Читать онлайн “На кожум'яках” «Іван Нечуй-Левицький»

  • 01.02
  • 0
  • 0
фото

Страница 1

На кожум'яках
Іван Семенович Нечуй-Левицький




Iван Нечуй-Левицький

На кожум’яках


Мiщанська комедiя на 5 дiй





Дiйовi особи


Сидiр Свиридович Рябко, киiвський мiщанин, мае крамницю на Подолi.

Євдокiя Корнiiвна, його жiнка.

Євфросина, iх дочка.

Горпина Корнiiвна Скавчиха, сестра Євдокii Корнiiвни, перекупка, вдова; перепродуе яблука.

Оленка, ii дочка.

Свирид Iванович Гострохвостий, цилюрник

Варвара, Настя, Ольга – Євфросининi приятельки, панни.

Химка, Рябкова наймичка.

Педоря, Горпинина поденщиця.

Марта, Бублейниця.

Орина, Башмачниця.

Магдалина, Меронiя – печорськi мiщанки, були послушницями.

1-й  митрополичий бас.

2-й  митрополичий бас.

Берко й Волько, жиди, процентщики.

Мiщанки, шафери, мiщани та катеринщик.

Дiя дiеться у Киевi, на Кожум’яках.

Гострохвостий та Євфросина трохи закидають по-руськiй.




ДIЯ ПЕРША



Свiтлиця Сидора Свиридовича Рябка з мiщанською обставою. Однi дверi – в кiмнату, другi – в пекарню. Дiя дiеться в недiлю по обiдi.




ВИХIД 1


Євдокiя Корнiiвна сама.

Євдокiя Корнiiвна(сидить коло стола i позiхае). Сидоре Свиридовичу! Сидоре Свиридовичу! Чи ти оце й досi спиш? Вставай вже, бо швидко до церкви задзвонять на вечерню. Ходи сюди та посидь коло мене. Нудьга мене бере, Сидоре Свиридовичу! Чи ти чуеш?

Сидiр Свиридович(обзиваеться з кiмнати). Чи то ти мене кличеш, Явдоню? Ось зараз вийду, моя голубко, тiльки трохи прочумаюсь та потягнуся разiв зо два. Вже й скучила за мною! (Виходить з кiмнати i сiдае коло жiнки).




ВИХIД 2


Євдокiя Корнiiвна i Сидiр Свиридович.

Євдокiя Корнiiвна. Авжеж скучила.

Сидiр Свиридович. Бо давно пак бачились: як у горосi та й досi…

Євдокiя Корнiiвна. Я тут сидiла, сидiла, вже все передумала, вже й богу молилась.

Сидiр Свиридович. Скучила, старенька, за мною, як голубка за голубом? Га? А ми таки, Явдоню, прожили вiк, як тi голуб’ята в парцi. Як я тебе не бачу, то й сум мене бере!

Євдокiя Корнiiвна. Добрий сум! Пiшов собi в кiмнату та й хропе, аж кiмната дрижить, а я тут сама сиджу. Нема до кого й слова промовити.

Сидiр Свиридович. А чи пам’ятаеш, Явдоню, як я присватувався до тебе! Як тодi вертiвся коло тебе.

Євдокiя Корнiiвна. Ще б пак не пам’ятала! На всi Кожум’яки не було тодi такого вертуна, як ти.

Сидiр Свиридович. А чи пам’ятаеш, як я тупцяв кругом тебе! Я до неi i звiдтiль, i звiдсiль, а вона тiльки було спiдню губу копилить.

Євдокiя Корнiiвна. Що копилила, то копилила, бо знала навiщо. А правда, я тодi таки добре виварила тобi воду, аж чуб був мокрий.

Сидiр Свиридович. Ой ви, жiночки ви капоснi! До смертi згадуете, як водили нас. Але таки довуркотався. Гулю, гулю, моя старесенька!

Євдокiя Корнiiвна. Коли б ти тiльки не був трохи вередливий… я б з тобою зовсiм щасливо дожила вiку.

Сидiр Свиридович. Якби пак я взяв за тобою те придане, що обiцяв твiй покiйний батько, то, може б, i не був такий вередливий.

Євдокiя Корнiiвна. I годi вже тобi згадувати.

Сидiр Свиридович. А якби, стара, оце було твое придане, то наша дочка мала б тепер зайву сотеньку карбованчикiв собi на придане. А нашiй Євфросинi треба багато грошей: вони в нас не простi, вченi – не дурно ж вчились аж три мiсяцi в пансiонi.

Євдокiя Корнiiвна. Авжеж! Що вже викохали доню, то викохали на всi Кожум’яки. Та вже, сказати правду, час би iй i замiж iти.

Сидiр Свиридович. Авжеж час. Але що ж то за доню ми викохали! На всi Кожум’яки!

Євдокiя Корнiiвна. I на всю Глибочицю. Що сказати правду, коли нiкого нема в хатi, то наша Євфросина така гарна, як я колись була: в неi якраз такi карi очi, такi чорнi брови, як у мене. В неi ввесь хист мiй!

Сидiр Свиридович. Авжеж гарна: все гарне, тiльки в неi нiс такий… трохи нiби довгий чи гострий… трохи такий як у чорногуза. Ой, коли б не почула! (Оглядаеться).

Євдокiя Корнiiвна. От i вигадуеш, старий, таке, що нi до бога, нi до людей. Який же в неi нiс?

Сидiр Свиридович. Такий достоту, як i в тебе! Як ми бралися, то я тебе дуже кохав, дуже кохав, але через твiй нiс, старенька, я загаявся з сватанням, може, на мiсяцiв зо три або й чотири. Тепер можна все сказати.

Євдокiя Корнiiвна(сердиться). Оцього я вже не люблю! Оце вже ти вередуеш. Який же в мене нiс? Здаеться, такий, як i в усiх людей. Коли вже на правду пiшло, то й я признаюсь, що й твоя верхня губа тодi була не дуже тоненька: таки така, як нiмецька ковбаса. Признатись, i я довго думала, поки тебе полюбила.

Сидiр Свиридович. А все-таки полюбила! I я тебе полюбив, хоч твоiм носом хоч у дерево стукай.

Євдокiя Корнiiвна.I що ти верзеш? От уже не люблю. (Одвертае лице).

Сидiр Свиридович. Коли правду сказати, то наша Євфросина не така гарна, як розумна. От уже що розумна, то розумна, ще й до того вчена. Куди вже, стара, нам з тобою рiвнятись до неi. Вже й не знаю, в кого вона вдалась розумом: в мене неабиякий розум, i в тебе не гурт було розуму й замолоду, а на старiсть i той, що був, не знаю, де дiвся.

Євдокiя Корнiiвна. То ц

Страница 2

вже я й дурна стала? Оцього я вже не знесу!

Сидiр Свиридович. Цить, цить, старенька! Я тiльки кажу, що Євфросина далеко розумнiша од тебе.

Євдокiя Корнiiвна. Авжеж розумнiшоi од неi нема на всi Кожум’яки i на всю Глибочицю; тiльки вона якась гостра, палка, як огонь.

Сидiр Свиридович. От уже твоя сестра Горпина, так так, що розум. Як пустить язика, то вiн у неi, як млинове колесо, тiльки дрррр… Меле разом i шеретуе. А ти мнеш, мнеш тим язиком… Так ним м’яла, i як ми бралися.

Євдокiя Корнiiвна. Що це з тобою сього-дня сталося! Та нащо ж ти мене брав, коли в мене i нiс, як у чорногуза, i язик, як колода, i розум десь дiвся?

Сидiр Свиридович. На те брав, що було треба… бо полюбив тебе, моя старенька.

Євдокiя Корнiiвна. Як же ти мене полюбив, коли я була погана? Оце справдi штука!

Сидiр Свиридович. Та бач, стара, молодий хлопець часом неначе здурiе. I я, мабуть, тодi…

Євдокiя Корнiiвна(встае). Оцього я вже не знесу! Це вже мене до слiз доводить! I така, i сяка, i носата, i мизата, i дурна, i без’язика. (Плаксиво). Ти забув, що я твоя жiнка?

Сидiр Свиридович. То я жартую! Та схаменись! Я вередую; ще не прочумався.

Євдокiя Корнiiвна. Доки ти мене дражнитимеш, мов собаку!

Сидiр Свиридович. Цить, цить, голубочко! Їй-богу, я не хотiв того сказати. Якось само на язик лiзе. Що це таке зо мною? Пху на тебе, сатано!

Євдокiя Корнiiвна. Постiй! Прийде сестра, то я пожалiюсь.

Сидiр Свиридович. Ой лишечко! Що хоч роби менi, тiльки не кажи Горпинi.




ВИХIД З


Євдокiя Корнiiвна, Сидiр Свиридович i Горпина.

Горпина вбiгае в хату з порожнiм кошиком на руцi.

Горпина. Добривечiр вам у вашу хату! (Кидае до порога кошик i розлягаеться на стiльцi). Оце втомилась! Бiгала, бiгала, як той хорт за зайцями, доки не випродала усiх яблук; а це думаю: давай забiжу до Рябка та ковтну чарку горiлки.

Сидiр Свиридович. До якого Рябка? В мене був собака Рябко, та я давно прогнав його з двору, що так погано дражнили.

Горпина. Хiба ж вас не Рябком дражнили та й тепер дражнять на Кожум’яках? Куди ж пак! Запанiли нашi!

Сидiр Свиридович. А хоч би трохи й запанiли? Та й дочку ж маемо вчену: вчилась у пансiонi аж три мiсяцi. Треба вам якось краще нас величати.

Горпина. Чули ми вже цiеi, чули. Давай лиш, сестро, чарку горiлки або чаю, або чого-небудь, бо в мене пелька засохла од бiганини. Людям недiля, а менi все будень. Химко! Химко! роздимай там мерщiй самограй, чи самовар!




ВИХIД 4


Євдокiя Корнiiвна, Сидiр Свиридович, Горпина й Химка.

Химка(виглядае з пекарнi в дверi). Зараз, зараз! Роздимала, роздимала хвартухом, так нiчого не помагае.

Горпина. Дми, про мене, хоч халявою, та давай швидше самовар. Чи е в твоiх хазяiнiв горiлка?

Химка. А хiба ж я лазила по хазяйських шахвах? В шинку, знаю добре, що е.

Горпина. То це сюди на стiл цiлий шинк.

Сидiр Свиридович. Ого-го! Ще й жида впрете сюди на стiл з шинком.

Химка. Цiй тiтцi все жарти. (Виходить).




ВИХIД 5


Євдокiя Корнiiвна, Сидiр Свиридович i Горпина.

Горпина. Потривай, Химко, побалакаемо!

Сидiр Свиридович. Ой, не кричiть так здорово, Горпино Корнiiвно!

Горпина. А хiба в мене горло куповане? Ба буду оце вуркотати, так як ви удвох! Чого це ти, Яв-дохо, надулась, наче той iндик перед смертю?

Сидiр Свиридович. Явдохо… Знайшла Явдоху! Скажiть iще Вiвде. Коли б iще дочка не навернулась.

Горпина. Євфросина таки мене не дуже любить, спасибi iй. Де ж пак: вона вчена, а Скавичиха яблука перепродуе. Так що ж, що тiтка перекупка! Свiй хлiб iм, не крадений.

Євдокiя Корнiiвна. Воно, бач, сестро, не те.

Горпина. Не те; а чоловiка скубеш за чуприну, як i я свого покiйного Скавику скубла. Ви своiй Євфросинi не дуже потурайте, бо вона з великого розуму та в голову заходить. Якби моя дочка Оленка так коверзувала, то я б iй, псяюсi, так наклепала потилицю отим кошиком, що вона пам’ятала б до нових вiникiв.

Сидiр Свиридович. Ви, Горпино Корнiiвно, що iнше.

Горпина. Я що iнше? А що ж я таке? Га? Хiба не знаемо, якi великi пани були Рябки? Авжеж старий Рябко, ваш батько, м’яв шкури i хлiб з того iв. Я торгую яблуками i хлiб з того iм, i нiкого не боюсь, i докажу на всi Кожум’яки, що нiкого не боюсь, навiть вашоi великорозумноi Євфросини. (Присiкуеться до Рябка i б’е кулак об кулак).

Сидiр Свиридович. Свят, свят, свят! Братська чудовна богородице! Заступи й помилуй. (Оступаеться й хреститься).

Горпина. Чого ви одхрещуетесь од мене? В мене нема на головi чортячих рогiв.

Сидiр Свирйдович. А хто ж заглядав пiд ваш очiпок? А може, й е?

Горпина. А як я скину хустку та покажу?

Євдокiя Корнiiвна. I годi, сестро, годi. Хiба ж ти не знаеш, що мiй старий вередуе?

Горпина. Скубла вас жiнка, та чортзна по-колишньому.

Сидiр Свиридович. Меле, меле, шеретуе. (Приспiвуе).

Горпина(приспiвуе). Шеретуе, обернеться й поцiлуе. Таке лиш по чарцi! Чого це ти, Явдохо, напундючилась? Сидить, як та копиця в дощову годину на полi.

Євдокiя Корнiiвна. Еге! тут як почав вигадувати на мене, що

Страница 3



Сидiр Свиридович. Цить, цить, цить! (Затуляе рота Євдокii Корнiiвнi). Нiяк не вдержить свого язика! Ще й дочцi розкаже. Ой, якi ж слизькi язики у тих жiнок: в однiеi гострий як бритва, а у другоi слиз-ький: так i лiзе сам з рота. (Показуе).

Горпина. Та кажи-бо, що твiй чоловiк вигадував!

Сидiр Свиридович. Ой, цить, не кажи!

Горпина. Та кажи-бо, коли нагадала; не дратуйся. Кажи, бо вилаю.

Сидiр Свиридович. Не кажи, бо з хати втечу.

Євдокiя Корнiiвна. Та то ми, сестро, оце радились, за кого б нам свою дочку вiддати замiж. Перебирали усi Кожум’яки, та й не знайшли нi одного панича дочцi до пари.

Горпина. Куди ж пак! Тисячi та сотнi нiколи в дiвках не посивiють. Не бiйся! Повиходять швиденько. От уже нам, бiдним, зовсiм друге дiло, хоч моя Оленка красуня не то що на всi Кожум’яки, а може, й на ввесь Киiв.

Євдокiя Корнiiвна. Та й наша Євфросина не то що на ввесь Киiв, а може, й за Киiв. А що вже розумна i вчена, як баришня, то нiгде правди дiти, хоч, може, матерi не приходиться своеi дочки хвалити.

Горпина. Тiльки дуже звикла верховодити, тим, бач, що великорозумна. Якби моя Оленка так верховодила в хатi, то я б iй патли обскубла.

Дзвонять до церкви.

Сидiр Свиридович. Чи це вже й до вечернi дзвонять? Пiду ж я поможу дяковi спiвати. (Встае).

Горпина. Вже таки й поможете дяковi. Сiдайте ж та лучче побалакаемо. Нехай там сам дяк курникае.

Євдокiя Корнiiвна. Я оце все про свою дочку. Вже б, здаеться, i час замiж, та все якiсь недоладнi люди трапляються: то негарнi, то без грошей, хоч i гарнi, то не дуже розумнi. Зовсiм не до пари моiй Євфросинi.

Горпина. О, Євфросина таки вередлива. Недурно вона так дере носа передо мною, неначе я iй не тiтка.

Євдокiя Корнiiвна. Тут, сестро, почав до нас ходити один молодий панич, та не скажу, як звуть.

Горпина. Про мене, не кажи. Менi не йти за його замiж.

Євдокiя Корнiiвна. Гарний, хоч з лиця води напийся, ще й до того розумний. Як почне говорити з Євфросиною, та так говорить розумно, що я слухаю, слухаю i нiчогiсiнько не розберу. От уже вдався розумний, як наша Євфросина.

Сидiр Свиридович. Що вже розумний, то розумний, бо набрався розуму од розумних людей: вiн знаеться не тiльки з семiнарськими басами, але навiть з митрополичими.

Горпина. Та хто ж це такий? Та скажи-бо, сестро!

Євдокiя Корнiiвна. Не скажу, нехай кортить.

Знов дзвонять до церкви.

Сидiр Свиридович. Ой, уже вдруге дзвонять! Їй-богу, втеряю вечерню. (Бере шапку i йде. Горпина його доганяе й тягне до стола).

Горпина. I годi вам, годi. От уже наспiваете! Шипить, як старий гусак, а йому здаеться, що вiн спiвае.

Євдокiя Корнiiвна. Та не слухай, сестро! Ото в дяка добра табака, якась не проста, заморська, то вiн бiжить нюхнути з дяковоi табатирки.

Горпина. Знайшов добро. Сiдайте-бо та побалакаемо, та вип’емо по чарцi. (Тягне його й садовить).

Сидiр Свиридович. Ото дав господь ручки! Аж моi кiстки трiщать.

Горпина. Химко!

Входить Химка.




ВИХIД 6


Тi самi й Химка.

Горпина. Побiжи, Химко, в церкву до дяка, нехай дяк дасть хазяiновi на один нюх табаки.

Химка. Чого? Табаки? Хiба ж я дурна, щоб за чортзна-чим бiгала, та ще й до церкви! Вже цi тiтка вигадають! (Виходить).




ВИХIД 7


Тi самi без Химки i Євфросина.

Євфросина(входить в свiтлицю. Побачивши Горпину, йде до неi i гордо вiтаеться). Добривечiр, тiтко! Це ви до нас в гостi?

Горпина. Авжеж бачите, небого! В гостi прийшла.

Євфросина. Ходила оце гуляти та купила щось задля вас, мамо.

Євдокiя Корнiiвна. Що ж ти купила? Чи не черевики?

Горпина. Певно, купила матерi московську бурульку.

Євфросина. (розвiрчуе папiр й виймае очiпок з червоними стрiчками). Ось що я вам, мамо, купила. (Хоче надiти матерi на голову; мати одхиляеться).

Євдокiя Корнiiвна. Що се ти, дочко! Схаменися! Чи годиться ж менi на старiсть убиратися в очiпок, та ще з червоними стрiчками?

Горпина. Авжеж! Воно якраз пристане до сивоi коси.

Євфросина. Скиньте, мамо, оту мiщанську хустку з рiжками та вберiться в чепчик.

Євдокiя Корнiiвна. Ходила з рiжками замолоду, ходитиму й на старостi лiт.

Євфросина. Ви бачите, мамо, що в нас почали бувати не простi люди. Їй-богу, вiзьму ножницi та постинаю тi капоснi рiжки вам i тiтцi.

Горпина. Отак пак! На здоров’ячко матерi. Рiжте, небого, матерi, а тiтки не зачiпайте.

Євфросина. От уже кожум’яцька простота! Що ж то скажуть моi товаришки, що вчилися зо мною в мадами у пансiонi, як часом котра ненароком загляне до нас? (Тихо). Що то скаже вiн, як прийде та знов побачить на матерi отi рiжки? Вiн же смiявся з тих рiжкiв менi в вiчi!

Горпина. А дайте, небого, я приберуся в той очiпок хоч на час. (Надiвае чепчик перед дзеркалом, вертить головою й пританцьовуе). А що? Чи не панi ж з мене вийшла? Дивiться, Сидоре Свиридовичу, чи не пристали ж оцi червонястi стрiчки менi до лиця?

Сидiр Свиридович. Хоч сьогодня замiж, iй же богу, хоч сьогодня.

Горпина. А брови як чорнiють при цих капосних стрiчках. Бий тебе коцюба! На двадця

Страница 4

ь рокiв помолодшала. Тепер я неначе i кругом панi. Загляну хоч у вiкно, може, на мене задивиться який кожум’яцький прудивус. (Заглядае в вiкно). Ото шкода! Нiкогiсiнько нема на улицi, тiльки дурна телиця витрiщила на мене очi. Химко! Химко!

Входить Химка.




ВИХIД 8


Тi самi й Химка.

Горпина. Химко! Подивись ти на мене, чи гарно менi в цих стрiчках?

Химка. Авжеж гарно. (Тихо). Господи прости, як та потороча. (голосно). Вже, господи, що не вигадають оця тiтка, то все пiвтора людського. (Смiеться). Нема часу дивитись.

Горпина. I цур йому! Нагрiшила повнiсiньку хату, хоч зараз iди до попа та й сповiдайся.

Химка виходить.




ВИХIД 9


Тi самi без Химки.

Сидiр Свиридович. Вам би, сестро, i справдi треба щодня сповiдатись.

Євфросина. Дайте лишень сюди чiпок, бо в вас руки в гнилих яблуках, щоб часом не помазали.

Горпина. В гнилих яблуках… Цiлували моi руки кращi уста, нiж тi, що вашi ручки будуть цiлувати.

Сидiр Свиридович. Меле, меле, шеретуе! (Приспiвуе).

Євфросина. Ой господи, яка кумпанiя! (Тихо). Що, як вiн навернеться в хату та побачить оцю всю кумедiю?

Горпина. Вже яка е кумпанiя, така й буде. Ви вже нас не перевчите. Пiдiть лишень, небого, в пекарню та подивiться, чи не закипiв самовар, та напiйте тiтку чаем.

Євфросина. Авжеж, i з мiсця не рушу. Заходжусь оце бiгати до пекарнi!

Горпина. А я, бувши вашою матiр’ю, послала б вас до пекарнi, щоб ви халявою самовар роздували.

Євфросина. Пхе! Пхе! Ви, тiтко, чортзна-що верзете. Вчiть уже свою Оленку, а я й без вас доволi вчилась.

Горпина. Знаемо вашу науку! Вчились три недiлi, а набрались у мадами хванаберii на тридцять добрих рокiв. Прощайте! (Виходить).

Сидiр Свиридович. Гур-гур-гур! Бери, Сидоре Свиридовичу, шапку та тiкай до церкви. Ой, хочеться нюхнути тiеi американськоi табаки! Коли б застати хоч на шапкобрання, щоб дяк не втiк з церкви. (Виходить).




ВИХIД 10


Євдокiя Корнiiвна i Євфросина.

Євдокiя Корнiiвна. Отже ж ти, серце, розсердила тiтку; ще й не прийде до нас в гостi.

Євфросина. Коли ж тiтка вже геть-то простий чоловiк.

Євдокiя Корнiiвна. Та годi, годi, не сердься! (Йде i сiдае коло Євфросини).

Євфросина. Дайте, мамо, менi спокiй! (Одхиляе голову). Ще попсуете менi на головi коафюру. (Оступаеться). Сьогодня забiжать до мене в гостi моi приятельки. Ви б, мамо, побiгли в пекарню та наготували, чого там треба.

Євдокiя Корнiiвна. Та йду, йду! Чого ти сердишся! (Виходить до пекарнi).




ВИХIД 11


Євфросина, Настя, Ольга i Варвара.

Настя, Ольга i Варвара(входять в хату). Добривечiр, Євфросино! Чи жива, чи здорова?

Євфросина(плеще в долонi). От i баришнi йдуть! Доброго здоров’ячка! Насилу вас дiждалась. (Цiлуеться з усiма). Буде оце з ким хоч поговорити. Ще добре, що тiтку оце з хати виперла. Прийшла, накричала повну хату, засмердiла гнилими яблуками свiтлицю, ще й вилаяла мене на Всi. боки.

Настя, Ольга i Варвара. Ха-ха-ха!

Настя. Слава тобi, господи, що в мене таких тiток нема.

Ольга. В мене таких тiток нема, але зате моя мати зовсiм така, як твоя тiтка Горпина.

Настя. Чого це ти, Євфросино, так убралась, як на Великдень? Певно, когось ждеш у гостi? Га? Скажи-бо, скажи! Признайся.

Євфросина. Може, жду, а може, й нi. Там-то менi великiй клопiт. Хто схоче, прийде, а хто не схоче, то, про мене, як схоче.

Ольга. Це в тебе, Євфросино, нове плаття, та ще й шовкове.




ВИХIД 12


Тi самi та Євдокiя Корнiiвна.

Євдокiя Корнiiвна(з порога). Авжеж шовкове, та ще й дороге: по три карбованцi платила за аршин. (Входить). Здоровi були! (Цiлуеться зо всiма). А вашi матерi живi, здоровi?

Настя, Ольга, Варвара. Живi й здоровi i вам кланяються. А вас як бог милуе?

Євдокiя Корнiiвна. Та волочуся до котрого часу. Це ми справили Євфросинi одно шовкове плаття, а оце думаемо ще й друге справити, бо…

Євфросина. Годi вже, мамо, хвалитись. Вже й знайшли, чим хвалитись; неначе справдi яке диво шовкове плаття.

Євдокiя Корнiiвна. Та ще оце ми купили Євфросинi новi золотi сережки та золотi… як-бо iх… каблучки на руки… iй-богу, забула. Ось покажи-бо, Євфросино! Там такi, так i сяють на всю хату.

Євфросина(сердито). Ет, вигадали! Знайшли, чим хвалитись.

Настя, Ольга, Варвара. Ой, покажи! Покажи-бо, Євфросино, нехай ми подивимось. Покажи, серце!

Євфросина. Нехай перегодя. Мене не дуже кортить: я звикла до того. Iдiть, мамо, в пекарню та зготуйте нам закуску.

Євдокiя Корнiiвна. Пiду, пiду! За всi голови. (Виходить).




ВИХІД 13


Євфросина, Настя, Ольга i Варвара..

Настя(лапае пальцями Євфросинине плаття). Яке ж гарне твое плаття! Ото якби собi таке справити. Та яке широке та добряще! А як шелестить! А перейди, Євфросино, через хату.

Євфросина гордо переходить через хату i зумисне шелестить хвостом.

Варвара. Ой, як же шелестить! Шелесь-шелесь! Неначе листя на вiтрi. А який хвiст! Здаеться, увесь шелест на хвостi.




ВИХIД 14


Тi самi й Оленка.

Оленка(входить). Добривечiр! З недiлею будьте здоровi

Страница 5



Всi. Доброго здоров’я! Спасибi, будь i ти здорова.

Оленка. Моя мати лягли спочивати та й кажуть: пiди до Євфросини та погуляй трошки. А я оце – й прийшла.

Євфросина. Сiдай, Оленко!

Оленка. Це в тебе, Євфросино нове плаття? Та яке гарне, як золото.

Євфросина. Мабуть; чи подобаеться тобi хоч трохи?

Оленка. Де вже пак не подобаеться! Менi такого й до смертi не носити. Ох! (Зiтхае).

Євфросина.А може, посватае хтось багатий, то й носитимеш.

Настя, Ольга, Варвара. Покажи-бо, Євфросинко, золотi сережки та браслети, покажи!

Євфросина. Та вже нiгде дiтись: треба показати. (Йде в кiмнату й виносить сережки й браслет).

Всi. Ой, гарнi ж! Аж блищать, аж горять! Так i сяють на всю хату.




ВИХIД 15


Тi самi й Євдокiя Корнiiвна.

Євдокiя Корнiiвна(вбiгае з пекарнi прожогом). Аж тридцять карбованцiв заплатила своiми руками! Надiнь, Євфросинко, то й я подивлюсь.

Євфросина. Таки не втерпiли, прибiгли: ще й Химку сюди приведiть. Пiдiть-бо, мамо, в пекарню, а то Химка там все перепалить та переварить.

Євдокiя Корнiiвна. Пiду, пiду. (Виходить).

Євфросина надiвае перед дзеркалом сережки й браслет.

Всi. Ой, як блищать! А повернись, Євфросинко!

Оленка. Яка ти стала гарна в сережках! Вдвое покращала.




ВИХIД 16


Євфросина, Настя, Ольга, Варвара i Оленка.

Оленка. Дай менi, Євфросино, в руки браслет: ще зроду в руках не держала золота.

Євфросина. Ти, Оленко, як мала дитина. На, про мене, й подерж, та тiльки не впусти, бо ще й розiб’еш.

Оленка(бере браслет i примiряе на руку). Отже й до моеi руки пристае; iй-богу, пристае. I моя рука не дуже чорна для золота.

Варвара. Якби пак було, то й пристало б.

Оленка. Та горенько, що нема.

Євфросина. Та не держи-бо так близько коло рота: на золото не можна дихати, бо стемнiе. Дай лишень сюди! (Бере й надiвае на руку).

Оленка. Ой, як же на тобi блищить золото! Неначе на образi.

Варвара. Як ти Євфросино, сьогодня розкiшно вбрала голову!

Оленка. Якi в тебе, Євфросино, стали тепер великi коси. Як ви були бiднiшi, то в мене були довшi коси, нiж у тебе, а як ви розбагатiли, то в тебе аж утрое бiльшi коси виросли.

Євфросина i всi три приятельки смiються.

Євфросина. От вже кожум’яцька простота! Чи вже ж ти думаеш, що у всiх панiв на головi своi коси?

Оленка. Невже ж чужi?

Ольга. А чом же не вбратись i в чужi коси, аби було гарно?

Оленка. А я все було дивуюсь, чого в тих багатих панiв такi здоровецькi косища, неначе в кожноi куделя на головi або повiсмо конопель.

Євфросина. Купи, Оленко, й собi таке повiсмо та почепи на голову. Побачиш, як покращаеш.

Настя. Недурно ти, Євфросино, так сьогодня прибралась. Еге? Когось ждеш?

Євфросина. Може, кого й жду, та не скажу кого.

Настя. А я вгадаю, хоч ти й не скажеш.

Євфросина. Ба не вгадаеш!

Настя. Ба вгадаю.

Євфросина. Ба не вгадаеш.

Настя. Бодай я завтрiшнього дня не дiждала, коли не вгадаю.

Євфросина. Ану скажи, як починаеться його прозвище.

Настя. Го…

Євфросина. А далi?

Настя. Гострохво…

Євфросина. А далi?

Настя. Гострохво…

Євфросина. Попала пальцем в самiсiньке небо.

Настя. Знаю я його! Бiгае за баришнями як несамовитий.




ВИХIД 17


Тi самi й Свирид Iванович Гострохвостий.

Гострохвостий входить в шляпi, в рукавичках i з паличкою.

Шляпа на головi набакир. Вiн усе тре руки – показуе рукавички.

Євфросина(тихо). Як б’еться мое серце! Боже мiй!

Гострохвостий(кланяеться). Мiй найнижчий поклiн тому, хто в сьому дому, а поперед усього вам, Євфросино Сидоровно. (Подае Євфросинi руку). Хоч я не знаю, кого я тут бачу i з ким буду розмовляти, але в домi такоi баришнi, як Євфросина Сидоровна, я сподiваюсь, що познакомлюсь не аби з ким. Рiкiмiндуйте мене, прошу вас. (Здiймае дуже помаленьку рукавички, щоб показати iх).

Євфросина. Се моi близькi приятельки i сусiди.

Настя. Менi здаеться, що ми таки не зовсiм незнакомi… Менi здаеться, що ми вже десь бачились.

Гострохвостий. Може, може… В мене так багацько знакомих баришень по всьому Киеву, що й на два вози не забереш. Може, я й забувся. Рiкiмiндуюсь вам: Свирид Iванович Гострохвостий. (Тихо). З цiею не варт би й знакомитись, як я придивився при свiтлi: нiс, як цибуля, а очi, як у сови. (До Ольги й Варвари). Рiкiмiндуюсь i вам. Свирид Iванович Гострохвостий. (Побачивши Оленку, питае в Євфросини). А це ж хто такий?

Євфросина. Та це моя родичка… живе тут недалечке з матiр’ю; торгують яблуками. Вбогi люди.

Гострохвостий. (придивляеться до Оленки. Тихо). Яка ж вона гарна оця кожум’яцька мiщаночка! Такоi й на Хрещатику, i в Липках чорта з два знайдеш. (До Євфросини голосно). Прошу вас, порiкiмiндуйте мене своiй родичцi. Для вас, Євфросино Сидоровно, я готовий познакомитись з вашими родичами, хоч би i в десятому колiнi, хоч би вони й яблуками та медяниками торгували.

Євфросина(тихо), Ат… простенька собi дiвчина… Зовсiм не нам рiвня.

Гострохвостий. (до Оленки). Свирид Iванович Гострохвостий з своею особою! (Подае Оленцi руку; Оленка

Страница 6

е бере й соромиться). Не соромтесь-бо, подайте менi свою бiлу ручку.

Оленка одвертае лице i ледве простягае йому руку.

Будьте ж смiливiшi!

Оленка. От i знайшли бiлу руку. Нема моiм рукам од чого бiлiти.

Гострохвостий. То купiть рукавички.

Оленка. Я зроду не носила рукавичок. Далася я вам на смiх!

Євфросина i приятельки осмiхаються.

Гострохвостий. (тихо). Яка ж гарна ця мiщаночка! Якi в неi очки, брiвки, як шнурочки, щiчки, як палянички. Якби довiдатись, хоч де вона живе.

Оленка. Як вас чудно прозивають.

Гострохвостий. Може, й чудно. Всяково бувае. Бувае й чуднiше.




ВИХIД 18


Тi самi й Євдокiя Корнiiвна.

Євдокiя Корнiiвна(виходить з пекарнi). Добривечiр вам, Свириде Йвановичу! Оце я почула ваш голос, та й не видержала: прийшла послухати вас, хоч у мене дiла, аж голова бiла. Сiдайте, будьте ласкавi, i я хоч на час сяду та послухаю вас. Оце шкода, що нема мого старого. Вiн вас усе згадуе. От би наслухався. (Сiдае). Ото моя Євфросина та й мiй старий все кажуть, що нема в свiтi нiчого кращого й луччого, як розумнi i вченi люди.

Гострохвостий. Авжеж так; що правда, то правда. Як чоловiк пiдiйметься розумом вгору аж вище од лаврськоi дзвiницi та гляне звiдтiль на людей, то люди здаються такi маленькi, такi маленькi, як пацюки. А вже вашi Кожум’яки здаються звiдтiля смердячим болотом, в котрому повивертали боки проти сонця товстi свинi.

Євфросина. О, що правда, то правда! Як я вийшла з пансiону, то менi здаеться, що я стою на Щекавицi або на Андрiiвськiй горi та все дивлюсь на людей зверху.

Євдокiя Корнiiвна. Ото скажiть! Страх, та й годi! Ото шкода, що нема мого старого; от наслухався б.




ВИХIД 19


Тi самi й Сидiр Свиридович.

Сидiр Свиридович(виходить). Е! Та се в мене гостi! Добривечiр вам! Спасибi, спасибi, що мене не забуваете.

Гостi. Доброго здоров’я, Сидоре Свиридовичу!

Сидiр Свиридович. Та ще й ви, Свириде Йвановичу, в мене в гостях. (Цiлуеться з Гострохвостим). Оце шкода, що я загаявся з дяком. Але ж у дяка табака! Що за табака! (Нюхае пучки). Ще й досi пучка пахне. Сiдайте ж, гостi, в мене та й не просiть сiсти, бо я оце втомився. (Сiдае; Всi сiдають).

Євфросина. Мамо, чи швидко в нас буде готова вечеря? Час би давати що-небудь на закуску.

Євдокiя Корнiiвна. Зараз, зараз, мое серце! Що за розумну дочку маю! (Виходить).

Сидiр Свиридович. Скажiть же нам, Свириде Йвановичу, що-небудь розумне. Ви ж там ведете кумпанiю з ученими людьми на тих розумних кутках нашого Киева. Скажiть ви менi, чи не чули ви там од вчених людей, чого-то тепер на свiтi стала така дорожнеча?

Євфросина. А тим усе дороге, що тепер люди стали багато iсти. Наша Химка як почне лупити, то за один раз укладе в копи з борщем цiлий хлiб. Якби пак усi вчились в пансiонi та iли так, як наша мадам iла i як нас годувала – всього по кришечцi, щоб тiльки язичком лизнути, тодi було б усе дешево.

Сидiр Свиридович. Та як же його грiшним людям одним духом жити, коли не наiстись або й не випити гаразд.

Гострохвостий. Одно те, як кажуть Євфросина Сидоровна, а друге те, що людей стало на свiтi дуже багато. Тепер хоч би й нашого брата цилюрника так розплодилось, що й не потовпишся. Якби половина людей вимерла, то знов би на свiтi все подешевшало.

Сидiр Свиридович. Чи вже ж? Стара! Де це вона пiшла! Кинь там свое куховарство та йди слухати!

Євфросина здiймае руки i знов надiва браслет; граеться ним i показуе Гострохвостому.

Гострохвостий. (тихо). Чи не багата ж оця Євфросина! Граеться золотом, неначе я бритвами. (Голосно). Що то добре бути вченим! Я вчених людей i вас, Євфросино Сидоровно, ставлю без мiри високо. (Тихо). Євфросина, одна Євфросина достойна бути моею жiнкою; Євфросина, а бiльше нiхто! Але ж ота Оленка! Що за цяця, що за краса! То ж квiтка, а не дiвчина! Коли б з нею хоч побалакати на самотi, хоч зблизька надивитись на тi пишнi очi! Треба ii десь пiдстерегти. Але сватати буду Євфросину. Старий i стара держатимуть руку за мною. Напустив я iм в вiчi туману.

Завiса падае.




ДIЯ ДРУГА



По обидва боки сцени гори: Кисилiвка i Старогородська. На Кисилiвцi сидить подольський хор шевцiв, на другiй горi сидять старогородськi шевцi i спiвають.

Вечiр. Мiсяць високо на небi.




ВИХIД 1


Подольський i старогородський хор мiщан.

Подольський хор(спiвае).

Не щебечи, соловейку,
На зорi раненько.
Не щебечи, малесенький,




Конец ознакомительного фрагмента.


Поделиться в соц. сетях: