Читать онлайн “Живцем поховані” «Іван Нечуй-Левицький»

  • 01.02
  • 0
  • 0
фото

Страница 1

Живцем похованi
Іван Семенович Нечуй-Левицький




Іван Нечуй – Левицький

ЖИВЦЕМ ПОХОВАНІ





Живцем похованi


Був я на службi в далекому краi на пiвночi, в Седльцi, в унiятському краi на Пiдляссi i лiтом поiхав на Украiну на вакацii, щоб одвiдати родину та побачить рiдний край, тi мiсця, де пройшли моi дитячi та молодечi лiта, найлуччi лiта мого вiку.

Пiзнiм ранком виiхав я з Киева по залiзнiй дорозi на Одес i через двi станцii пересiв у Фастовi на миколаiвську лiнiю. Сумнi сосновi лiси минули й зовсiм зникли. Вокзали нiби тонули в акацiях, липах та осокорах. З квiтникiв коло вокзалiв подекуди виглядали помiж акацiями черешнi, морелi (абрикоси) та волоськi горiхи. Край залiзноi дороги потяглися стiнами живоплоти од снiгових заметiв. На зелених живоплотах витикались попiлястi дикi оливковi дерева, неначе потрушенi борошном. Скрiзь коло вокзалiв зеленiли свiжi газони в скверах. На iх манячiли нiби вимальованi на зеленому полi чудернацькi взорцi з декоративних травок та усяких квiток. Сторожки тонули в вишнях та черешнях, нiби по пояс стояли в оргинii, мальвi, макiвках, гвоздиках та чорнобривцях. Це вже край квiток, край ясного палкого сонця, край поезii. Одразу знать, що тут люде люблять квiтки, замилованi в квiтках. День розгорювався пишний, ясний. Звiдусiль пахло житами, усякими польовими квiтками. Луки, мочарi, вогкi млаки неначе чиясь рука густо – прегусто засiяла квiтками, неначе встелила iх квiтчастими килимами. За Россю вже мрiли гори, горби та пригорки в поетичнiй далечинi. От i рiдний край. Як радiсно на серцi! Якою поезiею повiяло на мою душу! На думку спадала пiсня, i пiсня весела; веселi мотиви залунали в душi. Он вже недалечко Бiла Церква неначе потонула в розлогiй долинi над Россю, в садках та гаях. Незабаром з сизоi iмли виглянули двi високi мурованi дзвiницi та банi церков, висунувся присадкуватий костьол. Незабаром поiзд спинився. Я вихопився з вагона, перебiг через вокзал i вийшов на портик, котрий виходив на подвiр'я. Менi треба було згодить вiзника до недалекого села, де жили моi родичi. Я став на ганку, окинув очима широке подвiр'я, схоже бiльше на розкiшний садок, нiж на вокзальнi звичайнi забагненi й засмiченi задвiрки. І тут на мене повiяло поезiею. Через увесь широкий двiр розтягся подовжастий сквер, навкруги засаджений акацiями, навкруги обсаджений оргинiями, нiби застелений зеленим газоном iз взорцями з квiток та кольорових трав, пiстрявий та гарний. По один бiк скверу пiд забудуванням серед зеленого дерева неначе горiв квiтник, густо закиданий здоровими, як кулаки, цiнiями усякого кольору. По другий бiк дворища неначе смiялись мiж зеленим деревом розкiшнi кущi мальви, рясно обквiтчанi квiтками, а мiж ними маки, жовтi гвоздики, петунiя. Навкруги скрiзь бiлiли в цвiту кущi жасмину. Квiтки, зелень i ще квiтки сливе суспiль! Неначе iх хто понасипав, понакидав оберемками. Усе дворище пахло жасмином. Було знать, що тут живуть залюбленики в квiтках.

А кругом скверу по широкiй вимощенiй дорозi стояв закруглений тiсний рядок вiзникiв. Фаетони були все еврейськi, стародавнi, перекупленi з десятих рук, схожi на египетськi фараоновi колiсницi, з обiдраним сукном з – пiд котрого виглядали полудрабки, неначе голi ребра. Шкапи були все захудженi, миршавi, сухоребрi. На високих козлах манячiли так само худi жидки, жовтi, сухорлявi, убого убранi, неначе хтось натикав живих мерцiв не на фаетонах, а нiби на якихсь марах та катафалках. На евреях аж лиснiло заношене, засмальцьоване дрантя. Серед зеленого дерева та газонiв, серед маси пишних квiток текла нiби течiя з голих полудрабкiв, сухих конячих ребер та живих мумiй.

Пишний сквер був нiби оперезаний i зеленими штахетами, i драним злинялим поясом, знятим з старця. Я оглянув той довгий, нужденний закруглений рядок фаетонiв, i уся поезiя, котрою повiвало на мене гарне зелене квiтчасте подвiр'я, уся краса його одразу зникла, неначе засунулась за чорнi хмари.

Приiжджi пасажири кинулись до фаетонiв годити вiзникiв. Євреi з козлiв замахали батогами, кричали, закликаючи пасажирiв до своiх фаетонiв. Фактори обступили мене навкруги, запрошували до гостиниць, трохи не смикали за поли. На подвiр'i пiднявся галас, шум, крикнява. Я став i тiльки поглядав на ту нiби довгу низку густо нанизаних драбинчастих фаетонiв. Не хотiлось менi живцем класти себе на катафалки, що розтрясли б i живi i мертвi кiстяки. Тi фараоновi колiсницi вже не раз далися менi взнаки, i не раз, i не два вже вони добре наштовхали менi боки.

В довгому рядковi вiзникiв я примiтив на козлах кiльки погоничiв в жупанах та свитах. Фаетони в iх були трохи кращi: тi фаетони висилали на бiржу для заробiтку мiсцевi небагатi панки. Я попростував до тих фаетонiв, щоб вибрати собi догiднiшу пiдводу. Пiдводжу я очi вгору – на козлах одного фаетона стримить погонич в картузi, в куценькiй новiй свитцi, гарний на вроду, бiлий з лиця, з довгими кудлатими вусами, з пiдстриженою борiдкою, з блискучими темними очима.

«Чи це мужик, чи пан? Чи наймит, чи хазяiн фаетона?» – май

Страница 2

ула в мене думка: на йому мужицька одежа, а з лиця зовсiм пан, неначе на козлах сидiв переодягнений за наймита справдiшнiй панок: стан тонкий, постать рiвна, руки бiлi, з лиця красунь. І тикати на його було якось нiяково. Фаетончик в його був новий, чистенький, конi добрi, неначе вгодованi.

– Чи повезете мене до села оце зараз? – спитав я в вiзника.

– А чом же? Я часто одвожу панiв то в села, то в сахарнi. В мене фаетон добрий, не труський. До вечора вже й на мiсцi будете, – говорив погонич, i голос в його був не сипкий та хрипкий, який бувае здебiльшого в селян, а чистий, дзвiнкий, баритоновий.

Я згодив його, сторгувався i сiв у фаетон. Вiн звернув на бiк, видрався з рядка фаетонiв, i конi пiшли риссю, обминаючи довгий рядок еврейських шкап та скрипучих колiсниць, та усяких чортопхайок – таратайок.

– Чи це вашi конi та фаетон? – спитав я в вiзника.

– Нi, не моi конi, не мiй i фаетон, – обiзвався вiн i повернув до мене голову, осмiхаючись: певно, про це його часто питали подорожнi.

Цей вiзник був задля мене iстинно загадка. Я окинув очима його постать: плечi широкi, стан тонкий, навiть закритий катанкою з не дуже товстого сукна; шия бiла, не мужицька, не порепана; темно – русяве тонке волосся кругом шиi аж вилискуеться.

– А чий же це фаетон? – спитав я знову у недомислi.

– Старого посесора Гнiдинського. Вiн переднiше був посесором, держав у посесii одно село в графа Бранiцького. А тепер вiн, надбавши грошей та усякого добра, поставив собi домок у Бiлiй Церквi й живе без дiла на старостi лiт. Я в його служу за наймита. Вiн висилав мене з фаетоном на бiржу на заробiтки.

– То ви в його за наймита? – аж крикнув я зачудований.

– За наймита, – обiзвався погонич i знов обернув до мене голову й осмiхнувся.

– Але ж ви на наймита зовсiм не схожi, – сказав я.

– Бо я, бачите, не з мiщан. Я дворянин, шляхтич, як нас тут звуть. Ми шляхтичi з батькiв, з дiдiв. Мiй старший брат був «чиновником», служив у Киевi в канцелярii губернатора, а потiм служив в Уманi та оце недавно помер од чахотки.

«Що це за диво! Що це за проява везе мене? А може це якийсь чванько, що зловживае довiрнiсть легкодумних проiжджих панкiв, аби почванитись своiм родом перед панками: знайте, мов, що й я пан, хоч i сиджу на козлах з батогом, але менi личило б i було б уподобнiше сидiти з вами рядом в фаетонi. А коли я на козлах тепер, то це так собi випадком випало», – вертiлася в мене думка.

Я зацiкавився й почав розпитувать свого вiзника. Вiн повертав до мене голову, щось говорив, розказував. Але я тiльки бачив його коротко пiдстрижену борiдку й одного кудлатого вуса поверх борiдки. Слiв не можна було чути. Колеса стукотiли на новiй мостовiй. Фаетони гнались до мiста наче наввипередки й випереджували нас. Проти нас тяглася до вокзала валка з вагою на возах, навантажених усяким крамом, земляним вугiллям, мiшками з пашнею та питльованим борошном. Колеса деркотiли, аж нiби кричали. Мостова аж двигтiла пiд возами, навантаженими мiшками з пшеницею та залiзом хурами. Розмовляти не можна було нi на який спосiб.

От конi влетiли в мiстечко, здорове, як город, перебiгли через кiльки жидiвських смердячих улиць, i наш фаетон вискочив на базарне мiсто, здорове, як вигон, обставлене мурованими домами, i неначе пiрнув мiж вози. Базар ще не роз'iхався. Курява стояла, неначе дим пожежi. Базар нiби грав возами, волами та кiньми в «тiсноi баби». Мiсто було нiби закидане возами. Фаетон ледве пропхався вуличкою помiж возами, зачепив колесом кiльки людських осiв та колiс, штурхнув дишлем у спину кiльком еврейським балагулам i вилетiв на широку вулицю, що йшла на поштовий трахт. Зазеленiли старi садки по обидва боки вулицi. З садкiв, з гайкiв виглядали невеличкi мурованi й дерев'янi домки, дачки. Заманячiли в квiтниках перед домками усяковi квiтки. Тут живуть панки, пiдпанки та мiщани. Стало тихiше. Гармидер стишився. Можна було балакати.

– Хто ж був ваш батько? – спитав я в свого вiзника.

– Мiй батько був дворянин православноi вiри, не католик. Вiн мав свою землю – десятин з шiстдесят, коли не бiльше, он там за Россю, по праву руку од гори. Мiй батько був помiщик з дiда, з прадiда.

– Як же воно так вийшло, що ваш батько мав землю, був дiдич, а ви тепер за погонича в якогось пана Гнiдинського? – спитав я, здивований таким випадком.

– Про це довго розказувать: багато говорить – та нiчого слухать, як кажуть у приказцi. Нехай от як заiду до своеi хати, то я вам розкажу. Я забiжу на часок додому, дам коням оброку, пополуднаю та вiзьму на дорогу кирею, бо як часом нападе дощ, то я змокну до сорочки. В нас оце перепадали страшнi тучнi дощi. Ось недалечко й моя хата, ондечки за тими високими осокорами.

– Як же вас прозивають?

– Я Василь Свiклiцький. Батько мiй був дворянин. Я й документи його маю. А земля й грунт пропали для мене навiки. Тiльки й зосталась у мене хата, бо й огород, i садок, i левада – вже тепер не моi й не моiх дiтей.

– А чие ж воно теперечки? – спитав я.

– Графа Бранiцького. Усе пропало. А я тепе

Страница 3

служу за наймита – сказав Свiклiцький i спинив конi коло ворiт.

– Ось i моя хата. Коли ви не дуже хапаетесь в село, то я заiду на часок, бо вже час ставить конi на – попас, та й сам я з'iм чого – небудь на дорогу.

– Добре! Заiжджайте. Менi можна й загаятись, бо там в селi дiти не плакатимуть, жiнка не лаятиме.

