Страница 1

Сицилiець
Марiо П’юзо


Хрещений батько #2
Легендарний Майкл Корлеоне пiд час свого вигнання на Сицилiю отримуе вiд батька завдання – вивезти до США Сальваторе «Турi» Гiльяно. Турi вiдомий як iталiйський Робiн Гуд, який разом зi своею бандою прагне звiльнити простих людей Сицилii вiд панування мафii та продажноi влади. Мафiозi не влаштовуе такий розвиток подiй, так само як i мiсцевих полiтикiв. Гiльяно становить загрозу iхньому авторитетовi, тому його необхiдно зупинити. На iталiйського Робiна Гуда розпочинають полювання: впiймати живим, а ще лiпше – мертвим. Чи встигне Майкл Корлеоне врятувати Гiльяно? Його вороги – наймогутнiшi люди Сицилii…





Марiо П’юзо

Сицилiець



Для Керол







Частина І

Майкл Корлеоне

1950





Роздiл 1


Майкл Корлеоне стояв на довгому дерев’яному пiрсi в Палермо й дивився, як величезний океанський лайнер рушае в плавання до Америки. Вiн сам мав би вiдплисти на ньому, якби не новi вказiвки вiд батька.

Вiн помахав на прощання чоловiкам на маленькому рибальському човнi, що привiз його до пiрса, – чоловiкам, якi охороняли його всi цi роки. Човен осiдлав бiлу пiну, що йшла вiд лайнера, – вiдважне каченя, що пливе за матусею. Чоловiки помахали йому у вiдповiдь; бiльше вiн iх не побачить.

На пристанi кипiло життя, метушилися робiтники в кептарях i мiшкуватому вбраннi – розвантажували iншi судна, переносили ящики на вантажiвки, що саме пiдiйшли до пристанi. То були невисокi жилавi чоловiки, бiльше схожi на арабiв, анiж на iталiйцiв; дзьоби кептарiв затiняли iхнi обличчя. Помiж них мають бути й новi охоронцi, щоб переконатися, що з ним нiчого не станеться, перш нiж вiн зустрiнеться з доном Кроче Мало, Capo di Capi[1 - З iталiйськоi приблизно перекладаеться як «голова над головами». (Тут i далi прим. пер.)] «друзiв друзiв», як iх називали тут, на Сицилii. Газети, як i зовнiшнiй свiт, називали iх мафiею, однак на Сицилii слово «мафiя» нiколи не лунало з вуст ii жителiв. Так само вони нiколи не назвали б дона Кроче Мало Capo di Capi – тiльки «доброю душею».

За два роки вигнання на Сицилii Майкл чув чимало оповiдок про дона Кроче, i деякi з них були такi фантастичнi, що вiн мало не зневiрився в самому iснуваннi такоi людини. Однак отриманi вiд батька вказiвки були вичерпнi: йому наказано пообiдати з доном Кроче того ж дня. Разом вони мали влаштувати втечу iз Сицилii для найвiдомiшого бандита краiни Сальваторе Гiльяно. Майкл Корлеоне не мiг покинути Сицилiю без Гiльяно.

Бiля кiнця пiрса, унизу, десь за п’ятдесят ярдiв вiд нього, величезне темне авто припаркувалося на вузькiй вулицi. Бiля нього стояло трое чоловiкiв – чорнi прямокутники, вирiзанi зi слiпучого листка свiтла, що золотою стiною падало з неба. Майкл пiшов до них. Зупинився на мить пiдкурити свою сигарету й оглянути мiсто.

Палермо лежало на днi чашi, утвореноi згаслим вулканом. З трьох бокiв над ним нависали гори, з четвертого воно втiкало в разючу синяву Середземного моря. Мiсто мерехтiло в золотавих променях сицилiйського полудня. Стовпи червоного свiтла били в землю, наче вiдображаючи кров, пролиту на сицилiйськiй землi за незлiченнi столiття. У золотих променях купалися величнi мармуровi колони грецьких храмiв, схожi на павутиння мусульманськi вежi, вкрай заплутанi фасади iспанських соборiв; на вiддаленому схилi супилися зубчастi стiни старого норманського замку – усе це лишили по собi рiзноманiтнi жорстокi армii, що правили Сицилiею вiд народження Христа. За замковими стiнами конiчнi гори тримали знiжене Палермо в задушливих обiймах – так, наче вони разом грацiйно опускалися на колiна й шию мiста мiцно охоплювала мотузка. Високо вгорi, у блискучому синьому небi, стрiмко шугали незлiченнi крихiтнi червонi яструби.

Майкл пiдiйшов до трьох чоловiкiв, якi чекали на нього в кiнцi пiрса. З чорних прямокутникiв виступили обличчя, сформувалися тiла. З кожним кроком вiн бачив iх усе чiткiше, i вони неначе розпливалися, розгорталися, щоб привiтати й огорнути його.

Усi трое знали Майклову iсторiю. Те, що вiн був наймолодший син великого дона Корлеоне з Америки, Хрещеного батька, чия влада доходила навiть до Сицилii. Те, що вiн убив високопосадовця з полiцii Нью-Йорка, коли страчував якогось ворога iмперii Корлеоне. Те, що вiн був тут, на Сицилii, у вигнаннi, переховувався через цi вбивства, але тепер справи нарештi «владнано» й вiн мав повернутися на батькiвщину, щоб зайняти свое мiсце спадкоемця «родини» Корлеоне. Вони вивчали Майкла: його швидкi й легкi рухи, насторожену пильнiсть, запале обличчя, яке надавало йому вигляду людини, що пережила страждання й небезпеку. Вiн вочевидь був той, кого годилося «поважати».

Коли Майкл зiйшов iз пiрса, першим його привiтав священик – огрядне тiло в рясi, голова увiнчана засаленим капелюхом, схожим на кажана, бiлий комiрець окроплений рудим сицилiйським пилом, обличчя над ним по-мирському м’ясисте.

То був отець Бенджамiно Мало, брат великого дона Кроче. Поводився вiн сором’язливо й побожно, утiм був цiлковито вiдданий своему вiд

Страница 2

мому родичевi й оком не змигнув, притуляючи диявола до своiх грудей. Злi язики шепотiли, що вiн дiлиться з доном Кроче навiть таемницями сповiдей.

Отець Бенджамiно нервово всмiхнувся, потиснувши Майкловi руку; здавалося, кривувата й дружня усмiшка Майкла, зовсiм не схожа на посмiх вiдомого вбивцi, викликала в нього i подив, i полегшення.

Другий чоловiк повiвся не так сердечно, утiм доволi ввiчливо. То був iнспектор Фредерiко Велардi, голова таемноi полiцii всiеi Сицилii. Тiльки в нього з-помiж тих трьох не було привiтноi усмiшки на обличчi. Вiн був худий i надто добре вбраний як на чоловiка з державною зарплатою, холоднi блакитнi очi, успадкованi вiд прадавнiх норманських завойовникiв, були готовi стрiляти. Інспектор Велардi не мав пiдстав любити американця, що вбивав полiцiйних високопосадовцiв: може, вiн захоче спробувати свого щастя й на Сицилii. Стискання рук iз Велардi було схоже на доторк мечiв.

Третiй чоловiк був вищий i бiльший i поряд iз двома iншими здавався велетнем. Вiн захопив у полон Майклову руку, тодi притягнув його до себе в теплi обiйми.

– Кузене Майкле, – мовив вiн. – Вiтаемо в Палермо. Тодi вiдсторонився й подивився на Майкла приязним, утiм сторожким оком.

– Я Стефан Андолiнi, ми з твоiм батьком разом виросли в Корлеоне. Я бачив тебе в Америцi, коли ти був малим. Пам’ятаеш мене?

Дивно, але Майкл i справдi його пам’ятав, бо Стефан Андолiнi видiлявся серед сицилiйцiв: вiн був рудий. То був його хрест, адже сицилiйцi вiрили, що в Юди було руде волосся. Обличчя в нього також було незабутне: рот величезний, неправильноi форми, повнi вуста схожi на криваве сiчене м’ясо; над ними розташувалися волохатi нiздрi й очi, запалi в глибокi очницi. Хоча вiн i всмiхався, це обличчя навiвало думки про вбивство.

Зв’язок зi священиком Майкл зрозумiв одразу, однак iнспектор Велардi став несподiванкою. Виконуючи обов’язки родича, Андолiнi представив Майкловi i самого iнспектора, i його посаду. Молодий Корлеоне пильнував. Що тут робив цей чоловiк? Велардi мав репутацiю одного з найзатятiших переслiдувачiв Сальваторе Гiльяно. До того ж було очевидно, що iнспектор та Стефан Андолiнi не люблять один одного; вони поводилися з витонченою ввiчливiстю двох людей, готових до смертельноi дуелi.

Водiй вiдчинив iм дверцята автомобiля. Отець Бенджамiно та Стефан Андолiнi провели Майкла до заднього сидiння, шанобливо поплескуючи по спинi. Отець Бенджамiно з християнською сумирнiстю наполiг, щоб Майкл сiв бiля вiкна, бо гiсть мае бачити красу Палермо, а сам вiн тодi займе мiсце посерединi. Андолiнi теж сiв позаду. Інспектор уже зайняв мiсце бiля водiя. Майкл помiтив, що iнспектор Велардi поклав руку на ручку дверей, щоб за пригоди швидко вiдчинити, i йому спало на думку, що отець Бенджамiно мiг сiсти посерединi саме для того, щоб не стати випадковою цiллю.

Машина, як великий чорний дракон, повiльно повзла вулицями Палермо. По обидва боки проспекту здiймалися грацiйнi мавританськi будинки, масивнi адмiнiстративнi будiвлi з грецькими колонами, iспанськi собори. Приватнi будинки, розфарбованi в синiй, бiлий, жовтий кольори; iхнi прикрашенi квiтами балкони утворювали над головою ще одну дорогу.

Видовище було б чудове, якби не загони карабiнерiв, нацiональноi полiцii Італii, що стояли патрулями на кожному розi, тримаючи гвинтiвки напоготовi. На балконах iх було ще бiльше.

Той транспорт, що оточував iхне авто, видавався карликовим, особливо селянськi вози з мулами, у яких переважно везли свiжi продукти з-за мiста. Вози були повнiстю, аж до спиць колiс та голобель, у якi запрягали мулiв, пофарбованi в яскравi, жвавi кольори. Боки багатьох возiв розмальовано королями в коронах та лицарями в шоломах, сценами з легенд про Карла Великого та Роланда, цих старовинних героiв сицилiйського фольклору. Але на деяких возах замiсть них Майкл бачив красивого молодого чоловiка в молескiнових штанях та бiлiй майцi, з пiстолетами на поясi, з пiстолетами в кобурi через плече й два рядки слiв пiд ним, якi обов’язково закiнчувалися великими червоними лiтерами: ГІЛЬЯНО.

Протягом свого сицилiйського вигнання Майкл чимало чув про Сальваторе Гiльяно: його iм’я постiйно спливало в газетах, люди всюди говорили про нього. Дружина Майкла, Аполлонiя, якось зiзналася, що щовечора молиться за безпеку Гiльяно, як i всi пiдлiтки та молодi люди Сицилii. Вони обожнювали його, вiн був одним iз них, тим, ким усi вони мрiяли стати. Зовсiм молодим, трохи за двадцять, його визнали великим генералом, бо вiн перемiг тi армii, що карабiнери вiдправляли по нього. Розбiйник був красивий i щедрий i бiльшу частину своiх кримiнальних заробiткiв вiддавав бiдним. Вiн був шляхетний, його бандитам нiколи не дозволялося нападати на жiнок чи священикiв. Коли вiн карав iнформатора чи зрадника, завжди давав йому час помолитися й очистити свою душу, щоб мати якомога кращi стосунки з правителями наступного свiту. Усе це Майкл знав без додаткових розповiдей.

Вони звернули з проспекту, i увагу американця привернув величезний плакат iз чорними написа

Страница 3

и, що висiв на стiнi будiвлi. Йому саме вистачило часу побачити в першому рядку слово ГІЛЬЯНО. Отець Бенджамiно нахилився до вiкна й сказав:

– То одна з прокламацiй Гiльяно. Попри все, серед ночi вiн i нинi контролюе Палермо.

– І що там написано? – спитав Майкл.

– Вiн дозволяе людям Палермо знову iздити трамваем, – вiдповiв отець.

– Вiн дозволяе? – з усмiшкою перепитав молодий Корлеоне. – Злочинець дозволяе?

З другого боку авто розсмiявся Стефан Андолiнi.

– Карабiнери iздили трамваями, тож Гiльяно взявся iх пiдривати. Але спочатку попередив, щоб люди iх уникали. Тепер вiн обiцяе бiльше iх не пiдривати.

Майкл сухо спитав:

– Чому Гiльяно пiдривав повнi полiцii трамваi?

Інспектор Велардi повернувся до нього, пильно подивився блакитними очима.

– Бо Рим мав дурiсть заарештувати його батька та матiр за те, що вони зналися з вiдомим злочинцем – своiм власним сином. Фашистський закон, який республiка так i не скасувала.

– Мiй брат, дон Кроче, влаштував iх визволення, – мовив iз тихою гордiстю отець Бенджамiно. – О, мiй брат був дуже лютий на Рим.

«Господи, – подумав Майкл. – Дон Кроче був лютий на Рим? Та хто в бiса цей дон Кроче, крiм того, що pezzonovante[2 - Буквально 90-й калiбр, у переносному значеннi – велике цабе, велика цяця (сицилiйський сленг).] мафii?»

Автомобiль зупинився перед пофарбованим у рожевий колiр будинком завдовжки з цiлий квартал. Кожен його кут вiнчали синi мiнарети. Двое швейцарiв в ефектнiй унiформi iз золотими гудзиками охороняли розкiшний навiс iз зеленими смугами й написом «ГОТЕЛЬ “УМБЕРТО”». Утiм Майкла не вiдволiкла ця розкiш.

Вiн окинув натренованим оком вулицю перед готелем, помiтив принаймнi десяток охоронцiв – вони ходили парами, стояли бiля залiзноi огорожi. Цi люди й не приховували своеi функцii: розстiбнутi пiджаки вiдкривали зброю на ременях. Двое з тонкими сигарами на мить закрили Майкловi дорогу, коли вiн вийшов iз машини, оглянули його зблизька, вимiрюючи для могили. Інспектора Велардi та iнших вони проiгнорували.

Коли всi разом увiйшли до готелю, охоронцi зачинили за ними дверi. У холi матерiалiзувалися ще четверо й провели iх далi довгим коридором. Вони мали гордовитий вигляд палацових слуг iмператора.

Кiнець коридору перекривали двое масивних дубових дверей. Якийсь чоловiк пiдвiвся з високого, подiбного до трону стiльця й вiдiмкнув дверi бронзовим ключем. Роблячи це, вiн кивнув i по-змовницьки всмiхнувся отцевi Бенджамiно.

Дверi вiдчинилися, вiдкривши величнi кiмнати: склянi вiкна на всю висоту стiн були вiдчиненi в розкiшний внутрiшнiй сад, з якого доносився аромат лимонових дерев. Увiйшовши, Майкл побачив усерединi кiмнати ще двох чоловiкiв. Цiкаво, навiщо доновi Кроче така охорона. Вiн був друг Гiльяно, довiрена особа мiнiстра юстицii в Римi – це вбезпечувало його вiд карабiнерiв, якi заповнювали Палермо. Тодi кого й чого боявся великий дон? Хто його ворог?

Меблi у вiтальнi були вiд початку створенi для iталiйського палацу: колосальнi крiсла, канапи, за глибиною й довжиною схожi на невеликi човни, масивнi мармуровi столи, немов украденi з музею. Усе це було гiдним облямуванням для чоловiка, який саме вийшов iз саду, щоб привiтати iх.

До Майкла Корлеоне привiтно простягав руки дон Кроче. Стоячи, вiн був майже такий же завширшки, як i заввишки. Густе сиве волосся, охайно пiдстрижене, кучеряве, як у негра, вiнчало масивну левову голову. Очi були темнi, як у ящера, – двi родзинки над важкими, повном’ясими щоками. Щоки цi були як два великi шматки червоного дерева, лiва – гладенька, права – у складках плотi. Рот навдивовижу витончений, над ним – тоненькi вуса. Риси обличчя склеював докупи товстий iмперський виступ носа.

Однак пiд головою iмператора було цiлком селянське тiло. Великi штани сидiли погано, обтягували велетенське черево, iх пiдтримували широкi сiрувато-бiлi пiдтяжки. Широченна сорочка бiла, свiжовипрана, але не випрасувана. На ньому не було анi краватки, анi пiджака, i на мармуровiй пiдлозi стояв босий.

Цей чоловiк не був схожий на того, хто «вмочував дзьоба» у кожний бiзнес у Палермо, аж до скромних ринкових яток на площi. Важко було повiрити, що вiн вiдповiдае за тисячi смертей. Що вiн править Захiдною Сицилiею значно бiльше, нiж уряд у Римi. І що вiн багатший за герцогiв та баронiв, якi володiли шикарними сицилiйськими маетками.

Дон Кроче швидко й легко обiйняв Майкла, кажучи: – Я знав твого батька. Коли ми були дiтьми. Мене тiшить, що в нього такий гарний син.

Тодi розпитав, чи приемною для гостя була подорож, чи йому щось зараз потрiбно. Майкл усмiхнувся й вiдповiв, що не вiдмовився б вiд кусня хлiба й краплини вина. Дон Кроче негайно провiв його в сад: як усi сицилiйцi, вiн любив iсти надворi, коли випадала нагода.

Накритий пiд лимоновим деревом стiл виблискував полiрованим склом та тонким бiлим полотном. Слуги вiдсунули вiд столу широкi бамбуковi крiсла. Дон Кроче зi жвавою чемнiстю, вiд якоi здавався молодшим за свiй вiк (йому було вже за шiстдесят) розсаджував гостей. Майкла вiн п

Страница 4

садив праворуч вiд себе, а брата, священика, лiворуч. Інспектора Велардi та Стефана Андолiнi розмiстив навпроти й дивився на обох прохолодно.

Усi сицилiйцi люблять попоiсти, коли е що, i одним iз небагатьох жартiв про дона Кроче, на якi люди наважувалися, було те, що вiн радше поiсть, анiж вб’е ворога. От i тепер вiн сидiв, тримаючи ножа з виделкою, i з задоволеним, м’яким обличчям дивився, як слуги виносять iжу. Майкл озирнувся на сад. Його оточувала висока кам’яна стiна, i щонайменше десятеро охоронцiв сидiли за своiми маленькими столиками, однак не бiльше, нiж по двое, i на достатнiй вiдстанi, щоб зберегти приватнiсть дона Кроче та його гостей. Сад повнився пахощами лимонiв та оливковоi олii.

Дон Кроче сам подбав про Майкла: поклав на його тарiлку смажене курча та картоплю, наглянув, щоб спагетi посипали достатньою кiлькiстю тертого сиру, наповнив бокал каламутним мiсцевим бiлим вином. Усе це вiн робив iз неабиякою зацiкавленiстю й щирою тривогою, бо його новому друговi було важливо добре поiсти й випити. Майкл був голодний, вiн зi свiтанку не iв, а дон усе пiдкладав йому на тарiлку. Вiн так само стежив за частуванням iнших гостей, жестом кликав слугу, коли треба було наповнити бокал чи вкрити порожню тарiлку iжею.

Нарештi вони закiнчили й дон, потягуючи свое еспресо, був готовий перейти до справ.

– Отже, ти допоможеш нашому друговi Гiльяно, – мовив вiн до Майкла.

– Саме такi вказiвки я маю, – вiдповiв Майкл. – Мушу переконатися, що вiн вдало доiде до Америки.

Дон Кроче кивнув; на його масивному обличчi червоного дерева застиг сонний приязний вираз, властивий повним людям. Дивно було чути вiд такого обличчя й тiла його дзвiнкий високий голос.

– Ми з твоiм батьком про все домовилися, я мав доправити до тебе Сальваторе Гiльяно. Однак у життi нiчого не бувае просто так, завжди трапляються несподiванки. Менi важко буде дотриматися свого слова в цiй угодi. – Вiн пiднiс руку вгору, щоб Майкл не перебив його. – Моеi провини в цьому немае. Я нiчого не змiнював. Але Гiльяно бiльше нiкому не довiряе, навiть менi. Багато рокiв, мало не з першого дня його життя вигнанця, я допомагав йому вижити; ми були партнерами. З моею допомогою вiн став найвеличнiшою людиною Сицилii, хоча тепер вiн усього лиш хлопчисько двадцяти семи рокiв. Однак його час добiгае кiнця. П’ять тисяч iталiйських солдатiв та вiйськових полiцаiв обшукують гори. І все одно вiн вiдмовляеться вiддатись у моi руки.

– Тодi я нiчого для нього не можу зробити, – мовив Майкл. – Я маю наказ чекати до семи днiв, тодi мушу вiдпливти до Америки.

Кажучи це, вiн питав себе, чому його батьковi так важливо влаштувати втечу Гiльяно? Майкл вiдчайдушно хотiв повернутися додому пiсля стiлькох рокiв вигнання. Вiн непокоiвся за батькове здоров’я. Коли Майкл утiк з Америки, батько лежав у лiкарнi з важким пораненням. Вiдтодi його старшого брата Соннi вбито, а «родина» Корлеоне зав’язла у вiдчайдушнiй боротьбi за виживання з п’ятьма «родинами» Нью-Йорка. Ця боротьба дiсталася зi Штатiв до самого серця Сицилii, щоб убити юну дружину Майкла. Так, посланцi вiд батька принесли йому звiстки про те, що старий дон одужав вiд ран, що вiн примирився з п’ятьма «родинами» i зробив так, що всi звинувачення проти Майкла скасували. Однак Майкл знав, що батько чекае на його повернення, щоб син став його правою рукою, знав, що всi члени родини будуть радi його бачити: сестра Коннi, брат Фреддi, названий брат Том Хейген i бiдолашна мати, що, безперечно, i досi оплакуе смерть Соннi. Йому мимохiдь згадалася Кей: чи вона досi думае про нього, пiсля того як вiн на два роки зник? Але головним було от що: чому батько вiдкладае його повернення? Це могло спричинити тiльки щось надзвичайно важливе, пов’язане з Гiльяно.

Раптом Майкл усвiдомив, що його вивчають холоднi блакитнi очi iнспектора Велардi. На тонкому аристократичному обличчi вiдобразилося презирство, наче Майкл проявив себе боягузом.

– Май терпiння, – мовив дон Кроче. – Наш друг Андолiнi й досi виступае посередником мiж мною та Гiльяно з його родиною. Ми всi переконаемо його разом. Коли ти поiдеш звiдси, то рушиш до батька й матерi Гiльяно в Монтелепре, це по дорозi до Трапанi.

Вiн зупинився на мить i всмiхнувся; усмiшка не порушила масивностi його щiк.

– Менi розповiли про твоi плани. Усi твоi плани.

Дон Кроче сказав це з особливим наголосом, але Майкл подумав, що всiх планiв той знати не мiг. Хрещений батько нiколи нiкому не розповiдав усього.

– Усi ми, тi, хто любить Гiльяно, – м’яко вiв далi дон Кроче, – погоджуемося щодо двох речей. Йому не можна бiльше лишатися на Сицилii, i вiн мае емiгрувати до Америки. Інспектор Велардi теж iз цим згоден.

– Це навiть для Сицилii дивно, – вiдповiв Майкл, усмiхнувшись. – Інспектор – голова таемноi полiцii, що присягнула спiймати Гiльяно.

Дон Кроче засмiявся коротко, механiчно.

– Хто зрозумiе Сицилiю? Утiм усе просто. Риму буде краще, якщо Гiльяно щасливо житиме в Америцi, а не сипатиме звинуваченнями з клiтки для свiдкiв у судi Палермо. Суцiльна

Страница 5

полiтика.

Майкл був спантеличений, вiдчув рiзкий дискомфорт. Це було не за планом.

– Чому iнспектор Велардi зацiкавлений у його втечi? Мертвий Гiльяно небезпеки не становить.

