Читать онлайн “Старі гультяї” «Іван Нечуй-Левицький»
- 01.02
- 0
- 0
Страница 1
Старi гультяiІван Семенович Нечуй-Левицький
Іван Семенович Нечуй-Левицький
Старi гультяi
І
Якi пишнi левади та огороди в селi Трушках, в Василькiвщинi, з початку лiта! І по долинi над довгим ставом, i по обидва береги рiчки Раставицi, скрiзь розляглись левади та огороди, неначе зелене море. Раставиця звиваеться та шумить мiж зеленими вербами, неначе тече довгим звивчастим коридором, то розливае воду по широких, плисковатих мiлинах, то знов збирае докупи розлиту воду i знов ховаеться мiж двома зеленими вербовими стiнами, високими, дрiбчастими та пухкими, неначе обсипаними зеленим пiр’ям.
Сукупнi левади та городи, неперегородженi тинами, ледве-ледве пiднiмаються вгору й зеленiють попiд садками, попiд клунями та хатами. Яка пишна та буйна зелень схопилась на тих городах! Там темнiють довгi смуги картоплi, зверху обсипанi бiлим цвiтом, неначе потрушенi снiжинками; там лиснять червоно-зеленi буряки, а рядом зеленiють смуги попелястого дрiбчастого маку. Нанизу, попiд вербами мрiють темно-зеленi смуги кучерявих конопель, а подекуди на левадах сизiють жита. І на це зелене, бадиллясте, соковите та лиснiюче море неначе зверху впав дощ з жовтих соняшникiв. А подекуди лиснять червонi та бiлi грядки макiвок, пронизаних сонцем, неначе тi макiвки повироблюванi з прозорого скла.
Сонце грае промiнням. Марево дрижить над огородами, над вербами. Соняшники сяють, наче пучки сонячного промiння, густо розкиданi по зеленому морi. І над тим зеленим морем сине-сине чисте небо, неначе напнутий намет з тонкого синього шовку. В травi, в коноплях, на левадах трiщать коники. Пташки та соловейки в вербах аж лящать, неначе дружки на весiллi. Бджоли гудуть в пасiках, на соняшниках, на квiтках. Усе неначе млiе од щастя, од збиткiв життя, справляе якесь велике свято невгамованими пiснями, щебетом, свистам та криками кохання, веселостi.
Нижче од ставка за широким спустом на греблi рiчка розiйшлася на двi течii. Мiж двома течiями розлiгся довгий плисковатий острiв. Його звуть на селi Осередком. Кругом Осередку скрiзь густi верби, неначе його хто оповив зеленим густим вiнком. Через Осередок йде одним одна вулиця. Серед самого Осередку, над рiчкою в береговинi була давня держава дiда Дороша Грицая. За хатою розстеляеться чималий город, а далi над берегом зеленiе левада. В левадi, над рiчкою розрiсся густий садок, як лiс. Старi яблунi, сливи, вишнi та черешнi набiгли над саму Раставицю, спинились над берегом, змiшались докупи з високими вербами, неначе намагались заглянути крiзь верби в бистру воду проворноi рiчки. Старi, вiковiчнi, дикi грушi росли коло самоi хати, попростягали гiлки до самого причiлка i неначе заглядали в старi невеличкi вiконця.
В старiй хатi жив дiд Грицай з бабою Оришкою. Дiд Грицай мав одним одного сина. Син оженився й помер, а його жiнка швидко вийшла замiж удруге. Дiд та баба зосталися вдвох на старостi лiт, неначе сиротами.
Раз пiсля Петра, в ясний гарячий день, до дiда Грицая зiйшлися гостi, та все старi дiди та баби.
В одчиненi дверi вийшла в садок баба Оришка. Вона винесла двое ряден i простелила iх на травi в холодку, пiд грушами. Слiдком за бабою вийшов з хати дiд Грицай, в однiй сорочцi, в крамних синiх штанях. Дiд був кремезний та поставний: високий на зрiст, сивуватий, кучерявий, повновидий та рум’яний. Кругленькi, рожевi, пухкi, як пампушки, щоки неначе понадимались, як у малоi ситоi дитини. На щоках густо червонiли рожевi тонкi жилки. Карi, веселi, круглi очi були блискучi й жвавi. Було знать по веселих очах, по веселому видовi, що дiд вже вихилив не одну чарку горiлки. Грицай нiс в руках здорову пляшку горiлки. В пляшцi червонiв стрючок перчицi. В другiй руцi дiд держав чарку.
Слiдком за дiдом з дверей неначе посипалась, як з мiшка, цiла компанiя дiдiв та бабiв. Баби несли закуску на тарiлках. Одна несла полумисок з огiрками, друга — тарiлку з салом, третя несла хлiб та нiж.
— Отут пiд грушами, в холодочку, нам буде краще, нiж у хатi! Сiдайте, моi гостоньки любi та милii — припрошував дiдГрицай,трохи шепеляючи: дiд був жвавий, проворний, говорючий, говорив швидко, неначе шаткував язиком капусту, а як вiн говорив, то все крутив головою, аж посiченi кучерi тряслися, неначе iх напала пропасниця.
— Ой, гарно ж тут в дiда в садку! — обiзвалась одним одна мiж бабами молодиця, Варка Мотузиха.
— Ой господи, як гарно тут в дiда! — обiзвався Дмитро Мотуз, ii чоловiк, одним один не старий чоловiк мiж сивобородими дiдами.
Усi баби й дiди обсiли кругом двох ряден, пiдобгавши пiд себе ноги. На ряднах поставили пляшку, тарiлки з закускою та чарки. Баба Грицаiха винесла миску пирогiв i сiльничку. Вона вгнiздилась на травi, пiдобгавши пiд себе ноги, i важко зiтхнула, неначе втомилась од бiганини та тяганини, вiтаючи гостей.
Дмитро Мотуз, вже чоловiк лiтнiй, високий, чорнявий, з довгими вусами, з тихими розумними очима, став у дiда Грицая за плечима. Йому не хотiлось сiдать та пити по чарцi. Іншi думи були в його в головi. Вiн похилив голову, згорнувши руки на гр
Страница 2
дях, i втупив очi в бiле рядно, в пляшки та чарки. Але вiн навiть не примiчав нi тих пляшок, нi бабiв та дiдiв, навiть забув про самого гулячого, безжурного дiда Дороша Грицая. Дiд Грицай озирнувся на Мотуза.— Та сiдай же, Дмитре, та вже зап’емо останнiй могорич за поле, — промовив дiд Грицай до Мотуза, — чи добре я кажу?
Дмитро стояв i не поворухнувся. Вiн пiдпер щоку долонею, а в його очах виявлялась якась дума, якесь мiркування. Дмитро навiть не чув, що йому говорив дiд Грицай.
Вже давненько дiд Грицай чеплявся до Мотуза, щоб вiн купив у його поле ще за його живоття. В дiда було шiсть десятин поля. Син його помер. Дiд став старий i вже не здужав вести господарство, одбився од роботи й залiнувався. Син його хазяйнував за батька, клопотався, орав, сiяв, косив. Дiд Грицай ще за живоття сина одбився од роботи i тiльки справляв посиденьки за чаркою то в корчмi з старими дiдами, то в себе, та все швендяв з старою по весiллях, по хрестинах та похоронах. Старий Грицай розледащiв. Тепер вiн задумав спродать ще за живоття поле i взяти добрi грошi, бо вже не було за вiщо пити та байдики бить.
— Сiдай-бо, Дмитре, та вже поговоримо востанне: умовимося та й зап’емо отут пiд грушами могорич! Доки вже нам вовтузитись з цим дiлом! В мене шiсть десятин поля. Ти менi зараз заплатиш триста карбованцiв за поле, а потiм будеш орати своiми волами й засiвать усi шiсть десятин; вiзьмеш усе мое поле наспiл: собi забереш половину хлiба, а половину звезеш в мiй тiк, щоб було нам, старим, на харч. Будеш держать усе мое поле в спiлцi, доки житиму я, доки житиме й моя стара, а як ми, спiльники, помремо, тодi все мое поле буде твое, бо в мене й настоятелiв, на поле наслiдникiв, нема, хiба, може, десь видереться якась рiдня, — десята вода на кисiль, — сказав Грицай.
Мотуз все думав, аж вуса похилились вниз, аж зморшки набiгли на лобi чотирма рядками. В його поля було мало, а синiв було чотири. Дiдова гадка була для Мотуза вигодою, але вiн все ще думав та мiркував: вiн трохи не йняв вiри гостроязиким та балакучим людям.
— Добре! — обiзвався Мотуз i раптом пiдвiв голову. — Добре, дiду! Грошi заплачу швидко, при свiдках. Нехай буде по-вашому! Вже менi обридла тяганина з цим дiлом.
— От i добре! От i зап’емо останнiй могорич! А подибай, стара, в хату та винеси пляшок зо двi вишнiвки! — сказав Грицай дожiнки.
Стара Оришка вже добре стукнула перцiвки, але проворненько пiдвелась i незабаром винесла двi пляшки вишнiвки й пухку свiжу паляницю.
Дмитро Мотуз сiв поруч з дiдом. Дiд подав йому руку. Старий пасiчник Оникiй перебив iм руки.
— Кiнець i дiлу вiнець! — сказав веселий дiд Грицай.
— На тiм тижнi принесу дiдовi грошi, — обiзвався Мотуз, але в його в очах все свiтилась якась думка, неначе його очi трохи захмарило. Розсудливий, помiркований та обережний зроду, вiн все думав, коли б часом з цього вигiдного дiла не вийшов якийсь невигiдний для його кiнець. «Грицай хоч старий, але ще кремезний, здоровий дiдуган; може, житиме довго й дуже довго; менi доведеться з половини орати й засiвать його поле бог зна до якого часу. А триста карбованцiв треба дати дiдовi заразом, та ще й зараз. Ой, коли б часом не програти в цьому дiлi! Дiд хитрий: певно, хоче вихитрувать в мене з кишенi багато грошей, щоб було за що пити та гулять… Ой, коли б не програть! А поля треба, бо синiв багато. А на дiдовому полi хлiб родить без вигнойки: земля ще не виснажилась».
Такi думки все ворушились в Мотузовiй головi, надокучали йому, як мухи в спасiвку. Дiд Грицай частував Мотуза, але йому не йшла на думку нi перцiвка, нi наливка. Вiн тiльки пригублював чарку i вертав недопиту дiдовi.
Мотузиха, висока, довгообраза, чорнява й весела, радiла за двох: за себе й за свого чоловiка.
— Вже, бабо Оришко, я вас догляну на старостi лiт. Борони боже, занедужаете, то я навiдуватимусь до вас що божого дня, i спечу вам, i зварю, i обперу вас. Я вже вас не покину без догляду i допомагатиму вам у роботi чи в хатi, чи на городi, — говорила Мотузиха до баби Оришки, i ii карi очi неначе хотiли вскочити в бабинi сiрi п’янi баньки.
— І спасибi тобi, Варко, i прости бi тобi! Я вже покладаюсь на тебе, як на кам’яну гору. Був у мене син добрий, робочий, та господь прийняв його до себе, а невiстка — вiтрогонка: ще, може, в чоловiка й ноги не захололи, а вона — замiж! От такi тепер на свiтi невiстки! Ох боже наш! — зiтхнула на ввесь садок баба Оришка й випила чарку наливочки до дна.
— Такi вони, серце Оришко, тепер усi отi невiстки, — заговорили п’яненькi баби разом, — невiстки не дочки; невiстка — чужа дитина, а не рiдна. Ох господи наш милосердний! — почали зiтхати баби, i тими зiтханнями сповнились усi гiлки й усе листя на старих грушах, неначе iх обсiли якiсь горобцi, котрим прийшла охота не цвiрiнькать, а зiтхать.
— Та й дочки тепер стали незгiрше невiсток, — обiзвалась одна баба сусiда, — як почну навчати свою дочку, то вона як розприндиться, то три днi не говоре до мене й не дивиться менi в очi. Ходить по хатi, та сопе, та важким духом дише
Страница 3
а мене. Ой боже наш, боже наш! Гiрко жити старим при дiтях, а вмирати не хочеться.— А горiлочку пить хочеться! — обiзвався дiд Грицай. — Оце тiльки й нашого добра на старостi лiтi — а то все… Ет! Земля i попiл… О! вже й перцiвки нема в пляшцi. А побiжи лишень, стара, та наточи з барильця горiлки.
Стара подибала в хату й винесла здорову зелену пляшку, повну горiлки. Знов пiшла чарка кругом. Баби й дiди вже посоловiлими очима дивились на пляшки та на чарки. Старi судили невiсток та дочок. Одна баба затягла пiснi:
Ой, пiду я до дочки, —
Наберуся бiдочки;
Ой, пiду я до сина, —
Лиха моя година!
Другi баби пiдтягали. І дрижачi бабськi тоненькi голоси розлягались по садку i змiшалися з щебетом ластiвок, з спiвами соловейкiв. В Раставицi крякали жаби дрiбно та голосно, неначе й вони жалiлись та нарiкали на своiх рiчаних та болотяних невiсток та дочок. Пiснi та щебет кохання в садку, в вербах злився докупи з жалiбними пiснями старих бабусь.
— Ой, чого ж це так гудуть бджоли в пасiцi? Чи чуете, дiду Дороше? — обiзвалась Мотузиха, ще зовсiм твереза.
— Чи гудуть же? Може, то в тебе в головi джмелi гудуть? — обiзвався насмiшкувато дiд Грицай.
— Ой, не джмелi! То вийшов рiй, — сказав дiд Оникiй; вiн пив мало i нiколи не був п’яний. — Он глянь лишень, Дороше, на леваду! Як грае рiй!
Дiд Грицай встав, одiйшов до хати, прикрив очi долонею й крикнув:
— І справдi вийшов рiй! О, враг його матерi! І вибрав же тобi час, коли ми могорич п’емо! Чом би було не вийти ранiше!
— Бо, мабуть, старi бджоли зранку пили могорич та потiм i рушили в дорогу, — сказав насмiшкуватий дiд Оникiй.
— От тобi на! А що б вас та бодай вас! Тепер, дiду Грицаю, лiзь на грушу та збирай роя, а ти, Оришко, йди та подерж менi улика, — сказав Грицай.
І дiд почимчикував через невеличку леваду в пасiку. Баба Оришка понесла слiдком за ним улика.
— І де той рiй, що я його не бачу? — обiзвалась одна баба, заглядаючи з-пiд грушi на леваду.
— І я не бачу! Це, мабуть, iм так здалося, — сказала друга баба.
— Добре здалось! Якби Оникiй не був тепер тут, то вони б пустили роя з пасiки на поле. О! Я одним вухом почую роя, хоч би вiн вийшов за верству, — сказав гоноровитий дiд Оникiй.
Дiд Оникiй був дуже убогий чоловiк. Вiн був бездiтний i прийняв собi маленьку дiвчинку за приймачку. Баба його була стара та слабовита i все нездужала. Приймачка вже стала дiвкою й хазяйнувала в убогiй Оникiйовiй хатi. Оникiй пасiчникував то в панiв, то в свого священика, то в посесорiв, то в сiльських хазяiнiв, котрi держали чималi пасiки, i пасiчникуванням заробляв собi хлiб та харчував свою бабу й приймачку. Трапилось так, що того лiта нiхто не запросив дiда Оникiя за пасiчника. Дiд сподiвався, що Грицай найме його на лiто за пасiчника, бо сам розпився й розледащiв. Але Грицай не найняв його й думав сам пасiчникувать. Оникiй був сердитий на Грицая, i тепер, коли вийшов рiй, Оникiй не кинувся збирать роя, стояв осторонь i навiть не поворухнувся, щоб стать старому i вже п’яному Грицаевi до помочi.
Рiй покрутився, пограв над левадою й незабаром сiв на грушi, та ще й височенько. Гiлка грушi аж увiгнулась пiд здоровим важким кетягом бджiл. Дiд Грицай приставив до грушi драбину й полiз вгору. Баба Оришка зав’язала з одного боку хусткою улик без дна й подала його дiдовi на драбину. Дiд Грицай, хоч був вже п’яненький, але потрапив струсить роя в улик. Кетяг бджiл впав у вулик i разом здорово задзижчав, неначе хто вдарив па цимбалах. Дiд подав бабi улик.
— Бери ж, Оришко, улика, та помаленьку та потихеньку! Постав отам пiд сливою, доки я злiзу, — сказав дiд Грицай.
Баба Оришка, вже добре п’яненька, не напнула навiть на голову мiшка з ситечком проти очей i в голим лицем полiзла по драбинi. Вона насилу налапала улик, що дiд сунув по драбинi, i взяла його за дно. Але улик спорснув а драбини, вискочив з бабиних дрижачих рук i впав на другий улик, що стояв пiд грушею. Той улик перекинувся. Бджоли, переляканi й роздратованi, загули й неначе зашкварчали, як вишкварки на сковородi, а потiм висипались з улика та й кинулись на бабу.
Баба Оришка побачила, що непереливки, скочила а драбини i кинулась бiгти через леваду. Бджоли кинулись за нею навздогiнцi, злi-презлющi, роздратованi потом та горiлкою, котрою тхнуло од баби. Бджоли падали на бабу, кидались, як злi собаки, неначе хто обсипав бабу грудочками та дрiбними камiнцями, хапаючи грудочки жменями й пригорщами. Бджоли дзижчали та кусали бабу i в потилицю, i в руки, i в лице, i в спину. Дiд Оникiй бачив усе це лихо, стояв i тiльки осмiхався.
— Ой боже мiй! Ой рятуйте! — кричала баба Оришка i бiгла через леваду так прудко, неначе коза.
— Впади ниць у траву! — крикнув дiд Оникiй осмiхаючись. Баба Оришка впала ниць в траву. Бджоли кинулись на бабинi голi ноти й тнули ii в литки. Оришка догадалась, пiдтягла ноги i сховала iх пiд спiдницю, а лицем припала до землi, в траву. Бджоли вилися над бабою, неначе густа чорна хмара. П’яненькi баби та дiди тiльки очi повитрiщали та дивились на
Страница 4
бабу й на хмару бджiл. Оникiй стояв i вусом не моргнув. Дiд Грицай сидiв на драбинi, на грушi i тiльки мовчки дивився зверху на свою бабу, неначе вкриту бджолами.Роздратованi бджоли, неначе скаженi, миготiли на гарячому сонцi в пасiцi й над левадою. Вони зачули пiт i горiлчаний дух пiд грушами i кинулись на Грицаевих гостей. Незабаром неначе хтось з-за куща кинув бджолою, як грудочкою, з усiеi сили на одну бабу. Бджола вчепилась бабi в щоку. Баба крикнула i вхопилась за щоку. Згодом знов неначе хто кинув з-за грушi жменю бджiл на дiдiв. Бджоли вп’ялися в лице Мотузовi та Оникiевi, а далi на рядна неначе хтось сипнув цiлу пригорщ бджiл. Бджоли кинулись на дiдiв та бабiв, як скаженi собаки.
— Ой! ой! — крикнули баби та дiди й замахали руками. — Ой, бджоли! ой! ой!
А бджоли дзижчали над рядном i кидались усiм в лице… Баби й дiди схопились i кинулись втiкати, неначе згедзкались. Баби попiднiмали ззаду спiдницi й понапинали на голови. Однi повтiкали за хату, другi вскочили в сiни й дверi зачинили.
— Оце яка халепа трапилась! Одже ще закусають Оришку на смерть! — гомонiли баби в сiнях.
Дiд Оникiй стояв, як стовп, пiд грушею, не махав руками, не повертав головою. Бджоли дзижчали кругом його голови, але не кидались кусать.
— Оникiю! побiжи, будь ласка, та накрий Оришку рядном, доки бджоли втихомиряться, — промовила одна баба, одхиливши сiнешнi дверi.
