Читать онлайн “Не той став” «Іван Нечуй-Левицький»

  • 01.02
  • 0
  • 0
фото

Страница 1

Не той став
Іван Семенович Нечуй-Левицький




Іван Нечуй-Левицький

Не той став





I


Пiсля Петра, в суботу надвечiр стара Зiнька Мисанка поралася з дочкою Настею в своiй хатi. Настя, молода дiвчина, домазувала припiчок, а ii мати все заходжувалась варити вечерю. Пiдпаливши трусок в печi, вона приставляла до огню чавун, застеливши вогкий припiчок ганчiркою, щоб його не подряпати горшками. Домазавши припiчок, Настя вмочила вiхоть в глиняник з бiлою глиною i помалесеньку пiдводила зверху на грубi на карнизi смугу взорцiв, вималюваних зовсiм такими червоними та синiми зiрками та хрестиками, якими вишивають рукави сорочок. Тi квiтки вималювала Настя з своiм братом Романом.

Незабаром у хату увiйшов Роман, високий бiлявий парубок з ясними очима. Вiн принiс здоровий пучок ласкавцю, гвоздикiв та крокосу, котрий вже зацвiв жовтогарячими патлатими квiтками.

– А що, сину, нарвав бадилля свиням? – спитала мати в сина.

– Нарвав, мамо! А це я думаю заквiтчати образи свiжим ласкавцем та гвоздиками. Ось i крокiс вже зацвiв.

– То й заквiтчай! – обiзвалась мати, липнувши на сина очима. Вона осмiхнулась, що Роман, уже доходжалий парубок, береться за дiвчачу роботу.

Роман ще змалку дуже любив квiтчати усяким зiллям образи та обвiшувати iх рушниками, любив робити здоровi хрести та вiнки з крокосу, з василькiв та ласкавцю i розвiшувати iх по стiнах на кiлочках.

Роман одсунув трохи стола, став на лавi i позатикав свiжий ласкавець та гiлки крокосу за образи. На углах кожного образа вiн позатикав в зелене листя по три жовтi гвоздики повняки; потiм пообтирав порох з писанок, що висiли пiд стелею на ниточках, i позатикав в бадилля кругом образiв паперовi круглi квiтки, котрi поробила Настя. Роман злiз з лави, одiйшов од стола i довгенько дивився на свiже бадилля ласкавцю та на квiтки.

– А що мамо, чи гарно я позаквiтчував образи? – спитав син в матерi.

Зiнька пiдвелася, зирнула на образи i промовила: «Гарно, сину, гарно. Ти якось вмiеш зробити це дiло до ладу, краще од мене i од Настi».

Зiнька була вже зовсiм стара, iй було вже бiльше як шiстдесят рокiв, але вона була здорова, мiцна й кремезна баба. Зiставшись удовою, вона сама хазяйнувала незгiрше свого чоловiка, довела до пуття дiтей, вже оженила старших п’ятьох синiв, одрiзнила iх, поставила кожному нову хату. Вона й тепер провадила господарство сама, держала воли, засiвала свое поле, держала корову i кiлька овечок i так повертала своiм розумом, що нiхто не сказав би, що в оселi господарюе не чоловiк, а стара баба. Розумна зроду, роботяща, вона всьому давала лад, як у хатi, так i, на подвiр’i, скрiзь увивалась – i коло печi, i в загородi коло волiв, i на полi. Сини були тiльки для Зiньки за помагачiв та за наймитiв, а вона всiм орудувала сама, скрiзь встигала увинутись i всьому дати лад. Бабу Зiньку усi на селi поважали. На молодиць та на бабiв Зiнька мала великий вплив: ii шанували.

Настя стала на лежанцi i почала бiлити грубу. Пiдводячи карниз угорi, вона зачепила трошки взорцi, помальованi червоною глиною. Роман слiдкував за ii рукою.

– Насте! Веди-бо вiхтем обережнiше, бо як позамазуеш квiтки, то я не буду тобi вдруге наводжувати синькою та червоною глиною, – сказав Роман до сестри, сидячи на лавi.

– Як замажу трохи, то й поправиш, – обiзвалась Настя.

Тi квiтки кругом карниза на грубi й на коминi розпочала малювати Настя, але скiнчив iх Роман. Вiн мав до малювання i хист, i охоту i сам повимальовував смуги з хрестикiв та зiрок i над дверима, i кругом вiкон.

Настя причепурила грубу, пiдмазала лежанку, а потiм налила в миску мителю, розпустила коси i почала мити голову. Роман сидiв на лавi i милувався свiжим зiллям та квiтками за образами. Очi його, пiдведенi вгору, стали тихi та яснi. Вiн i милувався зеленим зiллям та квiтками, i разом з тим йому на думку йшла молитва, бо вiн був дуже богомiльний, як i його мати. Як вiн вчився в школi, то спiвав на криласi i нiколи, навiть лiтом, не пропускав нi однiеi служби божоi.

Романовi, очевидячки, не було роботи в хатi. Вiн тихенько, нiби крадькома, вийшов з хати, не взявши навiть в руки бриля, – певно, щоб мати не подумала, нiби вiн йде в двiр на якусь роботу.

– А що, сину, може, череда вже йде? – спитала Зiнька в сина.

– Може, вже йде… Пiду вигляну, – знехотя обiзвався син.

Але вiн пiшов дивитись не на вiвцi, а попростував у садок, перейшов через город i стежечкою пiшов тихою ходою до того мiсця, котре було в далекому кутку огороду, на низинi, засадженiй вербами, зарослiй дикими грушами та кущами калини. Проти того кутка огороду, зеленого, зарослого та вогкого, на улицi за тином була рублена криниця. Коло криницi стояли двi дуплинастi верби. Надвечiр до цiеi криницi виходили молодицi та дiвчата по воду. Роман уже не раз i не два виходив в той зелений закуток огороду i наглядав з-за тину: вiн знав, коли молоденька Соломiя виходить до криницi по воду.

Молодий парубок продерся крiзь гущавину, сперся на тин i дивився на криницю. Дiвчата почали приходити до криниц

Страница 2

одна за другою, набирали води i, поздоровкавшись з Романом, одходили. Декотрi зачiпали його, заговорювали з ним; вiн обзивався до iх одним словом, та й то знехотя, i все ждав Соломii. Чорнява та проворна Соломiя вже давненько впала йому в очi. Незабаром прибiгла з вiдрами i Соломiя, височенька, тоненька, рiвна станом, довгобраза та смуглява, з пишними, блискучими, чималими чорними очима i високими тонкими бровами. Очi й брови в Соломii були такi чорнi, що закрашували ii смуглявий вид i саме лице здавалося неначе бiлiшим од тих блискучих очей та чорних брiв.

Од густих рум’янцiв на щоках увесь ii вид неначе пашiв огнем. Щось палке, гаряче було розлите в ii очах i на ii рум’яних щоках. На головi в Соломii червонiли «кiснички», якi тепер носять дiвчата. Кiснички, перевитi пучками червоноi та синьоi вовни та заполочi, обвивали ii чорноволосу голову, неначе вiнок. Тi червонi кiснички дуже приставали до ii смуглявого виду та до темних очей i наддавали краси, а виразнi очi неначе говорили, мов живi.

Соломiя прибiгла до криницi, вглядiла Романа, сказала «добривечiр», в одну мить витягла вiдро води i поставила на цямринi. Вона липнула очима на Романа. І на нього нiби впала блискавка. Вхопила вона в руки друге вiдро. Вiдро спускалось на коромислi в криницю, а Соломiя пiдвела голову, вдруге блиснула очима на Романа i знов втупила очi в криницю. Роман знов почув, що на його нiби впала блискавка, i почервонiв. Той блиск гарячих очей неначе обсипав його жаром. Соломiя примiтила, що на його щоках виступили легкi рум’янцi.

Роман мовчав. Вiн був тихий на вдачу, неговорючий i дуже несмiливий: нiколи вiн не зачiпав нi однiеi дiвчини нi словами, нi жартами. Соломiя була така проворна та смiлива, що нiкого не минала своiм язиком.

– Романе, що ти там робиш в вербах? – почала зачiпати його Соломiя.

– А що ж я роблю? Стою та дивлюсь, – тихо обiзвався Роман i осмiхнувся якось по-дитячiй.

– На що ж то ти дивишся? На криницю чи на моi вiдра?

– Дивлюся i на криницю, i на вiдра: дивлюсь, бо очi маю, – знов обiзвався Роман i засмiявся.

Соломii, очевидячки, сподобалося, що Роман наглядае на неi з садка. Вона вже не раз примiтила його за тином, виходячи до криницi по воду, але ще напевно не знала, на кого то вiн визирае з-за кущiв, хоч трохи догадувалась, що вiн наглядае за нею.

