Страница 1

Одного разу на Рiздво
Джозi Сiльвер


Чи можна зустрiти кохання на автобуснiй зупинцi? Лорi зустрiла… Вiд пронизливого погляду незнайомця ii серце шалено застукало. Однак автобус рушив, а хлопець так i лишився на зупинцi. Минув рiк. На рiздвянiй вечiрцi подруга Сара знайомить Лорi зi своiм хлопцем Джеком. У ньому Лорi впiзнае незнайомця з зупинки, якого так шукала… Та вiдтепер вони можуть бути лише друзями. Минае кiлька рокiв, а Лорi все ще не може забути про своi почуття. Одного дня Джек зiзнаеться, що тодi на вечiрцi впiзнав Лорi, що згадуе ii погляд i досi… Та краще б вона не чула цiеi правди. Бо до чого це призведе?.





Джозi Сiльвер

Джозi Сiльвер «Одного разу на Рiздво». Лiтературно-художне видання



Джозi Сiльвер невиправно романтична.

Майбутнього чоловiка вона зустрiла в той день, коли йому виповнилося двадцять один, – наступила йому на ногу.

Так i живе вона з ним, двома дiтьми та кiшкою в маленькому мiстечку десь у Мiдлендi – Серединних землях Англii.





Джеймсу, Еду й Алексу – з любов’ю







2008





21 грудня





Лорi


Я просто дивуюся, як це кожен, хто сiдае взимку до громадського транспорту, не падае одразу ж мертвим пiд навалою мiкробiв. За останнi десять хвилин на мене встигли й накашляти, i начхати. А якщо оця жiночка попереду ще раз струсить на мене свою лупу, я виллю на неi рештки моеi захололоi кави. Пити ii все одно вже не можна, бо там повно того лушпиння.

Я така стомлена, що ладна заснути просто тут, на хиткому верхньому поверсi переповненого автобуса. Дякувати Боговi, до Рiздва менi на роботу вже не треба. Анi мозок, анi тiло бiльше не витримають ще одного чергування за цiею жахливою стiйкою реестрацii в клятому готелi. Для клiентiв вона, звiсно, виблискуе гарненькими вогниками гiрлянд, та ii зворотний бiк – бездушне пекло. Очi розплющенi, але я практично засинаю. Уявляю собi, як упаду в сплячку аж до наступного року, бо завтра – додому, до батькiв, де все знайоме, усе сповите ностальгiею. Щось у цьому е. Ти залишаеш Лондон задля перепочинку в мирному селищi, на Серединних землях, у спальнi свого дитинства, де поринаеш у спокiйний плин часу, хоча спогади не завжди щасливi. У кожнiй родинi, якими близькими й теплими не були б стосунки, прихованi своi трагедii. У нас лихо сталось аж надто рано, шрам вiд нього – надто глибокий. Не думатиму зараз про це. Рiздво мае бути часом любовi та надii, а також – що в цю мить для мене найважливiше – сну. Сну, що перемежовуеться з поглинанням святкових страв наввипередки з братом Дерiлом i Анною, його дiвчиною, та з переглядом повного набору рiздвяного кiномотлоху. Бо нiяка втома не завадить подивитися знову й знову, як той бiдолаха стоiть мовчки на морозi та махае плакатиками перед дружиною свого найкращого друга, повiдомляючи, що його розбите серце любитиме ii завжди[1 - Лорi пригадуе епiзод iз фiльму «Реальне кохання» (Love Actually, 2003).]. Утiм. хiба це романтика? Не певна. Я маю на увазi: воно щось подiбне, але сльозливе та сентиментальне, а цей хлопець – найпаскуднiший друг у свiтi.

Можна зовсiм не турбуватися через мiкроби: мали б мене вбити, то вже зробили б це, бо надихалася бiльш нiж досить. Я притуляюся лобом до запiтнiлого скла й роздивляюся картинку Кемден Хай Стрит у мерехтiннi рiздвяних вогникiв i сяйвi яскравих переповнених вiтрин, де продаеться все: вiд шкiряних курток до недоладних лондонських сувенiрiв. Ще навiть четвертоi години немае, а вже сутенiе. Не думаю, що в Лондонi сьогоднi взагалi було достатньо денного свiтла.

Мое вiддзеркалення в темному склi пiдказуе, що час уже, напевно, зняти цей дурнуватий вiночок iз ялинковоi мiшури, який наша корова-менеджер учепила менi на волосся. Вигляд, нiби граеш архангела Гавриiла в рiздвянiй виставi для дiтлахiв. Та, коли чесно, це зайвий клопiт. Нiкому в цьому автобусi немае до мене дiла: анi похмурому чоловiковi в теплiй куртцi, котрий зайняв бiльшу частину нашого сидiння (вiн куняе над позавчорашньою газетою), анi зграйцi школярiв, якi перекрикують один одного «на гальорцi», анi, звiсно, тiй жiнцi з лупою та блискучими сережками-снiжинками. Вибiр бiжутерii в неi ще той. Була б я стервом, могла б поплескати ii по плечу та зауважити, що панi привертае до себе бiльше уваги тим снiгопадом, який здiймаеться при кожному поворотi ii голови. Але я не стерво – хiба в глибинi душi. А чи не всi такi?

Боже, скiльки вiн iще буде зупинятися, цей автобус? До моеi квартири всього кiлька миль, а вiн уже набрав людей бiльше, нiж худоби до фургона в базарний день.

«Давай, – думаю я, – рухайся. Вези мене додому». Але вдома зараз теж похмуро: Сара, моя сусiдка, поiхала до батькiв. Нiчого – нагадую собi – наступного дня я теж виберуся звiдси.

Автобус здригаеться перед зупинкою в кiнцi вулицi, а я дивлюся, як унизу один потiк людей намагаеться проштовхнутися назовнi, тодi як iншi тиснуться всередину. Схоже, вони думають, що це така розвага, коли задля рекорду купа дурнiв залазить до телефонноi будки чи ще кудись. На зупинцi, на вi

Страница 2

кидному сидiннi, притулився якийсь хлопець. Це, мабуть, не його автобус, адже вiн занурився в грубу книжку. Я звернула на нього увагу, бо юнак, здаеться, геть не помiчае штовханини, що коiться поруч iз ним. Уся картина нагадуе химерний спецефект iз фiльму, коли герой залишаеться зовсiм нерухомим, а весь свiт навколо нього крутиться, мов розмита картинка в калейдоскопi.

Я не бачу його обличчя, лише потилицю з русявим волоссям; воно не дуже коротко пiдстрижене, напевно, коли вiдростае, стае хвилястим. Одягнений у вовняне пальто-бушлат, закутаний плетеним шарфом. Це, очевидно, ручне плетиво – справжнiй кiч, несподiваний для решти його вигляду: темнi вузькi джинси, охайнi черевики, зосередженiсть над книгою. Я нахиляюся, намагаючись повернути голову й роздивитися, що вiн читае, протираю запiтнiле скло рукавом куртки, щоб краще побачити.

Не знаю, чи то мiй порух рукою по склу, чи то блискiтки на сережках жiнки з лупою, але хлопець щось побачив краем ока. Вiн пiднiмае голову, кiлька разiв моргае та вдивляеться в мое вiкно. Дивиться на мене.

Ми дивимось одне на одного, i я не можу вiдвести очей. Вiдчуваю, як ворушаться моi губи, нiби прагнуть щось вимовити, Бог знае, що саме, але раптом, не вiдомо з якоi причини, приходить усвiдомлення: я повинна вийти з автобуса. Мене охоплюе непереборний iмпульс вибратися назовнi, дiстатися до цього хлопця. Але я нiчого не роблю. Я не рухаюся, бо знаю: у мене жодного клятого шансу пробратися повз сусiда в куртцi, проштовхатися крiзь натовп, поки автобус не рушив. І тодi за мить я приймаю рiшення: залишуся на мiсцi, але спробую переконати його пiднятися в автобус, переконати його лише моiм вiдчайдушним поглядом, сповненим бажання.

Вiн не кiнозiрка, не вирiзняеться класичною красою, але мене пiдкорюе його стильна недбалiсть, його щирий невимушений шарм вiдстороненостi вiд натовпу. Менi звiдси навiть не видно кольору його очей. Зеленi, я б сказала, чи, може, синi?

І ще одне. Може, я видаю бажане за дiйсне, але бачу, що та сама громовиця вразила i його, мов невидима подвiйна блискавка незбагненно поеднала нас. Його очi розширились, у них – вiдвертий шок упiзнання. Вiн розгублено оглядаеться – так ми поводимося, коли помiчаемо старого доброго друга, якого сто рокiв не бачили, та не можемо повiрити, що це справдi вiн.

Це нiби: «О, привiт!», або «Боже, це ти!», чи «Не можу повiрити! Як же добре, що я тебе побачив» – усе одразу.

Вiн переводить погляд на чергу, яка меншае, але тих, хто бажае пiднятися в автобус, ще досить, потiм знову здiймае очi на мене. Менi здаеться, я чую його думки. Вiн розмiрковуе, чи божевiлля це – сiсти не у свiй автобус. Або гадае, що мiг би менi сказати, якби мiж нами не було нi скла, нi натовпу, або чи не дурня це все – стрибати через двi сходинки, щоб дiстатися до дiвчини.

«Нi, – намагаюся вiдповiдати йому подумки, – нi, ти не будеш почуватися дурником. Я тобi не дозволю. Просто сiдай уже в цей клятий автобус, давай!» Вiн упритул дивиться на мене, а потiм на його прекрасних вустах повiльно з’являеться усмiшка, нiби вiн не може ii стримати. Тодi я всмiхаюсь у вiдповiдь, голова паморочиться, i я теж не можу цьому зарадити.

«Будь ласка, сiдай в автобус». Вiн пiдхоплюеться, раптово вирiшуючи, згортае книгу, ховае ii до наплiчника, який тримав бiля нiг. Вiн iде вперед, а я затамовую подих, притискаю долоню до скла, кваплю його, бо чую, як шиплять, зачиняючись, дверi, як водiй вiдпускае ручне гальмо.

«Нi! Нi! О, Боже не смiй рушати! Це ж Рiздво!» Я хочу кричати, попри те, що автобус уже вивертае на дорогу, набирае швидкостi, а назовнi стоiть вiн i, не дихаючи, дивиться, як ми вiд’iжджаемо. Я бачу, як поразка гасить свiтло в його очах. І тодi – тому що це Рiздво й тому що я щойно безнадiйно закохалась у незнайомця на автобуснiй зупинцi – я посилаю йому прощальний зневiрений повiтряний цiлунок, притискаю чоло до скла й дивлюся на нього, поки вiн не зникае.

Потiм я усвiдомлюю. Чорт! Чому я не видерла аркуша з книжки нещасного хлопця, не написала чогось, не показала йому? Тож могла б! Навiть не написала номера свого телефону на запiтнiлому склi. Я могла б вiдчинити вiконце та прокричати йому свое iм’я, адресу чи ще щось. Можна перебирати безлiч варiантiв того, що могла б зробити, та не зробила. Нiчого не прийшло менi на гадку тiеi митi, бо я просто не могла вiдвести вiд нього очей.

Для випадкових глядачiв це, напевно, були шiстдесят секунд нiмого кiно, вартого Оскара. Вiдтепер, якщо хтось мене запитае, чи я колись закохувалася з першого погляду, я вiдповiм:

– Так, однiеi чудовоi митi двадцять першого грудня двi тисячi восьмого року.




2009




Новорiчнi обiтницi

Цього року лише двi обiтницi, але великi, блискучi, розкiшнi.



1. Знайти його, мого хлопця з автобусноi зупинки.

2. Знайти собi першу нормальну роботу в журналi.



Прокляття. Треба було писати олiвцем, тодi б я стерла iх та викинула зi свого життя. В iдеалi, насправдi, менi б хотiлося спочатку знайти страшенно круту роботу в часописi, а потiм д

Страница 3

сь у кав’ярнi натрапити на цього автобусного хлопця. І щоб я тримала якийсь корисний ланч, а вiн би ненароком вибив його в мене з рук, а тодi б подивився на мене й сказав: «О, це ти. Нарештi».

І тодi б ми забули про ланч, пiшли натомiсть гуляти парком, тому що втратили апетит, але знайшли кохання всього свого життя.

Так чи не так, проте побажайте менi успiху.




20 березня





Лорi


– Це не вiн? Я щойно вiдчула в нього автобусну ауру – точно тобi кажу.

Я обертаюся туди, куди кивае Сара, веду очима вздовж бару, де, як i годиться в п’ятницю ввечерi, повно народу. Ми пiдсiли на цю звичку: тепер, варто нам кудись вийти, одразу роздивляемось обличчя в натовпi, шукаючи «автобусного хлопця», як його охрестила Сара, коли минулого сiчня ми дiлилися рiздвяними враженнями. Святкування в ii родинi в Йорку вiдбуваються значно гучнiше, нiж моi затишнi посиденьки за багатим столом у Бiрмiнгемi, але ми обидвi повернулися в реальнiсть зимового Лондона з новорiчною хандрою. До спiльного «сльозливого горщика» я вкинула свою журливу iсторiю про «кохання з першого погляду», та одразу ж про це пошкодувала. Не через те, що я не довiряла Сариному вмiнню зберiгати чужi таемницi, а швидше тому, що наступноi митi вона зациклилася на iдеi знайти того хлопця бiльше за мене. А я тихенько божеволiла, думаючи про нього.

– Котрий? – я зосереджено видивляюся в море людей: здебiльшого незнайомi потилицi.

Вона чухае носа, гадаючи, як видiлити того хлопця, щоб я змогла його роздивитися.

– Он, у центрi, поруч iз жiнкою в синiй сукнi.

Жiнку помiтити легше: хвиля ii прямого бiлявого волосся вiдбивае свiтло, коли вона закидае голову та смiеться до свого супутника.

Вiн приблизно того зросту, який менi треба. Волосся нiби схоже, i е щось бентежно знайоме в лiнii плечей пiд темною сорочкою. Це може бути хто завгодно, а може бути й автобусний хлопець. Що бiльше я дивлюся на нього, то бiльше впевнююся: пошуки закiнчено.

– Не знаю, – кажу, затамувавши подих, бо вiн дуже близько вiд нас. Пiсля стiлькох моiх розповiдей Сара, мабуть, краще за мене знае, який вiн мае вигляд. Я хочу пiдiйти. Якщо чесно, я вже почала наближатися, але Сарина рука спиняе мене: вiн саме нахилився поцiлувати блондинку, яка одразу ж стае для мене найменш привабливою людиною на планетi.

Боже, я ж думаю, що це вiн! Нi! Так не мало бути. Кожноi ночi я програвала у своiх думках безлiч варiантiв цiеi сцени, i вона нiколи, нiколи не завершувалась ось так. Інодi вiн був iз компанiею хлопцiв у барi, iнодi – у кав’ярнi читав на самотi, але нiколи не з’являвся з дiвчиною, яку б пестив до нестями просто на людях, так що ii блискуча бiлява макiтра йде обертом.

– Холера, – бурчить Сара, пiдсовуючи менi до руки келих. Ми спостерiгаемо за тривалим цiлунком. І ще тривалiшим.

Божечко, невже цi люди краю не знають? Тепер вiн мне ii дупу, стрiмко долаючи межу дозволеного в залюдненому барi.

– Гiднiсть, люди! – гарчить Сара. – Вiн зовсiм не твого типу, Лу.

Я розчавлена. Настiльки, що перекидаю одним ковтком цiлий келих холодного вина. Мене пересмикуе.

– Я, мабуть, хочу пiти, – кажу нарештi. Це смiшно, але я зараз, напевно, заплачу.

Тут вони завершують довгий цiлунок, вона поправляе сукню, вiн шепоче щось iй на вушко, вiдвертаеться та йде просто на нас.

Мить – i я впiзнаю. Вiн проходить повз нас, а я майже регочу вiд запаморочливого полегшення.

– Не вiн, – шепочу я. – Навiть не дуже схожий на нього. Сара закочуе очi та видихае повiтря, бо теж, мабуть, затамувала подих.

– Трясця! Хвалити Бога. Хтивий пес. Уявляеш, я його мало не пiдчепила, коли вiн iшов.

Вона мае рацiю. Молодик, який щойно просунув повз нас, сповнений самозакоханостi: тильною стороною долонi вiн витирав помаду дiвчини зi свого рота та манiрно й задоволено шкiрився дорогою до вбиральнi.

Боже, менi треба ще випити. Я шукаю автобусного хлопця вже три мiсяцi. Або я знайду його якнайшвидше, або мене в реанiмацiю заберуть.



Пiзнiше, повернувшись на Делансi-стрит, ми скидаемо туфлi та валимося на канапу.

– Я от думаю, – починае Сара, перекочуючись зi свого боку канапи до мене, – оцей новий хлопець на роботi може тобi сподобатися.

– Я хочу лише автобусного хлопця, – промовляю я мелодраматично, як у костюмному фiльмi.

– А що, коли ти його знайдеш, а вiн покидьок? – мiркуе вона. Нашi враження в тому барi, очевидно, ii добряче струсонули.

– Гадаеш, менi слiд кинути пошуки? – я пiднiмаю з бильця канапи важку голову та дивлюся на подругу. Вона розводить руками й так i завмирае.

– Просто кажу, що тобi треба мати аварiйний план.

– На випадок покидька?

Вона пiдносить великi пальцi, напевно, тому, що пiдняти голову – надто велике зусилля.

– Вiн може виявитися найкращим, супергероем вищого гатунку, – каже вона, – або в нього може бути дiвчина. О, боронь Боже, Лу, вiн може навiть бути одруженим.

Тут менi зацiпило горло. Справдi зацiпило.

– У жодному разi! – шиплю я у вiдповiдь. – Вiн самотнiй, вiн чудовий, i вiн десь тут поблизу, чекае, кол

Страница 4

я його знайду. Я вiдчуваю, що воно саме так i е, з усiею впевненiстю п’яноi жiнки. Або, може, вiн навiть сам шукае мене.

Сара пiдпираеться лiктем та витрiщаеться на мене. Їi довгi рудi пасма розтрiпалися, туш потекла.

– Я просто кажу, що ти можеш мати нереальнi сподiвання, i тобi – нам – далi треба дiяти обережнiше, от i все.

Я знаю: вона мае рацiю. У цьому барi в мене ледь серце не стало.

Ми дивимось одна на одну, а потiм вона плескае мене по нозi.

– Ми його знайдемо, – запевняе. Це такий простий жест солiдарностi, але вiд нього в мене клубок у горлi. Усе ж таки я добряче напiдпитку.

– Обiцяеш?

Вона кивае, кладе руки на серце, а з мого горла вириваеться бурхливе ридання, бо я втомилася, сп’янiла, i ще тому, що iнодi не можу згадати обличчя автобусного хлопця й боюся, що забуду, який вiн мае вигляд.

Сара сiдае та витирае менi очi рукавом сорочки.

– Не плач, Лу, – шепоче вона. – Ми й надалi його шукатимемо, поки не знайдемо.

Я киваю, вiдкидаюся на спину та дивлюся на лiпну стелю, яку наш господар обiцяе полагодити, вiдколи ми перебралися сюди кiлька рокiв тому.

– Ми знайдемо. І вiн буде iдеальним.

Вона замовкае, потiм непевно змахуе гострим пальцем над головою.

– Краще йому таким бути. Або я вирiжу «покидьок» просто тут, у нього на лобi.

Я киваю. Я цiную ii вiрнiсть i вiдповiдаю iй тим же.

– Іржавим скальпелем, – погоджуюся, малюючи подумки жахливий образ.

– І в нього буде зараження кровi та голова вiдпаде, – бурмоче вона.

Я заплющую очi й нечутно смiюся. Поки не знайду цього хлопця, левина доля моеi любовi належить Сарi.




24 жовтня





Лорi


– Ну, гадаю, у нас вийшло суперово, – каже Сара, оглядаючи результати нашоi працi.

Ми цiлий тиждень витратили на ремонт своеi мiнiатюрноi вiтальнi. Стоiмо обидвi, укритi пилюкою та плямами фарби. Ми вже дуже близькi до завершення, i мене охоплюе тепле почуття задоволення – от якби ще моя гидотна робота в готелi викликала хоча б половину такого вiдчуття.

– Сподiваюся, господарю сподобаеться, – кажу я.

Ми, узагалi-то, не повиннi змiнювати щось у квартирi, але я не розумiю, чого б це вiн заперечував проти нашого порядкування.

– Вiн мав би нам за це заплатити, – Сара взяла руки в боки. На нiй обрiзаний робочий комбiнезон поверх яскраво-рожевоi жилетки. У поеднаннi з ii рудим волоссям – ефект пожежноi машини. – Ми щойно пiдняли вартiсть квартири. Хiба хтось може вподобати отой зношений старий килим, а не цi чистi дошки?

Я смiюся, пригадуючи нашу кумедну боротьбу з килимом, згорнутим у рулон, який ми волочили вниз сходами з нашоi квартири на останньому поверсi. Поки зiйшли, то впрiли, мов шахтарi, та матюкалися, як матроси, обидвi облiпленi шматками облiзлоi поролоновоi пiдкладки. Нарештi ми вдарили по руках, викинувши його до сусiдського контейнера. Сподiваюся, сусiди нiчого не помiтять, бо той i так уже був напiвзавалений рiзним мотлохом.

Старi дубовi дошки пiдлоги виявилися дуже гарними – до того, як теперiшнiй власник заховав iх пiд цiею строкатою потворою, хтось роками переймався тим, щоб вони перебували в належному станi. Ми всi руки вiдбили, полiруючи iх, i воно таки того варте, бо зараз стоiмо в охайнiй кiмнатi, сповненiй свiтла, яке ллеться на свiжi бiлi стiни з великих старомодних вiкон. Це старовинний будинок зi шляхетними обрисами, попри лiплену стелю. Ми додали дешевий килимок, накрили розрiзненi меблi покривалами з наших спалень та врештi-решт, гадаю, створили маленьке диво.

– Бохо-шик, – заявляе Сара.

– У тебе фарба на волоссi, – я торкаюся своеi макiвки, щоб показати, де саме, i, звiсно ж, додаю собi ще одну нову пляму.

– У тебе теж, – смiеться вона. Потiм дивиться на годинник. – Риба з картоплею?

У Сари метаболiзм, як у коняки. Це одна з улюблених мною рис ii характеру, бо дозволяе менi iсти тiстечка, не вiдчуваючи жодноi провини. Я киваю, бо теж умираю з голоду.

– Я пiду.

За пiвгодини ми «обмиваемо» нашу нову дивовижну вiтальню картоплею з рибою, яку iмо з колiн, сидячи на канапi.

– Нам треба кидати роботу та ставати зiрками якогось шоу на телебаченнi про дизайн оселi, – каже Сара.

– Ми пiдiрвемо це шоу, – погоджуюсь я. – «Лорi й Сара: новий шанс для ваших дизайнiв».

Вона завмирае, не донiсши виделку до рота.

– «Сара i Лу: новий шанс для дизайну».

– «Лорi й Сара» звучить краще, – смiюся. – Ти знаеш, що я маю рацiю. Бо я старша, тож маю бути на першому мiсцi, це по-чесному.

Наш старий жарт. Я на кiлька мiсяцiв старша за Сару й нiколи не втрачаю шансу скористатися своiм статусом. Вона розбризкуе пиво, коли я нахиляюся, щоб узяти з пiдлоги свою пляшку.

– Обережно, дошки!

– У мене тут таця, – кажу я поважно.

Вона нахиляеться та розглядае мою iмпровiзовану тацю: цьогомiсячний рекламний буклет iз супермаркету.

– О Боже, Лу, – каже вона повiльно, – ми вже користуемося тацею.

Я похмуро ковтаю.

– Це означае, що ми маемо постарiшати та завести спiльних кицьок?

Вона кивае:

– Боюся, що так.

– Може, i так, – бурчу я, – мо

Страница 5

особисте життя офiцiйно вмерло.

Сара скручуе свою упаковку вiд риби з картоплею.

– Маеш звинувачувати тiльки себе, – каже вона.

Зрозумiла рiч, то вона про автобусного хлопця. Тепер вiн набув майже мiфiчного статусу, i я вже готова вiдмовитися вiд нього. Десять мiсяцiв – довгий строк для пошукiв геть не знайомоi тобi людини, при цьому анi найменшого шансу на те, що вiн виявиться самотнiм, що я йому сподобаюся i що вiн не манiяк iз сокирою. Сара активно доводить свою думку, що я маю рухатися далi, менi потрiбно знайти когось iще до того, як я стану бабцею. Знаю, що вона мае рацiю, але мое серце ще не готове вiдпустити незнайомця. Те вiдчуття, коли нашi очi зустрiлися… У мене такого нiколи в життi не було.

– Ти вже встигла б усю земну кулю оббiгти, вiдколи його побачила, – каже подруга. – Подумай лишень, скiльки досконалих джентльменiв через оцi твоi дii впiймали облизня. А так мала б розповiдати онукам у старостi казочки про Роберто з Італii та про Влада з Росii.

– Не збираюся заводити анi дiтей, анi внукiв. Натомiсть до скону марно шукатиму автобусного хлопця та заведу разом з тобою кицьок, – вiдповiдаю я. – Ми вiдкриемо центр порятунку, а королева нагородить нас медаллю за службу котам.

Сара смiеться, але ii очi кажуть: прийшов час запакувати мрii про автобусного хлопця, заховати iх подалi та вiдпустити його.

– Я щойно згадала, що на кiшок у мене алергiя, – провадить вона. – Але ти все одно любитимеш мене?

Я зiтхаю й тягнуся до свого пива.

– Боюся, ти все зiпсувала. Знайди когось iншого, Саро, нам не бути разом.

Вона смiеться:

– У мене наступного тижня побачення.

Тримаюся за серце:

– Як швидко ти про нас забула.

– Я зустрiла його в лiфтi. І тримала в заручниках, заблокувавши кнопку «стоп», поки вiн не погодився пiти зi мною на побачення.

Менi справдi треба вчитися життю в Сари. Вона бачить те, що хоче, i хапае це двома руками. У стотисячний раз я шкодую, що в мене не вистачило рiшучостi вийти з того автобуса.

Але факт лишаеться фактом: я цього не зробила. Може, час уже стати мудрiшою: припинити шукати його, припинити напиватися в сльозах i шмарклях пiсля кожноi новоi поразки.

Є iншi чоловiки. Треба поставити своiм життевим гаслом вислiв: «А як би вчинила Сара?» – я впевнена, що вона не потратила б цiлий рiк свого життя на таку маруду.

– Купимо на цю стiну нову картину? – питае вона, дивлячись на порожне мiсце над камiном.

Я киваю.

– Так, чом би й нi. Можна з котиками?

Вона смiеться та плескае мене по головi скрученим папером вiд риби.




18 грудня





Лорi


– Спробуй не робити передчасних висновкiв, коли сьогоднi зустрiнешся з Девiдом, добре? З першого погляду ти, може, вирiшиш, що це не твiй тип, але повiр: вiн чудовий. І добрий. Знаеш, днями на зустрiчi вiн поступився менi своiм стiльцем. Скiльки тобi вiдомо хлопцiв, якi на таке здатнi? – Сара виголошуе цю промову, тримаючи на колiнах укритi пилом виннi келихи, усi, що iй вдалося знайти в глибинi кухонноi шафки нашоi мiнiатюрноi спiльноi квартири.

Я мiркую, що б таке вiдповiсти, але, якщо чесно, вибору в мене замало.

– Молодик iз нижньоi квартири вiдсунув свого велосипеда, щоб дати менi пройти цього ранку. Таке рахуеться?

– Оце той, що вiдкривае нашу пошту та щовихiдних лишае по собi в холi на пiдлозi рештки кебабу?

Я тихенько смiюся та занурюю келихи в гарячу пiнну воду. Сьогоднi ми влаштовуемо нашу щорiчну рiздвяну вечiрку, яку проводимо, вiдколи перебралися на Делансi-стрит. Хоча й кепкуемо одна з одноi, кажучи, що ця вечiрка буде значно вишуканiшою, бо ми вже закiнчили унiверситет, нашими гостями будуть здебiльшого студенти та декiлька колег, з якими ми ще товаришуемо. Вони прийдуть, щоб випити дешевого вина, подискутувати про речi, яких насправдi не розумiють. У мене ж, здаеться, особлива мiсiя: я маю здибатися з незнайомцем на iм’я Девiд, якого Сара визначила як iдеального чоловiка для мене. Ми вже це проходили. Моя найлiпша подруга уявляе себе свахою. В унiверi вона вже кiлька разiв мене так пiдставляла. Першим був Марк (чи Майк?), який посеред зими з’явився в бiгових шортах та протягом усiеi вечерi намагався викинути з мого меню страви, вiд калорiйностi яких можна було позбутися бiльш нiж за годину вправ у спортзалi. Я люблю добре попоiсти, тож головною стравою в меню, яка мене не цiкавила, був Майк. Чи то Марк. Один iз них. На захист Сари можу зазначити, що зовнiшнiсть у нього була, як у Бреда Пiтта, якщо скосити очi та дивитися на нього кутовим зором у темнiй кiмнатi. Що, власне, я й зробила. Зазвичай не сплю з хлопцями на першому побаченнi, але тодi вiдчувала, що мушу спробувати. Заради Сари.

Другий ii вибiр, Фрейзер, був лише трохи кращим. Я принаймнi запам’ятала, як його звуть. Поза сумнiвом, вiн був найбiльш шотландським шотландцем, якого я колись бачила, настiльки, що я зрозумiла ледь-ледь вiдсоткiв п’ятдесят з того, що вiн казав. Про волинки, здаеться, не згадував, але я не здивувалася б, якби вiн мав одну при собi, розiбрану, заховану пiд куртк

Страница 6

ю. Його метелик у клiтинку бентежив уяву, але яке це мало значення? Лоханувся вiн по-справжньому лише наприкiнцi побачення. Хлопець провiв мене додому, на Делансi-стрит, i поцiлував так, нiби проводив рятiвнi заходи «дихання рот в рот». Рятiвнi заходи iз залученням надмiрноi кiлькостi слини. Я забiгла до квартири й одразу кинулася до ванноi кiмнати. Там побачила себе в дзеркалi. Можна було подумати, що цiлувалась я з нiмецьким догом. Пiд дощем.

Не скажу, що маю вражаючий перелiк хлопцiв, яких обирала сама. За винятком Льюiса, з яким товаришувала дуже довго, коли ще жила вдома, я весь час даю маху. Три побачення, чотири побачення, iнодi навiть п’ять – i незмiнне фiаско. Я починаю мiркувати, що мати таку блискучу подружку, як Сара, це – палиця на два кiнцi. Вона змушуе чоловiкiв чекати вiд жiнок чогось нереального. Якби я не любила ii до нестями, то б, напевно, видерла iй очi.

Так чи iнакше, можете сказати, що я дурна, але знаю: нiхто з цих чоловiкiв не був для мене тим самим. Я дiвчина, вiддана романтицi. Нора Ефрон[2 - Нора Ефрон (Nora Ephron; 1941—2012, США) – режисерка, вiдома романтичними комедiями, за що ii й цiнуе Лорi.] – ось iдеальна вiдповiдь про романтичну вечерю моеi мрii. Я хотiла б знати, чи дiйсно гарнi хлопцi так до бiса гарно цiлуються. Ну, ви зрозумiли. Сподiваюся, мiж цими жабами таки колись знайдеться принц. Або хоча б щось подiбне.

Хто знае, який вiн, цей Девiд, мае бути? Раптом третiй раз виявиться вдалим? Не збираюся тамувати подих. Можливо, вiн стане коханням усього мого життя, а може, буде огидним. Але не буду кривити душею: я дiйсно заiнтригована й майже готова дати собi волю. Не так уже й часто я таке собi дозволяю, особливо в роцi, що минае. Обидвi ми пережили переворот у життi, коли вибралися iз затишного свiту унiверу до робочоi реальностi. У Сари це вийшло бiльш вдало, нiж у мене. Вона майже без зусиль знайшла посаду молодшого спiвробiтника на мiсцевому телебаченнi, а я от досi працюю реестратором у готелi. Так, попри мою новорiчну обiтницю, я, безперечно, ще не знайшла роботу своеi мрii. Але або це, або повернення до Бiрмiнгема. Я страшенно боюся, що, поiхавши з Лондона, уже не повернуся сюди. У Сари все виходить легше, вона дуже товариська, я ж дещо незграбна в спiлкуваннi з людьми, а це означае, що спiвбесiди проходять не досить вдало.

Але не сьогоднi. Я маю намiр напитися так, щоб та соцiальна незграбнiсть навiть голови не пiдняла. Зрештою, у нас ще потiм буде Новий рiк – встигнемо забути свою необачну хмiльну поведiнку. Я хочу сказати: усе, це вже минулий рiк, хвалити Бога. Рухаймося далi!

І, до речi, сьогоднi ввечерi нарештi познайомлюся з новим Сариним приятелем. Вона з ним уже кiлька тижнiв, але з рiзних причин я все нiяк не могла подивитися на цю дорогоцiнну знахiдку, хоча наслухалася про нього стiльки, що можу вже книгу писати. Йому дуже не пощастило: я вже знаю, що в лiжку вiн – бог сексу i що Сара сповнена надiй мати вiд нього дiтей i стати його дружиною, щойно вiн досить високо злетить на небосхилi мас-медiа, а все до цього йде. Менi майже шкода цього чоловiка, бо його майбутне розписане на найближчi кiлька десяткiв рокiв, а йому лише двадцять чотири. Але, слухайте, це ж Сара. Яким би крутим чувак не був, вiн таки щасливчик.

Вона не припиняе говорити про нього. Знову й знову розповiдае менi про iхнiй нестримний секс, значно бiльше, нiж я хотiла б насправдi знати.

Я пiдкидаю в повiтря мильнi бульбашки, як дитина, що граеться чарiвною паличкою. Мильнi пальцi здiймаю вгору, намагаючись спинити потiк ii розповiдей.

– Окей, окей, усе, будь ласка. Спробую не кiнчити в той момент, коли нарештi побачу твого майбутнього чоловiка.

– Тiльки йому про це не кажи, добре? – вона шкiриться. – Усе це, про майбутнього чоловiка? Бо вiн ще нiчогiсiнько не знае. А раптом це його шокуе?

– Ти так вважаеш? – кажу незворушно.

– Значно краще, якщо через кiлька рокiв вiн вирiшить, що це була його власна чудова iдея, – вона обтрушуе пилюку з джинсiв i встае зi стiльця.

Я киваю. Якщо я добре знаю Сару – а воно так i е, – вона обкрутила його навколо свого тендiтного пальчика, i вiн уже готовий спонтанно освiдчитися, коли вона вирiшить, що настав слушний момент. Ви знаете таких людей, до яких усе завжди притягуеться? Цих полум’яних жар-птиць, якi випромiнюють ауру, що вабить людей у iхню орбiту? Сара саме така. Але коли думаете, що це робить ii нестерпною, ви помиляетеся.

Уперше я з нею зустрiлася саме тут, на першому курсi унiверу. Я вирiшила, що краще оселитися не в гуртожитку, а в тих квартирах, якi пропонуе знiмати унiверситет, i знайшла саме це мiсце. Це високий старий таунхауз, подiлений на три частини: двi бiльших квартири внизу та наша мансарда, причiплена зверху, нiби хтось нагадався втулити ii туди в останнiй момент. Я була просто зачарована, щойно ii побачила, моi рожевi окуляри аж тиснули перенiсся. Ви пам’ятаете ту маленьку квартирку, де живе Брiджит Джонс? Саме ii менi нагадало це мiсце, лише трохи бiльш занедбане й не таке шикарне. Мене чекала

Страница 7

там сусiдка – зовсiм незнайома людина, з якою я буду дiлити оренду. Але жоден iз цих недолiкiв не ставав менi на перешкодi; одну незнайому людину витримати легше, нiж дивитися на цiлий натовп незнайомцiв, що тиняються гуртожитком. Я досi пам’ятаю, як перевозила всi своi речi сходами на три поверхи, коли перебиралася туди, сподiваючись, що моя нова сусiдка не зруйнуе тих мрiй про Брiджит Джонс.

Вона причепила до дверей вiтальну записку – великими закрученими червоними лiтерами, розкиданими на зворотi старого конверта:



Дорога моя нова сусiдко!

Пiшла купити якоiсь дешевоi шипучки, щоб вiдсвяткувати наше новосiлля.

Хочеш, забирай бiльшу кiмнату, я все одно люблю жити, щоб туалет був пiд боком!

    Цьом.

Так усе й пiшло. Вона простягнула менi руку, ще коли я навiть ii не бачила. Вона багато чим вiд мене рiзниться, але в нас досить спiльного пiдгрунтя, щоб дружба спалахнула одразу. Вона неймовiрна: локони, рудi, мов пожежна машина, спадають майже до дупи, статура чудова, але чхати вона хотiла на те, який вигляд мае.

Зазвичай такi розкiшнi особи, як вона, змушували мене почуватися поруч у ролi страшненькоi сестрички, але Сара вмiе зробити так, що тобi коло неi добре. Перше, що я вiд неi почула, коли вона повернулася з крамнички в той день, було: «Щоб я скисла! Та ти ж копiя Елiзабет Тейлор! Нам на дверi треба здоровезного замка вiшати, бо iнакше тут бунтiвний натовп збереться».

Звiсна рiч, вона перебiльшуе. Не так уже я i схожа на Елiзабет Тейлор. Своiми синiми очима та темним волоссям я завдячую бабусi-француженцi по материнськiй лiнii. Вона була доволi вiдомою балериною рокiв до тридцяти; ми зберiгаемо дорогоцiннi програмки та газетнi вирiзки iз зернистими фотографiями, якi це доводять. Але себе я завжди описувала як невдалу парижанку. Успадкувавши бабусинi форми, я не отримала ii грацii, а охайна зачiска тендiтноi брюнетки на моiй головi перетворилася на масу кучерикiв, якi доводиться постiйно пiдправляти плойкою. До того ж, я нiколи не змогла б займатися хореографiею. Надто вже захоплююся шоколадним печивом. Колись мiй метаболiзм помститься, i тодi менi клямка.

Сара жартома зве нас «повiя i принцеса». Направду, у нiй анi грамульки вiд шльондри немае, а я й близько не вмiю поводитися, як справжня ледi, щоб мати право зватися принцесою. Я ж кажу: ми зустрiлися десь посерединi й нам весело разом. Вона для мене, як Тельма для Луiзи[3 - Лорi пригадуе героiнь фiльму «Тельма i Луiза» (Thelma & Louise, 1991).], саме тому я дещо спантеличена тим, що вона отак раптово потрапила на гачок хлопця, якого я навiть не бачила та не схвалила його кандидатури.

– Випивки в нас достатньо? – вона критично оглядае стрiй пляшок, який розтягнувся вздовж кухонного столу. Вишуканою колекцiею не назвеш: це те, що нам вдалося набрати на дешевих розпродажах вина й горiлки в супермаркетах, але цього мае вистачити, щоб зробити вечiрку незабутньою. Чи то пак, до повного забуття.

– Аж надто. Народ ще iз собою принесе, – заспокоюю я. – Усе буде класно.

Мiй шлунок бурчить, нагадуючи, що ми з подругою зi самого снiданку нiчого не iли.

– Чула? – питаю, потираючи черево. – Моi кишки просять тебе зготувати «ДС-делiкатес».

Саринi сандвiчi – частина мiфiв та легенд Делансi-стрит. Вона вiдкрила менi таемницю своеi святоi снiданковоi трiйцi – бекону, буряку та грибiв, – i ми розробляли цю фiрмову страву в найкращi часи, що видалися за цi два роки, назвавши ii «ДС-делiкатес» на честь нашоi квартири.

Вона смiеться, пiдводячи очi:

– Сама можеш зробити, ти ж умiеш.

– Але не так, як ти.

Із задоволеним виглядом вона вiдчиняе холодильник.

– Таки так.

Я спостерiгаю, як Сара викладае шар курятини та блакитного сиру з латуком, майонезом i журавлиною – точна наука, яку менi нiколи не опанувати. Знаю, звучить огидно, але повiрте, це не так. Може, це не е середньостатистичною студентською iжею, але, вiдколи знайшли таке вигiдне поеднання ще в унiверiвськi часи, ми завжди намагаемося тримати цi продукти у своему холодильнику. Це, можна сказати, наша звична iжа. Ну, ще морозиво й дешеве вино.

– Уся суть саме в журавлинi, – кажу пiсля першого укусу.

– Тут справа в кiлькостi, – вiдповiдае вона. – Даси забагато журавлини – i ось тобi бутерброд з варенням. Забагато сиру – i ти облизуеш тiнейджера в брудних шкарпетках.

Я збираюся вкусити сандвiч знову, але вона пiдстрибуе та хапае мене за руку.

– Чекай. Треба випити, щоб набратися святкового настрою.

У мене вириваеться стогiн, коли я здогадаюся, що вона зараз зробить.

А вона дiстае два низьких келихи, нечутно смiеться та заглядае вглиб шафки. Там, за пачкою пластiвцiв, ховаеться вкрита пилом пляшка.

– Чернеча сеча, – каже вона, наливаючи нам по ритуальнiй порцii. Насправдi, це бенедиктин, старий трав’яний лiкер, який дiстався нам разом iз квартирою. Етикетка на пляшцi твердить, що трунок мiстить особливу сумiш таемних трав i спецiй, але на першiй же дегустацii, щойно пiсля переiзду, ми дiйшли згоди: одним iз таемних iнгредiентiв точно мае

Страница 8

ути сеча ченця бенедиктинця. З того часу й дотепер, зазвичай на Рiздво, ми випиваемо по ковтку з цiеi пляшки – ритуал, що приносить нам однаково насолоди й огиди.

– До дна! – шкiриться вона, пускаючи склянку через весь стiл до мене, та сiдае на свое мiсце. – Веселого Рiздва, Лу.

Ми цокаемося та перехиляемо нашi склянки одним рухом, порожне скло грюкае об стiл, ми кривимося.

– З плином часу воно не кращае, – бурчу я, вiдчуваючи, як рiдина обдирае шкiру з пiднебiння.

– Ракетне паливо, – рипить вона та смiеться. – Їж свiй сандвiч, ми його заробили.

Сандвiчi мають поглинатися в тишi. Коли ми закiнчуемо, вона постукуе по краю порожньоi тарiлки.

– Гадаю, якщо зараз Рiздво, ми можемо додати ковбаски.

Я хитаю головою.

– Не змiшуй з «ДС-делiкатесом».

– У життi мало такого, що не можна було б покращити сосискою, Лорi, – вона пiдняла брову. – Нiколи не знаеш, може, тобi сьогоднi пощастить iз побаченням з Девiдом.

Враховуючи два побачення наослiп, якi менi влаштувала Сара, я б не сказала, що ця перспектива мене дуже надихае.

– Давай уже, – я занурюю тарiлки до мийки. – Нам краще приготуватися, скоро всi прийдуть.



Коли Сара знаходить мене й буквально витягае за руку з кухнi, менi вже досить добре пiсля трьох келихiв бiлого.

– Вiн тут, – шепоче вона, ледь не розтрощуючи кiсточки моiх пальцiв. – Іди привiтайся. Ти маеш побачити його просто зараз.

Я, усмiхаючись, прошу вибачення в Девiда, поки вона мене витягуе з кухнi. І вже починаю розумiти, що Сара мала на увазi, називаючи його бугаем.

Кiлька разiв вiн мене розсмiшив, увесь час пильнуючи, щоб мiй келих не спорожнiв. Я вже починала розмiрковувати про невеличкий пробний цiлунок. Вiн доволi приемний, у стилi Росса з «Друзiв». Але менi набагато цiкавiше побачити нову Сарину половинку, а це означае, що завтра вiд Росса з «Друзiв» залишиться лише каяття. Кращого барометра не знайдеш.

Вона тягне мене крiзь натовп наших приятелiв, якi п’ють i смiються, через усю цю купу людей, яких я навiть не впевнена, що знаю, поки ми нарештi не дiстаемося до ii хлопця, який невпевнено завмер бiля вхiдних дверей.

– Лорi, – Сара нервуе, але очi ii сяють, – познайомся, це Джек. Джеку, це Лорi. Моя Лорi, – додае вона з наголосом.

Я вiдкриваю рота, щоб сказати «привiт», i бачу його обличчя. Серце пiдстрибуе до самого горла, я вiдчуваю, нiби хтось приклав до моеi грудини дефiбрилятор та увiмкнув його на повну потужнiсть. Не можу вимовити нi слова. Я знаю його. Таке вiдчуття, що бачила його минулого тижня – уперше i востанне. Бачила, коли мое серце зупинилося. Це той самий погляд з верхнього поверху переповненого автобуса дванадцять мiсяцiв тому.

– Лорi, – вiн промовляе мое iм’я, а я ладна розплакатися вiд того iстинного полегшення: вiн е, вiн тут. Може, це божевiлля, але весь минулий рiк я жила надiею, що натраплю на нього. І ось вiн тут. Сотнi натовпiв я прочiсувала, шукаючи його обличчя, виглядала його в барах та кав’ярнях. Я була згодна на все, окрiм вiдмови вiд пошукiв автобусного хлопця, попри Сарине бурчання, що я теревеню про нього так часто, що вона знае його краще за себе.

Не впiзнала, як виявилося. Натомiсть вона представила його менi як кохання всього ii життя.

Зеленi. Очi в нього зеленi. Деревний мох – по краях райдужноi оболонки, тепле бурштинове золото просочуеться бiля зiниць.

Але мене вражае зараз не колiр його очей, а той погляд, яким вiн дивиться на мене. Переляканий спалах упiзнавання. Голова йде обертом, як вiд раптового удару. А потiм – це вiдчуття зникае з новим ударом серця, i я все гадаю: може, це величезна сила мого бажання змусила мене уявити, що цей погляд узагалi був.

– Джеку, – менi нарештi вдаеться простягнути йому руку. Його звати Джек. – Так приемно вас бачити.

Вiн кивае. Мiнлива напiвусмiшка майнула на губах.

– Лорi.

Я кидаю погляд на Сару, вiдчуваючи страшенну провину, упевнена, що вона здатна помiтити щось недобре. Але подруга просто дивиться на нас, розпливаючись в усмiшцi, вартiй сiльського дурника. Боже, благослови дешеве вино.

Його рука тепла й сильна. Вiн стискае мою мiцно та чемно, скорiш як на дiловiй зустрiчi, нiж на рiздвянiй вечiрцi.

Не знаю, що менi вдiяти iз собою. Усе, що б я хотiла зробити, усе буде неправильно. Як i обiцяла, я не кiнчила просто на мiсцi, але щось таки вiдбуваеться з моiм серцем. Як, у бiса, узагалi могла трапитися така довбана клята халепа? Вiн не може бути Сариним. Вiн мiй. Вiн мiй уже цiлий рiк.

– Правда вона чудова?

Сара поклала руку на мiй поперек, пiдштовхуючи, навiть штовхаючи мене до нього, хоче, щоб ми обiйнялися, бо ii вiдчайдушне бажання – ми маемо стати найкращими друзями. Я приголомшена. Джек нервово смiеться та крутить очима, йому, очевидно, незручно вiд Сариноi поведiнки.

– Саме така чудова, як ти розповiдала, – вiн погоджуеться та кивае, нiби висловлюючи захоплення новою машиною свого друга. У його поглядi, спрямованому на мене, промайнуло щось схоже на прохання про вибачення. Вiн намагаеться вибачитися тому, що пам’ятае,

Страница 9

чи тому, що Сара поводиться, як пiдстаркувата тiтонька на весiллi?

– Лорi? – Сара переводить увагу на мене. – Правда ж, вiн такий самий, до дрiбнички, чудовий, як я й розповiдала? – Вона смiеться, пишаючись ним, – так i мало бути.

Я киваю. Болiсно ковтаю клубок у горлi. Навiть змушую себе розсмiятися.

– Звiсно, вiн такий i е.

Сара так вiдчайдушно прагне того, щоб ми один одному сподобалися. Тож Джек послужливо нахиляеться й торкаеться губами моеi щоки.

– Приемно зустрiтися, – каже вiн. Голос iдеально пасуе йому. Прохолодний, упевнений, багатий, насичений нiжною мудрою дотепнiстю. – Вона весь час про тебе говорить.

Я знову смiюся, хоча мене трусить.

– Таке вiдчуття, нiби я тебе теж знаю.

А так воно i е. Я вiдчуваю, нiби знала його завжди. Я хочу повернути обличчя так, щоб зустрiтися з ним губами. Я хочу затягти його на одному диханнi до моеi кiмнати, зачинити дверi, сказати, що кохаю його, зiрвати одяг та плигнути з ним у лiжко, потонути в ароматi його шкiри – чистому, теплому, мов пахощi лiтнього лiсу.

Я в пеклi. Я ненавиджу себе. Задля власноi безпеки вiдступаю на кiлька крокiв вiд нього й борюся зi своiм нещасним серцем, щоб те припинило битися голоснiше за музику.

– Вип’еш? – пропонуе Сара легковажно й голосно. Вiн кивае, вдячний, нiби йому кинули рятiвний круг.

– Лорi? – Сара поглядом кличе мене за ними.

Я вiдхиляюся та показую поглядом на ванну кiмнату, роблячи вигляд, що менi неодмiнно треба до туалету.

– Я до вас ще прийду, – менi треба пiти геть вiд нього, вiд них, вiд усього цього.

У безпецi ванноi кiмнати я бахкаю дверима та гепаюсь на дупу, охопивши голову руками, ковтаючи ротом повiтря, щоб лишень не розплакатися.

О Боже, о Боже. О Боже! Я люблю Сару. Вона – моя сестра в усьому, хоч i не бiологiчно. Але це… Я не знаю, як провести наш корабель мiж цими скелями так, щоб вiн не потонув, щоб ми лишилися неушкодженими. Надiя спалахуе в моему серцi, коли я уявляю собi: ось я вибiгаю звiдси, просто розповiдаю всю правду, може, тодi Сара зрозумiе, що ii притягнуло до Джека те, що вона впiзнала в ньому мого автобусного хлопця. Бог бачить, я його iй хiба що не малювала.

Яке непорозумiння! Як ми смiятимемося з цього чистого абсурду! Але… потiм що? Вона грацiйно вiдступае вбiк, а вiн тепер мiй новий хлопець – просто, як граблi? Я навiть не думаю, що вiн упiзнав мене, Боже милий! Важкий свинець поразки падае з усiею силою на тендiтну смiховинну надiю – реальнiсть пiдкралася непомiтно. Я не можу цього зробити. Звiсно, я не можу. Сара гадки не мае i, Боже, така щаслива. Вона сяе яскравiше за зiрку того клятого Вiфлеема. Може, зараз i Рiздво, але це реальне життя, а не якесь там сране голлiвудське кiно. Сара – моя найкраща подруга, у всьому свiтi. І яким би не було сильним мое почуття, поки воно не вб’е мене, я нiколи не покажу Джеку О’Марi жодних таемних чи мовчазних знакiв про те, що для мене вiн – iдеал i мое розбите серце любитиме його вiчно.




19 грудня





Джек


Дiдько, яка ж вона гарна, коли спить.

У горлянку нiби хтось лопату пiску сипнув, а Сара, мабуть, зламала мого носа, коли в лiжку минулоi ночi вiдкинула голову назад. Та зараз я ладен простити iй геть усе, бо ii полум’яне волосся тече по плечах i далi на подушки, нiби ii занурили у воду. Вона схожа на маленьку Русалоньку. Ну так, я розумiю, що такi думки роблять мене схожим на збоченця.

Я вислизаю з лiжка та пiдхоплюю першу одежину, яка е пiд рукою, – Сарин халатик. Вiн розмальований ананасами, але я гадки не маю, де дiвся мiй одяг, а менi потрiбнi пiгулки вiд головного болю. Пам’ятаючи стан соратникiв з минулого вечора, я не здивуюся, що пара-трiйка з них розтягнулися десь у вiтальнi, тож, гадаю, ананаси шокують iх менше, нiж моя гола дупа. Але, трясця, вiн усе одно надто короткий. Ну, я скоренько.

– Води, – стогне Сара, простягаючи руку в мiй бiк, поки я перекочуюся на край лiжка.

– Знаю, – бурчу я. Їi очi ще заплющенi. Я пiдiймаю Сарину руку та обережно ховаю ii назад пiд ковдру, а дiвчина вiдповiдае звуком, який мав би означати «Дякую» або «Бога ради, допоможи». Лишаю цiлунок на ii лобi.

– Я миттю, – шепочу, але вона вже знову занурилась у сонний туман. Я ii не звинувачую. Сам збираюся зробити те саме максимум за п’ять хвилин. Ще одну довгу секунду дивлюся на неi й тихенько вибираюся з кiмнати, зачиняючи за собою дверi.



– Якщо тобi потрiбен парацетамол, вiн у шафцi лiворуч.

Я завмираю на мить, важко ковтаю, вiдчиняю дверцята шафки та порпаюся там, поки не знаходжу маленьку блакитну коробочку.

– Просто думки читаеш, – я повертаюся до Лорi. Видушую iз себе невимушену усмiшку, бо насправдi це страшенно в бiса недоладно. Я бачив ii ранiше. Тобто до минулого вечора. Лише один раз, у плотi, мигцем. Але з того моменту в думках бачив ii багато-багато разiв: у випадкових бентежних снах, таких ясних рано-вранцi, коли прокидався з важкiстю й розчаруванням. Не знаю, чи вона мене пам’ятае. Боже, сподiваюся, що нi. Особливо зараз, коли стою перед нею в химерному хал

Страница 10

тику, усипаному ананасами.

Їi темне волосся зiбране на макiвцi в скуйовджений вузол, а весь вигляд свiдчить, що вона потребуе лiкiв так само термiново, як i я. Тож простягаю iй коробочку.

Сара стiльки теревенила про свою найлiпшу подругу, що я створив собi подумки вiртуальну Лорi, але вона виявилася геть iншою. Сара так вражае своею яскравiстю, що я, не докладаючи зайвих зусиль, уявив собi ii подругу такою ж строкатою, нiби вони – пара екзотичних папуг, якi мешкають в однiй клiтцi. Лорi – не папуга. Вона радше… не знаю, може, вiльшанка. Усе в нiй дихае миром, а спокiйне стримане вiдчуття злагоди iз собою дозволяе почуватися легко тому, хто з нею поруч.

– Дякую, – вона бере пiгулки, висипае кiлька собi на долоню. Я подаю iй склянку води, дiвчина повертае менi коробочку, похмуро перехиляючи склянку.

– Ось, – вона перераховуе, скiльки залишилося в пакетику, перед тим, як вiддати його менi, – Сарi зазвичай треба…

– Три, – завершую я, вона кивае.

– Три.

У мене таке вiдчуття, що ми змагаемося за звання кращого знавця Сари. Звiсно, вона знае ii краще. Ми iз Сарою разом лише близько мiсяця, щось таке. Але, Боже, то буревiй. Увесь час, щоби встигнути за нею, менi доводиться бiгти. Уперше я зустрiв ii в лiфтi на роботi; вiн застряг, у кабiнi були лише ми удвох, i, поки той лiфт поiхав знову за чверть години, я вже дiзнався три речi. По-перше, зараз вона працюе на замiнi репортером на мiсцевому телебаченнi. Але одного дня вона, напевно, керуватиме свiтом. По-друге, я веду ii на ланч, щойно лiфт полагодять, бо вона менi так сказала. Але я все одно мав запросити ii, для протоколу. І по-трете: я майже впевнений, що вона сама заблокувала лiфт i вiдпустила його, щойно отримала бажане. Це безжальна блискавиця, яка заводить тебе миттево.

– Вона менi багато про тебе розповiдала, – я наповнюю чайник i вмикаю його.

– Вона казала, яку каву я люблю?

Лорi говорить i дiстае з буфета кiлька горняток, а я з ненавистю корюся рефлексу, який наказуе менi провести очима по ii тiлу. Вона в пiжамi, одягнена бiльш нiж пристойно, я лише спостерiгаю плавнiсть ii рухiв, лiнiю стегон, синiй лак на пальцях нiг.

– Е-е-е-е, – я зосереджено шукаю чайну ложечку, а вона тягнеться, щоб показати шухляду, де вони лежать.

– О, е, – кажу, схопивши ложку одночасно з нею.

Вона вiдсмикуе руку, смiеться, щоб пом’якшити збiг.

Я починаю набирати гранули кави, а вона вмощуеться на стiлець, пiдклавши одну ногу пiд себе.

– На твое питання… Нi, Сара не розповiдала, яку ти любиш каву, але я мав здогадатися, можна й так сказати, – я повертаюся та спираюся на кухонну стiйку, роздивляючись ii. – Я б сказав, ти п’еш мiцну. Двi ложки, – я звужую очi, а вона дивиться на мене без жодного натяку. – Цукор, – кажу, закинувши руку за шию, – нi. Ти хочеш, але вiдмовляеш собi в цьому.

Що це, в бiса, я торочу? Можна подумати, що я до неi чiпляюся. Але я не… Я справдi не чiпляюся. Найменше у свiтi менi хотiлося б, аби вона подумала, що я якийсь альфонс. Тобто, у мене було скiлькись дiвчат, iз деякими навiть доходило до серйозного, але те, що зараз iз Сарою, чомусь вiдчуваеться зовсiм по-iншому. Бiльш… не знаю. Я тiльки знаю, що не хочу, щоб воно швидко колись закiнчилося.

Вона пiднiмае обличчя та хитае головою:

– Двi ложечки цукру.

– Кепкуеш з мене, – смiюся.

Вона знизуе плечима.

– Я люблю двi ложки цукру. Інодi двi з половиною, якщо пiд настрiй.

Настрiй для чого, питаю я себе. Що може змусити ii захотiти бiльше цукру? Боже, менi справдi треба вибиратися з цiеi кухнi та повертатися в лiжко. Я гадаю, мiй мозок лишився десь пiд подушкою.

– Насправдi, – каже Лорi, встаючи, – не думаю, що менi взагалi зараз хочеться кави.

Вона обертаеться до дверей, та я не бачу виразу ii втомлених очей. Може, я чимось ii образив. Я не знаю. Можливо, вона просто виснажена або ii нудить. Бувало, що я справляв на жiнок такий ефект.




Лорi


– Ну, що ти думаеш?

Кiлька хвилин на четверту, ми iз Сарою вмостилися бiля свiтло-блакитного кухонного столу. Наша домiвка приведена в бiльш-менш нормальний стан, i тепер ми обидвi тримаемо долонями великi горнятка кави та доiдаемо рештки частування. Ялинка, яку ми затягли сходами нагору кiлька днiв тому, мае такий вигляд, нiби ii атакувала зграя котiв, але за винятком цього та кiлькох розбитих келихiв ми досить легко вiдбулися. Я чула, як Джек пiшов десь опiвднi. Я ганебно провалила спробу триматися на висотi в цiй ситуацii та крiзь жалюзi в спальнi спостерiгала, мов якийсь манiяк iз фiльму жахiв, як вiн iде вулицею.

– Усе минуло нормально, правда? – кажу я, удаючи, що не зрозумiла, про що питае Сара, вигадуючи для себе трохи часу на обдумування.

Вона розширюе очi, нiби думае, що я навмисно ii дурю.

– Ти знаеш, про що я. Що ти думаеш про Джека?

Отже, почалося. Ледь помiтна трiщина з’явилася в наших стосунках, а Сара навiть не пiдозрюе про це. А я мушу придумати, як не дати iй розширюватися, не дозволити перетворитися на широку прiрву, куди впадемо ми обидвi. Я усвiдомлюю

Страница 11

це – один-единий шанс, коли я могла б зiзнатися; це – едина можливiсть, якою я мала б скористатися чи не скористатися. Але Сара дивиться на мене з такою надiею. Я до цiеi митi навiть не знала, чи достеменно уявляю собi все, що вiдбуваеться. Подумки обiцяю собi замовкнути назавжди.

– Здаеться, вiн… милий, – кажу я, свiдомо обираючи чемне повсякденне слово для найдивовижнiшого чоловiка, якого я колись бачила.

– Милий? – глузуе Сара, – Лорi, милий у твоiх вустах – це оцiнка для пухнастих капцiв, чи – я не знаю – для шоколадних тiстечок, чи ще чогось такого.

Я тихенько смiюся.

– А знаеш, я страшенно люблю пухнастi капцi.

– І шоколаднi тiстечка я дуже люблю, але Джек не шоколадний еклер. Вiн… – Сара мовчить i думае. «Снiжинки на язицi, – хочу пiдказати я, – чи бульбашки у вiнтажному шампанi».

– Дуже милий? – я всмiхаюся. – Так краще?

– Близько навiть не те. Вiн… вiн – рiжок iз кремом, – вона хтиво смiеться, потiм замрiюеться, переводить очi на мене. Та я не думаю, що готова слухати, як вона намагаеться переконати мене в Джекових чеснотах. Я знизую плечима й переводжу тему, поки вона не почала знову говорити.

– Окей, окей. Вiн… гаразд, вiн, здаеться, любить веселощi, легкий у спiлкуваннi, i ти, цiлком очевидно, окрутила його навколо свого тендiтного пальчика.

Сара рохкае.

– Ну, правда, правда? – вона згинае свiй мiзинець та махае ним над нашими горнятками з кавою. Зараз подруга мае вигляд чотирнадцятилiтньоi: обличчя вiдмите вiд макiяжу, волосся спускаеться двома довгими косами на футболку з логотипом «Мiй маленький понi».

– Ти його таким уявляла?

О Боже, Саро, будь ласка, не пiдштовхуй. Не думаю, що я зможу втриматися й мовчати, коли ти будеш отак…

– Не впевнена, чого саме я очiкувала, чесно, – кажу, бо це майже правда.

– Еге ж, звiсно, ти ж мала уявити собi в головi якийсь образ. У моiй головi був образ Джека О’Мари протягом дванадцяти мiсяцiв поспiль.

– М-м-м, так. Я гадаю, вiн дiйсно схожий на той тип чоловiка, який, на мою думку, е для тебе iдеальним.

Вона опускае плечi, нiби сама думка про те, який вiн дивовижний, витягуе з неi енергiю, i знову сидить зi скляними очима. Вiдчуваю полегшення. У нас обох похмiлля – гiдне виправдання для браку ентузiазму.

– Але вiн вогонь, га?

Я негайно опускаю очi до свого горнятка, намагаючись знищити в них панiку та винуватий вираз. Коли ж пiднiмаю погляд, Сара дивиться просто на мене. Їi непевний вираз свiдчить, що вона шукае мого схвалення. Я i розумiю ii, й серджуся на неi водночас. Сара взагалi найяскравiша жiнка в будь-якiй окремо взятiй кiмнатi, дiвчина, яка звикла до уваги. Вона могла б стати занадто, як на свiй вiк, розвиненою, або манiрною, або претензiйною. Однак не стала. Але правди нiде дiти: вона живе життям дiвчини, котра може отримати будь-якого хлопця, кого тiльки забажае. Частiше за все це означае, що ii хлопцi здебiльшого надзвичайно вродливi, бо, власне, а чому б i нi?

Найбiльше мене дивувало (а до цього моменту саме так i було), що нашi романтичнi стежки жодного разу не перетиналися. А от тепер…

Якоi вiдповiдi вона чекае? Тут немае безпечного варiанта. Якщо скажу: «Так, вiн вогонь», – не думаю, що зможу вимовити це не як збоченка. Якщо скажу: «Нi, не вогонь», – вона образиться.

– Вiн вiдрiзняеться вiд твого звичного типу, – вiдповiдаю непевно.

Вона повiльно кивае та прикушуе верхню губу.

– Я знаю. Можеш говорити чесно, я не ображуся. Вiн не такий очевидно вродливий, якого ти чекала побачити, ти це мала на увазi?

Знизую плечима.

– Гадаю, я не сказала, що вiн не гарний чи щось таке, просто вiдрiзняеться вiд твого стилю, – роблю паузу та дивлюся на неi з розумiнням. – Твiй останнiй хлопець був бiльш схожим на Метта Деймона, нiж Метт Деймон сам на себе, правда ж?

Вона смiеться, бо це так i було. Я навiть помилково назвала його Меттом в очi. Але то було нiчого, бо все це тривало лише чотири побачення, а потiм Сара вирiшила, що, яким би вродливим вiн не був, це не виправдовуе того, що вiн телефонуе матусi тричi на день.

– Джек здаеться якимось дорослiшим, – вона зiтхае та обiймае горнятко долонями. – Так, нiби всi iншi були хлопцями, а це – чоловiк. Смiшно звучить?

Я хитаю головою й усмiхаюся, попри свою безнадiю.

– Нi, для мене не смiшно.

– Напевно, вiн рано подорослiшав, – каже Сара. – Утратив батька кiлька рокiв тому – рак, здаеться, – вона замовкае, замислюеться. – Певний час пiсля цього мусив пiдтримувати маму з молодшим братиком.

Серце мое ледь не розриваеться вiд жалю за ним. Менi не треба розповiдати, яким спустошливим це може бути.

– Вiн, здаеться, дуже крутий хлопець.

Їй нiби полегшало вiд моеi оцiнки.

– Так, вiн саме такий. У нього дуже особлива крутiсть. Вiн не йде за натовпом.

– Найкращий шлях.

Вона сидить у повнiй тишi кiлька секунд, потiм починае знову:

– Ти йому подобаешся.

– Вiн це сказав? – намагаюся, щоб голос звучав байдуже, але боюся, що вийшло з вiдтiнком вiдчаю. Але, якщо так i вийшло, Сара не помiтила.

– Я просто знаю. Ви

Страница 12

двое маете стати найкращими друзями. – Вона всмiхаеться, вiдсовуе стiльця та встае. – Почекай, побачиш. Ти полюбиш його, коли краще пiзнаеш.

Вона виходить з кухнi, минае мене, легенько похитавши вузол мого волосся. Я стримую пристрасне бажання пiдскочити та обiйняти ii з усiею силою. І попросити вибачення, i благати про те, щоб вона мене зрозумiла. Але натомiсть пiдтягую до себе цукорницю та додаю солодкого до кави. Дякувати Боговi, невдовзi я вирушаю на Рiздво до своiх. Менi вкрай необхiдний час для самоi себе, щоб я змогла розробити план, як, у бiса, жити далi.




2010




Новорiчнi обiтницi

Минулорiч я дала собi двi обiтницi:



1. Знайти свою першу справжню роботу в журналi. Ну, можу з упевненiстю сказати, що блискуче провалила це завдання. Двiчi я схибила, написала кiлька фрiлансових статей iз тих, що нiколи не дочекаються публiкацii. Результат не дуже вдалий, правда ж? Мене лякае й пригнiчуе те, що я досi працюю в готелi. Я бачу, як легко люди застрягають у рутинi, вiдмовляючись вiд своiх мрiй. Але я не здаюся. Поки що нi.

2. Знайти того хлопця з автобусноi зупинки. З формальноi точки зору, гадаю, можу поставити тут галочку. Тепер на власному досвiдi я переконалася в тому, що новорiчнi обiтницi треба формулювати максимально точно. Але хiба я могла уявити, що у своему бажаннi треба уточнювати: «Нехай моя найкраща подруга в жодному разi не знайде мою рiдну душу ранiше за мене, нехай вона в нього не закохуеться»? Красно дякую, Всесвiте, ти мене почув. А щоб тебе пiдняло й гепнуло!



То якi в мене обiтницi на цей рiк?

Уторопати, як його розлюбити.




18 сiчня





Лорi


Ось уже мiсяць минув, вiдколи я виявила, що ми iз Сарою, не змовляючись, запали на одного хлопця, i, попри власну обiтницю, не можу анiтрiшки втамувати бiль. Набагато легше було, коли я не знала, хто вiн такий, я тодi мала розкiш уявляти його, фантазувати про те, як зiштовхуюся з ним у переповненому барi чи помiчаю за чашкою кави в кав’ярнi, про те, як його очi знаходять моi та ми обое пригадуемо й радiемо тому, що зiрки нарештi знову звели нас разом.

Але тепер я точно знаю, хто вiн. Вiн – Джек О’Мара, i вiн належить Сарi.

Усi рiздвяно-новорiчнi свята переконувала себе, що тепер, коли я знаю, хто вiн, менi буде легше, що мае бути щось таке, яке в реальному життi менi в ньому не сподобаеться, чи те, що вiн iз Сарою нарештi якось перепрограмуе власний образ у моiй головi на роль платонiчного друга, замiсть ролi чоловiка, який розбив мое серце. Я напихалася святковими стравами та вешталася з Дерiлом, удаючи, нiби у всiх усе гаразд.

Але вiдколи я повернулася до Лондона, стало гiрше. Бо я брешу вже не тiльки собi – я брешу Сарi. Як, на Бога, люди влаштовують рiзнi оборудки? Навiть оця найменша брехня вже спричиняе постiйне вiдчуття межi зриву. Я викликала саму себе на килимок. Виклала власну справу, вислухала свое безпорадне ридання про те, що я не винна, i про те, що сталося непорозумiння, та винесла собi жорсткий вердикт: брехуха. Я не догледiла й зробилася брехухою, а тепер щодня дивлюся на Сару брехливими очима, говорю з нею роздвоеним гострим змiiним язиком. Не хочу навiть зiзнаватися собi в цьому, але кожноi митi згоряю вiд жалюгiдних ревнощiв. Це бридка емоцiя. Була б я релiгiйною, то не виходила б зi сповiдальнi. Траплялися моменти, коли я дивилася на все це по-iншому, коли гадала, що не зробила нiчого неправильного, коли переконувала себе, що я така ж найкраща подруга, як i ранiше, хоч i загнана до глухого кута, але такi моменти тривали недовго. Раптом також з’ясувалося, що я, виявляеться, ще й актриса. Я на сто вiдсоткiв упевнена: Сара й гадки не мае про цю ситуацiю, хоча то, мабуть, тому, що я знаходила причини бути деiнде, окрiм нашоi квартири, коли там кiлька разiв з’являвся Джек.

Але сьогоднi мое везiння офiцiйно вiд мене вiдвернулося. Сара запросила його на кiно й пiцу, але при цьому дала зрозумiти: вона хоче, щоб я тiснiше з ним познайомилася. Вона так i сказала, коли вранцi перед виходом на роботу передавала менi фiлiжанку кави.

– Будь ласка, Лу, побудь сьогоднi вдома, я дуже хочу, щоб ти з ним добре потоваришувала, аби ми всi могли бiльше часу проводити разом.

Нiякоi гiдноi вiдмовки я вигадати не змогла, та й зрозумiла, що уникати його довго все одно не вдасться. Найбiльше в цiй ситуацii бентежить те, що дев’яносто п’ять вiдсоткiв мене до нестями бояться цього вечора, а iншi п’ять чекають з нетерпiнням нагоди побути поруч iз ним.

Менi шкода, Саро. Менi дiйсно дуже шкода.


***

– Дозвольте ваше пальто.

«Дозвольте ваше пальто?» Хто я, в бiса, така? Покоiвка? Хвалити Бога, що хоча б «сером» його не назвала для повного щастя. Джек переступив порiг нашоi квартири тридцять секунд тому, а я вже поводжусь як недоумкувата. Вiн, нервово всмiхаючись, розмотуе шарф i витрясаеться з зимового пальта, вiддае iх менi майже з вибаченнями, хоч я сама щойно попросила його про це. Менi потрiбна вся моя витримка, щоб не зануритися обличчям у темну вовну бушлата, коли я в

Страница 13

шаю його в напхану шафу за вхiдними дверима, майже розкладаючи на власнiй куртцi, щоб потiм розсунути iх так далеко, наскiльки можливо. Я дуже стараюся, чесно. Але вiн прийшов на пiвгодини ранiше, ще й примудрився з’явитися саме тодi, коли Сара вибiгла чорними схiдцями, нiби вони актори в дурнуватому фарсi.

– Сара щойно побiгла до крамницi по вино, – заiкаюсь я. – Це за рогом, вона зараз буде. П’ять хвилин, я гадаю, якщо черги нема. Або ще чогось. Це лише за рогом.

Вiн кивае. І продовжуе всмiхатися, попри те що я повторила власнi слова аж тричi.

– Проходьте, проходьте, – я говорю це надто збуджено та голосно, розмахуючи руками в напрямку нашоi малесенькоi вiтальнi. – Як провели свята?

Вiн сiдае в кiнцi канапи, а я якусь мить не можу визначитися, куди сiсти самiй, i нарештi обираю стiльця. Що ще менi було робити? Сiсти коло нього на канапi? Випадково притиснутися до нього?

– Та так… знаете, – вiн усмiхаеться майже сором’язливо, – святково, – додае пiсля паузи, – iндичка, забагато пива.

Я теж усмiхаюся.

– Мабуть, так само, як i в мене. Тiльки я п’ю вино.

Що я роблю? Намагаюся справити вишукане враження? Вiн ще подумае, що я якась претензiйна дурепа.

«Ну ж бо, Саро, – думаю я, – повертайся вже й рятуй мене вiд мене самоi, я ще не готова залишатися з ним сам на сам». Мене жахае власне бажання скористатися шансом та поцiкавитися, чи вiн пригадуе мене в тому автобусi. Я вiдчуваю, як питання пiдiймаеться гортанню, нiби його звiдти пiдштовхуе цiла колонiя працьовитих мурах. Я ковтаю клубок у горлi. Долонi пiтнiють. Я не знаю, на що сподiватися, коли запитаю його про те, бо на дев’яносто дев’ять вiдсоткiв упевнена, що вiдповiдь буде негативною. Джек живе в реальному свiтi, у нього така гаряча подружка, вiн, певно, забув мене ранiше, нiж автобус повернув за рiг Кемден Хай Стрит.

– Отже, Лорi, – каже вiн, очевидно, намагаючись вигадати тему розмови. Я почуваюся, як у перукарнi: нiби стилiст бачить, що зi мною буде багато роботи, а я зараз збрешу, що iду на канiкули. – Що ви вивчали?

– Медiа й журналiстику.

Вiн не здивований. Вiн напевне знае, що ми iз Сарою були на одному факультетi в Мiдлсексi.

– Мене ваблять слова, – уточнюю я. – Сподiваюся, потраплю до журналiв, коли менi таки пощастить. Я нiколи не планувала працювати перед камерою. – Зупиняюся саме на словах «на вiдмiну вiд Сари», бо я впевнена, вiн уже знае, що до планiв подруги входить робота в програмi мiсцевоi служби новин, поки не покличуть до нацiонального каналу. Фейсбуком постiйно вештаеться цитата: «Деякi дiвчата народжуються з блискiтками в кровi» чи щось подiбне. Сара саме така, навiть бiльше, нiж просто така. У ii блискiтки примiшаний гравiй, вона не зупиниться, поки не отримае бажаного.

– А ви?

Вiн пiднiмае одне плече.

– В унiверi – журналiстика. Мене вабить радiо.

Я вже знаю про це, бо Сара налаштувала наше кухонне радiо на його канал, попри те, що почути там Джека можна лише пiзно вночi, та й то, коли основного ведучого немае на мiсцi, а цього не трапляеться майже нiколи. Але всi десь починають, i, коли чую його голос, я думаю: це лише питання часу, вiн точно займе гiдне мiсце на радiо. У мене виникае раптове жахливе видiння: вiн iз Сарою – золота телепарочка, такi як Фiл i Голлi[4 - Зiрки ранковоi телепрограми, популярноi не лише в Британii, але й у США.], яка сяе з мого телевiзора кожного Божого дня, вони сиплють своiми фiрмовими жартами, завершують фрази одне одного, виграють кожен приз глядацьких симпатiй. Це так реалiстично, що я розгубила всi слова i, нарештi, з полегшенням почула, як повертаеться в замку Сарин ключ.

– Сонце, я вдома, – гукае вона, брязкаючи дверима так, що трусяться старi вiконнi рами у вiтальнi.

– Ось вона, – кажу я та не вiдомо чому пiдскакую. – Пiду iй допоможу.

Я зустрiчаю Сару в передпокоi та забираю неохолоджене вино.

– Прийшов Джек. Іди привiтайся, а я засуну це до морозильника, щоб трохи охололо.

Я тiкаю на кухню, мрiючи теж заховатися до холодильника, скрутитися там калачиком навколо пляшки, за пакетом заморожених ягiд, з яких ми робимо смузi, коли вiдчуваемо, що ось-ось помремо вiд нестачi вiтамiнiв. Я вiдкорковую охолоджене заздалегiдь вино, наливаю його у два пристойнi келихи – менi й Сарi. Джеку не наливаю, бо вже знаю: вiн бiльше любить пиво. Мене зiгрiвае те, що я знаю його смаки, що менi не потрiбно питати – це нiби малесенький клаптик, нова частинка на строкатiй ковдрi нашоi близькостi. Це зайва думка, але я плекаю ii, уявляючи клаптикову ковдру, коли вiдкриваю пляшку пива для Джека та скидаю з неi корок, потiм зачиняю холодильник i притуляюся до нього спиною – у руцi мiй келих iз вином. Наша ковдра ручноi роботи, ретельно пошита з тонких, мов павутинка, тканин невимовлених розмов та випадкових поглядiв, з’еднаних нитками бажань i мрiй, ось вона – чудова, дивовижна, невагома, та, що зiгрiвае нас i захищае вiд будь-якого болю, нiби вона iз крицi. Нас? Кого я обдурюю?

Я знову вiдпиваю великий ковток вина, зупиняю потiк думок та намагаюся спря

Страница 14

увати його в безпечнiше рiчище. Змушую себе уявити цю ковдру на королiвському ложi Сари й Джека, у розкiшному домi Сари й Джека, в iдеальному життi Сари й Джека. Цей засiб я вже перевiряла. Коли я думаю про нього щось недозволене, то змушую себе перенести той самий образ на них обох, на пару, так, щоб картина була чiткою й упевненою. Не скажу, що воно завжди добре спрацьовуе, але я роблю, що можу.

– Агов, Лу, я тут уже конаю вiд спраги! – Сара безтурботно смiеться та додае: – Не турбуйся про келих для Джека. Вiн надто простий для нашого п’ятифунтового бухла.

Хочеться сказати: я знаю, – але мовчу. Я просто пiдхоплюю Джекове пиво, наповнюю знову свiй келих i повертаюся до них у вiтальню.



– Ананас на пiцi – це все одно, що, ну не знаю, шинка iз заварним кремом, вони просто разом не йдуть, – Сара суне два пальцi в горло та вирячуе очi.

Джек пiдбирае той нещасний шматок ананаса, який Сара зневажливо вiдкинула в куток коробки.

– Менi одного разу на пiцi банан трапився, повiр, воно спрацювало, – вiн перетягуе додаткову скибку ананасу на свiй шматок i всмiхаеться до мене. – Твiй голос, Лорi. Ананас – так чи ананас – нi?

Почуваюся зрадницею, але збрехати не можу, бо Сара вже знае вiдповiдь.

– Так, однозначно, так.

Сара пхикае так, що я шкодую про свою правдивiсть.

– Починаю думати, що звести вас докупи було поганою iдеею. Ви змовилися проти мене.

– Команда Джек-Лу.

Джек пiдморгуе менi та смiеться, за що отримуе добрячого стусана вiд Сари, так що аж стогне й тре побиту руку, нiби вона зламана.

– Це тобi за те, що намагався розбити команду Са-Лу.

Тепер вона пiдморгуе менi, я киваю, готова показати, що я на ii боцi, навiть якщо люблю пiцу з ананасом.

– Пробач, Джеку, – кажу я, – ми сестрички по винi. Це сильнiше, нiж ананас на пiцi, – мушу зазначити, що вино менi дiйсно допомагае ладнати з цiею ситуацiею.

Сара кидае на нього погляд «от тобi!» та плескае мене по долонi, дотягнувшись iз канапи до мого крiсла (якi не пасують одне до одного). Вона скрутилася калачиком на канапi, заховавши ноги Джековi пiд зад, ii довге руде волосся обгорнуте навколо голови, нiби вона збиралася на заднiй двiр доiти кiз.

Куди менi братися до цiеi легкостi з моею зовнiшнiстю. Я намагалася докласти бодай трiшки зусиль, щоб «мати невимушений товариський вигляд» – це скидаеться на що завгодно, тiльки не на невимушенiсть. На менi одяг для виходу, що зовсiм не пасуе для домашнього вечора перед телевiзором. Джинси, сiрий мiшкуватий джемпер, смужка блиску для губ, риска пiдводки для очей. Я не пишаюся тим фактом, що витратила бiльше п’яти хвилин на роздуми про свiй прикид, але намагаюся бути розважливою iз собою в цьому питаннi. Звiсно, я не вбираюсь у лахмiття, але й не хочу вiдтiняти Сару. До того ж, вона сама причепила свою срiбну шпильку у формi маргаритки менi на гривку, бо та падала на очi, тож, гадаю, iй приемно бачити, що в мене пристойний вигляд.

– Що будемо дивитися? – питаю, нахиляючись за шматком пiци до коробки, розкладеноi на кавовому столику.

– «Сутiнки», – каже Сара, одночасно з Джеком, який пропонуе:

– «Залiзна людина».

Я переводжу погляд з одного на другу, передчуваю, що зараз менi знову доведеться грати роль третейського суддi.

– Пам’ятай, у якiй ти командi, Лу, – каже Сара.

Губи ii смикаються. Дiйсно. Я б до такого не додумалася. Я ще не читала книги й фiльму не бачила, але знаю, що «Сутiнки» – це про фатальний любовний трикутник.

Джек мае вигляд страждальця, клiпае вiями, як семирiчний хлопчик, що випрошуе грошi на морозиво. Боже, який вiн гарний. Я хочу сказати «Залiзна людина». Я хочу сказати «Поцiлуй мене».

– «Сутiнки».




Джек


Довбанi «Сутiнки»!

Увесь вечiр не до ладу.

А тепер ми ще й дивимося, мабуть, найжалюгiднiший фiльм усiх часiв i народiв про примхливу дiвку, яка не може вибрати мiж двома хлопцями iз суперсилою. Сара притуляеться до мене, я цiлую ii в макiвку та намагаюся не вiдривати очей вiд екрана, не дозволяючи собi навiть випадково глянути в напрямi крiсла, де сидить Лорi, поки вона не заговорить особисто до мене.

Не хочу, щоб нашi стосунки з Лорi були настiльки незграбними, але такi вони е. Я знаю: це моя провина. Вона, мабуть, гадае, що я якийсь винятково тупий дивак, бо моя здатнiсть до спiлкування зникае в ii присутностi. Усе тому, що я намагаюся визначити ii у своiх думках як подружку Сари, а не як ту дiвчину, яку побачив лише раз у життi, та думав про неi постiйно з тiеi митi. Усi свята – вони, до речi, були жахливими, бо мама дуже сумувала, а я, як завжди, не знав, що робити, тож пив, – перед моiми очима стояв образ Лорi в пiжамi на кухнi, той дивний вираз ii обличчя.

Боже, який я покидьок. Я втiшаюся тим фактом, що це лише мiй чоловiчий мозок запам’ятав гарненьке личко, а в неi, мовляв, мозок не чоловiчий, тож, напевно, ii не мучать дурнi спогади про молодика, який витрiщався на неi на автобуснiй зупинцi. До сьогоднi менi цiлком успiшно вдавалося уникати нових зустрiчей, але Сара вчора вiдверто запитала, чому

Страница 15

менi не подобаеться Лорi, бо я кожного разу вiдмовляюся, коли вона мене кличе до себе. Що, в бiса, я мав вiдповiдати? Вибач, Саро, я тут просто намагаюся перевести твою найкращу подругу з ролi героiнi моiх сексуальних фантазiй на роль новоi платонiчноi приятельки. Чи бувае взагалi «платонiчна приятелька»? Якщо нi, то треба, щоб була, адже, якщо ми iз Сарою колись розiйдемося, вона забере Лорi iз собою. Вiд таких думок у мене все перевертаеться.

Я маю на увазi втрату Сари.




14 лютого





Лорi


Хто вiн узагалi такий, оцей святий Валентин, що його призначили експертом iз кохання? Можу заприсягнутися: його повне iм’я – Велике-Цабе-Третiй-Зайвий-Валентин, а резиденцiя в нього на островi, де палають свiчки та все мае пару, навiть напади молочницi.

Ви могли б колись сказати, що 14 лютого не буде моiм улюбленим днем у календарi? І навiть те, що Сара в цьому роцi пiшла на повну ставку в бригаду сердечок i рожевих кульок, не допомагае. Сором зiзнатися, але я зрозумiла: я все ще сподiваюся, що Сарi набридне Джек чи щось таке. Але все навпаки. Вона вже придбала три рiзних листiвки для нього, бо щоразу, як побачить нову, знаходить у нiй новi зiзнання – чи то про те, якою щасливою вiн ii зробив, чи про те, який вiн до холери гарячий у лiжку. І щоразу, коли вона показуе менi свiжу листiвку, серце мое всихае, мов чорнослив, та потiм треба добрих кiлька годин, щоб воно знову розправилося до форми свiжоi сливки.

Хвалити Бога, вони йдуть до мiсцевого iталiйського ресторану, де, поза сумнiвом, iстимуть стейки у формi сердечок, потiм облизуватимуть шоколадний мус iз пики одне одного. Але принаймнi це означае, що сьогоднi я захоплюю вiтальню та влаштовую в нiй велику одноосiбну вечiрку. Брiджит Джонс таке й не снилося. Я збираюся валятися на канапi та заправлятися морозивом i вином водночас.

– Лу, маеш хвильку?

Я закриваю лептоп – нiчого такого, лише нова спроба знайти роботу, – вiдкладаю окуляри (менi насправдi вони не дуже потрiбнi, але допомагають сконцентруватися) та бреду до Сариноi кiмнати з горнятком кави в руцi.

– Що там?

Вона стоiть у джинсах i лiфчику, руки на стегнах.

– Не можу вирiшити, що надiти, – замовкае та бере шифонову блузку, яку купувала для рiздвяного обiду у своiх старих, червону, мов реклама кока-коли. Блузка доволi гарненька та – як не дивно – скромна, поки Сара не прикладае ii до чорноi мiнi-спiдницi, розкладеноi на лiжку.

– Оце? – Вона дивиться на мене, я киваю, бо в цьому вбраннi, беззаперечно, вона буде дивовижною.

– Або це? – вона витягае iз шафи вбивчу маленьку чорну сукню та прикладае до себе.

Я переводжу погляд з однiеi речi на другу.

– Менi обидвi подобаються.

Вона зiтхае:

– Менi теж. А яка з них бiльш промовиста щодо «Гарячого Валентина»?

– Джек уже червону бачив?

Вона хитае головою:

– Ще нi.

– Ну от. Нiчого не перекричить червону помаду, якщо це на Валентина.

Вибiр зроблено. Вона повертае сукню до гардероба.

– Тобi точно буде сьогоднi нормально вдома на самотi?

Я витрiщаюся на неi:

– Нi, вiзьмiть мене iз собою, – я притуляюся до одвiрка та ковтаю надто гарячу каву. – Це не буде надто химерно? Чи буде?

– Джеку, напевно, сподобаеться, – смiеться вона. – Вiдчуе себе жеребцем.

– Ти знаеш, коли подумати, я маю йти. У мене подвiйне побачення з Беном i Джеррi. Вони солоденькi, – я пiдморгую iй iз коридору. – Ми вправлятимемось у Карамель-сутрi. Гострi вiдчуття гарантованi.

Я знаю, що з усього морозива свiту Сара найбiльше любить Карамель-сутру B&J[5 - Шоколадно-карамельне морозиво.].

– Я дiйсно ревную, май на увазi, – гукае вона, розплiтаючи волосся для душу.

«І я теж», – думаю, з важким серцем падаючи знов у крiсло та вiдкриваючи лептоп.



Хто б не вiдповiдав за складання телепрограми, йому треба кулю в лоб. Вони ж, звiсно, могли второпати, що коли людинi увечерi Валентинового дня потрiбний телик, вона, мабуть, самотня та – потенцiйно – лиха. Тож пани з телевiзора вважають «Щоденник пам’ятi» найкращою розвагою для мене. Там е й романтичне катання озером на човнi, i Раян Гослiнг, увесь такий мокрий, i вибуховий, i закоханий. Там навiть лебедi е, Божечку, Боже. Еге ж, я зараз ще солi на своi рани досиплю, правда? Дякувати Боговi, iм вистачило розуму поставити пiсля цього «Повiтряну в’язницю». Менi знадобиться велика доза Нiколаса Кейджа в бруднiй жилетцi, який рятуе ситуацiю, щоб хоч якось зцiлитися вiд цього.

Я вже подолала двi третини Раяна Гослiнга, пiввiдра морозива та три чвертi пляшки Шардоне, коли почула, як Сарин ключ повертаеться в замку. Це ж лише пiв на одинадцяту. Я чекала, що моя вечiрка затягнеться далеко за пiвнiч, тож, чесно кажучи, це вже просто втручання.

Я сиджу, склавши ноги по-турецьки, у кутку канапи, дивлюся на дверi та чекаю з келихом вина в руцi. Вони що, посварилися, i вона залишила його доiдати тiрамiсу на самотi? Намагаюся не дуже сподiватися на це, тож гукаю:

– Бери склянку, Сар, тут ще трохи лишилося, якщо поквапишся.

Погойдуючись, вона з’являеться на порозi

Страница 16

але не одна. Моя самотня вечiрка раптом перетворюеться на mеnage ? trois[6 - Секс утрьох (фр.).]. Цю думку я розвивати не готова, тож вiдмовляюся вiд неi, шкодуючи лишень про те, що вбрана у тренувальнi лосини та жилетку кольору м’яти. Я оптимiстично вдягнулася для тренування з Давiною[7 - Давiна МакКолл – фiтнес-тренер, яка веде свою телепрограму.], знаючи, звiсно, що нiчого не робитиму. Могло бути й гiрше. Я могла б сидiти у фланелевiй пiжамi в клiтинку, яку менi подарувала мама, хвилюючись, що квартирою на Делансi-стрит гуляють протяги.

– Ти зарання, – кажу, розправляючи хребет i намагаючись прийняти вигляд iстинного гуру з йоги, якщо це, звiсно, можливо з келихом вина в руцi.

– Шарове шампанське, – пояснюе Сара, точнiше, це я так здогадалася, що вона бурмоче.

Вона смiеться та важко хилиться на Джека. Гадаю, його рука на Саринiй талii – едине, що втримуе ii у вертикальному положеннi.

– Багато шарового шампанського, – додае Джек, i його покаянна усмiшка пiдказуе менi, що хоча Сара набралася надто багато, вiн – нi. Я зустрiчаюся з ним очима, на якусь мить вiн затримуе цей погляд.

– Я-а-а-а дуж… д-дуже втомлена, – видушуе з себе Сара, повiльно клiпаючи очима.

Одна з накладних вiй повзе по щоцi – зазвичай у мене саме ця проблема. За останнi кiлька мiсяцiв я двiчi пробувала цю штуку й двiчi зазнавала поразки: вигляд був, як у староi наркоманки, Сара веселилася.

– Я знаю, – Джек смiеться та цiлуе ii в лоб. – Ходiмо, заведемо тебе до лiжка.

Вона робить шокований вигляд.

– Не ранiше, нiж ми одружимося, Джеку О’Маро. За кого ти мене маеш? Що я за дiвчина?

– П’яна мов чiп, – каже вiн, пiдтримуючи ii, бо вона знову хитнулася.

– Нечемно, – бурчить Сара, але не опираеться йому, коли вiн пiдхоплюе ii пiд колiна та бере на руки. Холера. Дивися й учися, Раяне Гослiнгу. Цьому чоловiковi не потрiбно залазити в озеро, щоб розтопити дiвоче серце. Коли що, я говорю про Сарине серце – не про мое.



– Вона вирубилася.

Я пiдiймаю очi, коли Джек за кiлька хвилин потому з’являеться на порозi вiтальнi. Раян Гослiнг наразi вже домiгся своеi коханоi та провеслував у вечiрню заграву, поступившись мiсцем Нiколасу Кейджу, а вiн весь такий надiйний та героiчний на екранi. Джековi очi сяють, а обличчя розпливаеться в широченнiй усмiшцi.

– Найкращий бойовик усiх часiв.

Не можу сперечатися. «Повiтряна в’язниця» – мiй улюблений фiльм. Коли вся радiсть мого життя потопае в потоцi лайна, я обираю одне: дивлюся, як Камерон По потрапив у набагато гiршу халепу, та все одно виборсався. Яким би поганим не був мiй день, я загалом майже впевнена, що менi не доведеться здiйснювати аварiйну посадку лiтака, повного вбивць та гвалтiвникiв, на Лас-Вегас Стрип.

– Кожному потрiбен герой, – кажу я, не звертаючи уваги на те, що Джек вирiшив гепнутися на iнший кiнець канапи, не залишаючи ii в повне мое володiння.

– Так усi дiвчата кажуть, – бурмоче вiн, закотивши своi золотаво-зеленi очi.

– Тьху на тебе! – вiдстрiлююся. – Я готуюся до довгоi та блискучоi кар’ери автора вiршикiв для вiтальних листiвок.

– У тебе вiд клiентiв вiдбою не буде, – шкiриться вiн. – Скажи щось таке.

Я смiюся, дивлячись у склянку. Правди нiде дiти, вино менi дах пiдiрвало.

– Принаймнi пiдкажи привiд.

Вiн зважуе можливостi. Я чесно сподiваюся, що вiн не вiзьме найпростiшого й не запросить вiтання на Валентинiв день.

– Мiй пес помер. Менi потрiбна розрада.

– О, гаразд. Ну… – пiсля коротких роздумiв обираю вдалий перший рядок. – Почув про твого собаку. Прийми моi спiвчуття.

Я знаю, ти не забудеш, яким вiн був за життя. – Я виводжу останне слово з наголосом, особливою iнтонацiею, сама вражена власною дотепнiстю, потiм продовжую. – І як вiн тебе любив, а ти його гладив весь час. Так, я дiйсно сумую, що пес твiй пiшов вiд нас. – Я набираю швидкостi до кiнця рядка, ми обое регочемо.

– Треба менi було пити пиво, а не цi дешевi помиi.

О, я раптом вiдчуваю, що поводжуся не як привiтна господиня, але можу виправдатися тим, що вiн заскочив мене зненацька: звiдки ж я знала, що вiн вийде сьогоднi iз Сариноi спальнi. Я тiльки витягла решту морозива з морозильника та всiлася назад на канапу, коли вiн повернувся.

– Пiди вiзьми, у холодильнику е.

Дивлюся, як вiн виходить з кiмнати: довгi тонкi ноги, затягнутi в темнi джинси, темно-синя сорочка. Вiн, очевидно, намагався доступитися до Сари цього вечора, тому й краватка в нього ослаблена. Джек повертаеться з вiдкоркованою пляшкою пива, з надiею тримаючи в руцi ложку.

– У ресторанi до десерту ми не дожили.

Я заглядаю до банки з морозивом i гадаю, чи дуже шокуе його звiстка, що я вже злупашила двi третини.

– З чим воно? – питае вiн, коли я невпевнено подаю йому банку.

– Карамель-сутра.

Ну чого не могла сказати просто «карамель»?

– Оце так? – вiн здiймае на мене веселi очi. – Менi треба закинути ногу за голову, щоб його iсти?

Якби я зараз iз ним флiртувала, то, напевно б, запропонувала йому позу собаки чи ще чогось подiбного, але я не флiртую, тож л

Страница 17

ше здiймаю очi та зiтхаю, як справжня доросла.

– Лише в тому випадку, якщо це буде твое особисте рiшення.

– Я б мiг, але джинси порву – це точно.

– Тодi краще не треба, – кажу, вiдвернувшись до телевiзора. – Це один iз моiх улюблених моментiв.

Ми разом дивимося, як Нiк Кейдж мужньо захищае жiнку-охоронця в лiтаку, повному засуджених. Джек iсть морозиво, я кручу в руках келих iз залишками вина. Я скорiш приемно розслаблена, нiж бурхливо п’яна – такий-от зручний ефект студентського життя: навчилася пити майже як середньостатистичний регбiст. Сара зазвичай така сама.

– Напевно того безкоштовного шампанського було кiлька вiдер, якщо Сара в такому станi, – кажу, пригадавши, якою вона приповзла додому.

– Я не дуже все це люблю, то вона й мое випила, – вiдповiдае вiн. – А нас усе частували й частували. Вона пила за двох, щоб урятувати мене: незручно було вiдмовлятися.

Я смiюся:

– О, ця дiвчина. Одне велике серце.

– Голова в неi завтра болiтиме.

Ми знову мовчимо. Я думаю, що б таке сказати, чим заповнити цю порожнечу, бо коли не вигадаю, то зроблю щось немислиме: запитаю, чи пригадуе вiн ту зустрiч на автобуснiй зупинцi. Дуже, дуже сподiваюся, що я колись припиню постiйно боротися з цим нестримним бажанням, що це вже не буде таким важливим або просто не стосуватиметься мене. Я над цим працюю.

– Ти iй дуже подобаешся.

Оце-то бовкнула.

Вiн довго, повiльно тягне пиво.

– Менi теж вона дуже подобаеться, – вiн повертаеться до мене. – Це ти про те, що якщо я раптом зроблю iй боляче, ти знайдеш мене де завгодно та видереш очi?

– Не думай, що я не зможу, – демонструю смiшний удар карате, бо це все суцiльна бравада, усе непереконливо, i едина моя думка зараз: я люблю iх обох, у цьому корiнь усiх проблем.

Звiсно, моя вiрнiсть належить Сарi. Я знаю, де пролягае межа, яку нiколи не перетну, але iнодi ця межа видаеться проведеною крейдою на травi, як на шкiльному стадiонi, нiби ii легко стерти та намалювати знову, але не там, де була до цього. У такi вечори, як сьогоднi, вона, наприклад, посунулася вперед, а таким ранком, як завтра, я знову перенесу ii на свое мiсце.

– Врахуемо належним чином твоi таемнi здiбностi нiндзя. Я киваю.

– Навряд чи ти застосовувала б iх до мене, – провадить вiн. – Сара настiльки менi подобаеться, що я не хочу завдавати iй анi найменшого болю.

Я знову киваю, i радiючи за Сару, i через те, що вiн добрий, i сумуючи, що вiн належить подрузi, i скаженiючи вiд того, що свiт зiграв зi мною таку срану гру.

– Добре, то ми одне одного зрозумiли.

– Сказано в стилi справжнього мафiозi, – вiн нахиляеться поставити порожнiй келих з-пiд пива на столик. – Нiндзя-мафiозi. Ти, виявляеться, дуже небезпечна жiнка, Лорi.

«Особливо, коли видудлила цiлу пляшку вина й при цьому напiвкохаю тебе», – думаю я. Менi таки треба йти спати, просто зараз, поки я не стерла цю кляту крейдяну лiнiю та не пересунула ii знову вперед.




Джек


Ти, виявляеться, дуже небезпечна жiнка, Лорi.

Якого бiса цi слова вирвалися з мого рота? Фраза звучить, як заяложене залицяння в дешевому телефiльмi, а я ж лише намагався сказати, що ми друзi. Олень ти, Джеку, ось ти хто. Джек-олень. У школi я колись пишався цим прiзвиськом, а зараз воно менi – як лайка. І по заслузi. Недарма вчителi постiйно писали мамi в рiзнiй формi приблизно одне й те саме. Ось найбiльш увiчливий приклад: «Якщо Джек докладе стiльки ж зусиль до свого навчання, як до своiх дурних вибрикiв, вiн далеко пiде».

Менi приемно думати, що я довiв помилковiсть iхнiх прогнозiв. Коли дiйшло до випуску, оцiнки в мене виявилися достатньо високими для того, щоб я змiг вступити до того унiверу, куди хотiв. Щоправда, менi поталанило. Пам’ять у мене майже фотографiчна, тож усi цi пiдручники й теорii тiльки раз траплялися менi на очi – й одразу в нiй застрягали. Це разом зi здiбнiстю молоти язиком добре менi допомагало. А от чогось на здатнiсть говорити з Лорi воно не розповсюджуеться.

– Отже, Лорi, що ще менi потрiбно знати про тебе, окрiм того, що ти мене приб’еш, якщо я ображу твою найкращу подругу?

Здаеться, вона нажахана моiм питанням. Я ii не звинувачую. Останнього разу, коли я ставив таке iдiотське запитання комусь iще, це було моею спробою швидкого побачення. Що я, в бiса, роблю? Інтерв’ю в неi беру?

– М-м-м-м, – вона смiеться легко й мелодiйно, як музична скринька. – Не так уже й багато можна розповiсти.

Я намагаюся вкласти у свiй погляд думку: «А ти спробуй».

– Агов, пiдкинь менi чогось такого. Сара хоче, щоб ми потоваришували. Розкажи три факти про себе, якi тебе найбiльше бентежать. А тодi я розповiм тобi своi.

Вона звужуе очi, пiдборiддя трохи пiдняте.

– А давай по черзi?

– А давай. Тiльки ти перша.

Кажу собi, що я це запропонував, бо Сара так прагне передружити нас iз Лорi, i, щиро кажучи, частково це справжня причина. Частково. Але iншiй частинi просто хочеться бiльше дiзнатися про неi, бо вона мене спантеличуе, а ще тому, що менi тут затишно й зручно – на другому кiнцi канапи,

Страница 18

я вiдпочиваю в ii товариствi. Може, це через вино, яке вона випила, або через пиво, якого я надудлився, але менi здаеться, що ми з цiею дiвчиною можемо стати друзями. Це ж добре, правда? Я знаю, е люди, якi не вiрять у платонiчну дружбу мiж чоловiками й жiнками.

Ми обмiняемося з Лорi правдивими iсторiями та станемо друзями. Ось, ледi та джентльмени, мiй великий план.

Вона барабанить нiгтями по краю келиха, роздумуючи, а я, виявляеться, з великою цiкавiстю чекаю, про що ж вона розповiсть. Вона опускае очi долi, на залишки свого вина, та, коли пiдiймае погляд, смiеться.

– Гаразд. Менi було чотирнадцять, може, п’ятнадцять, – вона зашарiлася та притисла руку до щоки, хитае головою. – Не можу повiрити, що збираюся тобi це розповiсти.

Знову цей легкий смiх, вона опускае вii, менi доводиться нахилитися, щоб заглянути iй у вiчi.

– Та ну, тепер уже точно мусиш розказувати, – улещую ii. Вона зiтхае з покорою.

– Ми з Аланою, моею найкращою тогочасною подругою, були на шкiльнiй дискотецi. Щось таке виробляли, удаючи дуже крутих. Здаеться, навiть пачку цигарок при собi мали, хоча не курили, жодна.

Киваю, чекаю на продовження.

– І ще там був той хлопець, такi завжди е, я його просто обожнювала. Пiвшколи теж – доведений факт. Але якимось дивом я йому, здаеться, теж подобалася.

Менi хочеться втрутитися та сказати iй, що то не е нiяким дивом i нiчому тут дивуватися, але мовчу.

– Отже, вiн нарештi запрошуе мене на танець, аж наприкiнцi вечора. Я, недовго думаючи, погоджуюся, i все йде просто чудово, поки я не намагаюся подивитися вгору, якраз тодi, коли вiн опускае голову, щоб подивитися на мене, i я з усього розмаху буцаю його головою в нiс. Так зламала йому носа.

Вона дивиться на мене широко розплющеними очима, а потiм регоче.

– Кров повсюди. Швидку довелося викликати.

– Питань нема, – хитаю головою. – Оце так. Зустрiчатися з тобою дiйсно небезпечно, Лорi.

– Я з ним навiть не зустрiчалася, – протестуе вона. – Я хотiла, але пiсля того вже й мови не було. Та й не дивно, – вона постукуе кiсточками пальцiв по головi. – Тверде, мов залiзяка, на всi випадки життя.

– Окей, то ти в нас нiндзя-мафiозi з винятково твердим черепом. Тепер розумiю, що Сара в тобi знайшла.

Вона пiдiграе:

– Гадаю, вона почуваеться в безпецi пiд моiм захистом.

– Я тобi кажу. Тобi варто подумати про кар’еру особистого охоронця. Грошi за навчання повернеш за кiлька мiсяцiв.

Лорi ставить на столик свiй келих, вiдхиляеться назад, закидае пасма темного волосся за вуха, сидить навпроти мене, схрестивши ноги. Коли я був малий, ми щороку iздили на канiкули до Корнуоллу, а мама мала особливу прихильнiсть до тих крихiтних фiгурок пiксi, що там продавалися. Вони сидiли на мухоморах чи ще на чомусь такому химерному. Лорi сидить у позi лотоса, гостре пiдборiддя, волосся закинуте за вуха. Щось у цiй картинi нагадуе менi тих пiксi, а наступноi митi мене нi сiло нi впало охоплюе туга за домiвкою. Нiби вона моя давня знайома, хоч воно й не так.

Вона всмiхаеться:

– Твоя черга.

– Не думаю, що в мене знайдеться щось гiдне, – кажу. – Тобто маю на увазi, що я нiколи не буцав жiнку головою.

– Який же ти чоловiк?

Вона вдае розчарування, але попри ii жарт, я усвiдомлюю, що вона говорить серйозно.

– Хороший, сподiваюся?

Смiх завмирае в ii горлi.

– Я теж на це сподiваюся.

Я знаю: вона говорить про Сару.

– Може, оце… – я рiзко мiняю тему. – Розповiм тобi про мiй шостий день народження. Уяви собi малу дитину, яка загубилася в басейнi з м’ячиками й настiльки злякалася, що батько мусив пробиратися мiж гiрками та переплутаними мотузками, мов крiзь джунглi, щоб знайти малого. Я опинився пiд трьома футами м’ячiв i плакав так голосно, що мене вирвало. Їм довелося там добряче прибирати, – перед моiми очима постае з усiею яснiстю перелякане обличчя батькiв дитини, святкове вбрання якоi iм довелося вiдчищати вiд мого шоколадно-тортового блювотиння. – Смiшно, але на вечiрки мене пiсля цього стали запрошувати значно рiдше.

– О, яка сумна iсторiя, – каже Лорi, я навiть не припускаю, що вона дражниться.

Знизую плечима:

– Я чоловiк. Я з твердого сплаву.

Вона знову стукае кiсточками пальцiв по головi:

– Ти забувся, з ким маеш справу.

Я серйозно киваю:

– Залiзна людина.

– Сам такий.

Я замовкаю й осмислюю, що ми тепер знаемо один про одного. Менi вiдомо, що вона незграбна з чоловiками та легко може спричинити поранення. Лорi знае, що мене легко налякати i що мене може на неi вирвати. Вона забирае порожню коробку з-пiд морозива та ложку, нахиляеться, щоб поставити iх на кавовий столик. Попри всi намагання опиратися, мiй чоловiчий мозок спостерiгае за ii рухами, за ii тiлом, за матовим срiблом грудей, що виднiеться з-пiд рук, за тим, як вигинаеться низ ii спини. І чого ж цi жiнки так влаштованi? Так не годиться. Я хочу, щоб у нас iз Лорi була платонiчна дружба, але мiй мозок наповнюеться кожним ii рухом, вбирае ii, вбудовуе в мою голову ii мапу, тепер я можу бачити ii увi снi щоночi. Я не х

Страница 19

чу. Коли я не сплю, то, чесно, не думаю так про Лорi. Але, схоже, мiй сплячий мозок не сприймае цього нагадування.

Увi снi я бачу, що ii шкiра мае кремово-блiдий вiдтiнок, що ii очi кольору незабудок. Очi Лорi – мов лiтне рiзнотрав’я. А тепер я додаю до цього й виразний вигин внизу ii спини, ii легку хмiльну невимушенiсть i те, як вона прикушуе нижню губу, коли замислюеться над чимось. У такi моменти моя фотографiчна пам’ять стае бiльше на завадi, нiж у пригодi. Звiсно, менi сниться не лише Лорi. Але, здаеться, вона зайняла наймiцнiшу позицiю серед усiх героiнь моiх снiв. Не те, щоб менi завжди снилися якiсь жiнки. Негайно треба припиняти, бо я вже нагадую собi сортирного збоченця.

– Гаразд, гадаю, тепер знову моя черга, – каже вона.

Я киваю, радий, що вона перевела потiк моiх думок в iнше рiчище.

– Маеш знайти щось, що перевершить казання про великий удар головою.

– Я дiйсно почала з найсильнiшого, – погоджуеться вона та знов прикушуе губу, намагаючись пiдiбрати щось вiдповiдне.

Спробую iй допомогти, кидаю кiлька пiдказок.

– Ганебний випадок, коли ти гуляла в сильний вiтер без трусикiв? – Вона смiеться, але хитае головою. – Отруiла когось своiм варивом? Або ненароком цiлувалась iз приятелем твоеi сестри?

Риси ii обличчя м’якшають, я не в змозi прочитати все, що прослизнуло зараз по ньому: туга за минулим, iншiй потiк емоцiй. Боже, я, напевно, сказав щось справдi недоречне: вона часто-часто моргае, нiби щось потрапило в очi. Щось таке, як сльози.

– Боже. Дiдько. Вибач, – бурмоче вона й люто тре очi тильним боком долонь.

– Нi, нi, це я. – Кидаюся на допомогу, досi не второпавши, що викликало таку реакцiю. Я хочу взяти ii долоню, поплескати по колiну, зробити щось, щоб вона зрозумiла, як я шкодую, але не можу ворухнути рукою.

Лорi хитае головою.

– Ти не винен.

Я чекаю, коли вона опануе себе.

– Хочеш про це поговорити?

Дiвчина дивиться долi, пощипуе шкiру на зворотi долонi – короткi повторнi рухи, намагання впоратись iз ситуацiею, опанувати емоцiйний сплеск за допомогою фiзичного болю. Мiй шиложопий братик Албi носить на зап’ястку еластичний браслет, який смикае саме з тiеi ж причини.

– У мене була менша сестра. Вона померла в шiсть рокiв. Менi тодi саме виповнилося вiсiм.

Дiдько. Я викидаю з голови цей опис свого брата. Вiн на чотири роки молодший за мене, i це свята правда, що вiн може довести до сказу кого завгодно, але правда й те, що я страшенно люблю цього малого негiдника. Навiть не можу собi уявити свiт без нього.

– Господи, Лорi.

Цього разу я вже не роздумую. Сльоза котиться по ii щоцi, я простягаю руку та витираю ii порухом великого пальця. Потiм вона просто плаче, а я погладжую ii волосся та колишу, як мама дитину.

– Вибач, я не повинна була так розкисати, – схлипуе вона за кiлька хвилин, коли ми обое мовчали. Вона тре очi кулаками. – Мене просто зненацька захопило. Я вже сто рокiв не плакала. Напевно, вино.

Киваю й опускаю руку, почуваючись огидно через таку мимовiльну нечуйнiсть.

– Я завжди кажу, що в мене лише брат, коли хтось питае. Я почуваюся, нiби зраджую ii пам’ять, але так легше, нiж казати людям правду, – вона вже спокiйнiша, дихае повiльно, але нерiвно.

Я не можу дiбрати слiв, щоб сказати, що це правильно в такiй ситуацii. Але намагаюся. Я принаймнi здогадуюся, що вона вiдчувае.

– Як ii звали?

Обличчя Лорi сповнюеться теплом, ii вразливiсть пропалюе мене наскрiзь. Пронизлива гостра туга, гiрка й солодка водночас, так, вона довгий час була позбавлена цього. Вона важко зiтхае та повертаеться, щоб вiдхилитися на спинку канапи поруч зi мною. Пiдтягуе колiна, охоплюе iх руками. Коли знову починае говорити, голос ii низький та розмiрений, немовби проголошуе промову на похоронi коханоi людини.

– Джинi народилась iз серцевою вадою, але вона була розумничкою, Боже, дуже розумною. Завжди крутилася бiля мене. Була моiм найкращим другом, – Лорi замовкае на мить, готуючись до удару, бо знае: наступна частина iсторii завдасть iй фiзичного болю. – Пневмонiя. Ось вона е – i раптом ii немае. Не думаю, що хтось iз нас повнiстю вiдiйшов пiсля цiеi втрати. Бiднi моi мама з татом…

Вона замовкае, бо якi тут можуть бути слова – батьки не повиннi ховати свою дитину. Вона вже не щипае шкiри. Я не знаю, чи е у свiтi захиснi механiзми, якi здатнi подолати таке.

У телевiзорi Нiколас Кейдж мчить на мотоциклi, увесь такий – дiя та м’язи, а тут, у маленькiй вiтальнi, я обiймаю рукою плечi Лорi, притягую ii до себе. Спазми вiд ридання струшують ii тiло, вона опускае голову на мое плече, заплющуе очi. Я не помiчаю того моменту, коли вона засинае. Але радий, що так, бо саме цього вона потребуе просто зараз. Я не рухаюся, хоча, напевно, мав би. Я не встаю, не йду спати, хоча розумнiший, напевно, так i вчинив би. Я просто сиджу коло неi, поки вона спить, i все так… Я навiть не знаю, що я вiдчуваю. Мирно.

Я не занурюю свое обличчя в ii волосся.




15 лютого





Лорi


Прокинувшись, я усвiдомлюю, що маю щось пригадати, але м

Страница 20

зок нiби засунули в пожмаканий валянок. «Мабуть, це вiд вина», – похитуючись, повзе в головi думка, i тут я розплющую очi та бачу, що я не в лiжку. Так i залишилася на канапi, але подушка з мого лiжка – пiд головою, i я скрутилася калачиком пiд власною ковдрою. Довгий проникливий погляд на годинник надае нову iнформацiю: зараз лише кiлька хвилин по шостiй ранку, тож я влягаюся знову, заплющую очi, намагаючись пробратися крiзь подii минулого вечора, починаючи з того фрагмента, який прийшов на думку найпершим.

Морозиво. Вино. Раян Гослiнг веслуе на човнику. Лебедi. Точно, це були лебедi. Господи! Сара нализалася! Хвилинку я зосереджуюся на спогадi про Сару. Яке щастя, що Джек привiв ii додому. О, дiдько. Джек.

Розум миттево перемикаеться в режим панiки, переконуючи мене, що я, напевно, ляпнула чи учворила щось жахливе, якусь зраду, що Сара мене зненавидить. Вiн говорив зi мною, ми смiялися, дивилися фiльм, а потiм… О. І тут я згадую. Джинi. Я занурююся глибше в мiй кокон iз ковдри, мiцно заплющую очi, дозволяю собi згадати мою любу чарiвну молодшу сестричку. Тендiтнi пальчики, нiгтики, тоненькi до прозоростi, едина людина у свiтi з моiми очима. Менi потрiбна вся зосередженiсть, щоб витягти зi спогадiв ii дитячий голос. Бурхлива радiсть ii смiху, виблиск прямого свiтлого волосся на сонцi. Уривчастi спогади, вицвiлi, як пожовклi фото. Я не можу дозволити собi надто часто думати про Джинi в повсякденному життi – потiм доводиться дуже довго знову звикати до того, що ii просто бiльше немае, приводити себе до ладу, забороняючи собi злитися на людей просто тому, що вони дихають, а вона вже нi.

Тепер я повнiстю згадала минулий вечiр. Я не зробила нiчого морально неправильного щодо Джека, принаймнi нiчого, щоб вiдчувати себе сьогоднi зранку скомпрометованою в традицiйному сенсi. Точно пам’ятаю: цицьок йому не показувала, у коханнi не освiдчувалася. І все одно не можу сказати, що в мене геть зникло почуття провини, адже я дiйсно перейшла лiнiю, хай навiть тонку й майже невидиму. Я просто бачу, як вона обкрутилася в мене навколо нiг, мов волосiнь вiд вудки, вона ось-ось змусить мене перечепитися, ось-ось зробить iз мене брехуху. Я дозволила собi пiдiйти надто близько. Вистачило пляшки дешевого вина, щоб я ослабила пильнiсть, вистачило одного мимовiльно кинутого коментаря, щоб я розсипалася, мов покинутий замок з пiску, коли на нього набiгае вечiрня хвиля.




5 червня





Лорi


– З днем народження, стара шкапо!

Сара дуе менi в обличчя паперовою дудкою, будить мене, а я важко пiдводжуся на лiктях, поки вона натхненно волае привiтання на всi голоси.

– Дякую! – аплодую невпевнено. – Можна я тепер далi посплю, будь ласка? Це ж восьма ранку, субота.

Вона супить брови:

– Ти жартуеш, так? Спатимеш зараз – то пропустиш усi щасливi години свого дня народження.

Голос у неi, як у ii ж улюблених дiснеiвських героiв.

– Ми, здаеться, не американськi пiдлiтки з якогось тупого телешоу, я перевiряла, – бурчу у вiдповiдь.

– Припиняй скиглити та вилазь iз лiжка просто зараз. У мене на тебе плани.

Я вiдкидаюся назад на подушку.

– У мене теж е план. Я лишаюся тут до полудня.

– Завтра так i зробиш, – вона кивае на горнятко, що стоiть поруч. – Я тобi каву зробила. У тебе е 10 хвилин до мого повернення, коли я будитиму тебе справдi жорстко.

– Теж менi, начальство, – ремствую я, затуляючи очi рукою, – менi вже 23, а тобi лише 22. Я тобi – як матiр. Іди прибери свою кiмнату та зроби домашне завдання.

Вона знову дмухае менi в обличчя паперовою пискавкою, смiеться, iде, а я засуваю голову пiд подушку. Люблю цю дiвчину.

Коли я виходжу, рiвно за дев’ять iз половиною хвилин, у передпокоi висять два чохли з одягом, а Сара буквально пiдстрибуе на мiсцi. Мене дуже турбуе те, що чохли прикрашенi логотипом компанii прокату карнавального вбрання.

– М-м-м-м, Саро?.. – я починаю усвiдомлювати, що вона не жартувала про план.

– Побачиш – помреш! – вона стискае кулачки вiд захвату, як дитина, яку взяли на шкiльну екскурсiю.

Обережно ставлю горнятко з кавою.

– Менi зараз дивитися?

– Так. Але спершу пообiцяй, що наступнi кiлька годин робитимеш точнiсiнько те, що я скажу, не ставлячи зайвих питань.

– Говориш, як таемний агент. Ви з Джеком Джеймса Бонда знов надивилися?

Вона простягае менi один iз чохлiв, але забирае, коли я намагаюся його взяти.

– Спершу пообiцяй.

Я смiюся та хитаю головою, заiнтригована.

– Ну добре, я обiцяю.

Вона вiддае менi костюм, плескае, потiм махае руками, щоб я скорiше заглянула всередину. Я тримаю його на витягнутiй руцi, струшую, нарештi тягну центральну блискавку донизу на кiлька дюймiв, щоб заглянути.

– Рожеве… – кажу, вона кивае пiдганяючи.

Я веду блискавку до самого низу та вiдкидаю пластиковий чохол, вивiльняючи вiдомi всьому свiтовi рожеву, як чупа-чупс, атласну курточку-бомбер та чорнi легiнси.

– Ти хочеш, щоб я у свiй день народження косплеiла ледi в рожевому[8 - Персонажi американського фiльму «Брiолiн» (Grease, 1976).]?

Страница 21

она шкiриться та витягае свiй костюм.

– Не тiльки ти.

– Ми обидвi – ледi в рожевому, – говорю повiльно, бо дещо збита з пантелику. – Тобто менi це вже подобаеться як тема для дня народження, але що ми маемо робити, коли вже так наряджаемося? Стирчати в «Замковi», як двi дурепи?

– Нi в який паб ми не пiдемо, – Саринi очi палають вiд захвату.

– Можу я поцiкавитися, куди ми пiдемо?

Вона смiеться:

– Цiкавитися можеш, але правди я тобi не скажу.

– Як це я здогадалася, що так i буде?

Вона розстiбуе свою курточку та встромляе руки в рукави.

– Ти ж фiльм бачила, правда?

– Кiлька разiв, – закочую очi, бо на цiй планетi кожен бачив «Брiолiн» принаймнi дюжину разiв, перш за все тому, що його крутять на Новий рiк по телевiзору, а рухатися в той час ти просто не здатний фiзично, i пульт десь зникае.

Я iз сумнiвом дивлюся на атласнi легiнси. Пояс приблизно шiсть дюймiв у дiаметрi.

– Сподiваюся, вони розтягуються, – кажу.

– Звiсно, я мiряла iх близько шостоi ранку.

Тепер я усвiдомлюю, яких зусиль вона докладае, щоб зробити менi веселий день народження. Та частина мого мозку, яка останнiм часом постiйно вiдчувае провину, дае менi добрячого стусана.

– Ну от, ледi в рожевому, – кажу я зi смiхом.

Вона дивиться на годинник.

– Нам виходити об одинадцятiй. Бiжи в душ, я вже була. Коли вийдеш, наведу тобi гострi стрiлки.



Полудень. Ми на потязi з Ватерлоо i, чесно кажучи, левову частку здивованих поглядiв уже отримали. Нiчого дивного. У потязi ми сьогоднi единi ледi в рожевому, i в нас, поза сумнiвом, найдивовижнiшi зачiски та макiяж. Сара розмахуе високим кiнським хвостом, здаеться, що вiн гойдаеться в рiзнi боки окремо вiд ii голови, а на моему ми накрутили такi кучерики, що сама Олiвiя Ньютон-Джон вiд заздрощiв скисла б. Сара продумала все: жувальну гумку, тоненькi чорнi шалики, рифленi бiлi пластиковi пришпильки, що стирчать у нашому волоссi, маленькi бляшанi фляжки з джином, щоб пити в потязi для вiдповiдного настрою, куди б ми не iхали.

– Назвемося вигаданими iменами?

Сара ставиться до питання з усiею серйознiстю:

– Ти хто будеш?

– Хм-м-м, влипла. Гадаю, мае бути якийсь кiч, щось iз Америки п’ятдесятих, як, наприклад… Лула-Мей?

Вона задумливо дивиться.

– Менi подобаеться твоя iдея. Якщо ти Лула-Мей, я мушу бути Сара-Белль.

– Дуже приемно з вами познайомитися.

– Приемно познайомитися з тобою, Луло-Мей.

Ми грацiйно нахиляемо голови, цокаемося фляжками та робимо по ковтку джину, щоб закрiпити нову дружбу.

– Може, ти менi таки скажеш, куди ми iдемо?

– Просто довiряй менi, маленька ледi. Тобi сподобаеться. Вона намагаеться розтягувати слова зi справжнiм пiвденним акцентом.

– Ти вже говориш бiльше як Джон Вейн, нiж як Сара-Белль, – смiюсь я. – Гадаю, я могла б у тебе закохатися.

Сара засувае порожнi бляшанки в кишеньки на сидiннях перед нами.

– Це моя сексуальна енергiя. Не можу ii приховати.

Вона здiймае погляд, коли електронний голос повiдомляе, що ми наближаемося до Барнса.

– Ходiмо. Наша зупинка.



Щойно виходимо зi станцii, я помiчаю, що ми не единi, хто тут бере участь у рiмейку «Брiолiна». Пишнi сукенки та пiжонськi костюми змiшанi зi звичайним убранням мiсцевих мешканцiв, що вештаються магазинами гарного суботнього дня, а спалахи рожевого атласу то тут то там пiдказують менi, що ледi в рожевому тут буде цiла банда.

– Саро!

Голос Джека. Серце мое пiдстрибуе. Останнiм часом я намагалася, як могла, уникати дозвiлля в компанii з ним та Сарою, на щастя, вони обое були такi зайнятi роботою, що, напевно, лише радiли можливостi проводити вечори удвох, без третього зайвого. А я, здаеться, справдi починаю менше згадувати про нього. Напевно, даються взнаки моi зусилля контролювати думки.

Потiм я помiчаю, з ким прийшов Джек. Бiллi, один iз наших друзiв, ми з ним зустрiчалися кiлька разiв на рiзних вечiрках. Боже милий, будь ласка, нехай це не буде пiдстановочним побаченням. Хлопцi пiдходять до нас, усмiшки дещо занепокоенi, а ми захоплено ахаемо вiд iхнiх чорних штанiв-дудочок i чорних футболок в обтяжку. Вони закачали рукави аж до плечей, щоб продемонструвати бiцепси, i, дивлячись на iхнi чуби, я собi думаю, що в тюбику залишилося не так уже й багато гелю для укладки.

Куди б ми не йшли, виявлялося, що йдемо вчотирьох. Я зовсiм не проти, просто цього не чекала, а iз Сарою в мене сьогоднi був найкращий ранок за всi часи.

– Ну, просто як на випускний бал зiбралися, – смiеться Сара та цiлуе Джека в губи, залишаючи слiди червоноi помади. На ньому чорнi авiаторськi окуляри, якi затiняють очi. Схожий бiльше на Джеймса Дiна, нiж на Джона Траволту.

– Бiллi, вигляд у тебе… крутий, – кажу я, а вiн люб’язно грае м’язами.

Його тiло таке, що, здаеться, вiн ретельно тренуеться в спортзалi по двi години щодня. Таким можна лише захоплюватися, одночасно з вiдчуттям повноi зневаги.

– У Попая на мене нiчого нема, – вiн виймае з рота чупа-чупс, який жував для бiльшого ефекту, i нахиляеться, щоб швиденько цмокнути мене в щ

Страница 22

чку. – З днем народження.

Помiчаю, що Сара на нас дивиться, зiтхаю. Будьте певнi: вона завжди знайде менi хлопця, який точно не мого типу. Вiн, напевно, любить слухняних струнких блондинок. Цiкаво, що наобiцяв йому Джек, коли кликав сюди.

– Прошу, ледi, – Джек згинае лiктя, пропонуючи його Сарi, i за кiлька секунд незграбноi непевностi Бiллi робить те саме для мене.

– Звiсно, – смiеться Сара, беручи Джека попiд руку. – Лорi досi не знае, куди ми йдемо, то не кажiть iй нiчого.

Я самовпевнено смiюся та беру запропоновану Бiллi руку. – Гадаю, я починаю здогадуватися, що вiдбуваеться.

– О, повiр, зовсiм нi, – вона сяе очима, дивлячись на мене через плече, поки ми йдемо крiзь натовп. – Але все попереду.



Не можу повiрити своiм очам.

– Що це за мiсце?

Я в захватi. Ми стоiмо у величезнiй закрученiй черзi, усi тут у костюмах з «Брiолiну», усе гуде й метушиться. З колонок лунае офiцiйний голос, типовий для американського шкiльного радiо. Диктор повiдомляе, що не треба бiгти в зали i що, стоячи в черзi, не можна пестити одне одного, i що порушникiв чекае покарання. Ми дiстаемося входу, проходимо пiд величезною аркою з вивiскою, червоною як мак, освiтленою старомодними лампочками. Вона запрошуе нас до школи Райделл Хай.

– Подобаеться?

Сара зараз бiльше тримаеться за мою руку, нiж за Джекову, вона то всмiхаеться, то кривиться, затамовуе подих, бо чекае, як я вiдреагую на ii великий сюрприз на честь дня мого народження.

– Подобаеться! – я всмiхаюся, а голова йде обертом вiд масштабу подii, яка розгортаеться навколо мене. – Гадки не маю, що вiдбуваеться, але, чорт забирай, я це обожнюю!

Барнз Коммон – звичайне мiсце вигулу собак та недiльних крикетних матчiв – зараз перетворився на чарiвну Краiну Чудес: тут, куди тiльки сягае око, пануе кiч Америки п’ятдесятих. Королеви диско на роликах розносять на столики пiд шатрами на галявинi коктейлi з кока-колою й морозивом, блищить срiбло фургончикiв з iжею, якi оточують поле. Повсюди люди розстеляють скатертини для пiкнiка, дiвчата в барвистих сукнях з рюшами та в затемнених окулярах грiються на сонечку, розляглися на спинi чи пiдперлися лiктями та надувають бульбашки iз жуйки. Повсюди музика. Духовий джаз-бенд гримить рок-н-ролом п’ятдесятих, а на дерев’яному танцполi пiд шатром витанцьовують енергiйнi пари. По периметру з високих колонок лунають знайомi пiснi з «Брiолiну». Я навiть помiчаю школу краси в стилi поп-ап, де в дiвчат, убраних у рожевi комбiнезони та вiдповiднi перуки, можна пофарбувати нiгтi та пiдвести очi. Народ кричить, штовхаеться вишнево-червоними машинками на автодромi, а величезне чортове колесо сяе й височiе над усiм полем, його блискучi бiло-рожевi, як морозиво, кабiнки, злегка погойдуються на теплому вiтерцi.

– Нiчого не хочу, тiльки ось на це колесо, – видихаю я.

Це – найбiльший, найбожевiльнiший подарунок на день народження, який я колись отримувала. Серце в мене зараз легке, мов пiр’iнка, прив’язана до повiтряноi кульки.




Джек


Химернiсть цього мiсця зашкалюе. Не знаю, як Сара все це робить. Бiльшiсть просто купуе якогось торта чи йде кудись пити в честь дня народження. Але не Сара. Їй якось вдалося знайти цю феерiю, умовити мене й Бiллi бути iхнiми Тi-Бердами, супроводжувати iх у цей день. Не для кожноi жiнки я б пiшов на таке. Я опирався й майже вiдмовився, бо, якщо чесно, це все менi нагадувало нiчне жахiття. Але зараз думаю, що тут доволi круто. Вона каже, це називаеться «Таемний кiнотеатр». Я гадав, тут буде екран просто неба, кiлька фургончикiв з бургерами, i таки тут е величезний екран, виставлений заздалегiдь, але, Боже, це мiсце – дещо зовсiм iнше. Таке вiдчуття, що ти перебуваеш у самому фiльмi, а не в кiнотеатрi, i, я гадаю, нам дiсталися двi найкрасивiшi ледi в рожевому з усього збiговиська.

Сара… Боже. Вона нiколи не робить нiчого наполовину. Вона йде трохи попереду мене, ii ноги в цих чорних легiнсах видаються вдвiчi довшими, нiж зазвичай. Я постiйно вiдчуваю, що бiжу за нею, намагаючись наздогнати, вона завжди тримае мене в напрузi, але останнiм часом набрала такоi швидкостi, що iнодi, здаеться, зовсiм зникае з мого поля зору. Ця прихована дрiбничка щоразу спантеличуе, але я запобiгаю iй, коли знову наздоганяю Сару.

Лорi теж сьогоднi приголомшлива. Вони iз Сарою, мов у журнальнiй статтi про те, яким може бути однакове вбрання на двох рiзних дiвчатах. Сара на високих пiдборах та з кiнським хвостом – портрет найпопулярнiшоi дiвчини в класi. А пружнi кучерi Лорi – стриманiша краса. Якби ми справдi були старшокласниками, Сара лякала б мене до усрачки, а Лорi була б сестрою мого кращого приятеля. Не знаю навiть, куди я зайду з цiею думкою. Вони просто рiзнi – та й усе.

– Ну що? Обнiмашки-цьомчики для мене з iменинницею? – каже Бiллi, який чимчикуе за мною. – Май на увазi, я спробую свое щастя там, на вершинi цiеi штуки, – вiн кивае на чортове колесо.

Я кидаю погляд на Лорi та раптом вiдчуваю, як росте бажання ii захистити. Бiллi – один iз тих хлопцiв, якi пiдуть на все, аби

Страница 23

ишень здобути ще кiлька перемог. Я не дуже розумiю, чому я його запросив, хiба що вiн – единий iз моiх друзiв достатньо самозакоханий, щоб цiлий день розгулювати в карнавальному костюмi.

– Жодних приставань, Бiллi. Ти чув правила.

– Це ж старшi класи, тут завжди правила створюються, але iх же й порушують, друже, – Бiллi пiдморгуе менi, коли Сара повертаеться до нас i вказуе через поле, перериваючи розмову до того, як я встигаю щось iще сказати.

– Гайда, ви двое. Я хочу на автодром.

Починаю шкодувати, що не запросив замiсть Бiллi когось iншого. Цей хлопець уже тричi виграв на силомiрi, коли жоден iз натовпу не спромiгся на це навiть i разу, а тепер вiн обiймае Лорi, маневруючи машинкою на автодромi, мов пiлот Формули-1.

Я перекривлюю його, обiймаючи Сару, оглядаюся через плече та роблю заднiй хiд просто на них, посилаю iхню машину крутитися дзигою та розсипати електричнi iскри. Сара бiля мене верещить, смiеться, а Бiллi iде просто на нас, вiдкидаючи нашу машину на стiну, складену з шин. Із-за спини Лорi вiн показуе менi середнього пальця й тiкае геть. Цiкаво, що б Джон Траволта зробив на моему мiсцi? І хто в цьому сценарii Сандра Дi? Сара для такоi ролi надто зухвала. Така собi француженка. Я не кажу, що Лорi тут виконуе роль Сендi, а я – Деннi, бо це була б справжня халепа. Може, Бiллi – значною мiрою Деннi, з м’язами Попая та розумом ватажка банди. Я дивлюся, як вiн допомагае Лорi вибратися з iхньоi машини, коли двигуни зупиняються, як вiн тримае ii руку, як обкручуе навколо себе, – спалах темних кучерiв на рожевому атласi. Сподiваюся, вiн iй голову не закрутив.

Тобто, це, звiсно, ii справи, але вiн ще той хлоп, усе б йому жарти та кпини. А може, iй саме це й подобаеться. Дiдько, а якщо вiн вирiшить повертатися з нами до Кемдену? Ха, у кишенi ii рожевоi курточки саме зараз починае дзвонити мобiльний. Фонус iнтераптус, друже.




Лорi


Здаеться, цей день претендуе на звання одного з найкращих днiв мого життя.

Я наклюкалася коктейлями вiд Ледi в рожевому, я насмiялася так, що в мене боки болять, Бiллi виявився прикольнiшим, нiж я передбачала, у всiх дурнуватий карнавальний настрiй. Навiть погода грала разом iз нами, балуючи найкращим розслабленим лiтнiм англiйським теплом, вiд якого в мене на носi завжди з’являеться ластовиння.

Якщо я була в захопленнi вiд усього цього при денному свiтлi, то зараз, коли починаеться вечiр, навколо стае ще веселiше, ще бiльшае гармидеру та метушнi. Бiля стiйки Тi-Бердiв розiгруеться цiле дiйство. Танцюристи в чорнiй шкiрi стрибають уздовж розкiшного ряду потужних iномарок, спiвають бiля хромованих мiкрофонних стiйок, танцюють уздовж капотiв. Повсюди люди танцюють, кружляють та просто вештаються у веселковому серпанку, просоченому нiжними вiдтiнками вогникiв, якими оздобленi атракцiони. Фiльм повинен розпочатися близько десятоi, передчуття зростае з кожною хвилиною.

Сара щойно з’ясувала, що в неi вроджений талант до рок-н-ролу (а хто б сумнiвався), та, пiсля того, як Джек зi смiхом вiдмовився танцювати з нею, виправдовуючись тим, що в нього двi лiвих ноги, пiд’iхала до Бiллi, i тепер вони братимуть участь у танцювальному конкурсi.

Ми з Джеком стоiмо на краю натовпу, дивимося на них, я бачу цей особливий шарм Сари: поеднання шикарного блиску та жорсткого пiску, вiн у кожному зухвалому змаху ii хвоста, у тому, як випинаеться ii пiдборiддя. Дякувати Боговi, Бiллi нiбито приховав своi змiiнi стегна. Я не знаю, чи то виннi всi коктейлi, якi я видудлила, але вiн починае здаватися привабливiшим, нiж був на початку дня. Коли ми чекали в черзi на автодромi, вiн показував менi фото свого меншого брата Робiна – неочiкуваного сюрпризу, що з’явився в його сорокарiчноi з гаком мами. Але Бiллi був не проти перетворитися з единоi дитини на старшого брата в такому поважному вiцi. Вiн гордовито демонстрував менi кадри, де Робiн задувае свiчки на iменинному тортi, який Бiллi власноруч зробив для нього. Звiсно, торт – не шедевр. Але коли якась дiвчина замислиться над тим, чи стане Бiллi колись хорошим батьком, iй варто лише послухати, як вiн розповiдае про малого Робiна, та дiзнатися, що пiд його залiзними м’язами ховаеться м’яке й тепле серце. Дивлюся на них обох, зосереджена на iхнiх обличчях. Вони обов’язково повиннi виграти. Менi навiть трохи шкода iнших учасникiв.

– Сара обожнюе такi штуки, – кажу, потягуючи лимонад через смугасту бiло-червону соломинку (вирiшила зробити перерву в коктейлях).

– Сподiваюся, вони виграють, – смiеться Джек.

Я розумiю, про що вiн. Щаслива Сара – щастя нам усiм.

Дзижчить мiй телефон. Знову мама додзвонюеться. Я вже казала iй, що гулятиму цiлий день, але вона не може, коли нас iз Дерiлом обох немае вдома. Треба iй перетелефонувати, але не хочеться перебивати настрiй моменту.

Дивлюся на чортове колесо. У свiтлi iлюмiнацii воно видаеться навiть бiльшим, нiж за дня.

– Може, до фiльму ми ще матимемо час покататися, – кажу з надiею.

Джек хмурить брови, дивиться на час.

– Встигаемо.

Я киваю.

– Особливо,

Страница 24

якщо вони дiйдуть до фiналу.

– А вони дiйдуть.

Вiн мае рацiю. Навiть краплини сумнiву немае в тому, що Саринi черевички дотанцюють до самого кiнця.

Вiн мовчить якусь мить, дивиться кудись, потiм – на мене. – Можемо зараз пiти прокататися, якщо хочеш, – вiн трохи спантеличено пiдсмiюеться. – Уважай це моiм подарунком на день народження, бо я його купити таки забув.

Це так кумедно й старомодно – його запрошення покатати мене на каруселi, нiби менi потрiбен супровiд, але його питання iдеально пасуе до цiеi старомодноi атмосфери. Я пiднiмаюся навшпиньки, намагаючись перехопити Сарин погляд, дати iй знати, що ми будемо тут о десятiй, але вона дуже уважно слухае ведучого майстер-класу. Оглядаюся на дивовижне чортове колесо.

– Дуже хочу, Джеку, дякую тобi.

Хлопець у бiлих чинос iз недбало накинутим на плечi светром Райделл Хай опускае на нашi колiна хромовану решiтку, здивовано пiднiмае брови, коли чуе ii трiскiт, перевiряе, чи ми в безпецi.

– Може, схочеш обiйняти свою дiвчину, друже. Там, нагорi, можна трохи злякатися.

Я впевнена, вiн каже щось таке кожнiй парi, яка сiдае в крiсло його атракцiону, але все одно ми одночасно поспiшаемо його виправити.

– О, ми не… – я заiкаюся.

У ту ж мить Джек поспiшно додае:

– Вона не моя… Ми просто друзi.

Хлопець у светрi пiдморгуе з розумiнням:

– Шкода. Ви в парi гарнi.

Колесо трохи просуваеться, сiдають пасажири наступноi кабiнки, а я на мить заплющую очi, бо не знаю, що казати далi.

– Тiльки не кажи, що ти боягузка, Лорi.

– Нi, се-е-е-ер! – Я смiюся. Стиснувши пальцями решiтку, я вмощуюся глибше на сидiннi кабiнки кольору малиново-ванiльного пудингу, вона гойдаеться, я впираюся ногами в хромовану пiднiжку. – А ти не боiшся висоти?

Вiн вiдхиляеться в куток кабiнки та дивиться на мене скоса, руки поклав на спинку сидiння, долонi розвiв – я поставила дурнувате запитання.

– Я схожий на того, кого легко налякати?

