Читать онлайн “Неоднаковими стежками” «Іван Нечуй-Левицький»

  • 01.02
  • 0
  • 0
фото

Страница 1

Неоднаковими стежками
Іван Семенович Нечуй-Левицький




Іван Семенович Нечуй-Левицький

Неоднаковими стежками





І


Одного дня в третiй годинi вже перед обiдом, Таiса Андрiiвна Сваткiвська, нудячись без роботи, стала перед образами в своiй спочивальнi й почала молитись богу. Вона прочитала молитви й перечитувала з нудьги вже п’ятий акафист, бо була дуже богобояща й богомiльна. Не маючи нiякiсiнькоi роботи, вона сливе щодня ходила в монастир на службу божу або довго молилась вдома i сливе щодня перечитувала по п’ять акафистiв. В просторнiй спальнi було чисто й гарно, як у вiночку. Канапка й двое крiсел були оббитi новiсiньким, гарним ясним кретоном, нiби засипаним жовтуватим осiннiм листом та червоними трояндами. З такого самого кретону були повiшанi драпiровки над бiлими завiсами понад вiкнами i над дверима. В кутку, на косинчику лиснiли два образи в срiбних шатах, в золотих широких рамах. В спочивальнi було все нове й гарне, бо старенька Таiса недавнечко посправляла собi нову обставу: i мебiль, i завiси.

Таiса Андрiiвна була невисока на зрiст, повненька й цупкенька. Голова в неi була сива, аж бiла, але на виду вона була зовсiм молода. Вона була довгобраза. Вид в неi й тепер був гарний, сливе класичний. Темно-карi чималi, довговастi очi були блискучi, але смутнi, задуманi. По очах було знать, що ця сива, аж бiла людина, але з молодим чудовим видом, перебула якусь велику скорботу, мала в життi якусь пригоду. Вона вже давно розiйшлась з чоловiком i потiм овдовiла. В покоiчку i в усiх просторних горницях було тихо, аж мертво. Таiса голосно промовляла слова молитви, неначе читала iх на криласi в церквi, як десь далеко почувся шум та нiби шелест.

«Чи не вiтер оце схопивсь?» — майнула в Таiси думка й перебила ii молитву.

Вона зирнула в здорове вiкно на садок. Старi грушi та каштани стояли непорушно. Навiть не хилиталось листя, вже пожолобляне та пожовкле подекуди. А за стiнами та за дверима в далеких горницях усе щось шумiло та наче шелестiло.

В той час застукотiли десь одчиненi дверi… В залу ввiрвався гомiн та шум. Було чуть, що в прихожiй завештались люде, зачовгали та зашарудiли черевиками. Таiса Андрiiвна згорнула золотообрiзний акафистник в гарнiй шкурятянiй оправi й поклала на косинчику пiд образами, а сама длявою ходою попростувала з спальнi в парадовi горницi. Їi дрiбненькi нiжки якось нiби знехотя посовувались по смугнастому килимку-дорiжцi через покоi. На виду i в темних очах виявилось невдоволення людини, стурбованоi серед спокою й тишi, та ще й на молитвi. Вона заглянула через дверi в свiтлицю. З прихожоi входила давня ii знайома й подруга, полтавська дiдичка Текля Опанасiвна Гуковичева, висока та плечиста, а за нею прожогом вискочила ii дочка Мелася, низька, присадкувата, але швидка та вертка, як дзига. Позад iх визирала горнична Мокрина, жвава та лепетлива. Усi вони втрьох заразом говорили, аж трiщали, перебиваючи одна одну. Гомiн розлягавсь по просторних, високих горницях, аж лунав попiд високими стелями, прегарно обведеними широкими карнизами. Обидвi говорючi, веселi гостi неначе сполохали мертвi покоi й едину в iх живу людину — богомiльну хазяйку.

— А! це ви, Теклю Опанасiвно! — промовила тихим, м’яким голосом господиня, розтягуючи слова, неначе вона iх спiвала стиха.

— Це ми, своi, Таiсо Андрiiвно! Здоровi були! — сказала голосно Текля Опанасiвна.

— Добридень вам! — ляснула Мелася голосно, неначе стрельнула з рушницi.

Гостi привiтались i поцiлувались з хазяйкою по тричi. Таiса Андрiiвна й Текля Гуковичка вкупi вчились в Киевi в пансiонi й були великими приятельками ще змалку. Вони разом вийшли й замiж. Таiса Андрiiвна вийшла за iнженера Сваткiвського таки в Киевi, а Текля Опанасiвна — за молодого архiтектора Гуковича, котрий одначе зараз покинув свою роботу в Киевi й переiхав на село в жiнчину державу, щоб хазяйнувать на селi, в маетностi своеi жiнки. Влiтку вони частенько запрошували до себе в село на тиждень або на два своiх приятелiв на одпочинок та на купання.

— Чи не потурбували ми часом вас? Ви, певно, оце спочивали? — говорила Текля Опанасiвна, дивлячись на Таiсин вид, неначе трохи заспаний.

— Нi! де там! Я oцe тiльки що домолилась богу. Прошу сiдать. От i недурно цiеi ночi снився менi сон, неначе в наш садок прилетiли двi павi, та такi здоровi! А за ними прилетiв павич, розпустив хвоста та й кинувсь бити пав, — говорила хазяйка.

— То це, мабуть, ми тi двi павi! А павич це, певно, ваш зять Елпiдифор… Як же ваше здоров’я? — спитала мати.

— Як почувае себе ваша дочка Люба? — спитала Мелася.

— А Елпiдифор Петрович, мабуть, ще не вернувся з служби? — перебивала мати.

— Де ж це Люба? — допитувалась дочка. Обидвi вони питали заразом, говорили голосно, по-селянськiй, аж лящали, неначе вони розмову вели не в горницях, а десь на городi або в себе в дворi гукали на наймитiв та наймичок. Taicу, очевидячки, вражав той ляск, те гукання серед мертвоi тишi, та ще й пiсля перерваноi молитовноi направи. Вона аж супила своi чудовi, тонкi та гус

Страница 2

i брови. Їi закидали питаннями, неначе посипальники, що посипають на новий рiк горохом та пашнею. Вона не знала, кoму одповiдать, i одповiдала навмання.

— Спасибi… Люба десь… — вона, хвалить бога, вже не слабуе… — десь пiшла з вiзитами. Певно, затого вернеться, — говорила Таiса Андрiiвна, а в неi в думках ще зоставались слова з акафиста святому Миколаевi, i вона через силу добирала немолитовнi слова для одповiдi на обидва боки.

— Чи не слабували ви часом? Щось ви трошки помарнiли, — говорила Текля Опанасiвна, придивляючись до бiлого, трохи змарнiлого виду в Таiси Андрiiвни.

Таiсин вид i справдi трохи скидався на вид в засиджених кравчих або в швачок: був i повненький, але попiд карими ясними очима було знать маленькi пружечки та блiдуватi смужечки.

— Я часто нездужаю, але тепер, хвалить бога, не можу нарiкать на здоров’я. Люба гоне мене з хати, каже, що я засидiлась, як квочка в обичайцi. А я, сказати по правдi, не люблю швендять, люблю сидiти вдома та не рипатись, — сказала господиня й помаленьку, дляво вмостилась в крiсло, оббите ясно-вишневим плисом.

— А чом оце Андрiян Кнрилович не приiхав? Як його здоров’я? — спитала хазяйка.

— Нема йому часу! — обiзвалась Текля Опанасiвна. — Звелiв кланяться вам обом.

— Покинули тата на хазяйствi. Нехай сидить дома та доглядае хазяйства, — сказала дочка.

— Вiн усе пораеться на току, — промовила мати. — В нас саме домолочують овес.

— Чи це в вас нова мебiль? — спиталась дочка.

— Нова. Оце недавнечко обставились, — одповiла Таiса Андрiiвна. — Це Люба та зять так обставились.

— Ой яка чудова, художня мебiль! — крикнула мати.

— В якому магазинi купували? Ой гарна ж! Ццц! — аж цмакала дочка з дива.

— Почому платили за аршин оксамиту на гардини та портьери? — додала мати.

— Дорого коштуе софа та крiсла? І дзеркала новi? Еге, новi? — питала, аж лящала дочка назахват i заразом з матiр’ю.

Таiса знов була закидана питаннями й почувала, що не може й випручаться з тих питаннiв, бо не встигала на два боки одказувать. Питання цiкавих сiльських лепетух кидались на неi, наче рiй кусливих мух.

— Це Люба та Елпiдифор зробили собi усю цю обновку. Усе старе поспродували та набрали в магазинi новоi мебiлi.

Текля Опанасiвна й Мелася зорили очима по свiтлицi й не всидiли-таки на мiсцi: незабаром вони повставали з крiсел, щоб гаразд придивиться зблизька до кожноi новоi речi, та ще й полапать пальцями.

В темно-фiолетовiй сукнi, висока та поставна, навiть трохи огрядна, Текля Опанасiвна помаленьку подибала до дверей, стала й звiдтiль, оддалiк, почала оглядать нову обставу, зиркаючи своiми невеличкими блискучими очима по всiх закутках. Проти здоровецького вiкна од ясного промiння в неi на чорнiй головi, намащенiй помадою, було знать нiби срiбнi нитки. Але вид в неi був здоровий, свiжий. На широкуватих щоках ще було знать рум’янцi, неначе вона недавнечко ходила на сонцi й напекла свiй вид.

Невисока, трохи широка в плечах i в тiлi, Мелася була на взiр непогана, але лице в неi було якесь чудне. Лобок вузький i низький, щоки довгенькi й повнi, нiби вона надула iх, захопивши повiтря. І те повiтря роздуло iх внизу. Куценький, трохи кирпатий, кругленький носик неначе був уткнутий в долинцi, а чималi товстенькi рожевi уста випнулись на широкому пiдборiддi. Усей ii вид був неначе випнутий, а бiльше за все були випнутi здоровi подовжастi очi з чистими бiлками, з чудовими карими зiницями, яснi, бистрi та ворушливi. Цi блискучi, швидкi карi очi були единою красою в Меласi.

Мелася бiгала од кутка до кутка, од одноi речi до другоi, придивлялась, лапала пальцями, трохи не нюхала; оглянула двое високих, до самоi стелi, дзеркал з мраморними консолями, а потiм спинилась перед одним дзеркалом i видивлялась в його: оглянула свою постать, свiй стан, щiльно облiплений ясно-бузковою сукнею, своi розкiшнi темно-русi коси та все дивувалась i голосно ойкала, аж цмакала. І мати й дочка говорили заразом, не спиняючись, неначе iх язики довго пiснюкали на селi, а це в Киевi розговiлись на всi застави. Повненька, куценька Мелася не пурхала по свiтлинi, як ластiвка, а неначе котилась, ще й на ходi пiдскакупала, мов рiзинова опука.

Обстава в свiтлицi була чудова i, вважаючи на засоби Таiси, надто дорога. Розкiшна художня горiхова мебiль лиснiла золоченими смужками на обiдках i була оббита ясно-вишневим дорогим оксамитом. Перед столом стояла долi висока лампа на тонкому та високому пiднiжку, оповитому стеблом гнучкого латаття з трьома бiлими квiтками й з трьома зеленими листками. На столику коло стiни стояли два чудовi, ряснi канделябри з позолоченоi бронзи. Коло дверей в столову по обидва боки так само стримiли двi високi лампи; iх держали в руках чорнi арапки в позолочених куценьких спiдничках та поясах, в позолочених кiльчастих сережках. Арапок обтiнювали високi старi пальми в вазонах. На вiкнах над бiлими прозорими завiсами були почепленi гардини з червоного плису. Плисовi наддверники оповивали двое дверей жмутами. По кутках пiд стiнами були нiби недбайливо розк

Страница 3

данi стiльчики з двох оксамитових подушок, покладених одна на одну навхрест рiжками. На рiжках телiпались золотi китицi. На двох вiкнах стояли два вазони камелii саме в цвiту: одна бiла, друга рожева. Двi чудовi картини художньоi роботи висiли на стiнах, оббитих срiбними шпалерами з золотими взiрцями.

Салон аж лиснiв i новiсiнькою мебiллю, i новiсiнькою бронзою; лиснiв чистий, навоскований паркет. Нiби цвiли свiжi квiтки на чудовому килимi пiд столом коло канапи. Обстава була зроблена з вмiнням i з великою вподобою.

— Ой яка пишнота! Усе блищить, лиснить! Усе аж сяе! Як гарно та пишно! — викрикували з дива обидвi панii.

— А почому платили за аршин оцього ясно-вишневого оксамиту на крiслах та стiльцях? — питала Мелася, перескочивши опукою до шести чималих фотелiв, що стояли побiч стола по обидва боки.

— А почому платили за цей плис в портьерах? — допитувалась мати.

— А якi пишнi високi лампи! Почiм платили за лампи? — знов питала дочка.

— Дорого платили, бо мебiль художня; купували в магазинi Кона, — обiзвалась Таiса Андрiiвна, милуючись обставою.

— Певно, в Елпiдифора кишенi дуже позапорожнюванi грiшми! — промовила Текля Опанасiвна.

— Ой, певно, це все недешево коштуе! — обiзвалась Мелася.

— Та це, сказати по правдi, я продала свiй дерев’яний домок, свою халупку та половину грошей оддала за довги, а за другу половину посправляла оце все, щоб обставить кiмнати i гарно, й естетично, бо й сама люблю усе гарне, i молодi люблять незгiрше мене усе пишне. Такi вже вони обое вдались на вдачу.

— Така пишнота, така краса, що аж мене взяла хiть обставить своi кiмнати трохи краще. В мене ж двi дочки на виданнi, — стиха промовила Текля Опанасiвна.

— То й обставмо! Чому ж пак i нам не обставить покоiв? В нас в горницях усе таке старе та не модне, що й сором буде, коли часом ненароком будлi-хто заскоче до нас з Киева, — сказала Мелася.

— І обставили б, та грошей бiгма теперечки, — сумненько промовила мати.

— Адже ж купують у нас десять десятин нашi мужики… То продаймо та й обставимо хоч свiтлицю та кабiнет.

— Нехай лишень перше подумаемо та помiркуемо з татом, та вже потiм, може, й зробимо дiло, — сказала з задумою мати.

— А чого тут довго мiркувать? Маемо доволi грошей в кишенi, то таки зараз принаймнi хоч наберiм на оббиття та на гардини чи оксамиту, чи отакого самого гарного плису, — сказала Мелася.

— І то гаразд: щоб по двiчi не тарабанитись до Киева, — обiзвалась Текля Опанасiвна, трошки подумавши.

— Авжеж понабирайте зараз! Нема чого длятись та гаяться, бо, може, оце несподiвано женихи шусть у хату! — промовила Таiса Андрiiвна.

— Що правда, то не грiх! — одповiла Текля Опанасiвна.

— Як ми скiнчили оцю обставу, то Елпiдифор зараз покликав фотографа, i вiн поздiймав картинки з свiтлицi: одну просто од дверей, другу з отого куточка, третю з отого, а четверту з його кабiнету. Це все на пам’ятку, — промовила наiвно, по-дитячому Таiса Андрiiвна, — бо молодi обое люблять тi куточки, де сидiли вкупцi та милувались… Це на приемну згадку в дальшi часи. А ось ходiм лишень та подивiться, як зять обставив свiй кабiнет. Варто теж подивиться! В його теж багато вподоби, як i в Люби. Ой як вiн любе пишноту, як вiн любе все гарне! То вже йому, певно, бог так дав.

Таiса Андрiiвна повела гостей в кабiнет. І в кабiнетi була обстава так само багата й зовсiм не по Елпiдифоровiй кишенi. Серед кабiнету стояв довгий писальний стiл з неполiрованоi дубини, чудово поцяцькований вперемiшку горiховим та червоним деревом. По обидва боки стояли качалки-крiсла, навкруги оббитi червоним плисом. Далi стояла дорога кушетка. По стiнах були почепленi чудовi полички для паперiв, облямованi золотими торочками. Скрiзь були порозкиданi дзиглики та стiльчики. І нiгде в кабiнетi i в покоях не видно було нi однiсiнькоi книжки, навiть для людського ока, як iнколи кладуть в багатих свiтлицях по столах.

І мати, i дочка, та й сам Елпiдифор нiколи нiяких книжок не купували й не читали. Провадили вони часом розмову за театр, за артистiв та театральнi моднi вистави, а найбiльше за моднi оперетки, котрi доводилось iм бачить. І в цьому була уся iх просвiтнiсть…

— Ой прехороша обстава! І тут хороше! — говорила мати.

— Що гарно — то гарно! Та з яким розумiнням та вподобою усе дiбрано! Яка тонка, аристократична вподоба в Люби! Як вона в цьому знаеться! — лепетала Мелася.

— О! що вона в цьому багато тяме, то тяме й справдi. Так, певно, iй бог дав. Вони обое такi артистичнi на вдачу, що iм обом тiльки найкраще та найдорожче припадае до вподоби, — сказала Таiса Андрiiвна, трохи слабка на розум зроду.

Таiса й ii дочка справдi добре знались в дорогому й гарному, бо… з оксамиту та з шовку й не вилазили. Тiльки влiтку мусили з цього вилiзти, бо в оксамитi було занадто гаряче та душно.

Надивившись всмак та намилувавшись новою обставою, вони вернулись до свiтлицi та все лепетали, оглядаючи вдруге кожну рiч.

— Чи це в вас i рояль вже… нiби не той? — спитала Мелася.

— Авжеж не той, бо новий. Люба без

Страница 4

узики не може животiть. Страшенно любе грати! Певно, так бог дав iй. А я купила новий рояль, бо старий був не дуже пiдхожий до новоi обстави: дуже заялозений. Все в горницях було нове, усе лиснiло, тiльки рояль стояв замурзаний, неначе замурзане мужичиня мiж паненятами.

Гостi все питали, що коштуе кожна рiч з обстави. Трата грошей була велика, без мiри, й, очевидячки, не по засобах Таiси Андрiiвни та й самого Елпiдифора.

— Мусила продать свiй домок i не пошкодувала грошей. Бажалось менi таки догодить дiтям, щоб пожили в добрi та гараздi. Але Елпiдифор постачае й настачить на наше вдержання, на прожиток i на квартиру, — казала Таiса Андрiiвна, — в його засiб таки чималий.

Рипнули дверi в прихожiй: то верталась з вiзитiв Таiсина дочка, Люба Павлiвна. Уздрiвши через одхиленi дверi приятельок, вона, не роздягаючись, вскочила в гостинну.

— А! це ви! Яка я рада! — гукнула Люба ще в дверях. — Добридень вам!

— Доброго здоров’я! Як живете? — гукнула Текля Опапасiвна й пiшла назустрiч Любi.

— День добрий! день добрий тобi, Любко! — гукнула Мелася й, поскакавши опукою, випередила маму, вхопила в руки Любу, пригорнула мiцно до себе й почала без лiку цмокать ii, аж високi страусовi бiлi пера на капелюшi в Люби тряслись та коливались.

— Як ти, Любко, поздоровшала та покращала! — сказала Текля Опанасiвна, сливе силою видираючи Любу в Меласi й цiлуючи ii наперемiнку то в одну щоку, то в другу.

— Де це ти, Любко, так барилась? — спитала Мелася.

— Та оце, користуючись тим, що надворi година, поробила вiзити, бо була багатьом винна цього добра.

— І, мабуть, усi вiзити поробила? — обiзвалась Текля Опанасiвна.

— Кому ж робила вiзити? — спитала Мелася.

— Ой не всiм! В мене цього довгу повнiсiнько, — ледве встигала Люба одповiдать. — Оддавала вiзити багатьом. Зараз розкажу, потривайте! От я роздягнусь!

Люба миттю кинула на стiлець чорне оксамитове пальто, а капелюш з здоровим бiлим страусовим пером поклала на крiслi, неначе посадила якусь райську птицю, що кивала крилами. Та птаха все кивала крилами, а Люба сiла й усе навiщось моргала довгими бровами.

Люба була трохи схожа на матiр, але в неi був ширший вид i трохи бiльшi, жвавi та веселi карi очi. Вона була сливе кругловида. Виразнi уста з ямочками, повненькi й рожевi, були випнутi й надзвичайно гарнi. Невеличка на зрiст, але повненька, як огiрочок, з розкiшними, чепурно зачесаними кiсьми, з чорними, дуже примiтними бровами, з повненькими напудреними щоками, Люба була дуже гарна й показна, сливе красуня. Темно-бузкова шовкова сукня, з ясно-жовтими делiкатними кружевцями та брижами на манiжцi, дуже приставала до лиця.

Люба перейшла свiтлицю. Дорога шовкова сукня на iй спочатку зашелестiла, а потiм неначе засвистiла. Вона сiла в крiсло, а шовкова сукня все шелестiла на iй, як тихо й приемно шелестить осiнне цупке кленове листя на деревi, черкаючись обоспiльно одно об одно в жовтiй гущавинi. В вухах заколивались золотi сережки; ясно замиготiли в сережках два чималi алмазики, нiби зайнялись двi iскорки по обидва боки чудовоi голови. Люба, з чорними блискучими очима, з чорними рiзкими бровами, скидалась на гарну грекиню або волошку.

Врiвнi з нею Мелася одразу неначе зблякла й полиняла, i попоганшала, навiть здавалась нечепурно прибрана через своi тоненькi пачоси русявого волосся, що завжди телiпались в неi кругом товстенькоi, цупкоi короткоi шиi.

Серед ясноi, новенькоi обстави сама Люба, в бузковому делiкатному дорогому убраннi, з золотою брошкою на шиi, в золотих браслетах, i справдi здавалась молодою, котра недавнечко повiнчалась i обставилась навкруги усiм новiсiньким. Тим часом вона вже прожила з першим чоловiком вiсiм рiк, бо вийшла замiж дуже молодою, ще як iй було всього шiстнадцять рiк. Один немолодий дiдич, котрому вже минуло сорок п’ять год, дуже вподобав Любу, як вона була ще в четвертому класi гiмназii. З п’ятого класу вона вийшла замiж, а через вiсiм год чоловiк остогид iй, а вона, через свою вередливу вдачу, остобiсiла чоловiковi так, що вiн згодивсь з дорогою душею дати iй розвiд. Пiсля гучного панського життя в його Люба й мати жили рокiв зо два в невеличкому своему домиковi тихо та мирно, доки не трапивсь другий зять, Елпiдифор Петрович Ванатович.

Люба жила з Елпiдифором невiнчана, бо вiн так само розiйшовсь з своею жiнкою. Мати поблагословила iх шлюб i сама перейшла жить до зятя. «Любiтеся, милуйтеся, мовляв, як голубiв пара, коли мiж вами е щира любов, та й… менi самiй нема де прихилиться». Декотрi знайомi дами одкаснулись од iх, перестали бувать у iх i не запрошували до себе. Але таких було мало. Решта знайомих, бiльше лiберальних, не одцуралась од iх i одвiдувала, як було й переднiше.

— А чом же оце ви не взяли Лiди? — спитала Люба в Теклi Опанасiвни.

— Та тим, що вона сама не дуже зохочувалась iхать з нами. Сидить там за своiми вченими книжками. Усе щось човпе в книгах та й човпе. Як побула на вищих курсах в Петербурзi два роки, то так вп’ялась в ту науку, що й одiрвати ii од книжок трудно, — сказала Те

Страница 5

ля Опанасiвна.

— Вона здаеться, така вже зроду, на вдачу, — обiзвалась Таiса Андрiiвна. — Я пам’ятаю, що вона й змалечку все було падкуе коло книжок.

— Де ж це ти була так довго з вiзитами? — спитала Мелася в Люби.

— Обiйшла з десяток чи й бiльше знайомих. Була в Крупницьких, Улашинових, в Куликовського. І знаете, мамо, кого я стрiла дорогою? Отого наврочливого Лисинського! Як тiльки вiн мене спитае за здоров’я, то зараз i наврочить, бо в мене другого дня заболить живiт доконечне!

— І мене, як тiльки вiн спитае за здоров’я, то ввечерi або другого дня доконечне будуть стиски в грудях, бо я трохи ядушна, — сказала Таiса.

Мелася не вiрила в тi уроки й засмiялась: вона добре знала, що Любi до випещеного та викоханого панського тулуба неначе хтось приставив голову сiльськоi баби, повну усякових забобонiв.

Люба почала оповiдать i про Крупницьких, i про Улашинових, i Куликовських, i про Ковальницьких. Оповiдала вона гарно й з найменшими дрiб’язками: i як вона дзвонила в дзвоник коло дверей, i як входила в покоi, кого застала вдома, кого нi, i як застала в покоях. Розказала вона, що в кого говорилось, як хто був убраний. Вона оповiдала з таким палом та красномовнiстю, неначе писала язиком цiкавi газетнi фельетони. Цим сливе щоденним оповiданням про вiзити, стрiчi на улицi та мiськi слихи вона розважала свою дурненьку рожденицю, котра сидiла вдома й з нудьги тiльки й читала перед образами по п’ять або й по шiсть акафистiв щобожого дня. Мати розважала себе доччиними оповiданнями й дуже любила за це свою доню. В розмовах за убрання, за моди, в оповiданнях за знайомих, за мiськi скандали, за чиiсь залицяння минали в iх днi за днями. Іншоi розмови в iх не було. Люба була лепетлива на язик незгiрше Меласi, тiльки лепетала не так швидко й не таким крикливим голосом, як Мелася. В неi голос був багато м’якiший i приемний.

— Ото була менi оказiя в Мальченкiв! Подумайте собi! Дзвоню я. Виходе горнична й одчиняе менi дверi. Я роздяглась та й одчиняю дверi в свiтлицю. Коли зирк! Коло дверей груба розвалена до половини. Кахлi валяються суспiль на пiдлозi коло порога. Тутечки ж стоiть шайка з глиною та з вапною. Мулярi ляпаються, як мазальницi. Скрiзь насмiчено, поналивано. Я спохвату шелесть просто на тi руiни! Зопалу та спохвату трохи не вступила в калюжу. Вийшов Мальченко та мерщiй подав менi руку. А я пiдобгала сукню та й перестрибнула, неначе на улицi через багно…

— Ото яка халепа! Чи не задрипала часом шовковоi сукнi? — обiзвалась Таiса Андрiiвна.

— З вiзитами буваеш, то стикаешся з усякими людьми й з усякою несподiванкою, — лепетала далi Люба. — А в Куликовських яка оказiя менi трапилась… Подзвонила я, — менi зараз i одчинили. Питаю в лакея: «Чи дома пан та панiя?» Каже: «Дома». Я, не ждучи довго, одчиняю дверi та прожогом в свiтлицю! Аж якийсь тонкий та довгий панок в одних сорочках, з сигарою в зубах, як угледiв мене, як дремене i як стрибне навтiкача в дверi! Дивлюсь, — в гостиннiй мебiль не та. Скрiзь безладдя. Усе порозкидане. «Що це за диво? — питаю я в лакея. — Це ж житло Куликовських? iх нема, надiсь, дома?» — «Та Куликовськi оце напередоднi перебрались на третiй етаж, — каже лакей, — а сюди перейшли Нестеренки».

Мелася зареготалась. Обидвi матерi осмiхнулись.

— А знаете, що Маруся Ключкiвська вже виходе замiж? Я й жениха застала в iх, — лепетала далi Люба.

— Невже? — аж крикнули усi разом.

— Виходе! Оце незабаром i вiнчатимуться, — сказала Люба.

— Ота кирпата та жовтогаряча на виду виходе замiж? — аж писнула Мелася й з дива аж очi витрiщила. Їi трохи брали завидки, що «жовтогаряча» Маруся, багато молодша за неi, похопилась знайти собi жениха.

— Таке м’яло! таке мурло! — крикнула Текля Опанасiвна.

— Таке одоробало i виходе замiж?! Це диво та й годi! — обiзвалась тихо Таiса Андрiiвна.

— Таке опудало, що ним тiльки б горобцiв в коноплях лякать! — ляснула осудлива й зависна Мелася.

— Таке неповертайло виходе замiж… бо в неi багацько грошей. Ще й жених ii непоганий, — сказала Текля Опанасiвна.

— Якби приставить йому довшого носа та трохи пообтинать ножицями здоровi вуха, то, може, тодi й був би гарний, бо… вiн капловухий, — сказала Мелася трошки з злiстю. — Я б зроду не пiшла за його замiж.

— Диво та й годi! — промовила Текля Опанасiвна й насилу вдержала зiтхання, що Меласi вже стукнуло двадцять сiм год, а вона ще й досi дiвуе й не знайшла собi навiть i капловухого жениха.

— А оце, вже вертаючись додому, зострiла на Хрещатику мадам Позаторiцьку, жiнку нашого доктора. Яке чудове осiнне оксамитове пальто привезла iй з Вiдня одна приятелька! Сизо-сизо-сiре, довге аж до землi й навкруги облямоване бiлими страусовими перами поза шиею й по полах аж до самiсiнького долу, — розказувала Люба й малесенькими ручками обвела себе поза комiром i до самого долу.

— Як гарно! — сказала Таiса Андрiiвна.

— Ой! не дуже! — обiзвалась Текля Гуковичева.

— Справдi не дуже гарно, а бiльш того що погано, — сказала Мелася. — Це щось схоже на епiтрахiль або на дияконський ора

Страница 6

. Якби ще до цього дать в руки кропило й кадило, то з Позаторiцькоi вийшов би протопоп, що ладен зараз заспiвать алилуя. Я зроду-звiку не надiла б такого пальта з епiтрахiлем…

Богобояща Таiса Андрiiвна була зобиджена Меласиною легковажнiстю, неповажанням епiтрахiлiв та орарiв i насупилась.

Мелася опам’яталась i прикусила язика. Вона й забулась, що хазяйка та й ii мама дуже богобоящi й трохи навiть клерикали. Сама Мелася була матерiалiстка, зовсiм не прихильна до церкви та до батюшок.

— Любко! а скажи, будь ласка, яка теперечки мода на осiннi капелюшi? А покажи лишень нам модний журнал! — сказала Мелася.

Люба побiгла в кабiнет i винесла звiдтiль три останнi номери модного паризького журналу. Усi чотири дами вхопили номери й кинулись до iх, як бджоли до меду. Вони переглядали малюнки й усякi зразки суконь i, очевидячки, грались цим, як дiти ляльками. Награвшись донесхочу, гостi знов розпитували про своiх киiвських знайомих, перебирали iх усiх язиками до останньоi людини. І недобре гикалось в той час деяким iх знайомим в Киевi.

— Чи ви знаете, що стара Борковська насилу вже володае руками й язиком? Мабуть, незабаром вмре, — сказала Люба.

— Яка ти, Любо, добра! І недужими цiкавишся, — сказала Текля Опанасiвна.

— О, моя Люба, господи, яка добра! — обiзвалась мати. — Вона знае, хто тiльки слабуе з наших сусiд, — сказала Таiса Андрiiвна.

— Ходе одвiдувать iх чи, може, й сидить коло недужих? — спитала Мелася. — Я б зроду не сидiла коло слабих… Якби менi заманулось добродiять, то я знайшла б для себе iнший спосiб добродiяння, тiльки не цей.

— Нi! — обiзвалась Таiса Андрiiвна. — Люба дуже боiться слабих, але через телефон щодня розпитуе, як почувають себе недужi: чи iм получчало, чи погiршало.

Люба й справдi була почутлива й добра, але в неi спочування до слабих було тiльки на язицi. Правда, що вона розпитувала за слабих знайомих, знала, кому получчало, кому погiршало, хто на що кородиться, але тiльки задля того, щоб за це все базiкать по гостинних, як за новинки в мiстi.

Люба знялась з крiсла й швиденько почимчикувала до кабiнету. Незабаром вона винесла двое гарненьких вiялець з золотими китичками коло держалн.

— Дивись, Меласю, якi тепер носять чудовi вiяльця! Це менi вчора принiс Елпiдифор, вертаючись з служби.

Люба розгорнула одно вiяльце. Мелася — друге. Вiяльця були схожi на павичевi розпущенi хвости з сизо-зеленими очками навкруги, а середина уся була суспiль устелена в одному — чудовими фiалками, а в другому — квiточками жасмину.

— Ой якi чудовi жасмини та фiалки! Нiби аж пахнуть! — теревенiла Мелася й навiщось притулила до носа жасмини, буцiмбито вона вважала на iх, як на живi квiтки.

— Купив тобi Елпiдифор, бо тебе любе, — промовила Текля Гуковичева.

— Любе ii так, що сливе щодня геть-то вже втрачаеться. Коли не вертаеться з служби, то конче заскоче в магазин та й принесе Любi будлi-який подарунок: чи якiсь дивовижнi парфюми, чи статуйку, чи фаянсовi квiтки, — сказала Таiса Андрiiвна й показала малесенькою ручкою на карниз камiна й на тоненьку, гарненьку й височеньку етажерочку коло камiна.

Камiн по карнизi навкруги був нiби облiплений статуйками з гiпсу, з фаянсу та бронзи. Там випнулись три бiлi грацii коло блискучого фавна з сопiлкою, а далi стрибав, неначе хвицавсь ракотицями рогатий сатир, приграваючи на дудцi з очерету; а коло його нiмфа вилiзла з води, нiби з купання в ваннi; за нею борикались та войдувались два борцi, розтягнувши без сорому довгелецькi ноги. По обидва боки камiна на вуглах стояли двi заголенi вакханки, пiднявши вгору руки й випинаючись в танцях.

— Дивiться! Ото вiн ii так любе! Так любе, так любе, що ой-ой-ой! — сказала Таiса Андрiiвна й не спромоглась висловить своеi думки та розвити ii, бо була твердувата на тяму й геть-то небагата на думки, як i ii доня Люба. — Так… так вже iй бог дав, — закiнчила вона свою некрасномовну розмову.

При цих маминих словах Люба крутнула головою, запишалась кокетно й прижмурила очi, нiбито вона уявки бачила перед собою Елпiдифора й залицялась до його. В цьому була уся ii сила й нiби призначення самого ii живоття на свiтi.

— Чи Елпiдифор Петрович вже розвiвся з своею жiнкою, чи ще й досi тягнеться ця справа? — несподiвано спитала Текля Опанасiвна.

— Нi, ще не розвiвся, i йому з цiеi причини не можна вiнчатись з Любкою. Як вiн вподобав мою Любку, то радив розвестись з чоловiком, а сам обiцяв розвестись з своею жiнкою й зараз хотiв повiнчаться з Любою. Але його жiнка зосталась жить в Петербурзi й наче затялась не давати йому розводу. Вона, як кажуть, непогана й молода. Не хоче брать на себе провини, бо, мабуть, i сама ладна вийти замiж i, певно, хоче, щоб Елпiдифор взяв на себе провину, — сказала смутним голосом Таiса Андрiiвна.

— Оце так штука! Доведеться Любцi жить з ним невiнчаною, — сказала Гуковичева.

— А певно! Нехай поживуть, коли вподобали одно одного. Аби вона була щаслива. А менi байдуже за все. Отак, як бачите! Нема й не було менi щастя на вiку… Не йдеться менi та й годi! Нед

Страница 7

ля моя! Певно, так менi бог дав, — сказала Таiса Андрiiвна з журбою в голосi.

— Що не поталанило вам, то це правда, — смутно обiзвалась Текля Опанасiвна й похилила голову.

— Жила я з своiм чоловiком в достатках. Засiб в нас був великий. Робили ми навiть збитки. Я держала дорогого кухара. В нас на обiд було по чотири потравi щодня. Мала я своi конi, свiй екiпаж. Ходила в шовках та оксамитах, прибирала свою Ганю й Любу, як вбирають дiтей в аристократiв. Я жила, як у бога за дверима. Небiжка мама й економка всього доглядали. Я нiчим не пиклювалась i не клопоталась, тiльки гостей приймала. Але мiй чоловiк розкохав мене, почав гримать, що я марную грошi, а далi розпився, посваривсь зо мною, зiйшовсь з отiею… та потiм згодом зовсiм розледащiв. Терпiла я, терпiла, доки терпець не ввiрвавсь. Мусила я його покинути, а вiн зовсiм розпаскудивсь та й помер. Недоля моя та й годi! Ще добре, що в добрий час, заздалегiдь, я купила дерев’яну халупку. Принаймнi мала собi пристановище.

— Не треба б було продавать того домка й тепер, — обiзвалась Текля Опанасiвна практичним тоном.

Але Таiса Андрiiвна неначе не чула ii й тягла далi свое нарiкання на свою недолю.

— Ще мое щастя, що Любку вподобав орловський дiдич Межов i оженився з нею! Жили ми в його селi. Вiн був нiби й заможний. І село в його було чимале. Неначе й знов осмiхнулась до мене доля. Люба була прихильна до його, бо вона любе не молоденьких паничiв, а людей лiтнiх, поважних, то й привернулась до його. Знов ми зажили в достатках. Жили ми взимку в мiстi, влiтку — на селi. Межов був веселий, любив еднаться з людьми й боявсь нудьги, як татарви. В нас усе були гостi та карти. Але й цей нi за що нi про що взяв та й одкаснувсь од Люби. Село спродали за довги, а вiн пiшов по дiдичах економом. Знов недоля моя! Отак, як бачите!

— Одже ж тепер вам знов поталанило. Не журiться та не впадайте в тугу, — сказала Текля Гуковнчева поважним голосом.

— Поталанило нiби оце вже втрете, та от i недоля моя: Елпiдифорова жiнка обiцялась розвестись, а тепер стала гопки. «Не хочу та й не хочу!»

— Певно, вона людина не в курячим розумом, — сказала Мелася нiби навмання. — Пiдождiть трохи, може, справа якось сама направиться. Може, його жiнка вмре.

— Де там! Там така гладка, здорова та жвава, що й нас усiх переживе. Їi рiд дуже живучий: ще й досi живуть ii батько й бабуся.

Тим часом Люба вийшла з Меласею в гардеробну кiмнату, щоб передягтись i скинуть дорогу вiзитну сукню та одягтись в простiшу. Гардеробна кiмната сливе уся була заставлена здоровецькими шафами.

— Оце позавчора я справила собi нову ротонду, та не знаю, чи вона гаразд пристае менi до лиця, — сказала Таiса Андрiiвна до Теклi Гуковичевоi, одразу забувши за своi нарiкання на недолю.

— А покажiть! Ходiм та подивимось! — веселенько промовила Гуковичева.

Вони встали й повагом почвалали до гардеробноi. Таiса й Люба одчиняли шафи, неначе тим грались. Довга гардеробна на взiр була схожа на бiблiотеку. По обидва боки щiльно стояли здоровi й маленькi шафи, придбанi Таiсою ще в луччi часи життя. В самому кутку стояла Любина шафа, завширшки трохи не на сажень. Далi стояла така сама здоровецька шафа мамина, ще далi — гувернанчина, а там далi — шваччина шафка. А проти iх стояла знов Любина шафа та опрiчна Елпiдифорова шафа, така сама завальна, як i Любчина. Елпiдифор був пещений петербурзький джигун та франт i кохавсь в убраннi незгiрше своеi Любки й тещi. В його шафi одежа не висiла на кiлочках, а нiби стояла: була напнута на шаранги та на хрещатi пiдставки, неначе ризи та стихарi в ризницi. В шафi нiби стояв довгий рядок Елпiдифорiв: один Елпiдифор — в блискучому, дорогому мундирi, другий Елпiдифор — в сiртуку, далi стояли Елпiдифори то в пiджаках, то в пальтах. Один Елпiдифор був нiби позолочений, другий — чорний, третiй — рябий, четвертий — сiрий. Нанизу в шафi стояли ботинки та повишиванi золотом туфлi. Здавалось, нiби од стоячих Елпiдифорiв хтось пообтинав ноги. На днi вподовж шафи лежав нiби сповитий повивачем в простирядлi Елпiдифор: то лежала його шуба, завинута в простирядло.

Одна половина Любиноi шафи була одчинена. На зачиненiй половинцi дверей шафи лиснiло дзеркало на всю довжину дверець. В дзеркалi одбивалась Любина постать. Здавалось, нiби двi Люби заглядають то в шафу, то зиркають часто одна на одну.

Коло надвiрноi стiни, мiж двома вiкнами, стояла окроми шафка, як цяцька, з дзеркалом знадвору на всi дверцi, що одчинялись на один бiк. Це була шафка мамина. Мама зросла на Волинi, в Луцьку, в сiм'i небагатого урядовця. Де вже вона набралась тiеi симпатii до гардеробних опрiчних кiмнат та дзеркальних шаф, — за це один бог вiдае. Здавалось, нiби вона була не буржуазка родом, а якась волинська польська графиня й зросла й вiк звiкувала серед аристократичноi обстави. І мати й дочка через свою гарну та ще й кокетну вроду добули собi й багатеньких чоловiкiв, i шафи з дзеркалами, i оксамити та шовки, i усю догоду в життi. Але про iх знайомi казали, що вони обидвi — двi чудовi бонбоньерки для кон

Страница 8

ектiв. І мати й дочка тiльки й знали, що «подай та прийми», та вбери, та повези в театр або в гостi, та наклич до iх гостей; щоб хтось на iх дбав, панькавсь з ними, щоб любив iх, падкував коло iх, аж розбивавсь, сам пиклювавсь за все. Щоб робити якусь роботу — це було не про iх писано. В iх руках зроду нiколи й голки не було. Вони нiколи не вишивали навiть подушок, як iншi гулящi панii, i мати й доня були нiби два кущi пишних рож центифолiй, викоханих на доброму грунтi, котрi тiльки те й знали, щоб iх поливали дощi, кропила роса, щоб iх хтось поливав, та доглядав, та милувавсь ними. Випещенi змалку, як дуже мазанi дiтки, цi обидвi красунi вийшли лiнивi, ледачi, не здатнi нi до чого. Краса була для iх обох i долею, i недолею…




II


Задзеленькав дзвоник коло парадних дверей голосно, шпарко. Хтось сiпав нiби з великою нетерплячкою, бо дзвоник неначе аж кричав. Любка впiзнала той нiби крик дзвоника, кинула нову спiдницю, котру показувала приятелькам, i мерщiй побiгла до гостинноi.

— Це, певно, Елпiдифор йде з служби, — сказала Таiса Андрiiвна i, зiбгавши Любчину спiдницю жужмом, кинувши ii, швиденько почимчикувала дрiбненькими нiжками до свiтлицi. Їi повненька постать заколивалась на ходi по-качиному.

Мелася почепила спiдницю, оглядiла себе в дзеркалi, причепурила трохи голову i, зачинивши шафу, покатала й собi до свiтлицi. За нею, неначе навздогiнцi, пiшла й Текля Опанасiвна.

Люба кинулась в прихожу, обвилась руками кругом Елпiдифоровоi шиi й вп’ялась в його рожевi уста, неначе пявка. Незабаром поважно вступив в свiтлицю Елпiдифор Петрович Ванатович, неначе йшов i… нiс свою особу.

То була й справдi особа. Високий на зрiст, рiвний, як стрiла, широкий в плечах, тонкий станом, трохи довгобразий, рум’яний на виду, з темно-русявими кучерями, з блискучими карими очима, Елпiдифор i справдi був випещений красунь. Високе чоло, обрамоване русявими кучерями, подалось трохи назад i наддавало величностi його постатi. Довгi бурцi звiшувались по обидва боки, як у петербурзьких бюрократiв, а вуса закручувались трохи вгору й розсипались нiби промiнням по бурцях. Щоки були рум’янi. Уста були повнi й червонi, як калина. На випнутих грудях за жилеткою червонiла хусточка, закладена на бiлiй лиснючiй манiжцi. Мундир, золотi широченькi погони на плечах, рiвна постать та бадьористiсть наддавали йому офiцерський вигляд, i плечi, i в’язи, i стан були надзвичайно рiвнi, бо… вiн затягувавсь в цупкий горсет, а кравець намощував пiд мундир вати на плечах i потроху на грудях, щоб груди випинались.

Багато часу вранцi гаяв Елпiдифор на свое вбирання та чепурiння перед дзеркалом. Зачинившись в кабiнетi, вiн фарбував вуса, вишукував сивенькi волосинки на головi та на бурцях, зарум’янював та вирiвнював на щоках нерiвний, плямуватий природжений рум’янець, замазував пудрою кожний малесенький прищик, кожну плямку та цятки ластовиння на лицi, кожну цятку навiть на шиi, на вухах. В той час нiкому не можна було входить до кабiнету. Вiн гримав на тещу й на Любку, щоб вони не вештались в кабiнетi та не заважали йому буцiмбито переглядать папери. Слуг вiн так само ганяв з кабiнету, кричав, лаявсь i трохи не давав попотилишникiв.

Елпiдифор Петрович був син киiвського урядовця. Його батько перейшов на службу в Петербург ще як вiн був в середнiх класах гiмназii. В Петербурзi вiн довчився в гiмназii й скiнчив науки в унiверситетi. Там вiн i на службу пiшов по канцелярiях, потiм недовгий час служив в Вятцi та в Пермi i знов вернувсь до Петербурга. У Киiв його прислали на значне мiсце: вiн був начальником над тюрмами в губернii.

Елпiдифор по-офiцерськiй цокнув закаблуками, привiтавсь до гостей, не згинаючи цупко стиснутого горсетом стану й навiть не повертаючи голови. На його устах майнув осмiх до гостей, буцiмто вiн був iм дуже радий. Але той осмiх був удаваний. Цьому столичному урядовцевi не дуже припадали до вподоби обидвi провiнцiальнi лепетухи через iх язик та «сiльську вульгарнiсть», як вiн казав Любi потаенцi од мами.

Дами посiдали в крiсла. Елпiдифор Петрович побiг в прихожу й винiс звiдтiль закупку. Вiн розгорнув ii й подав Любi чудову бронзову бонбоньерку, повну кондитерських конфектiв, на взiр нiби малини, горiшкiв, рiжкiв та усяких гальок.

— Це тобi, Любо, презентик. Иду я Хрещатиком, а в вiкнi кинулась менi в очi оця чудова скринька, уся прозора, ажурна, ще й на нiжках. Я й згадав за тебе, — сказав Елпiдифор.

— Спасибi, спасибi! Яка чудова скриньочка! нiби плетена з бронзи, всерединi обкладена червоним папером, чи то пак… атласом. Гарненька рiч! —сказала Люба й кокетно крутнула головою, ще й липнула очима на Елпiдифора, неначе блискавку кинула.

— Прехороша, художня рiч! — сказала Мелася, вхопивши в руки скриньочку й оглядаючи ii зверху i зсподу.

Елпiдифор Петрович не пiшов, а неначе посковзнувсь по лиснючому паркетi, вхопив стiлець, нiби кинув його перед столом i сiв насупроти панiй поруч з Любкою. Усе це вiн зробив плавко, жваво й зручно, неначе проворний молоденький гусарин-аристократ.

Лиснючий г

Страница 9

рний салон приставав до випещеного та пiдмальованого Елпiдифора, а вiн своею постаттю прикрашував салон. Цей столичний урядовець неначе вродився й зрiс серед розкiшноi обстави якогось багатиря мiльйонщика або й магната. Панii, очевидячки, милувались ним i його делiкатними манерами. Люба крутила головою та пускала очi пiд лоб або зиркала ними скоса на Елпiдифора й при його незначних жартах смiялась веселенько, дрiбненько, але роблено, неначе сипала срiбним горошком та перлами по склi.

— А знаете, з ким я оце стикнувся в кондитерськiй?

— З ким? Може, з мадам Оноре? — спитала Люба.

— З товстулею Загiрньою. Входжу я й беру оцю бонбоньерку з прилавка. А вона саме тодi коло прилавка вибрала коржики та пирожнi й складала в кошик. Але почувши мою розмову, це неповертайло раптом обернулось до мене, та так незручно крутнулось, що зачепило кошик з пирожними. Кошик гепнув додолу, — коржики й порозкочувались, а кремовi пирожнi — ляпнули та й розлiзлись квашею по пiдлозi. А ця шерепа як загвалтуе: «Ой-ой-ой! оце клопiт! оце так оказiя! Ох лишенько! Певно, позамазувались усi. Ото яка шкода!..»

— Хi-хi-хi! хи-хи-хи! — пустила смiх горошком Люба, ще й головку одкинула назад, щоб показать бiлi зуби.

Мелася теж зареготалась. Обидвi матерi й собi засмiялись. Панiя Загiрня була в iх смiховищем.. Елпiдифор завжди пiднiмав ii на смiшки та на жарти i цим тiшив своiх панiй.

— «Ой, горенько мое!» — передражнював далi Елпiдифор панiю Загiрню й показав, як вона розчепiрила пальцi та присiла, щоб повизбирувать в кошик накупленi ласощi, i як вона все бiдкалась та охала.

Елпiдифор вмiв штучно передражнювать людей, бо був на вдачу штукар. Вiн навiть малював на знайомих i дам, а найбiльше на череватих i вагiтних, дуже смiшнi карикатури: то задирав iх кирпатi носи вгору, то приставляв iм здоровецькi животи, то закопилював спiднi губи, то розтягував сухорлявих на зразець драбини та чаплii. Пiд однiею пiдписував: «Сарра Бернар у Киевi», пiд другою — «Папiсса Пiя IX на Подолi». За це панii не дуже любили його й трохи боялись. Малюнки, дуже вдатно й штучно намальованi, ходили по руках i розважали знайомих.

Текля Опанасiвна й Мелася встали.

— Час нам йти! — сказала Текля Опанасiвна до дочки.

— О, не час-бо! Ми вас не пустимо без обiду, — промовила Таiса Андрiiвна.

— Зроду-звiку не пустимо! — крикнула Люба i вхопила Меласю за руку.

— Та ви ж для нас не готували нiчого зайвого на обiд! Ми гостi випадковi, — сказала мати.

— Нiчого — те! Наша куховарка настаче iжi на всiх нас. Сьогоднi в нас готують чотири потравi. Настачимо поживку на вас обох, — просила стара хазяйка.

Люба нахилилась до Меласi й пошепки на вухо сказала:

— Сьогоднi в нас обiдатиме одна цiкава особа. Мишка Уласевич, — може, й жених трапляеться тобi… Принаймнi побачиш. Дуже цiкава й весела особа! Зостанься-бо!

— Знаю вже, знаю, що то за секрет ото шепочеш! — обiзвалась мати. — Зоставайся на обiд, Меласю! Не будеш жалкувать! Ми запросили на обiд нашого завсiднього партнера й давнього знайомого. Дуже весела людина. Варто познайомитись i подивиться.

Текля Опанасiвна й Мелася й не одмагались i одразу згодились на тi запросини. Буваючи у Киевi, вони так вилiчували та приганяли своi одвiдинн, що в одних знайомих потрапляли саме на обiд, в других — на вечiрнiй чай, в третiх — на снiданок, бо напевно, знали, коли i в якiй годинi в якому домi бувае снiдання, коли обiд або пiдвечiрок чи вечеря. Це робилось ще й задля того, щоб розважить себе, щоб набалакаться всмак i дiзнатись за мiськi новини.

Любка встала, подрiботiла в кабiнет i винесла звiдтiля скриньочку з дорогими цигарами. То був вже ii презент для Елпiдифора. Цi презенти, теж не дешевi, Люба постачала своему милому за вакханок та фавнiв з кишенi своеi мами. Останне добро, — остання халупчина, як казала ii мама, неначе розсипалась в iх руках по цеглинi та деревинi до решти. Сам Елпiднфор не дуже квапивсь постачать грошей на сiм’ю. Вiн доставав на рiк кiльки тисяч карбованцiв, але цi тисячi теж якось розставали в його гарячих руках i крапали дрiбним дощем крiзь пальцi та золотi перстнi. В його все була недостача в грошах. Вiн любив грати в карти та часто загулювавсь з веселим товариством. Грав вiн в карти дуже погано. Грошi в його витрушувались та розвiювались, неначе полова на вiтрi. Таiсi Андрiiвнi доводилось частенько докладать на хазяйськi потрiбки та на свое убрання з остачi тiеi ж халупчини.

Елпiдифор взяв скриньочку з цигарами, вхопив дрiбненьку Любину руку з пальчиками, сливе суспiль обнизаними золотими каблучками та перстнями, i, потягши вгору до своiх калинових уст, цмокнув нiби на льоту.

По свiтлицi пiшов важкий, але приемний наркотичний дух дорогого курева. Таiса Андрiiвна любила той дух i простягла вгору свiй чудовий, нiби вилiплений носик, ловлячи той смачний димок цигари. Вона стулила папiроску й сама закурила. Текля Опанасiвна одхилила рукою простягнуту до неi скриньку з тютюном: вона не курила й навiть несприяюче позирала на хазяйку, що пахкала димком просто на

Страница 10

i обличчя.

Елпiдифор курив i оповiдав про своiх знайомих та iх деякi смiшнi вчинки, про випадки того дня на службi. Добра цигара ворушила його нерви, наддавала охоти до розмови. Любка не зводила з його очей, а Меласю брала зависнiсть, що Любка зиайшла-таки свою долю, хоч i невiнчану, i зазнала великого щастя з милим.

Розмова йшла голосно, весело, жваво. Двое здоровецьких дзеркал одбивали в лиснючому склi веселу компанiю. Люба зиркала в тi дзеркала й милувалась i своiм пишним видом, i гарною, викоханою постаттю свого Елпiдифора, ще кращою у дзеркалi, нiж в натурi.

— Що ж там в вас на службi сьогоднi, усе було гаразд? — спитала Таiса Андрiiвна, як розмова на одну мить була перестала, i вона силкувалась зв’язать докупи перервану ii нитку.

— Усе гаразд, i не все! — обiзвавсь Елпiдифор. — Мабуть, доведеться менi прогнать наглядача над тюрмою. Подумайте собi! Входжу я вранцi в двiр, а пiд дворовою стiною валяеться чимала купа якихсь чорних, засмальцьованих мiшкiв, якогось дрантя. «Що це таке?» — крикнув я на стiйчика. «Мiшки, — каже. — Ще не встигли сховать». — «А то навiщо вони тутечки валяються?» — сказав я i вже почуваю, що мене бере гнiв та злiсть. Я вхопив мiшки в оберемок та й викинув на вулицю.

Люба й Мелася реготались, аж заливались, уявляючи собi, як тi бiлi, в золотих перстнях, руки хапали в оберемок заялозене дрантя й швиргали його через стiну на вулицю.

— Заглядаю я в другий куток двору, аж там стоiть кошик з угiллям. Кругом смiття, а в куточку стремлять якiсь ломаки та мiтли. «А це що?» — питаю в сторожа. «Та це я наставляв самовар начальниковi та не встиг поприймать», — каже понуро сторож.

— Я тодi до його…

Елпiдифор пик-мик! — та й не доказав i схаменувсь, бо… вiн тодi ляснув сторожа «по мордi» золотими перстнями так, що той аж мазкою вмився.

— Я мерщiй вхопив мiтлу, наштрикнув на неi кошик з наглядачевим угiллям та й пожбурив його за стiну, а потiм туди ж спересердя пожбурив i мiтлу.

Елпiдифор був надзвичайний чистюк. Вiн i сам любив чепурно одягаться i, по своiй украiнськiй вдачi, любив, щоб i кругом його було скрiзь чисто та чепурненько. В тюрмах, в подвiр’i, в камерах тюряжникiв та в робiтнiх кiмнатах — скрiзь в його було чепурно й чисто. Але вiн тiльки на це й звертав увагу, тiльки за це й дбав. А як годували провинникiв та душогубiв, що вони iли та пили, — про це йому було байдужiсiнько.

— Входжу я в робiтницькi камери, де на маленьких нових верстатиках арештанти вироблюють полотна та килими, де плетуть туфлi й морщать з шкури постольцi, — аж там смiття, смiття та ниток, та ремiнцiв, та уривкiв од мотузкiв трохи не по кiсточки! Я розсердивсь не на жарти. Це ж кат зна що!

Елпiдифор, зроду опришкуватий на вдачу, i сам незчувсь, як спахнув: пiдвiвсь з стiльця й замахав руками вже зовсiм не аристократично й не по-столичному.

— Я спроваджу наглядача туди, де козам роги правлять! Я цьому паскудi покажу, як доглядати тюрми. Менi щоб було скрiзь чисто й чепурно. Менi щоб нiгде не було нi смiтиночки, нi порошинки. Про мене, стiй з деркачем та й махай щохвилини. А як нi, то, про мене, нехай провинники ховають собi в роти й животи нитки й ремiнцi та й ковтають… Душа моя не зносе цього смiття! Цього я не подарую нiкому. Цього я не стерплю!

Елпiдифор спахнув, почервонiв, з нестямки замахав руками, неначе вiн уявки бачив перед собою того наглядача й того стiйчика i лаяв iх на всi застави. Йому й з голови випало, що тутечки була не тюрма, а лиснючий салон, i перед ним стояли не сторожi та стiйчики, а сидiли шановнi панii. Спах злостi заслiпив йому очi, затуманив тяму. Вiн нiби посатанiв: крутив головою, махав руками. Золотi перстнi блискотiли. Лютi карi очi блискали. Червоний вид аж пашiв.

Усi дами ущухли й з дива вирячили на Елпiдифора очi.

Таiса Андрiiвна та Любка вже з рiк прожили вкупi з Елпiдифором i знали його, як дуже ввiчливу й делiкатну великосвiтську людину. Вiн переднiше й голосу нiколи не пiднiмав вгору, не то що не галасував. Але, оббувшись та оговтавшись з дамами, вiн тепереньки не вдержавсь i несподiвано неначе вивернув себе навиворiт i показав свою палку опришкувату вдачу. Таiса Андрiiвна ще й переднiше чула од люден, що перша жiнка покинула його через його палку, опришкувату вдачу, але про те нiчого не казала Любцi. Тепер вона пересвiдчилась, що чутка про Елпiдифорову забiсовану вдачу була правдива. Таiса сидiла збентежена цiею вихваткою. Люба перестала смiяться та крутить очима. В покоях на одну мить стало тихо, нiби мертво. Усiм стало якось нiяково.

Коли це в прихожiй щось шарпнуло дзвоник, i хтось вскочив в прихожу швидко, прожогом. Мелася заглянула через одчиненi дверi в прихожу. Там щось ворушилось. Горнична поралась коло вiшалки. Проти заскляних дверей Мелася вглядiла щось кудлате та пелехате, iй спочатку здалось, що то горнична впустила здоровецьку собаку, котру привiв гiсть. В сутiнках неначе заметлялись кудлатi та пелехатi собачi вуха, майнула нiби довга мохната цапина борода. Меласi здалось, що та собака никае коло дверей й обнюху

Страница 11

. Але гiсть скинув колошi й пiдвiвся. В Меласi в очах знов майнула в темних суточках якась чудернацька пелехата постать.

«Що воно за проява нишпорить в прихожiй? Не то цап, не то людина», — подумала Мелася, втиривши очi в ту постать.

Меласю взяла така цiкавiсть, що вона вже пiдвелась з мiсця й була напоготовi бiгти в прихожу й подивиться, хто то прийшов. Але та постать незабаром роздяглась, причепурилась перед дзеркалом i нiби вплигнула в свiтлицю.

Мелася аж тодi придивилась, що в свiтлицю вступила й справдi трохи чудна постать, котра своiм довгобразим видом трохи скидалась на цапа. На головi стримiло розкiшне довге волосся, що вилось густими, неначе посiченими кучерями й спадало трохи не на плечi. Довгi вузькi вуха стирчали вгору й скидались нiби на рiжки. Низький лоб ледве було знать пiд патлами. Виски позападали; двi вилицi пiд очима повипинались, неначе двi печерицi, а од вилиць тяглись униз довгi запалi щоки, неначе цей панок втяг iх в рот зумисне. Нiс був тонкий та довгий, i пiдборiддя було довге, але широке, а на широкому, нiби одрубаному пiдборiддi метлялась рiденька руса борiдка. Повнi, товстi губи були обидвi однаковi, неначе двi ковбаски, стуленi докупи, а над губами вились довгi, товстi вуса, пiднятi вгору й гостро закрученi.

«Ой чудна ж оця людина, — подумала Мелася. — Чи вона гарна, чи погана? Вид чудний, але якi розкiшнi кучерi! І очi карi, блискучi, i постать рiвна, але вiн чимсь скинувсь на цапа».

Гiсть поздоровкавсь загалом з усiма поклоном, швиденько побiг до староi хазяйки й привiтавсь з нею. На швидкiй ходi вiн нiби пiдскакував наперемiнку на кожнiй нозi, неначе ступав навшпинячки.

— Михайло Кирикович Уласевич! — порекомендувала гостя старiй Гуковичцi та Меласi Таiса Андрiiвна.

Михайло Кирикович шкрябнув ногою, цокнув закаблуками пo-офiцерськiй, ще й нiби пiдскочив i подав iм руку. Мелася примiтила, що в гостя рука була сухорлява, з довгими, тоненькими пальцями i така цупка та тверда, неначе вона вхопила в руку пучок веретен, iй навiть здалось, що тi веретена аж застукотiли в ii пухкiй куценькiй ручцi.

«Ой який же чудний вид в цього Уласевича! Чи вiн поганий, чи вiн якось по-своему гарний? Вiн скинувсь нiби на нiмця або на англiчанина. Вид змiзернiлий, блiдуватий, але карi очi блискучi, жвавi. Так i ворушаться, неначе живе срiбло. І кучерi гарнi», — все вертiлись думки в Меласi, i вона все кмiтила та придивлялась до чудного Уласевича.

Елпiдифор Петрович взяв гостя за тонкий стан i посадив на крiслi поруч з собою. Його гнiв на тюремного наглядача одразу прохолов, тiльки на щоках червонiли рум’янцi, як слiд недавнього палкого роздратування. Вiн знов став ввiчливий, звичайний, i тон його голосу в розмовi багато пом’якiшав.

— А ми вас оце ждали з обiдом, — обiзвалась Таiса Андрiiвна. — Думали, що ви вже не прийдете.

— Та я оце задлявсь трохи. В нас в яхт-клубi тiльки що було засiдання. Сьогоднi були роковi вибори. Я був i досi секретарем. А оце в нас скинули старшину клубу. Настоятелiв на це мiсце виступило два: я та Ревакович. Тягались, змагались i нi на чому не стали. Але, здаеться, на моiй половинi згодом буде бiльшiсть, — брехав Уласевич.

Його не тiльки не обирали за старшину в яхт-клубi, але навiть трохи не випровадили з самоi спiлки через те, що вiн завсiди затягував спiльницьку вкладку i часом зовсiм не платив ii. Вiн втисся в той клуб, щоб поеднаться i познайомиться з синами багатирiв та панiв i всунутись в iх компанiю. Ним трошки нехтували деякi багатiшi спiльники яхт-клубу. Але скрiзь мiж знайомими вiн удавав з себе падковитого дiяча, i такого завзятого, що без його нiгде й вода не освятиться, як кажуть на селi.

«Щось воно не просте оцей Уласевич, — тяглась в Меласi думка. — Чи не з аристократiв вiн часом, що так правуе та верховоде там в яхт-клубi, де скупились киiвськi багатенькi панки? Мiж великими панами часом трапляються такi оригiнальнi люде. А губи в його не поганi, хоч i товстi. Тiльки язик широкий, як лопатень. Так i лiзе з рота, неначе млинець висовуеться. Якось негарно. Зате ж цей Уласевич, знать, веселий, бо говорючий».

Але i в самоi слизькоязикоi Меласi язик був широкий та довгий i в розмовi аж вилазив з рота; тiльки вона того в себе не примiчала й за це не знала, бо люде бачать чуже пiд лiсом, а свого не бачать i пiд носом.

— От у Петербурзi, як я був спiльником в яхт-клубi, на виборах справа велась якось iнакше, краще. А тутечки… Ет! одним словом — дикуни! африкандери киiвськi!

— А завтра ще доведеться засiдать в товариствi рятування на водах, — промовив згодом Михайло Кирикович.

— То ви й там записались в спiлцi? — спитала стара Гуковичева.

— Я й там записаний, бо це товариство близьке до нашого яхт-клубу. Ми рятуемо й утопленикiв, — сказав Уласевич.

— Здорово ж ви любите цей спорт, коли рятуете утопленикiв. Я зроду-звiку не попливла б iх рятувать, бо боюсь собак, води й утопленикiв найбiльше, — залящала Мелася.

— Нема там нiчого страшного. Вхоплю за руку або за чуба та й тягну за дубом, доки гребцi витягн

Страница 12

ть чоловiка в човен.

— Ой страшно! Я боязка й боялась би навiть дивиться на таку подiю, — сказала Мелася. — Добре, що в нашому селi в ставку води — старiй жабi по колiна. Хоч би хто й схотiв утопиться, то не зможе цього зробить, хiба б зумисне уткнув голову в багно.

— А я навiть кохаюсь в цьому спортi. Як сядемо було на яхту в Петербурзi та як вдаримо веслами плиском, а потiм як розженемось та врiжемось в хвилю, таку завбiльшки, як оцей дiм, тодi вискочимо на вал та й скотимось, нiби з гори, та в одну мить шубовснемо, неначе в долину. Аж дух тобi забивае! Пишно! Дивно гарно! Яка приемнiсть летiти без крил то вгору, то униз, неначе в чорторию! От гарна гойдалка! Ож прийдiть будлi-коли до нас та сядьте з нами на яхту. Ми пустимо яхту вниз серединою рiчки, саме бистриною. Це трохи нагадуе спорт на морi. Але де там. Не те, не те!

Елпiдифор Петрович тiльки осмiхавсь мовчки. Вiн добре знав, що Уласевич, тиняючись по службах в Петербурзi, не був записаний нi в який клуб i нiколи не шугав на хвилi в човнах столичного яхт-клубу. Уласевич повсякчас любив точить за себе брехнi на всi застави, бо був брехливий на вдачу, ще й любив чваниться.

Михайло Кирикович розбалакавсь. Його широкий, мокрий язик неначе ляпавсь об товстi губи i все визирав широким, закругленим кiнцем з рота, неначе Уласевич зумисне його висолоплював.

— Михайло Кирикович великий митець в усякому спортi. Вiн тяме i в скаковому спортi навiть бiльше, нiж в водяному. Це справдешнiй англiчанин, що тiльки якимсь випадком, через якусь помилку вродився й зрiс у Киевi, — обiзвався Елпiдифор Петрович i хитро осмiхнувсь.

— То ви любите й скачки? — спитала Текля Опанасiвна.

— О! ще й як! Так катае! забiсовано скаче! Як була я на скаковищi, то аж трусилась; так за його боялась. Ой як вiн iзде! Ой як iзде! аж менi було страшно, — сказала Таiса Андрiiвна запикуючись; вона й хотiла похвалить свого знайомого, та чомусь слiв не достачало в неi.

— То ви записанi i в скаковому товариствi? Ви, як бачу, на всi руки митець, — обiзвалась Мелася.

Їй припала до вподоби смiливiсть цього незнайомого панича, котрий мiг боротись заiграшки з страшними морськими хвилями, ще й умiв забiсовано скакать конем на скаковищi.

— А як же! Я й там записаний. Без мене й там справа не обiйдеться. Я на скаковищi сливе усiм зараджую, усiм правую. Позаторiк моя конячка, нiби на взiр i поганенька шкапка, взяла та й виграла перший приз. Бо не конячка виграла: то я взяв приз, — лепетав далi Михайло Кирикович.

— Та Уласевич такий iздець, що в нас у Киевi йому й рiвнi не знайти, — обiзвалась Люба.

— Невже! — аж крикнула Мелася.

— Атож? А ви ж як думали? — промовив Уласевич. — Для мене нема в свiтi бiльшоi приемностi, як скочить на баского коня та пустить його навзаводи на скаковищi i катать й летiти, що е сили, що е змоги, так, щоб грива свистiла на повiтрi, щоб я свистiв i кiнь свистiв од прудкого бiгу! Страх як люблю, щоб менi дух забивало, щоб аж гуло: дж-ж-ж-ж-ж! От моя музика! — лепетав Уласевич.

І вiн простяг руки вперед, задер голову й неначе насторочив тонкого носа, щоб розтинать ним повiтря й летiти через стiл просто на Меласю, нiби стiл та Мелася були останньою притичиною на бiговищi.

Його запал в розмовi, ворушлива постать та прудкi рушення дуже припали до вподоби Меласi. Очi в його блиснули гостро, пронизувате. Вiн був сухорлявий, нiби сплетений з самих жил та нервiв. Довгi сухi руки, простягнутi вперед, скидались на крила. В розмовi вiн пiдвiвся на стiльцi й справдi неначе хотiв знятись з мiсця й летiть кудись. Розкiшнi кучерi позад голови заметлялись, неначе на iх дмухнув звiдкiльсь вiтер. Меласi чомусь здалось, що от-от почуеться в повiтрi свист, неначебто вiн i справдi катав на прудкому конi.

«Одже ж цей Уласевич непоганий… Зовсiм-таки непоганий, хоч спочатку менi здався чудний. Щось у йому е принадне, палке, — вертiлося в думцi в Меласi. — Тi цапинi прикмети його виду теперечки неначе десь зникли або в йому десь приховались. Вiн не такий чудний, як менi спершу здалось. Яка ворушлива, яка палка людина! Дуже цiкава особiсть!»

— Ви, мабуть, служили в кавалерii, що так закоханi в цей скаковий спорт? — спитала Мелася.

— Служив, та недовго, ще тодi, як я був молодий та зелений, як вийшов з кадетського корпусу. Але я швидко покинув ту службу, бо вона менi не припала до вподоби. Не по моiй вдачi ота нудьгувата служба.

— Мишук Кирикович — людина дуже самостiйна. А там, знаете, муштри та муштри… — сказав Елпiдифор Петрович.

— Та субординацiя, та московська залежнiсть. Це менi зовсiм не до вподоби. Я вольний козак i не дуже-то здатний кориться будлi-кому, нiби машина. Я передвважаю службу в приватних товариствах або в яких-небудь конторах. Тут я трохи слуга, трохи й пан. А для розваги я собi записуюсь в усякi товариства: i в яхт-клуб, i в товариство рятування на водах, i в киiвське слав’янське товариство, i бджiльницьке… Бачте, — сюди тиць, туди тиць, то все якось, знаете, веселiше, — брехав Уласевич без сорому.

— То ви й пасiку любит

Страница 13

? — спитала Мелася.

— А як же! Господи, як люблю! Бджоли дзижчать в вуха, i менi привиджуеться, буцiмто я все катаю на конi десь на бiговищi, все лечу й не спиняюсь, i не спиняюсь, — молов Михайло Кирикович.

— Ото шкода, що мiй тато незнайомий з вами! Там так кохаеться в бджiльництвi, що в його тiльки й розмови, шо за пасiку. В його прездорова пасiка: зо двi сотнi пнiв. Як почне розводиться за роi та трутнi, то аж нiби бджоли задзижчать в горницях, — обiзвалась Мелася. — А як трапиться часом гiсть, такий прихильний до пасiк, як i вiн, то цiлiсiнький вечiр тiльки й розмови в iх, що за щiльники, та чарунки, та якийсь гнилець сухий, та знов про гнилець мокрий, та пергу. Як почнуть розводиться то несамохiть аж меду заманеться, — молола Мелася й собi.

— Дуже шкода, що я незнайомий з вашим батьком. Дуже, дуже було б приемно з ним зiйтись та поеднаться в цiй справi, — лепетав Уласевич.

Любка зирнула на матiр i, без сорому казка, зареготалась, аж голову закинула на плечi. Мати стиха осмiхнулася до неi. Вони були добре тому вiдомi, що Мишук не був записаний нi в яке бджiльницьке товариство й либонь чи й був коли на своему вiку хоч в однiй пасiцi на селi.

— Хоч i приемно вас слухати, але мова мовиться, а час минае; здаеться, час вже сiдать за обiд, — сказала Таiса Андрiiвна й, коливаючись, почвалала тихою ходою в столову. Незабаром вона знов вийшла й попрохала усiх до столу. В просторнiй, подовжастiй столовiй стiл був вже застелений i заставлений посудом. Серед стола стояла чимала й висока ваза, повна астр та оргинiй. По обидва боки коло вази стояли плисковатi склянi вазки на тоненьких нiжках з пiрамiдками груш, прикритих зверху китяхами винограду. Все було прибране й обставлене на великопанський зразець.

Таiса Андрiiвна посадила поруч з собою Теклю та Меласю й попросила пити по чарцi та закусювать. Стiл аж захряс пiд дорогими закусками, графинами наливки та пляшками вина.

Елпiдифор Петрович випив чарку й почастував Уласевича. Уласевич хильнув одну й закусив всмак, потiм згодом хильнув i другу i знов закусив. Обiд був чудовий, i тривний, i смачний, з чотирьох потрав. І Елпiдифор, i стара Таiса Андрiiвна, мавши переднiше великий засiб, любили попоiсти всмак i не шкодували на цю справу грошей. Таiсина халупка потрошку перероблювалась в дорогу iкру, балики, мiноги, лiкери та вина. І ту халупу вже нiби доточували ласi й завзятущi шашлi…

Михайло Кирикович, випивши добре, все наливав собi вина, вже не ждучи од хазяiна частування, i пустив свого лепетливого язика навзаводи, нiби коня на бiговищi. Вiн бавив своiми брехнями й стару Таiсу Андрiiвну, i Любку, точив брехнi без сорому, i вони за це дуже любили його й були прихильнi до його, як оповiдача, з котрим нiколи не можна було нудьгувать, нi на одну хвилиночку.

— А знаете, Елпiдифоре Петровичу, що це я надумав? — сказав Михайло Уласевич.

— А що ви там надумали? чи гарне, чи негарне? — спитала Мелася.

— Може, щось дуже лiберальне? Ви ж колись були завзятущим лiбералом, чи що, — промовив Елпiдифор Петрович насмiшкувато.

— На цей час я надумав i справдi щось лiберальне: щоб ви загодя застрахували свою нову мебiль в нашому страховому товариствi, де я служу; бо коли ваша мебiль вдалась на вдачу така лiберальна, як я, то ще, борони боже, коли б часом не знавiснiла та й не погорiла на пожежi, — сказав Уласевич. — Це ж часом бувае! Еге?

— Одже ж ви правду кажете, Михайле Кириковичу. Шкода буде втрати, а втрата була б чимала, — сказала Таiса Андрiiвна, зирнувши на Любу, — треба доконечне застрахувать.

— Атож! Мебiль не випручаеться з огню, як я колись в Москвi викрутивсь од полiцii. Я тодi був страшенним лiбералом. Полiцiя слiдкувала за мною й трохи не ганялась. Менi було байдужiсiнько про неi. Але раз якось кличе мене полiцмейстер i дае на бомазi загад зараз виiхати з Москви. От тобi й на! А як же менi на службу ходить в Москву з якогось Серпухова, чи що? Я взяв та й переiхав на передмiстя, що було записане селом коло самоi Москви, як от наша Демiiвка сливе коло Киева. Найняв я там житло та й iжджу собi в Москву з тiеi московськоi Демiiвки. І нiхто не мав права до мене причепиться, бо я був правий: виiхав з Москви, а жив i служив у Москвi.

— Хитро-мудро й не дорогим коштом, — сказала Мелася.

— Але ви вже, мабуть, кинули геть той небезпечний лiбералiзм? — спитав наздогад Елпiдифор.

— Ну його iк нечистому ту мороку! Був кiнь, та з’iздився. Я вже давно збайдужнiв до усякоi полiтики. Уласевич налив чарку портвейну й почастував сам себе.

— А було й таке в тi давнi лiберальнi моi часи, що я й лiберальнi вiршi складав, — сказав вiн згодом.

— То ви поет? ви здатнi й вiршi складать? — неначе аж писнула Мелася тоненьким голоском.

— Атож! Ще як я був в третьому класi вiйськовоi гiмназii, менi нависла на очi одна панна, дочка нашого наглядача.

— Певно, була красуня? — обiзвалась Люба.

— Була гарна, як намальована, але була старша од мене на десять рiк, а може, й бiльше.

— І вона вам припала до вподоби? — спитала Люба з зачуд

Страница 14

ванням.

— Ще й як припала! Я й за лекцii забув. Покинув вчиться, та все шкрябаю вiршi, бо закохавсь напропали. А тато раз якось i нагодивсь в кiмнату саме тодi, як я шкрябав про свою любов. Бере й читае голосно: «Она моя, краса природы, совершенство! Я от тебя уж без ума! Кто вырвет деву у меня?»

— І татко, мабуть, вирвав у вас «деву»? — сказала Таiса Андрiiвна.

— Видер з рук папiр, пошматував на дрiбненькi шматочки та й викинув за вiкно, потiм стулив два пальцi докупи, дав менi носатку, та ще й приказав глузуючи: «Оце тобi лобзання! оце тобi «дева»! Розхапали, мабуть, мишi та пацюки мою любов та й порозносили десь по норах.

— Але, мабуть, ви й теперечки складаете нищечком вiршi, коли почали iх писати ще зазелень, ще змалку? — спитала Мелася.

— Не нишком, а таки голосно складаю, бо в однiй газетi вони й теперечки друкуються, тiльки пiд чужим йменням. Шукайте, — буде пiдписано «Безверхий»: ото мое прiзвище по поезii.

— Будемо шукать. Цiкаво, дуже цiкаво! Але навiщо ви добрали собi таке непоетичне потайне прiзвище? — спитала цiкава Мелася.

— Для штуки. Бо iншi добирають вже надто солоденькi потайнi прiзвища: «Зайвий», «Смуток». А я — нате вам — «Безверхий»! От i це моi вiршi, правда, вже давненькi: «Печаль меня томит, душа моя скорбит…» І це моi вiршi, що були не дуже давно надрукованi: «За окном в тени мелькает русая головка. Ты не спишь, мое мученье, ты не спишь, плутовка! Выходи же мне навстречу: жажду поцелуя!»

Вiн добре знав, що перед ним сидять такi божi корiвки, що пойняли б вiри, якби вiн назвав своiми навiть Пушкiновi вiршi: через те вiн i був такий нахабний в брехнях перед дамами.

— Якi чудовi вiршi! — промовила Люба, котра нiякiсiньких вiршiв не читала, навiть i Пушкiнових. Не доводилось iй i спiвать вiдомого романсу з тими словами, бо вона не мала голосу й не спiвала.

Михайло Кирикович напиндючивсь, якось наiжачивсь, прочитавши чужi давнi вiршi, нiби на його й справдi найшло натхнення.

— Ви, мабуть, i в газетах пишете? — спиталась Мелася.

— О, нi! борони боже! Поезiя, вiршi — оце iнша рiч, — бундючивсь Михайло Кирикович перед панiями.

— От колись з моеi душi вилилось: «Ты знаешь край, где померанец зреет, в саду лимон желтеет круглый год? Туда, туда бы нам умчаться навсегда!» — моловУласевич читаючи гетевськi вiршi, покладенi на музику, мов своi.

«Одже ж цей Уласевич i справдi превесела й прецiкава людина!» — подумала Мелася й почала зиркати на його веселими очками й залицяться до його. За четвертою потравою Мелася налила собi чарочку вина, пiдняла вгору й промовила: «За веселого поетичного сусiда вип’емо уci разом! За невмирущу поезiю!»

Вона простягла руку з чаркою до Уласевича. Уласевич пiдвiвся й цокнув своею чаркою об ii чарочку. Усi панii попростягали своi руки з чарками до його, неначе вакханки напiдпитку до Вакха в гаях давньоi Еллади. Уласевич закинув кучерявi патли рукою за вуха, напиндючивсь, мов той iндик. І велично, поважно, з пихою черкнувсь чаркою об чарочки усiх дам, неначе вiн заслужив таку пошану, мов справдешнiй поет.

Довгенько ще сидiли вони за столом та заiдали обiд овощами, доки Таiса Андрiiвна не попросила усiх на кофiй до свiтлицi.