Тим часом до криницi вибiгли ще двi дiвчини, Соломiiнi сусiди й приятельки. Вони поставили вiдра коло криницi i почали балакати з Соломiею, забувши i про своi вiдра, i про свою роботу дома. Романовi було нiяково стояти коло тину i дивитись на дiвчат. Вiн одiйшов од тину i почав никати попiд вербами та помiж кущами калини, розгортав кущi чорноi смородини, нiби шукав стиглих ягiд.

– Романе? Чого ти там шукаеш в травi? Що ти там загубив? – знов гукнула на його Соломiя.

– Шукаю суниць!

– Романе! Може, ти збираеш зiлля на чари? Ото цiкаво знати, кого ти хочеш причарувати отим зiллям, – зачiпала хлопця Соломiя.

– Хiба я знахур, щоб когось чарував зiллям? – обiзвався Роман. І з тими словами вiн кинув нарвате зiлля додолу, приступив до тину i знов сперся об хворост лiктем, поклавши свою ясноволосу голову на долоню. Вiн став смiливiший.

– Романе! Чом ти нiколи не виходиш до нас гуляти на улицю? – спитала Соломiя.

– Тим, що не хочу. Я не люблю гурту, не люблю й гуляти в гуртi.

– А як же його гуляти не в гуртi? – сказала Соломiя i зареготалась голосно та дрiбно на всю улицю. Їi бiлi, дрiбнi та рiвнi зуби заблищали, як два разочки бiлого намиста. Роман задивився на тi дрiбнi бiлi зуби, i чогось йому забажалось, щоб Соломiя смiялась та реготалась довго, щоб блиснули ще хоч раз тi зубки, рiвнi та бiлi.

– Може, ти сам i в хрещика граеш отам пiд вербами? – жартувала Соломiя i все смiялась, аж заливалась.

– А чом же! як часом припаде охота, то й бiгаю в хрещика попiд вербами од кутка городу до кутка, – сказав Роман, пiднiмаючи самого себе на смiх, щоб смiшити Соломiю: йому хотiлось, щоб вона реготалась i блискала зубами та очима.

– Бiгаеш попiд тином од кутка до кутка? Ха-ха-ха! Я й не знала, що хлопцi грають в такого хрещика, – смiялась Соломiя, i одляски ii срiблястого реготу аж луною йшли попiд вербами.

Роман слухав той веселий регiт, неначе веселу пiсню; вiн i собi тихо засмiявся. Соломiiн веселий смiх неначе дратував його й веселив.

Одна дiвчина, Маруся, згадала про своi вiдра. Вона набрала води з криницi i поставила вiдра на цямрини. Третя дiвчина i собi кинулась брати воду i поставила вiдра коло криницi. Одначе усi дiвчата й гадки не мали йти додому. Вiдра стояли, й дiвчата стояли коло криницi з коромислами в руках. Роман не оступився од тину i все дивився на дiвчат. Кожнiй дiвчинi хотiлось побалакати i з Романом, i з приятельками.

– Але чого ж це ми стоiмо та байдики б’емо? – обiзвалася Маруся. – Мене мати жде: в нас же нема в дiжцi води анi крапельки.

– Та постiй трохи! Мати пiдожде, а ми побалакаемо, – обiзвалась Соломiя.

– Ой, боюся, щоб мати не сердились. Коли б на мене виглядали з-за тину чорнi оч

Страница 3

та ще й пiд чорними бровами, то я б iще трохи постояла, – сказала Маруся, зирнувши на Романа скоса i осмiхнувшись.

– Ото яка вередлива! – обiзвався Роман. – Може, й тобi, Соломiе, хочеться, щоб i на тебе з-за тину виглядали чорнi очi та ще й пiд чорними бровами? – насмiлився обiзватись Роман.

– Менi? Не скажу! Нехай кортить. Як вийдеш на улицю, то я тобi там скажу, а тут не скажу, – промовила Соломiя.

Маруся почала брати вiдра на коромисло. Вона не встигла начепити на коромисло другого вiдра, а Соломiя проворно вхопила Марусине вiдро i вилила з його воду в криницю. Знов веселий регiт залунав попiд вербами.

– Соломiе! ти чортзна-що робиш: ллеш воду в криницю, неначе в криницi води мало й без того, – сказала Маруся.

– А справдi я ллю воду в воду. Лучче поллю сухий тин: може, виросте, – сказала Соломiя i з тими словами вхопила вiдро, котре стояло коло криницi, i вилила воду на тин, просто до Романа; потiм набрала води з другого вiдра повнi пригорщi i хлюпнула на Романа. Роман подався за кущi. Соломiя вхопила вiдро в руки, прибiгла до тину i почала бризкати водою на кущ, де стояв Роман. Вiн сховався далi за калину.

Дiвчата пiдняли регiт на всю улицю. Соломiя, в’юнка та проворна, як дзига, бiгала та крутилась коло криницi, вхопила з цямрини свое вiдро з водою, знов побiгла до тину i бризкала на кущ калини. Роман втiк далi в кущi i там сховався.

– Оце здурiла зовсiм сьогоднi! – кричала Маруся. – Коли так, то й я не дам тобi набрати води.

І Маруся вхопила Соломiiне вiдро i вилила воду в криницю. Роман знов вийшов потихеньку з кущiв, приступив до тину i знов спокiйно сперся об тин, поклавши свою кучеряву голову на долоню. Соломii здалося, що з’за лiсу, з-за зеленого саду нiби зiйшов повний, пишний мiсяць i глянув на землю, глянув просто на неi i обсипав ii тихим, ясним свiтом, iй стало на душi радiсно, весело. Вона реготалась, пустувала, жартувала. Маруся витягла воду з криницi другий раз. Соломiя знов кинулась до вiдер i хотiла вилити воду в криницю, ii тонкi, довгi пальцi, вузькi долонi вчепились п’явками в дужку. Маруся кинулась виривати свое вiдро з ii рук. Пiднявся регiт, галас. Роман реготався, стоячи за тином.

До криницi надiйшла молодиця, вже немолода й поважна. Вона поздоровкалась з дiвчатами. Дiвчата замовкли i перестали реготатись. Вони спокiйненько понабирали води в вiдра i помаленьку пiшли додому слiдком за молодицею.

Соломiя втихла, але веселiсть пташкою грала в ii душi. Їй хотiлось бiгати, гратись, спiвати. Вона ще раз оглянулась до криницi. Роман все стояв пiд кущами, спершись на тин, i дивився на одходячих дiвчат. Соломii чогось припала охота спiвати пiсню про мiсяця-мiсяченька. Романове ясне високе чоло, Романовi яснi, тихi очi чогось наводили на неi думку про ясний мiсяць, про тихий вечiр, про спiви на улицi. «Ой мiсяцю-мiсяченьку, i ти, ясна зоре!» – завела вона голосно пiсню i ще раз озирнулась на Романа. Дiвчата пристали до Соломii i собi заспiвали. А Роман все стояв та милувався здалеки Соломiею, доки вона не сховалась десь за вербами в вузькiй улицi.

Вiн ще постояв трохи, задумавшись та поглядаючи на криницю, на розлиту та розхлюпану воду кругом криницi, i неначе й тепер бачив там Соломiю. А ii чорнi очi, а бiлi зубки все неначе блискали перед його очима; а веселий регiт все ще лунав в його вухах, неначе десь далеко в садку дзвенiв срiбний дзвоник.

Роман зiтхнув важко-тяжко, повернувся i пiшов попiд вербами. Задзвонили до церкви. Гук дзвона рознiсся пiд вербами, пронизав густе гiлля i лився в чистому повiтрi. А Романовi все вчувалось, нiби вiн чуе в тому дрижачому гуковi веселий Соломiiн смiх та регiт. Вiн увiйшов в гущавину, в тiнь i втупив очi в зелену траву, а перед ним в густiй сутiнi все неначе блискали огнястi очi, блискали бiлi зубки, як довго ще блискають огнястi плями в заплющених очах, коли часом глянеш на заходячий пiвкруг сонця, котре закочуеться за лiс, червоне, як жар.

«Як вона мене причарувала! Як вона мене пригорнула до себе тими очима, тим своiм смiхом!» – думав Роман, вертаючись до хати через огород, через садок.

В саду, в густiй тiнi, вiн задумався i знов спустив очi додолу, втупив в зелену траву. І знову в його очах блиснули огнястою блискавкою двое чорних очей, блиснули нiби два разки бiлого блискучого намиста.

«Ой очi, очi! не буду я тепер через вас спати нi вдень, нi вночi», – подумав Роман, переходячи через вишневий садок.

Мати вийшла з хати, стояла на порозi i зирнула на подвiр’я. Овечки й ягнята никали по дворi. Вона шукала очима Романа, а його нiгде не було видко.

– Що це сталося з Романом? Десь дляеться, а овечок не загнав. Вiн же такий хазяйновитий, робить дiло без загаду. А це… Де це вiн? Що це з ним сьогоднi сталося?.. Романе! пiди та позаганяй овечки, бо Настi нiколи: нема води в дiжцi. Вона побiжить до криницi по воду, – сказала мати, вглядiвшi сина в садку.

Роман почув материн голос i опам’ятався. Вiн знехотя поплентався в двiр i почав заганяти в хлiв овечки, котрi розсипались по дворi i хапали зелений ш

Страница 4

ориш попiд тином. Але не овечки були йому в думцi. Вiн iх заганяв в хлiв, одлучав ягнята од овечок, а його очi побiгли слiдком за Настею, тiею стежечкою, що вилась через город до криницi. Вiн знав, що Соломiя знов прийде по воду до криницi, i його нiби якась сила тягла до криницi, мiж верби, щоб глянути на тi пекучi очi, щоб почути той гучний голос.

«Ой, пiду я знов пiд верби! Хоч iще раз гляну на тi очi, на тi брови! Вона знов прибiжить по воду. Диво, та й годi! І смуглява з лиця, i неначе й не дуже гарна, а ii очi неначе печуть мене в саме серце!» – думав Роман, заганяючи вiвцi та ягнята.

І вiн знов тихенькою ходою пiшов через садок та через огород, став пiд вербами i глянув на криницю. Надворi вже смеркалось.

Криниця була вкрита густою тiнню. Скрiзь було тихо. Нi одна душа вже не приходила по воду до криницi, i криниця нiби одпочивала од роботи, затiнена густими навислими гiлками старих верб. Роман довго стояв, спершись на тин, i думу думав, де б то побачитись iз Соломiею та побалакати з нею на самотi. Ходити на улицю вiн не любив, а коли й ходив, то гуляв недовго. Спокiйний та тихий на вдачу, вiн не любив гурту, не любив крику, шуму та спiвiв парубоцьких та дiвчачих.

«Я люблю ii… Де б менi з нею побачитись, стрiнутись? Завтра я, може, побачу ii в церквi… Не пiду спiвати на хори, стану у правому притворi на сходах, коло дверей. Звiдтiль я таки десь побачу ii. Коли б хоч надивитися здалеки на тi оченята!» – думав Роман, вертаючись до хати через огород.

– Романе! Романе! а де ти? Йди вже вечеряти, бо мати сердяться, що ти десь задлявся та загаявся i не йдеш в хату, – почув Роман сестрин голос.

Вiн похапцем пiшов у хату, сiв за стiл вечеряти. Але й вечеря чогось здавалась йому несмачна. Соломiя не виходила в його з думки, неначе отут в хатi вертiлась-крутилась перед його очима.




II


Вставши раненько, Роман прибрався в вишивану сорочку, в новий суконний синiй жупан, пiдперезався червоним поясом, зачесався, причепурився i пiшов до церкви. Вiн став коло правого притвора на схiдцях, звiдкiль видно було усiх людей, котрi входили через браму в цвинтар. Багато приходило дiвчат, але мiж ними Соломii не було.

Роман постояв на сходах, а далi не втерпiв i пiшов кругом церкви, обiйшов церкву i кинув очима на велике стовпище дiвчат, котрi стояли коло дзвiницi, а декотрi сидiли на травi попiд вишнями. Церква в селi Терешках була стародавня й мала. Люде не помiщались в церквi, i усi дiвчата й молодi молодицi стояли надворi, коло дверей бабинця та коло дзвiницi, або сiдали попiд липами, яблунями та вишнями i балакали собi стиха, як на улицi.

Роман помаленьку пройшов кругом бабинця, глянув на рядки дiвчат, окинув усiх оком i вглядiв Соломiю. Вона стояла рядом з його сестрою Настею та з Марусею. Coломiя убралась, як до вiнця, в синiй суконний жупан, пiдперезалась широким червоним поясом, убралась в квiтки та в усi стрiчки, надiла намисто з дукачами та хрестами. На гарячому сонцi вона вся аж сяла. Роман на хвилинку спинився i окинув ii очима. Ще нiколи не здавалась вона йому такою гарною. Йому хотiлось стояти i дивитись на неi, дивитись безперестанку. Але стояти довго перед стовпищем дiвчат було нiяково. Вiн вернувся i знов став на сходах.

Ще не встигли в церквi поблагословити людей, а дiвчата посипались одна за другою рядочком з цвинтаря. Вони на одну мить спинились проти дверей притвору, на ходi повертались до дверей, хрестились, кланялись i бiгли до брами. Роман оглядав кожну дiвчину.

Швидко потiм дiвчата почали бiгти гуртом, як овечки з череди, неначе втiкали з цвинтаря. Роман вглядiв мiж ними Соломiю. Вона йшла швидко, неначе бiгла, на одну мить спинилась проти дверей, перехрестилась, поклонилась i пiдвела очi. Очi впали на Романа. Роман стиха осмiхнувся. В Соломii очi стали веселi. Вона побiгла до брами, убрана в квiтки, в стрiчки, пiдперезана широким червоним шерстяним поясом з довгими кiнцями.

Роман вглядiв, як майнув в брамi ii червоний пояс, вглядiв, як вона обернулась назад на самiй брамi i знов блиснула до його очима, крутнулась, побiгла з пригорка i нiби сховалась в натовпi дiвчат.

Роман пiшов навздогiнцi за нею, щоб надивитись на неi хоч здалеки. Але дiвчата йшли так швидко, неначе iх хтось пiдганяв ззаду. Роман зiстався далеко позаду i тiльки слiдкував очима за широким червоним поясом та нiби ловив очима кiнцi червоних стрiчок на Соломiiних плечах.

«Ой, прудка ж та швидка, як вода на бистринi! Чи впiймаю тебе, прудка дiвчино, чи, може, втечеш од мене, як бистра вода весною в потоку, що доганяеш очима та й очима не доженеш», – думав Роман, вертаючись додому.

Поки стара мати допленталась додому, проворна Настя вже роздяглася, поздiймала з голови стрiчки та квiтки i сховала в скриню. Прийшов i Роман. Мати загадала дочцi подавати обiд.

– Ну та й Соломiя лепетлива була сьогоднi в церквi! – обiзвалась Настя, пораючись коло печi. – Стала коло мене та цiлiсiньку службу говорила до мене. Ій-богу, не дала менi й молитись! Я насилу двiчi-тричi встигла перехреститись

Страница 5

Та все оглядаеться, та крутиться, та повертаеться то сюди, то туди: нiяк не встоiть на одному мiсцi.

– Ото гарно! А ти б, дочко, оступилась од неi та стала деiнде. Де ж таки балакати, коли служба божа йде, – навчала стара Зiнька.

– Цiкаво знати, про що ж то говорила тобi Соломiя, – обiзвався Роман, краючи хлiб та складаючи скибки на одну купу серед стола.

– Та все ж про тебе! Чогось ти неначе навис сьогоднi iй на язик, – сказала Настя, – все розпитуе та й розпитуе про тебе. Не дала менi й богу помолитись гаразд.

– Що ж вона говорила про мене? – спитав Роман.

– Та все ж розпитувала, де ти гуляеш в недiлю… – почала Настя та й не доказала. Вона глянула скоса на матiр i замовкла. Очевидячки, iй нiяково було говорити про ту розмову з Соломiею при матерi.

Мати зирнула очима на Романа. В Романа очi аж свiтились од веселостi.

«Чепляеться до мого Романа…» – подумала Зiнька, сiдаючи за стiл, але про Соломiю й слова не промовила.

Ще нiколи Роман не був такий веселий, як того дня за обiдом. Вiн все говорив та смiявся з дiвчат, що вони, не достоявши до кiнця служби, бiгли з цвинтаря, неначе овечки бiжать ввечерi з череди. Мати слухала й смiялась та милувалась сином. Вона нi одного сина не любила так, як любила Романа. Вiн був тихий та слухняний ще змалку, слухав матерi й тепер. Стара Зiнька була дуже богомiльна, щонедiлi ходила до церкви та молилась богу: i Роман вдався в матiр, був дуже богомiльний. Роман любив молитись богу, любив читати книжки, а найбiльше церковнi, хоч iх мало й розумiв. У недiлю вiн сiдав по обiдi за стiл, розгортав книжечки «житiй святих», котрi дiставав в церковнiй школi, i читав iх голосно. Стара Зiнька слухала, але нiчого не розумiла з великоруськоi та церковноi мови, котрими були написанi тi житiя. Син товмачив старiй матерi, оповiдаючи написане в тих книжках своею украiнською мовою, i тiльки цi його оповiдання й розумiла добре стара Зiнька.

По обiдi Настя зiбрала з стола миски та ложки. Роман одiклав на стiл недокраяний окраець хлiба, згорнув у скатерть окрушки од скибок та кришки, винiс надвiр i витрусив курям. Застеливши стiл чистою скатеркою, – вiн дiстав з полицi новеньку книжечку «житiй», сiв за стiл i почав своiм звичаем голосно читати. Настя мила ложки i не слухала того читання: вона нiчогiсiнько не тямила з того, що читав Роман. Стара Зiнька силкувалась слухати, сидячи на полу, але перегодя, не втямивши нiчого, стала позiхати та все хрестила рота. Роман читав книжку, але його думки лiтали далеко од тих пущiв, од того монастиря, де спасався святий, про котрого читав Роман. Все це чогось не припадало йому цього дня до вподоби. Вiн позiхнув з усiеi сили, поклав книжку на полицю i дiстав звiдтiль Шевченкову «Катерину». Цю книжку Роман купив в одного коробейника в мiстечку. Вже вiн прочитав ii тричi, але й тепер четвертий раз вiн читав ii неначе вперше. І нiколи ще Катерина не припадала йому так до вподоби. Кохання молодоi Катерини розбуджувало в йому думи, нагадувало йому про Соломiю i дуже тривожило серце. Настя слухала й ложки мити перестала.

– Сину! покинь читати оту книжку, – обiзвалася стара, – це не божа книжка. Ет!.. Нi се нi те!

Але стара проти волi слухала ту книжку i вислухала ii до кiнця. В хатi стояла духота. Старiй Зiньцi схотiлося спати. В неi злипались очi.

– Пiду я на причiлок та трохи одпочину, – сказала Зiнька.

– А я, мамо, побiжу гуляти до дiвчат. Пустiть мене, мамо! – просилася Настя.

– До кого ж ти хочеш йти на гулянку? – спитала мати.

– До Соломii. Вона йене сьогоднi запрошувала до себе: забiжу й до Марусi та й ii вiзьму з собою.

Стара мати не втерпiла i навiщось аж губами цмакнула.

– Чого тобi йти до тiеi Соломii? Іди лучче до Марусi, – сказала мати. – А то чого так? – спитала дочка.

– Ет… Соломiя – дзига. Пуста дiвка, – сказала мати, виходячи з хати. Роман глянув на матiр i задумався. Йому було не до смаку, що мати гудила Соломiю.

– Чим же вона пуста дiвка? – спитав Роман неначе сам у себе.

– Мабуть, тим вона здаеться матерi пустою, що проворна, та все пустуе, та крутиться, мов та дзига, – обiзвалась Настя.

– А як проворна, то хiба це погано? – сказав Роман до Настi.

– По-моему, то це зовсiм не погано.

– А по-моему, то навiть гарно, що дiвчина проворна, – сказав Роман, – хiба ж воно гарно, як дiвка стоiть, мов пень, а ходить, неначе ступа просо товче. Я люблю проворних, жвавих дiвчат, таких, як Соломiя.

– І я люблю Соломiю, – додала Настя, – господи. яка проворна та весела! i наговорить, i накаже, i нащебече, i наспiвае тобi повнi вуха! Менi з нею i побалакати, й погуляти весело. Веселiшоi за неi дiвчини нема на всi Терешки.

Настя таки не послухала матерi: помивши ложки та прибравшись, вона забiгла до Марусi, а з Марусею вкупi пiшла до Соломii i вже надвечiр вернулась додому.

Надходив вечiр. Стара мати знов примiтила, що вiвцi никають по дворi, незагнатi в свiй час, i навiть воли стоять ненапоенi. А Роман десь знову зслиз.

– Де це Роман? – спитала мати в Настi.

– Десь пiшов через о

Страница 6

ород до криницi, – сказала Настя, – там же Соломiя воду бере з криницi.

– Оце нависла йому на очi ота Соломiя! Зовсiм одбився парубок од роботи, – сказала спересердя мати.

А Роман знов став за тином пiд вербами, дiждався, поки Соломiя вийшла по воду, знов побалакав з нею, надивився на ii блискучi очi. Соломiя докоряла йому, чому вiн не виходить на улицю гуляти. Роман обiцяв вийти на улицю того-таки вечора.

– Побачимо, як то ти вийдеш на улицю. Тебе, мабуть, мати не пускае на улицю, як не пускае вона й Настi, – сказала йому Соломiя.

– Парубки не питаються в матерiв, як на улицю йдуть, – обiзвався з-за тину зобiджений смiшками Роман.

Настав вечiр, тихий, теплий та погожий. Роман не втерпiв; надiв жупан i пiшов на улицю, простуючи через сукупнi огороди понад самим берегом рiчечки Раставицi. В березi було чути, як спiвали на улицi дiвчата десь далеко-далеко, неначе за лiсом. Роман iшов на той гук швидко, похапцем, аж сам собi дивувався, чого це вiн так поспiшае та хапаеться, неначе до якоi роботи. Поспiшаючи, вiн загубив стежку, котра вилася й крутилася помiж кущами верболозу, калини та смородини. Вiн пiшов просто через огороди, навпростець. Дiвчача пiсня манила його, як манить метелика квiтка. Гук пiснi було чути все ближче та ближче. Роман йшов навскоси через городи, помiж соняшниками та кукурудзою. Соняшники гнулись, кукурудза аж трiшала пiд його ногами. Вiн дiйшов до тину. За тином пiд вербами сидiла юрба дiвчат. Хлопцi стояли коло iх i балакали та жартували з ними. Несподiвано за тином зашелестiли соняшники та гарбузиння, затрiщала кукурудза. Дiвчата замовкли й жахнулись.

– Ой, собака за тином! – крикнула одна дiвчина.

– Ой лишечко! може, ще й скажена, – засмiявся один парубок.

– Ой дiвчата! вовк за тином! iй-богу, вовк, бо блищить очима, – загомонiв якийсь парубок.

Дiвчата крикнули, раптово схопилися з мiсця i одбiгли од тину.

– Де там взявся б той вовк? Чортзна-що вигадують! Вовки сидять у лiсi, а на улицю не ходять, – обiзвалась Соломiя.

Соломiя догадалась, який то був вовк: вона смiливо побiгла до тину, до того мiсця, де було чути шелест соняшникiв.

За тином стояв Роман. Його темна постать ясно означувалась проти жовтогарячого неба на заходi, неначе була намальована чорною фарбою. Роман впiзнав Соломiю.

– То ти, Романе? – спитала стиха Соломiя.

– Атож! – так само тихо обiзвався Роман з-за соняшникiв. – Ходи, Соломiе, ближче та побалакаемо трохи.

– Перелазь через тин та йди до гурту! – сказала Соломiя.

– Не хочу: я не люблю гурту.

– Та йди-бо до нас! Якби тебе хто пiдсадив з того боку, то, може, б ти й перелiз, – смiялась Соломiя.

Вона приступила до тину i взялася за кiлок. Голова в неi була заквiтчана м’ятою та жовтими гвоздиками. Дух прив’ялоi м’яти розiйшовся в свiжому повiтрi. Тихий свiт од заходу падав на Соломiiн вид. Роман углядiв в темрявi жовтогарячi гвоздики, котрi вiнком лиснiли кругом ii голови, а пiд гвоздиками чорнiли ii брови, блищали очi.

– Романе! чого ти трохи не щовечора стоiш за тином пiд вербами, як я беру воду з криницi? – спитала в його Соломiя.

– Тим, що тебе люблю, – тихо обiзвався Роман.

– Невже? – сказала Соломiя i зареготалась.

– Чого ж це ти смiешся? Хiба я смiшний? Хоч я не маю чорних брiв, але все-таки тебе люблю. Я знаю, що дiвчата люблять чорнi брови. Але де ж я iх вiзьму, коли я такий вже на свiт народився?

– То намасти сажею, то й будеш мати чорнi брови, – сказала Соломiя, i знов ii дрiбний регiт аж залунав попiд вербами.

Роман i собi стиха осмiхнувсь. Соломин веселий регiт дражнив його.

– Для тебе, Соломiе, я б ладен почорнити своi брови.

– Непотрiбно: я й так тебе люблю, i без чорних брiв.

– Невже! – аж крикнув Роман.

– Атож! Аджеж мiсяць бувае ясний; а який вiн пишний! – сказала Соломiя. – Та перелазь-бо до нас; ти, гордий сину гордоi матерi! Невже ти хочеш, щоб дiвчата до тебе перелазили через тин?

– До тебе перелiзу, розумного батька розумна дочко, i бiльш нi до кого: чаруеш ти мене своiми чорними очима.

Соломiя засмiялась од тих слiв, як часом смiються люде од великого щастя. Вона одхилила голову назад. Чорнi брови залиснiли проти ясного рожевого неба. Роман простяг руки через тин, вхопив Соломiю за шию i пригорнув ii голову до своеi щоки. Запахла прим’ята м’ята та гвоздики. Соломiiне гаряче лице аж пашiло. Роман почув, що на його лице неначе повiяло огнем. Вiн обняв Соломiю i тричi поцiлував. Соломiя випручалась i одхилилась од тину.

– Впекла ти мене своiми гарячими устами, дiвчино чорнобрива: без тебе я не можу жити, без тебе менi й сонце не свiтитиме, без тебе менi й вiк буде немилий. Приступи-бо ближче до мене! Чого ти одхиляешся?

Соломiя одскочила од тину. Роман не втерпiв; його нiби якась сила потягла до Соломii. Вiн вхопився руками за кiлки i перескочив через тин. Тин хруснув, два соняшники зламались i перегнулись до землi своiми важкими головами. Роман приступив до Соломii i взяв ii за стан. І довго вони стояли вдвох i не чули, як дiвчата спiвали пiсень. Роман

Страница 7

абувся, що прийшов на улицю на часочок, щоб тiльки почути Соломiiн голос та регiт.

– Твiй голос, твiй смiх я слухав би цiлий вiк. та й то, здаеться, не наслухався б, – сказав Роман.

– Коли ж твоя мати не допустить тебе до того, щоб ти слухав мiй голос цiлий вiк, – смутно обiзвалась Соломiя.

– Моя мати дуже розумна людина i не вчинить нiчого такого, що було б не до ладу. Ти, Соломiе, не знаеш моеi матерi.

– Може, й не знаю, але моя мати знае… Я дещо чула з ii розмови, – обiзвалась Соломiя, потiм замовкла й задумалась.

– Романе! а чого ти так довго забалакався з Coломiею? – гукнув з гурту Денис Односуменко. – Мабуть, вже час додому. Я вже вертаюсь. Ходiм разом.

– Як ходiм, то й ходiм, бо вже пiзня доба, – обiзвався Роман. – Прощай, Соломiе!

– Прощай, Романе! А чи будеш тепер частiше виходити до нас гуляти на улицю?

– Хоч i щовечора, аби тiльки ти виходила. А коли ти не вийдеш, то для мене й зорi не свiтитимуть. Прощай, Соломiе! Добранiч тобi!

Роман пiшов з Денисом через вигiн. Чорна нiч вже вкрила землю. Вигiн чорнiв, неначе пооране поле, а небо на заходi ще трохи жеврiло i пролискувалось наскрiзь, неначе за селом за горами десь дотлiвала пожежа.

Денис уже був немолодий парубок, такий, як Роман. Вiн одбував вiйськову повиннiсть, i його пустили на строк додому. Вiн вчився в школi разом з Романом i приятелював з ним ще змалку, хоч на вдачу був зовсiм не схожий на Романа. Денис був жвавий, проворний; парубок з його вийшов крутий на вдачу, запеклий, непокiрливий i неслухняний. Вiн не мiг нi в кого вибути й пiвроку на службi, бо не любив покорятись; навiть не все слухав свого батька, а про матiр i вухом не вiв. Денис часто смiявся з Романа, що вiн слухае матерi, усе ходить до церкви, спiвае й читае на криласi, не iсть скоромного в пiст. Ще як вони обидва вчились в церковнiй школi, батюшка давав iм читати евангелiю та усякi церковнi книжки i потiм велiв розказувати про те, що вони прочитали. Роман зразу пристав душею до тих книжок, любив iх читати i докладно розказував потiм у школi те, про що читав.

Денис брав книжки од батюшки, з неохотою читав п’яте через десяте i не мiг з тямком розказати те, що завдавав йому батюшка. До тих книжок не лежало в Дениса серце. Батюшка розгнiвався на Дениса i перестав йому давати книжки.

– А що, Романе? нависла тобi на очi Соломiя… Восени будеш мене в бояри просити, – сказав Денис.

– Може, й справдi восени буду просити. Час би вже й менi оженитись. Вже довго я одтягався; вже й мати чепляеться щоб я оженився, але якось менi нi одна дiвчина ще й досi не впала в очi. А ця проворна Соломiя аж голову менi заморочила.

– І ти думаеш справляти таке бундючне весiлля, на котрому гуляють та п’ють три або й чотири днi? – спитав Денис.

– А хто його там думае! Якби на мене, я б його справляв тiльки один день – в недiлю. Як посватаю Соломiю, то так i скажу Соломiiному батьковi, щоб грали весiлля тiльки один день – в недiлю, – сказав Роман.

– Авжеж так! А то п’ють в недiлю, п’ють в понедiлок, в вiвторок…

– Та ще часом i в середу i в четвер. Та видумали якусь даровизну: надарують двi курки та гуску, а вип’ють шiсть або вiсiм вiдер горiлки, – обiзвався Роман.

– Та виiдять дiжку капусти та дiжку солоних огiркiв, бо iм на похмiлля хочеться кислого, – сказав Денис.

– Та з’iдять хлiба мiшкiв зо три, та проп’ють карбованцiв тридцять або й сорок. В мене на весiллi нiчого цього не буде. В понедiлок скриють молоду, вип’ють по чарцi та й додому! – сказав Роман.

– От так само i я зроблю, як буду женитись, – сказав Денис, прощаючись з Романом коло його двору.

Роман пiшов у клуню спати, лiг на засторонку i довго не мiг заснути. В його вухах лунали дiвчачi спiви; вiн неначе чув голос та смiх молоденькоi Соломii. Кругом його нiби розливались пахощi м’яти та повних гвоздикiв, неначе Соломiя стояла десь тут недалечко, заквiтчана рутою, м’ятою та гвоздиками.

«Завтра скажу матерi, що думаю засилати старостiв до Соломii. Не знаю, що то скаже старий Филiн Чечiт. Але вiн приятелюе з матiр’ю… Як зiйдуться, то все балакають про святе та боже, та про нечисту силу, та про вiдьом. А мати цю розмову дуже любить».

З такими думками Роман заснув мiцним сном. І все йому снилось, неначе вiн стоiть поруч з Соломiею, неначе од неi пахотить м’ятою та чорнобривцями та розлягаеться гучний ii голосочок.




IIІ


Од того часу неначе якась сила тягла Романа на улицю до дiвчат. Як тiльки було вiн зачуе з свого садка Соломiiн голос, то так i простуе через садки та городи на той голосок. Роман став пiзно вертатись додому, вранцi все засипав, все спiзнювався до роботи на поле, а ввечерi, вернувшись з поля, робив дiло мляво, знехотя. Стара мати примiтила це i догадалась, що вiн ходить на улицю та гуляе до пiзньоi ночi.

«Що це сталося з моiм Романом? – думала Зiнька, пораючись в хатi. – Був хазяйновитий хлопець, сам кидався до роботи без загаду, а теперечки все чогось нiби опинаеться, все чогось одникуе од дiла, а вранцi засипае. Певно, якась дiвчина нависла йому н

Страница 8

очi. Але яка? Яку ж то невiстку приведе вiн менi в хату?»

Стара Зiнька таки випитала в дочки й довiдалась, що Роман ходить до Соломii Чечотiвни. Вона аж вжахнулась.

Пiсля жнив якось одного дня, вона почала приставати до сина.

– А що, Романе! вже давненько я хотiла тебе оженити, а ти все стягаешся та опинаешся. Я вже стара стала: не здужаю робити. Треба менi помочi. Може б, ти цiеi осенi оженився, бо й ти вже пiдтоптався в парубках. Для всього е свiй час, а твiй час швидко мине, бо й ти вже немолодий! І я стара стала, може, й незабаром помру, то й не доведеться менi побачити твоеi жiнки.

Роман мовчав, втупивши очi в землю. Вiн був трохи соромливий, i йому стало нiяково.

– Думай, сину, думай тепер, поки твоя голiвонька не сива, поки час твiй не минув, – обiзвалась перегодя Зiнька.

– Я вже, мамо, надумався.

– А до кого ж ти думаеш старостiв засилати? – спитала Зiнька, i в неi очi стали цiкавi.

– До Чечотовоi Соломii.

– До Соломii? – аж крикнула мати.

– Та до Соломii ж! – сказав син, не дивлячись матерi в вiчi.

– Ох сину! засилай ти старостiв до якоi iншоi.

– Як не до неi, то й нi до кого, – сказав син i все дивився в вiкно: вiн знав, що Соломiя не припаде iй до вподоби.

– Ой, подумай, сину, попереду, та гаразд подумай! Соломiя – крутiлка. Не хотiлось би менi таку крутiлку за невiстку брати.

– Чого ж вона, мамо, крутiлка? Вона тiльки проворна та жвава.

– Ой сину! з тих крутiлок не виходить добрих хазяйок, – сказала мати, i ii голос став трохи смутний.

– Коли ж я, мамо, i люблю ii за те, що вона проворна. Хiба воно гарно, як дiвчина сидить, як пень, а ходить, як сонна. Така й роботу робитиме, мов сонна.

