Страница 1

Вiдьмак. Хрещення вогнем
Анджей Сапковський


Вiдьмак #5
У пошуках Цiрi – зниклоi пiд час битви на островi Танедд названоi доньки – Геральт вирушае у вiдчайдушну мандрiвку охопленими кривавою вiйною королiвствами. Дивна компанiя дiлить з ним небезпеки подорожi: вiрний друг поет Любисток, вправна лучниця Мiльва, врятований вiдьмаком нiльфгардець Кагiр i химерний цирульник Емiель Регiс, на якого натрапили на старому кладовищi…

Обережно! Ненормативна лексика!





Анджей Сапковський

Вiдьмак. Хрещення вогнем



© Andrzej Sapkowski, Warszawa, 2014

© CD PROJEKT S.A., карта, обкладинка

© Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2016

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад та художне оформлення, 2016

Обережно! Ненормативна лексика!




Хрещення вогнем


Trought these fields of destruction

Baptism of fire

I,ve watched all your suffering

As the battles raged higher

And though they did hurt me so bad

In the fear and alarm

You did not desert me

My brothers in arms…

    Dire Straits[1 - Куплет з пiснi британськоi рок-групи «Dire Straits» «Brothers In Arms», «Брати по зброi»: «Крiзь терени розрухи, вогняного хрещення бога, я дивився на бiль ваш у захватi вищого бою, i, хоча, коли поранило мене сильно та боляче у страху вiд сигналу тривоги, скажи – ти ж мене не полишиш, мiй брате по зброi?» (Переклад з англ. Ю. Гордiенко.)]




Роздiл 1


Промовила тодi фея до вiдьмака: «Таку я тобi дам пораду: взуй чоботи залiзнi, а у руки вiзьми залiзного костура. Йди у залiзних чоботях на кiнець свiту, а шлях перед собою костуром намацуй, сльозами кропи. Йди крiзь вогонь i воду, не зупиняйся, назад не озирайся. А як уже зiтреться в тебе взуття, як зiтреться в тебе костур залiзний, як висохнуть уже вiд жару й вiтру очi твоi так, що вже жодноi сльози з них не витече, то тодi на кiнцi свiту знайдеш ти те, що шукаеш i що кохаеш. Може».

І пiшов вiдьмак крiзь вогонь i воду, назад не озираючись. Але не взяв iз собою анi чобiт залiзних, анi костура. Взяв тiльки вiдьмацького меча свого. Не послухав вiн слiв феi. І правильно зробив, бо була то зла фея.

    Флоуренс Деланной. Казки й казання

У кущах дерлися птахи.

Узбiччя яру поросло густою, щiльною масою ожини й барбарису, вимарене мiсце для гнiздування та поживи, тож не було нiчого дивного, що птаством там аж кишiло. Завзято видавали трелi зеленяки, щебетали чечiтки та кропив’янки, час вiд часу лунало також звучне «пiнк-пiнк» зяблика. Зяблик на дощ дзвонить, – подумала Мiльва, машинально глянувши на небо. Хмар не було. Але зяблики завжди дзвонять на дощ. А трохи дощу було б доречно.

Мiсце навпроти виходу з яру було хорошим мисливським угiддям, що давало непоганi шанси на вдале полювання, особливо тут, у Брокiлонi, лiгвi звiрини. Дрiади, якi володiли чималим шматком лiсу, полювали надзвичайно рiдко, а людина ризикувала заходити сюди ще рiдше. Тут будь-який ловець м’яса чи шкiр сам ставав об’ектом полювання. До прибульцiв брокiлонськi дрiади милосердя не проявляли. Мiльва переконалася колись у цьому на власнiй шкiрi.

Чого-чого, а звiрини у Брокiлонi не бракувало. Втiм, Мiльва сидiла у засiдцi вже бiльше двох годин, а й досi нiщо не виходило на пострiл. Полювати з маршу вона не могла – спека, що панувала вже мiсяцi, вислала гущавину хмизом та листям, якi трiщали на кожному кроцi. У таких умовах тiльки нерухомiсть у засiдцi могла принести успiх i здобич.

На гриф луку всiвся метелик адмiрал. Мiльва його не полохала. Спостерiгаючи, як той розкладае i складае крила, дивилася одночасно на лук, нове надбання, яким вона все ще не перестала втiшатися. Була вона лучницею за покликанням, любила добру зброю. А та, яку вона тримала у руках, була найкращою з найкращих.

Мiльва мала у життi чимало лукiв. Стрiляти вчилася зi звичайних ясеневих i тисових, але швидко вiдмовилася вiд них на користь складних ламiнатiв, що iх застосовували дрiади й ельфи. Ельфiйськi луки були коротшими, легшими i зручнiшими, а дякуючи пошаровому композиту дерева й звiрячих жил[2 - Композитнi луки, на вiдмiну вiд тих, що створюються з однорiдного матерiалу, складаються з частин, рiзних за пружнiстю; таким чином, композитний лук мав бiльшу силу при меншому розмiрi.] – також i значно швидшими за тисовi: вистрiлена з них стрiла досягала цiлi за час набагато коротший i по пласкiй траекторii, що значною мiрою знiмало можливiсть знесення через вiтер. Найкращi зразки такоi зброi, гнутi вчетверо[3 - Звичайно композитнi луки зi спущеною тятивою вигинаються – самi по собi, завдяки напруженню матерiалу – у зворотнiй бiк; при натягуваннi з кожного його кiнця виникае подвiйний вигин, так, щоб кiнчики плечей дивилися у бiк пострiлу.], мали серед ельфiв назву zefhar, бо саме такий рунiчний знак створювали вигнутi плечi й грифи луку. Мiльва користувалася зефарами вже кiлька рокiв i не думала, що може iснувати лук, який би iх перевершив.

Аж нарештi натрапила на такий лук. Було це, зрозумiло, на морському базарi у Цiдарiсi, прославленому багати

Страница 2

вибором дивних i рiдкiсних товарiв, звезених мореплавцями з найдальших закуткiв свiту, зусюди, куди добиралися коги та галеони. Мiльва, коли тiльки мала змогу, вiдвiдувала базар i оглядала заморськi луки. Саме там вона й знайшла лук, про який думала, що вiн послужить iй багато рокiв, – зефар, що походив з Зеррiканii, змiцнений шлiфованим рогом антилопи. Лук той вона вважала досконалим. Цiлий рiк. Бо роком пiзнiше, на тiй само ятцi, у того само купця побачила вона справжне диво.

Лук походив з далекоi пiвночi. Мав розмах на шiстдесят два дюйми, червоного дерева, точно виважене рукiв’я i пласкi ламiнованi плечi, склеенi з переплетених прошаркiв шляхетного дерева, варених жил i кiсток китiв. Вiд iнших композитiв, що лежали поруч, вiдрiзняла його не лише конструкцiя, а й цiна – i саме цiна звернула увагу Мiльви. Втiм, коли вона взяла той лук у руки й випробувала – заплатила без вагання i без торгу стiльки, скiльки торговець зажадав. Чотириста новiградських крон. Зрозумiло, такоi величезноi суми у неi не було – поторгувавшись, вiддала вона свiй зеррiканський зефар, оберемок соболиних шкiрок i чудовоi роботи ельфiйський медальйончик, коралову камею у вiночку справжнiх перлин.

Але вона не жалкувала. Нiколи. Лук був неймовiрно легким i просто iдеально точним. Хоча й не дуже довгий, приховував вiн у композитних плечах чималу силу. Із поставленою на досконало вигнутих грифах шовково-конопляною тятивою при двадцятичотирьохдюймовому натягненнi вiн давав п’ятдесят п’ять фунтiв сили[4 - Коли при описовi луку говориться про «фунти сили», маеться на увазi сила натягування тятиви луку, те, з якою силою тятива тисне на пальцi лучника; в цьому разi сила луку у перерахунку на метричну систему дорiвняються близько 25 кг; натягування ж мае на увазi рiзницю мiж тятивою в розтягнутому та у вiдпущеному станi (в цьому разi – десь 60 см).]. Правда, бували луки, якi давали навiть вiсiмдесят, але Мiльва вважала то за перебiр. Вистрiляна з ii китовоi п’ятдесят п’ятки стрiла пролiтала вiдстань у двiстi фунтiв за час мiж двома ударами серця, а на сто крокiв мала аж забагато сили, аби результативно вразити оленя, а людину, якщо та не носила обладунку, прошивала навилiт. На звiрину бiльшу за оленя i на важкоозброених Мiльва полювала рiдко.

Метелик полетiв. Зяблики й далi дерлися у кущах. І далi нiщо не виходило пiд пострiл. Мiльва сперлася плечем об стовбур сосни, почала згадувати. Просто так, аби вбити час.


* * *

До ii першоi зустрiчi з вiдьмаком дiйшло у липнi, через два тижнi пiсля подiй на островi Танедд i вибуху вiйни у Дол Ангра. Мiльва повернулася до Брокiлону пiсля кiлькох днiв вiдсутностi, привела рештки командо скойа’таелiв, розбитого у Темерii пiд час спроби дiстатися на землi охопленого вiйною Едiрну. Бiлки хотiли долучитися до повстання, пiднятого ельфами у Дол Блатанна. Їм не пощастило, i якби не Мiльва – настав би iм гаплик. Але вони знайшли Мiльву i притулок у Брокiлонi.

Одразу пiсля приiзду ii проiнформували, що Аглаiс спiшно очiкуе ii у Коль Серрай. Мiльва трохи здивувалася. Аглаiс була начальницею брокiлонських цiлительок, а глибока, повна гарячих джерел i печер котловина Коль Серрай була мiсцем зцiлення.

Утiм, вона послухалася виклику, переконана, що йдеться про якогось хворого ельфа, який хоче за ii посередництва сконтактувати зi своiм командо. А коли побачила пораненого вiдьмака й довiдалася, у чому справа, то по-справжньому озвiрiла. Вибiгла з гроту, простоволоса, й усю злiсть вихлюпнула на Аглаiс:

– Вiн мене бачив! Бачив мое лице! Ти розумiеш, чим це загрожуе?

– Нi, не розумiю, – вiдповiла холодно цiлителька. – Це Гвинблейдд, вiдьмак. Друг Брокiлону. Вiн тут чотирнадцять днiв, вiд нового мiсяця. І сплине ще якийсь час, перш нiж вiн зумiе пiднятися i нормально ходити. Вiн прагне звiсток зi свiту, звiсток про його близьких. Тiльки ти можеш йому iх доставити.

– Звiсток зi свiту? Та ти шо, розум згубила, мавко? Чи ти знаеш, шо зара’ у свiтi, за межею твого тихого лiсу, дiеться? В Едiрнi вiйна тривае! У Брюгге, в Темерii i в Реданii безлад, пекло, велика облава! Тих, хто на Танедд напав, гонять усюди. Усюди повно шпигунiв й an’givare, фатить i едине слово бовкнути, губи невчасно скривити – i вже кат тобi червоним залiзом у ямi свiтить! А я туди маю на розвiдку йти, випитувати, вiстi збирати? Шию наставляти? І для кого? Для якогось напiвживого вiдьмака? Шо вiн менi, брат чи сват? Схибнулася ти, Аглаiс, як е схибнулася!

– Якщо маеш намiр репетувати, – урвала ii спокiйно дрiада, – то давай вiдiйдемо подалi у лiс. Йому потрiбен спокiй.

Мiльва, сама того не бажаючи, озирнулася на вхiд до печери, де ще мить тому вона бачила пораненого. Крутий чолов’яга, подумала мимоволi, хоч худий, але жилавий… Довбешка бiла, але живiт плаский, наче у юнака, видко, шо робота йому товаришем, а не пиво iз солониною…

– Вiн на Танеддi був, – заявила, а не запитала. – Повстанець.

– Не знаю, – стенула плечима Аглаiс. – Поранений. Потребуе допомоги. А решта мене не обходить.

Мiльва обурилася. Цiлителька

Страница 3

лавилася нелюбов’ю до балачок. Але Мiльва вже встигла вислухати збудженi розповiдi дрiад зi схiдних рубежiв Брокiлону, вже знала вона все про подii, що вiдбулися кiлька тижнiв тому. Про каштанововолосу чародiйку, яка з’явилася у Брокiлонi у блиску магii, про принесеного нею калiку зi зламаними рукою та ногою. Про калiку, який виявився вiдьмаком i який був вiдомий дрiадам як Гвинблейдд, Бiлий Вовк.

Спочатку, розповiдали дрiади, не зрозумiло було, що робити. Скривавлений вiдьмак то кричав, то зомлiвав, Аглаiс накладала такi-сякi пов’язки, чародiйка лаялася. І плакала. У те останне Мiльва не вiрила абсолютно – бо ж хто бачив коли магiчку, яка плаче? А пiзнiше прийшов наказ з Дуен Канеллу, вiд Срiбноокоi Ейтне, Панi Брокiлону. Чародiйку вiдiслати – звучав наказ володарки Лiсу Дрiад. Вiдьмака лiкувати.

Його лiкували. Мiльва знала. Вiн лежав у печерi, у заглибленнi, наповненому водою з магiчних брокiлонських джерел, його кiнцiвки, знерухомленi у шинах та на витяжках, були сповитi густим кожухом лiкувальних в’юнiв конингелi й паростками пурпурного живокосту. Волосся вiн мав бiле, наче молоко. Був притомним, хоча тi, кого лiкують конингеллю, зазвичай лежать без свiдомостi, марять, магiя крiзь них тодi промовляе…

– Ну? – незворушний голос цiлительки вирвав ii з роздумiв. – Як воно буде? Що я маю йому сказати?

– Шоб до дiдька йшов! – гарикнула Мiльва, пiдтягуючи пояс, обтяжений саквами та мисливським ножем. – Та й ти йди до дiдька, Аглаiс.

– Твоя воля. Я тебе не примушу.

– Тут ти права. Не примусиш.

Вона пiшла у лiс, мiж рiдкi сосни, не оглядаючись. Була злою.

Про подii, що сталися у перший новий мiсяць липня на островi Танедд, Мiльва знала, скойа’таелi говорили про те без упину. Пiд час з’iзду чародiiв на островi дiйшло до бунту, пролилася кров, полетiли голови. А армii Нiльфгарду, наче по сигналу, вдарили по Едiрну та Лирii, почалася вiйна. А у Темерii, Реданii та Кедвенi усi зосередилися на бiлках. По-перше, тому що на допомогу чародiям, якi збунтувалися, прийшла начебто командо скойа’таелiв. По-друге, бо це якийсь ельф чи напiвельф начебто штрикнув стилетом та вбив Вiзiмiра, реданського короля. Тож розiзленi люди притиснули бiлок добряче. Всюди кипiло нiби у казанку, ельфiйська кров текла рiкою.

Ха, – подумала Мiльва, – може, й вiрно воно, шо жерецi балакають, шо кiнець свiту й день суду близькi? Свiт у вогнi, людина не тiки ельфу, а й людинi – вовк, брат на брата нiж пiдiймае… А вiдьмак до полiтики лiзе й до бунту стае. Вiдьмак, який тiки для того i е, шоб свiтом лазити i монстрiв, шо людям шкодять, убивати! Вiд свiту початкiв, нiколи жоден вiдьмак ане до полiтики, ане до вiйни втягувати себе не давав. Ано, навiть казка така е, про дурного короля, шо решетом воду носив, зайця гiнцем хтiв зробити, а вiдьмака – воеводою. А туточки – маеш: вiдьмак у рокошi проти королiв порубаний, у Брокiлонi вiд кари критися мусить. І справдi кiнець свiту!

– Привiт, Марiе!

Вона здригнулася. Невисока дрiада, яка сперлася на сосну, мала очi й волосся кольору срiбла. Захiдне сонце оточувало голову ореолом на тлi строкатоi стiни лiсу. Мiльва впала на колiно, низько схилила голову:

– Привiтання тобi, Панi Ейтне.

Володарка Брокiлону застромила за ликовий пояс золотий ножик у формi серпа[5 - Звернiмо увагу, що золотi ножi у формi серпа, згiдно з античним свiдченнями, носили кельтськi друiди, використовуючи iх для ритуальних цiлей.].

– Устань, – сказала вона. – Пройдемося. Я хочу з тобою поговорити.

Вони довго йшли разом крiзь сповнений тiнями лiс, мала срiбноволоса дрiада й висока попелястоволоса дiвчина. Жодна не переривала мовчання.

– Давно ти не зазирала до Дуен Канеллу, Марiе.

– Часу нема, Панi Ейтне. До Дуен Канеллу вiд Стрiчки дорога далека, а я… Ти ж знаеш.

– Знаю. Ти заморилася?

– Ельфам допомога тре’. Я ж iм на твiй наказ допомогаю.

– На мое прохання.

– Авжеж. На прохання.

– І я маю ще одне.

– Я так i думала. Вiдьмак?

– Допоможи йому.

Мiльва зупинилася i вiдвернулася, рiзким рухом зламавши гiлочку жимолостi, що зачепилася за одяг, покрутила ii у пальцях, кинула на землю.

– Дето з пiвроку, – сказала тихо, дивлячись у срiблястi очi дрiади, – я головою ризикую, ельфiв з розбитих командо до Брокiлону веду… Як вiдпочинуть i вiд ран оклигають, назад iх виводжу… Мало того? Не досить я зробила? Кожного молодика на шлях нiчкою темною вирушаю… Сонця я вже шо нетопир або пугач який лякаюся…

– Нiхто лiсових стежок краще за тебе не знае.

– У хащах я нiчого не взнаю. Вiдьмак наче хоче, шоб я вiстi збирала, межi люди ехала. А вiн же бунтiвник, шодо iменi його в an’givare вуха нашорошенi. Та й менi самiй нiяк у мiстах показуватися. А як упiзнае мене хто? Пам’ять про тих жива ще, не висохла ше тамта кров… Бо задуже тодi кровi було, Панi Ейтне.

– Чимало, – срiбнi очi староi дрiади були чужими, холодними, непроникними. – Чимало, це правда.

– А як упiзнають мене – на палю посадять.

– Ти розважлива. Ти обережна i пильна.

– Аби вiстi, про якi вiдьмак проси

Страница 4

ь, позбирати, тре’ пильнiсть вiдкинути. Питати тре’. А зара’ цiкавiсть виявляти небезпечно. Як схоплять мене…

– У тебе е контакти.

– Замучать. Закатують. Або у Дракенборзi згноять…

– А до мене ти борг маеш.

Мiльва вiдвернулася, закусила губу.

– Айно, маю, – сказала гiрко. – Про те менi не забути.

Прикрила очi, обличчя ii раптом скорчилося, губи затремтiли, зуби зцiпилися сильнiше. Пiд повiками ледь-ледь засвiтився спомин, примарним, мiсячним блиском тiеi ночi. Повернувся раптом бiль у кiстцi, впiйманiй у ремiнну петлю пастки, рiзкий бiль у суглобах, коли ii шарпнуло було з землi вгору. У вухах почувся шум листя вiд дерева, що розпрямилося раптом… Крик, стогiн, дика, шалена, перелякана мотанина й огидне вiдчуття страху, який огорнув ii, коли зрозумiла, що не вивiльниться… Крик i страх, скрип мотузки, рухливi тiнi, нестiйка, неприродна, перевернута земля, перевернуте небо, дерева iз перевернутими верхiвками, бiль, кров, що пульсуе у скронях… А на свiтанку дрiади навколо, тiсненько… Далекий срiблястий смiх… Лялечка на мотузцi! Плигай, плигай ти, лялечко, голiвонькою в землю… І ii власний, але такий чужий, переляканий крик. А потiм темрява.

– Справдi маю борг, – повторила вона крiзь стиснутi зуби. – Справдi, бо я тiки повiшеник, вiд мотузки вiдтятий. І знаю, до смертi менi того боргу не сплатити.

– У кожного е якийсь борг, – сказала Ейтне. – Таке вже воно, життя, Марiе Баррiнг. Борги й заборгованостi, зобов’язання, удячнiсть, плата… Зробити щось для когось. А може – для себе? Бо насправдi ж ми завжди платимо собi, а не комусь. Кожен борг, що вiддаемо, сплачуемо ми собi. У кожнiй з нас е кредитор iз боржником заразом. Справа у тому, аби рахунок той у нас зiйшовся. Приходимо ми у свiт як крихта даного нам життя, а потiм усе отримуемо й платимо борги. Собi. Для себе. Для того, аби рахунок наприкiнцi зiйшовся.

– Близький вiн тобi, Панi Ейтне, той чоловiк? Той… вiдьмак?

– Близький. Хоча й сам про те не знае. Повернися до Коль Серрай, Марiе Баррiнг. Іди до нього. І зроби те, що вiн попросить.


* * *

У котловинцi хруснув хмиз, трiснула гiлка. Забринiло голосне й гнiвне «чек-чек» сороки, зяблики злетiли, мигнувши бiлим пiр’ям на крильцях. Мiльва стримала дихання. Нарештi.

Чек-чек, – крикнула сорока. Чек-чек-чек. Знову трiснула гiлка.

Мiльва пiдправила заслужений, до блиску витертий шкiряний наруч на лiвому передплiччi, поклала кисть руки на петлю, причеплену до рукiв’я. З плаского сагайдака на стегнi вийняла стрiлу. Рефлекторно, за звичкою перевiрила стан вiстря й оперення. Пера вона купувала на ярмарках – вибираючи десь одне з десяти, якi iй пропонували, – але ставила на стрiли iх завжди сама. Бiльшiсть готових стрiл на торгах мали короткi льотки, поставленi просто вздовж оперення. Мiльва ж користувалася виключно стрiлами, оперення яких йшло спiрально, iз льотками, не коротшими за п’ять дюймiв.

Вона наклала стрiлу на тятиву i вдивлялася тепер у вихiд з котловини, у пляму барбарису, що зеленiв мiж стовбурами – iз важкезними гронами червоних ягiд.

Зяблики не вiдлетiли далеко, вiдновили свое дзеленчання. Іди, кiзко, подумала Мiльва, пiднiмаючи й натягуючи лук. Іди. Я готова.

Але сарни пiшли балкою, у напрямку болота й джерел, що живили струмки, якi вливалися у Стрiчку. А з яру вийшов козлик. Ладний, як на око – десь фунтiв на сорок. Пiдняв голову, застриг вухами, потiм розвернувся до кущiв, скубнув листки.

Стояв добре – задом. Якби не стовбур, що затуляв цiль, Мiльва вистрелила б без вагань. Навiть уцiливши у черево, стрiла прошила б його й дотягнулася б до серця, печiнки чи легенiв. Потрапивши в окiст, розiрвала б артерiю, i тваринка також загинула б за короткий час. Тому Мiльва чекала, не звiльняючи тятиви.

Козел знову пiдняв голову, ступив крок, вийшов з-за стовбура – i раптом трохи розвернувся передом. Мiльва, утримуючи стрiлу у повному натягу, вилаялася подумки. Пострiл спереду був непевним – замiсть у легеню стрiла могла потрапити у черево. Вона чекала, стримуючи дихання, вiдчуваючи солоний присмак тятиви куточком рота. Це була ще одна велика, майже неоцiненна вигода ii лука – якби вона використовувала тисову зброю чи ту, що зроблена менш старанно, не зумiла б так довго тримати ii у напрузi, ризикуючи тим, що рука змориться i стрiла пiде нижче.

На щастя, козел схилив голову, скубнув травичку, що виступала з-пiд моху, i повернувся боком. Мiльва спокiйно зiтхнула, прицiлилася у серце й обережно випустила тятиву з пальцiв.

Утiм, не почула очiкуваного трiску пробитого стрiлою ребра. А козел пiдскочив угору, вдарив задом i зник пiд хрупання сухих гiлок i шуму стоптаного листя.

Кiлька ударiв серця Мiльва стояла нерухомо, скам’янiла, наче мармурова статуя лiсовоi богинi. Тiльки коли вiдголоски стихли, вона вiдвела праву руку вiд щоки й опустила лук. Запам’ятавши шлях втечi звiра, сiла спокiйно, сперлася спиною на дерево. Була досвiдченою мисливицею, гуляла у панських лiсах з дитинства, першу сарну поклала в одинадцять, першого рогатого чотирнадцятка – на н

Страница 5

бувало щасливу мисливську ворожбу – у день свого чотирнадцятилiття[6 - «Чотирнадцятком» звуть оленя, на рогах якого саме така кiлькiсть вiдросткiв (вiдповiдно, це – не молодий, а досить зрiлий олень, вполювати якого важче).]. А досвiд учив ii, що з погонею за пiдстрiленим звiром нiколи не треба поспiшати. Якщо вцiлила вона добре, козел упаде не далi як за двадцять крокiв вiд виходу з яру. Якщо потрапила погано – хоча вона й не припускала такоi можливостi, – поспiх мiг тiльки погiршити справу. Погано пiдстрiлений поранений звiр, якщо його не непокоiти, пiсля панiчноi втечi сповiльниться i буде йти. Сполошений i переслiдуваний, звiр буде гнати стрiмголов i не сповiльниться аж до сьомоi гори.

Тож вона мала щонайменше пiвгодини. Сунула у зуби стебло трави й знову замислилася. Згадувала.


* * *

Коли через дванадцять днiв вона повернулася до Брокiлону, вiдьмак уже ходив. Трохи шкутильгав i злегка пiдтягував ногу, але ходив. Мiльва не здивувалася – знала про чудовi лiкувальнi властивостi лiсовоi води й трави, яку називали конингеллю. Знала вона також про вмiння Аглаiс, не раз була свiдком майже блискавичних одужань поранених дрiад. А поголос про нечуваний iмунiтет i витривалiсть вiдьмакiв, видко, також не був висмоктаний iз пальця.

Вона не пiшла до Коль Серрай вiдразу, як прибула, хоча дрiади й нагадували, що Гвинблейдд нетерпляче чекае на ii повернення. Зволiкала вона цiлеспрямовано, все ще була невдоволена мiсiею, що iй доручили, i хотiла те продемонструвати. Вiдвела до табору ельфiв iз приведеноi командо бiлок. Детально доповiла про все, що сталося по дорозi, попередила дрiад про блокаду кордону на Стрiчцi, яку готували люди. І тiльки коли iй утрете нагадали, Мiльва викупалася, перевдягнулася i пiшла до вiдьмака.

Вiн чекав на краю галявини, там, де росли кедри. Проходжувався, присiдав час вiд часу, випрямлявся пружно. Мабуть, Аглаiс наказала йому тренуватися.

– Якi вiстi? – запитав вiн одразу пiсля привiтання.

Холод у його голосi ii не обдурив.

– Вiйна, типу, до кiнця йде, – вiдповiла вона, стенувши плечима. – Нiльфгард, кажуть, жах як Едiрн та Лирiю погромив. Верден пiддавсь, а король Темерii з нiльфгардським iмператором мир уклав. А ельфи у Долинi Квiтiв власну державу заснували. Але ж скойа’таелi з Темерii та Реданii туди не пiшли. Надалi б’ються…

– Не про це менi йшлося.

– Не? – вдала вона здивування. – Айно, вiрно. Так, до Дорiану я заглянула, як ти й просив, хоча прийшлося шмат дороги накинути. А гостини зара’ небезпечнi…

Вона урвала себе, потягнулася. Цього разу вiн ii не пiдганяв.

– Чи отой Кодрiнгер, – запитала нарештi, – шо ти казав його менi вiдвiдати, твоiм приятелем був?

Обличчя вiдьмака анi здригнулося, але Мiльва зрозумiла, що вiн вiдразу здогадався.

– Нi. Не був.

– Це добре, – продовжила вона повiльно. – Бо нема вже його серед живих. Згорiв разом iз садибою свою, тiки комин i лишився iз шматом стiни. Увесь Дорiан вiд плiток аж гуде. Однi балакають, шо отой Кодрiнгер чорнокнижництвом вправлявся i отрути варив, шо iз дияволом пакт мав, тож чортячий вогонь його i поглинув. Іншi кажуть, шо сунув вiн носа i пальцi у негарнi шпарини, як мав те у звичцi робити. А комусь не до смаку прийшлося, тож узяв вiн його i уконтропупив, i вогонь пiдклав, аби слiди затерти. А ти шо вважаеш?

Не дочекалася анi вiдповiдi, анi емоцiй на посiрiлому обличчi. Тож продовжила, не вiдмовившись вiд нахабного i злостивого тону:

– Цiкаво, шо ота пожежа i смерть отого Кодрiнгера у перший новий мiсяць липня сталися, точно як проблеми на островi Танедд. Типу наче хто здогадався, шо саме Кодрiнгер шось про тi проблеми знав i шо про деталi буде питаний. Наче хто назавжди рота йому зашити хтiв, язицюру онiмити. Шо ти на те скажеш? Ха, бачу, шо нiчого не скажеш. Шось ти маломовний! То я тобi скажу: небезпечнi тi твоi справки, тi твоi шпигування та розпитування. Може, той хтось й iншi роти й вуха, крiм Кодрiнгера, захоче закрити. Так я ото собi думаю.

– Вибач менi, – сказав вiн по хвильцi. – Ти маеш рацiю. Я пiдставив тебе. Це було занадто небезпечне завдання для…

– Для жiнки, ага? – Вона шарпнула головою, рiзким рухом вiдкинула на спину все ще мокре волосся. – Ото ти хтiв сказати? Теж менi, галант знайшовся! На носi собi закарбуй, шо хоча я, щоб висцятися, присiдати мушу, кожух мiй не зайцем, а вовком пiдшитий! Боягузтво не закидай менi, бо мене ти не знаеш!

– Знаю, – сказав вiн тихо й спокiйно, не реагуючи на ii злiсть та пiдвищений голос. – Ти – Мiльва. Проводиш у Брокiлон бiлок, прослизаеш крiзь облави. Вiдома менi твоя мужнiсть. Але я легковажно i себелюбно наразив тебе…

– Не дури! – обiрвала вона його гостро. – Про себе непокойся, не про мене. Про дiвулю непокойся!

Насмiшкувато скривилася. Бо цього разу обличчя його змiнилося. Мовчала спецiально, очiкуючи наступних запитань.

– Що знаеш? – нарештi запитав вiн. – І вiд кого?

– Ти мав свого Кодрiнгера, – фукнула вона, гордовито пiдносячи голову, – а я своiх знайомцiв маю. Тих, у кого швидкi очi та вуха.

– Г

Страница 6

вори. Прошу, Мiльво.

– Пiсля проблем на Танеддi, – почала вона, перечекавши хвилю, – усюди закипiло. Полювання на зрадникiв почалося. Особливо на тих чародiiв, шо за Нiльфгард стали, як i на iнших запроданцiв. Декого схопили. Іншi щезли, наче камiнь у воду. Не тре’ великого розуму, шоб здогадатися, куди пiшли i пiд чиiм крилом сховалися. Але не тiльки на чародiiв та зрадникiв полюють. У ребелii на Танеддi збунтованим чародiям допомагало командо бiлок, яким славетний Фаойльтiарна командував. Шукають його. Видано наказ, аби кожного схопленого ельфа на муку брати, про командо Фаойльтiарни розпитувати.

– І хто той Фаойльтiарна?

– Ельф, скойа’таель. Як мало хто людям вiн за шкiру залив. Чимала цiна за його голову. Але не тiко його шукають. Шукають також якогось нiльфгардського рицаря, шо на Танеддi був. І ше…

– Кажи.

– An’guare про вiдьмака випитують, на iм’я Геральт iз Рiвii. І про дiвулю на iм’я Цiрiлла. Тих двох наказано живими брати. Пiд страхом смертi наказано: з обох i волос з голови спасти не може, i гудзик з одягу вiдiрватися права не мае. Ха! Дорогим ти iх серцю мусиш бути, шо аж так про здоров’я твое дбають…

Вона урвала себе, побачивши вираз його обличчя, з якого раптом зник увесь нелюдський спокiй. Зрозумiла, що хоча намагалася, але не зумiла навести на нього страх. У всякому разi, не за його власну шкiру. Несподiвано вiдчула сором.

– Ну, iз тим вислiдковуванням – дiло даремне, – сказала лагiднiше, але все ще iз трохи глузливою усмiшкою на устах. – Ти у Брокiлонi у безпецi. Та й дiвчини живою вони не отримають. Як руiни на Танеддi перекопали, розвалини вежi тоi магiчноi, шо завалилася… Гей, шо з тобою?

Вiдьмак заточився, сперся об кедр, важко присiв на стовбур. Мiльва вiдскочила, перелякана блiдiстю, яка раптом укрила його обличчя.

– Аглаiс! Сiрсса! Фауве! До мене, швидко! Зараза, чи вiн не помирати оце зiбрався?! Гей, ти!

– Не клич iх… Усе зi мною гаразд… Кажи. Хочу знати…

Мiльва раптом зрозумiла.

– Нiчого у руiнах не знайшли! – крикнула вона, вiдчуваючи, що також блiдне. – Нiчого! Хоч кожен камiнь оглянули й чари кидали, але так i не знайшли…

Вона витерла пiт з брiв, жестом утримала дрiад, що саме пiдбiгали. Схопила вiдьмака, який сидiв на деревинi, за руки, схилилася над ним так, що ii довге бiляве волосся впало на його побiлiле обличчя.

– Невiрно ти мене пойняв, – повторила швидко, нескладно, ледь знаходячи слова у напорi тих, що тиснули iй на губи. – Я лиш сказати хтiла… Зле ти мене пойняв. Бо я… Звiдки ж я знати могла, шо ти аж так… Не те я хтiла. Я про те тiки, шо дiвчина… Шо не знайдуть ii, бо безслiдно зникла, як отi чародii… Пробач.

Вiн не вiдповiв. Дивився убiк. Мiльва закусила губу, стиснула кулаки.

– За три днi я з Брокiлону еду, – сказала лагiдно пiсля довгого, дуже довгого мовчання. – Нехай тiки мiсяць на ущерб пiде, нехай тiки нiчки трохи темнiшими стануть. Днiв за десять повернуся, може ранiше. Зразу по Ламмасу, у перших днях серпня. Не турбуйся. Землю i воду переверну, але вивiдаю все. Як хто шо про ту панну знае, ти теж те взнаеш.

– Дякую, Мiльво.

– Десять днiв… Гвинблейдде.

– Я Геральт, – простягнув вiн руку.

Вона потиснула без вагання. Сильно.

– Я – Марiя Баррiнг.

Кивком i тiнню посмiшки вiн подякував за щирiсть: знала, що оцiнив ii.

– Будь обережна, прошу. Ставлячи запитання, дивися, кому iх ставиш.

– Не переймайся.

– Твоi iнформатори… Ти iм довiряеш?

– Я нiкому не довiряю.


* * *

– Вiдьмак у Брокiлонi. Серед дрiад.

– Як я i припускав. – Дiйкстра сплiв руки на грудях. – Але добре, що воно пiдтвердилося.

Вiн помовчав хвилинку. Леннеп облизнув губи. Чекав.

– Добре, що пiдтвердилося, – повторив шеф таемних служб королiвства Реданiя, у задумi, наче собi самому. – Завжди краще мати впевненiсть. Ех, якби ще виявилося, що i Йеннефер iз ним… Немае iз ним чародiйки, Леннепе?

– Прошу? – Дiзнавальник здригнувся. – Нi, ясновельможний пане. Немае. Що накажете? Якщо хочете його живим – виманю з Брокiлону. Якщо ж вiн милiший вам мертвим…

– Леннепе. – Дiйкстра пiдвiв на агента холоднi блiдо-блакитнi очi. – Не будь таким завзятим. У нашому фаховi завзятiсть невигiдна. І завжди – пiдозрiлива.

– Пане, – Леннеп трохи зблiд, – я тiльки…

– Знаю. Ти тiльки питав, що я накажу. Наказую: залиш вiдьмака у спокоi.

– Як накажете. А що iз Мiльвою?

– Їi також залиш у спокоi. Поки що.

– Як накажете. Можна йти?

– Іди.

Агент вийшов, обережно й тихенько зачиняючи за собою дубовi дверi кiмнати. Дiйкстра довго мовчав, втупившись у купи мап, листiв, доносiв, протоколiв дiзнань i вирокiв смертi, що завалювали стiл.

– Орi.

Секретар пiдвiв голову, кашлянув. Мовчав.

– Вiдьмак у Брокiлонi.

Орi Ройвен знову кашлянув, мимоволi заглядаючи пiд стiл, у напрямку ноги шефа. Дiйкстра помiтив той погляд.

– Вiрно. Того я йому не забуду! – гарикнув. – Я два тижнi через нього ходити не мiг. Втратив обличчя перед Фiлiппою, мусячи, наче пес, скиглити й просити про ii холернi чари, бо iнакше я б шкутиль

Страница 7

ав досi. Що ж, сам винен, недооцiнив його. Найгiрше те, що зараз я не можу йому вiдплатити, дiстати до його вiдьмацькоi дупи! Сам я часу не маю, а своiх людей для приватних справ використовувати не можу! Вiрно ж, Орi, не можу?

– Кхи… кхи…

– Не кашляй. Знаю. Ах, до диявола, як та влада розбещуе! Як спокушае, аби нею скористатися! Як легко забутися, коли ii маеш! Але коли забудешся раз – то кiнця вже не буде… Чи Фiлiппа Ейльгарт усе ще сидить у Монтекальво?

– Так.

– Бери перо й каламар. Продиктую тобi листа до неi. Пиши… Зараза, не можу зосередитися. Що то за проклятущi верески, Орi? Що там дiеться на плацу?

– Жаки обкидають камiнням резиденцiю нiльфгардського посла. Заплатили ми iм за те, кхи-кхи, як менi здаеться.

– Ага. Добре. Прикрий вiкно. Завтра нехай жаки пiдуть обкидають фiлiал банка гнома Джанкардi. Вiдмовив той менi в розкриттi таемницi рахункiв.

– Джанкардi, кхи-кхи, переказав чималi грошi на вiйськовий фонд.

– Ха. Тодi нехай обкидають тi банки, якi не переказали.

– Усi переказали.

– Ото ти нудний, Орi. Пиши, кажу. Люб’язна Фiлiппо, сонце очей моiх… Зараза, завжди забуваю. Вiзьми новий аркуш. Готовий?

– Так, кхи-кхи.

– Дорога Фiлiппо. Панi Трiсс Мерiгольд переймаеться щодо вiдьмака, якого вона телепортувала з Танедду у Брокiлон, роблячи з того факту чималу таемницю, навiть передi мною, що було для мене по-справжньому боляче. Заспокой ii. Вiдьмак почуваеться вже непогано. Вже навiть почав посилати з Брокiлону емiсарок iз завданням розшукувати слiди княжни Цiрiлли, особи, яка так тебе цiкавить. Наш приятель Геральт, схоже, не знае, що Цiрiлла у Нiльфгардi, готуеться до шлюбу iз iмператором Емгиром. Я зацiкавлений, аби вiдьмак спокiйно сидiв у Брокiлонi, тому намагатимуся, аби звiстка про це до нього дiйшла. Написав?

– Кхи-кхи, «до нього дiйшла».

– З абзацу. Роздумую я… Орi, холера, витирай перо! Ми до Фiлiппи пишемо, не до ради королiвськоi, лист мае виглядати естетично! З абзацу. Роздумую я, чому Геральт не шукае контакту iз Йеннефер. Не хочу вiрити, що той афект, що межував iз манiею, вигас так раптово, незалежно вiд полiтичних уподобань його iдеалу. З iншого боку, якби це Йеннефер була тiею, хто доставила Цiрiллу Емгиру, i якби були цьому докази, то я охоче зробив би так, щоб докази тi потрапили вiдьмаковi у руки. Проблема вирiшилася б сама собою, я впевнений у тому, а вiроломна чорноволоса красуня не знала б анi дня, анi години. Вiдьмак не любить, коли хтось тягне лапи до його дiвчинки, Артауд Терранова добряче переконався у цьому на Танеддi. Хотiв би я вiрити, Фiль, що ти не маеш доказiв зради Йеннефер i не знаеш, де вона ховаеться. Менi б сильно болiло, якби виявилося, що це чергова таемниця, яку вiд мене приховують. Я перед тобою таемниць не маю… Чого ти смiешся, Орi?

– Нiчого, кхи-кхи.

– Пиши! Я перед тобою таемниць не маю, Фiль, i розраховую на взаемнiсть. Залишаюся у глибокому вшануваннi, et cetera, et cetera. Дай, пiдпишу.

Орi Ройвен посипав лист пiском. Дiйкстра всiвся зручнiше, крутнув млинка великими пальцями сплетених на черевi долонь.

– Та Мiльва, яку вiдьмак посилае на шпигування, – заговорив. – Що ти про неi можеш сказати?

– Займаеться вона, кхи-кхи, – вiдкашлявся секретар, – перекиданням до Брокiлону груп скойа’таелiв, розбитих темерiйськими вiйськами. Виводить ельфiв з облав i котлiв, уможливлюючи iм вiдпочинок i формування наново у бойовi командо…

– Менi не треба знання, доступного усiм, – урвав Дiйкстра. – Дiяльнiсть Мiльви менi вiдома, зрештою, я маю намiр ii використати. Якби не це, я б давно кинув ii на пожирання темерiйцям. Що можеш сказати менi про неi саму? Про Мiльву як таку?

– Походить вона, здаеться, з якогось завошивленого селища у Верхньому Содденi. Насправдi вона зветься Марiею Баррiнг. Мiльва – то прiзвисько, яке дали iй дрiади. На Старшiй Мовi воно значить…

– Шулiка, – урвав його Дiйкстра. – Я знаю…

– Рiд ii вiд дiда-прадiда – то мисливцi. Лiсовики, iз хащами – запанiбрата. Коли сина старого Баррiнга забив лось, старий навчив лiсовому ремеслу доньку. Як помер, мати знову вийшла замiж. Кхи, кхи… Марiя iз вiтчимом не ладила i втекла з дому. Мала тодi, здаеться, шiстнадцять рокiв. Пiшла на пiвнiч, жила з полювання, але лiсники баронiв життя iй не полегшували, вислiдковували ii i гнали, наче звiра. Тож вона почала гуляти у Брокiлонi, i там, кхи-кхи, дiстали ii дрiади.

– І замiсть пришити – приголубили, – буркнув Дiйкстра. – Визнали за свою… А вона вiддячила. Уклала пакт iз Вiдьмою Брокiлону, зi Старою Срiбноокою Ейтне. Марiя Баррiнг померла, тож хай живе Мiльва… Скiльки експедицiй вона прикiнчила, поки тi з Вердену i Кераку зрозумiли? Три?

– Кхи, кхи… Чотири, так менi здаеться… – Орi Ройвену завжди щось здавалося, хоча пам’ять вiн мав безвiдмовну. – Всього десь, до купи, iз сотню людей, тих, що виявилися найзатятiшими у полюваннi за мавкиними скальпами. А довго не могли зрозумiти, бо Мiльва часом виносила одного з рiзанини на власних плечах, а врятований до небес прославляв ii мужнiсть. Тiльки з

Страница 8

четвертим разом, у Верденi, здаеться, хтось себе по лобi ляснув. Як же воно так, замислився раптом, кхи, кхи, що провiдниця, яка людей раз за разом на мавок скликае, кожного разу живою виходить? І вилiзло шило з лантуха, що провiдниця веде – але в засiдку, просто пiд стрiли дрiад…

Дiйкстра вiдсунув на край столу протокол допиту, бо здалося йому раптом, що пергамент й досi тхне катiвнею.

– І тодi, – здогадався вiн, – Мiльва зникла у Брокiлонi, наче сон золотий. Але у Верденi й донинi непросто знайти охочих до експедицiй на дрiад. Стара Ейтне i молода Шулiка зробили добрячу селекцiю. І вони насмiлюються казати, що провокацiя – це людський винахiд. А може…

– Кхи-кхи? – захрипiв Орi Ройвен, здивований обiрваною фразою i довгою мовчанкою шефа.

– Може, вони нарештi почали у нас вчитися, – холодно закiнчив шпигун, дивлячись на доноси, протоколи допитiв i смертнi вироки.


* * *

Нiде не помiтивши червоного, Мiльва занепокоiлася. Пригадала собi раптом, що козел зробив крок у момент пострiлу. Зробив чи хотiв зробити – те на те i виходило. Ступив крок, а стрiла могла ударити у живiт. Мiльва вилаялася. Пострiл у живiт, прокляття i ганьба мисливця! Невдача! Тьфу-тьфу на таке лихо!

Вона швидко добiгла до узбiччя яру, уважно розглядаючись серед ожини, моху й папоротi. Шукала стрiлу. Та, iз наконечником iз чотирма лезами, вигостреними так, що голили волоски на передплiччi, випущена з вiдстанi у п’ятдесят крокiв, мусила пробити козла навилiт.

Помiтила, знайшла i видихнула iз полегшенням, сплюнула тричi, радiючи фарту. Даремно переймалася, та що там, усе було навiть краще, нiж вона сподiвалася. Стрiла не була облiплена клейким i смердючим вмiстом шлунку. Не мала вона також i слiдiв свiтлоi, рожевоi i пiнистоi кровi з легенiв. Наконечник був увесь покритий темним, багатим червоним. Наконечник прошив серце. Мiльва не мусила тепер таiтися та пiдходити крадькома, не чекав ii i довгий марш по слiдах. Козел, без сумнiву, лежав мертвим у гущавинi не далi як за сто крокiв вiд галявинки, у мiсцi, яке iй викаже кров. А пiдстрелений у серце козел мав пiсля кiлькох стрибкiв стiкати кров’ю, тож вона знала, що знайде слiд iз легкiстю.

Через десять крокiв вона знайшла слiд, пiшла по ньому, знову занурившись у думки i спогади.


* * *

Вона дотрималася даноi вiдьмаковi обiтницi. Вона повернулася до Брокiлону навiть ранiше, нiж обiцяла, через п’ять днiв пiсля Свята Жнив, через п’ять днiв пiсля нового мiсяця, що починав у людей мiсяць серпень, а в ельфiв – Ламмас[7 - Ламмас (або Лугнасад чи Лунаса) – свято врожаю в кельтськiй традицii. Вiдзначалося 1 серпня як свято початку осенi й мало символiку полегшення долi землi, що страждае пiд тягарем стиглих плодiв – у садах i на ланах. Але ж звернiмо увагу на характерний момент: у свiтi вiдьмака перiод проходження планети навколо сонця (календарний рiк) до останнього дня збiгаеться iз дванадцятьма мiсячними мiсяцями (на вiдмiну вiд нашого, де, щоб зберегти збiгання календарiв сонячного й мiсячного, доводиться додавати день раз на 16–17 мiсяцiв).], сьомий, передостаннiй savaed року[8 - Повна схема ельфiйського календарного року й спiввiдношення його зi звичним людським календарем чекатиме читачiв у наступному томi саги, у «Вежi Ластiвки».].

Переправилися через Стрiчку на свiтанку, вона i п’ятеро ельфiв. Командо, яке вона вела, нараховувало спочатку дев’ятьох кiнних, але жовнiри з Брюгге увесь час iшли по iхнiх слiдах, у трьох стайе перед рiчкою повисли в них на плечах, притиснули, вiдступили тiльки над Стрiчкою, коли в iмлi свiтанку замаячив попереду Брокiлон на правому березi. Жовнiри Брокiлону боялися. Це iх урятувало. Переправилися. Ледь живi вiд утоми, пораненi. І не всi.

Вона мала для вiдьмака новини, але була переконана, що Гвинблейдд усе ще у Коль Серрай. Вона мала намiр пiти до нього тiльки близько полудня, добряче виспавшись. Здивувалася, коли вiн раптом, наче дух, випiрнув iз тумана. Мовчки сiв поряд, дивлячись, як вона мостить собi лiгвище, укладае попону на купу хмизу.

– Ото в тебе терпцю немае, – сказала насмiшкувато. – Вiдьмаче, я з нiг валюся. День i нiч у сiдлi, жопи не вiдчуваю, а мокра – до пупа, бо тiки вранцi ми, наче вовки, надрiчним ложем скрадалися…

– Прошу тебе. Ти щось довiдалася?

– Довiдалася, – пирхнула вона, розшнуровуючи i стягуючи намоченi чоботи – тi опиралися. – І без проблем, бо голосно про те балакають. Шо та твоя панна – таке велике цабе, того ти менi не сказав! Думала я: пасербиця твоя, здихля якась, сирота, долею скривджена. А тут маеш: цiнтрийська принцеса! Ха! А може, i ти – князь перевдягнений?

– Кажи, прошу.

– Не отримають ii вже королi у своi руки, бо та твоя Цiрiлла, як виявилося, з Танедду просто до Нiльфгарду втекла, напевне iз тими магiками, шо зрадили. А у Нiльфгардi iмператор Емгир iз помпою ii прийняв. І знаеш шо? Кажуть, оженитися на нiй здумав. А зара’ дай менi вiдпочити. Хочеш, поговоримо, як висплюся.

Вiдьмак мовчав. Мiльва розвiсила мокрi онучi на лапатiй гiлцi, так, аби знайшло тi сонце, як

Страница 9

зiйде, шарпнула клямру пояса.

– Роздягнутися хочу, – буркнула. – Шо ти тут стоiш? На приемнiшi звiстки ти ж не мiг сподiватися? Нiчого тобi вже не загрожуе, нiхто про тебе не пита, перестали тобою шпигуни займатися. А дiвка твоя втекла вiд королiв, iмператрицею буде…

– То певна звiстка?

– Зара’ все непевне, – позiхнула вона, присiдаючи на постiль, – окрiм, мо’, того, шо сонечко щодня небом зi сходу на захiд iде. Але про нiльфгардського iмператора й цiнтрiйську принцесу мусить правдою бути, шо балакають. Голосно про те.

– І звiдки раптом той розголос?

– А нiби ти не знаеш! Вона все ж Емгиру в посагу шмат землi принесе! Не тiльки Цiнтру, а й по тому боку Яруги також! Ха, тож i моею панi вона стане, бо я з Верхнього Соддену, а увесь Содден, типа, лен ейний! Тьфу, як оленюшку у лiсах ii завалю i схоплять мене – то на мотузцi за ii наказом повисну… От, свiт паршивий! Зараза, шось очi в мене закриваються…

– Ще тiльки одне запитання. З тих чародiйок… то значить, з тих чародiiв, що зрадили, спiймали когось?

– Не. Але одна магiчка, кажуть, сама собi вiку вкоротила. Скоро по тому, як Венгерберг захоплено, а кедвенськi вiйська вступили до Едiрну. Наче вiд сумлiння або вiд страху перед стратою…

– У командо, яке ти привела, були вiльнi конi. Ельфи менi котрогось дадуть?

– Ага, у дорогу тобi час, – буркнула вона, загортаючись у попону. – Так я собi думаю, шо знаю, куди…

Замовкла, здивована виразом його обличчя. Раптом зрозумiла, що нiчого, абсолютно нiчого вона не розумiе. Раптом, несподiвано, зненацька вiдчула вона бажання усiстися бiля нього, засипати його питаннями, вислухати, довiдатися, може, щось порадити… Раптом потерла великим пальцем у кутку ока. Я зморена, – подумала, – смерть усю нiч на п’яти менi наступала. Мушу вiдпочити. Яке менi, зрештою, дiло до його проблем i переживань? Яке менi дiло? І до тiеi дiвки? Та диявол iз ними обома! Зараза, цiлком вiд мене через усе те сон вiдлетiв…

Вiдьмак устав.

– Дадуть менi коня? – повторив.

– Бери, якого хочеш, – сказала вона по хвильцi. – А ельфам краще на очi поки шо не лiзь. Потрiпали нас на переправi, кров пустили… Тiки вороного не чiпай, бо вороний мiй… Чого ти ще тут стоiш?

– Дякую тобi за допомогу. За все.

Вона не вiдповiла.

– Маю перед тобою борг. Як його сплатити?

– Як? А так, шо геть зараз же пiдеш собi нарештi! – крикнула вона, пiднiмаючись на лiктi й рiзко шарпаючи попоною. – Я… Я виспатися мушу! Коня бери… І iдь собi. До Нiльфгарду, до пекла, до всiх бiсiв, яке менi дiло? Їдь! Залиш мене у спокоi!

– Сплачу, що винен, – сказав вiн стиха. – Не забуду. Може колись так статися, що ти потребуватимеш допомоги. Пiдтримки. Плеча. Крикни тодi, крикни у нiч. А я прийду.


* * *

Козел лежав на краю схила, губчатого вiд джерелець, що вибивалися там назовнi, густо порослого папороттю, – витягнутий, зi склистим оком, втупленим у небо. Мiльва бачила великих клiщiв, що вп’ялися у його свiтло-жовте черево.

– Прийдеться вам шукати собi iншоi кровi, хробачки, – буркнула вона, пiдкочуючи рукави й витягаючи нiж. – Бо ця вже холоне.

Управним i швидким рухом вона надрiзала шкiру вiд грудини аж до анального отвору, вмiло оминаючи генiталii. Обережно роздiлила верстви жиру, вимазавши руки аж по лiктi, вiдтяла кишечник, витягла нутрощi наверх. Розтяла шлунок i жовчний пухир у пошуках безоарiв. У магiчнi властивостi безоарiв вона не вiрила, але не бракувало дурнiв, якi вiрили й платили.

Вона пiдняла козла i поклала його на стовбур, що лежав неподалiк, розпанаханим черевом до землi, так, щоб могла витiкати кров. Витерла руки вiхтям папоротi.

Усiлася поряд зi здобиччю.

– Одержимий, шалений вiдьмак, – сказала тихо, вдивляючись у крони брокiлонських сосен, що нависали фунтах у ста над нею. – Вирушаеш до Нiльфгарду за твоею дiвулею. Вирушаеш на кiнець свiту, який стоiть у вогнi, i навiть не подумав про те, шоб набрати трохи провiанту. Знаю, шо ти маеш для кого жити. Але чи маеш з чого?

Сосни, зрозумiло, не коментували й монологу не переривали.

– Так я собi думаю, – продовжила Мiльва, видлубуючи кров з-пiд нiгтiв, – шо не маеш ти i шансу ту твою панянку знайти. Не зумiеш дiстатися не лише до Нiльфгарду, а навiть до Яруги. Так я собi думаю: смерть тобi писана. На мордi твоiй затятiй виписана вона, з очей твоiх паскудних визирае. Дожене тебе смерть, холерний ти вiдьмаче, дожене тебе скоренько. Ну, але дякуючи цьому козлику, не буде вона, принаймнi, смертю голодною. А то, хiба, вже шось. Так я собi думаю.


* * *

Побачивши нiльфгардського амбасадора, що входив до зали для аудiенцiй, Дiйкстра тихенько зiтхнув. Шiлярд Фiтц-Естерлен, посол iмператора Емгира вар Емрейса, мав звичай вести розмови дипломатичною мовою й полюбляв вставляти у фрази помпезнi мовнi дивовижi, зрозумiлi лише дипломатам i вченим. Дiйкстра навчався в Оксенфуртськiй Академii i, хоча не отримав титулу магiстра, знав основи надутого унiверситетського жаргону. Втiм, користався ним неохоче, бо у глибинi душi не терпiв помпезностi й усiляких форм

Страница 10

претензiйного церемонiалу.

– Вiтаю, екселенце.

– Пане графе, – церемонiально вклонився Шiлярд Фiтц-Естерлен. – Ах, вибачте милостиво. Може, повинен я вже говорити: ясновельможний князю? Ваша високосте регенте? Вашмосць державний секретарю? Клянуся честю, ваша вельможносте, сани сипляться на вас таким градом, що я i насправдi не вiдаю, як вас титулувати, аби не помилитися у протоколi.

– Найкраще буде «ваша королiвська величносте», – скромно вiдповiв Дiйкстра. – Ви ж знаете, екселенце, що то свита робить короля. А вам, беззаперечно, вiдомий факт, що коли я крикну: «Скакати!», то свита у Третогорi запитуе: «Як високо?»

Амбасадор знав, що коли Дiйкстра й перебирае, то не дуже. Принц Радовiд був малолiтнiм, королева Гедвiга – розчавленою трагiчною смертю чоловiка, аристократiя – заляканою, подурiлою, розсвареною i подiленою на фракцii. У Реданii владою i справдi був саме Дiйкстра. Дiйкстра легко отримав би будь-яку вiдзнаку, яку б тiльки захотiв. Але Дiйкстра не хотiв жодноi.

– Ваша вельможнiсть висловили бажання мене викликати, – сказав за мить амбасадор. – Оминувши мiнiстра закордонних справ. І чому я маю приписати ту честь?

– Мiнiстр, – Дiйкстра пiдвiв очi до стелi, – вiдмовився вiд функцiй через стан здоров’я.

Амбасадор повiльно кивнув. Вiн чудово знав, що мiнiстр закордонних справ сидiв у пiдвалi, а оскiльки був боягузом й iдiотом, то, без сумнiву, розповiв Дiйкстрi все про своi таемнi справи iз нiльфгардською розвiдкою вже пiд час демонстрацii знарядь катування, що передувала допиту. Знав, що мережу, сформовану агентами Ваттье де Рiдо, шефа iмперськоi розвiдки, було розгромлено, а всi нитки опинилися у руках Дiйкстри. Знав також i те, що нитки тi вели прямо до його особи. Але особу його оберiгав iмунiтет, а обов’язки змушували доводити гру аж до самого кiнця. Особливо пiсля дивних зашифрованих iнструкцiй, що були нещодавно надiсланi до амбасади Ваттье коронером Стефаном Скелленом, iмператорським агентом для особливих доручень.

– Оскiльки наступника його ще не прийнято на посаду, – продовжив Дiйкстра, – то менi випадае неприемний обов’язок поiнформування, що ваша екселенцiя визнана у королiвствi Реданiя персоною нон грата.

Амбасадор уклонився.

– Сподiваюся, – сказав, – що рiшення це, наслiдком якого стане взаемне вiдкликування амбасадорiв, закорiнене у справах, що аж нiяк не стосуються нi королiвства Реданiя, нi iмперii Нiльфгард безпосередньо. Імперiя не чинила нiяких ворожих крокiв стосовно Реданii.

– Окрiм блокади гирла Яруги й островiв Скеллiге для наших кораблiв i товарiв. Окрiм озброення та пiдтримки банд скойа’таелiв.

– Це iнсинуацii.

– А концентрацiя iмперських вiйськ у Верденi й Цiнтрi? Рейди збройних банд на Содден i Брюгге? Содден i Брюгге – це темерiйськi протекторати, а ми у союзi iз Темерiею, екселенце, атаки на Темерiю – то атаки на нас. Залишаються також справи, що стосуються Реданii безпосередньо: бунт на островi Танедд i розбiйний замах на короля Вiзiмiра. І проблема того, яку роль Імперiя вiдiграла у тих подiях.

– Quod attinet[9 - Що стосуеться (лат.).] iнциденту на Танеддi, – розвiв руками амбасадор, – то мене не уповноважено озвучити нашу позицiю. Його Імператорська Величнiсть Емгир вар Емрейс далекий вiд кулiс приватних справ ваших чародiiв. Менi шкода того факту, що нашi протести мають мiнiмальний результат порiвняно iз пропагандою, яка говорить свое. І поширюються, як насмiлюся зауважити, не без пiдтримки найвищоi влади королiвства Реданiя.

– Протести вашi ошелешують i невимовно дивують, – легенько усмiхнувся Дiйкстра. – Все ж iмператор не приховуе того факту, що при його дворi перебувае цiнтрiйська герцогиня, доставлена саме з Танедду.

– Цiрiлла, королева Цiнтри, – iз натиском виправив Шiлярд Фiтц-Естерлен, – не була доставлена, а шукала в Імперii притулку. І це не мае нiчого спiльного з iнцидентом на Танеддi.

– Правда?

– Інцидент на Танеддi, – продовжував iз кам’яним обличчям амбасадор, – iмператор сприйняв iз невдоволенням. А розбiйний, виконаний шаленцем замах на життя короля Вiзiмiра викликав його щиру й живу вiдразу. Ще бiльшу вiдразу пробуджуе у нас поширювана у поспiльствi огидна плiтка, що насмiлюеться шукати пiдбурювача того злочину саме в Імперii.

– Затримання справжнiх пiдбурювачiв, – повiльно сказав Дiйкстра, – покладе кiнець плiткам, станемо сподiватися. А затримання iхне й справедливе покарання – це тiльки справа часу.

– Justitia fundamentum regnorum[10 - Правосуддя – основа управлiння (лат.).], – поважно промовив Шiлярд Фiтц-Естерлен. – А crimen horribilis non potest non esse punibile[11 - Жахливi злочини не повиннi бути безкарнi (лат.).]. Ручаюся, що Його Імператорська Величнiсть також бажае, щоби воно так i сталося.

– У силах iмператора виконати це прагнення, – спроквола промовив Дiйкстра, схрещуючи руки на грудях. – Одна з ватажкiв змови, Енiда ан Гленна, донедавна чародiйка Франческа Фiндабайр, з iмператорськоi ласки грае у королеву марiонетковоi держави ельфiв у Дол Блатанна.

– Його Імператорська В

Страница 11

личнiсть, – церемонно вклонився амбасадор, – не може втручатися у справи Дол Блатанна, незалежного королiвства, визнаного усiма сусiднiми державами.

– Але не Реданiею. Для Реданii Дол Блатанна – це й надалi частина королiвства Едiрн. Хоча ви разом iз ельфами й Кедвеном роздiлили Едiрн на шматки, хоча вiд Лирii не залишилося lapis super lapidem[12 - Каменя на каменi (лат.).], завчасно викреслювати тi королiвства з мапи свiту. Завчасно, екселенце. Втiм, тут не час i не мiсце про це дискутувати. Нехай Франческа Фiндабайр поки що королюе собi, ще прийде час на справедливiсть. А що iз iншими бунтiвниками й органiзаторами замаху на короля Вiзiмiра? Що з Вiльгефорцем з Роггевену, що iз Йеннефер з Венгерберга? Є пiдстави думати, що пiсля поразки обидва вони втекли до Нiльфгарду.

– Запевняю, – пiдвiв голову амбасадор, – що це не так. А якби дiйшло до цього, то ручаюся, що не мине iх кара.

– Вони завинили не перед вами, то й не вам належить iх карати. Щире прагнення справедливостi, що е, як ви вiдмiтили, fundamentum regnorum, iмператор Емгир довiв би, видавши нам отих злочинцiв.

– Не можна вiдмовити у слушностi вашому бажанню, – визнав Шiлярд Фiтц-Естерлен, удаючи заклопотану усмiшку. – Втiм, цих осiб в Імперii немае, це primo[13 - По-перше (лат.).]. Secundo[14 - По-друге (лат.).], якби навiть потрапили вони туди, iснуе ж перепона. Екстрадицiя виконуеться з вироку закону, у цьому разi схваленого iмператорською радою. Зважте, ваша вельможносте, що розрив Реданiею дипломатичних стосункiв – то акт недружнiй, i важко розраховувати на те, аби рада проголосувала за екстрадицiю осiб, якi шукають притулку, якщо екстрадицii цiеi бажае недружня краiна. Це була б безпрецедентна справа… Хiба що…

– Хiба – що?

– Хiба що створити прецедент.

– Не розумiю.

– Якщо королiвство Реданiя було б готовим видати iмператору його пiдданого, схопленого тут посполитого злочинця, iмператор i його рада мали б пiдставу вiдвзаемнити той жест доброi волi.

Дiйкстра довго мовчав, справляючи враження, що дрiмае або думае.

– Про кого йдеться?

– Прiзвище злочинця… – Амбасадор удав, що намагаеться пригадати, врештi сягнув у саф’янову теку за документом. – Вибачте, memoria fragilis est[15 - Пам’ять – крихка (лат.).]… Ось. Такий собi Кагiр Мавр Диффрин еп Келлах. На ньому важкi звинувачення. Розшукуеться за вбивство, дезертирство, raptus puellae[16 - Викрадення дiвчини (лат.).], насильство, крадiжку й фальсифiкацiю документiв. Утiкаючи вiд гнiву iмператора, дременув за кордон.

– До Реданii? Далекий вiн обрав шлях.

– Ваша вельможносте, – легенько усмiхнувся Шiлярд Фiтц- Естерлен, – також не обмежуе своiх iнтересiв виключно Реданiею. Я не маю i тiнi сумнiвiв, що якби злочинець виявився схопленим у будь-якому з союзницьких королiвств, ваша вельможнiсть знав би про те з рапортiв своiх чисельних… знайомих.

– І як, кажете, зветься той злочинець?

– Кагiр Мавр Диффрин еп Келлах.

Дiйкстра мовчав довго, вдаючи, що шукае у пам’ятi.

– Нi, – сказав нарештi, – не ловили нiкого iз таким iменем.

– Справдi?

– Моя memoria не бувае fragilis у таких справах. Менi шкода, екселенце.

– Менi також, – холодно промовив Шiлярд Фiтц-Естерлен. – Особливо тому, що взаемна екстрадицiя злочинцiв не здаеться менi у таких умовах можливою. Не стану бiльше стомлювати своею присутнiстю вашу вельможнiсть. Зичу здоров’я та успiхiв.

– Навзаем. Прощавайте, екселенце.

Амбасадор вийшов, виконавши кiлька складних церемонiальних уклонiв.

– Поцiлуй мене у sempiternum meam[17 - Назавжди мое (лат.) – метафорична назва дупи.], хитрун, – буркнув Дiйкстра, схрещуючи руки на грудях. – Орi! Вилазь!

Секретар, червоний вiд довго стримуваного кахикання i кашляння, показався з-за портьери.

– Чи Фiлiппа все ще сидить у Монтекальво?

– Так, кхи-кхи. Із нею – панi Ло-Антiль, Мерiгольд i Мец.

– За день-два може вибухнути вiйна, за мить кордон на Ярузi запалае, а вони сховалися десь у дикому замку! Бери перо, пиши. Люб’язна моя Фiль… Холера!

– Я написав: «Дорога Фiлiппо».

– Добре. Пиши далi. Може, зацiкавить тебе, що дивак у шоломi iз пiр’ям, який на Танеддi настiльки ж таемниче зникнув, як i з’явився, зветься Кагiр Мавр Диффрин i що е вiн сином сенешаля Келлаха. Дивну ту особу розшукуемо не тiльки ми, а, як виявилося, ще й служби Ваттье де Рiдо й люди того сучого сина…

– Панi Фiлiппа, кхи-кхи, не любить таких слiв. Я написав: «тiеi каналii».

– Хай буде. Тiеi каналii Стефана Скеллена. Ти знаеш настiльки ж добре, як i я, дорога Фiль, що розвiдка Емгира пильно розшукуе тiльки тих агентiв й емiсарiв, яким Емгир заприсягся залити сала за шкiру. Тих, якi замiсть того, аби виконати наказ чи загинути, зрадили й наказу не виконали. Тож справа нинi виглядае досить дивно, бо ми ж були впевненi, що накази того Кагiра стосувалися ловiння княжни Цiрiлли й доправлення ii до Нiльфгарду. Абзац. Хотiв би я проговорити iз тобою вiч-на-вiч тi дивнi, але обгрунтованi пiдозри, якi збудила в менi та справа – як i дещо неймовiрнi, але не позбавленi се

Страница 12

су теорii, що в мене з’явилися. Виражаю глибоку повагу, et cetera, et cetera.


* * *

Вона поiхала на пiвдень по прямiй, спершу берегом Стрiчки, через Випалки, пiзнiше, перейшовши рiчку, мокрими ярами, що поросли м’якенькими зеленими килимами зозулиного льону. Готова була закластися, що вiдьмак, не знаючи мiсцевостi так добре, як вона, не стане ризикувати переправлятися на людський берег. Зрiзаючи чималий, вигнутий у бiк Брокiлону вигин рiчки, вона мала шанс наздогнати його в околицях каскаду Кенн Трейсе. Подорожуючи швидко й без зупинок, вона навiть мала шанс його обiгнати.

Зяблики не помилялися, коли цiдили. Небо на пiвднi явно захмарилося. Повiтря стало густим i важким, комарi й гедзi —надзвичайно докучливими й нахабними.

Коли вона в’iхала у заплаву, зарослу зеленими ще горiхами й голим чорнявим жостером, вiдчула присутнiсть. Не почула. Вiдчула. Тож знала, що це ельфи.

Вона стримала коня, аби прихованi у гущавинi лучники мали змогу добре ii роздивитися. Також стримала й дихання. У надii, що не натрапила на занадто швидких на рiшення.

Над перевiшеним через круп коня козликом дзижчали мухи.

Шелест. Тихий свист. Вона свиснула у вiдповiдь. Скойа’таелi, наче духи, випiрнули iз заростей, а Мiльва тiльки тепер зiтхнула вiльнiше. Знала iх. Належали вони до командо Койннеаха Де Рео.

– Hael, – сказала вона, сходячi з сiдла. – Que’ss va?

– Ne’ss, – сухо вiдгукнувся ельф, iменi якого вона не пам’ятала. – Caemm.

Трохи далi, на галявинцi, стояли табором iншi. Було iх щонайменше тридцятеро, бiльше, нiж нараховувало командо Койннеаха. Мiльва здивувалася. Останнiм часом загони бiлок скорiше танули, нiж зростали. Останнiм часом зустрiнутi командо були групками скривавлених обiдранцiв, якi втратили надiю i ледь трималися у сiдлах i на ногах. Ця командо була iншою.

– Cead, Койннеахе, – привiталася вона iз командиром, який саме наближався.

– Ceadmil, sor’ca.

Sor’ca. Сестричка. Так ii звали тi, iз ким вона була у дружбi, коли хотiли висловити повагу й симпатiю. І те, що були вони не набагато зим старшi за неi. Спочатку вона була для ельфiв лише Dh’oine, людиною. Пiзнiше, коли вона вже регулярно iм допомогала, казали на неi Aen Woedbeanna, «дiвчина з лiсу». Ще пiзнiше, пiзнавши ii краще, за прикладом дрiад звали ii Мiльвою, Шулiкою. Правдиве ii iм’я, яке вона вiдкрила тим, з ким приятелювала найбiльше, вiдвзаемнюючи такi само жести з iхнього боку, iм не подобалося – вимовляли його «Mear’ya», iз тiнню гримаси, наче на iхнiй мовi вважалося воно за щось недобре. І вiдразу переходили на sor’ca.

– Куди ви? – Мiльва уважно роззирнулася, але й тепер не помiтила анi поранених, анi хворих. – На Восьму Милю? До Брокiлону?

– Нi.

Вона утрималася вiд подальших запитань, знала iх занадто добре. Їй вистачило кiлькох поглядiв на iхнi нерухомi, завмерлi обличчя, на перебiльшений, демонстрацiйний спокiй, iз яким вони впорядковували амунiцiю i зброю. Досить було одного уважного погляду у глибокi, бездоннi очi. Знала, що йшли у битву.

З пiвдня небо темнiшало, хмарилося.

– А куди йдеш ти, sor’ca? – запитав Койннеах, а потiм кинув швидкий погляд на перевiшеного через коня козла, посмiхнувся легенько.

– На пiвдень, – iз прохолодою в голосi дала зрозумiти, що вiн помиляеться. – До Дресхоту.

Ельф перестав смiятися.

– Людським берегом?

– Принаймнi до Кенн Трейсе. – Вона знизала плечима. – Бiля каскадiв я напевне повернуся на брокiлонський бiк, бо…

Повернулася, почувши хропiння коней. Новi скойа’таелi долучалися до й так вже чималоi командо. Тих нових Мiльва знала ще краще.

– Кiаране! – крикнула вона стиха, не приховуючи подиву. – Торувiель! Шо ви тут робите? Я ж тiльки перевела вас до Брокiлону, а ви знову…

– Ess’creasa, sor’ca, – сказав серйозно Кiаран еп Дерб. Пов’язка на головi ельфа була поплямована кров’ю.

– Так треба, – повторила за ним Торувiель, спускаючись iз сiдла – обережно, аби не поранити ще бiльше руку, що висiла у лубках. – Прийшли вiстi. Ми не можемо стирчати у Брокiлонi, коли важливий кожен лук.

– Якби я знала, – пiдiбгала вона губи, – не вовтузилася б iз вами. Не пiдставляла б шию на переправi.

– Вiстi прийшли вчора вночi, – тихо пояснила Торувiель. – Ми не могли… Не можемо у таку хвилину залишити своiх товаришiв по зброi. Не можемо, зрозумiй те, sor’ca.

Небо темнiшало дедалi сильнiше. Цього разу Мiльва виразно почула грiм.

– Не iдь на пiвдень, sor’ca, – сказав Койннеах Де Рео. – Йде гроза.

– Та що менi гроза може… – Вона урвала себе, подивилася на нього уважнiше. – Ха! Значить, отакi вiстi до вас дiйшли? Нiльфгард, так? Переходять Яругу в Содденi? Вдарять на Брюгге? Тому ви вирушаете?

Вiн не вiдповiв.

– Так, як у Дол Ангра. – Вона глянула у його темнi очi. – Знову нiльфгардський iмператор вами скористаеться, аби ви людям тили колотили мечем i вогнем. А опiсля iмператор iз королями мир укладе, а вас виб’ють. У вогнi, який ви розпалите, самi й згорите.

– Вогонь очищае. І гартуе. Треба крiзь нього пройти. Aenyell’hael, ell’ea, sor’ca? П

Страница 13

вашому: хрещення вогнем.

– Милiший менi iнший вогонь. – Мiльва вiдв’язала козлика й скинула його на землю, пiд ноги ельфам. – Такий, шо пiд рожном потрiскуе. Тримайте, аби ви у походi з голоду не заслабли. Менi вiн уже не потрiбен.

– Не iдеш на пiвдень?

– Їду.

Їду, подумала вона, iду швидко. Мушу застерегти того дурбецела-вiдьмака, мушу попередити, у яку завiрюху вiн пакуеться. Мушу його повернути.

– Не iдь, sor’ca.

– Дай менi спокiй, Койннеахе.

– Іде з пiвдня гроза, – повторив ельф. – Іде велика буря. І великий вогонь. Схоронися у Брокiлонi, сестричко, не iдь на пiвдень. Зробила ти для нас досить, бiльше вже – не можеш. І не мусиш. Ми мусимо. Ess’tedd, esse creasa! Наш час. Прощавай.

Повiтря було важке й густе.


* * *

Телепроекцiйне закляття було складним, треба було його накладати спiльно, з’еднавши долонi й думки. Навiть тодi виявлялося, що це диявольськи велике зусилля. Бо й вiдстань була чималою. Прикритi повiки Фiлiппи Ейльгарт затремтiли, Трiсс Мерiгольд важко дихала, на високому чолi Кейри Мец виступили краплi поту. Тiльки на обличчi Маргарити Ло-Антiль не видно було втоми.

У скупо освiтленiй кiмнатi раптом стало свiтло, на темних панелях стiн затанцювала мозаiка вiдблискiв. Над круглим столом повисла куля, що ярилася молочним свiтлом. Фiлiппа Ейльгарт проскандувала кiнцiвку закляття, а куля опустилася навпроти, на один iз дванадцяти приставлених до столу стiльцiв. Усерединi кулi з’явилася невиразна постать. Картинка здригнулася, проекцiя була не дуже стабiльною. Але швидко ставала виразнiшою.

– Ясна холера, – пробурмотiла Кейра, витираючи чоло. – Чи вони там, у Нiльфгардi, не знають гламуру чи покращувальних чар?

– Схоже, нi, – ствердила Трiсс кутиком губ. – Про моду, видно, вони також не чули.

– Анi про що таке, як макiяж, – тихо сказала Фiлiппа. – Але зараз – ша, дiвчата. І не витрiщатися на неi. Треба стабiлiзувати проекцiю i привiтати нашу гостю. Пiдсиль мене, Рито.

Маргарита Ло-Антiль повторила формулу закляття i жест Фiлiппи. Образ кiлька разiв здригнувся, втратив iмлисту непевнiсть i неприродне свiтiння, контури й барви зробилися чiткими. Чародiйки тепер могли ще уважнiше придивитися до постатi на протилежному боцi столу. Трiсс закусила губу i зi значенням пiдморгнула Кейрi.

Жiнка з проекцii мала блiде обличчя iз негарною шкiрою, нiякi, позбавленi виразу очi, вузькi синюшнi губи й трохи гачкуватого носа. Вона носила дивакуватого, гостроверхого, трохи м’ятого капелюха. З-пiд м’якого краю спадало темне недоглянуте волосся. Враження непривабливостi й занедбаностi посилювали чорнi, безформнi й вiльного крою шати, обшитi по руках кошлатою срiбною ниткою. Вишивка являла собою пiвмiсяць на тлi зiрок. Була то едина прикраса, яку носили нiльфгардськi чародiйки.

Фiлiппа Ейльгарт устала, намагаючись не демонструвати надмiрно бiжутерiю, мережива та декольте.

– Шановна панi Ассiре, – сказала. – Вiтаемо у Монтекальво. Ми дуже радi, що ти погодилася прийняти наше запрошення.

– Я зробила те iз цiкавостi, – сказала неочiкувано милим i мелодiйним голосом чародiйка з Нiльфгарду, машинально поправляючи капелюха. Долоню вона мала худорляву, позначену жовтими плямами, нiгтi поламанi й нерiвнi, схоже – обгризенi. – Виключно з цiкавостi, – повторила, – i наслiдки можуть виявитися для мене фатальними. Я просила б про пояснення.

– І я вiдразу ж до них приступлю, – кивнула Фiлiппа, даючи знак iншим чародiйкам. – Утiм, спершу нехай менi дозволено буде прикликати проекцii iнших учасниць нашого зiбрання i виконати взаемнi презентацii. Прошу про мить терпiння.

Чародiйки знову об’еднали долонi, спiльно вiдновлюючи iнкантацii. Повiтря у кiмнатi задзвенiло, наче напружений дрiт, з-пiд кесонiв стелi знову стiк на стiл сяючий туман, наповнивши примiщення миготiнням тiней. Над трьома з незайнятих стiльцiв виросли, пульсуючи свiтлом, сфери, всерединi сфер замаячили контури постатей. Першою з’явилася Сабрiна Глевiссiг в абрикосовiй, визивно декольтованiй сукнi iз великим ажурним комiром-стiйкою, що являв собою чудову оправу для завитого й узятого пiд дiамантову дiадему волосся. Поряд iз нею iз iмлистого блиску випiрнула проекцiя Шеали де Танкарвiль у чорних, обшитих перлами оксамитах, iз шиею, оповитою боа зi срiблястих лисiв. Магiчка з Нiльфгарду нервово облизнула вузькi губи. Почекай на Франческу, подумала Трiсс. Коли побачиш Франческу, чорний щуре, то в тебе оченята з орбiт вилiзуть.

Франческа Фiндабайр не розчарувала. Анi препишною сукнею кольору бичачоi кровi, анi гордовитою зачiскою, анi рубiновим колье, анi очима сарни, оточеними рiзким ельфiйським макiяжем.

– Вiтаю, панi, – сказала Фiлiппа, – у замку Монтекальво, куди я дозволила собi запросити вас iз метою обговорення певних справ непересiчного значення. Менi шкода, що зустрiчаемося ми у виглядi телепроекцii. Але зустрiч безпосередню не дозволяе нам анi час, анi вiдстань, що нас роздiляе, анi ситуацiя, у якiй усi ми опинилися. Я Фiлiппа Ейльгарт, панi цього замку. Як iнiцiаторка зустрiчi й господиня,

Страница 14

дозволю собi провести представлення. Праворуч вiд мене сидить Маргарита Ло-Антiль, ректорка академii в Аретузi. Лiворуч вiд мене: Трiсс Мерiгольд з Марiбору i Кейра Мец з Каррерасу. Далi Сабрiна Глевiссiг з Ард Карайгу. Шеала де Танкарвiль прибула з Крейдену, з Ковiру. Франческа Фiндабайр, вiдома також як Енiда ан Гленна, нинi володарка Долини Квiтiв. І нарештi Ассiре вар Анагiд з Вiковаро в Імперii Нiльфгард. А зараз…

– А зараз я попрощаюся! – крикнула Сабрiна Глевiссiг, вказуючи на Франческу рукою в перснях. – Ти занадто далеко зайшла, Фiлiппо! Я не маю намiру сидiти за одним столом iз проклятою ельфiйкою навiть як iлюзiя! Кров на мурах та пiдлогах Гарштангу ще не встигла вицвiсти! А це ж вона пролила ту кров! Вона й Вiльгефорц!

– Я б просила зберiгати пристойнiсть. – Фiлiппа обiруч сперлася на край столу. – І холоднокровнiсть. Вислухайте, що я маю сказати. Нi про що бiльше я не прошу. Коли я завершу, кожна з вас вирiшить, чи залишитися, чи пiти. Проекцiя – добровiльна, ii можна перервати у будь-яку хвилину. Єдине, про що я вас прошу, якщо ви вирiшите пiти, – збережiть таемницю про цю зустрiч.

– Я знала! – Сабрiна рухалася так рiзко, що на мить випала з проекцii. – Таемна зустрiч! Таемнi рiшення! Точнiше кажучи – змова! І цiлком очевидно, проти кого вона спрямована. Чи ти з нас насмiхаешся, Фiлiппо? Бажаеш дотримуватися секретностi перед нашими королями, перед колегами, яких ти не знайшла за необхiдне запросити. А отам сидить Енiда Фiндабайр, яка з ласки Емгира вар Емрейса королюе у Дол Блатанна, володарка ельфiв, яка чинами й зброею пiдтримуе Нiльфгард. Мало того, я зi здивуванням бачу на проекцii цього залу чародiйку з Нiльфгарду. З якого це часу чародii з Нiльфгарду перестали визнавати слiпе послушенство i рабський сервiлiзм до iмператорськоi влади? Про якi секрети ми тут говоримо? Якщо вона тут е, то за згодою i з вiдома Емгира! За його наказом! Як його очi й вуха!

– Заперечую, – спокiйно промовила Ассiре вар Анагiд. – Нiхто не вiдае, що я беру участь у цiй зустрiчi. Мене попросили зберiгати таемницю, я ii зберiгала й зберiгаю. У тому числi й у своiх власних iнтересах. Бо якби вийшло назовнi, голови б я не зберегла. Бо саме на це спираеться сервiлiзм чародiiв в Імперii. Вони мають на вибiр сервiлiзм або ешафот. Я прийняла ризик. Заперечую, що я прибула сюди як шпигун. Довести це я можу лише одним чином: власною смертю. Досить буде зламати таемницю, про яку просить панi Ейльгарт. Досить буде, аби новина про нашу зустрiч вийшла за цi стiни, – i я втрачу життя.

– Для мене розкриття секрету також мала б прикрi наслiдки, – чарiвно посмiхнулася Франческа. – У тебе все ще е пречудова можливiсть для реваншу, Сабрiно.

– Я добиваюся реваншу iншими методами, ельфiйко! – Чорнi очi Сабрiни зловороже запалали. – Якщо таемниця вийде на яв, то не з моеi вини чи необережностi. Принаймнi, не з моеi!

– Чи ти щось маеш на увазi?

– Вочевидь, – втрутилася Фiлiппа Ейльгарт. – Вочевидь, Сабрiна дещо мае на увазi. Вона делiкатно нагадуе панi про мою спiвпрацю з Сiгiзмундом Дiйкстрою. Як начебто сама вона не мае контактiв iз розвiдкою короля Генсельта!

– Є рiзниця! – гарикнула Сабрiна. – Я не була три роки коханкою Генсельта! І тим бiльше – коханкою його розвiдки!

– Досить того! Замовкни!

– Пiдтримую, – раптом голосно сказала Шеала де Танкарвiль. – Замовкни, Сабрiно. Досить уже про Танедд, досить про шпигунськi пригоди та адюльтер. Я прибула сюди не для того, аби брати участь у суперечках або вислухувати взаемнi ресентименти[18 - Ресентiмент (вiд фр. ressentiment – «озлоблення») – вiдчуття зловорожостi до того, кого суб’ект вважае причиною своiх нещасть.] та зневаги. Я також не зацiкавлена у ролi медiаторки[19 - Медiатор(ка) (вiд лат. media – «помiж») – той чи та, хто поеднуе протилежнi сторони або суб’екти.], i якщо мене запрошено з цiею метою, то я заявляю, що це було даремно. Насправдi я вже пiдозрюю, що участь моя у цьому – даремна й непотрiбна, що я втрачаю час, iз трудом викроений з моеi дослiдницькоi роботи. Втiм, я стримаюся вiд пресупозицiй[20 - Пресупозицiя (вiд лат. prae – «перед» i suppositio – «заклад») – тут: чiтке судження.]. Пропоную нарештi дати голос Фiлiппi Ейльгарт. Довiдаемося нарештi про мету цього зiбрання. Зрозумiемо ролi, у яких ми маемо тут виступати. Тодi без зайвих емоцiй ми вирiшимо, чи продовжувати виставу, чи опустити завiсу. Секретнiсть, про яку нас тут просили, зобов’язуе нас усiх. Із наслiдками, якi я, Шеала де Танкарвiль, особисто обiцяю тим, хто ii не збереже.

Жодна з чародiйок не ворухнулася i не вийшла. Трiсс анi на мить не ставила пiд сумнiв попередження Шеали. Самiтниця з Ковiру не звикла кидати погрози на вiтер.

– Передаемо тобi слово, Фiлiппо. А до шановноi громади я звертаюся iз проханням зберiгати тишу до тiеi митi, коли Фiлiппа дасть нам знати, що скiнчила.

Фiлiппа Ейльгарт встала, шелестячи сукнею.

– Шановнi конфратерки, – сказала вона. – Ситуацiя серйозна. Магiя пiд загрозою. Трагiчнi подii на Танеддi, до яких ми повертаемося подумки i

Страница 15

жалем та сторопiнням, довели, що результати сотень рокiв безконфлiктноi спiвпрацi миттево пiшли намарно, коли верх узяли приватнi справи та перемогли – амбiцii. Нинi ми маемо розбрат, безлад, взаемну ворожiсть i недовiру. Те, що дiеться, починае виходити з-пiд контролю. Аби контроль повернути, аби не допустити стихiйного катаклiзму, треба узяти у мiцнi руки штурвал того корабля, який кидае штормом. Я, панi Ло-Антiль, панi Мерiгольд та панi Мец проговорили помiж себе ту справу i дiйшли згоди. Вiдбудови знищених на Танеддi Капiтулу та Ради недостатньо. Зрештою, немае з кого вiдбудовувати обидвi тi iнституцii, немае гарантiй, що, вiдбудованi, не залишаться вони вiд початку зараженi хворобою, яка вже знищила iх ранiше. Повинна виникнути цiлком нова, секретна органiзацiя, яка буде служити виключно справам магii. Яка зробить усе, аби не допустити катаклiзму. Бо якщо загине магiя – загине й цей свiт. Як вiки тому, свiт, позбавлений магii i поступу, що вона його несе, порине у хаос i морок, потоне у кровi й варварствi. Всiх паней, якi присутнi тут, запрошуемо ми взяти участь у нашiй iнiцiативi, до активноi участi у роботi нашоi таемноi органiзацii. Ми дозволили собi прикликати вас сюди, аби почути вашу думку з цього питання. Я закiнчила.

– Дякуемо, – кивнула Шеала де Танкарвiль. – Якщо панi дозволять, я почну. Перше мое питання, дорога Фiлiппо: чому я? Чому сюди закликали мене? Я багаторазово вiдмовлялася висуванню моеi кандидатури до Капiтула, я вiдмовилася вiд мiсця у Радi. По-перше, поглинае мене моя праця. По-друге, я вважала i надалi вважаю, що у Ковiрi, Повiссi i Генгфорсi е iншi, гiднiшi цiеi честi. Запитую, чому запрошено сюди мене, а не Кардуiна? Не Істреда з Айдд Гинвайлю, Тугдуала чи Зангенiса?

– Бо то – чоловiки, – вiдповiла Фiлiппа. – А органiзацiя, про яку я кажу, мае складатися виключно з жiнок. Панi Ассiре?

– Знiмаю мое питання, – посмiхнулася нiльфгардська чародiйка. – Воно збiгалося iз питанням панi де Танкарвiль. Вiдповiдь мене задовольняе.

– Щось вiддае це менi бабським шовiнiзмом, – сказала ядуче Сабрiна Глевiссiг. – Особливо з твоiх уст, Фiлiппо, пiсля твоеi змiни… еротичноi орiентацii. Я нiчого проти чоловiкiв не маю. Бiльше того, я чоловiкiв люблю i життя собi без них не уявляю. Але… Якщо трохи подумати… В пiдсумку це слушна концепцiя. Чоловiки нестабильнi психiчно, занадто поступливi емоцiям, на них не можна розраховувати у мить кризи.

– Це факт, – спокiйно визнала Маргарита Ло-Антiль. – Я постiйно порiвнюю результати адепток з Аретузи iз ефектами роботи хлопцiв зi школи у Бан Ард, i порiвняння те неодмiнно бувае на користь дiвчат. Магiя – це терплячiсть, делiкатнiсть, розум, розвага, витривалiсть, але й покiрне, спокiйне сприйняття поразок i невдач. Чоловiкiв губить амбiцiя. Вони завжди бажають того, про що знають: це неможливе й неосяжне. А можливого вони не зауважують.

– Досить, досить, досить, – сплеснула руками Шеала, не приховуючи усмiшки. – Немае нiчого гiршого за науково пiдшитий шовiнiзм, соромся, Рито. Все ж… Так, я також вважаю слушною справою запропоновану одностатеву структуру цього… конвенту, чи, якщо хто бажае, ложi. Як ми почули, мова йде про майбутне магii, а магiя – справа занадто серйозна, аби довiрити ii долю чоловiкам.

– Якщо можна, – мелодiйно вiдiзвалася Франческа Фiндабайр, – я б хотiла на мить перервати цi вiдступи на тему природного й безсумнiвного питання домiнування нашоi статi й зосередитися на справах, що стосуються запропонованоi iнiцiативи, мета якоi i далi не до кiнця менi зрозумiла. А теперiшнiй момент – невипадковий i ставить питання. Тривае вiйна. Нiльфгард розгромив i притиснув пiвнiчнi королiвства до стiни. Тож чи не криеться пiд загальними гаслами, якi я тут чую, зрозумiле бажання обернути ситуацiю на протилежну? Аби розгромити й притиснути до стiни Нiльфгард? А пiзнiше дотягнутися до шиi зухвалих ельфiв? Якщо все так, дорога Фiлiппо, ми не знайдемо площини для порозумiння.

– Чи це е причина, задля якоi я була сюди запрошена? – запитала Ассiре вар Анагiд. – Я не придiляю забагато уваги полiтицi, але знаю, що iмператорська армiя отримала у вiйнi перевагу над вашими вiйськами. Окрiм панi Франчески й панi де Танкарвiль, яка походить з нейтрального королiвства, всi панi представляють королiвства, ворожi до iмперii Нiльфгард. Як я маю розумiти слова про магiчну солiдарнiсть? Як заклик до зради? Прикро менi, але не бачу я себе у тiй ролi.

Скiнчивши промову, Ассiре нахилилася, немов торкаючись чогось, що не помiстилося у проекцii. Трiсс здалося, що вона чуе нявчання.

– Вона ще й кота мае, – прошепотiла Кейра Мец. – Закладуся, що чорного…

– Тихiше, – просичала Фiлiппа. – Дорога Франческо, шановна Ассiре. Наша iнiцiатива мае бути абсолютно аполiтичною, це ii базове положення. Керувати нами стануть не iнтереси рас, королiвств, королiв, iмператорiв, але добро магii i ii майбутне.

– Керуючись собi добром магii, – Сабрiна Глевiссiг усмiхнулася iронiчно, – ми ж не забудемо, бува, про добробут магiчок? Адже ми знаемо, як сприймают

Страница 16

чародiiв у Нiльфгардi. Ми тут станемо собi аполiтично балакати, а коли Нiльфгард переможе й ми опинимося пiд iмператорською владою, усi ми станемо виглядати так, як…

Трiсс неспокiйно ворухнулася, Фiлiппа ледь чутно зiтхнула. Кейра опустила голову, Шеала вдала, що поправляе боа. Франческа закусила губу. Обличчя Ассiре вар Анагiд не здригнулося навiть, але вкрилося легким рум’янцем.

– Хотiла я сказати, що тодi всiх нас спiткае марна доля, – швидко закiнчила Сабрiна. – Фiлiппо, Трiсс i я, всi ми трое були на Горi Содден. Емгир поквитаеться iз нами за ту поразку, за Танедд, за усю нашу дiяльнiсть. Але це тiльки одне iз застережень, що викликае у мене ота декларована аполiтичнiсть цього конвенту. Чи участь у ньому означае миттеву вiдмову вiд чинноi i полiтичноi, як не крути, служби, яку ми зараз ведемо при наших королях? Чи ми маемо на тiй службi залишитися i служити двом панам: магii i владi?

– Я, – усмiхнулася Франческа, – коли хтось повiдомляе менi, що вiн аполiтичний, завжди питаю, яку саме полiтику вiн мае на думцi.

– А я знаю, що вiн напевне не мае на думцi ту, яку проводить, – сказала Ассiре вар Анагiд, дивлячись на Фiлiппу.

– Я аполiтична, – пiдвела голову Маргарита Ло-Антiль, – І моя школа – аполiтична. Я маю на увазi всi види й типи полiтики, якi iснують!

– Дорогi панi, – вiдiзвалася Шеала, що певний час вже мовчала. – Пам’ятайте, що ви е домiнантною статтю. Тож не поводьтеся наче дiвчатка, видираючи одна в одноi з рук через стiл тацю iз солодощами. Заявлений Фiлiппою principium е цiлком ясним. Принаймнi, для мене, а я маю замало пiдстав, аби вважати вас менш розумними. Поза цiею залою будьте, ким забажаете, служiть, кому заманеться i чому заманеться, настiльки вiрно, як захочете. Але коли конвент[21 - Термiн «конвент» походить вiд лат. conventus, «зiбрання»; утiм, у нашiй реальностi слово «конвент» породило iнше слово, тiсно пов’язане iз магiчними практиками: «ковен» – як зiбрання вiдьом, що складаеться з 13 осiб (символiка «чортовоi дюжини» грае тут не останню роль).] збереться, займатися ми будемо виключно магiею i ii майбутнiм.

– Саме так я це собi й уявляла, – пiдтвердила Фiлiппа Ейльгарт. – Знаю, що проблем – чимало, що е сумнiви й неясностi. Обговоримо ми iх на наступнiй зустрiчi, у якiй усi ми вiзьмемо участь не як проекцii чи iлюзii, а безпосередньо. Присутнiсть буде визнана не за формальний акт приеднання до конвенту, а за жест доброi волi. Про те, чи такий конвент взагалi з’явиться, ми вирiшимо разом. Ми всi. На рiвних правах.

– Ми всi? – повторила Шеала. – Я бачу тут порожнi стiльцi й готова закластися, що поставили iх не випадково.

– Конвент мае нараховувати дванадцять чародiйок. Я хотiла б, щоб кандидатку на одне з тих порожнiх мiсць нам запропонувала й представила на наступнiй зустрiчi панi Ассiре. В Імперii Нiльфгард напевне знайдеться ще одна гiдна чародiйка. Друге мiсце ми залишимо для твого, Франческо, рiшення, аби ти, як ельфiйка чистоi кровi, не почувалася самотньою. Трете…

Енiда ан Гленн пiдвела голову.

– Прошу про два мiсця. Я маю двох кандидаток.

– Чи хтось з паней мае заперечення щодо цього прохання? Як нi, то я також погоджуюся. Ми сьогоднi маемо п’ятий день серпня, п’ятий день за новим мiсяцем. Зустрiнемося наступного разу на другий день пiсля повнi, дорогi конфратерки, через чотирнадцять днiв.

– Чекайте, – перебила ii Шеала де Танкарвiль. – Одне мiсце все ще залишаеться порожнiм. Хто мае бути дванадцятою чародiйкою?

– Саме це буде першою проблемою, якою займеться ложа. – Фiлiппа таемниче посмiхнулася. – За два тижнi я скажу вам, хто повинен сiсти на дванадцятому стiльцi. А тодi ми разом вирiшимо, як зробити, щоб та особа там таки сiла. Вас здивуе моя кандидатура й та особа. Бо це особа незвичайна, шановнi конфратерки. То Смерть або Життя, Деструкцiя чи Вiдродження, Лад чи Хаос. Залежить вiд того, як глянути.


* * *

Усе село повилазило на тини, щоб подивитися на проiзд банди. Тузiк вийшов разом iз iншими. Мав роботу, але не мiг стриматися.

Останнiм часом багато говорили про Щурiв. Кружляв навiть поговiр, що всiх iх схопили та повiсили. Втiм, поговiр виявився фальшивим, i доказ того демонстративно й без поспiху iхав власне перед усiм селом.

– Наглючi лотри, – прошепотiв хтось за спиною Тузiка, i був той шепiт сповнений подиву. – Серединою села валять…

– Нарядженi, наче на весiлля…

– А конi якi! Й у нiльфгардцiв таких не побачиш!

– Та, награбованi! Щури в усiх коней беруть. Коня тепер усюди продати легко. Але найкращих собi залишають…

– Той попереду, гляньте, то Гiселер… Гершт iхнiй.

– А бiля нього, на каштанцi, то та ельфiйка… Іскрою ii звуть…

З-за тину вискочила дворняга, зайшлася гавканням, увиваючись бiля переднiх копит кобили Іскри. Ельфiйка трусонула буйною гривою темного волосся, розвернула коня, схилилася, мiцно шмагнула пса нагайкою. Шавка заскавчала й тричi крутнулася на мiсцi, а Іскра на неi плюнула. Тузiк пробурмотiв прокльон.

Тi, що стояли поряд, продовжували шепотiти, вказуючи на Щурiв, щ

Страница 17

ступом iхали селом. Тузiк слухав, бо мусив. Знав плiтки й розповiдi не гiрше за iнших, легко здогадувався, що той iз довгим, до спини, збитим волоссям кольору соломи – то Кейлi, що той плечистий – то Ассе, а той у гаптованому напiвкожусi – то Реф.

Дефiляду замикали двi дiвчини, що iхали поруч i трималися за руки. Вища, яка сидiла на карому, була пострижена, наче пiсля тифу, каптанчик мала розстiбнутий, мереживна блузка блискала з-пiд нього бiлоснiжно, намисто, браслети й сережки посилали слiпучi вiдблиски.

– Та наряджена – то Мiстле… – почув Тузiк. – Обвiшана блискотками, наче ялинка на Йуле[22 - У европейськiй язичницькiй традицii (зокрема у германських племен) вiдоме свято Йоль; воно вiдповiдае у свiтi вiдьмака ельфiйському святу Мiдiнваерне, Дню Зимового Сонцестояння; на нього i справдi прикрашали ялинку – звiдки пiшла традицiя прикрашання ялинок спочатку Рiздвяних, а тодi й Новорiчних.]…

– Кажуть, що людей вона бiльше вбила, нiж весен мае…

– А та друга? На конику? Із мечем за спиною?

– Фалькою ii звуть. Вiд цього лiта зi Щурами iздить. Кажуть, також будяк той ще…

Той ще будяк, як оцiнив Тузiк, була не набагато старша за його дочку, Мiленку. Попелясте волосся молоденькоi бандитки пiр’ям вибивалося з-пiд оксамитового беретика iз бундючним пуком фазанячих пер. На шиi ii горiла шовкова хустка макового кольору, зав’язана у примхливий бант.

Раптом серед селян, якi вилiзли попiд хати, запанувало заворушення. Бо ото бандит Гiселер, що iхав на чолi, стримав коня i недбалим жестом кинув брязкiтливий кошель пiд ноги спертоi на костур бабцi Микiтки.

– Нехай вас боги в опiцi мають, сине милостивий! – завила бабця Мiкитка. – Аби здоровенькi були, доброчинець ви наш, аби тобi…

Перлистий смiх Іскри заглушив шамротiння баби. Ельфiйка зухвало перекинула праву стопу через луку, сягнула до кабзи й розмашисто сипнула у натовп жменю монет. Реф й Ассе наслiдували, i справжнiй срiблястий дощ просипався на пiщану дорогу. Кейлi, регочучи, кинув у селян, що полiзли за монетами, недогризком яблука.

– Доброчинцi!

– Соколики нашi!

– Хай до вас доля буде ласкава!

Тузiк не побiг за iншими, не впав на колiна, аби вигрiбати монети з пiску й курячого гiвна. Далi стояв пiд тином, дивлячись на дiвчат, якi повiльно його минали. Молодша, та, iз попелястим волоссям, помiтила його погляд i вираз обличчя. Випустила руку стриженоi, тьопнула коня i наiхала на нього, приперши до тину й мало не задiваючи стременом. Вiн побачив ii зеленi очi й затрясся. Стiльки в них було зла й холодноi ненавистi.

– Облиш, Фалько! – крикнула стрижена. Могла й не кричати. Зеленоока бандитка задовольнилася тим, що приперла Тузiка до тину, поiхала слiдом за Щурами, навiть голови не повернувши.

– Доброчинцi!

– Соколики!

Тузiк сплюнув.

У сутiнках на село нагрянули Чорнi, кiннота з форту пiд Фен Аспра, що будила жах. Били пiдкови, iржали конi, брязкали обладунки. Солтис й iншi розпитуванi хлопи брехали, як нанятi, спрямовували погоню на фальшивий слiд. Тузiка про те нiхто не розпитував. І добре.

Коли вiн повернувся з пасовиська й пiшов у сад, почув голоси. Впiзнав щебет близнюкiв стельмаха Згарба, фальцети сусiдських хлопцiв. І голос Мiленки. Бавляться, подумав вiн. Вийшов з-за дров’яного сараю. І змертвiв.

– Мiлена!

Мiленка, едина його жива донька, золотце його, перевiсила собi через спину патик на шнурку, що удавав меч. Волосся розпустила, до вовняноi шапки причепила пiвняче перо, на шию замотала матчину хустку. У дивакуватому, примхливому бантi.

Очi мала зеленi.

Тузiк нiколи ранiше не бив доньки, нiколи не користався батькiвським ременем.

То був перший раз.


* * *

На горизонтi блиснуло, загримiло. Повiв вiтру наче бороною проорав поверхню Стрiчки. Буде гроза, подумала Мiльва, а пiсля грози прийде сльота. Зяблики не помилялися.

Пiдiгнала коня. Якщо хотiла наздогнати вiдьмака до грози, мусила поспiшати.




Роздiл 2


Я знавав у життi чимало вiйськових. Знав я маршалiв, генералiв, воевод та гетьманiв, трiумфаторiв численних кампанiй i битв. Прислухався до iхнiх розповiдей i спогадiв. Бачив я iх схиленими над мапами, коли малювали на них рiзнокольоровi риски, коли будували плани, обдумували стратегiю. У тiй паперовiй вiйнi все грало, все функцiонувало, все було ясним i – у зразковому порядку. Так мусить бути, – пояснювали вiйськовi. Армiя – передусiм це лад i порядок. Вiйсько не може iснувати без ладу i порядку.

Тим дивнiшим е те, що справжня вiйна – а кiлька справжнiх воен я бачив – з точки зору ладу й порядку аж занадто нагадуе охоплений полум’ям бордель.

    Любисток. Пiвстолiття поезii

Кришталево чиста вода Стрiчки переливалася через край уступу лагiдною, положистою дугою, шумним та пiнним каскадом падаючи мiж чорним, наче онiкс, камiнням, ламалася на ньому й гинула у бiлiй кипенi, з якоi виливалася у розлоге плесо, таке прозоре, що видно було кожен камiнчик на рiзнокольоровiй мозаiцi дна, кожне зелене плетиво водоростей, що вигиналися у течii.

Обидва береги поросли

Страница 18

ожухом гiрчака, серед якого вилися пронурки, гордовито надставляючи бiлi комiрцi пiд дзьобами. Над гiрчаком кущi мiнилися зеленню, бронзою й охрою на тлi смерек, що, здавалося, були посипанi порошковим срiблом.

– Воiстину, – зiтхнув Любисток. – Гарно тут.

Великий темний голець спробував перескочити через порiг водоспаду. На мить вiн завис у повiтрi, напружуючи спинний плавник i замiтаючи хвостом, а тодi важко впав у вируючу пiну бурунiв.

Небо, що темнiло на пiвднi, перекреслила розлога стрiчка блискавки, далекий грiм глухим вiдлунням прокотився по стiнi лiсу. Гнiда кобила вiдьмака затанцювала, шарпнула головою, вишкiрила зуби, намагаючись виплюнути вудила. Геральт рiзко натягнув вуздечку, кобила, наче танцюючи, вiдступила, подзвонюючи пiдковами по камiнню.

– Трпу! Тпрууу! Бачив ii, Любистку? Холерна балерина! Зараза, при першiй можливостi позбудуся цiеi тваринки! Та най менi сконати: замiню хай навiть на вiслюка!

– Ти вважаеш, що така можливiсть настане скоро? – поет почухав шию, що свербiла вiд комарiв. – Дикий пейзаж цiеi долини дае насправдi незрiвняннi естетичнi враження, але для рiзноманiтностi я б охоче подивився на якусь корчму – нехай i менш естетичну. Скоро мине тиждень, як я дивуюся романтичнiй природi, пейзажам та далеким горизонтам. Я затужив за закритими просторами. Особливо такими, де подають теплу страву й холодне пиво.

– Доведеться тобi потужити ще якийсь час, – вiдьмак розвернувся у сiдлi. – Може, твоi страждання пом’якшить усвiдомлення, що i я трохи тужу за цивiлiзацiею. Як знаеш, я стирчав у Брокiлонi рiвно тридцять шiсть днiв. І ночей, у якi романтична природа холодила менi жопу, повзала по спинi й росою осiдала на носi… Тпрууу! Зараза! Ти перестанеш нарештi комизитися, клята шкапо?

– Гедзi ii кусають. Падлюки зробилися заядлi i кровожернi, як воно перед грозою й бувае. На пiвднi гримить i блискае все частiше.

– Я помiтив, – вiдьмак глянув на небо, стримуючи кобилу. – Вiтер також iнший. Морем вiддае. Змiна погоди, точно кажу. Їдьмо. Пiджени-но того опасистого мерина, Любистку.

– Мiй скакун зветься Пегасом.

– А як же iнакше. Знаеш що? Мою ельфiйську кобилу ми також якось назвемо. Гммм…

– Може, Плiтка? – насмiшкувато запитав трубадур.

– Плiтка, – погодився вiдьмак. – Красиво.

– Геральте?

– Слухаю.

– Чи ти мав колись у життi коня, який би не звався Плiткою?

– Нi, – вiдповiв вiдьмак пiсля хвилини роздумiв. – Не мав. Пiдгони твого кастрованого Пегаса, Любистку. Перед нами далека дорога.

– І вiрно, – буркнув поет. – Нiльфгард… Скiльки туди миль, як вважаеш?

– Багато.

– Дiйдемо до зими?

– Спочатку ми дiйдемо до Вердену. Там обговоримо… однi справи.

– Якi? Ти мене не вiдмовиш i не позбудешся. Стану тебе супроводжувати! Отак я вирiшив.

– Побачимо. Я сказав – давай дiстанемося до Вердену.

– А далеко ще? Ти знаеш цi мiсця?

– Знаю. Ми бiля каскада Кенн Трейс, перед нами мiсце, що зветься Сьома Миля. Тi пагорби над рiчкою – то Совинi узгiр’я.

– А ми iдемо на пiвдень, за течiею рiчки? Стрiчка впадае в Яругу десь в околицях фортецi Бодрог…

– Ми поiдемо на пiвдень, але цим берегом. Стрiчка повертае на захiд, а ми поiдемо лiсами. Хочу дiстатися до мiсця, яке зветься Дресхот, або Трикутник. Там сходяться кордони Вердену, Брюгге й Брокiлону.

– А звiдти?

– До Яруги. І до гирла. До Цiнтри.

– А потiм?

– А потiм побачимо. Якщо це взагалi можливо, змусь свого мерзотного Пегаса до трохи швидшоi ходи.


* * *

Злива наздогнала iх пiд час переправи, на самiй серединi рiчки. Спершу зiрвався рiзкий вихор, по-справжньому ураганними поривами шарпаючи волосся й опанчi, сiчучи обличчя листям i патиками, здертими з прибережних дерев. Криками й ударами п’яток вони пiдiгнали коней, пiнячи воду, рушили у бiк берега. Тодi вiтер раптом стих, i вони побачили сiру стiну дощу, що сунула на них. Поверхня Стрiчки побiлiла й закипiла, наче хтось з неба кидав до рiчки мiльярди свинцевих кульок.

Перш нiж вони виповзли на берег, iх наскрiзь промочило. Поспiшно сховалися у лiсi. Крони дерев створювали над iхнiми головами густий зелений дах, але не був то дах, що мiг би схоронити вiд такоi зливи. Дощ швидко посiк i схилив листя, за хвилину в лiсi лило так само, як на вiдкритому просторi.

Вони загорнулися в опанчi, накинули каптури. Серед дерев запанувала темрява, яку освiтлювали тiльки блискавки – ставали все частiшими. Раз у раз гримiло, протягло i з приголомшливим гуркотом. Плiтка полохалася, тупала й танцювала. Пегас зберiгав незворушний спокiй.

– Геральте! – дерся Любисток, намагаючись перекричати черговий грiм, що котився над лiсом, наче гiгантський вiз. – Зупинiмося! Заховаемося десь!

– Де? – вiдкрикувався вiдьмак. – Їдь!

І iхали.

Через якийсь час дощ явно вщух, вихор знову зашумiв у кронах дерев, громовий гуркiт перестав свердлити вуха. Вони виiхали на стежку серед густого вiльшаника. Потiм на галявину. На галявинi рiс величезний бук, пiд його гiлками, на товстому й широкому килимi бурого листя i горiшника стояв запряж

Страница 19

ний парою мулiв вiз. На козлах сидiв вiзниця i цiлився в них з арбалета. Геральт вилаявся. Лайку заглушив грiм.

– Опусти арбалет, Колодо, – сказав низький чоловiк у солом’яному капелюсi, вiдвертаючись вiд стовбура бука, пiдскакуючи на однiй нозi й зав’язуючи штани. – То не тi, на кого ми чекаемо. Але то клiенти. Не лякай клiентiв. Часу в нас небагато, але поторгувати ми завжди встигнемо!

– Що за диявол? – забурчав Любисток за спиною Геральта.

– Пiд’iжджайте ближче, панове ельфи! – закричав чоловiк у капелюсi. – Не бiйтеся, я своя людина. N’ess a tearth! Va, Seidhe. Ceadmil! Я свiй, ельф розумiе? Поторгуемо? Ну, пiд’iжджайте сюди, пiд бука, тут не так на голову лле!

Геральт не дивувався помилцi. Обидва вони iз Любистком були вкутанi в сiрi ельфiйськi опанчi. Вiн сам носив отриманий вiд дрiад кубрак iз улюбленим ельфами рослинним орнаментом, сидiв на конi iз типово ельфiйською збруею i з характерно оздобленими трензелями. Обличчя його частково заслоняв каптур. Щодо красунчика Любистка, то його вже сприймали ранiше за ельфа чи напiвельфа, особливо з того часу, як вiн почав носити волосся до плеч i звик iнколи навивати його розжареними щипцями.

– Обережно, – буркнув вiн, злазячи. – Ти ельф. Рота без потреби не роззявляй.

– Чому?

– То гавекари.

Любисток стиха засичав. Знав, про що йдеться.

Усiм правлять грошi, а попит викликае пропозицiю. Ельфи, якi гуляли лiсами, накопичували лiквiднi, але непотрiбнi iм трофеi i потерпали вiд нестачi зброi та амунiцii. Так народилася лiсова переiжджа торгiвля. І рiд людей, якi такою торгiвлею займалися. На просiках, стежках, вирубках i галявинах тихцем з’являлися вози спекулянтiв, що торгували iз бiлками. Ельфи звали iх hav’сaaren, словом, яке неможливо перекласти, але яке асоцiювалося iз хижацькою пожадливiстю. Серед людей розповсюдився термiн «гавекари», а слово асоцiювалося зi ще паскуднiшими справами. Бо паскудними були й тi люди. Жорстокi й безжальнi, вони не вiдступали нi перед чим, навiть перед убивством. Схоплений вiйськом гавекар не мiг розраховувати на милосердя. А тому вiн i сам не звик його виказувати. Зустрiвши по дорозi когось, хто мiг видати його солдатам, без роздумiв тягнувся за арбалетом чи ножем.

Тож влипли вони добряче. На щастя, гавекари сприйняли iх за ельфiв. Геральт щiльнiше прикрив обличчя каптуром i почав мiркувати, що буде, коли маскарад розкриеться.

– Ото плюскае, – потер руки торговець. – Лле, наче хто у небi дiру зробив! Бридкий tedd, ell’ea? Але – нiчого, для справ поганоi погоди немае. Є тiльки поганий товар i поганi грошi, хе-хе! Розумiе ельф?

Геральт кивнув, Любисток буркнув щось невиразне з-пiд каптура. На iхне щастя, погордливе ставлення ельфiв до торгiвлi iз людьми було повсюди вiдоме й нiкого не дивувало. Втiм, вiзниця не вiдкладав арбалет, а це не був добрий знак.

– Вiд кого ви? З якоi командо? – гавекар, як будь-який серйозний торговець, не давав себе збити вiдчуженiстю i маломовнiстю клiентiв. – Вiд Койннеаха Де Рео? Вiд Ангуса Брi-Крi? Чи, може, вiд Рiордаiна? Рiордаiн, я знаю, тиждень тому пiд корiнь витяв королiвських комiрникiв, що iхали пiдводами, а у пiдводах була зiбрана данина. Монетою, не зерном. А я за плату не беру анi зерна, анi дьогтю, анi лахiв, кров’ю поплямованих, а з трофеiв вiзьму тiльки чи норку, чи соболя iз горностаем. Але наймилiша менi монетка, камiнчики й коштовностi! Якщо маете, то можемо й поторгувати! А товарчик у мене – перший сорт! Evelienn vara en ard scedde, ell’ea, розумiе ельф? Я все маю. Гля.

Торговець пiдiйшов до возу, вiдтягнув край мокрого полотна. Вони помiтили мечi, луки, пучки стрiл, сiдла. Гавекар погрiбся у товарi, витягнув одну зi стрiл. Наконечник був гачкуватий i надпиляний.

– В iнших ви такого не знайдете, – сказав хвалькувато. – Іншi купцi трясуться, зайцi йоханi, бо за такi наконечнички кониками розривають, як кого де iз ними схоплять. Але я знаю, що бiлкам любе, клiент – пан наш, а торговельки без ризичку нема, аби профiтик був! У мене наконечники роздiльнi по дев’ять оренiв за дюжину. Naev’de aen tvedeane, ell’ea, розумiе сейдхе? Клянуся, нiякоi обдиралiвки, сам я небагато заробляю, голiвками дiточок своiх клянуся. Три дюжинки як вiдразу вiзьмете, то шiсть вiдсоткiв знижки з цiни дам. Вигодка, клянуся, чиста вигодка… Гей, сейдхе, вара вiд фургону!

Любсток наполохано вiдсмикнув руку вiд брезенту, глибше насунув каптур на очi. Геральт невiдомо який раз прокляв про себе невгамовну цiкавiсть барда.

– Mir’me vara, – забурмотiв Любисток, пiднiмаючи руку у вибачливому жестi. — Squaess’me.

– Без образ, – вишкiрив зуби гавекар. – Але туди не можненько заглядати, бо там на возi iнший товарець лежить. Але не на продаж, не для сейдхе. Замовлений, хе-хе. Ну, але ми тут шури-мури… Грошики покажiть.

Починаеться, подумав Геральт, дивлячись на нап’ятий арбалет вiзницi. Мав вiн пiдстави вважати, що вiстря тiеi стрiли могло виявитися гаверкарським роздiльним фокусом, що, потрапляючи у черево, виходить зi спини у трьох, а iнколи i в чотирьох мiсцях, ро

Страница 20

лячи з внутрiшнiх органiв простреленого дуже гидкий гуляш.

– N’ess tedd, – сказав вiн, удаючи спiвучий акцент. – Tearde. Mireann vara, va’en vort. Повернемося iз командо, тодi торгiвля. Ell’e? Розумiе dh’oine?

– Розумiе, – гавекар сплюнув. – Розумiе, що ви голi-босi, товар хочете взяти, а грошви немае. Геть пiшли! І не повертайтеся, бо я тут iз важливими особами маю бачитися, i вам тим особам безпечнiше на очi не попадатися. Давайте до…

Вiн урвався, почувши форкання коня.

– Хай йому дiдько! – гарикнув. – Запiзно! Вони вже тут! Морди пiд каптури, ельфи! Не рухатися й анi пари з вуст! Колодо, дурню, вiдклади ти той арбалет, швиденько!

Шум дощу, громи й килим листя тлумили стукiт копит, дякуючи чому вершникам удалося пiд’iхати непомiтно й миттево оточити бук.

Це не були скойа’таелi. Бiлки не носили обладунку, а восьмеро кiнних, що оточували дерево, полискували залитим дощем металом шоломiв, наплiчникiв i кольчуг.

Один iз вершникiв наблизився ступом, здiйнявся над гавекаром, наче гора. І сам був вiдповiдного зросту, а ще сидiв на могутньому бойовому жеребчику. Броньованi плечi його прикривала вовча шкiра, обличчя затуляв шолом iз широким виступаючим наносником, що сягав аж до нижньоi губи. У руцi чужак тримав грiзний на вигляд клевець.

– Рiдо! – гукнув хрипко.

– Фаойльтiарна! – закричав у вiдповiдь торговець трохи деренчливим голосом.

Вершник наблизився ще бiльше, схилився у сiдлi. Вода струменем стiкала зi сталевого наносника просто на карваш i зловороже поблискуючий дзьоб клевця.

– Фаойльтiарна! – повторив гавекар, вклоняючись у пояс. Зняв капелюха, дощ миттево прилiпив йому до черепа рiденьке волосся. – Фаойльтiарна! Я свiй, пароль i вiдзив знаю… Вiд Фаойльтiарни iду, ваша вельможносте… Чекаю тут, як умовлено було…

– Що ото за однi?

– Ескорт мiй. – Гавекар схилився ще бiльше. – Ельфи, значиться…

– Бранець?

– На возi. У трунi.

– У трунi? – Грiм частково заглушив лютий рик вершника у шоломi з наносником. – Це тобi не минеться! Пан де Рiдо явно наказав, аби бранця живим доставили!

– А живий вiн, живий, – поспiшно пробелькотiв торговець. – Як було наказано… У труну посаджений, але живий… Не моя була то iдея, з труною тiею, ваша вельможносте… То Фаойльтiарна…

Вершник стукнув клевцем об стремено, дав знак. Трое кiнних зiскочило з сiдел i стягнули брезент з фургону. Як викинули на землю сiдла, попони i в’язанки упряжi, у свiтлi блискавок Геральт i справдi помiтив труну зi свiжоi сосни. Втiм, не приглядався занадто уважно. Вiдчував морозний холод на кiнцях пальцiв. Знав, що тут станеться за хвилю.

– Як же це, ваша вельможносте? – вiдiзвався гавекар, дивлячись, як товари летять на мокре листя. – Добро ви менi з воза вигортаете?

– Купую все це. Разом iз упряжкою.

– Аааа… – на зарослу морду торговця виповзла ласа усмiшка. – То iнша справка. То буде… Дайте подумати… П’ять сотенок, з дозволу вашоi шляхетностi, якщо у темерськiй валютi. Якщо ж вашими флоренами, то чотириста i п’ять.

– Так дешево? – пирхнув вершник, страшно усмiхаючись з-пiд наносника. – Наблизься.

– Любистку, увага, – просичав вiдьмак, непомiтно розстiбаючи застiбку плаща.

Гримнуло. Гавекар наблизився до вершника, наiвно розраховуючи на найбiльший виторг у своему життi. І був це виторг, найбiльший у його життi – може, не найкращий, але точно останнiй. Вершник звiвся у стременах i з розмаху вбив йому клевець у лисувате тiм’я. Торговець упав без звуку, затрясся, затрiпотiв руками, проорав пiдборами мокрий килим листя. Хтось iз тих, якi вправлялися на возi, накинув ремiнь на шию вiзницi, затягнув, другий пiдскочив, дзигнув кинджалом.

Один iз вершникiв ривком пiдняв арбалет до плеча, цiлячись у Любистка. Втiм, Геральт уже мав у руцi меча, викинутого з возу гавекара. Перехопивши зброю за середину леза, кинув нею, наче дротиком. Прошитий арбалетник звалився з коня, усе ще iз виразом безкiнечного здивування на обличчi.

– Тiкай, Любистку!

Любисток скочив до Пегаса й диким стрибком злетiв у сiдло. Втiм, стрибок виявився таки занадто диким, а поетовi бракувало вправностi. Не зумiв втриматися у сiдлi й злетiв на землю на протилежний бiк коня. І це врятувало йому життя, клинок меча вершника, який саме атакував, iз сичанням перетяв повiтря над вухами Пегаса. Мерин наполохався, сiпнувся, вдарив копитами коня нападника.

– То не ельфи! – гарикнув вершник у шоломi iз наносником, дiстаючи меча. – Живими брати! Живими!

Один iз тих, хто зiскочив з возу, замислився над наказом, завагався. Але Геральт уже встиг добути власного меча й не вагався анi секунди. Запал двох iнших дещо остудила кров, що бризнула на них фонтаном. Вiдьмак скористався тим i зарубав другого. Але вершники вже насiдали. Вiн вивернувся з-пiд iхнiх мечiв, парирував удари, виконав ухиляння i раптом вiдчув рiзкий бiль у правому колiнi, вiдчув, як падае. Не був поранений. Пiдлiкована у Брокiлонi нога рiзко i без попередження вiдмовила слухатися.

Пiший, який замiрювався на нього обухом сокири, раптом охнув i заточився, наче

Страница 21

хтось сильно пхнув його. Ранiше, нiж вiн упав, вiдьмак помiтив стрiлу iз довгим оперенням, що до половини увiткнулася у бiк нападника. Любисток кричав, крики його заглушав грiм.

Учеплений у колесо возу Геральт у свiтлi блискавки помiтив свiтловолосу дiвчину iз нап’ятим луком, яка вискакувала з вiльшаника. Вершники також ii помiтили. Не могли не помiтити, бо один iз них саме перевалювався через кiнський зад iз горлом, перетвореним стрiлою на кармiнову кашу. Трое тих, що залишилися, у тому числi й командир у шоломi iз наносником, сходу оцiнили небезпеку i з вереском погнали галопом у напрямку лучницi, ховаючись за шиями коней. Вважали, що кiнська шия е достатнiм захистом вiд стрiл. Помилялися.

Марiя Баррiнг, звана Мiльвою, нап’яла лук. Цiлилася спокiйно, iз тятивою, притиснутою до обличчя.

Перший з атакуючих скрикнув i зсунувся з коня, нога його застрягла у стременi, пiдкованi копита його просто розчавили. Другого стрiла майже змела з кульбаки. Третiй, командир, був уже близько, звiвся на стременах, пiдняв меч для удару. Мiльва навiть не здригнулася, безстрашно дивлячись на нападника, нап’яла лук i з вiдстанi п’яти крокiв всадила йому стрiлу просто в обличчя, поряд iз сталевим наносником. Стрiла пройшла навилiт, збивши шолом. Кiнь не сповiльнив галопу, позбавлений шолому i значноi частини черепа вершник кiлька хвилин сидiв у сiдлi, потiм потихеньку перехилився i плеснув у калюжу. Кiнь заiржав i побiг далi.

Геральт важко встав, помасажував ногу, що болiла, але – о, диво! – здавалася цiлком справною, мiг без зайвих клопотiв стати на неi, мiг ходити.

Поряд бився на землi Любисток, намагаючись скинути труп iз розiрваним горлом, що його придавлював. Обличчя поета мало колiр негашеного вапна.

Мiльва наблизилася, по дорозi вирвавши стрiлу iз убитого.

– Дякую тобi, – сказав вiдьмак. – Любистку, подякуй. Це Мiльва Баррiнг. Дякуючи iй ми живi.

Мiльва вирвала стрiлу з другого трупа, оглянула скривавлений наконечник. Любисток пробурмотiв щось невиразно, схилився у куртуазному, хоча й трохи невпевненому поклонi, пiсля чого впав на колiна й виблював.

– І хто отой-но? – лучниця витерла вiстря об мокру траву, всадила стрiлу в сагайдак. – Дружбан твiй, вiдьмаче?

– Так. Зветься Любистком. Вiн поет.

– Поет… – Мiльва глянула на трубадура, якого вивертало сухими вже позивами, тодi пiдвела очi. – Тада розумiю. А чого не розумiю, то шо вiн тут ригае замiсть де у тишi рими складати. Зрештою, не моя справа.

– У певнiй мiрi твоя. Ти йому шкiру врятувала. Як i менi.

Мiльва обтерла забризкане дощем обличчя, на якому все ще можна було помiтити вiдтиск тятиви. Хоча стрiляла вона кiлька разiв, вiдбиток був тiльки один – тятива щоразу притискалася у тому самому мiсцi.

– Я у вiльшанику вже була, як ви iз гавекаром балакали, – сказала. – Не хтiла, шоб той гад мене помiтив, та й потреби не було. А тодi отi вторi пiд’iхали i почалася рiзанина. А ти кiлькох непогано розпанахав. Умiеш iз мечем вправлятися, треба признати. Хай i кульгавий. Тре’ було тобi ще у Брокiлонi лишитися, кульгавiсть лiкувати. Як зiрвеш, то до кiнця життя шкутильгати можеш, ти ж розумiеш?

– Переживу.

– Та i я так думаю. Бо я за тобою слiд у слiд iхала, аби тебе попередити. І завернути. Нiчо з твоеi поездки не вийде. На пiвднi вiйна. Вiд Дресхота на Брюгге нiльфгардськi вiйська пруть.

– Звiдки знаеш?

– Та хоча б i звiдси, – дiвчина широким жестом вказала на трупи й коней. – То ж нiльфгардцi! Сонця на шоломах не бачиш? Гаптування на чапраках? Збирайтеся, беремо руки у ноги, бо можуть сюди наступнi прилiзти. Отi сюди розвiдкою йшли.

– Не думаю, – похитав вiн головою, – аби то була розвiдка чи авангард. Вони сюди по дещо iнше приiхали.

– І по шо, цiкаво?

– По оте. – Вiн вказав на соснову труну, що лежала на возi, потемнiла вiд дощу.

Дощило вже слабше, й перестало гримiти. Гроза пересувалася на пiвнiч. Вiдьмак пiдняв меч, що лежав серед листя, застрибнув на воза, тихо лаючись, бо колiно все ще нагадувало про себе болем.

– Допоможи менi оте вiдчинити.

– Шо ти вiд покiйника хочеш… – Мiльва обiрвала себе, бачачи прокрученi у кришцi отвори. – Хай йому! Живого гавекар у тому ящику вiз, чи шо?

– То якийсь бранець. – Геральт пiддiв кришку. – Торговець тут на нiльфгардцiв чекав, аби iм передати його. Обмiнялися паролем та вiдзивом…

Кришка iз трiском вiдiрвалася, вiдкривши чоловiка iз кляпом, ремiнними петлями за руки й ноги прив’язаного до боковин труни. Вiдьмак нахилився. Придивився уважнiше. І ще раз, ще уважнiше. І вилаявся.

– Ну, прошу, – сказав, розтягуючи слова. – Оце так сюрприз. Хто б сподiвався?

– Ти його знаеш, вiдьмаче?

– На морду, – усмiхнувся вiн паскудно. – Сховай нiж, Мiльво. Не розтинай йому ременiв. Це, як я бачу, внутрiшня нiльфгардська справа. Ми не повиннi втручатися. Залишимо його як е.

– Чи добре я чую? – вiдiзвався з-за iхнiх спин Любисток. Вiн досi був блiдий, але цiкавiсть уже перемогла емоцii. – Хочеш залишити у лiсi зв’язану людину? Здогадуюся, що ти упiзнав когось, iз ки

Страница 22

у тебе е що дiлити, але ж це, диявол, бранець! Був в’язнем людей, якi на нас засiдали й мало не вбили. Ворог наших ворогiв…

Вiн обiрвав себе, побачивши, як вiдьмак витягае з-за халяви ножа. Мiльва тихо кашлянула. Темно-блакитнi, досi примруженi пiд дощем очi зв’язаного розширилися. Геральт нагнувся i розтяв петлi, що прив’язували його лiву руку.

– Глянь, Любистку, – сказав, хапаючи за зап’ясток i пiднiмаючи звiльнену руку. – Бачиш цю рану на долонi? Це його Цiрi тяла. На островi Танедд, мiсяць тому. Це нiльфгардець. Приiхав вiн на Танедд спецiально для того, щоби спiймати Цiрi. Вона тяла його, захищаючись вiд викрадення.

– Шось iй нiяк та оборона не допомогла, – буркнула Мiльва. – Але шось тут, здаеться, купи не тримаеться. Якшо вiн-отой Цiрi твою з острова для Нiльфгарду забрав, яким же чином тодi у труну втрапив? Чому його гавекар нiльфгардцям видавав? Виймемо йому з рота кляп, вiдьмаче. Може, шось вiн нам скаже?

– Я його слухати не хочу, – сказав вiн глухо. – У мене вже й рука свербить, аби пхнути його мечем, поки отак лежить i глипае. Ледь стримуюся. А як одiзветься – можу й не втриматися. Не все я про нього вам розповiв.

– То не гамуйся. – Мiльва стенула плечима. – Пхни, якшо отаке вiн падло. Але скорiше, бо час пiдганяе. Казала ж я, нiльфгардцi на пiдходi. Пiду до свого коня.

Геральт випростався, вiдпустивши руку зв’язаного. Той вiдразу видер з рота й виплюнув кляп. Але не вiдiзвався. Вiдьмак кинув йому ножа на груди.

– Не знаю, за якi грiшки засадили тебе у ту скриню, нiльфгардцю, – сказав. – І немае менi до того дiла. Залишу тобi отой ножичок, звiльняйся сам. Чекай тут на своiх або тiкай у лiси – твоя воля.

Бранець мовчав. Зв’язаний i вкладений у дерев’яному ящику, виглядав вiн iще нещаснiшим i беззбройнiшим, анiж на Танеддi, а там Геральт бачив його на колiнах, пораненого, що тремтiв зi страху в калюжi кровi. Виглядав вiн тепер ще й значно молодшим. Вiдьмак не дав би йому бiльше, нiж рокiв двадцять п’ять.

– Я дарував тобi життя на островi, – додав. – Дарую i зараз. Але то вже востанне. При наступнiй зустрiчi заб’ю тебе, наче пса. Пам’ятай про те. Якщо тобi в голову прийде пiдмовити приятелiв погнатися за нами, то забери цю труну iз собою. Придасться. Їдьмо, Любистку.

– І швидко! – крикнула Мiльва, повертаючи галопом i ведучи на захiд по стежцi. – Але не туди! У лiси, псяча мати, у лiси!

– А що дiеться?

– Вiд Стрiчки вершники до нас великою купою женуть! То Нiльфгард! Чого витрiщаетеся? На коней, поки нас не хапнули!


* * *

Битва за село тривала вже добру годину, але досi нiщо не вказувало на те, що мала скiнчитися. Пiхотинцi, якi оборонялися з-за кам’яних стiнок, тинiв i поставлених у барикади возiв, вiдбили вже три атаки кiнноти, що перла греблею. Ширина греблi не дозволяла кiнним набрати фронтального розгону, а пiхотi уможливила сконцентрувати оборону. У результатi хвиля кiнноти раз у раз розбивалася об барикади, з-за яких заядлi, хай i у вiдчаi, кнехти вражали ряди вершникiв дощем стрiл з лукiв та арбалетiв. Обстрiляна кавалерiя крутилася i клубочилася, i тодi оборонцi вискакували на неi зi швидкою контратакою, лупаючи скiльки влiзе бердишами, гвiзармами й окутими бойовими цiпами. Кiннота вiдступала до ставкiв, залишаючи трупи людей i коней, а пiхота ховалася за барикади й обкладала ворога бридкою лайкою. Через якийсь час кiннота переформовувалася й атакувала знову.

І так далi.

– Цiкаво, хто там iз ким б’еться? – знову запитав Любисток – невиразно, бо саме тримав у ротi й намагався зм’якшити випроханий у Мiльви сухар.

Вони сидiли на самому краю урвища, добре заховавшись мiж ялинками. Могли спостерiгати за битвою, не переймаючись, що i iх самих хтось помiтить. Чесно кажучи, були змушенi спостерiгати. Іншого виходу не мали. Попереду була битва, позаду – палаючий лiс.

– Неважко здогадатися, – Геральт неохоче вирiшив нарештi вiдповiсти на питання Любистка. – Кiннi це нiльфгардцi.

– А пiшi?

– А пiшi – не нiльфгардцi.

– Кiннi – то регулярна кавалерiя з Вердену, – сказала Мiльва, до цiеi митi похмура i пiдозрiло мовчазна. – Вони вишитi шахiвницi на в’юках мають. А тi у селi – то брюггськi вояки. По хоругвах видко.

І насправдi, розохоченi черговим успiхом кнехти пiдняли над шанцем зелене знамено iз бiлим якiрним хрестом. Геральт приглядався уважно, але ранiше того штандарту не помiчав, оборонцi пiдняли його тiльки зараз. Мабуть, на початку битви десь вiн дiвся.

– І довго ми ще будемо тут сидiти? – запитав Любисток.

– Офiгеть, – буркнула Мiльва. – Ото ти запитав. Озирнися! Куди не глянь, всюди жопа.

Любистку не довелося анi дивитися, анi розглядатися. Увесь горизонт був смугастим вiд стовпiв диму. Найгустiше димiло на пiвночi й заходi, там, де котресь iз вiйськ пiдпалило лiси. Численнi дими також били у небо на пiвднi, там, куди вони направлялися, коли шлях iм загородила битва. Але протягом тiеi години, яку вони провели на узгiр’i, дими стали також i на сходi.

– Ото, – за хвилину продовжила лучниця, дивлячись на Геральта, – ц

Страница 23

каво менi, вiдьмаче, шо ти зараз станеш робити? За нами Нiльфгард i палаючi хащi, шо перед нами – сам бачиш. Якi ж тодi в тебе плани?

– Моi плани змiнi не пiдлягають. Перечекаю цю битву й рушу далi на пiвдень. До Яруги.

– Ти чи без розуму, чи шо, – скривилася Мiльва. – Ти ж бач, шо воно дiеться. Голим же оком видко, шо то не якась там наiздка свавiльних банд, а вiйна на повну. Нiльфгард разом iз Верденом iде. На пiвднi Яругу вже напевне перейшли, напевне вже увесь Брюгге, а може, й Содден у вогнi…

– Я мушу дiстатися до Яруги.

– Чудово. А шо потiм?

– Знайду човен, попливу за течiею, спробую дiстатися до гирла. Потiм корабель… Звiдти ж, холера, мусять курсувати якiсь кораблi…

– До Нiльфгарду? – пирхнула вона. – Плани не змiнилися?

– Ти не мусиш мене супроводжувати.

– Ага, не мушу. І хвала богам, бо я смертi не шукаю. Страхатися ii не страхаюся, але от шо маю тобi сказати: дати вбити себе – невелика штука.

– Знаю, – вiдповiв вiн спокiйно. – Маю практику. Я б не йшов у той бiк, якби не мусив. Але мушу, тож – iду. Нiчого мене не стримае.

– Ха! – Вона змiряла його поглядом. – Ото голос, наче хто ножем по донцю старого горнятка шкрябае. Якби iмператор Емгир тебе почув, напевне у штани б напудив зi страху. До мене, варта, до мене, гуфцi[23 - Вiйськовий загiн у давнiй Польшi, розмiром приблизно з роту.] моi iмператорськi, бiда, бiда, вже до мене до Нiльфгарду вiдьмак човном пливе, життя i корони позбавить! Загинув я!

– Перестань, Мiльво.

– Та авжеж! Саме час, аби тобi хто правду в очi сказав. Та хай мене линялий кроль вийохае, як я колись дурнiшого хлопа бачила! До Емгира iдеш дiвку твою витягати? Яку Емгир iмператрицею хоче зробити? Яку у королiв вiдiбрав? У Емгира мiцнi пазури: як шось цапне – хрiн випустить. Із ним королi не справляються, а ти хочеш?

Вiн не вiдповiв.

– До Нiльфгарду вибираешся, – повторила Мiльва, з жалем хитаючи головою. – З iмператором воювати, наречену в нього вiдбити. А подумав ти, шо може статися? Як дiстанешся туди, як оту Цiрi у палацових покоях знайдеш, усю у златi й шовках, то шо iй скажеш? Ходь, мила, за мене, шо там тобi iмператорський трон, удвох у куренi заживемо, на рiк новий кору станемо iсти? Глянь на себе, обiрванцю кульгавий. Навiть плащ та чоботи ти отримав вiд дрiад, пiсля якогось ельфа, шо вiд ран у Брокiлонi помер. То знаеш, шо буде, як панна твоя тебе побачить? В очi тобi плюне, висмiе, слугам накаже за порiг тебе викинути й собак напустити!

Мiльва говорила все голоснiше, пiд кiнець промови майже кричала. Не тiльки вiд злостi, а й перекрикуючи галас, що оце зростав. Знизу загарчали десятки, може, сотнi горлянок. На брюггських кнехтiв звалилася нова навала. Але цього разу – з двох бокiв одночасно. Одягненi у синi тунiки iз шахiвницями верденцi галопували греблею, а з-за ставка, вдаряючи у фланг захисникiв, вирвався сильний загiн кiнноти у чорних плащах.

– Нiльфград, – коротко сказала Мiльва.

Цього разу пiхота з Брюгге не мала й шансу. Кавалерiя прорвалася крiзь барикаду й миттево розметала пiхоту на мечах. Частина пiших кинули зброю i здалися, частина намагалася утекти до лiсу. Але з боку лiсу атакував третiй загiн, ватага по-рiзному вдягнених, легкоозброених вершникiв.

– Скойа’таелi, – сказала Мiльва, встаючи. – Отепер ти розумiеш, шо дiеться, вiдьмаче? Дiйшло до тебе? Нiльфгард, Верден i бiлки укупi. Вiйна. Як в Едiрнi мiсяць тому.

– Це рейд, – похитав головою Геральт. – Грабiжницький набiг. Тiльки кiннота, нiякоi пiхоти…

– Пiхота здобувае форти й гарнiзони. Тамтi оно дими, думаеш, вiд чого? З коптилень?

Знизу, вiд села, донеслися до них дикi, жахливi крики втiкачiв, яких наздогнали й вирiзали бiлки. З дахiв хат пiднялися дими й полум’я. Сильний вiтер просушив уже стрiхи вiд уранiшньоi зливи, пожежа поширювалася блискавично.

– От, – буркнула Мiльва. – За димом село пiде. А ледь вiдбудувалися пiсля тамтоi вiйни. Два роки у потi чола ставили зруби, а згорять – за пару хвилин. Урок би з того взяти!

– Який? – рiзко спитав Геральт.

Вона не вiдповiла. Дим з палаючого села пiднявся високо, досяг урвища, защипав очi, витиснув сльози. З пожежi пролунали крики. Любисток раптом став бiлим наче полотно.

Полонених зiгнали у купу, оточили. За наказом рицаря у шоломi iз чорним плюмажем вершники почали рубати й колоти беззбройних. Тих, хто падав, топтали кiньми. Кiльце стискалося. Крики, якi долинали до урвища, перестали нагадувати голоси людей.

– І ми маемо йти на пiвдень? – запитав поет, красномовно дивлячись на вiдьмака. – Через тi пожежi? Туди, звiдки приходять оцi рiзники?

– Здаеться менi, – вiдповiв iз паузою Геральт, – що вибору в нас немае.

– Є, – заявила Мiльва. – Я можу провести вас лiсами на Совинi узгiр’я i назад до Кен Трейса. До Брокiлону.

– Через палаючi лiси? Через загiн, вiд якого ми ледь утекли?

– Певнiше те, анiж шлях на пiвдень. До Кен Трейса всього чотирнадцять миль, а я знаю стежки.

Вiдьмак дивився униз, на село, що гинуло у пожежi. Нiльфгардцi вже впоралися iз бранцями, кiнн

Страница 24

та формувалася у маршову колону. Строката ватага скойа’таелiв рушила гостинцем, що вiв на схiд.

– Я не повернуся, – вiдповiв твердо. – Але проведи у Брокiлон Любистка.

– Нi! – запротестував поет, хоча досi не повернув собi нормальних кольорiв. – Я iду iз тобою.

Мiльва махнула рукою, пiдняла сагайдак i лук, зробила крок у бiк коней, раптом розвернулася.

– До диявола! – гарикнула. – Надто довго й надто часто я рятувала ельфiв вiд смертi. Не можу зара’ дивитися, як хтось гине! Проведу вас до Яруги, шаленi ви дурнi. Але не пiвденним, тiльки схiдним шляхом.

– Там також палають лiси.

– Проведу вас крiзь вогонь. Звикла.

– Ти не мусиш цього робити, Мiльво.

– Певно, шо не мушу. Ну, у сiдла! Рушайте нарештi!


* * *

Не вiд’iхали далеко. Конi ледь рухалися у гущавинi й на зарослих стежках, а дорогами вони користуватися не вiдважувалися – звiдусiль доносився до них тупiт i брязкiт, що видавали вiйська на маршi. Сутiнки заскочили iх серед порослих кущами ярiв, там вони зупинилися на ночiвлю. Не дощило, небо було свiтлим вiд заграв.

Вони знайшли вiдносно сухе мiсце, всiлися, загорнувшись в опанчi та попони. Мiльва нишпорила по околицi. Щойно вiдiйшла, Любисток дав волю довго стримуванiй цiкавостi, що пробуджувала у ньому брокiлонська лучниця.

– Дiвчина наче сарна, – муркотiв. – Ото тобi щастить на такi знайомства, Геральте. Струнка, зграбна, ходить, наче танцюе. У стегнах трохи завузька, як на мiй смак, а у плечах на крихту замiцна, але ж жiнка, жiнка… Тi два яблучка спереду, хо-хо… Мало сорочка не лусне…

– Пельку стули, Любистку.

– У дорозi, – марив далi поет, – довелося менi торкнутися випадком. Стегно, скажу тобi, наче мармурове. Ох, не було тобi той мiсяць у Брокiлонi нудно…

Мiльва, яка власне повернулася з патруля, почула театральний шепiт i зауважила погляди.

– Про мене балаболиш, поете? Шо зириш на мене, ледь я вiдвернуся? Птах менi на спину насрав?

– Усе не можемо нарадуватися твоему таланту лучницi, – вишкiрив зуби Любисток. – На стрiлецьких змаганнях небагато знайшлось би в тебе конкурентiв.

– Плети, плети.

– Читав я, – Любисток зi значенням глипнув на Геральта, – що найкращих лучникiв можна зустрiти серед зеррiканок, у степових кланах. А дехто начебто вiдтинае собi лiвi груди, аби не заважали iм натягувати лук. Бюст, кажуть, затуляе тятиву.

– Мусив то якийсь поет вигадати, – фиркнула Мiльва. – Сидить такий i виписуе дурню, перо у нiчний горщик макаючи, а дурнуватi людцi вiрять. То шо там, цицьками стрiляють, чи як? До морди тятиву тягнуть, боком стоячи, отак ось. Нiчого тятивi не заважае. Про те вiдрiзання – то дурня, вигадка порожньоi макiтри, у якоi тiльки бабськi цицьки на думцi.

– Дякую тобi за повнi визнання слова про поетiв та поезiю. І за науку про лучництво. Добра зброя той лук. Знаете що? Думаю, що саме у тому напрямi й стане вiйськове мистецтво розвиватися. У вiйнах майбутнього будуть битися на вiдстанi. Буде винайдено зброю настiльки далекобiйну, що супротивники зможуть убивати одне одного навзаем, узагалi одне одного не бачачи.

– Дурня, – коротко оцiнила Мiльва. – Лук добра рiч, але вiйна – це хлоп проти хлопа, на вiдстанi меча, хто сильнiше – слабшому довбешку розвалюе. Завжди так було, й завжди так буде. А як скiнчиться, тодi й вiйни скiнчаться. А поки шо – сам ти бачив, як воюеться. З того села бiля греблi. Ех, шо воно балакати дарма. Пiду, розглянуся. Конi форкають, наче тут вовчок якийсь крутиться.

– Наче сарна, – Любисток провiв ii поглядом. – Гммм… Але, повертаючись до згаданого села бiля греблi й того, що вона тобi сказала, як ми сидiли на урвищi… Не вважаеш, що нiби вона мае трохи рацii?

– Стосовно?

– Стосовно… Цiрi, – трохи запнувся поет. – Наша чарiвна i швидкострiльна дiвиця, здаеться, не розумiе взаемин мiж тобою i Цiрi, вважае, як менi здаеться, що ти маеш намiр конкурувати iз нiльфгардським iмператором за ii руку. Що ото твiй справжнiй мотив поiздки до Нiльфгарду.

– Вiдповiдно, у цiй позицii рацii немае анiтрохи. А у якiй е?

– Зачекай, не кип’ятися. Але глянь правдi в очi. Ти прийняв Цiрi й вважаеш себе за ii опiкуна. Але це ж не звичайна дiвчина. Це королiвська дитина, Геральте. Їй, що тут довго мовити, писаний е трон. Палац. Корона. Не знаю, чи саме нiльфгардська. Не знаю, чи Емгир для неi насправдi кращий чоловiк…

– Отож-бо. Не знаеш.

– А ти знаеш?

Вiдьмак загорнувся у попону.

– Ти, схоже, доходиш висновку, – сказав. – Але не напружуйся, я знаю, який то висновок. Немае сенсу рятувати Цiрi вiд ii долi, що написана iй вiд народження. Бо Цiрi врятована накаже слугам спустити нас зi схiдцiв. Тож даймо цьому спокiй. Так?

Любисток розтулив було рота, але Геральт не дав йому вимовити анi слова.

– Дiвчину ж, – говорив вiн усе бiльш змiненим голосом, – не викрав нiякий дракон чи злий чарiвник, не вивезли для викупу пiрати. Не сидить вона у вежi, у ямi чи у клiтцi, не катують ii i не мучать голодом. Навпаки. Спить на адамашках, iсть зi срiбла, носить шовки та мережива, обвiшуеться бiжутерiею,

Страница 25

гляньте тiльки – ii коронують. Коротко кажучи, вона щаслива. А якийсь вiдьмак, якого колись зла доля випадково поставила iй на дорозi, заповзявся те щастя порушити, зiпсувати, знищити, стоптати дiрявими чоботами, якi вiн унаслiдував вiд якогось ельфа. Так?

– Я не те мав на думцi, – пробуркотiв Любисток.

– Вiн не до тебе говорив – Мiльва випiрнула раптом iз темряви, повагавшись мить, усiлася поряд iз вiдьмаком. – То для мене було. То моi слова так його допекли. У злостi я говорила, не думаючи… Вибач менi, Геральте. Знаю, як воно е, коли у живу рану пальця сунути… Не злися. Я бiльше того не вчиню. Вибачиш? Чи маю я тебе за перепросини пом’яти?

Не чекаючи на вiдповiдь чи дозвiл, вона обiйняла його сильно за шию i поцiлувала у щоку. Вiн мiцно потиснув ii руку.

– Присунься, – кашлянув. – І ти також, Любистку. Разом… буде нам теплiше.

Довго мовчали. По свiтлому вiд заграв небi сунули хмари, затуляючи мигтячi зорi.

– Хочу дещо вам сказати, – промовив нарештi Геральт. – Але пообiцяйте, що не станете смiятися.

– Кажи.

– Мав я дивнi сни. У Брокiлонi. Спочатку думав, що воно маячня. Щось iз моею головою. Бачте, на Танеддi добряче впiймав я у макiтру. Але – кiлька днiв я бачу той самий сон. Завжди той самий.

Любисток i Мiльва мовчали.

– Цiрi, – продовжив вiн по хвильцi, – не спить у палацi пiд парчевим балдахiном. Їде вона верхи через якесь запилене село… Селяни показують на неi пальцями. Звуть iменем, якого я не знаю. Собаки гавкають. Вона там не сама. Є там й iншi. Є коротко стрижена дiвчина, вона тримае Цiрi за руку… Цiрi до неi посмiхаеться. Не подобаеться менi та посмiшка. Не подобаеться менi ii рiзкий макiяж… А менше за все подобаеться менi те, що по слiду iхньому йде смерть.

– І де ж тодi дiвчина е? – пробурмотiла Мiльва, притуляючись до нього, наче кицька. – Не у Нiльфгардi?

– Не знаю, – вiдповiв вiн iз напругою. – Але той самий сон я бачив кiлька разiв. Проблема полягае у тому, що я не вiрю у такi сни.

– Тодi дурень ти. Я вiрю.

– Не знаю, – повторив вiн. – Але вiдчуваю. Перед нею вогонь, за нею – смерть. Я мушу поспiшати.


* * *

На свiтанку задощило. Не так, як попереднього дня, коли грозу супроводжувала сильна, але короткочасна злива. Небо посiрiшало й затягнулося свинцевим нальотом. Почалася мжичка, дрiбна, рiвна й докучливо безперервна.

Їхали вони на схiд. Мiльва вела. Коли Геральт звернув ii увагу, що Яруга на пiвднi, лучниця вiдбуркнулася i нагадала, що то вона провiдниця i знае, що робить. Бiльше вiн не вiдзивався. Врештi-решт, важливим було те, що вони iхали. Напрямок не мав особливого значення.

Їхали вони мовчки, мокрi, замерзлi, скорченi на сiдлах. Трималися лiсових стежок, iшли вздовж просiк, перетинали гостинцi. Пiрнали у гущавину, почувши стукiт копит кавалерii, що тягнулася дорогами. Широкою дугою оминали вони крики й брязкiт битв. Проiздили поряд iз палаючими селами, поряд iз димними та жеврiючими ще попелищами, минали осади та садиби, вiд яких лишилися тiльки чорнi квадрати випаленоi землi й гострий сморiд намоченоi дощем гарi. Полошили зграi ворон, що жирували на трупах. Минали групи й колони, що гнулися пiд тюками, – втiкачiв вiд вiйни й пожеж, селян, отупiлих i реагуючих на питання тiльки нерозумним i нiмим поглядом порожнiх вiд нещастя i ляку очей.

Їхали вони на схiд, серед вогню i димiв, серед мжички й туманiв, а перед очима iхнiми розгортався гобелен вiйни. Картини.

Була картина iз «журавлем», що чорною рискою стирчав серед руiн спаленого села. На «журавлi» висiв голий труп. Головою вниз. Кров iз розрубаного паху й черева стiкала йому на груди й обличчя, бурульками звисала з волосся. На спинi трупа було видно руну Ард. Витяту ножем.

– An’givare, – сказала Мiльва, вiдкидаючи мокре волосся на спину. – Бiлки тута були.

– Що воно значить, те an’givare?

– Донощик.

Була картина iз конем, осiдланим сивком iз чорним капаризоном. Кiнь нерiвно ступав по краю бойовиська, шкутильгаючи помiж купами трупiв i вбитими у землю уламками списiв, iржав тихо й проникливо, волiк за собою нутрощi, що вивалилися з розпанаханого черева. Не могли вони його добити – окрiм коня по бойовиську крутилися мародери, що обдирали трупи.

Була картина iз розiп’ятою дiвчиною, що лежала неподалiк спаленого будинку, гола, скривавлена, дивлячись у небо осклiлими очима.

– Кажуть, вiйна – чоловiча справа, – пробурчала Мiльва. – Але над бабою не змилостивляться, мусять собi погратися. Героi, псяча iх мати.

– Маеш рацiю. Але цього ти не змiниш.

– Я вже змiнила. Я втекла з дому. Не хотiла замiтати халупу й вiдмивати пiдлоги. І чекати, поки наiдуть, пiдпалять халупу, а мене розкладуть на тiй пiдлозi й…

Вона не скiнчила, пiдiгнала коня.

А пiзнiше була картина зi смолярнею. Саме тодi Любисток виригав усе, що того дня з’iв, – сухар i половину плiточки.

У смолярнi нiльфгардцi – а може, скойа’таелi – розправилися iз певною кiлькiстю бранцiв. Яка то була кiлькiсть, зрозумiти не вдалося навiть приблизно. Бо для розправи вони застосували не тiльки ст

Страница 26

iли, мечi й списи, а й знайдений у смолярнi дроворубний iнструмент – сокири, струги й дворучнi пилки.

Були й ще картини, але Геральт, Любисток i Мiльва нiчого вже не запам’ятали. Викинули iх iз пам’ятi.

Стали байдужими.


* * *

У наступнi два днi не проiхали вони й двадцяти миль. Надалi дощило. Спрагла пiсля лiтньоi сушi земля вже обпилася водою досхочу, лiсовi стежки перетворилися на болотистi ковзанки. Тумани й опар вiдiбрали можливiсть бачити дими пожеж, але сморiд горiлого вказував, що вiйська все ще недалеко й надалi палять усе, що приступне вогню.

Бiженцiв вони не бачили. Були серед лiсiв самi. Принаймнi так думали.

Геральт першим почув форкання iдучого слiдом за ними коня. Із кам’яним обличчям розвернув Плiтку. Любисток вiдкрив рота, але Мiльва жестом наказала йому мовчати, вийняла лук iз сагайдака бiля сiдла.

Той, хто iхав за ними, показався серед чагарника. Побачив, що його чекають, i притримав коня, червоно-брунатного жеребчика. Стояли вони так у тишi, що переривалася лише шумом дощу.

– Я заборонив тобi iхати за нами, – сказав нарештi вiдьмак.

Нiльфгардець, якого Любисток востанне бачив у трунi, устромив очi в мокру гриву. Поет його ледве впiзнав, одягненого у кольчугу, шкiряний каптан i плащ, без сумнiвiв знятi з когось iз убитих бiля возу гавекара. Втiм, вiн запам’ятав молоде обличчя, яке вiд часу пригоди пiд буком не встигла змiнити й скупа щетина.

– Я заборонив тобi, – повторив вiдьмак.

– Заборонив, – визнав нарештi юнак. Говорив вiн без нiльфгардського акценту. – Але я мушу.

Геральт зiскочив з коня, вiддав вуздечку поетовi. Витягнув меча.

– Злазь, – сказав спокiйно. – Ти вже знайшов собi шматок залiза, як я бачу. То добре. Нiяково було б менi тебе зарiзати, якби був ти беззбройним. Тепер – iнша справа. Злазь.

– Я не стану iз тобою битися. Не хочу.

– Здогадуюся. Як i всi твоi земляки, волiеш iнший рiзновид битви. Такий, як у тiй смолярнi, мимо якоi ти повинен був проiхати, йдучи нашим слiдом. Кажу: злазь.

– Я Кагiр Мавр Диффрин еп Келлах.

– Я не просив тебе представлятися. Я наказав тобi злiзти.

– Я не злiзу. Не хочу iз тобою битися.

– Мiльво, – вiдьмак кивнув на лучницю. – Зроби менi ласку, вбий пiд ним коня.

– Нi! – нiльфгардець пiдняв руку, не встигла Мiльва поставити стрiлу на тятиву. – Нi, прошу. Я злiзаю.

– Краще. А тепер доставай меча, синку.

Юнак сплiв руки на грудях.

– Убий мне, якщо хочеш. Якщо бажаеш, накажи тiй ельфiйцi застрелити мене з лука. Я не стану iз тобою битися. Я Кагiр Мавр Диффрин… син Келлаха. Хочу… Хочу до вас приеднатися.

– Я хiба недочув? Повтори.

– Я хочу до вас приеднатися. Ти iдеш на пошуки дiвчини. Я хочу тобi допомогти. Мушу тобi допомогти.

– Це шаленець, – Геральт повернувся до Мiльви й Любистка. – Вiн з глузду з’iхав. Ми стикнулися iз шаленцем.

– А вiн пасував би до компанii, – буркнула Мiльва. – Пасував би як влитий.

– Подумай над його пропозицiею, Геральте, – шуткував Любисток. – Урештi-решт, це ж нiльфгардський шляхтич. Може, за його допомогою легше нам буде дiстатися до…

– Тримай язик на прив’язi, – рiзко обiрвав його вiдьмак. – А ти – доставай меч, нiльфгардцю.

– Я не стану iз тобою битися. І я не нiльгардець. Я походжу iз Вiковаро, а звуся…

– Немае менi дiла, як ти звешся. Дiставай зброю.

– Нi.

– Вiдьмаче! – Мiльва перехилилася у сiдлi, сплюнула на землю. – Час бiжить, а дощ мочить. Нiльфгардець не хоче проти тебе ставати, а ти, хоча корчиш суворi мiни, не зарубаеш його холоднокровно. Маемо стирчати тут до засраноi смертi? Давай я всаджу в його жеребчика стрiлу, та iдьмо своею дорогою. Пiшки вiн за нами не встигне.

Кагiр, син Келлаха, одним стрибком дiстався до червоно-брунатного жеребчика, скочив у сiдло й погнав галопом назад, криком пiдганяючи коня.

Вiдьмак мить дивився йому услiд, а тодi залiз на Плiтку. Мовчки. І не оглядаючись.

– Старiю, – буркнув через певний час, коли Плiтка порiвнялася iз буланим Мiльви. – Мучать мене гризоти.

– Ага, бувае таке зi старими, – лучниця глянула на нього зi спiвчуттям. – Вiдвар з медунки вiд того допомагае. А поки шо клади собi на сiдло подушечку.

– Гризоти, – серйозно пояснив Любисток, – це не те саме, що гемороiди, Мiльво. Ти переплутала поняття.

– А хто б там зрозумiв вашу мудру балаканину! Теревените ви складно, одне те й умiете! Давайте, у дорогу!

– Мiльво, – запитав по хвилi вiдьмак, ховаючи обличчя вiд сiчучого у галопi дощу. – Ти б убила пiд ним коня?

– Не, – призналася вона неохоче. – Кiнь не в чому не винен. Та й той нiльфгардець… Якого бiса вiн за нами слiдить? Чого каже, шо мусить?

– Та хай мене диявол вiзьме, як я знаю.


* * *

І надалi дощило, коли лiс раптом закiнчився i вони виiхали на гостинець, що звивався серед пагорбiв з пiвдня на пiвнiч. Чи навпаки, це як подивитися.

Те, що вони побачили на шляху, iх не вразило. Вже зустрiчали таке. Перекинутi й випатранi вози, трупи коней, порозкиданi клунки, в’юки та кошики. І застиглi у дивних позах форми чогось, що ще недавно

Страница 27

уло людьми.

Вони пiд’iхали ближче, без страху, бо видно було, що рiзанина мала мiсце не сьогоднi, а вчора чи позавчора. Навчилися вже вони розпiзнавати такi речi, а може, вiдчували iх чисто звiриним iнстинктом, який пробудили й вiдточили у них останнi днi. Навчилися вони також перевiряти бойовиська, бо iнколи – рiдко – вдавалося iм знайти серед розкиданого краму трохи провiанту чи ворок вiвса.

Затрималися вони перед останнiм iз фургонiв розгромленоi колони, зiпхнутим у рiвчак, упертим у землю маточиною розбитого колеса. Пiд фургоном лежала товста жiнка iз неприродно вигнутою шиею. Комiр кабата вкривали розмитi дощем патьоки засохлоi кровi з роздертоi вушноi раковини, з якоi видерли сережку. На полотнищi, що покривало вiз, виднiвся напис «Вера Левенгаупт i Сини». Синiв поблизу видно не було.

– То не хлопи, – стиснула губи Мiльва. – То купцi. Йшли з пiвдня, вiд Дiллiнжену до Брюгге, а тут iх наздогнали. Погано це, вiдьмаче. Думала я вже тут на пiвдень звернути, але тепер не знаю, що й робити. Дiллiнжен i все Брюгге вже, напевне, у нiльфгардських руках, тож там до Яруги не доберемося. Треба нам далi на схiд, через Турлуг. Там лiси, безлюддя, тудой вiйсько не пiде.

– Я не поiду далi на схiд, – запротестував вiн. – Я мушу дiстатися Яруги.

– Дiстанешся, – вiдповiла вона несподiвано спокiйно. – Але безпечнiшим шляхом. Якшо звiдси рушиш на пiвдень, попадеш просто нiльфгардцям у пащеку. Нiчого з того не отримаеш.

– Отримаю час, – гарикнув вiн. – Їдучи на схiд, я постiйно його втрачаю. Казав же я, що не можу собi того…

– Тихо, – раптом сказав Любисток, повертаючи коня. – Перестаньте на мить балакати.

– Що сталося?

– Чую… спiв.

Вiдьмак похитав головою. Мiльва пирхнула.

– Помилився ти, поете.

– Тихо! Заткнiться! Хтось спiвае, кажу ж вам! Не чуете?

Геральт стягнув каптур, Мiльва також нашорошила вуха, за мить глянула на вiдьмака й мовчки кивнула.

Музичний слух не пiдвiв трубадура. Те, що здавалося неможливим, виявилося правдою. Ото вони стояли посеред лiсу, пiд мжичкою, на дорозi, засланiй трупами, i долинав до них спiв. З пiвдня хтось наближався, спiваючи весело й голосно.

Мiльва шарпнула вуздечку карого, готова тiкати, але вiдьмак стримав ii жестом. Йому було цiкаво. Бо спiв, який вони чули, не був грiзним, ритмiчним, багатоголосим спiвом пiхоти на маршi чи бундючною пiсенькою кавалеристiв. Спiв, що наближався, не пробуджував страху. Навпаки.

Дощ шумiв у листi. Вони почали розрiзняти слова пiсеньки. Веселоi пiсеньки, яка здавалася серед цього пейзажу вiйни й смертi чимось чужим, неприродним й абсолютно не на мiсцi.

Ой, дивiться, там пiд бором вовчисько танцюе,
Зуби шкiрить, хвостом маха, жваво пiдстрибу`е.
З чого хижак, з чого сiрий отак веселиться?
Видно нежонатий, раз отак крути`ться!
Ум-ца, ум-ца, у-ха-ха.

Любисток раптом засмiявся, витягнув з-пiд мокрого плаща лютню, не звертаючи увагу на сичання вiдьмака й Мiльви, шарпнув за струни й пiдхопив на все горло:

Гей, дивiться, там на лузi вовк лапи волочить,
Униз морда, хвiст пiд пузом, з очок сльози точить.
З чого хижак, з чого сiрий отак засмуче`ний?
Може, вчора оженився або заруче`ний!

– Ху-ху-ха!!! – вiдкрикнули вже зовсiм поряд численнi голоси.

Покотився гучний смiх, хтось пронизливо засвистiв на пальцях, пiсля чого з-за повороту шляху вивалилася дивна, але мальовнича компанiя, що марширувала вервечкою, розбризкуючи болото ритмiчними ударами важкезних ботiв.

– Гноми, – упiвголоса сказала Мiльва. – Але не скойа’таелi. Бороди не заплетенi.

Тих, якi наближалися, було шестеро. Одягненi вони були у короткi плащi iз каптурами, що переливалися незлiченими вiдтiнками сiрого й коричневого, – тi, що зазвичай носять гноми пiд час сльоти. Плащi такi, як знав Геральт, мали серед своiх плюсiв абсолютну водонепроникнiсть, отриману через кiльканадцять рокiв насичення дьогтем, пилом з гостинцiв i рештками жирних страв. Практичний той одяг переходив вiд батька до найстаршого сина, тож мали iх у розпорядженнi, як правило, виключно дозрiлi гноми. Гном сягав дозрiлостi, коли борода його сягала в нього до поясу, що наступало десь рокiв у п’ятдесят п’ять.

Жоден з тих, якi наближалися, молодшим не виглядав. Але не виглядав i старшим.

– Ведуть людей, – пробурмотiла Мiльва, рухом голови вказуючи Геральту на групку, що виходила з лiсу слiдом за шiсткою гномiв. – Мабуть, бiженцi, бо в’юками обвiшанi.

– Та й самi вони добряче обвiшанi, – сказав Любисток.

І справдi, кожен з гномiв таскав на собi багаж, пiд яким швидко загнулися б багато хто з людей i багато хто з коней. Крiм звичайних рюкзакiв i сакв Геральт помiтив замкненi на замки скринi, чималий мiдяний казанок i щось, що виглядало наче малий комод. Один навiть нiс на спинi колесо вiд возу.

Той, хто марширував на чолi, багажу не нiс. За поясом мав коротку сокирку, за спиною довгий меч у пiхвах, загорнутих у шкiри смугастих котiв, а на плечi зеленого, мокрого й нашорошеного папугу. Власне, саме вiн iз ними й привiтався.

– Вiтаю! –

Страница 28

гарикнув, затримуючись посеред дороги й беручись пiд боки. – Часи такi, що краще вовка у бору зустрiти, анiж людину, а як уже сталося, то зустрiчного краще стрiлою з арбалета, нiж добрим словом привiтати! Але хто спiвом вiтае, хто музикою представляеться, той, видко, свiй хлоп! Альбо своя баба, перепрошую у милоi панi! Вiтаю. Я – Золтан Хiвай.

– Я Геральт, – представився пiсля хвильки вагання вiдьмак. – Той, який спiвав, – то Любисток. А оце – Мiльва.

– Ррр-ррва мать! – скреготнув папуга.

– Дзьоба стули! – гримнув на птаха Золтан Хiвай. – Вибачте. Мудра та заморська пташина, але неввiчлива. Десять талерiв за дивину вiддав. Зветься Фельдмаршал Дуда. А ото решта моеi компанii. Манро Брюи, Йазон Варда, Калеб Страттон, Фiггiс Мерлуззо й Перцифаль Шуттенбах.

Перцифаль Шуттенбах гномом не був. З-пiд мокрого каптура визирав, замiсть розкудланоi бороди, довгий i шпичастий нiс, що беззаперечно окреслював належнiсть його володаря до староi i шляхетноi раси гномiв.

– А отi, – Золтан Хiвай вказав на збиту купку, що затрималася вiддалiк, – то втiкачi з Кернiв. Як бачте, самi баби iз дiтлахами. Було iх бiльше, але Нiльфгард налетiв на iхню групу три днi тому, вирiзав та розiгнав. Надибали ми iх у лiсах i тепер разом iдемо.

– Смiливо йдете, – дозволив собi зауваження Геральт. – Гостинцем та зi спiвами.

– Не здаеться менi, – ворухнув бородою гном, – щоби марш iз плачем був кращим рiшенням. Вiд Дiллiнжену ми лiсами йшли, тихо й скрито, а як вiйська пройшли, вийшли на гостинець, аби час надолужити.

Урвав себе, розглянувся по бойовиську.

– До таких картин, – кивнув на трупи, – ми вже звикли. Вiд самого Дiллiнжену, вiд Яруги, на гостинцях тiльки смерть… Ви з оцими йшли?

– Нi. Нiльфгард купцiв вирiзав.

– Не Нiльфгард, – покрутив головою гном, спокiйно дивлячись на вбитих. – Скойа’таелi. Регулярне вiйсько не стане стрiли з трупiв витягати. А добра стрiла пiвкрони коштуе.

– Знаеться, – буркнула Мiльва.

– Куди йдете?

– На пiвдень, – вiдразу вiдповiв Геральт.

– Не раджу, – Золтан Хiвай знову похитав головою. – Там справжне пекло, вогонь i погибель. Дiллiнжен уже точно захоплено, все бiльшi сили Чорних Яругу переходять, у будь-який момент заллють усю долину на правому березi. Як бачте, вони вже й попереду е, на пiвночi, йдуть на мiсто Брюгге. Тож единий зараз розумний напрям для втечi – це схiд.

Мiльва красномовно глянула на вiдьмака, а вiдьмак утримався вiд коментаря.

– Ми саме на схiд прямуемо, – продовжував Золтан Хiвай. – Єдиний шанс – це за фронт перейти, а зi сходу, вiд рiчки Іни, рушать же темерiйськi вiйська. Тож хочемо просiками лiсовими йти до узгiрь Турлоу, потiм Старим Шляхом до Соддену, до рiчки Хотлi, що в Іну впадае. Як хочете, разом пiдемо. Якщо не стане вам на завадi, що повiльно. Ви маете коней, а нам втiкачi темп сповiльнюють.

– Вам же, – вiдiзвалася Мiльва, проникливо на нього дивлячись, – те не стае на завадi. Гном, навiть iз багажем, пiхом тридцять миль у день зробити може, майже стiльки, скiльки кiнна людина. Я знаю Старий Шлях. Без бiженцiв були б ви над Хотлi за якихось три днi.

– То ж баби iз дiтьми, – Золтан Хiвай виставив бороду й черево. – Не залишимо ми iх на ласку долi. А ви б щось протилежне нам порадили, га?

– Нi, – сказав вiдьмак. – Не порадили б.

– Радий чути. Значить, перше враження мене не пiдмануло. Тож як? Ідемо у компанii?

Геральт глянув на Мiльву, лучниця кивнула.

– Добре. – Золтан помiтив той кивок. – Тодi у дорогу, поки нас на гостинцi який патруль не надибав. Але спочатку… Йазоне, Монро, понишпорьте по возах. Як щось пожиточне там залишилося, забрати пiд ноль. Фiггiсе, перевiр, чи наше колесо пасуе до того малого фургончика. Був би вiн для нас у самий раз.

– Пасуе! – крикнув за хвилину той, який таскав колесо. – Як влите сидить!

– А бач, баранячий ти лобе! Ще дивувався учора, як я тобi наказав те колесо взяти й нести! Монтуй! Допоможи йому, Калебе!

За приголомшливо короткий час вiз небiжчицi Вери Левенгаупт, забезпечений новим колесом, обдертий вiд брезенту й усiх непотрiбних елементiв, було витягнуто з рiвчака на шлях. Мигцем звалили на нього увесь багаж. Пiсля роздумiв Золтан Хiвай наказав посадити на вiз ще й дiтей. Наказ його виконали не вiдразу – Геральт помiтив, що бiженки косяться на гномiв i намагаються триматися подалi.

Любисток iз явним несхваленням поглядав на двох гномiв, якi примiряли стягнений з трупiв одяг. Іншi шукали серед возiв, але не знайшли чогось гiдного уваги. Золтан Хiвай свиснув, сунувши у рота пальцi, даючи iм знати, що час кiнчати мишкування, пiсля чого професiйним поглядом оглянув Плiтку, Пегаса й карого Мiльви.

– Верховi, – ствердив, iз невдоволенням крутячи носом. – Значить, непридатнi. Фiггiсе, Калебе, за дишла. Будемо мiнятися у запряжцi. Маааарш!


* * *

Геральт був упевнений, що гномам скоро доведеться залишити добутого воза, коли той добряче зав’язне на розм’яклих просiках, але вiн помилявся. Карли були сильними, наче бики, а шляхи, що вели на схiд, виявилися трав’ян

Страница 29

стими й не дуже грузькими. І далi безперервно дощило. Мiльва стала похмурою i злою, якщо вiдгукувалася, то тiльки щоб висловити переконання, що у будь-який момент у коней потрiскаеться розм’якла роговина на копитах. Золтан Хiвай у вiдповiдь облизувався, придивлявся до копит i казав, що вiн майстер з приготування конини, чим доводив Мiльву до сказу.

Утримували вони постiйний стрiй, у центрi якого був вiз, що тягли вони його навперемiну. Попереду воза марширував Золтан, поряд iз ним iхав на Пегасi Любисток, пристаючи до папуги. За возом iхали Геральт iз Мiльвою, а наприкiнцi волоклися шестеро жiнок з Кернiв.

Провiдником зазвичай був Перцифаль Шуттенбах, довгоносий гном. Поступаючись гномам зростом i силою, вiн дорiвнював iм витривалiстю, а спритнiстю – значно перевершував. Пiд час маршу безперестанно присiдав, шурхотiв у кущах, виривався уперед i зникав, пiсля чого з’являвся раптово й нервовими, мавпячими жестами подавав здалеку знак, що усе в порядку, можна йти далi. Часом вiн повертався i швидко переповiдав про перешкоди на шляху. Скiльки б разiв не повертався, завжди мав для четвiрки дiтлахiв, якi сидiли на возi, жменю ожини, горiхiв чи якiсь дивовижнi, але явно смаковитi корiнцi.

Швидкiсть вони мали потворно повiльну, марширували просiками три днi. Не наштовхнулися нi на якi вiйська, не бачили димiв чи заграв. Утiм, самими вони не були. Розвiдник Перцифаль кiлька разiв доповiдав iм про групи бiженцiв, якi ховалися у лiсах. Кiлька таких груп вони минули, причому якомога швидше, бо мiни озброених вилами та колунами хлопiв не заохочували до зав’язування контактiв. Висловлювалася пропозицiя вступити у перемовини й залишити якiйсь iз груп бiженцiв жiнок з Кернiв, але Золтан був проти, а Мiльва його пiдтримала. Жiнки також аж нiяк не квапилися залишати компанiю. Було це тим бiльше дивно, що ставилися вони до гномiв iз явною, сповненою страхом недоброзичливiстю i дистанцiюванням, майже нiколи не вiдгукувалися, а на кожнiй iз зупинок трималися на узбiччi.

Геральт списував поведiнку жiнок на трагедiю, яку вони нещодавно пережили, втiм, пiдозрював, що причиною недоброзичливостi також могли бути занадто розкутi манери гномiв. Золтан i його компанiя лаялися настiльки ж бридко й часто, як папуга, називаний Фельдмаршалом Дудою, але мали багатший репертуар. Спiвали свинськi пiсеньки, в чому, зрештою, всiляко допомагав iм Любисток. Плювалися, шмаркалися у пальцi й голосно пердiли, що зазвичай було причиною смiшкiв, жартiв i взаемного пiд’юджування. У кущi ходили тiльки за насправдi великою потребою, iз потребами легшими не утруднювали себе далеким ходiнням. Це остаточно розлютило врештi Мiльву, яка добряче вилаяла Золтана, коли той уранцi висцявся у теплий ще попiл вогнища, аж нiяк не переймаючись глядачами. Здивований Золтан не збентежився i заявив, що сором’язливо укриватися iз того роду потребами звикли виключно особи лукавi, пiдступнi й схильнi до доносiв, за чим таких ото, власне, й розпiзнають. Утiм, на лучницю те красномовне пояснення не справило жодного враження. Гноми були почастованi довгою вязкою лайки й кiлькома напрочуд конкретними погрозами, якi вони сприйняли всерйоз, бо почали слухняно ходити у кущi. Однак, аби не наразитися на обзивання iх пiдступними донощиками, ходили групами.

Нове товариство максимально змiнило Любистка. Поет був iз гномами запанiбрата, особливо коли виявилося, що деякi з них чули про нього й навiть знають його балади i куплети. Любисток не вiдступав вiд Золтановоi компанii анi на крок. Носив виторгувану у гномiв набиту заклепками куртку, пiднищений капелюшок iз пером замiнив вiн задиристим ковпаком iз куницi. Пiдперезався широким, втиканим мiддю поясом, за який заткнув отриманий у презент нiж розбiйницького вигляду. Нiж той колов його у пах при кожнiй спробi нахилитися. На щастя, скоро вiн десь загубив той убивчий клинок, а другого вже не отримав.

Ішли вони серед густих лiсiв, що росли на схилах Турлоу. Лiси здавалися вимерлими, не було й слiду вiд звiрини, сполошеноi, мабуть, вiйськом i бiженцями. Не було на що полювати, але поки що голод iм не загрожував. Гноми тарабанили iз собою вдосталь провiанту. А коли той закiнчився – а закiнчився швидко, бо ротiв до iдла було чимало, – Йазон Варда й Монро Брюи зникли, ледь посутенiло, узявши iз собою порожнiй лантух. Коли пiд ранок вони повернулися, то мали два мiшки, обидва наповненi. У одному був овес для коней, у другому – крупи, мука, сушена яловичина, ледь початий шмат сиру й навiть величезний сичуг – делiкатес у виглядi фаршированого лiвером свинячого шлунку, спресованого помiж двома планками у форму мiху для роздування вогню у камiнi.

Геральт здогадувався, звiдки та здобич. Не прокоментував одразу, але сказав про те, дочекавшись вiдповiдноi митi. Як був iз Золтаном сам на сам, гречно запитав його, чи не бачить той нiчого поганого в обкраданнi iнших бiженцiв, усе ж не менше, нiж самi вони, голодних i на рiвнi iз ними бажаючих вижити. Гном вiдповiв серйозно, що – авжеж, дуже вiн того стидаеться, але такий уже мае ха

Страница 30

актер.

– Моею величезною слабкiстю, – пояснив, – е непогамована доброта. Я просто мушу чинити добро. Втiм, я розсудливий гном i розумiю, що усiм дати того добра я не зможу. Якби намагався я бути добрим до усiх, для всього свiту й для всiх iстот, що в ньому мешкають, була б то крапелька питноi води у солоному морi, iншими ж словами: марнi зусилля. Тож я вирiшив чинити добро конкретне, таке, яке не пiде на марне. Я добрий до себе й свого безпосереднього оточення.

Геральт бiльше запитань не ставив.


* * *

На одному з бiвакiв Геральт i Мiльва поговорили iз Золтаном Хiваем, невиправним i запiйним альтруiстом, подовше. Якщо йшлося про перебiг вiйськових подiй, гном був у курсi. Принаймнi, справляв вiн таке враження.

– Наступ, – розповiдав, раз за разом заспокоюючи Фельдмаршала Дуду, що починав скреготливо лаятися, – iшов вiд Дресхоту, почався на свiтанку сьомого дня пiсля Ламмасу. Разом iз Нiльфгардом iшло верденське союзне вiйсько, бо Верден, як знаете, це зараз iмперський протекторат. Ішли швидким маршем, пускаючи за димом усi села за Дресхотом i зносячи брюггськi вiйська, якi стояли там на переiздах. А на фортецю Дiллiнжен рушила з-за Яруги нiльфгардська Чорна Пiхота. Перейшли вони рiчку в найменш сподiваному мiсцi. Мiст поставили на човнах, за пiвдня поставили, вiрите?

– У все прийдеться повiрити, – буркнула Мiльва. – Ви у Дiллiнженi були, як усе почалося?

– Бiля нього, – ухильно вiдповiв гном. – Як дiйшли до нас вiстi про напад, ми були у дорозi до мiста Брюгге. На гостинцi страшенний рейвах тодi зчинився, чорно було вiд утiкачiв, однi валили з пiвдня на пiвнiч, iншi – навпаки. Забили гостинець, ми й застрягли. А Нiльфгард, як виявилося, i насправдi був i за нами, й попереду. Тi, якi йшли вiд Дресхоту, мусили роздiлитися. Здаеться менi, що великий кiнний загiн пiшов на пiвнiчний схiд, власне до мiста Брюгге.

– Тодi Чорнi вже на пiвночi вiд Турлоу. Виходить, що ми посерединi, мiж двома загонами. У порожньому просторi.

– Усерединi, – кивнув гном. – Але не у порожньому. Гуфцям iмператорським фланкують Бiлки, верденськi волонтери[24 - Слово «волонтер» походить вiд лат. voluntarius, «доброволець» i у вiйськовiй справi означае воiна, який добровiльно поступив на вiйськову службу; тi, кого у старовину звали «охочими».] й рiзнi вiльнi загони, а тi гiршi за нiльфгардцiв будуть. Такi ото Кернiв спалили й нас пiзнiше мало не зацапали, ледь ми встигли у лiси дунути. Тож не висувати нам носа з пущi. І бути уважними. Дiйдемо до Старого Шляху, а там по рiчцi Хотлi до Іни, а вже над Іною мусимо натрапити на темерськi вiйська. Вояки короля Фольтеста напевне вже до тями пiсля нападу прийшли i нiльфгардцям вiдсiч дали.

– Якби ж то, – сказала Мiльва, дивлячись на вiдьмака. – Уся проблема у тому, шо нас важливi й нагальнi справи саме на пiвдень женуть. Думали ми вiд Турлоу на пiвдень завернути, до Яруги.

– Не знаю, якi там справи вас у тi крайки женуть, – Золтан глипнув на них пiдозрiло. – Але мусять вони бути страшенно важливi й нагальнi, аби ради них шиею ризикувати.

Вiн зробив паузу, почекав, але нiхто не поспiшав iз поясненнями. Гном почухав дупу, вiдхаркнув, сплюнув.

– Не здивувався б я, – сказав нарештi, – якби нiльфгардцi тримали вже у кулацi обидва береги Яруги аж по саме гирло Іни. А вам на яке мiсце над Яругою треба?

– Нi в яке конкретне, – Геральт вирiшив вiдповiсти. – Аби над рiчкою. Хочу човном до гирла поплисти.

Золтан глянув на нього й засмiявся. Одразу замовк, як тiльки зорiентувався, що то не був жарт.

– Треба визнати, – сказав за хвилину, – що дивнi вам маряться шляхи. Але тi мрii облиште. Увесь пiвдень Брюгге у вогнi, перш нiж ви до Яруги дiйдете, посадять вас на палi або поженуть до Нiльфгарду на мотузках. Якби навiть якимось дивом вдалося вам до рiчки дiстатися, на те, щоби до гирла поплисти, немае у вас жодних шансiв. Я згадував вам про мiст на човнах, перекинутий з Цiнтри на брюггенський берег. Мосту того, я про те вiдаю, сторожа день i нiч пильнуе, туди нiчого рiчкою не пропливе, хiба лосось. Вашi важливi й нагальнi справи мусять втратити важливiсть i нагальнiсть. Вище сраки не пiдскочиш. Так менi та справа бачиться.

Вираз обличчя i погляд Мiльви красномовно свiдчив, що й вона бачить справу таким само чином. Геральт не коментував. Почувався дуже погано. Кiстка лiвого передплiччя i праве колiно все ще гризли невидимi iкла тупого, дратуючого болю, посиленого втомою та всюдисущою вологiстю. Докучали йому також болючi, гнiтючi, надто немилi вiдчуття, чужi вiдчуття, яких вiн нiколи досi не вiдчував i з якими не мiг собi зарадити.

Безсилля i вiдчай.


* * *

Через два днi дощити перестало, визирнуло сонце. Лiси дихнули опаром i туманом, що швидко розвiювався; птахи почали рiзко надолужувати вимушене мжичкою мовчання. Золтан повеселiшав i зробив довшу стоянку, пiсля якоi обiцяв швидкий марш, щоб дiстатися до Старого Шляху протягом найбiльше одного дня.

Жiнки з Кернiв оздобили усi навколишнi гiлки чорнотою i сiрiстю сушеного одягу, самi тiльки у нiчни

Страница 31

сорочках, сховалися сором’язливо у кущах i куховарили нашвидкуруч. Роздягненi дiти розiгралися, вигадливими способами порушуючи достойний спокiй паруючоi пущi. Любисток вiдсипався, зморений. Мiльва зникла.

Гноми вiдпочивали активно. Фiггiс Мерлуззо й Манро Брюи подалися на пошуки грибiв. Золтан, Йазон Варда, Калеб Страттон i Перцифаль Шуттенбах усiлися неподалiк возу й без передиху грали у гвинт, улюблену iхню карточну гру, якiй присвячували будь-яку вiльну хвилину, навiть у попереднi мокрi вечори.

Вiдьмак iнколи пiдсiдав i уболiвав, зробив так i зараз. Складних правил цiеi типово гномськоi гри вiн i далi не мiг зрозумiти, але захоплювався винятково старанно виконаними картами й малюнками фiгур. Порiвняно iз картами, якими грали люди, карти гномiв були справжнiми шедеврами полiграфii. Геральт у черговий раз переконувався, що технiка бородатого народцю була дуже розвиненою не виключно у царинi гiрничоi справи, гутництва й металургii. Те, що у справi друкування карт здiбностi гномiв не допомогли iм монополiзувати ринок, походило з факту, що карти серед людей усе ще були менш популярнi, анiж костi, а людськi азартнi гравцi не походили з груп, у яких перевага вiддавалася естетицi. Людськi картярi, яких вiдьмак мав чимало оказiй бачити, грали завжди почухраними картонками, такими брудними, що, перш нiж покласти iх на стiл, доводилося спочатку ретельно вiдлiплювати вiд пальцiв. Фiгури були вималюванi так нехлюйськи, що вiдрiзнити даму вiд валета можна було лише завдяки тому, що рицар сидiв на конi. А кiнь, у свою чергу, бiльше нагадував кульгаву ласку.

Вiзерунки на картах гномiв виключали подiбнi помилки. Король, що носив корону, був по-справжньому королiвським, дама цицьката й вродлива, а озброений алебардою валет був хвацько вусатий. Фiгури тi звалися по-гномськи hraval, vaina i ballet, але Золтан i його компанiя вживали в грi спiльну мову й людськi назви.

Сонце грiло, лiс парував, Геральт уболiвав.

Базовим правилом гномського гвинта було щось подiбне до торгiвлi на кiнськiй ярмарцi – як iнтенсивнiстю, так i напругою голосiв тих, хто торгувався. Тодi пара, що оголошувала найвищу «цiну», намагалася здобути якнайвищу взятку, чому друга пара на всiляки способи перешкоджала. Розiграш проходив голосно й запально, а поряд iз кожним гравцем лежав довгий важкий кий. Обкладали один одного киями досить рiдко, але вимахували ними часто.

– І як ти оце граеш, вовку ти солом’яний? Тупак, чи що? Чому ти у листки замiсть у серця пiшов[25 - Карточнi мастi спочатку звалися iнакше, анiж ми до того звикли; справа у тому, що кожна масть була не стилiзованим знаком, а цiлком конкретним предметом. Тому «серця» – це звичнi нам «черви», «листки» – «пiки», «жезли» – «хрести», а «бубонцi» – «бубни».]? То я що, жарту задля у серця вiстував? Ах, узяти б палю та гепнути тебе у дурну макiтру!

– Я мав чотири листки iз валетом, думав добрати!

– Чотири листки, ти ба! Ти чи власного хера додав, як карти у подолi тримав? Ти трохи ж думай, Страттоне, бо тут же не унiверситет! Тут у карти грають! Ну, але й свиня бургомiстра обiграла, якби добрi карти мала. Роздавай, Вардо.

– Пирiг у бубонцях.

– Мала купа у жезлах.

– Грав король у жезли, пересрав та щезнув. Дубль у листках!

– Гвинт!

– Калебе, не спи! Дубль iз гвинтом був! Що об’являеш?

– Велика купа у бубонцях!

– Пiдтримую. Хааа! І що? Нiхто не гвинтуе? Хвости пiдiбгали, синки? Вiстуеш, Вардо. Перцифалю, ще раз йому пiдморгнеш, я тобi так йохну в око, що й до зими не переморгаешся.

– Валет.

– Дама!

– А королем по нiй! Дама покрита! Б’ю – i ха, ха, я ще й серця маю, на чорну годину вкритi! Валета, десятирик, тьоха…

– І козирьком по нiй! Хто козиря не мае, той на три букви грае! Й у жезли! Га, Золтане? Отута я тебе у жопу дзигнув!

– Бачили його, гнома йоханого. Ех, узяв би я палю…

Не встиг Золтан скористатися палицею, з лiсу долинув переляканий вереск.

Геральт пiдiрвався першим. Вилаявся на бiгу, бо колiно йому знову прошив бiль. Позаду нього сопiв Золтан Хiвай, пiдхопивши з возу свiй обмотаний кошачими шкiрками меч. Перцифаль Шуттенбах i решта гномiв бiгли слiдом, озброенi палицями, ззаду пiдбiгав Любисток, розбуджений криком. Збоку, вiд лiсу, вискочили Фiггiс i Манро. Кинувши кошики iз грибами, обое гномiв пiдхопили й вiдтягнули подалi втiкаючих дiтей. Невiдомо звiдки з’явилася Мiльва, на бiгу витягаючи стрiлу з сагайдака й вказуючи вiдьмаку мiсце, звiдки долинав крик. Не було потреби. Геральт чув, бачив i вже був у курсi, у чому там справа.

Кричала одна з дiтей, веснянкувата, дев’ятирiчна, може, дiвчинка iз кiсками. Стояла наче вкопана за кiлька крокiв вiд гури спорохнявiлих повалених стовбурiв. Геральт пiдскочив блискавично, схопив ii пiд руки, перериваючи дикий писк, краем ока ловлячи рух помiж деревами. Швидко вiдступив, наступивши на Золтана i його гномiв. Мiльва, яка також помiтила рух серед стовбурiв, натягнула лук.

– Не стрiляй, – просичав вiн. – Забери звiдси дитину, швидко. А ви – вiдступiть. Тiльки спокiйно. Не робiт

Страница 32

занадто рiзких рухiв.

Спочатку здавалося iм, що то рухаеться якась iз спорохнявiлих колод, наче вона мала намiр злiзти з нагрiтоi гури i пошукати тiнi серед дерев. Тiльки уважнiший погляд дозволяв помiтити досить нетиповi для колоди елементи – перед усiм чотири пари тонких нiг iз шишкуватими суглобами, що пiдiймалися над розсiченим борознами, крапчастим i подiленим на рачi сегменти панцирем.

– Тiльки спокiйно, – тихо повторив Геральт. – Не провокуйте його. Нехай вас не обманюе його удавана незграбнiсть. Вiн не агресивний, але вмiе рухатися блискавично. Якщо вiдчуе загрозу, може атакувати, а на його отруту протиотрути немае.

Створiння потроху заповзло на колоду. Дивилося на людей та гномiв, повiльно крутячи посадженими на тички очима. Майже не рухалося. Чистило кiнчики нiг, по черзi iх пiднiмаючи й старанно клацаючи страшенними, гострими щипчиками.

– Стiльки було вереску, – оголосив раптом без емоцiй Золтан, стаючи поряд iз вiдьмаком, – що я думав, що воно щось насправдi страшне. Наприклад, кавалерист з добровольчого верденського загону. Або прокуратор. А це, на тобi, такий собi павукуватий ракоподiбний. Треба визнати, цiкавi форми вмiе набувати природа.

– Уже не вмiе, – вiдповiв Геральт. – Те, що там сидить, це окоголiв. Створiння Хаосу. Вимираючий посткон’юнкцiйний релiкт, якщо розумiеш, про що я кажу.

– Звичайно, що розумiю. – Гном заглянув йому в очi. – Хоча я й не вiдьмак, спец iз Хаосу i таких створiньок. Ну, ото менi цiкаво, що тепер вiдьмак зробить iз посткон’юнкцiйним релiктом. Точнiше сказати, цiкаво менi, як вiдьмак те зробить. Скористаешся власним мечем чи волiеш мiй сiгiль?

– Добра зброя, – Геральт кинув оком на меч, який Золтан витягнув з обмотаних котячими шкiрками лакованих пiхов. – Але потреби у нiй не буде.

– Цiкаво, – повторив Золтан. – То ми маемо стояти й взаемно переглядатися? Чекати, аж поки релiкт вiдчуе в нас загрозу? А може, повернутися i покликати на допомогу нiльфгардцiв? Що пропонуеш, убивцю потвор?

– Принесiть менi з возу черпак i кришку вiд казанка.

– Що?

– Не дискутуй зi спецом, Золтане, – вiдiзвався Любисток.

Перцифаль Шуттенбах кинувся до возу й миттю доставив потрiбнi предмети. Вiдьмак пiдморгнув компанii, пiсля чого узявся з усiх сил гепати черпаком по кришцi.

– Досить! Досить! – закричав за хвилку Золтан Хiвай, затискаючи вуха долонею. – Черпак, суко, знищиш! Рак уже втiк! Утiк вже, холера ясна!

– Та ще й як тiкав! – захоплено крикнув Перцифаль. – Аж курява стояла! Мокро, а курява стояла, щоб менi здохнути!

– Окоголов, – прохолодно пояснив Геральт, вiддаючи гномам трохи погнуте кухонне начиння, – мае надзвичайно тонкий i вразливий слух. Не мае вух, але чуе, так би мовити, усiм собою. Особливо не в змозi вiн винести металевi звуки. Вiдчувае бiль…

– Навiть у срацi, – перервав Золтан. – Знаю, бо я теж вiдчув, як ти почав молотити об кришку. Якщо монстр мае слух тонший, анiж у мене, я йому спiвчуваю. Але чи не повернеться, га? Не приведе колег?

– Не думаю, аби на свiтi лишилося забагато його колег. Та й сам окоголов також навряд чи повернеться у цей крайок. Немае чого лякатися.

– Про потвор дискутувати не стану, – насупився гном. – Але твiй концерт бляшаних iнструментiв було чути, напевне, аж на островах Скеллiге, тож я не виключав би, що якiсь любителi музики вже сунуть з того боку, i краще буде, якщо вони нас тут не застануть, коли присунуть. Згортаемо обоз, хлопцi! Гей, дiвки, одягатися i перерахувати дiточок! Виходимо, живо!


* * *

Коли стали на ночiвлю, Геральт вирiшив прояснити усi неясностi. Золтан Хiвай цього разу не сiдав грати у гвинт, тож не було проблем затягнути його в тихе мiсце на щиру чоловiчу розмову. Почав вiн прямо й без церемонiй.

– Кажи, звiдки ти знав, що я – вiдьмак?

Гном глянув на нього й легенько посмiхнувся.

– Я мiг би похвалятися своею спостережливiстю. Мiг би сказати, що помiтив, як змiнюються твоi очi у сутiнках i при повному сонцi. Мiг би також сказати, що я бувалий гном i чув те та iнше про Геральта iз Рiвii. Але правда е бiльш банальною. Не дивися вовком. Ти потайний, але твiй приятель бард спiвае i теревенить, i пащека у нього не закриваеться. Звiдси я i знаю, яка у тебе професiя.

Геральт стримався вiд того, аби поставити нове питання. І слушно.

– Ну, добре, – продовжив Золтан. – Любисток усе розтеревенив. Мусив вiдчути, що ми цiнуемо щирiсть, а того, що ми до вас приязно настроенi, вiдчувати й не мав, бо ми приязнi не приховуемо. Коротше кажучи: я знаю, навiщо тобi так треба на пiвдень. Знаю, якi важливi й пильнi справи ведуть тебе до Нiльфгарду. Знаю, кого ти там маеш намiр шукати. І не тiльки iз плiток поета. Я мешкав перед вiйною в Цiнтрi, тож чув розповiдi про Дитя Несподiванку й про бiловолосого вiдьмака, якому та Несподiванка була призначена.

Геральт i цього разу не прокоментував.

– Решта, – продовжив гном, – то вже проблема спостережливостi. Ти ту ракувату мерзоту злякав, хоча ти вiдьмак, а вiдьмацька ж справа таких монстрiв убивати. Але потвора нiчого п

Страница 33

ганого твоiй Несподiванцi не зробила, тож ти пожалiв меча i просто прогнав потвору, у кришку б’ючи. Бо ти зараз не вiдьмак, а шляхетний рицар, який поспiшае врятувати дiву, яку викрали й завдали утискiв.

– Усе ще очима мене свердлиш, – додав вiн, так i не дочекавшись вiдповiдi чи коментарю. – Усе ще зраду винюхуеш, переймаешся, як отой виявлений секрет проти тебе обернутися може. Не гризи себе. Спiльно до Іни дiйдемо, взаемно допомагаючи. Така само мета перед тобою, як i перед нами: пережити й жити далi. Для того, аби шляхетну мiсiю продовжити. Або просто жити, але так, аби не було соромно у годину смертi. Ти вважаеш, що ти змiнився. Що свiт змiнився. Але ж свiт такий, як i ранiше був, такий само. І ти такий само, яким ти був. Не гризи себе.

– Облиш думку про те, аби вiд’еднатися, – Золтан поновив монолог, не збитий з пантелику мовчанкою вiдьмака, – як i про самотню подорож на пiвдень, через Брюгге й Содден до Яруги. Мусиш пошукати iншого шляху до Нiльфгарду. Як хочеш, пораджу тобi…

– Не радь. – Геральт помасирував колiно, яке вже кiлька днiв не покидав бiль. – Не радь, Золтане.

Вiн знайшов Любистка, який вболiвав за гномiв, якi рiзалися у гвинт. Без слова узяв поета за рукав i вiдтягнув до лiсу. Любисток одразу зорiентувався, про що йдеться, вистачило йому одного погляду на обличчя вiдьмака.




Конец ознакомительного фрагмента.



notes


Примiтки





1


Куплет з пiснi британськоi рок-групи «Dire Straits» «Brothers In Arms», «Брати по зброi»: «Крiзь терени розрухи, вогняного хрещення бога, я дивився на бiль ваш у захватi вищого бою, i, хоча, коли поранило мене сильно та боляче у страху вiд сигналу тривоги, скажи – ти ж мене не полишиш, мiй брате по зброi?» (Переклад з англ. Ю. Гордiенко.)




2


Композитнi луки, на вiдмiну вiд тих, що створюються з однорiдного матерiалу, складаються з частин, рiзних за пружнiстю; таким чином, композитний лук мав бiльшу силу при меншому розмiрi.




3


Звичайно композитнi луки зi спущеною тятивою вигинаються – самi по собi, завдяки напруженню матерiалу – у зворотнiй бiк; при натягуваннi з кожного його кiнця виникае подвiйний вигин, так, щоб кiнчики плечей дивилися у бiк пострiлу.




4


Коли при описовi луку говориться про «фунти сили», маеться на увазi сила натягування тятиви луку, те, з якою силою тятива тисне на пальцi лучника; в цьому разi сила луку у перерахунку на метричну систему дорiвняються близько 25 кг; натягування ж мае на увазi рiзницю мiж тятивою в розтягнутому та у вiдпущеному станi (в цьому разi – десь 60 см).




5


Звернiмо увагу, що золотi ножi у формi серпа, згiдно з античним свiдченнями, носили кельтськi друiди, використовуючи iх для ритуальних цiлей.




6


«Чотирнадцятком» звуть оленя, на рогах якого саме така кiлькiсть вiдросткiв (вiдповiдно, це – не молодий, а досить зрiлий олень, вполювати якого важче).




7


Ламмас (або Лугнасад чи Лунаса) – свято врожаю в кельтськiй традицii. Вiдзначалося 1 серпня як свято початку осенi й мало символiку полегшення долi землi, що страждае пiд тягарем стиглих плодiв – у садах i на ланах. Але ж звернiмо увагу на характерний момент: у свiтi вiдьмака перiод проходження планети навколо сонця (календарний рiк) до останнього дня збiгаеться iз дванадцятьма мiсячними мiсяцями (на вiдмiну вiд нашого, де, щоб зберегти збiгання календарiв сонячного й мiсячного, доводиться додавати день раз на 16–17 мiсяцiв).




8


Повна схема ельфiйського календарного року й спiввiдношення його зi звичним людським календарем чекатиме читачiв у наступному томi саги, у «Вежi Ластiвки».




9


Що стосуеться (лат.).




10


Правосуддя – основа управлiння (лат.).




11


Жахливi злочини не повиннi бути безкарнi (лат.).




12


Каменя на каменi (лат.).




13


По-перше (лат.).




14


По-друге (лат.).




15


Пам’ять – крихка (лат.).




16


Викрадення дiвчини (лат.).




17


Назавжди мое (лат.) – метафорична назва дупи.




18


Ресентiмент (вiд фр. ressentiment – «озлоблення») – вiдчуття зловорожостi до того, кого суб’ект вважае причиною своiх нещасть.




19


Медiатор(ка) (вiд лат. media – «помiж») – той чи та, хто поеднуе протилежнi сторони або суб’екти.




20


Пресупозицiя (вiд лат. prae – «перед» i suppositio – «заклад») – тут: чiтке судження.




21


Термiн «конвент» походить вiд лат. conventus, «зiбрання»; утiм, у нашiй реальностi слово «конвент» породило iнше слово, тiсно пов’язане iз магiчними практиками: «ковен» – як зiбрання вiдьом, що складаеться з 13 осiб (символiка «чортовоi дюжини» грае тут не останню роль).




22


У европейськiй язичницькiй традицii (зокрема у германських племен) вiдоме свято Йоль; воно вiдповiдае у свiтi вiдьмака ельфiйському святу Мiдiнваерне, Дню Зимового Сонцестояння; на нього i справдi прикрашали ялинку – звiдки пiшла традицiя прикрашання ялинок спочатку Рiздвяних, а тодi й Новорiчних.

Страница 34

23


Вiйськовий загiн у давнiй Польшi, розмiром приблизно з роту.




24


Слово «волонтер» походить вiд лат. voluntarius, «доброволець» i у вiйськовiй справi означае воiна, який добровiльно поступив на вiйськову службу; тi, кого у старовину звали «охочими».




25


Карточнi мастi спочатку звалися iнакше, анiж ми до того звикли; справа у тому, що кожна масть була не стилiзованим знаком, а цiлком конкретним предметом. Тому «серця» – це звичнi нам «черви», «листки» – «пiки», «жезли» – «хрести», а «бубонцi» – «бубни».