Страница 1

На Захiдному фронтi без змiн. Повернення
Ерiх Марiя Ремарк


Тема людини, яка попри всi жахи вiйни не втратила здатностi до справжнього кохання i дружби, – одна з провiдних у творчостi Ремарка. Пройшовши через окопи, виживши на полях Першоi свiтовоi, молодь шукае себе в новому свiтi, де немае смертей, не вибухають гранати та не гинуть бойовi побратими. У iхнiх серцях палае й веде вперед невгасимий вогонь – жага до життя.





Эрих Мария Ремарк

На Захiдному фронтi без змiн. Повернення

Романи








Никакая часть данного издания не может быть скопирована или воспроизведена в любой форме без письменного разрешения издательства



Публiкуеться за сприяння Mohrbooks AG Literary Agency та Synopsis Literary Agency

Переклад з нiмецькоi Катерини Гловацькоi, Наталки Сняданко

Дизайнер обкладинки IvanovITCH



УДК 821.112.2

IM WESTEN NICHTS NEUES © New York University, successor-in-interest to the literary rights of The Estate of the Late Paulette Goddard Remarque, 1929

DER WEG ZUR?CK © New York University, successor-in-interest to the literary rights of The Estate of the Late Paulette Goddard Remarque, 1931

© Depositphotos.com / Ryhor, обкладинка, 2019

© Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2019

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад i художне оформлення, 2019




На захiдному фронтi без змiн


Книга ця – анi звинувачення, анi сповiдь.

Це тiльки спроба розповiсти про поколiння людей, що iх занапастила вiйна, навiть як хто з них i не потрапив пiд снаряди.



І

Ми стоiмо за дев’ять кiлометрiв вiд передовоi. Учора нас змiнили; тепер нашi шлунки напханi квасолею з м’ясом, ми наiденi та вдоволенi. Навiть на вечерю можна набрати повний казанок, а ще нам дали подвiйну пайку ковбаси й хлiба: iж – не хочу. Такого вже давно не бувало; наш куховар iз червоною, мов помiдор, пикою сам набиваеться з iжею; кожному, хто тiльки проходить поблизу, вiн махае своiм черпаком i щедро насипае в казанок. Вiн у розпачi, бо нiяк не може спорожнити свiй «кашомет». Тьяден i Мюллер познаходили десь великi миски для прання й набирають iх ущерть, мовляв, на запас. Тьяден робить це з ненажерливостi, Мюллер – з обачностi. Де дiваеться те, що з’iдае Тьяден, – для всiх загадка. Вiн худющий, як суха вобла.

Але найголовнiше, що нам видають також подвiйну пайку курива. Кожному по десять сигар, двадцять цигарок i двi плитки жувального тютюну, цiлком пристойно. За тютюн я вимiняв у Качинського цигарки, тож маю iх тепер сорок штук. Із цим можна якось день перебути.

А тим часом уся ця розкiш, власне, випадкова. Командування не бувае таке щедре. Маемо все це лише завдяки помилцi.

Два тижнi тому нас погнали на передову змiнити iнших. На тiй дiлянцi фронту було досить спокiйно, тож на день, коли ми мали повернутися сюди, каптенармус одержав звичайну норму харчiв – на повну роту чисельнiстю сто п’ятдесят солдатiв. Але в останнiй день англiйцi зненацька сипонули по нашiй позицii «скринями» з великих гармат. Вони сипали iх так довго, що ми зазнали великих втрат i з нашоi роти вернулося назад тiльки вiсiмдесят душ.

Приiхали ми вночi й миттю полягали, щоб нарештi як слiд виспатися; адже Качинський правду каже: на вiйнi було б не так i кепсько, якби давали хоч трохи бiльше спати. На передовiй нiколи не поспиш, i два тижнi тягнуться щоразу страшенно довго.

Була вже обiдня пора, коли першi з нас повилазили з баракiв. За пiвгодини всi позбиралися з казанками бiля «кашомета», вiд якого йшов дух чогось жирного, смачного. Поперед усiх, звiсно, найголоднiшi: малий Альберт Кроп, що з нас усiх мав найяснiшу голову й тому, мабуть, тiльки недавно став ефрейтором; Мюллер П’ятий, який тягае з собою шкiльнi пiдручники та мрiе скласти екзамени екстерном – навiть пiд шквальним вогнем вiн товче закони фiзики; далi – Леер, бородань, що спить i бачить дiвчат з офiцерського борделю; вiн божиться, що за наказом по армii цi дiвчата зобов’язанi носити шовковi сорочки, а перед тим, як приймати гостей у чинi капiтана й вище, неодмiнно брати ванну; четвертий – це я, Пауль Боймер. Усiм чотирьом по дев’ятнадцять рокiв, усi четверо пiшли воювати з одного класу.

Вiдразу за нами стоять нашi друзi: худющий Тьяден, наш однолiток, слюсар, найбiльший ненажера в ротi. Сiдае до столу тоненький, а пiдводиться пузатий, немов насмоктана блощиця; Гайе Вестгуз, теж наш однолiток, торфокоп, вiн може запросто взяти в руку пайкову хлiбину й спитати: «Ану здогадайтеся, що в мене в кулацi?» Ще Детерiнг, селянин, який думае тiльки про свою господу й про дружину; нарештi Станiслав Качинський, душа нашого гурту, розумний, чiпкий, пронозливий чолов’яга сорока рокiв; вiн мае землисте обличчя, блакитнi очi, похилi плечi й дивовижний нюх на те, коли почнеться обстрiл, де можна наiстися й де переховатися в затишку.

Наш гурт очолював довгу чергу перед польовою кухнею. Уже нам уривався терпець, бо куховар, ще нiчого не знаючи, стояв i чекав.

Нарештi Качинський гукнув йому:

– Генрiху, вiдчиняй-но свою корчму! К

Страница 2

асоля вже напевне доварилася.

Той мляво похитав головою:

– Спершу нехай усi зберуться.

– Та ми всi тут! – вишкiрився Тьяден.

Унтер-офiцер iще нiчого не розумiв.

– Вам тiльки давай! А де ж решта?

– Сьогоднi ти вже iх не нагодуеш. Хто в лазаретi, хто в братськiй могилi.

Цi слова приголомшили куховара. Вiн аж стенувся.

– А я ж наварив на сто п’ятдесят душ!

Кроп стусонув його пiд ребра:

– О, нарештi ми наiмося! Починай-но!

Раптом Тьяденовi сяйнула якась думка. Його гостре, наче мишачий писок, обличчя аж засвiтилось, очi хитро примружилися, вилицi випнулись, i вiн присунувся ближче:

– Голубчику, то ти й хлiба одержав сьогоднi на сто п’ятдесят душ, еге?

Спантеличений унтер-офiцер очманiло кивнув. Тьяден схопив його за лацкан:

– І ковбаси теж?

Куховар знову кивнув своiм червоним «помiдором». У Тьядена затремтiла щелепа.

– І курива?

– Аякже, геть усього.

Тьяден озирнувся, обличчя в нього сяяло.

– Сто чортiв, оце-то пощастило! Усе тепер наше! І кожен дiстане – стривайте! – справдi, кожен дiстане майже подвiйну пайку.

Однак Помiдор нарештi отямився й заперечив:

– Цього не буде!

Але й ми вже зовсiм отямились i пiдiйшли ближче.

– А чому не буде, морквино ти нещасна? – спитав Качинський.

– Те, що одержано на сто п’ятдесят людей, не можна вiддати вiсiмдесятьом.

– А ми тобi зараз покажемо, як це робиться, – пробурчав Мюллер.

– Та про мене, обiд iжте, а хлiб i ковбасу я можу видати тiльки на вiсiмдесятьох, – затявся Помiдор.

Качинський розлютився:

– Тобi, видно, вже час на передову. Ти одержав харчi не на вiсiмдесятьох, а на другу роту, втямив? І ти повинен iх нам вiддати! Друга рота – це ми.

Ми напосiлися на куховара гуртом. Його всi не любили: вже не раз iз його вини iжа потрапляла до нас у траншеi з великим запiзненням i холодна, бо навiть при легенькому обстрiлi вiн не наважувався близько пiд’iздити зi своею кухнею, i нашим хлопцям, що мали пiдносити бачки, доводилось добиватися далi, нiж солдатам з iнших рот. От Бульке, куховар першоi роти, був куди кращий хлопець. Правда, гладкий, як хом’як узимку, та коли треба, тягне своi казани аж до самiсiнькоi передовоi.

Судячи з нашого настрою, без бiйки тут не обiйшлося б, та нараз з’явився командир роти. Дiзнавшись, про що сварка, вiн тiльки сказав:

– Так, учора ми зазнали великих втрат.

Тодi вiн зазирнув у казан:

– Здаеться, квасоля непогана.

Помiдор кивнув:

– Зi смальцем i м’ясом.

Лейтенант глянув на нас. Вiн розумiв, що в усiх на думцi. Взагалi вiн добре нас розумiв, бо сам колись був такий, як ми, а в роту прийшов унтер-офiцером. Вiн iще раз пiдняв покришку на казанi й понюхав. А йдучи, сказав:

– Принесiть i менi повну тарiлку. А пайки роздати на всiх. Це дозволяеться.

Помiдор отетерiло заклiпав очима. А Тьяден витанцьовував круг нього:

– Нiчого з тобою не станеться. Ти що, головний iнтендант? Ну, насипай, торбохвате, та гляди не скупись!

– Бий тебе лихо! – просичав Помiдор.

Вiн мало не луснув з лютi, таке не вкладалося йому в головi. Що це робиться у свiтi! Та щоб показати, нiби йому байдуже, сам роздав кожному ще й по пiвфунта штучного меду.

А день сьогоднi таки гарний. Навiть пошта прийшла: кожен дiстав по кiлька листiв i газет. Не поспiшаючи, ми йдемо за бараки, на луку. Кроп несе пiд пахвою круглу покришку вiд дiжечки з-пiд маргарину.

З правого краю луки поставлено для солдатiв постiйну вбиральню – чималу, криту дахом споруду. Але нею користуються хiба що новобранцi, вони ще не навчилися мати з усього якусь користь. А ми шукаемо чогось лiпшого. То там, то там на луцi стоять невеликi, на одну особу, кабiнки для тiеi ж мети. Це чотирикутнi дощанi ящики, закритi зусiбiч, чистенькi, з чудовим, вигiдним сидiнням. По боках у них е ручки, тож кабiни можна переносити.

Ми зсовуемо три кабiни та влаштовуемось якнайзручнiше. Звiдси ми вийдемо хiба що за двi години.

Я й досi пам’ятаю, як ми, ще новобранцями, попервах соромилися ходити до загальноi вбиральнi. Дверей там немае, двадцять людей сидять поруч, наче у вагонi. Усiх можна вiдразу охопити оком, адже солдат мае бути завжди пiд наглядом.

Вiдтодi ми навчилися не тiльки змагати свою соромливiсть, а й багато чого iншого. З часом ми позвикали ще й не до такого.

Тут, на свiжому повiтрi, це дiло дае нам щиру насолоду. Не знати чого ми досi соромилися випорожнятися, це ж так само природно, як iсти й пити. Може, не варто було б про це розводитись, якби воно не вiдiгравало такоi великоi ролi в нашому життi i якби ця природнiсть не була для нас вiдкриттям, саме для нас, бо iншим це вже здавалося звичайнiсiнькою справою.

Для солдата його шлунок i травлення куди важливiшi, нiж для всiх iнших людей. Три чвертi слiв, що iх вживае солдат, пов’язанi з ними, зокрема вислови найбiльшоi радостi чи найглибшого обурення. Неможливо в якийсь iнший спосiб висловитися так стисло та яскраво. Коли ми повернемося додому, нашi рiднi й учителi страшенно здивуються, але тут до цiеi мови вдаються всi.

Цi функцi

Страница 3

тiла знову набули для нас невинного характеру, бо ми були змушенi iх не приховувати. Тепер вони навiть видаються нам такими природними, що виконання iх у затишному куточку розцiнюеться так само високо, як гарно й упевнено розiграна пулька. Недарма в нашiй солдатськiй мовi виник вислiв «вiстi з убиральнi», бо це мiсце дуже зручне для теревенiв, воно замiнюе солдатам звичнi колись мiсця за столом у пивничцi.

Тут ми почуваемося краще, нiж у люксових туалетах з бiлими кахлями. Там тiльки охайно, а тут справдi гарно.

То чудовi, безжурнi години. Над нами блакитне небо. На обрii висять яскраво освiтленi жовтi аеростати й бiлi хмаринки вiд пострiлiв зенiток. Часом такi хмаринки злiтають цiлим роем угору – то зенiтники переслiдують лiтак.

Немов далеку грозу, чуемо ми глухий гуркiт фронту. Його притлумлюе навiть дзижчання джмелiв, що пролiтають повз нас.

А навколо квiтуча лука. Ледь гойдаються нiжнi волотi трав, пурхають бiлi метелики, вони кружляють у м’якому, теплому повiтрi пiзнього лiта; ми читаемо листи, газети й куримо, скидаемо кашкети й кладемо iх поруч себе, вiтер бавиться нашими чубами, бавиться нашими словами та думками.

Три кабiнки стоять посеред вогненно-червоних квiтiв дикого маку…

Ми кладемо собi на колiна покришку вiд маргариновоi дiжечки, на нiй зручно грати в скат. Кроп виймае карти, i ми починаемо гру.

Так ми могли б просидiти цiлу вiчнiсть.

Вiд баракiв линуть звуки губноi гармонii. Час вiд часу ми кладемо карти й дивимося один на одного. Тодi хтось iз нас скаже: «Ой хлопцi, хлопцi…» або «А могло бути гiрше…» – i ми якусь мить мовчимо. Нас проймае сильне, хоч i стримуване почуття, проймае кожного, багато слiв тут не треба. Як легко могло б статися, що сьогоднi нам уже не довелося б сидiти в оцих кабiнках, збiса легко могло це статися. І тому все здаеться новим i чудовим – червонi маки й добрий обiд, цигарки й лiтнiй вiтер.

Кроп питае:

– Бачив хто з вас Кеммерiха?

– Лежить у Сен-Жозефському лазаретi, – кажу я.

Мюллер пояснюе: в хлопця прострелене стегно, а це все одно що квиток додому.

Ми вирiшуемо сьогоднi вiдвiдати Кеммерiха. Кроп дiстае з кишенi якогось листа.

– Привiт вам вiд Канторека.

Ми смiемося. Мюллер кидае недопалок i каже:

– Хотiв би я, щоб вiн опинився тут.

Канторек був наш шкiльний учитель, суворий, невисокий чоловiчок у сiрому сюртуку, з гострим мишачим обличчям. На зрiст вiн був приблизно такий, як унтер-офiцер Гiммельштос, «гроза монастирськоi гори». Може, це й смiшно, але, як на мене, все лихо на землi вiдбуваеться здебiльшого через низеньких людей: вони куди енергiйнiшi й незлагiднiшi, нiж довготелесi. Я завжди остерiгався потрапляти в частину, де ротнi командири невисокi на зрiст; бiльшiсть iз них – справжнi кровопивцi.

На уроках гiмнастики Канторек виступав перед нами з такими довгими промовами, що врештi ми всiм класом пiд його проводом подалися до окружного призовного управлiння й зголосилися в добровольцi. Я й досi пам’ятаю, як вiн дивився на нас, блимкаючи скельцями окулярiв, i схвильовано питав: «Адже ви теж пiдете, друзi?»

Такi вихователi найчастiше тримають своi почуття напохватi десь у жилетнiй кишеньцi й виказують iх саме тодi, коли iм треба. Але в той час нам це ще не спадало на думку. Правда, один наш учень iще зволiкав, видно, не хотiв iти з усiма. То був Йозеф Бем, гладкий, лагiдний хлопчина. Але й вiн пiддався умовлянням, а то йому, звiсно, було б непереливки. Може, ще багато хто думав так само, як вiн, але врештi нiхто не мiг залишитись осторонь, адже тодi всi, навiть батьки, легко кидалися словом «боягуз». Люди-бо не мали анi найменшого уявлення про те, що воно буде. Найрозумнiшими, власне, виявилися бiдняки, простi люди: вони вiдразу сприйняли вiйну як лихо, а тi, кому жилося краще, нетямилися з радощiв, дарма що саме вони могли б швидше передбачити наслiдки.

Качинський запевняе, нiби це йде вiд освiти, вiд неi люди дурнiшають. А що Кач каже, то в цьому вiн уже переконався.

Сталося так, що Бем загинув один iз перших. Пiд час штурму вiн був поранений в очi, i ми покинули хлопця, гадаючи, що вiн неживий. Забрати його з собою ми не могли, бо довелося мерщiй вiдступати. Та надвечiр ми раптом почули його голос: Бем повзав перед нашими траншеями й кричав. Мабуть, пiд час бою вiн тiльки був зомлiв. Тепер, слiпий, збожеволiвши вiд дикого болю, вiн уже не ховався, i з того боку його зразу ж пiдстрелили, перш нiж ми встигли його пiдiбрати.

Звiсно, Канторека в цьому звинуватити не можна – що б воно було у свiтi, якби за таке звинувачували. Адже таких Канторекiв тисячi, i всi вони переконанi, що чинять якнайкраще, та ще й у зручний для себе спосiб. Але ми саме в цьому i вбачаемо iхне банкрутство. Вони мали б стати для нас, вiсiмнадцятирiчних, провiдниками у свiт дорослих, у свiт працi, обов’язку, культури та прогресу, провiдниками в майбутне. Часом ми кепкували з них, удавалися до всiляких дрiбних витiвок, але насправдi ми iм вiрили. Уявлення про авторитет, носiем якого вони були, поеднувалося в наших думках

Страница 4

з гострим розумом i знанням життя. Але тiльки-но ми побачили першого вбитого, як це переконання миттю щезло. Ми зрозумiли, що наше поколiння набагато чеснiше, нiж iхне; вони переважали нас тiльки гарною мовою i спритнiстю. Перший же артилерiйський обстрiл виявив нашу помилку та знищив той свiтогляд, який вони нам прищеплювали.

Поки вони й далi писали та виголошували промови, ми бачили лазарети й тих, що там помирали; поки нас запевняли, що служити державi – найвищий обов’язок людини, ми вже переконалися: страх смертi дужчий за все. Але вiд цього нiхто з нас не став анi бунтiвником, анi дезертиром, анi боягузом – вони ж так легко кидалися тими словами; ми любили батькiвщину так само, як i вони, i мужньо йшли в атаку; але тепер ми навчилися розумiти, навчилися раптом бачити. І ми побачили, що вiд iхнього свiту нiчого не зосталося. Несподiвано ми опинилися в жахливiй самотностi – i мусили самi давати собi раду.

Перш нiж пiти до Кеммерiха, ми спакували його речi – в дорозi вони йому придадуться.

Польовий лазарет переповнений; тут, як завжди, пахне карболкою, гноем i потом. У бараках ми багато до чого звикли, однак тут нам стае аж млосно. Ми розпитуемо, як пройти до Кеммерiха; вiн лежить у великiй палатi й зустрiчае нас кволим виявом радостi й безпорадного хвилювання. Коли вiн лежав непритомний, у нього поцупили годинника.

Мюллер хитае головою:

– Я завжди тобi казав, що таку гарну рiч не можна брати з собою.

Мюллер безцеремонний i любить посперечатись. А то б вiн припнув собi язика, бо кожен iз нас бачить: Кеммерiх уже звiдси не вийде. Чи знайдеться його годинник, чи нi – байдуже, в найкращому разi той годинник вiдiшлють його рiдним.

– Як справи, Франце? – питае Кроп.

Кеммерiх похнюплюеться.

– Та нiчого… Тiльки страшенно болить ступня.

Ми дивимося на його лiжко. Нога лежить у дротяному каркасi, що сильно випинаеться пiд ковдрою. Я штовхаю Мюллера, бо вiн може бовкнути Кеммерiховi те, що нам сказали на подвiр’i санiтари: в Кеммерiха вже немае однiеi ноги, ii ампутовано.

Виглядае вiн жахливо, кволий, жовтий, на обличчi якiсь чужi риси… Це нам знайоме, ми вже сотнi разiв таке бачили. То, власне, не риси, а радше ознаки. Пiд шкiрою вже не пульсуе життя, воно наче тiкае з тiла, а зсередини торуе собi шлях смерть, очима вона вже заволодiла. Ось лежить наш товариш Кеммерiх, який iще недавно разом з нами смажив конятину чи ховався у вирвах; це вiн i водночас це вже не вiн; його зовнiшнiсть розпливлася, стала невиразною, нiби фотографiчна пластинка, що на неi зроблено два знiмки. Навiть голос у нього став якийсь, наче попiл.

Пригадую, коли ми виiздили на фронт, його мати, добросерда огрядна жiнка, провела його на вокзал. Вона без упину плакала, i обличчя в неi набрякло, розпухло. Кеммерiх соромився ii, нiхто не поводився так нестримано, як вона: здавалося, жiнка вся розтане, зiйде сльозами й жиром. Вона дивилася на мене i, раз у раз хапаючи за руку, благала, щоб там, на фронтi, я опiкувався ii Францом. У нього справдi було зовсiм дитяче личко й такi м’якi кiстки, що, потягавши якихось чотири тижнi ранець, вiн набув собi пласкостопiсть. Але як можна кимось опiкуватися на передовiй?!

– Тепер тебе вiдiшлють додому, – каже Кроп, – а так довелося б чекати вiдпустки мiсяцiв три-чотири.

Кеммерiх кивае. Я не можу дивитися йому на руки: вони наче восковi, а пiд нiгтями ще зосталася окопна грязюка, вона якась синьо-чорна, немов отрута. Менi спадае на думку, що цi нiгтi ростимуть i далi, ще довго по тому, як Кеммерiх перестане дихати, ростимуть, наче примарнi бiлi гриби в льоху. У мене перед очима виникае картина: вони скручуються коркотягами, ще ростуть i ростуть, а водночас росте й волосся на вже гнилому черепi, росте, як трава на доброму грунтi, саме як трава. Невже так бувае?

Мюллер нахиляеться над лiжком:

– Ми принесли твоi речi, Франце.

Кеммерiх показуе рукою:

– Покладiть пiд лiжко.

Мюллер кладе. Кеммерiх знову заводить мову про годинник. Як заспокоiти хлопця, не викликавши в нього пiдозри?

Мюллер виринае з-пiд лiжка з парою пiлотських чобiт. Чудовi англiйськi чоботи з м’якоi жовтоi шкiри, високi, аж до колiн i аж до верху шнуруються, одне слово, шикарна рiч. Мюллер не зводить з них очей, тулить iх пiдошвами до своiх незграбних чобiт i питае:

– То ти, Франце, хочеш забрати iх iз собою?

Ми, всi трое, думаемо одне й те саме: навiть якби вiн видужав, то змiг би взувати тiльки один чобiт, отже, вони йому нi до чого. А при його теперiшньому станi просто шкода, що вони тут зостаються, бо як вiн помре, то санiтари, звiсна рiч, вiдразу iх заберуть.

– Ти не хочеш iх у нас залишити? – знову питае Мюллер.

Кеммерiх не хоче. Цi чоботи – його найбiльший скарб.

– Ми могли б iх на щось помiняти, – пропонуе Мюллер, – тут, на передовiй, такi речi потрiбнi.

Але Кеммерiх непохитний.

Я наступаю Мюллеровi на ногу; вiн зволiкае, але все-таки ставить красенi чоботи назад пiд лiжко.

Ми ще трохи розмовляемо, а тодi прощаемося:

– Видужуй, Франце!

Я обiцяю йому зав

Страница 5

ра прийти ще. Мюллер каже те саме; вiн думае про чоботи зi шнурiвкою, тож, звiсно, тут чатуватиме.

Кеммерiх стогне. У нього гарячка. Ми перестрiваемо на подвiр’i якогось санiтара й умовляемо, щоб вiн зробив Кеммерiховi укол.

Санiтар вiдмагаеться:

– Як кожному колоти морфiй, то його треба мати цiлi бочки.

– Ти бережеш його, мабуть, тiльки для офiцерiв, – каже в’iдливо Кроп.

Я мерщiй утручаюсь i насамперед пригощаю санiтара цигаркою. Вiн бере. Тодi я питаю:

– А чи тобi взагалi дозволено робити уколи?

Це його ображае.

– Коли ви не вiрите, то навiщо питаете?

Я тицяю йому в руку ще кiлька цигарок:

– Зроби нам таку ласку…

– Ну, гаразд, – каже вiн.

Кроп iде з ним у палату: вiн не довiряе санiтаровi й хоче сам подивитися. Ми чекаемо надворi.

Мюллер знову починае про чоботи:

– Вони точнiсiнько на мене. А вiд цих шкарбанiв у мене ноги геть у пухирях. Як ти гадаеш, вiн iще дотягне, поки ми завтра звiльнимося? Коли вiн помре вночi, то ми тi чоботи тiльки й бачили.

Повертаеться Альберт.

– То ви гадаете?.. – питае вiн.

– Йому капець, – вiдрубуе Мюллер.

Ми повертаемося до баракiв. Я думаю про листа, якого менi завтра доведеться написати Кеммерiховiй матерi. Мене лихоманить, от якби випити хоч ковток горiлки. Мюллер рве стеблинки й жуе iх. Нараз малий Кроп кидае свою цигарку, розлючено топче ii ногами, озираеться з розгубленим, майже божевiльним виглядом i белькоче затинаючись:

– Ох паскудство, яке ж паскудство!

Йдемо далi, довго йдемо. Кроп заспокоiвся, ми розумiемо, що воно таке – фронтовий бзик, кожен знае це по собi. Мюллер питае в нього:

– А що, власне, написав тобi Канторек?

– Що ми залiзна молодь, – посмiхаеться Кроп.

Ми, всi трое, гiрко смiемося. Кроп лаеться – вiн радий, що вже може говорити.

Отак вони всi думають, отi сотнi тисяч Канторекiв! Залiзна молодь! Молодь! Кожному з нас не бiльше двадцяти. Та хiба ми молодi? Хiба ми молодь? То було колись. Тепер ми старi люди.


II

Дивно навiть згадувати, що в мене вдома, у шухлядi письмового столу, лежить початок драми «Саул» та цiлий стос вiршiв. Я витратив на них не один вечiр, тодi ми майже всi щось таке писали, але тепер це видаеться менi настiльки неймовiрним, що я й уявити по-справжньому не годен.

Вiдколи ми тут, наше колишне життя наче вiдрiзане, хоч ми не доклали тут рук. Часом ми намагаемось охопити поглядом минуле i знайти пояснення, та дарма. Надто незрозумiло це нам, двадцятирiчним, – Кроповi, Мюллеровi, Лееровi, менi, – нам, залiзнiй молодi, як називае нас Канторек. Люди, старшi за нас, тiсно зв’язанi з минулим, вони мають грунт пiд ногами, мають жiнок, дiтей, фах, своi зацiкавлення; цi зв’язки такi мiцнi, що вiйна не може iх розiрвати. А ми, двадцятирiчнi, маемо тiльки батька й матiр, а дехто – ще дiвчину. Це не так багато, бо в нашому вiцi вплив батькiв найслабший, а дiвчата ще не панують над нами. Крiм цього, було ще, може, трохи мрiй, трохи захоплень та була школа – оцим i заповнювалося наше життя. А врештi нiчого не зосталося.

Канторек сказав би, що ми стоiмо саме на порозi життя. Так воно начебто й е. Ми ще не встигли пустити корiння. Вiйна вирвала нас iз грунту. Для iнших, старших, вiйна – це тiльки якийсь часовий вiдтинок, вони можуть подумки його проминути. А нас вiйна вихопила зi звичайного життя, i ми не знаемо, чим це скiнчиться. Тим часом ми збагнули тiльки, що якось дивно й болюче зашкарубли, зате тепер ми вже не часто сумуемо.

Якщо Мюллеровi кортить дiстати вiд Кеммерiха чоботи, це зовсiм не означае, що вiн не так сильно спiвчувае, як той, хто з горя навiть i подумати про це не змiг би. Для нього це просто рiзнi речi. Якби тi чоботи були ще хоч трохи потрiбнi Кеммерiховi, Мюллер волiв би краще бiгати босонiж по колючому дротовi, нiж думати про те, як тими чобiтьми заволодiти. Але Кеммерiховi вони тепер нi до чого, а для Мюллера це просто знахiдка. Кеммерiх помре, а чоботи однаково комусь дiстануться. Тож чом не Мюллеровi, адже вiн мае бiльше права на них, нiж якийсь санiтар! А коли Кеммерiх помре, буде запiзно. Тому Мюллер уже тепер пильнуе.

Інакше мiркувати ми вже не можемо, всi iншi мiркування були б неприроднi. Ми зважаемо лише на факти, для нас вони важать найбiльше. А добрi чоботи трапляються рiдко.

Колись ми уявляли собi все це iнакше. Ідучи до окружного призового управлiння всiм класом, ми, двадцятеро хлопцiв, перш нiж ступити на казармене подвiр’я, подалися всi до перукарнi голитися, дехто навiть уперше в життi. Ми не мали нiяких певних планiв на майбутне, думки про кар’еру й професiю тiльки в небагатьох були практично вже визначенi на все життя; зате нас переповнювали невиразнi iдеi, що надавали життю й навiть вiйнi в наших очах iдеалiзованого, майже романтичного сяйва.

Протягом десяти тижнiв ми проходили вiйськове навчання, i за цей час нас перевиховали дужче, нiж за десять рокiв у школi. Нас переконували, що натертий до блиску гудзик важливiший, нiж чотири томи творiв Шопенгауера. Попервах здивованi, далi пригнiченi й урештi збайдужiлi,

Страница 6

и зрозумiли, що тут вирiшальне значення мае не душа, а щiтка для взуття, не думка, а дисциплiна, не воля, а муштра. Ми стали солдатами добровiльно, пройнятi ентузiазмом; але тут робили все, щоб вибити з нас це почуття. Через три тижнi нам уже не здавалося незбагненним, що листоноша у вiйськовiй формi мае над нами бiльше влади, нiж колись мали нашi батьки, нашi вихователi й узагалi представники культури вiд Платона до Гете, всi разом узятi. Молодими зiркими очима ми бачили, що класичне поняття батькiвщини, яке прищеплювали нам учителi, реалiзувалося насамперед у таке знищення особистостi, якого нiхто й нiколи не вимагав вiд послiдущого прислужника. Козиряти, стояти струнко, марширувати, брати на караул, повертатися праворуч, лiворуч, клацати пiдборами, витримувати брудну лайку й тисячi причiпок – ми уявляли собi наш обов’язок зовсiм iнакше й гадали, що нас готують до героiчних учинкiв, як циркових коней – до виступу на аренi. Та дарма, ми швидко призвичаiлися. І навiть зрозумiли: дещо з цього було справдi конче потрiбне, але решта тiльки заважала. Солдат мае на це добрий нюх.

Наш клас розподiлили по трое, по четверо в рiзнi вiддiлення разом iз фрiсландськими рибалками, селянами, робiтниками й ремiсниками; з ними ми швидко заприязнилися. Кроп, Мюллер, Кеммерiх i я потрапили в дев’яте вiддiлення, що ним командував унтер-офiцер Гiммельштос.

У наших казармах вiн мав славу жорстокого шкуродера й пишався тим. Невеличкий, присадкуватий чоловiчок, з рудими, пiдкрученими догори вусами, колишнiй листоноша, вiн прослужив в армii вже дванадцять рокiв. До Кропа, Тьядена, Вестгуза та до мене вiн чiплявся найдужче, бо вiдчував наш мовчазний опiр.

Якось уранцi менi довелося чотирнадцять разiв застилати йому лiжко. А вiн щоразу знаходив, до чого присiкатись, i скидав постiль додолу. Пiсля двадцятигодинноi роботи – звiсно, з перервами – я надраiв пару старезних, задубiлих чобiт так, що вони стали м’якi, як масло, i Гiммельштос навiть не спромiгся ще до чогось присiкатися. За його наказом я вичистив зубною щiткою пiдлогу в нашiй казармi. А щiткою i совком ми – Кроп i я – повиннi були прибрати казармене подвiр’я вiд снiгу i, певне, робили б це, поки не замерзли, та на подвiр’я випадково вийшов лейтенант, вiн вiдiслав нас до казарми й добряче вишпетив Гiммельштоса.

Та наслiдок був поганий: Гiммельштос iще дужче оскаженiв. Чотири тижнi поспiль я стояв на вартi, а в будень увесь той час був днювальним. У повному спорядженнi та з гвинтiвкою я мусив бiгати мокрим, щойно зораним полем пiд команду «Встати, бiгом марш, марш!» або «Лягти!», аж поки не перетворився на грудку грязюки й упав, украй знесилений; та через чотири години я показав Гiммельштосовi мое бездоганно вичищене обмундирування, хоч i постирав собi до кровi руки. Ми з Кропом, Вестгузом i Тьяденом чверть години розучували на лютому морозi стiйку «Струнко!» без рукавичок, стискаючи голими пальцями крижанi цiвки гвинтiвок, а Гiммельштос кружляв навколо, придивляючись: може, хто з нас поворухнеться, тодi вiн звинуватив би нас у порушеннi дисциплiни. Уночi, о другiй годинi, я мусив вiсiм разiв бiгати в нiчнiй сорочцi з горiшнього поверху казарми на подвiр’я за те, що моi спiднi звисали на кiлька сантиметрiв з краю табуретки, на якiй я складав свою одежу. Поруч зi мною, наступаючи менi на пальцi, бiг черговий унтер-офiцер Гiммельштос. На навчаннях багнетного бою менi завжди доводилося битись iз Гiммельштосом, причому в мене була важка залiзна палиця, а в нього – легенька дерев’яна гвинтiвка, i нею вiн завиграшки розмальовував менi синцями руки; правда, якось я так розiзлився, що, нетямлячись, кинувся на нього й чимдуж стусонув його в черево, аж вiн заточився i впав. Коли Гiммельштос пiшов скаржитись, командир роти висмiяв його й сказав, хай не ловить гав; вiн знав Гiммельштоса i, здавалося, радiв, що той пошився в дурнi. Я мусив навчитися миттю вилазити на шафу; згодом натренувався i присiдати, наче спортсмен; ми тремтiли вiд самого Гiммельштосового голосу, але поставити нас на колiна цей скажений поштовий огир не змiг.

Якось у недiлю ми з Кропом iшли подвiр’ям, несучи на жердинi парашi. Назустрiч нам трапився Гiммельштос; до блиску вичепурений, вiн, видно, збирався кудись пiти. Спинившись перед нами, вiн спитав, як нам подобаеться така робота; ми вдали, нiби за щось перечепились, i вилили йому на ноги парашу. Вiн аж сказився, проте й нам увiрвався терпець.

– Я вас за грати запакую! – репетував вiн.

Кроп не витримав.

– Та спершу буде розслiдування, i тодi ми не мовчатимемо, – запевнив вiн.

– Як ви розмовляете з унтер-офiцером?! – загорлав Гiммельштос. – Чи ви здурiли? Хто вас питатиме! І що ви можете зробити?

– Усе про пана унтер-офiцера розповiсти! – сказав Кроп i виструнчився.

Гiммельштос збагнув, до чого йдеться, i мовчки подався геть. Та перш нiж зникнути, загорлав:

– Я вам це пригадаю!

Але його влада була вже не та. Вiн спробував був iще раз поганяти нас на полi, вигукуючи: «Лягти!», «Встати, бiгом марш!» Ми слухняно все робили, бо на

Страница 7

аз е наказ, його треба виконувати. Проте рухалися так повiльно, що Гiммельштос впадав у розпач. Не кваплячись, ми ставали на колiна, потiм спиралися на руки й так далi, а вiн, нетямлячись iз лютi, вже давав нову команду. Ми ще не спiтнiли, а вiн уже захрип.

Тодi вiн дав нам спокiй. Правда, вiн i далi називав нас чортовим кодлом. Але в тих словах вчувалася пошана.

Серед унтер-офiцерiв були й поряднi люди, що поводилися куди розумнiше, такi становили навiть бiльшiсть. Але всi вони передовсiм прагнули якнайдовше зостатися на своему тепленькому тиловому посту, а цього домагався тiльки той, хто не жалiв новобранцiв.

Тож ми скуштували, певне, всiх можливих видiв казарменоi муштри й не раз аж ревли з лютi. Дехто з нас через ту муштру захворiв, а Вольф навiть помер вiд запалення легенiв. Та ми самi мали б себе за нiкчем, якби пiдкорилися. Ми стали черствими, недовiрливими, безжальними, мстивими, брутальними – i це було добре, бо саме тих якостей нам бракувало. Якби ми потрапили на передову без цiеi муштри, багато з нас напевне збожеволiло б. А тепер ми були пiдготовленi до того, що нас чекало.

Ми не зломилися, ми пристосувались. У цьому нам зарадили нашi двадцять рокiв, хоч саме через них дещо давалося нам надто важко. Але найголовнiше було те, що в нас прокинулося мiцне й дiйове почуття едностi, яке згодом, на фронтi, переросло в найкраще, що тiльки дала нам вiйна, – у товариськiсть!

Я сиджу на лiжку в Кеммерiха. Вiн iще дужче змарнiв. Навкруг нас страшенна метушня. Прибув санiтарний поiзд, i тепер у палатах вiдбирають поранених, яких можна транспортувати далi. Повз Кеммерiхове лiжко лiкар проходить, навiть не глянувши в наш бiк.

– Іншим разом, Франце, – кажу я.

Вiн пiдводиться на подушках, спираючись на лiктi.

– Менi ампутували ногу.

Отже, вiн усе-таки дiзнався. Я киваю й кажу:

– Хай тебе тiшить, що ти тiльки цим вiдбувся.

Вiн мовчить.

Я проваджу далi:

– Тебе ж могло поранити в обидвi ноги, Франце. А Вегелер втратив праву руку, це куди гiрше. І ти ж поiдеш додому.

Вiн дивиться на мене:

– Ти так гадаеш?

– Атож.

– Ти так гадаеш? – повторюе вiн.

– Безперечно, Франце. Тiльки тобi треба пiсля операцii вбитися в силу.

Вiн подае менi знак пiдсунутися ближче. Нахиляюся до нього, i вiн шепоче:

– Я в це не вiрю.

– Не мели дурниць, Франце, за кiлька днiв ти сам упевнишся. Подумаеш, ампутували ногу. Та тут iще й не таке роблять.

Вiн пiднiмае руку.

– Глянь-но сюди, на цi пальцi.

– То вiд операцii. Добряче жери, i тодi швидко одужаеш. Вас тут непогано годують?

Вiн показуе на миску, ще наполовину повну. Це мене непокоiть.

– Франце, ти повинен iсти. Найголовнiше – iсти. Адже з цим тут начебто добре.

Вiн нiби не слухае. Трохи помовчавши, повiльно говорить:

– Я так хотiв стати лiсничим.

– Ти ще встигнеш, – заспокоюю я. – Тепер уже виготовляють чудовi протези, з таким протезом ти й не помiтиш, що тобi чогось бракуе. Вони крiпляться до м’язiв. З протезом для руки можна ворушити пальцями й працювати, навiть писати. І, крiм того, тепер весь час винаходять iще досконалiшi протези.

Якийсь час вiн лежить тихо. А тодi каже:

– Можеш узяти моi шнурованi чоботи для Мюллера.

Я киваю й силкуюся вимовити щось пiдбадьорливе. Губи в нього стали зовсiм безбарвнi, рот побiльшав, зуби випинаються, i здаеться, що вони крейдянi. Тiло в нього тане, чоло випинаеться дужче, вилицi загострюються. Кiстяк наче пробиваеться назовнi. Очi вже западають. За кiлька годин усе скiнчиться.

Не вперше я бачу, як помирають; але ми росли разом, а це все-таки зовсiм iнша рiч. Я списував у нього домашнi завдання. У школi вiн зазвичай носив коричневий костюм iз паском, i рукави в нього завжди були витертi до блиску. Вiн единий серед нас умiв робити на турнiку «сонце». Коли вiн так крутився, його чуб маяв, наче шовковий, i падав йому на обличчя. Канторек пишався ним. Але цигарок хлопець не терпiв. Шкiра в нього була бiла-бiлiсiнька, i вiн чимось скидався на дiвчинку.

Я дивлюся собi на чоботи. Вони величезнi, незграбнi, холошi заправленi в халяви; коли стоiш у цих широченних чоботях, здаешся товстим i дужим. Та коли ми йдемо купатися й роздягаемось, стегна й плечi в нас знову стають вузькими. Тодi ми вже не солдати, а майже хлопчаки, нiхто не повiрив би, що ми можемо тягати на собi ранцi. То якась дивна мить, коли ми стоiмо роздягненi: тодi ми не на службi й почуваемося майже як цивiльнi.

Коли ми купалися, Франц Кеммерiх ставав зовсiм малий i тоненький, наче дитина. І от вiн лежить, чому, скажiть менi, чому? Треба було б провести повз це лiжко весь свiт i сказати: це Франц Кеммерiх, йому дев’ятнадцять з половиною рокiв, вiн не хоче помирати. Не дайте йому померти!

Менi паморочиться в головi. Дух карболки та тлiну заповнюе легенi, повiльно заповзае в них, наче рiдота, i душить.

Сутенiе. Обличчя в Кеммерiха блякне, вiн лежить у подушках такий блiдий, що аж свiтиться. Губи тихо ворушаться. Я схиляюся над ним. Вiн шепоче:

– Якщо знайдете мого годинника, вiдiшлiть йо

Страница 8

о додому.

Я не заперечую. У цьому немае тепер сенсу. Його не переконаеш. Менi боляче вiд моеi безпорадностi. Це чоло iз запалими скронями, цi вуста, власне – оголенi щелепи, цей загострений нiс! А вдома, там, куди менi треба написати, огрядна заплакана жiнка. Якби вже вiдбути того листа!

Палатами ходять санiтари з пляшками й вiдрами. Один з них пiдходить ближче, придивляеться до Кеммерiха та йде далi. Видно, вiн чогось чекае, мабуть, йому потрiбне лiжко.

Я присовуюся ближче до Франца й починаю говорити, наче це може його врятувати:

– Можливо, тебе вiдвезуть до санаторiю, що стоiть на монастирськiй горi серед вiлл. Тодi з вiкна ти бачитимеш поле, аж до отих двох дерев на обрii. То найкращий час, коли достигае хлiб; надвечiр поле мiниться пiд призахiдним сонцем, немов перламутрове. А тополина алея бiля монастирського струмка, де ми колись ловили плiточок, пам’ятаеш? Ти зможеш знову зробити собi акварiум i розводити риб, зможеш ходити, куди тобi заманеться, нi в кого не питаючись, i навiть грати на пiанiно, коли схочеш.

Я схиляюся до його обличчя, не видного в присмерку. Вiн iще дихае, тихо дихае. Обличчя в нього мокре, вiн плаче. Ох i дурницю я втяв з отими теревенями!

– Ну, Франце… – Я обiймаю його за плечi й тулюся обличчям до його обличчя. – Може, ти тепер спатимеш?

Вiн не вiдповiдае. Сльози течуть у нього по щоках. Треба б iх витерти, але мiй носовичок дуже брудний.

Минае година. Я сиджу й пильно стежу за виразом його обличчя: раптом вiн схоче ще щось сказати. Якби вiн розкрив рота й заволав! Але вiн тiльки плаче, вiдвернувшись до стiни. Вiн не згадуе нi матерi, нi братiв i сестер, вiн узагалi нiчого не говорить, це вже напевне зосталося десь позаду; вiн опинився сам на сам зi своiм недовгим дев’ятнадцятирiчним життям i плаче, бо воно залишае його.

Нiколи я вже не бачив такого тяжкого, розпачливого прощання з життям, хоча смерть Тьядена теж була нелегкою: цей дужий, як ведмiдь, чолов’яга кричма кликав свою матiр i з виряченими очима в розпачi вiдганяв багнетом лiкаря вiд свого лiжка, аж поки впав мертвий.

Нараз Кеммерiх застогнав i почав харчати. Я схоплююся на ноги, вибiгаю з палати та кричу:

– Де лiкар?! Де лiкар?!

Побачивши чоловiка в бiлому кiтелi, я чiпляюся за нього.

– Ходiмте швидше, а то Франц Кеммерiх помре.

Вiн випручуеться й питае в санiтара, що стоiть поруч:

– Про кого вiн?

Той вiдповiдае:

– Лiжко двадцять шiсть, ампутацiя ноги.

Лiкар гнiваеться:

– Звiдки я можу знати, сьогоднi я вже п’ять нiг ампутував! – Вiн вiдштовхуе мене, каже санiтаровi: – Ідiть подивiться! – І бiжить до операцiйноi.

Я тремчу вiд гнiву, iдучи за санiтаром. Той дивиться на мене й каже:

– Операцiя за операцiею з п’ятоi ранку, я тобi кажу – щось страшне, тiльки за сьогоднiшнiй день шiстнадцятеро померло, твiй буде сiмнадцятий. Сьогоднi напевне дiйде до двадцяти…

Менi стае млосно, нараз я вiдчуваю, що вже не можу. Бiльше я не лаятимусь, це нi до чого, менi хочеться впасти долi й уже не пiдводитись.

Стоiмо бiля лiжка Кеммерiха. Вiн помер. Обличчя в нього ще мокре вiд слiз. Очi напiвзаплющенi, вони жовтi, як старi кiстянi гудзики.

Санiтар штовхае мене в бiк:

– Забереш його речi?

Я киваю.

– Його доведеться зараз же винести, – каже санiтар. – Нам потрiбне лiжко. Пораненi лежать уже й у коридорi.

Я беру речi й вiдшпилюю в Кеммерiха розпiзнавальний знак. Санiтар цiкавиться, де його солдатська книжка. Їi немае. Я кажу, що вона, певне, в канцелярii, i йду. За мною вже несуть на брезентi Франца.

За дверима темрява й вiтер, це менi як порятунок. Я глибоко вдихаю повiтря, якомога глибше, i вiдчуваю: повiтря торкаеться мого обличчя, м’яке й тепле, як нiколи. Думки про дiвчат, про квiтучi луки, про бiлi хмарки раптом зринають у мене в головi. Ноги в чоботях несуть мене вперед, я йду швидше, я бiжу. Назустрiч iдуть солдати, iхнi розмови хвилюють мене, дарма що я iх не розумiю. У землi нуртують якiсь сили, вони вливаються в мене крiзь пiдошви. Нiч потрiскуе електрикою, фронт глухо гримотить, наче грае цiлий оркестр iз самих барабанiв. Тiло в мене пругке, у кожному м’язi грае сила, я хекаю й пирхаю. Нiч живе, я живу. І вiдчуваю голод, дужчий, нiж голод шлунка. Перед бараком стоiть Мюллер, чекае на мене. Я вiддаю йому чоботи. Ми заходимо, i вiн iх мiряе. Чоботи йому саме до ноги…

Вiн порпаеться у своiх запасах i простягае менi чималий шмат сервiлату. А до цього – гарячий чай iз ромом.


III

Ми дiстаемо поповнення. У бараках уже немае вiльного мiсця: усi солом’янi матраци зайнятi. Здебiльшого то лiтнi люди, але до нас прислали також двадцять п’ять хлопцiв iз польових навчальних пунктiв. Вони майже на рiк молодшi за нас. Кроп штовхае мене:

– Ти вже бачив тих дiтлахiв?

Я киваю. Ми тепер запишалися, голимося при всiх на подвiр’i, походжаемо, заклавши руки в кишенi, згорда поглядаемо на новобранцiв i почуваемося бувалими фронтовиками.

Качинський приеднуеться до нас. Ми йдемо через стайнi й пiдходимо до новачкiв, вони саме одержують протигази й

Страница 9

каву. Кач питае в одного з наймолодших:

– Мабуть, ви вже давно нiчого путящого не iли, еге?

Новачок кривиться:

– Вранцi – хлiб iз брукви, на обiд – вiнегрет iз брукви, на вечерю – котлети з брукви й салат iз брукви.

Качинський спiвчутливо свистить.

– Хлiб iз брукви? То вам пощастило: тепер печуть уже з тирси. А що ти скажеш про квасолю? Їв би?

Хлопець червонiе.

– Ще й дражнитесь!

Качинський каже тiльки:

– Неси казанок.

З цiкавостi ми йдемо за ним. Вiн пiдводить нас до дiжечки бiля його матраца. Дiжечка й справдi наполовину повна квасолi з м’ясом. Качинський стоiть перед нею, наче генерал, i каже:

– Око – глядь, рука – хап! Це гасло справжнiх солдатiв.

Ми враженi. Я питаю:

– Сто чортiв, Каче, звiдки це?

– Помiдор тiльки зрадiв, як я в нього забрав. За це я дав йому три шматки парашутного шовку. А квасоля й холодна смакуе.

Вiн щедро насипае новачковi й каже:

– Як iще колись зазирнеш сюди з казанком, то в лiвiй руцi тримай сигару чи жменю тютюну. Втямив?

Тодi вiн обертаеться до нас:

– Вам, звiсно, й так насиплю.

Качинський – незамiнний чоловiк, вiн мае якесь шосте чуття. Такi люди е скрiзь, але вiдразу iх важко розпiзнати. У кожнiй ротi знайдеться один або й двое таких солдатiв, Качинський – найбiльший проноза, якого я тiльки знаю. За фахом вiн, здаеться, швець, та рiч не в тiм, вiн знаеться на всякому ремеслi. З ним добре приятелювати. І я, i Кроп – його приятелi, i Гайе Вестгуз, можна сказати, теж. Але вiн швидше виконавчий орган: коли треба щось залагодити кулаками, вiн робить те, що Кач скаже. І дiстае тодi свою пайку.

Потрапляемо ми, примiром, уночi в зовсiм не знайому мiсцевiсть, у похмуре кубло, де вiдразу видно, що тут уже давно все порозтягали, хiба що стiни залишили. Ночувати нас вiдводять до невеличкоi темноi фабрики, яку сяк-так пристосували пiд казарму. Там стоять лiжка, точнiше – не лiжка, а дерев’янi рами з напнутими на них дротяними сiтками.

Спати на тих сiтках незручно, твердо. Пiдстелити ковдру не можна, бо нею ми вкриваемось, а плащ-намет надто тонкий.

Кач роздивляеться й каже Гайе Вестгузовi:

– Ходiмо зi мною.

Вони йдуть у село, зовсiм не знайоме iм. А за пiвгодини вже повертаються iз здоровенними оберемками соломи. Виявляеться, Кач знайшов стайню, а в нiй – солому. Тепер нам було б тепло спати, якби тiльки не мучив голод.

Кроп питае в артилериста, який, видно, тут уже не перший день:

– Чи нема десь поблизу iдальнi?

Артилерист регоче:

– Що надумав! Тут геть усе виметено, навiть шкоринки хлiба не знайдеш.

– А хiба жителiв зовсiм немае?

Той спльовуе.

– Та нi, трохи зосталося. Тiльки вони самi тиняються бiля наших казанiв i жебрають.

Кепська справа. Доведеться, либонь, затягти паски ще дужче й чекати до ранку, поки привезуть харчi. Однак я бачу, що Кач береться за кашкета.

– Куди ти зiбрався? – питаю я.

– Пiду трохи роздивлюся.

І, не кваплячись, виходить.

Артилерист глузливо посмiхаеться:

– Роздивляйся, роздивляйся, аби тiльки очi не повилазили.

Украй засмученi, ми вкладаемося на лiжка й мiркуемо, чи не з’iсти хоч шматочок iз недоторканного запасу. Але це надто ризиковано. Тож ми намагаемось якнайшвидше заснути.

Кроп розламуе цигарку й дае половину менi. Тьяден розповiдае про iхню нацiональну страву – боби зi шкварками. Вiн обурюеться, що тут iх готують без зiлля. І передовсiм треба варити все вкупi – картоплю, боби й сало, боронь Боже, варити окремо. Хтось гарчить, що сам стовче Тьядена на боби, як той не замовкне. Вiдтак у великому примiщеннi западае тиша. Тiльки блимае кiлька свiчок у пляшках та раз у раз спльовуе артилерист.

Нас уже починае змагати сон, коли дверi раптом розчиняються i входить Кач. Менi це здаеться сном: вiн тримае пiд пахвою двi хлiбини, а в другiй руцi – скривавлений мiшок iз конятиною.

Артилеристовi випадае з рота люлька. Вiн обмацуе хлiбини.

– Ти диви, справжнiй хлiб, ще й теплий!

Кач нiчого не розповiдае. Вiн принiс хлiб, усе iнше не мае значення. Я твердо переконаний, що, якби його висадили в пустелi, вiн за якусь годину влаштував би вечерю з фiнiкiв, печенi й вина.

Вiн тiльки кидае Гайе:

– Нарубай дров.

Потiм Кач виймае з-пiд мундира сковороду, а з кишенi – жменю солi й навiть шматочок сала, вiн про все подбав. Гайе розводить долi вогонь. Дрова трiщать у порожньому цеху. Ми вилазимо з лiжок.

Артилерист вагаеться. Вiн мiркуе, чи варто похвалити Кача, може, тодi i йому щось перепаде. Але Качинський його й не бачить, наче то порожне мiсце. Артилерист, лайнувшись, iде геть.

Кач умiе смажити конятину так, щоб вона стала м’яка. Їi не можна вiдразу класти на сковороду, бо тодi вона твердне. Спершу ii треба поварити у водi. Ми сiдаемо навпочiпки круг вогнища з ножами в руках i врештi наiдаемося досхочу.

Отакий Кач. Коли б раз на рiк у якомусь мiсцi протягом тiльки однiеi години можна було дiстати щось iстiвне, то саме в цей час Кач, нiби йому щось сяйнуло, надiв би шапку й вирушив саме туди, немов за компасом, i знайшов би тi хар

Страница 10

i.

Вiн знаходить усе: коли холодно – невеличкi грубки й дрова, знаходить сiно й солому, столи, стiльцi, але передовсiм те, що можна зжерти. Це просто загадка; здаеться, вiн, як чаклун, добувае все просто з повiтря. Шедевром його майстерностi були чотири бляшанки омарiв. Та ми, правда, волiли б замiсть них мати шматок сала.

Ми лежимо за бараками на осоннi. Пахне смолою, лiтом i пiтними ногами.

Кач сидить бiля мене, бо вiн завжди охочий побалакати. Сьогоднi вдень нас цiлу годину муштрували, як козиряти, бо Тьяден недбало привiтав якогось майора. Кач досi не може заспокоiтися. Вiн виголошуе:

– От побачиш, ми програемо вiйну, бо занадто гарно навчимося вiтати начальство.

Пiдходить Кроп, переставляючи, немов лелека, босi ноги в закасаних холошах. Вiн виправ собi шкарпетки й кладе iх сушитися на траву. Кач дивиться в небо, гучно рипае й мрiйливо каже:

– Квасолина кожна рипае безбожно.

Обидва починають сперечатись. І водночас закладаються на пляшку пива про те, як мае скiнчитися повiтряний бiй, що саме вiдбуваеться над нами.

Кач твердо дотримуеться думки, що ii вiн висловлюе, як бувалий фронтовик, теж у вiршованiй формi:

– Якби грошi та харчi порiвну, всi б забули про вiйну.

А Кроп, навпаки, фiлософ. Вiн пропонуе, щоб день оголошення вiйни вiдзначався наче всенародне свято з музикою i вхiдними квитками, як ото пiд час бою бикiв. На арену повиннi вийти мiнiстри й генерали обох держав, у самих трусах, озброенi дрючками, i нехай собi б’ються. Переможе та краiна, чий представник зостанеться живий. Це було б простiше й краще, нiж тепер, коли б’ються зовсiм не тi, кому слiд.

Така пропозицiя нам до вподоби. Далi розмова переходить на муштру в казармах.

Менi пригадуеться одна картина. Пекучий полудень на казарменому подвiр’i. Спека нерухомо висить над плацом. Казарми наче повимирали. Усе спить. Тiльки чути, як вправляються барабанщики, вони десь примостилися й барабанять невмiло, одноманiтно, отупiло. Яке тризвуччя: полуденна спека, казармене подвiр’я й барабанна трiскотнява!

У казармених вiкнах порожньо й темно. На деяких висять парусиновi штани, сохнуть на сонцi. Ми заздрiсно дивимося на тi вiкна. У казармi прохолодно.

О темнi, задушливi казарменi спальнi iз залiзними лiжками, картатими укривалами, шафками-пеналами та стiльчиками бiля них! Навiть про вас можна мрiяти; тут, на передовiй, ви здаетеся чарiвним вiдблиском рiдного краю, хоча ви й просякнутi духом несвiжих харчiв, тютюну, сонних людей та iхнього одягу.

Качинський розписуе казарми, не шкодуючи барв, iз щирим захватом. Ми хоч би що вiддали, аби тiльки повернутися туди! Бо далi нашi думки не насмiлюються сягати.

А години iнструктажу рано-вранцi! «З яких частин складаеться гвинтiвка зразка дев’яносто восьмого року?» А години гiмнастики по обiдi!.. «Хто грае на пiанiно, виходь! Праворуч кроком руш! Доповiсте на кухнi, що ви прийшли чистити картоплю».

Ми поринаемо в спогади. Раптом Кроп заходиться смiхом:

– У Льоне пересадка, – каже вiн.

То була улюблена гра нашого унтер-офiцера. Льоне – вузлова станцiя. Щоб нашi вiдпускники там не заблукали, Гiммельштос навчав нас у казармi, як робити пересадку. Ми мусили запам’ятати: у Льоне треба пройти тунель, щоб вийти до iншого поiзда. Кожен iз нас ставав лiворуч вiд свого лiжка, що правило за тунель. Тодi лунала команда: «У Льоне пересадка!» – i всi блискавично пролiзали пiд лiжками на той бiк. Так ми вправлялися годинами.

Тим часом нiмецького лiтака збили. Наче комета, падае вiн додолу, залишаючи за собою довжелезне пасмо диму. Кроп програв на цьому пляшку пива й похмуро вiдлiчуе грошi.

– Мабуть, Гiммельштос, як працював листоношею, був скромний чолов’яга, – кажу я, коли Альберт уже вгамував свою досаду. – Звiдки воно береться – тiльки-но став унтер-офiцером, то й перетворився на шкуродера?

На моi слова Кроп жваво вiдгукуеться:

– Це сталося не тiльки з Гiммельштосом, таких дуже багато. Як одержать нашивки чи шаблю, то вiдразу стають iншими людьми, немов бетону наiлися.

– То все форма робить, – припускаю я.

– Якоюсь мiрою, – каже Кач, готуючись виголосити цiлу промову, – але причина не в цьому. Бач, якщо ти весь час годуватимеш собаку картоплею, а тодi покладеш йому шматок м’яса, то вiн однаково схопить м’ясо, бо це у нього в кровi. А якщо ти даси людинi шматочок влади, то вона зробить те саме – схопить той шматочок. Це природна рiч, бо людина насамперед тварюка, i тiльки зверху в неi намащено трохи пристойностi, як ото скибку хлiба намащують смальцем. Вiйськова служба в тому й полягае, що завжди хтось один мае владу над iншим. І погано те, що кожен мае надто багато влади; унтер-офiцер знiмае стружку з рядового, лейтенант – з унтер-офiцера, капiтан – з лейтенанта, i так знiмають, що людина може збожеволiти. А що кожен знае свое право, то це стае вже звичкою. Вiзьми ось найпростiшу рiч: ми йдемо з плацу пiсля навчання, йдемо страх якi втомленi. Нараз лунае команда: «Спiвати!» Звiсно, спiваемо ми погано, бо кожен радий, що може хоч iще тягти свою гвинтi

Страница 11

ку. І роту покарано: ii завертають назад i примушують iще годину вправлятися на плацу. На зворотному шляху знов лунае наказ: «Спiвати!» – i тепер ми спiваемо як слiд. Який сенс у цьому? Та просто командир роти зробив так, як йому забаглося, адже вiн мае на це владу. Нiхто його не лаяв, навпаки, хвалили за суворiсть.

Але це дрiбниця, iснують iншi способи нас мордувати. І от я питаю: чи може цивiльна людина, хоч би на якiй високiй посадi, дозволити собi щось таке, не ризикуючи дiстати вiдразу ж по пицi? Нi, це дозволено тiльки в армii! Розумiете, вiд влади в людини й голова може пiти обертом. А найдужче – в тiеi, яка в цивiльному життi була таке собi нiщо.

– А все, мовляв, задля дисциплiни, – додае недбало Кроп.

– Вони завжди знайдуть, до чого присiкатися, – бурчить Кач. – Та нехай. Тiльки ж не можна знущатися з людей. А втлумач-но це якому-небудь слюсаревi, наймитовi чи взагалi робочiй людинi, поясни це рядовому, iх же в нас бiльшiсть; вiн тiльки бачить, що з нього деруть шкуру, а тодi поженуть на передову; вiн добре знае, що треба робити, а чого не треба. І я вам кажу: коли рядовий солдат усе тут витримуе, то це просто дивина! Дивина, та й годi!

Ми погоджуемося, бо кожен знае, що муштра припиняеться тiльки на передовiй, а вже за кiлька кiлометрiв звiдти вона знову починаеться, та ще зi справжнього безглуздя – треба весь час козиряти й марширувати. Бо то залiзний закон: не можна, щоб солдат байдикував.

Прибiг Тьяден, обличчя в нього все в червоних плямах. Вiд збудження вiн навiть затинаеться. Сяючи з радостi, вимовляе по складах:

– Гiммельштос iде сюди! Їде на фронт!

Тьяден люто ненавидить Гiммельштоса, бо той, як ми ще жили в бараках, виховував його на свiй лад. Тьяден хворий, уночi вiн, як спить, часом мочиться в лiжко. Гiммельштос рiшуче й твердо оголосив, що Тьяден робить це тiльки з лiнощiв, i винайшов спосiб його вилiкувати. Спосiб, цiлком гiдний Гiммельштоса.

Вiн знайшов у сусiдньому барацi солдата з такою самою вадою. Цього хлопця, на прiзвище Кiндерфатер, Гiммельштос улаштував разом iз Тьяденом. У бараках стояли звичайнi солдатськi лiжка, двоповерховi, з дротяними сiтками. Гiммельштос розмiстив хлопцiв одного над одним. Звичайно, нижньому доводилося кепсько. Зате наступного вечора вони мiнялися мiсцями: нижнiй спав нагорi й мiг тепер помститися. Гiммельштос вважав це самовихованням.

Може, вiн i мав слушнiсть, але сама iдея була пiдла. І з неi нiчого не вийшло, бо вона грунтувалася на помилцi: в обох випадках рiч була не в лiнощах. Це мiг збагнути кожен, глянувши на блiдi, землистi обличчя хлопцiв. Скiнчилося тим, що хтось iз них по черзi спав на пiдлозi. І дуже легко мiг застудитися.

Тим часом Гайе пiдсiв до нас. Вiн пiдморгуе менi й задоволено тре своi лаписька. З ним ми пережили найкращий день нашого солдатського життя. Це було напередоднi того, як ми вирушили на передову. Нас приеднали до одного з полкiв з багатозначним номером, але спершу ще вiдiслали назад у гарнiзон екiпiруватися, тiльки вже не туди, де навчають новобранцiв, а до iншоi казарми. Наступного ранку, ще вдосвiта, ми мали виiхати. Тож увечерi ми зiбралися, щоб порахуватись iз Гiммельштосом. Уже кiлька тижнiв, як ми заприсяглися це зробити, а Кроп навiть пiшов у своему задумi ще далi: вiн зiбрався пiсля вiйни йти служити на пошту, щоб стати начальником Гiммельштоса, коли той знову працюватиме листоношею. Кроп iз насолодою малював нам картини, як вiн тодi муштруватиме Гiммельштоса. Ось чому той i не змiг нас подолати: ми весь час сподiвалися, що колись вiн таки потрапить нам до рук, хай навiть пiсля вiйни.

Тим часом ми надумали його добряче вiддухопелити. Що нам може статись – адже вiн нас не впiзнае, а завтра вранцi ми все одно iдемо звiдси.

Ми знали, в якiй пивничцi вiн сидить щовечора. Звiдти вiн мав повертатися темною, без будинкiв вулицею. Отам ми й пристерегли його, сховавшись за чималою купою камiння. Я прихопив iз собою порожнiй матрац. Ми тремтiли з нетерплячки: а що, як вiн iтиме не сам? Нарештi почулася його хода, добре нам знайома, – надто часто ми чули ii вранцi, коли дверi розчинялись i вiн гаркав: «Пiдйом!»

– Вiн сам? – прошепотiв Кроп.

– Сам.

Ми з Тьяденом нагинцi обiйшли купу камiння.

Ось блиснула пряжка в нього на ременi. Гiммельштос був, здаеться, трохи напiдпитку, бо спiвав. Нi про що й гадки не маючи, вiн пройшов повз нас.

Ми схопили матрац, нечутно стрибнули до Гiммельштоса, ззаду накинули матрац йому на голову й так шарпнули донизу, що вiн опинився наче в бiлому мiшку, неспроможний пiдняти руки. Спiв урвався.

Миттю Гайе Вестгуз пiдскочив до нього. Широко розставивши руки, вiн вiдштовхнув нас назад, щоб першим узятися до дiла. З вiдвертою насолодою вiн випростався, пiдняв, наче семафор, руку зi здоровенною долонею, схожою на лопату-грабарку, i з такою силою ляснув по бiлому мiшку, що мiг би вбити бика.

Гiммельштос перекинувся догори дригом, вiдлетiв метрiв на п’ять i щосили заволав. Але ми й про це подумали – прихопили з собою подушку. Гайе присiв, поклав с

Страница 12

бi на колiна подушку, намацав Гiммельштосову голову та ткнув у подушку. Крик вiдразу став глухiший. Часом Гайе давав унтер-офiцеровi хапнути повiтря, тодi в того з горлянки виривався дужий лункий зойк, та знов умить затихав.

Потiм Тьяден вiдстебнув у Гiммельштоса шлейки та стяг iз нього штани. Батiжок вiн мiцно тримав у зубах, тодi пiдвiвся й запрацював ним.

То була дивовижна картина: Гiммельштос лежить на землi, над ним схилився, тримаючи його голову в себе на колiнах, Гайе зi зловтiшною посмiшкою на розтулених вiд насолоди губах; потiм – смугастi спiднi на клишавих ногах, що судомно дригаються i виробляють чудернацькi рухи при кожному ударi, а над ними, наче дроворуб, невтомний Тьяден. Нам довелося врештi його вiдтягти, щоб i собi натiшитись.

Та от Гайе поставив Гiммельштоса знову на ноги й пiд кiнець виконав ще один iндивiдуальний номер. Звiвши високо праву руку, немов збирався дотягтися до зiрок, Гайе затопив Гiммельштосовi такого ляща, що той аж перекинувся. Гайе знову пiдвiв його, поставив рiвно та блискуче поцiлив у нього вже лiвою рукою. Гiммельштос зарепетував i кинувся навкарачки тiкати. Його смугастий поштарський зад свiтився проти мiсяця. Ми й собi гайнули навтiкача.

Гайе ще раз озирнувся й сказав гнiвно, задоволено й трохи загадково:

– Помста як ковбаса-кров’янка.

Власне, Гiммельштос мав би радiти, бо його слова про те, що люди завжди повиннi виховувати одне одного, приклалися й до нього. Ми виявилися добрими учнями й опанували його метод.

Вiн так нiколи й не довiдався, кому мав дякувати. Правда, в нього тепер опинився ще один матрац; за кiлька годин ми повернулися на те мiсце, все обнишпорили, але матраца нiде не знайшли.

Через цю пригоду ми виiздили на фронт наступного ранку в бадьорому настроi. І якийсь стариган зi скуйовдженою бородою розчулено назвав нас героiчною молоддю.


IV

Нас повезуть на передову, аж до окопiв. Десь уже в темрявi пiд’iздять ваговози. Ми вилазимо на них. Вечiр теплий, пiтьма, як величезна хустка, нас огортае, i пiд ii захистом нам спокiйно. Вона еднае нас; навiть скупенький Тьяден простягае менi цигарку й дае прикурити.

Ми стоiмо в машинi, тiсно притулившись один до одного, сiсти нiхто не може. Та ми й не звикли сидiти. Мюллер нарештi в доброму настроi: вiн у нових чоботях.

Мотори виють, машини торохтять та бряжчать. Дороги роз’iждженi, на них повно вибоiв. Фари вмикати не вiльно, тож нас раз у раз так пiдкидае, що ми замалим не вилiтаемо з кузова. Та це нас не хвилюе. Що може з нами статися? Зламана рука – це краще, нiж дiрка в животi, i багато хто тiльки зрадiв би такiй приемнiй нагодi потрапити додому.

Поряд iдуть довгi колони машин з боеприпасами. Вони поспiшають i весь час нас випереджають. Ми гукаемо до тих солдатiв, жартуемо з ними.

У темрявi розрiзняемо якийсь мур, то осторонь шляху стоiть будинок. Раптом я наставляю вуха. Чи то менi почулося? Нi, я знову виразно чую, як гелгочуть гуси. Зиркаю на Качинського, вiн зиркае на мене – усе зрозумiло.

– Каче, тут е щось для наших казанкiв.

Вiн кивае.

– Гаразд, нехай як повертатимемось. Я тут орiентуюся.

Звiсно, Кач тут орiентуеться. У нього на облiку, певне, кожна гусяча нiжка на двадцять кiлометрiв навкруги.

Машини вже iдуть мiсцевiстю, де розташувалася наша артилерiя. Щоб замаскувати вiд лiтакiв гармати, iх заклечали гiллям, нiбито настало своерiдне свято – вiйськовi кущi. Тi зеленi альтанки виглядали б весело й мирно, коли б усерединi них не ховалися гармати.

Вiд гарматного диму й туману повiтря стае важке, задушливе. У ротi гiрко вiд порохового згару. Гармати стрiляють так, що наша машина здригаеться, за пострiлами оглушливо котиться луна, все двигтить. Вираз обличчя у нас непомiтно змiнюеться. Правда, нас пошлють не в бiй, а тiльки ставити загорожi, та на кожному обличчi тепер написано: тут фронт, ми вже в його владi. Це ще не страх. Той, хто так часто, як ми, бувае на передовiй, врештi стае товстошкурим. Хвилюються тiльки молоденькi новобранцi. Кач iх повчае:

– А це дванадцятидюймова. Чуете пострiл? Зараз вибухне.

Але глухi звуки вибухiв сюди майже не долинають. Вони тонуть у гуркотi фронту. Кач дослухаеться до нього й каже:

– Сьогоднi вночi нам дадуть прикурити.

Ми всi дослухаемось. На передовiй неспокiйно.

– Томмi вже стрiляють, – зауважуе Кроп.

Справдi, пострiли добре чути. То англiйськi батареi праворуч вiд нашоi дiльницi. Взялися стрiляти на годину ранiше. При нас вони завжди починали рiвно о десятiй.

– Чого це вони раптом надумали? – дивуеться Мюллер. – Годинники в них поспiшають, чи що?

– Нам таки дадуть уночi прикурити, кажу я вам, це я нутром чую, – i Кач зiщулюеться.

Десь неподалiк вiд нас бухкають три пострiли. Вогняний промiнь навскоси прорiзае темряву, гармати ревуть, гримотять. Нам холодно, та ми радiемо, що завтра вранцi знову будемо в бараках.

Обличчя в нас не блiдiшi й не червонiшi, нiж завжди; не видно в них i бiльшого напруження чи бiльшоi байдужостi, та все ж вони якiсь iншi. Ми вiдчуваемо, що всерединi

Страница 13

в нас наче ввiмкнено дивний контакт. То не просто слова, то насправдi так. Це дiе фронт, свiдомiсть того, що ти на фронтi, примушуе спрацьовувати той контакт. Тiеi митi, коли над нами з посвистом пролiтають першi снаряди й повiтря розривають пострiли, зненацька в наших жилах, у руках, в очах виникае почуття притлумленого чекання, нетерпiння, пильностi, дивовижноi розумовоi напруженостi. Усе тiло раптом набувае стану повноi бойовоi готовностi.

Часом менi здаеться, що це вiд повiтря – воно двигтить, вiбруе й безгучними хвилями прокочуеться по нас; а може, це вiд самого фронту, що нiби вилучае електрику, а вона дiе на нашi ще не вiдомi нервовi закiнчення.

Щоразу повторюеться те саме: коли iдемо сюди, ми похмурi чи веселi, тобто звичайнi солдати; далi ми бачимо першi батареi, i вiдтодi кожне слово в нашiй розмовi набувае особливого змiсту.

Коли Кач, стоячи бiля барака, каже: «Нам дадуть прикурити», – то це тiльки його власна думка, та й годi; коли ж вiн каже цi слова тут, вони гостро виблискують, наче багнет у мiсячному свiтлi, i миттю врiзаються в мозок, а найдужче – в те несвiдоме, що пробудилося в нас вiд цих похмурих слiв: «Нам дадуть прикурити…» Може, то здригаеться наше найпотаемнiше ество й пiдводиться для захисту.

Фронт здаеться менi страшним виром. Ще далеко до його центру, ще ми в спокiйнiй водi, та вже вiдчуваемо ту силу, що всмоктуе, тягне до себе, тягне поволi, неминуче, легко долаючи наш опiр.

Але iз землi, з повiтря в нас вливаються сили для боротьби, найдужче з землi. Нiкому земля не дае стiльки, як солдатовi. Коли вiн припадае до неi довго й мiцно, коли вiн зариваеться в неi обличчям, усiм тiлом, смертельно наляканий вогнем, тодi вона його единий друг, його брат, його мати; вiн звiряе iй свiй страх стогоном i криком, i вона мовчки боронить його, тодi знову вiдпускае на якихось десять секунд трохи пробiгти й ще трохи пожити, а згодом знову ховае його, часом – назавжди.

Земле, земле, земле!..

Земле, у твоi видолинки, i ями, i рiвчаки можна кинутися з розпачу, в них можна причаiтись! Земле, коли нас судомив жах i вогнянi бризки нищили все живе, у смертоносному гуркотi вибухiв ти вщедряла нас невiдпорним бажанням жити! Шалений опiр майже пошматованого життя вливався в тебе й повертався могутнiм струменем до нас, у нашi руки, ми вiдчували його й ще дужче, мовчки, боязко радiючи ще однiй хвилинi, яку ми витримали, припадали до тебе вустами!..

Першi вибухи снарядiв миттю переносять якусь частку нашого ества на тисячолiття назад. То в нас прокидаеться тваринний iнстинкт, вiн керуе нашими вчинками й боронить нас. Той iнстинкт неусвiдомлений, але вiн куди швидший, упевненiший, несхибнiший, нiж свiдомiсть. Цього пояснити не можна. Ось ти йдеш, нi про що не думаючи, – i нараз уже лежиш десь у рiвчаку, а над тобою свистять снаряднi уламки. Однак ти не можеш пригадати, чи ти чув, як наближаеться снаряд, i чи подумав про те, що треба впасти на землю. Коли б ти поклався лише на свою здатнiсть думати або на свiй слух, вiд тебе зосталися б тiльки розкиданi шматки м’яса. А тут дiяло зовсiм iнше чуття, схоже на ясновидiння, саме воно кидало нас на землю й рятувало, а ми навiть не знали, як усе вiдбувалося. Коли б не цей тваринний iнстинкт, то вiд Фландрii до Вогезiв давно вже не було б живоi душi.

Ми iдемо сюди звичайними солдатами, похмурими чи веселими, а коли потрапляемо в зону, де починаеться фронт, то стаемо напiвлюдьми-напiвтваринами.

Нашi машини в’iжджають у рiденький лiс, минають польовi кухнi. За лiсом ми з них злазимо, вони повертаються назад.

Завтра вранцi, ще вдосвiта, машини знову приiдуть по нас.

Туман i гарматний дим низько стеляться над долиною, сягаючи нам по груди. Усе осяяне мiсячним свiтлом. Шляхом проходять колони солдатiв. На сталевих касках тьмяно вiдбиваеться мiсячне сяйво. З бiлого туману виринають тiльки голови й гвинтiвки, голови ледь кивають, похитуються багнети.

Далi туману вже немае. Тепер голови перетворюються на постатi; куртки, штани й чоботи виринають iз туману, немов iз молочного озера. Усе це поволi перетворюеться на колону. Вона йде рiвною ходою, усi постатi зливаються в суцiльний клин, окремих людей уже немае, вперед посуваеться лише темний клин, вiн дивовижно закiнчуеться головами й багнетами, що випливають iз туманного озера. Тiльки колона, не люди.

Однiею з поперечних дорiг до нас наближаються легкi гармати й повози iз снарядами. У мiсячному сяйвi лиснiють спини коней, рухи в них прекраснi, вони закидають голови, видно, як виблискують у них очi. Конi, гармати й повози минають нас, танучи на тьмяному тлi мiсячного краевиду, вершники в сталевих касках здаються лицарями давнiх часiв, у цьому е щось гарне та зворушливе.

Ми поспiшаемо до саперного складу. Дехто з нас завдае собi на плечi вигнутi гострi залiзнi палицi, iншi чiпляють залiзними дрючками скрутнi дроту, i, забравши все це, ми вирушаемо вперед. Нести нам незручно й важко.

Дорогу дедалi дужче розбито. З голови колони передають: «Увага, лiворуч глибока вирва вiд снаряда!»,

Страница 14

«Обережно, траншея!»

Ми напружуемо зiр, нашi ноги й палицi обмацують землю, перш нiж ми стаемо на неi всiею вагою тiла. Нараз колона спиняеться; хтось натикаеться обличчям на скрутнi дроту, що тримають переднi солдати, i лаеться.

Кiлька розбитих повозiв стоять на дорозi. Лунае команда: «Цигарки й люльки загасити!» Ми пiдходимо до окопiв.

Тим часом уже геть поночiло. Минаемо якийсь гайок, i перед нами вiдкриваеться лiнiя передовоi.

Увесь обрiй, iз краю до краю, невиразно осяяний червонуватим свiтлом. Воно без упину мiниться, з гарматних жерл раз у раз вихоплюеться полум’я. Високо вгору злiтають освiтлювальнi ракети – срiблястi й червонi кулi, вони розриваються й падають додолу дощем бiлих, зелених i червоних зiрок. У небо злiтають i французькi ракети, з кожноi висмикуеться шовковий парашутик, i вона повiльно спускаеться вниз. Вiд них стае ясно, наче вдень, iхне свiтло доходить аж до нас, ми виразно бачимо на землi своi тiнi. Цi ракети сяють у небi добру хвилину й тiльки тодi згасають. Та вiдразу злiтають новi з рiзних мiсць, а помiж них знову зеленi, червонi й синi.

– От халепа! – каже Кач.

Грiм вiд гарматних пострiлiв гучнiшае, зливаеться в суцiльний глухий гуркiт, а тодi знову розпадаеться на окремi розриви. Сухо трiскочуть кулемети. Над нашими головами, заповнюючи весь повiтряний простiр, щось невидиме мчить, реве, свистить, шипить. То пролiтають снаряди невеликих калiбрiв, але мiж ними чути, як ревуть здоровеннi «скринi» – великокалiбернi снаряди, вони пролiтають у темрявi над нами й падають далеко позаду. Вони хрипко сурмлять, як оленi пiд час тiчки, i летять високо над виттям та свистом менших снарядiв.

Чорне небо починають обмацувати прожектори. Вони сновигають по ньому, як велетенськi лiнiйки, що вужчають до краю. Одна лiнiйка завмерла й тiльки ледь тремтить. Негайно бiля неi з’являеться iнша, вони схрещуються, а помiж ними крутиться чорна комаха й силкуеться втекти: це лiтак. Вiн летить уже невпевнено i, заслiплений, падае.

Ми забиваемо в землю залiзнi палицi на однаковiй вiдстанi. Двое солдатiв тримають скрутень колючого дроту, iншi його розмотують. Це клятий дрiт iз густими довгими гостряками. Я не звик до такоi роботи й подер собi руки.

Через кiлька годин ми вже кiнчаемо. Але ще маемо час, поки надiйдуть машини. Бiльшiсть iз нас укладаються спати. Я теж намагаюся заснути. Однак стае прохолодно. Вiдчуваеться, що ми недалеко вiд моря, i холод не дае нам спати.

Нараз я мiцно засинаю. А прокидаюся вiд того, наче мене щось пiдкидае вгору, i я не знаю, де я. Бачу зiрки, бачу ракети, i на мить менi здаеться, що я заснув на якомусь святi в парку. Не знаю, ранок тепер чи вечiр, я лежу в блiдiй колисцi сутiнкiв i чекаю лагiдних слiв, вони мають зараз прозвучати, лагiднi, рятiвнi слова… Невже я плачу? Торкаюсь очей, це так дивно, хiба я дитина? Яка нiжна шкiра… Та це тривае лише мить, я розпiзнаю вже постать Качинського. Вiн сидить спокiйно, як бувалий солдат, i курить свою люльку – звiсно, свою люльку з покришкою. Помiтивши, що я прокинувся, вiн каже:

– Гарненько тебе смиконуло! То був тiльки запальник. Вiн шугонув он туди, в чагарi.

Я сiдаю. Мене огортае якесь дивне почуття самотностi. Добре, що Кач зi мною. Вiн замислено дивиться туди, де простяглася лiнiя передовоi.

– От шикарний феерверк, – каже вiн, – аби ж не такий небезпечний.

Позаду нас вибухае снаряд. Новобранцi злякано схоплюються. За кiлька хвилин знову вибухае, тепер уже ближче. Кач вибивае люльку.

– Тепер почнеться справжнiй обстрiл.

І вiн починаеться. Ми вiдповзаемо вбiк, наскiльки можемо в такому поспiху. Новий вибух лунае просто серед нас.

Чути крики. Над обрiем здiймаються зеленi ракети. Високо вгору злiтають бризки грязюки, свистять осколки снарядiв. Вони врiзаються в землю, i цi звуки чути ще довго по тому, як завмирае гуркiт вибуху.

Поряд iз нами лежить настраханий новобранець iз лляним чубом. Вiн затулив руками обличчя, каска його впала й вiдкотилася. Я беру ii й хочу насунути йому на голову. Та вiн пiдводить очi, вiдштовхуе каску i, наче дитина, лiзе головою пiд мою руку, тулиться менi до грудей, його вузенькi плечi тремтять. Такi плечi були в Кеммерiха.

Я не жену його. А щоб каска не лежала марно, я кладу ii хлопцевi на зад, не заради пустощiв, а просто вважаю, що тепер це в нього найвразливiше мiсце. Правда, там чималий шар м’яса, але поранення в це мiсце збiса болюче, до того ж доведеться лежати в лазаретi не один мiсяць i тiльки на животi, а потiм ще, мабуть, довго шкутильгати.

Десь гучно вибухнуло. Мiж розривами чути крики.

Нарештi западае тиша. Вогонь промчав над нами й тепер нуртуе десь позаду, над останнiми резервними траншеями. Ми зважуемося трохи обдивитись. У небi спалахують червонi ракети. Певне, от-от почнеться атака.

Але в нас спокiйно. Я зводжусь i торсаю новобранця за плече.

– Уже минулося, хлопче! Ще раз минулося.

Вiн розгублено озираеться.

– Скоро ти звикнеш, – кажу йому.

Вiн помiчае свою каску й надiвае ii. Поволi отямлюеться. Та нараз вiн

Страница 15

паленiе по самi вуха, обличчя в нього стае зовсiм збентежене. Вiн обережно мацае рукою собi штани й жалiбно дивиться на мене. Менi все зрозумiло: це гарматна хвороба. Правда, я зовсiм не для того пiдставляв йому каску саме туди, але все-таки втiшаю його:

– Нема чого соромитись, ще й не такi, як ти, накладали в штани, уперше попавши пiд вогонь. Зайди он за кущ, скинь спiднi, та й годi.

Вiн iде геть. Стае тихiше, але крик не вщухае.

– Що там сталось, Альберте? – питаю я.

– Пряме влучання в колони.

Крик не замовкае. Але то кричать не люди, вони не можуть так жахливо кричати. Кач каже:

– Влучило в коней.

Я зроду не чув, як кричать конi, i менi щось не вiриться. То стогне весь свiт, стогне знiвечене ество вiд дикого, шаленого болю. Ми блiднемо. Детерiнг пiдводиться й кричить:

– Гицелi чортовi! Та пристрельте ж iх!

Вiн селянин i знаеться на конях, тож не може спокiйно це чути. А стрiлянина, як навмисне, майже зовсiм припиняеться, i тепер крик тварин чути ще виразнiше. Уже не знати, звiдки вiн лине в цiй срiблястiй тишi; невидимий, примарний, вiн скрiзь мiж небом i землею й дедалi гучнiшае. Детерiнг скажено горлае:

– Застрельте iх, застрельте, клятi душi!

– Насамперед треба рятувати людей, – зауважуе Кач.

Ми пiдводимось i йдемо шукати мiсце, де все це сталося.

Коли побачимо коней, то нам не так важко буде витримати iхнi крики. Майер мае при собi бiнокль. Ми бачимо темний гурт санiтарiв iз ношами та якiсь рухливi чорнi купи. То пораненi конi. Але не всi. Деякi скачуть далi, падають додолу та знову пiдводяться. В одного коня розiрвано живiт, i кишки довгими пасмами звисають до землi. Кiнь заплутуеться в них i падае, тодi знову встае.

Детерiнг хапае гвинтiвку й прицiлюеться. Кач пiдбивае ii вгору й кричить:

– Чи ти сказився?!

Детерiнг тремтить i вiдкидае гвинтiвку.

Ми сiдаемо на землю, затуляемо собi вуха. Проте цей жахливий зойк, i стогiн, i лемент усе одно чути, чути скрiзь.

Уже не раз ми бували в бувальцях. Але тепер i ми вмиваемося холодним потом. Хочеться встати й бiгти свiт за очi, однаково куди, аби тiльки не чути бiльше того крику. А це ж не люди, це тiльки конi.

Вiд темного гурту знову вiдокремлюються люди з ношами. Лунають поодинокi пострiли. Чорнi купи здригаються й розпластуються. Нарештi! Однак то ще не кiнець. Люди не можуть наблизитися до поранених тварин, що, нажаханi, тiкають, а весь бiль вириваеться зойком з iхнiх широко роззявлених пащ. Одна чорна постать припадае на колiна, лунае пострiл, кiнь падае, тодi ще один. Останнiй спираеться переднiми ногами в землю й крутиться, як карусель, крутиться навсидячки, видно, у коня розтрощений хребет. До нього пiдбiгае солдат i стрiляе. Повiльно й покiрно кiнь падае додолу.

Ми розтуляемо вуха. Того крику вже не чути. Тiльки протягле смертне зiтхання ще тремтить у повiтрi. І знов у небi горять ракети, виють снаряди й сяють зiрки – це незбагненно.

Детерiнг iде й сердито бубонить:

– Хотiв би я знати, чим вони завинили.

Тодi пiдходить ближче до нас. І говорить збуджено, майже врочисто:

– Ось що я вам скажу: гнати тварину на вiйну – то найбiльша пiдлота.

Ми вертаемо назад. Уже час iти до машин. Небо трохи пояснiшало. Третя година ранку. Вiе свiжий, прохолодний вiтер, у цей передсвiтанковий час нашi обличчя сiрi, страшнi.

Вервечкою важко тупаемо вперед через рови й вирви та знову потрапляемо в смугу туману. Качинський непокоiться, це погана ознака.

– Що тобi, Каче? – питае Кроп.

– Та я хотiв би, щоб ми вже були вдома.

«Удома» – це означае в наших бараках.

– Тепер уже недовго, Каче.

Але Кач нервуеться:

– Не знаю, не знаю.

Минаемо траншеi й виходимо на луку. З туману виринае лiсочок; тут уже нам знайомий кожний клаптик землi. А ось i лiсове кладовище, видно горбки та чорнi хрести.

Зненацька позаду розлягаеться посвист, вiн дужчае, виростае в страшний гуркiт. Ми пригинаемось – за сто метрiв перед нами здiймаеться вогняна хмара.

За якусь хвилину ще один снаряд влучае в лiс, над його верховiттям повiльно злiтае вгору купа дерев iз землею, дерева одну мить висять у повiтрi, а тодi розламуються на друзки. А вже сичать, мов клапани в паровому казанi, новi снаряди… Починаеться шквальний вогонь.

– Ховайсь! – репетуе хтось. – Ховайсь!

Та лука надто рiвна, до лiсу бiгти далеко й небезпечно, сховатися можна тiльки на кладовищi, серед могил. Ми бiжимо туди, зашпортуючись у темрявi, i кожен, наче його виплюнуто, притьмом прилипае до горбка.

І саме вчасно. Темрява шаленiе. Усе навкруг бурхае, нуртуе. Якiсь величезнi горбанi, чорнiшi за нiч, гримотять над нами, пролiтають далi. Полум’я вибухiв осявае кладовище.

Тiкати нема куди. У свiтлi спалахiв я зважуюся визирнути. Долина перетворилася на розбурхане море, вогнi розривiв здiймаються водограями. Перебратися через те море нiкому не пощастить.

Лiс щезае, його вбито в землю, розтрощено, пошматовано. Нам доведеться зостатися тут, на кладовищi.

Перед нами розколюеться земля. Дощем сипляться грудки. Мене щось шарпае.

Страница 16

Снарядна скалка роздерла менi рукав. Стискаю кулак, та болю не вiдчуваю. Але це мене не заспокоюе: рана завжди починае болiти трохи згодом. Обмацую руку. Вона не поранена, тiльки подряпана. Зненацька щось оглушливо ляскае мене по головi, аж паморочиться свiт. І тут же менi блискае думка: тiльки не зомлiти! На якусь мить я поринаю в чорний вир, та мерщiй вихоплююся з нього. Менi в каску влучив уламок снаряда, проте летiв вiн надто здалеку й уже не мiг ii пробити. Я протираю очi, запорошенi землею, i невиразно бачу поперед себе щойно виниклу яму. Снаряди рiдко влучають в одну й ту саму вирву, тож я хочу туди пробратися. Одним стрибком я перелiтаю туди, припадаю до землi й лежу, мов риба на днi, та знов лунае гучний посвист, я скоцюрблююсь, шукаю, чим би затулитися; намацавши рукою щось тверде, припадаю до нього, воно посуваеться, я стогну, земля двигтить, вибухова хвиля гримить менi у вухах, я пiдповзаю далi пiд те, що ледве тримаеться, натягую його на себе: це дошки й сукно, це захисток, жалюгiдний захисток вiд снарядних уламкiв, що сиплються згори.

Розплющую очi… Я вчепився пальцями в якийсь рукав, у чиюсь руку. Поранений? Гукаю до нього… Нiякоi вiдповiдi… Вiн мертвий. Рукою намацую розбитi дошки – й нараз згадую, що ми на кладовищi.

Але вогонь дужчий за все. Вiн пересилюе свiдомiсть, я залiзаю ще далi пiд труну, нехай вона боронить мене, дарма що в нiй лежить сама смерть.

Передi мною глибочiе вирва. Я охоплюю ii очима, наче руками: треба добутися туди одним стрибком. Раптом хтось б’е мене по обличчю, чиясь рука вп’ялася в плече. Може, то прокинувся мрець? Рука трясе мене, я повертаю голову та в миттевому спалаху свiтла бачу обличчя Качинського; рот у нього широко розкритий, вiн щось кричить, та я нiчого не чую; вiн термосить мене, нахиляеться ближче; нарештi, коли гуркiт трохи стихае, до мене долинае його голос:

– Гази… га-а-аз-и… га-а-аз-и… Передай далi!

Я мерщiй хапаю коробку з протигазом. Неподалiк вiд мене хтось лежить. Нi про що не думаю, тiльки про одне: сказати тому чоловiковi!

– Га-а-аз-и, га-а-аз-и!..

Гукаю, присовуюся ближче до нього, б’ю його коробкою – вiн нiчого не помiчае. Я б’ю його знов i знов, та вiн тiльки зiщулюеться, то один iз новобранцiв. У розпачi я оглядаюся на Кача, вiн уже надiв маску, я теж вихоплюю свою, каска падае з голови, маска облягае менi лице, я нарештi добуваюся до чоловiка, тут же дiстаю його протигаз, беру маску, натягаю йому на голову, вiн теж хапаеться за неi, я вiдпускаю його й уже лежу на днi вирви.

Глухi виляски хiмiчних снарядiв зливаються з гуркотом вибухiв. Мiж розривами чути, як гуде дзвiн; гонги й металевi трiскачки теж сповiщають навсiбiч: «Гази, гази, га-а-аз-и!»

Позад мене щось гепаеться додолу, ще раз i ще. Я протираю окуляри протигаза, що вже встигли запiтнiти. Це Кач, Кроп i хтось iще. Ми лежимо вчотирьох у важкому, напруженому чеканнi й силуемося дихати якомога менше.

Цi першi хвилини в протигазi вирiшують, жити тобi або нi: чи вiн герметичний? У пам’ятi спливають жахливi картини: у лазаретi отруенi газом iще довго помирали вiд ядухи, раз у раз вихаркуючи шматки попалених легенiв.

Дихаю обережно, притуливши рот до клапана. Газова хмара повзе по землi, заповнюючи всi заглибини. Наче здоровенна м’яка медуза, заповзае вона до нас у вирву й розлягаеться там. Я штовхаю Кача: краще вилiзти нагору, нiж лежати тут, де збираеться стiльки газу. Та ми не встигаемо: знов починаеться вогняний шквал. Тепер уже здаеться, що то не гармати ревуть, а стугонить уся земля.

Щось чорне шугае з трiскотом до нас i падае зовсiм поруч – це труна: вибух вирвав ii iз землi.

Я бачу, що Кач чимось зайнятий, i повзу до нього. Труна впала на простягнену руку того хлопця, що ховаеться разом iз нами у вирвi. Вiльною рукою вiн силуеться зiрвати протигаз. Та Кроп устигае схопити його за руку, викручуе ii назад i мiцно тримае.

Кач i я намагаемося вивiльнити йому придавлену руку. Вiко труни трiснуло й ледве тримаеться, ми легко його зриваемо й викидаемо мерця, вiн скочуеться додолу, а ми пробуемо пiдважити нижню частину труни.

На щастя, хлопець зомлiв i Альберт може нам допомогти. Тепер нам не треба дiяти так обережно, ми працюемо, скiльки е сили, пiдважуемо труну лопатами, i нарештi вона, стогнучи, зсуваеться з мiсця.

Поволi розвиднюеться. Кач бере уламок вiка, пiдкладае його хлопчинi пiд розтрощену руку, i ми перев’язуемо його всiма бинтами з наших iндивiдуальних пакетiв. Бiльше ми поки що нiчого не можемо для нього зробити.

Вiд протигаза в головi в мене гуде й гримить, здаеться, вона зараз лусне. Легенi надсадженi, iм доводиться дихати тим самим гарячим, не один раз ужитим повiтрям, жили на скронях набрякають, я от-от задихнуся…

Сiре свiтло просочуеться до нас. На кладовищi гуляе вiтер. Я перекочуюся через край вирви. У брудних сутiнках свiтання передi мною лежить чиясь вiдiрвана нога, чобiт на нiй цiлiсiнький, я бачу це мигцем, але зовсiм виразно. Та раптом за кiлька крокiв вiд мене хтось пiдводиться, я протираю своi «вiкна», проте

Страница 17

iд мого збудження вони знову тьмянiють, я пильно вдивляюся – той солдат стоiть уже без протигаза.

Я чекаю ще трохи – вiн тримаеться, чогось шукае очима навколо, ступае кiлька крокiв… Вiтер уже розвiяв газ, повiтря чисте… Тодi i я, стогнучи, зриваю iз себе протигаз i в ту ж мить падаю. Немов холодна вода, вливаеться в мене повiтря, очi, здаеться, зараз повилазять, якась темна хвиля накривае мене, i я непритомнiю.

Вибухiв бiльше не чути. Я повертаюся до вирви й махаю рукою iншим. Вони вилазять нагору та зривають iз себе протигази. Пiдхоплюемо пораненого, один пiдтримуе йому замотану руку, i ми швидко йдемо звiдти.

Кладовище геть зруйноване. Скрiзь порозкиданi труни й мерцi. Тi люди ще раз, удруге, померли, але кожен, розiрваний на шматки, врятував когось iз нас.

Огорожу розтрощено, прокладенi за нею рейки фронтовоi залiзницi зiрвано, вони стирчать покрученими кiнцями вгору. Перед нами хтось лежить. Ми зупиняемось, тiльки Кроп iде з пораненим далi.

На землi лежить якийсь новобранець. Стегно в нього закривавлене. Вiн такий знесилений, що я дiстаю свою флягу, де ще зостався чай iз ромом. Та Кач вiдводить мою руку й нахиляеться до солдата.

– Куди тебе поранено, хлопче?

Той тiльки дивиться, вiн надто кволий, щоб добутися на слово.

Обережно розрiзаемо на ньому штани. Вiн стогне.

– Тихо, тихо, тепер тобi стане легше.

Якщо його поранено в живiт, пити йому не можна. Вiн не блюе, це добра ознака. Ми звiльняемо вiд одягу стегно й бачимо суцiльну криваву кашу з уламками кiсток. Ушкоджено суглоб. Цей хлопець уже нiколи не зможе ходити.

Вогкими пальцями витираю йому скронi й даю сьорбнути з фляги. Очi в нього трохи оживають. А ми тiльки тепер помiчаемо, що права рука в нього теж уся в кровi.

Кач розривае два iндивiдуальнi пакети якнайширше, аби можна було прикрити рану. Я шукаю якусь ганчiрку, щоб пов’язати ii зверху, але нiчого не знаходжу. Тодi розрiзаю в пораненого штани ще далi, щоб вiдшматувати клапоть вiд спiднiх. Та спiднiх на ньому немае. Я пильнiше придивляюся до хлопця – це той, iз лляним чубом.

Тим часом Кач знайшов у якогось вбитого в кишенi ще кiлька iндивiдуальних пакетiв, ми обережно прикладаемо бинти до рани. Я кажу хлопцевi, що весь час не зводить iз нас очей:

– А тепер ми пiдемо по ношi.

Тодi вiн розтуляе вуста й шепоче:

– Не йдiть.

Кач заспокоюе його:

– Та ми ж одразу повернемось. Тiльки принесемо для тебе ношi.

Не знати, чи вiн нас зрозумiв; жалiбно, наче дитина, вiн скiмлить:

– Не йдiть.

Кач озираеться й шепоче менi:

– Чи не краще просто взяти револьвер i покласти цьому край?

Хлопець навряд чи витримае дорогу до лазарету, а як витримае, то протягне щонайбiльше кiлька днiв. А все, пережите досi, – дрiбниця супроти того, що йому доведеться зазнати в останнi днi перед смертю. Тепер вiн iще приголомшений i нiчого не вiдчувае. За годину вiн перетвориться на живий скрутень, що кричатиме вiд нестерпного болю. Днi, якi йому зосталося прожити, стануть для нього неймовiрною мукою. То навiщо йому ще страждати цi днi?

Я киваю.

– Справдi, Каче, треба взяти револьвер.

– Дай сюди, – каже вiн i зупиняеться.

Я бачу: вiн уже вирiшив. Ми озираемось: виявляеться, ми вже не самi. Бiля нас скупчуеться невеличкий гурт солдатiв, iз вирв та могил висовуються голови.

Ми приносимо ношi.

Кач хитае головою.

– Такi молодi хлопцi… – i повторюе: – Такi молодi, безневиннi хлопцi…

Нашi втрати меншi, нiж можна було чекати: п’ятьох убито, вiсьмох поранено. То був лише недовгий вогневий налiт. Двое вбитих лежать в однiй з розкиданих могил, нам зостаеться тiльки iх засипати.

Ми рушаемо далi. Мовчки йдемо вервечкою, один за одним. Поранених вiдправляють до санiтарного пункту. Ранок похмурий, санiтари бiгають з номерками й картками, пораненi жалiбно стогнуть. Починаеться дощ.

За якусь годину ми дiстаемося до наших машин i вилазимо на них. Тепер тут бiльше мiсця, нiж спершу.

Дощ ряснiшае. Ми розгортаемо плащ-намети й накидаемо собi на голови. Дощ перiщить по них, з бокiв дзюрком стiкае вода. Машини шубовстають через вибоi, i ми гойдаемось у напiвснi то вперед, то назад.

Спереду на нашiй машинi стоять два солдати, тримаючи довгi роздвоенi палицi. Вони стежать за телефонними дротами: тi висять поперек дороги так низько, що можуть повiдтинати нам голови. Обидва солдати вчасно пiдхоплюють своiми палицями дрiт i пiдiймають його в нас над головами. Чути iхнi вигуки: «Увага – дрiт!» – i ми, напiвсоннi, присiдаемо, а тодi знову випростуемось.

Одноманiтно хитаються машини, одноманiтно лунають вигуки, одноманiтно падае дощ. Вiн падае нам на голови й на голови вбитих, на тiло малого новобранця з раною, завеликою для його стегна, дощ падае на Кеммерiхову могилу, падае на нашi серця.

Десь вибухае снаряд. Ми здригаемось, очi напруженi, руки готовi вмить перекинути тiло через борт машини в рiвчак край дороги.

Та бiльше не стрiляють… Тiльки чути одноманiтнi вигуки: «Увага – дрiт!..» Ми присiдаемо… Знов у напiвснi.


V

Марудна справа – вбива

Страница 18

и вошей по однiй, коли в тебе iх сотнi. Цi капоснi створiння твердуватi, i душити iх нiгтем врештi набридае. Тож Тьяден узяв кришечку вiд бляшанки з ваксою й приладнав ii дротиною над вогником свiчки. Тiльки-но кинеш вошу на цю малесеньку сковорiдку, як чуеться «Лусь!» – i по всьому.

Ми сидимо кружкома, голi по пояс, – у нас тепло, – сорочки на колiнах, руки працюють. Гайе мае якийсь особливий вид вошей: на головах у них червоний хрест. Вiн запевняе, що привiз iх iз собою ще з госпiталю в Туру, а там дiстав iх особисто вiд майора медслужби. Жиром вiд вошей, що потроху збираеться в бляшанiй кришечцi, Гайе збираеться шмарувати собi чоботи й пiвгодини регоче зi своеi вигадки.

Але сьогоднi його жарти не мають успiху: ми надто заклопотанi iншим.

Чутка пiдтвердилася. Прибув Гiммельштос. Вiн з’явився вчора, ми вже чули його голос, такий нам знайомий! Кажуть, нiбито вiн там у себе надто заповзявся на молоденьких новобранцiв. І не знав, що серед них син начальника окружноi управи. На цьому Гiммельштос i скрутив собi в’язи.

Тут його багато що здивуе. Тьяден уже кiлька годин обговорюе з нами всi можливi варiанти того, як вiн вiдповiдатиме Гiммельштосовi. Гайе задумливо поглядае на своi лаписька й пiдморгуе менi. Той вечiр, коли вiн вiдлупцював Гiммельштоса, став вершиною його життя; вiн розповiдав менi, що вже кiлька разiв бачив усе це увi снi.

Кроп i Мюллер розмовляють. Кроп – единий, хто роздобув собi казанок сочевицi десь на кухнi в саперiв. Мюллер жадiбно зиркае на казанок, та врештi опановуе себе й питае:

– Альберте, що б ти зробив, якби оце раптом настав мир?

– Миру не буде! – вiдрубуе Альберт.

– А якби, – напосiдае Мюллер, – що б ти тодi зробив?

– Чкурнув би звiдси, – бурчить Кроп.

– Та звiсно. А потiм?

– Напився б.

– Та не верзи дурниць, я серйозно…

– Я теж, – каже Альберт. – А що можна ще зробити?

Розмова зацiкавлюе Кача. Вiн вимагае вiд Кропа пайку сочевицi, одержуе ii, довго щось обмiрковуе, а тодi каже:

– Напитися можна було б, та краще мерщiй на найближчу станцiю – i додому, до жiнки. То ж мир, Альберте, мир!..

Вiн порпаеться у своему цератовому гаманi, дiстае звiдти якусь фотокартку та з гордiстю всiм показуе.

– Моя стара!

Тодi ховае картку й люто вигукуе:

– Проклятуща, паскудна вiйна!..

– Тобi добре говорити, – кажу я, – у тебе е i син, i жiнка.

– Еге, – погоджуеться вiн, – i я мушу дбати про те, як iх прогодувати.

Ми смiемося.

– За тим дiло не стане, Каче, ти ж реквiзуеш усе, що тобi треба.

Мюллер голодний i, мабуть, тому не задоволений вiдповiдями. Вiн не дае Гайе Вестгузовi помрiяти про те, як той лупцюватиме Гiммельштоса.

– Гайе, а що б ти зробив, якби тепер настав мир? – питае Мюллер.

– Вiн би тобi вiдшмагав зад, щоб не починав таких балачок, – кажу я. – Чого це ти раптом?

– А чого корова на даху ожеребилася? – вiдрубуе Мюллер i знову звертаеться до Гайе Вестгуза.

Гайе важко так зразу вiдповiсти. Вiн хитае своею поцяткованою ластовинням головою.

– Кажеш, коли вже не буде вiйни?

– Еге, ти тямущий хлопець.

– І тодi знову будуть жiнки? – облизуеться Гайе.

– Авжеж, будуть.

– От сто чортiв! – каже Гайе, i обличчя в нього лагiднiшае. – Тодi я знайшов би собi огрядну молодичку, щоб з неi i куховарка була пристойна, та головне, аби в руки було що взяти, – й притьмом у лiжко! Хлопцi, ви тiльки уявiть собi: справжня перина та ще на пружинному матрацi! Та я цiлий тиждень штанiв би не натягав.

Усi мовчать. Картина надто звабна. Нас аж морозом проймае. Нарештi Мюллер отямлюеться й питае:

– А потiм?

Пауза. Тодi Гайе якось плутано пояснюе:

– Коли б я був унтер-офiцер, то зостався б в армii на надстрокову службу.

– Чи ти, Гайе, здурiв? – дивуюсь я.

Вiн спокiйно вiдповiдае теж запитанням:

– А ти коли-небудь рiзав торф? Ану, спробуй.

По тих словах вiн витягае з-за халяви ложку й устромляе ii в Альбертiв казанок.

– Гiрше, нiж сидiти в окопах у Шампанi, нiчого немае, – заперечую я.

Гайе iсть i посмiхаеться.

– Але торф рiзати довше. Та ще не можна й на годину вшитися.

– А все-таки, Гайе, вдома краще.

– Та не дуже, не дуже, – каже вiн i замислюеться з розтуленим ротом.

З його обличчя можна прочитати, про що вiн думае. Про злиденну халупу на болотi, про важку роботу в пекучому степу вiд свiтання аж до вечора, про жалюгiдну платню й брудну батрацьку одежу.

– А в армii в мирний час нiякого тобi клопоту, – просторiкуе вiн. – Щодня дають харч, а не дадуть, то знiмеш галас; у тебе е лiжко й щотижня свiжа бiлизна, наче в якого дженджика; ти унтер-офiцер, гарно вбраний, удень вiдбудеш службу, а ввечерi ти сам собi пан i йдеш до пивнички.

Гайе надзвичайно пишаеться своею iдеею, вiн просто залюблений у неi.

– А як вiдслужиш дванадцять рокiв, дiстанеш пенсiю й пiдеш у сiльськi жандарми. Тодi можеш цiлiсiнький день гуляти.

Вiн аж упрiвае вiд тих мрiй про майбутне.

– Подумати лишень, як тодi пригощатимуть! Там чарка коньяку, а там пiвлiтра горiлки. Адже з жандармом усi схочуть жи

Страница 19

и по-доброму.

– Але ж ти нiколи не будеш унтер-офiцером, Гайе, – втручаеться Кач.

Гайе вражено дивиться на нього й замовкае. Напевне, в його уявi вже виникли тихi осiннi вечори, недiлi в селi, бамкання дзвонiв, вечори й ночi, проведенi з наймичками, гречанi млинцi зi шкварками, безтурботнi години дружнiх балачок у пивничцi.

Гайе не може швидко впоратись зi своею багатою уявою й дратуеться:

– І чого ви завжди якiсь дурнi запитання вигадуете?

Вiн натягуе через голову сорочку й застiбае мундир.

– Тьядене, а що зробив би ти? – питае Кроп.

Тьяден думае тiльки про одне:

– Пильнував би Гiммельштоса, щоб не втiк.

Мабуть, Тьяден залюбки посадовив би його в клiтку й щоранку лупцював би ломакою. А Кроповi вiн замрiяно каже:

– На твоему мiсцi я став би лейтенантом. Тодi ти змiг би його муштрувати, аж поки в нього в черевi вода закипить.

– А ти, Детерiнгу? – допитуеться Мюллер. Вiн природжений учитель, завжди про щось питае.

Детерiнг небалакучий, але на це запитання вiдповiдае. Вiн дивиться в небо й каже тiльки:

– Я саме встиг би на жнива.

Тодi пiдводиться i йде собi.

Детерiнга обсiли клопоти. Його жiнцi доводиться самiй пильнувати господарство. До того ж у них забрали двох коней. Вiн щодня читае газети, якi сюди доходять: чи не йде дощ i в його закутку в Ольденбургу? Бо вони не встигнуть зiбрати сiна.

І тут з’являеться Гiммельштос. Іде просто до нашого гурту. У Тьядена обличчя береться плямами. Вiн простягаеться на травi й вiд збудження заплющуе очi.

Гiммельштос поводиться якось нерiшуче, сповiльнюе ходу. Але все-таки пiдходить до нас. Нiхто й не збираеться пiдводитись. Кроп зацiкавлено втуплюеться в нього.

Вiн стоiть перед нами й чекае. Усi мовчать, тодi вiн вигукуе:

– Ну, як воно?

Збiгае кiлька секунд. Гiммельштос вочевидь не знае, як iз нами поводитись. З найбiльшим задоволенням вiн погнав би нас притьмом на муштру. Та, здаеться, вiн уже збагнув, що фронт – це не казарми. Вiн робить iще одну спробу, тiльки тепер звертаеться не до всiх, а до одного, сподiваючись, що так буде легше дiстати вiдповiдь. Найближчий до нього Кроп, тож вiн i вщедряе його своею увагою:

– А, ви теж тут?

Та Альберт не збираеться з ним приятелювати. Вiн коротко вiдповiдае:

– Напевне, трохи довше тут, нiж ви.

Рудi вуса вже тiпаються.

– Ви, здаеться, мене не впiзнаете?

Тепер Тьяден розплющуе очi.

– Чого там!

Гiммельштос обертаеться до нього.

– Це, здаеться, Тьяден, еге?

Той пiдводить голову.

– А знаеш, хто ти?

Цi слова приголомшують Гiммельштоса.

– Вiдколи це ми на «ти»? Ми разом свиней не пасли.

Вiн не знае, як вийти з цього становища, бо не чекав вiд нас такоi вiдвертоi ворожнечi. Але поки що вiн тримаеться обережно: певне, його вже встигли настрахати балачки про пострiли в спину.

Вiд його слiв Тьяден так розлютився, що навiть стае дотепний:

– Та нi, свиней ти сам пас.

Тепер i Гiммельштос аж пiниться з лютi. Однак Тьяден його мерщiй випереджае, йому кортить висловитися:

– Хочеш знати, хто ти такий? Пес ти паршивий, ось хто! Давно я хотiв тобi це сказати.

У його блискучих свинячих очицях свiтиться задоволення: нарештi вiн здiйснив те, про що мрiяв кiлька мiсяцiв, – швиргонув Гiммельштосовi в лице «паршивого пса».

Але й Гiммельштос уже не стримуеться:

– Ти чого, котолупе нещасний, смердючий виродку? Ану, стати струнко, коли начальство говорить.

Тьяден велично кивае йому.

– Можете йти, Гiммельштосе, кроком руш!

Гiммельштос шаленiе. У його особi ображено стройовий статут. Самого кайзера не можна було б тяжче образити.

Вiн гаркае:

– Я вам наказую, Тьядене, встати!

– А бiльш нiчого? – питае Тьяден.

– Ви виконаете мiй наказ чи нi?

Тьяден спокiйно закiнчуе розмову популярною цитатою з класика, сам того не знаючи[1 - Маеться на увазi нецензурна лайка в драмi Й. В. Гете «Гетц фон Берлiхiнген». (Тут i далi прим. перекл., якщо на зазначено iнше.)]. Водночас вiн повертаеться спиною й свiтить Гiммельштосовi голим задом. Той бурею зриваеться з мiсця.

– Ви пiдете пiд трибунал!

Ми бачимо, як вiн поспiшае до польовоi канцелярii.

Гайе i Тьяден заходяться реготом, як справжнi торфорiзи. Гайе регоче так, що в нього збочуе щелепа, i вiн безпорадно спиняеться з роззявленим ротом. Альберт кулаком вправляе йому щелепу на мiсце.

Кач непокоiться:

– Якщо вiн поскаржиться на тебе, буде кепсько.

– Гадаеш, вiн це зробить?

– Безперечно, – кажу я.

– Ти дiстанеш щонайменше п’ять дiб «губи», – пояснюе Кач.

Це зовсiм не бентежить Тьядена.

– П’ять дiб «губи» – то п’ять дiб вiдпочинку.

– А як тебе вiдправлять до фортецi? – цiкавиться розважливий Мюллер.

– То для мене вiйна на тому й скiнчиться.

Тьяден – щасливчик. Вiн нiколи не завдае собi клопоту. Вiн iде з Гайе i Леером звiдси, щоб не потрапити на очi начальству пiд гарячу руку.

Мюллер i досi ще всiх розпитуе. Тепер вiн знову береться до Кропа.

– Альберте, а як ти справдi повернешся додому, то що тодi робитимеш?

Кроп уже наiвся й через те

Страница 20

подобрiшав.

– Скiльки зосталося з нашого класу? – питае вiн.

Ми пiдраховуемо: з двадцяти душ сiмох уже вбито, чотирьох поранено, один у божевiльнi. Отже, зiбралося б щонайбiльше дванадцять хлопцiв.

– Трое з них уже лейтенанти, – каже Мюллер. – Як ти гадаеш, чи вони дозволили б, щоб Канторек на них горлав?

Нi, ми так не гадаемо. Ми теж не дозволимо горлати на нас.

– А що ти можеш сказати про еднiсть дii, мiсця й часу в драмi «Вiльгельм Телль»? – нараз згадуе Кроп i аж качаеться з реготу.

– Яку мету ставила перед собою спiлка поетiв «Геттiнгенський гай»? – раптом суворо питае поважний Мюллер.

– Скiльки дiтей мав Карл Смiливий? – спокiйно вiдбиваюсь я.

– Нiчого путнього з вас, Боймере, не вийде, – скрекоче Мюллер.

– Коли була битва при Замi? – допитуеться Кроп.

– Ви морально несерйозна людина, Кропе, сiдайте, три з мiнусом, – зневажливо махаю я рукою.

– Що Лiкург мав за найважливiше для держави? – сичить Мюллер, удаючи, нiби поправляе пенсне.

– Як правильно: «Ми, нiмцi, боiмося самого тiльки Бога й бiльше нiкого на свiтi» або «Ми, нiмцi, боiмося тiльки Бога…»? – дозволяю я подумати.

– Скiльки жителiв у Мельбурнi? – щебече й собi Мюллер.

– Як ви збираетесь жити, коли цього не знаете? – обурено питаю я в Альберта.

– Що ми розумiемо пiд явищем зчеплення? – трiумфуе тепер вiн.

З усього цього мотлоху ми майже нiчого вже не пам’ятаемо. Вiн нiнащо не придався нам. Але нiхто в школi нас не навчив, як закурити цигарку пiд дощем чи в бурю, як розпалити багаття iз сирого гiлля; не навчив, що бити багнетом краще не в ребра, а в живiт, бо там багнет не застрягне.

Мюллер задумано каже:

– Та дарма, нам знов доведеться сiсти за шкiльну парту.

Менi здаеться, що це неможлива рiч.

– Напевне, нам дозволять складати екстерном.

– До цього треба добре пiдготуватись. І навiть коли ти складеш iспити, що далi? Бути студентом не набагато краще. Як у тебе немае грошей, то будеш день i нiч працювати.

– І все ж таки це краще. Тiльки й там доведеться втовкмачувати в голову всiлякий мотлох.

Кроп розумiе наш настрiй.

– Як можна ставитися до цього поважно, побувавши тут, на передовiй?

– Але ж якийсь фах треба мати, – заперечуе Мюллер, удаючи Канторека.

Альберт чистить собi нiгтi ножем. Ми дивуемось, чого це вiн став такий чепурун. Але вiн робить це тiльки тому, що замислився. Вiдклавши ножа, вiн каже:

– Так воно й е. Кач, i Детерiнг, i Гайе потiм працюватимуть за фахом, бо вони вже його мають. І Гiммельштос теж. А ми не маемо. І як нам пiсля оцього, – вiн показуе в бiк передовоi, – призвичаiтися до якогось фаху?

– От якби стати рантье й жити десь у лiсi зовсiм самому, – вголос мрiю я, але тут же менi стае соромно за таку примху.

– Що ж iз нами буде, коли ми повернемося? – питае Мюллер, i навiть вiн збентежений.

Кроп знизуе плечима.

– Не знаю. Спершу треба вижити, а тодi вже буде видно. Власне, нiхто з нас не знае вiдповiдi.

– А все-таки що ми могли б робити? – питаю я.

– Менi нiчого не хочеться, – стомлено вiдповiдае Кроп. – Навiщо загадувати, коли нас щодня можуть тут убити? Я не вiрю, що ми взагалi повернемося.

– Коли я про це думаю, Альберте, – кажу я через якийсь час, перевертаючись на спину, – то менi здаеться: якби я почув слово «мир» i вiн справдi настав би, то я б учинив щось надзвичайне, бо менi вiд того слова аж кров шугае в голову. Знаеш, зробив би щось таке, заради чого варто було в цьому багнi лежати. Тiльки я нiчого не годен придумати. Те, що справдi можна зробити, – вчитися, здобути фах, одержувати платню й таке iнше, – це все менi насточортiло, бо це вже було й усе це гидота. Іншого я нiчого не знаходжу, Альберте, нiчого не знаходжу.

Цiеi митi все здаеться менi безнадiйним, мене огортае розпач.

Кроп теж думае про це.

– Узагалi нам усiм буде важко. Невже там у нас, удома, над цим зовсiм не замислюються? Два роки стрiляти й метати гранати – цього не можна скинути iз себе, наче шкарпетки.

Ми доходимо висновку, що такi думки властивi всiм, хто опинився в нашому становищi, одному – бiльше, iншому – менше. Це спiльна доля нашого поколiння.

Альберт висловлюе це так:

– Через вiйну ми стали нi до чого не здатнi.

І каже слушно. Ми вже не молодь. Ми вже не хочемо завойовувати свiт. Ми втiкачi. Тiкаемо вiд самих себе. Вiд свого життя. Нам було по вiсiмнадцять рокiв, ми тiльки починали любити життя й свiт, а нам довелося стрiляти в них. Перший снаряд влучив у наше серце. Нас вiдрiзано вiд справжньоi дiяльностi, вiд прагнень, вiд прогресу. Ми вже не вiримо в них: ми вiримо у вiйну.

У польовiй канцелярi пожвавлення. Либонь, то Гiммельштос пiдняв усiх на ноги. До нас рушае кiлька чоловiкiв на чолi з огрядним фельдфебелем. Смiшно, та майже всi ротнi фельдфебелi – товстуни.

За ним виступае Гiммельштос, сповнений жадоби помсти. Чоботи в нього сяють проти сонця.

Ми пiдводимось. Товстун сопе:

– Де Тьяден?

Звiсно, нiхто цього не знае. Гiммельштос дивиться на нас, очi в нього люто виблискують.

– Ви напевне знает

Страница 21

. Тiльки не хочете сказати. Де вiн?

Фельдфебель нишпорить очима навкруги: Тьядена нiде не видно. Тодi вiн вирiшуе дiяти iнакше.

– Щоб за десять хвилин Тьяден з’явився до канцелярii.

І рушае назад, а Гiммельштос суне за ним.

– У мене передчуття, що наступного разу, коли ми будемо ставити загорожi, я ненароком упущу скрутень колючого дроту просто Гiммельштосовi на ноги, – каже Кроп.

– Ми ще не раз потiшимося з нього, – смiеться Мюллер.

Ми пишаемося тим, що дали вiдсiч цьому жалюгiдному листоношi.

Я йду в барак i попереджаю Тьядена – нехай десь щезне.

Потiм ми переходимо на iнше мiсце й знову сiдаемо грати в карти. Адже ми тiльки й умiемо, що грати в карти, лаятись та воювати. Небагато для двадцяти рокiв i забагато для двадцяти рокiв.

За пiвгодини Гiммельштос знов опиняеться бiля нас. Нiхто не звертае на нього уваги. Вiн питае, де Тьяден. Ми знизуемо плечима.

– Але ж ви мали його розшукати, – наполягае вiн.

– Хто це – ви? – дивуеться Кроп.

– Ну, ви всi.

– Я просив би вас звертатися до нас увiчливо, – вимовляе Кроп таким тоном, наче вiн полковник.

У Гiммельштоса очi на лоба лiзуть.

– А хто звертаеться до нас неввiчливо?

– Ви!

– Я?

– Так, ви.

Гiммельштос замислюеться. Недовiрливо зиркае на Кропа, бо не розумiе, що той мае на думцi. Усе-таки вiн не дуже впевнений у собi, тож вирiшуе пiти нам назустрiч.

– То ви його не знайшли?

Кроп лягае на траву й питае:

– Чи ви вже бували хоч раз отут, на передовiй?

– Це вас не обходить, – гнiваеться Гiммельштос. – Я вимагаю вiдповiдi на свое запитання.

– Гаразд, – каже Кроп i пiдводиться. – Бачите он там, на небi, невеличкi хмарки? То вiд пострiлiв зенiток. Ми були там учора. П’ятеро загинуло, вiсьмох поранено. Але це ще дрiбницi. Коли ми наступного разу потрапимо туди разом iз вами, то солдати, перш нiж померти, пiдходитимуть до вас i, виструнчившись, бадьоро питатимуть: «Дозвольте вийти зi строю? Дозвольте дати дуба!» Ми тут чекали саме на таких людей, як ви.

Кроп знову сiдае на траву, а Гiммельштос блискавично зникае.

– Три днi «губи», – визначае Кач.

– Далi моя черга, – кажу я Альбертовi.

Але на цьому начебто все скiнчилося. Зате ввечерi, пiд час переклички, нам улаштовують справжнiй допит. У польовiй канцелярii сидить командир роти, лейтенант Бертiнк, i викликае кожного з нас по черзi.

Мене теж викликають як свiдка, i я пояснюю, чому Тьяден збунтувався. Історiя про «лiкування» двоповерховим лiжком справляе сильне враження. Гiммельштоса викликають, i я повторюю свое свiдчення.

– Це правда? – питае Бертiнк у Гiммельштоса.

Той викручуеться, та коли Кроп розповiдае те саме, вiн врештi мусить зiзнатися.

– Чого ж нiхто не доповiв менi про це ще тодi? – питае Бертiнк.

Ми мовчимо, адже вiн сам гаразд знае, що в армii скаржитися в такiй дрiбнiй справi немае нiякого сенсу. Та взагалi якi можуть бути в армii скарги? Лейтенант, звичайно, це розумiе й тiльки шпетить Гiммельштоса та ще раз енергiйно пояснюе йому, що фронт – це не казармене подвiр’я. Потiм надходить черга Тьядена. Лейтенант суворо виголошуе йому довгу промову й призначае три днi гауптвахти. Кроповi вiн пiдморгуе й призначае один день гауптвахти.

– Інакше не можна, – каже вiн спiвчутливо.

Лейтенант – розумний хлопець!

Звичайна «губа» – рiч приемна. Хлопцiв замкнуть у колишньому курнику, там вони обидва зможуть приймати гостей, ми вже знаемо, як туди залiзти. А суворий арешт – iнша рiч, тодi iм довелося б сидiти в льоху. Колись нас iще прив’язували до дерева, але тепер це заборонено. Часом iз нами все-таки поводяться, як iз людьми.

Не збiгло й години пiсля того, як Тьядена та Кропа посадовили за дротянi грати, а ми вже йдемо до них. Тьяден вiтае нас кукурiканням. Потiм ми до пiзньоi ночi граемо в скат. Звiсно, виграе цей лобуряка Тьяден.

Коли ми йдемо назад, Кач мене питае:

– Чи не хочеться тобi смаженоi гуски?

– Та непогано б, – кажу я.

Ми вилазимо на машину, що везе снаряди. Це коштуе нам двi цигарки. Кач добре запам’ятав потрiбне нам мiсце. Пташник належить штабовi якогось полку. Я беруся викрасти гуску й вислуховую Качiв iнструктаж. Пташник стоiть за парканом, але дверi не замкненi, вони тiльки на кiлочку.

Кач пiдставляе менi руки, я стаю на них ногою й перелажу через паркан. Кач залишаеться на вартi.

Кiлька хвилин я стою непорушно, поки очi звикають до темряви. Нарештi я вже бачу пташник. Тихенько пiдкрадаюся до нього, намацую кiлочок, витягаю його й вiдчиняю дверi. У пiтьмi бiлiють двi плями. Двi гуски – це погано: схопиш одну, друга загелготить. Отже, треба зловити обох, тiльки хутко, тодi все буде гаразд.

Одним стрибком кидаюся на них. Одну я хапаю вiдразу, за мить – i другу. Оскаженiло б’ю iх головами об стiну, щоб оглушити. Та, мабуть, треба було б бити дужче. Клятi тварюки хриплять i лопотять крилами, дряпають лапами. Я люто змагаюся з ними, та дiдько його знае, звiдки у звичайних гусках стiльки сили береться! Вони тягнуть мене врiзнобiч, я насилу втримуюся на ногах. Моторошно диви

Страница 22

ись у пiтьмi на це бiле ганчiр’я, з моiх рук виростають крила, i мене вже бере страх, що я можу злетiти в небо, бо ж тримаю в руках наче два аеростати.

А тут iще знявся страшенний галас. Одна з гусок хапонула повiтря та як загелготить, нiби заведений будильник. Не встиг я схаменутись, аж знадвору хтось стрибнув, штовхнув мене додолу й люто загарчав. Собака! Дивлюсь, а вiн уже намiряеться вчепитися менi в горлянку. Миттю я завмираю i мерщiй втягую пiдборiддя в комiр.

Це дог. Збiгае вiчнiсть, поки вiн пiдводить голову й сiдае поруч мене. Та коли я пробую поворухнутись, вiн гарчить. Я розмiрковую. Єдине, що можу зробити, – це якось добутися до свого невеличкого револьвера. Хоч би там що, а менi треба вибратися звiдси, перш нiж прибiжать люди. Сантиметр за сантиметром я суну руку до револьвера.

Менi здаеться, наче минули вже цiлi години. За кожним моiм тихеньким порухом чути грiзне гарчання. Завмираю, а тодi знову, ще повiльнiше, суну руку. Нарештi, коли я вже тримаю револьвер у руцi, вона раптом починае тремтiти. Я притискаю ii до землi й вирiшую зненацька пiдняти револьвер, вистрелити i, поки ще собака не вчепиться в мене, тiкати.

Я повiльно дихаю й потроху заспокоююся. Тодi, затамувавши подих, вихоплюю револьвер, стрiляю, дог, скиглячи, кидаеться вбiк, а я – у дверi й лечу сторчака, перечепившись через одну з гусок, що вже були повтiкали.

Ледве встигаю ii схопити, кидаю швиргома через паркан i сам вилажу на нього. Та дог уже отямився з переляку та стрибае, силуючись дiстатися до мене. Мерщiй скочуюся на той бiк. За десять крокiв вiд мене стоiть Кач, тримаючи в руках гуску. Тiльки-но вiн побачив мене, ми кинулися тiкати.

Нарештi можна вiдсапатися. Гуска вже нежива, Кач упорався з нею завиграшки. Ми домовляемося негайно ii засмажити, щоб нiхто нiчого не помiтив. Я приношу з барака казанок i дрова, i ми залазимо в занедбаний сарайчик, який нагледiли собi на такий випадок. Старанно завiшуемо едине вiконце й розводимо вогонь. Тут е щось схоже на плиту – на цеглинах лежить лист залiза.

Кач скубе гуску, пiр’я ми дбайливо складаемо докупи. З нього ми хочемо зробити собi двi подушечки з написом «Солодко спи пiд шквальним вогнем».

Над нашим сховищем виють артилерiйськi снаряди. Вiдблиски вогню перебiгають по наших обличчях, тiнi витанцьовують на стiнах. Часом чути глухий гуркiт i наш сарайчик здригаеться. То падають авiабомби. Нараз до нас долiтають притлумленi зойки. Мабуть, бомба влучила в якийсь барак.

Гудуть лiтаки, вже дужче чути татакання кулеметiв. Але нас нiхто не помiтить, бо й смужечка свiтла не пробиваеться назовнi.

Отак ми сидимо, Кач i я, двое солдатiв у витертих мундирах, i смажимо серед глупоi ночi гуску. Розмовляемо мало, але ставимось один до одного з такою нiжною увагою, на яку здатнi, либонь, тiльки закоханi. Ми двое людей, два малесенькi пломiнцi життя, а навколо нiч i володiння смертi. Ми сидимо на краю тих володiнь, у небезпецi, але в захистку, по наших пальцях тече жир, нашi серця такi близькi, i в цю годину в них вiдбуваеться те саме, що й навкруги: в них мрiють вогнi й тiнi почуттiв. Що знае вiн про мене, що я знаю про нього? Колись думки в нас були б несхожi, а тепер ми сидимо перед гускою, кожен вiдчувае присутнiсть iншого, i ми такi близькi один одному, що годi про це й говорити.

Смажити гуску – дiло забарне, навiть як вона молода й жирна. Тож ми змiнюемо один одного. Хто поливае гуску жиром, а хто тим часом спить. Поволi розходиться чудовий дух смаженоi гусятини.

Усi звуки знадвору зливаються докупи, перетворюються на сон, але свiдомiсть ще не засинае. У напiвснi я бачу, як Кач пiднiмае та опускае ложку, я люблю його, люблю цi похилi плечi, цю вайлувату, незграбну постать – i водночас я бачу десь позад нього лiс i зiрки, чийсь лагiдний голос промовляе слова, що заспокоюють мене, солдата в здоровезних чоботях, iз портупеею й харчовою торбою; цей солдат такий малий пiд високим небом, вiн верстае шлях, що лежить перед ним, вiн швидко все забувае й тiльки зрiдка сумуе та йде далi й далi пiд величезним нiчним небом.

Малий солдат i лагiдний голос; якби хто надумав його попестити, вiн, напевне, цього не зрозумiв би, цей солдат у здоровезних чоботях i з заскорузлим серцем, який маршируе, бо мае чоботи, i який уже все позабував, крiм того, що треба марширувати. Он там, на обрii, – хiба то не квiти й не гарний краевид, такий тихий, що солдатовi хочеться плакати? А може, то картини, що вiн iх не втрачав, бо зроду не бачив, вони бентежать його, але тут же зникають. Може, то його двадцять рокiв?

Обличчя в мене мокре. Де я? Передi мною стоiть Кач, його велетенська зiгнута тiнь, наче щось рiдне, вкривае мене. Вiн тихо щось говорить, усмiхаеться й знову сiдае до вогню.

Згодом вiн каже:

– Уже готове.

– Добре, Каче.

Я струшую iз себе сон. Посеред сарайчика виблискуе брунатна засмажена гуска. Ми дiстаемо нашi складанi виделки та кишеньковi ножi й вiдбатовуемо собi по нiжцi. Їмо з пайковим хлiбом, умочуючи його в пiдливу. Їмо поволi, з великою насолодою.

Страница 23

– Каче, тобi смакуе?

– Авжеж. А тобi?

– І менi.

Тепер ми брати, ми пiдсовуемо один одному найсмачнiшi шматочки. Потiм я закурюю цигарку, а Кач – сигару. Печенi ще зосталося чимало.

– Каче, чи не вiднести нам Кроповi й Тьядену по шматку гуски?

– Гаразд, – погоджуеться вiн.

Ми вiдрiзаемо кусень i дбайливо загортаемо його в газету. Решту збираемося вiднести до себе в барак, але Кач смiеться й каже одне тiльки слово:

– Тьяден!

Я розумiю: треба забирати все. Ми збираемося вже йти до курника, щоб обох збудити. Але спершу ховаемо пiр’я.

Попервах Кроп i Тьяден сприймають нас за привидiв. Потiм тiльки чути, як працюють iхнi щелепи. Тьяден тримае гусяче крило обома руками, наче губну гармонiю, i жуе. Вiн сьорбае жир iз казанка й плямкае:

– От спасибi, нiколи цього не забуду.

Ми вертаемо до барака. Знову надi мною високе небо iз зiрками, незабаром свiтатиме, i я йду туди, у свiтання, я солдат у здоровезних чоботях i з повнiсiньким шлунком, малий солдат у свiтанковiй iмлi, а поруч зi мною йде вайлуватий, зiгнутий Кач, мiй товариш.

У вранiшнiх сутiнках вимальовуються обриси нашого барака, вони насуваються на нас, немов чорний тихий сон.


VI

Поширюються чутки, що готуеться наступ. Ми вирушаемо до передовоi на два днi ранiше, нiж звичайно. Дорогою минаемо напiвзруйновану школу. Уздовж ii бiчноi стiни стоiть iще одна, висока подвiйна стiна iз зовсiм новеньких, свiтлих, неполiрованих трун. Вiд них iще йде дух деревини, живицi й лiсу. Тих трун не менше сотнi.

– Бач, як добре подбали про наступ, – дивуеться Мюллер.

– То для нас, – бурмоче Детерiнг.

– Припни язика! – уривае його Кач.

– Іще радiтимеш, як тобi дiстанеться труна, – пащекуе Тьяден, – бо таке одоробло, як ти, можна хiба тiльки в плащ-намет загорнути.

Іншi теж удаються до дотепiв, моторошних дотепiв, та що нам iще робити? Адже труни приготували справдi для нас. Це дiло тут органiзоване добре.

На передовiй вiдчуваеться прихований рух. Першоi ж ночi ми намагаемося зорiентуватися. У нас досить тихо, тож чути, як по той бiк фронту без упину гурчать вантажнi машини, цiлу нiч, аж до свiтанку. Кач каже, що вони не повертаються назад, а тiльки пiдвозять та пiдвозять – солдатiв, боеприпаси, гармати.

Англiйську артилерiю пiдсилено, це вiдразу чути. Праворуч вiд ферми стоять принаймнi чотири батареi iхнiх восьмидюймовок, а за зламаною тополею встановленi мiномети. Крiм того, тепер тут повно тих невеличких французьких страховиськ, що стрiляють снарядами з ударними детонаторами.

Настрiй у нас пригнiчений. Через двi години, як ми спустилися в блiндаж, наша артилерiя обстрiляла своi ж траншеi. Це вже втрете за чотири тижнi. Коли б то була помилка в наведеннi, нiхто б i слова не сказав, але це сталося тому, що стволи в гарматах надто вже стертi й пострiли неточнi, от снаряди б’ють i по нас. Через те першоi ж ночi поранило двох наших солдатiв.

Фронт – це клiтка, в якiй нам доводиться напружено чекати, що буде далi. Ми лежимо пiд гратами, що iх утворюють траекторii снарядiв, лежимо в нервовому чеканнi невiдомого. Над нами витае випадок. Коли летить снаряд, я можу тiльки пригнутись – i все, та я не знаю, куди саме вiн летить, i нiяк не можу подiяти на нього.

Саме ця залежнiсть вiд випадку й робить нас байдужими. Кiлька мiсяцiв тому я сидiв у блiндажi та грав у скат. Трохи перегодом пiдвiвся й пiшов провiдати знайомих хлопцiв в iншому блiндажi. Коли я повернувся, вiд першого блiндажа майже нiчого не зосталося: важкий снаряд розбив його вщент. Я повернувся до другого блiндажа й устиг саме вчасно, щоб допомогти його вiдкопувати. За цей час його встигло засипати.

Чи мене вб’ють, а чи я житиму – це все залежить вiд випадку. В укрiпленому вiд бомб блiндажi мене може розчавити, а у вiдкритому полi я можу витримати десять годин пiд ураганним вогнем. Кожен солдат залишаеться жити тiльки завдяки тисячам рiзних випадковостей. І кожен солдат вiрить у випадок та покладаеться на нього.

Нам треба берегти своi пайки хлiба. Останнiм часом, вiдтодi як у траншеях уже не дотримуються порядку, до нас внадилося безлiч пацюкiв. Детерiнг стверджуе, що то найпевнiша ознака небезпеки.

Тутешнi пацюки якiсь особливо бридкi, надто вони великi. Це тi, що iх звуть трупними пацюками. У них мерзеннi, злющi, безвусi писки, а сам вигляд iхнiх довгих голих хвостiв викликае нудоту.

Видно, вони страшенно голоднi. Майже в кожного з нас вони пообгризали хлiбну пайку. Кроп щiльно замотав окраець у плащ-намет i поклав собi пiд голову, та однаково не може спати, бо пацюки бiгають йому по обличчю, добираючись до хлiба. Тодi Детерiнг надумав схитрувати: вiн причепив до стелi тоненьку дротину й пiдвiсив на нiй клуночок iз хлiбом. Коли вiн уночi ввiмкнув кишенькового лiхтарика, то побачив, що дрiт гойдаеться. На клуночку сидiв верхи жирний пацюк.

Урештi ми кладемо цьому край. Пообгризанi пацюками пайки ми дбайливо обрiзуемо; викинути хлiб ми нiяк не можемо, бо завтра не матимемо що iсти.

Вiдкраянi шматки ми складаемо докупи посеред пiдлоги,

Страница 24

а тодi кожен бере лопату й чатуе. Детерiнг, Кроп i Кач тримають своi лiхтарики, щоб одразу iх увiмкнути.

За кiлька хвилин ми вже чуемо шарудiння й метушню. Цi звуки посилюються, тепер уже чути, як дряпаеться велика кiлькiсть маленьких лап. Спалахують лiхтарики, i ми всi б’емо лопатами по чорнiй купi, що миттю розпадаеться. Здобич непогана. Ми викидаемо лопатами надвiр побитих пацюкiв i знов улаштовуемо засiдку.

Ще кiлька разiв нам удаеться так зробити. А тодi пацюки щось збагнули чи почули кров. Бiльше вони не з’являються. Проте крихти хлiба на пiдлозi вони все-таки наступного дня знищили.

На сусiднiй дiлянцi вони напали на двох чималих котiв та на собаку й загризли iх.

Наступного дня нам видають голландського сиру, на кожного припадае майже по чвертi головки. Почасти це добре, бо сир смачний, але водночас i погано: досi цi великi червонi кулi завжди були ознакою того, що попереду на нас чекае якась тяжка халепа. Наша пiдозра посилюеться, коли нам видають ще й горiлку. Ми ii, звiсно, випиваемо, але настрiй у нас однаково кепський.

Цiлiсiнький день ми змагаемося – хто бiльше заб’е пацюкiв. Або тиняемося без дiла. Нам видають додатково патрони та ручнi гранати. Багнети ми перевiряемо самi. Бо деякi багнети замiсть тупого боку мають зубцi, як у пилцi. Якщо хтось iз наших попадае з таким багнетом у полон, його нещадно вбивають. На сусiднiй дiлянцi познаходили трупи наших солдатiв, яким цiею пилкою повiдрiзали вуха й повиколювали очi. Потiм iм понабивали тирсою роти й носи, i вони задихнулися.

Дехто з новобранцiв мають ще гвинтiвки з багнетами такого зразка; ми забираемо тi багнети й дiстаемо для них iншi.

Однак багнети втратили тепер свое значення. Тепер нова мода ходити в атаку: дехто бере iз собою тiльки ручнi гранати й лопату. Гостра лопата – куди легша й унiверсальнiша зброя, нею можна не тiльки пiд бороду тицьнути, але насамперед ударити навiдлiг; коли бити збоку, мiж плечем i шиею, то легко можна розчахнути людинi всi груди. Як колеш багнетом, то вiн, бува, застрягае i, щоб його витягти, треба щосили впертися ногою в живiт супротивниковi, а тим часом i тебе легко можуть довбонути. До того ж багнети iнодi ще й ламаються.

Уночi на нас пускають гази. Ми чекаемо атаки в протигазах, збираючись iх зiрвати, тiльки-но вирине постать першого ворожого солдата.

Нарештi вже розвиднюеться, а в нас усе спокiйно. Тiльки чути з того боку фронту безперервний рух, що аж нерви висотуе: iдуть поiзди, поiзди, ваговози, ваговози, навiщо iх стiльки тут скупчують? Наша артилерiя безупинно б’е в тому напрямку, але рух не припиняеться, не припиняеться…

У нас стомленi обличчя, ми не дивимось один на одного.

– Знову буде, як колись на Соммi, тодi нас тримали сiм днiв i сiм ночей пiд ураганним вогнем, – похмуро говорить Кач.

Вiдтодi, як ми тут, вiн навiть забув про дотепи, а це погано, адже Кач – бувалий фронтовий вовк, що мае добрий нюх. Один тiльки Тьяден тiшиться, що дають чималi порцii харчiв та ром: вiн гадае, нiчого, мовляв, не станеться й ми спокiйно повернемося назад.

Здаеться, так воно й буде. Минае один день, другий. Уночi я сиджу в секретi. Надi мною злiтають i падають ракети та освiтлювальнi парашутики. Я обережний i напружений, серце калатае. Моi очi раз по раз затримуються на свiтному циферблатовi годинника, та стрiлки наче не посуваються.

Сон стуляе менi повiки, я починаю ворушити пальцями нiг у чоботях, аби не заснути. Нiчого особливого за мою змiну не сталося, тiльки чувся безугавний рух по той бiк фронту.

Ми поволi заспокоюемось i весь час рiжемося в карти. Може, нам таки пощастить.

Удень на небi висить повно аеростатiв. Це означае, що з ворожого боку в наступi тут братимуть участь танки й лiтаки. Але це нас цiкавить набагато менше, нiж те, що розповiдають про новi вогнемети.

Серед глупоi ночi ми нараз прокидаемося. Земля стугонить. Над нами буяе вогонь. Ми тулимося по кутках. Можна розрiзнити снаряди всiх калiбрiв.

Час вiд часу кожен хапаеться за своi речi, щоб переконатися, чи все на мiсцi. Блiндаж тремтить, нiч реве й спалахуе блискавками. При цих миттевих спалахах ми дивимось один на одного й похитуемо головами; обличчя в нас блiдi, вуста мiцно стуленi.

Кожен усiм тiлом вiдчувае, як важкi снаряди зносять бруствер траншеi, розкидають баласт i шматують верхнi бетоннi брили. Часом ми чуемо глухий, але ще дужчий удар, немов то гарчить i б’е лаписьками хижий звiр – це означае пряме влучання в окоп. Уранцi деякi молоденькi солдати iз зеленими обличчями вже блюють. Вони ще зовсiм не досвiдченi.

До траншей повiльно просочуеться неприемне сiре свiтло, i спалахи пострiлiв блiдiшають. Настае ранок. Тепер до гарматного вогню додаються вибухи мiн. Це найжахливiше з усього обстрiлу. Там, де мiна влучила, залишаються суцiльнi могили.

Нова змiна розвiдникiв iде в секрети, а тi, що звiльнилися, повертаються до окопiв, вони аж заточуються й тремтять, одежа в них уся забрьохана болотом. Один мовчки лягае в куток i починае iсти, iнший, недавно призваний iз резерву, схли

Страница 25

уе: вибуховою хвилею його двiчi перекидало через бруствер, та вiн вiдбувся тiльки нервовим шоком.

Новобранцi поглядають на нього. Такий стан швидко передаеться iншим, нам треба пильнувати: в декого вже починають тремтiти губи. Добре, що вже настае день: може, атака почнеться незабаром, у першiй половинi дня.

Обстрiл не припиняеться. Позаду нас теж вибухае. Скiльки око бачить, скрiзь здiймаються фонтани грязюки й металу. Обстрiлюеться широченна смуга передовоi.

Атака не починаеться, але стрiлянина не вщухае. Вiд вибухiв ми поволi глухнемо. Майже нiхто вже не розмовляе: однаково не можна нiчого зрозумiти.

Вiд наших траншей замалим нiчого не зосталося. У багатьох мiсцях вони тепер завглибшки тiльки з пiвметра, iх майже не видно через ями, вирви й купи землi. Просто над нашим окопом розриваеться снаряд. Одразу стае темно. Нас засипало, i доведеться самим вiдкопуватися. За якусь годину вхiд знову вiльний, i ми трохи заспокоiлися, бо були зайнятi дiлом.

Ротний командир спускаеться до нас i розповiдае, що зруйновано два блiндажi. Побачивши командира, новобранцi зовсiм заспокоюються. До того ж вiн каже, що сьогоднi ввечерi спробують пiдвезти нам iжу.

Новина звучить приемно. Нiхто, крiм Тьядена, про це й не думав. Зовнiшнiй свiт потроху наближаеться до нас; якщо пiдвезуть iсти, то, мабуть, справа не така вже й кепська, – мiркують новобранцi. Ми не заважаемо iм так думати, хоч самi гаразд знаемо, що iжа – це так само важливо, як снаряди, i тiльки тому ii мусять сюди доправити.

Однак це не вдаеться. Висилають iще солдатiв. Але й вони змушенi повернутися. Нарештi iз солдатами йде Кач, проте й вiн нiчого не може зробити. Нiхто не годен прорватися крiзь цей вогонь: вiн такий щiльний, що миша не проскочить.

Ми затягуемо ременi собi ще дужче, а кожну скибку хлiба жуемо довго, втричi довше, нiж зазвичай. Та дарма, цього нам однаково замало. Страх якi ми голоднi. У мене ще зостався шматочок хлiба; м’якуш я з’iдаю, скоринку ховаю в харчову торбину, а потiм потроху ii смокчу.

Нiч нестерпно довга. Ми не можемо заснути, дивимося поперед себе збаранiлими очима й куняемо. Тьяден шкодуе за тими шматками хлiба, що iх обгризли пацюки, а ми повикидали. Треба було б iх сховати, тепер кожен би з’iв. Води нам теж бракуе, хоч можна ще терпiти.

Удосвiта, коли ще зовсiм темно, у нас здiймаеться метушня. Крiзь вхiдний отвiр до нас уриваеться зграя пацюкiв, що рятуються втечею, вони починають мерщiй видряпуватися на стiни. Кишеньковi лiхтарики освiтлюють усю цю метушню. Солдати здiймають галас, лаються, б’ють пацюкiв. Це вибух лютi та розпачу, що накопичилися за багато годин. Обличчя лихi, перекривленi, руки б’ють, пацюки вискають, ми вже не можемо спинитися, здаеться, от-от кинемося один на одного.

Цей вибух лютi нас геть знесилив. Ми лежимо й знову чекаемо. Просто дивно, що в нашому сховищi немае ще втрат. Це одне з небагатьох глибоких сховищ, якi ще не зруйнованi.

До нас залазить унтер-офiцер, у руках вiн тримае хлiбину. Усе-таки вночi трьом нашим солдатам пощастило проскочити й принести трохи харчiв. Вони розповiли, що вогонь не меншае й сягае аж до позицiй нашоi артилерii. То просто загадка, звiдки в них там стiльки гармат.

Нам доводиться чекати, чекати. Удень вiдбуваеться те, чого я й боявся. В одного з новобранцiв нервовий напад. Я вже давно придивлявся до нього: вiн занепокоено рухав щелепами та стискав чи розтуляв кулаки. А таких зацькованих, вирячених очей ми бачили вже багато. За останнi години вiн тiльки зовнi нiби став спокiйнiший. Здавалося, що вiн осiв, як трухляве дерево.

Тепер вiн пiдводиться, намагаеться непомiтно проповзти до виходу, на мить спиняеться, а тодi повзе мерщiй геть. Я присуваюся до нього й питаю:

– Куди це ти?

– Я зараз повернуся, – вiдповiдае вiн i хоче мене проминути.

– Зачекай трохи, вогонь уже вщухае.

Вiн дослухаеться, на якусь хвилину очi в нього яснiшають. А тодi в них знову з’являеться тьмяний блиск, як у скаженого собаки. Вiн мовчки вiдштовхуе мене.

– Хвилинку, хлопче! – гукаю я.

Кач уважно стежить за нами. Саме тiеi митi, як новобранець мене вiдштовхуе, Кач хапае його, i ми тепер удвох мiцно тримаемо хлопця.

Вiн одразу ж починае репетувати:

– Пустiть мене, пустiть мене вийти, я хочу звiдси вийти!

Вiн нiчого не слухае, б’еться в нас у руках, iз заслинених вуст зриваються слова, нерозбiрливi, безтямнi. Це напад того страху, коли солдат боiться бути в сховищi, йому здаеться, що тут вiн помре вiд задухи, тож прагне тiльки одного – вибратися звiдси. Якби ми вiдпустили того новобранця, вiн, не ховаючись, побiг би, куди очi свiтять. Вiн уже не перший.

Очi в хлопця закочуються, i вiн так борсаеться, що нам немае iншоi ради, як вiдшмагати його, аби вiн отямився. Ми робимо це швидко, безжально й домагаемося того, що вiн сидить тепер тихо. Іншi новобранцi, якi все бачили, аж зблiдли; ми сподiваемося, що це iх трохи настрахае. Такий ураганний вогонь – затяжке дiло для бiдолашних; зi збiрного пункту новобранцi вiдразу попали в таку веремiю, що

Страница 26

ут i досвiдчений чоловiк мiг би посивiти.

Пiсля цього випадку задушливе повiтря в сховищi нас iще дужче дратуе. Ми сидимо наче в могилi й тiльки чекаемо, коли нас засипле.

Зненацька над нами несамовито реве й вибухае, сховище трiщить з усiх бокiв – це просто в нього влучив снаряд, та, на щастя, не дуже важкий, i бетонна стеля витримала. Лунае якийсь металевий, жахливий скрегiт, стiни хитаються, гвинтiвки, каски, земля, болото й курява здiймаються вгору. Ззовнi просочуеться густий дим, вiн пахне сiркою. Якби ми сидiли не в цьому мiцному блiндажi, а в одному з тих легеньких сховищ, що iх тепер узялися будувати, нiхто б з нас уже не жив.

Та все-таки цей вибух завдав нам чимало лиха. Той новобранець знову заходився бешкетувати, а до нього приеднуються ще двое. Один iз них вириваеться й тiкае геть. Ми морочимося з двома iншими. Я кидаюся за втiкачем i вже мiркую, чи не стрiляти йому в ноги, аж тут знову розлягаеться посвист, я падаю на землю, а коли пiдводжуся, то стiна траншеi вся облiплена гарячими скалками снарядiв, шматками м’яса й лахмiттям. Я лiзу назад, до блiндажа.

Перший новобранець, здаеться, справдi збожеволiв. Коли його вiдпускають, вiн починае битися головою в стiну, нiби цап. Уночi доведеться зробити спробу вiдправити його до тилу. Тим часом ми зв’язуемо його, але так, щоб можна було вiдразу ж звiльнити, як почнеться атака.

Кач пропонуе зiграти в скат. Робити нам нема чого, а так, може, стане трохи легше. Але гра не йде, ми дослухаемося до кожного снаряда, що вибухае неподалiк, помиляемося, пiдраховуючи взятки, або ходимо не в масть. Доводиться кинути гру. Ми сидимо немов у казанi, вiн увесь гримить, а ззовнi, зусiбiч, у нього б’ють щосили.

Ще одна нiч. Ми вже отупiли вiд напруження, такого смертельного напруження, коли здаеться, що тебе дряпають зазубленим ножем уздовж спинного мозку. Ноги вiдмовляють, руки тремтять, тiло стало тiльки тоненькою шкiркою над ледве вгамованим божевiллям, над неспинним, нескiнченним зойком, що от-от вирветься назовнi. У нас уже немае нi м’язiв, нi тiла, ми не можемо дивитись один на одного зi страху перед чимось несподiваним. Ми мiцно стуляемо губи… Це мине… Це мине… Може, ми витримаемо.

Нараз снаряди навколо нас уже не рвуться. Обстрiл тривае й далi, але тепер вогонь спрямований кудись назад, наша дiлянка вже не обстрiлюеться. Ми хапаемо ручнi гранати й кидаемо iх уперед, а тодi вистрибуемо назовнi. Ураганний обстрiл припинився, однак позад нас спрямовано сильний загороджувальний вогонь.

Атака починаеться.

Нiхто не повiрив би, що в цiй переритiй бомбами пустелi ще можуть бути люди, але тепер iз траншей скрiзь визирають сталевi каски, а за п’ятдесят метрiв вiд нас уже встановлено кулемет, i вiн одразу починае татакати.

Дротянi загородження пошматованi. Та вони iще можуть трохи затримати тих, що йдуть в атаку. Ми бачимо, як вони наближаються. Наша артилерiя б’е. Трiскотять кулемети, ляскають пострiли з гвинтiвок. Ворог уже близько. Гайе i Кроп кидають ручнi гранати, кидають як тiльки можуть швидко, ми подаемо iм гранати вже з висмикнутими запобiжниками. Гайе кидае на шiстдесят метрiв, Кроп – на п’ятдесят, це вже випробувано, i знати це важливо. Супротивник на бiгу нiчого не годен нам зробити, вiн стае небезпечний, коли опиниться метрiв за тридцять вiд нас.

Ми вже розрiзняемо перекривленi обличчя, пласкi каски – то французи. Вони добiгли до розтрощеного дротяного загородження, i iхнi ряди вже порiдшали. Цiлу iхню лаву скошуе кулемет, встановлений неподалiк вiд нас, але потiм вiн чогось починае затинатись, i французи наближаються.

Я бачу, як один iз них падае на рогачку загородження, високо пiднявши обличчя. Тулуб осiдае, руки складенi так, наче вiн зiбрався молитись. Потiм тулуб падае назад, i тiльки вiдiрванi по лiкоть руки висять на дротi.

Тiеi хвилi, коли ми починаемо вiдступати, попереду над землею пiдводяться три голови. Пiд однiею каскою темна гостренька борiдка та двое очей, вони дивляться просто на мене. Я пiднiмаю руку, та вiдчуваю, що не можу кинути гранату в цi дивовижнi очi. Якусь шалену мить усе бойовище кружляе, нiби карусель, навколо мене й цих двох очей, що однi-единi тiльки нерухомi, але потiм та голова пiдводиться вище, рука робить рух – i моя граната летить прямо туди.

Бiжимо назад, завалюемо траншею рогачками iз загороджень, висмикуемо з гранат запобiжники й кидаемо тi гранати, забезпечуючи собi вiдступ. З найближчоi позицii вiдкривають вогонь кулемети.

Ми перетворились на небезпечних звiрiв. Ми не б’емося, ми рятуемо себе вiд знищення. Гранати кидаемо не в людей, ми про них не думаемо, тепер на нас полюе в тих касках, тими руками сама смерть; уперше за три днi ми можемо глянути iй у лице, уперше за три днi можемо вiд неi боронитися, нас пойняла скажена лють, ми вже не лежимо безвладно на ешафотi, чекаючи своеi долi, ми нищимо й убиваемо, аби врятувати себе, врятувати себе й помститися.

Ховаючись за кожним виступом, за кожним стовпом дротяного загородження, ми кидаемо пiд ноги тим, що наступають на нас,

Страница 27

жмути вибухiв, i тiкаемо далi. Гуркiт вiд розривiв ручних гранат iз силою вiддаеться нам у руки й ноги; скоцюрбившись, мов коти, ми бiжимо, пiдхопленi тiею хвилею, вона несе нас, вона перетворюе нас на нелюдiв, на бандитiв, убивць, менi навiть здаеться – на дияволiв; та хвиля помножуе нашi сили, бо вселяе в нас жах, i лють, i жадобу життя; вона веде нас до порятунку й перемоги. Якби серед тих, хто наступае, був твiй батько, ти, не вагаючись, кинув би гранату i йому в груди!

Окопи першоi лiнii ми здаемо. Та хiба це ще окопи? Їх розбито, зруйновано, вiд них зосталися тiльки окремi шматки, ями, з’еднанi ходами, та вирви – i край. Зате втрати у ворогiв дедалi збiльшуються. Вони не чекали такого сильного опору.

Полудень. Сонце пряжить, пiт пече нам очi, ми витираемо його рукавами, часом iз потом витираемо й кров. Надибуемо на перший бiльш-менш цiлий окоп. У ньому солдати, вони ладнаються до контратаки, i ми приеднуемося до них. Наша артилерiя вiдкривае потужний вогонь i не дае нам кинутись у наступ.

Солдати в окопах позаду нас теж завмерли. Вони не можуть кинутися вперед. Атака захлинулася з вини нашоi ж артилерii. Ми нетерпляче чекаемо. Вогонь перестрибуе на сто метрiв далi, i тодi ми прориваемося вперед. Єфрейторовi, що бiг поруч зi мною, вiдiрвало голову. Вiн пробiгае ще кiлька крокiв, а в нього з шиi дзюрком б’е кров.

До справжнього рукопашного бою не дiйшло, бо ворог вiдступае. Ми добiгаемо до наших зруйнованих окопiв i бiжимо далi.

О, це повернення! Ми вже дiсталися до захисних резервних позицiй, так кортiло туди заповзти, щезнути в них, але довелося повернути назад i знову бiгти в той жах. Коли б ми тодi не були автоматами, ми б зосталися лежати, знесиленi, безвладнi. Однак щось тягне нас уперед, i ми несамохiть бiжимо, скажено лютi й лихi, ми прагнемо вбивати, бо перед нами нашi смертельнi вороги, iхнi гранати й гвинтiвки спрямованi на нас; як ми не знищимо iх, то вони знищать нас!

По бурiй землi, знiвеченiй, потрiсканiй бурiй землi, що масно виблискуе проти сонця, невпинно рухаються отупiлi люди-автомати, наше важке дихання нагадуе скрегiт, губи в нас пересохли, в головi порожньо, як пiсля нiчноi гульнi, – отак ми сунемо вперед, i в нашi подiрявленi, подовбанi душi з болючою виразнiстю врiзаеться образ буроi землi з масними сонячними плямами та зi скоцюрбленими вiд болю або вже мертвими солдатами, що лежать на нiй, наче так i годиться, а пораненi хапають нас за ноги та кричать, коли ми через них перестрибуемо.

Ми втратили всякi почуття один до одного, i коли наш зацькований погляд спиняеться на котромусь iз товаришiв, ми ледве впiзнаемо його. Ми байдужi мерцi, що завдяки якомусь штукарству чи лихим чарам iще можуть бiгати й убивати.

Якийсь молоденький француз вiдстав, його наздоганяють, тодi вiн пiднiмае руки, в однiй вiн iще тримае револьвер – не збагнеш, чи вiн хоче стрiляти, а чи здатися в полон. Ударом лопати йому розтинають обличчя. Інший француз бачить це й тiкае щосили, та йому в спину зi свистом врiзаеться багнет. Француз високо пiдстрибуе i, розкинувши руки, кричить широко роззявленим ротом, вiн тiкае, заточуючись, а в спинi в нього стирчить i погойдуеться багнет. Третiй кидае геть свою гвинтiвку, сiдае навпочiпки й затуляе долонями очi. Разом iз кiлькома iншими полоненими його залишають позаду – носити поранених.

Зненацька, переслiдуючи французiв, ми самi потрапляемо на iхнi позицii.

Ми так щiльно насiдаемо на супротивника, який чимдуж тiкае, що досягаемо тих позицiй водночас iз ним. Через те втрачаемо небагатьох. Якийсь кулемет надумав був загавкати, але граната кладе цьому край. Проте за тi кiлька секунд п’ятьох наших солдатiв поранено в живiт. Кач б’е прикладом одного з французьких кулеметникiв, б’е просто в обличчя, перетворюючи його на криваву кашу. Інших ми вбиваемо, перш нiж вони встигають вихопити гранати. А тодi жадiбно випиваемо воду з кулеметних кожухiв.

Скрiзь клацають кусачки, що перерiзають колючий дрiт, ляскають дошки – iх кидають на загородження, i ми крiзь вузькi проходи вриваемось у ворожу траншею. Гайе встромлюе свою лопату в шию велетенського француза й кидае першу гранату; кiлька секунд ми ховаемося за бруствером, а тодi вся пряма дiлянка траншеi перед нами виявляеться вiльна. Навскоси вiд рогу знову кидаемо гранату й прокладаемо собi дорогу далi; пробiгаючи повз блiндажi, жбурляемо туди в’язки гранат; земля двигтить, стогне, все затягае димом, ми перечiплюемося через слизькi шматки м’яса, я падаю на чийсь розпанаханий живiт, на якому лежить новий, чистенький офiцерський кашкет.

Бiй завмирае. Ми вiдiрвалися вiд супротивника. А що тут ми не зможемо довго протриматися, то нам велено негайно вiдходити пiд захистом нашоi артилерii на попереднi позицii. Тiльки-но ми про це дiзнаемось, як мерщiй кидаемося до найближчих сховищ, щоб нахапатися консервiв, яких завгодно, та насамперед бляшанок з м’ясом i маслом.

Ми спокiйно повертаемося назад. Поки що нiякоi атаки з ворожого боку не передбачаеться. Понад годину ми лежимо, важко дихаючи, i вiдпо

Страница 28

иваемо, нiхто й не розмовляе. Ми такi знесиленi, що хоч i страшенно голоднi, та нiхто й не згадуе про консерви. Тiльки поволi ми знову стаемо трохи схожими на людей.

Трофейнi м’яснi консерви уславленi на весь фронт. Часом вони навiть стають головною причиною несподiваних атак з нашого боку: годують-бо нас погано, ми завжди голоднi. Цього разу ми захопили п’ять бляшанок. Там людей справдi гарно годують, це ж просто розкiш проти наших злиднiв, у нас мармелад iз рiпи, а в них м’яса скiльки завгодно, тiльки руку простягни. Гайе роздобув iще довгу французьку булку й застромив ii собi за ремiнь, наче лопату. З одного краю вона трохи вимазана кров’ю, та це можна вiдрiзати.

Яке щастя, що тепер ми наiмося досхочу, нам iще знадобиться сила. Добрi харчi – така ж цiнна рiч, як мiцний блiндаж; ось чому ми жадiбнi до них – вони рятують нам життя.

Тьяден добув iще двi фляги коньяку. Ми пускаемо iх по колу.

Уже звечорiло. Надходить нiч, iз вирв поволi здiймаеться туман. Здаеться, що в тих вирвах повно таемничих привидiв. Бiлий серпанок спершу наче боязко кружляе по ямi, поки наважиться переповзти через ii край. А тодi вiд вирви до вирви тягнуться довгi пасма туману.

Прохолодно. Я стою на вартi та вдивляюсь у темряву. Як завжди пiсля атаки, менi якось млосно й тяжко залишатися наодинцi зi своiми думками. Та, власне, то не думки, а спогади, що обсiдають мене через ту млявiсть i створюють дивний настрiй.

Високо в небi здiймаються освiтлювальнi ракети – i я бачу картину: лiтнiй вечiр, я стою на критiй галереi собору й дивлюся на високi кущi троянд, що квiтнуть посеред невеличкого внутрiшнього саду, де ховають каноникiв. Навколо встановленi статуi. Нiде анi душi; велика тиша заповнила цей квiтучий прямокутник, сонце грiе грубезнi сiрi плити, я кладу на них руку й вiдчуваю iхне тепло. Зелена вежа собору над правим кутом шиферного даху стрiмко здiймаеться в тьмяну, м’яку блакить вечора. Помiж осяйних невеличких колон внутрiшньоi галереi пануе прохолодний присмерк, який бувае тiльки в церквах; я стою там i думаю: коли менi виповниться двадцять рокiв, я дiзнаюся про тi бентежнi речi, що пов’язанi з жiнками.

Ця картина приголомшливо близька, вона встигае мене зворушити, поки щезае вiд спалаху новоi ракети.

Я беру свою гвинтiвку, рiвно ii тримаю. Цiвка вогка, я стискаю ii рукою й витираю пальцями вологу.

За нашим мiстом, серед лук уздовж рiчечки здiймався ряд старих тополь. Їх було видно здалека, i хоч вони стояли тiльки в один ряд, iх називали тополиною алеею. Нас, дiтлахiв, тополi чимось приваблювали, i ми цiлiсiнькi днi проводили бiля них, слухаючи тихий шелест листя. Ми сидiли пiд ними на березi рiчечки, звiсивши ноги в ii прозорi квапливi хвилi. Свiжий дух води й мелодiя вiтру у верховiттях тополь оволодiвали нашою уявою. Ми щиро любили цi дерева; марево тих днiв i тепер примушуе мое серце дужче битися.

Дивно, всi спогади, що зринають у мене в пам’ятi, мають двi особливостi. Вони завжди сповненi тишею, це дiе найдужче, i навiть коли насправдi було не зовсiм так, спогади все одно вражають своею тишею. Це безгучнi появи, вони промовляють до мене поглядами й рухами без слiв, мовчки – i iхне мовчання приголомшуе так, що я мацаю собi рукав i гвинтiвку, аби не щезнути самому в цiй тишi й не пiддатися спокусi простягтися долi на весь зрiст i тiшитися тихою владою спогадiв.

У них так багато тишi, бо ми вже не можемо уявити, яка вона насправдi. На фронтi немае тишi, а вiн розпросторився так далеко, що ми нiколи не виходимо за його межi. Навiть у вiддалених збiрних пунктах i в таборах вiдпочинку завжди гуде притлумлений гуркiт гармат. Ми нiколи не вiдходимо на таку вiдстань, щоб його вже не чути. А в останнi днi цей гуркiт був просто нестерпний.

Тиша – причина того, що картини минулого пробуджують не так бажання, як сум, нездоланний, невгамовний, тяжкий сум. Усе те було, та нiколи вже не повернеться. Воно минулося, стало iншим свiтом, куди нам немае вороття. У казармах цi спогади минулого викликали в нас бентежнi, нестямнi бажання, тодi ми були ще зв’язанi з минулим, ми належали йому, а воно належало нам, дарма що ми були вже роз’еднанi. Картини минулого поставали в солдатських пiснях, що ми iх спiвали, маршируючи на навчання в долину мiж рожевим сяйвом ранiшньоi зорi й чорним обрисом лiсу; тодi це були ще яскравi спогади, вони жили в нас i раз у раз поставали перед нами.

Але тут, в окопах, цi спогади зникли. Вони вже не пробуджуються в нас – ми мертвi, i вони вiдiйшли кудись далеко-далеко; цi картини стали загадковим вiдблиском, що осявае нас iздалеку, ми iх боiмося й безнадiйно любимо. Спогади мають велику силу, i наш сум за минулим теж сильний, але минуле недосяжне й ми це знаемо. Згадувати його так само марно, як сподiватися стати генералом.

Та навiть коли б нам дозволили повернутися туди, де проминула наша юнiсть, ми, мабуть, не знали б, що нам там робити. Тих причаених, таемних сил, якi дарувала нам рiдна природа, вже не можна було б вiдновити. Ми були б там, блукали б тими ж мiсцями, з любо

Страница 29

’ю впiзнавали б iх i розчулено вiдвiдували б iх знову. Але ми вiдчували б той самий смуток, який виникае, коли замислюешся над фотокарткою вбитого товариша: це його риси, його обличчя, i днi, проведенi разом iз ним, збуджують у нашiй пам’ятi оманливий живий образ, але все-таки то не вiн.

Ми вже не будемо з’еднанi з тiею мiсцевiстю, як колись. Адже нас вабило сюди не тому, що ми бачили ii красу, переймались ii настроем, нi, ми вiдчували, що ми одне цiле з нею, нас переповнювало почуття братерства, едностi з усiм, що нас оточувало в життi, це почуття немов вiдокремлювало нас вiд наших батькiв i робило iхнiй свiт трохи незрозумiлим. Ми так нiжно й захоплено тiшилися всiм навколишнiм, що кожна дрiбничка вела нас дорогою в нескiнченнiсть. То був, напевне, привiлей молодостi; ми ще не бачили нiяких розмежувань, i нам здавалося неймовiрним, що все на свiтi мае свою межу; ми передчували кров, i це передчуття еднало нас iз життям.

Сьогоднi ми блукали б по мiсцях нашоi молодостi, як подорожнi. Ми обпеклися на фактах, ми розрiзняемо речi, як гендлярi, i розумiемо необхiднiсть, як рiзники. Ми вже не безжурнi, ми страшенно байдужi. Можливо, ми зостанемося живi, але чи будемо насправдi жити?

Безпораднi, як дiти, i досвiдченi, як старi люди, ми жорстокi, i сумнi, i несерйознi – менi здаеться, ми вже пропащi.

Руки в мене холонуть, шкiру обсипае морозом, хоча нiч тепла. Прохолодою вiе тiльки вiд туману, моторошного туману, вiн плазуе помiж мертвих, що лежать перед нашими окопами, i висотуе з них останнi, десь iще схованi краплини життя. Уранцi вони стануть блiдi, зеленi, а кров у них застигне й почорнiе.

Освiтлювальнi ракети ще й досi здiймаються в небо й кидають нещадне свiтло на скам’янiлий краевид – осяянi холодним промiнням кратери, мов на Мiсяцi. Кров, що струмуе в мене пiд шкiрою, вносить у моi думки страх i неспокiй. Думки слабнуть i тремтять, вони прагнуть тепла й життя, iм не витримати без утiхи й омани, вони розгублюються перед картиною голого розпачу.

Я чую брязкiт казанкiв, i в менi негайно прокидаеться величезне бажання попоiсти чогось гарячого, вiд цього менi стане краще, я заспокоюся. Та присилую себе зачекати, поки прийде змiна.

Тодi я йду в блiндаж, знаходжу свiй казанок iз перловою кашею. Вона смачна, жирна, i я iм ii, не кваплячись. Тiльки нi з ким не розмовляю, дарма що настрiй у всiх покращав, бо на нiч обстрiл припинився.

Днi минають, i кожна година здаеться незбагненною, та водночас i звичайною. Атаки чергуються з контратаками, на вкритому вирвами полi мiж двома лiнiями окопiв поступово нагромаджуеться чимало вбитих. Поранених, що лежать не дуже далеко, нам здебiльшого щастить винести. Але деяким доводиться довго лежати, i ми чуемо, як вони помирають.

Одного пораненого ми марно шукаемо цiлi два днi. Напевне, вiн лежить на животi й не годен повернутися. Нiчим iншим не можна пояснити, чому й досi його не знайдено; адже коли поранений кричить, притулившись лицем до землi, дуже важко бувае збагнути, звiдки лине той крик.

Мабуть, його кепсько поранило – не так важко, щоб чоловiк швидко знесилився й майже непритомний помер, але й не так легко, аби вiн мiг витримати бiль, тiшачи себе надiею на одужання. Кач гадае, що в того чоловiка або розтрощено таз, або пошкоджено хребет. У груди його, либонь, не поранено, бо тодi вiн не мав би сили так довго кричати. І до того ж при всiх iнших пораненнях вiн мiг би рухатись, i тодi ми б його побачили.

Потроху той голос хрипне. За його звучанням, на жаль, нiяк не можна збагнути, звiдки вiн долинае. Першоi ж ночi нашi солдати тричi вирушали шукати того чоловiка. Часом iм здавалося, нiби вони знайшли правильний напрямок, та коли туди доповзали, голос чувся вже зовсiм з iншого мiсця.

Даремно шукаемо до самого свiтанку. Удень ми пильно оглядаемо мiсцевiсть у бiноклi, та нiчого не знаходимо. Наступного дня поранений кричить тихiше; мабуть, губи й рот у нього пересохли.

Командир роти обiцяе тому, хто його знайде, дати позачергову вiдпустку й три днi додаткових. Це велика спокуса, але ми й так зробили б усе можливе, бо той крик страшно чути. Кач i Кроп знову вирушають на пошуки, навiть удень, по обiдi. Альберта ранять при цьому в краечок вуха. Та все марно, вони повертаються самi.

Нам добре чути, що саме вiн кричить. Спершу вiн весь час лише кликав на помiч; наступноi ночi в нього почалася, мабуть, гарячка, вiн розмовляв зi своею дружиною й дiтьми, часто повторюючи iм’я «Елiза». Сьогоднi вiн уже тiльки плаче. Надвечiр голос завмирае, чоловiк лише хрипить. Але всю нiч вiн iще тихо стогне. Ми дуже виразно це чуемо, бо вiтер вiе звiдти в наш бiк. Уранцi, коли ми вже гадаемо, що вiн заспокоiвся навiки, до нас iще раз долинае хрипкий булькiт.

Днi стоять пекучi, а вбитi лежать непохованi. Ми не можемо винести всiх, бо врештi нема куди iх нести. Снаряди присипають iх землею. У деяких трупiв животи пороздималися, наче повiтрянi кулi. Вони шиплять, бурчать i дедалi бiльшають. То в них шумують гази.

Небо блакитне, безхмарне. Увечерi стае душ

Страница 30

о, земля пашить спекою. Коли вiтер вiе до нас, ми чуемо дух кровi, важкий, огидно-солодкий – це трупнi випари iз вирв, якась сумiш хлороформу й тлiння, що викликае в нас нудоту та блювання.

Ночами тепер спокiйно, i ми починаемо полювати на мiднi обiдки вiд снарядiв та шовковi парашутики вiд французьких освiтлювальних ракет. Чому такий великий попит на тi обiдки вiд снарядiв, нiхто достеменно не знае. Тi, хто iх збирае, пояснюють просто, що обiдки – цiнна рiч. Деякi солдати поназбирали iх стiльки, що, коли ми вiдходимо в тил, вони ледве тягнуть iх на собi, зiгнувшись у дугу.

Гайе принаймнi пояснюе, навiщо вони йому здалися: вiн хоче послати iх своiй нареченiй замiсть пiдв’язок для панчiх. Звичайно, це пояснення викликае у фрiсландцiв нестримний регiт; вони ляскають себе по колiну – оце-то гарненький жарт утяв Гайе, хай йому бiс! Особливо розгулявся Тьяден: тримаючи в руках найбiльший обiдок, вiн раз у раз тиче туди свою ногу, щоб показати, скiльки там iще зосталося вiльного мiсця.

– Гайе, чоловiче, ох i ноги в неi, ого-го! – Його думки повзуть трохи вище. – У неi, мабуть, i гепа гарна, отака… як у слонихи.

Вiн нiяк не може вгамуватися.

– З такою я теж залюбки погрався б у кота й мишу, iй-бо!

Гайе сяе, радiючи, що його наречена мае такий успiх, i задоволено вiдрубуе:

– Моцна дiвка!

З шовкових парашутикiв бiльше користi. З трьох або чотирьох – залежно вiд обхвату грудей – виходить блузка. Кроп i я використовуемо iх як носовички. Іншi посилають iх додому. Коли б жiнки могли побачити, на яку небезпеку ми наражаемось, щоб дiстати для них цi тоненькi шматинки, вони б, напевне, не на жарт злякалися.

Кач заскочив зненацька Тьядена, коли той iз незворушним спокоем силкувався збити обiдок зi снаряда, який iще не розiрвався. У будь-кого з нас вiн, звiсно, вибухнув би, але Тьяденовi, як завжди, щастить.

Якось перед нашим окопом цiлий ранок кружляють два метелики. То лимонницi – у них жовтi крильця з червоними цятками. Що могло iх сюди занести, адже навкруг жодноi рослини, жодноi квiтки. Метелики сiдають вiдпочити на зубах у черепа. Так само безтурботнi й птахи, вони вже давно призвичаiлися до вiйни. Щоранку над передовою здiймаються в небо жайворонки. Торiк ми навiть спостерiгали, як вони виводили у своiх гнiздечках пташенят.

Пацюки дали нам нарештi спокiй, в окопах iх немае. Вони подалися тепер уперед, ми знаемо навiщо. Вони стали жирнiшi; ми стрiляемо iх, де тiльки побачимо. Уночi знову чути, як гуркочуть колеса по той бiк фронту. Удень нас не дуже обстрiлюють, тож ми можемо впорядкувати окопи. Розвагу ми теж тут маемо, про це дбають льотчики. Щодня численнi повiтрянi боi привертають загальну увагу.

До бомбардувальникiв ми ставимося з повагою, але лiтаки-розвiдники викликають у нас щиру ненависть, адже це вони наводять на нас гарматний вогонь. Через кiлька хвилин пiсля того, як вони з’являються в небi, на нас сиплються снаряди та шрапнель. За один день ми втрачаемо одинадцять людей, у тому числi п’ятьох санiтарiв. Двох так пошматовано, що, як каже Тьяден, iх можна було б поздряпувати ложкою зi стiнок траншеi та поховати в казанку. Іншому солдатовi одiрвало нижню частину тулуба з ногами. Верхня частина стоiть, прихилившись до окопноi стiни, обличчя лимонно-жовте, а в бородi ще тлiе цигарка. Тлiе й тiльки вже на губах, зашипiвши, гасне.

Ми зносимо вбитих поки що до великоi вирви. Вони лежать один на одному вже в три шари.

Зненацька починаеться обстрiл. Невдовзi ми вже знову сидимо в напруженому й бездiяльному чеканнi.

Атака, контратака, удар, контрудар – це слова, але що вони означають! Ми втрачаемо багато людей, здебiльшого новобранцiв. На нашу дiлянку знову прибуло поповнення – один iз нових полкiв, майже поспiль юнаки останнього призову. Вони не пройшли нiякого навчання, тiльки трохи ознайомилися з теорiею, i iх спровадили на фронт. Що таке ручна граната, вони, правда, знають, але майже не мають уявлення про захист i не вмiють бачити щось навколо себе, не вмiють шукати сховку. Горбочок землi вони помiчають тiльки тодi, коли вiн не менш як пiвметра заввишки.

Хоча пiдкрiплення нам конче потрiбне, новобранцi завдають бiльше клопоту, нiж маемо вiд них користi. У важких умовах фронту вони зовсiм безпораднi й гинуть, наче мухи. Сучасна позицiйна вiйна вимагае знань i досвiду, треба розумiтися на мiсцевостi, солдати повиннi розрiзняти за звуками полiт i дiю снарядiв, наперед визначити, де снаряд розiрветься, на яку вiдстань розлетяться з нього осколки та як вiд них захиститися.

Про все це наше молоде поповнення замалим нiчого не знае. Новобранцi гинуть на кожному кроцi – вони навiть не вмiють вiдрiзнити шрапнель вiд гранати, iх змiтае вогнем. До виття величезних «скринь», якi для нас безпечнi, бо вибухають далеко позаду, новачки дослухаються з жахом, але не звертають уваги на тихий посвист i фурчання невеличких «гадюк», а коли вони вибухають, осколки вiд них розлiтаються понад самою землею. Новачки, немов тi вiвцi, юрмляться докупи замiсть того, щоб розбiгатися навсiбiч. А 

Страница 31

 ворожих лiтакiв вiдстрелюють поранених, як зайцiв.

Цi худi, змарнiлi вiд бруквяноi дiети обличчя, цi судомно стиснутi руки, ця жалюгiдна хоробрiсть бiдолашних щенят, якi хоч би там що, а йдуть в атаку та б’ються, цi славнi бiдолашнi щенята такi заляканi, що не насмiлюються голосно кричати та з роздертим животом чи грудьми, з вiдiрваною рукою чи ногою тихенько скавучать за своею матусею й вiдразу ж замовкають, тiльки-но хтось гляне на них!

Їхнi вкритi пушком, загостренi, наче неживi, обличчя мають жахливий вираз байдужостi, властивий мертвим дiтям.

Аж у горлi давить, коли бачиш, як вони схоплюються на ноги, бiжать i падають. Треба було б вiдлупцювати iх за те, що такi дурнi, взяти iх на руки й винести геть звiдси, бо тут iм не мiсце. Вбранi вони в сiрi мундири, штани, чоботи, але для бiльшостi ця солдатська одежа завелика, вона телiпаеться на хлопцях, плечi в них надто вузенькi, тiло надто хирляве, i на такi дитячi розмiри обмундирування не знайшлося.

Серед убитих на одного бувалого солдата припадае вiд п’яти до десяти новобранцiв.

Багатьох забирае несподiвана газова атака. Новачки навiть не встигли збагнути, що воно таке. В одному блiндажi ми знаходимо iх цiлу купу – iз синiми обличчями й чорними губами. У якiйсь вирвi хлопцi завчасно скинули протигази: вони не знали, що газ найдовше тримаеться бiля землi; побачивши вгорi людей уже без протигазiв, вони теж iх позривали та встигли ковтнути досить газу, щоб спалити собi легенi. Стан у них безнадiйний, вони повiльно вмирають вiд кровохаркання й нападiв задухи.

Якось у траншеi я несподiвано опиняюся вiч-на-вiч iз Гiммельштосом. Ми стоiмо всi гуртом i, затамувавши подих, чекаемо митi, щоб кинутися в атаку.

Я вихоплююся бiгти з усiма, та, хоч я дуже збуджений, менi враз спадае на думку: а Гiммельштоса чогось не видно. Притьмом стрибаю назад у траншею й бачу: вiн забився в куток i вдае пораненого, хоч насправдi тiльки трохи подряпаний. Обличчя в нього таке, наче йому надавали ляпасiв. Видно, наiвся страху, адже вiн тут теж новачок. А мене обурюе, що молодi хлопцi пiшли в наступ, а вiн ховаеться.

– Вилазь! – сичу я.

Вiн – анi руш, тiльки губи й вуса тiпаються.

– Вилазь! – повторюю я.

Вiн пiдтягуе ноги, тулиться до стiни й шкiрить зуби, як кундель.

Я хапаю його пiд руку й силуюся пiдвести. Вiн починае верещати. Менi уриваеться терпець, я шарпаю його за груди, трясу, наче мiшок, аж голова в нього телiпаеться, i кричу йому просто у вiчi:

– Ти вилiзеш звiдси, падло?! От же собака, от же стерво, ховатися надумав?!

Вiн дивиться на мене скляними очима. У нестямi я б’ю його головою об стiну й кричу:

– Тварюко! – i копаю його пiд ребра. – Погань!

І виштовхую його головою вперед.

Саме цiеi митi повз нас прокочуеться нова хвиля атаки. Лейтенант, що бiжить у цiй лавi, бачить нас i гукае:

– Уперед, уперед, за нами, за нами!..

Те, чого я не мiг домогтися силою, зробили цi слова. Гiммельштос почув командира i, наче прокинувшись, оглядаеться та приеднуеться до солдатiв.

Я бiжу за ним i бачу: вiн мчить уперед. Вiн знову став тим хвацьким Гiммельштосом, яким був у казармах, вiн навiть наздогнав лейтенанта й тепер далеко випередив iнших.

Шквальний вогонь, загороджувальний вогонь, вогневi завiси, мiни, гази, танки, кулемети, гранати – все це слова, слова, але вони втiлюють жах усього свiту.

Обличчя в нас узялися коростою, голови спустошенi, ми смертельно втомленi; коли починаеться наступ, багатьох пiднiмають стусанами, тiльки тодi вони отямлюються i йдуть з усiма; очi в нас запаленi, руки подряпанi, колiна кровоточать, лiктi розбитi.

Скiльки минуло часу – тижнi, мiсяцi, роки? Нi, лише днi. Час збiгае в нас на очах, ми бачимо це з безбарвних облич тих, що вмирають; ми ковтаемо iжу, бiгаемо, кидаемо гранати, стрiляемо, вбиваемо, валяемося скрiзь на землi; ми знесилились i збайдужiли до всього, нас пiдтримуе тiльки усвiдомлення, що навколо е ще слабшi, ще безпораднiшi, ще отупiлiшi, нiж ми. Широко розплющеними очима вони дивляться на нас, немов на богiв, бо нам часом щастить уникнути смертi.

У тi короткi години, коли на фронтi спокiйно, ми навчаемо новачкiв:

– Он бачиш ту вертихвiстку? Це мiна, вона летить сюди! Та лежи спокiйно, вона впаде далi, аж там. Але коли вона летить отак, тодi давай драла! Вiд неi можна втекти.

Ми вчимо iх чути пiдступне сичання невеличких снарядiв, яке можна ледь розрiзнити, треба вмiти серед гуркоту розпiзнавати це комарине зумкотiння; ми пояснюемо хлопцям, що цi снаряди куди небезпечнiшi, нiж великi, бо тi чути вже здалеку. Ми показуемо iм, як ховатися вiд лiтакiв, як прикидатися мертвими, коли промчала ворожа атака, що треба робити з ручними гранатами, аби вони розривалися за пiвсекунди до того, як торкнуться землi; ми вчимо новачкiв падати миттю у вирви, рятуючись вiд снарядiв; ми демонструемо, як можна в’язкою ручних гранат розвалити окоп; ми пояснюемо рiзницю мiж ворожими гранатами й нашими в часi вибуху; ми звертаемо увагу на те, з яким звуком летять хiмiчнi снаряди; ми навчае

Страница 32

о новобранцiв рiзних хитрощiв, що можуть урятувати iх вiд смертi.

Вони слухають нас, вони дуже слухнянi, та коли знову починаеться бiй, з переляку хлопцi роблять майже завжди все навпаки.

Гайе Вестгуза несуть iз розiдраною спиною; при кожному подиху видно, як у глибинi рани пульсують легенi. Я ще встигаю потиснути йому руку.

– Це вже кiнець, Паулю! – стогне вiн i вiд болю кусае собi руки.

Ми бачимо людей, ще живих, хоч iм вiдiрвало голову; бачимо солдатiв, яким вiдтяло обидвi ступнi, вони шкандибають до найближчоi вирви на своiх обрубках з уламками кiсток; якийсь ефрейтор повзе два кiлометри на руках i тягне за собою перебитi ноги; iнший iде на перев’язувальний пункт, притискаючи до себе своi кишки, а вони однаково вивалюються; ми бачимо людей без рота, без нижньоi щелепи, без обличчя; знаходимо чоловiка, що двi години затискав зубами артерiю в себе на руцi, аби не зiйти кров’ю; сходить сонце, спадае нiч, снаряди свистять, життя кiнчаеться.

Однак шматочок сплюндрованоi землi, де ми окопалися, вiдстояно, значно дужчому вороговi ми вiддали лише кiлька метрiв. Але на кожен метр припадае один убитий.

Нас змiнюють. Пiд нами крутяться колеса, ми стоiмо на ваговозi, байдужi до всього, i присiдаемо, зачувши вигук: «Увага – дрiт!» Коли ми iхали сюди, на передову, було лiто, дерева стояли ще зеленi, тепер вони зовсiм осiннi, а нiч сiра й вогка. Машини спиняються, ми злiзаемо з них – невеликий гурт солдатiв iз рiзних рот. У темрявi, осторонь вiд машин, стоять люди й вигукують номери полкiв i рот. І щоразу вiд нас вiдокремлюеться купка, невеличка, жалюгiдна купка брудних, мертвотно-блiдих солдатiв, страх яка мала купка, страх як мало нас зосталося.

Хтось вигукуе номер нашоi роти, з голосу чути, що то наш ротний командир, отже, вiн живий, тiльки рука перев’язана. Ми пiдходимо до нього, я впiзнаю Кача й Альберта, ми стаемо поруч, тулимся один до одного й перезираемось.

Командир iще раз вигукуе номер нашоi роти, тодi ще. Довго доведеться йому гукати: нi в лазаретах, нi у вирвах його не почують.

І знову:

– Друга рота, до мене!

А тодi тихiше:

– Бiльш нiкого немае з другоi роти?

Командир замовкае, а потiм питае захриплим голосом:

– Це всi?

І врештi наказуе:

– За порядком розрахуйсь!

Сiрiе ранок; було ще лiто, коли ми вирушили на передову, поiхало сто п’ятдесят людей. Тепер ми мерзнемо, бо вже осiнь, шурхотить листя, i втомлено лунають голоси:

– Перший… другий… третiй… четвертий…

На тридцять другому номерi голоси замовкають. Мовчання тривае довго, нарештi командир питае:

– Бiльш нiкого? – Вiн чекае, а тодi тихо додае: – По взводах… – але зразу ж уривае себе: – Друга рота… – i стомлено: – Друга рота, не в ногу руш!

Одна колона, одна невеличка колона важко чвалае назустрiч ранковi.

Тридцять два чоловiки.


VII

Нас вiдвозять у тил, цього разу далi, нiж звичайно, на польовий пересильний пункт, щоб там докомплектувати. Наша рота потребуе поповнення бiльш як сто осiб.

Тим часом, поки немае служби, ми тиняемося без дiла. За два днi до нас повертаеться Гiммельштос. Вiдтодi, як вiн побував на передовiй, його нахабство де й дiлося. Вiн пропонуе нам помиритись. Я не заперечую, адже бачив, як вiн допомагав виносити Гайе Вестгуза, пораненого в спину. До того ж Гiммельштос мiркуе справдi тверезо, i коли вiн запрошуе нас до буфету, ми погоджуемося. Тiльки Тьяден ставиться до нього стримано, з недовiрою.

Та врештi i Тьяден пристае до нас, бо Гiммельштос розповiдае, що тепер вiн замiнюватиме куховара, бо той iде у вiдпустку. На доказ цього вiн тут же дiстае й кладе перед нами два фунти цукру на всiх i пiвфунта масла особисто для Тьядена. Гiммельштос навiть улаштовуе так, що наступнi три днi ми маемо наряд на кухню чистити картоплю й брукву. Там вiн пригощае нас найкращими стравами з офiцерського столу.

Таким чином, тепер ми маемо те, чого треба солдатовi для щастя: добрi харчi та спокiй. Коли помiркувати, це зовсiм небагато. Якихось два роки тому ми страшенно зневажали б себе за це. А тепер майже задоволенi. До всього можна звикнути, до окопiв теж.

Звичкою можна пояснити й те, що ми начебто швидко про все забуваемо. Позавчора ми були у вогненному пеклi, сьогоднi скрiзь вештаемося, казна-що витинаемо, а завтра нас знову поженуть на передову. Та насправдi ми нiчого не забуваемо. Поки ми мусимо бути тут, на вiйнi, кожний фронтовий день, що його пережили, лягае нам на душу каменем, бо про такi речi не можна вiдразу думати – надто тяжко. Якби ми взялися думати, то спогади розчавили б нас; принаймнi я вже помiтив: жах можна пережити, поки ти просто скоряешся неминучостi; та коли ти згадуеш про той жах, вiн убивае.

Так само, як на передовiй ми обертаемося на тварин, бо це едине, що може нас урятувати, – так пiд час вiдпочинку стаемо дешевими дотепниками й ледацюгами. Інакше ми не можемо, то вiд нас не залежить. Ми хочемо жити, за будь-яку цiну жити; ми не можемо обтяжувати себе почуттями, якi за мирного часу, напевне, прикрашають життя, але тут вони фальшивi. Кемм

Страница 33

рiх помер, Гайе Вестгуз помирае, з тiлом Ганса Крамера, який потрапив пiд пряме влучання, в день страшного суду матимуть клопiт: доведеться збирати його по шматках; у Мартенса немае нiг, Маера вбито, Баера вбито, Геммерлiнга вбито, сто двадцять людей лежать десь пораненi; страшно подумати, тiльки навiщо думати, хiба це нас обходить, адже ми живi! Якби ми могли iх урятувати, тодi iнша рiч, ми все зробили б для цього, хоч би й самi загинули; коли нам чогось забагнеться, ми все зробимо, таку вже маемо вдачу. Ми майже нiчого не боiмося, хiба що смертi, та тут бере гору не розум, а тiло.

Але наших товаришiв убито, ми нiчим не змогли iм зарадити, тепер вони заспокоiлись – а хто знае, що нас чекае попереду; отож ми байдикуемо, спимо чи жеремо, скiльки нам у черево влазить, п’емо горiлку й куримо, аби тiльки цi години не були такi порожнi. Життя коротке.

Усi фронтовi жахи щезають, коли фронт залишаеться позаду. Ми женемо iх вiд себе вульгарними й похмурими жартами; примiром, як хтось помирае, ми кажемо про нього, що вiн задом землю рие, i в такому стилi ми говоримо про все взагалi, це рятуе нас вiд божевiлля – поки ми так усе сприймаемо, ми здатнi на опiр.

Однак ми нiчого не забуваемо! Усе, що пишуть у вiйськових газетах про надзвичайний гумор солдатiв, якi, мовляв, одразу ж, тiльки-но виберуться з-пiд шквального вогню, влаштовують собi вечiрки з танцями, – усе це страшенна нiсенiтниця. Ми жартуемо не тому, що нам притаманне почуття гумору, нi, ми вдаемося до гумору через те, що без нього ми б загинули. Та надовго нам його не вистачить, наш гумор стае щомiсяця дедалi похмурiшим.

І я знаю: все, що тепер, поки ми на вiйнi, потонуло в нас, немов камiння, пiсля вiйни знову спливе на поверхню, ось тодi й почнеться боротьба мiж життям i смертю.

Днi, тижнi, роки, що iх ми пробули тут, на фронтi, ще раз повернуться до нас, i нашi вбитi товаришi повстають тодi з-пiд землi й пiдуть поруч iз нами; ми матимемо яснi голови, ясну мету й пiдем плiч-о-плiч iз нашими вбитими товаришами, несучи на собi фронтовi роки, – та проти кого ми пiдемо, проти кого?

У цiй мiсцевостi нещодавно перебував фронтовий театр. На дерев’яному стендi ще й досi висять строкатi афiшi про вистави, якi йшли в тому театрi. Ми з Кропом стоiмо перед ними, витрiщивши очi. Нам несила збагнути, що такi речi ще iснують на свiтi. Ось на афiшi дiвчина в лiтнiй яснiй сукнi, пiдперезана червоним лакованим паском. Однiею рукою вона спираеться на парапет, у другiй тримае солом’яного капелюшка. На ногах у неi бiлi панчохи й бiлi черевики – елегантнi черевички з пряжками, на високих пiдборах. Позад неi виблискуе сине море з бiлими гребiнцями хвиль, збоку виднiеться свiтла затока, вона глибоко врiзаеться в берег. Дiвчина надзвичайно гарна, у неi рiвненький носик, рожевi вуста й довгi ноги; неймовiрно чепурна й випещена, вона купаеться, либонь, двiчi на день i нiколи не мае бруду пiд нiгтями. Хiба що зрiдка трохи пiщинок iз пляжу.

Поряд неi стоiть молодик у бiлих штанях, синiй куртцi й моряцькому кашкетi, та вiн цiкавить нас куди менше.

Дiвчина на стендi здаеться нам якимось дивом. Ми геть забули, що на свiтi iснуе щось подiбне, та й тепер ми ще не зовсiм вiримо своiм очам. Принаймнi вже кiлька рокiв ми не бачили нiчого, що хоча б трохи нагадувало цю дiвчину – втiлення радостi, вроди й щастя. Це мир, ми хвилюемося, вiдчуваючи, що саме таким мир i мае бути.

– Поглянь тiльки на цi легенькi черевички, в них вона не змогла б навiть кiлометра промарширувати, – кажу я й вiдразу розумiю, яку бовкнув дурницю: безглуздо згадувати якесь марширування, коли бачиш таку красу.

– Скiльки ж iй рокiв? – цiкавиться Кроп.

Я на око визначаю:

– Щонайбiльше двадцять два, Альберте.

– Тодi вона старша за нас. А я тобi кажу: iй не бiльше сiмнадцяти.

Нас аж морозом проймае.

– Альберте, оце було б дiло, як ти гадаеш?

Вiн кивае.

– Удома в мене теж е бiлi штани.

– Подумаеш, бiлi штани, – кажу я. – Ти поглянь, яка дiвчина.

Ми обдивляемось один одного з голови до нiг. Нема на що дивитися – вигорiле, полатане, зашмароване обмундирування. Марна рiч щось там порiвнювати.

Тож насамперед ми здряпуемо зi стенда молодика в бiлих штанях, здряпуемо обережно, щоб не пошкодити дiвчини. У такий спосiб ми дечого досягаемо. Потiм Кроп пропонуе:

– Можна було б пiти вошву прожарити.

Я не дуже пристаю на його думку, бо речi вiд цього псуються, а вошi за якихось двi години знову нас обсядуть. Ми ще довго милуемося дiвчиною на афiшi, i врештi я погоджуюся з Кропом. Ба навiть додаю:

– Може, пощастить добути чистi сорочки.

Однак в Альберта iнше на думцi:

– От якби онучi…

– І онучi дiстанемо. Ходiмо, спробуймо iх на щось вимiняти.

Але до нас, не поспiшаючи, пiдходять Леер i Тьяден; вони бачать афiшу, i наша розмова вiдразу стае соромiцькою. Леер перший у нашому класi мав iнтимнi стосунки з жiнкою й розповiдав хвилюючi подробицi. Вiн теж захоплено висловлюеться про дiвчину на афiшi, але з iншоi точки зору, i Тьяден завзято його пiдтримуе.

Їхня

Страница 34

оведiнка не обурюе нас. Хто не любить соромiцьких розмов, той не солдат; проте саме тепер нам це чогось не до смаку, тож ми вiдходимо вбiк i прямуемо до дезiнсекцiйноi камери з таким почуттям, нiби йдемо до крамницi модного чоловiчого одягу.

Будинки, в яких нас розквартирували, стоять на березi каналу. За каналом е ставки, обсадженi тополями; за каналом е й жiнки.

З будинкiв на нашому боцi всiх уже давно повиселяли. Але з того боку коли-не-коли можна ще побачити мiсцевих людей.

Увечерi ми купаемося в каналi. Нараз до берега виходять три жiнки. Вони йдуть неквапно й не вiдвертають очей, хоч ми купаемося без плавок.

Леер гукае до них. Вони смiються й спиняються, щоб нас роздивитися. Ми вигукуемо ламаною французькою мовою, що кому спаде на думку, без найменшого зв’язку, поспiшаючи, аби вони не пiшли. Це не дуже пристойна мова, та звiдки нам набратися тiеi пристойностi?!

Одна з жiнок тоненька, чорнява. Коли вона смiеться, виблискують гарнi зуби. Рухи в неi швидкi, квапливi, спiдниця вiльно облягае iй ноги. Дарма що вода в каналi холодна, ми збудженi, веселi й силуемося зацiкавити жiнок, щоб вони не пiшли. Придумуемо всякi дотепи, i вони вiдповiдають нам, ми iх не розумiемо, проте смiемось i махаемо iм руками. Тьяден виявився куди кмiтливiшим за нас. Вiн збiгав додому, принiс цiлу хлiбину й високо пiдiймае ii над головою.

Це справляе неабияке враження. Жiнки кивають нам i показують на мигах, щоб ми перебралися до них. Але цього робити нам не вiльно. На той берег ступати заборонено. Скрiзь на мостах стоять вартовi, i без перепустки пройти неможливо. Тож ми сяк-так тлумачимо жiнкам, щоб вони прийшли до нас, але вони хитають заперечливо головами й показують на мости. Видно, iх теж не пропускають.

Жiнки повертають назад i повiльно йдуть понад берегом, проти течii каналу. Ми проводжаемо iх уплав. Через кiлькасот метрiв вони звертають i показують нам на будинок, що стоiть трохи осторонь, майже схований за деревами й кущами. Леер цiкавиться, чи вони там живуть.

Вони смiються: справдi, це iхнiй дiм.

Ми голосно пояснюемо iм, що прийдемо до них, коли вартовi не зможуть нас побачити. Уночi. Сьогоднi вночi.

Жiнки пiдiймають руки, складають долонi, туляться до них щоками й заплющують очi. Вони зрозумiли нас. Тоненька, чорнява ледь пританцьовуе. А бiлява щебече:

– Хлiб… добре…

Ми палко запевняемо iх, що хлiба принесемо. І, крiм того, ще всяких смачних речей; ми вирячуемо очi й на мигах показуемо, яких саме. Леер замалим не тоне, намагаючись руками зобразити «шматок ковбаси». Якби було потрiбно, ми пообiцяли б iм цiлий продовольчий склад. Вони йдуть i ще раз у раз озираються. Ми вилазимо на берег з нашого боку та стежимо, чи вони справдi зайдуть до того будинку, бо можуть i обдурити. Потiм ми пливемо назад.

Без перепустки через мiст пройти неможливо, тож ми вирiшуемо просто перепливти вночi канал. Хвилювання проймае нас i мiцно тримае у своiх лабетах. Нам не сидиться на одному мiсцi, i ми йдемо до iдальнi. Сьогоднi там саме е пиво та щось схоже на пунш.

Ми п’емо пунш i розповiдаемо один одному всякi вигаданi пригоди. Оповiдачевi всi охоче вiрять, i кожен нетерпляче жде черги, аби й собi розповiсти щось iще неймовiрнiше. Руки в нас не можуть лежати спокiйно, ми викурюемо безлiч цигарок, аж поки Кроп отямлюеться:

– Власне, ми могли б принести iм трохи цигарок.

Тодi ми ховаемо цигарки в шапки, щоб зберегти до ночi.

Небо стало зелене, як недостигле яблуко. Нас четверо, а туди треба йти втрьох; найкраще було б якось позбутися Тьядена, тож з нашою допомогою вiн так надудлюеться ромом i пуншем, що вже ледве стоiть на ногах. Коли стае вже зовсiм темно, ми йдемо до нашого будинку всiм гуртом i ведемо посерединi Тьядена. З нетерплячки ми аж палаемо, радiючи майбутнiй веселiй пригодi. Менi дiстаеться та тоненька, чорнява, ми вже подiлили iх помiж себе.

Тьяден падае на свiй солом’яний матрац i вже хропе. Через якийсь час вiн раптом прокидаеться й мружиться на нас iз такою лукавою посмiшкою, що ми лякаемось – чи не надумав вiн пошити нас у дурнi й ми тiльки даремно витратилися на пунш. Але вiн знову падае на матрац i спить собi далi.

Кожен iз нас трьох бере по цiлiй хлiбинi й загортае ii в газету. Цигарки ми теж пакуемо, а до цього додаемо ще три добрячi пайки лiверноi ковбаси, що ii нам давали сьогоднi на вечерю. Вийшли досить пристойнi гостинцi.

Поки що ми ховаемо все це в чоботи, бо нам треба взяти iх iз собою, аби на тому боцi не порiзати ноги дротом чи битим склом. А що нам доведеться через канал плисти, то нiякого iншого одягу взяти ми не можемо. Надворi вже темно, та й iти нам недалеко.

Ми вирушаемо, тримаючи в руках чоботи. Мерщiй спускаемось у воду й пливемо горiлиць, пiднявши чоботи з пакунками над головою.

На тому боцi ми обережно вилазимо нагору, витягаемо гостинцi й взуваемо чоботи. Мокрi, голi, в самих тiльки чоботях i з пакунками пiд пахвою ми бiжимо до будинку. Його ми знаходимо вiдразу, вiн темнiе серед кущiв. Леер перечiплюеться через якесь корiння, падае й

Страница 35

збивае собi лiктi.

– Пусте! – весело вигукуе вiн.

Вiкна закритi вiконницями. Скрадаючись, ми обходимо будинок i силуемося щось роздивитись у шпарки. Нам уже нетерпеливиться. Нараз Кроп застигае на мiсцi.

– А раптом там у них сидить якийсь майор?

– Тодi ми дамо драла, – посмiхаеться Леер. – Хай прочитае номер нашого полку ось тут. – І вiн ляскае себе по голому заду.

Параднi дверi не замкненi. Ми досить гучно човгаемо чоботами. Десь у будинку прочиняються дверi, крiзь них на нас падае свiтло; якась жiнка злякано скрикуе.

– Тсс, тсс, – шепочемо ми, – camarade, bon ami[2 - Товариш, друг (фр.).]… – i пiдiймаемо благально нашi пакунки.

Тепер ми вже бачимо й тих двох жiнок, дверi вiдчиняються навстiж, i ми опиняемося в яскравому свiтлi. Нас упiзнають, i всi три жiнки аж заходяться з реготу, дивлячись, як ми вбранi. Стоячи у дверях, вони аж згинаються й хапаються за боки, такий на них напав смiх. А якi вони гнучкi, якi гарнi!

– Un moment![3 - Хвилинку! (фр.)]

Вони щезають у кiмнатi, звiдти кидають нам якусь одежину, i ми сяк-так прикриваемося. Тепер нам дозволено увiйти. У кiмнатi горить невеличка лампа, тут тепло та трохи пахне парфумами. Ми розгортаемо нашi гостинцi й вiддаемо iх жiнкам. У них блищать очi, зразу видно, що вони голоднi.

А далi ми всi трохи знiчуемося. Леер на мигах запрошуе iх попоiсти. Тодi вони знову жвавiшають, приносять тарiлки, ножi й жадiбно беруться до iжi. Кожен шматочок лiверноi ковбаси, перш нiж його проковтнути, щоразу пiдносять на виделцi вгору й милуються ним, а ми гордо дивимося на них.

Вони без упину торохтять щось своею мовою, ми розумiемо дуже мало, але вiдчуваемо, що це приязнi слова. Мабуть, ми здаемося iм iще зовсiм молоденькими. Ота тонка чорнява гладить мене по головi й каже те, що завжди кажуть усi французькi жiнки:

– La guerre… Grand malheur… Pauvres gar?ons…[4 - Вiйна… Велике лихо… Бiдолашнi хлоп’ята… (фр.)]

Я мiцно тримаю ii за руку й торкаюся губами долонi. Їi пальцi стискають менi обличчя. Вона нахиляеться зовсiм близько, мене бентежать ii очi, нiжна смаглява шкiра й червонi вуста. Цi вуста вимовляють незрозумiлi слова. Очей я теж не зовсiм розумiю – вони обiцяють бiльше, нiж ми сподiвалися, йдучи сюди.

Поруч е ще кiмнати. Коли ми проходимо повз них, я бачу Леера, вiн упевнено й галасливо розважаеться з бiлявкою. Адже вiн уже знаеться на цьому. А я, я весь поринаю в якесь дивне почуття – незбагненне, тихе й водночас бентежне – i цiлком вiддаюся йому. У менi дивовижно поеднуються жага й бажання забутися. Голова в мене вже йде обертом, а тут немае нiчого, за що можна було б ухопитись. Чоботи ми залишили пiд дверима, замiсть них нам дали капцi, отож на менi немае нiчого, що повернуло б притаманнi солдатовi впевненiсть i зухвальство: нi зброi, нi ременя, нi мундира, нi кашкета. Я поринаю в невiдоме, хай буде, що буде, та все ж менi жаско.

Коли тоненька чорнява замислюеться, в неi рухаються брови, та як вона заговорить, вони стають непорушнi. Часом вона не вимовляе слова до кiнця, воно завмирае в неi на вустах або так, недомовлене, простягаеться надi мною, немов веселка, чи нескiнченна дорога, чи блискуча комета.

Що я знав про це? А що знаю тепер? Слова цiеi чужинськоi мови, з яких я ледве щось можу збагнути, присипляють мене, брунатнi стiни напiвосвiтленоi кiмнати розпливаються передi мною в соннiй тишi, i тiльки жiноче обличчя живе й сяе надi мною.

Яке дивовижно мiнливе бувае лице: ще годину тому воно було чуже, а тепер це сама нiжнiсть, породжена темрявою ночi, життям i буянням кровi, i все це променiе в тому обличчi. На всi навколишнi речi падае вiдблиск цього промiння, вони невпiзнанно змiнюються, стають якiсь незвичайнi; я майже побожно дивлюся на свою бiлу шкiру, коли на неi падае свiтло лампи й прохолодна смаглява рука ii лагiдно пестить.

Як тут усе не схоже на тi борделi для рядових, що iх нам дозволяють вiдвiдувати й де доводиться ставати в довгу чергу. Менi не хочеться iх згадувати, але вони мимохiть спадають на думку, i стае аж страшно, що я нiколи не позбудуся тих спогадiв.

Нараз я вiдчуваю губи тоненькоi чорнявоi й жадiбно тягнуся iм назустрiч, заплющую очi, наче прагну згасити в пам’ятi вiйну, ii жах i мерзоту, щоб прокинутися молодим i щасливим; передi мною спливае яскравий образ дiвчини з афiшi, i на якусь хвилину менi здаеться, що мое життя залежатиме вiд того, чи я здобуду ii… І я ще дужче тулюся до рук, що обiймають мене… Може, зараз станеться диво.

Трохи перегодом усi три пари вже знов укупi. Леер аж пашить бадьорiстю. Ми сердечно прощаемось i взуваемо чоботи. Нiчне повiтря холодить нашi розпаленiлi тiла. У темрявi височать тополi й тихо шелестять. Мiсяць сяе на небi й у водi каналу. Ми не бiжимо, а йдемо поряд, широко ступаючи.

Леер каже:

– За це справдi не шкода хлiбини.

Я не зважуюся говорити, менi навiть трохи сумно.

Раптом ми чуемо, що хтось iде, i мерщiй ховаемося за кущами.

Чоловiк наближаеться, проходить просто поруч. Ми бачимо, що це голий солдат у чоботях, точнiсiнько як

Страница 36

ми; вiн тримае пiд рукою пакунок i страшенно поспiшае. Це чимдуж мчить Тьяден. Уже його й не видно.

Ми регочемо. Ото лаятиметься завтра!

Нiхто й не помiчае, як ми добираемося до наших матрацiв.

Мене викликають до канцелярii. Командир роти видае менi вiдпускне свiдоцтво, проiзнi папери та зичить щасливоi дороги. Я розглядаю папери, цiкавий знати, на який час дали менi вiдпустку. Сiмнадцять днiв, з них чотирнадцять – вiдпустка, а три – на дорогу. Це замало, i я питаю, чи не можна дати менi на дорогу п’ять днiв. Бертiнк показуе на свiдоцтво, i тiльки тепер я бачу, що менi не доведеться вiдразу повертатися на фронт. Коли вiдпустка закiнчиться, я маю з’явитися на курси в один iз тилових таборiв.

Інших беруть завидки. А Кач дае менi добрi поради, як там, у тилу, поводитись:

– Коли не ловитимеш гав, то зможеш там довго валандатись.

Правду кажучи, менi було б краще поiхати звiдси днiв через вiсiм, бо стiльки ми ще пробудемо тут, а тут зовсiм не погано…

Звiсна рiч, сьогоднi я пригощаю в солдатському буфетi. Ми вже трохи сп’янiли. Менi стае сумно: я iду звiдси на шiсть тижнiв, це, безперечно, справжне щастя, але що буде, як я повернуся? Чи зустрiну я ще своiх друзiв? Кеммерiха й Гайе вже немае на свiтi, а далi чия черга?

Ми п’емо, i я роздивляюся всiх, одного за одним. Бiля мене сидить Альберт, курить цигарку та смiеться, ми з ним завжди були разом; навпроти примостився Кач, у нього похилi плечi, широкi долонi та спокiйний голос; далi – Мюллер, зуби в нього стирчать уперед, а смiеться вiн, мов гавкае; поруч – Тьяден iз мишачими очицями та Леер, що вiдпустив собi бороду й тепер виглядае рокiв на сорок.

У нас над головами аж клубочиться дим. Який-бо це солдат без тютюну! Буфет – добрий притулок, пиво – не тiльки напiй, а й ознака того, що ти в безпецi, що можна вiльно потягтися й випростати ноги, руки. Це ми й робимо якнайзручнiше – далеко простягли ноги й геть усю пiдлогу заплювали так, що не всi це й зумiють. З яким дивним почуттям поглядае на це той, хто мае завтра звiдси iхати!

Уночi ми ще раз перепливаемо канал. Менi навiть страшно сказати тоненькiй чорнявiй, що я завтра iду, а коли повернуся, наша частина буде, напевне, вже десь далеко, тож ми, мабуть, уже не побачимось. Однак ii це, здаеться, не дуже обходить, вона тiльки кивае. Спершу я не можу цього збагнути, та врештi розумiю. Леер слушно каже: якби мене вiдправляли на фронт, тодi я знову став би рauvre gar?ons, а вiдпускники iх мало цiкавлять, до них вони байдужi. А, хай iде до дiдька лисого з ii зумкотiнням i теревенями. Ти вiриш у диво, а виявляеться, справа тiльки в буханцi хлiба.

Наступного ранку, пройшовши дезкамеру, я вирушаю до польовоi залiзничноi станцii. Мене проводжають Альберт i Кач. На станцii ми дiзнаемося, що поiзда доведеться чекати ще кiлька годин. Моiм приятелям треба повертатися назад, до роти, i ми прощаемося.

– Бувай здоров, Каче! Бувай здоров, Альберте!

Вони йдуть назад i ще кiлька разiв обертаються та махають менi руками. Постатi поволi меншають. Та iхня хода, iхнi рухи менi такi знайомi, що я навiть здаля можу розпiзнати хлопцiв. А потiм вони вже зникають.

Я сiдаю на свiй солдатський ранець i чекаю.

Зненацька мене проймае шалена нетерплячка – якнайшвидше поiхати звiдси.

Я тиняюсь по якихось вокзалах, стою в чергах до казанiв iз супом, сиджу у вагонах на твердих лавках; та нарештi краевид за вiкнами змiнюеться, стае знайомий до болю, до щему. У призахiдному сонцi повз вагоннi вiкна пропливають села iз солом’яними стрiхами, що нависають, немов брилi, над побiленими стiнами каркасних будиночкiв; за ними в скiсному сонячному промiннi мерехтять перламутром лани; пропливають фруктовi садки, клунi й старезнi липи.

За назвами станцiй постають спогади, вiд яких млiе серце. Поiзд гуркоче й гуркоче, я стою бiля вiкна, мiцно вчепившись руками в дерев’яну раму. Цi назви наче межа моеi юностi.

Рiвнi луки, поля, обiйстя; ген пiд обрiем пролягае дорога, i там, на тлi неба, iде самотня пiдвода. За шлагбаумом чекають селяни, дiвчата махають руками, дiти граються бiля залiзничного насипу, дороги стеляться крiзь лани, хорошi дороги, не розбитi снарядами.

Спадае вечiр. Якби поiзд не гуркотiв, я не змiг би стримати крику. За вiкном тягнеться рiвнина, на тлi ще свiтлоi блакитi починають вимальовуватися обриси далеких гiр. Я впiзнаю характерний силует гори Дольбен – зубчастий гребiнь раптом уриваеться там, де кiнчаються верхiвки лiсу. Скоро з-за гори вирине мiсто.

А тим часом пригасле жовто-червоне свiтло заливае все довкола, поiзд гуркотить на поворотi, ще один закрут – i далеко, ген-ген попереду, мов несправжнi, стоять темнi тополi, виструнчившись одна за одною в довгий ряд, – мiраж, створений свiтлом, тiнями й тугою.

Лани поволi повертаються разом iз нами; поiзд огинае iх, просвiти мiж деревами меншають, вони зливаються докупи, i якусь мить я бачу тiльки одне-однiсiньке дерево; тодi заднi знову висуваються з-за переднiх, i тополi ще довго темнiють на тлi вечiрнього неба, аж поки iх заступають

Страница 37

ершi будинки.

Залiзничний переiзд. Я стою бiля вiкна, не можу вiдiйти вiд нього. Іншi пасажири складають речi, готуються до виходу. Тихенько, сам собi, я повторюю назву вулицi, яку ми перетинаемо:

– Бремерштрасе… Бремерштрасе…

За вiкном, унизу, велосипедисти, пiдводи, сiра вулиця, сiрий тунель – усе це бентежить мене, немов я бачу рiдну матiр.

Нарештi поiзд зупиняеться. То вже вокзал з його гуркотом, галасом i вивiсками. Завдавши на спину ранець, я застiбаю гачки, беру гвинтiвку в руки i, зашпортуючись, спускаюся схiдцями додолу.

На перонi я озираюся; з тих людей, що поспiшають повз мене, я нiкого не знаю. Якась сестра-жалiбниця пропонуе менi щось випити. Я вiдвертаюсь, бо вона по-дурному всмiхаеться, пишаючись важливiстю свого вчинку: а гляньте-но, я подаю солдатовi каву! Вона гукае до мене: «Друже!» Тiльки цього менi ще бракувало!

Бiля вокзалу вздовж вулицi шумуе рiчка, бiла вiд пiни, бо щойно вирвалась iз шлюзiв млиновоi греблi. Поруч стоiть чотирикутна сторожова вежа, побудована хтозна-коли, перед нею зеленiе велика липа, а з-за неi вже насуваеться вечiр.

Колись ми тут сидiли й часто – скiльки рокiв уже збiгло вiдтодi? – ходили греблею, вдихаючи прохолодний, застояний дух води в загатi; ми нахилялися над спокiйним плесом рiчки по той бiк шлюзiв, де опори мосту обкрученi витким зiллям i водоростями; а в спеку ми сидiли по цей бiк шлюзiв, милуючись шумовинням i бризками, та правили теревенi про наших учителiв.

Я йду через мiст, дивлюся праворуч i лiворуч; у рiчцi й тепер так само багато водоростей i так само спадае ясний струмiнь води; в будiвлi вежi, як i колись, жiнки голiруч прасують бiлизну, а жар вiд прасок лине в розчиненi вiкна. Вузькою вулицею блукають собаки, перед дверима будинкiв стоять люди й дивляться на мене, коли я минаю iх, такий навантажений i брудний.

У тiй кондитерськiй ми колись iли морозиво й училися курити. На цiй вулицi, що пропливае повз мене, я знаю кожен будинок, бакалiйну крамницю, аптеку, перукарню. І от я вже стою перед темними дверима iз замацаною клямкою, i раптом менi важко пiдняти руку. Вiдчиняю дверi, прохолода приемно огортае мене, очi майже нiчого не бачать.

Сходи риплять пiд моiми чобiтьми. Нагорi прочиняються дверi, хтось перехиляеться через поруччя й дивиться вниз. Це дверi з кухнi, там саме смажать картопляники, дух вiд них заповнюе весь будинок, до того ж сьогоднi субота й через поруччя перехилилася, певне, моя сестра. Спершу я чогось знiчуюсь i якусь мить не пiдводжу голови, тодi скидаю каску й дивлюся вгору. Справдi, то моя старша сестра.

– Пауль! – кричить вона. – Пауль!

Я киваю, ранець застрягае мiж поруччям, гвинтiвка надто важка.

Сестра розчиняе навстiж дверi й гукае:

– Мамо, мамо, Пауль приiхав!

Менi несила йти далi. Мамо, мамо, Пауль приiхав!

Я прихиляюся до стiни, стискаючи руками каску й гвинтiвку. Тримаю iх мiцно, скiльки маю сили, але не годен ступити вже й кроку, сходи розпливаються перед очима, я стукаю себе прикладом по ногах i люто зцiплюю зуби; пiсля тих сестриних слiв я наче втратив тяму, не можу дати собi ради, через силу намагаюся засмiятись i щось сказати, але не можу здобутися бодай на слово й так i стою на сходах, нещасний, безпорадний, скутий жахливою судомою, а сльози мимохiть невпинно течуть менi по обличчю.

Сестра повертаеться й питае:

– Та що з тобою?

Насилу я перемагаюсь i дибаю нагору, до передпокою. Гвинтiвку ставлю в куток, ранець прилаштовую пiд стiною, а каску кладу на нього зверху. Треба ще зняти ремiнь з усiм, що до нього причеплено. І враз розлючено кажу сестрi:

– Ти даси менi нарештi носовика?

Вона дiстае з шафи хустинку, i я втираю обличчя. Надi мною на стiнi висить скляна коробка з барвистими метеликами, що iх я колись наловив.

Раптом я чую материн голос. Вiн долинае зi спальнi.

– Мама ще не встала? – питаю я в сестри.

– Вона хвора.

Я йду до матерi, простягаю iй руку та як тiльки можу спокiйно кажу:

– Ось i я, мамо.

Вона тихо лежить у напiвтемнiй кiмнатi. Потiм боязко питае, i я вiдчуваю, як ii очi пильно мене оглядають:

– Ти поранений?

– Нi, менi дали вiдпустку.

Мати дуже блiда. Я не зважуюсь увiмкнути свiтло.

– Ось лежу й плачу, – каже вона, – замiсть того, щоб радiти.

– Ти хвора, мамо?

– Сьогоднi я трохи встану, – вiдповiдае вона й звертаеться до сестри, якiй доводиться раз у раз бiгати на кухню, щоб не пригорiли картопляники. – Вiдкрий слоiк iз брусничним варенням… Адже ти його любиш? – питае вона в мене.

– Авжеж, мамо, я хтозна-коли його iв.

– А ми нiби вiдчували, що ти приiдеш, – смiеться сестра. – Сьогоднi в нас твоi улюбленi картопляники й тепер навiть iз брусничним варенням.

– А сьогоднi ж i субота, – кажу я.

– Сядь бiля мене, – просить мати.

Вона дивиться на мене. Руки в неi блiдi, кволi, а проти моiх зовсiм тоненькi. Ми перемовляемося лише кiлькома словами, i я вдячний матерi, що вона мене не розпитуе. Та й про що менi говорити? З усього, що могло бути, сталося найкраще. Я живий-здоровий i ось сиджу бiл

Страница 38

неi. А в кухнi моя сестра готуе вечерю, ще й спiвае.

– Любий мiй хлопчику, – тихо каже мати.

У нашiй родинi не були заведенi всякi пестощi, бiдняки до такого не звикли, бо на iхню долю випадае надто багато працi й турбот. Вони дивляться на це iнакше, не повторюють без кiнця те, що й без слiв зрозумiле. Коли моя мати сказала «Любий мiй хлопчику», то цим вона висловила все, на що iншiй довелося б витратити хтозна-скiльки слiв. Я напевне знаю: крiм цього слоiка з брусничним варенням, у моеi матерi вже багато мiсяцiв не було нiчого солодкого, вона зберегла його для мене, так само як i вже трохи черстве печиво, що ним вона тепер мене пригощае. Напевне, випадково десь розжилась i зразу вiдклала для мене.

Я сиджу бiля ii лiжка, а за вiкном, навпроти нас, у садку невеличкого ресторанчика, виблискують на деревах коричнево-золотi каштани. Я повiльно дихаю й кажу сам до себе: «Ти вдома, ти вдома». Проте вiдчуваю якусь дивну скутiсть, я ще не можу до всього призвичаiтись. Ось моя мати, ось моя сестра, ось коробка з метеликами, ось пiанiно червоного дерева, та сам я ще не зовсiм тут. Мiж нами якась перепона, ii ще треба подолати.

Тож я виходжу до передпокою, беру свiй ранець i несу до материного лiжка, а там викладаю все, що привiз: цiлу головку сиру, яку роздобув менi Кач, двi пайковi хлiбини, три чвертi фунта масла, двi бляшанки з лiверним фаршем, фунт смальцю й торбинку рису.

– Вiзьмiть, це вам, мабуть, придасться…

Вони кивають.

– Тут, либонь, iз харчами погано?

– Звiсно, не дуже добре. А вам на фронтi вистачае?

Я всмiхаюсь i показую на те, що привiз.

– Так багато нам не завжди дають, але взагалi годують пристойно.

Ерна складае харчi й виносить до кухнi. Нараз мати мiцно хапае мене за руку i, затинаючись, питае:

– Там було дуже страшно, Паулю?

Що менi вiдповiсти тобi, мамо? Ти нiколи цього не збагнеш, нiколи не зрозумiеш. І не треба тобi розумiти. Чи там було страшно, питаеш ти. Ой мамо, мамо!

Я заперечливо хитаю головою й кажу:

– Нi, мамо, не дуже. Нас там багато, а з усiма якось легше.

– Але ж недавно тут був Генрiх Бредемаер, то вiн розповiдав, що на фронтi справжне пекло, отi гази й взагалi.

Це каже моя мати. Отi гази й взагалi… Вона не розумiе того, що говорить, вона тiльки боiться за мене. Невже розповiдати iй, як ми колись знайшли три ворожi траншеi, де всi солдати позастигали так, наче iх громом побило? На брустверах, у сховищах, скрiзь, де iх зненацька заскочила смерть, стояли й лежали люди iз синiми обличчями, всi вже мертвi.

– Та люди всяке вигадують, мамо, – вiдповiдаю я. – Бредемаер розповiдав, аби слухали. Ти ж сама бачиш: я живий-здоровий, ще й погладшав проти колишнього.

Страх i турбота матерi повертають менi спокiй. Тепер я вже можу ходити по кiмнатах, розмовляти й розпитувати, не побоюючись, що раптом менi доведеться притулитися до стiни, бо все навкруг стане м’яке, наче гума, а ноги – немов ватянi.

Мати хоче пiдвестися з лiжка, i я тим часом iду на кухню до сестри.

– Що з нею? – питаю я.

Сестра знизуе плечима.

– Вона лежить уже кiлька мiсяцiв, але не дозволяла писати тобi про це. Їi дивилося багато лiкарiв. Один з них сказав, що в неi, напевне, рак.

Я йду до окружного вiйськового управлiння доповiсти про те, що прибув. Неквапно плентаюся вулицями. Раз у раз до мене забалакують знайомi. Та з ними я довго не затримуюсь, бо не хочу багато говорити.

Коли я повертаюся назад, хтось голосно гукае до мене. Ще замислений, я обертаюсь i бачу перед собою якогось майора. Вiн напускаеться на мене:

– Чого не вiддаете честь?

– Вибачте, пане майор, – кажу я розгублено, – я вас не побачив.

Вiн кричить уже дужче:

– Ви й вiдповiдати не вмiете, як належить?!

Менi кортить затопити йому в пику, та я стримуюсь, бо тодi моя вiдпустка зразу урветься, тож витягуюсь перед ним i кажу:

– Я не побачив пана майора.

– То будьте ласкавi дивитися! – гаркае вiн. – Ваше прiзвище?

Я вiдповiдаю.

Його червоне опецькувате обличчя ще палае гнiвом.

– З якоi частини?

Я рапортую, як належить. А йому ще замало.

– Де розташованi?

Та з мене вже досить, i я кажу:

– Мiж Лангемарком i Бiксхооте.

– Де це? – питае вiн трохи спантеличено.

Я пояснюю, що годину тому прибув сюди у вiдпустку. Гадаю, що тепер вiн вiдчепиться й пiде собi далi. Та дарма. Вiн iще дужче лютуе:

– То ви надумали й тут запровадити своi фронтовi порядки? Нi, цього не буде. У нас, хвалити Бога, пануе лад.

І командуе:

– Кругом, двадцять крокiв назад, бiгом марш!

У менi глухо нуртуе лють. Але проти нього я безпорадний: як вiн схоче, то негайно мене заарештуе. Я вiдбiгаю назад, вертаюсь, за шiсть метрiв вiд майора пiдiймаю руку, хвацько козиряю i, тiльки пройшовши ще шiсть метрiв, опускаю ii.

Вiн пiдкликае мене знов i вже трохи милостивiше пояснюе, що цього разу даруе менi провину. Я виструнчуюсь на знак вдячностi.

– Ідiть! – командуе вiн.

Я клацаю пiдборами, повертаюсь i йду. Через цю зустрiч вечiр геть зiпсований. Я йду додому, скидаю форм

Страница 39

й жбурляю ii в куток, однаково не збирався ii тут носити. Дiстаю iз шафи свiй цивiльний одяг i вбираюся в нього.

Та в ньому менi незвично. Костюм став закороткий i затiсний: в армii я пiдрiс. Морочуся з комiром i краваткою. Урештi краватку менi зав’язуе сестра. Яке легке це вбрання, здаеться навiть, що на тобi тiльки спiднi та сорочка.

Я роздивляюсь у дзеркало. Ну й дивний вигляд. Засмаглий, трохи зависокий пiдлiток iз подивом витрiщаеться на мене.

Мати тiшиться, що я вбрався в цивiльне: у ньому я немов ближчий iй. Однак батьковi бiльше до вподоби форма, вiн хоче так пiти зi мною до своiх знайомих.

Та я ухиляюся вiд цього.

Як приемно десь спокiйно посидiти, примiром, у садку при ресторанi пiд каштанами, неподалiк вiд майданчика для гри в кеглi. Листя падае на стiл i додолу, тiльки ще не багато, це першi листочки. Передi мною стоiть кухоль пива, на вiйськовiй службi всi звикають пити. З кухля я вiдпив тiльки половину, тож можу ще зробити кiлька добрячих ковткiв прохолодного напою й навiть замовити другий або й третiй кухоль, коли схочу. Нiхто не шикуеться в лави, нiхто не стрiляе, дiти власника ресторану граються на кегельному майданчику, а iхнiй пес кладе голову менi на колiна. Небо блакитне, крiзь листя каштанiв прозирае стрункий зелений шпиль церкви Святоi Маргарити.




Конец ознакомительного фрагмента.



notes


Примечания





1


Маеться на увазi нецензурна лайка в драмi Й. В. Гете «Гетц фон Берлiхiнген». (Тут i далi прим. перекл., якщо на зазначено iнше.)




2


Товариш, друг (фр.).




3


Хвилинку! (фр.)




4


Вiйна… Велике лихо… Бiдолашнi хлоп’ята… (фр.)