Страница 1

Таемниця галицького Версалю
Тетяна Р. Пахомова


Єдиний спадкоемець величного маетку шляхтичiв Потоцьких – галицького Версалю, сотень мiстечок i сiл та тисяч i тисяч душ, Станiслав Щенсний боявся цiеi влади. Йому нiколи не дорiвнятися до свого батька – «короля земель руських» Франца Салезiя – рiшучiстю, твердiстю, талантом накопичувати багатство. Бiльше за звитяжну славу йому лестять захопленi погляди, якi вiн ловить на палацовiй театральнiй сценi. Станiслав мае стати польським королем, i вже домовлено про шлюб мiж нащадками двох найславетнiших i найзаможнiших польських родин – Потоцьких i Мнiшекiв… Проте молодий Потоцький пiде проти волi батькiв – одружиться з бiдною красунею Гертрудою, матiр’ю своеi майбутньоi дитини. І тепер його рiшення вплине на iсторiю батькiвщини й усiеi Європи на столiття вперед…





Тетяна Пахомова

Таемниця галицького Версалю



Великий чорний птах виринае нiзвiдки й штовхае Землю в морок невiдомостi… Час – ii слуга й мiрило – субстанцiя, про яку знають усе й нiчого, ходить за нею по вiчному колу й намотуе химерний кокон з iстот, подiй… Це для нас вони загадковi, жахливi, неймовiрнi, добрi… Але там, у вселенському хронографi, вони – безпристраснi вiдтинки кокона… Довга нiч людського пiзнання… Свiтло згасае, з’являеться знову. Де е ти? Темрява чорного птаха вивчена краще, нiж ми самi. Змiнюешся ти й свiт навколо… Та ти теж усерединi кокона, а ще там твоi предки… І сам ти – i свiтло, i темрява… i ти – володар часу, бо ти – володар знань. Вiдмотай нитку кокона: люди, подii – не ти… Але все ж ти…



Холодному квiтню 1771 року аж нiяк не пасувало називатися квiтнем, i сталевi води Захiдного Бугу раз у раз широкими хвилями виносили крижаний подих на розмитi пiщанi береги поблизу Кристинополя. Бендюзький мiрошник Мiхалко, мерзлякувато ховаючи руки в латану-перелатану бунду,[1 - Рiзновид верхнього одягу (дiал.). (Тут i далi прим. ред., якщо не вказано iнше.)] обходив свою млинiвку:[2 - Канал, яким iде вода з рiчки до млина (дiал.).] водний рукав вiд Бугу незрозумiло зменшив потiк води, i жорна йшли натужно, наче стара беззуба кобила пiд гору.

– Так i е – забилася моя млинiвка. – Щось безформне погойдувалося поперек рову. – Що ж ти менi, водо, прибила?…

І тут Мiхал закляк вiд жаху: зблизька синювато-сiра купа виявилася людським тiлом.

– Бiда вам, красивим… Легше й простiше нефайнiй жити… Абись тiлько здорова була – до роботи й дiтей… Та тобi, бiднiй, уже не буде нi роботи, нi дiтей… До раю, певно, попалась – молоденька дуже… не встиглась iще нагрiшити, – кректав мiрошник над утопленицею, помаленьку витягуючи тiло на берег. Дiвчина була мов коштовна порцелянова лялька, кинута в багно, i навiть синюшнi плями вiд довгого перебування у водi не змогли споганити ii земну красу: точенi риси обличчя… делiкатна тiлобудова… довге русяве волосся… Погляд чоловiка пiшов далi.

– Свят, свят, свят… – Мiрошниковi аж перехопило подих. – Та хто ж iз вами таке вчинив? – Через прилиплу сорочку виступав аж занадто великий як навiть для утопленицi живiт.

– Та так – як чума тебе минула, то звiрi на двох ногах уполювали… Шо то е нинi людське життя… Боже, упокой iхнi безневиннi душi… І ти, Матiнко Божа, заступнице всiх жiнок i немовлят, уготуй iм мiсце в раю, – щиро молився Мiхалко. Далеко вирiшив не ховати: мо’, шукати хто буде – видно, що не з простих людей загибла: надто вже тендiтна…

– А ото що таке?… – знову здивувався чоловiк, схрещуючи померлiй руки на грудях: коштовна каблучка з волошково-голубим камiнцем прикрашала замiжнiй палець правицi. – І де ж отой ваш заступник був, коли вас ото… Не iнакше, як i вiн уже теж мрець… Бо хто ж так дозволить познущатися зi своеi дружини й дитятка ненародженого?…

Хлоп довго викручував персня з набубнявiлого пальця.

– Тобi, бiдачко, ,го вже не треба, а моiм дiтям буде за що одежину справити… Ти вже прости… А я тебе за те файно поховаю… Хоча яка тобi вже рiзниця – просто поховаю… Бо що iз землi вийшло, у землю мае пiти… А душа твоя й ангелятка твого тепер до Бога можуть спокiйно летiти…


За рiк до того…

Драбинясту Агнешку доiдала лють. Вона наповнювала до краiв худе пласке тiло, ще бiльше стискувала шнурочки губ; звужувала й без того поросячi очi, вливаючи в них крижаний сталевий вiдблиск холодноi й добре продуманоi помсти… Кожен крок розкiшним коридором палацу Потоцьких у Кристинополi наближав жiнку до солодкоi митi покарання ненависноi Дарки. «Курвочка… з очима недоеноi корови… Подивимося, як будеш мукати…» Руденьку спритну кухарку Агнешка мала за що ненавидiти: конюшого Яна Вiльчека, який уже пiвроку жартував i кидав зацiкавленi погляди на неi, пiсля появи Дарки наче пiдмiнили. «Сидить усе в кухнi й витрiщаеться, як та своiми цицьками заледве в баняк не лiзе… А дупу добру вiдростила десь у своему селi – аж виколихуеться пiд тими спiдницями… Ян мiй, мае бути мiй… І буде… А на твое молочне сальце ще не один хлоп оближеться… Двадцять три роки пожила, уже скоро й зуби почнуть псуватися… мужа собi намiтила, а тут тобi на – як

Страница 2

сь зайда дорогу до вiнця перейде…» А вчора за вечерею Ян такий смiшний жарт оповiв, та й то, видно, спецiально для тiеi пампушки: «Господиню запитують: «Ви вмiете готувати?» – «Навiть двома способами!» – «Це як?» – «Для гостей, якi вам подобаються, i для тих, кого ви не хочете бiльше бачити», – то вже всi смiялися до упаду… Агнешка дзвiнкiше за всiх, тiльки Вiльчек навiть не подивився на неi – усе до Дарки пiдсмiхувався… А та мало що розжерлася, то ще й мозок жиром заплив: навiть не засмiялася, тiльки чогось почервонiла. «Скоро, скоро буде тобi до-о-обре… А менi ще краще…»

Служниця iз супницею на срiбному пiдносi шанобливо постукала у високi з позолотою дверi.

– Доброго ранку, панi! – Вправно порозставляла столове начиння на iнкрустованому iталiйському столику й стала поодаль з опущеними очима й сумирним виразом повного собачого впокорення в готовностi номер один – бiгти, нести, витирати, кликати… падати ниц… померти за рiдну господиню. Довго ж тренувалася у своiй кiмнатцi перед вiдшлiфованою мiдною ступкою. Анна Ельжбета Потоцька сприймала лише такi обличчя в людей, якi ii оточували. Лiтня худа панi пронизала холодним поглядом прислугу, прошурхотiла пишним шовковим синiм платтям по чудернацьких позолочених нiжках стiльця й неспiшно опустила ложку в улюблений курячий суп iз локшиною. Агнешка скинула допитливим оком: ще, ще трохи… Ось i воно… Сива пишна перука затряслася, як вiд найстрашнiшого землетрусу, а повiтрям кiмнати – та й, напевно, усього палацу – iз силою цунамi пронiсся iстеричний крик:

– Ла-а-а-й-да-а-а-ки! Бру-да-а-аки-и-и! Сво-о-о-ло-о-о-та!

Малий рот пiд витягнутим носом стиснувся, як в общипаноi курки пiд хвостом, i з енергiею вулкана вивергав злобнi вигуки вкупi зi слиною… Лице, яке могло бути бiльш-менш прийнятим за симпатичне лише за наявностi щироi усмiшки, – i про те ще можна було б посперечатися, – пiд час нападiв лютi залишало поза конкуренцiею навiть Медузу Горгону…

– Вс-с-ссi-i-iххх… с-с-ссс-юди… – шипiла Анна Ельжбета. Агнешка метнулася довгими коридорами. Через хвилю всi – покоiвки, економ, кухарi – з тремтiнням у руках i сконцентрованим болiсним переляком у сонячних сплетiннях вишикувалися перед ii свiтлiстю.

– Чие?! – Обличчя з виразом крайнього збридження вимагало вiдповiдi на запитання… Запитання панi тримала двома пальцями, це була довга руда волосина з краплинами курячого бульйону. – Твое… Тво-е-е-е! – Анна вхопила Дарку за волосся й висмикувала його зi всiею люттю, яку мала, а мала ii багато – у рази бiльше, нiж важила.

– Йо-йо-йой, проба-а-ачте менi, милостива панi, простiть, не буду-у-у бiльше! – голосило дiвча.

– Так, не будеш, не будеш… не будеш, бидло… – навiснiла панi Потоцька, вириваючи в такт словам усе новi й новi пасма волосся. – На псарню, псам дупи мити… хвости розчiсувати. – Вулкан починав заспокоюватися. – Обстригти ii… i на хльосту…[3 - Шмагання, биття (дiал.).]

– Ой нi, нi, моя паннусю, нi-i-i, тiльки не на хльосту-у-у, нi-i-i, Богом прошу вас…

– Не згадуй Бога всуе, бидлото… Ти прогнiвила мене… а значить, i Бога теж…

Мокру вiд слiз i кровi Дарку потягнули подалi вiд панських очей.



Кремезний конюший Вiльчек точив ляси з Олександром Домбровським – начальником власноi армii Потоцьких. Усi п’ятсот гайдукiв, пiдпорядкованих полковниковi Домбровському, знали й несли свою службу з точнiстю швейцарського годинника, тож пишно вбраний здоровань залюбки плiткував у вiльний час на найприемнiшу тему для всiх нормальних чоловiкiв у найбiльш боездатному хлопському вiцi:

– Ото слухай, Янеку… У нас тут недавно два молодi вояки зранку зустрiлися, а один увечерi на здибанцi[4 - Зустрiч, побачення (дiал.).] був… Ну та й уже мала б бути тота файна справа… – Домбровський показав руками непристойний жест. – Та й друг у нього питае: «Ну що, побачення вдалося?» – а той так гiрко вiдказуе: «Та нi!» – «І чого ж то?» – «Бо вона мае мене за шо лапати, а я ii – нi!»

Чоловiки розсмiялися iз запалом молодих жеребцiв.

– О, уже йде… ще одна така… Порав би, хiба б рiк жiнки не видiв. – Вiльчек спостерiг на пiдходi до конюшнi худу, як трясця, Агнешку.

– Пана Вiльчека хоче бачити ii свiтлiсть панi Анна, – у серцi й голосi Агнешки грала переможна сурма.

– За хвилю буду… – перезирнувся Вiльчек iз Домбровським – обое здогадувалися, яка ж то робота чекае на Яна далi… Агнешка постояла, вичiкуючи чи то ще якихось запитань, чи то цiкавих пропозицiй: роздивитися сiно чи коней у глибинi конюшнi, – та, на жаль, не дочекалася й поспiшила в палац.



Площу на задньому дворi палацу Потоцьких уже заповнили вимушенi притихлi глядачi; навiть березневе тепле сонечко не хотiло бути присутнiм на хльостi бiдолашноi Дарки – на захiд вiд палацу падала велика сiра тiнь, i лише дворовi ворони-старожили, звичнi до таких майже щотижневих атракцiй, щось шумно коментували, не забуваючи про своi веснянi залицяння. Двое гайдукiв пiдвели абияк обстрижене овечими ножицями дiвча до стовпа. Дарку трясло, зуби цокотiли, i вона пiдвивала вiд первiсного страху перед тим зб

Страница 3

зчещенням, яке вже бачила не раз. Вiльчеку теж було важко – не так вiн уявляв iхнi стосунки: «А гарна з неi дружина могла б вийти… Шкода… Пропаде чиста душа…»

Ян повiльно пiдiйшов до дiвчини й прошепотiв:

– Не напружуй тiло – менше болiтиме, – вiд чого Дарка взагалi почала вити, мов поранена вовчиця, i рiзким порухом роздер дiвочу сорочку. Усi витрiщалися на гарнi, пухкi, з рожевими плямами дiвочi груди, наготу яких вона цнотливо оберiгала вiд будь-чиiх, навiть жiночих поглядiв. І волосся… волосся, яким вона зазвичай накривалася, виходячи з рiчки, теж не було…

– Ну ж бо! – пролунав наказ панi Анни Ельжбети.

Конюший опустив жмуток рiзок на спину прив’язаноi до стовпа Дарки, дещо загальмувавши руку перед ударом… Другий, третiй… Із кожним криком нещасноi в панi Потоцьку, здавалося, вселялася добра фея: очi заблищали, заграла усмiшка, вона розправила плечi й вiдкинула назад голову. Якби хтось зустрiв ii в такому виглядi в палацi, то був би впевнений, що чоловiк тiльки-но зробив жiнцi дуже добре… І ще одна особа вiдчувала радiсть вiд екзекуцii безневинноi… Хоча в Агнешки Дарка вже давно була винувата: так iй, курвочцi, за те, що ii Бог створив такою – занадто принадною й апетитною для чоловiкiв. «Ну, тепер уже хiба пес вошивий на тебе подивиться», – переможний посмiх ясно читався на мармизi Агнешки, i навiть зайнятий хльостою Вiльчек, ковзнувши випадковим поглядом по натовпу, зафiксував ту реакцiю покоiвки.

У головах решти на таких виставах були зазвичай лише два звернення до Творця: «Дякую тобi, Боже, що то не я…» i «Боже, щоб нiколи менi не опинитися бiля того стовпа…» І правильно, що в тих думках зверталися лише до Бога, бо тiльки Вiн мiг бути захистом i оберегом вiд мстивоi й непередбачуваноi панi Потоцькоi, яка свiдомо чи несвiдомо взяла на себе функцii Бога в покараннi людей… Зi спiвчуттям дивилися на страждання панi з фрауцiмер – бiднi шляхтянки при дворi Потоцьких – чи то фрейлiни, чи то примусовi колiжанки Анни Ельжбети. Плакала стара товста куховарка Зося: усе нiяк не могла второпати, як та злощасна волосина потрапила в суп, коли в Дарки завше все-все попiдтикувано й попiдв’язувано на головi. Байдуже дивилися на червону спину покараноi два карлики – Карлiчек i Каролiнка… Лише Домбровський, споглядаючи, як перiодично скачуть тугi груди Дарки, думками був зовсiм не на площi…

– Стiй! – на двадцятому ударi панi зупинила конюшого. – Що, жалiеш ii? А не треба… Дай-но сюди. – За всiма пiдрахунками Анни Ельжбети спина мала б уже виглядати iнакше. Панi з великим задоволенням сильно вперiщила дiвчину за молодiсть… за красу… за те, що народилася жiнкою… ще… ще… Дарка закричала страшно, з репнутоi шкiри цвiркнула кров… На четвертому ударi вона затихла й тiло обм’якло, та панi не припиняла хльости… Нарештi Потоцька iнтуiтивно вiдчула, що вже е тридцять, – душа ii наповнювалася рiвновагою й спокоем саме пiсля тридцятого удару, – витерла руки об запопадливо поданий кимось рушник i в доброму гуморi попрямувала до придворного театру на репетицiю. Понурим шлейфом за нею подалися панянки з фрауцiмер…



Людська душа завжди на додачу до хлiба прагнула видовищ, i не тiльки в Давньому Римi. А чим бiльше ставало хлiба, тим бiльше його власниковi пасувало витрачатися на рiзнi забави, а ще й у тогочаснiй Польщi… «Що не чех, то музика; що не iталiець – то лiкар; що не нiмець – то купець; що не поляк – то шляхтич». Шляхти Польща мала аж десяту частину вiд усього населення й iз того була чемпiоном Європи, де в рештi краiн той показник спинився в зонi плiнтуса – один-два вiдсотки. Отож, якщо претендуеш на те, щоб називатися не просто шляхтичем, а багатим (або майонцим) шляхтичем, мусиш, просто мусиш мати свiй театр! Адже без театру ти так собi, звичайний шляхтич, як павич у перiод линьки, а театр – то справжнiй iндикатор твоiх статкiв. І формула тут була проста: чим бiльший шляхтич, тим бiльше гонору, а чим бiльше гонору, тим бiльший i славетнiший дворовий театр… Вiн працював як солiдна приманка для iнших шляхтичiв, купцiв, послiв… А в непевнi часи прикрих iсторичних шарпанин i змiн законiв (пам’ятаете знамените, амбiтне й непередбачуване «Держава – це я!» вiд французького Короля-Сонця?) особистi людськi контакти вирiшували все, i пiд час зустрiчей саме неподалiк вiд сцен дворових театрiв вiдбувалася кульмiнацiя економiчного й полiтичного життя Речi Посполитоi: заводили новi знайомства; укладали угоди; продавали й купували i товар, i власних дiтей – для вигiдних родинам шлюбiв; плiткували й починали дружити з кимсь проти когось. До багатьох приходило часом неприемне усвiдомлення того, хто е ти сам насправдi й куди та за ким треба дертися вгору, бо ж усiм була вiдома несправедливiсть: «До свого дiдько ложку меду поклав, а до чужого – аж двi…» Отож, якщо твоi просто грошi просто будили в iнших повагу й заздрiсть, то театр остаточно пiдносив тi почуття на недосяжний постамент, який називався «Твоя заздрiсть цiлуе мою пиху прямо в дупу».

Дорога справа то була – утримання свого театру: з Вiдня чи Парижа виписув

Страница 4

ли або костюми, або майстрiв кравецькоi справи з хурами рiзних тканин; найiменитiшi художники теж приiздили з Європи – перевагу вiддавали вiдомим iталiйським; музичнi iнструменти, звичайно ж, були найвищоi якостi; запрошували на гастролi знаних артистiв того часу зi всiеi Європи. Найменше витрачали на своiх, дворових артистiв, хоч iнколи тi могли дати фору заморським. Їх вишукували по своiх володiннях, та й мороки з ними було менше, анiж iз запрошеними, бо талант талантом, а крiпак крiпаком: щось тобi не виходить – на хльосту або в холодну на хлiб i воду… Пiсля того все виходило, i ще лiпше, анiж у гастролерiв. А вибирати Потоцькi мали з кого: iхнi статки й володiння були найбiльшi в Речi Посполитiй та простягалися вiд Кракiвщини через Перемишлянщину, Галичину, Подiлля аж до самого Киева; i жило там аж понад сто тридцять тисяч – не людей, нi, iх нiхто особливо й не мав за людей – «ревiзьких душ».

Франц Салезiй Потоцький iз родиною був найбiльшим магнатом у Речi Посполитiй. Для сьогоднiшнього вуха бiльш звичним, нiж «магнат», е слово-синонiм «олiгарх», а для тодiшнiх вух це був той сигнальний i найдорожчий вiдтiнок, що вiддiляв просто шляхтича вiд ду-у-уже впливового, здатного своiми багатствами, зв’язками з королем, у сеймi, з iншими державами, у судах, управах, а ще й власним вiйськом впливати не просто на долi пташок меншого польоту, а й на розвиток цiлоi краiни… Тож театр магнатам Потоцьким був потрiбен, як Господу райський сад для зустрiчi Адама i Єви: розкiшно, душевно, тихо, спокiйно, i тут… овва, е вже продовження знайомства, iсторii – i вже життя набирае кольорiв, i пiшло, i пiшло вперед… Пiшло, звичайно, по-всякому, але найвищий сенс у русi людей i декорацiй, одне слово – розвиток…

Найвибагливiшi театрали з рiзних епох дiстали б повне гурманське задоволення своiх уподобань вiд знайомства з дворовим театром Потоцьких: тут ставили опери й балети, утримували професiйний оркестр, запрошували професiйнi трупи й окремих артистiв з iнших краiн, виписували з-за кордону модних режисерiв чи письменникiв. Спочатку театральнi першопрохiдцi йшли на повiдку тваринноi любовi до копiювання: вистави робили наймоднiшою мовою найбiльш культурно розвиненоi краiни – Францii, i дуже потiшно наприкiнцi такого спектаклю виглядала публiка, що й на чверть не знала французькоi й засинала, видаючи звуки i ротом, i (пардон за пердон) низом – драми ставали комедiями… Та, як зазвичай бувае зi всiма людьми зi збiльшенням вiку, а особливо статкiв, Потоцьких найменше почала хвилювати чиясь модна, та й узагалi будь-чия думка, тим бiльше, що Франц Салезiй не знав французькоi, а через певну особисту iсторiю й не хотiв знати й мав до неi навiть вiдразу. Та й польський король Август ІІІ не любив французький театр, тож тодi почала перемагати вже нова, з нацiональним колоритом мода: у тексти стали вклинювати старопольськi пiснi чи писали тексти самi, як то Вацлав Жевуський i Френсiс Урсула Радзiвiл; пишноти виставам додавали моднi кантати й ораторii.



Анна Ельжбета з процесiею ввiйшла до театральноi зали, помпезнiсть якоi вводила в онiмiння всiх, хто вперше ii бачив: зi стiн споглядали величнi у своiй божественнiй красi мiфологiчнi грецькi й римськi нiмфи та богинi й закоханi в них героi – iталiйськi художники добре постаралися. Обшитi синiм оксамитом дубовi стiльцi гармонiювали з важкою блакитною завiсою, на якiй срiблом було вишито два повнi й один напiвхрест – герб роду Потоцьких зi Срiбноi Пиляви. Стiни iз секретом створювали добру акустику для оркестру й артистiв. Притихла в поклонi трупа, стоячи на сценi, очiкувала на високий дозвiл вирiвнятися. Анна Ельжбета, сiдаючи в крiсло, милостиво махнула хусточкою.

– Вiтаемо вас, ясновельможна панi, – приемним баритоном звернувся до Потоцькоi сивуватий, з благородними рисами лиця ксьондз Маурицiй Вольф, колишнiй викладач поетики Варського колегiуму, а нинi ще й режисер дворового театру в Кристинополi.

– Вiтаю, пане Вольф. То якi в нас плани на пiслявеликодне святкування? Я не хочу бiльше чути вiд своiх гостей анi слова похвали театру пана Мiхала Любомирського з Дубна. Ми маемо так вразити всiх, щоб навiть забулися, що е ще королiвська операльня у Варшавi чи комедiальня в Бiлостоцi. Для нас той прийом е дуже важливим, бо буде вся наша родина: дочки iз зятями й майбутнi свати нашого сина.

– Маю до вашоi уваги вельми пiкантну п’есу неперевершеного П’етро Метастазiо пiд назвою «Демофонт».

– Наскiльки пiкантну? У рамках Божоi пристойностi?

– Так, звiсно… Та й мова пiде не про християнськi часи, а ще до них, а то, самi розумiете, чужi звичаi, iсторiя… Я так думаю, що як нашi поважнi гостi добре розслабляться за вишуканим столом i танцями, то та пiкантнiсть буде як родзинка в пасцi.

– Умiете, пане Вольф, додати апетиту, – зручнiше вмостилася в крiслi панi Потоцька. – Розказуйте.

– Цар Демофонт у своему царствi запровадив закон, який вимагае щорiчного жертвоприношення на поталу Аполлоновi юноi дiви зi шляхетного роду; iм’я жертви визначае жереб. Лише царськi доньки в

Страница 5

ятованi вiд страшноi долi, бо висланi за межi краiни. Дiцея, прекрасна юна дiва, благае свого батька Матусiя не повставати проти цього закону, але Матусiй вважае, що вiн хоч i пiдданий, та у своему батькiвствi дорiвнюе царевi, i цар мае бути справедливим: або повернути своiх доньок у краiну й показати пiдданим приклад у жертвоприношеннi, або скасувати закон.

Анна Ельжбета зацiкавлено слухала.

– Сучасно, вельми сучасно… Продовжуйте, пане Вольф.

– Отож цар Демофонт викликае до палацу старшого сина Тiманта з вiйськового табору, де той перебував, i наказуе йому одружитися з фригiйською царiвною, прекрасною Креусе. Заради одруження Демофонт забувае про давню ворожнечу мiж фригiйськими й фракiйськими царствами, тобто, – Вольф змахнув руками, – усiм зрозумiло, що шлюб полiтичний i дуже потрiбний.

– Ну-ну, i далi?… – у тому питаннi для панi було все вiдомо й протерто до дiр.

– Але е одна цiка-а-ава таемниця…

Анна Ельжбета, як i всi жiнки, любила таемницi, однак з одним «але»: вона любила iх до безумства й терпiти вiдтермiнування жодноi з них, навiть у творi Метастазiо, абсолютно не збиралася.

– Швидше, пане Вольф!

– Тiмант уже таемно одружений з… Дiцеею! І в них навiть е син, як двi краплi води схожий на батька!

– Ну й напридумував iталiець! Такого в життi не бувае! Ну, може, вольностi в них у давнину там такi й були… Цiкавий сюжет, менi подобаеться, – озирнулася панi, i панянки-колiжанки згiдливо закивали головами.

– Тiмант кохае Дiцею, – з iнтригою в голосi продовжував натхненний похвалою Вольф, – i боiться, що жереб упаде на неi, тож iде спочатку до оракула iз запитанням про припинення жертвоприношення, на що дiстае загадкову вiдповiдь: «Гнiв богiв вщухне, коли безневинний узурпатор дiзнаеться правду!» – а потiм до батька з проханням скасувати закон. Батько-цар невблаганний i бере юну Дiцею пiд варту, маючи на метi принести ii в жертву позачергово, без жеребу, i таки оженити сина з царiвною Креусе, котра тодi вже закохалася в молодшого брата Тiманта: той вiз ii кораблем з-за моря. Тiмант сподiваеться, що батько, коли дiзнаеться про внука, пробачить i йому, i Дiцеi…

– Який же вiн був наiвний… Розв’язку, Маурiцiо, негайно розв’язку, – нетерпляче затребувала Анна Ельжбета.

– Тiмант виявляеться сином Матусiя, а Дiцея – донькою царя: матерi пiд час пологiв обмiнялися. Закон про жертву скасований, усi живi й щасливi, i ще й внук бiгае – фiнiта ля комедiя i ля трагедiя в одному бокалi!

– Я вражена, пане Вольф! Дуже, дуже сильно, гарно й багато намiшано, нам пiдходить. І морально так, любов понад усе… i онук – це вже по-божому, по-християнськи; дух Великодня наявний. Розподiляйте ролi, розписуйте ноти: я хочу, щоб там iще щось величне наш оркестр заграв… – Анна Ельжбета залишилася задоволена роботою Вольфа.



З палацу до ворiт, на виiзд, твердою неспiшною ходою вирушив сам Франц Салезiй Потоцький – «король земель руських» – так називали магната за величезнi володiння. Вiд шiстнадцятого столiття предки Франца Салезiя пускали корiння на теренах Галичини, i, почавши вiд ротмiстра, уперто просувалися в здобуваннi звань i маеткiв. Сiмдесятирiчний магнат опинився на вершинi родового параду марнославства: титулiв i посад мав багато, бо й територiй у нього було найбiльше на той час: ротмiстр та полковник коронного вiйська, староста белзький, сокальський, гайсинський, звенигородський, ропчицький, грубешiвський, барський, яблунiвський, маршалок коронного трибуналу в 1734 роцi; воевода волинський i киiвський, депутат сейму вiд кiлькох воеводств, кавалер найвищоi державноi нагороди Речi Посполитоi – ордена Бiлого Орла – цi всi досягнення Франца Салезiя свiдчили про нього як людину неординарну й уперту в досягненнi мети, бо мав пiд своiм керiвництвом аж сiмдесят мiст i кiлькасот сiл! І приклався до творення iсторii, розбудови архiтектури, культури й доль наших предкiв на величезнiй територii сучасноi Украiни (у списку Умань, Могилiв-Подiльський, Тульчин, Червоноград (Кристинопiль), Сокаль, Белз, Бар, Гайсин). Не мав Франц Салезiй титулу нi графа, нi князя, та мучило це його лише замолоду, коли намагався осiдлати посаг норовливоi й дуже багатоi Марii Зоф’i Сенявськоi, удови Денгоффа – останньоi з вигаслого роду Сенявських. Молода вдова Денгофф знала високу цiну i собi, i своiм статкам, тож не спiшила вибрати чергового чоловiка з численного табуна амбiтних магнатiв-залицяльникiв, що били перед нею нетерплячими копитами; аж три роки Потоцький мiрявся в кавалерськiй вправностi залицяння з ненависним йому вiдтодi князем Олександром Чарторийським. Вiддамо належне Потоцькому – був вельми вигадливим у тiй царинi: бажаючи принизити князя-конкурента, знайшов на Уманщинi майже бiдняка, але князя Володимира Четвертинського, вимив, вичесав, одягнув у модний французький гардероб; виклопотав для нього в баварського електора орден святого Губерта й назвав маршалком дому Потоцьких… І все заради тiеi солодкоi митi помсти, яка наставала з вiзитом до дому Потоцьких когось iз Чарторийських. Тодi Франц Салезiй

Страница 6

осилав за своiм маршалком i бештав[5 - Лаяв (дiал.).] князя Четвертинського в присутностi посланцiв, як тiльки мiг: «Ваша князiвська честь, кур-р-рва мать!..» Тож князiвського титулу Потоцький уже точно нiколи не прагнув… Та повернiмося на майже 250 рокiв назад, у 1770 рiк, до неспiшноi ходи Потоцького родовим маетком у мiстi Кристинополi, яке його дiд – коронний гетьман Щенсний Казимир Потоцький – назвав на честь бабусi Францiшека – Кристини Любомирськоi. «Галицький Версаль» – так iменували за пишноту, велич i мальовничу садово-паркову архiтектуру родове гнiздо Потоцьких.

Як на сiмдесят рокiв Франц Салезiй був iще мiцним i жилавим чолов’ягою, який добре тримав удари i ворогiв, i долi; навiть його девiз «Щит протиставляй щитам» змушував усiх недоброзичливцiв сiм разiв подумати, перш нiж вступати в полiтичне чи економiчне протистояння з ним. Чи був вiн вродливим? На такi оцiнки, узагалi-то, страждають недосвiдченi жiнки, бо бути вродливим не перше й навiть не друге призначення чоловiка, тож битi життям добре усвiдомлюють, що пiшло це слово вiд двох – «чоло» i «вiк» – розум, що шлiфуеться вiком, тобто мудрiсть, з якою вiн здатен прогодувати й захистити. Але як мед – то ложкою, а як золоту рибку – так по повнiй… З огляду на давнi iдеали краси слiд зробити короткий антропологiчно-кулiнарний iсторичний екскурс. Тогочасну Європу важко було назвати ситою: малий льодовиковий перiод щойно вiдступив, i через повенi, неврожаi, вiйни сiльське господарство давало мало iжi; робiтникiв було небагато, до того ж iх часто викошували епiдемii; проте дiтей, що хочуть iсти, було багато. Тож удосталь не iв нiхто, хiба магнат. Середнiй зрiст чоловiкiв за такого харчування зрiдка перевищував 170 сантиметрiв, а здебiльшого заледве дотягував до 160. А жiнки, якi годували спочатку чоловiка й дiтей i через це замiсть харчування через раз «нюхали миску», мали зрiст десь 150–155 сантиметрiв за ваги, що лише iнколи перевищувала 50–60 кiлограмiв. А от магнат повинен був мати центнер i бiльше живоi ваги, щоб одразу кидалося у вiчi, що то не простий собi хлоп. Тож на всiх портретах магнатiв передусiм впадае в око тiло – ваговитий! – i лише потiм десь трохи вiдсунута й зменшена щодо пропорцiй тiла голова. Якби машиною часу перенести в ту добу японського чемпiона iз сумо, то його б сприйняли як магната Всесвiту й поклонялися як божеству, бо, щоб заробити стiльки iжi, тодi треба було дуже постаратися… Старий Потоцький був, як би сьогоднi сказали, по-спортивному пiдтягнутий. І хоча маса масою, але кожна пiдкована жiнка знае, що «добрий пiвень завжди худий», тож на свiй поважний вiк Франц Салезiй був уже хоч i не дуже добрим пiвнем, але i його пiвень iнколи оживав…

Ще важливо мати везiння, бо, як влучно пiдмiтили поляки, «кого доля не злюбить, той i в носi пальця зломить». Франц Салезiй мав свою панi Удачу, i вона пiдказала йому зняти модний французький одяг i назавжди одягнути традицiйний польський кунтуш i заправленi в чоботи штани. Рiч у тiм, що перед смертю бездiтний вуйко Франца Салезiя Станiслав Потоцький, белзький воевода, почав подумувати, кому б то залишити своi солiднi маетки: «Лишив би Францiшеку, якби мав вигляд поляка – ходив би в польському костюмi…» Знайомий монах переповiв дядьковi роздуми Францовi. Ставки того «фешену» були надто високi, адже на спадок претендувало так багато рiднi… Одягнувшись правильно, Франц Салезiй став повним спадкоемцем сентиментального дядька й вiдтодi завжди мав «правильний» гардероб. Тож i сьогоднi теплий шерстяний кунтуш покривав зсутулене тiло воеводи; сиве волосся розвiвав той теплий березневий вiтерець, що здатен вийняти з глибин пiдсвiдомостi прадавнi печернi iнстинкти – тi, що з приходом весни замолоду викликають якiсь незбагненнi радощi й сподiвання на краще, змушують пильно роззиратися в пошуку втiхи для душi чи тiла, а в старшому вiцi просто вливають тепло й радiсть приемним спомином чи насолодою вiд весняного пробудження. Та i тiло, i душа прагматичного старого були поза радiсним весняним ефiром: його вимучували артритнi болi: навеснi вони особливо сильно сковували рухи й забирали всi сили, але свiдомiсть пiднiмала з лiжка й гнала старече тiло вирiшувати справи величезноi територii, а вiжки управлiння нею вiн тримав iще мiцно…

За кiлька крокiв позаду Потоцького супроводжував, показно тримаючи руку на ефесi шаблi, полковник Домбровський iз десятком гайдукiв. Усi слуги, яких процесiя зустрiчала на своему шляху, негайно ставали на колiна, знiмали шапки й покiрно втуплювали очi в землю: такий ритуал був заведений у маетку й саме так церемонiальний етикет приписував вшановувати короля. Але король аж у Варшавi, а тут вiн, Франц Салезiй Потоцький, е королем земель руських, для своiх пiдданих – iхнiй власник (або по-польськи «дiдич»), влада, суддя й Бог.

Франц Салезiй сьогоднi зiбрався на традицiйний щомiсячний об’iзд своiх ближнiх територiй: правило «довiряй, але перевiряй» було i е актуальним завжди, i навiть невеликi часовi збоi через якiсь, хай i поважнi причини могли стати фатальним с

Страница 7

усковим механiзмом для ницих людських слабкостей багатьох управителiв тартакiв,[6 - Лiсопильня (заст.).] гуралень,[7 - Виробництва горiлки (заст.).] пасiк, цегельних заводiв, млинiв, воскобоень, суконних фабрик… «Щойно послабиш контроль – i з твоiми людьми вiдбуваються дивнi метаморфози: сумлiння замовкае, руки подовжуються, кишенi й животи розбухають», – буркотiв Потоцький у вiдповiдь на намагання дружини залишити хворого чоловiка в лiжку.

Рiч Посполита вже два роки потерпала вiд боротьби за владу в краiнi барських конфедератiв, яких уперто, не жалiючи нi грошей, нi солдатiв, «заганяли в стiйло» росiйськi вiйська. На тлi тих подiй i внаслiдок надмiрних утискiв вiд польськоi шляхти чаша терпiння простого украiнського люду переповнилася – виник нацiонально-визвольний гайдамацький рух, вiдомий як Колiiвщина. Туреччина пiдтримала конфедератiв, розпочавши росiйсько-турецьку вiйну: усi воювали з усiма… Заварився величезний казан вiйськових i полiтичних проблем, який поставив економiку й люд Польщi навколiшки. Особливо страждало населення сходу Речi Посполитоi: Галичини, Волинi, Подiлля, Правобережноi Надднiпрянщини. Це були територii на стику кордонiв Речi Посполитоi, Росiйськоi iмперii й Туреччини, а всi ж знають, що великi – чи особистi людськi, чи свiтовi – трагедii розпочинаються на межi будинкiв, городiв, полiв, лiсiв, краiн… Маетностi Франца Салезiя Потоцького, сконцентрованi на цих теренах, пiзнали сповна силу жорен военних змагань: були пограбованi, спаленi, вийшли з-пiд контролю… Та й поки що проблемно було говорити про iх повернення пiд керiвництво магната: военнi дii розвивалися непередбачувано, грошi ж не просто люблять тишу, а й множаться лише в стабiльнiй тишi, але зараз анi стабiльнiстю, анi тишею й не пахло… Тож дiдич мусив твердою рукою керувати тими ближнiми територiями, з яких iще можна було витягнути грошви.

Дверцята карети шанобливо притримував особистий секретар, молодий червонощокий веселун Кароль Сiраковський, котрий, незважаючи на природну балакучiсть i молодiсть, мав унiкальну здiбнiсть одразу налаштовуватися на таку хвилю спiлкування зi спiврозмовником, що нiколи не дратував людей: говорив у мiру, не лiз у душу з особистими запитаннями, а головне – умiв не тiльки вчасно замовкнути, а й благородно мовчати з приемною усмiшкою. І це Потоцького влаштовувало найбiльше: на старiсть люди вже почали його дратувати нерозумiнням очевидних речей, зайвими емоцiями, дурними розмовами, тож найвищою насолодою стало самотне перебування в кiмнатi з видом на Буг.

– Ну що, Каролю, дорога довга. Подушок у каретi достатньо, мозолiв на дупi не заробимо?

– Нi, ваша милосте, не заробимо, а як буде твердо, то по дорозi молодими бабами пiдмостимо, – жваво вiдiзвався Сiраковський. Дверцята закрилися – заграли сурми, сповiщаючи вiд’iзд дiдича.



Невiдомо, чому саме конюший Вiльчек виконував обов’язок дворового мучителя: чи через те, що дуже зрiдка мiг цвьохнути коня (вiн iх узагалi-то любив), чи то стереотипи хазяйського мислення ув’язали нагайку конюшого з людським тiлом, та пiсля кожноi такоi екзекуцii вiн iшов до себе в кiмнатку й просив Божого прощення перед старенькою iконою. І, напевно, Бог пробачав йому, вникаючи в слова прощенноi молитви про те, що вiн, Ян, не винуватий… Це господарi дали такий наказ, не Ян… «А що я мiг зробити?…»

Гуманiзм Бога тiеi епохи не передбачав нiяких мук сумлiння щодо свободи вибору. Та й що воно таке? Священники всiх конфесiй, маючи сильнi розбiжностi в багатьох аспектах вiри й порядку служби, у питаннi покори земнiй владi були на диво одностайнi й непослух власниковi прирiвнювали до непослуху Творцевi. А так воно насправдi чи нi, парафiяни не вiдали, бо Бiблiя була книгою, недоступною для масового користування. Чеха Яна Гуса спалили на вогнищi в 1415 роцi тiльки за розмови щодо трактування положень Святого Письма й за те, що пропагував можливiсть дати людям самим читати Бiблiю (ще чого!). А в сусiднiй Росii не дозволяли видавати цю книгу аж до середини ХІХ столiття: мовляв, люди ще не так витлумачать; звiдси й вигiдне, дуже вигiдне для тримання стада в покорi поеднання слiв «цар-батюшка». Так цар чи батюшка? Чи батюшка теж цар, а цар – майже Бог?… А за пропаганду, тим бiльше пропаганду покори треба платити, i все панство планети платило, i гарно, з розмахом, зi змагальним елементом… Служителi ж Господа добре усвiдомили: чию костомашку гризеш, того й слухаеш. Шляхтичi Польщi не були винятком: теж робили щедрi пожертви на храми – фундушi,[8 - Пожертви на користь якоi-небудь установи, найчастiше костьолу або монастиря (пол.).] тож iндульгенцiя за всi-всi грiхи iм була забезпечена…

Зазвичай конюший пiсля таких розмов на самотi не мав жодного тягаря на душi, i мiг iз легкiстю дивитися в очi своiм жертвам, та й тi, здавалося, не були в образi на нього. Але сьогоднi Вiльчек ну нiяк не мiг зосередитися на молитвi й просто-таки вiдчував стiну мiж собою й iконою: усi слова наче верталися до нього й зависали невидимим тягарем у повiтрi, не доходячи до Божих вух; а п

Страница 8

ред очима стояло напiвоголене тiло бажаноi для нього дiвчини. Конюший видав спересердя незрозумiлий стогiн i вирiшив навiдати Дарку.

Кухарка Зося поклала дiвчину у своiй кiмнатi. Дарка лежала на животi, а ii спина нагадувала грубо нарiзану домашню локшину з великою кiлькiстю помiдорiв.

– Тс-с-с-с, Яне, не варто, не йди…

– Панi Зосю, ви ii самогонкою змастiть або сечею, а потiм…

– Знаю, знаю. Травою подорожника вiдходимо… А от душу ii хто залатае?… – Зося прикро зiтхнула.

Вiльчек пiдiйшов до Дарки.

– Ти того… не гнiвайся на мене, добре? Подобаешся ти менi, i…

Дарка не дослухала, голосно схлипнула й зайшлася в дрiбному плачi, аж локшина на спинi заворушилася.

– Кра-а-а-ще б… я… теж померла вiд чуми, як i всi моi… До них хо-о-очу… Іди, iди звiдси-и-и…

Пригнiчений конюший зрозумiв: шансiв на прощення мало; з тим i пiшов i до темноi ночi завзято вимивав кiнськi зади, намагаючись забути за роботою прикрий нинiшнiй день. Але, як усiм вiдомо, найгiрше забуваеться саме те, що найбiльше хочеться забути…



Франц Салезiй любив дорогу: змiна декорацiй i плавне похитування карети вiдволiкали його вiд постiйного ниття суглобного болю, i Потоцький по-фiлософськи виминав у головi новини й подii, сплiтаючи iх у едине полотно.

– Хотiли жаби короля, а дiстали лелеку, – задумливо промовив шляхтич.

Кароль Сiраковський зi стриманою усмiшкою запитально глянув на пана, та той далi заглибився у думки. За свое життя старий Потоцький був свiдком злету й падiння кiлькох королiв, i кожному хотiв бути вiрним, аби лишень король думав за всiх i на благо всiх… Двiчi – у 1697–1704 i в 1709–1733 роках – на тронi перебував Август ІІ Сильний, який прагнув утворити унiтарну саксонсько-польсько-литовську державу. За його правлiння, до речi, пiсля вiйни Священноi лiги проти Османськоi iмперii до Польщi й вiдiйшли Подiлля та частина Правобережноi Украiни. Спочатку Август ІІ прихильно ставився до козакiв, навiть використав iх пiд час облоги Риги, а потiм сталося, як у приказцi: «Як пiдмур’я кладуть, iсти й пити дають, а як крокви ладять, то чортами платять» – наполiг на виселеннi козацьких полкiв на Лiвобережжя. Звiльненi територii населили поляки… Проте, хоч i називався Сильним, не витримав король натиску своеi домашньоi шляхти – «разом i батька легше бити» – i пiд час шведськоi окупацii пiд примусом вiддав корону Станiславовi Лещинському… Петро І розбив шведiв – знову Август ІІ змiцнив своi позицii й повернувся на престол. Та сильним себе вiдчув не тiльки вiн: у краiнi визрiла й загартувалася як полiтична сила шляхта, i кожен пан бачив себе якщо не королем на тронi, то королевичем у сеймi.

Вiдомий «нiмий сейм» у 1717 роцi поставив перед королем вимоги, якi той прийняв без жодного заперечення, «нанiмо» i якi обмежили абсолютну владу монарха: королевi було заборонено тривалий час перебувати в столицi Саксонii Дрезденi, а саксонським урядовцям – втручатися у внутрiшнi справи Польщi; також саксонське вiйсько мало покинути терени Польщi. Здавалося б, ось вона – вiват, вiкторiя! – перемога нацiональноi самосвiдомостi i едностi, що приведе польськi землi в економiчний i полiтичний ренесанс. Та кожен магнат мав свiй майновий iнтерес i пиху, якi не дозволяли сейму в унiсон голосувати за рух уперед. Лише на рiк повернувся на трон Станiслав Лещинський, i за нього Франц Салезiй Потоцький навiть боровся пiд час облоги росiйськими вiйськами в лютому-липнi 1734 року Данцига (Гданська). Знову вiдбулася змiна влади – з нiмецьким смаком i на росiйських багнетах: Август ІІІ Фрiдрiх (1696–1763) – курфюрст Саксонський i король Польщi – посiв престол завдяки збройнiй пiдтримцi Прусii й Росii (в останньоi, як завжди, були своi iнтереси на своiх же, звiсно, етнiчних землях…).

У Польщi Август ІІІ бував зрiдка й навiть мови польськоi не знав! Цiкаво, а чи хотiв узагалi-то ii знати?… Сидiв у своiй Саксонii й керував, як секс-бомб, чи саксонський кролик, чи просто як люблячий татко, родиною з чотирнадцяти дiтей; так i увiйшов в iсторiю Польщi – як король, що мав найбiльше дiтей. Дурне дiло не хитре, кохатися – не думу державну думати… Зате в Речi Посполитiй були магнати, яких такий король цiлком влаштовував: Чарторийськi й «Фамiлiя» – партiя iхнiх близьких родичiв – намагалися проводити вигiднi для себе реформи за ваговитоi пiдтримки хитрого й сильного схiдного сусiда – Росiйськоi iмперii… Та Франц Салезiй завжди вiдчував бiль не тiльки вiд нахрапистого й безцеремонного росiйського втручання, а й вiд того, що кожен шляхтич, навiть якщо його стосувалася приказка «шляхтич iз Помиева, пана Вiхтя син», вiд п’ят до останнього волоска на чубку був сповнений амбiтноi пихи, власних iдей, планiв, а все чиесь, може, i мудрiше, через раз посилали до дупи. Такого розлогого тлумачення потребуе слово, якому важко одразу знайти однослiвний аналог в украiнськiй мовi – це «гонор». Адже кожен гоноровий шляхтич – «сам собi i швець, i жнець, i на дуду грець», i нi пiд чию дудку танцювати не буде, нi… Реальна влада в руках магнатiв оформилася в змаганн

Страница 9

мiж двома таборами – прихильниками реформ i тими, хто вважав «лiберум вето» – право спинити прийняття якогось закону чи постанови лише одним i – о, яка садистська насолода! – своiм власним голосом священним i непорушним… Хiба що дуже, дуже добре заплатять. І платили, i погляди змiнювались, i перехiд з одного полiтичного табору в iнший уже нiкого не дивував. Тож право вето в сеймi XVIII столiття стало страшним гальмом Польщi: за всю iсторiю Речi Посполитоi було зiрвано двi третини сеймiв, i третину з них – голосом одного депутата: «Не позвалям! Мам право вето!» І все – «юж, Параню, по коханню» – якщо нема закону, економiка й полiтика топчуться на мiсцi… Але то мала бiда: кожен магнат на мiсцi був сам собi i король, i сейм, i суддя, тому-то й казали, що тогочасна «Польща була раем для шляхти, чистилищем для мiщан i пеклом для хлопа»… А з пекла, як вiдомо, i чорти iнколи на волю вириваються, i ситуацiя стае критичною, та про це згодом…

І ось уже сам Франц Салезiй Потоцький пiсля смертi Августа ІІІ Фрiдрiха в 1763 роцi став тихим претендентом на королiвську корону: багатства й полiтичнi заслуги повнiстю дозволяли, але… Те «але» переважувало i багатства, i досягнення всiх можливих претендентiв на польський трон: Росiя i ii можновладцi не сумнiвалися у своему «споконвiчному» iсторичному правi на польськi землi, та той чужоземний вплив на польськi справи здiйснювався дуже хитро – руками польськоi шляхти за щедру винагороду сусiдiв. Попри запевняння в цiлковитiй пiдтримцi Потоцького з боку росiйських царедворцiв, у серпнi 1764 королем став Станiслав ІІ Август ІV Понятовський, про якого найкраще висловилася його висока покровителька й колишня коханка Катерина ІІ: «З усiх претендентiв на корону вiн мае найменше пiдстав ii отримати, а отже, буде найбiльше зобов’язаний тим, з чиiх рук ii дiстане…» Вибори вiдбувалися за сценарiем Петербурга: у Польщу з iнiцiативи «Фамiлii» були введенi росiйськi вiйська; усi дороги до Варшави перекрили, i – хто б сумнiвався! – сейм одноголосно вибрав Станiслава Понятовського. «Вiтаю вас iз королем, якого ми зробили», – цинiчно писала iмператриця мiнiстровi закордонних справ Панiну. І хто замовляе музику, той, звiсно, i платить: у вереснi 1764 року росiйський посол Репнiн виплатив залученим до виборiв посадовцям понад сто тисяч золотих червiнцiв – грошi отримали i король, i Олександр Чарторийський, його рiдний дядько, i iншi iуди й iудчики…

Згадуючи ту недавню iсторiю, старий Потоцький аж засувався на мiсцi: душевний бiль був iще дуже сильним. І сьогоднi цей же король став для польських шляхтичiв-жаб лелекою, звично викликавши для впокорення барських конфедератiв, що прагнули його скинути, росiйськi вiйська… Тепер старий магнат не брав участi в грi: полiтичний досвiд i вiк навчили Потоцького витримки й швейцарського нейтралiтету: i так надто багато маетностей згинуло за два роки в киiвського й волинського воеводи; та й не мiг вiн уже в сiмдесят рокiв претендувати на корону. Проте була, була в Потоцького своя фартова карта в рукавi, i вiн сподiвався ii незабаром витягнути… Час працював на Потоцького… Точнiше, на двох: единому синовi Станiславовi Щенсному Потоцькому уже було двадцять, та для полiтика з курсом на корону це «щойно двадцять», що звучить значно гiрше, нiж двадцять один, а двадцять два – гм… узагалi некепсько. Тож терпiння, татусю, терпiння й витримки…



Карета в’iхала в мiську браму Белза – старовинного мiстечка за дванадцять кiлометрiв вiд Кристинополя. З трьох бокiв оточене водою приток Бугу, а з одного – крутим пiдйомом, воно здавна було важкодоступне для ворогiв. Франц Салезiй вiдчував у цьому мiстi якусь душевну рiвновагу чи через те, що отримав його як подарунок долi в тридцять два вiд бездiтного дядька, тодi як решту маетностей доводилося вигризати зубами або купляти (усi ми сентиментально розслабляемося, споглядаючи своi подарунки, i почуваемося дiтьми-везунчиками, яких люблять), чи через те, що з цього мiстечка вийшла й здобула всесвiтню славу чудотворна iкона Матерi Божоi Ченстоховськоi. До Белза константинопольська iкона, яку принесли в Киiвську Русь Кирило й Мефодiй, потрапила завдяки шлюбам руських княжон iз князями галицькими й польськими. І коли настав чорний час облоги мiста монголо-татарами, мiсцевi жителi як останню свою надiю винесли iкону на фортечну стiну… Коли одна з трьох стрiл влучила в лик Богоматерi, сталося диво: з «рани» потекла кров, а на татарiв спала темрява – переляканi вороги вiдступили… А iкона з трикутним шрамом на лику творила й творить донинi дива зцiлення – спочатку у Львовi, а тепер у Ченстоховi в Польщi; та й обидвi ii копii в Украiнi – Лопатинська й Гошiвська – теж стали чудотворними.

Кароль Сiраковський шанобливо вiдкрив дверцята карети, i Франц Салезiй, крекчучи: «Старiсть – не радiсть», – зiйшов на землю занiмiлими ногами. З родового будинку Потоцьких повискакували слуги й опустилися на колiна перед каретою.

– В-в-вiтаю тебе, т-тату, радий т-тебе б-бачити… Як доiхали?… – Станiслав Щенсний був заскочений несподiваним

Страница 10

вiзитом батька й вiд хвилювання аж почав затинатися: змалечку йому втовкмачували, якого сильного, славного й багатого батька вiн син, i хлопець мав його за живого Бога… А якщо Бога ще треба було собi уявити, то тато… тато був реальний – з подвигами, звершеннями, з величезною владою, якою, як iстинний Бог, одних милував, а iнших карав. Тiльки Бог мiг мати таку силу й чесноти, як його батько. Тож Станiслав Щенсний, друге iм’я якого польською означало «Щасливий», а латиною перекладалось як «Фелiкс», утiлював усю велику родову славу Потоцьких гербу Срiбноi Пиляви: iхнi вiйськовi звитяги, складнi державнi звання, економiчний талант примножувати своi багатства – усе те, що ореолом поваги й заздростi оповило iхню фамiлiю… Та ж слава лягала на плечi вродливого юнака величезним тягарем вiдповiдальностi перед майбутнiм свого роду – з дитинства вiн тiльки й чув: «Вставай, бо майбутнi королi довго не сплять», «Ти мусиш, бо ти Потоцький», «Вчи латину, французьку, нiмецьку – з королями колись будеш за одним столом сидiти…». Тож хлопчина змалку дуже боявся розчарувати своiх батькiв i щось зробити не так… І той страх «щось зробити не так» був настiльки сильним, що часом уводив його в повний ступор i зовсiм забирав дар мови – Станiслав тiльки тремтiв вiд страху перед батьком, а той навiснiв: дав Бог единого сина на чотири дiвки, i той не вдався в Потоцьких… Юнака досi гнiтив важкий, неприемний спогад про те, як у десять батько покликав його до себе дати прочухана за те, що грався в лови iз сином кухарки. Франц Салезiй тодi тiльки грiзно глянув, навiть iще нiчого не встиг сказати, як… як Станiслав вiдчув, що штани змокрiли проти його волi. Хлопця не били – нi, i пояснення тому страху Станiслав Потоцький шукав протягом усього життя. Можливо, дуже багато страху мали прислуга й вихователi, якi оточували хлопця й утихомирювали його грiзним опудалом батька? Не можуть, ну нiяк не можуть раби виховати вiльну людину… Найкращi вчителi намагалися вкласти в голову iменитого дитяти повний комплект знань iз математики, iсторii, латини, нiмецькоi, французькоi, i iм це бiльше не вдавалося, нiж вдавалося, бо при його народженнi Бог, цiлуючи дитя в голiвку, очевидно, був бiльше зайнятий спогляданням красот свого райського саду, анiж математичним пiдрахунком дерев i плодiв на них. Батько часто сердився на малого пiсля вiдвiдин занять, а хлопчика потiм довго трусило… Хоча «забула баба, як дiвкою була»: Франц Салезiй сам лише трохи знав латину, а було б непогано, якби ще й французькою говорив так, як ненависний конкурент iз женихання до Сенявськоi – Чарторийський, який так мило «ля-ля-фа-фа» з «де-амур», що в результатi Францiшек – «па-па, мон амi Марi». Але то е грiх усiх батькiв без винятку: хочуть вiд дiтей бiльше, нiж самi могли втнути в дитинствi…

З вiком страх перед батьком у юного Потоцького хоч i зменшився, але не зник остаточно. Уже понад рiк Станiслав Щенсний практикувався в управлiннi Белзом: ще пiдлiтком його поставили на перший щабель шляхетноi iерархii – отримав вiд короля титул ротмiстра, а в юнацькому вiцi батько зробив його белзьким старостою. Серед усiх учителiв, яких найняв йому батько для домашнього виховання, найбiльший вплив на Станiслава мав Маурицiй Вольф зi своею лiтературою й пiiтикою, i ними юнак iз великим задоволенням i займався б, та, як показуе весь досвiд буття людства, найкраще лiтература й поезiя вдаються голодним: де ви бачили ситого поета? Хоч i голоднi пташки не спiвають, та й ситi вони мовчать… А Станiслав вилетiв iз такого родового гнiзда, у якому столiттями пташки були ду-у-уже ситими й такими мали залишатися надалi, тож для того хлопцевi довелося розпрощатися з улюбленим учителем i вникати в складнi економiчнi питання. Щенсний мало що петрав у хитромудрих сплетiннях законiв i намагався якось накласти iх на реалii складного для управлiння через строкатий нацiональний i конфесiйний склад мiстечка.

Батько ходив кiмнатою, розминаючи ноги.

– Щось холодна весна цього року… Як, уже сiють по околицях?

– Та я… щось не спостерiг…

Франц Салезiй пильно глянув на сина, трохи помовчав.

– А злотi нашi, сину, починають рости на околицях i навеснi… Ну а загалом тихо тут, заворушень нема?

– Та нi, украiнцiв менше третини, тож працюють, як i поляки та евреi.

– Добре… Не треба нам тут нi iхньоi гайдамаччини, нi барських конфедератiв, нi росiйських вiйськ, а то без штанiв залишимося, як якiсь голодранцi… Давай, Станiславе, документи – подивлюся, як ти тут справляешся… – Старий Потоцький заглибився у фiнансовi книги. – А що то цеховики так погано податки сплачують?

– Та кажуть, що менше продавати стали, вiйна ж з усiх бокiв…

– А партачi,[9 - Партачами називали украiнських мiщан-майстрiв, якi самотужки клепали своi вироби: iх не приймали в об’еднання польськi цеховики й за найменшоi нагоди або утискали, або робили всякi пiдлостi, аж до пiдпалу конкурента: правило зверхньоi гоноровостi до iнших було чинним на всiх рiвнях. (Прим. авт.)] бачу, узагалi нiчого не сплатили… – Франц Салезiй нахмурився. –

Страница 11

Що ж будемо з ними робити, сину?

Станiслав звiв брови й знизав плечима; старий звернув запитальний погляд до свого секретаря.

– Збiльшимо iм шарварок – хай iдуть дороги ладнають, чи мости будують… чи ще що для громади потрiбно, – гiдно витримав iспит Кароль Сiраковський.

Старий дiдич лишився задоволеним почутим.

– Гм… А це щось не те-е-е, – знову видивився батько черговий пiдозрiлий факт у документах. – Нехай майстрам вiйна завадила, але iсти ж завжди хочеться, i люду в нас зi сходу трохи прибуло – прибутки вiд млина мали б вирости, а тут чогось упали…

Станiслав Щенсний починав потроху почуватися десятирiчним хлопчиком.

– Поклич-но Домбровського, – звернувся старий до Кароля й, заклавши руки за спину, почав виходжувати з колишньою молодою завзятою рiшучiстю по периметру кiмнати. За кiлька хвилин Домбровський витягнувся перед дiдичем. – Слухай сюди… З’iздiть-но iз Сiраковським до нашого млина… Побудьте там годину-двi, подивiться, який там рух, чи е черга, чи нема; поговорiть iз людьми, чи часто збiжжя возять до млина, чи нi; потiм – з мiрошником, що вiн скаже… А потiм що, Каролю?…

– А потiм або мiрошника за дупу й сюди, на дибу, або по селах: по хатах таемнi жорна шукати.

– Так, добре… Так i зробiть…

Гiнцi поквапилися, i Потоцькi залишилися удвох. Станiслав починав входити в давно забутий дитячий стан ступору: кутики вродливих чуттевих губ опустилися, нервова жилка на рельефному мужньому пiдборiддi зрадницьки виказувала хвилювання, лагiднi карi очi уникали прямого погляду й набирали вологого блиску, високий лоб вкрився зрадливими намистинами поту. Батько помовчав, споглядаючи у вiкно вiд’iзд гайдукiв. Обернувся, спостерiг знайомi змiни на обличчi сина, хвилю подумав.

– Ти бачив, Щенсний, як у кузнi роблять метал? – Станiслав заперечливо хитнув головою, не пiдводячи погляду. – Беруть купу такого рудого камiння (воно не дуже тверде, гепнеш – можна розлупити) i кидають у п’ец,[10 - Пiч (пол.).] i вогнем його, вогнем, поки не потече рiчкою у форму… Трохи охолоне – i луплять по затвердiлому й ще гарячому важченним молотом, i шур-р-р – у холодну воду, i знову б’ють, i знову у вогонь… Так i людина стае мiцною тодi, коли витримуе всi негаразди, i хоч вони нам зовсiм, зовсiм не подобаються, бо боляче б’ють, а мусять, мусять таки бути в нашому життi, як тi вогонь, вода й молот, щоб стали ми мiцними… щоб могли всю нашу бiду й ворогiв краяти, як той меч… а нi – то чийсь меч скарае тебе… Ти ще молодий, ти як та руда, що щойно потрапила до п’еца… Не переживай, у тебе все вийде, я тобi допоможу… Щоб ти не робив помилок, маеш набиратися досвiду… А щоб той досвiд у тебе був, мусиш i помилятися… Але трохи менше треба помилятися, Щенсний, – закiнчив батько.

– Д-дякую, тату… Я… я старатимусь, – вирiвняв поставу й погляд молодий Потоцький.

– От i добре. А я тобi помiчника дам – Кароля Сiраковського. Вiн тебе навчить у житейських ситуацiях розбиратися: уже довго мене в секретарях слухае – пiдкувався.

– Дякую, татку… А як там мама?

– О-о, мама… Керуе маетком, як апостол Петро раем… Виставу до Великодня готуе, просила тебе привезти, бо там головну роль для тебе пан Вольф приберiг.

– О, а вистава про що? – Обличчя Станiслава Щенсного випогодилося й засяяло щастям.

– Не вникав, сину. Навколо такi вистави з такими закрученими сюжетами щодня творяться, що й у страшному снi не побачиш…



Посланцi Потоцького прибули на млин. Холодна вода була на весняному пiдйомi й гарними потужними потоками спадала з дерев’яного колеса. Пiд млином на возi сидiло двiйко обiдраних хлопiв iз кiлькома мiшками збiжжя: чекали сигналу мiрошника, бо той щось там долагоджував. Переляканi появою вiйськових, чоловiки злiзли з пiдводи й нервово зам’яли шапки в порепаних руках.

– Що, люди закiнчилися чи зерно пропало? – поцiкавився Сiраковський.

– Та нi, люди е, Богу дякувати, – непевним голосом обiзвався молодший, – ледве зиму всi протягнули… Ото з цiлого села назбиралисьмо, мiж усiма й борошно подiлимо…

– Аби лишень людям до кропиви молодоi дотягнути, а худобi – до пашi, – долучився до розмови старший.

Хоча ситуацiя з податками з млину й прояснилася, Домбровський не бачив себе в нiй, а його егоцентрична натура прагнула самореалiзацii або як вiйськового, або як просто фiзично сильного хлопа – байдуже, але щоб комусь-таки було добре: чи йому, чи його господаревi.

– Ти, Каролю, тут побудь, а я порозглядаюся, може, ще що цiкавого побачу…

На пагорбi неподалiк вiд млина двое малюкiв бавилися, пасучи гусей; смiшно брикали козенята бiля прив’язаноi кози… Цiкаве було нижче за течiею: молодиця в припiднятiй спiдницi, звабливо виставивши ноги, стояла у водi й полоскала бiлизну. «Оце воно – те, що треба», – пришпорив коня Домбровський. За шумом води жiнка не помiтила появи вершника й вправними рухами продовжувала вимочувати бiлизну, плавно й ритмiчно похитуючи стегнами; повнi груди вивалювалися з розстебнутоi сорочки; бiлявий кучерявий пушок на шиi розвiвався вiтром. У Домбровському прокинувся жеребець, i

Страница 12

iн прагнув свого: весна ж…

– Панi мiрошникова?

Заскочена зненацька жiнка аж випустила з рук одежину, i речi понесло потоком.

– Так, прошу ясновельможного пана, – намагалася поривчастими рухами вирiвняти спiдницю й заправити груди.

– Доброго дня, панi. Маю для вас не дуже добру новину: вашого чоловiка ми забираемо аж у Кристинопiль, проштрафився вiн перед паном… – Домбровський зробив театральну паузу.

Жiнка, для якоi побачити такого гарно вдягнутого вiйськового бiля своеi садиби було рiвноцiнно сходженню архангела Гавриiла на грiшну землю, раптом почула новини, як вiд чорта. Вона остаточно втратила розумiння дiйсностi: спочатку похапала повiтря ротом, видаючи якiсь незв’язнi звуки, а потiм упала перед полковником на колiна.

– Пане-панусику, Христом Богом прошу: не забирайте мого чоловiка! Дiти, дiти маемо… пропадемо, пропадемо без нього…

– Що ж ти можеш менi запропонувати? Може, я б тебе i послухав, – гнув свою жеребцеву лiнiю Домбровський.

– Маемо, маемо що дати – аж шiсть злотих е, принесу… принесу зараз, – намагалася пiдвестися молодиця.

– Цього мало буде… – спинив ii полковник.

– Боже, не маю бiльше… Козу вiзьмiть… або гусей…

– І цього мало буде…

– А що ж, що ж iще-е-е?! – схлипувала жiнка.

– Як вгодиш менi лiпше, нiж своему хлоповi, то, може, i шести злотих стане; навiть коза твоя з гусьми залишаться вдома.

– Нi, нi… то не по-божому… – з широко розплющених синiх очей потекли вже сльози вiдчаю.

– Як не можеш «не по-божому», то буде по-людськи, – нетерпляче кинув вояка.

– Так, пане, я… змо-о-о-ж-ж-жу.

– І не вий менi тут, вставай…

Пiд найближчим деревом нещасна, схлипуючи, тремтячими руками зняла одяг. Домбровський хтиво облапав i вим’яв груди – твердi, покрутив соски; оглянув рот; хляпнув рукою, як коняку, по сiдницях.

– Файна, з холери файна, – вiдкрив свiй вхiд до раю й попхав голову жертви вниз, собi мiж ноги. – А тепер давай, старайся, тiльки дуже старайся… І вважай там iз зубами, а то виб’ю…

Назад посланцi Потоцького iхали в доброму гуморi: Сiраковський – бо не треба було iхати по вбогих халупах, а Домбровський – через те, що, як справжнiсiнький вовкулака, удовольнив свою тваринну хiть повним приниженням жiнки мiрошника, ще й забрав останнi грошi сiм’i.

– Пане Домбровський, а що ви сказали жiнцi, що вона вам грошi вiддала? – Сiраковський прагнув удосконалювати свiй талант управлiнця.

– Що, що… Що чоловiка до вiйська заберу, бо податки погано сплачуе… А хто ж до вiйська хоче, коли вiйна в краiнi йде? Дурних нема – лiпше заплатити; живий хлоп iще заробить…



Батько й син Потоцькi через вiкно карети роздивлялися Белз: маленькi дерев’янi хатинки тулилися одна до одноi обабiч довгих покручених вуличок, политих нечистотами й помиями. Помiтно вирiзнялися три сектори забудови: польський – вiдносно багатший, еврейський – найбiльш щiльний i скупчений, i украiнський – найбiднiший. Обдерта дiтлашня галасливою юрмою бiгла за каретою: «Нех жие пан Потоцький!.. Нех жие пан Потоцький!..» Станiслав Щенсний порився в кишенях i звично сипнув через вiкно жменьку дрiбних монет – дiтлахи горобцями кинулися в дорожнiй бруд.

– Не треба привчати голоту до подачок. Мусять знати, що все працею мае даватися, а не з пана сипатися, – Франц Салезiй був незадоволений щедрiстю сина. Щенсний знiяковiло хитнув головою й засвоiв iще один урок. – А он туди, туди й туди не шкодуй, – батько рукою показав на костел, дерев’яну синагогу й греко-католицьку церквицю. – Бо як е вони, то люди мають причину залишатися тут надовго: спiльна вiра – то велика сила, i вже е iм навколо чого об’еднуватися. А ти сам знаеш, що з людьми ниньки скрутно: повибивали, повирiзали, а нi – то самi повтiкали… А хто тобi робити буде? Щоб жили ти й твое майно, люди, люди мусять бути коло тебе… Та основне – щоб були пiд тобою: щоб, коли гуртуються, проти тебе не йшли… Тому в овець пастух правильний мусить бути – от йому, сину, i вартуе дати, i вже тодi отару поведе, куди ти схочеш i скажеш… – стяглистий i скупий Франц Салезiй переставав бути таким, коли на кону стояли важелi впливу на свiдомiсть людей. Інтуiтивно чи нi, але був вiн, як сказали б нинi, i талановитим медiа-магнатом (щоправда, усного як на той час медiйного простору), готовим фундувати будь-що, що гарантувало б йому потрiбний вплив на людей, хай би навiть церкву сатанiстiв, аби та лишень мала працездатну паству, здатну платити податки… Та на той час ii ще не iснувало. Щоправда, дiяв тодi ii солiдний мiнi-прототип – орден езуiтiв, так зване «суспiльство Ісуса», уся мораль якого стояла на хамелеонських цiнностях «акомодативи», тобто пристосування до обставин або в тлумаченнi основних релiгiйно-етичних вимог, або навiть у скоеннi будь-якого злочину «в iм’я вищоi мети» – слави Божоi. Члени ордену мали право ходити в цивiльному одязi, шпигувати, вiдмовлятися вiд клятв Божих; могли чинити будь-якi дii на користь католицькiй церквi… І за отим сухим «будь-якi дii» ховалися страшнi й цинiчнi злочини, якими «бiла й пухнаста» офiцiйна церкв

Страница 13

вимощувала собi широкий i багатий шлях… А генералом ордену езуiтiв був «чорний» папа з пропискою у Ватиканi, тож дiяв на благо й зi святого благословення «бiлого» папи…

Отець Ігнатiй з ордену езуiтiв був частим гостем у домi Потоцьких: умiв давати господарям дуже слушнi й помiчнi поради, якi, щоправда, не треба було чути всiм святенницьким вухам, а то вжахнулися б… За це отримував щедрi пожертви на заснування нових кляшторiв[11 - Католицький монастир.] ордену в Галичинi. Та не тiльки езуiтiв пiдтримував магнат: жертвував кошти на будiвництво вiрменськоi церкви в Могилевi Подiльському, костелу Бернардинiв iз кляштором у Кристинополi, на костел у Настасовi та численнi греко-католицькi храми – дотацii на будiвництво храмiв рiзних конфесiй сягали десяткiв тисяч злотих на рiк.

– Схи-и-изма-а-а-а-тик! – з бiчноi вулички долинув звiрячий крик, i звiдти прямо на панську карету вибiг переляканий захеканий хлоп у понищеному ремiсничому фартушку, а за ним – трое розпашiлих чолов’яг теж у фартушках, з палицями.

– Що то таке дiеться? – грiзний окрик старого Потоцького змусив усю процесiю сповiльнитися.

– Ваша милосте, – упав на колiна замучений чоловiк, – убити… убити мене хочуть…

Старий пан вийшов iз карети, пильно вдивився в обличчя кожного.

– Що маете сказати на свое виправдання?

Переслiдувачi, заскоченi новим поворотом подiй, стояли, переглядаючись.

– На колiна перед паном, бидлото! – втрутився гайдук супроводу.

Усi прийняли позу смирення, але пояснення давати не наважувалися.

– Ти! Говори! – наказав Франц Салезiй наймолодшому: молодiсть завжди бiльше скаже – язик iще нестриманий…

– Вiн цiни спустив… Замовлення наше забрав… партач…

– А вам хто не давав цiни спустити? Жадiбнiсть глузд замiнила? – Цеховики мовчали. – А схизматиком його чому назвали?

– Бо вiн i е схизматик, – пробурчав старший.

– Ви знаете, до чого довели такi закиди на сходi? – спитав Потоцький. Чоловiки мовчали, бо добре знали, до чого… – До хат спалених, моря кровi, дiтей мертвих… Ви такого тут хочете? Чого мовчите? Вiдповiдайте!

– Не хочемо… – загудiли майстри.

– Як тебе звати? – звернувся дiдич до партача.

– Іван…

– Ото, Іване, слухай i всiм перекажи: якщо хто ще коли-небудь буде притискати вас за замовлення чи схизматиками обзивати, прийдеш до старости, i тому староста, – пильно глянув у бiк переслiдувачiв, – зробить привселюдну хльосту. Ідiть i пам’ятайте: покарання мое буде жорстоке…

Принишклi чоловiки дочекалися вiд’iзду карети й розiйшлися. Є слова м’якенькi, як подушка, i звучать приемно й лагiдно: «мама», «тиша», «сон», «квiточка»… Чи ти будеш iх говорити протяжно, чи з будь-якою iнтонацiею – нiщо iх не зiпсуе, бо i змiст, закладений у них, i поеднання звукiв приемнi для сприйняття… А от при словi «схизматик», як iще й не розумiеш iстинного значення, уявляеться якась велетенська колючка, з якоi може ненароком викотитися гримуча змiя – i тебе за ногу… А ще бiльш неприемно, коли цим словом називають тебе, а особливо якщо ти ще й знаеш його змiст… Означае воно «розкольник», «вiровiдступник» – так католики називали i греко-католикiв, i православних. Хоча створення греко-католицькоi церкви було визначено спочатку як проект iз примирення християн рiзних обрядiв, бо найменшi церковнi розбiжностi провокували мiжконфесiйнi й мiжнацiональнi бiйнi, насправдi глибоке презирство i в католицького духовенства, i в католицькоi шляхти залишилося, що вилилося в намагання взяти пiд повний контроль греко-католицьку «посестру» й у фактичну зневагу до «схизматикiв»: постiйне втручання в справи унiатськоi церкви, недопускання ii iерархiв у польський Сенат – там могли бути лише католицькi. Влада не давала жодних пiльг греко-католицьким священикам: вони, як i православнi, навiть вiдбували панщину у феодала. Унiатiв не вважали повноправними громадянами тiльки тому, що греко-католицька церква не хотiла вiдмовитися вiд украiнськоi мови, обрядiв, народних традицiй i свят. Хтозна, якби вiдмовилася, чи була б нинi Украiна?… То в однорiдному середовищi люди, якi сварилися, могли ображати одне одного словами «свиня», «тупий пень», «лiнтюх», «скнара», «йолоп», «курвий син»… Але коли тi самi слова дiставали нацiонально забарвлене означення, то – о-йо-йой – починало пахнути масштабною бiйкою в найкращому випадку… Та iжакувате слово «схизматик» дорiвнювало цiлому мiшку всiх iнших образ, бо чiпляло те святе, що е в душах, – вiру: ii ж не видно, вона як нiжне тiло молюска всерединi мушлi. Мушля витримае бiльше образ, бо вона тверда, але вiра… Вiру краще не чiпати: вона ранима, бо це духовна суть людини, всмоктана з молоком матерi. Не чинить вона тобi зла – не чiпай ii. Та й не може чинити, бо фундамент усiх релiгiй замiшаний на однакових заповiдях Божих. Але то е мудрiсть, до якоi потрiбно дорости всiм народам. Мудрiсть – це не розум, не знання – нi, це не синонiми. Це знання, помноженi на досвiд i час, за який вони стають сутнiстю колективноi поведiнки… А поки що «Схизматик!» – кричав сусiд сусiдовi у сварцi за межу; «Сх

Страница 14

зматичка…» – заздрiсно шипiли дiвчата-односельцi вслiд вродливiй юнцi; «Схизматик, схизматик…» – дражнили хлопчаки товариша на рiчцi… Зернята ненавистi сходили в одних душах, сiючи насiння помсти в iнших, розводячи мости мiж цiлими народами на столiття, спиняючи свiт на шляху вдосконалення. Важка ноша Каiна розтягнулася на вiки, i щедро присипав вiн люд пилом свого прокляття… Убити Каiна в собi – ось вища мудрiсть, якоi мае прагнути свiт…



Секретар Сiраковський iз полковником Домбровським, стоячи перед вельможними очима панiв Потоцьких, доповiдали про результати рейду на млин:

– Треба сказати, ваша милосте, що по селах ситуацiя може бути критична, бо збiжжя мало й люди майже голодують, – Сiраковський зробив паузу. – І, як весна далi буде така холодна, то може й мор початися…

Станiслав Щенсний тривожно звiв брови й глянув на батька.

– Шляк курву не трафить, – наклав резолюцiю старий Потоцький, – але з податками поки що не тиснiть, хай вiддихаються вiд зими, а там поросята, курчата, гусята… – тодi вже можна… i буде що вiдтиснути.

– А ще мiрошник дав три злотi як компенсацiю за недоплату, – поклав грошi на стiл Домбровський.

– І то добре, то е половина коня за цiною, – схвалив старий дiдич. Пiвконя абсолютно спокiйно залишилося лежати в кишенi Домбровського, та вони не обтяжували нi кишеню, нi мiнiатюрне сумлiння полковника. – Так, i ще одне. Пан Кароль Сiраковський! – Сiраковський розправив плечi й пiдтягнув живiт. – Я призначаю вас маршалком двору свого сина: будете управляти його справами й допомагати керувати маетностями. Сподiваюся, що той досвiд, який ви накопичили, пiде на користь обом. – Кароль щиро всмiхнувся й шанобливо вклонився Станiславовi Щенсному, а той приязно вiдповiв кивком. – А ми з Домбровським поiдемо далi – у Тартакiв, Сокаль, обсервуемо ситуацiю там. Ну що, сину, за тиждень чекаю на тебе вдома, у Кристинополi, та й мама тебе вже хоче побачити. – Батько поплескав сина по щоцi й обiйняв.

– Так, тату… У мене… у нас iз Каролем усе буде добре, обiцяю…

– Мусить, мусить бути добре… Усе потихеньку-помаленьку залагодиться, i з тебе вийде добрий спадкоемець, а дасть Бог, i король…

Станiслав Щенсний зашарiвся, знову вiдчувши на своiх плечах важку ношу спадковоi вiдповiдальностi, яку раз у раз брикливо намагалася скинути його молодiсть укупi з мрiйливою поетичною натурою.



Сiрий квiтневий вечiр настав швидко, натягаючи таемничу пелену довгих тiней i шурхотливих звукiв на кристинопiльський палац. Над ним майже завжди стояли хмари: мабуть, через те, що близенько широкою долиною котив води глибокий Захiдний Буг. Та слуги по кутках перешiптувалися про те, що то нечиста сила так небеса постiйно тримае, щоб Бог не глянув на неi, i ходить туди-сюди, i живе в палацi… А де живе – того вголос не говорили, тiльки завертали багатозначно очима, бо всi й так знали, у кому вона оселилася… Анна Ельжбета останнiм часом погано спала: то холод, то несподiваний жар змiнювали одне одного, вимучуючи худе тiло й доводячи жiнку до сказу. Вона пiдбiгала до вiкна, шарпала його, рвучко вдихаючи холодне вологе повiтря, яке чомусь не розтiкалося по тiлу й не годувало досхочу всi його частинки; у тiй постiйнiй задусi серед рiчкового туману мозок починав бачити якiсть фантастичнi силуети, якi змiнювали обриси й рухалися до неi. «Боже святий, спаси i помилуй…» – падала перед багатими iконами панi Потоцька. Молитва заспокоювала, та сну так i не повертала, як не викручувалося тiло на великому лiжку. Спогади навалювалися на свiдомiсть, стаючи жуйкою для мозку аж до свiтанку. Анна Ельжбета не любила нiкого… i нiколи… І ii теж нiхто й нiколи не любив… В одну з ночей вона це усвiдомила, i, укотре вiдкривши вiкно, закричала таким страшним криком, що всi, хто його почув, поспiшили проказати молитву й затулити обидва вуха подушкою.

Їi використали, так-так, використали молодiсть, прiзвище… І тiло призначили для виношування тих, хто буде далi носити прiзвище роду Потоцьких. А чи хто спитав, чого хоче вона сама? Не спитав, та й уже не спитае нiхто й нiколи; i сенсу нема: роки полетiли – i лiтня жiнка в задушливiй злобi плакала, втихала, знову набиралася злостi. У ii квiтучi вiсiмнадцять батьки нарештi визначились iз достойною партiею для своеi доньки, единим плюсом зовнiшностi якоi була молодiсть, та на балах молодi люди чомусь не помiчали й того плюса, тож мала всi шанси потроху зарости мохом стародiвоцтва. Цiлий тиждень проплакала у своiй кiмнатi Анна Ельжбета, перш нiж вийти до нареченого зовсiм iншою – зi скляним поглядом i душею, навiки зашнурованою в корсет ненавистi. Не був наречений Франц Салезiй Потоцький приемний ii дiвочому серцю й амбiцiям: удiвець, на двадцять чотири роки старший, мiг бути для неi татусем, а з вигляду – i дiдом… Але вiн був ii дядьком, а вона – його троюрiдною племiнницею, теж Потоцькою з великим приданим: це був шлюб не закоханих, а злотих, сiл, корiв, свиней, титулiв – величезних статкiв двох недалеких гiлок роду Потоцьких.

У першу шлюбну, та й в усi наступнi ночi вона

Страница 15

ерухомо й терпляче чекала, поки Франц Салезiй зробить свою справу й злiзе з неi; усi його погладжування й ласки спиняла, затримуючи руку: то не по-божому, святi та праведнi мають тримати тiло та душу в покорi – таке виправдання цьому вона тримала у своiй головi, хоча насправдi ii пiдсвiдомiсть просто не сприйняла Франца Салезiя як чоловiка. А численнi роди… Ця страшна жiноча мука була ii платою за те, що одразу не дала хлопчика – спадкоемця. Спочатку двое дiвчаток, а потiм – хвала Богу – хлопчик, який зменшив ii внутрiшне напруження й кiлькiсть походiв нелюба до ii спальнi… Ще одна дитина – у надii на хлопчика – знову дiвчинка, i знову ще одна… А далi Анна Ельжбета вже не хотiла дiлити ложе з чоловiком; та й вiн був не проти, а для його чоловiчоi розрядки в палацi знайшлася людинка… Щоразу пiд час появи донечки Потоцька iстерично плакала, i довго, довго не могли принести дитинку до мами: не хотiла вона ii бачити, щоб укотре усвiдомити, що ненавидить себе за те, що створена жiнкою з ненависним тiлом, яке здатне приводити на свiт такi ж ненависнi тiла. За всiеi поваги до Бога Анна Ельжбета нiколи не хотiла бути жiнкою – слабкою в суспiльствi, створеною лише для того, щоб хтивi чоловiки оцiнили ii як кусень м’яса, достойний чи нi бути спожитим, а в разi замiжжя – як м’ясо на золотiй тацi, якого навiть не видно пiд горою коштовностей; жiнкою, яку мучили жахливi щомiсячнi болi, данi в спокуту за прадавню любов Єви – знову-таки до чоловiка, i, хоча стала його власнiстю, вiн в очах Бога був безневинною жертвою спокуси, бо й сам Творець був чоловiком… Свiт ii часу повнiстю належав чоловiкам: влада, грошi, релiгiя, мистецтво, лiтература, музика… Якщо туди й потрапляли поодинокi жiночi постатi, то зверхнiй чоловiчий погляд виштовхував iх зi свого сприйняття як нерiвних богам: як папесу Іоанну, пiсля папства якоi й донинi iснуе звичай перевiряти майбутнiх претендентiв Ватикану на чоловiчу привiлегiю мiж ногами (що, вiрувати жiнки достойнi, а керувати вiрянами – нi?), чи як Жанну д’Арк – злякалися й стратили, бо вона стала сильнiшою вiд сильних за правом народження…

Згодом Анна Ельжбета звикла до того, що в неi е дiти, i навiть до певного часу любила iх: допоки маленькi кумеднi малюки нагадували янголят, вона тiшилася ними й пестила iх. Та коли в десять-одинадцять рокiв ii земнi янголи дiставали талiю й у них починали рости груди, мати не могла iх бiльше бачити, iй були противнi тi статевi метаморфози, що мали привести до грiха й мук. Дiвчат селили в дальнi кiмнати, i строга мати зазвичай заходила туди тiльки для того, щоб накричати за якусь провину. Їм швидко пiдшукували багатих i впливових наречених iз магнатських родiв, i новi бутони нездiйсненого кохання в’янули, так нiколи й не розпустившись у квiтку, на жертовному вiвтарi багатства й пихи – життя йшло по вiковому колу з поколiння в поколiння, i вирватися з нього було годi, бо ти – жiнка, ти – нiхто… Двi доньки-пiдлiтки – двi Палажки – дванадцятирiчна Пелагея Людвiка й п’ятнадцятирiчна, та вже заручена Пелагея Тереза були позбавленi звичних для iнших дiтей ранкових материнських обiймiв чи усмiшки, i обидвi почувалися глибоко нещасними й непотрiбними; единими втiхами для них було спiлкування з численними гувернантками й вихователями та спостерiгання здалеку за iграми дiтей прислуги. Щодня пiсля обiду, намагаючись пропхати одна одну у дверi маминоi кiмнати, – жодна не хотiла першою потрапити пiд пильний сталевий погляд, – приходили для звiту про своi успiхи в навчаннi, i рiдко коли задоволена ними мама зi строгим виглядом влаштовувала iспит i iм, i вихователям. Вона давно усвiдомила, що доньки пiсля замiжжя стануть для неi майже чужими й забутими людьми, якi приiжджатимуть лише на великi свята й загрузнуть у безкiнечних дiтях, порядку й варiннi повидла на зиму… Лише син Станiслав Щенсний Фелiкс мав для матерi в цьому свiтi особливе значення: вiн не просто частинка ii тiла, а ще й живе уособлення мрii бути чоловiком у цьому неприемному свiтi; вiн – це вона… І вона буде, буде робити погоду серед рiвних собi…

Важка нiч поступово вiдступила, забравши вiд Потоцькоi кошлатi лапи незвiданих примар i думки, що виймали душу й вимучували тiло. Тепер тiльки вдень Анна Ельжбета, одягнувши глухе плаття з мiнiмальним натяком на сексуальнiсть, могла хоч трохи отримувати задоволення вiд життя, активно керуючи людьми й подiями у своему кристинопiльському раю, де вона була богом… чи чортом… Та й яка рiзниця… Головне – керувала й мала владу, як чоловiк.



Сьогоднi був особливий день: додому в Кристинопiль пiсля тижневоi ревiзii повертався дiдич Франц Салезiй i був уже на пiд’iздi молодий шляхтич Станiслав Щенсний, тож весь двiр мав купу роботи: вибивали подушки й перини, натирали до блиску iталiйськi мармуровi кахлi залу й бiблiотеки, паркет у кiмнатах; верещали й прощалися з життям поросята, кури та гуси; вимивали коней i конюшнi; собак на псарнi вичiсували вiд староi шерстi… Та всi, незважаючи на клопоти, дiйсно були радi приiзду двох Потоцьких, бо увага iхньоi панi хоч н

Страница 16

надовго перемкнеться з них на чоловiка й сина.

Готувалася й маленька карлиця Каролiнка. Маючи метр iз гаком зросту, ще пiдлiтком була забрана з прикарпатського села до двору Потоцьких на втiху для очей придворних i iхнiх гостей. Їi тримали, як породистого котика чи песика, щоб хтось укотре захоплено й безпардонно вигукнув: «Ой, а це що за диво?…» – чи в iнших варiантах: «лялька», «калiчка», «недомiрок», «страшилко», «мале гiмно», «покруч»… Як у зоопарку… Та там звiрi не розумiли людськоi мови, а Каролiнцi було боляче, дуже боляче. Якби вона була звичайного зросту, то була б красунею: чорне блискуче волосся, голубi виразнi очi й рiвна персикового вiдтiнку шкiра були предметом заздростi високих панянок палацу, а рельефний повний чуттевий рот довершував красу обличчя. Та вся та краса затьмарювалася загальною непропорцiйнiстю: маленький, коротенький тулуб, на якому башточками виступали добре розвиненi жiночi принади, спирався на ще коротшi нiжки. Єдиною моральною пiдтримкою для лiлiпутки був Карлiчек – «метр сiм iз капелюхом i усiм», теж карлик iз сусiднього до Каролiнчиного села. Тож, чаюючи за маленьким столиком, обое часто згадували той теплий дитячий свiт, де вони були ще просто маленькi, якi «чомусь погано ростуть», i ставились до них зовсiм по-iншому, людяно. Постiйнi насмiшки гостей Потоцьких одягнули iхнi душi у твердий панцир; з часом iз нього почали рости колючки, якi могли боляче вжалити високих i нормальних, i карлики навчилися цим правильно користуватися, бо тримали iх, узагалi-то, не лише для втiхи й насмiшок гостей палацу. За наказом Анни Ельжбети iм обом пошили м’якенькi капцi й туфлi на войлочнiй пiдошвi, i стали вони палацовими шпигунами, майже непомiтними через маленький зрiст i нечутну ходу. У всiх дверях палацу, за винятком панських опочивалень, на рiвнi зросту карликiв прокрутили невеликi отвори, через якi Каролiнка й Карлiчек пiдглядали й пiдслуховували… Отак Анна Ельжбета знала все про всiх, а конюший Вiльчек мав постiйну роботу для хльости… А «пiднiжок» – двох карликiв – нiхто не ображав i навiть не намагався; навпаки, з ними першими вiталися, а дехто навiть вiддавав поклон. Вони були пiд патронатом своеi високоi покровительки, i нiхто, нiхто до них не мав права. Ну, майже нiхто…



Шлях вiд Белза до Кристинополя Станiславовi Щенсному не видався нудним i довгим: Кароль Сiраковський виявився неперевершеним майстром оповiдок та бувальщин, i для Щенсного вiдкрився цiлком вiдмiнний вiд шляхетського свiт.

– От iще одна, пане Потоцький… Дiд розказуе внуковi: «Коли я був маленьким, то повинен був доношувати одежу пiсля старших…» – «Ну й що, я теж ношу одежу пiсля Матея…» – «Так, але в мене були тiльки сестри!»

Щенсний щиро смiявся до слiз, повторюючи:

– Як я його розумiю… Добре, що я пiсля двох своiх не доношував… – i знову заходився реготом, уявляючи себе в сукенках сестер.

– Ось ми й вдома, пане Потоцький, – Сiраковський зiскочив i поштиво притримав перед шляхтичем дверцята карети.

Вартовi першого дитинця витягнулися у всiй красi, i молодi люди рушили до палацу. Двi Палажки, забувши про етикетну шляхетну стриманiсть, бiгли до свого коханого брата, широко розкривши руки для обiймiв… Анна Ельжбета в радiсному очiкуваннi вже стояла на ганку.

– Честь, мамо, вiтаю, – усмiхнений Станiслав Щенсний став на колiно й поцiлував матерi руку.

– Станiславе, щастя мое найбiльше, – обняла Анна Ельжбета сина, – без тебе тут життя спинилося… Богу дякувати, що ти вже до Великодня нiде не поiдеш. Пан Вольф теж зачекався, мае для тебе головну роль… Та спочатку поiж, вiдпочинь i до мене…

– Так, мамусю, я пам’ятаю. – Гарний настрiй миттево полишив хлопця на тому ж ганку й почав вiдступ у найближчi кущi, подалi вiд палацу…

Невдовзi заграли сурми й забили барабани, сповiщаючи про приiзд короля земель руських, i всi, хто був поблизу, стали перед палацом навколiшки. Недосяжно далекий дiдич, заглиблений у своi думки, пройшов у палац: до ванни, до спокою, до вiкна з улюбленим краевидом – вiк i весна, якi грали на його суглобах жахливу какофонiю, брали свое… Нiхто не мав бачити, як сильно вiн змучився, а то покора навiть найпокiрнiших може дати трiщину сумнiву – нi, не можна показати себе беззубим левом, не можна…

– Щенсний, друже мiй, як я радий тебе бачити! – Маурицiй Вольф мiцно обiйняв молодого Потоцького. – Як там твоi господарськi студii в белзьких землях?

– Честь, пане Маурицiю! Менi теж вас бракувало. А щодо студiй… – юнак перейшов на шепiт, – по правдi, не ду-у-уже-е… Щось не вмiю я так, як батько.

– Бо в тебе добре i м’яке серце. І не хотiлося б, щоб воно стало iнакшим. Та на дурних i добрих воду возять, ти ж то знаеш… Тобi не треба бути зовсiм таким, як батько. Та ти ще знайдеш свою рiвновагу – i для господарства, i для душi.

– Вашi слова та Богу у вуха… Дякую за пiдтримку. Я зайду до вас згодом, а зараз до мами на звiт… – Станiслав i Маурицiй змовницьки й iз розумiнням похитали головами…

Грошi люблять рахунок, i магнати Потоцькi ретельно слiдкували за кожним зл

Страница 17

тим. За показною пишнотою галицького Версалю, його театру, величезними пожертвами на храми стояли заощадженi й порахованi до останнього гроша непублiчнi видатки. І тут дiяло просте «правило палицi»: якщо один ii кiнець сильно пiднiмаеться, то другий, звiсно, сильно опускаеться… Якщо пишноти мали свою мету – бити в заздрiснi серця, працювати на гонор i славу родини Потоцьких (i на те грошей не шкодували), то невидима для заздрiсникiв частина видаткiв мала бути добряче урiзана й проконтрольована… Як казав колись, у прадавнi часи, дiдусь Францiшека, «що ти iси i що в тебе в животi – знаеш тiльки ти, а як ти одягнутий – бачать усi». І були, були i в них тодi моменти скрути, коли доводилося iсти просту селянську iжу, але того нiхто навiть не запiдозрив: публiчнi видатки завжди були на висотi… Перед Анною Ельжбетою в ii кiмнатi для звiту стояла доволi велика частина непублiчних сiмейних витрат у сумi сто вiсiмдесят злотих, i мала вона обличчя единого сина Станiслава.

– Я, мамо, ось тут усе написав, – простягнув матерi аркуш iз видатками.

– Добре… добре, що ведеш записи. – Мати вже була задоволена початком звiту.

Станiслав Щенсний помiтно нервувався: спiтнiле обличчя й зрадницький нервовий тiк лiвоi повiки виказували неточностi у звiтi.

– А отут… щось занадто великi витрати на нову карету, можна було б i за меншу суму ii зробити…

– Так, мамо, ii ж будуть бачити всi, а «пана видно по халявах»… Та там i ресори покращенi, а дверцята iнкрустованi будуть аж з Італii…

Анна Ельжбета подивилася довгим недовiрливим поглядом на сина: бреше, прибрiхуе чи правда? Щенсний дивився чесним поглядом.

– Добре, добре… Хоча й нашi могли б зробити за вдвiчi меншу цiну… А чоботи – ти ж маеш чоботи – навiщо?…

– Я iздив i по селах, а там… Понищив, одне слово.

Мати знову подивилася довгим поглядом з-пiд лоба. Двадцятирiчний юнак, белзький староста, стояв iз виглядом хлопчини, якого спiймали в чужому садку: уся процедура фiнансового звiту була для нього дуже принизливою. Анна Ельжбета знову заглибилася в цифри.

– Ну а де, сину, iще вiсiм злотих? Не сходиться твоя арифметика. – Затримавши прицiльний соколиний погляд на Станiславовi, панi готувалася до атаки.

– Тут, мамо, така справа… – Щенсний аж зiпрiв: обман було викрито. – Коло Белза в однiй сiм’i… ну, мати померла й одинадцятеро дiтей сиротами… ну i… я… купив iм… ну…

– Що?! Говори нарештi!

– Корову… Вони потiм вiддадуть, рокiв за два…

– Вiддадуть! Та щоб згодом! Сину, та ти так по свiту пiдеш i нас пустиш! – Істеричнi крики Потоцькоi вже було чутно на весь палац.

– Але, мамо, то одинадцять пар робочих рук, потрiбних нам потiм…

– І так би вижили! У рiчках риби повно! Серед людей живуть – дали б щось!

– Так я теж… л-людина…

– Мовчати! Ти iхнiй дiдич, якому виннi вони, розумiеш, во-ни! Може, ти ще кожному зi ста тридцяти тисяч збираешся давати?! Не чую, Щенсний, не чую… – Анна Ельжбета виписувала кола навколо сина, i той тремтiв, стоячи в енергетичнiй пастцi злостивого вихору материного незадоволення. – Не чую!

– Н-нi, не б-буду.

– Добре, Станiславе… Сподiваюся, ти зрозумiв, що в цьому свiтi кожен сам за себе й кожен зi своiми обов’язками, – мати чеканила слова з вправнiстю сильного коваля. – Не треба бiльше поправляти на дiдовi торби: вони й так не розбагатiють вiд твоеi корови, але думатимуть, що можуть тебе розчулити й не платити в майбутньому.

– Я зрозумiв, мамо. Так, ти права, як завжди. – Щенсний прагнув закiнчення моральноi екзекуцii.

– Добре, якщо так. Іди…

Уся моральнiсть i святенництво Анни Ельжбети закiнчувалися там, де починалися грошi, ii великi, всесильнi грошi, якi були для неi синонiмом влади, безкiнечноi влади над речами, людьми й навiть над Богом: Вiн же там, нагорi, бачить i знае, за чиi фундушi звучать дифiрамби Божiй славi… Тож завдяки грошам усе й усюди було в неi, як на рибному мiсцi, пригодовано: i на землi, i на небi. «А любити… Любити мене не треба. Хай краще бояться… За грошi я куплю все…» – з таким девiзом iшла по життю Анна Ельжбета Потоцька, i стосувався вiн усiх, сина також. Тож нiколи нiяких поступок у питаннi грошей нi-ко-му…



Великий Болотний Дух витав над палацом i на величезнiй територii навколо: непролазнi лiсовi масиви на узвишшях перерiзалися незлiченними рiчковими потоками, якi плавно несли своi води широкими заболоченими низовинами. Трясовини, зарослi височенним очеретом та осокою, в обрамленнi пишно квiтучих зозулинцiв були оманливi й пiдступнi; поглинаючи тварин i людей, Болотний Дух жадiбно заковтував iхнi жахливi судомнi крики у свое безформне тiло, стаючи сильнiшим i впевненiшим у своему правi на новi жертви. Люди боялися Болотного Духа: болото було входом до пекла, i там, у смердючому баговиннi, жили чорти; набирали вони й подоби пристойно вдягнутого нiмого пана, який пiшки вмiв обганяти вершникiв, i тi з переляку потрапляли в трясовину, i дитини, що кликала на помiч… Лише щира молитва допомагала подорожнiм пройти безпечним шляхом вiд села до села, i тодi Великий Болотн

Страница 18

й Дух видавав страшнi звуки жалоби за втраченим iдлом: схлипував, вибулькував невдоволенням, а навеснi й улiтку жахав ще й криками болотного бугая, якi потужно посилювалися… Невидимий Болотний Дух жив собi як велетенське зло, що живиться людськими страхами, пiдлiстю й грiховними вчинками… Його прадавнi слуги – прозорi примари – оселялися бiля людей та в iхнiх тiлах, вишукуючи для свого господаря поживу, допомагаючи сiяти грiх i з’iдаючи душу… Лише легкий болотний сморiд та ледь помiтнi чорнi тiнi в покровi туману виказували iхню присутнiсть. Велике болотне зло звернуло свiй погляд на маеток Потоцьких i прозорим амебним тiлом почало огортати його…



Франц Салезiй приймав ванну пiсля дороги. Кiлька чанiв гарячоi води з вiдварами чебрецю й ромашки заспокоiли страшенний ниючий бiль у всьому тiлi – думати стало яснiше й легше. Поiздка остаточно впевнила Потоцького в тому, що вiн правильно зробив, не приеднавшись до барських конфедератiв: прибутки вiд маеткiв, хоча й дуже зменшилися, бо тi були на межi зимово-весняного виснаження, та все ж мали перспективи зростання. А якби приеднався – не було б отих маеткiв узагалi… Конфедерацiя стала звичним явищем для Речi Посполитоi того часу: пiд час затяжного марафону чергування слабких королiв i вiдсутностi монарха численна польська шляхта зi своiм знаменитим гонором почулася достатньо вагомою полiтичною силою для ухвалення потрiбних iй державних рiшень. Для цього вона об’еднувалася в полiтичнi союзи з правом самостiйно iнiцiйованого виходу: гоноровий естем усе-таки… Щойно виникала групка незадоволених чимось – i вже утворювалася конфедерацiя – тимчасовий полiтичний союз багатих, гонорових i незадоволених певним питанням. Тож в iсторii Речi Посполитоi були сотнi вiдомих i не дуже конфедерацiй. Маловiдомою спочатку мала всi шанси стати й Барська конфедерацiя, яку шляхтичi-дрiбноваговики заснували й проголосили 29 лютого 1768 року в мiстечку Бар на мальовничому Подiллi (сучасна Вiнницька область). Сформувалася вона як вiйськово-полiтичний союз не лише польськоi шляхти, а й католицького духовенства i спрямувала свое вiстря проти тогочасного короля Станiслава Августа Понятовського й втручання Росiйськоi iмперii в справи Речi Посполитоi.

Не зводячи очей, ми можемо спостерiгати за процесом утворення останньоi краплi: майже по вiнця налита склянка води, по краплинi додаемо ще – водна поверхня стае майже опуклою й тримаеться своеi сфери в колi обiдка склянки… І ось – е! – одна-едина краплина раптом змушуе весь водяний купол зрушити з мiсця й пролитися мiнi-водоспадиком… Довго, дуже довго – вiд початку ХVІІІ столiття – наповнювалася чаша незадоволення слабкою королiвською владою, ii ляльководами з Росii й продажними депутатами сейму, майже божками чи царками з iхнiм святим правом ветувати рух краiни вперед. Москва ще з часiв Василiя ІІІ вважала польськi землi своею вотчиною, i росiйськi емiсари й полки почали почуватися там, як удома, – Польща стала приреченою. Цiле ХVІІІ столiття Росiя намагалася не допустити будь-яких реформ, спрямованих на оздоровлення Речi Посполитоi. Апогеем росiйського втручання став закон, ухвалений сеймом восени 1767 року на вимогу росiйського посла, фактичного куратора Польщi – Миколи Репнiна, про те, що жоден сейм не мае права будь-що змiнювати в полiтичному устроi держави. Це нонсенс, який здатен припинити iснування будь-якоi держави або стимулювати ii плавне перетiкання пiд владне крило iншоi, могутнiшоi. Чаша була наповнена по самiсiнькi вiнця… 17 лютого 1768 року вiдбулося те чорне засiдання сейму, пiд час якого пiд тиском росiйського уряду було ухвалено трактат про зрiвняння в полiтичних правах католикiв iз некатоликами, i остання крапля впала…

Репнiн довго не мiг протиснути рiшення, якому противилися i король, i його впливовий дядько Чарторийський. Пiдлотний росiйський куратор за традицiйною росiйською технологiею «А ми в гору не пiдем, а ми гору обiйдем, але свое таки зробимо» почав iздити по Речi Посполитiй i утворив кiлька нових конфедерацiй у Польщi й Литвi: майже вiсiмдесят тисяч осiб у результатi пiдкупу чи багатих обiцянок прийняли напiвбойову готовнiсть дружити проти короля й «Фамiлii» Чарторийських. Запахло черговою змiною монарха й черговим чорним перiодом у Польщi, i впертiсть влади дала трiщину: хай буде гречка, лише не суперечка… Скликали сейм – бiльшостi не було… Репнiн увiв у Варшаву росiйську армiю, а ватажкiв польськоi опозицii – епископа Солтиса й сiм’ю Ржевуських – було заарештовано й вислано в Росiю, у провiнцiйну Калугу – от рiшення й протиснуто… Та водоспад незадоволення теж уже почав свiй нищiвний рух…

За своею сутнiстю боротьба барських конфедератiв стала для Речi Посполитоi потужним нацiонально-визвольним рухом: дедалi бiльше шляхтичiв приеднувалися до вiйська конфедератiв, i його мiць зростала. Та, на превеликий жаль i для активних, i для пасивних учасникiв конфлiкту, вiн був замiшаний, як i всi банальнi вiйни, на релiгiйнiй i нацiональнiй ненавистi. Не зумiвши вiддiлити насiння вiд полови, барськi конфедерат

Страница 19

почали нищити всiх некатоликiв, яких мали нахабство зрiвняти з ними, вищими й шляхетними, у правах: розпочалося страшне винищення мирного населення – украiнцiв, що жили на своiх етнiчних землях, евреiв, якi столiттями шукали прихистку по всiй Європi. Не було в конфедератiв свiтлоi голови, здатноi спинити цю бiйню; а може, i була, але… Як завжди бувае, коли шукаеш пояснення якогось складного явища, одне «але» накладаеться на купу iнших, не менш ваговитих. Вiйсько було надто строкате, щоб жити нацiональною польською iдеею. Гусари, боснiйцi, драгуни, рядовi яничари – усi вони були обiдранi, але дуже жвавi, i iхнi душi й кишенi прагнули наживи й кровi, тож уперед: рiж, грабуй – твое! Убива-а-ай!.. А раби… Раби довго терплять, довго мовчать, довго збираються, та коли повстають, то помста iхня страшна й вiдмiтае довгий вступ iз Божих кар египетських. У вiдповiдь на дii конфедератiв пiднялося украiнське повстання, вiдоме як Колiiвщина, проти тиску й окатоличення, якi мали конкретнi обличчя польськоi шляхти й духовенства – убива-а-ай!.. Причина стае наслiдком, наслiдок – причиною, б’ючись в антагонiстично спаяному клубку, а суть залишаеться незмiнно страшною…

Сьогоднi, перебуваючи за пеленою столiть, за якою свiдомо чи несвiдомо – коли iсторикам видно одне, а вже не видно iншого – висмикують потрiбне й видають за абсолют правди, можемо встати чи на захiд, чи на схiд i хвалити кожен своiх нацiональних героiв i демонiзувати iншу сторону… Та сиром’яжна правда, як завжди, десь посерединi, з покрученим кореневищем, пророслим в обидва боки, i немае нiякого виправдання людським смертям, яких було все безкiнечно мало для того, щоб знищити власну непоступливiсть, пиху, несприйняття iншого, який своею мовою чи вiрою не чинить тобi нi-чо-го… Та й вислiв «Хочу знати правду» вже е упередженим, бо кожен чуе й бачить те, що хоче бачити й чути… Так, коли люди дивляться на Джоконду чи «Чорний квадрат», у кожного свое в головi, i, якби заради цiкавостi зiбрати думки мiльйона осiб про цi твори, однакових було б рiвно стiльки, скiльки в кожного з нас е двiйникiв за теорiею ймовiрностей…

Отож уже два роки барськi конфедерати наполегливо програвали всi облоги й битви i з росiянами, i з королiвськими вiйськами, а Франц Салезiй Потоцький вичiкував, не приймаючи вiдкрито позицiю жодноi зi сторiн. У Росii розумiли, що Барська конфедерацiя дуже легко може перерости в загальнонацiональний рух на чолi з монархом – i прощай, вплив на Польщу… Та нi, не бувати тому: на вимогу Репнiна вiдбулося засiдання сейму, пiд час якого росiйський посол домiгся, щоб король Станiслав Август Понятовський вислав вiйська проти повстанцiв i звернувся до росiйськоi iмператрицi по допомогу. Але iснувала реальна загроза переходу коронних вiйськ на бiк бунтiвникiв, тому проти конфедератiв спрямували невеликi пiдроздiли, оплачуванi Росiею, пiд керiвництвом приятеля короля Браницького (звичай замасковано досягати своiх цiлей чужими руками мае в Росii настiльки глибоке корiння, що вже закрiпився генетично). Тож об’еднання всього польського суспiльства для боротьби зi спiльним ворогом стало досить примарним…

Хотiв, хотiв Франц Салезiй бути третьою чи четвертою силою й вплинути по-своему на хiд подiй, та не вдалося йому сидiти однiею дупою на двох стiльчиках: уманський сотник Потоцького Іван Гонта, його таемний шпигунський проект, провалився й вмився кров’ю страшно вiдомоi уманськоi рiзанини… Уже майже два роки минуло вiдтодi, а Франц Салезiй iще вiдчував незагоений рубець тiеi подii в душi… Добре, що навiть коли з Гонти спускали пасами шкiру, вiн не признався в дорученнях Потоцького, iнакше магнатовi не було б мiсця нi в Польщi, нi в Росii…

Франц Салезiй змив водою всi важкi думки з обличчя. Зараз, лежачи в теплому трав’яному настоi, уже без болю, вiн був просто голим чоловiком, вiдкритим до колишнiх приемних вiдчуттiв. Мелодiйний дзвiночок – камердинер правильно зрозумiв жест пiднятого великого пальця: у кiмнату поважно, наскiльки дозволяв маленький зрiст, вкотилася Каролiнка, нечутно стала ззаду й почала повiльно масажувати голову та шию старого. Їi маленькi пальчики, що зроду не знали важкоi працi, були тендiтнi й нiжнi, i Франц Салезiй пiд iх дотиками наче плив у далеку молодiсть, i вродливе обличчя над ним теж нагадувало тi часи, коли вiн кохав i був коханим. Хоча перший шлюб теж був за розрахунком, мiж ним i дружиною вирувала шалена пристрасть – вони кохалися скрiзь, де тiльки могли, i вiн, Францiшек, умiв робити ii щасливою… Як давно це було… Шкода, що единий син помер, – а згодом i кохана дружина, – i наче й не жив чоловiк на бiлому свiтi…

З Анною Ельжбетою все, все було по-iншому. Вiд сiмейного лiжка вiяло крижаною холоднечею, та Францiшек любив молоде пружне тiло й усе мав надiю розбудити в нiй спраглу кохання самицю. Першi пологи, другi, третi – тiло змiнювалося, а поведiнка дружини – нi; i якби не порцiя горiлки перед кожною атакою на «неприступну фортецю», хтозна, чи й з’явився б спадкоемець… З часом Франц Салезiй перестав зважати на прелюдii

Страница 20

просто, без вiдхилень i зайвих рухiв тiла й iнтелекту виконував свою чоловiчу роботу. А тепер… А тепер добре, що е Каролiнка зi своiм божественним личком. Пан Потоцький витер тiло, накинув багатий темно-зелений халат i, всiвшись у шкiряний фотель,[12 - Крiсло (дiал.).] заплющив очi. Каролiнка, стоячи мiж його нiг, працювала то м’яко й нiжно, то сильно й напористо, i чоловiча плоть вiдгукувалася давно забутою молодечою силою…

Попри те, що Каролiнка так i не спiзнала чоловiка, вона, маючи вiд народження великий запас нерозтраченоi нiжностi, вiддавала ii хоч iнтуiтивно, але дуже вправно тому единому, кого зацiкавила як жiнка. Вона любила свого пана, свого Францiшека, i дуже старалася зробити йому добре – до самопожертви й самозречення… Та пан потребував лише ii теплого й вологого рота, i то лише двiчi чи тричi на мiсяць, тож решту днiв вона ходила, споглядаючи свого високого й недосяжного Бога, i чекала, коли вiн знову покличе ii…

Потоцький застогнав: хвилинний рай накрив його у фотелi. Каролiнка акуратно закрила поли халата, глянула щирим люблячим поглядом, вклонилася й пiшла на вихiд. Франц Салезiй на кiлька хвилин повернувся в молодiсть: у нього нiчого не болiло, вiн вiдчув справжню чоловiчу насолоду, i на цьому тлi якось зблякли проблеми управлiння й виживання у важкий военний час.



Нерозбiрливi звуки в покоях Щенсного змушували Анну Ельжбету все бiльше розпластуватися на дверному полотнi кiмнати сина, прикладаючи маленьку кришталеву склянку мiж вухом i дверима й напружено вслухаючись: панi була зайнята пiдслуховуванням – своею улюбленою справою у вечiрнiй час. Не один дворовий, а чи гiсть у результатi постраждав через свiй нестриманий язик, а потiм iхнiй мозок дятлом довбала думка: «Ну як? Ну звiдки? Ну хто ж продав?…» Тож досвiдченi старожили або приймали обiтницю нiмоти в палацi, або обговорювали що-небудь десь у кущах за ним.

– Та нi, Станiславе, батьки дуже, дуже тебе люблять… І не говори дурного… Це все наука життя, колись ти будеш iм вдячний.

– Так, пане Маурицiю, колись – можливо… А зараз менi так важко… Я зрозумiв, що не зможу бути сильним дiдичем, таким, як батько… Я не можу чинити так, як наставляе мене моя мама… Менi дуже шкода тих людей, якi мають так тяжко працювати.

– Колись, може, ти зумiеш щось для них покращити…

– Що, що я зможу? Один, сам по собi – навряд… Я спостерiг, що цей свiт дуже жорстокий… І зовсiм не Божий, адже Бог створив усiх людей рiвними, а тут купка людей пiднялася над iншими, i я серед них…

– Ну то що, ти готовий вiдмовитися вiд свого спадку й пiти в монастир?

В Анни Ельжбети вiд несподiваного повороту аж скрутило поперек.

Станiслав довго мовчав, зважував.

– Напевно, що нi… – Матерi вiдлягло вiд серця. – Я не вiдчуваю в собi чеснот Божоi людини… Хiба з часом…

Мати знову напружилася.

– То ти добре подумай, Станiславе, це твое життя, твiй вибiр, i я не можу тобi тут нiчого радити… Кажуть, що той, хто дае поради, потiм несе вiдповiдальнiсть за долю людини перед живими й перед Богом. А я намiрився-таки потрапити до нього, а не до Люцифера, – закiнчив смiхом Вольф. – Та й, як би там не було, нiхто нам не забороняе робити людям добро…

– О-о-о, пане Вольф… – Щенсний скрушно покрутив головою й махнув рукою: недавня розмова з матiр’ю все ще тяжiла над ним. – Моi добрi намiри, схоже, вистелять менi дорогу до пекла… Менi здаеться, що вони вже отут танцюють i тягнуть мене, – показав пальцем спочатку рiжки, а потiм на груди Щенсний; схоже, приiзд додому почав вганяти його в депресiю.

Закляклi вiд довгого напруження пальцi Анни Ельжбети впустили склянку – та з чистим звуком упала й покотилася по пiдлозi. Щенсний i Маурицiй перезирнулися, i Вольф виглянув у коридор: склянка на пiдлозi й нiкого… Лише десь далеко стукнули дверi.

– Хтось не донiс чай, – усмiхнувся Вольф.

– Щоб ми потiм вiд нього, перепрошую, не обiсцялися, пане Маурицiю.

– Та нi… Ми з тобою тут усе… ну так… – помахав рукою Вольф, – у межах Божоi пристойностi.

– Ну-у-у, не скажiть, – повеселiшав Щенсний, – про чортiв теж згадували.

– А не треба було, друже мiй, не треба. Кажуть же бо: «Не згадуй чорта – зразу з’явиться»…



Камiн у кiмнатi Анни Ельжбети вигасав, i чудернацькi тiнi вiд його вiдблискiв повiльно пересувалися стiнами кiмнати. Розбурханий насиченим днем мозок нiяк не хотiв входити в режим економii. Очi жiнки втупилися у феерiю тiней, вишукуючи в нiй якийсь ритм чи сенс, але не варто було: вогонь дiйшов до якогось iще уцiлiлого полiна, i яскраве свiтло перемежилося десятками тiней, якi заскакали з неймовiрною спритнiстю… «Геть, нi… нi-i-i! Геть! Нi!!!» – вереск Потоцькоi пiдняв на ноги добру частину слуг, i вони, боязко стоячи у дверях, здивовано спостерiгали, як iхня панi чорними вiд сажi коцюби руками заливае вмiстом свого нiчного горщика вогонь.

– Забрати, забрати iх звiдси…

– Кого, ясновельможна панi?

Анна Ельжбета глянула безумним поглядом, помовчала трохи, отямилася.

– Вуглинки, вуглинки забра-а-ти, бидло! Смердять тут, спати не

Страница 21

ають!

Слуги кинулися до камiну, а розтрiпана й перемазана сажею панi ще довго шукала затишного й не дуже темного кутка… Великий Болотний Дух увiйшов у свою темну гру, i це був лише початок…



Весна нарештi змилостивилася над природою й людьми, подарувавши потеплiння. До ласкавого сонця вмить потягнулися нiжно-зеленi паростки молодих листочкiв; осанну веснi спiвав численний пташиний хор; дико нявчали коти у впертому бажаннi продовжити рiд. З воскресiнням природи до людей приходив Великдень, i для його зустрiчi всiм потрiбно було привести в порядок душу, тiло й помешкання. Душа потребувала сповiдi й молитви, тiло – посту й чистоi одежi, а от господа… Господа потребувала найбiльше, бо мала стати абсолютом порядку, достатку, естетичного смаку, довершеностi й гурманства, тож вимученi постом люди повиннi були докласти купу зусиль до створення великоднього раю. Та двiр Потоцьких у Кристинополi мав iще й надзавдання – створити таку театральну постановку п’еси Метастазiо, яка своею неперевершенiстю змусила б щирих досягти пiку духовного задоволення, заздрiсних – онiмiти назавжди, скупих – плакати, бiднiших – повiситися… І щоб ще й iхнi внуки-правнуки переказували, як то файно святкували Великдень у домi Потоцьких… Гiнцi iз запрошеннями вже вирушили в рiзнi куточки краю, i Анна Ельжбета мала все-все проконтролювати для гiдноi зустрiчi багатих i гонорових гостей: розподiл i пiдготовку кiмнат, iдеальний стан мереживноi постелi, карту угорських вин на будь-який смак, повноту й досконалiсть меню, новий одяг для слуг. На кону стояла навiть не суто якiсть прийому, а його обов’язкова досконалiсть: нiяка дрiбнюсiнька деталь, нiчогiсiнько не мало заплямувати бездоганну репутацiю марнославноi сiм’i Потоцьких. Хоча всi знають, що «хто хоче знайти кiстку в молоцi, той ii там надибае», господиня дому прагнула своею шаленою пiдготовкою не дати жодного шансу для можливих прискiпувань усiм недоброзичливцям… Кульмiнацiею пiдготовки став дворовий театр. У постановцi були задiянi всi жанри, тож на сценi театру з ранку до пiзнього вечора тривали репетицii: хор тренувався в ораторiях i кантатах; його змiнювали тендiтнi балерини; потiм вiдбувалася основна репетицiя вистави; пiсля цього диригент нервово втовкмачував неписьменним музикантам правильнi ноти й тональнiсть; далi знову по колу…

Зате панська псарня жила своiм звичним життям, i ii мешканцям не було ну зовсiм нiякого дiла до справ двоногих. Масивнi коричневi з чорними пiдпалинами бладгаунди спокiйно спостерiгали за суетою смiшних, як манiрнi панянки, грейхаундiв – бiлих у рiзнi плями гончих; iм би ще пишнi спiднички на тонкi талii, перуки й пенсне – i можна сiдати пити разом чай… Цi двi породи собак були чи не единими в тогочаснiй материковiй Європi: нiхто особливо не переймався збереженням чистоти собачоi кровi – вижити б людям за воен, лютування iнквiзицii й епiдемiй… Якби бладгаунди у VІІІ столiттi не потрапили пiд захист ченцiв монастиря Сан-Губерта, то не було б i цих спокiйних, та дуже впертих у переслiдуваннi тварин з обвислими вухами й надлишком шкiри. Для Франца Салезiя цi двi породи були такою ж фiшкою, як i дворовий театр, бо хто не заздрив наявностi театру, тому не давала спокою псарня: театр i полювання були двома тогочасними модними ознаками приналежностi до шляхти. Отож якщо ти не театрал, то однозначно мисливець, бо ж мусить десь шляхетний хлоп своi прадавнi iнстинкти проявити – де ж, як не на панському полюваннi iз собаками?…

Уся собача гвардiя потребувала вправного догляду: слiд було двiчi на день групами, щоб не вiдбулося змiшання порiд, вигуляти, почесати, нагодувати… Проте маленька спритна Дарка добре давала собi раду: вiдшмагана спина за два тижнi вже почала потроху загоюватися; обрiзане пишне червонясте волосся не треба було бiльше ховати, як на кухнi, i на свiжому повiтрi на бiлiй шкiрi з’явився нiжний рум’янець. Дiвча заграло тiею рiдкiсною красою, яка не потребуе прикрас iз дорогого одягу чи коштовностей, а добре помiтна й у мiшковинi; а в iдеалi така, як на картинi Рубенса, – без одягу й пишна, бо здорова, а не «два х»: худа – хвора. Вродлива насамперед здорова дiвчина, i це поза обговоренням i часом…

І Вiльчек, i Домбровський, хоча й не зналися на живописi, не залишали поза своiм пильним чоловiчим поглядом юну красуню, проте iхнi намiри щодо неi iстотно рiзнилися. Вiльчек сподiвався-таки випросити в Дарки прощення й схилити до одруження, а Домбровський… У Домбровському жив i бив копитом великий огир, якому була огидна сама думка про моногамнiсть i сiмейну вiдповiдальнiсть. Коли як аргумент звучить «Це ж очевидна рiч! Я думав, що це й так зрозумiло…», ми приймаемо своi думки як стереотип мислення всiх, i особисте «Я» з диктаторською безапеляцiйнiстю хоче правити свiтом навколо, навiть не уявляючи, що хтось якось по-iншому думае… Тож вiйськовий був упевнений, що всi жiнки навколо, яких вiн вважав гарними й до яких вiдчув потяг, навзаем теж бачать його гарним i хочуть у лiжко, аж пищать, тiльки при цьому ще й набивають собi цiну. А збивати

Страница 22

iну – то вже в кого як виходить: словесними залицяннями довго, та й нащо напружувати небагатий iнтелект – так бери, як береться… А ще огири задкувати не вмiють: уперед, убiк, але далi з поступом усе-таки вперед, а назад… хiба пiд сильним батогом i на дибах, i то не в усiх виходить. Якщо Домбровський i чув коли-небудь «нi», то сприймав це як гру, якою вiдтягують час, бо ж насправдi «вона теж хоче, тiльки викаблучуеться».

– Чуеш, кралечко, а сучки вiдгонилися? – Домбровський уже довго спостерiгав за Даркою, а та аж здригнулася вiд несподiванки: тепер бували днi, що вона нi з ким i словом не перемовлялася.

Дiвчина зашарiлася.

– Та… так, пане. – Думка, що всi бачили ii майже голою, вибивала слова з голови.

– А ти гарна, дуже гарна, – почав пiдходити впритул Домбровський. – Та ти… ти ж iще не вiдгонилася… Спробуймо… – Молодик шарпнув на дiвчатi кабатик.[13 - Тепла сукняна безрукавка (дiал.).] – Покажи-но менi ще раз оту красу…

– Нi, пане полковнику, нi… Не треба.

Дарка вже не мала куди вiдступати, i засльозенi синi очi благально дивилися на чоловiка. Та Домбровський уже розпустив руки. Дiвчина оборонялася, як могла. Собаки, якi вже визнали в нiй свою господиню, зчинили дикий гавкiт… Хтось сильний вiддер Домбровського вiд Дарки.

– Ян?… Ти чого… Хочеш, будеш другим, бо я все-таки перший тут, – Домбровський хоч i сповiльнився, та весь розум уже перетiк мiж ноги й командував звiдти.

– Ну ж бо, iди… iди до себе, – почав виштовхувати Вiльчек гвалтiвника.

– Та не пiду я, курвий ти сину, хiба ii вiдпораю, – активно противився полковник.

– Ми зарученi з нею, щоб ти знав, – Вiльчек використав едино правильний аргумент, який спинив огира Домбровського.

Той вiдiйшов трохи, а далi розвернувся.

– Х-ха! Заррру-у-ченi! Може, я ii теж вiдшмагаю до кровi й заручуся на кiлька ночей, га? Ну ти й наволоч, Вiльчек! – i, поглянувши на зблiдлу дiвчину, додав: – А вмiеш ти вогонь розпалити… Я ще прийду погрiтися… коли зарученого не буде… – i пiшов неквапною ходою оленя, якому обламали роги в шлюбних iгрищах.

Дарка тремтiла, опустивши очi додолу.

– Ти тее… Може, дiйсно заручимося? А то не вiдстане вiд тебе, знаю я його…

Вiльчек iз тихою надiею очiкував згоди, та дiвчина скривилася в гiркому плачi:

– У монастир… у монастир хочу… до Бога, до спокою… боюся я людей… Собак – нi, а людей…



На сценi дворового театру тривала репетицiя вистави «Демофонт». Станiслав Щенсний натхненно входив у роль античного Тiманта, спадкоемця царя Демофонта:

– Хай квiтка кохання таемно цвiте, ми станемо сильнi – Божа воля на те. Лиш витримка часом – i зло пропаде… Прекрасна Дiцее, ти сонце мое!

Панянка Аделя-Дiцея пристрасно вiдгукувалася:

– Тiманте, коханий, тобою живу й синочком Олантом… Та боюсь, що гнiв батька твого впаде й нас розчавить – богам же все одно…

Балерини кружляли навколо закоханих, а тi, обiйнявшись, дивилися вдалечiнь замрiяними поглядами. В Анни Ельжбети вiдбувалося розтроення особистостi: глядачка аплодувала, свята iнквiзицiя спалювала закоханих, а мати хльостала Аделю. Тож коли Вольф звернувся з поклоном:

– Що маете зауважити, ясновельможна панi? – нi одна з трьох не змогла взяти слово, i панi лише заперечливо хитнула головою…

По закiнченнi репетицii Станiслав Щенсний спостерiг повну вiдповiднiсть свого iменi вiдчуттям усерединi з трьох причин: сьогоднi вiн нарештi робив те, що хотiв, те, що наповнювало його душевним спокоем i рiвновагою, а не завдавало мук для розуму й сумлiння; сьогоднi його похвалили i вчитель Вольф, i навiть мати, а юнак уже навiть не мiг пригадати, коли його за що-небудь хвалили; i сьогоднi вiн уперше стояв iз такою гарною дiвчиною в обiймах… Нехай це була тiльки вистава й усе не по-справжньому, та дзвiночок внутрiшнього годинника хлопця дав сигнал, що вiн уже дорослий, достатньо дорослий. Щенсний пiдiйшов до Аделi.

– Як довго ти вчила слова?

Дiвоча усмiшка розiйшлася мiж двома симпатичними ямочками.

– О, та то, прошу пана, майже цiлий тиждень пiшов: удень учу, а вночi шепчу – подружки по кiмнатi вже теж напам’ять повиучували.

– А я ще трохи маю довчити… А можна ти прийдеш пiсля обiду до мене, i ми вдвох проговоримо наш текст? Так краще запам’ятаеться.

– Як скажете, прошу пана, матиму за честь…

Карлiчек у сiренькому оксамитовому костюмчику нагадував добре вгодовану мишу на балi-маскарадi, що намагаеться пролiзти до продуктових запасiв: у своiх войлочних тихоступах лiлiпут тупцював бiля дiрочки у дверях палацовоi бiблiотеки – вiдробляв свiй кусень хлiба. Слова вiн якщо й чув, то погано, та й мало що розумiв, а от бачив достатньо…

– То, може, Тiманте, вже час наш прийшов… Утечiмо разом, врятуем любов… – проказувала слова Аделя, тримаючи руки на раменах Щенсного.

– Не хочу втiкати: жона ти моя; геть люди, геть Бог… Для мене сiм’я i щастя утрьох – найбiльша утiха на свiтi оцiм… – палко вiдповiдав молодий пан, цiлуючи руку дiвчинi й притискаючи до себе. Карлiчек аж почувся повноцiнним чоловiком i почав виминати своi штанцi.

Страница 23

вечерi розслаблений i всмiхнений Щенсний грав у шахи з Вольфом.

– Ви знаете, пане Маурицiю, ця дiвчина, Аделя, пробудила в менi невiдомi досi почуття, i я все ще думаю про неi.

– Це нормально, Станiславе, ти ж чоловiк, – Вольф iз розумiнням похитав головою.

– Пробачте, що питаю…

– Я навiть знаю, що ти хочеш спитати. Як я вiдмовився вiд жiнок?

Щенсний ствердно хитнув головою.

– Я у твоему вiцi теж був закоханий, дуже закоханий… i взаемно… – Маурицiй замовк: спогади ще досi давалися йому боляче – Та ii батьки знайшли бiльш багату й шляхетну партiю для доньки, анiж я… Тож служба Господу, целiбат i лiтература стали единими розрадами для моеi скалiченоi душi…

– А вона, як вона живе з цим?

– Вона вже в кращому свiтi… померла пiд час пологiв…

– Пробачте, пане Маурицiю…

– Колись – маю на те надiю – ми з нею зустрiнемося. А поки що треба достойно жити в цьому свiтi й молитвами наближати нашу зустрiч.

– А ви… не могли одружитися з кимось iншим?

– Юний мiй друже… Твое запитання говорить, що ти ще нiколи не був по-справжньому закоханий… Кохання не терпить примусу серця, нема такого поеднання слiв, як «кохання й обов’язок»… Тодi це вже не кохання, нi… Я мав честь приймати останню сповiдь у багатьох, i у всiх них за довге життя була лише одна, а в декого – двi людини, до яких вони вiдчували справжне кохання, та рiдко це був хтось iз подружжя… Вони помирали щасливими в надii на зустрiч зi своею половинкою на небесах, та не почувалися щасливими за життя… Кохання – це i великий дар Божий, i велике Його випробування: на другу шальку терезiв ти маеш бути готовим покласти все, що маеш: родину, мiсце в суспiльствi, грошi…

– А компромiс бувае?

– Ой… те слово вигадали люди для дiлових угод, а для сердечних справ воно аж нiяк не пiдходить… От ти, Щенсний, не любиш вiвсянку. То чи полюбиш ти ii пiсля того, як тобi пообiцяють у подарунок, ну, наприклад, коня? – Станiслав заперечливо похитав головою. – Та кохання – це не та вiвсянка, яку ти в себе ще зможеш пхати час вiд часу через «не хочу» для компромiсу, щоб мати гарного коня, – той примус душi й тiла е вже дуже болючим… І такi примуси роблять iз нас монстрiв… Хоча, звiсно, бувають i шлюби щасливi… Хуана І, королева Іспанii, – вiд неi пiшла династiя Габсбургiв, я тобi про це розповiдав, – без тями кохала свого чоловiка Фiлiпа Бургундського й служниць брала тiльки старих i невродливих, а пiсля його смертi навiть усюди возила за собою його труну, яку час вiд часу вiдкривала, щоб обцiловувати ноги коханого. Та й до мерця не пiдпускала iнших жiнок: ревнувала безмежно i живого, i мертвого… Та й на тебе, бачу, дуже гарна панночка чекае, – кивнув Вольф на портрет на столику збоку. Вродлива й розкiшна блондинка Жозефiна Амалiя Мнiшек дивилася ангельським поглядом синiх очей: батьки обох сiмейств давно вже взяли спiльний курс на одруження дiтей.

– Так, вона гарна… Тiльки щось Аделя мене бiльше взяла за серце, нiж Жозефiна…

– Я так думаю, що ми ii теж покличемо до якоiсь нашоi вистави, i вона тебе теж вiзьме… i не тiльки за серце, – жартом закiнчив наставник.

Цього разу келих в Анни Ельжбети для надiйностi був на шнурочку, тож друга шпигунська мiсiя вдалася. У своiх покоях панi перетравила всю iнформацiю й розпочала негайнi дii з пiдправлення поведiнки сина.



Крокуючи до кабiнету старого Потоцького, Маурицiй Вольф перебирав у головi можливi причини запрошення й не знаходив жодноi. Якби це була панi Потоцька, то тут варiанти ще були, а от до Франца Салезiя… Вольф постукав i зайшов у кабiнет – господаря не було. Маурицiй знiчев’я взяв книжку, що лежала розгорнута на столi – переклад творiнь маркiза де Сада… Навiть вiдбуваючи тюремне ув’язнення, велелюбний француз поширював свою фiлософiю.

– Цiкаво пише, правда? – з’явився нiзвiдки Франц Салезiй.

– Та воно тут, перепрошую, диявольщиною мiсцями пахне.

– А я, пане Вольф, хоч прожив майже вдвiчi бiльше, нiж ви, i вiрую в Бога, з ним багато в чому згоден. Природа людей е дуже цiкавою, i зовсiм не добро визначае вчинки й дii багатьох iз нас.

– Але погодьтеся, що Бог нас спрямовуе до добра й до добрих учинкiв…

– А що, що то е таке – оте добро, пане Маурицiю? Дайте вiдповiдь на таке просте запитання.

Вольф iз шумом набрав повiтря в легенi.

– Це все те, що вiддаемо, не жалкуючи, iншим: речi, любов, допомога…

– У кожному з цих випадкiв, пане Маурицiю, слова «не жалкуючи» дозвольте поставити пiд сумнiв, бо нами керують-таки власнi корисливi iнтереси. От мiй син подарував корову сиротам. Це добрий учинок?

– Так, звiсно, вiн урятував iх вiд голоду й смертi.

– Нi, вiн просто думав, що може втратити в майбутньому iхнi руки та iхнi податки, i такий пiдхiд я схвалюю… А любов – хiба то не найвища форма людського егоiзму? Ви тiльки вслухайтеся, як тисячi рокiв звучить оте банальне «Я люблю тебе…», у якому на першому мiсцi «Я», розумiете, «Я»! А далi «я хочу цiлувати тебе», «я прошу твоеi руки», «ти народиш менi дiтей» – твоi, твоi егоiстичнi очiкування вiд тiеi людини, яка то

Страница 24

i щось знову-таки винна.

– Дозволю собi з вами не погодитися: любов – подружня, людська, Божа – рухае свiтом, iнакше ми б нагадували за поведiнкою звiрiв.

– А ми i е звiрi, – Франц Салезiй жорстко вiв дискусiю, дивлячись священиковi у вiчi, – i нами правлять твариннi iнстинкти. Ми окреслюемо й мiтимо своi територii будинками, городами, краiнами й не допускаемо чужакiв, як звiрi, тiльки тi ще не знають зброi. Ми хочемо бiльше iсти й вiдгризаемо чуже, як звiрi; та й за любов ми теж боремося, як i вони, бо керуемося бажанням розмножитися… А те, що створенi ми за образом i подобою Бога, не суперечить цьому… І боги боряться за паству, змушуючи воювати за себе… А що вiдчуваете ви, пане Вольф, сповiдуючи людськi душi?

– Спiвчуття, бажання допомогти розiбратися у вчинках…

– А чи не е це потаемним бажанням самозвеличення над iншими? Ви ж не пiшли, як колишнi адепти, у пустелю випробовувати себе, а прагнете мiж людьми, самi того й не усвiдомлюючи, ролi Бога, якому люди вiддають усе потаемне… Священник – це ж посередник мiж людиною й Богом, правильно? Усi ж ми знаемо, що зробили в Європi з катарами,[14 - Єретичний християнський рух, який вiдбувався в Захiднiй Європi у ХІІ – ХІІІ ст.] якi хотiли говорити з Богом напряму…

– Якась ваша фiлософiя, перепрошую, викривлена й жорстока, пане Потоцький…

– От i я про те ж, пане Вольф: жорстокiсть – це те, що побудувало людину, це те, що нею керуе, бо жорстокiсть природна, а мозок – начебто джерело моральностi – змушений пiдкорятися тваринним iнстинктам: iсти, спати, розмножуватися, i його будова е лише продуктом ницих бажань, завуальованих понавигадуваними словами: «честь», «сумлiння», «благородство»… А «справедливiсть» – це взагалi смiшно… Бо те, що справедливе для тебе, не е таким для iншого, особливо в судi. Жорстокiсть – ось основа свiту. Колись у Вiднi, у палацi Габсбургiв, я мав честь розглядати iхню колекцiю коштовностей. То знайте, пане Маурицiю, що найцiннiшi ii експонати – це гiмн на славу жорстокостi: iржавий цвях iз розп’яття Ісуса в оточеннi найдорожчих коштовних каменiв i золотих дерев; краплина мученицькоi кровi Христа в золотому переплетеннi мiж сапфiрами й рубiнами; те саме iз зубом Іоанна Хрестителя. Жертва Ісуса була жорстока, але вона зрушила свiт далi. Тому й кажу, що жорстокiсть – це те, що розвивае свiт.

– Отут я з вами аж нiяк не згоден: лише доброта й Боже слово рухае свiт уперед! Вiйни б уже давно знищили цей свiт, а нi – то диявол винищив би потихеньку грiхом…

– Ну а звiдки ж ви знаете, що таке доброта? Лише порiвнюючи зi злом! А Бог, виховуючи людей своiм словом, використовував що, однi медiвники, вино й фiги? Нi, посилав пошестi, голод, звiрину – от i страх, жорстокий тваринний страх перед пеклом, муками тримае тепер його люд в уздi покори. Хiба це не жорстоко?… А кому цiкава книжка, у якiй усе солоденько й гладенько? Чому, по-вашому, усi казки закiнчуються там, де все добре: «І жили вони довго й щасливо»? Розповiсти бiльше нема чого? – Потоцький витримав паузу. – Наш мозок прагне жорстокостi, а там, де ii нема, нема бiльше розвитку. Та й чи iснувало б сьогоднi людство, i я, i ви, якби не попрацювало те первiсне зло в Едемi? Та й чим вiн був цiкавий? Чудова природа й двое голих, якi нiчим не займаються? Чи достатньо ви могли б розказати про iхне життя-буття? А так подивiться, як далеко зайшло людство. Нехай, нехай люди засуджують страстi: вiйни, блуд, жадiбнiсть, гординю, прагнення до влади, – та вони ж i запалюють свiй факел фiлософii, лiтератури, мистецтва, полiтики вiд вогню цих порокiв.

– І що головне, пане Потоцький, – Вольф пiдняв догори вказiвного пальця, – намагаються iх побороти… Та ви, думаю, не хочете мене переконати, що е прихильником диявола?

– Нi, пане Вольф. Я просто реалiст, що все звик називати своiми iменами. У мене свое бачення моралi – це ii вiдсутнiсть. Як i у всiх у цьому свiтi загалом. Ми всi задовольняемо своi пороки: хто бiльш завзято, переступаючи через мораль одразу, а хто – створюючи для себе й для навколишнiх iлюзорну пелену цнотливоi моральностi, але все одно намагаючись досягти багатства, влади, кохання… І досягають, тiльки дещо повiльнiше, звинувачуючи перших у вiдсутностi моралi. Та всi, всi – i першi, i другi – iдуть в одному напрямку… Тож мораль – це фiговий листок, який прикривае людськi пороки…

– Ви знаете, пане Потоцький, я сьогоднi в замiшаннi: усе, що ви кажете, нiби й так, але нiби написане перевернутими буквами, а вiд того й важко читаеться, i не те…

– Ви все правильно зрозумiли, пане Маурицiю: е нiч i день, свiтло i темрява, Бог i диявол, рай i пекло, добро i зло. І одне не iснуе без iншого. І самi ми е свiтло i темрява, добро i зло – клубок протирiч, який мае докотитися до задуманого, i немае рiзницi, що й як буде зверху, а що опиниться знизу… Я сьогоднi запросив вас, узагалi-то, зовсiм не для цих фiлософських студiй, та тепер менi легше буде донести до вас суть мого прохання. Нi, правильнiше сказати «моеi позицii». – Франц Салезiй нiколи нi в кого нiчого не просив. – Ви,

Страница 25

пане Маурицiю, маете великий вплив на нашого сина, вiн розповiдае вам бiльше, нiж менi й матерi. Нам би хотiлося, щоб вiн був твердiшим i жорсткiшим у виборi рiшень. Та краще вiн сприймае вас i вашу неконкретну й розмиту панночку лiтературу, яка часом нагадуе слiпу, що опинилася на роздорiжжi.

– Ваш син мае добре й м’яке серце, пане Потоцький.

– Так, так… Але занадто добре й занадто м’яке як для можливого майбутнього короля Польщi. На жаль, на Рiч Посполиту чекае важкий перiод незалежно вiд того, хто переможе. Вiйни й розбрат послабили ii. Керувати нею буде непросто, i для цього треба бути жорстким, навiть якщо вам це й не сподобаеться, жорстоким. Нiяких мук сумлiння не мае бути в тiеi людини, тобто в нашого сина. Я багато прожив i добре знаю, що час мало змiнюе людей: з лева нiколи не вийде кiшечки, а з кiшечки – лева. Та мiй син схильний до прийняття мудрих рiшень i матиме мiцну опору з надiйних людей. Тож ваше завдання – пiдготувати його до цiеi мiсii так, щоб сформувався король, який твердою рукою вiдведе свiй народ вiд краю прiрви, до якоi ми пiдкотились i куди нас зiштовхуе Росiя…

– І як саме ви бачите мою роль?

– Людство, пане Маурицiю, уже стiльки напомилялося, що на його гiркому досвiдi можна навчити всi майбутнi поколiння, аби лише хотiли зазирнути в iсторiю й трохи над нею замислитися. Але ж нi – краще наступити на тi самi граблi й набити гулi власного досвiду… Так от, iснуе повно прикладiв, коли непопулярнi, м’яко кажучи, заходи чи трагiчнi подii дали поштовх до розвитку. Виховуйте мого сина на таких iсторiях. Божих i пухнастих овечок у свiтi достатньо й без нього. Вiн повинен, повинен стати королем. І я, i його мати зробимо все, абсолютно все, щоб вiн ним став. – Потоцький хвилю подумав i закiнчив, дивлячись холодним поглядом прямо у вiчi наставниковi сина: – І повiрте, пане Маурицiю, що на тому шляху нiхто й нiщо не стане менi на завадi: нi люди, нi будь-якi фiговi листки моралi – змету й знищу все i всiх.

– Я почув i зрозумiв вас, пане Потоцький, i тепер дещо уточню саме як наставник вашого сина. Коли Станiслав Орiховський писав свое «Напучення королевi польському Сигiзмунду Августу», то дуже наголосив на тому, що «коли король жорстокiсть i злiсть в собi не вгамуе, то буде з нього тиран найнегiднiший i дуже схожий на Нерона». Ви ж цього не хочете?

– Пане Вольф, Нерон – це крайнощi, Щенсний до них не дiйде. Виховуйте як середнiй варiант i пам’ятайте про нашу розмову.



Погляд Аделi зосередився на маленькiй шпаринцi в паркетi. Найбiльше зараз iй хотiлося стати мишею. Нi, не пролiзе: затовста. Мiллю було б добре. Вона стояла пiд пильним жаб’ячим поглядом панi Потоцькоi, що розглядала ii як комаху, яку варто було б негайно з’iсти.

– То ти вже готова до вистави?

– Так, ваша милосте, – Аделя пiдняла очi до рiвня колiн панi. – Слова всi вивчила…

– Я чула на репетицii… добре… – останне слово похвали було вичавленим i холодним. – А… грiха, грiха за собою не чуеш нiякого?

Аделя сполотнiла: у головi промайнули важкi сцени дворовоi хльости.

– Н-нi, ясновельможна панi… До сповiдi ходжу… усе роблю, що скажуть… гординi н-не м-маю…

– Ах ти ж, благочестива куррр-во! – Потоцькiй почало зносити дах. – Грiха вона не мае! А пiд час Великого посту з хлопцем обiйматися – то, по-твоему, не грiх?!

– Панi моя добра, – упала на колiна Аделя, – нi з ким я не обiймалася, клянуся вам…

– То ти ще й брехуха? – зiрвалася на рiвнi ноги Анна Ельжбета й кинулася до дiвчини. – Сука блудлива! Сина менi розбещуе! – слова каменюками сипалися з вуст панi й пiдкрiплювалися ляпасами й шарпанням волосся. – Та я тобi той писок подеру на шмаття! Будеш зваблювати сина… – Побоi не вщухали, Аделя, як могла, захищала лице. – Принесе вона менi в подолi дитину… нi… не буде… не буде… не буде такого!!! – давала ще й копнякiв панi Потоцька. Вiдступила, аж коли побачила, що дiвчина знепритомнiла.

– Вставай, блудлива сучко! – крiзь шум у головi почула Аделя. Вона пiдвелася з великоi калюжi – Потоцька не пожалiла води – мокра, жалюгiдна й принижена, i тремтiла перед панi. – Пiсля вистави тебе покараю. Ще не вирiшила як… Не хочеться писок твiй споганити, а варто було б. Якщо дiзнаюся, що ще десь усамiтнюешся з моiм сином – задушу й викину в Буг, зрозумiла?…

Дiвча затрясло головою.

– Так, так… милостива панi, так…

– І наостанок: не дай Боже, надумаеш щось розказати синовi – до вистави не доживеш, зрозумiла? Можеш iти…



Репетицiя почалася з невеликим запiзненням: чекали на пана Вольфа.

– Пане Маурицiю, де ви пропадали? – щирою усмiшкою зустрiв наставника Щенсний.

– Чай пив iз твоiм татом.

– Який чай?

– Та той, що вже два днi мае. – Юнак спантеличено звiв брови. – Потiм, Щенсний, добре?

Молодий панич був на висотi: усе вивчив, пафосно й виразно декламував, кидаючи палкi погляди в бiк своеi Дiцеi, а от Аделя – блiда й у синцях – почала забувати текст, збивалася раз у раз.

– Та що з тобою таке?! – зрештою вигукнула з глядацькоi зали Анна Ельжбета.

– Пробачте, милостива п

Страница 26

нi, щось голова в мене болить…

– І чого це вона в тебе болить? – ехидно поцiкавилася панi.

– Упала зi сходiв… зранку.

– Дивись, щоб назавтра нiчого вже в тебе не болiло, iнакше будеш покарана, а зараз iди, вiдлежуйся.

– Дякую, милостива панi, – заточуючись, дiвчина зiйшла зi сцени.

– Я проведу тебе, – спiвчутливий Щенсний рушив до дiвчини.

– Нi! – майже iстерично вигукнула Аделя, кинувши переляканий погляд на Потоцьку. – Нi, нi, прошу вас… – повторила тихо, i, тримаючись стiни, чимдуж пiшла iз зали. Юнак розгублено дивився iй услiд. Та Вольф зрозумiв усе: батьки з наполегливiстю вовкiв вiдгризали будь-якi людянi прояви в контактах уже цiлком дорослого сина, намагаючись контролювати кожен його крок: витрати, думки, уподобання, не даючи йому права на жодну помилку. Та той соцiальний вакуум мiг знищити й самого Щенсного: щирий i добрий хлопчина, що зовсiм не вдався у своiх батькiв i прагнув такого ж щирого й доброго спiлкування, фактично опинився у в’язницi, лише без грат; вiн не розумiв, чого люди сахаються вiд нього й уникають, i впадав в апатiю.



У суботу зранку, перед Великоднем, палац затих у святковому очiкуваннi Христового воскресiння й приiзду гостей. Сiм’я Потоцьких уже була в повному зборi. Чотири доньки, двое зятiв, двое маленьких внучат, Анна Ельжбета, Франц Салезiй i молодий спадкоемець Станiслав Щенсний – усi в супроводi вiльних вiд роботи дворових людей вирушили на службу до костелу бернардинiв. Сьогоднi важко чимось здивувати перенасичений мозок, а в той час, коли з болота, грубо обтесаних меблiв i скромного iнтер’еру люд потрапляв у цю обитель молитви, то невимовна краса й довершенiсть створювали повну iлюзiю раю: не можуть же звичайнi люди таке створити. Атеiсти ставали вiрянами, скептики – ревними вiрянами, вiряни – фанатиками. Свiтло, падаючи на багатi фрески вiдомого львiвського художника Станiслава Стоiнського, оживляло фантазiю розмаiттям бiблiйних сцен.

Високий орган налаштовував хвилi душ на торжество християнськоi вiри й добра та пробуджував у кожному те найкраще, що було сховане пiд товстим шаром гризот буденного життя – здавалося, що твоя душа ось-ось полетить до Бога вслiд за тими протяжними високими нотами; люди плакали пiд його музику, очищувалися й дiставали сили жити далi. Навiть коли орган мовчав, то нагадував своiми елегантними вертикальними трубами багатоступiнчатий шлях до Бога – стiльки ж мае бути твоiх доброчесних вчинкiв, i тодi вони ось так iдеально вимостять гарний, рiвний шлях увись… З органом чергувався хор ченцiв iз монастиря бернардинiв; прекрасне протяжне багатоголосся, вiдбиваючись вiд кам’яних стiн i купола, у сприйняттi прихожан робило з них живих янголiв. Зручнi та строгi дубовi лави не давали вiрянам думати про втому, бiль у ногах чи спинi – молитва, лише молитва… І якщо тiеi краси було ще недостатньо, щоб вимести з душi останнi краплиночки сумнiвiв щодо величi Бога i його слуг, то всi вони розвiювалися перед мощами святого Климента – четвертого папи римського: поруч зi скляною ракою на оксамитi були почепленi численнi маленькi срiбнi нiжки, ручки, серця, вуха – подяки святому за зцiлення прихожан.

Люди завжди помiчають i цiнують красу квiтки, одягу, людини, тварини, прагнуть торкнутися й приватно володiти нею як коштовною рiччю, тому що iстинно красиве – це рiдкiсть, дiамант… Хоча нi: якби навколо пiд ногами валялися дiаманти, то красивим був би звичайний камiнь; таки просто рiдкiсть, яку людське его прагне iзолювати вiд претензiй iнших. Та тут, у костелi, ця краса набувала зовсiм iншого змiсту: нею нiяк не можна було володiти одноосiбно: вона була велетенська, велична й уособлювала Бога. Хоча нiхто його не бачив, але якщо така розкiшна будiвля стала достойною лише слова, призначеного для Його вуха, то найбагатшоi уяви замало, щоб пiзнати його чесноти й владу. Тож краса, яку створили всi i яка належала всiм, зближувала людей, що тут, у костелi, вiдкривали у своiх серцях далекi шухлядки добра й людяностi, розтоплювали й забували старi образи, усвiдомлювали нiкчемнiсть учорашнiх важких думок i плекали надii на краще. Кожен вслухався бiльше в приемнi вiдчуття всерединi, анiж у службу: ii вели незрозумiлою для бiльшостi латиною. Величнi менторськi iнтонацii ксьондза в чергуваннi з хором живих янголiв i небесних труб органа вселяли тверду вiру в мiць, можливостi, силу й, головне, справедливiсть Господа, який захистить кожного в цьому хижому й непевному свiтi, i формували велетенську повагу, що межувала з первiсним мiстичним страхом у сутiнках кожноi душi. У всiх головах пiд час цього апофеозу краси, спокою, людськоi едностi й душевного релаксу плавною ходою паралельно з лiтургiею йшли думки про здiйснення заповiтних мрiй, а слiдом – молитви про це.

«Господи, припини вже вiйну в Польщi. Хоч якось, та припини. Нехай тi конфедерати вже вгомоняться. Усе ж втрачають, i краiна знекровлена… Росiяни б тодi забралися. А короля б потихеньку вибрали нового, може, i Щенсного… Не зможе – допоможем… І заживе Польща по-новому, а не як пригноблен

Страница 27

й васал. Пошли мир, Господи…» – незмигним поглядом втупився в чудотворну iкону Франц Салезiй. «Прийми, Боже, мою молитву й зроби так, щоб я якомога швидше позбувся батькiвськоi опiки. Хочу вже бути сам по собi. Одружуся з Жозефiною, от тодi… Театром займуся, ще чимось…» – мрiйнi думки Щенсного клали вiдблиск спокою й духовностi на його вродливе й благородне, як у купольних янголiв над ним, лице. «Чого Ти посилаеш iх до мене, Господи? Не випробовуй вiру мою, Ти ж знаеш, яка вона велика. Я до Тебе ще жодноi молитви не пропустила. Чи то всi iх бачать, чи тiльки я?… – пускала свое в голову мiж рядками служби Анна Ельжбета. – Обiцяю, що допоможу Тобi викоренити пороки своiх домочадцiв, стану на службi твоiй денно й нощно, тiльки забери, забери iх вiд мене, хай не мучать вони мене ночами, слуги пекла й пороку». «З Богом живе, а чорта за комiром мае», – ненависним поглядом свердлила спину своеi панi юна Аделя. Звертала своi безбарвнi очi до купола й Агнешка, просячи помочi в спокушаннi омрiяного Яна Вiльчека. Ян шептав молитви, дивлячись на вродливе й спокiйне личко Дарки, а Дарка пiд незрозумiлу й розмiрену латину гiпнотично дивилася на пасторальну сцену Едему навпроти, де ще не було грiха, людськоi злоби й чоловiки не чiплялися до жiнок…



У недiлю зранку почали прибувати запрошенi, яким одразу давали зрозумiти, що вони не просто в гостях, а прибули до короля земель руських: карети минали красиву вхiдну ковану браму з гербом Потоцьких i башточкою-надбудовою, а перед другою брамою зупинялися, бо за звичаем мали виходити з карет i йти до палацу пiшки. Це була не тiльки обов’язкова данина поваги гордовитому господаревi, а й мовчазне нагадування «хто е я, а хто е ти» у неписаному табелi про ранги. Бiля входу в будiвлю дворовий оркестр у новому дорогому вбраннi зустрiчав прибуле панство вишуканими музичними творами.

Ближче до великоднього вечора всi сорок покоiв кристинопiльського палацу Потоцьких заповнили гостi: шанованi магнатськi родини Любомирських, Брюлiв, дiдичка Станiславова Катажина Косаковська та iншi дрiбнiшi шляхтичi, для яких великодне запрошення короля земель руських було так само значущим, як Великдень. Та найбажанiшими гостями стали майбутнi свати – сiм’я Мнiшекiв iз Кракова i iхнiй родич iз Вишнiвця Мiхал Єжи Вандалiн Мнiшек, який був заручений iз Пелагеею-Терезою, старшою з двох iще незамiжнiх доньок Потоцьких. Голова кракiвського сiмейства Єжи Августин Вандалiн Мнiшек, кракiвський каштелян i великий коронний маршалок (голова сейму), незважаючи на бiльш нiж лiтнiй вiк, мав рожеву й гладеньку шкiру, наче його щойно вiдняли вiд цицьки, i, несучи поперед себе добре розгодований магнатський показник, флегматично плiвся за своiми двома красунями: чи то темпераментною, чи то екзальтованою, нiби мала постiйну присутнiсть мишi в спiдницях, дружиною Марiею Амалiею й донькою Жозефiною Амалiею.

Донька Мнiшекiв без перебiльшення була божественна. По-перше, вона була юна… Нi, для того часу й тих людей це «по-друге», а все-таки по-перше, вона була не просто багата наречена, а ще й одна з найперспективнiших наречених Польщi, бо одиначка Єжи Мнiшека мала успадкувати все, що здобув магнат пiсля трьох вдалих шлюбiв i вигiдних оборудок. Тож очi й мозок потенцiйних наречених були остаточно заслiпленi блиском спадкового золота юноi дiви. Та чи то Бог, роздаючи дiвоче щастя, кудись задивився, чи то Жозефiна забарилася на тiй роздачi, бо й названих двох плюсiв уже було б достатньо в однi жiночi руки, так же нi – iй дiсталася ще й краса, неймовiрна й очевидна: бiляве густе волосся, успадкована татова шкiра й синi очi з розрiзом розслабленоi й упевненоi у своiй силi кицьки. Безмежне батькiвське догоджання спочатку дитячим, а потiм дiвочим забаганкам одиначки виробили в неi ту гордовиту поставу, що нiколи не дозволяла схиляти шию, а свiт i людей оцiнювала лише неквапним поворотом голови й ковзанням уважних очей; розвороту плечей i виправцi в неi могли б повчитися балерини-початкiвцi. Тож у чоловiкiв, котрi бачили перед собою не лише вродливу, а й неприступну фортецю, пробуджувався нестримний запал первiсних мисливцiв.

Жозефiна, яку, узагалi-то, нарекли поширеним польським iменем Юзефа, не хотiла з часом стати в побутi для близьких нi Юзкою, нi Юзьою, i оскiльки витончена душа й гострий розум почувалися бiльш спорiдненими з розкутою культурою Францii, схилилася до французького варiанту iменi. Батьки не пошкодували грошей на найкращих учителiв для доньки, i вона вперто вдосконалювала неабиякi малярський i лiтературний таланти. Тож попасти в один такт у спiлкуваннi з Жозефiною чоловiкам було складно, бо здибатися двом рiвним iз такими чеснотами важко в усi часи. Та вже чи то з цiкавостi, чи вiдповiдно до плану здобуття любовного досвiду, чи з позицiй людини, що не звикла собi нi в чому вiдмовляти, сiмнадцятирiчна Жозефiна вже мала пристрасного й вродливого залицяльника Йозефа Мьончинського, з яким не тiльки рахувала зорi… Дiвчина ввiйшла в цiкавий i новий свiт сексуального досвiду, i вiн iй сподобався. Постiйнi сп

Страница 28

гади й думки про приемну новизну тiлесних вiдчуттiв створювали навколо неi ту особливу сексуальну ауру, яка пiдсвiдомо притягувала чоловiкiв, наче березневих котiв. Отже, усе – видиме й невидиме – робило Жозефiну Амалiю апетитною й бажаною штучкою. Та час ii народження й спiльнiсть полiтичноi позицii татусiв уже визначили для неi офiцiйну другу половинку, i дiвчина без натяку на якiсь душевнi муки готова була стати дружиною Станiслава Щенсного Потоцького. Як людина, що звикла мати все, на що вкаже ii пальчик, красуня сприймала майбутнього чоловiка як щось подiбне до меблiв i аж нiяк не як силу, здатну хоч якось обмежити чи змiнити свiт ii забаганок.



Великоднiй стiл блищав вiд столового срiбла й вiдповiдав усiм численним критерiям обiдiв для вищоi шляхти: ковбаски, кров’янки, зельци; фаршированi щупаки й смаженi в сметанi коропи; молочнi поросята, запеченi в печi на вишневих дровах; бiгос,[15 - Тушкована кисла капуста зi свинячими реберцями. (Прим. авт.)] журек[16 - Сметанний суп на житньому борошнi. (Прим. авт.)] iз бiлою ковбаскою; кекси, завиванцi, тiстечка й високi паски – асортимент тiшив i очi, i вибагливi магнатськi животи. Усю ту смакоту заливали великою кiлькiстю угорського вина. Анна Ельжбета сидiла бiля майбутньоi свахи, а Щенсний – бiля Жозефiни. Повна й енергiйна Марiя Амалiя Мнiшек любила життя в усiх його проявах i нi в чому собi не вiдмовляла: нi в коханнi, нi в спiлкуваннi, нi в обновах, а за столом узагалi наминала з таким апетитом, нiби щойно зiйшла на землю пiсля тривалого плавання на кораблi Ноя. Їi чоловiк споглядав усi цi вподобання молодшоi на майже двадцять рокiв дружини зi спокiйною поблажливiстю, яка вистоялася й закрiпилася у двох попереднiх шлюбах i загартувалася на посадi великого коронного маршалка серед нервових, гонорових i сварливих депутатiв-шляхтичiв.

– Боже, який же то стiл ладний! Як то вже ти, Анно, постаралася, – лила мед у вуха панi Потоцькiй майбутня сваха. – А пам’ятаеш, як то розказували колись про весiлля Марii Зоф’i Сенявськоi-Денгофф? Ми з тобою ще маленькi були…

От i влила порцiйку дьогтю: ще б не пам’ятала Анна Ельжбета! Та той спогад довгим i товстим цвяхом на десятилiття застряг у головах усiх батькiв, на яких очiкували весiльнi клопоти, бо пiдхiд до тiеi справи грунтувався на ще одному принципi гоноровостi: «Усрайся – не дайся!» – що передбачало обов’язково перевершити за пишнiстю i, вiдповiдно, витратами весiльних лiдерiв. Та рекорд весiлля Зоф’i вже майже тридцять рокiв стояв на недосяжному п’едесталi. Губи Анни Ельжбети, як завжди пiд час неприемноi для неi мови, перетворилися на стиснуту зморщену дудку, i вона лише сухо хитнула головою, зате Жозефiна iз зацiкавленим усмiхом очiкувала на продовження.

– Розкажи, мамцю, я ще того не чула.

– О-о-о, – енергiйно доплямкуючи, голосно розпочала Марiя Амалiя, – то була подi-i-iя! Вони на шляху до своеi кам’яницi у Львовi, на площi Ринок, поставили аж шiсть веж, i той шлях освiтлювали шiстсот смолоскипiв! Ти уявляеш – аж шiстсот! Якi ж то грошиська пiшли… – Вiд невеликоi паузи повiяло заздрiстю. – Але то ще не все: з чотирьох вiкон будинку виставили такi до-о-овгi труби для дощiвки, i по них, увага, – панi пiдняла вказiвний палець, – цiлу годину лили з бочок угорське вино. Увесь люд Львова напився до срачки, а хто не подужав уже пити, той купався в ньому. Пiдставляли вiдра й навiть коней поiли. Ото була забава! – Марiя Амалiя енергiйно змахнула рукою, видавши коротке «А!», що в перекладi означало «Колись було лiто-лiто, а тепер зима; колись були гулi-гулi, а тепер нема…», i встромила виделку в соковитий шматок поросяти.

Щенсний глянув на батька: iсторiю його невдалого женихання до вдови Сенявськоi вiн також знав. Старий Потоцький i бровою не повiв: хоча йому було й неприемно, та час уже притупив емоцii; удвох iз Мнiшеком вони стиха обговорювали якiсь полiтичнi справи. Щенсний вiдчував потребу що-небудь сказати, тож вирiшив догодити майбутнiй нареченiй.

– Можна я вам покладу… – ковзнув поглядом по столу, – кекса?

Жозефiна скосила своi котячi очi в бiк Щенсного й з холодною усмiшкою кивнула. Станiслав узяв рукою тiстечко й поклав його на тарiлку Жозефiнi. Дiвчина знову звернула до нього ангельський безхмарний погляд.

– Спасибi, пане Щенсний. Колись, може, я прийму з ваших рук усе що завгодно, навiть отруту. Та кекс треба було взяти лопаточкою…

Знайомi почуття вiд виховних бесiд змусили Щенсного почервонiти й запустили ланцюгову реакцiю принизливих спогадiв i замiшання, тож хлопець надовго замовк. «Боже, яка простота… І вона мае бути моiм чоловiком… Нiчого, переживу… Добре, що вiн не единий чоловiк у цьому свiтi», – подумала Жозефiна, вишуканим жестом пiдняла бокал i пригубила токайське вино. Зате мамуся, як завжди, усе робила з повною вiддачею – по-чоловiчому енергiйно осушувала келих за келихом. «Та-а-ак… Треба ii звiдси вже вiдтягати…» – подумала Анна Ельжбета й встала з-за столу, подаючи тим самим сигнал для решти гостей. Усмiхнулася так привiтно, як тiльки змогла.

– Дороге п

Страница 29

нство, прошу вас до танцiв.

Сите й приязне товариство плавно перетекло до танцювальноi зали.

– Панно Жозефiно, дозвольте з вами потанцювати, – Щенсний нарештi опанував себе i в парi з красунею Мнiшек став до полонезу.

Цей урочистий танець завжди вiдкривав усi бали й мав iншу, дуже показову назву – «ходзоний», тобто «ходжений». Оркестр упевнено й чисто заграв плавну мелодiю – красивi пари неспiшно почали свiй правильний геометричний рух по периметру зали. Щенсний, повiльно виходжуючи бiля красунi Жозефiни, раптом зловив себе на думцi, що, хоча вона й гарнiша вiд Аделi, та не викликае в нього такого внутрiшнього хвилювання, як його партнерка зi сцени, а Жозефiна, начепивши застиглу портретну усмiшку, згадувала свого домашнього палкого залицяльника. Погляд молодого Потоцького впав на дуже цiкаву юну особу, що грацiйно походжала в парi з лiтнiм чоловiком, швидше за все, батьком, бо обое мали дуже подiбнi красивi й виразнi очi. Очi Станiслава й тендiтноi панночки зустрiлися, i Щенсний вiдчув якийсь внутрiшнiй зойк, що аж вiддав болем у сонячному сплетiннi; ще один погляд – i дiвчина вiдповiла йому гарною й щирою усмiшкою, яку панич так рiдко бачив серед свого фальшивого оточення.

Раптом серед танцювальникiв вiдбулося якесь пожвавлення: кiлька пар молодi пришвидшилися, зi смiхом розпочавши енергiйну мазурку – це був сигнал для оркестру, що час змiнювати музику. Старшi чоловiки й тi, хто добре втоптав за столом, аж нiяк не були здатнi до антрашiв – високих стрибкiв у мазурцi, пiд час яких треба було встигнути тричi вдарити ногою об ногу. Тож на паркетi вправлялися лише найкращi, i рiвних тут не було Алоiзу Фрiдрiху Брюлю – зятю Потоцьких, одруженому з Марiанною Клементиною. Енергiйний i запальний танець мав хоч мало виконавцiв, та багато глядачiв, якi оплесками зустрiли танцювальнi iмпровiзацii й спритнiсть Алоiза Фрiдрiха.

– Хто добре танцюе, той i добре робить, ги-ги, ту справу, – утаемничено подiлилася спостереженням розкута алкоголем Марiя Амалiя Мнiшек iз майбутньою свахою.

Анна Ельжбета не мала стiльки лiжкового досвiду, як ii просунута гостя, щоб пiдтримати й розвинути тему, тож, прожувавши щелепами щось неозвучене, вирiшила змiнити грiховне русло думок майбутньоi свахи й запросила ii та старших гостей до китайськоi зали. Тут за численними столиками лежали гральнi карти, шахи, i обтяженi зайвою магнатською вагою чи вiком гостi могли без видимих втрат для панського самолюбства компенсувати нездатнiсть до танцiв. Чинила iнтуiтивно чи добре знала ту тонку психологiю вродженоi людськоi зверхностi Анна Ельжбета, невiдомо, та для пiдвищення панськоi самооцiнки й бiльшоi втiхи мiж столиками курсували маленькi Каролiнка й Карлiчек iз чарочками горiлки на тацях, i гостi, звеселяючи дух i тiло, безцеремонно тiшилися з маленького зросту прислуги.

Панi Потоцька, панi Мнiшек i панi Катажина Косаковська, власниця Станiславова, опинившись за одним столиком, вiдсунули шахи вбiк.

– Панi Катажино, а зiграймо у фараона. – Затуманений мозок добре пiдiгрiтоi алкоголем Марii Амалii вже нiяк не хотiв шахiв.

Косаковська зi стриманою усмiшкою кивнула. Хоча була вона лише на два роки старша за Анну Ельжбету, та виглядала значно краще вiд господинi: краси рисам вольового обличчя надавала ще доволi пружна й доглянута шкiра, а сивина щойно почала заходити в густе каштанове волосся.

Панi Потоцька, демонструючи гостиннiсть, пiшла мiж столиками, обiймала панство й мило всмiхалася, повторюючи завчену заготовку:

– Не хочете зiграти у фараона? Джакомо Казанова, коли гостював у нас, – пауза Анни Ельжбети спецiально залишала час для чергового усвiдомлення спiврозмовниками великоi ваги господарiв маетку, – завжди чомусь вигравав… І сидiв вiн, здаеться, саме за цим столиком…

Розрахунок спрацьовував: амбiтнi й заздрiснi шляхтичi, розпаливши свою уяву, пiдживляли ii вогонь алкоголем i бралися за карти – ловити примарний фарт за тендiтний хвостик… Якби якийсь художник мав сумнiви, як виглядають грiшники в пеклi, чим вони там займаються i якi емоцii виписанi на iхнiх обличчях, то кращоi картини, анiж та, що швидко постала серед того поважного товариства, вiн не побачив би бiльше нiде: розпашiле панство, iгноруючи будь-якi правила етикету й моралi, азартно, з типовими вигуками «курва мать» i «до сраки» реагувало на вибрики теорii ймовiрностей iз результатом «п’ятдесят на п’ятдесят». Ставили на кiн видобутi iз сумочок грошi та знятi з ший, вух i пальцiв прикраси, загадували рiзнi бажання, зокрема на роздягання, i тут же iх привселюдно виконували. Прислуга вiдчинила вiкна, i жвавий шум линув далеко за межi галицького Версалю, iдучи до Бугу й даючи коло води добре вiдлуння. Великий Болотний Дух прокинувся й пiдняв свою примарну пащеку – вiдчув аромат багатоi поживи й з молочним вогким туманом почав плавно протiкати всередину палацу…




Конец ознакомительного фрагмента.



notes


Примечания





1


Рiзновид верхнього одягу (дiал.). (Тут i далi прим. ред., якщо не вказано iнше.)




2


К

Страница 30

нал, яким iде вода з рiчки до млина (дiал.).




3


Шмагання, биття (дiал.).




4


Зустрiч, побачення (дiал.).




5


Лаяв (дiал.).




6


Лiсопильня (заст.).




7


Виробництва горiлки (заст.).




8


Пожертви на користь якоi-небудь установи, найчастiше костьолу або монастиря (пол.).




9


Партачами називали украiнських мiщан-майстрiв, якi самотужки клепали своi вироби: iх не приймали в об’еднання польськi цеховики й за найменшоi нагоди або утискали, або робили всякi пiдлостi, аж до пiдпалу конкурента: правило зверхньоi гоноровостi до iнших було чинним на всiх рiвнях. (Прим. авт.)




10


Пiч (пол.).




11


Католицький монастир.




12


Крiсло (дiал.).




13


Тепла сукняна безрукавка (дiал.).




14


Єретичний християнський рух, який вiдбувався в Захiднiй Європi у ХІІ – ХІІІ ст.




15


Тушкована кисла капуста зi свинячими реберцями. (Прим. авт.)




16


Сметанний суп на житньому борошнi. (Прим. авт.)