Деннi Зуко, з’iж свое серце, але те, як вiн барабанить пальцями по верху кабiнки бiля мого плеча, пiдказуе менi, що вiн не такий уже й розслаблений, як здаеться з його зовнiшнього вигляду. Не знаю, що його так бентежить: те, що вiн на колесi без Сари, чи те, що вiн узагалi на колесi, чи те, що вiн на колесi зi мною. Я зiтхаю, готова запитати його про це, але лунають першi запаморочливi акорди «Безнадiйно вiддана тобi», i колесо починае обертатися.

Я вiдкладаю свое питання. Урештi, це мiй день народження. Я люблю чортове колесо, i я з Джеком, який менi все одно бiльше й бiльше подобаеться щоразу, коли його знову бачу. І це добре. Саме так, поклавши руку на серце. Саме так. Це добре, тому що вiн i Сара, безперечно, – прекрасна пара, i тому що я люблю ii, як сестру.

Загалом я цiлком опанувала ситуацiю. Що е, те е. Хто знае, можливо, коли б усе пiшло iнакше, якби я знайшла його першою, зараз його рука обiймала б мою талiю, вiн готувався б поцiлувати мене на вершинi колеса. Можливо, ми були б до нестями закоханi. Або могли б бути жахливо романтичною парою, i найкращим виходом е саме те, що сталося насправдi. Вiн е часточкою мого життя, i я рада цьому. Цього достатньо.

– Ух, – видихаю я, милуючись видом, що вiдкрився лише для нас двох. Барнз Коммонз окантований прапорцями й вогниками: неоновi написи на фургончиках Ейрстрiма, спалахи дискотеки з танцювального шатра, чайнi вогники на довгих столах, першi вiдвiдувачi вже перебираються з галявини ближче до екрана. Ми ще пiднiмаемося, можна вже бачити те, що за межами парку: довгi й вузькi вулички пiвденно-захiдного Лондона, освiтленi жовтуватими лiхтарями.

– Зiрки, – каже Джек, закидаючи голову назад, бо ми майже на вершинi. Я роблю так само й дивлюся на зорi разом iз ним. На кiлька секунд ми залишаемося з ним тут, на найвищiй точцi колеса, тiльки удвох на весь свiт.

– З днем народження, Лорi, – каже Джек тихо й серйозно, коли я повертаюся, щоб подивитися на нього.

Я киваю та намагаюся всмiхнутися, але м’язи мого обличчя не здатнi на це, губи дрижать, я можу розплакатися.

– Дякую, Джеку. Я рада, що проводжу його разом з… – перериваю себе, – з вами, хлопцi.

– Я теж.

Наша кабiнка минае вершину та звiшуеться за край колеса, гойдаеться на вiтерцi, я зойкаю та мiцнiше стискаю решiтку двома руками. Джек легко смiеться та обiймае мене рукою, я вiдчуваю тепло його тiла поруч зi мною.

– Усе гаразд, я тебе тримаю.

Вiн стискае мене на секунду, мiцнi пальцi – на моему плечi, та знову вiдкидаеться на спинку сидiння, кладе туди руку.

Я теж вiдсуваюся назад, шлунок перевертаеться в менi: соромно сказати, але це зовсiм не пов’язане з тим, що ми зависли високо в небi над Барнз Коммон, а через те, що я сиджу тут на прекрасному старовинному чортовому колесi сам на сам iз Джеком О’Марою. Вiнтажнi рожевi й м’ятнi вогнi освiтлюють шпицi колеса, на Джековому обличчi танцюють iхнi тiнi – ми поволi рухаемося. Олiвiя Ньютон-Джон спiвае про свое безнадiйно вiддане серце. Я знаю, що вона вiдчувае. Моi пальцi торкаються медальйона, гладять знайому форму плаского фiолет

Страница 25

вого камiнчика – для впевненостi. Уранцi я не могла його знайти, п’ять хвилин була на межi зриву. Розплакалася, коли Сара нарештi помiтила його – вiн застряг у трiщинi мiж дошками пiдлоги в моiй спальнi. З усього, що я маю, мiй кулон – найдорожчий. У нас iз Джинi вiн був один на двох. Я знаю, це дурницi, але вiдчуваю зв’язок iз нею, коли б його не надягла.

Чорт. Знову пропущений дзвiнок вiд мами. Почуваюся найгiршою у свiтi дочкою. Вiдкриваю повiдомлення, яке вона щойно кинула в чат, даю собi слово зателефонувати iй одразу вранцi.



«Лорi, дитино, вибач, що пишу це, вибач, що воно так на твiй день народження, але ти маеш знати якнайшвидше. Тато в лiкарнi, сонечко, iнфаркт. Зателефонуй, щойно зможеш. Люблю тебе. Мама. Цiлую».


І ось так один iз найкращих днiв у моему життi перетворився в один з найгiрших.




12 грудня





Лорi


Почуваюся так, нiби в моi уггi залили свинець. На роботi постiйно була клята божевiльня, рiздвянi корпоративи тривали один за одним кiлька тижнiв поспiль, ноги болять, нiби марафон бiгла. Я до бiса й остаточно знесилена. Тато одужуе повiльнiше, нiж сподiвалися лiкарi. Таке враження, що в нього одна хвороба чiпляеться за наступну. Мiй мiцний татко, з яким нiколи нiчого не траплялося, тепер кволий i блiдий, мама, здаеться, скоро буде така сама, бо до смертi переживае за нього. Вони завжди були такою гарною парою. Тато старший за маму на десять рокiв, але дотепер це нiколи не було помiтно. Зараз уже так не скажеш. Минулорiч батьковi виповнилося шiстдесят, але вигляд мае рокiв на десять старший. При зустрiчi менi щоразу хочеться зв’язати його, кинути в лiтак, вiдвезти до теплих краiв i годувати вдосталь. Звiсно, мама робить усе, що може. Але iхне життя перетворилося на одну довгу низку консультацiй зi спецiалiстами, дiет, обмежень, i це дуже вiдчутно на них вiдбиваеться. Я iжджу додому так часто, як тiльки можу. Але головний тягар лежить, звiсно, на мамi.

Куди не глянь, упадае у вiчi рiздвяна мiшура. Останнi кiлька годин я ганяю магазинами i зараз уже на межi. Менi хочеться копнути оленя Рудольфа, вiдгамселити Мерайю Керi та придушити першого, хто почепить менi чергове пасмо срiбного дощика. Останнi 20 хвилин я стою в нескiнченнiй черзi в HMV[9 - Фiрмовий магазин компанii звукозапису HMV Retail Ltd.], яка до того ж майже не рухаеться. У руках стискаю набiр дискiв, якого мiй брат, напевно, навiть нiколи не вiдкрие. Ще трохи – i засну просто стоячи. Це ж музичний магазин, невже вони не могли запустити щось свiжiше за Ноддi – дурка-Голдера, який верещить «Це Рiздво!», аж горлянку рве. Що це, курва, за iм’я таке Ноддi? Ловлю себе на думцi, що вiн, мабуть, народився клаповухим, а його мати, певно, була пiд дiею звеселяючого газу, тож нiчого кращого вигадати не змогла.

– Лорi!

Обертаюся на голос, який вигукуе мое iм’я, i бачу Джека. Вiн махае рукою поверх голiв людей у черзi, що змiею скрутилася навколо мене. Я усмiхаюся, щаслива бачити його дружне обличчя, а потiм закочую очi, демонструючи, як менi прикро, що застрягла отут, у цьому натовпi. Кидаю погляд на коробку з дисками та усвiдомлюю, що братовi бiльше сподобаеться пляшка «Джека Денiелса», тож повертаюся, видираюся з цiеi черги, дратуючи всiх i кожного, оскiльки йду проти течii. Джек чекае на мене бiля виставки компакт-дискiв, закутаний у свое тепле зимове пальто й шарф. Я зiтхаю, бо одразу прокидаеться спогад про те, який вiн був тодi на автобуснiй зупинцi. Два роки минуло, i я, здебiльшого, уже не думаю про нього день у день. Я ретельно витiснила всi своi грiшнi думки про нього, замiнивши iх безпечнiшими, i моi зусилля винагороджено. Кажуть, людський мозок вiддае перевагу реагуванню на шаблони, що повторюються, i я в цьому переконалася. Джек тепер посiв у моему життi належне мiсце друга та хлопця найкращоi подруги, а у вiдповiдь я дозволяю собi насолоджуватися його товариством i любити його. Вiн дiйсно дуже менi подобаеться. Вiн веселий. Неймовiрно дбае про Сару. І просто врятував менi життя тодi, на днi народження, опанувавши ситуацiю, коли мене розiрвало на шмаття вiд горя посеред Барнз Коммона. Ми не встигли й оком моргнути, як уже сидiли в таксi, квитки на потяг додому виявилися замовленими ще до того, як ми дiсталися Делансi-стрит. Інодi тобi просто потрiбна людина, яка каже, що робити. І того дня Джек виконав цю роль бездоганно.

– Ти, схоже, у такому ж захопленнi вiд рiздвяного шопiнгу, як i я, – вiн повертае на полицю диск, на який дивився без ентузiазму, та разом зi мною залишае магазин.

– Хоча, ти, напевно, бiльш успiшна в цiй справi, – показуе очима на моi пакети. – Допомогти?

Я, не сперечаючись, вiддаю йому важкi сумки. Руки в мене в червоних рубцях вiд ручок торби, пальцi потроху вiдпускае. Ми виходимо на Оксфорд-стрит, пiд ногами сiра каша – рештки снiгопаду, який був кiлька днiв тому. Це мiсиво ще залишаеться, бо арктичнi вiтри дмуть на нас iз пiвночi. Джек витягуе з кишенi вовняну шапку й надiвае ii на голову, демонстративно тремтить.

– Тобi ще багато шукати? – запитую.

Страница 26

Вiн знизуе плечима.

– Для Сари здебiльшого. Може, у тебе е якась хороша iдея? – вiн дивиться на мене збоку, ми пробираемося крiзь галасливий натовп. – Будь ласка, скажи, якщо е.

Я напружую мозок. Їй доволi просто купувати подарунки, але вiд Джека мае бути щось дiйсно особисте.

– Може, браслет чи кулон?

Ми минаемо ювелiрну крамницю на Хай-стрит, зупиняемось подивитися, але нiчого у вiтринi не здаеться Сариним подарунком.

Я морщу нiс i зiтхаю, коли заходимо до крамницi.

– Воно все якесь трохи… Не знаю. Не дуже iндивiдуальне. Джек кивае. Потiм зосереджено дивиться на годинник.

– Ти поспiшаеш?

– Не те щоб, – мене не приваблюе перспектива плентатися зараз додому.

– Добре, – вiн усмiхаеться, бере мене пiд руку, – ходiмо зi мною. Я знаю, куди йти.




Джек


З Лорi вибирати покупки набагато легше, нiж самому. Ми з нею щойно завернули за рiг Оксфорд-стрит до Честерського центру антикварiату – туманно пригадую, що вiн десь там був, сподiваюся, iще стоiть.

– Овва, – видихае Лорi.

Їi блакитно-бузковi очi широко розкриваються, коли ми заходимо у високий будинок iз теракотовоi цегли.

Я був тут багато рокiв тому, ще дитиною, допомагаючи батьковi знайти щось цiкаве на мамин день народження. Живий яскравий спогад. Гадаю, це був особливий день народження, такий, який вiдзначають. Ми знайшли для неi нiжний срiбний браслет, iнкрустований бурштином. Тато попросив вигравiрувати на внутрiшнiй поверхнi всi нашi iмена. Поки вiн був живий, вона iнодi носила цей браслет – на Рiздво й на особливi дати. Вона надягла його й на похорон. І з того часу я не бачив ii без нього.

З приемнiстю помiчаю, що галерея не дуже змiнилася за минулi роки, так само нагадуе печеру Аладдiна з вiнтажними вiтринами.

– Дивовижне мiсце! Навiть не знала, що воно тут е.

– Істинний Лондон. – Я ховаю шапку до кишенi, ворушу рукою волосся, яке прилипло до голови. – З чого хочеш почати?

Їi очi сяють, вона смiеться, задоволена всiм, що вiдбуваеться.

– Гадки не маю. Я хочу побачити все.

– Зупинися. Ми тут застрягнемо до Рiздва.

Я йду за нею, а вона рухаеться мiж прилавками, погладжуе пальцями голову вирiзьбленого леопарда, охае бiля замкнених вiтрин, заповнених прекрасними дiамантами найвищого гатунку, а потiм уже захоплюеться стародавньою бiжутерiею на сусiдньому стендi. Вона всмiхаеться, соромиться, коли власник крамницi ретрокапелюхiв кидае на неi погляд i витягуе хлоп’ячий твiдовий кашкет, пропонуючи примiряти. Старий добре знаеться на своiй справi: щойно кашкет опинився на ii норовливих кучериках, вона перетворюеться у волоцюгу шiстдесятих. Лорине волосся можна приборкати хiба вiдсоткiв на шiстдесят, а просто зараз вона схожа на вуличного хлопчиська з «Олiвера Твiста». Лавандовi тiнi на твiдi пiдкреслюють колiр ii очей, але вони ж вiдтiняють важкi темнi синцi пiд ними. Я iз жалем помiчаю, яка вона втомлена. І це не втома типу «менi просто треба лягти ранiше». Це втома з розряду «останнi кiлька мiсяцiв були найпаскуднiшими в життi». Це очi людини, яка постiйно, уже досить довго хвилюеться за когось. Я згадую, що не запитав, як у неi справи.

Вона знiмае кашкета, роздивившись себе пiд усiма кутами в ручному дзеркалi, яке власник крамнички гречно тримае перед нею, витягуе мiнiатюрний ярлик, щоб глянути цiну, потiм повертае кашкет i сумно хитае головою. Шкода. Їй у ньому було дуже гарно.

– А як щодо цього? – запитуе вона трохи згодом.

Ми розглянули та вiдкинули маленьку акварель, вiдклали поки що турецький медальйон двадцятих рокiв минулого столiття, який може виявитися тим самим подарунком. Але щойно увiйшли до малесенькоi крамнички парфумерних аксесуарiв, я зрозумiв, що саме тут знайдеться те, що ми шукаемо. Лорi, як мала дiвчинка, яку запустили до кондитерськоi, охае й ахае над вишуканими позолоченими флаконами, екзотичними ароматами, а потiм розпливаеться в усмiшцi, мов сонечко лiтнього дня.

– Джеку, сюди, – кличе мене подивитися на те, що вiдкопала в глибинi полицi. Заглядаю iй через плече, бачу рiч у ii руках i дякую щасливим зiркам за те, що не придбав турецький медальйон. Золота пудрениця у виглядi мушлi, що лежить у долонi Лорi, така Сарина, що будь-яка iнша жiнка у свiтi не могла б володiти нею. Арт-деко, як я гадаю, з опорою на знання, отриманi при переглядi «Антикварного Роуд-шоу», за розмiром дуже зручно лягае в долоню Лорi, на кришечцi викладена iнкрустацiею емалева русалка. Вона чимось схожа на Сару, з ii рудувато-каштановим волоссям, що каскадом падае на плечi, з виразним кокетливим вигином талii. Лорi простягае це менi, у ii очах сяе усмiшка.

– Роботу виконано.

Мушля лягае менi в долоню з приемною важкiстю. Вона варта Сари. Цей дарунок скаже: «Я помiчаю в тобi кожну дрiбничку, ти для мене дорогоцiнна».

– Припиняемо пошуки, – кажу, а сам пiдношу молитву, щоб вона не коштувала бiльше, нiж невеличка iпотека. Видихаю з полегшенням, коли перевертаю ярлик. Менi пiсля цього ще й на пиво залишиться. – Як добре, що зустрiлися.

Ми знаходимо власницю, яка запаковуе нам пуд

Страница 27

еницю, просимо пiдiбрати оксамитову торбинку, яка пасуе до подарунка, i жiнка загортае все це в тканину та стрiчки. Гадаю, вона глянула на мене й одразу зробила висновок, що коли лишити мене напризволяще, я замотаю дарунок у фольгу або втну якесь iнше неподобство. Я б так не зробив, але вона не далека вiд iстини. Я страшенно радий, що менi не доведеться самому порпатися зi скотчем.

Уже майже темно, хоча лише четверта. Ми з Лорi знову вибираемося на вулицю.

– Вiдсвяткуемо пивом? Я тобi винен, ти менi так допомогла, – схоже, що iй треба добряче посидiти й потеревенити. – Один Бог знае, що отримала б Сара, не було б тебе. Квiти з автозаправки та сумнiвнi трусики iз сексшопу абощо, – Лорi смiеться, пiднiмае рукав пальта, дивиться на годинник, певно, iй треба йти.

– Гаразд, – каже на мiй подив.

Я був упевнений, що вона вiдмовиться.

– Хороша дiвчинка. Тут е знайома мiсцинка, за рогом. Натуральний паб, а не модний бар, де навiть сiсти нiде.

Опускаю голову пiд пронизливим вiтром, який щойно здiйнявся, кидаючи нам в обличчя колючий снiг, обiймаю ii за плечi, спрямовуючи до маленькоi бiчноi вулички.




Лорi


Щойно ми пройшли крiзь вiтражнi дверi пабу, я зрадiла, що вирiшила не вiдмовлятися вiд випивки. Тут i заспокiйливий аромат вугiлля, що палае в камiнi, i вощенi меблi, i темно-зеленi шкiрянi дивани, глибокi й комфортнi. Усе це – для довгого вiдпочинку за склянкою. Крiм нас, тут лише старий зi шпигунським джек-расселом. Це один iз тих непретензiйних пабiв «З кiнця свiту», про якi знаеш, що вони не мiняються десятилiттями. Добре облаштована барна стiйка обрамлена червоними кам’яними плитками та мiддю.

– Склянку червоного? – питае Джек. Я киваю, вдячна, бо забрала в нього своi сумки з покупками. – Іди знайди мiсце бiля вогню, а я принесу напоi.

Я обираю найкращий диванчик у цьому мiсцi, найближчий до теплого камiна. Падаю на нього та запихаю сумки пiд стiл, вибираюся з вологого зимового пальта, вiшаю його на стовпчик збоку вiд дивана, щоб трохи прогрiлося. Пригадую, як у дитинствi ми вдома сушили одяг, а тато поставив за вiшалкою додатковий радiатор, щоб зимовим ранком перед школою ми могли завжди одягти теплi куртки.

– Вино для ледi, – жартуе Джек. Вiн з’явився зi склянкою глибокого рубiнового кольору та з пiнтою пива. За моiм прикладом, повiсив пальто на iнший стовпчик, вийшло, нiби я помiтила нашу територiю, визначивши, що цей мiнiатюрний простiр належить нам двом.

– Найкраще, що може бути взимку, – каже вiн, енергiйно потираючи долонi перед вогнем, щоб зiгрiтися, потiм пiдсуваеться шкiряним сидiнням так, щоб опинитися навпроти мене та ставить свою пiнту перед собою. – Боже, це те, що менi зараз потрiбно, – робить глибокий ковток, iз задоволенням облизуе губи.

Вино, мов кров, зiгрiвае мене зсередини, вiдчуваю на язицi багатий смак перцю та чорноi смородини.

– Дякую, що ти менi сьогоднi допомогла, – каже вiн. – Нiколи б сам такоi iдеальноi речi не знайшов би.

Я всмiхаюся, тому що знаю, як цiнуватиме Сара його подарунок.

– Вона буде просто вражена.

– Звiсно, я скажу, що сам усе знайшов.




Конец ознакомительного фрагмента.



notes



1


Лорi пригадуе епiзод iз фiльму «Реальне кохання» (Love Actually, 2003).




2


Нора Ефрон (Nora Ephron; 1941—2012, США) – режисерка, вiдома романтичними комедiями, за що ii й цiнуе Лорi.




3


Лорi пригадуе героiнь фiльму «Тельма i Луiза» (Thelma & Louise, 1991).




4


Зiрки ранковоi телепрограми, популярноi не лише в Британii, але й у США.




5


Шоколадно-карамельне морозиво.




6


Секс утрьох (фр.).




7


Давiна МакКолл – фiтнес-тренер, яка веде свою телепрограму.




8


Персонажi американського фiльму «Брiолiн» (Grease, 1976).




9


Фiрмовий магазин компанii звукозапису HMV Retail Ltd.