З хати вибiгла жiнка Свiклiцького, ще молода й гарна, кругловида, з пухкими щоками, тiлиста, жвава, проворна й кокетлива. Була недiля. Свiклiцька убралася чепурненько. Було знать по ii одежi, що вона любила усяковi убрання. Вона вибiгла в чорному куценькому керсетi, в яснiй, нiби бiлiй спiдницi, неначе обсипанiй червоними букетиками, а внизу обшитiй на п'ядь смугою чорного плису. На ногах аж горiли червонi сап'янцi. Шия аж вгиналась од разкiв доброго намиста, од дукачiв та бусiв. На головi зеленiла ясно – зелена хусточка, поцяцькована дрiбненькими пуп'янками рожi та макiвками. Зеленi й червонi торочки спадали од хустки на шию. Свiклiцька мiцно вхопила ворота й нiби заiграшки одкинула iх набiк однiею рукою. В другiй руцi в жменi вона держала насiння й лузала його нiби на льоту. Вона кинула вгору на Василя гострими карими очима. Василь з козел осмiхнувся до неi й погнав конi у двiр, ввесь зарослий зеленим шпоришем.

– Ого – го, Свiклiцький! Як я бачу, в вас жiнка, як цяцька, як писанка! – не втерпiв я, щоб не примiтить того Василевi.

– Тiльки менi й добра зосталось, що та цяцька, та там у хатi е ще двi цяцьки – двое менших дiтей, бо старшi усi перемерли, – обiзвався стиха Василь.

З хати вибiгли й тi двi цяцьки: хлопчик восьми рокiв i менша од його дiвчинка, i справдi гарна, як дорога цяцька. Я дивився на хату, розглядав оселю, а в мене все вертiлася в головi думка, через що пропала та земля, як пропав i цей грунт з садком, де я стояв, i як Свiклiцький з дiдича та став наймитом.

«Чи не прогайнували та не пропили часом отi дрiбнi украiнськi дiдичi своiх маетностiв та грунтiв?» – майнула в мене думка. І менi було якось нiяково питать про це в Свiклiцького, щоб не зобидить його, допитуючись про предкiв, «що померли од редьки», як каже приказка, а може й од чого луччого й смачнiшого за редьку.

Мене брала надзвичайна цiкавiсть розпитать в Василя про це дiло. Але Свiклiцький почав поратись коло коней: розгнуздував конi й причеплював iм пiд морди шаньки – торбинки з вiвсом. Давши коням обрiк, вiн пiшов до хати, запросивши й мене з делiкатностi до господи. Я окинув очима оселю. В оселi й двора не було. Стародавня хата стояла далеко од улицi в старому садку. Ближче до вулицi над окопом стримiли старi повiточки та чорнiла невеличка комора з дубини, котра вже зовсiм зчорнiла й поросла дрiбненьким мохом. Коло повiток до самоi вулицi зеленiв густий оксамитовий шпориш. Од улицi скрiзь понад вiр'ям стримiли старi осокори й осики з пiдтятим однизу гiллям. Було знать, що той пiдчос пiшов на паливо. По дворi росли подекуди вроскидь старi акацii. Перед хатою, пiд вiкнами зеленiли кущi бузку та рожi, цвiли кущi оргинii й мальви, гвоздики, чорнобривцi та настурцi. За хатою зеленiв старий садок. Хата була стара, стародавня, з чималенькими вiконцями на чотири шибки, з високою стародавньою покрiвлею. Од пiвночi уся покрiвля аж зеленiла од моху, незгiрше заросшoго двора, неначе була вкрита шматками зеленого оксамиту.

Ми ввiйшли в сiни. По один бiк сiней були одчиненi дверi в чималеньку пекарню, по другий бiк – була невеличка свiтлиця з узенькою кiмнаткою. Я вступив у свiтлицю, i менi вдарив в лице холодний дух дуже старого дому, дух трухлявого дерева та порохнi. Свiтлиця була стара – престара. На сволоках манячiли повирiзуванi i вже потроху постиранi якiсь написи, якiсь взорцi. Над дверима до меншоi кiмнати свiтився наскрiзь прорiз з приполичкою, де рядочком стояли дешевi чашки. В кутку на покутi був прибитий косинчик. На йому стояли образи, а один образ посерединi на стiнi був у срiбнiй шатi. Вiконечка чималенькi, дверi низенькi. Коло порога на стiнi висiв помальований зеленою фарбою гарненький мисник, де не було нi однiеi простоi полив'яноi миски, а натомiсть на поличках стояли сторч рядками фарфоровi стародавнi тарiлки й зеленi та синi тарiлочки, якась чудернацька зелена пляшка, стояли стародавнi не то два чайники, не то жбани з червоноi мiдi, схожi на церковнi стародревнi сосуди. Усе це виявляло, що в цiй свiтлицi колись проживали люде заможнiшi, з бiльшими достатками, нiж теперiшнiй господар.

Холоднувате свiже повiтря старого дому пiдсвiжило моi нерви, i пiсля душного вагона менi було надзвичайно приемно тут посидiти й трохи одпочить. Нерви моi заспокоiлись. Вогкуватий та свiжий дух в свiтлицi був менi приемний. Я люблю цей дух стародавнiх домiв. І моi думки без моеi волi несамохiть перелетiли в давню давнину, в свiтлицю мого дiда. Перед моiми очима встала уся обстава давнiх дiдових покоiв, одразу виникли, мов з туману, давнi люде того часу, сивобородi дiди з поморщеними щоками, але здоровi, кремезнi й веселi, бабусi в простих убраннях, але з щирим непотайним серцем; виникли, мов з туману, стар

Страница 4

сивi украiнськi шляхтичi в довгих сiртуках з вузенькими рукавами, з намотаними на шиi чорними шовковими хустками, iх старi жiнки в бiлих чипках або в шовкових хусточках на головi, в довгих шалях на плечах, з народною мовою в устах, з народними веселими жартами в розмовi. Кругом мене на цих дерев'яних помальованих стiльцях iз чудернацькими вирiзками на спинках неначе сидiли тi давнi люде, провадили щиру веселу розмову. Я нiби почув iх голоси з далекоi минувшости, iх розмову, веселий смiх, гострi жарти. Менi чогось здавалось, що з опрiчноi кiмнати от – от незабаром одчиняться дверi, i звiдтiля вийде старенька, висока, рiвна станом сива панiя, котра колись мене малого годувала горiхами та маковниками: здавалось, що в дверях заманячать два кiнцi смугнастоi шалi, котрi спадають додолу й черкаються об дiл, заманячить ридикуль в ii руках, i вона двигне ногою, присяде й зробить менi старомодний кнiкс…

Свiтличка нiби дихнула на мене тим духом давнiх часiв, од котрого вже й слiду не зосталось. Згадки пiшли за згадками, картини стародавнього життя виникали одна за однiею, мов iз туману. Я сидiв задумавшись.

Свiклiцький скинув катанку й сiв коло стола. В чорнiй сiртучинi з дешевоi черкешини вiн ще бiльше скинувся на пана бiлим видом i високим та широким, трохи випнутим чолом, i м'якими лиснючими кучерями кругом голови.

– Чи далеко, Василю, повезеш пана? – спитала жiнка в Свiклiцького.

– Ой дуже далеко! Начувайся, Насте, лиха, бо може й двi ночi дома не ночуватиму, – обiзвався Василь, i з – пiд його кудлатих вусiв, багацько яснiших за борiдку, блиснули бiлi густi й рiвнi, як пiдрiзанi, зуби.

Вiн бистро зирнув на мене: очi нiби промовляли до мене, що вiн жартуе й тiльки лякае жiнку. Я вглядiв, що в його карих очах свiтився розум, в поглядi промайнули тяма й розвиток, промайнули гостро, але виразно, чого не можна зауважить в очах простих селян або мiщан при iх нешвидких длявих думках, а його гострi очi виявляли швидке рушiння думок i спадковий примiтний розвиток голови.

– Як я не вернуся додому на нiч, то тут вночi прийдуть до тебе розбишаки, видеруть вiкно, влiзуть у хату та цюк тебе сокирою по головi! А тодi витягнуть скриню в вiкно з усiм твоiм добром, з намистами й з дукачами, i з юбками та керсетами, – говорив Свiклiцький.

– Чорт зна що верзе! Ще й лякае. Коли б хоч не лякав, – обiзвалась Настя, стоячи коло судника та лузаючи насiння.

– Ож побачиш. Чогось моя душа почувае, що де тебе цiеi ночi прибуде в гостi отой страшний, рудий бородань рiзник Берко з тiею здоровецькою сокирою, що нею рубае м'ясо в рiзницях, – промовив Василь.

– Ще й Берка на тобi в додаток! Мовчав би вже, коли не вернешся додому на нiч. Оттак вiн усе! Йому жарти, а я лягаю спати з дiтьми, то аж трушуся: i сама хрещусь, i дiтей хрещу, i вiкна хрещу, i дверi хрещу.




Конец ознакомительного фрагмента.


Поделиться в соц. сетях: