Читать онлайн “Небо належить нам” «Люк Оллнатт»
- 01.02
- 0
- 0

Страница 1
Небо належить намЛюк Оллнатт
Роб – успiшний комп’ютерник. Вiн мае все: гарну роботу i затишний будиночок у Лондонi, добре заробляе, його кохана дружина Анна – красуня та просто найкраща жiнка у свiтi. Ідеальне подружжя. Для повного щастя iм не вистачае тiльки дитини. І небеса почули iхнi молитви. У Роба й Анни народжуеться малюк Джек, крихiтне диво, дорожче за статки та кар’еру. Чоловiк не тямить себе вiд щастя, йому хочеться лiтати. Здаеться, що тепер вiн тримае в руках небо. Але раптом воно падае… Чи стане Робу сил втримати його на своiх плечах та знов повiрити у свое життеве призначення?..
Люк Оллнатт
Небо належить нам
Luke Allnutt
We Own The Sky
© Luke Allnutt, 2018
© Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2018
© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад i художне оформлення, 2018
Присвячуеться Маркетi, Томмi та Деннi
Частина І
1
До того як пiшла, вона нестримно читала. На улюбленому стiльцi з твердою спинкою; у лiжку, спершись на купу подушок. Книжкам бракувало мiсця на столику бiля лiжка, i вони потроху нагромаджувались на пiдлозi. Вона надавала перевагу iноземним детективам i бiгла по iхнiх сторiнках iз застиглим виразом обличчя, суворо пiдiбгавши губи, навiть не поворухнувшись.
Інодi я прокидався серед ночi, а лампа й досi горiла: Анна, ii зосереджений обрис, сидить рiвно, саме так, як ii завжди вчили. Не помiчала, що я не сплю, навiть коли я повертався до неi, i все пильно вдивлялась у книжку, гортаючи сторiнки, нiби зубрила перед iспитом.
Спочатку це були звичайнi скандинавськi детективи Геннiнга Манкелла i Стiга Ларссона, а потiм пiшли нiмецькi романи в стилi нуар 1940-х рокiв, серiя таiландських книжок 1960-х про детективнi пригоди на островi Пхукет. Спочатку обкладинки видавалися знайомими – легко впiзнаний шрифт i дизайн, як у бiльшостi видавцiв, – проте з часом вони ставали бiльш таемничими, з iноземними друкарськими формами та рiзноманiтними палiтурками.
А потiм одного дня вона пiшла. Не знаю, де зараз тi книжки. Я шукав, чи, бува, котрась iз них крадькома не потрапила на моi полицi, проте жодноi не знайшов. Гадаю, вона забрала всi з собою, спакувавши в кольоровий мiшок для смiття.
Днi пiсля ii зникнення як у туманi. Провали в пам’ятi вiд анестезii. Завiшенi штори й горiлка. Нестерпна тиша, як коли стихае пташиний спiв перед затемненням. Пам’ятаю, як сидiв у вiтальнi, зосереджено дивився на кришталевi склянки й розмiрковував над тим, чарки з горiлкою стоять вертикально чи горизонтально.
По будинку блукав протяг. Дув iз-пiд дверей, проривався крiзь щiлини в стiнах. Здаеться, я знав, звiдки вiн дме, та не мiг туди пiти. Не мiг пiднятись нагору. Бо цей будинок нам бiльше не належав. Цi кiмнати не iснували, нiби якiсь таемничi дорослi оголосили, що вхiд до них заборонено. Тому я просто сидiв унизу, у тому старому мертвому будинку, де холодний вiтер обпiкав шию. Вони пiшли, i тиша знову заполонила все довкола.
Вона, напевне, втiшалася б, якби побачила мене зараз – забитого в тьмяний куток невеличкого брудного бару: я, мерехтiння телевiзора, якийсь хлопець удае з себе глухого й намагаеться продати диснеiвськi брелоки для ключiв, що вiдблискують у темрявi. У вхiдних дверях бару дiрка, нiби хтось намагався iх вибити ногою, i крiзь прозорий пластик я спостерiгаю за дiтьми, якi вештаються по паркiнгу, димлять i виробляють усiлякi трюки на старому велосипедi.
«Я ж казала тобi», – звiсно, вона не мовить цього вголос – не дозволить гiднiсть, проте на обличчi буде написано все; злегка пiднятi брови, за якими ховаеться посмiшка.
Анна завжди вважала мене неотесою, який так i не змiг позбутися свого простого походження. Пам’ятаю, сказав iй, що батько засiдав суботнiми вечорами в букмекерськiй конторi. Чемне здивування, за яким ховалася посмiшка. Бо в ii сiм’i нiхто навiть до пивноi не заходив. «Навiть на Рiздво?» – якось запитав я. «Нi», – вiдказала вона. Вони могли випити скляночку хересу пiсля обiду, i край. Натомiсть ходили дзвонити в церковнi дзвони.
Стояла темрява, проте я не пам’ятав, коли зайшло сонце. Надворi заревiв двигун, i свiтло фар розрiзало примiщення, як тюремний прожектор. Я повернувся до барноi стiйки й замовив ще келих пива. Якiсь голови обернулись до мене, проте я не дивлюсь iм у вiчi, уникаю пильних поглядiв, загадкових кивкiв головою.
Огрядний рибалка вмостився на табуретi обличчям до дверей i розповiдае расистський анекдот про жiнку, iнтрижку й вищипування единоi лобковоi волосини. Пам’ятаю, почув його якось пiсля школи в провулку схiдноi частини Лондона, там, де люди викидали порножурнали й пустi бляшанки коли. Завсiдники смiялися з кiнцiвки, офiцiантка не мовила нi слова, розвернулась i пiшла геть. Позаду неi на стiнi висять три фотографii оголених жiнок та рамка з газетами за наступний день пiсля 11 вересня.
– Чотири фунти десять, любий, – мовила офiцiантка й поставила кухоль. Руки трусились, я рився в гаманцi, розсипаючи монети по барнiй стiйцi.
– Пробач, – ска
Страница 2
ав iй. – Змерзли руки.– Розумiю, – вiдказуе вона, – тут холодно. Давай-но я спробую. – Вона бере купюри, а потiм, нiби я немiчний старий, вiдлiчуе решту з моеi долонi.
– Ось так, – промовляе. – Чотири фунти десять.
– Спасибi, – дещо присоромлено дякую iй, вона усмiхаеться. У неi добре обличчя – велика рiдкiсть у таких мiсцях, як оце.
Поки дiвчина нахилилась, аби витягти посуд iз посудомийки, я роблю великий ковток горiлки з фляги. Це простiше, нiж щоразу замовляти чарку з кожним келихом. Останне зразу ставить на тебе тавро, i за тобою починають слiдкувати.
Повертаюсь до столика й помiчаю дiвчину у вiддаленiй частинi барноi стiйки. Ранiше вона сидiла з одним iз чоловiкiв, друзiв рибалки, проте його тут бiльше немае – зi свистом поiхав геть на своiй тюнiнгованiй автiвцi. Дiвчина мае такий вигляд, нiби зiбралася на гульки: коротка спiдниця, невеличкий блискучий топ, густi темнi вii.
Поглянув на офiцiантку, переконався, що вона не бачить, хильнув ще. Тепер вiдчуваю це знайоме гудiння, це сумне невеличке блаженство. Дивлюсь на дiвчину бiля бару. Зараз п’е шоти, кричить на офiцiантку, котра, як менi здаеться, ii товаришка. Смiючись, вона ледь не падае з табурета, але таки переводить подих i втримуе рiвновагу.
Я незабаром пiдiйду до неi. Ще пару келихiв.
Гортаю Facebook, примружуюсь, аби розгледiти екран. Мiй профiль пустий, без фото, лише силует чоловiка. Я нiколи не лайкав, не коментував i не вiтав нiкого з днем народження, проте щодня туди заходив, гортав, оцiнював, гортав, оцiнював. Мене пробирае до самих кiсток вiд невеличких вiконець у життя людей, якi лишились у минулому, з iхнiми свiтанками й заходами сонця, прогулянками на велосипедах по пiвночi Шотландii, нескiнченним потоком iнстаграмних локшин Pad Thai i тостiв з авокадо на додачу до блаженного самовдоволення вiд сушi.
Глибоко вдихаю, роблю ще один ковток пива та горiлки. Менi шкода iх. Усiх цих лицемiрiв з iхнiми триколорами та веселками, якi мiняють свiтлини профiлю вiдповiдно до нагальних проблем сьогодення (бiженцi, найостаннiшi жертви терористичних атак у Богом забутих мiсцях). Усi цi хештеги та щирi пости про «пожертви», бо колись вони брали участь у будiвництвi школи в Африцi у своi роки перед вступом до унiверситету або ж цiлували слiпучими вустами темнi руки жебрака.
Я вмощуюсь за столом, аби краще бачити дiвчину бiля шинкваса. Вона замовила ще одну склянку i смiеться, аж заходиться, споглядаючи вiдео на телефонi, тицяе в нього пальцем, намагаючись привернути увагу офiцiантки.
Знову гортаю телефон. Інодi я примушую себе дивитись на чужих дiтей. Це як бажання розколупати свiжу кiрку на ранi, аж доки через неi проступить кров. Кругленькi животи щойно народжених; беззубi першокласники з ранцями та завеликими шкiльними пiджаками; а потiм канiкули на морi, обнесений ровом замок iз пiску, морозиво, яке вони впустили на пiсок. Вишикуванi на килимку великi та маленькi черевики.
А потiм мами. Цi мами у Facebook. Вони говорять так, нiби винайшли саме материнство, нiби винайшли матку, розповiдаючи одна однiй, що вони повна протилежнiсть своiх матерiв, бо iли кiноа й заплiтали африканськi косички, мали свою дошку на Pinterest з усiлякими творчими iдеями, аби приборкати непокiрних дiтлахiв у вiцi до п’яти.
Повертаюсь до стiйки, стаю ближче до п’яноi дiвчини. Отримавши необхiдну дозу алкоголю, я почуваюся набагато краще, руки вже не тремтять. Усмiхаюся, вона уважно мене оглядае з голови до п’ят, похитуючись на табуретi.
– Не хочеш чогось випити? – мовлю iй привiтно, нiби ми вже знайомi.
У ii затуманених очах спалахнув подив. Дiвчина змусила себе випрямитись i тепер уже не спиралася на стiйку.
– Ром iз колою, – вiдповiла вона менi. До неi знову повернулася розв’язнiсть; вiдвернувшись вiд мене, вона починае стукати пальцями по бару.
Поки замовляю напоi, вона вдае, що перевiряе щось у телефонi. Менi видно екран – навмання гортае застосунки та повiдомлення.
– Я Роб, до речi, – кажу iй.
– Чарлi, – вiдказуе вона. – Проте всi мене кличуть Чарльз.
– Тутешня? – запитую.
– Народилась i виросла в Кемборнi, – повертаеться до мене. – Але зараз iз сестрою мешкаемо тут. – Їi очi схожi на язик ящiрки, яким вона намагаеться мене вжалити, думаючи, що я не помiчаю. – Ти, мабуть, нiколи й не чув про Кемборн?
– Шахти, правильно?
– Саме так. Радше залишки. Батько працював у шахтi, доки ii не закрили. – Вона розповiдае, i я помiчаю характерний акцент. Спадна iнтонацiя, м’яка вимова гортанного «р».
– А ти?
– Лондон.
– Лондон. Прекрасно.
– Ти знаеш Лондон?
– Була там один чи два рази, – промовляе вона i знову вiдводить погляд в iнший бiк бару, глибоко затягуеться.
Вона молодша, нiж менi здавалося, близько двадцяти п’яти. Мiдне волосся, ще дитячi риси обличчя. У нiй ховаеться щось божевiльне, щось, чого я не можу розгледiти, воно десь затаiлося за алкоголем та розмазаною косметикою навколо очей. Тут, у «Контрабандистах» iй не мiсце, здаеться, вона втекла з весiлля i врештi-решт опинилась
Страница 3
цьому барi.– Тут у вiдпустцi?
– Типу того.
– Подобаеться Тiнтагель? – запитуе вона.
– Я тiльки сьогоднi приiхав. Пiду до замку завтра. Зупинився в готелi поруч.
– Значить, тут уперше?
– Так.
Це брехня, бо я не можу розповiсти iй, що ми вже були тут ранiше. Нас трое в кiнцi дощового лiта – закутанi вiд вiтру, у дощовиках на шорти. Пам’ятаю, як Джек гасав по травi бiля стоянки i який наляканий вигляд мала Анна. «Тримайся за руку, Джеку, тримайся за руку», – аби вiн не пiдiйшов занадто близько до краю. Пам’ятаю, як ми пiднiмалися крутою звивистою стежкою до верху обриву, а тодi погода раптово змiнилась, майже як у бiблiйних iсторiях: дощ ущух, хмари розвiялись, i з’явилася веселка. «Веселка, веселка!» – кричав Джек, перестрибуючи з ноги на ногу, листя танцювало довкола нього, як вогники. А потiм, нiби хтось до нього доторкнувся чи щось прошепотiв на вухо, вiн стояв непорушно i вдивлявся в смужку свiтла, що пронизувала хмари, поки веселка танула серед блакитi неба.
– Усе гаразд?
– Що? Так, добре, – вiдповiв, вiдсьорбуючи з кухля.
– Ти десь лiтав.
– Вибач.
Вона нiчого не вiдповiдае i п’е ром iз колою. Вiдпивши половину, трясе льодом по склянцi.
– Тiнтагель нiчого так, – каже вона. – Я працюю в мiсцевiй сувенiрнiй крамницi. А тут працюе моя подружка. – Вона показуе на офiцiантку, дiвчину з добрим обличчям.
– Непогане мiсце.
– Згодна. Тут веселiше на вихiдних, а по вiвторках ще й караоке.
– Спiваеш?
– Якось одного разу, i пiсля того зась, – пирхае.
– Шкода, хотiв би я на це поглянути, – кажу всмiхаючись, не зводячи погляду з ii очей. Вона смiеться у вiдповiдь, потiм сором’язливо дивиться вбiк.
– Повторимо? – запитую. – Я буду ще.
– А звiдси бiльше пити не будеш? – протягуе руку i плескае по кишенi пiджака, намацуе фляжку.
Мене дратуе, що вона бачила, i поки думаю, що вiдповiсти, вона нiжно торкае мене за руку.
– Хитрун iз тебе нiякий, – дивиться на годинник, потiм розумiе, що не надiла його, i перевiряе час на телефонi.
– Гаразд. Останнiй, – хихоче собi пiд нiс, намагаючись злiзти з табурета у вузькiй спiдницi. Дивлюсь, як вона йде до вбиральнi (про це вона менi скорботно повiдомляе), i бачу, як видiляеться бiлизна пiд ii спiдницею, слiд табурета на стегнах.
Коли повертаеться, вiд неi пахне парфумами. Поправила косметику i зав’язала волосся назад. Ми замовляемо шоти, говоримо i п’емо, разом потягуемо з фляжки, потiм вона показуе менi вiдеоролики про собак з YouTube, бо ii сiм’я розводить риджбекiв, далi бiйки, записи з вуличних камер вiдеоспостереження, де людей б’ють до непритомностi, бо один з ii хлопцiв з Кемборна був кiкбоксером, але зараз у тюрмi через збройний напад.
Потiм я пiдводжу погляд, i все довкола розпливаеться: заiло музику в програвачi, увiмкнене свiтло, гучне виття пилососа. Починаю розмiрковувати, може, я заснув чи втратив свiдомiсть, проте Чарлi досi бiля мене, бачу, п’емо горiлку з «Ред Буллом». Дивлюся на неi, а вона всмiхаеться вологими, п’яними очима i знову регоче, тицяючи в подружку, офiцiантку, яка зиркае на неi i штовхае пилосос по килиму.
А потiм ми виходимо, розiгравши невеличку виставу, де вона каже, що iй треба йти додому, бредемо, тримаючись за руки, уздовж безлюдноi центральноi вулицi, хихочемо та втихомирюемо одне одного, опиняемось на сходах, що ведуть до невеличкоi квартири над сувенiрною крамницею, де працюе Чарлi. У кiнцi сходiв вона дивиться на мене, ii губи нагадують форму серця, мене охоплюе п’яна хiть, i я притискаю ii ближче до себе, ми починаемо цiлуватись, моя рука залазить до неi пiд спiдницю.
Кiнчивши, лежимо на ii невеликому односпальному матрацi на пiдлозi, не дивлячись одне одному в очi, сховавши голови в шиi одне одного. Пiсля обiймiв, що за тривалiстю можна було би вважати прийнятними, я йду коридором до ванноi кiмнати. Намагаюся намацати вимикач, але опиняюся не у ваннiй, а в дитячiй. На противагу необлаштованiй кiмнатi Чарлi, вона радше нагадуе виставкову залу. Свiтильник у формi лiтака, точно такий, як i малюнок на стiнi. Охайно складенi набитi iграшками коробки. Стiл iз кольоровими олiвцями та стосами паперу. Прикрiпленi до дошки грамоти й нагороди, здобутi у футболi, дзюдо та за значнi здобутки в навчаннi.
Бiля лiжка стоiть нiчник, не можу стримати себе, аби його не ввiмкнути. Дивлюся, як вiн кидае блiдо-блакитнi мiсяцi та зiрки на стелю. Пiдходжу ближче до вiкна, вдихаю ледь чутний аромат кондицiонеру для одягу та дитячого шампуню. У кутку помiчаю маленький жовтий лiхтарик, точнiсiнько такий, як колись був у Джека. Беру його в руки – мiцний пластик, надiйна гума, великi кнопки для малих незграбних пальцiв.
– Агов, – каже Чарлi, вiд ii слiв я здригаюсь i пiдстрибую. Вони звучать майже як питання.
– Пробач, – бурмочу у вiдповiдь. Раптово вiдчуваю себе надто тверезим, руки починають тремтiти. – Я шукав ванну кiмнату.
Чарлi дивиться на моi руки, якi й досi тримають лiхтарик.
– Мiй хлопчик, – промовляе вона, i на ii обличчi танцюе мiсяць iз нiчника, – вiн сьогод
Страница 4
i лишився з сестрою, тому я пiшла в загул. – Вона поправляе папiр та олiвцi, розташовуючи iх симетрично до краю столу. – Тiльки закiнчили ремонт, – додае i засовуе щось у шухлядку тумби бiля лiжка. – Довелось продати чимало своiх речей, аби за все заплатити, але виглядае гарно, правда?– Це чудово, – бо так воно i е. Вона всмiхаеться, i якусь мить ми так i стоiмо, спостерiгаючи за танком планет та зiрок по кiмнатi.
Знаю, Чарлi хоче мене про щось запитати: чи е в мене дiти, чи я люблю дiтлахiв, – але я не хочу вiдповiдати, тому цiлую ii i знов вiдчуваю присмак горiлки й цигарок. Думаю, iй незручно мене цiлувати тут, у кiмнатi сина, вона вивертаеться, забирае лiхтарик i кладе його на полицю. Вимикае нiчник i веде мене до дверей.
Опинившись знову на односпальному матрацi, вона злегка цiлуе мене в шию, як цiлують перед сном, повертаеться на iнший бiк i засинае, не сказавши нi слова. У кiмнатi прохолодно, а вона лежить iз оголеною спиною. Я вкриваю ii ковдрою, i це нагадуе менi Джека. Затишно, як у гнiздечку. Допиваю з фляжки i лежу без сну в тьмяному жовтому свiтлi, слухаючи ii дихання.
2
Стояв холодний сонячний ранок. Лишивши позаду стоянку, я прямував повз сувенiрну крамничку «Чарiвник Мерлiн» та рекламнi щити з екскурсiями «Слiдами Короля Артура» й «Отримай двi чашки чаю за цiною однiеi». З обладнанням за спиною спустився в улоговину i пiшов скелястою дорiжкою, що сполучала з островом. Праворуч тягнувся килим трави, весь у кролячих норах та де-не-де клаптиках пiску, що вiв униз, до краю обриву.
Так i не заснув у Чарлi. Коли йшов, вона поворухнулась. Навiть уявляю собi: глянула одним оком, лежить i вдае, нiби спить, чекаючи, поки клацне замок. Готель був за кiлька будинкiв. Якось дивно було спати в готелi, бо жив я неподалiк, проте менi хотiлось пити i не думати, як потiм доiхати додому на машинi.
Видираюсь кам’янистою дорiжкою. Голова трiщить, у ротi досi присмак енергетику. Рухаюсь повiльно, пiдйом стае бiльш рiзким, вилажу крутими дерев’яними сходами до руiн. Сумка з фотоапаратом обтяжуе менi плечi. Ближче до краю вiдчуваю бризки морськоi води й зупиняюсь, аби перепочити, дивлюсь на набiгання хвилi. Вона швидко несеться i безжально змiтае замки з пiску й водоростiв, винесених на берег попередньою хвилею.
Я пiднiмаюсь далi вгору пагорбом, де колись розташовувався оглядовий майданчик. Тут нема туристiв, тiльки вiтер та крики чайок. Знаходжу рiвну поверхню, кладу дерев’яну дошку, фiксую триногу, додаючи iй ваги, аби раптом вона не змiстилась. Перевiряю лiнзи, прикрiплюю фотоапарат, ще раз перевiряю, чи нiчого не заважае йому обертатись.
Умови iдеальнi. Море, пiсок i трава настiльки яскравi, що аж не вiриться. У ранкових променях вони схожi на кольори дитячоi веселки. Стоячи спиною до моря, я дивлюся на природний вигин пагорбiв, плавний спуск у долину до старенького мiстечка. Надзвичайно загадкове мiсце. Саме тут можна дотягтися та провести рукою по землi, вiдчути кожну горбинку та зубчик, нiби читаеш шрифтом Брайля.
Вiтер посилюеться, i я знаю: час починати. Роблю першi кадри панорами, спрямувавши об’ектив на пiвнiчний схiд, де розташований мис. Потiм повiльно обертаю головку штатива, зупиняючись на однаковiй вiдстанi, аби зробити наступний кадр, аж доки отримаю повну 360-градусну панораму.
Вщухае тихе дзижчання фотоапарата, перевiряю знiмки на екранi, аби впевнитись, що всi кадри збереглись, спаковую обладнання i йду назад до стоянки.
До будинку iхати близько години вздовж узбережжя. Прямую безлюдними вулицями селища. Вiконницi крамницi на розi й досi зачиненi – мертвий сезон. Минаю церкву i iду далi звивистою дорогою через пiщанi дюни, повз iнформацiйний центр органiзацii охорони пам’яток iсторii та культури i опиняюсь на грунтовiй дорозi, що веде до краю обриву та будинку.
Мене вабила не лише вiдлюднiсть будинку, а й саме розташування. Цiлковито вiдданий на ласку стихii, вiн височiв на самiсiнькiй скелi по iнший бiк затоки Сент-Ів. Навкруги жодноi iншоi будiвлi. Тут нема нiякого укриття, анi долини, аби хоч якось угамувати лютi вiтри з Атлантичного океану. Коли дощ б’е по шибках, а вiтер з моря не вщухае, будинок здригаеться, i здаеться: ще мить, i вiн розвалиться на шматки й полетить у море.
Щойно переступивши порiг, я наливаю собi повну склянку горiлки. Пiднiмаюсь нагору у свiй кабiнет, сiдаю за стiл i задивляюсь у слухове вiкно, що виходить на затоку. Заходжу у свiй профiль на OkCupid та Heavenly Sinful[1 - OkCupid та Heavenly Sinful – онлайн-служби знайомств. (Тут i далi прим. пер.)], аби перевiрити, чи нiхто не написав. Бачу лист вiд «Саманти», жiнки, з якою спiлкувався кiлька тижнiв тому.
«Агов, ти кудись зник. Ще маеш бажання зустрiтися?»
Дивлюсь ii свiтлини, перестрибуючи нудотнi зображення блискучих черевикiв та викинутих на смiтник парасольок, крил лiтака, сердець на капучино. Натрапляю на один знiмок, де вона десь на вiдпочинку, i нарештi пригадую, що вона гарненька, тендiтна й скромна брюнетка.
«А я гадав, це ти зникла! Звiсно, я залюбки
Страница 5
зустрiвся…»Пiд’едную фотоапарат i починаю завантажувати зображення Тiнтагеля. Проглядаю iх пiсля завантаження. Щасливий, бо налаштування виставлено досить вдало i знiмки майже не потребують корекцii. Заливаю iх у програму, яку сам написав, i та починае складати зображення докупи. Пiкселi зростаються, нiби рана загоюеться.
Передбачити свiтло неможливо. Бувае, ходжу з фотоапаратом i менi здаеться, що воно якраз саме таке, як треба, але потiм отримую зернистi чи передержанi знiмки. А от сьогоднi воно просто iдеальне. Море переливаеться, трава на обривi зелена й густа, як сукно для бiльярду. Десь удалечинi навiть виднiеться блiдий обрис мiсяця.
Коли програма завершуе обробляти панораму, а зображення з’еднуються в нiби мiнiатюрний гобелен iз Байо, я додаю останне зображення до коду, аби користувачi могли його збiльшувати, зменшувати чи обертати. Закiнчивши, вивантажую зображення на свiй сайт «Небо належить нам».
Я здивований, що сайт став популярним. Спочатку це було просто хобi – заняття, аби вбити час. Проте посилання швидко поширили на форумах фотографiв-аматорiв. Люди пишуть i запитують про те, яку я використовую технiку та обладнання. Про сайт навiть згадали в статтi часопису Guardian про панорамну зйомку. «Простий та красивий», – написав автор, i я вiдчув надзвичайний приплив гордощiв.
У своiх коментарях та листах люди iнодi мене питають: «Що означае “Небо належить нам”? Це якесь посилання?» І, правду кажучи, я не знаю, що iм вiдповiсти. Бо з тiеi митi, як я залишив Лондон, цi слова вiдлунюють у головi, сам не знаю чому.
Коли бреду по дюнах чи сиджу за столом i дивлюсь на море, шепочу собi цi слова: «небо належить нам, небо належить нам». Вiд них прокидаюся, з цими трьома словами лягаю спати, вони як мантра чи молитва, яку втокмачили менi ще дитям.
Вивантаження завершено, i я виглядаю у вiкно, п’ю горiлку, чекаючи на дзенькiт. Це забирае трохи бiльше часу, нiж зазвичай. Десять, а не звичнi п’ять. А ось i вiн. Коментар – завжди перший коментар вiд того самого користувача.
Swan09.
«Красиво. Так тримати».
Зазвичай коментарi на кшталт: «Красиво», «Чарiвно», «Будь обережним». Вони з’являються одразу пiсля публiкацii. Припускаю, користувач поставив собi якесь сповiщення.
Настае нiч, i, перш нiж заснути, я наливаю собi ще горiлки. Мене огортае сон, заспокiйлива дiя алкоголю, я хочу прискорити ефект i наблизити його максимально.
Інодi менi подобаеться думати, що то Джек коментуе свiтлини. Знаю, вiн iх упiзнае, бо це мiсця, де вiн був, краевиди, якi вiн бачив на власнi очi. Бокс-Гiлл, «Лондонське око», оглядовий майданчик на Саут-Даунс. А тепер Тiнтагель.
Аби переконатися, що вiн пам’ятае, що не забув мiсця, де ми були, я залишаю йому повiдомлення – схованi шматочки тексту в кодi, невидимi для пересiчного користувача, проте помiтнi оку програмiста i, сподiваюсь, його також. Мабуть, це те, що я сказав би йому, якби мiг. Усе, що сказав би йому, якби вона його не забрала.
Тiнтагель
пам’ятаеш, джеку, ми повернулись до стоянки, а ти впав в ожину й подряпав себе. обидвi руки, татусю, обидвi руки, маленькi червонi подряпини на твоiх долонях. я поцiлував твоi пальцi, аби втамувати рани, ти огорнув мене обiймами, пригорнувшись обличчям до шиi. я пам’ятаю, я нiколи цього не забуду. твоi поцiлунки, як таемничий шепiт. мiдне ластовиння на твоему обличчi. твоi очi, теплi, як мiлина.
Частина ІІ
1
– Ти не схожий на комп’ютерника, – зауважила вона.
Уже трохи пiдхмелений, я завiв з нею бесiду бiля барноi стiйки студентського пабу в Кембриджi. Саме закiнчились iспити, i в муках очiкування результатiв спливав лiнивий, обцiлований сонцем час, що забирав останнi днi студентства.
– Бо в мене нема портфеля i футболки «Володар перснiв»?
Вона усмiхнулась. Не безсердечно, а з розумiнням, нiби з неi теж так кепкували. Коли вона повернулася спиною до стiйки, я мигцем поглянув на неi. Невеличка, охайно прибране з обличчя темне волосся. Рiзкi риси обличчя, пом’якшенi блiдою шкiрою.
– До речi, мене звати Роб.
– Анна, – мовила вона. – Приемно познайомитись.
Я ледь не розсмiявся. Так формально, навiть не був певен, чи вона не жартуе.
– То що ти вивчаеш? – пробурмотiв, намагаючись дiбрати слова.
– Економiку, – вiдповiла Анна, скоса глянувши на мене крiзь окуляри.
– О, круто.
– Ну, то ти повинен сказати, що я не схожа на економiста.
Поглянув на ii охайно зачесане волосся, таке чорне й блискуче, що, здавалось, у ньому можна побачити свое вiдображення. Їi напхана книжками сумка лежала прикрiпленою ремiнцем до нiжки стiльця, на якому вона сидiла. Я усмiхнувся.
– Що?
– Але ти схожа, – сказав iй. – Проте в хорошому сенсi.
Їi очi заблищали, Анна вiдкрила рота, нiби надумала щось сказати, щось таке, що ii забавляло, проте передумала.
Я знав, що вони приятелюють iз Лолою, – iменинницею, чий день народження ми якось святкували. Хоч i не скажеш, що вони подруги. Скажена гiпi Лола, яка полюбляе розповiдати всiм, що ii назвали на честь пiснi
Страница 6
урту Kinks[2 - Kinks – британський рок-гурт, заснований у 1963 роцi. Однi з засновникiв субкультури модiв.], i завжди ii спiвала на прохання. Лола зi славою дiвчини, яка роздяглася догола на випускному.І ось ця Анна, з ii практичним одягом та мiцним взуттям. Я бачив ii якось на територii унiверситету з музичним iнструментом за спиною. Вiн не звисав недбало з плеча, а був обережно та надiйно прикрiплений. Здавалось, вона завжди йшла з чiтким намiром, нiби поспiшала на дуже важливу зустрiч.
– Що робитимеш зi своею комп’ютерною наукою? – запитала вона.
Дещо спантеличений, я поглянув на друзiв бiля грального автомата, не знаючи, як вiдповiсти на питання, яке, менi здавалось, зазвичай лишають для тих, хто вивчав iсторiю античностi. Щось в Аннi було з едвардiанськоi доби[3 - Едвардiанська епоха – перiод правлiння короля Едуарда VII (1901–1910 рр.), iнодi до неi долучають i кiлька рокiв пiсля його смертi, що передували початку Першоi свiтовоi вiйни.] – чiтка артикуляцiя голосних i приголосних. Вона говорила й поводилась точнiсiнько як героiня роману Енiд Блайтон[4 - Enid Mary Blyton (1897–1968) – англiйська письменниця, яка працювала в жанрi дитячоi i юнацькоi лiтератури. Одна з найуспiшнiших пiдлiткових письменниць ХХ столiття.]. Дещо манiрна й чемна дiвчинка.
– Карти, – вiдповiдаю.
– Карти?
– Онлайн-карти.
Анна не промовила нi слова. Їi обличчя застигло, жодноi емоцii.
– Ти чула про цi новi Google Maps?
Вона заперечно похитала головою.
– Нещодавно крутили в новинах. Пишу програму, схожу на цю.
– Отже, влаштуешся працювати у фiрму? – запитала Анна.
– Нi, започаткую свою.
– Ось як, – мовила вона, торкаючись краю пустоi склянки. – Досить претензiйно, хоча, якщо чесно, я мало що тямлю в цих речах.
– Можна твiй телефон?
– Прошу?
– Зараз покажу, що маю на увазi…
Анна знiяковiло почала нишпорити в сумцi, а потiм дiстала стареньку Nokia.
Я усмiхнувся.
– Що? – мовила вона й усмiхнулась, на щоках з’явились двi майже симетричнi ямочки. – Вiн робить усе, що менi потрiбне.
– Звiсно, – вiдповiв i потягнувся, аби забрати телефон, злегка торкнувшись рукою ii пальцiв.
– Отже… уяви, що в майбутньому тут у тебе з’явиться набагато бiльший екран, можливо, навiть сенсорний, а десь тут ти матимеш карту. Люди, будь-хто, матимуть можливiсть додавати до карти ресторани, маршрути для пробiжки, усе, що iм заманеться. От я i працюю над програмою, яка дозволить це робити, додавати всiлякi цiкавинки й налаштовувати карту пiд себе.
Анна мала приголомшений вигляд. Доторкнулася до синього екрана своеi Nokia:
– Звучить цiкаво, – мовила вона, – проте я лудитка[5 - Лудити – робiтники мануфактур наприкiнцi XVIII – на початку XIX ст., якi виступали проти впровадження машин i капiталiстичноi експлуатацii у Великiй Британii.]. Я ж зможу вiдправляти повiдомлення?
– Звiсно, – вiдповiв, трохи посмiюючись. Та вона була настiльки серйозною i незворушною, що я не був певен, чи то дiйсно жарт.
– Добре. Аж вiдлягло. То ви з Лолою теж друзi?
– Десь так. Ми познайомились на останньому курсi. Сусiди по коридору.
– Ясно, – мовила Анна. – Отже, це ти той Роб.
Той Роб. Я намагався пригадати. Накоiв чогось, коли ковтнув зайвого? Пам’ятаю, як теревенили з Лолою на вечiрцi у Фез кiлька семестрiв тому. Вона розповiдала про свое виховання в Кенсiнгтонi, як про якесь прокляття, дзвiночок на шиi прокаженого. І, хоча тодi вiд неi я втомився i Лола здалась менi дещо занудою, не думаю, що я повiвся з нею грубо.
– Той Роб? – запитав я, нервово всмiхаючись.
– Та нi, просто Лола згадувала тебе, – вiдказала мимохiдь Анна, намагаючись знову привернути увагу бармена. – Говорила, що ти ледь не комп’ютерний генiй, справжнiй вундеркiнд, i до того ж не з заможних. – Вона зiтхнула на словах «не з заможних», i на ii обличчi з’явився глузливий вираз. – Вона казала: як прекрасно, що ти отримав змогу вчитись тут, як i решта нас, – мовила Анна з легкою насмiшкою.
– Та вона сама люб’язнiсть, – вiдказав я усмiхаючись. – Хороша гра.
– Прошу?
– Хороша гра.
– Що ти маеш на увазi?
– Так кажуть у футболi, коли гравець вдало вiдiграв матч.
– Он воно що. Пробач, я не стежу за спортом. – Вона так це мовила, нiби це була одна з категорiй вiкторини.
У пабi збиралося дедалi бiльше люду, вони штовхали нас ближче одне до одного. Час вiд часу ми торкались одне одного руками. На шиi в Анни була маленька родимка у формi серця. Якусь мить я завмер, дивлячись на нiжний виступ на ii шкiрi, аж тут ii очi перехопили мiй погляд.
– І як ви познайомилися з Лолою? – поспiхом запитав, вiдвiвши погляд.
– Разом ходили до школи, – пробурмотiла Анна, нiби думала про щось iнше.
– Родiн?
– Так.
Я здогадувався, що Анна належить до елiти, але щоб так…
– А ти?
– А що я? – запитала вона. Голос звучав рiзко, нiби вона захищалася.
– Ну, пiсля того, як закiнчимо унiвер.
– Бухгалтерська справа, – без роздумiв вiдказала вона. – У мене п’ять пропозицiй у Сiтi, до кiнця тижня прийму рiшення.
– Нi
Страница 7
ого собi, класно.– Нiчого класного. Це лише те, що я роблю. Точнiше, зроб-лю. – Вона злегка всмiхнулась. – Нам що, сьогоднi так i не свiтить випити?
– Мабуть, нi. Точно не зараз. – Я кивнув у бiк групи чоловiкiв у футболках для регбi. На одному навiть була лише спiдня та захиснi окуляри.
– Маеш рацiю, – вiдказала Анна й вiдвернулася. Раптово здалося, що iй бiльше не цiкаво, i я навiть уявив, як вона пробираеться назад до друзiв, не лишаючи шансу ще раз ii побачити.
– Може, кудись сходимо? – запитав я.
– Так, – промовила вона без вагань. Вiдповiдь така швидка, що менi здалося, вона мене не зрозумiла.
– Я маю на увазi…
– Вибач, – каже вона, – можливо, я неправильно зрозумiла, але думала, ти запрошуеш мене на побачення.
– Так i е, – нахиляюся трохи ближче, аби краще ii чути серед музики.
– От i добре. – Вона знов усмiхаеться. Вiд неi пахне милом i щойно помитим волоссям.
– Вибач, тут шумно, – кажу iй. – Можна менi твiй номер телефону, чи електронну адресу, чи що там?
Анна робить невеликий крок назад, i я розумiю, що стояв, притулившись до неi.
– Так, проте за однiеi умови.
– Гаразд, – погоджуюсь, а в головi крутиться ремарка «той Роб». – Що за умова?
– Вiддай менi мiй телефон.
Я подивився вниз i зрозумiв, що й досi тримаю ii Nokia.
– От чорт, вибач.
Вона всмiхнулась i поклала телефон у сумку.
– Гаразд, – мовила вона. – Анна Мiтчелл-Роуз на yahoo.co.uk. Одним словом. Двi «л» у Мiтчелл, без крапок i дефiса.
Минув тиждень, кiнотеатр. Переглядаючи трейлери, я вiдчував тепло ii тiла, хотiв потягнутись i доторкнутися до неi, покласти руку на ii оголену ногу. Я кiлька разiв мигцем глянув на неi, сподiваючись, що вона повернеться до мене i ми зустрiнемось поглядами, проте Анна уважно дивилась на екран, тримала рiвно спину, нiби сидiла в церквi, начепивши на носа окуляри для читання з товстою оправою. Вона ворушилась лише, аби тихенько взяти цукерки. Я спостерiгав, як вона iх купувала: п’ять iз верхнього ряду, п’ять iз нижнього.
Я не мiг усидiти на мiсцi нi хвилини фiльму про невгамовного шукача пригод, який подорожував автостопом по Пiвнiчнiй Америцi, а потiм помер на Алясцi. Не мiг дочекатись, поки вiн скiнчиться. Зате, судячи з того, як чемно сидiла Анна, нi на мить не вiдриваючись вiд екрана, iй вiн сподобався.
Коли стрiчка закiнчилась, я подумав, що вона одна з тих, хто в шанобливiй тишi чекае аж до появи титрiв. Та щойно екран почорнiв, Анна пiдвелась i взяла пальто.
– То що скажеш? – запитав, поки ми поспiшали до бару кiнотеатру.
– Це неможливо витерпiти, – вiдповiла Анна. – Жодноi хвилини.
– Справдi?
– Так. Жахливо.
Ми сидiли в невеликому лобi-барi бiля старовинного пiанiно.
– Дивно, – мовив я. – Менi здалося, тобi подобаеться.
– Нi, казна-що. Менi вiн зовсiм не сподобався. Подорожував, де заманеться, навiть не повiдомивши родину, де вiн. Не дбав нi про кого, крiм себе.
«Не дбав». На мить уявив, як буду знайомити ii з друзями з мого бiдняцького району.
– Тобi не здаеться, що епiзод, де вiн вiдмовився вiд усiх своiх речей i спалив грошi, дiйсно крутий? – менi подобалося з неi кепкувати. Анна зняла окуляри, протерла iх клаптиком тканини i поклала в старомодний футляр.
– Та що ж, у бiса, тут крутого? – Їi щоки спалахнули. Вона трiшки примружилась, нiби iй треба було знову надiти окуляри. – А, он воно що, ти жартуеш, – вона всмiхнулася, – тепер зрозумiло. От послухай. Його сiм’я працювала днями й ночами, аби забезпечити його всiм, а вiн усе кидае через… через якусь там знудьговану пiдлiткову фiлософiю. Вiн просто потурав своiм забаганкам i не бiльше. – Анна раптом трохи засоромилась i спинилась, коли офiцiантка принесла нам випити.
– А тобi сподобався фiльм? – поцiкавилася вона, коли ми знову залишились наодинцi.
– Нi, неможливо витерпiти.
Анна розпливлася в усмiшцi:
– Добре. Я дуже рада.
– Що вiн там постiйно товкмачив? Вiдкривай новi горизонти щодня.
– Боже милостивий, – вiдказала Анна. – Новомодний повчальний непотрiб.
– А знаеш, що було цiкавим? – вiв я.
– Що?
– Та те, що едине, що вiн хотiв робити, – жити серед дикоi природи. А йому це так i не вдалося. Вiн програв.
– Саме так, – розсмiялась Анна, ii блакитнi очi заблищали в слабкому жовтому свiтлi бару. – Чорт забирай, а ти маеш рацiю. Вiн навiть iз цим упоратися не змiг. Якби слухав поради тих, хто дiйсно в тому тямить, людей, якi жили в диких умовах, наприклад експертiв з виживання, можливо, i досi лишився б живим.
– Експертiв з виживання?
– Так, експертiв з виживання, – вона мовила i серйозно подивилася на мене, – здаеться, саме так вони i звуться.
Анна вiдпила зi склянки. Я дивився на неi. Вона i справдi була красивою. Посмiшка, що от-от з’явиться на вустах, очi, у яких блищить надiя. Вона занадто ласкава до мене. Поiде до Лондона i зiйдеться з хлопцем, котрого запросили на ii шкiльний випускний.
– А ти? Де живуть твоi батьки? – запитала Анна, i я зрозумiв, що витрiщаюся на неi.
– Тато й досi живе в Ромфордi.
Ан
Страница 8
а вагалася, зробила ще один ковток.– Твоi батьки розлучилися?
– Мама померла, коли менi було п’ятнадцять.
– Ой, – мовила Анна. – Вибач.
– Нiчого, це ж не твоя провина, – дав iй хвилину, аби проковтнути мiй невеличкий жарт, i широко всмiхнувся. Анна полегшено всмiхнулась у вiдповiдь.
Я не любив розповiдати про той ранок, коли тато чекав на мене бiля шкiльних ворiт. Чомусь на батьковi був його найкращий костюм. Вiн майже нiчого не сказав. Вiн i не мусив. Мама померла на роботi, обширний iнсульт. Вони завжди жартували, що тато буде першим.
– А твiй дiм де? – запитав я Анну.
– Ой, основний будинок у Саффолку, проте ми не так довго там жили, щоб вважати його домiвкою.
– Ну звiсно. Складне життя, стiльки будинкiв… – не знаю, навiщо це бовкнув. Хотiв лише злегка пiдколоти, але вийшло якось дошкульно i навiть дрiб’язково.
Анна сердито поглянула на мене, поспiхом вiдсьорбнула зi склянки, нiби збиралась пiти:
– Власне, Робе, доводжу до твого вiдома. У Родiнi я вчилась за стипендiальною програмою, а в моiх батькiв нема за душею нi копiйчини.
– Пробач, я не хотiв… – Я заiкався. Вона сидiла насупивши брови, i я помiтив, як iй важко було приховати роздратування.
– І, перш нiж ти почнеш менi давати милостиню, Робе, додам, що моi батьки були мiсiонерами, i майже все свое дитинство я жила в кенiйських нетрях. Так що можна сказати, твiй мiкрорайон – справжня розкiш.
Вона одхилилася вiд мене. Ми сидiли мовчки i вiдпивали зi склянок.
– Ще раз пробач. Я нiчого такого не мав на увазi, чесно тобi кажу, – сказав я iй.
Анна зiтхнула, вона знервовано крутила в руках меню. Потiм усмiхнулась i знову поглянула на мене:
– Вибач, мабуть, я занадто емоцiйно вiдреагувала. Як бачиш, не лише в тебе затаiлась образа.
Тiеi ночi ми почали цiлуватись одразу, як за нами зачинилися дверi спальнi. Пiсля кiлькох задушливих хвилин Анна зупинилась, i менi здалося, що вона передумала. Але потiм почала роздягатись, нiби була сама в кiмнатi, а я спостерiгав за нею: худорлявi стегна, акуратнi маленькi груди, блiдi й делiкатнi руки. Знявши одяг, вона склала його й лишила охайним стосом у мене на столi.
Ще з пiдлiткового часу до сексу я завжди ставився з обачнiстю. Дiяти обережно i поступово, постiйно очiкуючи, що ще мить, i моiм рукам не дозволять блукати по тiлу. Анна була цiлковитою протилежнiстю. Зголоднiла i розкута. Куди й подiлися тi доброчеснi й пристойнi манери. Вона чiтко знала, чого хотiла. Тодi, не маючи досвiду з жiнками, я вважав, що ця характеристика бiльше притаманна чоловiкам. Ми поснули лише на свiтанку, схованi за наспiх спущеними шторами, просяклi тiлами одне одного.
Я чекав на неi на кортi. Було якось не по собi у футболцi «Вест Гем»[6 - West Ham United – англiйський футбольний клуб Прем’ер-лiги зi Схiдного Лондона.] та спортивних шортах. Пахло гумою i свiжим потом. Менi хотiлося справити на неi враження. Хотiлося, аби вона думала, що я в хороший формi, а не тупо сиджу днями за комп’ютером. І я згодився пограти у сквош. Анна казала, що колись у школi вже грала раз чи два.
І от нарештi, коли вже менi здавалося, що я прочекав цiлiсiньку вiчнiсть, на кортi з’явилася вона. У широких чоловiчих шортах та бiлiй кофтинi Анна була схожа на зiрку тенiсу 1920-х рокiв.
– Що? – запитала вона.
– Що «що»? – вiдповiв, здушуючи смiх.
– Твiй одяг теж не за правилами. Майка футбольного клубу.
– Та я ж мовчу, – заперечив у вiдповiдь. Вiдвiв погляд i вишкiрився ще дужче.
– Ясно. То, може, зiграемо? – мовила вона, невмiло тримаючи ракетку обома руками.
Ми почали розiгрiватись, повiльно вдаряючи та вiдбиваючи м’яч. Хiба що удари Анни по м’ячу важко було назвати ударами, радше незграбнi махи в спробi доторкнутися до нього, навiть пiд час подачi.
– Геть нiчого не вдаеться без окулярiв, – сказала Анна, жбурнувши м’яч до стелi.
Ми пововтузилися ще трохи, але зiграти в щось бодай якось схоже на сквош не вдавалося.
– Гаразд, визнаю. Я збрехала, – сказала Анна, вкотре промазавши по м’ячу.
– Ти збрехала?
– Якщо чесно, я нiколи не грала у сквош.
– Ага. – Я знову ледь стримався, аби не розсмiятися.
– Я запитала Лолу, i вона сказала, що це просто. Сказала, що будь-хто може в нього грати. Як виявилося, нi.
Якби ж я мiг сфотографувати ii тiеi митi на кортi. Якою красивою вона була. Темнi фланелевi шорти, що пiдкреслювали свiтлi ноги, ямочки на розчервонiлих вiд гри щоках.
– А правда, що ти лише кiлька разiв грав? – запитала Анна.
– Не пам’ятаю, чотири чи п’ять. Ще в школi.
Вона нiчого не вiдповiла, лише прикусила губу:
– Власне, якщо чесно, я ненавиджу спорт.
– Я гадав, ти хочеш пограти? – Я поклав руку на ii плече.
– Не зовсiм. Я думала, ти хочеш, – вiдповiла вона, легенько постукуючи ракеткою по нозi. – Я зробила це лише тому, що не хотiла, аби в тебе склалося враження, що я веду малорухомий спосiб життя.
Я усмiхнувся на ii слова. «Малорухомий спосiб життя». Ох ця ii манера висловлюватися. Пiсля ще п’яти хвилин удаваних спроб ми здались i вийшл
Страница 9
на вулицю.Стояла задушлива спека. Ми вмостилися на невеличкому парканi, що виходив на обгороджене хокейне поле. Довкола спортивноi бази бiгали дiтлахи, переважно дошкiльнята й лише кiлька старших пiдлiткiв.
Ми вирiшили провести лiто в Кембриджi й дотринькати нашi студентськi кредити. Анна хотiла побачити всi туристичнi принади Кембриджа, якi вона не мала змоги вiдвiдати, бо старанно вчилась, аби отримати диплом. Тому ми плавали на плоскодонцi, гуляли довкола коледжiв, якось увечерi сходили в Музей Фiцвiльяма[7 - Fitzwilliam Museum – музей мистецтв та iсторii при Кембриджському унiверситетi.] i провели ранок у ботанiчному саду. Проте бiльшу частину часу ми проводили в лiжку.
Лiто набирало обертiв, i нашi друзi поступово полишали унiверситет. Вирушали хто в подорож, хто мандрувати з рюкзаком по Австралii, а хто фургончиком по Пiвденнiй Америцi. Менi шкода було, що вони iдуть, здавалося, щось вислизае з моiх рук. Ми з Анною вирiшили, що подорожi не для нас. Не для того ми приiхали в Кембридж, щоб послати все пiд три чорти i врештi-решт «знайти себе» десь посеред Анд. Окрiм того, у мене було чим зайнятися: саме писав програму з картами, плюс компанiя, яку мрiяв заснувати.
Але насправдi ми просто не хотiли розлучатися. Ми були нероздiльнi, як двое до нестями закоханих пiдлiткiв, якi, на думку iхнiх батькiв та друзiв, приреченi на крах. Щоразу, коли робили спробу провести бодай нiч окремо, почувалися паскудно i дратувалися. Зазвичай ця спроба тривала не довше нiж годину. У пiснi гурту Blur[8 - Blur – британський альтернативний рок-гурт, утворений у Лондонi 1989 року.] е рядок, що нам обом подобався: «з головою поринули в кохання». Саме це i трапилось. Ми з головою поринули в кохання.
Люди вважали Анну замкнутою й байдужою, але зi мною вона була iнакшою. Якось увечерi без жодних прелюдiй вона розповiла менi про роки, проведенi в Кенii, ii батькiв-мiсiонерiв. У тих обережних i продуманих реченнях iшлось про батька, його iнтрижки, вiдхiд вiд церкви. Вона розказувала про матiр, що не могла змиритися з батьковими походеньками, як вона спрямовувала свою любов на благi справи.
Слова лились потоком, це було схоже на прозрiння – вiдкрити людину, яку ти вважав настiльки стриманою та обережною, як цiлковито вiдкриту i незахищену перед тобою. А единим, кого вона хотiла впустити, був не батько, Лола чи сусiд, а я.
Сонце припiкало, а ми все сидiли на парканi й пили воду, яку Анна принесла в термосi.
– Хочеш iще пограти у сквош?
– Нi, – вiдповiла Анна. – Принижень на сьогоднi вдосталь.
– Менi сподобалось.
– Навiть не сумнiваюся, – зауважила вона.
– Тобi пасують цi шорти.
Анна усмiхнулась i злегка штрикнула мене пiд ребро.
– Яка ж спека, – мовила вона, витерши брову.
Зник найменший подих вiтерцю, здавалося, перевалило за плюс 100.
– Може, сховаемось он там у холодку? – Я показав на навiс на iншому боцi поля.
Анна пiдвела очi:
– Можна, та нам доведеться перейти через поле. Глянь туди.
Ми не помiтили, як група тварин – дорослi, переодягненi в пухнастих звiрят, – приедналась до дiтей на полi. Лев, тигр, панда – вони буди схожi на обшарпанi залишки диснеiвського параду. Вiдбувалася якась церемонiя нагородження, дiти вишикувались у рядок i чекали на своi нагороди.
– Що вони там роблять? – запитала Анна.
– Думаю, отримують медалi.
– Це я розумiю, але чому тварини?
Я стенув плечима. Анна примружилася, намагаючись розгледiти, що до чого.
– Кепський вигляд, – зауважила вона.
– У тварин чи дiтей?
– У тварин.
Поглянув на них. Вони виглядали дещо лиховiсно. Пухнастi роти, на яких нiколи не зникае посмiшка.
– Чимало iх тут, – зауважив я.
– Твоя правда, – насторожено мовила Анна.
– Ризикнемо? – спитав я, зiстрибуючи з паркану.
– Нi! – обурилась вона. – Ми не можемо отак узяти й перебiгти через поле. Це ж якийсь шкiльний захiд.
– Нас не заарештують.
– Хто знае.
– Ну що ж, я пiшов, – озирнувся, очiкуючи, що вона пiде слiдом. – Це краще, нiж сидiти тут i смажитися на сонцi. – Я побiг через поле, а Анна лишилася бiля боковоi лiнii, боязко переступала з ноги на ногу, нiби набиралася смiливостi, щоби стрибнути в басейн.
Безпечно дiставшись затiнку на iншому боцi поля, я помахав, аби вона йшла до мене. Анна обережно зробила першi кроки. І, хоча, аби не привертати зайвоi уваги, вона вирiшила не бiгти, а спокiйно пройтися, боязкiсть ii видавала. Ведучий церемонii на мить припинив виголошувати свою промову в мiкрофон, а дiти, батьки i тварини повернули голови й уважно поглянули на Анну.
Зрозумiвши, що на неi всi витрiщаються, вона ввiчливо усмiхнулась i швиденько побiгла пiдтюпцем. У тих спортивних шортах та кофтинi ii було легко сприйняти за пiдлiтка, i, мабуть, саме тому велетенський помаранчевий тигр перехопив ii на центральному полi, узяв пiд руку й потягнув за собою до шеренги дiтей. Я розсмiявся, гадаючи, що вона вирветься. Та вихована i слухняна Анна лишилася стояти разом iз дiтьми, очiкуючи на нагороду.
Отримавши медаль, вона мусила
Страница 10
iдiйти до шеренги звiрiв. Навiть звiдси я бачив страх на ii обличчi. З медаллю на шиi Анна рухалась уздовж шеренги, де обiймалися тварини. Незважаючи на iхнi спроби, Анна не обiймалася з тваринами. Вона навiть вирвалася з обiймiв ведмедя, який поклав голову iй на шию.Коли справу було завершено, а дiтлахи пiшли вiтати гордих батькiв, Анна боязко пiдiйшла до мене в затiнок. Щоки палали, маленькi клаптики хутра стирчали з кофтини.
– Оце так iсторiя. – Я все ще смiявся. – Що ти там робила?
Анна почала хихотiти й витерла пiт над бровою:
– Я запанiкувала. Не знала, що робити. Мене загнав тигр у куток.
– Чому ти просто не пiшла? – запитав я, простягаючи термос iз водою.
– Не знаю. Я стояла в черзi, а потiм… а потiм було запiзно… Припини смiятися, – вона насупилася, – це не смiшно.
– Це смiшно.
– Гаразд, може, трiшки. У будь-якому разi це через тебе.
– Це ще чому?
– Бо ти змусив мене перейти поле. Ти справжнiй бовдур, – вона сказала, вiдпиваючи води, – без перебiльшення, мiй найстрашнiший сон – публiчнi обiйми.
– Та ще й iз тваринами.
– Отож.
Якийсь час ми сидiли в затiнку, намагаючись охолонути пiсля спеки, i я знав, що не зможу любити ii бiльше, нiж тодi. Анна нiколи не боялася смiятися з себе. І я знав, що скiльки житиму, нiколи не забуду того суворого виразу, з яким вона дивилась на пихатого й жвавого ведмедя.
Ми сидiли бiля рiчки Кем iз пляшкою вина й сендвiчами. Стояв ще один задушливий день. Спека огорнула димкою береги, як ранковий серпанок. По водi стелився легкий спiв джазового фортепiано з сусiднього кафе.
– Ти коли-небудь даси йому спокiй? – запитала Анна.
Я витратив решту студентського кредиту на цифровий фотоапарат i кiлька лiнз.
– Ага, зараз, – вiдказав я, граючись iз налаштуваннями, намагаючись знайти, як змiнити витримку.
– Я не жартую, перестань ним тицяти в мене. Таке враження, що я якась модель.
– Ти i е модель, – сказав iй i зробив ще один кадр. Вона показала язика i вiдвернулась до рiчки, простягнувши ноги вздовж берега.
– Як просуваються справи? – мимохiдь кинула Анна.
– З чим?
– Я про пошуки роботи.
– А, це. Направив кiлька резюме, та поки глухо. Ще вина?
Анна накрила свiй пластиковий стакан рукою i заперечно захитала головою, я пiдлив собi ще.
– Щось ти зовсiм розслабився.
– Навiть i не думаю ламати собi голову. – Я стенув плечима.
Анна пiдiбгала губи – завжди так робила, коли не погоджувалась iз чимось.
– Ти вiдiслав лише кiлька резюме. Я подалась на п’ятнадцять вакансiй, а отримала пропозицii тiльки вiд п’яти.
– А що з тими десятьма?
– Не знаю, – вона вiдповiла з жалюгiдним виглядом, не розумiючи, що я з неi кепкую, – мене дратуе, що вони навiть не вiдповiли. Не розумiю чому.
Останнiми тижнями вона стала трiшки збудженою i все непокоiлась моею майбутньою кар’ерою. Анна вже отримала роботу в бухгалтерськiй фiрмi в Сiтi, i посипались питання. Що я збираюсь робити? Чи поiду з нею в Лондон i шукатиму там роботу?
А серце в мене до пошукiв роботи зовсiм не лежало. Карти заполонили всi моi думки. Живi карти, якi кишать iнформацiею, карти, якi може створити пiдлiток завдяки своему облiковому запису в MySpace[9 - MySpace – популярний соцмережевий веб-вузол.] та ноутбуку.
– Знаеш, якщо чесно, я досi сподiваюся, що мiй задум iз картами вдасться, – промовив, потiм випростав ноги i долив ще вина.
Обличчя Анни набуло суворого виразу:
– Давай-но ще раз, що то за штука твоi карти? – Вона запитала, натягнувши окуляри вiд сонця. – Ти так як слiд i не пояснив.
– Здаеться, я ж розповiдав.
– Гаразд, може, i розповiдав, але я й досi не розумiю. – Вона мала роздратований вигляд, а я не знав чому.
– Отже, – випростався я й повернувся до неi обличчям. – Я встиг усе довести до пуття, проте основна iдея в тому, що програма дозволяе користувачевi пiдлаштовувати карти пiд себе. Наприклад, ти можеш закласти маршрут для прогулянки на велосипедi чи позначити, де ти бiгала. Можеш вивантажити своi фото на туристичну карту, аби iншi користувачi теж бачили.
– Можна буде вивантажувати фото на карту?
– Так.
– Це якось дивно, – мовила Анна, закопиливши губи. – Невже комусь спаде на думку це робити?
– А чому нi, – я потроху починав заводитись, – якщо в них е така можливiсть.
Ми просидiли мовчки ще трохи, а потiм Анна почала пакувати iжу до рюкзака.
– У будь-якому разi ти ж нiчого не знаеш про карти, так? – вела вона. – Люди роками вчаться, аби стати картографами. Двоюрiдна сестра батька була картографом. Робота вимагае неабиякоi майстерностi.
– Чому тобi це не дае спокою?
– Та нiчого, Робе. Я просто запитую.
– Анно, нiчого не змiнюеться.
– Ти про що?
– Я все одно iду до Лондона, якщо ти до цього хилиш.
– Я не про це, – вона пирхнула, – я про зовсiм iнше.
– То чому це так тебе турбуе?
Вона не вiдповiла, усе продовжувала складати речi. Та я знаю, чому це ii хвилюе. Мiй план узятись самотужки за непросту справу. Вона розглядала це як ризик, вiдхилення вiд правильного шляху
Страница 11
Вважала, що менi слiд пiти на роботу з усiлякими бонусами та пенсiйною програмою. Власне, тому ми й приiхали до Кембриджа, тому так сумлiнно i старанно вчились.– Ти iнодi нестерпний, – сказала вона, пильно вдивляючись в iнший берег. – Ти завжди такий упевнений, що отримаеш бажане.
– А що в цьому поганого?
– Тому що так не завжди стаеться.
– Уже сталось.
– Тобто?
– Ну, все, над чим я працював, усе вдалось.
Знаю, що моi слова прозвучали зверхньо, та я мусив захищатись. Анна роздратовано вiдвернулась i поправила спiдницю:
– Гаразд, тiльки за умови, що ти точно знаеш, що робиш.
– Чому ти так переймаешся?
– Я не переймаюся.
– Переймаешся. Ти зла, як собака.
Вона дотягнулась до пляшки й налила собi вина.
– Просто менi це все здаеться недоладним, нiби ти не продумав усе як слiд. Ти отримав диплом, компанii благатимуть тебе працювати на них, а ти хочеш зайнятись цiею штукою з картами.
– Так, бо вважаю, що з цього буде дiло. І, окрiм того, не хочу працювати на компанiю.
Анна глибоко зiтхнула:
– Так, це ти ясно дав зрозумiти.
Ми зайшли в глухий кут, сидiли i дивились, як пливуть човни рiчкою. За винятком дрiбних суперечок, це була наша перша сварка.
– Рiч у тому… – згодом ледь чутно мовила Анна.
– У чому?
– У тому, що я сказала ранiше. Я казала, що справа не в Лондонi, але це не так. Я хочу знати, що ти iдеш теж.
Я подивився на неi. Вона була така красива, сидiла, пiдiбгавши колiна до грудей, у волоссi стирчало кiлька дрiбненьких насiнин кульбаби.
– Звiсно ж, я iду в Лондон. – Я сiв ближче до неi. – Але е одна умова.
– Яка?
– Я хочу, аби ми жили разом. Знаю, минуло не так багато часу, проте я хочу жити з тобою.
2
– Анно, можеш говорити? Нiзащо не повiриш. – Я стояв бiля кiмнати переговорiв офiсу на Олд-стрит.
– Усе гаразд? – промовила вона.
Я намагався говорити тихше, бо стiни в коридорi були тонкi:
– Вони його хочуть. Програмне забезпечення. Чорт забирай, вони хочуть купити програмне забезпечення.
Пауза, ледь чутний трiскiт на лiнii.
– Це ж не ще один iз твоiх жартiв, Робе? – запитала Анна.
– Нiскiлечки. Не можу довго говорити. Вони зараз у кiмнатi переглядають папери. Менi навiть не треба було нiчого презентувати. Вони просто його хочуть. І вони його отримують. Компанiю «Сiмтех» менi вiдрекомендував друг-програмiст. Стартап очолюе Скотт, навчалися разом у Кембриджi, вiн на кiлька курсiв старший за мене.
– Це просто неймовiрно, Робе! Чудова новина, – мовила вона, нiби чекаючи, що я додам ще щось.
– Ти тiльки здогадайся, скiльки вони за нього готовi заплатити?
– Не знаю, ну…
– Пiвтора мiльйона.
Навiть Анна не змогла стримати збудження:
– Фунтiв стерлiнгiв?
– Ага, фунтiв. Я й досi не можу повiрити.
Анна глибоко вдихнула. Я почув якесь пирхання, нiби вона сякаеться.
– Анно, все добре?
– Так, – вiдказала вона, злегка шморгаючи. – Я лише… Просто не знаю, що й сказати…
– Я також. Треба це сьогоднi вiдсвяткувати.
– Звiсно, – у ii голосi звучали нотки застороги. – Проте я не розумiю. Що, власне, трапилось? Що вони…?
У кiмнатi переговорiв по пiдлозi заскрипiли стiльцi, сигналiзуючи, що присутнi вже почали вставати з мiсць.
– Анно, мушу йти. Згодом зателефоную, гаразд…
– Гаразд, – мовила вона, – але, Робе, нiчого не роби поспiхом. Не пiдписуй нiчого, добре? Скажи, що тобi потрiбно все обговорити з юристами.
– Так, так… Мушу…
– Робе, я не жартую…
– Добре, добре, не хвилюйся. Зателефоную пiзнiше…
Щойно я вийшов iз будiвлi, мене обдало курявою i спекою. Якусь мить просто стояв i блимав на сонце, спостерiгав за лавами транспорту, що проносилися по кiльцевiй розв’язцi, – щасливий, брудний гуркiт Лондона.
Останнi дев’ять мiсяцiв видалися не з легких. Життя в Клепхемi в орендованiй квартирi на першому поверсi, за яку платила Анна. Я працював цiлими ночами аж до ранку – кофеiновi запоi за написанням кодiв; Анна прокидалася рано i йшла на роботу. Нашi зустрiчi зводились до помахiв рукою одне одному в халатах на сходах – вона прокидалась, а я йшов спати. Проте ми домовились – це лише на певний перiод. Стане простiше, коли скiнчиться ii випробувальний термiн, а я допишу програмне забезпечення.
Анна любила свою роботу у вiддiлi контролю за дотриманням законодавства. Вона iй iдеально пiдходила. Затята прибiчниця правил, Анна знала, де банки можуть оступитись. А оскiльки розумiлася на правилах, вона також знала, як iх оминути: легальнi лазiвки, чорнi ходи й застереження, що ховаються за дрiбним шрифтом. Їi таланти оцiнили по заслузi, i всього лиш за першi шiсть мiсяцiв вона злетiла кар’ерними сходами до рiвня керiвника.
Я й досi не мiг заспокоiтись i вирiшити, куди ж податися далi, тому пiшов уздовж Лiверпуль-стрит, сховавшись вiд сонця в затiнку Сiтi. Намагався додзвонитись Аннi, та вона вимкнула телефон, i зрештою я заскочив у паб, аби випити пива.
Я знав, що дiяв правильно. Тi двадцяти – й тридцятигодиннi змiни, спання на пiдлозi пiд старою ковдрою. Я казав людям, що
Страница 12
смартфони змiнять усе, а вони лиш закочували очi. Та це була правда. Ранiше карти не рухались, iх тримали згорнутими в рюкзаку чи бардачку автомобiля. Але тепер вони будуть завжди пiд рукою, пiдiгнанi пiд нас, рухомi, у наших телефонах, у наших кишенях.Пиво почало дiяти заспокiйливо, здалось, величезний тягар спав iз плечей. Усе йшло не за планом – Анна сплачуе оренду й позичае грошi, аби я купив собi новий костюм. Звiсно, вона не сказала це у вiчi, проте я читав ii думки. Менi слiд було закiнчити бiзнес-курс, пройти стажування в компанii-розробнику комп’ютерних iгор i поки облишити цю безглузду iдею з картами.
Це дратувало. Бо всi завжди думали, що я стану вундеркiндом, який купатиметься в грошах. Бо в мене стiльки досягнень. Я казав, що отримаю диплом, i зробив це. Я казав учителям, якi не вiрили в мене, що здобуду перемогу в щорiчних Кембриджських хакерських змаганнях, i вигравав iх кожний рiк. Але Лондон виявився не таким привiтним. Поки Анна кожнi два тижнi лiтала в Женеву по роботi, я сидiв на диванi в трусах i дивився «Сiльське життя», заiдаючи те залишками рису з Chicken King[10 - Chicken King – мережа ресторанiв швидкого харчування.].
Мiй телефон задзвонив. Це була Анна.
– Привiт.
– Ти в пабi, не помиляюся?
– Як ти здогадалась?
– У мене був тренiнг, закiнчила ранiше. Не хочеш зi мною зустрiтися на Лiверпуль-стрит?
Був четвер. Метушня заповнила вулицi вечiрнього мiста, переповненого службовцями в костюмах, якi поспiшали додому; у повiтрi вiдчувався гамiр робочого тижня, що добiгав кiнця. Я прийшов до пабу ранiше за Анну, стояв серед натовпу i чекав на свою чергу, аби зробити замовлення.
Я бачив, як вона зайшла. І хоча ми прожили в Лондонi вже дев’ять мiсяцiв, я жодного разу не бачив ii на своiй територii. Менi подобалося спостерiгати за нею: та обережнiсть, iз якою вона пiдходить до бару; як обмiрковуе, куди краще сiсти; як крутить у руках новi окуляри, у яких, на ii думку, вона схожа на секретарку з порнофiльму.
– Привiт. – Я привiтався, вона обернулась i посмiхнулась. Менi здалось, що вона обiйме мене, проте Анна пильно дивилась i блимала, нiби свiтло iй рiзало очi.
– Я мушу вибачитися перед тобою.
– Чому?
– Тому що iнодi я не надто пiдтримувала твою iдею, твою програму, пробач.
– Це не так, Анно. Як на те пiшло, ти зробила чималий внесок, сплачуючи орендну плату…
– Так, але я не про це. Це жахливо, але я сумнiвалась у тобi. Вибач. Менi дуже соромно. – Вона ковтнула i знiяковiла.
– Анно, усе гаразд, – я обняв ii за талiю, – розумiю, генiя iнодi важко розпiзнати.
Вона штрикнула мене пiд ребро i прибрала руку з талii:
– Перестань кокошитися. Хоча чекай, що це я кажу? Ти найпихатiша людина на всьому бiлому свiтi.
– Як грубо. Вип’емо?
Анна розчаровано поглянула на бар:
– Я от намагаюсь, проте мiй план захвату нiяк не спрацьовуе.
Раптово вона повернулася до мене i трiшки незграбно поцiлувала в щоку. Це був скромний поцiлунок, так зазвичай цiлують стареньку тiтку, проте для Анни – рiдкiсний вияв почуттiв на публiцi.
– Я пообiцяла собi не плакати i дотримаюся слова. Та хочу сказати тобi, як пишаюся тобою. Дуже пишаюся, Робе. Ти працював не покладаючи рук, i цей успiх цiлковито заслужений.
Я саме хотiв щось сказати, та Анна вже затягла ремiнцi сумки для ноутбука. Вона кивнула головую в бiк барноi стiйки:
– Ходiмо, он з’явилося мiсце.
– Ти татовi казав? – запитала Анна пiсля того, як ми всiлися за столик i проговорили все, що вiдбулось пiд час зустрiчi.
– «Синку, я на сьомому небi вiд щастя. Це ж зарплата футболiста», – сказав я, копiюючи акцент батька. – Якщо чесно, вiн дуже зрадiв. Ти ж знаеш, який вiн сентиментальний.
Б’юсь об заклад, вiн ледь стримав сльози, коли я розповiв йому. Вiн усе стояв на стоянцi таксi, чекаючи на виклик. «Чорт забирай, синку, – вiн усе повторював, – а хай йому грець».
Коли трохи вгамувався, сказав, як сильно мною пишаеться: «Я й досi повiрити не можу, – вiв вiн. – Спочатку Кембридж, а тепер оце. Водiй таксi i прибиральниця, гадки не маю, звiдки воно в тебе взялось, синку».
Анна дiстала записник iз сумки:
– Я, звiсно, рада, проте маю кiлька питань.
– Ого. Ти навiть список склала?
– Звiсно. – Анна перегорнула сторiнку, на якiй був написаний ii бездоганним i охайним почерком пронумерований список.
– От чорт, i справдi склала.
Вона трiшки почервонiла.
– Робе, це неабияка нагода. І я не дозволю тобi ii прогавити.
– Це неабияка нагода для нас.
Анна покрутила в руках солянку, вiдпила зi склянки:
– Я не жартую, давай-но пройдемось по списку. Я починаю нервувати.
– Для початку нам слiд замовити шампанського.
Анна заперечно захитала головою.
– Ти серйозно? Годi тобi, нумо святкувати.
– Я не хочу псувати свято, Робе. Лише переконатися, що ми не влетимо на кругленьку суму.
– Господи, Анно. Я щойно заробив пiвтора мiльйона фунтiв.
– Я знаю. Це прекрасно, – вона говорила тихiше, аби нас нiхто не пiдслухав, – i це також пiдводить мене до першого питання.
Страница 13
– Ти така спокуслива в нових окулярах, – сказав я iй, пiдвiвши брову.
– Дякую. Менi дуже приемно. Робе, я тебе дуже прошу. – Вона змела пил зi сторiнки. – Вони будуть тобi виплачувати зарплату?
– Що?
– Окрiм цiеi суми, тобi будуть виплачувати щомiсяця зарплату?
Намагався пригадати зустрiч. Пам’ятав ii уривками, але, здаеться, вони щось говорили про зарплату:
– Наче будуть. Вони хочуть, аби я керував компанiею замiсть них.
Анна широко всмiхнулась:
– Я дуже рада.
– Стривай, тебе це бiльше тiшить, нiж те, що менi заплатять за програму?
– Певною мiрою так. Можеш вважати мене дивачкою, але стабiльний прибуток для мене набагато важливiший.
– Чекай. Що?
Раптово Анна набрала дуже серйозного й дiловитого вигляду:
– Дiйсно так. От подумай, нежданий прибуток – це чудово, та це лише горщик, умiст якого потроху меншае. А от зi стабiльним доходом усе навпаки, з часом вiн тiльки наповнюеться.
– Мабуть, тут ти маеш рацiю.
– Одна з багатьох переваг мати дiвчину-бухгалтера. – Анна усмiхнулась i перегорнула сторiнку записника. – Тепер можемо пробiгтися по рештi?
У будинку батькiв Анни тхнуло цвiллю: нагадувало запах льодяникiв «Пармська фiалка» чи напахчених жасмином носовичкiв, якi люди похилого вiку розкладали по шафах.
Ми сидiли й вечеряли в цiлковитiй тишi, яку порушував лише зловiсний стук годинника та скрегiт ножiв i виделок об порцеляну. Помпезна трапеза складалася з мороженоi iндички, переварених овочiв, бiльше схожих на кашу, i кухлика хересу, який, Анна казала, приберегли на мою честь.
– Як справи в батька, Роберте? – запитав батько Анни, поклавши виделку. На ньому був трохи зношений i порваний на краях сiрий костюм-трiйка.
– Усе гаразд, дякую. І досi за кермом. Хоча останнiм часом трохи пiдводить здоров’я. Дiабет.
Аннин батько нiчого не вiдповiв i подивився вниз на тарiлку.
Три роки поспiль ми святкували Рiздво в мого батька. «Бо так ближче», – казали ми ii батькам. До Ромфорда iхати було значно менше часу, та й у тата бiльше нiкого не було. Проте цього року через Аннине почуття обов’язку, i тiльки через нього, ми вирiшили провести свято з ними в невеличкому селi на узбережжi Саффолку.
– І на Рiздво залишиться сам?
– Нi, пiде на вечерю до друзяки… тобто найкращого друга, Стiвена.
– Це той малий Стiв? – запитала Анна з дещо самовдоволеною усмiшкою. Анну тiшило, як я добирав слова в присутностi ii батькiв.
– Угу, малий Стiв. Усе буде добре. Тим паче вiн собi прикупив величезний телевiзор iз пласким екраном, а ми ще й пiдключили йому Sky Sports, то вiн як свиня в… – я ледь не вдавився паростком, – тобто i справдi щасливий…
На протилежному краю столу Анна придушила смiшок i з притаманною iй грацiею вiдпила херес.
– Якщо не помиляюся, тi телевiзори дорогi, – сказала мати Анни, витерши рот серветкою. Як i зазвичай, на нiй був костюм-двiйка в клiтинку, як у сувороi, незворушноi гувернантки. Не знаю чому, але вона завжди подавала iжу в гумових рукавичках. Їi руки були блiдi, нiби iх ретельно вiдшкребли й натерли металевою губкою.
– Вiн сплачуе частинами, – вiдповiв я. – Натрапив на рiздвяну безвiдсоткову акцiю.
Тиша. Ми слухали клацання годинника, шум вiтру i стукiт дощу по шибках.
– Ми ж нiколи не мали боргiв, Дженет? Нiколи не купували в iпотеку, не брали кредитiв. Африканцi можуть того ще й як навчити.
Я ввiчливо усмiхнувся. Хотiв вiдповiсти, що це через те, що церква дала вам житло, i ви за останнi тридцять рокiв не купили нiчого, крiм сорочки.
Анна казала, колись вiн був неймовiрним. Дiяльним. Мовою суахiлi його називали дактарi, лiкар. У селi вiн був не лише священиком i лiкарем, а й iнженером, суддею, примирителем. У якому б поселеннi вони не мешкали в Кенii, його завжди шанували як особу шляхетного походження.
Хоча були й прикрощi. Анна вживала саме це слово. Прикрощi. Інтрижки з тутешнiми дочками Божими. Усе скiнчилося тим, що церква бiльше не могла закривати очi i зрештою наказала сiм’i повернутися додому.
– Йому подобаеться футбол i всi фiльми, – вiдказав я, а мати Анни пробурмотiла «Це чудово» i ще щось, але я не розчув.
Усе думав, що ж тато зараз робить. Сiдае вечеряти разом з малим Стiвом та його дружиною. Промова королеви, потiм гратимуть у лото.
– А в тебе як справи, Роберте? – батько Анни врештi-решт порушив тишу. – Багато зараз роботи?
По правдi, нi, але сказати iм таке я не мiг. «Сiмтех» поки не мав свого офiсу. Та й потреби немае, казав Скотт, iнвестор. Ми наймали спецiалiстiв iз Бельгii для написання бiльшостi програм, а двiчi або тричi на тиждень органiзовували конференц-дзвiнок iз Марком у Брюсселi. Для решти вистачало електронноi пошти та Google-чату. Я нiколи не був перевантажений роботою. Переважну чистину дня писав коментарi на форумах програмiстiв i грав у вiртуальний футбол.
– Знаете, то те, то се. Усi тi справи з компанiею.
Очiкував, що батько Анни щось додасть, проте вiн лише кивав головою, роздивляючись повз мене щось на стiнi. Вiн не схвалював моеi кар’ери, вважав, що мен
Страница 14
просто пощастило, нiби тi грошi менi звалилася за помахом чарiвноi палички.Дратувало, що вiн думав, нiби ми марнотратники. Майже всi грошi ми вклали в будинок у григорiанському стилi, високий, трiшки ветхий, якраз на вершечку Парламент-Гiллу. І хоча був ще новий одяг i машина, проте нiхто на Багами щотижня не лiтав.
– Роботу зараз не так просто знайти, що не кажи. – Вiн вiдказав, нiби я безробiтний i неспроможний забезпечувати сiм’ю.
– А що в тебе, Анно? Я маю на увазi роботу. – Вiн так холодно запитав, що менi було аж не по собi вiд того, що вони батько i дочка.
– Усе гаразд, – вiдповiла Анна.
Я думав, вона розповiсть бiльше, ба нi. Сидiла мовчки, дивлячись на африканську рiзьблену фiгурку на сервантi.
Перед знайомством iз батьками Анна попередила, що вони холоднi й дивнi i мiж ними нiколи не було близькостi. Проблема полягала в тому, що iхня любов до Африки та мiсiонерськоi роботи бiльша за любов до дочки. Коли все йшло гладко, вони нагадували молодят пiд час медового мiсяця, i Анна вiдчувала, що заважае iм. Коли все летiло шкереберть, а батько iхав у наступне «вiдрядження», мати ii ненавидiла, нiби Анна була винною в його ненаситнiй хтивостi до сiльських дiвчат.
Одну iсторiю про Найробi, хоч iз якого боку вона ii оповiдала, я нiколи не мiг зрозумiти. Їi батьки iнодi забирали до себе дiвчат iз iхньоi церковноi парафii – бiдних чи тих, кого спiткало горе. Анна мусила iм прислужувати, не просто гостинно приймати (що вона i так з радiстю робила), а подавати чай, застеляти постiль, приносити рушник пiсля того, як вони помилися. Казала, що розумiе: мусить допомагати знедоленим. Це iй утовкмачували ще з найменшого вiку. Але iнодi складалося враження, що не вона дочка, а тi дiвчата.
Того вечора в гостях у батькiв Анни я скрутився калачиком пiд ковдрою i читав у себе в кiмнатi старий роман Джеймса Геррiота. І хоча ми вже були одруженi – iмпровiзоване пляжне весiлля на Балi, – ми все одно спали порiзно. У кiмнатi майже не було меблiв: лiжко, поруч столик, на ньому Бiблiя. Нiякого вай-фаю чи телефону, лише повна полиця старих бежевих палiтурок iз вицвiлими назвами. Анна припускала, що окремi спальнi – це наше покарання за несплановане та неоголошене весiлля, якого не благословила церква. У тому й була мiж ними рiзниця. Мiй батько не мiг стримати радостi та хвилювань вiд несподiванки i все казав, що це наше весiлля, i ми можемо робити, що заманеться. А от Аннинi батьки затаiли на нас образу.
У дверi тихенько постукали, Анна зайшла до кiмнати в пальтi.
– Я бiльше не витримую, – мовила вона. – Треба пiти кудись випити.
Ми попередили, що пiдемо швиденько прогулятись, а замiсть того подалися до сусiднього села за двi милi. Легенький вiтерець iще нiколи так солодко не дихав в обличчя. Ми так наполегливо шукали бодай якусь ознаку життя, що майже не говорили, поки бiгли темною сiльською дорогою.
Маленьке прибережне мiстечко Саутволд нiби вимерло, живим здавався лише маяк. Вiдтiнявся i височiв над мiстечком, вiв тихий двобiй iз мiсяцем. Ми чули власнi кроки i тихий шум моря.
– Мабуть, усе вже буде зачинено? – запитав я.
– Треба уважнiше дивитись, – вiдповiла Анна, коли ми повернули на бруковану вулицю.
Ми вже подумували припинити пошуки чи взяти таксi й поiхати до сусiднього мiстечка, аж за поворотом побачили свiтло. Готель, де також був i паб.
Коли вiдчинили дверi, здавалось, ми залазимо в паруючу, гарячу ванну. Стояли на порозi i вбирали в себе тепло та гамiр бару, мерехтiння та дзижчання гральних автоматiв. У кутку сидiла галаслива купка мiсцевих у рiздвяних светрах та капелюхах Санти.
– Що ти будеш? – запитав я Анну бiля шинкваса. Довелось кричати, аби перекричати гамiр.
– Келих свiтлого пива i, мабуть, щось подвiйне.
– Що?
– Подвiйне. Я хочу подвiйне. Подвiйну дозу мiцного.
Я розсмiявся. Анна рiдко вживала спиртне, i я нiколи ще не бачив, щоб вона пила мiцнi напоi.
– Гм, добре. Я буду пиво.
– Чудово, – вiдказала Анна, i та вiдповiдь дещо нагадувала ii батька. Вона розглядала пляшки над баром. – Джин. Мабуть, я буду джин.
– Добре. – Я намагався привернути увагу бармена. – Нам пиво i джин.
Вона штурхнула мене лiктем:
– Але, Робе, вiн мусить бути подвiйним. Два в одну склянку.
– Звiсно, зараз, серденьку, – промовив я всмiхаючись.
Ми сидiли бiля бару обличчям одне до одного. Анна одним махом випила весь джин, трiшки здригнулась, ii щоки запалали. Вона полегшено видихнула.
– Пробач, – мовила вона, наздоганяючи джин пивом. – Я маю на увазi iх. Я розумiю, що це складно.
– Усе гаразд.
Анна захитала головою:
– Та нi, не гаразд. З вiком вони стають iще бiльш дивакуватими. І найгiрше, що це ще вони намагаються бути люб’язними.
– Справдi? – Я ледь не приснув пивом.
– Так. Їм тут не подобаеться. Я маю на увазi Англiю. Вони тут нещаснi, i цього не приховаеш. – Вона зробила великий ковток. – Менi так подобаеться з твоiм татом. Це жахливо, але я б хотiла до нього iздити кожний рiк.
Я знав, як Аннi подобалось проводити Рiздво в на
Страница 15
ому невеличкому будинку в Ромфордi. Тато виставляв рiздвяних оленiв та велетенського надувного Санту в нашому палiсаднику.Я хвилювався, коли вперше привiз ii до нас на Рiздво. Пiсля смертi мами тато не дуже хотiв святкувань. Одного року ми замовили китайську iжу, iншого ж ласували святковою вечерею в пабi.
Але коли дiзнався, що приiде Анна, тато сказав, що зробить усе як годиться, саме так, як колись робила мама. Вiн розпитав у дружини малого Стiва, як готувати iндичку, запiкати картоплю. Дiстав iз горища штучну ялинку i прикупив крекерiв. І вперше в життi придбав нарiзаний скибками чорний хлiб замiсть звичного бiлого.
З першоi митi знайомства тато сказав, що Анна – це сiм’я. Завжди думав, що вiн може пiдколоти, щось типу: «ну, сину, оце ти знайшов собi кралю», але нiчого подiбного не зiрвалося з його вуст. Першого Рiздва вони тiльки те й робили, що вели балачки у вiтальнi. Йому подобалося слухати оповiдки Анни про Африку i пансiон, де вона навчалася. А ii забавляли iсторii тата з життя таксистiв та футбольнi баталii клубу «Вест Гем».
Трохи пiзнiше ми пригощалися напоями, тато дiстав фотоальбоми, i ми схилились над ними на старому потертому диванi.
– А це твоя мама, Робе? – запитала Анна, показуючи пальцем на свiтлину, де мама в капелюсi вiд сонця на пляжi в Брайтонi.
– Так. Тату, а коли це було?
– Не пам’ятаю, синку. Думаю, тобi тут сiм чи вiсiм… – вiдповiв тато надламаним голосом.
– Вона красива, – раптово мовила Анна, i ми всi уважно подивились на свiтлину.
– Так, дiйсно красива… – Тато завжди говорив про неi в теперiшньому часi, бо так i не змiг прийняти ii смерть. – Дивись, – вiн перегорнув сторiнку, – ось хороша. Це ми на Рiздво. Мама саме з новою зачiскою.
– Вона прекрасна, – сказала Анна. – Господи, подивися на себе, – вона тицьнула пальцем на мене, ще тодi незграбного пiдлiтка, – яке ж ти худюще.
– Вiн завжди був таким. Не знаю, вiд кого це в нього. Точно не вiд мене, – голосно смiявся тато.
Здаеться, я ще нiколи не бачив, щоб Анна почувалася настiльки розслаблено, настiльки по-домашньому: ноги на журнальному столику, у руцi пляшка пива. Пiсля того вечора ми iздили кожного Рiздва в Ромфорд. З Анною нашi сiмейнi традицii вiдродились. А вона iх любила, як сама казала, це саме те, чого в неi нiколи не було. Шампанське вранцi i святкове вiдкриття здоровенноi коробки цукерок. Кухлик пива в пабi, поки готуеться iндичка. Гра в лотерею. Святковi капелюхи, якi тато нас змушував носити весь день.
Пополуднi шампанське робило свою справу, i тато ставав надто сентиментальним, казав менi й Аннi, як нас сильно любить, що вона йому як дочка, якоi в нього нiколи не було. А потiм кожний рiк майже в той самий час засинав на диванi, одразу пiсля традицiйного виспiвування «Hey Jude» пiд караоке.
– Ми могли б святкувати разом, тато i твоi батьки, – я поклав свою руку на руку Анни, – хоча менi важко уявити, як твоя мати спiвае пiд караоке.
– Ага. – Вона раптово нахилилась i поцiлувала мене в губи. Я вiдчув хвилю хтивостi, придушене бажання, схоже на потяг зайнятись сексом пiсля похорону.
– Нiчого собi. Обережнiше, Анно. Це точно пахне публiчним виявом почуттiв.
Вона вiдхилилась на стiльцi:
– Думаю, це все джин. Але я не жартую. Я не хочу бiльше приiздити сюди на Рiздво. Я знаю, що вони моi батьки, але не хочу. – Анна опустила голову, нiби соромилася власних слiв. – Я сумувала за тобою вчора.
– У своiй дитячiй спальнi?
– Так. І менi тебе хотiлося.
– Справдi? Я завжди можу пробратися до тебе.
– Нi, – швидко вiдповiла Анна i роззирнулася змовницьки. – Але я прийду до тебе.
Я розсмiявся:
– Ти п’яна?
Вона захихотiла:
– Якщо чесно, е трохи. Це рiздвяний настрiй. Але якщо без жартiв, я забороняю тобi виходити з кiмнати. Менi набагато простiше. Я знаю, коли вони вкладаються, знаю, якi дошки риплять на сходах, знаю, як вiдчинити дверi, щоб не клацнув замок.
– Я вражений.
– Любий, я не така вже й консервативна, як тобi здаеться.
– А що як ми зчинимо гвалт? – запитав я жартома, пиво вже встигло вдарити менi в голову.
– Не зчинимо. Принаймнi я буду тихо.
Я запитально поглянув на неi.
– Я ж училася в пансiонi, Робе. Я знаю, як не шумiти. – Вона пустотливо менi всмiхнулась i покликала бармена: – Можна менi ще один джин?
Бармен кивнув головою.
– Подвiйний, будь ласка.
Додому поверталися трохи напiдпитку. Для власноi ж безпеки Анна змусила нас iти одне за одним назустрiч руху транспорту. Коли машини наближалися, вона тягла мене до краю узбiччя, аби iх пропустити.
Останнiй вiдрiзок дороги був тротуаром, i ми йшли, тримаючись за руки.
– Ти ж i досi збираешся до мене? – запитав я.
– Звiсною, ми ж домовилися, – майже офiцiйно вiдказала вона. Потiм зупинилась; я думав, ще одна машина, але дорога була пуста.
– Може, нам варто спробувати… – сказала вона.
– Що спробувати?
– Народити дитину.
– Ти п’яна?
– Хмiльна.
– Серйозно? – запитав я.
Ми нiколи не говорили про дiтей. Нам подобалося наше лондонське бездiтне ж
Страница 16
ття: кар’ера Анни, марафони «Зоряних вiйн», фестивалi вуличноi iжi у вихiднi. Прогулянки на човнi в парку, музеi в дощовi днi, лiнивi полуднi в пабах. Це було саме те лондонське життя, яке ми завжди уявляли. Свiт iз дiтлахами десь лежав у далекому майбутньому, яке було таким же реальним i нашим, як i майбутне, яке б ми мали, якби оселилися десь у Перу.Я завжди спостерiгав за Анною, коли вона була з дiтьми. На вiдмiну вiд iнших жiнок, вона не сюсюкала з ними. Я одного разу бачив, як вона тримала дитину подружки. Анна невмiло гойдала дитя, як незграбна Дiва Марiя у вертепi. Пiсля того як вона повернула дитину матерi, я помiтив, як вона потайки обтирае дитячу слину об штани.
– Цiлковито, – вiдповiла Анна, схвильовано прикусивши губу. – Сьогоднi пiд час вечерi я думала про твого тата i про те, як сильно люблю до нього iздити на Рiздво. Це родинне тепло. І я дуже хочу також мати це, хочу, щоб це теж було моiм.
Я пригорнув ii до себе й поцiлував у макiвку. Любити Анну – це як знати таемницю, яка бiльше нiкому не вiдома. Таемниця, яку ти тримаеш при собi i бiльше нiкому не довiряеш. Бо я був единим, кого вона впускала до себе. Ми так i стояли якийсь час на узбiччi, нiжно похитуючись у сяйвi мiсяця.
Думаю, дитину ми зачали тiеi ж ночi або вранцi, коли батьки Анни пiшли до церкви. За кiлька тижнiв Анна покликала мене до ванноi кiмнати. Вона сидiла на краечку ванни, уважно вивчаючи пiд рiзними кутами падiння свiтла чiтку синю смужку на тестi на вагiтнiсть. Я прочитав iнструкцiю, аби переконатися, що ми все правильно зрозумiли. Так, вона i справдi там була, беззаперечна, жирна синя смужка.
– Повiрити не можу, – промовив я.
– Знаю, – вiдказала Анна. – Але не будемо поки радiти. Ми ж не знаемо напевно.
Вона побачила, як у мене опустилось обличчя, i поклала свою руку на мою:
– До речi, ця марка позицiонуеться як одна з найменшим рiвнем хибнопозитивних тестiв. Я ii саме тому обрала.
Я нiчого не вiдповiв, i вона обняла мене й зарилась головою в мою шию:
– Я просто не хочу передчасно радiти, добре?
– Добре. – Ми стояли i дивились на синю смужку, чiткiшу та яскравiшу, нiж можна собi уявити.
Дьордл-Дор
ти кажеш, що не вода проточила велику дiрку в скелi. це зробив бетмен за допомогою бетарангiв та бластера. ми дивимося вниз на обрив, що виступае в море, на гумовий човен з дiтлахами, який пропливае пiд аркою, а потiм ти бiжиш i перестрибуеш через траву, оминаеш кролячi нори, кричиш щосили, я бiжу слiдом, наздоганяючи тебе. ми смiемось, як навiженi, i бiжимо собi далi, збиваючи ногами яскравi краплi дощу з листя.
3
Синя смужка. От, зрештою, i все, що було. Пам’ятаю збентеження лiкарки. Менi здалося, що пiд час УЗД монiтор завмер, бо маленький сiро-бiлий згусток не рухався. Я вiдчував, як поруч зi мною Анна, затамувавши подих, намагалась розшифрувати тiнi на екранi над собою.
– Гмм, на жаль, я не бачу серцебиття, – сказала лiкарка, рухаючи датчик по ii животу. Там, де ми ранiше бачили серцебиття, електронне коливання, швидкi рухи бiлого, зараз не було нiчого.
Вона почала вимiрювати розмiр плода. Я запитав, чи вiн вирiс. Лiкарка вiдповiла, що вiн ще невеликий, усього лиш вiсiм тижнiв, хоч Анна була вже на десятому. Отже, малий, зрештою згодився я, бо нiчого в тому не тямив. Недостатня вага плода?
Анна розумiлась на тих речах. Не чекаючи на вказiвку, вона обтерла живiт паперовою серветкою i сiла на краечок кушетки, втупившись у монiтор на стiнi.
Наступного разу викидень стався на тринадцятому тижнi вагiтностi.
– Спiвчуваю, – сказала лiкарка. – Але плiд не розвиваеться, як це мае бути на даному термiнi. – Цього разу це був не просто згусток клiтин в амнiотичнiй рiдинi, це було людське тiло з руками, ногами, серцем, ротом. Були повiки. Дитина, яку мали вилучити з тiла Анни, могла помiститися на нашiй долонi. Хоча ми не знали ii статi, пiзнiше Анна зiзналася, що назвала ii Люсi.
Анна залишилася з горем на самотi. Вона не сказала матерi; не подiлилася з Лолою, хоча та й вiдкрила iй душу про власний невдалий досвiд. Бо це Анна, бо так ii вчили. Стоiцизм понад усе.
Вона виросла в Кенii, бездоглядне дитя в бiднiй i бруднiй парафii. Щоранку по дорозi до школи мiсцевi жителi кидали в неi камiнням та сипали обра`зами, називаючи бiлим дияволом та смердючою дiркою. Коли Анна про це розповiла батькам, тi казали, що це вона скаржиться, називали розбещеним дiвчиськом, не готовим страждати заради Всевишнього.
Ми тримали все в собi. Нашi втраченi немовлята були нашими таемницями. Вони поеднували нас. Жахливi таемницi, але нашi, тiльки нашi.
Вона розповiла менi про все, навiть про тi почуття, якi вважала ганебними. Вважала, що це ii покарання, проте не знала, за що саме. Казала, що терпiти не могла ходити на закупи й дивитись на молодих мам, бо вважала, що тi забрали ii дiтей. Казала, що не вiрила, нiби щось було не так iз ii яйцеклiтиною чи дитиною, яку ми зачали. Проблема була в тому, що вона не могла ii ви?носити. Думала, що ii ушкодили, що мала травми. «Ви-
Страница 17
идень», я нiколи не замислювався над цим словом, над частиною «кид».Але це не зупинило Анну. Вона працювала над тим, щоб мати дiтей, так само як i над дипломом. Ми вiдвiдували лiкарiв на Гарлi-стрит, вони проводили обстеження, зробили силу-силенну аналiзiв, та, зрештою, так нiчого в неi й не знайшли. Лише вiдказували, що наступного разу нам неодмiнно пощастить.
І ми продовжувати робити спроби й вiдмовлялися здаватись, бо саме так Анна бачила свiт: як битву, де ти тримаеш оборону припертим до стiни. Саме тут ми зiйшлись. Хлопець iз бiдного району Ессексу та ерудоване дiвча, якi вважали, що мусять щось довести.
Я пристав на пропозицiю Анни й пiшов до клiнiки, де в туалетi з поручнем та мотузкою для виклику лiкаря мастурбував над якоюсь старою порнографiею. З моею спермою все було гаразд. «Першосортна», – як сказав лiкар. Вiдмiнна.
Ми не здивувалися, коли Анна втрете завагiтнiла, бо власне iз зачаттям у нас труднощiв не було. Вагiтнiсть сприйняли спокiйно, дещо навiть фатально. Десь близько восьмого тижня чекали на знайомi симптоми: спазми, як описувала Анна, вiдчуття порожнечi, навiть незважаючи на те, що в обох випадках плiд був усерединi, жив i помирав у нiй. Проте цього разу монiтор фiксував серцебиття. І не просто серцебиття, а чiтке й ритмiчне. Ми бачили ручки й нiжки, обрис ребер. У дитини були очi, повiки, не повнiстю сформована пiдшлункова залоза.
У другому триместрi нам повiдомили, що шанси втратити дитину, навiть попри належнiсть до групи ризику, низькi. Ми не вiрили. «Не варто передчасно радiти», – казав я Аннi, хоча складалося враження, нiби ми граемо в «Перший мiльйон», де питання ставали дедалi складнiшi, а ми продовжували спокушати долю, залишаючись у грi.
– Твоя аналогiя не пiдходить, – казала Анна, – бо тут ми не можемо забрати собi грошi. Вона би пiдiйшла нам, якби так можна було зробити з дитиною.
Це був початок третього триместру, коли я iх помiтив. Якось стояв у садку за будинком i побачив два соняшники. Ранiше iх там не було. Анна не любила порпатися в землi. Казала, що то кропiтка праця, i в життi своему так нiколи нiчого й не посадила.
Зайшов на кухню. Вона стояла бiля раковини у фартуху i мила чашки з-пiд кави.
– Менi подобаються соняшники, – сказав iй. – Твоя робота?
– Так, – самовдоволено вiдповiла вона. – Вони красивi, згоден?
– І справдi красивi. Хоча я здивований. Думав, ти ненавидиш садiвництво.
– Так i е, не хвилюйся за це… Я просто… – Вона ковтнула i поклала чашку. – Ти думаеш, я дурненька, але менi хотiлося щось зробити. Як тобi сказати, щось для малечi. Я знаю, що це не схоже на мене, але менi подумалося, що так буде краще. – Вона вiдвернулася вiд мене, бо не хотiла, щоб я бачив ii сльози. Я ii обiйняв, i Анна припала головою до моеi шиi. – Жiнка в центрi садiвництва сказала, що вони стiйкi, ростуть за будь-яких погодних умов.
Я сидiв на пiдлозi ванноi кiмнати й дивився на Анну. Вона лежала у ваннiй i читала книжку, яку обперла на металеву мильницю, щось схоже, я пам’ятаю, було вдома в бабусi. Вона думала про щось свое, намотувала волосся на палець, а я дивився, як бульбашки намагаються перестрибнути через ii живiт.
Мене дивувало, як сильно може розтягтися шкiра, ii живiт нагадував туго натягнутий барабан, зовнiшнiй шар майже просвiчував. Боявся ii торкатись. Менi хотiлося, та я переживав, що натисну десь не там i моi незграбнi руки нашкодять плоду всерединi.
Спостерiгав, як вона читае. Їi рожева бритва лежала на краечку ванноi, i, хоча й минуло вже чимало рокiв, це створювало своерiдний затишок. Пам’ятаю це вiдчуття вiд самого початку, коли ми почали жити разом у моiй кiмнатi в Кембриджi. Менi подобалося розглядати ii колекцiю гелiв та шампунiв у душi; книжку на столику бiля лiжка; сережки, якi вона акуратно поклала в блюдце на комодi. Так, це було захоплення територii, але менi воно бiльше нагадувало визволення.
– О, я саме збиралась тобi сказати, – Анна поклала книжку та опустила руки у воду, – я приедналася до групи у Facebook «Малюки-крихiтки».
– Це що таке?
– Назва ж промовиста, Робе. «Малюки-крихiтки». Група для мам.
– Щось корисне?
– Я нещодавно приедналась, але якщо коротко, то нi. Вона жахлива. Це Лола змусила мене.
– Вона й досi займаеться сироiдством?
– Займаеться? Та вона його втiлення, Робе. У неi свiй блог навiть е, «Мама-сироiдка», зараз працюе над кулiнарною книгою.
– Господи. Бiдолашна Індiя.
– Та отож. Хоча клянеться, нiби Індii подобаеться. Каже, пiсля того як перейшли на сиру iжу, навiть круп вдалось вилiкувати.
– До речi, Лола е у Twitter, – додав я. – Знаеш, що вона написала про себе?
– Дайно-но вгадаю…
– Чекай. – Я дiстав телефон. – Лола Брi-Гастiнгс. Мати, дочка, сестра, подруга, вогняна танцiвниця, йог, сироiдка-евангелiстка.
– Хай Бог милуе. Але в тому i е Лола, – мовила Анна. – Їй треба ще якось пiдкреслити «сироiдка». Продовжуючи тему – знаеш, що вона нещодавно розмiстила в полi «робота» на Facebook?
– Що?
– Президент обiймiв i головний асистент iз годi
Страница 18
лi.– Що за чортiвня?! – Я розсмiявся. – То що жахливого в тих «Малюках-крихiтках»? – Я освiжив свiй келих i запропонував пiдлити Аннi дитячого шампанського, яке вона попивала.
Анна заперечно захитала головою:
– Менi вже досить, напилась цiеi штуки до кiнця вiку… Отже, я думала, там будуть матерi з першою дитиною, як i я, якi питатимуть про грудне вигодовування чи сон немовляти. Але, Господи, вони такi дивнi.
– Що ти маеш на увазi?
– Мiранда, одна з адмiнiстраторiв, надiслала менi список акронiмiв, якi використовуються в групi, я взагалi про них не чула.
– Як ЖЛР?
– Що це означае?
– Живеш лише раз.
– Ось як. А де його вживати?
– Не знаю, ну, наприклад, перед стрибком з мосту. Типу, ЖЛР!
Анна похитала головою i примружила очi:
– У будь-якому разi менi деякi акронiми здались дивними.
– Там було ДС, ДД, ДЧ?
– Що? – Анна обернулась до мене, по обличчю пробiгло обурення вiд мого глузування. – Ти iх знаеш?
– Усi це знають. Дорогий син, дорога дочка, дорогий чоловiк.
– Та не всiм це вiдомо, – вiдказала Анна. – Гаразд, усезнайку. Що означае ЗГМ?
Я на хвилинку задумався:
– Запланована Грудна Манiпуляцiя?
– Непогано. Принаймнi груди розгадав.
– Як завжди.
Анна пiдвела брови:
– Знаеш, не смiшно.
– Нi граминки? – Я торкнувся ii спини й полоскотав руку.
– Будь ласка, не роби так, – вона хихотiла, – менi боляче, коли смiюсь, тисне вага.
– То що воно таке ЗГМ?
– Зцiджене Грудне Молоко.
– Ага, – вiдказав i вiдвернувся, нишком перевiряючи на телефонi, як зiграв «Вест Гем».
– Там е ще одна жiнка, здаеться, теж одна з адмiнiстраторiв. Вона постiйно дiлиться своiми iдеями для творчостi, усiма тими неймо-овi-i-i-iрними штукенцiями, якi вона робить iз дiтьми. Сьогоднi в постi запитала, де можна придбати кульки пiнопласту, бо iй треба наповнити власноруч пошиту подушку для годування. Питання спровокувало дискусiю, чи можуть хiмiчнi речовини з пiнопласту потрапити до молока матерi.
– Який висновок?
– Сочевиця та сушений горох. Дешево й безпечно.
– Звiсно.
Анна сумно подивилась униз i провела рукою по животу. Краплинки поту зiбрались над ii губою та бровою.
Я поставив келих i пiдсунувся до неi ближче:
– Пом’яти тобi спинку?
– Було б непогано. – Вона нахилилась уперед.
Я дивився, як по ii спинi котяться крапельки води. На дотик шкiра була гаряча й гладенька, як мокра водяна гiрка на сонцi.
Анна вилiзла з ванноi та пiшла до спальнi. Вона трiшки перевалювалась: короткi, повiльнi кроки пiнгвiна, здавалось, вона йшла по гальцi. У неi не було безтурботноi впевненостi вагiтноi жiнки. Уночi вона завжди спали тiльки на своiй частинi лiжка. Коли стукалась об щось животом, потiм страшенно переживала не один день.
Я розумiю чому. Тому що навiть зараз, за кiлька тижнiв до пологiв, менi здавалося, що ми просто виграли трохи часу. Я чекав, що його серце зупиниться. Чорна дiра на екранi. Аборт. Іменi ми не давали. Навiть не обговорювали.
Я сiв на лiжко бiля Анни. Без жодних попереджень вона почала плакати, уткнувши голову в моi груди.
– Серденьку, що таке? – Я гладив ii волосся.
– Нiчого, – вона витерла очi, трохи шморгала носом. – Думаю, це все гормони. Це та дурнувата група у Facebook мене накрутила.
– Тобто?
– Я хвилююся, що буду поганою. Маю на увазi, поганою мамою. Я ж зовсiм не схожа на тих жiнок, та й не хочу бути на них схожою.
Я провiв рукою по ii руцi, вона пригорнулася до мене.
– Але знаеш, – мовила вона, – думаю, краще за це переживати, анiж за те, через що ми звикли побиватися.
Ми лежали разом у лiжку, ii губи майже торкались моiх, i ми дивились одне одному в очi. Саме вони мене заманювали. Їi очi. Плавнi рухи зiниць; ii тоненькi, як найтонший папiр, повiки, що трiпотiли з кожним ударом серця.
– Уже не можу дочекатися, – мовив переривистим голосом. – Як би я хотiв, щоб тато був поруч i це бачив.
Анна пригорнула мене ближче i провела рукою по потилицi:
– Знаю. Це так несправедливо. Вiн би пишався.
Тато помер вiд серцевого нападу через два днi пiсля того, як ми розповiли йому новину. Його знайшов малий Стiв, у нього був запасний ключ. Тато, як завжди, спав на маминiй половинi лiжка, поруч лежало фото УЗД плода, яке ми йому подарували.
Анна поглянула на мене, ii очi й досi були трохи вологi.
– Я не можу дочекатись, аби побачити його маленьке личко.
– Я теж.
– Не можу повiрити, що це насправдi вiдбуваеться, – вела вона. – Коли ти так сильно чогось хочеш i так довго на це чекаеш, а потiм воно нарештi… нарештi вiдбуваеться. Я просто… – Вона не могла говорити, сльози заглушили слова.
Я був у садку, вправлявся з радiокерованими вертольотами. Моi цяцьки, так прозвала iх Анна, хоча це були аж нiяк не цяцьки. У мене з’явився новенький навчально-тренувальний вертолiт iз коаксильними лопатями. Я припаяв до низу маленький цифровий фотоапарат. І хоча менi вдалося пiдняти його в повiтря, проте фотоапарат був заважкий, i вертолiт врiзався в трельяж iз трояндами.
Прислухався, чи нiхт
Страница 19
не кричить. Тепер це могло статися будь-якого дня, будь-якого. Сидiли як на голках. Анна вiдпочивала нагорi. Вона мала народити ще минулого тижня. Як нас i попереджали, чекання – найгiрше.Я взяв вертолiт i, коли вщух вiтер, намагався ще раз пiдняти його в повiтря. Вiн урештi злетiв, i менi навiть вдалося його контролювати, поки вiн маневрував уздовж скляних дверей, аж раптом порив вiтру збив його на траву, вiдламавши одну з лопатей.
– Робе! – Я почув крик Анни, щойно зайшов до вiтальнi.
– Так?
– Ти можеш пiдiйти?
Я побiг сходами нагору. Вона сидiла з розставленими ногами на краечку лiжка.
– Чорт, ти нормально?
– Здаеться, почались перейми.
– Точно? Ти впевнена?
– Так, – вона намагалась себе заспокоiти, поклавши руки на колiна, – я вимiряла iнтервали. І це зовсiм не схоже на те, що я досi вiдчувала. – Вона перевiрила годинник, масивний Casio, який вона цiнувала за точнiсть i пiдсвiтку.
– Скiльки вони тривають?
– Не знаю. Близько сорока п’яти хвилин.
– Господи, Анно, тобi слiд було мене гукнути…
– Я хотiла переконатися. – Вона була перелякана, блiда, як смерть. – Думаю, нам треба iхати.
– Я вiзьму сумку.
– Бери ту, що «день».
Анна спакувала двi окремi сумки, якi стояли в коридорi з позначками «день» i «нiч».
– Усе, – сказав я, тримаючи сумки.
Ми стояли у дверях, а Анна перебирала в головi список. В останню секунду я потягнувся по сумку з фотоапаратом, що лежала на приставному столику.
– Навiть не думай його брати, Робе.
Я поглянув на ii обличчя. Зараз точно був не час для суперечок.
Лiкарка вийшла, й Анна одразу закричала. Перше, що спало на думку, – вона втратила дитину. Я натиснув на кнопку виклику лiкаря, але пучок волосся, макiвка Джековоi голови, почав з’являтися. Лiкарка прибiгла назад i покликала медсестру, але та кудись вийшла.
Анна й далi кричала, лiкарка поклала ii ноги на пiдставку i сунула менi до рук тацю з iнструментом. Вона щось гаркнула, але я не зрозумiв нi слова, тому стояв бiля краю лiжка, тримаючи тацю, поки Анна кричала вiд болю, даючи життя Джековi.
Спочатку ми жартували, що вiн не людина, називали його нашим маленьким прибульцем. Навiть коли я побачив тоненьке темне волоссячко i з’явилось його маленьке слизьке тiло; коли почув його крики, що пронизували холодне повiтря, поки вiн лежав на старовинних механiчних вагах, – я не мiг повiрити, що вiн справжнiй.
Нiколи не забуду усмiшки Анни, коли вона тримала Джекове маленьке тiльце, а вiн собi тихенько пiдсапував. Вона приклала його до грудей, i це мало настiльки вроджений вигляд, наче ii того навчила якась небесна повитуха. Ця усмiшка була така справжня та щира… мабуть, вона нiкому до того так не всмiхалась.
– Хочете його потримати, поки я зашию вашу маму? – запитала лiкарка.
Я взяв його на руки й нiжно колисав, боявся, аби не нашкодити. Його туго сповили, нiби вiн i досi в утробi матерi, очi – двi опухлi щiлинки. Я зрадiв, що його забрали з холодних ваг та грубих рук лiкаря i йому нарештi затишно.
У книжках про виховання, якi я читав, казали, що, на вiдмiну вiд Анни, потрiбен буде час, аби мiж мною i дитиною з’явився зв’язок. Але це виявилось неправдою. Я вiдчув його одразу. Мене нiби вдарило блискавкою, яка пронеслася вiд шиi вниз по хребту. Вiдчуття, що все, цiлковито все було заради цього.
Це було неможливо осягнути. Ми подарували свiтовi це – маленький згорточок, який голосно кричав та воркував. Ми змогли створити iншу людину, з руками й ногами, мозком i душею. Ми змогли створити життя. Ми змогли створити Джека.
4
Стояв спекотний як для весни день. Гемпстед-Гiт кишiв бiгунами, вiдвiдувачами, сiм’ями, що прогулювались iз вiзками. Трава нагадувала клаптеве покривало з килимкiв для пiкнiка та кошикiв. Завсiдники, старенькi бабусi й дiдусi, котрi приходили сюди щодня, сидiли на вже звичних лавках i слухали, пiднiсши до вуха радiо. Хлопчик iз дiвчинкою грались у м’яч бiля своеi матерi: то розбiгались i вдаряли, то потроху пiдкидали, i м’яч летiв зi свистом.
У Джека саме з’явився новий велосипед «Людина-павук» зi щитком вiд вiтру та пiстолетами з обох бокiв, i йому дуже хотiлося його випробувати. Оскiльки знайти рiвну дорiжку, та ще й без людей, бiля Парламент-Гiллу було важко, ми поiхали до парку Гемпстед-Гiт.
Я спостерiгав, як Джек видираеться на пагорб, ще трохи замалий для велосипеда. Як швидко змiнилось наше життя. Йому було п’ять – хлопчина нiвроку, як сказав би мiй батько. Лишились у минулому вигнутi нiжки й першi кроки, дитячий лепет. Тепер настав час бiблiотечних книжок i батькiвських вечорiв, де ми намагались переконати Джека, що театральний гурток пiсля занять дiйсно цiкавий.
– Може, туди? – запитав я, коли ми знайшли рiвну дiлянку.
– Гаразд, – вiдповiв Джек i перекинув ногу через раму.
– Хлопцi, нi, – заперечила Анна. – Тут занадто круто. Я думала, ми знайдемо щось рiвнiше.
– Це i е рiвнiше, – вiдказав я.
– Тут нормально, мамо, – додав Джек.
Анна задумалась, уважно оглянувши дорiжку.
– Менi так не здаеться.
Страница 20
Вона надто крута.Джек зiтхнув i закотив очi – навчився в когось у садку.
– Нумо, Джеку, – мовив я йому, – ходiмо трiшки далi.
– Добре, – погодився Джек i почав штовхати велосипед угору по пагорбу.
Вийшли на рiвну дiлянку на вершинi й побачили хлопчика на триколiсному велосипедi разом iз занепокоеним батьком, що бiг за ним.
– Тут наче нормально, – сказав я.
Анна мала схвильований вигляд.
– Гаразд, – погодилась вона, перевiряючи мiсцевiсть. – Але будь уважним, Джеку.
Джек застебнув ремiнець на шлемi, як пiлот винищувача, i рушив униз дорiжкою, оминаючи перехожих. Я бiг поруч i всмiхався, свiтився вiд гордощiв. Це нагадувало сцену з кiнострiчки: шелест дерев, яскравi вiдблиски.
Я вiдчув, що хтось торкаеться моеi руки, i зрозумiв – то Анна. Спочатку менi здалося, це вiд хвилювання, аби будь-якоi митi пiдхопити i врятувати Джека, але потiм зрозумiв, що вона усмiхаеться. Щаслива, вiдпустила його крутити педалi вниз по схилу.
Джек збавив швидкiсть перед невеликим схилом, я бiг позаду i трохи його пiдштовхнув, торкаючись сидiння, саме так колись робив тато. Його сповненi гордостi радiснi привiтання, коли я вперше проiхався на велосипедi по нашому району.
– Ти чудово впорався, Джеку, нiчого собi! – привiтав я, коли вiн вправно зупинився.
Джек злiз iз велосипеда й переконався, що пiстолети стрiляють.
– У нього добре виходить, – мовила Анна.
– Ще б пак.
– Можна менi ще? – запитав Джек, затягуючи шолом.
– Звiсно, можна.
Джек знову вилiз на велосипед i почав нарiзати кола, оминаючи пнi серед трави. Ми з Анною теревенили, не звертаючи на нього уваги, аж раптом Джек, замiсть того щоб повернути, помчав прямiсiнько в дерево.
Анна заверещала, i ми кинулись до нього. Сторопiлий, вiн лежав на землi.
– Усе добре? – Я став на колiна бiля нього.
Вiн невпевнено кивнув, нiби не розумiв, що сталось.
– Ти поранився? – запитав я. – Скiльки в мене пальцiв?
– Мiльйон. – Джек менi усмiхнувся.
– Ти пам’ятаеш свое iм’я?
– Джек.
– Ти пам’ятаеш мое iм’я?
– Мiстер Поросяча Пика. – Джек пирснув вiд смiху.
– Чудово, жити будеш.
Я допомiг Джековi пiдвестись i пiдняв велосипед iз землi.
– Що трапилося, серденьку? З тобою все гаразд? – запитала Анна, обтрушуючи його штани й курточку.
– Зi мною все добре. – Джек усе ще мав спантеличений вигляд.
– Друже, що трапилося?
– Не знаю, я iхав собi на велосипедi «Людина-павук», а потiм… не знаю… якось дивно стало, i врiзався в дерево…
Коли повернулись додому, ми з Джеком сидiли у вiтальнi, смакували гарячий шоколад i дивилися новини спорту. Джек слухав, повторював назви деяких команд: «Аккрiнгтон», «Честерфiлд», «Блекберн». Бiльш складнi промовляв уголос: «Джиллiнгем», «Сканторп», «Шрусберi».
Вiн слухав собi далi, потiм почав гортати фотографii на невеличкiй мильницi. Фотоапарат подарували йому на п’ять рокiв, i з того часу Джек з ним не розлучався.
Вiн завжди тримав його мiцно обома руками, саме так, як ми йому показали, бо це не iграшка, Джеку, це не iграшка. Пiсля того як закiнчував зйомку, протирав екран клаптиком туалетного паперу i клав фотоапарат знов у чохол.
– Татусю, – вiн обережно поклав мильницю на журнальний столик, – а можна менi особливий сирний тост?
Особливий сирний тост – це масло, паста мармайт i кiлька скибочок сиру, розплавлених у мiкрохвилiвцi.
– Звiсно, можна. Думаю, мама саме зараз його i готуе.
– Ти також будеш?
– Нi, я з’iм твiй.
– Нi-i-i-i-i-i, – Джек подивився на мене i скосив очi, – тiльки спробуй, я тобi таке влаштую.
– Що саме?
– Г-м-м-м-м, – Джек притулив пальця до рота, – ти пiдеш спати i… i… – вiн сушив голову, я звiв брови, – i… i тобi не можна буде дивитись футбол, – переможно виголосив.
– Ясно, – сказав я, потерши пiдборiддя. – Ти виграв. Якщо так, то не iстиму твiй особливий сирний тост.
Джек засяяв, я пiшов на кухню, аби перевiрити, чи вiн готовий. Анна нарiзала скибки на невеличкi квадратики.
– З ним усе добре?
– Так, цiлковито.
– І досi не розумiю, що сталося.
– Анно, вiн усього лише впав з велосипеда. Це абсолютно нормально.
– Але таке враження, що Джек втратив свiдомiсть. Вiн сказав, що йому стало не по собi.
– Вiн просто втратив концентрацiю. Новий досвiд, ще треба чимало практикуватися.
Це не переконало Анну. Вона подала менi тарiлку, я понiс ii Джековi.
То була едина страва, яку готував мiй тато. Умiв робити всю хатню роботу, але готувати так i не навчився. Коли мама прибирала офiси в Сiтi, вiн готував менi на вечерю сирнi тости. Знав, як саме iх треба готувати. Трiшки пiдрум’янити скибочки хлiба, а щойно вони вистрибнуть iз тостера, помазати iх маслом, потiм додати пасту, а далi шматочки сиру. Вiн завжди ставив iх у мiкрохвильову пiч рiвно на тридцять секунд, але стояв, нагнувшись над довгим столом, i чекав на iдеальний момент, перш нiж сир почне покриватися бульбашками. Пiсля смертi мами я сам готував йому особливий сирний тост. Вiн умощувався мовчки за стiл, мамина серветка-пiдкладка пiд тарiлку та
Страница 21
прибори лежали поруч. Вiн плакав щовечора, i все, що я мiг для нього зробити, це приготувати вечерю, як те завжди робила мама.– Дякую, красо моя, – вiдказував вiн, коли я ставив йому тарiлку. Так вiн завжди звертався. З друзями чи на «Вест Гемi» тато мене завжди називав «красунчику» чи «синку», але коли ми лишались наодинцi, кликав «краса моя».
Отже, це все, що я робив, усе, що мiг зробити. Протягом року готував татовi його улюблену заморожену пiцу та млинцi, пироги-напiвфабрикати. Коли по п’ятницях батько приходив пiсля змiни, його улюблене частування вже чекало на нього: двi порцii особливого сирного тоста i кетчуп на додачу.
Я дивився, а Джек жував тости – кетчуп навколо рота. Вiн усе дивився результати матчiв i повторював назви команд. Інодi я впiзнавав у ньому тата. Те, як вiн уважно й зосереджено iв, як повертав голову вбiк, коли щось слухав, нiби недочував.
Інодi я мрiяв i уявляв iх разом. Як тато садовитиме Джека собi на живiт, як мене в дитинствi. Як Джек трiшки пiдросте, i ми втрьох пiдемо на матч «Вест Гему». Як тато дозволить йому посидiти за кермом таксi, потеревенити з диспетчерами по рацii. Тато свiтився би з Джеком.
– Друже, серйозно, тiльки не дрони. Я тебе дуже прошу, тiльки не цi клятi дрони.
Я сидiв зi Скоттом у «Кораблi», нашому iмпровiзованому офiсi. Пополуднi тут панувала тиша, i за великими столами було вдосталь мiсця, аби вмоститися з ноутбуками. Завдяки дерев’янiй обшивцi складалося враження, що ти й справдi на кораблi; а завдяки вiтражним вiкнам – нiби в церквi.
– Рiч у тому… – почав був я.
– Нi.
– Але я маю чимало напрацювань, Скотте…
– Господи, Робе, будь ласка, не починай…
– Я куплю тобi випивку, якщо даси менi п’ять хвилин, аби я розповiв про дрони.
Скотт розсмiявся i ляснув рукою по столу:
– Та тут нема нiчого такого, що б ти мiг менi купити, аби змусити слухати про твоi дрони.
– Пiшов ти!
Хоча Скотт жив зовсiм недалеко вiд нас i закiнчив Кембридж, нашi шляхи не перетинались, i зустрiлись ми аж у кiмнатi переговорiв компанii «Сiмтех». Паралельнi стежки, жартували ми з ним. Скотт був единим менi вiдомим випускником Кембриджського унiверситету, котрий купував собi бiлизну на ринку Ромфорд i, поки йому не виповнилося вiсiмнадцять, на кожен день народження отримував святковий торт «Вест Гем».
– Повертаючись до iншоi теми. Менi дуже потрiбен код, – мовив Скотт.
Я подивився в телефон, нiби менi саме надiйшло дуже важливе повiдомлення. Менi треба було написати кiлька скриптiв для китайськоi компанii, що займалася картами, але я ухилявся, i Скотт це розумiв.
– Я над ним працюю, Скотте. Працюю. Усе виявилося складнiшим, нiж я думав.
– То вiддай Марковi.
– Йому теж буде важко. – Скотт хотiв вiддати роботу нашим бельгiйським колегам, та я наполiг, що впораюся сам.
– Так, але iх там шестеро, – вiв Скотт.
– Згоден, але це не завжди спрацьовуе в програмуваннi.
Мiй козир. Скотт нiчого в цьому не тямив. Багатий i талановитий бiзнесмен, але писати коди не вмiв. Вiн зiтхнув i крутнувся на стiльцi.
Кiлька горизонтальних зморшок пробiгло по стурбованому обличчю Скотта. Я знав, що вiн подумував над тим, аби продати компанiю. Вiн зазнав збиткiв пiсля обвалу ринку i зараз намагався «владнати справи». Саме тому хотiв, аби я написав йому код: вразити потенцiйного китайського покупця.
– Робе, слухай, ти мiй друг, i ми вже стiльки часу працюемо разом. Я нiколи тебе не контролював, але зараз мушу iнакше. Менi потрiбен код до кiнця тижня, домовилися?
Скотт виглянув у вiкно, я помiтив, що вiн стукае ногою по нiжцi стiльця. Я не хотiв, аби вiн продавав компанiю, бо тодi я втрачу заробiтну плату, а це так жахало Анну. Навiть бiльше, аби моя iдея з дронами вигорiла, менi потрiбен був «Сiмтех». Потрiбна була ця назва, послужний список компанii, контакти Скотта у свiтi фiнансiв. Без них я опинюся там, де все починалося, представлятиму нашкрябаний бiзнес-план у придбаному за Аннинi кошти костюмi.
– Якщо я напишу код до п’ятницi, ми зможемо поговорити про дрони?
– Чорти б тебе взяли, Робе, – мовив Скотт iз ромфордським акцентом i розсмiявся. – Хуане, – гукнув вiн бармена з iдеальною iспанською вимовою, – коли буде хвилинка, зможеш нам принести два пива?
Хуан кивнув, дiстав два келихи i принiс iх нам.
– Розказуй уже, слухаю вiдкривши рота, – промовив Скотт i вiдпив великий ковток. – Але пообiцяй, що до п’ятницi все буде готове.
– Обiцяю.
Скотт усмiхнувся i закивав головою:
– Отже, дрони. Моя улюблена тема.
– Значить, так, – почав я. – Ми вже про це говорили. Мою думку ти знаеш. Це майбутне. Програмне забезпечення дешеве, люди використовуватимуть iх усюди. Вони доставлятимуть пiцу чи замовлення з Amazon. Будiвельники використовуватимуть iх, аби тi доправляли iм чашки з чаем до…
– Робе, давай-но без преамбули, – перервав Скотт. – Я це вже чув мiльйон разiв. Далi ти менi розкажеш про пошуково-рятувальнi загони…
– Так, але е й нове, i саме про це я хотiв поговорити.
– Гаразд, продовжуй.
– Персональнi
Страница 22
дрони.– Персональнi дрони?
– Так, наддешевi, надлегкi i надтривалого вжитку.
– Припустiмо, – мовив Скотт. – І що цi персональнi дрони роблять?
– Здебiльшого фотографують.
– Фотографують?
– Так, ти ж бачив цi селфi-палицi.
– На превеликий жаль, так.
– Саме це робитимуть цi маленькi дрони, а керувати ними можна зi свого телефону. Тiльки уяви: ти на весiллi, i тобi потрiбно зробити групову фотографiю. Чи ти десь у горах i хочеш показати, куди вилiз, який прекрасний навколо краевид… Чи ти серед натовпу на футбольному матчi. Ще кiлька рокiв тому це могли робити лише професiонали, а тепер будь-хто може зробити це за допомогою шматка пластмаси за п’ять доларiв.
Скотт на мить задумався i провiв по щетинi.
– Слухай, Робе, я зрозумiв. У цьому таки щось е, i, можливо, ти маеш рацiю, але це занадто…
– Занадто що?
– Занадто гарно, Робе.
– Про селфi-палицi теж усiляке говорили.
Скоттiв телефон загудiв, вiн подивився на годинник.
– Чорт, мушу бiгти.
– Зустрiч?
– Нi, нова жiнка.
– О.
– Вона росiянка. Мила, але трiшки вимоглива.
– Вона набридне тобi через пiвроку.
Скотт подивився в ноутбук.
– Грубувато, друже, – вiдказав вiн i взяв зi столу ключi вiд машини.
– Пробач, просто пожартував.
– А хоча, може, i твоя правда, – сказав Скотт, махаючи на прощання Хуановi. – Але знаеш, пройдисвiте, я те саме можу й про тебе сказати. Ти любиш переслiдувати, будувати новi проекти, але потiм вони тобi швидко надокучають.
– В яблучко!
– Ну гаразд, – мовив Скотт, спорожняючи келих. – За вкладку не хвилюйся, беру на себе. І прошу тебе, моя радосте, пiдготуй менi цей бiсiв код, добре?
Гемпстед-Гiт
тодi ти вперше побачив снiг, ми пiшли кататись на санчатах. зверху на пагорбi стояли дорослi хлопцi, пам’ятаю, як щодуху летiв вниз, затиснув тебе поперед себе, ти верещав, снiг летiв нам в обличчя, здавалось, ми летiли в надшвидкiсному «соколi тисячолiття»[11 - «Сокiл тисячолiття» – вигаданий космiчний корабель у всесвiтi «Зоряних вiйн», пiлотований Ханом Соло i його помiчником Чубаккою.]. едине, що б менi хотiлося змiнити, джеку, це бачити твое обличчя, якби ж я мiг побачити твое обличчя, коли ми неслися вниз схилом.
5
Лило як iз вiдра, а ми стояли бiля основи Монумента. Дивились на верх колони, а блiдо-сiрий камiнь зливався з дощем. Єдине, що бачили, – незлiченну кiлькiсть золотих пiр’iн на верхiвцi Монумента.
Ми почали пiднiматися гвинтовими сходами. Джек щодуху нiсся попереду, чохол з фотоапаратом нiс на спинi. Ми подолали половину сходинок, i я вiдчув, як ними гуляе холодний вiтер, а блiде жовте свiтло манить нагорi.
Якщо не пiдводить пам’ять, вiдтодi як Джек навчився говорити, йому подобалася висота. Спочатку це був верх сходiв, горище, потiм пiшли високi будiвлi, пагорби, обриви – будь-яке мiсце, де е вигляд згори.
Ми ходили на Парламент-Гiлл i дивились на Лондон. Джек сидiв у мене на плечах i стукав мене малими п’ятами в груди. Я показував рукою будiвлi, що вимальовувалися перед нами: Радiовежа, хмарочос «Огiрок», вежа Кенерi-Ворф.
Коли вiн пiдрiс, почав друкувати собi зображення хмарочосiв: Бурдж-Халiфа, Тайбей 101, Шанхайська башта, вежi Петронас, а потiм вiшав iх на стiну навколо лiжка. Казав, що пiднiметься на всi.
На оглядовому майданчику Монумента не було нiкого, крiм нас, i мене здивувало, наскiльки ж вiн вузький – невеличкий прохiд довкола колони, огороджений металевою сiткою, вкритi розсипчастою бiлою штукатуркою стiни.
– Як сьогоднi школа? Щось вивчив?
На ньому були сiрi шкiльнi штани та зелена сорочка-поло Початковоi школи Емберлi.
Джек не вiдповiв, був занадто зайнятий, розглядаючи щось поза огорожею.
– Джеку?
Вiн зiтхнув, як пiдлiток:
– Математика, читання, письмо й фiзкультура, – випалив вiн i пiдвiв очi на мене. – Тату, чому вiн називаеться Монумент?
– Пам’ятаеш, я розповiдав тобi про велику лондонську пожежу?
– У давнину?
– Так, у давнину. Його побудували, аби люди про неi пам’ятали.
– Навiщо?
– Тому що люди так iнодi роблять. Вони будують щось, аби iншi пам’ятали.
– А чому була пожежа?
– Вона почалась саме тут, одразу за рогом, а в давнину багато будiвель були дерев’яними.
– І iм довелось вiдбудовувати всi будинки заново?
– Так.
– Кльово.
Джек спробував ще раз визирнути з-за огорожi. «Кльово». Щойно вiн пiшов до школи, усе стало кльовим.
– Хочеш, я тебе пiднiму? – запитав його. – Так ти зможеш бiльше розгледiти.
– А я не завеликий?
– Ти, звiсно, великий, але ще не настiльки, – вiдповiв йому i посадовив на плечi. Вiдчував, як Джек крутить головою, вовтузиться своiми малими стегнами, торкаеться моiх грудей малими нiжками.
Ми пiдiйшли ближче до краю i подивилися на схiд уздовж рiчки. Серед сiрого пробивалось кiлька кольорових плям: смужка зелених дерев уздовж пiвнiчного берега та клаптик червоного асфальту дитячого iгрового майданчика мiж двома будiвлями.
– Татусю, подивись. Я бачу Тауерський мiст.
