Страница 1

Курячий бульйон для душi
Емi Ньюмарк


Життя щодня випробовуе нас на мiцнiсть. Перевiряе, з якого ми тiста. Пiдкидае несподiванки, здатнi вибити з колii. Інодi здаеться, що бiльше не до снаги рухатися далi. Ось вона – межа сили та витримки…

Та насправдi всi ми набагато сильнiшi, нiж гадаемо. І найкраще це пiдтверджуе 101 iсторiя про людей, якi змогли подолати життевi труднощi та сповнитися надiею. Історii смiливих, мужнiх особистостей, якими неможливо не захоплюватися. Вони – приклади для нас усiх. Звичайнi люди, якi мужньо переживають тяжкi хвороби, iнвалiднiсть, фiнансову скруту, втрату коханих тощо. У певний момент вони спинаються на ноги й починають дiяти. Цi приклади дарують вiру в те, що кожен здатен гiдно здолати перешкоди. Адже сила – всерединi нас!

Цi iсторii про людей, якi прийняли виклики долi, розв’язали проблеми i змiнили життя, допоможуть вам вiднайти внутрiшню силу та стiйкiсть.





Эми Ньюмарк

Курячий бульйон для душi

Знайди свою внутрiшню силу. 101 iсторiя про життеву стiйкiсть, позитивнi думки та подолання труднощiв








© Chicken Soup For The Soul Publishing LLC, 2014

© DepositPhotos.com / Krivosheevv, обкладинка, 2019

© Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2019

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад та художне оформлення, 2019


* * *




Передмова


Гадаю, мене попросили написати передмову до цiеi книжки, бо я була досить вiдвертою. Я винесла на широкий загал свое особисте лихо. І розповiдь про нього стала розповiддю про те, як менi вдалося вижити: не лише вижити, а й досягти успiху – це все завдяки моiй боротьбi.

Подивiмося правдi у вiчi: добру людину може спiткати недоля. Це – прикрий факт нашого життя. Проте, коли стаеться бiда, ми проходимо через неi по-рiзному, дуже важливо усвiдомити, на що ми перетворюемося в результатi!

Бiльшiсть того, що з нами вiдбуваеться, хороше чи погане, надае нам змогу стати новими, вдосконалити себе. Я маю на увазi – стати кращими людьми: з бiльшою мiрою спiвчуття, дбайливiшими, щирiшими, сповненими любовi, готовими прийти на допомогу. Саме труднощi допомагають нам побачити, якими ми е насправдi.

Так бувае: життя зненацька завдае вам прочухана – якогось звичайнiсiнького вечора, наприклад, у середу або якогось iншого дня. Раптом, без попередження, ваш свiт, такий знайомий i привiтний, змiнюеться назавжди.

Страшенно важко осягнути розумом те, що трапилося з тобою. Ще важче збагнути, що це сталося без вороття, що воно – назавжди, а отож, на жаль, усвiдомити, що виходу немае. Як довго я зможу терпiти цю агонiю? Який рiвень болю менi дозволено витримати, перш нiж вiн стане остаточно нестерпним?

Ми виринаемо з безоднi розпачу, ми робимо вибiр: плекати свое горе, потопати в жалю до себе або витягти себе iз трясовини, зiбратися на силi та дiяти – у тих обставинах, що склалися, приймаючи речi, якими вони е, дiючи якомога майстернiше i смiливiше!

На це перехрестя, так чи iнак, виходить кожен. Яку дорогу ви оберете: шлях живого мерця, чи того, хто приймае нову норму життя? Я обрала нове.

Я пережила рак. Два роки я тинялася вiд одного лiкаря до iншого, змiнила вiсiм спецiалiстiв, i аж тодi нарештi почула дiагноз: рак матки. У вiцi сорока двох рокiв я дiзналася, що потребую радикальноi гiстеректомii. «Що?! Повторiть, будь ласка. Ми про МЕНЕ зараз говоримо?!»

У мене нiколи не було дiтей. І вже нiколи не буде.

Не можу передати, яку страшенну лють я вiдчула, як розчавила мене ця звiстка. Мене зрадили всi: лiкарi, медицина, мое власне тiло. Знову i знову я запитувала: «Чому я?» Адже це я зазвичай дбаю про всiх навколо! Я не та, хто потребуе допомоги!

Чесно кажучи, я уявляла себе кимось на зразок супержiнки, яка опинилася на цiй землi, щоб бути тут найсильнiшою, найрозумнiшою людиною, здатною досягти найвищих вершин. Я вiдчувала свою вiдповiдальнiсть за весь свiт, вимагаючи вiд себе лише досконалостi.

Отже, коли менi дiагностували рак, я не лише була вражена в самiсiньке серце: я вiдчула, що дiагноз розтрощив мiй захисний зовнiшнiй лоск, несправжню мене, ту, якою я вважала себе бiльшiсть мого життя.

Уперше в життi я вiдчула, як воно: бути страшенно переляканою, жахливо вразливою й беззахисною та цiлком позбавленою можливостi контролювати ситуацiю.

Рак одразу ж опустив мене нижче вiд плiнтуса. Раптом я виявила, що не здатна приховати чи iгнорувати це, не можу лишатися на самотi з тим, що мене спiткало. Я мусила зiзнатися собi: я не супержiнка, я просто жiнка, яка торуе свiй шлях по землi разом з усiма iншими смертними.

Пiсля зустрiчi з лiкарем я мусила набратися вiдваги для розмови з батьками. Я добре знала, якого болю завдадуть iм цi новини. Я нiколи не хотiла ставати тягарем для когось, а надто – для моiх батькiв!

Мене вразило те, що мама сприйняла цю звiстку мужньо i спокiйно, хоча я впевнена: поклавши слухавку, вона волала з болю. Я дозволила батькам подбати про мене (зрештою, в мене був рак) та погодилася на iхнiй приiзд до Лос-Анджелеса на час операцii

Страница 2

 пiсляоперацiйний перiод.

Тiеi митi я вiдчула, як глибоко змiнюеться мое життя: колись безжурне, воно тепер виявилося сповненим турбот. Ранiше я дбала про iнших, тепер догляд був потрiбен менi.

Усе мое життя до того часу було геть невпорядкованим. Я впевнена, що це, насамперед, i спричинило хворобу.

Хочу сказати, що людина не може постiйно давати, давати й давати, не беручи нiчого натомiсть. Так ти доходиш емоцiйного вигоряння. Якщо чесно, я вже тривалий час працювала на межi своiх можливостей.

Одначе в життi немае лиха без добра, i потроху, це добро почало проявлятися.

Мiй колишнiй чоловiк Пiтер – iще один приклад. Ми тодi навiть не розмовляли. Вiн протидiяв нашому розлученню, казав, що я його кинула, завдала йому болю: вiн навiть переiхав до Нью-Йорка, щойно ми завершили останнiй сезон «Нянечки» (The Nanny) (i це стало невичерпним джерелом болю, провини та журби). Утiм, коли наша менеджер Елейн розповiла йому, що в мене рак, вiн розридався, i тiеi митi вся його лють розтанула, лишилося тiльки кохання. Ми досi – найкращi друзi.

Отже, це сталось! Я здобула наснагу, яка допомогла менi на шляху до новоi норми життя. Я вирiшила написати книгу, але те, що спiткало мене (хибний дiагноз i лiкування), не спiткало iнших людей.

Менi довелося зробити чотири рукописнi чернетки, аж поки я вiдновила свiй комедiйний хист. Це був справжнiй катарсис. Та вiн допомiг менi усвiдомити, що поруч iз журбою завжди йде радiсть.

Мiй приятель вигадав назву «Рак-Шмак», i книжка стала бестселером за версiею «Нью-Йорк Таймс». Ось так почалося мое нове нормальне життя.

Книга надихнула мене провести цикл лекцiй, пiд час яких я виробила свое бачення проблеми. Я зрозумiла: коли йдеться про здоров’я, нам треба наново погоджувати наш спосiб мислення, життя, нашу суспiльну активнiсть. Отже, так розпочався рух «Рак-Шмак».

Ми закликаемо:

• Перетворися з пацiента на споживача медичних послуг.

• Зрозумiй: Знання – це Сила, а Перша стадiя, коли рак пiдлягае лiкуванню, е запорукою зцiлення!

• Очисти свiй дiм, бо дiм – найтоксичнiше мiсце, де ми проводимо бiльшiсть часу.

• Виборцям та обраним посадовим особам треба боротися за пiдвищення обiзнаностi, освiти й хiмiчних норм.

Ви не повiрите, але я навiть допомогла прийняти закон!

Завдяки моiм зусиллям мене згадано у Протоколi Конгресу. Як представник громадськостi з питань охорони здоров’я я мала офiцiйну зустрiч у Державному Департаментi США. Менi вiдкрився глобальний свiт полiтики, лiтератури й медицини.

Я збагнула, що моя спроба перетворити бiль на мiшень, яку треба вразити, е шляхом зцiлення, допомогла менi знайти сенс у безглуздi. Я пропоную цей шлях кожному, хто прагне досягти у своему життi глибини та рiвноваги.

Зараз я почуваюся значно здоровiшою, нiж була до хвороби. Я вiдчуваю справжнiй зв’язок зi своiми почуттями, я знаю власнi дошкульнi мiсця.

Нарештi, я навчилася не лише вiддавати, а й брати. Тепер, ухвалюючи рiшення, я беру до уваги своi потреби.

Я вийшла iз хвороби активiсткою, фiлантропом та захисницею довкiлля.

Мое зростання зумовило новi зрiлi стосунки, сповненi кохання. Тепер зi мною дивовижний чоловiк Шива – кохання всього мого життя.

Я не хочу сказати, що тiшуся з того, що в мене був рак. Я нiкому такого не побажаю. Та я пройшла крiзь це i стала кращою!

Інодi найкращi дарунки виявляються в найпотворнiших пакунках.



    Френ Дрешер




Вступ


Напевно, я сильнiший, нiж гадаю.

    Томас Мертон

Усi редактори «Курячого бульйону для душi» одностайнi: ми чимало завдячуемо цим розповiдям. Нашiй серii вже двадцять один рiк, але, на мою думку, саме ця збiрка може бути однiею з найпотужнiших за всю iсторiю нашоi роботи. Нетерпеливилося представити вам людей, якi надихають найдужче, найсильнiше за будь-кого з тих, кого ви зустрiчали на цих сторiнках.

У цих iсторiях мене безмежно вражае сила людського духу: нашi автори переживають тяжкi хвороби, iнвалiднiсть, фiнансову скруту, втрату коханих – чимало iнших критичних ситуацiй. Проте вони не нарiкають на долю, вони спинаються на ноги й починають дiяти, розв’язуючи проблему.

І, звiсно ж, передне слово до цих дивовижних iсторiй вiдновлення та вiдродження належить Френ Дрешер – актрисi, комiку, продюсерцi й активiстцi, яка веде нас шляхом своеi боротьби з раком. Френ перетворила бiль на мiшень, наповнила сенсом безглузде. Вона заснувала рух «Рак-Шмак», неприбуткову органiзацiю, спрямовану на боротьбу з онкохворобами. Їi органiзацiя сприяе здоровому життю, пропагуючи три базовi принципи: ранне виявлення, запобiгання й захист. Френ е прикладом для нас усiх, ми вдячнi iй за те, що вона долучилася до цiеi важливоi книги, створеноi з метою допомогти вам вiднайти власну внутрiшню силу, вижити й досягти успiху, як це вдалося Френ.

Добираючи й редагуючи цi розповiдi, я перебувала пiд дуже сильним враженням. Важко було не прийняти як особисту iсторiю кожного з наших оповiдачiв, не зiгнутися пiд iхнiм важким тягарем. Утiм, з iншого боку, не можна було опиратися

Страница 3

тому пiднесенню, яке вiдчуваеш, торкнувшись iхньоi стiйкостi, доброго гумору, вiдсутностi жалю до самих себе, нарiкань на долю. Цi смiливi люди, якi стiльки витримали та вийшли зi своiх випробувань сильними, – надзвичайно потужне джерело наснаги для кожного з нас. І, звiсно ж, вони дають нам змогу об’ективно, з новоi позицii, подивитися на нашi проблеми!

Багато наших дописувачiв дивувалися з того, скiльки внутрiшньоi сили в них приховано. Ця сила просто чекала на своiй час, коли може стати у пригодi. Якщо ви, просто зараз, ведете свою власну боротьбу за життя, поза сумнiвом, ви ЗМОЖЕТЕ керувати нею, прочитавши кiлька зiбраних у цiй книзi оповiдань. Це iсторii пересiчних людей, таких, як ми з вами, котрi виявили, що стали надзвичайними, коли в цьому виникла потреба.

У першому роздiлi ви познайомитеся з тими, хто подолав саморуйнiвну поведiнку, серед них – Лi Штейнберг, видатний спортивний агент, чие життя надихнуло творцiв фiльму «Джеррi Магвайр» (вiн е прототипом героя, якого грае Том Круз). Лi дiлиться досвiдом перемоги над алкоголiзмом та перебудови своеi кар’ери i, що найважливiше, побудови нових стосункiв iз дорогими йому людьми.

Рiсса Воткiнс подаруе вам натхнення у другому роздiлi, присвяченому боротьбi з важкими недугами. Вона розповiсть, як лiкувала гострий лiмфобластний лейкоз, намагаючись не порушити душевного спокою свого шестирiчного сина. Вона подарувала йому почуття справжнього героя через усе те, що вiн зробив для неi.

У третьому роздiлi ви прочитаете захопливi розповiдi про те, як пережити втрату близькоi людини. Не кожному з нас випадае спiзнатися з раком, але кожен, так чи так, проходить крiзь неминучу втрату того, кого любить. Цi iсторii допоможуть вам розробити свiй власний спосiб подолати горе. Розповiдь Шерiл Гарт про те, що ii батько нарештi зiзнався, що любить ii, лише на похоронi ii матерi, розчулила мене до слiз. Це – чудовий приклад того, що ми можемо вiдновити стосунки навiть тодi, коли у вiдчаi.

Ви зустрiнетеся з дивовижними людьми в четвертому роздiлi, присвяченому особам з обмеженими можливостями. Одна з них – Лоррейн Каннiстра, прикута церебральним паралiчем до iнвалiдного вiзка. Вона живе незалежним життям. Лоррейн на своему вiзку самостiйно проiхала велосипедною дорiжкою п’ятнадцять миль, щоб зiбрати кошти на операцiю з вiдновлення сухожиль для свого службового собаки. П’ятий роздiл розповiдае про прийняття новоi норми. У ньому ви зустрiнетеся з багатьма смiливцями, якi живуть iз хронiчними хворобами та iнвалiднiстю, зокрема iз Джилл Девiс, яка впоралася з бiполярним розладом i нинi живе повним, щасливим життям зi своiм вiдданим чоловiком.

У п’ятому роздiлi ви прочитаете також розповiдь Керол Гудмен Гейзер про те, як iй удалося пережити першi мiсяцi свого вдiвства. А знаете, про що Керол не говорить у своi розповiдi? Невдовзi пiсля смертi ii чоловiка геть несподiвано помирае ii син. А потiм iй дiагностують рак молочноi залози. Проте Керол, як i бiльшiсть наших дописувачiв, не переказуе нам усiх своiх проблем. Вона лише хоче подiлитися власними засобами пережити горе з тими вдовами, якi з’являться пiсля неi. Ця iсторiя нагадуе менi про Френ Дрешер. Хiба вона згадуе у своему передньому словi, що, крiм розлучення й раку, вона стала жертвою жорстокого згвалтування? Жодним словом. Френ зосереджуе увагу на позитивi, на тому, як вона може допомогти iншим.

У шостому роздiлi ви прочитаете слова тих, хто навчився приймати свою iнакшiсть: людей iз розладами аутистичного спектра, занадто повних, занадто малого зросту, обтяжених хронiчною недугою. Джо Ігер говорить про те, як вiдвiдини iншого хлопчика, хворого на дiабет, допомогли ii маленькому сину, в якого виявили цю-таки недугу. Коли новий приятель пояснив сину Джо значення iн’екцiй, той легше сприйняв доконечну потребу в уколах i почав заспокоюватися.

Як важливо навчитися звертатися по допомогу, як приймати ii, – про це йдеться в сьомому роздiлi, де ви познайомитеся з Елейн Смiт, яка, несподiвано втративши роботу, усвiдомила, що мусить скористатися пiдтримкою друзiв. Менi ще дуже до душi те, що вона визначила термiн подання своеi розповiдi до «Курячого бульйону» як той день, вiдколи розпочала складати подяку частиною своiх повсякденних справ. У сьомому роздiлi ви познайомитеся з Нiком Фагером. Вiн розповiдае, що вiдчувае учасник реалiтi-шоу «Той, хто вижив» (Survivor), коли суперники постiйно голосують за те, що вiн мае покинути острiв; як допомагають зберiгати спокiй i зосередженiсть сумлiннi практики й щира вiра.

Мене глибоко вразила зрiла позицiя юноi дiвчини Маккензi Во, яка щойно почала навчатись у коледжi. Їi самотня мати-наркоманка потрапила до в’язницi за розповсюдження наркотикiв. Проте Маккензi змогла жити самостiйно, закiнчити старшу школу, ба навiть поеднувала роботу з навчанням на пiдготовчих курсах. Вона дiлиться своею iсторiею у восьмому роздiлi, де ви дiзнаетеся про тих, хто змiг досягти успiху попри всi виклики, якi кидало iм життя.

Історiя Шеннон Франклiн у дев’ятому роздiлi вчить нас

Страница 4

правджувати мрii. Ви захочете розшукати ii в Інтернетi, а я саме так i вчинила. І ви побачите Шеннон та ii чоловiка – двох спортсменiв на iнвалiдних вiзках. У неi паралiзовано всi кiнцiвки, вiн – напiвпаралiзований. А ще ви побачите iхню чарiвну маленьку донечку, яку Шеннон виносила сама, бо не було iншого способу отримати таку бажану для них дитину.

Десятий роздiл зветься «Повернути собi свое життя», вiн присвячений тим, хто пережив розлучення, хвороби, катастрофи, а потiм – попри все – i далi жив власним життям. Я в захватi вiд оптимiзму Сандри Сладкi, яка прибрала весь дiм, згори донизу, перед тим, як евакуювати свою родину пiд час лiсових пожеж у Сан-Дiего. Вона добре знала, що дiм може спалахнути кожноi митi. Я напевне знаю, що зробила б те саме! Коли ii дiм обернувся на попiл, вона знайшла на згарищi дещо дивовижне: розфарбовану вручну рiздвяну шопку. Вогонь не завдав iй нiякоi шкоди, лише витопив усю фарбу з фiгурок, i тi залишилися зовсiм бiлими. Сандра тiеi митi зрозумiла: з ii родиною все буде гаразд.

Здаеться, всi ми е сильнiшими, нiж гадаемо… коли виникае потреба. Зiбранi в цiй книзi перекази сповнюють мене надiею: я теж зможу гiдно вiдповiсти на виклики, що iх колись кине менi життя. Сподiваюся, так само гiдно, як зробили це нашi дописувачi. Всi вони смiливi, мужнi особистостi, якими я захоплююся. Вони – приклади для нас усiх.



    Емi Ньюмарк




Роздiл 1. Здолати саморуйнацiю та залежнiсть





1. По спiралi


Усе, чого треба, щоб перемогу здобуло Зло, це бездiяльнiсть хороших людей.

    Едмунд Берке

Я валявся в рiдному домi, на лiжку покiйного батька, та дудлив горiлку. Так воно й було тодi: менi шiстдесят один, маю трьох дiтей i едину думку про майбутне – де взяти ще горiлки. Мiй бiзнес i моя квартира – пiд заставою. Я протринькав усi грошi, якi здавалося, нiколи не скiнчаться, вiдгородився вiд родини i друзiв. Останнi три роки я котився дедалi нижче, вже не намагаючись протидiяти своiм невдачам. Надii не було. Я почувався, мов той Гуллiвер на березi, – безсилий, оплетений мотузками, оточений лiлiпутами, якi штрикають його вилами. Безпорадний. Прагнув лише втекти вiд проблем, розв’язку до для яких не iснувало. І ще горiлки.

Нарештi настало прозрiння, мене осяяла думка. Батько колись навчив мене двох головних правил життя: по-перше, цiнуй стосунки, а надто ж родину; по-друге, роби щось добре для свiту, допомагай тим, хто не може допомогти собi сам. Вiн навчив мене бачити ситуацiю: я не вмирав iз голоду, як селянин у Дарфурi, мое iм’я не забруднене зв’язком iз нацистською Нiмеччиною, я не хворiю на рак, не е невилiковним iнвалiдом, – тодi що ж може виправдати мою бездiяльнiсть i небажання виборсатися зi своiх негараздiв? Це – мое едине життя, я не можу марнувати його, вгрузаючи в багнюку саморуйнування.

Я не був таким. Вiд 1975 року я працював iз бiльш як трьомастами професiйними спортсменами – НФЛ (Нацiональна футбольна лiга), НБА (Нацiональна баскетбольна асоцiацiя), МЛБ (Професiйна бейсбольна лiга), гольф, олiмпiйцi. Я представляв гравцiв, якi ставали першим номером у драфтi НФЛ, рекорднi вiсiм разiв. Я присвятив себе iнтересам спортсменiв та прагнув бути агентом змiн, а не просто спортивним агентом. Моя робота навiть надихнула авторiв фiльму «Джеррi Магвайр» на створення образу головного героя. Проте сьогоднi я втратив контроль над своiм життям, зiйшов iз дистанцii. І зрозумiв, що маю повернутися на свiй шлях.

Я пiшов до Спiлки здорового способу життя «Тверезiсть», приеднався до iхнього унiкального товариства i взяв участь у програмi дванадцяти крокiв. За кiлька мiсяцiв потяг до алкоголю зник, але цей крок виявився найлегшим. Тепер я мусив здолати наслiдки безлiчi фiнансових та емоцiйних катастроф. Якби моi борги i спроби виправити ситуацiю були камiнцями, ця гора перевищила б Еверест. Я почувався Сiзiфом – немов виштовхував на гору величезну брилу лише для того, щоб вона скотилася додолу, розтрощивши мене на своему шляху до пiднiжжя, – або тим хлопчиком на греблi, який затикае одну дiру, але одразу з’являеться нова. Надi мною висiв дамоклiв меч боргiв i зiпсованих узаемин. Чи зможу я колись вiдшкодувати iх? Чи захоче мiй син говорити зi мною? Чи зможу я колись мати сiм’ю, мати стосунки iз жiнкою? Крок за кроком я йшов шляхом одужання.

Я нiколи не був надто релiгiйною людиною, та менi вдалося звернутися до Вищоi сили, просити ii провадити мене в життi. Я почав пригадувати, ким я е. Я згадав, що будував свою працю у спортi, спираючись на цiнностi самоповаги, дбайливу родину й товариство взаемноi пiдтримки. Я згадав, що допомагав сотням спортсменiв заснувати доброчиннi та громадськi програми у старшiй школi, коледжах i серед професiоналiв, завдяки яким пощастило зiбрати майже мiльярд доларiв на благодiйнiсть та якi стали позитивним прикладом для багатьох. І я знав: я зробив крок назад, вiд краю прiрви, саме для того, щоб говорити, щоб писати, щоб знову i знову змiнювати свiт на краще.

Я почав просувати iдею «Спiлки Зеленого Спорту» (Sporting Gr

Страница 5

en Alliance), яка консолiдуе екологiчнi технологii, пов’язанi з вiтром, сонцем, водою, переробкою смiття та оновленням покриття, запроваджуе iх на стадiонах, аренах i тренувальних полях у старшiй школi, на колегiальному та професiйному рiвнях, що дае змогу знизити викиди вуглецю й енерговитрати. Альянс також мае трансформувати цi локацii в освiтнi платформи, щоб мiльйони вболiвальникiв могли бачити безводнi унiтази й сонячнi панелi, щоб вони мали нагоду подумати про можливiсть запровадження цих практик удома i на робочому мiсцi – спорт мусить стати авангардом боротьби iз клiматичними змiнами. Моя мiсiя полягае у встановленнi ролi спорту для просування новоi свiдомостi, для боротьби з домашнiм насильством, цькуванням, расизмом. Спорт мае полiпшувати цей свiт.

Якщо я збережу зв’язок iз тiею Вищою силою, що мене пiдтримуе, збережу свiй тверезий спосiб життя та виконаю свою роль дбайливого батька, все iнше стане благословенням.



    Лi Штейнберг




2. Ти що, тут найсвятiша?


Щоб змiнитися, ми повиннi хворiти, а ще втомитися вiд хвороби й почуття втоми.

    Невiдомий автор

Коли я була пiдлiтком, то ставилася до наркотичноi залежностi, немов упевнена у своiй правотi святенниця. Мабуть, тi, хто потерпав вiн наркотичних речовин, бачили в менi нетерпимiсть i прагнення осудити iх. І, я певна, людей навколо мене дратував мiй чванливий самоконтроль.

Однак, коли менi було за двадцять, я невдало впала, i через це почала страждати вiд жорсткого болю у спинi. Бiль не минав, отож довелося звернутися по медичну допомогу. Наш сiмейний лiкар вiдправив мене на рентген, виявив випадiння диска та прописав знеболювальне. Я нiколи не вживала нiчого сильнiшого за звичайний аспiрин. Отож виявилася геть неготовою до того теплого вiдчуття добробуту й комфорту, яке сповнило все мое тiло. Я одразу ж розпiзнала: це той самий «кайф», про який iз таким захватом торочать тi, хто накурився травички. Я вiдчувала, нiби пливу, всi проблеми раптом утратили свою значущiсть.

Одначе менш нiж за тиждень щасливий серпанок розвiявся, бiль повернувся. Я зателефонувала своему лiкаревi, а вiн порадив менi подвоiти дозу й заскочити до нього по новий рецепт. Так я i вчинила. Вiн швиденько мене оглянув та пояснив, що одужання може забрати до шести мiсяцiв. Лiкар застерiг мене, що вживати лiки треба обережно, й лише тодi, коли бiль стае нестерпним. Озброена новим щедрим рецептом, який вiщував поновлення, та домовившись про новий огляд за три мiсяцi, я собi пiшла.

Наступнi два тижнi я пила таблетки через кожнi шiсть годин. Згодом я потребувала iх уже через кожнi чотири години. Потiм я подумала, що iнтервал мiж ними надто малий, злякалась i вирiшила пити по три одразу, але через п’ять годин. При цьому довелося гарчати на чоловiка, який, турбуючись про мене, пропонував трохи зменшити дозу:

– Ти ж гадки не маеш, що менi доводиться терпiти, вiдчепися! – верещала я на нього, намагаючись захиститися й не бажаючи зiзнатися собi, що вiн мае рацiю.

Я i незчулася, як мiй другий слоiчок спорожнiв. Коли я спробувала його поповнити, фармацевт лагiдно нагадав менi, що я вживаю сильний наркотик, який викликае звикання. Вiн виконав мое замовлення, але попередив, що ранiше, нiж за мiсяць, нового менi не продасть.

Наступного дня одразу пiсля роботи я попросилася на прийом до iншого лiкаря у клiнiцi поблизу. Я погодилася на новий рентген, бо знала, що вiн покаже запалення хребтового диска. Отримавши новий рецепт, я поповнила запаси лiкiв у iншiй аптецi. Тодi ще не запровадили комп’ютерноi бази даних, отже, нiхто мене нi про що не питав.

Невдовзi мое життя перетворилося на жахливу спiраль невдоволення, брехнi та вiдчаю. Здаеться, я постiйно ковтала тi пiгулки. Кожна моя хвилина збiгала або в туманi наркотичного кайфу, або в довгих тривожних умовляннях усе нових лiкарiв прописати менi цi таблетки знову i знову. Я здавала аналiзи, без упину пiддавала свое тiло рентгенiвському випромiнюванню, брехала про те, як сильно менi болить. Коли чоловiк намагався поговорити зi мною про те, що я вживаю, я вiдключалася та думала про свое. Навiть вiн не знав, до якоi мiри зловживання я дiйшла. Я заперечувала свою проблему – перед ним, перед собою, перед усiма, хто намагався допитатися про мою потребу передозувати лiки.

Я була переконана, що залежностi в мене немае. Тi, хто iз залежнiстю, колються, ховаються по пiдвалах та закапелках. Вони не працюють. Це все здебiльшого жорстокi злодii, вони обкрадають своi сiм’i заради кайфу. У мене е робота, чоловiк, я вчасно сплачую за житло. Вживаю я лише легальнi препарати, якi менi прописали лiкарi. Я не наркоманка – пихато запевняла я саму себе!

Я навчилася вести ретельнi записи про кожну аптеку та про всiх лiкарiв, до яких ходила, скрупульозно чергуючи своi вiзити, щоб не викликати нi в кого пiдозри. Проте, хай якою розумною я себе вважала, всiх не надуриш. Багато лiкарiв вiдмовилося подовжувати моi рецепти, або зневажливо виписували двi-три пiгулки, просто щоб вiдкараскатися вiд мене, застерiгаючи, щоб

Страница 6

я не надумала повертатися. Не спиняючись, я добирала колiр чорнила, дописувала нуль до загальноi кiлькостi, пiдробляла рецепти.

Я дедалi бiльше потурала своiй залежностi. Спина вже вилiкувалася. Тож пошуки нових доз ускладнились. У мене дуже сильно впав порiг вiдчуття будь-якого фiзичного дискомфорту. Я не могла пригадати, звiдки на моему тiлi з’являлися синцi. Я обпеклася бiля плити та не помiчала цього, поки не виник пухир. Удома зростала напруга, але менi було байдуже. Я переймалася лише наступною дозою кайфу. Чоловiк благав мене прийняти допомогу, запевняв мене у своему коханнi, зберiгав менi вiрнiсть, але я й надалi задовольняла свою залежнiсть.

Якось, на вихiдних, вiн пiшов до боулiнгу зi своiми друзями, а я вiдпочивала вдома. Я щойно поповнила новий рецепт, отож на душi панували мир i спокiй. Я вирiшила трохи понiжитися в розкiшнiй ваннi.

Поставила свiчки на край ванни. Коли я почала iх запалювати, вiд сiрника вiдскочила iскра. Жах! Усю мою руку охопило полум’я. Воно зникло за мить, не лишивши жодного слiду.

Я остовпiло дивилася на бездоганно чисте передплiччя. Можна було лише припустити, що всi речовини, якi я приймала, почали просотуватися на поверхню шкiри крiзь пори, i це викликало таку страхiтливу реакцiю.

Я гепнулася на пiдлогу. Мене тiпало. По щоцi на губу сповзла сльоза. Злизнувши ii, я збагнула, що не вiдчуваю смаку.

– Вона ж мае бути солоною, – прошепотiла я. – Сльози мають бути солоними.

Я пiдвелася та подивилася на себе у дзеркало. Волосся звисало мертвими брудними пасмами. Вже кiлька мiсяцiв я не робила зачiски. Зiницi розширилися. Набрякла масна шкiра набула сiрого вiдтiнку. Із дзеркала на мене дивилася жiнка, яка вмирала. Це була мить розплати.

– То ти наркоманка! – сказала я своему вiддзеркаленню. І коли я це промовила, менi полегшало.

Я обiйшла всю оселю, мов той робот, що дiстав одне чiтке завдання. З усiх своiх численних схованок я витягала пiгулки. Схопила слоiчок, який щойно купила. Попрямувала до ванноi. Я викинула все в унiтаз, не вагаючись, i спустила воду. Я не наважилася вiдкласти це i вiдтак позбутись отрути екологiчнiшим шляхом, бо знала, що не витримаю.

За кiлька мiсяцiв по тому я пiшла на закупи. Пiсля добровiльноi вiдмови вiд наркотикiв я пережила болiсну ломку, але тепер я знову була здоровою та мала ясну свiдомiсть. Шлюб повернувся у свое щасливе рiчище, я з любов’ю дбала про свого чоловiка, який допомiг менi пройти крiзь це все, я вiддавала йому всю ту шану i вдячнiсть, на якi вiн заслуговував.

Я завiтала до аптеки, щоб купити крем, пiдiйшла до каси. Опустила руку в кишеню зимового пальта, яке цього ранку витягла з шафи, та пальцi моi стислися навколо цилiндричного пластмасового предмета. Видобувши його, я побачила, що це слоiчок iз пiгулками, про який я геть забула. Мов загiпнотизована, я дивилася на нього. Я майже вiдчувала смак таблеток.

– Мем? – аптекар допомiг менi вибратися з тiеi мари. Я всмiхнулася до нього.

– Можна менi якось позбавитися цих лiкiв? – запитала я, простягаючи йому слоiчок. – Термiн придатностi добiг кiнця.

Розплатившись за покупку, я вийшла з аптеки.

Я крокувала вулицею, сльози без упину котилися по щоках, але я всмiхалася, радiючи iхньому теплому солоному смаку.



    Марiя Морiн




3. Я божевiльна?


Понад усе: майте почуття гумору. Це дуже потрiбна броня. Радiсть у серцi та усмiшка на губах – ось ознаки того, що глибоко в душi людини вируе життя.

    Г’ю Сiдi

У кожного може трапитися нервовий зрив, а надто в тих, хто рятуе, пiдбадьорюе, допомагае, у тих, хто завжди мусить бути напоготовi, хто мае контролювати та берегти. Пригадую тi подii, що призвели до мого зриву. Менi було сорок два, мiй чоловiк служив у морському флотi США. Його корабель жартома називали «Нiколи в море». Як помiчник омбудсмена я мала вiдповiдати на телефоннi дзвiнки з усiма проблемними питаннями. Перелiк усього, що мене обтяжувало, здавався нескiнченним. Із кожною хвилиною я наближалася до повноi емоцiйноi катастрофи.

Я почала роздавати своi улюбленi речi – просто для того, щоб якось довести собi: «Я ще здатна себе контролювати!» Але це було не так. Я почала пропускати своi заняття у школi, я дуже багато говорила про смерть. Із Богом я тодi не могла спiлкуватися. Тiльки волала десь усерединi себе: «Допоможи! Будь ласка!»

Одного дня, пiсля годинного спiлкування з жiночкою, яка вирiшила вихлюпнути на мене всi своi нескiнченнi клопоти, я зрозумiла, що дiсталася межi. Всi довкола ii нещасну переслiдували та цькували, а сама вона була бiла й пухнаста. Може, я таки скажу iй, як цьому зарадити? Я намагалася щось пiдказати iй, але жiнка заволала: «Не лiзьте в мое життя!» – та кинула слухавку.

Далi було ще гiрше. День котився пiд укiс. Я хвилювалася за свого чоловiка, за його непутящий корабель, що нiколи не виходить у море. До мене зверталися по пораду жiнки, якi нещодавно вийшли замiж, вони залежали вiд мене. І телефонували менi – одна за одною. Кожну я пiдбадьорювала. Кожнiй щось радила. Я була рятiвниц

Страница 7

ю рiвних можливостей. Усi були порятованi – окрiм мене. Я почувалася самотньою, зацькованою, виснаженою.

Потiм задзвонив телефон. Цього разу я мала привезти сполучнi кабелi якiйсь молодицi, котра залишила мене стовбичити на парковцi бiля ресторану. Була вже майже пiвнiч, удома я нiчого не встигла зробити. Здавалося, свiт навколо мене збожеволiв, але насправдi це саме я втрачала зв’язок зi свiтом. Мене зацiпило. Я просто робила те, що завжди. Допомагала. Рятувала. Пiдбадьорювала.

Я вже не пам’ятаю бiльшiсть iз того, що вiдбувалося. Життя нiби йшло десь – по той бiк окуляра телескопа – далеке й туманне. Не пам’ятаю, як я доiхала додому. Пригадую, як сидiла в машинi на пiд’iзнiй алеi, двигун працював, а я думала, чи не варто надихатися чадного газу. Проте заподiяти собi шкоди я теж не могла. Просто я не з тих, хто вiдважуеться на такий жахливий крок.

Я заглушила двигун, зайшла в будинок. Обидвi моi чудовi юнi дочки сидiли на диванi. Я сказала щось жахливе, вони це почули. Менi дотепер болить, коли згадую, якого болю я могла iм завдати своiми словами. Вони думали тодi лише про мене. Дженнi викликала лiкаря, нашу приятельку. Вона дала менi едину пораду, яку мала право дати, не порушуючи закону, i то лише, коли я наполягла.

– На твоему мiсцi, Джей, я лягла б до психiатричноi клiнiки.

Я знала, що вона мае рацiю. Приятелька зателефонувала чудовому психiатровi, який одразу погодився прийняти мене як пацiентку. Вiн домовився, що я зможу лiкуватись у громадськiй клiнiцi, але менi спочатку треба вiдписатися вiд вiйсько-морськоi, до якоi я була прикрiплена.

Дженнi набрала номер та передала менi телефон. На ii юному обличчi змiшалися страх i неспокiй. Була недiльна нiч. На чергуваннi у шпиталi сидiв молодий лейтенант без медичного досвiду. Вiн став для мене просто благословенням Божим. Узявши слухавку, я розридалася. Потiм, затинаючись, розповiла йому свою iсторiю. Вiн дуже уважно поставився до мене.

– Жодних проблем, мiсiс Льюiс. Я все владнаю. Якщо доведеться, то розбуджу кого треба. Не хвилюйтеся. Ми про вас подбаемо, а я й моя дружина помолимося за вас.

Лейтенант записав моi данi. Я подякувала йому крiзь гарячковi ридання. Зараз, коли минув час, я гадаю, що саме вiн повiдомив Червоний Хрест, який дав знати моему чоловiковi на корабель. Я була готова вирушити до лiкарнi. Тепер менi залишилося тiльки знайти машину, щоб туди дiстатися.

Дженнi було тодi п’ятнадцять, у неi не було повних водiйських прав, вона мене везти не могла. Ми зателефонували кiльком жiнкам iз нашоi групи Пiдтримки дружин вiйськових морякiв. Вони зiбралися в нашому домi та завели нескiнченну розмову про те, хто зможе завезти мене до лiкарнi. Кожна мала причину вiдмовитися. Лише згодом я зрозумiла, що вони, мабуть, мене боялися. Я вiдчула, що мене покинули всi моi друзi.

Нарештi, цi дами вирiшили, що в лiкарню мене повезе одна iз дружин морякiв, яка слабуе на алкоголiзм. Їхати було треба цiлу годину. Дуже доброзичлива та приемна жiночка починала кожен день iз тридцяти унцiй коли, з яких вiдливала половину та додавала туди чашку рому, вiскi чи горiлки – що мала пiд рукою. Мiж цими коктейлями вона постiйно полоскала рота освiжувачем, отож, якби пiднести сiрника, мабуть, вибухнула б. Хвалити Бога, вона не курила.

Саме ii моi довiренi приятельки обрали для того, щоб вiдвезти мне до лiкарнi.

Десь у глибинi мого розуму, за межами болю, почало зростати вiдчуття кумедностi ситуацii. Я майже вiдчувала, як смiх зароджуеться й булькае десь глибоко в менi.

Тож нашi панiйки спакували мiй одяг, дещо з особистих речей, поклали все в авто цiеi жалюгiдноi жiночки. Я хотiла прихопити iз собою плюшевого собачку, якого подарував менi чоловiк. Утiм, подумала, що коли вони побачать мене з iграшковим песиком, то вирiшать, що я таки з’iхала з глузду! Привiт, Реальносте! Я iхала до психiатричноi клiнiки з алкоголiчкою за кермом! Звiсно, я була божевiльна. Знову десь там, далеко, було чути прихований смiх. Я лишила песика вдома й забралася до машини.

– Боже, тiльки, не дай iй мене вбити! – молилася я.

Всю дорогу жiночка-водiй була мила та спокiйна. Спочатку ми поiхали протилежним боком траси. Я – в iстерицi – повiдомила iй про це, тодi вона вивернула через роздiлову лiнiю та перейшла на правильний бiк шосе. Потiм вона поiхала по зовнiшнiй смузi й ледь не звалилася в кювет. Овва! Вона одразу крутнула колесами лiворуч, i ми попрямували до роздiловоi лiнii. Тут вона повернула назад. Отак – то вперед, то назад – ми кружляли трасою, а все мое життя прокручувалося перед моiми очима.

Я вже не знала, про що молитися: щоб нас спинила полiцiя, чи щоб вони нас не помiтили. Я почала уявляти розмову, яка на нас чекала, якби вони нас спинили.

– Оф-фiцер-ре, – язик у неi мав заплiтатися. – Я в-в-вез-з-зу оц-цю ж-жiноч-ч-ку до п-с-с-ихуш-ш-ки.

– О, пробачте, мем. Я маю вас оштрафувати, мусите замiнити водiя. Панi, – спитав би вiн, дивлячись на мене, – ви маете при собi права?

– Так, офiцере, маю, але я не можу кермувати автiвкою.

– В

Страница 8

не вмiете кермувати?

– Нi, сер. Кермувати я вмiю, але просто не можу.

– Чому ж нi? – запитав би полiцiянт, злегка дратуючись.

– Ну, – пояснила б я, – бачте, я прямую до психiатричноi клiнiки. Повiрте. Ви не захочете, щоб я кермувала машиною.

Дякувати Боговi, янголи оточували наше авто тiеi ночi. Ми дiсталися клiнiки цiлими й неушкодженими. Коли великi сталевi дверi зачинилися за моею спиною, я вiдчула неймовiрне щастя. Тодi я просто радiла з того, що була жива. Я розсмiялась, а добра медсестричка вiдвела мене до моеi палати. Менi сяйнула химерна думка, що таке могло трапитися лише зi мною, i саме в такий кумедний спосiб. Смiх дав надiю. Надiя розпочала мое зцiлення. Хоч як менi було погано тодi, я розумiла, що завдяки чудовому догляду та ласцi Божiй я незабаром знову буду здорова.



    Джей Льюiс




4. Не чинiть, як я


Ми дiстаемо ту силу, яку перемогли.

    Ральф Волдо Емерсон

Цього Рiздва я вiдсвяткувала п’ять рокiв тверезого життя. Протягом п’яти рокiв я й краплини спиртного до рота не брала, але досi залишаюсь алкоголiчкою, бо знаю: щойно я вiзьмуся за пляшку, як не зможу себе контролювати. Я залишусь алкоголiчкою назавжди, бо саме так звикла лiкувати свiй бiль. Я пишу цi слова, читаю iх собi вголос, а на клавiатуру котяться сльози. Утiм, коли кинеш свiтло на щось потворне, народжуеться свобода.

Я завжди собi казала, що нiколи не стану п’яничкою. Я ж не така, як «отi» люди. У мене занадто потужний самоконтроль. А мое християнське виховання пiдтримуе мене на шляху iстинному. Я взагалi навiть не куштувала спиртного, аж поки менi не виповнився двадцять один рiк. Натомiсть бiльшiсть моiх друзiв бавилася пляшкою значно ранiше. Вперше я скуштувала алкоголь, працюючи офiцiанткою, i великоi проблеми в цьому тодi не побачила. Вино не захопило владу надi мною одразу ж. Я спокiйно утримувалася вiд уживання спиртного багато рокiв поспiль, нiяких проблем не виникало. Я вийшла замiж, побудувала сiм’ю й навiть не думала про алкоголь.

До самого весiлля подруги я навiть не торкалася чарки. Пiд ту пору я перебувала у страшенному стресi. У мого сина Ендрю за два мiсяцi до того виявили аутизм. Ми саме намагалися розiбратися з тим, як йому можна допомогти. Я просто розгубилася. Вiн бив мене кожного дня. У прямому сенсi слова. Терапiя не допомагала. Син, здаеться, тiльки ще дужче злився. Пiсля сеансiв я поверталася додому з синцями, з роздертими руками, iз закривавленими губами, бо, коли я намагалася запобiгти тому, щоб Ендрю собi зашкодив чи впав на землю, вiн буцав мене головою. Я була знесилена. Отож, коли менi на передвесiльному обiдi запропонували келих вина, я радо його випила. Я навiть гадки не мала, ланцюг яких подiй розгорнеться з того незначного вчинку.

Тепер, дозвольте, я дещо поясню. У жодному разi я не вважаю, нiби люди, котрi залюбки перехиляють один-два келихи, е алкоголiками. Нiчого такого тут немае. Якщо ви п’ете, бо вам до вподоби дегустацiя рiзних вин, чи ви замовляете напоi, коли обiдаете в ресторанi, чи полюбляете холодне пиво пiд добру закуску, – то я кажу зовсiм не про це. Дехто з моiх друзiв е членом винних клубiв або щовечора вживае вино за вечерею. І жодних проблем. Проблема не у видi напоiв, ба навiть не в iхнiй кiлькостi. Проблема – у причинi вживання. Коли я пила, це працювало як механiзм подолання стресу. Я пила, бо менi дуже болiло, i я не знала, як iще з цим можна впоратися.

Моя звичка покладатися на алкоголь з’являлася повiльно. Тут келих вина, там келих… Та невдовзi це перетворилося на проблему, якоi я не хотiла визнавати. Я вiдчайдушно чекала на кiнець дня, коли зможу нарештi перехилити чарочку горiлки… чи три чарочки. Я пила не тому, що менi воно смакувало. Менi подобався той теплий опiк у моему горлi. Вiдчуття того поколювання в кiнчиках пальцiв. Упевненiсть, що бiль i журба невдовзi зникнуть, а я не думатиму про те, iз чим мушу розбиратися день у день. Я ще й виправдовувала себе, дурепа несосвiтенна: мовляв, я тепер спокiйнiша, не така напружена, добра дружина й мати, – пiсля чарочки-другоi ввечерi пiсля важкого дня. Це була неймовiрна брехня. Я починала з однiеi-двох порцiй горiлки наприкiнцi дня, коли Ендрю засинав, а дiйшла до того, що постiйно тягнулася до пляшки, починаючи години з четвертоi, коли знала, що не планую нiкуди виходити. Пляшка переiхала з кухнi, де стояла на очах у всiх, до таемного сховку в шафцi нашоi кiмнати. Я не хотiла, щоб чоловiк знав, скiльки я випиваю, i так було найлегше ii приховати.

Моi самотнi посиденьки з алкоголем тривали лише рiк. Однак пiсля його завершення я повнiстю втратила контроль над уживанням спиртного. Кульмiнацiею став Святвечiр. Я тодi випила забагато, i все закiнчилося «швидкою допомогою». Лiкар розпитував мене, скiльки алкоголю я випила, а чоловiк сидiв поруч. Я, звiсно, все заперечувала, казала, що лише два-три келихи вина. Мiй чудовий чоловiк так про мене непокоiвся, i гадки не маючи, як далеко зайшла моя залежнiсть. Вiн, геть приголомшений, подумав, що я випадково прийняла подвiйну дозу а

Страница 9

тидепресантiв абощо. Я досi страшенно шкодую про те, через що змусила його пройти того вечора.

Коли ми вночi дiсталися домiвки, я й далi заперечувала реальну ситуацiю. Ми лягли спати. Я прокинулась iз жахливим похмiллям, мене нудило цiлiсiнький день. Браян почекав, коли менi полегшае, i лише тодi почав розмову про те, що вiдбуваеться. Вiн показав менi свiдчення мого вчорашнього стану, того, чому вiн змушений був викликати «швидку». Пiжамка нашого сина була вся вкрита моiм блювотинням. Мене вивертало, коли я намагалася заколихати дитину. Це було дно. І це ж стало початком мого нового життя.

Одразу пiсля Нового року я пiшла на свою першу зустрiч у товариствi «Святкуймо Одужання». Це – християнська програма, що складаеться iз дванадцяти крокiв. Браян був твердий, мов кремiнь: я мушу йти. А я не мала нi сили, нi змоги сперечатися з ним. Я дуже хвилювалася. На щастя, там було велелюдно, тож я прослизнула майже нiким не помiчена. Утiм, так тривало недовго. Йшлося про iнтенсивний рiвень, заняття починалися за кiлька тижнiв, i я знала, що менi доведеться iх вiдвiдувати кожноi середи протягом дев’яти з половиною мiсяцiв. У нашiй групi спочатку було тридцять три жiнки. Коли настав час прощатися, пiсля завершення курсу iз дванадцяти крокiв, нас лишилося тiльки одинадцять.

Одужання – надзвичайно важкий шлях. Вiдмова вiд пиятики – це лише частина боротьби. Набагато тяжче глянути у вiчi причинам, якi призвели до залежностi. Першi три мiсяцi тверезостi були найбiльш нестерпними. Фiзичний потяг до алкоголю зник доволi швидко. А от ментальна залежнiсть зламала хребет моему самоконтролю. Щоразу, як я йшла до крамницi по продукти, я мала телефонувати своему наставнику або чоловiковi. Менi треба було говорити з кимось, щоб не втратити сили волi, коли я проходила крамничкою повз полицi зi спиртним. Горiлка допомагала менi долати труднощi, а нового механiзму я ще не розробила. Я мусила просити допомоги в тих, хто був поруч зi мною, щоб пережити цi моменти безнадii. А просити допомоги менi було дуже тяжко. Очищення – це урок смиренностi й покори.

Пригадую ту мить, коли бажання пити покинуло мене, принаймнi на короткий час. Це був приблизно третiй-четвертий мiсяць програми. Я була на четвертому ступенi. До того моменту майже половина жiнок iз моеi групи покинула курс. Ми дiйшли до тiеi точки, коли бiльшiсть людей вiдмовляеться вiд своiх спроб. Четвертий ступiнь вимагае вiд нас моральних зусиль, ми маемо переглянути власнi моральнi здобутки. Цей крок – найважчий серед усiх. Вiн е критичним для процесу зцiлення. Я записувала своi роздуми протягом тижня, i тепер настав час подiлитися ними в нашому колi. Ми мали говорити про провину. Про версii «а що було б, якби», що iх ми визначали для себе. Дiйшла черга до мене, i те, що вилетiло з моiх вуст, здивувало навiть мене саму. Я написала зовсiм iнше.

– Гадаю, це моя провина, що в мого сина аутизм. Що було б, якби я не пiшла лiкувати зуб, коли була вагiтна? Або якби не iла стiльки тунця? Я мала захистити мою дитину, але не зробила цього. А що, коли саме я спричинила цей регрес до аутизму в моеi дитини?

З цiеi хвилини я вiдчула полегшу, нiби з плечей зняли тисячi фунтiв. Уперше з того Рiздва – я зовсiм не хотiла пити. Я висловила вголос те, що роками виiдало мою душу. І менi було добре. Я ще борюсь iз цими думками, особливо тепер, маючи двох дiток iз хворобами аутистичного спектра. Проте я вже не пiдкоряюся почуттю провини. Я здатна вiдштовхнути цi думки, я можу вiдчути радiсть, проявити ласку до себе замiсть тягнутися до пляшки.

Чому я пишу це, розкриваючи душу перед незнайомцями? Бо я не хочу, щоб вони чинили, як я. Не можна плекати свою гордiсть. Не намагайтеся бути аж такими сильними, якi нi в кого не просять про допомогу, навiть коли потребують ii. Прохання про допомогу – не ознака слабкостi. І я досi вчуся цього. Приймайте допомогу, коли ii пропонують, хай навiть ви про неi не просили.

Не чинiть, як я. Усвiдомте: нiхто не е досконалим, кожен мае якусь слабкiсть. Ви не мусите ставати Супермамою, Супертатом, Супердружиною чи Суперлюдиною. Ви робите собi кепську послугу, коли занадто сильно тиснете на себе.

Не будьте, як я. Ви не у змозi контролювати геть усе, що вiдбуваеться навколо вас. Ви робите все, що вiд вас залежить, але пiсля того маете вiдпустити ситуацiю i зрозумiти: життя йде так, як iде, зi своiми сюрпризами й поворотами.

І останне, саме для батькiв дiтей з особливими потребами. Дехто вмiе добре справлятися з цим, дехто не вмiе. Переконайтеся, що ви маете час на себе, на спiлкування з друзями, спiлкування зi своiм чоловiком або дружиною. Ви маете поповнювати свiй емоцiйний запас. Робота наша важка. І вона на все життя. Якщо ви не дбатимете про себе, то виявитеся незахищеними проти нездорових способiв долати стрес. Ви заслуговуете на перерви. Вашi дiти проживуть без вас кiлька годин. Ваше здоров’я важливе, воно потрiбне й для того, щоб реагувати на iхнi потреби. Ви не зможете iм допомогти, якщо не допоможете самим собi.

Не iгноруйте свого внутр

Страница 10

шнього голосу, коли вiн пiдказуе, що ви досягли межi.

Не повторюйте моiх помилок.

Не чинiть, як я.



    Вендi Леттерман Гоард




5. Знайти справжнiх друзiв


Маемо навчитися бути найкращими друзями самим собi, бо надто легко потрапляемо ми у пастку, ставши собi найлютiшими ворогами.

    Родерик Торп.

«Ще раз вiджатися,
Ще раз прокачатися.
І без перекусу
Ще разок зостатися».

Я сидiла, замкнувшись у своiй кiмнатi, та скажено тарабанила по клавiатурi комп’ютера, намагаючись вiдволiктися вiд бурчання в животi. Складати вiршики – класна розрада. А ще вони допомагали менi вигадати новi й легкi способи позбутися зайвого жиру. Уже шiстнадцять вiдсоткiв жиру. І я заповзято прагну досягти нуля. Мозок отримував замало живлення, не мiг думати як слiд. Я навiть не помiчала, якою виснаженою зараз е.

Вiршик, на який надихнуло почуття голоду, чудово демонструе, як швидко котилась я в темряву анорексii. На першому курсi коледжу я була страшенно самотньою. Я прагнула знайти нових друзiв, бо моi найкращi друзi вступили до рiзних коледжiв. Однак новi знайомi не могли стати «щирими подружками» так швидко, як менi хотiлося. Просто руки опускалися. Мабуть, усi, крiм мене, вже познаходили собi своi компанii, передружилися мiж собою. Я весь час лишалась осторонь, i це вельми мене пригнiчувало. Що ж я, не варта дружби? Я починала ненавидiти саму себе.

– Бр-р, я така товста, – думала я, заходячи до iдальнi. – Товстим, звiсна рiч, iсти не треба.

Поступаючись цим гiрким думкам, я зменшила свiй ланч майже вдвiчi. Начебто нiчого такого, мiркувала я. Утiм, на мiй подив, пiдвищення контролю над собою спричинило величезний викид адреналiну. Це була якась болюча й водночас солодка втiха, яка вiдволiкала мене вiд почуття самотностi. Бо це сиротливе почуття з кожним днем ставало нестерпнiшим. Отже, я пiддалася цьому жалюгiдному способу – знову i знову досягаючи своерiдного кайфу. Якщо для цього менi треба зменшити своi порцii на половину або взагалi припинити iсти, то нехай так i буде.

Втрата ваги перетворилася на гру. Кожен день був новим викликом – нумо, на скiльки я ще можу зменшити свою порцiю? Я була така страшенно голодна, тож навiть миска листового салату – без солi чи соусу – смакувала менi, мов нектар i амброзiя.

Минали тижнi, моя вага стрiмко падала. Приятелi почали дедалi бiльше хвилюватися за мене. Ми з товаришкою по легкоатлетичнiй командi поверталися до гуртожитку, коли вона турботливо запитала: «Зое, у тебе все гаразд? Ти так сильно схудла». Я вiдповiла гордовитою усмiшкою. Мене потiшило, що люди помiчають змiни в моiй вазi. Нарештi я привернула до себе увагу, якоi так вiдчайдушно прагнула.

– Так, усе просто чудово, – вiдповiла я, уникаючи ii погляду. Я боялася, що моi сумнi очi, мов вiдчиненi дверi, випустять моiх внутрiшнiх демонiв. Вона миттю зрозумiла б, який глибокий бiль мордуе мене. Товаришка ще раз стурбовано подивилася на мене, видно було, що вона не повiрила моiй брехнi.

Про мене пiшли чутки, а я насолоджувалася кожним словом iз тих розмов. Увага iнших викликае залежнiсть. Що бiльше я ii привертала, то менше iла. Анорексiя вчепилась у мене своею мертвою хваткою.

Минуло шiсть мiсяцiв. Я втратила двадцять п’ять фунтiв.

– З’iж, будь ласка, – товаришка по командi пропонувала менi поживний батончик.

– Я не голодна, – брехала я й витрiщалася на неi. Вона просто не розумiе: перекуси суворо забороненi. Вони – ознака слабкостi та браку самоконтролю. Як вона не бачить, що це нерозумно?

Проте глибоко в душi я знала: саме я чиню нерозумно. Ми повертались автобусом пiсля тренування, i я геть забула поповнити своi сили пiсля виснажливого кросу. Я вiдчувала, що через голод можу будь-якоi митi знепритомнiти. Саме так, я заробила критичну нестачу ваги, я була надто голодна, щоб якось дiяти, я могла думати лише про повернення до своеi кiмнати й новi вiджимання.

Уперше за пiвроку я зiзналася собi: в мене проблеми. Менi потрiбна допомога.


* * *

– Гаразд, звiряймося, – каже Мiндi, лiдер нашоi групи. Ми, четверо, сидимо на складних стiльцях. Я шукала групу, яка розв’язуе проблеми з розладу харчування, i знайшла – маемо зустрiчi щотижня, у пiдвалi церкви.

«Звiрятися» в нас означае назвати свое iм’я та розповiсти, як справи з харчуванням. І, так, треба розповiсти про своi вiдчуття. Я нехтувала цю частину. Я заявляла: «Я почуваюся товстухою», – i сподiвалася, що нiчого надто особистого з мого життя я не викажу.

Проте з часом я по-справжньому потоваришувала з дiвчатами з нашоi групи. Я все не могла повiрити, що вони знають про мене найгiрше, та при цьому люблять мене просто так, беззастережно. Здобувши iхню довiру, я почала дедалi бiльше розповiдати про себе. Коли я промовила вголос свое потаемне, то змогла зрозумiти, якими спотвореними стали моi думки.

Група допомагала менi бути чесною. Однак, що найважливiше, вони пiдштовхнули мене до одужання.

– Це твiй розлад харчування тобi каже, що ти товста, – пояснила менi одного разу Мiндi. – Ти маеш наказа

Страница 11

и своiй анорексii, щоб вона стулила пельку.

Їi рiзкий коментар змусив мене збагнути: я стала заручницею власного розуму. Анорексiя була впертою. Вона забрала з мене забагато енергii, вона не дозволяла менi дружити ще з кимось. Я присяглася собi, що одужаю. Я надто довго страждала й бiльше не хотiла так жити.

Тож зараз або нiколи. Анорексiя мае пiти. Одного вечора, пiсля зустрiчi нашоi групи, я намалювала у щоденнику могильну плиту. «Сьогоднi я маю попрощатися з анорексiею, – написала я, – якийсь час вона була моею найкращою подругою. Нехай спочивае з миром».

Я вiдбула численнi години терапii, я вiдчувала неймовiрну пiдтримку групи, я повiльно, дуже повiльно, одужувала. Почавши виганяти анорексiю зi свого життя, я нарештi спромоглася прийняти у свiй простiр тих, хто любив мене.

Одужання – складний шлях, сповнений невдач i поразок. Однак моя система пiдтримки виявилася такою сильною, що зрадити я просто не могла. Дiвчата допомагали менi повернутися на шлях одужання – кожноi нашоi зустрiчi.

Потiм настав визначальний момент, коли я зрозумiла: «Я це зробила». Я сидiла тодi з найкращою подругою в ресторанi. Ми вечеряли, вона дивилася на мене та всмiхалася.

– Знаеш, Зое, ти так змiнилася за час навчання в коледжi, – сказала вона. – Ти дiйсно стаеш прекрасною, i зовнi, i всерединi.

Вона навiть не уявляла, як багато важив для мене ii коментар. Саме цiеi митi я зрозумiла, що в мене нiколи бiльше не виникне потреба голодувати. Анорексiя нiколи не була моiм другом, а просто дивною хворобою, що обманом прокралася до мого розуму. Вiдпустити ii було найважчим учинком у моему життi. Утiм, щойно змогла це зробити, я нарештi полюбила саму себе, нарештi знайшла справжнiх друзiв.



    Зоя Найтлi




6. Цей шлях – Його, а не мiй


Воля Божа – не дороговказ, а настанова.

    Ендрю Дьюз

У моiй пам’ятi зринае картина: я стою пiд будинком «Кронiкл» – безлiч ранкiв, – намагаючись прочистити собi мозок, зосередитися на своiх обов’язках редактора маленькоi недiльноi газети. Я пам’ятаю, як молився тодi, як благав Бога про допомогу.

Невдовзi почнуть сходитися колеги, тож час приклеiти фальшиву усмiшку на обличчя, пiдсипати двiйко-трiйко жартiв. Але себе я бачив у глибокому цилiндричному колодязi, стiни навколо – iз мiцного гладенького гранiту. Я залишався в чорнiй порожнечi мого життя. І виходу не було.

Я молився, але знав, що Бог не чуе. І звинувачувати його за це я не мiг. Вiн знав, так само добре, як i я, що я думаю тiльки про наступну випивку, навiть, коли обiцяю, що покину, щойно вiн прийде менi на допомогу.

Я гадки не мав тодi, що вiн слухае. І чекае.

Менi було п’ятдесят, я був батьком i дiдом. Успiшним журналiстом. Я був безпомiчним таемним п’яничкою, а проте високофункцiональним п’яницею, бо майже кожну годину, вiльну вiд сну, я проводив за чаркою, плануючи, де б випити ще одну, або приховуючи докази випитоi чарчини, докази моеi залежностi. Жалюгiдний досвiд, що виснажуе. Я постiйно брехав, я невтомно працював, намагаючись жити, як нормальна людина, i водночас таемно пiдгодовував ненажерливу лиху звичку, яка, якщо чесно, нiколи мене не задовольняла.

Якесь несамовите божевiлля виймало мене щоранку з лiжка та пiдводило до першоi чарки. За нею зазвичай iшов напад нудоти, потiм – друга чарка, i ще одна, поки я не наливався цiею отрутою до того, що мiг угамувати дрижаки.

Попри те, що я намагався змiнювати генделики, майже всi продавцi знали, чого я прийшов та чого хочу, щойно я з’являвся у дверях. Я нiкого не мiг надурити. Я себе ненавидiв, бо хоча менi п’яному не була притаманна агресiя, я знав, що краще провiв би годинку з ящиком пива, нiж зi своею родиною.

Єдине, що для мене в тi часи важило бiльше за пиятику, була моя робота. Я пишався тим, як пишу. Я знав: доки я можу писати, доти зможу зберегти останнiй клаптик власноi гiдностi.

Проте страх того, що я можу втратити все, що змушений буду вiдповiдати за свою пиятику, що моя печiнка не витримае, убивав будь-яку надiю на мир у моiй свiдомостi. Ще кiлька чарок – i менi буде байдуже. Гаразд, принаймнi на кiлька годин.

– Боже милий, невже ти мене не бачиш? Не чуеш мене? – молив я. – Я не хочу вмирати! Хiба тобi байдуже?

Мовчання у вiдповiдь. Однак i в своiй iзоляцii я далi молився. Не можу сказати, чому. Врештi, я знав, що алкоголь – завжди готова вiдповiдь на мою молитву про втечу. Вiн давав менi те, що я хотiв, коли я хотiв.

Аж поки одного вiкенду пiд час гульнi я вiдчув нудоту. Я буквально не мiг напитися, того грудневого понедiлка я змусив себе прийти до офiсу ранiше, просто в цей час ми готували найбiльший випуск газети за весь рiк. Але я не змiг нi на чому зосередитися. Я був дуже хворий.

Нарештi я здався. Я вийшов iз дверей розгублений, хворий, без жодноi надii. Я був ущент розбитим: щойно я пiшов геть вiд единоi у свiтi речi, яка вартувала для мене бодай щось.

Я прагнув померти. Я молився, чекав на вiдповiдь i знав, що ii не буде.

Нарештi я таки вирiшив попросити про допомогу. Хай як лякала мене

Страница 12

така перспектива. Ми з дружиною зателефонували до кiлькох мiсць – i все стало на своi мiсця, мене прийняли в мiсцеву лiкувальну програму.

Я зайшов до них – самотнiй, переляканий на смерть. Однак я не знав, що насправдi не був самотнiм.

Я пройшов програму детоксикацii та кiлька суворих днiв реабiлiтацiйних зустрiчей, терапiю i груповi сеанси, i лише тодi вiдчув, що знову хочу молитись. Я сiв на своему лiжку.

– Добрий Боже, – усе, що я змiг вимовити, а вiдтак мене поглинуло всеохопне почуття. Обличчя спаленiло, без упину побiгли сльози. Протягом кiлькох секунд я дiзнався, як воно: вiдчувати присутнiсть Бога в душi, вiдчуваючи ii кожною клiтинкою свого ества. Це було неймовiрно сильно, мов електричний струм бiг по моiх венах.

Я заснув тiеi ночi без страху – вперше за кiлька рокiв.

Замiсть страху з’явилось особисте усвiдомлення того, що Бог провадить Свою волю через те, чого ми потребуемо, а не через те, чого хочемо.

Озираючись, я можу сказати, що менi тепер зрозумiло, яким досконалим був Його план стосовно мене. Вiн слухав увесь час. Я лише не здогадувався, що Бог може чекати, що я самостiйно розпочну очищатися вiд свого безладу – до того, як розпочати направляти моi дii. Якби Вiн просто «вiв» мене, я, либонь, пройшов би весь легкий шлях, не намагаючись прихилитися до Нього, не усвiдомлюючи, як сильно я потребую Його присутностi у своему життi – день при дневi. Правда в тому, що я, напевно, знову почав би пити, якби Вiн вiдповiв на моi молитви так, як я того хотiв.

І зараз, за кiлька мiсяцiв по тому, я знову молюся, стоячи пiд будинком «Кронiкл». Я стою сам-один, але сьогоднi я складаю тверезi слова подяки, знаючи, що Вiн слухае, так само як слухав понад рiк тому, коли я потопав у вiдходку[1 - Вiдходок – викопана яма, що править за вбиральню. (Тут i далi прим. ред., якщо не зазначено iнше.)] огиди й ненавистi до себе, страху й егоiзму.

Нiколи я не дивитимуся на молитву так, як тодi. Просто коли я був готовий радше померти, нiж i далi жити в моему власному пеклi, Вiн дав менi нову порцiю життя.

У свiй спосiб, а не по-моему.

Цей шлях – Його, а не мiй.



    Том Монтгомерi




7. Учитися радостi


Жити – це не просто бути живим, це – бути здоровим.

    Марк Валерiй Марцiал

– Нi, Гейлi! Не спи! – кричала моя сусiдка по кiмнатi та найкраща подруга Іззi. – Обiцяй, що не заснеш!

Я гарчала на подружку, прагнучи, щоб та замовкла й кермувала машиною трохи не так, як у «ГТА» на компi. Тiло мое мертвим вантажем потонуло в пасажирському крiслi. Іззi не знала, що робити. Слiв я розiбрати не могла, але розумiла: вона плаче.

Я пам’ятаю, що вона зателефонувала моiй мачусi.

– Гейлi випила жменю таблеток, – казала вона, схлипуючи. – Не знаю скiльки. Гадаю, багато.

Вона поклала слухавку, натиснула на газ iще дужче, знову закричала до мене:

– Твiй тато тебе зараз повезе до лiкарнi!

Тепер я спиралася на панель iз приладами. В очах темнiло. Я бачила лише нажахане обличчя Іззi. Я здогадувалася, що сльози струменять по ii щоках. Вона перелякано глипнула на мене, слухаючи:

– Чому ти таке менi влаштувала, Гейлi? Чому?

Останне, що я пам’ятаю iз цiеi поiздки, була моя сонна вiдповiдь:

– Бо, певно, Джеймсон усе правильно зробив, – пробурмотiла я та вирубилася.

Лiкар сказав, що менi пощастило. Я собi мiркувала, що геть i близько не так. Моi життевi показники були досить сильними. Серцебиття унормовувалося. Шлунок пекло вогнем, вiн страшенно болiв, а я повiльно поверталася до реальностi. Та я злилася, що вижила. Я злилася, що мене ось зараз тримають у вестибюлi лiкарнi, що навколо плач i стогiн пацiентiв. Тато був поруч, мачуха терла зарюмсанi очi, а лiкар запитав мене про найважливiше:

– Мiс Грегем, ви навмисно прийняли надто велику дозу?

Я заперечно похитала головою та сказала, що просто дуже болiла голова.

Тато зиркнув на мене:

– Говори правду. Скажи йому те, що ти вiдповiла Іззi.

Я закотила очi: всi вже аж надто драматизували ситуацiю.

– Я сказала, що мiй друг мав рацiю.

– Їi друг укоротив собi вiку мiсяць тому, – зi злiстю пояснив тато, нiби вiн звинувачував Джеймсона в тому, що той утокмачив менi в голову цю iдею.

Лiкар повiльно кивнув, тепер вiн розумiв, що коiться. Уп’явся в мене очима.

– Ви гадали, що вiн мав рацiю, скоiвши самогубство, тож вирiшили спробувати й собi?

Щось у його словах – мабуть, правда, – наче прохромило мене. Я впала навколiшки, затулила обличчя руками, заридала так голосно, що замовкли найближчi до мене пацiенти. Усi дивилися на мене, мабуть, здивованi моiм раптовим зiзнанням.

Не вiдриваючи рук вiд обличчя, я крикнула:

– І це не вперше!

Невдовзi мене помiстили в окрему палату. За чотири години мене мали вiдправити до найближчоi психiатричноi клiнiки, де я мусила залишатися протягом трьох днiв.

Що я накоiла? Я не подумала, як моя смерть подiе на людей.

Годинами я мовчки лежала там – самотня, налякана, мов дитина, яку вiдправили до ii кiмнати помiркувати над кепською поведiнкою. Добрий i ласка

Страница 13

ий медбрат на iм’я Рендi допомагав менi з усiма моiми потребами. Вiн навiть допомiг менi виплакати душу. Я цiлу годину розповiдала йому, яким хитким було мое життя останнi десять рокiв. Я розповiла йому про маминих приятелiв – або залежних вiд наркотикiв, або ж любителiв розпускати руки. Ми з нею боролися зi страшними злиднями, кожен цент берегли, щоб хоча б iсти нормально, а коли могли дозволити собi ледь теплу воду, щоб помитись, у нас було просто свято.

Потiм я зiзналася, що в п’ятнадцять рокiв уперше спробувала вкоротити собi вiку – аж двiчi. Рендi уважно слухав, як я пояснювала: чотири роки поспiль я постiйно завдавала собi якоiсь шкоди, рiзала себе бритвою, прагнучи болю i знову болю. Щойно закiнчивши старшу школу, я занурилася в алкоголiзм, розпусту, мiсяцями сидiла на кокаiнi та метамфетамiнi. Потiм найдорожчий друг мого дитинства наставив пiстоля до скронi й позбавив себе життя. Це була остання соломинка, а вiдтак я вирiшила покiнчити з оцим усiм за допомогою одинадцяти таблеток iз мого слоiчка зi снодiйним.

Дiйшовши до цього моменту, я захлиналася вiд ридань. Сили моi вичерпалися. Рендi спокiйно дивився на мене, а за кiлька хвилин промовив:

– Схоже на те, що ти навчилася виживати. Одначе життя – то не зовсiм це. Не намагайся вижити, не треба. Радiй, – вiн нiжно взяв мене за руку. – Забудь минуле, забудь усе лихе, що сталося, навчися радiти. Обiцяй менi, що ти спробуеш i так учиниш.

По моiх щоках котилися сльози. Я стисла руку Рендi.

– Обiцяю.

Три роки поспiль я писала, i це було моiм виходом iз того мороку, в якому я жила. Двi тисячi тринадцятого року я була вже офiцiйно визнаним автором чотирьох завершених повноцiнних романiв. Отож, коли мене помiстили до психiатричноi клiнiки, я знайшла вихiд – почала писати щоденник моiх переживань. Цi три страшнi днi стали моiм вiдродженням. За три днi я навчилася бiльше, нiж дехто може навчитися за цiле життя. Медперсонал у цих стiнах картав мене за те, що я зробила собi, вони всi переконували мене цiнувати ту милiсть життя, яку менi даровано. Друзi, котрi з’явилися тут у мене, пiдбадьорювали мене, вказуючи на те, яке справжне благословення я здобула.

Тож на третiй день я пiшла звiдти, сповнена бажання творити життя, гiдне того, щоб його прожити. Менi багато в кого треба було просити вибачення, треба було позбутися лихих звичок, вiдновити стосунки з кiлькома людьми. Утiм, я вiдновлювала саму себе, я припинила вживати наркотики, стала кращою людиною. Рiк по тому я, вже письменниця, продаю своi романи через Інтернет, керую фондом допомоги музикантам та доброчинною кампанiею з продажу головних уборiв, пiдтримуючи пацiентiв клiнiки. Мешкаю в стабiльному та впорядкованому будинку, оточена чудовими друзями, я нарештi засмакувала, що таке щастя, якого завжди прагнула. Я бiльше не виживаю. Сьогоднi я живу чудовим життям, i не лише для мене, а й для друзiв, якi пiдбадьорювали мене в найтемнiшi години у клiнiцi. Справдила свою обiцянку, почала спочатку i, зрештою, навчилася радiти життю.



    Гейлi Грегем




8. Дивлюся вперед, озираюся назад


Нiхто не здатен повернутись у минуле та розпочати все знову, але кожен може розпочати сьогоднi й завершити – по-новому.

    Марiя Робiнсон.

Кров тече з розбитих колiн та лiктя, обличчя заюшене кров’ю – так я пришкутильгала того дня додому, скиглячи вiд болю. Я невдало стрибнула й гепнулася долiлиць, намагаючись урятувати мою команду вiд уторгнення на нашу базу. Рокiв менi тодi було, мабуть, вiсiм, я могла б сподiватися на спiвчуття до моiх поранень, але ця надiя була iлюзiею. Насправдi ж, щойно мати побачила, в якому я станi, вона схопила мене за коси та почала трусити, мов ганчiр’яну ляльку. І це було тiльки вступом до побиття, яке на мене чекало.

– Скiльки я тобi казала не бiгати! – репетувала вона.

У дитинствi я звикла до насильства. Я зростала в родинi, де не вбачали нiчого неправильного у фiзичному покараннi дiтей. Побиття дiтей було випробуваною та дiевою системою. Їi передавали з поколiння до поколiння. Моя сiм’я вважала, що нiкому вiд цього нiякоi серйозноi шкоди не буде. Бандитом чи наркоманом нiхто в родинi не став – от вам i доказ ефективностi такоi системи. Тож чому тодi вiдмовлятися вiд способу пiдтримати дисциплiну, який довiв свою ефективнiсть? Прабаба била бабусю, бабуся била матiр. У нашому випадку, вiдколи помер батько (менi тодi було два рочки), бабуся й тiтонька допомагали матерi виховувати нас iз сестрами. Тобто, для того, щоб нас бити, було ще двi додатковi пари рук.

Нiхто з цього не робив таемницi. Пригадую, як бабуся завжди хвалилася, якi в неi чудово вихованi шестеро дiтей. А все тому, що рiзочок не шкодувала.

У моему поколiннi iснувало безлiч способiв «виховувати» дiтей: рукою, держаком вiд мiтли, капцями, лозиною. Що ж до того, за якi порушення належало бити, то чiтких правил не було. Окрiм бiганини, я дiставала лозиною за те, що ходила вдома босонiж. Менi перепадало й за те, що огризалась (о так, це було найперше у списку), або за те, що кидала гряз

Страница 14

ку на сусiдську веранду. Час вiд часу мене били за те, що я зробила щось неправильно. А iншим разом – за те, що опинилася не в тому мiсцi, не в той час. Залежно вiд настрою того, хто мене карав (мати, баби чи тiтки), я дiставала удари по будь-якiй частинi тiла, усiма перелiченими вище знаряддями – байдуже, iз ким i де я була в той момент.

У дитинствi я витримала стiльки побоiв, що мати дивувалася: може, в мене вже iмунiтет виробився до болю, достоту як у бактерii розвиваеться здатнiсть опиратись антибiотикам. Вочевидь, понад усе менi болiло не фiзичне покарання.

Коли менi виповнилось одинадцять, мати вирушила на заробiтки й бiльше не поверталася, хiба що раз на кiлька рокiв. Це краяло менi серце, а я нiчого не могла вдiяти. Їi фото я ховала пiд подушкою, плакала кожноi ночi – майже мiсяць поспiль. Рана не загоювалася, навiть коли висохли сльози.

Проте з ласки бабусi й тiтоньки побиття тривали. Та найдужче мою вiру в себе нищив уiдливий тiтчин язик. Тiтонька полюбляла розважатися коштом моеi зовнiшностi. Вона якомога прозивалася на мене, не втрачаючи нагоди дошкулити нищiвними зауваженнями. Вона казала: «Присягаюся, ти собi думаеш, що тобi з цими кульчиками гарно, га?» або «Можу собi уявити, який у тебе вигляд, коли танцюеш: мов мертвяка з могили вийняли, а вiн собi гойдаеться, поки на шматки не розвалиться». За цими коментарями зазвичай лунав дзвiнкий смiх, який завдавав iще бiльшого болю.

І вона добре знала, як дошкулити сильнiше. Моя освiта для мене означала все. Це була втеча вiд жалюгiдного становища та злиднiв. У школi я почувалася впевненою, я знала, чого можу досягти. А тiтка не дозволяла навiть цього. Вона вичавлювала останню краплину надii, яка мене живила, постiйно нагадуючи: «Ти що, справдi гадаеш, немов маеш змогу вступити до коледжу? Еге ж, на тi грошi, що твоя матуся надсилае».

І от саме в тi часи, коли все навколо здавалося безрадiсним, я набралася вiдваги, повiривши в те, що добрi справи чекають на мене в майбутньому. Я вiрила, що, коли людина весь час терпить поневiряння, Бог неодмiнно так чи iнак iй за це вiддячить. Я вчепилася за цю вiру, немов за рятiвний круг у вiдкритому морi, коли жодного човна поблизу.

Скiльки ночей я лежала в лiжку, не спала, крiзь нашу благеньку фiранку дивилася на силует сандалового дерева за вiкном. На стiнi мерехтiли тiнi вiд кружлянь електричного вентилятора, темрява охоплювала мене, а я висвiтлювала своi образи, якi менi не дозволяли вимовляти моi кривдники. І в котрийсь iз таких моментiв я збагнула, що мати, бабуся, тiтка i я – ми всi мали одну спiльну рису: ми всi були жертвами нашого виховання. Я буду така сама, як вони, коли матиму власних дiтей? Я поклялася, що зроблю все можливе, щоб не чинити так. Я заприсяглася собi зламати цю традицiю кепського поводження, яка закоренилася в нашiй родинi. Я поклялася: «Моi дiти крiзь це не пройдуть».

У сьогоденнi нiчого радiсного не було. Отож, я дивилася в майбутне, коли бiльше не житиму в злиднях, не поневiрятимуся, не буду безпорадною. Сповнивши свiй розум позитивними думками про те, що трапиться потiм, я прокинулася вранцi, готова подивитися в очi новому дню.

І настав день, коли здiйснилося те благословення, на яке я так чекала. У тринадцять рокiв я склала нацiональний конкурсний iспит, який надав менi стипендiю для навчання в однiй з найпрестижнiших старших шкiл у краiнi. Стипендiя забезпечувала менi харчування й проживання – мiй квиток iз дверей цього дому. Щодо коледжу, правди нiде дiти, мати не могла собi дозволити вiдправити мене туди. Проте виявилося, що вона не мусила витрачати на мене нi цента. Я заробила стипендiю, яка давала менi змогу здобути ступiнь бакалавра в одному з найкращих унiверситетiв краiни. Закiнчивши унiверситет, я змогла знайти собi давно омрiяну роботу, що вiдкрила менi свiт можливостей.

Багато рокiв по тому мати зiзналася, як вона шкодуе про те, що била нас у дитинствi. «Якби я лишень знала те, що знаю зараз», – казала вона. Я завжди мiркувала, як обернулося б мое життя, якби в мене було краще дитинство. Але ж це не так уже й важливо, правда? Важить те, що я вижила, попри дитинство, яке я мала, i що завдяки йому стала сильнiшою.

Зараз у мене е своя дитина. Я роблю все, щоб додержати слова, яке дала собi в дитинствi. Попри моi найкращi спроби бути дбайливою мамою, я час вiд часу вибухаю та дiю, як усi тi жiнки, котрi зростили мене.

Коли думаеш про це, розумiеш, яка вона – iронiя долi. Дитиною я знайшла в собi внутрiшню силу, дивлячись уперед, у майбуття. Тепер, ставши дорослою, я навчилася, що единий спосiб здолати мою боротьбу – це дивитися назад. Лише загоiвши рани, отриманi в дитинствi, я змогла стати щасливiшою людиною та кращою мамою своiй дитинi.



    Жаклiн Лорi




9. Жахливi спогади


Сни оновлюють нас. Хай скiльки нам рокiв, хай у якому ми станi, вони розкривають нашi внутрiшнi можливостi та красу, яка чекае свого часу.

    Гелен Келлер

Жахливi спогади про наркотичну залежнiсть мого сина Джиммi знову й знову намагаються заполо

Страница 15

ити моi думки. Ще тiльки ранок, а я вже вся в холодному поту. Сиджу у внутрiшньому дворику моеi дочки Еллiсон. Тiнь вiд будинку та легiт дають бодай якесь полегшення. Бiля моiх нiг – доньчин пес Рокi, вiтерець гойдае рожевi квiти на клумбi.

Двi-три машини проiжджають вулицею, у цiй густонаселенiй мiсцинi ранок суботи – не той час, коли термiново потрiбно виходити у справах. Менi дуже подобаеться, що я тут, у цьому мiстi, живу в дочки, поки в мене вдома вiдновлюють електропостачання. Вчорашня буря залишила багатьох без свiтла. Нам пощастило, що в Еллiсон електрика працюе як годиться, тож ми знайшли чудове мiсце, де можна переночувати. Одначе жити в цьому мiсцi постiйно – не для мене. Буду щаслива, коли повернуся до свого маленького мiстечка.

Минае година, i потiк машин стае дедалi бiльшим. Люди з’являються на тротуарi. Цiкаво, про що вони думають? Може, складають плани на день? Непокояться про своiх коханих? Або, як я, намагаються позбутися лячних спогадiв?

Та я не можу бiльше вiдштовхувати цi спогади. Вони, наче буревiй, бентежать моi думки, мов вiтер, що увiрвався крiзь вiдчинене вiкно. Я пригадую той день, коли виставляла Джиммi з цiеi квартири. Вiн тодi жив з Еллiсон. Жахливо, але я тодi викидала свого сина на вулицю, до безхатченкiв, до iнших наркоманiв. Бо того дня вiн пiшов шукати наркотики, поцупивши грошi Еллiсон. І повернувся. Вiн стояв тут, у цьому дворику, просив, щоб ми його впустили або принаймнi вiддали йому пiстолет, який вiн мав у себе в кiмнатi. Батько тодi взявся за ломик, готовий битися.

Через свою залежнiсть Джиммi крав у нас усiх дуже часто. Тож настала пора з’ясувати стосунки. Батько мiцно тримав ломика в однiй руцi, постукував ним по другiй i сказав синовi: «Можеш почекати тут, коли схочеш. Але ти не зайдеш. Я викликав полiцiю, i ми разом подивимося, де там у тебе пiстолет i чи маеш дозвiл носити зброю».

Джиммi вже побував у в’язницi, на лiкуваннi та мав досвiд безхатченка. Зараз вiн знову наближався до цiеi межi. Я не знала, коли i як це мае скiнчитись. Я тодi думала лише про одне: Джиммi лежить мертвий вiд передозування десь на вулицi, а ми його вигнали з домiвки. Любов жорстока, це жахливо для всiх у родинi, але тут ризик був iще бiльшим: вiн помер би, якби ми цього тодi не зробили. До того як з’явилася полiцiя, Джиммi та його подружка, теж наркоманка, пiшли вiд нас. Серце мое краялося, його частина пiшла разом iз моiм сином.

Потiм я почула сирени. Машини полiцii мчали до парковки бiля нашого будинку, блокуючи iншi автiвки, що намагалися виiхати; полiцiя заблокувала всю вулицю. Полiцiянти в бронежилетах, нацiливши пiстолети на наш дворик, бiгли до нас iз криками: «Де зброя?» Вони хутко зайшли до примiщення, обшукали кiмнату Джиммi, знайшли порожнi пакети вiд заборонених наркотикiв, купу шприцiв. Батько провiв iх до нашоi машини, де вiн заховав пiстолет на випадок бiйки. Полiцiя конфiскувала зброю, бо нi Джиммi, анi його дiвчина не мали на неi дозволу. Це було порушенням iхнього випробного термiну.

Зараз я можу спокiйно пригадувати це все, бо Джиммi вже чистий перед законом, спокiйно спить у квартирi Еллiсон, забороненi речовини виведено з його кровi. Життя безхатченка довело його до дна. Джиммi круто переiнакшив свое життя. Зараз вiн мае постiйну роботу – вже чотири роки. Вiн тренуеться з тайквондо та вiдвiдуе коледж, навчаючись на консультанта з питань залежностей.

Минулого тижня я бачила, як вiн у бiлому кiмоно показував вправи перед цiлим класом. Учитель Кiм сказав: «Молодець, Джиммi, справдi добре!» Я сидiла з iншими батьками в зонi для глядачiв, очi менi застеляли сльози. Чи гадали моi сусiди про те, що в мене зараз на думцi? Якби вони запитали, я вiдповiла б iз широкою усмiшкою та щирою гордiстю: «Це мiй син!»



    Сюзан Ренделл




10. Пишу свое зцiлення


Кохання – велике диво зцiлення.
Любов до себе творить у життi дива.

    Луiза Л. Хей

Протягом багатьох рокiв я страждала на психiчний розлад – дисморфiчний розлад тiла, скорочено ДРТ. Увесь цей тяжкий час я постiйно вiдмовлялася сприймати свое тiло й зовнiшнiсть, гадаючи, що я надто потворна, щоб жити. Я потерпала вiд низькоi самооцiнки, депресii та суiцидальних думок.

Майже щоразу, як я дивилася на свое вiдображення, думала, що дивлюсь у криве дзеркало в кiмнатi смiху в парку атракцiонiв. Утiм, для мене це була, мабуть, кiмната жахiв, я постiйно боролась iз цим страхiтливим образом. Прикро казати, та я проводила безлiч годин, намагаючись «виправити» мою, мовити б, недосконалiсть, але програвала в цiй боротьбi – я вiддавалася на волю гiпертрофованiй тривожностi, соцiальнiй параноi, нестерпним серцевим нападам.

Я кiлька разiв дiяла пiд впливом своiх суiцидальних iмпульсiв. Цей розлад не лише впливав на мое щоденне життя, вiн також руйнував стосунки з тими, кого я любила, мою роботу, все життя загалом. Розлад не дозволяв менi виходити з дому, цiлком насолоджуватися життям з iншими людьми.

У розпал цього бою проти самоi себе до мене прийшло палке розумiння: единий шлях

Страница 16

iз цiеi ситуацii – написати про муку, яка руйнуе мое життя. Так спроби писати стали для мене рятiвною милiстю, джерелом зцiлення. Коли я писала, то припиняла думати про свою уявну потворнiсть i про самогубство. Це, своею чергою, дало змогу розпочати зцiлення, трансформацiю, мое нове життя розквiтало.

Розпочавши писати про свою боротьбу з ДРТ, я побачила, якою мiрою ця дiя е терапевтичною, як вона надае менi свободу, бо я розбиралася з ранами мого минулого, вчилася любити саму себе. Мiй терапевт одного разу сказав менi: «Коли ти навчишся любити саму себе, правильно i зi здоровим пiдгрунтям, це стане для тебе одним iз найважливiших дарункiв, який ти могла б зробити i собi, й iншим». Це пiднесення духу дало надiю на яскравiше майбуття не лише для мене, а й для тих, кого я любила.

Завершивши книжку, сповнена палких сподiвань на допомогу iнших, я майже на пiвтора року вiдклала ii на полицю. Тодi я почала думати про iншу аудиторiю. Я взялася писати християнськi молитви для жiнок iз чудовоi органiзацii «Сила змiнюватися». Моi щотижневi молитви були запланованi, опублiкованi та виданi для понад двадцяти тисяч жiнок свiту. Я не лише змiнювала перебiг власного життя за допомогою своiх книг, я також дiстала благословенну нагоду вести блог наставницi, що дозволяло менi служити пораненим людям у всьому свiтi.

Час спливав, я знала, що пора вже менi видавати книжку, яку я вiдкладала. Таким чином, я надiслала у друк «Пiднiми мою дочку: шлях вiд пiтьми до свiтла». У серцi своему я знала, що це буде цiнним ресурсом для читачiв – для тих, хто провадить схожу боротьбу.

Сьогоднi я так само пишу. Вiрю, що це мене рятуе. Це надае сенс моему iснуванню. Я змiнююся, змiни йдуть iзсередини назовнi, я сповнена бажання допомогти iншим, дотягнутися до них через своi книжки, через блог, через роботу в малих групах для жiнок iз проблемами.

Я гадала, що менi нiколи не вдасться уникнути болю мого минулого й розладу, який сiяв безлад i спустошення навколо мене, але я вдячна життю, що помилялася. Щойно я занурилася в письменницьку працю i журналiстику, як змогла дотягтися до iнших, я знайшла новий спосiб життя. Завдяки цьому я навчилася, що без любовi до себе такоi, якою ти е, майже неможливо полюбити iнших.



    Барбара Елперт




11. Безлiч можливостей


Щойно ти усвiдомив свою боротьбу, стають можливими дива.

    Мао Цзедун

Рано-вранцi на початку Дня святого Патрика я дивлюсь у вiкно кухнi на сiруватий серпанок тихого дощу. На сусiднiй вулицi натовп збираеться для параду, я можу витягнути шию, виглянути у вiкно та побачити цих радiсно збуджених людей. Я незграбно пересуваюсь у своему крiслi, що стало моею могилою. Дим моеi цигарки витанцьовуе на тлi трiщини в шибцi, коли пронизливий подих вiтру долiтае з Гудзону.

Малюк розплачуеться з вуличним торгiвцем i бiжить далi, розмахуючи яскравим прапорцем. Менi забивае дух через коротке вiдчуття насолоди вiд цього чудового моменту, який вiдволiкае мене вiд моiх клопотiв. Мiй чоловiк учора додому не прийшов, i я його не звинувачую. Якась жiнка захиляе голову, смiючись iз того, що шепоче iй на вухо диригент оркестру. Чому б менi не пройти прогулятися, не приеднатися до святкування?

Пригублюю ром, рука злегка тремтить. Снiданок. Мiркую, чи вистачить цiеi порцii, щоб убити бiль у моiй душi. Кого я намагаюсь обдурити? Я викинута з життя, нiкому не потрiбна жiнка. Я не милася три днi. На вулицi за вiкном – нормальнi люди, якi мають свое мiсце в цьому свiтi, володарi свого життя.

Проте тут я в безпецi. Я – мов тiнь за вiконною рамою, мене нiхто не помiчае. За вiкном проходять оркестри та зникають iз поля зору.


* * *

Інший ранок. Я знову дивлюсь, як сходить сонце, i кров б’е менi в голову, коли я спинаюся на ноги. Коли я iла востанне? Серце калатае, я думаю, що вмираю. Я така самотня. Я блукаю кiмнатою, пiд ногою шурхотить газета. Пiднiмаю, тупо дивлюся на неi. Щось у менi мае змiнитися. Я нiчого не маю. Нi чоловiка. Нi грошей. Анi гiдностi.

Я гортала церковнi сайти, шукаючи когось, хто мiг би забрати мене й дати бодай якусь надiю. Це було якесь онiмiння. Сльози бiгли бистрими гарячими потоками по моiх пропитих щоках. Я взяла газету та пожбурила геть. Мiй чудовий шестирiчний син крутиться ввi снi в iншiй кiмнатi. Коли вiн прокинеться, я намагатимусь удавати здорову людину. Якщо менi найближчим часом не покращае, вiн бiльше мене не любитиме.

Я дико озирнулася навкруги. І справдi, нiчого вже не лишаеться робити. Я вiдчайдушно прагну позбутися цього постiйного болю, вiн переслiдуе мене. Аж раптом до мене приходить незбагненна потреба у молитвi. Я рушаю до спальнi, засвiчую свiчку, ставлю ii на пiдлогу. Уклякаю, опустивши обличчя та вiдчуваючи якийсь слiд тепла на щоцi. Нiс притиснула до килима, вiн аж зiгнувся. Груди вологi вiд мовчазного плачу.

Я шепочу: «Боже, якщо Ти е, якщо Ти справжнiй, подивись: я потребую допомоги. Допоможи менi. Будь ласка».


* * *

Я човгаю крiзь металевi дверi. Мене приймають на детоксикацiю. Голосно цокае годинник.

Страница 17

Іншi пацiенти викликають у мене почуття небезпеки. Менi холодно, липкий пiт розтiкаеться тiлом, у животi порожнеча.

Мене питають: «Ви знаете, чому ви тут, Меган?»

Вiдказую: «Я хочу навчитися».


* * *

Я сiдаю у ванну з бульбашками, тепле повiтря тече до моiх змучених легенiв. Сьогоднi Великдень. Зараз ми з моiм маленьким сином улаштуемо прогулянку по травi босонiж. Я вдячна за такi простi речi. Це мае бути весело. Зараз я можу небагато. Я все ще не готова, мене пече сором. Учора ввечерi на зустрiчi нашоi групи я сказала: «Коли менi стане краще, все буде iнакше». Я знаю, мое мiсце тут, проте я не в захватi вiд того, що мене називають алкоголiчкою. Та це все не мае значення. Зараз я – частина чогось бiльшого. Я почала розумiти, що не така вже я жахлива iстота. Так, я брехала, манiпулювала, вiддавала себе на наругу. Проте зараз я вже не та. Дехто може сказати, що я не гiдна жити в мирi. Але я гiдна. Я не сама. Тендiтне мерехтiння вогника надii сповнюе мое серце. Я глибше занурююсь у воду.


* * *

Сьогоднi в мене знову зламалася машина. Я ошелешена: як менi тепер дiстатися на роботу, iз чого менi платити за ремонт? Треба зупинитись i сконцентруватися на тому, що працюе просто зараз. У мене е дiм, сiм’я, гарна робота, люди поруч, якi дбають про мене. Я твереза. Гаразд, майже твереза. Вся ця вiдповiдальнiсть – ii забагато для мене. Що я збираюся робити? Я не можу вiднайти рiвновагу. Мене вже нудить вiд цiеi безглуздоi автiвки. Я так гарую, але жодного руху вперед. Я намагаюся не злитися на сильних свiту цього. Я все роблю як годиться, а таки дiстаю кару! У животi – революцiя. Треба термiново до вбиральнi.

Сиджу в туалетi, сльози котяться по обличчю. Вони вичищають пилюку з мого погляду на ситуацiю. Я чую нiжнi голоси мудрих жiнок iз товариства тверезостi, якi нагадують менi: моi думки зараз рухаються в небезпечному напрямку. Будучи ображеною, я можу знову збурити той самий хаос, якого так боюсь. Я довго й повiльно дихаю. Знаходжу те, що цiнне для мене. Я починаю з формулювання намiру: «Я хочу бути вдячною. Я хочу бути в мирi».

Одразу потому згадую чоловiка, якому допомагала на роботi. Вiн розповiдав про молодичку, котрiй видалили товсту кишку. І я усвiдомлюю: «Боже милий, Меган! Принаймнi твоя товста кишка в тебе на мiсцi!» Тепер я смiюся зi власноi недолугостi. Я пережила значно гiршi обставини. Що там якась зламана машина? Я смiюсь i плачу, все одразу. Напруга зникае.


* * *

Я знов у своему реабiлiтацiйному центрi. Навiдую подругу, повертаю те, що давали менi. Я можу пробачити собi, коли служу iншим, терпляче i з прийняттям. Пiзнiше я визнаю: я дещо розгубилась у звичайному життi. Я цiную роботу, тренування iз софтболу, приготування обiду. Стою у вестибюлi реабiлiтацiйного центру. Бачу, де я була. Утiм, пам’ять про це мiсце не пануе надi мною. Я вже не е немiчною й розгубленою. Моi очi широко розплющенi, я готова. Я завершила коло, це так. На моему шляху було багато iстин, i кожна вела до наступноi. Я всмiхаюся та рушаю вперед, приймаючи саму себе.


* * *

Я лежу в лiжку, вiдчуваючи лагiдне ранкове свiтло. Моi думки – мов нiжний серпанок, я оновлена. Майбутне – таемниця, але менi не потрiбнi знання про нього, щоб вiдчувати себе сповненою можливостей. Я не унiкальна, проте зараз менi вистачае вiдваги сказати: я можу пробачити собi, я заслуговую на радiсть.

Я вiдчуваю цю радiсть повною мiрою, тому можу дiлитися нею з iншими. І тепер дiлюся своею iсторiею, щоб хтось iще мiг зрозумiти: кожен iз нас стоiть на порозi чудових перетворень. Сьогоднi я вiрю в дива, бо я – одне з них.



    Меган Мак-Кенн




Роздiл 2. Кинути виклик хворобi





12. Надiя перемагае ВСЕ


Часом я почувалася дико, прикро, безнадiйно нещасливою, але попри це все я достеменно знала, що просто бути живою – вже чудово.

    Агата Крiстi

Рiздвяного ранку я прокинулась у корчах, такий був бiль. Ми забули про подарунки та помчали до лiкарнi. Пiсля серii аналiзiв мене нарештi поклали у вiддiлення. Тромбоцити були 3.300, при нормi вище за 150,000.

За кiлька днiв поставили дiагноз. Лейкемiя. Гостра лiмфобластна лейкемiя (ГЛЛ) iз фiладельфiйською хромосомою, коли вже точно. Тобто швидкоплинна лейкемiя. І лiкування мало бути теж максимально швидким. Я ще не встигла збагнути, яким чином бiль у спинi та грудях перетворився на рак, а мене вже вiдправили до iншого мiста, у лiкарню, де була палата трансплантацii.

Нiколи я не розлучалася зi своiм шестирiчним сином уночi. Як менi сказати йому, що мама буде жити в лiкарнi, можливо, кiлька мiсяцiв поспiль? І – найгiрше – як пояснити дитинi, що, коли щось пiде не так, мама взагалi може не повернутись? А ви як кажете своiм дiтям про таке? А собi як про це говорите?

Тодi саме тривала епiдемiя грипу, тож синовi не дозволили мене провiдати. Малюк потребував свого татка, тому я вiдправила чоловiка додому, щоб вiн заспокоiв нашого хлопчика. Я лишилася в лiкарнi сама – витрiщатися в телевiзор зi старими передачами та впадати в розпач вiд думок про

Страница 18

те, що нiколи не побачу, як дорослiшае мiй син. І ця думка виймала з мене всi сили.

Менi завжди щастило втекти вiд проблем, утiшитися та заспокоiтися, коли я читала чи писала книжки. Однак лiкування не надавало змогу зосередитися та мислити ясно. Таке було вiдчуття, нiби ще одну частину мене вiдрiзали. Здоров’я, родина, а тепер i здатнiсть мислити – скiльки ще я втрачу?

Хiмiотерапiя давала менi двадцять п’ять вiдсоткiв шансiв на життя. Трансплантацiя кiсткового мозку пiдвищувала моi шанси до тридцяти – п’ятдесяти вiдсоткiв, але зоставалася двадцятивiдсоткова ймовiрнiсть, що я можу померти пiд час самоi трансплантацii. Я тодi гадала, що цi цифри були для мене найбiльшим викликом, але помилялася.

У лiкарнi вiдмовилися розглядати питання про трансплантацiю, якщо мое страхування цiлком не покрие витрати на операцiю. Тодi в новинах якраз пролунало iнтерв’ю з чоловiком, який мав державне страхування, а проте дiстав вiдмову у трансплантацii. Поки я чекала на вiдповiдь вiд моеi страховоi кампанii, вiн помер.

Якби я продала все, що мала: будинок, машину, навiть останню сорочку, – я не зiбрала б достатньо коштiв на операцiю. На щастя, страхуючи мого чоловiка на роботi, ми обрали план найвищого рiвня охоплення, тож витрати на трансплантацiю покривалися.

Однак ми мусили вiдшукати донора.

Першою аналiзи здала моя сестра, але ii показники не пiдходили. Із братом ми припинили спiлкуватися майже одразу пiсля смертi нашоi мами, яка померла через рак яечникiв. Понад десять рокiв ми нiчого не чули про нього. Моя племiнниця знайшла його в Інтернетi, i вiн вилетiв iз Вашингтона, щоб пройти аналiзи, та запропонував переiхати до нашого мiста, якщо виникне потреба доглядати мене (бо пiсля трансплантацii менi був потрiбен догляд 24 години на добу).

Рак, який перетворив мое життя на суцiльний жах, повернув брата в родину.

Ця зустрiч була водночас гiркою й солодкою. Та його аналiзи теж не годились. Я потребувала анонiмного донора. Людям зi змiшаною расою, таким як я, важко знайти вiдповiдного донора. Багато кому взагалi не вдаеться. Я приготувалася вмирати.

Одного похмурого дня я запитала свого онколога, чи е в мене бодай якась надiя.

Вiн вiдповiв: «Надiя е завжди».

І довiв, що мав рацiю. Вони знайшли донора.

Перед трансплантацiею я мала пройти хiмiотерапiю, зокрема отримувати iн’екцii просто у хребет. Окрiм того, треба було зробити бiопсiю кiсткового мозку, тобто менi в хребет устромляли велику голку, щоб узяти мозок на аналiз. Ви знаете, що знеболити кiстку не можна? Бiль був неймовiрний. І певнi моменти я гадала, що не витримаю. Але витримала.

Щоб якось упоратись iз цим, я вела блог – публiкувала веселi й сумнi дописи про свое лiкування. Геть незнайомi люди лишали менi коментарi про те, що моi записи iх надихають.

Одного ранку я прокинулась, i майже все мое волосся лишилося на подушцi. Я тодi написала хайку, запостила його разом зi своiм фото – без волосся, але з усмiшкою. Сину я дозволила малювати фломастерами в мене на головi – щоб вiн не боявся такоi мами.

Якось, коли в мене була ремiсiя, тобто шанси на успiшну трансплантацiю зросли, я отримала кiстковий мозок шляхом простого переливання кровi. Наслiдки мене виснажили. Менi вводили крапельницi з морфiном, але все одно бiль був нестерпний, отож я не могла навiть iсти. Через ускладнення я залишалась у лiкарнi протягом сорока чотирьох днiв.

Цей досвiд для мене – найтяжчий у життi. Просто лишатися живою. Проте я боролася. Кожного дня я вибиралася з лiжка та робила вправи, якi тiльки могла. Я подумки малювала собi образ мого сина, як вiн закiнчуе школу. Якби я могла вижити лише силою своеi волi, то зробила б це.

Мене вразило те, наскiльки я втратила сили. Мене виснажували навiть простi спроби пройти кiмнатою. Одного дня несподiвано вiдмовили ноги. Я не могла пiдвестись, а дверi я замкнула, тож нiхто не мiг потрапити до мене. Щоб дiстати допомогу, я мусила повзти до дверей.

Просто перед переливанням кровi в мене вiдкрилася носова кровотеча, що тривала впродовж трьох годин. Менi було смiшно дивитися на себе у дзеркало. Нiс – iз марлевими тампонами, синцi по всiй довжинi рук, вiд низького рiвня тромбоцитiв, очi ямкуватi. Коли медсестра запитала, що таке, я зi смiхом вiдповiла: «Перше правило Бiйцiвського клубу…»

Це жахливо звучить. І було жахливо. Але ми пройшли крiзь це все зi смiхом, молитвою i сльозами. Я жартувала з чоловiком, коли вiн мусив допомагати менi в д?шi, – мовляв, ти ж зi мною вiд самiсiнького медового мiсяця в д?шi не був. Я навчилася пiдпиратися, щоб не впасти. Коли ж упала, покликала на допомогу сина – мого героя! Я дивилась, як вiн мене пiдводить, пишалася ним. Щодня я потроху ходила, щотижня збiльшуючи навантаження, вiдновлювала своi сили.

Невдовзi пiсля того, як мене виписали, раптово помер мiй батько. Я була спустошена. Кiлька мiсяцiв я не могла побачитися з ним через свою хворобу. Якби я тодi впала в депресiю, то нiколи не одужала б, тож вирiшила згадувати наш останнiй спiльний Святвечiр, до того, як мен

Страница 19

поставили дiагноз, до того, як вiн помер. Менi пощастило: я встигла сказати йому – за кiлька днiв до смертi, – що трансплантацiя пройшла успiшно, що ознак раку бiльше немае.

Минув рiк по тому, як менi поставили дiагноз, що змiнив усе мое життя. Знову було Рiздво. І я збагнула тодi, що цей час став для мене переходом: вiд боротьби за виживання до життя. Я мала жити власним життям. Так, я могла б зневiритися через випробування, що випали на мою долю. Проте я обрала iнше: я рахувала моменти щастя, неймовiрну пiдтримку друзiв i родини, повернення брата, з яким загубила контакт, безмiрну щедрiсть невiдомого донора кiсткового мозку i, врештi, саме життя.

Тепер, три роки по тому, ми вiдкладаемо кошти на поiздку до Disney World, i я пiду своiми ногами, без вiзка. Вся наша родина – син був просто в захватi! – ходила в похiд iз наметами до Великого Каньйону. Я працюю iз програмою «Стань донором», щоб нести iншим дарунок життя. А Рiздво для мене вже не жахливий спогад. Я прийняла виклик i здолала його, хоча й гадала, що нiколи не зможу. Мое життя дiйсно благословенне.



    Рiсса Воткiнс




13. Що зробив зi мною рак


Страх захворiти на рак змiнив мое життя. Я вдячна за кожен прожитий мною здоровий день. Страх допомiг менi зробити життя прiоритетом.

    Олiвiя Ньютон-Джон

У вiцi тридцяти п’яти я стояла пiд душем i раптом вiдчула, що щось не гаразд. Перевiрила двiчi. Так, якийсь вузлик з’явився в моiх грудях. Усю безсонну нiч потому я перевiряла й перевiряла, молилася, щоб це було лише моею уявою, якоюсь аномалiею, чим завгодно, тiльки не справжньою пухлиною. Але вона не зникла в ранковому свiтлi. Я зателефонувала лiкаревi, щойно почалися робочi години. Протягом наступних кiлькох днiв лiкар ганяв мене по всiх можливих аналiзах.

Коли я почула дiагноз, мiй свiт змiнився. Менi виповнилося тридцять п’ять, у родинi онкологii не було – отож, лiкар здивувався так само, як i я. Кiлька днiв я провела, мов у туманi, вiдчуваючи, як накривають мене емоцii – вiд панiки до заперечення. Нарештi прийнявши дiагноз i свою нову реальнiсть, я вирiшила зробити собi те, чого iншi не зможуть.

По-перше, я вирiшила подивитися хворобi в очi. Інтенсивне лiкування вимагало вiд мене повноi розумовоi, фiзичноi та духовноi концентрацii. Я хотiла бути добре поiнформованою, тож вирушила до найближчоi медичноi бiблiотеки, де покопирсалася в кiлькох часописах i книжках, волiючи дiзнатися, що таке проточна карцинома. Зробивши копii, я назбирала достатньо матерiалу, щоб розiбратися в рiзноманiтних варiантах, якi пропонувала моя команда лiкарiв: хiрургiчне втручання, хiмiотерапiя, опромiнювання.

Наступного ранку я розклала матерiал вiдповiдно до запропонованого лiкарем плану лiкування iз трьох етапiв. Щоб уникнути iнформацiйного перенавантаження, я зосередилася на одному – на хiрургiчному втручаннi: як воно мае вiдбуватись i чому. Заходячи до операцiйноi, я була максимально готовою, наскiльки готовою може бути людина, яка зараз утратить частину свого тiла.

За кiлька днiв по тому я пережила момент, який лякав мене найдужче – я подивилась у дзеркало на свое пошрамоване тiло. Я зняла останню пов’язку. Так, я скидалася на клаптикову ковдру, але вiдчула, що цi клаптики з’еднали своею любов’ю та пiдтримкою моi друзi й родина – усi незлiченнi тижнi, якi передували операцii.

Пiд час реабiлiтацii я крок за кроком вивчала iнформацiю про хiмiо- та радiотерапiю. Я хотiла краще пiдготувалася до обговорення своеi недуги з лiкарем, бо менi так легше обрати правильний шлях лiкування. Таким чином, я погодилася на хiмiю, але, всупереч порадi лiкаря, вiдмовилася вiд опромiнювання. Воно могло б убити частину мого серця й легенiв, а я не хотiла вiдмовлятися вiд активного способу життя заради «шансу» це життя продовжити.

Коли я вперше прийшла на хiмiотерапiю, у мене щелепа випала. Забило дух не тiльки вiд запаху медикаментiв, а й вiд самого вигляду величезноi кiмнати, уздовж стiн котроi стояли крiсла пацiентiв. Я уявляла собi зовсiм iнше. Люди не вiдпочивали в затишку приватних палат, не лишалися в темрявi перед зустрiччю з хiмiчним демоном. Навпаки, пацiенти розмiстилися рядами, мов худоба на фермi перед доiльними апаратами. Я почувалася незручно, нiби втручаюся в особистий простiр, отож намагалась уникати зустрiчi поглядом iз пiд’еднаними до крапельниць людьми. Я зосередила увагу на медсестрi, яка провела мене далi в кiмнату.

Вона запропонувала менi крiсло мiж двома iншими пацiентами, якi теревенили мiж собою, незважаючи на червонi й синi хiмiкати, що наповнювали iхнi крапельницi. Я сiла мiж ними, перепросивши за втручання. Вони зовсiм не образилися, навпаки, залучили мене до своеi розмови. Вони розпитали про мою iсторiю, вiдтак подiлилися власними. Згодом я зрозумiла, що порiвняно з ними менi з моiм випадком iще пощастило. Як я могла так жалiти себе, коли iншi справлялися з гiршим?

За годину мiй новий приятель заснув. Я скоро дiзналася, що це був звичайний ефект хiмiотерапii. Я витягла iсторичний роман i занурилась у читання

Страница 20

Наступнi вiзити на хiмiотерапiю стали для мене своерiдною втечею. Крапля за краплею падали в трубочцi, а я мандрувала iншим часом i простором. Так цi години, якi я проводила пiд’еднаною до крапельниць, видавалися менi менш нудними.

Наступнi шiсть мiсяцiв минули, немов один день: перебратися з лiжка на кушетку, вийти до вбиральнi, повернутись. У тi днi, коли я почувалася краще, я робила щось необтяжливе вдома, ходила на роботу.

Мiсяцi лiкування змучили мене. Я навчилася вдячно приймати запропоновану допомогу. Якщо хтось хотiв принести вечерю, я вiдповiдала: «Так, дякую». Хтось пропонував прибрати в мене вдома? Звiсно. Сходити по продукти? О, будь ласка. Моiх друзiв i родину менi нiби Бог послав. Без них я просто заповзла б у вiддалений куток i зiщулилася там.

Я знала, що цей духовний пiдхiд до виклику, який кинув менi Великий Р., матиме таке саме велике значення, що i фiзичне лiкування. Я читала Бiблiю про цiлющий доторк Бога. А ще уявляла собi, що по моiх судинах мандруе моя власна Супержiнка, убиваючи раковi клiтини. Вона була безстрашною та невтомною. Вiд мiзинця на нозi до макiвки, я уявляла собi систему, яка очищуеться вiд лиховiсних клiтин. Цей спосiб мислення не лише надавав менi сили, вiн дозволяв менi зосередитися на вiдчуттях, а не лише на тих величезних фiзичних втратах, якi рак заподiяв моему тiлу.

Іншi пацiенти розповiли менi, що на вiдновлення енергii, яка в мене була ранiше, на повернення ясностi розуму органiзмовi знадобиться майже рiк. Того дня, коли я прокинулася такою, якою була ранiше, я часу не гаяла. Я вiдкрила себе життю: новi люди, мiсця, рiзноманiття i вся ця безумовна радiсть.

Мое нормальне життя змiнилося. Тепер я не вагаючись можу проiхати дев’ять годин лише для того, щоб побачити рiдкiсну пташку, про котру почула, дертися повними змiй джунглями Пiвденноi Америки, щоб насолодитися квiтами рiдкiсноi орхiдеi. Коли менi пропонують спробувати iноземну страву з пiдозрiлими iнгредiентами, я мiркую: а чом би й нi? Куштувати козлячi тельбухи – то дрiбнички порiвняно з лiкуванням раку.

Дороги у всiх людей рiзнi. Кожна людина, стикаючись iз викликом, який змiнюе ii життя, обирае власний шлях. Я, звiсно, не хотiла б зустрiчатися з Великим Р. у своему життi. Проте без нього я, мабуть, прогавила б двi речi: можливостi й зростання. Зараз я зустрiчаю виклики та змiни з бiльшою втiхою й спiвчуттям. І я вдячна за кожен день, хай що вiн приносить менi.



    Гейл Молзбi Моррiс




14. Дякувати за неможливе


Любов матерi – це те джерело, яке надае пересiчнiй людинi силу чинити неможливе.

    Мерiон К. Гареттi

Пологи виявилися важкими – пiсля легкоi вагiтностi. Наш син народився за допомогою щипцiв. Я так прагнула стати мамою, я дякувала за це маленьке життя в моiх обiймах. Ми з моiм чоловiком Марком планували природнi пологи, iз тихою музикою, м’яким освiтленням пологовоi палати, теплою водою, щоб скупати немовля пiсля пологiв, та негайним грудним годуванням. Але нашi плани були зруйнованi. Наш син iшов обличчям догори. В тi днi майбутня мати мусила сподiватися лише на те, що дитя перевернеться саме, поки вона лежить, пiд’еднана контактами до приладу, що нагадуе телевiзор iз паршивим зображенням. У цьому безладi, у цьому критичному становищi згасло свiтло, ванна з водою перекинулась, а музика замовкла. Тодi мого чоловiка виставили з кiмнати.

Лiкар хутко зробив спинномозкову iн’екцiю, i наш син з’явився на свiт. Коли його нарештi поклали менi на руки, я побачила подряпинки на його лобi. Пригадую, я тодi ще подумала: от же, сильний малюк, таку залiзну хватку пережив. Минуло два мiсяцi, ми з Марком насолоджувалися батькiвством. Наближався День подяки, i ми нетерпляче очiкували на наше перше свято разом iз сином.

Двадцятого листопада я годувала груддю нашого малюка, аж раптом у мене почався сильний головний бiль. За кiлька годин бiль став нестерпним, я навiть не могла зiгнути шию. Коли Марк прийшов додому з роботи, стан мiй був геть жахливим, температура 40,6. Марк вирiшив завезти мене до «швидкоi допомоги». Друзi погодилися подбати про нашого сина, i я неохоче поцiлувала маленьке личко на прощання та пообiцяла, що невдовзi буду вдома.

Дорогою до лiкарнi кожна виiмка на дорозi спричиняла нестримний бiль у спинi. У приймальному покоi я одразу ж пояснила лiкарю, що годую груддю. Я попросила дати менi таке знеболювальне, щоб я, повернувшись, могла годувати дитину. Лiкар не вiдповiв. Вiн оглянув мене, вийшов iз кiмнати та переговорив особисто з Марком. Крiзь марення я вловила слова «заразний», «фахiвцi», «загроза життю». Голос Марка лунав стривожено, коли вiн вiдповiдав на запитання. Лiкар повернувся до мене та оголосив, що додому я не iду – я мушу перебувати в iзоляцii, адже в мене спiнальний менiнгiт.

– Мене-що? – перепитала я кволим голосом. – Як це?

– Ми не знаемо, як це трапилось, i ми не впевненi, бактерiальний вiн чи вiрусний, тож необхiднi заходи безпеки, – вiдповiв лiкар. – Ми негайно починаемо курс антибiотикiв.

Я була охоплена болем, але мi

Страница 21

материнський iнстинкт не дозволяв менi прийняти вирок: мене вiдокремлено вiд моеi дитини.

– Хто ж буде дбати про мого малюка та його батька? – благала я. Менi треба було потрапити додому, але сперечатися марно, температура зростала.

Вiдвiдувачi мого iзолятора мусили надiвати маски й халати. Друзi телефонували, намагалися пiдбадьорити мене, але я була охоплена такою сильною панiкою, що навiть не пригадую наших розмов. Щоразу, як закiнчувалася дiя лiкiв, я просила молочний насос, щоб зцiдити молоко та зберегти його до повернення додому, для дитини. Марк мусив ходити на роботу, тож члени нашоi сiм’i розподiлили години, коли вони могли допомагати нам iз нашим сином. Вiн поступово звикав до пляшечки, але багато плакав.

Хребетнi пункцii були надзвичайно болючими, та лiкарям, якi пильнували перебiг хвороби, вони були необхiднi. Щойно лiкар визначив вiрусну природу хвороби, курс антибiотикiв припинили, менi сказали, що органiзм сам боротиметься з недугою.

Коли настав День подяки, моя родина зiбралася в чоловiкових батькiв. Тимчасом як вони рiзали iндичку, я лежала в лiкарняному лiжку, вiдчуваючи, що менiнгiт виiдае мiй мозок. Коли хвороба атакувала мозок iз лiвого боку, у м’язах правоi ноги починалися спазми i страшний бiль. Я безперестанку молилася про зцiлення й надiю. Я тужила за моiм солоденьким хлопчиком.

Раптом я помiтила якийсь рух за лiкарняним вiкном. Я придивилась уважнiше, i з очей полилися сльози. Там стояли мiй чоловiк, його сестра й мама, яка тримала на руках мого малюка, щоб я могла його побачити. Мiй двомiсячний син дивився на мене крiзь скло, яке нас роздiляло, нашi очi зустрiлися. Я вiдчула приплив рiшучостi й вiри. Я була вдячна й усмiхнулася своiй дитинi у вiдповiдь. Я знала: незабаром я повернуся додому!

На одинадцятий день мого перебування в лiкарнi менi зробили ще одну пункцiю. Моя права нога зменшилася вдвiчi проти звичайного розмiру, але, на подив мого лiкаря, я на сiмдесят вiдсоткiв одужала, можна було мене виписувати. Тож Марк привiз додому нас обох. Я намагалася годувати мого синочка, але молока в мене бiльше не було. Я була дуже розчарована, але яке диво, що наш син не пiдхопив менiнгiту через мое молоко в перший день моеi хвороби!

Нiколи не забуду слiв медсестри пiд час наступного вiзиту до лiкаря. Із болем у голосi вона розповiла менi про свого чоловiка, який залишився паралiзованим унаслiдок такоi самоi недуги. Я не могла промовити i слова. Та вдячнiсть сповнила мое серце за Боже милосердя, проявлене до мене. Мiй лiкар погодився, що менi надзвичайно пощастило, хоч i висловив прогноз, що я завжди накульгуватиму. Я просто вiдповiла:

– У мене малий хлопчик, я буду з ним бiгати. Я ОДУЖАЮ!

Моя вiра зростала день у день, коли ми з Марком почали наш режим фiзичноi терапii. Я не могла вийти з ванни так, щоб не впасти. Не могла тримати дитину, якщо не сидiла. Проте я все слухала стару пiсеньку: «Сумувати не треба, все на краще йде!»

Пiвтора року менi знадобилося, щоб досягти мети. Я цiлком вiдновила праву ногу. Хоч аналiзи показали серйозне ушкодження нервiв гомiлки, нога повернулася в розмiр, який був до хвороби. Змiцнювалися м’язи, поверталася сила. На святкуваннi другого дня народження мого сина я не тiльки не кульгала, а й бiгала. Невдовзi я вже викладала аеробiку, ба навiть брала участь у змаганнях iз танцiв!

Серцем, сповненим удячностi, я завжди пам’ятатиму той День подяки. Свiт сказав менi, що менi гаплик, але в очах своеi дитини я побачила звiстку вiд Бога про мою перемогу. Нiхто навiть не знае сьогоднi, що я пережила таку тяжку битву в тому давньому листопадi. Я не можу подати свiтовi iнших знакiв, окрiм слiв у моему серцi – слiв удячностi за неможливе.



    Джинджер Бода




15. Мама поруч, заспокойся


Хоч куди ми йдемо, маемо при собi темно-синю сумочку з фiолетовою облямiвкою, у якiй дiти носять снiданки до школи. У нашiй – два пластиковi шприци, кожен уже мiстить по 5 мг рiдкого валiуму, пакетики хiрургiчного гелю й гумовi рукавички. За перших ознак судом або клiпання очима ми кладемо його на лiвий бiк, стягуемо з нього штанцi на еластичному паску, розтуляемо маленькi сiднички та встромляемо змащений кiнчик шприца. За кiлька секунд напружений рух припиняеться, нiби мотор вимкнули. А потiм вiн глибоко засинае. Коли вiн вiдпочивае, вiдпочиваемо й ми.

Перший випадок, йому п’ять рочкiв. Наша няня веде його на пiцу. Вiн смiеться, з’iв уже пiвшматка, потiм кiлька разiв клiпае очима, гепаеться на пiдлогу, та знову вибираеться на свiй стiлець. Вона не може зрозумiти, що це було, i викликае «911». Кидае менi на пейджер повiдомлення. Я отримала його та зберiгаю досi, час вiд часу наважуючись пригадати, як прочитала його вперше.

Я зустрiчаюся з ними у вiддiленнi «швидкоi допомоги», у громадськiй лiкарнi неподалiк нашого будинку, бiжу, показуючи всiм свое посвiдчення медика з мiськоi лiкарнi. За кiлька хвилин, iз посвiдченням своеi лiкарнi, прибiгае мiй чоловiк. Нам кажуть: усi аналiзи чистi, нiчого немае, коли щось знову трапиться, прив

Страница 22

дьте.

Щось трапляеться знову. Наступного дня я вiдпрошуюся з роботи, не пускаю його до школи. Вiн, задоволений, дивиться мультики, я пораюся по господарству: прибираю, складаю речi. Може, няня дарма перехвилювалася, мiркую я. Може, вiн просто дурника клеiв. Коли я вже припинила пильно спостерiгати за ним, вiн кричить: «Мамо, дивися! Дивися, що моя рука вмiе виробляти!»

Летимо в мiсто. Зараз – жодноi помилки. Епiлепсiя, сильний напад, одразу на вiзок. Люмбарна пункцiя (прокол Квiнке). МРТ. Усе – чисте. Нас вiдпускають додому, невролог цiкавиться, чи е в нас якiсь запитання.

– Лиш одне, – кажу я. – Що нам робити, коли це станеться знову?

Невролог наче здивований. Здiйняв брови, нiби нагадуючи: «Ви ж обое лiкарi». Вiн простягае нам буклет. Трикутники – у перший клас, i на пляж, i в денний табiр, i на ночiвлю в друга. Цей друг живе зi слуховими iмплантами.

– Не хвилюйтеся, – каже менi його мама, – мiй малий теж на iнструкцiях живе.

Ми стаемо членами ексклюзивного клубу, до якого нiхто не хоче потрапити.

Одного дня, майже рiвно за рiк, телефонуе шкiльна медсестра.

– Напад тривае десять хвилин, ми не можемо його спинити, – каже вона.

Я цього дня вдома, тож прилiтаю через кiлька секунд, кидаю машину бiля школи, – одне колесо на бордюрi. Вiн у кабiнетi медсестри, лежить на пластиковому диванчику, який ставили для малих iз хворим горлом чи животиком. Брехуни. Я знаю, як це зветься. Оце дрижання, що не можна спинити. Я знаю, як лiкувати це в дорослих. Утiм, зараз я знаю лиш одне: обiйняти його, тримати його – коли вiн смикаеться, коли пiна йде з рота, коли вiн уже просякнутий сечею.

У машинi «швидкоi допомоги» пiна стае кривавою. Я запитую парамедичку з «кiнським хвостиком», чи вiн помре. Вона вдае, нiби не чуе, повертаеться, щоб вiдрегулювати кисень. У мiсцевому вiддiленнi «швидкоi» я викрикую iнструкцii.

– Його лiкуе мiський невролог, – кажу я. – Треба його перевести до нього.

Медичка зi «швидкоi», яка схилилася над сином зi своiми лiхтариками та паличками, випростовуеться.

– Гадаю, – непривiтно каже вона, – мамi слiд почекати за дверима.

Трубки пiд’еднаннi, записи прикрiпленi, дитину викладено на ношi. Все готово для транспортування. Лишаеться одне. Парамедичка iз хвостиком простягае менi скляночку для аналiзiв, у якiй тарабанить те, що викликало кровотечу, через яку мое серце ледь не розiрвалося.

– Ось, матусю, – каже вона, – передайте зубнiй феi.

Повертаемося додому. Сорок пiгулок на день, роздавленi в ложечках iз найсмачнiшим морозивом. А вiн усе клiпае й труситься, труситься й падае. Тижнi минають, мов повiльний огидний спуск, що завершуеться на килимi в iгровiй кiмнатi в пiдвалi. Ми стiльки днiв провели тут, бо це едине мiсце в домi, де вiн не може скотитися зi сходiв. Уночi ми вкриваемо його ковдрою iз «Зоряними вiйнами», мiцно пiдтикаючи краi, але таки знаходимо його вранцi на пiдлозi у вологiй пiжамi. Якщо валiум не спрацьовуе, ми викликаемо «911». Пожежники приiздять разом зi «швидкою», вони – у своiх величезних чоботах та шоломах – заповнюють увесь простiр маленькоi дитячоi кiмнати наших хлопчикiв. Менший братик смiеться, задоволений.

Його поклали до лiкарнi. Виписали. Знову поклали i знову виписали. Поклали. Виписали. Поклали. Виписали. Поклаливиписалипоклаливиписалипоклаливиписали поклаливиписали. Мiй чоловiк задовгий для крiсла-лiжка, тож вiн чергуе бiля нього вдень. Уночi я в капцях блукаю лiкарнею, разом з iншими батьками. Ми купуемо одне одному каву. Ми спiвчуваемо одне одному. Менi тепер простiше з цiею безсонною компанiею, нiж iз будь-ким iншим: iз родиною, iз друзями, з колегами-медиками. Я ще тримаюся медсестер – Джен, Сари i Крiстен та «Ще однiеi Джен», як ми ii звемо. Хтось залишае iсторiю хвороби мого сина в його палатi, я заглядаю туди. «Мама бiля лiжка, – примiтка про покращення, – заспокоюеться».

Нарештi перерва. Шосте чи сьоме МРТ виявило слабке вiдхилення у правiй скроневiй частцi, можливо, малесеньку пухлинку, осередок, джерело. Ми зрадiли самому слову «осередок», мов рятiвному плоту надii в безкрайому морi тривоги. Нiколи батьки так не тiшилися, дiзнавшись, що в дитини, можливо, е мозкова пухлина.

Хiрургiчне втручання. Курс медикаментозного лiкування i його припинення. Я не просила прочитати звiт патологii чи операцiйнi нотатки. Мене навiть налякав такий брак власноi медичноi цiкавостi. Не хочу нiчого знати, крiм того, що мою дитину бiльше не тiпатиме.

Пiсля того як скоби були знятi, ми посiдали в машину та iхали дев’ять годин поспiль – немислимий учинок для всiх попереднiх мiсяцiв, – щоб провiдати батькiв чоловiка. На шляху додому чоловiк зиркнув у дзеркало заднього огляду на задне сидiння, i переводячи очi на дорогу, сказав:

– Вiн знову клiпае.

Нова операцiя. Третя. Цього разу нам пощастило.

– Просто найщасливiшi серед усiх батькiв, кому не щастить, – жартую я.

Минають роки. Ми робимо ремонт на кухнi та знаходимо сумочку для снiданкiв iз двома засохлими шприцами валiуму в шафцi, яку збиралися вiдiрвати. Наш змар

Страница 23

iлий хлопчик подвоюе свою вагу, потiм подвоюе знову. Вiн закiнчуе старшу школу. Закiнчуе коледж. Переiздить вiд нас.

Я не знаю, скiльки вiн пам’ятае. Вiн зрiдка говорить про тi роки, окрiм зауваг щодо того, вдалося чи не вдалося перукаревi приховати шрами.

А мене вряди-годи знову хапае за серце застарiлий страх, немов я тримаю його на довгiй шворцi. Так трапляеться, коли я гуляю тихими зеленими вуличками нашого мiста, качаю руки, розробляю моi вже не молодi серце i м’язи, вгамовую свiй вiчно заклопотаний розум. Раптом гуде сирена. З’являеться машина «швидкоi». І хоча я читаю в колонцi новин нашоi мiсцевоi газети, що в нас рiдко трапляються важкi випадки – то собака покусав, то напад астми, – i я знаю, що мого сина там немае, я все одно зупиняюся, волiючи побачити, куди летить «швидка допомога».

Люди запитують: «Як воно, коли обое батькiв е лiкарями й дитина захворiла? Легше чи важче?» Та обидвi вiдповiдi хибнi. Немае тут легкого чи важкого. Тiльки страх i любов, панiка й полегкiсть, тремтiння i спокiй.



    Сюзан Ковен

Перша публiкацiя:

The New England Journal of Medicine, Suzanne Koven, M.D., Mom at Bedside, Appears Calm, Volume 370, Pages 104–105. Copright (c) 2014 Massachusetts Medical Society. Перевидано з дозволу Массачусетського медичного товариства.




16. Поклавши руку на серце


Добре здоров’я – обов’язок перед самим собою, сучасниками, нащадками та поступом усього свiту.

    Гвендолiн Брукс

Істотна хвороба, iстотне погрубшання, iстотне, iстотне. Слово крутилося в моiй головi. Все, що я могла почути, було «iстотне». Я сидiла в розжаренiй машинi, мене поглинала аризонська спека, i сльози котилися по обличчю.

День розпочався зi звичайного огляду в кардiолога. Я прийшла забрати результати щорiчного аналiзу кровi та ультразвукового обстеження серця. Пiсля операцii з лiкування аритмii вiсiм рокiв тому серце в мене було здорове, i я не мала причин думати iнакше. Тому результати аналiзiв мене вразили.

– У вас iстотна серцева хвороба, яка почалася торiк, – сухо констатувала лiкарка.

– Що? – я остовпiла вiд шоку, почувши слово «iстотна».

– Так, шлуночок iстотно погрубшав за минулий рiк.

– Що ви маете на увазi? Як це сталося?

– Можливо, через високий тиск, – сказала вона.

– Але в мене немае високого тиску, – ошелешена, я нiби бачила жаский сон.

– Ваш тиск, мабуть, стрибав через стреси. Були у вас стреси?

– Так. – То був найважчий рiк мого життя у старшiй школi, де я працювала психологом-консультантом. Один iз моiх колег мусив термiново взяти позапланову вiдпустку в перший тиждень навчального року. Інших консультантiв не запрошували, я залишилася в ролi секретаря вiддiлку i виконувала обов’язки за двi штатнi одиницi. Довгi днi, нескiнченна робота. Я вижила лише завдяки колезi-пенсiонерцi, яка погодилася тимчасово вийти на цю посаду. До стресiв на роботi додалися стреси вдома. Я була виснажена, просто на межi.

– Час змiнити спосiб життя, – сказала менi лiкар наприкiнцi нашоi зустрiчi.

Я ледве встигла дiстатися машини, щоб не розплакатися просто в кабiнетi. Зателефонувала чоловiковi, намагаючись говорити мiж схлипуваннями.

– У моему серцi погрубшав шлуночок. Це може призвести до серцевоi недостатностi, якщо не лiкувати.

Вiн довго ошелешено мовчав, потiм я почула:

– Ми це все вирiшимо разом. Я допоможу тобi, хай що нам доведеться робити.

На щастя, наступного тижня ми iхали у вiдпустку. Вiд’iзд допомiг менi подивитися на все новими очима. За кiлька днiв я змогла усвiдомити дiагноз. Ігри з родиною на пляжi нагадали менi, що життя чудове й варте того, щоб за нього боротися. Моi юнi доньки-пiдлiтки пiдтримували мене разом зi своiм батьком. Я знала, що маю щось змiнити у власному життi. Я хотiла жити, щоб побачити своiх онукiв i правнукiв. Ми з чоловiком чимало волiли зробити, багато куди хотiли поiхати! Я вiрила, що Бог мае плани на мое майбутне. Я знала, що шлях до нього не буде легким. Я обiцяла родинi й самiй собi, що буду здоровою, активною й житиму якомога довше.

Пообiцявши собi це подумки, я розробила план. В Інтернетi, у книжках, у журналах про здоров’я я збирала iнформацiю. Я почала боротися з проблемою пiд кiлькома рiзними кутами зору. Першою проблемою було здоров’я серця. Іншу – дуже велику – являв собою переддiабетний стан й iнсулiнорезистентнiсть. Це було легко залагодити. Я глибоко вдихнула та стрибнула у здоровий спосiб життя.

Передовсiм я зосередилася на фiзичних проблемах. За допомогою лiкаря я почала лiкувати тиск i переддiабетний стан. Я розглянула та обрала кiлька добавок, що допомагали при проблемах iз серцем й iнсулiнорезистентнiстю.

Я прочитала про те, як вилучити простi вуглеводи зi своеi дiети i зробити так, щоб мое харчування включало бiльше бiлка, овочiв i салату. Замiсть перекусiв iз кексами й пончиками, я перейшла на яблука, ягоди, горiхи, йогурт, бiлковi батончики та бiлковi коктейлi. Я записалася до спортзали, розташованоi на моему шляху додому. Уперше в життi я почала робити вправи щодня. Замiсть

Страница 24

умати: «Чи пiду я сьогоднi до спортзали?» – я тепер питала себе: «На котру годину я сьогоднi йду до спортзали?» Там я ходила по бiговiй дорiжцi. Я спланувала цi «прогулянки» в той час, коли показували мое улюблене телешоу. Спочатку на дорiжцi я трималася за рукiв’я. Згодом я вже могла розмахувати руками, кидаючи виклик самiй собi, збiльшуючи швидкiсть i нахил. За кiлька мiсяцiв я вже могла робити тридцятисекунднi iнтервали бiгу мiж перiодами ходьби.

Розробляючи план свого одужання для фiзичного здоров’я, я також зосередилася на покращеннi психiчного й емоцiйного буття. Я проводила час iз колегами та друзями, якi були спортивними й мали позитивне мислення. Їхнi пiдбадьорливi слова давали менi таку саму втiху, як i солодкий пончик. І то без того цукру! Я читала всi статтi про здоров’я в журналах, якi лишень могла знайти. Я спробувала уповiльнити перебiг мого життя. Я зменшила кiлькiсть робочих годин та зробила собi вихiдний у п’ятницю. Я тяжко працювала з понедiлка по четвер, але довше спала з п’ятницi до недiлi. Мiй органiзм позитивно зреагував на довший сон у цi днi тижня. Я проводила час на прогулянках iз собакою, поливала квiти у внутрiшньому дворику. Вибравши час для уповiльнення, я зверталася до квiтiв, кидала м’яч песику, – i рiвень мого стресу знизився. Я вiдчувала, як одужають мое тiло й розум, як вони зцiлюються. Я малювала собi щасливе здорове майбуття.

Завершальним елементом мого зцiлення стало рiшення приеднатися до групи пiдтримки жiнок, якi працюють над власним зцiленням. За iхньоi пiдтримки та Божоi любовi я почала розумiти, як я дiсталася того хворобливого стану.

Зцiлення мого життя не вiдбулося раптово. Процес цей забрав бiльше як рiк i надалi спрямовуватиме мене в життi. Коли через вiсiмнадцять мiсяцiв менi провели нове ультразвукове дослiдження, воно виявило здорове серце – зовсiм протилежне тому, що було! Я втратила майже сорок фунтiв i бiльше не потребувала лiкiв для тиску. Здорове серце та збалансований цукор – ось за що я борюсь i сьогоднi. Здоровий спосiб життя – нелегка справа, але я знаю, що виконувати план треба без розмов.

Того дня, коли я отримала гарнi результати УЗД, я зателефонувала чоловiковi та дiтям.

– Серце мое в нормi! Я здорова!

– О! Чудова новина! Ми допоможемо тобi продовжити цю справу, – пообiцяли вони.

Серце мое було сповнене вдячностi. Я вiдповiла, поклавши на нього руку:

– І я продовжу цю справу, життям присягаюся.



    Гвiн Шнек




17. Як я вижила


Нiщо не зрiвняеться з любов’ю матерi до дитини.

Вона не знае закону, не знае жалю.

Вона вiдважуеться на все й нещадно руйнуе геть усе, що стоiть на ii шляху.

    Агата Крiстi

Коли вчителька розповiла менi, що непокоiться, оскiльки моя дочка занадто блiда та iй бракуе енергii, цi зауваження не викликали в мене тривоги. Джилл, як i старшi дiти, завжди iла нормально й вiдпочивала достатньою мiрою. Коли вона повернулася додому зi школи, я запитала:

– Як ти почуваешся останнiм часом? Твоя вчителька вважае, що тобi варто звернутися до лiкаря.

Джилл показово зiтхнула:

– Вона з глузду з’iхала. Нiчого в мене такого нема.

Хоча я була тiеi самоi думки, але почала пiдсувати iй фрукти й овочi та спробувала обмежити пiзнi телефоннi розмови.

Учителька зателефонувала менi за тиждень i поцiкавилася, чи я прислухалася до ii поради щодо вiзиту до лiкаря. Ось так пролетiла моя винагорода «Мама року». Коли вона сказала, що Джилл засинае за партою, я почала хвилюватися, що донька може заснути за кермом.

Пiсля школи я знову допитувалась у Джилл про ii стан. Дочка грюкнула портфелем об стiл на кухнi й заволала:

– Я НЕ хвора!

Попри ii протести, я зателефонувала первинному терапевтовi. Вiн припустив мононуклеоз та вiдправив нас на аналiз кровi. Той виявив низький рiвень тромбоцитiв. Лiкар запропонував нам проконсультуватися в гематолога. Пiдозрюючи найгiрше, я, однак, запевняла дитину, що це, мабуть, дрiбничка.

Джилл покопалася в Інтернетi, шукаючи можливi причини низьких тромбоцитiв, i сама прийшла до мене, схлипуючи:

– Мамо, у мене лейкемiя.

Я мiцно ii обiйняла, пояснила, що можуть бути iншi варiанти, не такi загрозливi. Тримаючи ii за пiдборiддя, щоб вона дивилася менi у вiчi, я промовила:

– Серденько, я залюбки помiнялася б з тобою мiсцями, якби лишень могла. Почекаймо, що скажуть фахiвцi.

Гематолог направив дочку на бiопсiю кiсткового мозку й на рентген, щоб виключити можливiсть збiльшеноi селезiнки. Джилл вихлюпнула всю свою злiсть на мене, вилетiла iз клiнiки та помчала до машини. Вочевидь, то все була моя помилка.

Пiд час наступного вiзиту гематолог порадувала нас гарними новинами. Аналiзи Джилл не пiдтвердили лейкемii, селезiнка була в нормальному станi. Я вiдчула, що менi гора з плечей упала. Проте коли лiкар виявив у дочки хворобу кровi – iдiопатичну тромбоцитопенiчну пурпуру (ІТП), я вiдчула, що мене наче обухом у тiм’я вдарили. Лiкар прописав стероiди i сказав, що Джилл треба буде регулярно перевiряти тромбоцити. Я подумала, що могло бути г

Страница 25

рше. Ми зможемо з цим упоратися. Шкода лишень, що лiкар не приховала вiд доньки iнформацiю про те, що преднiзолон спричиняе збiльшення ваги та безсоння.

Дорогою додому Джилл вередувала:

– Мамо, я не питиму лiки, вiд яких погладшаю.

Спроби змусити ii приймати цi лiки стали щоденною битвою. А iздити до клiнiки на аналiз кровi – ще гiрше.

Пiд час моеi регулярноi мамограми за шiсть тижнiв по тому в мене виявили пiдозрiлий кластер кальцифiкованих клiтин i вiдправили мене на бiопсiю, яка показала третю стадiю раку молочноi залози. Вся моя родина тяжко переживала цю звiстку, але Джилл сприйняла ii найтяжче.

Пiзно вночi я почула ридання з ii кiмнати. Я зайшла, сiла на край ii лiжка, запитала:

– Що сталося?

– Мамо, пам’ятаеш, як ти побажала помiнятися мiсцями зi мною?

Сподiваючись переконати дочку, що ii провини тут немае, я спробувала звести все на жарт:

– Сонечку, я ще обiцяла поголити собi голову, якщо в тебе пiсля хiмiотерапii волосся випаде.

Вона вирячила на мене очi, напевно, заскочена думкою про можливiсть розпрощатися зi своiм довгим бiлявим волоссям, але побачила мою усмiшку. Безволоса жiнка сорока рокiв – то одне, а пiдлiток – зовсiм iнше.

Я вже й так хвилювалася, що можу не пережити хвороби, яка загрожувала життю, аж тут помiтила на кухонному столi папери щодо виготовлення випускноi каблучки Джилл. Я сiла, схиливши голову на руки, та гiрко розридалася, бо не знала, чи буду я в ii майбуттi. Дiти моi вже не малюки, якими були, коли зi мною стався перший подiбний загрозливий випадок. Однак пiдлiткам теж потрiбна мама. І менi вони потрiбнi.

Оскiльки я цiлком довiряла своему онкологовi та його професiйнiй командi, то зателефонувала йому й попросила призначити зустрiч також для моеi дочки. Проте менi вiдповiли, що вiн не приймае пацiентiв до вiсiмнадцяти рокiв.

Коли я прийшла до нього наступного разу то вирiшила сама запитати лiкаря.

– Ви не змогли б лiкувати мою шiстнадцятирiчну дочку, в неi ІТП?

Вiн неохоче вiдповiв запитанням:

– Вона досить зрiла?

Вирiшивши, що чеснiсть – найкраща полiтика, я зiзналася:

– Якщо не брати до уваги того, що вперто змивае своi таблетки преднiзолону в унiтаз, адже боiться набрати вагу.

Вiн розсмiявся та погодився ii оглянути.

Пiд час першого вiзиту, коли я побачила Джилл, яка сидiла там, де зазвичай сиджу я, здаючи кров, менi стало дуже-дуже гiрко. Вже як я сама боялася цiеi процедури, але менi зараз кортiло вiдштовхнути дочку та самiй закасати рукав. Вона нагадала менi, що не так боiться голок, як я. Я не витрачала слiв на пояснення. Колись вона зрозумiе, щойно сама стане матiр’ю.

Джилл аж пiдстрибнула, почувши, що рiвень тромбоцитiв перевiрятимуть лише раз на тиждень. Утiм, коли онколог повiдомив, що вона мусить i далi приймати стероiди, аж поки кiлькiсть тромбоцитiв не досягне прийнятного рiвня, вона викрикнула:

– Так не чесно!

Ми обидвi тодi вже добре знали, що життя – рiч несправедлива.

Ми iхали додому, Джилл тицьнула пальцем у своi пухкенькi щiчки та пробурчала:

– Мамо, я маю жахливий вигляд!

Я глянула на неi та подражнилася:

– Бурундучок!

Вона вiдказала:

– Гiрше!

Моя черга:

– Не забудь. Маеш завтра спiвбесiду в ресторанi «Джей-Джей», – я не могла не додати, – iз твоiм стероiдним апетитом якщо ти цю роботу отримаеш, то дивися, щоб тебе не звiльнили за те, що ти там усе понадкушуеш.

– Маеш рацiю, мамо. Вони краще хай тебе наймуть, бо тодi клiенти нiколи не зловлять волосину у своiх стравах.

У любовi й ласцi все чесно. Дочка погрожувала, що тиждень пiсля хiмiотерапii буде об’iдатися моiми улюбленими шоколадними батончиками, бо iжа менi буде заборонена.

І родина, i друзi завжди схвалювали мое чудове ставлення до життя й до того, що сталося. Проте вони, мабуть, так i не збагнули, яка вдячна долi була я за те, що хiмiотерапii й опромiнюванню пiддають мене, а не мою дочку.

Дiвчатка-пiдлiтки зазвичай складають компанiю своiм мамам у походах до крамниць. Ми iз Джилл склали одна однiй компанiю в онкологiчному центрi, де провели найкращу частину року, роблячи майже щотижня аналiзи кровi. Я до того часу вже завершила хiмiотерапiю й опромiнювання, а тромбоцити Джилл прийшли до норми. Їй ще треба було перiодично перевiряти тромбоцити, а я теж вряди-годи мала ходити на перевiрки, але наше життя поступово поверталося в норму.

Минуло майже два десятирiччя. У мене немае раку. Джилл перебувае в станi ремiсii. Я мала щастя бачити випускнi церемонii моiх дiтей, iхнi весiлля, народження наших дорогих онукiв, двое з них – дiти Джилл. І тепер я радо дiлюся своею iсторiею з тими родичами, хто дiстав схожий дiагноз, iз друзями, зi знайомими. Я кажу iм, що не варто зациклюватися на бiдi, яка iх спiткала, треба зосередити увагу на тих, кого любиш, на тих, кому ти потрiбен. Саме це допомогло менi вижити, здолати потенцiйну загрозу моему життю, останню стадiю раку грудей, i це те, що допоможе вижити iншим.



    Елiс Машенi




18. Наiстися


Одужати – це пам’ятати, хто ти е, та викор

Страница 26

стовувати свою силу, щоб стати таким, яким тебе задумано.

    Рекаверi Іновейшнз

«Тривожнiсть, обсесивно-компульсивний розлад i анорексiя» – якби ви запитали мене кiлька мiсяцiв тому, як у мене справи, я вам це все одразу й вiдповiла б. То чого ж тодi я була в такому шоцi вiд повiдомлення лiкаря, що з лiкарнi цього ранку я не вийду?

Я визнала, що в мене проблема. Так, коли мене оглянув фахiвець, коли вiн зробив свiй висновок: «У вас анорексiя. І серце, i, насправдi, весь органiзм – може от-от вiдмовити. Ви можете померти», – ця проблема раптово стала для мене аж надто реальною. Дiагноз означав, що втекти вiд нього я вже не зможу.

Наприкiнцi десятого класу я зiзналася батькам, що слабую на розлад харчування. Те, що розпочиналось як бажання полiпшити свое здоров’я, раптом перетворилося на кардинальнi змiни в органiзмi, i проблеми зi здоров’ям збiльшувалися, мов снiгова грудка. Втрата ваги ставала дедалi небезпечнiшою. Я обмежила свiй рацiон приблизно до 800 калорiй на день та робила вправи по чотири години щоденно. Мене захопили думки про мое тiло, про те, як пiдтримувати «iдеальну форму». В головi застрягла цiлком недосяжна мета.

Пiсля цього всього я залишилася в емоцiйному розладi, зi зруйнованою психiкою та спустошеним тiлом вагою до сорока шести кiлограмiв. Я стала вiдлюдницею, заховалася вiд свого соцiального життя. Я почувалася геть спорожнiлою, мене мучив голод до всього, що е в життi. Я вмирала – i ззовнi, i зсередини.

На початку лiта я розповiла батькам правду про те, iз чим намагаюсь боротися. Вони одразу ж заходилися робити все можливе, щоб менi допомогти. На жаль, правда полягала в тому, що на допомогу випало чекати кiлька мiсяцiв. Мене записали в чергу на програму з розладiв харчування, тож ми залишилися з моею анорексiею сам на сам. Я мусила якомога долати цю проблему самотужки. Хоча я так i не могла споживати належноi кiлькостi iжi, а проте вже змусила себе iсти бодай трохи бiльше. І хоча постiйна думка про вправи не давала менi зосередитись, я таки зменшила наполовину своi тренування. Найтяжча боротьба точилася влiтку, але наприкiнцi липня мiй порятунок майорiв уже не за горами.

Табiр «Кiнтейл» – пресвiтерiанський лiтнiй табiр недалеко вiд Голдерiча, штат Онтарiо, на берегах озера Гурон, був для мене другою домiвкою. Це лiто стало для мене вже п’ятим у таборi й одним iз найбiльш значущих. «Кiнтейл» завжди був моiм благословенним мiсцем. Тiльки тут я могла по-справжньому розкритися, почуватися самою собою. Кожного лiта я мала щастя спiлкуватися з чудовими людьми, милуватися краевидами, мала змогу зростати як особистiсть. У таборi я зрозумiла: байдуже, який виклик кидае менi життя, та я можу бути впевнена, що перебування в «Кiнтейлi» допоможе менi гiдно вiдповiсти на цей виклик. Того лiта я провела мiсяць у iхнiй програмi лiдерства, яка, зрештою, врятувала мое життя.

Я сподiвалася розв’язати свою проблему, щойно потраплю до табору. Проте це виявилося складнiшим, анiж я передбачала. Хоча в таборi у мене було багато друзiв, я вiдчула, що ми вiддалились одне вiд одного. Я намагалася, та не могла змусити себе подiлитися тим, що менi болiло. Минуло три днi, а я ще жоднiй живiй душi не сказала. Утiм, згодом у нашiй хатинцi я – сама не знаю, чому, лише пiд впливом якогось внутрiшнього iмпульсу, – якось пiдiйшла до однiеi з товаришок по програмi лiдерства. Я хiба що iм’я ii знала.

– Гейлi, можна з тобою поговорити?

За кiлька хвилин мое обличчя було геть мокрим вiд слiз: я розповiла всю правду. На мiй подив, Гейлi теж розплакалася. Вона терпляче вислухала всю розповiдь про моi почуття, але вона вже знала. Коли я закiнчила, подруга глянула менi у вiчi та промовила:

– Рiк тому я була в достеменно такому самому становищi, що й ти.

Гейлi пояснила, що вона подолала свiй харчовий розлад минулого лiта й цiлком упевнена: це табiр урятував iй життя. Я щиро повiрила, що вiн порятуе й мое.

Усю решту часу мого перебування в таборi Гейлi була моiм янголом-охоронцем. Не мало значення, якi стреси виникали внаслiдок хвороби чи як важко менi було, та вона робила все, що могла, щоб пiдтримати мiй настрiй, дивилася, щоб я iла, щоб була в безпецi й вiдчувала пiдтримку.

Додому iхати було важко. Настав час здати аналiзи та оцiнити мiй стан, потiм треба було чекати кiнця жовтня, бо пiд ту пору розпочиналися програми реабiлiтацii. Однак на третiй день навчання моя мачуха повiдомила, що оцiнювання мого стану перенесено.

– Вони побачили твою попередню ЕКГ i вважають, що справи невiдкладнi. Вони хочуть зустрiтися з тобою завтра.

Термiнова оцiнка мого стану дозволила покласти мене до лiкарнi. Кумедно, як улаштовано свiт. Бо того-таки ранку Гейлi (з якою ми не спiлкувалися, вiдколи повернулися з табору) зв’язалася зi мною та поцiкавилась, як у мене справи. Я розповiла iй правду, а вона – менi.

– Ось тепер тобi мае ставати краще. Зараз ти повiльно вбиваеш себе. Однак подумай, скiльки всього в тебе попереду.

Я дослухалася ii слiв.

Того ранку я пiшла на зустрiч iз лiкарем, одягну

Страница 27

ши картату спiдничку i блузку з комiрцем, гарно зачесалася, зробила макiяж. Я гадала, що потiм пiду до школи. Але мене замкнули в цiй коробцi-кiмнатi… Слова лiкаря бринiли в моiй головi: я не повернуся додому цiлий мiсяць.

Якийсь час я звинувачувала себе за це – за нездатнiсть просто з’iсти шматок пирога чи пропустити пробiжку. Люди дуже рiзко реагували, коли дiзнавались, яка в мене хвороба: «Я гадав, ти розумнiша» або «Ти просто маеш iсти». Такi реакцii тiльки збiльшували мою ненависть до себе, бо я вiрила iм. Одначе згодом я зустрiла тих, хто вiдкривав менi правду: «Це – хвороба».

Менi треба було багато часу, щоб нарештi зрозумiти, що це таки хвороба. Лежачи на лiкарняному лiжку, спустошена й зарюмсана, я вигадувала вибачення для моiх батькiв за весь той стрес, якого я завдала, я просто не могла почати одужувати. Вони на це не заслуговували. «А пацiентовi з раком ви теж сказали б, щоб просто одужував?» Нi, гадаю, що нi. Обмiркувавши всi обставини, я нарештi прийняла той факт, що хворiю, що це не е якась погана поведiнка. Утiм, одужання мало вiдбутися завдяки моiм дiям.

Мiсяць у лiкарнi можна впевнено назвати найважчим мiсяцем у моему життi, але я пройшла крiзь це. Я ще продовжую реабiлiтацiю пiсля мого розладу. Інодi я така, що не спинити, а подекуди застрягаю у глухому кутi. Та кожного дня я й далi оклигую, бо маю незламну волю до дii.

– Я iм. Але анорексiя ще е.

Моя подруга, яка одужувала вiд такого самого розладу, якось пiдказала менi цю формулу. Це речення пояснюе багато, мiстить чимало правди. Я iм, але боротьба тривае. Я ще хвора, у мене попереду ще довгий шлях до повного одужання, проте все гаразд.

Усе гаразд, бо в моему життi е люди, як-от Гейлi, здатнi на неймовiрну пiдтримку та розумiння, у мене е моя родина, таке мiсце, як «Кiнтейл», а ще – могутне бажання одужати.

Я пам’ятаю це все i знаю, що нарештi вийшла на шлях, коли знову вiдчую себе ситою.



    Саманта Молiнаро




19. Порцеляновий бог


Попередження: гумор може бути небезпечним для вашоi хвороби.

    Еллi Кац

Хоч моя бабуся не здобула професiйноi медичноi освiти, перебування в неi в гостях щотижня призводило до встановлення нового дiагнозу. Всю неправильну поведiнку вона характеризувала як хворобу, додаючи суфiкси «ячка» або «iт».

– Чого це ти не можеш просто тихо посидiти в церквi? У тебе що, непосидячка?

Наступного вiкенду, коли пекли печиво, я вже страждала на «нетерплячку», бо весь час вiдчиняла дверцята духовки. Бабця ставила менi дiагноз «невпинноi базiкалки», коли намагалася подрiмати, а я заходжувалася розповiдати iй цiкавезнi iсторii. Можна було заприсягтися, з усiма цими хворобами я й до десяти рокiв не доживу. Звiсно, пiдлiтковий вiк принiс iз собою небезпечнi ускладнення, наприклад «гуляннiт» та «нечемнiт», що потребували негайного лiкування – заземлення, бо лише воно могло врятувати менi життя. Це лiкування мало тривалий позитивний ефект i захистило вiд багатьох хвороб, якi я могла б пiдхопити у старших класах.

Дiагнози, що iх ставила в моему дитинствi бабуся, поеднувалися з дорослими нападами бронхiту, ларингiту, гастроентериту, тож у мене виробився своерiдний iмунiтет, i коли лiкар знайшов у мене iнтерстицiальний цистит (ІЦ), я навiть не панiкувала. «Могло б бути й гiрше, – подумала я, – ще один “iт”, ну то й що?»

А потiм я заглянула в Інтернет. Почитавши сторiнку за сторiнкою про жахливi симптоми для сечового мiхура i про те, як iх лiкувати, я пiдхопила гострий «гуглiт», який лише посилив мою тривожнiсть.

Майкл, мiй чоловiк, поцiкавився:

– Що доброго з того, що ти провела це дослiдження? Ти тiльки бiльше хвилюешся.

Усi знають, що мiкробiв я боюся до нестями. А тут опинилася перед невилiковною хворобою, для якоi головною темою е користування туалетом. Я постiйно бiгала до вбиральнi. Дамськоi кiмнати. Вигод. Хоч як воно там називаеться… Мое нове довкiлля, де я мала через хворобу проводити бiльшiсть свого часу, залишалося брудним мiсцем, i це огортало мене почуттям приниження. Менi видавалося, що кожен звук змивання води – це звук того, як ІЦ висмоктуе з мене життя, те, що я мала ранiше, й ось так воно змиваеться в унiтаз.

Я молилася, щоб ситуацiя не була такою лиховiсною, як змальовували ii медичнi часописи. Може, менi не доведеться бiгти до вбиральнi що десять хвилин. До того ж у мене повна зайнятiсть на роботi, чоловiк, двое дiтей i три собаки, тож часу на те, щоб розстiбати штани сорок п’ять разiв на день, я точно не маю. Вже не кажу про всi звичайнi туалетнi справи. Я переборола бажання носити спортивнi штани. Нi! Я ходитиму до туалету стильно одягнена. Хвороба зводила нанiвець мою самоповагу, а постiйний бiль псував настрiй. Чи могла я iгнорувати до слiз пекучий бiль, вiдчуття, що мiй мiхур рiжуть лезом? Я ненавидiла дiетичнi обмеження, попри те, що вони могли б допомогти полегшити нестерпний бiль. І тодi я звернулася до позитивного мислення. Кави? Кому вона треба? Вина? Ото, щастя велике! Вiдмовитися вiд содовоi? Легко.

На жаль, подiбно до багатьох л

Страница 28

дей iз хронiчними недугами, я мусила покидати спокiйний i надiйний дiм кожного дня. Користуючись громадськими вбиральнями, я заплющувала очi та уявляла собi, що вони сяють чистотою. Я запам’ятала найбiльш санiтарно прийнятнi вбиральнi, що траплялися дорогою на роботу, до школи моiх дiтей, до iнших мiсць, якi я часто вiдвiдувала; навiть розробила новi маршрути, прив’язанi до цих локацiй. Пiд рiзноманiтними псевдонiмами я заповнювала картки пропозицiй на заправках, у закладах харчування, роблячи iм комплiменти за чистоту iхнiх убиралень, щоб винагородити схвальне ставлення до гiгiени. Я не могла собi дозволити, щоб вони втратили бездоганнiсть.

Мiй чоловiк зрозумiв, яка серйозна моя хвороба, коли я назвала наш туалет Рафаелем. Ім’я було таким привабливим i сексуальним – у нас-бо, мабуть, закрутилася любовна iнтрижка, хоч i без взаемностi. Та все одно, я кохала Рафаеля. Вiн був мiй. Мiй порцеляновий бог.

Посеред поля моiх страждань несподiвано з’явилося дещо приемне: Майкл уже не залишав сидiння унiтазу пiднятим, бо боявся, що я серед ночi можу об нього покалiчитися. Ще одна перевага: я бурмотiла вибачення «менiтребавтуалет» та дiставала кiлька хвилин самотнього вiдпочинку вiд дiтлахiв. Я радiла кожнiй найменшiй перевазi, хай якою незначою вона була, щоб бодай якось компенсувати жаску реальнiсть.

З’ясувалося, що розмови про туалети нервують iнших. Коли колеги чи знайомi, запитавши про мое здоров’я, чули у вiдповiдь згадку про сечовий мiхур, вони одразу ж перепрошували й тiкали куди завгодно, крiм убиральнi, боячись, певно, що я побiжу туди за ними. Та, з iншого боку, коли я прагнула позбутися небажаного спiврозмовника, менi варто було лише бовкнути: «Тю-у-у, мiхур у мене сьогоднi просто вогнем пече. Вас це не дратуе?»

Вечерi з гостями стали страшенно недоладними, бо я по три рази поспiль тiкала до ванноi. Нiбито й треба було б заспокоiти господиню домiвки, але я боялася зайвий раз привертати увагу до своеi проблеми. Не казатимеш тут: «Це не через вашi кулiнарнi таланти» або: «Нi, я не порпаюсь у вашiй домашнiй аптечцi». Пiсля п’ятоi такоi втечi я помiтила, що люди не тиснуть менi руку, коли прощаються.

Звiсна рiч, коли я сидiла вдома, стресу було значно менше, але рiшення стати вiдлюдницею не допомогло би проблемi зникнути. З’явилося лишень бiльше часу, щоб остаточно на нiй схибнутися. Я навчилася не звертати уваги на погляди людей у кiнотеатрi, коли я втрете пiдводилася, прагнучи вискочити до туалету. «Це не iхнiй мiхур та не iхнiй бiль», – думала я, пробираючись мiж iхнiми колiньми, мов пiнбольний м’ячик. Інодi менi щастило, я опинялася поруч iз лiтньою людиною або з вагiтною жiнкою, i вони кивали менi з розумiнням та спiвчуттям. Я вже ладна була принести iм попкорн чи напоi, почуваючись удячною тим глядачам, якi миттю приймали ноги, щоб я могла чимшвидше вискочити у прохiд. Коли я поверталася на свое мiсце, мiй чоловiк нахилявся, щоб переказати менi, що я пропустила, i це знову ж таки викликало низку гострих поглядiв вiд тих, кого обдiлено емпатiею. Було таке, що я розверталась i йшла з кiнотеатру, якщо не було вiльного мiсця бiля проходу.

Проте зараз я приймаю це все. Знаю: хвороба завдае незручностей менi та оточенню, тож я ставлюся до цього просто. Так, я не в змозi контролювати те, що думатимуть про мене iншi протягом наступних сорока з гаком рокiв. Зокрема, нехай дякують, що я не вирiшила разом iз ними подивитися комедiю, бо як реготала, то завжди проблемки мала – ще до мого ІЦ.

Звiсно ж, у ІЦ немае нiчого смiшного, але менi допомагае гумор, iз яким я ставлюся до всiх цих несприятливих обставин, i негативний вплив меншае. Певна рiч, ІЦ – тортури. Безлад. Бентега. Незручностi. Змiна всього твого життя. Це така штука, про яку не говорять. Але я вимовляю слово «мiхур» без жодного вагання, так само як, скажiмо, слово «нога». Я чесно визнаю, що в мене е проблема, тож моi друзi розумiють, коли посеред розмови я прошу мене вибачити. Моя родина виявляе терплячiсть пiд час нашоi щорiчноi подорожi до Туманних Гiр, яка-ранiше-забирала-десять-а-тепер-тринадцять-годин.

Люди з хронiчними хворобами знають, що таке виклики долi. Кожен особливий стан потребуе свого способу життя – схвалюе його хворий чи нi. Вiдколи менi поставили дiагноз, я дивлюся на свiт по-iншому. Я стала терплячiша, бiльш спiвчутлива. Ось iде чоловiк, так повiльно, що я не можу дiстатися, куди менi треба; але, може, у нього проблеми iз судинно-кровоносною системою. Онде жiнка, вона не може чiтко вимовити замовлення у вiконцi фаст-фуду; то, можливо, в неi затримка з обробкою iнформацii або наслiдки контузii. Хто знае? Обмеженi можливостi чи хвороби – не оголошення для всiх навколо; люди, якi живуть iз ними та борються, роблять усе, щоб уникнути незручностей для оточення. Утiм, так чи так, а ми маемо прожити свое життя. У мене ІЦ. Я спiвчуття не хочу. Я лише прошу людей посунутися та дозволити менi добiгти до вбиральнi. Бо на мене чекае порцеляновий бог.



    Кейтi Ла Марш




20. Здорова доза гумору


Кожен набiр

Страница 29

виживання мае мiстити почуття гумору.

    Невiдомий автор

Кажуть: «Або веди, або йди за лiдером, або геть iз дороги». Це, можна сказати, про мене. Але для мене вислiв точнiший: «Геть iз дороги. Я попереду, ти позаду». У мене двi швидкостi: «уперед – на повну» та сон. Я завжди був узiрцем здоров’я. Я був завжди напоготовi, у добрiй формi: всi зуби на мiсцi, волосся теж, на вигляд – молодший за свiй вiк. Склянка моя завжди видавалася напiвповною, а «я не можу» не входило до мого словникового запасу. Я мав вродливу дружину, розумних дiтей, гарний дiм та пристойний дохiд.

Потiм одного дня я помiтив маленький вузлик на правому боцi шиi. Гадав, то залоза так напухла. ЛОР iз цим не погодився. Вiн заглянув менi в горло – i йому дух перехопило! Такоi реакцii у свого лiкаря краще не бачити.

– Що таке? – запитав я.

– Ти справдi хочеш знати? – перепитав лiкар.

Звiсно, я хотiв знати!

– Схоже, у тебе рак правоi мигдалини, – бовкнув вiн. – Вiзьмiмо шматочок цього на бiопсiю, – проголосив вiн, вiдiрвав кавалок слизовоi, кров хлюпнула менi в горло. Тiеi митi я переймався не стiльки раком, скiльки тим, що можу захлинутися до смертi чи потонути у власнiй кровi.

Я не почувався хворим i не скидався на хворого. Я грав у гольф, кожного тижня працював у своему садку. Я працював щодня й не втомлювався вiд роботи. Може, вiн помиляеться! Кiлька днiв по тому лiкар зателефонував, коли я обiдав. Еге ж, то був рак. Але я не курив, харчувався здоровою iжею, а ще займався спортом. Мене було не спинити!

– Добре, то що я роблю далi? – поцiкавився я. Лiкар сказав, що менi треба записатися до онколога.

Я знав онколога: ми зустрiчалися в нашiй церквi – тож зателефонував до його офiсу та домовився про вiзит. Я сидiв у почекальнi iз дружиною Деббi та сином Грантом, милувався картинами й скульптурами, що прикрашали примiщення. Пам’ятаю, що подумав тодi: лiкувати рак, мабуть, вигiдна справа. Коли ми зайшли до однiеi з оглядових кiмнат, з’явився доктор Кiрбi Смiт. Вiн поручкався з нами всiма й сiв, схрестив ноги, поклав блокнот на колiна, згорнув руки. Вiн сидiв та розмовляв iз нами так, нiби ми були единими людьми, з якими вiн мае сьогоднi зустрiтися.

Ми прийшли до нього, говорили, слухали, знайомились одне з одним. Вiн докладно пояснив, через що я маю пройти, допомiг нам, усiм трьом, почуватися значно краще. Наостанок вiн сказав:

– Нiку, не втрачай свого почуття гумору й позитивного ставлення. Вони допоможуть тобi пройти крiзь оце.

Щоразу, як я почувався бодай трохи пригнiченим, я пригадував двi речi: сотнi людей, якi молилися за мене щодня, та пiдбадьорливi слова доктора Смiта.

Я знав, що Бог не покинув мене. Я знав, що Вiн зцiлить мене, бо мае стосовно мене iншi плани. Щоранку я проходив курс радiотерапii, п’ять днiв на тиждень, сiм тижнiв поспiль. Це забирало приблизно тридцять хвилин – я лежав горiлиць, голова прив’язана до столу так, щоб я не мiг нею ворушити. На менi була така штука, яку я назвав «шоломом Бетмена» – бiла нейлонова сiтка, зроблена спецiально за формою моеi голови, обличчя i плечей. Заднього боку вона не мала, але мала фланець iз крильчатими гайками по всьому контуру, якими технiки прикручували ii до столу. Інша штука – схожа на рентгенiвський апарат дантиста – рухалася навколо моеi голови, випромiнюючи радiацiю та рентгенiвськi променi. Лежачи тут кожного ранку, я весь час молився. Це стало частиною мого повсякденного життя. Мене багато разiв питали, чи маю я якiсь тривалi ефекти завдяки лiкуванню випромiнюванням. Так, коли я вночi йду до вбиральнi, менi не треба вмикати свiтло. Хто набрався радiацii, той свiтиться.

Окрiм того, щосереди вдень я приймав хiмiотерапiю протягом того самого перiоду – сiмох тижнiв. Це лiкування забирало майже все пообiддя, але весь цей час я сидiв у дуже зручному шкiряному шезлонзi, накритий бiлою м’якою ковдрою. Коли хiмiя тече у вашу вену, вона спричиняе три речi: ви засинаете, ви мерзнете, а ще ви частенько бiгаете до туалету. Величезна кiмната, повна шезлонгiв з онкопацiентами, мала одну-едину вбиральню. Доволi химерне видовисько: цiла черга людей, i кожен тримае свою стiйку iз крапельницею. Ми були пiд’еднаннi до цих штук, отож, хоч куди ми йшли, вони рухалися за нами. Оскiльки до вбиральнi було не так-то просто втрапити, iнодi можна було побачити, як декотрi чоловiки намагалися вiдчинити вiкна.

Лiкарi сказали, що менi, либонь, доведеться харчуватися через трубочку. Трубка для харчування? Тiльки не я! Мiй апетит анi трiшки не зменшився. Проте, коли ти дiстаеш велику кiлькiсть радiацii в дiлянки шиi та голови, ковтати стае неможливо. Менi також розповiли, що доктор Каттау, який мав проводити менi операцiю зi встановлення трубки для харчування, був гастроентерологом президента Рейгана. Я думаю, менi це повiдомили, щоб я вiдчув певне полегшення. Перед тим як почав дiяти наркоз, я сказав докторовi Каттау, що за день до того балакав про нього з Ненсi Рейган. Ну, вiн прив’язав мене та запитав, що ж вона про нього говорила. Я вiдповiв, що розповiм, якщо

Страница 30

прокинуся.

Насправдi трубка для харчування виявилася не такою вже поганою. Вона приблизно пiвсантиметра в дiаметрi й сорок шiсть сантиметрiв завдовжки. Вона виходила з мого шлунка, обвивалася навколо мене, мов ласо, та приклеювалася налiпкою. До неi, мабуть, пасував би класичний ковбойський капелюх. Але замiсть того до ласо був доточений величезний шприц без плунжера. Шiсть разiв на день я розмотував ласо, доточував цей обрiзаний шприц до кiнця трубки та виливав туди баночку харчовоi сумiшi Boost Plus. Одного разу я цю штуку спробував на язик. І сповнився вдячностi за те, що годують мене крiзь трубку. Кумедно, що, коли я заливав у трубку склянку води, волiючи промити ii, моя ротова порожнина та горло зволожувалися.

Є свiтло в кiнцi тунелю. Дiагноз менi поставили в червнi 2007-го. А в жовтнi того-таки року пiдтвердили, що раку в мене немае. Ось така видалася коротка подорож, що змiнила мое життя, надала новоi сили моiм стосункам iз Богом та родиною, дозволила збагнути, що дiйсно е важливим, а що нi. Щодня я дякую Боговi за свое добре здоров’я. Я намагаюся «вiдплатити наперед» iншим онкопацiентам.

До речi, доктор Каттау теж iз мене покепкував. Перш нiж виймати трубку з мого шлунка, вiн сказав, що боляче не буде!



    Нiк Нiксон




21. Несподiванi дарунки


Життя коротке, отже, живи його. Кохання рiдкiсне, тож хапайся за нього.

Страх контролюе тебе, тож подивися йому у вiчi.

Спогади дорогi, тож цiнуй iх. У нас е лиш одне життя, тож живи його!

    Невiдомий автор

Коли я прокинулася пiсля операцii з видалення, здавалося б, доброякiсноi кiсти яечникiв, на мене чекала несподiвана та прикра новина. Лiкар сказав менi, що в мене рак. Те саме жахливе «Слово на Р!». І що найгiрше, рак яечникiв, вiдомий як мовчазний убивця.

Мене переповнювали запитання й емоцii. Як я маю жити? Що буде далi? Як я скажу про це своiм близьким? Чи втрачу я волосся?

Вiдтодi все зануртувало, мов буревiй. Усе сталося дуже швидко. Хiмiотерапiя почалася за два тижнi пiсля дiагнозу. Я дiзналася, що, починаючи з чотирнадцятого по сiмнадцятий день, мое волосся буде випадати пасмами. А я лише шiсть мiсяцiв, як вийшла замiж. Як мiй чоловiк поставиться до блiдоi, одутлоi, голомозоi жiнки зi шрамами, нудотою та iншими потенцiйними побiчними ефектами майбутньоi подорожi? Як я збережу всю ту силу, впевненiсть i харизму, що привабили його до мене? Можливо, варто запропонувати йому пiти? Урештi-решт, вiн, звiсно ж, не такого чекав.

Я була налякана та почувалася безсилою й самотньою. Як тепер вiдновити рiвновагу? І замiсть того, щоб день за днем дивитись, як випадае мое волосся, я вирiшила взяти власне життя до своiх рук. На чотирнадцятий день я оселилась у розкiшному готелi на березi океану, озброiлася широким асортиментом перук i шампанським. Моя прекрасна донечка та моi найкращi подруги, зустрiвши мене там iз ножицями i бритвою в руках, улаштували Вечiрку Голiння Голови. Я завжди полюбляла вечiрки, а в цiеi, дiйсно, тема була дуже оригiнальною.

Направду, я не могла витримати, коли дивилася на iхнi обличчя – ось вони побачили мене без волосся вперше. Натомiсть я хотiла, щоб вони стали частиною створення мого «нового стилю». Ми смiялись i плакали, а кожна з подруг по черзi обрiзала та збривала мое волосся. Ми подiлилися таким iнтимним, яким бiльшiсть людей не дiлиться. Це було одним iз найглибших переживань, один iз найбiльш пам’ятних днiв мого життя. Я опинилася перед дiвчатами вразлива й беззахисна, як нiколи в життi. Я стояла на балконi, вiдчуваючи вiтер поголеною головою, кидала погляд на свое вiддзеркалення у вiкнi. На мiй подив, я вiдчула свободу! Замiсть почуття небезпеки i слабкостi я вiдчула внутрiшню красу, невпинну силу й вiдвагу! Всi ми знали: це може статися з кожною з нас.

Того дня я змiнилась. Я вiдкрила iм свою голову та свою душу. Я усвiдомила, що нiхто з нас не знае насправдi, що готуе нам майбутне. Достеменне – лише тепер. Отож, я не маю гаяти свiй час на гризоту, не повинна дозволяти обставинам засмоктати мене у трясовину. Я мушу жити, радiючи коханню, дружбi, красi – всiй тiй радостi, що мене оточуе. Я обрала повне життя – на кожен день. Із волоссям чи без нього – хiба не однаково?



    Деббi Сiнгер




Роздiл 3. Пройти крiзь утрату





22. Батьковi слова


Бiль минае, краса залишаеться.

    П’ер Огюст Ренуар

Життя змiнилося того дня, коли менi виповнилося дев’ятнадцять. Ми з татом вирушали на похорон. Я вiдчинила дверi та зiщулилася вiд такого знайомого скрипу. Перед тим як востанне лягти в лiкарню, мама попросила мене змастити рипучi завiси, бо вона весь час прокидалася вiд iхнього звуку. А я так i не знайшла часу виконати ii прохання.

І тепер нiколи не виконаю.

– Зачекай, – прошепотiв тато. – Сядь-но, посидь хвилинку.

Я неохоче послухалася та сiла бiля нього – на сходи в передпокоi. Ноги в нього тремтiли, руки трусились. Я вiдчувала тепло його тiла поруч i боялася, що мое занiмiння розтане вiд цього тепла. Утiм, не можна так. Ще треба рухатися. Ро

Страница 31

ити щось, будь-що, тiльки б не думати. Не вiдчувати нiчого. Не дивитися правдi у вiчi – правдi про те, що мами бiльше немае.

Напередоднi я метушилася. Готувала iсти, хоча iсти нiхто не хотiв. Заплiтала й переплiтала коси сестричцi. Вичищала до блиску й так уже бездоганно чисту оселю. Те, що я весь час була завантаженою, якось допомагало вiдсунути тягар моеi втрати, не дати йому розторощити мене. За всю цю запаморочливу добу наодинцi з татом я була лише тi хвилини, коли ми обирали для мами останню сукню.

Коло тата було надто боляче. Порожнеча в його сталево-синiх очах, його похилi широкi плечi – це все змушувало мене усвiдомити реальнiсть, а вона була надмiру болiсною. Я залишалася непохитною й жорсткою. Я бачила, як тато занурюеться у свiт жалоби, жорстокий та сповнений мук, я ж не хотiла опинитися там разом iз ним. Я мала бути сильною.

Глипнувши на дверi, я зловила себе на потаемному бажаннi покинути батька. Втекти якнайдалi вiд нього. Але я знала, що це неможливо. Я була йому потрiбна.

Тато, мiцний i витривалий вiйськовик, потребував мене. Яка дивна думка. І сидiти тут так близько бiля нього теж було незручно. Я знаю, це звучить химерно, але ми нiколи… не робили цього. Особливо вiдколи мамин стан рiзко погiршився. Все, що ми робили разом, обмежувалося виконанням наших щоденних обов’язкiв – на вiдстанi одне вiд одного – турбота про мою сестричку та забезпечення комфорту для мами.

А тепер ми сидiли тут, трохи вiдчинившии дверi, дозволяючи прослизнути до будинку ранковiй вологiй свiжостi, яка несла iз собою пахощi трояндового куща, що рiс на подвiр’i. У мене всерединi все перевернулося: навiть повiтря смердiло похороном.

Тато дотягнувся до мене, стис моi руки. Я дивилася на дверi, гадаючи, чи чуе вiн, як калатае мое серце.

– Ти ж знаеш, що я люблю тебе, знаеш, правда? – його голос тремтiв, стугiн кровi в моiх вухах майже заглушив його.

Мене накрила така хвиля емоцiй, що я майже захлинулася, горло стисло, будь-яка думка чи слово були змитi цiею хвилею. Серце закалатало ще гучнiше, ще швидше.

Тато ще дужче стиснув менi руки. Потiм вiдпустив та випростався.

Руки моi, ще теплi вiд його доторку, самi потягнулися за ним. «Зачекай! Не йди», – хотiла я сказати, але змогла лише застогнати. Гребля, яку я будувала мiсяцями, була зруйнована, емоцii ринули через край. Тато пiдняв мене, притис до грудей, ми заридали.

– Ти менi нiколи цього ранiше не казав, тату.

Вiн затулив моi мокрi щоки долонями та поцiлував у лоба.

– Ти менi нiколи цього не казав, – повторила я, – але я це завжди знала.

Я намагалася зморгнути сльози, що бринiли в мене на очах, але цей потiк годi було спинити. Ув’язненi страхи, замкнутi емоцii нарештi виривалися на свободу. Хоча я досi вiдчувала бiль через утрату матерi, ii боротьба з раком завершилась, а нiжнi татовi обiйми, його любов, почали зцiлювати мене. Я вчепилася мiцно у свого тата, в тi слова, якi мрiяла почути все свое життя. Я була зламана, а ця мить мене зцiлила.

– Я теж люблю тебе, тату, – коли я промовила цi слова, слабка усмiшка промайнула на моему обличчi. Я усвiдомила, що нiколи ранiше не додавала цього слова.

Бiль, який увiрвався в наше життя, не перемiг нас. Я витерла сльози та взялася до справ, якi ми мали виконувати. Я постала перед дiйснiстю. Дивне почуття полегкостi охопило мене.

Тато любить мене. І життя, хоч як воно змiнилося, тривае. Цей день був одним iз найтяжчих у моему життi. Проте його сповнили нiжнiстю дивовижнi слова любовi.

На похоронi багато хто казав: «Немае слiв, що здатнi вгамувати наш бiль». Усi вони помилялися. Татовi слова – зробили це.



    Шерiл Гарт




23. Мамина обiцянка


Не все, що постае перед нами, може бути змiнено.

Проте нiчого не змiнити, поки не глянеш у вiчi тому, що постало перед тобою.

    Джеймс Болдуiн

Була шоста ранку, я затягнула шнурки на бiгових туфлях. І за мить побачила свого двадцятирiчного сина Яна мертвим у його кiмнатi. Я волала пробi. Моi крики чути було за два квартали. У нiч перед похороном спати я не могла. Я боялася, що коли зiйде сонце, не зможу бути присутньою на похоронi сина. Всi хотiли знати, як помер Ян. Ми сказали, що чекаемо на висновок токсиколога. Одначе правда була нам вiдома. Лiкар порадив казати, що син помер вiд аневризми або серцевого нападу. І це була брехня.




Конец ознакомительного фрагмента.



notes


Виноски





1


Вiдходок – викопана яма, що править за вбиральню. (Тут i далi прим. ред., якщо не зазначено iнше.)