Страница 1

Спiвдружнiсть
Енн Патчетт


Доля випадково звела Беверлi Кiтiнг та Берта Казенса. Заради нього вона покинула колишнього чоловiка-полiцiянта i, вже маючи двох маленьких доньок вiд першого шлюбу, стала матiр’ю для чотирьох дiтей Берта. Минае час, i вже дорослi дiти обох сiмейств покидають батькiвський дiм, вирушаючи на пошуки власного щастя. Одна з дочок, Френнi, закохуеться у молодого письменника, який хоче написати роман про родину Кiтiнг-Казенс… Кохання i зрада, слава i безталання, розкiш i злиднi – якi ще випробування зустрiнуть на своему шляху батьки й дiти?





Енн Патчетт

Спiвдружнiсть



Присвячуеться Майку Гласкоку







1


Свято з нагоди хрестин пiшло шкереберть, щойно з’явився Альберт Казенс iз пляшкою джину. Фiкс привiтно осмiхався, вiдчиняючи йому дверi, та усмiшка так i застигла на його обличчi, а тим часом мозок гарячково намагався провести необхiднi паралелi та зрозумiти, хто перед ним: так, на порозi стояв Альберт Казенс, який працюе в окружнiй прокуратурi. За останнi пiвгодини Фiксовi довелося разiв двадцять вiдчиняти дверi, щоб привiтати та впустити гостей – сусiдiв, друзiв, служителiв iз церкви, сестру Беверлi, всiх своiх братiв та iхнiх родичiв, своiх колег – буквально увесь штат iхнього полiцiйного вiддiлка, а от кого менш за все вiн сподiвався побачити тут – то це Казенса. Кiлька тижнiв тому Фiкс поцiкавився у дружини, чому вона вважае, що iм треба запросити на хрестини усiх, з ким вони хоча б мимохiдь знайомi, на що вона i запропонувала йому самому проглянути список запрошених та вказати, кого слiд викреслити. На список вiн тодi так i не глянув, але якби дружина зараз стояла поряд iз ним коло дверей, то вiн би напевне вказав пальцем на чоловiка на порозi i сказав: «Його». Не те, щоб Альберт Казенс йому не подобався – вiн ледве його знав, а це вже була доволi вагома причина, щоб його не запрошувати. Фiксовi навiть спало на думку, що Казенс, можливо, прийшов до нього, щоб поговорити про якусь справу по роботi. Ранiше такого нiколи не траплялося, але як iще можна було це пояснити? Кiлька гостей прогулювалися по садочку перед будинком. Фiкс не знав, приiхали вони iз запiзненням чи то вирiшили пiти ранiше додому, а чи просто вийшли подихати свiжим повiтрям, бо в будинку було вже стiльки народу, що будь-який пожежник одразу наклав би штраф за порушення правил протипожежноi безпеки. А от у чому Фiкс був упевнений, то це в тому, що Казенс прийшов сюди без запрошення, сам, iз пляшкою у пакунку.

– Вiтаю, Фiксе, – простягаючи руку для вiтання, промовив заступник окружного прокурора Альберт Казенс, одягнений у костюм iз краваткою.

– Привiт, Але, – вiдповiв Фiкс, сумнiваючись, чи того й справдi називають Алом у повсякденному спiлкуваннi. – Я радий, що ти змiг прийти.

Вiн трохи замiцно потиснув простягнуту йому руку i впустив гостя до будинку.

– Я зовсiм ненадовго, – заявив Казенс, прискiпливо оглядаючи юрбу гостей, немовби пiдозрюючи, що для нього може не знайтися мiсця.

Вечiрка вже йшла на спад, бiльшiсть маленьких трикутних канапок зникла з таць, як i половина печива. Скатертина на столi пiд чашею з пуншем була мокрою та рожевiла плямами.

Фiкс вiдступив у бiк, щоб дати гостевi дорогу.

– Проходь, будь ласка, – запросив вiн.

– Я не мiг не прийти.

Ще й як мiг, адже на хрестинах у церквi його не було.

З окружноi прокуратури Фiкс запросив лише Дiка Спенсера. Дiк сам колись був копом, навчався в юридичнiй школi на вечiрньому вiддiленнi, зробив кар’еру в прокуратурi, нiчим не пiдкреслюючи своеi зверхностi у ставленнi до колег. Не мало нiякого значення те, що Дiк iздив на вiдомчому автомобiлi прокуратури, чи те, що йому доводилося виступати перед суддею, – нiхто не сумнiвався, звiдки вiн вийшов. Що ж до Казенса, то тут була зовсiм iнша справа: той був юристом, як i всi iншi – окружнi прокурори, юристи з центрального полiцiйного департаменту, експерти – своi хлопцi, якщо iм щось вiд тебе треба, але нiколи не запросять звичайного полiцiянта випити разом; а якщо таке трапляеться, то лише тому, що вони вважають, що той вiд них залежить. Окружнi прокурори – це тi, хто смалить твоi цигарки, не маючи власних, бо вони, мовляв, намагаються кинути палити. Справжнi копи – тi, що товклись у вiтальнi та в iдальнi або висипали на двiр за будинком пiд мотузкою для сушiння бiлизни, напнутою мiж двома апельсиновими деревами, – не намагалися кинути палити. Вони пили холодний чай, змiшаний з лимонадом, та смалили як паровози.

Альберт Казенс простяг пакунок Фiксовi, той заглянув усередину. Там була пляшка джину, дуже велика. Іншi принесли на подарунок молитовники, перламутрову вервицю для розарiю чи кишенькову Бiблiю у бiлiй дитячiй обкладинцi з позолоченим обрiзом сторiнок. П’ятеро колег, точнiше iхнi дружини, скинулися й купили синiй емалевий хрестик на ланцюжку з малесенькою перлиною в центрi, дуже гарний, на майбутне.

– Ну, то в тебе хлопчик та дiвчинка?

– Двi дiвчинки.

Казенс стенув плечима:

– Що тут вдiеш?

– Та нiчого, – вiдповiв Фiкс i зач

Страница 2

нив дверi. Беверлi наказала йому залишити дверi вiдчиненими, щоб провiтрити примiщення. Це ще раз доводило: вона зовсiм не розумiеться на браку гуманностi в чоловiкiв. Немае значення, скiльки людей у тебе вдома, – нiхто не залишае дверей житла навстiж.

З кухнi визирнула Беверлi. Мiж ними було щонайменш тридцять чоловiк – увесь клан Мелоiв, усi Де Матеос, кiлька хлопчикiв-прислужникiв iз церкви, що порпалися в залишках печива, – та Беверлi не можна було не помiтити. Ще б пак, у тiй жовтiй сукнi!

– Фiксе! – покликала вона, намагаючись перекричати гамiр, що панував навколо.

На ii поклик першим повернув голову Казенс, i саме Казенс кивнув iй у вiдповiдь.

Мимоволi Фiкс випростався, але момент уже було згаяно.

– Почувайся як удома, – сказав вiн заступниковi окружного прокурора i вказав на групу детективiв, що юрмилися за розсувними скляними дверима, все ще у пiджаках. – Ти тут багатьох знаеш.

Можливо, то була правда, а може i нi. Казенс напевне не знав господаря дому. Фiкс повернувся, намагаючись пройти крiзь юрбу гостей, i тi розступилися, пропускаючи його, поплескуючи по плечу, ручкаючись i вiтаючи. Вiн намагався не наступити на дiтлахiв, що гралися на пiдлозi iдальнi, вдаючи iз себе тигрiв: кралися та повзали пiд ногами у дорослих; серед них була i його чотирирiчна донька Керолайн.

У кухнi було повно жiнок, якi смiялися та голосно перемовлялися мiж собою, але нiхто не намагався допомагати, за винятком сусiдки Луiс, що якраз витягувала з холодильника iжу. Найкраща подруга Беверлi, Волiс, дивлячись у боковину блискучого хромованого тостера, як у люстерко, пiдфарбовувала собi губи. Волiс була надмiр худорлява та надто засмагла, а коли чепурилася, то завжди заяскраво фарбувала губи. Мати Беверлi сидiла за обiднiм столом, тримаючи на руках немовля. Дiвчинку вже переодягли: зняли з неi довгу мереживну сукенку для хрестин i вбрали в накрохмалену бiлу сукню з жовтими квiтами, вишитими навколо шиi, як ту наречену, що вдягае вбрання для подорожi наприкiнцi весiльноi церемонii. Жiнки в кухнi по черзi товклися навколо дитини, немовби iх основною роботою було забавляти ii до прибуття волхвiв. Але дiвчинку це не тiшило. Їi блакитнi оченята посоловiли вiд утоми. Вона збайдужiло дивилась у простiр. Уся ця метушня з приготуванням канапок та прийманням подарункiв – занадто для дiвчинки, якiй ще не виповнилося й року.

– Ви тiльки погляньте, яка вона гарненька, – примовляла теща Фiкса, не звертаючись нi до кого конкретно та погладжуючи немовля по пухкiй щiчцi.

– Фiксе, – звернулася Беверлi до чоловiка, – у нас немае льоду.

– Але ж то було завдання твоеi сестри, – вiдповiв Фiкс.

– Отже, вона його не виконала. Можеш попросити когось iз хлопцiв, щоб сходили й купили? Надто спекотно, щоб святкувати без льоду.

Вона зав’язала фартух на шиi, але не на талii. Намагалася не зiм’яти сукнi. Кiлька пасом свiтлого волосся вибилися iз зачiски i падали iй на очi.

– Якщо вона вже не принесла льоду, то могла хоча б прийти сюди й допомогти тобi з канапками!

Промовляючи це, Фiкс дивився прямо на Волiс, але Волiс лише закрила губну помаду i не звернула на його слова жодноi уваги. Фiкс вважав, що таким чином допомагае Беверлi, адже в неi так багато роботи. Глянувши на неi, будь-хто подумав би, що вона з тих, хто замовляе iжу для вечiрок у службах доставки, а сама зручненько сидить на диванi, тимчасом як хтось iнший розносить тацi зi стравами.

– Бонi така рада, що бачить одразу стiлькох копiв у однiй кiмнатi! Як можна сподiватися, що вона зараз думае про канапки?! – вiдповiла Беверлi, на якусь мить припинивши викладати на блюдо м’який сир та огiрки й зиркнувши на пакунок у руцi Фiкса.

– Що там у тебе в пакунку?

Фiкс вийняв джин, i дружина, на його подив, уперше всмiхнулася до нього за цiлий день, а може – за цiлий тиждень.

– Скажи тим, кого ти пошлеш у магазин, – промовила Волiс, раптом виявляючи цiкавiсть до iхньоi розмови, – щоб купили тонiку.



Фiкс вiдповiв, що вiн сам сходить по лiд. Далi вниз вулицею була невеличка крамниця, i його тiшила можливiсть ненадовго вислизнути з домiвки. Вiдносна тиша, що панувала довкола, упорядженi бунгало з чепурними зеленими галявинами, легкi тiнi пальм та аромат апельсинових квiток укупi зi запахом запаленоi цигарки, яку вiн iз задоволенням курив, – усе це заспокоювало Фiкса. Його брат Том запропонував допомогти, i тепер вони йшли разом у товариському мовчаннi. Том та його дружина Бетi мали вже трьох дiтей, усi дiвчата; вони жили в Ескондiдо, де Том працював у протипожежному вiддiлку. Фiкс мiркував над тим, як швидко плине життя, коли стаеш дорослим та з’являються дiти: тодi в тебе вже не так багато часу, як тобi думалося. Останнього разу брати зустрiчались у батькiв, коли всi гуртом ходили на Рiздвяну службу до церкви, а ще ранiше – мабуть, в Ескондiдо, на хрестинах Ерiн. Повз них проiхав кабрiолет «Санбiм», i Том промовив:

– Оце так машина!

Фiкс кивнув у вiдповiдь i пожалкував, що не побачив автiвку першим. Тепер треба думати, як пiдтримати розмову

Страница 3

У крамницi вони купили чотири пакунки льоду та чотири пляшки з тонiком. Хлопець на касi запитав, чи не треба iм лайма, але Фiкс заперечно похитав головою. Вони в Лос-Анджелесi, а зараз червень. Хто тут о цiй порi купуе лайм? Фiкс не звiрявся з годинником, коли вони вийшли з дому, але в нього було добре вiдчуття часу. Як i в усiх копiв. Їх не було хвилин двадцять, максимум – двадцять п’ять. Зовсiм мало для того, щоб щось змiнилось, а втiм, коли вони повернулися, дверi парадного входу були розчахнутi навстiж, а на подвiр’i вже нiкого не було. Том не помiтив нiякоi розбiжностi, адже вiн був пожежником. Якщо в повiтрi не чути смороду диму – значить, на iхню думку, все гаразд. У будинку все ще було сила-силенна народу, але стало значно тихiше. Перед початком вечiрки Фiкс увiмкнув радiо, i вперше за увесь цей час змiг розчути уривки музики. Дiти вже не повзали по пiдлозi у iдальнi, i здавалося, що нiхто не переймався тим, куди вони подiлися. Вся увага присутнiх була зосереджена на вiдчинених дверях кухнi, куди саме й прямували брати Кiтiнги з льодом. Напарник Фiкса Ломер чекав на них, вiн хитнув головою у напрямку юрби.

– Ви повернулися саме вчасно, – сказав вiн.

Уже до того, як вони пiшли, в кухнi була тиснява, але тепер туди набилося втричi бiльше народу, переважно чоловiки. Нi матерi Беверлi, нi немовляти не було й слiду. Беверлi стояла бiля раковини i тримала у руцi великий нiж для нарiзання м’яса. Вона розтинала навпiл апельсини з величезноi купи на столi, тимчасом як двое юристiв з окружноi прокуратури Лос-Анджелеса, Дiк Спенсер та Альберт Казенс, без тiсних пiджакiв i краваток, закотивши рукава сорочок вище лiктiв, чавили половинки апельсинiв двома металiчними сокодавилками. Їхнi обличчя розпашiли та спiтнiли, а вiдкритi комiрцi якраз почали темнiти; вони так старалися, немовби безпека всього мiста залежала вiд того, як вони роблять апельсиновий сiк.

Сестра Беверлi Бонi цього разу виявила неабияку готовнiсть допомогти: вона зiрвала з Дiка Спенсера окуляри й заходилася терти iх рушником для посуду, не зважаючи на те, що десь у юрбi гостей була його тямуща та дiездатна дружина. Це сталося саме тiеi митi, коли Дiк, якому очi заливав пiт, побачив Фiкса й Тома i попросив льоду.

– Лiд! – гукнула Бонi, i дуже слушно, бо було жарко немов у пеклi, а лiд – то було якраз те, що треба. Вона кинула рушник, вихопила з рук Тома два пакунки з льодом i поставила iх у раковину, зверху на акуратно нарiзанi порожнi половинки апельсинiв. Потiм забрала пакунки у Фiкса. Адже лiд – то було ii завдання.

Беверлi припинила нарiзати апельсини.

– Якраз вчасно, – мовила вона, занурила паперянку у вiдкритий пластиковий пакунок, виловила три чималi кубики льоду, немовби задаючи собi ритм. Далi долила напiй iз повного дзбана – половину джину, половину апельсинового соку. Вiдтак налила ще одну i ще – паперянки з напоями швидко передавалися крiзь кухоннi дверi у нетерплячi руки гостей.

– Я принiс ще й тонiк, – сказав Фiкс, поглянувши на пакунок, який вiн досi тримав у руцi. Вiн нi на що не нарiкав, та все ж йому було прикро вiдчувати, що за той короткий час, поки вони з братом ходили до крамницi, iх нiби вiдсунули на другий план.

– Краще апельсиновий сiк, – вiдповiв Альберт Казенс, що припинив роботу лише на хвилинку, щоб випити напiй, який запропонувала йому Бонi. Бонi, яка до цього очей не зводила з копiв, тепер зосередила усю свою увагу на двох прокурорах.

– До горiлки, – заперечив йому Фiкс, – для приготування «викрутки». Це всiм вiдомо.

Проте Казенс лише похитав головою у вiдповiдь цьому невiрi, що ставив пiд сумнiв його слова, i саме тiеi митi Беверлi простягнула своему чоловiковi напiй. Цiлому свiтовi було очевидно: мiж нею та Казенсом виникло якесь особливе порозумiння, щось на кшталт вiдомого лише iм двом коду. Фiкс тримав у руцi паперянку з напоем та пильно дивився на непроханого гостя. В його оселi зараз були три його брати, безлiч мiцних здорованiв iз полiцiйного вiддiлка Лос-Анджелеса, священик, який органiзовував суботнiй збiр коштiв для дiтей з малозабезпечених родин, – усi вони виступили б на його боцi, якби довелося випхати за дверi одного заступника окружного прокурора.

– Будьмо, – неголосно промовила Беверлi, не як тост, а як вказiвку, i Фiкс, усе ще ображений, перехилив паперянку.



Отець Джо Майк сидiв на землi, обпершись спиною об стiну Кiтiнгового будинку та знайшовши собi невеличку дiлянку в затiнку. Паперянку з коктейлем iз апельсинового соку та джину вiн поставив собi на колiно, обтягнуте форменими чорними штаньми. Штаньми священика. Паперянка була вже третьою чи четвертою, вiн не пам’ятав точно, та й не дуже цим переймався, адже напою у них було всього по кiлька крапель. Вiн намагався подумки пiдготувати свою проповiдь для недiльноi служби. Йому хотiлося розповiсти паствi – тим небагатьом парафiянам, кого не було на святкуваннi у Кiтiнгiв, – про те, як саме тут, сьогоднi, повторилося Христове диво з хлiбами та рибою, але йому не вдавалося вилучити з розповiдi випивку. Священи

Страница 4

не вiрив, що вiн сам був очевидцем дива, нiхто б про це навiть не подумав, але перед ним було бездоганне пояснення того, як таке диво могло статися в часи Христа. Це правда, що пляшка джину, яку принiс iз собою Альберт Казенс, була велика, але нею аж нiяк не можна наповнити всi тi паперянки з коктейлем, та ще й не раз, щоб пригостити понад сотню гостей, що тепер танцювали у кiлькох метрах вiд Джо Майка. І навiть якщо недавно обiрванi гiлки апельсинових дерев на задньому подвiр’i доти ламалися вiд фруктiв, iх би все одно не вистачило, щоб наситити усю юрбу запрошених. Традицiйно вважають, що не можна змiшувати апельсиновий сiк iз джином, а тут – хто ж бо думав, що на вечiрцi з нагоди хрестин будуть подавати мiцнi напоi? Якби Кiтiнги просто поставили пляшку у бар, то нiхто би про неi бiльше й не згадав. Але Фiкс Кiтiнг дав пляшку дружинi, яка надто нервувалася, щоб органiзувати гарну вечiрку, а тому потребувала невеличкого ковтка коктейлю для розрядки; а оскiльки вона потребувала ковтка коктейлю, то з волi Господа усi присутнi приедналися до неi. З багатьох поглядiв – то було диво Беверлi Кiтiнг. Альберт Казенс – той, що принiс джин, – також був до нього причетний, бо вiн запропонував приготувати коктейль. Альберт Казенс сидiв поруч iз отцем Джо Майком кiлька хвилин тому та розповiдав йому про те, що вiн родом iз Вiрджинii, мешкае в Лос-Анджелесi вже протягом трьох рокiв, але нiяк не може звикнути до безлiчi цитрусових на деревах. Берт (вiн попросив священика, щоб той так називав його) вирiс на заморожених концентратах, якi змiшувалися з водою у глеках i, як вiн тепер уже зрозумiв, не мали нiчого спiльного зi справжнiм апельсиновим соком. Тепер його дiти, не замислюючись, п’ють щойно вичавлений апельсиновий сiк, як вiн колись у дитинствi пив молоко. Вони чавлять його з апельсинiв, якi зривають прямiсiнько з дерева у власному садку. Берт помiчав, як у його дружини Терези на правому передплiччi наростають м’язи вiд постiйного чавлення апельсинiв на сiк, тимчасом як дiти тримають наготовi склянки та просять ще та ще. «Їм тiльки апельсинового соку й подавай», – сказав Берт. Вони пили сiк на снiданок iз вiвсянкою, Тереза заморожувала його у формочках для льоду i потiм давала iм тi кубики соку на полуденок, а ввечерi вони з Терезою додавали iх разом iз льодом до горiлки, бурбону чи джину. Здаеться, нiхто цього не розумiв: немае значення, що до нього додавати, важливий лише сам сiк.

– Жителi Калiфорнii забувають про це, бо вони розбалуванi, – заявив Берт.

– Це правда, – мусив визнати отець Джо Майк, тому що вiн вирiс в Оушенсайдi. Вiн поки ще не уявляв собi, як далеко може зайти цей чоловiк у своiх мiркуваннях про апельсиновий сiк.

Священик, думки якого блукали, немов евреi у пустелi, намагався знову зосередитися на проповiдi: Беверлi Кiтiнг пiдiйшла до бару з напоями, який вона не поповнювала для вечiрки з нагоди хрестин, i знайшла в ньому пiвпляшки джину, майже повну пляшку горiлки, пляшку текiли, яку брат Фiкса Джон привiз iм у вереснi з Мексики i яку вони так i не вiдкоркували, бо не знали, як саме слiд пити текiлу. Вона принесла тi пляшки до кухнi; тодi сусiди, якi жили поряд iз ними, й сусiди, що жили через дорогу, та ще трое з тих, котрi мешкали бiля Втiлення Христа, запропонували пiти додому й поглянути, що е в iхнiх барах, а коли повернулися, то принесли не лише пляшки, а й апельсини. Бiл та Сюзi повернулися з наволочкою, наповненою фруктами, i заявили, що можуть принести ще три напiрники. Та на цьому внесок сусiдiв у вечiрку не закiнчився. Іншi гостi наслiдували iхнiй приклад, побiгли додому, обтрусили власнi дерева та полицi з алкогольними напоями. Вони несли своi щедрi дарунки в кухню Кiтiнгiв, аж поки кухонний стiл не почав скидатися на шинквас, а обiднiй – на кузов вантажiвки з фруктами.

Хiба ж то не було справжне диво? Не так, як Христос вийняв фуршетний стiл зi свого святого рукава та запросив усiх роздiлити з ним хлiб i рибу? Проте люди, якi принесли у своiх сап’янових сумках, може, трохи бiльше, нiж iм було треба для власноi сiм’i, але, вочевидь, не достатньо, щоб нагодувати юрму, дiяли у своiй безмежнiй щедростi, натхненнi прикладом iхнього учителя та його апостолiв. А може, на цiй вечiрцi з нагоди хрестин вони дiяли пiд впливом щедростi Беверлi Кiтiнг? Або пiд впливом ii вигляду в тiй чудовiй жовтiй сукнi, коли ii свiтле волосся, складене у високу зачiску зi шпильками, вiдкривало нiжну шию – шию, що плавно переходила у спину й ховалася пiд жовтою сукнею. Отець Джо Майк вiдсьорбнув з паперянки. А наприкiнцi люди назбирали дванадцять кошикiв смiття. Вiн окинув поглядом паперянки, що валялися на столах, стiльцях, на землi; у деяких iз них на днi все ще залишалося на один чи два ковтки напою. Якби зiбрати всi залишки, скiльки б вийшло? Отцевi Джо Майку було соромно за те, що вiн не зголосився пiти назад до пасторського будинку i простежити за пiдготовкою. Вiн думав: як би то було, якби священик показав парафiянам, скiльки джину вiн вiдклав про запас замiсть того, щоб узяти участь у евхар

Страница 5

стii.

Тут хтось тихенько доторкнувся до носка його черевика. Отець Джо Майк поглянув угору, вiдiрвавшись вiд споглядання власного колiна та медитацii над вмiстом паперянки, i побачив Бонi Кiтiнг. Нi, не зовсiм так. То ii сестра була одружена з Фiксом Кiтiнгом, отже, вона була Бонi-Як-Там-Їi. Бонi-Дiвоче-Прiзвище-Беверлi.

– Вiтаю, пане отче, – мовила вона, легенько тримаючи великим та вказiвним пальцями таку саму, як i в нього, паперянку.

– Бонi, – вiдповiв вiн, намагаючись надати власному голосовi вiдповiдного його сановi тону, мовби вiн не сидiв на землi й не пив джину. Проте вiн не був упевнений у тому, що то саме джин. То могла бути й текiла.

– Хотiла запитати, чи не потанцюете ви зi мною?

Бонi Х була одягнена у сукню з блакитними стокротками, досить коротку, так що священик збентежено гадав, на чому йому слiд зупинити свiй погляд. Звичайно, вбираючись зранку, вона, напевне, не подумала про те, що iй, можливо, доведеться стояти поряд iз чоловiками, що сидять перед нею долi. Джо Майк хотiв був сказати щось таке по-батькiвськи поблажливе, мовляв, вiн давно вже не танцюе, але вiн був надто молодим, щоб здаватися ii дядьком чи батьком, саме тому вона його запросила. Замiсть цього вiн просто вiдповiв:

– Це не вельми слушна думка.

Бонi, мiркуючи про слушнi та неслушнi думки, присiла навпроти нього, напевне, вважаючи, що iй та священиковi буде зручнiше розмовляти, якщо iхнi очi перебуватимуть на одному рiвнi, ба зовсiм не дбаючи про те, де тодi буде край ii сукнi. Їi бiлизна також була блакитною. Якраз у тон сукнi.

– Бачите, рiч у тiм, що тут усi одруженi, – пояснила вона, навiть не намагаючись розмовляти тихiше, щоб висловити свое незадоволення. – І хоча я й не проти потанцювати з одруженим чоловiком, бо, думаю, що танцювати разом – це ще нiчого не означае, але всi вони прийшли сюди з дружинами.

– А от iхнi дружини гадають, що це щось таки означае, – вiн старався не вiдводити погляду вiд ii очей.

– Авжеж, – сумно мовила Бонi, заправляючи за вухо пасмо прямого золотисто-каштанового волосся.

Саме тiеi митi на отця Джо Майка зiйшло щось на кшталт одкровення: Бонi Х мусить виiхати з Лос-Анджелеса або хоча б переiхати в Долину – кудись, де нiхто не знае ii старшоi сестри, тому що Бонi була дуже привабливою дiвчиною, якщо поруч не було ii сестри. Постав iх поряд – i Бонi виглядатиме як шотландський понi бiля чистокровного скакуна. Але тепер вiн зрозумiв, що якби вiн не був знайомий iз Беверлi, слово «понi» йому навiть не спало б на думку. Позад Бонi вiн бачив, як Беверлi Кiтiнг танцюе з якимось полiцiянтом, що не був ii чоловiком, а сам полiцiянт при цьому здавався дуже щасливим.

– Ходiмо, – попросила Бонi, i в ii голосi почулося щось середне мiж благанням та скигленням. – Думаю, нас тут усього двое неодружених.

– Як об’ект наявного шансу, я геть не вiдповiдаю вимогам.

– Я лише хочу потанцювати, – вiдповiла вона й поклала руку йому на колiно – ту, в якiй не тримала паперянки.

Оскiльки панотець Джо Майк часто картав себе за те, що ставив пристойнiсть та належну поведiнку вище за справжню доброту, вiн почав вагатися. Невже в нього виникли б сумнiви щодо доречностi своеi поведiнки, якби до танцю його запросила квартирна хазяйка? Або якби перед ним присiла Беверлi Кiтiнг замiсть ii сестри, дивлячись на нього своiми широко поставленими блакитними очима, у сукнi, що задерлася так, що йому було б видно колiр ii спiднього? Вiн злегка хитнув головою, волiючи прогнати цi думки. Негарнi думки. Вiн спробував повернутися подумки до хлiбiв та риби, а коли переконався в тому, що йому це не вдаеться, пiдняв угору вказiвний палець:

– Один раз, – сказав вiн.

Бонi всмiхнулася йому такою вдячною усмiшкою, що отець Джо Майк запитав себе, чи вдалося йому коли-небудь у життi ще так ощасливити якусь живу душу, як цiеi митi. Вони покинули паперянки i спробували допомогти одне одному пiдвестися, хоча то було нелегко. Ще до того, як повнiстю пiдвестися, вони вже тримали одне одного в обiймах. При цьому Бонi майже зiмкнула руки на шиi Джо Майка та повисла на ньому, мов орар, який священик одягав пiд час вислуховування сповiдей. Вiн нiяково тримав ii руками за талiю в тому мiсцi, де ребра вигиналися донизу, щоб зустрiтися з його пальцями. Джо Майк не знав, чи хтось iз присутнiх на вечiрцi спостерiгав за ними. Насправдi його охопило вiдчуття невидимостi, прихованостi вiд усього свiту в загадковiй лавандовiй хмаринцi, що розросталася навколо них вiд волосся сестри Беверлi Кiтiнг.



Сказати по правдi, Бонi змогла-таки потанцювати раз перед тим, як закадрити отця Джо Майка, хоча врештi iй не поталанило дотанцювати навiть до половини танцю. Вона на хвилинку вiдтягла роботящого Дiка Спенсера вiд апельсинiв, сказавши, що йому треба вiдпочити, бо профспiлковi правила захисту прав трудящих поширюються й на тих, хто чавить апельсини. Дiк Спенсер носив товстi окуляри у роговiй оправi, що надавало йому розумного iнтелiгентного вигляду, значно iнтелiгентнiшого, нiж у Ломера, напарника Фiкса, який навiт

Страница 6

не дивиться в ii бiк, попри те, що вона, смiючись, двiчi прихилялася до нього. (Дiк Спенсер насправдi був розумним. До того ж вiн був настiльки короткозорим, що кiлька разiв пiд час занять з боротьби у нього поцупили окуляри, бо пiдозрювали, що вiн геть слiпий. Сама лише думка про те, що вiн здатен безстрашно боротися з кимось, хто тримае в руцi зброю чи нiж, i зовсiм не помiчати цього, була достатньою, щоб прийняти його спочатку на вечiрнi курси полiцii, потiм – до юридичноi школи, а ще згодом – дозволити вiдмiнно скласти екзамен на адвоката). Бонi взяла Спенсера за його липку вiд соку руку i повела надвiр, на галявину за будинком. Вони враз утворили велике коло, постiйно натикаючись на iншi пари. Обiймаючи Спенсера, Бонi вiдчувала його худорлявiсть пiд сорочкою, худорлявiсть у хорошому значеннi слова, ту худорлявiсть, яка дае змогу двiчi обгорнутися навколо дiвочого тiла. Інший заступник окружного прокурора, Казенс, був гарнiший, сказати правду – кльовий, але надто вже самозакоханий, у цьому Бонi була впевнена. А Дiк Спенсер – такий любчик у ii обiймах!

Їi думки розвинулися саме до цього висновку, коли вона вiдчула, як чиясь дужа рука вхопила ii за плече. Бонi увесь час намагалася зосередити погляд на очах Дiка Спенсера за окулярами, i вiд цього зусилля iй поморочилося в головi, а може, i не вiд цього, а вiд чогось iншого. Вона щiльно пригорнулася всiм тiлом до Спенсера. Бонi не побачила, коли пiдiйшла та жiнка. Якби вона ii бачила, то, можливо, встигла б викрутитись або придумати якесь вдале пояснення. Жiнка щось швидко й голосно промовляла, i Бонi розважливо вирiшила втекти вiд неi. Саме так Дiк Спенсер iз дружиною пiшли з вечiрки.

– Уже йдете? – запитав Фiкс, коли вони промчали повз нього через вiтальню.

– Приглядай краще за своiм сiмейством! – вiдповiла Мерi Спенсер.

Фiкс сидiв на диванi, тримаючи на колiнах старшу доньку Керолайн, яка мирно спала. Вiн подумав, що таким чином Мерi хотiла похвалити його за те, як вiн дбае про дочку. Можливо, вiн i сам трохи задрiмав. Вiн легенько погладив дочку по спинi, а та навiть не ворухнулася.

– Пiди допоможи Казенсу, – кинув йому через плече Дiк, i вони рушили геть, залишивши пiджак та краватку i навiть не попрощавшись iз Беверлi.



Альберта Казенса на вечiрку нiхто не запрошував. Вiн якраз проходив повз Дiка Спенсера у вестибюлi суду в п’ятницю, коли той розмовляв iз полiцiянтом, якого Казенс не знав, але чие обличчя здалося йому знайомим – як i в усiх копiв.

– Отже, побачимося в недiлю, – сказав на прощання Спенсеровi полiцiянт i пiшов.

– А що буде в недiлю? – запитав Казенс у Спенсера, i той пояснив, що у Фiкса Кiтiнга народилася дитина, а в недiлю будуть хрестини та вечiрка з цiеi нагоди.

– Перша дитина? – поцiкавився Казенс, провiвши поглядом фiгуру Кiтiнга у синiй формi.

– Друга.

– І вони влаштовують святкування для другоi дитини?

– Це ж католики, – вiдповiв Спенсер i знизав плечима, – у них так заведено.

Хоча в намiри Казенса i не входило споганити чиюсь вечiрку, та все ж назвати це питання геть невинним також не можна було. Вiн терпiти не мiг недiлю, а оскiльки недiлю вважали сiмейним днем, то на якiсь запрошення сподiватися не випадало. У буднi вiн виходив з дому, коли його дiти тiльки-но прокидалися. Вiн мимохiдь гладив iх по головах, давав кiлька вказiвок дружинi i йшов собi. Коли вiн повертався пiзно ввечерi, вони вже спали або вкладалися спати. Лежачи у своiх лiжечках, дiти здавалися йому такими милими, дорогими. І так вiн думав про них вiд ранку понедiлка й до вранiшньоi зорi суботи. Але в суботу зранку вони вiдмовлялися спати. Кел та Голлi стрибали у лiжко батькiв, прямо йому на груди, ще до того, як сонячнi променi пробивалися крiзь вiнiловi жалюзi, вже сперечаючись мiж собою через щось, що сталося за тi три хвилини, вiдколи вони прокинулися. Найменша донька-немовля починала вилазити з лiжечка, щойно чула голоси братiв i сестер, – вона якраз недавно навчилася це робити, – а свою повiльнiсть надолужувала неабиякою завзятiстю. Якби Тереза вчасно не пiдбiгала, щоб упiймати ii, малеча падала б на пiдлогу. Але Тереза вже встала та блювала. Вона зачинилась у ваннiй кiмнатi й навмисне вiдкрутила кран з водою, але у спальню все одно долинали характернi звуки блювання. Казенс зiпхнув iз себе старших дiтей, i iхнi легенькi тiла приземлилися на зiбгане покривало у ногах лiжка. Вони радiсно заверещали i знову кинулися до нього, та вiн не мiг гратися з ними й не хотiв цього робити, також вiн не хотiв вставати i брати немовля, але вiн мусив.

Ось так розпочинався день. Тереза казала, що iй треба самiй пiти до крамницi або що сусiди, якi живуть на розi вулицi, влаштовують барбекю, а вони не ходили на останне барбекю. Щомитi хтось iз дiтей ревiв: спочатку по одному, потiм дуетом, а третiй вiдпочивав, потiм долучалося трете, вiдтак першi двое затихали – i так по колу. Пiсля снiданку менша донька впала, загатилась об склянi дверi комiрчини i розбила лоба. Тереза сидiла прямо на пiдлозi, заклеювала рану лейкопластиром i пи

Страница 7

ала у Берта, чи слiд накласти шви. Берта завжди нудило вiд вигляду кровi, а тому вiн вiдвернувся, сказавши, що шви не потрiбнi. Голлi плакала, тому що плакала менша сестра. Голлi сказала, що ii болить голова. Кела взагалi не було видно, хоча крики сестер чи батькiв, як правило, змушували його прибiгати. Келу подобався гармидер. Тереза iз заюшеними кров’ю дитини пальцями поглянула на чоловiка знизу доверху й запитала, куди подiвся Кел.

Протягом усього тижня Казенс длубався у справах, пов’язаних iз сутенерами, домашнiми насильниками та дрiбними злодiями. Вiн приносив себе у жертву упередженим суддям та сонним присяжним. Вiн говорив сам собi, що на вихiднi вiн забуде про всi злочини Лос-Анджелеса, повернеться до своiх одягнених у пiжами дiтлахiв та знову вагiтноi дружини, але його вистачало лише до обiду суботи, коли вiн заявляв Терезi, що йому треба попрацювати в офiсi, щоб завершити якусь невiдкладну справу до початку першого слухання в понедiлок. Смiшно те, що вiн i справдi iхав на роботу. Кiлька разiв вiн спробував був податися на пляж Мангеттену, щоб з’iсти хот-дог i позалицятися до дiвчат у бiкiнi та коротких шортах, але вiн засмаг, а Тереза вiдразу ж це помiтила. А тому вiн iхав до офiсу i сидiв там iз тими, з ким проводив увесь робочий тиждень. Вони зi серйозним виглядом кивали один одному, працювали три-чотири години в суботу пiсля обiду, як i в iншi днi.

Одначе в недiлю вiн не мiг так чинити, лише дiти та дружина, а тому йому пригадалася та вечiрка з нагоди хрестин, на яку його не запрошували. Тереза поглянула на нього – i на якусь мить ii обличчя засвiтилося радiстю. Їй вже виповнився тридцять один рiк, але на перенiссi в неi, як у дiвчинки, все ще було ластовиння, що нижче розсипалося по щоках. Вона часто казала, як шкодуе про те, що вони не привчили дiтей до церкви, хоча й не вiрила в Бога i таке iнше. Тереза вважала, що так вони могли б вiдчути себе единою родиною, i можна було б розпочати з цiеi вечiрки. Вони могли б пiти всi разом.

– Нi, – заперечив вiн, – це по роботi.

– Хрестини? – здивувалася дружина.

– Так, у сiм’i полiцiянта.

Вiн сподiвався, що Тереза не запитае, як звати полiцiянта, бо тiеi митi нiяк не мiг пригадати.

– Це у справi, розумiеш? Там будуть усi з мого вiддiлка. Просто питання поваги.

Тодi вона запитала, хто народився – хлопчик чи дiвчинка, i чи е у нього подарунок. Саме тiеi митi на кухнi щось розбилося, i почулось, як падае металевий посуд. Берт зовсiм не подумав про подарунок. Вiн пiдiйшов до бару, вийняв з нього повну пляшку з джином. То була велика пляшка, йому шкода було ii вiддавати, але коли вiн побачив, що та все ще була невiдкоркована – питання було вирiшене.

Ось так вiн опинився в кухнi Фiкса Кiтiнга та чавив апельсиновий сiк. Дiк Спенсер залишив свiй пост, бо спокусився на втiшливий приз у подобi невиразноi сестри бiлявки. Щодо Казенса, вiн вичiкував, демонструючи власну надiйнiсть та сподiваючись на увагу самоi бiлявки. Заради цього, якщо треба, вiн був готовий перечавити всi апельсини в окрузi Лос-Анджелеса. У цьому мiстi, де винайшли красу, вона, можливо, була найгарнiшою жiнкою, з якою йому коли-небудь випадало розмовляти, i, напевне, найвродливiшою жiнкою, поряд з якою йому довелося стояти в кухнi. Так, Беверлi була гарною, але в нiй було ще щось: щоразу, коли вона подавала йому апельсин, мiж iхнiми пальцями немовби пробiгала iскра. Вiн вiдчував ii щоразу – електричний розряд, реальний, як i сам апельсин. Казенс знав, що залицятися до одруженоi жiнки погано, а надто – у ii домiвцi, у присутностi ii чоловiка, до того ж копа, та ще й на вечiрцi з нагоди хрестин iхньоi другоi дитини. Казенс це добре знав, але пiсля кiлькох склянок коктейлю сказав собi, що тут уже дiяли вищi сили. Священик, з яким вiн розмовляв ранiше на галявинi поза будинком, був не таким п’яним, як вiн, а втiм заявив, що тут вiдбувалося щось надзвичайне. Сказати, що вiдбуваеться щось надзвичайне, – це все одно, що сказати «невiдомо, чим усе закiнчиться». Казенс потягнувся лiвою рукою за паперянкою та припинив крутити правицею над сокодавилкою, як то ранiше вдома робила Тереза. Руку вже судомило.

Фiкс Кiтiнг стояв на порозi й дивився на Берта таким поглядом, немовби точно знав, що там вариться в нього в головi.

– Дiк сказав, що тепер моя черга, – промовив Фiкс.

Полiцiянт не був здорованем, але було ясно, що всерединi у нього немовби напнулася туга пружина, i вiн готовий будь-якоi митi пуститись у якусь бiйку. Всi копи iрландського походження е такими.

– Ти – господар, – вiдповiв Казенс, – тобi не слiд стирчати тут i робити сiк.

– А ти – гiсть, – заперечив йому Фiкс, беручи нiж, – тобi варто бути з iншими й розважатися.

Та юрба Казенсовi нiколи не подобалася. Кожного разу, коли Терезi вдавалося затягти його на якусь вечiрку, вiн мiг залишитися там щонайбiльше хвилин двадцять.

– Тут вiд мене бiльше користi, – сказав вiн, зняв кришку сокодавилки, прополоскав ii, щоб змити залишки м’якотi з глибоких металевих жолобкiв кришки перед тим, як вилити вмiст

Страница 8

окодавилки у зелений пластмасовий дзбан. Якийсь час вони мовчки працювали поряд. Казенс поринув у мрii про чужу дружину. То вона час вiд часу схилялася над ним, то вiн немовби випадково торкався рукою до ii стегна. Нарештi Фiкс промовив:

– Так, менi все зрозумiло.

Казенс припинив роботу:

– Що?

Фiкс розрiзав апельсини, i Казенс спостерiгав, як вiн направляв лезо ножа до себе, замiсть скеровувати його вiд себе.

– Це було викрадення автомобiля.

– Яке ще викрадення автомобiля?

– Ну, коли ми з тобою познайомилися. Щойно ти з’явився, я все думав, звiдки тебе знаю. То було два роки тому. Я вже не пам’ятаю, як звали того злодiя, але вiн крав лише червонi «Шевроле Ель Камiно».

Докладну iнформацiю щодо крадiжки машини Казенс пам’ятав, якщо це була справа щонайбiльше минулого мiсяця, а якщо справ було надто багато, то пам’ятi Казенса вистачало хiба що на справи минулого тижня. Крадiжки машин – то були хлiб i сiль iхнього заробiтку. Якби у Лос-Анджелесi не крали машин, то полiцiянти та прокурори окружного вiддiлка змушенi були б цiлий день грати в карти, очiкуючи на повiдомлення про якесь убивство. Крадiжки машин були звичною справою: якiсь автiвки знаходили вiдразу ж, а деякi – у майстернях, де iх розбирали на частини. Такi справи всi були схожими мiж собою як двi краплини води, але справа злодiя, що крав лише червонi «Ель Камiно», випадала iз загального ряду.

– Д’Агостiно, – сказав Казенс i повторив iм’я ще раз, сам дивуючись цьому неочiкуваному дарунку пам’ятi. Мабуть, той день справдi був якимсь незвичайним.

Фiкс захоплено закивав головою.

– Ну, ти даеш! Я мiг просидiти цiлий день i не згадати! Хоча його зовнiшнiсть я пам’ятаю. Вiн вважав, що крадiжки лише цiеi моделi надають йому певного статусу.

На якусь мить Казенс вiдчув себе майже ясновидцем – так чiтко постали перед ним матерiали тiеi справи.

– Державний захисник заявив про ганджi у проведеннi пошуковоi дiяльностi. Усi машини знайшли в тому самому мiсцi, щось на кшталт товарного складу.

Вiн припинив крутити туди-сюди половинку апельсина в сокодавилцi й заплющив очi, щоб краще зосередитися. Але мить було згаяно.

– Нi, не пам’ятаю, як його звали.

– Анагайм.

– Я б нiзащо не згадав!

– Ну, тепер твоя черга, – вiдповiв Фiкс, – ти ж вiв справу.

Та сплескiв пам’ятi бiльше не було, i Казенс так i не змiг пригадати, чим там усе скiнчилося. Вiн мiг швидко забути обвинуваченого, тип злочину i вже напевне – полiцiянтiв, що вели справу, але завжди настiльки ясно пам’ятав присуди, як боксери, що завжди знають, хто нокаутував iх i кого на рингу поклали вони.

– Його посадили, – сказав Казенс навмання, вважаючи, що такого дурня, який крав лише «Ель Камiно», без сумнiву, мусили посадити.

Фiкс кивнув, намагаючись стримати посмiшку, але вона все одно з’явилася на його обличчi. Звичайно ж, того злочинця посадили. І певною мiрою, при достатнiй силi уявлення, вони досягли цього разом.

– Отже, це ти був детективом, який вiв ту справу, – промовив Казенс.

Тепер вiн добре пам’ятав Фiкса: вiн тодi був у тому самому брунатному костюмi, в якому всi детективи з’являються на суд, вiд чого складаеться враження, немовби вiн у них один на всiх.

– Я тодi його заарештував, – пояснив Фiкс, – та мене якраз незабаром мали пiдвищити до детектива.

– Витягнув смертельну карту? – запитав Казенс, намагаючись уразити його, сам не знаючи, навiщо це йому. Сам вiн хоча й був на один крок вiд того, щоб стати окружним прокурором, але добре знав, як ретельно копи ведуть облiк свого кар’ерного зростання. Фiкс поставився до його запитання серйозно. Вiн витер руки, видобув iз задньоi кишенi гаманець, порився мiж купюрами i дiстав згорнутий аркуш.

– Ось, поглянь, передi мною всього чотирнадцять чоловiк.

Вiн простяг список Казенсовi, а той ретельно витер руки i лише потiм узяв аркуш.

У списку було понад чотирнадцять прiзвищ, десь зо тридцять. Серед них – Френсiс Ксав’ер Кiтiнг, було надруковане аж унизу, але половина прiзвищ була перекреслена, а це означало, що Фiкс Кiтiнг просуваеться уверх.

– О Господи, – вигукнув Казенс, – це стiльки iх загинуло?

– Нi, не загинуло, – Фiкс забрав у нього список, щоб проглянути ще раз самому. Вiн пiднiс аркуш на свiтло – ну, кiлька з них таки загинули. А решта або вже здобула пiдвищення, або перевелася в iнше мiсце, а тому iх викреслили з перелiку. Це не мае нiякого значення, вони вибули, i край.

У прочиненi дверi кухнi зазирнули двi жiнки середнього вiку у святкових вбраннях, але без капелюшкiв. Коли Фiкс поглянув у iхнiй бiк, вони дружно замахали йому руками.

– Бар iще вiдчинено? – запитала та, що була меншою на зрiст. Вона намагалася зберiгати серйозний вираз обличчя, але врештi не стрималась i розсмiялася разом зi своею подругою.

– Моя мати, – вказав Фiкс на ту, що звернулася до них.

Потiм вказав на iншу, дещо змарнiлу бiлявку з веселим щирим обличчям:

– Оце – моя теща. А це – Ал Казенс.

Казенс вдруге витер руку i простяг ii для вiтання спочатку однiй, а потiм iншiй.

–

Страница 9

Я – Берт, – вiдрекомендувався вiн. – Що п’ють нашi дами?

– Те, що у вас залишилося, – вiдповiла теща.

В ii зовнiшностi багато що нагадувало дочку: те, як вона поводила плечем, довга тендiтна шия. Час коiть iз жiнками справжнiй злочин.

Казенс узяв пляшку бурбону, яка стояла найближче до нього, i приготував iм два коктейлi.

– Чудова вечiрка, – сказав вiн. – Як там гостi, розважаються?

– Звичайно, вони й так занадто довго чекали, – вiдповiла мати Фiкса, беручи коктейль.

– Ти – ненормальна, – сказала iй сваха з любов’ю у голосi.

– Я не ненормальна, – виправила ii мати. – Я – обережна. Треба бути обережними.

– Чекали на що? – перепитав Казенс, передаючи другий коктейль.

– На хрестини, – вiдповiв Фiкс. – Вона хвилювалася, що дитина може померти нехрещеною.

– Твоя дитина хвора? – запитав вiн Фiкса.

Батьки ростили Казенса у традицiях епископальноi церкви, але вiн не вiрив. Наскiльки йому було вiдомо, нехрещенi немовлята в епископальнiй церквi все одно потрапляли до раю.

– Зовсiм нi, – вiдповiв Фiкс, – при доброму здоров’i.

Мати Фiкса стенула плечима.

– Як ти можеш знати це напевне? Нiхто не знае, що там в органiзмi у немовляти. Я похрестила тебе i твоiх братiв iще до того, як вам виповнився мiсяць. Я добре знаю, що кажу. Цiй дитинi, – тут вона знову звернулася до Казенса, – вже майже рiк. Навiть традицiйне сiмейне вбрання для хрестин було iй замале.

– Так ось у чому проблема, – промовив Фiкс.

Його мати знову знизала плечима. Вона вже встигла випити увесь напiй i тепер задумливо крутила в руцi паперянку, немовби дивуючись, куди вiн мiг подiтися. У них знову закiнчився лiд, а без льоду уповiльнити процес випивки не вдавалося. Казенс забрав у неi з рук паперянку i знову наповнив ii.

– Хтось же наглядае за малою, – сказав Фiкс матерi, не питаючи в неi, а стверджуючи як факт.

– За ким? – перепитала вона.

– За малою.

Вона замислилася на мить, наполовину заплющивши очi й киваючи головою, але вiдповiла йому теща.

– Хтось, – мовила вона без належноi впевненостi у голосi.

– От чому так вiдбуваеться, – сказала мати Фiкса, зовсiм не переймаючись через дитину, – чоловiки можуть цiлий день стирчати в кухнi, щоб змiшувати коктейлi та чавити до них апельсини, а от для приготування iжi iх сюди не заженеш?

Вона багатозначно втупилася поглядом у свого сина.

– Гадки не маю, – вiдповiв Фiкс.

Тодi вона знову поглянула на Казенса, але той лише покрутив головою. З невдоволеним виглядом жiнки разом повернулись i швидко подрiбцювали геть iз паперянками в руках.

– У чомусь вона таки мае рацiю, – сказав Казенс. Вiн би нiколи не погодився стояти тут, щоб робити канапки, хоча з’iв би одну зараз, якби вона була, а тому налив собi ще коктейлю.

Фiкс знову взявся за нiж та апельсини. Вiн був обережним за натурою, а тому не поспiшав. Навiть дуже напiдпитку вiн пильнував, щоб не врiзатися.

– А в тебе е дiти? – запитав вiн Казенса.

Той кивнув:

– Так, трое з половиною.

Фiкс присвиснув:

– Ти не сидиш без дiла!

Казенс не знав, що саме той мав на увазi: ти не сидиш без дiла, бо постiйно бiгаеш за дiтьми, чи ти не сидиш без дiла, бо постiйно трахаеш дружину? А може, все разом? Вiн поклав ще одну вже вичавлену половинку апельсина у раковину, яка вже була вщерть заповнена ними. Потiм покрутив зап’ястком.

– Вiдпочинь трохи, – сказав йому Фiкс.

– Я вже вiдпочивав.

– То ще вiдпочинь. Ми вже наробили достатньо соку, а якщо всi iншi гостi такi, як тi двое, що тут тiльки-но побували, то скоро нiхто з них не зможе знайти дорогу до кухнi.

– А Дiк куди подiвся?

– Уже пiшов, вискочив звiдси разом iз дружиною.

– Можу собi уявити, – промовив Казенс, i в його уявi виникла постать його власноi дружини разом iз нестерпним гармидером iхнього дому.

– Та все ж, котра зараз година?

Фiкс поглянув на свiй ручний годинник марки «Жерар Перего» – надто гарний, як на копа. Вже була за чверть четверта, на двi години бiльше, нiж можна було уявити собi навiть при найкращому вiдчуттi часу.

– Не може бути! То менi вже треба йти, – сказав Казенс. Вiн був упевнений, що пообiцяв Терезi повернутися не пiзнiше, нiж опiвднi.

Фiкс кивнув:

– Усiм у цьому домi, крiм моеi жiнки та доньок, вже треба йти. А втiм, спершу зроби для мене дещо: пiди знайди новонароджену. Дiзнайся, в кого вона. Якщо я зараз вийду з кухнi, то всi кинуться базiкати зi мною, i менi ii до ночi не вiдшукати. Сходи ти, поглянь навколо, добре? Треба впевнитися, що хто-небудь сп’яну не залишив ii десь на стiльцi саму.

– Як же я дiзнаюся, що то саме твоя дитина? – запитав Казенс. Йому спало на думку, що вiн так i не бачив дитини за всю вечiрку, а дiтей у цiй юрбi iрландцiв, напевне, було чимало.

– Бо вона зовсiм нова, – вiдповiв Фiкс, i в його голосi почулися сталевi нотки роздратування, немовби Казенс був якимось iдiотом i мовби саме тому комусь доводилося ставати юристами, а не полiцiянтами. – Вона вдягнена у святкове вбрання. Це ii свято.



Казенс просувався крiзь юрбу гостей, що розсту

Страница 10

алася, щоб пропустити його, i вiдразу ж знову змикалася, проштовхуючи його уперед. У вiтальнi всi тацi з iжею були порожнi, не залишилося навiть крихти крекеру чи шматочка морквини. Балачки, музика та п’янi смiшки зливалися в единий нерозбiрливий гамiр, з якого час вiд часу випадало кiлька зрозумiлих слiв чи фраз: «Як потiм з’ясувалося, вiн трахав ii протягом усього часу, поки розмовляв». Десь далi по коридору якась жiнка так голосно смiялася, що iй перехоплювало дух, i вигукувала: «Досить! Досить!» Казенс побачив дiтей, безлiч дiтей, що виривали паперянки з ослаблених рук дорослих та допивали iхнiй вмiст. Немовлят вiн не помiтив. У кiмнатi було дуже спекотно, а тому детективи вже познiмали пiджаки, вiдкривши оку службовi револьвери, причепленi до пояса або схованi у наплiчнiй кобурi пiд пахвою. Казенс подивувався, як вiн мiг ранiше не помiтити, що половина учасникiв вечiрки була озброеною. Крiзь склянi вiдсувнi дверi вiн вийшов на галявину поза будинком та роззирнувся у свiтлi пiдвечiрнього сонця, що заливало примiстя Даунi, над яким у небi не було жодноi хмаринки (над яким узагалi нiколи не було i не буде хмаринок). Вiн побачив свого приятеля священика, що стояв, мов стовп, тримаючи в обiймах молодшу сестру, неначе вони танцювали з нею так довго, що навiть заснули пiд час танцю. Чоловiки сидiли на садових стiльцях та розмовляли; багато з них тримали на колiнах жiнок. Жiнки – всi як одна – поскидали взуття та порвали панчохи. Нi в кого з них не було немовляти, не було його i на пiд’iзнiй дорiжцi до будинку. Казенс зайшов у гараж, увiмкнув свiтло. Там на двох гаках висiла драбина, на полицi рядком, за розмiром, стояли чистенькi банки з фарбою. Ще там були лопата, граблi, моток дроту, ящик з iнструментами – все на своему мiсцi. По центру на чистiй цементнiй пiдлозi красувався чистенький темно-синiй «Пежо». У Фiкса Кiтiнга було менше дiтей, кращий годинник, iноземна марка авто i набагато вродливiша дружина. До того ж вiн ще навiть не став детективом. Якби комусь спало на думку тiеi митi запитати Казенса, що вiн про це думае, той вiдповiв би, що це здаеться йому пiдозрiлим.

Тiльки тодi, коли вiн почав розглядати машину, яка здавалася йому привабливою вже бодай тому, що була французькою, вiн згадав про зниклу дитину. Казенс подумав про свою доньку Джанет, яка тiльки-но почала ходити. Пiсля вчорашнього падiння на лобi в неi вилiз синець, рана все ще була заклеена лейкопластиром, i в нього починалася панiка вiд самоi думки про те, що йому треба було наглядати за нею. Бiдненька Джанет, вiн геть забув, де вiн ii покинув! Тереза добре знала, що вiн зовсiм не вмiе пильнувати малих дiтей. Їй не слiд було доручати йому цю справу! Його серце так калатало з переляку, що ледве не вискочило з грудей. Вiн кинувся шукати ii, вискочив iз гаража, побачив гостей i зрозумiв, що вiн усе ще на вечiрцi в Кiтiнгiв. Притомнiсть неквапно поверталася до нього, вiн ще якусь мить постояв, тримаючись рукою за дверi, вiдчуваючи одночасно сором та полегшення. Вiн нiчого не загубив.

Пiдвiвши голову, Казенс побачив, що сонце вже почало хилитися до обрiю. Треба сказати Фiксу, що йому вже час iти додому, в нього самого е дiти, про яких треба дбати. Вiн повернувся до будинку у пошуках ванноi кiмнати та туалету. Перед тим як вийти з ванноi, вiн сполоснув обличчя холодною водою. З iншого кiнця коридору були ще однi дверi. Вiн вiдчинив iх, усерединi було напiвтемно. Фiранки на вiкнах були запнутi. То була дитяча кiмната для дiвчаток: рожевий килим, рожевi з пухкими зайчиками шпалери на стiнах. Ця кiмната була зовсiм несхожа на ту, в якiй спали його доньки – Голлi та Джанет. Вiн побачив у кутку трьох маленьких дiвчаток, що спали на подвiйному лiжку. Нiжки однiеi лежали поверх нiжок iншоi, а рученятами вони трималися за волосся одна одноi. Єдине, чого вiн чомусь не помiтив вiдразу – Беверлi Кiтiнг, яка стояла з немовлям перед столиком для змiни пiдгузкiв. Беверлi глянула на нього, ii обличчя сяйнуло привiтною усмiшкою:

– Я тебе знаю, – мовила вона.

Чи то Беверлi застукала його зненацька, чи то ii краса знову збентежила його.

– Вибач, – пробубонiв Казенс i взявся був рукою за дверi.

– Не хвилюйся, ти iх не розбудиш, – вона хитнула головою у бiк малечi. – Гадаю, вони напилися. Я перенесла iх сюди по однiй, i вони навiть не прокинулися.

Вiн повернувся й поглянув на дiвчаток, старшiй з них було рокiв п’ять, не бiльше. Вiн нiчого не мiг iз цим вдiяти: вигляд дiтей, якi мiцно спали, його дуже тiшив.

– Серед них е i твоя? – запитав вiн. Усi трое були дещо схожими мiж собою. Та жодна не була подiбна до Беверлi Кiтiнг.

– Та, що в рожевiй сукнi, – вiдповiла вона, не вiдводячи погляду вiд пiдгузка, якого тримала у руцi. – А двое iнших – то ii двоюрiднi сестри.

Потiм вона осмiхнулася:

– А ти хiба не змiшував коктейлiв?

– Спенсер уже пiшов, – промовив вiн, хоча то й не було вiдповiддю на ii питання.

Казенс не пригадував, коли останнього разу так хвилювався: нi перед злочинцями, нi перед судом, i вже напевне – нi перед жiнкам

Страница 11

з памперсами в руках. Вiн спробував знову:

– Твiй чоловiк попросив мене, щоб я розшукав дитину.

Беверлi впоралася з роботою, поправила доньцi сукенку i взяла ii на руки.

– Ось i все, – промовила вона. Вона торкнулася носом до носика малоi, i та всмiхнулася й позiхнула.

– Комусь уже давно треба спатки, – Беверлi повернулася до колиски.

– Можна менi вiднести ii на кiлька хвилин до Фiкса? – попросив вiн. – А вже потiм ти покладеш ii спати.

Здивована Беверлi дещо схилила голову набiк i поцiкавилася:

– А навiщо вона Фiксовi?

Усе навколо подiяло на нього – ii свiтло-рожевi губи у напiвтемнiй рожевiй кiмнатi, зачиненi дверi, хоча вiн i не пам’ятав, щоб сам iх зачиняв, аромат ii парфумiв, що якимось дивом змiг побороти звичний йому сморiд вiдра для пiдгузкiв. Фiкс просив його принести йому немовля чи лише знайти? Це не мало значення. Вiн сказав iй, що не знае, а вiдтак пiдiйшов до неi, до ii жовтоi сукнi, що здавалася тут окремим джерелом свiтла. Вiн вiдкрив обiйми, i вона ступила у них разом iз дитиною.

– То вiзьми ii, – промовила вона. – У тебе е дiти?

Але тiеi митi вона вже була зовсiм близько i поглянула йому в очi. Вiн однiею рукою взяв немовля знизу, що практично означало, що вiн пiдвiв руку iй пiд груди. Не минуло ще й року, як вона народила це немовля; хоча вiн i гадки не мав, який вигляд вона мала ранiше, але йому було важко навiть уявити, що вона могла бути тодi гарнiшою, нiж тепер. Тереза не дуже стежила за собою. Вона казала, що це неможливо, коли дiти народжуються один за одним. Йому закортiло познайомити цих двох жiнок, щоб продемонструвати дружинi, що виходить, коли докласти хоч трiшки зусиль. Та нi, навiщо? Навiщо йому знайомити Терезу з Беверлi Кiтiнг? Другою рукою вiн обiйняв ii, його пальцi торкнулися застiбки-блискавки на спинi. То дiяла магiчна сила джину з апельсиновим соком. Дитя вовтузилося мiж ними двома, i раптом вiн ii поцiлував. Отак закiнчився цей день. Вiн заплющив очi й цiлував ii, аж поки та iскра, що пробiгала у нього в пальцях щоразу, коли вiн у кухнi торкався ii руки, охопила все його тiло. Другою рукою вона обiймала його за поперек, тимчасом як ii язик протиснувся мiж зубами його напiврозтуленого рота. Щось сталося мiж ними, якась майже непомiтна змiна. Вiн вiдчув це, але вона вже вiдступила назад. Вiн тримав на руках немовля. Маля поплакало якусь хвилину, перекривилося, потiм легенько гикнуло i притиснулося до грудей Казенса.

– Ми ледве ii не задушили, – сказала Беверлi i розсмiялася. Вона поглянула на гарненьке обличчя донечки:

– Вибач, маленька.

Звичний до власноi дитини, Казенс легко тримав на руках доньку Кiтiнгiв. Беверлi взяла зi столика м’яку серветку й витерла йому рота.

– Губна помада, – пояснила вона, потiм стала навшпиньки i знову поцiлувала його.

– Знаеш, ти… – почав був вiн, але в його головi роiлося стiльки думок, що було важко визначити якусь одну.

– П’яна, – казала вона. – Я просто п’яна, оце i все. Неси малу Фiксовi. Скажи йому, що за хвилину я пiдiйду та заберу ii.

Потiм вона загрозливо направила на нього вказiвний палець:

– І навiть не думайте сказати йому ще щось, мiстере! – i знову засмiялася.

І тут вiн збагнув те, що знав з першоi митi, як побачив Беверлi, коли вона виглянула з дверей кухнi та покликала свого чоловiка. То був початок його нового життя.

– Іди, – наказала вона.

Вона дозволила йому взяти немовля. Потiм перейшла в iнший кiнець кiмнати, щоб краще вкласти дiвчаток, що спали. Казенс iще якусь мить постояв коло зачинених дверей спальнi, спостерiгаючи за нею.

– Що ще? – запитала вона. В ii голосi не було кокетства.

– Оце так вечiрка, – промовив вiн.

– Авжеж.



У чомусь Фiкс мав-таки рацiю, коли посилав саме його на пошуки немовляти: його тут нiхто не знав, а тому йому було легко пересуватися в юрбi. Казенс зрозумiв це лише тепер, коли голови всiх присутнiх поверталися в його напрямку. Якась жiнка, довга та засмагла, немов палиця, стала у нього на шляху.

– Ось де вона! – вигукнула жiнка i нахилилася, щоб поцiлувати свiтлi кучерi, якi хмаркою оточували голiвку дитини i на яких пiсля поцiлунку з’явилася пляма винного кольору вiд помади.

– Ой! – збентежено вигукнула жiнка i спробувала витерти пляму рукою, вiд чого мала перекривилася так, що стало ясно: вона зараз от-от заплаче. – Що ж це я накоiла?! Ви ж не скажете Фiксу, що то я, правда?

Казенсовi неважко було це зробити. Вiн нiколи не бачив тiеi смаглявки ранiше.

– А ось i наша дiвчинка, – промовив якийсь чоловiк, усмiхаючись малiй та поплескуючи Казенса по плечi. За кого вони його мали? Нiхто не питав у нього, хто вiн. Єдиним, хто його знав, був Дiк Спенсер, але вiн уже пiшов. Поки Казенс повiльно пробирався до кухнi, його не раз зупиняли та оточували гостi. «Ой, дитятко, – лагiдно казали вони, – погляньте, яка гарненька дiвчинка!» Зусiбiч на нього сипалися вiтання та слова захоплення. Дiвчинка справдi була гарненька, вiн i сам тепер це бачив тут, при свiтлi. Ця дитина бiльше скидалася на матiр – свiтла шкiра, ш

Страница 12

роко посадженi очi – це було всiм очевидно. Копiя Беверлi! Вiн пiдняв ii трохи вище на зiгнутiй бубликом руцi. Вона розплющила i знову заплющила своi блакитнi оченята, немовби перевiряючи, чи вiн усе ще тримае ii на руках. Очевидно, маленька почувалася з ним так само зручно, як i його власнi дiти. Вiн умiв тримати немовлят на руках.

– Зразу видно, що ти iй подобаешся, – сказав якийсь чоловiк iз револьвером у наплiчнiй кобурi пiд пахвою.

У кухнi сидiли кiлька жiнок i курили. Вони загасили недопалки у паперянки з-пiд напоiв, тим самим показуючи, що вже йдуть. Їм уже нiчого було робити, лише чекати, коли iхнi чоловiки зберуться йти додому.

– О, манюня! – промовила одна з жiнок, i всi iншi втупилися в Казенса.

– Де Фiкс? – запитав вiн.

Одна з них стенула плечима:

– Не знаю. Ти мусиш уже йти? Давай, я ii вiзьму, – вона протягнула руки до дитини.

Утiм, Казенс не мав намiру залишати ii незнайомим.

– Я пошукаю Фiкса, – вiдповiв вiн i рушив назад.

Казенсовi здавалося, що вiн уже понад годину нарiзае кола домiвкою Кiтiнгiв – спочатку шукаючи немовля, а тепер – Фiкса. Вiн знайшов його на галявинi за будинком у компанii священика. Дiвчини священика вже не було. Там узагалi вже було менше народу, як i всерединi. Сонячне свiтло, що з небосхилу пробивалося через крони апельсинових дерев, значно потьмянiло. Вiн побачив на деревi один-единий апельсин, який чомусь на диво вцiлiв пiсля iстерii з приготуванням соку, став навшпиньки, ледве не впустивши немовля, i зiрвав його.

– Господи, – пiдвiв голову Фiкс. – Де ти був?

– Тебе шукав, – вiдповiв Казенс.

– Я був тут увесь час.

Казенс хотiв зауважити йому, що вiн мiг би й сам пошукати його, але вирiшив змовчати.

– Але коли я пiшов, ти був у iншому мiсцi.

Фiкс пiдвiвся, потiм безцеремонно, без будь-яких ознак вдячностi, забрав у нього дитину. Та невдоволено пропищала, коли ii передавали з рук у руки, потiм зручнiше вмостилася на руках у батька й знову заснула. Рука Казенса без немовляти здавалася йому неприемно легкою, i це йому не сподобалося. Анiтрiшечки. Фiкс помiтив пляму на головi у дiвчинки:

– Їi що, впустили?

– Та нi, то губна помада.

– Ну, добре, – промовив священик, пiдводячись зi стiльця, – менi вже пора йти. Через пiвгодини у нас при церквi влаштовують вечерю зi спагетi. Запрошують усiх охочих.

Вони попрощалися, й отець Джо Майк почимчикував до церкви, а за ним по вулицi вервечкою потяглися парафiяни – такий собi святий Патрик з Даунi. Вони махали Фiксовi руками на прощання i бажали на добранiч. То ще не була нiч, але вже й не день. Свято значно затягнулося.

Казенс зачекав iще кiлька хвилин, сподiваючись, що вийде Беверлi за дитиною, як вона казала, але вона все не виходила, а йому вже давним-давно треба було йти.

– Я навiть не знаю, як ii звати, – сказав вiн.

– Френсiс.

– Справдi? – вiн знову поглянув на цю гарненьку дiвчинку. – Ти назвав ii на свою честь?

Фiкс кивнув.

– Коли я був малим, то через це iм’я зазнав безлiчi бiйок та синцiв. Не було нiкого по сусiдству, хто не дражнив би мене, що маю дiвчаче iм’я. То я й подумав: а чому б не назвати дiвчинку Френсiс?

– А якби народився хлопчик?

– Я б назвав його Френсiз, – вiдповiв Фiкс таким тоном, що Казенс знову вiдчув себе так, немовби запитав якусь дурницю.

– Коли народилася перша дiвчинка, ми дали iй iм’я дочки Кеннедi. Я подумав: добре, почекаю, але тепер… – Фiкс замовк i поглянув на доньку. Мiж першою та другою дочками ще був викидень, досить пiзно. Лiкар сказав, що iм пощастило, що друга дитина народилася без проблем, але розповiдати про це заступниковi окружного прокурора не варто.

– Ось так воно сталося.

– Гарне iм’я, – сказав Казенс, а сам подумав: тобi пощастило, що не довелося чекати.

– Ну, а в тебе, – запитав Фiкс, – е маленький Альберт удома?

– Мого сина звати Келвiн. Ми називаемо його Келом. А щодо дiвчат – нi. Нiяких Альберт.

– Але ж у тебе скоро народиться ще дитина.

– Так, у груднi, – вiдповiв вiн. Казенс пригадав, як було перед народженням Кела, як вони з Терезою ночами, в темнотi, вибирали iм’я, лежачи в лiжку. Одне iм’я iй не подобалося, бо нагадувало про хлопця, який дражнив ii у школi, носив бруднi штани та гриз нiгтi. Інше було не до душi йому, бо так звали одного задерикуватого хулiгана, що йому дошкуляв. А коли дiйшли до iменi Кел, воно сподобалося iм обом. Таким самим чином подружжя вибирало iм’я для Голлi. Може, це забрало менше часу, може, вони не говорили про це у лiжку, коли вона клала голову йому на плече, а вiн пестив ii рукою по животi, та все ж вони вибирали його разом. Їi назвали не на чиюсь честь, а просто тому, що ii батьки вважали, що то було чудове iм’я для дiвчинки. А Джанет? Вiн навiть не пригадував, щоб вони якось обговорювали iм’я для Джанет. Казенс тодi приiхав до лiкарнi iз запiзненням, i якщо пам’ять його не зраджуе, вiн прийшов до палати, а Тереза сказала: «Це Джанет». Якби спитали його думку, вона б зараз звалася Дафнi. Треба iм поговорити, як вони назвуть цього новонародже

Страница 13

ого. Так iм хоч буде про що говорити.

– Назви Альбертом, – сказав Фiкс.

– Якщо буде хлопчик.

– Буде хлопчик. Ось побачиш.

Казенс поглянув на Френсiс, яка солодко спала на руках у батька. Було б непогано, якби в них народилася ще одна дiвчинка, та якщо буде хлопчик, вони, можливо, назвуть його Альбертом.

– Думаеш?

– Упевнений, – вiдповiв Фiкс.



Вiн нiколи не розмовляв про це з Терезою, але таки був у кiмнатi чекання, коли хлопчик народився, i вписав у свiдоцтво про народження – Альберт Джон Казенс – на свою честь. Терезi нiколи не подобалось iм’я чоловiка, але коли вона мала нагоду поговорити з ним про це? Тiльки-но вони повернулися з лiкарнi додому, вона почала називати малого Албi, Ал-бii. Казенс просив ii не називати його так, але ж його самого нiколи не було вдома. Як вiн мiг заборонити iй? Іншим дiтям це подобалося. Вони теж називали малого Албi.




2


– Отже, ти кажеш, що це ти назвав Албi? – запитала Френсiс.

– Я не називав Албi, – заперечив iй батько, коли вони йшли слiдом за медсестрою довгим, добре освiтленим коридором. – Якби то я називав малого, я б точно не назвав його так по-дурному. Безлiч прикрощiв у дитинствi виникае саме через iм’я.

Френнi думала про свого зведеного брата.

– Можливо, тут е ще щось.

– Ти знаеш, що я колись витягнув його з камери попереднього ув’язнення для неповнолiтнiх? Йому було тодi чотирнадцять рокiв, i вiн намагався спалити школу.

– Я пам’ятаю, – вiдповiла Френнi.

– Твоя мати зателефонувала менi й попросила, щоб я витяг його звiдти, – вiн легенько вдарив себе в груди. – Вона сказала, що то була б для неi велика послуга з мого боку, немовби менi так уже кортить робити iй послуги! Подумай лише, скiльки копiв знав Берт у Лос-Анджелесi, а вони звернулися саме до мене!

– Ти тодi дуже допомiг Албi, – мовила вона. – Вiн був iще дитиною, i ти йому допомiг. У цьому немае нiчого поганого.

– Вiн навiть вогонь до пуття не вмiв розпалити. Забравши Албi з камери, я вiдвiз його до твого дядька Тома у протипожежну службу. Я сказав тодi Бертовому синковi: «Ти хочеш спалити школу, в якiй повно дiтей? Тодi ось тобi хлопцi, що можуть навчити тебе, як це зробити». Знаеш, що вiн менi вiдповiв?

– Знаю, – сказала Френнi, вирiшивши не нагадувати, що на той момент, коли Албi влаштував пожежу, у школi не було дiтей, до того ж вiн усе зробив дуже добре. Про Албi можна казати що завгодно, але роз’ятрити всiх та допекти до живого йому завжди вдавалося.

– Вiн сказав, що це його бiльше не цiкавить, – Фiкс зупинився, а отже, i Френнi зупинилася разом iз ним. Потому зупинилася й медсестра, щоб зачекати на них.

– Його вже бiльше так не називають? – поцiкавився Фiкс.

– Кого, Албi? Не знаю. Я його завжди так називала.

– Я намагаюся не прислухатися до ваших розмов, – сказала Дженнi.

Так звали медсестру. На халатi в неi був бейдж з iменем, але вони не глянули на нього – вони й так ii знали.

– Можете слухати, чого там, – вiдповiв Фiкс, – але тодi нам доведеться розповiдати щось цiкавiше.

– Як ви почуваетеся сьогоднi, мiстере Кiтiнг? – запитала Дженнi. Фiкс приiхав до медичного центру Калiфорнiйського унiверситету Лос-Анджелеса, щоб пройти сеанс хiмiотерапii, а тому це питання не було даниною ввiчливостi. Якщо пацiент недобре почуваеться, його вiдправляють додому, а увесь курс лiкування переносять на невизначений термiн.

– Добре почуваюся, – вiдповiв Фiкс, тримаючи пiд руку Френнi, – спокiйний як удав.

Дженнi засмiялася, i вони втрьох зупинились у великому вiдкритому примiщеннi поряд iз коридором, де сидiли двi жiнки у тюрбанах, тримаючи в ротi цифровi термометри. Одна з них привiтала iх байдужим, стомленим кивком, а iнша невиразно дивилася вперед. Навколо них постiйно сновигали медсестри у яскравих медичних халатах. Фiкс сiв, потiм Дженнi дала йому термометр та надiла на руку манжет для вимiрювання кров’яного тиску. Френнi сiла на вiльний стiлець поряд iз батьком.

– Повернiмося на хвилинку до самого початку, коли ви з Бертом розмовляли про те, як йому назвати сина, ще до народження Албi.

Френнi вже разiв сто чула розповiдь про пожежу та телефонний дзвiнок, що сталася значно пiзнiше, а от iсторiю про те, як добирали iм’я для Албi, – жодного разу.

Фiкс вийняв iз рота термометр:

– Та не так уже й багато ми з ним розмовляли про це пiзнiше.

– Ну, i що це таке? – невдоволено промовила Дженнi, i Фiкс одразу знову поклав термометр до рота.

Френнi похитала головою:

– Аж не вiриться!

Фiкс поглянув на Дженнi, яка знiмала з його руки манжет для вимiрювання тиску.

– У що саме? – запитала вона замiсть нього.

– У все це, – розвела руками Френнi. – Що ти й Берт випиваете разом, що ти й Берт розмовляете один з одним, що ти познайомився з Бертом ранiше, нiж мама.

– Рiвно тридцять шiсть i шiсть, – сказала Дженнi й викинула пластмасовий футляр термометра у вiдро для смiття. Потiм вийняла з кишенi яскраво-рожевий джгут i перев’язала ним передплiччя Фiкса.

– Звичайно, я знав Берта, – насуплено заговорив вiн,

Страница 14

емовби ображаючись, що його слова ставили пiд сумнiв. – А як ти думала твоя мати могла з ним познайомитися?

– Ну, не знаю, – вона над цим узагалi нiколи не задумувалася. На ii пам’ятi Берт був завжди. – Мабуть, я гадала, що iх познайомила Волiс. Ти ii терпiти не мiг.

Дженнi промацувала руку Фiкса у лiктi, намагаючись знайти достатньо вiдкриту жилу для проведення терапii.

– Колись я знав наркоманiв, якi кололися мiж пальцями нiг, – сказав Фiкс iз легкою ностальгiею у голосi.

– Ось вам iще одна причина, щоб не мати наркомана у ролi медсестри.

Вона помацала тонку, як папiр, шкiру руки ще якусь мить, нарештi всмiхнулася, притримуючи пальцем жилу:

– Добре, мiстере, розпочнемо. Зробiмо маленький укол.

Фiкс навiть не здригнувся. Якимось дивом Дженнi поталанило вiдразу ввести голку в жилу.

– О, Дженнi, – вдячно поглянув вiн на неi в ту мить, як вона нахилила голову, i вiд цього ii обличчя затулили пасма волосся. – Як би було добре, якби це завжди робила ти.

– Ви настiльки не любили Волiс? – запитала Дженнi. Вона пiд’еднала до голки ампулу з гумовою пробкою, зачекала, поки та наповниться кров’ю, потiм наповнила ще одну.

– Так, не любив.

– Бiдолашна Волiс!

Вона швидко вийняла голку та приклала ватний тампон.

– Тепер станьте на ваги, i на цьому все.

Фiкс став на ваги та спостерiгав, як вона одним пальцем пересувае металiчний тягарець. Раз-раз, iще трiшки, ще – ваги вказували на 61 кiлограм.

– Ви що – п’ете засiб для спалювання жиру?

Коли з тим, що називають пiдготовчою фазою, було покiнчено, вони повернулися назад, пройшли через той самий коридор повз сестринський пост, де стояло кiлька лiкарiв, якi переглядали звiтнi данi з екранiв комп’ютерiв чи з мобiльних телефонiв. Вони прийшли до великоi, залитоi сонцем палати, де пацiенти напiвлежали у глибоких крiслах, прив’язанi до систем крапельниць для введення засобiв хiмiотерапii. Хтось вимкнув звук у всiх телевiзорах, щоб не докучати пацiентам рекламою, але неприемне пищання монiторiв залишилося. Дженнi пiдвела Френнi та Фiкса до двох вiльних мiсць у кутку. Їм пощастило, якщо зважити, скiльки людей було в палатi. Усi, хто мав силу й бажання влаштуватися якнайкраще, вiддавали перевагу мiсцям у кутку.

– Зичу вам гарного дня пiсля того, як усе закiнчиться, – промовила Дженнi. Дженнi не проводила хiмiотерапii. В ii обов’язки входила лише пiдготовка всiеi необхiдноi iнформацii для терапевта-медсестри, яка приймала у неi пацiента.

Фiкс подякував iй, сiв у крiсло, допомагаючи собi обома руками зручнiше вмоститися. Коли його голова вже покоiлася на спинцi, а ноги були пiднятi над пiдлогою, вiн легенько зiтхнув, як полiцiянт у своему крiслi пiсля тривалого напруженого дня. Вiн заплющив очi. Так вiн просидiв довго, хвилин зо п’ять, i Френнi вже подумала, що вiн заснув iще до початку терапii. Вона пошкодувала, що iй не спало на думку захопити якийсь журнал iз приймальнi, та вже почала роззиратися, сподiваючись, що хтось iз присутнiх залишив свiй, аж тут батько знову почав розповiдати:

– Волiс погано на неi впливала, – промовив вiн iз заплющеними очима. – Вона постiйно стирчала в кухнi, патякаючи про свободу та вiльне кохання. Не забувай, у твоеi матерi нiколи не було власноi думки. Вона вiдразу ж пiдпадала пiд вплив того, хто сидiв поряд iз нею. Якщо поруч сидiла Мiс Вiльне Кохання, то вiльне кохання видавалося iй чудовою думкою.

– То були шiстдесятi, – вiдповiла Френнi, зрадiвши, що вiн прокинувся. – Ти не можеш у всьому звинувачувати Волiс.

– Я можу звинувачувати Волiс у всьому, в чому менi заманеться.

Напевне, то було б не так уже й зле. Волiс померла десять рокiв тому вiд раку товстоi кишки, i, попри всi своi балачки про вiльне кохання та свободу, вона все життя прожила з Лерi, з яким одружилася ще студенткою, у коледжi. Лерi доглядав ii до самоi смертi з таким самим терпiнням, з яким ставився до ii викрутасiв протягом усього спiльного життя: мив ii, коли вона вже не могла пiдвестися з лiжка, подавав лiки, мiняв калоприймач. Лерi та Волiс переiхали до Орегону пiсля того, як Лерi продав свою оптометричну студiю. Вони збирали чорницi та до безтями пестили своiх собак, тому що у iхнiх дiтей та внукiв нiколи не знаходилося часу, щоб навiдатися до них.

Волiс i Беверлi зберегли свою дружбу ще з молодостi, коли iм було по двадцять дев’ять рокiв, незважаючи на те, що вони роз’iхалися так далеко одна вiд одноi: Беверлi вийшла замiж за Берта Казенса та переiхала до Вiрджинii. А тому подальший переiзд Волiс, уже на схилi лiт, нiяк не вплинув на iхнi стосунки. Лос-Анджелес, Орегон – хiба не однаково, коли ти сам живеш у Вiрджинii? Вони навiть ще бiльше зблизилися пiсля переiзду Волiс, бо тiй геть не було з ким спiлкуватись, окрiм Лерi та собак. Беверлi й Волiс листувались електронною поштою, до того ж на той час уже були безкоштовнi мiжмiськi телефоннi дзвiнки. Вони розмовляли годинами. Вони надсилали одна однiй подарунки до дня народження, веселi листiвки. Коли Беверлi одружилася втрете, з Джеком Дайном, Волiс прилетiла

Страница 15

Орегону до Арлiнгтона, щоби бути почесною дружкою на ii весiллi, як вона була колись ii дружкою на весiллi з Фiксом, але не з Бертом, бо з Бертом Беверлi побралася без святкування та без запрошених гостей, у будинку батькiв Берта бiля Шарлотсвiля. Пiзнiше, коли Волiс захворiла та злягла, Беверлi лiтала до Орегону, вони разом вкладалися в лiжко й читали вголос вiршi Джейн Кеньон.[1 - Джейн Кеньон (1947–1995) – американська перекладачка поезii Анни Ахматовоi, авторка кiлькох поетичних збiрок. – Тут i далi прим. перекл.] Вони розмовляли про те, що iх найдужче хвилювало в життi, переважно про дiтей та чоловiкiв. Фiкс Кiтiнг подобався Волiс не бiльше, нiж вона йому, i ii зовсiм не обходило те, що вiн приписував iй вiдповiдальнiсть за все, в чому, можливо, зовсiм не було ii вини. Якщо вона вiдмовлялася нести на своiх плечах цей тягар, коли була ще живою, то навряд це дуже засмутило б ii тепер.

– Ти не змерз? – запитала Френнi у батька. – Я принесу тобi ковдру.

Фiкс заперечно похитав головою:

– Зараз нi. Менi стане холодно потiм. Менi принесуть ковдру, якщо треба буде.

Френнi озирнулася довкола, намагаючись не затримувати погляд на котромусь iз пацiентiв: безволоса, як новонароджене мишеня, жiнка, що заснула з розкритим ротом, пiдлiток, який дивився щось у планшетi, ще одна жiнка, чия шестирiчна донька тихенько сидiла поряд iз нею на стiльцi й розфарбовувала книжку. Як Волiс проходила хiмiотерапiю? Лерi залишав ii саму в лiкарнi чи сидiв поряд з нею? А чи приiжджали iхнi дiти з Лос-Анджелеса? Треба буде розпитати матiр.

– Щось вони затримуються сьогоднi, – промовила Френнi, хоча це й не мало особливого значення. Суп та хлiб, якi Фiкс усе одно не iстиме, вже були готовi вдома. Марджорi чекатиме на них. Вони дивитимуться «Леопарда». Френнi спатиме в кiмнатi для гостей на другому поверсi.

– Нiколи не поспiшай дати себе отруiти. Це мое кредо. Я можу тут i цiлий день просидiти.

– І коли це ти став таким терплячим?

– Терплячий, бо потерпаю, – вiдповiв вiн, задоволений власним жартом. – То ви з Албi спiлкуетеся?

Френнi стенула плечима:

– Час вiд часу вiн подае про себе звiстку.

За все свое життя Френнi так часто й багато довелося розказувати про Албi, що тепер вона намагалася взагалi про нього не згадувати.

– А як там старий Берт? Як вiн поживае?

– Здаеться, непогано.

– Ти часто з ним розмовляеш? – запитав Фiкс, удаючи, що йому немае до цього дiла.

– Не частiше, нiж iз тобою.

– Ну, це ж не змагання якесь.

– Зовсiм нi.

– Вiн зараз одружений?

Френнi заперечно покрутила головою:

– Нi, сам.

– Проте в нього була й третя дружина?

– Не склалося.

– Так, але ж була там i якась iще подружка, вже пiсля третьоi? – Фiкс добре знав про трете розлучення Берта, та йому нiколи не набридало про це слухати.

– Так, була, але недовго.

– З нею теж не склалося?

Френнi похитала головою.

– Шкода, – сказав Фiкс таким тоном, що здавалося, немовби йому насправдi шкода, але вiн уже питав ii про це мiсяць тому i запитуватиме знову через мiсяць, вдаючи, нiби вiн вже такий старий та немiчний, що все забувае. Фiкс справдi був старим та немiчним, але вiн усе пам’ятав. «І далi допитуй свiдкiв», – так сказав вiн Френсiс по телефону, коли вона була ще малою i в неi поцупили шкiльний пропуск-браслет з ii особистоi шафки у школi. Вона тодi зателефонувала йому з Вiрджинii о п’ятiй, коли починають дiяти знижки на телефоннi тарифи, а в Калiфорнii на той час була друга година. Френнi зателефонувала йому на роботу. Ранiше вона нiколи не телефонувала йому на роботу, хоча й мала його вiзитiвку. Тодi Фiкс був детективом, до того ж ii татом, отже вона вважала, що вiн знае, як iй знайти браслет.

– Розпитуй усiх, – сказав iй тодi батько. – Дiзнайся, хто переходив iз класу в клас i куди саме. Розпитуй немовби мимохiдь, нiкого не звинувачуючи, але розпитуй кожного, хто ходив униз до роздягальнi, а згодом поговори з ними ще раз, адже може бути щось таке, про що вони не хочуть тобi розказувати або й самi не пам’ятають. Якщо ти справдi хочеш знайти браслет, на це потрiбен час.

Сьогоднi його медсестрою була Петсi, маленька в’етнамка, яка майже потопала у своему халатi лавандового кольору попри розмiр XXS. Вона привiтно помахала йому рукою з порога через усю палату, заповнену людьми, немовби вони були на якiйсь вечiрцi, та iй нарештi вдалося привернути до себе його увагу.

– Ось ви де! – вигукнула вона.

Вона пiдiйшла ближче, ii чорне волосся, заплетене у косу та вкладене навколо голови у вiнок, було схоже на трос, за який смикають у разi аварiйноi ситуацii.

– Маете добрий вигляд, мiстере Кiтiнг, – сказала Петсi.

– Три стадii життя: молодiсть, зрiлiсть та «Ви маете добрий вигляд, мiстере Кiтiнг».

– Усе залежить вiд того, де зустрiтися. Якщо на пляжi, коли лежите на пляжному рушнику в трусах, то я навряд чи подумаю, що ви маете вигляд настiльки вже добрий. А тут… – Петсi враз замовкла й оглянулася довкола. – Тут ви маете добрий вигляд.

Фiкс розстебнув верхнi гудзики сорочки т

Страница 16

розкрив ii, щоб Петсi було зручнiше пiдключати крапельницю до троакара.

– Ти знайома з моею дочкою Френнi?

– Так, я знаю Френнi, – вiдповiла Петсi й ледве повела бровою так, щоб це помiтила лише Френнi, немовби кажучи: «Що вдiеш, забувае старий». Вона натиснула на великий шприц iз соляним розчином, щоб промити троакар.

– Назвiть ваше повне iм’я.

– Френсiс Ксав’ер Кiтiнг.

– Дата народження?

– Двадцяте квiтня 1931 року.

– Ось ваш приз, – сказала медсестра, виймаючи три прозорi пластиковi пакети з кишенi халата, – оксалiплатин, 5-ФУ та ось цей маленький проти нудоти.

– Добре, – кивнув Фiкс, – вмикай уже.

Вранiшнi, ще косi променi погожого лос-анджелеського дня проникали крiзь вiкно семиповерхового будинку лiкарнi й заливали свiтлом лiнолеум на пiдлозi. Петсi попрямувала до ординаторськоi, щоб внести данi лiкування в документацiю, тимчасом як Фiкс безтямно дивився рекламу на мовчазному екранi телевiзора, прикрiпленого до стелi. Там якась жiнка, змокла до рубця, йшла пiд заливним дощем, а навколо неi раз у раз спалахували блискавки. Враз з’явився красень iз парасолькою, яку вiн простяг жiнцi, i злива вiдразу ж ущухла. Тепер довкiлля нагадувало таку собi мрiю британського садiвника про потойбiчне життя: все у квiтах та сонячному сяйвi. Волосся в жiнки вже було сухим та хвилястим, а краi ii сукнi злiтали поза нею, немов крильця метелика. Аж тут через увесь екран з’явилося гасло: «Питайте у вашого лiкаря», наче тi, хто працював над рекламою, наперед здогадувалися, що всi вимикатимуть звук. Френнi не могла зрозумiти, чи то була реклама якихось нових лiкiв вiд депресii, чи щось для гiперактивного сечового мiхура, чи, може, засiб для тонкого волосся.

– Знаеш, хто менi спадае на думку щоразу, як я тут? – спитав Фiкс у Френнi.

– Берт.

Вiн перекривився.

– Якщо я ранiше питав тебе про Берта чи його синка-пiромана, це лише задля пiдтримування розмови, iз ввiчливостi. Я про них не думаю.

– Тату, – запитала Френнi, – а про кого ти думаеш останнiм часом?

– Про Ломера, – вiдповiв вiн. – Ти ж бо не знала Ломера?

– Нi, не знала, – сказала вона, хоча цю оповiдку вже теж чула, принаймнi одну з ii варiацiй. Колись давно мати iй розповiдала.

Фiкс похитав головою:

– Нi, ти не можеш пам’ятати Ломера. Коли вiн останнього разу навiдувався до нас, ти була ще зовсiм малою i сидiла в нього на колiнах. Вiн завжди носився з тобою. Навiть за столом пiд час обiду не спускав тебе з рук. То було якраз за кiлька тижнiв до твоiх хрестин, я добре пам’ятаю. Ти була така гарненька, Френнi, така чепурненька. Всi за тобою упадали, що доводило твою сестру до сказу. До того, як ти з’явилася на свiт, Ломер усю увагу придiляв Керолайн, тому вона так ображалася. Бувало, Ломер iй каже: «Керолайн, iди сюди, тут на двох мiсця вистачить!» А вона – нi руш. Вона просто не могла бачити вас разом.

– Ну, зате в неi був ти, – сказала Френнi. Скiльки пам’ятала себе Френнi, единою особою, до якоi Керолайн погоджувалася йти на руки й потiм сидiти на колiнах, був iхнiй батько, навiть коли вони вже переiхали до iншого штату.

Фiкс кивнув:

– Дiти любили Ломера, усi. Вiн завжди дозволяв iм залазити в машину, вмикати сирену, гратися з наручниками. Можеш уявити, скiльки судовоi тяганини було б зараз, якби хтось для розваги прикував дитину наручниками до дзеркала заднього огляду? Для цього дiтлашнi доводилося ставати ногами на передне сидiння, вони це робили залюбки. Ломер мав славу доброго полiцiянта. Коли вiн того вечора вже пiшов додому, ми з твоею матiр’ю довго розмовляли: дуже сумно, що доля не дала йому власних дiтей. Ми думали, що вiн уже надто старий для цього, а скiльки йому було тодi – рокiв двадцять вiсiм чи двадцять дев’ять?

– Вiн був одружений?

Фiкс покрутив головою:

– У нього не було нареченоi, принаймнi коли вiн помер. Коли вiн служив на флотi, йому зламали нiс, та, попри це, вiн усе ще був гарним парубком. Усi казали, що вiн був схожий на Стiва Мак-Квiна, хоча то було, звичайно, перебiльшенням. Твоя мати завжди хотiла звести його з Бонi, але я був проти, бо вважав Бонi дурепою. Шкода, що тодi я наполiг на своему. Якби не це, ми змогли би врятувати для свiту священика.

– Може, вiн був геем, – сказала Френнi.

Фiкс повернувся до неi, на його обличчi з’явився такий подив, що було ясно: йдеться про якесь непорозумiння.

– Джо Майк не був геем.

– Я мала на увазi Ломера.

На цьому Фiкс знову заплющив очi.

– Не розумiю, навiщо тобi треба було це робити.

– Але ж тут немае нiчого поганого, – промовила Френнi, яка вже пошкодувала про сказане. Колись давно у мiстi Лос-Анджелесi жив собi гарний гетеросексуальний коп, який любив дiтей, був схожий на Стiва Мак-Квiна i не мав нареченоi – що вона особисто думала про це, не мало жодного значення. Гей чи нi, а Ломер помер уже п’ятдесят рокiв тому. Інфузiйний мiшок з хiмiотерапiею тiльки-но почав капати, так що в них було ще пiвтори години, щоб сидiти разом у цiй палатi, розмовляти чи мовчати.

– Вибач, тату, – попросила Френнi, а коли той

Страница 17

не вiдповiв, легенько доторкнулася до його руки. – Я ж сказала: вибач. Розкажи менi про Ломера.

Фiкс зачекав iще хвилину, вирiшуючи про себе, вдавати й далi ображеного чи змилуватися. Правду кажучи, Френнi трохи дратувала його: тим, що вона вмiла дивитись, як Беверлi, але нiколи не знала, як правильно скористатися тим вмiнням, волоссям, стягнутим у кiнський хвiст, штаньми на шнурку, майже повною вiдсутнiстю косметики на обличчi, якщо не брати до уваги бальзам для губ. Його тут багато хто знав, мiг зайти хтось iз лiкарiв пiд час сеансу лiкування. Могла б i постаратися дати собi хоч трохи ладу.

І ще: вона не знала про Ломера найголовнiшого. Коли Френнi однорiчною сидiла у нього на руках, то було востанне, коли iй випало так наблизитися до чоловiка його калiбру.

Той старий, у якого вона була так закохана в юностi, що обiбрав ii до нитки, ба навiть ii чоловiк, котрий загалом непоганий, але напевне одружився з нею лише тому, що йому була потрiбна нянька для його дiтей – Френнi нiколи не мала смаку у виборi чоловiкiв. Фiкс так сподiвався, що колись його дiвчата знайдуть собi чоловiкiв на кшталт Ломера, але марно. У його свiдомостi назавжди закарбувалась одна картина: його напарник за обiднiм столом тримае Френнi на колiнах, Беверлi на кухнi одягнена так, нiби збираеться в ресторан, а не куховарити – цього було досить, щоб вирiшити не розплющувати очей, – аж тут вiн вiдчув единий рiзкий поштовх, що пробiг через його стравохiд, немовби отрута, яка вливалася в нього, раптом наштовхнулася на стiнку враженого раком органа, i Фiкс знову пригадав те, що постiйно забувалося: ця хвороба його вбивала.

– Тату! – покликала Френнi й обережно погладила його рукою по грудях, якраз у тому мiсцi, де йому болiло.

Фiкс похитав головою:

– Подай менi ще одну подушку.

Коли Френнi принесла подушку i пiдклала йому пiд спину, вiн заговорив знову. Френнi приiхала аж iз Чикаго, щоб побути з ним. Для цього вона залишила чоловiка та дiтей.

– Перше, що тобi слiд знати про Ломера, – вiн був такий кумедний чувак, – сказав Фiкс, – iз ним нiколи не було нудно, навiть у засiдцi чи пiд час спостереження.

Вiн вiдчув, що йому забракло голосу, а тому прокашлявся, перш нiж говорити далi.

– Я завжди нетерпляче чекав, коли менi доведеться сидiти з ним у якiй-небудь напiврозваленiй таратайцi до четвертоi ранку, щоб вести за кимось спостереження, бо тодi Ломер без упину розказував своi байки. Я смiявся, аж доки мене не починав болiти живiт, а тому просив його припинити, бо ми могли звести нанiвець усю нiчну роботу.

Батько Френнi здавався таким тендiтним та маленьким. Рак уже дiстався його печiнки.

Темнi плями в попереку, ще одна – на спинi,
А от Ломер – хвацький хлопець, тодi i понинi.

Так би прокоментував це Ломер.



– Розкажи менi якусь його байку, – попросила Френнi.

Фiкс мимоволi осмiхнувся, дивлячись у стелю: йому здавалося, що вiн сидiв у машинi поряд iз Ломером. Вiн пролежав так кiлька хвилин, тимчасом як краплi iнфузiйноi хiмiосумiшi стiкали по пластмасовiй трубцi крiзь отвiр у нього на грудях.

– Я вже зараз iх i не пригадую.

Хоча то була не зовсiм правда. Одну вiн пригадав.

– Отже, одна красуня сидить собi вдома, коли до неi у дверi стукае коп, – мовив Ломер. Першоi митi Фiкс навiть не зрозумiв, що то Ломер розпочав одну зi своiх побрехеньок. З Ломером завжди так було:

– З копом був собака, щось на кшталт бiгля, може, трохи бiльший за бiгля, i вигляд у нього геть винуватий! Так отой бiгль хоче глянути на жiнку, але не може, все вiдводить очi донизу, на траву, немовби загубив там копiйку.

Балачки. Фiкс сидiв за кермом, вiкна в машинi були вiдчиненi. По рацii передавали накази цифровим кодом, а тому Фiкс прикрутив гучнiсть, аж поки всi слова та цифри не злилися в единий трiскiтливий фон. Ломер iз Фiксом не мали якогось певного маршруту. Вони просто патрулювали район мiста. Стежили за порядком.

– Так-от, – вiв далi Ломер, – коп нарештi зiбрався на силi. То було нелегко. «Панi, – спитав вiн, – це ваш собака?» Вона вiдповiла, що так. «Менi шкода, мем, але сталась аварiя. Ваш чоловiк загинув». Ну, тут можеш собi уявити: красуня в шоцi, сльози, крик тощо. А пес усе ще сидить, понуривши голову. «Але панi, – каже коп, хоча й видно, що йому незручно це казати, – мушу повiдомити вам ще дещо». Тут вiн доходить до головного: «Тiло вашого чоловiка… коли ми його знайшли… вiн був голий». Жiнка здивовано перепитуе: «Голий?» Коп кивае, прокашлюеться. «Ще одне, мем. У машинi разом iз ним була жiнка, вона теж не вижила». Тут кралечка видае якийсь дивний звук, щось середне мiж схлипуванням та зойком. І ось коп промовляе останню фразу. В нього немае вибору: «Ваш собака був iз ними у машинi. Вiн единий, хто вижив». У цей час собака схиляе голову на переднi лапи, немов справдi шкодуючи за тим, що й вiн не загинув разом з господарем.

Фiкс повернув машину на Альварадо. То сталося 2 серпня 1964 року, i хоча була вже майже дев’ята година вечора, ще не зовсiм стемнiло. Повiтря в Лос-Анджелесi пахло лимон

Страница 18

ми, асфальтом та вихлопними газами мiльйона автiвок. На тротуарах обабiч вулицi ще гуляли дiти, штовхаючи одне одного та втiкаючи – бавилися.

Проте водночас на вулицi вже почала виходити нiчна шпана: крадii, гопота, повii, наркомани в пошуках дози, створюючи всi разом ринок обмiну. У всiх було що продати, купити чи вкрасти. Нiч поки що лише розпочиналася. Нiч iще не зацарювала.

– От зiзнайся менi, ти сам це все придумуеш? – запитав Фiкс. – Отак iздиш собi три години поспiль i мудруеш щось у головi? Чи вичитуеш анекдоти в якихось журналах, щоб потiм видати iх при слушнiй нагодi?

– Та нiякий це не анекдот, – вiдповiв Ломер, знiмаючи сонцезахиснi окуляри, бо сонце вже майже сiло за небокрай. – Я розповiдаю тобi те, що сталося насправдi.

– З тобою, – гмикнув Фiкс.

– З кимось, кого я знаю. З братом одного мого знайомого.

– Та пiшов ти! Я серйозно.

– Заспокойся та просто дослухай. Отже, коп висловлюе iй свое спiвчуття, передае повiдець i йде собi геть. Собацi пора заходити до хати. Увесь цей час вiн поглядае через плече назад, на копа, як той сiдае в машину. Коли жiнка заводить його до хати, то зразу ж знову починае розпитувати: «То вiн був голий? Вiн був у машинi i був голий?» Голос Ломера нагадував голос не невтiшноi вдови, а розлюченоi дружини. А пес у розпачi зиркае на дверi, бо не може дременути.

Ломер на мить виглянув у вiкно, дивлячись на хлопця, що прямував з баскетбольним м’ячем пiд пахвою додому зi спортивного майданчика, потiм на якогось чоловiка, який стояв на розi чи то п’яний, чи пiд дозою, задерши голову догори з вiдкритим ротом, i чекав на дощ. Коли Ломер знову повернувся до Фiкса, в нього було обличчя, як писок винуватого бiгля, найсумнiшого та найнещаснiшого за всю iсторiю iснування бiглiв, i цей бiгль – чи тобто Ломер – кивнув головою.

– А та жiнка? – запитав Ломер голосом дружини. – Вона теж була гола?

І ось уже Ломер знову перетворився на бiгля, ледве пiдводячи погляд на Фiкса. Вiн кивнув.

– Ну, то що вони робили?

Питання було заважким, щоб Ломер-бiгль мiг його витримати, надто болючим у ту мить, але вiн склав пальцi лiвоi руки у своерiдний колодязь, а вказiвний палець правоi встромив усередину того «колодязя». Фiкс увiмкнув поворот i зупинився на бордюрi. Вiн бiльше не мiг спостерiгати за дорогою.

– Вони кохалися? – запитала дружина.

Ломер сумно кивнув.

– У машинi?

Бiгль заплющив очi та знову повiльно кивнув.

– Де?

Ломер ледве хитнув головою назад, вказуючи на задне сидiння. Сумнiшого бiгля, мабуть, на свiтi ще не було.

– А ти що робив?

Фiкс був не в змозi стримувати смiх iще до того, як прозвучала фiнальна реплiка, бо Ломер поклав руки на уявне кермо та позирав нервово – нервово, але з очевидною цiкавiстю – у дзеркальце заднього огляду, щоб розгледiти задне сидiння машини, на якому хазяiн Ломера-бiгля трахав iншу жiнку.

– Де ти знаходиш усi цi байки? – знову перепитав Фiкс, прихилившись на мить лобом до керма. Ломер так йому нiколи й не вiдповiв, але вiн добре пам’ятав вiдчуття того щирого нестримного смiху, що йому аж забило дух. А ще, окрiм смiху, гуркiт автiвок, якi мчали невiдомо звiдки повз них та з яких на повну гучнiсть лунала латиноамериканська музика, притишене бурмотiння рацii, де й далi викликали патрульних, аж раптом вони почули i своi номери. Ломер iз Фiксом обое почули iх одразу, незважаючи на те, що гучнiсть була мiнiмальною, i вони обидва зрадiли подумки, хоча й нiчим не виказали цiеi радостi один перед одним. Доти нiч видавалася iм надто спокiйною, i той вдаваний спокiй дратував. Вони були впевненi в тому, що в Лос-Анджелесi завжди щось вiдбуваеться, а якщо здаеться iнакше, то це тiльки тому, що iм не все ще вiдомо. А зараз сигнальнi вогнi вже були увiмкненi та сирена лунала на повну. Ломер давав вказiвки щодо маршруту, а Фiкс гнав машину широкою вулицею, яка вмить стала безлюдною. Пiшоходи притиснулися до узбiч, проводжаючи поглядом чорно-бiле полiцiйне авто. Двое полiцiянтiв вiдчували притаманне iхнiй роботi збудження. Виклик полiцii стосувався порушень правопорядку побутового характеру, що могло передбачати або звичайну сiмейну суперечку, яка непокоiла сусiдiв, або чоловiка, що лупцював дружину паском, або хлопчакiв, якi видерлися на дах будинку, щоб пострiляти з пневмогвинтiвки в пацюкiв, котрi причаiлися на пальмових деревах. То не могла бути нi озброена крадiжка, нi вбивство. Як правило, люди телефонували в полiцiю дуже неохоче, бо зазвичай виходило так, що хто викликав копiв, той потiм i був винний. Хоча й не завжди.

Вони завернули на Альварадо-стрит у напрямку бульвару Олiмпiк, а згодом з’iхали на бокову вуличку, що вела до житлових кварталiв. Уже була глуха нiч, Фiкс вимкнув сирену, але залишив увiмкненими проблисковi маячки, а тому щоразу, як вони проiжджали повз якийсь будинок, фiранки на вiкнах трiшки вiдхилялися: то мешканцi цiкавилися, кому там непереливки i хто це так безтямно викликав копiв у iхнiй спокiйний квартал, де кожен мае принаймнi одну таемницю. У будинку, до якого вони прямували, не

Страница 19

вiтилося. Коли жителi будинку знають, що до них iде полiцiя, то вони швиденько вкладаються спати й вимикають свiтло. Ось так завжди.

– Схоже, ми запiзнилися, – зауважив Ломер. – Вони вже сплять.

– Ну, то розбудiмо iх.

Чи боялися вони тодi? Фiкс не раз питав себе про це пiзнiше. Наступнi пiсля тiеi ночi роки Фiксовi Кiтiнгу довелося дiзнатися про страх геть усе, до найменшоi деталi, хоча вiн i навчився поводитися так, щоб вираз його обличчя залишався незворушним. Але в тi роки, коли вiн усе ще працював разом iз Ломером, вiн заходив у будь-якi дверi з упевненiстю, що неодмiнно вийде знову.

Це був невеличкий будинок iз малим квадратним подвiр’ям. Вiн мав такий вигляд, як i всi iншi будинки на тiй вулицi, якщо не зважати на живоплiт з бугенвiлеi та ii яскравих ядуче-рожевих квiтiв.

– Звiдки тут узялася така краса? – спитав Ломер, проводячи рукою по листю живоплоту.

Фiкс постукав у дверi спочатку кiстяшками пальцiв, а потiм ручним лiхтариком. У мерехтiннi вогнiв полiцiйноi машини вiн помiтив, що на дерев’янiй поверхнi дверей вiд його ударiв залишилися невеликi вм’ятини. Вiн крикнув: «Вiдчинiть, полiцiя!» Але той, хто причаiвся там, усерединi, вже знав про це.

– Пiду гляну з чорного входу, – промовив Ломер i рушив через тiсне подвiр’я, посвистуючи та просвiчуючи лiхтариком усi вiкна будинку, а Фiкс залишився чекати. Зiрок над Лос-Анджелесом не видно, а якщо вони й з’явились, у мiстi було так багато свiтла, що iх годi побачити. Фiкс дивився на тонесенький серпик мiсяця, а згодом помiтив яскраве свiтло, що блимало в темному будинку. Ломер увiмкнув свiтло на ганку та вiдчинив дверi парадного входу.

– Заднi були вiдчиненi, – сказав вiн.

– Заднi дверi були вiдчиненi, – сказав Фiкс.

– Що? – перепитала Френнi. Вона вiдклала убiк часопис i натягнула ковдру вище йому на плечi. Вiн мав рацiю щодо ковдри. Петсi сама ii принесла.

– Я задрiмав.

– Це через бенадрил. Вiн запобiгае свербiнню, що може виникнути згодом.

Фiкс намагався скласти всi частинки мозаiки докупи: цю палату, день, свою дочку, Лос-Анджелес, той будинок неподалiк бульвару Олiмпiк.

– Дверi чорного входу були вiдчиненi, а парадного – замкненi. Ти б теж постiйно про це думала, правда?

– Тату, про якi дверi ми говоримо? У тебе вдома? У будинку в Санта-Монiцi?

Фiкс заперечно похитав головою:

– У будинку, куди ми iздили вночi, коли Ломера застрелили.

– Я гадала, що його застрелили на заправцi, – промовила вона.

Так iм розповiдала iхня мати, i попри те, що трапилося це сорок рокiв тому, Френнi добре все пам’ятала. Їхнiй матерi доводилося постiйно сперечатися з Керолайн. Щоразу, як Керолайн поверталася додому пiзнiше нiж дозволено чи вiдверто хамила Бертовi, чи давала ляпаса Френнi так, що в тiеi юшила з носа кров, вона нiколи не втрачала нагоди нагадати своiй матерi, що якби та була вiрною дружиною i не залишила iхнього батька, цього всього не сталося б. Якби Беверлi все ще була одружена з Фiксом, то Керолайн була б зразковою громадянкою; ii добра поведiнка цiлковито залежала вiд добропорядностi iхньоi матерi, i якщо та вирiшила втекти з Бертом Казенсом, то як можна було звинувачувати Керолайн у тому, яким виявилося ii життя. У цьому не було нiчого нового. Коли вони дiсталися цiеi фази в невпиннiй боротьбi мiж матiр’ю та дочкою, то вже прожили у Вiрджинii бiльше часу, нiж обидвi сестри жили досi в Лос-Анджелесi. Але розповiдь про власне альтернативне iснування була козирною картою Керолайн, якою вона послуговувалася при щонайменшiй нагодi. Френнi пригадувала, як вони втрьох якось поверталися машиною додому зi школи; вони з Керолайн обидвi одягненi у шкiльну форму: картатi спiдницi, на бiлих блузках – емблема школи Пресвятого Ісусового серця. Вона вже забула, що саме зробила Керолайн, чому розпочалася суперечка i чому вона видалася iй запеклiшою вiд попереднiх. Та щось змусило iхню матiр згадати про Ломера.

– Усе правильно, – вiдповiв iй батько. – Його застрелили на заправцi на бульварi Олiмпiк.

Френнi нахилилася й поклала долоню йому на лоба. Його волосся, вже роками сиве, скiльки вона пам’ятала, пiсля останнього циклу хiмiотерапii було коротко пiдстрижене й набрало бiло-срiблястого кольору. Всi звертали на це увагу. Вона провела рукою по волоссю, щоб зачесати його назад.

– Як би менi хотiлося дiзнатися, про що ти зараз говориш, – прошепотiла вона тихенько, хоча iх i так нiхто не слухав. Тут, у цiй палатi, на них узагалi нiхто не звертав уваги.

Фiкс нiколи не був говiрким, але тепер йому раптом закортiло пояснити iй. Вiн хотiв, щоб Френнi зрозумiла.

– Будинок був таким маленьким, що ми були впевненi: знайдемо iх швидко. У коридорi було всього трое дверей: двое вели у спальнi кiмнати, а третi – до ванноi. Такi будинки завжди однотипнi. Всi вони сидiли у першiй спальнi. Батько, мати та четверо дiтей. Сидiли всi гуртом, на лiжку, у темрявi. Ми увiмкнули верхне свiтло i побачили iх там; усi сидiли, виструнчившись, навiть найменший з дiтей. Побили батька. Таке бувае нечасто. Зазвичай б’ють жiнку, а т

Страница 20

т – той чоловiк мав такий вигляд, немовби його зiшкребли з автомагiстралi: губа розсiчена, одне око вже запухло, а нiс геть розквашений. Навiть зараз передi мною й досi стоiть його обличчя. Дивно, що я так добре пам’ятаю дрiбницi про той будинок i про тих людей: вони сидiли босi, пiдiбгавши ноги на лiжко. Ми почали iх розпитувати, але у вiдповiдь – нiчого. Батько дивився на мене единим розплющеним оком, а я питав себе подумки, як вiн загалом ще може сидiти. Його шия була в кровi, що текла з обох вух. Я, мабуть, вирiшив би, що вiн мовчить, бо не чуе – в нього вiд ударiв луснули барабаннi перетинки, але вони всi, здавалося, нас не чули. Ломер викликав по рацii «швидку» та пiдкрiплення. Я все ще намагався iх розговорити, нарештi найстарша дiвчинка, можливо, рокiв десяти, сказала, що вони не розмовляють англiйською. Мати й батько не розмовляють, а дiти – так. Там було три дiвчинки й хлопчик. Тодi я запитав: «Той, хто це зробив, куди вiн подiвся?» І вони знову всi замовкли, дiвчинка байдужливо дивилася вперед, як i батьки. Аж тут мала, рокiв п’яти чи й менше, – не бiльше, нiж тодi було Керолайн – одним оком поглянула на стiнну шафу. Навiть голови не повернула, але нам усе стало ясно. Злочинець ховався в шафi. Старша дiвчинка вхопила малу за руку i закричала, але ми з Ломером уже вiдчинили дверi шафи: вiн сидiв там, мiж одягом. Вiн зрозумiв, що вляпався. Йому не викрутитися. Вся його сорочка була у кровi, на руцi – слiди вiд ударiв, коли вiн бив того бiдолаху, що сидiв на лiжку. Думаю, англiйську лиходiй розумiв не лiпше, нiж той, кого вiн прийшов лупцювати. Вiн заховав зброю до кишенi одноi iз суконь, якi висiли в шафi. Мабуть, сподiвався, що нiхто не буде ii шукати, а сам вiн зможе повернутися по неi пiзнiше. Якраз у той час прибуло пiдкрiплення разом зi «швидкою». Тодi ще нiхто не переймався правилом Мiранди, зачитуванням прав затриманого та викликом перекладача з iспанськоi, як це роблять зараз. Уся родина сидiла на лiжку, трусилася вiд страху, дiти рюмсали. Здавалося, поки лиходiй сидiв у шафi та вони його не бачили, все було добре, а тепер, коли вiн стояв перед ними у спальнi, вони геть з’iхали з глузду. Його звали Меркадо. Ми дiзналися про це пiзнiше. Виявилося, що то було його звичайною роботою: бити мексиканцiв, якi брали в борг, щоб нелегально потрапити до Америки, а потiм не могли заробляти достатньо й виплатити заборговане. Нiкому з тих, хто мав грошi чи мiг iх якось роздобути, не вдавалось уникнути розплати. Бандюки лупцювали неборак-боржникiв на очах у iхнiх родин та сусiдiв. То було лише попередження, а якщо через два-три тижнi борг усе одно не виплачувався, вони приiжджали i вбивали пострiлом у голову. І всiм про це було вiдомо.

– То ви вже прокинулися! – вигукнула Петсi так, що Френнi аж пiдскочила вiд несподiванки. Петсi тим часом прибрала вже порожнiй менший iнфузiйний мiшок з-пiд протинудотного засобу. Іншi все ще капали.

– Вiдпочили трiшки?

– Вiдпочив, – вiдповiв Фiкс, але вигляд вiн мав геть зморений: чи то вiд хiмiотерапii, чи то вiд розповiдi, чи вiд того й того вiдразу. Френнi подумки здивувалася: невже Петсi того не бачить? А може, вiн просто нiчим не вiдрiзнявся вiд iнших хворих у палатi.

Петсi позiхнула вiд самоi згадки про вiдпочинок, затуливши рота маленькою рукою в рукавичцi.

– Менi так хотiлося б колись полежати самiй на одному з цих крiсел. Просто лягти, натягти на себе ковдру, вкритись аж iз головою i поспати. Всi так роблять зазвичай, щоб свiтло не заважало. І кому спаде на думку, що то я там лежу, пiд ковдрою?

– Точно не менi, – вiдповiв Фiкс i заплющив очi.

– Пити хочете? – Петсi легенько погладила його по колiну пiд ковдрою. – Я можу принести вам води чи содовоi, якщо хочете. А може, вам кока-коли?

Френнi вже збиралася вiдповiсти, що iм нiчого не треба, аж тут Фiкс кивнув.

– Води. Я б випив води.

Петсi поглянула на Френнi:

– А вам?

Френнi заперечно похитала головою.

Петсi пiшла по воду, а Фiкс чекав, розплющивши очi, поки вона повернулася.

– І що трапилося потiм? – запитала Френнi. Саме в цьому полягало ii завдання, коли вона привозила батька до лiкарнi на хiмiотерапiю – протягом того часу, доки коло нього не було медперсоналу, просто сидiти разом iз ним, слухати його оповiдки. Саме для цього вони з Керолайн по черзi прилiтали до Лос-Анджелеса, тому що вони так мало часу проводили з ним. А ще – для того, щоб дати Марджорi змогу дещо вiдпочити, адже вона мусила глядiти його постiйно. Та найголовнiше – для того, щоб послухати всi тi розповiдi, якi вiн iнакше мiг назавжди забрати iз собою. Тепер вона зможе сьогоднi пiзно ввечерi, коли iхнiй батько вже спатиме, зателефонувати Керолайн, щоб розповiсти iй про Ломера.

– У будинку враз стало багато народу: копи, лiкарi «швидкоi» – усi заклопотанi своею справою. Ломер знайшов у вiдрi для смiття якогось конверта i намалював на ньому для малоi кiлька кумедних мишей. Було ясно, що iй перепаде вiд батькiв, i Ломеру стало ii шкода. Батька забрала до лiкарнi «швидка», а от мати з дiтьми – нам дов

Страница 21

лося залишити iх самих у будинку, сподiваючись, що не з’явиться хтось iнший, щоб iх прикiнчити. Того покидька Меркадо ми забрали у вiддiлок i там оформили затримання. Коли ми закiнчили, була вже перша ночi, i едине, чого нам хотiлося – горнятко кави. Кава у вiддiлку нiкуди не годилася. Так казав Ломер: «Нiкуди не годиться». Я часто ловив себе на думцi, що якби нам не заманулося тодi попити смачноi кави, то Ломер випив би ii у вiддiлку, але такi думки доводять до сказу. Отже, ми подалися до заправки, що за бульваром Олiмпiк. Не те щоб зовсiм поряд, але й недалечко. Власник заправки на якiсну каву грошей не шкодував, та ще й привчив своiх дiтей, що працювали разом з ним, як слiд продувати та чистити кавоварку. А тому народ охоче проiжджав на два квартали бiльше, щоб заправити автiвку там, де готують смачну каву. Не те, що тепер: приiдеш на заправку – немае нiкого, щоб заправити тобi бак, але кругом продають оте чортове капучино. А тодi кав’ярня на заправцi, особливо зi смачною кавою, була нововведенням. Отже, там продавали каву, копи зупинялися, сiдали бiля заправки, щоб випити кухлик, а там i iнший люд пiдтягувався, бо присутнiсть копiв уселяла вiдчуття безпеки. Така собi цiла невеличка екосистема, що базувалася на кавi; тож ми поiхали саме туди. За кермом був я. Ми мали неписане правило: той, хто за кермом, веде машину всю нiч, а той, хто не за кермом – йде по каву, а тому Ломер пiшов усередину. Гадаю, вiн просто не бачив, що там вiдбувалося. Його застрелили, коли вiн був iще метрiв за два-три вiд дверей. Я теж не бачив, що там коiться, бо писав звiт. Я почув пострiл, пiдвiв голову, а Ломер уже впав. Я лише побачив хлопця за касою з пiднятими угору руками, а потiм той тип, Меркадо, повернувся й застрелив його теж.

– Зачекай, – перебила його Френнi, – Меркадо? Той тип iз будинку?

Фiкс кивнув.

– Це те, що я побачив. Знаеш, якi були в той час усi заправки – немов акварiуми з яскравим свiтлом на даху – так що менi було добре все видно: латинос рокiв двадцяти п’яти-двадцяти семи, зрiст приблизно метр сiмдесят п’ять, бiла сорочка, синi штани, на сорочцi кров. Я ж його вже бачив, двi години на нього дивився. Вiн сидiв перед моiм столом у вiддiлку. Вiн знав мене, а я – його. Вiн поглянув крiзь скляну стiну бару заправки на вулицю i побачив там мене. Вiн стрельнув iще раз, але, мабуть, кепсько прицiлився, бо куля навiть машину не зачепила. Лише розтрощила скляну стiну бару. Меркадо вискочив у дверi й побiг за бар. Через мить я почув гуркiт двигуна автiвки, що рвонула з мiсця, хоча саму машину я не бачив. Я забiг усередину, Ломер лежав на пiдлозi.

Фiкс замовк, збираючись на думцi.

– Ось так, – нарештi промовив вiн.

– І що потiм?

Фiкс похитав головою:

– Вiн був мертвий.

– А той iнший хлопець, iз заправки?

– Той прожив десь iз годину, його ледве встигли привезти до операцiйноi. Там вiн i помер. Вiн був ще студентом, пiдробляв на лiтнiх канiкулах. Усе, що йому треба було робити – готувати каву та пiдтримувати лад на заправцi.

Повернулася Петсi з двома наповненими водою разовими пластянками з кришками та вставленими зiгнутими соломинками.

– Поки не побачиш, навiть на думку не спадае, як тобi цього кортить! Тут завжди так бувае.

Френнi подякувала iй i взяла в неi пластянки. Петсi мала рацiю, вона справдi вiдчувала спрагу.

– Але ж це нiсенiтниця якась! – знову звернулася до батька Френнi, хоча вона добре пам’ятала, що цю частину розповiдi вона чула тодi вiд матерi в машинi, i що ii батько був страшенно розлючений, оскiльки не змiг упiзнати того, хто застрелив Ломера.

– Як Меркадо вдалося вибратися з полiцiйного вiддiлка? Як вiн дiзнався, де ви були?

– То був якийсь збiй у роботi мозку, чи принаймнi так менi потiм пояснили. Тодi за надто короткий промiжок часу сталося безлiч подiй, а тому в моiй свiдомостi одна подiя наклалася на iншу, i я прийняв одного пiдозрюваного за iншого. Але навiть тепер можу тобi заприсягтися: я бачив те, що бачив. Убили мого напарника. Я не знаю, як це сталося, але той тип стояв на свiтлi, не далi, нiж за п’ять чи шiсть метрiв вiд мене. Ми дивились один на одного, як оце зараз iз тобою. Коли на мiсце вбивства прибули копи, я розповiв iм усе, до найменших подробиць. Хай йому чорт, та я навiть iм’я його назвав! Але Хорхе Меркадо в той час сидiв у камерi для затриманих у Рампартi. Вiн пробув там цiлу нiч.

– А той, хто вбив Ломера?

– Виходить, що я його нiколи не бачив.

– Отже, вони так i не знайшли того, хто це зробив?

Фiкс нахилив зручнiше кiнчик соломинки й почав пити. Йому було важко це робити: заважали стенози у стравоходi. Вода проходила по пiв чайноi ложечки.

– Аякже, – вiдповiв вiн нарештi, – таки знайшли. Розiбралися.

– Але ж ти вказав на зовсiм iншого чоловiка.

– Я вказав на нього полiцii. Одначе в судi я вказав на того, на кого треба. Слiдчi знайшли свiдка, який бачив машину, що вилетiла iз заправки на шаленiй швидкостi. Вони поставили собi за мету знайти водiя, а потiм постаралися вiдшукати зброю, яку вiн викинув з вiкна

Страница 22

ашини. Одна рiч, якщо вбивають хлопця на заправцi, – тут, звiсно, полiцiя спробуе знайти злочинця. Але коли вбито полiцiянта на заправцi – це вже щось геть зовсiм iнше.

– Але ж у них не було свiдкiв.

– Я був свiдком.

– Ти тiльки-но менi сказав, що не бачив того типа.

Фiкс застережливо направив на неi вказiвний палець:

– Я й до цього дня нiколи його не бачив. Навiть коли сидiв навпроти нього у судi. Це навiть не обговорювалося. Психiатр сказав, що якби я бачив його, я б його згадав. А якщо я його не пам’ятав, то я згадав би його з часом. Мiг прокинутись одного ранку – i зразу все пригадати.

Вiн стенув плечима:

– Цього нiколи не сталося.

– А як же тодi ти був свiдком?

– Вони сказали менi, ким був той тип, i я вiдповiв: «Так, це вiн».

Фiкс стомлено всмiхнувся дочцi.

– Не хвилюйся, то був вiн. Не забувай, що вiн теж мене бачив крiзь скло бару перед тим, як стрiляти. Вiн знав, хто я. Вiн застрелив Ломера, вiн убив того хлопця з бару i вiн знав, що я бачив, як вiн це робив.

Фiкс сумно похитав головою:

– Шкода, що я не пам’ятаю, як звали того хлопчика. Коли ми прийшли до нього додому пiсля похорону, його мати розповiдала менi, що вiн серйозно тренувався в плаваннi. «Був дуже перспективний», – так вона сказала. У моему життi половину подiй я хотiв би згадати, а iншу половину – забути.

Пiсля смертi Ломера вони прожили з Беверлi ще два роки, попри те, що вона вже тодi пообiцяла Бертовi, що покине чоловiка. Вона залишалася, бо Фiксовi була потрiбна ii пiдтримка. Тодi, коли вони так люто посварились у Вiрджинii по дорозi зi школи, мати зупинила машину на узбiччi i сказала Керолайн та Френнi, щоб вони не думали, нiби вона просто так взяла та й покинула iхнього батька. Вона залишилася з ним.

– Якось менi вдалося викинути Ломера з голови, – сказав Фiкс. – Я роками тiльки про нього й думав, та одного дня – не знаю як – менi вдалося забути про нього. Вiн менi вже бiльше не сниться. Я вже не питаю себе, що вiн iв би на обiд, щоразу, як сам обiдаю. Я вже не поглядаю з пiдозрою на кожного, хто проiжджае повз мене на машинi. Я вiдчуваю за це провину, але, треба сказати, що для мене то було полегшення.

– Але зараз ти знову думаеш про нього?

– Так, звичайно, – вiдповiв Фiкс, – через це все.

Вiн вказав рукою на крапельницi, якi немовби ще прив’язували його до життя. Вiн усмiхнувся.

– Йому не випало це пережити. Йому не довелося старiти та слабшати. Я впевнений, йому хотiлося б постарiти та послабшати, якби в нього спитали. Напевне, вiн би сказав: «Так, будь ласка, хай у мене буде рак, коли менi виповниться вiсiмдесят». Але тепер…

Фiкс стенув плечима:

– Я бачу i переваги, i вади.

Френнi заперечно хитнула головою:

– Послухай, тобi випала краща доля.

– Зачекай, не поспiшай з висновками, – заперечив iй батько. – Ти ще молода.




3


Того дня, коли Берт разом зi своею майбутньою другою дружиною Беверлi вiд’iжджали з Калiфорнii до Вiрджинii, Берт заiхав додому, до першоi дружини Терези у Торенс, i запропонував iй подумати над тим, щоб теж переiхати разом iз ними.

– Звичайно, не разом iз нами, – сказав Берт. – Тобi слiд пiдготуватися, запакувати речi, продати будинок. Розумiю, що на це потрiбен певний час. Але якщо добре подумати, то чому б тобi не повернутися знову до Вiрджинii?

Колись Тереза вважала свого чоловiка найгарнiшим у свiтi, тимчасом як насправдi вiн був схожий на одну з тих гаргулiй чи химер, що встановленi на соборi Нотр-Дам-де-Парi для вiдлякування нечистоi сили. Вона не сказала цього, але по тому, як змiнився тон його голосу, було зрозумiло, що ця думка чiтко вiдбилася на ii обличчi.

– Послухай, – сказав Берт, – тобi все одно нiколи не хотiлося переiжджати до Лос-Анджелеса. Ти зробила це лише заради мене i, якщо дозволиш менi нагадати тобi, – не без тривалого буркотiння. То чому ти тепер хочеш тут залишитися? Забирай дiтей, iдь до своiх батькiв, хай дiти почнуть ходити до школи, а згодом я допоможу тобi знайти окреме житло.

Тереза стояла посеред кухнi, яка зовсiм недавно була iхньою спiльною, i зав’язувала пасок банного халата. Кел був у другому класi, Голлi почала ходити до дитсадка, а Джанет та Албi ще були вдома пiд ii доглядом. Дiти повисли у нього на ногах й верещали, немов вiн був одним з атракцiонiв у Дiснейлендi: «Тат-у-у-у! Тат-у-у-у!» А вiн поплескував iх по головах, як по барабанах. Ще й вiдбивав при цьому якусь мелодiю.

– Навiщо я тобi у Вiрджинii? – запитала Тереза. Вона й сама знала навiщо, але хотiла почути це вiд нього.

– Так буде краще, – вiдповiв Берт, указуючи самими лише очима на дитячi голiвки, якi нiжно пестив, по однiй пiд кожною рукою.

– Для дiтей краще, якщо iхнi батьки живуть поблизу одне вiд одного? Для дiтей лiпше, якщо вони живуть без батька?

– Господи, Терезо, але ж ти сама з Вiрджинii. Я не пропоную тобi перебратися до Гаваiв. У Вiрджинii вся твоя сiм’я. Там ти будеш щасливiшою.

– Я зворушена тим, що ти так пiклуешся про мое щастя.

Берт зiтхнув. Через неi вiн гайнував час. Вона нiко

Страница 23

и не цiнувала його часу.

– Інша на твоему мiсцi постаралася б пiти на поступки. Але ти з тих, що нерухомi, мов скеля.

Тереза налила собi кави з кавоварки. Вона запропонувала й Бертовi, але той заперечно вiдмахнувся.

– А чоловiковi Беверлi ти теж запропонував переiхати з вами? Щоб вiн мав змогу частiше бачитися зi своiми доньками? Для них так було б краще.

Один з iхнiх спiльних друзiв сказав iй, що основною причиною переiзду Берта та його майбутньоi другоi дружини до Вiрджинii був Бертiв страх, що перший чоловiк його новоi дружини спробуе його вбити, обставивши все так, немовби то нещасний випадок. Перший чоловiк був копом. А копи, як вiдомо, – принаймнi деякi з них – добре розумiються на таких справах.

Розмова видалася недовгою i завершилась очевидним роздратуванням Берта через поведiнку дружини – зрештою, ii поведiнка завжди його дратувала – але ii наслiдком стало те, що Тереза Казенс провела решту свого життя у Лос-Анджелесi.



Тереза знайшла роботу в секретарському вiддiлi окружноi прокуратури Лос-Анджелеса. Для двох молодших дiтей вона найняла няню, а старших записала в групи продовженого дня.

Юристи з окружноi прокуратури вiдчували щось на кшталт загального вiдчуття провини за те, що покривали Берта протягом його тривалого таемного роману. Вони вважали, що тепер, коли вiн покинув Терезу, вони були в боргу перед нею, а тому запропонували iй роботу. Але минуло не так багато часу, i iй запропонували вивчитись у вечiрнiй школi на помiчника адвоката. Тереза була виснажена морально, ображена на всiх, ii довiрою скористались, але виявилося, що вона була зовсiм не дурна.

Як заступник окружного прокурора Берт Казенс заробляв не так багато, а тому його зобов’язали платити досить скромну суму алiментiв на колишню дружину та дiтей. Статки його батькiв не були його багатством, а тому не вказувалися в майновiй декларацii. Вiн подав клопотання про опiку над дiтьми протягом усiх лiтнiх канiкул, вiд кiнця навчального року й до початку наступного, i його клопотання задовольнили. Тереза Казенс боролася до останнього, щоб скоротити цей термiн до двох тижнiв, але Берт був юристом, i його друзi теж були юристами, а тi були друзями суддi, крiм того, його батьки надiслали йому достатньо грошей на те, щоб справу у судi могли розглядати довiку, якщо так було треба.

Коли Терезi повiдомили, що вона втратила опiку над дiтьми на увесь лiтнiй перiод, вона покричала та поплакала для годиться, а сама собi подумала, чи не обернулося для неi це розлучення вiдпусткою на Карибському морi. Вона дуже любила своiх дiтей, у цьому не було нiякого сумнiву, але одночасно усвiдомлювала, що провести одну пору року з чотирьох без хвилювання про чиюсь ангiну та бiйки, виканючування курсiв танцю, що були iй не по кишенi та возити на якi вона не мала часу, без постiйних вибачень на роботi за те, що запiзнилась або мусить вийти з роботи ранiше, коли вона i так трималася там на волосинцi, – одна пора щороку без дiтей, хоча вона нiколи цього не визнала б – було не так уже й погано. Сама думка про те, що можна буде прокинутися в суботу вранцi без Албi, який стрибае по ii лiжку туди-сюди, уявляючи себе учасником змагань зi слалому, не викликала в неi невдоволення. А думка про те, що вiн стрибае по другiй дружинi Берта, яка, без сумнiву, спала у шовковому, кремового кольору неглiже, оздобленому чорним мереживом, у бездоганно випрасуванiй нiчнiй сорочцi, думка про Албi, який стрибае по нiй, – здавалася просто чудовою.

У першi роки, поки дiти були ще дуже малi для того, щоб подорожувати самостiйно, слiд було забезпечувати iм супровiд. Одного лiта з ними летiла мати Беверлi, наступного року – сестра Беверлi. Спiлкування з Терезою давалося Бонi понад силу, вона нiби почувалася в чомусь винною та постiйно вiдводила погляд. Бонi одружилася зi священиком, а тому iй було притаманне постiйне вiдчуття провини, навiть за те, над чим вона не мала жодноi влади. Ще через рiк настала черга подруги Беверлi Волiс грати роль дуеньi. Волiс завжди розмовляла голосно та мала напоготовi широку усмiшку для всiх. Вона одягалась у яскраву зелену бавовняну сукню. Волiс любила дiтей.

– Отже, дiтки, – звернулася вона до чотирьох маленьких Казенсiв, – ми зараз з’iмо увесь арахiс, що знайдеться в цьому лiтаку.

Волiс обставила все так, немовби вона того дня мала летiти до Вiрджинii у своiх справах, то чому б iм не сiсти усiм поряд? Волiс повелася так природно, що Терезi навiть на думку не спало плакати, аж поки вона не повернулася додому сама.

Пiд час польоту додому з дiтьми мусив подорожувати вже хтось iз близьких Терези: першого лiта то була ii мати, наступного – ii улюблена двоюрiдна сестра. Берт був зобов’язаний купувати квиток тому, хто вiдважувався на шiсть годин польоту з дiтьми.

Проте у 1971 роцi було вирiшено, що дiти вже досить дорослi для того, щоб подорожувати самi. Кел, якому виповнилося дванадцять, та десятирiчна Голлi вже спроможнi втихомирити восьмирiчну Джанет, яка абсолютно нiчого не потребувала, та шестирiчного Албi, котрому

Страница 24

уло треба все i зразу. В аеропорту Тереза вручила iм квитки, якi прислав Берт, i посадила iх на лiтак до Вiрджинii без багажу – нахабна витiвка, яку вона нiколи не могла собi дозволити, поки дiтей супроводжували Бонi чи Волiс. «Хай там Берт побiгае», – думала вона. Їм потрiбно було геть усе: вiд зубних щiток та пiжам i до всього решти. Тереза дала Голлi листа, щоб та вручила його батьковi. Всiм дiтям слiд було почистити зуби у стоматолога. До того ж у Джанет – вона знала це напевне – був карiес. Разом iз листом Тереза надiслала копiю даних про щеплення, вiдмiтивши всi тi, якi слiд було зробити повторно. Вона не мала змоги постiйно вiдпрошуватися з роботи, щоб бiгати по лiкарнях. Лiкарi завжди запiзнювались, iнколи доводилося сидiти протягом годин, щоб iх дочекатися, а iй треба було якнайшвидше повертатися до офiсу. Друга мiсiс Берт Казенс роботи не мала. У неi була купа вiльного часу, щоб водити дiтей по крамницях та лiкарях. Голлi непритомнiла щоразу, як iй робили укол. Албi кусав медсестру. Кел вiдмовлявся вилазити з машини. Якось вона спробувала витягти його силомiць, але вiн зачепився ногою за дверi машини з протилежного боку, тому останне повторне щеплення вони пропустили. Вона не була впевнена, чи Джанет мала всi необхiднi щеплення, бо не знайшла ii картки зi щепленнями. Все це вона вказала у листi. Беверлi Казенс хотiла забрати у неi родину? Буде iй родина!



Дiти сидiли в одному ряду крiсел: хлопчики – з лiвого боку вiд проходу, а дiвчатка – з правого. Кожному з них подарували сувенiрнi значки та пiлотки молодших льотчикiв, якi один лише Кел вiдмовився одягати. Вони радiли тому, що були в лiтаку, радiли, що позбулися постiйного контролю на шiсть годин польоту. Попри те, що вони дуже неохоче залишали матiр саму – вони були, безумовно, на боцi матерi – четверо малих Казенсiв вважали себе вiрджинцями, навiть двое молодших, якi народилися вже пiсля того, як iхня сiм’я переiхала на захiд. Усi дiти Казенсiв терпiти не могли Калiфорнiю. Їм набридло те, що iх постiйно штовхали у коридорах загальноокружноi школи Торенса. Їм набрид шкiльний автобус, який щоранку забирав iх на розi вулицi, остогид водiй автобуса, що нiколи не хотiв iх зачекати, навiть пiвхвилини, коли вони затримувалися через копирсання Албi. Їм набридла iхня мати, незважаючи на те, що вони ii дуже любили, але ж вона кричала на них, коли вони, спiзнившись на автобус, поверталися додому. Тепер через них вона спiзниться на роботу. Вона вичитувала iх усю дорогу в машинi, поки везла до школи на шаленiй швидкостi: iй треба працювати, iм не прожити на тi грошi, якi дае iхнiй батько, вона не може дозволити собi втратити роботу лише тому, що вони настiльки безвiдповiдальнi, що не в змозi прийти вчасно на той триклятий рiг вулицi. Їм вдавалося припинити ii докори тим, що вони щипали Албi, чиi крики заповнювали машину, немов гiрчичний газ. Та понад усе iм остогид Албi, який розливав кругом кока-колу, i саме зараз, в лiтаку, гупав ногами по спинцi переднього сидiння. Всi прикрощi завжди траплялися через нього. Але Кел iм теж уже набрид. Кел носив на брудному шнурку на шиi ключ вiд оселi, позаяк мати йому наказувала, що його обов’язок – привести усiх зi школи додому та приготувати щось поiсти. Келовi осточортiло це робити, а тому зазвичай вiн залишав сестер та брата на вулицi на годину чи бiльше, а сам замикався в хатi, щоб дивитися своi улюбленi програми й вiдпочити у спокоi. По зовнiшнiй стiнi будинку проходить труба системи опалення, а пiд навiсом для машини е затiнок. Не повмирають. Коли мати поверталася додому з роботи, вони з криками зустрiчали ii на порозi та жалiлися на братову тиранiю. Дiтлахи брехали, що вже зробили домашне завдання, – всi за винятком Голлi, яка завжди робила уроки, iнколи сидячи по-турецьки пiд навiсом iз книжками на колiнах, тому що вона жила заради дифiрамбiв та похвал, якими вчителi ii постiйно обсипали. Їм настобiсiла Голлi разом з ii вiдмiнними оцiнками. Єдиною, хто iм не набридав, була Джанет, але лише тому, що вони нiколи про неi не думали. Вона була настiльки занурена у свiй мовчазний свiт, що будь-якi iншi батьки вже давно звернулися б до вчителiв чи психiатрiв з питанням, чи вони це помiтили. Утiм, нiхто того не помiчав. Джанет це набридло.

Вони повiдхиляли спинки своiх крiсел якомога далi назад. Потiм попросили принести гральнi карти та iмбирну газованку. Дiти насолоджувалися перебуванням у прихистку лiтака, який на той час уже перебував десь мiж Калiфорнiею та Вiрджинiею – единими мiсцями на свiтi, куди вони навiдалися за все свое життя.



Фiкс брав тижневу вiдпустку на той перiод, коли Керолайн та Френнi приiжджали влiтку до Калiфорнii, а щойно дiти Берта прибували до Вiрджинii, Берт кожного разу повiдомляв Беверлi, що його навантаження на роботi якимось дивом подвоювалося. Берт працював у сферi майнового права та довiрчоi власностi в Арлiнгтонi, вирiшивши, що життя помiчника окружного прокурора е для нього занадто напруженим. Важко навiть уявити собi, скiльки людей хотiли скласти новий заповiт саме то

Страница 25

о дня, коли прилiтали дiти. Вiн посилав Беверлi до аеропорту саму на автомобiлi-унiверсалi. Вiн збирався забрати iх сам, але в найостаннiшу мить траплялося щось таке непередбачуване, що вiн не лише не мiг поiхати в аеропорт, а навiть навряд чи встигав повернутися додому на вечерю. Беверлi вже й ранiше забирала Бертових дiтей з аеропорту, але насправдi вона iздила забирати свою матiр або Бонi, або Волiс, якi люб’язно погоджувалися провiдати ii за безкоштовний квиток. Це була така велика втiха – бачити одну з них, що сходить по трапi лiтака, тож дiтей вона майже не помiчала. Вони бралися за руки з матiр’ю, сестрою чи з найкращою подругою i разом пiдганяли цю дитячу отару через багажне вiддiлення на вихiд з аеропорту, а потiм – на автопарковку. На тi вiзити вона чекала нетерпляче.

Та цього разу Беверлi вiдчувала якесь зацiпенiння, поки чекала сама на краю трапа. Коли всi iншi пасажири вийшли з лiтака, стюардеса вивела дiтей Казенсiв i попросила Беверлi розписатися за них. Четверо один по одному, хлопчик-дiвчинка-хлопчик-дiвчинка, обличчя схованi за сонцезахисними окулярами. Дiвчатка вiдразу ж пiсля прибуття з видимим розчаруванням ii обняли, а хлопчики вiдступили назад i вiдтак поплелися слiдом до багажноi зали. Албi спiвав собi пiд нiс якусь пiсню, яку важко було розпiзнати, Кел, можливо, теж, хоча Беверлi й не була у цьому впевнена, вони постiйно трималися вiд неi на вiдстанi. В аеропорту було дуже людно та гамiрно вiд безлiчi щасливих сiмей, якi радiли зустрiчi. Навiть розчути власнi думки було нелегко.

Вони стояли коло багажноi стрiчки та дивилися на валiзи, що крутилися по нiй.

– Як школа? У всiх гарнi оцiнки?

Беверлi спробувала зав’язати розмову з дiтьми, але вiдгукнулася лише Голлi. Їй поставили вiдмiнно з усiх предметiв за винятком читання, з якого в неi вiдмiнно з плюсом. Беверлi поцiкавилась, яка була погода у Лос-Анджелесi, коли вони вилiтали, чи поiли вони чогось у лiтаку i як минув полiт. На всi питання вiдповiдала Голлi.

– Вилiт затримали на пiвгодини, тому що була черга на злiтнiй смузi. Ми були двадцять шостi у черзi на вилiт, – промовила вона, пiднявши догори пiдборiддя, – але в нас був хороший попутний вiтер, а тому пiлотовi вдалося надолужити час.

Продiл мiж ii тонесенькими хвостиками, що нагадували поросячi, був такий нерiвний, немовби його зробив п’яний пальцем, а не мати гребiнцем.

Хлопчики розбрелися кожен у своему напрямку. За якусь мить Беверлi побачила Кела, що вилiз на конвеерний пас багажноi стрiчки, яка була через три стрiчки вiд них i по якiй крутилися валiзи з Г’юстона. Щойно вона його помiтила, вiн зiскочив, щоб уникнути прочухана вiд аеропортового носiя, який наближався до нього.

– Келе! – крикнула Беверлi через юрбу. Вона не могла кричати на нього, принаймнi прилюдно та здалеку, а тому сказала:

– Пiди знайди свого брата!

Але Кел глипнув на неi так, немовби то був якийсь чудернацький збiг, що його теж звати Келом, а ця геть незнайома йому жiнка звертаеться до когось, кого також називають Кел. Вiн вiдвернувся. Джанет стояла поряд iз нею та уважно розглядала лямку свого маленького рюкзачка. Хто-небудь перевiряв цю дитину?

Нарештi остання валiза з прямого рейсу Лос-Анджелес – Даллас перекочувала на конвеерну стрiчку, а звiдти – до рук власникiв. На стрiчцi не залишилося нiчого. Юрба розвiялася, Беверлi побачила Албi, який намагався вiддерти стару жувальну гумку вiд пiдлоги чимось таким, що здаля нагадувало ножа. Беверлi повернулася до дiвчаток.

– Так, – промовила вона, подумки розраховуючи, скiльки часу iй знадобиться, щоб доiхати до Арлiнгтона о цiй годинi, – здаеться, вашi валiзи не прилетiли. Нiчого страшного. Нам лише доведеться пiти до служби втраченого багажу та заповнити необхiднi документи. У вас е багажнi талони? – запитала вона у Голлi.

Краще з усiм звертатися безпосередньо до Голлi, яка, здавалося, справдi хотiла допомогти. Голлi була ii единою надiею.

– А в нас немае нiяких багажних талонiв, – вiдповiла Голлi. Вона мала свiтлу шкiру, чорне пряме волосся та веснянкувате обличчя. Вона була схожа на Пеппi Довгапанчоху, яка зазвичай так подобаеться дорослим i з якоi насмiхаються дiти.

– Але вони мусили у вас бути. Що, ваша мати вам iх не дала?

Голлi спробувала знову:

– У нас немае багажних талонiв, тому що ми не маемо багажу.

– Що означае «не маемо багажу»?

– У нас його немае, – Голлi не знала, як ще iй пояснювати.

– Ви що, забули його у Лос-Анджелесi? Ви його загубили?

Беверлi вiдволiклася. Вона шукала поглядом Кела i нiде його не бачила. По всiй залi, через кожнi три метри були розвiшанi таблички, в яких заборонялося сiдати або ставати на багажнi стрiчки.

Губи Голлi затремтiли, але мачуха того не помiтила. Голлi знала, що у поiздцi без валiз щось було не так, але мати переконала ii, що так захотiв батько. Вiн хотiв, щоб у них усе було нове – новий одяг, новi iграшки, новi сумки, в яких нести додому здобутi трофеi. Можливо, вiн просто забув сказати про це Беверлi.

– Ми його не брали, – тихо вiдповiла дiв

Страница 26

инка.

Беверлi поглянула на неi згори донизу. Дiдько б забрав Берта, який сказав, що проблем у неi не буде.

– Що?

Змушувати Голлi сказати це раз було негарно, а змушувати ii повторювати ще раз – непростимо. В очах малоi забринiли сльози i потекли по веснянках.

– У нас… немае… нiякого… багажу.

Тепер iй перепаде вiд батька, а вона його ще навiть не бачила. А ще гiрше те, що батько знову сваритиметься з матiр’ю. Батько завжди каже, що iхня мати – безвiдповiдальна в усьому, але це неправда.

Погляд Беверлi кружляв вiд одного кiнця багажноi зали до iншого. Юрба пасажирiв та тих, хто зустрiчав, уже порiдшала, двое з ii дiтей зникли, третя ревiла, а четверта настiльки захопилася розгляданням пластмасовоi липучки на своiй сумочцi, що ii важко було не прийняти за душевнохвору.

– То чому ж ми тодi стоiмо бiля багажноi стрiчки вже пiвгодини? – пiдвищила голос Беверлi. Вона ще не з’iхала з глузду. З нею це станеться пiзнiше, коли в неi буде час про це подумати, а тепер вона просто не розумiла.

– Я не знаю! – вигукнула Голлi, у якоi по щоках струменiли сльози. Вона задерла пелену футболки й витерлася нею.

– Я не винна. Це ти нас сюди привела. Я не казала тобi, що в нас е багаж.

Джанет розстебнула блискавку свого маленького гаманця, порилася в ньому i простягнула сестрi серветку.



З кожним роком поiздка Беверлi до аеропорту ставала все гiршою, тому що вона завжди сподiвалася, що цього разу все пройде краще. Вона залишала своiх двох пасинкiв та двох пасербиць удома (спочатку зi своею матiр’ю, потiм з Бонi, вiдтак iз Волiс, а тепер – пiд наглядом Кела. Якось же вони були самi вдома у Торенсi, а Арлiнгтон був значно безпечнiший за Торенс) та iхала назад до Далласа, щоб забрати дочок. Тимчасом як дiти Берта приiздили на схiд на все лiто, Керолайн i Френнi вирушали на захiд лише на два короткi тижнi: перший вони проводили з Фiксом, а другий – з ii батьками. Цього було достатньо, щоб нагадати дiвчаткам, наскiльки життя у Калiфорнii подобалося iм бiльше, нiж у Вiрджинii. Вони неохоче плелися з лiтака у такому станi, який можна було визначити як найвищу стадiю зневоднення, оскiльки вони рюмсали протягом усього польоту. Беверлi падала навколiшки, щоб iх обiйняти, але вони своею поведiнкою радше нагадували привидiв. Керолайн хотiла жити разом iз батьком. Вона просила про це, благала, i рiк у рiк iй вiдмовляли. Ненависть Керолайн випромiнювалася через ii рожеву блузку, тимчасом як мати притискала ii до себе. Френнi натомiсть просто стояла та байдуже терпiла обiйми. Вона поки що не навчилася ненавидiти матiр, але кожного разу, залишаючи в аеропорту батька, який плакав, вона все бiльше опановувала це почуття.

Беверлi розцiлувала iхнi рiднi голiвки. Потiм знову поцiлувала Керолайн, а та вiдштовхнула ii вiд себе.

– Я така рада, що ви повернулися додому, – промовила Беверлi.

А от Керолайн i Френнi не тiшилися з повернення додому. Зовсiм не тiшилися. Саме в такому пригнiченому станi дiвчатка Кiтiнгiв поверталися до Арлiнгтона, щоб знову зустрiтися зi своiми зведеними братами та сестрами.

Звичайно, Голлi була привiтною. Вона радiла й плескала у долонi, коли дiвчатка заходили в дiм. Вона розповiдала iм, що хоче пiдготувати новий концерт у вiтальнi цього лiта. Проте Голлi одягалась у червону футболку з маленькою бiлою стрiчкою на комiрцi, яка ранiше належала Керолайн i яку вона перед вiд’iздом вклала у лантух на доброчиннiсть для малозабезпечених, тому що одежина вже полиняла й змалiла. Голлi не була малозабезпеченою.

У Керолайн була бiльша кiмната з двома двоярусними лiжками, а у Френнi кiмната була меншою, бо вона й сама була меншою, з двома односпальними лiжками. Двох сестер об’еднувала аж нiяк не любов одна до одноi чи духовна спорiдненiсть, а малесенька ванна кiмната, що розташовувалася мiж двома спальнями. Двi дiвчинки та одна ванна – з цим можна було якось змиритися вiд початку вересня i до кiнця травня, але в червнi, коли Керолайн i Френнi поверталися з Калiфорнii, вони знаходили Голлi та Джанет, якi розташувалися на одному з двоярусних лiжок, немов у себе вдома, тимчасом як Френнi взагалi позбавляли ii кiмнати, бо там жили хлопцi. Таким чином в однiй кiмнатi було четверо дiвчаток, а в iншiй – двое хлопчикiв, i лиш одна ванна кiмната на шiстьох – за розмiром не бiльша за телефонну будку.

Керолайн та Френнi волочили свiй багаж уверх по сходах. Вони проходили повз вiдчиненi дверi до спальнi дорослих, де поперек лiжка iхньоi матерi лежав Кел, поклавши бруднi ноги у брудних шкарпетках на подушки, i на повну гучнiсть дивився тенiсний матч. Їм нiколи не дозволяли заходити до спальнi дорослих i сiдати на лiжко, навiть якщо вони не пiднiмали нiг з пiдлоги, до того ж iм не дозволяли дивитися телевiзор без запрошення. Коли вони проходили, Кел навiть не вiдводив погляду вiд екрана чи ще якимось чином давав зрозумiти, що помiтив iхню появу.

Голлi тупцювала слiдом так близько, що натикалася на них кожного разу, як вони зупинялися перепочити.

– Гадаю, ми вчотирьох могли б танцювати у бiлих

Страница 27

нiчних сорочках. Як вам таке? Можемо почати пiдготовку вже сьогоднi ввечерi. Якщо хочете, можу показати тi рухи, якi я вже придумала.

Коли справа дiйшла до танцювальноi репетицii, до якоi залучалися четверо дiвчаток, з’явилися лише трое. Джанет пропала безвiсти. Нiхто не помiтив, куди вона подiлась, але не було й кота Френнi, якого звали Жовтець. Жовтець навiть не прибiг до дверей, щоб привiтати Френнi, як вiн зробив би на два тижнi ранiше. Жовтець – единий рятувальний зв’язок iз нормальним життям – зник. Беверлi, яка до того часу геть загрузла у морi турбот про дiтей, навiть не могла пригадати, коли вона востанне бачила кота, але раптовi судомнi схлипування Френнi змусили ii взятися до ретельних пошукiв по всьому будинку. Беверлi знайшла Джанет у комiрчинi для бiлизни, де вона сидiла на пiдлозi пiд шерстяним кашне (скiльки ж часу Джанет не було видно?). Вона гладила кота, що спав.

– Вона не може забрати собi мого кота! – вигукнула Френнi, тож Беверлi нахилилася й забрала кота у Джанет, яка лише на мить спробувала утримати його, а потiм вiдпустила. Увесь цей час Албi ходив слiдом за Беверлi по хатi, супроводжуючи ii тим, що дiти прозвали «саундтрек стриптизерки»: «Бум чика-бум, бум-бум чика-бум».

Щоразу, як Беверлi зупинялася, саундтрек теж припинявся. Якщо вона робила лиш один крок, то й Албi промовляв лише «бум» таким голосом, що видавався надприродно сексуальним як на шестирiчну дитину. Жiнка спробувала не звертати на нього уваги, але згодом iй стало ясно, що не вийде. Коли iй нарештi увiрвався терпець i вона крикнула «Припини!», вiн лише мовчки зиркнув на неi у вiдповiдь. В Албi були великi карi очi та довгi хвилястi кучерi, що робили його схожим на якогось героя з мультфiльмiв.

– Я не жартую, – сказала Беверлi, намагаючись угамувати дихання, – припини негайно!

Вона спробувала надати своему голосовi належного батькiвського тону, але тiльки-но повернулась i рушила далi, то почула в себе за спиною тихеньке, ледве чутне мугикання «Бум чика-бум».

Беверлi кортiло його прибити. Вона насправдi хотiла вбити дитину. Руки в неi тремтiли. Вона пiшла до своеi кiмнати, волiючи зачинити дверi, замкнути iх на замок i вiдпочити, але вже у коридорi до неi долинули звуки вiд ударiв тенiсного м’яча та крики глядачiв. Вона заглянула до кiмнати:

– Келе! – покликала вона, ледве стримуючи сльози. – Менi потрiбна моя кiмната.

Кел не рушив з мiсця, навiть бровою не повiв. Вiн не вiдривав очей вiд екрана.

– Матч iще не закiнчився, – промовив вiн, немовби мачуха нiколи у життi не бачила тенiсного матчу i не розумiла, що якщо м’яч iще рухаеться, це означае, що гра тривае.

Берт вважав, що телевiзор нiчого путнього дiтям не дае. У найкращому випадку то лише гайнування часу, безглуздий гамiр. У гiршому випадку вiн пiдозрював, що це заважае iхньому розумовому розвитку. На його думку, Тереза припускалася величезноi помилки, дозволяючи дiтям так часто дивитися телевiзор. Вiн казав iй, як i що слiд робити, але вона нiколи не слухала його, коли йшлося про виховання дiтей, та й узагалi – хоч про що йшла мова. Саме тому в iхньому з Беверлi домi був лиш один телевiзор, i саме тому вiн був у iхнiй спальнi, куди дiтям заходити не дозволяли, тобто куди ii дiтям заходити не дозволялося протягом звичайного року. Зараз Беверлi хотiлося вимкнути телевiзор та викотити його у кiмнату, яку рiелтори називають «сiмейна вiтальня», хоча члени родини майже нiколи не потикають туди носа. Вона повернулась i пiшла геть по коридору, а на безпечнiй вiдстанi вiд неi поплiвся Албi, мугикаючи свою мелодiю. Це його мати так навчила? Хтось же його навчив. Не може бути, щоб шестирiчний хлопчик ходив по стриптиз-клубах, навiть оцей ось. Голлi читала «Ребеку».

– Беверлi, ти коли-небудь читала «Ребеку»? – запитала Голлi, тiльки-но Беверлi увiйшла до кiмнати, ii обличчя просто свiтилося вiд захоплення. – Мiсiс Денверс лякае мене до смертi, але я все ж хочу дочитати. Я не зважала б на неi, якби менi випало жити у Мандерлi. Я б там не залишилась, якби хтось поводився зi мною так жахливо.

Беверлi легенько кивнула i вийшла з кiмнати. Вона подумала, що могла би прилягти вiдпочити у кiмнатi хлопчикiв – у тiй, що зазвичай була кiмнатою Френнi, – але там стояв просто-таки нестерпний сморiд вiд брудних шкарпеток, бiлизни та немитого волосся.

Вона знову спустилася на перший поверх i наткнулася на Керолайн, що у злому настроi господарювала на кухнi. Донька сказала, що хоче спекти тiстечка браунi для батька та вiдправити iх йому поштою, щоб вiн мав, що попоiсти.

– Тiльки не клади горiхiв, бо твiй батько iх не любить, – порадила Беверлi. Вона й сама не знала, чому вона це сказала. Їй просто хотiлося догодити.

– Ще й як любить! – заперечила Керолайн матерi, повертаючись так швидко, що розсипала пiвпачки борошна на кухонний стiл. – Можливо, вiн iх не любив, коли ти його знала, але тепер ти його зовсiм не знаеш. Тепер горiхи йому подобаються в усьому.

Албi був у iдальнi. Вона чула його спiв через дверi кухнi. Його вiрнiсть однiй темi вража

Страница 28

а. Френнi сидiла у вiтальнi, намагаючись устромити переднi лапки кота в отвори для рук ляльковоi сукнi, та плакала так тихесенько, що ii мати переконалася в тому, що все, до найменшоi дрiбницi, що вона досi зробила в життi, було помилкою.

Беверлi не було куди пiти, не було де подiтися вiд дiтей, навiть у комiрчину для бiлизни, тому що Джанет так i не вийшла звiдти, коли вiд неi забрали кота. Беверлi взяла ключi вiд машини i вийшла на вулицю. Тiльки-но вона зачинила за собою дверi, iй здалося, що вона шубовснула у воду: розпечене важке лiтне повiтря заполонило ii легенi. Вона пригадала, як було чудово сидiти пiсля полудня на внутрiшньому подвiр’i за будинком у Даунi. Керолайн зi своiм триколiсним дитячим велосипедом, щаслива Френнi у неi на колiнах, майже всеохопний аромат апельсинових квiтiв. Фiкс був змушений продати той будинок, щоб виплатити ii частину того невеличкого капiталу, що вони мали, та оформити допомогу на дiтей. Чому вона дозволила йому продати будинок? У Вiрджинii сидiти надворi неможливо. Лише за тi кiлька хвилин, що вона йшла по дорiжцi до машини, ii вкусили п’ять комарiв, шкiра на мiсцi укусу вiдразу ж розпухла до розмiру десятикопiйчаноi монети. Беверлi потерпала вiд алергii на комаринi укуси.

У машинi було не менше, як сорок градусiв. Вона завела двигун, увiмкнула повiтряний кондицiонер та радiо. Вона лягла впоперек на розпечене вiд сонця задне сидiння iз зеленого шкiрзамiнника так, щоб iз будинку ii не було видно. Їй подумалося, що якби вона зараз була в гаражi, а не пiд навiсом для автiвки, то наклала б на себе руки.

Зважаючи на те, що навчальний рiк у державних школах Калiфорнii тривав дещо довше, нiж у приватних католицьких школах Вiрджинii, у Беверлi та Берта було аж п’ять днiв, коли вони зоставалися вдома самi пiсля вiдправлення ii дiтей та перед прибуттям його дiтей. Якось одного разу пiсля вечерi вони кохались у iдальнi на килимi. Це було не дуже зручно. Беверлi значно схудла пiсля того, як вони перебралися до Вiрджинii, а тому ii спиннi хребцi та ключицi проступали настiльки, що ii можна було використовувати як наочний засiб на уроках анатомii. Пiд час кожного поштовху ii тiло вдавлювалось у грубий килим сантиметрiв на п’ять, при цьому ii гола шкiра терлась об вовняну поверхню. Але навiть попри розтерту килимом шкiру, вони почувалися вiдважними та пристрасними. «Це не було помилкою», – повторював iй Берт, коли вони потiм лежали поряд горiлиць, дивлячись на стелю. Беверлi нарахувала п’ять мiсць, де на люстрi бракувало скляних кришталикiв. Ранiше вона цього не помiчала.

– Усе, що сталося в нашому життi до цього часу, все, що ми зробили, мусило статися саме так, як сталося, щоб ми були разом, – Берт узяв ii руку у свою i легенько стиснув.

– Ти справдi так вважаеш? – запитала Беверлi.

– Ми з тобою – це якесь диво, – вiдповiв Берт.

Пiзнiше ввечерi вiн мастив iй спину маззю для швидкого загоення ран. Вона могла спати лише на животi. То була iхня лiтня вiдпустка.



У стосунках мiж дiтьми Кiтiнгiв та дiтьми Казенсiв була одна особлива деталь: вони не ненавидiли одне одного, iм не була властива навiть мiзерна дрiбка родовоi вiдданостi. Казенси не давали переваги спiлкуванню з Казенсами, а двiйко Кiтiнгiв могли взагалi обходитись одна без одноi. Чотирьох дiвчаток злило те, що iх упхали всiх гуртом до однiеi кiмнати, але вони не звинувачували в цьому одна одну. Хлопчики, яких узагалi все i завжди лютило, здавалося, не зважали на те, що iм доводиться бути у компанii такоi великоi кiлькостi дiвчат. Шестеро дiтей дотримувалися разом одного-единого для всiх принципу, який зводив нанiвець iхню потенцiальну неприязнь одне до одного: вони не любили своiх батькiв. Вони iх ненавидiли.

Єдиною, хто переймався цим, була Френнi, тому що Френнi завжди любила матiр. Коли рiк плинув звичайно, вони часто спали разом пiсля обiду, щойно вона поверталася зi школи, обiймалися так мiцно, що iм снилися однаковi сни. Френнi могла сидiти на кришцi унiтаза вранцi та спостерiгати за тим, як мати чепуриться, а також могла знову сидiти на кришцi унiтаза ввечерi, розмовляючи з нею тодi, коли вона нiжиться у ваннiй. Френнi була твердо переконана в тому, що вона – не тiльки улюблена материна дочка, а ще i ii найкоханiша людина у свiтi. За винятком лiта, коли мати дивилася на неi так, немовби вона була всього-на-всього четвертою дитиною з шести. Коли Албi доводив Беверлi до сказу, вона заявляла, що всi дiти мусять iти надвiр, i те «всi дiти» включало також i Френнi. Морозиво слiд iсти надворi, кавун – надворi. Вiдколи це iй бiльше не довiряли iсти кавун за кухонним столом? Це була образа, i не лише для неi. Можливо, Албi не вмiв з’iсти морозиво так, щоб не впустити його на пiдлогу, але всi iншi були досить спроможнi. Добре, вони пiдуть надвiр. Вони виходили надвiр, щосили грюкали дверима, плелися вулицею, петляючи по гарячому тротуару, мов зграя здичавiлих собак.

Четверо дiтей Казенсiв не звинувачували Беверлi у своiх кепських лiтнiх канiкулах. Вони звинувачували свого батька та сказали б ц

Страница 29

йому просто у вiчi, якби вiн хоч iнколи з’являвся. Кел та Голлi нiчим не давали взнаки, що вважають поведiнку Беверлi непростимою (Джанет – та взагалi нiколи нiчого не казала, проте Албi – ну, ви знаете, який Албi), а от Керолайн та Френнi були шокованi. Їхня мати вiдводила кожному свое мiсце за столом на кухнi залежно вiд вiку та змушувала кожного по черзi пiдходити з тарiлкою до плити замiсть того, щоб поставити вже готовi тарiлки з iжею на стiл, як вона це зазвичай робила протягом року. Влiтку вони випадали з цивiлiзованого свiту й потрапляли у початковi сцени з «Олiвера Твiста».

Якось у четвер увечерi, у липнi, Берт скликав усiх на сiмейну раду у вiтальнi та сповiстив, що вранцi вони iдуть на озеро Анна. Вiн повiдомив, що взяв вiдпустку на роботi на три днi й замовив три кiмнати у мотелi «Соснова шишка». У недiлю вони поiдуть до Шарлотсвiля, щоб провiдати його батькiв, а вiдтак повернуться додому.

– Це вiдпустка, – пiдбив пiдсумок Берт, – усе вже заплановано.

Дiти здивовано клiпали очима, бо не могли собi уявити якийсь день, що не буде схожим на звичайнi днi, а Беверлi теж здивовано клiпала, тому що Берт заздалегiдь не сказав iй про це нi слова. Дiти бачили, як Беверлi намагалася зустрiтися поглядом з Бертом, але впiймати погляд чоловiка було не так уже й легко. Мотель, озеро, iжа в ресторанi, вiдвiдини надзвичайно непривiтних батькiв Берта, в яких були конi, ставок та чудова чорношкiра куховарка, яку звали Ернестайн i яка минулого лiта навчила дiвчаток пекти пироги. Якби в дiтей виникло бажання поспiлкуватися з батьками, вони б, напевне, сказали, що iм це подобалося, але такого бажання в них не було, а тому вони змовчали.

Наступного ранку було жарко, немов у пеклi. Пташки не цвiрiнькали, намагаючись зберегти сили. Берт наказав дiтям iти до машини та всiдатися, хоча всiм було очевидно, що це легше сказати, нiж зробити. По-перше, буде шалена суперечка, кому сiдати поряд iз Албi, отже всi стояли на дорiжцi й чекали початку. Передне мiсце поряд з водiем було для батькiв, а тому взагалi не розглядалось як варiант, попри те, що Керолайн i Френнi постiйно займали його, коли iздили в машинi з матiр’ю пiд час навчального року. А тому залишалися сидiння зразу ж за переднiм, потiм задне та останне в самому кiнцi фургона. Врештi-решт дiти завжди якось сiдали парами, за статтю чи за вiком; це означало, що терпiти витiвки Албi майже завжди випадало або Келовi, або Джанет, iнколи – Френнi, але нiколи Керолайн чи Голлi. Албi зазвичай наспiвував пристрасний варiант «Дев’яносто дев’ять пляшок пива на стiнi», в якому кiлькiсть не зменшувалася по порядку – пiсля п’ятдесяти пляшок iх ставало сiмдесят вiсiм, потiм чотири, а потiм – сто чотири. Згодом вiн казав, що його нудить у машинi та починав дуже переконливо зригувати, що змушувало Берта без причини з’iжджати на узбiччя швидкiсноi траси, i за що незмiнно сварили Джанет, яка взагалi нiчого не казала. Побачивши перший-лiпший дороговказ виiзду зi швидкiсноi автотраси, Албi питав, чи не тут iм треба повертати.




Конец ознакомительного фрагмента.



notes


Примечания





1


Джейн Кеньон (1947–1995) – американська перекладачка поезii Анни Ахматовоi, авторка кiлькох поетичних збiрок. – Тут i далi прим. перекл.