Інспектор зi зневагою вiдповiв:

– Я обрав би саме це. Але дон Кроче любить його як сина. Стефан Андолiнi злiсно витрiщився на iнспектора. Отець Бенджамiно втягнув голову в плечi й вiдпив зi своеi склянки. Однак дон Кроче суворо вiдповiв Велардi:

– Ми всi тут друзi й повиннi бути вiдвертi з Майклом. Гiльяно мае козир – щоденник, який вiн називае «Заповiтом». Вiн мiстить докази того, що уряд Рима – певнi його чиновники – допомагали йому чинити розбiй у цi роки, маючи на те своi, полiтичнi причини. Якщо цей документ буде оприлюднений, християнсько-демократичний уряд впаде й Італiею правитимуть соцiалiсти й комунiсти. Інспектор Велардi згоден зi мною, що цього не можна допустити. Тому вiн прагне допомогти Гiльяно втекти з цим «Заповiтом», бо так вiн залишиться невiдомим.

– Ви бачили той «Заповiт»? – спитав Майкл. Цiкаво, чи знав про нього батько. У його вказiвках нiчого про цей документ не було.

– Я знаю про його змiст, – вiдповiв дон Кроче.

Інспектор Велардi рiзко сказав:

– Якби я мiг вирiшувати, то вбив би Гiльяно, i до дiдька його «Заповiт».

Стефан Андолiнi подивився на iнспектора з такою неприхованою, напруженою ненавистю, що Майкл уперше усвiдомив, що перед ним сидить людина, не менш небезпечна за дона Кроче.

– Гiльяно нiколи не скориться, – мовив Андолiнi. – Ти недостатньо вправний для того, щоб вiдправити його в могилу. Тобi було б розумнiше пильнувати себе.

Дон Кроче повiльно пiдняв руку – i за столом запала тиша. Вiн повiльно заговорив до Майкла, не зважаючи на iнших.

– Можливо, я не зможу дотримати слова й привезти тобi Гiльяно. Не можу тобi сказати, чому дона Корлеоне так цiкавить ця справа. Будь певен, вiн мае своi на те причини, i вони вагомi. Але що я можу зробити? По обiдi ти поiдеш до батькiв Гiльяно, переконаеш iх, що iхнiй син мае менi довiритися, i нагадаеш цим милим людям, що саме я визволив iх iз в’язницi. – Вiн на мить замовк. – Може, тодi ми будемо спроможнi допомогти iхньому синовi.

За роки вигнання й переховування в Майкла розвинулося тваринне передчуття небезпеки. Йому не подобався iнспектор Велардi, вiн боявся жорстокого вбивцi Стефана Андолiнi, вiд отця Бенджамiно в нього спиною бiгла мурашва. Однак найтривожнiшi сигнали йшли до його мозку вiд дона Кроче.

Усi чоловiки за столом говорили тихiше, звертаючись до дона Кроче, навiть його ж власний брат, отець Бенджамiно. Вони линули до нього, схиливши голови, чекаючи на його слова, навiть жувати припиняли. Слуги колами ходили навколо нього, так, наче вiн був сонцем; розсипанi садом охоронцi невпинно стежили за ним, готовi за командою вистрибнути й розiрвати всiх на шмаття.

Майкл обережно сказав:

– Доне Кроче, я тут, щоб дослухатися до будь-якого вашого бажання.

Дон схвально кивнув своею величезною головою, склав на животi чiтко окресленi руки й своiм владним тенором мовив:

– Ми маемо бути повнiстю вiдвертi один з одним. Скажи, якi ти маеш плани щодо втечi Гiльяно? Розкажи менi, як син батьковi.

Майкл зиркнув на iнспектора Велардi. Вiн не став би говорити вiдверто перед головою таемноi полiцii Сицилii. Дон Кроче негайно зрозумiв натяк.

– Інспектор Велардi повнiстю керуеться моiми порадами, – завважив вiн. – Можеш довiряти йому так само, як менi.

Майкл пiднiс бокал iз вином до вуст. Понад ним вiн бачив, як спостерiгають за ними охоронцi – глядачi на виставi. Вiн бачив, як скривився Велардi: йому не сподобалася тактовнiсть слiв дона, з яких було очевидно, що саме дон Кроче керуе самим iнспектором i його пiдлеглими. Вiн бачив, як насупилося вбивче й губасте обличчя Стефана Андолiнi. Тiльки отець Бенджамiно не схотiв ззирнутися з ним i нахилив голову. Майкл випив бокал мутного бiлого вина, i слуга негайно наповнив його знову. Садок раптом здався небезпечним мiсцем.

Корлеоне нутром вiдчував, що сказане доном Кроче не може бути правдою. Чому хтось за цим столом узагалi мае довiряти головi таемноi полiцii Сицилii? Довiряв би йому Гiльяно? Майкл кисло подумав, що iсторiя Сицилii густо пересипана зрадою; вiн згадав свою покiйну дружину. То чому дон Кроче такий довiрливий? І для чого вся ця охорона? Дон Кроче – перша людина мафii. Вiн мае наймогутнiшi зв’язки в Римi й насправдi заступае владу тут, на Сицилii. То чого боiться дон Кроче? Могло йтися хiба що про Гiльяно.

Та дон стежив за ним, тож Майкл намагався говорити якомога щирiше.

– Мiй план простий. Я мушу чекати в Трапанi, доки Сальваторе Гiльяно не привезуть до мене. Ви i вашi люди. Швидкий корабель доправить нас до Африки. Звiсно ж, ми матимемо всi необхiднi документи. З Африки вiдлетимо до Америки, де вже все влаштовано, i звичнi формальностi нас не обходять. Сподiваюся, усе буде так просто, як менi озвучено. – Вiн на мить замовк. – Хiба що ви порадите менi щось iнше.

Дон зiтхнув i вiдпив зi свого бокала. Тодi зосередив увагу на Майкловi й заг

Страница 6

ворив повiльно й вагомо:

– Сицилiя – трагiчний край. Тут немае довiри. Тут немае порядку. Лише насильство й зрада, i чимало. Ти виглядаеш настороженим, друже, i маеш на це право. Так само, як i наш Гiльяно. Ось що я тобi скажу: Турi Гiльяно не вижив би без мого захисту; ми з ним були наче пальцi на однiй руцi. А тепер вiн вважае мене своiм ворогом. О, ти не уявляеш, як менi жаль. Я мрiю лише про те, що одного дня Турi Гiльяно повернеться до своеi родини й буде визнаний героем Сицилii. Вiн справжнiй християнин i вiдважний чоловiк. І серце в нього таке нiжне, що вiн завоював любов усiх жителiв острова. – Дон Кроче зупинився й допив свое вино одним духом. – Однак обставини проти нього. Вiн сам у горах i мае хiба що жменьку людей, щоб протистояти тiй армii, яку вiдправляе проти нього Італiя. І його зраджують на кожному кроцi. Це тому вiн не вiрить нiкому, навiть самому собi.

Одну мить дон дуже холодно дивився на Майкла.

– Якщо вже говорити зовсiм чесно, – мовив вiн, – якби я не любив Гiльяно так сильно, можливо, я й дав би тобi пораду, хоч i не зобов’язаний це робити. Може, менi варто чесно й вiдверто сказати: iдь до Америки без нього. Ми наближаемося до кiнця трагедii, що нiяк тебе не стосуеться.

Вiн зробив невелику паузу й знову зiтхнув.

– Але, звiсно ж, ти наша едина надiя, i я змушений благати тебе лишитись i допомогти нам. Я допомагатиму всiм, чим зможу, i нiколи не зраджу Гiльяно. – Дон Кроче пiднiс свого бокала. – Хай вiн живе тисячу рокiв.

Усi випили. Майкл розмiрковував. Дон хоче, щоб вiн лишився чи щоб зрадив Гiльяно? Заговорив Стефан Андолiнi:

– Пам’ятайте, ми пообiцяли батькам Гiльяно, що Майкл вiдвiдае iх у Монтелепре.

– Безперечно, – м’яко вiдповiв дон Кроче. – Ми мусимо дати його батькам хоч якусь надiю.

Отець Бенджамiно сумирно наполiг:

– Може, вони щось знають про «Заповiт».

Дон Кроче зiтхнув.

– Так, «Заповiт» Гiльяно. Вiн вважае, що той урятуе йому життя чи принаймнi помститься за його смерть. – Говорив вiн прямо до Майкла. – Запам’ятай це. Рим боiться «Заповiту», але я не боюся. І скажи його батькам: те, що написано на паперi, впливае на iсторiю. Але не на життя. Життя – то iнша iсторiя.



Їзда вiд Палермо до Монтелепре тривала десь годину. Утiм за цю годину Майкл та Андолiнi перемiстилися вiд цивiлiзацii мiста до примiтивноi культури сицилiйського села. За кермом крихiтного «фiата» сидiв Стефан Андолiнi; у свiтлi дня на його щоках та пiдборiддi яскравим багрянцем горiли коренi гладенько зголеного волосся. Вiн кермував повiльно, обережно, як усi тi, хто вчиться керувати автомобiлем на пiзнiх етапах життя. Пiднiмаючись угору величезним гiрським масивом, «фiат» пихтiв, наче йому бракувало повiтря.

П’ять разiв довелося пригальмовувати перед контрольно-пропускним пунктом нацiональноi полiцii – загiн зi щонайменше десятка воякiв i броньований автомобiль, що наiжачився автоматами. Їх пропускали завдяки паперам Андолiнi.

Майкл дивувався з того, що мiсцевiсть може стати такою дикою й примiтивною на такiй малiй вiдстанi вiд великого мiста. Вони проiздили повз крихiтнi селища з камiнними будинками, що ризиковано балансували на крутих схилах. Цi схили були ретельно розоранi, перетворенi на вузькi тераси полiв, на яких охайними рядками росла колюча зелень. Невеликi пагорби були всипанi незлiченними бiлими валунами, наполовину заритими в мох та бамбуковi стебла; здалеку це скидалося на розлоге кладовище з простими надгробками.

Край дороги перiодично траплялися святилища – дерев’янi скриньки зi статуетками дiви Марii чи якогось особливо шанованого святого всерединi, пiд замком. Майкл побачив бiля одного з таких святилищ жiнку, що молилася, упавши на колiна, тодi як ii чоловiк цмулив вино з пляшки, сидячи у вiзку, запряженому вiслюком. Голова вiслюка хилилася долi, як у мученика.

Стефан Андолiнi схилився, погладив Майклове плече й мовив:

– Мое серце тiшиться, коли я тебе бачу, любий кузене. Ти знав, що Гiльяно теж нам рiдня?

Майкл був певен, що то брехня: було щось таке в цiй рудiй лисячiй посмiшцi.

– Нi, – вiдповiв вiн. – Я знаю тiльки, що його батьки працювали на мого батька в Америцi.

– Як i я, – завважив Андолiнi. – Ми допомагали твоему батьковi будувати дiм на Лонг-Айлендi. Старий Гiльяно – хороший муляр, i хоч твiй батько й пропонував йому мiсце в бiзнесi з оливковою олiею, вiн лишився вiрний своiй справi. Вiсiмнадцять рокiв працював, мов той негр, i економив, як еврей. Тодi повернувся на Сицилiю, щоб зажити, як англiець. Але через вiйну та Муссолiнi iхнi лiри стали нiчого не вартi, i тепер вiн володiе хiба що своiм будинком та клаптиком землi для обробiтку. Гiльяно кляне той день, коли поiхав з Америки. Вони думали, що виростять свого хлопчика принцом, i ось вiн став розбiйником.

За «фiатом» хмарилася курява; уздовж дороги привидами поставали заростi бамбука та опунцiй, грона плодiв скидалися на людськi руки. У долинах виднiлися гаi олив та виноградники. Раптом Андолiнi мовив:

– Мати понесла Турi в Америцi.

Побачивши запитання

Страница 7

Майклових очах, продовжив:

– Так, але народився вiн уже на Сицилii. Зачекали б кiлька мiсяцiв, i Турi був би американець по закону. – Вiн на мить замовк. – Турi завжди про це говорить. Ти справдi думаеш, що зможеш допомогти йому втекти?

– Не знаю, – вiдповiв Майкл. – Пiсля обiду з iнспектором i доном Кроче я вже нiчого не знаю. Вони хочуть моеi допомоги? Батько казав, що дон Кроче все для цього зробить. Вiн не згадував про iнспектора.

Андолiнi провiв рукою по лисуватiй головi. Несамохiть натиснув на педаль газу, i «фiат» рвонув уперед.

– Гiльяно з доном Кроче нинi ворогують, – сказав вiн. – Але ми маемо плани, що не стосуються дона Кроче. Турi з батьками розраховують на тебе. Вони знають, що твiй батько нiколи не кривив душею з другом.

– А ти на чиему боцi? – спитав Майкл.

Андолiнi зiтхнув.

– Я б’юся за Гiльяно, – вiдповiв вiн. – Ми з ним товаришували останнi п’ять рокiв, а до того вiн урятував менi життя. Та я живу на Сицилii й не можу вiдкрито зректися дона Кроче. Я йду туго натягнутим дротом мiж ними двома, але нiколи не зраджу Гiльяно.

Що, чорт забирай, вiн верзе? Чому нi вiд кого з них не можна дiстати прямоi вiдповiдi? «Тому, що це Сицилiя», – подумав Майкл. Сицилiйцi бояться правди. Тирани й iнквiзитори тисячi рокiв катували iх за правду. Священик у кабiнцi для сповiдi вимагав правди, погрожуючи вiчним пеклом. Але правда була джерелом влади, засобом контролю, то навiщо комусь вiддавати ii?

Йому доведеться шукати свiй власний шлях чи, може, вiдмовитися вiд мiсii й поспiшити додому. Тут молодий Корлеоне на небезпечнiй територii. Вочевидь, мiж Гiльяно та доном Кроче йде вендета, а опинитися у вирi сицилiйськоi вендети смертельно. Сицилiйцi вiрять, що едина справедливiсть полягае в помстi, а та завжди безжальна. На цьому християнському островi, де в кожному домi стояла статуетка Ісуса в сльозах, християнське прощення вважали гiдним зневаги прихистком боягузiв.

– Чому Гiльяно з доном Кроче стали ворогами? – спитав Майкл.

– Через трагедiю в Портелла-делла-Джiнестрi, – вiдповiв Андолiнi. – Два роки тому. Пiсля неi все змiнилося. Гiльяно в усьому звинувачуе дона Кроче.

Раптом авто мало не перейшло у вертикальне падiння: дорога спускалася з гiр у долину. Вони оминули руiни норманського замку, зведеного дев’ять сотень рокiв тому, щоб тероризувати жителiв цих мiсць, – тепер вiн був зайнятий незавадними ящiрками й кiлькома козами, якi тут заблукали. Унизу Майкл побачив Монтелепре.

Мiстечко лежало серед навислих над ним гiр, немов у вiдрi на днi колодязя. Воно було досконало кругле – жоден будинок не вибивався за межi, i пообiдне сонце поливало його кам’янi стiни темно-червоним вогнем. Тепер «фiат» спускався вузькою й звивистою вулицею. Андолiнi натиснув на гальма там, де дорогу перегороджував загiн озброених карабiнерiв. Один рушницею дав iм знак вийти з автомобiля.

Майкл дивився, як Андолiнi показуе полiцii документи. Вiн побачив спецiальну перепустку з червоними краями – йому було вiдомо, що такi видае тiльки мiнiстр юстицii в Римi. У молодшого Корлеоне теж була така разом iз вказiвкою показувати ii тiльки в крайньому разi. Як Андолiнi змiг отримати такий могутнiй документ?

Тодi вони повернулися до «фiата» й покотилися далi вуличками Монтелепре, такими вузькими, що, якби iм назустрiч iхало iнше авто, розминутися вони не змогли б. Усi будинки мали елегантнi балкони й були пофарбованi в рiзнi кольори – чимало блакитних, трохи менше бiлих, кiлька рожевих. Зовсiм мало жовтих. О цiй порi жiнок на вулицях не було: вони розiйшлися по кухнях готувати вечерю для своiх чоловiкiв. Не було й дiтей. Натомiсть на кожному розi був патруль iз пари карабiнерiв. Монтелепре було схоже на окуповане мiстечко пiд час военного стану. Хiба що кiлька старших чоловiкiв iз кам’яними обличчями дивилися вниз iз балконiв.

«Фiат» зупинився перед рядом будинкiв, один iз яких був яскраво блакитний, а орнамент у його кованiй хвiртцi складався в лiтеру Д. Хвiртку вiдчинив низенький жилавий чоловiк рокiв шiстдесяти в темному смугастому американському костюмi, бiлiй сорочцi й чорнiй краватцi. То був батько Гiльяно. Вiн коротко, але приязно обiйняв Андолiнi й мало не вдячно поплескав Майкла по плечу, запрошуючи iх зайти.

У батька Гiльяно було таке обличчя, що наче страждае вiд очiкуваноi смертi безнадiйно хвороi близькоi людини. Було помiтно, що вiн суворо стримуе емоцii, однак його рука час вiд часу торкалася обличчя, наче змушуючи його тримати форму. Тiло було скуте, рухи – рiзкi, однак трохи нерiшучi.

Вони увiйшли до великоi вiтальнi, розкiшноi як на сицилiйський будинок у такому маленькому мiстечку. Над кiмнатою панувало величезне збiльшене фото в овальнiй дерев’янiй рамi кремового кольору, надто розпливчасте, щоб зрозумiти, що ж на ньому. Утiм Майкл одразу збагнув, що то мав бути Сальваторе Гiльяно. На маленькому чорному столику пiд свiтлиною стояла лампадка. На iншому столику було чiткiше фото в рамцi: батько, мати й син стояли на тлi червоноi завiси, син владно обiймав матiр за плечi. С

Страница 8

льваторе Гiльяно дивився просто в камеру, наче кидав iй виклик. Обличчя в нього було надзвичайно красиве, подiбне до грецькоi статуi, риси трохи важкуватi, мов висiченi з мармуру, вуста повнi й чуттевi, очi овальнi, широко розставленi, з навислими повiками. То було лице людини без сумнiву в собi, рiшуче налаштованоi на те, щоб вразити свiт. Але нiхто не попереджав Майкла про те, що це красиве обличчя буде таке м’яке й добре.

Були ще й iншi свiтлини, на яких вiн був разом зi своiми сестрами та iхнiми чоловiками, але вони були майже схованi в темних кутках.

Батько Гiльяно провiв iх до кухнi, де його дружина вiдволiклася вiд плити, щоб привiтати гостей. Марiя Ломбардо Гiльяно виглядала значно старшою, нiж на знiмку у вiтальнi, наче то була зовсiм iнша людина. Їi ввiчлива усмiшка була проваллям на кiстлявому виснаженому обличчi, вкритому потрiсканою, сухою шкiрою. Довге густе волосся падало на плечi, у ньому було чимало широких пасм сивини. Справдi бентежили очi – майже чорнi, утiлена ненависть до цього свiту, який намагався роздушити ii саму та ii сина.

Не звертаючи уваги на чоловiка та Стефана Андолiнi, вона заговорила до Майкла:

– Ти приiхав допомогти моему синовi чи як?

Чоловiки виглядали присоромленими рiзкiстю ii запитання, та Майкл серйозно iй усмiхнувся.

– Так, я з вами.

Напруга спала, жiнка опустила голову й закрила руками обличчя наче в очiкуваннi удару. Андолiнi м’яко заговорив до неi:

– Отець Бенджамiно теж хотiв прийти, я сказав йому, що вам того не хотiлося б.

Марiя Ломбардо пiдняла голову, i Майкл зачудувався тим, як усе те, що вона вiдчувала, вiдобразилося на ii обличчi. Зневага, ненависть, страх, iронiя, з якою слова пасували до ii жорсткоi посмiшки – гримаси, якоi вона не приховувала.

– О, в отця Бенджамiно, безсумнiвно, добре серце, – мовила вона. – І вiн iз цим добрим серцем, як чума, несе смерть цiлим поселенням. Вiн наче агава: притулися до нього – i стечеш кров’ю. Вiн несе всi таемницi сповiдi до свого брата, продае дияволовi довiренi йому душi.

Тихо й переконливо, наче намагаючись заспокоiти божевiльну, батько Гiльяно заперечив:

– Дон Кроче – наш друг, вiн звiльнив нас iз в’язницi. Його дружина вибухнула:

– Так, дон Кроче, «добра душа», завжди такий приязний. Але я скажу тобi, цей дон Кроче – змiй. Вiн цiлиться й вбивае свого друга. Вони з нашим сином збиралися правити Сицилiею разом, але Турi тепер ховаеться один у горах, а «добра душа» гуляе на волi в Палермо зi своiми хвойдами. Варто доновi Кроче свиснути – Рим облизуватиме його п’яти. А на його совiстi ж бiльше злочинiв, нiж у нашого Турi. Вiн – зло, а наш син – добро. О, якби я тiльки була чоловiком, як ти, я б убила дона Кроче. «Добра душа» в мене б спочила назавжди. Ви, чоловiки, нiчого не розумiете.

Їi пересмикнуло вiд огиди. Батько Гiльяно нетерпляче сказав:

– Я так розумiю, що нашому гостевi за кiлька годин знову в дорогу, йому треба попоiсти, перш нiж ми все обговоримо.

Жiнка раптово змiнилася, заметушилася.

– Бiдолаха, ти ж весь день iхав, щоб нас побачити, а тодi ще й мав слухати побрехеньки дона Кроче та моi марення. Куди тобi потiм?

– До ранку я маю бути в Трапанi, – вiдповiв Майкл. – Зупинюсь у батькових друзiв i чекатиму на вашого сина.

У кiмнатi стало тихо. Молодий Корлеоне вiдчув, що всi вони знають його iсторiю. Вони бачили рану, з якою вiн жив два роки, його запалi щоки. Мати Гiльяно пiдiйшла до нього й швидко обiйняла.

– Випий вина, – сказала вона. – Тодi пiди прогуляйся мiстом. Їжа буде на столi за годину, i друзi Турi тодi вже приiдуть, тож ми зможемо поговорити.

Андолiнi та батько Гiльяно стали обабiч Майкла, i всi разом вони пiшли гуляти вузькими, мощеними брукiвкою вулицями Монтелепре. Тепер, коли сонце скотилося з неба, камiння сяяло чорнотою. У туманному синьому передвечiрньому повiтрi навколо них рухалися лише силуети карабiнерiв. На кожному перехрестi вiд Вiа Белла змiiлися вбiк провулки, немов стiкали отрутою. Мiстечко здавалося порожнiм.

– Колись це було веселе мiсто, – мовив батько Гiльяно. – Завжди, завжди дуже бiдне, як i вся Сицилiя, повне злиднiв, але живе. Тепер понад сiм сотень жителiв за гратами, заарештованi за змову з моiм сином. Вони невиннi, бiльшiсть iз них, але уряд забрав iх, щоб налякати iнших, змусити iх доносити на мого Турi. Нинi в цьому мiстечку двi тисячi солдатiв Нацiональноi полiцii, ще кiлька тисяч полюють на Турi в горах. Люди бiльше не вечеряють поза будинком, iхнi дiти бiльше не бавляться на вулицях. Полiцаi – такi боягузи, що палять зi зброi, навiть якщо просто заець перебiгае дорогу. Коли стае темно, починаеться комендантська година, i якщо жiнка пiде до сусiдки i ii затримають, то на неi чекають приниження та образи. Чоловiкiв же потягнуть катувати в пiдземелля Палермо. – Чоловiк зiтхнув. – В Америцi такого нiколи не може статися. Я проклинаю той день, коли поiхав звiдти.

Стефан Андолiнi пiдпалив невеличку сигару, зупинивши всю компанiю. Пускаючи дим, вiн з усмiшкою сказав:

– Правду кажучи, сицилiйцi радш

Страница 9

нюхатимуть лайно у своему селищi, нiж найкращi парфуми в Парижi. Що я тут роблю? Мiг би втекти до Бразилii, як деякi iншi. О, ми любимо рiднi мiсця, ми сицилiйцi, але Сицилiя нас не любить.

Батько Гiльяно знизав плечима.

– Я дурний, бо повернувся. Якби тiльки зачекав кiлька мiсяцiв, мiй Турi був би американець по закону. Утiм повiтря цiеi краiни, певно, просочилось у лоно його матерi. – Вiн зачаровано похитав головою. – Чому мiй син завжди переймався бiдами iнших людей, навiть не його кревних родичiв? Вiн завжди мав такi величнi iдеi, завжди говорив про справедливiсть. А справжнiй сицилiець говорить про хлiб.

Ідучи по Вiа Белла, Майкл помiтив, що мiсто було iдеальне для засад i партизанськоi вiйни. Вулицi такi вузькi, що ними могло проiхати тiльки одне авто, багато з них годилися хiба що для невеликих вiзкiв та вiслюкiв, яких сицилiйцi досi використовували для перевезення товарiв. Кiлька чоловiкiв могли б стримувати тут нападникiв, а тодi втекти до бiлих вапнякових гiр, що оточували мiсто.

Чоловiки спустилися на центральну площу. Андолiнi вказав на невеличку церкву, що височiла над нею, i мовив:

– Турi ховався саме в цiй церквi, коли полiцаi вперше намагалися його спiймати. Вiдтодi вiн став привидом.

Вони втрьох пильно дивилися на церковнi дверi, так, наче Сальваторе Гiльяно мiг постати перед ними.

Сонце сiло за гори, i вони повернулися до будинку, перш нiж почалася комендантська година. Тут на них чекало двое незнайомцiв – незнайомцiв тiльки для Майкла, бо обидва обiйняли батька Гiльяно й потиснули руку Стефановi Андолiнi.

Один iз них був стрункий юнак iз дуже хворобливою, землистою шкiрою й величезними гарячковими темними очима. Вiн мав франтуватi вусики й був мало не по-жiночому привабливий, хоча нi в якому разi не знiжений. У ньому була якась гордовита жорстокiсть, як це бувае з тими, хто прагне командувати за всяку цiну.

Коли його представили як Гаспаре Пiшотту, Майкл був вражений. Пiшотта – права рука Турi Гiльяно, його кузен i найближчий друг. Це найрозшукуванiша людина Сицилii пiсля Гiльяно: за його голову давали п’ять мiльйонiв лiр. З того, що Майкл про нього чув, вiн уявляв собi небезпечнiшого й злiшого з вигляду чоловiка. Але ж от вiн стояв перед ним, такий тендiтний, iз сухотним рум’янцем на щоках. Тут, у Монтелепре, оточеному двома тисячами воякiв вiйськовоi полiцii Рима.

Другий чоловiк здивував його не менше, але з iнших причин. Спочатку глянувши на нього, Майкл здригнувся. Чоловiк був такий маленький, що скидався на карлика, але в ньому була така гiднiсть, що Майкл негайно вiдчув: його здригання може сильно образити чоловiка. Вiн був убраний у вишуканий сiрий костюм у тонку смужку, вiдмiнного крою, широка й дорога з вигляду срiбляста краватка стiкала вниз вершково-бiлою сорочкою. Волосся мав густе й майже сиве, хоча був не старший вiд п’ятдесяти. Вiн був елегантний, яким тiльки елегантним може бути дуже низенький чоловiк. Обличчя мав грубувате й красиве, з великими чуттевими вустами.

Вiн зрозумiв, що Майкловi незручно, i привiтав його з iронiчною, але теплою усмiшкою. Його представили як професора Гектора Адонiса.

Марiя Ломбардо Гiльяно накрила стiл у кухнi. Вони iли бiля балконного вiкна, з якого було видно вкрите червоними смугами небо, темряву ночi, що наповзала з гiр. Майкл iв повiльно, усвiдомлюючи, що всi вони стежать за ним, оцiнюють його. Їжа була дуже проста, але смачна: спагетi з чорнильним соусом з кальмара та печеня з кролика, пекуча вiд червоного соусу з перцем i томатами. Нарештi Гаспаре Пiшотта заговорив мiсцевим сицилiйським дiалектом:

– То ти син Вiто Корлеоне, який навiть величнiший за нашого дона Кроче, так кажуть. І саме ти врятуеш нашого Турi.

Голос у нього був холодний i трохи насмiшкуватий, вiн запрошував прийняти виклик, якщо наважишся. Посмiшка ставила пiд сумнiв кожен мотив кожноi дii, наче говорячи: «Так, ти насправдi робиш хорошу справу, але тобi самому це нащо?» Та все одно це не звучало нешанобливо, вiн знав Майклову iсторiю – вони були товаришi в убивствi.

Майкл мовив:

– Я виконую накази свого батька. Чекатиму на Гiльяно в Трапанi, а тодi вiдвезу його до Америки.

Пiшотта заговорив серйознiше:

– І коли Турi буде у твоiх руках, ти гарантуеш йому безпеку? Ти зможеш захистити його вiд Рима?

Майкл розумiв, що мати Гiльяно уважно спостерiгае за ним, бачив, що ii обличчя спотворила тривога. Вiн обережно сказав:

– Як людина взагалi може гарантувати що-небудь проти долi. Так, я впевнений.

Материне обличчя розслабилося, однак Пiшотта рiзко заперечив:

– А я – нi. Ти сьогоднi довiрився доновi Кроче. Розповiв йому про план утечi.

– Чому б нi? – вiдрiзав Майкл. Як, чорт забирай, вiн так швидко дiзнався подробицi iхнього з доном Кроче обiду? – Я отримав вiд батька вказiвки: саме дон Кроче мае влаштувати приiзд Гiльяно. У будь-якому разi я говорив iз ним лише про один план.

– А iншi? – запитав Пiшотта. Вiн помiтив, що Корлеоне вагаеться. – Ти можеш говорити вiльно. Якщо не можна довiряти тим, хто перебувае

Страница 10

в цiй кiмнатi, то надii для Турi нема взагалi.

Уперше заговорив коротун Гектор Адонiс. Голос у нього був надзвичайно соковитий – голос природженого оратора, справжнього майстра переконувати iнших:

– Любий мiй Майкле, ви мусите зрозумiти: дон Кроче – ворог Турi Гiльяно. Ваш батько мае застарiлу iнформацiю. Вочевидь ми не можем доправити Турi до вас, не вживши застережних заходiв.

Адонiс говорив довершеною римською iталiйською, не сицилiйським дiалектом.

Втрутився старий Гiльяно:

– Я вiрю, що дон Корлеоне пообiцяв допомогти моему синовi. Тут не може бути жодного сумнiву.

– Я наполягаю, – завважив Гектор Адонiс. – Ми мусимо знати всi вашi плани.

– Можу сказати вам те саме, що сказав доновi Кроче, – мовив Майкл. – Але для чого менi розповiдати комусь усi iншi плани? Якби я спитав вас, де тепер ховаеться Турi Гiльяно, ви б менi сказали?

З посмiшки Пiшотти вiн бачив, що той загалом схвалив таку вiдповiдь. Однак Гектор Адонiс заперечив:

– Це не одне й те саме. Ви не маете причин знати, де ховаеться Турi. А ми мусимо знати, як ви плануете йому допомогти.

Майкл тихо вiдповiв:

– Я нiчого про вас не знаю.

На красивому обличчi професора з’явилася сяйлива усмiшка. Вiн пiдвiвся й вклонився.

– Пробачте менi, – щиро вибачився Адонiс. – Я вчив Турi, коли вiн був малим, i його батьки зробили менi честь, запропонувавши стати хрещеним батьком. Нинi я професор iсторii та лiтератури Палермського унiверситету. Утiм за найкращу мою вiрчу грамоту може поручитися кожен за цим столом. Нинi, як i завжди, я один iз банди Гiльяно.

Стефан Андолiнi неголосно додав:

– Я теж належу до банди. Ти знаеш мое iм’я, я твiй кузен. Але ще мене називають Fra Diavalo.

Це легендарне для Сицилii iм’я Майкл неодноразово чув. Йому подумалося, що Андолiнi заробив це вбивче обличчя. Вiн теж був утiкач, за голову якого призначено неабияку цiну, однак удень спокiйно сидiв за обiдом з iнспектором Велардi.

Усi вони чекали його вiдповiдi. Молодий Корлеоне не збирався видавати своiх останнiх планiв, але вiн знав, що мусить хоч щось сказати. Мати Гiльяно пильно дивилася на нього, тож заговорив вiн прямо до неi:

– Все дуже просто. По-перше, мушу попередити, що чекати понад сiм днiв я не зможу. Я вже давно далеко вiд дому, мiй батько потребуе моеi допомоги для розв’язання власних негараздiв. Звiсно, ви розумiете, що i я з нетерпiнням чекаю повернення додому. Однак мiй батько хоче, щоб я допомiг вашому синовi. В останнiх вказiвках, що отримав вiд кур’ера, говорилося, що я маю вiдвiдати дона Кроче, тодi рушити до Трапанi. Там я зупинюся на вiллi мiсцевого дона, де на мене чекають люди з Америки, у яких я цiлковито впевнений. Професiонали.

Вiн на мить замовк. Слово «професiонали» мало на Сицилii особливе значення: так зазвичай говорили про високого рiвня катiв мафii.

– Щойно Турi прибуде до мене, вiн опиниться в безпецi, – провадив далi Майкл. – Та вiлла – справжня фортеця. За кiлька годин пiсля того ми сядемо на швидкий корабель до одного з африканських мiст. Там на нас чекатиме особливий лiтак, який негайно рушить до Америки. Там ваш син буде пiд захистом мого батька, i вам бiльше не доведеться за нього боятися.

Гектор Адонiс запитав:

– Коли ви будете готовi прийняти Турi Гiльяно?

– Я буду в Трапанi рано-вранцi, – вiдповiв Майкл. – І пiсля того – через двадцять чотири години.

Раптом мати Гiльяно розридалася.

– Мiй бiдолашний Турi бiльше нiкому не довiряе. Вiн не поiде до Трапанi.

– Тодi я не зможу йому допомогти, – холодно мовив Корлеоне.

Жiнка мало не падала з вiдчаю. Несподiвано саме Пiшотта взявся ii заспокоiти, обiйняв i поцiлував.

– Не хвилюйся, Марiе Ломбардо, – сказав вiн. – Турi досi слухае мене. Я скажу йому, що ми всi вiримо в цього американця, правда ж?

Пiшотта допитливо подивився на iнших чоловiкiв, вони кивнули.

– Я сам привезу Турi до Трапанi.

Схоже, усi були задоволенi. Майкл зрозумiв, що саме його холодна вiдповiдь переконала iх довiритися йому. Усi сицилiйцi з пiдозрою ставилися до надто теплих i щедрих людей. Його ж дратували iхня обережнiсть та те, що батьковi плани були зруйнованi. Тепер дон Кроче став ворогом, Гiльяно може затриматися або взагалi не приiхати. Зрештою, що йому до Турi Гiльяно? Саме тому вiн знову спитав себе: ким був Гiльяно для його батька?

Майкла провели до невеличкоi вiтальнi, де жiнка подала чоловiкам каву та анiсову настоянку й вибачилася, що немае нiчого солодкого. Вони сказали, що настоянка зiгрiе Майкла в його довгiй нiчнiй подорожi до Трапанi. Гектор Адонiс дiстав зi свого елегантного пiджака золотий портсигар, запропонував усiм присутнiм, тодi вклав сигарету у своi витонченi вуста i, забувшись, вiдкинувся на спинку стiльця так, що ноги вiдiрвалися вiд пiдлоги. На мить професор став схожим на ляльку на мотузках.

Марiя Ломбардо вказала на величезний портрет на стiнi.

– Правда ж, вiн красень? – мовила вона. – І добрий не менше, нiж красивий. Мое серце розбилося, коли вiн став вигнанцем. Пам’ятаете той страшний день, синьйо

Страница 11

е Адонiс? Усю ту брехню про Портелла-делла-Джiнестру? Мiй син нiколи б так не вчинив.

Чоловiки виглядали присоромленими. Удруге за день Майкловi стало цiкаво, що ж сталось у Портелла-деллаДжiнестрi, але питати вiн не хотiв.

Гектор Адонiс мовив:

– Коли я був учителем Турi, вiн дуже любив читати, напам’ять знав легенди про Карла Великого i Роланда, а тепер сам став легендою. Мое серце теж розбилося, коли вiн став вигнанцем.

Мати Гiльяно гiрко завважила:

– Йому пощастить, якщо вiн лишиться живим. Ох, i чому ми тiльки хотiли, щоб наш син народився тут? О так, ми хотiли, щоб вiн був справжнiй сицилiець. – Вона гiрко й дико засмiялася. – Такий вiн i е. Живе в страху за свое життя, з призначеною за його голову цiною.

Жiнка замовкла, а тодi сказала палко й переконано:

– Мiй син – святий.

Майкл помiтив, що Пiшотта особливо всмiхнувся – як усмiхаються, слухаючи люблячих батькiв, що надто сентиментально говорять про чесноти своiх дiтей. Навiть батько Гiльяно нетерпляче смикнувся. Стефан Андолiнi хитро вишкiрився, а Пiшотта м’яко, утiм прохолодно мовив:

– Люба моя Марiе Ломбардо, не виставляй свого сина таким безпорадним. Вiн не тiльки терпить удари, а й завдае iх, i вороги досi його бояться.

Мати Гiльяно вже спокiйнiше вiдповiла:

– Я знаю, що вiн багато разiв убивав, але нiколи не чинив несправедливостi. І завжди давав людям можливiсть очистити свою душу й востанне помолитися Господу.

Раптом вона взяла Майкла за руку, вивела на кухню, тодi на балкон.

– Нiхто з них насправдi не знае мого сина, – сказала жiнка Майкловi. – Вони не знають, який вiн добрий i м’який. Може, серед iнших чоловiкiв вiн поводиться iнакше, та зi мною вiн завжди був справжнiй. Вiн слухався мене, нiколи й слова рiзкого не сказав. Люблячий, слухняний син. У першi днi вигнання вiн дивився вниз iз гiр, але нiчого не бачив. А я дивилася вгору й теж не бачила нiчого. Але ми вiдчували присутнiсть одне одного, любов одне одного. Я вiдчуваю його й сьогоднi. Я уявляю його самого в горах, коли тисячi солдатiв полюють на нього, i це крае менi серце. Може так бути, що лише ти здатен його врятувати. Пообiцяй, що дочекаешся.

Вона мiцно стискала його долонi у своiх, по ii щоках бiгли сльози.

Майкл визирнув у темряву ночi. Мiстечко Монтелепре вгнiздилось у черевi високих гiр; самотньо свiтилася центральна площа. Небо було залатане зiрками. Унизу на вулицях час вiд часу лунали брязкiт зброi та хрипкi голоси патрулiв карабiнерiв. Здавалося, що мiсто повне привидiв. Вони блукали в м’якому повiтрi лiтньоi ночi, повному запаху лимонових дерев, дзижчання незлiченних комах, раптових вигукiв патрульних полiцii.

– Я чекатиму, скiльки зможу, – м’яко сказав iй Майкл. – Та я потрiбен батьковi вдома. Ви маете переконати сина прийти до мене.

Мати кивнула й вiдвела його назад до iнших. Пiшотта мiряв кроками кiмнату, вигляд мав знервований.

– Ми вирiшили, що всi мусимо зачекати тут до ранку, поки комендантська година не скiнчиться. Надто вже багато там, у темрявi, солдатiв, готових натиснути на гачок, щось може статися. Ти не проти? – спитав вiн Майкла.

– Нi, – вiдповiв Корлеоне. – Якщо це не надто обтяжить наших господарiв.

Цю думку вiдкинули – вони багато разiв залишалися на нiч, коли Турi Гiльяно прослизав до мiста, щоб навiдатися до батькiв. До того ж вони мали багато про що поговорити, владнати чимало подробиць. Тож влаштувалися зручнiше на довгу нiч. Гектор Адонiс скинув пiджака з краваткою, та все одно виглядав елегантно. Мати Гiльяно зварила свiжоi кави.

Майкл попросив iх розповiсти йому якомога бiльше про Турi Гiльяно. Вiн вiдчував, що мае його зрозумiти. Батьки розповiли, яким чудовим сином Турi завжди був. Стефан Андолiнi говорив про день, коли Турi Гiльяно врятував йому життя. Пiшотта розповiдав смiшнi iсторii про вiдвагу Турi, його веселий характер та брак жорстокостi. Хоча з ворогами та зрадниками вiн мiг бути безжальним, але нiколи не ображав iхньоi чоловiчоi гiдностi тортурами та приниженням. А тодi зайшлося про iсторiю трагедii в Портелла-делла-Джiнестрi.

– Вiн ридав того дня, – мовив Пiшотта. – Перед усiею своею бандою.

– Вiн не мiг убити тих людей у Джiнестрi, – сказала Марiя Ломбардо.

Гектор Адонiс заспокоiв ii:

– Ми всi це знаемо. Вiн змалку був такий м’який. – Професор розвернувся до Майкла й сказав: – Турi любив книжки – я думав, вiн стане поетом або вченим. Вiн був норовистий, але жорстоким нiколи не був, то була невинна лють. Вiн ненавидiв несправедливiсть, ненавидiв брутальнiсть, з якою карабiнери поводяться з бiдними, та iхню улесливiсть щодо багатiiв. Навiть у дитинствi вiн обурювався, почувши про фермера, що не мiг лишити собi зерно, яке вiн виростив, пити вино, яке приготував, iсти свиней, яких зарiзав. І все одно був нiжним хлопчиком.

Пiшотта зареготав.

– Тепер вiн не такий уже й нiжний. А тобi, Гекторе, годi вдавати маленького вчителя. У сiдлi ти такий же чоловiк, як i кожен iз нас.

Гектор Адонiс суворо глянув на нього.

– Аспану, – мовив вiн. – Твоi дотепи нинi н

Страница 12

на часi. Пiшотта iз запалом вiдповiв:

– Коротуне, ти що, думаеш мене налякати?

Майкл вiдзначив, що Пiшотту називають Аспану i що мiж цими двома чоловiками вкорiнилася неприязнь. Це було помiтно з постiйних зауважень Пiшотти щодо зросту iншого, i з суворостi, з якою до нього говорив Адонiс. Насправдi в повiтрi мiж ними всiма вирувала недовiра; здавалося, що iншi тримаються на вiдстанi вiд Стефана Андолiнi, а мати Гiльяно немовби нiкому повнiстю не довiряла. І все одно, поки нiч iшла своiм ходом, ставало зрозумiло, що всi вони люблять Турi.

Майкл обережно мовив:

– Турi Гiльяно написав «Заповiт». Де вiн зараз?

Запанувала довга мовчанка, усi пильно дивилися на Корлеоне. Їхня недовiра раптово впала й на нього.

Нарештi заговорив Гектор Адонiс:

– Вiн почав його писати за моею порадою, i я йому допомагав. Кожну сторiнку пiдписав Турi. Усi таемнi змови з доном Кроче, з урядом Рима й остаточна правда про Портелла-делла-Джiнестру. Якщо його оприлюднити, уряд точно не втримаеться. Це останнiй козир Гiльяно, який вiн розiграе, якщо дiйде до найгiршого.

– Тодi сподiваюся, що вiн у вас надiйно схований, – сказав Майкл.

– Так, дон Кроче хотiв би накласти на нього руки, – зазначив Пiшотта.

– Ми все влаштуемо, – мовила мати Гiльяно, – у належний час «Заповiт» доправлять до тебе. Можливо, ти зможеш вiдiслати його до Америки разом iз дiвчиною.

Майкл здивовано подивився на них.

– З якою дiвчиною?

Усi вiдводили очi чи то зi страху, чи то iз сорому. Знали, що це неприемна несподiванка, i боялися його реакцii.

Вiдповiла жiнка:

– Нареченою мого сина. Вона вагiтна. – І, звертаючись до iнших: – Вона нiкуди не подiнеться. Вiзьме вiн ii чи нi? Нехай зараз скаже.

Хоча Марiя Ломбардо намагалася зберiгати спокiй, було помiтно, що реакцiя Майкла ii непокоiть.

– Вона приiде до тебе в Трапанi. Турi хоче, щоб ти вiдправив ii до Америки перед ним. Коли вона надiшле йому звiстку про те, що з нею все гаразд, Турi приiде до тебе.

Майкл обережно мовив:

– Щодо цього я вказiвок не маю. Мушу поговорити зi своiми людьми в Трапанi стосовно часу. Я знаю, що ви з чоловiком маете рушити за нами слiдом, щойно ваш син дiстанеться Америки. Чи може дiвчина зачекати й поiхати з вами?

Пiшотта рiзко вiдповiв:

– Ця дiвчина – випробування для тебе. Вона вiдправить сюди кодове слово, тодi Гiльяно знатиме, що мае справу не лише з чесним, але й розумним чоловiком. Тiльки тодi вiн повiрить, що ти зможеш вивезти його iз Сицилii.

Батько Гiльяно розлючено сказав:

– Аспану, я вже казав i тобi, i синовi. Дон Корлеоне дав слово, що допоможе нам.

– Так Турi наказав, – спокiйно вiдповiв Пiшотта.

Майкл метикував i зрештою мовив:

– Гадаю, це дуже розумно. Зможемо перевiрити шлях втечi, подивитися, чи вiн досi надiйний.

Вiн не мав жодного намiру використовувати для Гiльяно той самий маршрут.

– Я можу вiдправити вас iз чоловiком разом з дiвчиною, – сказав вiн матерi Гiльяно й подивився на них питально. Та обое тiльки похитали головою.

Гектор Адонiс м’яко сказав iм:

– Це непогана iдея.

Мати Гiльяно вiдповiла:

– Ми не покинемо Сицилiю, поки наш син тут.

Батько склав руки на грудях i кивнув, погоджуючись. Майкл зрозумiв, про що вони думали. Якщо Турi Гiльяно помре на Сицилii, вони не мали жодного бажання бути в Америцi. Вони мають лишитися тут, оплакати його, поховати, носити квiти на його могилу. Остання трагедiя належала iм. Дiвчина може поiхати, вона зв’язана з ним лише коханням, не кров’ю.

Десь серед ночi Марiя Ломбардо Гiльяно показала Майкловi зошит, заповнений статтями з газет, плакатами з рiзними сумами, призначеними за голову Гiльяно урядом у Римi. Показала йому свiтлини, надрукованi в Америцi журналом «Лайф» у 1948 роцi. Там писали, що Гiльяно – найбiльший розбiйник сучасностi, iталiйський Робiн Гуд, що грабуе багатiiв i допомагае бiдним. Надрукували там i один з вiдомих листiв Гiльяно до газет.

Вiн писав: «П’ять рокiв я боровся за звiльнення Сицилii. Я вiддавав бiдним те, що забирав у багатих. Нехай народ Сицилii скаже, розбiйник я чи борець за свободу. Якщо вони висловляться проти мене, я вiддамся у вашi руки для суду. Але поки вони виступатимуть за мене, я й далi вестиму цю вiйну».

Майкл подумав, що це аж нiяк не схоже на втiкача-бандита; перед ним сяяло горде обличчя Марii Ломбардо. Вiн вiдчув спорiдненiсть iз нею: вона була схожа на його власну матiр. Обличчя жiнки було прошите минулим жалем, але очi горiли природним прагненням до подальшоi боротьби з власною долею.

Нарештi прийшов свiтанок, Майкл пiдвiвся й почав прощатися. Вiн здивувався, коли мати Гiльяно тепло обiйняла його.

– Ти менi схожий на сина, – сказала вона. – Я тобi вiрю.

Жiнка пiдiйшла до полицi над камiном, зняла з неi дерев’яну статуетку Дiви Марii. Вона була чорна, риси обличчя негроiднi.

– Вiзьми це в подарунок. Це едина вартiсна рiч, яку я можу тобi дати.

Майкл спробував вiдмовитися, але вона наполягала. Гектор Адонiс завважив:

– На Сицилii лишилося тiльки кiлька таких стату

Страница 13

ток. Своерiдна, але ж ми так близько до Африки.

Мати Гiльяно сказала:

– Байдуже, як вона виглядае, ти можеш iй молитися.

– Так, – сказав Пiшотта. – Вона дасть не менше користi, нiж iншi.

У його голосi вчувалося презирство.

Майкл дивився, як Пiшотта прощаеться з матiр’ю Гiльяно. Мiж ними iснувала справжня приязнь. Пiшотта розцiлував ii в обидвi щоки, заспокiйливо поплескав по спинi. А вона на мить схилила голову на його плече й мовила, заплакавши:

– Аспану… Аспану, я люблю тебе як сина. Не дай iм убити Турi.

Весь холод Пiшотти зник, вiн наче згорбився, темне кiстляве обличчя пом’якшало.

– Ви всi постарiшаете в Америцi, – сказав вiн i повернувся до Майкла. – Я привезу тобi Турi протягом тижня.

Вiн швидко вийшов, не мовивши бiльше анi слова. У нього теж була особлива перепустка з червоними краями, що дозволяла йому знову зникнути в горах. Гектор Адонiс лишився з Гiльяно, хоча мав у мiстi свiй будинок.

Майкл зi Стефаном Андолiнi сiли у «фiат», поiхали до центральноi площi, а звiдти – на дорогу, що вела в напрямку Кастельветрано, до прибережного мiста Трапанi. Андолiнi кермував обережно й повiльно, дорога була всiяна вiйськовими пропускними пунктами, тож дiсталися вони до Трапанi тiльки пiсля полудня.




Частина ІІ

Турi Гiльяно

1943





Роздiл 2


У вереснi 1943 року Гектор Адонiс був професором iсторii та лiтератури в Палермському унiверситетi. Через дуже невисокий зрiст колеги ставилися до нього з меншою повагою, нiж вiн на те заслуговував. Це зумовлювалося сицилiйською культурою, у якiй прiзвиська традицiйно й жорстоко базувалися на фiзичних недолiках. Справжню цiну професоровi знав тiльки ректор унiверситету.

Того вересня 1943 року життя Гектора Адонiса мало змiнитися. Для пiвденноi Італii вiйна скiнчилася. Американська армiя вже пiдкорила Сицилiю й рушила на материк. Фашизм помер, Італiя вiдродилася; уперше за чотирнадцять столiть в острова Сицилii не було справжнього хазяiна. Однак, знаючись на iронiчностi iсторii, Гектор Адонiс не мав особливих сподiвань. Мафiя вже почала заступати мiсце закону на островi. Їi руйнiвна влада була б не менш смертельна за будь-яку корпоративну державу.

З вiкна кабiнету професора було видно територiю унiверситету, тi кiлька будiвель, якi можна було назвати кампусом. Потреби в гуртожитках не було, адже не було й звичного для Англii чи Америки унiверситетського життя. Бiльшiсть студентiв навчалися вдома й мали консультацii з професорами в установленi промiжки часу. Професори читали лекцii, якi студенти вiльно могли пропускати, iм треба було лише складати iспити. Гектор Адонiс вважав цю систему ганебною й безглуздою, частково тому, що вона стосувалася сицилiйцiв, якi, на його думку, потребували ще суворiшоi педагогiчноi дисциплiни, нiж студенти iнших краiн.

Визираючи з вiкна, схожого на вiкно собору, вiн бачив сезонний приплив ватажкiв мафii з усiх провiнцiй Сицилii: вони приiздили тиснути на унiверситетських професорiв. За врядування фашистiв цi ватажки були сумирнiшi, обачнiшi, але тепер, за милосердноi, вiдновленоi Америкою демократii, повстали, наче хробаки з розритоi дощем землi, i повернулися до старих звичаiв, облишили свою скромнiсть.

Ватажки мафii, «друзi друзiв», голови дрiбних мiсцевих кланiв у багатьох сицилiйських селищах, вбралися у святковий стрiй i з’iхалися заступитися за студентiв: родичiв чи синiв заможних землевласникiв, своiх синiв та друзiв, якi не мали успiху в унiверситетському навчаннi й не отримали б дипломи без стороннього втручання. А дипломи цi були вкрай важливi. Як iще родинi позбутися синiв, що не мають амбiцiй, таланту, розуму? Таких синiв доводиться утримувати до кiнця життя. Але, маючи диплом, цей шматок пергаменту з унiверситету, тi ж шельми можуть перетворитися на вчителiв, лiкарiв, членiв парламенту або, в найгiршому разi, на дрiбних державних чиновникiв.

Гектор Адонiс здригнувся, проте його втiшала iсторiя. Його любi британцi в розквiтi своеi iмперii так само доручали своi армii некомпетентним синам багатiiв, чиi батьки купили iм офiцерськi посади в армii чи навiть командування великими кораблями. І все одно iмперiя процвiтала. Так, цi командири вели своiх людей на необов’язкову бiйню, однак слiд сказати, що вони й помирали разом iз вояками, бо вiдвага була неодмiнною рисою класу. Такi смертi принаймнi розв’язували проблему обтяження держави некомпетентними й безвiдповiдальними людьми. Італiйцям бракувало такоi шляхетностi чи холодноi розсудливостi. Вони любили своiх дiтей, рятували iх вiд особистих катастроф i лишали державу дбати саму про себе.

Професор Адонiс бачив iз вiкна принаймнi трьох мiсцевих ватажкiв, що блукали унiверситетом у пошуках жертви. На них були сукнянi кашкети й шкiрянi чоботи, важкi оксамитовi пiджаки вони тримали в руках, бо погода досi стояла тепла. У подарунок викладачам вони несли кошики з фруктами, пляшки домашнього вина в бамбукових плетiнках. Не хабарi, а ввiчливий антидот до того жаху, який здiймався в грудях професорiв вiд iхнього вигляду, б

Страница 14

бiльшiсть викладачiв теж були сицилiйцi й розумiли, що це прохання, на якi не можна вiдповiсти вiдмовою.

Один iз мафiозi, вбраний так провiнцiйно, що цiлком мiг би зiйти зi сцени опери «Сiльська честь», саме заходив до корпусу й пiднiмався сходами. Гектор Адонiс iз сардонiчним задоволенням пiдготувався розiграти вже знайому комедiю.

Адонiс знав цього чоловiка: вiн мав прiзвище Бучiлла, володiв фермою й вiвцями в мiстечку Партiнiко неподалiк вiд Монтелепре. Вони потиснули один одному руки, Бучiлла передав професоровi свого кошика.

– У нас стiльки фруктiв, падають на землю, гниють, то я й подумав, чи не вiднести трохи професоровi, – сказав Бучiлла.

Це був невисокий кремезний чоловiк iз загартованим важкою роботою тiлом. Адонiс знав, що вiн мае репутацiю людини чесноi й скромноi, хоча цiлком мiг би перетворити свою владу на багатство. Цим вiн був схожий на старих ватажкiв мафii, що билися не за грошi, а за повагу та честь.

Професор з усмiшкою прийняв вiд нього фрукти. Який сицилiйський селянин дозволить чому-небудь пропасти? На кожну оливку, що падала на землю, припадала сотня дiтей, i дiти тi були подiбнi до сарани.

Бучiлла зiтхнув. Вiн був чемний, та Адонiс знав, що ця чемнiсть за частку секунди може перетворитися на загрозу. Тож спочутливо всмiхнувся, коли гiсть мовив:

– Яке життя безглузде. Я маю що робити на своiй землi, та коли сусiд просить мене про дрiбну послугу, як я можу йому вiдмовити? Мiй батько знав його батька, мiй дiд – його дiда. Така вже в мене натура, а може, i нещастя мое таке – я зроблю все, про що мене попросить друг. Зрештою, чи ж ми не християни?

– Ми, сицилiйцi, усi такi, – м’яко вiдповiв професор. – Надто щедрi. Саме тому на пiвночi, у Римi, нами так безсоромно користуються.

Бучiлла проникливо подивився на нього. Тут проблем не буде. Хiба ж вiн не чув десь, що професор був один iз «друзiв»? На наляканого вiн точно не схожий. А якщо вiн «друг друзiв», то чому Бучiлла цього не знае? Утiм у «друзiв» стiльки рiвнiв. У будь-якому разi перед ним була людина, що розумiла свiт, у якому вiн живе.

– Я прийшов попросити про послугу, – сказав Бучiлла. – Як один сицилiець iншого. Син мого сусiда цього року провалився на iспитах. Ви його завалили. Так сусiд каже. Але коли я почув ваше iм’я, то сказав йому: «Що? Синьйор Адонiс? Та в цього чоловiка найбiльше у свiтi серце. Вiн нiколи не скоiв би такого недоброго вчинку, якби знав усi подробицi. Нiколи». І той зi сльозами просив мене розповiсти вам усю iсторiю й з усiею шанобливiстю благати змiнити йому оцiнку, щоб хлопець мiг вийти у свiт i заробити собi на хлiб.

Гектора Адонiса не омиляла така ввiчливiсть. Знову ж таки, це було як у шанованих ним англiйцiв: можна кiлька днiв насолоджуватися iхнiми словами й тiльки тодi зрозумiти, що тебе смертельно образили. Стосовно англiйцiв то був усього лиш мовний зворот, однак якщо вiдмовити синьйоровi Бучiллi, можна темноi ночi отримати кулю з лупари[3 - Обрiз мисливськоi рушницi, який спочатку використовували сицилiйськi пастухи для захисту вiд вовкiв (вовк сицилiйським дiалектом – lupu), а згодом вiн став поширеною зброею мафii.]. Професор ввiчливо скуштував оливок та ягiд iз кошика.

– О, ми ж не можемо дозволити юнаковi голодувати в цьому жорстокому свiтi, – мовив вiн. – Як його звати?

Коли Бучiлла назвав прiзвище, професор дiстав iз шухляди журнал, погортав його, хоча, звiсно ж, прiзвище впiзнав.

Студент-невдаха був неотесаний йолоп, тюхтiй; ще бiльша тварина, нiж вiвцi з ферми Бучiлли. То був лiнивий бабiй i хвалько, безнадiйно безграмотний, нездатний розрiзнити «Ілiаду» та романи Верги. Попри це, Гектор Адонiс солодко всмiхнувся Бучiллi й з подивом сказав:

– Так, вiн мав проблеми з одним iспитом, але це легко владнати. Нехай навiдаеться до мене, я позаймаюся з ним у цiй кiмнатi, а тодi проведу ще один iспит. Другоi невдачi не буде.

Вони потиснули один одному руки, i гiсть пiшов. «Завiв iще одного приятеля», – подумав Гектор. Для чого всi цi молодi бездарi отримували унiверситетськi дипломи, яких вони не заслуговували? В Італii 1943 року ними можна було хiба що пiдтерти iхнi пещенi зади, перш нiж знову повернутися до посереднього життя.

Телефонний дзвiнок порушив хiд його думок, принiс iнше роздратування. Один короткий дзвiнок, пауза, три ще коротших. Телефонiстка саме плiткувала з кимось i натискала на важiль у паузах своеi власноi розмови. Це так роздратувало професора, що вiн гукнув у слухавку свое «Pronto» значно рiзкiше, нiж належало.

На жаль, телефонував ректор унiверситету. Але його, вiдомого прибiчника професiйноi ввiчливостi, вочевидь цiкавили речi, важливiшi за неввiчливiсть. Його голос тремтiв зi страху, звучав слiзно й мало не благально.

– Дорогий професоре Адонiсе, – сказав вiн. – Чи можна попросити вас пiдiйти до мого кабiнету? В унiверситету виникла серйозна проблема, яку можете розв’язати лише ви. Це дуже важливо. Повiрте, любий професоре, я буду вам дуже вдячний.

Ця пiдлесливiсть змусила професора нервувати. Чого вiд нього чекав

Страница 15

цей iдiот? Щоб вiн перестрибнув кафедральний собор Палермо? Адонiс iз гiркотою подумав, що ректор краще для цього годиться – вiн на зрiст не нижчий вiд шести футiв. Нехай сам стрибае й не просить свого пiдлеглого з найкоротшими в Сицилii ногами робити це за нього. Цей образ повернув професоровi добрий гумор, тож вiн спокiйно спитав:

– Можливо, натякнете, до чого менi готуватися дорогою?

Голос ректора провалився до шепотiння.

– Глибокоповажний дон Кроче вшанував нас своiм вiзитом. Його небiж вчиться в нас медицини, i викладач запропонував йому чемно залишити навчання. Дон Кроче приiхав уклiнно просити нас змiнити це рiшення. Однак професор медичного коледжу наполягае на тому, щоб юнак пiшов.

– Хто цей дурень? – спитав Гектор Адонiс.

– Молодий доктор Натторе, – вiдповiв ректор. – Шанований викладач, але трохи не вiд свiту цього.

– Я буду у вас за п’ять хвилин, – сказав професор.

Поспiшаючи до головного корпусу, Гектор Адонiс мiркував над тим, що тут можна зробити. Проблема була не в ректоровi – вiн завжди кликав Адонiса в таких ситуацiях. Проблемою був доктор Натторе, вiн добре його знав. Блискучий медик, зi смертю якого багато втратить Сицилiя, а з вiдставкою – унiверситет. Найпихатiший iз зануд, людина непохитних принципiв i справжньоi честi. Та навiть вiн мусив чути щось про дона Кроче, навiть у цьому генiальному мозку мусило б бути хоч зернятко здорового глузду. Там мае бути щось iще.

Перед головним корпусом стояло довге чорне авто, на нього спиралися двое чоловiкiв у дiлових костюмах, що так i не додали iм респектабельностi. То мали бути охоронцi дона, залишенi тут разом iз водiем iз поваги до унiверситетських викладачiв, яких вiдвiдував дон Кроче. Адонiс помiтив, що вони окинули його низьку постать, досконалий костюм, портфель пiд пахвою спочатку здивованими, а тодi насмiшкуватими поглядами. Вiн холодно глянув на них, налякавши цим. Невже такий коротун може бути «другом друзiв»?

Кабiнет ректора був схожий швидше на бiблiотеку, анiж на дiлове примiщення: вiн сам був бiльше науковець, анiж адмiнiстратор. Уздовж стiн виструнчилися книжки, меблi були масивнi, але зручнi. Дон Кроче сидiв у величезному крiслi з горнятком еспресо. Його обличчя нагадувало Гекторовi Адонiсу нiс корабля з «Ілiади», роз’iдений роками битв i ворожими морями. Дон вдав, що вони нiколи ранiше не зустрiчалися, i Адонiс дозволив себе представити. Звiсно ж, ректор знав, що то був фарс, але молодий доктор Натторе повiрив.

Ректор був найвищий в унiверситетi, Гектор Адонiс – найнижчий. Тож, перш нiж заговорити, ректор iз ввiчливостi сiв i згорбився.

– У нас виникла невелика суперечка, – мовив вiн. Доктор Натторе роздратовано пирхнув, але дон Кроче злегка нахилив голову, погоджуючись. – Дон Кроче мае небожа, який прагне стати лiкарем. Професор Натторе каже, що його оцiнок недостатньо для отримання диплома. Це трагедiя. Дон Кроче був такий добрий, що приiхав до нас поговорити про справу свого небожа, i вiдколи наш унiверситет так йому зобов’язаний, я подумав, що ми маемо зробити все можливе, щоб якось його втiшити.

Дон Кроче приязно, без жодноi тiнi сарказму мовив: – Сам я неписьменний, та нiхто не скаже, що я не мав успiху на дiловiй нивi.

«Авжеж, – подумав Гектор Адонiс, – тому, хто може пiдкупати мiнiстрiв, замовляти вбивства, тероризувати власникiв крамниць i фабрик, не обов’язково вмiти читати й писати». А дон Кроче вiв далi:

– Свiй шлях я знайшов власним досвiдом. Чому мiй небiж не може зробити так само? Моiй бiдолашнiй сестрi серце розiб’еться, якщо ii син не матиме приставки «лiкар» перед своiм iменем. Вона щира вiрянка, прагне допомагати свiтовi.

Доктор Натторе вiдповiв iз черствiстю, звичною для тих, хто мае рацiю:

– Я не зiйду зi своеi позицii.

Дон Кроче зiтхнув.

– Чим може зашкодити мiй небiж? – улесливо мовив вiн. – Я влаштую його до армii або ж до католицького шпиталю для лiтнiх. Вiн триматиме iх за руку, вислуховуватиме iхнi скарги. Вiн надзвичайно приемна людина й зачаровуватиме тих старих шкап. Чого я прошу? Пiдправити трохи в тих паперах, якi ви тут перекладаете.

Вiн озирнув кiмнату зi зневагою до книжок бiля стiн. Гектор Адонiс, украй стурбований такою м’якiстю дона – небезпечним знаком вiд такоi людини, розлючено подумав, що йому легко казати. За найменшого поколювання в печiнцi його люди доправляли ватажка мафii до Швейцарii. Але Адонiс знав, що саме вiн може вийти з цього глухого кута.

– Дорогий мiй докторе Натторе, – сказав вiн. – Звiсно ж, ми можемо щось зробити. Трохи приватних занять, додатковоi практики в благочиннiй лiкарнi?

Натторе не був схожий на сицилiйця, попри те, що народився в Палермо. Волосся в нього було свiтле й рiдкувате, i вiн дозволяв собi виказувати свiй гнiв – справжнiй сицилiець у такiй делiкатнiй ситуацii нiколи б цього не зробив. Це, безсумнiвно, через якiсь дефективнi гени, успадкованi ним вiд давнiх норманських завойовникiв.

– Ви не розумiете, професоре Адонiсе. Той молодий йолоп хоче бути хiрургом.

«Ісус, Марiя, Йосип i всi с

Страница 16

ятi, – подумав Гектор Адонiс. – Оце вже справжня бiда».

Користаючись iз мовчання ошелешеного колеги, доктор Натторе продовжив:

– Ваш небiж нiчого не знае про анатомiю. Вiн розрубав труп на шматки, наче то була вiвця для рожна. Вiн пропускае бiльшiсть занять, не готуеться до контрольних, входить в операцiйну так, наче прийшов на танцi. Визнаю, вiн дуже приемний, симпатичнiшого парубка годi й шукати. Але ми, урештi-решт, говоримо про чоловiка, якому колись доведеться розтинати тiло людини гострим ножем.

Професор Адонiс точно знав, що саме думае дон Кроче. Яка рiзниця, що за хiрург вийде з хлопця? Це питання престижу родини, втрати поваги, якщо вiн провалить навчання. Байдуже, яким поганим хiрургом вiн стане – йому все одно нiколи не вбити стiлькох, як зайнятiшим працiвникам дона Кроче. До того ж цей молодий доктор Натторе не схилився перед ним, не зрозумiв натяку: доновi Кроче байдуже до хiрургii, вiн лише хоче, аби його небiж став лiкарем.

Тож час був Гекторовi Адонiсу все владнати.

– Дорогий доне Кроче, – сказав вiн. – Я впевнений, що доктор Натторе пiдкориться вашим побажанням, якщо ми продовжимо його переконувати. Але звiдки у вашого небожа ця романтична iдея стати хiрургом? Ви сказали, що вiн дуже милий хлопець, але ж хiрурги – вродженi садисти. Хто в Сицилii добровiльно ляже пiд ножа? – Вiн зачекав трохи, тодi продовжив: – До того ж вiн муситиме практикуватись у Римi, якщо отримае наш диплом, а римляни скористаються з будь-якоi нагоди, щоб розтрощити сицилiйця. Наполягаючи, ви робите своему небожевi погану послугу. Дозвольте запропонувати вам компромiс.

Доктор Натторе пробуркотiв, що компромiси тут неможливi. Уперше за цю розмову очi дона Кроче, схожi на очi ящера, спалахнули вогнем. Доктор замовк, i Гектор Адонiс провадив далi:

– Ваш небiж отримае оцiнки, яких буде достатньо для того, щоб стати лiкарем, але не хiрургом. Ми скажемо, що вiн надто добрий, щоб рiзати людей.

Дон Кроче широко розвiв руки, його вуста розiйшлись у холодну посмiшку.

– Ви вразили мене своею розсудливiстю та здоровим глуздом, – сказав вiн Адонiсовi. – Так тому й бути. Мiй небiж стане лiкарем, не хiрургом. Сестра мае бути задоволена.

Вiн поспiшно покинув товариство, досягнувши своеi справжньоi мети – на бiльше дон Кроче й не сподiвався. Ректор унiверситету провiв його до автомобiля. Але всi присутнi в кiмнатi помiтили, як дон Кроче востанне зиркнув на доктора Натторе, перш нiж пiти. Це був надзвичайно уважний погляд, наче вiн запам’ятовував обличчя викладача, щоб нiколи не забути, як виглядае той, хто намагався протистояти його волi.

Коли вони з ректором вийшли, Гектор Адонiс розвернувся до доктора Натторе й сказав:

– Вам, мiй дорогий колего, доведеться пiти у вiдставку й поiхати практикувати до Рима.

– Ви збожеволiли?! – вибухнув доктор Натторе.

– Не так, як ви, – вiдповiв Адонiс. – Наполягаю, повечеряйте сьогоднi зi мною, i я поясню вам, чому Сицилiя не схожа на Едем.

– Чому я мушу поiхати? – протестував доктор.

– Ви сказали «нi» доновi Кроче Мало. Сицилiя не вмiстить вас обох.

– Але все вийшло, як вiн хотiв! – з вiдчаем вигукнув Натторе. – Його небiж стане лiкарем, ви з ректором це ухвалили.

– Але ви – нi, – мовив Адонiс. – Ми ухвалили це, щоб урятувати ваше життя. І все одно ви тепер позначений.

Того вечора Гектор Адонiс влаштовував в одному з найкращих ресторанiв Палермо вечерю для шiстьох професорiв, разом iз доктором Натторе. До кожного з викладачiв того дня навiдувався «почесний гiсть», i кожен iз них погодився змiнити оцiнки одному зi студентiв. Доктор Натторе з жахом слухав iхнi розповiдi й зрештою сказав:

– З медичною школою такого бути не може, не з лiкарями.

Решта втратили терпiння. Професор фiлософii захотiв знати, чому медична практика для людства важливiша за витончений процес мислення й безсмертну святiсть душi. Коли вечеря закiнчувалася, доктор Натторе погодився кинути Палермський унiверситет i переiхати до Бразилii, де, як його запевняли колеги, хороший хiрург мiг заробити цiлий статок на операцiях жовчного мiхура.

Тiеi ночi Гектор Адонiс спав сном праведника. Однак наступного ранку йому був невiдкладний дзвiнок iз Монтелепре. Його хрещеник Турi Гiльяно, чий розум вiн так плекав, чию м’якiсть глибоко цiнив, чие майбутне так ретельно планував, убив полiцая.




Роздiл 3


Монтелепре було мiстечко iз сiмома тисячами жителiв, занурене в долину Каммаратських гiр так само глибоко, як i в бiднiсть.

2 вересня 1943 року його мешканцi готувалися до Фести, що мала розпочатися наступного дня й тривати ще три днi.

Феста була найважливiша подiя року для кожного мiста, бiльша за Великдень, чи Рiздво, чи Новий рiк, бучнiша за святкування кiнця великоi вiйни чи дня народження великого мiсцевого героя. Феста присвячувалася найулюбленiшому в мiстечку святому. То був один зi звичаiв, до яких фашистський уряд Муссолiнi не наважився втрутитися i якi навiть не намагався заборонити.

Щороку для органiзацii Фести створювався «Комiтет трьох» – з трiйцi най

Страница 17

оважнiших чоловiкiв мiста. Вони призначали собi заступникiв, якi збирали грошi й приносини. Кожна родина робила свiй внесок згiдно з тим, що мала. На додачу до цього заступники рушали на вулицi просити милостиню.

З наближенням великого дня комiтет починав витрачати грошi зi спецiального фонду, зiбранi за весь минулий рiк. Вони наймали музикантiв i клоуна. Установлювали щедрi грошовi призи для кiнських перегонiв, якi мали вiдбутись у наступнi три днi. Наймали спецiалiстiв, якi прикрашали церкву й мiськi вулички так, що похмуре, злиденне Монтелепре раптом починало скидатися на якусь середньовiчну цитадель серед Поля золотоi парчi[4 - Мiсце переговорiв мiж Генрi VIII Англiйським та Франциском І Французьким 1520 року, назване так за надзвичайну пишнiсть i розкiшне прикрашення.]. Запрошувався ляльковий театр, торгiвцi iжею ставили своi лотки.

Родини Монтелепре використовували Фесту як нагоду продемонструвати своiх дочок, що сягнули шлюбного вiку: купували новий одяг, дiвчатам видiляли компаньйонок. Зграя повiй iз Палермо ставила вiдразу за мiстом свого величезного тента; полотнянi стiни в червонi, бiлi й зеленi смуги прикрашали iхнi лiцензii та медичнi довiдки. Для проведення урочистоi служби наймали знаменитого святого брата, у якого чимало рокiв тому з’явилися стигмати. І нарештi, на третiй день, вулицями мiста проносили труну святого, за якою йшли всi мiстяни зi своiми стадами мулiв, коней, свиней та вiслюкiв; зверху на трунi iхала статуя-образ святого, закидана грошима, квiтами, рiзноманiтними солодощами й великими пляшками вина в бамбукових плетiнках.

То були днi слави. Байдуже, що решту року вони голодували й що на тiй же площi, на якiй вшановували свого святого, решту днiв вони продавали власний пiт землевласникам за сотню лiр на день.

У перший день Фести Монтелепре Турi Гiльяно призначили до участi в ритуалi вiдкриття – паруваннi «диво-мулицi з Монтелепре» з найбiльшим i найсильнiшим вiслюком мiста. Самицi мулiв рiдко народжують, цi плоди союзу кобил та вiслюкiв вважають неплiдними тваринами. Але в Монтелепре була справжня дивовижна мулиця, що два роки тому народила вiслюча. Їi власник погодився надати послуги тварини як внесок своеi родини в мiську Фесту. А якщо знову станеться диво, то й вiддати ii потомство Фестi нарiк. Уся ця церемонiя скидалася на сардонiчну пародiю.

Однак ритуальне парування було пародiею лише частково. Сицилiйський селянин подiбний до свого мула й вiслюка. Це працьовитi тварини з такою ж непохитною, похмурою вдачею, як i сам селянин. Вони так само можуть довго працювати, не ламаючись, на вiдмiну вiд шляхетнiшого коня, якого треба доглядати. Вони твердо стоять на ногах, можуть пробиратися гiрськими терасами, не падаючи й не ламаючи нiг – не те що полум’янi жеребцi чи полохливi кобили шляхетноi кровi. Селянин, вiслюк i мул так само живуть на харчах, що можуть убити iнших людей та тварин. Але найбiльша подiбнiсть у тому, що до селянина, вiслюка й мула треба ставитися з приязню та повагою, iнакше вони стають упертими й жорстокими.

Католицькi релiгiйнi фестивалi беруть свiй початок вiд давнiх язичницьких ритуалiв, пiд час яких у богiв просили дива. Того фатального дня у вереснi 1943 року протягом Фести в мiстечку Монтелепре сталося диво, що змiнило долю семи тисяч його мешканцiв.

У своi двадцять рокiв Турi Гiльяно вважався найвiдважнiшим, найчеснiшим, найсильнiшим юнаком, якого дуже поважали. Вiн був людина честi, тобто людина, що ставилася до iнших iз ретельною чеснiстю i яку не можна було безкарно образити.

Пiд час останнього врожаю вiн вiдзначився тим, що вiдмовився найматися на роботу за ту ганебну платню, яку пропонували наглядачi мiсцевих маеткiв, i звернувся до товаришiв iз полум’яною промовою, закликаючи iх не працювати, хоч би врожай i згнив. Карабiнери заарештували його за звинуваченням, висунутим бароном, а iншi таки пiшли працювати. Гiльяно не тримав зла анi на них, анi на полiцаiв. Коли його звiльнили з в’язницi завдяки втручанню Гектора Адонiса, у ньому не було нiякоi озлобленостi. Вiн обстоював своi принципи – цього було достатньо.

Іншого разу Турi зупинив бiйку на ножах мiж Аспану Пiшоттою та iншим юнаком, кинувшись мiж ними без зброi й упоравшись iз iхнiм гнiвом своею добродушнiстю.

Незвичайним тут було те, що, якби це зробив будь-хто iнший, у цьому угледiли б ознаки боягузливостi, що маскуеться пiд людянiсть, але було в Гiльяно щось таке, що не давало так про нього думати.

У другий день вересня Сальваторе Гiльяно, якого друзi та рiднi кликали Турi, розмiрковував над тим, що вважав нищiвним ударом, завданим по його чоловiчiй гiдностi.

То була дрiбниця. У мiстечку Монтелепре не було анi кiнотеатру, анi клубу, однак було невеличке кафе з бiльярдним столом. За вечiр до того Турi Гiльяно, його кузен Гаспаре «Аспану» Пiшотта та ще кiлька юнакiв грали в бiльярд. Кiлька старших мiстян спостерiгали за ними, п’ючи вино склянка за склянкою. Один iз них, Гвiдо Кiнтана, уже був нетверезий. То був поважний чоловiк, який за часiв Муссолiнi опинивс

Страница 18

за гратами через пiдозри у зв’язках iз мафiею. Пiсля завоювання острова американцями його звiльнили як жертву фашизму, i подейкували навiть, що вiн стане мером Монтелепре.

Турi Гiльяно, як будь-який сицилiець, знав про легендарну силу мафii. У цi кiлька мiсяцiв вiльного життя ii змiiна голова вже почала звиватися над землею, що ii немовби удобрив новий демократичний уряд. У мiстi вже перешiптувалися про те, що тi, хто тримае крамницi, платять «страховi внески» певним «поважним людям». Звiсно ж, Турi знав iсторiю, знав про численнi вбивства селян, якi намагалися забрати грошi за роботу в могутнiх аристократiв i землевласникiв, про те, у яких лещатах мафiя тримала острiв, перш нiж Муссолiнi прорiдив ii з властивою йому зневагою до законiв – наче смертельна змiя, що кусае слабшу рептилiю отруйними iклами. Тож Турi Гiльяно вiдчував, що попереду чекае терор.

Кiнтана дивився на нього та його товаришiв дещо зневажливо. Може, його дратував iхнiй хороший настрiй. Зрештою, вiн був серйозний чоловiк на порозi вирiшального етапу свого життя: пiсля вигнання урядом Муссолiнi на безлюдний острiв вiн повернувся в мiсто, у якому народився. Метою Кiнтани в наступнi кiлька мiсяцiв було завоювати повагу в очах мiстян.

Хоч може бути й так, що його сердила краса Гiльяно, бо сам Гвiдо Кiнтана був надзвичайно негарний. Його зовнiшнiсть була лячна не через якусь вiдразливу рису, а тому, що вiн звик усе життя показувати свiтовi грiзний фасад. Чи, можливо, то було природне протистояння природженого лиходiя з природженим героем.

У будь-якому разi Кiнтана рiзко пiдвiвся так, щоб зачепити Гiльяно, коли той обходив стiл для бiльярду. Турi, що завжди ставився до старших шанобливо, вибачився щиро й скромно. Гвiдо Кiнтана з презирством оглянув його з голови до нiг.

– Чого ти не вдома? Краще спав би, вiдпочивав перед тим, як заробити собi на хлiб завтра, – мовив вiн. – Моi друзi вже годину чекають, щоб пограти в бiльярд.

Вiн простягнув руку, забрав кий iз руки Гiльяно й махнув йому, злегка посмiхаючись, щоб той iшов геть.

Усi на них дивилися. Образа була не смертельна. Якби чоловiк був молодший або дiяв образливiше, Гiльяно був би змушений битися, захищати свою чоловiчу гiднiсть. Аспану Пiшотта завжди носив iз собою ножа, i тепер вiн став так, щоб перехопити друзiв Кiнтани, якщо тi раптом вирiшать втрутитися. Пiшотта не мав особливоi поваги до старших i чекав, що його друг та брат закiнчить сварку.

Та Гiльяно тiеi митi почувався на диво незручно. Чоловiк мав страшний вигляд, був готовий до найсерйознiших наслiдкiв будь-якоi суперечки. Його товаришi, також старшi чоловiки, утiшено посмiхалися, не маючи жодного сумнiву щодо того, чим усе це закiнчиться. Один iз них був вбраний як мисливець i мав iз собою рушницю. Сам Турi зброi не мав. І тодi, на одну соромiцьку мить, вiн вiдчув страх. Вiн не боявся того, що йому зроблять боляче, не боявся дiстати удар чи дiзнатися, що з них двох цей чоловiк сильнiший. То був страх того, що цi двое знають, що вони роблять, що вони контролюють ситуацiю. А вiн – нi. Вони можуть пiдловити його зi зброею на темних вулицях Монтелепре, коли вiн iтиме додому. Наступного дня вiн може виявитися мертвим телепнем. Саме вроджене тактичне чуття партизана змусило його вiдступити.

Тож Турi Гiльяно взяв друга пiд руку й вивiв iз кафе. Пiшотта вийшов без боротьби, здивований тим, що його друг так просто здався, але навiть не думаючи про те, що це через страх. Вiн знав добросердечнiсть Турi й припустив, що той не хоче сваритися й робити iншому боляче через таку дрiбницю. Виходячи на Вiа Белла, щоб iти додому, вони чули за спиною клацання бiльярдних куль.

Тiеi ночi Турi не мiг заснути. Чи вiн справдi злякався того чоловiка зi злим обличчям i загрозливою поставою? Чи вiн справдi тремтiв, мов дiвчисько? Чи смiялися з нього iншi? Що тепер його найкращий друг, його кузен Аспану про нього думае? Що вiн боягуз? Що вiн, Турi Гiльяно, лiдер молодi Монтелепре, найповажнiший iз них, визнаний найсильнiшим i найбезстрашнiшим, так легко зламався за першоi ж погрози вiд справжнього чоловiка? І все одно навiщо ризикувати вендетою, що може стати смертельною, через таку нiсенiтницю, як гра в бiльярд, як груба дратiвливiсть старшого чоловiка? Це не те саме, що сварка з таким же юнаком. Вiн знав, що ця суперечка може виявитися серйозною. Вiн знав, що цi чоловiки – з «друзями друзiв», саме це його злякало.

Гiльяно спав погано й прокинувся в похмурому настроi, такому небезпечному для юнакiв. Вiн самому собi здавався смiшним. Вiн завжди хотiв бути героем, як i бiльшiсть молодикiв. Якби вiн жив в iншому куточку Італii, то давно вже став би солдатом, але, як справжнiй сицилiець, добровольцем в армiю не пiшов, а його хрещений Гектор Адонiс владнав усе так, що його й не призвали. Зрештою, хоч Італiя й керувала Сицилiею, жоден iстинний сицилiець не вважав себе iталiйцем. І, якщо вже говорити правду, iталiйський уряд теж не надто палко прагнув брати в армiю сицилiйцiв, особливо в останнiй рiк вiйни. Сицилiйцi мали забагато

Страница 19

родичiв в Америцi, вони були природженi злочинцi й ренегати, надто тупi, щоб навчати iх сучасноi вiйськовоi справи, i хоч би куди вони йшли, усюди створювали проблеми.

На вулицi Турi Гiльяно вiдчув, що його поганий настрiй не встоiть перед красою дня. Золоте сонце було розкiшне, повiтря повне пахощiв лимонiв та олив. Вiн любив Монтелепре, його покрученi вулицi, кам’янi будинки з балконами, повними квiтiв викличних кольорiв, що росли на Сицилii без найменшого догляду. Вiн любив червону черепицю дахiв, що простягалися аж до кiнця мiстечка, захованого в цiй глибокiй долинi, на яку сонце лилося, немов рiдке золото.

Витонченi прикраси Фести (над вулицями нависав лабiринт iз кольорових фiгур святих, зроблених iз пап’е-маше, будинки були прикрашенi квiтами на бамбукових пiдставках) приховували неодмiнну бiднiсть типового сицилiйського мiстечка. Будинки, що пiднялися так високо, але ховались у складках гiр, що оточували мiсто, повнилися чоловiками, жiнками, дiтьми й тваринами, якi займали всi три-чотири кiмнати. У багатьох будинках не було водопроводу, i навiть тисячi квiтiв та холодне гiрське повiтря не могли подолати смороду нечистот, що здiймався разом iз сонцем.

У хорошу погоду люди практично жили поза будинками. Жiнки сидiли в дерев’яних крiслах на брукованих терасах, готували iжу для столiв, також виставлених за дверi. Вулицi були повнi дiтей, якi ганялися за курми, iндиками, козами; старшi дiти плели бамбуковi кошики. У кiнцi Вiа Белла, перш нiж вона увiллеться до площi, стояв величезний фонтан з обличчям демона, що звели греки за двi тисячi рокiв до того, i вода досi лилася з його рота, повного кам’яних зубiв. На терасах уздовж гiр ненадiйно росли зеленi садки. На рiвнинах унизу виднiлися мiстечки Партiнiко та Кастелламаре; за видноколом, немов убивця, ховалося Корлеоне, зведене з кривавого темного каменю.

На другому краю Вiа Белла, тому, що вiв до дороги на рiвнину Кастелламаре, Турi побачив Аспану Пiшотту, який вiв за собою вiслюка. На мить вiн розхвилювався: як поведеться з ним Аспану пiсля вчорашнього приниження? Його товариш був широковiдомий своiм гострим розумом. Чи вiдпускатиме вiн дотепнi коментарi? Гiльяно знову вiдчув приплив безплiдноi лютi й присягнувся, що бiльше нiщо не заскочить його не готовим. Байдуже щодо наслiдкiв, вiн усiм покаже, що не боягуз. І все одно десь на краю свiдомостi вiн ясно бачив усю сцену. Друзi Кiнтани вичiкували за ним, один iз них мав рушницю. Вони були «друзi друзiв» i помстилися б за себе. Вiн не боявся iх, боявся тiльки того, що вони його переможуть – це здавалося неодмiнним не тому, що вони були сильнiшi, а через iхню жорстокiсть.

Аспану Пiшотта радiсно й хижо вишкiрився до нього: – Турi, цей вiслючок сам не впораеться. Маемо допомогти.

Гiльяно не вiдповiв; йому стало легше вiд того, що друг забув про минулий вечiр. Його серце завжди тiшило те, що Аспану, такий в’iдливий i гострий щодо недолiкiв iнших, завжди ставився до нього з безмежною приязню та повагою. Вони разом пiшли до мiськоi площi, вiслюк плентався за ними. Навколо юнакiв, мов дрiбнi рибки, метушилися дiти. Вони знали, що буде з вiслюком, тож були схвильованi й збудженi. Для них то була справжня втiха, яскрава подiя серед зазвичай нудного лiтнього дня.

На площi мiстечка поставили невелику платформу чотири фути заввишки, складену з важких камiнних блокiв, вирiзаних iз навколишнiх гiр. Турi Гiльяно й Аспану Пiшотта заштовхали вiслюка вгору брудним трапом, прив’язали його голову мотузкою до вертикальноi залiзноi планки. Вiслюк присiв. Над його очима та писком був клапоть бiлоi шкiри, через що вiн скидався на клоуна. Навколо платформи зiбралися дiти, вони смiялися й свистiли. Один iз хлопцiв вигукнув:

– І хто з них вiслюк?

Усi розреготалися.

Турi Гiльяно, не знаючи, що то був останнiй день його життя невiдомого сiльського хлопця, споглядав цю сцену iз солодким вдоволенням людини, яка перебувае саме там, де мае бути. Вiн був на тому клаптику землi, де народився й де прожив усе свое життя. Зовнiшнiй свiт не мiг завдати йому шкоди. Навiть приниження попереднього вечора зникло. Вiн знав вапняковi гори, що височiли над ним, так само добре, як малюк знае свою пiсочницю. Цi гори ростили кам’янi брили з тою ж легкiстю, з якою могли ростити траву; з брил складалися печери й схованки, що могли прихистити цiлу армiю. Турi Гiльяно знав кожен будинок, кожну ферму, кожного трударя, усi руiни замкiв, залишених тут норманами й маврами, усi кiстяки вишукано розвалених грецьких храмiв.

З iншого боку на площi з’явився фермер iз диво-мулицею. Це вiн найняв iх на ранкову роботу. Його звали Папера, i жителi Монтелепре поважали його за успiшну вендету проти сусiда – вони сварилися за шмат землi мiж iхнiми дiлянками, на якому рiс гай олив. Суперечка тривала десять рокiв – насправдi довше, нiж усi тi разом узятi вiйни, що iх Муссолiнi нав’язав Італii. Тодi якось уночi, невдовзi пiсля того, як союзники звiльнили Сицилiю й встановили демократичний режим, сусiда знайшли мертвим – майже розiрваним навпiл

Страница 20

пострiлом лупари, такоi популярноi на Сицилii в подiбних справах. Пiдозра негайно впала на Паперу, але за нiч до того вiн дуже зручно дозволив себе заарештувати в сутичцi з карабiнерами й нiч убивства затишно провiв у камерi в’язницi в бараках Беллампо. Подейкували, що то була перша ознака того, що мафiя повертаеться, що Папера, який через шлюб породичався з Гвiдо Кiнтаною, залучив «друзiв друзiв» до розв’язання суперечки.

Поки Папера вiв мулицю до платформи, навколо юрмилися дiти, яких доводилося вiдганяти незлою лайкою та помахами батога. Дiти легко виверталися з-пiд нього, бо ж власник мулицi клацав у них над головами, добродушно всмiхаючись.

Вiдчувши запах самицi, бiлопикий вiслюк натягнув мотузку, що тримала його на платформi. Турi й Аспану пiдняли його пiд вигуки малих. Папера тим часом, маневруючи, пiдводив мулицю задом до краю платформи.

Саме тодi зi своеi крамницi вийшов Фрiзелла, перукар, щоб долучитися до веселощiв. За ним, потираючи гладеньке червоне обличчя, iшов маресьяло[5 - Старшина (iтал.).], серйозний i пихатий. Вiн единий у Монтелепре ходив голитися щодня. Навiть стоячи на платформi, Гiльяно вiдчував запах одеколону, яким його полив перукар.

Марешалло Роккофiно окинув професiйним оком юрбу, що зiбралася на площi. Як командир мiсцевого загону нацiональноi полiцii, що складався з дванадцяти чоловiкiв, вiн вiдповiдав за порядок у мiстi. Феста завжди була неспокiйним часом, i вiн уже призначив патрулювання на площi, утiм перша четвiрка патрульних iще не прийшла. Полiцай спостерiгав за мiським благодiйником Паперою та його мулицею. Вiн був упевнений у тому, що Папера замовив убивство свого сусiда. Цi сицилiйськi дикуни прагнули якнайшвидше скористатися своiми священними свободами. Марешалло похмуро подумав, що вони ще сумуватимуть за Муссолiнi. Коли порiвняти з «друзями друзiв», то диктатора згадуватимуть як другого доброго Франциска Ассiзького.

Перукар Фрiзелла був мiсцевим блазнем. Тi, хто не мiг знайти собi роботи, збиралися в перукарнi, щоб послухати його жарти та останнi плiтки. Вiн був один iз тих перукарiв, хто себе обслуговуе краще за клiентiв. Його вуса були вишукано пiдстриженi, волосся напомажене й зачесане, але з лиця вiн скидався на клоуна з ляльковоi вистави. Нiс картоплиною, широкий рот, що розтулявся, немов ворота, i нижня щелепа без пiдборiддя.

– Турi! – гукнув вiн. – Веди своiх звiрiв у мою перукарню, я iх напарфумлю. Твiй вiслюк думатиме, що кохаеться з герцогинею!

Турi не звертав на нього уваги. Фрiзелла колись пiдстригав його в дитинствi, так погано, що довелося матерi перебрати це на себе. Але його батько досi ходив до Фрiзелли, щоб поплiткувати й порозповiдати своi власнi iсторii про Америку враженим слухачам. Турi Гiльяно перукар не подобався, бо Фрiзелла був переконаний фашист, до того ж ходили чутки, що вiн довiрена особа «друзiв друзiв».

Марешалло пiдкурив сигарету й пiшов далi по Вiа Белла, навiть не помiтивши Гiльяно – то була помилка, про яку вiн пошкодуе в наступнi тижнi.

Вiслюк намагався зiстрибнути з платформи. Гiльяно ослабив його мотузку так, щоб Пiшотта мiг пiдвести тварину до краю й розташувати над диво-мулицею. Зад самицi саме здiймався над краем платформи. Гiльяно ще трохи ослабив мотузку. Самиця голосно пирхнула й смикнулася саме тодi, коли вiслюк опускався на неi. Переднiми ногами вiн охопив ii круп, кiлька разiв конвульсивно здригнувся й зависнув iз комiчним виразом блаженства на бiлоплямистому писку. Папера та Пiшотта реготали, поки Турi оскаженiло тягнув за мотузку, щоб повернути розслабленого вiслюка назад до прив’язi. Юрба радiла й вигукувала благословення. Дiти вже розсипалися вулицями, шукаючи iнших розваг.

Досi смiючись, Папера мовив:

– От якби ми всi могли жити, як вiслюки. Що за життя!

– Синьйоре Папера, – зухвало звернувся до нього Пiшотта. – Давайте я навантажу вам на спину бамбука й кошикiв з оливками й битиму по вiсiм годин щодня, поки ви плентатимесь угору гiрськими стежками. От воно, вiслюче життя.

Фермер насупився. Вiн вiдчув у цих словах легкий докiр за те, що вiн надто мало платив iм за роботу. Пiшотта йому нiколи не подобався, насправдi цю роботу вiн дав Гiльяно. У Монтелепре всi любили Турi, але з Пiшоттою було iнакше. Вiн мав надто гострий язик i був надто вже млосний. Лiнивий. Слабкi легенi його не виправдовували. Вiн усе одно курив сигарети, залицявся до доступних дiвчат iз Палермо й франтувато вдягався. І цi його маленькi французькi вусики… «Нехай уже закашляеться до смертi й iде до бiса зi своiми слабкими легенями», – так думав Папера. Вiн дав iм двiстi лiр, за якi Гiльяно йому гречно подякував, i пiшов разом iз мулицею назад, на свою ферму. Юнаки вiдв’язали вiслюка й повели його назад до дому Гiльяно. День вiслюка тiльки почався – на нього чекала значно менш приемна робота.

Мати Гiльяно накрила юнакам раннiй обiд. Двi сестри Турi, Марiаннiна та Джузеппiна, допомагали матерi готувати пасту на вечiр. Борошно змiшувалося з яйцями, височiло горою на квадратнiй лакованiй дерев’янiй дошцi, а

Страница 21

тодi вимiшувалося натвердо. Щоб благословити готове тiсто, у ньому ножем вирiзали хреста. Далi Марiаннiна та Джузеппiна нарiзали з тiста смужки, навертали iх на стебла сизалю й витягали траву, роблячи з тiста трубки. Кiмнату прикрашали великi миски з оливками та виноградом.

Батько Турi працював у полi, звiльнявся сьогоднi ранiше, щоб увечерi приеднатися до святкування. Наступного дня Марiаннiна мала заручини, i в домi Гiльяно готували особливе свято.

Турi завжди був найулюбленiшою дитиною Марii Ломбардо. Сестри пам’ятали, як мати щодня купала його: вода в жерстяному тазу нагрiвалася бiля плити, мати перевiряла ii температуру лiктем, брала особливе мило, привезене з Палермо. Спочатку сестри ревнували, потiм зачаровано дивилися, як нiжно мати купае малюка. Немовлям Турi нiколи не плакав, завжди смiявся, поки мати туркотiла над ним, розповiдаючи, який вiн досконалий. Наймолодший у сiм’i, вiн вирiс найсильнiшим. І завжди здавався iншим трохи дивним. Вiн читав книжки, говорив про полiтику i, звiсно ж, завжди вiдзначав, що його зрiст i прекрасна зовнiшнiсть пов’язанi з тим часом, що вiн провiв в Америцi в материному лонi. Утiм за доброту та безкорисливiсть його дуже любили.

Того ранку жiнки родини переживали за Турi, з любов’ю та занепокоенням дивилися, як вiн iсть хлiб iз козячим сиром та оливки, п’е свою каву з цикорiю. Одразу пiсля обiду вони з Аспану мали вiдвести вiслюка аж у Корлеоне й нелегально привезти звiдти величезну головку сиру, трохи шинки й ковбаси. Вiн пропустить цiлий день Фести, щоб потiшити матiр i щоб вдало вiдсвяткувати заручини сестри. Частину з того, що привезуть, вони продадуть на чорному ринку, щоб вiдкласти трохи грошей для родини.

Мати й сестри Гiльяно любили, коли цi двое юнакiв були разом. Вони дружили iз самого дитинства й були ближчi за братiв, хоч i зовсiм рiзнi. Аспану Пiшотта – смаглявий, з вусиками кiнозiрки, живим, рухливим обличчям, блискучими темними очима й смоляним волоссям на акуратнiй головi, розумний i дотепний – завжди зачаровував жiнок. І все одно якимось чином уся ця барвистiсть поступалася тихiй грецькiй красi Турi Гiльяно. Вiн мав масивне тiло, точно таке, як у давнiх грецьких статуй, розкиданих по всiй Сицилii. Усе в ньому було свiтло-брунатним – волосся, засмагла шкiра. Хлопець завжди був дуже спокiйний, однак рухи його несподiвано меткi. Та найбiльшу увагу привертали його очi. Мрiйливi, золотаво-карi, вони здавалися звичайними, коли вiн дивився вбiк. Та коли вiн зводив очi на вас, повiки опускалися, немов вирiзьбленi на статуi, i все його обличчя набувало безтурботного виразу маски.

Поки Пiшотта розважав Марiю Ломбардо, Турi пiднявся до своеi кiмнати, щоб пiдготуватися до подорожi. А саме – дiстати пiстолета, який там ховав. Пам’ятаючи приниження минулого вечора, вiн вирiшив узятися до роботи, яка на нього чекала, при зброi. Стрiляти вiн умiв: батько часто брав його на полювання.

Мати чекала його на кухнi сама, щоб попрощатися. Вона обiйняла його й вiдчула за поясом пiстолет.

– Турi, будь обережний, – з тривогою мовила вона. – Не сварися з карабiнерами. Якщо зупинять, вiддай iм усе, що треба.

Гiльяно заспокоiв ii.

– Їжу нехай беруть, – сказав вiн. – Та я не дозволю iм побити мене або забрати до в’язницi.

Марiя це розумiла. І по-своему, з палкою сицилiйською гордiстю, пишалася ним. Багато рокiв тому ii гордiсть i гнiв на власну бiднiсть штовхнули ii переконати чоловiка шукати щастя в Америцi. Вона була мрiйницею, вiрила в справедливiсть i те, що iй по праву належить певне мiсце у свiтi. В Америцi жiнка змогла вiдкласти чималу суму, i та ж сама гордiсть змусила ii повернутися до Сицилii, щоб жити по-королiвському. Тодi все перетворилося на пил. Пiд час вiйни лiра зовсiм знецiнилася, i вона знову стала бiдна. Марiя скорилася долi, але сподiвалася на краще для своiх дiтей. І була щаслива, коли в Турi проявився саме той дух, яким сама була одержима. Однак мати боялася того дня, коли вiн зiштовхнеться з тяжкою реальнiстю життя на Сицилii.

Вона дивилася, як вiн виходить на брукiвку Вiа Белла до Аспану Пiшотти. Їi син Турi рухався, як великий кiт, у нього були такi широкi груди, такi м’язистi руки й ноги, що Аспану поряд iз ним здавався тонким, мов стеблина. Однак у ньому була та хитрiсть, якоi бракувало ii синовi, позначена жорстокiстю хоробрiсть. Аспану оберiгатиме Турi в зрадливому свiтi, у якому iм доводиться жити. До того ж iй подобалася його оливкова привабливiсть, хоча вона й вважала сина красивiшим.

Марiя дивилася, як вони йдуть по Вiа Белла туди, де та виходить iз мiстечка на рiвнину Кастелламаре. Їi син Турi Гiльяно та син ii сестри Гаспаре Пiшотта. Двое молодих людей, ледве за двадцять, ще молодшi на вигляд. Вона любила iх обох i за обох боялася.

Нарештi юнаки з вiслюком зникли за узвозом вулицi, але вона дивилася далi й нарештi знову побачила iх високо над Монтелепре, де вони йшли в гори, що оточували мiстечко. Марiя Ломбардо Гiльяно все дивилася й дивилася так, наче нiколи бiльше iх не побачить, поки вони остаточно не з

Страница 22

икли в туманi пiзнього ранку, що пiднiмався над горами. Зникли на початку своеi легенди.




Роздiл 4


У вереснi 1943 року на Сицилii можна було вижити тiльки завдяки чорному ринку. З часiв вiйни продукти видавали за картками, а фермери мали здавати вирощене на центральнi державнi склади за твердими цiнами. Платили iм паперовими грiшми, якi майже нiчого не були вартi. Уряд, своею чергою, мав продавати й розподiляти цi продукти помiж людей задешево. За таких умов усi мусили б отримати достатньо, щоб не вмерти з голоду. Насправдi ж фермери ховали все, що могли, бо те, що здавали на державнi склади, прибирали до рук дон Кроче Мало та його поплiчники для продажу на чорному ринку. Щоб вижити, людям доводилося купувати на чорному ринку й порушувати закони про контрабанду. Якщо iх ловили на цьому, то судили й садили за грати. Що з того, що в Римi сформувався демократичний уряд? Люди могли голосувати, але вони голодували.

Турi Гiльяно й Аспану Пiшотта саме порушували цi закони з легким серцем. Пiшотта мав зв’язки на чорному ринку й усе влаштував. Вiн пiдписався провезти велику головку сиру вiд одного сiльського фермера до перекупника з чорного ринку в Монтелепре й мав отримати за це чотири копченi окости й кошик ковбаси. Це зробило б вечiрку з приводу заручин сестри Турi бучним святом. Юнаки порушували два закони: один забороняв операцii на чорному ринку, другий – контрабанду з однiеi iталiйськоi провiнцii до iншоi. Влада мало що могла зробити для пiдтримки законiв проти чорного ринку, бо довелося б посадити за грати кожного сицилiйця. А от контрабанда – то iнша рiч. Патрулi нацiональноi полiцii, карабiнери, блукали провiнцiею, встановлювали пропускнi пункти, платили iнформаторам. Звiсно ж, втручатися в справи караванiв дона Кроче Мало, що користувався ваговозами американськоi армii та особливими урядово-вiйськовими пропусками, вони не могли. Але перехоплювати багатьох дрiбних фермерiв та зголоджених селян – цiлком.

Гiльяно та Пiшотта йшли до ферми чотири години. Забрали величезну головку зернистого бiлого сиру та iншi товари, прив’язали вiслюковi на спину. Замаскували товари стеблами сизалю та бамбука, щоб здавалося, що вони просто везуть корм для худоби, яку розводили багато селян. Молодi люди мали безтурботнiсть i впевненiсть юностi або ж навiть дитинства – так малюки ховають скарби вiд батькiв, наче для цього достатньо самого лише намiру iх обдурити. Ця впевненiсть частково походила й вiд того, що вони знали потайнi гiрськi стежини.

Рушаючи в довгу дорогу додому, Гiльяно вiдправив Пiшотту вперед розвiдати, чи немае попереду карабiнерiв. Щоб мати змогу попередити один одного про небезпеку, домовилися подавати сигнали свистом. Вiслюк легко вiз на спинi продукти, поводився добре – перед роботою вiн отримав свою винагороду. Двi години вони повiльно й спокiйно спускалися без жодноi ознаки негараздiв. Тодi Гiльяно побачив, що милi за три позаду них iде караван iз шести мулiв i вершника. Якщо про цю стежину знали на чорному ринку, тодi полiцiя цiлком могла встановити тут свiй контрольний пункт. Вiн вирiшив перестерегтися й вiдправити Пiшотту далеко вперед на розвiдку.

За годину Турi наздогнав Аспану: той сидiв на величезнiй камiннiй брилi, курив i кашляв. Вiн був блiдий, не варто йому було курити. Турi Гiльяно сiв поряд iз другом перепочити. З самого дитинства чи не найтiснiше iх пов’язувало те, що вони нiколи не намагалися командувати один одним, тож i зараз вiн не сказав нiчого. Нарештi Аспану загасив недопалок i поклав його до кишенi. Вони знову рушили: Гiльяно тримав повiд, Аспану йшов за вiслюком.

Друзi йшли гiрською стежиною, що проходила повз дороги та селища, але час вiд часу оминали чи старовинний грецький басейн, вода до якого лилася через рот перекошеноi статуi, чи руiни норманського замку, який багато столiть тому не пускав цим шляхом загарбникiв. Турi задумався про минуле й майбутне Сицилii. Вiн думав про свого хрещеного Гектора Адонiса, що пообiцяв приiхати до них пiсля Фести й пiдготувати з ним заяву для вступу в Палермський унiверситет. Вiд думки про хрещеного йому стало сумно. Гектор Адонiс нiколи не приiздив на Фесту: п’янi чоловiки смiялися б iз його низького зросту, а дiти – деякi вищi за нього – збиткувалися б. Турi думав, як Бог мiг зупинити рiст тiла чоловiка, однак вкласти стiльки знань до його голови, бо ж юнак вважав Гектора Адонiса найрозумнiшою у свiтi людиною й любив за ту доброту, яку той виказував йому та його батькам.

Думав вiн i про батька, що так гарував на iхньому клаптику землi, i про сестер у поношених сукнях. Добре, що Марiаннiна – така красуня, що змогла знайти чоловiка, попри свою бiднiсть та бентежнi часи. Але понад усе його мучили думки про матiр Марiю Ломбардо. Ще в дитинствi вiн вiдчував, яка гiрка, яка нещаслива вона була. Скуштувавши соковитi плоди Америки, вона вже не могла бути щасливою в знедолених мiстечках Сицилii. Коли батько розповiдав iсторii про тi славетнi часи, мати починала ридати.

Але вiн змiнить долю своеi родини – так думав Турi

Страница 23

Гiльяно. Вiн важко працюватиме, вчитиметься й стане такою ж великою людиною, як його хрещений батько.

Раптом молодi люди опинилися бiля невеликого лiска, одного з небагатьох, що лишилися в цiй частинi Сицилii, де нинi, здавалося, росли лише великi бiлi брили й кар’ери мармуру. З другого боку гори вони мали спуститись у Монтелепре, остерiгаючись патрулiв Нацiональноi полiцii, карабiнерiв, але зараз саме пiдходили до мiсцини Кватро Молiне, – «Чотирьох перехресть», – i тут обачнiсть теж не завадила б. Гiльяно потягнув вiслюка за повiд i дав Аспану знак спинитися. Друзi стояли мовчки. Не було чутно нiчого дивного, лише рiвне дзижчання величезноi кiлькостi комах, що кишiли над землею: iхнi крильця та лапки гудiли, наче пилка десь вдалинi. Хлопцi перетнули перехрестя й безпечно зникли з очей у ще одному лiску. Турi Гiльяно знову заглибився у своi мрii.

Дерева раптом розiйшлися, наче хтось вiдштовхнув iх, i йти доводилося вже по просiцi, укритiй камiнцями, бамбуковими стеблами й лисуватою, негустою травою. Свiтло пiд кiнець дня падало далеко вiд них, понад гранiтними горами, i здавалося блiдим i холодним. За просiкою стежка мала спускатися довгою звивистою спiраллю до Монтелепре. Гiльяно отямився вiд мрiй: його лiве око рiзанув спалах свiтла, наче хтось перед ним пiдпалив сiрника. Вiн смикнув вiслюка, зупиняючи його, пiдняв руку, попереджаючи Аспану.

З-за хащiв за тридцять ярдiв вiд них вийшли незнайомцi. Їх було трое: Турi Гiльяно бачив жорсткi вiйськовi кептарi, чорний однострiй iз бiлим кантом. Його охопило дурне й болюче вiдчуття вiдчаю й сорому через те, що його схопили. Наступаючи, трiйця розiйшлася, тримаючи зброю напоготовi. Двое були доволi молодi, з блискучими рум’яними щоками, iхнi кептарi доволi кумедно збилися кудись до потилиць. Своi автоматичнi пiстолети вони наставляли на хлопцiв iз серйозним, але радiсним виглядом.

Карабiнер у центрi був старший i тримав гвинтiвку. Обличчя було вкрите слiдами вiд вiспин i шрамами, кептар тiсно натягнутий на самi очi. На рукавi виднiлися нашивки сержанта. Той спалах свiтла, який помiтив Гiльяно, був сонячним зайчиком, вiдбитим вiд сталевого дула гвинтiвки. Чоловiк похмуро посмiхався, зброя незворушно нацiлена в груди Гiльяно. Вiд цiеi посмiшки вiдчай Турi перетворився на гнiв.

Сержант iз гвинтiвкою пiдiйшов ближче, з обох бокiв прикритий товаришами. Тепер Турi Гiльяно пильнував. Двох молодих карабiнерiв iз пiстолетами можна було не боятися: вони легковажно рушили до вiслюка, несерйозно ставлячись до полонених. Махнули Гiльяно та Пiшоттi, щоб тi вiдiйшли вiд тварини, тодi один полiцай, закинувши пiстолета за спину, зняв бамбуковий камуфляж з ii спини. Побачивши продукти, вiн присвиснув iз жадiбним захватом, не помiтивши, що Аспану бокуе до нього. Але це помiтив сержант iз гвинтiвкою й гукнув:

– Ти, вусатий, вiдiйди!

Аспану повернувся на крок назад, до Турi.

Сержант пiдiйшов iще ближче. Укрите вiспинами обличчя здавалося втомленим, але очi чоловiка блищали, коли вiн мовив:

– Що ж, юнаки, тут у вас непоганий шмат сиру. Зайвим у бараках не буде, до макаронiв згодиться. Скажiть iм’я фермера, вiд якого ви це везете, i ми вiдпустимо вас iз вiслюком додому.

Друзi не вiдповiли. Сержант чекав. Вони все одно мовчали.

Зрештою Гiльяно тихо сказав:

– У мене е тисяча лiр – подарунок вам, якщо пропустите нас.

– Можеш собi зад лiрами пiдтерти, – вiдповiв сержант. – Вашi документи. Якщо вони не в порядку, змушу вас просто тут накласти й ще й ними пiдтертися.

Зухвалiсть його слiв, зухвалiсть цих чорних одностроiв iз бiлим кантом пiдняла всерединi Гiльяно заметiль крижаноi лютi. Тiеi ж митi вiн зрозумiв, що нiколи не дозволить себе заарештувати, не дозволить цим людям забрати в нього iжу, що призначалася його родинi.

Турi Гiльяно дiстав посвiдчення особи й рушив до сержанта. Вiн сподiвався забратися з-пiд прицiлу гвинтiвки, бо знав: координацiя в нього краща, нiж у бiльшостi людей, i був готовий поставити саме на це. Однак гвинтiвка вiдiгнала його назад.

– Кидай на землю, – сказав полiцай. Турi послухався. Пiшотта, який стояв лiворуч вiд Гiльяно, за п’ять крокiв вiд нього, збагнув, що його друг мае на метi, та знав про зброю пiд його сорочкою, тож спробував вiдволiкти сержанта. Подавшись тiлом уперед так, щоб рука на стегнi торкалася ножа, який вiн носив у пiхвах на ременi через спину, вiн iз навмисною пихатiстю мовив:

– Сержанте, якщо ми скажемо вам iм’я, то нащо вам нашi документи? Угода е угода. – Вiн замовк на мить, а тодi саркастично додав: – Ми ж знаемо, що карабiнер завжди дотримуеться слова.

Слово «карабiнер» вiн виплюнув iз ненавистю.

Полiцай iз гвинтiвкою зробив кiлька лiнивих крокiв до Пiшотти. Зупинився. Посмiхнувся й пiдняв зброю.

– Ти, малий франте, твоi документи. Чи в тебе iх немае, як-от у твого вiслюка, у якого й вуса кращi за твоi?

Двое молодших розреготалися. Очi Пiшотти заблищали. Вiн на крок пiдступив до сержанта.

– Нi, документiв я не маю. І нiякого фермера не знаю. Ми знайшли все це на дорозi.

Страница 24

Сама зухвалiсть цього заперечення унеможливила те, заради чого воно промовлялося. Пiшотта хотiв, щоб полiцай пiдiйшов ближче, на вiдстань удару, але тепер сержант трохи вiдступив i знову посмiхнувся.

– Bastinado виб’е з вас сицилiйську пиху, – мовив вiн. Тодi помовчав трохи й додав: – На землю обидва.

Словом bastinado зазвичай позначали побиття батогами й палками. Гiльяно знав кiлькох жителiв Монтелепре, яких саме так карали в бараках Беллампо. Додому вони повернулися з переламаними колiнами, набряклими головами розмiром iз кавун, iз нутрощами, вiдбитими так, що працювати вони бiльше не могли. Карабiнери нiколи не вчинять так iз ним. Турi опустився на одне колiно, наче збирався лягти, одну руку поклав на землю, а другу – на свiй пояс, щоб мати змогу дiстати пiстолет з-пiд сорочки. Просiка купалася в м’якому туманному свiтлi раннiх сутiнок, сонце далеко за деревами опустилося за гору. Вiн побачив, як гордо випростався Пiшотта, вiдмовляючись виконувати команду. Звiсно ж, вони не застрелять його за шматок контрабандного сиру. Вiн бачив, як тремтять пiстолети в руках молодих воякiв.

Тодi заревли мули, ззаду зачувся стукiт копит i на просiку вийшов караван тих мулiв, яких Гiльяно помiтив сьогоднi на дорозi. Через плече чоловiка, що iхав верхи, була перекинута лупара; вiн був вбраний у важку шкiряну куртку й здавався дуже кремезним. Вершник зiстрибнув iз коня, дiстав iз кишенi товсту пачку лiр i заговорив до карабiнера з гвинтiвкою:

– То цього разу ти спiймав кiлька дрiбних сардин.

Вони вочевидь були знайомi. Сержант уперше послабив увагу, беручи запропонованi грошi. Чоловiки всмiхалися один до одного, i було схоже, що про полонених усi забули.

Турi Гiльяно повiльно рушив до найближчого солдата. Пiшотта бокував до заростiв бамбука. Полiцаi цього не помiчали. Гiльяно вдарив вояка передплiччям, збив його з нiг i закричав до Аспану:

– Тiкай!

Той пiрнув у заростi, а Гiльяно побiг до дерев. Останнiй полiцай був надто ошелешений чи надто невправний, щоб вчасно скористатися зброею. Уже майже пiд захистом лiсу Турi вiдчув швидкий укол радостi. Вiн здiйнявся в повiтря, щоб пiрнути помiж двох кремезних дерев, якi мали б прикрити його, i одночасно дiстав свого пiстолета з-пiд сорочки.

Але вiн мав рацiю щодо того, що з цих трьох полiцаiв найнебезпечнiшим був носiй рушницi. Сержант кинув грошi на землю, крутнув гвинтiвку вперед i холоднокровно вистрелив. Вiн влучив безпомилково; тiло Гiльяно впало долi, неначе мертвий птах.

Турi почув пострiл тiеi ж митi, коли вiдчув, як його тiло пронизав бiль, наче його вдарили велетенською палицею. Вiн упав на землю помiж двох дерев, спробував пiдвестися, але не змiг. Ноги занiмiли, вiн не мiг ними поворухнути. Не випускаючи з рук пiстолета, Гiльяно перекрутився й побачив, як сержант, трiумфуючи, трусонув гвинтiвкою в повiтрi. Тодi вiн вiдчув, як кров наповнюе його штани – ця тепла й липка рiдина.

За мить до того, як натиснути на спусковий гачок, Турi вiдчував тiльки подив. Його застрелили за шмат сиру. Саму тканину його родини розiрвали з такою недбалiстю тiльки тому, що вiн утiкав вiд такого дрiбного порушення закону, що його порушували всi. Мати плакатиме за ним до кiнця своiх днiв. Вiн нiколи нiкому не чинив зла, i от тепер його тiло омиваеться кров’ю.

Гiльяно натиснув на спусковий гачок i побачив, як падаегвинтiвка, як чорний iз бiлою облямiвкою кептар сержанта злiтае в повiтря, поки тiло зi смертельною раною в головi, скрутившись, пливе до кам’янистоi землi. Неможливо було поцiлити з пiстолета з такоi вiдстанi, але Гiльяно здалося, що його власна рука полетiла разом iз кулею, щоб встромити ii, неначе кинджал, сержантовi в око.

Почали стрекотати автоматичнi пiстолети, однак кулi злiтали вгору безпечними дугами, цвiрiнькаючи, немов пташва. А тодi все зупинилося. Вщухло навiть безупинне дзижчання комах.

Турi Гiльяно перекотився в кущi. Вiн бачив, як обличчя ворога перетворилося на криваву маску, i це дало йому надiю. Вiн не був безпорадний. Хлопець знову спробував пiдвестися, i цього разу ноги послухалися. Вiн почав бiгти, але вперед вдавалося викинути тiльки одну ногу, друга тягнулася по землi, i це його здивувало. У паху було тепло й липко, штани просочувала рiдина, в очах тьмарилося. Коли Турi перетнув неочiкувану пляму свiтла, йому стало страшно, що це вiн зробив коло назад до просiки, тож спробував розвернутися. Його тiло почало падати – не на землю, а в безкiнечну червонувато-чорну порожнечу, i вiн знав, що падатиме довiку.



Молодий полiцай на просiцi вiдняв руку вiд спускового гачка свого автоматичного пiстолета, трiскiт припинився. Контрабандист пiдвiвся iз землi з товстою пачкою грошей у долонi й простягнув ii iншому полiцаевi. Той тицьнув автоматичним пiстолетом йому в груди й сказав:

– Тебе заарештовано.

– Тепер можете на двох роздiлити, – вiдповiв той. – Пропускайте мене.

Солдати опустили очi на тiло сержанта. Сумнiвiв не було: вiн був мертвий. Куля розтрощила око й очницю, у ранi пiнилася жовта рiдина – у неi вже зану

Страница 25

ив свого язика гекон.

Контрабандист мовив:

– Я пiду за ним у заростi, вiн поранений. Принесу його тiло, i ви обидва станете героями. Тiльки вiдпустiть мене.

Другий вояк пiдняв посвiдчення особи, яке Турi кинув на землю по командi сержанта. Прочитав уголос:

– Сальваторе Гiльяно, мiсто Монтелепре.

– Не варто шукати зараз, – сказав його товариш. – Треба доповiсти в штабi, це важливiше.

– Боягузи, – сказав контрабандист.

Йому спало на думку взятися за лупару, але побачив, з якою ненавистю дивляться на нього карабiнери. То була образа. За це вони змусили його покласти тiло сержанта на свого коня й вести до баракiв пiшки. А перед тим забрали в нього зброю й були такi полохливi, що контрабандистовi лишалося сподiватися, що його помилково не пристрелять через самi лише нерви. Усе iнше його не надто турбувало. Вiн добре знав маресьяло Роккофiно з Монтелепре: вони ранiше вели справи й вестимуть знову.

За весь цей час нiхто й не згадав про Пiшотту. А той чув кожне сказане ними слово, поки лежав у глибокiй, порослiй травою балцi з ножем у руцi. Аспану чекав, коли вони пiдуть полювати на Турi Гiльяно, щоб влаштувати засiдку й забрати в одного з них зброю, попередньо перерiзавши йому горлянку. У душi цього юнака жила жорстокiсть, що не лишала мiсця страху смертi, i коли вiн почув, як контрабандист запропонував пiти по тiло Турi, його обличчя навiки закарбувалося в пам’ятi Пiшотти. Йому було майже прикро, що вони вiдступають, лишаючи його на схилi самого. Коли ж його вiслюка прив’язали до каравану мулiв, вiн вiдчув укол гострого болю.

Утiм Пiшотта знав, що Турi сильно поранений i потребуе допомоги. Вiн зробив коло навколо просiки, помiж дерев, щоб дiстатися до того мiсця, де зник його товариш. У пiдлiску не було жодного слiду тiла, тож вiн побiг тiею стежкою, якою вони прийшли.

Хлопець не бачив нiчого, аж поки не залiз на велетенську гранiтну брилу, на верхiвцi якоi утворилася неглибока виiмка. У цьому кам’яному басейнi зiбралася маленька калюжа майже чорноi кровi, а з iншого боку камiнь був вимазаний довгими яскраво-червоними смугами. Пiшотта побiг далi й був заскочений, побачивши тiло Гiльяно, що лежало поперек стежини, досi стискаючи в руцi смертоносного пiстолета.

Опустившись на колiна, Аспану забрав пiстолет i застромив собi за пояс. Цiеi митi очi Турi Гiльяно розплющилися. У цих очах палала страшна ненависть, але дивилися вони повз Аспану Пiшотту. Той мало не розплакався вiд полегшення, спробував пiдняти друга на ноги, однак виявився заслабким.

– Турi, спробуй пiдвестися, я допоможу, – сказав Пiшотта.

Гiльяно сперся обома руками на землю й вiдштовхнувся вiд неi. Пiшотта обiйняв його за талiю – рука вiдразу ж стала тепла й волога. Вiн вiдсмикнув ii, пiдняв сорочку Турi i з жахом побачив у нього в боцi величезну розвернену рану. Сперши друга на дерево, Аспану розiрвав свою сорочку, запхав ii в дiру, щоб зупинити кров, i зав’язав рукавами на поясi. Однiею рукою вiн охопив пораненого посерединi, а другою, вiльною, узяв лiву руку Гiльяно й пiдняв ii в повiтря. Це врiвноважило iх обох, поки Пiшотта вiв Турi далi стежкою обережними, дрiбними кроками. З вiдстанi здавалося, наче вони разом iдуть у танок униз схилом гори.



Так Турi Гiльяно пропустив Фесту святоi Розалii, яка, на сподiвання жителiв Монтелепре, мала б принести iм диво.

Вiн пропустив змагання стрiльцiв, у яких безперечно перемiг би. Пропустив кiнськi перегони, у яких жокеi били супротивникiв по головi палицями й батогами. Пропустив пурпуровi, жовтi й зеленi ракети, що розцвiтили своiми вибухами повне зiрок небо.

Вiн так i не скуштував чарiвних солодощiв iз мигдалевоi пасти у формi морквин, пагонiв бамбука та червоних томатiв – таких солодких, що все тiло вiд них аж нiмiло; або ж цукрових фiгурок мiфiчних лялькових лицарiв Роланда, Олiв’е та Карла Великого – iхнi цукровi мечi були iнкрустованi рубiновими льодяниками й смарагдовими шматочками фруктiв, i дiти забирали iх додому, вкладалися разом iз ними спати й мрiяли перед сном. Заручини сестри теж пройшли без нього.

Злягання диво-мулицi з вiслюком теж нiчого не дало. Вона не понесла. Жителi Монтелепре були розчарованi. Лише за кiлька рокiв вони дiзнаються, що Феста явила iм свое диво в особi юнака, який того вiслюка тримав.




Роздiл 5


Абат робив вечiрнiй обхiд францисканського монастиря, спонукаючи лiнивих, нi до чого не здатних ченцiв заробляти на хлiб насущний. Перевiрив скриньки в майстернi, де виготовляли святi релiквii, вiдвiдав пекарню, з якоi до сусiднiх мiстечок возили великi хрусткi буханцi хлiба. Оглянув город i бамбуковi кошики, по вiнця повнi оливок, томатiв та винограду: чи не зiм’ята iхня атласна шкiрка. Ченцi працювали, як тi казковi ельфи, хоча були далеко не такi веселiНасправдi то була доволi похмура команда, адже служiння Богу радостi не вимагае. Абат дiстав з-пiд своеi ряси довгу чорну сигару й заходився прогулюватися територiею монастиря, нагулюючи собi апетит перед вечiрньою трапезою.

Саме тодi вiн побачив Аспану Пiшотту, щ

Страница 26

затягував у ворота монастиря Турi Гiльяно. Воротар спробував iх завернути, але Пiшотта приставив пiстолета йому до тонзури, i той упав на колiна в останнiй молитвi. Скривавлене, майже позбавлене життя тiло Гiльяно Аспану поклав до нiг абата.

Абат був високий i сухорлявий, його витончене обличчя дрiбними рисами, кирпатим носом та допитливими карими гудзиками очей скидалося на мавпячу морду. Попри своi сiмдесят рокiв, вiн був доволi жвавий i мав такий самий гострий i дотепний розум, як у давнi днi, ще до Муссолiнi, коли писав вишуканi листи з вимогою викупу для мафii, яка наймала його для цього.

Хоча всi, вiд селян до влади, знали, що його монастир – штаб-квартира контрабандистiв та дiячiв чорного ринку, абатовi не перешкоджали в цiй незаконнiй дiяльностi з поваги до його святого покликання й з вiдчуття того, що вiн заслуговуе на матерiальну винагороду за духовне кермування товариством.

Тож абат Манфредi не впав у вiдчай, дiзнавшись про те, що двое закривавлених селян-розбишак увiрвалися до священного дому святого Франциска. Насправдi вiн добре знав Пiшотту – кiлька разiв використовував юнака у своiх махiнацiях iз контрабандою та чорним ринком. Вони мали дещо спiльне, що тiшило iх обох, – хитрiсть i лукавство; один був здивований побачити цi риси в такому старому святенниковi, другий – у наiвному юнаковi.

Абат заспокоiв воротаря, тодi мовив до Пiшотти:

– Що ж, любий мiй Аспану, яку бiду ти накликав на себе цього разу?

Пiшотта саме зав’язував сорочку на ранi Гiльяно. Абата здивував згорьований вираз його обличчя: вiн не думав, що цей юнак здатний на подiбнi почуття.

А той, знову побачивши велетенську рану, упевнився в тому, що його друг помре. Як йому розповiсти все це матерi й батьковi Турi? Горе Марii Ломбардо жахало його. Та зараз треба було розiграти важливiшу сцену: переконати Манфредi прихистити Гiльяно в монастирi.

Пiшотта подивився абатовi просто в очi. Вiн не хотiв прямо погрожувати, однак мав пояснити священиковi, що в разi вiдмови той наживе собi смертельного ворога.

– Це мiй кузен та найкращий друг Сальваторе Гiльяно, – сказав Пiшотта. – Як бачите, йому не пощастило, i дуже скоро Нацiональна полiцiя шукатиме його по всiх довколишнiх горах. І мене з ним. Ви наша едина надiя. Благаю, сховайте нас i покличте лiкаря. Зробiть це для мене – i я довiку буду вашим другом.

На словi «друг» вiн зробив окремий наголос. Абат це помiтив i все зрозумiв. Вiн чув про юного Гiльяно – хороброго хлопця, якого так поважали в Монтелепре, вправного стрiльця й мисливця, мужнього над своi лiта. Навiть «друзi друзiв» спостерiгали за ним як за потенцiйним рекрутом. Сам великий дон Кроче пiд час свого дiлового й свiтського вiзиту до монастиря згадував його в розмовi з абатом як того, хто може принести неабиякий прибуток.

Та розглядаючи непритомного Гiльяно, абат був майже переконаний у тому, що цей чоловiк потребуе могили, а не прихистку й священика для останнiх ритуалiв, а не лiкаря. Вiн мало чим ризикував, виконуючи прохання Пiшотти, бо навiть на Сицилii не було нiчого злочинного в тому, щоб дати притулок мертвому тiлу. Однак абатовi не хотiлося, щоб цей юнак знав, яка мала цiна послуги, яку вiн збираеться йому зробити, тож спитав:

– І чому ж вони вас шукають?

Пiшотта завагався. Якщо абат дiзнаеться про смерть полiцая, то може вiдмовити йому. Але якщо вiн не буде готовий до обшукiв, якi безперечно чекають на нього, то може зрадити iх. Вiн вирiшив сказати правду й не барився.

Абат опустив очi зi скорботою за чергову душу, що потрапила до пекла, а також щоб уважнiше роздивитися непритомне тiло. Через сорочку, якою Гiльяно був перев’язаний, сочилася кров. Можливо, бiдолашний помре зараз, поки вони розмовляють, i розв’яже всi iхнi проблеми.

Як чернець-францисканець, абат був повен християнськоi доброчесностi, але в цi страшнi часи мав зважати на практичнi та матерiальнi наслiдки своiх добрих справ. Якщо вiн прихистить хлопця й той помре, абат матиме з цього самий зиск: влада буде задоволена отримати мерця, родина довiку буде в нього в боргу. Якщо Гiльяно опритомнiе, його вдячнiсть може бути ще суттевiша. Чоловiк iз таким страшним пораненням змiг вистрелити й убити полiцая – корисно мати такого боржника.

Звiсно ж, вiн може передати обох шельм Нацiональнiй полiцii, там iз ними розберуться. Але що сам абат матиме з того? Влада неспроможна робити для нього бiльше, нiж уже робить. Там, де керують вони, у нього все гаразд, друзi йому потрiбнi по той бiк паркану. Зрадивши цих юнакiв, вiн хiба що заведе ворогiв серед селян i викличе невмирущу ненависть обох iхнiх родин. Абат не був дурний: вiн розумiв, що ряса не порятуе його вiд вендети, яка неодмiнно iтиме за зрадою. До того ж вiн розумiв Пiшотту: юнак далеко зайде, перш нiж стане на стежку до пекла. Нi, не можна несерйозно ставитися до ненавистi селянина-сицилiйця. Вони справжнi християни й нiколи не спаплюжать образу Дiви Марii, однак у запалi вендети можуть застрелити й самого папу за порушення омерти – старовинного кодексу мовчання

Страница 27

перед будь-якою владою. У цьому краю з його незчисленними о`бразами Ісуса не вiрили в пiдставляння другоi щоки. У цiй сповитiй мороком землi «прощення» було притулком боягузiв. Сицилiйський селянин не знав, що таке милосердя.

В одному абат був переконаний: Пiшотта нiколи його не зрадить. В однiй зi своiх невеличких афер священик органiзував для юнака арешт i допит. Допит вiв полiцай iз таемноi полiцii Палермо, не один iз телепнiв-карабiнерiв. Вiн спочатку поводився м’яко, потiм рiзко вдавався до грубостi. Але анi обман, анi жорстокiсть не подiяли на Пiшотту. Вiн мовчав. Тодi допитувач вiдпустив його й запевнив абата, що цьому юнаковi можна доручити й важливiшi справи. Вiдтодi Манфредi лишив у своему серцi особливе мiсце для Аспану Пiшотти й часто молився за його душу.

Абат приклав два пальцi до кiстлявого зморщеного рота й свиснув. Прибiгли ченцi, i вiн розпорядився вiднести Гiльяно до дальнього крила монастиря, особистих кiмнат Манфредi, де вiн ховав синiв багатих фермерiв, що дезертували з iталiйськоi армii в часи вiйни. Тодi одного з ченцiв вiдправив по лiкаря до Сан-Джузеппе-Ято, за п’ять миль вiд монастиря.

Пiшотта сiв на лiжко й узяв друга за руку. Рана вже не кровила, i очi Турi Гiльяно були розплющенi, однак дивився вiн кудись поверх них. Його друг не наважувався заговорити, вiн мало не плакав i тiльки витирав Турi спiтнiле чоло. Шкiра була синювата.

За годину прибув лiкар. Вiн бачив цiлу орду карабiнерiв, що прочiсували гори, i не здивувався, зрозумiвши, що його приятель абат ховае пораненого. Це його не обходило: кого хвилюють уряд i полiцiя? Абат був друг-сицилiець, що потребував допомоги. І вiн постiйно надсилав йому в недiлi кошик яець, на Рiздво – бочку вина, а на Великдень – молоде ягня.

Лiкар оглянув Гiльяно, перев’язав йому рану. Куля пройшла через живiт i, певно, розiрвала важливi органи, принаймнi в печiнку точно влучила. Юнак втратив чимало кровi, був блiдий, немов привид: уся шкiра по тiлу була синювато-бiла. Лiкар знав, що бiлина навколо вуст – одна з перших ознак скороi смертi. Вiн зiтхнув i мовив до абата:

– Я зробив усе, що мiг. Кровотеча зупинилася, але вiн уже втратив бiльше третини кровi, це зазвичай смертельно. Тримайте його в теплi, напоiть молоком. Я лишу вам трохи морфiю.

Вiн iз жалем подивився на сильне тiло Гiльяно. Пiшотта прошепотiв:

– Що менi сказати його батьковi й матерi? Чи е якась надiя?

Лiкар знову зiтхнув.

– Кажи, що хочеш. Але рана смертельна. Вiн, схоже, сильний юнак, то, може, ще кiлька днiв i проживе, але сподiватися нерозумно.

Вiн помiтив вiдчай в очах Пiшотти й мимовiльне полегшення на обличчi абата та з iронiею додав:

– Звiсно ж, у цьому святому мiсцi завжди може статися диво.

Абат та лiкар вийшли. Пiшотта нахилився до друга витерти пiт з його чола й з подивом помiтив тiнь насмiшкуватостi в його очах. Цi очi були темно-карi, зi срiблястим кiльцем навколо. Юнак нахилився ближче. Турi Гiльяно шепотiв, бо говорити йому було важко:

– Скажи матерi, що я повернуся додому.

А тодi Турi зробив те, що Аспану в прийдешнi роки нiколи не забуде. Руки пораненого раптово злетiли в повiтря й схопили Пiшотту за волосся. То були сильнi руки, умирущий не може мати такi. Вони притягнули його голову ще нижче.

– Слухайся мене, – сказав Гiльяно.



Наступного ж ранку, пiсля того як йому зателефонували батьки Гiльяно, Гектор Адонiс приiхав до Монтелепре. Вiн нечасто бував у своему тамтешньому будинку, бо в молодостi ненавидiв мiстечко, у якому народився, i особливо уникав його в перiод Фести. Його завжди бентежили прикраси: ця пишна яскравiсть здавалася йому пiдлою маскою на мiськiй бiдностi. Та й пiд час Фести йому завжди доводилося терпiти приниження: п’янi чоловiки збиткувалися з його низького зросту, жiнки презирливо посмiхалися.

Не допомагало й те, що Адонiс був значно освiченiший за них. Наприклад, вони так пишалися тим, що кожна родина фарбувала будинок саме в той колiр, що i iхнi батьки. Вони не знали, що колiр будинкiв видавав походження iхнiх мешканцiв, кров, успадковану вiд предкiв разом iз житлом. Кiлька столiть тому нормани фарбували будинки в бiлий колiр, греки завжди брали блакитну фарбу, араби – рiзнi вiдтiнки рожевого й червоного. А евреi використовували жовту. Тепер усi вони вважали себе iталiйцями, сицилiйцями. Кров за тисячу рокiв так змiшалася, що визначити, ким був домовласник, не вдавалося навiть за рисами його обличчя, i коли сказати тому, хто жив у жовтому будинку, що вiн мае предкiв-евреiв, то можна було дiстати ножа в живiт.

Аспану Пiшотта жив у бiлому будинку, хоча бiльше скидався на араба. У домi Гiльяно переважав грецький блакитний колiр, та й обличчя Турi теж було iстинно грецьке, хоча тiло вiн успадкував швидше у квiтучих ширококiстних норманiв. Однак уся ця кров стопилася в дещо дивне й небезпечне, утворивши справжнього сицилiйця, i саме це сьогоднi привело Адонiса до Монтелепре.

На кожному розi Вiа Белла стояла пара карабiнерiв: суворi обличчя, гвинтiвки й автоматичнi пiстолети готовi до

Страница 28

ою. Починався другий день Фести, але ця частина мiста була безлюдна, на вулицях не було навiть дiтей. Гектор Адонiс поставив автомобiля перед домом Гiльяно, на тротуарi. Патрульнi з пiдозрою спостерiгали за ним, аж поки вiн не вийшов з авто: тодi коротка фiгура професора викликала на iхнiх обличчях посмiшки.

Дверi йому вiдчинив Пiшотта, вiн i провiв усередину. Батьки Гiльяно чекали на кухнi, на столi стояв снiданок iз холодноi ковбаси, хлiба й кави. Марiя Ломбардо була спокiйна, адже ii любий Аспану запевнив: син одужае. Злостi в жiнцi було бiльше, нiж страху. Батько Гiльяно виглядав швидше гордим, анiж сумним: його син довiв, що вiн чоловiк, вiн вижив, тодi як його ворог помер.

Пiшотта знову розповiв усе, цього разу – з доброзичливим гумором. Про рану Гiльяно говорив як про дрiбницю, зовсiм побiжно згадав про те, як героiчно нiс Турi вниз до монастиря. Але Гектор Адонiс розумiв, що худорлявому Пiшоттi мало бути дуже важко подолати три милi складного маршруту з пораненим. Ще йому спало на думку, що вiн надто швидко зiскочив з описання рани. Тепер Адонiс боявся найгiршого.

– Як карабiнери дiзналися, що йти треба сюди? – запитав вiн. Пiшотта розповiв про те, як Гiльяно вiддав своi документи.

Мати Турi заголосила:

– Чому вiн не вiддав iм сир? Чому полiз у бiйку?

Батько рiзко перервав дружину:

– А що вiн мав робити? Донести на того бiдолашного фермера? Так вiн назавжди зганьбив би свое прiзвище.

Гектора Адонiса вразила суперечнiсть цих зауваг. Вiн знав, що мати Гiльяно значно сильнiша й пристраснiша за батька. І все одно в ii словах було смирення, а от у словах ii чоловiка – виклик. А Пiшотта, цей хлопець, Аспану – хто мiг би подумати, що вiн буде такий вiдважний, урятуе товариша, доправить його до безпечного мiсця? А тепер так холоднокровно брехатиме батькам про рану, якоi зазнав iхнiй син.

– Якби ж вiн не вiддав своiх документiв, – сказав батько Гiльяно. – Нашi друзi присягнулися б, що вiн був тут, на вулицях.

– Його все одно заарештували б, – вiдповiла мати й заридала. – А тепер йому доведеться жити в горах.

– Треба переконатися, що абат не видасть його полiцii, – мовив Гектор Адонiс.

– Не наважиться, – нетерпляче вiдповiв йому Пiшотта. – Знае, що я повiшу його на його ж рясi.

Адонiс змiрив хлопця довгим поглядом. У цьому юнаковi чаiлася смертельна загроза. Йому подумалося, що нерозумно було так ранити его молодого чоловiка. Полiцiя нiколи не зрозумiе, що можна доволi безкарно образити старшого чоловiка, якого вже принизило саме життя, i вiн не братиме близько до серця зневагу iншого представника роду людського. Але для молодi такi образи смертельнi.

Вони шукали розради в Гектора Адонiса, який уже допомагав iхньому синовi ранiше. Гектор мовив:

– Якщо полiцiя дiзнаеться, де вiн, абат не матиме вибору. Вiн i так пiд пiдозрою в певних питаннях. Гадаю, краще буде з вашого дозволу попросити мого друга дона Кроче Мало поговорити з абатом.

Родина була здивована тим, що вiн знае великого дона, крiм Пiшотти, який обiзнано посмiхнувся.

– А ти що тут робиш? – рiзко спитав його Адонiс. – Тебе впiзнають, заарештують. Вони мають твiй опис.

Пiшотта зневажливо вiдповiв:

– Тi двое воякiв у штани зi страху наклали. Вони й матiнок своiх не впiзнали б. Та й у мене е з десяток свiдкiв, якi присягнуться, що я вчора був у Монтелепре.

Адонiс набув найповажнiшого свого професорського вигляду й авторитетно сказав батькам:

– Не намагайтеся вiдвiдати сина чи комусь розповiсти, де вiн, навiть найближчим друзям. Полiцiя всюди мае шпигунiв та iнформаторiв. Аспану ходитиме до Турi вночi. Щойно той зможе рухатися, я влаштую його переселення до iншого мiста, аж поки все не заспокоiться. Тодi все можна буде владнати, потрiбнi лише грошi, i Турi зможе повернутися додому. Не хвилюйтеся за нього, Марiе, бережiть здоров’я. А ти, Аспану, тримай мене в курсi.

Вiн обiйняв батькiв Турi. Марiя Ломбардо ще плакала, коли вiн iшов.

Професор мав чимало всього зробити. Найважливiше – поговорити з доном Кроче й переконатися, що Турi буде в безпецi у своему сховку. Дякувати Богу, уряд у Римi не пропонував винагороди за iнформацiю про вбивство полiцая, бо тодi абат продав би Турi так швидко, як одну зi своiх святих релiквiй.



Турi Гiльяно непорушно лежав на лiжку. Вiн чув, як лiкар оголосив його рану смертельною, але повiрити не мiг, що справдi помирае. Йому здавалося, що тiло висить у повiтрi без болю, без страху. Вiн не помре, нiколи. Турi не знав, що втрата великоi кiлькостi кровi викликае ейфорiю.

Удень про нього пiклувався один iз ченцiв, поiв його молоком. Увечерi приходили абат та лiкар. Пiшотта вiдвiдував його вночi, тримав за руку, оберiгав протягом довгих страшних годин темряви. Так минуло два тижнi, i лiкар сказав, що сталося диво.

Турi Гiльяно забажав, щоб його тiло загоiлося, щоб повернулася втрачена кров, щоб зрослися важливi органи, якi розiрвала куля в сталевiй оболонцi. В ейфорii, викликанiй вiдтоком кровi з його тiла, вiн мрiяв про майбутню славу. Турi вiдчував

Страница 29

собi нову свободу – наче вiн бiльше не вiдповiдае за те, що чинитиме вiд цiеi митi. Закони суспiльства й ще сильнiшi закони сицилiйськоi родини бiльше не зв’язують його. Вiн вiльний робити все що завгодно; кривава рана повернула йому невиннiсть. І все це тому, що дурний карабiнер пiдстрелив його через головку сиру.

Одужуючи, Турi знову й знову подумки повертався до тих днiв, коли разом з iншими селянами збирався на площi мiстечка в очiкуваннi gabelotti – наглядачiв великих маеткiв, якi наймали iх на поденну роботу, пропонуючи злиденну платню з презирливiстю тих, хто тримае в руках усю владу. Згадував нечесний подiл врожаю, який лишав людей бiдними пiсля року важкоi працi. Владну руку закону, що карав бiдних i вiдпускав багатiiв.

Гiльяно присягнувся: якщо вiн одужае вiд своеi рани, то подбае про справедливiсть. Нiколи бiльше вiн не буде безсилим хлопчиком, що вiддаеться на милiсть долi. Вiн озброiться духовно й фiзично. Турi був певен в одному: вiн нiколи бiльше не стоятиме перед свiтом безпорадно, як стояв перед Гвiдо Кiнтаною та полiцаем, який пiдстрелив його. Того юнака, яким був Турi Гiльяно, бiльше немае.



У кiнцi мiсяця лiкар порадив йому вiдпочити ще чотири тижнi, удаючись до невеликих фiзичних навантажень, тож Гiльяно вдягав вбрання ченця й гуляв територiею монастиря. Абат полюбив юнака й часто складав йому компанiю, розповiдаючи про те, як замолоду подорожував до далеких краiв. Прихильностi абата сприяло й те, що Гектор Адонiс пожертвував йому чималу суму грошей на молитви за бiдних, та й сам дон Кроче радив абатовi поцiкавитися юнаком.

Гiльяно ж був вражений тим, як жили ченцi. У сiльськiй мiсцевостi, де люди мало не голодували, де робiтники працювали в потi чола за п’ятдесят центiв на день, ченцi святого Франциска жили по-королiвськи. Монастир насправдi був велетенським, заможним маетком.

У них був сад лимонiв, гайок кремезних олив, не молодших за Христа. Невелика плантацiя бамбука, бiйня, на яку вони зганяли стада своiх овець i поросят. Вiльно паслися кури та iндички – цiлими зграями. Монахи щодня iли м’ясо зi спагетi, пили домашне вино з власних пiдвалiв та вимiнювали на чорному ринку тютюн, бо курили, як демони.

Але й працювали вони тяжко. Удень гарували босонiж, пiдiбгавши ряси до колiн, i пiт рясно лився з чiл. Щоб захистити вiд сонця голови з тонзурами, вони надягали чорнi й коричневi американськi капелюхи дивноi форми, що iх абат обмiняв на бочку вина в якогось офiцера, який займався постачанням вiйська. Ченцi носили цi капелюхи по-рiзному: хтось по-гангстерськи загинав криси вниз, iншi, навпаки, закручували догори так, щоб утворилися жолобки, де можна було тримати сигарети. Манфредi зрештою зненавидiв цi капелюхи й заборонив носити, крiм як пiд час роботи в полi.

У наступнi чотири тижнi Гiльяно став таким же ченцем. На превеликий подив абата, вiн тяжко працював у полях i допомагав старим ченцям носити важкi кошики з фруктами та оливками до комори, де вони зберiгалися. Гiльяно почувався дедалi краще й дiставав вiд роботи задоволення, тiшився можливiстю показати свою силу. Його кошики наповнювалися з гiркою, але колiна в ньогонiколи не тремтiли. Абат пишався ним, казав, що Турi може лишатися в монастирi скiльки захоче, бо мае всi якостi iстинно Божоi людини.

У тi чотири тижнi Турi Гiльяно був щасливий. Зрештою, фiзично вiн повернувся з мерцiв, а в його головi плекалися мрii та дива. Йому подобалося товариство старого абата, який повнiстю довiряв йому, вiдкривши деякi таемницi монастиря. Старий вихвалявся, що все, що виробляе монастир, продаеться безпосередньо на чорному ринку, не проходячи урядовi склади. Окрiм вина: його поглинають самi ченцi. Ночами тут чимало пиячать i грають в азартнi iгри, навiть жiнок сюди приводять, але абат заплющуе на це очi.

– Часи важкi, – казав вiн Гiльяно. – Обiцяна небесна винагорода надто далеко, людям потрiбно розважитися зараз. Господь iм пробачить.

Одного дощового дня абат показав Турi iнше крило монастиря, що використовували як склад. Там було повно святих релiквiй, що виготовили старi ченцi. Як i всi торгiвцi, абат оплакував тяжкi часи.

– До вiйни нашi справи йшли чудово, – зiтхав вiн. – Склад нiколи не стояв i наполовину повним. Ти тiльки поглянь на святi скарби, якi в нас тут лежать. Кiстка рибини з тих, якi помножив Христос. Посох Мойсея, з яким вiн шукав Землю Обiцяну.

Вiн замовк, iз задоволенням вдивляючись в ошелешене обличчя Гiльяно. Тодi кiстляве обличчя старого розпливлося хитрою посмiшкою. Копнувши величезну купу дерев’яних паличок, вiн весело мовив:

– Ось це був наш найкращий товар. Сотнi шматкiв хреста, на якому розiп’яли Господа нашого. А в цiй скриньцi лежать мощi будь-якого святого, який спаде тобi на думку. На Сицилii немае господи, у якiй не було б кiстки святого. В окремiй коморi в нас лежать тринадцять рук святого Андрiя, три голови Івана Хрестителя та сiм обладункiв Жанни д’Арк. Узимку нашi ченцi iздять по рiзних мiстах i продають цi скарби.

Турi Гiльяно розреготався, священик посмiхнувся й

Страница 30

му. Та юнак мiркував про те, як бiдноту завжди обманюють, навiть тi, хто вказуе людям шлях до спасiння – це ще одна важлива рiч, яку варто було пам’ятати.

Абат показав йому великий чан, повний медальйонiв, благословенних кардиналом Палермо, тридцять плащаниць, якi були на Ісусi, коли той помер, i двох чорних Пречистих Дiв. Це спинило смiх Турi. Вiн розповiв Манфредi про статуетку чорноi Дiви, яку його мати так шанувала iз самого дитинства: вона передавалася в ii родинi вiд поколiння до поколiння. Чи може й вона бути пiдробкою? Абат поплескав його по плечу й сказав, що цей монастир бiльше сотнi рокiв робить копii з якiсного оливкового дерева. Та вiн запевнив Гiльяно, що навiть копii мають свою цiннiсть, адже iх робиться дуже мало.

Абат Манфредi не бачив нiчого поганого в тому, щоб розповiсти вбивцi про такi незначнi грiшки святоi людини. Та несхвальне мовчання Турi стривожило його. Захищаючись, вiн мовив:

– Пам’ятай, що ми, люди, якi присвятили своi життя Богу, теж мусимо виживати в цьому жорстокому свiтi тих, хто не вiрить в очiкування небесноi винагороди. У нас теж е рiднi, ми мусимо допомагати iм, захищати iх. Чимало наших ченцiв бiднi, походять iз бiдних родин, що, як ми знаемо, е сiль землi. Ми не можемо дозволити нашим братам i сестрам, небожам i двоюрiдним, голодувати в цi складнi часи. Сама Свята Церква нинi потребуе нашоi допомоги, бо мусить захищатися вiд могутнiх ворогiв. З комунiстами й соцiалiстами, з цими збоченими лiбералами треба боротися, а на це потрiбнi грошi. Тi, хто вiрують, так тiшать нашу матiр-церкву! Їхня потреба в наших святих релiквiях дае нам грошi на боротьбу з невiрними й задовольняе потребу iхнiх душ. Без нас вони витрачали б грошi марно на iгри, вино й безчесних жiнок. Чи ти не згоден?

Гiльяно кивнув, але з посмiшкою. Такого юного хлопця сильно вразила зустрiч iз цим майстром лицемiрства. Ця посмiшка роздратувала абата: вiн очiкував бiльшоi вдячностi вiд убивцi, якому дав притулок, якого повернув вiд ворiт смертi. Вдячнiсть диктувала належно лицемiрну вiдповiдь, i надзвичайно щиру. Цей контрабандист, цей убивця, цей селянин Турi Гiльяно мав би показати бiльше розумiння, християнського розумiння.

– Пам’ятай, що наша щира вiра спираеться на вiру в дива, – суворо сказав вiн.

– Так, – вiдповiв Гiльяно. – Я всiм серцем вiрю в те, що ваш обов’язок – допомогти нам вiднайти iх.

Вiн мовив це без зла, весело, щиро прагнучи потiшити свого благодiйника. Але це все, що вiн мiг зробити, щоб вiдверто не розсмiятися.

Абат був задоволений i знову став приязний. Хлопець хороший, вiн насолоджувався його компанiею в останнi мiсяцi, i приемно було знати, що вiн у глибокому боргу перед ним. І невдячним не буде, бо вже показав шляхетнiсть свого серця. І словами, i справами вiн щодня демонстрував свою повагу до абата й вдячнiсть йому. У його грудях билосяне жорстке серце злочинця. Що станеться з такою людиною в нинiшнiй Сицилii, повнiй шпигунiв, злиднiв, бандитiв та рiзноманiтних грiшникiв? «Що ж, – думав Манфредi, – якщо чоловiк убив одного разу, вiн може зробити це знову, як буде необхiдно». Тож вiн вирiшив, що дон Кроче мае настановити Турi Гiльяно на iстинний шлях у життi.

Одного дня, коли Турi Гiльяно вiдпочивав у своему лiжку, до нього прийшов незнайомий вiдвiдувач. Абат представив його як отця Бенджамiно Мало, дорогого друга, а тодi лишив iх самих.

Отець Бенджамiно турботливо мовив:

– Дорогий мiй юначе, сподiваюся, ви одужали вiд своiх ран. Святий абат розповiв менi, що це було справжне диво.

– Милiсть Божа, – ввiчливо вiдповiв Гiльяно.

Отець Бенджамiно схилив голову, наче й сам дiстав благословення.

Гiльяно вивчав його. Цей священик нiколи не гарував у полях. Край його ряси був надто чистий, руки – надто м’якi, обличчя – надто пухке й бiле. Однак вираз його був цiлком святенницький – покiрний, повний християнського смирення. Голос теж був м’який та лагiдний, коли отець Бенджамiно мовив:

– Сину мiй, я вислухаю твою сповiдь i дам тобi святе причастя. Очищений вiд грiхiв, ти зможеш вийти у свiт iз чистим серцем.

Турi Гiльяно пильно подивився на священика, що володiв такою силою.

– Пробачте менi, святий отче, – сказав вiн. – Я ще не дiйшов до каяття, а сповiдатися до цього було б нещиро. Але дякую вам за благословення.

Священик кинув i вiдповiв:

– Так, це лише обтяжило б твоi грiхи. Але я маю iншу пропозицiю, можливо, практичнiшу як для цього свiту. Мiй брат, дон Кроче, вiдправив мене до тебе, щоб запитати, чи не хочеш ти приеднатися до нього у Вiллабi. Тобi добре платитимуть, i, звiсно, як ти маеш знати, влада нiколи не наважиться зачепити тебе, поки ти пiд його захистом.

Гiльяно був ошелешений тим, що слава про його вчинок дiйшла до такого, як дон Кроче. Вiн знав, що мае бути обачним, бо зневажав мафiю й не хотiв пiйматися в ii тенета.

– Це велика честь, – сказав вiн. – Я вдячний вам i вашому братовi. Але мушу порадитися зi своею родиною, вшанувати бажання своiх батькiв. Дозвольте поки що вiдмовитися вiд вашоi щедроi пропозицii.

Страница 31

iн побачив, що священик здивований. Хто на Сицилii вiдмовляеться вiд захисту великого дона? Тож Турi додав:

– Може, за кiлька тижнiв я змiню думку й навiдаюся до вас у Вiллабу.

Отець Бенджамiно опанував себе й пiдняв руки на знак благословення.

– Іди з Богом, сину мiй, – мовив вiн. – Тобi завжди будуть радi в домi мого брата.

Вiн перехрестив Турi й пiшов.



Турi Гiльяно знав, що час iти звiдти. Коли того вечора до нього навiдався Аспану Пiшотта, Гiльяно розповiв йому, що слiд пiдготувати до його повернення в зовнiшнiй свiт. Вiн бачив, що друг змiнився так же, як i вiн сам. Пiшотта анi здригнувся, анi заперечив жодного наказу вiд того, кого знав усе життя. Зрештою Турi сказав йому:

– Аспану, ти можеш пiти зi мною чи лишитися зi своею родиною. Роби те, що вважаеш за потрiбне.

Пiшотта всмiхнувся.

– Думаеш, я дозволю тобi забрати собi всю славу та веселощi? Вiдпущу тебе бавитись у гори, поки сам тягатиму на роботу вiслюкiв та збиратиму оливки? А що ж наша дружба? Чи я маю вiдпустити тебе в гори самого, коли ми змалечку гралися й працювали разом? Я повернуся до Монтелепре тiльки тодi, коли туди вiльним повернешся ти. Тож годi дурних балачок. Я прийду по тебе за чотири днi. На те, чого ти вiд мене хочеш, потрiбен час.



Цi чотири днi Пiшотта був зайнятий. Вiн уже вiдстежив того вершника-контрабандиста, що запропонував знайти пораненого Гiльяно. Його звали Маркуццi, вiн займався серйозною контрабандою пiд захистом дона Кроче та Гвiдо Кiнтани й викликав у людей острах. Його дядько мав таке ж iм’я i був одним iз ватажкiв мафii.

Пiшотта дiзнався, що Маркуццi регулярно iздив iз Монтелепре до Кастелламаре. Аспану знав фермера, що тримав мулiв контрабандиста, i коли побачив, що тварин забирають iз поля й ведуть до сараю пiд мiстом, то зрозумiв, що Маркуццi наступного дня рушить у дорогу. На свiтанку Пiшотта влаштувався на тiй дорозi, якою мав iхати Маркуццi, i чекав на нього з лупарою, яку чимало сицилiйських родин тримали в господарствi. Воiстину, смертельна сицилiйська рушниця була така поширена й так часто використовувалася для вбивства, що, коли Муссолiнi зачищав мафiю, вiн наказав знести всi кам’янi стiни щонайбiльше до трьох футiв, щоб убивцi не могли влаштовувати за ними засiдки.

Пiшотта вирiшив убити Маркуццi не лише тому, що контрабандист пропонував допомогти полiцii вбити пораненого Турi, а й тому, що вiн вихвалявся цим перед своiми друзями. Убивши контрабандиста, вiн застереже всiх тих, хто може зрадити Гiльяно. І йому потрiбна зброя, що, як вiн знав, у Маркуццi е.

Довго чекати не довелося. Контрабандист вiв порожнiх мулiв до Кастелламаре, де мав забрати товар, тож поки був недбалий. Вiн вiв головного мула гiрською стежиною, перекинувши рушницю через плече, замiсть того щоб тримати ii напоготовi. Побачивши Пiшотту на стежцi перед собою, вiн не стривожився. Перед ним був усього лише невисокий худий хлопець iз вузенькими франтуватими вусами й дратiвливою посмiшкою. Тiльки коли Пiшотта дiстав лупару з-пiд куртки, Маркуццi зосередив увагу на ньому.

Вiн грубо сказав:

– Ти помилився дорогою. Я ще не забрав своi товари. І цих мулiв захищають «друзi друзiв». Будь розумником i знайди собi iншого клiента.

– Я хочу тiльки забрати твое життя, – м’яко вiдповiв Пiшотта й усмiхнувся. – Був день, коли ти хотiв побути героем перед полiцiею. Кiлька мiсяцiв тому. Пригадуеш?

Маркуццi пригадав. Вiн розвернув мула начебто випадково, щоб прикрити руку вiд Пiшотти, дiстав пiстолета з-за ременя й водночас смикнув повiд мула, щоб вийти на зручну позицiю. Останнiм, що вiн побачив, була усмiшка Пiшотти, коли лупара вирвала його тiло iз сiдла й кинула в порох на дорозi.

Пiшотта з похмурою радiстю встав над тiлом i зробив iще один пострiл йому в голову, тодi забрав пiстолета з руки Маркуццi та рушницю, яка висiла на ременi на його грудях. Переклав до своiх кишень усi кулi для рушницi з кишень покiйного. Тодi швидко й ретельно розстрiляв усiх чотирьох мулiв – попередження для тих, хто може допомагати ворогам Гiльяно, хоч i не прямо. Вiн стояв на дорозi, тримаючи в руках лупару, повiсивши рушницю мерця через плече, з пiстолетом за поясом. Вiн не вiдчував жалю, власна жорстокiсть тiльки тiшила його. Бо, попри любов до друга, вiн завжди певним чином протистояв йому. І хоча Пiшотта визнав Турi своiм ватажком, та завжди вiдчував, що мусить доводити свое право на iхню дружбу й бути таким же вiдважним i таким же розумним. Тепер вiн теж вийшов iз чарiвного кола дитинства, кола суспiльства, i приеднався до Турi за його межами. Цим вiн навiки прив’язав себе до Турi Гiльяно.



За два днi, перед вечiрньою трапезою, Гiльяно покинув монастир. Вiн обiйняв кожного з ченцiв, коли вони зiбралися в трапезнiй, подякував iм за доброту. Ченцям було прикро його вiдпускати. Так, вiн нiколи не виконував iз ними релiгiйних ритуалiв, не сповiдався й не покаявся за скоене вбивство, але деякi з цих ченцiв почали свое доросле життя з подiбних злочинiв i не судили його.

Абат провiв Гiльяно до ворiт монастиря

Страница 32

де на нього чекав Пiшотта. Турi отримав вiд нього подарунок на прощання – статуетку чорноi Дiви Марii, копiю тiеi, що була в Марii Ломбардо, матерi Гiльяно. Пiшотта мав американський брезентовий наплiчник, i Гiльяно поклав чорну Дiву туди.

Пiшотта скептично споглядав, як прощаються абат i Гiльяно. Вiн знав, що Манфредi – контрабандист, таемний член «друзiв друзiв» i справжнiй рабовласник для своiх бiдолашних ченцiв. Тож вiн не мiг зрозумiти сентиментальностi iхнього прощання. Юнаковi не спадало на думку, що любов, приязнь i повагу, якi викликав у нього Турi, вiн мiг викликати й у таких старих i владних чоловiках, як абат.

Хоча прихильнiсть абата була щира, вона забарвилася корисливiстю. Вiн знав, що цей хлопець одного дня може стати на Сицилii силою, на яку варто зважати. Це заплямовувало його шлях побожностi. Турi Гiльяно ж був щиро йому вдячний. Абат урятував його життя, але на додачу до того ще й настановив його щодо багатьох речей i склав йому чудову компанiю, навiть дозволив користуватися власною бiблiотекою. Дивовижно, але вiн тiшився i з софiстики абата, вона видавалася йому хорошою рiвновагою в життi: робити хороше, не завдаючи великоi шкоди, врiвноважити свою владу, щоб життя йшло гладко.

Абат та Турi Гiльяно обiйнялися. Турi мовив:

– Я в боргу перед вами. Згадайте про мене, коли вам знадобиться допомога, будь-яка. Зроблю все, що ви попросите.

Абат поплескав його по плечу.

– Християнське добро не вимагае вiдплати, – мовив вiн. – Повертайся на Господнiй шлях, сину мiй, i вiддавай йому належне.

Однак то були завченi слова, бо вiн добре знав таку юнацьку невиннiсть. З неi може повстати в полум’i диявол, щоб зробити все, що захоче. Вiн не забуде обiцянки Гiльяно.

Попри протести Пiшотти, Турi вдягнув брезентового наплiчника, i вони разом вийшли за ворота монастиря. Не озираючись.




Роздiл 6


З виступу краю скелi поблизу верхiвки Монте-д’Оро Гiльяно та Пiшотта могли дивитися вниз, на Монтелепре. Там, кiлькома милями нижче вiд них, уже боролися з настанням темряви, запалюючи свiтло в будинках. Гiльяно уявив собi, що чуе музику з гучномовцiв на площi: там завжди транслювали римськi радiостанцii на втiху мiстянам, якi прогулювалися перед вечiрньою трапезою.

Однак гори були оманливi. На те, щоб спуститися до мiстечка, знадобилося б двi години, а щоб пiднятися назад – iще чотири. Гiльяно та Пiшотта часто бавилися тут у дитинствi, знали кожен камiнчик на цiй горi, кожну печеру, кожен тунель. Трохи далi в цiй скелi був грот Б’янка – улюблена печера iхнього дитинства, бiльша за будь-який будинок Монтелепре.

Турi подумав, що Аспану добре виконав його накази. Печера була повна спальних мiшкiв, каструль, коробок з боеприпасами, мiшкiв iз хлiбом та iншими продуктами. У дерев’янiй скринi лежали електричнi кишеньковi лiхтарики та гасовi лампи, ножi, було кiлька канiстр гасу.

– Аспану, та тут назавжди можна оселитися! – засмiявся вiн.

– На кiлька днiв, – вiдповiв Аспану. – Коли карабiнери почали тебе шукати, спочатку навiдалися саме сюди.

– Боягузи шукатимуть нас тiльки вдень, – сказав йому Турi. – Уночi ми в безпецi.

Гори огорнула темрява, однак небо було таке зоряне, що вони чудово бачили один одного. Пiшотта вiдкрив брезентовий наплiчник, заходився дiставати одяг та зброю. Турi Гiльяно озброювався повiльно й урочисто. Знявши рясу ченця, вiн вбрався в молескiновi штани, тодi вдягнув величезного кожуха з багатьма кишенями. Два пiстолети вiн заткнув за пояс, закрiпив пiд кожухом автоматичний пiстолет так, щоб його можна було прикрити, але й негайно вихопити за потреби. Застiбнув на талii патронташ, поклав коробки з кулями до кишень. Пiшотта передав йому ножа, який вiн сховав в одному з армiйських чобiт. Ще один маленький пiстолет пiшов до плетеноi кобури, прикрiпленоi з внутрiшнього боку кожуха до вiдвороту. Зброю та боеприпаси вiн ретельно перевiрив.

Гвинтiвку Турi вiдкрито перекинув через плече. Нарештi вiн був готовий. Усмiхнувся Пiшоттi, у якого були тiльки лупара та нiж у чохлi за спиною.

– Я почуваюся голим, – сказав Пiшотта. – Ти хоч можеш ходити в усьому цьому залiзяччi? Якщо раптом упадеш, я тебе на ноги не поставлю.

Гiльяно досi всмiхався загадковою усмiшкою дитини, яка вiрить, що весь свiт лежить бiля ii нiг. Величезний шрам на тiлi щемiв вiд ваги зброi та боеприпасiв, але вiн радо вiтав цей бiль. Вiн очищав його.

– Я готовий до зустрiчi з батьками, та й з ворогами теж, – сказав вiн Пiшоттi.

Двое юнакiв рушили вниз довгою звивистою стежиною з вершини Монте-д’Оро до Монтелепре.

Вони йшли пiд склепiнням зiрок. Турi Гiльяно, озброений проти смертi та ii посiпак, насолоджувався пахощами далеких садiв лимонових дерев i диких квiтiв i вiдчував спокiй, якого нiколи ще не знав. Вiн бiльше не був безпомiчний перед будь-яким ворогом ззовнi й бiльше не мав розважати свого внутрiшнього ворога, що сумнiвався в його мужностi. Якщо вiн завдяки своiй волi не помер, побажав, щоб його порване тiло зрослося, то тепер вiрив, що може зробити це ще й ще раз.

Страница 33

iльяно бiльше не сумнiвався в тому, що на нього чекае велична доля. Вiн теж володiв магiею тих середньовiчних героiв, якi не могли померти, поки не дiйдуть до завершення своеi довгоi оповiдi, доки не досягнуть своеi найвеличнiшоi перемоги.

Вiн нiколи не полишить цих гiр, цих олив, цiеi Сицилii. Турi не дуже чiтко уявляв собi, якою буде його майбутня слава, але вiн у нiй не сумнiвався. Вiн нiколи бiльше не буде бiдним юним селянином, який боiться карабiнерiв, суддiв, продажного закону, що стирае все на порох.

Юнаки спустилися з гiр до тих дорiг, що вели до Монтелепре. Вони проминули замкнену статую Дiви Марii з немовлям – iхнi блакитнi шпакльованi вбрання сяяли у свiтлi мiсяця, як море. Фруктовi дерева пахнули так солодко, що Гiльяно мало не паморочилося в головi. Вiн побачив, як Пiшотта зупинився зiрвати опунцiю, солодку вiд нiчного повiтря, i вiдчув приплив любовi до друга, який урятував йому життя, любовi, що сягала корiнням проведеного разом дитинства. Вiн хотiв роздiлити з другом свое безсмертя. Їм нiколи не судилося померти двома безiменними селянами на гiрському схилi. Охоплений надмiром почуттiв, Гiльяно вигукнув:

– Аспану, Аспану, я вiрю, вiрю!

І побiг униз останнiм схилом помiж примарних бiлих брил, повз замкненi святилища Христа та святих мученикiв. Поряд iз ним, смiючись, бiг Пiшотта, i вони разом увiрвалися в мiсячне свiтло, що омивало дорогу до Монтелепре.



Гори перейшли iз сотню ярдiв зеленого пасовиська, яке вело до стiн перших будинкiв на Вiа Белла. Кожен дiм за цими стiнами мав власний город iз томатами, iнодi – самотню оливу чи лимонове дерево. Хвiртка до саду Гiльяно була незамкнена, i двое юнакiв тихо прослизнули всередину, де на них чекала мати Турi. Вона впала в його обiйми, i сльози струменiли по ii обличчю. Вона палко поцiлувала його, шепочучи:

– Мiй любий сину, любий сину…

А Турi Гiльяно вперше в життi зрозумiв, що стоiть у свiтлi мiсяця, не вiдповiдаючи на ii любов.

Було майже опiвночi, мiсяць сяяв яскраво, тож вони поспiшили до будинку, щоб iх не помiтили шпигуни. Вiкна були мiцно зачиненi, а родичi Гiльяно та Пiшотти – розставленi по вулицях, щоб попередити про патрулi полiцii. У будинку чекали друзi та рiднi Гiльяно, якi зiбралися, щоб вiдсвяткувати його повернення. Стiл накрили пишно, наче на Великдень. У них була ця одна нiч, перш нiж Турi оселиться в горах.

Батько Гiльяно обiйняв його й схвально поплескав по спинi. Обидвi сестри були там, i Гектор Адонiс. Ще була сусiдка – жiнка на iм’я Ла Венера, вдова рокiв тридцяти п’яти. Їi чоловiком був вiдомий бандит на прiзвище Канделерiя – його близько року тому зрадили, i вiн потрапив у засiдку полiцii. Вона близько потоваришувала з матiр’ю Гiльяно, але Турi був здивований, побачивши ii на цьому зiбраннi. Запросити ii могла тiльки його мати, i вiн на мить здивувався – чому?

Усi пили, iли й поводилися з Турi Гiльяно так, наче вiн повернувся пiсля довгоi подорожi за кордон. А тодi батько захотiв побачити його рану. Гiльяно пiдняв сорочку, вiдкриваючи великий полум’яний шрам, тканини навколо якого досi були чорно-синi вiд пострiлу. Мати почала голосити, а Турi з усмiшкою сказав iй:




Конец ознакомительного фрагмента.



notes



1


З iталiйськоi приблизно перекладаеться як «голова над головами». (Тут i далi прим. пер.)




2


Буквально 90-й калiбр, у переносному значеннi – велике цабе, велика цяця (сицилiйський сленг).




3


Обрiз мисливськоi рушницi, який спочатку використовували сицилiйськi пастухи для захисту вiд вовкiв (вовк сицилiйським дiалектом – lupu), а згодом вiн став поширеною зброею мафii.




4


Мiсце переговорiв мiж Генрi VIII Англiйським та Франциском І Французьким 1520 року, назване так за надзвичайну пишнiсть i розкiшне прикрашення.




5


Старшина (iтал.).