Читать онлайн “Відьмак. Вежа Ластівки” «Анджей Сапковський»
- 01.02
- 0
- 0
Страница 1
Вiдьмак. Вежа ЛастiвкиАнджей Сапковський
Вiдьмак #6
Осiнне Рiвнонiччя страшними снами та недобрим провiсником, Диким Полюванням, багатьох змусило згадати ельфiйське передбачення про довгу зиму, що буде останньою… А на землi ця нiч кривавоi гонитви ледь не виявилася останньою для бунтiвноi Фальки – зеленоокоi Цiрi, зневiреноi у клятвах, зрадженоi призначенням… Захована серед болiт хата старого пустельника Висоготи могла стати кiнцем ii шляху. Проте стала новим початком… Таемнича Вежа Ластiвки кличе до себе Цiрi, яка тепер розумiе вiдмiннiсть мiж помстою i справедливiстю. Обранка долi взяла до рук ажурний гномський меч, щоби справдилося, що повинно справдитися. А тим часом до неi поспiшае Геральт, колишнiй вiдьмак, який не вiрить у пророцтва. І кожен крок на цьому шляху може стати останнiм…
Анджей Сапковський
Вiдьмак
Вежа Ластiвки
Обережно! Ненормативна лексика!
Роздiл 1
У нiч як траур чорну прибули до Дун Даре
Де молода вiдьмачка ся ховала
З усiх бокiв село оточили
Аби втекти вiд них не зумiла
У нiч як траур чорну хотiли зрадою взяти
Але то iм ся не вдало
Ще й бiле сонце не зiйшло а на мерзлому шляху
Тридцятеро трупiв лежало
Старцiвська пiсня про страхiтливу рiзанину, що у Дун Даре у нiч Саовiну сталася
– Дати можу тобi все, чого тiльки побажаеш, – сказала фея. – Багатство, владу й скiпетр, славу, довге й щасливе життя. Вибирай.
– Не хочу я багатства анi слави, влади анi скiпетру, – вiдповiла вiдьмачка. – Хочу мати коня, що був би чорним i швидким, наче вихор нiчний. Хочу мати меча, гострого i ясного, наче промiнь мiсячний. Хочу нiччю чорною на коневi моему чорному свiт мiряти, хочу разити сили Зла й Темряви своiм свiтлим мечем. Цього я прагну.
– Дам я тобi коня, що буде чорнiшим за нiч i швидшим за вихор нiчний, – обiцяла фея. – Дам я тобi меч, що буде свiтлiшим i гострiшим за мiсячний промiнь. Але чимало хочеш ти, вiдьмачко, тож муситимеш дорого за те менi заплатити.
– Чим? Бо я ж нiчого не маю.
– Своею кров’ю.
Флоуренс Деланной. Казки й казання
Як скрiзь вiдомо, Всесвiт – як i саме життя – йде по колу. Колу, на ободi якого позначено вiсiм магiчних точок, що складають повний оберт, або ж рiчний цикл. Точками тими, що попарно лежать на ободi кола точнiсiнько одна навпроти одноi, е: Імбелк – чи Пророщення, Ламмас – чи Визрiвання, Беллетейн – Розквiт i Саовiн – Завмирання. Є також позначенi на колi два Сонцестояння чи Переломи – зимове, що зветься Мiдiнваерне, а також Мiдаете, посеред лiта. Є також двi Еквiнокцii, чи Рiвнонiччя – Бiрке, весняне, i Велен, осiнне.[1 - Свята ельфiйського календаря збiгаються зi святами кельтського аграрного календаря i мають характернi саме для кельтiв вiдповiдники перiодiв, пов’язаних iз рiльництвом. цикл рiчноi працi рiльника – вiд початку, вiд засiкання у сiчнi дерев – назва «сiчень», згiдно з сучасним поясненням, пов’язана з кiнцем рiльничого циклу: у цьому мiсяцi починалася вирубка («засiкання») лiсу в системах пiдсiчно-вогневого землеробства; результатом такоi вирубки мало бути очищення землi для ведення рiльничих робiт.] Тi дати дiлять коло на вiсiм частин – i саме так у календарi ельфiв дiлиться рiк.
Висадившись на пляжах бiля гирл Яруги й Понтару, люди привезли iз собою власний календар, що спирався на мiсяць, дiлив рiк на дванадцять перiодiв, що складали цикл рiчноi працi рiльника – вiд початку, вiд засiкання у сiчнi дерев, аж до кiнця, до часу, коли мороз перетворюе землю на твердi грудки. Але хоча люди iнакше дiлили рiк i рахували дати, вони прийняли ельфiйське коло й вiсiм точок на його ободi. Перейнятi з ельфiйського календаря Імбелк i Ламмас, Саовiн i Беллетейн, обидва Сонцестояння i Рiвнонiччя стали й для людей важливими святами, урочистими датами. Вирiзнялися серед iнших дат так сильно, як самотне дерево вирiзняеться серед луки.
Бо вирiзняла тi дати магiя.
Не було – i не е – жодною таемницею, що тi вiсiм дат – це днi й ночi, коли надзвичайно пiдсилюеться чародiйська аура. Уже нiкого не дивують магiчнi феномени й загадковi явища, що супроводжують тi вiсiм дат, особливо – пiд час Еквiнокцiй i Сонцестоянь. До таких феноменiв усi вже звикли, й вони рiдко породжують великi проблеми.
Але того року усе було iнакше.
Того року люди, як завжди, вiдзначили осiнню Еквiнокцiю урочистою родинною вечерею, пiд час якоi на столi мусило опинитися якнайбiльше плодiв цьогорiчного врожаю, хоча б потроху кожного. Так наказував звичай. Повечерявши й подякувавши богинi Мелiтеле за врожай, люди пiшли спочивати. І тодi розпочалося страхiття. Перед самою пiвнiччю здiйнялася страшенна буря, задув шалений вiтер, у якому крiзь шум дерев, якi мало не гнуло до землi, крiзь скрипiння кроквiв i стукотiння вiконниць чути було страшенне виття, крики й лемент. Хмари, що бiгли по небу, набули фантастичних форм, серед яких найчастiше повторювалися фiгури галопуючих коней та единорогiв. Вiтер не стихав добру годину, а в раптовiй тишi, що пiсля настала, нiч ожила трелями i фуркотiнням
Страница 2
крил сотень дрiмлюг, отих таемничих птахiв,[2 - Навколо дрiмлюг (як птахiв нiчного способу життя) е напрочуд багато досить моторошних вiрувань. Уже iхня латинська назва – Caprimulgus – походить вiд стародавнього повiр’я, що дрiмлюги смокчуть вим’я кiз, чим викликають у них слiпоту. Вважали iх душами дiтей, що померли без хрещення, а почути дрiмлюгу вночi було поганою прикметою. Коли ж птах сiдав на дах будинку, це означало скору хворобу або й смерть когось iз людей, якi у тому будинку жили.] якi, вiдповiдно до народних вiрувань, збираються, аби над кимось, хто конае, вiдспiвати демонiчну панахиду. Того разу хор дрiмлюг був настiльки великим i голосним, наче сконати мав увесь свiт.Дрiмлюги дикими голосами виспiвували панахиду, а небосхил укрили хмари, гасячи рештки мiсячного сяйва. Тодi заскавчала жахлива баншi,[3 - В iрландських вiруваннях (назва «баншi» походить вiд iрландського bean sidhe, «жiнка iз шi», таких собi ельфiв мiсцевого фольклору) примара, яка пророчить криком смерть людинi, яка той крик чуе; спершу вважалося, що крики баншi вiщують наглу смерть лише кiльком iрландським родинам, але пiзнiше повiр’я поширилося на будь-яку людину, що почуе той крик.] провiсниця чиеiсь скороi i безумовноi смертi, а чорним небом помчало Дике Полювання – почет вогнянооких примар на скелетах коней, – шумлячи рештками плащiв i штандартiв. Як кожнi кiлька рокiв, Дике Полювання зiбрало свое жниво, але десятилiттями не було воно настiльки страшенним – у самому лише Новiградi нарахували двадцять скiлькись там осiб, якi зникли без слiду й безвiсти.
Коли Полювання пронеслося чвалом, а хмари розвiялися, люди побачили мiсяць – той зменшувався, як завжди пiд час Зрiвняння. Але у ту нiч мiсяць був кольору кровi.
Простий люд мав щодо феноменiв Еквiнокцii багато тлумачень, що, втiм, сильно рiзнилися, вiдповiдно до специфiки регiональних демонологiй. Астрологи, друiди й чародii також мали тлумачення, але у бiльшостi випадкiв помилковi й склепанi на вирiст. Мало, занадто мало було людей, якi могли тi явища пов’язати зi справжнiми фактами.
На Островах Скеллiге, наприклад, нечисленнi забобоннi бачили у тих дивовижних подiях обiцянку Тедд Дейред, кiнця свiту, якому передуватиме битва Раг-нар-Роог,[4 - Вiрування острiв’ян з архiпелагу Скелiгге спираються на мiфи, в чомусь схожi на скандинавськi. У скандинавськiй мiфологii «Рагнарьок» – то битва наприкiнцi свiту, де свiтлi боги – аси й вани – битимуться iз силами темряви (виживуть лише кiлька богiв молодшого поколiння).] кiнцева битва Свiтла та Темряви. Несподiваний шторм, який у нiч Осiннього Зрiвняння струсонув Острови, забобоннi визнали хвилею, що ii пхав дзьоб потворного Нагльфара з Морхьоггу, драккара, що везе армiю примар i демонiв Хаосу, iз бортами, що збудованi з нiгтiв мерцiв.[5 - У скандинавськiй мiфологii: перед кiнцем свiту повинен припливти зроблений з нiгтiв мерцiв корабель Нагльфар iз темними альвами на борту; саме тому, наприклад, у скандинавських мерцiв довгий час обстригали нiгтi – щоб не давати ворогам людства будiвельного матерiалу.] Люди бiльш освiченi чи краще поiнформованi пов’язували шаленство небес та моря iз персоною злоi чародiйки Йеннефер – i ii страшною смертю. Третi – поiнформованi ще краще – бачили у збуреному морi знак, що ото конае хтось, у чиiх венах тече кров королiв Скеллiге i Цiнтри. Як свiт – без кiнця i краю, так i нiч осiнньоi Еквiнокцii була нiччю мар, кошмарiв i примар, нiччю раптових, задушливих i з шаленим пульсом пробуджень у страху серед мокрих вiд поту, збитих простирадл. Видiння i пробудження не оминали й голiв найсвiтлiших – у Нiльфгардi, у Золотих Вежах пробудився iз криком iмператор Емгир вар Емрейс. На Пiвночi, у Лан Ексетерi, пiдiрвався iз ложа король Естерад Тиссен, розбудивши дружину, королеву Зулейку. У Третогорi здригнувся i потягнувся за кинджалом головний шпигун Дiйкстра, розбудивши дружину мiнiстра фiнансiв. У замку Монтекальво здригнулася на адамашковiй постелi чародiйка Фiлiппа Ейльгарт, не розбудивши дружину графа де Ноелье. Прокинулися – бiльш чи менш рiзко – гном Ярпен Зiгрiн у Магакамi, старий вiдьмак Весемiр у гiрськiй фортецi Каер Морен, банкiвський клерк Фабiо Сахс у мiстi Горс Веленi, ярл Крах ан Крайт на борту драккара «Рiнггорн». Прокинулася i чародiйка Фрiнгiлла Вiго у замку Боклер, прокинулася жриця Сiгрдрiфа у храмi богинi Фрейi на островi Гiндарсфьяль. Прокинулися Данiель Етчеверрi, граф Гаррамон в обложенiй фортецi Марiбор. Зивiк, десятник Буроi Хоругви, у фортi Бан Глеану. Купець Домiнiк Бомбаст Хувенагель у мiстечку Кларемон. І багато, багато iнших. Утiм, мало було людей, що зумiли б усi тi явища й феномени зв’язати iз реальним, конкретним фактом. І з конкретною особою. Так уже воно сталося, що трое тих людей проводили нiч осiнньоi Еквiнокцii пiд одним дахом. У святинi богинi Мелiтеле в Елландерi.
* * *
– Дрiмлюги, – простогнав писарчук Ярре, вдивляючись у темряву, що огорнула храмовий парк. – Тисячi iх, схоже, хмари цiлi… Кричать на чиюсь смерть… На ii смерть… Вона помирае…
– Дурнi н
Страница 3
говори! – Трiсс Мерiгольд розвернулася рiзко, пiдняла стиснутий кулак, на мить здалося, що вона вдарить чи штовхне хлопця у груди. – Ти вiриш у тi дурнi забобони? Вересень закiнчуеться, дрiмлюги перед вiдльотом збираються! Це цiлком природно!– Вона помирае…
– Нiхто не помирае! – крикнула чародiйка, зблiднувши з лютi. – Нiхто, ти зрозумiв? Припини патякати!
Бiблiотечний коридор виповнився адептками, якi прокинулися вiд нiчноi тривоги. Обличчя iхнi були серйознi й блiдi.
– Ярре. – Трiсс заспокоiлася, поклала хлопцю руку на плече, стиснула сильнiше. – Ти единий чоловiк у храмi. Ми всi дивимося на тебе, шукаемо у тобi пiдтримки та допомоги. Не можна тобi боятися, не можна тобi панiкувати. Опануй себе. Не розчаровуй нас. Ярре глибоко зiтхнув, намагаючись заспокоiти тремтiння рук i губ.
– То не страх… – прошепотiв, уникаючи погляду чародiйки. – Я не боюся, я переймаюся! За неi. Бачив я увi снi…
– Я також бачила, – стиснула губи Трiсс. – Снився нам той самий сон, тобi, менi й Неннеке. Але нi слова про те.
– Кров на ii обличчi… Стiльки кровi…
– Мовчи, я ж просила. Неннеке йде.
Архiжриця пiдiйшла до них. Обличчя в неi було зморене. На нiме запитання Трiсс вiдповiла заперечувальним рухом голови. Зауваживши, що Ярре вiдкривае рота, заговорила першою.
– На жаль, нi. Коли Дике Полювання пролiтало над храмом, прокинулися майже всi, але видiнь не мала жодна. Навiть таких туманних, як наше. Іди спати, хлопче, нiчого тут тобi робити. Дiвчата, прошу до дормiторiя!
Обiруч потерла обличчя й очi.
– Ех… Еквiнокцiя! Холерна нiч… Іди лягай, Трiсс. Нiчого не можемо зробити.
– Це безсилля, – стиснула кулаки чародiйка, – доводить мене до сказу. Тiльки подумавши, що вона там десь страждае i стiкае кров’ю, що погрожуе iй… Зараза, якби я знала, що робити!
Неннеке, архiжриця храму Мелiтеле, обернулася.
– А пробувала ти молитися?
* * *
На Пiвднi, ген за горами Амелл, в Еббiнгу, у землях, що звалися Переплутом, на розлогих трясовинах, перетятих рiчками Вельдою, Летою й Аретою, у мiсцi, вiддаленому вiд мiста Елландер i храму Мелiтеле на вiсiмсот миль польоту ворона, кошмарний сон раптом розбудив пiд ранок старого пустельника Висоготу. Прокинувшись, Висогота нiяк не мiг пригадати змiсту сну, але дивний неспокiй заснути йому вже не дозволив.
* * *
– Холодно, холодно, холодно, бррр, – говорив сам iз собою Висогота, йдучи стежкою серед очерету. – Холодно, холодно, брррр. Наступна пастка була порожньою. Жодноi ондатри. Винятково невдалi лови. Висогота вичистив пастку вiд шламу й ряски, бурмочучи прокльони й хлюпаючи замерзлим носом.
– Холодно, бррр, ху-ха, – говорив вiн, iдучи до краю трясовини. – А це ж iще вересень! Ще ж тiльки чотири днi пiсля Еквiнокцii! Ха, таких холодiв наприкiнцi вересня не пам’ятаю, скiльки живу. А живу я вже чимало!
Наступна – передостання – пастка також була порожньою.
Висоготi не хотiлося навiть лаятися.
– Скорiше за все, – бурчав, iдучи, – клiмат iз року в рiк холоднiшае. А тепер, здаеться, ефект похолодання наступатиме лавиноподiбно. Ха, ельфи передбачали це вже давно, але хто б вiрив передбаченням ельфiв?
Над головою старця знову зафуркотiли крильця, замигтiли сiрi, несамовито швидкi абриси. Туман над мочарами знову роздзвонився дикими, уривчастими трелями дрiмлюг, швидким трiпотiнням крилець. Висогота не звертав на птахiв уваги. Забобонним вiн не був, а дрiмлюг завжди було повно на трясовиннях, а вже на свiтанку лiтали вони так густо, що аж страх брав, що голову зацiплять. Ну, може, не завжди було iх, як нинi, може, не завжди кричали вони так шалено… Але що ж, останнiми часами природа викидала дивнi колiнця, курйози поганяли курйозiв, кожен наступний курйознiший за попереднiй.
Вiн саме витягнув з води останню – порожню – пастку, коли почув iржання коня. Дрiмлюги раптом, як за командою, замовкли. На трясовинах Переплуту стояли купи трав, сухих, високих, мiсця, що лежали вище, поросли були чорною березою, вiльхою, жостером, дереном та терниною. Бiльшiсть куп болото оточувало настiльки щiльно, що було абсолютно неможливим, аби дiстався туди кiнь чи вершник, який не знае стежок. Утiм, iржання – Висогота почув його знову – чулося саме з такого острiвця.
Цiкавiсть перемогла обережнiсть.
Висогота слабо розумiвся на конях i iхнiх породах, але вiн був естетом, умiв розпiзнавати й оцiнювати красу. А чорна конячка iз шерстю, що лиснiла, наче антрацит, яку вiн побачив на тлi березових стовбурiв, була красивою. Була справжньою квiнтесенцiею краси. Була настiльки красивою, що здавалася нереальною.
Але була реальною. І цiлком реально впiйманою у пастку, заплутавшись вуздечкою i вiжками у криваво-червоному цупкому гiллi жостеру. Коли Висогота пiдiйшов ближче, кiнь прищулив вуха, тупнув так, що аж задвигтiв грунт, закрутив зграбною головою, вiдвернувся. Стало видно, що це кобила. І стало видно ще дещо. Щось, через що серце Висоготи заколотилося, наче ошалiле, а невидимi клiщi адреналiну стиснулися на горлянцi.
За кобилою, у мiлкому рiвчачк
Страница 4
, лежав труп.Висогота кинув на землю мiшок. І засоромився першоi думки, якою було: повернутися i втiкати. Вiн пiдiйшов ближче, зберiгаючи обережнiсть, бо чорна кобила тупала, щулила вуха, шкiрила зуби за мундштуком i тiльки й чекала оказii, аби вкусити його або копнути. Труп був трупом кiльканадцятирiчного хлопця. Лежав обличчям до землi, з однiею рукою, придавленою тiлом, другою простягнутою вбiк, iз всадженими у землю пальцями. Хлопець мав на собi замшевий кубрачок, тiснi шкiрянi штанцi й високi, до колiн, ельфiйськi чоботи iз пряжками.
Висогота нахилився, й у ту ж мить труп голосно застогнав. Чорна кобила заiржала протягло, вдарила копитами об землю. Пустельник присiв навпочiпки, обережно перевернув пораненого. Мимоволi сiпнувся i засичав, побачивши потворну маску iз бруду й засохлоi кровi, що ii хлопець мав замiсть обличчя. Обережно обтер мох, листя й пiсок зi вкритих слизом i слиною губ, спробував вiдiрвати вiд щоки склеене кров’ю волосся, збите у ковтун. Поранений застогнав глухо, напружився. І почав тремтiти. Висогота вiдлiпив йому волосся вiд обличчя.
– Дiвчина, – сказав голосно, не в силах повiрити у те, що мав просто пiд носом. – Це дiвчина.
* * *
Якби того дня пiсля настання сутiнок хтось зумiв тихцем прокрастися до загубленоi серед мочарiв хати iз запалою, порослою мохом стрiхою, якби зазирнув вiн крiзь шпарини у вiконницях, то побачив би у скупо освiтленiй лойовими свiчками кiмнатцi кiльканадцятирiчну дiвчину iз головою, товсто обмотаною бинтами, яка спочивала у мертвiй, ледь не трупнiй непорушностi на засланих шкiрами нарах. Також вiн побачив би старця iз сивою клиновидною бородою i довгим бiлим волоссям, що спадало на плечi та спину вiд величенькоi лисини, яка збiльшувала зморшкувате чоло далеко за тiм’я. Помiтив би, як старий запалюе ще одну свiчку, як ставить на стiл пiсочний годинник, як гострить перо, як схиляеться над аркушем пергаменту. Як замислюеться i говорить щось сам собi у задумi, не зводячи очей з дiвчини, яка лежить на нарах.
Але те було неможливим. Нiхто не мiг його побачити. Хата пустельника Висоготи була добре схована серед мочарiв. На пустинi, завжди вкритiй iмлою, куди нiхто не вiдважувався заходити.
* * *
– Запишемо, – Висогота занурив перо у чорнила, – отаке от. Третя година пiсля процедури. Дiагноз: vulnus incisivum, рана тята, завдана iз великою силою невiдомим гострим знаряддям, швидше за все iз закривленим вiстрям. Проходить по лiвiй частинi обличчя, починаеться у районi пiдочному, тягнеться через щоку i сягае аж частини привушно-жувальноi. Найглибша, майже до надкiсницi, рана е у початковiй частинi, нижче очноi ями, на кiстцi вилицi. Можливий час, який минув вiд поранення до моменту першоi перев’язки рани, – десять годин.
Перо заскрипiло по пергаменту, але скрипiння те тривало не бiльше кiлькох хвилин. І рядкiв. Висогота не все, що мовив до себе, вважав вартим записування.
– Повертаючись до перев’язки рани, – продовжив за мить старець, вдивляючись у миготливе i чадне полум’я лойовоi свiчки, – запишемо таке. Я не обрiзав краi рани, обмежився лишень усуненням кiлькох вiдмерлих клаптiв i очистив засохлу кров. Промив рану витяжкою з вербовоi кори. Усунув забруднення i чужорiднi тiла. Наклав шви. Коноплянi. Іншого роду ниток, хай уже буде про те записано, я не мав. Застосував я компрес iз гiрськоi арнiки й наклав формовану муслiнову пов’язку.
На середину хати вибiгла миша. Висогота кинув iй шматочок хлiба. Дiвчина на нарах неспокiйно дихала, стогнала крiзь сон.
* * *
– Восьма година пiсля процедури. Стан хвороi без змiн. Стан лiкаря… Чи то – мiй… полiпшився, бо я трохи поспав… Можу продовжувати нотатки. Є сенс переписати на цi картки трохи iнформацii про мою пацiентку. Для майбутнiх поколiнь. Якщо якiсь майбутнi поколiння дiстануться на цю трясовину ще до того, як усе тут струхлявiе i розпадеться на порох.
Висогота важко зiтхнув, мокнув перо й обтер його об край каламаря.
– Що стосуеться пацiентки, – забуркотiв, – то нехай буде занотовано таке. Рокiв, здаеться, десь бiля шiстнадцяти, висока, статури помiрно худоi, але не хирлявоi, нiщо не вказуе на недоiдання. Стан м’язiв i фiзичноi конструкцii характерний, скорiше, для молодоi ельфiйки, але не виявлено жодних рис метиски… до квартеронки включно. Нижчий вiдсоток ельфiйськоi кровi, як вiдомо, може не залишати слiдiв.
Висогота начебто тiльки тепер пригадав собi, що не написав на аркушi жодноi руни чи жодного слова. Приклав перо до паперу, але чорнила висохли. Старець аж нiяк тим не перейнявся.
Нехай же занотовано буде й те, – продовжив, – що дiвчина нiколи не народжувала. А також i те, що на тiлi ii немае жодних застарiлих знакiв, шрамiв, жодних слiдiв, якi залишае важка праця, нещаснi випадки, ризиковане життя. Пiдкреслюю: йдеться про старi слiди. Слiдiв свiжих на ii тiлi не бракуе. Дiвчину били. Шмагали, причому не батькiвською рукою. Скорiше за все, ще й копали. Також знайшов я на ii тiлi досить дивний особливий знак… Гммм… Запишемо те, для блага науки… У пахвинi,
Страница 5
вiдразу бiля лобкового горбу, дiвчина мае витатуйовану червону троянду.Висогота зосереджено оглядав загострений кiнчик пера, пiсля чого занурив його у каламар. Утiм, цього разу вiн не забув, навiщо так зробив, – швидко почав вкривати аркуш рiвними рядками письма з нахилом. Писав, поки перо не висохло.
– Напiвпритомна, вона говорила й кричала, – продовжив вiн. – Акцент ii i спосiб мовлення, якщо оминути густi вкраплення на обсценному жаргонi кримiнальникiв, збивае з пантелику, його важко точно зафiксувати, але я ризикнув би ствердити, що вiн, скорiше, походить з Пiвночi, анiж з Пiвдня. Деякi слова… Вiн знову заскрипiв пером по пергаменту, не дуже довго, скорiше надто коротко, аби мати змогу записати усе, що перед тим проказав. Пiсля чого продовжив монолог, точнiсiнько з того мiсця, де зупинився:
– Деякi слова, iмена й назви, якi дiвчина вибелькотала у мареннi, варто запам’ятати. І дослiдити. Усе вказуе на те, що особа, яка знайшла шлях до хати старого Висоготи, по-справжньому дивна…
Вiн мовчав хвилинку, прислуховуючись.
– Аби тiльки, – забурмотiв, – хата старого Висоготи не виявилася кiнцем ii шляху.
* * *
Висогота схилився над пергаментом i навiть приклав до нього перо, але не записав нiчого, жодноi руни. Кинув перо на стiл. Хвилинку сопiв, бурчав гнiвно, шморгав носом. Поглядав на нари, прислухався до звукiв, що звiдти долинали.
Треба зауважити й записати, – сказав змученим голосом, – що все залишаеться дуже погано. Усi моi старання i процедури можуть виявитися недостатнiми, а зусилля – марними. Моi побоювання мали пiд собою пiдгрунтя. Рана заражена. У дiвчини сильна гарячка. Уже з’явилися три з чотирьох кардинальних проявiв гострого стану запалення. Rubor, calor i tumor легко виявити у цю мить на око й на дотик. Коли мине постпроцедурний шок, з’явиться i четвертий прояв: dolor [6 - Rubor – з лат. «почервонiння»; calor – «тепло, жар»; tumor – «припухлiсть»; dolor – «бiль, страждання». (Тут i далi прим. пер., якщо не вказано iнше.)]. Хай же буде записано, що минуло майже пiвстолiття з того часу, вiдколи я займався медичною практикою, i вiдчуваю, як роки тi тяжiють на моiй пам’ятi й на вмiлостi моiх пальцiв. Я небагато вмiю робити, ще менше зробити можу. Засобiв i медикаментiв маю менше малого. Уся надiя на вiдпорнi механiзми молодого органiзму…
* * *
– Дванадцять годин пiсля процедури. Згiдно з очiкуваннями, прийшов четвертий кардинальний прояв запалення – dolor. Хвора кричить вiд болю, гарячка й тремтiння збiльшилися. Не маю нiчого, жодного засобу, який я мiг би iй дати. Маю невелику кiлькiсть датурового[7 - Датуровий – вiд лат. datura, назва рослини дурман.] елiксиру, але дiвчина заслабка, аби пережити його дiю. Маю я також трохи аконiту, але аконiт убив би ii точно.
* * *
– П’ятнадцята година пiсля процедури. Свiтанок. Хвора непритомна. Гарячка рiзко зростае, тремор посилюеться. Також почалися сильнi корчi м’язiв обличчя. Якщо це правець, дiвчинi кiнець. Утiм, е сподiвання, що це просто лицевий нерв… Або трiйчастий… Або обидва… Дiвчина тодi буде знiвечена… Але залишиться живою… Висогота глянув на пергамент, на якому не написав жодноi руни, жодного слова.
– За умови, – сказав глухо, – що переживе зараження.
* * *
Двадцята година пiсля процедури. Гарячка посилилася. Rubor, calor, tumor i dolor майже досягли, як менi здаеться, меж можливого. Але дiвчина не мае шансу пережити – або хоча б дожити – до тих меж. Тож я записую… Я, Висогота iз Корво, не вiрю в iснування богiв. Але якби вони випадково iснували, нехай опiкуються цiею дiвчиною. І нехай вибачать менi те, що я зробив… Якщо те, що я зробив, виявиться помилкою.
Висогота вiдклав перо, потер повiки, що напухли й свербiли, притиснув кулаки до скронь.
– Я дав iй сумiш датури й аконiту, – сказав глухо. – Найближчi години вирiшать усе.
* * *
Вiн не спав, просто дрiмав, коли iз дрiмоти вирвали його стук i гримотiння, супроводжуванi стогоном. Скорiше лютi, нiж болю. Назовнi стояв день, крiзь шпарини вiконниць просочувалося слабке свiтло. Пiсочний годинник пересипався до кiнця, причому давно – Висогота, як завжди, забув його перевернути. Каганець ледь теплився, рубiновий жар iз вогнища слабко освiтлював кут кiмнати. Старець устав, вiдсунув iмпровiзовану завiсу з ковдр, якими вiн вигородив нари вiд решти примiщення, аби забезпечити хворiй спокiй.
Хвора вже встигла встати з пiдлоги, на яку мить тому гепнулася, сидiла, згорблена, на краю лiгвища, намагаючись почухати обличчя пiд пов’язкою. Висогота вiдкашлявся.
– Я просив би, аби ти не вставала. Ти занадто слабка. Якщо чогось бажаеш, крикни. Я завжди поблизу.
– Я саме не хочу, аби ти був поблизу, – сказала вона тихо, кутиком рота, але абсолютно чiтко. – Хочу попiсяти.
Коли вiн повернувся, аби забрати нiчний горщик, вона лежала на нарах навзнак, обмацуючи перев’язане обличчя, де стрiчки бандажу перемотували чоло й шию. Коли вiн за мить пiдiйшов до неi, пози вона не змiнила.
– Чотири доби? – запитала, дивлячись у стелю.
– П’ять. Мин
Страница 6
ла майже доба вiд нашоi останньоi розмови. Ти проспала цiлу добу. То добре. Ти потребуеш сну.– Я почуваюся краще.
– Я радий те чути. Знiмемо бинти. Я допоможу тобi встати.
Ухопися за мою руку.
Рана гоiлася добре й сухо, цього разу вони справилися майже без болiсного вiдривання бинтiв вiд струпу. Дiвчина обережно торкнулася щоки. Скривилася, але Висогота знав, що не тiльки через бiль. За кожним разом вона знову з’ясовувала величину рани, визначала ii розмiри. Розумiла – iз жахом, – що те, що вона вiдчувала ранiше на дотик, не було кошмаром, викликаним гарячкою.
– Маеш тут якесь дзеркало?
– Не маю, – збрехав вiн.
Вона глянула на нього, чи не вперше, мабуть, цiлковито притомно.
– Це значить, що все настiльки погано? – запитала, обережно ведучи пальцями по швах.
– То дуже велика рана, – пробурмотiв вiн, злий на себе за те, що виправдовуеться i щось пояснюе шмаркачцi. – Обличчя у тебе все ще дуже спухле. За кiлька днiв ми знiмемо шви, а до того часу я буду прикладати арнiку та витяжку з вербени. Не стану вже замотувати тобi усю голову. Добре гоiться. Справдi добре.
Вона не вiдповiла. Рухала губами i щелепою, морщилася i кривила обличчя, випробовуючи, що рана дозволяе, а чого – нi.
– Я приготував юшку з голуба. Поiси?
– Поiм. Але цього разу спробую сама. То принизливо, коли тебе годують, наче паралiтичку.