Елпiдифор i Михайло Кирикович ходили по свiтлицi й курили цигари. Мелася придивлялась до цiкавого панича й оглядала його з усiх бокiв.

«Яка чудова в його постать, як подивиться з плечей, з потилицi. Сам стрункий, рiвний, як тополя; стан тонкий, гнучкий; кругом голови золотистi кучерi, неначе хмiль, в’ються. З потилицi вiн багато кращий, нiж спереду… Що за весела та говорюча людина! З ним не можна нудьгувать анi на хвилиночку», — йшла думка за думкою в Меласi.

— Михайле Кириковичу! Я заздрiваю, що в вас чудовий голос; певно, ви спiваете. А заспiвайте лишень нам будлi-якоi пiснi, — чеплялась Мелася вже трохи з залицянням.

— В чому вже в чому, а в цьому я не винен, i через те нездатний догодить вам, бо в мене був голосок, та позички з’iли, як кажуть в приказцi: колись спiвав, а тепер не втну, бо старiсть наполягла на плечi й напосiлась на мене.

— Ще що вигадайте! Яка ж ваша старiсть? Це тiльки в вас одмовка, щоб не спiвать, — сказала Мелася.

— Лучче попросiм Любу Павлiвну, щоб нам заграла. Я дуже люблю послухать щось мелодичне, гарне. Колись я й сам грав, але позакидав усе те на задвiрок.

Уласевич нiколи не грав нi на чому й насилу видержував довгi музичнi п’еси на фортеп’янi.

Люба сiла за рояль i заграла щось дрiбне та веселе, та швидке. Пальчики неначе пурхали по клавiшах. Найтруднiшi пасажi виходили в неi ясно й гладенько. Люба грала, мов перлами сипала. Вона тiльки й любила щиро таку щебетливу, пташину музику. Зала сповнилась музичного щебету, неначе гай напровеснi — щебету пташок. Щось пташине було навiть в ii музичнiй вподобi, як i в усьому в ii вдачi.

Тодi як ii перший чоловiк, награвшись нею досхочу, як гарною дорогою лялькою, покинув ii, внадивсь до сусiди й закохався в неi, вона з нудьги розважала себе музикою в самотинi й вивчила сливе на пам’ять багато дуже трудних

Страница 15

п’ес. Вона таки й кохалась в музицi ще змалку i вчилась ii без того лiнивства, яке завжди бувае в панянок, котрих часто силують до музики.

— А що, Мишук Кирикович, чи не сiсти б нам ввечерi за карти? Може б, i Текля Опанасiвна в Меласею сiли з нами. Га? — спитала Таiса Андрiiвна.

— Ходiм лучче сьогоднi в театр усi гуртом. Менi забажалось побачить Кiрсанова й Голубкова в любовнiй ролi. Сьогоднi вiн гратиме, — сказала Люба.

— Про мене, ходiм i в театр, — сказав Елпiдифор Петрович трохи байдужно.

— Ходiм у театр. На Кiрсанова й на Голубкова варто подивиться, — сказала Мелася. — Розважимо себе трохи пiсля сiльськоi нудоти та й на людей подивимось.

— Я до того торгу й пiшки, бо дуже кохаюсь в театрi, — сказав Уласевич.

— Вiзьмемо пополовинi ложу в бельетажi, — сказала Текля Опанасiвна.

— А Мишук зараз оце побiжить та купе нам бiлет. Ось вам грошi. Ви, Михайле Кириковичу, за себе не платiть нiчого: зайве мiсце задля вас знайдеться, — сказав Елпiднфор Петрович, одлiчуючи грошi.

Текля Опанасiвна й собi одлiчила свою частку й дала Уласевичевi. Уласевич похапцем допив кофiй i бiгцем побiг у театр. Слiдком за ним пiшли й Гуковичевi.

— А знаете, що оце менi спало на думку? — сказала Таiса Андрiiвна пiсля одходу Гуковичевих.

— А що вам спало на думку? Певно, щось цiкаве? — спитала Люба.

— Якби оце Уласевича оженить на Меласi. Вiн людина без засобу, без грошей, а в Меласi е материзна; iй достанеться ще й од дядька материного держава, — сказала Таiса Андрiiвна.

— Хоч вони й мають маетнiсть, але грошей в iх либонь бiгма, а довгiв чимало в банку й по людях. Це я добре знаю, — обiзвавсь Елпiдифор Петрович.

— Є там в довгу в iх i моеi позички на тисячок зо двi. Це ще давня позичка. Але це дрiбнота. Не варто й згадувать, — сказала Таiса Андрiiвна.

— А справдi оженiм його. Доки вiн буде тинятись, ханьки м’ять та байдики бити? Та й Меласi час би вже давно вийти замiж. Чогось засидiлась, — сказала Люба.

— Неначе хтось бiлим конем об’iхав двiр, як кажуть в нас на Волинi, — сказала Таiса Андрiiвна. — А менi дуже б бажалось стать у пригодi Теклi, щоб вона мерщiй видала дочку замiж. Ми ж вкупi з нею вчились, вкупi розпускали молодi мрii, в один час i женихiв собi придбали й сливе разом шлюб брали. Треба б заходиться коло цього волоцюги, цього джигуна й жевжика.

— А заходiмся коло його й справдi та направимо його на цю спасенну думку, — додала Люба.

— Треба б його помаленьку намовлять заздалегiдь, а потiм повеземо цього штукаря й брехуна в Деркачiвку в гостi до Гуковичiв, — нехай сам на своi очi огляне усе iх добро й хазяйство, — обiзвавсь i собi Елпiдифор Петрович, пахкаючи й пускаючи димок каблучками вгору.

— Якби того старого Гуковича добре струснуть, то, певно, [з] його можна б натрусить з мiрку червiнцiв. Вiн, либонь, тiльки удае з себе негрошовиту людину, — закинула Таiса Андрiiвна.

— Але ж, мамо, час би нам i одягаться, бо вже не дуже багато часу зосталось до спектакля, — сказала Люба.

І вона пiшла прибираться та чепуритись в гардеробну кiмнату, а Елпiдифор Петрович пiшов до свого кабiнету. Там почавсь справдешнiй обряд вмивання, убирання та прикрашування. Довго Люба прибиралась та чепурилась перед дзеркалами; так само довго вовтузився коло своеi особи й Елпiдифор Петрович. Причепурившись, Люба й Елпiдифор ще посидiли якийсь час перед дзеркалами, наводячи брови та пiдмальовуючи й пiдводячи уста.

Аж через двi години, вже при свiтлi, Люба вийшла в свiтлицю, мов рання зоря зiйшла. Елпiдифор вийшов, неначе повний мiсяць зiйшов. На Любi жовта шовкова сукня в кружевах аж шипiла, аж свистiла по паркетi. Пунсовi визубнi кругом манiшки на випнутих персах надзвичайно приставали до чорних брiв та до карих блискучих очей. В вухах блиском та iскрами сипали дiаманти на золотих сережках.

Незабаром влетiв i Уласевич, прибраний в фрак, з пенсне на носi. Чорний шнурочок од пенсне телiпався, звiсившись через увесь вид i якось трохи зменшував вилицi, що нiби двi печерицi випинались плисковатими вершечками на лицi. Вiн був нiби ввесь випраний, накрохмалений i блискучо вигладжений. Згодом увiйшла в свiтлицю й Гуковичева з Меласею. І Мелася таки багато покращала, убравшись в ясну, бузкового кольору сукню та завивши свою голову в першого парикмахера. Бузковий колiр приставав iй до лиця. Прегарна троянда, пришпилена на бiлiй манiжцi в зеленому листi, додавала iй молодостi й свiжостi. Вона держала в руках новiсiньке вiяльце з жасминiв, таке саме, яке недавно показувала iй Люба, бо тiльки що купила його в крамницi по дорозi. І троянда, i жасмини, i бузкова сукня, i русi товстi коси наддавали ii постатi й справдi щось весняне, веселе, легке й навiть запашне. Напахавшись парфюмами, вона нiби сама пропахалась пахощами жасмину, бузку та троянд, нiби пахла сама, мов красна весна.

Уласевич зирнув на Меласю здалеки, i вона в той час здалась йому багато кращою, нiж переднiше, навiть якось по-своему гарною. Їi повненька, в’юнка, жвава постать, ii верткi рушення та гучна дрiбна розмова були якось

Страница 16

ущипливi, зачiпали нерви в молодого хлопця.

— А правда, Меланiя Андрiянiвна мае дуже показний вигляд в цiм убраннi? — тихенько, сливе пошепки промовила до Уласевича Таiса Андрiiвна.

— Що мае, то мае. І справдi якась показна й навiть пiкантна. Веселоi матерi весела дочка, — пошепки одповiв вiн Таiсi Андрiiвнi.

— І не без засобiв. Маетнiсть в iх дуже добра. В iх в Деркачiвцi земля родюча. Там така земля, що, як кажуть на селi, i дитину посади, то й та виросте, не тiльки пшениця або тютюн. Вони сiють тютюн. Ой який там тютюн роде, ой який тютюн! А гарбузи на баштанi на аршин завдовжки! Неначе льохи годованi повивертались на баштанi! Сама бачила на баштанi, на своi очi бачила, — шепотiла нишком Таiса Андрiiвна.

— От гарбузiв менi не бажалось би бачить у тiй Деркачiвцi, — тихо обiзвавсь Уласевич.

Покинули вони Таiсу Андрiiвну вдома стерегти покоi, а самi хутчiй пiшли до театру.

Таiса Андрiiвна покликала горничну, пiшла в гардеробну й звелiла дiвчинi поприбирать та повiшати в Любинiй шафi жужмом покиданi по стiльцях усякi убрання та удяганки. Горнична поралась, одчинивши шафу, де нiби висiло на кiлочках п’ять Люб, i бiлих, i рожевих, i бузкових, i чорних. Хазяйка нi до чого не доторкувалась, бо… була лiнива.

Вона сидiла й тiльки дивилась. Ненароком ii погляд впав на Любчину дитячу засклену шафку. В шафцii з скляними дверима були схованi усi Любчинi дитячi цяцьки. Усi здоровi, дорогi ляльки в оксамитових та шовкових уборах сидiли й стояли довгим рядочком, достоту з таким враженням здорових карих очей, як i в Люби. Цi ляльки вона колись купувала для малоi Люби по десять i двадцять карбованцiв. І ii думки несамохiть перелинули в переднiшi часи, коли Люба була ще малою й бавилась тими ляльками, i вона сама була заможна, молода й щаслива, коли чоловiк ще любив ii. Вона важко зiтхнула й довго сидiла, потонувши в згадках про щасливе й гойне життя в давнiшi часи в своему домi.

Театр був повнiсiнький. Як Люба з Меласею ввiйшли в ложу, сливе усi направили бiноклi на Любу.. Люба кидалась в вiчi й красою, й убранням. Пiсля першоi дii Елпiдифор взяв Любу пiд руку й повiв ii в просторне фойе. Вони вступили поплiч у залу, нiби князь з княгинею. Елпiдифор бундючивсь, випинався, бадьорився, неначе генерал на муштрах, гордовито зиркаючи по панах та панiях: вiн, очевидячки, показував усiм i себе, i красуню Любу. Люба крутила голiвкою та зорила очима то на один бiк, то на другий. А за ними слiдком йшли поволi i Гуковичева з Меласею та з Уласевичем, неначе двiрський почет, що проводив цих двох високих особ на парадному виходi в дворцi. Всi задивлялись на iх i розпитували за цю надзвичайно гарну пару, але нишком шепотiли, що ця пара живе невiнчана.

Усi милувались ними обома. Люба не знала з радощiв на яку ногу й ступить. За цей вихiд пiд руку з таким поставним та пишним чоловiком-красунем вона була ладна оддати половину свого вiку.

І перед нею неначе майнуло переднiше життя в нудному селi з старим, пiдтоптаним чоловiком в самотинi, де вона трохи не збожеволiла з нудьги, де навiть не було кому показать своi шовки та оксамити. А теперечки яка вона щаслива! Як усi придивляються до неi й до його! Як зиркають!

І щасливiй Любi привиджувалось, що вона лине десь в небi, мiж зорями, вище од хмар; уявлялось, що вона долинула до самого неба, до якогось раю й увiйшла в той пишний рай, почувала тi високi небеснi радощi й нiби линула в якомусь ефiрi й чула якiсь дивнi солодкi мелодii, що пройняли ii серце та душу.

Пiсля театру Люба запросила до себе гостей на чай. Довго вони сидiли за чаем та балакали. Артисти Кiрсанов та Голубков розворушили iх нерви своiм гранням на сценi до неймовiрностi. Дами аж охали, аж ойкали та все не могли набалакатись за iх.

— Ой мамо! яка шкода, що ви не бачили Голубкова, як вiн виступав в водевiлi «Десять молодих паннiв i нi однiсiнького жениха». Як виступив з-за декорацii та засунув за жилетку великi пальцi, одгорнувши набiк поли сiртучка, як розчепiрив рожевi пальцi та як пiшов у танець бочком-бочком, а далi боком i скоком, неначе лошачок! Препишно! Пречудово!

— А справдi показна постать! Як заколивав легенько кучерями та посунувся боком, а далi як пiде видрибасом та вибриком, як кажуть в нас на селi, а далi як почав дрiботiть дрiбушки… Прехороше, прегарно! — додала Текля Гуковичева.

Довго ще балакали вони та пили чай. Мелася зачiпала Уласевича й, очевидячки, натякала йому, що вiн припав iй до вподоби. Вона повеселiшала й дзигорила безперестанку та все згадувала про тих «Десятьох молодих паннiв». Вже в глупу нiч гостi розпрощались. На прощаннi Гуковичева запрошувала до себе в гостi усiх i… нiби найбiльше Михайла Кириковича.

— Приiдьте ж та побалакаете з татом про бджiльництво та улики усякоi системи. Ото тато буде вам радий! — сказала Мелася на розставаннi до молодого Уласевича, очевидячки, бажаючи його заманить в Деркачiвку.

— Великий спасибi вам за запросини й пошану. Як животiтиму на свiтi до рiздва, то попрошу Таiсу Андрiiвну, щоб i мене взяли з собою в Деркачiвку

Страница 17

а як помру, то вже нiяким способом не прибуду до вас, — обiзвався Михайло Кирикович.

Люба лягла спати, але довго й очей не заплющувала од згадок за той приемний вечiр. На крилах своеi уяви вона перелинула в якесь чудове велике мiсто, неначе в Париж. Їй уявлялось, що вона походжае з Елпiдифором, побравшись попiд руки, десь в багатому блискучому фойе паризькоi опери, що на неi усi задивляються, на неi усi дивляться, про неi усi розпитують. Усi паничi й пани дивуються ii красi, залицяються до неi. То знов вона нiби на крилах полинула в Нiццу саме на карнавал, про котрий iй торочила докторша Гурковенкова, бо ця сливе щороку iздила на карнавал. І Любi уявлялось, що й вона iзде по вулицях в Нiццi в екiпажi, засипаному квiтками, сама уся в квiтках. На неi з усiх-усюдiв кидають квiтки. Красу ii примiтили, ii вiтають, як царицю краси. За неi пишуть i в нiццьких, i навiть в паризьких газетах. Слава за неi йде по усьому свiтi, i вона досягла вже до свого найвищого iдеалу.

І Любi уявилось, що вона потопае в нiццьких фiалках, сунеться по них в якусь безодню, що вона сама нiби вже стала нiццькою фiалкою, цiею пишною нiццькою бадилиною й бур’яниною… І в тих мрiях про своi iдеали вона заснула, неначе завалилась в безодню, повну фiалок та жасмину.