– Та воно, бач, так, але менi здаеться, що Соломiя а таких, що крутиться, вертиться й берега не держиться. Вона аж надто вже проворна: не ходе, а бiгае та шугае, мов та птиця, не говоре, а лящить, верещить, аж одляски йдуть. Ох сину! думай та й добре думай, бо тому один час.

Стара мати аж зiтхнула, оббираючи картоплю. Журба iмлою впала на синi Романовi очi. Вiн пiдвiв своi тихi очi, глянув на матiр i вийшов з хати. Впав смуток i на материнi очi. Вона перестала оббирати картоплю, пiдвела очi на образи i неначе в бога просила поради.

«Ох, кого ж це вiн задумав брати? Кого вiн оце приведе в мою хату? Якусь дзигу, якусь крутiлку, голосну, як дзвiн, крикуху, тарахкотiлку. А я люблю спокiй, щоб в хатi було тихо».

Увiйшла в хату Настуся i почала роздягатись. Вона глянула на матiр; мати сидiла така задумана та смутна, що Настусi аж кинувся в вiчi ii смутний вид, насупленi брови, густi рядки зморшкiв на похиленому чолi.

«Ой боже мiй милий! – думала стара Зiнька. – Багато невiсток я маю, i всi вони як люде, а цей приведе в мою господу непосидящу, летючу невiстку, неначе ту лiсову птицю впустить в мою хату, що шугае по хатi, б’еться в вiкна, аж шибки дзвенять. І вона житиме в моiй хатi до моеi жизностi…»

– А! цц! – промовила Зiнька голосно, ще й цмакнула губами.

«Як би менi бажалось, щоб мiй Роман, сам тихий, як голуб, взяв в мою хату невiсточку, як сизу зозулю, тиху та покiрливу та роботящу, щоб вона менi й до помочi стала, i мене послухала, i доглядала мене на старостi лiт», – думала Зiнька.

– А! цц! – знов промовила голосно Зiнька, не здержавши своеi досади.

Дочка скоса глянула на матiр.

«Що це сталось з матiр’ю? Щось думае нишком таке, що аж цмакае голосно».

«Ой боже мiй милий! Чи стати менi синовi на дорозi, чи нi? Шкода й сина, шкода й себе… Треба людей попитати, чи не лиха, чи робоча Соломiя. Не дай господи, як ще буде сердита, лiнива та лиха: не люблю я того лiнивства, бо сама зроду робоча! Шкода менi Романа. А вiн же в мене такий тихий та слухняний, хоч в вухо бгай!» – думала стара.

– А! цц! горенько менi! – знов не вдержалась стара i голосно промовила цi слова.

– Мамо! чого це ви акаете та цмакаете? Ви щось думаете? – спитала Настуся в матерi.

– Ат, дочко! Не питай, бо стара будеш. Я стара, то в мене й думок багато в головi.

«А! боже мiй! – подумала Зiнька. – Не до вподоби менi ота Соломiя. Треба людей про неi розпитати. Вона служила в батюшки; треба буде побiгти до його та розпитати. Хто ж лучче знае про неi, як не матушка».

В недiлю по обiдi Зiнька вийшла до молодиць посидiти та побалакати. Молодицi сидiли на призьбi коло однiеi хати довгим рядком, а декотрi посiдали проти них на травi, пiдобгавши ноги. Зiнька пiшла до iх i примостилася на каменi, котрий лежав коло самiсiнького порога.

Хитро та мудро, здалеки вона завела розмову про Соломiiного батька Филона, а далi нiби так собi, випадком, почала розпитувати й про його дочку Соломiю. Деякi молодицi хвалили Соломiю, декотрi гудили: однi говорили, що вона робоча, другi казали, що вона гуляща, дуже любить крутитись з хлопцями та реготати.

– Ой господи, яка вона пустотлива! Ще й змалку була така! – говорила одна молодиця. – Було перу сорочки в березi, а Соломiя купаеться з дiтьми та влове жабу, вiзьме в руку, пiднiме вгору та й ганяеться за голими дiтьми. А тi, го

Страница 9

iсiнькi, тiкають аж на вигiн. Було в моiй клунi з хлопцями все горобцi дере та через рiв плигае, не сказати б хлопець.

– А як було пасе конi вкупi з хлопцями, то сяде на коня та й ганяе на конi по полi, неначе парубiяка. Нiхто не сказав би, що то дiвчина! Хлопець, та й годi! – говорила друга молодиця.

– А як збереться улиця пiд моiм огородом, то тiльки ii й чути: регоче та спiвае, спiвае та дурiе! Тiльки ii й чути! – говорила одна стара бабуся.

Зiнька аж зiтхнула, що Соломiю бiльше гудили та судили, нiж хвалили.

«Вже нехай Роман вибачить, а Соломii я не вiзьму до себе в хату за невiстку, – думала Зiнька, вертаючись додому. – Ох, шкода менi сина!»

Зiнька прийшла додому. Роман стояв у дворi, спершись на тин i втупивши очi в бездонне небо. Стара мати поралась в хатi, заходилась варити вечерю. А син все стояв на одному мiсцi та дивився в далеч, неначе шукав поради в синього неба.

«Ой, журиться мiй Роман, журиться! – думала стара, виглядаючи в вiкно. – І роботи з його нема, i все ходить та сумуе, мов з-за угла прибитий. Шкода сина, шкода й себе! Соломiя служила в батюшки i вибула рiк. Пiду ще до батюшки та розпитаю про неi. В кого вже допитатись правди, як не в його? Та треба йому розказати i про мiй сон… Ох, який страшний сон!»

– А що, сину! Чи думав ти? Чи надумався, чи, може, вже й передумав? – спитала Зiнька солоденьким голосом в Романа, неначе хотiла пiддобритись та пiдлеститись до сина.

– Думав я, мамо, думав, але нiколи не передумаю. Або до Соломii буду слати старостiв, як ви поблагословите, або нi до кого.

Зiнька важко зiтхнула й голову похилила. Син так само засмутився.

– Потривай ще трохи, сину! Ще буду в людей питати, – перегодя обiзвалась мати.

– Нема, мамо, чого й питати. Я знаю Соломiю. Не думайте, мамо, що я людей не питав. Кажуть, що Соломiя – дуже добра людина й роботяща.

– Дай боже, сину, щоб була твоя правда. А все-таки потривай трохи. Це дiло не можна робити похапцем. Бiльше ждав, а менше то вже пiдождеш, – сказала мати.

«Треба йти в недiлю до батюшки: нiчого не поможеться; та й той сон менi а думки не виходить… Треба йти», – думала Зiнька.

В недiлю по обiдi Зiнька прибралася в новiшу одежу, надiла бiлу нову свиту, завертiла голову намiткою i пiшла до батюшки. Вона увiйшла в пекарню. Наймичка побiгла й оповiстила батюшцi. Батюшка виглянув в пекарню. Вглядiвши бабу Зiньку, батюшка покликав ii в покоi. Зiнька увiйшла в кiмнату, сказала «добридень» i поцiлувала батюшку в руку.

– Що скажеш, Зiнько? – спитав у баби батюшка.

– Прийшла, батюшечко, до вашоi милостi по дiлу, – сказала Зiнька.

Зiнька була висока й поставна, широка в плечах i на взiр дуже кремезна людина. Сама старiсть не зiгнула ii рiвного стану. В невисокiй кiмнатi баба Зiнька показувалася ще вищою. Отець Гарасим, невисокий на зрiст, сухорлявий, вже немолодий, в кафтанi, котрий нiби поприлипав кругом його невисокоi, сухорлявоi фiгури, здавався непоказним, невеличким чоловiчком проти поставноi баби Зiньки. Здавалось, нiби не баба прийшла по дiлу до отця Гарасима, а назворiт: нiби отець Гарасим прийшов до баби Зiньки, i поважна баба вiтала його, як господиня.

– Сiдай, Зiнько, – промовив отець Гарасим. Вiн нiкого з молодиць та бабiв не просив сiдати в себе, але це була баба Зiня. Треба було ii посадовити, бо баба Зiня мала великий вплив на всiх бабiв в селi. Зiнька була баба над бабами. Їi в селi усi поважали.

Баба Зiнька i не одмагалась, i не одмовлялась. Вона неначе знала собi цiну i просто сiла на канапцi, котра стояла пiд грубою. Батюшка сiв на стiльцi коло столика.

– А що, Зiнько! Може, задумала женити свого Романа? Вже час би його й оженити. Щось вiн дуже загулявся та загаявся, – промовив отець Гарасим.

– Ой, загаявся, батюшечко! Я сама це знаю. Все чогось стягуеться та й стягуеться. А вiн же в мене найменший, i нi один син мiй не любив мене так, як вiн. Ще змалку вiн був добрий та слухняний: куди було не повернусь, вiн усе при менi. Але я, батюшко, не для того оце прийшла до вашоi милостi. Менi знов снилась моя покiйна мати.

Отець Гарасим трохи не засмiявся i ледве вдержався. Тiльки по очах його було видно, що вiн осмiхаеться в душi. Але вид його був поважний: перед ним сидiла баба Зiня.

– Як же тобi снилась мати? Це вже, здаеться, вона сниться тобi вдруге? Я пам’ятаю, що ти зимою говорила менi про свiй сон.

– Ой, уже вдруге сниться менi мати, батюшко, та ще й так само, як i вперше. Оце позавчора тiльки що я лягла спати та заплющила очi, аж менi сниться, неначе я сиджу коло стола десь нiби вже смерком. Коли це не то одчинились дверi, не то й не одчинились, а серед хати стоiть моя мати в тiй самiй намiтцi, в тому самому убраннi, в якому поклали ii в домовину. Я ii нi трiшечки не злякалась. Вона приступила до мене ближче, може, так, як на ступiнь або на два, та й каже: «Говорила я тобi раз, щоб ти завела в цьому селi празник мироносиць, як його справляють в нас у Яблунiвцi, а ти мене не послухала. Гляди ж менi, заведи й в цьому селi цей празник, бо буде тобi грi

Страница 10

од бога, як мене не послухаеш». Та це й по цьому дiлу й пришла до вас. батюшко. Дозвольте менi i всiм молодицям завести цей празник, як справляють його в Яблунiвцi; бо, може, ви пам’ятаете, що я вийшла замiж сюди в Терешки з Яблунiвки.

Отець Гарасим насупив брови. Очевидячки, йому не подобались нi бабинi сни, нi клопiт, який йому прийшлось би мати ради цiеi бабиноi благочестивоi примхи.

– Але ж щоб справляти жiночий празник мироносиць, треба вам, молодицям та бабам, мати свiй образ мироносиць, треба мати дванадцять здорових ставникiв, а для образа треба хоч невеличкого кiота, – сказав отець Гарасим i пiдняв свiй голос на кiльки нот вгору. Але вiн швидко схаменувся i знов заговорив ласкавiше й тихiше: перед ним сидiла баба Зiня.

«Розносило оцю бабу з дурницькими снами. Прийдеться менi самому iхати до Бiлоi Церкви або й до Киева замовляти майстра, щоб зробив кiот. Буде менi чимало мороки та клопоту, iдь, торгуйся з майстрами, гай час… Бодай тебе, бабо, взяла лиха година… Але… баба заведе нове велике свято в селi. Зiйдеться народ; найматимуть панахиди; перепаде зайвий десяток карбованцiв…» – думав отець Гарасим, i його поморщене чоло знов розгладилось; очi повеселiшали, голос став ще ласкавiший.

– Але, Зiнько, для цього нового свята прийдеться стратити чимало грошей: треба ж поставити «громадський обiд» для старшини, для пiвчих, для старцiв. Де ж ви наберете грошей? – спитав батюшка.

– Ми, батюшко, вже й маемо сотеньку карбованцiв, – сказала баба Зiнька тихо, неначе оповiщаючи якусь тайну, – а ще з п’ятдесят зберемо по селi. Старостиха вже пожертвувала двадцять п’ять карбованчикiв, а я даю п’ятнадцять. Та й другi молодицi склались, хто чим спромiгся. А пiдемо по селi, то, бог дасть, хрещений мир спроможеться, i решту зберемо. Аби тiльки ви, батюшко, дозволили нам та допомогли й порадою й всiм. А грошей ми роздобудемо.

Баба Зiнька при цих словах прижмурила праве око, i погляд ii став неначе трохи хитрий, але в ньому свiтився розум. Батюшка мовчав.

«Ой, накинуть менi оцi баби багато клопоту!» – думав вiн, похиливши свою голову. Розумна Зiнька догадалась й постерегла, що в батюшки в головi снуеться щось несприяюче для ii замiрiв.

– Ой, прошу вашоi милостi i я, i моя сестра, i старостиха, усi просимо вас: i дозвольте, i допоможiть нам, бо першого разу снилась менi мати веселою та ласкавою, а цей раз снилась вже неласкавою. Їй-богу моему! аж сердито глянула менi в вiчi… А вид в неi такий чорний став, неначе землею припав. Я аж затрусилась, як прокинулася… Боюся, батюшко! Знаю, що знов прийде вона до мене у снi…

– Як прийде знов твоя мати, то ще й поб’е тебе. Ну-ну, Зiнько! Нехай вже буде так, як ти кажеш, – обiзвався отець Гарасим i глянув iй в вiчi гострим поглядом.

Чорнi, гострi бабинi очi стали зразу спокiйнi; чималi, виразно обведенi й випнутi уста весело осмiхнулись, а з-пiд уст забiлiли усi цiлiсiнькi довгi мiцнi зуби, вже трохи пожовклi. Зiнька пiдвела вгору свою чималу, як у чоловiка, голову. Бiлi широкi кiнцi намiтки заворушились на широких плечах. Довгобразий, схожий на грецький вид ii став веселий.

– Чи спроможешся ж ти встигнути з цим дiлом до великодня, бо недiля мироносиць всього через два тижнi пiсля великодня; треба поспiшати, – сказав отець Гарасим.

– Знаю, батюшко, знаю. Будемо поспiшати. Пiду сама по хатах, пошлю сестру Марусю, пошлю старостиху та ще кiлькох молодиць. Будемо збирати i грошi, пашню, i борошно, хто що дасть. Будемо пашню продавати, то, може, i набiжить до великодня ще на пiвсотнi. А ви же, батюшко, замовте майстрiв, щоб починали кiот та образ. Оце я й грошi вже взяла з собою.

Зiнька витягла з рукава хусточку, вив’язала з узла бумажки i поклала на стiл перед батюшкою. Вид ii став ще веселiший. Вона знов сiла на канапцi, почуваючи потребу побалакати з батюшкою.

– Кого ж ти думаеш посилати по селi? Хто буде за побiрниць?

– Та поперед усього саму себе пошлю, батюшко! – сказала Зiнька осмiхнувшись. – Та старостиху, та свою сестру.

– Може, пошлеш Варку Колодиху? Вона богомiльна i щонедiлi ходить до церкви.

– Вона, батюшко, й богомiльна, але я ii не пошлю за побiрницю. Вона й до церкви усе ходить, але… Нi-нi, не ii я пошлю.

Зiнька запикнулась: вона була неосудлива i не хотiла судити Варку, та ще й перед батюшкою.

– Може, стару Гришиху? – спитав отець Гарасим.

– Нi-нi, не ii, батюшко!

Зiнька тiльки похитала головою кiльки разiв, але не сказала, через що вона не хоче посилати Гришихи: Гришиха була дуже лиха, осудлива, ще й любила хилити горiлку.

– То посилай кого знаеш. Ти вже лучче знаеш людей, та ще й молодиць, нiж я.

– Я пошлю вартних… – сказала Зiнька, i вид ii став поважний.

Вона трохи помовчала: думала, як би розпитати батюшку про Соломiю, з чого почати, щоб i довiдатись про Соломiю, i не осудити молодоi дiвчини. Думала баба, думала, як би так хитро, мудро й непримiтно перескочити од святих мироносиць до Соломii, щоб не було знать i слiду, але нiчого хитрого не надумала та й плигнула одразу, як у провалля, i спит

Страница 11

ла просто:

– В вас, батюшко, служила Соломiя, – почала Зiнька.

– Чия це Соломiя?

– Та Чечетова Филонова ж. Здаеться, вона в вас рiк вибула? Чи робоча вона, батюшко?

– А що? Може, твiй Роман надумався ii сватати?

– Та… – сказала Зiнька i махнула рукою на повiтpi, – чи думае, чи не думае, а так, трохи йому впала в очi. А вона якась стрибка та проворна.

– Та вона проворна: це правда, але, сказати по правдi, дуже робоча, робить дiло швидко, скрiзь встигне; що не загадай – скрiзь увинеться. Та й на вдачу вона добра, не сердита.

– Ой батюшко! А я боюсь, що вона дуже вже любить тi спiви, танцi та смiшки. Крутiлка, та й годi!

– Це не вадить, бо вона молода. Адже ж, Зiнько, i ти колись спiвала та крутилась, як була молодою.

– Ой, спiвала! Нема що казати, – промовила Зiнька осмiхаючись.

Вона махнула рукою i потiм поклала руку на колiно. На бiлiй свитi ii здорова, як у чоловiка, рука з дуже довгими товстими пальцями чорнiла, неначе вилита з залiза.

– Соломiя, бабо, з таких, що «на улицi перед веде, а на полi серпом гуде», як приказують люде: вона з пiвроку була в мене за няньку, а пiвроку за куховарку. Дiтей вона добре глядiла й жалувала. Видко, що вона серцем добра, хоч i крутiлка, як ти кажеш.

Зiнька встала, випросталась на цiлий свiй зрiст. Намiтка на плечах загойдалась. Встав i батюшка. І здавалось, що не батюшка випроваджуе Зiньку, а поважна Зiнька випроваджуе з своеi господи отця Гарасима.

Зiнька узяла в свою кремезну руку невеличку сухорляву бiлу руку отця Гарасима, поцiлувала й розпрощалась.

– Ну, боже тебе благослови! Господи пострiчай! Дай боже час добрий! – сказав на прощаннi отець Гарасим,

– Ой, великий спасибi вам, батюшко, за те, що ви мене втiшили за Соломiю! Ой господи мiй, як я боюся за свого Романа! Так менi його шкода, так жаль, як не було жаль нi одного сина. Нi одна дитина не горнулась так до мене змалку, як вiн. Чи було пораюсь в хатi, чи полю на огородi, вiн все коло мене, слiдком ходить за мною i не оступаеться вiд мене. Як було полю грядки, або пiдсапую капусту, або пiдгортую картоплю, вiн усе слiдком ходить за мною та все питае: «Чи не винести вам, мамо, води? може, ви пити хочете? може, вам хлiба вкраяти та винести?» А як було в недiлю ляжу спочивати пiд причiлком на призьбi, то вiн вирве здорову, як сито, лопушку, сяде коло мене в головах та й каже: «Спiть, мамо, а я буду од вас одганяти мухи». Ій-богу моему, правду кажу! Ой, коли б не була Соломiя лиха та ледача! Боюся за сина, бiльше як за себе. Шкода менi буде мого Романа.

– Не бiйся. Зiнько, не бiйся! – сказав отець Гарасим на прощаннi,

Баба Зiнька не вдоволилась тим, що iй говорив батюшка про Соломiю. Вона зайшла ще до матушки, нiбито побалакати, вийняла з пазухи в хусточцi незвичайно здорового цукрового гороху, щоб нiбито похвалитись, i дала матушцi на насiння, а тим часом в розмовi помiж горохом, маком та капустою довiдалась, що за людина – Соломiя. І матушка хвалила Соломiю. Зiнька розпрощалась i вийшла з хати. Вона була така рада, така рада, неначе того дня був Великдень. В баби неначе й ноги стали молодi. Вона не йшла додому, а нiби самi ноги несли ii. Люде, стрiчаючись з бабою, аж дивувались, чого це завсiди поважна Зiнька так швидко чимчикуе вздовж улицi, i така веселенька, неначе тiльки що випила в когось в гостях чарочок зо три горiлки з стрючкуватим перцем.

– Що це таке сталося з бабою Зiнькою? – говорили молодицi оглядаючись. – Йде так швидко, трохи не пiдскакуе, нiби от-от пiснi заведе серед улицi!

А баба Зiня радiла за свого Романа.

«От буде радий Роман! Пiде його смуток на очерета, на болота та на пущi», – думала баба, несучи додому радiсну звiстку для Романа.




IV


Зiнька прийшла додому, увiйшла в сiни. Чуе вона, в хатi хтось говорить з Романом. У сiни через зачиненi дверi доходив чийсь голос, товстий, навiть трохи сердитий.

«Одже голос менi по знаку! – подумала баба Зiнька. прислухаючись пiд дверима до голосу. – Але чий же це голос? Нiяк не впiзнаю. Якогось гостя бог послав».

Баба Зiнька одчинила хатнi дверi. Просторна свiтлиця була освiчена дуже ясно через причiлкове вiкно. За столом сидiв смуглявий, довгобразий та сухорлявий чоловiк. Сонце сипалось в вiкно на його спину; смуглявий вид неначе мрiв у сутiнку; i тiльки виразно свiтились кiнчики довгих товстих вусiв, котрi нiби були обсипанi сонцем.

Роман сидiв на лавi, коло самiсiнького стола, спершись обома лiктями на стiл.

– Добридень вам! – сказала баба Зiнька, ставши серед свiтлицi. Вона довгенько придивлялась, прижмурювала своi старi очi i впiзнала Филона Чечота.

«Ото диво! Тiльки що була в мене промовка про дочку, а це й сам батько шусть до мене в хату! Це недурно! Неначе знав Филiн, що я ходила на розвiдки до батюшки та розпитувала про його дочку. Це недурно. Це воно проти чогось!»

Филiн встав i приступив на ступiнь до баби Зiньки. Високий надмiру, тонкий станом, Филiн був ще вищий од баби Зiньки i трохи не черкався тiм’ям об сволок. Його чорнi, незвичайно гострi й блискучi оч

Страница 12

впали не на Зiньку, а вище за Зiньчину голову, десь на верх мисника. Филiн, розмовляючи, нiколи не дивився людям в вiчi, а все кидав очима неначе в порожнiй простiр, втуплював iх в повiтря, неначе придивлявся в далечi до тих людей та подiй, про котрi вiн любив часто оповiдати.

Филiн був дуже богомiльний. Вiн ходив до церкви i на службу, i на вечерню, i на утреню, приходив до церкви ще ранiше за батюшку. В церквi Филiн ставав коло самого iконостаса, гасив завсiди ставники й свiчки, зривав гноти на свiчках своiми чорними пучками, зривав помаленьку, не хапаючись, неначе робив яке святе дiло. Зiрве гнiт з свiчки, гнiт ще горить або тлiе в пучцi, а Филiн спускае руку вниз помаленьку, неначе огонь його й не пече, нiби в його пальцi залiзнi, як щипцi або давильця, а потiм не кидае гнота додолу, а нiби покладе на помости, ще й настопче чоботом. Филiн дуже любив розказувати про грошi, що горять в землi, про закопанi скарби, про вiдьом, про знахурiв, про нечисту силу та про своi сни, розказував, що сам на своi очi бачив уночi тi усякi чуда, бачив, як горять на «дiянiя» грошi, бачив вiдьом, бачив нечисту силу.

Филiн був гордовитий чоловiк, не любив, як хто не йняв вiри його оповiданням, сердився i навiть гримав. Розказуючи про всякi чуда та страховища, вiн багато прибрiхував, але люде йняли йому вiри, а найбiльше баби та молодицi. Вiн часом заходив до баби Зiньки i любив розказувати iй про усякi чуда. Баба Зiнька була дуже вважливою його слухачкою. Любив слухати його оповiдання i Роман, хоч i постерiгав деякi його брехнi.

– Чи це ви, Филоне? а я проти свiту вас i не впiзнала.

Баба Зiнька, привiтавшись з Филоном, попросила його сiсти за стiл, а сама скинула з себе свиту, повiсила на жердцi i сiла проти Филона на ослонi.

«Сам бог посилае до мене оце Филона. І не думала й не гадала про його, а вiн вже сидить тут у мене за столом i неначе мене жде… Це воля божа. Соломiя буде моею невiсткою», – думала Зiнька, поглядаючи на Филона.

Бабi Зiньцi страх як хотiлось сказати Романовi, що вона принесла добру звiстку про Соломiю, хотiлось втiшити засмученого хлопця, та вона при Филоновi мусила мовчати про це дiло, аж язика собi прикусила.

«Ой скажу, ой не видержу!» – думала баба Зiнька.

Вона зумисне глянула на Романа дуже веселими очима. Очi аж нiби смiялись.

«Може, Роман хоч догадаеться, що я принесла веселу звiстку. Ой скажу! Ой не втерплю! А! І чого це не в добрий час принесло цього Филона? Ой лишечко! Аж сам язик лiзе з рота!»

І баба Зiнька зубами прищикнула язика: вона таки вмiла гнуздати цього прудкого бабського коня.

– Де це ви, Зiнько, були? – спитав Филiн.

– Оце ходила до батюшки порадитись про празник мироносиць… – Чи дозволив же батюшка справляти празник? – спитав Филiн.

– Спочатку чогось трохи нiби похнюпився, чогось зашамутався, а потiм, як почала я розказувати йому, що менi снилась мати, вiн згодився i поблагословив, – сказала баба Зiнька.

– От i добре! І в нас буде, як i в людей. А то все якось старi звичаi переводяться, а це недобре, – обiзвався Филiн.

– Авжеж недобре, – сказала Зiнька i розказала Филоновi, як iй вже вдруге снилась мати.

– Кажете, що вам уже вдруге сниться мати. А це недавно й менi приснився такий дивний сон! – промовив Филiн.

Саме в той час рипнули хатнi дверi. В хату увiйшов Денис, поздоровкався i почоломкався з Романом. Зiнька попросила його сiсти. Денис сiв на лавi поруч з Романом.

Филiн скоса поглянув на Дениса: вiн був сердитий, що Денис перебив йому розмову. Филiн не любив Дениса, постерiгав, що Денис не йме йому вiри, що й поза очi смiеться з його. Филiн насупив брови, але знов розпочав свое оповiдання.




Конец ознакомительного фрагмента.


Поделиться в соц. сетях: