Страница 1

Тi, що не мають корiння
Наоми Новик


Королiвства Польнi та Рос’я – давнi вороги. Але землi обох поступово захоплюе страшна Пуща, що перетворюе людей на дерева. Маг Дракон столiттями стримував чари Пущi. За це щодесять рокiв жителi сусiднiх селищ платили чарiвнику данину у виглядi найкрасивiшоi, найуправнiшоi чи найрозумнiшоi дiвчини. Агнешка була певна, що цього разу Дракон забере ii подругу-красуню Касю. Але несподiвано для всiх вiн обрав нечупару Агнешку. Саме вона покликана розгадати таемницю страшноi Пущi й знищити ii…

Оповiдна манера автора зачаровуе, а героi лишаються в пам’ятi назавжди. Приголомшливо!





Наомi Новiк

Тi, що не мають корiння






Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», 2016



Публiкуеться з дозволу Ballantine Books, an imprint of Random House, a division of Penguin Random House LLC

Перекладено за виданням: Novik N. Uprooted: A Novel / Naomi Novik. – New York: Del Rey, 2015. – 465 p.

Переклад з англiйськоi Марii Пухлiй

Дизайнер обкладинки Оксана Волковська



Електронна версiя зроблена за виданням:

Н73 Тi, що не мають корiння / Наомi Новiк; пер. з англ. М. Пухлiй. – Харкiв: Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», 2018. – 480 с.

ISBN 978-617-12-4289-0

ISBN 978-0-8041-7903-4 (англ.)



© Temeraire LLC, 2015

© Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2018

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад та художне оформлення, 2018


* * *




Роздiл 1


Наш Дракон не iсть тих дiвчат, яких забирае, хай якi iсторii розповiдають за межами нашоi долини. Ми iх iнодi чуемо вiд подорожнiх мандрiвникiв. Вони говорять так, нiби ми займаемося людськими жертвоприносинами, а вiн – справжнiй дракон. Звiсно, це неправда: може, вiн i чаклун, та ще й безсмертний, але вiн все одно людина, а якби вiн захотiв iсти одну з нас щодесять рокiв, нашi батьки зiбралися б у ватагу та вбили б його. Вiн захищае нас вiд Пущi, а ми йому вдячнi, але не настiльки вдячнi.

Вiн iх насправдi не пожирае; так тiльки здаеться. Вiн забирае дiвчину до себе у вежу, а за десять рокiв вiдпускае ii, але на той час вона вже е iншою людиною. Одяг у неi надто вже гарний, а говорить вона, як придворна дама, а ще вона прожила сама з чоловiком десять рокiв, тож вона, звiсно, збезчещена, хоча всi дiвчата кажуть, що вiн нiколи iх не торкаеться. Що ще вони могли б сказати? А це ж iще не найгiрше – зрештою Дракон дае iм повний гаманець посагу, коли iх вiдпускае, тож кожен був би радий з такою одружитися, збезчещена вона чи нi.

Але вони не хочуть нi за кого виходити замiж. Вони взагалi не хочуть залишатися.

– Вони забувають, як тут жити, – якось несподiвано сказав менi батько. Я iхала поруч з ним на сидiннi великого порожнього воза; ми прямували додому, привiзши хмизу на тиждень. Ми жили у Двернiку – не найбiльшому селi в долинi й не найменшому, та й не найближчому до Пущi: вiд неi до нас було сiм миль. Утiм, дорога завела нас на великий пагорб, а ясного дня на вершинi було видно все уздовж рiчки аж до блiдо-сiроi смуги випаленоi землi на передньому краю, а також мiцну темну стiну дерев за нею. Драконова вежа стояла на вiддалi з iншого боку, застрягнувши шматочком бiлоi крейди бiля пiднiжжя захiдних гiр.

Я ще була дуже малою – гадаю, не старша за п’ять рокiв. Але я вже знала, що про Дракона або про дiвчат, яких вiн забирае, говорити не можна, тож коли мiй батько порушив правило, це менi запам’яталося.

– Вони пам’ятають, що треба боятися, – сказав мiй батько. Ото й усе. Потiм вiн поцокав до коней язиком, i вони пiшли швидше, спускаючись пагорбом i повертаючись у заростi.

Менi це здалося не дуже розумним. Ми всi боялися Пущi. Але в долинi ми були вдома. Як можна полишити свiй дiм? І все ж дiвчата нiколи не верталися назавжди. Дракон випускав iх iз вежi, i вони ненадовго поверталися до своiх родин – на тиждень, iнодi на мiсяць, але нiколи не затримувалися значно довше. Потiм вони брали срiбло, отримане у посаг, i йшли. Здебiльшого вони вирушали до Кралii та вступали до Унiверситету. Часто-густо виходили замiж за якихось мiщан, а якщо нi, то ставали вченими чи крамарками, хоча деякi люди все ж шепотiлися про Ядвiгу Бах, яку забрали шiстдесят рокiв тому, нiбито вона стала куртизанкою та коханкою барона й герцога. Та на той час, коли народилась я, вона вже була звичайною заможною старою, що надсилала чудовi подарунки всiм своiм двоюрiдним онукам i нiколи не приiздила в гостi.

Отже, це явно зовсiм не те, що вiддати свою дочку, щоб ii з’iли, але й радостi це не приносить. У долинi не так багато сiл, щоб шанси були дуже низькими: вiн забирае лише сiмнадцятирiчну дiвчину, народжену мiж жовтнем одного року та наступного. У мiй рiк на вибiр було одинадцять дiвчат, а це – гiршi шанси, нiж у грi в костi. Усi кажуть, що Дракононароджену дiвчинку, коли вона стае старшою, починаеш любити iнакше; вiд цього не втекти, бо знаеш, що ii дуже легко втратити. Але зi мною, з моiми батьками було не так. Коли я стала належно дорослою, аби зрозумiти, що мене можуть забрати

Страница 2

ми всi вже знали, що вiн забере Касю.

Лише невтаемниченi прохожi мандрiвники хвалили Касиних батькiв або казали iм, яка красива в них донька, яка розумна чи яка мила. Дракон не завжди забирав найгарнiшу дiвчину, та чомусь неодмiнно забирав найособливiшу: якщо одна дiвчина була значно гарнiшою за всiх iнших, значно розумнiшою, найкраще танцювала чи була особливо доброю, вiн чомусь завжди обирав ii, хоча й не перекидався з дiвчатами майже жодним словом, перш нiж зробити вибiр.

А Кася мала це все. У неi було густе пшенично-золоте волосся, яке вона заплiтала в косу до пояса, очi в неi були свiтло-карi, а смiх ii був наче пiсня, якоi хотiлося заспiвати. Вона завше вигадувала найкращi iгри, а ще могла сама вигадувати казки та новi танцi; вона вмiла готувати, як на бенкети, а коли вона пряла вовну з батькiвських овець, нитка сходила з колеса гладенькою та без жодного вузлика, не плутаючись.

Я знаю, що розповiдаю про неi так, нiби вона з казки. Та все було навпаки. Коли мати розповiдала менi казки про принцесу, що пряла, про смiливу дiвчину-гуску чи про рiчкову дiву, я подумки уявляла собi iх усiх трохи схожими на Касю; отак я про неi думала. А ще була замала, щоб бути мудрою, тож любила ii бiльше, а не менше, бо знала, що ii в мене скоро заберуть.

Вона казала, що не проти. Вона була ще й безстрашною: ii мати Венса про це подбала. Пам’ятаю, як одного разу вона сказала моiй матерi, пiдбиваючи Касю залiзти на дерево, якого та побоювалася: «Їй доведеться бути смiливою». А моя мати зi сльозами обняла ii.

Ми жили лише за три будинки одна вiд одноi, а своеi сестри в мене не було, лише трое братiв, значно старших за мене. Кася була менi найдорожчою. Ми з пелюшок гралися разом, спершу на кухнях у своiх матерiв, намагаючись не потрапляти пiд ноги, а потiм – на вулицях перед нашими хатами, аж доки не стали достатньо дорослими, щоб ходити до лiсу й там бiситись. Я нiколи не хотiла сидiти в чотирьох стiнах, коли ми могли бiгати пiд гiлками руч об руч. Я уявляла собi, як дерева схиляють донизу свое гiлля, аби нас прихистити. Я не знала, як виживу, коли Дракон ii забере.

Моi батьки не стали б дуже за мене боятися, навiть якби Касi не було. У своi сiмнадцять я все ще була незрiлим, надто кощавим дiвчиськом iз великими ногами та сплутаним волоссям, темним, як багнюка, а мiй единий дар, якщо це можна так назвати, полягав у тому, що я рвала, бруднила чи губила все, що на мене вдягали, упродовж одного дня. Моя мати зневiрилась у менi ще до того, як менi виповнилося дванадцять, i дозволила менi бiгати в обносках старших братiв будь-коли, окрiм свят, коли я мусила перевдягатися всього за двадцять хвилин до того, як ми виходили з дому, а тодi сiсти на лаву перед нашими дверима, доки ми не пiдемо до церкви. Усе одно неможливо було вгадати, чи дiстанусь я селянськоi луки, не зачепившись за якусь гiлку та не оббризкавшись грязюкою.

«Доведеться тобi вийти замiж за кравця, маленька моя Агнешко», – казав мiй батько, смiючись, коли приходив додому з лiсу вночi, а я бiгла його зустрiчати, iз замурзаним личком, iз принаймнi однiею дiрочкою на одязi та без хустинки. Вiн усе одно пiдхоплював мене та цiлував, а моя мати лише злегка зiтхала; хто з батькiв мiг би справдi шкодувати, що Дракононароджена дiвчинка мае кiлька ганджiв?



Наше останне лiто перед вiдбором було довгим, теплим i сльозливим. Кася не ридала, зате ридала я. Ми допiзна затримувалися в лiсах, по змозi розтягуючи кожен золотий день, а потiм я приходила додому голодна та втомлена i просто лягала спати в темрявi. Заходила моя мати i гладила мене по головi, тихенько спiваючи, тим часом як я засинала у сльозах, а тодi залишала бiля мого лiжка тарiлку з iжею на той час, коли я прокинуся посеред ночi голодною. Вона не намагалася втiшити мене якось iнакше: як би вона могла це зробити? Ми обидвi знали, що, хоч як сильно вона любить Касю та Касину матiр Венсу, вона не може обiйтися без маленького вузлика радостi в животi: не моя донька, не моя одиначка. І, звiсно, я насправдi не хотiла би, щоб вона вiдчувала щось iнше.

Майже все те лiто ми з Касею були вкупi, сам на сам. Так було вже давно. Маленькими ми бiгали з ватагою сiльських дiтей, але коли подорослiшали, а Кася погарнiшала, ii мати якось сказала iй: «Краще тобi нечасто бачити хлопцiв, як для свого, так i для iхнього добра». Та я не вiдпускала ii, а моя мати таки достатньо сильно любила Касю та Венсу, щоб не намагатися мене вiдiрвати, хоча вона й знала, що менi вiд цього врештi-решт болiтиме сильнiше.

В останнiй день я знайшла для нас галявину в лiсах, де на деревах iще було листя, золоте й полум’яно-червоне, i воно шелестiло над нами, а на землi довкола валялися стиглi каштани. Ми розвели маленьке багаття з гiлячок i сухого листя, щоб пiдсмажити кiлька каштанiв. Завтра буде перше жовтня i буде влаштовано великий бенкет, аби вшанувати нашого покровителя та пана. Завтра прийде Дракон.

– Незле було би бути трубадуром, – мовила Кася, лежачи горiлиць з заплющеними очима. Вона трохи наспiвувала: на свято

Страница 3

рийшов мандрiвний спiвець, i вiн того ранку репетирував пiснi на луцi. Вози з даниною прибували весь тиждень. – Обiйти всю Польню та заспiвати для короля.

Вона сказала це задумливо, не як дитя, що витае у мрiях; вона сказала це як людина, що справдi думае, чи не покинути долину, чи не пiти назавжди. Я схопила ii за руку.

– І ти приходила б додому щороку на зимовий сонцеворот, – мовила я, – та спiвала б нам усiх пiсень, якi завчила, – ми завзято тримались одна одноi, i я не дозволила собi згадати, що дiвчата, яких забирае Дракон, нiколи не хочуть повертатися.

Звiсно, тiеi митi я тiльки люто його ненавидiла. Та вiн не був поганим паном. По той бiк пiвнiчних гiр барон Жовтих Болiт тримав армiю з п’яти тисяч душ для вiйн, якi вела Польня, замок iз чотирма вежами, та ще дружину, яка носила коштовне камiння кольору кровi та плащ iз бiлого лисячого хутра, i все це – у не багатших за нашу долину володiннях. Чоловiки мали один день на тиждень працювати на баронських полях, якi були на найкращих землях, а ще вiн забирав гiдних синiв до свого вiйська, а позаяк довкола ходило стiльки солдатiв, дiвчата, ставши жiнками, мусили сидiти в хатi та не лишатися на самотi. І навiть вiн не був поганим паном.

Дракон мав лише одну вежу, у якiй жив сам, i не тримав жодного бiйця чи навiть служника, крiм единоi дiвчини, яку забирав. Йому не треба було утримувати армiю: вiн служив королю власною працею, своiм чародiйством. Вiн часом мав приiздити до двору, аби поновити свою присягу на вiрнiсть, i король, гадаю, мiг би викликати його на вiйну, але головно його обов’язок полягав у тому, щоб лишатися тут i пильнувати Пущу, а ще захищати королiвство вiд ii злоби.

Вiн не знав мiри лише в одному – у книжках. Ми були начитанi як на селян, оскiльки вiн був готовий платити золотом за один-единий великий том, а тому сюди приiздили торгiвцi книжками, хоча наша долина й була на самому краю Польнi. А приiздивши, вони завжди наповнювали сакви на своiх мулах потрiпаними чи дешевими книжками, що iх продавали нам за копiйки. У долинi хiба що в бiдних оселях не красувалися бодай двi-три книжки.

Будь-кому, хто не жив достатньо близько вiд Пущi, щоб зрозумiти, це все може здаватися дрiбницями та дурницями, занадто незначним для того, щоб вiдмовитися вiд дочки. Але я пережила Зелене Лiто, коли жаркий вiтер принiс пилок iздалеку, з Пущi на захiд у долину, на нашi поля та в нашi сади. Посiви росли пишно, аж буяли, але при цьому були дивними i потворними. Кожен, хто iв iх, божеволiв вiд гнiву, кидався на рiдних i зрештою тiкав до Пущi та зникав, якщо його не прив’язували.

Тодi менi було шiсть рокiв. Батьки намагалися по змозi берегти мене, та я все одно добре запам’ятала холодне липке вiдчуття жаху повсюди, загальний страх i постiйну гризоту голоду в животi. Ми вже встигли з’iсти всi своi торiшнi запаси, розраховуючи на весну. Один iз наших сусiдiв, збожеволiвши з голоду, з’iв декiлька зелених бобiв. Пам’ятаю крики з його будинку тiеi ночi, а ще – як визирала з вiкна, щоб побачити, як мiй батько бiжить на допомогу, узявши з собою притуленi до нашоi повiтки вила.

Якось того лiта я, надто мала, щоб як слiд усвiдомити небезпеку, втекла з-пiд нагляду своеi виснаженоi худоi матерi та побiгла до лiсу. Я знайшла в захищеному од вiтру закутку напiвмертву ожину. Розсунула твердi мертвi гiлки i, тягнучись до захищеного осердя, набрала жменьку чудодiйних ягiд, аж нiяк не потворних, цiленьких, соковитих i дуже смачних. Кожна вибухала радiстю у мене в ротi. Я з’iла двi жменi та назбирала собi в пелену; поспiшила додому, поки вони просочували менi сукню шарлатними плямами, а моя мати, побачивши мое замурзане обличчя, розридалася з жаху. Я не занедужала: ожина якось уникнула прокляття Пущi, i ягоди не зiпсувалися. Але материнi сльози страшенно мене злякали; я ще не один рiк пiсля цього уникала ожини.

Дракона того року викликали до двору. Вiн повернувся зарано, виiхав просто в поля та прикликав чарiвний вогонь, який спалив увесь той спаплюжений урожай, кожен отруений посiв. Це було його обов’язком, але опiсля вiн завiтав до кожного дому, де хтось занедужав, i дав цим людям скуштувати чарiвного трунку, що очистив iм розум. Вiн вiддав накази про те, що села далi на захiд, якi ця пошесть оминула, мають подiлитися з нами врожаем, i навiть повнiстю вiдмовився вiд данини самому собi того року, щоб нiхто з нас не мучився голодом. Наступноi весни, перед самiсiнькими посiвними роботами, вiн пройшов полями знову, щоб випалити нечисленнi зараженi залишки, доки вони ще не вкорiнилися наново.

Та хоча вiн нас i врятував, ми його не любили. Вiн нiколи не виходив iз вежi, аби проставитися чоловiкам у жнива, як це робив барон Жовтих Болiт, або купити на ярмарку якусь цяцьку, як це дуже часто робили панi баронеса та ii доньки. Часом показували вистави мандрiвнi театри або гiрським перевалом iз Росьi приходили спiвцi. Вiн не приходив iх послухати. Коли вiзники привозили йому данину, дверi вежi вiдчинялися самi по собi й вони залишали все добро у льоху, нiколи йо

Страница 4

о не бачачи. Вiн перекидався хiба що кiлькома словами зi старостою нашого села i також з бурмiстром Ольшанки, найбiльшого мiстечка в долинi, зовсiм близько вiд його вежi. Вiн зовсiм не намагався завоювати нашоi любовi; нiхто з нас його не знав.

І звiсно, вiн також був майстром темного чаклування. Довкола його вежi ясноi ночi навiть узимку спалахувала блискавка. Блiдi згустки, якi вiн випускав зi своiх вiкон, лiтали вночi дорогами та за течiею рiчки, доходячи до Пущi, аби постояти за нього на сторожi. А часом, коли Пуща когось ловила – пастушку, яка пiдiйшла заблизько до ii краю, прямуючи за своiм стадом, мисливця, що напився не з того джерела, безталанного мандрiвника, який прийшов через гiрський перевал, наспiвуючи таку музику, що мiцно засiдала в головi, – що ж, Дракон спускався зi своеi вежi й заради них; а тi, кого вiн забирав, узагалi нiколи не поверталися.

Вiн не був злим, але вiн був вiдстороненим i жахливим. А ще вiн мав забрати Касю, тож я його ненавидiла, i ненавидiла багато рокiв до цього.

Тiеi останньоi ночi моi почуття не змiнилися. Ми з Касею з’iли своi каштани. Сонце сiло, а наше багаття згасло, та ми затрималися на галявинi настiльки, наскiльки вистачило жаринок. Уранцi нам не треба було йти далеко. Свято врожаю зазвичай проводилося в Ольшанцi, але в рiк вибору воно завжди проводилось у тому селi, де жила принаймнi одна з дiвчат, аби трохи полегшити дорогу iхнiм родинам. А в нашому селi була Кася.

Наступного дня, вдягаючи свою нову зелену верхню сукню, я ненавидiла Дракона ще бiльше. У моеi матерi, коли вона заплiтала менi коси, тремтiли руки. Ми знали, що обрано буде Касю, та це ще не означало, що ми не боялися. Утiм, я тримала своi спiдницi високо над землею та залiзла на воза якомога обережнiше, двiчi глянувши, чи немае скабок, i дозволивши батьковi допомогти менi. Я була рiшуче налаштована особливо постаратись. Я знала, що це безглуздо, та я хотiла, щоб Кася знала: я люблю ii достатньо сильно, щоб не збiльшити ii шанси. Я не збиралася виглядати навмисно неохайно чи вдавати косоокiсть або сутулiсть, як часом робили дiвчата.

Ми зiбралися на селянськiй луцi, i всi одинадцятеро дiвчат стали в ряд.

Бенкетнi столи були виставленi квадратом, надто щедро наладованi, тому що насправдi були не дуже великi, щоб на них умiстилася данина зi всiеi долини. За ними зiбралися всi. На траву в кутках пiрамiдами були накладенi мiшки пшеницi та вiвса. На травi стояли лише ми разом з родичами та старостою Данкою, яка збентежено ходила вперед-назад перед нами; ii вуста беззвучно ворушилися – вона репетирувала свое привiтання.

Інших дiвчат я знала погано. Вони були не з Двернiка. Усi ми мовчали, заклякши на мiсцi у своему гарному одязi та з косами, i дивилися на дорогу. Поки що не було жодних ознак Дракона. Моя голова сповнилася диких фантазiй. Я уявляла собi, як iз прибуттям Дракона кидаюся поперед Касi та кажу йому натомiсть забрати мене або оголошую йому, що Кася не хоче з ним iти. Але я знала, що менi не стане вiдваги нi на що з цього.

А потiм жахливо прибув вiн. Вiн прийшов аж нiяк не з дороги, вiн просто вийшов iз повiтря, та й усе. Коли вiн вийшов, я саме дивилася в той бiк: пальцi посеред повiтря, далi – рука та нога, а потiм – пiвлюдини, настiльки неймовiрно й неправильно, що я не змогла вiдвернутися, хоча менi й скрутило шлунок. Іншим пощастило бiльше. Вони помiтили його лише тодi, коли вiн зробив перший крок до нас, i всi довкола мене постаралися не здригнутися з подиву.

Дракон не був схожим на жодного чоловiка з нашого села. Вiн мав бути старим, згорбленим i сивим, вiн прожив у своiй вежi сотню рокiв, але був високим, прямим, безбородим i мав пружну шкiру. Швидко глянувши на нього на вулицi, я, можливо, подумала би, що вiн – юнак, хiба що трохи старший за мене – людина, якiй я могла б усмiхнутися за бенкетними столами та яка могла б запросити мене до танцю. Але в його обличчi було дещо неприродне – сiточка зморщок бiля очей, наче роки не могли його торкнутись, а праця – змогла. Обличчя в нього все одно було не потворне, але неприемне через холоднiсть. Усе в ньому говорило: «Я – не один iз вас i не хочу ним бути».

Одяг у нього, звiсно, був багатий; парча з його жупана, навiть без золотих гудзикiв, могла б рiк годувати родину. Та вiн був худий, як чоловiк, у якого три роки з чотирьох були негаразди з урожаем. Тримався вiн вимушено, iз бентежним завзяттям мисливського пса, нiби хотiв лише одного – хутко вшитися. Це був найгiрший день у життi для всiх нас, але стерпiти нас вiн не мiг; коли наша староста Данка вклонилася та сказала йому: «Мiй пане, дозвольте менi вiдрекомендувати вам оцих…» – вiн перебив ii та сказав: «Так, розберiмося з цим».

У мене на плечi лежала тепла батькова рука – батько стояв бiля мене, уклонившись; материна рука мiцно вчепилася в мою з другого боку. Вони знехотя вiдступили разом з iншими батьками. Ми, усi одинадцятеро, несвiдомо пiдступились одна до одноi. Ми з Касею стояли бiля кiнця черги. Я не наважувалася взяти ii за руку, та стояла достатньо

Страница 5

близько, щоб нашi руки злегка торкались одна одноi, i я спостерiгала за Драконом i все ненавидiла його, а вiн тим часом iшов уздовж ряду та пiднiмав обличчя кожноi дiвчини за пiдборiддя, щоб глянути на неi.

Вiн говорив не з усiма нами. Дiвчинi поруч зi мною, тiй, що з Ольшанки, вiн не сказав анi слова, хоча ii батько, Борис, був найкращим конярем у долинi, на нiй була вовняна сукня, пофарбована у блискучо-червоний колiр, а ii чорне волосся було заплетене у двi довгi красивi коси з червоними стрiчками. Коли черга дiйшла до мене, вiн, насупившись, позирнув на мене (холоднi чорнi очi, блiдi вуста стуленi) та сказав:

– Твое iм’я, дiвчино?

– Агнешка, – вимовила я – чи спробувала вимовити; я виявила, що рот у мене висох. Я ковтнула.

– Агнешка, – сказала я знову, пошепки. – Мiй пане, – мое обличчя пашiло. Я опустила очi. Менi було зрозумiло, що, хоч як я стереглася, по моiй спiдницi вiд подолу тягнулися три великi бруднi плями.

Дракон пiшов далi. А тодi вiн зупинився, дивлячись на Касю, так, як не зупинявся для жодноi з нас. Вiн стояв там, тримаючи руку в неi пiд пiдборiддям, його тонкi жорстокi вуста кривила тонка вдоволена усмiшка, а Кася дивилася на нього смiливо, не здригнувшись. Вiдповiдала вона не грубим голосом, не рипливим абощо, а рiвним i спiвучим:

– Кася, мiй пане.

Вiн знову усмiхнувся iй, не приемно, а виглядаючи, наче вдоволений кiт. До кiнця шеренги вiн дiйшов без iнтересу, майже не глянувши на двох дiвчат пiсля неi. Я почула, як Венса вдихае, мало не ридаючи, за нами, коли вiн розвернувся та пiшов назад глянути на Касю, досi з отим задоволеним виразом обличчя. А потiм вiн знову насупився, повернув голову й подивився просто на мене.

Я все ж таки забула та взяла Касю за руку. Я стискала ii так, що мало не роздушила, а вона тиснула у вiдповiдь. Вона швидко звiльнилась, i я натомiсть склала руки перед собою з яскравим рум’янцем на щоках; менi було страшно. Вiн лише знову ненадовго примружив на мене очi. А потiм вiн пiдняв руку, i в його пальцях сформувалася малесенька кулька синьо-бiлого полум’я.

– Вона нiчого не хотiла, – сказала Кася, смiлива, смiлива, смiлива, така, якою я для неi не була. Їi голос було чутно, хоча вiн i дрижав, тим часом як я тремтiла, нажахана, наче кролик, витрiщившись на кульку. – Прошу, мiй пане…

– Мовчи, дiвчино, – сказав Дракон i витягнув руку до мене. – Вiзьми.

– Я… що? – мовила я, приголомшена бiльше, нiж якби вiн пожбурив ii менi в обличчя.

– Не стiй там як недоумкувата, – сказав вiн. – Вiзьми ii.

Рука в мене дрижала, тож, пiднявши ii, я мимоволi торкнулась його пальцiв пiд час спроби зiрвати з них кульку, хоча менi й було гидко; шкiра в нього пашiла, наче вiд гарячки. Але кулька полум’я була холодною, наче мармур, i доторк до неi зовсiм менi не зашкодив. Із несподiваним полегшенням я тримала ii мiж пальцiв, витрiщившись на неi. Вiн роздратовано поглянув на мене.

– Що ж, – непривiтно сказав вiн, – тодi, гадаю, ти, – вiн забрав кульку з моеi руки та на мить затиснув ii у жменi; вона зникла так само швидко, як i з’явилася. Вiн повернувся та сказав Данцi: – Надiшлiть данину, коли зможете.

Я досi не розумiла. Не думаю, що хоч хтось зрозумiв, навiть моi батьки; це було надто вже швидко, i мене вразило те, що я взагалi привернула його увагу. Менi навiть не випала нагода розвернутися та попрощатися наостанок, перш нiж вiн повернувся та взяв мене за зап’ясток. Ворухнулася лише Кася; я озирнулася на неi та побачила, що вона готова потягнутися до мене на знак протесту, а тодi Дракон нетерпляче та грубо смикнув мене так, що я пошкандибала за ним, i потягнув мене з собою назад у порожнечу.

Другу руку я притиснула до рота, готова виблювати, коли ми вийшли з повiтря. Щойно вiн вiдпустив мою руку, я опустилася на колiна та виблювала, навiть не побачивши, де я. Вiн притишено висловив свою вiдразу – я оббризкала довгий елегантний носок його шкiряного чобота – i промовив:

– Марно. Припини блювати, дiвчино, та прибери цей бруд, – вiн вiдiйшов вiд мене, лунко стукаючи пiдошвами по брукiвцi, й зник.

Я, тремтячи, стояла там, доки не впевнилася, що бiльше нiчого не станеться, а тодi витерла рота тильним боком долонi та пiдняла голову. Я була на кам’янiй пiдлозi, та не з абиякого каменю, а з чисто-бiлого мармуру з яскраво-зеленими прожилками. Це була невеличка кругла кiмната з вузькими щiлинними вiкнами, надто високими, щоб iз них виглядати, але в мене над головою стеля рiзко вгиналася всередину. Я була на самiсiнькому вершечку вежi.

У кiмнатi зовсiм не було меблiв i не було нiчого, чим я могла би витерти пiдлогу. Зрештою я скористалася подолом свого плаття: воно все одно вже було брудним. Потiм, трохи посидiвши там у дедалi бiльшому жаху, тим часом як не вiдбувалося геть нiчого, я пiдвелася та боязко рушила коридором. Я вийшла б з кiмнати будь-яким шляхом, окрiм того, яким скористався вiн, якби був якийсь iнший шлях. А такого не було.

Утiм, вiн уже пiшов далi. У недовгому коридорi було порожньо. Тут пiд ногами був такий же холодний тверд

Страница 6

й мармур, осяяний ворожим блiдим бiлим свiтлом вiд пiдвiшених ламп. Це були не справжнi лампи, а просто великi шматки прозорого вiдполiрованого каменю, який сяяв iзсередини. Були всього однi дверi, а пiсля них у кiнцi – арка, що вела до сходiв.

Я вiдчинила дверi та збентежено зазирнула всередину, тому що це було краще, нiж пройти повз них, не знаючи, що за ними. Та за ними вiдкрилася всього лише невеличка гола кiмната з вузьким лiжком, маленьким столиком i умивальником. Навпроти мене було велике вiкно, i менi було видно небо. Я побiгла до нього та перегнулася через пiдвiконня.

Драконова вежа стояла у передгiр’ях на захiдному кордонi його земель. Уся наша довга долина з ii селами та фермами простяглася на схiд, а стоячи бiля вiкна, я могла до кiнця роздивитися лiнiю срiблясто-блакитного Веретена, рiчки, що бiгла посерединi в супроводi тьмяно-брунатноi дороги. Дорога та рiчка йшли разом аж до iншого кiнця Драконових земель, занурюючись у лiсовi насадження та знову виходячи бiля сiл, аж поки дорога не закiнчилася просто перед величезним чорним клубком Пущi. Рiчка сама входила до ii глибин i зникала, пiсля чого вже не виходила.

Була Ольшанка, найближче до вежi мiсто, де щонедiлi проводився Великий Ярмарок; батько двiчi мене туди возив. Далi – Понец; огортало береги свого невеличкого озера Радомсько; а ще був мiй рiдний Двернiк iз його широким зеленим майданом. Я навiть бачила великi бiлi столи, накритi для учти, на яку Дракон не захотiв лишатись, i я сповзла на колiна, поклала пiдборiддя на пiдвiконня та розплакалася, мов дитина.

Але моя мати не прийшла покласти руку менi на голову; батько не пiдняв мене та не розсмiшив. Я просто ридала досхочу, поки головний бiль не став надто сильним, щоб i далi плакати, а пiсля цього я вiдчула холод i здерев’янiння вiд того, що стояла на тiй до болю твердiй пiдлозi, а ще я шморгала носом i не мала чим його витерти.

Для цього я скористалась iншою частиною своеi спiдницi та сiла на лiжко, намагаючись подумати, що робити. У кiмнатi було порожньо, зате вона була провiтрена й охайна, наче ii щойно полишили. Ймовiрно, так i було. Якась iнша дiвчина жила тут десять рокiв сама-самiсiнька, дивлячись униз на долину. Тепер вона пiшла додому попрощатися з родиною, а кiмната належала менi.

На стiнi навпроти лiжка висiла одна-едина картина у великiй позолоченiй рамi. Вона була недоречною – надто величною для маленькоi кiмнатки, та й картиною зовсiм не була. Просто широка блiдо-зелена смуга, сiро-брунатна по краях, з однiею блискучою блакитно-срiблястою лiнiею, що звивалася посерединi м’якими вигинами, та вужчими срiблястими лiнiями, що йшли вiд краiв iй назустрiч. Я витрiщилася на неi та замислилася, чи не е чародiйством i це. Я нiколи не бачила нiчого подiбного.

Та мiсцями уздовж срiбноi лiнii на знайомих вiдстанях були намальованi кола, i за мить я усвiдомила, що на картинi теж була долина, просто сплюснута – така, якою ii могла побачити птаха з великоi висоти. Та срiбна лiнiя була Веретеном; вона йшла вiд гiр до Пущi, а кола були селами. Кольори сяяли, фарба була лискучою та трiшечки рельефною. Я майже бачила хвилi на рiчцi, полиск сонячного свiтла на водi. Вона вабила око та пробуджувала в менi бажання дивитися й дивитися на неi. Та разом з тим вона менi не подобалася. Рама була натягнута коробкою на живу долину, замикаючи ii, i вiд погляду на неi я сама почувалася замкненою.

Я вiдвернулася. Виглядало на те, що я не можу лишатися в кiмнатi. Я не з’iла нi крихти анi на снiданок, анi на вечерю напередоднi; нiщо не лiзло менi в горло. Мiй апетит мав зменшитися зараз, коли зi мною сталося щось гiрше за все, що я собi уявляла, та натомiсть я вiдчувала дошкульний голод, а слуг у вежi не було, тож нiхто не подбае про мiй обiд. Тодi менi спало на думку дещо гiрше: а раптом Дракон очiкував, що обiд йому приготую я?

А тодi – думка, гiрша навiть за цю: що ж буде пiсля обiду? Кася завжди казала, що, на ii думку, жiнок, якi поверталися, Дракон навiть не торкався. «Вiн забирае дiвчат уже сотню рокiв, – завжди твердо казала вона. – Одна з них зiзналася б у цьому, i це набуло б розголосу».

Проте кiлька тижнiв тому вона сам на сам попросила мою матiр розповiсти iй, як бувае, коли дiвчина виходить замiж, – розповiсти iй те, що розповiла б iй рiдна мати ввечерi перед весiллям. Я пiдслухала iх через вiкно, повертаючись iз лiсiв, i я стояла бiля вiкна та вслухувалась, а моiм обличчям стiкали гарячi сльози: я гнiвалася, страшенно гнiвалася за Касю.

Тепер це мала бути я. А я не була смiливою – я не думала, що зможу глибоко вдихати та не стискатися мiцно, як моя мати наказувала Касi, щоб не було боляче. Я зрозумiла, що на якусь жахливу мить уявила Драконове обличчя дуже близько вiд свого, навiть ближче, нiж тодi, коли вiн вивчав мене пiд час вiдбору: чорнi очi холоднi та лискучi, мов камiнь, отi твердi, наче залiзнi, пальцi, що так дивували теплом, вiдтягують вiд моеi шкiри сукню, а вiн посмiхаеться менi згори вниз отiею елейною вдоволеною посмiшкою. Що вiн увесь такий гарячи

Страница 7

, нiби в лихоманцi, тож я вiдчуватиму його всiм тiлом, мало не розпеченого, як жаринка, доки вiн лежатиме на менi та…

Здригнувшись, я звiльнилася вiд думок i пiдвелась. Опустила очi на лiжко та оглянула цю маленьку незатишну кiмнатку, де нiде було сховатись, а тодi поспiшила за дверi та знову пiшла коридором. У кiнцi були сходи, що спускалися крутою спiраллю, тож менi не було видно, що там за наступним поворотом. Боятися спуститися сходами – нiбито й дурiсть, але мене охопив жах. Я все ж таки мало не повернулася до кiмнати. Врештi-решт я притиснула одну руку до гладенькоi кам’яноi стiни та повiльно пiшла донизу, стаючи на одну сходинку обома ногами та зупиняючись послухати, а вже потiм спускаючись трохи нижче.

Коли я отак проповзла один виток до кiнця й на мене нiчого не скочило, я вiдчула себе iдiоткою та пiшла швидше. Але тодi я зайшла за ще один поворот i все одно не дiсталася сходового майданчика, а тодi – за ще один, i я знову почала боятися, цього разу – що сходи е чарiвними та просто тягнутимуться довiчно, i… гм. Я почала йти дедалi швидше, а далi притьмом подолала три сходинки до наступного майданчика та врiзалась у Дракона.

Я була кощавою, та мiй батько був найвищою людиною в селi й я доходила йому до плеча, а Дракон не був кремезним. Ми мало не покотилися сходами разом. Вiн швидко схопився однiею рукою за перила, а другою – за мою руку та якось зумiв не дати нам упасти на пiдлогу. Я зрозумiла, що мiцно тулюся до нього, схопившись за його кожух i витрiщаючись йому просто в ошелешене обличчя. Якусь мить вiн був надто здивований, щоб думати, й видавався звичайною людиною, збентеженою тим, що на неi щось скочило, трохи дурнуватою та трохи м’якенькою, iз розкритими вустами та великими очима.

Я сама була настiльки здивована, що не рухалась, а просто лишалася там, безпорадно на нього витрiщаючись, а вiн швидко оговтався; його обличчям заволодiло обурення, i вiн стягнув мене iз себе, ставлячи на ноги. Тодi я усвiдомила, що саме тiльки-но зробила, та налякано бовкнула, перш нiж вiн змiг заговорити:

– Я шукаю кухню!

– Та невже? – промовив вiн шовковим голосом. Його обличчя, тверде й розлючене, уже аж нiяк не здавалося м’яким, i вiн ще не вiдпустив моеi руки. Хватка в нього була мiцна, болюча; я вiдчувала ii жар крiзь рукав сорочки. Вiн смикнув мене до себе та нахилився до мене – гадаю, йому було би приемно височiти надi мною, а не маючи такоi можливостi, вiн розлютився ще бiльше. Якби в мене була мить, аби подумати про це, я б вiдхилилися та зробилася меншою, але я була надто втомлена й налякана. Тож замiсть цього його обличчя було просто перед моiм, так близько, що його дихання торкалося моiх губ, i я однаково добре вiдчувала та чула його холодний злий шепiт:

– Можливо, менi краще тебе туди провести.

– Я можу… я можу… – спробувала вимовити я, тремтячи та намагаючись вiдхилитися вiд нього. Вiн рiзко вiдвернувся вiд мене та потягнув мене за собою сходами, по колу, по колу та ще раз по колу; цього разу до наступного майданчика ми подолали п’ять поворотiв, далi – ще три повороти донизу в дедалi тьмянiшому свiтлi, а тодi вiн нарештi витягнув мене на найнижчий поверх вежi, що складався з однiеi-единоi пiдземноi кiмнати з рiзьбленого каменю, iз голими стiнами й величезним камiном у виглядi рота з опущеними кутиками, повним вогнiв, якi скакали, наче в пеклi.

Вiн притягнув мене до камiна, i я за мить слiпого жаху усвiдомила, що вiн збираеться кинути мене туди. Вiн був дуже сильним, куди сильнiшим як на своi габарити, нiж мав бути, i вiн легко потягнув мене сходами за собою так, що я аж спотикалася. Та я не збиралася дати йому кинути себе у вогонь. Я не була пристойною тихою дiвчиною; я все життя провела, бiгаючи в лiсах, вилiзаючи на дерева та продираючись крiзь ожину, а панiчний жах надав менi справжньоi сили. Коли вiн наблизив мене до вогню, я закричала, а тодi заходилася борюкатися, дряпатись i видиратися, тож цього разу справдi повалила його на пiдлогу.

Я звалилася разом з ним. Ми разом стукнулися головами об плити на пiдлозi та якусь мить пролежали тихо, зацiпенiвши та переплiвшись кiнцiвками. Вогонь скакав i трiщав поряд з нами, i я, коли моя панiка вщухла, раптово помiтила, що у стiнi поряд з ним е невеличкi залiзнi пiчнi дверi, перед ним – рожен для смаження, а над ним – величезна широка полиця з горщиками для приготування iжi. Це була всього-на-всього кухня.

За мить вiн промовив мало не зачудованим тоном:

– Ти що, несповна розуму?

– Я подумала, що ви зараз кинете мене у пiч, – сказала я, i досi оторопiла, а тодi почала смiятися.

Це не був справжнiй смiх: тодi я вже була на пiвшляху до iстерики, викручена шiсть разiв i голодна; у мене на щиколотках i колiнах були синцi вiд того, що мене тягнули сходами, а голова болiла так, нiби я розтрощила собi череп, i я просто не могла зупинитись.

Але вiн цього не знав. Вiн знав лише одне: дурна сiльська дiвка, яку вiн обрав, смiеться з нього, Дракона, найвидатнiшого чаклуна королiвства, а також свого пана й володаря. Не дума

Страница 8

, що за сотню рокiв до того з нього хоч хтось посмiявся. Вiн пiдвiвся, грубо звiльнивши ноги вiд моiх, а вставши, пильно глянув на мене згори вниз, роздратований, мов кiт. Я лише засмiялася ще дужче, а тодi вiн рiзко повернувся та залишив мене там смiятися на пiдлозi, нiби не мiг вигадати, що ще зi мною робити.

Пiсля того, як вiн пiшов, моi смiшки поступово стихли, i я стала почуватися трохи не такою спустошеною та наляканою. Вiн усе ж таки не закинув мене в пiч i навiть не ляснув. Я пiдвелася й роззирнулася по кiмнатi; видно було погано, тому що камiн палав дуже яскраво, а iншого освiтлення не було, та ставши спиною до полум’я, я змогла трохи роздивитися величезну кiмнату. Вона все ж була роздiлена на алькови та мала низькi стiни; у нiй були стелажi, повнi блискучих скляних пляшок – як я зрозумiла, з вином. Якось мiй дядько принiс пляшку вина моiй бабусi на зимовий сонцеворот.

Повсюди були запаси: дiжки з яблуками, покладеними в солому, картопля, морква та пастернак у мiшках, довгi вiнки заплетеноi цибулi. На столi посеред кiмнати я знайшла книгу, що лежала поруч iз незапаленою свiчкою, каламарем i пером, розгорнувши ii, я побачила, що це – облiкова книга, де твердою рукою були записанi всi запаси. Унизу першоi сторiнки була примiтка, написана дуже дрiбним почерком; запаливши свiчку, зiгнувшись i примружившись, я ледве зумiла ii роздивитись:

Снiданок о восьмiй, обiд о першiй, вечеря о сьомiй. Залишай стiл накритим у бiблiотецi за п’ять хвилин до призначеного часу, i тобi не потрiбно бачитися з ним – iз ким, не треба й казати – увесь день. Крiпися!

Безцiннi поради, а оте «Крiпися!» було наче дотиком дружньоi руки. Я притиснула книгу до себе, почуваючись менш самотньою, нiж почувалася весь день. Здавалося, був десь полудень, а Дракон не поiв у нашому селi, тож я взялася за обiд. Я була не бозна-якою куховаркою, але мати змушувала мене цим займатися, доки я не навчилася справляти обiд, а ще я збирала все для своеi родини, тож знала, як вiдрiзнити свiже вiд гнилого та коли плiд буде солодким. Менi ще нiколи не доводилося мати справу з такою силою запасiв: там були навiть шухляди з прянощами, якi пахнули пирогом на зимовий сонцеворот, а ще – цiла бочка, повна свiжоi та м’якоi сiроi солi.

У кiнцi кiмнати було дивовижно холодне мiсце, де, як я виявила, висiло м’ясо: цiлий олень i двое великих зайцiв; був ящик iз соломою, повний яець. На камiнi був свiжий буханець уже спеченого хлiба, загорнутий у ткане полотно, а поруч з ним я знайшла цiлий горщик кролятини з гречкою та дрiбним горошком. Спробувала ii на смак: приготована нiби на свято, дуже солона та трохи солодка, а ще – нiжна, аж у ротi тане; ще один дарунок вiд безiменноi руки у книзi.

Я взагалi не знала, як готувати подiбну iжу, але зiщулилася зi страху, подумавши, що Дракон на це очiкуватиме. Утiм, я все одно була щиро вдячна за те, що цей горщик був готовий. Я повернула його на полицю над вогнем розiгрiватися (при цьому трохи оббризкавши сукню), а ще поставила у пiч пектися два яйця та знайшла тацю, миску, тарiлку й ложку. Коли кролятина була готова, я виклала ii на тацю та порiзала хлiб, а ще поклала масла. Я навiть запекла яблуко з прянощами: мати навчила мене робити це на недiльну вечерю взимку, а печей було так багато, що я могла зробити це, доки готувалося все iнше. Я навiть трохи запишалася собою, коли все опинилося вкупi на тацi: на вигляд – наче свято, хоч i дивне, iжi якраз достатньо для однiеi людини.

Я обережно понесла ii сходами, та надто пiзно усвiдомила, що не знаю, де бiблiотека. Якби я трохи над цим подумала, я, можливо, дiйшла б висновку, що вона точно не на найнижчому поверсi, i ii справдi там не було, та я з’ясувала це, лише пробрiвши з тацею величезною круглою залою, де вiкна були завiшенi фiранками, а в кiнцi стояло важке, схоже на трон, крiсло. У вiддаленому кiнцi були ще однi дверi, але, вiдчинивши iх, я побачила лише передпокiй i велетенськi дверi вежi, утричi вищi за мене та запертi на засув – дебелий дерев’яний брус у залiзних скобах.

Я повернулася й рушила назад залою до сходiв, вийшла на черговий майданчик i стала на мармурову пiдлогу, вкриту м’якою пухнастою матерiею. Я ще нiколи не бачила килима. Ось чому я не почула Драконових крокiв. Я збентежено пересувалася залою та зазирнула в першi дверi. Швидко позадкувала: у кiмнатi було повно довгих столiв, дивних пляшок, а ще – пузиристого зiлля й неприродних iскор таких кольорiв, яких не побачиш у жодному камiнi; я не хотiла залишатися там бiльше нi на мить. Але менi все одно вдалося зачепитися сукнею за дверi та порвати ii.

І от наступнi дверi, по той бiк зали, вiдчинилися в кiмнату, повну книжок: дерев’янi полицi вiд пiдлоги до самiсiнькоi стелi, напханi ними пiд зав’язку. Там пахнуло пилом, а свiтло надходило лише з кiлькох вузьких вiкон. Я була настiльки рада знайти бiблiотеку, що спершу й не помiтила, що там був Дракон – сидiв у важкому крiслi, поклавши книжку на невеличкий столик перед собою, таку велику, що кожна ii сторiнка була завдовжки з мое пер

Страница 9

дплiччя, а з обкладинки звисав великий золотий замок.

Я завмерла, витрiщившись на нього, бо вiдчувала, що поради у книзi мене пiдставили. Я чомусь вирiшила, що Дракон доречно не потраплятиме менi на очi, доки менi не випаде нагода поставити на стiл його iжу. Вiн не пiдняв голови, щоб поглянути на мене, та я, замiсть того, аби просто тихенько пiдiйти з тацею до столу посеред кiмнати, зняти все з неi та хутко зникнути, затрималась у дверях i сказала:

– Я… я принесла обiд, – заходити без його наказу не хотiлося.

– Справдi? – ущипливо промовив вiн. – І дорогою не впала в яму? Я вражений, – лише пiсля цього вiн поглянув на мене та набурмосився. – Чи ти таки впала в яму?

Я опустила на себе очi. На спiдницi в мене була одна величезна потворна пляма вiд блювоти (я як могла стерла ii в кухнi, але вона насправдi не зiйшла) та ще одна вiд моiх шмарклiв. Були три чи чотири жирнi плями вiд печенi та ще трохи бризок вiд мийки, у якiй я витирала горщики. На подолi ще з ранку лишився бруд, а ще я продерла в ньому кiлька нових дiрок, навiть не помiтивши. Того ранку мати заплела менi волосся в коси, завила його та заколола, але бiльшiсть кiлець зiсковзнули в мене з голови й тепер були великим заплутаним клубком, який наполовину звисав у мене з шиi.

Я цього не помiтила; це для мене зовсiм не було незвичним, якщо не брати до уваги того, що пiд цим безладом на менi була гарна сукня.

– Я… я готувала та прибирала… – спробувала пояснити я.

– Найбруднiша у цiй вежi ти, – промовив вiн – чесно, та все одно жорстоко. Я зашарiлася та, опустивши голову, пiдiйшла до столу. Виставила й оглянула все, а тодi з жалем усвiдомила, що, поки я бродила туди-сюди, захололо все, крiм масла, яке лежало в тарiлцi розм’яклою вогкою масою. Навiть мое чудове печене яблучко геть застигло.

Я розпачливо витрiщилася на нього, намагаючись вирiшити, що робити; чи маю я винести це все донизу? Чи вiн, може, буде не проти? Я повернулася та мало не зойкнула: вiн стояв просто за мною, поглядаючи на iжу з-за мого плеча.

– Розумiю, чому ти боялася, що я тебе засмажу, – сказав вiн, перехилився та зачерпнув ложку печенi, порушивши шар жиру, що холонув на ii поверхнi, а тодi вкинув ii назад. – Із тебе вийшла б краща iжа, нiж оце.

– Я не блискуча куховарка, але… – почала я, збираючись пояснити, що я не так уже й жахливо готую, а тiльки не знала, куди йти, але вiн перебив мене, пирхнувши.

– Ти взагалi можеш щось робити? – насмiшкувато запитав вiн.

Якби ж то мене краще навчили прислужувати, якби ж то я хоч раз насправдi подумала, що мене можуть обрати, та була б краще пiдготовленою до всього цього; якби ж то я була трiшки не така нещасна та втомлена та якби ж то я не вiдчула трохи гордостi за себе на кухнi; якби ж то вiн безпосередньо перед цим не посмiявся з мене за те, що я ганчiрка, як робили всi, хто мене любив, але зi злобою замiсть нiжностi – хоча б щось iз цього, i якби ж то я не зiштовхнулася з ним на сходах i не дiзналася, що вiн не збираеться кинути мене у вогонь; тодi я б, мабуть, просто зашарiлася i втекла.

Натомiсть я зопалу кинула тацю на стiл i крикнула:

– Тодi чому ви забрали мене? Чому ви не забрали Касi?

Я стулила рота, щойно сказала це, засоромившись самоi себе та вжахнувшись. Я вже була готова хутко взяти своi слова назад, перепросити його, сказати, що я ненавмисне, я не мала на увазi, що вiн мае натомiсть пiти забрати Касю; я пiду та зроблю йому ще тацю…

Вiн нетерпляче перепитав:

– Кого?

Я витрiщилася на нього.

– Касю! – сказала я. Вiн лише поглянув на мене так, нiби я знову пiдтверджую йому свою придуркуватiсть, i я, розгубившись, забула про своi шляхетнi намiри. – Ви збиралися забрати ii! Вона… вона i розумна, i смiлива, i готуе чудово, i…

Вiн щомитi мав дедалi роздратованiший вигляд.

– Так, – вiдрiзав вiн, перебивши мене, – я справдi згадую цю дiвчину – i з лиця не схожа на коняку, i не брудна нечупара, i вона, гадаю, не стала б на мене репетувати цiеi ж хвилi: досить. Ви, сiльськi дiвчата, усi спочатку докучливi, хто бiльше, а хто – менше, але ти показуеш себе справдi визначним взiрцем бездарностi.

– Тодi вам не треба мене утримувати! – встала я дибки, люта й зачеплена за живе: «схожа на коняку» – це було неприемно.

– На превеликий жаль для мене, – промовив вiн, – саме в цьому ти й помиляешся.

Вiн схопив мене за зап’ясток i грубо розвернув: стоячи просто за мною, витягнув мою руку над iжею на столi.

– Лiринталем, – вимовив вiн дивне слово, що з легкiстю злетiло з його язика та рiзко задзвенiло менi у вухах. – Вимови це зi мною.

– Що? – сказала я; я ще нiколи не чула цього слова. Та вiн сильнiше притиснувся до моеi спини, притиснув вуста до мого вуха та грiзно прошепотiв: – Вимови це!

Я затремтiла, i, бажаючи лише, щоб вiн мене вiдпустив, промовила це разом з ним: «Лiринталем», – тим часом як вiн тримав мою руку простягнутою над iжею.

Повiтря над нею замерехтiло; видовище було жахливе, наче весь свiт – це ставок, у який вiн може кидати камiнцi. Коли воно знову розгл

Страница 10

дилося, iжа змiнилася повнiстю. Там, де були печенi яйця, лежала смажена курка; замiсть миски кролячоi печенi – купка дрiбнесенькоi молодоi весняноi квасолi, хоча ii сезон уже сiм мiсяцiв як минув; замiсть печеного яблука – пирiжок, повний тонесенько нарiзаних яблук, усiяний товстими родзинками та вкритий медом.

Вiн вiдпустив мене. Втративши його пiдтримку, я захиталася та схопилася за край столу, а легенi в мене спорожнiли, неначе хтось сiв менi на груди; я почувалася так, нiби з мене чавили сiк, як з лимона. По краях поля зору мерехтiли зiрочки, i я зiгнулася, мало не млiючи. Я лише здалеку побачила, як вiн опускае очi на тацю, а його обличчя дивним чином хмурнiе, нiби вiн водночас здивований i роздратований.

– Що ви зi мною зробили? – прошепотiла я, коли знову змогла дихати.

– Перестань скиглити, – зневажливо промовив вiн. – Це всього-на-всього примова, – весь його можливий подив зник; вiн махнув рукою на дверi, сiвши за стiл перед обiдом. – Добре, забирайся. Я бачу, що витрачатиму на тебе надто багато свого часу, та на сьогоднi з мене досить.

Ну, хоч цьому наказу я була рада скоритися. Я й не спробувала взяти тацю, а лише повiльно вибралася з бiблiотеки, тримаючи руку бiля тулуба. Досi ледве йшла вiд слабкостi. Майже пiвгодини пхалася сходами назад, аж до горiшнього поверху, а потiм увiйшла в маленьку кiмнатку й зачинила дверi, пiдтягнула до них тумбочку та впала на лiжко. Якщо Дракон пiдходив до дверей, поки я спала, то я нiчого не чула.




Роздiл 2


Наступнi чотири днi я не бачила Дракона. Цi днi я з ранку до ночi проводила на кухнi: знайшла там кiлька куховарських книжок i гарячково вiдпрацьовувала кожен рецепт у них один за одним, намагаючись стати найчудовiшим кухарем, про якого хто-небудь коли-небудь чув. У коморi було достатньо iжi, щоб я не переймалася тим, що витрачала даремно; якщо щось було зiпсованим, я iла це сама. Я дослухалася до поради та приносила йому iжу в бiблiотеку рiвно за п’ять хвилин до потрiбноi години, а ще накривала тарiлки та поспiшала. Вiн бiльше жодного разу не перебував там у мить мого приходу, тож я була задоволена й не чула вiд нього жодних скарг. У скринi в моiй кiмнатi лежало трохи одягу з домотканого полотна, який менi бiльш-менш пiдходив: ноги в мене були голi нижче колiна, руки – нижче лiктя, i менi доводилося пiдперiзувати його довкола талii, проте я була не бруднiшою, нiж зазвичай.

Я не хотiла йому догоджати, але хотiла не дати йому вчинити це зi мною ще хоч раз, хоч яким було те заклинання. Я прокидалася вiд снiв по чотири рази на нiч, вiдчуваючи в себе на губах слово «лiринталем» i вiдчуваючи в ротi його смак, неначе там йому й було мiсце, а його рука дуже обпiкала мою.

Страх i робота були не таким уже й жахливим товариством. Вони обое були кращими за самотнiсть i глибшi страхи, гiршi, якi, як я знала, справдяться: що я десять рокiв не бачитиму матерi й батька, що я вже бiльше не житиму у власному домi, нiколи бiльше не бiситимуся в лiсах, що та дивна алхiмiя, яка дiяла на Драконових дiвчат, невдовзi почне оволодiвати мною й оберне мене на людину, яку я зрештою не впiзнаю. Принаймнi доки я рiзала та парилася перед пiчками, менi не треба було думати нi про що з цього.

За кiлька днiв, усвiдомивши, що вiн не приходитиме зачаровувати мене тим заклинанням пiд час кожноi трапези, я перестала гарячково куховарити. Але тодi я зрозумiла, що менi бiльше нiчим зайнятися, навiть коли я вишукувала роботу. Хоч якою великою була вежа, прибирання вона не потребувала: у кутках i на пiдвiконнях, та й навiть на крихiтних рiзьблених виноградних лозах на позолоченiй рамi, пил не збирався.

Мапа-картина в моiй кiмнатi менi досi не подобалася. Щоночi я уявляла собi, нiби чую ледь помiтне дзюрчання з ii боку, наче то вода бiжить ринвою, i вона щодня висiла на стiнi у всiй своiй надмiрнiй величi, намагаючись змусити мене поглянути на себе. Подивившись на неi спiдлоба, я пiшла донизу. Висипавши в льосi рiпу з мiшка, розiрвала шви й накрила картину тканиною. Коли ii золото та розкiш були схованi, моя кiмната одразу видалася кращою.

Я до кiнця того ранку знову виглядала з вiкна в долину, самотня та змучена тугою. Це був звичайний робочий день, тож на полях збирали врожай чоловiки, а жiнки займалися пранням на рiчцi. Навiть Пуща видавалася менi майже втiшною у своiй величнiй дикiй непроникнiй чорнотi – незмiнною постiйною величиною. На нижчих схилах гiр у пiвнiчному кiнцi долини паслася велика отара овець, яка належала Радомську; вона скидалася на мандрiвну бiлу хмаринку. Я якийсь час спостерiгала за ii блуканням i трохи поплакала, та навiть горе мало своi межi. До обiду я страшенно знудилася.

Моя родина не була нi бiдною, нi багатою; у нашому будинку було сiм книжок. Я прочитала лише чотири з них; майже кожен день свого життя я бiльше часу перебувала надворi, нiж у примiщеннi, навiть узимку та в дощ. Але в мене тепер було небагато iнших варiантiв, тож, принiсши того дня тацю з обiдом до бiблiотеки, я зазирнула на полицi. Звiсно, не може бути жодноi шк

Страница 11

ди в тому, що я вiзьму одненьку. Іншi дiвчата вже напевно брали книжки, бо всi завжди казали, якими начитаними вони поверталися зi служби.

Тож я смiливо пiдiйшла до полицi та взяла книжку, яка мало не закликала взятися за неi; вона мала красиву палiтурку з полiрованоi шкiри кольору пшеницi, що мерехтiла у свiтлi свiчок, розкiшна i зваблива. Дiставши ii, я вiдразу завагалася: вона була бiльшою та важчою за будь-яку книжку моiх рiдних, а на обкладинцi до того ж були витисненi прекраснi малюнки, пофарбованi в золотий колiр. Але замка на нiй не було, тож я понесла ii iз собою до своеi кiмнати, частково почуваючись винною та намагаючись переконати себе в тому, що я – дурепа, якщо так почуваюся.

Тодi я розгорнула ii та вiдчула себе ще бiльшою дурепою, тому що зовсiм не могла ii зрозумiти. Не у звичайному сенсi, не знаючи слiв або не знаючи значення достатньоi iхньоi кiлькостi, – я розумiла iх усi та все, що читала, першi три сторiнки, а тодi зупинилася й замислилася: про що ж книжка? І я не змогла сказати; я поняття не мала, що тiльки-но прочитала.

Я повернулася й спробувала знову, i знову я була впевнена, що розумiю та що все абсолютно чiтко – навiть бiльш нiж чiтко; це видавалося правдою, чимось, що я завжди знала, але просто ще нiколи не висловлювала, або ж чiтким i простим поясненням того, що я нiколи не розумiла. Я вдоволено кивала, добре просуваючись уперед, i цього разу я дiйшла до п’ятоi сторiнки, перш нiж знову усвiдомила, що нiкому не могла б сказати, що написано на першiй сторiнцi чи то пак на попереднiй.

Я з досадою зиркнула на книжку, а тодi знову розгорнула ii на першiй сторiнцi та почала читати вголос, слово за словом. Прекраснi слова наспiвом вилiтали з моiх вуст, наче пташки, танучи, мов зацукрованi фрукти. І хоча я не могла вiдстежувати це у себе в головi, проте сонно читала далi, аж доки нагло не розчахнулися дверi.

На той час я вже перестала пiдпирати своi дверi меблями. Я сидiла на лiжку, яке пiдсунула пiд вiкно заради свiтла, а Дракон стояв у кiмнатi просто навпроти мене в обрамленнi одвiрка. Я здивовано завмерла та перестала читати, а моя щелепа вiдвисла. Вiн був шалено розлючений: очi в нього були блискучi й жахливi, i вiн простягнув руку й промовив:

– Туалiдетал.

Книжка спробувала вистрибнути в мене з рук, пролетiти кiмнатою до нього. Я iнстинктивно схопилася за неi в якомусь страшенно недоречному поривi. Вона запручалася в моiх руках, намагаючись утекти, але я, до дуростi вперта, смикнула за неi та зумiла рвучко повернути ii до себе в руки. Вiн втупився в мене й розлютився ще дикiше; вiн пронiсся крихiтною кiмнаткою, тим часом як я запiзнiло спробувала пiдвестися та позадкувати, але йти менi було нiкуди. Вiн за мить досяг мене та кинув просто на подушки.

– Отже, – сказав вiн шовковим голосом, тиснучи рукою менi на ключицю та з легкiстю пришпиливши мене до лiжка. Здавалося, мое серце бухае туди-сюди мiж грудною клiткою та спиною, i мене трусило вiд кожного його удару. Вiн висмикнув книжку рукою – менi вже принаймнi не вистачало дуростi й далi намагатися ii втримати – та вiдкинув ii легким рухом так, що вона приземлилася на маленький столик.

– Агнешка, так? Агнешка з Двернiка.

Вiн, здавалося, хотiв вiдповiдi.

– Так, – прошепотiла я.

– Агнешка, – пробурмотiв вiн, низько схилившись надi мною, i я усвiдомила, що вiн хоче мене поцiлувати. Я вiдчувала жах i все ж почасти хотiла, щоб вiн це зробив i покiнчив з цим, щоб менi не довелося так сильно боятись, а потiм вiн зовсiм утримався вiд цього. Вiн сказав, нахилившись так близько, що я бачила вiдображення своiх очей у його очах: – Скажи-но менi, люба Агнешко, звiдки ти насправдi? Тебе надiслав Сокiл? Чи, може, навiть сам король?

Я перестала нажахано витрiщатися на його вуста й хутко поглянула йому у вiчi.

– Я… що? – промовила я.

– Я неодмiнно довiдаюся, – сказав вiн. – Хоч як вправно наклав заклинання твiй господар, у ньому так чи iнак е дiри. Твоi… рiднi… – це слово вiн вимовив iз насмiшкою, – можуть думати, нiби пам’ятають тебе, та в них точно немае всiх речей, якi свiдчать про життя дитини. Пари рукавичок або зношеноi шапочки, колекцii зламаних iграшок – я ж не знайду цих речей у тебе вдома, чи не так?

– Я поламала всi своi iграшки? – безпорадно спитала я, хапаючись за едине, що взагалi зрозумiла в цьому. – Вони… так? У мене весь одяг був завжди зношений, у нас мiшок для ганчiр’я ним напханий…

Вiн сильно пхнув мене на лiжко та низько схилився.

– Не смiй менi брехати! – зашипiв вiн. – Я вирву правду з твоеi горлянки…

Його пальцi лежали в мене на шиi; його нога була на лiжку, мiж моiми ногами. Я, добряче ковтнувши жаху, поклала руки йому на груди, пхнула, всiм тiлом спершись на лiжко, та пiдняла з нього нас обох. Ми важко впали на землю разом, вiн опинився пiдi мною, i я кроликом злiзла з нього й побiгла до дверей. Втекла на сходи. Не знаю, куди я сподiвалася пiти: я б не могла вийти через переднi дверi, а бiльше йти не було куди. Та я все одно побiгла: квапливо подолала два маршi, а з на

Страница 12

лиженням його крокiв, якi гналися за мною, кинулася до напiвтемноi лабораторii з усiею ii шиплячою парою та димом. Я вiдчайдушно поповзла пiд столами до темного кутка за високою шафою та пiдтягнула до себе ноги.

Я зачинила за собою дверi, та це, здаеться, не завадило йому дiзнатися, куди я зникла. Вiн вiдчинив iх i зазирнув до примiщення, а тодi я побачила його над краечком столу, його холодне та зле око мiж двома лабораторними склянками; вогнi забарвлювали його обличчя вiдтiнками зеленого. Вiн обiйшов стiл упевненим неквапливим кроком, а коли зайшов за кiнець, я кинулася вперед, поспiшаючи в iнший бiк i намагаючись вiдчинити дверi – подумала, чи не заперти його. Та я вдарилась об вузьку полицю бiля стiни. Один iз закупорених глекiв ударив мене по спинi, вiдкотився та розчерепився об пiдлогу бiля моiх нiг.

Довкола мене заклубочився сiрий дим, лiзучи менi в нiс i рот, душачи мене, зупиняючи мене. Вiд нього менi пекло в очах, i я не могла клiпнути, не могла сягнути рукою, щоб iх потерти, – руки вiдмовлялися працювати. Кашель застряг у мене в горлi; все мое тiло повiльно завмерло на мiсцi, досi скоцюрблене на пiдлозi. Та я бiльше не вiдчувала страху, а за мить не вiдчувала навiть дискомфорту. Я чомусь водночас була геть важкою та невагомою, далекою. Кроки Дракона, коли вiн прийшов i став надi мною, я чула дуже слабко та здалеку, i менi було байдуже, що вiн зробить.

Вiн стояв там, iз холодним нетерпiнням дивлячись на мене згори вниз. Я не намагалася здогадатися, що вiн зробить; я не могла нi думати, нi ставити собi запитання. Свiт був дуже сiрим i нерухомим.

– Нi, – сказав вiн за мить, – нi, ти аж нiяк не можеш бути шпигункою.

Вiн повернувся й залишив мене там на якийсь час – я б не могла сказати, на який саме, це могла бути й година, i тиждень, i рiк, хоча згодом я дiзналася, що минуло лише пiвдня. Потiм вiн нарештi повернувся з невдоволено стисненими вустами. Вiн тримав невеличку пошарпану рiч, яка колись, до того, як я протягала ii за собою лiсами першi сiм рокiв свого життя, була поросям, сплетеним з вовни та набитим соломою.

– Отже, – промовив вiн, – нiяка не шпигунка. Дурепа та й годi.

Далi вiн поклав руку менi на голову та вимовив:

– Тезавон тагож, тезавон тагож кiвi, канзон лiгуш.

Вiн не стiльки зачитав слова, скiльки проспiвав iх, майже як пiсню, а доки вiн говорив, до свiту поверталися колiр, час i дихання; у мене звiльнилася голова, i я вислизнула з-пiд його руки. З моеi плотi поступово зникав камiнь. Звiльнилися моi руки, завзято шукаючи, за що б його вчепитись, а нерухомi ноги тим часом утримували мене на мiсцi. Вiн упiймав моi зап’ястки, тож коли я нарештi повнiстю звiльнилася, вiн тримав мене за руку, i можливостi втекти не було.

Утiм, я не намагалася бiгти. Моi думки, раптом звiльнившись, бiгали в десятку напрямкiв, так, нiби надолужували згаяний час, але менi здавалося, що вiн мiг просто залишити мене каменем, якби хотiв скоiти зi мною щось жахливе, i вiн принаймнi перестав думати, нiби я – якась шпигунка. Я не розумiла, чому вiн гадав, нiби комусь може захотiтися за ним шпигувати, а тим бiльше – королю; вiн же королiвський чаклун, хiба не так?

– А тепер ти менi скажеш, що ти робила? – промовив вiн. Його очi й досi були пiдозрiливими, холодними та блискучими.

– Я лише хотiла книжку, аби почитати, – сказала я. – Я не… Я не думала, що в цьому якась шкода…

– І сталося так, що ти взяла з полицi, аби трохи почитати, «Виклик Люта», – промовив вiн з дошкульним сарказмом, – i геть випадково… – а тодi його, можливо, переконав мiй насторожений i спантеличений вигляд, i вiн зупинився й поглянув на мене з неприхованим роздратуванням. – У тебе справдi незрiвнянний дар приносити лихо.

Потiм вiн, насупившись, опустив очi, а я простежила за його поглядом до уламкiв скляного глека довкола наших нiг; вiн iз сичанням видихнув крiзь зуби й рiзко вимовив:

– Прибери це, а тодi йди в бiблiотеку. І бiльше нiчого не торкайся.

Вiн подався геть, лишивши мене полювати за якимось ганчiр’ям iз кухонь, яким можна було б зiбрати склянки, та вiдром; я ще й помила пiдлогу, хоча на нiй не було анi слiду вiд якогось розливу, неначе чари вигорiли, як спиртне на пудингу. Я раз у раз зупинялася та пiдiймала руку з кам’яноi пiдлоги, щоб крутнути нею вперед-назад, упевнюючись у тому, що камiнь не повзе назад кiнчиками моiх пальцiв. Я мимоволi замислилася, чому в нього на полицi стоiть глек iз такою речовиною та чи застосовував вiн ii хоч раз до когось – до того, хто десь перемiнився на статую, стоячи з нерухомими очима, доки повз нього пролiтае час; я здригнулася.

Я намагалася бути напрочуд обачною й не торкатися бiльше нiчого в кiмнатi.

Книжка, яку я взяла, знову стояла на полицi, коли я нарештi набралася духу й пiшла до бiблiотеки. Вiн ходив туди-сюди; його книжка лежала на окремому маленькому столику вiдкинута i знехтувана, а коли я прийшла, вiн знову насупився на мене. Я опустила погляд; на моiй спiдницi пiсля миття пiдлоги залишилися мокрi смуги, та й узагалi вона була надто к

Страница 13

роткою – ледве закривала менi колiна. Рукави в моеi сорочки були ще гiршими: того ранку я трохи забруднила iх кiнцi яйцем, готуючи йому снiданок, а ще злегка обпалила собi лiкоть, знiмаючи грiнки, доки не пiдгорiли.

– Отже, почнемо з цього, – сказав Дракон. – Мене не конче мае ображати кожен погляд на тебе.

Я не стала розкривати рота, щоб вибачитись: якби я почала вибачатися за неохайнiсть, довелося б вибачатися до кiнця життя. Усього кiлька днiв у вежi навели мене на думку про те, що вiн обожнюе прекрасне. Навiть серед легiонiв його книжок не було геть однакових; iхнi шкiрянi палiтурки мали рiзнi кольори, а застiбки та петлi в них були iз золота й часом навiть всiянi маленькими скалками коштовного камiння. На що не глянь, чи то невеличка чашка з дутого скла на пiдвiконнi тут, у бiблiотецi, чи то картина в моiй кiмнатi, все було прекрасним i перебувало на своему мiсцi, де могло сяяти без перешкод. Я була жирною плямою на цiй досконалостi. Та менi було байдуже: менi здавалося, що я не мушу бути красивою для нього.

Вiн нетерпляче прикликав мене до себе жестом, i я обережно ступила до нього; вiн узяв мене за руки та схрестив iх у мене на грудях, поклавши кiнчики пальцiв на протилежнi плечi, та промовив:

– А тепер: ванасталем.

Я витрiщилася на нього в нiмiй непокорi. Це слово, коли вiн його вимовив, задзвенiло у мене у вухах, як i iнше заклинання, для якого вiн скористався мною. Я вiдчувала, що воно хоче залiзти менi в рот, висотати з мене силу.

Вiн упiймав мене за плече, i його пальцi схопилися до болю сильно; я вiдчула, як жар кожного з них проникае крiзь мою сорочку.

– Може, менi й доведеться миритися з бездарнiстю, але безхарактерностi я не потерплю, – заявив вiн. – Скажи це.

Я згадала, як була каменем; що ще вiн мiг зi мною зробити? Я затремтiла й сказала, дуже тихо, нiби шепiт мiг перешкодити слову заволодiти мною:

– Ванасталем.

Моя сила зануртувала моiм тiлом i фонтаном забила у мене з рота, а коли вона мене полишила, у повiтрi розпочалось якесь тремтiння, що закрутилося вниз довкола мого тiла по спiралi. Я опустилася на долiвку, задихаючись у дивовижно широких спiдницях iз шурхiтливого шовку, зеленого та червонясто-брунатного. Вони, нескiнченнi, розлилися довкола мого стану та поглинули моi ноги. Моя голова опустилася, шия зiгнулася вперед пiд вагою звивистоi перуки, а по спинi в мене текла вуаль iз мережива, обсипаного вишитими золотою ниткою квiтами. Я тупо витрiщилася на Драконовi чоботи, на iхню вичинену шкiру; на них були витиснена химерна лоза.

– Подивись на себе – i знову заклинання абияке, – сказав вiн надi мною; в його голосi вiдчувалося роздратування власною роботою. – Принаймнi твiй вигляд покращився. Подивимось, чи можеш ти вiдтепер зберiгати пристойний стан. Завтра спробуемо iнше.

Чоботи повернулися та вiдiйшли вiд мене. Гадаю, вiн сiв у свое крiсло та повернувся до читання – точно не знаю. За якийсь час я виповзла з бiблiотеки на чотирьох у тiй прекраснiй сукнi, жодного разу не пiднявши голови.

Наступнi кiлька тижнiв злились у едине цiле. Щоранку я прокидалася незадовго до свiтанку та лежала в лiжку, поки мое вiкно свiтлiшало, намагаючись вигадати якийсь спосiб утекти. Щоранку, зазнавши невдачi, я несла тацю з його снiданком до бiблiотеки, а вiн вимовляв разом зi мною ще одне заклинання. Якщо менi не вдавалося зберегти достатню охайнiсть (а зазвичай так i було), вiн спершу пiддавав мене дii «ванасталем», а тодi – ще й iншого заклинання. Всi моi домотканi сукнi зникали одна за одною, i мою спальню невеличкими гiрками всiяли неповороткi химернi сукнi, в яких було стiльки парчi й вишивки, що вони мало не стояли без мене всерединi. Я ледве вилiзала з-пiд спiдниць, перш нiж лягти спати, а жахливi кiстки корсета пiд ними здавлювали менi дух.

Болючий туман нiколи мене не полишав. Пiсля кожного ранку я заповзала розбита назад до своеi кiмнати. Гадаю, Дракон робив собi обiд сам, бо я вже точно нiчого для нього не готувала. Я лежала на лiжку, поки не наставав час вечерi, коли я зазвичай могла виповзти назад униз i зготувати простеньку iжу, керуючись бiльше власним голодом, анiж якоюсь турботою про його потреби.

Найгiршим тут було нерозумiння: чому вiн так мене використовував? Уночi, перш нiж поринути в сон, я уявляла собi найгiрше з казок i чарiвних iсторiй, упирiв та iнкубiв, якi випивають життя з дiв, i з жахом присягалася, що вранцi знайду вихiд. Звичайно ж, я цього так i не зробила. Єдиною втiхою для мене було те, що я була не першою; я казала собi, що вiн виробляв таке з усiма iншими дiвчатами до мене, i вони це витримали. Втiха була не бозна-яка: десять рокiв видавалися менi вiчнiстю. Та я хапалася за кожну думку, яка могла хоч трохи полегшити мое нещастя.

Сам вiн нiяк мене не втiшав. Вiн був незадоволений мною щоразу, коли я заходила в його бiблiотеку, навiть у тi нечисленнi днi, коли менi вдавалося стежити за собою – наче то я приходила дратувати його та заважати йому, а не вiн мучив i використовував мене. А закiнчивши пiддавати мене своiм чара

Страница 14

i покинувши мене зiм’яту на пiдлозi, вiн супився на мене згори вниз i називав нiкчемною.

Якось я спробувала ухилитися повнiстю. Я згадала: якщо залишити йому iжу надто рано, вiн може забути про мене на день. Я подала йому снiданок на свiтанку, а тодi квапливо заховалась у вiддаленому кiнцi кухонь. Але щойно настала сьома, сходами промайнув один з його згусткiв, тих, якi часом пливли за течiею Веретена у бiк Пущi в мене на очах. Зблизька це було щось подiбне до потворноi мильноi бульбашки, мерехтливе й мiнливе, майже невидиме, якщо свiтло не торкалося його райдужноi шкiри. Згусток лiтав туди-сюди по кутках, доки нарештi не досяг мене та не почав настирливо ширяти над моiми колiнами. Я витрiщилася на нього, i далi лежачи калачиком, побачила, що на мене у вiдповiдь дивиться мое ж обличчя з примарними обрисами. Я повiльно звелася й пiшла за згустком назад до бiблiотеки, де чаклун вiдклав книжку й сердито подивився на мене.

– Хоч який я був би радий вiдмовитися вiд украй сумнiвноi насолоди спостерiгати, як ти крутишся, нiби муха в окропi, через елементарну примову, – грубо промовив вiн, – ми вже бачили, що бувае, якщо полишити тебе на саму себе. Наскiльки сильно ти забрьохалася сьогоднi?

Я вiдчайдушно старалася залишитися чистою, щоб принаймнi уникнути першого заклинання. Сьогоднi на менi з’явилося всього кiлька невеличких плямок, коли я готувала снiданок, i одна олiйна смужка. Їi я закрила складкою на сукнi. Але вiн усе одно дивився на мене з вiдразою, а простеживши за його поглядом, я вiдчула розчарування, побачивши, що, доки я переховувалась у вiддаленому кiнцi кухонь, до мене, судячи з усього, причепилося павутиння – либонь, едине павутиння на всю вежу, – що тепер тягнулося за моею спiдницею ззаду, наче тоненька пошарпана вуаль.

– Ванасталем, – iз тупою покiрнiстю повторила я разом з ним, i в мене на очах з пiдлоги здiйнялася неймовiрно прекрасна хвиля помаранчево-жовтого шовку, що оточила мене листям, розвiяним осiнньою дорiжкою. Я захиталася, важко дихаючи, а вiн тим часом знову сiв.

– Отже, – промовив вiн. Вiн поставив на стiл стос книжок, i, пхнувши, звалив iх у безладну купу. – Впорядкуй iх: дарендетал.

Вiн махнув рукою на стiл.

– Дарендетал, – промимрила я разом з ним, i заклинання вийшло з моiх вуст, душачи мене. Книжки на столi затремтiли, одна за одною пiднялися та, крутнувшись, лягли на мiсце чудними, всiяними коштовним камiнням птахами у своiх палiтурках – червоних, жовтих, синiх i брунатних.

Цього разу я не впала на пiдлогу – лише схопила край столу обома руками та схилилася до нього. Вiн набурмосено дивився на стос.

– Що це за дурiсть? – поцiкавився вiн. – Тут немае порядку – глянь-но на це.

Я подивилася на книжки. Вони були доволi охайно складенi в один стос, так, що схожi кольори були поруч один з одним…

– …колiр? – промовив вiн, пiдвищивши голос. – За кольором? Ти… – вiн був такий лютий на мене, нiби це була моя провина. Можливо, це якось подiяло на його чари, коли вiн потягнув iз мене силу, щоб живити ii? – Ох, забирайся! – рикнув вiн, i я квапливо пiшла геть, сповнена таемноi зловтiхи: ох, та я ж була рада якось псувати йому чари.

Пройшовши сходами до половини, я змушена була зупинитися, щоб перевести дух у корсетi, але тодi я раптово усвiдомила, що не повзу. Я все одно була втомлена, але туман не опустився. Я навiть спромоглася видертися до кiнця сходинок, бiльше жодного разу не спинившись, i хоча я впала на лiжко та продрiмала пiвдня, я принаймнi не почувалася бездумною шкаралупою.

Протягом наступних кiлькох тижнiв туман усе зникав i зникав, неначе практика змiцнювала мене, покращувала мою здатнiсть витримати те, що вiн зi мною виробляв. Сеанси потроху не те що ставали приемними, а переставали бути жахливими, перетворювалися на звичайний марудний обов’язок, на кшталт необхiдностi мити горщики в холоднiй водi. Я знову могла спати вночi, а мiй дух теж почав вiдновлюватись. Я щодня вiдчувала себе краще i щодня ставала злiшою.

Я не могла влiзти назад у смiховиннi сукнi в жоден розумний спосiб – я намагалася, та навiть не могла дотягнутися до гудзикiв i шнуркiв iззаду, i навiть для того, щоб з них вилазити, менi зазвичай доводилося рвати нитки й шарпати спiдницi. Тож я щоночi кидала iх на громiздку купу, щоб не заважали, а щоранку вдягала чергову домоткану сукню й намагалася залишатись якомога чистiшою; йому ж раз на кiлька днiв уривався терпець вiд моеi неохайностi, i вiн змiнював iще й ii. А тепер я дiйшла до останньоi зi своiх домотканих суконь.

Я тримала в руках цю останню сукню з простоi нефарбованоi вовни, вiдчуваючи, що вона – наче канат, за який я тримаюсь, а тодi в поривi непокори залишила ii на лiжку та влiзла в зелену з червонясто-брунатним сукню.

Я не могла застiбнути гудзики ззаду, тож узяла довгу вуаль iз перуки, двiчi обвила ii навколо стану та зав’язала вузол, якого ледь-ледь вистачало на те, щоб не дати сукнi повнiстю злетiти з мене, та попростувала вниз на кухнi. Цього разу я навiть не намагалася дотриматися чистоти: на знак не

Страница 15

окори я несла тацю до бiблiотеки у плямах вiд яйця та жиру з бекону, а також бризках чаю, волосся в мене було скуйовджене, i я скидалася на якусь божевiльну шляхтянку, яка втекла в лiси iз балу.

Звiсно, це тривало недовго. Щойно я сердито промовила «ванасталем» разом з ним, його чари охопили мене й стерли з мене плями, ввiпхнули назад у корсет, знову нагромадили волосся на голову та знову обернули мене на ляльку для iгор якоiсь принцеси.

Але того ранку я почувалася щасливiшою, нiж будь-коли за останнi кiлька тижнiв, i вiдтодi це стало моею особистою непокорою. Я хотiла, щоб вiн сильно дратувався щоразу, коли дивився на мене, а вiн винагороджував мене кожним недовiрливим поглядом спiдлоба.

– Як ти виробляеш таке iз собою? – якось спитав мене вiн, мало не зачудований, коли я забрела до кiмнати з грудкою рисового пудингу на головi (випадково влучила лiктем по ложцi й пiдкинула трохи пудингу в повiтря) та величезною червоною смугою джему, що тягнулася прекрасним кремовим шовком спереду моеi сукнi до самiсiнького низу.

Останню домоткану сукню я зберiгала у своiй шафi. Щодня пiсля того, як вiн закiнчував зi мною, я йшла нагору. Я видиралася з бальноi сукнi, витягувала волосся iз сiток i перук, розкидаючи по пiдлозi шпильки з коштовним камiнням, а тодi вдягала м’який, добряче ношений лiтник i домоткану сорочку, якi тримала пiд рукою випраними й чистими. Потiм же я спускалася до кухонь, аби спекти хлiба самiй собi, i доки вiн пiкся, вiдпочивала бiля теплого камiна, не звертаючи уваги на кiлька смужок попелу та борошна на спiдницях.

У мене знову з’явилося достатньо сил для нудьги. Утiм, я навiть не думала про те, щоб взяти ще якусь книжку з бiблiотеки. Натомiсть я взялася за голку, хоч як ненавидiла шити. Я думала, що, доки з мене щоранку висотуватимуть усi жили, щоб виготовляти сукнi, можна спокiйно роздирати iх i робити з них щось кориснiше – можливо, простирадла чи носовички.

Кошик для штопання стояв неторканий у скринi в моiй кiмнатi; у замку не треба було латати нiчого, крiм мого одягу, який я до того часу з похмурим задоволенням лишала розiрваним. Але вiдкривши його, я знайшла всерединi один-единий клаптик паперу з написом тупою вуглинкою. Рука мого друга з кухнi.



Ти боiшся. Не бiйся! Вiн тебе не торкнеться. Вiн лише захоче, щоб ти зробила себе красивою. Вiн i не подумае щось тобi дати, але можна взяти гарну сукню з однiеi з гостьових кiмнат i перешити ii пiд себе. Коли вiн викликае тебе, заспiвай йому або розкажи iсторiю. Вiн хоче товариства, але небагато: принось йому iжу та уникай його по змозi, а вiн бiльше нiчого не проситиме.



Якими безцiнними для мене були б цi слова, якби я вiдкрила кошик для штопання та знайшла iх тiеi першоi ночi. Тепер я стояла, тримаючи записку i тремтячи вiд згадки про його голос, який перекривав мiй непевний голос, витягуючи з мене заклинання та силу, загортаючи мене у шовки й оксамит. Я була неправа. З iншими жiнками вiн не робив нiчого подiбного.




Роздiл 3


Ту нiч я пролежала в лiжку зовсiм без сну, згорнувшись калачиком i знову впавши у вiдчай. Але менi не стало легше вибратися з вежi через те, що я дужче цього захотiла. Наступного ранку я все-таки пiшла до великих дверей i вперше спробувала пiдняти велетенський засув на них, хоч якою смiховинною була ця спроба. Звiсно, я не спромоглася зрушити його й на чверть дюйма.

Унизу, у коморi, я, користаючись однiею з посудин як важелем, пiдняла величезну залiзну ляду, пiд якою була помийна яма, та глянула вниз. Далеко внизу замерехтiв вогонь; там менi не було куди тiкати. Я насилу повернула важку кришку на мiсце, а тодi повнiстю обмацала стiни обома долонями, не поминувши жодного темного куточка, у пошуках якогось отвору, якогось входу. Та якщо такий i був, я його не знайшла, а тодi сходами за моею спиною полилося непрохане золоте свiтло ранку. Я мусила приготувати снiданок i понести тацю своiй загибелi.

Розкладаючи iжу – тарiлку з яйцями, грiнки та консерви, – я знову й знову поглядала на довгий рiзницький нiж, який виблискував сталлю. Його колодка стирчала з пiдставки, дивлячись на мене. Ранiше я рiзала ним м’ясо; я знала, який вiн швидкий. Моi батьки щороку вирощували свиню. Я допомагала ii рiзати, тримала вiдро для кровi, але думка про те, щоб встромити нiж у людину, вже була чимось iншим, не вкладалася в головi. Тож я не стала про це роздумувати. Лише поклала нiж на тацю й пiшла нагору.

Коли я прийшла до бiблiотеки, вiн стояв бiля пiдвiконня, повернувшись до мене спиною та роздратовано напруживши плечi. Я механiчно виставляла тарiлки одну за одною, доки не лишилося нiчого, крiм тацi – тацi та ножа. Моя сукня була забризкана вiвсянкою та яйцем; за мить вiн скаже…

– Закiнчи з цим, – сказав вiн, – i йди нагору.

– Що? – безтямно промовила я. Нiж i досi лежав пiд серветкою, заглушуючи всi iншi моi думки, i я лише за мить зрозумiла, що менi дали вiдстрочку.

– Ти що, раптом оглухла? – гарикнув вiн. – Перестань бабратися з цими тарiлками та забирайся геть. І не виходь зi своiх

Страница 16

iмнат, доки я не викличу тебе знову.

Моя сукня була вкрита плямами та зiм’ята, обернулася на руiну зi сплутаних стрiчок, але вiн навiть не повернувся до мене. Я пiдхопила тацю i втекла з кiмнати, не потребуючи бiльше жодного виправдання. Побiгла сходами вгору, i менi мало не здалося, що я лечу й менi на п’яти не наступае та жахлива втома. Я ввiйшла у свою кiмнату, зачинила дверi й зiрвала iз себе шовковий убiр, вбралася назад у свiй домотканий одяг, а тодi звалилася на лiжко з радiстю та полегшенням дитини, що врятувалася вiд тiлесного покарання.

Тодi ж я побачила, що таця впала на пiдлогу, а нiж лежить нiчим не прикритий i виблискуе. Ох. Ох, ну й дурепою я була, коли взагалi про це подумала. Вiн же мiй пан: якби я завдяки якiйсь страшнiй випадковостi таки вбила його, мене б точно за це стратили, а моiх батькiв, цiлком можливо, стратили б разом зi мною. Убивство – аж нiяк не вихiд; краще вже просто викинутися з вiкна.

Я навiть повернулася й тужно визирнула з нього, а тодi побачила, за чим Дракон спостерiгав iз такою вiдразою. Дорогою до вежi наближалася хмара куряви. Куряву здiйняв не вiз, а велика крита карета – майже будинок на колесах: у запрягу – змиленi конi, перед кучером – двое вершникiв, i всi зодягненi в сiрi з блискучою зеленню мундири. За нею iхало ще четверо вершникiв у подiбних мундирах.

Карета, на якiй був зелений герб, багатоголове чудовисько, зупинилася бiля великих дверей, i всi форейтори та вартовi поспiхом злiзли з коней та заходилися надзвичайно жваво працювати. Коли прочинилися дверi до вежi, тi велетенськi дверi, якi я й зрушити не могла, всi вони трохи вiдсахнулися. Я витягнула шию, щоб глянути вниз, i побачила, як Дракон сам виходить iз дверей на порiг.

Із черева карети вигулькнув чоловiк: високий, золотоволосий, широкоплечий, у довгому плащi того ж таки блискучо-зеленого кольору; вiн без вагань скочив униз, не звернувши уваги на виставленi для нього сходинки, взявся однiею рукою за меч, який тримав на долонях iще один його служник, а тодi швидко покрокував мiж своiми людьми до дверей, водночас закрiпивши зброю на поясi.

– Карета менi осоружнiша за химеру, – сказав вiн Драконовi, достатньо чiтко, щоб я почула, як його голос здiймаеться до мого вiкна, перекриваючи пирхання й тупiт коней. – Просидiв у нiй цiлий тиждень. Чому ти взагалi не можеш прибути до двору?

– Вашiй високостi доведеться мене пробачити, – холодно промовив Дракон. – Я тут зайнятий своiми обов’язками.

На той час я вже висунулася достатньо далеко, щоб можна було суто випадково випасти, геть забувши про свiй бiль i нещастя. Король Польнi мав двох синiв, але кронпринц Зигмунд був усього-на-всього розсудливим молодиком. Вiн здобув добру освiту та одружився з донькою якогось графа при владi на пiвночi, що принесло нам союзника i порт. Вони вже мали кому передати трон – у них народився хлопчик, та ще й дiвчинка на додачу; вiн начебто був чудовим управителем i буде чудовим королем, i нiкому до нього не було дiла.

Принц Марек був набагато приемнiшим. Я вже чула щонайменше десяток оповiдок i пiсень про те, як вiн убив Вандалуську гiдру; вони були геть несхожi мiж собою, та всi вони, як я була впевнена, були правдивими в усiх деталях; а ще вiн пiд час останньоi вiйни з Росьею вбив щонайменше трьох, чотирьох чи дев’ятьох велетнiв. Вiн якось навiть поiхав спробувати своi сили в убивствi справжнього дракона, от тiльки виявилося, що то якiсь селяни вдавали, нiби на них нападае дракон, i переховували овець, яких вiн, як вони казали, з’iв, аби врятуватися вiд податкiв. Вiн же навiть не стратив iх, а вилаяв iхнього пана за те, що запровадив надто високий податок.

Вiн увiйшов у вежу разом iз Драконом, i дверi за ними зачинилися; принцовi люди почали таборитися на рiвному полi перед дверима. Я повернулася до своеi маленькоi кiмнатки i стала ходити колами по пiдлозi; врештi-решт я взяла й подалася сходами донизу, аби спробувати щось пiдслухати, поступово заходячи все нижче, аж доки не почула, як iхнi голоси долинають з бiблiотеки. Я розбирала не бiльш як одне слово з п’яти, але вони говорили про вiйни з Росьею та про Пущу.

Я пiдслуховувала не надто завзято; менi було не так уже й цiкаво, про що вони говорили. Значно важливiшим для мене було те, що зажеврiла примарна надiя на порятунок: те, що Дракон виробляв зi мною, це страхiтливе висмоктування життя, уже напевно порушувало королiвський закон. Вiн казав менi не пiдходити, не потрапляти на очi; а що, як вiн так казав не лише через те, що я ганьбила його своею неохайнiстю, якоi вiн мiг позбутись одним словом, а тому що не хотiв, аби принц знав, чим вiн займаеться? А що, як вiддатися на милiсть принцовi, а вiн забере мене…

– Досить, – мовив принц Марек, i його голос утрутився в моi думки: слова долинали чiткiше, неначе вiн наближався до дверей. Судячи з голосу, вiн був сердитий. – Ти, мiй батько, Зигмунд, усi ви мекаете, як вiвцi… нi, досить. Я не маю на думцi нiчого з цим не робити.

Я квапливо побiгла назад сходами, ступаючи босонiж i якомога тихiше:

Страница 17

гостьовi кiмнати були на третьому поверсi, мiж моею кiмнатою та бiблiотекою. Я сiла в кiнцi сходiв i почала слухати звуки iхнiх чобiт на нижчих сходинках, аж поки звуки не стихли. Я не знала точно, чи стане менi духу вiдверто пiти проти Дракона: якщо вiн застане мене пiд час спроби постукати у принцовi дверi, вiн точно зробить зi мною щось жахливе. Але вiн уже робив зi мною дещо жахливе. Я була впевнена, що Кася скористалася б можливiстю: якби вона була тут, вона би пiшла, вiдчинила дверi, вклякла бiля принцових нiг i стала благати його про порятунок, не як налякана дитина, що белькоче, а як дiва з казок.

Я повернулася до своеi кiмнати та прорепетирувала цю сцену, бурмочучи слова собi пiд нiс, тим часом як сонце заходило. А коли нарештi стало темно та пiзно, я посунулася униз сходами з шаленим серцебиттям. Але я все одно боялася. Спершу я пiшла вниз i подивилася, чи точно в бiблiотецi та лабораторii не горить свiтло – Дракон уже лiг спати. На третьому поверсi пiд першою гостьовою кiмнатою було видно помаранчеве свiтло вiд тьмяного вогника, а дверей до Драконовоi спальнi менi не було видно зовсiм; вони загубились у тiнях у кiнцi коридору. Та я все одно завагалася на сходовому майданчику, а потiм замiсть цього спустилася до кухонь.

Я сказала собi, що голодна. З’iла кiлька шматочкiв хлiба та сиру, аби дати собi сил, стоячи перед вогнем i трусячись, а тодi повернулася нагору. Зовсiм нагору, до своеi кiмнати.

Я насправдi не могла змусити себе це уявити: я бiля принцових дверей, я стою на колiнах i виголошую вишукану промову. Я не була Касею, не була якоюсь особливою. Я б лише розплакалася та виставила себе божевiльною, а вiн би, мабуть, викинув мене геть або ще гiрше – покликав би Дракона, щоб я дiстала належне покарання. Чому б вiн менi повiрив? Селянськiй дiвчинi у домотканiй сукнi, нiкчемнiй служницi у Драконовому домi, що розбудила б його посеред ночi з дикою iсторiею про те, як мене мучить видатний чаклун?

Я розчаровано повернулася до своеi кiмнати та рiзко зупинилася. Посеред кiмнати стояв принц Марек i вивчав картину; вiн зняв покривало, яке я на неi накинула. Вiн розвернувся та оглянув мене iз сумнiвом на обличчi.

– Мiй пане, ваша високосте, – ледь вимовила я. Прошепотiла слова так, що до нього мiг долинути хiба що нерозбiрливий шум.

Йому, здаеться, було байдуже.

– Ну, – сказав вiн, – ти не одна з його красунь, чи не так? – вiн перетнув кiмнату всього двома кроками: через його присутнiсть вона здавалася меншою. Вiн пiдсунув свою руку менi пiд пiдборiддя та повернув мое обличчя в один бiк, а тодi в iнший, оглядаючи його. Я тупо витрiщилася на нього. Така близькiсть до нього дивувала та приголомшувала. Вiн був вищий за мене, широкий, як i годиться чоловiковi, що майже не вилазить з обладунку, гарний, мов на портретi, та чисто поголений, щойно скупався; його золоте волосся темнiло й вогко кучерявилося там, де починалася його шия. – Але, можливо, дорогенька, ти маеш якесь особливе вмiння, що це компенсуе? Вiн же зазвичай мiркуе так, хiба нi?

Його слова здавалися не жорстокими, а лише насмiшкуватими, i вiн по-змовницьки всмiхався менi згори вниз. Я геть не почувалась ображеною, лише спантеличеною такою великою увагою, нiби мене вже врятували, хоча менi й слова сказати не довелося. А тодi вiн засмiявся, поцiлував мене та спритно полiз до моiх спiдниць.

Я здригнулася, мов рибина, що намагаеться вистрибнути iз сiтки, та почала боротися з ним. Це було все одно, що боротися з дверима вежi – неможливо; вiн навряд чи взагалi помiтив моi спроби. Вiн знову розсмiявся та поцiлував мене в шию.

– Не хвилюйся, вiн не може заперечити, – сказав вiн, нiби я могла протестувати лише через це. – Вiн усе одно васал мого батька, хоч i любить залишатися тут, у глушинi, пануючи над тобою сам-один.

Не можна сказати, що приборкання мене приносило йому задоволення. Я й досi була нiмою, а мiй опiр йому швидше полягав у безладних ударах iз легким сумнiвом: звiсно ж, вiн так не може, принц Марек, герой, так не може; звiсно ж, вiн узагалi не може хотiти мене насправдi. Я не кричала, я не благала, i вiн, здаеться, майже не уявляв собi, що я опиратимуся. Гадаю, у звичайному шляхетному домi яка-небудь дуже охоча посудомийка вже забралася б до його спальнi та позбавила б його клопоту, пов’язаного з пошуками. Якщо чесно, я б, можливо, i сама була б не вiд того, якби вiн вiдверто спитав мене та дав менi достатньо часу, щоб подолати свiй подив i вiдповiсти йому: боролась я бiльше несвiдомо, нiж через бажання вiдмовити йому.

Та вiн усе ж таки взяв гору надi мною. Тодi я вiдчула справжнiй страх, бажаючи лише втекти; я вiдiпхнула його руки й уривчасто промовила:

– Принце, я не… прошу, зачекайте, – i хоча вiн, можливо, i не хотiв опору, наразившись на нього, вiн не звернув уваги – тiльки став iще нетерплячiшим.

– Отак, отак, добре, – промовив вiн, неначе я – конячка, яку потрiбно притримати та заспокоiти, водночас притиснувши мою руку до мого боку. На моiй домотканiй сукнi був зав’язаний простим бантом пояс;

Страница 18

вiн уже розв’язав його, а тодi потягнув угору моi спiдницi.

Я намагалася стягнути спiдницi назад, вiдiпхнути його та звiльнитися – марно. Вiн тримав мене з дивовижно невимушеною силою. А тодi вiн потягнувся до власних штанiв, i я у вiдчаi, не думаючи, промовила вголос:

– Ванасталем.

З мене непевно полилася сила. Пiд його руками, наче броня, зiмкнулися вкритi нальотом перли та китовий вус, i вiн вiдсмикнув вiд мене руки та зробив крок назад, а мiж нами з шурхотом упала стiна оксамитових спiдниць. Я, тремтячи й силкуючись перевести дух, наштовхнулася на стiну, тим часом як вiн витрiщався на мене.

А тодi вiн сказав зовсiм iншим голосом, тоном, який я не могла зрозумiти:

– Ти – вiдьма.

Я позадкувала вiд нього настороженою звiриною, i менi замакiтрилося в головi: не вдавалось як слiд подихати. Сукня врятувала мене, але корсет був задушливо туго затягнутий, спiдницi – громiздкi та важкi, нiби навмисно стали такими, щоб iх неможливо було позбутися. Вiн пiдiйшов до мене повiльнiше, витягнувши руку, зi словами: «Послухай мене…» – та я геть не мала намiру слухати. Я пiдхопила тацю для снiданку, яка й досi лежала на моiй шафi, та дико замахнулася в його голову. Їi край гучно дзенькнув об його череп i вдарив його так, що вiн хитнувся вбiк. Я схопила ii обома руками, пiдняла ii та у вiдчаi слiпо замахнулася ще раз i ще.

Я й досi махала, коли рiзко вiдчинилися дверi й увiйшов Дракон у довгому величному халатi, який вiн накинув на нiчну сорочку, та з лютими очима. Вiн зробив один крок у кiмнату й зупинився, витрiщившись. Я теж зупинилася, важко дихаючи, з досi пiднятою в замаху тацею. Принц уже впав на колiна передi мною. Його обличчям стiкали переплетенi цiвки кровi, а на чолi було видно кривавi синцi. Очi в нього були заплющенi. Вiн гепнувся передi мною на пiдлогу непритомний.

Дракон оглянув цю сцену, подивився на мене й сказав:

– Ідiотко, що ж ти тепер наробила?



Ми разом поклали принца на мое вузьке лiжко. Його обличчя вже чорнiшало вiд синцiв; таця на пiдлозi була добряче зiм’ята вигином його черепа.

– Чудово, – вимовив Дракон крiзь зуби, оглядаючи його; коли принц пiдняв повiки, його виряченi очi були дивними та тьмяними, а рука, пiднявшись, мляво впала назад на лiжко та звисла збоку.

Я стояла та дивилася, ледь дихаючи через лiф; моя вiдчайдушна лють зникла, i лишився тiльки жах. Хоч яким дивним це може здатись, я боялася не тiльки того, що зi мною станеться – я не бажала принцовi смертi. Вiн i досi наполовину уявлявся менi блискучим героем з легенди, химерно переплетеним iз тим чудовиськом, яке щойно мене мацало.

– Вiн не… вiн не…

– Якщо не бажаеш чоловiковi смертi, не бий його кiлька разiв по головi, – рявкнув Дракон. – Спустися в лабораторiю та принеси менi жовтий елiксир у прозорому флаконi з полицi у вiддаленому кiнцi. Не червоний i не фiалковий, i постарайся по змозi не розбити його, несучи вгору сходами, якщо не хочеш спробувати переконати короля, що твоя цнота була варта життя його сина.

Вiн поклав руки принцовi на голову та почав тихенько наспiвувати слова, що, тремтячи, проходили моiм хребтом. Я побiгла до сходiв, пiдхопивши спiдницi. Принесла елiксир нагору за якихось кiлька секунд, задихаючись вiд поспiху та тисняви корсета, i побачила, що Дракон i досi працюе: вiн не перестав наспiвувати, лише нетерпляче витягнув до мене руку, пiдкликавши рiзким жестом; я поклала флакон йому в руку. Вiн витягнув корок пальцями однiеi руки та влив ковток принцовi в рот.

Запах елiксир мав жахливий – наче у гнилоi риби; я мало не задихнулася вiд нудоти, просто стоячи поруч. Дракон грубим жестом повернув менi флакон i корок, навiть не глянувши, i менi довелося затримати дихання, щоб закрити посудину. Вiн обома руками утримував принцовi щелепу, щоб рот не вiдкрився. Попри непритомнiсть i поранення, принц смикнувся та спробував плюнути. Елiксир чомусь сяяв у нього в ротi, настiльки яскраво, що менi було видно його щелепу та зуби, окресленi, мов у черепа.

Менi вдалося закоркувати флакон знову, не виблювавши, а тодi я кинулася на допомогу – затиснула принцовi нiс, i за мить вiн нарештi ковтнув. Блискуче сяйво пiшло його горлом до живота. Менi було видно, як воно проходить усiм його тiлом у виглядi свiтла пiд одягом, вiдходячи до рук i нiг i розрiджуючись, аж доки воно нарештi не згасло, надто тьмяне, щоб розгледiти.

Дракон вiдпустив принцову голову та перестав наспiвувати заклинання. Вiн осiв, притулившись спиною до стiни iз заплющеними очима; вiн мав такий виснажений вигляд, яким я його жодного разу не бачила. Я стояла, боязко нависаючи над лiжком, над ними обома, i нарештi бовкнула:

– Вiн таки…

– Не завдяки тобi, – сказав Дракон, але й це було достатньо добре; я опустилася на землю у своiй купi кремового оксамиту та прикрила голову руками, обрамленими вишитим золотим мереживом.

– А тепер, гадаю, ти будеш рюмсати, – сказав Дракон у мене над головою. – Про що ти думала? Чому ти залiзла в ту смiховинну сукню, якщо не хотiла його зваблювати?

– Це було краще, нiж

Страница 19

залишатися в тiй, яку вiн з мене зiрвав! – скрикнула я, пiднявши голову – аж нiяк не у сльозах; я на той час уже пролила всi сльози, i менi залишилася тiльки злiсть. – Я не з власноi волi у цiй…

Я зупинилася з важкою складкою шовку в руках, витрiщившись на неi. Дракона не було нiде поблизу; вiн не скористався жодними чарами, не вимовив жодного заклинання.

– Що ви зi мною зробили? – прошепотiла я. – Вiн сказав… вiн назвав мене вiдьмою. Ви зробили з мене вiдьму.

Дракон пирхнув.

– Якби я вмiв робити вiдьом, я б точно не обрав як матерiал придуркувату селянку. Я нiчого з тобою не зробив – лише спробував убити кiлька нещасних примов у твiй майже непроникний череп, – вiн насилу пiднявся з лiжка, засичавши вiд утоми, подiбно до того, як я мучилася протягом тих жахливих тижнiв, доки вiн…

Доки вiн навчав мене чародiйства. Досi не вставши з колiн, я пiдняла на нього очi, ошелешена, та все ж мимоволi починаючи вiрити.

– Але навiщо вам тодi мене вчити?

– Я був би дуже радий залишити тебе гнити у твоему крихiтному сiльцi, та вибiр у мене був до болю обмежений, – побачивши мiй невиразний погляд, вiн спохмурнiв. – Тих, хто мае дар, потрiбно навчати: цього вимагае королiвський закон. Хай там як, я був би недоумком, якби лишив тебе там, наче достиглу сливу, поки що-небудь не вилiзло б iз Пущi та не з’iло б тебе, а тодi не обернулося б на дiйсно надзвичайний жах.

Я вражено вiдсахнулася вiд цiеi думки, а вiн тим часом повернув нахмурене обличчя до принца, який щойно трохи застогнав i поворухнувся увi снi: почав прокидатися, пiднявши нетверду руку, аби потерти собi обличчя. Я сяк-так звелася на ноги та сторожко вiдiйшла вiд лiжка, наблизившись до Дракона.

– Ось, – промовив Дракон. – Калiкуал. Це краще, нiж бити коханцiв до непритомностi.

Вiн очiкувально глянув на мене. Я витрiщилася на нього, тодi на принца, який поволi оживав, а тодi знову на нього.

– Якби я не була вiдьмою, – сказала я, – якби я не була вiдьмою, чи дозволили б ви менi… чи могла б я поiхати додому? Хiба ви не могли б забрати це з мене?

Вiн мовчав. Я вже звикла до суперечливостi його чаклунського обличчя, молодого та старого водночас. Попри всi своi роки, вiн мав складки лише бiля кутикiв очей, одну-едину зморшку мiж бровами, гострi мiмiчнi зморшки довкола рота – i бiльше нiчого. Вiн рухався як молодий, а якщо люди з вiком м’якшають або добрiшають, то з ним цього явно не сталося. Та зараз його очi на мить стали вiдверто старими й дуже дивними.

– Нi, – сказав вiн, i я йому повiрила.

Далi вiн оговтався i показав пальцем; я повернулася й побачила, як принц пiдiймаеться на лiкоть i клiпае на нас обох, досi оторопiлий, нiчого не знаючи, та в мене на очах на його обличчя повернулася iскра впiзнавання – вiн згадав мене. Я прошепотiла:

– Калiкуал.

З мене щедро полилася сила. Принц Марек упав назад на подушки, знову заплющивши очi й заснувши. Я непевним кроком пiдiйшла до стiни та сповзла по нiй на пiдлогу. Рiзницький нiж i досi був там, лежав на пiдлозi там, де впав. Я пiдняла його та врештi скористалася ним, аби прорiзати сукню й мережива свого корсета. Моя сукня розкраялася збоку до самого стегна, та я принаймнi змогла дихати.

Якусь мить я лежала не розплющуючи очей, притулившись до стiни. Потiм пiдняла очi на Дракона, який вiдвернувся, не терплячи моеi втоми; вiн роздратовано дивився на принца.

– Хiба його люди не питатимуть про нього вранцi? – сказала я.

– Ти що, гадала, нiби нескiнченно довго триматимеш принца Марека пiд замком у мiцному снi в моiй вежi? – кинув Дракон через плече.

– Але все ж таки, коли вiн прокинеться… – почала було я, а за мить спитала: – Чи не могли б ви… Ви можете змусити його забути?

– О, звiсно, – промовив Дракон. – Вiн не помiтить зовсiм нiчого дивного, якщо прокинеться зi страшним головним болем i величезним провалом у пам’ятi на додачу.

– А якби… – я насилу звелася на ноги знову, досi стискаючи нiж, – а якби вiн згадав щось iнше? Як просто пiшов спати до власноi кiмнати…

– Постарайся не бути дурною, – сказав Дракон. – Ти заявила, що його не зваблювала, тож вiн пiднявся сюди з власноi волi. Коли з’явилася ця воля? Лише сьогоднi ввечерi, коли вiн уже лежав у лiжку? Чи вiн думав про це дорогою: тепла постiль, ласкавi руки – так, я усвiдомлюю, що твоi руки були не такими, ти надала достатньо доказiв на користь протилежного, – гарикнув вiн, коли я була готова запротестувати. – Можливо, вiн збирався це зробити ще до того, як поiхав: спланував образу заздалегiдь.

Я згадала, як принц говорив про те, як «зазвичай мiркуе» Дракон, – нiби вiн подумав про це заздалегiдь, нiби мало не спланував це.

– Образити вас? – перепитала я.

– Вiн думае, нiби я забираю жiнок, аби змушувати iх торгувати собою для мене, – сказав Дракон. – Так думае бiльшiсть отих придворних: вони б самi вчинили так само, якби мали можливiсть. Тож, гадаю, вiн вважав, нiби так наставить менi роги. Вiн був би надзвичайно радий розповiсти про це всьому двору, не сумнiваюся. Саме таким переймаються магнати, в

Страница 20

иваючи свiй час.

Говорив вiн зневажливо, та вiн явно був достатньо злий, коли увiрвався до кiмнати.

– Навiщо йому вас ображати? – боязко запитала я. – Хiба вiн не приiхав… попросити у вас трохи чарiв?

– Нi, вiн приiхав насолодитися виглядом на Пущу, – сказав Дракон. – Звiсно, вiн приiхав по чари, а я послав його у своiх справах – рубати ворожих лицарiв i не пхати носа в те, чого вiн майже не розумiе, – вiн пирхнув. – Вiн почав вiрити власним трубадурам – хотiв спробувати повернути королеву.

– Але ж королева мертва, – спантеличено промовила я. З цього й почалися вiйни. Уже майже двадцять рокiв тому кронпринц Росьi Васiлiй приiхав до Польнi з посольством. Вiн закохався в королеву Ганну, i вони втекли разом, а коли королiвськi вояки майже наздогнали iх, вони втекли до Пущi.

Так iсторiя й закiнчилася: нiхто, увiйшовши до Пущi, не повертався з неi, принаймнi не повертався цiлим i при своему розумi. Часом цi люди виходили слiпими, з криком, часом вони виходили покрученими й настiльки спотвореними, що й упiзнати годi, а найгiрше було тодi, як вони часом виходили, зберiгши власне обличчя, яке, втiм, приховувало жагу кровi, щось жахливо зiпсоване всерединi.

Королева та принц Васiлiй не вийшли взагалi. Король Польнi звинуватив спадкоемця престолу Росьi в ii викраденнi, король Росьi звинуватив Польню у загибелi свого спадкоемця, i вiдтодi вiйни мiж нами вiдбувались одна за одною, з перервами лише на рiдкiснi перемир’я та кiлька недовговiчних угод.

Тут, у долинi, ми хитали головою, згадуючи цю iсторiю; усi погоджувалися з тим, що це все зробила Пуща. Щоб королева, iз двома малими дiтьми, та й утекла? Розпочала вiйну з власним чоловiком? Їхне сватання зажило великоi слави, про iхне весiлля розповiдав iз десяток пiсень. Мати спiвала менi одну з них, тi уривки, якi пам’ятала; звiсно, жоден мандрiвний спiвець iх уже не виконував.

За цим явно стояла Пуща. Можливо, хтось отруiв iх обох водою, набраною з рiчки саме там, де вона входила в Пущу; можливо, якийсь придворний, котрий проходив гiрським перевалом до Росьi, випадково провiв нiч пiд темними деревами бiля ii краю та повернувся до двору з чимось iншим усерединi. Ми знали, що це була Пуща, та це нiчого не мiняло. Королева Ганна все одно зникла, i зникла вона разом iз принцом Росьi, i тому ми завзято воювали, а Пуща з кожним роком заповзала трохи далi в обидва королiвства, живлячись iхнiми смертями та всiма смертями з того часу.

– Нi, – сказав Дракон, – королева не загинула. Вона й досi в Пущi.

Я витрiщилася на нього. Вiн говорив сухо, впевнено, хоча я нiколи не чула нiчого подiбного. Та це було достатньо жахливо, щоб я в це повiрила: застрягнути в Пущi на двадцять рокiв, нескiнченно бути ув’язненим у якийсь спосiб – Пуща була здатна на таке.

Дракон знизав плечима та махнув рукою у бiк принца.

– Їi вже не витягнути, а вiн би лише спричинився до чогось гiршого, якби зайшов, але вiн i слухати про це не хотiв, – вiн пирхнув. – Вiн гадае, нiби став героем, убивши гiдру, якiй був один день.

У жоднiй iз пiсень не згадувалося, що Вандалуськiй гiдрi був лише один день; це добряче знецiнювало iсторiю.

– Хай там як, – промовив Дракон, – я гадаю, що вiн справдi почуваеться ображеним; пани та принци все одно ненавидять чари, а тим бiльше – через те, наскiльки сильно вони iм потрiбнi. Так, якась така дрiб’язкова помста найiмовiрнiша.

Я легко могла в це повiрити, i Драконова думка була менi цiлком зрозумiлою. Якби принц мав на метi насолодитися супутницею Дракона, хоч ким була ця дiвчина (я раптово обурилась, уявивши собi на своему мiсцi Касю, яку не могли би врятувати навiть небажанi чари), то вiн би не просто пiшов спати. Цей спогад не вкладався б йому в головi як слiд, наче не той фрагмент головоломки.

– Однак, – додав Дракон iз легкою поблажливiстю в голосi, наче я була цуциком, який вiдмовився пожувати черевик, – це не зовсiм нiкчемна iдея: я маю бути здатним змiнити його пам’ять в iншому напрямку.

Вiн пiдняв руку, i я спантеличено промовила:

– В iншому напрямку?

– Я дам йому спогад про те, як вiн насолодився твоею ласкою, – сказав Дракон. – Сповнений належного ентузiазму з твого боку та задоволення вiд того, що вiн пошив мене у дурнi. Я впевнений, що йому буде зовсiм неважко це проковтнути.

– Що? – перепитала я. – Ви зробите так, щоб вiн… нi! Вiн… вiн…

– Хочеш сказати менi, що тебе хвилюе його думка про тебе? – поцiкавився Дракон, звiвши брову.

– Якщо вiн думатиме, нiби я переспала з ним, що не дасть йому… не дасть йому захотiти цього знову?! – промовила я.

Дракон зневажливо махнув рукою.

– Я зроблю цей спогад неприемним – самi лiктi та пронизливе дiвоче хихотiння, нiби все швидко закiнчилося. Чи ти маеш кращi iдеi? – в’iдливо додав вiн. – Можливо, тобi б бiльше хотiлося, щоб вiн прокинувся, пам’ятаючи, що ти з усiеi сили намагалася його вбити?

Тож наступного ранку менi довелося пережити дещо надзвичайно паскудне – побачити, як принц Марек зупиняеться за дверима вежi, пiднiмае очi на мое вiкно та посилае ме

Страница 21

i бадьорий i легковажний повiтряний поцiлунок. Я дивилася лише для того, аби впевнитися, що вiн i справдi iде; менi знадобилися майже всi залишки моеi обачностi, аби не кинути що-небудь йому на голову, i я кажу не про знак своеi прихильностi.

Та Дракон остерiгався недарма: навiть попри те, що у принца в головi був записаний такий зручний спогад, вiн завагався на сходинках карети та знову поглянув на мене, трохи насупившись, нiби його щось тривожило, а тодi вже нарештi пiрнув досередини й дозволив повезти себе геть. Я стояла бiля вiкна, спостерiгаючи за тим, як розсiюеться курява вiд його карети на дорозi, аж поки вона дiйсно не зникла за схилами, i лише тодi я вiдiйшла та знову вiдчула, що в безпецi – абсурдне вiдчуття, якщо врахувати, що я була в зачарованiй вежi з темним чаклуном, та й у мене самоi пiд шкiрою таiлися чари.

Я натягнула червонясто-брунатну iз зеленим сукню й повiльно спустилася сходами до бiблiотеки. Дракон знову сiв у свое крiсло, поклавши собi на колiна розгорнуту книгу, i повернувся, щоб глянути на мене.

– Дуже добре, – промовив вiн, як завжди, кисло. – Сьогоднi ми спробуемо…

– Зачекайте, – перебила я його, i вiн зупинився. – Ви можете менi сказати, як зробити з цього те, що я зможу носити?

– Якщо ти досi не осягнула «ванасталем», то я нiчим не можу тобi допомогти, – рiзко заявив вiн. – Власне кажучи, я схильний думати, що ти – розумово неповноцiнна.

– Нi! Я не хочу… цього заклинання, – сказала я, намагаючись навiть не вимовляти цього слова. – Я навiть поворухнутися не можу в якiйсь iз цих суконь, не можу зашнурувати ii власноруч або щось прибрати…

– Чому б тобi просто не користатися примовами для прибирання? – поцiкавився вiн. – Я навчив тебе щонайменше п’ятьох.

Я з усiх сил постаралася забути iх усi.

– Та я з щiткою менше втомлююся! – заявила я.

– Так, бачу, що ти готова покоптити небо, – роздратовано промовив вiн, але це нiяк не могло мене зачепити: будь-якi чари – це вже достатньо кепсько, я геть не вiдчувала бажання бути видатною та могутньою вiдьмою. – Яке ж ти дивне створiння: хiба не всi селянськi дiвчата мрiють про принцiв та бальнi сукнi? Тодi спробуй його погiршити.

– Що? – перепитала я.

– Опусти частину слова, – сказав вiн. – Проковтни його, промимри його, щось таке…

– Просто… будь-яку частину? – iз сумнiвом промовила я, та все ж спробувала: – Ваналем?

Коротше слово було приемнiшим на смак – меншим i чомусь привiтнiшим, хоча це, можливо, була лише моя уява. Сукня здригнулась, i спiдницi здулися довкола мене, перетворившись на гарний лiтник iз нефарбованого льону, що закiнчувався бiля гомiлки, а на ньому – проста брунатна сукня iз зеленим поясом, щоб щiльно ii стягувати. Я радiсно й глибоко вдихнула: бiльше мене не згинатиме додолу важкий тягар вiд плечей до кiсточок, бiльше жодних задушливих корсетiв, жодного довжелезного шлейфа – просто, зручно та легко. Навiть чари не висотували мене так жахливо. Я взагалi не почувалася втомленою.

– Якщо ти задоволена тим, як убралася… – промовив Дракон iз вiдвертим сарказмом у голосi. Вiн витягнув руку та прикликав книжку, яка пiдлетiла з полицi. – Почнемо iз силабiчного складання.




Роздiл 4


Хоч як менi не подобалося мати здатнiсть до чарiв, я була рада не боятися так сильно весь час. Але я була не найкращою ученицею: якщо я не просто забувала слова заклинань, яких вiн мене навчав, вони спотворювались у моiх вустах. Я ковтала, мимрила та змiшувала iх, тож заклинання, що мало охайно виставити дюжину складникiв для пирога («Я, звiсно, не намагаюся вчити тебе на зiллях», – ущипливо сказав вiн), натомiсть змiшувало iх у тверду масу, яку не можна було навiть залишити менi на вечерю. Інше, яке мало хвацько загребти жар у камiнi бiблiотеки, де ми працювали, натомiсть нiби взагалi нiяк не подiяло, а тодi ми почули далеке та зловiсне трiскотiння, побiгли нагору й побачили, як iз камiна в гостьовiй кiмнатi просто над нами вистрибуе зеленкувате полум’я, а вишита запона на лiжку пiдiймаеться.

Вiн люто ревiв на мене десять хвилин пiсля того, як йому нарештi вдалося загасити сердитий i рiшучий вогонь, обзиваючи мене безголовим дурнуватим порiддям свиноводiв. «Мiй батько – лiсоруб», – сказала я. «Довбнiв iз сокирами!» – огризнувся вiн. Але я все одно вже не боялася. Вiн лише допатякався до виснаження, а тодi вiдiслав мене геть; я ж узагалi не зважала на його крики, бо тепер знала, що вони не вiщують менi жодноi шкоди.

Я майже шкодувала, що не е кращою, тому що тепер розумiла: вiн досадував як поцiновувач краси та досконалостi. Вiн не хотiв собi ученицю, та, оскiльки був обтяжений мною, хотiв зробити з мене видатну та вправну вiдьму, навчити мене свого мистецтва. Коли вiн показував менi приклади вищих дiянь, величнi складнi переплетення жестiв i слiв, якi лилися пiснями, я бачила, що вiн обожнюе цю роботу: його очi в чарiвному свiтлi мерехтiли й сяяли дедалi яснiше, а його обличчя було майже красивим, якимось неземним. Вiн обожнював своi чари, i вiн роздiлив би цю любов зi мною.

Але я була

Страница 22

так само рада промимрити кiлька примов, вислухати неминучу лекцiю та бадьоро пiти вниз, до льохiв, i порiзати цибулю для обiду вручну. Це надзвичайно його бiсило, i не зовсiм без причини. Я знала, що поводжуся по-дурному. Та я не звикла сприймати себе як важливу персону. Я завжди могла зiбрати бiльше горiхiв, грибiв i ягiд, нiж будь-хто, навiть якщо дiлянку лiсу перед цим обiбрали бiльш як пiвдесятка разiв; я могла знайти пiзнi трави восени та раннi сливи навеснi. Що завгодно, казала моя мати, для чого потрiбно було забруднюватись якомога сильнiше: якщо я мала це викопувати, продиратися крiзь ожину чи лiзти на дерево, аби до цього дiстатись, я поверталася з цiлим кошиком i пiдкупала ii так, що вона поблажливо зiтхала, а не розпачливо репетувала, побачивши мiй одяг.

Але на цьому й закiнчувалися моi дари, завжди думала я; це все мало значення лише для моеi ж родини. Навiть тепер менi не спадало на думку помiркувати над тим, для чого можуть бути потрiбними чари, крiм виготовлення дурнуватих суконь i виконання незначних обов’язкiв, якi я за той же час виконала би вручну. Мене не бентежило те, що я не просувалася вперед, i те, як це його бiсило. Я навiть навчилася вiдчувати певне вдоволення, поки не минули днi та не настав зимовий сонцеворот.

Виглядаючи з вiкна, я бачила свiчковi дерева, запаленi на площах у кожному селищi, маленькi сяйливi маячки, якими темна долина була поцяткована до самого краю Пущi. У моему домi мати обмазувала салом величезний свинячий окiст i перевертала картоплю на деку пiд ним. Мiй батько та брати, напевно, тягнули до кожного дому величезнi вантажi дров, увiнчанi свiжозрiзаними сосновими гiлками; вони зрубають свiчкове дерево для нашого села, i воно буде високим та прямим, iз пишними гiлками.

По сусiдству Венса готуватиме каштани, сушенi сливи та моркву зi шматком нiжноi яловичини для пригощення, а Кася – Кася все-таки буде там. Кася крутитиме прекрасний розкiшний пирiг сенкач на рожнi перед камiном, iз кожним обертом ллючи наступний шар збитого тiста, щоб зробити сосновi голки. Вона навчилася готувати його, коли нам було дванадцять: Венса вiддала мереживну фату, у якiй виходила замiж, удвiчi довшу за ii зрiст, однiй жiнцi у Смольнiку в обмiн на те, щоб вона навчила Касю цього рецепта. Щоб Кася була готова куховарити для пана.

Я спробувала порадiти за неi. Себе менi здебiльшого було шкода. Важко було сидiти самiй i мерзнути у моiй кiмнатi у високiй вежi пiд замко`м. Дракон свята не вiдзначав; наскiльки менi вiдомо, вiн навiть не знав, який був день. Я пiшла в бiблiотеку, як i завжди, та прогудiла ще одне заклинання, а вiн покричав трохи та й вiдпустив мене.

Намагаючись вилiкуватися вiд самотностi, я спустилася до кухонь i приготувала собi маленький бенкет – шинку, кашу й тушкованi яблука, – проте, коли я зiбрала тарiлку, вона все одно здавалася такою негарною та порожньою, що я вперше скористалася «лiринталем» для себе, прагнучи чогось подiбного до святкування. Повiтря затремтiло, i раптом у мене з’явився чудовий полумисок iз запеченою свининою, гарячою, рожевою та мокрою вiд соку, моею найулюбленiшою пшеничною кашею, густою, з великою ложкою розтопленого масла та пiдсмаженими хлiбними крихтами посерединi, купкою молодесенького свiжого горошку, який нiхто в моему селi не iстиме до весни, а ще – пирiг тайгла, який я куштувала лише один раз, за столом у старости, того року, як була черга моiх батькiв погостювати в неi на жнива: зацукрованi фрукти – як фарбоване коштовне камiння, вузлики солодкого тiста – iдеального золотаво-брунатного кольору, горiшки – маленькi та свiтлi, i все це сяяло вiд налитого медового сиропу.

Але це не був обiд на зимовий сонцеворот. У мене в животi не було настирливого болю вiд голоду пiсля тривалого дня невпинного готування та прибирання; не було радiсного гамору вiд того, що довкола столу напхалося забагато людей, якi смiялися та сягали по полумиски. Опустивши очi на свiй крихiтний бенкет, я лише вiдчула ще вiдчайдушнiшу самотнiсть. Я подумала про матiр, яка куховарить сама-самiсiнька, не маючи пiдмоги навiть вiд моеi незграбноi пари рук, i коли я сховала очi на подушцi, iх щипало, а моя неторкана таця стояла в мене на столi.

Два днi по тому менi ще злипались очi, i я досi журилась, навiть незграбнiша, нiж зазвичай. Саме тодi прибув вершник; пролунали спiшний безладний стукiт копит i гупання у ворота. Дракон вiдклав книгу, за якою намагався мене вчити, а я спустилася сходами, плентаючись за ним; дверi розчахнулися перед ним самi собою, i гонець мало не впав досередини; на ньому була темно-жовта накидка Жовтих Болiт, а його обличчям текли цiвки поту. Вiн укляк, ковтнувши та зблiднувши, але не став чекати, поки Дракон дозволить йому говорити.

– Мiй пан барон благае вас негайно прибути, – сказав вiн. – На нас напала химера з гiрського перевалу…

– Що? – рiзко перепитав Дракон. – Зараз не сезон. Що саме це за тварюка? Якийсь iдiот обiзвав вiверну химерою, а iншi повторили?..

Гонець хитав головою вперед-назад, нiби гиркою на ниточцi.

Страница 23

 Змiiний хвiст, кажанячi крила, козляча голова – я бачив ii на власнi очi, пане Дракон, тому мене й послав мiй пан…

Дракон роздратовано засичав собi пiд носа: як смiе химера чинити йому незручностi, прийшовши не в сезон? Я ж геть не розумiла, чому в химери може бути сезон; це ж, звiсно, чарiвна iстота, i вона може чинити як iй заманеться?

– Постарайся не бути цiлковитою дурепою, – сказав Дракон, коли я почимчикувала слiдом за ним назад до лабораторii; вiн вiдкрив одну скриню i став наказувати менi принести йому то один флакон, то iнший. Я робила це без радостi й дуже обережно. – Химеру породжують зараженi чари, та вона, попри це, все одно жива тварина з власною природою. Вони здебiльшого народжуються вiд змiй, тому що вилуплюються з яець. Кров у них холодна. Взимку вони, скiльки можуть, нерухомо лежать на сонцi. Влiтку вони лiтають.

– Тож як з’явилася ця? – запитала я, намагаючись устигнути за думкою.

– Найiмовiрнiше, вона не з’явилась, а той засапаний селюк унизу перелякався, тiкаючи вiд тiнi, – сказав Дракон, але засапаний селюк узагалi не видавався менi дурнем чи боягузом, i менi подумалося, що Дракон i сам зовсiм не вiрить власним словам. – Нi, не червоний, iдiотко, це вогнесерце; химера, маючи змогу, пила б його галонами й тодi перетворилася б на близьку рiдню справжнього дракона. Червоно-фiалковий, за два далi, – вони обидва здавалися менi червоно-фiалковими, але я квапливо помiняла зiлля та передала йому те, яке вiн хотiв. – Гаразд, – мовив вiн, закриваючи скриню. – Не читай жодних книжок, не торкайся нiчого в цiй кiмнатi, не торкайся нiчого в жоднiй кiмнатi, як можеш, а ще по змозi постарайся не перетворити це мiсце на руiни до мого повернення.

Лише тодi до мене дiйшло, що вiн залишае мене тут; я розпачливо подивилася на нього.

– Що я робитиму тут одна? – запитала я. – Я не можу… пiти з вами? Коли ви повернетеся?

– За тиждень, за мiсяць або й нiколи, якщо загавлюся, особливо серйозно наламаю дров i мене розiрве навпiл химера, – вiдрiзав вiн, – тобто вiдповiдь така: нi, не можеш. А робити тобi не треба зовсiм нiчого, наскiльки це можливо.

А тодi вiн понiсся геть. Я побiгла до бiблiотеки та подивилася вниз iз вiкна: вiн спустився сходами, i дверi рвучко зачинилися за ним. Гонець пiдскочив на ноги. Я почула, як Дракон каже:

– Вiзьму в тебе коня. Іди до Ольшанки пiшки пiсля мене; я залишу його там тобi й вiзьму свiжого, – а тодi вiн пiдскочив угору та владно махнув рукою, пробурмотiвши якiсь слова; маленький вогник запалав перед ним на заснiженiй дорозi та покотився геть м’ячем, протоплюючи для нього чистий шлях посерединi. Вiн одразу поскакав клусом, попри те, що кiнь стривожено притиснув вуха до голови. Гадаю, заклинання, що дозволяло йому перескочити до Двернiка й назад, не працювало на такiй великiй вiдстанi, а може, вiн мiг ним користатися лише в межах власних земель.

Я стояла у бiблiотецi та дивилась, аж поки вiн не зник. Не можна сказати, що вiн коли-небудь дбав про те, щоб його товариство було менi приемним, але без нього у вежi нiби запанувала лунка порожнеча. Я спробувала насолодитися його вiдсутнiстю як святом, але була недостатньо втомленою. Знехотя трохи зайнялася шиттям, узявши свою ковдру, а тодi просто сидiла бiля вiкна й виглядала на долину – на поля, села та лiси, якi любила. Я дивилась, як iдуть до води стада й отари, як iдуть дорогою гринджоли та рiдкiснi самотнi вершники, дивилася на розсiянi снiговi замети й нарештi заснула, притулившись до вiконноi рами. Я раптово прокинулась у пiтьмi, коли було пiзно, та побачила, що вдалинi уздовж мало не всiеi долини горить вервечка сигнальних вогнiв.

Я витрiщилася на них, спантеличена вiд сну. Якусь мить я думала, що знову запалили свiчковi дерева. Я лише тричi за свое життя бачила, як у Двернiку спалахував сигнальний вогонь: через Зелене Лiто, а ще один раз – через снiгових кобил, якi вийшли з Пущi, коли менi було дев’ять, i один раз – через тягучi стеблини, якi поглинули чотири будинки край села за одну нiч того лiта, коли менi було чотирнадцять. Тодi щоразу прибував Дракон; вiн вiдбивав атаку Пущi, а тодi знову йшов геть.

Дедалi бiльше тривожачись, я порахувала вогнi у зворотному напрямку, аби побачити, де запалили сигнал, i вiдчула, як у мене холоне кров: iх було дев’ять по прямiй, уздовж Веретена. Дев’ятий сигнальний вогонь був у Двернiку. Виклик iшов з мого рiдного села. Я стояла й дивилася на вогнi, а тодi усвiдомила: Дракона немае. Вiн уже точно десь у глибинi гiрського перевалу, переходить до Жовтих Болiт. Сигналiв вiн не побачить, а навiть якщо хтось надiшле йому звiстку, йому спершу доведеться розбиратися з химерою – тиждень, сказав вiн, – i немае бiльше нiкого…

Саме тодi я зрозумiла, якою дурепою була. Я нiколи не думала, нiби з чарiв, iз моiх чарiв, е якась користь, доки не стала там i не зрозумiла, що крiм мене, немае бiльш нiкого; що те, що е в менi, хоч яке жалюгiдне, незграбне та невишколене, – це бiльше чарiв, нiж е в будь-кого в моему селi. Що йому потрiбна допомога, i тепер ii можу над

Страница 24

ти лише я.

Завмерши на мить, я повернулася та прожогом спустилася в лабораторiю. Увiйшла, на мить злякавшись, i взяла сiре зiлля, те, що перетворило мене на камiнь. Іще я взяла зiлля «вогнесерце», та елiксир, який Дракон дав принцовi, щоб врятувати йому життя, а ще зелений флакон, про який вiн якось сказав, що ним вирощують рослини. Я й гадки не мала, що з будь-якого з них може бути користь, але принаймнi знала, як вони дiють. Іншi я навiть назвати не могла, тож не наважувалась iх торкатись.

Я вiднесла iх у вузлику назад до своеi кiмнати й почала вiдчайдушно розривати решту своеi гори суконь, зв’язуючи смуги шовку в мотузку. Коли вона стала достатньо довгою (як я сподiвалася), я викинула ii з вiкна й визирнула за нею. Нiч була темна. Внизу не було жодного свiтла, що показало б менi, чи досягла мотузка землi. Та я не мала вибору – можна було хiба спробувати це з’ясувати.

Я вже пошила iз суконь кiлька шовкових торб, коли потроху займалася штопанням, i поклала в одну з них склянi пляшечки, намостивши в неi чимало обрiзкiв, а тодi закинула ii собi за плече. Спробувала не думати про те, що я роблю. У горлi, бiля самiсiнького рота, набухав клубок. Я схопилась обома руками за шовкову мотузку та перелiзла через пiдвiконня.

Колись я видиралася старими деревами; я обожнювала великi дуби та залiзала на них, лише накинувши на гiлку шматок потертоi мотузки. Це було зовсiм iншою справою. Каменi вежi були неприродно гладенькими, навiть трiщини мiж ними були дуже тонкi та вщерть повнi будiвельного розчину, який не потрiскався та не стерся вiд часу. Скинула iз себе черевики та впустила iх, але навiть голими пальцями менi не було за що зачепитися. Уся моя вага трималася на шовковiй мотузцi, i руки в мене були мокрi вiд поту, а плечi болiли. Я ковзала, дерлася, а часом просто висiла; торба погойдувалася важким тягарем у мене на спинi, а пляшечки хлюпали. Я рухалась далi, тому що не могла зробити бiльше нiчого. Видертися назад було б важче. Я почала мрiяти про те, щоб вiдпустити мотузку, завдяки чому здогадалася, що сили мене майже покинули, та вже наполовину переконала себе в тому, що впасти буде не так i страшно, коли менi раптом боляче трусонуло ногу, яка натрапила на твердий грунт просто крiзь пiвфута м’якого снiгового замету бiля вежi. Я випорпала черевики зi снiгу й побiгла розчищеною дорiжкою, яку Дракон проклав до Ольшанки.

Коли я тiльки прибула туди, там i гадки не мали, що зi мною робити. Я непевно увiйшла до корчми, укрита плямами поту й замерзла водночас; у мене на головi скуйовдилось волосся, а вiльнi пасма коло мого обличчя, там, де виходило мое дихання, взялися iнеем. Там не було жодноi знайомоi менi людини. Бурмiстра я впiзнала, але ще не обмовилася з ним жодним словом. Мабуть, мене би просто прийняли за божевiльну, але там був Борис – батько Марти, однiеi з iнших дiвчат, якi народилися того ж року, що й я. Вiн був на вiдборi. Вiн сказав:

– Це ж Драконова дiвчина. Це донька Андрея.

Жодна з обраних дiвчат нiколи не виходила з вежi, доки не спливали ii десять рокiв. Хоч яким розпачливим був сигнальний вогонь, вони, гадаю, спершу бiльше радiли б необхiдностi самотужки розбиратися з тим, що наслала Пуща, нiж тому, що до них раптово увiрвалась я – безсумнiвна проблема й непереконлива в ролi будь-якоi пiдмоги.

Я розповiла iм, що Дракон поiхав до Жовтих Болiт, сказала, що менi потрiбен хтось, хто вiдвiз би мене до Двернiка. Вони без радостi повiрили у перше; зробити ж друге, як я дуже швидко усвiдомила, вони аж нiяк не збиралися, хоч що я говорила iм про уроки чародiйства.

– Ти пiдеш i проведеш нiч у моему домi, пiд опiкою моеi дружини, – сказав бурмiстр i вiдвернувся. – Данушку, iдь до Двернiка: люди там мають знати, що мусять триматися, хоч що там у них, а ми мусимо дiзнатись, яка допомога iм потрiбна. Пошлемо одного чоловiка в гори…

– Я не проводитиму нiч у вашому домi! – мовила я. – А якщо ви не вiзьмете мене, я пiду пiшки – усе одно прибуду швидше, нiж будь-яка iнша пiдмога!

– Досить! – гарикнув на мене бурмiстр. – Послухай, дурна ти дитино…

Звiсно, вони боялися. Вони гадали, що я втекла, що я просто намагалася дiстатися додому. Вони не хотiли слухати, як я благаю iх допомогти менi. Гадаю, особливо через те, що iм було соромно взагалi вiддавати дiвчину Драконовi; вони знали, що це неправильно, та все одно це робили, тому що не мали вибору й це було недостатньо жахливо, щоб довести iх до повстання.

Я глибоко вдихнула та знову скористалася своею зброею – «ванасталем». Гадаю, Дракон був би майже задоволений мною, бо кожен склад був вимовлений з гостротою щойно заточеного клинка. Вони позадкували геть вiд мене, щойно довкола мене закрутилися чари, такi яскравi, що порiвняно з ними потьмянiв навiть камiн. Коли вони розвiялись, я була на кiлька дюймiв вищою та смiховинно величною у придворних чобiтках на пiдборах i вбраннi королеви в жалобi – лiтнику з чорного оксамиту, облямованого чорним мереживом i вишитого маленькими чорними перлами, що рiзко видiлявся на тлi моеi шкiри, яка п

Страница 25

вроку не бачила сонця; пишнi рукави довкола моiх рук охоплювали золотi стрiчки. А на лiтнику був iще чуднiший блискучий кожух iз золотого й червоного шовку, оздоблений довкола шиi чорним хутром i перехоплений золотим поясом на талii. Мое волосся було зiбране в сiтку iз золотого шнура та маленьких твердих коштовних камiнцiв.

– Я не дурна, та й не брехуха, – сказала я, – а якщо я й не можу нiчим зарадити, я принаймнi можу щось зробити. Знайдiть менi воза!




Роздiл 5


Звiсно, пiшло на користь те, що нiхто з них не знав, що це заклинання було простою примовою та що нiхто з них не бачив багато чарiв. Я iх не просвiтила. Вони запрягли чотирьох коней у найлегшi сани, якi мали, та помчали мене добре второваною рiчковою дорогою в моiх дурнуватих (але теплих!) шатах. Поiздка була швидкою та незручною – тривожним польотом крижаною дорогою, але не була достатньо швидкою чи незручною, щоб я не замислювалася про те, як мало в мене надii зробити щось, окрiм того, щоб умерти, до того ж геть безглуздо.

Борис запропонував повезти мене; таке почуття провини я розумiла без жодного слова. Взяли мене – не його дiвчинку, не його доньку. Вона перебувала в безпецi вдома, можливо, була посватана або вже й заручена. А мене взяли менш нiж чотири мiсяцi тому, i ось вона, я – вже невпiзнанна.

– Ви знаете, що сталось у Двернiку? – запитала його я, скрутившись калачиком ззаду пiд горою ковдр.

– Нi, поки що жодноi звiстки, – вiдповiв вiн через плече. – Сигнальнi вогнi лише щойно запалили. Вершник буде на дорозi, якщо… – вiн зупинився. Вiн хотiв був сказати: «Якщо було кого послати верхи». – Гадаю, ми зустрiнемося з ним на пiвдорозi, – закiнчив вiн натомiсть.

З важкими кiньми мого батька та його великим возом улiтку до Двернiка вiд Ольшанки треба було iхати цiлий довгий день iз перервою опiвднi. Але дорога посеред зими була вимощена снiгом завглибшки у фут, майже затвердiлим вiд морозу та трiшки припорошеним зверху; погода ж була ясна, а на конях були твердi пiдкови для льоду. Ми все летiли крiзь нiч, i за кiлька годин до свiтанку ми змiнили коней у селi Вьосна, не зупинившись як слiд: я навiть не вилiзла iз санчат. Там не ставили запитань. Борис лише сказав: «Ми iдемо до Двернiка», – i на мене поглянули з iнтересом i цiкавiстю, але без жодного сумнiву i, звiсно, геть не впiзнаючи. Доки запрягали свiжих коней, жiнка конюха вийшла до мене зi свiжим м’ясним пирогом i склянкою гарячого вина, щiльно загорнувшись у товстий хутряний плащ.

– Не зiгрiете собi руки, моя панi? – сказала вона.

– Дякую, – нiяково вiдповiла я, почуваючись самозванкою та наполовину злодiйкою. Попри це, я все одно зжерла пирiг за десять разiв, а опiсля випила вино – головно тому, що не могла вигадати, що ще з ним можна зробити, аби нiкого не образити.

Вiд нього менi замакiтрилось у головi, i мене розвезло, свiт став м’яким, теплим i затишним. Я вiдчула, що хвилююся значно менше, а це означало, що я перепила, та я все одно була вдячна. Борис поiхав швидше, зi свiжими кiньми, i, проiхавши вперед ще годину, коли небо перед нами осяяло сонце, ми побачили вдалинi чоловiка, що плентався дорогою пiшки. А коли ми пiдiйшли ближче, виявилося, що це взагалi не чоловiк. Це була Кася, у хлопчачому одязi та важких чоботях. Вона пiдiйшла просто до нас: до Двернiка прямували лише ми.

Вона схопилася за санчата збоку, задихаючись, сяк-так зробила реверанс i, не зупиняючись, сказала:

– Воно в худобi… воно взяло всю худобу, а якщо вона вчепиться зубами в людину, то воно забирае i ii. Ми здебiльшого тримаемо ii в загонi, не випускаемо ii, та для цього потрiбнi всi чоловiки до останнього… – а тодi я потягнулася iз купи ковдр до неi.

– Касю, – промовила я, задихаючись, i вона зупинилася. Вона поглянула на мене, i ми одну довгу мить дивились одна на одну в цiлковитiй тишi, а потiм я сказала: – Мерщiй, поквапся та залазь, я тобi на ходу розповiм.

Вона залiзла й сiла поруч зi мною пiд купою ковдр на санчатах; iз нас вийшла до смiшного несподiвана пара, вона – у брудному грубому домотканому полотнi, в одязi свинопаса, довге волосся запхнуте пiд шапку i грубу куртку з овчини, а я – у своiх оздобах; разом ми мали такий вигляд, наче це фея-хрещена раптово з’явилася Машi, яка вигрiбала попiл з вогнища. Та нашi руки все одно мiцно тримались одна за одну, вiрнiшi за будь-що iнше мiж нами, а поки санчата неслися вперед, я базiкала про геть незв’язнi подробицi iсторii в цiлому – про першi днi жалюгiдного колупання, про довгi млоснi тижнi, коли Дракон уперше почав змушувати мене чаклувати, про уроки з того часу.

Кася так i не вiдпустила моеi руки, а коли я нарештi, затинаючись, розповiла iй, що можу чаклувати, вона сказала:

– Я мала знати, – менi аж дух вилетiв i я втупилася в неi. – З тобою завжди коiлися дивнi речi. Ти йшла до лiсу та поверталася з плодами не за сезоном або квiтами, якi бiльше нiхто не бачив. Коли ми були маленькими, ти завжди оповiдала менi iсторii, що iх тобi розказували сосни, доки одного разу твiй брат не посмiявся з тебе, нiби ти п

Страница 26

икидаешся, i ти перестала. Навiть те, який неохайний у тебе завжди був одяг – ти не могла би так забрьохатись, якби старалась, i я знала, що ти не стараешся, ти нiколи не старалась. Я якось бачила, як одна гiлка потягнулася та зачепила твою спiдницю, справдi просто потягнулась…

Я вiдсахнулася, виразила звуком незгоду, i вона зупинилась. Я не хотiла про це чути. Я не хотiла, щоб вона говорила менi, нiби чари були тут весь час, а отже, вiд них було не втекти.

– Вони не надто для чогось придатнi, крiм того, щоб залишати мене неохайною, якщо вони роблять саме це, – промовила я, намагаючись говорити несерйозно. – Я прийшла лише тому, що його немае. Тепер скажи менi: що трапилося?

Кася розповiла менi: мало не за одну нiч захворiла худоба. На перших кiлькох особинах були мiтки вiд укусiв, нiби iх погризли якiсь дивнi величезнi вовки, хоча поблизу всю зиму не бачили жодного з них.

– Вони належали Єжи. Вiн не забив iх одразу, – серйозно сказала Кася. Я кивнула.

Єжи мав бути мудрiшим: вiн мав одразу вилучити iх зi стада та перерiзати iм горлянки, тiльки-но побачивши, що iх покусали вовки, а вони серед iнших тварин. Жоден звичайний вовк такого не зробив би. Але… вiн був бiдним. Вiн не мав анi полiв, анi власного промислу, нiчого, крiм корiв. Його дружина не раз приходила тихенько просити в нас борошна, а щоразу, коли я приходила додому з лiсiв, назбиравши там бiльш нiж достатньо, мати посилала мене до iхнього будинку з кошиком. Вiн роками силкувався заощадити достатньо грошей, аби купити третю корову, що означало би порятунок вiд бiдностi, i це вдалося йому лише два роки тому. Його дружина Кристина на жнива одягла нову червону хустку, облямовану мереживом, а вiн – червоний каптан, обое з гордiстю. Вони вже втратили чотирьох дiтей до iхнього наречення; вона чекала ще на одне. Тож вiн забив худобу не досить швидко.

– Вона покусала його, а ще вона заразила iншу худобу, – сказала Кася. – Тепер вона вся оскаженiла, i вона занадто небезпечна, щоб навiть наближатися до неi, Нешко. Що ти робитимеш?

Дракон, можливо, знав би спосiб очистити худобу вiд хвороби. Я не знала.

– Нам доведеться ii спалити, – мовила я. – Сподiваюся, вiн опiсля стане на ноги, та я не знаю, що ще можна зробити, – по правдi кажучи, хоч як це було жахливо та спустошливо, я була рада, вiдчайдушно рада. Принаймнi це не були вогнедишнi страховиська чи якась смертельна пошесть, i я таки знала, що можу дещо зробити. Я витягнула зiлля «вогнесерце» та показала Касi.

Коли ми дiсталися Двернiка, з цiею думкою нiхто не сперечався. Наша староста Данка здивувалася так само, як i Кася або чоловiки в Ольшанцi, коли я сповзла iз санчат, але вона мала й бiльшi клопоти.

Усi здоровi чоловiки, а також сильнiшi жiнки працювали позмiнно, аби тримати в загонi нещасних замучених тварин, користаючись вилами й лiхтарями та ковзаючись на льоду, тим часом як руки в них нiмiли вiд холоду. Решта нашого села намагалася не дати iм замерзнути чи померти з голоду. Це були перегони на виснаження, i наше село програвало. Селяни вже спробували влаштувати спалення самi, але було надто холодно. Дрова не встигли спалахнути – худоба розкидала стоси з ними. Тiльки-но я розповiла Данцi, що то за зiлля, вона закивала та послала всiх, хто ще не працював бiля загону, по льодоруби та лопати, аби зробити просiку.

Затим вона повернулася до мене.

– Нам буде потрiбно, щоб твiй батько та брати принесли бiльше дров, – сказала вона, не вагаючись. – Вони у твоему домi – працювали всю нiч. Я могла би послати по них тебе, але це може зашкодити тобi, а тим бiльше – iм, коли тобi доведеться пiсля цього повертатися до вежi. Хочеш пiти?

Я ковтнула. Вона мала рацiю, та я могла сказати лише «так». Кася й досi тримала мене за руку, i, коли ми разом бiгли селищем до мого будинку, я спитала:

– Увiйдеш першою та попередиш iх?

Тож коли я ввiйшла у дверi, моя мати вже плакала. Вона зовсiм не бачила сукнi, тiльки мене, а коли мiй батько та брати, похитуючись, вийшли iз заднiх кiмнат, спантеличенi вiд сну, та знайшли нас, ми вже впали на пiдлогу купою оксамиту, обiймаючись. Ми ридали всi разом, навiть кажучи одне одному, що ридати нiколи, а я крiзь сльози розповiла батьковi, що ми робитимемо. Вiн i моi брати вибiгли надвiр запрягати коней, якi, на щастя, були в безпецi у власнiй важкiй стайнi поряд iз домом. Я скористалася цими останнiми кiлькома моментами й сiла за кухонний стiл iз матiр’ю. Вона знову й знову гладила мене по обличчю, i в неi досi текли сльози.

– Вiн мене не торкався, мамушо, – сказала я iй, а про принца Марека не розповiла нiчого. – Вiн непоганий, – вона не вiдповiла, тiльки знову погладила мене по волоссю.

Мiй батько зазирнув усередину та сказав:

– Ми готовi, – i менi довелось iти.

– Заждiть, – промовила мати i зникла у спальнi. Вона вийшла зi згортком, де був мiй власний одяг i речi. – Я подумала, що хтось iз Ольшанки, можливо, принесе це до вежi для тебе, – сказала вона, – навеснi, коли йому привозять дарунки зi свята, – вона поцiлувала мене знову

Страница 27

та обiйняла ще раз, а тодi вiдпустила. Справдi болiло ще бiльше. Справдi.

Мiй батько обiйшов кожен дiм у селищi, а брати зiскакували й забирали в кожнiй дровiтнi все до останньоi хворостини, громадячи оберемки палива на сани. Коли сани наповнилися, вони поiхали до загонiв, i я нарештi побачила бiдолашну худобу.

Вона навiть на корiв уже не скидалася – тушi розпухли та спотворилися, роги страшенно виросли, стали важкими й закрученими. З деяких з них стирчали стрiли або навiть кiлька списiв, що були глибоко ввiгнанi в тушi та виглядали жахливими шипами. Те, що виходило з Пущi, часто можна було вбити лише вогнем або вiдiтнувши йому голову; вiд ран воно лише лютувало ще бiльше. У багатьох корiв переднi ноги та груди почорнiли, коли вони затоптували попереднi пожежi. Вони кидалися на важку дерев’яну огорожу загону, гойдаючи важкими неприродними рогами та мукаючи глибокими голосами; звук був жахливо звичним. Їх був готовий зустрiти гурт чоловiкiв i жiнок, наiжачений лiс iз вил, списiв i загострених кiлкiв, який разив худобу у вiдповiдь.

Деякi жiнки вже рубали землю, тут, бiля загонiв, переважно не заснiжену, вiдгортаючи мертву сплутану траву. Данка наглядала за роботою; вона жестом прикликала мого батька, i нашi конi, наблизившись i внюхавши у вiтрi заразу, неспокiйно запирхали.

– Гаразд, – промовила вона. – Ми будемо готовi до опiвдня. Перекинемо до них дрова та сiно, а тодi запалимо смолоскипи зiллям i закинемо iх усередину. Збережи його якомога бiльше на той випадок, якщо нам доведеться спробувати вдруге, – додала вона для мене. Я кивнула.

З’являлися новi руки – люди завчасно прокидалися, аби допомогти в останньому великому зусиллi. Усi знали, що худоба спробуе загасити пожежу, коли запалае; усi, хто мiг тримати бодай палицю, зайняли мiсце в шерензi, яка мала ii стримати. Іншi заходилися перекидати до загону оберемки сiна, зiрвавши зв’язки, щоб вони розлiталися пiд час приземлення, а моi брати почали закидати в’язанки дров. Я з тривогою стояла поруч iз Данкою, тримаючи флакон i вiдчуваючи, як у ньому крутяться та печуть менi пальцi чари, пульсуючи так, нiби вони знали: скоро iх випустять робити свое дiло. Нарештi Данка вдовольнилася приготуваннями та простягнула менi першу зв’язку, яку слiд було запалити, – довге сухе полiно, розрубане навпiл посерединi, iз запхнутими всередину щiлини гiлочками та сiном, якi також оперiзували ii.

Вогнесерце спробувало з ревом пiднятися та вирватися з флакона, щойно я зiрвала печатку: виявилося, що потрiбно втримувати корок. Зiлля невдоволено вiдступило, а я вихопила корок i вилила краплю – крихiтну, зовсiм незначну крапельку – на самiсiнький кiнчик полiна. Полiно зайнялося так швидко, що в Данки була хiба мить на те, щоб поспiхом закинути його через загороду, а опiсля вона повернулася та, скривившись, запхала руку у снiговий замет: пальцi в неi вже вкрилися пухирями та почервонiли. Я була зайнята тим, що запихала корок назад, а коли я пiдняла очi, пiвзагону вже було охоплено полум’ям i худоба несамовито ревла.

Нас усiх вразила лють чарiв, хоча всi ми чули оповiдки про вогнесерце: воно фiгурувало в численних баладах про вiйну та облогу, а ще в оповiдках про свое створення, про те, що на один-единий флакон потрiбна була тисяча фунтiв золота та його мав варити в казанах iз чистого каменю неперевершено вправний чаклун. Я постаралася нiкому не говорити, що не мала дозволу брати зiлля з вежi: якщо Дракон уже буде на когось злитися, то я хотiла, щоб вiн злився лише на мене.

Та чути про нього оповiдки – це не те ж саме, що бачити його в себе перед носом. Ми були непiдготовленi, а недужа худоба вже впала в нестяму. Десять корiв зiбралися докупи та посунули на задню стiну, б’ючи по нiй i незважаючи на те, що на них чекають кiлки та гострi леза. А ми всi страшенно боялися скривавитися чи дiстати укус, ба навiть торкнутися до них – зло Пущi могло розповсюджуватися дуже легко. Жменька оборонцiв вiдступила, а Данка люто кричала; тим часом огорожа почала пiддаватися.

Дракон, постiйно працюючи, iз похмурою рiшучiстю навчив мене кiлькох невеличких заклинань для штопання, лагодження та ремонту, жодне з яких я не вмiла вимовляти дуже добре. Вiдчай змусив мене спробувати: я видерлася на батьковi порожнi сани, показала на огорожу та промовила:

– Паран кiвiташ фарантем, паран паран кiвiтам! – я десь пропустила склад, я це знала, та, напевно, була зовсiм близько: найбiльший засув, розколовшись, заскочив назад цiлим, i з нього раптом полiзли гiлочки зi свiжим листям, а старi залiзнi поперечини випрямилися.

Стара Ганка, едина, хто встояв («Я надто сердита, щоб умирати», – сказала вона пiсля цього, вiдмовляючись вiд визнання своеi смiливостi), тримала лише уламок вiд кочерги, голiвка якоi вже вiдламалася та застрягла мiж рогами одного з волiв. Їi куца палиця перетворилася на довгий загострений стержень з яскравого металу, i вона негайно штрикнула ним корову, що налягала на огорожу, просто у вiдкриту ревучу пащу. Спис iшов i йшов крiзь неi та вийшов iз черепа корови, i ве

Страница 28

ичезна тварина важко впала на огорожу i звалилася на землю мертвою, не даючи iншим кинутися на неi.

Ця частина бою виявилася найгiршою. Деiнде ми стримували ii ще кiлька хвилин, i завдання полегшилося: тепер вона вся вже була у вогнi, i пiдiймався жахливий сморiд, вiд якого крутило в животi. Вiд панiчного жаху iстоти втратили свою хитрiсть i знову стали просто тваринами, марно кидаючись на стiни огорожi та одна на одну, поки вогонь iх нарештi не здолав. Я ще двiчi скористалася заклинанням для лагодження й наприкiнцi валилася на Касю, яка залiзла до воза, щоб мене пiдтримувати. Старшi дiти бiгали повсюди задиханi з вiдрами наполовину розтопленого снiгу, щоб загасити будь-якi iскри, якi падали на землю. Усi до останнього чоловiки та жiнки трудилися своею зброею до виснаження; iхнi обличчя почервонiли та спiтнiли вiд жару, спини мерзли на холодному повiтрi, але разом ми утримали тварин у загонi, i не розповсюдився нi вогонь, нi iхня зараза.

Нарештi впала остання корова. У вогнi досi шипiв дим i трiщав жир. Ми всi сидiли виснаженi нещiльним кiльцем довкола загону, не лiзучи в дим i дивлячись, як вогнесерце заспокоюеться та слабко горить, пожираючи все дощенту. Багато хто кашляв. Нiхто не говорив i не радiв. Святкувати не було чого. Ми всi були радi бачити, що найстрашнiшу небезпеку вiдвернули, та цiна була величезною. Через вогонь зубожiе не лише Єжи.

– Єжи ще живий? – тихо запитала я Касю.

Вона завагалась, а тодi кивнула.

– Я чула, що вiн сильно постраждав, – сказала вона.

Хвороба з Пущi не завжди була невилiковною – я знала, що Дракон уже рятував iнших. Два роки тому схiдний вiтер заскочив нашу подругу Трiну на рiчковому березi, поки вона дещо прала. Повернулася вона хворою, ледь тримаючись на ногах; одяг у ii кошику був укритий срiбно-сiрим пилком. Мати не дала iй увiйти всередину. Вона кинула одяг у вогонь, а тодi повела Трiну до рiчки та занурювала ii знову й знову, тим часом як Данка негайно послала швидкого вершника до Ольшанки.

Тiеi ночi прийшов Дракон. Я згадала, що тодi прийшла в гостi до Касi й ми спостерiгали разом з ii задвiрка. Ми не бачили iх – лише холодне сине свiтло, що виривалося з вiкна горiшнього поверху Трiниного дому. Вранцi Трiнина тiтка розповiла менi бiля криницi, що з нею все буде гаразд; за два днi Трiна була на ногах, i знову була самою собою, хiба що трiшки втомлена, як людина, що сильно перехворiла на застуду, i навiть задоволена, тому що ii батько копав криницю бiля iхнього дому, тож iй нiколи бiльше не доведеться йти прати аж на рiчку.

Але то був лише один-единий злий порив вiтру, один надув пилку. Це… це було чи не найгiршим випадком одержимостi на моiй пам’ятi. Стiльки худоби занедужало, так жахливо, i вона могла дуже швидко передавати власну заразу далi; це було явною ознакою того, що все дуже погано.

Данка почула, що ми говоримо про Єжи. Вона пiдiйшла до воза й поглянула менi в обличчя.

– Можеш для нього щось зробити? – прямо запитала вона.

Я знала, про що вона питае насправдi. Якщо заразу не вичистити – смерть буде повiльна й жахлива. Пуща пожирае людину, як гниль пожирае впале дерево, спустошуе зсередини, залишаючи тiльки жахливу iстоту, сповнену отрути, яка дбае хiба про те, щоб розповсюджувати ту отруту далi. Якщо я скажу, що нiчого не можу зробити, якщо я визнаю, що нiчого не знаю, якщо я зiзнаюся, що виснажена – коли Єжи настiльки сильно одержимий, а Дракон не зможе прийти ще понад тиждень, – Данка вiддасть наказ. Вона приведе кiлькох чоловiкiв до будинку Єжи. Кристину вiдведуть на iнший бiк селища. Чоловiки ввiйдуть досередини i вийдуть назад з важким саваном, а тодi повернуть його тiло сюди. Вони кинуть його на вогнище, на якому вже палае худоба.

– Я можу дещо спробувати, – сказала я.

Данка кивнула.

Я повiльно i важко злiзла з воза.

– Я пiду з тобою, – сказала Кася та взялася за мою руку, щоб мене пiдтримати: iй без жодних слiв було видно, що менi потрiбна допомога. Ми повiльно пiшли разом до будинку Єжи.

Будинок Єжи стояв незручно, на краю села, найдальшому вiд загонiв, i лiс пiдбирався близько до його невеличкого садка. На дорозi було неприродно тихо для пообiдньоi пори: усi досi були бiля загонiв. Нашi ноги хрустiли в останньому снiгу, який нападав за нiч. Я незграбно продиралася в сукнi крiзь замети на поворотах, але не хотiла витрачати сили на те, щоб перевдягнутися з неi у щось зручнiше. Пiдiйшовши до будинку, ми почули його низький, схожий на булькання стогiн, який зовсiм не зупинявся та ставав дедалi голоснiшим, що ближче ми пiдходили. Постукати у дверi було важко.

Будинок був невеликий, але чекати довелося довго. Нарештi Кристина з рипiнням вiдчинила дверi й визирнула назовнi. Вона зробила великi очi, не пiзнаючи, та й ii саму пiзнати було майже неможливо: пiд очима в неi були темно-багрянi кола, а живiт страшенно розпух вiд дитини. Вона подивилася на Касю, i та сказала:

– Агнешка прийшла з вежi допомогти, – а тодi знову поглянула на мене.

Минула довга повiльна мить, i Кристина хрипко промовила:

– З

Страница 29

ходьте.

До цього вона сидiла у крiслi-гойдалцi бiля вогню, коло самих дверей. Я зрозумiла, що вона чекала – чекала, коли прийдуть забрати Єжи. Крiм цiеi кiмнати, була ще одна, на входi до якоi просто висiла запона. Кристина повернулася до крiсла-гойдалки i знову сiла. Вона не плела та не шила, не запропонувала нам чашки чаю, лише дивилася на вогонь i гойдалася. Усерединi будинку стогони були гучнiшими. Я мiцно схопила Касю за руку, i ми зайшли за запону разом. Кася витягнула руку та вiдсунула ii.

Єжи лежав у iхньому лiжку. Це був важкий незграбний предмет, виготовлений зi з’еднаних разом невеличких колод, але в цьому випадку це було тiльки на краще. Його прив’язали до стовпчикiв за руки й ноги, а його тулуб посерединi та весь каркас лiжка знизу були перев’язанi мотузками. Кiнцi пальцiв у нього на ногах почорнiли, нiгтi злазили, а всюди, де мотузки терли йому тiло, були вiдкритi рани. Вiн тягнув за них i шумiв, язик його розпух, потемнiв i майже заповнив йому рот, але коли увiйшли ми, вiн зупинився. Вiн пiдняв голову, подивився просто на мене та посмiхнувся; зуби в нього були скривавленi, а очi – у жовтих плямах. Вiн засмiявся.

– Поглянь на себе, – заговорив вiн, – вiдьмочко, поглянь на себе, поглянь на себе, – жахливим монотонним голосом, який то пiдвищувався, то знижувався. Смикнувся всiм тiлом проти мотуззя так, що все лiжко стрибнуло, наблизившись пiдлогою до мене на дюйм, тим часом як вiн усе щирився на мене. – Пiдiйди ближче, пiдiйди, пiдiйди, пiдiйди, – наспiвував вiн, – маленька Агнешко, пiдiйди, пiдiйди, пiдiйди, – наче дитячу пiсеньку, жахливо; лiжко непевно, поступово стрибало пiдлогою, а я мiж тим тремтливими руками вiдкрила свою торбу iз зiллям, намагаючись не дивитися на нього. Я ще нiколи не була так близько вiд людини, одержимоi Пущею. Кася не знiмала рук з моiх плечей, стоячи прямо та спокiйно. Гадаю, якби ii там не було, я б утекла.

Я не пам’ятала заклинання, яким Дракон зачарував принца, та вiн навчив мене замовляння для зцiлення невеличких порiзiв i опiкiв пiд час готування iжi чи прибирання. Я подумала, що це нiчим зашкодити не може. Я почала тихенько його наспiвувати, виливаючи один ковток елiксиру у велику ложку та наморщивши носа вiд його запаху – наче вiд гнилоi риби, – а потiм ми з Касею обережно пiшли до Єжи. Вiн клацнув на мене зубами та викрутив руки, скривавивши iх об мотузки, у спробi мене подряпати. Я завагалася. Не наважувалася дозволити йому мене вкусити.

– Тримайся, – промовила Кася. Вона вийшла до iншоi кiмнати та повернулася з кочергою i важкою шкiряною рукавицею для перемiшування вугiлля. Кристина з тупим, байдужим виразом обличчя дивилась, як вона заходить i йде геть.

Ми поклали кочергу Єжи поперек горла та рiвно притиснули його до лiжка з обох бокiв, а тодi моя безстрашна Кася надiла рукавицю, сягнула рукою й затиснула йому носа згори. Вона трималася, навiть коли вiн смикав головою вперед i назад, аж поки йому не довелося вiдкрити рота, щоб дихати. Я влила ковток елiксиру та якраз вчасно вiдстрибнула назад: вiн пiдняв пiдборiддя та спромiгся зiмкнути зуби на шматочку мережива, що тягнулося з мого оксамитового рукава. Я вирвалася та позадкувала, досi непевним голосом спiваючи свое замовляння, а Кася вiдпустила Єжи й повернулася до мене.

Такого ж слiпучого сяйва, яке запам’яталося менi, не було, та принаймнi жахливi спiви Єжи припинились. Я побачила, як блиск елiксиру проходить униз його горлом. Вiн вiдкинувся назад i лежав, смикаючись туди-сюди та хрипко стогнучи на знак незгоди. Я спiвала далi. З моiх очей витiкали сльози: я дуже втомилася. Було так само кепсько, як i в тi першi днi у Драконовiй вежi – було гiрше, та я спiвала замовляння далi, тому що не мала снаги зупинитися, думаючи, що воно може змiнити жах передi мною.

У другiй кiмнатi, почувши спiви, Кристина повiльно встала й пiдiйшла до дверей iз жахливою надiею на обличчi. Сяйво елiксиру засiло у Єжи в животi гарячою вуглинкою, просвiчуючи, а кiлька кривавих мiток на його грудях i зап’ястках гоiлись. Але поки я спiвала далi, над свiтлом пливли темнi зеленi згустки, наче хмаринки, що проходять обличчям повного мiсяця. Над ним тягнулося все бiльше та бiльше згусткiв, якi щiльнiшали, доки сяйво не зникло. Вiн поволi припинив смикатись, i його тiло розслаблено витягнулось. Моi спiви поступово стихли. Я пiдiбралася трохи ближче, досi сподiваючись, а тодi… а тодi вiн пiдняв голову з безумно-жовтими очима та знову затрiскотiв до мене.

– Спробуй ще, мала Агнешко, – сказав вiн i клацнув зубами в повiтрi, мов собака. – Пiдiйди та спробуй ще, ходи сюди, ходи сюди!

Кристина застогнала вголос i, зсунувшись уздовж одвiрка, осiла на пiдлогу. Сльози пекли моi очi; я почувалася хворою та спустошеною вiд невдачi. Єжи знову страхiтливо реготав i кидав лiжко вперед, грюкаючи важкими нiжками по дерев’янiй пiдлозi: нiчого не змiнилося. Пуща перемогла. Зараза була надто сильною, просунулася надто далеко.

– Нешко, – тихо, жалiсно, запитливо промовила Кася. Я провела тильним боком долонi по носi, а тодi

Страница 30

знову похмуро сягнула в торбу.

– Виведи Кристину з дому, – сказала я й зачекала, поки Кася не допомогла Кристинi вийти; та тихенько квилила. Кася з тривогою востанне глянула на мене, i я спробувала трохи iй усмiхнутись, але не змогла змусити своi вуста працювати як треба.

Перш нiж наблизитися до лiжка, я зняла iз сукнi важку оксамитову верхню спiдницю та обв’язала нею обличчя, по три та чотири рази закривши собi носа та рота – аж мало не задихнулася. Потiм я глибоко вдихнула й затримала дихання, ламаючи печатку на сiрому флаконi, який булькотiв, i вилила трохи кам’яного чару на усмiхнене, вишкiрене обличчя Єжи.

Я запхала корок назад i вiдстрибнула якомога швидше. Вiн уже вдихнув: дим заповзав йому в нiздрi та в рот. Його обличчя набуло здивованого виразу, i ось його шкiра вже сiрiшае i твердне. Вiн замовк – його рот i очi застигли вiдкритими, тiло завмерло, руки не ворушилися. Сморiд зарази вщухав. Камiнь хвилею прокотився його тiлом, а потiм усе скiнчилось, i я тремтiла вiд полегшення, змiшаного з жахом: на лiжку лежала прив’язана статуя, статуя, яку вирiзьбив би лише божевiльний, з обличчям, перекошеним вiд нелюдськоi лютi.

Я подбала про те, щоб пляшечка була знову щiльно закрита, i повернула ii в торбу, а тодi вже пiшла й вiдчинила дверi. Кася та Кристина стояли на подвiр’i, у снiгу по кiсточки. Кристинине обличчя було мокрим i безнадiйним. Я впустила iх назад; Кристина пiшла до вузького входу та витрiщилася на статую в лiжку, що перебувала мiж життям i смертю.

– Вiн не вiдчувае болю, – сказала я. – Вiн не вiдчувае плину часу – обiцяю вам. А так, якщо Дракон таки знае спосiб вичистити заразу… – я поступово замовкла; Кристина вже мляво сiла у крiсло, наче бiльше не могла витримувати власну вагу, та схилила голову. Я не знала напевно, чи справдi зробила iй якусь ласку, а чи лише порятувала вiд болю саму себе. Я нiколи не чула про зцiлення людини, одержимоi так сильно, як Єжи. – Я не знаю, як його врятувати, – тихо сказала я. – Але… але, можливо, знатиме Дракон, як повернеться. Я подумала, що спробувати варто.

Принаймнi в будинку тепер було тихо, жодного виття та смороду зарази. З обличчя Кристини зникла жахлива порожня вiдстороненiсть, нiби вона була неспроможна навiть думати, а за мить вона поклала руку собi на живiт i опустила на нього очi. Їi строк був уже так близько, що я навiть трохи бачила крiзь одяг, як ворушиться дитина. Жiнка пiдняла на мене очi та запитала:

– Корови?

– Згорiли, – вiдповiла я, – усi, – i вона опустила голову: нi чоловiка, нi худоби, дитина на пiдходi. Данка, звiсно, спробуе iй допомогти, але цей рiк буде важким для всiх у селi. Я рiзко вимовила: – Маете сукню, яку могли б вiддати менi в обмiн на оцю? – вона пiдняла на мене очi. – У цiй я й кроку вже не можу ступити, – вона з великими сумнiвами витягнула для мене стару полатану домоткану сукню та грубий вовняний плащ. Я радо покинула величезну оксамитово-шовково-мереживну одежину, зваливши ii на купу поряд з ii столом; вона вже точно була варта щонайменше корови, а молоко якийсь час коштуватиме у селi бiльше.

Коли ми з Касею врештi знову вийшли назовнi, темнiло. Багаття бiля загонiв палало й далi, здiймаючи велику помаранчеву заграву з iншого боку села. Усi будинки й досi були покинутi. Холодне повiтря продиралося до мене крiзь тонший одяг, а ще я змокла до нитки. Я вперто пленталася за Касею, яка розчищала для мене снiг i час вiд часу поверталася, щоб потримати мене за руку та якось пiдбадьорити. Мене грiла одна щасливiша думка: я не можу повернутися до вежi. Тож я пiду додому до матерi та лишатимуся там, доки по мене не повернеться Дракон; куди менi краще йти?

– Вiн буде щонайменше тиждень, – сказала я Касi, – i я йому, можливо, обридну, тож вiн дозволить менi лишитися, – цього я не мала казати навiть подумки. – Нiкому не кажи, – поспiхом мовила я, а вона зупинилася, повернулася, охопила мене руками та мiцно мене стиснула.

– Я була готова йти, – мовила вона. – Усi цi роки… я була готова проявити смiливiсть i пiти, але коли вiн забрав тебе, не могла стерпiти. Здавалося, нiби все це було дарма, i все йде, як ранiше, наче тебе тут нiколи не було… – вона зупинилася. Ми стояли там разом, тримаючись за руки, плачучи та всмiхаючись одна однiй водночас, а потiм ii обличчя змiнилося; вона смикнула мене за руку й потягнула назад. Я повернулася.

Вони вийшли з лiсiв повiльно, розмiреним кроком, широко розставляючи лапи, щоб не ламаючи кiрки на снiгу. У наших лiсах полювали вовки, швидкi, стрункi та сiрi; вони забирали яку-небудь поранену вiвцю, але тiкали вiд наших мисливцiв. Це були не нашi вовки. Їхнi важкi спини у бiлому хутрi були менi по пояс, а з iхнiх щелеп – величезних щелеп, повних зубiв, якi насувались один на одного, – звисали рожевi язики. Вони подивилися на нас – вони подивилися на мене – блiдо-жовтими очима. Я згадала, що Кася говорила менi: першою захворiла худоба, яку покусали вовки.

Головний вовк був трохи меншим за iнших. Вiн понюхав повiтря в моему напрямку, а тодi смикнув головою вб

Страница 31

к, так i не звiвши з мене очей. З-за дерев нечутно вийшли ще двое. Зграя розосередилася, нiби вiн дав iй сигнал, розiйшовшись по обидва боки вiд мене, аби перекрити менi шлях. Вони полювали; вони полювали на мене.

– Касю, – сказала я. – Касю, йди, негайно тiкай, – а серце мое зупинялось. Я звiльнила руку вiд ii хватки та понишпорила в торбi. – Касю, йди! – крикнула я, а тодi витягла корок i вихлюпнула кам’яне зiлля на головного вовка, коли вiн стрибнув.

Довкола нього здiйнявся сiрий туман, i бiля моiх нiг каменем упала велика кам’яна статуя вовка; його оскалена пащека застигла, перш нiж ухопити мене за кiсточку. Ще один вовк потрапив на край туману, i хвиля каменю повзла його тiлом повiльнiше, а вiн якусь мить човгав по снiгу переднiми лапами, намагаючись утекти.

Кася не втекла. Вона схопила мене за руку й потягнула назад до найближчого будинку – будинку Еви. На знак протесту вовки жахливо завили в один голос, сторожко обнюхуючи двi статуi, а тодi один iз них заскавчав, i вони стали в одну лiнiю. Затим вони помчали на нас.

Кася протягнула нас крiзь ворота Евиного палiсадника i грюкнула ними; вовки перескакували через паркан легко, наче стрибучi оленi. Я не наважувалася лити вогнесерце без захисту вiд його розповсюдження пiсля того, що побачила того дня: воно спалило б усе наше село, можливо, всю нашу долину i вже достоту нас двох. Натомiсть я витягнула невеличкий зелений флакон, сподiваючись достатньо вiдвернути увагу, щоб ми опинилися всерединi будинку. «Вiд нього росте трава, – зневажливо пояснив Дракон, коли я спитала; його теплий здоровий колiр здавався менi привiтним на вiдмiну вiд будь-якого iншого дивного холодного чару в його лабораторii. – А ще – надмiрна кiлькiсть бур’янiв; воно корисне лише тодi, як знадобилося начисто випалити поле». Я подумала, що можу скористатися ним пiсля вогнесерця, щоб вiдновити нашу луку для випасу. Я рвучко вiдкрила корок тремтячими руками, i зiлля пролилося менi на пальцi; пахнуло воно чудово, гарно, чисто та свiжо, приемно липке, як потовчена соковита трава й листя навеснi, i я вихлюпнула його з пригорщi на заснiжений садок.

Вовки бiгли на нас. Із мертвих овочевих грядок стрибучими змiями вивергнулись яскраво-зеленi стеблини, кинулися на вовкiв, огортаючи iхнi ноги товстими кiльцями, та потягнули iх до землi за якихось кiлька дюймiв вiд нас. Раптом усе стало рости так, наче один рiк увiпхнули в одну хвилину; на землi повсюди сходили боби, хмiль i гарбузи, виростаючи безглуздо величезними. Вони загородили шлях до нас, тим часом як вовки кидалися на них, гризли та рвали iх. Стеблини росли далi ще бiльшими, i в них виростали колючки завбiльшки з ножi. Одного вовка розчавило в зеленому вигинi завтовшки з дерево, який усе набухав, а на iншого впав, розбившись, гарбуз, настiльки важкий, що, репнувши, вiн придушив вовка до землi.

Поки я продавала витрiшки, Кася потягнулася до мене, i ми подалися далi разом з нею. Параднi дверi будинку не вiдчинялися, хоча Кася за них смикала. Ми звернули до невеличкоi порожньоi стайнi, насправдi всього-на-всього хлiвчика для свиней, та ввiрвалися досередини. Там не було жодних вил – iх забрали до загонiв. Із предметiв, схожих на зброю, лишилася тiльки невелика сокира для рубання дров. Я у вiдчаi схопилася за неi, тим часом як Кася пiдперла дверi. Решта вовкiв iз боем вирвалася з буйного саду, i вони знову йшли на нас. Вони ставали дибки та дряпали дверi, клацали на них зубами, а тодi зловiсно зупинилися. Ми почули, як вони рухаються, а тодi один з них завив по той бiк хлiвчика, за невеличким високим вiконцем. Коли ми стривожено повернулися, трое з них плавно пройшли крiзь нього, заскакуючи один за одним. Іншi ж завили у вiдповiдь по той бiк дверей.

Я була спустошена. Я спробувала згадати будь-яке замовляння, будь-яке заклинання, якого мене вчили, будь-що, що може допомогти вiд них. Можливо, зiлля оновило мене, як садок, або ж це зробив панiчний жах; я вже не млiла зi слабкостi, i я, можливо, зумiла б вимовити якесь заклинання, якби тiльки змогла згадати таке, вiд якого була б якась користь. Я раптово подумала, чи не може «ванасталем» прикликати броню, а тодi, пiдхопивши стару миску для води з побитоi бляхи, сказала: «Рауталем?» – шукаючи навпомацки, змiшуючи його iз заклинанням для гострiння кухонних ножiв. Я не дуже добре уявляла собi, як це подiе, та я сподiвалася. Можливо, чари намагалися врятувати мене та самих себе, оскiльки миска сплющилася та перетворилася на величезний щит iз важкоi сталi. Ми з Касею присiли за ним у кутку, коли вовки стрибнули до нас.

Вона вихопила в мене сокиру та заходилася рубати по iхнiх кiгтях i писках, тим часом як вони дряпали його краi, намагаючись порвати його або вирвати в нас. Ми обидвi у вiдчаi трималися за ручки щита, щоб вижити, а потiм я з жахом побачила, як один iз вовкiв (вовк!) зумисно пiдiйшов до замкнених дверей хлiвчика й вiдчинив iх, пiднявши носом засув.

Решта зграi насунулася на нас. Бiгти було вже нiкуди, у моiй торбi не лишилося жодного фокуса. Ми з Касею тримались

Страница 32

одна одноi, трималися за щит, а тодi раптом у нас за спинами вiдiрвалася цiла стiна хлiвчика. Ми впали назад, у снiг, до нiг Дракона. Вовки зграi, виючи, всi як один стрибнули до нього, але вiн пiдняв руку та проспiвав довгу неможливу фразу, не зупиняючись, аби перевести дух. Усi вовки негайно зламалися в повiтрi з жахливим звуком, наче то ламалися гiлляки. Вони купою попадали на снiг мертвими.

Ми з Касею досi тримались одна за одну, коли вовчi трупи один за одним гепнулися довкола нас. Ми пiдняли на нього очi, а вiн зло подивився на мене згори вниз, напружений i розлючений, i гарикнув:

– Із усiх дурощiв, якi ти могла утнути, ти, жахливо недоумкувата божевiльна дiвко…

– Стережiться! – вигукнула Кася; надто пiзно: останнiй кульгавий вовк iз помаранчевими плямами вiд гарбуза на хутрi кинувся за садову стiну i, хоча Дракон, повертаючись, рiзко вимовив заклинання, звiр, падаючи замертво, торкнувся його руки одним хапливим кiгтем. Три яскравi краплi кровi впали на снiг бiля його нiг червоногарячими плямами.

Вiн опустився на колiна, схопившись за руку бiля лiктя. Чорна вовна його куртки була порвана та подiрявлена. Його плоть уже зеленiла вiд зарази довкола подряпини. Хворобливий колiр зупинився там, де його пальцi схопилися за руку; пальцi оточувало неяскраве свiтiння, проте жили в нього на передплiччi розбухали. Я намацала елiксир у себе в торбi.

– Налий його, – промовив вiн зi зцiпленими зубами, коли я зiбралася дати йому випити елiксиру. Я налила рiдини; при цьому всi ми затримали дихання, та чорна пляма не зменшилася – тiльки перестала так швидко розповсюджуватися.

– Вежа, – сказав вiн. У нього на лобi виступив пiт. Щелепу йому звело так, що вiн ледве говорив. – Послухай: «Зокiнен валiсу, акенеж гiнiсу, кожонен валiсу».

Я роззявила рота: не може ж бути, щоб вiн довiрив менi це – повернути нас чарами?

Та вiн не сказав бiльше нiчого. Надто вже явно вся його сила йшла на те, щоб стримувати заразу, i я надто пiзно згадала, що вiн казав менi: якби Пуща забрала мене, хоч я вiдьма ненавчена та нiкчемна, це могло би перетворити мене на якесь справдi жахливе страховисько. Що вона зробила би з нього, провiдного чаклуна королiвства?

Я повернулася до Касi, витягнула пляшечку вогнесерця та втиснула ii iй у руки.

– Скажи Данцi, що вона мае послати когось до вежi, – сказала я, рiвно та вiдчайдушно. – Якщо ми обое не вийдемо та не скажемо, що все в порядку, якщо будуть якiсь сумнiви – спалiть ii дощенту.

Їi очi були сповненi тривоги за мене, але вона кивнула. Я повернулася до Дракона й опустилася на колiна у снiгу поруч з ним.

– Добре, – сказав вiн менi, дуже коротко, швидко кинувши погляд на Касю. Тодi я зрозумiла, що моi найгiршi страхи не марнi. Я взялася за його руку, заплющила очi й подумала про кiмнату у вежi. Я вимовила слова заклинання.




Роздiл 6


Я допомогла Драконовi продибати коридором коротеньку вiдстань до моеi невеличкоi спальнi; з ii вiкна досi звисала мотузка з шовкових суконь. Надii на те, щоб допровадити його до власноi кiмнати, не було; коли я опускала його на лiжко, вiн нагадував баласт. Вiн i досi тримався за руку, якось стримуючи заразу, але сяйво довкола його руки неухильно тьмянiло. Я опустила його на подушки та на якусь мить тривожно нависла над ним, чекаючи, коли вiн щось скаже, розкаже менi, що робити, але вiн не говорив; його очi нiчого не бачили, зосередившись на стелi. Маленька подряпина набухла, як найстрашнiший павучий укус. Вiн дихав швидко, тяжко та часто, а його передплiччя нижче того мiсця, де вiн за нього вхопився, повнiстю набуло того страшного хворобливого зеленого кольору – плямами того ж кольору була вкрита шкiра Єжи. Нiгтi на кiнцi його руки чорнiшали.

Я побiгла вниз до бiблiотеки, ковзаючи сходами достатньо незграбно, щоб до кровi подряпати собi гомiлку. Я цього навiть не вiдчула. Книжки, як завжди, стояли охайними елегантними рядами, спокiйнi та не зворушенi моею бiдою. Деякi з них уже стали менi знайомими, я б назвала iх старими ворогами: вони були повнi чарiв i замовлянь, якi незмiнно спотворювалися в моiх вустах; навiть iхнi сторiнки неприемно поколювали, коли я торкалася пергаменту. Я все одно видерлася сходами та стягнула iх iз полиць, розгорнула одну за одною, заходилася гортати списки, та все марно: дистиляцiя есенцii мирту, можливо, була б дуже корисною в усiляких дiяннях, але зараз вона не пiде менi на користь, i брала лють вiд того, що доводилося витрачати бодай одну мить, дивлячись на шiсть рецептiв утворення потрiбноi печатки на пляшечцi з зiллям.

Але марнiсть цього зусилля сповiльнила мене достатньо, щоб я змогла подумати трохи краще. Я усвiдомила, що не можу сподiватися знайти вiдповiдь на таке жахливе запитання у книжках заклинань, за якими вiн намагався мене вчити: як вiн не раз казав менi, вони були повнi примов i дрiбниць, такого, що будь-який дурнуватий чаклун мав би бути здатен опанувати майже одразу. Я iз сумнiвом поглянула на нижнi полицi, де вiн зберiгав томи, якi читав сам i якi категорично заборонив мен

Страница 33

чiпати. Деякi мали палiтурки з новоi цiлоi шкiри з золотим тисненням; деякi були старими та мало не розпадалися, деякi – заввишки з мою руку, iншi – досить малi, щоб вмiститися на моiй долонi. Я провела по них руками та, пiдкорившись пориву, витягнула одну невеличку книжечку, яка наiжачилася вставленими аркушами паперу; вона мала гладеньку вiд зносу обкладинку та простий штампований шрифт.

Це був журнал, записаний дуже дрiбним неохайним почерком, попервах майже нерозбiрливим, iз купою скорочень. На аркушах (один або кiлька були вставленi чи не на кожному розворотi) були нотатки, записанi Драконовою рукою; там вiн виписав рiзнi способи вимовляти кожне заклинання, пояснюючи, що робить; це принаймнi здавалося обнадiйливiшим, неначе його голос мiг заговорити до мене з паперу.

Був iз десяток заклинань для зцiлення та для очищення ран – вiд хвороби i гангрени, а не вiд чаклунськоi зарази, та бодай спробувати було варто. Я прочитала одне заклинання, для якого рекомендувалося розрiзати отруену рану, напхати ii розмарином i лимонною шкiркою, а тодi зробити те, що автор називав «покласти на неi дихання». Дракон написав на цю тему чотири сторiнки дрiбним почерком i накидав рядки, у яких занотував майже п’ять десяткiв варiантiв: стiльки-то розмарину, сухого чи свiжого; стiльки-то лимона, iз м’якоттю чи без; сталевий нiж, залiзний, таке замовляння та сяке.

Вiн не писав про те, яка зi спроб спрацювала краще, а яка – гiрше, та якщо вже вiн доклав стiльки зусиль, iз цього мала бути якась користь. Тепер менi було потрiбно лише одне – допомогти йому достатньо, щоб вiн змiг промовити до мене бодай кiлька слiв, дати менi якусь пiдказку. Я злетiла вниз до кухонь i знайшла великий вузлик пiдвiшеного розмарину та лимон. Узяла чистий нiж для фруктiв, трохи чистого полотна та гарячоi води у горщику.

Тодi я завагалася: менi впав у око великий рiзницький нiж, який лежав на колодцi для рубання. Якби я не змогла зробити бiльше нiчого, якби я не змогла дати йому силу говорити… не знаю, чи змогла б я це зробити, чи змогла б я вiдрiзати йому руку. Та я бачила Єжи на лiжку, клекотючого та страхiтливого, геть не схожого на того тихого, сумного чолов’ягу, який завжди кивав менi на вуличцi; я бачила спустошене обличчя Кристини. Я ковтнула та пiдняла рiзницький нiж.

Я нагострила обидва ножi, рiшуче викинувши все з голови, а тодi понесла своi речi нагору. Вiкно та дверi були вiдчиненi, але в моiй кiмнатцi все одно вже почав збиратися жахливий сморiд зарази. Вiд нього мене вивертало рiвною мiрою з жаху та фiзично. Не думаю, що я могла б стерпiти, побачивши зараженого Дракона, у якого згнили б усi рiзкi гранi, а гострий язик був спроможний лише на виття та буркотiння. Його дихання ставало дедалi важчим, а очi наполовину заплющились. Обличчя в нього було страшенно блiдим. Я пiдклала полотна йому пiд руку та прив’язала його мотузкою. Зчистила широкими смугами шкiрку лимона, зiрвала листки розмарину зi стеблин, потовкла це все i вкинула в гарячу воду, щоб сильний солодкий запах пiднявся та прогнав сморiд. Тодi я закусила губу та, набравшись смiливостi, рiзонула по розпухлiй ранi ножем для фруктiв. Із неi потiк зелений гнiй, схожий на смолу. Я лила на рану гарячу воду чашку за чашкою, аж доки не очистила ii. Хапала змоченi трави й лимон пригорщами та щiльно укладала iх.

У Драконових нотатках не йшлося нiчого про те, що означае «покласти дихання на рану», тож я нахилилася та стала видихати на неi замовляння, пробуючи одне, а тодi – iнше; при цьому мiй голос зривався. Усi вони здавалися недоречними у моiх вустах, незграбними та кострубатими, i нiчого не вiдбувалося. У розпачi я знову поглянула на нерiвнi оригiнальнi записи; там був рядок, у якому йшлося: «Наспiвування «кай» i «тiгас» за власним смаком матиме особливу силу». Усi Драконовi замовляння мiстили варiанти цих складiв, але долучаючись до iнших, вони утворювали довгi складнi фрази, що заплутувались у мене на язицi. Натомiсть я схилилася та заспiвала: «Тiгас, тiгас, кай тiгас, кай тiгас», – знову й знову, i зрозумiла, що переходжу на мелодiю пiсеньки про сто рокiв життя, яку спiвають на день народження.

Звучить дурнувато, але ii ритм був простим i знайомим, вiн тiшив. Менi бiльше не доводилося думати про слова: вони наповнювали менi вуста й виливалися, наче вода з чашки. Я перестала згадувати безумний смiх Єжи та зелену злу хмару, що заглушила свiтло всерединi нього. Був лише легкий рух пiснi, спогад про обличчя, що зiбралися довкола столу та смiялись. А тодi нарештi полилися чари, але не так, як тодi, коли iх з мене поспiхом тягнули Драконовi уроки заклинань. Натомiсть менi здавалося, нiби звук наспiву перетворився на струмок, який мае нести iз собою чари, а я стояла край води з глеком, який все не порожнiв, i вливала тоненьку срiбну цiвку у стрiмку течiю.

Пiд моiми руками дужчав солодкий аромат розмарину та лимона, який пересилював сморiд зарази. З рани стало литися дедалi бiльше гною – настiльки, що я б захвилювалась, якби Драконова рука не виглядала дедалi краще: жах

Страница 34

ивий зеленкуватий вiдтiнок зникав, а потемнiлi й набряклi жили зменшувалися.

Я починала задихатись, але, окрiм того, я також чомусь вiдчувала, що закiнчила, що моя робота завершена. Я довела свiй наспiв до простого кiнця, пiднявшись i опустившись на одну ноту; врештi-рештi я, власне, усе одно лише мугикала. Тепер блискуче свiтло там, де вiн тримав руку, бiля лiктя, сильнiшало, яскравiшало, i раптом вiд його хватки розповсюдилися тоненькi промiнчики свiтла, що побiгли його жилами та пройшли ними, наче гiлки. Гнилизна зникала: плоть виглядала здоровою, а шкiра вiдновилася – до його звичноi нездоровоi блiдостi вiд вiдсутностi сонця, що все ж таки була йому притаманною.

Я спостерiгала за цим, стримуючи дихання, майже не наважуючись сподiватись, а тодi вiн здригнувся всiм тiлом. Вiн вдихнув один раз довше та глибше, клiпнув на стелю очима, якi знову дивились осмислено, а його пальцi один за одним звiльнили лiкоть вiд своеi залiзноi хватки. Я готова була заридати з полегшення; з недовiрою та надiею я поглянула на його обличчя, моi вуста розтягувалися при цьому в усмiшцi, а вiн, як я побачила, витрiщився на мене з виразом здивованого обурення.

Вiн важко пiднявся з подушок. Зняв iз рани розмариново-лимонний компрес i стиснув його у жменi з недовiрливим поглядом, а тодi перегнувся i схопив крихiтний журнал iз укривала в себе на ногах; я поклала його туди, щоб можна було дивитися на нього пiд час роботи. Вiн витрiщився на заклинання, повернув книжку так, щоб побачити корiнець, нiби геть не вiрив своiм очам, а тодi швидко звернувся до мене:

– Гей, ти, неможливе, нещасне, абсурдне протирiччя, що ти взагалi зараз утнула?

Я аж присiла вiд обурення: таке, коли я щойно врятувала не лише його життя, а й усе, чим вiн мiг бути, i все королiвство на додачу вiд того, що Пуща могла б з нього зробити.

– А що менi залишалось? – поцiкавилась я. – Та й як менi було знати, як це робиться? До того ж це спрацювало, хiба нi?

Чомусь йому вiд цього лише мало не вiдiбрало зв’язне мовлення з лютi, а тодi вiн пiднявся з мого лiжка, кинув книжку на iнший бiк кiмнати, так, що всi нотатки розлетiлися навсiбiч, i кинувся в коридор, не сказавши бiльше жодного слова.

– Мiг би менi й подякувати! – гукнула я йому вслiд, а його кроки затихли, перш нiж я згадала, що вiн, узагалi-то, дiстав поранення, рятуючи менi життя, – що вiн, звiсно, доклав дуже багато зусиль, щоб узагалi прийти менi на допомогу.

Вiд цiеi думки я, звiсно, лише наприндилася ще бiльше. Так само на мене подiяла нелегка робота, що полягала у прибираннi моеi нещасноi маленькоi кiмнатки та змiнi постiльноi бiлизни; плями не сходили, i все пахло огидно, хоча й без жахливоi неправильностi. Нарештi я вирiшила, що для цього все ж таки скористаюся чарами. Я почала користуватись одним iз заклинань, яких мене навчив Дракон, але потiм замiсть цього пiшла по журнал i дiстала його з кутка. Я була вдячна цiй маленькiй книжечцi та чаклуновi чи вiдьмi з минулого, що написав ii, хай навiть Дракон i не був вдячним менi, i я була рада знайти майже на самому початку заклинання для того, щоб освiжити кiмнату: «Тiшта», якщо спiвати то вище, то нижче, спрацюе, показавши шлях». Я наспiвала це майже про себе, вивертаючи всi мокрi заплямованi наволочки. Повiтря довкола мене стало холодним i морозним, але без неприемного пощипування; поки я закiнчила, постiльна бiлизна стала чистою та яскравою, наче ii щойно випрали, а моi наволочки пахнули так, наче тiльки-но побували в лiтньому стiжку сiна. Я знову застелила свое лiжко, а тодi дуже важко сiла на нього, майже здивувавшись, коли мене покинули останнi залишки вiдчаю, а разом з ними – i вся сила. Я впала на лiжко й ледве спромоглася натягнути на себе укривало, перш нiж заснути.



Прокинулась я повiльно, спокiйно, тихо; у вiкно надi мною проникало сонячне свiтло, i я лише поступово усвiдомила, що в моiй кiмнатi Дракон.

Вiн сидiв бiля вiкна у маленькому робочому крiслi та зло на мене дивився. Я сiла, потерла собi очi й подивилась у вiдповiдь так само зло. Вiн показав малесеньку книжечку, яку тримав у руцi.

– Чому ти обрала це? – запитав вiн.

– Там була купа нотаток! – сказала я. – Я подумала, що вона мае бути важливою.

– Вона не важлива, – вiдповiв вiн, хоча я йому не повiрила, попри те, яким розлюченим через це вiн видавався. – Вона нi до чого не придатна – вона була непридатною всi п’ятсот рокiв вiд моменту ii написання, i за столiття вивчення вона так i лишилася нi до чого не придатною.

– Ну, вона не була нi до чого не придатною сьогоднi, – промовила я, склавши руки на грудях.

– Звiдки ти знала, скiльки розмарину використати? – запитав вiн. – Скiльки лимона?

– Ви записували всiлякi цифри в тих таблицях! – сказала я. – Я подумала, що це не бозна-як важливо.

– У таблицях iдеться про невдачi, недолуга ти дурепо! – закричав вiн. – Жоднi з них не мали бодай якогось ефекту – у жодному спiввiдношеннi, у жоднiй сумiшi, з будь-яким замовлянням. Що ти зробила?

Я витрiщилася на нього.

– Я використала достатньо,

Страница 35

щоб забезпечити гарний запах, i змочила iх, аби посилити його. А ще скористалася наспiвом на сторiнцi.

– Там немае жодного замовляння! – сказав вiн. – Два звичайнiсiньких склади, без жодноi сили…

– Коли я поспiвала його достатньо довго, воно спричинило потiк чарiв, – розповiла я. – Я спiвала його на мотив «Многая лiта», – додала я. Вiн iще бiльше почервонiв i розлютився.

Наступну годину вiн розпитував мене в найменших подробицях, як я скористалася заклинанням, засмучуючись дедалi бiльше: я майже не могла вiдповiсти його запитання. Його цiкавили конкретнi склади та повторення, вiн хотiв знати, наскiльки близько я перебувала вiд його руки, його цiкавила кiлькiсть гiлочок розмарину та кiлькiсть шкiрок. Я доклала всiх зусиль до того, щоб розповiсти йому, та при цьому почувалася так, нiби все це неправильно, i врештi-решт я бовкнула, доки вiн роздратовано писав на своiх аркушах:

– Але це все не мае жодного значення, – вiн пiдняв голову, тужливо подивившись на мене, та я сказала, не до ладу, зате впевнено: – Це просто… спосiб дiяти. Не iснуе лише одного способу дiяти, – я махнула рукою на його нотатки. – Ви намагаетеся знайти дорогу там, де ii немае. Це все одно що… це – збирання в лiсах, – рiзко сказала я. – Потрiбно торувати собi шлях крiзь заростi та дерева, i вiн щоразу iнший.

Я переможно закiнчила, вдоволена тим, що знайшла пояснення, яке так задовольняло своею чiткiстю. Вiн лише кинув перо й роздратовано вiдкинувся у крiсло.

– Це маячня, – майже жалiсно сказав вiн, а тодi з явним розпачем опустив очi на власну руку: нiби йому було б легше, якби зараза повернулась, але йому не довелося розглядати можливостi своеi неправоти.

Вiн зло глянув на мене, коли я це сказала, – я й сама нiби почала трохи дратуватися, спрагла та голодна, як вовк, досi у подертiй домотканiй сукнi Кристини, яка звисала з моiх плечей i не грiла мене. Менi це набридло, i я встала, не звертаючи уваги на вираз його обличчя, й оголосила:

– Я спускаюся на кухню.

– Гаразд, – рикнув вiн i шпарко утiк до своеi бiблiотеки, але запитання без вiдповiдi вiн стерпiти не мiг. Перш нiж у мене бодай зварився курячий суп, вiн знову з’явився за кухонним столом, принiсши новий том у блiдо-блакитнiй шкiрянiй палiтурцi зi срiбним тисненням, великий i вишуканий. Вiн поклав книжку на стiл поряд iз колодкою для рубання м’яса i твердо сказав:

– Звiсно. Рiч у тому, що ти маеш схильнiсть до цiлительства, i це допомогло тобi чуттям знайти iстинне заклинання – хоч ти вже й не можеш точно згадати деталi. Це пояснило б твою загальну нездарнiсть: цiлительство – зовсiм особлива галузь чародiйських мистецтв. Я сподiваюся, що ти просуватимешся вперед значно краще, щойно ми зосередимо увагу на цiлительських дисциплiнах. Почнемо з малих заклинань Грошна, – вiн поклав руку на том.

– Не почнемо, доки я не пообiдаю, – сказала я, не зупиняючись: я рiзала моркву.

Вiн пробурмотiв собi пiд нiс щось про впертих iдiоток. Я не звернула на нього уваги. Вiн був доволi радий сiсти та поiсти супу, коли я дала йому миску з товстим шматком селянського хлiба, який спекла – як я усвiдомила, позавчора: за межами вежi я пробула лише одну добу. Здавалося, нiби минула тисяча рокiв.

– Що сталося з химерою? – запитала я, не вiдкладаючи ложки, поки ми iли.

– На щастя, Володимир не дурень, – сказав Дракон, витерши собi вуста начаклованою серветкою. Лише за мить я зрозумiла, що вiн говорить про барона. – Вiдправивши свого гiнця, вiн приманив тварюку до кордону, розставивши телят i вiдправивши своiх пiкiнерiв дошкуляти iй з усiх iнших напрямкiв. Вiн втратив десять чоловiк, але йому вдалося затримати ii менш нiж за годину iзди вiд гiрського перевалу. Я зумiв швидко ii вбити. Вона, щоправда, була маленька – хiба завбiльшки з понi.

Говорив вiн про це з дивною похмурiстю.

– Це ж, звичайно, добре? – поцiкавилась я.

Вiн роздратовано на мене глянув.

– Це була пастка, – вiдрiзав вiн, неначе це було очевидно будь-якiй розумнiй людинi. – Мене потрiбно було затримувати, доки зараза не захопить увесь Двернiк, а тодi не вщухне до мого прибуття, – вiн опустив погляд на руку, розтиснувши та стиснувши кулак. Чаклун зодягнув нову сорочку – iз зеленоi вовни та з золотою пряжкою на зап’ястку. Вона закривала йому руку; я замислилася, чи немае пiд нею шраму.

– Отже, – припустила я, – я добре вчинила, що пiшла?

Обличчя в нього було кисле, як молоко, яке не сховали посеред лiта.

– Якби ж то так можна було сказати, коли ти менш нiж за день вилила п’ятдесятирiчний запас мого найцiннiшого зiлля. Тобi нiколи не спадало на думку, що, якби iх можна було так легко витрачати, я б вiддав iз пiвдюжини флаконiв кожному сiльському старостi й не став клопотатися тим, щоб узагалi виходити в долину?

– Вони не можуть бути вартими бiльшого, нiж людськi життя, – iз запалом вiдповiла я.

– Життя, що тривае перед тобою зараз, не варте сотнi деiнде три мiсяцi по тому, – сказав вiн. – Послухай, недотепо, зараз у мене очищуеться одна пляшечка вогнесерця; я почав над нею працювати

Страница 36

iсть рокiв тому, коли король змiг дозволити собi дати менi на неi золота, а готова вона буде за чотири роки. Якщо ми витратимо весь мiй запас до того часу, чи гадаеш ти, що Росья великодушно втримаеться вiд спалення наших полiв, знаючи, що ми змучимося вiд голоду й попросимо миру, перш нiж зможемо вiддячити? А кожен iнший флакон, який ти використала, мае подiбну цiну. Тим бiльше, що в Росьi е трое майстрiв-чаклунiв, якi можуть варити зiлля, а у нас – двое.

– Але ж ми не воюемо! – заперечила я.

– Почнемо навеснi, – сказав вiн, – якщо там почують пiсню про вогнесерце, кам’яну шкiру та марнотратство й подумають, що, можливо, отримали реальну перевагу, – вiн зупинився, а тодi важко додав: – Або якщо почують пiсню про цiлительку, достатньо сильну, щоб вичищати заразу, та подумають, що скоро, коли ти вивчишся, рiвновага, навпаки, змiститься на нашу користь.

Я ковтнула й опустила очi на свою миску iз супом. Його слова про те, що Росья оголосить вiйну через мене, через те, що я зробила, чи через те, що, як там подумають, я можу зробити, були неймовiрними. Та я знову згадала жах, який вiдчула, коли побачила запаленi маяки пiд час його вiдсутностi, знаючи, як мало я можу зробити, аби допомогти близьким. Я й досi зовсiм не шкодувала, що взяла iз собою зiлля, та бiльше не могла прикидатися, нiби геть не мае значення, чи вивчила я хоч одне заклинання.

– Ви гадаете, що я могла б допомогти Єжи пiсля того, як вивчуся? – запитала я його.

– Допомогти вже повнiстю зараженому чолов’язi? – Дракон насупився. Але потiм вiн знехотя визнав: – Ти не повинна була б мати змоги допомогти менi.

Я взяла свою миску та висьорбала решту супу, а тодi вiдставила ii та подивилася на нього з iншого боку подряпаного й рябого вiд дiрок кухонного столу.

– Гаразд, – похмуро сказала я. – Вiзьмiмося за це.



На жаль, готовнiсть навчатися чародiйства не була рiвнозначною хоч якомусь хисту до нього. Малi заклинання Грошна не далися менi зовсiм, а заклини Метродори вперто не заклиналися. Ще за три днi, протягом яких я дозволяла Драконовi натаскувати себе на цiлющi заклинання, серед яких усi здавались такими ж незграбними й неправильними, як завжди, я наступного ранку вирушила в бiблiотеку з маленьким потертим журналом у руцi й поклала його на стiл перед ним, а сам вiн при цьому набурмосився.

– Чому ви не навчаете мене за цим? – поцiкавилась я.

– Тому що навчати цього неможливо, – вiдрiзав вiн. – Менi заледве вдалося кодифiкувати найпростiшi примови в якусь придатну до використання форму, а з вищими дiяннями геть нiчого не вийшло. Хай яка вона скандально вiдома, на практицi це не варте практично нiчого.

– Як це – скандально вiдома? – запитала я, а тодi опустила очi на книжку. – Хто це написав?

Вiн похмуро глянув на мене.

– Яга, – сказав вiн, i я на мить захолола й застигла. Баба Яга померла давно, але пiсень про неi було не надто багато, i барди зазвичай спiвали iх з обачнiстю, лише влiтку, у полудень. Вона вже п’ятсот рокiв як лежала в землi мертва, та це не завадило iй з’явитись у Росьi всього сорок рокiв тому на хрещеннi новонародженого принца. Вона обернула на жаб шiстьох вартових, якi спробували ii зупинити, приспала двох iнших чаклунiв, а тодi пiдiйшла до немовляти й похмуро глянула на нього. Потiм вона випросталась i роздратовано оголосила: «Я випала з часу», – а тодi зникла у великiй димовiй хмарi.

Отже, смерть не заважала iй раптово повернутися по свою книгу заклинань, але Дракон, побачивши мiй вираз обличчя, лише роздратувався ще бiльше.

– Перестань дивитись, як набурмосена шестирiчна дитина. На противагу народнiй уявi, вона мертва, а якщо й блукала у часi до цього, то в неi, запевняю тебе, була б для цього важливiша мета, нiж пiдслуховування плiток про себе по всiх усюдах. Що ж до цiеi книжки, то я пiшов на завеликi витрати i клопiт, аби ii дiстати, та вiтав себе з ii придбанням, доки не усвiдомив, що вона обурливо неповна. Вона просто користалася цiею книжкою як пам’яткою: жодних подробиць справжнiх чарiв тут немае.

– Усi тi чотири заклинання, якi я спробувала, чудово спрацювали, – промовила я, а вiн витрiщився на мене.

Вiн не повiрив менi, поки не змусив мене показати з пiвдесятка заклинань Яги. Вони всi були подiбними: кiлька слiв, кiлька жестiв, трохи трав i всякоi всячини. Нiщо конкретне не мало значення; замовляння не мали строгого порядку. Я розумiла, чому вiн казав, що ii заклинань неможливо навчитися, бо не могла навiть згадати, що я робила, коли вимовляла iх, а тим бiльше – пояснити, чому я робила якийсь крок, але для мене вони були невимовною полегкiстю пiсля всiх жорстких, надмiрно ускладнених заклинань, якi вiн менi давав. Мiй перший опис був правдивим: менi здавалося, нiби я проходжу дiлянкою лiсу, якоi ще нiколи не бачила, а ii словами наче гукав iнший досвiдчений збирач десь попереду мене: «Внизу на пiвнiчному схилi е чорницi», – або: «Отут бiля берiз добрi гриби», – або: «Легка дорога крiзь ожину злiва». Їй було байдуже, як я доберуся до чорниць: вона лише вказувала менi пот

Страница 37

iбний напрямок i давала менi поблукати до них, розвiдуючи землю в себе пiд ногами.

Йому це настiльки сильно не подобалося, що менi його було майже шкода. Вiн нарештi вирiшив постояти надi мною, поки я вимовляла останне заклинання, занотовуючи кожну дрiбничку, яку я робила, навiть пчих, коли я надто глибоко вдихнула над корицею, а коли я закiнчила, вiн спробував повторити це сам. Спостерiгати за ним було дуже дивно, наче у загальмованому дзеркалi, яке все прикрашало: вiн робив усе саме так, як зробила я, але грацiйнiше, з iдеальною точнiстю, чiтко вимовляючи кожен склад, який я проковтнула, та вiн i до половини не дiйшов, перш нiж я здогадалася, що нiчого не виходить. Я смикнулася, щоб його урвати. Вiн люто глянув на мене, тож я здалася та дала йому нарештi загнати себе у хащi, якi я собi там уявляла, а коли вiн закiнчив i геть нiчого не сталось, я сказала:

– Ви не мали казати тут «мiко».

– А ти казала! – гарикнув вiн.

Я безпорадно знизала плечима – не сумнiвалася, що це сказала, хоч, якщо бути зовсiм чесною, i не пам’ятала цього. Та пам’ятати це було не важливо.

– Коли це зробила я, це було нормально, – сказала я, – та коли це зробили ви, це було неправильно. Нiби… ви йшли стежкою, але тим часом на нiй упало дерево або виросла якась жива загорода, а ви все одно наполегливо йшли уперед замiсть обiйти це…

– Немае там жодних загород! – заревiв вiн.

– Таке, гадаю, бувае, – задумливо сказала я, говорячи в порожнечу. – Коли забагато часу проводиш на самотi в хатi та забуваеш, що живi iстоти не завжди лишаються там, де iх помiстили.

Вiн у напруженiй лютi наказав менi вийти з кiмнати.



Тут я мушу вiддати йому належне: вiн приндився до кiнця тижня, а тодi випорпав iз полиць невеличке зiбрання iнших книг заклинань, запорошених i невикористаних, повних неохайних заклинань, подiбних до тих, якi були у книзi Яги. Усi вони пiшли менi до рук, наче охочi друзi. Вiн перебирав iх i читав десятки довiдок в iнших своiх книжках, i за допомогою цих знань спланував для мене курс навчання та практики. Вiн попередив мене про всi небезпеки вищих дiянь: що заклинання може вислизнути з рук посеред процесу та дико кидатися повсюди; що можна загубитись у чарах i блукати ними, наче сном, якого можна торкнутись, тим часом як тiло вмирае вiд спраги; що можна спробувати вимовити заважке для себе заклинання, яке тодi висотае з людини силу, якоi в неi немае. Хоча вiн досi не мiг зрозумiти, як узагалi працюють заклинання, що менi пiдходять, вiн зробився лютим критиком моiх результатiв i став вимагати, щоб я наперед казала йому, чого хотiла добитись, а коли я не могла як слiд передбачити результат, вiн змушував мене знову й знову вiдпрацьовувати одне й те саме заклинання, доки в мене не виходило.

Одне слово – вiн намагався вчити мене, як тiльки мiг, i направляти мене пiд час блукань моiм новим лiсом, хоча для нього це була незвiдана територiя. Мiй успiх i досi був йому осоружний, не через заздрiсть, а з принципу: його вiдчуття належного порядку речей ображало те, що моi недбалi дiяння справдi працювали, i вiн однаково супився, коли я справлялася добре та коли я припускалась якоiсь очевидноi помилки.

За мiсяць вiд початку мого нового навчання вiн зло дивився на мене, коли я билася над створенням iлюзii квiтки.

– Я не розумiю, – сказала я – якщо чесно, пропхинькала: це було до безглуздя важко. Моi першi три спроби мали такий вигляд, наче були виготовленi з бавовняного ганчiр’я. Тепер менi вже вдалося скласти бiльш-менш переконливу шипшину, якщо не намагатися ii понюхати. – Значно легше просто виростити квiтку – нащо ж комусь морочитися?

– Рiч у масштабi, – сказав вiн. – Запевняю тебе, що помiтно легше створити iлюзiю армii, нiж справжню армiю. Як це взагалi працюе? – бовкнув вiн, як це в нього часом бувало, коли йому уривався терпець вiд явноi жахливостi моiх чарiв. – Ти взагалi не пiдтримуеш заклинання – жодних наспiвiв, жодного жесту…

– Я все одно надаю йому чарiв. Багацько чарiв, – незадоволено додала я.

Першi кiлька заклинань, якi не витягували з мене чари, наче висмикуючи зуби, були настiльки явною полегкiстю, що я майже подумала, що найгiрше вже позаду: тепер, коли я розумiю, як мають працювати чари – хоч що казав на цю тему Дракон, – усе буде просто. Що ж, невдовзi я стала мудрiшою. Мое перше дiяння живили вiдчай i жах, а моi наступнi кiлька спроб були рiвнозначнi першим примовам, яких вiн спробував мене навчити, маленьким заклинанням, котрими, як вiн очiкував, я мала опанувати без жодних зусиль. Тож я й справдi опанувала iх без жодних зусиль, а далi вiн немилосердно став учити мене справжнiх заклинань, i все знову стало якщо не так само нестерпним, то принаймнi надзвичайно важким.

– Як ти надаеш йому чарiв? – запитав вiн крiзь зуби.

– Я вже знайшла шлях! – сказала я. – Я просто лишаюся на ньому. Хiба ви не можете… його вiдчути? – рiзко спитала я i простягнула руку до нього, охопивши нею знизу квiтку; вiн насупився й огорнув ii руками, а тодi сказав: «Вадiя руша iлiкад тугi», – i на мою

Страница 38

iлюзiю наклалася друга, двi троянди в одному просторi; його квiтка, звiсно ж, мала три кiльця бездоганних пелюсток i нiжний аромат.

– Спробуй це повторити, – байдуже сказав вiн, злегка ворушачи пальцями, i ми непевними кроками наблизили своi iлюзii одна до одноi, поки вiдрiзнити iх одну вiд одноi стало майже неможливо, а тодi вiн раптово сказав: «Ах», – саме тодi, коли менi стало трохи зрозумiлим його заклинання: майже таке саме, як той дивний годинниковий механiзм посеред його столу, самi блискучi металевi деталi. Я в поривi спробувала вирiвняти нашi дiяння: уявила його роботу водяним колесом млина, а свою – бурхливою водою, яка його рухае. – Що ти… – почав вiн, а тодi в нас раптово виникла одна-едина троянда, i вона почала рости.

Та й не лише троянда: книжковими полицями в усiх напрямках видиралися стеблини, що обплiтали стародавнi томи й виходили з вiкна; високi стрункi колони, з яких складалась арка дверного прорiзу, загубилися серед берiз, якi зростали, розкидаючи довгi пальцi-гiлки; по всiй пiдлозi виростав мох i фiалки, розгорталися тендiтнi папоротi. Усюди цвiли квiти – квiти, яких я нiколи не бачила; однi гойдалися дивовижним цвiтом, а iншi мали гострi кiнцi та яскравi кольори, i в кiмнатi стало душно вiд iхнього аромату, вiд запаху товченого листя й гострих трав. Я зачудовано озирнулася довкола себе; моi чари й досi текли з легкiстю.

– Ви оце мали на увазi? – запитала я його; це справдi було нiтрохи не важче, нiж створити одну-едину квiтку. Але вiн витрiщався на буяння квiтiв довкола нас, так само здивований, як i я.

Вiн подивився на мене, спантеличений i вперше невпевнений, нiби раптово натрапив на щось без пiдготовки. Його довгi вузькi руки огорнули моi; ми тримали троянду разом. Чари спiвали у менi, крiзь мене; я вiдчувала, як бурмотiння його сили вiдповiдае тiею ж пiснею. Раптом менi стало надто жарко та дивовижно нiяково. Я звiльнила руки.




Роздiл 7


Я здуру уникала його весь наступний день i надто пiзно усвiдомила, що, якщо менi це вдалося, то вiн сам уникав мене, якщо ранiше вiн жодного разу не дав менi пропустити заняття. Чому, я не хотiла думати. Я спробувала вдати, нiби це нiчого не важить, нiби ми обое просто хотiли вихiдного вiд мого важкого навчання. Та я провела неспокiйну нiч, а наступного ранку спустилася до бiблiотеки з пiском в очах i знервована. Коли я ввiйшла, вiн i не глянув на мене й коротко промовив:

– Почни з «фулмкеа» на сторiнцi сорок третiй, – назвавши зовсiм iнше заклинання та не пiдводячи голови вiд своеi книжки. Я радо сховалась у своiй роботi.

Ми чотири днi провели у майже повнiй тишi та, як менi здаеться, могли би провести мiсяць, обмiнюючись не бiльш нiж кiлькома словами на день, полишенi на самих себе. Та вранцi четвертого дня до вежi пiд’iхали сани, а коли я визирнула з вiкна, виявилося, що це Борис, але не один: вiн вiз Касину матiр Венсу, i вона зiщулилася на санях, а ii блiде кругле обличчя дивилося на мене знизу вгору з-пiд шалi.

Я не бачила жодноi людини з Двернiка вiд ночi з маяками.

Данка надiслала вогнесерце назад до Ольшанки iз супроводом, який понуро зiбрався з усiх селищ долини, передаючи повiдомлення далi. Вiн приiхав до вежi у повному складi за чотири днi пiсля того, як я повернула себе разом iз Драконом назад. Цi люди, фермери й ремiсники, проявили смiливiсть, приiхавши назустрiч жаху, гiршому за те, що тiльки мiг уявити будь-хто з нас; i вони не поспiшали повiрити, що Дракон зцiлився.

Бурмiстровi Ольшанки навiть стало вiдваги вимогти вiд Дракона показати рану мiському лiкаревi; той знехотя послухав i закатав рукав, показуючи блiдий бiлий шрам, усе, що лишилося вiд рани, та навiть сказав чолов’язi виточити трохи кровi з кiнчика його пальця. Вона бризнула чисто-червоною. Але вони також привезли iз собою старого священика у повних пурпурових шатах, аби той прочитав над ним благословення, що неймовiрно його розлютило. «З якого дива ти займаешся цiею маячнею? – запитав вiн священика, якого, вочевидь, трохи знав. – Я дозволив тобi сповiдати десяток заражених душ – iз когось iз них виросла пурпурова троянда чи, може, хтось раптово оголосив себе врятованим i очищеним? Що доброго, на твою думку, могло б вийти, якби ти проказав надi мною благословення, а я був заражений?»

«Отже, ти в порядку», – сухо промовив священик, i вони нарештi дозволили собi повiрити, а бурмiстр iз великим полегшенням передав вогнесерце.

Але, звiсно, моему батьковi та братам приiхати не дозволили; також цього не дозволили нiкому з мого села, хто затужив би, побачивши, як я палаю. А тi чоловiки, якi приiхали, дивилися на мене, коли я стояла поруч iз Драконом, i я не знала, як назвати вирази iхнiх облич. На менi знову були зручнi простi спiдницi, та вони, йдучи геть, усе одно дивилися на мене, без ворожостi, але й не так, як будь-хто з них хоч раз поглянув би на доньку лiсоруба з Двернiка. Саме так я спершу дивилася на принца Марека. А вони бачили в менi людину з казки, яка могла б проiхати повз них, на яку можна було б витрiщитись, але яка б

Страница 39

ла геть не з iхнього життя. Вiд цих поглядiв менi стало неприемно. Я була рада повернутись у вежу.

Саме того дня я принесла книгу Яги в бiблiотеку й вимогла вiд Дракона перестати вдавати, нiби хист до зцiлення в мене бiльший, анiж до будь-яких iнших заклинань, i дозволити менi навчатися таких чарiв, якими я можу займатися. Написати листа я не намагалася, хоча, гадаю, Дракон i дозволив би менi його надiслати. Що б я сказала? Я повернулася додому й навiть урятувала свiй дiм, але там менi вже не було мiсця; я не могла поiхати до селища й потанцювати на сiльському майданi серед друзiв, так само, як шiсть мiсяцiв тому не могла рушити до Драконовоi бiблiотеки й сiсти за його стiл.

Утiм, коли я побачила Венсине обличчя, навiть з вiкна бiблiотеки, я геть про це не думала. Я лишила свое дiяння висiти в повiтрi незавершеним, як вiн дуже часто наказував менi нiколи не робити, й кинулася донизу сходами. Вiн кричав менi услiд, але його голос не долинав до мене, тому що Венси не було б тут, якби могла приiхати Кася. Я стрибками подолала останнi кiлька сходинок до великоi зали та лише на мить зупинилася бiля дверей. Я крикнула: «Ірронар, iрронар»; це було лише заклинання для розплутування складних вузликiв з ниток, та ще й спотворене, але я долучила до нього багацько чарiв, нiби вирiшила продертися крiзь заростi iз сокирою замiсть витратити час на те, щоб знайти обхiдний шлях. Дверi пiдстрибнули, наче заскоченi зненацька, та вiдчинилися для мене.

Я впала крiзь них на колiна, що раптово пiдiгнулись – як iз насолодою, в’iдливо, повiдомив мене Дракон, сильнiшi заклинання не без причини були ще й складнiшими, – проте я сяк-так пiднялася й схопилася за руки Венси, коли та пiдняла iх, аби постукати. Зблизька було видно, що ii обличчя було спотворене риданням. Їi волосся лежало в неi на спинi, хмарками вибиваючись iз довгоi пишноi коси, а ii одяг був подертий i забруднений; вона була вдягнена в нiчну сорочку, на яку накинула халат.

– Нешко, – сказала вона, занадто сильно схопивши мене за руки, здушуючи iх до нечутливостi, а ii нiгтi вп’ялися менi у шкiру. – Нешко, я мала приiхати.

– Розкажiть, що сталося.

– Вони забрали ii сьогоднi вранцi, коли вона пiшла по воду, – сказала Венса. – Трое. Трое ходакiв, – голос ii урвався.

Весна була поганою, навiть якщо з Пущi виходив лише один ходак i починав висмикувати людей з лiсiв, наче плоди. Я якось бачила одного, здалеку крiзь дерева – наче величезний паличник, спершу майже невидимий серед пiдлiску, неправильно й жахливо збудований, тож, коли вiн ворухнувся, я, здригнувшись, позадкувала вiд нього з вiдчуттям нудоти. Вони мали руки та ноги, схожi на гiлки, з довгими тонкими пальцями-стеблинами, i вони пробиралися крiзь лiси та знаходили мiсця бiля стежок i бiля води, бiля галявин, а тодi тихо чекали. Якщо хтось пiдходив до них на вiдстань витягнутоi руки, врятувати цю людину було неможливо, якщо поблизу не було багацько людей iз сокирами та вогнем. Коли менi було дванадцять, одного спiймали за пiвмилi вiд Заточека, крихiтного сiльця, що було останнiм у долинi, останнiм перед Пущею. Ходак забрав дитину, маленького хлопчика, який нiс матерi вiдро води для прання; вона побачила, як його схопили, й закричала. Поблизу було достатньо жiнок, аби здiйняти тривогу та сповiльнити ходака.

Урештi-решт його зупинили вогнем, але рубати його на шматки все одно довелося цiлий день. Ходак зламав дитинi руку та ноги там, де схопився за них, i не вiдпускав, аж поки йому не перерiзали тулуб i не вiдтяли кiнцiвки. Навiть тодi вiдривати пальцi вiд тiла хлопчика мусили трое сильних чоловiкiв, i в нього лишилися шрами довкола рук i нiг iз вiзерунком, як на корi дуба.

Тим, кого ходаки вiдносили до Пущi, щастило менше. Ми не знали, що з ними ставалося, та часом вони повертались, чимось дивно зараженi: усмiхненi й бадьорi, неушкодженi. Будь-кому, хто не знав iх добре, вони здавалися майже самими собою, i можна було пiвдня проговорити з одним з них i так i не усвiдомити, що щось не так, поки не зрозумiеш, що берешся за нiж i вiдтинаеш собi руку, виколюеш собi очi, вiдрiзаеш собi язика, тим часом як та людина говорить i далi, усмiхнена i страшна. А тодi вона бралася за нiж i входила у дiм спiврозмовника, до його дiтей, поки той лежав назовнi слiпий, задиханий i не годен навiть закричати. Якщо ходаки забирали когось, кого ми любили, ми знали, що сподiватися можна хiба на його смерть, i на неi можна було лише сподiватися. Ми нiколи не могли знати напевне, аж доки хтось iз них не виходив i не доводив, що не помер, а тодi його доводилося ловити.

– Не Кася, – видихнула я. – Не Кася.

Венса схилила голову. Вона ридала менi в руки, якi й досi тримала залiзною хваткою.

– Будь ласка, Нешко. Будь ласка, – говорила вона хрипко, без надii. Вона б нiколи не приiхала просити Дракона про допомогу, я знала; вона була б мудрiшою. Та вона приiхала до мене.

Вона ридала без упину. Я завела ii всередину, до невеличкого передпокою, а Дракон нетерпляче забрiв у кiмнату та простягнув iй напiй, хоча вона

Страница 40

вiдсахнулася вiд нього i сховала обличчя, поки його iй не дала я. Вона важко розслабилася майже одразу, як його випила, i ii обличчя розгладилося; вона дозволила менi провести себе нагору до моеi кiмнатки, а тодi тихо лягла на лiжко, хоча й з розплющеними очима.

Дракон стояв у дверях, спостерiгаючи за нами. Я показала медальйон, який висiв у Венси на шиi.

– Вона мае пасмо Касиного волосся, – я знала, що вона зрiзала його з Касиноi голови в нiч перед вибором, гадаючи, що в неi не лишиться жодноi згадки про доньку. – Якщо я скористаюся «лояталал»…

Вiн хитнув головою.

– Що ти сподiваешся знайти, окрiм усмiхненого трупа? Дiвчина пропала, – вiн повiв пiдборiддям у бiк Венси, у якоi поступово заплющились очi. – Вона буде спокiйнiшою пiсля того, як поспить. Скажи тому вiзниковi повернутися вранцi, щоб забрати ii додому.

Вiн повернувся й пiшов, а найгiршим тут було те, як сухо вiн говорив. Вiн не огризався на мене та не називав дурепою; вiн не сказав, що життя сiльськоi дiвчини не варте можливостi того, що Пуща мене забере до свого вiйська. Вiн не сказав менi, що я – iдiотка, сп’янiла вiд успiху у приготуваннi зiлля, у витягуваннi квiтiв iз повiтря, бо раптом подумала, що можу врятувати людину, яку забрала Пуща.

«Дiвчина пропала». Здавалося навiть, що йому шкода, по-своему, неоковирно.

Я сидiла поруч iз Венсою, зацiпенiлою та холодною, тримаючи ii грубу червону мозолясту руку в себе на колiнi. Надворi темнiшало. Якщо Кася й досi була жива, вона була в Пущi, дивилась, як опускаеться сонце та меркне свiтло мiж листям. Скiльки часу потрiбно, аби спустошити людину зсередини? Я подумала про Касю в лапах ходакiв, про довгi пальцi, якi огорнули ii руки та ноги, при цьому знаючи, що вiдбуваеться, що з нею станеться.

Я залишила сплячу Венсу та спустилася до бiблiотеки. Дракон був там i проглядав одну з величезних облiкових книг, у яких робив записи. Я стояла у дверях, дивлячись на його спину.

– Я знаю, що вона була тобi дорога, – сказав вiн через плече. – Але в поданнi марноi надii немае нiчого доброго.

Я нiчого не сказала. Книга заклинань Яги лежала розгорнута на столi, маленька й затерта. Цього тижня я вивчала лише заклинання землi: «фулмкеа», «фулмедеш», «фулмiшта», твердi й нерухомi, максимально далекi вiд повiтря та вогню iлюзii, якими лиш могли бути чари. Я взяла книгу i вкинула ii собi в кишеню у Дракона за спиною, а тодi розвернулася та мовчки спустилася сходами.

Борис i досi чекав надворi з видовженим i похмурим обличчям; коли я вийшла з вежi, вiн пiдняв очi вiд своiх укритих попонами коней.

– Повезете мене до Пущi? – спитала я його.

Вiн кивнув, i я залiзла в його сани та загорнулась у ковдри, а вiн тим часом знову пiдготував коней. Вiн залiз нагору та заговорив до них, ляскаючи вiжками, i сани вискочили зi снiгу.



Тiеi ночi мiсяць був високо, повний i красивий, i повсюди лив блакитне свiтло на блискучий снiг. Поки ми летiли, я розгорнула книгу Яги та знайшла заклинання для пришвидшення нiг. Я тихенько проспiвала його коням; вони повели вухами назад, аби мене послухати, i вiтер вiд нашого ходу стишився й загус, сильно тиснучи менi на щоки й затуманивши менi очi. Замерзле Веретено тягнулося поруч блiдо-срiблястою дорогою, а на сходi перед нами росла тiнь, росла та росла, поки стривоженi конi не сповiльнилися та не зупинилися без жодного слова чи поруху вiжок. Свiт перестав рухатися. Нам довелося зупинитися пiд невеличкою пошарпаною купкою сосон. Перед нами на вiдкритiй дiлянцi незайманого снiгу стояла Пуща.

Раз на рiк, коли танула земля, Дракон забирав усiх неодружених чоловiкiв, старших за п’ятнадцять рокiв, на кордони Пущi. Вiн повнiстю, до чорноти випалював дiлянку землi уздовж його краю, а чоловiки йшли за його вогнем, посипаючи землю сiллю, щоб там нiчого не могло вирости чи вкоренитися. У всiх наших селах було видно, як здiймаються стовпи диму. Ми бачили, як вони здiймаються й по той бiк Пущi, у далекiй Росьi, i знали, що там роблять те ж саме. Але вогонь завжди згасав, досягаючи тiнi пiд темними деревами.

Я злiзла iз саней. Борис опустив на мене очi; обличчя в нього було напружене та злякане. Проте вiн сказав:

– Я зачекаю, – хоча я й знала, що вiн не може. Як довго чекати? На що? Чекати тут, у самiсiнькiй тiнi Пущi?

Я уявила собi, як чекав би на Марту мiй власний батько, якби нас помiняли мiсцями. Хитнула головою. Зумiвши витягнути Касю, я змогла б, як менi здавалося, привезти ii до вежi. Я сподiвалася, що Драконове заклинання нас пропустить.

– Їдьте додому, – сказала я, а тодi запитала його, раптом зацiкавившись: – Марта в порядку?

Вiн злегка кивнув.

– Вона замiжня, – промовив вiн, а тодi, завагавшись, сказав: – Вона от-от мае народити.

Я згадала ii на вiдборi п’ять мiсяцiв тому: ii червону сукню, ii прекраснi чорнi коси, ii вузьке блiде налякане обличчя. Здавалося неможливим, що ми коли-небудь станемо поряд, зовсiм рiвнi: вона, я, та Кася в одному ряду. Менi аж дихання перехопило, важко та болiсно, коли я уявила, як вона сидить бiля власно

Страница 41

о вогнища вже молодицею, готуючись до пологiв.

– Я рада, – iз зусиллям вимовила я, не даючи своiм вустам закритися вiд заздрощiв. Не можна було сказати, що я хотiла чоловiка та дитя; я iх не хотiла чи радше хотiла iх хiба що так, як хотiла прожити сто рокiв: колись, десь далеко, нiколи не думаючи про деталi. Але вони свiдчили про життя; вона жила, а я – нi. Навiть зумiвши повернутися з Пущi живою, я б нiколи не мала того, що мала вона. А Кася… Кася, можливо, уже мертва.

Та я не стану йти до Пущi, бажаючи злого. Я глибоко й тяжко вдихнула та вимушено промовила:

– Бажаю iй легких пологiв i здорову дитину, – у мене навiть вийшло щиро: пологи доволi сильно лякали, хоча цей жах i був бiльш знайомим. – Дякую, – додала я та вiдвернулася, щоб пройти безплiдною землею до стiни великих темних стовбурiв. Я почула, як за мною дзвенить збруя – то Борис повернув коней i клусом поiхав геть, але звук був приглушений i скоро затих. Я не озиралася, йдучи крок за кроком, аж доки не зупинилася просто пiд першими гiлками.

Потроху падав снiг, м’який i тихий. Медальйон Венси холодив менi руку, коли я його вiдкрила. Яга мала пiвдесятка рiзних заклинань для пошуку, маленьких i простеньких – здаеться, вона мала звичку губити речi.

– Лояталал, – тихо промовила я до маленького закрученого пасемця Касиного волосся; «добре пiдходить для знаходження цiлого з частини», – мовилось у незграбнiй нотатцi про заклинання. Мое дихання загуснуло маленькою блiдою хмаркою та вiдпливло вiд мене, йдучи попереду до дерев. Я ступила мiж двома стовбурами й пiшла за ним усередину Пущi.



Я очiкувала, що вона буде жахливiшою, нiж насправдi. Та спершу вона здавалася лише старезним лiсом. Дерева були наче величезнi стовпи у темнiй нескiнченнiй залi; вони стояли на великiй вiдстанi одне вiд одного, а iхнi покрученi вузлуватi коренi були вкритi темно-зеленим мохом; маленькi пухнастi папоротi закрилися, згорнувшись, на нiч. Високi блiдi гриби росли купками, нагадуючи iграшкових солдатикiв на маршi. Снiг не досяг землi пiд деревами, навiть тепер, серед зими. До листя й тоненьких гiлочок причепився тоненький шар iнею. Обережно вибираючи дорогу мiж деревами, я чула, як десь удалинi г?кае сова.

Мiсяць i досi висiв угорi, i крiзь безлистi гiлки проходило ясне бiле свiтло. Я простежила за власним ледь помiтним диханням i уявила себе маленькою мишкою, що ховаеться вiд сов, – маленькою мишкою, що полюе на зерно, на захований горiшок. Ходячи збирати щось у лiсi, я частенько мрiяла на ходу; я губилась у прохолоднiй тiнистiй зеленi, у пiснях птахiв i жаб, у жвавому дзюркотiннi струмка на каменях. Я намагалася так само загубитися тепер, намагалася бути лише ще однiею частиною лiсу, не вартою уваги.

Але щось дивилось. Я вiдчувала його дедалi бiльше з кожним кроком, чимраз далi заглиблюючись у Пущу, вагою, що обтяжила менi плечi залiзним ярмом. Я увiйшла всередину, мало не очiкуючи, що з кожноi гiлки звисатимуть трупи й на мене з тiней вискакуватимуть вовки. Невдовзi я засумувала за вовками. Тут було щось гiрше. Тут було те, що на мить визирнуло на мене з очей Єжи, щось живе, а я застрягла в душнiй кiмнатi разом з ним, затиснута в маленький куточок. Ще в цьому лiсi була пiсня, та це була дика пiсня, що шепотiла про божевiлля, роздирання i лють. Я повзла далi, згорбившись i намагаючись бути маленькою.

Тодi я, спотикаючись, вийшла до маленького потiчка, який мало скидався на струмок; обидва його береги були вкритi товстим шаром iнею, а мiж ними текла чорна вода, тим часом як крiзь просвiт мiж деревами проходило мiсячне свiтло. А по той бiк стояв ходак, нахиливши дивну вузьку голову-палицю до води, аби попити; рот зяяв на його обличчi трiщиною. Вiн пiдняв голову й подивився просто на мене; з нього капала вода. Його очi були вузликами у деревинi, круглими темними отворами з кишеньками, у яких могла б жити якась невеличка тваринка. З однiеi з його нiг звисав клаптик зеленоi вовняноi тканини, що зачепився за виступ на суглобi.




Конец ознакомительного фрагмента.