiдчула, як у неi паморочиться в головi. Невже пiсля такого життевого досвiду звичайний поцiлунок усе ще може мати над нею таку силу?

Сашко вiддав келихи Вiталiку та взяв Марiю пiд руку:

– Думаю, ми ще встигнемо кiлька разiв спуститись. Ти колись каталася на лижах?

– Нi, нiколи.

– Прекрасно. Я теж. Але я про все потурбувався. Травмпункт буде готовий прийняти нас поза чергою.

– Що?!

Марiя важко пам’ятала, як минули кiлька останнiх днiв. У ii «звичному» життi злети й падiння траплялись не лише в лiжку, однак нiколи не приносили таких живих емоцiй. Сашко навчив ii кататися на лижах, i вже наступного дня вона змогла з’iхати найпростiшою синьою трасою, жодного разу не впавши. Страх поступився мiсцем азарту, i доросла Марiчка з непiдробним захопленням кидалася снiжками, лiпила снiгову бабу та дозволяла валити себе в кучугури, щоб потонути в палких поцiлунках.

Сашко осипав ii неймовiрною кiлькiстю уваги, будучи нiжним i терплячим удень та сильним i владним уночi. Пiд магiчне миготiння вогню в камiнi Марiя знову й знову вiддавалася пристрастi, усвiдомлюючи, що цей чоловiк зумiв пролiзти в ii голову та виконати всi потаемнi бажання. Окрiм очевидного.

Сашко був справжнiм Мефiстофелем, який дарував насолоду, однак жодного разу не зайнявся з нею повноцiнним сексом. Щоразу, як Марiя намагалась подарувати йому задоволення, Сашко зупиняв ii та зносив дах легким порухом майстерних пальцiв i гарячого язика. А коли, нарештi, «канiкули» завершились i вони повернулися до Львова, важко було сказати, що саме бiльше нагадувало сон: час, проведений iз Сашком, чи все ii попередне життя.


11

Стояв один iз тих днiв, коли весна була в доброму гуморi й щедро наповнювала Львiв живильним теплом. Люди неквапом гуляли незвично яскравим мiстом, пiдставляючи обличчя сонцю, вiдвiдуючи кнайпи та насолоджуючись життям. А десь менеджери середньоi ланки досi просиджували штани за глючними Windows Vista, марнуючи свое життя за мiзерну зарплатню.

Марiя всмiхалася своему вiдображенню в дзеркалi першого-лiпшого бутика. Їй в очi дивилося веселе щасливе дiвчисько, юне й невинне, на кiнчику носа якого сонячним зайчиком причаiлося щастя. Вона спробувала схопити його долоньками, але зайчик виявився спритнiшим. Стриб – i вiн уже поверх ii рук. Вона спробувала ще раз – i знову невдача.

Жiнка дзвiнко розреготалася, чим привернула увагу всього магазину. Байдуже! Зараз вона вiдчувала неймовiрне пiднесення й не збиралася його марнувати. Тому схопила пiд руки двi коробки зi взуттям (високi чобiтки й лiтнi вiдкритi босонiжки), оплатила iх на касi карткою та вийшла на вулицю.

Сонце ховалося десь мiж високими будинками. Марii подобались такi хованки. Маневруючи мiж балакучими туристами, жiнка дивилася на таке звичне мiсто iхнiми очима. Вузькi вулички,

Страница 24

аче створенi для прогулянок лише удвох, старовинна архiтектура, вигадлива лiпнина на фасадах, кованi двернi ручки, кам’янi леви просто пiд пiдвiконнями, кавово-шоколаднi спогади. Хотiлося зупинитись i просто всотувати все навколо, наповнювати себе цим свiтлим i чистим, i щоб нiколи-нiколи цей момент не закiнчувався, щоб завжди…

Телефонний дзвiнок перебив ii думки. Марiя взяла в руки апарат, подарований Сашком (цiкаво, а куди вона дiла свiй?), та усмiхнулась, коли побачила на екранi «Олександр». Метаморфоза, до якоi ще потрiбно звикнути.

– Слухаю, – радiсно промовила.

– Привiт, – долинуло з iншого боку. – Не зайнята?

Марiя повернула голову спершу праворуч, потiм лiворуч. Цiкаво, чи можна вважати щастя зайнятiстю? Мабуть, нi.

– Нi, не дуже.

– Прекрасно. Я вiдкриваю соцiальний центр для дiтей-сирiт. Не хочеш скласти менi компанiю?

– Залюбки! – Чом би не подiлитися шматочком радостi з тими, хто цього потребуе? – А коли?

– За двадцять хвилин.

– За скiльки?!

– Ну… – голос зам’явся. – Вiталiк божився, що ви встигнете.

Марiчка iнстинктивно повернула голову. Вiталiк стояв бiля лiмузина на iншому боцi вулицi та махав iй рукою. Жiнка глибоко видихнула.

– Хлопцi, ви мене iнколи просто шокуете. Але менi потрiбно переодягнутись…

Дверi лiмузина вiдчинилися, i Сашко в синiх шортах i яскраво-жовтiй футболцi став бiля свого водiя.

– Не переймайся, ти проходиш по дрес-коду.


12

Їх обговорювали, за iхнiми спинами шепотiлися й показували пальцями. Чоловiк у шортах i футболцi та дiвчина в яскравому топi й короткiй спiдницi помiж гостей у костюмах та вечiрнiх сукнях. Дивина. Несмак. Непотрiбний епатаж. Марiчка заплющила очi й вiдчула азарт. Їй це подобалось, ой як подобалось. Вона завжди любила видiлятись, обирала викличний одяг, доводила до iдеалу свiй образ, знищувала тих, хто намагався змагатись iз нею на ii територii.

Та зараз раптом виявилося, що видiлятися можна по-рiзному. І отримувати абсолютно iнше, чистiше задоволення, приходячи на пафоснi, награнi прес-конференцii та походжаючи серед розмальованих жiнок, з облич яких стiкала косметика навiть пiд посиленим наглядом кондицiонерiв, помiж набундючених чоловiкiв, що змагалися мiж собою в оригiнальностi шаблонних чорних костюмiв, серед манiрних офiцiантiв, яких, здавалося, розмножували клонуванням. Усi ненавидять тебе, усi перешiптуються про твоi манери, але тобi байдуже. Зрештою, твоя подiя – твоi правила. Це був зовсiм iнший тип влади, влади над самою структурою. І то було щось неймовiрне.

– Доброго дня, шановнi гостi, журналiсти, а також усi, хто вирiшив узяти участь у добрiй iнiцiативi корпорацii «Альвеа» – допомогти дiтям-сиротам вiдчути себе живими, – пролунало з динамiкiв.

Марiчка пiднялася навшпиньки, але на сценi Сашка не було. Тодi вона разом з iменитими гостями покрутила головою, але безуспiшно. Голос був, а сам Сашко – нi.

– Проблема дiтей-сирiт актуальна не тiльки в Украiнi, а й у цiлому свiтi. Щороку на неi видiляють мiльярди доларiв, але запитайте себе: на що, власне, вони йдуть?

Марiя подивилась на поважного вусаня, що стояв поруч, i всмiхнулась. Пан запитував себе про багато речей, але дiти-сироти вiдверто програвали перед легкими закусками.

– Мешканцi сиротинцiв потребують батькiв, опiки, вони хочуть вирости в повноцiннiй сiм’i, де iх любитимуть. А отже, iм за замовчуванням не потрiбнi кращi лiжка, кращi умови проживання, кращi стiни клiтки, у якiй вони замкненi. Вони просто хочуть на волю, у свiт, повний можливостей, де не потрiбно боротися за право подивитись телевiзор, чи сходити в туалет, чи просто почитати книгу. Прагнучи в цей вигаданий iдеальний свiт i пiсля вiсiмнадцятирiчного ув’язнення потрапивши на волю, вони шокованi. Адже наша планета – це просто великий iнтернат, величезне поле бою, де якщо не ти, то тебе, де потрiбно так само працювати лiктями, щоб отримати те, чого заслуговуеш. Наслiдки – очевиднi.

Свiтло згасло, i на стiнi з’явилося зображення маленькоi дитини. Воно розбилось на шматки та зафарбовувалось у рiзнi кольори вiдповiдно до того, про що говорив Сашко.

– За результатами спiлкування, вiсiмдесят вiдсоткiв дiтей, якi мешкають у дитбудинках та школах-iнтернатах, уважають себе нещасливими. Інтернат нiколи не стане альтернативою сiм’i, його можна розглядати лише як мiсце тимчасового перебування. На формування особистостi дитини, яка виховуеться там, негативно впливають такi чинники, як вiдсутнiсть родинних зв’язкiв та спiлкування з батьками, нестача любовi, ласки й уваги, замкнутiсть кола спiлкування, закомплексованiсть, пiдвищене почуття тривоги, вiдсутнiсть свободи вибору, вiдсутнiсть матерiальноi та моральноi пiдтримки пiсля того, як вони залишають заклад. У дiтей вiдсутнi соцiальнi навички власного життя, тобто з’являються проблеми, коли вони навiть не можуть заварити чай чи користуватися побутовими приладами.

Небо конференц-зали змiнилося картою Украiни.

– Ми всi кажемо, що такими проблемами мае займатися держава. Для дитини, позбавленоi сiм’i, держава –

Страница 25

е батько й мати. Показником розвинутого суспiльства е ставлення до пiдростаючого поколiння, розумiння того, що чужих дiтей не бувае. Сьогоднi Украiна, як i бiльшiсть краiн Європи, фiнансуе дитячi будинки та школи-iнтернати. Державою начебто узаконено систему пiльг для дiтей-сирiт: на утримання житла, допомога при працевлаштуваннi, пiльги при вступi до навчальних закладiв, матерiальна допомога на навчання, державнi стипендii та iнше. Але насправдi пiсля виходу з iнтернату дiти залишаються сам на сам зi своiми проблемами. Як можна повiрити в любов, коли тебе люблять лише за службовими обов’язками, а пiсля роботи завжди поспiшають до власноi родини, до рiдних дiтей?

Марiя здригнулася. На секунду вона пройнялась тим, про що говорить Сашко, повiрила його голосу. І хоча сама нiколи не думала про проблеми дiтей, особливо дiтей-сирiт, зараз iй здалося це надзвичайно важливим, першочерговим. Розмiрений голос Сашка до чогось пiдводив, i жiнка з нетерпiнням чекала розв’язки. Си`роти на руках не брехали – щось мало трапитись. Щось дуже важливе.

– Коли ти живеш в iнтернатi, едине, про що мрiеш, – це щоб тебе хтось усиновив чи вдочерив. Щоб одного разу дверi вiдчинились, i вихователь покликав саме тебе. І тодi для тебе все закiнчиться, ти станеш одним iз небагатьох обранцiв долi, яких будуть ненавидiти iншi дiти. Тобi буде байдуже, адже ти втiк, покинув це мiсце, але твоi друзi залишаються. Вони пам’ятатимуть, i щоразу, коли новi батьки забиратимуть ще одного з них, у iхню душу все глибше й глибше вкорiнюватиметься вiдчуття величезноi несправедливостi, власноi невiдповiдностi. Але коли вони таки вийдуть за порiг, то переконаються: свiт насправдi такий несправедливий, як вони собi й думали. Враховуючи, що кожного року всиновлюють усього п’ять-сiм вiдсоткiв вiд загальноi кiлькостi сирiт, то до повнолiття ми отримуемо майже шiстдесят тисяч дiтей, якi вмiють лише ненавидiти й не здатнi на любов та розумiння.

Інфографiка на стiнi змiнилась на фотографii дiтей рiзного вiку, що крадуть, жебракують, займаються грабежами, насиллям. Знiмки були зробленi професiоналом своеi справи, що не соромився брати крупнi кадри там, де iншi обiйшлись би загальними. І це справляло потрiбний ефект.

