Страница 1

Американська пастораль
Фiлiп Рот


США пiсля Другоi свiтовоi вiйни. Епоха великих iлюзiй та «американськоi мрii». Швед Левов – чесний i щирий хлопець з родини еврейських емiгрантiв. Усе його життя – це iдеально розпланований шлях: вступ до коледжу, продовження справи батька на фабрицi, одруження з красунею «Мiс Нью-Джерсi», власний мурований будинок, люба дитина – справжня «американська мрiя», втiлена в життя. Та несподiвано рай перетворюеться на пекло, причиною чого стае донька Меррi. Дiвчина-пiдлiток, фанатично захоплена комунiстичними iдеями, скоюе кривавий полiтичний злочин…

Чи зможе Швед Левов повернути втрачене щастя? І що, як насправдi це була тiльки його бездоганна iлюзiя?





Фiлiп Рот

Американська пастораль








© Philip Roth, 1997

© Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2018

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад i художне оформлення, 2018


* * *


До Дж. Г.


Мрiй, коли день спливе,
Мрiй, пам’ять оживе,
Не все погано, друже мiй,
Ти мрiй, мрiй, мрiй.

    Джоннi Мерсер (з популярноi у 1940-х роках пiснi «Мрiй»)

рiдкiсна з’ява

сподiваного…

    Вiльям Карлос Вiльямс («У Кеннета Берка», 1946)






I. Спогади про рай



1

Швед. Пiд час вiйни, коли я вчився у середнiх класах, це iм’я чарувало квартали нашого Ньюарка, навiть дорослих, якi лише поколiння тому облишили старе мiське гетто на Принц-стрит i ще не настiльки просочилися всiм американським, щоб захоплено ахати вiд спортивного генiя атлетичного старшокласника. Це iм’я чарувало – як i його нетипове лице. З кiлькох свiтлошкiрих евреiв у нашiй державнiй школi, де здебiльшого евреi i вчилися, нiхто не мiг похвалитися таким вольовим пiдборiддям i незворушним ликом, як цей синьоокий блондин-вiкiнг, син нашого племенi Сеймур Ірвiнг Левов.

Швед, без жодних перебiльшень, був зiркою: гравець лiнii нападу у футболi, центровий у баскетбольнiй командi, перший базовий у бейсболi. З-помiж цього перелiку лише баскетболiсти домоглися чогось серйозного, двiчi стаючи чемпiонами мiста, але поки гримiла слава Шведа, спортивнi заслуги мало цiкавили школярiв, чиi батьки та рiзнi старшi родичi, здебiльшого темнi та затурканi, над усе цiнували успiхи академiчнi. Фiзична агресiя, навiть припоряджена в спортивну форму, регламентована чiткими правилами i не нацiлена проти евреiв, не мала нiякого успiху в нашого брата еврея. І все ж таки, завдячуючи Шведу, вся округа пiрнала в iлюзорну реальнiсть, де i люди, i iхне оточення були геть не такими, – пiрнала в реальнiсть, яку повсюди створюють спортивнi вболiвальники: подiбно до всiх неевреiв (в мiру iхнiх уявлень про неевреiв), нашi родичi забували про все, спрямовуючи потугу власних сподiвань на спортивнi змагання. І найголовнiше: в такi хвилини нiхто не думав про вiйну.

Той факт, що Швед Левов став Аполлоном для вiквейських евреiв, мабуть, найлегше пояснити таким побитом: тривала вiйна проти нiмцiв з японцями та проти породжених нею страхiв. Поки на iгрових майданчиках гримiла Шведова слава, оте вирування життя давало людям, котрi жили в непроминальному страху нiколи бiльше не побачити сина, брата або чоловiка, химерну, iлюзорну пiдпору, дозволяючи долучитися до Шведовоi непогрiшностi.

Але як така слава позначалася на ньому – оте возвеличення кожного влучення в кошик, усiх перехоплених у стрибку м’ячiв, кожного потужного лайн-драйву, що, подвоiвши ставки, дозволяв добiгти до другоi бази? Чи не вона зробила з нього хлопця з непроникним i мовби витесаним з каменю лицем? Чи те, що видавалося дорослою солiднiстю, було всього лише проявом його запеклоi невидимоi боротьби з нарцисизмом, який наша громада плекала в ньому своiм захватом i любов’ю? У старшокласниць-чiрлiдерок була навiть гуканка для Шведа. На вiдмiну вiд iнших гуканок, для пiдтримки всiеi команди чи пiдiгрiву глядацьких емоцiй, ця ритмiчна скоромовка, супроводжувана тупотiнням нiг, адресувалася тiльки Шведу, його неперевершенiй, незаплямленiй досконалостi. Пiд час баскетбольноi гри вона щоразу струшувала зал пiсля його пiдборiв чи закинутих «гачком» м’ячiв, проносилася над нашим сектором футбольного стадiону пiсля кожного здобутого ним очка чи перерваноi ним подачi. І навiть на малолюдних домашнiх iграх з бейсболу в Ірвiнгтон-парку, де не було чiрлiдерок, котрi вiтали б його з-за боковоi, на дерев’яних лавках завжди знаходилася жменька завзятих вiквейських фанатiв, яка зчиняла рiдкий галас щоразу, коли Швед готувався до удару чи робив банальний аут на першiй базi. Ця гуканка мала вiсiм складiв, три з яких – iм’я Шведа; i коли вона линула над трибунами – «Ба-ба-ба! ба-ба-ба… ба-ба!» – ii темп iз кожним повтором зростав (а надто на футбольних iграх), i шал обожнення, сягнувши пiку, рiзко розряджався круговертю оранжевих трико i строкатих спiдниць десяти мiцненьких старшокласниць, якi крутили «колесо». Ми зачудовано дивилися на цей яскравий феерверк любовi, адресованоi не вам, не менi – а лише неперевершуваному Шведу. «Швед Левов! Звучить як… “любов”!» «Швед Левов!

Страница 2

Звучить як… “любов”!» «Швед Левов! Звучить як… “любов”!»

Так, де би вiн не з’являвся, люди ледь не вмлiвали. Власники цукерень, яким ми, хлопчиська, весь час докучали, для яких ми були «Чуеш-ти-не-чiпай!» чи «Малий-гуляй-звiдси!», шанобливо зверталися до нього «Швед». Батьки всмiхалися й ласкаво називали його Сеймуром. Малi щебетухи, котрих вiн проминав на вулицi, одразу нiмiли, проводжаючи його закоханими поглядами, а найвiдважнiшi кричали навздогiн: «О, повернися, повернися, Левов мого життя!» І вiн не заперечував проти цього, ходив, сп’янiлий вiд людського визнання, i поводився так, мовби це звичайна рiч. На вiдмiну вiд нас усiх, котрi могли хiба що мрiяти про захват вiд загального обожнення, Швед сприймав тi потоки любовi так, наче вони змивали всi його почуття. У цьому хлопцевi, котрий для багатьох був уособленням сили, рiшучостi, бадьороi вiдваги – загалом, усього того, що дозволить призваним на службу нашим випускникам повернутися неушкодженими з Мiдвею, Салерно, Шербура, Соломонових островiв, Алеутiв, Тарави, не було анi грама насмiху чи iронii, якi домiшувалися б до золотого тягаря вiдповiдальностi, що вiн його нiс. Смiх чи iронiя лише збивали б з кроку такого малого, як Швед; iронiя – зброя людини, яка шукае заспокоення, i вона позбавлена сенсу, коли ступаеш на шлях бога. Можливо, була в ньому ще якась грань особистостi, яку вiн цiлком притлумив чи не встиг пробудити, а можливо, й не було такоi гранi. Його вiдчуженiсть, вдавана байдужiсть при обдаровуваннi його поголовною ласкою робили Левова якщо не богом, то створiнням, що возносилося над нами, простими смертними. Вiн був причетний до iсторii, був знаряддям iсторii, поцiнованим з пристрастю, котроi могло б нiколи й не бути, якби вiн побив вiквейський баскетбольний рекорд – двадцять сiм очок у грi проти Баррiнджера – якогось iншого, а не того сумного-пресумного дня 1943 року, коли аси «Люфтваффе» збили п’ятдесят вiсiм «летючих фортець»: двi були збитi зенiтним вогнем, а ще п’ять знищенi вже над Англiею, коли вони, вiдбомбившись по мiшенях у Нiмеччинi, повертались назад.

Молодший Шведiв брат, Джеррi Левов, був моiм однокласником – худорлявий, дрiбноголовий, з фантастичною гнучкiстю й тiлом, яке наче складалося з лакричних паличок, математичний вундеркiнд, найкращий у нашому випуску, вiн виголошував прощальний спiч у сiчнi 1950 року. Джеррi нi з ким по-серйозному не дружив, але з роками, на свiй владний вередливий копил, зацiкавився мною, i рокiв з десяти я пропадав у нього, де вiн регулярно вигравав у мене в пiнг-понг в обставленому пiдвалi iхнього окремого будинку на розi вулиць Вiнд-мур i Кер. Пiдвал вважався «обставленим», тому що був обшитий сучкуватими сосновими панелями й так-сяк обжитий, а не тому, як, схоже, вважав Джеррi, що вiн безперешкодно обставляв мене в настiльний тенiс.

Спортивну злiсть, якою Джеррi вибухав за грою в пiнг-понг, годi було й порiвнювати iз братовою агресивнiстю пiд час будь-якоi гри. Розмiри та форма тенiсного м’ячика такi, що навiть при бажаннi ти не виб’еш ним око супротивнику. А то iнакше я й не брався б грати в пiдвалi Джеррi Левова. Якби не можливiсть похвалитися людям, що я вхожий у дiм Шведа Левова, ноги моеi не було б у iхньому пiдвалi, де весь мiй захист зводився до дерев’яноi ракетки. Тенiсний м’ячик – рiч надто легка й делiкатна, щоб нею можна було вбити, але Джеррi так по ньому лупцював, що думка про вбивство напрошувалася сама по собi. Менi аж нiяк не спадало на гадку, що цей виплеск агресii був якось пов’язаний з тим, що Джеррi – молодший брат Шведа. Я вважав, що бути братом Шведа – краще за все на свiтi, крiм хiба що бути самим Шведом, i мiй розум вiдмовлявся збагнути, що Джеррi сприймав це як найбiльшу з усiх мук.

Спальня Шведа – в яку я так i не наважився зайти, хоч постiйно туди зазирав, коли проходив до вбиральнi, що розташовувалася за кiмнатою Джеррi, – тулилася пiд самiсiньким скошеним дахом у заднiй частинi дому. Похила стеля, мансарднi вiкна, вiквейськi вимпели на стiнах – так на моi тодiшнi смаки i мала виглядати кiмната справжнього хлопчиська. З пари вiкон, що виходили на газон за будинком, виднiвся дах гаража, де взимку Швед, тодiшнiй учень середньоi школи, вправлявся в ударi, пiдвiсивши бейсбольний м’яч до крокви. Мабуть, вiн запозичив цей прийом iз «Малого з Томкiнсвiлля» Джона Тюнiса. Про iснування цiеi та iнших «бейсбольних» книжок Джона Тюнiса – «Залiзний Дюк», «Дюк вирiшуе», «Хлопцi з Кiстоуна», «Новачок», – я вперше дiзнався, побачивши iх на поличцi над лiжком Шведа. Вони стояли в алфавiтному порядку мiж двома солiдними бронзовими книготримачами – мiнiатюрними копiями роденiвського «Мислителя», подарунком на Бар-Мiцву. Я швиденько метнувся в бiблiотеку, вигрiб iз неi всього Тюнiса, якого мiг знайти, i почав iз «Малого з Томкiнсвiлля» – жорсткоi, але напрочуд цiкавоi хлопчачоi повiстi, написаноi просто (подеколи аж занадто), проте вiдверто i достойно. Їi герой – пiтчер Рой Такер на прiзвисько Малий, приемний хлопчина iз коннектикутських горцiв-фермерiв. Батько його помер, к

Страница 3

ли йому виповнилося чотири роки, а в шiстнадцять вiн утратив ще й матiр i залишився з бабусею. Допомагаючи iй звести кiнцi з кiнцями, вдень вiн трудився на батькiвськiй фермi, а вечорами пiдробляв в «аптечнiй крамницi Мак-Кензi, там, де дорога повертала на Пiвденний Мен».

Книжка 1940 року видання мiстила чорно-бiлi iлюстрацii, автор яких легкими експресiонiстськими штришками, озброiвшись знаннями з анатомii, умiло зображав незгоди хлопцевого життя ще в тi часи, коли бейсбол не мав найменшого стосунку до мiльйонних статкiв i радше був пов’язаний iз життевими хуртовинами в людськiй долi, а знаменитi бейсболiсти скидалися не на мiцненьких великих дiтей, а на худющих, голодних трудяг. Здавалося, що iлюстрацii неначе перенесенi на сторiнки з сувороi, похмуроi американськоi реальностi часiв Великоi Депресii. Через кожен десяток книжкових сторiнок iшло скупе зображення якогось драматичного сюжетного моменту з не менш скупим пiдписом: «Нарештi вiн зважився…», «М’яч пролетiв над огорожею…», «Кульгаючи, Резл дiйшов до лави запасних…» – то чорно-бiлий, чiткий i важкий вiд надлишку чорнил образ сухорлявого, з вилицюватим лицем бейсболiста, що контрастував iз бiлизною порожньоi сторiнки, однаково вiдiрваний вiд свiту природи i свiту людей, неначе найсамотнiша у свiтi душа; то позначена тiльки штришками трава на бейсбольному полi, по якiй ламаним, по-хробачому викрученим силуетом простелилася тiнь. Навiть у повному бейсбольному спорядженнi тодiшнiй гравець не мав сьогоденного лоску; навiть якщо це був пiтчер, то рукавичка на його руцi скидалася на лапу звiра. Передивляючись малюнок за малюнком, ти розумiв: вони дохiдливою мовою переконують, що нехай ти й зажив у тi часи слави i начебто вибився в героi, проте вся ця слава сукупно з геройством – не що iнше, як просто ще одна форма важкоi, невдячноi працi.

Назву «Малий iз Томкiнсвiлля» з не меншим успiхом могла б замiнити iнша назва – «Агнець iз Томкiнсвiлля», або навiть «Агнця iз Томкiнсвiлля ведуть на забiй». Малий прийшов у «Бруклiн Доджерс», якi пасли заднiх, i став мотором команди, проте пiсля кожного трiумфу його спостигала якась кара – то гiрке розчарування, то жорстока катастрофа. Мiцна приязнь, що виникла мiж самотнiм Малим, який знудьгувався за домом, та заслуженим кетчером Дейвом Леонардом, котрий стае його гiдом по свiту писаних i неписаних правил вищих бейсбольних лiг i, стоячи на домашнiй базi, «непомiтними рухами карих очей допомагае обирати непомильний напрямок кидка», що часто-густо залишае iхнiх супротивникiв без жодного хiта, несподiвано обриваеться через шiсть тижнiв вiд початку сезону, коли старого ветерана раптом викидають iз команди. «Ось вона – швидкiсть, яку нечасто згадують, коли говорять: швидкiсть, з якою бейсболiст злiтае на вершину, а потiм летить з неi сторч головою». А потiм, коли Малий виграе п’ятнадцяту гру поспiль – рекорд, на який ще не спромiгся жоден пiтчер-новачок у жоднiй лiзi, вiн ненароком падае в д?шi, не витримавши навали радiсних товаришiв по командi, котрi вiтали його з цiею визначною перемогою, i травма лiктя, отримана при падiннi, ставить хрест на кар’ерi пiтчера. Кiнець сезону вiн проводить у запасi, коли-не-коли виходячи беттером на замiну, бо добре грае на домашнiй базi, а снiжну зиму знову проводить у Коннектикутi – удень працюючи на фермi, а вечорами – в аптечному магазинi. Малого вже всi знають, проте вiн i надалi залишаеться бабусиним онуком. Вiн старанно виконуе настанови Дейва Леонарда, вiдпрацьовуючи удар биткою («Ти занадто опускаеш плече, м’яч летить зависоко, i це твоя найбiльша вада»), почепивши м’яч на шнурку до крокви в сараi та лупцюючи по ньому холодними зимовими ранками «своею улюбленою биткою» аж до сьомого поту. «Крек, – чути чистий звук битки, що по прямiй врiзаеться у м’яч». До наступного сезону вiн увiходить у форму i повертаеться до складу «Доджерiв», стае там прудконогим правим аутфiлдером, на позицii беттера видае показник результативностi 32,5 %, i з його допомогою команда претендендуе на чемпiонський титул. В останнiй день сезону пiд час матчу з «Гiгантами», якi випереджали «Доджерiв» усього на пiвгри, Малий розганяе нестримну атаку своеi команди, а в самому кiнцi чотирнадцятого iнiнгу – пiсля двох невдалих спроб i двох удалих – «Доджери» вириваються вперед завдяки неймовiрнiй, на гранi можливостей, пробiжцi Малого, який приймае м’яч у полi та з розгону врiзаеться в правий сектор огорожi, де здобувае перемогу для команди. Цей неймовiрний титанiчний подвиг Малого виводить команду у фiнал чемпiонату, а сам вiн залишаеться лежати «в кутi правого сектора, корчачись вiд болю на зеленому дернi». Тюнiс закiнчуе свою повiсть такими словами: «Темрява опускалася на скупчених гравцiв, на величезний натовп глядачiв, що вибiгли на поле, i на двох чоловiкiв, якi насилу пробивалися через натовп iз ношами, де лежало знечулене тiло… Вдарив грiм. На поле стадiону «Поло» ринув дощ. Зiйшла темрява, i загримiло» – ось так закiнчилася ця хлопчача Книга Йова.

Менi було десять, i нiчого подiбного я ще не читав. Н

Страница 4

милосерднiсть життя. Його несправедливiсть. Таке не вкладалося в головi. Якщо хтось серед «Доджерiв» i слова доброго був не вартий, то це Резл Наджент – знаний пiтчер, але рiдкiсний пияк i забiяка, ладний втопити Малого в ложцi води. А в пiдсумку не вiн лежить «знечулений» на ношах, а Малий, найкращий з-помiж них усiх, сирота з ферми, скромний, серйозний, невинний, вiрний, наiвний, життерадiсний, невтомний працелюб i шанобливий лицар, неперевершений спортсмен – i просто свiй хлопець. Мабуть, i так зрозумiло, що в моiй уявi Швед iз Малим злилися в неподiльне цiле, i я запитував себе, як Швед подужав прочитати книжку, вiд якоi я ледь не пустив сльозу, а потiм довго ще не мiг заснути. Якби менi вистачило духу спитати в нього навпростець, я б неодмiнно поцiкавився, що вiн думае про кiнцiвку книжки: кiнець Малому, чи ще е надiя на щасливе повернення? Мене дуже лякало те слово «знечулений». Чи не став завершальний кетч року для Малого фатальним? Що знав про це Швед? Чи це його хвилювало? І чи не виникало в нього думки: якщо таке нещастя сталося з Малим, то чи не може спостигнути щось подiбне i його – знаменитого Шведа? А можливо, ця книжка про талановитого бейсболiста, жорстоко i неправедно покараного долею, ця повiсть про гравця з Божоi ласки, чий найбiльший грiх – занадто опущене праве плече при ударi та зависока траекторiя м’яча (хоча i цього досить, щоб накликати на себе гнiв небес) – була вона всього лише звичайною книжкою на Шведовiй полицi з «Мислителями» по краях?

Кер-авеню населяли багатi евреi – принаймнi вони видавалися багатiями для бiльшостi наших родин, якi орендували квартири в подiлених на двi, на три, а iнколи й на чотири сiм’i будинках iз цегляними схiдцевими ганками – невiд’емними атрибутами наших спортивних розваг поза школою, як-от, для прикладу, iгри в костi та в очко, а в ступбол узагалi ми грали доти, поки хтось так не припечатував об сходи дешевенький м’яч iз гуми, що той з лускотом трiскав по шву. Тут, де колись стояла ферма Лайонсiв, а на початку 1920-х, коли Америка переживала бум, повиростали, перекреслюючи одна одну пiд прямим кутом, засадженi рiжковими деревами вулицi, наступна пiсля iммiгрантiв генерацiя евреiв Ньюарка утворила громаду, для якоi традицiйнi цiнностi американського суспiльства важили бiльше, нiж дух польських еврейських мiстечок, що його зберiгало у кварталах Принц-стрит незаможного Третього округу поколiння батькiв, котрi ще розмовляли на iдишi. Євреi, якi замешкували на Кiр-авеню i в котрих уже були облаштованi пiдвали, заскленi ганки, обкладенi каменем-плитняком парадовi сходи, – це був наш авангард, нашi першопрохiдцi в свiт американських благ, що оптимiзують людське життя. І в перших лавах цього авангарду йшла сiм’я Левових, яка благословила нас своiм нащадком Шведом – хлопцем, котрий дуже скоро майже нiчим не вiдрiзнявся вiд гоiв. Зрештою, все те саме чекало й на нас.

Самi Левови, Лу та Сильвiя, належали до тих батькiв, якi були американцями не бiльше i не менше, нiж моi тато i мама, евреi з Джерсi, i не рiзнилися вiд них нi вихованiстю, нi освiченiстю чи iнтелiгентнiстю. Пригадую, мене це дуже здивувало. Якщо не брати до уваги односiмейного будинку на Кiр-авеню, то мiж нами i ними не було тих вiдмiнностей, якi можна побачити, мiж, скажiмо, селянами й аристократами (як ми вчили у школi). Як i моя мама, мiсiс Левов була охайною господинею, iз бездоганними манерами, миловидною, неймовiрно уважною до чужих почуттiв i як нiхто вселяла у своiх синiв вiдчуття власноi ваги. Вона представляла численну когорту тогочасних жiнок, що й на гадцi не мали ухилятися вiд численних домашнiх обов’язкiв, у центрi яких були дiти. Вiд матерi молодшi Левови успадкували довготелесiсть та свiтле волосся, хоча волосся мiсiс Левов було рудiше й кучерявiше, а шкiра досi зберегла юнацьке ластовиння, через що ii схожiсть з арiйцями була не такою кидкою, як у хлопцiв, i в гущi облич iз наших вулиць вона аж нiяк не здавалася казна-яким генетичним курйозом.

Шведiв батько мав на зрiст п’ять футiв i сiм-вiсiм дюймiв, вiн був вертлявий, як маленький павучок, i ще метушливiший за мого батька, котрий заражав мене своiм сум’яттям. Мiстер Левов належав до тих еврейських тат, котрi виросли в нетрях, i iхне примiтивне, не обтяжене знаннями свiтобачення породило до життя цiле поколiння наполегливих еврейських синiв, котрi таки спромоглися здобути освiту. Вiн був батьком, для котрого будь-який обов’язок – рiч непорушна i свята, а всi вчинки дiляться на добрi та поганi, i третього не дано; його сплав амбiцiй, упереджень i переконань був вивiрений настiльки, що вирватися з-пiд його гнiту було складнiше, нiж це здавалося на перший погляд. Обмеженiсть таких батькiв з лишком компенсуе енергiя, що б’е у них через край; вони швидко сходяться з людьми i швидко до них байдужiють; iхне життеве кредо – рухатись, нi на що не зважаючи. Ми ж були синами цих батькiв. І любити iх було нашим заняттям.

Так уже сталося, що батько мiй був хiроподом, i наша вiтальня роками правила йому за медичний кабiнет. Вiн за

Страница 5

обляв достатньо, щоб утримати сiм’ю, але не бiльше, а мiстер Левов забагатiв на виробництвi дамських рукавичок. Його батько, дiд Шведа Левова, перебрався до Ньюарка зi Старого Свiту в 1890-х i взявся мiздрити овечi шкури, котрi по кiлька днiв дубились у вапняних чанах. Одинокий еврей у варивi з ньюаркських неотес зi слов’янським, iрландським та iталiйським корiнням – працiвникiв дубильнi з Наттмен-стрит, якою володiв король лакованоi шкiри Т. П. Говелл, велике цабе в тi часи, котрий уособлював найстарiшу i найбiльшу промислову галузь мiста – вичинювання шкiр i виробництво шкiряних речей. У цьому промислi найважливiшим виробничим компонентом е вода: шкiри прокручують у величезних барабанах iз водою; вiдтак брудну рiдоту з них зливають, i по трубах надходить свiжа, холодна та гаряча – сотнi тисяч галонiв. Маючи доступ до хорошоi м’якоi води, ви можете варити пиво й виробляти шкiру, i Ньюарк займався i першим, i другим: на великих броварнях i потужних дубильнях не бракувало роботи для iммiгрантськоi братii – виснажноi, у сиростi та смородi.

Його син Лу, батько Шведа Левова, у чотирнадцять рокiв розпрощався зi школою i приступив до роботи в дубильнi, допомагаючи батьковi утримувати сiм’ю з дев’яти ротiв, i по деякiм часi спритно орудував твердою плескатою щiткою, наносячи глиняну фарбу на замшу та впевнено розсортовуючи шкiру. Шкiряна фабрика, де смердiло бойнею та хiмiчним заводом, бо тут вимочували i прожарювали мiздрю, знiмали шерсть у спецiальних розчинах, засолювали голину; де в сушильному цеху з низькими стелями цiлодобово обдувалися тисячi й тисячi шкур, вiд чого влiтку температура тут доходила до ста двадцяти за Фаренгейтом; де в загромаджених чанами величезних примiщеннях було темно, як у печерi, а пiд ногами чавкало та хлюпотiло; де схожi на чудовиськ роботяги у важенних фартухах, котрi, озброiвшись гаками та жердинами, штовхали i цупили навантаженi через край вагонетки, викручували i розвiшували вимоклi шкури, нагадували звiрiв, яких женуть через дванадцятигодинну змiну; де куди не глянь, повсюди бачиш лише брудну i смердючу клоаку, заюшену червоною, чорною, синьою та зеленою рiдотою, всiяною клаптями шкур, слизькою вiд масних плям, помiж куп солi й бочок з реактивами – i була тою школою i тим коледжом, що iх закiнчив Лу Левов. І в даному випадку подиву гiдне було не те, що вiн загрубiв од такого життя, а те, що через оту грубу шкаралупу пробивалася вихованiсть.

Лу пiшов з «Говелл i Ко», маючи трохи за двадцять, i разом iз двома братами заснував невеличку компанiю, що випускала дамськi сумочки та виробляла всяку всячину з крокодилячоi шкiри на замовлення Р. Г. Соломона – ньюаркського шкiряного магната, котрий працював iз кордовською та крокодилячою шкiрою. Здавалося, нiщо не вiщувало лиха, проте розпочалася криза, i трiо вiдчайдушних пiдприемцiв братiв Левових збанкрутувало. За кiлька рокiв з’явилася шкiряна компанiя «Ньюарк Мейд», i цього разу за ii з’явою стояв один лише Лу. Вiн скуповував дешеву шкiряну галантерею – низькопробнi дамськi сумочки, рукавички, пояси – i торгував ними: у вихiднi – з вiзка, а вечорами просто йдучи з товаром вiд хати до хати. Даун-Нек – це щось на взiрець пiвострова, найсхiднiша частина Ньюарка, i кожна свiжа хвиля iммiгрантiв спочатку осiдала там; пониззя, оточене рiчкою Пассаiк iз пiвночi й сходу та солончаковими болотами з пiвдня; там Лу знайшов iталiйцiв, якi в Європi виготовляли рукавички, i забезпечив iх надомною роботою. Вiн постачав iм шкiру, вони кроiли й шили жiночi рукавички, вiдтак Лу продавав iх по всьому штатi. До початку вiйни на нього працювала цiла група iталiйських сiмей, якi розкроювали та зшивали дитячi рукавички в горищному примiщеннi на Вест-Маркет-стрит. Бiзнес був так собi, без особливих перспектив, аж ось у 1942 роцi йому несподiвано усмiхнулась удача: Лу отримав замовлення на постачання чорних шкiряних рукавичок для жiночого армiйського корпусу. Вiн орендував стару фабрику парасолей – закопчену, наче кузня, чотириповерхову домину пiввiковоi давнини на розi Централ-авеню й Другоi вулицi, а невдовзi викупив ii та став здавати останнiй поверх однiй компанii, що виробляла змiйки до одежi. «Ньюарк Мейд» налагодила масовий випуск продукцii, i раз на два-три днi до заднiх дверей фабрики пiд’iздила вантажiвка та забирала чергову партiю жiночих рукавичок.

Ще бiльшим приводом для торжества, нiж урядове замовлення, виявилась оборудка з магазином Бамбергера. Компанiя «Ньюарк Мейд» стала основним постачальником тонких дамських рукавичок, i то завдяки неймовiрнiй зустрiчi Лу Левова та Луiса Бамбергера. Пiд час урочистого обiду на честь Маера Елленштейна, поважного мiського чиновника з 1933 року i единого мера-еврея Ньюарка за весь час iснування мiста, хтось iз вищого персоналу Бамбергера, почувши, що серед запрошених е батько Шведа Левова, пiдiйшов до Лу i привiтав iз тим, що газета «Ньюарк ньюс» назвала його сина найкращим баскетбольним центровим у всьому окрузi. Вмить оцiнивши ситуацiю i побачивши, що другого такого шансу – одним махом подолати всi

Страница 6

перешкоди й опинитися на вершинi – бiльше може не трапитися, Лу тут же, за обiдом на честь Елленштейна, домiгся, щоб його вiдрекомендували самому легендарному Л. Бамбергеру – засновнику найпрестижнiшого ньюаркського унiвермагу i фiлантропу, який власним коштом створив музей мiста i був для тутешнiх евреiв такою ж впливовою постаттю, як наближений до президента Рузвельта Бернард Барух – для евреiв усiеi Америки. Якщо вiрити чуткам, що циркулювали округом, то Бамбергер лише поручкався з мiстером Левовим, порозпитував його трохи про Шведа, на що пiшла вiд сили пара хвилин, а Лу бiльше й не треба було: «Мiстере Бамбергер, вас приемно здивують нашi якiсть i цiни – чому б вам не брати рукавички в нас?» І ще не встиг закiнчитися мiсяць, а «Ньюарк Мейд» отримала вiд магазину свое перше замовлення на п’ятсот дюжин пар.

Поки закiнчилася вiйна, компанiя (i не останню роль тут вiдiграли Шведовi спортивнi здобутки) заробила собi репутацiю одного з найповажнiших виробникiв жiночих рукавичок на пiвдень вiд розташованого в штатi Нью-Йорк Гловерсвiлля – серця рукавичного виробництва, куди Лу Левов поiздом (через Фултонвiлль) вiдправляв своi шкури, аби iх продубили на найкращiй у цiй галузi фабрицi. Минуло трохи бiльше десяти лiт, i в 1958 роцi вiдкрилася фабрика в Пуерто-Рико, а сам Швед став молодим президентом компанii. Вiн щоранку приiздив на Централ-авеню зi свого дому, що знаходився за тридцять з гаком миль на захiд вiд Ньюарка та його найвiддаленiших передмiсть. Вiн жив життям першопрохiдця на стоакровiй фермi, при путiвцi, який змiiвся помiж розкиданими де-не-де плескатими пагорбами аж за Моррiстауном, в облюбованому багатiями мальовничому закутку Олд-Римрок, що в штатi Нью-Джерсi. Цiла вiчнiсть вiддiляла його вiд дубильного цеху, де Левов-дiд, приiхавши в Америку, розпочинав iз того, що зрiзав iз дерми мiздрю, набухлу та вдвое грубiшу пiсля чанiв з вапном.

У червнi сорок п’ятого, уже на другий день пiсля випуску з Вiквейськоi школи, Швед записався в морську пiхоту, сповнений бажання взяти участь у баталiях, що раз i назавжди поклали б край вiйнi. Батьки, подейкували, були проти i всiляко намагалися вiдраяти його вiд морськоi пiхоти, щоб вiн пiшов хоча б на флот. Якщо й перебороти сумнозвiсний антисемiтизм, яким так славиться морська пiхота, ще хтозна, що на тебе чекатиме, коли дiйде до висадки на японське узбережжя. Однак Швед уперто наполягав на своему; коли стався Перл-Гарбор, вiн, тодi ще пiдлiток, одразу вирiшив, що чинитиме так, як повинен чинити справжнiй чоловiк i патрiот, вiдтак якщо по закiнченнi школи вiйна ще триватиме, то вiн пiде туди, де плаксiям не мiсце. На базi Перрiс-Айленд у Пiвденнiй Каролiнi подейкували, що висадка морських пiхотинцiв на японське узбережжя вiдбудеться першого березня сорок шостого року, але саме тодi, коли Швед закiнчував курс новобранця, американцi скинули на Хiросiму атомну бомбу. І Швед змушений був дослужувати на Перрiс-Айленд iнструктором iз вiдпочинку та розваг. Кожного ранку перед снiданком вiн проводив у батальйонi пiвгодинну ранкову зарядку, ввечерi пару разiв на тиждень улаштовував боксерськi боi, розважаючи новобранцiв, та ще багато часу проводив у роз’iздах по всьому Пiвдню, що було пов’язано зi змаганнями з армiйськими командами: баскетбольними – взимку та бейсбольними – влiтку. За той неповний рiк, що Швед пробув у Калiфорнii, вiн устиг заручитися з дiвчиною-iрландкою з католицькоi сiм’i. Їi батько, майор морськоi пiхоти i колишнiй футбольний тренер, прилаштував Шведа на спокiйну посаду iнструктора зi стройовоi пiдготовки, аби подовше втримати на Перрiс-Айленд такого класного гравця. За кiлька мiсяцiв до демобiлiзацii до Шведа на Перрiс-Айленд приiхав батько i цiлий тиждень мешкав у готелi в Бофортi, неподалiк якого була база. Поiхав вiн тiльки тодi, коли були розiрванi заручини мiж Шведом i мiс Данлiвi. Додому Швед вернувся в сорок сьомому i вступив в Упсальський коледж в Іст-Оранжi. Двадцятирiчний, не обтяжений дружиною-iновiркою, ще бiльше, нiж колись, приголублений славою: еврей – морський пiхотинець, та ще й iнструктор зi стройовоi, i не де-небудь, а в найсуворiшому таборi у свiтi. Морпiхами стають у пiдготовчих таборах, i Сеймур Ірвiнг Левов був одним iз тих, хто кував цю породу.

Ми це все знали, бо мiстична слава Шведа й далi витала в коридорах i класах старшоi школи, учнем якоi в тi роки я був. Пригадую, навеснi десь двiчi або тричi ми вибирались разом iз друзями на «Вiкiнг-фiлд» в Іст-Оранжi, щоб подивитися домашнi суботнi iгри упсальских бейсболiстiв. Їхньою зiркою – найкращим вiдбивальником i першим бейсменом – був Швед. Якось у матчi проти Муленберга вiн заробив три хоум-рани. І коли ми бачили на трибунах чоловiка в костюмi та капелюсi, то починали шепотiти одне одному: «Агент, агент, якась команда гострить зуб на Шведа…» Я навчався в коледжi iншого мiста, коли дiзнався вiд шкiльного приятеля, котрий залишився в Ньюарку, що Шведу запропонували контракт iз фарм-клубом «Гiгантiв», що виступав у лiзi АА, та Швед вiдмовився вiд iхньоi пропозицii на

Страница 7

користь роботи в батьковiй фiрмi. Пiзнiше я почув вiд батькiв, що вiн побрався з «Мiс Нью-Джерсi». До участi в конкурсi «Мiс Америка – 49» в Атлантiк-Сiтi вона встигла стати «Мiс округ Юнiон», а до того – «Королевою весни» в Упсалi. Родом з Елiзабет, столицi округу. Шикса. Дон Двайр. Швед домiгся свого.

Одного лiтнього вечора 1985 року, гостюючи в Ньюарку, я разом iз друзями пiшов на гру мiж «Метс» i «Астро» i, коли ми огинали стадiон у пошуках ворiт до наших мiсць, я побачив Шведа, старшого на тридцять шiсть рокiв, анiж той Швед, якого я бачив у матчi за Упсалу. Вiн був у бiлiй сорочцi, смугастiй краватцi, темно-сiрому лiтньому костюмi – i божественно, невимовно вродливий. Золотисте волосся хiба що потемнiшало на два-три тони, але геть не порiдшало; Швед уже не стригся коротко, тепер його волосся майже повнiстю закривало йому вуха та спадало на комiр. У цьому костюмi, що бездоганно облягав його фiгуру, вiн здавався ще вищим, стрункiшим, анiж ранiше, будучи в баскетбольнiй чи бейсбольнiй формах. Першою зауважила Шведа одна дама з нашоi компанii.

– Хто це? Невже це… це Джон Лiндсей?

– Боже мiй! – озвався я. – Та звiсно ж, нi! Знаете, хто це такий? Це – Швед Левов. – І, обернувшись до друзiв, я повторив: – Це сам Швед!

Поруч зi Шведом iшов бiлявий худорлявий хлопчик рокiв семи-восьми в «метiвськiй» бейсболцi та гамселив по рукавичцi першого бейсмена, що бовталась у нього на лiвiй руцi, як i в самого Шведа. Явно тато i син. Коли я пiдiйшов до них, вони про щось весело розмовляли.

– Я був знайомий з вашим братом у Вiквейку… – почав був я.

– Ви Цукерман? – вiдповiв вiн, енергiйно потискаючи менi руку. – Письменник?

– Письменник Цукерман.

– О, знаю, ви з Джеррi були нерозлийвода.

– Ну, не думаю, щоб Джеррi дуже з кимось водився. Вiн був надто яскравий, аби просто дружити. Я грав з ним у пiнг-понг у вашому пiдвалi i постiйно йому програвав. Для Джеррi обставити мене в пiнг-понг було справою честi.

– Так от, значить, який ви тепер. Мама завжди каже: «Вiн приходив до нас, завжди такий чемний, розважливий». Знаеш, хто це? – звернувся Швед до малого. – Отой самий дядько, що пише книжки. Натан Цукерман.

Хлопчик, пощулився i, спантеличений, пробурмотiв:

– Привiт.

– Це мiй син Крiс.

– А це моi друзi. – Я повiв рукою в бiк трiйцi, що стояла за мною. – А цей добродiй, – пояснив я iм, – найвидатнiший спортсмен за весь час iснування Вiквейськоi середньоi школи. Істинний митець у трьох спортивних дисциплiнах. Першого бейсмена грав як Ернандес, осмислено. Устигав вiдбити подачу i добiгти до другоi бази. Ти знав це? – спитав я малого. – Твiй тато був нашим Ернандесом.

– Ернандес – шульга, – зауважив хлопчик.

– Так, це едина вiдмiннiсть мiж ними, – сказав я маленькому буквалiсту i знову протягнув руку його батьковi. – Радий був тебе бачити, Шведе.

– Я теж. Тримайся, Конику.

– Моi вiтання брату, – сказав я.

Вiн усмiхнувся, ми розiйшлись, i потiм хтось менi казав:

– Так-так-так, найвидатнiший спортсмен за всю iсторiю Вiквейськоi школи назвав тебе Коником.

– Знаю. Аж самому не вiриться.

І я справдi почувався так, нiби менi сказали: ти обраний! Майже те саме я вiдчув у десять рокiв, у натовпi хлопчакiв, коли Швед звернувся до мене на прiзвисько, дане менi друзями, бо я в початковiй школi двiчi перестрибував через клас. Чим не коник-стрибунець!

Посеред першого iнiнгу жiнка з нашоi компанii заявила менi:

– Бачив би ти свое обличчя: ти наче знайомив нас iз самим Зевсом. Зате тепер я точно знаю, яким хлопцем ти був у дитинствi.

У 1995 роцi, за пару тижнiв до Дня пам’ятi, мiй видавець переслав менi такий лист:

Шановний Конику Цукерман!

Я перепрошую, якщо цей лист завдасть тобi незручностей. Може, ти вже й забув нашу зустрiч на «Шi-стадiум». Я був тодi зi старшим сином (зараз вiн першокурсник у коледжi), а ти приходив разом з друзями вболiвати за «Метiв». Було це десять рокiв тому, за часiв Картера, Гудена, Ернандеса, коли гра команди ще чогось вартувала, бо сьогоднi дивитись ii неможливо.

У мене е невеличке прохання: чи не могли б ми десь зустрiтися для розмови? Я б i з радiстю запросив тебе на обiд у Нью-Йорку, якщо ти не проти.

Пiти на таке панiбратство i просити про зустрiч мене змусила одна рiч, що не дае менi спокою вже цiлий рiк, вiдколи помер мiй батько. Йому було дев’яносто шiсть. До останнього подиху вiн зберiг свою непоступливiсть i бiйцiвський характер. І саме тому його втрата стае ще гострiшою, дарма що вiн був у такому поважному вiцi.

Менi хотiлося б поговорити про нього самого та про його життевий шлях. Я вже навiть сiдав за писання його бiографii, щоб видати ii маленьким накладом для вузького кола друзiв, родичiв, бiзнес-партнерiв. Мiй батько майже всiм здавався чоловiком невразливим, товстошкiрим i запальним. Як же вони помиляються! Мало хто знав, як близько вiн приймав до серця всi тi бiди, що випадали на долю близьких йому людей.

Утiм, якщо твоя надмiрна зайнятiсть не дозволить тобi вiдповiсти на мiй лист, будь певен, я поставлю

Страница 8

я до цього з цiлковитим розумiнням.

Щиро твiй,

Сеймур «Швед» Левов, Вiквейська школа, випуск 1945 року

Якби з проханням обговорити нюанси батьковоi бiографii, над якою вiн працюе, до мене звернувся хтось iнший, я просто побажав би йому всiх гараздiв, та й по всьому. Що ж до Шведа, то знайшлися резони, якi змусили мене вiдповiсти йому. Словом, не збiгло й години, як я набазграв йому, що буду радий прислужитися. Чому я зробив це? Ну, по-перше, тому, що Швед Левов побажав зi мною зустрiтися. Мабуть, смiшно, а тим паче на схилку лiт, але мушу визнати: одного Шведового пiдпису наприкiнцi листа було достатньо, щоб на мене ринули спогади пiвстолiтньоi минувшини (якi, виявляеться, не втратили свого чару), i я згадав Шведа на спортивному полi та поза ним. Згадав, як того року, коли Швед тiльки-тiльки зайнявся футболом, я щодня ходив дивитись, як тренуеться його команда. Вiн уже був вiртуозом баскетбольних данкiв, i нiхто не знав, чи стане вiн таким самим красунчиком на футбольному полi – поки тренер не виставив його на позицii нападника. І хоча наша футбольна команда продовжувала пасти заднiх на мiських змаганнях, вона вже заробляла по одному, по два, а iнколи i по три тачдауни за гру, i щоразу – пiсля пасiв на Шведа. П’ять-шiсть десяткiв дiтлахiв товклося бiля крайки поля пiд час тренування, спостерiгаючи, як Швед у поношеному шкiряному шоломi та коричневiй футболцi з оранжевим номером 11 грае в основi проти запасних. Невтомний квотербек Лефтi Левенталь постачав Левова передачами (Ле-вен-таль – Ле-во-ву, Ле-вен-таль – Ле-во-ву! – цей анапест незмiнно вiдсилав нас у часи Шведовоi спортивноi слави), i захист резервiстiв робив усе, аби не дати Шведу Левову заробити очко. Менi вже за шiстдесят, я давно не дивлюся на життя хлопчачими очима, проте в якихось закутках ще збереглися рештки пiдлiткового захвату, i я донинi пам’ятаю, як пiдводився Швед, безцеремонно збитий з нiг захисниками, як вiн, обтрусившись, осудливо поглядае на осiнне небо, що вже сутенiло, вiдтак скрушно зiтхае i, наче не було нiякого падiння, бiжить розiгрувати м’яч. Коли вiн заробляв очко, це була слава одного гатунку, коли його збивали з нiг i ще втискали в землю, а вiн просто пiдводився та обтрушувався, то вже був iнший гатунок загального визнання, навiть коли це просто розiграш м’яча.

А якось i менi перепав промiнчик Шведовоi слави. Менi було десять, я не вiдав, що таке визнання, i якби не Джеррi Левов, мабуть, нiколи не потрапив би в поле зору Шведа, як тi кiлькадесят хлопчиськ, котрi стовбичили за крайкою поля. Джеррi саме перед тим заприязнився зi мною, i Швед мав би мене помiчати, коли я приходив до них (попри всю неймовiрнiсть такого припущення). І от одного пiзнього вечора сорок третього року, коли Швед прийняв стрiмкий пас вiд Левенталя i захисники резерву знову збили його з нiг i всiею командою напосiлися зверху, а тренер пронизливо засвистiв, даючи вiдбiй тренуванню, i Швед, пiдвiвшись, обережно порухав рукою i, впевнившись, що лiкоть не пошкоджений, напiвпобiг-напiвпошкандибав iз поля, а тодi побачив мене в дитячому натовпi та гукнув:

– Атож, Конику, тут тобi не баскетбол.

Це божество (якому було аж шiстнадцять рокiв) провело мене в сонм спортивних небожителiв. Об’ект обожнювання зглянувся на того, хто його обожнював. Авжеж, у випадку з атлетами, як i з кiнозiрками, шанувальник вважае, що мiж ним i кумиром iснуе незримий, майже iнтимний зв’язок, але цей зв’язок був чимось iншим: вiн формувався вiдкрито й невимушено найскромнiшим з-помiж усiх знаменитостей, нiхто не ховав його вiд принишклоi зграйки насторожених дiтлахiв. Незабутне, скажу, вiдчуття, i душа моя аж бринiла. Щоки моi полум’янiли, тiло тремтiло, i решту тижня я ледве мiг думати про щось iнше. Цей смiховинний, удаваний жаль до власноi персони, ця чоловiча широта душi, шляхетне милосердя i радiсть людини, котра знайшла себе в спортi, така щедротна, що нею можна було без побоювань дiлитися з фанатами – уся ця щедротнiсть не просто приголомшила i пронизала мене (лишивши слiд у прiзвиську), а ще й закарбувалася в моiй свiдомостi як уособлення чогось бiльшого, нiж його спортивний хист. Цей талант «бути собою» та здатнiсть випромiнювати дивну всепоглинаючу велич i водночас зберегти голос, усмiшку без натяку на зверхнiсть – уроджена скромнiсть людини, яка не зустрiчала перешкод i нiколи не мусила виборювати мiсце пiд сонцем. Мабуть, я не один дорослий чоловiк, що був колись еврейським хлопчиком, котрий волiв стати стовiдсотковим маленьким американцем у роки патрiотичного пiднесення, коли ще тривала вiйна i здавалося, що всi мiлiтарнi сподiвання нашоi спiльноти були спрямованi на фантастичну оболонку Шведа, котрий усе свое життя нiс iз собою спогад про неповторний шлях талановитого хлопчини.

Гадаю, промовляло до нас i еврейство, яке вiн проносив так легко, як i належало представнику бiлявоi раси спортивних звитяжцiв. Пiдозрюю, у тому, що ми так обожнювали Шведа i все його не усвiдомлюване ним самим злиття з Америкою, були певний сором i навiть самозаперечення. Вже

Страница 9

сам його вигляд пробуджував i водночас приборкував суперечнi еврейськi бажання; оте протирiччя, що закладене в евреях, якi бажають i зливатися оточенням, i вiдрiзнятися вiд нього, якi всiх переконують, що вони не такi, та побiжно показують, що нiчим не рiзняться вiд iнших. Усе це розчинялося в переможному поступi Шведа, котрий насправдi був лиш одним iз наших Сеймурiв, чиi предки були Соломонами й Савлами, а нащадкiв гукатимуть Стiвами, а вiд них пiдуть Шони. І де сидiв у ньому той еврей? Ви б його там не знайшли, хоча вiн точно там був, i ви в цьому впевненi. Де ховалася в ньому iррацiональнiсть? Де б ви знайшли в ньому плаксiя? Там не було нi хитрощiв, нi схильностi до комбiнацiй чи iнтриганства. Все це вiдкидалося в iм’я досконалостi. Де були нездоланнi спокуси? Нiчогiсiнько не було. Анi тобi лукавих поглядiв. Анi тобi дешевих поз. Анi банального крутiйства. Анi тобi метушливостi, невизначеностi чи лицемiрства – нi, тiльки стиль, тiльки закладена природою фiзична витонченiсть зiрки.

Ось тiльки… що робило його особистiстю? З чого складалася Шведова особистiсть? Мала би бути основа для неi, але ж як ii уявити?

Ось вам i другий резон, чому я вiдповiв на Шведiв лист: це основа, субстрат. Чим вiн дихав, яким був його внутрiшнiй свiт? Що могло збити Шведа з життевого шляху (якщо, звiсно, могло)? Хто спроможний прожити життя, уникаючи втрат, чорних смуг i сум’яття? Навiть тi, кого в дитинствi оминула ця чаша, рано чи пiзно дiстають усереднену дозу, а подеколи й сильну. Усвiдомлення кiнця всього – рiч неминуча, як i сам кiнець. Проте я не мiг уявити, яких форм прибере те чи друге, й навiть зараз не можу розвiнчати його простоту: залишки пiдлiтковоi фантазii дотепер переконували мене, що iснуе на свiтi не затьмарений болем життевий шлях Шведа. Але ж на що тодi вiн натякав у своему виважено-гречному листi, коли, кажучи про свого покiйного батька, геть не такого товстошкiрого, як припускав загал, вiн писав: «Мало хто знав, як близько вiн приймав до серця всi тi бiди, що випадали на долю близьких йому людей». Нi, схоже, Швед таки сьорбнув лихоi долi. От вiн i хотiв поговорити зi мною про те, що його мучило. Авжеж, не батькове життя вiн хотiв обговорювати, а свое.

Я помилився.

Ми зустрiлися в iталiйському ресторанi в захiднiй частинi Сорокових вулиць, куди Швед роками ходив iз сiм’ею, приiжджаючи у Нью-Йорк подивитися бродвейську виставу чи гру «Нью-Йорк Нiкс» на «Медiсон-сквер-гарденi», i я одразу зрозумiв, що до основи менi не дiстатися. Тут, у ресторанi «У Вiнсента», з ним були знайомi всi: i сам Вiнсент, i Вiнсентова половина, i метрдотель Луi, i бармен Карло та офiцiант Бiллi: кожен знав мiстера Левова, й кожен цiкавився, як почуваються господиня та хлопцi. З’ясувалося, що коли ще були живi батьки, вiн привозив iх до Вiнсента – святкувати чи то день народження, чи якусь рiчницю. Нi, думав я, вiн запросив мене сюди, щоб тiльки показати, що на заходi 49-оi Вулицi люди захоплюються ним так само, як на Ченселлор-авеню.

«У Вiнсента» – один iз тих старовинних iталiйських ресторанiв, натиканих в осердi Вест-сайду мiж Медiсон-сквером i Плазою, – маленьких ресторанчикiв у три столи завширшки та завглибшки в чотири люстри, де обстановка та меню навряд чи змiнилися вiдтодi, коли була вiдкрита рукола. По телевiзору, який стояв у крихiтному барi, транслювалася якась гра, й один вiдвiдувач час вiд часу пiдводився, пiдходив на хвилину ближче до екрана, питав у бармена рахунок, цiкавився, як iде гра в Меттiнглi, а потiм повертався до своеi страви. Стiльцi були обтягнутi сяйливо-бiрюзовим пластиком, пiдлога викладена цяткованою плиткою лососевого кольору, одна стiна була дзеркальна, свiтильники зробленi пiд бронзу, а прикрашав iнтер’ер схожий на статую Джакометтi яскраво-червоний перцевий млинок на п’ять футiв заввишки (як пояснив менi Швед, подарунок Вiнсенту вiд рiдного мiста в Італii). У протилежному кутi чи то для рiвноваги, чи то для симетрii стояла на пiдставцi, наче статуя, трилiтрова пляшка бароло. По один бiк вiд каси, де сидiла мiсiс Вiнсент, пишалася ваза з безкоштовними м’ятними льодяниками пiсля iжi, а по другий – столик, ущерть заставлений горщечками з фiрмовою Вiнсентовою «маринарою». Тут на десерт пропонували наполеон, тiрамiсу, листкове тiстечко, яблучний пирiг i полуницi в цукрi, а стiна за нашим столиком була завiшана пiдписаними фотографiями («З найкращими побажаннями Вiнсенту й Енн») вiд Семмi Девiса-молодшого, Джо Неймета, Лайзи Мiнеллi, Кай Баллар, Джина Келлi, Джека Картера, Фiла Рiццуто i Джоннi та Джоанни Карсонiв. Якби ми досi воювали з нiмцями та японцями, а за вiкном, через дорогу, розташовувалася Вiквейська школа, то будьте певнi, серед тих пiдписаних свiтлин знайшлося б мiсце й фотографii зi Шведом.

Офiцiант Бiллi, котрий нас обслуговував, приземкуватий, мiцно збитий голомозий чоловiк зi сплюснутим, наче в боксера, носом, не мав потреби доскiпуватися у Шведа, що вiн буде, позаяк Швед уже тридцять iз хвостиком рокiв постiйно замовляв фiрмову страву цього закладу – фiрмове дзiтi од

Страница 10

iнсента, а перед цим – мiдiй посiлiпо.

– Найкраще дзiтi в Нью-Йорку, – запевнив мене Швед, проте я вирiшив не зраджувати старомодним звичкам i замовив улюблене каччаторе – курку по-iталiйськи, «м’ясо без кiсточок», як описав це Бiллi. Приймаючи замовлення, Бiллi повiдомив Шведу, що вчора ввечерi у них був Тонi Беннетт. Бачачи чоловiка з такою мiцною статурою, як у Бiллi, неважко було уявити, що все життя йому доводилось тягати речi значно важчi, нiж тарiлка дзiтi, й голос Бiллi – пронизливий, сильний, напружений вiд якоiсь бiди, яка надто йому дошкуляла – звучав несподiвано i напрочуд приемно.

– Бачите, де сидить ваш друг, мiстер Левов? Бачите його стiлець, мiстере Левов? От на цьому стiльчику й сидiв Тонi Беннетт.

А менi вiн сказав:

– Ви знаете, що каже Тонi Беннетт, коли люди пiдходять до його столика, щоб привiтатися? Вiн каже: «Радий вас бачити». Ви саме сидите на його мiсцi.

На цьому розваги закiнчилися. Пiсля того почалася робота.

Швед прихопив iз собою знiмки трьох своiх синiв i вiд аперитиву аж до десерту практично вся наша розмова крутилася навколо вiсiмнадцятирiчного Крiса, шiстнадцятирiчного Стiва й чотирнадцятирiчного Кента. Котрийсь iз них був успiшнiший у лакросi, анiж у бейсболi, але пiддався на вмовляння тренера… котрийсь з однаковою легкiстю оволодiв футболом европейським i американським i тепер розривався мiж ними… а котрийсь був чемпiоном зi стрибкiв у воду i побив шкiльний рекорд iз плавання в стилi батерфляй та на спинi. Всi трое були сумлiнними учнями: оцiнки – тiльки добрi та вiдмiннi; один серйозно захопився природничими науками, другий виказуе схильнiсть до всього суспiльного, а третiй… i все в тому ж дусi. На однiй фотографii хлопцi були з мамою – миловидною сорокарiчною блондинкою, менеджеркою з реклами в тижневику округу Моррiс. Але, поквапно додав Швед, на роботу вона пiшла аж тодi, коли наймолодший iз хлопчикiв став другокласником. Хлопцям явно пощастило з мамою, котра домашнi клопоти та виховання дiтей ставить вище за…

Чим довше ми обiдали, тим бiльше я дивувався з того, як упевнено вiн проголошуе цi банальностi, як усе сказане ним розчиняеться в його добродушностi. Я все чекав, коли вiн зважиться вiдкрити щось серйознiше, нiж цi пiдкреслено незаперечнi iстини, та на змiну вже проголошеним банальностям приходили новi. Замiсть життя, подумав я, глазурована прiснiсть, i цей хлопець аж свiтиться нею. Швед вигадав собi iнкогнiто, i це iнкогнiто стало ним. Кiлька разiв за iжею менi здалося, що бiльше я не витримаю i не зможу дочекатися десерту, якщо вiн i далi спiватиме дифiрамби на адресу своеi сiм’i… Тривало так доти, поки в мене не з’явилася пiдозра, що нiяке це не iнкогнiто, а просте божевiлля.

Щось його мучило i не давало розвернутися на повну. Щось робило його сiрою посереднiстю. Щось застерiгало його: хай би що там було – не переч!

Швед, старший за мене десь на шiсть-сiм рокiв, наближався до позначки «сiмдесят», але виглядав не менш чудово: зморшки бiля кутикiв очей, гострi вилицi, що вигинались, мабуть, трохи бiльше, нiж цього вимагали класичнi стандарти. Попервах я пояснював його худобизну тим, що вiн посилено займаеться бiгом чи тенiсом, поки, вже перед завершенням трапези, не дiзнався, що взимку йому робили операцiю на простатi й Швед тiльки-но став набирати втрачену вагу. Не знаю, що вразило мене бiльше: сама недуга, про яку я дiзнався, чи сам той факт, що вiн менi сказав про неi. Я встиг навiть подумати, чи не його недавнiй хiрургiчний досвiд i супутнi обставини змусили мене засумнiватися в його нормальностi.

В якийсь момент я перервав його i, намагаючись не показувати, що вражений, поцiкавився його справами – як воно сьогоднi керувати фабрикою в Ньюарку? І тут з’ясувалося, що «Ньюарк Мейд» покинула Ньюарк ще на початку сiмдесятих. Практично вся рукавична промисловiсть виiхала за кордон: через профспiлки виробникам було дедалi важче заробляти грошi, важко було знайти людей, що згодилися б працювати вiдрядно i з не меншою продуктивнiстю, а в iнших краiнах була тьма-тьменна робочих, якi, пройшовши вiдповiдний вишкiл, досягли б того рiвня, що був загальноприйнятним у рукавичнiй галузi сорок-п’ятдесят рокiв тому. Його сiм’я довше за iнших тримала в Ньюарку свою фабрику; через почуття обов’язку перед людьми, що давно працювали на нього (здебiльшого чорношкiрими) Швед пiсля заворушень шiстдесят сьомого року затримався в мiстi ще десь рокiв на шiсть, до останнього намагався протистояти економiчним реалiям, що захлеснули всю галузь, i не зважати на прокльони батька, та поступова деградацiя виробництва, спричинена тими ж таки заворушеннями, була невблаганна. Хоч пiд час заворушень, якi охопили все мiсто, його фабика майже не постраждала, вiн був змушений ii закрити. Чотири днi вуличних зiткнень вартували «Ньюарк Мейд» лише кiлькох розбитих вiкон, тодi як двi iншi будiвлi за п’ятдесят ярдiв од складських ворiт були спаленi вщент.

– Податки, корупцiя, чорношкiрi. Мiй старий триндiв це всiм i кожному. Йому було байдуже, звiдки людина, хто вона, чи

Страница 11

iй якесь дiло до Ньюарка – чи то в кондомiнiумi на Маямi-бiч, чи на круiзному лайнерi в Карибському морi, – вiн навiшував iм на вуха лапшi про свiй улюблений старий Ньюарк, який пiдрубали пiд корiнь податки, корупцiя та расове питання. Мiй батько був з тих мешканцiв Принц-стрит, котрi все життя любили свое мiсто. Коли вiн бачив, що коiться з Ньюарком, йому серце кров’ю обливалося.

– Зараз, Конику, це найпаскуднiше мiсто у свiтi, – казав менi Швед. – Колись там вироблялося геть усе. А зараз це столиця свiту для автомобiльних крадiiв. Ти знав це? Не найбридкiший з усiх способiв заробiтку, але таки брудний. Злодюги живуть там, де колись жили ми. Чорношкiрi хлопцi. Щодоби в Ньюарку викрадаеться сорок машин. Це статистика. Не слабо, скажи? Украдена машина – це знаряддя вбивства, вони мчать, як ракети. Будь-хто, опинившись на вулицi, може стати мiшенню – старi, малi, хто завгодно. Вони зробили автодром перед самою фабрикою. Це ще одна причина, чому ми покинули мiсто. Четверо-п’ятеро пiдлiткiв, висунувшись iз вiкон, на швидкостi вiсiмдесят миль на годину летять по Централ-авеню. Коли мiй батько купив фабрику, по Централ-авеню ходили тролейбуси. Трохи далi були автосалони. «Централ Кадiлак». «Ласаль». У кожному провулку працювала якась фабрика, щось випускала. А зараз на всiх вулицях наливайки, будки з пiцою та по церквi з обдертим фасадом. Усе iнше або знесене, або забите дошками. А коли батько купив фабрику, то просто по сусiдству – каменем докинути – Кайлер випускав охолоджувачi для води, Фортганг – пожежну сигналiзацiю, Ласкi виготовляв корсети, Роббiнс шив подушки, Хонiг робив пера для ручок. О Боже, я вже й розмовляю, як батько! Але вiн був правий. «Свiт звихнувся!» – казав вiн частенько. Основна професiя – крадiй машин. Пройдися по Ньюарку будь-яким районом, пройдися серед бiлого дня – такого надивишся!.. От мене було грабанули на Берген-стрит неподалiк вiд Лайонсiв. Пригадуеш цукерню Генрi коло лiтнього театру в парку? Так от, грабанули там, де колись вона стояла. Перше мое шкiльне побачення, повiз дiвчину до Генрi випити по склянцi содовоi. Арлiн Данцигер. Там, у палатцi. Ми з’iздили в кiно, а потiм я повiз ii на чорно-бiлу содову – на ту, що з ванiллю та кавою. Тепер на Берген-стрит чорно-бiла – це не вода в цукернi Генрi. Це – найлютiша на свiтi ненависть. Ми iхали по вулицi – а там одностороннiй рух, i тут назустрiч нам машина, i все, пиши пропало. Із вiкон виглядало четверо шкетiв. Двое вийшло, хихоньки-хахоньки, приставили до скронi пiстолет. Дав iм ключi, один iз них залiз в машину, всiвся за кермо. Якраз перед колишньою цукернею Генрi. Це було щось страшне. Навiть полiцейськi машини гребуть серед бiлого дня. Тараняться лоб у лоб. Щоб подушки безпеки спрацьовували. Роблять бублики. Чув про це? Не знаеш, що таке робити бублики? Не чув? Вони для цього тi машини i крадуть. Тиснеш до межi газ, заклинюеш гальмо, врубаеш ручник, вивертаеш кермо, i машина пiшла собi колами. І крутиться так на скаженiй швидкостi. Для них убити перехожого – раз плюнути. Збити на смерть мотоциклiста – теж раз плюнути. Розбитися на смерть самому – i на це плювати! У тебе мурашки по шкiрi, коли ти навiть просто бачиш гальмiвний слiд. Того самого тижня, коли в мене забрали машину, перед воротами нашоi фабрики на смерть збили жiнку. Тi йолопи крутили своi «бублики» – i збили. Просто в мене на очах. Я саме вийшов з фабрики, збирався йти додому. Швидкiсть ненормальна. Машина реве. Вищить безбожно. Аж пiт гонить з тебе. Менi кров у жилах захолола. А та жiнка виiжджала з Другоi вулицi, молода негритянка – i готова! Залишилося трое дiтей. Два днi минуло – i вбили мого працiвника. Чорношкiрого. Та iм до лампочки, чорний ти, бiлий – однаково. І того вб’ють, i того. Кларк Тайлер звати того хлопця, був у мене експедитором – виiжджав iз фабричних ворiт, додому iхав. Дванадцять годин в операцiйнiй, чотири мiсяцi в лiкарнi. На все життя iнвалiд. Травми голови, ушкодження внутрiшнiх органiв, переламаний таз, розтрощене плече, пошкоджений хребет. І все через iзду на шаленiй швидкостi, якийсь шизанутий пацан на краденiй машинi, за ним копи на машинi, врiзаеться простiсiнько у водiйськi дверцята – i Кларк готовий. Вiсiмдесят миль на годину по Централ-авеню. Крадiю дванадцять рокiв. Щоби бачити над кермом, вiн поклав на сидiння скоченi в рулончик килимки з пiдлоги. Пiвроку перебуде в Джеймсбурзi – i знову за кермо новоi краденоi тачки. І тут я зрозумiв, що з мене годi. Погрожуючи пiстолетом, вiдiбрали в мене тачку, скалiчили бiдаку Кларка, убили ту нещасну жiнку – i це за тиждень часу. Я був ситий по горло.

Сьогоднi «Ньюарк Мейд» працюе тiльки в Пуерто-Рико. Пiшовши з Ньюарка, Швед якийсь час спiвпрацював з комунiстичним урядом Чехословаччини i подiлив роботу мiж своею фабрикою у пуерториканському Понсе та чеською рукавичною фабрикою в мiстi Брно. Втiм, коли випала нагода придбати годящу фабрику в Агвадiльi, що у Пуерто-Рико, неподалiк вiд Маягвеса, вiн плюнув на чехословацьку бюрократiю, що дратувала його вiд самого початку, i зосередив св

Страница 12

i виробничi потужностi в Пуерто-Рико, купив там другу фабрику, чимале пiдприемство, завiз туди устаткування, вiдкрив пiдготовчi курси для персоналу i найняв ще три сотнi робiтникiв. Проте на початку вiсiмдесятих навiть у Пуерто-Рико почало все дорожчати, i майже весь бiзнес (окрiм «Ньюарк Мейд») переметнувся на Далекий Схiд, де не бракувало дешевоi робсили: спочатку Фiлiппiни, потiм – Корея, Тайвань, а тепер ще й Китай. Навiть бейсбольнi рукавички, найамериканськiшi з усiх рукавиць, якi свого часу шили батьковi друзi Денкерти у Джонстаунi, що в штатi Нью-Йорк, давно робляться в Кореi. Коли перший виробник рукавиць у п’ятдесят другому чи третьому роцi покинув Гловерсвiлль i став робити iх на Фiлiппiнах, iз нього смiялися, нiби вiн перебрався на Мiсяць. А коли вiн помер, у роцi десь сiмдесят восьмому, то залишив по собi фабрику, де працювало чотири тисячi робiтникiв, i, власне, вся галузь до того часу перебралася з Гловерсвiлля на Фiлiппiни. З початком Другоi свiтовоi вiйни в Гловерсвiллi дiяло дев’яносто рукавичних фабрик – великих i малих. Тепер нема жодноi – або закрилися, або переключилися на iмпорт.

– Отi дiлки не вiдрiзняють стрiлки вiд напалка, – казав Швед. – Самi цифри в головi, тiльки й знають, що треба сто тисяч пар таких рукавичок i двiстi тисяч сяких, таких-то кольорiв, таких-то розмiрiв, а як iх роблять, де iх роблять, iз чого роблять – нi в зуб ногою.

– А що таке стрiлка? – поцiкавився я.

– Деталь рукавицi мiж пальцями. Маленькi довгастi шматочки мiж пальцями. Їх висiкають так само, як i напалок – великий палець рукавицi. От iх ми й звемо стрiлками. Зараз такi спецiалiсти, що, мабуть, не знають i половини того, що я знав у п’ять рокiв, i вони керують бiзнесом! Купить такий дiлок оленячоi шкiри… Вона могла б дати три з половиною бакси прибутку з квадратного фута, а вiн робить iз неi долоннi накладки для лижних рукавиць. Ото недавно розмовляв з таким. Нова серiя, на кожну рукавичку йде смуга шкiри розмiром п’ять дюймiв на дюйм, i вiн платить за це задоволення три п’ятдесят за фут, а мiг би заплатити пiвтора i непогано заробити. Помнож це на серйозне замовлення, i набiгае вже сто тисяч доларiв, але де йому про це знати! Мiг би покласти сто тисяч собi до кишенi, але ж нi.

Швед пояснив, що в Пуерто-Рико вiн застряг з тiеi самоi причини, яка свого часу тримала його в Ньюарку – здебiльшого через те, що в нього тут дуже багато висококласних спецiалiстiв, якi працюють на совiсть i забезпечують ту якiсть продукцii, що ii вимагали вiд «Ньюарк Мейд» ще за часiв його батька. І ще Швед зiзнався, що його сiм’я дуже полюбляе вiллу, яку вiн десь п’ятнадцять рокiв тому збудував на Карибському узбережжi, неподалiк вiд фабрики в Понсе. Його хлопцi там поживали i горя не знали… І знову пiшло-поiхало: Кент, Крiс, Стiв, воднi лижi, вiтрильники, дайвiнг, катамарани… Із того, що вiн розповiв, я зрозумiв, що при бажаннi Швед умiе захопити розповiддю, а от розiбратися, що в його життi могло б зацiкавити спiврозмовника, а що нi, то вже зась. Або з причин, для мене недоступних, просто обминав цiкавi теми. Я багато вiддав би, аби вiн знов переключився на Кайлера, Фортганга, Ласкi, Роббiнса й Хонiга, на стрiлки та iншi подробицi виготовлення бездоганних рукавиць, навiть на менеджера, що переплатив за оленячу шкiру, та коли Швед осiдлав свого коника, не могло бути й мови про те, аби якось культурно примусити його зiскочити iз синiвських успiхiв на сушi та на морi на щось iнше.

Поки ми чекали на десерт, Швед зауважив побiжно, що дозволив собi пiсля дзiтi такi жирнi ласощi, як дзабальйоне, бо йому ще бракувало десять фунтiв ваги, хоча простату видалили ще два мiсяцi тому.

– Операцiя пройшла успiшно?

– Цiлком.

– А для двох моiх друзiв, – сказав я, – все закiнчилося гiрше, нiж вони сподiвалися. Для чоловiка така операцiя може закiнчитись катастрофою, навiть якщо пухлину видалять.

– Так, я знаю, бувае.

– Один став iмпотентом, – сказав я. – Другий теж iмпотент, плюс нетримання. Моi ровесники. Для них це був справжнiй удар. Хай Бог милуе. А там i до пiдгузкiв рукою подати.

Тим «другим» був я сам. Оперували мене в Бостонi, про операцiю не знав нiхто, крiм мого бостонського друга, який пiдтримував мене й допомагав як мiг, допоки я не звiвся на ноги. Коли я повернувся до свого самiтницького дому в Беркширi, до якого вiд Бостона двi з половиною години на автiвцi, то вирiшив, що буде краще, якщо нi про рак, анi про всi його ускладнення я нiкому нiчого не скажу.

– Що ж, – пiдсумував Швед, – я так бачу, що ти ще легко вiдбувся.

– Мабуть, так, – вiдповiв я доволi приязно й подумав, що це ходяче втiлення самовдоволення мае все, чого йому хотiлося. Вiн поважав усе, що треба поважати, приймав усе, що слiд приймати, нiколи не марудився сумнiвами, не потерпав вiд надокучливих думок, не мучився вiд безпорадностi, не занапащував себе обуренням, не пiддавався гнiву… Життя просто розкручувалося перед Шведом, наче м’якенький клубок вовни. Цей ланцюжок мiркувань повернув мене до його листа з проханням дати фахову

Страница 13

пораду щодо батьковоi бiографii, за яку вiн узявся. Я не збирався першим порушувати цю тему, i менi було дивно, чому вiн мовчить про це i навiщо писав отой лист. Єдине пояснення, яке я мiг дати – тепер, коли дiзнавсь, яким було його життя, доволi бiдне на контрасти i не дуже обтяжене суперечностями, – зводилося до припущення, що i бажання написати лист, i змiст його мають якийсь стосунок до перенесеноi ним операцii та тих незвичних вiдчуттiв, що стали ii наслiдком, до несподiваних нових переживань, якi вiн виказував. Так, думав я, лист з’явився тому, що Швед Левов нарештi вiдчув, що таке бути не здоровим, а слабосилим, бути не сильним, а кволим; що означае втратити привабливий вигляд i як воно – соромитися власноi немочi, вiдчути, що таке приниження, неповноцiннiсть, близькiсть небуття i питати в себе: «За що?» Несподiвано зраджений своiм чудовим тiлом, що завжди дарувало йому тiльки впевненiсть i вiдчуття переваги над iншими, вiн моментально втратив рiвновагу i вчепився за мене, единого з усiх людей, як за чарiвну паличку, покликану прикликати дух покiйного батька i заручитися пiдтримкою його могутнього духу. На хвильку його нерви дали слабину, i цей чоловiк, котрий, як я мiг бачити, все життя намагався залишатися рiччю в собi, перетворився на слабку, змучену сумнiвами iстоту, якiй дуже бракуе пiдбадьорливих слiв. Смерть увiрвалася в солодкий сон його життя (як двiчi за останнi десять лiт вона вривалася у мiй свiт), i тепер навiть його бентежило все те, що бентежить людей нашого вiку.

Цiкаво, чи виникало в нього бажання оживляти спогади про вiдчуття тлiнностi, що його вiн пережив пiд час хвороби, яка зробила певнi неминучостi не менш реальними, анiж обставини життя його родини? Пригадувати тiнь, що непомiтно розсувала пласти його благополуччя, наповнюючи шпари помiж ними замогильним холодом? Утiм, вiн прийшов на обiд, як ми й домовлялися. Чи означало це, що його страхи ще й досi гнiтять його, що янголи-заступники не встигли повернутись на своi позицii i що сигнал вiдбою ще не пролунав? Чи показна безтурботнiсть, коли йшлося про речi, якi не так давно чiпляли за живе, допомагала розiгнати останки його побоювань? Що бiльше я думав про цю безхитрiсну з вигляду душу, що сидiла навпроти, наминаючи дзабальйоне, про ii щонайщирiшу щирiсть, тим подалi моi думки вiдносили мене вiд Шведа. Людина, що ховалася в цьому чоловiку, була для мене майже непроникна. Зрозумiти ii я не мiг. Я не мiг уявити ii взагалi, прийнявши свое власне пояснення Шведового розладу: невмiння доходити висновкiв щодо чого завгодно, крiм видимих проявiв. Смiшно, сказав я собi, пiдкопуватися пiд цього хлопця, намагаючись зрозумiти його. Це – заткнутий глечик, який ви однаково не вiдкриете. Думками вам його не взяти. Це i е таемниця його таемницi. Це все одно, що намагатися проникнути в суть «Давида» Мiкеланджело.

У листi, який я написав у вiдповiдь, я дав свiй телефон. Чому ж вiн не зв’язався зi мною, щоб скасувати нашу зустрiч, якщо його життя вже не отруюе привид смертi? Якщо тепер все знову так, як ранiше, якщо до нього повернулася колишня свiтлоноснiсть, що завжди дозволяла домогтися всього, чого вiн хотiв, то навiщо я йому здався? Е, нi, подумав я, вiн у листi чогось недоговорюе, бо iнакше б сюди не прийшов. Ще залишалася якась крихта гарячковоi потреби змiн. Щось таке, що наздогнало його в клiнiцi та дотепер сидить у ньому. Бездумне iснування вже не в змозi вдовольнити всi його потреби. Вiн хоче щось увiчнити, зафiксувати. От i звернувся до мене: зафiксувати, поки не пiшло в забуття. Не зробиш цього – i пиши пропало. Але що ж це?

Чи, може, вiн просто щасливчик? Щасливi люди теж iснують. Чому б iм не iснувати? А всi спонтаннi роздуми про Шведовi мотиви – може, це просто моя фахова нетерплячка, мое намагання наповнити Шведа Левова подобою тiеi тенденцiйностi, якою Лев Толстой надiлив свого Івана Іллiча, фактично препарованого в жорстокiй повiстi, де автор, висловлюючись мовою науки, аналiзуе феномен «звичайностi». Іван Іллiч – добропорядний судовий чиновник середнього рангу, який живе «пристойним життям, загальноприйнятим у його колi», а зараз лежить на смертному ложi, охоплений агонiею й жахом, i думае: «А може, я жив зовсiм не так, як мав жити?» Життя Івана Іллiча, пише Толстой, на самому початку висловлюючи власне судження про цього головуючого суддю з гарним будиночком у Петербурзi, пристойною платнею у три тисячi карбованцiв на рiк i друзями тiльки з вершкiв суспiльства, було простiсiньке, звичайнiсiньке i прежахливе. Може, й так. Можливо, у Росii 1886 року так i було. Але в Олд-Римроку, що в штатi Нью-Джерсi, у 1995 роцi, коли Івани Іллiчi юрмою йдуть у клуб поснiдати пiсля ранковоi партii в гольф, i в повiтрi бринить iхне радiсне: «Мабуть, краще уже не бувае», цiлком можливо, що такi Івани Іллiчi значно ближчi до iстини, нiж коли-небудь був близький до неi Лев Толстой.

Наскiльки я мiг висновувати, життя Шведа Левова було простiсiньким, звичайнiсiньким, а отже, просто грандiозним, якщо мiряти на американський лiкоть.

– Д

Страница 14

еррi бува не голубий? – спитав я несподiвано.

– Мiй брат? – засмiявся Швед. – Та ти жартуеш!

Мабуть, я таки жартував, а мое запитання було бешкетною спробою розiгнати нудьгу. У пам’ятi раз за разом зринали слова зi Шведового листа про його батька i про те, «як близько вiн приймав до серця всi тi бiди, що випадали на долю близьких йому людей», i знову я намагався розгадати, на що ж натякала та фраза, i нараз несподiвано в моiй пам’ятi вигулькнув спогад про неймовiрне приниження, якого зазнав Джеррi, коли ми вчилися в середнiх класах i вiн спробував завоювати серце дивовижно непривабливоi однокласницi, з тих, знаете, дiвчат, котрi самi вас цiлують, не вимагаючи нiчого навзамiн.

На День святого Валентина Джеррi зробив iй шубку з хом’якових шкурок – зi ста сiмдесяти п’яти хом’якових шкурок, якi вiн висушив на сонцi, а потiм зшив кривою шевською голкою, поцупленою з батьковоi фабрики, де й зародилася в нього ця iдея. Шкiльнiй бiологiчнiй лабораторii хтось презентував для дослiдiв три сотнi хом’ячкiв, i Джеррi всiма правдами й неправдами розжився в учнiв, якi там займалися, омрiяними шкурками. З огляду на дивакувату вдачу i непересiчний розум Джеррi, його пояснення про науковий дослiд, який вiн нiбито проводить удома, виглядало цiлком переконливо. Наступним кроком, випитавши зрiст цiеi дiвчинки, вiн зробив викрiйку, а потiм вивiтривши запах тих шкурок (точнiше, вирiшивши, що вiн уже вивiтрився), тобто довгенько потримавши iх пiд сонечком на гаражi, Джеррi старанно зшив iх докупи i дав бiлу шовкову пiдкладку, пустивши на неi шмат шовку вiд дефектного парашута, що прислав йому брат iз вiйськово-повiтряноi бази в Черрi-Пойнт у Пiвнiчнiй Каролiнi, де команда з Перрiс-Айленд виграла останню гру сезону бейсбольного чемпiонату серед пiдроздiлiв морськоi пiхоти. Єдиною людиною, кому Джеррi розказав про шубу, був я, його партнер з пiнг-понгу, що вiчно йому програвав. Вiн збирався послати дарунок у коробцi вiд Бамбергера з-пiд маминоi шуби, попередньо загорнувши його в лавандовий шовковий папiр та перев’язавши оксамитною стрiчкою. Та коли шуба «дозрiла», то з’ясувалось, що вона така тверда (адже сушилась в iдiотський спосiб, як пояснив потiм батько), що скласти ii та запхати в коробку було неможливо.

Сидячи навпроти Шведа в ресторанi «У Вiнсента», я раптом чiтко побачив ту сцену в пiдвалi: задубiла одежина з рукавами, що стирчали в рiзнi боки. Гадаю, в нашi днi вона б зiбрала купу нагород у музеi Вiтнi, але тодi, в Ньюарку 1949 року, нiхто не знався на високому мистецтвi, i ми з Джеррi сушили собi мiзки, як запхати цю одежину в коробку. «Без коробки нiяк, – казав Джеррi, – отримавши ii, дiвчисько подумае, що там i справдi дорога шуба вiд Бамбергера». Я ж бiльше бiдкався тим, що дiвчисько подумае, коли побачить, що вмiст коробки не мае жодного стосунку до Бамбергера. Ще мене мучило, чи варто аж так упрiвати заради прищавоi товстухи, яка навiть хлопця не мае. Проте я був в однiй упряжцi з Джеррi, бо така його вдача: або тiкай вiд нього свiт за очi, або здавайся i не рипайся. Крiм того, вiн – брат Шведа Левова, ми були в домi Шведа, i куди там не глянь, усюди бачиш незлiченнi Шведовi призи. Шубу Джеррi в пiдсумку розпоров i зшив шкурки заново, але так, аби шов був на грудях, щоб ii можна було скласти вдвое та впхати у коробку. Я йому допомагав, i це скидалося на майстрування обладункiв. Зверху на шубу Джеррi поклав сердечко, вирiзане з картону, готичними лiтерами написав на ньому свое iм’я, i ми занесли пакунок на пошту. На те, щоб фантастичний задум перетворився в божевiльну реальнiсть, пiшло три мiсяцi. Крапля в морi людського життя. Вона вiдкрила коробку i скрикнула. «З нею стався припадок», – розповiдали ii подружки. З батьком Джеррi теж стався припадок. «Так от що ти зробив з парашутом, який прислав тобi брат! Ти порiзав його! Ти порiзав парашут?» Джеррi ж був надто пригнiчений i не спромiгся пояснити, що ним рухало одне бажання, аби дiвчина впала в його обiйми та поцiлувала його, як Дана Тернер цiлувала Кларка Гейбла. Так сталося, що саме в моiй присутностi батько останнiми словами паскудив Джеррi за те, що той сушив на пекучому сонцi хом’яковi шкурки. «Шкурки потрiбно виправляти правильно. Правильно! А правильно не означае смажити iх на сонцi. Шкурки сушаться в тiнi. Ти ж не збирався пекти iх на сонцi, га, чорт забирай? Джероме, ти можеш раз i назавжди запам’ятати, що я скажу, i засвоiти, як слiд поводитись зi шкурками?» І вiн почав розповiдати, спочатку ледь тримаючи себе в руках, ледве стримуючи розчарування тим фактом, що син його як кожум’яка – повний бовдур! Вiн пояснював нам обом, що мусять знати i вмiти торговцi смушком в Ефiопii, якi постачають овечi шкури на «Ньюарк Мейд». «Можна iх засолити, але сiль – задоволення не з дешевих. А особливо в Африцi, вона там дуже, дуже дорога. І там ii страшно крадуть. Там у людей немае солi. Хоч додавай отруту в неi, щоб не крали. Інший спосiб – це розтягування шкiри, i тут iснують рiзнi способи. Можна на дошцi, а можна на рамi. Ви ту шкуру прив’язуете, робите мал

Страница 15

нькi надрiзи i сушите в тiнi. В тiнi, хлопцi! Така шкура зветься прiсно-суха. Посипаете шкуру кременевою крихтою, i це захищае ii вiд псування та комах…» Я вiдчув невимовну полегшу, коли дуже скоро вiд злостi його не лишилося й слiду, а на змiну iй прийшла терпляча, хоч i нуднувата лекцiя-повчання, i схоже, це бiсило Джеррi бiльше, нiж недавнiй роздрай. І хтозна, чи не того дня вiн заприсягнувся бiльше й на гарматний пострiл не пiдходити до батькового бiзнесу.

Аби вiдбити неприемний запах шкурок, Джеррi щедро поливав цю шубу материними парфумами, але поки посилку доставили з пошти, вони вивiтрились, i шуба смердiла так само, як ранiше, а дiвчинка, вiдкривши посилку, вiдчула таку вiдразу, пережила такий жах i образу, що бiльше анi словом не озвалася до Джеррi. Як переказували iншi дiвчата, вона вважала, що Джеррi власноручно вполював i вбив усiх звiрят, а потiм зробив цей дарунок, щоб познущатися з ii прищавостi. Почувши таке, Джеррi страшно розлютився, i коли ми рубалися в пiнг-понг, шпетив усiх дiвчат i обзивав iх довбаними iдiотками. Якщо ранiше вiн просто побоювався запросити когось на побачення, то пiсля цього не хотiв про це й думати i був одним iз трьох хлопцiв, якi не зволили прийти на випускний у школi. Двох iнших ми мiж собою називали «сестричками». Власне, тому я й звернувся до Шведа з таким запитанням, що менi навiть на думку не спало б у 1949 роцi, коли я дуже туманно уявляв собi, хто такi тi гомосексуалiсти i, тим паче, не мiг би навiть подумати, що це могло якось стосуватися когось iз друзiв. У тi часи я вважав, що Джеррi – це Джеррi, так, генiй, але страшенно наiвний i цiлковитий невiглас у всьому стосовно дiвчат. У тi днi це пояснювало все. Можливо, i сьогоднi мало що змiнилося. Але я дуже хотiв знати, чи е на свiтi щось таке, що могло б протаранити невиннiсть величного Шведа, i я, щоб не задрiмати (що виглядало б доволi образливо), запитав: «Джеррi бува не голубий?»

– Коли Джеррi вчився у школi, то вiн завжди був трохи замкнутий, – сказав я. – Нi тобi дiвчат, нi тобi щирих друзiв, завжди собi на умi, а розуму йому не бракувало, ось i тримався одинцем…

Швед кивнув i поглянув на мене так, немовби глибинне значення моiх слiв було для нього зрозумiлiше, нiж для будь-кого ще, i через цей випробувальний погляд, який, я ладен присягнутися, нiчого насправдi не бачив, через це дарування, яке насправдi нiчого не дарувало i не давало, я геть не дотямлював, що в нього на думцi й чи е в нього та «думка». Коли я на хвильку замовкнув, то вiдчув, що моi слова… не те щоб промайнули повз свiдомiсть спiврозмовника… вони ввiйшли у неi, але нi за що не перечепившись, розчинилися в нiй. Його невинний погляд – а точнiше, створюване цим поглядом враження, що Швед завжди й в усьому непомильний, – починав мене дратувати, i я не став чекати, поки принесуть рахунок, пiсля чого ми розiйшлися б ще на пiвстолiття, з нетерпiнням дожидаючи новоi зустрiчi в 2045 роцi, а завiв мову про лист, який вiн менi написав. Ти долаеш свою поверховiсть, свою порожнечу, щоб пiдходити до людей, не будучи обтяженим завищеними сподiваннями, упередженнями, марними надiями i пихою, ти роззброюешся так, як тiльки це можливо, залишаешся без гармат, кулеметiв i бронi на пiвфута завтовшки; ти пiдходиш до них без загроз, вiдчуваючи землю п’ятами, а не роздираючи дерен гусеницями; зустрiчаеш iх iз вiдкритим забралом, як рiвня рiвню, як людина людину (казали ми колись), i все ж тобi не уникнути нерозумiння. І ти немов керуеш мiзками танка. Ти натикаешся на те нерозумiння ще до зустрiчi, ще пiд час чекання на неi; вiдчуваеш його в момент спiлкування, а коли, повернувшись додому, розповiдаеш комусь про цю зустрiч, то й тут мiж вами виростае глуха стiна нерозумiння. А що те саме вiдбуваеться i з ними стосовно вас, то насправдi все зводиться до слiпучоi iлюзii, позбавленоi будь-якого сприйняття, до бентежного фарсу хибного розумiння. І все ж таки, як нам бути з цiею надзвичайно важливою частиною буття iнших людей, яка втрачае значення, що ми приписуемо iй, набуваючи натомiсть iншого, безглуздого наповнення, бо всi ми так створенi, що внутрiшня робота думки й незримi цiлi iнших – незбагненна таiна для нас. Чи всi ми повиннi просто розiйтися, замкнути за собою дверi та сiсти, вiдокремившись од свiту, як роблять усамiтненi письменники у своiх звуконепроникних келiях, збираючи людей зi слiв, а потiм гадаючи, що цi словеснi люди ближчi до реального свiту, нiж люди живi, яких ми зустрiчаемо своiм невiглаством? Факт залишаеться фактом: розумiти людей так, як треба – це не про нас. Перекручене розумiння людей – оце i е наше все, i ми, сприйнявши iх не так раз, другий, третiй, ретельно все переосмислюемо – i знову беремося за старе. Ми помиляемося – отже, ми живемо! Хтозна, може, чи не найкраще просто не думати, з ким ти повiвся так, а з ким – не так, а рухатися далi по життю. І якщо тобi це вдаеться – що ж, вiтаю, тобi пощастило.

– Коли ти писав менi про батька та удари, яких вiн зазнавав, менi подумалося, що, мабуть, одним iз ударiв став Джеррi. М

Страница 16

буть, твоему старому, як i моему, було б важко зжитися з думкою про сина-гомосексуалiста.

Швед усмiхнувся. В його усмiшцi не було зверхностi, вона неначе переконувала мене, що жодна його частка не могла, та й навiть гадки не мала менi опиратися; вона давала менi знак, що вiн, при всiй своi обожнюваностi, анiтрохи не кращий за мене, а в дечому, може, навiть поступаеться.

– Ну, на щастя для нашого батька, до цього не дiйшло. Джеррi був сином-лiкарем. Татусь пишався Джеррi так, як бiльше вже нiким не мiг пишатися.

– Джеррi – лiкар?

– У Маямi. Кардiохiрург. Мiльйон баксiв на рiк.

– Одружений? Джеррi жонатий?

Знов усмiшка. Беззахиснiсть цiеi усмiшки була несподiваною – беззахиснiсть качка, котрий бив колись усi рекорди, а зараз опинився сам на сам iз грубою силою, потрiбною для фiзичного виживання. Усмiшка – вiдмова визнавати (уже не кажучи про те, аби пустити в себе) ту дикунську впертiсть, що ii потребуе людина, аби проiснувати сiм десяткiв рокiв. Неначе кожен, кому бiльше десяти, упевнений, що усмiхом, навiть таким привiтним i приемним, можна скорити все, що насуваеться на тебе, захистити вiд руйнацii, коли важка рука непередбачених обставин з розмаху дасть тобi по головi. Знову майнула думка, що, може, в нього не всi вдома, а безпорадна усмiшка – це свiдчення психiчного розладу. В нiй не було анi крихти штучностi – й це лякало найбiльше. Усмiшка не була награна. Швед не старався створити завiсу. Усмiшка була карикатурою, до якоi вiн мимохiть докотився, проживши цiле життя й увесь час дедалi глибше й глибше поринаючи… у що? Уявлення про себе як про зiрку околиць оповивало його – й невже воно перетворило Шведа на мумiю вiчного хлопчика? Здавалося, що вiн зi свого внутрiшнього свiту викинув усе, що йому не пасувало, не тiльки обман, насильство, знущання та безпринципнiсть, а й усе навiть вiддалено шорстке i незручне, найменшу ймовiрнiсть випадковостi – страшного провiсника безпорадностi. Анi на мить не полишав вiн своiх спроб зобразити нашi стосунки такими самими простими й щирими, якими могли видатися збоку його стосунки iз самим собою.

Хоча, хоча… може, вiн просто зрiлий чоловiк, у мiру вiдлюдькуватий, собi на умi – як i багато хто з нас. Можливо, вiдчуття, пробудженi онкологiчною операцiею, на якийсь короткий час захмарили спокiйне, безтурботне ставлення до свiту, яке було його супутником усе життя, але стовiдсоткове одужання розiгнало iх. Може, вiн – не знеособлена особа, а особа, якiй просто нiчого показати, тверезомисляча людина, яка розумiе, що коли ти високо шануеш свою приватну територiю i добробут своiх близьких, ти зовсiм не схочеш вiдкриватися романiсту, який лiпить книжку за книжкою. Подаруй романiсту не iсторiю свого життя, а бронзово-сяйливу усмiшку-вiдмову, обдай його зливою своеi всмiхненоi царственоi ласки, потiм доiж свiй дзабальйоне та забирайся до дiдьковоi матерi у свiй Олд-Римрок, що в штатi Нью-Джерсi, де романiст не мае жодного стосунку до твого життя.

– Джеррi вже вчетверте одружений, – усмiхнувшись, повiдомив Швед. – Сiмейний рекорд.

– А ти?

Я вже прикинув, що, висновуючи з вiку трьох його хлопцiв, бiлявка з ключкою для гольфу, якiй трохи за сорок, iз високою вiрогiднiстю друга, а може, й третя Шведова дружина. І все ж розлучення не вписувалося в мое уявлення про чоловiка, котрий так уперто заперечував наявнiсть у життi iррацiонального складника. Якщо в них дiйшло до розлучення, то статися воно мало з подачi Мiс Нью-Джерсi. Або вона померла. Або життя з чоловiком, котрий поставив собi за мету зберегти позiрну непогрiшнiсть цього досягнення, з чоловiком, який усiм своiм серцем вiдданий iлюзii стабiльностi, довело ii до самогубства. Можливо, це й був той удар, якого зазнав… Моi не вельми зграбнi спроби знайти вiдсутнiй фрагмент, який допомiг би побачити Шведа в усiй його цiлостi та послiдовностi, примушували мене примiряти на нього то одну, то iншу прикрiсть, жодна з яких не залишила слiдiв на його старiючому взiрцевому обличчi. Я не мiг зрозумiти, чи була його прилизанiсть чимось на кшталт снiгу, який щось ховае, чи просто снiговим покровом, пiд яким – повна нiщота.

– Я? Двi дружини – ось моя межа. Тут проти брата я слабак. Його новiй дружинi лише тридцять iз хвостиком. Удвое молодша за нього. Джеррi – вiн iз тих лiкарiв, якi одружуються на медсестрах. Четверо – i всi медсестри. Вони обожнювали навiть землю, по якiй ступав доктор Левов. Чотири дружини, шестеро дiтей. Татовi було вiд чого зацiпенiти. Але Джеррi – видатний чоловiк, i не з тих, що дуже церемоняться. До того ж вiн свiтило хiрургii, плюс його владнiсть – перед ним уся клiнiка ходить навшпиньки, – i тут навiть батько махнув рукою. А що було робити? Інакше вiн би просто втратив сина. Мiй менший брат не любить панькатися. Тато при кожному його розлученнi лютився i кричав, сотню разiв погрожував, що застрелить його, та щойно Джеррi знов одружувався, як вiн одразу ж починав розповiдати, що нова обраниця – ще бiльша принцеса, нiж ii попередниця. «Вона лялечка, вона серденько, вона моя дiвчинка…» І

Страница 17

хай би хтось рота роззявив на половинку Джеррi – батько дав би йому прочухана! А його дiтей вiн просто обожнював. П’ятеро дiвчат, один хлопчисько. Батько любив малого, але дiвчата – вони були найбiльшою розрадою його очей. На свiтi не було нiчого, чого б вiн не зробив для них. Та й для будь-кого з наших дiтей! Коли ми збиралися в нього – i дорослi, i дiти, геть усi, – то батько був на сьомому небi вiд щастя. Дев’яносто шiсть рокiв, i хоч би день тобi вiдхворiв! Час пiсля серцевого нападу, за пiвроку до смертi, був найважчим. Але вiн молодець, гiдно пройшов вiдмiряну йому путь. Гарно прожив життя. Справжнiй боець. Ходяче втiлення природних сил. Нi перед чим не пасував.

Легке, летке звучання слiв, коли вiн розповiдае про батька, його голос, де ви вчуваете шанобу люблячого сина, яка безсоромно виказуе, що саме бажання виправдати сподiвання батька i було найбiльшим стрижнем, який пронизував усе його життя.

– А страждання?

– Могло бути значно гiрше, – сказав Швед. – А так тiльки шiсть мiсяцiв, та й з тих вiн половину вже не розумiв, що коiться. Одноi ночi взяв i вiдiйшов… i ми залишилися без нього.

Кажучи «страждання», я мав на увазi тi страждання, на якi вiн посилався у листi й вiд яких потерпав його батько, приймаючи до серця всi тi бiди, «що випадали на долю близьких йому людей». Та навiть якби я додумався прихопити з собою цей лист i взявся б трусити ним перед Шведом, вiн одмахнувся б вiд своеi писанини так сам легко, без зусиль, як однiеi суботи п’ятдесят рокiв тому на мiському стадiонi обтрусив iз себе пiвзахисникiв «Саут-сайду», найслабкiшого нашого супротивника, i встановив рекорд штату, забивши чотири рази поспiль iз чотирьох прийнятих передач. Авжеж, подумав я, авжеж, мое прагнення докопатися до основи, моя вiчна пiдозра, що за позiрним мае бути щось iще, здiйняло в ньому острах, що я на цьому можу не спинитися й розповiсти йому, що вiн – не той, ким здаеться… Вiдтак я замислився: навiщо думати про нього стiльки часу? Звiдки таке бажання зрозумiти цього хлопця? Невже все через те, що колись вiн сказав персонально менi: «Атож, Конику, тут тобi не баскетбол»? Чому ти так вчепився в нього? Що це з тобою? Таж нема там нiчого, крiм того, що бачиш. Вiн е таким, яким вiн е. І завжди ним був. Невиннiсть його аж нiяк не удавана. Ти намагаешся розкопати глибини, яких не iснуе. Цей чоловiк – ходяче втiлення нiщоти.

Але я помилявся. Як ще нi з ким нiколи в життi.


2

Пам’ятаете тогочасне пiднесення? Американцi примудрялися давати раду не лише собi, а й ще двомстам мiльйонам людей в Італii, Австрii, Нiмеччинi та Японii. Процеси над вiйськовими злочинцями раз i назавжди звiльнили землю вiд дияволiв, що ii населяли. Сила атома була пiдвладна тiльки нам. Життя, коли всього без лишку i все треба лiчити, добiгало кiнця, крок за кроком знiмалося регулювання цiн. Пiшла хвиля протестiв, працiвники автомобiльноi iндустрii, шахтарi, транспортники, моряки, сталевари – мiльйони трудiвникiв згадали про своi права i страйкували, вимагаючи кращих умов. Хлопцi, що повернулися живими з вiйни – чиiсь сусiди, кузени, старшi брати, – недiльними ранками грали в софтбол на полi бiля Ченселлор-авеню, а на асфальтному майданчику при школi – в баскетбол; в iхнiх кишенях шурхотiли грошики, отриманi пiд час звiльнення в запас, а закон про пiльги демобiлiзованим вiдкривав перед ними такi перспективи, про якi до вiйни вони навiть мрiяти не могли. Наше навчання в старшiй школi розпочалося за пiвроку пiсля повноi та беззастережноi капiтуляцii Японii, у мить найсильнiшоi масовоi ейфорii в американськiй iсторii. Суспiльне пожвавлення було дуже заразливе. Життя довкола нас кипiло, наче в казанi. Скiнчилася пора самопожертв i тотальних обмежень. Велика депресiя вiдiйшла у минуле. Все рухалося i гуло. Суворi приписи, лiмiти – все пiшло в небуття. Американцi, гуртуючись, хотiли почати все з чистого аркуша. Якщо когось не дуже надихали такi речi, як чудесне завершення цiлоi епохи, обнулення годинника iсторii та вивiльнення всiх людських прагнень i мрiй вiд кайданiв минулого, то зоставався наш рiдний свiток iз його загальною конвенцiею, що ми, дiти, повиннi рости, не знаючи, що таке бiднiсть, неуцтво, хвороби, вiдсутнiсть громадянських свобод, а над усе – жалюгiдне iснування. Не будь невдахою! Стань кимось!

Попри неявне вiдчуття неспокою, яке витало у повiтрi, щодня навiваючи думи про неминучу загрозу бiдацтва, проти якоi лиш один дiевий засiб – така ж неминуча стараннiсть; попри тотальну недовiру до нееврейського свiту; попри страх залишитись нi з чим, який пiсля Великоi депресii тримав у своiх клешнях не одну сiм’ю, наша громада аж нiяк не животiла потемки. Мiсце, в якому ми жили, освiтлювалось працелюбнiстю. Ми завзято вiрили в життя й невтомно кермували в бiк успiху: ми вперто тримали курс на краще життя. Нашою метою було прямування до мети, нашим завданням було виконання завдань. Нерiдко в цьому приписi вчувалися нотки iстерii – войовничоi iстерii людей, котрi вже з власного досвiду знали, як навiть найменший прояв ворожостi

Страница 18

безнадiйно руйнуе життя. Але саме цей припис – дарма, що емоцiйно перенавантажений невпевненiстю старших поколiнь i iхнiм баченням усiх життевих перешкод – саме вiн спаяв нашу громаду в неподiльне цiле. Зробив з неi спiльноту, що безнастанно переконувала нас бути старанними й робити все на совiсть, щохвилини нагадувала, що потрiбно ловити свiй шанс, користатися перевагами та бачити справдi важливе.

Мiж поколiннями було досить розбiжностей, i приводiв для суперечок не бракувало теж: тут i уявлення про свiт, вiд яких нiхто не готовий вiдмовитись; i правила, незаперечнi для старших, але дивнi для нас пiсля якихось двадцяти рокiв в Америцi; i та невпевненiсть, яка була властива iм, але якоi вже не роздiляли ми. І поставало питання: чи маемо ми право скинути цi пута, i не одного з нас терзали сумнiви, коли вiн намагався вiдповiсти на нього. Дехто виявлявся доволi зухвалим i вiдкрито бунтував проти найлютiших (як нам здавалося) обмежень, але такого конфлiкту поколiнь, як двадцять рокiв по тому, не було навiть тодi. Наша громада нiколи не ставала полем бою, яке було б усiяне тiлами тих, кого не зрозумiли. Слухняностi домагалися велемовними зверненнями; найменшу можливiсть пiдлiткового бунту тримали в шорах тисячi вимог, застережень i заборон – i це ставало нездоланною завадою. Не сприяло бунтарському настрою й те, що ми могли реально оцiнити свiй найбiльший iнтерес, та й всюдисуща доброчиннiсть тих часiв iз ii настановами та заборонами, якi вливалися в нас разом iз материнським молоком, також не схиляла до бунту. Додайте ще сюди тодiшню догму про батькiвську жертовнiсть, що в зародку гасила будь-яку незгiдливiсть i примушувала нас маскувати чи не кожне бажання вийти за рамки усталеного.

Знадобилося б значно бiльше вiдваги – а може, дурощiв, – нiж переважна бiльшiсть нас могла собi дозволити, для того щоб розчарувати iхнi пристраснi, неослабнi iлюзii щодо нашоi здатностi стати кращими i нашого вмiння заходити далеко за межi дозволеного. Вони вимагали вiд нас законослухняностi й водночас недосяжностi для iнших, ми не могли iм у цьому вiдмовити, i це давало iм над нами майже абсолютну владу, i таким побитом, спираючись на нас, молодших, старшi рухалися далi – ми робили iх кращими. Можливо, в когось i лишався ледь помiтний слiд вiд подiбного угодовства, проте до зривiв не доходило майже нiколи; принаймнi в тi часи нiхто про них не чув. Та й тягар тих очiкувань був, дякувати Богу, не критичний. Бували, звiсно, i такi родини, де послаблення батькiвських гайок пiшло б тiльки на користь, та в переважнiй бiльшостi випадкiв тертя, що виникало мiж рiзними поколiннями, якраз i ставало тим рушiем, який штовхав нас уперед.

Чи помиляюсь я, вважаючи, що тамтешне життя цiлком нас улаштовувало? Кому не вiдомi омани, якi породжуе в старих людях ностальгiя! Та, мабуть, я не дуже помилюся, припустивши, що життя, яким жили дiти iз заможних родин Флоренцii часiв Ренесансу, годi й порiвнювати з нашим дитинством, проведеним на роздоллi, просякнутому пахощами маринадiв iз барилець Табачника? Чи помилюся я, припустивши, що навiть там, у яскравому тогоденнi, повноводе життя пiдносило нашi емоцii до небувалих висот? Чи захоплював пiсля того когось iз нас такий шалений i бездонний вир життевих деталей? Деталi, iхне безмежне розмаiття, iхня нездоланна сила… вони огортають тебе, молодого, мовби шiсть футiв землi, що вкриють колись твiй останнiй притулок.

Мабуть, за самим уже означенням округа е тим мiсцем, якому дитина спонтанно вiддае всю свою увагу; це та позбавлена фiльтрiв дорога, по якiй приходять до дiтей значення, смисли, злiтаючи просто з поверхонь речей. І все ж через пiвсотнi лiт я запитую: чи траплялося ще колись таке повне занурення в реальнiсть, як на тих вуличках, де кожен дiм, кожен задвiрок, кожен поверх, де стiни, стелi, дверi, вiкна навiть у найдальших твоiх друзiв мали свою неповторну iндивiдуальнiсть? Чи доводилось нам ще де-небудь iз такою мiкроскопiчною гостротою зауважувати фрагменти повсякденних речей, фiксувати найдрiбнiшi вiдмiнностi в соцiальному статусi за допомогою звичайного лiнолеуму та клейонки, свiчок, що iх запалюють у пам’ять про померлих, кухонних запахiв i жалюзi на вiкнах? Ми знали все одне про одного: в кого який обiд лежить у шафi, хто i яку сосиску замовляе в Сiда; знали, в кого якi фiзичнi особливостi: хто кульгае, а в кого ростуть груди, вiд кого пахне олiею для волосся, а хто плюеться пiд час розмови; ми знали, хто з нас забiяка, а хто дружелюбний, хто напрочуд розумний, а хто тупий наче дуб; чия мама говорить з акцентом, чий батько мае вуса, в кого мама працюе i чий тато помер; ми навiть дiзнавалися якимось хитромудрим чином, як конкретнi обставини в конкретнiй сiм’i важко ламають людськi долi.

І, звiсно, не могло обiйтися без бур, породжених людськими потребами й апетитами, фантазiями i тугою, страхом перед знеславленням. Маючи дороговказом тiльки пiдлiткову iнтроспекцiю, кожен iз нас, безповоротно зрiлий i сформований, намагався непомiтно для iнших осмислити все це, i то в тi часи, ко

Страница 19

и цнота була ще в цiнi, нарiвно з державними iнтересами, i подавалася молодим у зв’язцi зi свободою та демократiею.

Просто диво, що ми з фотографiчною точнiстю пам’ятаемо i своiх однокласникiв, i всi видимi речi, якi стосувалися наших тодiшнiх життiв. Просто диво, що навiть нинi при виглядi одне одного нас переповнюють почуття. Але найбiльше диво – те, що ми прямуемо до того вiку, в якому були нашi дiдусi та бабусi, коли ми, новачки-старшокласники, першого лютого сорок шостого року вперше зiбралися в корпусi школи. Просто диво, що ми, тi, що й гадки не мали, як усе повернеться далi, тепер знаемо достеменно, як склалися нашi життя. Хiба не диво, що здобутки випускникiв п’ятдесятого року – це вiдповiдi на тi запитання, якi тодi не мали вiдповiдей, i хiба не диво, що ми вже знаемо свое майбутне? Та й просто жити – в цiй краiнi, в наш час, будучи тими, ким ми були. Чим не диво!

Так виглядав би спiч, який я не проголосив на зустрiчi однокласникiв, котрi сорок п’ять рокiв тому закiнчили школу, спiч, iз яким я звертався до самого себе, маскуючи його пiд звернення до iнших. Творити його я почав уже пiсля зустрiчi, коли валявся в лiжку i не мiг заснути, намагаючись докопатися, що ж мене так здивувало. Тон звернення – надто глибокодумний для бального залу в замiському клубi та радiсноi подii, на яку були налаштованi всi присутнi, – зовсiм не видавався недоречним у перiод мiж третьою ночi та шостою ранку, коли я, ще не здолавши свое перезбудження, намагався зрозумiти суть тих зв’язкiв, що спонукали нас зустрiтися, тих наших спiльних переживань, що об’еднували нас у дитинствi. Попри градацii у бiдностi та заможностi, попри численнi тривоги, викликанi неймовiрним розмаiттям сiмейних незгод – тих незгод, якi, на превелике щастя, мали геть не такi фатальнi наслiдки, яких можна було сподiватися в сам момент дiйства, – наше возз’еднання мало серйозне, хоч i важко вловиме пiдгрунтя. Об’еднувала нас не тiльки спiльнiсть мiсця, з якого ми вийшли, а й спiльнiсть того мiсця, у яке ми прямували, i способу, за допомогою якого ми збиралися туди потрапити. У нас були новi знаряддя й новi цiлi, новi зобов’язання й новi мотиви, iнша психологiчна органiзацiя – ми значно легше й спокiйнiше реагували на зумисну вiдокремленiсть вiд нас усього нееврейського. І з якого контексту постали всi цi трансформацii – з якоi iсторичноi драми, несвiдомо розiграноi маленькими протагонiстами в класах, на кухнях, якi своiм виглядом анiтрохи не нагадували великий театр життя? Що i з чим мало зiткнутися, щоб викресати з нас цю iскру?

Не спалося, я лежав, формулюючи запитання та шукаючи вiдповiдi – примарнi вiд безсоння тiнi запитань i вiдповiдей. Минуло вже вiсiм годин, вiдколи я приiхав iз Нью-Джерсi, де в погожу недiлю наприкiнцi жовтня ми зiбралися в замiському клубi еврейського передмiстя, вдалинi вiд суети, яка панувала на вулицях мiста нашого дитинства, а зараз вiдданого на поталу злочинцям й отруеного наркотою. Зустрiч розпочалась об одинадцятiй годинi ранку i гула аж до самого вечора. Дiйство проходило в бальному залi, що займав кут майданчика для гольфу, який належав замiському клубу, й було органiзоване для чималоi групи немолодих уже людей, якi в тридцятих i сорокових, ще будучи вiквейськими дiтьми та пiдлiтками, щиро вважали, що «гренлiк» (як називалися тодi металевi ключки для гольфу) – це, мабуть, грiнка з маслом. Останне, що пригадую, – лежачи тепер без сну, – хлопця з автостоянки, котрий припарковуе мою машину пiд пiддашшя ганку, головну органiзаторку зустрiчi Сельму Бреслофф, яка гречно поцiкавилася, чи менi тут сподобалось, i як я вiдповiв iй: «Ну, це як пiсля Іводзiми повернутися в розташування свого полку».

Ближче до третьоi години ночi я встав i всiвся за письмовий стiл. В головi аж гуло вiд рою розтривожених дум. Налаштувавшись на робочий лад, я працював до шостоi i написав отой невиголошений спiч, який ви вже читали. І лиш тодi, коли я прилiпив до нього емоцiйну кiнцiвку та кульмiнацiйну фразу «Чим не диво!», я врештi так звiльнився од тiеi «дивовижностi», що спромiгся на пару годин провалитися в сон – чи то в якусь його подобу, яка наполовину складалася з моеi бiографii, що стрiчкою крутилася в головi, та спогадiв, якi пронизували аж до мозку кiсток.

На жаль, навiть пiсля такоi вегетарiанськоi забави, як зустрiч однокласникiв, не просто взяти й повернутися до свого звичного iснування, схованого за завiсою монотонностi та повсякденщини. Якби я мав рокiв iз тридцять-сорок, то, напевне, за тi три години, що iхав додому, ця зустрiч вивiтрилася б з моеi голови. Та коли тобi шiстдесят два, i до того ж рiк тому ти перенiс онкологiчну операцiю, такий номер уже не пройде. Тому не я поринув у минулий час, а час проник у мене сьогоденного, i я, мов опинившись поза часовими рамками, ракетою прошив його осердя.

У години нашого еднання, коли ми тiльки те й робили, що душили одне одного в обiймах, чоломкали й перебивали одне одного, смiялися й гуртувались купками, згадували вселенськi проблеми, якi здавалися нiкчемними тепер, з

Страница 20

исоти прожитого, гукали: «Ви подивiться, хто прийшов!», «Скiльки лiт, скiльки зим!», «Пам’ятаеш мене? Я тебе не забув»; питали одне одного: «А то, бува, не ми колись з тобою?..», або «Так це ти – той малий, що колись?..»; повторювали, наче трислiвне заклинання: «Стривай, не йди!», аби утримати колишнiх однокашникiв у колi спiлкування, i всi розмовляли з усiма, пiдтримуючи кiлька бесiд одночасно; i, звiсно ж, танцювали, танцювали нашi старомоднi танцi – притиснувшись щока до щоки, пiд акомпанемент «чоловiка-оркестру» – бороданя в смокiнгу та в червонiй банданi (який народився щонайменше рокiв через двадцять пiсля того, як ми пiд бадьорий фiнал «Іоланти» востанне вийшли зi шкiльних аудиторiй). Вiн грав на синтезаторi й виконував пiснi Ната Кiнга Коула, Френкi Лейна, Сiнатри, грав упродовж тих кiлькох годин, розтягнутих у часовий ланцюжок – цю бiсову процесiю всього, з чого складаеться поняття часу, таке, здавалося, просте i зрозумiле, наче пундик, що аж тане в ротi, запитий ранковою кавою. «Чоловiк-оркестр» у банданi шкварив «Поiзд мулiв», а я сидiв i думав: «Ангел часу пролiтае над нами в цю мить, i кожен його подих – частка нашого життя. Вiн точно е тут, у бальному залi, який належить замiському клубу “Седар-гiлл”, так само, як i цей музикант, котрий виводить “Караван мулiв” а-ля Френкi Лейн». Я дививсь на своiх однокашникiв, i мене не полишало вiдчуття, що надворi ще й досi п’ятдесятий рiк, а «1995» – це такий футуристичний експромт, який ми ставимо на шкiльнiй вечiрцi, понатягавши задля цього смiшнi маски з пап’е-маше: дивiться, мовляв, якi ми будемо наприкiнцi двадцятого столiття. І все те пообiддя – не бiльше, нiж мiстифiкацiя, створена саме для нас.

У глечичках, якi нам роздавала на прощання Сельма, лежало по пiвдюжини малих тiстечок ругелах в оранжевих пакетиках iз цупкого паперу, акуратно загорнутих в оранжевий целофан i перев’язаних спiральною оранжево-коричневою стрiчкою. Це були кольори нашоi школи. Мама пекла ругелахи, якими я ласував удома пiсля школи, за рецептом, узятим в учасницi гуртка з маджонгу, а зараз це був подарунок вiд дiвчинки з нашоi паралелi, яка стала кондитером у мiстечку Тiнек, що в Нью-Джерсi. Вiд закiнчення зустрiчi не минуло ще й п’яти хвилин, а я, розiрвавши подвiйну обгортку, лигонув оцi тiстечка – усi шiсть равликiв з присипаного цукровою пудрою тiста, яке було перешароване корицею й начинене родзинками вперемiш iз подрiбненими волоськими горiхами. Жадiбно закидаючи до рота пригорщi пахучих крихт, я, вiрогiдно, сподiвався, що борошниста маса, з маслом i кислим кремом та ванiллю, яечним жовтком i цукром, яку я любив ще з дитинства, допоможе Натановi збутися того, чого збувся Марсель, якщо вiрити Прусту: передчуття смертi, що зникло в ту ж мить, коли вiн знову вiдчув «смак малоi мадленки». «Звичайний смак, – пише Пруст, – i слово “смерть”… утратило для нього всякий сенс». Я iв жадiбно, невситимо, не бажаючи сповiльнитися навiть на мить, щоб призупинити оте вовче заковтування насичених жирiв, проте все було марно, й Марселевого успiху я не досяг.

Продовжмо розмову про смерть i бажання – зрозумiлого на схилi лiт вiдчайдушного бажання – вiдвернути смерть, не пiддатися iй, робити все можливе, аби побачити цю смерть iз чим завгодно, де завгодно, як завгодно, – тiльки щоб не при доброму розумi.

Один хлопець iз Флориди – як сповiщав надрукований перед зустрiччю буклет, що його отримував кожен при входi, зi ста сiмдесяти шести учнiв нашого потоку двадцять шестеро живуть у Флоридi… гарний знак, вiн означав, що донинi кiлькiсть мешканцiв Флориди з нашого випуску перевищуе (аж на шiсть чоловiк) число тих, хто покинув цей свiт. І до речi сказати, не я один цiлий день бачив хлопцiв у чоловiках, а в жiнках – дiвчат. Отже, один пацан розповiдав менi, що дорогою вiд Ньюаркського аеропорту, де вiн приземлився i взяв напрокат автiвку, до Лiвiнгстона вiн мусив двiчi зупинятись на заправках i випрошувати ключ вiд туалету, позаяк вiн дуже хвилювався. То був Мендi Гурлiк, якого в 1950 роцi визнали першим красенем у класi, широкоплечий, з довгими вiями, мачо, найкращий з-помiж нас танцюрист джитербагу. «Спокiйно, Джексоне!» – полюбляв вiн казати, коли проходив повз мене. Якось старший брат Мендi прихопив його з собою в «кольоровий» бордель на Огаста-стрит, де вiчно сновигали сутенери, а буквально за рогом стояла Брандфордська винарня, у якiй заправляв його батько. Як врештi-решт зiзнався нам сам Мендi, вiн сидiв там у холi, навiть не думаючи роздягатися, гортав журнал «Меканiкс iлюстрейтед», що лежав на столику, й чекав на брата, зайнятого «тою справою»: з усього класу Мендi був би найкращою кандидатуро на роль «малолiтнього правопорушника». Саме вiн, Мендi Гурлiк (а сьогоднi Гарр), водив мене в «Адамс-театр» на Іллiнойса Джекета, Баддi Джонсона й на «нашу ньюаркську» Сару Воган; i вiн же, роздобувши квитки, водив мене на Мiстера Б. – Бiллi Екстайна, коли той виступав у «Мечетi»; а в сорок дев’ятому Мендi дiстав нам квитки в Лорел-гарден на конкурс краси «Мiс Засмага Америки». А ще з тим

Страница 21

амим Мендi я був разiв зо три-чотири на радiо, коли вiв свое шоу Бiлл Кук – чорношкiрий дi-джей з оксамитовим голосом. Шоу виходило в ефiр пiзно ввечерi в студii ВААТ, яка знаходилась у Джерсi. Суботнiми вечорами я часто усамiтнювався у своiй спальнi, вимикав свiтло i слухав передачу Бiлла Кука «Музичний караван». Заставкою до передачi була композицiя Дюка Еллiнгтона «Караван» – напрочуд екзотичний i медитативний мотив, де вчувалися й Африка, й арабський Схiд; ця мелодiя iдеально пасуе до танцю живота, i вже лиш через неi можна було вмикати радiо. «Караван» у виконаннi самого Дюка викликав у мене приемну iлюзiю, що я руйную всi бар’ери заборон, i навiть той факт, що я лежу мiж маминими свiжими простирадлами, не розвiював цю iлюзiю. Перше «тум-тум» – початок, тодi набирае обертiв тромбонна партiя, а вже опiсля – облеслива, по-змiiному заворожлива флейта. «Музика, вiд якоi стояк», – полюбляв казати Мендi.

Щоб потрапити на ВААТ i до студii Бiлла Кука, ми дiстались чотирнадцятим автобусом до центру мiста i вже за кiлька хвилин тихенько, наче парафiяни в церквi, сидiли на стiльцях, поставлених рядочком перед його заскленою студiею. Бiлл Кук покинув мiкрофон ведучого, вийшов до нас i привiтався. Поки з вертлика награвало «расове музло», розважаючи невдах, яким не поталанило потрапити на студiю, Кукi тепло потиснув руки двом високим струнким бiлошкiрим «типам» в однорядних костюмах з «Америкен шоп», у сорочках iз «Кастом шоппе» з виложистими комiрцями. (Свiй прикид на той вечiр я позичив у Мендi.)

– А що б я мiг такого для вас збацати, джентльмени? – поцiкавився Кукi, що був сама гречнiсть. Мендi, телефонуючи до мене, завжди iмiтував цей теплий тон. Я попросив щось мелодiйне, що-небудь iз репертуару «мiс Дiни Вашингтон» чи «мiс Саванни Черчилль» – о, як захопливо звучало в тi роки це хтиво-шляхетне «мiс» в устах дi-джея! – тодi як Мендi у своiх смаках, куди рiзкiших i авторитетнiших, нiж у Бiллових одноплемiнцiв, робив ставку на виконавцiв дещо iншого гатунку: на Рузвельта Сайкса – салонного пiанiста зi смiливими манерами, на Айворi Джо Гантера («Коли вiд мене ти пiшла, я ле-е-е-е-едь не втратив розум»), i на один квартет, який Мендi (менi так здалося) з особливою пихою називав «Рей-О-Вiкс», наголошуючи перший склад точнiсiнько так само, як це робив Мелвiн Смiт – чорний хлопчина iз Саут-сайду, котрий у пообiдню пору пiдробляв розносником товару в крамницi Мендiного батька. (У суботу й недiлю доставкою замовлень займалися Мендi та його брат). Одного вечора Мендi зiбрався з духом i разом iз Мелвiном пiшов на Бекон-стрит, щоб наживо почути бiбоп – у вiтальнi, що знаходилася над кегельбаном, у помiстi Ллойд-менор, куди не потикався жоден бiлий, за винятком хiба що шибайголовоi Дездемони, яка приятелювала з музикантами. Не будь-хто, а саме Мендi Гурлiк уперше привiв мене до крамницi платiвок на Маркет-стрит, де ми рилися серед уцiнених дискiв по дев’ятнадцять центiв за штуку, щось знаходили, тодi слухали знайдене i, прослухавши, вирiшували, що купити знову. У роки вiйни задля пiдтримки морального духу на домашньому фронтi в липнi та серпнi раз на спортмайданчику бiля Ченселлор-авеню проводилися щотижневi танцi, i Мендi зазвичай крутився у вируючому натовпi, – сусiдiв-дорослих, школярiв i малечi, якi до пiзньоi години весело витанцьовували навколо пофарбованих у бiлий колiр «баз», де влiтку ми нескiнченно грали у свiй софтбол – та пропонував усiм охочим щось гострiше, спокусливiше i звабливiше, анiж заслуханi Гленн Мiллер чи Томмi Дорсi: танцi пiд музику, яку полюбляла майже вся наша братiя, у примарному свiтлi, що сочилося зi шкiльних вiкон. Яку б танцювальну мелодiю не грав оркестр, що сидiв на прикрашенiй прапорцями естрадi, Мендi практично весь вечiр гасав майданчиком, наспiвуючи: «Кальдонiе, Кальдонiе, чому твоя велика голова така тверда? Камiнь!» Мендi виспiвував це, як вiн сам пафосно заявляв, «безкоштовно» з таким самим надривом, що й Луiс Джордан та його «П’ятiрка барабанникiв» на платiвцi, яку вiн завжди ставив на програвач, коли запрошував «Смiливцiв» з якоюсь певною метою (для гри в «сiм карт» зi ставкою не бiльше долара, для мiльйонного розгляду «смажених» картинок iз Трудяжкою Тiллi в тих поодиноких випадках, коли збиралися для груповоi мастурбацii), i ми, коли вiн був удома сам, вривалися в його кiмнату, де завжди чорт мiг ногу зламати.

І ось тепер я бачив Мендi зразка 1995 року, вiквейського пацана, з усiх нас найменш придатного на роль взiрцевоi дитини, чий психотип метлявся мiж ледь викличною вiдчайдушнiстю i безпардонною зухвалiстю, якiй ми заздрили, весь час балансував помiж веселою зневагою, хлопчачою чарiвнiстю й облудою. Це був елегантний, непутящий, трохи навiжений Мендi Гурлiк, якого чомусь оминули i в’язниця (коли ми, четверо-п’ятеро «смiливцiв», за його командою сiдали кружка в його кiмнатi, спустивши штани, та змагалися, хто перший «стрельне», щоб виграти два долари призових, я був певен, що в’язницi йому не минути), i пекло (де, за моiми прикидами, вiн мав стовiдсотково опинитись пi

Страница 22

ля смертi, найвiрогiднiше, пiдрiзаний яким-небудь «укурком» – розумiйте це слово, як хочете – в кольорових кварталах), а звичайний собi ресторатор, який вже вiдiйшов вiд справ, власник трiйки стейкхаусiв «Гарр-гриль» у передмiстi Лонг-Айленд – та ще й на зустрiчi з нагоди сорок п’ятоi рiчницi випуску, що нiвелювало всю його лиху славу.

– Дарма так хвилювався, Мендi, ти й так виглядаеш нiвроку. Добре зберiгся!

І вiн справдi виглядав нiвроку: гарно засмаглий, пiдтягнутий, високий, вузьколиций бiгун у чорних туфлях з крокодиловоi шкiри, у чорнiй шовковiй сорочцi та зеленому кашемiровому пiджаку. І тiльки срiбляста чуприна сприймалася як щось чужорiдне, так нiби це було не його волосся, а позичене зi скунсовоi спини хутро.

– Просто стежу за собою, от i весь секрет. Телефоную якось до Муттi…

Мартi «Муттi» Шеффер – майстер бокових кидкiв, пiтчер софтбольноi команди «Смiливцi», за яку виступали ми трое, а також, як свiдчила подана в буклетi бiографiчна довiдка, «фiнансовий консультант» i (хоча здавалося, це вже фантастика, варто тiльки було пригадати, що головною розвагою Муттi, який мав дитяче обличчя та до смертi боявся дiвчат, була «гра в монетки») батько трьох дiтей (36, 34 та 31 рiк), дiд двох онукiв (2 роки, 1 рiк).

– …i значить, я кажу цьому Муттi, – продовжував Мендi, – якщо ти не сидiтимеш коло мене, то я взагалi не поiду. В бiзнесi менi траплялися такi головорiзи!.. І я прикорочував отi чортовi банди. Але сьогоднi я не дав би iм ради. Знаеш, Конику, я мусив не двiчi, а тричi спиняти машину на автозаправцi та проситися до вбиральнi.

– Ну що ж, багато рокiв ми старанно вкривали себе непроникною фарбою, шар за шаром, а тут нiби заново випрозорiшали.

– Думаеш?

– А хтозна. Всяке бувае.

– Двадцять небiжчикiв уже в нашiй паралелi, – показав вiн на заголовок «Свiтла пам’ять» i прiзвища пiд ним, надрукованi на зворотi буклету. – Одинадцять пацанiв уже пiшли, – зiтхнув Мендi, – i з них двое «смiливцiв». Берт Бергман. Уттi Орпенстайн. – Уттi був беттером, грав у парi з Мендi, Берт – другий бейсмен. – Рак простати. В одного i другого. І в обох – за останнiх три роки. Тепер я регулярно здаю кров на аналiз. Коли дiзнався про Уттi, то кожних пiвроку. А ти робиш аналiзи?

– Так. – Авжеж, для мене це було не актуально, я ж уже не мав простати.

– І як часто?

– Раз на рiк.

– Мало. Треба кожних пiвроку.

– Добре. Вiзьму до уваги.

– А взагалi, у тебе з цим гаразд? – поцiкавився вiн, поклавши руки менi на плечi.

– Так, я у формi.

– Слухай, це ж я навчив тебе «стрiляти», не забув?

– Так, Менделю. Днiв через дев’яносто, максимум – сто двадцять я навчився б i сам. Просто ти перший натиснув на кнопку.

– Це я навчив Коника Цукермана «стрiляти», – розреготався Мендi, – i хай хтось скаже, що це не так!

Тут ми обiйнялися: перший бейсмен iз залисинами i посивiлий лiвий фiлдер з порiдiлих «Смiливцiв» – команди нашого спортклубу. Торс, який вiдчули моi пальцi, неспростовно доводив: вiн таки справдi пiдтримуе форму.

– І я досi можу «стрiляти», – подiлився радiстю Мендi. – А вже пiвсотнi лiт минуло. Рекорд для «Смiливцiв»!

– Не будь таким хвальком. Ще не знати, як Муттi.

– Я чув, ти мав серцевий напад.

– Нi, просте шунтування. Уже давно.

– Довбане шунтування. Це коли пхають трубку тобi в горлянку, еге ж?

– Чиста правда.

– Бачив я швагра з такою трубкою в горлянцi. Менi вистачило, – сказав Мендi. – Якби ти знав, як я не хотiв сюди iхати – от не хочу, i все. Муттi телефонував, бубнiв: «Ну, ти ж не вiчний», а я йому кажу: «Нiчого, Муттi, я ще всiх переживу!» А потiм не витримав i приiхав, i перше, що бачу в цьому буклетi, – некрологи.

Коли Мендi пiшов шукати Муттi, а заодно i якусь випивку, я знайшов у буклетi його iм’я: «Ресторатор, на пенсii. Дiти – 36, 33, 28, онуки – 14, 12, 9, 5, 5, 3». Цiкаво, чи це шiсть онукiв, серед яких, можливо, е близнята, примушують його так боятися смертi, чи е якiсь iншi причини, скажiмо, досi присутня тяга до повiй та яскравого одягу? Треба було в нього запитати.

Того дня слiд було б не одного його розпитати. Але потiм, шкодуючи, що не зробив цього, я розумiв, що будь-якi вiдповiдi, отриманi на запитання, яке починаеться зi слiв «А що сталося з…», не пояснили б, звiдки в мене це надприродне вiдчуття, що за видимим фасадом криеться саме те, що я бачив. Досить було однiй iз дiвчат сказати фотографу за мить до того, як вiн мав натиснути на кнопку: «Тiльки так, щоб без зморшок!..», – досить було разом з усiма засмiятися з цього своечасно кинутого дотепу, щоб вiдчути: доля, найбiльша загадка цивiлiзованого свiту (i тема нашого першого твору на початку вивчення грецькоi та римськоi мiфологiй, де я написав: «Мойри – це три богинi людських доль: перша – Клото – пряде, друга – Лахесiс – вiдмiряе довжину, а третя – Атропа – перетинае нитку життя»), стала тепер напрочуд зрозумiла, а все iнше, позбавлене загадковостi, як-от, скажiмо, позування для фото в третьому рядi, одна рука на плечi Маршалла Гольдштайна (дiти – 39, 37, онуки – 8, 6)

Страница 23

друга – на плечi Стенлi Вернiкоффа (дiти – 39, 38, онуки – 5 i 2 роки, 8 мiс.) стало чимось непоясненним.

Юний студент-кiнематографiст iз Нью-Йоркського унiверситету Джордан Вассер, онук футбольного захисника Мiлтона Вассербергера, приiхав до нас разом з Мiлтом, щоб зняти студентський репортаж про нашу зустрiч. Кружляючи залом i протоколюючи все на свiй старомодний лад, я час вiд часу краем вуха чув, як Джордан пише на камеру iнтерв’ю з кимось iз учасникiв. «Другоi такоi школи не було, – казала йому шiстдесятирiчна Мерилiн Коплiк. – Народ був класний, у нас були чудовi вчителi. Найбiльше, що могли нам закинути, – жування гумки…»

«Найкраща школа на всю округу, – казав шiстдесятитрирiчний Джордж Кiршенбаум, – найкращi учнi, найкращi вчителi…»

«Найвидатнiшi уми, – казав шiстдесятитрирiчний Леон Гутман. – Бути серед таких розумникiв, як тут, менi бiльше нiде не доводилося…»

«Тодi школа була зовсiм не така, – казала шiстдесятитрирiчна Рона Зiглер, а на наступне зi смiхом – хоч зi смiхом не дуже й веселим – вiдповiдала: – Тисяча дев’ятсот п’ятдесятий? Джордане, це нiби пару рокiв тому сталося».

– Коли мене запитують, – говорив хтось до мене, – чи справдi я вчився з тобою, то я завжди розповiдаю, як ти писав за мене твiр по «Червоному знаку звитяги».

– Але ж я не писав.

– Нi, писав.

– Звiдки я взагалi мiг знати про цей «Знак»?! Я ж до коледжу його в очi не бачив.

– Таж нi. Ти написав менi твiр по «Червоному знаку звитяги». Я отримав «п’ять» iз плюсом. Здав, щоправда, на тиждень пiзнiше, i Воллах сказав менi: «Така робота варта, щоб ii чекали».

Мовець був куцим серйозним чоловiчком з коротко пiдстриженою сивою борiдкою, страшним шрамом пiд оком i двома слуховими апаратами – один iз небагатьох, побачених мною того дня, над якими час попрацював на совiсть i навiть трохи перестарався. Чоловiчок накульгував i, розмовляючи зi мною, спирався на палицю. Дихання його було важке. Я не впiзнав його нi тодi, коли уважно роздивлявся з вiдстанi шести дюймiв, анi навiть тодi, коли прочитав на пришпиленiй до грудей картцi, що його звати Айра Познер. Хто був цей Айра Познер? І чого б я став робити йому послугу, а тим паче таку, на яку не був здатний? Невже я написав той твiр, навiть не заглянувши у книжку?

– На мене дуже сильно вплинув твiй батько, – сказав Айра.

– Он як?

– У тi кiлька хвилин, проведенi в його товариствi, я почувався краще, анiж будь-коли з рiдним батьком.

– Я й не знав.

– Батько мiй був менi все одно як чужий.

– А ким вiн був? Нагадай менi.

– Драiв пiдлоги, тим i заробляв. Усе свое життя драiв пiдлоги. Твiй батько завжди тебе переконував, що треба добре вчитися. А мiй вважав, що вистачить iз мене й того, що вiн купить менi набiр взуттевих щiток, i я зможу сидiти бiля газетного кiоску та начищати до блиску чужi туфлi – четвертак iз клiента. Оце вiн готував менi на випуск. Дурень неотесаний! Як же гидотно було в тiй сiм’i! Збiговисько безмозких неотес. І я жив з ними, наче звiр в норi. А твiй батько, Натане, тебе направляв, i ти не вирiс чурбаком. Я мав брата, якого слiд було здати в iнтернат. Ти ж не знав цього. І нiхто не знав. Ми навiть iменi його не згадували. Еддi. Старший за мене на чотири роки. У нього бували припадки, i вiн гриз собi руки до кровi. Часто вив, наче койот, поки батьки його не втихомирять. Якось у школi треба було вiдповiсти на питання «Чи е в тебе брати i сестри?», i я написав: «Нема». Коли я був у коледжi, моi батьки пiдписали якийсь дозвiл, який вимагала у них психлiкарня, вiдтак Еддi зробили лоботомiю, пiсля якоi вiн упав у кому та помер. Нi, ти можеш це собi уявити? Сказати менi, щоб я зайнявся чищенням взуття на Маркет-стрит, перед судом – оце вам батькова порада сину!

– І що ж ти вибрав замiсть цього?

– Я лiкар-психотерапевт. І на цю думку наштовхнув мене твiй батько. Вiн же був лiкарем.

– Не зовсiм. Ходив у бiлому халатi, так, а працював подологом.

– Коли я приходив до вас разом з iншими хлопцями, твоя мама завжди виставляла нам вазу, повну фруктiв, а твiй батько цiкавився: «Айро, як ти подивишся на це? Айро, як ти подивишся на те?» Персики. Сливи. Нектарини. Виноград. Удома я навiть яблук не бачив. Моiй матерi вже дев’яносто сiм. Я перевiв ii у притулок для старих. Вона сидить там цiлий день у крiслi й плаче. Але вважаю, що iй не гiрше, нiж у тi часи, коли я був хлопчиськом. Твiй батько, я так розумiю, помер?

– Так. А твiй?

– О, мiй не мiг дочекатися смертi. Вiн надто близько брав до серця всi своi невдачi, i вони його з’iли.

І все ж я не мiг анi згадати Айра, анi зв’язати з чимось його розповiдь, i взагалi, того дня, натикаючись на спогади про минуле, я бачив, що багато з-помiж них напрочуд важко вiдновити, так нiби iх i не було, байдуже, скiльки Айр Познерiв стояло б передi мною, переконуючи в протилежному. Таке враження, нiби Айра ласував у нас фруктами та слухав батьковi поради тодi, коли мене ще й на свiтi не було. Все пов’язане з ним було геть-чисто видерте з моеi пам’ятi та змите плином забуття, i причина 

Страница 24

моя цiлковита байдужiсть до цього. Але те, що було втрачене мною, вкоренилося в Айрi, змiнивши все його життя.

Достатньо було просто глянути на мене i на Айру, аби зрозумiти, чому всi ми так твердо переконанi, що помиляеться хто завгодно, але тiльки не ми. А позаяк ми забуваемо i те, що важить мало, й те, що важить забагато, позаяк i збережене, i забуте сплiтаються у вiзерунок, заплутаний, як лабiринт, неповторний, як вiдбитки пальцiв, то чим не дивина, що фрагменти реальностi, збереженi кимось одним як справжнi факти бiографii, сприймаються як цiлеспрямована мiфотворчiсть кимось iншим, хто тисячi разiв обiдав з ним за одним кухонним столом. Та не для того люди платять по пiвсотнi доларiв для участi в зустрiчi з нагоди сорок п’ятоi рiчницi випуску, щоб вийти на естраду i сказати, що все було не так, як це запам’яталось комусь iншому; бо що примушуе нас брати участь у цiй зустрiчi, в чому вершинне задоволення, пережите тобою в цей день? У тому, що твого iменi ще немае у рубрицi «Свiтла пам’ять».

– Давно помер твiй батько? – поцiкавився Айра.

– У шiстдесят дев’ятому, – вiдповiв я. – Двадцять шiсть рокiв тому. Давно.

– Для кого – для нього? Не думаю, – сказав Айра. – Для мертвих це крапля в морi.

І в ту ж мить я почув, як Мендi Гурлiк питае когось за моею спиною:

– Ти на кого дрочив?

– На Лоррейн, – вiдповiв його спiврозмовник.

– А, ну це так. На неi всi дрочили. І я. А ще на кого? – запитав Мендi.

– На Дiану.

– Добре. Дiана. В яблучко. Хто ще?

– Сельма.

– Сельма? Нiколи б не подумав, – сказав Мендi. – Якщо чесно, здивований. От нi, чого нiколи не хотiлося, так це трахнути Сельму. Вона ж низенька. Менi завжди подобалися довгi та гнучкi. Дивився, як вони пiсля урокiв займаються гiмнастикою на спортмайданчику, а там iшов собi додому та дрочив. Пресована пудра. Пресована пудра шоколадного кольору. В них на ногах. Я вiд неi дурiв. А ти нiчого не помiтив? Загалом пацани виглядають не так уже й зле, багато хто ще нiчогенькi, а от, знаеш, дiвчата… нi, сорок п’ята рiчниця з дня випуску – не краще мiсце, куди йдуть повитрiщатись на чужi задки.

– Що е, то е, – вiдповiв другий спiврозмовник м’яким голосом. Схоже, що, на вiдмiну вiд Мендi, йому не дуже дошкуляла ностальгiя. – Час був не дуже лагiдний до жiнок.

– А знаеш, кого вже нема? Берта й Уттi, – повiдомив Мендi. – Рак простати. Дав метастази. У хребет. Зжер. Зжер обох. Дякувати Богу, я здаю аналiзи. А ти здаеш?

– Якi аналiзи? – запитав спiврозмовник.

– Чорт забирай, ти не здаеш аналiзiв? Конику, прикинь, – сказав Мендi, вiдтягуючи мене вiд Айри, – Майзнер не здае аналiзiв.

Нинiшнiй Майзнер був викапаний мiстер Майзнер – Ейб Майзнер, невисокий, кремезний чоловiк з похилими плечима та непропорцiйно великою головою, власник хiмчистки Майзнера – «Ідеальне чищення за 5 годин» – на Ченселлор-авеню, що мiж взуттевою майстернею, де завжди гримiло iталiйське радiо, поки ви сидiли на стiльцi за дверима й чекали, поки Ральф пiдiб’е вам пiдбори, i салоном краси «Ролiна», звiдки мама якось принесла номер «Срiблистого екрану» зi статтею, що вразила мене до глибини душi. Та стаття називалася «Джордж Рафт – самотнiй чоловiк». Мiсiс Майзнер, така сама куца, жилава й приземкувата, як i ii чоловiк, працювала з ним, приймала замовлення, i якось вони з моею мамою разом продавали вiйськовi облiгацii у кiоску, просто на Ченселлор-авеню. Ми з iхнiм сином Аланом пройшли нiздря в нiздрю всю школу, почавши з садочка, а потiм одночасно перестрибували через однi й тi самi класи початкiвки. Коли школi була потрiбна п’еса до якого-небудь свята, учителi садили нас iз Аланом в якомусь класi й ставили завдання: написати щось до цiеi нагоди. І ми були як знаменитi драматурги Джордж С. Кауфман i Мосс Гарт. Упродовж двох сезонiв одразу пiсля вiйни хiмчистка мiстера Майзнера за дивним збiгом обставин отримала замовлення на обслуговування «Ньюаркських ведмедiв» – молодiжноi команди «Янкi», що виступала в лiзi ААА, й одноi лiтньоi днини – для мене то була знаменна дата – Алан включив мене в число помiчникiв, чиiм обов’язком було вiдвозити почищену форму на Вiлсон-авеню з трьома автобусними пересадками, потрiбними для того, щоб дiстатися резиденцii клубу на «Рупперт-стадiум».

– Боже, Алане, – сказав я, – ти викапаний батько!

– Ну, а на кого я ще маю бути схожим! – вiдповiв Алан, стискаючи мое лице в долонях i чоломкаючи.

– Алане, – сказав Мендi, – розкажи Конику, що казав своiй дружинi Шрiммер. У Шрiммера нова дружина, Конику. Шiсть футiв зросту. Три роки тому вiн пiшов до психотерапевта. Той питае його: «Що спаде вам на думку, якщо я попрошу вас уявити тiло вашоi дружини?» А Шрiм йому каже: «Мабуть, що треба перетяти собi горлянку». Туди-сюди, вiн розлучився i побрався iз секретаркою-шиксою. Шiсть футiв. Тридцять п’ять рокiв. Ноги – до стелi. Алане, ану, розкажи Конику, що вiдмочила та дишля.

– Значить, вона сказала Шрiму… – почав Алан, поки ми, радiсно смiючись, плескали один одного по плечах i стискали кволенькi бiцепси, – вона сказала: «Чо

Страница 25

у всi вони Муттi, Уттi, Дуттi й Туттi? Якщо вiн Чарльз, то до чого вже Туттi?» А Шрiм iй каже: «Краще б я тебе не брав. І знав же, що краще не брати. Я цього не поясню. І нiхто не пояснить. Є речi непояснимi. І це – одна з них».

Ким же був тепер Алан? Син власника хiмчистки, котрий вечорами пiсля школи пiдробляв у батька, точнiсiнька його копiя, вiн був тепер головою суду в Пасаденi. На стiнцi мiнiатюрного батькiвського закладу, над прасувальною машиною бiля свiтлини мера Маера Елленштейна з автографом, висiла забрана в рамку ротогравюра Франклiна Делано Рузвельта. Я пригадав цi фотографii, коли Алан сказав, що вiн двiчi був членом делегацii республiканськоi партii на з’iздi, де висувався кандидат у президенти. Мендi спитав, чи допоможе йому Алан iз квитками на «Роуз-боул», i Алан Майзнер, з яким ми разом iздили в Бруклiн подивитися на недiльнi тренування «Доджерiв» у рiк, коли в командi почав грати Робiнсон; з яким о восьмiй ранку ми сiдали на автобус, що зупинявся бiля нашого будинку i привозив нас на Пенсiльванський вокзал, пересiдали на нью-йоркське метро, тодi пересiдали на метро до Бруклiна, i все задля того, щоб дiстатися «Еббетс-фiлд» iще до того, як почнуть вiдпрацьовувати подачi, встигнути з’iсти прихопленi з дому загорнутi бутерброди, – Алан Майзнер, який пiд час гри глушив усiх навколо себе докладними коментарями кожноi подачi обох iгор, – так ось, отой самий Алан Майзнер недбало вийняв кишеньковий щотижневик i зробив акуратну позначку. Позираючи через його плече, я дивився, як вiн пише «квит. на Р.-б. для Мендi Г.».

Пусте? Нiчого особливого? Що тут такого? Ну, в першу чергу це залежить вiд того, де ви виросли i яким боком оберталося до вас життя. Було б неправдою казати, що Алан Майзнер починав iз абсолютного нуля, але все ж таки, пригадуючи хлопця iз глухоманi, який самовiддано кричав i свистiв, просиджуючи, як приклеений, до мiсця, з першоi до останньоi хвилини тренування на «Еббетс-фiлд», пригадуючи, як вiн розносив замовникам почищений одяг – у зимових сутiнках, без шапки, у припорошенiй снiгом курточцi, якось простiше було припустити, що на нього чекае щось значно скромнiше, нiж Турнiр Троянд.

Лише пiсля того як обiд iз курятиною був увiнчаний штруделем з кавою, що, з поправкою на загальне бажання шастати з мiсця на мiсце, зайняло все пообiддя; лише пiсля того як дiти з Мейпла, зiйшовши на сцену, заспiвали гiмн школи з Мейпл-авеню; лише пiсля того, як низка випускникiв, котрi пiдходили до мiкрофона сказати «Нам випала чудова доля» чи «Я пишаюся всiма вами», скiнчилася; пiсля того як поступово вщухли дружнi поплескування по плечах i не менш дружнi обiйми; пiсля того як десять членiв-органiзаторiв, узявшись за руки з «людиною-оркестром», проспiвали пiсню Боба Гоупа «Спасибi за спогад», а ми аплодували iм, дякуючи за титанiчну працю; пiсля того як Марвiн Лейб, чий батько продав нашому батьковi «понтiак», який служив нам вiрою та правдою, i завжди пригощав нас, пiдлiткiв, коли ми забiгали по Марвiна, великою сигарою, повiдав, що у нього виникли проблеми з алiментами – «Я не був такий мудрий тодi, коли одружувався вперше й вдруге, як мiй хлопець тепер, коли вiн смокче з мене грошi»; пiсля того як Джулiус Пiнкус, котрий був найдобрiшим з-помiж нас, а зараз через тремор, спричинений прийманням циклоспорину, необхiдного для тривалого функцiонування пересадженого трансплантата, був змушений покинути роботу окулiстом, iз сумом розповiв менi, як вiн отримав свою нову нирку: «Якби торiк у жовтнi не померла вiд крововиливу в мозок чотирнадцятирiчна дiвчинка, я був би вже мертвий»; пiсля того як цибата молода дружина Шрiммера сказала: «Ви класний письменник, може, ви поясните, чому всi вони – Уттi, Дуттi, Туттi й Муттi?»; лише пiсля того як я ошелешив ще одного «смiливця», Шеллi Мiнскоу, ствердно кивнувши на його запитання: «Ти сказав там, перед мiкрофоном, що не маеш дiтей, i все таке – невже це правда?»; лише пiсля того як Шеллi, спiвчуваючи, потиснув менi руку зi словами «Бiдний Коник», – тiльки тодi я побачив, що тут, серед нас, стоiть Джеррi Левов, котрий приiхав на зустрiч пiзнiше за iнших.


3

Менi й на думку не спадало шукати його. Я знав вiд Шведа, що Джеррi мешкае у Флоридi, ба навiть бiльше – що вiн завжди був сам по собi, майже не цiкавився тим, що не входило до його незрозумiлих iнтересiв, i здавалося неймовiрним, що в нього виникне бажання слухати патякання своiх колишнiх однокласникiв. Проте вiн з’явився буквально за кiлька хвилин пiсля того, як я розпрощався з Шеллi Мiнскоу, в такому ж, як у мене, дворядному синьому блейзерi, огрядний, з торсом, схожим на велику пташину клiтку, i цiлковито голомозий, якщо не зважати на жмутики сивого волосся, що лежали впоперек черепа, мовби канат. Статура його була напрочуд химерна: попри могутнiй торс, що утворився на мiсцi плаского, немов качалкою розкатаного тулуба неповнолiтнього незграби, вiн пересувався на прямих, як ступанка, ногах, через що в школi вiн мав найкумеднiшу ходу; вони були не важчi й не ефектнiшi, нiж ноги Олiв Ойл з к

Страница 26

мiксiв про матроса Попая. Його фiзiономiю я розпiзнав одразу: вiд часу наших тенiсних баталiй, коли мое лице було мiшенню для його лютi, коли я бачив, як його пика дико металася над тенiсним столом, багряна з войовничостi та вбивчоi рiшучостi, – так, образ личка, що належало цибатому довгорукому Джеррi, назавжди врiзався менi в пам’ять; мале, як кулак, перекошене вiд напруження, маска звiра, що нипае поряд i вгамуеться аж тодi, коли виб’е тебе з лiгва; тхоряча мордочка, що нiби промовляе: «І здумай менi заiкатися про якiсь компромiси! Не визнаю нiяких компромiсiв!» Зараз на цьому обличчi читалася заповзятiсть людини, що все свое життя з люттю заштовхуе м’ячi в чужi горлянки. Було зрозумiло, що, на вiдмiну вiд брата, поваги вiд iнших вiн досягае зовсiм iншими способами.

– Не сподiвався тебе тут побачити, – сказав Джеррi.

– А я не думав зустрiти тебе.

– Мабуть, ця сцена тобi замала, – промовив Джеррi, смiючись. – Завжди був певен, що ти далекий вiд сентиментiв.

– І я про тебе думав те саме.

– Хiба ти не звiльнив свое життя вiд зайвих сентиментiв? Нi тобi дурнуватоi нудьги за домом. Анi потреби терпiти всiлякий дрiб’язок. Час iде тiльки на те, що ти вважаеш за потрiбне. Зрештою, все те, що ми тут називаемо «минулим», це ж навiть не частка минулого, i не частка вiд частки. Нiчого ти не воскресиш, нiчого не повернеш – нiчогiсiнько. Це ностальгiя. Точнiше, лайно.

Цi кiлька речень, якими Джеррi показав, чим е для нього я, чим е для нього все на свiтi, пiдтверджували його здатнiсть помiняти не чотирьох, а вiсьмох, десятьох, навiть шiстнадцятьох дружин. У нас у всiх на зустрiчi не бракувало нарцисичних думок, але цей мисленневий потiк годi було й порiвняти з нашими струмочками. Якщо тiло нинiшнього велетня i зберегло щось вiд худорлявого пiдлiтка, то у вдачi Джеррi не проглядалося нiчого схожого на цю подвiйнiсть: вiн виглядав як щось суцiльне й неподiльне, був холоднокровно впевненим, що його слухатимуть. Яка еволюцiя: дивакуватий хлопчисько перетворився на дико впевненого у собi чоловiка. Схоже, колишнi незграбнi поривання грубо згармонiювались iз потужним iнтелектом i залiзною волею. У пiдсумку вийшла не просто людина, яка не тiльки замовляе музику i потурае лише своiм забаганкам, нiколи i нiкому не скоряеться, а людина, яка нi перед чим не зупиниться. Тепер ще легше, нiж у пiдлiткову пору, вiрилося в те, що якби Джеррi нi сiло нi впало взявся б хоч за найбiльшу химеру, то з цього неодмiнно вийшло б щось грандiозне. Я зрозумiв, що мене захоплювало в цьому пацанi, лиш тепер зрозумiв, що мiй захват цим хлопцем спричинявся не тiльки тим фактом, що вiн Шведiв брат, а й тим, що Шведiв брат такий дивний, попри всю недовершену мужнiсть, яка пiдкорювала соцiум абсолютно не так, як атлетична мужнiсть його брата.

– Чому ти приiхав? – поцiкавився Джеррi.

Про торiшнiй страх перед онкологiею та вплив операцii на простатi на моi сечостатевi функцii я навпростець йому нiчого не казав. Чи радше сказав тiльки те, що й слiд було сказати (й то, можливо, не стiльки для себе):

– Тому що менi шiстдесят два. І я подумав, що з усiх форм доступноi лайняноi ностальгii ця мае мiнiмум шансiв обiйтися без гидких сюрпризикiв.

Йому приемно було чути це.

– Ага, то ти фанат гидких сюрпризiв.

– Бувае. А ти чому приiхав?

– Та просто був неподалiк. Я мав прибути сюди наприкiнцi тижня, от i приiхав. – Усмiхнувшись менi, вiн додав: – Побоююсь, нiхто не сподiвався, що великий письменник виявиться таким скромнягою.

Коли наприкiнцi застiлля тамада (Ервiн Левiн, дiти: 43, 41, 38, 31, онуки: 9, 3, 1; 6 тижнiв.) викликав мене до мiкрофона, я був певен, що правильно налаштувався на дух свята. Тому й не був багатослiвним: «Я Натан Цукерман. Був вiце-президентом у нашому 4-Б класi та членом комiтету з пiдготовки до шкiльного балу. Я не маю нi дiтей, нi онукiв, але десять рокiв тому менi зробили аорто-коронарне шунтування, чим i пишаюся. Дякую за увагу». На мене, спiч як спiч (я далекий вiд думки, що хтось сподiвався почути щось бiльше), досить кумедна, i тема медицини в нiй також розкрита. Тож я з чистою совiстю повернувся на мiсце.

– А ти чого чекав? – запитав я у Джеррi.

– Того, що ти сказав. Слово у слово. Простий вiквейський смертний. Нi дати, нi вiдняти. Ти завжди робиш щось не те, чого вiд тебе сподiваються. І пацаном був таким самим. Ти завжди знав, де треба натиснути, щоб вiд тебе вiдчепилися.

– Ну нi, Джер, здаеться, то вже бiльше про тебе.

– Ще чого! Я завжди обирав щось не дуже практичне. Втiлена безрозсуднiсть, мiстер Псих у коротких штанцях. Коли щось не виходило на мiй копил, менi тут же зривало дах, i я верещав як зарiзаний. А ти вмiв бачити все ширше. Ти був найбiльший теоретик з-помiж нас. Ти вже тодi до всього намагався докопатися, всюди вишукував зв’язки, причини. Оцiнював ситуацii, робив висновки. Контролював кожен свiй крок. Усерединi – божевiльний, а зовнi – спокiйний хлопчисько. На вiдмiну вiд мене.

– Ну, кожен пнувся довести, що вiн правий.

– Так, – сказав Джеррi, – я ненавидi

Страница 27

бути неправим. Терпiти не мiг.

– А хiба зараз легше?

– Тепер я можу цим не перейматися. З операцiйноi ти виходиш людиною, яка нiде не помиляеться. Практично те саме письменство.

– Нi, з письменством ти тiльки те й робиш, що хибиш. І лиш затята iлюзiя, що колись ти все зробиш правильно, дае можливiсть якось рухатися далi. Що там iще може бути? Письменство, як будь-яка патологiя, руйнуе життя, але не дощенту.

– А як тобi ведеться? Де живеш? Я десь вичитав на зворотi якоiсь обкладинки, що замешкуеш в Англii з аристократкою.

– Зараз я живу в Новiй Англii, без аристократки.

– А з ким?

– Нi з ким.

– Не може бути. А з ким же ти тодi вечеряеш?

– Обходжуся без вечерi.

– Ну, це ти зараз так кажеш, пiсля шунтування. А мiй досвiд пiдказуе, що персональнi фiлософськi системи iснують два тижнi – i привiт! А тодi все мiняеться.

– Зараз мое життя саме таке. Я рiдко з ким бачуся. Там, на заходi Массачусетсу, де я живу в маленькому мiстечку серед схилiв i пагорбiв, я спiлкуюся тiльки з одним чоловiком, власником магазину, i з жiнкою, котра працюе на поштi.

– Як зветься те мiстечко?

– Навряд чи ти про нього чув. Воно в лiсах. За десять миль вiд мiстечка Афiни, де коледж. Коли я тiльки став письменником, то зустрiв там одного вiдомого автора. Зараз про нього вже не згадують, адже його уявлення про доброчеснiсть завузькi для нинiшнього читача, а тодi вiн був на слуху. Жив самiтником. Молодому самiтництво здавалося страшенним подвигом. Вiн переконував, що в цей спосiб розв’язав своi проблеми. Тепер я таким побитом розв’язую своi.

– Що за проблеми?

– Деякi проблеми цiлком зникли з мого життя – i це проблема. У магазинi – «Ред сокс», на поштi – погода, ось i все мое спiлкування. Чи заслуговуемо ми погоди, яку маемо? Коли я забираю пошту, а надворi сонце, поштарка менi каже: «Ми не вартi такоi погоди». Хiба з цим посперечаешся?

– А жiнки?

– А з ними все. Живеш без вечерi – живи без жiнок.

– Ти що, Сократ? Я на таке не ведуся. Тiльки письменник. Просто письменник. І все.

– Якби я вiд самого початку зайнявся письменством, то скiльки колотнеч i слiз мiг би уникнути! Це единий мiй спосiб якось вiдгородитись вiд лайна.

– Якого ще лайна?

– Тих образiв, якi складаються в нас про всiх i все. Пласти, цiлi пласти нерозумiння. Картинки нас самих. Марнотнi. Надто самовпевненi. Такi спотворенi, що мама рiдна! Та нас таке не зупиняе, i ми далi живемо, орiентуючись на цi уявлення. «Вона – це одне, вiн – це щось iнше, а це ось я власною персоною. Сталося те-то й те-то, з таких от причин…» Та менше з тим. А знаеш, кого я бачив пару мiсяцiв тому? Твого брата. Вiн казав тобi?

– Нi, не казав.

– Вiн накатав менi листа й запросив пообiдати в Нью-Йорку. Гарний лист. І як грiм серед ясного неба. Я поiхав, зустрiвся. Вiн саме хотiв сiсти за спогади про вашого старого. А в листi просив допомогти йому. Мене страшенно зацiкавило, що в нього в головi. І ще бiльше зацiкавив сам факт отого листа, де вiн зiзнавався, що плануе там щось написати. Для тебе вiн просто брат, ну а для мене – все той самий Швед. Такi, як вiн, неначе все життя з тобою поряд. Я мусив поiхати. А за вечерею вiн навiть словом не обмовився про майбутню книжку. Можна сказати, що в нас просто вийшла свiтська розмова. В ресторанi «У Вiнсента». От i все. Вигляд у нього, як завжди, був першокласний.

– Вiн помер.

– Твiй брат помер?!

– Помер у середу. Два днi тому поховали. У п’ятницю. Так я, власне, й потрапив до Джерсi. Спостерiгав, як помирае старший брат.

– Вiд чого ж? Як?

– Рак.

– Але ж йому оперували простату. Вiн казав менi, що все позаду.

Джеррi сказав, утрачаючи терпець:

– А що вiн мав тобi казати?

– Вiн схуд, от i все.

– Нi, не все.

Тепер, отже, i Швед. Те, що наганяло жах на Мендi Гурлiка, нещадно прорiджуючи лави «Смiливцiв»; те, що рiк тому зробило мене «просто письменником»; те, що, ставши породженням iнших утрат (i речей, i людей), опускало мене до становища iндивiда, чиi старечi сили ведуть його до непомильноi мети, – на людину, що мала б шукати останню розраду, хоче вона того чи нi, у реченнях, i бiльше нiде; так от, воно вчинило найжахливiше з усього, що могло вчинити: позбавило нас невразливого вiквейського героя часiв вiйни, талiсмана нашоi округи, легендарного Шведа.

– Тобто вiн, зустрiчаючись зi мною, знав, що в нього проблеми? – спитав я.

– Звiсно, знав, але ще сподiвався. Хоча на що? Там метастаз на метастазi.

– Як шкода!

– На другий мiсяць збираеться його клас, п’ятдесят рокiв пiсля випуску. Знаеш, що вiн сказав у лiкарнi у вiвторок? Менi та своiм дiтям, за день до смертi? Його майже неможливо було зрозумiти, проте вiн двiчi повторив так, що ми зрозумiли: «На п’ятдесят пiду». Вiн же чув, як усi однокласники питали: «А Швед прийде?» – i не хотiв iх пiдводити. Вiн був дуже стiйкий. Дуже хороший, простий i стiйкий. Не жартун. Не запальний. Просто загальний улюбленець, який мав нещастя влипнути в iсторiю зi справжнiми психами. В певному сенсi його можна вважати цiлк

Страница 28

м звичайним i банальним. Повна вiдсутнiсть негативних цiнностей – i бiльше нiчого. Вихований мовчуном, сформований, як усi, i так далi. Те невибагливе добропорядне життя, якого прагне кожен, так. Соцiальнi рамки, так. Так, добряк. Але те, що вiн намагався зробити – це вижити i зберегти живими та здоровими свою сiм’ю. Прорватися i нiкого не втратити. Загалом, для нього це було вiйною. У ньому була якась шляхетнiсть, чесно. Усе його життя – це нескiнченнi муки вибору i вiчнi зречення. Вiн застав вiйну, яку не вiн почав, i воював на нiй, зберiгаючи свiт вiд розвалу, i загинув на нiй. Банально, пересiчно – може, й так, а може, й нi. Люди думають так, як iм хочеться. Я не хочу розкидатися оцiнками. Мiй брат – з-помiж найкращих, кого може дати ця краiна, найкращий з-помiж найкращих.

Поки вiн говорив, я все думав, чи був Джеррi такоi думки про Шведа за його життя, чи то було переосмислення прожитого, навiяне жалобою останнiх днiв, розкаяння в тому, що вiн, Джеррi як Джеррi, не дуже церемонився зi свiтлим образом старшого брата – вродливого, здорового фiзично i психiчно, врiвноваженого, спокiйного, в усiх аспектах нормального, всiма обожнюваного героя округи, з яким Левова-молодшого порiвнювали так часто, що той просто змушений був стати ходячою карикатурою на свого брата. Це великодушне, без тiнi осуду мiркування про Шведа могло з’явитися у Джеррi завдяки нещодавно, кiлька годин тому народженому спiвчуттю. Таке трапляеться, коли люди помирають: нараз згасають пов’язанi з ними суперечки, i тi, якi за життя бiсили так, що несила було терпiти, постають перед тобою в найпривабливiшому свiтлi, а те, що позавчора ще здавалося тобi огидним, сьогоднi, коли ти в лiмузинi котишся за катафалком, у тебе викликае спiвчутливу посмiшку, а бува, i захоплення. Котра iз тих оцiнок правдивiша – безжальна, сповiдувана нами до похорону, сформована в ходi повсякденних життевих сутичок, не засмiчена велемовними фразами, чи та, що наганяе сум на сiмейних поминках, – годi побачити навiть зi сторони. Вигляд труни, яка занурюеться в землю, може запустити в серцi колосальну змiну – ви раптом бачите, що за життя покiйний не був для вас гiрким розчаруванням, – та я не ризикнув би припустити, нiби знаю, що споглядання труни робить з душею, зайнятою пошуками iстини.

– Мiй батько, – сказав Джеррi, – був нестерпний тип. Владний. Всюдисущий. Навiть не знаю, як на нього хтось мiг працювати. Коли фабрика переiхала на Централ-авеню, то перша рiч, яку там перевезли, був його робочий стiл, i першим мiсцем, де його поставили, був не кабiнет за скляною стiною, а самiсiнький центр фабричного цеху, щоб вiн усiх там бачив як на долонi. Ти не уявляеш, який шум там стояв: швейнi машинки торохтять, нютувальня вистукуе – сотнi машин одночасно, а посеред усiеi цiеi величi – стiл, телефон i сам його величнiсть. Власник рукавичноi фабрики, а пiдлогу в цеху пiдмiтав власноруч, особливо – бiля закрiйникiв, бо за розмiром обрiзкiв вираховував, хто завдае йому збиткiв. Я вiдразу сказав Сеймуру, щоб вiн послав це все пiд три чорти, але Сеймур не такий, як я. Вiн мав велику, щедру вдачу, i вся ця покидь його просто загнала. Невситимий татуньо, невситимi жiнки, та й та мала паскудниця доклалася – доця-душогубка. Душогубка Меррi. Колись вiн був справжньою брилою. І «Ньюарк Мейд» була його незаперечним, абсолютним успiхом. Скiлькох людей вiн так зачарував, що тi готовi були голови покласти задля фабрики! Дуже винахiдливий бiзнесмен. Знав, як кроiти рукавицi, чудово укладав угоди. Мав знайомих iз Сьомоi авеню, котрi правували у свiтi моди. Модельери дiлилися з ним усiм, що знали. Ось чому вiн завжди був попереду. В Нью-Йорку вiн безнастанно ходив по магазинах, цiкавився справами у конкурентiв, вишукував щось цiкавеньке в чужiй продукцii, а навiдуючись у магазини, щоразу придивлявся до шкiри, розтягував рукавичку – все-все робив достоту так, як вчив його старий. Зазвичай вiн займався продажами сам. Сам вiв усi серйознi розрахунки. Жiнки-закупницi шаленiли вiд Сеймура. Ну, ти й сам розумiеш. Приiде, бувало, до Нью-Йорка i давай водити по ресторанах усiх цих еврейських лярв, од яких ти залежиш – вино там, обiди, – ну, iм дах вiд нього i зносило. А як доходить до вечора, то вже не вiн iх, а вони його улещують. Перед кожним Рiздвом присилали брату квитки в театр i ящик вiскi – не вiн iм, а вони йому. Вiн знав, як увiйти в довiру, залишаючись самим собою. Дiзнаеться, куди найбiльше жертвуе клiент, дiстане квиток на щорiчний обiд того фонду у «Вальдорф-Асторii», прийде туди, наче кiнозiрка, у смокiнгу, – зробить там щедру пожертву на лiкування раку або м’язовоi дистрофii, чи на «Об’еднане еврейське звернення», на все – i от «Ньюарк Мейд» мае нового замовника. Вiн знав, якi кольори будуть у модi наступного сезону, подовшають чи покоротшають рукавички. Надiйний i вiдповiдальний трудяга. Пара неприемних страйкiв у шiстдесятих, висока напруженiсть. Його працiвники теж пiшли на пiкет, але побачили машину Сеймура, i ось уже швачки щодуху вибачаються, що вони в цей час тут, а не за

Страница 29

ашинками. До брата вони були лояльнiшi, нiж до своiх профспiлок. Усi любили його, абсолютно порядного чоловiка, котрий мiг би прожити життя без дурнуватого почуття провини. Займався б собi рукавичками i горя б не знав. Аж нi, сором, невпевненiсть i бiль не полишали його до самоi смертi. Брат не мучив себе нескiнченними роздумами, якими люблять забивати собi голови люди, стаючи дорослими. У нього були iншi методи пошуку сенсу буття. Я не хочу сказати, що вiн був занадто простий. Дехто вважав, що вiн простий, бо вiн був дуже добрий. Але Сеймур не був простаком. Простий не означае простакуватий. А цим душевним мукам просто знадобився час, щоб його наздогнати. Зле, коли такi речi наздоганяють тебе зарано, а ще гiрше, коли це стаеться запiзно. Ота бомба рознесла його життя на друзки. Справжньою жертвою вибуху був Сеймур.

– Що за бомба?

– Бомба нашоi любоi Меррi.

– Я не знаю, що таке «бомба нашоi любоi Меррi».

– Мередiт Левов. Сеймурова донька. «Римрокська пiдривниця» – це дочка Сеймура. Старшокласниця, котра пiдiрвала пошту i вбила лiкаря. Дiвчисько, яке виступило проти вiйни у В’етнамi, вбивши з цiею метою людину, яка о п’ятiй ранку вкидала листа до поштовоi скриньки. А та людина виявилась лiкарем, який iшов до лiкарнi. Чарiвне дитятко, – промовив Джеррi, i менi здалося, що вiн хоче вмiстити у своi слова всю ту зневагу та ненависть, якi вiдчувае до неi, але надто великi його почуття. – Затiяла вiйну пiд носом у Лiндона Джонсона, пiдiрвавши поштове вiддiлення в магазинi. Мiстечко таке крихiтне, що пошта мiстилася в магазинi – просто вiконце в кiнцi залу, два ряди абонентських скриньок, от i вся пошта. Купуеш марки там, де мило, порошки i всяка всячина. Старомодна Америка. Сеймур прийняв цю старожитнiсть. А дочка не прийняла. Вiн вирвав дiвчину з реальностi, а вона ii повернула. Брат гадав, що, забравши сiм’ю до Олд-Римрока, вiн захистить ii вiд життевих складнощiв, але дочка просто макнула його в гущу цих проблем. Вона примудрилася втиснути бомбу в поштове вiконечко, але коли та бахнула, навернувся весь магазин. Разом iз лiкарем, який вкидав листа до скриньки. Бувай, стара добра Америко, привiт, реальний свiте!

– Це якось пройшло повз мене. Я навiть не здогадувався.

– Шiстдесят восьмий рiк, тодi це ще сприймалося як дикiсть. Але люди вже змогли побачити, як виглядае божевiлля. Всi цi публiчнi акцii. Геть заборони! Влада безсила. Молодь казиться. Наганяе на всiх страху. Дорослi не знають, що з усiм цим робити, вони просто розгубленi. Це просто поодинчий акт? Чи назрiвае «революцiя»? Чи, може, це чиясь гра? Щось на взiрець «полiцейських i злодiiв»? Що в бiса дiеться? Дiти ставлять краiну на вуха, i дорослим починае вiдбирати розум. Але Сеймур на це не повiвся. Вiн був iз тих, хто знае, чого хоче. Вiн розумiв, щось десь пiшло не так, але iдеi Хо Шi Мiна не прийняв, на вiдмiну вiд пухкоi дорогоi доцi. Як батько, вiн був лiберал i добряк. Король-фiлософ повсякденного життя. Виховував ii, дотримуючись тоi думки, що в стосунках з дiтьми слiд бути рацiональним. Усе дозволяеться, все вибачаеться – i це ii бiсило. Люди не люблять визнавати, що iх дратують чужi дiти, але з цiею дитиною все було просто. Вона була самовдоволеною нiкчемою – паскудна вдача, i то змалку. Послухай, в мене теж е дiти, iх у мене хоч греблю гати, я знаю, що таке пiдлiток. Самозакохана чорна дiра, в яку влiзе все. Але одна рiч – роз’iстися, одна рiч – вiдпустити довгi патли, одна рiч – слухати свiй рок-н-рол на всю котушку, та зовсiм iнша – перейти межу i пожбурити бомбу. Такому злочину не може бути виправдання. Пiсля бомби брат уже нi мiг повернутися до звичного життя. Бомба його пiдкосила. Скiнчилося його взiрцеве iснування. Вона домоглася свого. За це вони тримали зуб на нього – дочка та ii гоп-компанiя. Вiн так пишався своею щасливою долею, i вони його за це ненавидiли. Якось ми всi зiбралися у них на День подяки: мамуня Двайр, Деннi, молодший брат Дон iз дружиною, всi Левови, нашi дiти – всi-всi, – i Сеймур пiдвiвся, щоб виголосити тост: «Я не набожний, але коли я озираю цей стiл, то розумiю, що на мене ллеться якесь свiтло». Вони зi шкури пнулися, щоб йому насолити. І таки насолили. З таким самим успiхом ця бомба могла бахнути в його вiтальнi. Понiвечили вони його неймовiрно. Страшенно. Вiн у життi не мав нагоди себе запитати: «Чому все саме так, а не iнакше?» Та й чого б йому цим перейматися, коли завжди все було пречудово? Чому все саме так, а не iнакше? Запитання без вiдповiдi, але до того дня благословенний Сеймур навiть не знав, що iснують такi запитання.

Чи вже доводилося Джеррi колись стiльки говорити про брата i його життя? Менi не спадало на думку, що нелюдська рiшучiсть, зiбрана в цiй дивнiй головi, взагалi не дозволяла йому розпорошуватись на всi цi проблеми. Зазвичай, чужа смерть не ослаблюе зосередженостi на собi – вона ii посилюе: «А я? А якщо i зi мною таке трапиться?»

– Вiн виливав тобi душу?

– Один раз. Тiльки один, – вiдказав Джеррi. – Нi, Сеймур прийняв це як е: сталося, то сталося. На нього можна

Страница 30

уло насiдати й насiдати, а вiн тiльки бiльше напружував сили, – сказав гiрко Джеррi. – Бiдний сучий син, така його доля – носити тягарi та лайно розгрiбати.

І коли вiн сказав це, я пригадав, як на полi Швед завжди спритно вилазив з-пiд купи гравцiв суперника, мiцно стискаючи м’яч у руках, i яку шалену симпатiю я вiдчував до нього в той далекий вечiр, коли стояла пiзня осiнь i вiн змiнив життя десятирiчного хлопчиська, виокремивши мене з-помiж iнших i ввiвши до казкового свiту Сеймура Левова – коли на мить менi здалося, що я поповнив лави сильних свiту цього i вже нiщо не зможе перегородити менi шлях, бо на мене одного впав промiнь прихильностi нашого бога. «Це, Конику, тобi не баскетбол». Якою ж чарiвливою була для мене простота цiеi фрази! Вiн уселив у мене вiдчуття власноi значущостi. Тодi, у сорок третьому, я, хлопчисько, навiть помрiяти не мiг про це.

– Нiколи не здавався. Мiг бути жорстким. Пригадуеш, ми були пацанами, а вiн обрав морську пiхоту, щоб бити япошок? Атож, то був ще той морпiх. Тiльки раз дав трiщину, у Флоридi, – сказав Джеррi. – Просто вже забагато впало на нього. Приiхав iз усiм своiм сiмейством, синами та другою мiсiс Левов, бундючною себелюбкою. Два роки тому. Пiшли ми в ресторан на крабiв. Усi дванадцять душ. Шум, гамiр, дiти бiгають, смiються. Сеймур любив таке. Все красиве сiмейство у зборi, життя, як мае бути. Коли ж дiйшло до пирога i кави, вiн устав i вийшов. Не було його довго, i я пiшов на пошуки. Дивлюся, вiн у машинi. Сидить i ридае. Аж труситься. Я таким його, скiльки живу, не бачив. І каже менi: «Я так сумую за дочкою». Питаю: «Де вона?» Я знав, що вiн завжди в курсi, де його шибениця. Всi роки, поки вона ховалася, вiн мотався до неi. Думаю, вони частенько бачилися. А вiн менi: «Померла, Джеррi». Спочатку я йому не повiрив. Усяке бувае, думаю, може, хоче, щоб я просто не знав, де вона. І ще подумав, що вiн, мабуть, тiльки-но з нею десь бачився. Ну й ну, думаю, iздить до неi всюди, де б вона не була, i досi любить оцю душогубку як рiдне дитя – душогубку, якiй сороковник, i тих, кого вона вбила, вже не повернеш. Аж тут вiн впав менi на руки i давай ридати, а я стою i думаю: невже той клятий виродок i справдi упокоiвся? Якщо так, то чого вiн тут сирiсть розвiв? Мав би хоч трохи лою в головi, то зрозумiв би, що така дочка – це нi в тин нi в ворота. Якби хоч трохи петрав, то вже давно б ii зрiкся i забув, як звати. Вирвав би з серця, та й по всьому. Злобливе дiвчисько, щоразу бiснуватiше та бiснуватiше, а свою бiснуватiсть прикривае благими намiрами. Щоб я через неi отак побивався?! Нi, на таке мене не взяти. І я йому кажу: «Щось я не зрозумiю, ти менi брешеш чи кажеш, як е? Якщо не брешеш i вона померла, то це найкраща новина, яку я мiг почути. Нiхто iнший тобi цього не скаже. Лише киватимуть i спiвчуватимуть. А я разом з тобою рiс. І не стану кривити душею. Найкраще, що вона могла зробити задля тебе, це померти. Вiд тебе в нiй нiчого не було. Що вона мала до того, чим мiг похвалитися ти? Чи хтось iнший? Ти грав у м’яч, у тебе було поле для гри. Їi ж там близько не було. Анi на полi, анi коло нього. Усе ясно як день. Де ти, а де вона, ця помилка природи без обмежень i гальм. Годi за нею побиватися! Двадцять п’ять рокiв живеш iз вiдкритою раною! Пожив – i доста! Так i звихнутися недовго. Ще трохи поживеш з цiею раною – i все, тобi гаплик. Померла, кажеш? От i чудово. Не чiпляйся за неi. Бо iнакше – гниття i все твое життя коту пiд хвiст». Так я йому сказав. Думав, хоч так роззлоститься. А вiн тiльки плакав. Не мiг це все вiд себе вiдчепити. Я попередив, що його це доконае, i так воно й сталося, власне.

Джеррi сказав, як станеться, i так воно сталося. На думку Джеррi, Швед чудовий, iнакше кажучи – пасивний, а ще iнакше – вiчно правильний; стриманий у поводженнi з iншими, вiн тримав у кулаку своi емоцii, нiколи не давав волi гнiву. Якщо ти не вважаеш гнiв чимось потрiбним, то й зиску з нього – нуль. І за теорiею Джеррi, у пiдсумку саме вiдмова вiд гнiву i згубила його. От прояви вiн агресiю, вона б точно зцiлила його або очистила…

У мене склалося враження, що гнiв i вмiння керувати ним якраз i дозволяли Джеррi рухатися далi, не потерпаючи нi вiд невпевненостi, нi вiд докорiв сумлiння, зберiгаючи вiрнiсть власним принципам. Ще один його вроджений дар – вiн жив, не озираючись на минуле. Не та вiн людина, щоб озиратися, подумав я. Пам’ять не залишае на ньому вiдбиткiв. Для нього будь-яке звернення до минулого – ностальгiйна дурiсть, i навiть те, що Швед через двадцять п’ять рокiв пiсля вибуху оплакував ту дочку, яка була до вибуху, озираючись у минуле i горюючи безпорадно за всiм, чого його позбавив вибух. Праведний гнiв, скерований на дочку? Не маю сумнiву, що це допомогло б. Безперечним е й те, що жодне почуття не пiдтримуе життевих сил так, як цей праведний гнiв. Але з огляду на обставини, чи не було б це занадто – вимагати вiд Шведа, щоб вiн переступив тi межi, в яких був самим собою i тiльки собою? Мабуть, люди все життя вимагали вiд нього цього; мовляв, коли ти той

Страница 31

мiфiчний герой Швед, якi можуть бути обмеження! Щось схоже було i зi мною «У Вiнсента»: я по-дитячому сподiвався, що на мене зiйде благодать, а натомiсть зустрiвся iз цiлком звичною повсякденнiстю. Коли тебе приймають за бога, то платиш за це тим, що твоi шанувальники весь час перебувають у полонi химерних уявлень про тебе.

– Ти знав, яка була «фатальна пристрасть» Сеймура? Фатальна пристрасть до своiх зобов’язань, – сказав Джеррi. – Вiдповiдальнiсть – це було для нього все. Вiн мiг би грати в бейсбол де завгодно, але пiшов до Упсали, бо татусь хотiв, щоб син був ближче до дому. «Гiганти» пропонували йому контракт у лiзi АА, вiн мiг в один прекрасний день зiграти з Вiллi Мейсом, а натомiсть пiшов на Централ-авеню у «Ньюарк Мейд». Для початку батько кинув його на дубильню. Пiвроку вiн пропрацював у чинбарнi на Фрелiнгюйсен-авеню. Шiсть днiв на тиждень ти встаеш о п’ятiй ранку. Ти ж не забув ще, що таке дубильня? Це суща клоака. Пригадуеш, як iнколи бувало серед лiта? Дмухне сильнiший вiтерець зi сходу – усi дубильнi пахощi витають над Вiквейським парком, i дикий сморiд накривае весь куток. Сеймур, сильний, як бик, розiбрався з дубильнею, але далi татуньо на пiвроку садить його за швейну машинку – i той хоч би писнув. Просто взяв та й освоiв цю довбану технiку. Дай йому заготовки – i вiн пошие рукавичку краще за будь-яку швачку, ще й удвiчi скорiше. За нього вийшла б замiж будь-яка красуня, аби вiн захотiв. А вiн бере й одружуеться з прекра-а-асною мiс Двайр. Шкода, що ти iх не бачив. Кайфова парочка. Вертаються в Америку з-за кордону – вiд усмiшок аж свiтяться. Вона – колишня католичка, вiн – колишнiй еврей, iдуть в Олд-Римрок будувати сiмейний затишок i плекати щасливих нащадкiв – як же без цього! І в них з’являеться на свiт ота бiсова душогубка.

– А що не так iз мiс Двайр?

– Хай би де вони жили, жоден дiм iй не пiдходив. Скiльки грошей на рахунку не мав би, iй все мало. Хочеш розвести племiнних корiвок? Будь ласка, ось тобi корiвки. Нi, не те. Хочеш зайнятися розплiдником дерев? Будь ласка, але знову не те. Тодi повiз ii у Швейцарiю до найкращих у свiтi пластичних хiрургiв – пiдтягнути лице. Бабi до п’ятдесяти – як до мiсяця пiшки, але хоче пiдтяжку, i край, тож пакують валiзи i летять до Женеви, до того чувака, який оперував принцесу Грейс. Та краще б вiн усе життя програв у свiй бейсбол. Трахав офiцiанток з Фенiкса i грав першого бейсмена в «Мад-хенс». Довбана доця! Знаеш, вона заiкалася. І щоб одним махом з усiма поквитатися за свое заiкання, шандарахнула бомбу. По яких логопедах вiн ii не водив! Вони облазили всi клiнiки, всiх психотерапевтiв… Та що б вiн не робив, iй було мало. І яка вiддяка? Бу-бух! Чому це дiвчисько ненавидить рiдного батька? Цього чудового батька, по- справжньому чудового! Вродливого, доброго, щедрого, який живе лише заради них, заради своеi сiм’i, – от за що вона його так? Наш безглуздий татуньо породив на свiт такого блискучого батька, а вiд нього з’явилось воно – це так було задумано? Хтось пояснiть менi, що це було? Така закладена природою потреба розбрату? Це через неi вона покинула Сеймура Левова i чкурнула до Че Гевари? Нi, нi! Що ж це тодi за отрута була, що викинула цього бiдаку за рамки життя i протримала там аж до смертi? Вiн на свое, свое власне життя мав дивитися збоку. Вiн усе життя поклав на те, аби подужати цей жах. І що? Як мiг великий, добрий i приемний дурник на подобу мого братика протистояти бомбi? Одного дня життя почало з нього насмiхатися i вже нiколи не вгамовувалося.

Бiльше ми цiеi теми не торкалися, обмежившись тим, що встиг наговорити Джеррi (якби я захотiв дiзнатись бiльше, то мусив би щось вигадувати), бо тут до нас пiдiйшла невисока сива дама в коричневому брючному костюмi, i Джеррi, вiд природи не здатний бiльше п’яти секунд терпiти ситуацiю, коли не вiн володiе увагою спiврозмовника, жартiвливо вiдсалютував менi та зник, а коли я пiзнiше намагався знайти його, менi сказали, що вiн мусив iхати, щоб устигнути на лiтак з Ньюарка в Майамi.

Коли я вже написав про його брата – на що в мене пiшло кiлька наступних мiсяцiв: мiркував про Шведа по шiсть, вiсiм, iнколи по десять годин поспiль, мiняв свою самотнiсть на його, вселявся у його особистiсть, геть не таку, як моя, розчинявся у ньому, вдень i вночi намагався розiбратися в цьому чоловiковi, в його видимiй яснотi, чистотi й невибагливостi; вiдстежував його падiння; з плином часу робив iз нього найважливiшу особистiсть мого життя – i якраз перед тим, як я почав мiняти героям iмена i заретушовувати найпомiтнiшi риси, з-за яких визирав прототип, у мене виникло зазвичай притаманне аматорам бажання послати Джеррi примiрник рукопису i поцiкавитись його думкою. Я придушив це бажання: майже сорок рокiв я писав i видавався й добре знав, що такi речi слiд душити в зародку. «Це зовсiм не мiй брат, – сказав би Джеррi. – Зовсiм не схожий. Той не подумав би такого, не сказав би так», i т. д., i т. п. Так, на той час до Джеррi вже, напевно, повернулась об’ективнiсть, якоi не було одразу пiсля похорону, а

Страница 32

разом з нею – i колишня в’iдливiсть, через яку перед ним тремтiла вся лiкарня, бо вiн нiколи не помилявся. А ще, на вiдмiну вiд бiльшостi людей, чиi близькi стають моделями для малювання, Джеррi Левов, гадаю, не так обурився б, як порадiв iз моеi невдалоi спроби осягнути Шведову трагедiю та вже вкотре лишився б задоволений своею проникнiстю.

Можлива була б i така картина: Джеррi з насмiшкою гортае мiй рукопис i методично, пункт за пунктом, розбивае мене вщент. Словом, нiчого доброго. «Дружина зовсiм не така, як тут, доця зовсiм не та, i навiть з батьком накрутив. Я вже мовчу, яким ти показав мене. Але дати такого маху з батьком – це занадто. Чоловiче, Лу Левов був ще той грубiян! А в тебе якийсь хлопчик-горобчик. Вiн у тебе всiх зачаровуе, всiх прощае. Понад нами висiло не те, що ти тут змалював, це небо i земля. То був меч. Коли гнiвався, вiн один був закон i порядок. Нi, зовсiм не схожий… ось тут, наприклад, ти надiляеш мого брата тонким розумом, чутливiстю. Цей пацан свiдомо реагуе на свою втрату. А мiй брат мав серйознi когнiтивнi проблеми i все сприймав не так, як воно було. Ти приписуеш йому думки, яких вiн зроду-вiку не мав. Божечки, навiть коханку придумав! Це вже нiкуди не годиться, Нате! Пальцем у небо. Ну як такий серйозний мислитель мiг понавигадувати такоi бриднi?

Що ж, якби реакцiя Джеррi була такою, то я б не дуже й сперечався. Я з’iздив до Ньюарка i знайшов закинуту будiвлю «Ньюарк Мейд» на пустищi в кiнцi Централ-авеню. Вiдвiдав вiквейкськi квартали, побачив iхнiй дiм, уже сильно облуплений, навiдався на Кiр-авеню, але вирiшив не виходити з машини бiля гаража, де Швед узимку вiдпрацьовував удар. На схiдцях сидiло трое чорних хлопцiв i з цiкавiстю розглядали машину, в якiй сидiв я.

– Тут жив мiй друг, – пояснив я. Вони мовчали, i я додав: – Давно, у сорокових.

А потiм я забрався. Поiхав у Моррiстаун, щоб побачити школу, де вчилася у старших класах Меррi, а тодi на захiд, в Олд-Римрок, де й знайшов на Аркадiя-Гiлл-роуд велику кам’яницю, де колись мешкала щаслива молода сiм’я Сеймура Левова. Згодом, у мiстi, я випив фiлiжанку кави в новiй крамницi Макферсона, що замiнила собою заклад Гемлiна, чие поштове вiддiлення пiдiрвала тiнейджерка Левов, аби «показати Америцi, що таке справжня вiйна». З’iздив до мiстечка Елiзабет, де народилася й росла прекрасна Шведова дружина Дон, прогулявся гарним житловим районом Елмора; побував у церквi Святоi Женев’еви, до якоi ходила ii сiм’я, а вiдтак рушив на схiд, до старого порту на рiчцi Елiзабет, де в шiстдесятих роках кубинськi емiгранти та iхнi нащадки остаточно замiнили вихiдцiв з Ірландii та iхнiх нащадкiв. Я навiть змiг дiстатись офiсу Американського конкурсу краси в Нью-Джерсi й роздобути там глянсове фото двадцятидворiчноi Мерi Дон Двайр, яка в травнi 1949-го здобула корону «Мiс Нью-Джерсi». Знайшов ще одне ii фото, у тижневику округу Моррiс за 1961 рiк: вона стоiть у себе вдома перед камiном, у водолазцi, спiдницi, блейзерi, а знизу пiдпис: «Мiсiс Левов, Мiс Нью-Джерсi в 1949 роцi, обожнюе свiй дiм, збудований 170 рокiв тому, та вважае, що вiн утiлюе всi цiнностi ii родини». У громадськiй бiблiотецi Ньюарка я переглянув мiкрофiльми спортивних сторiнок «Ньюарк ньюс» (газети, що проiснувала до 1972 року), шукаючи турнiрнi таблицi та звiти про iгри, в яких Швед блискуче вiдстоював честь Вiквейськоi старшоi школи (яка в 1995 роцi ще працювала) та коледжу Упсали (до 1995 року вже був розформований). Уперше за п’ятдесят рокiв я перечитав книжки Джона Тюнiса про бейсбол i якийсь час навiть розмiрковував, чи не назвати книжку про Шведа «Малий з Кiр-авеню», вiдсилаючи до повiстi Тюнiса про хлопця-сироту з коннектикутського Томкiнсвiлля, що виступав у вищiй лiзi, але мав одну ваду: «трохи бiльше, нiж треба, опускав праве плече, вiд чого м’яч летiв зависоко». Вада була едина, однак вистачило i ii, щоб вищi сили знищили спортсмена.

І все ж, попри цi та ще iншi моi намагання дiзнатися бiльше про Шведа i його свiт, я був готовий визнати, що мiй Швед не е справжнiм Шведом. Так, менi доводилося мати справу лише з його слiдами; так, я не писав про те, ким вiн був для Джеррi, i на моему портретi нема тих його рис, яких я чи не знав, чи й не хотiв би знати; так, на сторiнках моеi книжки сутнiсть Шведа геть не та, що в реальному життi. Але чи означало це, що я створив iстоту, фантастичну вiд початку до кiнця, цiлковито позбавлену неповторноi iндивiдуальностi реального створiння? Чи означало це, що мое бачення Шведа – бiльша хиба, нiж уявлення Джеррi про нього (яке вiн сам нiзащо й нiколи не визнав би хибою)? Чи означало це, що Швед i його сiм’я схожi на себе менше, анiж iхнi образи, збереженi в головi у Джеррi? Хто менi скаже? Чи може хтось узагалi це знати? Коли йдеться про те, щоб висвiтлити Шведову герметичнiсть, зрозумiти схожих на нього правильних хлопцiв, яких усi люблять, якi мешкають серед нас, хто бiльше, хто менше видiляючись на загальному тлi, то, як на мене, ще не факт, що здогади одних будуть точнiшi, анiж мiркування iнших.

– Ти мене не па

Страница 33

’ятаеш, правда? – запитала та жiнка, яка сполохала Джеррi.

Тепло всмiхаючись, вона взяла мене за руки. Коротка стрижка, що увiнчувала царствену, гарно окреслену голову, велику i сильну, яка кутастим силуетом навiвала думки про античнi зображення римських владарiв. І хоча ii лоб та вилицi були немов списанi рiзцем гравiрувальника, шкiра пiд рожевим макiяжем морщилася тiльки бiля губ, з яких за неповнi шiсть годин цiлункiв стерлася майже вся помада. А на загал ii обличчя було майже по-дiвочому нiжним: можливо, iй дiсталися не всi призначенi жiнкам випробування.

– Тiльки на бейджик не дивись! То хто я?

– Скажи сама, – здався я.

– Джойс. Джой Гелперн. Я мала рожевий светр з ангори. Ранiше вiн належав моiй двоюрiднiй сестрi Естель. Вона була на три класи старша за нас. Їi, Натане, вже немае. Лежить у землi. Моя гарна сестричка, яка курила i зустрiчалася зi старшими хлопами. У старших класах крутила з хлопцем, який голився двiчi на день. У ii батькiв був магазин бiлизни й суконь на Ченселлор-авеню. «Гроссман». Там працювала моя мати. Якось ми класно покаталися на возi сiна. Хочеш вiр, хочеш не вiр, але це була я, Джой Гелперн.

Джой – мала жвава дiвчина з рудуватими кучерями та веснянками на круглому обличчi. Їi спокусливi округлостi вiдзначив i дебелий червононосий мiстер Роско – наш учитель iспанськоi, i коли Джой приходила у светрi, одразу викликав ii до дошки та змушував навстоячки вiдповiдати урок. «Ямочки», – називав вiн ii. Аж не вiриться, що дозволяли собi люди в тi часи, коли ти й у думках не допускав чогось подiбного.

Через асоцiацii, що викликали цi слова, мене продовжувала мучити статура Джой – анiтрохи не менше, нiж мiстера Роско, – ще довго пiсля того, як я востанне бачив ii, коли вона пiдстрибуючи неслася до школи вище по Ченселлор-авеню, у смiшних розтоптаних калошах, найiмовiрнiше, успадкованих вiд старшого брата, який з них уже вирiс, як вродлива кузина – з ангорського светра. Щоразу, коли – просто так, без конкретних причин – у пам’ятi спливали знаменитi рядки Джона Кiтса, я неодмiнно згадував оту iзду на сiнi та те, як я вiдчував своiм тiлом ii пухкеньку повноту, ii чудову пружнiсть, якi мiй чутливий хлопчачий радар уловлював навiть через цупку тканину куртки. Вiрш Кiтса називався «Про смуток», i ось цi рядки: «…хто гроно радостi пружнiш притисне й розчавить об чутливе пiднебiння…»

– Я пам’ятаю ту поiздку, Джой Гелперн. Чому ти не була тодi трiшки люб’язнiша?!

– А зараз я як Спенсер Трейсi, – сказала вона, засмiявшись. – Не така перелякана, та вже пiзно. Тодi я була соромлива – зараз нi. Старiсть, Натане, – вигукнула вона, i ми обнялися. – Старiсть, старiсть – як це все незвично! Ти хотiв помацати мене за груди.

– Хотiв – не те слово…

– Еге ж, – обiзвалася Джой. – Тодi вони були ще молоденькi.

– Тобi було чотирнадцять, iм – рiк.

– Мiж нами завжди рiзниця в тринадцять рокiв. Тодi я була на тринадцять рокiв старша за них, а тепер уже вони десь рокiв на тринадцять старшi за мене. Але ж ми з тобою цiлувались, правда, любий?

– Цiлувалися, цiлувалися й цiлувалися.

– Я тренувалася. Цiлий день тренувалася цiлуватись.

– На кому?

– На своiх пальцях. Та, мабуть, слiд було дозволити тобi розстебнути лiфчик. Якщо маеш бажання, розстiбни його зараз.

– Боюся, менi забракне сили, щоб розстебнути лiфчик перед усiм класом.

– Ото сюрприз! Щойно я дозрiла, розумiеш, а Натан уже вирiс.

Ми жартували, мiцно обiйнявшись i закинувши голови, щоб краще роздивитись, як змiнилися нашi обличчя, фiгури, як трансформувало нас прожите пiвстолiття.

Так, всепоглинаючий потяг тiла до тiла, що зберiгаеться до самого кiнця, можливо (я запiдозрив це ще тодi, на сiнi), е найсерйознiшою рiччю в життi. Тiло, якого людина не збудеться, хай би як намагалася, вiд якого не звiльниться, поки не стрiнеться зi смертю. Ранiше, дивлячись на Алана Майзнера, я бачив його батька, а зараз бачив матiр Джой – дебелу швачку зi скачаними до колiн панчохами, що сидiла в пiдсобцi гроссманiвськоi крамницi-ателье на Ченселлор-авеню… Та думки моi були зайнятi Шведом: я думав про нього i про тиранiчну владу його тiла над ним – мiцним, яскравим i самотнiм Шведом, який так i не осягнув маленьких хитрощiв життя, не захотiв пройтися по життю зiрковим хлопчиком i знаменитим першим бейсменом, обравши шлях серйозноi людини, яка ставить чиiсь iнтереси вище за своi, вiдмовившись вiд амплуа великоi дитини, впевненоi, що цей безмежний, величезний свiт був створений лише для ii задоволення. Вiн хотiв би народитись чимось бiльшим, нiж бути тiлесною досконалiстю. Нiби однiй людинi мало цього дару! Швед волiв мати те, що вважалося вищим покликанням, i, на великий жаль, вiн знайшов його. Тягар вiдповiдальностi, що покладався на героя школи, переслiдував його все життя. Noblesse oblige. Рецепт простий: ти герой – тож, будь ласка, поводься, як личить герою. Треба бути скромним, треба бути поблажливим, треба бути поштивим, треба бути чуйним… І пiшло-поiхало: цi героiчно iдеалiстичнi маневри, це стратегiчне, дивне духо

Страница 34

не бажання залишатись оплотом пошани i моральних зобов’язань – через вiйну, через усi невизначеностi, породженi вiйною, через те, з якою силою емоцiйна спiльнота, чиi коханi сини були за тридев’ять земель i дивилися власнiй смертi в обличчя, потяглася до цього худорлявого, м’язистого та суворого хлопця, котрий мав особливий дар ловити все – що б перед ним не кинули, i хто б це не зробив. Усе це почалося для Шведа – а хiба не так воно все починаеться? – з одного недолугого збiгу обставин.

І закiнчилось iншим збiгом обставин. Бомбою.

Коли ми зустрiчались «У Вiнсента», гадаю, вiн тому стiльки торочив про успiхи своiх синiв, що думав: я знаю про бомбу, про його дочку – римрокську пiдривницю, i через те, як багато хто iнший, дивлюся на нього з пiдозрою. Така сенсацiйна подiя, тим паче, у його життi… i хоч минуло вже двадцять сiм рокiв, хiба б вiн допустив, що хтось це мiг забути? Можливо, цим i можна пояснити, чому вiн не мiг зупинити, якби навiть хотiв, безкiнечне вихваляння мирними здобутками Крiса, Стiва та Кента. Можливо, це було показником того, про що вiн хоче говорити в першу чергу. Бiдою, що випала на долю близьких батьковi людей, була дочка – це вона була бiдою, що звалилася на iхнi голови. Ось чому вiн запросив мене на ту розмову – обговорити це, допомогти йому написати про це. А я нiчого не второпав – я, гордий з того, що нiколи не бував наiвним, повiвся набагато наiвнiше, нiж мiй спiврозмовник. Ось що повинен був би розповiсти Швед пiд час зустрiчi «У Вiнсента», коли я подумки затаврував його як поверхового: пiдняти завiсу над своiм прихованим i непiзнаваним внутрiшнiм життям, повiдати свою iсторiю – трагiчну, жахливу, повз яку не пройдеш не помiтивши; сповiдь душi перед прощанням з друзями – а я все прогавив.

Батько був тiльки ширмою. Темою, яка рвалася з нього, була дочка. Наскiльки добре вiн це усвiдомлював? Дуже добре. Вiн усвiдомлював усе – i тут я також помилявся. Проблеми з усвiдомленням були в мене. Вiн знав, що помирае, i весь той жах, який вiн мусив витримати, який вiн за прожитi роки почасти вигнав зi свiдомостi, а почасти – здолав, так от, цей жах повернувся до нього ще бiльшим, нiж був коли-небудь. Швед, як мiг, старався його прогнати: нова дружина, новi дiти – трiйко чудових хлопцiв. У 1985 роцi, коли я бачив його з малим Крiсом на «Шi-стадiум», вiн мав вигляд людини, котра цiлком подолала цей жах. Упавши, Швед пiдвiвся i зробив новий захiд: другий шлюб, другий ривок до повноцiнного життя, пiдпорядкованого здоровому глузду й обмеженого загальноприйнятими рамками – нова конвенцiя, що визначае все, велике i мале, та створюе бар’ери для всього, що виходить за рамки. Повторне намагання стати звичайним вiрним чоловiком i хорошим батьком, обiцянка знову бути вiдданим усталеним правилам i традицiям, що е основою сiмейного ладу. Вiн мав талант до цього, мав те, що дозволяло уникати будь-чого безладного, будь-чого незвичного, будь-чого недоладного, будь-чого такого, що важко оцiнити або осягнути. І все ж навiть Швед, щасливий власник повного комплекту для монументальноi пересiчностi, не змiг отак просто взяти i вирвати дiвчисько з пам’ятi, як радив йому «термiнатор» Джеррi, не мiг пройти весь шлях i повнiстю звiльнитись вiд навiженоi одержимостi, батькiвськоi вiдповiдальностi, надокучливоi любовi до блудноi дочки, вiдкинути найменший натяк на ту дiвчину й на те минуле, навiк позбутись того iстеричного: «мое дитя!» Якби вiн тiльки змiг втопити в небуттi цей образ! Але навiть такiй постатi, як Швед, це було не пiд силу.

З усiх урокiв, якi може дати життя, вiн осягнув найважчий: життя не мае сенсу. І коли це стаеться, щастя вже не бувае спонтанним. Воно стае штучним, але навiть тодi дiстаеться цiною свавiльного вiдчуження i вiд себе самого, i вiд свого минулого. З усiх поглядiв приемний чоловiк, котрий легко та безболiсно розв’язуе конфлiкти i знiмае суперечностi, ставний колишнiй спортсмен, меткий i винахiдливий у будь-якiй борнi з суперником, який грае за правилами, раптом стикаеться iз суперником, який не визнае нiяких правил – зi злом, яке не викорениш iз людини, – i це стае його кiнцем. Вiн, чия природна шляхетнiсть бути тим, ким е, надто багато пережила, щоб знову дозволити собi оту наiвну цiлiснiсть. Нiколи бiльше Швед не радiтиме життю так довiрливо, як це робив колишнiй Швед, котрого вiн – задля другоi дружини i трьох iхнiх синiв, задля iхньоi наiвноi цiлiсностi – нещадно продовжуе удавати. Вiн стоiчно намагаеться приборкати свiй жах. Вiн вчиться жити пiд машкарою. Експеримент на витривалiсть упродовж з життя. Спектакль на руiнах. Швед Левов веде подвiйне життя.

І зараз вiн помирае, а те, що тримало його здатнiсть до подвiйного життя, бiльше не в змозi тримати, i жах, утоплений у пам’ятi наполовину, на двi третини, а подеколи i на дев’ять десятих, отримав нове дихання i знову вигулькнув на поверхню, попри всi титанiчнi зусилля зi створення другоi сiм’i та виховання прекрасних синiв; в останнi мiсяцi, коли вiн догоряв од раку, цей жах ожив, розрiсся до таких величин, яких ще

Страница 35

iколи не мав; думки про неi – первiстку, яка все перекреслила, – стають нестерпними; i однiеi ночi, коли вiн крутиться в лiжку й нiяк не засне, а всi намагання опанувати думки, що розбiгаються, виявляються марними, вiн, виснажений болем, думае: «У мого брата був однокласник, i вiн став письменником, то, може, розказати йому?..» Ну гаразд, розповiсть, i що далi? Про це вiн i гадки не мав. «Напишу йому листа. Я знаю, що вiн пише про батькiв, про синiв, тож напишу йому про батька – може, вигорить? Може, вiдгукнеться?» Приманка, на яку я мав клюнути. І я клюнув, бо це був не хтось, а Швед. Тут не треба нiяких приманок. Бо вiн i е приманкою.

Так, справи тiльки погiршали, i вiн подумав: «Якби я розповiв усе людинi професiйнiй…», але зустрiч зi мною закiнчилася пшиком. Саме тодi, коли вся моя увага була до його послуг, вона йому не знадобилася. Швед передумав. І був правий. Це ж не мое життя. Що це йому давало? Нiчогiсiнько. Ось ти збираешся до когось i мiркуеш: «Я йому розповiм». Але навiщо? Перша думка: розповiси – полегшиш душу. А потiм ходиш як обпльований. Душу вилити вилив, i якщо насправдi все так страшно i трагiчно, то замiсть полегшi вiдчуваеш погiршення: душевний ексгiбiцiонiзм, неминучий при сповiдi, тiльки посилюе твоi страждання. І Швед це розумiв. У ньому й близько не було того простакуватого спортсмена, якого злiпила моя послужлива уява, i вiн завиграшки змикитив, що до чого. Зрозумiв, що зустрiч iз письменником не принесе йому полегшi. Передi мною Швед не став би плакати, як тодi перед Джеррi. Я ж йому не рiдний брат. Стороння людина, i вiн, зустрiвшись зi мною, це зрозумiв. Тож i балакав лише про хлопцiв, а потiм забрався додому. Історiя пропала, оповiдач помер. А я лишився з облизнем. З усiх людей вiн звернувся до мене, i вiн усе розумiв, а я тiльки гав ловив.

Напевне, Крiс, Стiв, Кент i iхня мати знаходяться в римрокському домi, а з ними, може, й мiсiс Левов – старенька матiр Шведа. Їй уже десь рокiв дев’яносто. І в своi дев’яносто вона оплакуе смерть улюбленого Сеймура. А дочка Мередiт, Меррi… на похоронi, судячи з усього, ii не було: шафоподiбний рiдний дядечко, що й духу ii не терпiв, мiг би помститися i здати ii копам. Та коли Джеррi поiхав, вона могла покинути свiй сховок i долучитися до жалоби, скажiмо, приiхавши до Олд-Римрока пiд чужою личиною, i там, на пару зi зведенюками, мачухою та бабусею Левов, донесхочу оплакувати батькову смерть… Хоча нi, вона теж була мертва. Якщо Швед казав Джеррi правду, дочка померла, будучи в бiгах: може, хтось порiшив ii в безiменному сховку, а може, сама звела порахунки з життям. Тут що завгодно могло статися, хоча саме те що завгодно i не мало статися, принаймнi зi Шведом.

Жорстокiсть самого факту знищення цiеi незнищенноi людини. Те, що сталося зi Шведом Левовим, геть не нагадуе долю Малого з Томкiнсвiлля. Навiть у дитинствi ми здогадувалися, що з ним не все так просто, як здаеться, i що тут не обiйшлося без якоiсь мiстики, та хто мiг уявити, що його життя розлетиться на друзки, i то в такий жахливий спосiб? Вiд комети американського хаосу вiдколовся уламок, упав на Олд-Римрок i вцiлив точно у Шведа. Його ставна зовнiшнiсть, його неймовiрна життездатнiсть, його слава й наша вiра у те, що вiн – герой, а отже, вiльний од усiх терзань i сумнiвiв, – усi цi прикметнi атрибути мужностi лише спровокували полiтичне вбивство, i це все змушуе ставити Шведа в один ряд не з самовiдданим Малюком з Томкiнсвiлля, якого змалював Джон Тюнiс, а з Кеннедi – Джоном Ф. Кеннедi, – iншим улюбленцем фортуни, старшим за Шведа на якихось десять рокiв, блискучим уособленням Америки, вбитим у сорок з гаком лiт, за п’ять рокiв до того, як Шведова дочка, на варварський копил бунтуючи проти вiйни, що ii вели Кеннедi та Джонсон, знищила батькове життя. Так, подумав я, звичайно. Вiн – це наш Кеннедi.

Тим часом Джой розповiдала менi про свое життя, про речi, яких я, простакуватий хлопчисько, навiть не уявляв, шукаючи по окрузi нових переживань i вражень; Джой пiдкидала в киплячий казанок спогадiв пiд назвою «зустрiч випускникiв» новi факти, про якi нiхто досi не знав (i не мав знати в тi днi, коли всi нашi балачки про себе залишалися сама невиннiсть). Джой повiдала, як помер ii батько вiд серцевого нападу, коли iй було дев’ять, i вони тодi жили в Бруклiнi; як вона, мама i Гарольд – ii старший брат – перебралися до Ньюарка i притулилися при одiжному магазинi Гроссманiв; як жили на горищi магазину, як вона з матiр’ю спала на двоспальному лiжку, що стояло в iхнiй единiй великiй кiмнатi, а Гарольд – на кухонному диванi, який щовечора вiн розстеляв, а вранцi застеляв, аби вони могли поснiдати перед школою. Вона запитала, чи я пам’ятаю Гарольда – фармацевта, а тепер пенсiонера, що живе у Скоч-Плейнс, i додала, що тиждень тому iздила на цвинтар у Бруклiнi на батькову могилу. І сказала, що iздить туди раз на мiсяць, i iй самiй аж дивно, як багато важить для неi той цвинтар.

– А що ти робиш на цвинтарi?

– Говорю з ним, як оце зараз iз тобою, – вiдказала Джой. – Менi в десять рок

Страница 36

в не було так сумно, як тепер. Тодi мене дивувало, що люди мають по двое батькiв. Здавалося, що найкраща сiм’я – це сiм’я, що складаеться з трьох чоловiк.

– Ну й ну, – сказав я. Ми обiйнялись i погойдувалися пiд пiсню, якою завершував вечiр «чоловiк-оркестр»: «Мрi-i-iй всюди й повсякчас… мрi-i-iй звабний блиск не згас…» – А я зовсiм нiчого не знав, коли ми в жовтнi сорок восьмого беркицькались у тому сiнi.

– Я й не хотiла, щоб ти знав. І не хотiла, щоб знав ще хтось. Не хотiла, щоб знали, що Гарольд ночуе на кухнi. Тому й не дала розстебнути лiфчик. Не хотiла, щоб ти став моiм хлопцем, бував у нас i бачив, де тулиться брат. Так що причина не в тобi, милий мiй.

– Ну, менi вiд твоiх слiв аж вiдлягло! Шкода тiльки, що ти не сказала цього ранiше.

– Таки шкода, – погодилася Джой, i ми спочатку засмiялися, а потiм раптом Джой розплакалася, можливо, через ту трикляту «Мрi-i-iй», пiд яку ми колись танцювали, приглушивши свiтло, в чиемусь пiдвалi – у тi часи, коли Джо Стаффорд ще спiвав у «Пайд пайперс» i вони виконували пiсню так, як i мали виконувати: невишукано гармонiйно i чуттево, з модним у сорокових завмираючим ритмом, який перебивав тонкий, глухий звук ксилофона; а може, через те що Алан Майзнер став республiканцем, а Берт Бергман, другий бейсмен, покинув цей свiт, а Айра Познер, замiсть пуцувати чужi туфлi бiля газетного кiоску пiд Ессекським окружним судом, утiк iз сiмейки, вартоi пера Достоевського, i став психотерапевтом; а може, тому що Джулiус Пiнкус потерпае вiд тремору, спричиненого лiками, якi вiн мусить приймати, щоб органiзм не вiдторгнув пересаджену нирку, що дiсталася йому вiд чотирнадцятирiчноi дiвчинки, завдяки якiй вiн i живе, й тому, що Мендi Гурлiк досi лишався сексуальним сiмнадцятирiчним парубiйком, та ще тому, що Гарольд, ii брат, десять рокiв тулився на кухнi, а Шрiммер одружився з жiнкою, котра заледве не вдвiчi молодша за нього, й тiло ii не викликае у нього бажання вкоротити собi вiку, хоча вiн змушений розжовувати iй усе, що стосуеться минулого; а може, тому що я один з усiх так i лишився без дiтей та без онукiв – без «усього такого», як казав Мiнскоу; а може, тому що пiсля стiлькох лiт розлуки зустрiч людей, геть чужих одне одному, затягнулася, i в менi заворушилися неслухнянi емоцii, i я знову почав згадувати Шведа, думати про ту скандальну славу, яку накликала на нього та його сiм’ю зловмисниця-дочка в роки в’етнамськоi вiйни. Людину, яка не знала за собою огрiхiв, зненацька перекинули в кошмар самокопання. І все, що було в життi нормального, перекреслило вбивство. Усi невеличкi проблеми, неминучi в будь-якiй родинi, роздутi цiею надзвичайною подiею до страхiтних розмiрiв i не допускають навiть гадки про замирення. Жирний хрест на заповiтному американському майбутньому, яке неминуче прийшло б на змiну здоровому американському минулому: кожне наступне поколiння розпiзнавало обмеженiсть попередникiв, набиралося розуму й робило крок уперед – подалi вiд мiстечковоi зашкарублостi, ближче до розмаiття прав, якi дарувала Америка, до образу iдеального громадянина, який вiдмовився вiд еврейських манер i звичаiв, звiльнився вiд доамериканських страхiв i допотопних упереджень та манiй, що обмежували, – аби жити, вже нi перед ким не вибачаючись, як рiвня серед рiвнi.

А далi – утрата дочки, представницi четвертого американського поколiння Левових. Подалася навтьоки дочка, котра мала стати досконалою подобою його самого, як вiн сам колись став покращеним образом батька, а той – удосконаленою копiею свого батька… Вiчно всiм невдоволена злюка, яка чхати хотiла на продовження успiшноi династii Левових, i цим вибила його з нiшi, мов якого заблуду; це пiсля ii вiдмашки пiшло перемiщення Шведа в зовсiм iншу Америку; його дочка i те десятирiччя рознесли на друзки всi утопiйнi Шведовi уявлення, американська пошесть просочилася у Шведову твердиню й заразила там усiх; дочка, котра виперла його з омрiяноi американськоi пасторалi в дiйснiсть, де все навпаки, де верховодили вороги пасторалi, де правували шаленство, лють i вiдчай протилежноi реальностi – у той споконвiчний нескiнченний вир, з якого й постала Америка.

Старi мiжпоколiнськi системи вiдносин, прийнятнi в колишнiх краiнах, де кожен знав свою роль i дiяв чiтко за правилами, акумуляцiя нового досвiду – щось давалося краще, щось гiрше, – яким просочувалися всi ми, ритуал постiммiгрантськоi борнi за успiх, що часом набувала патологiчних форм, – усе це вiдбувалось не де-небудь, а тут, у стiнах твердинi неперевершеного у своiй звичайностi Шведа, фермера-джентльмена. Того, чиi карти вiщували зовсiм iнший хiд подiй. Того, хто зовсiм не був пiдготовлений до удару, якого зазнав. Як же мiг вiн, при всiх своiх вiдкалiброваних уявленнях про доброчеснiсть, як i звiдки вiн мiг знати, що ставки у грi «життя за правилами» аж такi високi? Вiн, власне, i «життя за правилами» обрав iнтуiтивно, знижуючи ставки. Красуня дружина. Дiм повна чаша. Бiзнес, де вiн як риба у водi. Стосунки з батьком, пiдпертi його дипломатичнiстю. Вiн i справдi створив со

Страница 37

i якусь подобу раю. Так i живуть успiшнi люди. Вони – чудовi громадяни. Вони – пестунчики долi. Живуть, не забуваючи прославляти ii. Бог усмiхаеться iм зi своiх небес. З’являються проблеми – вони iх розв’язують. І раптом усе перекидаеться сторч головою, i неможливе перетворюеться на можливе. Нiхто вже не всмiхаеться тобi з небес. І хто тепер у змозi з цим упоратись? Такi люди не готовi до поганого життя, що вже казати про речi, абсолютно нестерпнi? Але як можна бути готовим до всього нестерпного, що може трапитися в життi? Чи може бути хтось готовий до трагедii та безмежних страждань? Аж нiяк. Трагедiя людини, не готовоi до трагедii, – це трагедiя кожного.

Вiн весь час намагався дивитись на свое життя немовби збоку. І справою всього його життя було сховати це. Але ж як вiн зробив би це?

Ранiше не було причин питати: «Чому все так, як е?» Навiщо хвилюватися, коли в нього все було пречудово? Чому все так, як е? – на це запитання ми не маемо вiдповiдi. До того дня Швед жив так безтурботно, що й не пiдозрював про саме iснування таких запитань.

Пiсля кипучих пристрастей, коли ми воскрешали тi пiввiковоi давнини невиннi почуття, що панували в класi, – коли сотня пристаркiв, об’еднавши зусилля, нещадно намагалась вiдкрутити стрiлки на годину, коли пройдений час не викликав жалю, бо ще не було почуття безповоротностi, – я, вiдчуваючи, як пообiдне пiднесення пiшло врештi на спад, замислився: яких таких думок не мiг уникнути Швед аж до самоi смертi; як вiн став iграшкою в руках iсторii? Історiя, iсторiя Америки – все те, що вичитуеш у книжках i проходиш у школi, – накрила тихий Олд-Римрок, що дрiмав десь у нетрях Нью-Джерсi, провiнцiю, де не було нiчого серйозного аж вiдтодi, коли армiя Вашингтона двiчi зимувала на прилеглому до Моррiстауна нагiр’i? Історiя, котра не баламутила життя тутешнiх мешканцiв аж вiд часiв Вiйни за незалежнiсть, знову приплелася до усамiтнених пагорбiв i, начхавши на будь-яку правдоподiбнiсть, з усiею властивою iй прогнозованою непередбаченiстю зворохобила розмiрене життя Сеймура Левова, не залишивши каменя на каменi. Люди уявляють iсторiю як щось напрочуд тривке, хоча насправдi будь-яка iсторiя – штука дуже стрiмка.

Старанно погойдуючись iз Джой пiд цю застарiлу мелодiю, я вiддався думкам про те, що ж так спотворило долю вiквейськоi знаменитостi ще тодi, коли ця музика та ii нiжнi вмовляння так вiдповiдали нашiй сутi, коли Швед, його оточення, його мiсто, його краiна – все це буяло пишним цвiтом, досягнувши свого пiку, впевненостi у майбутньому, коли всi ми з радiстю всотували в себе всi iлюзii, породжуванi сподiваннями. Знову мiцно стиснувши в обiймах Джой Гелперн, яка тихенько плакала, пiд звуки допотопноi мелодii, що намагалася розважити старi, по шiстдесят iз гаком, душi – «Мрi-i-iй, пам’ять оживе…», – я звiв Шведа на п’едестал. Того вечора «У Вiнсента» вiн мав тисячу причин, якi не дозволяли йому просити мене зробити це. І хтозна, може, вiн i не збирався нi про що просити. Не факт, що вiн узагалi збирався пiдрядити мене на створення iсторii про себе. Це радше я збирався пiдрядитися – iнших причин не бачу.

Так, це тобi не баскетбол.

Тодi, коли я був хлопчиськом, вiн пробудив у менi, як i в сотнях iнших хлопцiв, найсильнiше бажання – бути iншим, а не собою. Але бажання обрядитися в тогу чужоi слави, будь ти хлопчисько чи дорослий, – рiч, далека вiд здiйснення, i неприйнятна з психологiчних мiркувань, якщо ти не письменник, а коли ти письменник, то з мiркувань естетичних. Проте злитися зi своiм героем у мить його падiння – пустити в себе життя свого героя, коли все на свiтi применшуе його гiднiсть, уявити, що всi удари долi дiсталися не йому, а тобi, примiряти на себе не його бездумне домiнування, коли ти невпинно обожнюеш непорушний образ, а сповнене бентеги трагiчне падiння, – о, так, тут е над чим подумати.

Отож… Я танцюю iз Джой, мiркую про Шведа й про те, що сталося iз цiею краiною за якихось двадцять п’ять рокiв: вiд уславлених днiв вiквейського школярства, якi припали на вiйну, до бомби, пiдiрваноi в шiстдесят восьмому його дочкою; мiркую про цей загадковий, драматичний, нечуваний вибрик iсторii. Я думаю про шiстдесятi та про хаос, спричинений в’етнамською вiйною; як однi сiм’i втрачали дiтей, а iншi – нi; про те, що Левови – якраз iз тих, котрi втратили, з родин, якi були сама терпимiсть, доброзичливiсть i лiберальнiсть, але в них з’явилися дiти, котрi вибрали криву стежку насильства, потрапляли за грати, лягали на дно, втiкали хто до Швецii, хто до Канади. Я думаю про страшне падiння Шведа, про те, що, мабуть, вiн пояснював свое фiаско тим, що десь вiн щось зробив не так, не те, не в той момент… Словом, усе розпочалося з його хиби. І байдуже, чи був вiн справжньою причиною чогось. Вiн переконуе себе, що весь тягар вiдповiдальностi лежить на ньому. Вiн тiльки те й робив, що брав на себе мислиму й немислиму вiдповiдальнiсть, тримаючи пiд контролем не тiльки те, що стосувалося його, а й те, що рано або пiзно звалювалося у хаос; робив усе можливе, щоб зберегти в

Страница 38

iлостi свiй свiт. Так, у його розумiннi причиною нещастя мало бути серйозне прогрiшення. Хiба вiн мiг би пояснити це собi iнакше? Прогрiшення, однiсiньке прогрiшення, навiть якщо це думка тiльки Шведа. У його розумiннi, нещастя, що звалилося на нього, бере свiй вiдлiк вiд тiеi митi, коли його вiдповiдальнiсть дала збiй.

Що ж таке могло статися?

Розганяючи ауру обiду «У Вiнсента», коли я поспiшив iз висновком, що суть цiлком вiдповiдае простуватiй видимостi, я вивiв на переднiй план хлопчину, котрий мав би стати нашим гiдом по Америцi, дороговказом у наступне втiлення, коли ти почуватимешся тут як удома, не гiрше за породистого янкi-англосакса, ставши американцем просто так, а не тому, що ти – еврейський винахiдник знаменитоi вакцини, чи еврей-секретар Верховного суду, i геть не завдяки тому, що ти перевершив усiх iнтелектом чи здiбностями. Нi, просто тому, що ти так легко вписуешся у тутешне тло, у тебе все виходить просто i невимушено, як у першого-лiпшого хлопця-американця. Пiд солодкоголосе «Мрiй» я оддiлився вiд своеi оболонки та нашоi зустрiчi й вiддався на волю фантазii… я уявляв реалiстичну хронiку. Став крок за кроком розбиратися в його життi – не в тому, яким жив би бог чи напiвбог, чия звитяга п’янить пiдлiткiв, а у звичайному, повсякденному iснуваннi, де Швед – лише один iз нас. І раптом нiби хтось сказав менi: «Дивись сюди!», i я побачив ньюджерсiйський Дiл та Шведа в прибережному котеджi. Лiтня пора, дочцi одинадцять рокiв, вона не злазить з його колiн, вiчно вигадуе йому якiсь пестливi назвиська i час вiд часу, не в змозi «опиратися спокусi» (як вона сама це називае), веде пальцем по батькових вухах, щiльно притиснутих до черепа. Загорнута в рушник, вона лiтае домом, вибiгае надвiр, хапаючи з мотузки для бiлизни свiй сухий купальник, i на бiгу кричить: «Не дивiться на мене!» А вечорами вона декiлька разiв вривалася до ванноi, коли там мився Швед, i, бачачи його, кричала:

– Oh, pardonnez-moi – j’ai pensе que …

– Кру-ГОМ! – командував iй Швед. – І кроком звiдси руш, moi!

Якось улiтку вони iхали додому з пляжу, i вона, розiмлiла вiд сонця, лiниво сперлася на голе батькове плече, звела очi до нього i напiвневинно-напiвзавзято, не дуже вдало прикидаючись дорослою, сказала: «Тату, поцiлуй мене так, як ти ц-ц-цiлуеш м-м-маму». Батько, сам розморений пiсля цiлого ранку катання на прибiйних хвилях, скосив очi на дочку i побачив бретельку купальника, що, спустившись, оголила дитячий пиптик. Тверда i червона, наче бджолиний укус, цяточка – ii пиптик.

– Н-н-нi, – сказав вiн, i це нараз протверезило iх обох. – Поправ купальник, – додав вiн тихенько. Меррi слухняно виконала батькiвський наказ. – Пробач, сонечко…

– Так менi й треба, – сказала вона, щосили стримуючи сльози i намагаючись стати колишньою чарiвливо-щебетливою татовою подружкою. – У школi те саме. І з хлопцями теж. Як щось почну, то вже не можу зупинитися. Мене просто з-з-за, з-з-за-з-з-за…

Швед не пригадував, коли востанне бачив дочку такою блiдою, а ii лице потворила така гримаса. Вона приборкувала непокiрне слово довше, нiж мiг терпiти батько того дня.

– З-з-за, з-з-за…

Та хай там як, а вiн найкраще знав, що можна, а що нi, коли ii отак «заклинювало» (як казала сама Меррi). Вона могла покластися на батька, який не мав тупоi звички нависати над нею щораз, коли вона розтулить рота. «Не панiкуй, – звертався вiн до Дон, – розслабся, дай iй перевести подих», та в Дон нiчого не виходило. Як Меррi починала дико заiкатися i мати мiцно пригортала дiвчинку, материнськi очi мiцно прикипали до вуст малоi, нiби кажучи: «Я знаю, в тебе вийде», але разом iз тим говорили: «Та знаю, все марно!» Мати важко страждала вiд доччиного заiкання, i Меррi, бачачи це, теж страждала. «Рiч не в менi – рiч у мамi!» І у шкiльнiй учительцi, котра, не бажаючи травмувати Меррi, не викликала ii до дошки. І в тих, хто починав iй спiвчувати. І в комплiментах, якi вiдпускали iй, коли заiкання минало i слова давалися без зусиль. Меррi терпiти не могла, коли ii за це хвалили, i щойно це ставалося, як вiд плинностi мови не лишалося й слiду, i деколи, доведена до вiдчаю, вона казала: «Колись мене зацiпить так, що бiльше не розцiпить». Аж дивно, як iй ще вистачае сил насмiхатися з себе. Мила, весела жартунка! От би ще Дон узяла себе в руки та хоч iнколи пiдiгравала ii жартiвливому тону… Не хто iнший, як Швед найкраще розумiв Меррi, хоч i йому подеколи вартувало нелюдських зусиль не заволати з вiдчаю: «Якщо можеш набратися духу i говорити нормально, то чому ти боiшся весь час так робити?» Його вiдчай нiколи не спливав нагору: вiн не заломлював руки, як мати, не стежив пильно за ii губами, не пiдказував потрiбних звукiв, а як вона щось iз себе вичавлювала, то не робив iз неi пуп землi; словом, робив усе, що мiг, щоб цей природний гандж не завадив Меррi вiдчути себе Ейнштейном. Батьковi очi казали iй, що вiн зробить усе, аби допомогти iй, а поки вона коло нього, то нехай заiкаеться, скiльки хоче, i нiчим не гризеться. А тут на тобi – «Н-н-нi»! Передражнив ii,

Страница 39

чого, навiть пiд страхом смертi, не зробила б Дон.

– 3-з-за, з-з-за…

– Послухай, сонечко, – промовив вiн, i саме тодi, коли зрозумiв, що цi невиннi зовнi лiтнi iгри – легкi iнтимнi дотики, такi приемнi iм обом, що жаль вiдмовитись, i водночас такi несерйознi, що не варт перейматися. Без натяку на будь-яку тiлеснiсть, вони звiються, щойно скiнчаться канiкули i вона знов пропадатиме в школi, вiн повернеться до роботи, i все, що сталося, швидко пiде в забуття, а iхнi стосунки повернуться до звичного рiчища. Так ось, коли вiн зрозумiв, що в цьому лiтньому романi варто щось змiнити, то славнозвiсне чуття мiри зрадило йому, вiн однiею рукою пригорнув ii до себе й поцiлував у заiкастi губи з пристрастю, яку вона випрошувала цiлий мiсяць, не дуже, мабуть, уявляючи, що просить.

Чи був це вияв почуття, котре затопило його? Все сталося ранiше, анiж вiн устиг щось усвiдомити. Їй – усього одинадцять. На мить його пройняв страх. Ранiше Швед i думати не мiг про щось подiбне, для нього це було табу, навiть бiльше нiж табу, щось iз ряду речей заборонених, якi природно не робити, без жодних зусиль, а тут раз – i приiхали, дарма що все тривало куцу мить. За все життя вiн жодного разу – анi як син, анi як чоловiк чи батько, i навiть як роботодавець – не пiддався спокусi, що б аж так суперечила його моральним принципам. І потiм вiн не раз картав себе, питаючи: чи не за цей химерний батькiвський промах, який пробив дiру в його системi зобов’язань, вiн змушений розплачуватися все життя? За тим цiлунком не було чогось серйозного чи намагання щось удати, це сталося один-единий раз, та й тривало всього п’ять секунд… ну, десять вiд сили… але пiсля трагедii, коли Швед заповзято шукав витоки iхнiх бiд, у пам’ятi його зринала саме ця нетривiальна сцена: iй одинадцять, йому тридцять шiсть, i вони, розбурханi грайливим морем i пекучим сонцем, щасливi, разом повертаються додому з пляжу.

А далi Швед думав i про те, чи не занадто рiзко вiн одсунувся вiд неi, чи не було це зриме вiдсування бiльшим, анiж треба? Вiн же лише хотiв показати Меррi, що iй не треба перейматися за майбутню батькову рiвновагу – iз нею все гаразд, – i не конче гризтися через свiй, загалом безневинний (хоч i пристрасний) потяг, а у пiдсумку все могло закiнчитися тим, що, перебiльшуючи значення того цiлунку, перебiльшуючи його причини, вiн лише продовжив руйнувати абсолютно невинний зв’язок, який спонтанно утворився мiж ними, i розхитав тягар непевностi в ii душi. А вiн завжди хотiв лише допомогти своiй дочцi – допомогти зцiлитися!

Так що ж було тiею травмою? Що травмувало Меррi? Сама по собi незгладима вада чи люди, якi цю ваду спричинили в нiй? Але чим? Що робили вони, окрiм того, що любили ii, пiклувались про неi, пiдохочували, допомагали, пiдтримували, наводили на слушну думку, не зазiхали на ii самостiйнiсть, яка здавалась iм доречною, та це не стало захисним щитом для Меррi – й вона заразилася! Збилася! Зшаленiла! Але вiд чого? Тисячi тисяч дiтей заiкаються – але не всi заiки, виростаючи, стають загрозою для iнших! То що ж було не так iз Меррi? Що батько заподiяв iй такого, пiсля чого вона не оговталась? Поцiлунок? Отой поцiлунок став непоправною травмою? Хiба може нещасний цiлунок зробити з людини злочинця? Чи, може, наслiдки того цiлунку? Чи те, що вiн рiзко вiд неi вiдсунувся? Невже у цьому й була вся непоправнiсть? Але ж вiн не зарiкся пiсля цього торкатися ii, обiймати ii, цiлувати – вiн любив ii. І вона знала це.

Вiдколи почалися незбагненнi речi, це болiсне самокопання не припинялося й на мить. Отриманi вiдповiдi, попри iхню кульгавiсть, приводили до нових запитань – приводили його, кому ще не доводилося ставити запитання по-справжньому злободеннi. Пiсля бомби Швед бiльше не мiг анi приймати життя, як ранiше, анi вважати, що воно – якраз таке, яким вiн його бачить. Свое безхмарне дитинство та пiдлiтковi успiхи вiн сприймав так, неначе це вони були винуватцями iхнiх бiд. Варто було копнути трохи глибше, як колишнi звитяги дрiбнiшали, та ще дивнiшим було те, що всi його риси, якi вважалися його чеснотами, тепер сприймалися як вади. У спогадах про минуле не було вже колишньоi чистоти. Швед бачив, що в сказаному або бiльше, або менше, нiж ти хочеш сказати, а з того, що робиш, виходить або бiльше, або менше, нiж замислювалося. Авжеж, твоi слова не тотожнi твоiм учинкам, але ж не тому так стаеться, що цього захотiлося тобi.

Той Швед, яким вiн завжди себе знав – добромисний, зiбраний, дисциплiнований Сеймур Левов, – випарувався, лишивши по собi голе самокопання. Вiдкараскатися вiд думки про свою вiдповiдальнiсть було зовсiм не легше, анiж пристати на диявольськи спокусливе припущення, що все сталося через випадковiсть. Перед Шведом була таемниця, ще тривожнiша, нiж доччине заiкання: повна ii неспроможнiсть говорити нормально. Суцiльне заiкання – i нiчого бiльше. По ночах у лiжку вiн бачив усе свое життя як зацiпленi губи та викривлену гримасу – геть позбавлене причини й сенсу, життя, де все змiшалося з усiм. Про лад уже не йшлося. Ним там навiт

Страница 40

не пахло. Зовсiм. Власне життя уявлялось йому думками заiки, над якими вiн швидко втрачае контроль.

Того року найбiльшою любов’ю Меррi (пiсля батька, звичайно) була Одрi Гепберн. До неi була астрономiя, а до астрономii – клуб «Чотирилисники» й одночасно з ним перiод захоплення католицизмом, що не дуже вiталося Шведом. Бабуся Двайр брала онуку на службу в церкву Святоi Женев’еви щоразу, коли Меррi гостювала в неi у мiстi Елiзабет. Мало-помалу ii кiмната наповнялась атрибутами католицькоi вiри, та поки Швед сприймав усе це як дрiбнички, а релiгiйне доччине захоплення мав за дитячу примху, все було гаразд. Першою з’явилася в кiмнатi пальмова гiлка у формi хреста – бабусин дарунок на Квiтну недiлю. Добре, нехай. Зрештою, що страшного, якщо дитина почепить на стiну цю гiлку? Потiм взялася Вiчна Свiчка, з фут заввишки, у грубезнiй склянцi, з налiпкою iз зображенням Святого Серця Христа i текстом молитви, що починалася зi слiв: «О, Пресвяте Серце Ісуса, що казав: “Просiть, i дасться вам”…» Теж начебто нiчого особливого, тим паче, що свiчку вона не палила, а поставила на комод як прикрасу: не здiймати ж через неi бучу! Потiм над лiжком Меррi з’явилося зображення Ісуса – вiн був показаний у профiль у момент молитви, – i це вже було нi до чого, хоча й тодi Швед не сказав анi слова нi iй, нi Дон, анi бабусi Двайр, а себе заспокоiв: «Ну подумаеш, просто картинка, для неi це просто приемна картинка красивого чоловiка. І кому яке дiло, що вiн там робить».

Захвилювався вiн тодi, коли з’явилася фiгурка – гiпсова статуетка Божоi Матерi, зменшена копiя статуй, що стояли на виднотi в iдальнi бабусi Двайр i на туалетному столику в бабусинiй спальнi. Через цi статуетки Шведу не залишалося нiчого iншого, як поговорити з Меррi й попросити ii зняти i забрати з очей картинки, пальмову гiлку, а також статуетку й Незгасиму Свiчку – хоча б тодi, коли в них гостюватимуть бабуся i дiд Левови. «Авжеж, – спокiйно пояснив вiн Меррi, – твоя кiмната – це твоя кiмната, ти маеш право вiшати на стiни все, що хочеш, але бабуся й дiд Левови – евреi, як я, а евреi, подобаеться то комусь чи нi, так не роблять, i все таке». Оскiльки Меррi була дiвчинка чемна й не хотiла смутити нiкого, а над усе – свого татка, то послухалася i зробила так, аби дари бабусi Двайр не потрапляли на очi Шведовим батькам пiд час наступноi гостини в Олд-Римроку. А одноi чудовоi днини всi тi католицькi мотиви безслiдно зникли не лише зi стiни, а й з комода. Коли вже Меррi щось робила, то робила на совiсть, вкладаючи душу й серце. Якщо пристрасть до чогось раптово згасала, то все, з нею зв’язане, ховалося в глибоку шухляду, i Меррi рухалася далi.

А зараз була Одрi Гепберн. У пошуках свiтлин цiеi кiнозiрки i бодай якихось згадок про неi Меррi прочiсувала всi газети i журнали, до яких могла дотягнутися. Навiть розклад сеансiв у кiнотеатрi – «Снiданок у Тiффанi», початок о 14:00, 16:00, 18:00, 20:00, 22:00 – пiсля вечерi акуратно витинався з газети i вклеювався у спецiальний альбомчик, присвячений Одрi. Вона мiсяцями, де тiльки могла, прикидалася бешкетухою, сновигала з кiмнати в кiмнату легкою безтiлесною ходою лiсовоi нiмфи, iз загадковою соромливiстю всмiхалася кожнiй дзеркальнiй поверхнi й на батьковi слова вибухала «заразливим» (як iй здавалося) смiхом. Роздобувши платiвку з пiснями зi «Снiданку у Тiффанi», вона годинами слухала ii у своiй спальнi. Швед чув, як Меррi виводить за дверима «Мiсячну рiку», копiюючи чарiвну манеру Одрi Гепберн i абсолютно не заiкаючись. Власне, тому, попри всю безсоромну бутафорiю акторськоi гри, нiхто в домi й вигляду не подав, що iм набридло те мугикання, не кажучи вже про смiховинну, неправдоподiбну мрiю про очищення, яка захопила дiвочу уяву. Якщо Одрi Гепберн якось могла допомогти зцiлитися вiд заiкання, то на здоров’я – нехай собi кривляеться дiвчинка, надiлена золотавим волоссям i логiчним складом розуму, високим коефiцiентом iнтелекту i здоровою, «як у дорослого», самоiронiею, довгими стрункими ногами, заможною сiм’ею та власною, тiльки iй притаманною заповзятiстю; словом, усiм, окрiм здатностi розмовляти, як iншi. Добробут, здоров’я, любов, усi мислимi та немислимi переваги, окрiм можливостi замовити в барi гамбургер, не ставши посмiховиськом.

Як вона пнулася! Двiчi на тиждень пiсля школи ходила в балетний клас, двiчi на тиждень Дон возила ii в Моррiстаун до логопеда. Щосуботи Меррi вставала ранiше, сама готувала снiданок i iхала велосипедом за п’ять миль, через пагорби, в Олд-Римрок, у скромний кабiнет тамтешнього психотерапевта. Швед незлюбив його, бо зауважив, що пiсля кожного вiзиту до лiкаря дiвчинка заiкаеться ще сильнiше. І де ж тут зцiлення? А лiкар, виявляеться, вселяв у Меррi думку, що заiкаеться вона навмисно, просто щоб видiлитися з натовпу; знайшла собi доступний спосiб i, побачивши його дiевiсть, вирiшила, що користуватиметься ним надалi. «Як гадаеш, – питав ii лiкар, – як ставився б до тебе батько, якби ти не заiкалася? Що сказала б мама?» І давав наводку: «Чи бачиш ти якiсь плюси в своему заiканнi?» У Шведа

Страница 41

не вкладалося в головi: як можна винуватити дитину в тому, що вiд неi не залежить, – i вiрити, що це iй допоможе? Не залишалося нiчого iншого, крiм як пiти й познайомитися з цим ескулапом особисто. Зустрiч вiдбулася, i, покидаючи кабiнет, Швед був ладен убити лiкаря.

Здавалося, проблема корениться в тому, що у дiвчинки – гарнi, успiшнi батьки. І якщо Швед мае рацiю, то на Меррi невпинно тиснула батькiвська iдилiя, i дiвчинка – щоб не вступати в суперечку з матiр’ю, щоб примусити ii здувати з себе порошинки, думати тiльки про дочку, зi шкури пнутися заради неi, а на додачу вiдбити батька у красунi матерi, – сама себе затаврувала сильним заiканням, i з позицii позiрноi слабкостi крутила ними як хотiла.

– Таж Меррi потерпае через заiкання, – нагадав йому Швед. – Тому вона й у вас.

– Хтозна, може, втрати – нiщо поряд iз перевагами.

Якусь мить Швед не розумiв, що каже лiкар, i сказав:

– Але ж нi, нi, коли мати бачить, як дiвчинка заiкаеться, iй просто серце краеться.

– А може, Меррi мае це за перевагу? Дитина вона дуже кмiтлива i запросто манiпулюе iншими. Інакше б ви не сердилися так на мене за моi слова, що дуже часто заiкання – знаряддя манiпуляцii, що дозволяе домогтися свого, а деколи – навiть i помсти.

«Вiн мене ненавидить, – подумав Швед. – Тiльки за мiй вигляд. І за вигляд Дон. Наша зовнiшнiсть не дае йому спокою. От i ненавидить, за те, що не опецьки, не потвори, як вiн!»

А психотерапевт тим часом розпинався далi:

– Вашiй дочцi важко бути дочкою людей, обласканих увагою з причин, якi особисто вона не вважае серйозними. Повiрте, непросто, коли в розпал закладеного природою суперництва матерi та дочки люди питатимуть ii щокроку: «Коли ти виростеш, теж будеш Мiс Нью-Джерсi, як мама?»

– Таж нiхто не питае! Хто питатиме? В нас так не прийнято. Ми навiть не говоримо про це, якi там розпити… Моя дружина – це не Мiс Нью-Джерсi, моя дружина – ii мати.

– Не ви, так iншi запитають, мiстере Левов.

– О Господи, ну так люди постiйно чiпляються до малих з пустопорожнiми запитаннями – проблема тут аж нiяк не в них.

– Але ж ви розумiете, що дiвчинка, яка мае пiдстави вважати, що iй не витримати порiвнянь iз матiр’ю, до якоi вона не дотягуе, що дiвчинка може вибрати…

– Нiчого вона не вибирала. Послухайте, менi здаеться, ви махлюете, коли звалюете на мою дочку такий тягар i ще втовкмачуете iй, що заiкання – ii «вибiр». Нема тут нiякого вибору. Для неi заiкання – суще пекло.

– Не завжди, судячи з ii розповiдей. Минулоi п’ятницi я запитав у неi навпростець: «Меррi, чому ти заiкаешся?» А вона менi каже: «Бо заiкатися легше».

– Таж ж ви прекрасно знаете, що вона хотiла цим сказати. Ясно як день, що саме вона мала на увазi. Вона хотiла сказати, що так iй можна не проходити через те, через що ти проходиш, коли намагаешся говорити нормально.

– І все ж я схильний вважати, що дiвчинка мала на увазi не тiльки це. Я вважаю, Меррi мiркуе десь так: якщо вона не заiкатиметься, ви станете цiкавитися ii справжнiми проблемами, а в родинi затятих перфекцiонiстiв, де кожен вимовлений нею звук як золото, це тягне за собою певнi наслiдки. «Якщо я перестану заiкатися, то мама полiзе читати мораль, а там i до справжнiх моiх таемниць докопаеться».

– Та з чого ви взяли, що ми – затятi перфекцiонiсти? Господи! Ми звичайна сiм’я. Чи, може, ви говорите словами Меррi? Це вона вам казала про матiр? Що полiзе читати мораль?

– Так, тiльки дещо коротше.

– Бо це неправда, – сказав Швед. – Це не може бути причиною. Менi iнколи здаеться, що в неi дуже гострий розум, куди гострiший за язик…

О, цей спiвчутливий погляд, iз яким вiн дивиться на мене та вислуховуе моi пристраснi пояснення!.. Зверхнiй покидьок. Холодний, безсердечний покидьок. Дурний покидьок. І дурiсть отут найбiльше зло. А все через зовнiшнiсть – його, мою, Дон…

– Батьки часто не можуть прийняти… вiдмовляються вiрити…

О, вiд тих дармоiдiв жодноi користi! Тiльки шкода, нiякоi допомоги! І хто це вигадав – iти до того чортового психотерапевта?

– Хай йому грець, я не збираюся тут щось приймати або не приймати! – вибухнув Швед. – Дозволю нагадати вам, я тут через дочку. Я роблю все, що кажуть профi, якщо це рятуе вiд заiкання. І хотiв би почути вiд вас, якi такi вигоди отримуе моя дочка вiд того, що iй перекошуе все лице, тiло б’еться, наче у пропасницi, ноги сiпаються, руки луплять по столi, а сама полотнiе – i ви ще кажете iй, що вона це робить, щоб керувати матiр’ю та батьком?

– Добре, хто ж тодi винуватий у тому, що дiвчинка лупцюе по столi та полотнiе? Вiд кого тут усе залежить?

– Ну, та вже точно не вiд неi! – розлючено озвався Швед.

– Ви вважаете, що я до дiвчинки немилосердний, – пiдсумував лiкар.

– Ну… в певному сенсi… як батько… так. Вам нiколи не спадало на думку, що це може мати фiзiологiчне пояснення?

– Але ж я цього й не казав, мiстере Левов. Я можу запропонувати вам фiзiологiчне пояснення, коли так хочете. Але в нашому випадку вiд нього небагато користi.

Їi щоденник заiкання. Коли пiсля вечерi Ме

Страница 42

рi сiдала за кухонний стiл i писала в щоденнику звiт за прожитий день, в такi митi Шведа охоплювало непереборне бажання порiшити цього горе-лiкаря, котрий нарештi заявив йому – одному з тих батькiв, якi «не хочуть прийняти i вiдмовляються вiрити», – що дiвчинка перестане заiкатися лише тодi, коли в цьому вiдпаде потреба i iй схочеться помiняти характер «контакту» з довкiллям. Іншими словами, коли вона знайде заняття, цiкавiше, анiж манiпулювання. Щоденник заiкання – це червоний блокнот на трьох металевих кiльцях, де Меррi, на прохання логопеда, фiксувала кожен випадок, коли в неi виникали негаразди з мовленням. Коли ти сидиш i ретельно пригадуеш, а потiм занотовуеш, як, де, коли ти затинався впродовж дня, за яких обставин – менше, у чиiй присутностi – бiльше, тодi ти хоч-не-хоч зненавидиш цю ваду. І чи могло щось наганяти бiльше розпачу на нього, нiж читання цього щоденника одного п’ятничного вечора, коли дiвчинка пiшла в кiно з подружками i залишила цей блокнот розкритим на столi? «Коли я заiкаюся? Коли в мене питають щось таке, на що немае готовоi вiдповiдi, тодi я дуже часто заiкаюся. Коли на мене дивляться. Дивляться люди, котрi знають про мое заiкання, i особливо в тi моменти, як вони на мене дивляться. Хоча при людях, що не знають мене, може бути ще гiрше…» Меррi сторiнка за сторiнкою заповнювала свiй щоденник зворушливо-охайним почерком – i з ii писанини виходило, що заiкаеться вона завжди i всюди. Ось вона написала: «Навiть коли все нормально, мене весь час не покидае думка: “Як скоро вiн дiзнаеться, що я заiка? Коли я почну заiкатися i цим зiпсую геть усе?”» І, незважаючи на всi розчарування, вона щовечора (включаючи i вихiднi) сiдала так, щоб бачили батьки, i заповняла свiй щоденник заiкання. Разом iз логопедом вона розробляла рiзнi «стратегii» для рiзних ситуацiй: як поводитися з незнайомцями; що казати продавцям; як спiлкуватися з тими, кому ти бiльш-менш довiряеш. Вони розробляли стратегii, як поводитися з людьми з близького кола спiлкування – учителями, подругами, хлопцями, врештi, з дiдусями та бабусями, з батьком, з мамою. Стратегii так само фiксувалися в щоденнику. В щоденнику вона вела перелiк тем, на якi можна було б розмовляти з рiзними людьми, розбирала по пунктах, що слiд робити в ситуацiях, коли загроза повернення заiкання ставала найбiльшою, i ретельно до них готувалася. Як iй вдавалося витримувати весь цей тягар самокопирсання? Планування, яке вимагало вiд неi перетворення спонтанного на примусове, завзяття, з яким вона не обминала жодного мерзенного завдання – i пiсля всього цей пихатий сучий син говорить про якесь «знаряддя помсти»? Такого неослабного завзяття, як тодi, Швед не вiдчував ще нiколи, навiть тiеi осенi, коли його вмовили зайнятися футболом i вiн, попри всю свою нехiть до цього жорсткого спорту, де часто дiставалося по головi та й не тiльки по нiй, заграв, i ще й як заграв – i все «задля шкiльного блага».

Однак як не старалася Меррi, всi ii зусилля були марнi. У тихому, безпечному коконi логопедичного кабiнету, вилучена зi свiту, вона, за висловом самого лiкаря, почувалася краще, нiж у себе вдома: безперешкодно щебетала, сипала жартами, iмiтувала мову iнших i спiвала. Та варто було повернутися до звичного оточення, як ii «накривало», i вона була згодна на все, геть на все, аби уникнути слова, що починалося на «б», i дуже скоро починала белькотiти, бризкаючи слиною, а психотерапевт отримував заняття на другу суботу, препаруючи отой злощасний «б» i з’ясовуючи, «що вiн означав на рiвнi пiдсвiдомостi». Або – що пiдсвiдомо означало «м», чи «к», чи «г». Та грiш цiна його здогадам! З усiх генiальних iдей хоч би одна допомогла малiй бодай у чомусь? І що б там не казали, грiш цiна всiй отiй вовтузнi. Психотерапевт не допомiг, не було користi нi з логопедових стратегiй, нi з щоденника; безсила була навiть Дон, навiть ясна, чiтка вимова Одрi Гепберн. Якiсь незримi клешнi чiпко тримали Меррi та не вiдпускали.




Конец ознакомительного фрагмента.