III


Деркачiвка, Гуковичева маетнiсть, була за Днiпром, недалечко од Киева й од залiзноi дороги. То була держава козацького роду Теклi Опанасiвни. Чимала Гуковичева оселя була край села. Дiм був чималий, дуже довгий, але стародавнiй, низький, неначе присадкуватий, з довгим рядком вiкон та мальованих, збляклих од сонця вiконниць, причеплених по обидва боки кожного вiкна. Дiм й уся оселя були на невеликому пригорку. А од дому по згористому широкому покатi наниз до течii слався старий парк, насаджений, певно, ще прадiдом староi Гуковичевоi. Од самiсiнького дому до течii тяглась широка липова алея. Столiтнi липи розрослись густим гiллям i подекуди вгорi позчiплювались гiлками докупи. По один бiк алеi розрiсся старий овощний садок; а по другий бiк алеi по зеленiй травi були розкиданi столiтнi липи, берести та дуби, що розрослись на волi й розпустили широке гiлля i вгору i вшир на всю свою могутню силу. Нанизу в ярку лиснiла невеличка течiя в зеленiй осоцi. Проти алеi вода зiбралась в довгий ставочок пiд крутими горбами. А за течiею на взгiр’i знов пишались столiтнi дуби та граби по два й по три рядочком, розкиданi нарiзно, а подекуди скупченi кружалами. Помiж ними бiлiли старi гiллястi берези, неначе на пригорки вийшли на прогуляння панянки в бiлих сукнях. Парк розстелявсь далеко й широко по горбах. А за парком стояв зеленою стiною лiсок. В одному кутку в парку бiлiв березник, неначе панни в бiлих убраннях стовпились докупи десь на балi. Побiч оселi за домом чорнiла здоровецька клуня на току. Кругом току на окопах гнались високо вгору рядки старих осокорiв. Давне дiдицьке гнiздище навкруги обросло й заросло деревом i нагадувало стародавнi дiброви ще вольноi, не дуже залюдненоi староi Украiни.

Андрiян Кирилович Гукович тiльки що пообiдав, надягнув теплiшу удяганку, якийсь куценький драповий чекмен, i думав йти на тiк, де саме тодi на машинi молотили ярину. Вiн зирнув у двiр. До брами прямували якiсь хури, навантаженi й напханi й довгими, i куцими скринями, якимись пакунками, позашиваними в циновки. Хура за хурою сунулась, неначе чимала валка чумацьких паровиць.

«Що воно за проява ото сурганиться в мiй двiр! — подумав Гукович, придивляючись пильнiше. — Нiкого нiкуди та ще й з хурами я не посилав, i в мене ще нiхто не ставав пiд хуру, щоб приставлять пашню на вокзал. Пашню деяку вже попродав, а ярина ще не змолочена. Що це за оказiя?»

Андрiян Кирилович, високий на зрiст та плечистий, вже лiтнiй, стояв на височенькому ганку з схiдцями й з дивуванням дививсь на ту валку, що сунулась до брами попiд осокорами та старими тополями, котрими був обсаджений тiк i та поворотка в двiр з битого шляху попiд током. Здоровий двiр зарiс густим шпоришем, i тiльки проти ганку зеленiло довговасте кружало, засаджене бузком, жасмином та усякими кущами. А коло низького старого флiгеля та довгоi надвiрноi хати, возовнi й станi i усякого забудування подекуди стримiли старi липи та здоровi дикi грушi. Гуковичевi було видко ввесь двiр i задвiр’я, як на долонi.

Хури простували до ворiт. Погоничi одчинили браму й попрямували в двiр, неначе мали на думцi спинитись перед самiсiньким ганком.

Андрiян Кирилович швиденько зiйшов з сходiв i сливе побiг назустрiч до хур.

— А що то ви везете в двiр? — гукнув вiн до чоловiкiв.

— А хiба ж ми знаемо що? Начальник станцii пiдрядив нас одвезти отi скринi таки до вас, пане, до вашого двору, — обiзвався один з погоничiв, знявши бриля й поздоровкавшись з паном.

— Що це за диво! — сказав Гукович i пiшов далi оглядать хури.

Вози були навантаженi здоровецькими довгими пакунками з дощечок, схожими на скринi. Помiж ними стримiли стiльцi, пообмотуванi соломою з кулiв, стирчали догори ногами крiсла, позашиванi в циновки.

— Якась мебiль… якi

Страница 18

ь стiльцi. Хто ж це направиввас везти цi хури доконче до мене? Ой, либонь, ви помилились? Може, ви потрапили не в те село?

— Ба нi, пане! Нас вирядили таки до вас. На станцii начальник казав нам, що достав од панii лист з Киева й накладну, та оце пiдрядив нас i звелiв нам забрать оце усе на вокзалi та й везти до вас, пане, у двiр. Ми й приставили отi скринi та стiльцi, — сказав один з чоловiкiв.

«Мабуть, жiнка й дочка накупили новоi мебелi… Але ж i набрали! аж п’ять хур! Певно, втелющили немало грошей. Мабуть, ще й набор брали. Чим же я оце платитиму за оту дурну вантагу? Хiба спродаю ярину… Ото розум! Поiхать i, не спитавшись в мене поради, приперти з Киева п’ять хур якогось непотрiбного чортовиння, коли його й так е доволi в покоях. Це, певно, Любина й Таiсина намова! Це вже вони попорались коло iх своею порадою i за убори, i за обставу, бо обидвi безглуздо охочi й до уборiв, i до пишноi обстави. Це од iх пiшла направа!» — думав Гукович та аж потилицю чухав, скинувши чорного бриля. Його здоровi, сливе чорнi очi стали одразу якiсь заклопотанi, сумнi. Чорнi густi брови, що нiби розсунулись далеко одна од однiеi, тепер аж збiглись на перенiссi. На високому й широкому чолi понабiгали дрiбненькi зморшки та пружки. Вiн похнюпив голову й спересердя крутив довгими пальцями то одного здорового вуса, то другого.

— Коли це усе приставлено до мене, то завертайте до возовнi та й поскладайте там усi пакунки тим часом, — сказав Гукович i попростував через шпориш та густий чебчик просто до возовнi.

Гукович гукнув на хлопця, щоб вiн мерщiй побiг в покоi по ключi. Наймитчук побiг швиденько, i незабаром на ганок вибiгла з ключами в руках молоденька Лiда, менша Гуковичева дочка, швиденько збiгла по сходах i побiгла стежкою до возовнi. Накинута спохвату здорова рябенька хустка телiпалась по обидва боки, неначе Лiда трiпала крилами на швидкiй ходi. Вона трошки скинулась на свою сестру Меласю, але була дуже гарна з лиця, багато краща од Меласi, чорнява та кароока, з довгими тонкими бровами та пишними щiчками. Чималi карi очi дуже виразно виступали на ii матовому бiлому виду, свiтились без блиску, без iскор, якимсь тихим рiвним свiтом i були навiть трошки смутнi.

Лiда була цiкава дiзнатись, чого то навезли з Киева аж на п’яти хурах.

— Це мама, певно, накупила новоi мебiлi, — сказала Лiда до тата альтовим, чистим, як гук струни, й приемним голосом.

— Не було де дiвать грошей, то вигадали оцi вигадки, — сказав батько, тикаючи рукою на хури.

— Та й багато ж понакуповували отих вигадок! Тут я бачу, стiльцi й крiсла. І столики, i камоди, i щось дуже вже завальне та довге. Що воно таке? Неначе шафи або стовпи? — сказала Лiда.

— Писарi казали на вокзалi, що там, певно, забитi в дошки двi домовини, — обiзвавсь один з чоловiкiв, дуже простий, трошки нiби пришелепуватий.

Лiда зареготалась. Батько насупив густi брови. Вiн був людина просвiчена, i усякi забобони давно вищезли з його свiтогляду. Але цi слова з уст сiльськоi первобутноi людини якось неприемно вразили його.

— Та то писарi, певно, жартували та глузували! — сказав Гукович. — В нас в оселi, хвалить бога, нi мерцiв, нi слабих нема.

Лiда зирнула пiд спiд пакункiв i прочитала, що там було написано: «Скло. Обережно».

— Та це, певно, здоровi дзеркала! Це веселi домовини! — сказала Лiда i знов зареготалась.

— Та, мабуть, так, бо де ж е домовини такi плисковатi, — знов обiзвавсь один з чоловiкiв.

— Та й височезнi ж дзеркала! І де вони в гаспида ставитимуть такi башти! Доведеться, мабуть, пiднiмать стелю на аршин, щоб примостить такi дзвiницi! Накупили якогось клопоту! — бубонiв сердитим голосом старий.

— Якось таки та примостимо, коли вже оцi дзвiницi вшелепались в подвiр’я. Можна трошки попiдтинать зсподу або пообсмикувать вирiзанi прикраси зверху, — сказала Лiда.

Чоловiки поскладали й завальнi, й дрiбнi пакунки. Гукович неохоче витяг з кишенi капшучок з грiшми й розплатився з вiзниками. Лiда таки не втерпiла: пообсмикувала з одного стiльця солому й подивилась, якi то були стiльцi. Стiльцi були з рiзаноi дубини чудовоi роботи, на якi саме тодi пiшла поведенцiя.

— Ой, якi ж гарнi стiльцi! Дубовi, моднi, з вирiзками з взорцiв, та з листям, та ще й полакованi. Я не люблю новомодноi мобiлi з дубини неполакованоi: щось таке сiре, неначе дубовi полiна. Кат зна що! — обiзвалась Лiда.

— Може, воно й гарно, але що за цю дубину мама й Мелася втелющили скаженi грошi, то не можна сказать, щоб це було гарно. А тут, як на лихо, в мене тепереньки грошей обмаль, — бубонiв Гукович, виходячи з возовнi й замикаючи браму.

Вiн попростував на тiк, роздратований, навiть злий. Дзеркала, величезнi як дзвiницi, все неначе манячiля перед його очима й сердили його.

«Це не дзеркала, а неначе й справдi двi домовини втирили менi в садибу оцi вiзники», — якось майнула в Гуковича думка, як вiн зирнув на порожнi хури, що сунулись повороткою на битий шлях попiд тополями.

І щось сумне заворушилось в його душi. Сiльськi забобони, що часом ненароком заскакув

Страница 19

ли в його покоi то од ткалi Феськи, то од вiвчара дiда Оникiя, то заглядали в його оселю через тини од сусiд, то були принесенi молодицями в пекарню десь нiби в очiпках та плахтах, якось несамохiть виникли в його думцi.

«Це двi домовини або на мене й на жiнку, або на двох зятiв… котрих ще й нема», — якось недоброхiть вертiлась в його думка й наводила на його неприемну задуму, навiть якийсь сум.

Гукович прийшов на тiк, заглянув у здорову клуню, де млинкували пашню. Двi прездоровi купи пашнi пишались на току, неначе двi розложистi та спадистi степовi могили в Херсонщинi.

«Оце ж, певно, одна сливе уся купа пiде за одну дзвiницю, а друга купа — за другу… та ще, дай боже, щоб оцих двох куп настачить на оплать».

І Гукович важко зiтхнув i задумавсь. Пiшов вiн до молотникiв та носильникiв, що одтягали та носили солому, i вилаяв iх з доброго дива. Обернувсь коло ожереда до подавальникiв — i на тих почав гримать.

— Пан чогось сьогоднi лихий: певно, не на ту ногу ступив, як уставав вранцi з лiжка. Мабуть, всунув лiву ногу в патинок переднiше, нiж праву, — гомонiли нишком та тишком промiж себе подавальники та кладii, що складали солому в ожеред.

Аж через два днi саме опiвднi вернулась додому Текля Опанасiвна та Мелася, взявши поштового драбинчака на вокзалi. Андрiян Кирилович та Лiда вийшли до iх назустрiч на ганок. Текля Опанасiвна гукнула на наймичок, щоб позабирали та позносили з воза закупки. Закупок та пакункiв було такого багато, що повозка була навантажена ними вщерть, ще й пiд ногами в погонича був прив’язаний налигачем добрий лантух з усяким добром.

Поштар розшморгував вiрьовки та подавав дiвчатам на руки усякi пакунки та завинiння й накидав iх на двох дiвчат стiльки, що вони пiшли в покоi з тiею вантагою, неначе вертались з рiчки з купами плаття в руках i на коромислi, ще й на плечах.

— Добрi кучугури! гарнi кучугури! — мимрив стиха пан, дивлячись, як двi наймички насилу-силу виходили по схiдцях на ганок.

— Добрi кучугури. Ще й на смiх пiднiмае! Треба було, то й накупили отих кучугур, — обiзвалась якось роздратовано стара Гуковичка.

— А мебiль вже привезли? — спитала Мелася, неначе писнула на все подвiр’я.

— Атож! Не де ж дiлась: вовки не з’iли в лiсi, — гримнув Андрiян Кирилович сердито.

— Ти на нас не сердься, що ми накупили новоi мебiлi. Дурнiсiнько сердишся! Стара наша мебiль вже надто стародавня та не модна, — сказала Текля Опанасiвна.

— Вже, мабуть, вийшла з моди ще сто год назад, i була в модi за останнього украiнського гетьмана Кирила Разумовського, — обiзвалась i собi Мелася.

— Та ви вже знайдете причину. Мабуть, надивились там в Киевi на моди в Таiси та в Люби. Оцi з таких, що вже надто падковите слiдкують за усякими модами! В iх е чого навчитись, — бубонiв Андрiян Кирилович.

«Одже вже й почали змагаться ще коло воза, а як почнуть коло воза, то, певно, скiнчать в покоях i то аж по обiдi або дотягнуть i до смерку, — подумала Лiда, — це дiйсно «од Киева до Лубен насiяла конопель», як спiвають на селi».

Лiда була тиха на вдачу й помирлива. Завсiднi змагання мiж старими та Меласею так iй остогидли, що вона тiкала од iх або в садок, або до флiгеля, вхопивши книжку в руки.

Пакунки позносили й поскладали в прихожiй на канапцi й долi.

— Чого ж це ви понакуповували таку силу? — спитав батько.

— Понакуповували того, що треба. Понабирали пунсового оксамиту на оббивку мебiлi, понабирали на завiси до вiкон та червоного плису на гардини, на наддверники до дверей, бо в нас дверi голi, як турецькi святi, а в Таiси над дверима оксамитовi завiси. Ми ж дiдичi! — обiзвалась Текля Опанасiвна.

— Оксамиту на дверi! Що ж то нашi дверi? чи графинi, чи княгинi, чи банкiршi, чи що, щоб iх кутать в оксамитовi сукнi та шлейфи, як кутае iх ота навiсна буржуазна Таiса?! — гримнув старий.

— А мабуть, стануть княгинi, як iх причепуримо, i не будуть вже такi репанi мужички гепи, як оце теперечки, — сказала стара.

— А тепер то нашi дверi й справдi нечепурнi, нiби в будень нашi наймички, — обiзвалась Мелася в жарти.

— Чепурiться, чепурiться, та й мiру знайте! — сказав сердито Гуковнч.

«Вже розгорюються дрова. Одже ж почнуть i справдi свариться, а далi, може, й лаяться. В iх все сварка та змагання», — подумала Лiда, i в неi яснi карi очi одразу стали смутнi та жалiбнi, неначе вона вглядiла якусь смутну картину або начитала в книжцi смутну подiю. Та сiм’ева життева тяганина та разуразнi змагання наганяли на неi нудьгу й смуток.

— Та, признатись по правдi, ми двiчi обiдали в Таiси Андрiiвни в ii новому житлi, надивились на ii нову модну обставу та й задумали й собi посправлять усе нове, — сказала Текля Опанасiвна.

— Як вони, тату, прехороше обставили своi горницi! Коли б ти, тату, побачив, то, певно б, i сам повикидав з наших покоiв оту непотрiб, оту трухлятину, — сказала Мелася. — В мене аж свiт замакiтрився, як я увiйшла й зирнула по iх покоях, по крiслах, по дзеркалах. Моднi лампи держать на руках чорнi арапки, чорнi, як смола, i в бiлих завоях та в золотому

Страница 20

намистi; лампи високi, стоять долi й такi заввишки, як я. А в нас блимають якiсь каганцi… Аж перед гiстьми сором…

— Певно, в Елпiдифора Петровича багато грошей в кишенi: понабирав грошей з остачi за рiк з канцелярiй, нахапав хабарiв та понакрадав з харчi для арештантiв, то й вигадуе усякi вигадки отой петербурзький пещений бюрократ. А в нас нема ж хабарiв, нема арештантiв; в нас грошей обмаль, — сумно обiзвавсь батько.

— Та ти завжди так кажеш: грошей обмаль, грошей нема. Якби ми тебе слухали, то ходили б босi. Он глянь, якi драбинчаки в свiтлицях! Ми дiдичi, дворяни. Така обстава нам не личить. Менi тепер буде сором прийняти в горницях Таiсу й Любу, — сказала вона вже сердито.

— То не приймай iх i не клич! Куди ж пак, якi багатирки отi городянки буржуазки та отой надутий бюрократ Елпiдифор! — вже крикнув Андрiян Кирилович спересердя.

— Як то так — не приймай i не клич? — загомонiла сердито Текля Опанасiвна.

— А так. Навiщо вони тобi здались? Не нам, а iм нечля сидiти в нас хоч би й на цих старомодних драбинчаках — ми дiдичi, ми дворяни! — обiзвавсь сердито Гукович.

— А як вони запрошують нас i з приемнiстю приймають в себе? Невже нам треба цураться iх? — сказала Текля Опанасiвна.

— То ти не iдь до iх i не заходь, як буваеш в Киевi.

— Отуди! Як то не iдь i не заходь, коли Таiса сливе змалку менi товаришка й приятелька? Коли вона просе ж до себе, то й я повинна запросювати до себе й ii, i Любу, хоч вони обидвi буржуазки.

— На дiдька вони тобi здались? Наiдуть сюди та й панькайся з ними тиждень, хоч кидай усяку роботу, — бубонiв старий.

— Та ти й так нiчого не робиш, тiльки байдики б’еш та ханьки мнеш. Граеш же сливе щотижня в карти з сусiдами або ходиш на влови та блукаеш по пущах та нетрях поспiли три днi або й довше, — гомонiла далi Текля Опанасiвна.

— Мабуть, ти, тату, бажаеш, щоб ми здичiли отутечки в цiй дурнiй глушинi? Ми тiльки в Киевi в знайомих i побачили свiту, побачили, якi в людей моди i на убрання, й на мебiль, i на все, — прикинула слiвце й Мелася.

— То, про мене, й дичiйте! Коли нема за що бундючиться та пхатись в аристократiю, то й спрощуйтесь i про мене, й обмужичуйтесь! Розтринькали ви вже багато грошей. На вас двох нiяк не настачиш грошей. Я коло хазяйства падкую, аж чуб в мене стае мокрий. На мое лiнивство та недбайливiсть ви не можете нарiкать: я падкую й коло хлiба, i коло худоби, i коло пасiки, а ви тiльки дурно марнуете грошi.

«Вже розгорюеться в печi, от-от запалае… Ой яка нудота з ними! Коли б куди втекти од iх, абощо», — думала Лiда i все нижче нахиляла голову, аж очi заплющувала, мабуть, щоб не так муляло та дошкуляло в вуха.

— Як не розстараешся швидко грошей, то можна будлi-де й позичить або десятин зо три поля продать, — обiзвалась Текля Опанасiвна.

— Може б, нам позичила з тисячу Таiса Андрiiвна. Вона ж казала, що продала свою халупу, — промовила Мелася. — Це така добра дуринда, що, може, й позиче.

Лiдi стало сором за Меласю. Вона липнула на неi очима й од сорому опустила довгi вii на очi.

«І приятелюе з Таiсою та Любою, i мае на думцi пiддурить iх обох, ще й зве iх дурепами, невважаючи на iх добрiсть», — думала Лiда, i iй стало шкода добрих дуреп.

— З тебе, як бачу, непогана порадниця. Позичать це не мудра штука й не велика труднацiя; але як то потiм оддавать грошi? — гомонiв батько. — Он коли то ще ми позичили в Таiси Андрiiвни двi тисячi, а й досi не вернули. Коли вона зовсiм безглузда, то позиче вам i теперечки. Про мене, позичайте, але… мабуть, на вiчне оддання. І це певна рiч, бо ми вже напозичались i заплутались в довгах в банку, як у павутиннi.

— Бiжи, серце Лiдко, та скажи, щоб подавали обiд, бо менi вже дуже хочеться iсти, — сказала мати до Лiди.

Лiда побiгла в пекарню й загадала слугам застелять стiл. В одну мить жвава горнична застелила скатеркою стiл i подала обiд. Усi перейшли в просторну, але з низькою стелею столову кiмнату й сiли за обiд. І за обiдом не вгавало змагання, а часом i лайка, неначе за столом сидiв оркестр та все награвав до танцiв. Лiда мовчала й слухала. Їi вже брала нетерплячка; вже хотiлось знятись з мiсця, вхопить книжку i втекти з покоiв в садок. Батько бубонiв низовим басом. Мати пищала високим тенорцем, а Мелася рiзким альтом i трiщала, i лящала дрiбно та рiзко, як сорока на тину. Тато нiби лупив на цимбалах, мама неначе добре направила скрипку й цигикала смичком по струнах з усiеi сили. А Мелася нiби лупила в бубон з брязкотьолами й брязкала дрiбно, так дрiбно та голосно, як завзятий музика на бучному весiллi. За столом неначе вигравали троiстi музики, а бiдна Лiда була одним i единим слухачем тих невтомних, сливе щоденних троiстих музик.

Батько й мати Теклi Опанасiвни довго не згоджувались видавать ii замiж за Андрiяна Гуковича. Старii добре знали, що вони обое однаковi на вдачу: обое опришкуватi, нервовi, лайливi й непомирливi. Але Текля намоглась i поставила-таки на своему. Вона закохалась в Андрiяна навiжено, без тями й сказала батьковi, що як вiн не згодиться видать ii зам

Страница 21

ж за Андрiяна, то вона сама собi смерть заподiе або втече з ним i пiде свiт за очi. Батько й мати мусили згодиться. І доки мiж Теклею та Андрiяном Гуковичем була любов, доти вони жили в згодi й помирливо. Але як любов почала з лiтами холонуть, вони почали сливе щодня загризаться та змагаться з якоi-небудь пустоi причини. І од того часу вони змагались та гризлись, як два лютi закатованi вороги, спарованi навiщось докупи. Вони неначе силкувались зумисне допекти й надокучить одно одному, нiколи нi в чому не вибачали одно одному.

— Якби ззамолоду не розтринькали силу грошей за границею, отам по Парижах та Лондонах, зараз пiсля того, як ми побрались, то й було б чим платить за оцi витребеньки. І в банку не мали б довгу, — обiзвавсь Андрiян Кирилович з досадою пiсля другоi потрави.

— А хiба ж я сама iздила по Парижах та Лондонах! Адже ж i ти тинявся зо мною i марнував грошii незгiрше мене, — промовила жiнка з злiстю.

— Якби не ти, я сидiв би вдома та й не рипавсь. Я тебе слухав, то й швендяв вкупi з тобою по всiх-усюдах, куди тобi тiльки було замандюриться: чи в Рим, чи в Мадрид, чи в якесь дурне Толедо та дурну Гренаду. Адже я не на своi грошi iздив, а на твоi й по твоiй волi, а не по своiй!

— А певно, не на своi грошi, бо в тебе було завсiди порожньо в кишенях: небагато надбав грошей на своiй службi, — обiзвалась Текля Опанасiвна.

— Нехай я недбайливий! Але я нiколи не гайнував надбання так безглуздо, як ти з Меласею, от хоч би й теперечки на отi п’ять хур якогось непотрiбу. Я орю, молочу, збираю пашню, а ви вдвох тiльки вiете та сiете десь. Ет! ви тiльки безглуздо споживаете мое надбання, — сказав батько.

— Коли ж, тату, так прийшлось, що саме оце доконче треба було вiять та й сiять, — обiзвалась Мелася й скоса зирнула на матiр. — Такий випадок трапивсь, бачте…

— Який же там випадок? Певно, той випадок, що отiй добрiй дуриндi Таiсi Андрiiвнi заманулось оддати свою дочку красуневi, та ще й обставить того петербурзького пройдисвiта по-аристократичному, по-столичному? — сказав з криком Андрiян Кирилович, i його чималi подовжастi очi аж залиснiли од гнiву й вирячились на жiнку, неначе вiн хотiв застрелить ii очима i вбити на смерть.

Лiда сидiла й тiльки мовчки кмiтила то за матiр’ю, то за батьковими сердитими очима.

«Невже люде женяться тiльки задля того, щоб гризтись та свариться щобожого дня? — думала Лiда. — Коли цьому правда, то я не пiду замiж зроду-звiку!»

— Та не про це рiч! Не в цьому, тату, дiло! — крикнула Мелася i, як опечена, пiдвелась на стiльцi. — Не цей, тату, випадок, на який ви натякаете, а якийсь зовсiм iнший!..

— Та коли довелось вже сказати правду, то ми оце в Киевi знайшли Меласi жениха. Жених накльовуеться! от що! З цiеi причини ми й задумали справити нову шикарну обставу, бо вiн, мабуть, оце незабаром i прибуде до нас. Я вже його й запросила до себе в гостi. І вiн обiцяв приiхати з Таiсою та з Любою або з Елпiдифором Ванатовичем.

Батько одразу замовк i вгамувавсь. На його цимбалах неначе одразу порвались басовi струни. Голос в його пом’якiшав i задзвенiв, мов на високих тенорових струнках. Блиск гнiву та злостi одразу згас в очах. Погляд став м’якiший.

Андрiян Кирилович пiдняв вгору брови з дива.

— Цей жених — Михайло Уласевич, той, що часто бувае в гостях в Елпiдифора Петровича, — сказала Текля Опанасiвна.

— Який це Уласевич? Щось вiн менi невтямки, — промовив вже зовсiм спокiйним голосом батько.

— Та той високий, сухорлявий та кучерявий, що бувае в гостях в Таiси. Вiн служе в якомусь страховому товариствi, — обiзвалась Мелася.

— А! ага! Пригадую! Бачив я його раз в Таiси Андрiiвни. Пригадую!

— Там так прилип до нас! І в оперу ходив з нами, i букет принiс Меласi в ложу, ще й цiлий фунт дорогих конфектiв. Казав, що незабаром прибуде до нас.

— Що ж! Нехай приiде. Побачимо, роздивимось. Та й розпитать треба за його в людей заздалегiдь, — промовив батько вже тихiшим i зовсiм спокiйним голосом, неначе його цимбали загули пiсню, зверху прикритi вiком або десь в другiй кiмнатi за дверима.

— Цей Уласевич, мабуть, якась значна людина в Киевi… бо вiн записаний спiльником i в страховому товариствi, i в слав’янофiльському, i в товариствi сприяння животинам, i в товариствi скаковому, i в яхт-клубi, — сказала Мелася.

— І в товариствi бджiльництва. Казав, що дуже кохаеться в пасiках i хоче з тобою побалакать дiйсно про цю бджiльницьку справу, — додала мати.

— І пасiки любе! Оце менi дуже приемно! Чом же ви не сказали, щоб вiн привiз менi найновiшi книжки про бджiльництво? — сказав вже багато ласкавiшим голосом батько.

— Вже й не пам’ятаю, чи казали ми йому за це, чи нi. А що Мелася впала йому в очi, то це добре пам’ятаю. Через те ж то ми й задумали поновить нашу обставу в домi та причепурить покоi, щоб вони мали зовсiм сьогочасний, модний, мiський вигляд.

— Aгa! Oн як воно! А коли ж вiн обiцяв прибути до нас? — спитав батько.

— А бог його святий знае. Прибуде, коли йому це на думку спаде, — сказала мати.

— Коли так, то, про мене

Страница 22

й чепурiться. Доведеться продать оце зараз десятин зо три поля або й п’ять одному чоловiковi, що давно вже намагаеться купити, бо за сьогорiчну пашню пiдуть грошi на проценти в банк за позичку.

«Слава же тобi, сотворителю, що було нiби надовго задощилось та занепогодилось, а це якось несподiвано й випогодилось в хатi… Аж легше стало на душi!» — подумала Лiда й сама одразу повеселiшала.

— Завтра приiдуть з Киева два оббивщики. Вони швиденько й обтягнуть мебiль i почепляють оксамитовi наддверники на дверях та гардини на вiкнах. Завiси ми й самi зугарнi почеплять, — сказала Текля Опанасiвна.

Пiсля другоi потрави батько подобрiшав i повеселiшав: на радощах звелiв подати пляшку чудовоi смородиновки й сам поналивав чарки.

— Вип’емо ж за нову обставу! От тепер в нас з покоiв зникнуть архiрейськi старомоднi крiсла та отi турецькi завальнi софи. Тi старомоднi гармати менi остогидли так, що я не можу на iх i дивиться. А от ми i здихаемось-таки iх! — сказала Мелася й хильнула здорову чарку й висмоктала ii до сухого дна.

Пiсля обiду панii пiшли розгортувать та передивляться оксамити та дорогi плиси. Лiда теж зацiкавилась тим крамом i помагала iм розгортувать та знов згортать. Навiть батько зирнув на той крам несамохiть i тiльки цмакав, розмiрковуючи, яких то скажених грошей коштуе той усей червонястий дорогий крам.

Другого дня прикатали з вокзалу поштовою чортопхайкою два киiвськi оббивщики й заходились покривать мебiль. Через кiльки день стару непотрiбну мебiль винесли в флiгель, а частку поганшого трухна склали в возовнi на пiдрях, що телiпались на бантинах. Натомiсть розставили по покоях чудову художню мебiль, таку достоту, яка була i в Таiси Андрiiвни. Височезнi дзеркала таки не змiстились в невисокiй горницi, i майстри мусили iх трохи пiдпилить зсподу та обшмульгать вирiзанi зверху стерчаки, щоб не обколупать стелi. Дiм Гуковичiв був старий, хоч покоiв в йому було багато: стеля була низькувата, вiкна не такi здоровi, як в житлi в Таiси Андрiiвни. Але просторнi горницi, обставленi чудовою мебiллю та дзеркалами, при свiжих шпалерах, мали зовсiм iнший вигляд, нiж перше. Розпакували й високi лампи, внесли в покоi й поставили одну чорну арапку коло стола в свiтлицi, а другу теж в свiтлицi аж коло дверей, що вели в кабiнет. Як вносили з возовнi в покоi тi чудовi чудернацькi лампи, уся челядь збiглась дивиться на те диво.

Горнична й прачка покидали й залiзка i вибiгли дивиться на те диво, нечуване й небачене на селi.

— Чи ти ба! Несуть чортiв в покоi. Дух святий при хатi! — гомонiла стара баба-птичниця.

— Їй-богу, несуть два чорти! — крикнула куховарка. — Це вже чорти свiтитимуть в покоях; аж страшно стае.

— Я ввечерi боятимусь i по горницях ходить, — сказала горнична.

— Та придивись лишень краще! то не чорти, а чортицi, та ще сливе голiсiнькi, тiльки в самих куценьких спiдничках, — обiзвавсь лакей.

— А справдi чортицi, бо наче молодицi: в спiдничках та в золотих сережках, ще й у золотих намистах. Мабуть, ото в пеклi така поведенцiя в чортиць, що вони так чудно вдягаються, — казав один дiд в жарти.

— Ще й бiлi лопатнi повитрiщали, мов смiються аж на кутнi зуби. Та й ротатi ж та вухатi отi чортицi, — додав один наймит.

— Мабуть, не з бiса веселi, — додав другий наймит, — дивись, бра! ще й неначе пританцьовують чи навшпинячки спинаються, мов напiдпитку. Мабуть, раденькi, що держать отi каганцi в руках.

— От теперечки не буде нам сором вiтать женихiв в наших покоях! — сказала Текля Опанасiвна, походжаючи по горницях та оглядаючи обставу.

— Шкода тiльки, що в нас нема камiна з карнизом, де можна б було поставить отакi ляльки та цяцьки, нiмфи та фавни, як iх Люба понатикала в себе на камiнi. Треба б нам доконечно заломить отих мiських буржуазок, щоб не дуже-то пиндючились перед нами, — обiзвалась Мелася.

— І навiщо iх заломлювать? Чи то ж варто пиклюваться за таку нiсенiтницю! Вони ж вас люблять щиро, — обiзвалась Лiда.




Конец ознакомительного фрагмента.


Поделиться в соц. сетях: