Читать онлайн “Монстр” «Генрі Олді»
- 01.02
- 0
- 0

Страница 1
МонстрГенри Лайон Олди
Генри Лайон Олди
Монстр
* * *
…Ми сидiли за столом не бiльше двох годин, але в повiтрi вже повисла сиза сигаретна хмара, газети були засипанi риб’ячими кiстками i лускою, а в канiстрах залишалося не бiльше трьох лiтрiв пива. Всi перебували у стадii легкого сп янiння, сипали пласкими жартами i старими анекдотами, слухаючи переважно самих себе. З пошарпаних колонок хрипiв «ДДТ», на який, окрiм мене, нiхто не звертав уваги. Нудьга. Пиво, риба, напiвзнайома компанiя i достобiса набридлi записи – одне й те саме. Треба було предкiв не слухати, йти на лiтературний… Ну, не поступив би вiдразу – так вiдслужив би i все одно… Предки тепер на два роки до Угорщини подалися, а я тут сиджу й дурiю вiд нудьги…
– Чуеш, Сiрий, що це у тебе за пов’язка на руцi? Металiст, чи що?.. Тодi чому заклепок немае?
Якби я ще сам знав, що це за пов’язка! Ну, була там якась родинка, бо в шiстнадцять рокiв перед днем народження батько менi цю пов’язку на руку наклав, так я ii бiльше i не знiмав. Тато, до речi, теж таку носить. Говорить, спадкове, хвороба, на зразок саркоми. Не дай бог на цю родимку свiтло потрапить – все, кранти, померти можна. Правда, я про таку хворобу жодного разу не чув. Але експериментiв поки не ставив – аж надто у батька очi тодi серйознi були. І сам пов’язку нiколи не знiмае. Навiть коли купаеться. Або на медоглядах…
– Серього, ти перебрав, чи що?
– Нi, я в нормi.
– Тодi давай, колися про пов’язку.
– Та нiчого особливого. Впав у дитинствi, руку до кiстки об залiзяку пропоров. Шрам там страшний. Краще i не дивитися.
– Покажи.
– Ти що, шрамiв нiколи не бачив?
– Та й правда, Стас, чого ти до людини причепився?..
– А менi цiкаво. Що ж це за шрам такий жахливий, що на нього i подивитися не можна?.. Пiд пиво.
Чорти б забрали цього Стаса! Вiчно, як нап’еться, так йому дурницi в голову лiзуть.
– Чуеш, Сiрий, ти мене поважаеш?
Нуось, почалося. Зараз битися полiзе. Не хочу я з ним битися.
– Поважаю.
– Тодi покажи.
– Слухай, Стасе, я тебе поважаю, але пов’язку знiмати не буду.
– Чому?
– Ну, ii поки розмотаеш… Та i тебе навиворiт виверне, якщо побачиш. Все пиво пропаде.
– Не пропаде. Я ще стiльки ж випити можу. Показуй.
Тут мене узяла злiсть.
– Добре. Показую… – i я показав Стасу фiгу.
– Ах ти козел! Це ти менi!..
Стас полiз через стiл, перекидаючи кухлi з пивом, на пiдлогу посипалися залишки риби, задзвенiло розбите скло. Скiльки разiв давав собi слово не пити з малознайомими людьми! Так цей бовдур Колька знову затягнув. Тепер у кутку мовчить, пиво цмулить…
Стаса схопили ззаду за штанi i стягнули назад на диван. Стас був весь у пивi, в риб’ячiй лусцi, червоний, як рак, i вiдчайдушно лаявся. Йому тицьнули в руки недоiдений хвiст – i Стас затихнув.
– Спасибi, хлопцi.
– Нема за що. А шрам свiй мiг би й показати. Може, хоч Стаса знудило б…
– Не знудило б, – знову подав голос, дарма що угамувався було, Стас. – Ну покажи, шкода, чи що?
Вiн пiдвiвся i пожбурив у мене хвостом.
– Та й правда, – вiдгукнувся хтось з кутка, – чого ти ламаешся…
Зняти, чи що? На секунду. І вiдразу назад пов’яжу. Адже самому цiкаво – вважай, дев’ять рокiв не розмотував… Випите пиво пiдштовхувало до подвигiв.
– Гаразд, умовили. Тiльки на хвилинку – покажу – i назад замотаю.
– Про що мова!
– Тiльки шраму там немае нiякого. Набрехав я.
– А бiс тебе розбере, коли ти брешеш! Показуй.
Я насилу розстiбнув застiбку (неiржавiюча сталь, називаеться!), що вже грунтовно таки приiржавiла, i став акуратно розмотувати чорну шкiряну стрiчку. Треба буде i справдi заклепок на неi насадити. Хай думають, що металiст – приставати не будуть.
Шкiра пiд пов’язкою була неприродно бiла, в червоних прожилках, i зовсiм без волосся. Ну, однак, тато й намотав! Перестрахувальник. Ото смiшно буде, якщо там взагалi нiчого немае. Гаразд, подивимося…
– Що це у тебе, Сiрий? Татуювання? – всi з цiкавiстю пiдсунулися до моеi руки. І справдi, що це? На мiсцi родинки – два кола перетинаються, дiаметром з двокопiйкову монету, перекресленi навхрест. Звiдки…
І тут руку менi немов обпекло вогнем. Кола спалахнули гарячим червоним свiтлом, як спiраль електроплитки. Нестерпний жар швидко розiйшовся усiм тiлом. Перед очима попливло, у вухах наростав дзвiн, все навкруги стрiмко провалювалося в розплавлену хистку порожнечу… «Ну ось, попереджали ж!..» – встиг подумати я, спробував було вiддати наказ неiснуючим рукам закрити прокляту родинку – i це останне зусилля остаточно викинуло мене з реальностi…
Мислю – отже, iсную. Не мислю? Отже, не iсную…
* * *
…Тиша. Нi, не зовсiм тиша. Годинник цокае. За вiкном, на вiддалi, прогуркотiв трамвай. Стоп. За яким вiкном?
Лежу на чомусь твердому, напевно, на пiдлозi. Дуже не хочеться розплющувати очi. Дивно, чому так тихо?
Крiзь вii я бачу бiлу стелю з тонкими вибагливими трiщинами, горить люстра з одним плафоном… Та ж кiмната. І нiчого не болить, навiть голова. Може, менi все сп’яну приви