– Звiдти постiйна кiлькiсть жебракiв, стабiльний потiк грабiжникiв та дрiбних крадiiв, саме цi люди – постiйний контингент у буцегарнях та на демонстрацiях. Бо в них немае альтернативи, бо нiхто не захотiв навчити iх чомусь доброму й прекрасному. До сьогоднi.

Загорiлося свiтло, i Марiя побачила Сашка. Вiн сидiв на стiльчику, посеред сцени, одягнутий у бiле з чорним – офiцiйний i такий типовий костюм офiцiанта. І тiльки закинута нога на ногу видавала в ньому не прислужника, а господаря.

– Щороку свiтова громада видiляе мiльярди доларiв на вирiшення проблем дiтей-сирiт. Однак я ще досi нiчого не чув про жодних клонованих батькiв. Краще життя починаеться з наших дiй, проблема дiтей-сирiт вирiшиться лише тодi, коли до неi долучиться кожен. І кожен iз вас також. Тому сьогоднi я презентую вашiй увазi соцiальну кампанiю «Альвеа. Все буде добре», – Сашко подав сигнал, i в конференц-залу почали заходити офiцiанти. Кожен iз них вiв за руку маленьку дитину вiд чотирьох до шести рокiв.

Жiнка поруч почала аплодувати, хтось пiдтримав.

– Корпорацiя «Альвеа» оголошуе, що до кiнця цього календарного року всi дiти-сироти в Украiнi – а це понад сто двадцять тисяч осiб – будуть усиновленими. З вашою допомогою.

Оплески обiрвались. У залi запанувала тиша. Вусатий пан застиг з оливкою на пiвшляху до рота.

– На виходi кожен iз вас отримае конверт iз п’ятдесятьма тисячами доларiв, необхiдними для утримання дитини, – вiв далi Сашко, а офiцiанти пiдходили до шокованоi публiки й залишали бiля них маленьких дiтей, хлопчикiв та дiвчаток iз вологими очима, що знизу вгору з надiею дивились на своiх майбутнiх батькiв. – З вами буде укладено рiчний контракт, згiдно з яким ви першi пiвроку щомiсячно отримуватимете по двадцять тисяч доларiв, а друге пiврiччя – по десять тисяч. Пiсля завершення контракту ви зможете…

Сашко говорив далi, але Марiя вже не слухала. На ii очах вiдбувалося щось неймовiрне, щось абсолютно неможливе. Вона намагалася подумати про суму, яку отримае кожен учасник на виходi (сто тисяч гривень на шiсть – це шiстсот i ще п’ятдесят на шiсть – триста, дев’ятсот тисяч гривень за рiк при середнiй зарплатi… Скiльки? Двi тисячi? Просто нереально!), про витрати, яких зазнае корпорацiя. Жiнка пробувала увiмкнути рацiоналiзм, але це просто не пiддавалось усвiдомленню.

Проблему, яку не мiг (не хотiв?) вирiшити нiхто, одним махом розв’язав Сашко. Їi Сашко. Це… Вiд цього захоплювало дух. Потiм з’явиться сарказм, потiм Сашка обов’язково тягатимуть газети та суди, потiм кожен другий виступить експертом i критиком, але зараз, тут i зараз вiдбувалося диво. Маленькi нiжки робили великий крок назустрiч сонцю та щастю.

Офiцiант непомiтно пiдiйшов i зник, залишивши маленьку дiвчинку чотирьох рокiв iз гарненькими синiми очима, двома заплетеними косич

Страница 26

ами та плюшевим ведмедиком, мiцно притиснутим до грудей. Маленький янгол у плотi. Марiя усмiхнулась, i це створiння нiжними пальчиками взяло ii за мiзинець та мiцно стиснуло. Усмiшка розширилась – потiм застигла.

Жiнка раптом усвiдомила, що це стосуеться i ii теж. Що Сашко не просто так запросив ii сюди. Що тепер це ii дитина, i Марiя отримае за неi цiлу купу грошей, але головне не це. Тепер це ii дитина. Їi маля. Їi власний янгол у плотi.

Марiя зробила крок назад, i мiзинець вислизнув з маленькоi долоньки. Нi-нi-нi! Дiвчинка дивилась на неi розгублено, з дивною надiею й допитливiстю, а жiнку з головою накривав страх. Величезною хвилею вiн зносив це огидне мiсто, цих шаблонних людей, Сашка з його безглуздими планами, усiх цих дiтей, що, здавалося, дивились тiльки на неi, Марiю, i благали: «Не кидай нас тут. Будь ласка, не кидай нас тут». Замовкнiть! Щезнiть! Нi-нi-нi!!!

Марiя вибiгла з конференц-зали, ледь не висадивши дверi. Промчала довгим коридором, навмання заскочила на кухню i, розштовхуючи кухарiв та офiцiантiв, кинулась кудись уперед. Навздогiн iй летiли крики, обурення, гамiр, а найголовнiше – дитячi голоси, що кликали, благали, заповнювали собою все. Величезна хвиля страху – панiчного страху – накривала ii з головою, i, вибiгши на вулицю, Марiя заскочила в перший же магазин, купила пляшку вiскi та заковтнула одразу половину темноi рiдини. Важкий удар алкоголю вiдкинув панiку кудись пiд ребра, але цього було недостатньо.

Похитуючись, жiнка вийшла на вулицю, пiдiйшла до дороги та виставила руку з пiднятим догори великим пальцем. Це був майже центр мiста, середина дня, вона виглядала дешево й вульгарно, пляшка алкоголю швидше вiдштовхувала, анiж допомагала, але всесвiт таки мав совiсть. За десять секунд поруч пригальмувала тонована «Лада Прiора». Не чекаючи особливого запрошення й вiдкидаючи дурнi стереотипи, Марiя сiла на передне сидiння та повернулась до водiя.

– З тебе випивка. Інакше я знайду когось iншого.

Чоловiк рокiв тридцяти кiлька секунд зважував своi плани на день, життевi поради та досвiд, протиставляючи це бажанням i вигляду незнайомоi жiнки й пiдбираючи правильнi слова. Зрештою, вiн просто завiв двигун i рушив. Марii було байдуже куди. Вона хильнула ще вiскi. У дзеркалi заднього огляду можна було побачити, як панiчна хвиля на вiдстанi, але впевнено, рушила за «Прiорою».


13

Марiя не пам’ятала, як опинилась у клубi. Зате тут не було панiки – лише музика. Одноманiтна, гучна, вона глушила всi емоцii. Шум, що спочатку заспокоiв, за кiлька хвилин почав тиснути на голову. Жiнка вийшла в туалет, але навiть тут було гамiрно. У сусiднiй кабiнцi хтось безсоромно займався сексом, але зараз ii бiльше турбувало те, що вона не могла намалювати собi губи. Руки тремтiли, наче пiсля жахливого перепою, i це було не дивно: Марiя не пам’ятала, скiльки вже випила.

Їi тiло переходило з одного алкогольного закладу в iнший, вiд однiеi музики в iншу, з одних рук в iншi. І жiнка була щаслива, що не пам’ятала всiх деталей. Щаслива, що навколо досягали оргазму незнайомцi. Щаслива, що ii оточували такi ностальгiчно-звичнi запахи поту й алкоголю, сексу й хiтi, справжнього людського щастя. Щаслива, що сльози капали на колись бiлий умивальник закладу, iменi й мiсця розташування якого вона не знала й нiколи не дiзнаеться. Щаслива, що, зрештою, вона отримуе саме те, на що заслужила. Те, до чого готувало ii життя. Те, чим усе й мало закiнчитись.

Марiя пiдняла погляд i втупилась у розширенi зiницi жiнки, яка колись була дуже привабливою, а зараз просто розпливалася на очах.

– Що, щастя захотiла, хвойдо? – процiдила Марiя, i вiдображення вишкiрилось у вiдповiдь. – Думаеш, можна просто так розкаятись, i тобi на небi все пробачать? Думаеш, курво, усi твоi грiхи можна перекреслити звичайним «прости»? Хрiн тобi, а не прощення, – Марiя зiгнула руку в лiктi, демонструючи свою зневагу до великого замацаного дзеркала, i жiнка у вiдображеннi похитнулась, але не впала.

Марiя вхопилася за раковину та змусила себе стати рiвно. Кiлька секунд вивчала дно умивальника, пропускаючи крiзь себе твариннi стогони парочки в однiй iз туалетних кабiнок.

– Чому я не можу просто здохнути? – промовила тихо до невiдомого адресата. – Чому я не можу просто здохнути й покiнчити з цим?

Дiджей змiнив сет, i з колонок полинуло щось розслаблююче. Марiя зiтхнула, вiдкрутила кран i вмила обличчя. Глянула на себе. Не така вже вона й стара. Так, макiяж явно не пройшов тест-драйв, але на барi сидять i бридкiшi особи. Мокрими пальцями розмазала залишки слiз, серветкою пiдтерла олiвець пiд очима. Цього вистачить, щоб дiйти до барноi стiйки. Парочка з сусiдньоi кабiнки досягла логiчного завершення, i тепер важко дихала, перетравлюючи емоцii. В усiх iхнiх проявах.

Марiя вкинула помаду в сумочку й застiбнула блискавку, коли верескливий голос перебив дiджейський скречiнг:

– Тобто як у тебе порвався гандон?

У пам’ятi одразу спливло обличчя маленькоi дiвчинки з двома косичками, i Марiя буквально вибiгла з туалету. На ба

Страница 27

i сидiв самотнiй грузин i двi сорокарiчнi жiночки, якi й у своi двадцять не вражали красою, не кажучи вже про нинi. Це був той випадок, коли ситуацii не мiг зарадити нi грамотний макiяж, нi алкоголь у необмежених дозах. Але жiночки не втрачали ентузiазму, пускаючи грузину бiсики густо нафарбованими очима. Та всi стрiли Амура поки влучали в «молоко».

– Щось тонiзуюче, – замовила Марiя, сiдаючи на вiльне мiсце. – І щоб градусiв там було бiльше, нiж калорiй.

Бармен кивнув, i, поки жiнка повернула голову в пошуках когось симпатичного на танцполi, бiля неi вже стояв коктейль. У комплектi чомусь додавався грузин.

– Слюшай, девушк, пачiму грусний такой?

– Життя – лайно, але ми з лопатою. Ну, i з коктейлем, – Марiя вiдсалютувала чоловiковi та зробила великий ковток.

Шипучий напiй, наче торнадо, пронiсся ii горлом, залишаючи по собi легкий м’ятний присмак. На секунду запекло – i стало добре. Слава тим аборигенам, яким не лiньки було змiшувати вогняну воду зi всiм пiдряд.

– Слюшай, а может, я тiбя развеселю? Давай, паехалi са мной. Будет харашо, абiщаю. Паехалi?

Перш нiж Марiя встигла озвучити свое рiшення, у розмову вклинився хтось третiй.

– Вона нiкуди не поiде, – сказав Сашко, дивним чином опинившись поруч.

Його присутнiсть чомусь не здивувала Марiю. Дiйсно, нащо дивуватись витiвкам фатуму, якщо тобi немае що протиставити? Раптом iй дуже захотiлося, щоб грузин натовк Сашковi пику.

– Ну, чому? Це дуже хороший чоловiк. Вiдчуваю, що його компанiя могла б мене цiлком задовольнити, – сказала Марiя, ховаючи знущальну посмiшку в шипучому коктейлi.

– Вот вiдiш, девушка не протiв. Паетаму давай, прахадi дальше, а нам нужна ехать.

– Я сказав: вона нiкуди не поiде, – холодно промовив Сашко та одним ривком вiдiрвав Марiю вiд барноi стiйки. – Ми йдемо.

– Слюшай, дарагой… – пiднявся грузин, але з темряви виникла висока фiгура, яка заламала горця та притиснула його обличчям до поверхнi стiйки. Здивована Марiя впiзнала в незнайомцевi Вiталiка.

– О, Вiталька! Привiт! Як справи? – радiсно вигукнула вона, але чоловiк навiть не обернувся.

Натомiсть Сашко взяв ii в оберемок i потягнув на вулицю. Так само швидко запхав жiнку на задне сидiння й зачинив дверцята. У вiкнi кудись стрiмко втiкали вулицi й будинки, а Марiю раптом почало нудити.

– Випусти! Випусти мене негайно! Чуеш! Зупини машину! Уже!

Авто рiзко загальмувало десь за мiстом, i жiнка вискочила назовнi.

– Ти, козел, думаеш, що тобi це все так зiйде з рук? Думаеш, ти можеш отак просто поводитися зi мною? О, нi-нi-нi, мiстере, зi мною таке не пройде! Марi покаже тобi, де раки зимують, ой покаже! – жiнка пройшла кiлька крокiв прямо, потiм лiворуч, потiм назад, але каблуки вгрузали у свiжу землю, виривали грудки, змушували боротися не тiльки зi звичною ходьбою, а й iз гравiтацiею. За цей час Сашко вийшов з лiмузина та мовчки спостерiгав за хаотичним бажанням Марii втекти. Вiталiк щось шукав у багажнику.

Нарештi жiнка зрозумiла, що знаходиться посеред поля, десь далеко вiд кордону з останньою цивiлiзацiею, i ненависть нарештi знайшла свою жертву.

– Куди ти мене завiз, падло? Кинути хочеш посеред поля, га? Ну так давай, iдь. Марi не пропаде. Марi й не через таке проходила. Давай, сука, iдь. Чуеш? А, ти ще й знущаешся? Ах ти паскуда…

Марiя рушила на Сашка з твердим бажанням роздряпати його американську пику, але той був готовим. Вiн узяв шланг, поданий Вiталiком, та навiв його на розлючену жiнку. Водiй почав ногою качати маленький насос, i вода крижаним струменем ринула на Марiю, збиваючи ii з нiг, перш нiж та встигла сказати «Ой». Вiталiк качав i качав, а Сашко пiдiйшов ближче, направляючи струмiнь на всi вiдкритi точки легкоi сукнi, вимиваючи злiсть, депресiю, алкоголь – усi емоцii, якi не терпiли конкуренцii. Жiнка звивалася, кричала, борсалась, як одержима. По нiчнiй автострадi, наче зорi з неба, пролiтали самотнi авто, але чоловiки не зробили жодноi зупинки, жодноi паузи. Нарештi струмiнь води ослаб, а миттю пiзнiше зник зовсiм.

Марiя лежала на холоднiй землi, у каламутнiй калюжi, наче русалка, яку викинуло на берег далекоi планети, хапала ротом повiтря, та не могла вимовити й слова. Ембрiон власного его. Тiло боролося за iснування, iгноруючи думку свiдомостi, наiжачуючись проти цiлого холодного свiту. Тому коли Сашко пiдняв Марiчку на ноги й накрив м’якою теплою ковдрою, усерединi спустошеноi жiнки зародилася перша емоцiя. Вдячнiсть.




Конец ознакомительного фрагмента.



notes


Примiтки





1


Металева сiтка для огородження територiй.




2


Нежила частина селянських хат i невеликих мiських будинкiв, що з’еднуе жиле примiщення з ганком, рундуком, верандою або дiлить будинок, хату на двi половини.




3


Пiч.




4


Органiчний дисоцiативний розлад характеризуеться тимчасовим, частковим чи повним порушенням нормально iнтегрованих функцiй пам’ятi, усвiдомлення iстинностi свого «Я» i безпосереднiх вiдчуттiв моторноi поведiнки, у результатi якого певна частина цих

Страница 28

ункцiй втрачаеться.




5


Клейонка.




6


Огорожа.




7


Потiчок, потiчок з яром.




8


Абрикоси.




9


Дядько.




10


Ваш паспорт, будьте ласкавi (англ.).




11


Прошу (англ.).




12


Маете що-небудь не задеклароване? (англ.)




13


Лише старi спогади (англ.).




14


Так (англ.).




15


Чудово! Просто чудово! (англ.)




16


Те, що треба (англ.).




17


Назва операцiйноi системи Windows, що отримала багато негативних вiдгукiв вiд користувачiв.




18


Дiдько (сленг, англ.).




19


Чарiвно (англ.).