— Бiжи-бо, Оникiю, та зроби що-небудь, бо ще закусають Оришку на смерть, — говорила Мотузиха через щiлину в дверях.
— Еге! гарнi порадницi! Йдiть самi та рятуйте бабу, — сказав дiд Оникiй.
— Та ми пiшли б, та не знаемо, як ходити коло бджiл, а ви. дiду, знаете, бо ви ж пасiчникуете, — обiзвалась Мотузиха. — Пiдiть, голубчику, та дайте бабi ради.
Оникiй таки здався. Вiн увiйшов у сiни, набрав з дiжки вiдро води, взяв кухоль, напнув на голову рядно i пiшов на леваду. Невгамованi бджоли хмарами вились над бабою Оришкою, неначе стерегли ii, щоб вона не встала й не втекла в хату. Оникiй набрав у кухоль води й почав бризкать з рота водою на бджоли. Обважнiлi од води, з мокрими крильцями, бджоли одразу стали не такi кусливi та проворнi, а потiм потроху подалися до пасiки й почали втiкать. Оникiй накинув рядно на Оришку i все бризкав водою навкруги. Оришка пiдвелась, напнула на голову рядно, прожогом кинулась навтiкача, вскочила в сiни й зачинила дверi. Бджоли поналазили iй i в пазуху, i в спiдницю. Вона мусила скинуть сорочку, щоб повиганять й повитрушувать бджоли. Бджоли покусали iй i вид, i руки, i литки. Очi й щоки позапухали й понабрякали.
Тим часом дiд Оникiй нарвав пучок зiлля, вмочив у вiдро, бризкав на бджоли, прискав водою з рота й заганяв до улика, неначе чередник заганяе вiвцi в кошару. Дiд поставив перекинутого улика на свое мiсце. Втихомиренi бджоли почали влазити в вiчко. Тим часом дiд Грицай все сидiв на грушi i з високостi поглядав на розтривоженi бджоли, що хмарами вилися нижче од його. Голова в його протверезилась. Хмiль вийшов з голови. Але Грицай боявся злазить а грушi i поринать в густi, живi й кусливi хмари.
— Та злазь вже! Бджоли не зачеплять. Збирай роя, бо ще й втече, на поле або в лiс! — гукнув знизу дiд Оникiй,
— Збери там, будь ласка, роя, а я вже потiм злiзу! — гукнув дiд Грицай з грушi.
Рiй сiв внизу на стовбурi староi грушi, неначе хто обмотав грушу волохатою кожушиною. Оникiй швиденько зiбрав роя, зав’язав i поставив оддалеки од уликiв. Дiд Грицай злiз з грушi з покусаними щоками та руками.
Баби й дiди знов висипали з сiней i посiдали кругом ряден. Баба Оришка винесла вiдро води й хлюпала собi водою на запухле лице, на руки, хлюпала на покусанi литки; другi баби й дiди обступили вiдро, неначе свячену криницю на Маковiя, i хлюпали собi на очi, на щоки, на носи. Уся чесна компанiя позапухала. Щоки й носи в бабiв понабрякали.
— Оце лишенько! Яка чудна пригода трапилась! — гомонiла баба Оришка.
— Що чудна, то чудна! Вас усiх неначе хтось попобив по мордi, — обiзвався дiд Оникiй.
— Шкода й заходу! Не можна менi пасiчникувать, — сказав дiд Грицай.
— Авжеж! Коли вже горiлку пити, то де вже його пасiчникувать. Бджола — божа худоба. Пасiка — святе дiло: до неi з горiлкою не приступай, — сказав Оникiй, благочестивий i побожний чоловiк. — Оце вам божа кара за те, що ви п’янi заходились поратись коло божоi худоби.
— Може, твоя й правда, — сказав дiд Грицай, — де вже менi тепер пасiчникувать.
— Авжеж нема тобi часу… — сказав дiд Оникiй, сердитий на Грицая за те, що Грицай не взяв його за пасiчника на лiто.
Конец ознакомительного фрагмента.