– О, так, звiсно ж, бачиш. Хочеш зробити кiль
Страница 23
а кадрiв? – Вiн серйозно закивав головою, i я вiдчув, як Джек смикнув рюкзак i обережно дiстав фотоапарат.Вiн почав фотографувати, я вiдчував, як вiн крутиться, аби зловити найкращий кадр. Джек любив фотографувати згори, найкращi свiтлини ми друкували й поповнювали його колекцiю над лiжком. Ранковi променi у вiкнi його кiмнати. Вихiднi в Дорсетi, бiлий маяк на тлi пурпурового неба. Краплi дощу на скляному даху Кенерi-Ворф.
Джек не рухався, сидiв собi спокiйно на моiх плечах. Я подумав, мабуть, щось сталось, i поглянув на нього – Джек тихенько вмостився й уважно розглядав мiсто, як старий йомен, що оглядае своi землi.
Джек чудово знав Лондон. Поiзди метро були його драконами, i йому було вiдомо, що, якщо наступить на щiлини на тротуарi, його з’iсть ведмiдь[12 - Англiйський забобон (англ. Don’t step on the cracks or the bears will get you), про який говорять дiтям, аби тi були уважнi й дивились пiд ноги.]. Вiн ходив у Чайнатаун, аби поласувати дiмсам[13 - Легкi китайськi частування до чаю (невеликi порцii печива, фруктiв або морепродуктiв).], мiг назвати всi мости через Темзу. Вiн любив це. Милуватися заходом сонця з пiвденного берега рiчки; стрибати в гумових чоботях по калюжах рибного ринку Бiллiнгсгейт. Шум теплого вiтру при входi в метрополiтен. Кiптява, що так глибоко в’iлась, аж здавалась уже невiд’емною частиною тебе.
Ми так постояли ще трохи, чотирируким гiгантом, що прислухався до полiцейських сирен десь удалинi, похмурого гулу машин, гамору мiста – звукiв, якi помiчаеш, лише коли вони вщухають.
Дорогою додому Джек мовчав. Я знав, вiн рахуе зупинки – риса, яку вiн успадкував вiд Анни. Вона й досi рахувала, щоразу, коли iхала в поiздi. Мигцем погляне на карту, потiм ледь помiтно рухае губами, прокручуючи в головi всi станцii.
Вона запам’ятовувала всi подорожi, коли переiхала до Лондона. Я навiть ii перевiряв, давав невеличкi завдання. Анна без зволiкань розповiдала, як доiхати з площi Пiкадiллi до Кемден-таун, чи вираховувала найшвидший шлях вiд Ланкастер-гейт до Рiджентс-парк. Інодi було простiше звернутись до Анни, нiж до карти.
Далi дощило, коли ми вийшли з метро. Ми йшли до дитячого центру в Гемпстедi, одного з тих, що пропонують йогу для матерi й дитини, органiчнi пiдсмаженi iндiйськi овочi бхаджi та смажену каву з Суматри. Джек побiг до сухого басейну з кульками, я знайшов вiльний столик i замовив американо. За сусiднiм столом сидiли двi жiнки, якi говорили про третю, чие дитя вiдмовлялось iсти з пляшечки, а вона його годувала усiляким обробленим непотребом.
Я пив собi каву й перевiряв на телефонi пошту. Реклама про iнвестування нових стартапiв, папери вiд бухгалтерii, запрошення виступити на заходi одного техiнкубатора, присвяченому вихованню нового способу мислення в умовах вiртуальноi реальностi.
Джек вилiз iз басейну i мчав пластиковим тунелем разом з iншим хлопчаком, якого знав зi школи. Двое жiнок i досi теревенили про своiх депресивних нянь i те, що це скорiш притаманне слов’янам. Я знав, що Анна тут би не витримала. Тут краще бути чоловiком. Тебе не чiпають.
Телефон задзижчав. Це був Скотт.
Думав, ти пришлеш менi той код.
Зараз на iгровому майданчику, можемо поговорити пiзнiше?
Пауза на роздуми. Потiм побачив, що вiн знову пише.
Робе, будь ласка, зателефонуй, бо менi зараз урветься терпець.
Трохи пiзнiше, не хвилюйся, усе добре.
Я не збирався писати код. Китайська компанiя велика i багата, вона змете нас. У них своi люди, своя iнфраструктура. За наявними даними, «Сiмтех» зруйнують, а з ним i мiй шанс запустити дрони.
Я поглянув на Джека. Вiн разом iз хлопчиком намагався залiзти у вiкно пластмасовоi машини з серiалу «Придурки з Хаззарда». Вiдклав телефон i спостерiгав за ним. Ще з самого малечку менi подобалось дивитися, як вiн граеться з iншими дiтьми, його першi незграбнi спроби подружитися: як вiн обережно усмiхався i пiднiмав брови пiд час знайомства; як показував усi своi речi – кольоровi олiвцi, iграшки, малюнок на футболцi, – аби улестити потенцiйного друга.
Я намацав у кишенi список покупок вiд Анни. Тi списки завжди мене тiшили. Їх точнiсть, охайнiсть, як вона зазначае потрiбну марку помiдорiв черi, ii примiтки, пояснення, якi саме головки спаржi треба вибрати. Я зберiгав ii списки покупок у гаманцi i читав у поiздi, автобусi чи коли чекав на неi.
«Будь ласка, перегорни, – якось вона написала, – у випадку, якщо не буде Gruyere». На зворотi був охайно виведений список iз семи сирiв зi вступним поясненням, що вони зазначенi в спадному порядку бажаностi.
Вiдiрвав погляд вiд списку – i раптом Джека нiде не було видно. Я пiдвiвся, кава розлилась на стiл, нi в машинi, нi в басейнi з кульками його не було. Я розгледiв його в кутку на краечку мата. Вiн нерухомо лежав на пiдлозi.
Я пiдбiг до нього, а Джек усе лежав у тiй самiй позi й дивився в стелю.
– Джеку, Джеку, з тобою все гаразд?
Вiн поглянув на мене затуманеними очима, нiби щойно прокинувся i не знав, де перебувае.
– Ти не поранився?
– Нi, –
Страница 24
вiдказав Джек, – я просто перечепився.– Цiлий?
Джек примружив очi:
– Менi… якось дивино.
– Красо моя, як дивно? Паморочиться голова?
– Що таке паморочиться? – запитав вiн.
– Це як коли ти катаешся на каруселi на iгровому майданчику.
– Великому чи маленькому?
– Великому iгровому майданчику.
Джек кивнув.
– Отже, ти розганяешся щодуху, а потiм зiстрибуеш. І тобi дивно. Оце тодi в тебе паморочиться голова. Таке ти почуваеш?
– Здаеться, таке.
– А в школi таке з тобою траплялось?
Джек задумався над моiм питанням.
– Я з Натаном стрибав на батутi, i менi здавалось, що в головi лiтали космiчнi кораблi.
– А зараз лiтають?
– Нi. Татусю, не кажи дурниць. – Вiн пiдвiвся, рум’янець повернувся до щiк.
З того часу як вiн упав з велосипеда в парку, Анна була переконана, що в Джека проблеми з рiвновагою. Я був iншоi думки, вважаючи, що вiн упав через неуважнiсть чи перезбудження. Казав, що дiти часто вдаряються об предмети. Але вона стояла на своему. Казала, що нiчого подiбного не траплялося, коли Джек грався, проте якось помiтила незвичну поведiнку, коли вiн iшов до туалету перед сном.
– Можна знову пiти погратися з моiм другом?
– Ти зараз себе добре почуваеш?
Джек постукав по головi, поплескав по животу й ногах.
– Так, я добре.
– Бiжи, але будь обережний, – вiдказав йому й оглянув з нiг до голови.
Вiн побiг собi i за мить знайшов друга. Я дивився, як вiн лазить по тунелю i сiдае в полiцейську машину, а потiм його новий спiвучасник злочину почав шпурляти гумовi кульки по iграшковому будинку.
– Як минув ваш день? – запитала Анна, коли прийшла додому. Повернулася пiсля зустрiчi з клiентом. Нiякоi сумки з ноутбуком, пiдбори, а не зручнi черевики, макiяж.
– Непогано. Загалом, чудово, – вiдповiв, помiшуючи ризото.
– У тебе все добре?
– Так, просто трохи втомлений.
– Де Джек?
– У себе в кiмнатi.
– Добре, пiду нагору.
Вона налила воду з-пiд крана в склянку, сперлась об стiл i зняла туфлi. Знав, що iй це важко давалося: працювати в банку, поки я бiгав до школи i доглядав Джека. Хоч вона й навчалась у прогресивнiй школi, де дiвчат учили бути незалежними й мати вiдповiднi права, iй було непросто повертатись додому i спостерiгати за тим, як я готую Джековi вечерю, жартую з ним про те, що ми робили протягом дня, – усi тi дрiбницi, якi в глибинi душi вона вiдчувала, що мала б робити сама.
Та Анна нiколи не дозволяла почуттям узяти гору над собою. Вона знайшла вихiд. Замiсть того щоб байдикувати пiсля роботи, проводила кожну вiльну хвилину з Джеком: купала його, читала на нiч, а тепер додалися й невеликi домашнi завдання. Пiсля робочого дня саме Анна перевiряла, чи Джекова склянка з водою повна, чи дверi в його спальню правильно причиненi, чи великий та маленький ведмедi стоять на вартi.
Вона обiйняла мене за талiю i пригорнулася до шиi.
– У нас сьогоднi дитяча чи доросла iжа?
– Доросла.
– Справдi?
– Ти знову хочеш горошок та рибнi палички? А от i нi, я приготував ризото.
– Ого, нiчого собi.
– Ти розчарована?
– Нi, ризото – це чудово, – мовила вона. – До речi, як погрались у дитячому центрi?
– Було добре, Джековi сподобалося. Вiн зустрiв там друга. Здаеться, там була одна з Лолиних товаришок.
– Хто?
– Та, пихата.
– Дуже зрозумiло.
– Не знаю. З шарфом. Така дiлова супермамка.
Анна захитала головою:
– Ти щойно описав усiх ii подруг.
Я почав рiзати зелену цибулю, не знав iз чого почати.
– Не варто хвилюватися, але вiн знову впав.
– Справдi? – Анна повернулася до мене. – Вiн не ушкодився?
– Нi, усе добре. Вiн упав, а потiм сказав, що в нього запаморочилася голова.
Анна зблiдла i почала втискати пальцi в долоню.
– Я знала, я вiдчувала, щось тут не так.
– Серденьку, ти завжди це робиш. – Я обiйняв ii.
– Вiдведеш його завтра до лiкаря? – мовила вона i вирвалася з обiймiв.
– Звiсно, вiдведу. Ти справдi думаеш, ще необх…
– Так, необхiдно, Робе. Ми i так затягли.
– Гаразд, вiдведу. У них завтра запланована прогулянка пiсля школи. Гадаю, це лише якась вушна iнфекцiя чи щось на кшталт того. Пам’ятаеш, малим вiн частенько iх пiдхоплював.
– Ти думаеш?
– Господи, Анно, нi. Я просто намагаюся сказати, що тобi не слiд так побиватися…
Поки ми говорили, Джек вилiз на спинку дивана, а потiм, удаючи канатохiдця, пройшовся по бильцю.
– Поглянь на нього, та з ним же все гаразд.
– Сподiваюся, – вiдказала Анна. – Школа його геть виснажуе.
Джек злiз iз дивана i на пiдлозi намагався зробити стiйку на головi.
– Сонечку, я серйозно. З ним усе бiльше нiж гаразд.
6
– Я не хочу, аби ви зараз хвилювались, але отут е щось, що, на мою думку, потребуе бiльш детального вивчення, – сказав лiкар, оглядаючи звiт.
Я вiдчув, як поруч зi мною Анна здригнулась i подалася вперед на стiльцi.
Два тижнi тому ми були в цьому ж кабiнетi разом iз Джеком. Лiкар перевiрив, як вiн крокуе вздовж прямоi лiнii, присвiтив лiхтариком в очi, перевiрив рефлекси гумовим молоточком. Лiкар
Страница 25
казав, що все добре, жодних вiдхилень. Але те, що трапилося з Джеком, дещо нагадувало епiлепсiю, тому як запобiжний захiд вирiшили зробити кiлька аналiзiв кровi та комп’ютерну томографiю.Усi втрьох пiдiйшли до знiмка. Джековi сказали, що болiти не буде, йому просто сфотографують голову. Пообiцяли, що, якщо зможе влежати нерухомо, як статуя, ми пiдемо в «МакДональдз» i купимо йому «Хеппi Мiл» та морозиво.
– Отже, – вiв лiкар, – на знiмку Джекового мозку е невеличка пляма. Ми поки не знаемо, що це, але, аби себе убезпечити, нам потрiбно, щоб ви проконсультувалися зi спецiалiстом.
– Невеличка пляма. Що це означае? – запитав я.
– Насамперед, не панiкуемо. Зазвичай потiм виявляеться, що подiбнi речi не становлять жодноi небезпеки. Це може бути нарiст або кiста. І лише в незначнiй кiлькостi випадкiв – пухлина. Але навiть якщо i так, зазвичай такi пухлини доброякiснi.
«Пухлина». Я подумав про Джека за дверима в iгровiй кiмнатi.
– Ви можете нам дати бiльше iнформацii? – запитала Анна.
Лiкар дивився на екран i ворушив губами.
– На жаль, бiльше нiчого. Лише те, що я бачу вiдхилення i воно потребуе подальшого вивчення.
Анна глибоко вдихнула, я бачив, як вона щипае шкiру на руцi.
– То що ж вiдбуваеться зараз? – запитав я. – Його потрiбно буде оперувати?
– Заради всього святого, – мовив лiкар, склавши руки, – давайте поки не будемо говорити про це, мiстере Коутс. Ми поки навiть не знаемо, що це. Найiмовiрнiше, дрiбниця. Та про всяк випадок я направив Джека на консультацiю. Не хочу, аби ми гаяли час.
– Чи можемо записатись до лiкаря цього тижня? – запитала Анна.
Лiкар зробив глибокий вдих i перевiрив календар.
– Можу записати на середу, якщо вам зручно.
– Дякую, – вiдказала вона.
Лiкар-консультант? Навiщо Джековi йти на прийом до лiкаря-консультанта, якщо, найiмовiрнiше, нема про що хвилюватися?
– І це все, що ви нам можете сказати? – запитав я лiкаря.
– На жаль, це все. Лiкар Кеннетi бiльш компетентний, аби зробити лiкарський висновок щодо знiмка.
– Ясно, – вiдповiв я йому. – Розумiю. Та ви ж можете ще щось розповiсти з вашого досвiду…
На лiкарському столi стояла рамка зi свiтлиною, розвернута лицем до нього. Менi стало цiкаво, чи на нiй зображенi його дiти.
– Якщо це пухлина, – вiв лiкар, – тодi, зважаючи на вiк Джека, його потрiбно буде оперувати. Проте поки це невiдомо, i зараз робити будь-якi припущення щонайменше неетично й несправедливо. Як я вже казав, якщо це пухлина, i вона велика, то в бiльшостi випадкiв вони доброякiснi. Отже, я розумiю, що це складно, проте, будь ласка, намагайтесь не хвилюватись.
«Доброякiсна. У бiльшостi випадкiв доброякiснi». Ватяними ногами я вийшов з кабiнету, саме хотiв переговорити з Анною, але до нас мчав Джек у чомусь схожому на накидку.
– Ми йдемо в «МакДональдз»?
– Звiсно, йдемо. – Я куйовдив йому волосся, поправляв накидку.
У «МакДональдзi», поки я займав столик, Анна з Джеком пiшли до прилавка. Вiн був одягнений у светр Angry Birds i синi джинси. Волосся трохи вiдросло, i свiтлi завитки крутилися за вухами. Вiн переможно повернувся вiд прилавка з коробкою «Хеппi Мiл».
Джек сiв за стiл, обережно розмотуючи гамбургер. Ми дивились, як вiн виймае маринований огiрок, зiшкрябуе соус, а потiм гордовито ласуе. Доiвши, вiн усмiхнувся, iз залишками соусу навколо рота, запитав, чи можна ще один. З ним усе було гаразд. Як могло бути iнакше. Тiльки погляньте на нього!
– Робе, я не хочу йти.
– Знаю, але це тебе вiдволiче.
– Твоя правда, – мовила Анна i вiдвела погляд. – А чому ти так хочеш поiхати? Зазвичай ти ж ненавидиш такi заходи.
Це був обiд на честь Лолиноi кулiнарноi книжки для мами-сироiдки.
– Мушу зiзнатися, що менi це не дуже до вподоби, проте, якщо не поiдемо, сидiтимемо i лише переживатимемо.
Анна подивилася на мене з-за кухонного столу:
– Я просто… Господи, я навiть думати про це не хочу…
– Серденьку, – потягнувся через стiл i поклав свою руку на ii. – Я знаю, про що ти думаеш, але так не можна. Пам’ятаеш, що лiкар сказав. Лише в дуже невеликiй кiлькостi випадкiв це може бути пухлина. І навiть якщо так, найiмовiрнiше, вона буде доброякiсною. Ми просто хочемо переконатись, та й усе.
Анна не вiдповiла, i я бачив, як вона скрегоче зубами.
– Нумо, мусимо йти. Джек дуже хоче побачити Індiю.
– Твоя правда, – Анна погодилася пiсля паузи, – це мене вiдволiче.
Конец ознакомительного фрагмента.
notes
Примiтки
1
OkCupid та Heavenly Sinful – онлайн-служби знайомств. (Тут i далi прим. пер.)
2
Kinks – британський рок-гурт, заснований у 1963 роцi. Однi з засновникiв субкультури модiв.
3
Едвардiанська епоха – перiод правлiння короля Едуарда VII (1901–1910 рр.), iнодi до неi долучають i кiлька рокiв пiсля його смертi, що передували початку Першоi свiтовоi вiйни.
4
Enid Mary Blyton (1897–1968) – англiйська письменниця, яка працювала в жанрi дитячоi i юнацькоi лiтератури. Одна з найуспiшнiших пiдлiткових пи
Страница 26
ьменниць ХХ столiття.5
Лудити – робiтники мануфактур наприкiнцi XVIII – на початку XIX ст., якi виступали проти впровадження машин i капiталiстичноi експлуатацii у Великiй Британii.
6
West Ham United – англiйський футбольний клуб Прем’ер-лiги зi Схiдного Лондона.
7
Fitzwilliam Museum – музей мистецтв та iсторii при Кембриджському унiверситетi.
8
Blur – британський альтернативний рок-гурт, утворений у Лондонi 1989 року.
9
MySpace – популярний соцмережевий веб-вузол.
10
Chicken King – мережа ресторанiв швидкого харчування.
11
«Сокiл тисячолiття» – вигаданий космiчний корабель у всесвiтi «Зоряних вiйн», пiлотований Ханом Соло i його помiчником Чубаккою.
12
Англiйський забобон (англ. Don’t step on the cracks or the bears will get you), про який говорять дiтям, аби тi були уважнi й дивились пiд ноги.
13
Легкi китайськi частування до чаю (невеликi порцii печива, фруктiв або морепродуктiв).