Читать онлайн “Без пуття” «Іван Нечуй-Левицький»
- 01.02
- 0
- 0
Страница 1
Без путтяІван Семенович Нечуй-Левицький
Іван Нечуй – Левицький
Без пуття
I
Павлусь Малинка був гарний з лиця, мов чорнявий та кучерявий бог Аполлон. Настуся Самусiвна була пишна на вроду, мов Афродiта, котра тiльки що вихопилась з морськоi пiни на хвилях, але ще не помолилася богу, не вмилась i не обтерла гаразд рушником морськоi пiни на виду. Настуся була гарна, але трохи блiдувата, нiби втомлена, або трохи занидiла, нiби вона двi ночi поспiль танцювала на балi. Вона була значного, багатого роду, а вiн ще значнiшого й багатiшого. Вона зросла в розкошi, а вiн ще в бiльшiй. В ii батька i в неi давно вiтер свистiв у кишенях; в його кишенях вила й скиглила хурдига. В ii покiйноi мами i в неi самоi кишенi були з дiрками, кудою з ранку до вечора за границею витрушувались червiнцi по Парижi, Нiццi та Римi, неначе борошно по грудяному та бакаюватому шляху з подiравленого мiшка на возi. В його тата i в його самого кишенi були неначе якiсь безоднi, кудою провалились двi селi, ще й сахарня з костопальнею та з двома височезними трубами – димарями, навiть не зачепившись у iх штанях та холошах.
Вона й ii мама взимку звичайно жили в Парижi, а влiтку швендяли, як цигани з шатрами, то по Швейцарii, то по Тiролi, то по Рiв’ерi, тiкаючи од спеки, од мошки, комарiв та гедзiв, а приiздили додому на Украiну вряди – годи тiльки тодi, коли iх кишенi спорожнювались. Вiн, скiнчивши реальну школу, поiхав з батьком та матiр’ю до Парижа буцiмто докiнчувати свое вчiння, записався в одну вищу школу вольним слухачем, щось там слухав раз на тиждень для людського та батькiвського ока, але в дiйсностi нiчого не слухав у школi, бо мав дуже делiкатне чуття, бiльше здатне слухати артисток в оперi, нiж усякi нуднi та мудрi лекцii. Вiн бив байдики в Парижi й пiсля смертi батькiв, спорожнивши кишенi до самiсiнького дна, вернувся в Киiв i гайнував без пуття решту батькiвського добра, чого не встиг iще прогайнувать його тато.
Настуся таки спала вночi, хоч вона i ii мама лягали спати сливе перед свiтом. Павлусь уночi нiколи не спав: проводив ночi то в клубi, то в ресторанах за бенкетами та картами, аж уранцi вертався додому й спав сливе до вечора. В його день був уночi, а нiч була вдень, як бувае в пугачiв, сов та кажанкiв.
Його всi звали божевiльним; ii – навiсною. Вона була й розумна зроду, але в неi неначе не було однiеi клепки в головi; в його зроду голова була не без тями, але була нiби недобре набита обручами, ще й з слабкими вторами.
Настуся була в свого батька одиниця. Павлусь зостався в свого батька так само одинак. Вiн якось таки скiнчив реальну школу, хоч од лiнивства двiчi трохи не втопився, перепливаючи ту неглибоку рiчку премудростi; але його двiчi вирятували вчителi та батьки i таки якось доволокли його за руки до другого берега. Вона нiякоi школи не скiнчила, хоч усе починала; завжди починала та на тому й скiнчила. Батько хотiв оддати ii в гiмназiю або в iнститут. Мати стала проти того дибки, сперечалась довго й таки не дала дочки в чужi руки, мiж чужi дiти усякоi мастi: вона боялась, щоб дiвчина там часом не занидiла од важкоi працi, не спростилась, щоб часом не набралася лiберальних iдей i усяких бацил та бактерiй, бо тих бацил та бактерiй вона боялася гiрше, нiж чуми, нiж нудьги од науки. Настусю вчили вдома дорогi гувернантки та усякi вчительки. Настуся вчилась дома поволi, не хапаючись, вчилась, як мокре горить; вчилась, коли сама хотiла. Вона вчилася й гуляла, гуляла й вчилась наперемiнку, щоб було не дуже важко. Три днi вона вчилась, а на четвертий день мама возила ii в танцклас танцювати з дiтьми. Знов три днi вчилася, а два днi одпочивала: мама возила ii сковзаться на льоду на лижвах, або в гостi, або брала з собою кудись, iдучи з вiзитами, а ввечерi возила в театр. У Настусi лiтнi вакацii тяглись цiле лiто, цiлих п’ять мiсяцiв, щоб вона гаразд одпочила од працi та не помарнiла, не зблiдла на виду.
Незабаром Настуся зовсiм не схотiла вчитись: попроганяла своiми вередами вчительок i на тому скiнчила свою науку. Мати постановила, як тiльки Настуся пiдросте, повезти ii в Париж i там викiнчити курс ii науки. В Настусi гарна головка так i зосталась вольна од усякого поганого, важкого вчiння. Зате ж Настусю дуже багацько вчили музики, бо сама мама дуже любила усяке штучництво, а найбiльше музику. І Настуся справдi напродиво була здатна до музики. Музика далась Настусi дуже легко, i вона швидко вивчилась чудово грати на роялi. Вона ще добре вмiла малювать квiтки на фарфорi. В неi вдача була й справдi артистична.
Мати любила свою одиницю без мiри, без тями, якоюсь хворобливою, нервовою любов’ю, якою люблять дiтей дуже нервовi та дуже почутливi матерi. Вона пестила дитину, не давала iй довго сидiти за вчiнням, щоб дитина не мордувалась, споболювала iй так, нiби вона сама сидiла за книжкою й мучилась. Вона вволяла ii волю, давала iй усе, чого тiльки було ii душа забажае. З самого малку усi в господi вволяли ii волю, нiби волю якогось божка. Мати вбирала ii в оксамит та шовк, гралась нею,
Страница 2
гралась ii убираннями, неначе дитина куклами, цяцькалась, панькалась з нею й чванилась нею без сорому перед усiма.Настуся надзвичайно любила цяцьки та ляльки – це найвище дитяче штучництво. Мати накупувала для неi цiлий магазин дорогих ляльок та усяких цяцьок. Купували для неi ляльки й цяцьки i тiтки й дядини. І дядьки й натiтники, i усякi кузинки i дарували iй на iменини. Тих ляльок та цяцьок назбиралась цiла зашкляна шафа.
Ще на дванадцятому роцi Настуся носилась з ляльками, гралась та милувалась ними, голубила iх, звала iх своiми сестрами та дiтками, а себе звала iх мамою. Вона сама шила для кукол новi убрання, одягала iх то за паннiв, то за сiльських дiвчат, вишивала iм взорцями сорочки та хвартушки, робила квiтки на голови, чiпляла на шиi намиста й дукачi. Вона сiдала проти iх в крiслi, сама гарна, неначе здорова лялька. Мати припадала до неi, цiлувала, пестила, потiм садовила ii собi на колiна, коли вже ii нiжки не телiпались, а торкались об дiл, цiлувала ii й пригортала до серця.
Усi тiтки, дядини та кузинки так само пестили Настусю, мазали ii та хвалили, аж перехвалювали на один бiк, бо пiдлещувались до ii тодi ще багатоi мами.
Настуся ще змалку тiльки й любила одно й едине: французьке, iлюстрованi гарними малюнками казочки. Вона начиталась iх так, що од восьмого року уявляла себе якоюсь казчаною особою й любила одягаться в усякi надзвичайнi казчанi убрання, одягала й iнших дiвчаток, своiх приятельок – гостей. Вони перебирались то за царiвен, то за циганок, то за туркень, то за хлопчикiв – царенкiв. В цих чудових убраннях та в паперових коронах вони танцювали, вдаючи з себе усяких казчаних людей та всяких привидiв. В Настусi рано заворушилась фантазiя. Вона вже на дванадцятому году навiть вдень боялась сама виходити в другу порожню кiмнату, а ввечерi боялася зоставаться сама в кiмнатi, коли часом ii мати або гувернантка виходили кудись до iншого покою. Їй здавалось, що кругом неi десь поховались по свiтлицях якiсь царiвни, вiдьми, вовки в червоних шапочках та усяка казчана мара. В Настусi дуже заранi розвилась уява та мрiйнiсть.
Як Настуся дiйшла до зросту, ii мати посварилася з батьком на смерть. То були двi вдачi не тiльки не схожi, але навiть супротивнi одна однiй, неначе лютi вороги. Вiн був помiркована, статковита й практична людина. Його жiнка була непомiркована, розтратлива, любила розкiш та шикарне гойне життя й сипала грiшми, як половою. З ранку до вечора вони обое тiльки те й робили, що зачiпали одно одного докорами, сварились, змагались та лаялись. Вона обридла йому гiрше печеноi редьки; вiн обрид iй i остогид так, що вона не могла й дивиться на його. Вона полаялась з ним, покинула його й виiхала за границю, щоб Настуся скiнчила в Парижi свое виховання i вчiння.
– Баба з воза – на колеса легше! – сказав Самусь перехрестившись. – Принаймнi в хатi буде тихо.
Але вiн помилився трохи: баба встала з воза, але на його колеса, на його кишенi стало ще важче.
Мати з Настусею оселились на прожиття в Парижi Настуся записалася в якусь школу, щоб довчиться французькоi мови та вислухать курс французькоi лiтератури. До неi ходив дорогий вчитель музики й виправляв ii гру на роялi. Скiнчивши свое виховання, Настуся з нудьга читала дуже багацько книжок, та все романiв. Але романтики, а найбiльше Жорж Санд та найновiшi декадентськi поети й повiстярi найбiльше припадали до ii нервовоi, мрiйноi, випещеноi, трохи збоченоi вдачi.
Довго вони з матiр’ю жили та швендяли по всiх усюдах за границею й, певно, жили б довше. Але незабаром мати почала кородитись на груди, сохнуть та в’янути. Неспокiйнi усяковi пережитки незабаром дали себе знати. Щоб розбуркать своi слабкi нерви, вона впускала собi морфiй в лiве плече; на тому мiсцi в неi завсiгди наганяло болячки. Вона швидко заслабла на сухоти, довго лiчилась усякими лiками, побувала на усяких водах i врештi померла. Настуся трохи не збожеволiла, трохи сама не вмерла з горя та з туги. Вона мусила вернутись у Киiв до батька, в препротивну провiнцiю.
Вернувшись додому, Настуся одразу здивувала усiх усiм: i своею занадто вже вольною паризькою поведiнкою, i своiми рiзкими манерами, i своiм убранням, здоровецькими капелюшами з копицею страусових пер на головi. Перейнятлива, як мавпа, проворна, жвава та вертка зроду, вона ще до того вдавала з себе дуже ворушливу й жваву парижанку. Де треба було обернутись, вона перекручувалась на однiй п’ятi раз або й двiчi. Де траплялось тiльки переступить через рiвчачок пiд дощовими трубами на тротуарi, вона плигала через його, та ще й з розгоном, неначе коза через перелаз. В парках, де вилась будлi – де стежка на сугорб або горб, вона не виходила вгору, а вибiгала, неначе вилiтала. В театрi в проходах мiж крiслами вона не ходила, а бiгала й нiби пурхала. Завсiди й скрiзь вона крутилась, вертiлася, неначе дзига. Дами так i продражинли ii американською дзигою, а панни дражнили ii паризькою козою. Вона ходила по мiстi й на прогуляння, i в гостi сама як дуже еманципована панна, робила все, що тiльки припадало i
Страница 3
до вподоби, вбиралась чудно, як тiльки хотiла. На людський поговiр, на осуд суспiльства вона нiтрошки не вважала, бо ставила себе без мiри вище од усiх провiнцiалок i в вiчi смiялася з iх забобонiв.Усi знайомi загалом поглядали скоса на Настусю, як на трохи навiжену. Тiтки та дядини силкувались направляти ii на добру путь, чiплялись до неi. Але вона смiялась з iх i з iх напутiння таки просто iм в вiчi й кепкувала з iх усiх. Батько тiльки махнув на неi рукою, як i на ii матiр, бо добре знав незламну, цупку вдачу iх обох… Вона бундючилась i перед своiм батьком i вважала на його, як на грубу й просту людину, як на деспота й варвара.
Павлусь вернувся з – за границi, так само нахапавшись вершечкiв наймоднiшого декадентства в заграничних вищих кружках серед молоднечi. Взагалi Павлусь i Настуся повертались додому готовiсiнькими. Павлусь розторсав собi нерви систематичною гульнею по ночах, алкоголем та романтичними походiнками. Настуся була зроду iстерична й трохи психопатка, бо перейняла це добро на спадщину од своеi прицуцуватоi мами – морфiнiстки.
Вернувшись з – за границi додому, Настуся в однiеi своеi тiтки стикнулась з Павлусем i познайомилася з ним. Павлусь одразу вразив ii своею надзвичайною красою. Вiн був пишний на диво, рiвний станом, чорнобривий, з таким гарним лицем, неначе воно було намальоване тонким пензлем дуже високого художника. І чорнi густi брови були нiби вимальованi на високому гладенькому чолi, i виразнi, звивчастi червонi уста були нiби обведенi найтоншим пензлем. Очi карi, яснi, блискучi, вуса довгi, м’якi, як шовк, васильки на висках кучерявi, рожевi вуха, пишний матовий колiр довгобразого виду – усе було нiби намальоване найсвiжiшими фарбами, аж очi вбирало в себе!
Настусю одразу вразила така дивна, художня краса, вразила ii артистичне почування. Вона одразу покохала його гаряче, палко, як кохають дуже нервовi особи, з усолодою й навiть муками серця. На неi нiби одразу найшла якась солодка пошесть, обхопила ii всю, промкнулась у й серце, в ii душу й обхопила нiби полум’ям. Павлусь так само покохав Настусю й незабаром признався iй на одному балi, що любить ii щиро й без неi не може животiть, не може дихати. Тиждень мучилась Настуся, не бачивши милого, неначе в огнi пропасницi. Вона зблiдла, помарнiла, занидiла, сливе заслабла, никала по Хрещатику, свiтом нудила, никала скрiзь, сподiвалась, чи не вглядить його будлi – де. Але Павлусь нiби зумисне сховався од неi в своiх покоях. Попомучившись тиждень, вона таки насмiлилась просто пiти до його, побачиться з ним i хоч надивитись на його. В Парижi, в Латинському кварталi, вона не раз i не два, жартуючи, забiгала з вiзитами до знайомих студентiв потай од мами, бо вважала на себе, як на зовсiм еманциповану панну, нехтуючи якимись там старосвiтськими забобонами в суспiльствi.
II
Настуся прийшла до Павлуся в четвертiй годинi осiннього дня, сливе перед вечором.
Павлусь тiльки що виспавсь i встав з лiжка, тiльки що гаразд продер очi, напившись сливе ввечерi «вранiшнього» чаю, бо вiн завсiгди гуляв цiлими ночами то по ресторанах, то по клубах, вертавсь додому або вдосвiта, або зовсiм вранцi i спав сливе цiлий день. В четвертiй годинi дня вiн звичайно пив свiй вранiшнiй чай.
В розкiшних i просторних горницях був такий нелад та гармидер, нiби в iх ночували жиди з балагулами, як приказують у приказцi. І в Павлуся в ротi було так, нiби i в його в ротi заночувала одна балагула. Вiн аж крикнув з дива й несподiванки, вглядiвши Настусю. Вона голосно й дрiбненько зареготалась, неначе пташка в садку весело защебетала.
– Еге, не ждав? Еге, не сподiвавсь мене до себе в гостi? Правда? – сказала Настуся й реготалась так голосно, нiби вона дзвонила в срiбний дзвоник.
– І ждав тебе щодня, щогодини, i сподiвавсь тебе до себе, моя мила Настусю! – сказав вiн i подав iй обидвi руцi, а потiм оступивсь од неi на ступiнь, згорнув руки на грудях i втупив у ii вид своi карi, блискучi, неначе гарячi очi.
– От я й пришелепалась до тебе, бо почувала духом, що ти мене ждеш до себе, ждеш тепереньки, стеменно цiеi години, дiйсно цiеi хвилини.
– Не пришелепалась ти, а крильцями прилинула до мене, моя жадана ластiвочко! впурхнула в мою горницю, нiби десь у вiкно з зеленого садка. Я тебе сподiвавсь до себе щогодини, щохвилини, бо ще на минувшому тижнi довiдався духом i серцем, що ти навiки моя, а я навiки твiй. Я ще тодi на балi по твоiх оченятах, по твоiх зiньках угадав це. В твоiх зiницях я тодi вглядiв себе, свое обличчя, впiймав своi очi. І моi очi в твоiх очах одразу блиснули iскрами, нiби зайнялись. Це диво було неспроста. Це було потайне поеднання наших душ. Це був символ… Я одразу прочитав i втямив той символ, що загадчано блиснув тодi в твоiх оченятах.
– Прочитав? Ти тямиш в читаннi цiеi дивноi, загадчаноi книги? – крикнула Настуся з таким захватом, що в неi темнi очi зайнялися електричним блиском.
– Тямлю, як i ти тямиш, – спокiйно сказав Павлусь. – Ми обое вчились по тих самих книгах i в тiй самiй школi розумiння потаемно
Страница 4
о поеднання душ. Правда? Еге, так?– Еге! Ти, мiй милий, добре вгадав! – сказала Настуся.
– Я читаю твого загадчану книгу кохання навiть через бiбулу, навiть через загорнутi товстi палятурки. Менi й не треба розгортать твоеi книги, бо менi дано такий пронизувальний та промикувальний зiр. – сказав Павлусь. – Це сталося тодi, як я побачив своi очi в твоiх очах. Од того часу моi мрii увiйшли в твое серце; твоi мрii увiйшли в мое. Ми зробили обмiнок мрiй, ми поеднались душами, стали однiею душею.
– Мiй милий, мiй золотий! Чи ти пак знаеш iсторiю мого серця, мого убогого занидiлого серця? Я прийшла до, тебе, щоб розказати iсторiю свого занидiлого серця. Ти думаеш, що я любила до цього часу щиро, гаряче? Нi, мiй милий! Я любила до цього часу так, як часом iнколи вглядиш на небi якусь надзвичайно блискучу зiрку, що ясно – преясно миготить, неначе око, i лле алмазний блиск; задивишся на неi, милуешся довго, а потiм на другим вечiр шукаеш ii на небi мiж зiрками i вже не знайдеш, не впiзнаеш мiж iншими зiрками, нiби й слiд ii щез з очей навiки. Моя любов до цього часу була жовта, неначе листя вмираючоi осенi. Я вже була втратила надiю на свое серце; думала, що йому доля судила недоладну жовту любов повiк, що менi не судилось покохати рожами та фiалками, усiм серцем всисати та нюхати пишний аромат мрiй гарячого, червоного кохання. Аж тепереньки, як я тебе вглядiла, я нiби оддала свое пожовкле, пожолоблене листя в славну берлiнську фарбарню. Ти вiдомий тому, яка то берлiнська фарбарня? – спитала Настуся.
– Вiдомий тому, ще й добре! – сказав Павлусь.
– Там якiсь славнi, дивнi чарiвники фарбарi перефарбували, перемалювали мое бiдне пожовкле листя, намалювали на йому рожi та фiалки, повимальовували пишнi взорцi. Вони якимсь чудом перетворили мое убоге серце, котре ще й досi гаразд не кохало, а тiльки силкувалося кохати, як дитина силкуеться вперше спинатись на своi м’якенькi нiжки. Аж тепереньки я дiзналась, що то таке дiйсна, правдива любов!
– Друже мiй, милий мiй! серце мое золоте! – крикнула Настуся, поклавши Павлусевi обидвi руки на плечi. – Ти той чарiвник, той дивний фарбар, що утворив з моiм серцем диво дивовижне, перемалював, перезолотив мое пожовкле листя кохання весняними фарбами. Серце мое золоте! як я тебе кохаю!
Вона оступилась од його на два ступенi, склала долонi, неначе на молитвi, i безмовно й жадiбно втирила в його вид своi блискучi очi, потiм помаленьку обвела очима усю його пишну постать з верху до самого долу. Вiн стояв перед нею, неначе Феб на колiсницi, гарний та пишний, рiвний, неначе обтiлений, обличчений Аполлон, з легкими кучерями на васильках, з чорними, нiби намальованими бровами на високому чолi, з рожевими вухами пiд кучерявими васильками.
– Ти пишний Феб, яснозорий та променястий, котрий тiльки що став на свою огняну колiсницю, простягав могутнi й бiлi руки, наливае своi пишнi очi огнем, щоб бризнути промiнням свiта на дрiмаючу землю. Ти сонце, а я твоя, ще затiнена темрявою ночi земля, на котру ти от – от незабаром сипнеш своiм гарячим золотим промiнням. Схиляюсь перед тобою, здiймаю до тебе руки, молюся тобi! Сип на мене твое золоте промiння! Я ладна прийняти смерть у твоему вогнi за твою ласку, за один поцiлунок твоiх червоних гарячих уст.
– А ти думаеш, що я не люблю тебе так гаряче, так навiжено, як ти любиш мене? – сказав Павлусь з легким докором. – Моя любов до тебе одразу стала неначе розпечене в жару залiзо. Я дивлюсь на тебе й нiби iм тебе очима, iм ротом та зубами, неначе якусь надзвичайну, навдивовижу смачну страву. Я почуваю уявки, що жую тебе й ковтаю. Я вже нiби проковтнув тебе всю, почуваю вже тебе у своему мрiйному нутрi i все – таки не можу гаразд наiстись тобою, твоiми очима, твоiми бровами, – сказав Павлусь, дивлячись i справдi запаленими очима на Настусю.
Вiн i справдi нiби iв ii дикими блискучими очима.
– І я тебе в цей час нiби iм, як смачне яблуко, як соковитий солодкий виноград, нiби п’ю сiк того пахучого винограду любощiв. І я вже нiби проковтнула твоi пахучi карi очi, – сказала Настуся.
– Як я тебе вперше побачив, я одразу почутив надзвичайнi пахощi, котрими повiяли на мене твоi очi, твоi брови, але тi пахощi спершу були занадто гострi, п’янi. Я тодi вчадiв од пахощiв твоеi краси. Менi нiби дух забило солодким, але гострим, нiби перцьовим клейтухом. А тепер твоi очки пахнуть фiалками, твоi брiвки пахнуть жасминами. Самi моi мрii про твое кохання стали запашнi.
– І в мене самоi моi мрii про тебе, мое серце, стали вже пахучими квiтками. Я оце нiби живу в пишному квiтнику. Моя голова аж стуманiла, аж заморочилась од солодкого чаду тих квiток. Якi там квiтки! А скiльки iх насаджено! Яка розкiш! Який захват! Я випадком натрапила на дивного садовничого. Який дивний випадок! Ти знаеш того садовника? – спитала Настуся.
– Ще б пак не знав! Який i справдi щасливий випадок! – сказав Павлусь.
– Цей садовничий – то чарiвник. Вiн знае дивнi чари. Вiн насiяв для мене квiту по всьому свiту, закрасив для мене ввесь свiт квiтками. Куди н
Страница 5
пiду, куди не гляну, скрiзь для мене цвiтуть квiтки, скрiзь для мене пахне рожами та фiалками. Куди не гляну, скрiзь бачу пишнi квiтки: i на землi квiтки, i на небi квiтки, i на водi квiтки – квiтки моiх золотих мрiй, моiх пахучих мрiй. Я наскрiзь пропахалась iх пахощами. Яке веселе та червоне стало мое життя! Ти, мiй коханий, мiй любчику, дав менi це щастя!– І ти, моя любко, закрасила менi моi яснi ночi. Моi очi стали вдвое якось нiби яснiшi, веселiшi для мене, – сказав Павлусь.
– Яка солоднеча мрiй! Яка височiнь фантазii! Я лiтаю, я шугаю, неначе орлиця в пiднебессi понад верхами гiр, понад льодовими глетчерами Альпiв. Це кохання моеi випещеноi душi, мого тонкого розвитку серця й розуму, – сказала Настуся.
І довго ще вони виливали свiй декадентський лiризм кохання та почування, мотаючи його, неначе нитки на клубок.
– В мене вже аж ум за розум заходить од високих нематерiальних любощiв. Це любощi вищих животин, це любощi духiв. Ми вже помiнялись i поедналися мрiями. Помiняймось серцями, станьмо вiчними супряжичами в супрязi душ та серцiв! – сказав Павлусь.
– Помiняймось зараз, i наш спiл кохання стане вiковiчним. Вийми з мене мое серце i вклади в мене свое серце, щоб ми з’еднались навiки, щоб ми були одна сущнiсть, одна душа! – крикнув несамовито, але дуже галантно й ефектно Павлусь. – Постановiм зараз цей спiл душ, бо я не наiмся й не нап’юся твоеi краси. Я захлинаюсь твоею красою, я давлюсь тобою. Я почуваю, що твоя краса от – от задушить мене на смерть…
– Мiняймось серцями, мiй милий! – сказала Настуся.
– І локонами нашого волосся, – крикнув Павлусь.
– І зубами, зубами серця й мрiй, – сказала Настуся.
– І нiгтями – нiгтями почуваннiв, – крикнув Павлусь. – Пообтинай своi нiгтi й дай менi. Я всиплю iх у тютюн i викурю iх, i вссу частку тебе в своi груди.
І вони дивились одне на одного й раювали.
– Як часом коли вирвеш, мiй милий, зуба, подаруй менi цей брильянт, цi святошi кохання на схованку! Я оправлю його в золото й носитиму i вдень i вночi коло свого серденька. То буде задля мене свячений зуб мого Будди. Я прийшла до тебе сповiдатись. Чи ти пак знаеш, що я буддистка? Як у Париж закликали жерцiв Будди з Цейлону, мама й я таки якось втислись з однiею буддисткою, знайомою нам герцогинею, в залу, де жерцi правили свою буддiйську службу. Як менi сподобалась iх одправа! І я одразу стала буддисткою, i мама стала… Тiльки менi не припало до вподоби, що в iх па шовковому убраннi телiпались якiсь латки, нiбито Будди.
– Це символи убожества, прохацтва та чернецтва Будди, – сказав Павлусь. – Признаюсь тобi, що й я в дечому буддист, тiльки без тих латок, без того буддiйського чернецтва, без тiеi буддiйськоi блекоти. В мене нема спочування до тих латок та чернецтва. В латках, як у старих ряднах, нема поезii. Я тiльки взнаю Буддiйську Нiрвану, куди ми пiрнемо з нашим коханням i повiк кохатимемось i, може, переходитимемо то в рослини, то в животини, то в зорi, i все вдвох та вдвох, як два горiшки в однiй лушпайцi. Може, я колись перейду в зозуля, а ти в зозулю, ти в курку, я в пiвня, ти в телицю, я в бичка… Це поетично!
– Та все вдвох та вдвох? І нiхто нас повiк не розлучить? – спитала Настуся.
– Нiхто, нiхто! Ми, може, перейдемо на якесь сонце або планету й будемо там сяяти, розсипатимемось по свiтi золотим промiнням.
– Ой, як гарно! Ой, як дивно й по – новому! Яка поезiя! – сказала Настуся. – Ти свiтитимеш на мене, я блискатиму на тебе. І ми повiк дивитимемось одне на одного й очей не зводитимемо?
І Настуся аж заплескала в долонi, аж очi заплющила, нiби вона достала од мами якусь надзвичайно гарну ляльку з дiамантовими очима. І вона раювала.
І вона впала – сiла на оксамитову канапку й нiби пiрнула в поросi, котрого не змiтали й не струшували вже, може, тиждень або й два. Вiн сiв проти неi в крiслi. І вони втирили очi одне в одного й нiби роздивлялись на якусь чудову картину або цяцьку.
І вiн любив ii щиро, i вона кохала його гаряче, але вони не кинулись на шию одне одному й тiльки милувались собою, дивлячись одне на одного, неначе на пречудову мертву мармурову статую, iх очi блищали, аж горiли, але тi очi були якiсь нiби неживi, неначе склянi або кришталевi, якi бувають у дорогих ляльок або в алкоголiкiв у найважчий час iх хвороби, – в бiлiй гарячцi, коли iх очi блищать гострим, але сухим скляним блиском. І здавалось збоку, нiби то розмовляли не вони, а хтось iнший говорив за iх, i живi слова iх живоi розмови лились десь зверху або збоку од якогось пiдкажчика.
Але вони не встигли зробить свiй символiстичний обмiнок, як хтось задзеленькав у прихожiй. Настуся й Павлусь кинулись, аж жахнулись, нiби хто несподiвано закравсь i вдарив раптом по iх напружених нервах.
– Хтось дзвонить, – зашепотiла Настуся до Павлуся. – Нехай Гаврило скаже, що тебе нема вдома. Чогось я оце дуже стривожилась. Хтось неначе прибiг за мною, доконче за мною. Чогось моя душа почувае, що за мною. Чи не тiтки часом оце вистежили мене?
Павлусь схопивсь i побiг навперейми старому Гаврил
Страница 6
вi. Але Гаврило похопивсь i вже одiмкнув дверi. В прихожу вскочила Павлусева дядина Нiна, побiгла й прожогом вшелепалась просто в свiтлицю, навiть не роздягнувшись i не роззувши колош. Вона нiби гналася слiдком за якимсь злодiем або когось шукала та за когось питала.– Добривечiр тобi, коханий Павлусю! Я оце до тебе похапцем, на часок, на хвилиночку, – задзигорила дядина Нiна.
– Доброго здоров’я! – сказав Павлусь байдужно, насупивши брови й навiть на той час забувшись, що треба ж попросити дядину сiсти.
– О! чи ти ба! В тебе, Павлусю, гостя! – крикнула здивована дядина й кинулась вiтатись з Настусею.
Настуся ледве пiдвелась i холодно й надуто привiталась з дядиною Нiною.
– Мiй коханий Павлусю, вибачай, що я оце тебе потурбувала. Пошукай, будь ласка, в себе, чи не забула я часом у тебе мого ручаного саквояжика? Подумай тiльки собi, яка я роззява. Пiшла я вчора на Хрещатик скуповувать по магазинах деякий дрiб’язок, знаеш, там нашi стрiчечки, шпильки, голки, нитки та усяку нашу жiноцьку нiсенiтницю. В саквояжику в мене було й портмоне, а в йому зосталось ще й грошей карбованцiв, мабуть, десяткiв зо два. Вертаюся я з своiм крамом додому. Коли зирк на руку! а на руцi не телiпаеться мiй саквояжик. Я його, певно, або згубила, або десь забула, йду я назад, питаюсь скрiзь по магазинах, бо я часом у магазинах забуваю то зонтика, то деякi своi дурнi закупки. Чогось у мене од тiеi купiвлi аж голова заморочуеться. Тодi я, вертаючись з закупками додому, забiгла до твоеi, Настусю, тiтки Манi. Вона каже, що я в неi тодi нiчого не забула. Та оце думаю: забiжу ще до тебе та пошукаю, чи не забула я часом свого саквояжика в тебе. Подивись, серце, гаразд, пошукай по всiх покоях, спитай у Гаврила, чи не бачив часом вiн, де я поклала мiй саквояжик, та ще й з грiшми. Не так менi шкода грошей та дрiбних закупок, як самого чудового саквояжика.
– Ти тодi й справдi вешталась та никала по всiх покоях; може й справдi десь поклала та спохвату й забула, – сказав Павлусь й пiшов по кiмнатах шукати та нишпорить.
Дядина й собi схопилась з мiсця й пiшла слiдком за ним блукати по покоях. Вона нагнала й старого Гаврила.
Обшукали, обдивились усi закутки. Гаврило заглянув i пiд канапу, i пiд лiжка, i пiд крiсла, а саквояжика нiгде не було.
Настуся сидiла мовчки, насупившись, i щось мiркувала та митикувала в своiй головцi.
«Дядина бреше. Вона нiчого й не губила, й нiчого не забувала. В неi, як я пам’ятаю, i саквояжика нема. В неi на виду, на очах не щире клопотання, не щире жалкування, а якесь роблене… неначе вона на сценi грае роль. Це моi тiтки, моi жандарми, слiдкують за мною, щоб домiркуваться, куди оце я пiшла i де я. Певно, самi не насмiлились ловити мене в Павлуся та й потурлили оцю пришелепувату Павлусеву дядину шукать мене тутечки. Ну та й тiточки ж!»
Дядина й Павлусь вернулись у свiтлицю з порожнiми руками. Само по собi дядина добре знала, що не знайде, бо й нiчого не губила. Настуся своiм тонким здогадом та мiркуванням одразу втямила цю всю дядинину комедiю.
– Ото бiдна моя голiвонько! Певно, мiй саквояжик десь валявсь на улицi, а його хтось давно знайшов, – бiдкалась дядина.
– Авжеж на вулицi довго не влежить. Вже давно його й слiд щез, i признаки не зосталось, – додав Павлусь. – Мусиш купити собi другого достоту такого саквояжика.
– Такий буде, та не той! – бiдкалась дядина та все зорила буцiмто по мебiлi, але скоса все зиркала на збентежену Настусю.
«Як зиркае баньками на мене! Нiби я й есть той саквояжик. Дури вже кого дурнiшого, а не мене!» – думала Настуся й нiби iла очима ту капосну наглядачку.
Конец ознакомительного фрагмента.