Читать онлайн “Наймичка” «Тарас Шевченко»

  • 01.02
  • 0
  • 0
фото

Страница 1

Наймичка
Тарас Григорович Шевченко




Тарас Григорович Шевченко

НАЙМИЧКА





Пролог


У недiлю вранцi — рано
Поле крилося туманом;
У туманi, на могилi,
Як тополя, похилилась
Молодиця молодая.
Щось до лона пригортае
Та з туманом розмовляе:
«Ой тумане, тумане —
Мiй латаний талане!
Чому мене не сховаеш
Отут серед лану?
Чому мене не задавиш,
У землю не вдавиш?
Чому менi злоi долi,
Чом вiку не збавиш?
Нi, не дави, туманочку!
Сховай тiлько в полi,
Щоб нiхто не знав, не бачив
Моеi недолi!..
Я не одна, есть у мене
І батько, i мати…
Єсть у мене… туманочку,
Туманочку, брате!..
Дитя мое! мiй синочку,
Нехрещений сину!
Не я тебе хреститиму
На лиху годину.
Чужi люде хреститимуть,
Я не буду знати,
Як i зовуть… Дитя мое!
Я була багата…
Не лай мене; молитимусь,
Із самого неба
Долю виплачу сльозами
І пошлю до тебе».
Пiшла полем, ридаючи,
В туманi ховалась
Та крiзь сльози тихесенько
Про вдову спiвала,
Як удова в Дунаевi
Синiв поховала:
«Ой у полi могила;
Там удова ходила,
Там ходила — гуляла,
Трути — зiлля шукала.
Трути — зiлля не найшла,
Та синiв двох привела,
В китаечку повила
І на Дунай однесла:
«Тихий, тихий Дунай!
Моiх дiток забавляй.
Ти, жовтенький пiсок,
Нагодуй моiх дiток;
І скупай, i сповий,
І собою укрий!»




І


Був собi дiд та баба.
З давнього давна, у гаi над ставом,
Удвох собi на хуторi жили.
Як дiточок двое, —
Усюди обое.
Ще змалечку удвох ягнята пасли.
А потiм побралися,
Худоби дiждалися, —
Придбали хутiр, став i млин,
Садок у гаi розвели
І пасiку чималу —
Всього надбали.
Та дiточок у iх бiгма,
А смерть з косою за плечима.
Хто ж iх старiсть привiтае,
За дитину стане?
Хто заплаче, поховае?
Хто душу спом’яне?
Хто поживе добро чесно,
В добрую годину,
І згадае, дякуючи,
Як своя дитина?..
Тяжко дiтей годувати
У безверхiй хатi,
А ще гiрше старiтися
У бiлих палатах, —
Старiтися, умирати,
Добро покидати
Чужим людям, чужим дiтям
На смiх, на розтрату!




II


І дiд, i баба у недiлю
На призьбi вдвох собi сидiли
Гарненько, в бiлих сорочках.
Сiяло сонце, в небесах
Анi хмариночки, та тихо,
Та любо, як у раi.
Сховалося у серцi лихо,
Як звiр у темнiм гаi.
В такiм раi, чого б, бачся,
Старим сумувати?
Чи то давне яке лихо
Прокинулось в хатi?
Чи вчорашне, задавлене
Знов поворушилось,
Чи ще тiлько заклюнулось
І рай запалило?
Не знаю, що i пiсля чого
Старi сумують. Може, вже
Оце збираються до бога,
Та хто в далекую дорогу




Конец ознакомительного фрагмента.


Поделиться в соц. сетях: