Читать онлайн “Біда бабі Парасці Гришисі” «Іван Нечуй-Левицький»

  • 01.02
  • 0
  • 0
фото

Страница 1

Бiда бабi Парасцi Гришисi
Іван Семенович Нечуй-Левицький




Іван Нечуй-Левицький

БІДА БАБІ ПАРАСЦІ ГРИШИСІ





Бiда бабi Парасцi Гришисi


Як було бабi Парасцi п'ятедесят шiсть рiк, помер ii чоловiк Омелько Гришенко, i помер не вдома, а в Васильковi. Гришенкова оселя була коло самого вигону, край села, а за широким вигоном був панський лiсок, що тягся на верству смужкою вподовж села аж до рiчки. Саме проти Омельковоi оселi в лiсi стояла хата лiсового козака сторожа. Про того козака вже давно йшла чутка, що вiн переховуе крадене добро й дае в себе притулок усяким злодiям. Волосний звелiв зробить в козака трус; десяцькi познаходили в повiтках порожнi пляшки з налiпленими квитками, арештували його, одвезли в Василькiв й закинули в тюрму. Люде виказали в волоснiй управi, що бачили, як Омельковi унучата грались квитками од пляшок з вином. До Омелька причепились; вiн дiзнався од унукiв, що тi папiрцi дали iм козаковi дiти.

Омелька покликали в Василькiв на суд за свiдка. Саме тодi була пiзня осiнь, вже перед пилипiвчаним пущенням. Омелько поiхав в однiй свитi. Надворi була сльота й моква. Вiн застудивсь, заслаб, i його одвезли в лазарет. З Василькова дали звiстку Парасцi. Параска з синами поiхала в Василькiв. Через три днi Омелько вмер, i вони його поховали.

Вернулась Параска додому й плакала та тужила за Омельком цiлий рiк. Омелько був дуже гарний з лиця, як увесь рiд Гришенкiв в Трушках, високий на зрiст, плечистий, поставний, з чорними бровами, з карими очима. Вiн був тихий i помирливий, i Параска була щаслива з ним, навiть нiколи не лаялась i не змагалась з ним, бо вiн в усьому слухав ii й робив так, як вона велiла.

Зосталась Параска з двома синами та з невiсткою в хатi. Омелько оженив старшого сина Грицька ще за свого живоття. Менший син Іван ще парубкував. Доки був живий батько, в хатi була мирнота. Син слухав батька, i невiстка корилась свекрусi. Батько хазяйнував сам i думав одрiзнить старшого сина, поставить йому опрiчну хату на левадi, а меншому синовi оддать стару хату. Але як помер Омелько, i сини, i невiстка заспiвали iншоi. Грицько вже не слухав матерi, а невiстка заковерзувала так, що баба Параска тiльки очi витрiщила на неi з дива.

Помираючи, Омелько звелiв Парасцi оддiлить для старшого сина половину поля, а половину зоставив для неi, доки менший син Іван одбуде службу в москалях. Грицько став хазяiном, забрав собi половину поля, але Параска зоставила собi Іванову половину поля й худобу, яка була в неi, i сказала синовi, що вона буде хазяйнувать, як i хазяйнувала за живоття небiжчика, доки менший син вернеться з служби додому та ожениться. Свою половину поля вона оддала Грицьковi наспiл, з половини. Вiн орав материну частку поля за другу скибу. Параска зоставляла частку свого хлiба на харч, а решту продавала.

Цiлий рiк вона не вмикувалась в хазяйськi синовi справи, все журилась та плакала за чоловiком i не могла його забуть. Чи надiне Грицько батькову одежу, вона побачить i зажуриться, i зараз сльози поллються з очей.

– Коли б Омелька поховали хоч на нашому кладовищi, то я пiшла б на могилу та хоч виплакала своi сльози, що душать мое серце; може б, менi тодi стало легше. А то як надiне син його жупан та шапку, як гляну на сина в тому убраннi, то передо мною стоiть неначе живий мiй Омелько, достоту такий, який вiн був молодим; неначе бачу його постать. І в мене з очей самi сльози ллються, так що я й свiту божого не бачу, як пiду на тiк та в клуню, гляну на вози, на ярма, на цiпи, що вiн колись держав в своiх руках, то все це одразу пригадуе менi Омелька; i менi все здаеться, що вiн не вмер, знов вернеться додому, от-от вийде з хати i з'явиться перед моiми очима, й пiде на тiк на роботу, – говорила Параска сусiдам.

Та вже невiстка сказала Грицьковi:

– Пооддавай ти старцям оту батькову одежу, отi жупани та свиту, помiняйся цiпами з якимсь чоловiком, щоб у твоеi матерi швидше зникли з пам'ятi згадки про небiжчика батька. А то вона гляне на оту одежу, та зараз i впадае в сум та тугу.

Грицько пороздавав старцям батькову одежу, помiнявся цiпами з одним чоловiком i сказав матерi, що батьковi цiпи вже негодящi, старi.

Минув рiк пiсля смертi Омелька, i баба Параска потроху почала забувать свое горе. Життя й хазяйський клопiт потроху стерли й заступили згадки про Омелька. Параска всiм правувала в хазяйствi, як i було переднiше, держала в себе ключi й од комори, i од своеi й невiстчиноi скринi i всьому давала лад i в хатi, i в дворi. За ввесь цей рiк вона нi разу не лаялась i навiть не змагалась з сусiдою Палажкою, хоч поза очi й судила й смiялась з неi.

Якось весною Грицько сказав матерi:

– Мамо! куплю я собi три вiвцi та два пiдсвинки. Левадисi треба грошей, то вона спродуе декотрi вiвцi, а Палажчин син хоче вести на ярмарок два пiдсвинки.

– Нащо ж вони здались тобi отi вiвцi та пiдсвинки? – спитала Палажка. – Адже ж у нас е доволi овець та свиней.

– А на свое хазяйство! Розведу тим часом трохи овечат та свиней, бо як Іван вернеться з служби та ож

Страница 2

ниться, то менi доведеться одрiзняться й заводить свое опрiчне хазяйство, – каже Грицько до матерi.

– Про мене, й купуй! Покладнi грошi в мене е схованi в скринi. Випасу на вигонi е доволi, а для пiдсвинкiв стане й полови, й дертi, й одвiйкiв i до лiта.

– Он дивiться, мамо, яка отара пасеться на вигонi коло нашого двору. Але менi аж нiяково, як подумаю, що там нема анi однiеi моеi овечки, а я вже чоловiк дiйшлий, жонатий; незабаром буду хазяiном, – сказав Грицько.

– Купуй вiвцi деiнде, тiльки не в Левадихи, бо Левадишинi вiвцi, то моi, – обiзвавсь Іван.

– А то чом так? – спитала Марина.

– А тим, що я маю на думцi сватать Левадишину дочку Килину, – сказав Іван.

– Коли ж це то буде. Поки ти вийдеш з служби, то й тi овечки, може, й вовк прибiжить з чагарника та й похапае, – промовив Грицько.

– А пiдсвинкiв в Петра не купуй, бо тi пiдсвинки Палажчиного хову: може, вдались на вдачу в Палажку, то ще й кусатимуть наших свиней, – сказала в жарти Параска. – В неi й корова свого хову, та вийшла така лиха, що як iдеш проз неi та скажеш: бицю, бицю! то вона зараз крутне головою й рогами, вищiрить зуби й прискае, як кiшка. Зовсiм така, як Солов'iха! бо, мабуть, вдалась в неi. Про мене, розводьте свою худобу. Може, ти, Марино, думаеш ще й своi кури розвести, як розвела Солов'iха? – сказала баба Параска до невiстки.

– А чом би пак i не розвести. Адже ж Солов'iха розвела собi кури окроми од невiстчиних та й iсть свою пряженю, ще й яйця продае й грошаки ховае в свою скриню, – говорила невiстка якось сердито до свекрухи.

– Хiба ж тобi в чому недогода в моiй хатi? хiба я бороню тобi iсти пряженю, коли тобi заманеться? Про мене, пряжи пряженю та й iж, хоч розпережись, – говорила вже сердито Параска до невiстки.

Але вона глянула на Івана, i той гнiв зслиз одразу. Іван був добрий i ще змалку любив ii й горнувся до неi. Грицько все вештався надворi коло батька, а Іван сидiв в хатi й ставав до послуги матерi; щодня було i дров принесе, i хату замете, носить воду з криницi; часом помагав чистить картоплю на юшку, як в матерi було багацько роботи та вештання в хатi.

Іван стояв коло стола високий та рiвний станом, та гарний, як i його батько. На бiлому чолi були неначе намальованi чорнi брови; яснi чималi карi очi аж свiтились, як i в батька. Вiн сiв край вiкна, а мати все дивилась на його й не могла надивиться.

Грицько поставив-таки на своему: купив вiвцi й пiдсвинки, щоб розвести отару на свое, опрiчне од материного хазяйство. Параска задумалась, дивлячись на тi вiвцi. І iй забажалось, щоб в неi в хатi була за невiстку незадиркувата, тиха та помирлива Левадишина Килина, а не опришкувата та натуриста Марина, котра вже розiбралась i почала пiднiмать голову: часто не слухала ii й навiть почала гризтись з нею од того часу, як помер старий Омелько.

«Ой коли б швидше Іван вибув свою службу, вернувсь додому та брав Килину, бо моя душа почувае, що з цiею Мариною життя мое в хатi не буде тихе та мирне», – думала Параска, поглядаючи скоса на високу постать Марини, що поралась коло печi, неначе москаль ходив на муштрi.

«Одже ж Іван правду каже, що Левадишинi вiвцi незабаром будуть його, – думала баба, дивлячись на яснi карi синовi очi та на чорнi, як намальованi, брови. – Я вже давно прикмiчаю, що Левадишина Килина горнеться та липне до його. Часом увечерi вийду в садок, а Іван стоiть пiд грушею, спершись на тин, та все балакае з Килиною».




Конец ознакомительного фрагмента.


Поделиться в соц. сетях: