Страница 1

Темна синя вода. Ручай
Радiй Володимирович Радутний


Темна синя вода #2
Радiй Радутний (нар. 1969 р.) – вiдомий украiнський письменник, автор фантастичних творiв та бойовикiв, пiсля деякоi творчоi паузи виступив з монументальним циклом.

В iсторико-фантастичному циклi «Темна синя вода» плануеться не менше трьох книг. Перший роман – «Темна синя вода. Джерело» – вийшов у видавництвi «Фолiо» в 2016 роцi й одразу зажив широкоi популярностi серед читачiв.

«Темна синя вода. Ручай» – це другий роман iз серii подорожей в минуле Украiни, де всi подробицi тогочасного життя виписанi автором зi знанням тих реалiй, чого б вони не стосувалися – побуту, масштабних вiкопомних подiй у нашiй iсторii чи вiдомих постатей.

Химерна доля зiбрала кiлькох героiв у Киевi ХVIII столiття, де ще зовсiм немае таких знайомих нам орiентирiв, де все – iнакше. Трое чоловiкiв й одна молода жiнка. Кожен несе в собi якусь моторошну таемницю. Один – наш сучасник, що побував у бувальцях, знае вiйну не з переказiв. Іншi, схоже, iз майбутнього, десь так через пару столiть. Вони вимушенi гуртуватися, бо на кожному кроцi на них чекае смертельна небезпека, вона – скрiзь…





Радiй Володимирович Радутний

Темна синя вода. Ручай





Роздiл 1

Виробнича нарада


І рiчка була та сама, i пагорб той, i навiть якийсь натяк на дорогу протоптали-проiздили понад нею – а от усе iнше зникло. Анi натяку на млин, на греблю, на мiст. Зникло урвище, де, вочевидь, брали глину для хат – бо не виднiлося й хат; зник ставок – бо який же ставок без греблi?

Натомiсть лiсу побiльшало.

Може, й справдi Землi було б краще без людей? Принаймнi лiсам точно краще. Хоч i насаджували iх у моi часи, та рубали все-таки бiльше. У часи, коли моя мама була школяркою, то iх виганяли саджати гаi та лiсосмуги; батько трохи старший, i в його часи пробували навiть з лiтакiв насiння розкидати – але дерев усе одно стае все менше та менше.

А шкода.

І пагорби меншають, а деякi – то й зовсiм зникають, i рiки мiлiшають, а про звiрiв я й взагалi мовчу.

Так що були своi плюси в тому, щоб опинитися на високому пагорбi, укритому лiсом, а що в лiсi водилася звiрина – то про це жодних сумнiвiв. Ще коли пiднiмались – то налякали зайця, Галя мало не вступила у купку оленячого лайна кульками, а Ігор очима показав менi слiд. Чималий слiд, з пiв моеi долонi завбiльшки, тiльки пальцiв лише чотири, натомiсть iз кiгтями.

Або вовк, або дуже-дуже великий собака. Якого тут бути не може за визначенням, отже, все-таки вовк.

Розпалили багаття. Сiрникiв, ясна рiч, не було, а хоч би й були – один чорт, бо й мене, й Ігоря, й Галю варто було б викрутити перед тим, як сушити; а в Альберта, що зустрiв нас пiсля вивалювання з вiкна – й тим бiльше. Взагалi не певен, що були в його часи сiрники, та й не потяг би вiн iх iз собою.

Багаття вiн розпалив хитрою залiзякою – тою самою, що наставляв i на мене.

Недаремно наставляв, слiд сказати – бо течiя заперла мене на грузьке, i продирався б я крiзь грязюку довго та марудно… якби не цвьохнула залiзяка тоненьким тросиком iз кiльцем на кiнцi, й Альберт не скомандував хапати його й тримати мiцно.

Якось хитро скомандував, незнайомими термiнами, але якi тут можуть бути розбiжностi? Дають – бери, б’ють – тiкай, утiк – розвернися й придивись, чи нема можливостi подякувати тим самим.

Я взяв.

Залiзяка коротко запищала – й раптом сiпнула мене з багнюки, протягла до самого берега, потiм так само коротко вереснула, й настав час вiдпустити кiльце.

Чоловiк, що тримав хитрий пристрiй, навiть не поточився – це при тому, що тiльки-но витягнув з болота суттево бiльше центнера м’яса, трохи кiсток, й приблизно з наперсток мозку.

Саме так. З наперсток, а може, й ще менше.

Бо як, як пояснити iнакше те, що я бачити – бачив, чути – чув, на доторк також вiдчував, а зробити висновок так i не спромiгся!

Навiть близько пiдходив, з самого початку пiдозрював в Ігорi виконавця, а не iнiцiатора всього цього заходу! Припускав же! А от зробити наступний крок – кеби не вистачило.

– Знайомтеся, – сказав Ігор, тiльки-но я зiп’явся на рiвнi. – Це Альберт, командир нашого… е-е-е… загону. Вiн з трохи дальшого майбутнього, наскiльки я зрозумiв – аж iз двадцять третього столiття. Мова сильно змiнилася, я його так-сяк розумiю, й так-сяк розумiю тебе, а Галю вже не кожного разу. Так що я перекладатиму Альберта, а ти вже передавай далi.

– А якщо з’явиться iще хтось, то далi перекладатиму я? – миттю зорiентувалась Галина.

Молодець! Бо менi на такий самий висновок знадобилося на секунду бiльше.

– Сом так, – кивнув Альберт i сховав залiзяку кудись пiд пахву. – Тепер гоу на хiл, там вармiше, там i поспiкаемо.

У принципi, було зрозумiло й без Ігоревого перекладу, але якщо мова пiде про бiльш складнi матерii, то е шанс заплутатись.

Галя секунди зо двi полупала очима (вийшло досить привабливо), але Альберт ще й рукою показав, i питання знялося.

Чому на хiлi було «вармiше», стало ясно вже за хвилину. Альберт, мабуть, чекав нас ще з

Страница 2

ечора – бо дрiв наготував, i зародок багаттячка побудував – тiльки вогонь пiднеси, й навiть товстеньку колоду притяг до галявини – щоб зручнiше сидiлося.

А потiм, як вже було сказано, знову витяг свою залiзяку, клацнув – й багаттячко зайнялося. Одразу. Як наче не запальничку, а вогнемет задiяли.

Ми з Ігорем негайно скинули пiджаки, сорочки… й лише потiм здогадалися поглянути на Галину.

Ясна рiч – стояла, як кам’яний стовп, тремтiла – бо таки прохолодно було; й навiть гудзика не розстебнула.

Альберт знизав плечима – вийшло схоже на те, як бугай головою крутить; стягнув iз себе щось таке, як каптан, штани-шаровари, довгу сорочку й кинув усе те Галi.

– Гайс, зробiть голови овер.

І показав пальцем, як саме.

Чесно скажу – коли Галя шелестiла тканиною, обернутися хотiлося, наче в п’ятнадцять рокiв. Маю пiдозру, що не лише менi.

– Усе, можна, – пролунало з-за спин через двi хвилини.

Виявилося, що каптан мае велике декольте, мало не до сонячного сплетiння; але, на щастя, вузьке. Якщо дуже не кутатися, то улоговинку помiж грудьми добре видно, а на самi груди лише натяк. У нашi часи таке не соромилися одягати навiть дикторки в телевiзорi, але Галя куталася.

– Де взяв? – запитав Ігор i додав ще якесь слово, незрозумiле.

– Майже, – вперше посмiхнувся Альберт. – Фарували тут двiйко мiсцевих…

Вiн потицяв пальцем за кущi, Ігор гмукнув, сходив i повернувся ще з одним оберемком якогось одягу. Вiн був зiбганий жужмом, але криваву пляму на сорочцi було й так помiтно.

– Як змiг, – перехопив мiй зацiкавлений погляд Альберт, трохи напружився, наче згадуючи, й раптом видав:

– «Маемо те, сшо маемо».

Я пошкодував, що мiсцевi фарували не втрьох. Сидiти у мокрих штанах не хотiлося, але лякати Галю не хотiлося дужче.

– А грошi були? – запитав Ігор. – Ну, у тих двох, що… е-е-е… фарували?

Альберт мовчки упхнув руку до кишенi та витяг кiлька монеток. Не золотих. Та й на срiбло також не схожих. Отже, мiдяки-дрiбняки.

– А документи? – не вгавав Ігор.

Альберт так само мовчки похитав головою. Мабуть, тi перехожi були не з багатих.

Багаття розгорiлося, й хвиля приемного тепла швидко пiдсушила спочатку тiло, а там i мокрi штани – спочатку спереду (там важливiше); потiм я став крутитися, пiдставляючи то лiвий бiк, то правий, то, так би мовити, тилову частину. Стояв близько до вогню, й зi штанiв пiднiмалася пара.

– Гарячий ти хлопець, – раптом посмiхнулась Галина, i я трохи здивувався. Не така вже вона й полохлива, виявляеться, може й пожартувати на делiкатну тему. Заусмiхався, а потiм допер – навколо багаття зависла неприемна мовчанка, й вона розрядила ii традицiйним жiночим способом.

– Зараз ще пiдгарячiшаемо! – змовницьки пiдморгнув Альберт й витяг з-за колоди квадратну пляшку. Обсягу вона була якогось нестандартного – менша за пiвлiтра, але явно бiльша за нуль-сiм, та й вмiст вино не нагадував, а був схожим на дуже розбавлене молоко.

Що воно – я не зрозумiв, Ігор теж, а Галя, бач, дотямила.

– Самогонка? – Вона скривилась, але вiдмовлятись не стала.

– Теж мiсцева? – поцiкавився Ігор, застiбаючи на грудях трофейний каптан, чи як його там.

– Ну а яка ж, – буркнув Альберт.

Мабуть, запасливi були тi двое, що мали нещастя iхати лiсом.

Виявилось, я маю рацiю, бо везли ще й клунок з харчами.

Сало не вiдрiзнялося вiд пробуваного мною в дев’ятнадцятому столiттi й у двадцятому теж; цибуля була майже така сама, як у нас, а от хлiб iнакший. Чорний, глевкий, аж волохатий вiд остюкiв, вiн ще й пах надто рiзко… ну, не казати ж про хлiб «смердiв»? З дитинства привчили. Застав я ще майже побожне ставлення до хлiба, дотягло воно аж до другоi половини двадцятого столiття. А якщо враховувати й традицiйний хлiб-сiль почесним гостям, то й перетягло.

Щоправда, вже у моi часи мало хто знав, що робити з поданим короваем, та ще й iз сiльницею.

Натомiсть, що робити з хлiбом, салом, цибулею та самогонкою – знали всi, i ми теж, i навiть Галя не вiдцуралася – а хто б вiдмовився опiсля погонi зi стрiляниною, купелi, стресу, та опинившись у незнайомому мiсцi з трьома незнайомими (ну, хай майже незнайомими) чоловiками, скажiмо так, явно не гламурного роду занять?

– Шкода, що келишкiв не везли, – зiтхнула вона, ще раз поглянувши у бiк кущiв, звiдки Ігор притяг закривавлений клунок.

Горло у пляшки було мало того, що широке, так ще й з грибочком-розширенням. Не знаю, нащо його робили. Може, щоб зручнiше було пляшку за горло тримати, а на пиття з того горла й не розраховували?

Самогонка виявилась гидотною на смак (а якою ж iй iще бути?), але свою справу зробила – i пiдiгрiла, i стрес зняла. А Галi, здаеться, ще й додала смiливостi, бо вона приклалася ще раз, сьорбнула, покрутила головою – еч, зараза, як уставляе! – й раптом видала те, що у нас всiх було на язицi, але кожен кивав на iншого. Подумки.

– Ну що? Коли будуть подробицi? Куди iдемо, що робимо?

Ми з Ігорем перезирнулися, i я негайно набув сильноi певностi, що анекдот про «ну що?» дожив i до його часiв. А може, навi

Страница 3

ь i до Альбертових.

«Ну що? – хрипко каже перший з компанii, продираючи на ранок очi й тримаючись за голову. – Хто вчора перший сказав «ну що?» (якщо раптом хто не в курсi).

Альберт помовчав i раптом видав довгу тираду, зрозумiти яку менi не вдалося. Мова була схожою на украiнську, i кожне слово окремо начебто зрозумiле, але загалом – уловлювалися лише окремi фрагменти. Так пересiчний украiнець розумiе польську чи болгарську – окремi слова та загальний змiст, якщо тема нескладна. Росiянин, до речi, не розумiе.

На жаль, у нашому випадку тема була складна навiть для мене, а як для Галi – то й взагалi. Щось про труднощi спiлкування, термiнологiю та загальний дискурс.

Бiдолашна Галя аж рота роззявила.

– Альберт каже, – влiз Ігор, – що детально пояснити буде досить важко. І не лише тому, що в його часи мова сильно змiнилася, але й тому, що змiнився… е-е-е… спосiб мислення. Прямий переклад неможливий, так що вiн буде пояснювати, а я переказувати своiми словами.

«А якщо ти збрешеш?» – подумав я, але не сказав.

– Якщо раптом у когось виникне думка, що я збрешу, – сказав Ігор i глипнув на мене. – Взагалi-то, це менi нi до чого. В одному човнi пливемо. Але помилитися з якимись дрiбничками можу. Тому уважнiше прислухайтесь до слiв Альберта. Все не зрозумiете, але загальний змiст розiбрати так-сяк зможете.

Вiн помовчав й додав упiвголоса – не для того, щоб Альберт не почув – яка тут конспiрацiя, якщо всi поруч сидимо, одне бiля одного, а так, наче засоромився трохи.

– Якщо чесно, то я i сам не все розумiю. Дуже вже швидко мова змiнилася. Не так, як у нашi часи. Юрко, ти ж мене нормально розумiеш?

– Ну, майже завжди, – трохи ухильно вiдповiв я.

– А ти, Галинко?

– Теж майже. Але здаеться, що мое «майже» бiльше за Юркове, – посмiхнулася Галя.

– Так отож…

Альберт нетерпляче ворухнув плечем й видав ще одну фразу. Як на мене, можна було не перекладати, але Ігор, мабуть, вирiшив постаратись для Галi й таки переклав.

– Вiн пропонуе взятися ближче до справи.

Гадаю, будь-який професiйний перекладач за таку трансляцiю Ігорю по головi влупив яким-небудь товстим словником, але, як навмисне, жодного перекладача поблизу не бiгало. Та й словника теж.

Але так чи сяк, але мав Альберт рацiю i ми «стали до справи».

Альберт стрiляв фразами – то короткими, на одне-два куцих речення, то довгими чергами – речень на п’ять або шiсть, Ігор ловив i перенаправляв до нас. Вже на другiй Галя пiдсiла ближче до мене й перепитала: «А що таке еверетика?» Хлопцi узяли паузу, а я так-сяк, наводячи аналогiю з нитками у клубочку, розповiв.

Сподiваюсь, коли я говорив про веретено, Альберту було так само незрозумiло, як менi про деформацiю суперструн.

Загалом картина поступово малювалась така. По-перше, Альберт був не першим. До нього теж хтось пристрибав зi ще бiльш далекого майбуття й надав методичну допомогу в органiзацii мандрiвки у часi. Що пiсля того сталося з мандрiвником – Ігор сказав, що розумiе, але не до кiнця, я не зрозумiв узагалi, а Галя, мабуть, ще менше. Але маю певнiсть, що «диспруптизацiею» щось хороше навряд чи назвуть.

Завербувати Альберта також виявилось неважко – над ним теж висiла якась загроза. Ігор переклав ii, як «утрату частини громадськоi особистостi». Що воно таке – я не зрозумiв, тому Галi сказав, що Альберту зiбралися щось вiдтяти. Галя чмихнула, i я зрозумiв, про що вона встигла подумати.

– Альберт нарив у громадських… е-е-е… – Ігор, почухавши потилицю, обiзвав те «хмаробазами», я подумав i переклав як бiблiотеки, – …вiдомостi про Ігоря, про мене й про Галю. Про Ігоря багато, про мене трохи менше, про тебе, Галю, майже нiчого, окрiм сумноi подii, завдяки якiй вона й втрапила колись на газетнi шпальти.

Галя здригнулася.

Звiсно, на кожен час було по кiлька кандидатiв. Зокрема, Альберт вербонув десять штук в Ігоревому столiттi, але до моiх часiв дiстався лише один – власне Ігор. Вiн, у свою чергу, вербонув трьох, але iсторiю одного мого, так би мовити, «колеги» виклав ранiше. Того самого, що загинув у Днiпрi, ага. З другим було приблизно так само. Може б, Ігор продовжив дiяльнiсть, але певнi обставини змусили евакуюватися з того часу ранiше, кхе-кхе…

На «певних обставинах» я зробив вигляд, нiби засоромився.

З бiльш раннiх часiв докладних вiдомостей було ще менше. Зокрема, у тисяча сiмсот вiсiмдесят п’ятому, у тому самому, де ми випали з вiкна просто в рiчку, вiн знав лише одного основного кандидата i декiлька запасних, точне число вiн не скаже з мiркувань конспiрацii, але все, що вiн про них знае, – це власне дати на могильних каменях i…

Цей момент Ігор тричi перепитав, потiм знизав плечима й сказав менi, що, мабуть, мова йде про розмiр людини. Я двiчi перепитав, про який саме розмiр, Ігор поторочив ще трохи з Альбертом i сказав, що не певен, але, мабуть, про зрiст. Але, може, й нi. Може, Альберт мае на увазi не довжину тiла, а… Ігор знову почухав потилицю i припустив, що мова про видатнi здiбностi. Але скорiш за все, мова таки про зрiст.

Весь час,

Страница 4

поки тривали переговори, Галя аж пiдстрибувала на мiсцi й так само перепитала мене, до чого тут зрiст. Менi лишалося хiба що плечима знизати й кивнути на Альберта – до нього, мовляв, усi питання.

Зi слiв Альберта також виходило, що iдеальнi кандидати мали бути чоловiками вiком тридцяти-сорока рокiв – або трохи за, або трохи недо; а також жiнками трохи за двадцять – причому ближче до двадцяти, а не до наступного ювiлею. Але були винятки. Чорт його зна, молодшi чи старшi.

З’ясувалося також, що Альберт очiкував певного опору з боку Континiуму. Альберт вирiшив, що я не зрозумiю, й переклав це: «мiжчасових лiнiй», i вирiшив, що для Галi це трохи заскладно, й переклав ще простiше – з боку долi. Проте Альберт був неприемно здивований, коли опiр виявився значно потужнiшим, й з десяти кандидатiв уцiлiв лише один, а в двадцятому столiттi один з трьох, та й то дивом, i при цьому вербувальники також наражалися на небезпеку. Це означае, що й у цiй iтерацii (Ігор iз сумнiвом поглянув на мене, але я кивнув – мовляв, розумiю; а Галi переклав, як «на цьому кроцi») слiд очiкувати труднощiв та бути готовим до небезпеки.

– Роздiлятись не будемо? – з надiею запитала Галя, й запитання пробiгло зворотним маршрутом перекладу. На кiнцевому етапi прозвучало щось таке, як «сепаративно». Ой, щось не подобаеться менi напрям, куди змiнилася мова!..

Рiч у тiм, що не лише мова визначае буття, але й навпаки. В ескiмосiв кiлькадесят термiнiв для позначення снiгу й жодного для лiтака, а в нас ситуацiя протилежна. Щоб краще розiбратися, про що мова, варто пiрнути в глибину столiть трохи далi, коли народи дiлилися не рiвнем споживання попкорну, не за кольором шкiри або формою черепа, а за бiльш фундаментальною ознакою. Я про розподiл на кочовий та осiдлий спосiб господарювання (якщо хто ще не зрозумiв).

У кочовика кругозiр бiльш широкий – це очевидно. Починаючи вiд того, що в межах свого району кочiв’я вiн бiльше бачить, i аж до того, що на кордонах району вiн стикаеться з iншими народами та культурами. Осiдлий хлiбороб знае про тi культури лише з чуток, донесених, мiж iншим, тими ж кочовиками. Натомiсть бiля свого села вiн знае в обличчя мало не кожне деревце, може розповiсти, хто й коли його посадив, а чи саме виросло, i якi подii вiдбувалися пiд цим деревцем цiеi весни, минулоi й позапозапоза… минулоi теж. А якщо дерево – дуб, то про нього починають розповiдати, нiби посадив його не якийсь там хрiн з бугра чи забудькувата гава, що сховала жолудь за зиму, а сам пан-отаман Який-небудь. Хто зараз усмiхнувся – нехай жене ту посмiшку геть, бо одна справа, коли розповiдають, що був колись князь Святослав, а зовсiм iнша – коли показують мiсце, де вiн загинув. Якщо вiн тут жив – подумае той, кому це розповiдають. То це ж що означае? Що вiн, можливо, стояв на тому самому мiсцi, де я стою? Йшов тiею стежкою, де я ходжу? Цiлував дiвчину на тому ж мiсцi, де я сподiваюсь Дарку-стельмахiвну поцiлувати? А якщо вiн сiмсот рокiв тому не лише поцiлував, але й той, то, може… а чи не нащадок я славетного князя?

І це, я вам скажу, надихае!

А для кочiвника це не дуб Залiзняка вiком сiмсот з чимось рокiв, а просто дуб, а про Залiзняка вiн i взагалi не чув.

Хто скаже, що все це справа давно минулих часiв, того я зараз носом натицяю. Якраз у сучасних кочовикiв, i яка рiзниця, що iх тепер не печенiгами називають, а заробiтчанами? Перекотиполе. – Також можна по-науковому обiзвати, волошка розлога (чи як воно там), але хiба воно пiсля того гiрше котитиметься?

Так от. Якщо заробiтчан багато (а iх немало), й спiлкуватися з батькiвщиною вони будуть зрiдка, то посиляться аналiтичнi тенденцii – буде iноземно-мiсцевий суржик. Якщо зв’язок лишиться мiцним, то батькiвськi риси залишаться. Суржик теж, звiсно, буде; мови не каменi, на мiсцi не лежать i в часi не консервуються, але суржику буде менше, й вiн буде iнший.

І цi варiанти можна розрiзнити.

Якщо мiгранти лишаться у нашому мовному середовищi, то слiд чекати бiльшоi кiлькостi лексики. Як емiгранти в Канадi: будуть казати «кара» замiсть автомобiля, «трин» замiсть потяга, «шузи» замiсть вiдомо чого i так далi. Якщо ж змiнилась фонетика – вiдмiнки, часи, змiнювання дiеслiв тощо… о, це тривожна ознака. Це означае, що аборигени потрапили у вплив iншого мовного середовища, й мова гине.

Я не професiйний фiлолог, але для такого висновку знання не потрiбнi, вистачить логiки.

Єдино, що порадувало – що суржик був не росiйсько-украiнський, як у моi часи, а украiнсько-англiйський. Пережили, знацця, росiйську навалу. Не знаю, чи з утратами, а чи без, та пережили.

– Не будемо, – майже по-нашому, лише з сильним акцентом, промовив Альберт, i менi трохи полегшало.

Вiн знову заторохтiв по-своему, Ігор переклав менi, я пояснив Галинi, й з того трикрокового перекладу хитрий план став бiльш-менш зрозумiлим.

А роздiлятися i справдi не варто було. Мобiл нема, рацiй нема, годинникiв теж уже нема – як потiм зустрiтись, якщо трапиться хоч якась нестиковка? А вона ж трапиться. Не бувае так, щоб не тра

Страница 5

илася.

Утiм, назвати план хитрим – це я трiшечки поспiшив. Не було в ньому нiчого хитрого. Шукаемо кандидатiв за списком. Намагаемося завербувати. Якщо вдалося – беремо з собою й шукаемо наступного. Не вдалося – не беремо з собою й шукаемо наступного. Видаемо себе за групу… Альберт сказав якесь хитре слово, пiдозрiло схоже на «блогер», Ігор переклав як «туристiв», я передав Галi як «мандрiвникiв», але вона тут-таки замотала головою.

– Не годиться!

Перекладати у зворотному напрямку не довелось – iнтонацiю й так усi зрозумiли.

– Чому? – пiсля деякоi паузи сказав тепер уже новий ватажок.

– Тому що домандруемо до першого кордону, – пояснила Галина, й, дочекавшись, поки ланцюжок перекладу добiжить Альберта, продовжила: – Документiв нема. Подумають – шпигуни або розбiйники.

Якусь мить я розмiрковував, через який кордон ми зiбралися перебиратися, потiм допер, що маеться на увазi контрольно-пропускний пункт.

– Блокпост? – перепитав Ігор.

– Чек-пойнт? – дiйшло й до Альберта.

Не певен, що Галя все зрозумiла, але кивнула.

– Гаразд, – кивнув ватажок i тут-таки перекинув гарячу картоплину назад. – А як краще?

Прийом був трохи нечесним. Не знаю, чи був професiоналом Альберт, але судячи з того, що ми з Ігорем трохи розумiлися на питаннi, то мав бути не згiршим, а, мабуть, що й кращим; й перекидати складне завдання на слабкi жiночi плечi не мав. Утiм, i плечi були не дуже слабкi, й Альберт цiлком мiг не завдання перекидати, а лише запропонувати висловити думку. Так у морякiв колись питали спочатку юнгу, потiм найостаннiшого з матросiв, потiм не найостаннiшого, i так далi, через боцмана та старпома аж до капiтана. Хоча вирiшував усе одно капiтан.

Якщо, звiсно, мова не йшла про те, кого першим з’iсти, бо харчiв нема; або кого з офiцерiв висадити на безлюдний острiв, кого скинути за борт, а кого й прибити кишкою до щогли й змусити нарiзати бiля неi з десяток кiл. Такi питання демократiя не вирiшуе. Такi питання краще вирiшуе шабля або пiстолет.

– Не знаю, – розгубилася Галя, й всi погляди схрестилися на менi.

Ну, звiсно. Спитали юнгу, той вiдмовчався, тепер питають найостаннiшого з матросiв.

Що ж, подивимося, хто тут з нас за кого останнiший.

– А що, Альберте, – я зайшов здалеку. – Скiльки у списку жiнок?

– Халфина, звичайно, – без перекладу зрозумiв той, але Ігор все ж уточнив – «половина». «Звичайно» – викинув, а даремно. Воно теж про дещо сказало.

Така пiдкреслена гендерна рiвнiсть менi також не дуже сподобалася. Нiчого не маю проти рiвностi, але якщо ii треба пiдкреслювати, то це вже не рiвнiсть, а чортзна-що.

– Пропоную завербувати спочатку жiнок, у них детальнiше розпитати про тутешнi порядки й, можливо, за iхньоi допомогою вербувати чоловiкiв.

Галя незадоволено фиркнула, але я не звернув уваги й продовжив:

– А тим часом видавати себе за прочан.

– Теж не дуже годиться, – скривився Ігор. – Ти на морди нашi подивись. Схожi на богомольцiв?

Альберт мовчав, але прислухався. Мабуть, теж розумiв через слово. Галя з сумнiвом подивилася на обох.

– Зi Скандинавii? – докинув я аргумент. – Там люди в середньому вищi.

– Не настiльки ж, – здвигнув плечима Альберт. – І звiдки тутешнiм людям знати, що там вищi? «Інету» нема.

Лише через кiлька секунд я зрозумiв, що мова про iнтернет, але за той же час вигадав й контраргумент:

– Ну так раз нема iнету – значить, i не знають, наскiльки вищi. А ми скажемо, що настiльки.

– Нi, – влiз, нарештi, й Альберт, i це було едине, що я зрозумiв у наступнiй тирадi. Довелося слухати переклад у виконаннi Ігоря. Суть його полягала в тому, що ми трапили якраз у той перiод, коли певна iнформацiя про чужинцiв вже е, i нiхто не повiрить анi в песиголовцiв, анi в кентаврiв, анi в те, що там, за морем, усi люди бiльшi за мiсцевих, бiльше анiж на голову. Бо й купцi iздять, й Карл Дванадцятий не так уже й давно був.

Я глипнув на Галю, але та похитала головою – мовляв, не треба перекладати, i так ясно. Натомiсть Ігор раптом проголосив:

– Але я з Альбертом не згоден.

Тут вже не лише Галя подивилася спантеличено. Але якщо здивування Галини було зацiкавленим, мовляв: «А чому?», то Альберт поглянув незадоволено: мовляв, що це ще за бунт на кораблi? Пояснюй!

Ігор не забарився.

На його думку, iнформацii було якраз стiльки, щоб знати – десь там е така Швецiя, що рокiв сiмдесят тому приходила з вiйною, скiнчилось погано, й вояки там були наче вищi за мiсцевих. А може, насправдi й не були, але легенди з тих часiв точно лишилися, й могутнiсть ворогiв там збiльшено. Чому? Бо це лише пiд час вiйни пропагандi вигiдно усiх ворогiв виставляти у карикатурному виглядi – маленького бiснуватого Гiтлера, тонконогого лобатого Муссолiнi, немiчного старенького Маннергейма… А пiсля вiйни, навпаки: вiдбуваеться iнферналiзацiя ворога й роздуття його через соломинку до розмiрiв маленького антихриста. Або й немаленького. Якщо взяти радянськi фiльми, то в них «Тигри» почали ганятися за самотнiми червоноармiйцями за рiк до того, як стали на конве

Страница 6

р; у небi аж чорнiло вiд «юнкерсiв»; шмайсерами були озброенi не два-три вояки у вiддiленнi, а всi пiдряд. І iздило те вiддiлення не на велосипедах та кониках, як насправдi, а виключно бронетранспортерами.

Конкретно з бронетранспортерами я б не погодився – бо у пiслявоенному СРСР, коли тi фiльми поставили на потiк, легше було знайти цiльнопиляний з нiмецькоi конструкцii БТР-152, анiж коника, та загалом певна логiка у словах Ігоря вiдчувалася.

Але була й помилка, причому досить велика.

– Не згоден, – дочекавшись кiнця тиради, вставив i я.

Галя перевела погляд на мене, Альберт стомлено кивнув – ну гаразд, мовляв, тепер ти пояснюй.

– Шведи ж ворогами були, – почав я. – Цебто, може, й повiрять, що ми з тамтешнiх краiв, але все одно привернемо увагу. Пiдозру викличемо. Недоброзичливу таку пiдозру або й ворожiсть. Воно нам треба?

Судячи з погляду Галi, воно було нам не треба, та раптом стрельнуло менi в голову геть несподiване.

– Хоча… – я потер долонею пiдборiддя. – кололося. Як будемо голитися у часи небезпечних бритв, повноi вiдсутностi електрики та, скажiмо так, дуже морочних способiв отримання гарячоi води – не хотiлося й думати. Але й носити на мордi лiгво для блiх також не хотiлося.

– Хоча… – повторив я, знов торкнувшись правицею до пiдборiддя та стримавшись в останнiй момент. – З iншого боку… а якщо видати себе за нащадкiв? Мовляв, дiди загинули пiд Полтавою, а ми приiхали вiдшукати могилки?

– Гм, – сказав Ігор. – А це iдея. Так у дев’яностих…

Вiн подивився на мене й уточнив:

– Юрко, у твоiх дев’яностих! Таким чином багато нiмецьких шпигунiв до нас шастало. Наче могилки шукали, а насправдi… деякi потiм мемуари лишили. Тобi корисно було б ознайомитись.

Знав, гад, чим врiзати.

Щось таке я пiдозрював про тих, що понаiхали iсторикiв, але з доказами було негусто, та й часи були, скажiмо так, цiкавi. Мабуть, добре було читати про них у мемуарах, а декому з нас у них ще й пожити трапилось.

Нiчого, про його часи теж хтось мемуари напише.

Галя дивилася з цiкавiстю, але не на мене, а по черзi – як наче секундна стрiлка на циферблатi.

– Гм, – сказав Альберт. – А документи?

Перекладати не довелось.

– Для початку напишемо, – Ігор посмiхнувся й пiдморгнув – так, наче усiм одразу, але бiльша частина явно дiсталася Галi. – Шведською мовою?

– Вмiеш? – здивувався Альберт. – А в твоему досье…

– Не вмiю, – чесно признався Ігор. – Але маю пiдозру, що й десять з десяти тутешнiх полiцмейстерiв, урядникiв, чи хто тут за порядком слiдкуе, також не вмiють. Так що напишу сучасною нiмецькою, зiйде за шведську.

Озирнувся на мене й уточнив:

– Сучасною менi нiмецькою. Втiм, можна трохи розбавити… та чим завгодно розбавити. Аби незрозумiлiше стало.

Першою засмiялася Галя – ввiчливо й трохи навiть аж соромливо, прикриваючи долонею рота; за нею посмiхнувся й Альберт, а там i я вже не втримався.

Наче й не сказав нiчого смiшного, а розвеселив. Мабуть, оточення вплинуло.

Справдi, кому ще доводилось грiтися бiля вогнища за сотню, двi й три сотнi рокiв до власного ж народження? Ну як тут не посмiятись!

А що було в цьому смiху трохи iстерики – ну так це вже дрiбницi.

Не знаю, чи менi першому сягнула в голову ця думка, а чи всiм одночасно, та припинили ми смiятися, починаючи з мене.

– Не повiрять, – раптом сказала Галина. – Ну хто iхатиме чортзна-куди, щоб подивитися на могилу прадiда?

Отакоi.

На мене наче вiдерце холодноi води лийнули. А чого, рiчка поруч, води там багато. Вiдерця, щоправда, нема…

– Треба щось практичнiше, – продовжила «обливальниця». – Що як… не просто нащадки, а… спадкоемцi? Скажiмо, умова отримання спадку – знайти могилу дiда. Бо iнакше нотар заповiт не вiддасть.

– Інтрига! – захоплено покрутив головою Ігор. – А як довести, що знайшли?

Запала мовчанка, й порушив ii знову я.

– Щось привезти. Скажiмо, родовий медальйон. Був у прадiда на шиi.

– Гм, – сказав Ігор, але заперечувати не став.

– А що? – Ідея менi все бiльше та бiльше подобалася. – Чудова легенда. Дивiться – й пояснюе, чому ми говоримо не по-тутешньому, й дасть можливiсть вештатися селами, людей розпитувати.

– Гаразд, – сказав Альберт. – Отже, тепер ми група шведських спадкоемцiв багатого прадiда. Але е нюанс.

Вiн помовчав i додав:

– Лукапити доведеться не лише по селах, але й у мiстах. Прайм у Киевi. А там айдi точно аскнуть.

Менi було зрозумiло. Про всяк випадок, зиркнув на Галю, а та на мене. Довелося перекладати.

– Паспорт запитають.

– А який вiн тут вигляд мае, той айдi? – запитав Ігор наче в Альберта, та глянув чомусь на мене. Я негайно перевiв стрiлки на Галю.

– Чому це ви на мене так дивитесь? – здвигнула вона плечима, вiд чого старанно запнуте декольте трохи розiйшлося, i те видовище мене зацiкавило. На жаль, мiй погляд зацiкавив Ігоря, та, мабуть, Альберта теж, але вистачило й Ігоря. Галя iнтерес засiкла й негайно вжила заходи щодо маскування об’екта.

– Ти ж до цього часу найближча, – пояснив отаман, вочевидячки в особi Ігоря.

Страница 7

а диво, Альберт також кивнув – це, мабуть, уперше за весь час знайомства. Чи то у них там жестикуляцiя вийшла з моди, чи це виключно нам так пощастило з дослiдним екземпляром – хтозна!

– Не знаю, – вiдрубала Галина. – Ви багато знаете про документи сторiчноi давностi?

Я трохи знав, але лише тому, що трохи цiкавився. Зовсiм трохи. Паспорт вiд жовтого квитка так-сяк вiдрiзнив би, але намалювати справжнього анi того, анi iншого втяти б не змiг. Хоча нащо це самостiйно робити? В усiх народiв в усi часи були майстри фальшиводокументальноi справи, мабуть, i тут е. Вiднайти буде нелегко, але й навряд чи надто вже важко. Тим бiльше, в Киевi. Не Одеса, звiсно, але й не Арзамас-16.

От цiкаво, чи заснована вже Одеса? Чорт його зна. Історикiв, iсторикiв було б сюди посилати! Вони, мабуть, знають напам’ять i рiк заснування Одеси, i який на вигляд був паспорт, i як одягти каптан, так щоб декольте не свiтилося… а може, то вона навмисне? Бо таки засвiтилося знову…

Я згадав обставини вербування й прикусив язика. Історикiв тут не треба. Історик би двох комплектiв одягу так швидко не роздобув. З iсторика тут би з самого останню сорочку здерли.

– А що, у тих двох перехожих паспортiв не було? – Я скинув оком на того, хто затрофеiв комплекти, – на Альберта, маеться на увазi. Той анi здригнувся, анi погляду не вiдвiв. Мабуть, не перший трофей, й сподiваеться, що не останнiй.

– Не було, – пролунала коротка вiдповiдь.

Значить, не погребував, перевiрив.

Правильно зробив. Я на його мiсцi вчинив би те саме. Хiба, може, допитав би ретельнiше, перед тим як… – але то вже не лише вiд мене, але й вiд обставин залежить. Вiд поспiху, наприклад, або наявностi небажаних свiдкiв…

Поки ми iли, теревенили, розробляли легенду та розбиралися, хто розумiеться на документах сторiчноi давностi, а хто нi, розвiшаний бiля вогнища одяг перестав парувати. Не так, щоб зовсiм висох, звичайно, але вже так-сяк можна було натягти на себе й досушувати на ходу. Нiчого, весь день попереду, сонце вище пiднiметься, висушить.

Бо так наче й нiхто не пiдштовхував, у шию не гнав, пiд зад копняками не прискорював, але увесь набiр iнстинктiв, рефлексiв та втокмачених замолоду навичок так i волав: «Геть!»

Геть звiдси!

Подалi, подалi вiд мiсця подii. І що з того, що гайдуки-переслiдувачi лишилися бозна-де, а тут вони ще навiть i народжуватися не думали? Це ж iнстинкт, йому хiба поясниш! Та й взагалi, час уже…

Я глянув на сонце й, мабуть, роззявив рота, бо Альберт посмiхнувся, а за ним й Ігор.

– Що, – поблажливо кинув вiн. – Несподiвано, га?

Тон менi не сподобався, але ж i справдi було несподiвано. Судячи з вiдчуттiв «внутрiшнього годинника», сонце мало б пiдкочуватися до зенiту. Воно й справдi висiло майже в серединi дуги небесного шляху, але… ближче до заходу.

Одне з двох: або в цьому часi i сонце ходило iнакше – iз заходу на схiд; або ж годинник нахабно бреше, й насправдi зараз далеко за полудень.

Ну, звiсно ж. Хто сказав, що, мандруючи в часi, потрапиш рiвно у ту ж годину того ж дня, тiльки на сто чотирнадцять рокiв ранiше? І це ще добре, як день той самий. Бо могли б прилетiти i в зиму. В пiджачках, ага. На кригу, i добре ще, якщо лiд товстий, бо так би й шубовснули.

Галя також задерла голову, подивилася в небо, перевела погляд на мене, знову поглянула вгору. Мабуть, дiйшло, але рота не роззявляла, а навпаки, посмiхнулась.

Розумна.

– Тодi вирушаймо, – пiднявся Альберт. – Якщо, звiсно, нiхто не хоче в лiсi заночувати.

На мою думку, заночувати в лiсi було значно краще, анiж набиратися блощиць у селянськiй хатi, але харчi все одно кiнчалися, так що вибору не було.

Одяг i справдi непогано пiдсох, щоправда, трохи однобоко – спереду краще, зi спини гiрше. Краще було б навпаки, але маемо те, що маемо.

Галя закинула свiй комплект на плече й рушила за ялини.

– Далеко не вiдходь, – гукнув Ігор. – Хтозна, що в тому лiсi.

І я теж хотiв гукнути, й майже те саме, але вiн, негiдник, першим устиг.

Галя виразно пирхнула й чи то на слова не звернула уваги, чи вчинила геть по-жiночому – вислухала й зробила наперекiр.

Даремно.

Я саме вставив ногу в штанину, коли з-за ялиновоi стiни долинуло вiдчайдушне: «Аа-аа-аа-а!».

Так i побiг: з однiею штаниною на нозi й з другою у руцi.

Звiсно, вiдстав. І вiд Альберта вiдстав, i навiть вiд Ігоря.

Чому «навiть»? Бо якщо з Ігорем ми й були чи то на рiвних, а чи майже на рiвних, то до Альберта, хоч як гiрко це визнавалося, менi було рости-рости й нiколи не вирости. Як у прямому сенсi – сантиметрiв на десять; так i в переносному.

Перед тим «Аа-ааа!» вiн розслаблено сидiв на колодi, ще й паличкою копирсав вугiлля в багаттi, а одразу пiсля – зник. Ну майже як у мультфiльмах – тiльки-но стояв кiт Леопольд, i нема; а наступний кадр показуе його вже за сто метрiв. Сто – не сто, але метрiв десять вiн пролетiв ще до того, як дехто з нас узагалi дотямив, що то Галина кричить.

Так i прибiгли – спочатку Альберт з тлiючою на кiнцi хворостиною, потiм Ігор, а потiм i я

Страница 8

острибав, наче одноногий горобчик.

Галя мала на собi спiдницю та чоботи, а верхню частину тiла затулила кофтиною. Спереду. Але там було на що i збоку спини поглянути…

От подобаються менi спинки жiночi! Жiночнi, звiсно. Втiм, це мало не едине мiсце, яке не позбавлене жiночностi навiть у культуристок. Квадрати на пузi мають зовсiм не сексуальний вигляд (дiвчата, не вiрте фiтнес-тренерам, iм за цi кубики грошi платять, власне кажучи, ви ж i платите!), а от неглибокий рельеф на спинi досить привабливий. Особливо коли дама, скажiмо так, або сильно нахилена вперед, або взагалi стоiть у вiдомiй позицii…

Галя стояла не так, але подивитися було все одно приемно.

І ще одне – мабуть, я виграв цi перегони. Бо, опинившись в хвостi, я натомiсть замилувався на Галину спину й талiю, а Ігор з Альбертом з лiнивою цiкавiстю роздивлялися притиснуту до землi коротку яскраву змiйку. Бiльш того – вже навiть устигли мiж собою порадитися й виявити iстотнi прогалини в освiтi. Зокрема, в природничих науках.

Бiдолашна змiйка розпачливо смикалась i при кожному русi блискала червонуватою лускою.

– Не знаеш, що воно? – Ігор, не обертаючись, завважив, що третiй учасник перегонiв також бiля фiнiшу.

– Мiдянка! – злостиво пробурчав я й нарештi просунув ногу в другу штанину.

– А вона отруйна?

– А чорт його зна! – вже не так, але все одно злiсно рикнув я вiдповiдь й, сам того не хотiвши, долю змiючки вирiшив.

Коротко хряснуло – це пiдбор Альберта неймовiрно швидко опустився на шию змiйки – одразу за патиком, що притискав ii до землi.

Ігор зачекав ще кiлька секунд – поки тiльце смикалося, а потiм прибрав патика геть. Змiйка ще не завмерла, але конвульсii були слабенькi, геть не страшнi.

Та й сама вона бiльше скидалася на поламану iграшку, а не потенцiйно небезпечний природний об’ект.

– Я мав на увазi, що е рiзнi версii, – навiщось менi захотiлося уточнити. – У довiднику написано було, що взагалi неотруйна, а люди казали, нiби пару годин пiсля укусу погано буде…

Тим же патиком Ігор пiдчепив все ще ворухливе тiльце й пожбурив геть. Невдало пожбурив – далеко мертва змiя не вiдлетiла, повисла на колючках. Можливо, ще навiть щось i вiдчула, бо смикнулася ще дужче.

– Хлопцi, – по деякiй паузi промовила Галя. – Ви той… вiдвернiться, чи що. Тiльки далеко не вiдходьте.

Ми вiдвернулися, й з хвилину, поки за спинами шелестiла тканина, я думав: а може, я зовсiм i не виграв? Може, тi, хто першими прибiгли, бiльше й побачили?

Думка була дурна-дурнюща, i я ii гнав, але вона опиралася, й досить успiшно.



Одяг був вогкий i пожмаканий, нiби його навiть не якась там одна корова, а цiла череда пожувала, проте це не мало значення. Красуватися нi перед ким, а щодо привертання уваги – то i так приверне. Навряд чи хтось у кiнцi вiсiмнадцятого столiття розгулював у прикидi кiнця дев’ятнадцятого. Навiть у нашi часи, коли пiджак та краватка – близько ста рокiв вважаються стандартною офiсною унiформою, е купа дрiбничок, що видають. Причому одразу видають, з першого погляду, й не мае значення, чи розбираешся ти на шмотках, а чи зовсiм до них байдужий. Приверне увагу якась дрiбничка, придивишся – й з першого погляду визначаеш: це комплект iз сiмдесятих, а це взагалi з кiнця сорокових або початку п’ятдесятих затесався.

Не знаю, як це працюе.

Мова не про такi iстотнi деталi, як стоячi комiрцi або запонки – таке запросто можуть i в нашi часи начепити, а все одно буде помiтно, де сучасне фото, а де, скажiмо, з тридцятих.

І шапки. Якось лише тепер я осягнув той факт, що у дев’ятнадцятому столiттi всi, буквально всi чоловiки, й аристократи (принаймнi тi, кого вдалося побачити на вулицi), й пролетарi, й бомжi-прочани – усi в шапках або капелюхах. А тут ще на сто рокiв ранiше?

Тi двое нещасних, що трапились на дорозi Альберту, мали шапки на кшталт радянських «боярок», модних наприкiнцi шiстдесятих, тiльки з якимось вiдростком зверху. Вiдросток був, мабуть, радше для шику, анiж для користi, принаймнi я йому жодного використання не бачив. Ну та гаразд, висить собi – й нехай висить, заважае не дуже.

Що ж до усього iншого… ну так, чоботи мало змiнилися. А усе iнше…

Я мав пiдозру, що й жупани-каптани, чи як там воно називаеться, хлопцi носять не так, й замалi вони iм, закороткуватi, але яка рiзниця? Трiйка велетнiв так чи сяк приверне увагу.

Так що можна було й не роздягати тих двох.




Роздiл 2

Користь стратегiчного планування


– Куди йдемо? – недбало запитав я, обтрушуючи штани вiд глицi. Кiлька разiв вже обтрушував, та налипло, здаеться, ще бiльше, анiж вдалося струсити, й вiдпадати голки не бажали категорично. Кiлька штук, мабуть, втрапили й досередини, бо кололося. Але знiмати штани отак, посеред дороги, та ще й з Галею поруч, якось не дуже хотiлося.

– Туди, – небагатослiвно вiдповiв Альберт, на щастя, супроводжуючи вiдповiдь пальцем. Вказiвним, а не середнiм, й не вгору, а у бiк, з якого ми приiхали. Здаеться.

– А точнiше? – Ігор виявився на моему боцi.

– Спочатку на Киiв. Потiм на…

Страница 9

– Альберт замислився, вiдшукуючи слово, не знайшов, махнув рукою. – Ще в одно мiсце. А потiм на старий… е-е-е… цвинтар. На Форселi.

З вiдповiдi я винiс одразу двi речi – що аналога цвинтарiв та кладовищ в Альбертовому майбуттi нема (спалюють, мабуть? Ну, в принципi, це було передбачувано, бо населення росте, й земля дорожчае) й що Форсель (наш Ворзель) зберiгся. Щоправда, невiдомо, в якому виглядi. Цiлком можливо, що не у виглядi селища або мiста – бо сказав би «у Форселi», а, скорiш, одного з районiв Киева-мегаполiса, на кшталт Святошина, Троещини або Борщагiвки.

Не певен, що менi б сподобався тамтешнiй варiант Киева. Хоча подивитися, звiсно, не вiдмовився би.

– Далеко… – задумливо промовила Галя.

Ігор озирнувся, за ним i я. Все-таки швидше за мене, гад, рухаеться. Альберт озиратись не став.

Край дороги годi було розiбрати – чи то розчинялася вона серед степовоi трави, чи то ховалася в маревi, але в будь-якому випадку жодноi маршрутки, автобуса, попутки, велосипеда або хоча б дядька з возом в полi зору не трапилося.

А хто б сумнiвався! Вже що-що, а цi правила дiють, мабуть, у всi часи серед усiх народiв – полiцiя тут як тут, коли дуже не хочеться ii бачити; пiдвезти пропонують тодi, коли до мети лишаеться метрiв сто, а бутерброди падають виключно маслом униз.

Так що коли через десяток крокiв Ігор озирнувся ще раз, за ним Галя, а там i Альберт не витримав, то я вже знав, що побачу. Якийсь з варiантiв бутерброда – старанно намащеного, може, навiть присоленого, може, ще й зеленню гарно притрушеного, але або вже на пiдлозi, або ще в польотi, але поза межами досягання рук. Хрiн пiдхопиш.

Чи то на обрii, чи то ближче, але щось ворушилося – чи то вже людськi постатi, чи поки що хмарка куряви, але в будь-якому випадку воно менi не подобалося.

Слiдом за озиранням настав час перезирання, i теж суворо за iерархiею: Альберт-Ігор-я-Галя. Так-так, i Галинка теж. Щоправда, ми, чоловiки, перезиралися мiж собою трохи iнакше. Ми – так, наче узгоджували подальшi дii, а вона – так, наче запитувала: ну, ви ж знаете, що робити, правда?

А звiсно ж, що знали. Що тут узгоджувати!

Хiба що конкретнi дii скоординувати: мовляв, я беру того, ти цього, а ти проконтролюй, щоб он той далеко не втiк.

Утiм, контролювати потреби не виникло – вершникiв було лише двiйко.

Наздоганяли вони нас нiби й непоспiхом, але непоспiх у коня – це приблизно як досить великий поспiх у людини. Ми – сотню крокiв, а вони пiвтисячi. Ми ще сотню – а вони вже з тисячу, бо наддали. Нам озиратися, й на кожному озираннi хоча б частку секунди, але втрачати, а iм – дивитися просто перед собою i не втрачати.

Ненавиджу тiкати. Не кажу, що нiколи не доводилося – як же без цього, але все одно ненавиджу. Й переслiдувачiв теж ненавиджу, заздалегiдь! Ще за кiлометр, а що вже за сотню метрiв – так i взагалi б руками на клоччя рвав!

Хоч таких хрiн порвеш.

Коней було двiйко – чорний, аж вугiльний, й свiтло-брунатний. Не знаю, як правильно тi кольори називаються. Мабуть, взагалi не кольори, а мастi, але було не до лiнгвiстики.

Вершникiв було, звiсно, двiйко, не вдесятьох же iм на двох конях iздити. Є, однак, такi двiйки, що вартi десятка; так от – у нас мав мiсце якраз такий випадок. Двiйко немолодих, бувалих, досвiдчених. Не керiвникiв вищоi ланки, що вмiють лише накази один одному роздавати, а щось на кшталт сержантiв – тiльки не радянських, яким лички пiд дембель видали, а ворожих, американських – яких солдати бояться навiть бiльше, анiж генералiв.

Генерал – вiн десь там, а сержант – осьдечки.

І вершники також були осьдечки. В чоботях зi справжнiми шпорами, верхньому одязi, ще й розшитому хоч i потьмянiлим, але позументом, з шаблюками на боках, та ще й по два пiстолi на кожного за широким чи то пасом, чи як там воно називаеться.

Паси, до речi, не мотузки якiсь – а широкi, з вiзерунком, та ще й з китицями на кiнцях. Стiни можна фарбувати такими китицями.

А от морди в обох були – хоч зараз у картотеку.

По-перше, обвiтренi. Чимало, мабуть, проводили часу не на полiтзаняттях, а в полi, пiд вiтрами й дощами, сонцем та завiрюхами. Грубiе шкiра, зморшками йде. Некорисне сонце та свiже повiтря для морди.

Дурницю робитимуть панянки часiв моеi вже молодостi, коли годинами на сонцi вилежуватимуться. Панянки часiв моеi зрiлостi вже трохи порозумнiшали, й у сорок рокiв матимуть такий вигляд, наче iм тридцять, та й чоловiки почали мазатися-кремитися, також багатьом одразу треба рокiв десять накидати. Вiку я маю на увазi, не термiну. Втiм, багатьом i термiн би не завадив.

І цим двом вершникам також. Нi, вiдкидати десять рокiв не варто було – навпаки, цi обидва, що мали вигляд на сорок, навряд чи вiдсвяткували й тридцять п’ять, а от у в’язницю чи армiю кожен ну просто-таки просився. Розбiйницькi пики. І рухи розбiйницькi, й звички також.

Принаймнi розiгнали вони коней так, наче й зовсiм спинятися не хотiли. Не знаю, як Альберт з Ігорем, а я вже думав: доведеться стрибати вбiк.

Не довелося. Зупинили, падлюки, майже

Страница 10

iд самим носом, а лiвий, з бiльш довгими вусами, ще й дибки коня пiдняв, аж копито в Альберта бiля скронi майнуло.

Слiд вiддати належне – не сахнувся. Зуби, мабуть, зчепив, або на щоках аж бугри виступили, але не вiдскочив, i навiть головою не смикнув.

Хорошi нерви. Подивимось, як щодо усього iншого.

Правий – коротковусий – викобенюватись не став, може, тому, що на вигляд був трохи старший, натомiсть кинув нам, коротко й зверхньо, аж навiть презирливо:

– Kim jestes?

Можна було обiйтись без перекладу. І так зрозумiло – запитують, хто такi.

Хоч не хоч, а я знову перезирнувся з Ігорем. Той, у свою чергу, зиркнув на командира, але вiдповiдi не отримав. Натомiсть вершнику Альберт вiдповiв.

Дивна то була вiдповiдь, я вам скажу.

До Альбертовоi говiрки я вже хоч трохи, а звик, i знайомi слова навчився вихоплювати, мiсцями навiть розумiв без перекладу. А зараз – чимось вiн таким вистрелив, що й Ігор зачудувався. Як наче нiмецькою – але ж я знаю нiмецьку, а не зрозумiв нi… ну, взагалi нiчого не зрозумiв. Колись при менi два швейцарцi поговорили ретороманською – от приблизно такий же ефект.

Приблизно так нашi росiйськi брати очима лупають, коли хтось при них на лiтературну украiнську чи бiлоруську переходить – i слова наче схожi, й кожне окремо взяте спiймати можна, а все разом – хрiн! Якщо, звiсно, фраза хоч трохи складнiша на «пiшов ти нах…!».

Утiм, за часiв моеi зрiлостi лiтературноi бiлоруськоi я вже не чув. Цiкаво, як там iз нею хоча в Ігоревому майбуттi?… Було б спитати, коли мав час та нагоду, бо зараз було вже якось не зовсiм до того.

Пiсля Альбертовоi промови всi трохи отетерiли – й ми, й переслiдувачi; Альберт постояв, задоволено посмiхаючись, а тодi коротко кивнув Галi:

– Перекладати.

Саме так – не перекладай, а перекладати. Яйкi, млеко, масло.

Галя зробила очi бiльшi за мiсцевий пiстолетний калiбр, потiм, видно, згадала старанно розробленi пiсля вимушеного купання плани, й, трохи затинаючись, але почала:

– Ми… е… мандрiвники зi Швецii…

Все-таки репетицii – велика рiч! Хоч як пояснюй акторовi роль – але поки кiлька разiв сам не повторить, поки тупо не стане в цьому кутку, щоб проказати цю фразу, а потiм у протилежному, щоб проказати наступну – не буде кiна. Поки сам десятки разiв магазин з автомата не витягнеш – будеш тицяти пальцем мимо застiбки, хоча здавалося б, де там помилятися? Там же палець iнакше просто нема куди пхнути. Поки прийом, хай навiть найпримiтивнiший, десять разiв сам собi у руки-ноги не вкладеш – так i будеш тупцяти навпроти супротивника, а про удар я й взагалi мовчу.

Повторювати, повторювати й повторювати. І з легендою, яку слiд проказати зустрiчному патрулю – так само. Бо iнструктуй-не iнструктуй, все одно отримаеш… оце, що ми зараз отримали.

Вершники перезирнулись. Ми теж. На вiдмiну вiд попередньоi, ситуацiя була розписана в сотнях книжок, вiдпрацьована мною на численних заняттях, та й Ігорем, мабуть, теж, бо вiн зiтхнув i кинув менi: недбало, наче мова йшла про цигарку, а не про людину:

– Лiвого…

– Цо? – навiть вершник подумав, що мовлять до нього.

– Мацо, – буркнув я, хапаючи його за рукав. Спочатку була думка схопити за ногу й пiдважити, щоб гепнувся на той бiк, але, по-перше, я не знав, чи стремена не допоможуть бiдасi втриматись у сiдлi, а по-друге, навiть якщо завалю – то не варто розривати контакт. Завалив – добивай; а тут помiж нами опинився б кiнь, i хтозна, як би вiн на все це вiдреагував. Ще вкусить. Або хвицьне. Воно менi треба?

Кiнь i справдi злякався, скинувся дибки, й цим менi допомiг, а от стремена погано себе показали. Точнiше, вершник погано себе показав, бо гепнувся разом зi мною. Важко гепнувся, аж менi у вухах загуло, а вершнику, мабуть, i зовсiм зацiпило. Кiнь мав на зрiст десь метр сiмдесят, а з такоi висоти, знаете, не всякий i стрибне вдало, не те що ребрами гепнеться.

Ще в падiннi я спостерiг, що Ігорю не так пощастило. Вискочити-бо коневi на спину вiн змiг, але чи то вершник виявився трохи вправнiшим, чи то Ігор погано смикнув, але нiхто нiкуди не впав. Так i продовжували боротись: вершник однiею рукою смикав коня за вуздечку, пiднiмаючи дибки, другою щосили гатив нападника лiктем пiд ребра, а Ігор обхопив його лiвицею за шию, а правицею не давав вихопити пiстоля.

Не було б нас з Альбертом – мали б патову ситуацiю, але й вiд Альберта, чесно кажучи, користi не було – тупцював навколо, як реферi бiля чемпiонiв у надважкiй. І мабуть, так само боявся отримати, тiльки не рукавицею, а копитом.

Що ж, можна його зрозумiти – копита й справдi були розмiром трохи бiльшi за два моi кулаки, разом узятi, та ще й значно, значно твердiшi.

Поки мiй полоняник не прийшов до тями, я так-сяк видер з-пiд нього руку, намацав пiстоль за поясом, вихопив. Голосно затрiщала тканина, й за пiстолем потяглася вiдiрвана смужка. Так, за кобуру трохи краще виходить…

Натомiсть бити по лобi важезною залiзякою виявилося зручнiше, анiж сучасним менi ТТ. Тiльки я перестарався й замiсть «гуп» почалося «трiсь», причо

Страница 11

у трiщав, ясна рiч, не метал.

Не робили тодi ще пiстолетiв iз силумiну. Криця. Стара добра криця, мiцна i важка. Значно мiцнiша за лобову кiстку.

Ігор та його супротивник все ще танцювали, я пiдняв закривавлений пiстоль i прицiлився. Балiстику револьвера ще так-сяк можна було передбачити, а от куди полетить куля з цього гладкостволого одоробла – годi було й вгадувати. Ігор, мабуть, теж оцiнив шанси, бо заметушився активнiше. А може, то вершник побачив наставлений ствол та запанiкував.

Я пiдняв ствол трохи вище, щоб над головами прохурчало, й натиснув спуск.

Нiчого не сталося. Анiчогiсiнько. Анi голосного «бабах!», анi навiть короткого та сухого «клац».

Ага. Сам, значить, не зводиться. Що ж, можна було й здогадатись. Ану, як тут у них з ергономiкою…

Якраз на межi тоi зони, куди можна було дотягнутися великим пальцем, стирчав важiлець, ще й з голiвкою. Я смикнув його до себе, i iй-богу, розвертати його довелося мало не на сто двадцять градусiв, аж поки клацнуло!

Погано, значить, у них з ергономiкою. Або ж з пружинною сталлю.

Знову наставив пiстолет у небо, знову натис. Цього разу вийшло краще, але не набагато – клацнуло, бризнуло iскрою, як наче iз запальнички… i все.

Розбиратися було нiколи, я перехопив пiстоля за ствол, й, вигадавши момент, пожбурив залiзяку як бумеранг – просто вершниковi в обличчя.

Той, мабуть, помiтив – бо очi розширилися, але лише в останню мить.



– Ну що ти, не мiг трохи вище поцiлити? – вже чи не втрете запитав мене Ігор.

Дурнуватим було питання, й перший раз я навiть i огризнувся – мовляв, звiсно, що мiг, якраз твоя довбешка трохи вище й була. Ігор замовк, але ще через п’ять хвилин пустопорожнiх зусиль знову повторив те саме. Потiм ще раз; а скiльки разiв подумав – то, мабуть, i сам би не порахував.

Зопалу я мало не рикнув на нього – мовляв, чому сам не впорався, сидiв же у дядька якраз за спиною, мiг би i в’язи скрутити, й очi вичавити, й просто як слiд придушити… втiм, нi. Виявилося, що придушити дядька було не так вже й просто, бо на шиi (й без того дебелiй!) мав ще й щось таке, як нашийник з тонкого, але все-таки залiза.

Виявилось це, звiсно, пiзнiше – коли вже й ми заспокоiлися, й конi не так харчали, й обох трофейних дядькiв вже було розкладено на землi, й Альберт дiловито примiряв, чи не дуже закороткий йому буде новий жупан.

Мiж нами кажучи, був таки закороткий, та ще й добряче.

А от з полоняниками було не добряче. «Мiй» так до тями i не прийшов. Дихати – дихав, але очi мав заплющенi, руки та ноги – розслабленi, хоч у вузли зав’язуй, а зiницi на свiтло майже не реагували. Зопалу, не розiбравшись, я вирiшив, що дядько трапився надто хитрий i придурюеться, тож врiзав пару ляпасiв – але стало ще гiрше.

З другим справа була взагалi – повний швах. До тями-то вiн прийшов… але краще б цього не робив. Краще б так i пiшов на той свiт з широко розплющеними очима. Без болю.

Бо, мабуть, таки болiло йому. Дуже болiло. Так болiло, що навiть ми не пропустили момент приходу до тями, й навiть у мене по спинi мурашки затупотiли, а Галя так i взагалi зблiдла як смерть i затулила обличчя руками.

Нi, вiн не кричав. Хотiв би, мабуть, але не мiг, бо поламалась кричалка. Я поламав. І щелепу розтрощив вщент, й у барлак поцiлило, а десь там i голосовi зв’язки. Так що не мiг вiн кричати. Лише вив i стогнав: глухо, натужно, надривно, наче не людина видавала цi звуки, а сама мати-земля, коли дiти перейдуть усякi межi.

І якби ще хоч одноманiтним був той звук, як ревiння дизеля або реактивного двигуна – реве, але звикнути можна, так нi! Щось вiн хотiв сказати, дуже хотiв, й хоч-не-хоч, а усi прислухалися – та хiба ж розбереш?

А сказати вiн хотiв, бо Ігор з Альбертом його дуже сильно запитували, i не вимагайте в мене розповiсти, як саме вони те робили. Одне скажу – боляче. Я теж трохи розумiюся на методологii допиту, але не настiльки.

Мабуть, саме у цей момент я остаточно повiрив, що вони прийшли iз майбутнього. Все можна пiдробити – i панораму стародавнього Киева, й дiвку пiдкласти з дивною вимовою, й млина тихцем вiдреставрувати, й навiть блощиць натрусити в селянську хату – але щоб отак-о людину мучити – це справдi треба рокiв зо двiстi безперервного розвитку цiеi науки.

Та я хоч вiдiйти мiг – один чорт, з мене користi не було, а от Галi набагато гiрше доводилось. Бо з суцiльного потоку «Ууууу!», «Аааааа!» та «Ооооо!» лише вона раз по раз виловлювала хоч якiсь окремi слова. Так що довелося iй слухати, й виявилося, що наша Галя небалувана – бо лише разок не стрималася, вiдскочила до канави й погодувала тамтешнiх блювотоiдiв.

«Полска!» – здаеться, прозвучало вiд полоняника кiлька разiв. Бiс його зна, що вiн мав на увазi. Чи то мову, чи територiю, чи кордон. «Курва!» – теж почулося. Сподiваюсь, воно не у бiк перекладачки нашоi полетiло… втiм, яка рiзниця? Гiрше, нiж е, його вже не покараеш. Хай лаеться.

– Аск його про локальнi села! – час вiд часу уточнював Альберт. Ігор, почухавши потилицю (в результатi чого перемазав кров’ю ще й

Страница 12

волосся) пояснював, що Альберт мае на увазi села поблизу. Галя чесно перекладала це на шипуче-цокотливi слова… але у вiдповiдь все одно лунало саме лише «ууууу!» та «ааааа!»

От тому я й мовчав, не дорiкав Ігоревi за те, що вiн не скрутив полонянику в’язи. Й собi – за те, що не поцiлив бравому жовнiру трохи вище. Скажiмо, у лоба. Хоча… мабуть, i в цьому випадку вiн би вже нiчого не змiг нам розповiсти.

Звуки почали слабшати, кiнець кiнцем, Альберт коротко вилаявся – о диво, у тiй короткiй фразi цiлком прозвучали характерно нiмецькi iнтонацii! живi, значить, нiмцi… – а потiм зробив короткий, майже непомiтний рух правицею бiля скронi полоняника, й той замовк. Також миттю. Як наче його в ту скроню не вдарили, а кулю влiпили.

Хоч не хоч, а довелося Альберту позаздрити, бо я так не вмiю.

Я скинув оком на Галю. Та мала вигляд блiдий, як смерть, але трималася. Чорний одяг ту блiдiсть пiдкреслював, тож загалом видовище було непоганим. А от цiкаво: це лише в мене пiсля вбивства такий рефлекс, чи хлопцi теж зараз на Галю поглядатимуть з хижою посмiшкою?

Ігор поглянув, Альберт або нi, або зробив це настiльки швидко, що я й не помiтив. А що, з нього станеться. Цiкаво, як вдалося досягти такоi моторностi? Лише тренування й природний еволюцiйний розвиток тiла? Навряд чи. Або стимулятори, причому тривалоi дii, ще там до рота запханi; або ще цiкавiше – якiсь iмпланти. Може, нано, може, нi. Може, в нервову систему, аби iмпульси швидше бiгали; може, у м’язи, аби краще скорочувались, а може, навiть у мозок, аби той прудкiше командував. Або навiть хутчiше продумував тi команди.

Заздрю. Їй-богу, заздрю.

З iншого боку – хтозна, як та модернiзацiя вплинула на органiзм та спосiб життя? У технiцi завжди так – там додаси, отам покращиш, аж хрясь! – вага зросла, треба дужчий мотор. Пiдбереш кращий мотор – а йому палива бiльше треба. Збiльшиш баки – крило збiльшиться або заброньований обсяг, ну й вага, вiдповiдно, одразу ж пiдскочить. І, нарештi, якщо вже все так-сяк припасуеш, то раптом виявиться, що цiна машини з початковоi-запланованоi, й без того кусючоi, раптом стала такою, що й подумати страшно, а не те що в серiйне виробництво пускати.

Загризе!

Або загризуть. Хоч конкуренти, щоб свою машину просунути; хоч ворожi агенти впливу у Верховнiй Радi, на кшталт того ж Коновалюка (якщо мова про вiйськову технiку) або Колеснiкова (якщо мова про швидкiсний потяг).

Хтозна, скiльки Альбертового життя вкрали тi нано-модернiзацii. Хто яскравiше палае, той швидше згорить. Звiсно, жеврiти сотню рокiв ледь помiтною вуглинкою теж не хотiлося б, але й спалахнути, як сiрникова голiвка – теж варiант не найкращий.

Галя чи то помiтила нашi погляди, чи то й сама допетрала, що чоловiковi пiсля вбивства потрiбно, бо аж трохи згорбилася.

Ну що тут зробиш? Природа у нас така. Недаремно ж з давнiх-давен, одразу ж пiсля взяття фортецi, вважалося добрим тоном згвалтувати жiнку негайно, iнколи – просто на трупi невдахи, що пробував ii захистити.

Бачили ж, мабуть, фото з розкопок у Киевi? Залишки хижi, ткацький верстат та пiч iз лежанкою. Пiчка цiла, вiд дерев’яних стiн хижi та верстата лише широкi чорнi смуги лишилися. Не згнила хижа – згорiла! На порозi – чоловiчий скелет iз серпом у руцi, а череп розтрощено. За порогом – жiночий скелет у позi святого Андрiя, а щоб жертва не здумала порушити композицiю – то руки зафiксовано двома бронзовими ножами. Так-так, крiзь долонi у землю. Пiсля такоi фiксацii ткацький верстат уже не потрiбен – все одно пальцi не слухатимуться.

Й останнiй штришок. На лежанцi – ще два скелети. Навiть не скелети – скелетики, бо дитячi.

І якщо хтось вважае, що то давно було; коли ще звiрi говорили, а люди недалеко вiд них пiшли, а зараз всi цивiлiзованi – то нехай увiмкне гуглю й набере слово «Немерсдорф». Тiльки бажано при цьому не бути вагiтним, бо можна скинути. Та й взагалi не варто при цьому бути жiночоi статi, бо кошмар гарантований.

А от що варто – то це, вийшовши дев’ятого травня на вулицю, уважнiше придивитися до усмiхнених дiдусiв-ветеранiв. Особливо тих, що з онуками-правнуками гуляють.

А якщо хтось думае, що тепер-то, у цивiлiзованому двадцять першому столiттi, вже точно нiчого схожого неможливо, то нехай зачекае. Цiлком можливо, що буде й на його вулицi свято. І навiть безпосередньо в його будинку. Ось лише коли?…

Утiм, нащо гадати? Я посмiхнувся, згадавши, що маю унiкальну нагоду спитати нащадкiв. Лише треба час пiдiбрати, скажiмо, ввечерi, пiсля вечерi…

Тут я згадав, що принаймнi два таких вечора уже вiдбулося, а я так нiчого й не випитав, й поклав сам собi наступного разу вже точно не вiдвертати уваги на всякi дурницi, а питати, питати й питати…

Як Альберт полоняника?

Дивна рiч – але Галя сприйняла ту посмiшку як пiдбадьорення, й геть несподiвано для мене – та й, мабуть, для себе! – також посмiхнулася.

Перший з «трофеiв» – той самий жовнiр, якого я так невдало приземлив з висоти конячого зросту, тим часом ще дихав, але iнших ознак життя не подавав. Альберт з ж

Страница 13

лем подивився на нього – з жалем не тому, що людину шкода, а тому, що спитати нiяк! – й зробив такий самий рух.

Дихання урвалося.

– Ну що, – майже спокiйним тоном сказав Ігор. – Тепер всi одягненi, як годиться. І з транспортом трохи покращало. От якби ще двiйко вершникiв трапилося…

Вiн задумливо подивився на розпластанi трупи.

– І все-таки, – задумливо промимрив по деякiй паузi. – Чому вони причепилися? Що ж iм вiд нас треба було?

– Документiв, – раптом сказала Галина. – Тут же кордон.

– Яа-аа-акий кордон? – Ігор аж рота роззявив, та й Альберт зацiкавився. Та i я, чого грiха таiти…

– Ну як це – який? – щиро здивувалася Галя. – Із Польщею. Якраз по Ірпiнцi.

– Гик! – не сказав, а видав звук Ігор. Альберт покрутив головою, а я ледь стримався, щоб не ляснути себе по лобi.

Бо, знаете, пiдручник з iсторii – це одне. А от коли раптом кажуть, що оце тут, оце якраз тут, на територii, яку звик вважати споконвiчно своею – раптом вже чужинська держава – то це iнше. Зовсiм-зовсiм iнше. Вiдрiзняеться приблизно, як ляпас вiд аперкота.

Не Украiна. Не СРСР. Навiть не Росiйська iмперiя.

Польща.

Залишок могутньоi Речi Посполитоi й Великого князiвства Литовського.

У кого як, звiсно, а у мене раптом виникло таке саме враження, як колись у дитинствi. Гралися з iншими пацанами на затишнiй галявинi чи то в жмурки ганяли, чи то в квача, а може, ще у якусь пацанячу гру. Чудова була галявинка, а що бабця якась там козу припинала – то це не страшно, скiльки там тоi кози. Бабця здавалася значно гiршою, бо ганяла малечу й казала, що не можна тут гратися, а чому – не казала, тож ми не дуже звертали увагу.

І я не звертав. Аж поки одного чудового ранку не виявив, що горбок, на якому стою – вiн не просто горбок, а дещо нагадуе. Метрiв зо два в довжину й менш як метр шириною. І навiть квiти якiсь на ньому росли – не ромашки, а щось таке, як бабусi у квiтниках садять. Здичавiлi й занедбанi, бур’янами забитi, поливанi хiба що дощами – а все ж пробиваються. Мабуть, вже не перший десяток рокiв.

І що галявина, на якiй ми й у футбола грали, й у квача, й козу бабусину палицями, бувало, штрикали – здалеку, бо мала роги й паскудний характер; що галявина ця – вона вся, геть уся у таких горбках, тiльки менших. Розпливлися горбки, розлiзлися.

І негайно стало ясно, чому тут не можна гратися.

А от за те, що далi було, менi й досi соромно. Сказав хлопцям, насолодився одностайним: «ух ти!!! не може бути!.. та невже!». День не погралися, два… а потiм все пiшло по-старому. Згодом i бабуся померла, i я пiдрiс. Вже пiдлiтком бувши, проiжджав там велосипедом; вже хлопцем гордовито порикував «Явою»; вже дорослим дядьком забрiв колись – навмисне, бо раптом чомусь страшенно закортiло пройтися мiсцями дитинства – то кожного разу бачив там iнших дiтей. Дiти бiльшали, горбки меншали, а зараз там чималенький смiтник i двi хати наступили картопляними плантацiями вже на самi могили.

Що вдiеш. Дитинство жорстоке, а дорослiсть цинiчна. Нам треба було у квача ганяти, а дорослим – картоплю садити. Чи знають про те, що над кiстками риються й тупотять, а чи волiють не знати – хтозна. Кожен для себе робить цей вибiр сам.

Тiльки зараз, мабуть, ще не народилися люди, якi похованi на тому маленькому цвинтарi.

Я струснув головою, повернув на обличчя байдужий вигляд i знизав плечима.

– Ну Польща – так Польша. А якi нашi подальшi дii?

Допомогло. Й Ігор оговтався, й Альберт схаменувся. Навiть губи трохи розтягнув – чи то у посмiшцi, чи то у незадоволенiй мiнi – чого, мовляв, лiзеш поперед батька в пекло? Хочеш вказiвок? Будуть тобi вказiвки. Кроком руш!

Так i вийшло, хiба що замiсть надто вже нахабного «крокомруша» Альберт кинув бiльш ввiчливе «вперед!».

Вперед – так вперед. І знаете, що я вам скажу? Виявляеться, що наявнiсть у загонi навiть половинного комплекту кiнного транспорту значно пiдвищуе моральний дух. Не менше, анiж наявнiсть БМП у взводi. Всi не помiстяться, а все одно приемно.

Мабуть, таке саме вiдчуття було й у воiнiв Ганнiбала, коли вони перли слонiв через Альпи.

На першого коня всадовили, звiсно, Галину – тут питань не виникало. Щодо другого, то якусь мить постояли, насуплено один на одного поглядаючи, й Альберт, зваживши розклад iнтересiв, кинув Ігорю щось коротке й пов’язане з ченджем.

– Будемо мiнятись, – переклав той, а я подумав, що ще зовсiм трохи – i серед нашоi компанii складеться подоба суржику. Тiльки не украiнсько-росiйського, а украiнсько-украiнсько-украiнсько-украiнського. А якщо додаватимуться ще якiсь члени команди, то й польського. Але нас бiльше, ми iх задавимо!

А може, й не бiльше. Це вже залежить вiд того, наскiльки глибоко падати нам у минуле. Й чи не станеться так, що i ми будемо в меншинi? Або так, що й нас мало, й полякiв не дуже, й литвинiв теж не дуже багато… хто там далi? давнi киеворуси? чи русокияни?

Такi лiнгвiстичнi вправи мене розсмiшили, й Галя (от же ж дiвчата! Все-таки е плюси у вашiй неймовiрнiй уважностi!) те, мабуть, помiтила, бо стала позирати зд

Страница 14

вовано.

Ще б пак. Іде здоровило (втiм, найменше з наявних здоровил), тiльки-но людину вбило або й двох, залежно вiд того, як рахувати; трупи за руки-ноги до лiсу тягало… – а посмiхаеться. Як наче подобаеться йому ця робота, але хiба так може бути?

Вiдповiдаю. Одразу на два непоставленi запитання.

Перше. Не подобаеться. Не з якихось там моральних мiркувань (яка там мораль на старостi рокiв), а виключно з мiркувань доцiльностi. Треба вбити – вб’ю. Можна обiйтись – нехай кандидат погуляе. Простiше кажучи, ставлення таке, як до важкоi роботи, а часто-густо ще брудноi-бруднющоi.

І друге. Таке бути може. Є люди, яким подобаеться, страшенно подобаеться вбивати. Бачив таких не раз. Як нема можливостi вбити – вони жертву мучитимуть. Як нема як покатувати фiзично – згвалтують морально. Якщо до цього у них ще й IQ вищий за середнiй пунктiв на двадцять – то бути iм генералами або видатними полiтиками, а якщо менший – то можна i президентом стати.

Не дуже розумнi думки, але що тут вдiеш – дорога! Про щось путне тут важко думаеться, бiльшiсть уваги вiдвертае сам процес пересування. Треба слiдкувати й за напрямком, й за тим, щоб у коняче лайно не вступити, й за тим, щоб об камiнчика не спiткнутися. Мiркувати треба або зранку на пляжi, коли сонечко ще низенько, а соньки? ще на пiсочок не повилазили, кожний квадратний сантиметр простирадлами не вкрили, в карти не грають та приймачi не вмикають; або увечерi в лiжку, або у затишному кабiнетi з кондицiонером, довiдниками у шафi та iнтернетом у комп’ютерi…

А так iдеш-бредеш, поглядом навколишнi кущi прочiсуеш, не забуваеш назад озиратися, та ще й в небо поглядати про всяк випадок, хоча останне – цiлковита дурня. Нема тут надзвукових бомбардувальникiв, й дозвукових штурмовикiв також нема. Бiльше того, навiть пропелерних лiтачкiв ще не винайшли, й дирижаблi ще не спускають гондоли з-за хмар, i брати Монгольф’е ще тiльки-тiльки зафiксували свое прiзвище в iсторii авiацii.

Нема цього всього. Чиргикаеш пiшки й прочiсуеш поглядом придорожнi кущi. І небо. Чисто про всяк випадок. Бо звичка.

Що вдiеш, деякi звички лишаються з нами назавжди, як умiння керувати велосипедом. З ровера треба гепнутися з десяток разiв, щоб закрiпити рефлекси, а менi одного-единого разу вистачило.

Знаете, як страшно, коли вiд ланки штурмовикiв, що прямують у своiх чорних справах; десь казна-де прямують, мало не бiля самого обрiю, так от з тiеi геть нестрашноi зграйки раптом вiдокремлюеться один лiтак.

Розвертаеться. Не куди-небудь розвертаеться, а мордою саме до тебе.

Одним махом, за якийсь десяток секунд опиняеться майже над головою.

Й, опинившись, раптом закладае глибоке пiке й падае, падае, падае – вже не майже, а просто на голову!

Дивне вiдчуття. Кажуть, жiнки вiдчувають приблизно те саме пiд час глибоких iстерик, наприклад, коли на руках помирае дитина. Повна безнадiя й депресiя, коли й хочеться щось зробити, але що тут поробиш? Навiть помолитися – й то не встигнеш. Та й не допоможе. Кiлька разiв вже проводили дослiди – одну грядку поливали свяченою водою, iншу – звичайною; над першою молитви читали – а другу, контрольну, лаяли.

Нема рiзницi. Однаковий урожай на обох грядочках.

Не чуе вiн нас.

Все доводиться робити виключно власноруч.

Я не знаю, чого тодi хотiв вiд нас той лiтак. Вiн не стрiляв, не бомбив й навряд чи фотографував. Просто спiкiрував, ревнув над головою форсажем, з пiке виходячи, вертикальною свiчкою угвинтився в байдуже небо й полетiв наздоганяти своiх.

Бiс його зна, чого йому треба було. Може, просто вирiшив налякати. І знаете що? Йому це вдалося. Бачте, досi поглядаю на небо.

Тутешне небо було також байдужим, але сильно вiдрiзнялось за кольором. У спекотних краях воно блiде, а в нас – блакитне. На пiвночi – сине-сине, як справжне море, але там iнша бiда – крижинок на тому морi настiльки багато, що й воду рiдко побачиш, а як побачиш – значить, через кiлька годин ляже на землю холод. А холоди в них такi, що треба пришвидшити крок, якщо е схованка на маршрутi; або плюнути на маршрут, шукати якийсь закапелок й збирати хмиз. Багато хмизу, бо хтозна, скiльки часу повiтря буде скляним вiд морозу, й скiльки замерзлих пташок грудками падатимуть на снiг, коли випадково зачепиш гiлляку.

Не варто там людям жити. Їй-богу, не варто.



Ми йшли багато годин й мiнялися, а нiхто й не думав нас доганяти. Або напрямок нестратегiчний, або не сезон для купцiв, або просто отак пощастило. Чому пощастило, а не навпаки? Справдi, чому? У купцiв же можна й одягом кращим розжитися, й кiньми, а може, й возиком… а тому й вважаю, що пощастило. Бо вози мають колеса, а колiс я з певного часу боюсь. А якщо хтось раптом скаже, що не боiться небезпеки, яка (точно вiдомо!) йому дуже й дуже загрожуе – тримайтесь вiд нього подалi. Вiн дурень. Сам помре й iнших за собою потягне.

От ми й iшли, аж поки не почало сутенiти. І конi почали спотикатися, i ми позiхати, i Галя вiдверто клювала носом.

Першим почав роззиратися на всi боки Альберт. Я вже звик до його ма

Страница 15

ери рухатись надто вже рiзко та швидко. Звик-то звик, та заздрити не перестав, але то вже деталi. Маю пiдозру, що й помiтити нащадок встигав значно бiльше, анiж я, й цiлком можливо, що бiльше, анiж ми з Ігорем, разом узятi. От Галю я в рахунок не взяв, а даремно.

– А он, гляньте, якась стежка! – раптом змахнула вона рукою.

– І що? – сонно вiдгукнувся Ігор без особливого iнтересу. Ясна рiч – його ж черга була на конi iхати. Якби йшов – мабуть, одразу б зрозумiв, що до чого, й зацiкавився би.

– Кемпувати берайт, – майже зрозумiло бовкнув Альберт, й не чекаючи вiдповiдi, розвернувся до стежки.

Вже повертаючи, я дотямив, що Альберт пропонуе пiдготуватися до розбиття табору.

Параноiк у менi почав ремствувати, що краще б табiр обладнувати десь подалi вiд стежок-дорiжок, але я прикинув труднощi продирання з кiньми через неходжений лiс i порадив йому пельку стулити. Тимчасово, звiсно, аж нiяк не назавжди. Бо вiн часом бувае ну ду-ууже корисним!

Стежкою ходили. Нечасто, але регулярно; не давали iй заростати травою або пiдлiском, та й впалi гiлки-дерева також вiдтягали вбiк, а отже, щось по нiй тягали. Чи на плечах, а чи… (я мимохiть напружився й почав придивлятись уважнiше)…а чи й на колесах.

Придивлявсь недаремно. Вже на третьому чи п’ятому десятковi крокiв око зачепилося краем погляду за подряпину на соснi – добрячу так, як в офiсi пiсля транспортування сейфу силами найближчих колег. Весела це справа, я вам скажу. Й працюе як непоганий тiмбiлдiнг. Одне погано – стiни та пiдлоги страждають, iх не шкода, але вони казеннi.

Зарубка була на висотi стегон людини нормального зросту… я поглянув на Альберта й сам собi переклав – десь на метр десять-метр двадцять вiд землi, а трохи далi з-пiд шару глицi виступало корiння, й воно мало два чiткi слiди вiд колiс. Шириною трохи менше за метр, отже, не вiз. Щось таке, як ручний вiзок на дерев’яних колесах, мабуть, ще й залiзом обкутих. Ну, й хто тут возить сейфи лiсами?

А головне, куди?

Стежка звивалася, обходячи сосни; раз по раз траплялося нове й нове корiння, що вилiзло на поверхню, й так само раз по раз виднiлися на ньому слiди колiс. Де свiжi, де трохи зарослi – отже, катали вiзочка тут не один раз, а таки регулярно. Вiзочок мав два колеса, ширину сантиметрiв вiсiмдесят, а висота разом з вантажем була не менше за метр десять, i що то мiг бути за вантаж?

А чорт його зна.

Якщо хтось скаже, нiби були колись такi слiдопити, що могли за слiдами на пiску й тип вантажу розiбрати – не вi…

– …Це до гуральнi стежка, – раптом сказала Галина. – А возять пляшки з вином.

– Яким вином? – вихопилося в мене, бо якось не поедналися в один ланцюжок «гуральня» й «вино». У першiй, по iдеi, мала народжуватись самогонка, а вино тут до чого? Ігор з Альбертом, мабуть, взагалi не зрозумiв, що воно за гуральня така, й дивився на мене начебто й терпляче, але вимогливо.

– Ну яким, яким, – пояснила Галя, як наче дитинi малiй. – Хлiбним, яким же ще!

– Кхе, – виразно сказав Альберт.

Вiн мав рацiю. Незрозумiлу ситуацiю треба доповiсти командиру негайно й розтлумачити, якщо знадобиться. Бо всяке бувае, а раптом гуральня – це вiддiлок полiцii або гнiздо розбiйникiв з малоi дороги, бо на велику цей напрямок явно не тягне?

– Самогонку женуть, – пояснив я Ігоревi, й на самогонцi Галя очима клiпнула – мабуть, ще не в ходу цей термiн.

– Гуч, – коротко передав далi Ігор, й Альберт трохи розслабився – не вiддiлок й не полiцiя, вже непогано! Але тут-таки й спохмурнiв – бо щодо гнiзда розбiйникiв ймовiрнiсть не лише не зменшилася, а навiть i зросла.

Небезпечна була ця справа – самогонку варити, а особливо в умовах сухого закону чи державноi монополii закону.

Але варили, ще й як варили! І навiть дiд мiй, що цi часи лише краечком зачепив, щось запам’ятав i менi розповiдав, але дурний я був, малий та дурний, не слухав.

Шкода.

Бо хтозна, що за люди гуралi, та що вiд них можна очiкувати i яка небезпека може прилетiти з iхнього боку.

По iдеi – особливо тривожитися нема потреби. Гуралi – не розбiйники, з полiцiею та козаками мають переважно домовлятися, а не протистояти, бо iм же й товар треба до мiста возити, й сировину завозити, та й взагалi, не такий кримiнальний це бiзнес, як грабувати перехожих.

З iншого боку – справа ця менш рентабельна, анiж прямiй вiдбiр грошових та матерiальних цiнностей, а отже, працюють у гуральнi поодинцi. Ну, може, вдвох. І якщо в когось з розбiйникiв-грабiжникiв немае грошей, а випити хочеться, то неминуче виникне свiтла iдея пiти й забрати. Залежно вiд IQ того мудреця, свiтла iдея може отримати й логiчне продовження – нащо ж забирати лише натурпродукт, якщо можна забрати й грошi, а свiдкiв зачистити?

Тому гуралi повиннi бути готовi до такого вiзиту.

Істина, як завжди, десь посерединi – на прямий конфлiкт самогонники з власноi iнiцiативи не пiдуть, у разi потреби – захищатимуться. Чи дадуть переночувати – залежить вiд того, наскiльки твердо ми це спитаемо. Тобто краще не питати, а поставити до вiдома.

«Хлопцi,

Страница 16

и тут у вас переночуемо, добре?»

Якось так.

Доводилося сподiватись, що логiка вiрна, й на запитання нахабний гураль не свисне пiдмогу з десятка бандюкiв, що його кришують, й не кивне у наш бiк. Тодi Галина пошкодуе, що не повiсилася.

Не знаю, чи вловив сморiдець Альберт, а моi нiздрi трохи почали вловлювати. Своерiдний такий запашок, добре знайомий усiм, хто хоч куштував або хоча б нюхав брагу, а чи бував у районi заводу шампанських вин. Заводи, ясна рiч, смердять дужче, натомiсть одноманiтно, а от брага рiзна бувае – вiд гидотноi до (я вам скажу) вельми-вельми приемноi. Тiльки обережнiше з нею тре’. Бо я колись у спеку кухлик хильнув. Шипучоi, кусючоi, холодноi – тiльки-но з льоху. Я б, може, здуру й другий хильнув, але хазяiн не дав. Каюсь, одразу подумав, нiби жадюгою виявився господар, але через пiвгодини зрозумiв, що не жадюгою, а гуманiстом – бо йти ще так-сяк вдавалося, мiж деревами маневрувати – то вже практично нi, а щодо такого вищого пiлотажу, як потрапляння у дверi, й мови не могло бути!

Приемний був спогад, трохи смiшний, але приемний, й шкода навiть, що народився у неприемному мiсцi – в кацапському селi на Уралi. Писав колись Маяковський, що для веселощiв наша планета непристосована, то Уралу це вдвiчi стосуеться. Клiмат поганий, земля – пiсок та болото, у мiстах – бруд, за мiстами – лiси, у лiсах клiщi, а у трьох-чотирьох клiщiв з сотнi – енцефалiт, й третина мешканцiв ними кусана.

П’ють, звичайно. Як там не пити…

Хати в тих краях переважно iз дерева, а воно лише на кольоровому фото мае чудовий вигляд, а в життi – то не дуже. Постоiть кiлька рокiв пiд дощами-снiгами, пiдгние-почорнiе, заведуться у ньому жучки-хробачки й навiть ящiрки (сам бачив!), як добудують до хати стайню, корiвник, свинюшник, курник i теплий сортир, то все це разом такий «букетик» дае, що одразу Бабу-Ягу розумiеш, коли вона «русскiй дух» згадуе.

Але брагу вони роблять краще за нас. Вiддаю належне.

Мабуть, Альберт теж вiддав запаховi належне, бо його (Альберта!) хода раптом змiнилася – рiзко, на пiвкроцi, як наче режим перемкнули. Стала пружнiшою й легшою; може б, i тихiшою стала, якби вiн ранiше з шумом ходив, а так – не стала. Це був ще один параметр, за яким дехто з нас йому заздрив, i я смiливо кажу – дехто, бо Ігор теж.

Користi в змiнi режиму не було – бо конi йшли як iшли, копитами тупцяли, нiздрями форкали, та й Галя наша глицею шурхотiла, за гiлки зачiпалася. Але то, мабуть, в Альберта на рiвнi рефлексу було.

Стежка зробила рiзкий поворот, потiм ще один, i моi рефлекси також вискочили на волю, а ми – на галявинку.

Крихiтна була галявинка, Ігорю з кiньми мiсця не вистачило, та й нам було б не вилазити на видноту, але iнакше не вийшло.

Утiм, можна сказати, й виднота була досить умовна, бо в лiсi й так завжди присмерк, а коли поза лiсом вечiр, то в лi-сi нiч.

Темна споруда визирала iз землi на протилежному боцi галявинки. Невисоко визирала – не хатка й не сарайчик, а напiвземлянка. Що ж, з боку гуралiв – хiд розумний. Споруда мае бути – бо пiд дощем або снiгом гнати трохи незручно, але не повинна й займати багато часу на будування, бо рано чи пiзно, а нагодиться якесь непiдкупне рило, дiяльнiсть фiрми призупинить, а товар вилучить як речовий доказ. Так що хату-п’ятистiнку будувати сенсу нема.

З цих самих мiркувань вiдпадае землянка – бо у малiй не розвернешся, а котлован пiд велику так просто не вириеш, та й вiдвал замаскувати нелегко буде.

А от балаганчик-напiвземлянка – якраз те, що треба. Розумний баланс помiж цiною й зручнiстю у використаннi. Цiна в даному випадку складаеться з витрат часу та поту, але це, я вам скажу, такий самий ресурс, як i грошi в кишенi.

І замаскована непогано – поки на галявину не випхаешся, то й не побачиш, а «юнкерсiв», вертольотiв та безпiлотникiв тут нема.

Альберт задер руку – ми негайно завмерли, Ігорю знову не пощастило – ногу опустити не встиг, але чекати довелося недовго. Ватажок тицьнув, пiдняв два пальцi, один опустив, тицьнув рукою лiворуч. Задер другого, тицьнув праворуч.

Система жестiв трохи вiдрiзнялася вiд тих, що були в ходу за моiх часiв, але тут i дурень би зрозумiв.

Лiворуч ковзнув Ігор, передавши коней Галинi, а праворуч обережно покрався я.

Споруда не мала вiкон, натомiсть понад самим дахом iз дранки мала неширокi щiлини, як наче вентиляцiйнi отвори… втiм, чому «наче»? Вентиляцiя i е. Самогонна справа – вона така: вимагае й притоку свiжого повiтря, й вiдтоку смердючого. Не здивуюсь, якщо й димар виведено через мертве дерево, як через пiвтора столiття робили бiйцi УПА в Карпатах. А може, й нi. Може, полiнувалися.

Виявилось, що нi. Не зробили анi хитру витяжку крiзь порожнiй стовбур, анi навiть звичайного димаря з асбестовоi тру… тьху! Звiдкiля тут асбесту взятися?

Може, з цегли? Та й з цеглою хтозна, як тут. І питання транспорту, знову ж таки.

У будь-якому випадку, димаря не було. Лише вентиляцiйнi щiлини, й з жодноi з них не курiлося.

Прокрадаючись навколо хатинки, я краем ока скидав на Ігоря. Той iш

Страница 17

в так само тихенько, плавними рухами й так само поглядав на мене – ну просто як дiвчина з Ясем у бiлоруськiй пiснi, тiльки без жита й без конюшини.

Дверi були напiвпрочиненi й дивилися в лiс, але командувати: «Хатинко-хатинко, розвернись до мене передом, а до лiсу задом» чомусь не хотiлося. Розумно збудовано, хай стоiть, як стоiть. Якщо раптом хтось випнеться на галявинку, то крiзь дверi е шанс дременути у лiс.

Здавалося б, цiлком очевидна справа, але бачив я колись один дивний радянський бункер. Досить солiдний. Не пiдземний лабiринт, як у Бiлогородцi, але й не просто бронековпак. Напiвпiдземний, цегляний, з трьома амбразурами, невеличким пiдземним ходом й броньованими дверима… якi дивилися просто на степ, хоча з протилежного боку розташувався чималий ярок й перелiски. Був би конспiрологом – подумав би, що то навмисне зробили, аби червоноармiйцi не могли здатися, але гадаю, що насправдi то просто iнженер-проектувальник дурний трапився. Узяв типовий проект й типово розташував, лiтера в лiтеру по iнструкцii. Бо якщо раптом зробить щось не так, як то вказують керiвнi документи, то хто винен? Вiн. А якщо все так, а вхiд дивиться просто на супротивника, то хто винен? Той, хто складав керiвнi документи. А баби ще понароджують.

Ось вона, мабуть, чи не найзначнiша причина з великого списку пояснень шоку початку вiйни – повнiстю вiдбита iнiцiатива. Зробиш хоч трохи по-своему – вилають, знiмуть або й розстрiляють; зробиш гiрше, але за вказiвкою – або нiчого не буде, або ще й пiдвищать за виконавчу дисциплiну. Тож нащо напружуватись?

Хоча навiть той вихiд супротивниковi назустрiч не завадив хоробрим червоноармiйцям здатися – бо мали дверi того бункера аж двi вибоiни вiд куль, i все. Жодних слiдiв тривалоi оборони.

У вiйну бункер встояв, Микиту Сергiйовича пережив, за Леонiда Іллiча ще так-сяк протримався, а от десь на Костянтинi Устиновичу вкрали з бункера бетоннi перекриття з даху, потiм дверi, а там, мабуть, i цеглу почали роздовбувати, бо народ у нас пiдприемливий. У Вiнницi, там, де «Вольфшанце» було, половина нових хат на солiдних фундаментах iз бетонних уламкiв, i як ви гадаете, звiдки бетон той узявся?

Правильно! З фюрерового лiгва.

І те, що гуральня була побудована виключно з дерева, пояснювалося, мабуть, лише вiдсутнiстю поблизу античного храму або хоча б давньоруськоi церкви з плiнфи.

Як би там не було, але напiввiдчиненi дверi натякали, що всерединi нiкого нема. Дурень би кинувся перевiряти, ми обидва дурнями не були, тому майже одночасно шаснули до глухих стiн i обережно зазирнули у щiлини.

Видно було погано. І ракурс невдалий, i напiвтемрява, тож нiчого в поле зору, окрiм протилежноi стiни, не потрапило. Стiна була як стiна – нерiвна, з необшкурених соснових колод, й щiлини де заткнутi мохом, а де й незаткнутi.

І жодного звуку, жодного руху.

Ми перезирнулися й рушили до входу. Ігорю було на два кроки ближче, тож вiн перший i зазирнув.

Сахнувся.

Не дуже, але все-таки – мабуть, щось несподiване трапило в очi, i я навiть здогадувався, що саме.

Зазирнув через плече – й виявилося, що вгадав.

Із-за протилежноi стiни нам обом назустрiч приязно шкiрився череп у кудлатiй вовнянiй шапцi. На груднiй клiтинi збереглися якiсь клаптi верхнього одягу, а от нi штанiв, нi чобiт вже не було – чи то хтось не погидував вкрасти, чи то мишi погризли. Навряд чи саме згнило – чоботи, а особливо пiдошви, довго тримаються. Інколи по кiлькасот рокiв. От iз штаньми значно гiрше; штани – це перше, що втрачае мертва людина. Не знаю, чому.

Ігор оговтався й ковзнув вперед. Я хотiв був застерегти його, щоб обережнiш ступав – але вчасно прикусив язика. Ну якi тут мiни, звiдки б iм взятися…

Коли ступив крок вiд дверей – перестав затуляти свiтло, й всерединi трохи розвиднилось. Стало помiтно, що череп, попри усю щиро випромiнювану приязнь, мае один недолiк. Великий недолiк, хоч пальця просовуй, та ще й просто посеред лоба. Я не стримався й нахилився поглянути на задню частину, гадаючи, що зовсiм ii не побачу, та помилився. На мiсцi була задня частина. Навiть i виходного отвору в нiй не було. Слабкi тут були пiстолi. Хоч i великокалiбернi, та слабкi. Добре ними в обличчя кидатись; краще, анiж стрiляти.

Утiм, цьому вистачило.

Окрiм скелета, в гуральнi займали мiсце дебелий стiл, лава й щось таке, як грубка з каменюк майже без розчину, бiльш схожа на купу камiння, а не на цивiлiзовану пiчку. В улоговинi валялася купка попелу – отже, нещодавно користувалися; не розвiяло ще його вiтрами-протягами… i як це поеднуеться з давнiм зогнилим небiжчиком?

Скелет весело шкiрився й вiдповiдати явно не планував.

Хтозна. У принципi, лежить вiн у кутку, не на проходi, заважати не заважае, може, нервуе трохи кого… але дуже нервовi люди на такiй роботi довго не втримаються.

Значить, i нам заважати не стане. А стане – викину.

Я вийшов з хатинки й махнув рукою Альберту й Галинi – пiдходьте, мовляв. На фонi лiсу iхнi постатi вже були розпливчастi й чудернацькi – у Галi наче як пишний хвiст вирiс

Страница 18

або шлейф вiд бального плаття, а в Альберта правиця стала довша за лiву… я не одразу дотямив, що то не здаеться. Що насправдi то у нього рука непорожня.

Що ж, розумно. Якби раптом ми зайшли в хатинку, а звiдти почулись пострiли, то краще потримати вхiд на мушцi, бо невiдомо, хто звiдти вийде – чи тi, що зайшли, чи тi, хто там ранiше сидiли.

Логiчною була настороженiсть, i дii були логiчними, але все-таки щось неприемно дряпнуло душу – кому ж сподобаеться, якщо його так легко посилають наражати себе на небезпеку, та ще й при тому, що наявна хитра залiзяка в резервi?

Та не було пострiлу, й не знадобилася хитра залiзяка.

– Коней куди? – буденно запитала Галина, й нехитрим тим запитанням примудрилася таки пробити броню самовпевненостi в Альберта. Не назавжди, звiсно, все-таки не простий хлопець, битий жак! Лише на мить блимнули розгубленiстю його очi, а далi вiн вчинив, як завжди вчиняють командири в таких випадках – скинув проблему на широкi плечi пiдлеглих. Пiдлеглого, у даному випадку.

На моi.

Кивнув менi, ворухнув пiдборiддям – розберись, мовляв, а сам рушив командирську справу робити – оглядати примiщення й, напевне ж, вибирати собi найзручнiше мiсце.

Утiм, розпорядження було менi не огидним, а навiть приемним, так що виявляти незадоволення не варто було – бо наступного разу скомандуе те саме Ігоревi. Промайнула думка, що на мiсцi Альберта я б у будь-якому випадку чергував такi завдання. Сьогоднi один пiдлеглий допомагае Галинi, завтра iнший; ще хтось з’явиться – теж стане у чергу. Аби менше шансiв було на утворення романтичних стосункiв.

На жаль чи на щастя, цього разу я командиром не був, отож розвернувся до Галi – з чистою совiстю та певними сподiваннями. Якраз на утворення тих самих стосункiв. Можна навiть без романтики, суто фiзiологiчно.

Галя дивилася на мене з осторогою й надiею водночас. Причина остороги ясна була, а от на що вона сподiваеться – ясно не зовсiм, бо у неi конячий досвiд був явно вищий за мiй.

Мабуть, у моему виглядi щось таке промайнуло, бо вона зiтхнула й почала роззиратися на всi боки в пошуках рiшення.

Але хвилинку. Що таке конi? Теплокровнi тварини родини такоi-то, загону такого-то… до бiса визначення, що вони таке з точки зору юзабiлiтi, маси та габаритiв? Це транспортна технiка висотою близько двох метрiв, довжиною метрiв зо три (беремо iз запасом!) й шириною… а от i нi, не метр, а два з половиною, бо iх таки двiйко. Що виходить? Виходить БМД або УАЗ з великокалiберним кулеметом на шкворнi, який треба замаскувати у лiсi, а це ми вмiемо!

Мiсце стоянки технiки довелося розташувати трохи збоку вiд споруди – так, щоб i не на стежцi вiд дороги, й водночас так, щоб не опинилися на шляху у тих, хто, можливо, буде пiдкрадатися з лiсу. Ясна рiч, що пiдкрадатися могли i якраз з того боку, де я замаскував коней – але це вже як пощастить.

Впале дерево стало цiлком штатним аналогом конов’язi, а наламана в’язанка молодих гiлок зiйшла за пiдстилку. Конi потупцяли-потупцяли, позiтхали, але зрозумiли, що теплоi безпечноi стайнi, вичiсування й торби з вiвсом на морду сьогоднi не буде, стиха поiржали один до одного, не iнакше, як облаявши керiвництво – цебто, мене, та й гепнулися задками об землю.

Не знаю, як правильно тi задки називаються – чи фiле, чи круп. Щодо задкiв – менi бiльш жiночi подобаються, а не конячi, й з цим у Галинки було все гаразд.

Протирати технiку, чистити ii та змащувати ми не стали, бо не було чим, й рушили назад до галявини.

Помилувавшись тим, про що було сказано трохи вище, я обiгнав Галю й взяв за руку. Жiнка одразу напружилася.

– Не злякайся, – неголосно сказав я. – Там у гуральнi скелет лежить.

Рука трохи послабилася – мiй жест iз залицяльного негайно став чисто дружнiм.

– Угу, – кивнула Галина. – Дякую, що сказав.

Але руку все ж вивiльнила.

Утiм, i попередження виявилось надаремним – бо коли ми увiйшли, кiстяк вже не зустрiчав гостей, а ображено скупчився у куточку, причому скупчився у буквальному розумiннi – лежав незграбною купкою. Ногами, мабуть, згрiбали. Нижня щелепа вiдкотилася далеко вiд черепа, й той перестав видаватися приязним та веселим.

– Дуже вчасно! – розвернувся до мене Ігор. – А гiлок не додумався наламати?

І перекинув увагу на Галю:

– Там он Вася лежить, – кивнув у бiк ображеного черепа. – Ти його не лякайся, вiн не кусаеться…

Цього разу ламав гiлки я, а Галя зробила щось на кшталт вiника й перед тим як настилати соснову постiль, навiщось пiдмела у кiмнатi. Нащо – бiс його зна. Все одно ж застелили гiлками. Мабуть, дурний жiночий iнстинкт.

І, вже тягнучи одразу два оберемки до хатки, я подумав, що iнстинкт не дурний, а скорiш навпаки, а дурний дехто iнший – бо якби Галя не була зайнята, то Ігорю б здалося неввiчливим стояти поруч i мовчати; а отже, iй би довелось слухати, а коли чоловiк теревенить, а жiнка слухае, то рано чи пiзно у чоловiка виникае бажання взяти жiнку за руку, а там i за щось iнше, а воно iй треба? Зараз – точно не треба. Зараз – маеться на увазi, поки не р

Страница 19

зiбралася, хто з нас iй бiльше пiдходить, бо на Альберта, здаеться, претендувати сенсу нема.

«Дурний» жiночий iнстинкт проаналiзував ситуацiю вмить, а мiй розум, досвiдчений та аналiтичний – лише за кiлька хвилин. От i думай, що краще.

Поки я думав, виявилось, що iншi колеги ще досвiдченiшi та ще аналiтичнiшi, якщо так можна сказати, бо витягнули з кутка столик i почали наводити ревiзiю «сидорiв» – ще тих, захоплених iз кiнця дев’ятнадцятого столiття й свiжозатрофеених сакв.

Їжа з майбутнього пiдмокла пiд час вимушеного купання, але хлiб висох, а салу купання не завадило. Єдине що – дивне вiдчуття пересмикнуло мене, коли потяг скибку до рота. Дивно було iсти свиню, яка ще не народилася, й закусювати хлiбом, зерна якого ще не кидали в землю.

Лава була також закоротка, на всiх не вистачило б, i за мовчазною згодою усi трое чоловiкiв стояли.

Сакви порадували нас також стареньким, добряче сточеним ножиком з дерев’яною ручкою; погризеною ложкою – також з дерева, не з мельхiору ж, кiстяним гребiнцем – один край рiдкий, другий – густий, хоч блiх вичiсуй. Власне, чому хоч? Для того, мабуть, i робилося. Радiсть продовжилася хлiбом – точнiше, одразу двома: бiлим i чорним-чорнющим, як наче в житне борошно взагалi пшеничного не додали; а замiсть сала – дрiбно насiченим м’ясом – солонючим, нiби кальмари до пива. Пива, однак, у саквах не виявилось, а у баклажцi одного з прикордонникiв збереглося лише з пiвлiтра, а може, й менше, кисленькоi настоянки – бiс знае iз чого. Вийшло десь по ковтку на рило, Галю рахуючи. Розгулятися така доза не стимулювала, але проштовхнути солонину в горлянку допомогла.

Пiсля ревiзii сакв настала черга й до цiкавiшого.

Пiстолi виявились великокалiберними – мiй немаленький вказiвний палець легко входив у дуло; й кременевими – ну а яким же iм бути в кiнцi вiсiмнадцятого столiття? Для гнотових пiзно, для капсульних рано. До перших револьверiв – здоровенних, у яких обертаеться не барабан з набоями, а увесь блок стволiв – пиляти ще рокiв тридцять-сорок. До автоматичних пiстолетiв – бiльше столiття.

До найближчого збройного магазину… чорт його зна, де тут шукати найближчий магазин. Мабуть, повинен бути у Киевi. Чорт його зна також, чи потрiбен для купiвлi пороху якийсь дозвiл, чи його тут просто так продають, як насiння.

А доведеться шукати, бо одна порохiвниця пiд час бою розкришилася, а на другу чи то дуже вдало приземлився козак, чи кiнь наступив.

Гарна була порохiвниця: рогова, з вiзерунком, зi срiбною кришечкою – ну хоч до iсторичного музею тягни. Може, там реставрують. Тiльки от лишилися ми без пороху.

Закинувши пiстолi у сакву, ми потяглися до шабель – причому якось одночасно: Ігор одну, я другу. Аж Галя посмiхнулася – «ох уже цi чоловiки, такi передбачуванi!». Авжеж, ми такi. Нам тiльки iграшку покажи, одразу почуеш: «Дай!»

Сварки, однак, не було – Ігор взяв залiзяку свого хрещеника, я свого, а ватажковi, мабуть, вони були не дуже цiкавi.

Шабля виявилась також непростою. На балiстицi… (тьху, чорт!) на ергономiцi холодноi зброi я розумiвся слабо, але на вигляд залiзяка була зручна. Й замашна. І гостра. Й загнута – оце i все, що я видивився. Ще на моiй були бiля ручки заглибини-доли, а на Ігоревiй не було.

Ручка була цiкавiша. Сталева гарда з чи то накрученими, чи то навареними кульками на кiнцях, ще одна сталева кулька позаду, а саме рукiв’я обмотане тоненьким шнуром. Неабияк обмотане – виток до витка, як дрiт у трансформаторi, а кiнцi заправленi пiд гарду i кульку. Майстер робив. Ще й гнiздо на гардi пiд якийсь камiнчик було, але самого камiнчика, мабуть, виколупали багато рокiв тому.

Ігорева, здаеться, була трохи простiша, без кульок, з пласкою гардою й з дерев’яними щiчками замiсть шнурка.

Крiм саков, одягу та шабель, нападники заповiли нам два шкiрянi мiшечки, схожi на капшуки для тютюну. В живому виглядi я вже таких не зустрiчав, але в музеi бачив колись. Особливого iнтересу тютюн для нас не становив, але глянути…

Капшук виявився важким. Ну як важким – не штанга, звiсно, i не гантеля, але важкуватий, як для тютюну. Ми перезирнулись, i я рiшуче смикнув за шворку, якою мiшечок був замотузований.

Монети.

На стiл висипалось з десяток монет – двi рудi, одна срiбляста i решта чорнi.

О, так, це вже було значно цiкавiше за якийсь там тютюн!

Я витрусив i другий капшук. Здобич була приблизно така ж, але срiблястих монеток було аж три, i ще одна вигравала пiдозрiлою жовтизною.

Непогано козаки жили, непогано…

Хоча хтозна. Може, це не так вже й багато?

Я озирнувся на колег. Жоден не виявляв бажання прочитати лекцiю з нумiзматики, потицяти пальцем i недбало сказати: ось на цю можна купити воза з конем, а на цю – хiба що коржика з маком.

Всi монетки були якiсь кострубатi. В моi часи дiтки розважались, малюючи кола навкруг монеток – так от, цi грошi для таких вправ не пiдходили. Рукою намалювати – i то вийшло б рiвнiше.

Напилком iх пиляли, чи що? Чи, може, молотками лупили?

З написами було ще гiрше. Замiсть звичноi великоi

Страница 20

ифри «1» або «2», або, скажiмо, «10», монетки хизувалися вензелями, орнаментами, коронами, латинськими лiтерами, а одна, найчервонiша – профiлем якогось горбоносого дядька – короля, мабуть. (Профiлi письменникiв тодi ще на монетах не штампували.)

Я взяв монетку до рук, покрутив. Виявив, що звати горбоносого Станiславом, i що вiн Rex Pol. З протилежного боку було написано GROSSUS POLON TRIPLEX. Навряд чи монетка побувала в полонi, отже, доводилось припустити, що маеться на увазi Польща, а grosus, скорiш за все, грiш.

– Галю, не пам’ятаеш, три грошi – це багато чи мало? Що за них можна було купити?

Дiвчина мовчки знизала плечима. Логiчно. Якби мене спитали про те, скiльки можна купити на три копiйки 1910 року випуску, я б також не вiдповiв.

Серед польських, а може, ще чиiхось грошей затесався величенький мiдний кругляк з написом росiйською «5 копеек» i вензелем на протилежному боцi. В моему дитинствi такi п’ятаки високо цiнувались бабусями – вони iх онукам до синцiв прикладали. Кажуть, допомагало, але як на мене, то синець з п’ятаком сiм днiв сходить, а без п’ятака – тиждень. Так що рiзницi нiякоi.

Тiльки, звичайно, в моi часи п’ятаки вже були значно чорнiшi й потертiшi.

Ми б, може, й ще пороздивлялися, а жовтеньку монетку i на зуб спробували, та Альберт щось коротко й малорозбiрливо буркнув – мовляв, зав’язуйте. Важливiшi справи маемо.

Я мовчки згрiб скарби в один з капшукiв i недбало запхав його в сакви. Хтозна, скiльки там. Буде нагода – будемо розбиратись.

– Чергувати будемо, – переклав першу частину промови Ігор. Потiм додав, уже явно вiд себе. – Добровольцi на собачу вахту е?

І здогадайтесь, на кого вiн подивився при тому.

Логiчно. Бо собача вахта, як не крути, найнебезпечнiший час у планi несподiваних вiзитерiв. Пiзнiй вечiр i раннiй, гм, ранок. Пiзнiй вечiр, можна вважати, уже минув, так що лишаеться ранок. І краще, коли сторожуватиме хтось близький до цих мiсць, до цiеi мови – щоб спробувати хоча двома-трьома словами порозумiтися, а не бекати-мекати у вiдповiдь на запитання: «Цо?»

Логiчний випадав розклад, але вкрай невдалий для мене, причому з усiх мiркувань одночасно. Якщо я зараз гепнуся спати, вони ще вовтузитимуться, бубонiтимуть, Альберт, може, ще й дещо цiкаве, нарештi, почне розповiдати, а Ігор буде пiдбивати клинцi до Галi; потiм я буду нидiти вологим холодним ранком, а вони спатимуть тут, поруч одне вiд одного… та загострювати стосунки було зарано, i я кивнув.

Маленькою винагородою стало те, що Галя також не стала розтягувати вечiр на пiвночi, вимостила гнiздечко бiля стiни, на гiлки лягла, гiлками ж накрилася, а отже, й чоловiкам язиками молоти, спати заважати було б трохи совiсно. Вони коротко перегавкнулися мiж собою майже не зрозумiлими менi термiнами – мабуть, вирiшили, хто перший стоiть, хто другий, але результатiв тих переговорiв я вже не чув, бо майже одразу i закуняв.

Хоча нi, не одразу. Щось гостре трапилося помiж гiллям, муляло в ребра й ховатись не збиралось. Я трохи потерпiв, перекинувся на iнший бiк (краще не стало), полiз рукою, намацав ту капость. Думав – сучок, але на дотик сучок був якийсь незвичний.

«Потiм роздивлюсь…» – проскочила сонна думка. Я запхнув знахiдку в сакви й провалився у сон.

Прокинувся вiд того, що Альберт обережно торсав мене за плече – значить, першим стояв таки Ігор.

Я кивнув, позiхнув, звiльнив Альбертовi мiсце, а сам виперся на галявинку. На самому ii краечку, попiд кущами, ще вдень надивився зручну колоду, яка цiлком могла правити за грубий ослiн, а що вона пiд кущами – то це й на краще. Менш помiтно буде, й ззаду нiхто безшумно не пiдкрадеться.

Бо лiс – це все-таки лiс. Це не смiтник, не мiсто й не iндустрiальний пейзаж. Є щось у ньому таке, що заколисуе, заспокоюе, привертае до мирних, хороших, лагiдних, можна сказати, думок… тiльки не серед ночi.

Бо серед ночi лiс ворожий.

Давнiй-прадавнiй, ще з неандертальських часiв iнстинкт пiдказуе, що он за тими кущами лiворуч може ховатися тигр. А на деревi легко може причаiтися леопард. Десь позаду цiлком iмовiрно пiдкрадаеться вовк, та ще й, мабуть, не один; отам, попереду, ну точно бреде назустрiч ведмiдь, i навiть дибки стати лiнуеться, бо не ворог ти йому, а лише слабка беззахисна здобич.

Нерви натягнутi тугiше за канат, що його тягнуть в обидва боки двi команди на змаганнях iз перетягування, зiницi автоматично розширюються до максимуму, хоч зараз до окулiста, вуха так само негайно виходять на режим максимальноi чутливостi, i якщо хтось поруч у долонi плесне – то я пiдскочу, наче вiд пострiлу над самим вухом.

Принаймнi замолоду саме так себе в лiсi серед ночi й почував. А зараз… нi, погана все-таки штука – коефiцiент емоцiйного вигорання. І сила ще в руках е, i розум ще не починае всихати, й очi не бiлi вiд катаракти, й вуха ще не закладенi – а осьдечки вона пiдкрадаеться – байдужiсть i старiсть, i що тут поробиш?

А вже ж поробиш!

Методiв боротьби з емоцiйною старiстю багато, але суть одна – не давати собi збайдужiти. Працювати. Не лиш

Страница 21

руками, але й головою; навiть бiльше головою, анiж руками. Цiкавитися. Новим, старим, потрiбним, непотрiбним – усiм пiдряд! Аби лише працювали крихiтки-нейрончики в мозку, аби не засинали байдуже, бо потiм хтось з них прокинеться, а хто й нi. Годувати iх треба – новими враженнями, новими вiдчуттями, новими дiями. Бо зупинка – смерть, як писав один мiй знайомий Лев Давидович; i хоча до його народження ще рокiв iз сiмдесят, але мав, гад, рацiю. Принаймнi в цьому питаннi.

Може, й ще в якихось питаннях мав, але Йосип Вiссарiонич мав дещо замашнiше – Меркадера з кригорубом.

Я посмiхнувся. Дивно було думати про розборки людей, у яких навiть дiди ще на народилися, а не те що батьки! А от хто порiвняно близько – так це Тарас наш Григорович. Цiкаво було б познайомитися з батьками, а може, й допомогти чимось…

Шелеснуло, i хоч-не-хоч, а думки миттю вилетiли з голови. Власне, шелестiло й ранiше; хто скаже, що вночi у лiсi тихо – плюньте йому у вiчi, то вiн просто не вмiе слухати! – але цього разу шелеснуло iнакше й з iншого боку.

З гуральнi.

Там начебто були всi своi, але рука суто машинально перевiрила наявнiсть трофейного кинджала за поясом. Обидва були на мiсцi – й кинджал, i пояс. А кому не лежалося? Чи не скелетовi Васi?

Нi. Не йому.

Вiдчинились не рипнувши дверi, й на чорнiм тлi вималювалась ще темнiша постать – трохи нижча за Ігоря й тим паче Альберта, натомiсть круглiша. Та й рухалась значно, значно плавнiше. Жiночнiше.

Галя. Не спиться чомусь.

«Могла б i за мене почергувати, якщо не спиться…» – промайнула дурнувата iдея, й настiльки вона була нерозумною, що я аж головою мотнув.

Жiнка несмiливо ступила крок назовнi, також покрутила головою, чи то мене виглядаючи, чи то просто роззираючись, де тут що.

– Кхе-кхе, – сказав я, навiть не намагаючись iмiтувати кашель. Було б iнакше якось озватися, але побоявся налякати; i якщо вона, скажiмо, до вiтру зiбралася, то хтозна, чи не сталося б це ранiше, анiж було заплановано. Просто на порозi…

Не сталося. Здригнулася, але не вереснула i навiть не зойкнула.

Навпаки, зорiентувалася, мене побачила й рушила назустрiч.

Я мовчки посунувся. Колода була довгенька, i так мiсця б вистачило, але усi нашi взаемодii (людини з людиною маеться на увазi) складаються iз двох частин – iнформативноi та комунiкативноi. З iнформативною все i так ясно – пiди туди, принеси те, подай се, а комунiкативна складнiша й старша. Коли вона складалася, ще не можна було сказати: «Принеси те!» – а про бiльш складнi конструкцii, на кшталт: «Пiслязавтра о 18.30 зганяй за такою адресою, зустрiнь пана такого-то й купи в нього те-то й те-то» – й мови не було, бо таки не було мови у тi часи. Нiякоi. Тiльки набiр згукiв i жести, а найпоширенiший iз них – «роби як я!». І доводилося робити, бо iнакше прийшли б конкуренти з iншого племенi й зробили по-своему. Враховуючи канiбалiзм, те «по-своему» навряд чи сподобалося б. Та й своi б не пожалiли у голоднi часи.

От i доводилося б у кожному жестi, у кожному русi давати спiврозмовнику якийсь знак – я, мовляв, свiй. Не iж мене, а я тебе не iстиму. Принаймнi зараз. На тобi краще гомiлку того ворога, якого ми разом позавчора завалили, пам’ятаеш? Хороший ворог, товстий, смачний… На тобi ще й мiсце бiля вогню, я посунусь…

Кiлькадесят або й кiлькасот тисяч рокiв вбили ту комунiкацiю у такi глибини свiдомостi, що й шiсть тисяч рокiв бiльш-менш налагодженого iнформативного спiлкування не змогли вибити. Ми посуваемося, пригощаемо один одного вечерею або цигарками, цiкавимося здоров’ям, а жiнки ще й торохтять годинами одна однiй, одна одну при тому не чуючи, натомiсть даючи знати – я своя! Я тебе iсти не буду! Принаймнi сьогоднi…

Я посунувся, i Галя присiла поруч – не так щоб впритул, але значно ближче, анiж вмостилася б, якби не посунувся.

– Не спиться, – мовила вона по тривалiй паузi. – Скiльки всього було…

Мабуть, вона хотiла почути щось спiвчутливе, але у мене були iншi плани на залишок ночi, i бовкнулося iнше:

– А скiльки всього ще буде!..

Галя здригнулася – не iнакше, як уявивши, й уявлене iй не сподобалося.

– Стiльки кровi, – стиха пробурмотiла вона. – Стiльки вбивств.

Ми помовчали. Як на мене, то кiлькiсть усунутих перешкод трималася у розумних межах, але навряд чи варто було Галину переконувати у цьому.

– Наскiльки я зрозумiв, – здалеку почав я, – ми маемо трохи повоювати.

І, щоб не лишати питання вiдкритим, пояснив:

– Якщо так, то кровi та вбивств буде бiльше.

– Та, мабуть, що бiльше, – на диво спокiйним тоном вiдповiла Галина. – Але…

Вона труснула головою.

– І знаю, що без цього нiяк. Але все одно…

Замовкла.

– Страшно? – навiщось запитав я, i так знаючи вiдповiдь.

– Страшно, – чесно призналася жiнка. – Не смертi боюся – я вже бачила, чого ви усi вартi, гадаю, за себе можна не хвилюватися, а…

Вона знову затнулася, й цього разу я допомагати не став. Хай скаже. Якщо злякалася кари Божоi – то це одне. Якщо сумлiння – то це зовсiм iнше, й реагувати треба iнакше.

Виявилося

Страница 22

що таки сумлiння. Або щось на кшталт його.

– Ви з такою легкiстю вбиваете, – мовила Галя по досить тривалiй паузi. – Наче людське життя для вас – тьху! Наче й не людей, а комах якихось. Хiба так можна?

Тема була знайома. Мабуть, кожен iз новачкiв через неi проходив. На щастя, засоби протидii були давно виробленi, й вже у моi часи лише iнтелiгентнi теоретики витрачали на сльозливi переживання по кiлька сторiнок, а практики вирiшували питання миттю й назавжди.

– Ну, краще ми iх, анiж вони нас, правда?

Якби було не так темно, то за обличчям Галi було б цiкаво поспостерiгати. У тих випадках, якi я бачив, у пацiентiв, пiдданих такому лiкуванню, можна було помiтити три стадii одужання: подив – мовляв, i як це я сам не додумався; легкий сором з цього ж приводу, i, нарештi, справжне сходження дзену або ж просвiтлення. Якщо бойовi дii все ще тривали, то у цей момент можна було вручати пацiентовi гранату й вiдправляти на ворожий кулемет… втiм, можна було вiдправляти i без гранати.

Деякi вилiковувалися миттю, у певного вiдсотку траплялися рецидиви, але швидко минали, й лише iнколи, рiдко-рiдко, але все ж бувало таке, що через багато-багато рокiв пацiента наздоганяла метастаза у виглядi моторошного сну. Зазвичай у тому снi обiгравався якийсь епiзод, один-единий, часто-густо не найкривавiший… i отут вже словотерапiя не допомагала.

Галине обличчя посвiтлiшало так, що крiзь темряву видно було.

– А й справдi, – сказала вона по паузi. – Вони б щодо нас не забарилися… Поганi були часи.

– Це ще нiчого, – не подумавши, бовкнув я. – Далi мають бути ще гiршi.

– Далi? – зацiкавилася Галина.

– Ну, далi у минуле, – пояснив очевидне я. – Ще на сотню рокiв вперед. Чи то, пак, назад, хай iй чорт, цiй термiнологii! У сiмнадцятому столiттi.

– А, – якось безрадiсно погодилась Галя. – Мабуть, що так.

І раптом спитала:

– А що там було?

Я трохи здивувався, i, мабуть, це було помiтно навiть крiзь темряву.

– У школi про це якось побiжно згадали, – пояснила Галина. – Що була вiйна, що погроми були, поляки лiзли, але потiм цар-батюшка узяв все пiд свою руку, й… ну, краще стало.

Мабуть, я скривився, i, мабуть, вже стало свiтлiше, бо вона те помiтила.

– А ще, згадую, якусь назву для того часу придумали… тiльки не можу згадати, яку.

– Руiна, – почулося ззаду. Голос був Ігорiв, а от крокiв, якi мали сигналiзувати про його пiдхiд, чомусь не почулося. Навчений, гад. Вмiе лiсом ходити так, щоб гiлка не трiснула, травинка не ворухнулась, сорока з переляку не зацокотiла. І з цiею освiтою у нього, здаеться, трохи краще, анiж у мене.

І з нахабнiстю теж, бо всiвся вiн з лiвого боку вiд Галi, причому не на пристойнiй дистанцii, а впритул. Не знаю, як жiнка, а Ігор, мабуть, отримав немале задоволення.

І тут Галя мене здивувала, бо замiсть зробити вигляд, нiби геть нiчого не помiтила, як то зазвичай роблять дiвчата у цьому випадку – взяла та й вiдсунулася. До мене. Ледь-ледь, але й цього вистачило, щоб доторкнутися.

Ну що тут скажеш? Приемне було вiдчуття, дуже приемне. Жiночi стегна, пружнi й гарячi – не сучкувата колода, i доторк цiею частиною дiе на чоловiкiв значно потужнiше, анiж навiть поцiлунок. Так, було, дражнили нас, хлопцiв-однокласникiв, дiвчата на сьомому роцi школи, коли вже почали трiщати платтячка, наливаючись жiночою силою, й хотiлося якнайскорiш ту силу випробувати. Не дати – а так, подражнити.

За результатами того дражнiння двое восьмикласниць були змушенi здавати iспити на мiсяць ранiше – скажiмо так, iз медично-демографiчних причин. Однiй з них вища освiта не свiтила у будь-якому випадку, а друга впевнено йшла на золоту медаль i мала плани. Чого iм заманулося так рано в гречку стрибнути, та ще й з наслiдками – не уявляю.

Останнiй раз, коли я про неi чув, плани вже будували за неi, а вона лише виконувала – видати те, видати се, розписатись i матерiально вiдповiсти за нестачу мiкрометрiв, а як без нестачi на заводському складi?

Нiяк.

Спогад трохи протверезив, i я помiтив, що Галя в мiкрометрах потреби не мала, бо посунулась ювелiрно, якщо тут, звiсно, пiдходить цей термiн. Тепер сидiла точнiсiнько помiж нами й, вiдповiдно, до Ігоря притискалась так само, й вiдчуття у нього були, мабуть, приблизно такi ж. От з приводу спогадiв я достеменно певен не був, бо хтозна, як у них там, в майбутньому. Судячи з тенденцiй, що були у моi часи, – то дiвчатка мають вагiтнiти ще у п’ятому класi.

Якщо, звiсно, не надають перевагу також дiвчаткам.

Поки я пiрнув у спогади вперемiшку з аналiзом вiдстанi, на яку посунулась Галя, Ігор зробив вигляд, нiби ii руху не помiтив й розпочав здалеку:

– От, Галю, скажи, що ти знаеш про Хмельницького?

– Ну, що, що… – здвигнула плечима дiвчина, i я задивився. Не на плечi. – Богдан Хмельницький, великий гетьман, здiйснив споконвiчну мрiю украiнського народу про об’еднання з великоросiйським. Воював з ляхами. Пам’ятник йому стоiть бiля Софii. Гарний пам’ятник. Там ще, кажуть, планували ляха коневi пiд ноги кинути, але чи то коштiв не вист

Страница 23

чило, чи з якихось iнших причин. Ще… здаеться, була якась пригода з польською панночкою…

– Досить, досить, досить, – замахав Ігор руками. – А ти, Юро?

– Ну, що, що, – здвигнув плечима i я. На вiдмiну вiд Галi, колихатись у мене було нiчому (точнiше, дещо було, але вiд руху плечей не колихалося. Тож нiхто не задивився, i слава богу.)

– Був такий гетьман. Аристократ, землевласник. Погиркався з сусiдом-поляком, поiхав до короля по суд, той його послав. Крез шаблю здобудеш ти право свое, – сказав, чи якось так. Богдан знизав плечима – крез шаблю, то крез шаблю. Здобув. І собi, й людям. Але потiм затисли його з трьох бокiв – московити, поляки й турки. Рипнувся вiн до одних, других, третiх… вирiшив, що краще пiти пiд руку московитiв. Не найкраща була думка, я б сказав. Хоча хтозна. Пiд ляхами було б однозначно гiрше, а пiд турками – хтозна.

Галя дивилась на мене здивовано. Мабуть, версiя трохи вiдрiзнялась вiд канонiчноi. А може, ii здивувало саме припущення, що можна було податися до туркiв. Недобре тут до них ставилися, та й не лише тут. В часи мого дитинства ще вiдголоски лунали, слово «турок» замiсть «дурень» було. Але то таке. Я пiдозрiло глипнув на Ігоря. Мабуть, його версiя тих подiй мене також здивуе, може, й бiльше, анiж моя – Галину.

Але хитрий Ігор почав дуже здалеку, й що тут зробиш? – заслухався навiть я!

– …i якщо для нас Полтава – маленьке тихе мiстечко, Кругла площа та Бiла Альтанка, – Галю, доводилося бувати в Полтавi?…

– Ще музей авiацii, – похмуро бовкнув я, щоб Галя не встигла вiдповiсти. Краще я потiм спитаю, бувала чи не бувала.

– Авiацii? – здивовано пiдняла вона брови.

– Це машини такi, – Ігор недбало змiв у кошик величну галузь, на мить затнувся i мстиво притоптав зверху:

– …а також Миргород iз калюжею, Пирятин з млинцями з маком та сувенiрами, Гадяч з бджолами, Решетилiвка з вишиванням бiлим по бiлому, Лубни з куманцями, Лохвиця з глиняними пiвниками, Опiшня з глечиками…

Вiн зробив паузу, але я мовчав – бо про пирятинську квадратну вежу, що знялася у «Королевi бензоколонки», Галя не зрозумiе, а бiльше нiчим примiтним полтавськi мiстечка в моi часи не уславилися. Хiба що гуртами самодiяльностi – але цим не здивуеш, за Галиних часiв спiвали багато; а наприкiнцi вiсiмнадцятого столiття – то, мабуть, i взагалi усi.

Та й приемно було, що полтавськi народнi промисли дожили аж до Ігоревих часiв. Непоганi, значить, часи. Хоча про авiацiю двадцять другого столiття я б, звiсно, послухав охочiше. Тiльки ж мовчить вiн, негiдник такий, про авiацiю.

Негiдник ввiчливо почекав ще з секунду, а потiм продовжив:

– То у славнi, точнiше, безславнi часи похмельниччини це було поле бою. Спочатку запорожцi – Іван Виговський… е-е-е… Юрiю, це тодiшнiй Янукович.

– Яну… хто? – перепитала Галина.

– Ай, це такий… коротше кажучи, гетьман дуже проросiйськоi орiентацii. Так от. Владу вiн здобув незаконним шляхом, усунувши свого дуже слабкого попередника. Юрiю, чого чмихаеш? Аналогiю вловив?

– Ага.

Я кивнув. Мабуть, iсторiя i справдi рухаеться по спiралi, а украiнська – так особливо. За слабким гетьманом правильноi орiентацii на трон видираеться гетьман сильний, але орiентацii неправильноi. Цiкаво, чи народ тодi на Майдан не вийшов?

Виявилось, що вийшов, i навiть бiльше – збунтувалися запорожцi.

– …перти вiйськовою силою проти Сiчi Виговський не ризикнув i влаштував запорiжцям блокаду. Як i блокада з моiх часiв, та вдарила не зовсiм по тих, по кому планувалося – не так по Сiчi, як по славному мiсту Полтавi та навколишнiх фермерах, чи як там вони тодi називались. Бо не стало кому продавати збiжжя. У моi часи проблему з блокадою вдалося розрулити бiльш-менш мирно, але ранiше украiнцi були рiшучiшi, й Полтава повстала. Але Виговський гукнув татарiв i Полтаву спалив.

– Все це, звичайно, цiкаво…

Менi й справдi було цiкаво, але, по-перше, неприемно було дивитися, як Галя заслухалась, а по-друге, лекцiя про нинiшнi часи була б доречнiшою.

Я так i сказав. Про доречнiсть, звiсно, а не про Галю. Втiм, не маю жодного сумнiву, що перша причина мого незадоволення також нi для кого не лишилася таемницею. Але нехай iм. Друга нагальнiша.

– Можна й про нинiшнi, – знизав плечима Ігор. – З чого починати?

– Ab ovo, – хизонувся i я. – Цебто, з яйця.

Хизування пройшло надаремно, Галя лише розгублено клiпнула. А от Ігор негайно промашкою скористався.

– Це латинська приказка така, – пояснив вiн, випадково пiдсовуючись ближче до Галi – типу, щоб краще чула. Означае «з самого початку». Римляни починали обiд з яець, от i вигадали… Але то таке. Що ж, почнемо з самого початку.

Вiн замислився, пiдiбрав паличку, покопирсався нею в купi прiлого листя. Звiдти вискочило кiлька жучкiв, а великого нiчого не вискочило. Хiба щось велике мешкатиме в купi старого листя? Хiба щось велике дасть просто так зруйнувати свое житло?

– Десять рокiв тому було розiгнано Запорiзьку Сiч, – нарештi, розпочав Ігор. – Московитське вiйсько пiд командуванням сербiв Текеллi та Чорби оточили С

Страница 24

ч й пальнули з гармати. Не по Сiчi, а в повiтря. Щоб розбудити. Бо серед козакiв з дисциплiною було традицiйно не все гаразд, i на чатах нiхто не стояв. Запорожцi не зробили у вiдповiдь жодного пострiлу.

– А могли? – не втримався я, бо якось не вiрилось. Ну нехай Сiч – не армiя, нехай лише великий добробат, але все-таки. Хоч якесь командування бути повинне. Хай не справжнiй полковник, а лише авантюрист у балаклавi, та навiть вiн мав би прослiдкувати.

– Могли, – кивнув Ігор. – Прецедент був. За сотню рокiв до того на Сiч прокрався турецький спецназ. Всередину прокрався, цебто, зняли вартових, подолали першу лiнiю укрiплень й оточили казарми…

– І що?

– А що? – Ігор знизав плечима. – Козаки зберiгали режим тишi, пiдпустили на коротку дистанцiю й раптовим артналiтом знищили основнi сили. В результатi спецназ понiс великi втрати людськоi сили, а головне – було виведено з ладу командування й втрачено управлiння. Супротивник був змушений вiдкотитись на перегрупування…

Історiя була пiдозрiло знайома, але, здаеться, я чув ii трохи в iншiй термiнологii. Здаеться, артналiт було вчинено прямо з куренiв, й вiн був iмпровiзацiею, а не хитрим планом. Та й з приводу вартових я сумнiвався, але нехай.

– …так що могли. Але чи злякались, чи пiддалися на пропаганду. Типу: «один народ» та «мы же братья». Мабуть, думали, що ми ж разом з турками воювали, й з поляками – браття по зброi. Разом у походи ходили, з одних казанiв iли, в однiй бухтi кораблi тримали. Не допомогло. Дочекалися лише епiтафii вiд царицi…

Ігор потер чоло, нiби це допомагало згадати, i раптом зацитував з огидним «маасковским аакцентом»:

– «Сочли Мы себя ныне обязанными пред Богом, пред Империею нашею и пред самим вообще человечеством разрушить Сечу Запорожскую и имя казаков от оной заимствованное. Вследствие сего 4 июня нашим генерал-поручиком Текеллием со вверенными ему от нас войсками занята Сечь Запорожская в совершенном порядке и в полной тишине без всякого от казаков сопротивления… Нет теперь Сечи Запорожской в политическом ея уродстве, следовательно же, и казаков сего имени тоже нет…»

Я не знаю, з яким акцентом говорила Катерина Друга. Цiлком можливо, що не з московським, а навпаки – з нiмецьким, але вийшло дуже наочно. Примудрився Ігор в одну коротку фразу запхати й типовi росiйськi пиху та зверхнiсть, й скрепоносне лицемiрство, й абсолютну впевненiсть у тому, що досить оголосити, що нема такого народу чи суспiльного стану – i вiн негайно зникае.

Знайома була промова. Багато я таких чув. Хiба що не про Сiч, а про Крим та Донбас.

– Ну от, – продовжив тим часом Ігор. – Не тi були запорожцi, та й Сiч вже не та. Нiхто з голим пузом на гармати не попер, а тихо-мирно знялися й пiшли. Хто на Інгул, хто на Дон, а хто й до туркiв.

– А що турки? – знову влiз я. – Прийняли?

– А чого ж не прийняти, – знизав плечима Ігор. – Пiхота завжди в цiнi. Особливо та, яку в бою можна не шкодувати. Хiба що слiдкувати за нею треба, заградзагони позаду ставити…

Ми помовчали. І – дивна рiч! – лiс також наче аж притих, чи то прислухаючись, чи разом з нами переживаючи тi подii.

– А частина лишилась, – продовжив Ігор. – Тодiшнiй главком скомандував не проливати даремно християнськоi кровi й здав Текеллi канцелярiю, клейноди та зброю. Мабуть, думав, що «ми ж брати», й поставляться до них, вiдповiдно, по-братськи. Все-таки ж i тi, i тi дуже православнi, в Сiчi навiть церква своя була.

– І як поставилися?

– Ну як-як? От церкву першу й розграбували.

Ігор знову помовчав.

– Пiсля церкви роздерибанили усе iнше. Спалили куренi, засипали скарбницю. Про всяк випадок, перекопали всю Сiч – шукали скарби. Не знаю, знайшли щось чи нi. Хоча так, знайшли. Бiля Сiчi був цвинтар з кам’яними хрестами, то iх використали на фундамент маетку для нового власника цiеi землi.

Зараз, мабуть, не лише менi стало гiрко, але й Галi, а може, й Ігорю також. Мертвi беззахиснi. Воювати з ними легко, але не дуже почесно. Я знаю лише два народи, що воюють з покiйниками, але другий маленький й нищить азербайджанськi цвинтарi лише на клаптику загарбаноi землi. А от перший великий, i з ним проблеми. І масштаби нищення цвинтарiв у цього народу просто захмарнi.

Я ще зрозумiв би, аби цей народ воював лише з чужими покiйниками. Вiрмени руйнують азербайджанськi цвинтарi, аби довести, що це споконвiчна вiрменська земля, а якихось там азербайджанцiв нiколи й духу не було. Назвати такий спосiб цивiлiзованим важко, але ж хоча зрозумiти можна.

Але чому росiяни так ненавидять своiх же померлих? Зробити з могильних плит постамент для Ленiна – це як, нормально? Або вкласти iх у «поребрiк», та ще й написом догори?

Дивний, дуже дивний народ. Нiколи ми не будем братами, не те що кревними – а навiть за менталiтетом.

У нас колись газопровiд тягнули i виявили маленьке кладовище – то негайно запроектували величенького гака, щоб обiйти.

Так що як, може, хтось i досi вiрить, що був такий хороший народ – росiяни, але прийшли поганi бiльшовики та його спаскудили – не вiрт

Страница 25

. Вiн завжди такий був. Принаймнi у вiсiмнадцятому столiттi точно.

– А що главком? – запитав я, щоб урвати нарештi гнiтючу паузу. Що главком? Скорiш за все, радiсно отримав нову посаду на новiй Батькiвщинi, якусь медальку, село або мiстечко «на прокорм» i до самоi старостi внукiв няньчив та крiпосних дiвок по сiдничках ляскав.

Помилився.

– А що главком? – знизав плечима Ігор. – Главкома запроторили у монастир. Не просто у монастир, а замурували камеру й iжу просовували крiзь вiконечко.

– Так, а… – я покосився на Галю. – А як же, гм, зворотний процес?

– А нiяк. Пiд себе.

– Так воно ж нiкуди не дiнеться!

– Так воно й не дiвалось. Коли, нарештi, його звiдти витягли, там вже був басейн, а не камера (тьху, чорт, келiя).

Я аж здригнувся, уявивши. Пару разiв бачив на колгоспних фермах, як гнили ноги у корiв, що стояли по колiно в лайнi. Жахливе видовище, й запашок вiдповiдний. Довго так не живуть.

– І довго вiн там просидiв?

Я гадав, вiдповiдь буде: рiк або два, та Ігор мене не те що здивував, а взагалi ошелешив:

– Сiмнадцять рокiв.

– А… – я ковтнув слину. – А потiм помер?

– Нi, не помер. Потiм перевели до iншоi камери. Там вiн просидiв рокiв вiсiм чи десять. Потiм амнiстували, але вiн волi уже не хотiв, так i лишився в монастирi. І от лише тодi помер.

У головi раптом спливло прiзвище.

– Та це ж Калнишевський! – мало не вигукнув я. – Гетьман Калнишевський!

– Який ти здогадливий… – не минув нагоди шпигнути Ігор.

Галя тихенько верескнула й зiскочила на рiвнi. За мить Ігор теж опинився поруч, ще за мить вiдiрвався i я, але тривога виявилася марною – просто щось шелеснуло пiд ногами.

– Якась комашка, – винуватим тоном промовила дiвчина, знову сiдаючи. – Продовжуй, Ігорю, ти так цiкаво розповiдаеш…

Задоволений Ігор засяяв, аж на галявинi свiтлiше стало, а я раптом допер, що нiяка комашка пiд ногами не бiгала, а просто мудра Галина злякалася, що ми посваримось, i загасила сварку в зародку.

Я-то знав, що через обмiн комплiментами не посваримось, але ж Галя не знала.

– А що продовжувати, – Ігор махнув рукою. – Ця iсторiя вже скiнчилась, починаемо iншу. Двадцять рокiв тому в Польщi помер король. Король, щоб ви знали, була у Польщi посада виборна. Цебто, е-е-е… це я за звичкою кажу, що була, а зараз вона ще е. Але скоро не буде. Так от. Почали вибирати нового короля.

– З кiлькох кандидатiв? – посмiхнувся я, уявивши виборчi перегони, агiткампанii, праймерiз на якiй-небудь базарнiй площi i таке iнше.

Помилився.

– З одного, – спокiйно уточнив Ігор. – Як в однiй моiй знайомiй краiнi, в якiй дехто з нас народився.

У СРСР дехто з нас не лише народився, але й встиг побувати на виборах з одного кандидата, так що я прикусив язика. Повибирати, правда, не встиг, малим був, але загальне враження склав.

– Так от. Вибирали, скажiмо так, при активнiй пiдтримцi Катерини Другоi та росiйських вiйськ. Ясна рiч, результати виборiв можна було легко передбачити. А от погодитися з ними декому було важче, й дворяни виступили за децентралiзацiю та федеративний устрiй, а потiм взагалi створили маленьку окрему республiку. Юрiю, тобi це нiчого не нагадуе?

Менi нагадувало. Можна було й не тицяти носом.

– Потiм одна сусiдня держава пiдняла гарну тему про вiротерпимiсть i толерантнiсть до релiгiйних меншин. Мовляв, утискують iх, дискримiнують… Галю, дискримiнують – це один чорт, що утискують, тiльки по-науковому. Релiгiйнi меншини зрадiли й викотили список претензiй. Здаеться, навiть маршем пройшли, чи то пак, хресним ходом. Поляки, як усi нормальнi люди, почали розбиратися мiж собою – хто за терпимiсть, хто проти, й поки вони розбиралися, сусiднi держави по шматочку собi вiдхапали. По великому такому шматочку. Отака вийшла толерантнiсть.

– Як це – вiдхапали? – не зрозумiв я. – Як можна в держави вiдхапати? Це ж вiйна. Мали б опиратись.

– Опирались, аякже, – закивав Ігор. – Гарнiзони фортець опирались. Кожна окремо.

– А мiжнародна спiльнота як?

– Англiя та Францiя висловили глибоке занепокоення…

– Тьху, чорт…

Галя, мабуть, не зрозумiла, чому я вилаявся, та пояснювати довго було. Хоча, звiсно, приемно було знати, що у вiсiмнадцятому столiттi Росiя наступала на Польщу, а у двадцять першому вже значно схiднiше – на Украiну. Цiкаво, як там у двадцять третьому? На Кубань чи на Республiку Уралiю? Треба буде спитати.

– Тим часом росiяни захопили Варшаву, копняками зiгнали сенаторiв на сейм й висунули пропозицiю пiдписати угоду про новi кордони.

– І що, – знову не втерпiв я. – Пiдписали?

І, здогадуючись про вiдповiдь, коротко охарактеризував пiдписантiв.

– Ну, не одразу, – заступився за братiв-полякiв Ігор. – Подискутували трохи. Був там один палкий дiяч, чудив, як мiг. Спочатку вихопив жезл спiкера, кричав: «Я тут спiкер!». Його побили, жезл вiдiбрали. Один тамтешнiй зрадник запропонував йому хабаря, щоб припинив. Вiн запропонував вдвiчi бiльшого хабаря, аби зрадник не зраджував. Закликав протестувати проти окупацii. Не послухали, проголосували, вст

Страница 26

ли та пiшли. Тодi вiн спробував заблокувати…

– Трибуну?

– Нi, ще цiкавiше. Дверi. Лiг i кричав: «Топчiть мене, не топчiть державу!»

– І як?

– Ну, як, як… потоптали й пройшли.

– І що, стерпiв? Нiкого на герць шляхетський не викликав? Щось нехарактерна поведiнка, як для поляка.

– Вiн був не поляк, – раптом озвалась Галя. – Литвин вiн був. Рейтан на прiзвище, чи якось так.

– Е-е-е… литовець?

– Бiлорус, – переклав Ігор. – Галю, звiдки знаеш?

– Та, – махнула вона рукою. – Десь чула.

Явно збрехала, але з тим я вирiшив розiбратися потiм, бо iсторiя ставала все цiкавiшою й цiкавiшою. І зовсiм не схожою на ту, що менi розповiдали в радянськiй школi.

Хай йому чорт, таке я б запам’ятав!

Таке варто було вивчати в молодших класах, повторювати у середнiх, ще раз повторювати у випускних, пару разiв на семестр згадувати у вишах, i хоча б раз на каденцiю розповiдати депутатам Верховноi Ради! Щоб знали, чим кiнчаються палкi дебати, якщо ворог бiля ворiт.

– А чим скiнчилось? – запитав я, трохи вгамувавши емоцii.

– Для Польщi? Ну, чим, чим? Того разу втратила майже третину територii. Скоро ще шматок втратить, а потiм там вискочать палкi енергiйнi борцi з корупцiею, захочуть покiнчити з окупантами одним рiшучим ударом… i все. Польща зникне.

– Та нi! – я нетерпляче смикнув щокою. – З тим Рейтаном, що пробував зiрвати голосування. Посадили, мабуть?

– Гiрше. Оголосили божевiльним й зачистили.

– Як? Чи не полонiем нагодували?

Я пожартував i лише потiм допетрав, що жарт вийшов з подвiйним дном. Нагодувати поляка полонiем – це справдi було б ефектно. Втiм, Галя нiчого не знала нi про колишнього феесбешника Литвиненка, нi про його отруення, нi про саме ФСБ, так що оцiнити жарт не могла. Та й полонiй, здаеться, в ii часи ще не вiдкрили.




Конец ознакомительного фрагмента.