Страница 1

Тричi продана
Павло Нанiiв


Вона була тричi продана. Рiдною матiр’ю-грекинею. Польським послом. До безтями закоханим чоловiком. Неймовiрно красива, надзвичайно зваблива винуватиця найпишнiших европейських балiв i неоднозначних полiтичних рiшень. Вона була в обiймах королiв i вельмож, але жодного разу так i не покохала по-справжньому. Звичайна невiльниця, що стала однiею з найупливовiших жiнок Польщi. Продана, зраджена, але не зламана. Софiя Потоцька – жiнка-легенда, що здолала шлях вiд невiльничого ринку до графських замкiв i королiвських покоiв…





Павло Нанiiв

Тричi продана








© П. Нанiев, спадкоемцi, 2017

© Depositphotos / massonforstock, обкладинка, 2017

© «Книжковий клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», видання украiнською мовою, 2017

© «Книжковий клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», художне оформлення, 2017


* * *




Частина перша

Софiя





Роздiл перший

Уперше продана


Боскамп Лясопольський покликав до себе Янека i звелiв збиратися в дорогу.

– А що пан накаже покласти йому в куфер? Чи досить пановi трьох пар бiлизни? – спитав сухий i довгий, як жердина, старий слуга.

Боскамп зиркнув на Янека i сказав, наче вiдрубав:

– Кальян!

Янек увiчливо вклонився i зник за дверима опочивальнi. За хвилину повернувся, подав курильне приладдя.

– Мушу знати, вельможний пане, чи досить буде трьох пар?

– Усе будеш пакувати, усе. Тiльки папери не руш. Я сам.

– Матка Боска! – здивовано сплеснув у долонi слуга. – Що сталося? Невже пан надумав кинути Туреччину?

– Надумав… А взагалi ти, Янеку, базiка, i менi не до вподоби твоя цiкавiсть… Проте скажу: вiд’iжджаемо до Полонii.

– Єзус-Марiя! Додому! Сьогоднi ж усi речi будуть спакованi.

– А папери не руш, чуеш?

– Чую.

– А поки що йди запрягай коней, бо менi негайно треба до мiста.

Янек, котрий був для посла i домашнiм слугою, i кучером, швидко запряг коней i знову з’явився перед господарем:

– Смiю повiдомити пана, що на нього чекае балагула.

Замiсть вiдповiдi Лясопольський оддав йому нерозпалений кальян.

– Матка Боска, що з паном скоiлося? Вiн же так любив димiти!

– Ну й базiка ти, Янеку! Любив димiти! А чому, га? Не знаеш? Та тобi й не можна знати. Що пановi можна, то хлопу зась.

Обличчя слуги спалахнуло образою:

– Хлоп, вельможний пане, часом i мудрi речi здатний розумiти…

Пан посол Речi Посполитоi Боскамп Лясопольський iнодi розмовляв зi слугою, як iз рiвнею. Тут, у турецькiй столицi, нi з ким було перемовитись рiдним словом, крiм Янека та тлумача. А сьогоднi ще така радiсть – королiвський наказ про повернення до Варшави. Там, на далекiй батькiвщинi, лишилися друзi, квiтучий сад з фонтанами, палац, залитий свiтлом лiхтарiв. Там хлопцi-дударi щовечора веселять благородне товариство. А вiн, ясновельможний, нудьгуе ось уже третiй рiк у турецькiй столицi, знемагае вiд спеки i димить кальяном, щоб показати туркам свою повагу до iхнiх звичаiв.

– До дябла кальян, чуеш, Янеку?.. А врештi – не треба, не роби з нього черепкiв, повеземо де Варшави оцю диявольську смолокурню, хай бачать нашi, чим тiшаться бусурмани. А поки що облиш ii та запрягай коней. Маю потребу з’iздити до мiста. А повернемося – вiдразу ж i в дорогу пакуйся.

За чверть години кованi копита, викрешуючи iскри з брукiвки, поцокотiли з подвiр’я посольського особняка на широку, запорошену вулицю Абиз-Авадж, що веде на берег священного Босфору. З розпеченого бруку пашiло вогнем. Пiд блiдо-синiм небом на шпилях мiнаретiв палахкотiли вiд сонця рiжки пiвмiсяцiв. Ще трохи – i екiпаж викотив на набережну – криву i майже безлюдну вулицю, що плуталася мiж пагорбами i замшiлими пнями вздовж протоки. Обабiч сивiли запорошенi кущi тамариску, звисав до води темно-зелений плющ, часом крiзь його зарослi проглядали облизанi вiтрами плiшини древнiх скель, деiнде височiли стрункi кипариси.

Лясопольський любив цю набережну, ii екзотику. Свiжий вiтер iз протоки проганяе спеку, тут легше дихати. Безлюддя, слабкий шелест плюща, повiльний плин води заспокоюють.

Янек сидiв на козлах фаетона, лiниво поцьвохкував батогом коней i думав, чому це його господар наказав так спiшно збиратися в дорогу.

– Смiю спитати вельможного пана: вiн назавжди покидае турка чи ще повернеться сюди?

– Нех це хлопа не цiкавить i не бентежить, бо хлопу вшистко едно, де бути, аби з паном. Слуга – як нитка за голкою: куди пан – туди й вiн… Цо то е розбещений хлоп! Нагая давно куштував, то й питае таке, що його й цiкавити не мусить…

– Нех бендзе так, як пан мувить, – зiтхнув Янек i замовк.

Конi труско бiгли дорогою, що в’юнилася вздовж кряжистого берега. Легкий посольський екiпаж, на якому тiльки й iздити по таких примхливих дорогах, щоразу пiдстрибував на вибоiнах, шурхав колесами по кущах тамариску, збиваючи сиву пилюку. Обiгнувши скелю, порослу миршавими кущами срiбнолистого лоху, дорога повернула до мiста i нарештi витягнулася в рiвну стрiчку. Пан посол наказав спинити коней, щоб востанне помилуватися Босфором. В очах мерехтiло вiд

Страница 2

виль, що котилися на пiвдень, назустрiч гарячим, сухим вiтрам. У думцi порiвнював iх плин з людським життям, що, як оцi хвилi, тече в невiдомiсть, i намагався вгадати, що чекае його на батькiвщинi. Понад усе боявся королiвськоi опали. Чи зрозумiе володар, чому вiн, Боскамп Лясопольський, не змiг виконати мiсiю посла? Тут, у Стамбулi, довелося докласти усiх зусиль, щоб виконати волю вiнценосця i схилити Туреччину на бiк Польщi, яка побоювалась Австрii i передбачала неминучiсть конфлiкту з нею. Треба було заручитися султанською дружбою. Вiйська Золотоi Порти давно стоять на кордонi з Польщею – у Хотинi та Новоселицi. Як би вони згодилися на випадок австрiйського нападу! Та не вдалося Лясопольському це зробити, i ось розгнiваний король вiдкликае його зi Стамбула. Так думав посол, i, щоб уникнути опали, вирiшив задобрити свого вiнценосця. Ще вчора довiдався, що з Кафи прибули галери з полоненими украiнськими дiвчатами та хлопцями, а сьогоднi буде торг. Може, щось пiдходяще трапиться в дарунок королю? Лясопольський гукнув:

– Гей, Янеку, поганяй на Кара-Буджак!

Чим ближче до Кара-Буджаку, тим густiше лiпилися чепурнi будиночки i тим менше було зеленi. Лиш де-не-де стрiчалися присадкуватi лiванськi кедри, сумнi туi та колiнкуватi кущi кизилу. Конi бiгли по сухiй, збитiй копитами вулицi й не звертали вбiк навiть тодi, коли стрiчалися великi гончарськi гарби чи нав’юченi лозовими кошиками вiслюки. Вiзники, почувши дзвiнок посольського екiпажу, хапалися за обротянки, сiпали убiк, щоб звiльнити дорогу, i вже з узбiччя низько вклонялися.

Невiльничий ринок Кара-Буджак починався в кiнцi вулицi Ак-Таман за сiрими кам’яними мурами, розцяцькованими плямами зеленого моху. Мовчазнi, грiзнi, спорудженi ще за Олександра Македонського, вони багато бачили на своему вiку. Пiд цими мурами точилися жорстокi битви, лилася кров, стогнала вiд жаху земля, Ще й досi дощi вимивають iз грунту людськi костi, з’iденi зеленою iржею мiднi наконечники стрiл та лаштунки воiнiв, що полягли пiд хмурими бастiонами фортецi. Давно вже тут не гримлять битви, не iржуть бойовi конi, не ламаються списи, не ллеться кров. Тут ллються сльози, ще гарячiшi за кров, бо нiяка рана так не болить, як болить серце матерi, коли у неi вiднiмають дитя, або вiд дiвчини коханого, заковують у кайдани i продають у рабство.

Посольський екiпаж наблизився до брами. Схилився в поклонi яничар, приклав до серця одну руку, а другою показуе, де лишити мито. Дзенькнула монета, i перед послом вiдчинилася брама.

Ринок вирував. Тут смiялись i плакали, сперечалися, стогнали, проклинали долю, шептали страдницькi молитви. Побренькували на ногах невiльникiв залiзнi кайдани, скиглили вiслюки, висвистували батоги по спинах приречених.

Торги були в розпалi. Лясопольський поволi пiшов уздовж дерев’яних навiсiв, пiд якими стояли, сидiли й лежали невiльники. Тут були люди з усього свiту: бiлолицi дiвчата з Украiни, сумнi болгари, худi, смаглявi сирiйцi, тонконогi, чорноокi грекинi, вiрмени та вiрменки, волохи, арнаути, гагаузи, угрини й багато iнших, нацiональнiсть яких посол не мiг визначити.

З дальнього кутка майдану вiд невеличкоi, приземкуватоi кам’яноi будiвлi долинали зойки. Лясопольський звернув туди. Присадкуватий мовчазний турок у чорних штанях ловив за руку приведеного сюди невiльника, здирав з нього сорочку, волiк у закурену димом будiвлю, брав з горна розпечене залiзо i вправно тулив до лопатки приреченого. Той стогнав, пручався, але руки його були мiцно обплутанi мотуззям, i вiн знесилено падав. Тодi турок кидав у горно пекельне знаряддя, хапав бурдюк, лив воду на груди й голову непритомного, якого потiм витягали на подвiр’я i змащували обпечене мiсце евкалiптовою оливою.

Інколи траплявся бранець, ранiше вiдмiчений пекельною печаткою, значить – утiкач. Його дешевше можна було купити, за нього запрошували меншу цiну. Такому випiкали нове тавро, але вже не на лопатцi чи спинi, а на найпомiтнiшому мiсцi тiла – на лобi або на вилицi. Той знак не можна було чимось приховати, вiн завжди був перед очима, i нещасний раб мусив назавжди розпрощатися з мрiею про втечу.

На землях, пiдвладних султановi, невiльничих ринкiв було чимало, але правом таврування володiли лише стамбульський, синопський та iзмiрський у Туреччинi, кафський у Криму, каховський та очакiвський в Украiнi, акерманський i кiлiйський у Бессарабii та белградський у Сербii. Таврування не було приватним ремеслом, воно було монополiею султанською, до цього дiла допускалися лише спецiально навченi майстри, зобов’язанi законом вiддавати в казну половину свого заробiтку. Таврування не було обов’язковим, його проводили лише за бажанням власника раба чи рабинi й не поширювали на тих, хто сповiдував мусульманство. Коштувала така операцiя дорого, але рабовласники грошей не жалiли, бо таврованого втiкача легше було впiзнати, спiймати й повернути господаревi, а людоловiв, котрi промишляли таким ремеслом за солiдну платню, було чимало.

Пан посол уперше спостерiгав таврування. Вiн з огидою дивився на бусурманс

Страница 3

ку роботу i подумки складав петицiю до австрiйськоi iмператрицi Марii Терезii, яку Європа вважала покровителькою християн i ворогом работоргiвлi.

Боскамп Лясопольський попрямував далi. Ось до юнака пiдiйшов огрядний, затюрбанений по очi турок. Оглянув хлопця з голови до нiг, ткнув волохатим кулачищем у груди. Парубок навiть не похитнувся, лише блимнув злiстю з-пiд кошлатих брiв i заскреготав зубами.

– Мiцний, годиться! – вимовив покупець.

Не торгуючись, вийняв iз шкiряного капшука грошi i подав татариновi. Той поцiлував виторг та й оддав парубка. Проданий понуро поплентав за своiм господарем, брязкаючи залiзними кайданами.

Пiд розлогим миртовим кущем сидiли трое – стара жiнка з дiвчатами-пiдлiтками.

– Гей, пане, не минайте, до нас iз добрим серцем завiтайте! – заблагала жiнка по-грецькому.

Лясопольський пiдiйшов до неi.

– Двадцять пiастрiв, паночку, двадцять золотом! Чудова прикраса для панських покоiв! Купiть, паночку! За жменю золота матимете райських дiвиць. Непорочних. Купiть, паночку, двадцять пiастрiв, усього лише двадцять! – примовляла стара.

Лясопольський мовчки подивився на неi. Брудна, пелехата, з яструбиним носом i совиними очима жiнка не вгавала:

– Купiть, купiть! Молодi, свiжi, гарнi. Сам Господь сотворив iх для насолоди…

– Ти хто така? – спитав посол.

– Грекиня з Мiлета, паночку. Це моi доньки. Жебраки ми. Старцi. Купiть. На щастя вам будуть, на радiсть!

Стара глипала на Лясопольського великими чорними очима. Коли вона повертала голову, подзенькували мiднi монети, вплетенi в коси червоними кiсниками. Довга збiрчаста спiдниця, оторочена широкими шлярами, ховала порепанi босi ноги.

– Грекиня, кажеш? – спитав посол.

– З Мiлета.

– А не вiдьма з кагли? – зареготав, упевнений, що перед ним циганка.

– Нехай поб’е мене Бог, коли брешу. Грекиня я, ось хрест святий.

«Хто вона? – подумав посол. – Невже оця сова могла виплодити таких янголят?»

А дiвчата справдi дуже гарнi. Чепурненькi, чисто вимитi, вони аж нiяк не були схожi на цю брудну потвору, яка назвалася iхньою матiр’ю. Щось святе, небесне iскрилося в iхнiх очах, прозирало в рисах облич, у гнучких дiвочих постатях. Здавалося, що у них за плечима пiд чистенькими бiлими сукнями схованi крильця, на яких вони спустилися з неба.

– Скiльки iй? – спитав, показуючи на старшеньку.

– П’ятнадцять весен. Марiею звуть. А меншенька – Софiя. «Мудрiсть» по-нашому. Їй тринадцять.

– Сестри?

– З однiеi утроби, пане.

Дiвчата сидiли на повстянiй пiдстилцi в затiнку миртового куща, зиркали на Лясопольського оченятами.

– Ясний пане! – не вгавала стара. – Купiть, бо не виживуть. На них хлiба не настачити.

Лясопольський мовчки вiдрахував двадцять золотих пiастрiв, i дiвчата охоче пiшли за ним, не озираючись.

– Єзус Марiя! Що ж це дiеться? – здивувався Янек, коли пан привiв дiвчаток до екiпажу. – Бодай цих туркiв Бог скарав, щоб костi iхнi свята земля пiсля смертi не прийняла! Та хiба ж вони ягнята, щоб iх продавати? Матка Боска, спаси й помилуй нещасних! О-хо-хо!

– Мовчи, Янеку, у нас iм буде лiпше. В жебрачки купив.

Далi iхали мовчки. Коли-не-коли Янек озирався, глипав на дiвчаток, зiтхав, сiпав за вiжки, погукував на коней, що зомлiли пiд полуденним сонцем i лiниво пленталися, вiдмахуючись хвостами вiд слiпнiв i мух.

Коли вони повернулися до посольського будинку, Боскамп Лясопольський наказав Янековi нагодувати дiвчат i вiдрядити на спочинок у кабiнет. Там добре загратованi вiкна, i дверi надiйно замикаються – не втечуть. Розпорядився та й пiшов до спальнi – невеличкоi, з одним вiкном кiмнати, у якiй за лiжко правила турецька канапа, драпована темно-зеленим оксамитом. Скинув iз себе посольський мундир, сховав до шафи, затемнив лядами вiкно та й лiг. Хоч пiсля довгоi прогулянки по спекотному мiсту вiдчувалася втома, а в примiщеннi панувала приемна прохолода й напiвтемрява, довго заснути не мiг. Знову думки полинули до Варшави. Образ розлюченого вiнценосця поставав у його уявi. Розумiв: гнiв короля – страшнiше кари небесноi. Але, зважаючи на слабкiсть володаря до красунь, подумав: «Гай-гай! Запрезентую його величностi оцих янголяток, i погасне гнiв». Вiд цих думок заспокоiвся i вiдчув, як на очi почала напливати солодка сонлива втома.




Роздiл другий

Гiсть iз сералю


З передпокою долинув гомiн. За хвилину увiйшов Янек i сповiстив, що до пана посла проситься якийсь дуже поважний турок. Лясопольський нашвидкуруч одягнув посольський мундир i вийшов. На нього чекав гiсть в одежi служника султанського палацу – в жовтих шароварах, в гаптованiй срiблом червонiй кармазиновiй куртцi й червонiй iз золотом кутасом фесцi. Побачивши посла, гiсть приклав до серця праву руку i вклонився.

– Я порушив блаженну тишину цього благородного дому з волi повелителя свого, брата Сонця й Мiсяця, спадкоемця Божого – великого султана.

– Чим можу служити султановi? – насторожено спитав Лясопольський.

– Уста моi не розтуляються, щоб вимовити слова, якi не дуже припадуть до серця вельмишановному

Страница 4

найповажнiшому з поважних пановi послу. Але святий обов’язок чесного i непiдкупного слуги брата Сонця i Мiсяця примушуе мене сказати те, чого не змiг би вимовити за iнших обставин навiть тодi, коли б до горла мого приклали гострий ятаган…

Гiсть довго й пишномовно доводив, що не з власноi волi прийшов сюди, а Лясопольський намагався пригадати, де ж вiн бачив цього чоловiка. Але той сам нагадав, хто вiн такий:

– Я – наглядач султанського гарему, пане посол. Прийшов попередити вас, який гнiв може спалахнути в грудях царя царiв, коли вiн дiзнаеться, що ви перехопили призначених для нього дiвчаток, за якими я давно наглядаю. Клянуся бородою Магомета, я прийшов сюди, щоб виконати султанову волю i вiдвернути вiд вас гнiв наймогутнiшого з володарiв. Хай для моiх очей не зiйде завтра сонце, хай засохне в ротi язик, уста занiмiють навiки, якщо я не хочу врятувати вас вiд великих неприемностей.

– Пане наглядачу, менi дуже сумно, що завдав прикрощiв його величностi. Але ж вiрте – я не дiвчат купив, я купив для них волю. Заплативши жебрачцi, я вiдпустив iх на всi чотири сторони. Наша вiра не дозволяе торгiвлю людьми. Я, вiрний слуга свого короля, не мiг порушити нi закони, нi догми католицькоi церкви. Я пожертвував своiм золотом, щоб зробити праведне дiло.

– Двадцять золотих пiастрiв, пане посол, це завеликi грошi, щоби втратити iх навiть заради близькоi людини, – ехидно посмiхнувся наглядач i чемно вклонився.

– Спасiння душi дорожче вiд золота. Якби менi зараз подарували тисячу найкоштовнiших перлин, душа моя не вiдчула б такого задоволення, як вiд сьогоднiшнього праведного вчинку. Я завжди страждаю, коли бачу бiду ближнього свого, i намагаюся полегшити його долю. Отже, прошу дарувати менi, але нiчим не можу вам зарадити. Хiба що вiзьмiть ось п’ять золотих пiастрiв, докладете до тих, що збиралися витратити на дiвчаток, i знайдете за цi грошi красуню, свiтлолицю, як мiсяць, свiжу, мов ранкова зоря…

– Хай буде ваша воля, якщо це воля Аллаха, – наглядач узяв золото, вклонився низько i, не розгинаючись, позадкував до порога.

– От шельма! Схопив грошi, навiть оком не моргнувши, – сказав посол тлумачевi, – за п’ять пiастрiв вiн спроможний придбати собi пару добрих волiв, а то й коней, тому сьогоднi ж забуде про грекинь i мовчатиме як риба.

Западали сутiнки. На вiкна владно насувалася нiч. Янек запалив лiхтарi в передпокоi i в спальнi. Тiльки в кабiнетi господар наказав не свiтити, а спочатку позачиняти ляди й зашторити вiкна, щоб з вулицi не помiтили дiвчат. Панi Лодзя, дружина Лясопольського, зайшла туди з маленькою свiчкою i сiла бiля полонянок на канапi. Молода служниця, яка супроводила сюди Лодзю, залишилася мовчки стояти коло порога.

– Не бiйтеся мене, я буду вам за матiр, – сказала Лясопольська по-грецьки.

Почувши рiдне слово, дiвчата пригорнулися до неi i захлипали. Жiнка обiйняла iх, приголубила i теж заплакала.

Увiйшов посол, сiв поруч у крiсло. Дiвчата горнулися до Лодзi, шептали вечiрню молитву, а вiн сидiв i дивився на них мовчки. Обидвi дiвчинки напрочуд вродливi. Особливо меншенька, Софiя, – тендiтна, струнка, з калачиком чорних косичок на головi. Личко свiже, а на ньому великi чорнi очi пiд серпиками чорних брiв.

– Треба iх викупати та пiдiбрати одяг, – сказав посол дружинi.

– Так-так, мiй муже. Для цього я по них i прийшла, – вiдповiла Лодзя i наказала служницi приготувати лазню.

Коли дiвчата, чистi й одягнутi, мов панянки, знову з’явилися перед Лясопольським, iх було не впiзнати.

– Та це ж донна Велатта! Жива Форнарiна! – захоплено вигукнув чоловiк, глянувши на Софiю. Вiн довго не мiг вiдiрвати вiд неi погляду, милуючись ii красою. Дiвчина вiдчула це i соромливо вiдвернулася. Тодi Лясопольський перевiв погляд на Марiю: – А це донна Лiтта. Нiби великий Рафаель малював свiй шедевр iз неi.

Грекинi, звiсно, не знали польськоi мови i дивилися на зачудованого пана з якимось подивом i страхом в очах.

– Мiй муже, – сказала Лодзя, – iм потрiбен спокiй. Нехай iдуть спати. Та i нам треба вiдпочити перед далекою дорогою.

Усi розiйшлися по своiх покоях, лиш Янековi було не до сну, бо треба ж пакувати посольське збiжжя. Допiзна вiн стягував кошики i скринi мотуззям та сировичним ремiнням, перебирав у пам’ятi все, що укладено, а що ще треба вiдшукати, турбувався, щоб не забути нiчого такого, що може знадобитися в дорозi.

А в цей час на Босфорi терлося засмоленим дерев’яним боком об стамбульський причал вiтрильне судно «Номiкос». Грецькi негоцiанти, що йшли на ньому до Хаджибея з оливками та сарацинським пшоном, згодилися взяти з собою i панiв Лясопольських.

16 червня 1778 року пiрейський вiтрильник з польським дипломатом на борту вийшов зi Стамбульського порту в Чорне море i лiг курсом на Хаджибей.




Роздiл третiй

Хлопцi-дударi


Пiд горою Ведмежою, що нависла над тихоплинним Сяном, розкинувся просторий маеток графа Фелiкса Потоцького з розкiшним палацом, що виходив фасадом на рiчку. У дзеркалi сонливого плеса вiдбиваються стрункi колони портика, пиш

Страница 5

i коринфськi капiтелi, вензелi, блакитнi вiзерунки фронтону з родинним гербом у центрi, химернi плетива венецiанських вiкон. Палац потопае у пiнистому морi бузку. Жовтi стрiчки посипаних пiском дорiжок то сповзають униз до рiчки, то гадюками в’ються по схилах гори i зникають мiж замшiлими скелями та столiтнiми смереками, що пiдпирають верховiттями сине небо. Перед палацом шумлять дзвiнкi водограi, хлюпочуться в гранiтних басейнах мармуровi нiмфи.

Вечiр. Спалахують вогнища вздовж заплави – то мазури палять хмиз i торiшнiй очерет. Димом застелило все довкола. Той дим гонить комарину зграю у глибину заплави, далi вiд палацу, щоб не турбувала болотна нечисть панiв, щоб не пила iхньоi благородноi кровi.

Зiйшлися мазури навколо багаття, хтось пiсню почав, ii пiдхопили численнi голоси, i полинула вона, сумна та гiрка, як отой дим, що висне над мочарами:

У долинi вогонь горить.
Та й не треба дути.
Ой нема на свiтi гiрше
Нiж мазуром бути.

Ой коби ж той вогонь горiв,
Та й став так палати,
Щоб згорiли пани-ляхи
Ще й панськi палати.

Ляснула окомонова нагайка по чиiйсь спинi, i замовкли пiснярi. Чутно лише, як потрiскують зиндри та хлюпоче по камiнню Сян.

А палац пiд горою яснiе вогнями. Ще вдень наiхало сюди в розкiшних каретах, балагулах, а то й верхи багато панiв. У просторому вестибюлi з двома рядами iонiйських колон блищать бронзою лiхтарi, мерехтять у дзеркалах язички свiчок.

Серед гостей – поважнi генерали в роззолочених мундирах, чиновники в бiлих, посипаних тертою крейдою перуках, бритоголовi, флегматичнi, з масними очима i тонкими блiдими руками служителi вiри католицькоi, молодi панянки й паничi, поважнi дами рiзного вiку з моноклями, кiстяними вiялами в руках, дорогих платтях з довжелезними шлейфами.

Вiдчинилися рiзьбленi дверi зали, i на порозi став сам господар палацу граф Фелiкс Потоцький. На ньому темно-зелений полковницький мундир з регалiями, на головi соболиний шлик зi страусовим пером, при боцi шабля з дзвiнкоi дамаськоi крицi. Граф Потоцький урочисто пiдняв руку:

– Благородне панство, щиро прошу до гранд-зали!

Гостi посiли мiсця за столами, що вгиналися вiд незлiченних страв та напоiв. Тут i печенi поросята з хроном у рильцях, i смаженi гуси, бiгоси, турецький iнжир, прусська халва, ласощi кракiвських та вiденських цукерень. У солом’яних чохлах одутлуватi пляшки бордоського, квадратнi з зеленого скла фляги лейпцизького пуншу, каламутнi напоi вiнницьких та барських винокурень, барильця мiцного тридцятирiчного меду.

У кутку пiд лампадою – окремий стiл для святих отцiв, яких запрошено сюди на освячення та благословення палацу. Облачений, як до великодньоi служби, бiскуп Калиновський пiдвiвся з-за столу, стулив пiд пухлим пiдборiддям долонi для молитви, i в залi запала тиша.

– Благославен будь вiднинi й довiку дiм цей, благославен будь вiднинi й довiку господар обителi цiеi, його мосць граф Фелiкс Щенсний Потоцький, i його жона, i нащадки його, i його челядь. Даруй, Боже, сiмейству цьому здоров’я. Хай щасливим буде воно на вiки вiчнi з домом цим, з полями, з водами рибними i нерибними, з лiсами його, з лугами, з великою та малою скотиною, з птицею, з реманентом, зi всякою всячиною! Хай вiчно пануе в цiй обителi згода, мир i тиша! Спаси, Боже, од вогню, од грому, од роздору, од нечистоi руки, од заздрiсного ока та лихого слова, од великоi i малоi хворi! Аве Марiя!

– Аве Марiя! Аве-е!

Стоголосий iмпровiзований хор гримiв гармонiйно й урочисто. Здавалося, що люди зiйшлися не на бенкет, а в храм з нагоди великого свята.

– Аве Марiя, аве-е! – востанне злетiв пiд стелею урочистий акорд.

Виголосили тост за пана-господаря, задзвенiв кришталь. Тост за тостом – i загомонiли, пожвавiшали вiд хмелю гостi, зала заповнився гамором, жартами. Непомiтно осиротiв стiл пiд лампадою в кутку, святi отцi тишком-нишком покинули залу, у якiй пiсля численних тостiв починалися непристойнi жарти. Лакеi винесли стiл, на його мiсце прикотили масивний клавесин, i пiд зображенням святоi мадонни весело забринiли струни. Знову задзвенiли келихи, заiскрилося прозоре вино, закружляли у танку пари.

– Ваша мосць, – звернувся до Потоцького високий, зi старечим зморшкуватим обличчям вельможа в одязi депутата сейму, – ви чули: король звелiв вiдкликати посла Лясопольського з Туреччини.

– Знаю. І хай молить Бога посол, щоб на цьому й скiнчилися його неприемностi. Король наш багато надiй покладав на нього, а вiн нiчого не зробив. Австрiець висить над нами, зазiхае на нашi землi, а хто допоможе нам, якщо вiйна почнеться? Росiя? Нi, ваша свiтлосте. Росiя вiдшматуе Подолiю, як тiльки Австрiя пiде на нас. Турок – ото наш спiльник проти Австрii i проти Росii. Та не зумiв схилити граф Лясопольський султана до спiлки з нами…

– Кажуть, пан посол купив собi для розваги дiвчат, – продовжив депутат.

– Негiдний вчинок. Австрiйська iмператриця Марiя Терезiя вже довiдалася про це i розгнiвалася. Пан Лясопольський розбестився серед туркiв. Задоволення власних примх для нього важл

Страница 6

вiше за державнi справи. Цей вчинок я засуджую, бо не можна плямувати честь шляхтича перед усiм свiтом.

Увiйшов слуга, звернувся до розпорядника бенкету.

– У браму грюкають якiсь хлопи, просять пана розпорядника вийти до них.

– А чого iм треба?

– Не кажуть. З дудками прийшли i вас просять.

Розпорядник вийшов. Бiля брами товпилися парубки, сперечалися з гайдуками, що стояли на вартi.

– Он якi нахаби! – показав вартовий на хлопцiв. – Кажу, iдiть геть, бо стрiлятиму, а вони лiзуть, як осiннi мухи.

– Пане, пустiть нас до палат, ми не мазурики, ми дударi з Бялува, тутешнi, – звернувся до розпорядника чубатий парубок у вишитiй сорочцi, в полотняних, заправлених у чоботи, штанях. – Ось цей, – показав на хлопця, що мовчки стояв бiля нього, – на дудцi грае, а он той, Ясик, на цимбалах файно вмiе, а Йванко – на чому завгодно. Навiть трембiту мае, та незручно з нею – довга дуже, так вiн iз флоярою прийшов.

– А ти на чому можеш? – спитав розпорядник чубатого.

– На бубнi. Та нема в мене бубна, батько на тiм тижнi шинкарцi за горiлку оддав. Хотiв для цього дiла решето з дому взяти, та мати не дала, ще й по крижах кописткою оперiщила… Пустiть, пане, веселити вас будемо, хлопцi ж ми файнi, граемо наче архангели на мiдних трубах.

Розпорядник обвiв скептичним поглядом хлопцiв, а вони, мов святi, стоять, схрестивши на грудях руки, благально дивляться йому в очi.

– Як же вас пустити у палати, коли вiд вас овечками тхне?

– Не тхне, пане, не тхне, бо в Сянi допiру купалися.

– Гаразд, iдiть. Та добре грайте, бо як споганите – батогами заплачу, а за файну музику хляками нагодую добре та ще по жменi родзинок i по грудцi цукру дам, – нарештi згодився розпорядник.

Принесли до зали лаву. Розсiлися, i засвистiли флояри, задзвенiли цимбали, заспiвали дударi пiд власний акомпанемент пiсню про страшних вовкулакiв, що справляють шабаш у горах серед темноi ночi:

Ой за Сяном-рiчкою на горi
Розгулялись нiчкою упирi,
Розгулялись нiчкою – ой бiда! –
Аж шумить за рiчкою лобода.

Паняночки яснii ви моi,
Любляночки краснii ви моi,
Не ходiть за квiтами на гору,
Не стрiчайтесь чорному упирю.

Бо не такi файнii упирi,
Як ми, хлопцi, гарнii дударi,
Упир стрiне панночку на бiду,
А ми славно граемо на дуду…

Сп’янiлi пани, забувши шляхетський гонор, несамовито витупцьовують бадьорi мужицькi танцi. Ходить ходором пiдлога пiд сотнями нiг. Пiдтоптанi пани тягнуть у танок молодих панянок, вигинаються, кокошаться, в’ються джигунами навколо них, лиснiючи спiтнiлими обличчями.

А за Сяном на горi, в чагарниках чорного терну, зiбралися лiсовики, iхнiй отаман не вiдводить погляду вiд панського палацу, уважно прислухаеться до музики, що лине з вiдчинених навстiж вiкон.

– Чуете? «Упиря» грають. Час!

Лiсовi люди в’юнкою стежкою збiгли в долину. Крадькома, наче рисi, пiдiйшли до муру, що оточував панський палац, причаiлися. А за муром несамовито ревла музика, веселилися пани, здригався палац вiд галасу та тупоту нiг. Хлопцi-дударi старалися, щоб гучнiше звучали флояри, щоб почули музику там, за Сяном.

– Ба-бах! Бабах! Бах! – несподiвано вдарили пострiли за вiкнами.

Тiеi-таки митi вихором кинулася до палацу ватага невiдомих людей у бiлих полотняних штанях i сорочках, обтягнутих кептарями з овечоi шкiри, в постолах, а то й босих. У кожного на очкурi при боцi топiрець, а у руках пiстоль, на обличчях – маски, якi не менш, анiж топiрцi та пiстолi, наганяли жаху. Замиготiли в повiтрi топiрцi – i падали порубанi вельможi з застиглим в очах смертельним жахом, верещали панi й панянки, кидались у вiкна й дверi до смертi наляканi нежданою навалою:

– Рятуйте-е-е!

– О-о-ой!

– Де гайдуки, пся крев? Де?

А дударi не вгають:

Ой за Сяном-рiчкою на горi
Розгулялись нiчкою упирi…

Зникли нападники так само несподiвано, як i з’явилися, пiдпаливши на прощання палац.

– Утекли? – тремтячим голосом спитав лiтнiй панок, вилазячи з-пiд столу.

– Зникли нечистi, – прошепотiв хтось. – Це ви, пане Дульський?

– Я… Куди ж подiлися гайдуки? – заридав скривавлений панок.

– Головою наклали бiля брами… На власнi очi бачив – сокирами iх, сокирами… Саме в ту нещасну хвилину я у вiкно визирнув. Не встиг слова мовити, як стрiляти почали… Єзус-Марiя, яка страшна подiя!.. Тiкаймо, бо згоримо… Опришки червоного пiвня пустили!

– А де ж хлопи, пся крев, чом не гасять пожежу?

– Тiкаймо, поки живi!

А нападники були вже на вершинi Ведмежоi гори. Отаман з гакiвницею в руках i топiрцем при боцi обвiв поглядом свою ватагу:

– Всi тут, нiхто не загубився? – витер капелюхом обличчя, зiтхнув з полегшенням: – Молодцi дударики, файно веселили шляхту!.. А тепер геть звiдси, бо насунуться гайдуки – не вистояти нам. На Лемкiвщину подамося вовчими стежками, почастуемо ще вельможних. А поки що – спочинок перед дорогою, на той бiк Сяну.

Як тiльки загримiли пострiли, Фелiкс Потоцький метнувся iз зали, лабiринтами палацу вислизнув на подвiр’я, скочив охляп на коня та й помчав у чорну нi

Страница 7

. «Казала ж сербiянка Мавра, щоб не будувалися пiд Ведмежою, бо то прокляте мiсце, сам люцифер поселився в тих скелях», – згадав Потоцький ворожку.

Усю нiч острожив коня i лиш опiвднi добувся до Люблiна, до свого палацу, i, не кажучи нiкому нi слова, знесилений, повалився в пухкi перини. Прокинувся перед заходом сонця i вийшов до дружини.

– Чого так змiнився на лицi, любий мiй? – спитала Жозефiна. – Чи занедужав, чи сон поганий наснився?

Чоловiк розказав про те, що скоiлося в Бялувi. Заридала Жозефiна, заламала з горя бiлi руки:

– Де ж гайдуки нашi, де жовнiри? Вези мене звiдси до Тульчина, бо опришки й сюди дiстануться.

– Не тужи, люба моя, не плач. Усе буде гаразд. Поiдеш на Подiлля, а я – до Варшави. Викладу там свою думку: треба лаштувати вiйсько. Вогнем i мечем нищити здрайцiв!

Через кiлька днiв з подвiр’я люблiнського палацу Потоцького викотилися двi карети. Кожну супроводжували по сотнi озброених вершникiв з полку люблiнського воеводи. Вони охороняли графа Фелiкса Потоцького, який термiново виiжджав до Варшави на сейм, та Жозефiну, що тiкала до Тульчина, далi вiд неспокiйних околиць.




Роздiл четвертий

У Жванцi


Сонливе подiльське мiстечко Жванець, у якому розташувався загiн польського прикордонного вiйська, облетiла звiстка про прибуття вiдомого дипломата Боскампа Лясопольського. У цьому забутому королем i Богом куточку нiколи ще не бували визначнi особи, тому вiзит людини, котра спiлкуеться з володарями краiни, викликав у мешканцiв неабияку цiкавiсть. Мiсцеве шляхетне панство, ба навiть обивателi, пiдбадьоренi мiсцевим чиновним людом, а щонайбiльше – жванецьким комендантом, командиром прикордонного загону, капiтаном вiйська польського Юзефом Вiтте, старанно готувалися до зустрiчi, плекаючи невиразну надiю на те, що королiвський посол чимось ощасливить iхне сiре й буденне життя. Найбiльше турбот про зустрiч проявив капiтан Юзеф Вiтте. Вiн клопотав про те, щоб з першого ж кроку на жванецькiй землi посол вiдчув себе як вдома, щоб якнайстараннiше прислужитися йому всiею мiською громадою, бо iде посол до самого короля, i хтозна, що може вiн наговорити володаревi Речi Посполитоi, якщо не догодиш йому чимось.

Нарештi настав день 27 червня 1778 року. Святково одягнений люд попрямував на Кам’янецьку рогатку. Попереду – командир прикордонного загону, комендант Юзеф Вiтте, поруч нього – сурмачi з мiдними трубами, за ними – жванецька шляхта. Як тiльки вийшли за мiську браму, хтось вигукнув:

– Їдуть!

Командир загону подав знак рукою, i зустрiчальники вишикувались обабiч дороги з прапором i хлiбом-сiллю на вишитих рушниках. Коли посольський екiпаж наблизився, прапороносець пiдняв над головою знамено з вишитим шовковими нитками ожелом бялим у центрi, й сурмачi тричi засурмили «вiват!».

До екiпажу Лясопольського пiдiйшли служивi з загону вiйська польського, пiдхопили посла пiд руки, допомогли йому зiйти на землю. Почалися вiтання. Пан посол попросив коменданта Юзефа Вiтте швидше кiнчати цю церемонiю, бо вiн i дружина надто втомилися в дорозi, i, крiм спочинку, зараз iм нiчого не треба.

Оточений почтом екiпаж покотився до мiста. Ударили дзвони на дзвiницях костьолу i православного храму, вiтаючи високого гостя. На вулицi висипали старi й малi – не часто ж бувае у Жванцi така оказiя.

Жванець – невеличке мiсто на Днiстрi, оточене пагорбами Подiльського плоскогiр’я. Невеличкi будiвлi пiд черепицею, гонтою та соломою туляться одна до одноi. В центрi – крамницi, корчми, ремiсницькi майстернi, велика, обнесена кам’яним муром ярмаркова площа, гуральня, цукерня, довжелезнi ряди гамазеiв. Найпомiтнiшi споруди – двоповерховий будинок Юзефа Вiтте, костьол, православна автокефальна й унiатська церкви та ще з червоноi цегли синагога. Вони зводяться над ветхими ремiсничими халупами, задивляючись у швидкоплиннi води Днiстра, який роздiляе землю на два свiти: по цей бiк – польськi володiння, по той бiк – турецькi. Видно, як там никають уздовж берега вояки Хотинського пашi.

– Спокiйно? – спитав Лясопольський Юзефа Вiтте, кинувши у той бiк.

– Слава Єзусу.

Проiхали вздовж кордону i зупинилися бiля двоповерхового, не вибагливоi архiтектури будинку.

– Мiй дiм, проше пана, – сказав Юзеф Вiтте.

У кiмнатi, що виходила широкими вiкнами на Днiстер, мiж командиром загону i послом вiдбулася довга розмова. Боскамп Лясопольський розповiв про своi дипломатичнi справи, про невiльничий ринок, про грекинь.

– Цих красунь маю запрезентувати його мосцi ясновельможному крулевi нашому Станiславу Августу Понятовському, – зiзнався посол.

– Мушу засмутити пана посла не дуже приемною звiсткою, – нiяковiючи, сказав Юзеф, намагаючись не дивитися спiврозмовниковi в очi.

Той вiдкинувся на спинку крiсла, пильно глянув на худе, гостроносе обличчя жванецького коменданта:

– Що то за прикра новина, пане капiтан?

– Їi величнiсть iмператриця австрiйська Марiя Терезiя довiдалась якимсь чином про грекинь i впала в гнiв великий. Вона заборонила будь-кому ступати на землю Австрiйську, маючи пр

Страница 8

собi купленого раба чи рабиню. Учора кур’ер варшавський прибув з орденом нашого круля, якому наказано попередити вашу мосць про це, оскiльки шлях звiдси до Варшави пролягае через Австрiю. Прошу вибачення, пане посол, за гiрку новину. Менi конче неприемно говорити вам про це, але ж воля ясновельможного над усе, i я не можу не виконати свого обов’язку.

Вислухавши Юзефа Вiтте, Боскамп Лясопольський зневажливо вiдвернувся до вiкна. Пальцi правоi руки задрiботiли по столу. А тим часом Вiтте вийняв iз шухляди папiр.

– Проше пана, ось наказ короля. Лясопольський недбалим рухом вiдмахнувся.

– Пане капiтан, ви щасливiший за нашого ясновельможного короля, бо цi райськi створiння залишаться вам. Ви нежонатий, молодий, вiзьмiть собi на втiху. А я вiдчуватиму себе щасливим вiд того, що врятував дiвчаток вiд гарему.

– Дуже вдячний вам, пане посол, але ж ви заплатили такi великi грошi.

– Що – грошi! Знали б ви, як сумуватиме панi Лодзя, яка вже порiднилася з ними… Та що маю робити… Воля його величностi – то е воля самого Бога… Так, так… Лишаю вам дiвчат, а розбагатiете – тодi й рахунок зведемо.

Пiсля недовгого вiдпочинку Боскамп Лясопольський покинув Жванець i через Хотин виiхав до Польщi. По дорозi завiтав до тамтешнього пашi й зустрiв у нього Жозефiну Потоцьку, яка проiздом на Подiлля зупинилася для короткого спочинку. Вона розповiла про подiю у Бялувi.

– Вiтчизна – то е рiдна мати, якщо тебе нiхто не бентежить. А коли над твоею головою висне хлопська сокира, то розкiшнi палати здаються тюрмою, а вiтчизна – мачухою, – сказала графиня, закiнчивши розповiдь про Бялувських нападникiв.

– А що маемо робити, щоб мужицькi ватаги нас не збиткували? – спитав посол.

– Гармат i шибениць треба бiльше мати. Кожен повинен знати свое: пану панувати, а хлопу – цiпом махати.

Увечерi Жозефiну зустрiчали у Жванцi. Вiтте влаштував на ii честь вечерю, потiм танцювали. Запрошене з приводу такоi оказii мiсцеве панство не сподобалося Потоцькiй. Вона сказала сестрi Юзефа Теклi Аксамiтовськiй:

– Не заздрю вам. Життя у цьому Жванцi сiре, як осiнне небо. А тутешнi панки – свинi в сюртуках, плямкають за столом, як поросята.

– Я б охоче покинула Жванець, поiхала б до батька в Кам’янець. Там i маеток, i товариство знатне. Та що менi робити? Юзеф нежонатий, за ним нагляд, як за дитиною, потрiбен. Нi, тут без хазяйського ока не обiйтися, бо з брата господар нiкчемний, знае лише службу та картярський стiл…

– То швидше оженiть його, бо дiм без господинi – сирота.

– Де там! Стiльки файних панянок траплялося, багатих i роду знатного – жодна йому не до вподоби. Вередливий дуже.

– А батько ваш як? – спитала Жозефiна.

– Слава Єзусу. Комендантом у Кам’янцi. А з матiнкою гiрше. Хворiе часто.

Текля запросила Жозефiну до дiвочоi кiмнати. Дiвчата збиралися спати. З розпущеним довгим волоссям, у бiлих нiчних сорочках, вони нагадували русалок, якi щойно виринули з днiстровських вод.

– Хто ви такi? – вражена iхньою красою, спитала графиня. Грекинi мовчки перезирнулися.

– Не вмiють по-польськи, – сказала Текля i заговорила з ними по-грецьки.

Дiвчата пожвавiшали, защебетали, перебиваючи одна одну. Текля розповiла Жозефiнi про iхнi пригоди.

– У пана посла непоганий смак! – вигукнула Потоцька. – Гадаю, не дуже охоче розлучився вiн iз таким товаром. А що вони робитимуть у вас?

– Нехай живуть. Жаль сирiток.

– Чудова окраса вашого дому, Текле. Уявляю собi, як вони грацiозно заходять до зали, несучи тацю з кавою. У Тульчинi маю молоду татарку. Вона на головi несе глек iз вином – i хоч би хлюпнула! Не йде – лине, любо дивитися… Навчiть iх, Текле, польськоi мови, чемностi, це ж нi iм, анi вам не завадить.

Наказавши дiвчатам помолитися та й лягати спати, жiнки пiшли на вiдпочинок.




Роздiл п’ятий

«Не позвалям!»


Великий сейм зiбрався восени. Лютi вiтри шугали вузькими вулицями та провулками, гнали опале листя. Каркало в сiрому небi ненажерливе гайвороння. Олов’янi хмари марудливо повзли небом, зрошуючи землю холодними дощами.

До королiвського палацу з усiх усюд стiкався найрiзноманiтнiший люд – у розкiшних каретах, дилiжансах, у розмальованих фаетонах, на простих, невибагливих бричках. Ішли пiшки варшавськi панки в суконних кунтушах, замшевих чоботях на високих пiдборах, а деякi у фраках i цилiндрах, пiд чорними парасольками. Депутати сейму квапилися до Зали законiв, у якiй повиннi вирiшуватися в цi сiрi осiннi днi важливi державнi справи.

Не дуже знатнi варшавськi панки, цехмейстери, мануфактурники, власники майстерень i крамничок юрмилися перед королiвським палацом, сперечалися, пророкували великi змiни, чекаючи вiд сейму важливих рiшень. Ось панок у синьому кунтушi, в червоних чоботях розмахуе згорнутою парасолькою, намагаеться усiх перекричати:

– Панове! Послухайте, що вам скажу: я маю ткацький цех. А який то цех? Смiх, та й годi, дерев’янi верстати! Хiба зiтчеш на ньому добру тканину? Англiйськi машини треба купувати, а нема за що, бо нашу матерiю вельможнi не купують, з-за корд

Страница 9

ну привозять, бо та краща. А чим будемо робити гарну матерiю? Путнiх машин нема, робочих рук нестача, бо магнати хлопа на припонi тримають. Де взяти робiтника, я вас питаю? Хлоп мусить бути вiльним, тодi й ремiсництво не животiтиме. Захоче бiля землi поратися – нехай, а потягне його до мiста в ремiсники – просимо. Вольнiсть хлопу потрiбна, бо в тiй вольностi сила держави.

– Нехай король робить, як в Англii та Францii, нехай податки з ремiсника не дере та й нам дихати дае! – гукае хтось iз ремiсничого люду.

– Король зробить так, як Четвертинський i Потоцький скажуть, а ми погаласуемо тут та й розiйдемось!

– А якби тих Четвертинських i Потоцьких за барки – та й iз сейму? Загарбали пiв-Польщi, прибрали до рук нашого круля, та й мички з нього микають. Вольнiсть хлопу, вольнiсть ремiснику!

– Нех жие вольносць! – вигукувала попiд вiкнами королiвського палацу юрба.

А в Залi законiв точилася сварка. Хелмський посол Гродзенський потряс стиснутими кулаками перед депутатами:

– Вiтчизна наша в небезпецi! Пруссiя та Австрiя готовi роздерти ii на шматки. А чим зможемо захиститися вiд ворогiв? Не можемо, бо магнат своi груди не пiдставить пiд ворожi стрiли, а хлоп не стане боронити своеi тюрми, бо ж панщина – то тюрма для нього.

– А що пан радить?

– Свободу хлопу дати, щоб вiн вiдчув себе громадянином держави.

– Не позвалям! – загудiли магнатськi ложi.

– З ремiсника податки не дерти, бо й так ремiсниче дiло занепало. Перед усiм свiтом соромно – в чужих чоботах ходимо, чуже сукно носимо, бо бiдне наше ремiсництво за браком грошей анi взуття, нi одежi путньоi зробити не може. Скасувати податки з майстрових людей!

– Не позвалям!

– Карпати кишать опришками, горять маетки в Галичинi й на Подiллi, бо хлопа за скотину маемо, панщиною його замордували, тому вiн мстить нам сокирою. Дайте волю йому, дайте хлiб, щоб людиною вiдчув себе. Хлоп потрiбен для захисту вiтчизни!

З магнатськоi ложi пiдвiвся Фелiкс Потоцький. Гидливо скривився на Гродзенського.

– Вашi промови, пане посол, для вiтчизни нашоi – як свiчка для порохового погреба. Ви пiдбурюете поспiльство на бучу. Не позвалям! Не дамо зрiвняти простолюдина з благородним панством. Хлоп е хлоп, i його доля Паном-Богом визначена: землю орати i вiрно служити своему господаревi. Але хлоп нинi розбестився, i його треба приборкати. Закликаю, панове посли, до захисту нашоi шляхетськоi гiдностi вiд сiрого бидла! Не доведи Господи до новоi Колiiвщини! А нею пахне вiд слiв пана Гродзенського… Дарую в королiвську скарбницю грошей на придбання гармат у кiлькостi, достатнiй для озброення ними одного полку.

– Нех жие наша свента вольносць! Вiват! – вибухнула зала. Потоцький з почуттям переможця повернувся на свое мiсце серед найпочеснiших депутатiв сейму. Северин Ржевуський, Ксаверiй Бранiцький та Антонiн Четвертинський, за якими стояла шляхетська елiта, потиснули йому руку. Зала клекотiла оплесками.

Гродзенський спокiйно сидiв у ложi, сумiжнiй з магнатськими, вдивлявся ясними очима в обличчя вельмож i ледь помiтно усмiхався гiркою, скептичною посмiшкою. Князь Четвертинський нахилився до нього i посварився пальцем:

– Пане посол, ви намагаетеся зрiвняти шляхту з хлопським поспiльством. Не буде так! Не позвалям!.. Не позвалям, бо то е прямий шлях до загибелi ойчизни нашоi!

– Рабство – ото найстрашнiша небезпека для Речi Посполитоi. Я стояв i буду стояти за свободу простого люду. Тiльки вiльнi громадяни зможуть урятувати батькiвщину вiд загибелi.

– О, який ви хоробрий! Хвалю за смiливiсть! Але Польща, будьте певнi, нiколи не почуе вашого надто бойового заклику.

– Польща, пане Четвертинський, не обмежена стiнами цiеi зали…

– Це так. Але ii доля мусить вирiшуватися тiльки тут i лише елiтою нацii, а не на пляцу галасливим натовпом.

– Історiя покаже, хто повинен вирiшувати долю батькiвщини, – сказав Гродзенський i вiдвернувся вiд Четвертинського.




Роздiл шостий

Сестриця Текля


Текля Аксамiтовська ось уже другий тиждень гостюе в Тульчинi у Жозефiни Потоцькоi i не може нахвалитися своiми грекинями.

– Такi ж вони розумненькi, графине, що й не знаю, як вам сказати. Марiя вже польською молиться i розмовляе, а Софiя й французькою трохи. Тямущi – дай Боже кожнiй панськiй дитинi такий розум мати. А якi сукнi iм злагодила! Вийдуть до танцювальноi зали – на них тiльки й дивляться гостi, наче на справжнiх шляхтянок. Жванецькi паничi вже починають увиватися коло них.

– Ви, сестро, не дуже з ними панькайтеся. Досить, що хлiбом годуете та одягаете, а ви ще до танцiв призвичаюете. Нехай прислужують i Богу дякують, що не в гаремi живуть, не в нехриста-турка, а в шляхетському домi. Ой-йой, сестрице, дуже ви з ними панькаетесь…

Текля Аксамiтовська ще з хвилину тому мала намiр сказати, що брат Юзеф давно вже флiртуе з Марiею, але, вислухавши графиню, прикусила язика: осудить Потоцька, рознесе плiтку по всьому свiту, мов сорока. А мiж тим, пильно вдивляючись у Теклине обличчя, Жозефiна спитала:

– А що пан Юзеф – чи не запаморочи

Страница 10

и йому голову красунi?

Вiд такого запитання Текля розгубилася, спочатку не знайшлася, що вiдповiсти. З того, яким тоном було поставлене запитання, iз лукавого погляду спiврозмовницi зрозумiла, а може, лише запiдозрила, що графиня дещо знае. Та й як не дiзнатися, коли у шляхетських родинах Жванця i Кам’янця тiльки i мови, що про флiрт Юзефа з заморською красунею. Хiба не могла така новина докотитися й до Тульчина? Помiркувавши, Текля вирiшила викласти тульчинськiй господинi всю правду.

– Як сестрицi рiднiй, тайну вам розкрию. З глузду з’iхав брат мiй любий… Марiя, старшенька грекиня, мiзки йому затуманила…

– Отакоi! – сплеснула руками Жозефiна. – Оце новина! Дiйсно – розуму позбувся! Та чи свiт вузьким для нього став, чи красунi в Полонii перевелися? У Кам’янцi, Вiнницi, Брацлавi, по всьому Подiллю он скiльки знатних, багатих, шляхетного роду красунь, а вiн… Нi, сестрице, крий вас Боже женити Юзефа на тiй грекинi. Не себе одного, всю елiту польську, шляхетство наше ославить!

Жванецька гостя сконфужено слухала графиню, не перечила iй, не захищала брата, бо знала, що Потоцьку не переконати. В глибинi душi каялася, що так необачно виклала все про Юзефа i Марiю, усвiдомивши, що слово не горобець – назад не вернеться.

Поверталася Текля Аксамiтовська з Тульчина взимку. Одноманiтний краевид, монотонна iзда, рипiння снiгу пiд полоззям хилили на сон.

– Не спiть, панi, в дорозi. Потерпiть до Вiнницi, а там i спочинете у теплi та затишку. Он уже Вороновиця показалась, а звiдти до Вiнницi недалеко, – сказав машталiр.

Вiн час вiд часу озирався, поправляв сидiння, стежив, щоб iз Теклi не сповз накинутий на неi теплий ведмежий кожух. Вона сердилася на старого, що не давав у дорозi заснути, i думала: «Як воно там у Жванцi? Чи справилася без мене двiрня?» І, згадавши, кого лишила замiсть себе на господарствi, заспокоiлася.

Вiд’iжджаючи до Тульчина, вона домовилася з панi Лоською, вдовою полковника, який загинув на турецькiй вiйнi, що та буде назирати за домом, опiкати брата i грекинь. Панi Лоська, добродушна й чемна жiнка, по давнiй дружбi допомагала родинi Вiтте у всьому, бо i Юзеф, i його сестра не дуже практичнi в господарських справах, i якби не вона, то безпорадний господар давно б розвiяв усе майно. Щоденнi бенкети, численнi гостi та картярська гра, в якiй Юзефовi не дуже таланило, потребували грошей. А де iх стiльки взяти? Юзефiв батько, кам’янецький комендант, генерал Ян Вiтте, скупий на руку. Маетностей та грошей у нього чимало, та синовi, крiм невеличкого жванецького маетку, нiчого не дав, хоч той вже кiлька рокiв мае пристойну посаду, живе самостiйно, без батькiвськоi опiки.

– Поки не зiв’еш сiмейного гнiзда, не проси нi злотого. Не дам, бо знаю нежонате офiцерство – розтринькуе усе на свiтi, отак i ти, – сказав старий синовi i вперто стояв на своему.

Текля знала батькiвський норов: зарiкся нiчого не дати – то й не жди. Старий невблаганний. Треба жити на власний заробiток. Як могла, вона стримувала брата вiд зайвих витрат. Той не слухався, щодня приводив додому ватаги охочоi до чужого меду мiсцевоi шляхти, i сестра розумiла: якщо таке буде й далi, то оця жванецька сарана в синiх кунтушах пустить брата по свiту з торбами, i попросила панi Лоську бути наставницею i радником у домi, бо лише iй пiдкорявся Юзеф. Владна, розумна, вона прибрала до рук челядь, господарство i самого господаря. Разом з Теклею визначала, куди й на що витрачати грошi, коли й з якоi нагоди влаштовувати бенкет, кого запросити в гостi. Рiдше стала гримiти музика в домi Вiтте, сiра жванецька шляхта стала забувати сюди дорогу. А коли i влаштовували пишнi вечори, то лише заради високих гостей iз Варшави, Тульчина чи Брацлава.

Заходилася Лоська й коло грекинь. За тривалi роки перебування з чоловiком у Парижi вона надбала деякоi культури, добре розумiла мистецтво, особливо музику, i, як щиросердна людина, передавала своi знання обдiленим долею дiтям. Текля навчала iх польськоi мови, а вона – французькоi й латини, свiтських танцiв та аристократичного поводження. Коли Текля на запрошення Жозефiни Потоцькоi поiхала до Тульчина, то була спокiйна, впевнена, що вдома все гаразд.

У Вiнницi Аксамiтовська довго не затрималася, переночувала у знайомого ксьондза i вирушала далi. Зранку морозило. Потiм пригрiло сонце. Снiг зволожувався, налипав на полоззя. При дорозi борсались у снiгу горобцi – на теплiнь, i машталiр, побоючись, щоб зовсiм не розкисло, прудкiше гнав коней. Сани сiпало, швигало на всi боки, i це дратувало Теклю.

За Деражнею пiшли лiси – густi, чорнi, глухi. Щоб розважити, машталiр узявся розповiдати Теклi рiзнi бувальщини.

– Рокiв з десять тому цi лiси гайдамаками кишiли. Нi пройти, нi проiхати не можна було. От якось, на Спаса, везу пана бiскупа до Вiнницi. Барськi федерати жовнiрiв приставили охороняти його особу. Їду, i не страшно менi. Думаю: жовнiри на добрячих конях, зi зброею огневою та шаблями – хто iх зачепить? Коли гульк – ватага з лiсу, хто з кiлком, хто з пiстолем. Конi – дибки, ридван – догор

Страница 11

колесами. Не встигли жовнiри й шабель з пiхов видобути – накрили iх гайдамаки кiлками, з пiстолiв побили. Покiнчили з ними, а тодi до святого отця. Лежить вiн пiд ридваном нi живий нi мертвий. Витягли звiдти та регочуть: еге, мовляв, гарного селезня впiймали. Пан бiскуп ледве на ноги звiвся, тримаеться за потовченi боки й плаче, як мала дитина. «Гай, хлопцi, – смiеться старший гайдамака, – а порахуйте йому ребра!» Пiдступили до панотця хлопи з бияками. Оце, думаю собi, ще одна смерть вчинена буде. А старший каже: «Не бийте, а рахуйте по-справжньому». Зiрвали з бiскупа одежу та й почали лiчбу: «Одно, двое, трое…» Збилися. Знову почали – знову збилися. Регочуть, а отець сердешний тремтить од страху, у хлопцiв пощади просить. Реготали так, реготали, аж один i каже: «Братцi, намацав! Одне лише ребро цiле, а решта – в друзки, нема по чому й бияком уперiщити». – «Одне-едине, кажеш? Та досить i цього, аби було за що гаком зачепити», – смiеться другий. Панотець до нiг припав, цiлуе гайдамацькi личаки, просить не губити його такою лихою смертю. «Гаразд, – змилувався старший гайдамака, – коли вже так гарнесенько просиш, даруемо тобi життя, а нечисту силу з твого тiла виженемо, щоб очистився вiд скверни i зробився праведним, аки янгол небесний. Ти – католик?» – «Католик, пане гайдамако», – промимрив бiскуп. «Так оце ти, сучий сину, православних християн в унiатство тягнеш? Ану, хлопцi, перехрестiть його!» Прив’язали голого до полудрабка вiжками, взяли в мене батiг – та й шмагати його, шмагати! Аж кров сичить, аж в очах моiх темно вiд жаху…

– До смертi засiкли? – спитала Текля зi страхом.

– Нi. Вiдшмагали добряче, вiдв’язали вiд ридвана та й кажуть: «Тiкай, святий отче, до своеi Речi Посполитоi, бо потрапиш iще до наших рук – змусимо правити панахиду по твоiй душi». Так голого i вiдпустили. Тiкае панотець, шпортаеться, падае, знову бiжить, а вслiд йому регочуть: «Не падай, святий отче, бо зламаеш останне ребро, нi за що буде й гаком зачепити!» Так того бiскупа й не бачив бiльше. Чи згинув десь у дорозi, чи Польщi дiстався, – не знаю, одначе скiльки машталiрствую, скiльки панства всякого перевозив, а його не зустрiчав.

– Святий Боже, якi ж тi гайдамаки немилосерднi! – зiтхнула Текля. – А вам лиха вони не заподiяли?

– Нi. Ридван помогли на колеса поставити, покепкували з мене, поглузували та й вiдпустили з Богом.

Вiд машталiровоi розповiдi Теклю охопив страх. Їй здавалося, ось-ось вийдуть iз лiсу гайдамаки, i наказала старому швидше гнати коней…

У Жванцi на Теклю чекала новина. Панi Лоська, схлипуючи, розповiдала:

– На третiй день Рiздва поiхали ми на прогулянку в лiс. День такий гарний видався… Надвечiр повертаемося додому… Тiльки-но порiвнялися з першою хатою, раптом з-за тину – собака. Наполоханi конi метнулись убiк. Сани перекинулися, кучер у снiг сторч головою. Юзеф устиг зiскочити, а Марiя – пiд сани. Смертi не минула б, але снiг врятував… Привезли ii додому нi живу нi мертву. Нi слова мовити, нi сiсти, нi стати не може. На лицi змiнилася, в жар усю кинуло, очi якимись чужими стали. Марта, покоiвка наша, пiдiйшла та й шепоче: «Вийдiть, панi, Марiя викидати буде…» Нiчого робити. Я вийшла. А через якусь там годину – Марта… Показуе загорнуте в ганчiрцi… Мертве… Ой, Текле, сестро моя, не знаю, як я все це пережила!..

– А сказала, з ким нагуляла? – спитала Текля, хоч i не сумнiвалася, хто у цьому винен.

– Мовчить. Хоч як не випитувала у неi, а вона – анiчичирк. Така вже потайна – не дай Боже… А пан Юзеф нiкому в очi не дивиться, та й вiд неi чомусь вiдвернувся. Лиш я i Софiя не вiдходимо вiд Марii… Оклигуе потроху, але ще слаба i жовта, як вiск.

Помовчали обидвi, зiтхаючи, а потiм Текля наказала покликати Софiю. Та незабаром увiйшла i чемно вклонилася.

– Сiдай… Кинь смутком об землю. Розумiю. Шкода сестрицi, та не журися. І Марiя хай не тужить. Усе буде гаразд. Не чужi ви менi. Скажи, Зосю, хто винен у всьому, хто спокусив? – Текля пильно дивилася в Софiiнi очi.

– Не питайте, бо краще за мене знаете, – вiдповiла Софiя, добре-таки вимовляючи слова, i захлипала: – Не скажу, хоч рiжте. Поклялася до смертi берегти таемницю…

Панi Лоська теж пiдозрювала Юзефа, але мовчала i пильнiше стала пантрувати Софiю. Не вберегла Марiю, то хоч цю, меншу, треба врятувати вiд неслави. Вона тепер далеко не вiдпускала дiвчину вiд себе, весь час була з нею, i далi вчила французькоi мови. Софiя швидко сприймала науку, засвоювала шляхетськi звичаi. Пихатi жванецькi панки вже звернули увагу на дiвчину. На вечiрках та бенкетах в’юнами снували навколо неi, але дiвча знало собi цiну – не з кожним шляхтичем i в танок iшла, не з кожним розмовляла. Милуючись нею, Лоська радiла: «Матиму на тiм свiтi спасiння душi, бо сам Бог бачить, скiльки добра роблю для сиротини». А Текля говорила:

– Яке велике терпiння маете, сестро. Пiклуетеся про неi, як мати рiдна.

– А що маю робити? Своiх дiтей Бог не дав, то хоч чужими натiшусь, – вiдказувала панi Лоська.




Роздiл сьомий

Дарунок за коня


Вiдтодi як з

Страница 12

арiею сталося лихо, Юзеф вiдсахнувся вiд неi. Давно вона видужала, ожила ii краса, а йому байдуже. Нелюбою стала. Взяв, що можна було взяти вiд дiвчини, i вiдвернувся.

– На те й дiвчата на свiтi iснують, щоб iх спокушувати, – виправдовувався вiн перед людьми й перед власною совiстю.

Зустрiчей з Марiею уникав, навiть на вечiрки не ходив, якщо там була Марiя з сестрою чи панi Лоською. У такi днi вiн виiжджав на пiкети перевiряти, як несуть службу жовнiри його загону, чи, пославшись на поганий настрiй або недугу, зачинявся на весь вечiр у своему кабiнетi чи спальнi.

На тому тижнi гостював за Днiстром у хотинського пашi. Той подарував йому арабського скакуна. Тепер Юзеф цiлими днями не злазив з коня, гасав вiд пiкету до пiкету вздовж кордону. У Жванцi довiдалися про цей дарунок, зрадiли: значить, не пiде турок вiйною, коли сам паша робить такi презенти командировi польського вiйська. Налякане недавнiми чутками про вiйну, мiсцеве панство знову повеселiшало. Почастiшали бенкети, потекло звичним руслом безжурне шляхетське життя.

На своiх зборах жванецька знать насiдала на Юзефа: треба чимось вiддячити султанському намiсниковi. Лiпше мати пiд боком приятеля, нiж ворога.

Юзеф недовго думав, чим вiдповiсти на дарунок пашi, i знову почав збиратися за Днiстер. Поки готували переiзд – Днiстер пiсля повенi ввiйшов у своi береги. На кiнному дворi жванецькi стельмахи лагодили карету – натягували на колеса новi штаби, обновлювали внутрiшню обшивку та бляшаного орла над дашком екiпажа, бо за зиму весь вiн укрився iржею.

Текля з панi Лоською здивувалися, коли довiдалися, що до Хотина Юзефа супроводжуватиме Марiя.

– Нехай, – погодилися вони, – може, подобрiшае до дiвчини, бо зовсiм байдужим став.

Марiя покiрно збиралася в дорогу. Лоська вертiла нею перед дзеркалом, примiряла сукнi, пудрила, рум’янила iй обличчя.

– Хай бачать нехристи, якi в нас краснi панянки, не те що iхнi бусурманки з совиними очима.

Юзеф нетерпляче чекав на подвiр’i, поки жiнки вирядять Марiю. Та ось вона збiгла схiдцями – у шовках, у зеленому капелюшку з павиним пером. Юзеф чемно взяв ii за лiкоть i повiв до карети. В супроводi вiйськового почту екiпаж покотився до Днiстра.

Пiсля вiд’iзду Юзефа й Марii обидвi панi, примостившись на канапi в Теклинiй спальнi, довго перемивали Юзефовi кiстки. Розмова точилася мляво, жiнки вiд нудьги позiхали, затуляючись пахучими носовичками. Хилило на сон.

Та ось унизу озвався клавесин, спочатку тихо, а потiм чимраз гучнiше, i невдовзi будинок виповнився чарiвними звуками полонезу. Панi завмерли, вслухаючись, потiм зiйшли вниз i почали танцювати, аж поки не зазирнув у вiкно синiй березневий вечiр. Нарештi Софiя втомилася грати, поцiлувала жiнок i повернулася до своеi кiмнати. Панi взялися за карти, раз у раз поглядаючи у вiкна – чи не iде з Хотина Юзеф.

Лиш опiвночi зацокотiли копита на брукованому подвiр’i. Юзеф приiхав сам. Потираючи закляклi руки, увiйшов до вiтальнi, де його i зустрiли жiнки.

– Де Марiя? – спитала Текля, вiдчувши щось недобре.

– Потiм, потiм про неi. Дайте чимось зiгрiтися. Гукнiть Марту, нехай вина принесе… Нi, горiлки, бо замерз як цуцик.

– А чи в Хотинi не вгощали?

– До бiса таке пригощання! Не п’ють турки… Горiлки швидше!

Покоiвка Марта заметушилась i незабаром поставила на стiл карафку. Не чекаючи, поки йому прислужать, Юзеф сам собi налив i випив. Панi сидiли поруч, мовчки дивилися на нього.

– Там Марiя, – показав у вiкно, вiдповiвши на запитливий погляд жiнок.

У панi Лоськоi брови сiпнулися догори.

– Нiчого не розумiю, де це – там?

– У турка.

– Матка Боска! У турка! Скажи, брате, що скоiлося? – вкрай розтривожилася Текля.

– Я виконав заповiт пана посла. Вiн звелiв подарувати вiд його iменi Марiю турецькому пашi… Не знаю, чимось зобов’язаний вiн перед турком, – збрехав Юзеф.

– О Боже праведний! – сплеснула руками Текля. – Чого ж про це я не знала?

– І не повинна була знати. Мужчинськi це справи, державнi. Не про все вам, жiнкам, i казати можна було. А тепер кажу: якiсь рахунки у пана посла з турецьким начальством. Оце й усе, i не питайте бiльше.

Розгнiванi панi сипали прокльони i на Лясопольського, i на Юзефа, i на хотинського пашу.

– Годi вам! – сердито гримнув на них. – Марii там буде добре, бо вона наймолодша i найкраща серед жiнок хотинського гарему.

– Гай-гай! Чекай вiд турка добра!.. Була дитина, як у раю, а потрапила в пекло, проклятий! Ти занапастив дитину! – заходилася плачем Текля.

– Вгамуйся, сестро! – став умовляти брат. – Що я мав дiяти? Така воля посла, я тiльки ii виконавець.




Роздiл восьмий

«Нашого гнiзда сокiл!»


З Кам’янця примчав посланець. Навiть не спiшившись, вийняв iз-за пазухи пакет, подав Юзефовi, козирнув пiд зелену конфедератку i повернув коня до брами.

– Гей, а жеребця свого годувати не будеш? – гучно кинув Юзеф запитання услiд вершниковi.

– Вiн ситий, пане, а менi нiколи. За сонця треба дiстатися Лядова, – вiдповiв i приострожив гнiдого.

Юзеф вертiв у руках

Страница 13

пакет, облiплений товстими восковими печатками. Впевнившись, що iх не пошкоджено, розiрвав пакет i вийняв папiр.

– Еге! – всмiхнувся, прочитавши послання кам’янецького коменданта. – Вiдчуваю твiй характер, батьку. Пишеш до рiдного сина, а так, наче до чужого.

Ян Вiтте викликав сина до себе. Це було доречно, бо Юзефу хотiлося зникнути з дому, щоб не чути голосiння жiнок, iхнiх докорiв, не бачити слiз, якими вони оплакували Марiю. Ще раз прочитавши листа, наказав негайно лаштувати в дорогу карету, i за якусь годину його екiпаж викотився на кам’янецький шлях.

Стояли погожi березневi днi без вiтру i дощiв. Дорога пiсля талих вод просохла. Весна задзвенiла над степом. Де-не-де по ярах та видолинках ще бiлiли останнi клаптики снiгу. Земля парувала i пахла вiльгiстю, молода травиця прокльовувалася з грунту блiдо-зеленими голками. На придорожнiх в’язах та осокорах несамовито каркало гайвороння, лагодячи торiшнi гнiзда. Юзеф з вiкна карети милувався краевидами подiльських просторiв, що тiльки-но прокинулися вiд зимовоi дрiмоти. Якась безтурботнiсть полонила його. Вiйськовi клопоти, Марiiна доля, Теклинi сльози та гнiвнi докори панi Лоськоi – це все не тяжiло над ним. На лонi природи приемно лоскотали iншi думки. Вiн мрiяв про Софiю: «Де ж ти взялося на мою голову, любе дiвча? Заради тебе я й Марii позбувся».

Солодкi мрii, весняна теплiнь розморили Юзефа. Вiн подався в глибину карети, лiг i невдовзi заснув, заколисаний iздою.

Пiзно ввечерi екiпаж виiхав у Кам’янець. Ян Вiтте зустрiв сина у передпокоi:

– Дорогий гостю! Дай-но поцiлую тебе… Ще раз, iще… А тепер вiдступися трохи i стань струнко, як личить вояковi. Хочу бачити, чи не зiгнула тебе служба.

Син поправив на головi конфедератку, обсмикав мундир i виструнчився. Чорнi, хвацько закрученi вуса вдало доповнювали портрет бравого офiцера. Ян Вiтте заклав назад руки i обiйшов навколо сина, задоволено ляснув по плечу:

– Нашого гнiзда сокiл!.. Пiди до покоiв, матерi покажися, обiйми ii любенько. Вона не знае, що ти прибув. Зрадiе. Іди. А потiм ми з тобою вiч-на-вiч. Державнi справи, сину. Важливi… Іди.

Генерал довгенько чекав у своему кабiнетi. Нарештi вiдчинилися дверi, i, подзенькуючи острогами, увiйшов Юзеф.

– Сiдай, капiтане, – сухо мовив старий.

Перед Юзефом тепер був не той Ян Вiтте, рiдний батько, що годину тому так палко розцiлував його в передпокоi. Перед ним сидiв генерал, гроза офiцерства всього Подiлля. Не лишилося й слiду вiд лагiдноi усмiшки та батькiвськоi теплоти в старих очах.

– Як поводиться турок? Чи не бентежить наших кордонних охоронцiв? – спитав батько.

Юзеф довго розповiдав про службу на кордонi, про дружбу з хотинським намiсником турецького султана. Ян слухав i схвально кивав головою.

– То добре, що з турком спокiйно. А хлопи не збиткують?

– Не чути.

– Може, в Жванцi й не чути. А я з усiеi Подолii доноси маю… У Ямполi гамазеi збiжнi розграбували. Пiд Ушицею фiльварок пана Бинди з димом пустили… В Славутському лiсi знову левенцi об’явилися… Дивись – i до Жванця доберуться.

– Мое дiло кордони пантрувати, а не фiльварки. На те е надвiрнi. Хай не дрiмають… Розжирiли на панських харчах, наче кнурi, то й не здужають iз хлопами впоратися!..

Генерал пiдвiвся з-за столу, недобре глянув на сина:

– Приборкання хлопа – то е захист Речi Посполитоi. Ворохобне бидло плюндруе панськi маетностi й цим замордовуе елiту польську, цвiт ойчизни нашоi. Бунтiвники – то найнебезпечнiшi вороги!

– Але ж у нашiй окрузi тихо. Я не впевнений, що у Жванцi хтось може заворохобитися.

– Не впевнений… Капiтанське око далi власного носа нiчого не бачить… А я бачу… Маю папери з Варшави. Ясновельможне панство здобуло на сеймi велику перемогу над зрадниками ойчизни, якi намагалися розв’язати хлопу руки, вольносць йому дати… Великий сейм ухвалив: вiднинi кожен хлоп мусить три днi на тиждень у пана працювати. А ще вирiшили зробити земельний передiл – дати хлопу гiршi землi, бо на родючих вiн розпаскудився й починае з жиру казитися… У Жванцi, кажеш, тихо? А почнеться земельний передiл – побачиш, що буде. Отож готуйся до всього. Заворушиться якесь село чи хутiр – кидай на бунтiвникiв вiйсько, винищуй поганих огнем i мечем!

– Тепер розумiю, що до чого, – сказав Юзеф, вислухавши батька, – i прошу не сумнiватися: ваш син, шляхтич i офiцер вiйська польського, зумiе постояти за честь шляхетства й ойчизни нашоi.

– Вiд тебе чогось iншого i не чекав… Вважай, що розмовi край. Про державнi справи… А тепер iнше питання маю до тебе. Мати нiчого не казала?

Юзеф зашарiвся, не знав, що вiдповiсти.

– Ну, ну! – пiдбадьорив батько. – Тридцять рокiв – такий вiк, коли не червонiють!.. Ось що скажу: годi байдикувати. Панянку тут присватали тобi. Шляхтянка. Файна пара буде.

– Воля, батьку, дорожча менi.

– У твоi роки пора з нею прощатися.

– Але ж не до вподоби менi Сарнецька. Негарна дуже.

– Мгу!.. А де ж знайдеш таку, щоб i вродлива, i багата? Вона у батька одна. Всi маетностi iй дiстануться…

Юзеф похнюпився.

– Подум

Страница 14

ти треба, батьку. Це така справа… Треба все зважити.




Роздiл дев’ятий

Софiя


Уже мiсяць, як Юзеф повернувся з Кам’янця, а ще й досi не сповiстив батькiв про свое остаточне рiшення.

– К бiсу оту Сарнецьку! Не люба вона менi! – махнув на неi рукою.

А Софiя уникала його з тих пiр, як вiн спровадив Марiю хотинському пашi. На вечiрках цуралася, все з панi Лоською та зi жванецькими паничами в танцях крутилася. Вередливою стала, немовби й не жебрачка вона, а пещена панянка. Авжеж, це панi Лоська винна – навчила ii панських манер, тепер до неi, наче до королеви Амалii, на золотiй колясцi не пiд’iдеш. Юзеф глянув у вiкно i побачив Софiю. Дiвчина йшла iз саду з букетом квiтiв, грацiозна, прекрасна, в блакитнiй шовковiй намiтцi, кiнцi якоi трiпотiли вiд вiтру, як прозорi крила. Ось уже чути ii кроки на сходах. Рипнули дверi кiмнати. Юзеф пiдвiвся з-за столу, оглянув себе в дзеркалi, пiдкрутив вуса – джигун джигуном. Не спитавши дозволу, зайшов до Софii. Вона тримала в руках кришталеву вазу, збиралась опустити в неi квiти.

– Який красивий букет! Але ви ще краща! – промовив Юзеф.

Дiвчина здригнулася, кинула на стiл квiти.

– Волiю, пане, щоб нiхто з чоловiкiв до моiх покоiв не заходив!

Зневага, що спалахнула в ii поглядi, образила гонористого Юзефа, розбудила у ньому гнiв.

– Як господар цього будинку, маю право ступити у кожен його куточок.

– Але не тодi, коли у ньому самiтна дiвчина. Це не пристойно й не гiдно порядноi людини.

– Дiвчинi, купленiй на невiльничому ринку, велика честь побувати в обiймах вродзонного шляхтича! Негоже iй ображати свого благодiйника!

Юзеф ступив до неi.

– Геть! Геть! – загукала Софiя. Вона метнулася до канапи, вихопила з-пiд подушки кинджал. – Не чiпайте! Смерть заподiю! Не займайте! Геть!

Юзеф сторопiв. Вiн дивився на дiвчину безтямними очима i важко дихав. Софiя стояла перед ним рiшуча й люта, як вовчиця. Несамовитий погляд очей, напруження кожного м’яза свiдчили про те, що гостра зброя опинилася в ii руках не випадково.

– Не пiдходьте! Я зумiю себе захистити!

– Що з тобою, Зосю?! Вгамуйся!.. Я кохаю тебе! – отямився Юзеф.

– Знаю, чим скiнчилося ваше кохання з сестрицею моею. Гiрка ii доля й мене розуму навчила…

– Софiе, я не зичу тобi лиха. Небо бачить – люблю тебе щиро. Я пiду звiдси негайно, цiеi самоi митi, але скажи хоч едине радiсне слово!

– Облиште мене! Ідiть звiдси, iдiть! – Дiвочий голос тремтiв, очi палали.

Юзеф хотiв ще щось казати, але не мiг. Незвичайна рiшучiсть дiвчини вiдняла у нього волю, приголомшила. Похнюпившись, вiн мовчки пiшов геть.

Софiя ще якусь мить стояла мов закам’янiла, та коли за Юзефом зачинилися дверi, враз вiдчула слабкiсть у всьому тiлi, душевну порожнечу й сум’яття.

– О Боже! – Дiвчина обхопила долонями скронi й кинулася на подушки. – Марiе, сестро, тепер настала i моя черга!.. Гiрка наша доля, сестро!..

Увечерi Софiя розповiла про все панi Лоськiй. Дiвчина дивилася на неi, не розумiючи, похвалить вихователька за кинджал чи осудить.

– І ти могла б це зробити? – суворо спитала Лоська.

– Змогла б…

Очi Лоськоi стали великими. Видно, злякалася того, що почула вiд Софii.

– Боронь Боже, доню! Не бери на себе такий великий грiх!

– А сестрицю мою Марiю зганьбити й вiддати в рабство – не грiх?

– Така наша доля жiноча.

– Я не хочу такоi долi! Не хочу!

– Не перша ти… Ну, заспокойся! Час загоiть душу, забудеш образу, – сказала панi. – Кажеш, пан Юзеф засмучений пiшов вiд тебе?

– Так.

– Значить, совiсть у ньому прокинулася… Це добре. Але вiн не вгамуеться, не вiдстане вiд тебе… Послухай мене, Зосю. Не цурайся його, але й волi не давай, не допускай близько. Скажи: тiльки пiсля шлюбу.

– Не любий вiн менi, панi.

– Дурненька. Чи забула, хто ти така?.. А пан Юзеф – шляхтич, роду знатного. Яка панянка не пiде за нього?.. Роби, як раджу. Щастя тобi хочу.

Софiя нiчого не вiдповiла.

– Ну, годi, – сказала Лоська, – ходiмо танцювати!

Жiнки пiшли до салону, куди незабаром, як метелики на свiтло, позлiталася жванецька шляхта.

Юзеф повернувся додому, коли танцi були в розпалi. Став осторонь, сперся лiктями на пiдвiконня. Пропливла в парi з Лоською Софiя, зиркнула на нього колючим поглядом.

– Сатана! – тихо, майже пошепки вiдповiв Юзеф на той погляд i пiшов до свого кабiнету. Вiн лiг на канапу, не скинувши навiть одягу, заплющив очi. А в уявi – Софiя. «Може, одружитися з нею?.. А хто ж дозволить такий шлюб?.. Шляхтич – i жебрачка! Нi! Нi! Це ганьба для всiеi родини. Вiдцураються батьки, вiдсахнуться друзi. Король позбавить офiцерського чину, небо впаде на мене чорним прокляттям… О, яка нечиста сила наслала ii на бiду менi?!»

Сестра Текля Аксамiтовська i панi Лоська бачили, як страждае Юзеф, впевнилися, що не минути йому заручин iз грекинею, i докладали всiх зусиль, аби ще краще «обтесати» Софiю. Вони частiше стали iздити з нею в гостi до Вiнницi, Брацлава й Тульчина, при кожнiй нагодi пускали чутку, що дiвчина походить з династii вiзантiйських iмператорi

Страница 15

, що Боскамп Лясопольський викупив ii з полону в турецького султана.

У шляхетських родинах цю побрехеньку сприймали за щирiсiньку правду. Софiя своею класичною грацiею, розумом i аристократичними манерами, набутими в домi Вiтте, пiдтверджувала це.

Незабаром жванецьке життя потьмянiло в очах грекинi вiд сяйва та розкошiв вiнницьких i тульчинських палацiв. Навколо Софii почали увиватися жонатi й нежонатi пани, якi стояли на вищому, нiж Юзеф, шляхетському щаблi. Це до болю дратувало його. Вiн страждав од ревнощiв i не знав, як схопити жар-птицю, котра пурхае над самiсiнькою головою, а до рук не даеться.

Тишком-нишком поiхала Текля до Кам’янця, щоб довiдатись, як поставляться батьки до можливих заручин Юзефа з Софiею. Розповiла все, як е, щиру правду.

Старi не дуже розчарувалися, довiдавшись, що Юзеф не хоче брати Сарнецьку. Хто з батькiв не зичить щастя рiдним дiтям? Але намiр сина побратися з дiвчиною без роду, без племенi вони сприйняли як образу, як наругу над шляхетською честю.

– Не дозволю! Не буде на це мого благословення! – гримiв генерал Ян Вiтте.

Старий погрожував зректися сина, щоб зберегти честь роду i вiдвернути вiд себе гнiв короля.

Так i не зумiла Текля Аксамiтовська умовити старих дозволити шлюб. Повернулася до Жванця i довго радилася з Лоською, що робити, чим допомогти единому братиковi.

Тим часом з Кам’янця прийшла депеша: батько знову викликав сина до себе. Там на Юзефа чекала приемна несподiванка – пiдвищення в офiцерському чинi й призначення командиром Кам’янецького полку.

Незабаром Юзеф обiйняв нову посаду й оселився у батькiвському домi. Текля з панi Лоською та Софiею перебралася в передмiстя Кам’янця, до свого невеличкого маетку з чудовим садом та рибним ставком. Юзеф не проминав нагоди зустрiтися тут зi своею коханою. Часто вони усамiтнювалися на березi ставка. Юзеф був перед нею смирним, наче ягня, i вона перестала уникати його. Вiн обдумував свiй намiр обвiнчатися з Софiею таемно, звертався з таким проханням до ксьондза Куньовського, але той чемно вiдмовив:

– Закони Речi Посполитоi не дозволяють такий шлюб. Я не маю права порушити волю короля i догми святоi церкви. Ідiть до пана бiскупа. Якщо буде його дозвiл, то хай благословить вас свята Мадонна.

Кам’янецький бiскуп Адам Краснянський уважно вислухав молодого полковника, пiдвiвся з глибокого крiсла, схрестив на грудях руки i мовчки почав ходити по кiмнатi. Юзеф стояв, схиливши голову, з тривогою чекав рiшення святого отця, котрий мав найбiльшу владу на Подiллi. Грекиня полонила його серце, опанувала волю. Вiн ладен продати душу самому нечистому, щоб заволодiти нею, та поки що сподiваеться на Бога. А тим часом бiскуп, мовчазний i похмурий, ходить по вiтальнi, морщить у глибокiй задумi лоба, зрiдка позирае на полковника, ураженого амуровими стрiлами.

Глава католицькоi церкви на Подiллi Адам Краснянський не лише посiдав помiтне мiсце на iерархiчнiй драбинi – вiн був також розумним i далекоглядним полiтиком. Замислившись над клопотами до нестями закоханого Юзефа Вiтте, вiн пригадав легенду про царське походження заморських красунь. Ту легенду пустили по свiту Текля Аксамiтовська i панi Лоська. Розiйшлася вона по всьому Подiллю, дiсталася вух бiскупа Краснянського, i хоч сприйняв ii як вигадку, все-таки замислився над нею, i в його головi виникла далекосяжна iдея: чому не використати грекиню на благо вiтчизни? Колись Марина Мнiшек була одружена з Лжедмитрiем, i це дало змогу Польщi виставити свого претендента на росiйський престол. А якщо пiдтримати чутки, що Софiя походить iз роду вiзантiйських iмператорiв… Чи не можна буде за допомогою цiеi красунi завести полiтичну гру i претендувати на Константинополь? Святому отцевi муляло й iнше. Вiн знав, що старий Вiтте проти цього шлюбу, отже, трапилася нагода насолити давньому вороговi…

– Сину мiй, – нарештi заговорив бiскуп, – чисте й вiрне кохання даруе людям Бог. Я дозволяю вам побратись i благословляю вас. Хай буде мiж вами мир, любов i злагода вiднинi й довiку! Будьте щасливi на многii лiта!

Краснянський перехрестив Юзефа i важко опустився в крiсло. Наречений iз хвилину стояв непорушно, мов кам’яна баба. Схаменувшись, упав перед бiскупом на праве колiно.

– Спасибi, отче.

– Але я маю вам нагадати про походження вашоi нареченоi, – промовив бiскуп. – Вона спадкоемиця вiзантiйського престолу. Не забувайте про це.

Не пiшов – на крилах полетiв Юзеф вiд бiскупа, i з того ж дня в домi Теклi Аксамiтовськоi почали готуватися до заручин.

Нарештi довгоочiкувааний день настав. 14 червня 1779 року – не свято, будень. Мешканцi кам’янецького передмiстя Зiнькiвцiв здивувалися, коли побачили, що костьол вiдчинено i служка запалюе свiчки перед образами.

Пiшла чутка, що тут таемно вiнчатимуться якась знаменита особа – чи то королiвна Амалiя, чи росiйська царiвна, яку викрав у вельможних батькiв кам’янецький полковник. Нiхто в Зiнькiвцях не знав подробиць. Ходили найдивовижнiшi плiтки, вони дуже заiнтригували мiсцевих обивателiв, i навiть тi, що працювали

Страница 16

поблизу в полi, кидали роботу, йшли до костьолу, збиралися, мов на дивогляд.

Дорiжку вiд дзвiницi до папертi служки вистелили килимами, квiтами й зеленим гiллям скумпii та клену. Бiля дзвiницi чатували обвiшанi торбами старцi. Босоногi, обiрванi мiстечковi дiтлахи юрмилися тут iз глиняними глечиками, дерев’яними цеберками, щоб перелити дорогу на щастя молодим i спiймати кинутий мiдяк.

Прибiг хлопчина в штанях на однiй пiдтяжцi, босий, замурзаний, i, показуючи в напрямку мiста, крикнув захекано:

– Он вони! Їдуть!

Шлюбний екiпаж здивував зiнькiвчан. Вони сподiвалися побачити пишний кортеж, а бiля костьолу спинилася одна-однiсiнька карета без почту й пишноти. Молодят супроводжували тiльки четверо – капiтан Гнат Прибишевський, мiсцевий шляхтич Семен Квятковський та панi Лоська з Теклею. Вони мовчки вийшли з карети i поквапилися до храму. Там на молодих нетерпляче чекав ксьондз Хмельовський, заздалегiдь попереджений Адамом Краснянським про полiтичний замисел шлюбу. Ввiчливо уклонившись, вiн подав Юзефу руку.

– Ось дозвiл пана бiскупа, – Юзеф вийняв з кишенi папiрець. Хмельовський довго читав, зрiдка позираючи на молодят.

– Я повинен вам сказати вiч-на-вiч кiлька слiв, пане полковнику, – ледь помiтно всмiхнувся Хмельовський i вiдвiв Юзефа вбiк. – Вiдтепер наречена Софiя стае вашою законною жоною i матиме щасливе прiзвище Клявонi. Чи усвiдомили собi, яке велике значення це мае для вас? Клявонi – прiзвище вiзантiйських iмператорiв.

– Так, отче. Моя наречена походить iз цього славетного роду. В ii особi Польща вбачае едину наступницю вiзантiйського престолу… Розумiю… Це робить менi велику честь.

Юзеф не витримав хитрого погляду Хмельовського i схилив голову. В масних, глибоко схованих пiд кошлатими бровами очах ксьондза спалахнули iскорки.

– Так, так, пане полковнику, але… – Ксьондз зробив паузу, потер долонею бритого лоба. – Грiх, який я беру на свою душу, вимагае iндульгенцii…

Сплетений разом зi святими отцями в мiцний вузол однiею брехнею, Юзеф зрозумiв, куди хилить Хмельовський. Щоб припинити почату ксьондзом хитру розмову i швидше обвiнчатися, вiн сказав:

– Не турбуйтеся, отче, ви одержите все, що треба для радощiв на цiм свiтi i спасiння душi на тiм… І ще смiю запевнити: справа, яку ви берете на себе, потрiбна католицькiй церквi та ойчизнi нашiй.

Ксьондз нiчого не вiдповiв, усмiхнувся лише, взяв за руку молодого i пiдвiв до молодоi. Урочисто загув орган, на хорах залунала величальна. Зiнькiвчани занiмiли з подиву, коли Хмельовський проголосив з амвона:

– Вiнчаеться раба Божа Софiя, спадкоемиця престолу Грецького i Константинопольського царства, нащадок i продовжувачка iмператорського роду Клявонi!

Обряд тривав недовго. Пiсля вiнчання Хмельовський щез у вiвтарi й задоволено потирав руки. Знав: полковник Юзеф Вiтте добре вiддячить йому. Таемниця, яку вiн знае, варта важезноi торби грошей.

Пiсля вiнчання шлюбна карета виiхала з Зiнькiвцiв. Дiтлахи бiгли за нею аж до Кам’янецькоi гори, хапаючи на льоту цукерки й мiднi монети, якi щедро кидали iм панi Лоська i Текля Аксамiтовська.




Роздiл десятий

Прокляття


Мов грiм, уразила старого Вiтте звiстка про одруження сина.

– Геть з моiх очей! Геть! – лютував батько.

Син стояв перед ним рiшучий i непохитний.

– Як ти смiв таке вчинити?! О Боже! Наш рiд, нашу шляхетську честь затоптано в багно якоюсь жебрачкою! Який сором! Яка ганьба впала на мою сиву голову!

– Вона не жебрачка! – заперечив Юзеф.

Старий не мiг угамуватися. Вiн проклинав сина, картав недобрими словами Лясопольського, Теклю, панi Лоську, бiскупа Краснянського, благав небо покарати iх, а Софii послати наглу смерть.

– Зрiкаюся!.. Зрiкаюсь тебе, облудний! Проклинаю!. Хай мiй гнiв i сльози твоеi матерi впадуть на тебе великою карою!..

Юзеф зрозумiв, що не скорити впертого батька, i покинув його, навiть не попрощавшись. За порогом батькiвського дому вiдчув себе пригнiченим i поспiшив до Софii. Вона кинулася йому на шию, защебетала:

– Любий мiй, усмiхнися! Чого такий смутний та невеселий?

– богине моя, – розчулений пестощами дружини, вимовив Юзеф, – я тепер сирота… Батьки зреклися мене…

– Не сумуй. У мене теж нi батька, нi матерi. Але й сироти можуть бути щасливими.

– Тс-сс!.. Нiколи й нiкому не говори, що ти сирота. Ти – Гелiче-Клявонi-Маврокордато, спадкоемиця вiзантiйського престолу… Запам’ятай це назавжди! – Юзеф, усмiхнувшись, торкнувся мiзинцем кiнчика носа дружини.

– Добре, милий. Хай буде так, – сказала Софiя.

У ii голосi вiдчувалися пустотливi нотки. Юзеф мiцно пригорнув ii до себе й несамовито став цiлувати. Несподiвано увiйшла до кiмнати панi Лоська.

– Ах! – сплеснула руками. – І це серед бiлого дня! О молодiсть, молодiсть, яка ж вона запальна!

Юзеф випустив з обiймiв дружину, знiяковiв. Софiя вiдкинула назад скуйовдженi смолянi коси, зробила реверанс i попросила панi Лоську зiграти з ними в карти.

За грою жiнки жартували, смiялися, намагалися розважити сумного Юзефа. Вiн зрiдка вiдповiдав на жарти.

Страница 17

Заклопотанiсть давалась йому взнаки – вiн програвав партiю за партiею.

– Уважнiше, пане полковнику, бо так можна програти й власнi остроги, – зауважила Лоська.

– У чоловiка сьогоднi поганий настрiй, бо батько вiдцурався його, – сказала Софiя.

– Он воно що! Серйозна причина для розпачу, але це не личить тому, чий мундир розшитий золотими позументами… Батьки завжди гнiваються, якщо дiти не по-iхньому чинять. Та коли вибираеш собi долю, не питай нi в кого поради, крiм свого серця.

Пiсля карт панi Лоська i Текля зачинились у спальнi й довго мiркували, як помирити сина з батьком.

А тим часом Жозефiна Потоцька нудьгувала в Тульчинi. Їй набридло спiлкуватися з тими самими, та ще й тупими, необтесаними мiсцевими панами, якi щовечора сходяться до неi, щоб повеселитися з нудьги, поплескати язиками й поласувати смачним графським шматком. Вона повернулася б до Люблiна чи Варшави, але чоловiк заборонив лишати Брацлавщину до його повернення. Треба ж комусь доглядати графськi володiння. Осавули та вiйти ненадiйнi охоронцi, наживаються, лiзуть у пани, розтринькують панське добро, мов пацюки збiжжя з засiкiв. Жозефiна не хотiла слухати хлопськi скарги на осавулiв та старост i наказала слугам не пускати iх, а настирливих шмагати батогами, щоб не смiли ступати на графське подвiр’я i не морочили голову своiми скаргами.

– Приiде граф, хай робить, що знае, а менi аби з нудьги тут не вмерти, – сказала сама собi й дуже зрадiла несподiваним гостям – панi Теклi з Лоською.

– Ой, сестри, менi ж вас так бракуе! – кинулася Жозефiна обiймати жiнок.

Вони довго розмовляли, жартували, переповiдали кам’янецькi та тульчинськi плiтки. Аж ось Текля повiдомила й основну новину. Коли Жозефiна почула про шлюб Юзефа i Софii, одразу спохмурнiла. Лоська i Текля, перебиваючи одна одну, умовляли графиню допомогти Юзефу помиритися з батьками.

– Що ж я можу вдiяти? – спитала Потоцька.

– Батька нашого умовте та матiр. Вони вас поважають, як найсвiтлiшу особу на всьому Подiллi, i послухають.

– Старого Вiтте можна зрозумiти. Софiя – не рiвня Юзефовi, – вiдрубала Потоцька.

– Але ж красуня яка! Та розумна до того ж! А добро наживеться, коли згода та вiрнiсть мiж ними буде, – заступилася за молодих Лоська.

– Не рiвня! – повторила Потоцька – Вибачайте, але мушу сказати, що думаю: дурень ваш братик. Одружився з дiвчиною без роду й племенi, осквернив честь шляхетства. Де ви чули чи бачили, щоб поважнi люди продавали власну гiднiсть? Ну, покоiвкою чи куховаркою ii вдома можна тримати. Хiба не мiг Юзеф узяти вiд неi те, чого треба мужчинi? Нiхто б за це його не осудив: пан е пан, а служниця служницею. Так воно вiд свiту ведеться… А то – тьху!

– Вона походить iз славного роду, – сказала панi Лоська. Поголоска про царське походження Софii досягла Тульчина, i Жозефiна Потоцька сприйняла ii як вигадку, бо ще пiд час зустрiчi в Хотинi Боскамп Лясопольський розповiв iй про тих дiвчаток, тому, почувши слова Лоськоi, вона зареготала:

– Спадкоемиця вiзантiйського престолу? Ха-ха-ха! Знаю, з якого роду-племенi вона походить!

Обидвi жiнки знiяковiли. На Теклиному обличчi спалахнув рум’янець сорому. Жозефiна перестала реготати i раптом задумалася. В уявi постали сторiнки з бiографii ii далеких предкiв. Їй, прямому нащадку славетного роду Мнiшекiв, добре була вiдома iсторiя ii прародички Марини Мнiшек, пошлюбленоi з росiйським монахом Гришкою Отреп’евим, який видавав себе за «убiенного царевича Дмитрiя». Помiркувавши над легендою про Софiю, вона дiйшла висновку, який давно був зроблений кам’янецьким бiскупом. Подумавши трохи, заговорила:

– Що й казати! Гарна вигадка. Дай Боже, щоб вийшло на користь, але пробачте, сестри, що не можу зараз допомогти, у чому просите. Треба почекати, щоб старi охололи вiд свого гнiву. Час вилiкуе образи. А поки що обiцяю вам лиш одне: нiкому не казати правду про походження вашоi грекинi.

– Спасибi й на цьому, сестро, – вiдповiла Текля.

Того-таки дня жiнки почали збиратися додому.

Юзеф нетерпляче чекав на iх повернення. Як тiльки вони з’явилися, поквапився з Софiею назустрiч.

Настрiй у Теклi був засмучений. Вона мала гнiв i на Жозефiну Потоцьку, i на Лоську, яка умовила ii поiхати до Тульчина. Юзеф здогадувався про невдачу, але не почав одразу ж випитувати подробицi.

– Як мати? – спитала Текля.

Брат помовчав трохи, а потiм сумно вiдповiв:

– Вiдтодi, як злягла, ще не пiдводилась. Я там не був, але покоiвка потайки приходить i розказуе.

Панi Лоська звернулася до Софii:

– Лише ти одна можеш зарадити лиховi. Пiди до батькiв, уклонися iм низенько, обiйми матiр, зiгрiй ii теплом свого серця. Ти iм сподобаешся, i вони простять вас. Пiди. Хай стане тобi до помочi свята Марiя.

– А що графиня Потоцька? – спитав нарештi Юзеф.

– Ет, – махнула рукою сестра, – Бог з нею.




Роздiл одинадцятий

Сторгувалися


Боскамп Лясопольський i Фелiкс Потоцький поверталися з Варшавського сейму. Хоч у кожного був свiй екiпаж, та iхали вони по черзi – не в одному, так у другому, аби б

Страница 18

ти разом, не нудьгувати наодинцi та поговорити. А розмовляти було про що. Усю дорогу про сейм тiльки й мови. Вiднинi панщину вiдроблятимуть не лише селяни, а й шевцi, кожум’яки, броварi, кравцi – весь ремiсницький люд.

Екiпажi повiльно сунулися люблiнським шляхом. Пани милувалися чудовим краевидом – численними озерами, заквiтчаними вербами та стрункими тополями, далекими силуетами Карпат, що виринали з тремтливого синього марева. Прогуркотiв пiд колесами дерев’яний мiст. Щенсний Потоцький змiряв оком рiчку, згадав Бялув i хлопцiв-дударiв, якi наполохали все панство в окрузi. Вiдтодi вiн не був у Бялувi, але з листiв управителя знав, що палац можна вiдбудувати, i якщо граф на це згоден та дасть грошi, то можна впоратися ще до Рiздва. Потоцький не вiдповiв на листа, бо й сам не знав, як повестися. Не вабила його бiльше Ведмежа скеля. З того часу, як хлопцi-дударi заграли йому «Упиря», боiться того мiсця, як нечистий великоднього дзвону. Вiд самого лише спомину про ту страшну нiч усiм тiлом здригаеться. А скiльки грошей витрачено на спорудження палацу! І все через отой клятий Сян. Дуже мальовничi його береги, широкi заплави з хмарами диких качок навеснi та восени.

– А що, пане посол, чи не купите у мене Бялувський маеток? – спитав Потоцький i намалював таку картину, наче то було не урочище Сяну, а куток Швейцарii чи Нiцци.

Лясопольський чув про пожежу, знав, що на вiдбудову палацу потрiбнi грошi, а тому, зважуючи все, вiдповiв не швидко.

– Ваш палац – то кiт у мiшку, вельможний пане. Треба подивиться, чого вiн вартий, тодi вже й торгуватися.

– А чого торгуватися? Продам недорого. Нiколи менi з ним морочитись. На Подiллi маю дуже багато справ. – Потоцький гукнув на горбатого машталiра: – Звертай на Бялув та дай доброго батога ледачим, щоб нiч не застала в дорозi.

Сонце вже торкнулося скель, що повисли над Бялувом, коли магнатськi екiпажi вкотилися на територiю маетку. На подвiр’i було тихо i порожньо, як у пустелi. Не шумiли кришталевими струменями водограi, не гримiли музики, не товпилася челядь, зустрiчаючи вельможного. Два чи три мазури, що порпалися в саду, помiтили господаря, кинулися бiгцем назустрiч i впали до нiг.

– Чи пан накаже розпрягати та вiдвести до стайнi коней? – спитали мазури.

– Машталiр сам знае, що робити, – вiдповiв Потоцький.

Вiзник дiстав iз заденка рептух i пiдвiсив до кiнських морд. «Значить, – здогадалися мазури, – не довго пан затримаеться, якщо не звелiв розпрягати коней, ну i слава Єзусу». За вiдсутностi Потоцького вони завжди вiдчували себе спокiйнiше – менше гуляв по iхнiх спинах канчук.

Блукаючи по лабiринтах знiвеченого пожежею палацу, Лясопольський слухав, як розхвалював маеток Потоцький, i мовчки прицiнювався до всього – скiльки прибутку дасть сад, рибнi ставки, луки та лiсовi угiддя.

– П’ятдесят тисяч злотих даю, – зваживши все, сказав дипломат.

– Пане посол, ви пропонуете менi пiвцiни. Самий лише палац коштуе стiльки. А земля з садом та мисливськими угiддями й озерами хiба нiчого не варта? – з тiнню образи вiдповiв Потоцький.

Лясопольський розумiв, що такий маеток вартий добрих грошей, та все одно бiльше дати не мiг: п’ятдесят тисяч – це його рiчний прибуток.

– І нi шеляга зверх того. Якщо згоднi – то й по руках, – твердо сказав Лясопольський.

– Мало. Подумайте лишень, навiщо менi терпiти збитки, – розвiв руками Потоцький, а в глибинi душi радий був i такiй цiнi, та сподiвався по дорозi до Люблiна виторгувати у пана посла ще бодай двi чи три тисячi.

Завечорiло. Сонце закотилося за смерековi хащi. Вiд обнiжжя Ведмежоi поповзли в долину сiрi сутiнки. Машталiр пiдiбрав рептухи, поправив на конях упряж. Пани сiли в карети i вирушили далi.

Нарештi настав час одному звертати на Люблiн, другому – на Кракiв, i Лясопольський на прощання сказав свою остаточну цiну.

– Гаразд. Хай буде по-вашому, але щоб усi грошi разом… Не дуже я вмiю торгуватися, з таким хистом недовго i в старцi податися, – згодився Фелiкс.




Роздiл дванадцятий

Кам’янецька зiрка


Софiя швидко знайшла спiльну мову зi свiтським товариством Кам’янця. Воно охоче запрошувало ii на вечiрки та бенкети i вважало за велику честь приймати у себе спадкоемицю вiзантiйського престолу. У ii присутностi затихали звичнi для провiнцiального панства легковажнi жарти, непристойностi. Жiнки проводжали красуню заздрiсними очима, а чоловiки пiдлесливо увивалися навколо неi, приймаючи як високу нагороду ii грайливу усмiшку чи комплiмент. Шляхтичi заздрили Юзефовi. Нiхто з мiсцевих панянок не мiг рiвнятися з нею розумом та вишуканiстю манер.

У Кам’янцi, хоч i стиха, та шепталися про справжне походження Софii, але бiскуп Краснянський при кожнiй нагодi стверджував, що вона е прямим нащадком вiзантiйських iмператорiв, то кому ж вiрити, як не святому отцевi – найповажнiшiй особi на всьому Подiллi? Хай там як, а кожна родина рада була прийняти грекиню у своему домi.

Лише генерал Ян Вiтте не хотiв бачити власну невiстку, не бажав навiть слухати про неi. Його умовляли замири

Страница 19

ися з сином, але вiн стояв на своему:

– Сам Бог не прощае синiвськоi зради, i я не можу.

Юзеф втратив надiю на батькiвське прощення. Вiн сподiвався ранiше, що старий заповiсть йому свою маетнiсть, а тепер i мрiяти про це перестав.

– Який же ти дурненький, – зареготала Софiя, довiдавшись про те, чим вiн мордуеться.

Вона не виказала свого намiру взятися за налагодження родинних стосункiв i зробити вiзит старому Вiтте. Нехай то коштуе ii жiночого гонору, але зробити це треба, бо конфлiкт мiж сином i батьком до добра не доведе.

Одного разу, залишивши бiля комендантськоi брами фаетон, Софiя збiгла на високий ганок, майнула повз слугу, який зустрiвся iй у парадних дверях, перейшла вiтальню i опинилася в кабiнетi Яна Вiтте. Зашелестiла дорога шовкова сукня, вiйнуло павине перо на жiночому капелюшку, i перед здивованим комендантом жiнка уклякла i заридала.

– Простiть нам, батьку рiдний! Простiть!

Старий ухопив ii за руки, намагався пiдвести.

– Хто ти така?.. Заспокойся!

– Я ваша невiстка, – сказала Софiя, пiдводячись.

У ii очах було стiльки благання, стiльки душевного болю й покори, що жорстокий норов генерала де й дiвся. Старий Вiтте довго не мiг вимовити нi слова. Почуття гнiву та милостi боролися в ньому.

– Ти така гарна, що я не дивуюся синовi, який не послухався батькiв… Прощаю вам i… благословляю…

Софiя припала до руки старого.

– Н-ну, годi, годi, – бурчав комендант розчулено, i його вицвiлi сiрi очi зволожилися. – Хай буде так, як сталося, – сказав i поцiлував ii в чоло.

– Дякую, батьку! Ми з Юзефом нiколи не забудемо вашоi ласки… Спасибi!

– Якщо вам так на роду написано, то хай на те буде воля Божа. Будьте щасливi!

– А чи не можна менi побачити матiр? – спитала Софiя, витираючи носовичком зволоженi очi.

– Слаба вона дуже… Але… йди до неi, може, заспокоiться, побачивши тебе…

Блiда мов смерть генеральша лежала пiд бiлим простирадлом у своiй кiмнатi. Софiя глянула на неi та вiдсахнулася – така вона була страшна й немiчна. Вiдчувши, що хтось появився у кiмнатi, спробувала пiдвестися, щоб побачити, але не змогла, i зразу ж опустила голову на подушку. Грекиня ступила ближче до лiжка i, вдивляючись у мертвяно-блiде обличчя староi, голосно промовила:

– Це я, невiстка ваша, Софiя!

Генеральша раптом вирячила на неi страшнi, безтямнi очi й замахала кiстлявими руками так, наче намагалася вiдштовхнути вiд себе нечисту силу:

– Згинь!.. Згинь! Зги-и-инь!..

Софiя мовчки позадкувала до порога i вийшла геть. У передпокоi на неi чекав Ян Вiтте.

– Ну що? – спитав насторожено.

– Марить, – зiтхнула невiстка.

– Гарячка в неi. Часом i мене не признае… Видно, не довго iй лишилося топтати ряст на цьому свiтi.

Софiя повернулася до фаетона. Вона була вдоволена вiдвiдинами i радiла, що умовила Яна Вiтте простити iх, а зi старою вона помириться, коли та видужае.

– Мерщiй додому, машталiре! – гукнула вона.

Хльоснув по кiнських спинах батiг, i колеса загуркотiли кам’янецькою брукiвкою.

Так i не видужала генеральша. Вмирала вона довго й тяжко. Пiсля похорону Ян Вiтте помiтно змарнiв, спав з лиця, пишнi генеральськi вуса скуйовдилися, обвисли i здавалися зайвими на в’ялому, з каламутними очима обличчi.

Софiя щодня приiжджала до старого, дбала, наглядала за домом, докоряла дворовим, якi нiбито стали не досить уважними до овдовiлого господаря. Незабаром Вiтте вiдписав синовi подiльське село Млини з гуральнею та фiльварком.

Одержавши маеток, молодi виiхали туди на оглядини та спочинок вiд задушливоi мiськоi спеки. Зупинилися вони у попа Никодима. Довiдавшись, що прибувае новий господар, млинiвський економ Стасько Лепський усю нiч гасав попiд хатами, сповiщав про це селян, вимагав, щоб завтра до схiд сонця старi й малi були в полi, а хто не вийде – буде покараний канчуками.

Нiхто не скликав млинян до Никодимовоi хати, але, щойно на день заблагословилося, майже все село зiйшлося сюди. Стасько Лепський приострожив коня i на повному скаку ввiгнався в натовп, замахнувся нагаем.

– Чому хлопи тут галасують? Чом не на лану?

– Пана молодого хочемо бачити, поклонимося йому i в поле подамося, – вiдповiли з натовпу.

Стасько нiчого не встиг вiдказати на це. Скрипнула хвiртка в брамi, i до селян вийшов Юзеф Вiтте в полковницькому мундирi, з шаблею при боцi. Як житне колосся пiд повiвом вiтру, враз схилися голови млинян.

– Добридень вам, люди! – привiтався полковник. – З яким намiром прийшли – iз лихим чи добрим?

Урiвноважена, тиха мова молодого пана справила приемне враження. Селяни посмiливiшали, глухо загомонiли. З натовпу вийшов, спираючись на цiпок, старий сивий дiд. Зняв перед паном драного солом’яного бриля, вклонився.

– Паночку наш, як батька рiдного, просимо, дозволь деревини з твого лiсу на крокви взяти. Та й з хлiбом сутужно. Од Рiздва до нового врожаю на висiвках живемо. І подушне, й подимне, i церковне треба платити, а грошей встарати нi за що. Велика у нас скрута, пане.

Молодиця з дитиною на руках проштовхнулася з гурту i мовила:

Страница 20

– А луговини не маемо, все глина та рiнь… Дозволь, паночку, в твоему лузi коноплi сiяти, бо нi з чого ряднину зiткати…

– На жорна та кросна, паночку, податки скасуй, бо що нам з тих жорен – змолов жменю муки на лемiшку, та й усе. Нi прибутку з них, нi здобутку. Змилуйся ж! – хрипiв старечим голосом дiдок.

– А в мене, – бiдкалась iнша молодиця, – наш окомон кросна потрощив, бо на Івана Купала мiтки навивала. Коли ж iх навивати? У будень панщину вiдробляемо, вночi кiсткам спочинок треба дати. Трохи того полотна, а зiткати нiколи.

– Викопали ми громадою криницю. Така ж та водиця чиста й холодна! А окомон звелiв камiнням закидати, бо податку криничного не сплатили. А чи ж правдивий отой податок, пане? До ставу тепер з цеберками ходимо, гнилицю п’емо, на черево хворiемо, – казав якийсь селянин.

Червоний од злостi, мов рак печений, слухав Стасько селянськi скарги i запам’ятовував, хто що мовить. Нехай! Вiн iще покаже, як перед паном жалi своi викладати.

Виходили з гурту жiнки та чоловiки, розповiдали про все, що наболiло, ковтали солонi сльози. Юзеф Вiтте слухав, кивав головою i не тямив, що iм вiдповiсти, яку раду дати. Вiн нiколи не господарював, не знав анi села, нi його громади.

– Все буде гаразд, люди, все буде добре, – буркнув, аби щось мовити.

– Чуете? – гукнув Стасько зi свого коня. – Пан наш милосердний, шануйте його. А зараз на лан, бо пшениця осипаеться!

Над юрбою заколихалися вила i коси. Вдоволенi добрим словом молодого пана, селяни рушили в поле.

Опiвднi панська бричка з Юзефом, Софiею та попiвною покотилася на лан. Софiя милувалася стрункими тополями обабiч шляху, соромливими, мов дiти, волошками, жовтими хвилями пшеничного моря. Попiвна, молода, жвава дiвчина в полотнянiй сукенцi, раз у раз зiскакувала з брички, скубла на узбiччi синi волошки та пахучу материнку для панi Софii.

Ген-ген виблискують пiд сонцем серпи та коси женцiв. В’язальницi миготять вiхтями перевесел. Бричка наблизилася до них. Вони низько вклонилися молодим панам, з подивом зиркаючи на Софiю – таку красиву панi вони бачили вперше.

– Хлiба ж буде, пане, – возити не перевозити. Боронь Господи вiд граду й вогню, та дай сили вчасно зiбрати, – загомонiв той дiдусь, який першим наважився слово мовити до пана бiля попiвськоi хати.

– Слава Єзусу, файно вродило, – згодився Юзеф, – будете й ви з хлiбом.

Люди вiд цих слiв пожвавiшали та дружнiше замахали серпами й косами. Софiя взяла у попiвни жмуток польових квiтiв i кинула у парубка, статурного косаря з опаленою сонцем спиною.

– Добре косиш, хлопе, за це тобi файний кунтуш подарую.

Парубок зашарiвся. Стягнув з голови солом’яного бриля, вклонився, не випускаючи з рук кiсся:

– Дякую.

Коли пани, об’iхавши поле, зникли в напрямку села, люди зiйшлися докупи i загомонiли.

– Он якi людянi, не те що енерал.

– А паня – як намальована!

Пiшла чутка помiж селян, що Софiя чи то турецького, чи то руського царя побiчна донька.

– Мабуть, руського, бо такоi славноi дитини бусурманська мати не народить.

Пiдiйшов до гурту окомон Стасько i не пiдняв канчука, як зазвичай, а тiльки сказав:

– Годi теревенити! Гайда в загiнку!

Розiйшлися люди з думками про хорошого пана, з надiею, що легше тепер житиметься. Лиш дiд Осика – дебелий, сивовусий i червонолиций, колишнiй гайдамака – мовчав, прислухався до гомону людського, а потiм буркнув, начебто нi до кого, а так, сам до себе:

– Гай-гай! Сподiвайтеся добра!

– А що, – обiзвалася молодиця в драному лiтнику, – може, й справдi лiпше буде за молодого пана? Хiба не чули, що обiцяв?

– Гай-гай!.. Обiцяв пан кожух! – гiрко зiтхнув гайдамака.




Роздiл тринадцятий

Удруге продана


Панi Лясопольська нестямно зрадiла чоловiковi, який повернувся з Варшавського сейму. Ще бiльше вона втiшилася новим маетком, купленим у Потоцького.

– Дарую тобi цей палац, моя люба. Збудую перед входом мармурову арку, на якiй майстри виведуть: «Лодзя». Хай заздрять тобi, мое серце.

Тепер панi Лодзя матиме i пишний палац, i рибнi озера, i лiс. Щовесни наiжджатиме до Бялува на Сян, спочиватиме вiд кракiвськоi задухи.

Лясопольський радiв своему надбанню, але потайки вiд дружини журився: де взяти грошi, щоб разрахуватися з Потоцьким? Бракувало п’ятьох тисяч. Пускатися в борги – сором. Коштовностей не хотiлося чiпати: хто знае, що ще в життi станеться? Часи ненадiйнi. Король Станiслав Август Понятовський не дуже мiцно сидить на тронi. Не вiн править краiною, а магнати Потоцькi, Бранiцькi, Четвертинськi, Ржевуськi… І кожен нашiптуе йому свое. Однi радять спiлкуватися з росiйською iмператрицею Катериною, iншi силкуються здружити його з Пруссiею. Двi могутнi сили дiють у Польщi, i кожна намагаеться нав’язати свою волю королевi. Боскамп Лясопольський, досвiдчений полiтик i дипломат, бачить i третю силу – мiщанство, ремiсництво та селянство, затиснуте в лещата магнатськоi сваволi. У нижчих верствах суспiльства жеврiе ненависть. Іскри вже подекуди спалахують: там пана вбили, там спалили маеток. Неспокiйно

Страница 21

стало на шляхах. Пан посол добре знае, що це означае. Почнеться завiрюха – маеток у каретi не повезеш, а коштовностi схопив, та й поiхав. Але ж де грошi взяти? І тут йому пригадалися грекинi. Ляснув себе по лобi:

– Еврика! Нех пан Вiтте потрясе гаманцем!

І Лясопольський сiв писати листа.

«Мушу повiдомити вашу мосць, що господарськi справи моi останнiм часом занепали через недорiд хлiбний, падiж худоби та втрату вiд вогню гуральнi. Збитки, заподiянi менi, занадто великi, щоб залагодити справи. Отож смiю просити вельможного пана Юзефа сплатити менi десять тисяч злотих за грекинь. Якщо пан не спроможний це зробити, то нехай поверне iх менi».

З передчуттям чогось неприемного розкривав Юзеф конверт вiд Лясопольського. Читаючи, хмурився. Невдовзi подав листа жiнцi.

– Ось, кохана моя, читай.

Софiя з цiкавiстю прочитала, а потiм довго мiркувала, що сказати на це. Зрозумiла, що козирi пливуть до ii рук, але… Як повестися в таких обставинах? Вдаючи себе стурбованою, вiдповiла, нiби жартома:

– Десять тисяч злотих – то великi грошi. Чи варто тобi позбутися таких коштiв заради мене? Може, менi повернутися до посла, щоб не довести тебе до убозтва?

– Як смiеш таке казати?! – Юзеф щиро пригорнув до себе красуню. – Хiба не люблю тебе, не цiную?

Софiя нiжно пригорнулася до його грудей, защебетала:

– Я теж тебе кохаю, але не бажаю, щоб ти розорився. Панi Лодзя така добросерда!. Вона втiшить мене.

– Нi, нi! Не оддам тебе нiкому. Я готовий вiддати все майно, аби ти лишилася зi мною.

– Ну, чини, як знаеш, – тихо промовила Софiя. Вона впевнена: у Краковi на неi чекали не почестi, не юрба залицяльникiв, а прислуговування в покоях панiв Лясопольських.

Незабаром до Кам’янця прибула Жозефiна Потоцька, щоб хоч трохи спочити вiд господарських справ i докучливоi тульчинськоi знатi. Текля з панi Лоською розповiли iй про те, що Боскамп Лясопольський вимагае сплатити за грекинь грошi або ж повернути iх йому.

– Таких грошей ми не маемо. Якщо ваша ласка – позичте. Пшениця в Млинах гарно вродила нинi, гуральня сякий-такий прибуток дае – сплатимо борг, – попросила панi Текля.

Жозефiна замислилася. Чоловiк радив, щоб вона пiдтримувала версiю про царське походження Софii: «Я не бачив тоi грекинi, – писав вiн у листi, – але слава про неi долинула до Варшави. Найвельможнiше столичне панство хоче бачити ту знатну особу в своiх палатах». Жозефiна була не така обмежена, щоб не втямити, в чому тут рiч. Нарештi вона зрозумiла, що польська елiта збираеться використати грекиню у своiй полiтичнiй грi. Щира патрiотка Речi Посполитоi Жозефiна Потоцька хоч i була осторонь вiд тiеi гри, але спiвчувала «гравцям», бо втiлення iх задуму в життя йшло, як iй здавалося, на користь батькiвщинi. З огляду на це вона перестала дорiкати своiм подружкам Лоськiй та Аксамiтовськiй за те, що тi намагаються зрiвняти жебрачку зi шляхтою, i, коли жiнки звернулися до неi за позичкою, Потоцька вiдповiла:

– Що з вами вдiяти? Якщо у вас така скрута, то мушу допомогти. Але щоб через рiк сплатили борг.

– Спасибi вам, – подякувала Текля.

– А ви благодiйниця, – усмiхнулася Жозефiна, – не знаю, що робив би без вас пан Юзеф. Дуже вiн безпорадний та сумирний. За себе постояти не може… Правду сказати – йому б таку суму не довiрила.

Увечерi трохи розважалися. Панi Лоська грала на клавесинi, а Софiя з Юзефом пурхала у танку. Потоцька сидiла в глибокому крiслi та спостерiгала за ними. Грекиня мала вигляд настiльки привабливий, що графиня подумала: «Нi, таки благородна кров тече в ii жилах. Не може ж бути у жебрачки нi такоi грацii, нi аристократичних рис обличчя».

Коли всi розiйшлися, Текля i панi Лоська лишилися погомонiти вiч-на-вiч.

– Дякую, сестро, за послуги. Пiд вашою рукою Софiя стала справжньою панною. Хто тепер посмiе подумати, що ii колись куплено на невiльничому ринку, – сказала Текля тихо i зиркнула навколо, наче боялася, щоб хтось стороннiй не почув цих слiв.

– А ви справдi думаете, що вона жебрачка? Я сумнiваюся в тому. Що поневiрялася по свiту – це могло статися. Вiдбили турки дитину вiд родини, як пташеня вiд гнiзда. Що воно, мале, пам’ятае? Та й що мало робити, немiчне?.. Ой, нi, не жебрачка вона, а шляхтянка. Я лише розбудила в нiй благородну кров, що застигла вiд поневiрянь.

Довго гомонiли жiнки, радiли, що Потоцька допомогла викупити Софiю.

А невдовзi ад’ютант полковника вiйська польського Юзефа Вiтте пiд охороною кiлькох жовнiрiв, не жалiючи коней, мчав до Кракова, маючи при собi карнавку, у якiй лежали десять тисяч злотих для Боскампа Лясопольського за грекинь.




Роздiл чотирнадцятий

Запрошення


У Кам’янцi зупинився французький посол у Туреччинi герцог Шаузель Гуф’е. Вiн мандрував зi Стамбула до Парижа. В домi панi Лоськоi, хоч i не чекали на такого високого гостя, але зрадiли йому як старому, доброму друговi. Ця дружба зародилася ще тодi, коли Вацлав Лоський iз Шуазелем Гуф’е навчалися в Паризькiй вiйськовiй академii. Мешкали пани Лоськi поблизу родини Гуф’е на вулицi Ле Руа. Обидва в

Страница 22

хованцi славетноi академii захоплювалися античною фiлософiею, на цьому грунтi здружилися й зустрiчались не лише в академiчних аудиторiях, а й по домiвках, найчастiше у герцогiв Гуф’е. В iхньому старовинному особняку дiяв вiдомий у французькiй столицi салон, у якому збиралися на диспути фiлософи й лiтератори, не тiльки молодi, а й такi, що становили славу Францii. У рiзнi часи тут звучали полум’янi слова Жан-Жака Руссо, Вольтера, Жоржа Дантона, Демулена та iнших видатних людей. Не лише, а може, не стiльки в Академii, скiльки у салонi Гуф’е формувався громадський свiтогляд Вацлава Лоського та його паризького однокашника, сина господаря салону, герцога Франсуа Гуф’е – Шуазеля. Були вони полiтичними однодумцями. Попервах сповiдували вчення Сократа, Платона, а пiд впливом французькоi фiлософii згодом стали вольтерiанцями, i, хоч навчались у вiйськовiй академii, обидва мрiяли вiддати себе благороднiй справi просвiтництва.

Однак доля розпорядилася по-своему. Шуазель Гуф’е став дипломатом, а Вацлав Лоський вiйськовим i, дослужившись до пiдполковника, наклав головою пiд турецькими кулями в бессарабських степах. Чимало часу спливло, як утратив Шуазель свого друга, а дружби не забував. Хоч куди закидала його доля – до Вiдня, Афiн чи Стамбула, з першою ж оказiею надсилав звiдти щиросерднi листи вдовицi свого польського приятеля, яку добре знав по Парижу. Давно збирався навiдати жiнку в ii самiтностi, та все не виходило. Й ось випала така нагода.

Про появу в Кам’янцi вiдомого дипломата панi Лоська негайно сповiстила Юзефовi Вiтте. Той занепокоiвся. Шуазель Гуф’е репрезентуе велику державу, яка задае тон полiтицi i свiтському життю всiеi Європи. Незручно приймати його в невеличкому й не вельми пишному будинку Лоськоi. Поки гiсть спочивав, Софiя з панi Лоською поiхали до Яна Вiтте, щоб повiдомити про несподiваний приiзд посла. Старий пiсля смертi дружини нiкого до себе не запрошував i сам не iздив нi до кого в гостi, в його пишному палацi давно вже не гримiла музика, i вiн зрадiв, що трапилася нагода розрадити душу.

– Дякую, Софiе, що не забуваеш старого, бо лайдак Юзеф рiдко носа потикае… Вели, нехай приiжджае з паном послом, i ви, жiнки, теж. Та ще запросiть вiд мого iменi осiб, яких самi хотiли б бачити у своему товариствi… Кличте людей у мiй дiм, може, воскресне вiн, бо вже його стiни домовиною менi здаються, – сказав старий генерал.

Увечерi оселя Яна Вiтте виповнилася гомоном. На бенкет, влаштований на честь французького посла, зiбралося чи не все кам’янецьке панство – офiцери полку, начальники митницi та буцегарнi, комендант фортецi, поштмейстер, духiвництво, чиновники мiського магiстрату.

Високий гiсть виявився веселим балакуном, охочим до жартiв та фривольних анекдотiв, вiд яких гомерично реготiли чоловiки, а жiнки червонiли, нiяковiючи. Ставний i рухливий герцог скоро сподобався жiнкам. Пiсля другого чи третього келиха бордоського вони перестали встидатись i дзвiнким смiхом вiдгукувалися на його дотепи. Шуазель Гуф’е розмовляв iз Жозефiною Потоцькою, як з давньою знайомою, розпитуючи про життя в польськiй Украiнi, про мiсцевi звичаi та кам’янецьку знать.

– Хто вона, ота красуня? – пошепки спитав графиню i показав на Софiю, яка метеликом кружляла у танку.

– То панi Клявонi, з давнього iмператорського роду, дружина командира полку Юзефа Вiтте, – вiдповiла Жозефiна.

– Прекрасна! – вигукнув герцог. – Такий дiамант достойний корони Францii.

Вiдтепер посол не спускав очей iз красунi. Нарештi пiдвiвся з-за столу, пiдiйшов до подружжя Вiтте i попросив Юзефа дозволу потанцювати з Софiею. Полковник чемно вклонився i подав послу Софiiну руку. Герцог повiв ii в танок.

– Спасибi, панi Клявонi, – сказав Гуф’е, коли танок закiнчився.

– Вiтте, – поправила його Софiя.

– Я хотiв сказати – Клявонi-Вiтте. Дякую за приемнi хвилини, подарованi менi вами, – мовив гiсть i пiдвiв Софiю до Юзефа, що стояв у чоловiчому гуртi пiд мармуровою колоною залу.

– Пане Юзефе, панi Софiе, ви можете прикрасити товариство його величностi короля Францii. Маю честь запросити вас до Парижа. Я обiцяю вiдрекомендувати вас найсвiтлiшому з володарiв свiту, – сказав посол.

Подружжя Вiтте охоче прийняли запрошення, а на другий день про це тiльки й мови було в шляхетських родинах Кам’янця.

Через тиждень Шуазель Гуф’е покинув Подiлля, i Юзеф Вiтте заглибився у важливi клопоти. Треба було збирати грошi на поiздку до Францii – на новий екiпаж, на вбрання для себе й Софii, для челядi, щоб мати пристойний вигляд. Французька столиця – не Кам’янець, навiть не Варшава, туди з порожнiм гаманцем не потикайся.

– По вас судитимуть у Парижi про все наше суспiльство, – сказала Жозефiна Потоцька Юзефовi, – не шкодуйте грошей, бо ославите перед Європою не лише себе, а й усю шляхту.

Панi Лоська й Текля Аксамiтовська вимолили у Яна Вiтте двi тисячi злотих, та цього було мало.

– Маеш село i бiдкаешся, – наставницьким тоном сказала Жозефiна. – Продай урожай або перепусти його через гуральню – от тобi й грошi.

Заворушилися Мл

Страница 23

ни. Економ з десяцькими зiгнали людей до фiльварку. Загарманували котками на току, загупали цiпами млинiвськi крiпаки. Жiнки та дiвчата, розстеливши по землi широкi рядна, вiяли пшеницю. Іншi засипали в лантухи й вантажили на пiдводи. Чоловiки молотили мовчки, вкладаючи всю свою злiсть у несамовитi удари биякiв, з-пiд яких, здавалося, бризкало не зерно, а iхня крiпацька кров. Навантаженi пiдводи, порипуючи колесами, посунули до мiста.

Проте не вистачило панського зерна, щоб уторгувати стiльки грошей, скiльки треба для пана Юзефа. Економ не розгубився. Недалеко вiд панського фiльварку була громадська комора. З кожного двору зсипали сюди по кiлька корцiв зерна зi свого врожаю. Про всяк випадок – чи погорiлець трапиться, чи недорiд. На панський хлiб рота не роззявиш… Оте громадське зерно Стасько й запродав лихваревi, рудому Нухемовi.

Почули селяни, що Нухем по збiжжя приiхав, обступили комору:

– Пане окомоне, що ж ти чиниш! Останню зернину вимiтати велиш. А чим дiток годуватимемо? Не руш жита. Нехай хоч на лемiшку зостанеться, – благали селяни.

Спалахнули чорною злiстю Стаськовi очi:

– Геть вiд комори! Геть, геть, пся крев! Бунтувати бидло поганське надумало?

Та конем iх топтати, конем i канчуком зверху. Тiльки дрантя летiло з благенькоi селянськоi одежини. Жiнки заверещали, кинулися тiкати. А чоловiки, скуштувавши канчука, теж метнулися вiд комори слiдом за жiнками, розтираючи посмугованi спини.

Лихвар Нухем стояв бiля воза, слухав, як похльоскуе по селянських спинах Стаськiв канчук, чухав руду бороду.

– Ой пане окомоне, гiрке лихо з отим житом. Я так боюся, так менi страшно! Хлопи перестрiнуть у степу вози, жито заберуть, а мене порiшать. А хiба винен бiдний Нухем? Ой, пане окомоне, не треба менi того жита, вiддайте грошi, i я скажу вам бувайте здоровi, – лементував переляканий лихвар.

– Грошi? Ге-ге-ге! – зареготав Стасько. – Грошi твоi, лихварю, вже побренькують у кишенi пана Юзефа. Не побачиш бiльше тих грошей, як торiшнього снiгу. А жито бери, поки даю, а то нi грошей, анi збiжжя не одержиш.

– Що ви!? Що ви?! Побiйтеся Бога! Бiдний Нухем зараз забере свое жито та й поiде, а пан окомон нехай лишаеться собi живий i здоровий. Насипайте, хлопцi, зерно.

Лихваревi робiтники вправно вигребли з засiкiв жито, навантажили пiдводи i поспiшили з Млинiв, боячись, щоб i справдi не перестрiнули iх млиняни на битiй дорозi.

Гомонiли люди по домiвках тихо та сумно: що ж воно буде? Осiнь iде, за нею й зима не забариться, а iхнi припаси забрали…

Нiч укрила село воронячим крилом. Понуро й мовчазно бовванiли хати, насупившись чорними стрiхами. Стасько Лепський проiхався вздовж села вулицею, дослухався, придивлявся до кожноi хати: чи не збираються де хлопи на чорну раду? Але скрiзь було тихо, кожна хата що та могила – мовчазна i глуха. Йому й на думку не спало, що хлопи зiбралися в бурдеi старого гайдамаки, дiда Осики.

– Що ж нам дiяти, батьку? Загинемо ж усiм миром, загинемо!

– А пан Юзеф так обiцяв, так обiцяв! Га?

– Еге! Обiцяв… Панська обiцянка – дитинi цяцянка.

– Помремо, браття, з голоду, iй-бо, помремо, як рудi мишi. Хоч круть-верть, хоч верть-круть… То що ж дiяти нам, дiду Осико? Може, за рожна та коси братися, як у Колiiвщину?

Старий гайдамака сидiв на ослiнчику в чоловiчому гуртi i мовчки смоктав горiхову люльку. Спалахнув вогник вiд глибокоi затяжки, освiтив бiлi брови, зморщений у задумi лоб, пожовклi вiд тютюну жорсткi вуса.

– Нема нашого батька Максима, нема Залiзняка. Вiн би зарадив, що робити, – тяжко зiтхнув Осика.

– А ви, дiду, хiба не можете, як той Залiзняк? Ви ж його побратим! Це ми темнi, як оця нiч, не знаемо, що дiяти. А ви ж бували в бувальцях. Порадьте!

– Немiчний я вже… Тепер менi одна дорога – туди, – вiн показав люлькою в землю, – отуди вiз лаштувати треба, а то б я!.. Ех!..

– То хто ж нас на пана пiднiме, батьку? – спитав один парубок.

– Самi пiдiймайтеся! – спокiйно вiдповiв Осика, важко пiдвiвся з ослона i подався в закуток бурдею, до своеi постелi, за яку правили йому солома та старий кожух. – Ляхiв бийте! Палiть, щоб на весь свiт панською смалятиною смердiло! – затряс старечими кулаками Осика зi свого кутка i закашлявся.

Розiйшлися селяни вiд Осики в чорну нiч, розбрелися по своiх домiвках, затамувавши гнiтючий бiль. А вдосвiта загув дзвiн на сполох.

– Бо-о-ом! Бо-ом! Бо-ом!

Багровi язики пожежi здiймалися за селом, лизали сiре небо, розсипаючись у високостi золотими iскрами. Завалували собаки, заскрипiли хвiртки. Люди вибiгали на сполох, зопалу хапали цеберки, сокири, вила.

– Хто горить? Де? – питали одне одного спросоння i стрiмголов вибiгали на дорогу, що вела туди, де палахкотiло полум’я.

– Фiльварок, братцi, економiя панська, – сказав хтось. Люди стишили ходьбу, збилися в гурт.

– А це Свирид Копистка? Нiби його хата палае.

– Таки фiльварок. Свиридова хата онде, лiворуч, iз неi стiльки полум’я не було б. Бач, як палахкотить, аж небо зажарiлося!

– То добре, братцi, що так свiтить. Нашому пановi видн

Страница 24

ше до того Парижа iхати буде.

Позаду заторохтiло.

– З дороги!

Селяни сахнулися вбiк. Повз них прогуркотiло величезне пожежне барило. За ним верхи скакав Стасько Лепський. Вiн заревiв несамовито:

– Мерщiй, пся крев! Мерщiй гасити!

Люди схаменулися.

– Може, й справдi поквапимося? Там же скотина бiдна корчиться в огнi…

Згадка про худобу пiдстьобнула людей, i вони щодуху побiгли на пожежу. Полум’я вже дожирало комору, крокви якоi, мов ребра гiгантськоi потвори, чорнiли на тлi вогню. Раптом вони затрiщали i впали, i вiд цього метнувся вверх гiгантський iскряний стовп. Селяни кинулися до кошар рятувати скотину. Однi вiдчиняли ворота, iншi виганяли овець. Лише декотрi метушилися навколо охопленоi полум’ям комори, хлюпали з цеберок на вогонь. Стасько Лепський гасав навколо пожарища, галасував, але його нiхто не слухав.

Незабаром на мiсцi фiльварку лишилися сiрi копицi попелу та розжеврiлi головешки. Назавтра, почорнiлий не стiльки вiд диму й вуглища, скiльки вiд клопоту, окомон блукав навколо згарища i знайшов чиюсь горiхову люльку. Хай як шукав ii господаря, а так i не знайшов. Мовчали люди, хоч i знали, чия вона: ще опiвночi бачили ii в зубах у дiда Осики, коли ходили до нього за порадою. Бачили, а тепер дивувались – як потрапила до окомона едина козацька втiха? А ще бiльше здивувалися млиняни, довiдавшись, що тiеi ночi зник iз села старий гайдамака.




Роздiл п’ятнадцятий

У Парижi


– Бель фанарiот! Бель фанарiот! – вигукуе натовп услiд розкiшному екiпажу, який повiльно котиться брукiвкою французькоi столицi.

День травневий, сонячний, теплий. Людей зiбралося так багато, що дорогу для екiпажа змушена пробивати кавалькада королiвського вiйська. Глашатаi заздалегiдь рознесли по мiсту звiстку про прибуття спадкоемицi вiзантiйського престолу, i парижани зiбралися, як на видовисько. Софiя роззиралася навсiбiч, усмiхалася.

У Парижi вже кiлька днiв ходили чутки про приiзд знаменитоi особи з Польщi. Із вуст у вуста передавалися рiзнi вигадки про казкове життя Софii в Стамбулi, про те, як вона уникла султанського гарему.

Герцог Шуазель Гуф’е, пiдхопивши легенду про походження Софii, давно вже нашiптував королю: гостю треба пригрiти у Парижi з полiтичних мiркувань. Хоч Францiя перебувае у нормальних вiдносинах з Туреччиною, вона все-таки сподiваеться на крах Османськоi iмперii i реставрацiю вiзантiйського (читай – грецького) престолу. Туреччина, захопивши Балкани, острови Середземного моря, землi мiж Днiстром i Прутом, пониззя Дунаю, загрожувала усiй християнськiй Європi. Їi фески вже майорять пiд сербським Белградом. До Францii звiдти ще далеко, та хтозна, чи не збираеться стамбульський володар напувати своiх коней iз плинноi Сени?

На землях, захоплених султаном, де-не-де вже повстають пригнобленi народи. В Родопських горах болгари напали на турецький гарнiзон, розташований у монастирi святого Кирила. Пiд Яссами волохи вбили мiсцевого пашу. Пiд прапором захисту православ’я дiють повстанцi в Грецii, Чорногорii, Далмацii. Не вiкуватиме турок на тих землях. Францiя повинна бути готовою до полiтичних зрушень, якi назрiвають у зв’язку з боротьбою поневолених народiв проти султанськоi Туреччини. Треба шукати претендента на грецький престол. А кого? Обачливий полiтик i дипломат, герцог Шуазель Гуф’е розумiв, що польський двiр, маючи чималий досвiд у розв’язуваннi складних полiтичних iнтриг, рано чи пiзно використае Софiю. Щоб випередити Варшаву, вiн улаштував приiзд красунi до Парижа. Нехай вона стане полiтичним знаряддям наймогутнiшого в Європi французького короля, а не безпорадного володаря Речi Посполитоi Станiслава Понятовського, який не здатний навести лад навiть у своiй власнiй державi.

Ще вчора найупливовiший iз полiтичних дiячiв столицi граф Прованський – брат короля Людовiка XVI, майбутнiй король Францii Людовiк XVIII, – вiч-на-вiч розмовляв з послом Шуазелем Гуф’е, який принадив Софiю до Парижа:

– Ви закинули сiльце на жар-птицю, то мусите й зашморгнути його… Грекиню треба затримати у Францii. Вона конче потрiбною буде у нашiй полiтичнiй грi. Така воля його величностi… І кардинала… Нехай це залишаеться мiж нами: Ватикан благословляе нашу iдею. Отже, зведiть ii з графом Калiостро.

– Далекосяжнi задуми його величностi менi до серця. Але при чому тут граф Калiостро? – здивовано спитав дипломат.

Прованський багатозначно усмiхнувся:

– Цей чаклун здатен затуманити будь-яку голову. Вiн здiбний перетворити на покiрного раба людину найсильнiшоi волi. Та найперше, що вiн мусить зробити, це навiяти грекинi бажання назавжди осiсти в Парижi, вiдцуравшись Польщi.

А сьогоднi герцог Шуазель Гуф’е пiсля бенкету в королiвськiй резиденцii – Тюiльрiйського замку пiдiйшов до грекинi i сказав:

– Ясна панi, якщо не квапитеся до своiх покоiв, то я був би щасливий познайомити вас iз однiею з найславетнiших осiб сучасностi.

Софiя на знак згоди вклонилася. Чарiвна усмiшка, iнтимний погляд ii очей вiйнули на посла чарами.

– Чи багато часу для цього треба? – спитала грекиня

Страница 25

– О нi. Але мушу попередити, що розмова буде тет-а-тет, – вiдповiв герцог i глянув на ii чоловiка.

– Розумiю вас, – сказав Юзеф на запитливий погляд Гуф’е i повернувся поглядом до Софii, – я чекатиму на тебе у вiдведених для нас апартаментах.

У невеличкому примiщеннi Схiдноi башти Тюiльрiйського замку Софiю чекав таемничий iспанець Калiостро, вiдомий усьому свiтовi чаклун i вiщун, що знайшов собi затишний притулок у марновiрних Бурбонiв. Вiн був високий, худий, iз клинцюватою борiдкою, яка торкалася зборок пишного жабо. Пiд густими стрiхатими бровами – чорна безодня пронизливих очей. Тут же сидiв невiдступний Ларго Дiего, його супутник i помiчник – присадкувата, гладка, з круглою бритою головою i маленькими каламутними очима людина.

Софiя по дорозi до Парижа багато чула про Калiостро. Його iм’я вимовляли на поштових станцiях, у тавернах, у бiдних родинах i в аристократичних салонах. Образ людини, яка володiе надприродною силою, склався в ii уявi ще до того, як ступила на французьку землю.

Коли Шуазель Гуф’е сказав iй, що мае намiр познайомити з якоюсь знаменитiстю, вона гадала, що дипломат мае на увазi брата короля. Графа Прованського – славного красеня, який пiд час прийому в Людовiка XVI не зводив з неi очей. Та коли опинилася в тiсному примiщеннi Схiдноi башти, назустрiч пiдвелася незнайома людина. Чемно вклонившись, вона мовчки показала Софii на крiсло, що стояло бiля столу навпроти. Мовчанка тривала недовго. Їi порушила Софiя:

– Я прийшла на ваше запрошення, пане. Хто ви?

Незнайомець повiльно сiв у крiсло i глухим, наче з могили, голосом вiдповiв:

– Я – втiлення вiчностi. Вiчна людина.

Грекиня пильно глянула на незнайомця i спитала:

– Ви – граф Калiостро?

– Не помилилися, панi. Я – Калiостро. А це моя тiнь, – показав на сонного Дiего й усмiхнувся. Та усмiшка не вiдбилася в його очах, вона лише ковзнула по обличчю, а погляд залишився незворушливим i суворим.

Калiостро присунувся з крiслом ближче до Софii, обiперся лiктями на стiл i затулив долонями обличчя. Крiзь щiлини мiж пальцями на жiнку зиркали демонськi очi. Вона здригнулася.

– У вас задушно й тiсно. Я знемагаю тут, – поскаржилась i замахала вiялом.

Калiостро гучно вдихнув повiтря i, видихаючи, повiльно став розводити руки. Довгi, кiстлявi пальцi пропливли перед Софiiним обличчям. Вона вiдчула, що стiни почали розходитися. Тiсна кiмната враз перетворилася на простору залу. З високих стрiлчастих вiкон, що сягали аж до стелi, потягнуло приемною прохолодою. Дихати стало легше, але вiд того, що коiлося з примiщенням, iй стало моторошно, в головi злегка запаморочилося.

– Годi! Годi! – розгублено замахала руками Софiя.

– Я задовольнив ваше бажання. Вам було тiсно й задушно. Хiба не так? А для такоi красунi, як ви, чого не зробиш? Це дрiбниця, панi. Ви вартi бiльших чудес… Чи чули ви про мене до цього вечора, красуне? – спитав Калiостро.

– Так. Ваше iм’я тепер вiдоме всiй Європi.

– Тiльки тепер? Кхе! Мене знали ще вашi далекi предки.

– Невже?..

– Не дивуйтесь. Я – втiлення часу i простору, свiдок усього, що було, починаючи з тоi митi, як земля стала землею, небо – небом, а людина – людиною. У мене як на долонi доля кожного, хто прийшов у цей свiт. Менi дано бачити наскрiзь усiх – великих i нiкчемних, бiдних i багатих, вiруючих i безвiрникiв, святих i грiшних. Я знався з тими, хто стрясав свiт, бачу тих, хто стрясатиме його в майбутньому…

– Так, так! – несподiвано обiзвався масноголовий Дiего i заклiпав на Софiю маленькими каламутними очима. – Поважний граф знався з найсильнiшими свiту цього, навiть з Юлiем Цезарем.

– З римським iмператором? – украй здивувалася грекиня.

– А що тут дивного? – розвiв руками Калiостро. – Імператору Юлiевi Цезарю я колись сказав: загинеш, мiй друже, вiд меча.

– Графе, ви не так сказали. Я добре пам’ятаю кожне слово, мовлене вами iмператоровi. Ви сказали тодi: «Друже Цезарю, смертельний твiй ворог – друг твiй, ти загинеш вiд його меча!»

– Твоя правда, любий Дiего. Саме так я й сказав тодi римському iмператоровi.

«Тiнь» Калiостро знову закуняла. Ошелешена Софiя розгублено дивилася на загадкового графа i не знала, що сказати.

– Може, вам розповiсти про ваших предкiв? – пронизуючи жiнку зловiсним поглядом, спитав чаклун.

– Заради Бога – не треба, – злякалася грекиня i вiдсахнулась, як вiд нечистоi сили.

– Розумiю. Вас цiкавить ваше майбуття, а згадувати минуле – не дуже приемно. Чи не так?

Софiя розгублено вiдвела погляд.

– Не ховайте очi, красуне. Я мушу простежити в них усе ваше життя.

– Графе, смiю спитати вас, для чого ви мене запросили сюди?

– Щоб сказати вам про те, що ви сколихнете свiт… Не дивiться на мене так зачудовано. Граф Калiостро нiколи не казав неправди. Вiн i не вимагае, щоб йому вiрили. Але той, хто йому не вiрить, потiм пошкодуе.

– Що ви радите менi? – спитала Софiя, з жахом дивлячись на Калiостро.

Вiн мовчки пiдiйшов до неi. Обличчя жiнки опинилося в його худих холодних долонях.

– Очi, очi, красуне! О,

Страница 26

кi глибокi вони! В них, як у чистiй водi, бачу все ваше майбутне… Перед вами схилятимуться володарi племен i народiв. Кожне слово ваше буде звучати наказом, погляд – повелiнням, бажання – законом… Чи зрозумiли мене, панi? – пильно глянув iй у вiчi Калiостро.

Софiя вiдчула скованiсть у рухах, намагалася звiльнитися вiд магiчного погляду, але не могла. У вiдповiдь на запитання лише знизала плечима.

– Любий Дiего, скажи панi, що саме чекае на неi у майбутньому, бо мене непокоять iншi, важливiшi думи, – звернувся граф до свого помiчника, затулив долонями обличчя i замовк.

«Тiнь» Калiостро ворухнулася в крiслi.

– Я не вiщун, панi, я лише передаю те, що вiдчувае i бачить шановний граф. Отже, слухайте мене уважно. Ноги вашi торкаються щасливоi для вас французькоi землi. Небо вас осипае магiчними променями, якi мають особливу властивiсть лише в межах цiеi землi. Цi променi дiють на кожну людину по-рiзному, залежно вiд властивостей iндивiдуума. Одна людина стае нещасною, ii переслiдують невдачi та злиднi. Інша – навпаки, всi блага – здоров’я, багатство i влада пливуть iй до рук. Ви опинилися в благодатнiй для вас магнетичнiй сферi. Надприроднi закони магнетизму щасливо впливатимуть на вас доти, доки ви перебуватимете на французькiй землi. Граф Калiостро бачить на вашiй головi царську корону. Пам’ятайте, панi, залишивши цю щасливу для вас магнетичну сферу, ви втратите всi вашi сподiвання на щасливе майбутне…

Дiего примружив очi, вiдкинувся на спинку крiсла.

«Ку-ку-рi-ку», – несподiвано загорланив десь зовсiм близько пiвень. Пiд стелею башти залопотiли крильми невидимi птахи. Стiни злегка здригнулись i беззвучно, повiльно почали зсуватися всередину, i дуже швидко примiщення стало таким маленьким, яким було з годину тому. Жах охопив грекиню. Граф Калiостро, стрiпнувшись, глянув на неi:

– Третi пiвнi, панi. Менi пора! – І вiн щез, мов привид, наче й не було його.

Коли Софiя опинилася в апартаментах, вiдведених для неi у цьому ж Тюiльрiйському, палацi, знайома обстановка, присутнiсть Юзефа повернули ii до реальностi.

– Тьху! Якась мана найшла на мене, – зiтхнула жiнка i втомлено впала в крiсло.

– Ти про що? – не зрозумiв чоловiк.

– Та про Калiостро.

І вона розповiла про рухливi стiни, пiвнi й таемниче зникнення графа.

– Господь з тобою! Ти мариш… Це в тебе вiд утоми, Зосю. Іди спати, люба моя, час пiзнiй, – порадив чоловiк.

У Тюiльрiйському палацi згасли останнi вогнi.




Роздiл шiстнадцятий

Вiконне


Зима була люта. У Млинах замело снiгом вулицi й двори. Принишкли, зсутулилися хати. Жодноi живоi душi на вулицях. У личаках та ганчiр’i далеко не вийдеш. Навiть до рiчки по воду не ходять люди. Топлять у казанах снiг, варять на тiй водi лемiшку й крупняк. Позаганяли в хати ягнят i телят, так i живуть укупi з худобою в брудi та смородi. Треба ж якось рятувати скотину, бо благенькi хлiви наскрiзь морозними вiтрами прошито.

З голоду та холоду пiшла по селу пошесть. Мерли дiти й старi. На цвинтарi iх не ховали, бо не можна було в скам’янiлiй вiд морозу землi яму видовбати. Покiйникiв виносили у повiтку чи половник до теплiшоi погоди.

Отець Никодим з нiг збився – що не день, то панахида. Добре, що хоч повстяники теплi мае. Не дiйти б йому при такiй стужi до магали, а по магалянах найчастiше дзвони дзвонять.

Саме перед Рiздвом прибув iз Парижа гонець. Пан Юзеф так розтратився у французькiй столицi, що не мае вже за що бенкети справляти. Тож вiдрядив до економа посланця з наказом негайно роздобути грошi.

Довго думав та гадав Стасько Лепський, як той наказ виконати. Подушне, подимне, грибне та ягiдне ще восени зiбрав. За що ж iще стягнути? І тодi вiн вигадав ще один податок – вiконне. З кожного скляного вiкна – по три злотих, у кого слюдяне – два, а хто замiсть шибок бичачий мiхур у вiкно встромив – з того злот.

Три днi строку дав Стасько. Хто вчасно не сплатить – пригрозив стягнути скотиною, птицею чи одежею. Люди почали виймати шибки та мiхурi й закладати вiконнi отвори дошками та набитими соломою лантухами, тiльки б не було отих проклятих вiкон. Так в один день i ослiпли селянськi хати.

Розгнiвався Стасько Лепський, довiдавшись про це, наказав десяцьким скликати до церкви людей.

У личаках, солом’яниках сходилися люди до Божого храму. Отець Никодим ходив мовчазний по амвону, хукав у маленькi задубiлi руки, з жалiстю позирав на обмерзлi бороди млинянських дядькiв.

– А чи ж правдивий такий податок? – слiзно спитала Никодима магалянська вдовиця, довiдавшись, навiщо скликано людей у таку негоду.

– Усе вiд Бога, – вiдповiв Никодим i зiтхнув.

Увiйшов Стасько у церкву – хазяйновито, наче до кошари вiвчар. Проштовхнувся лiктями наперед, оглянув спiдлоба селян.

– Оце так ви пана Юзефа поважаете, так за нього уболiваете, що податку вiконного платити не хочете? Пся крев!

– А чи ж храм Господнiй для таких балачок, пане окомоне? Хреста на вас нема! – почувся з гурту жiночий голос.

Стасько витягнув шию, глянув поверх людських голiв i помiтив ту молодиц

Страница 27

, яка за кросна перед паном Юзефом жалiлася колись.

– Знову ти язиком плещеш, вiдьмо? – гримнув на неi. – Гляди менi, а то накажу запрягти тебе в голоблi. Замiсть кобили сани возитимеш!

Жiнка принишкла. Знала економову вдачу. Не раз запрягав млинян у бричку – i мусили возити.

Отець Никодим насмiлився заступитися за своiх парафiян:

– Може, пан економ змилосердиться та почекае з податком до тепла? Буде дорога до Жванця чи Кам’янця, встарають на ярмарку, та й оддадуть вiконне. Змилуйся, пане окомоне, – благав попик слабким, рипучим голосом.

Стасько схилив голову, потер носком чобота по пiдлозi, подумав.

– Гаразд! – ляснув нагаем по халявi. – Я милосердний, можу й почекати. Але на першому ж ярмарку щоб грошей устарали, бо пан Юзеф чекае, йому в Парижi без кошту не можна… А шибки вкласти негайно. Все одно податку вiконного нiкому не уникнути.

Десь через тиждень вгамувалася хурделиця, потеплiшало, i до Жванця посунула велика валка з сiном для коней прикордонного загону. За нею сумно брели, згорбившись пiд клунками, млиняни. Ще звечора економ розiслав по дворах десяцьких нагадати селянам, що завтра санний обоз проторуе шлях до мiста…

Сплатили селяни i цей податок. А навеснi молодi пани повернулися з Парижа.




Роздiл сiмнадцятий

Реквiем


Нi з того нi з сього причинилася з Яном Вiтте хвороба. Паморочилося в головi, душило в грудях, нудило. Старий генерал бадьорився, як i ранiше, навiдувався в солдатськi казарми, гримав на пiдлеглих, видавав накази, намагався братися до будь-яких справ, аби не сидiти вдома, а з настанням вечора впадав у страх, бо ночi для нього стали нестерпними: не мiг спати, кашляв, стогнав, його дратував найменший звук.

Вiдтодi, як старий занедужав, Софiя щодня навiдувалася до нього, клопотала по господарству, доглядала, напувала його цiлющим зiллям, бо лiки, якими напихав хворого гарнiзонний лiкар, не допомагали. Вона пiдносила в срiбнiй чарочцi до його посинiлих губ каламутний напiй. Старий бурчав, вiдмахувався кволими руками, але настирлива невiстка не вiдступалася.

– Бр-рр! Гiрке! – морщився вiн. – Та солодкi твоi клопоти, доню. Не думав, не гадав, що ти така щира i дбайлива дитина… А де Юзеф?

– У Лядовi iнспекцiю робить.

– Лайдак! Розтринькав грошi у Парижi – протринькае й полковницький мундир. Я його в той мундир одягнув, я й витрушу з нього. Повернеться з Лядова, скажи, нехай зайде. Важливу справу до нього маю.

– Добре, тату. Скажу. Менi так нудно без нього! Довго щось вiн по тих iнспекцiях iздить. Уже й очi втомила виглядаючи… Що вам, може, iсти щось чи пити подати?

– Нiчого не треба. Пiду спочину трохи, бо нiч знову була наче на биваку. Як той сказав – лежиться, та не спиться.

Старий важко пiдвiвся з крiсла i поплентався з передпокою до свого кабiнету, у якому пiсля смертi дружини днював i ночував. Софiя, спостерiгаючи за його п’яною ходою й невпевненими рухами, подумала: «Тонко пряде старий…» Важке передчуття охопило ii. Вона вирiшила цього разу заночувати у старого i наказала слугам, щоб негайно розбудили ii, якщо батьковi погiршае вночi.

Десь опiвночi до Софii постукала покоiвка.

– Ой, панi, вставайте, пановi дуже зле…

У всьому домi знялася метушня, забiгала розбуджена челядь, загримала дверима.

Ян Вiтте лежав у своему кабiнетi на пiдлозi в самiй бiлизнi. Навколо нього вже клопотали слуги. З iхньою допомогою Софiя пiдвела старого за плечi, почала торсати. Сухими блiдими руками вiн тримався за груди, хапав посинiлими губами повiтря, часто i тяжко дихав.

– Умираю… Юзеку, Зосю… Де ви?

Щоб полегшити вмирущому дихання, за наказом Софii слуги старанно махали вiялами в обличчя, рушниками стирали з лиця холодний пiт. Життя невблаганно покидало його кволе тiло.

– Зосю, це ти? – прошепотiв.

– Я, тату.

– Оце… От i все… – ледь вимовив вiн, i його голова важко впала на Софiiнi руки.

– Не вмирайте, тату! Та-ату! – заголосила невiстка.

Мабуть, дiйшов до його напiвзгаслоi свiдомостi тривожний жiночий крик, бо ворохнувся, заплямкав синiми губами i, напруживши останнi сили, прошепотiв:

– Там… Усе там!.. – i вп’явся каламутними очима у куток, де стояла старовинна дубова шафа.

Нi його порух, анi змiст останнiх слiв не зразу дiйшли до свiдомостi Софii. Лише пiсля того, як бренне тiло старого генерала вiднесли у парадну залу для прощання, втямила: то ж старий хотiв сказати про заповiт.

Звiстка про смерть Яна Вiтте швидко облетiла Кам’янець. Уже опiвднi до генеральського дому почали сходитися знатнi люди – смутнi, з пришпиленими до грудей чорними стрiчками, а жiнки у чорних шалях.

Софiя в траурному вбраннi час вiд часу виходила на ганок, щоб зустрiти шляхетних гостей i супроводити iх до парадноi зали, у якiй без упину печально i скорботно звучав реквiем. А простi люди юрмилися на вулицi перед брамою, витягували шиi, щоб уздрiти, що дiеться в осиротiлому домi покiйного коменданта подiльськоi столицi – Кам’янця.

Опiвднi примчали i Лядова, i Юзеф. Нi на кого не зважаючи, вiн швидко увiйшов до зали, схиливс

Страница 28

над труною й захлипав. Текля i панi Лоська ледве пiдняли його i повели до гардеробноi кiмнати перевдягнутися пiсля дороги. Бiля кабiнету старого Вiтте Текля раптом зупинилася:

– Там хтось е, – сказала вона i здивувалася: сама ж замикала на ключ, коли батька винесли, а дверi лиш ледь-ледь причиненi.

Усi трое кинулися туди. В кутку бiля дубовоi шафи стояла Софiя. Вiд несподiванки вона здригнулася, знiяковiла, але зразу ж опанувала себе й так, наче нiчого особливого не сталося, подала чоловiковi папiр.

– Ось, Юзику, батькiвський заповiт. Перед смертю вiн менi сказав про нього… Ой батьку наш, батьку!..

Сестра потягнулася до паперу, але Юзеф мiцно тримав його у своiх руках, i вона змушена була читати з-за братового плеча. Старий Вiтте заповiв, щоб усе його майно дiти роздiлили мiж собою порiвну.

Текля зиркнула на пiдлогу i запримiтила клаптики пошматованого конверта. Якби iх скласти, то можна було б прочитати: «Розпечатати на третiй день пiсля мого похорону».




Роздiл вiсiмнадцятий

Вiзит до Варшави


Польський король Станiслав Понятовський давно збирався побачити грекиню, про яку пiсля ii перебування в Парижi загомонiли у европейських столицях. Та все не було нагоди. Пiсля смертi кам’янецького коменданта така нагода випала. Вiн запросив подружжя Вiтте до столицi.

І ось камергер Адам Свенцiцький доповiв королю:

– Полковник вiйська польського пан Юзеф Вiтте з дружиною прибули до Варшави.

Понятовський наче не почув цих слiв. Вiн сидiв за масивним столом i водив по паперу гусячим пером. Крiзь кольоровi шибки високих венецiанських вiкон райдугою проникало полуденне сонце, вигравало на бiлiй, iз золотою облямiвкою королiвськiй мантii, дрижало спалахами в начищенiй до блиску бронзi канделябрiв.

Нарештi король вiдклав перо i пiдвiв на Свенцiцького очi:

– Ви припiзнилися з новиною. Про це вже повiдомив мене гетьман Бранiцький.

«Ач, шельма, уже встиг!» – злiсно подумав Свенцiцький, вклонився i вийшов. Вiн ненавидiв Ксаверiя Бранiцького, бо цей пихатий граф своiм нахабством принижував його гiднiсть. Навiть найзначнiшi особи потрапляли до короля лише через нього, камергера Свенцiцького, а той частенько обходився без його послуг. Побутувала думка, що одного разу пiсля доброго келиха бордоського Станiслав Понятовський програв у карти Бранiцькому королiвську корону. Хоч великий гетьман великодушно вiдмовився вiд свого виграшу, а проте король опинився в нього на гачку. Володар побоювався Бранiцького ще й тому, що за гетьманською спиною стояли дуже впливовi магнати – Фелiкс Потоцький, Северин Ржевуський i князь Антонiн Четвертинський. Щоб не нажити собi ворога, король нiколи нi в чому не перечив Бранiцькому, терпiв його розв’язнiсть i нахабство. Вiдчувши слабкостi в королiвськiй вдачi, великий гетьман користувався цим. Ось i тепер вiн безцеремонно увiйшов до королiвського кабiнету:

– Ваша величносте, я запевнив панi Вiтте, що вона удостоiться бачити свого володаря сьогоднi… Ця красуня побувала вже у французького короля, який, на мою думку, покладае на неi своi полiтичнi надii.

«Отакоi! Без моеi згоди вiн запевнив!» – подумав з образою Понятовський, але не виказав свого незадоволення гетьманським нахабством. Проковтнув мовчки чергову гiрчинку i вiдповiв:

– Софiя Вiтте – пiддана Речi Посполитоi, i нiхто iнший не мае права важити на неi нi з полiтичних, анi з якихось iнших мiркувань.

– Достойнi думки з достойних вуст, ваша величносте. Інтереси Речi Посполитоi – над усе. Ясне панство польське сподiваеться, що ваша влада досягне Константинополя й Афiн i цим возвеличить мiць i славу вiтчизни.

– Графе, я нiколи не пiддавав сумнiву вашi здiбностi мислити державно, – усмiхнувся Понятовський, – але ж… У Парижi теж умiють далеко сягати у своiх полiтичних пошуках. Чи не встигли ви довiдатися, чого домоглися вiд грекинi в Пале-Роялi?

По обличчю Бранiцького ковзнула хитра усмiшка:

– Здаеться, небагато. Господар Тюiльрiйського палацу поки що домiгся лише того, чого можна взяти вiд жiнки взагалi.

– Чи здатна панi Софiя виконати важливу мiсiю у складнiй полiтичнiй грi?

– О ваша величносте, ви матимете змогу особисто переконатися у ii здiбностях.

Понятовський пiдiйшов до шафи, вийняв невеличку карафку i двi кришталевi чарки з золотими вiнцями.

– Випиймо, графе.

– Охоче, ваша величносте, але за що?

– За грецьку корону в польських руках, – багатозначно вiдповiв Станiслав Понятовський.

Увечерi в королiвському палацi вiдбувся бал, на який зiбралося найзнатнiше варшавське панство.

На хорах виблискували мiднi труби оркестру, в повiтрi змiшалися запахи запалених свiчок, парфумiв i квiтiв. Овальну, блакитну, барочного лiплення стелю затьмарив сизий димок, що струмився з кришталевих свiчад. У залi гамiр. Ось вiдчинилися рiзьбленi дверi захiдного порталу, i до зали журавлиним клином увiйшли цибатi охоронцi в жовтих, оздоблених срiблом камзолах, бiлих рейтузах, у кiверах iз султанами зi страусового пiр’я й вишикувалися вздовж стiн. На хорах гримнув «Урочистий полонез

Страница 29

, присутнi вибухнули оплесками i тисячоголосим «вiват!». Внесли королiвський штандарт, а вслiд за ним поважно ступав i сам король. Буклi перуки спадали на плечi. Обличчя його широке, довгобразе, з орлиним носом, було прикрашене бiлявими, хвацько закрученими догори вусами. Скутий тiсним, гаптованим золотом камзолом, король незграбно опустився в крiсло. За його плечима розташувалися придворнi, а за довгим, через усю залу столом, мов на парадi, вишикувалися мiнiстри, маршали i маршалки, воеводи, дипломати, представники духiвництва, з гурту яких вирiзнявся високий, тонкий, з ямкуватими очима кардинал де Лонго. Червона мантiя висiла на ньому, мов на палi.

Понятовський кивнув головою, i до нього пiдвели Софiю. Вiн лагiдно всмiхнувся iй i жестом руки показав на крiсло бiля себе. Грекиня вклонилась i з гiднiстю сiла поруч. Тодi пролунав голос гетьмана Бранiцького:

– Панове! Я пропоную пiдняти перший тост за славу i велич Речi Посполитоi, за гордiсть кожного поляка – нашого свiтлого вiнценосця!

Залунали оплески. Зала виповнилася дзвоном кришталю. Софiя взяла зi срiбноi тацi келих i звернулася до Понятовського:

– Ваша величносте, я щаслива випити за ваше здоров’я!

Король злегка кивнув iй.

– Прошу уваги, панове! – знову загримiв на всю залу Бранiцький. – Зараз виголосить тост його величнiсть! Увага! Увага!

Понятовський обвiв поглядом присутнiх i почав:

– Моi спiввiтчизники! За воскресiння багатостраждальноi Грецii! За здоров’я спадкоемицi ii престолу, нашоi дорогоi гостi Софii Клявонi-Вiтте! За вiчну дружбу наших корон!

Розчулена Софiя пiдвелась i низько вклонилася перед королем, потiм перед усiею залою. Вона думала цiеi митi не про грецьку корону, а про невiльничий ринок у Стамбулi, про матiр, яка продала ii чужинцевi за жменю золотих дукатiв. Їй хотiлося, щоб мати в цей час була тут. Хай би побачила свою дитину в оточеннi вельмож, поруч iз самим королем.

– Панi Софiе, чому ваше ангельське личко огорнув смуток? – спитав Понятовський.

– Ваша величносте, виголошений вами тост навiяв на мене печаль. Згадуючи мою нещасну батькiвщину, я завжди впадаю в смуток. Трагiчна доля мого народу бентежить душу.

– Розумiю вас i прошу вiрити в мiй добрий намiр допомогти вiдродженню Грецii. Але це справи полiтичнi, i не час торкатися iх тут i в цю годину. Ми поговоримо про це потiм, а поки що запрошую вас до танцю.

Тонкi й бiлi аристократичнi руки Понятовського легко торкалися жiночоi талii. Згодом Софiя вiдчула, що король пригортае ii сильнiше, нiж дозволяють правила пристойностi. Вона насторожилася.




Конец ознакомительного фрагмента.