Їла вона довго. Дерев’яну ложку пiдносила до губ обережно i з таким зусиллям, начебто важила та фунта зо два. Але впоралася без допомоги Висоготи, який з iнтересом придивлявся до неi. Висогота був допитливим – i допитливiсть свою ледь стримував. Знав, що разом iз поверненням до дiвчини здоров’я почнеться обмiн фразами, якi можуть пролити свiтло на таемничу справу. Знав i не мiг дочекатися тiеi хвилини. Надто довго вiн мешкав сам-один на пустинi. Дiвчина скiнчила iсти, впала на подушки. Мить-другу мертво вдивлялася у стелю, потiм повернула голову. Незвичайно великi зеленi очиська, знову звернув на те увагу Визогота, надавали ii обличчю вираз невинноi дитинки, що явно протирiчило паскудно скалiченiй щоцi. Визогота знав цей тип вроди – великоока вiчна дитина, фiзiономiя, що викликае iнстинктивну реакцiю симпатii. Вiчна дiвчинка, навiть коли двадцятий – та й тридцятий – день народження зникне з пам’ятi. Так, Висогота добре знав цей тип вроди. Його друга дружина була такою. Його дочка була такою.
– Мушу звiдси тiкати, – сказала дiвчина. – Причому швидко.
За мною женуться. Але ж ти про це знаеш.
– Знаю, – кивнув вiн. – Це були твоi першi слова, якi, щоби там що, не виявилися маренням. Вiрнiше, однi з перших. Спершу ти запитала про свого коня i свiй меч. У цiй послiдовностi. Коли я запевнив тебе, що кiнь i меч пiд доброю опiкою, ти стала пiдозрювати, що я спiльник якогось Бонгарта i що я не лiкую тебе, а пiддаю тортурам надii. Коли я не без зусиль довiв тобi, що ти помиляешся, ти вiдрекомендувалася як Фалька й подякувала менi за порятунок.
– То добре. – Вона вiдвернула голову на подушцi, наче бажаючи уникнути необхiдностi дивитися йому в очi. – То добре, що я не забула тобi подякувати. Я це пам’ятаю, наче крiзь туман. Не знаю, що було правдою, а що сном. Боялася, що не подякувала. І я не звуся Фалькою.
– Про те я також довiдався, хоча, скорiше, випадково. Ти говорила у гарячцi.
– Я утiкачка, – сказала вона, не повертаючись. – Бiгла. Небезпечно давати менi прихисток. Небезпечно знати, як звуть мене насправдi. Я мушу сiдати на коня й утiкати, поки мене тут не вислiдять…
– Хвилину тому, – сказав вiн лагiдно, – ти мала проблеми з тим, аби сходити на нiчний горщик. Я якось не дуже бачу тебе сiдаючою на коня. Але запевняю: тут ти у безпецi. Нiхто тебе тут не вислiдить.
– Мене напевне переслiдують. Ідуть по слiдах, перевернуть усю навколишню мiсцину…
– Заспокойся. Кожного дня дощить, нiхто не знайде слiдiв. А ти – на пустелi, у домi пустельника, який вiдiрвався вiд свiту. Так, щоб i свiту було нелегко його знайти. Втiм, якщо ти бажаеш, я можу пошукати, як переказати звiстку про тебе твоiм близьким чи друзям.
– Ти навiть не знаеш, хто я така…
– Ти поранена дiвчина, – перебив вiн. – Яка втiкае вiд когось, хто не вагаеться поранити дiвчину. То ти бажаеш, щоб я передав якусь звiстку?
– Немае кому, – вiдповiла вона за мить, а Висогота вловив вухом змiну ii голосу. – Моi друзi мертвi. Всiх повбивали.
Вiн не прокоментував.
– Я – смерть, – продовжила дiвчина тремким голосом. – Кожен, хто зi мною стикаеться, помирае.
– Не кожен, – заперечив вiн, уважно до неi придивляючись. – Не Бонгарт, той, чие iм’я ти викрикувала у гарячцi, той, вiд якого ти зараз маеш намiр тiкати. Ваша сутичка, як розумiю, зашкодила, скорiше, тобi, нiж йому. То вiн… поранив тобi обличчя?
– Нi. – Вона стиснула губи, аби стримати щось, що було чи стогоном, чи прокляттям. – Обличчя менi поранив Пугач. Стефан Скеллен. А Бонгарт… Бонгарт поранив мене значно сильнiше. Глибше. Чи я про те говорила у гарячцi?
– Заспокойся. Ти заслабла, ти повинна уникати сильних почуттiв.
– Я зв
Страница 7
ся Цiрi.– Я зроблю тобi примочку з арнiки, Цiрi.
– Стривай… хвилинку. Дай менi якесь дзеркало.
– Я казав тобi…
– Прошу!
Вiн послухався, дiйшовши висновку, що так треба, що зволiкати довше немае сенсу. Принiс iй i каганець. Аби могла краще роздивитися, що зроблено з ii обличчям.
– Ну, так, – сказала вона змiненим, ламким голосом. – Ну, так. Саме так, як я i думала. Майже так, як я i думала.
Вiн вийшов, опустивши за собою iмпровiзовану, з ковдр, завiсу. Вона намагалася хлипати тихо, так, аби вiн не чув. Дуже намагалася.
* * *
Назавтра Висогота зняв половину швiв. Цiрi обмацала щоку, посичала, наче змiя, нарiкаючи на сильний бiль у вусi й шиi бiля щелепи. Утiм, встала, одягнулася i вийшла на подвiр’я. Висогота не протестував. Супроводжував ii. Анi допомагати, анi пiдтримувати не мусив. Дiвчина була здоровою i куди сильнiшою, нiж можна було подумати.
Заточилася тiльки назовнi, притрималася за дверi й одвiрок.
– Але ж… – вона раптом захлинулася на вдиху. – Але ж i холод! Мороз, чи що? Вже зима? Як довго я тут пролежала? Кiлька тижнiв?
– Рiвно шiсть днiв. Нинi п’ятий день жовтня. Але обiцяе вiн бути дуже холодним жовтнем.
– П’яте жовтня? – Вона зморщилася, засичала вiд болю. – То як це? Два тижнi…
– Що? Якi два тижнi?
– Не важливо. – Вона стенула плечима. – Може, це я щось переплутала… А може, й не переплутала. Скажи, що тут так страшенно смердить?
– Шкiри. Я ловлю ондатр, бобрiв, нутрiй i видр, вичиняю шкiри. Навiть пустельники мусять iз чогось жити.
– Де мiй кiнь?
– У стодолi.
Чорна кобила привiтала iх голосним iржанням, а коза Висоготи завторила меканням, у якому чулося велике незадоволення вiд необхiдностi дiлити житло з iншим мешканцем. Цiрi обiйняла коня за шию, поплескала, погладила по загривку. Кобила форкнула i погреблася копитом у соломi.
– Де мое сiдло? Чапрак? Упряж?
– Тут.
Вiн не протестував, не робив зауважень, не висловлював своеi думки. Мовчав, спершись на костур. Не ворухнувся, навiть коли вона, стогнучи, намагалася пiдняти сiдло, не здригнувся, коли пiд вагою того вона качнулася i важко, iз голосним стогоном, гепнулася на засипану соломою глиняну пiдлогу. Не пiдiйшов, не допомiг iй встати. Придивлявся уважно.
– Ну, так, – сказала вона крiзь стиснутi зуби, вiдпихаючи кобилу, яка намагалася всунути нiс iй за комiр. – Усе ясно. Але я мушу, зараза, звiдси тiкати! Просто-таки мушу.
– Куди? – запитав вiн прохолодно.
Вона помацала обличчя, i далi сидячи на соломi поряд iз сiдлом, яке випустила з рук.
– Якнайдалi.
Вiн кивнув, наче вiдповiдь його задовольнила, зробила усе ясним i не залишила мiсця для фантазiй.
Цiрi важко пiдвелася. По сiдло й упряж схилитися навiть не намагалася. Перевiрила тiльки, чи мае кобила сiно та овес у яслах, почала витирати iй спину й боки вiхтями соломи. Висогота чекав у мовчаннi й дочекався. Дiвчина сперлася на стовп, що пiдтримував крокви, блiда, наче полотно. Вiн без слова подав iй костур.
– Зi мною нiчого такого. Просто…
– Просто у головi в тебе запаморочилося, бо ти хвора й слабенька, як немовля. Повертаемося. Ти мусиш лягти.
* * *
На заходi сонця, проспавши добрих кiлька годин, Цiрi вийшла знову. Висогота, повертаючись iз-над рiчки, наштовхнувся на неi бiля природного живоплоту з ожини.
– Не вiдходь задалеко вiд хати, – проскрипiв. – По-перше, ти надто ослаблена…
– Я почуваюся краще.
– По-друге, це небезпечно. Навкруги величезне трясовиння, нескiнченне поле очерету. Ти не знаеш стежок, можеш заблукати чи потонути у болотi.
– А ти, – вона вказала на ворок, який вiн тягнув, – вочевидь, стежки знаеш. І ходиш ними не дуже далеко, а тому мочари не надто й великi. Вичиняеш шкури, аби жити, авжеж. Кельпi, моя кобила, хрупае овес, а поля я тут не бачу. Ми iмо курятину й крупи. І хлiб. Справжнiй хлiб, не коржi. Хлiба ти б вiд трапера не отримав. А тому десь поблизу е село.
– Безпомилковий висновок, – пiдтвердив вiн спокiйно. – І справдi, я отримую провiант iз найближчого села. Із найближчого, але все ж не близького, бо лежить воно на краю трясовиння. Болото прилягае до рiчки. Обмiнюю шкiри на живнiсть, яку привозять менi човном. Хлiб, кашi, борошно, сiль, сир, iнколи кролика чи курку. Інколи – новини.
Не дочекався запитання, тож продовжив.
– Ватага кiнних, що за кимось гналася, двiчi була у селi. За першим разом застерiгали, аби нiкого не переховували, лякали хлопiв вогнем i мечем, якщо схоплять тебе в поселеннi. За другим разом обiцяли нагороду. За те, якщо знайдуть труп. Твоi переслiдувачi переконанi, що ти лежиш мертвою в лiсах, у якомусь яру чи ямi.
– І вони не спочинуть, – пробурмотiла вона, – допоки не знайдуть трупа. Знаю це надто добре. Мусять мати доказ, що я мертва. Без того доказу вони не вiдступляться. Будуть усюди лiзти. Аж врештi-решт прийдуть i сюди…
– Їм те аж занадто важливо, – зауважив вiн. – Я б сказав, важливо надзвичайно…
Вона стиснула вуста.
– Не лякайся. Я поiду ранiше, нiж вони мене знайдуть. Не пiдставлю тебе… Не бiйся.
Страница 8
Звiдки припущення, що я боюся? – стенув вiн плечима. – Що е причиною, аби я боявся? Сюди нiхто не доiжджае, тут тебе нiхто не вiдслiдкуе. Утiм, якщо ти висунеш носа з очерета, то потрапиш своiм переслiдувачам просто в руки.– Іншими словами, – вона гордовито пiдвела голову, – я мушу тут залишитися? Це ти хотiв сказати?
– Ти не в’язень. Можеш поiхати коли заманеться. Точнiше: коли зумiеш. Але можеш i залишитися тут у мене й перечекати. Тим, хто тебе жене, колись воно набридне. Завжди набридае, ранiше чи пiзнiше. Завжди. Можеш менi повiрити. Я на тому розумiюся.
Їi зеленi очi блиснули, коли вона на нього глянула.
– Зрештою, – сказав вiн швидко, стенувши плечима й вiдводячи вiд неi погляд, – вчиниш, як забажаеш. Повторюю, я тебе тут не прив’язую.
– Сьогоднi я точно не поiду, – пирхнула вона. – Заслаба я… Та й сонце зараз зайде… А я стежок не знаю. Тож ходiмо до хати. Щось я змерзла.
* * *
– Ти сказав, що я лежала у тебе шiсть дiб. Це правда?
– Навiщо б менi брехати?
– Не злися. Я намагаюся пiдрахувати днi… Я втекла… Поранили мене… у день Зрiвняння. Двадцять третього вересня. Якщо ти вважаеш за краще рахувати, як ельфи, то в останнiй день Ламмаса.
– Це неможливо.
– Навiщо б менi брехати? – крикнула вона й застогнала, хапаючись за обличчя.
Висогота дивився на неi спокiйно.
– Не знаю навiщо, – сказав прохолодно. – Але я колись був лiкарем, Цiрi. Дуже давно, але i досi вмiю вiдрiзнити рану, яку завдано десять годин тому, вiд рани, яку завдали чотири днi як. Я знайшов тебе двадцять сьомого вересня. Тож пораненою ти була двадцять шостого. Третього дня Велена, якщо ти вважаеш за краще рахувати, як ельфи. Через три днi пiсля Еквiнокцii.
– Я була поранена на саму Еквiнокцiю.
– Це неможливо, Цiрi. Ти помиляешся з датами.
– Напевне нi. То ти маеш якийсь застарiлий пустельниковий календар.
– Ну й нехай. Чи воно аж таке мае значення?
– Нi. Не мае жодного.
* * *
Трьома днями пiзнiше Висогота зняв останнi шви. Мав усi причини, аби бути задоволеним i гордитися своею роботою, – лiнiя шву була рiвною i чистою, можна було не боятися бруду, що врiс би татуюванням у рану. Втiм, задоволення хiрургу псував вид Цiрi, яка у похмурому мовчаннi вивчала шрам у дзеркальцi, що вона його крутила на всi боки, намагаюсь – безрезультатно – закривати шрам волоссям, зачiсуючи те на щоку. Шрам спотворював. Це було фактом. І ради на те не було. Нiчим не могло допомогти удавання, що все добре. Шрам, усе ще червоний, напухлий, наче мотузка, у пунктирi слiдiв вiд голки й позначений вiдтисками ниток, виглядав жахливо. Такий стан мав шанс поступово – а може, навiть i швидко – виправитися. Утiм, Висогота знав, що не було жодних шансiв, аби шрам зник i перестав спотворювати обличчя.
І хоча Цiрi почувалася значно краще, на здивування i задоволення Висоготи, про вiд’iзд говорити перестала. Вивела з сараю свою чорну Кельпi – Висогота знав, що на Пiвночi назву «кельпi» носила грiзна морська потвора, яка, згiдно з вiруваннями, могла набувати вигляду чарiвного жеребчика, дельфiна чи навiть вродливоi жiнки, але насправдi завжди виглядала наче купа трави. Цiрi осiдлала кобилу й кiлька разiв об’iхала навколо подвiр’я i хати, пiсля чого Кельпi повернулася до стодоли, аби складати товариство козi, Цiрi ж – до хати, аби складати товариство Висоготi. Навiть допомагала йому – скорiше за все, через нудьгу – зi шкiрами. Коли вiн сортував нутрiй вiдповiдно до розмiрiв i кольорiв, вона роздiляла ондатр на хребетики й черевця, розтинаючи шкiрки вздовж по вставленiй всередину дощечцi. Пальцi вона мала аж занадто вправнi.
Власне, за тим заняттям вiдбулася мiж ними досить дивна розмова.
* * *
– Ти не знаеш, хто я така. Навiть не здогадуешся, хто я така.
Вона кiлька разiв повторила те банальне твердження i трохи його роздражнила – його образило б, якби довелося виказати своi почуття такiй ото шмаркачцi. Нi, цього вiн допустити не мiг, не мiг видати й цiкавостi, яка його дражнила.
Цiкавостi, по сутi, безпiдставноi, бо ж вiн легко мiг здогадатися, ким вона була. Молодiжнi банди не були рiдкiстю й у часи Висоготи. Роки, що минули, не могли б зняти привабливу силу, iз якою шайки притягували цуценят, жадiбних до пригод i сильних вражень. Чи не завжди – на iхню погибель. Шмаркачi, якi вiдбулися шрамом на мордi, могли вважати себе за щасливчикiв – на менш щасливих чекали тортури, мотузка, гак чи паля.
Ха, вiд часiв Висоготи лише одне, мабуть, пiддалося деяким змiнам – наступ емансипацii. До банд тяглося не тiльки юнацтво, а й подурiлi дiвчата-пiдлiтки, якi бажали коня, меч i пригоду бiльше, нiж кужiль, в’язальний гачок та очiкування сватiв.
Висогота не сказав того iй прямо. Сказав манiвцями. Але так, аби вона знала, що вiн знае. Аби дати iй зрозумiти: якщо вже хтось тут i е загадкою, то напевне не вона – молода розбiйниця з банди молодих розбiйникiв, яка чудом втекла вiд облави. Знiвечена шмаркачка, яка намагаеться оточити себе нiмбом таемничостi…
– Ти не знаеш, хто я така. Але не бiйся. Я с
Страница 9
оро поiду. Не стану наражати тебе на небезпеку.Висоготi те набридло.
– Менi не загрожуе жодна небезпека, – сказав сухо. – Бо ж яка б то? Навiть якщо з’явиться тут погоня, що поганого може статися зi мною? Надання допомоги злодiям-утiкачам караеться, але не у випадку пустельника, бо пустельник щодо свiтських справ несвiдомий. Привiлеем моiм е приймати будь-кого, хто потрапить у цю пустинь. Ти добре сказала: я не знаю, хто ти така. Звiдки я, пустельник, можу знати, ким ти е, що вчинила й за що саме переслiдуе тебе закон? Адже я навiть не знаю, чий закон у цих мiсцях править, яка й чия тут юрисдикцiя. І немае менi до того дiла. Я пустельник.
Трохи забагато говорив вiн про пустельництво, вiдчував те. Але не зупинився, лютi зеленi очi ii кололи його, наче остроги.
– Я вбогий пустельник. Померлий для свiту й для справ його.
Я людина проста й ненавчена, речей мирських несвiдома… Перебрав.
– Та авжеж! – крикнула вона, жбурляючи шкурку й нiж на пiдлогу. – Ти за дурну мене маеш, чи що? Я не дурна, не думай собi. Пустельник, еремiт убогий! Як не було тебе, я розглянулася. Зазирнула отуди, оно, до кутка, за ту не дуже чисту завiсу. Звiдки взялися там на полицях ученi книжки, га, людино ти проста й несвiдома?
Висогота вiдкинув шкуру нутрii на купу шкiр iнших.
– Мешкав тут колись митар, – сказав безтурботно. – То е кадастри й бухгалтерськi книжки.
– Брешеш. – Цiрi скривилася, помасажувала шрам. – Брешеш, в очi дивлячись!
Вiн не вiдповiдав, удаючи, що оцiнюе стан наступноi шкiри.
– Може, ти думаеш собi, – продовжила за хвилинку дiвчина, – що як маеш бiлу бороду, зморшки й сто рокiв на карку, то не напружуючись обдуриш наiвну молодку, га? Так я тобi скажу: першу-лiпшу ти, може б, i надурив. Але я не перша-лiпша.
Вiн високо звiв брови, у нiмому, але провокацiйному запитаннi. Вона не змусила його чекати довго.
– Я, мiй пустельнику, вчилася у мiсцях, де було багацько книжок, у тому числi i з тими самими назвами, що е на твоiх полицях. Чимало з тих назв менi вiдомi.
Висогота ще вище задер брови. Вона дивилася йому просто в очi.
– Дивнi речi, – вицiдила, – бовкае брудна мацапура, обiрвана сирота, злодiйка чи бандитка, знайдена у кущах iз розваленою мордою, га? А втiм, треба б тобi знати, пане пустельнику, що я читала «Історiю» Родерiка де Новембра. Переглядала, причому не раз, твiр iз назвою «Materia medica». Знаю я «Herbarius», такий само як на твоiй полицi. Знаю я також, що означае горностаевий хрест на червоному щитi.[8 - Горностаевим у геральдицi зветься один iз двох традицiйних рiзновидiв зображення хутра; окремий елемент позначення «хутра» – так званий «хвостик» – виглядае як трефова масть, чия нижня доля подовжена й роздiляеться, розширюючись, на три кiнчики. У геральдицi горностай зазвичай служить символом чистоти й влади (частий девiз для горностая як геральдичноi фiгури – «Краще смерть, нiж ганьба»).] То знак, що книжку видав унiверситет в Оксенфуртi. Вона замовкла, уважно на нього дивлячись. Висогота мовчав, намагаючись, аби обличчя його нiчого не видало.
– Тому я думаю, – сказала вона, пiдносячи голову звичним для неi гордовитим i трохи рiзким рухом, – що ти аж нiяк не простак i не пустельник. Що ти аж нiяк не помер для свiту, а втiк вiд нього. І ховаешся тут, на пустцi, замаскований видимiстю i безкрайнiм очеретом.
– Якщо воно так, – посмiхнувся Висогота, – то й насправдi дивно сплелися нашi долi, моя ти начитана панно. Дуже загадковим чином збратало нас оте призначення. Бо i ти ж щось приховуеш. Бо i ти ж, Цiрi, вмiло плетеш навколо себе вуаль видимостi. Але ж я людина досить стара, сповнена пiдозр i гiркоi старечоi недовiри…
– Недовiри до мене?
– До свiту, Цiрi. До свiту, у якому шахрайська видимiсть надягае маску правди, аби обдурити правду iншу, фальшиву – ствердимо ми при тому, – й таку, що теж пробуе шахраювати. До свiту, де герб унiверситету в Оксенфуртi малюють на дверях публiчних домiв. До свiту, де пораненi розбiйницi видають себе за бувалих, учених, а може, i шляхетно народжених панн, iнтелектуалок i ерудиток, якi читали Родерiка де Новембра i яким знайомий герб Академii. Не зважаючи на усiлякi видимостi. Не зважаючи на те, що самi вони носять iнший знак. Бандитське татуевання. Червону троянду, наколоту в паху.
– Ти i справдi маеш рацiю. – Вона закусила губу, а обличчя ii вкрив рум’янець настiльки глибокий, що лiнiя шраму видавалася чорною. – Ти розчарований старигань. І мерзотний дiдуган.
– На полицi моiй, за завiсою, – вказав вiн рухом голови, – стоiть «Aen N’og Mab Taedh’morc», збiрка ельфiйських казок i вiршованих оповiсток. Є там iсторiйка, що надто вже пасуе до нашоi розмови: про сивого ворона й молоденьку ластiвку. Оскiльки я, як i ти, Цiрi, е ерудитом, то я дозволю собi нагадати вiдповiдний фрагмент. Крук, як ти, безсумнiвно, пам’ятаеш, докоряе ластiвцi легковажнiстю та непристойною непосидючiстю.
Hen Cerbin dic’ss aen n’og Zireael
Aark, aark, caelm foile, te veloe, ell?
Zireael…
Вiн замовк, спер лiктi на стiл, а пiдбор
Страница 10
ддя на сплетенi пальцi. Цiрi шарпнула головою, вирiвнялася, глянула на нього iз викликом. І закiнчила:…Zireael veloe que’ss aen en’ssan irch
Mab og, Hen Cerbin, vean ni, quirk, quirk!
– Розчарований i недовiрливий стариган, – сказав за хвилинку Висогота, не змiнюючи пози, – перепрошуе молоду ерудитку. Сивий ворон, який усюди пiдозрюе пiдступ i обман, просить вибачення у ластiвки, чиею единою виною е те, що вона молода i сповнена життя. І те, що вона вродливенька.
– Тепер ти плетеш, – вибухнула вона, мимоволi прикриваючи долонею шрам на щоцi. – Такi комплiменти ти можеш i не говорити. Не виправлять вони нерiвних стiбкiв, якими ти прикрасив мою шкiру. І не думай, що таким ото чином ти здобудеш мою довiру. Я досi не знаю, ким ти, власне, е. Навiщо обдурював мене у справi тих дат i днiв. І навiщо ти заглядав менi мiж ногами, хоча поранена я була в обличчя. І чи тiльки загляданням те скiнчилося.
Цього разу вдалося iй вивести з рiвноваги його.
– Що ти собi уявляеш, шмаркачко?! – крикнув вiн. – Я тобi мiг би батьком бути!
– Дiдусем, – виправила вона прохолодно. – А то й прадiдом. Але ти ним не е. Я не знаю, ким ти е. Але напевне не тим, за кого хотiв би себе видати.
– Я той, хто знайшов тебе на болотi, мало не примерзлу до моху, iз чорною шкаралупою замiсть обличчя, непритомну, запаскуджену й брудну. Я той, хто забрав тебе у дiм, хоча не знав, хто ти така, i мав право думати про найгiрше. Той, хто тебе перев’язав i поклав у лiжко. Лiкував, коли ти конала вiд гарячки. Доглядав. Мив. Повнiстю. Навколо татуювання також.
Вона знову зарум’янилася, але з очей ii й не думав зникати виклик.
– На цьому свiтi, – гарикнула вона, – шахрайська видимiсть iнколи вдае правду, як ти сам сказав! Я також трохи знаю свiт, уяви собi. Ти врятував мене, перев’язав, доглядав. Дякую тобi за те. Я вдячна тобi за… за доброту. Але ж я знаю, що немае чогось такого, як доброта без…
– Без розрахунку i надii на користь, – закiнчив вiн iз посмiшкою. – Так-так, знаю, бувала з мене людина, хтозна, чи не вiдаю я свiт настiльки ж добре, як ти, Цiрi. Пораненi дiвчата, як вiдомо, позбуваються усього, що мае хоч якусь вартiсть. А поки е вони непритомними чи занадто слабкими, щоб чинити опiр, iншi звичайно потурають своiм почуттям та бажанням – i нерiдко у збочений та неприродний спосiб. Вiрно ж?
– Нiщо не таке, яким воно виглядае, – вiдповiла Цiрi, знову заливаючись рум’янцем.
– Наскiльки ж справедливе зауваження. – Вiн кинув наступну шкiрку на вiдповiдну купку. – І наскiльки ж безжально воно пiдводить нас до думки, що ми, Цiрi, не вiдаемо одне про одного нiчого. Знаемо тiльки зовнiшнi образи, а вони дурять.
Вiн почекав хвилинку, але Цiрi не поспiшала говорити хоча б щось.
– Хоча обом нам вдалося провести щось начебто вступного дiзнання, ми й надалi не вiдаемо одне про одного нiчого. Я не знаю, хто ти е, ти не знаеш, хто е я…
Цього разу вiн чекав iз розрахунком. Вона дивилася на нього, а в очах ii таiлося запитання, якого вiн очiкував. Щось дивне блиснуло в ii очах, коли вона те запитання поставила.
– Хто розпочне?
* * *
Якби сутiнками хтось прокрався до хати iз запалою, порослою мохом стрiхою, якби зазирнув усередину, у свiтлi вогню i жару побачив би сивобородого старця, схиленого над купою шкiр. Побачив би також дiвчину з попелястим волоссям i паскудним шрамом на щоцi, шрамом, що аж нiяк не пасував до великих, наче у дитини, зелених очиськ.
Але нiхто не мiг того побачити. Хата стояла серед очерету, на мочарах, куди нiхто не наважувався заходити.
* * *
– Звуся Висоготою iз Корво. Був я лiкарем. Хiрургом. Був алхiмiком. Був дослiдником, iсториком, фiлософом, етиком. Був професором в Оксенфуртськiй академii. Мусив я звiдти втiкати пiсля опублiкування одного трактату, який визнаний був безбожним, за що тодi, п’ятдесят рокiв тому, загрожувала смертна кара. Я мусив емiгрувати. Моя дружина емiгрувати не схотiла, тож кинула мене. А я зупинився лише на пiвднi, у Нiльфгардськiй iмперii. Урештi став викладачем етики в Імперськiй академii у Кастель Граупьянi, й посаду ту плекав я майже десять рокiв. Але й звiдти мусив я втiкати пiсля публiкацii одного трактату… До речi, твiр той говорив про тоталiтарну владу й про агресивний характер загарбницьких воен, але офiцiйно творовi й менi закидали метафiзичний мiстицизм i клерикальну схизму. Визнано було, що дiяв я за пiдказкою експансивних i ревiзiонiстських жрецьких угруповань, якi по-справжньому правлять королiвствами нордлiнгiв. Досить забавно у свiтлi першого мого смертного вироку за атеiзм, виданий двадцять рокiв перед тим! Зрештою, воно було так, що на Пiвночi експансивнi жерцi давно вже пiшли у забуття, але у Нiльфгардi того до вiдома не брали. Поеднання мiстицизму й забобонiв iз полiтикою переслiдували й суворо карали.
Нинi, оцiнюючи з перспективи рокiв, думаю, що, якби я пiдкорився i покаявся, може, уся справа б розвалилася й iмператор обмежився б немилiстю, без того, аби скористатися засобами надто рiзкими. Але я був розчарований. Упев
Страница 11
ений у своiй правотi, яку я вважав позачасовою i вищою вiдносно будь-якоi влади чи полiтики. Вiдчував я себе скривдженим, скривдженим несправедливо. Тиранiчно. Тож я налагодив активнi контакти iз дисидентами, таемними борцями iз тираном. Не встиг я й озирнутися, як сидiв разом iз дисидентами у ямi, а дехто з них, коли продемонстрували iм знаряддя катування, вказали на мене як на головного iдеолога руху.Імператор скористався правом помилування, але ж я був засуджений на банiцiю[9 - У середньовiчному правi: банiцiя (вiд лат. bannire – «прирiкати на вигнання») – покарання, що полягало у вигнаннi з земель чи краiни, що оголосила ii персонi; вирок позбавляв людину (частiше за все – шляхтича) гiдностi й честi; тому й убивство особи, засудженоi до банiцii, не засуджувалося.]… пiд загрозою миттевоi смертельноi кари в разi повернення на iмператорськi землi.
Тодi я образився на весь свiт, на королiвства, iмперii й унiверситети, на дисидентiв, урядникiв, юристiв. На колег i друзiв, якi, мов за дотиком чарiвноi палички, ними бути перестали. На другу дружину, яка, подiбно до першоi, вважала, що проблеми чоловiка – гiдний привiд для розлучення. На дiтей, якi вiд мене вiдреклися. Став я пустельником. Тут, в Еббiнгу, на болотах Переплуту. Перейняв я садибу у спадок вiд одного еремiта, iз яким колись вдалося менi познайомитися. Але зла доля хотiла, аби Нiльфгард анексував Еббiнг, i я, нi з того нi з сього, знову опинився в Імперii. Не маю я вже анi бажання, анi сил для подальших мандрiв, тому мушу тут критися. Імператорськi вироки не мають строку давнини, навiть у ситуацii, коли iмператор, який iх видав, давно мертвий, а нинiшнiй iмператор не мае приводiв пригадувати минулого добрим словом i подiляти його погляди. Смертельний вирок залишаеться у силi. Такi вже право й звичай у Нiльфгардi. Вироки за державну зраду не мають строку давнини й не пiдпадають пiд амнiстiю, яку кожен iмператор оголошуе при коронацii. Коли новий iмператор вступае на трон, амнiстуються усi, кого попередник його засудив… за винятком винних у державнiй зрадi. Не мае значення, хто править у Нiльфгардi: якщо вийде назовнi, що я живий i порушив вирок банiцii, перебуваючи на iмперськiй територii, моя голова скотиться з ешафоту.
Тож як бачиш, Цiрi, ми в цiлком подiбнiй ситуацii.
* * *
– Що то – етика? Я знала, але забула.
– Наука про мораль. Про правила вчинкiв звичаевих, шляхетних, поштивих i чемних. Про висоти добра, куди душу людську виносять справедливiсть i моральнiсть. І про безодню зла, у якi скидае неморальнiсть i непоштивiсть…
– Висоти добра! – пирхнула вона. – Справедливiсть! Моральнiсть! Не смiши мене, бо шрам на писку розiйдеться. Мав ти щастя, що не вистежували тебе мисливцi за нагородами, такi як Бонгарт. Побачив би ти тодi, що воно, отi безоднi зла. Етика? Лайна варта ота твоя етика, Висогото iз Корво. То не злих i непоштивих скидае на дно, нi! О, нi! То злi, але рiшучi скидають туди таких, хто моральний, поштивий i шляхетний, але не здатний на чини, хто вагаеться або сповнений каяття.
– Дякую за науку, – насмiшкувато сказав вiн. – Вiрю, що нехай би я й увесь вiк прожив, усе ж нiколи не пiзно чомусь навчитися. Воiстину, завжди варто послухати осiб зрiлих, бувалих i досвiдчених.
– А смiйся собi, смiйся, – шарпнула вона головою. – Поки можеш. Бо зараз моя черга. Зараз я розважу тебе оповiсткою. Оповiм тобi, як воно було зi мною. А як скiнчу, то побачимо, чи й далi буде в тебе бажання смiятися.
* * *
Якби того дня сутiнками хтось прокрався до хати iз запалою, порослою мохом стрiхою, якби зазирнув усередину крiзь шпарини у вiконницях, побачив би у скупо освiтлених нутрощах бiлобородого старця, який зосереджено слухае оповiстку дiвчини з попелястим волоссям, яка сидить на колодi бiля камiну. Помiтив би, що дiвчина говорить повiльно, наче ледь добираючи слова, що нервово потирае знiвечену паскудним шрамом щоку, що переплiтае розповiдь про свою долю довгими пасмами мовчання. Розповiдь про науки, якi вона отримала, всi з яких, окрiм единоi, виявилися брехливими i баламутними. Про обiтницi, якi iй дали i яких не дотримали. Розповiдь про те, як призначення, у яке наказано було iй вiрити, пiдло зрадило ii й вивело з дитинства. Про те, як за кожним разом, коли вона починала вiрити, падали на неi поневiряння, бiль, кривда й приниження. Про те, як тi, кому вона довiряла й кого любила, зрадили й не прийшли на допомогу, коли вона страждала, коли загрожували iй зганьблення, мука й смерть. Розповiдь про iдеали, яким наказували iй бути вiрною i якi пiдвели, зрадили, покинули ii тодi, коли вона iх потребувала, доводячи, що малого вони були вартi. Про те, як допомогу, дружбу – й кохання – знайшла вона нарештi серед тих, у яких, здавалося б, не належало шукати анi допомоги, анi дружби. Не згадуючи вже про кохання.
Але нiхто того не мiг побачити чи тим бiльше почути. Хата iз запалою, порослою мохом стрiхою була добре схована серед туманiв, на мочарах, куди нiхто не вiдважувався заходити.
Роздiл 2
Вступаючи у вi
Страница 12
дозрiвання, молода дiвчина починае пробувати нишпорити по галузях життя, попередньо iй недоступних, що у казках символiзуе входження до таемничоi вежi й пошук прихованоi там кiмнати. Дiвчина пiднiмаеться на верх вежi, ступаючи крученими сходами – сходи у снах е символами еротичного почуття. Заборонена кiмната, отой малий, замкнений на ключ покiй, символiзуе вагiну; повертання ключа у замку е символом сексуального акту.Бруно Беттельгейм. The Uses of Enchantment: The Meaning and Importance of Fairy Tales [10 - Бруно Беттельгейм. «The Uses of Enchantment: The Meaning and Importance of Fairy Tales»… – класична робота американського психолога Б. Беттельгейма «Користь вiд чародiйства: Сенс i значення казок», у якiй вiдомi народнi казки розглянутi з точки зору класичного психоаналiзу. У свiй час книжка мала кiлька нагород, а пiзнiше опинилася у центрi скандалу про плагiат.]
Захiдний вiтер принiс нiчну грозу.
Чорно-сине небо розкололося вздовж лiнii блискавки, вибухнуло протяглим лоскотом грому. Раптовий дощ ударив у пилюку краплями густими, наче масло, зашумiв по дахах, розмазав бруд на мiхурах, що затягували вiкна. Але сильний вiтер швидко вiдiгнав зливу, вiднiс грозу кудись iнде, далеко, за палаючий вiд блискавок горизонт.
І тодi розгавкалися собаки. Застукотiли копита, забряжчала зброя. Дикий галас i свист поставив заспаним селянам дибки волосся, вони зривалися у страху з лежанок, пiдпирали палицями дверi й вiконницi. Спiтнiлi долонi стискалися на держаках сокир, на вилах. Стискалися мiцно. Але безсило.
Жах, жах летить крiзь село. Втiкачi чи гонитва? Шаленi й жорстокi вiд лютi чи зi страху? Пролетять, не стримавши коней? Чи за мить нiч запалае вогнями запалених стрiх?
Тихо, тихо, дiти…
Мамо, чи це демони? Чи це Дике Полювання? Змори, родом з пекла? Мамо, мамо!
Тихо, тихо, дiти. То не демони, не дияволи… Гiрше.
То люди.
Собаки гавкали. Дув вихор. Іржали конi, били пiдкови. Крiзь нiч i крiзь село летiло гуляйполе.
* * *
Готспорн в’iхав на пагорб, стримав i розвернув коня. Був вiн обачним i обережним, не полюбляв ризику, особливо тодi, коли пильнiсть нiчого не коштувала. Не поспiшав з’iжджати униз, до рiчки, до поштовоi станцii. Волiв спершу роззирнутися.
Перед станцiею не було коней чи запряжок, стояв там лише поодинокий фургончик, запряжений парою мулiв. На плахтi виднiвся напис, якого Готспорн не мiг прочитати здалеку. Але небезпекою не пахло. Готспорн умiв вiдчувати небезпеку. Був професiоналом. Вiн з’iхав на геть захаращений кущами та лозою берег, рiшуче загнав коня у рiчку, перейшов ту галопом убрiд, серед крапель води, що злiтали вище сiдла. Качки, якi баблялися коло берега, втекли з голосним кряканням.
Готспорн пiдiгнав коня, через розгороджений плiт в’iхав на подвiр’я станцii. Зараз уже мiг прочитати напис на плахтi фургону, який виголошував: «Майстер Альмавера, Артист Татуажу». Кожне слово у напису було вимальоване iншим кольором, а починалися вони iз занадто великих, оздоблених iлюмiнованих лiтер. А на скринi возу, вище правого переднього колеса, помiтна була вимальована пурпуровою фарбою невелика роздвоена стрiла.
– З коня! – почув вiн з-за спини. – На землю i живо! Руки подалi вiд рукiв’я!
Вони пiдiйшли й оточили його безшелесно: праворуч Ассе, у чорнiй шкiрянiй куртцi, шитiй срiблом, злiва – Фалька у зеленому замшевому кубрачку й беретi з пiр’ячком. Готспорн стягнув каптур i заслону з обличчя.
– Ха! – Ассе опустив меч. – То ви, Готспорне. Упiзнав би, але мене отой чорний коник збив з пантелику!
– Але ж кобилка добра, – iз захватом сказала Фалька, зсуваючи берет на вухо. – Чорна, наче вугiль лискуча, анi волосинки свiтлiшоi. А зграбна! Ех, вродливиця!
– Ага, трапляються такi за неповнi сто флоренiв, – недбало усмiхнувся Готспорн. – Де Гiселер? Усерединi?
Ассе кивнув. Фалька, дивлячись на кобилку, наче зачарована, поплескала ту по шиi.
– Як бiгла через воду, – пiдвела дiвчина на Готспорна великi зеленi очi, – то була наче справжнiсiнька кельпi! Якби з моря випiрнула, а не з рiчки, то я б i не повiрила, що це не справжня кельпi.
– А панна Фалька колись бачила справжнiх кельпi?
– На картинцi. – Дiвчина раптом спохмурнiла. – Досить про те говорити. Йдiть усередину. Гiселер чекае.
* * *
Бiля вiкна, крiзь яке вливалося трохи свiтла, стояв стiл. На столi напiвлежала Мiстле, спершись на лiктi, вiд пояса униз гола, не маючи на собi нiчого, окрiм чорних панчiх. Мiж ii нескромно розставленими ногами схилявся худорлявий довговолосий егомосць у бурому халатi. Не мiг то бути нiхто iнший, як майстер Альмавера, артист татуажу, бо ж власне був зайнятий виколюванням на стегнi Мiстле кольоровоi картинки.
– Іди-но ближче, Готспорне, – запросив Гiселер, вiдсуваючи табурет вiд дальнього столу, за яким сидiв разом iз Іскрою, Кайлi й Рефом. Двое останнiх, як й Ассе, одягненi були у чорну телячу шкiру, всiяну пряжечками, заклепками, ланцюжками й iншими рiзноманiтними оздобами зi срiбла.
Якийсь ремiсник, подумав Готспорн, повинен був доб
Страница 13
яче на них заробити. Щури, як приходило до них бажання привдягнутися, платили кравцям, шевцям i римарям воiстину по-королiвськи. Зрозумiло, вони також нiколи не були проти, аби просто обдерти з жертви одяг чи прикраси, якi впали б iм у око.– Ти, як бачу, знайшов наше повiдомлення у руiнах староi станцii? – потягнувся Гiселер. – Ха, що я там кажу, iнакше б тебе тут не було. Ти навiть зашвидко дiстався, мушу визнати.
– Бо кобилка добра, – втрутилася Фалька. – Закладуся, що вона ще й швидка.
– Ваше повiдомлення я знайшов. – Готспорн не зводив з Гiселера очей. – А що з моiм? Дiсталося до тебе?
– Дiсталося… – зробив паузу отаман Щурiв. – Але… Ну, коротко кажучи… Не було тодi часу. А потiм ми упилися i треба було трохи вiдкласти. А тодi iнша дорога нам випала…
Сучий шмаркач, подумав Готспорн.
– Говорячи коротко, доручення ти не виконав?
– Виходить, нi. Вибач, Готспорне. Не було як… Але наступним разом – хо-хо! Обов’язково!
– Обов’язково! – iз пафосом пiдтвердив Кейлi, хоча нiхто не просив, аби вiн пiдтверджував.
Сучi, безвiдповiдальнi шмаркачi. Напилися. А пiзнiше iнша iм дорога випала. До кравцiв по оздобленi лахи, вiрно ж?
– Вип’еш?
– Дякую, нi.
– А може, чогось скуштуеш? – Гiселер вказав на оздоблену лаковану коробочку, що стояла помiж кубкiв та глечикiв.
Готспорн уже знав, чому в очах Щурiв жеврiв такий дивний блиск, чому рухи iхнi були такими нервовими й швидкими.
– Першосортна пилючка, – запевнив Гiселер. – Не вiзьмеш i крихти?
– Дякую, нi. – Готспорн промовисто глянув на плями кровi й слiд на сухому очеретi, що вiв до комори, чiтко вказуючи, куди поволокли труп. Гiселер зауважив той погляд.
Іскра хрипко розсмiялася. Вiдразу було добре видно: вона добряче пiднесена наркотиком.
– Один пахолок крутiя iз себе думав строiти, – пирхнув. – Тож Іскра його мусила полаяти.
– Я його аж так полаяла, що вiн кров’ю захлиснувся, – похвалилася. – І тодi iншi враз спокiрнiшали. Це зветься терор!
Як завжди, була вона обвiшана клейнодами, дiамантову сережку мала навiть у нiздрi. Не носила шкiру, але вишневий ii каптанчик iз парчевим узором був настiльки славетним, що став останнiм писком моди серед золотоi молодi з Турну. Як i шовкова хустка, якою обвивав голову Гiселер. Готспорн уже чув навiть про дiвчат, що стриглися «пiд Мiстле».
– То зветься терор, – повторив вiн задумливо, все дивлячись на кривавий патьок на пiдлозi. – А господар заiзду? Його дружина? Син?
– Нi-нi, – скривився Гiселер. – Вважаеш, що ми усiх зарубали? Та де там. У сараi iх зачинили, на деякий час. Тепер заiзд, як бачиш, наш.
Кейлi голосно прополоскав рота вином, виплюнув на пiдлогу. Маленькою ложечкою набрав у шкатулцi трошки фiсштеху, обережно насипав його на послинену пучку вказiвного пальця i втер наркотик собi у ясна. Вiддав коробочку Фальцi, яка повторила ритуал i передала фiсштех Рефу. Нiльфгардець вiдмовився, зайнятий переглядом каталогу кольорових татуювань, вiддав коробочку Іскрi. Ельфiйка передала наркотик Гiселеру, не вживаючи.
– Терор! – гарикнула, мружачи блискучi очi й шморгаючи носом. – Станцiю ми пiд терором маемо! Імператор Емгир тримае так увесь свiт, а ми тiльки оцю халупу. Але принципи тi самi!
– Ай, сука! – крикнула вiд столу Мiстле. – Дивися, що жагаеш! Зроби менi ще раз так, то я тобi жагну! Так, що навилiт пройде!
Щури – окрiм Фальки й Гiселера – рикнули смiхом.
– Хочеш бути красивою, то треба терпiти! – крикнула Іскра.
– Коли ii, майстре, коли, – додав Кейлi. – Вона мiж ногами загартована!
Фалька вилаялася паскудно й кинула в нього кубком. Кейлi ухилився, Щури знову рикнули смiхом.
– Виходить, – Готспорн вирiшив покласти край веселощам, – ви заiзд пiд терором тримаете. А навiщо? Не враховуючи задоволення, яке з тероризування випливае?
– Ми тута, – вiдказав Гiселер, втираючи собi фiсштах у ясна, – на чатах лежимо. Як хто тут встане, аби коней змiнити чи перепочити, то ми його обдираймо. Тут вигiднiше, нiж де на перехрестях чи у хащах бiля гостинця. Чи ж бо, як ото Іскра тiльки-но сказала, принципи тi самi.
– Але нинi, вiд свiтанку, токо отой оно нам попався, – втрутився Реф, вказуючи на майстра Альмаверу, що майже з головою сховався мiж стегнами Мiстле. – Голий-босий, як будь-який митець, не було його з чого грабувати, тож ми його з майстерностi грабуемо. Киньте оком, який вiн на малюнки вмiлий.
Вiдкрив передплiччя i показав татуювання – голу жiнку, яка рухала сiдницями, коли вiн стискував кулак. Кейлi також похвалився – навколо його руки, вище всiяного шипами браслету, звивався зелений змiй iз розкритою пащею i багровим роздвоеним язиком.
– Елегантна рiч, – байдуже промовив Готспорн. – І корисна при упiзнаваннi трупiв. Але ж грабунок вам не дуже вдався, дорогi Щури. Доведеться вам митцю за його мистецтво заплатити. Не було коли вас попередити: вже сiм днiв як, вiд першого вересня, знаком е роздвоена пурпурова стрiла. А вiн таку мае намальовану на возi.
Реф вилаявся, Кейлi засмiявся. Гiселер байдуже махнув рукою.
– Ну що ж. Як
Страница 14
треба, то заплатиться йому за його голки та фарби. Пурпурова стрiла, кажеш? Запам’ятаемо. Якщо до ранку сюди ще якiсь зi стрiлами пiд’iдуть, не буде iм кривди.– Маете намiр тут до ранку стирчати? – трохи навмисне здивувався Готспорн. – Безрозсудно, Щури. Ризиковано й небезпечно!
– Як-як?
– Ризиковано й небезпечно.
Гiселер стенув плечима, Іскра пирхнула й вишмаркалася на пiдлогу. Реф, Кейлi й Фалька дивилися на купця так, наче вiн оце тiльки заявив iм, що сонце занурилося у рiчку й треба швидко його виловити, бо раки общипають. Готспорн зрозумiв, що оце зараз вiн волав до розуму шалених шмаркачiв. Що застерiгав вiд ризику й небезпеки фанфаронiв, повних дурноi бравурностi, – тих, кому поняття цi цiлком чужi.
– Погоня за вами йде, Щури.
– Ну й що з того? Готспорн зiтхнув.
Розмову перервала Мiстле, яка пiдiйшла до них, не завдаючи собi клопоту вдягнутися. Поставила ногу на лавку й, крутячи стегнами, продемонструвала всiм справу рук майстра Альмавери: кармазинову троянду на зеленому стеблi iз двома листками, розмiщену на стегнi – одразу бiля пахвини.
– Га? – запитала, стаючи руки в боки. Їi браслети, що сягали майже лiктiв, блиснули дiамантово. – Що скажете?
– Краса, – пирхнув Кейлi, вiдгортаючи з чола волосся.
Готспорн помiтив, що Щур носив сережки у проколотих вушних раковинах. Без сумнiву, скоро сережки такi стануть – як i набита металом шкiра – модними серед золотоi молодi у Турнi й у всьому Гесо.
– Твоя черга, Фалько, – сказала Мiстле. – Що накажеш собi виколоти?
Фалька торкнулася ii стегна й придивилася до татуювання. Зблизька. Мiстле ласкаво скуйовдила ii попелясте волосся. Фалька захихотiла й без жодних церемонiй почала роздягатися.
– Хочу таку саму троянду, – заявила. – На тому самому мiсцi, що й у тебе, кохана.
* * *
– Але ж i мишей у тебе, Висогото. – Цiрi перервала оповiстку, дивлячись на пiдлогу, де у колi вiд кинутого каганцем свiтла юрмився справжнiй мишачий парад. Можна було собi тiльки уявити, що там дiялося поза колом, у темрявi. – Придався б тобi кiт. Або краще – два коти.
– Гризуни, – кахикнув пустельник, – лiзуть до халупи, бо зима йде. А кота я мав. Але той, безчесна тварина, кудись гайнув, згинув.
– Певно загриз його лис або куниця.
– Не бачила ти того кота, Цiрi. Якщо його й загризли, то дракон. Не менше.
– Отакий був? Ха, шкода. Вiн би тим мишам не дозволив у мене по лiжку лазити. Шкода.
– Шкода. Але я думаю, що вiн повернеться. Коти завжди повертаються.
– Докину до вогню. Холодно.
– Холодно. Диявольськи холоднi зараз ночi… А це ж навiть не середина жовтня… Розповiдай далi, Цiрi.
Цiрi мить сидiла нерухомо, задивившись у вогнище. Вогонь на пiдкинутих дровах ожив, затрiщав, загудiв, кинув на знiвечене обличчя дiвчини золотий блиск i рухливi тiнi.
– Розповiдай.
* * *
Майстер Альмавера наколював, а Цiрi вiдчувала, як сльози витискаються у неi з кутикiв очей. Хоча вона завбачливо задурила себе перед процедурою вином i бiлим порошком, бiль був нестерпний. Вона стискала зуби, аби не застогнати. Але не стогнала й, зрозумiло, вдавала, що не звертае уваги на голки, а сам бiль зневажае. Намагалася, наче нiчого не сталося, брати участь у розмовi, яку Щури вели з Готспорном, людиною, яка намагалася вдавати купця, але яка – окрiм того факту, що жила з торговцiв, – iз торговцями нiчого спiльного не мала.
– Чорнi хмари скупчилися над вашими головами, – говорив Готспорн, проводячи по обличчях Щурiв темними очима. – Мало того, що на вас полюе префект з Амарiлло, мало того, що Варнхагени, мало того, що барон Касадей…
– Отой? – скривився Гiселер. – Префекта й Варнхагенiв я розумiю, але з чого б то якийсь там Касадей так щодо нас затятий?
– Заскавчав вовк по-баранячому, – усмiхнувся Готспорн, – та ще й жалiбно, бе-бе, нiхто мене не любить, нiхто мене не розумiе, куди не пiду, камiнням кидають, «геть!» кричать, за що так, за що така кривда й несправедливiсть? Дочка барона Касадея, дорогенькi моi Щури, пiсля пригоди над рiчкою Плiшкою до сьогоднi хворiе, у гарячцi лежить…
– Аааа, – пригадав собi Гiселер. – Карета iз четвiркою тарантових![11 - Тарантовий – чорно-бiлоi мастi.] То та панна?
– Та. Зараз, як я й мовив, хворiе, ночами прокидаеться iз криком, пана Кейлi згадуе… Але особливо панну Фальку. І брошку, пам’ять за матусею-небiжчицею, яку ту брошку панна Фалька насильно iз сукнi ii здерла. Повторюючи при тому всякi рiзнi слова.
– Там аж нiяк не у тому справа! – крикнула з-за столу Цiрi, маючи можливiсть криком погамувати бiль. – Ми барону неповагу й деспект виказали, дозволивши, аби вона незайманою пiшла! Треба було зграти панянку!
– І справдi. – Цiрi вiдчувала погляд Готспорна на своiх голих стегнах. – Бо то ж велика неповага – не зграти. Не дивина, що ображений Касадей збройну гассу скликав, нагороду визначив. Клявся публiчно, що всi ви головами вниз повиснете з крокштинiв[12 - Крокштин (вiд нiм. Kragstein – «скоба») – архiтектурний елемент; кiнчик опорноi балки, що виступае з муру будiвлi.] на мурах йо
Страница 15
о замку. Також обiцяв, що за ту здерту з дочки брошку з панни Фальки здере вiн шкiру. Пасами.Цiрi вилаялася, а Щури зайшлися диким реготом. Іскра чхнула i страшенно обшмаркалася: фiсштех подражнював iй слизову.
– Ми тi погонi вертiли собi, – заявила, витираючи шарфиком нiс, уста, пiдборiддя i стiл. – Префект, барон, Варнхагени! Гонять нас, але не здогонять! Ми – Щури! За Вельдою ми три зигзаги зробили, а тi дурнi зараз ген у бiк гонять, по холодному слiду. Ранiше, нiж у себе прийдуть, задалеко опиняться, аби завертати.
– Та нехай би й завернули! – запально сказав Ассе, який певний час тому прийшов уже з варти, на якiй його нiхто не заступив i заступати намiру не мав. – Порубаемо iх, та й уся iсторiя!
– А точно! – крикнула зi столу Цiрi, забувши вже, як минулоi ночi утiкали вони вiд погонi через села над Вельдою i який вона тодi мала страх.
– Добре. – Гiселер гепнув долонею об стiл, кладучи рiзко край галасливiй балаканинi. – Кажи, Готспорне. Бо я ж бачу, що ти хочеш нам про щось сказати, про щось важливiше за префекта, Варнхагенiв, барона Касадея i його вразливу дочечку.
– Бонгарт вашим слiдом йде.
Запала тиша, незвичайно довга. Навiть майстер Альмавера перестав на мить колоти.
– Бонгарт, – повторив протягло Гiселер. – Стара сива сволота. Файно ми комусь мусили досадити.
– Комусь багатому, – кивнула Мiстле. – Не кожного на Бонгарта вистачить.
Цiрi вже хотiла спитати, хто отой Бонгарт, але випередили ii – майже одночасно, единим голосом – Реф i Ассе.
– То мисливець за нагородами, – похмуро пояснив Гiселер. – Ранiше начебто жовнiрською долею перебивався, тодi – мандрiвною торгiвлею, врештi взявся за вбивства людей за нагороду. Сучий син, яких мало.
– Говорять, – досить безтурботно сказав Кейлi, – що коли б усiх, кого Бонгарт засiк, на одному жальнику схотiли поховати, той жальник на половину морга[13 - Морг (вiд нiм. Morgen – «ранок) – середньовiчна мiра площi грунту, чий розмiр пов’язаний iз розмiром дiлянки, яку рiльник може зорати конем вiд ранку до полудня; у польському Середньовiччi дорiвнював близько 0,57 га.] мав би бути.
Мiстле насипала бiлого пороху в заглибину помiж великим i вказiвним пальцем, рiзко вдихнула.
– Бонгарт ганзу Великого Лотара розбив, – сказала. – Засiк його й брата, того, що Мухоморцем звали.
– Кажуть: ударом у спину, – кинув Кейлi.
– Також Вальдеса забив, – додав Гiселер. – А як Вальдес загинув, то розпалася i його ганза. Одна з кращих була. Порядне, круте гуляйполе. Чьоткi чуваки. Думав я свого часу до них пристати. До того, як ми знюхалися.
– Усе правда, – сказав Готспорн. – Такоi ганзи, як ганза Вальдеса, не було другоi – i не буде. Пiснi про те спiвають, як вирвалися вони з облави пiд Сардою. Ото голови буйнi, ото вмiлiсть кавалерська! Мало хто з ними зрiвнятися мiг.
Щури раптом замовкли i втупили в нього очi, блискучi й злi.
– Ми, – через хвилинку тишi вицiдив Кейлi, – вшiстьох колись крiзь ескадрон нiльфгардськоi кiнноти продерлися!
– Ми Кейлi у нiссiрiв вiдбили! – гарикнув Ассе.
– З нами, – засичав Реф, – також не кожен зрiвнятися може!
– Так i е, Готспорне, – випхнув груди Гiселер. – Щури не гiршi вiд жодного iншого гуляйполя, не гiршi й вiд Вальдесовоi ганзи. Умiлiсть кавалерська, кажеш? То я тобi дещо про вмiлiсть панянок розповiм. Іскра, Мiстле й Фiлька, втрьох, як тут сидять, бiлим днем проiхалися серединою мiстечка Друiг, а, довiдавшись, що Варнхагени у трактирi стоять, прочвалували крiзь той трактир! Наскрiзь! З головного входу в’iхали, з подвiр’я виiхали. А Варнхагени так i лишилися з роззявленими ротами, над побитими кубками й пивом порозливаним. Може, скажеш, що то невеличка вправнiсть?
– Не скаже, – випередила вiдповiдь Мiстле, усмiхаючись злостиво. – Не скаже, бо знае, ким е Щури. І гiльдiя його те також знае. Майстер Альмавера скiнчив татуювати. Цiрi подякувала з гордою пичкою, вдяглася i присiла до компанii. Пирхнула, вiдчувши на собi дивний, оцiнювальний – i немовби насмiшкуватий – погляд Готспорна. Глипнула на нього злим оком, демонстративно притулилася до плеча Мiстле. Вже встигла зрозумiти з практики, що такi демонстрацii приголомшують i добряче охолоджують панiв, як у iхнiх головах з’являються амори. У випадку Готспорна дiяла вона дещо на вирiст, бо псевдокупець з тоi точки зору не був занадто нав’язливим.
Готспорн був для Цiрi загадкою. Бачила вона його ранiше один-единий раз, решту розповiла iй Мiстле. Готспорн i Гiселер, пояснила, знаються i кумаються здавна, мають умовнi сигнали, гасла й мiсця зустрiчей. Пiд час тих зустрiчей Готспорн дае iнформацiю – i тодi вони iдуть на вказаний тракт i нападають на вказаного купця, конвой чи караван. Інколи вбивають вказану особу. І завжди е умовний знак – на купцiв iз таким знаком на возах нападати не можна.
Цiрi спочатку була здивована i трохи розчарована – дивилася вона на Гiселера, як на героя, мала Щурiв за взiрець свободи й незалежностi, сама полюбила ту свободу, те презирство до всiх i всього. Аж тут несподiвано довелося виконувати роб
Страница 16
ту на замовлення. Їм, наче найманим розбiйникам, хтось наказував, кого бити. Мало того – хтось забороняв когось iм бити, а вони слухали, похнюпившись.– Щось за щось, – стенула плечима допитувана Мiстле. – Готспорн вiддае нам накази, але й дае iнформацiю, завдяки якiй ми виживаемо. Свобода й презирство мають своi межi. Аж, зрештою, завжди е так, що ти – чиесь знаряддя.
Таке воно життя, Соколице.
Цiрi була здивована й розчарована, але те швидко минуло. Вона вчилася. Також i тому, аби не дуже дивуватися i не забагато очiкувати – бо тодi розчарування мало стати бiльшим.
– Я, дорогi моi Щури, – говорив тим часом Готспорн, – мав би ремедiум вiд усiх ваших клопотiв. Вiд нiссiрiв, баронiв, префектiв, вiд Бонгарта навiть. Так-так. Бо хоча стискаеться на ваших шиях аркан, я мав би спосiб на те, щоб iз петлi вислизнути. Іскра пирхнула, Реф зареготав. Але Гiселер стишив iх жестом, дозволив Готспорну продовжувати.
– Кажуть, – сказав за хвилинку купець, – що у будь-який день буде проголошена амнiстiя. Якщо навiть на комусь кондемнацiя[14 - Кондемнацiя (вiд лат. condemnatio – «засудження») – можливiсть засудити звинуваченого заочно; вiдповiдно, й вирок, який винесено щодо цього суб’екта заочно.] висить, та що там – навiть коли над кимось мотузка висить, буде тому прощено, якщо тiльки вiн об’явиться й у винi признаеться. Те й вас стосуеться.
– Дурня йохана! – крикнув Кейлi, трохи зi сльозами на очах, бо оце власне втягнув носом дещицю фiсштеху. – Нiльфгардськi фокуси, фортелi! Не нас, стрiляних горобцiв, на такi плевели брати можна.
– Потроху, – стримав його Гiселер. – Не гарячкуй, Кейлi. Готспорн, як ми його знаемо, не звик слова на вiтер кидати чи морду за так кривити. Звик вiн знати, що й для чого говорить. І тому напевне вiдае, та й нам розповiсть, звiдки та раптова нiльфгардська ласкавiсть.
– Імператор Емгир, – спокiйно сказав Готспорн, – бере дружину. Скоро ми у Нiльфгардi матимемо iмператрицю. Тому мають оголосити амнiстiю. Імператор начебто страшенно щасливий, тож i iншим хоче подарувати щастя.
– До дупи менi iмператорське щастя, – зарозумiло заявила Мiстле. – А амнiстiею дозволю собi не скористатися, бо чогось та нiльфгардська ласка менi свiжим мiшком тхне. Начебто палю на шпичак стругали, ха-ха!
– Сумнiваюся, – стенув плечима Готспорн, – аби то був пiдступ. Це ж справа полiтична. І велика. Бiльша, нiж ви, Щури, нiж усе мiсцеве гультяйство, докупи взяте. Тут у полiтицi справа.
– Чи то – про що? – нахмурився Гiселер. – Бо ми анi дiдька не зрозумiли.
– Весiлля Емгира е полiтичним, i полiтичнi справи за допомогою весiлля того мусять бути вигранi. Імператор творить тим шлюбом союз, хоче ще сильнiше Імперiю згуртувати, покласти край прикордонним сутичкам, мир запровадити. Бо знаете, iз ким вiн одружуеться? Із Цiрiллою, спадкоемицею трону Цiнтри.
– Брехня! – крикнула Цiрi. – Дурня повна!
– І яким це чином панна Фалька звинувачуе мене у брехнi? – Готспорн пiдвiв на неi очi. – Чи ж би е вона краще поiнформованою?
– Напевне!
– Тихiше, Фалько, – скривився Гiселер. – Як тобi сором на столi наколювали, ти мовчала, а тепер репетуеш? Що то за Цiнтра, Готспорне? Що то за Цiрiлла? І начебто чому воно мае бути важливим?
– Цiнтра, – втрутився Реф, сиплячи собi фiсштех на палець, – то королiвствечко на пiвночi, за яке Імперiя воювала з тамтешнiми володарями. Рокiв три чи чотири тому воно було.
– Вiрно, – пiдтвердив Готспорн. – Імперськi пiдкорили Цiнтру й навiть перейшли рiчку Ярру, але пiзнiше мусили вiдступити.
– Бо отримали пiд дупу пiд горою Содден! – гарикнула Цiрi. – Вiдступили, ага, мало пiдштаники не погубили!
– Панна Фалька, як бачу, обiзнана з новочасною iсторiею. Похвально, похвально для такого молодого вiку. Чи вiльно менi запитати, де панна Фалька тому вчилася?
– Не вiльно!
– Досить! – знову втрутився Гiселер. – Давай про ту Цiнтру, Готспорне. І про амнiстiю.
– Імператор Емгир, – сказав купець, – вирiшив створити у Цiнтрi плющове панство…
– Яке?
– Плющове. Що, наче плющ, не в силах iснувати без потужного дерева, навколо якого завиваеться. А деревом тим е Нiльфгард. Уже iснують такi панства, вiзьмемо хоча б Метiнну, Маехт, Туссан… Королюють там мiсцевi династii. Начебто королюють, треба розумiти.
– Те зветься «уявна автономiя», – похвалився Реф. – Я про таке чув.
– Проблема з тiею Цiнтрою була у тому, що тамтешня королiвська лiнiя вигасла…
– Вигасла?! – здавалося, з очей Цiрi сипнуть за мить зеленi iскри. – Добре ж вона вигасла! Нiльфгардцi вбили королеву Каланте! Просто вбили!
– Визнаю, – Готспорн жестом заспокоiв Гiселера, який вже знову готувався ганити Цiрi за втручання, – що панна Фалька просто фонтануе знанням. Королева Цiнтри i справдi полягла пiд час вiйни. Загинула також, як думали, ii онука Цiрiлла, остання з королiвськоi кровi. Тодi Емгиру не залишалося робити нiчого, нiж створити, як ото мудро сказав нам пан Реф, уявну автономiю. Аж тут раптом нi з того нi з сього ота Цiрiлла знайшлася.
– Казочки якiсь, – пирхнула Іскра
Страница 17
спираючись на плече Гiселера.– І справдi, – кивнув Готспорн. – Трохи воно як у казцi, треба визнати. Кажуть, що оту Цiрiллу зла чаклунка ув’язнила була десь на далекiй Пiвночi, у магiчнiй вежi. Але вдалося iй – Цiрiллi, не вежi – втекти й попросити притулку в Імперii.
– То одна велика, холерна, неправдива дурня i брехня! – верещала Цiрi, тремтливими руками хапаючи коробочку з фiсштехом.
– А iмператор Емгир, як несуть чутки, – продовжував не збитий з пантелику Готспорн, – щойно побачив ii, закохався без пам’ятi й хоче взяти за дружину.
– Соколиця мае рацiю, – твердо сказала Мiстле, акцентуючи слова ударами кулака об стiл. – То все холерна дурня! Тiльки не можу зрозумiти, про яку холерну холеру тут йдеться. В одному я впевнена: спирати на тiй дурнi надiю на нiльфгардську ласку було б ще бiльшою дурнею.
– Так i е, – пiдтримав ii Реф. – Що нам за справа до iмператорського одруження? Та хоча б i не знаю, з ким iмператор одружувався, на нас iнша наречена чекатиме. Конопляна!
– Не у ваших шиях справа, дорогоцiнний Щуре, – нагадав Готспорн. – Це полiтика. На пiвнiчних рубежах Імперii все ще ребелii,[15 - Ребелiя – повстання (заст.).] бунти й усiлякi рухи, особливо у тiй Цiнтрi та в околицях. А вiзьме Імператор за дружину спадкоемицю Цiнтри, i Цiнтра заспокоiться. Буде урочиста амнiстiя, повстанськi загони зiйдуть з гiр, перестануть iмперських шарпати й прикростi iм вчиняти. Ба, якщо цiнтрiйка сяде на iмператорському тронi, то бунтiвники й в iмперську армiю можуть вступити. А ви ж знаете, що на Пiвночi, за рiчкою Яррою, вiйна тривае, кожен солдат важливий.
– Ага, – скривився Кейлi. – Отепер я зрозумiв! Отака то амнiстiя! Дадуть вибiр: отут паля загострена, отут iмперськi кольори. Або палю в жопу, або кольори на спину. І на вiйнусю, за iмперiю помирати!
– На вiйнусi, – повiльно сказав Готспорн, – i насправдi по-рiзному бувае, як воно у тiй пiсеньцi спiвають. Але ж не всiм треба воювати, дорогенькi моi Щури. Хоча можливим, вочевидь пiсля виконання умов амнiстii i визнання провини, е певний рiд… заступноi служби.
– Чого?
– Знаю, у чому справа. – Зуби Гiселера блиснули коротко на засмаглiй, синiй вiд поголеноi щетини пицi. – Купецька гiльдiя, дiти, мала б бажання нас пригорнути. Притулити й приголубити. Як панiматка.
– Скорiше як суча мати, – буркнула пiд нiс Іскра. Готспорн вдав, що не почув.
– Маеш повну слушнiсть, Гiселере, – сказав прохолодно. – Гiльдiя може, якщо забажае, вас найняти. Офiцiйно, для рiзноманiтностi. І приголубити. Дати охорону. Також офiцiйно й також для рiзноманiтностi.
Кейлi хотiв щось сказати, Мiстле хотiла щось сказати, але швидкий погляд Гiселера вiдiбрав мову в обох.
– Перекажи гiльдii, Готспорне, – сказав холодно отаман Щурiв, – що ми вдячнi за пропозицiю. Подумаемо, прикинемо, погомонимо. Вирiшимо, що вчинити.
Готспорн встав.
– Поiхав я.
– Зараз, в нiч?
– У селi заночую. Тут менi якось незручно. А завтра прямiсiнько до кордону з Метiнною, потiм головним шляхом до Форгехаму, де я до Еквiнокцii забавлятимуся, i хтозна, чи не довше. Бо стану там очiкувати на тих, хто вже вирiшив, що вони готовi об’явитися i пiд моею опiкою чекати амнiстii. Та й ви не марудьтеся, добре вам раджу, iз роздумуванням та прикидками. Бо Бонгарт готовий амнiстiю випередити.
– Постiйно ти нас лякаеш тим Бонгартом, – повiльно сказав Гiселер, також встаючи. – Можна б подумати, що та сволота вже за рогом… А вiн, напевне, ще за горами, за лiсами…
– …у Ревнощах, – спокiйно закiнчив Готспорн. – У корчмi «Пiд головою химери». Якiсь тридцять миль звiдси. Якби не вашi зигзаги над Вельдою, ви б у нього ще вчора впакувалися. Але вас те, знаю, не лякае. Бувай, Гiселере. Бувайте, Щури. Майстре Альмаверо? Я iду до Метiнни, а завжди люблю компанiю на дорогу… Що кажете, майстре? Що охоче? Так я i думав. То пакуйте свiй крам. Заплатiть майстру, Щури, за його артистичну працю.
* * *
Поштова станцiя пахла смаженою цибулькою i заливайкою,[16 - Інша назва цiеi польськоi, чеськоi та бiлоруськоi страви «жур», «журек» або «кiсялiця»; молочний кислий суп, в основi якого житне борошно, залите водою i заквашене протягом одного-двох днiв (що й зветься «журом»); у суп додають ковбасу, копчене м’ясо, варене яйце.] приготованими дружиною господаря станцii, яку тимчасово випустили з-пiд сарайного арешту. Свiчка на столi прискала, пульсувала, мела вусом полум’я. Щури схилилися над столом так, що полум’я грiло iхнi голови, а тi мало не торкалися одна одноi.
– Вiн у Ревнощах, – тихо говорив Гiселер. – У заiздi «Пiд головою химери». Десь день дороги звiдси. Що ви про це думаете?
– Те, що й ти! – гарикнув Кейлi. – Їдьмо туди, й уб’емо сучого сина.
– Помстимося за Вальдеса, – сказав Реф. – І за Мухоморця.
– І не стануть нас, – засичала Іскра, – рiзнi там Готспорни в очi колоти чужою славою i завзятiстю. Уконтропупимо того Бонгарта, трупоiда того, того вовкулаку. Приб’емо його голову над дверима корчми, аби до назви пасувало! І щоб усi бачили, що не характерником, а смертним вi
Страница 18
був, як iншi, а наприкiнцi на кращих наскочив. Покажемо, яка ганза найкраща вiд Корату до Переплуту!– Пiснi про нас по ярмарках заспiвають! – запально сказав Кейлi. – А то й по замках!
– Їдемо. – Ассе гепнув об стiл долонею. – Їдемо i вб’емо падлюку.
– А пiсля, – вирiшив Гiселер, – подумаемо про ту амнiстiю… Про Гiльдiю… Чого морду кривиш, Кейлi, наче клопа розгриз? Вони на п’яти нам наступають, а зима йде. Думаю так, Щурята: перезимуемо, амнiстiйне тепле пиво потягуючи. Витримаемо у тiй амнiстii гречно й пристойно… десь так до весни. А навеснi… Як травичка з-пiд снiгу вилiзе…
Щури засмiялися хором, тихо, зловiсно. Очi iхнi горiли, наче у справжнiх щурiв, коли вночi, у темному завулку пiдходять тi до пораненоi людини, яка не може вже боронитися.
– Вип’емо, – сказав Гiселер. – Бонгарту на погибель! З’iмо цього супчику, а тодi спати. Вiдпочивати, бо до ранку рушаемо.
– Ясно, – пирхнула Іскра. – Берiть приклад з Мiстле й Фальки, вони вже годину як у лiжку.
Дружина господаря поштовоi станцii затряслася бiля казана, знову почувши вiд столу тихе, паскудне хихотiння.
* * *
Цiрi пiдвела голову, потiм якийсь час мовчала, задивившись у ледь живий вогник каганця, у якому догоряли залишки масла.
– Я тодi вийшла зi станцii тихцем, наче злодiйка, – продовжила розповiдь. – Над ранок, у суцiльнiй темрявi… Але непомiтно втекти не зумiла. Мiстле, мабуть, прокинулася, як я з лiжка вставала. Зловила мене у стайнi, як я коня сiдлала. Але здивування не виказала. І зовсiм не намагалася мене затримати… Вже починало свiтати…
– Зараз також недовго до свiтанку, – позiхнув Висогота. – Час спати, Цiрi. Завтра продовжиш оповiстку.
– Може, ти й маеш слушнiсть. – Вона також позiхнула, встала, потягнулася сильно. – Бо i в мене вже очi злипаються. Але з такою швидкiстю, пустельнику, я ж нiколи не скiнчу. Скiльки то вже вечорiв позаду? Щонайменше десять. Боюся, що уся розповiдь може зайняти тисячу й одну нiч.
– Маемо час, Цiрi. Маемо час.
* * *
– Вiд кого хочеш втекти, Соколичко? Вiд мене? Чи вiд себе?
– Із втечами я скiнчила. Тепер хочу дещо наздогнати. Тому мушу повернутися… туди, де все почалося. Мушу. Зрозумiй те, Мiстле.
– Це тому… Тому ти була сьогоднi милою зi мною? Вперше за стiльки днiв… Останнiй прощальний раз? А потiм – забути?
– Я нiколи тебе не забуду, Мiстле.
– Забудеш.
– Нiколи. Клянуся тобi. І це не був останнiй раз. Я знайду тебе. Прийду по тебе… Приiду золотою каретою з шiстьма кiньми. Із почтом дворян. Побачиш. Я скоро буду мати… можливостi. Багато можливостей. Зроблю так, що змiниться твоя доля… Побачиш. Переконаешся, як багато я зумiю зробити. Як багато змiнити.
– Чималу треба для того мати силу, – зiтхнула Мiстле. – І потужну магiю…
– І це також можливе. – Цiрi облизала губи. – Магiя також… Можу ii вiднайти… Все, що я колись втратила, може повернутися… І знову стати моiм. Обiцяю тобi, здивуешся, коли ми знову зустрiнемося.
Мiстле вiдвернула обстрижену голову, вдивлялася у блакитно-рожевi смуги, якi скорий свiтанок уже вимальовував над схiдним краем свiту.
– І справдi, – сказала вона тихо. – Я буду дуже здивована, якщо ми ще колись зустрiнемося. Якщо ще колись побачу я тебе, маленька. Їдь уже. Не станемо цього затягувати.
– Чекай на мене. – Цiрi шморгнула носом. – І не дай себе вбити. Подумай про ту амнiстiю, про яку говорив Готспорн. Навiть якби Гiселер й iншi не хотiли… Ти ж подумай про те, Мiстле. Це може виявитися способом виживання… Бо я повернуся по тебе. Клянуся.
– Поцiлуй мене.
Свiтало. Йшло свiтло, ставало холодно.
– Кохаю тебе, Омелюшко.
– Кохаю тебе, Соколичко. Їдь уже.
* * *
– Вочевидь, вона менi не вiрила. Була переконана, що я перелякалася, що погнала за Готспорном, аби шукати порятунку, благати про амнiстiю, якою вiн так нас пiдманював. Звiдки могла вона знати, якi вiдчуття мене обгорнули, коли я слухала те, що Готспорн говорив про Цiнтру, про мою бабцю Каланте… І про те, що якась «Цiрiлла» стане дружиною iмператора Нiльфгарду. Того самого iмператора, який бабцю Каланте вбив. А за мною послав того чорного рицаря з пiр’ям на шоломi. Я розповiдала тобi, пам’ятаеш? На островi Танедд, коли той простягнув до мене руку, я пустила йому кров! Повинна я тодi була його вбити… Але якось не змогла… Дурна була! А, що там, може, вiн там, на Танеддi, стiк кров’ю та здох… Чому ти так на мене дивишся?
– Розповiдай. Розповiдай, як ти поiхала за Готспорном, аби вiднайти спадок. Вiдшукати те, що тобi належало.
– Ти дарма говориш з iронiею, дарма насмiхаешся. Так, я знаю, то було безглуздо, тепер я те бачу, та й тодi… Я була мудрiшою у Каер Моренi й у храмi Мелiтеле, там я знала, що те, що минуло, не може повернутися, що я вже не княжна Цiнтри, а хтось iнший, що жодного спадку я вже не маю, що те втрачено i що з цим треба погодитися. Пояснили менi те мудро й спокiйно, а я це прийняла. Також спокiйно. І раптом воно почало повертатися. Спершу, коли менi намагалася в очi засвiтити титулом тiеi баронеси Касадей… Я нiколи не п
Страница 19
реймалася такими справами, а тодi раптом розлютилася, носа задерла й розкричалася, що я ще бiльше титулована й набагато вище уроджена. І вiд того часу почала я про те думати. Вiдчувала, як зростае в менi гнiв. Ти це розумiеш, Висоготе?– Розумiю.
– А розповiдь Готспорна переповнила чашу. Я мало не кипiла зi злостi… Стiльки менi ранiше говорили про призначення… А тут те призначення на користь когось iншого, завдяки простому шахрайству. Хтось видав себе за мене, за Цiрi з Цiнтри, й буде мати все, буде вiд дiамантiв аж блищати… Нi, не могла я думати нi про що iнше… Раптом зрозумiла, що недоiдаю, що мерзну, сплячи пiд голим небом, що iнтимнi мiсця мушу мити у льодяних струмках… Я! Я у золотiй ваннiй митися повинна! Водою, що повинна нардом i трояндами пахнути! Нагрiтi рушники! Чиста постiль! Розумiеш, Висогото?
– Розумiю.
– Я раптом хоч до найближчоi префектури стала готова iхати, до найближчого форту, до тих чорних нiльфгардцiв, яких я так боялася i так ненавидiла… Я була готова сказати: «Це я Цiрi, ви, дурнi нiльфгардцi, то мене повинен взяти за дружину ваш дурнуватий iмператор, вашому iмператору пiдклали якусь наглючу аферистку, а той iдiот не розпiзнав шахрайства». Була я настiльки затятою, що зробила б те, знайдись така оказiя. Без роздумiв. Розумiеш, Висогото?
– Розумiю.
– На щастя, я охолонула.
– На велике твое щастя, – серйозно кивнув вiн. – Справа одруження iмператора мае усi ознаки державноi афери, битви прибiчникiв i фракцiй. Якби ти об’явилася, псуючи справу якимось впливовим силам, не уникнула б стилету чи отрути.
– Я те також зрозумiла. І забула. Давно забула. Визнати, хто я така, означало смерть. Мала я можливiсть у тому переконатися. Але не станемо обганяти факти.
Вони мовчали якийсь час, працюючи над шкурками. Кiлька днiв тому лови вдалися на диво добре, у пастки та сильцi потрапило чимало ондатр i нутрiй, двi видри й один бобер. Тож вони мали чимало роботи.
– Ти наздогнала Готспорна? – запитав нарештi Висогота.
– Наздогнала. – Цiрi витерла чоло рукавом. – Навiть швидко, бо вiн не поспiшав. І зовсiм не здивувався, як мене побачив.
* * *
– Панно Фалько! – Готспорн натягнув вуздечку, танцюючим кроком розвернув ворону кобилку. – Що за приемна несподiванка! Хоча, признаюся, не така вже й велика. Сподiвався я, не стану критися, сподiвався. Знав, що ти, панно, зробиш вибiр. Мудрий вибiр. Помiтив я блиск розуму у твоiх, панно, пречудових i повних чарiвностi очах. Цiрi пiд’iхала ближче, так, що вони майже зiткнулися стременами. Потiм вiдхаркнула голосно, схилилася i сплюнула на пiсок гостинця. Навчилася плювати в такий спосiб – огидний, але результативний, коли треба було остудити чийсь запал спокусника.
– Я так розумiю, – легенько усмiхнувся Готспорн, – що ти хочеш скористатися з амнiстii?
– Погано розумiеш.
– Тодi чому я маю завдячувати радiстю, яку дае менi вид вродливого личка панни?
– А треба тобi, щоб було чому? – пирхнула вона. – На станцii ти говорив, що полюбляеш у дорозi компанiю.
– Беззаперечно, – усмiхнувся вiн iще ширше. – Але якщо я помиляюся у справi амнiстii, то я не впевнений i в тому, що у цiй компанii нам буде по дорозi. Ми, як панна бачить, перебуваемо на розстанi. Роздорiжжя, чотири сторони свiту, необхiднiсть вибору… Символiка, як у тiй вiдомiй легендi. На схiд поiдеш – не повернешся… На захiд поiдеш – не повернешся… На пiвнiч… Гммм… На пiвнiч вiд того стовпу – амнiстiя…
– Можеш своiй амнiстii наказати йти до дупи.
– Це тiльки панна накаже. То куди ж, якщо можу запитати, веде дорога? Яким шляхом вiд символiчного роздорiжжя? Майстер Альмавера, мистець вiд голки, погнав своiх мулiв на захiд, до мiстечка Фано. Схiдний гостинець веде до сiльця Ревнощi, але я б вiдмовляв iхати у тому напрямку…
– Рiчка Ярра, – повiльно промовила Цiрi, – про яку мовилося на станцii, то ж нiльфгардська назва рiчки Яруги, вiрно?
– Така панно вчена, – нахилився вiн, заглянув iй в очi, – а того не знае?
– Не можеш по-людськи вiдповiсти, коли по-людськи питають?
– Я ж жартував, навiщо вiдразу гнiватися? Так, то та сама рiчка. Ельфiйською i нiльфгардською Ярра, на Пiвночi ii звуть Яругою.
– А гирло тiеi рiчки, – продовжувала Цiрi, – то Цiнтра?
– Так. Цiнтра.
– Звiдси, де iдемо, як далеко до Цiнтри? Скiльки миль?
– Чимало. І залежить вiд того, у яких милях рахувати. Майже кожна нацiя мае своi, тут неважко й помилитися. Вигiднiше, методом усiх мандрiвних купцiв, вираховувати такi дистанцii у днях. Щоби звiдси доiхати до Цiнтри, треба десь двадцять п’ять, тридцять днiв.
– І куди? Просто на пiвнiч?
– Щось дуже панна Фалька до тiеi Цiнтри цiкава. Чому?
– На трон тамтешнiй хочу вступити.
– Добре, добре. – Готспорн пiдняв долоню в захисному жестi. – Ту просту алюзiю я зрозумiв, не стану вже ставити запитань. Найпрямiша дорога до Цiнтри, хоч як парадоксально, не веде просто на пiвнiч, бо перешкоджають бездорiжжя i багнистi мiжозер’я. Спершу довелося б прямувати до мiста Форгехам, а пiзнiше – на пiвнiчний захiд, до Метiнни
Страница 20
столицi аналогiчно названоi краiни. Потiм належало б iхати через рiвнину Маг Дейра, купецьким шляхом аж до мiста Нойнройт. Тiльки звiдти треба тримати пiвнiчним шляхом, що веде долиною рiчки Йелени. Звiдти вже потрапити просто: шляхом безперервно тягнуться загони й транспорти вiйськовi, через Назаiр i Сходи Марнадалю, перевал, що веде на пiвнiч до долини Марнадаль. А долина Марнадаль – то вже Цiнтра.– Гммм… – Цiрi вдивлялася у затуманений горизонт, iз розмитою лiнiею чорних гiр. – До Форгехама, а тодi на пiвнiчний захiд… То значить… Куди?
– Знаеш що, панно? – Готспорн легенько усмiхнувся. – Я, власне, до Форгехама прямую, а потiм до Метiнни. О, тiею дорiжкою, що помiж сосенками пiском золотиться. Нехай же панна iде зi мною, то й не заблукае. Амнiстiя амнiстiею, але приемно менi буде з такою чарiвною панною подорожувати.
Цiрi змiряла його найхолоднiшим поглядом, на який ii вистачило. Готспорн прикусив губу у грайливiй посмiшцi.
– То як?
– Їдьмо.
– Браво, панно Фалько. Мудре рiшення. А я казав, що панна настiльки ж мудра, наскiльки вродлива.
– Припини титулувати мене панною, Готспорне. У твоiх устах воно звучить якось образливо, а я не дозволяю нiкому себе безкарно ображати.
– Як панна накаже.
* * *
Чарiвний свiтанок не справдив очiкувань, пiдманув. День, який пiсля нього настав, був сiрим i мокрим. Волога iмла добре притьмарювала яскравiсть осiннього листя похилених над дорогою дерев, що палали тисячами вiдтiнкiв вохри, червенi й жовтi.
У вологому повiтрi пахло корою i грибами.
Їхали ступою по килиму опалого листя, але Готспорн часто пiдганяв свою ворону кобилку легким клусом чи галопом. Цiрi тодi дивилася у захватi.
– Вона мае якесь iм’я?
– Нi, – блиснув зубами Готспорн. – Я сприймаю коней як необхiднiсть, мiняю iх досить часто, не прив’язуючись. Давати коням iм’я, якщо ти не займаешся iхнiм розведенням, вважаю за претензiйне. Ти зi мною погодишся? Кiнь Воронок, пес Бурко, кiт Мурко. Претензiйно!
* * *
Цiрi не подобалися його погляди й багатозначнi усмiшки, а особливо насмiшкуватий тон, яким вiн заговорював i вiдповiдав на запитання. Тож вона трималася простоi тактики – мовчала, говорила напiвфразами, не провокувала. Якщо вдавалося. Вдавалося не завжди. Особливо коли вiн теревенив про оту свою амнiстiю. Коли вона – вкотре i досить гостро – виказала свое несприйняття, Готспорн несподiвано змiнив фронт: почав доводити, що у ii випадку амнiстiя не е необхiдною, бо ii не стосуеться. Амнiстii охоплюють злочинцiв, сказав, а не жертв злочинiв. Цiрi пирхнула смiхом.
– Та ти сам жертва, Готспорне!
– Я говорив цiлком серйозно, – запевнив вiн. – Не для того, щоби збудити твою пташину веселiсть, а щоб запропонувати тобi засiб врятувати шкiру, якщо тебе схоплять. Зрозумiло, що на барона Касадея щось таке не подiе, як i вiд Вархагенiв ти не маеш очiкувати розумiння, тi в найкращому разi лiнчують тебе на мiсцi, швидко i, якщо добре пiде, безболiсно. Але якби ти потрапила у руки до префекта i стала перед суворим, але справедливим обличчям iмперського закону… Ха, тодi б я запропонував саме таку лiнiю захисту: залийся сльозами й заяви, що ти невинна жертва збiгу обставин.
– І хто у те повiрить?
– Будь-хто. – Готспорн нахилився на кульбацi, зазирнув iй в очi. – Бо така правда. Ти ж i справдi невинна жертва, Фалько. Не маеш iще шiстнадцяти, згiдно iз законами Імперii ти е неповнолiтньою. У бандi Щурiв ти опинилася випадково. Не твоя вина, що ти сподобалася однiй з бандиток, Мiстле, чиi неприроднi уподобання не е жодною таемницею. Ти була пiдкореною Мiстле, використаною сексуально й змушеною до…
– Ну ось i з’ясувалося, – перебила Цiрi, сама дивуючись власному спокою. – Нарештi з’ясувалося, про що йдеться, Готспорне. Я вже бачила таких, як ти.
– Справдi?
– Як у кожного когута, – вона й далi була спокiйною, – у тебе аж гребiнець встае на одну думку про мене й Мiстле. Як у кожного дурного самця, свiтить у твоiй дурнiй довбешцi думка про те, щоб намагатися вилiкувати мене вiд супротивноi природi хвороби, направити збоченку на шлях iстини. А знаеш, що у тому е мерзотним i противним природi? Саме такi думки!
Готспорн придивлявся до неi мовчки i з досить загадковою усмiшкою на вузьких губах.
– Думки моi, дорога Фалько, – сказав за хвилину, – може, i не е пристойними, може, i не е хорошими, i до того ж, очевидно, вони не е невинними… Але, богами клянуся, вони суголоснi iз природою. Ти мене ображаеш, вважаючи, що мiй потяг до тебе мае у своiй основi якусь… перверсiйну цiкавiсть. Ха, та ти ображаеш навiть себе саму, не зауважуючи або не бажаючи взяти до вiдома той факт, що твоi зневолювальний погляд i незвичайна врода можуть кинути на колiна будь-якого чоловiка. Що жар твого погляду…
– Слухай, Готспорне, – урвала вона, – чи не ведеш ти до того, аби зi мною переспати?
– Що за розум, – розвiв вiн руками. – Менi просто слiв не вистачае.
– То я тобi допоможу. – Вона легенько пiдiгнала коня, аби зумiти глянути на нього через плече. – Бо в мене слiв повно
Страница 21
То честь для мене. У якихось iнших умовах – хтозна… Якби був то хтось iнший, ха! Але ти, Готспорне, анiскiльки менi не подобаешся. Нiчого-нiчогiсiнько мене у тобi не приваблюе. Навiть, так би я сказала, навпаки: все у тобi викликае вiдразу. Сам бачиш, що в таких умовах статевий акт був би актом, супротивним природi.Готспорн розсмiявся, також пiдiгнав лошицю. Ворона кобилка затанцювала на просiцi, чарiвно пiдводячи красиву голову. Цiрi закрутилася у сiдлi, змагаючись iз дивним вiдчуттям, яке раптом у нiй ожило, ожило глибоко, внизу живота, але вже швидко й непереможно рвалося назовнi, на шкiру, що засвербiла пiд одягом. Я сказала йому правду, подумала вона. Вiн менi не подобаеться, най йому диявол, менi його кобила подобаеться, та ворона. Не вiн, тiльки кобила… Що за холерна дурня! Нi, нi, нi! Навiть не беручи до уваги Мiстле, було б смiшним i дурнуватим пiддатися йому тiльки тому, що я шалiю вiд вигляду вороноi кобили, як та танцюе на шляху.
Готспорн дозволив iй наблизитися, дивився iй в очi з дивною усмiшкою. Тодi знову шарпнув за вуздечку, змусив кобилку дрiботiти ногами, обертатися i ступати, наче у танцi, боком. Вiн знае, подумала Цiрi, старий лайдак знае, що я вiдчуваю.
Суча лапа! Менi ж просто цiкаво!
– Сосновi голки, – лагiдно сказав Готспорн, пiд’iжджаючи дуже близько й простягаючи руку, – набилися тобi у волосся. Вийму iх, якщо дозволиш. Додам, що той жест мае стосунок до моеi галантностi, а не до перверсiйного бажання.
Дотик – i це анiскiльки Цiрi не здивувало – принiс iй приемнiсть.
Була вона ще надто далека вiд рiшення, але про всяк випадок порахувала днi вiд останньоi кровi. Цьому ii навчила Йеннефер – вираховувати наперед i з холодною головою, бо потiм, як робиться гаряче, настае дивне небажання рахувати, поеднане з тенденцiею не звертати увагу на наслiдки.
Готспорн дивився iй в очi й усмiхався, наче знав, що рахунок – на його користь. Якби вiн ще не був таким старим, зiтхнула крадькома Цiрi. Але ж йому вже тридцять, не менше…
– Турмалiни. – Пальцi Готспорна делiкатно торкнулися ii вуха й сережки. – Гарнi, але ж – тiльки турмалiни. Я б охоче подарував тобi й застiбнув смарагди. Бiльш коштовнi й куди зеленiшi, оскiльки таке бiльше пасуе твоiй вродi та кольору очей.
– Знай, – вицiдила вона, дивлячись на нього нахабно, – що навiть якби дiйшло до чогось такого, я б зажадала смарагди наперед. Бо ти ж, напевне, не тiльки коней сприймаеш як необхiднiсть, Готспорне. І вранцi пiсля чарiвноi ночi тобi б i пригадування мого iменi здалося б претензiйним. Пес Бурко, кiт Мурко, а панна: Мариська!
– Честю клянуся, – засмiявся вiн штучно, – ти вмiеш заморозити й найгарячiшi прагнення, Снiгова Королево!
– Я мала добру школу.
* * *
Туман трохи пiднявся, але й далi було похмуро. І сонно. Сонливiсть була брутально перервана криками й тупотом. З-за дубiв, якi вони власне минали, вискочили вершники.
Обидвое вони дiяли настiльки швидко й так зiграно, наче вчили те тижнями. Зiп’яли i розвернули коней, миттю пiшли у галоп, у чвал, у лютий кар’ер, притискаючись до грив, пiдганяючи коней криками й ударами п’яток. Над головами iхнiми зафуркотiли стрiли, здiйнявся крик, брязкiт, тупiт.
– У лiс! – крикнув Готспорн. – Повертай у лiс! У гущавину! Вони звернули, не сповiльнюючись. Цiрi пласко i ще сильнiше притиснулася до кiнськоi шиi, бо гiлки, що шмагали ii, розiгнану, загрожували звалити ii з сiдла. Побачила, як стрiла з арбалету вiдлупала трiску з вiльхи поряд. Гнала коня криками, кожну мить очiкуючи стрiлу у спину. Готспорн, який iхав попереду, раптом дивно застогнав.
Вони перескочили глибокий яр, карколомно з’iхали урвищем у тернисту гущавину. Й тодi Готспорн раптом зсунувся з сiдла й упав у журавлину. Ворона кобила заiржала, вдарила задом, мотнула хвостом i погнала далi. Цiрi не роздумувала. Зiскочила, тьопнула свого коня по заду. Коли той побiг за вороною кобилою, допомогла Готспорну встати, вдвох вони пiрнули у кущi, у вiльшаник, перекинулися, скотилися по схилу й зупинилися тiльки у густiй папоротi на днi яру. Мох амортизував падiння.
Згори, вiд урвища, били копита погонi – на щастя, та йшла високим лiсом, за кiньми, що втiкали. Їхне зникнення серед папоротi, як здавалося, не помiтили.
– Що воно за однi? – просичала Цiрi, вилазячи з-пiд Готспорна й витрушуючи з волосся чавленi сироiжки. – Люди префекта? Варнхагени?
– Звичайнi бандити… – Готспорн виплюнув листя. – Наiзники…
– Запропонуй iм амнiстiю, – заскреготiла вона пiском на зубах. – Пообiцяй iм…
– Тихо. Почують.
– Хоооо! Хоооо! Туууут! – долинуло згори. – Злiва захоооодь! Злiiiiiва!
– Готспорне?
– Що?
– У тебе кров на спинi.
– Знаю, – вiдповiв вiн холодно, витягаючи з-за пазухи сувiй полотна i повертаючись до неi боком. – Увiпхни те менi пiд сорочку. На висотi лiвоi лопатки…
– Куди ти отримав? Я не бачу стрiли…
– То був арбалет… Залiзна сiчка, скорiше за все, утятий вухналь.[17 - Вухналь – спецiальний цвях, яким крiплять на копитi пiдкову.] Облиш, не торкайся. То вже бiля хре
Страница 22
та…– Зараза. Що я маю робити?
– Зберiгати тишу. Вони повертаються.
Застукотiли копита, хтось протягло свиснув. Хтось кричав, кликав, наказував комусь, аби той повертав. Цiрi нашорошила вуха.
– Вiд’iжджають, – пробурмотiла. – Вiдмовилися вiд погонi.
Не впiймали коней.
– Це добре.
– Ми iх також не впiймаемо. Ти зумiеш iти?
– Не муситиму, – усмiхнувся вiн, показуючи застiбнутий на зап’ястку, досить дешевий на вигляд браслет. – Купив цю блискiтку разом iз конем. Вона магiчна. Кобила ii ще жереб’ятком носила. Коли потираю я це отаким ото чином, це начебто я ii пiдкликаю. Вона наче чуе мiй голос. Прибiжить сюди. Це трохи займе часу, але прибiжить точно. Як буде трохи щастя, то й твiй коник прибiжить слiдом.
– А коли щастя не буде? Поiдеш сам?
– Фалько, – сказав вiн, стаючи серйозним. – Я не поiду сам, я розраховую на твою допомогу. Мене треба буде пiдтримувати у сiдлi. Вже менi пальцi нiг мертвiють. Можу втратити притомнiсть. Послухай: цей яр доведе тебе до рiчища струмка. Поiдеш уверх, проти течii, на пiвнiч. Завезеш мене у мiсцевiсть пiд назвою Тегамо. Там ми знайдемо когось, хто зумiе витягнути менi те залiзяччя зi спини, не викликавши смерть чи паралiч.
– Це найближче поселення?
– Нi. Ближче – Ревнощi, котловина десь у двадцять миль, у протилежний бiк, за течiею струмка. Але туди не iдь у жодному разi.
– Чому?
– У жодному, – повторив вiн, скривившись. – І тут iдеться не про мене, а про тебе. Ревнощi для тебе – смерть.
– Не розумiю.
– Не мусиш. Просто повiр менi.
– Гiселеру ти сказав…
– Забудь про Гiселера. Якщо хочеш жити, забудь про них усiх.
– Чому?
– Залишись зi мною. Я дотримаю обiцянку, Снiгова Королево.
Прикрашу тебе смарагдами… Обсиплю тебе ними…
– Авжеж, добрий час для жартiв.
– Завжди добрий час для жартiв.
Готспорн раптом обiйняв ii, притиснув i почав розпинати ii блузку. Безцеремонно, але й без поспiху. Цiрi вiдiпхнула руку.
– Авжеж! – гарикнула вона. – Добрий час i на це!
– На це також будь-який час добрий. Особливо для мене й зараз. Я говорив тобi, це хребет. Завтра можуть з’явитися проблеми… Що ти робиш? Ах, зараза…
Цього разу вона вiдiпхнула його сильнiше. Надто сильно. Готспорн поблiд, закусив губу, застогнав з болю.
– Вибач. Але як хто поранений, то повинен лежати спокiйно.
– Твоя близькiсть призводить до того, що я забуваю про бiль.
– Припини, най тобi!
– Фалько… Будь поблажливою до людини, яка страждае.
– Будеш страждати, якщо не прибереш руки. Зараз же!
– Тихiше… Розбiйники можуть нас почути… Шкiра твоя наче атлас… Не крутися, най тобi лихо.
Ах, та до дiдька, подумала Цiрi, а хай там. Врештi-решт, яке те мае значення? А менi цiкаво. Можна менi бути цiкавою? У цьому немае жодного почуття. Сприйму його винятково як необхiднiсть, i тiльки. І потiм забуду безпретензiйно.
Вона поступилася дотику й приемностi, яку той принiс. Вiдвернула голову, але вирiшила, що то напоказ скромно й оманливо благочестиво, – не хотiла видавати себе за спокушену цноту. Глянула йому просто в очi, але здалося iй це надто смiливо i з викликом – такого вона також не хотiла вдавати. Тож просто прикрила повiки, обiйняла його за шию i допомогла з гудзиками, бо йшло йому нешвидко i гаяв час.
До дотику пальцiв долучився дотик губ. Вона була вже близько до того, аби позабути про весь свiт, коли раптом Готспорн безвладно знерухомiв. Хвильку вона терпляче лежала, пам’ятала, що вiн поранений i що рана мусить йому докучати. Але воно тривало трохи задовго. Слина його стигла у неi на сосках.
– Гей, Готспорне? Спиш?
Щось потекло iй на груди i на бiк. Вона торкнулася пальцями. Кров.
– Готспорне! – Вона зiпхнула його з себе. – Готспорне, ти помер?
Дурнувате запитання, подумала вона. Адже я бачу. Адже я бачу, що вiн помер.
* * *
– Помер iз головою на моiх грудях. – Цiрi вiдвернулась.
Жар з камiна заграв червоно на ii скалiченiй щоцi. Може, був там i рум’янець. Висогота не був у тому впевнений.
– Єдине, що я тодi вiдчувала, – додала вона, й далi не дивлячись на Висоготу, – то розчарування. Це тебе шокуе?
– Нi. Це – аж нiяк.
– Розумiю. Я намагаюся анiскiльки не прикрашати розповiдь, нiчого не змiнюю в нiй. Нiчого не приховую. Хоча iнколи маю бажання, особливо на те останне.
Вона шморгнула, подлубала великим пальцем у кутику ока.
Я завалила його гiллям i камiнням. Аби як, визнаю. Сутенiло, я мусила там переночувати. Бандити все ще крутилися навколо, я чула iхнi крики й була вже бiльш нiж упевнена, що то не звичайнi бандити. Тiльки не знала я, на кого вони полювали: на мене чи на нього. Втiм, я мусила сидiти тихо. Усю нiч. До свiтанку. Поряд iз трупом. Брррр.
– На свiтанку, – продовжила за хвилину, – вiд погонi давно й слух щез, i я вже могла вирушати. І мала вже коня. Магiчний браслетик, який я зняла з руки Готспорна, i справдi працював. Ворона кобила повернулася. Тепер вона належала менi. То був мiй презент. Є такий звичай на Островах Скеллiге, знаеш? Дiвчинi належить коштовний подарунок в
Страница 23
д ii першого коханця. Що з того, що мiй помер, перш нiж зумiв ним стати?* * *
Кобила гепнула переднiми копитами об землю, заiржала, стала боком, наче наказуючи дивуватися. Цiрi не могла стримати захопленого зiтхання при видi цiеi дельфiновоi шиi, прямоi i стрункоi, але м’язистоi, малоi, красивоi лiпки голови з опуклим чолом, високого клубу, будови, вiд якоi можна було впасти у захват. Наблизилася обережно, показуючи кобилi браслетик на зап’ястку. Кобила форкнула протягло, поклала рухливi вуха, але дозволила взятися за трензелi й дала себе погладити по оксамитовому носi.
– Кельпi, – сказала Цiрi. – Ти чорна й вертка, наче морська кельпi. Ти чародiйська, наче кельпi. Тож будеш зватися Кельпi. І не стану переживати, чи воно претензiйно, чи нi.
Кобила зафоркала, наставила вуха, трiпнула шовковим хвостом, що сягав бабок. Цiрi – яка любила високу посадку – скоротила ременi пiдпруг, обмацала нетипове, пласке сiдло без арчака й кулi передньоi луки. Допасувала чобiт до стремена i схопила коня за гриву.
– Спокiйно, Кельпi.
Сiдло, хоч як дивно, виявилося цiлком зручним. І з очевидних причин набагато легшим за звичайнi кавалерiйськi.
– А тепер, – сказала Цiрi, поплескуючи кобилу по гарячiй шиi, – побачимо, чи ти настiльки ж швидка, як i красива. Чи ти справжня джанетка, чи проста блендерка.[18 - Джанетом звався чистокровний кiнь, на вiдмiну вiд блендерки, коня мiшаноi мастi (вiд англ. blend – «мiшати»).] Що скажеш про двадцять миль галопу, Кельпi?
* * *
Якби глибоко вночi хтось зумiв тихцем пiдкрастися до тiеi загубленоi серед мочарiв хатинки iз запалою, порослою мохом стрiхою, якби зазирнув крiзь шпарини у вiконницях, то побачив би сивобородого старця, який слухае оповiстки кiльканадцятирiчноi дiвчини iз зеленими очима й попелястим волоссям.
Побачив би, як вигасаючий жар у вогнищi оживае i яснiшае, наче у передчуттi того, про що буде розказано.
Але не було це можливим. Нiхто не мiг цього побачити. Хата старого Висоготи була добре захована серед очеретiв на мочарах. На вiчно вкритому туманами пустищi, на яке нiхто не вiдважувався заходити.
* * *
– Долина струмка була рiвною, годною для iзди, тож Кельпi йшла, наче вихор. Вочевидь, поiхала я не вгору – вниз рiчки. Я пам’ятала ту особливу назву – Ревнощi. Пригадала, що Готспорн говорив на станцii Гiселеру. Зрозумiла, чому вiн застерiгав мене вiд того поселення. У Ревнощах мусила бути засiдка. Коли Гiселер вiдкинув пропозицiю амнiстii i працi на гiльдiю, Готспорн цiлеспрямовано наштовхував його на мисливця за нагородами, який там зупинився. Знав, що Щури таку принаду заковтнуть, що пiдуть туди й потраплять у пастку. Я мусила дiстатися Ревнощiв ранiше за них, перетяти iм шлях, попередити. Розвернути. Усiх. Або хоча б Мiстле.
– Здогадуюся, – буркнув Висогота, – що тобi не вдалося.
– Тодi я вважала, – сказала вона глухо, – що у Ревнощах чекае численний i добре озброений загiн. У найсмiливiших думках не могла б я подумати, що вся засiдка – одна людина…
Вона замовкла, задивившись у темряву.
– Я й поняття не мала, що то за людина.
* * *
Бiрка була колись селищем багатим, красивим i лежала у надзвичайно мальовничих мiсцях – жовтi стрiхи ii й червонi дахи щiльно заповнювали долинку iз крутими лiсистими схилами, що змiнювали колiр залежно вiд пори року. Естетичне око i вразливе серце втiшалися видами Бiрки особливо восени.
Було так до того часу, коли селище змiнило назву. А сталося то так.
Молодий рiльник, ельф iз близькоi рiльничоi колонii, закохався до смертi у мiрошничку з Бiрки. Мiрошничка-фiглярочка висмiювала залицяння ельфа й далi iнтенсивно милувалася iз сусiдами, знайомими, навiть родичами. Тi почали й собi пiдсмiюватися з ельфа i з його слiпого, наче крiт, кохання. Ельф – досить нетипово як для ельфа – вибухнув гнiвом та помстою, вибухнув страшенно. Якоiсь ночi за сприятливого сильного вiтру пiдклав вогонь i пустив усю Бiрку з димом.
Зруйнованi погорiльцi пiдупали духом. Однi помандрували в свiт, iншi опустилися у неробство i пияцтво. Грошi, зiбранi на вiдбудову, регулярно розтрачували та пропивали, а селище тепер являло собою образ бiдування i розпачу: було збираниною паскудних, абияк склепаних хаток пiд голим, начерно осмаленим схилом котловини. До пожежi Бiрка мала форму овалу з центральним риночком, а тепер iз небагатьох порядно вiдбудованих будинкiв, комори й винокурнi сформовано було щось у виглядi довгоi вулички, яку замикав фронтон поставленого спiльним зусиллям заiзду «Пiд головою химери», яким управляла вдова Гульой. І вже сiм рокiв, як нiхто не вживав назву Бiрка. Говорилося: Вогнистi Ревнощi, а частiше й просто Ревнощi.
Вуличкою Ревнощiв iхали Щури. Був холодний, похмурий, понурий ранок.
Люди розбiгалися по домiвках, ховалися у сараях i мазанках. Хто мав вiконницi, той зачиняв iх iз трiском, хто мав дверi, той пiдпирав iх кiлком. Хто ще мав горiлку – пив для куражу. Щури iхали ступою, демонстративно повiльно, стремено у стремено. На обличчях iхнiх вимальовувалося байдуже презирств
Страница 24
, але змруженi очi уважно розглядали вiкна, ганки i кутки.– Одна стрiла з арбалету! – застерiгав Гiселер, голосно й усiм навкруги. – Одне клацання тятиви, i буде тут рiзанина!
– І знову пiдпустимо червоного пiвня! – докинула звучним високим сопрано Іскра. – Землю i воду залишимо!
Дехто з мешканцiв напевне мав арбалети, але не знайшлося нiкого, хто схотiв би перевiрити, чи не кидають, бува, Щури слiв на вiтер.
Щури позлазили з коней. Чверть стайе, що вiддiляло iх вiд заiзду «Пiд головою химери» пройшли вони пiшки, плiч-о-плiч, ритмiчно подзвонюючи i брязкаючи острогами, оздобами й прикрасами.
Зi сходiв заiзду, побачивши iх, утекло трiйко ревнощан, якi гамували вчорашне похмiлля пивом.
– Аби тiльки вiн тут був, – пробурмотiв Кейлi. – Бо ми затягнули. Не треба було розслаблятися, треба було сюди хоча б вночi вдертися.
– Дурiеш, – вищирила зубки Іскра. – Як хочемо, аби про те барди пiснi спiвали, то не можна зробити це вночi й у темрявi. Мусять люди бачити! Ранок – краще всього, бо усi ще тверезi, вiрно, Гiселере?
Гiселер не вiдповiв. Пiдняв камiнь, розмахнувся i гепнув ним об дверi корчми.
– Вилазь, Бонгарте!
– Вилазь, Бонгарте! – пiдхопили Щури хором. – Вилазь, Бонгарте!
Зсередини пролунали кроки. Повiльнi й важкi. Мiстле вiдчула дрижаки, що побiгли по карку й спинi.
Бонгарт став у дверях.
Щури мимоволi вiдступили на крок, пiдбори високих чобiт вперлися у землю, долонi скочили до рукiв’я мечiв. Мисливець за нагородами свiй тримав пiд пахвою. Таким чином руки мав вiльнi – в однiй тримав обiбране вiд шкаралупи яйце, у другiй – скибку хлiба.
Повiльно пiдiйшов до бар’ерка, глянув на них згори, звисока. Стояв на ганку, а й сам був великим. Гiгантським, хоча худим, наче гуль.
Дивився на них, обводив водянистими очима усiх по черзi. Тодi вiдкусив спочатку шматочок яйця, тодi шматочок скибки.
– А де Фалька? – спитав невиразно. Крихти жовтка падали в нього з вусiв i губ.
* * *
– Гони, Кельпi! Гони, красуне! Гони, скiльки сил е!
Ворона кобила заiржала голосно, витягаючи шию в карколомному чвалi. Гравiй градом летiв з-пiд копит, хоча здавалося, що копита ледь торкаються землi.
* * *
Бонгарт потягнувся лiниво, скриплячи шкiряним кубраком, поволi натягнув i старанно розправив лосинi рукавички.
– Як так? – скривився. – Хочете мене вбити? А за що?
– А за Мухоморця, щоби далеко не шукати, – вiдповiв Кейлi.
– І для забави, – додала Іскра.
– І для святого спокою, – докинув Реф.
– Аааа, – повiльно промовив Бонгарт. – Це про те йдеться!
А як пообiцяю, що вам спокiй дам, то облишите мене?
– Нi, ти, песе сивий, не облишимо, – чарiвно усмiхнулася Мiстле. – Ми тебе знаемо. Вiдаемо, що не даруеш нам, що будеш нашим слiдом волоктися i чекати на оказiю, аби пхнути нас у спину. Виходь!
– Помалу, помалу. – Бонгарт усмiхнувся, зловороже розтягуючи губи пiд сивими вусами. – Затанцювати ми завжди встигнемо, чого його пiдганяти. Спершу складу вам пропозицiю, Щури. Дозволю вам вибрати, що ви за вашою волею зробите.
– Що ти там, старий гриб, бурмочеш? – крикнув Кейлi, горблячись. – Чiткiше кажи!
Бонгарт покивав та почухав стегно.
– Нагорода за вас е, Щури. Чимала. А жити треба.
Іскра форкнула, наче лiсовий кiт. Бонгарт схрестив руки на грудях, приймаючи меч на згин лiктя.
– Чимала нагорода, – повторив, – е за мертвих, а за живих трохи бiльша. Менi-то, скажемо чесно, все едино. Нiчого до вас особисто не маю. Ще вчора думав, що уконтропуплю вас так просто, заради втiхи й розваги, але ви самi прийшли, заощадили менi сил, тож у серце мене тим торкнули. Тож дозволю вам обрати. Як бажаете, аби я вас узяв: по-доброму чи по-злому?
М’язи на щелепах Кейлi заграли. Мiстле схилилася для стрибка. Гiселер схопив ii за плече.
– Хоче вiн нас розлютити, – просичав. – Дозволь каналii балакати.
Бонгарт пирхнув.
– Ну, – повторив. – По-доброму чи по-злому? Я оте перше раджу. Бо знаете: по-доброму значно, значно менше болить. Щури, як за командою, дiстали зброю. Гiселер махнув клинком навхрест, завмер у фехтувальнiй позi. Мiстле соковито сплюнула на землю.
– Іди-но сюди, кiстяний дiдугане, – сказала удавано спокiйно. – Йди, падлюко. Вб’емо тебе, як старого сивого пса.
– Тож волiете по-злому. – Бонгарт, дивлячись кудись над дахами, поволi видобув меча, вiдкинув пiхви. Неспiшно зiйшов з ганку, побрязкуючи острогами.
Щури швидко стали поперек вулички. Кейлi вiдiйшов якнайдалi влiво, майже пiд мур винокурнi. Поряд iз ним встала Іскра, кривлячи вузькi губи у своiй звичайнiй страшнiй усмiшцi. Мiстле, Ассе й Реф вiдiйшли праворуч. Гiселер став посерединi, вдивляючись у мисливця за нагородами з-пiд примружених повiк.
– Ну, добре, Щури. – Бонгарт роззирнувся по боках, глянув у небо, потiм пiдняв меч i поплював на клинок. – Як танцювати – так танцювати. Грай, музико!
Вони скочили до себе, наче вовки, блискавично, тихо, без попередження. Завили у повiтрi клинки, наповнюючи вуличку гострим дзвоном сталi. Спочатку чути було тiльки дзвiн клинкiв,
Страница 25
iтхання, стогони та приспiшене дихання.А потiм, раптом i несподiвано, Щури почали кричати. І помирати. Реф вилетiв з клубовиська першим, гепнувся спиною об мур, бризкаючи кров’ю на брудно-бiле вапно. За ним непевним кроком вийшов Ассе, зiгнувся, упав на бiк, поперемiнно згинаючи та розпрямляючи колiна.
Бонгарт крутився i скакав, наче дзига, оточений мигтiнням i свистом клинка. Щури перед ним вiдступали, пiдскакуючи, рубаючи й вiдскакуючи знову, люто, завзято, безжально. І безрезультатно. Бонгарт парирував, бив, парирував, бив, атакував, без перерви атакував, не давав передиху, нав’язував темп. А Щури вiдступали. І помирали.
Іскра, втята у шию, впала у грязюку, скручуючись, наче кицька, кров з артерii бризнула на литки й колiна Бонгарта, що проходив повз неi. Мисливець широким замахом вiдбив атаки Мiстле i Гiселера, пiсля чого крутнувся i блискавичним ударом розпоров Кейлi, рублячи самим кiнчиком меча – вiд ключицi аж по стегно.
Кейлi пустив меч, але не впав – тiльки скорчився й обiруч схопився за груди i живiт, а з-пiд долонь полилася кров. Бонгарт знову вивернувся з-пiд удару Гiселера, парирував атаку Мiстле i рубанув Кейлi ще раз, перетворивши йому бiк голови на кармазинну кашу. Свiтловолосий Щур упав, розбризкуючи калюжу кровi, змiшаноi з грязюкою.
Мiстле й Гiселер завагалися на мить. І замiсть утiкати крикнули одним голосом, дико i люто. І кинулися на Бонгарта.
Знайшли смерть.
* * *
Цiрi увiрвалася до селища i почвалувала вуличкою. З-пiд копит вороноi кобили полетiли бризки багна.
* * *
Бонгарт пхнув пiдбором Гiселера, що лежав пiд муром. Отаман Щурiв не подавав ознак життя. Із розваленого черепа вже перестала витiкати кров.
Мiстле, на колiнах, шукала меча, мацала обома руками багнюку й гнiй, не бачачи, що повзае у червонiй калюжi, яка швидко збiльшувалася. Бонгарт повiльно пiдiйшов до неi.
– Нiiiiiii!
Мисливець пiдвiв голову.
Цiрi на бiгу зiскочила з коня, заточилася, впала на одне колiно. Бонгарт усмiхнувся.
– Щуриця, – сказав. – Сьома Щуриця. Добре, що ти тут. Бракувало менi тебе до комплекту.
Мiстле знайшла меч, але не була в змозi його пiдняти. Захрипiла й кинулася пiд ноги Бонгартовi, вчепилася тремкими пальцями у халяви його чобiт. Вiдкрила рота, аби крикнути, замiсть крику з вуст вирвався лискучий кармiновий струмiнь. Бонгарт копнув ii сильно, зваливши у гнiй. Мiстле, тримаючись обiруч за розтятий живiт, зумiла все ж пiдвестися знову.
– Нiiii! – крикнула Цiрi. – Мiiiiiiiстле!
Мисливець за нагородами не звернув уваги на ii вереск, навiть голови не повернув. Крутнув мечем i вдарив розмашисто, наче косою, потужно, що аж пiдняв Мiстле з землi й кинув ii аж пiд стiну, обм’яклу, наче ганчiркову ляльку, наче убабляну червоним ганчiрку.
Крик помер у горлi Цiрi. Руки ii, коли сягнула по меч, трусилися.
– Убивця, – сказала вона, дивуючись чужостi свого голосу. Чужостi губ, якi раптом стали потворно сухими. – Убивця! Каналiя!
Бонгарт дивився на неi з цiкавiстю, трохи нахиливши набiк голову.
– Будемо вмирати? – запитав.
Цiрi йшла, обходячи його пiвколом. Меч у пiднятих розпрямлених руках рухався, пiдманював, брехав.
Мисливець за нагородами засмiявся голосно.
– Умирати! – повторив. – Щуриця бажае умирати!
Обертався потроху, стоячи на мiсцi, не даючи звабити себе у пастку пiвкола. Але Цiрi було все одно. Вона кипiла вiд лютi й ненавистi, тремтiла вiд жадоби вбивства. Хотiла дiстатися того страшного старигана, вiдчути, як клинок врубаеться у тiло. Хотiла бачити його кров, що хльосне з перерубаних артерiй у ритмi останнiх ударiв серця.
– Ну, Щурице, – Бонгарт пiдняв заляпаний меч i поплював на клинок. – Перш нiж здохнеш, покажи, що у тобi сидить! Грай, музико!
* * *
– Ото насправдi кат його зна, як воно сталося, що не позабивалися вони у тiй першiй сутичцi, – розповiдав шiсть днiв по тому Никляр, син грабаря. – Дуже хтiли позабивати, те одразу видко було. Вона – його, вiн – ii. Налетiли одне на одного, зiйшлися, може, на мить, i пiшов дзвiн бойовий вiд мечiв. Може, двома, може, трьома ударами обмiнялися. Не було людини, щоб могла те порахувати – оком чи вухом. Так швидко билися, пани золотi, що анi око людське, анi слух того розрiзнити не могли. А танцювали, а скакали навколо себе, наче двi ласицi!
Стефан Скеллен, званий Пугачем, слухав уважно, граючись нагайкою.
– Вiдскочили одне вiд одного, – продовжував хлопець, – але на жодному анi подряпини не було. Щуриця, можна те було бачити, до дiдька розлючена, а сичала, наче кiт, як у нього мишу вiдбирають. А егомосць пан Бонгарт був цiлком спокiйний.
* * *
– Фалько, – сказав Бонгарт, усмiхаючись i вишкiрюючись, наче справжнiй гуль. – Чудово вмiеш танцювати й мечем крутити! Зацiкавила ти мене, мандрьохо. Хто ти? Скажи менi, перш нiж помреш.
Цiрi дихала. Вiдчувала, як починае огортати ii страх. Зрозумiла, з ким вона мае справу.
– Скажи менi, хто ти, i дарую тобi життя.
Вона мiцнiше стиснула рукiв’я у долонi. Мусила, мусила пройти крiзь його блоки, рубан
Страница 26
ти його до того, як вiн закриеться. Не могла дозволити, аби вiн вiдбивав ii удари, не могла приймати мечем його випади, не могла вже анi разу ризикнути болем та паралiчем, якi прошивали й охоплювали при блоках ii лiкоть i передплiччя. Не могла втрачати енергiю на пустi ухиляння вiд його ударiв, що хибили по нiй не бiльше, нiж на волосину. Оминути захист, подумала вона. Зараз. У цiй оце сутичцi. Або померти.– Помреш, Щурице, – сказав вiн, iдучи до неi з виставленим далеко уперед мечем. – Не боiшся? Це тому, що ти не знаеш, як виглядае смерть.
Каер Морен, подумала вона, стрибаючи. Ламберт. Гребiнь.
Сальто.
Зробила три кроки й напiвоберт, а коли вiн атакував, не вiдвертаючи увагу на фiнти, крутнула сальто назад, упала у напiвприсiд i тут же ринула на нього, пiрнаючи пiд його клинок i викручуючи зап’ясток для удару, для страшного удару, пiдсиленого мiцним скручуванням стегон. Раптом огорнула ii ейфорiя, вона вже майже вiдчувала, як вiстря вгризаеться в його тiло. Замiсть того був твердий, дзвiнкий удар металом об метал.
І раптовий зблиск в очах, струс i бiль. Вiдчула вона, що падае, вiдчула, що впала. Парирував i розвернув, подумала вона. Помираю, подумала.
Бонгарт копнув ii у живiт. Другим копняком, точно i болiсно вимiряним у лiкоть, вибив у неi меч. Цiрi схопилася за голову, вiдчувала тупий бiль, але пiд пальцями не було анi рани, анi кровi. Отримала я кулаком, подумала зi страхом. Просто отримала кулаком. Або оголiв’ям меча. Вiн мене не вбив. Вiдлупцював, наче шмаркачку.
Вона розплющила очi.
Ловець стояв над нею, страшний, худий, наче скелет, громадився над нею, наче хворе безлисте дерево. Смердiв потом i кров’ю.
Схопив ii за волосся на потилицi, пiдняв насильно, змусив встати, але вiдразу ж шарпнув, вибиваючи землю з-пiд нiг, i поволiк ii, що кричала, наче безумна, до Мiстле, яка лежала пiд стiною.
– Не боiшся смертi, га? – гарикнув, пригинаючи голову ii донизу. – То подивися, Щурице. Ото е смерть. Так помирають. Дивися, ото кишки. Ото кров. А ото гiвно. Оте людина мае всерединi.
Цiрi напружилася, зiгнулася, учеплена його рукою, захрипiла у сухих позивах. Мiстле ще жила, але очi вже мала затуманенi, склянi, риб’ячi. Долоня ii, наче кiгтi яструба, стискалася i розтискалася у багнi й гноi. Цiрi вiдчула рiзкий, проникливий запах урини. Бонгарт зареготiв.
– Отак помирають, Щурице. У власнiй сечi!
Вiдпустив ii волосся. Цiрi посунулася навкарачки, бив ii сухий переривчастий кашель. Мiстле була вже поряд. Долоня Мiстле, вузька, делiкатна, м’яка, мудра долоня Мiстле…
Вона вже не рухалася.
* * *
– Вiн не вбив мене. Прив’язав до конов’язi, за обидвi руки.
Висогота сидiв нерухомо. Вже досить давно так сидiв. Навiть подих стримував. Цiрi продовжувала розповiдь, i голос ii ставав усе глухiшим, усе ненатуральнiшим i щоразу неприемнiшим.
– Наказав тим, що збiглися, щоби принесли йому мiшечок солi й барильце оцту. І пилу. Я не знала… Не могла зрозумiти, що вiн мае намiр… Ще тодi я не знала, до чого вiн здатний. Я була прив’язана… до конов’язi… Вiн скликав якихось пахолкiв, наказав iм, аби тримали мене за волосся… i за повiки. Показав iм, як саме… Так, щоб не могла я вiдвернутися чи заплющити очi… Щоби мусила дивитися на те, що вiн робить. Треба подбати, аби товар не зiпсувався, сказав. Аби не почав розкладатися…
Голос Цiрi зламався, сухо зав’яз у горлi. Висогота, вже знаючи, що почуе, вiдчув, як слина заповнюе йому рот, наче хвиля повенi.
– Вiдрiзав iм голови, – глухо сказала Цiрi. – Пилою. Гiселеру, Кейлi, Ассе, Рефу, Іскрi… Й Мiстле. Вiдрiзав iм голови… По черзi. На моiх очах.
* * *
Якби у ту нiч хтось зумiв пiдкрастися пiд загублену серед мочарiв хату iз запалою, порослою мохом стрiхою, якби зазирнув усередину крiзь шпарини у вiконницях, побачив би у скупо освiтлених нутрощах сивобородого старця у кожусi й попелястоволосу дiвчинку iз обличчям, знiвеченим шрамом на щоцi. Побачив би, як дiвчина трясеться вiд плачу, як давиться схлипом у обiймах старця, а той намагаеться ii заспокоiти, незграбно й машинально гладячи й поплескуючи по спинi, що трясеться вiд плачу.
Але то було неможливо. Нiхто не мiг того побачити. Хата була добряче захована серед очерету на мочарах. На пустинi, вiчно вкритiй туманом, туди, куди нiхто не наважувався заходити.
Роздiл 3
Часто ставлять менi запитання, як воно сталося, що зважився я записати цi спогади. Багатьох людей цiкавило, у який саме момент мемуари моi почали поставати – який факт, подiя чи справа на початку написання це супроводжували й дали на те натхнення. Ранiше рiзнi давав я пояснення i нерiдко брехав, але зараз вiддам поштивий борг iстинi, бо сьогоднi, коли волос мiй побiлiшав i порiдшав, знаю я, що правда – то цiнне зерно, а брехня – негоднi плевели.
А правда е такою: подiею, яка всьому дала натхнення, якiй завдячував я першим записом, з якого почав формуватися пiзнiший твiр мого життя, була випадкова знахiдка паперу й олiвця серед речей, якi я i моi компаньйони вкрали з лирiйського вiйськово
Страница 27
о табору. Сталося це…Любисток. Пiвстолiття поезii
…сталося це п’ятого дня пiсля вересневоi новини мiсяця, точно на тридцятий день нашоi мандрiвки, якщо рахувати вiд виходу з Брокiлону i через шiсть днiв пiсля Битви-на-Мосту.
Тепер же, дорогий майбутнiй читаче, вiдступлю я трохи у часi й опишу подii, якi мали мiсце безпосередньо пiсля славетноi i важливоi своiми результатами Битви-на-Мосту. Але спершу я просвiщу те численне гроно читачiв, якi про Битву-на-Мосту нiчого не вiдають – чи то з приводу iнших iнтересiв, чи то у результатi загального неуцтва. Пояснюю: битву оту проведено в останнiй день мiсяця серпня Року Великоi Вiйни в Ангренi, на мостi, що поеднував обидва береги рiчки Яруги в околицях станицi з назвою Червона Бендюга. Сторонами того збройного конфлiкту стали: армiя Нiльфгарду, корпус iз Лирii, керований королевою Мевою, а також ми, наша чудова дружина – я, чи то нижчепiдписаний, а ще вiдьмак Геральт, вампiр Емiель Регiс Рогеллек Терзiфф-Годфруа, лучниця Марiя Баррiнг, називана Мiльвою, i Кагiр Мавр Диффрин еп Келлах, нiльфгардець, який полюбляв iз завзятiстю, гiдною кращого, доводити, що нiльфгардцем вiн не е.
Неясним може також для тебе бути, читачу, звiдки взялася в Ангренi королева Мева, про яку у час той думали, що разом iз армiею своею згинула вона й померла пiд час нiльфгардського липневого вторгнення у Лирiю, Рiвiю й Едiрн, що закiнчилося повним пiдкоренням тих краiн i окупацiею iх iмперськими вiйськами. Але ж Меване загинула, як вважалося, у бою i не потрапила до нiльфгардськоi неволi. Призвавши пiд штандарт свiй гречну громаду вцiлiлого лирiйського вiйська й затягнувши кого вдасться, у тому числi найманцiв i звичайних бандитiв, доблесна Мева почала iз Нiльфгардом партизанську вiйну. А до герильi такоi лiсистий Ангрен iдеально пiдходив – i щоб iз засiдки вдарити, i щоби зачаiтися десь у хащах яких, бо в Ангренi хащi у достатку е, а як правду сказати, то, окрiм хащiв, у краiнi тiй нiчого немае, що варто було б згадати.
Гуфець Меви – вже називаноi у вiйську ii Бiлою Королевою – скоро зрiс у силi й такого набрав завзяття, що мiг без страху переправлятися на лiвий берег Яруги, аби там, у глибоких тилах ворога, воювати й гуляти уволю.
Тут повертаемося ми до наших баранiв, чи то до Битви-на-Мосту. Тактична ситуацiя виглядала таким чином: партизани королеви Меви, погулявши собi на лiвому березi Яруги, хотiли втекти на правий берег Яруги, але наштовхнулися на нiльфгардцiв, якi гуляли по правому берегу Яруги й власне хотiли втекти на берег лiвий. На отих вищевказаних наштовхнулися ми, на позицii центральнiй, чи то iз самоi середини рiчки Яруги, з кожного боку, злiва чи справа, якимось людом збройним оточенi. То, не маючи куди втiкати, перетворилися ми на героiв i вкрили себе безсмертною славою. Битву, до речi кажучи, виграли лирiйцi, бо вдалося iм те, що вони замiряли зробити, чи пак утекти на правий берег. Нiльфгардцi ж утекли у напрямку невiдомому й тим самим битву програли. Я розумiю, що все це звучить досить плутано, й маю намiр перед публiкацiею проконсультуватися щодо тексту iз якимось вiйськовим теоретиком. Поки ж спираюся на авторитет Кагiра еп Келлаха, единого солдата у нашiй дружинi, – а Кагiр пiдтвердив, що вигравання битв завдяки швидкiй втечi з поля бою е допустимим з точки зору бiльшостi мiлiтарних доктрин.
Участь нашоi дружини у битвi була, беззаперечно, славетною, але мала також i поганi наслiдки. Із Мiльвою, яка була в цiкавому станi, стався нещасний випадок. Рештi з нас пощастило настiльки, що нiхто серйознiших уражень не отримав. Але нiхто також i профiту не здобув,i навiть подяки не дочекався. Виняток становив вiдьмак Геральт. Бо вiдьмак Геральт, незважаючи на багатократно – i, як бачимо, досить неправдиво – оголошену iндиференцiю i не раз декларовану нейтральнiсть, проявив у битвi завзяття настiльки ж велике, наскiльки ж занадто театральне, а iншими словами: бився воiстину показово, щоб не сказати напоказ. Його помiтили, а Мева, королева Лирii, власною рукою посвятила його в рицарi. З того пасовання, як швидко виявилося, було бiльше неприемностей, нiж ужитку. А треба ж тобi, милий читачу, знати, що вiдьмак Геральт завж ди був людиною скромною, розважливою i холоднокровною, iз внутрiшнiм свiтом простим i неускладненим, наче держак вiд алебарди. Втiм, несподiване пiдвищення i показна ласкавiсть королеви Меви змiнили його – а якби не знав я його краще, сказав би, що ввели у пиху. Замiсть того щоб якнайшвидше й анонiмно зникнути зi сцени, Геральт стирчав при королiвськiй свитi, втiшався гонором, розкошував ласкою i насолоджувався славою. А нам слава й розголос акурат були потрiбнi менше за все.
Нагадую тим, хто не пам’ятае, що той самий вiдьмак Геральт, тепер пасований рицар, був переслiдуваний органами безпеки усiх Чотирьох Королiвств у зв’язку зi справою бунту магiв на островi Танедд. Мене, особу невинну й чисту, наче сльоза, намагалися обтяжити звинуваченням у шпигунствi. До того треба додати Мiльву, яка колаборувалася iз дрiадами, зi скойа’таелями
Страница 28
i, як виявилося, була замiшана у славетнiй рiзанинi людей на рубежах лiсу Брокiлон. До того належить додати Кагiра еп Келлаха, нiльфгардця, громадянина ворожоi, як не крути, нацii, чию присутнiсть на невластивому боцi фронту непросто було б пояснити й усправедливити. Так складалося, що единий член нашоi дружини, чий життепис не бруднили справи полiтичнi або кримiнальнi, був вампiром. Таким-то чином демаскування i розпiзнання будь-кого з нас загрожувало усiм iншим посадженням на загостренi осиковi кiлки. Кожен день, проведений – спочатку, зрештою, мило й безпечно – у тiнi лирiйських штандартiв, отой ризик збiльшував.Геральт, коли я йому про це жорстко нагадав, спершу трохи скривився i надав своi рацii, яких вiн мав двi. По-перше, Мiльва пiсля прикрого нещасного випадку з нею все ще потребувала опiки й догляду, а у вiйську були фельдшери. По-друге, армiя королеви Меви прямувала на схiд, у напрямку Каед Ду. А наша дружина, перед тим як вона змiнила напрямок шляху й впакувалася в описану вище битву, також прямувала до Каед Ду – вiд друiдiв, якi там мешкали, мали ми надiю отримати якусь iнформацiю, що могла б допомогти у пошуках Цiрi. З прямого шляху до згаданих друiдiв зiпхнули нас загони та своевiльнi вiйськовi, що все гуляли Ангреном. Тепер же, пiд охороною приязного лирiйського вiйська, у ласцi й прихильностi королеви Меви, дорога до Каед Ду стала отвором та видавалася простою i безпечною. Застерiгав я вiдьмака, що це лише здаеться, що це лише видимiсть, що ласка королiвська перемiнлива й на пiстрявому конику iздить. Вiдьмак i слухати не хотiв. А чия була правда, швидко подii показали. Коли ото стало вiдомо, що зi сходу, вiд перевалу Кламат iде у великiй силi на Ангрен нiльфгардська карна експедицiя, вiйсько Лирii швидко завернуло на пiвнiч, у бiк гiр Магакаму. Геральтовi, як можна здогадатися, абсолютно не пiдходила ота змiна курсу – спiшно було йому до друiдiв, а не до Магакаму! Наiвний, наче дитина, полетiв вiн до королеви Меви з намiром отримати звiльнення вiд армii й королiвського благословення задля своiх приватних iнтересiв. І в ту мить закiнчилася королiвська милiсть i прихильнiсть, а шана i подив до героя Битви-на-Мосту розвiялася, наче дим. Рицарю Геральту iз Рiвii холодним, але твердим тоном нагадали про його рицарськi обов’язки щодо Корони. Все ще хвору Мiльву, вампiра Регiса й нижчепiдписаного наказали додати до колони бiженцiв та цивiльних, що тяглися за вiйськом. Кагiр еп Келлах, рослий юнак, який жодним чином на цивiльного не скидався, був пiдперезаний бiло-синiм шарфом i прийнятий у так звану вiльну компанiю, чи то у загiн кавалерii, що складався з рiзного роду гультiпак, збираних дорогою лирiйським корпусом.
Таким чином роздiлили нас, i все вказувало на те, що мандрiвка наша скiнчилася дефiнiтивно й цiлковито.
Утiм, як ти здогадуешся, дорогий читачу, це аж нiяк не був кiнець, та що там, не був то навiть початок! Мiльва, коли довiдалася про розвиток подiй, вiдразу оголосила себе здоровою i вправною – i перша проголосувала за ретiраду. Кагiр закинув у кущi королiвськi кольори i звiяв з вiльноi компанii, а Геральт тишком вимкнувся з багатих наметiв добiрного рицарства.
Не стану розводитися над деталями, а модестiя [19 - Модестiя – скромнiсть (заст.).]не дозволяе менi надмiрно пiдкреслювати моi власнi – чималi – заслуги у тiй справi. Стверджу факт: у нiч з п’ятого на шосте вересня уся дружина наша тихцем покинула корпус королеви Меви. Перед прощанням iз лирiйським вiйськом ми не забули добряче забезпечити себе, анiскiльки при тому не питаючи згоди у шефа квартирмейстерських служб. Слово «грабунок», якого ужила Мiльва, я вважаю занадто образливим. Усе ж належала нам якась гратифiкацiя [20 - Гратифiкацiя – премiя, заохочення (заст.; вiд лат. gratia – «милiсть» i facere – «отримувати»).]за нашу участь у прiснопам’ятнiй Битвi-на-Мосту. А якщо не гратифiкацiя, то хоча б компенсацiя та лiквiдацiя понесених втрат! Якщо брати до уваги трагiчний нещасний випадок iз Мiльвою i навiть не враховувати ран та синцiв Геральта й Кагiра, у битвi загинули чи скалiчилися усi нашi конi – крiм мого вiрного Пегаса та норовистоi Плiтки, кобили вiдьмака. Тож у межах компенсацii ми взяли трьох повнокровних кавалерiйських коней i одного запасного. Також узяли ми стiльки рiзного спорядження, скiльки влiзло нам у руки, – заради справедливостi, треба сказати, що половину довелося нам пiзнiше викинути. Як сказала Мiльва, таке трапляеться, коли крадеш у темрявi. Найбiльше пожиточних речей набрав з казенних припасiв вампiр Регiс, який у темрявi бачить краще, нiж удень. Регiс додатково понизив обороноспроможнiсть лирiйськоi армii на товстого мишастого мула, якого вiн вивiвiз загорожi настiльки спритно, що жодна тварина не зафоркала й не затупала. Тож розповiдi про звiрiв, якi вiдчувають вампiрiв i реагують на iхнiй запах панiчним страхом, треба вважати байками – хiба що йдеться про деяких звiрiв i деяких вампiрiв. Додам, що отого мишастого мула маемо ми й досi. Пiсля втрати запасного, який пропав у нас у лiсах Зарi
Страница 29
чя, сполошений вовками, мул несе наш здобуток – а скорiше те, що з нього залишилося. Мул носить iм’я Драакуль. Був так названий Регiсом зараз пiсля крадiжки, i так воно й залишилося. Регiса, схоже, те iм’я розважае, i, здаеться, мае воно якесь дотепне значення у культурi й мовi вампiрiв, але нам вiн того пояснити не схотiв, твердячи, що то неможлива для перекладу гра слiв.Таким ото чином дружина наша знову опинилася на шляху, а вже й до того довгий список людей, якi нас не любили, подовжився ще сильнiше. Геральт iз Рiвii, рицар без страху й докору, залишив шеренги рицарства ранiше, нiж рицарське пасування його пiдтвердили патентом [21 - В часи Пiзнього Середньовiччя окрiм ритуальноi частини (обряд посвячення у рицарi, покладення меча на плече тощо) було введено надання особi, переведенiй у рицарський стан, офiцiйного документу – патенту. Пiзнiше патент мав викуповувати собi, наприклад, офiцер у регулярнiй армii.], i ще до того, як придворний герольд вигадав йому герб [22 - Герб був необхiдною ознакою рицарського стану (як, наприклад, i остроги); герб створювали за чiткими геральдичними правилами, а фiгури, що розмiщувалися на ньому, «розповiдали» про вчинки, якими рицар завдячував своему званню.]. А Кагiр еп Келлах у великому конфлiктi мiж Нiльфгардом i нордлiнгами встиг уже битися в обох армiях – i з обох дезертирувати, в обох заробляючи заочний смертний вирок. Та й решта нас не була у кращiй ситуацii – кiнець кiнцем, мотузка е мотузкою, а надто дрiбна це рiзниця, за що висiти: за нагану рицарськоi честi, дезертирство чи за називання вiйськового мула iменем Драакуль. Тож нехай, читачу, не дивуе тебе, що докладали ми воiстину титанiчних зусиль, аби максимально збiльшити вiдстань, що вiддiляла нас вiд корпусу королеви Меви. Що було сил у конях гнали ми на пiвдень, до Яруги, маючи намiр переправитися на лiвий берег. І зовсiм не тiльки для того, щоб вiдгородитися рiчкою вiд королеви i ii партизанiв, а й тому, що пустинi Зарiччя були менш небезпечнi, нiж охоплений вiйною Ангрен, – до друiдiв у Каед Ду набагато розумнiше було подорожувати лiвим, а не правим берегом. Парадоксально – бо ж на лiвому березi Яруги вже була ворожа Нiльфгардська iмперiя. Батьком отiеi лiвобережноi концепцii був вiдьмак Геральт, який пiсля виходу з братства пасованих нахаб повернув значною мiрою розсудок, можливiсть логiчно мислити i звичну для себе передбачливiсть. Майбутне показало, що план вiдьмака був важливий у своiх результатах i мав наслiдки для долi усiеi експедицii. Але про це пiзнiше.
Над Яругою, коли ми туди дiсталися, повно вже було нiльфгардцiв, якi переправилися по вiдбудованому мосту бiля Червоноi Бендюги, продовжуючи наступ на Ангрен – а напевне й далi, на Темерiю, Магакам i дiдько його знае на що ще, що там запланував нiльфгардський генеральний штаб. Не могло бути й мови про форсування рiчки з ходу, мусили ми затаiтися i чекати, поки переправиться вiйсько. Битi двi доби сидiли ми у надрiчному лозняку, культивуючи ревматизм i годуючи москiтiв. До того ж i погода скоро зiпсувалася, мрячило, вiяло як холера, а вiд холоду зуб на зуб не потрапляв. Такого холодного вересня я не пам’ятав серед багатьох загнiздених у пам’ятi моiй вереснiв. Тож власне тодi, дорогий читачу, знайшовши помiж узятого у лирiйському таборi спорядження папiр i олiвець, почав я – для забиття часу i забуття про незручностi – записувати й увiчнювати деякi з наших пригод. Набридлива сльота й вимушена бездiяльнiсть псували нам гумор i пробуджували рiзнi чорнi думки. Особливо у вiдьмака. Геральт рахував днi, що вiддiляли його вiд Цiрi, – а кожен день не на шляху вiддаляв його, на його думку, вiд дiвчини все далi. Тепер, у мокрому лозняку, на холодi й дощi, вiдьмак з години на годину ставав усе бiльш похмурим i затятим. Я зауважив також, що вiн сильно шкутильгав, а коли вважав, що нiхто не бачить i не чуе, то лаявся i сичав вiд болю. Бо треба знати тобi, милий читачу, що Геральту поламали кiстки пiд час рокошу чародiiв на островi Танедд. Переломи зрослися i вилiкувалися магiчними стараннями дрiад iз лiсу Брокiлон, але, як видно, й далi йому докучали. Вiдьмак страждав, як кажуть, одночасно вiд болю тiлесного й вiд душевного, а злий через те вiн був, наче хрiн, – не пiдступися.
І знову почали переслiдувати його сни. Дев’ятого вересня, вранцi, бо вiдсипав вiн варту, перелякав усiх нас, зриваючисьiз криком i вихоплюючи меча. Скидалося те на амок, але, на щастя, минуло миттево.
Вiдiйшов вiн убiк, скоро повернувся з похмурою пикою i заявив не менше, не бiльше, як те, що теперiшнiм рiшенням вiн розпускае дружину i що вирушае у подальший шлях на самотi, бо десь там дiються речi страшеннi, що час пiдганяе, що стае небезпечно, а вiн нiкого не бажае наражати чи за когось нести вiдповiдальнiсть. Говорив вiн i резонував так нудно й настiльки непереконливо, що нiкому не хотiлося з ним дискутувати. Навiть красномовний зазвичай вампiр вiдкараскався вiд нього стенанням плечей, Мiльва – плювком, Кагiр – сухим нагадуванням, що вiдповiдае вiн сам за себе, а що до ри
Страница 30
ику, то не для того вiн носить меч, аби той йому пояс обтяжував. Проте потiм усi завмерли у мовчаннi й зi значенням втупили очi у нижчепiдписаного, напевно очiкуючи, що я скористаюся з оказii й повернуся додому. Не маю додавати, що не дочекалися.Утiм, подiя та схилила нас до припинення маразму й пiдштовхнула до смiливого вчинку – до форсування Яруги. Визнаю, що подiя та пробудила мiй неспокiй, – план бо ж передбачував нiчну переправу, цитуючи Мiльву й Кагiра, «за кiнськими хвостами». Навiть якщо була то метафора – а пiдозрюю, що не була, – якось не уявляв я собi пiд час такоi переправи анi себе самого, анi мого скакуна, Пегаса, на хвiст якого довелося б менi покластися. Плавання, сказати правду, не було i не е моею наймiцнiшою стороною. Якби Матiнка Природа хотiла, аби я плавав, у актi створення й у процесi еволюцii поспiшила б забезпечити мене перетинками мiж пальцями. Те саме стосувалося i Пегаса.
Моi страхи виявилися пустими – принаймнi що стосувалося плавання за кiнським хвостом. Бо переправилися ми iншим чином. І хтозна, чи не безумнiшим. Методом куди бiльш нахабним – по вiдбудованому мосту в Червонiй Бендюзi, пiд самим носом у нiльфгардських патрулiв i сторожi. План той, як виявилося, тiльки з першого погляду вiддавав безумною нахабнiстю i смертельним ризиком, у реальностi все пройшло як по маслу. Пiсля того як пройшлилiнiйнi загони, мостом у той та iнший бiк мандрував транспорт за транспортом, вiз за возом, стадо за стадом, натовпи рiзноманiтноi, у тому числi й цивiльноi, збиранини, серед якоi дружина наша майже не вирiзнялася i в очi не впадала. Так до десятого дня мiсяця вересня ми переiхали всi на лiвий берег Яруги, раз тiльки окликнутi сторожею, якiй Кагiр, владно насупивши брови, гарикнув грiзно щось про iмперську службу, доповнивши вiдповiдь класичною вiйськовою i завжди результативною «курвою» та згадуванням чужих матерiв. Ще до того, як хтось зумiв нами зацiкавитися, були ми вже на лiвому березi Яруги, в глибинi зарiчних лiсiв, – бо був тут лише один гостинець, що вiв на пiвдень, а нас не надихали анi напрямок, анi кiлькiсть нiльфагрдцiв, якi ним пленталися.
На першому ж бiваку в лiсах Зарiччя мене також вiдвiдав уночi дивний сон – утiм, на вiдмiну вiд Геральта, приснилася менi не Цiрi, а чародiйка Йеннефер. Сон був дивним, неспокiйним – Йеннефер, як завжди у чорному й бiлому, здiймалася у повiтря над похмурим гiрським замчиськом, а знизу iншi чародiйки погрожували iй кулаками й обзивалися. Йеннефер махнула довгими рукавами сукнi й вiдлетiла, наче чорний альбатрос, над безкрайнiм морем, просто на схiд сонця. Вiд того моменту сон змiнився i перетворився на кошмар. Пiсля пробудження подробицi зникли в мене з пам’ятi, залишаючи невиразнi, малозначимi картинки, але були то картинки потворнi – тортури, крик, бiль, страх, смерть… Одним словом: жахiття.
Я не похвалився Геральту тим сном. Слова йому не пискнув.
Як виявилося пiзнiше – цiлком слушно.
* * *
– Йеннефер вона звалася! Йеннефер з Венгерберга. А була вона прославленою чародiйкою. Аби я так ранку не дочекалася, якщо брешу!
Трiсс Мерiгольд здригнулася, повернулася, намагаючись пробитися поглядом крiзь натовп i синiй дим, якi щiльно наповнювали головну залу таверни. Врештi встала з-за столу, з легким жалем лишивши фiле з камбали пiд сардиновим маслом, мiсцеву страву i справжнiй делiкатес. Утiм, тавернами й корчмами Бремерворду волочилася вона не для того, аби iсти делiкатеси, а щоб здобути iнформацiю. Крiм того, мусила вона дбати про фiгуру.
Гроно людей, у яке довелося iй втиснутися, було уже густим i збитим – у Бремервордi люди полюбляли оповiстки й не оминали жодноi оказii, аби послухати нову. А чисельнi моряки, якi прибували сюди, нiколи не пiдводили – завжди мали новий i свiжий репертуар морських оповiсток i iсторiй. Зрозумiло, у бiльшостi своiй брехливих, але те не мало жодного значення. Оповiстка – то оповiстка. Мае своi закони.
Та, яка оце саме розповiдала свою – i в якiй пригадала про Йеннефер, – була колишньою рибалкою з Островiв Скеллiге: гладкою, плечистою, коротко стриженою, як i чотири ii товаришки одягненою у витертий до блиску камзол зi шкури нарвалу.
– Було то дев’ятнадцятого дня мiсяця серпня, ранок по другiй ночi вiд повнi, – продовжила свою розповiдь остров’янка, пiдносячи до губiв кухоль пива. Рука ii, як зауважила Трiсс, була кольору староi цегли, а голе, iз вузлуватими м’язами плече мало десь двадцять дюймiв в обхватi. У Трiсс було двадцять два дюйми у талii. – На блiденькому свiтанку, – продовжувала рибачка, обводячи очима обличчя слухачiв, – вийшов баркас наш у море, на зунд мiж Ан Скеллiг i Шпiкерогом, на устричне поле, де ми зазвичай ставимо лососевi сiтки. Великий був поспiх, бо на шторм заходило, небо iз заходу дуже темнiшало. Треба було щонайшвидше визбирати лосося з сiтки, бо iнакше – самi знаете, як по штормi нарештi вдасться знову в море вийти, у сiтках тiльки б голови згнилi зостаються, пообгризанi, увесь улов пропадае надарма.
Слухачi, у бiльшостi своiй мешканцi Бремерворд
Страница 31
й Цiдарiсу, якi у бiльшостi своiй жили з моря й екзистенцiйно вiд нього залежали, покивали й побурчали з зрозумiнням. Трiсс лососiв зазвичай бачила у виглядi рожевих медальйонiв, але також покивала й побурчала, бо не хотiла вирiзнятися. Була вона тут iнкогнiто, з таемною мiсiею.– Припливли ми… – Рибачка вiдставила кухоль, даючи знати, що хтось зi слухачiв може поставити ще один. – Припливли й вибираемо сiтки, аж тут зараз Гудрун, дочка Стурлi, як заверещить на повний голос! І пальцем за штирборт[23 - Штирбортом у мореплавствi звуть правий по ходу руху судна борт.] показуе! Дивимося, аж тут летить щось повiтрям, а не птах! Менi ажно серце на мить встало, бо я зразу подумала, що то вiверна чи малий грифон, прилiтають часом такi на Шпiкерог, правда переважно взимку, особливо при захiдному вiтрi. А те чорне щось тим часом: хлюп у воду! І з хвилею: ширх! Просто у нашi сiтки. Заплуталося у сiтку й борюкаеться там, наче тюлень, тодi купою ми, скiльки було нас, а було восьмеро баб, за сiтку й давай оте на палубу! І тут ми аж роти пороззявляли! Бо то жiночка виявилася! У сукнi чорнiй, i сама чорнява, наче та ворона. Сiткою обмотана, мiж двома лососями, з яких один, щоб я так здорова була, мав сорок два з половиною фунти!
Рибачка зi Скеллiге здмухнула пiну з кухля i ковтнула з нього. Жоден зi слухачiв не коментував i не виражав недовiри, хоча факту виловлення лосося такоi вражаючоi ваги i найстаршi люди не пам’ятали.
– Чорноволоса у сiтцi, – продовжувала остров’янка, – кашляе, водою морською плюе i шарпаеться, а Гудрун, нервова, бо при надii вона, верещить: «Кельпi! Кельпi! Хавфруе!» Але ж кожен дурень знае, що то не кельпi, бо кельпi давно б уже сiтку подерла й де б та потвора себе на баркас витягнути дала! І не хавфруе, бо хвоста риб’ячого не мае, а морська панна завжди риб’ячий хвiст мае! До того ж вона у море з неба впала, а чи бачив хто, щоб кельпi та хавфруе по небу лiтали? Але Скадi, дочка Уни, та завжди гарячкуе, i теж у крик: «Кельпi!», та як схопиться за гаф! І з гафом до сiтки! А з сiтки як блисне синiм, а Скадi як заскавчить! Гаф влiво, вона вправо, хай я здохну, якщо брешу, три оберта мигнула та трах-та-тах сракою об палубу! Ха, стало ясно, що така чародiйка у сiтцi гiрша, нiж медуза, скорпена чи електричний вугор! А до того ж репетувати вiдьма почала та курвити так, що аж жах! А з сiтки аж сичить, смердить та пара йде, таке вона там усерединi чародiйство вариводить! Бачимо, що непереливки стае…
Остров’янка допила кухоль i, не барячись, сягнула по наступний.
– Непереливки те, – вiдригнула голосно, витерла нiс i губи, – магiчку в сiтку ловити! Вiдчуваемо, що вiд тiеi магii, щоби я так здорова була, аж баркас починае колихатися. Не було чого зволiкати! Брiтта, донька Карен, притиснула сiтку багром, а я схопила весло i геп! Геп! Геп!!!
Пиво широко бризнуло й розлилося по столу, кiлька перекинутих кухлiв упало на пiдлогу. Слухачi витирали щоки й брови, але жоден не зронив анi слова скарги чи нагани. Оповiстка то оповiстка. Мае своi закони.
– Зрозумiла вiдьма, iз ким мае справу. – Рибачка вiдпила чималий ковток i озирнулася з викликом. – Що iз бабами зi Скеллiге не можна балаболити! Сказала, що пiддаеться нам з доброi волi, й обiцяла заклять i урокiв не кидати. І iм’я свое назвала: Йеннефер з Венгерберга.
Слухачi завмерли. Вiд подiй на островi Танедд минуло ледве два мiсяцi, пам’ятали вони iмена пiдкуплених Нiльфгардом зрадникiв. Ім’я славноi Йеннефер – також.
– Завезли ми ii, – продовжувала остров’янка, – на Ард Скеллiг, до Каер Трольде, до ярла Краха ан Крайта. Бiльше я ii вже не бачила. Ярл у походi був, говорили, що, коли повернувся, спершу прийняв магiчку суворо, а пiзнiше ставився ласкаво й гречно. Гммм… А я тiльки чекала, який то менi чаклунка сюрприз приготуе за то, що я ii веслом натовкла. Думала я, що мене перед ярлом ославить. Але нi. Слова вона не зронила, не поскаржилася, я про те знаю. Чесна баба. Пiзнiше, як вона забила себе, менi ii навiть шкода було…
– Йеннефер мертва? – крикнула Трiсс, iз переляку забувши про свое iнкогнiто й таемнiсть мiсii. – Йеннефер з Венгерберга мертва?
– Ага, мертва. – Рибачка допила пиво. – Мертва, як ота макрель. Забила себе власними чарами, фокусами магiчними вошкаючись. Зовсiм недавно те сталося, в останнiй день серпня, перед самим новим мiсяцем. Але то вже цiлком iнша iсторiя…
* * *
– Любистку! Не спи у сiдлi!
– Я не сплю. Я творчо мислю!
* * *
Тож iхали ми, милий читачу, лiсами Зарiччя, прямуючи на схiд, до Каед Ду, шукаючи друiдiв, якi мали нам допомогти знайти Цiрi. Як воно з тим було, я вже розповiв. Утiм, спершу, згiдно iз iсторичною правдою, запишу дещо про нашу дружину – про окремих ii членiв. Вампiр Регiс мав понад чотириста рокiв. Якщо не брехав, означало це, що був найстаршим серед нас. Вочевидь, могла це бути звичайна побрехенька, хто б таке змiг перевiрити? Втiм, я волiв думати, що вампiр наш був правдомовним, бо ж декларував вiн також, що повнiстю i беззаперечно вiдкинув ссання з людей кровi, – i д
Страница 32
куючи тiй декларацii якось спокiйнiше засинали ми на нiчних бiваках. Зауважив я, що спочатку Мiльва й Кагiр звикли пiсля пробудження з ляком i квапливiстю обмацувати шиi – але скоро перестали те робити. Вампiр Регiс був – чи здавався – вампiром абсолютно гоноровим. Якщо говорив, що ссати не стане, то й не ссав. Утiм, мав вiн вади, причому тi, що не випливали з його вампiрськоi природи. Регiс був iнтелектуалом – i любив те демонструвати. Мав нервуючу звичку виголошувати твердження й iстини тоном i з мiною пророка, на що ми швидко перестали реагувати, бо проголошенi твердження були або реальними iстинами, або як iстини звучали, або ж перевiрити iх було неможливо, що те на те й виходило. Але воiстину нестерпною була манера Регiса вiдповiдати на запитання ще до того, як той, хто питае, встигав свое запитання закiнчити, – ба, навiть iнколи до того, як той, хто питае, закiнчував запитання подумки формулювати. Я цей начебто прояв високого iнтелекту завжди мав за, скорiше, прояви хамствай нахабства, а цi риси, якщо вони й пасують до унiверситетського середовища чи до кiл придворних, важко перенести у товариша, з яким днi за днями подорожуеш ти стремено в стремено, а вночi спиш пiд однiею попоною. До серйозних проблем, утiм, не дiйшло, й то завдяки Мiльвi. На вiдмiну вiд Геральта чи Кагiра, яким, мабуть, уроджений опортунiзм наказував пристосовуватися до манери вампiра, а й навiть iз ним конкурувати у цiй царинi, лучниця Мiльва показала рiшення просте й непретензiйне. Коли Регiс утрете дав iй вiдповiдь на запитання на половинi фрази, вона тяжко вилаяла його, уживаючи слiв й окреслень, якi могли б викликати рум’янець навiть у старого ландскнехта. О диво, це подiяло – вампiр миттево позбувся тiеi нервуючоi манери. З чого випливае, що найрезультативнiшою обороною перед iнтелектуальним домiнуванням е солiдне псячення iнтелектуала, який намагаеться так домiнувати.Мiльва, як менi здаеться, досить важко переживала свiй трагiчний випадок – i свою втрату. Пишу: як менi здаеться, бо я розумiю, що будучи чоловiком, жодного уявлення, чим е такий випадок i така втрата для жiнки, я мати не можу. Хоча я поет i людина пера, навiть вишколена й тренована моя уява мене пiдводить i нiчим тут допомогти не може.
Фiзичну пiдготовку лучниця вiдновила швидко – гiрше було iз психiчною. Бувало, що цiлий день, вiд свiтанку до заходу, не вiдзивалася вона анi словом. Полюбляла зникати й триматися на узбiччi, що трохи усiх непокоiло. Аж врештi настав перелам. Мiльва вiдреагувала, наче дрiада чи ельфiйка, – рiзко, iмпульсивно й не дуже зрозумiло. Якогось ранку на наших очах вона вийняла ножа й безмовно вiдтяла собi косу бiля самоi потилицi. «Непристойно таке, бо я не панна, – сказала, побачивши нашi вiдпалi щелепи. – Але й не вдова, – додала, – тож i кiнець жалобi». Вiд того моменту була вона вже така, як ранiше, – iронiчна, кусюча, лайлива й до непарламентарних слiв швидка. З чого ми зробили висновки, що кризу вона вже щасливо оминула.
Третiм, не менш дивним членом дружини був нiльфгардець, який полюбляв доводити, що вiн не нiльфгардець. Звали його, як твердив, Кагiр Мавр Диффрин еп Келлах…
* * *
– Кагiре Мавре Диффрине, сину Келлаха, – заявив чiтко Любисток, нацiлюючи у нiльфгардця свинцеве стило. – Із багатьма речами, яких я не люблю, майже не виношу, довелося менi погодитися у цiй шановнiй компанii. Але не з усiма! Не виношу я, коли пiд час писання хтось зазирае менi через плече! І погоджуватися з тим я намiру не маю!
Нiльфгардець вiдсунувся вiд поета, а за мить роздумiв схопив свое сiдло, кожух i попону, перетягнув усе ближче до Мiльви, яка, здавалося, дрiмала.
– Вибачаюся, – сказав. – Вибач мою нав’язливiсть, Любистку. Я зазирнув машинально, через звичайну цiкавiсть. Думав, ти мапу креслиш чи рахунки якiсь ведеш…
– Я вам не бухгалтер! – Поет аж пiдлетiв: i дослiвно, й фiгурально. – І не картограф який! А навiть якби був, то не дае нiкому права зирити у моi записки!
– Я вже попросив пробачення, – сухо нагадав Кагiр, мостячи лiгво на новому мiсцi. – Із багатьма речами я погодився у цiй шановнiй компанii i багато до чого звик. Але вибачатися я й надалi звик один раз.
– І справдi, – вiдiзвався вiдьмак, абсолютно несподiвано для всiх, навiть для себе самого, стаючи на бiк молодого нiльфгардця. – Став ти, Любистку, жахливо дражливим. І неможливо не зауважити, що пов’язано те iз папером, який ти вiднедавна брудниш на бiваках шматочком свинцю.
– Факт, – пiдтвердив вампiр Регiс, пiдкладаючи до вогню березове гiлля. – Дражливим зробився останнiм часом наш менестрель, а до того ж потайним, неговiрким, усе шукае усамiтнення. О, нi, принаймнi у задоволеннi природних потреб свiдки йому не заважають, що, зрештою, в нашiй ситуацii не дивуе. Сором’язлива потайливiсть i дратiвливiсть вiд чужого погляду обiймае виключно дрiбнесенько списаний папiр. Чи ж бо у нашiй присутностi виникае поема? Рапсодiя? Епос? Романс? Канцона?
– Нi, – заперечив Геральт, присуваючись до вогню й кутаючись у попону. – Я його знаю. То не може бут
Страница 33
вiршована мова, бо вiн не лаеться, не бурмоче й не рахуе на пальцях склади. Пише тихцем, а тому то – проза.– Проза! – Вампiр блиснув кликами, чого звичайно намагався не робити. – Може, роман? Чи есей? Моралiте? Най тебе грiм, Любистку! Не пiддавай нас мукам! Вiдкрий, що ти пишеш!
– Мемуари.
– Що-що?
– З отих ото нотаток, – Любисток продемонстрував напханий паперами тубус, – постане твiр мого життя. Мемуари, що носитимуть назву «П’ятдесят рокiв поезii».
– Дурнувата назва, – сухо заявив Кагiр. – Поезiя вiку не мае.
– А як прийняти, що й мае, – докинув вампiр, – то е вона рiшуче старшою.
– Ви не розумiете. Назва означае, що автор твору провiв п’ятдесят рокiв, не менше й не бiльше, на службi Панi Поезii.
– У такому разi то ще бiльша дурня, – вiдповiв вiдьмак. – Ти, Любистку, все ще й сорока не маеш. Умiння писати у тебе вбили рiзками у храмовiй iнфiмi[24 - Інфiмою (вiд лат. infima – «найнижчi») звалися першi курси (класи) у духовних семiнарiях та академiях, на яких вивчалися початки граматики.] у вiцi восьми рокiв. Навiть приймаючи, що рими писати ти почав уже в iнфiмi, своiй Панi ти служиш не бiльше тридцяти рочкiв. Але ж я сам добре вiдаю, бо ти й сам не раз про те розповiдав, що серйозно римувати i складати мелодii ти розпочав, коли мав дев’ятнадцять, охоплений коханням до графiнi де Стаель. А це дае менш нiж двадцятирiчний стаж твого служiння, Любистку. Тож звiдки ти витрухнув оте «п’ятдесят» у назвi? Чи то мае бути якась метафора?
– Я, – надувся бард, – лечу думкою за широкi горизонти. Описую я сучаснiсть, але дивлюся у майбутне. Твiр, який я починаю писати, я маю намiр видати за якiсь рокiв двадцять-тридцять, а тодi нiхто не зумiе пiддати сумнiвам титульнi розрахунки.
– Ха. Тепер розумiю. Як мене щось i дивуе, то це запобiгливiсть. Завтрашнiй день тебе звичайно мало обходив.
– День завтрашнiй мене й надалi мало обходить, – весело заявив поет. – Думаю я про потомство. І про вiчнiсть!
– З точки зору потомства, – зауважив Регiс, – не дуже етичним е починати писання уже тепер, про запас. Потомство за такою назвою мае право очiкувати твiр, i справдi написаний iз перспективи пiвстолiття особою, яка насправдi мае пiвсотнi рокiв знання i досвiду…
– Хтось, чий досвiд нараховуе пiвсотнi рокiв, – рiшуче обiрвав його Любисток, – мусить природним чином бути спорохнiлим сiмдесятирiчним дiдуганом iз мозком, змiненим бiдою склерозу. Такому треба на верандi сидiти й на вiтер пердiти, а не мемуари диктувати, бо то людям на смiх. Я тiеi помилки не зроблю, напишу своi спогади ранiше, у повнотi творчих сил. Пiзнiше, перед самим виданням, введу лише косметичнi правки.
– То мае своi переваги, – Геральт помасажував i обережно зiгнув колiно, що болiло. – Особливо для нас. Бо хоча ми, безумовно, фiгуруемо у його творi й хоча вiн, без сумнiву, сухоi нитки вiд нас не залишив, за пiвстолiття не буде у тому для нас уже великоi рiзницi.
– Та скiльки то – пiвстолiття? – усмiхнувся вампiр. – Хвилинка, мить летюча… Ага, Любистку, маленьке зауваження: «Пiвстолiття поезii» звучить, як на мене, краще, нiж «П’ятдесят рокiв».
– Не заперечуватиму. – Трубадур схилився над листком i пошкрябав по ньому олiвцем. – Дякую, Регiсе. Нарештi щось конструктивне. Хтось iще мае якiсь зауваження?
– Я маю, – вiдiзвалася несподiвано Мiльва, виставляючи голову з-пiд попони. – Шо баньки витрiшшаете? Шо я неграмотна? Але ж i не дурна! Ми тута у походi, йдемо Цiрi на пiдмогу, зi зброею в руках ворожою землею iдемо. Може так бути, шо у ворожi лапи ота Любисткова писанина потрапить. А ми ж знаемо вiршомаза, не секрет, шо вiн базiка, плiткар i балабол. Тож нехай уважно ставиться до того, про шо вiн там калякае. Аби нас через тi каляки часом не повiсили.
– Перебираеш, Мiльво, – лагiдно сказав вампiр.
– Причому сильно, – заявив Любисток.
– Та й менi так здаеться, – додав безтурботно Кагiр. – Не знаю, як воно е у нордлiнгiв, але в Імперii володiння рукописом не вважаеться за crimen [25 - Злочин (лат.).], а письменницька дiяльнiсть не пiдлягае покаранню.
Геральт покосився на нього i з трiском зламав патика, що ним бавився.
– Але у мiстах, здобутих цiею культурною нацiею, бiблiотеки пiдлягають пусканню за димом, – сказав без претензii, але емоцiйно. – Але ж менше про це. Марiе, менi також здаеться, що ти перебираеш. Писанина Любистка не мае, як завжди, жодного значення. І для нашоi безпеки у тому числi.
– Ага, як же! – вперлася лучниця, сiдаючи. – Я вже свое вiдаю! Мiй вiтчим, як королiвськi комiрники перепис людства у нас робили, взяв ноги у руки, у хашшi завiявся i два тижнi там сидiв, носа не виставляючи. Де пергамент, там jurament [26 - Клятва (на вiрнiсть) (лат.).], звик вiн казати, а хто сьогоднi чорнилами записаний, той завтра колесом ламаний. І правим вiн, хош паршивець з нього був, шо ого-го! Думаю, шо у пеклi вiн, сучий син, смажиться!
Мiльва вiдкинула ковдру й присiла до вогню, вирвана вже зi сну остаточно. Схоже, подумав Геральт, зачинаеться ще одна довга нiчна бесiда.
– Не любила ти
Страница 34
свого вiтчима, вiдчуваю я, – зауважив Любисток за хвилину мовчання.– Не любила. – Мiльва ледь чутно заскреготiла зубами. – Бо паршивець вiн був. Як матуся не бачила, то пiдкрадався та лапи розпускав. Шо казала я, вiн не слухав, тож я, врештi не стримавшись, граблями до нього промовила, а коли впав вiн, то ше я його раз-iнший копнула, у ребра й в слабину. Два днi вiн тодi лежав, кров’ю плював… А я з дому в свiт дунула геть, не чекаючи, як вiн вилiкуеться. Потiм слухи до мене дiйшли, шо помер, а матуся моя – скоро за ним… Гей, Любистку! Ти те записуеш? Анi смiй! Анi смiй, чуеш, шо я тобi кажу?
* * *
Дивним було, що мандрувала з нами Мiльва, дивовижним був факт, що супроводжував нас вампiр. І все ж найдивнiшими – й цiлком незрозумiлими – були мотиви Кагiра, який раптом iз ворога став якщо не другом, то союзником. Юнак довiв те у Битвi-на-Мосту, без вагання ставши з мечем у руках поряд iз вiдьмаком проти своiх землякiв. Учинком тим вiн заслужив нашу симпатiю й остаточно розвiяв нашi пiдозри. Пишучи «нашi», я маю на увазi себе, вампiра й лучницю. Бо Геральт, хоча й бився плiч-о-плiч iз Кагiром, хоча й заглядав бiля нього в очi смертi, й надалi був до нiльфгардця недовiрливим i симпатiею його не дарував. Своi пiдозри, щоправда, намагався вiн приховувати, але ж був – я вже про те згадував – особою простою, наче держак списа, удавати не вмiв i антипатiя вилазила з нього на кожному кроцi наче вугор iз дiрявого садка.
Причина була очевидною, i була нею Цiрi.
Доля так склалася, що був я на островi Танедд пiд час липневоi новини, коли дiйшло до кривавоi розправи мiж чародiями, вiрними королям, i зрадниками, пiдбуреними Нiльфгардом. Зрадцям допомагали бiлки, бунтiвнi ельфи – i Кагiр, син Келлаха. Кагiр був на Танеддi, послано його було туди зi спецiальною мiсiею – мав упiймати й вивезти Цiрi. Боронячись, Цiрi його поранила – Кагiр мае на лiвiй руцi шрам, при виглядi якого завжди стае менi сухо у ротi. Болiти те мусило диявольськи, а два пальцi в нього й досi не згинаються. А пiсля того всього це ж ми його й урятували, над Стрiчкою, коли його власнi земляки везли у путах на жорстоку страту. За що, питаю, за якi провини хотiли його стратити? Чи тiльки за поразку на Танеддi? Кагiр маломовний, але я маю чутливi вуха навiть напiвслiвця. Хлоп iще й тридцяти не мае, а виглядае, начебто був у нiльфгардськiй армii офiцером високого рiвня. Оскiльки загальною мовою володiе вiн бездоганно, а це у нiльфгардцiв нечасто бувае, пiдозрюю, що я знаю, у якому роду вiйська Кагiр служив i чому так швидко рiс у званнях. І чому йому доручили таку дивну мiсiю. До того ж – закордонну.
Бо це ж саме Кагiр був тим, хто вже раз намагався викрасти Цiрi. Близько чотирьох рокiв тому, пiд час рiзанини у Цiнтрi. Тодi вперше дало про себе знати призначення, що керуе долею цiеi дiвчини. Випадок призвiв до того, що я про те розмовляв iз Геральтом.
Було це третього дня пiсля переходу Яруги, за десять днiв до Еквiнокцii, пiд час переправи через лiси Зарiччя. Розмова та, хоча дуже коротка, була сповнена неприемних i неспокiйних ноток. А на обличчi й в очах вiдьмака вже тодi вимальовувалася обiцянка жорстокостi, яка вибухнула пiзнiше, у нiч Еквiнокцii, пiсля того як долучилася до нас свiтловолоса Ангулема.
* * *
Вiдьмак не дивився на Любистка. Не дивився i перед собою. Дивився на голову Плiтки.
– Каланте, – почав, – перед самою смертю видушила присягу з кiлькох рицарiв. Мали не дати Цiрi потрапити в руки нiльфгардцiв. Пiд час утечi тих рицарiв убили, а Цiрi залишилася сама серед трупiв i пожежi, у пастцi завулкiв палаючого мiста. Живою вона б не пiшла, це не пiдлягае сумнiвам. Але вiн ii знайшов. Вiн, Кагiр. Вивiз ii з пащi вогню та смертi. Врятував ii. Героiчно! Шляхетно! Любисток трохи стримав Пегаса. Їхали вони позаду, Регiс, Мiльва й Кагiр випереджали iх на якусь чверть стадiя, але поет не хотiв, аби хоч слово з тiеi розмови долетiло до вух товаришiв.
– Проблема у тому, – продовжував вiдьмак, – що наш Кагiр був шляхетним за наказом. Шляхетним, наче баклан: рибу не глитнув, бо мав на горлi кiльце. Мав принести рибу у дзьобi до свого пана. Не вдалося то йому, тож пан розгнiвався на баклана! Баклан зараз у немилостi! Чи не тому вiн шукае дружби й товариства риб? Як мислиш, Любистку?
Трубадур нахилився у сiдлi, уникаючи гiлки липи, що звiшувалася занизько. Листя на гiлцi було вже повнiстю жовтим.
– Але вiн врятував iй життя, ти сам сказав. Дякуючи йому Цiрi пiшла з Цiнтри цiлою.
– І кричала вночi, бачачи його увi снi.
– Але ж то вiн ii врятував. Припини згадувати минуле. Забагато змiнилося, та що там – щодня змiнюеться, згадування минулого нiчого не дасть, окрiм засмучень, якi тобi явно не до вподоби. Вiн врятував Цiрi. Це було, е i залишиться фактом.
Геральт нарештi вiдвiв погляд вiд гриви, пiдвiв голову. Любисток кинув оком на його обличчя i швиденько втiк очима вбiк.
– Факт залишиться фактом, – повторив вiдьмак злим, металевим голосом. – О, так! Вiн той факт викричав менi в обличчя на Танеддi, а зi стр
Страница 35
ху голос у нього у глотцi грузнув, бо дивився вiн на клинок мого меча. Той факт i той крик – то мали б бути аргументи, аби я його не мордував. Що ж, сталося i хiба не вiдстанеться. А шкода. Бо належало б тодi, на Танеддi, розпочати ланцюг. Довгий ланцюг смертi, ланцюг помсти, про яку ще й через сотню рокiв ходили б розповiдi. Такi, яких боялися б слухати у темрявi. Ти це розумiеш, Любистку?– Не дуже.
– Ну то диявол iз тобою.
* * *
Паскудна була то розмова, й паскудну пику тодi мав вiдьмак. Ой, не подобалося менi, коли впадав вiн у такi настроi i починав отакi бесiди.
Утiм, мушу признатися, що образне порiвняння з бакланом свою роль виконало – я почав непокоiтися. Риба у дзьобi, несуть ii туди, де оглушать, випатрають i засмажать! По-справжньому симпатична аналогiя, радiснi перспективи…
Утiм, розум вiдкидав обидва тi побоювання. Кiнець кiнцем, якщо й далi триматися рибних метафор, то ким були ми? Плiточками, малими верткими плiточками. Взамiн на таку поганючу здобич баклан Кагiр на iмператорську ласку розраховувати не мiг. Та й сам вiн, урештi-решт, аж нiяк не був такою вже щукою, якою хотiв би здаватися. Був, як i ми, плiточкою. А у часи, коли вiйна, наче залiзна борона, оре як землю, так i людськi долi, хто взагалi звертае увагу на плiточок?
Голову дам, що про Кагiра вже нiхто у Нiльфгардi й не пам’ятае.
* * *
Ваттье де Рiдо, шеф нiльфгардськоi вiйськовоi розвiдки, з опущеною головою вислуховував iмператорськi догани.
– Тож, – продовжував уiдливо Емгир вар Емрейс, – iнституцiя, яка поглинае з бюджету держави втричi бiльше, нiж освiта, культура й мистецтво, разом узятi, не може знайти одну людину. Людина зникае собi просто, ховаеться, хоча я вiддаю нечуванi суми на iнституцiю, вiд якоi не повинно б заховатися нiщо! Один зрадник насмiхаеться в очi з iнституцii, якiй я дав досить привiлеiв i засобiв, аби могла вона зiгнати сон з очей навiть невинному. О, можеш повiрити, Ваттье, як наступного разу в Радi почнеться розмова про необхiднiсть урiзати бюджет таемноi служби, я охоче нашорошу до того вуха. Можеш менi повiрити!
– Ваша Імператорська Величнiсть, – вiдкашлявся Ваттье де Рiдо, – прийме – я у тому впевнений – вiрне рiшення, спочатку зваживши усi «за» та «проти». Як невдачi, так i успiхи розвiдки. Ваша Величнiсть також може бути впевненим, що зрадник Кагiр еп Келлах не уникне кари. Я розпочав дii…
– Я плачу вам не за розпочинання, а за результат дiй. А вiн – мiзерний, Ваттье, мiзерний! Що зi справою Вiльгефорца? Де, най тобi диявол, Цiрiлла? Що ти там бурмочеш? Голоснiше!
– Вважаю, Ваша Величнiсть мае пошлюбити оту дiвчину, яку ми тримаемо у Дарн Рованi. Нам потрiбен той шлюб, легальнiсть суверенного ленна Цiнтри, заспокоення Островiв Скеллiге й повстанцiв з Аттре, Стрепту, Маг Турга й Стокiв. Потрiбна загальна амнiстiя, спокiй у тилах i на лiнiях забезпечення… Потрiбна нам нейтральнiсть Естерада Тиссена з Ковiру.
– Я про це знаю. Але та, iз Дарн Рована, не е справжньою.
Я не можу ii пошлюбити.
– Вибачте, Ваша Імператорська Величносте, але чи мае це значення, бiльше вона справжня чи менше? Полiтична ситуацiя вимагае урочистого шлюбу. Наречена буде у вуалi. А коли ми знайдемо врештi правдиву Цiрiллу, ми просто влаштуемо… обмiн.
– Чи ти, бува, не здурiв, Ваттье?
– Оту фальшиву показували у нас коротко. Тоi справжньоi з Цiнтри нiхто не бачив уже чотири роки, а зрештою чутки доносять, що вона бiльше перебувала на Скеллiге, нiж у Цiнтрi. Гарантую, що нiхто не розпiзнае хитрощiв.
– Нi!
– Ваша Імператорська…
– Нi, Ваттье! Знайди менi справжню Цiрi! Ворушiть, нарештi, дупами. Знайдiть менi Цiрi. Знайдiть Кагiра. І Вiльгефорца. Передусiм Вiльгефорца. Бо то вiн отримав Цiрi, я у тому впевнений.
– Ваша Імператорська Величносте…
– Слухаю, Ваттье! Я весь час слухаю!
– Свого часу я мав пiдозру, що так звана справа Вiльгефорца – це звичайна провокацiя. Що чародiй був убитий чи ув’язнений, а галасливе навмисне полювання служить Дiйкстрi для нашого очорнення i виправдання кривавих репресiй.
– Я також мав такi пiдозри.
– А втiм… У Реданii про це не розголошують, але я знаю вiд моiх агентiв, що Дiйкстра знайшов одну з криiвок Вiльгефорца, а у нiй – докази проведення чародiем страшезних експериментiв над людьми. Точнiше, на людських плодах… i на вагiтних жiнках. Тож якщо Вiльгефорц мав Цiрi, я побоююся, що подальшi ii пошуки…
– Мовчи, най тебе дiдько!
– З iншого боку, – швидко сказав Ваттье де Рiдо, дивлячись на змiнене лютим гнiвом обличчя iмператора, – все це може бути дезiнформацiею. Аби викликати до чародiя огиду. Це дуже схоже на Дiйкстру.
– Ви маете знайти Вiльгефорца та вiдiбрати у нього Цiрi! Най тобi грець! Не громадити припущення i не балакати дарма! Де Пугач? І далi в Гесо? Але ж вiн там начебто вже перевернув кожен камiнь i зазирнув у кожну дiрку в землi. А ж дiвчини там начебто не було й немае? Астролог помилився чи збрехав? То все – цитати з його рапортiв. То що вiн там iще робить?
– Коронер Скеллен, осмiлюся зауважити,
Страница 36
провадить там не дуже зрозумiлi дii… Свiй загiн, який Ваша Величнiсть наказав йому органiзувати, вербуе у Маехтi, у фортi Рокайн, де вiн заклав базу. Загiн той, дозволю собi додати, – досить пiдозрiла зграя. А зовсiм уже пiдозрiлим е те, що наприкiнцi серпня Скеллен найняв прославленого найманого вбивцю…– Що?
– Найняв найманого горлорiза з дорученням лiквiдувати бандитську шайку, що гуляе по Гесо. Справа сама по собi похвальна, але чи варта iмперського коронера?
– А чи випадково оце зараз не говорить твоiми устами заздрiсть, Ваттье? І чи не вона ото додае твоiм донесенням кольору й азарту?
– Я констатую лише факти, Ваша Величносте.
– Факти, – iмператор рiзко встав, – я хочу бачити. Слухати про них менi набридло.
* * *
То був насправдi важкий день. Ваттье де Рiдо був без сил. Щоправда, у розкладi дня вiн запланував iще годинку-двi паперовоi роботи, що мало захистити його вiд потопу документiв, але на одну думку про це його аж затрясло. Нi, подумав вiн, немае на це сил. Робота не вовк. Іду додому… Нi, не додому. Дружина почекае. Я йду до Кантарелли. До солоденькоi Кантарелли, бiля якоi так добре вiдпочиваеться.
Не роздумував довго. Просто встав, узяв плащ i вийшов, повним вiдрази жестом стримавши секретаря, який намагався тицьнути йому сап’янову течку з важливими документами на пiдпис. Завтра! Завтра теж буде день!
Вiн вийшов iз палацу боковим входом, у бiк садiв, пiшов кипарисовою алейкою. Минув штучний ставочок, у якому плавав короп поважного, у сто тридцять два роки, вiку, випущений iще iмператором Торресом, про що свiдчила золота пам’ятна медаль, причеплена до зябер гiгантськоi риби.
– Доброго вечора, вiконте.
Ваттье коротким рухом передплiччя звiльнив прихований у рукавi стилет. Рукiв’я його саме всунулося у долоню.
– Ти дуже ризикуеш, Рiенсе, – сказав холодно. – Дуже ризикуеш, показуючи у Нiльфгардi свою обпечену пику. Навiть як магiчна телепроекцiя.
– Ти зауважив? А Вiльгефорц гарантував менi, що коли не торкнешся, то не здогадаешся, що то iлюзiя.
Ваттье сховав стилет. Вiн аж нiяк не здогадався б, що то iлюзiя, але тепер – знав.
– Ти занадто великий боягуз, Рiенсе, – сказав, – аби постати тут власною реальною особою. Ти ж знаеш, що б тебе тодi спiткало.
– Імператор i далi такий затятий щодо мене? І мого майстра Вiльгефорца?
– Твое нахабство обеззброюе.
– До дiдька, Ваттье. Запевняю, що ми й надалi на вашому боцi, я i Вiльгефорц. Ну, визнаю, ошукали ми вас, давши фальшиву Цiрi, але то було для доброi справи, i хай мене втоплять, якщо я брешу. Вiльгефорц вважав, що коли справжня загинула, то краще буде фальшива, нiж жодноi. Вважали ми, що вам все едино…
– Твое нахабство перестае обеззброювати й починае вiдгонити зневагою. Я не маю намiру втрачати час на балаканину з мiражем, що мене зневажае. Коли нарештi я отримаю тебе у реальнiй поставi, то погомонимо й – довго, присягаюся тобi. А до того часу… Apage [27 - Apage – вiд д. – гр. «геть!»; у Середньовiччi слово входило у формулу екзорцизму.], Рiенсе.
– Я тебе не впiзнаю, Ваттье. Ранiше, хоча б навiть i сам диявол тобi об’явився, ти перд екзорцизмом прикинув би, чи не вдасться тобi з того отримати раптом якийсь зиск.
Ваттье навiть погляд не кинув на iлюзiю, розглядаючи натомiсть порослого водоростями коропа, що лiниво мацав мул у ставку.
– Отримати зиск? – повторив вiн нарештi, презирливо надуваючи губи. – Вiд тебе? А що ж ти мiг би менi дати? Може, справжню Цiрiллу? Може, твого патрона Вiльгефорца? Може, Кагiра еп Келлаха?
– Стоп! – Ілюзiя Рiенса пiдняла iлюзорну руку. – Ти вiрно назвав.
– Що я вiрно назвав?
– Кагiр. Ми доставимо тобi голову Кагiра. Я i мiй майстер, Вiльгефорц…
– Змилуйся, Рiенсе, – пирхнув Ваттье. – Змiни черговiсть.
– Як побажаеш. Вiльгефорц, iз моею скромною допомогою, дасть вам голову Кагiра, сина Келлаха. Ми знаемо, де вiн, можемо його вийняти як рака з сака, коли захочемо.
– Аж така у вас е можливiсть, ти подумай. Аж такi добрi агенти у вiйську королеви Меви?
– Випробовуеш мене? – скривився Рiенс. – Чи й справдi не знаеш? Хiба оте друге. Кагiр, мiй дорогий вiконте, е… Ми знаемо, де вiн. Знаемо, куди вiн прямуе, знаемо, у якiй компанii. Бажаеш його голову? Отримаеш ii.
– Голову, – усмiхнувся Ваттье, – яка не зумiе розповiсти, що насправдi сталося на Танеддi.
– Так буде краще, – цинiчно сказав Рiенс. – Навiщо давати Кагiру говорити? Нашим завданням е залагодити, а не поглибити упередження мiж Вiльгефорцом i iмператором. Доставлю тобi мовчазну голову Кагiра еп Келлаха. Влаштуемо це так, щоб виглядало як твоя i виключно твоя заслуга. Доставка протягом найближчих трьох тижнiв.
Старезний короп у ставку каламутив воду боковими плавниками. Тварюка, подумав Ваттье, мусить бути виключно мудрою. Тiльки що менi з тiеi мудростi? Все той самий намул i те саме латаття.
– Твоя цiна, Рiенсе?
– Дрiбниця. Де е i що замишляе Стефан Скеллен?
* * *
– Я сказав йому, що вiн хотiв знати. – Ваттье де Рiдо витягнувся на подушках, граючись золотим ло
Страница 37
оном волосся Картii ван Кантен. – Бачиш, моя солоденька, до окремих справ треба пiдходити мудро. А мудро – то значить конформно. Якщо чинити iнакше, не отримаеш нiчого. Тiльки гнилу воду й смердючий мул у басейнi. І що з того, що басейн iз мармуру i що в трьох кроках вiд палацу? Чи я не правий, моя солоденька?Картiя ван Кантен, ласкаво називана Кантареллою, не вiдповiла. Ваттье й не очiкував вiдповiдi. Дiвчина мала вiсiмнадцять рокiв i – обережно кажучи – генiем не була. Інтереси ii – принаймнi сьогоднiшнi – зводилися до занять любов’ю iз – принаймнi сьогоднi – Ваттье. Кантарелла у справах сексу була природним талантом, що поеднував запал i захоплення технiкою й артистизмом. Утiм, не це було найважливiшим.
Кантарелла говорила мало й рiдко, зате охоче i чудово слухала. Бiля Кантарелли можна було виговоритися, вiдпочити, розслабитися духовно й регенеруватися психiчно.
– Людина на цiй службi може дочекатися лише доган, – сказав iз гiркотою Ваттье. – Бо не знайшла якоiсь там Цiрiлли! А те, що дякуючи роботi моiх людей армiя перемагае, – того мало? А те, що генеральний штаб знае будь-яке перемiщення ворога, – то нiщо? А нiчого, що фортецi, якi треба було б здобувати тижнями, вiдчиняли брами перед iмператорськими вiйськами завдяки моiм агентам? Але нi, за це мене нiхто не похвалить. Важливою е тiльки якась там Цiрiлла!
Гнiвно сопучи, Ваттье де Рiдо узяв iз рук Кантарелли келих, наповнений знаменитим «Ест-Ест» з Туссану, вином року, який пам’ятав часи, коли iмператор Емгир вар Емрейс був малим, позбавленим прав на трон i жорстоко скривдженим хлопцем, а Ваттье де Рiдо – молодим i мало на що здатним у iерархii офiцером розвiдки.
То був добрий рiк. Для вина.
Ваттье пив, грався з чудовоi форми грудьми Кантарелли i розповiдав. Кантарелла пречудово слухала.
– Стефан Скеллен, моя солоденька, – муркотiв шеф iмператорськоi розвiдки, – то комбiнатор i змовник. Але я буду знати, що вiн комбiнуе, ще до того, як туди дiстанеться Рiенс… Я вже маю там свою людину… Дуже близько до Скеллена… Дуже близько…
Кантарелла розв’язала шарф, що запинав халат Ваттье, нахилилася. Ватте вiдчув ii дихання i застогнав у передчуттi насолоди. Талант, подумав вiн. А потiм м’який i гарячий дотик оксамитових губ вибив iз його голови усi думки.
Картiя ван Кантен поволi, вмiло й талановито створювала насолоду Ваттье де Рiдо, шефу iмператорськоi розвiдки. Але це не був единий талант Картii. Та Ваттье де Рiдо не мав про це й поняття.
Не знав вiн, що, всупереч видимостi, Картiя ван Кантен мала досконалу пам’ять i розум живий, наче ртуть.
Усе, про що розповiдав iй Ваттье, кожна iнформацiя, кожне слово, яке вiн бiля неi зроняв, Картiя назавтра переказувала чародiйцi Ассiре вар Анагiд.
* * *
Так, голову я готовий заставити, що у Нiльфгардi напевне всi вже забули про Кагiра, у тому числi й наречена, якщо така у нього була. Але про це – пiзнiше, зараз вiдступимо до дня i мiсця переходу Яруги. Ото iхали ми в мiру поспiшно на схiд, бажаючи дiстатися околицi Чорного лiсу, який Старшою Мовою зветься Каед Ду. Бо там жили друiди, якi могли виректи мiсце перебування Цiрi, виворожити те мiсце з дивних снiв, якi траплялися у Геральта. Їхали ми крiзь лiси Верхнього Зарiччя, яке також зветься Лiвобережжям, диким i практично безлюдним краем, що простягнувся мiж Яругою i пiднiжжям гiр Амелл, що звалися Стоками, зi сходу обмежених долиною Дол Ангра, а вiд заходу – болотистим мiжозер’ям, назва якого якось вилетiла в мене з пам’ятi.
На край той нiхто нiколи не виставляв претензiй, i тому нiколи не було добре вiдомо, кому той край дiйсно належить i хто ним володiе. Здаеться менi, могли про це трохи розповiсти черговi володарi Темерii, Соддену, Цiнтри й Рiвii, якi з рiзним ефектом сприймали Лiвобережжя як лен власноi корони й часом доводячи свою рацiю вогнем i залiзом. А потiм з-за гiр Амелл надiйшла армiя Нiльфгарду – й бiльше нiхто не мав нiчого сказати. Як не було й сумнiвiв стосовно ленних прав чи земельноi власностi. Все на пiвдень вiд Яруги належало Імперii. В цю мить, коли я пишу цi слова, до Імперii також належить уже й чимало земель на пiвнiч вiд Яруги. За вiдсутностi точноi iнформацii – не знаю, скiльки й наскiльки далеко на пiвнiч вони тепер лежать. Повертаючись до Зарiччя, дозволь, милий читачу, зробити дигресiю, яка стосуеться iсторичних процесiв: iсторiя цiеi територii часто твориться i формуеться трохи випадково, як побiчний продукт конфлiктiв зовнiшнiх сил. Бо iсторiю цього краю часто творили нетутешнi. І хоча нетутешнi бувають причиною – результати завжди й незмiнно переживають тутешнi. Зарiччя це правило стосуеться повнiстю.
Зарiччя мало свою люднiсть, корiнних зарiчан. А iх постiйнi перепиханки й битви, що тягнулися роками, перетворили на старцiвство й змусили до мiграцii. Села й поселення пiшли за димом, руiни садиб i перетворенi на вугiлля поля поглинула пуща. Торгiвля пiдупала, каравани оминали занедбанi дороги й шляхи. Тi нечисленнi з зарiчан, якi лишилися, перетворилися на здичавiлих бурмил. Вiд росомах i
Страница 38
едмедiв вiдрiзнялися вони головно тим, що носили штани. Принаймнi деякi. Чи то: деякi носили, а деякi вiдрiзнялися. Був то – у масi своiй – народ нелагiдний, простецький i грубiянський.І тотально позбавлений почуття гумору.
* * *
Темноволоса дочка бортника вiдкинула за спину косу, що iй заважала, i повернулася до люто-енергiйного обертання жорна. Зусилля Любистка були даремнi – слова поета, здавалося, взагалi не доходили до адресатки. Любисток пiдморгнув рештi компанii, удав, що зiтхае i зводить очi до стелi. Але не здавався.
– Не лiпо, – повторив вiн, шкiрячи зуби, – не лiпо лi тобi бяшеть: скоч до пiдвалу по пиво.[28 - Любисток при розмовi з донькою бортника використовуе частину знаменитоi для кожного освiченого поляка фразу: найстарiше з вiдомих польських речент, якi дiйшли до нас. Ця фраза iз так званоi «Генрiковськоi книги» – книги цистерiанського монастиря у Генрiковi, у Шльонську, серед латинського тексту. У справжньому своему, латинiзованому, виглядi фраза мае такий вигляд: «Day ut ia pobrusa, a ti poziwai» (зазвичай ii перекладають як «Дай, я покручу (жорна), а ти вiдпочивай»). Оскiльки в iсторii украiнськоi лiтератури подiбних аналогiв, здаеться, немае, у перекладi було вирiшено використати першу фразу з тексту також цiлком знакового – «Слова про Ігорiв похiд».] Адже мусить десь тут бути льошок укритий, а у льошку – барильце. Я правий, красунечко?
– Дали б ви, пане, дiвцi спокiй, – гнiвно сказала бортникiвна, висока худа жiнка дивовижноi вроди, яка крутилася в кухнi. – Та й мовила я вже, нема у нас нiякого пива.
– Дюжину разiв вам, пане, про те мовлено, – пiдтримав дружину бортник, перериваючи розмову з вiдьмаком та вампiром. – От ми вам налисникiв з медом зготуемо, тодi й поiсте. Але спочатку хай дiвчина у спокою зерно змеле, бо ж без борошна й чародiй налисника не зробить! То ж вара вiд неi, хай крутить спокiйно.
– Чув, Любистку? – крикнув вiдьмак. – Вiдчепися вiд дiвчини i займися чимось корисним. Або мемуар пиши!
– Пити менi хочеться. Випив би чогось перед iжею. Маю трохи трави, тож зроблю собi узвар. Бабцю, може, тут у хатi хоча б окрiп знайдеться? Окрiп, питаю, знайдеться?
Бабця, яка сидiла на причiлку (мати бортника), пiдвела голову з-над штопаноi шкарпетки.
– Знайдеться, любчику, знайдеться, – зашамотiла. – Тiко вистужений.
Любисток застогнав, махнув рукою, сiв до столу, де компанiя балакала з бортником, якого рано-вранцi зустрiли у бору. Бортник був низенький, опецькуватий, чорний i страшенно зарослий, тож не дивина, що коли несподiвано вирiс вiн у гущавинi, то нагнав на дружину страху – прийняли його за лiкантропа. Що найсмiшнiше, тим, хто першим крикнув: «Вовкулака, вовкулака!», – був вампiр Регiс. Було трохи замiшання, але справа скоренько прояснилася, а бортник, хоча на вид i бурмило бурмилом, виявився гостинним i ввiчливим. Дружина без церемонiй прийняла запрошення до його садиби. Садиба – звана на бортнивському жаргонi станом – стояла на викорчуванiй галявинi, бортник жив тут iз матiр’ю, дружиною i дочкою. Двi останнi були жiнками незвичайноi, нехай i трохи дивноi вроди, що, можливо, вказувало, що серед предкiв iхнiх була дрiада або гамадрiада.
Пiд час розмов, що зав’язалися, бортник спершу справляв враження, що побалакати може виключно про бджiл, бортi, дими, лезиви, воски, меди й медогонку, але й то було тiльки удавання.
– У полiтицi? А шо у нiй мае бути? Те, шо й завжди. Данини тре’ все бiльше вiддавати. Три урни меду та цiлий короб воску. Ледь дихаю, аби вистачило, вiд свiтанку до сутiнкiв на лезивах сиджу, борть доглядаю… Кому данину сплачую? А тому, хто волае, звiдки ж менi знати, при кому нинi влада? Останнiм часом, оточки, в нiльфгардськiй мовi волають. Начеб ми зара’ имперна провенцiя чи шось таке. За мед, як шо продам, платять имперним грошем, на якому импер вибитий. З морди такий наче й красивий, хоча суворий, вiдразу видко. Оточки…
Обидва собаки – чорна й руда – усiлися навпроти вампiра, задерли голови й завили. Бортникiвна-гамадрiада вiдвернулася вiд вогнища й шмагнула iх мiтлою.
– Злий знак, – сказав бортник, – як пес посеред дня вие.
Оточки… Про шо то я мав казати?
– Про друiдiв з Каед Ду.
– Хе! Так то не були штучки, ясне панство? Ви й дiйсно до друiдiв бажаете йти? Життя вам набридло чи як? То ж смерть! Омельники кожного, хто на галявини iхнi вийти наважиться, хапають, у лозняковi плетiнки саджають i на малому вогнi палять. Геральт глянув на Регiса, Регiс пiдморгнув йому. Обидва вони пречудово знали плiтки, що ходили про друiдiв, усi як одна дурнуватi. Мiльва й Любисток натомiсть почали слухати з бiльшим, нiж ранiше, зацiкавленням. І з явним занепокоенням.
– Єднi кажуть, – продовжував бортник, – шо омельники мстяться, бо iм нiльфгардцi першi докучати почали, у святi дiброви на Дол Ангра увiйшовши й почавши друiдiв бити за просто так. Вторi ж кажуть, шо то друiди почали, цапнувши й на смерть замучивши пару имперних, то iм Нiльфгард i вiдплатив. Як воно по правдi е, то невiдомо. Але то певна справа, друiди ус
Страница 39
х хапають, до Лозняковоi Баби садять i палять. Іти помiж ними – певна погибель.– Ми не боiмося, – спокiйно сказав Геральт.
– Авжеж. – Бортник змiряв поглядом вiдьмака, Мiльву й Кагiра, який, пристроiвши коней, саме входив у халупу. – Бачно, шо ви люде нелякливi, збройнi, битися вмiете. Хе, iз такими, як ви, й подорожувати не страх… Оточки… Але немае вже омельникiв у Чорному Гаю, тож пустi зусилля вашi й ваша дорога. Притиснув iх Нiльфгард, вигнав з Каед Ду. Немае iх вже тама.
– Як це?
– Так це. Втекли омельники геть.
– Куди?
Бортник глянув на свою гамадрiаду, мовчав хвильку.
– Куди? – повторив вiдьмак.
Смугастий кiт бортника всiвся перед вампiром i жахливо занявчав. Гамадрiада шмагнула його мiтлою.
– Злий знак, як кiт серед бiлого дня нявчить, – видавив iз себе бортник, у дивному замiшаннi. – А друiди… Оточки… Втекли на Стоки. Так. Вiрно кажу. На Стоки.
– Добрих шiстдесят миль на пiвдень, – оцiнив Любисток досить безтурботним, навiть веселим голосом. Але вiдразу замовк пiд поглядом вiдьмака.
У тишi, яка настала, було чути тiльки зловороже нявчання вигнаного надвiр кота.
– У принципi, – озвався вампiр, – яка нам рiзниця?
* * *
Ранок наступного дня принiс подальшi несподiванки. І загадки, якi, втiм, швидко знайшли вiдповiдi.
– Хай мене зараза, – сказала Мiльва, яка перша вилiзла iз сiнника, розбуджена розгардiяшем. – Хай мене покрутить. Гляньно на це, Геральте.
Галявина була повна народу. На перший погляд видно було, що зiбралося тут п’ять чи шiсть бортницьких станiв. Вправне око вiдьмака виловило також у натовпi кiлькох траперiв i щонайменше одного смоляра. Разом громаду належало оцiнити у якихось дванадцять хлопiв, десять баб, десятеро пiдлiткiв обох статей i стiльки ж малих дiтей. Також громада мала шiсть возiв, дванадцять волiв, десять корiв i чотири кози, чимало овець i немало псiв i котiв, чиi гавкання i нявчання у цих обставинах треба було безумовно визнати недобрим знаком.
– Ото цiкаво, – протер очi Кагiр, – що воно може означати?
– Клопоти, – вiдповiв Любисток, стрiпуючи сiно з волосся. Регiс мовчав, але мiну мав дивну.
– Просимо снiдати вельможне панство, – сказав iм знайомий бортник, пiдходячи до сiнника у товариствi плечистого чоловiка. – Готовий уже снiданок. Вiвсянка на молоцi. І мед… А це, дозвольте представити: Ян Кронiн, староста наш бортний…
– Радий я, – збрехав вiдьмак, не вiдповiвши на уклiн, ще й тому, що колiно болiло страшенно. – А та громада, звiдки вона тут узялася?
– Оточки… – Бортник почухав тiм’я. – Бачте, зима йде… Бортi вже позакриванi, лiтки поставленi… Час уже нам повертатися на Стоки, до Рiдбруна… Мед вiдстояти, перезимувати… Але у лiсах небезпечно… Самому…
Староста бортний закашлявся. Бортник глянув в обличчя Геральтовi й немов трохи зменшився.
– Ви ж кiннi i збройнi, – видавив з себе. – Хоробрi й смiливi, то зразу видно. Із такими, як ви, й у дорогу не страшно… А й вам вигода буде… Ми кожну стежку, кожну просiку, кожен яр i чагар знаемо… І годувати вас станемо…
– А друiди, – холодно сказав Кагiр, – пiшли з Каед Ду. Саме на Стоки. Що за небувалий збiг обставин…
Геральт поволi пiдiйшов до бортника. Обiруч узяв його за кабат на грудях. Але за мить передумав, вiдпустив, розгладив одяг. Нiчого не сказав. Нi про що не запитав. Але бортник i так поспiшив iз поясненнями.
– Правду я говорив! Присягаюся! Хай я пiд землю провалюся, якшо збрехав! Пiшли омельники з Каед Ду! Нема iх тама!
– А е вони на Стоках, так? – загарчав Геральт. – Там, куди вам шлях, усiй вашiй галайбiдi? Куди бажаете собi збройний ескорт отримати? Кажи, хлопе. Але будь уважним: земля i насправдi готова пiд тобою розступитися!
Бортник опустив очi й неспокiйно глянув на землю пiд ногами.
Геральт промовисто мовчав.
Мiльва нарештi зрозумiла, в чому справа, вилаялася паскудно.
Кагiр презирливо пирхнув.
– Ну? – пiдганяв вiдьмак. – Куди пiшли друiди?
– А хто iх, пане, знае, куди саме? – пробелькотiв нарештi бортник. – Але на Стоках можуть бути… Так само як i деiнде. Але ж на Стоках добрих дiбров повно, а друiдовi ради дiброви мають…
За бортником стояли вже, окрiм старости Кронiна, обидвi гамадрiади, мати й дочка. Добре, що дочка вдалася у матiр, не в батька, машинально подумав вiдьмак, бортник до дружини пасуе, як вепр до кобили. За гамадрiадами, як вiн помiтив, стояли ще кiлька жiнок, куди менш вродливих, але з подiбними ж благальними поглядами. Вiн глянув на Регiса, не знаючи, чи смiятися, чи лаятися. Вампiр стенув плечима.
– Якщо подумати, – сказав, – то бортник, Геральте, мае рацiю. По сутi, цiлком правдоподiбно, що друiди вирушили на Стоки. Це й справдi досить характернi для них терени.
– Оця характернiсть, – погляд вiдьмака був дуже, дуже холодним, – е, як на тебе, досить великою, аби раптом змiнити напрямок i мандрувати наослiп iз оцими ось?
Регiс знову стенув плечима.
– А що за рiзниця? Подумай. Друiдiв у Каед Ду немае, а тому напрямок цей належить виключити. Повернення за Яругу, як думаю, також не
Страница 40
оже бути предметом дебатiв. А всi iншi напрямки для нас однакого добрi.– Правда? – Температура голосу вiдьмака дорiвнювала температурi погляду. – А з тих усiх, що лишилися, який, як на тебе, був би найбiльш властивим? Той, спiльний iз бортниками? Чи якийсь цiлком iнший? Зумiеш окреслити це у своiй незмiрнiй мудростi? Вампiр повiльно повернувся у бiк бортника, бортного старости, гамадрiад й iншого бабства.
– А чого то, – запитав вiн серйозно, – так лякаетеся ви, добрi люди, що треба вам супровiд? Що збуджуе у вас страх? Говорiть щиро.
– Ой, паничу, – застогнав Ян Кронiн, а в очах його з’явився справжнiй жах. – Шо ви оте ще й питаете… Дорога нам через Вогке Урочище! А там, паничу, страшно! Там, паночку, бруколаки, лист’еноси, ендрiаги, iноги й усяка iнша мерзота! Тож ледь два тижнi, як леший зятя мого цапнув там, та так, шо зять лише загарчати встиг – i по ньому вже було! І вам дивно, шо страх нам туди з бабами й дiтьми йти? Га?
Вампiр глянув на вiдьмака, а обличчя мав при тому дуже серйозне.
– Моя незмiрна мудрiсть, – сказав, – пiдказуе менi окреслити вказаний напрямок як найбiльш властивий для вiдьмака.
* * *
І вирушили ми на пiвдень, до Стокiв, краiни, що лежала у пiднiжжi гiр Амелл. Рушили ми великим обозом, у якому було усе: молодi дiвчата, бортники, трапери, баби, дiти, молодi дiвчата, домова худоба, домовий реманент, молодi дiвчата. Й до холери меду. Все вiд того меду злiплювалося, навiть дiвчата.
Табiр iшов зi швидкiстю пiших i возiв, утiм, швидкiсть маршу не знижувалася, бо ми не блукали, а йшли як по мотузочцi – бортники знали дорогу, стежки й греблi помiж озерами. І прислужилося те знання, ой, прислужилося, бо почалася мжичка й раптом усе холерне Зарiччя потонуло у густому, наче сметана, туманi. Без бортникiв ми б точно заблукали, а то й потопилися б десь у болотах. Також не доводилося нам втрачати час й енергiю на органiзацiю i приготування iжi – годували нас тричi на день, досита, хоча й невишукано. Й дозволяли пiсля iжi полежати кiлька хвилин черевом догори.
Коротко кажучи, було чудово. Навiть вiдьмак, той старий похмурняк i нудняк, почав частiше посмiхатися i втiшатися життям, бо вирахував, що ми йдемо п’ятнадцять миль щоденно, а вiд часу, як вирушили ми з Брокiлону, не вдалося нам анi разу досягнути подiбного. Роботи вiдьмак не мав жодноi, бо хоча Вогке Урочище було вогким так, що й уявити собi важко щось бiльш вогкого, монстрiв там ми жодних не перестрiли. Так, трохи повили ночами упирi, ридали лiсовi плачки та болотянi вогники танцювали на трясовинах. Нiчого екстраординарного.
Правда, трошечки нас непокоiло, що знову ми iдемо у досить випадково обраному напрямку й знову без докладноi мети. Але, як висловився вампiр Регiс, краще без мети йти вперед, нiж без мети стояти на мiсцi, а вже набагато краще, нiж без мети вiдступати.
* * *
– Любистку! Приторочи покраще отой твiй тубус! Було б шкода, якби пiвстолiття поезii вiдiрвалися i загубилися у папоротях.
– Не бiйся! Не загублю, будь певний. І вiдiбрати його нiкому не дам! Будь-хто, побажавши в мене той тубус вiдiбрати, спочатку повинен буде переступити через мiй труп. Можна дiзнатися, Геральте, що викликае отой твiй перлистий смiх? Дозволь, я здогадаюся… Уроджений кретинiзм?
* * *
Сталося так, що група археологiв з унiверситету в Кастель Грауп’янi, що проводили розкопки у Боклерi, пiд верствою звугленоi деревини, що вказувала на велику пожежу, дiсталася до верстви ще старшоi, приблизно з ХІІІ столiття. У тiй самiй верствi розкопана була каверна, утворена рештками мурiв i ущiльнена глиною, а в нiй, на велику радiсть учених, знайдено два досконально збереженi людськi скелети – чоловiка й жiнки. Поряд зi скелетами – окрiм зброi i невеликоi кiлькостi дрiбних артефактiв – знайшли тубус, виконаний iз твердоi шкiри, дюймiв тридцяти завдовжки. На шкiрi було видавлено герб iз затертими барвами, що представляв левiв i раути. Професор Шлiманн, який керував групою, видатний спецiалiст зi сфрагiстики Темних Столiть, iдентифiкував той герб як знак Рiвii, старожитнього королiвства iз непiдтвердженою локалiзацiею.
Збудженiсть археологiв сягнула пiку, бо у таких тубусах у Темнi Столiття переховували рукописи, а вага вмiстища дозволяла припустити, що всерединi чимало паперу й пергаменту. Чудовий стан тубуса давав надiю, що документи будуть читабельнi й кинуть свiтло на темне минуле. Бо це ж мали заговорити столiття! Була то неймовiрна удача, перемога науки, яку неможливо було переоцiнити. Завбачливо викликали з Кастель Грауп’янi лiнгвiстiв i дослiдникiв мертвих мов, а також спецiалiстiв, якi зумiли б вiдкрити тубус без ризику хоча б найменшого пошкодження цiнного змiсту.
Тим часом серед експедицii професора Шлiманна розiйшовся поголос про «скарб». І треба ж такому статися, що слова тi дiсталися трьох найнятих копачiв, вiдомих як Здиб, Цап i Камiль Ронштеттер. Переконанi, що тубус буквально напханий золотом i коштовностями, трое названих копачiв поцупили серед ночi безцiнний артефакт i втекли з ним до лiсу.
Страница 41
Там розпалили малесеньке вогнище й сiли навколо.– Шо чекаеш? – сказав Цап до Здиба. – Вiдкривай ту руру.
– Кеди не пiддаеться, – поскаржився Цаповi Здиб. – Тримаеться, як шльондрин син!
– То чоботом йо, шльондру трахану! – порадив Камiль Ронштеттер.
Пiд пiдбором Здиба застiбка безцiнноi знахiдки пiддалася, i на землю випало те, що було всерединi.
– От же ж шльондра трахана! – крикнув здивований Цап. – Шо воно таке?
Запитання було дурнуватим, бо й на перший погляд було видно, що то аркушi паперу. Тому Здиб, замiсть вiдповiдати, узяв один аркуш до рук i наблизив до носа. Якийсь час вiн розглядав знаки, що виглядали так по-чужому.
– Списаний, – ствердив урештi авторитетно. – То лiтери!
– Лiтери? – вереснув Камiль Ронштеттер, блiднучи вiд жаху. – Записанi лiтери? От же ж шльондро!
– Записанi – значить чари! – пробелькотiв Цап, iз переляку вистукуючи зубами. – Лiтери – значить закляття! Не торкайся того, шльондра його трахана мати! Тим же заразитися можна!
Здиб не дав собi повторювати двiчi, кинув аркуш до вогню i нервово витер пальцi об штани. Камiль Ронштеттер копняком загнав у вогнище решту паперiв – а ну якась дитина здибае те холерство! Потiм уся трiйця поспiшно вiддалилася вiд небезпечного мiсця.
Безцiнна пам’ятка Темних Столiть горiла ясним, високим полум’ям. На кiлька коротких хвилин столiття промовляли тихим шелестом паперу, що чорнiшав у вогнi. А потiм полум’я згасло i шльондрова темiнь накрила землю.
Роздiл 4
Хувенагель Домiнiк Бомбаст, нар. 1239, збагатився в Еббiнзi величезною за обсягом торгiвлею й осiв у Нiльфгардi; шанований попереднiми iмператорами, пiд час iмператора Яна Кальвейта став венендальським бургграфом i жупником,[29 - Жупа – соляна шахта; жупник, вiдповiдно, – наглядач за такою.Солеварiння та соледобування за часiв Середньовiччя та на початку Нового часу вважалися стратегiчно важливим ресурсом i жорстко контролювалися державою. (І до держави, у разi проблем, народ виставляв рахунок через перебоi з сiллю – досить згадати славетний Соляний бунт у Московськiй державi.)] а як нагороду за своi заслуги отримав невойгенське староство. Вiрний порадник iмператора, Х. подiляв його погляди i брав участь у багатьох публiчних справах. Пом. 1301. Також проводив в Еббiнгу широку добродiйну дiяльнiсть, допомагав бiдним i немаетним, закладав сиротинцi, шпиталi й опiкунськi будинки для дiтей, вкладав у них чималi суми. Великий прихильник красного мистецтва й спорту, заклав у столицi театр комедii, а також стадiон, обидва отримали його iм’я. Вважаеться зразком чесностi, поштивостi й купецькоi зацностi.
Еффенберг i Тальбот. Encyclopaedia Maxima Mundi, том VІІ
– Прiзвище й iм’я свiдка?
– Сельборн, Кенна. Чи то, перепрошую, Йоанна.
– Професiя?
– Надання рiзних послуг.
– Свiдок надумала жартувати? Свiдковi нагадуеться, що вона стоiть перед iмперським трибуналом на процесi про державну зраду! Вiд показань свiдка залежить життя багатьох людей, бо ж кара за зраду – смерть! Свiдковi нагадуеться, що й сама вона стоiть перед трибуналом, принаймнi не своею волею, але доставлена з цитаделi, з мiсць вiдбування покарань, i те, чи повернеться вона туди, чи вийде на волю, залежить, мiж iншим, вiд признання свiдка. Трибунал дозволив собi цю довгу тираду, аби показати свiдковi, наскiльки не на часi у цiй залi фарси й фацетii! Це не лише позбавлено смаку, але загрожуе також цiлком серйозними наслiдками. Свiдковi даеться пiвхвилини, щоб обдумати цю справу. Пiсля того трибунал поставить запитання повторно.
– Уже, вельможний суддя.
– Прошу звертатися до нас «високий трибунале». Професiя свiдка?
– Я чуйна, високий трибунале. Але головним чином на послугах у iмперськоi розвiдки чи то…
– Прошу давати вiдповiдi конкретнi й короткi. Коли суд забажае ширших показань, то сам про них попросить. Суду вiдомий факт спiвпрацi свiдка iз секретними службами Імперii. Утiм, прошу пояснити – для протоколу, – що означае визначення «чуйна», яке свiдок вжила для визначення свого зайняття.
– Я маю чисту пе-пе-ес, чи то псi першого типу, без можливостi пе-ка. Конкретнiше можу пояснити так: чую чужi думки, розмовляю на вiдстанi з чародiем, ельфом або iншою чуйною. І переказую думкою накази. Значить, змушую когось, аби зробив вiн те, що я забажаю. Можу також робити пре-ког, але тiльки якщо мене присплять.
– Прошу додати до протоколу, що свiдок Йоанна Сельборн е псионiчкою, що мае здiбнiсть до екстрасенсорноi перцепцii. Є вона телепаткою i телемпаткою, пiд гiпнозом здатна до прекогнiцii,[30 - Передбачення (вiд лат. pre – «перед» i cognition – «пiзнання»).] але не мае здiбностей до психокiнезу. Свiдку нагадуеться, що використання магii i позачуттевих сил у цiй залi суворо заборонене. Продовжуемо допит. Коли, де i за яких обставин свiдок зiткнулася зi справою особи, що видае себе за Цiрiллу, княжну Цiнтри?
– Про те, що вона якась там Цiрiлла, я довiдалася тiльки у буцегарнi… Чи то у мiсцi вiдбування покарань, вельможний трибунале. На слiдствi. Тодi менi повiдоми
Страница 42
и, що це та сама, яку при менi звали Фалькою або Цiнтрiйкою. А обставини були такi, що я мушу тепер усi iх викласти – для ясностi, ага. Було ж так: зачепив мене у корчмi в Етолii Дакр Сiлiфант, отой, що оно тамочки сидить…– Прошу внести у протокол, що свiдок Йоанна Сельборн вказала на звинувачуваного Сiлiфанта без опитування ii про те. Прошу продовжувати.
– Дакр, вельможний трибунале, вербував ганзу… Чи то збройний загiн. Самi крутi хлопи та баби… Дуффiцей Крiль, Нератiн Чека, Хлоя Штiтц, Андрес Вiерни, Тiль Ехрад… Усi вони тепер мертвi, вельможний трибунале… А з тих, що вижили, бiльшiсть тут, ото, пiд вартою сидять…
– Прошу доповiсти докладно, коли мала мiсце зустрiч свiдка зi звинувачуваним Сiлiфантом.
– Минулого року то було, у мiсяцi серпнi, так десь наприкiнець, достеменно не пам’ятаю. У кожному разi не у вереснi, бо той вересень, ха, добряче вiн менi у пам’ять запав! Дакр, який десь про мене довiдався, сказав, що до ганзи потрiбно йому чуйну, таку, що чарiв не застрахаеться, бо доведеться з чарiвниками мати справу. Робота, казав, для iмператора та Імперii, до того ж платять добряче, а командування над ганзою прийме нiхто iнший, як сам Пугач.
Конец ознакомительного фрагмента.
notes
Примечания
1
Свята ельфiйського календаря збiгаються зi святами кельтського аграрного календаря i мають характернi саме для кельтiв вiдповiдники перiодiв, пов’язаних iз рiльництвом. цикл рiчноi працi рiльника – вiд початку, вiд засiкання у сiчнi дерев – назва «сiчень», згiдно з сучасним поясненням, пов’язана з кiнцем рiльничого циклу: у цьому мiсяцi починалася вирубка («засiкання») лiсу в системах пiдсiчно-вогневого землеробства; результатом такоi вирубки мало бути очищення землi для ведення рiльничих робiт.
2
Навколо дрiмлюг (як птахiв нiчного способу життя) е напрочуд багато досить моторошних вiрувань. Уже iхня латинська назва – Caprimulgus – походить вiд стародавнього повiр’я, що дрiмлюги смокчуть вим’я кiз, чим викликають у них слiпоту. Вважали iх душами дiтей, що померли без хрещення, а почути дрiмлюгу вночi було поганою прикметою. Коли ж птах сiдав на дах будинку, це означало скору хворобу або й смерть когось iз людей, якi у тому будинку жили.
3
В iрландських вiруваннях (назва «баншi» походить вiд iрландського bean sidhe, «жiнка iз шi», таких собi ельфiв мiсцевого фольклору) примара, яка пророчить криком смерть людинi, яка той крик чуе; спершу вважалося, що крики баншi вiщують наглу смерть лише кiльком iрландським родинам, але пiзнiше повiр’я поширилося на будь-яку людину, що почуе той крик.
4
Вiрування острiв’ян з архiпелагу Скелiгге спираються на мiфи, в чомусь схожi на скандинавськi. У скандинавськiй мiфологii «Рагнарьок» – то битва наприкiнцi свiту, де свiтлi боги – аси й вани – битимуться iз силами темряви (виживуть лише кiлька богiв молодшого поколiння).
5
У скандинавськiй мiфологii: перед кiнцем свiту повинен припливти зроблений з нiгтiв мерцiв корабель Нагльфар iз темними альвами на борту; саме тому, наприклад, у скандинавських мерцiв довгий час обстригали нiгтi – щоб не давати ворогам людства будiвельного матерiалу.
6
Rubor – з лат. «почервонiння»; calor – «тепло, жар»; tumor – «припухлiсть»; dolor – «бiль, страждання». (Тут i далi прим. пер., якщо не вказано iнше.)
7
Датуровий – вiд лат. datura, назва рослини дурман.
8
Горностаевим у геральдицi зветься один iз двох традицiйних рiзновидiв зображення хутра; окремий елемент позначення «хутра» – так званий «хвостик» – виглядае як трефова масть, чия нижня доля подовжена й роздiляеться, розширюючись, на три кiнчики. У геральдицi горностай зазвичай служить символом чистоти й влади (частий девiз для горностая як геральдичноi фiгури – «Краще смерть, нiж ганьба»).
9
У середньовiчному правi: банiцiя (вiд лат. bannire – «прирiкати на вигнання») – покарання, що полягало у вигнаннi з земель чи краiни, що оголосила ii персонi; вирок позбавляв людину (частiше за все – шляхтича) гiдностi й честi; тому й убивство особи, засудженоi до банiцii, не засуджувалося.
10
Бруно Беттельгейм. «The Uses of Enchantment: The Meaning and Importance of Fairy Tales»… – класична робота американського психолога Б. Беттельгейма «Користь вiд чародiйства: Сенс i значення казок», у якiй вiдомi народнi казки розглянутi з точки зору класичного психоаналiзу. У свiй час книжка мала кiлька нагород, а пiзнiше опинилася у центрi скандалу про плагiат.
11
Тарантовий – чорно-бiлоi мастi.
12
Крокштин (вiд нiм. Kragstein – «скоба») – архiтектурний елемент; кiнчик опорноi балки, що виступае з муру будiвлi.
13
Морг (вiд нiм. Morgen – «ранок) – середньовiчна мiра площi грунту, чий розмiр пов’язаний iз розмiром дiлянки, яку рiльник може зорати конем вiд ранку до полудня; у польському Середньовiччi дорiвнював близько 0,57 га.
14
Кондемнацiя (вiд лат. condemnatio – «засудження») – можливiс
Страница 43
ь засудити звинуваченого заочно; вiдповiдно, й вирок, який винесено щодо цього суб’екта заочно.15
Ребелiя – повстання (заст.).
16
Інша назва цiеi польськоi, чеськоi та бiлоруськоi страви «жур», «журек» або «кiсялiця»; молочний кислий суп, в основi якого житне борошно, залите водою i заквашене протягом одного-двох днiв (що й зветься «журом»); у суп додають ковбасу, копчене м’ясо, варене яйце.
17
Вухналь – спецiальний цвях, яким крiплять на копитi пiдкову.
18
Джанетом звався чистокровний кiнь, на вiдмiну вiд блендерки, коня мiшаноi мастi (вiд англ. blend – «мiшати»).
19
Модестiя – скромнiсть (заст.).
20
Гратифiкацiя – премiя, заохочення (заст.; вiд лат. gratia – «милiсть» i facere – «отримувати»).
21
В часи Пiзнього Середньовiччя окрiм ритуальноi частини (обряд посвячення у рицарi, покладення меча на плече тощо) було введено надання особi, переведенiй у рицарський стан, офiцiйного документу – патенту. Пiзнiше патент мав викуповувати собi, наприклад, офiцер у регулярнiй армii.
22
Герб був необхiдною ознакою рицарського стану (як, наприклад, i остроги); герб створювали за чiткими геральдичними правилами, а фiгури, що розмiщувалися на ньому, «розповiдали» про вчинки, якими рицар завдячував своему званню.
23
Штирбортом у мореплавствi звуть правий по ходу руху судна борт.
24
Інфiмою (вiд лат. infima – «найнижчi») звалися першi курси (класи) у духовних семiнарiях та академiях, на яких вивчалися початки граматики.
25
Злочин (лат.).
26
Клятва (на вiрнiсть) (лат.).
27
Apage – вiд д. – гр. «геть!»; у Середньовiччi слово входило у формулу екзорцизму.
28
Любисток при розмовi з донькою бортника використовуе частину знаменитоi для кожного освiченого поляка фразу: найстарiше з вiдомих польських речент, якi дiйшли до нас. Ця фраза iз так званоi «Генрiковськоi книги» – книги цистерiанського монастиря у Генрiковi, у Шльонську, серед латинського тексту. У справжньому своему, латинiзованому, виглядi фраза мае такий вигляд: «Day ut ia pobrusa, a ti poziwai» (зазвичай ii перекладають як «Дай, я покручу (жорна), а ти вiдпочивай»). Оскiльки в iсторii украiнськоi лiтератури подiбних аналогiв, здаеться, немае, у перекладi було вирiшено використати першу фразу з тексту також цiлком знакового – «Слова про Ігорiв похiд».
29
Жупа – соляна шахта; жупник, вiдповiдно, – наглядач за такою.
Солеварiння та соледобування за часiв Середньовiччя та на початку Нового часу вважалися стратегiчно важливим ресурсом i жорстко контролювалися державою. (І до держави, у разi проблем, народ виставляв рахунок через перебоi з сiллю – досить згадати славетний Соляний бунт у Московськiй державi.)
30
Передбачення (вiд лат. pre – «перед» i cognition – «пiзнання»).
