Читать онлайн “Букет улюблених квітів” «Світлана Талан»

  • 01.02
  • 0
  • 0
фото

Страница 1

Букет улюблених квiтiв
Свiтлана Олегiвна Талан


Тамара любила лiлii. Особливi, неповторнi… Цi нiжнi квiти нагадували iй про маму – гарну, тендiтну та водночас сильну жiнку… Мами не стало, коли Тамара була зовсiм дитиною. Вона досi пам’ятае той жахливий день. Вiдтодi щороку на могилi матерi з’являеться кошик iз чудовими лiлiями. Тамара марно намагалася дiзнатися, вiд кого вiн. Так само марно вона прагла дiзнатися правду про батька… У рiчницю маминоi загибелi Тамара зустрiчае на кладовищi чоловiка, який називае себе знайомим матерi. Жiнка розумiе, що вiн знае бiльше, нiж говорить…








Свiтлана Талан

Букет улюблених квiтiв


За грiх щасливостi в неслушний час
належиться покута i покара.
Над вiтражами карколомних трас
я тiльки жiнка з крилами Ікара.
Розтане вiск – я в море упаду
i захлинуся морем, як тобою.
Цiеi жаги некликану бiду
лише твоею нiжнiстю загою.
Стоять в шибках осiннi вiтражi.
Забути все. Пiти – не озирнутись.
Ти здатен на смертельнi вiражi.
Ми не могли у свiтi розминутись.

    Лiна Костенко


Томi виповнилося шiсть рокiв. Дiвчинка почувалася майже дорослою, бо й не дивно: лише один день – i ти вже на рiк старша, нiж була вчора. Тома тримала маму за руку, коли вони поверталися додому. Свiй день народження вона з мамою вiдсвяткувала в ii хрещеноi тiтки Марини. Тома не дуже перейнялася тим, що свое свято справлятиме не вдома, у маленькiй тiснiй кiмнатцi, а у двокiмнатнiй квартирi хрещеноi, де е окрема простора кухня та навiть балкон. Тiтка Марина запросила до себе в гостi тодi, коли Тома дiзналася вiд мами, що вдома свята не буде й уже ладналася заплакати вiд образи.

– Доню, моя люба дiвчинко, наступного року ми влаштуемо справжне свято, але зараз такоi змоги немае, – втiшала малу мама, але Тома сидiла набурмосена й невдоволена, бо чекала на свiй день народження цiлий рiк, а тепер муситиме чекати ще один.

Саме тодi, коли Тома вже не могла стримуватися, а на очах виступили сльози, озвався телефон. Мама поговорила й заквапилася потiшити Тому – хрещена запросила на свято до себе. Враз висохли й засвiтилися неприхованою радiстю оченята. Дiвчинка вмить одяглася, аби пошвидше вийти з дому. Свято вдалося на славу! Хрещена подарувала гарнючу ляльку зi справжнiм волоссям, яке можна розчiсувати гребiнцем i робити зачiски, вони iли торт «Киiвський», пили чай, а ще на столi стояла вазочка з шоколадними цукерками, вiд якоi Тома не могла вiдiрвати погляду. Хотiлося з’iсти вiдразу всi, але вона пам’ятала, що пообiцяла мамi поводитися скромно й бути чемною дiвчинкою, тому робила паузи мiж поiданням цукерок. Пiд кiнець святкування хрещена подарувала мамi букет бiлих лiлiй – улюблених квiтiв, тож додому Тома з мамою поверталися з подарунками та гарним настроем. А ще в кишенi кофтинки Тома несла кiлька цукерок, якi iй вдалося приховати. Звiсно, так робити не можна, але ж не йти додому без подаруночка? Хрещена запропонувала взяти додому цукерки з вазочки, але мама вiдмовилася.

– Мариночко, та ти що?! – сказала вона. – Я тобi така вдячна за цей вечiр, що навiть слiв бракуе! Ми й не сподiвалися!

Тож дiвчинка вирiшила, що, прихопивши кiлька цукерок без дозволу хрещеноi або мами, вчинила правильно.

– Сьогоднi п’яте липня? – запитала Тома.

– Так, моя квiточко, п’яте липня – твiй день народження, – вiдповiла мама.

– А твiй день народження завтра?

– Так, Томочко, завтра, – якось не дуже весело мовила жiнка.

– У нас буде завтра свято? – Дiвчинка поглянула на маму.

– Свято, доню, тодi, коли на душi добре.

– Тобi недобре на душi?

– Моя ти допитлива! – усмiхнулася мама. – У мене все добре, тож i е свято.

– А тортик у нас буде?

– Буде, – якось непевно зронила жiнка.

– Як добре, що нашi днi народження влiтку! Еге ж?

– Згодна. Ти задоволена святом?

– Дуже! – вигукнула дiвчинка. – Як пахнуть лiлii!

– Так! Безмежно люблю цi шляхетнi квiти! Особливо подобаються бiлi.

Тома подумала, що завтра порадуе маму лiлiями. Їх вона запримiтила в сусiдньому дворi, на клумбi (щоправда, не бiлi, а помаранчевi, але однаково гарнi). Рвати квiти на клумбi недобре, але задля гарноi справи можна, вирiшила дiвчинка. Завтра вона прокинеться ранiше вiд усiх, вийде надвiр i зiрве одну-одненьку гiлочку лiлii. Якщо двiрничиха поратиметься неподалiк, то можна буде iй усе пояснити, аби вона дозволила зiрвати квiтку, а якщо нi, то Тома сама ii зiрве та швиденько побiжить додому.

– Мамо, я хочу пiсяти, – сказала дiвчинка.

– Потерпиш, доки дiйдемо додому? Вже недалечко.

– Нi, не можу! Я хочу зараз! – наполягала Тома.

– Зараз перейдемо дорогу, i збiгаеш он туди! – Мама вказала на кущi бузку.

– Добре! – погодилася дiвчинка.

Вони перетнули безлюдну дорогу. Вже стемнiло. І хоча горiли вишикуванi в один ряд понад дорогою лiхтарi, кущi на узбiччi лякали дiвчинку своею темiнню.

– Менi страшно йти туди, – зiзналася Тома.

– Чому? Ти вже велика дiвчинка, а я – поруч, – заспокоювала малу жiнка. – До того ж у твоiх руках нова подружка

Страница 2

i ти не сама.

– Лячно. А якщо хтось побачить, як я пiсяю?

– А ти лiчилочку промовляй i нiчого не бiйся! Ти станеш невидимою! Пам’ятаеш ii?

Як Томi не знати лiчилочку, яку вони склали з мамою разом! У маленькiй тiснiй кiмнатi про усамiтнення годi було й мрiяти, i вони вигадали лiчилку, яка означала, що не слiд заважати тому, хто ii прочитав. Тож дiвчинка набралася смiливостi й пiшла до кущiв, уголос проказуючи слова лiчилки:

Раз, два, три, чотири, п’ять!
Мене можна не шукать!
Я у шапцi-невидимцi
З вами разом й наодинцi!
П’ять, чотири, три, два, раз —
Наша гра вже почалась!
Капелюх я свiй знiму,
Маму швидко обiйму,
Порахую до п’яти —
Вiдшукай мене i ти![1 - Автор лiчилки – Інесса Сидоренко. (Тут i далi прим. авт.)]

Тома пiрнула за кущi, прилаштувала на гiлки ляльку й раптом почула звук автiвки. Визирнувши зi своеi схованки, дiвчинка побачила, як iз легковика вийшов незнайомий чоловiк i попрямував до ii мами. Вiн щось сказав iй, на що мама голосно промовила:

– Раз, два, три, чотири, п’ять!
Мене можна не шукать!
Я у шапцi-невидимцi
З вами разом й наодинцi!

Дiвчинка злякалася. Цi слова з лiчилки означали, що вона повинна сховатися, стати невидимою: так вони з мамою домовлялися.

«То поганий чоловiк», – вирiшила Тома й, наполохана, знову вистромила носа зi схованки.

Невимкнений двигун автiвки заважав дiвчинцi чути розмову того чоловiка з мамою, та було видно, що вiн нервуеться. Незнайомець розмахував руками, намагався вхопити маму за руки, але вона тодi вiдступала вiд нього подалi. Схоже, чоловiк силкувався щось довести. Вони сперечалися, i розмова була емоцiйною. Томi здалося, що вона точиться надто довго. Дiвчинка перехотiла пiсяти й думала лише про те, аби той чоловiк вiдчепився вiд ii мами i вони змогли повернутися додому. Утiм скидалося, що причепа не мае намiру дати жiнцi спокiй.

«Що ж менi робити? – мiркувала перелякана дiвчинка. – Виходити не можна, то скiльки ще чекати? І що йому треба вiд мами?»

Тома роздивилася, що незнайомець намагаеться щось мамi дати, а та не хоче брати. Зрештою вона взяла простягнене чоловiком i щось схвильовано йому проговорила. Пiсля цього чоловiк швидко пiшов до своеi машини та майже рвонув з мiсця.

– Нарештi! – полегшено видихнула дiвчинка й уже намiрилася бiгти до мами, аби сказати, що перехотiла до туалету, коли легковик, вискнувши колесами, рвучко здав назад.

Це трапилося саме тодi, коли мама зробила кiлька крокiв уперед, до кущiв бузку. Тома мимоволi настрашено зойкнула – машина незнайомця щосили штовхнула ii маму, й вона впала на асфальт. Чоловiк вискочив з автiвки, присiв бiля неi. Нахилившись, вiн торсав ii за плечi, а потiм, пiдвiвшись, схопився за голову та нервово заметався туди-сюди. Тома вгледiла, як з-пiд маминоi голови повiльно розпливаеться червона пляма кровi.

– Матусю! – заскиглила вона, й сльози покотилися з очей.

Чоловiк нарештi сiв до легковика, i за мить той зник iз поля зору. Тома пiдбiгла до мами, присiла бiля неi й покликала:

– Мамо, ти мене чуеш?

Жiнка лежала з розплющеними очима, але не ворушилася.

– Мамо, чому ти мовчиш? Тобi боляче? – з острахом запитала дiвчинка, неспроможна вiдiрвати погляду вiд кривавоi плями на дорозi. – Матусю, не мовчи! Не лякай мене! – Тома розплакалася, але мама мовчала.

Дiвчинка пiдiбрала розсипанi на дорозi бiлi лiлii й хотiла вiддати мамi, коли побачила бiля ii долонi обручку. Вона пiдняла ii, вкинула до кишенi, помiж цукерок, а у материну долоню вклала квiти. Потiм Тома сiла поруч матерi й невтiшно розридалася. Дiвчинка почувалася такою самотньою та беззахисною на цiй широкiй безлюднiй дорозi! Їй було страшно й моторошно, вона була сама й безпорадна такого чудового й тихого липневого вечора…




Частина перша


Усе було – i сум, i самота,
i горе втрат, i дружба нефальшива.
А ця любов – як нитка золота,
що й чорнi днi мого життя прошила.

Усе було, було й перебуло – як холодно без неi!
Як поцiлунок долi у чоло.
Як вiчний стогiн пам’ятi моеi.

    Лiна Костенко




Роздiл 1


Марiуш мовчки спостерiгав, як Свiтлана намагаеться впихнути до великоi валiзи на колесах iще одну вечiрню сукню. Йому кортiло запитати, навiщо iй на Мальдiвах, де вона збираеться милуватися морськими краевидами та засмагати, так багато вечiрнiх убрань, але чоловiк стримався. Вiн пiдозрював, що молодша за нього на вiсiм рокiв дружина, худорлява, струнка, довгонога й узагалi красуня, йому зраджуе, але жодного разу не отримав нiяких доказiв ii невiрностi, так, самi пiдозри, бо ревнощi старшого чоловiка обов’язковi в таких союзах. П’ять рокiв тому вiн сам зробив такий вибiр, запропонувавши своiй коханцi жити разом. Тодi Свiтлана запитала, чи вiн ii кохае.

– Так, кохаю, – сказав Марiуш, не замислюючись i не вкладаючи в тi слова справжнi почуття.

Вiн i справдi нiколи не задумувався, чи кохае Свiтлану, а чи просто прагне позбутися вiдчуття самотностi та непотрiбностi. Марiушу було комфортно поруч з гарною жiнкою, на яку

Страница 3

задивлялися, проводжаючи iхню пару заздрiсними поглядами, чоловiки. Свiтланi подобалося гарне життя, можливiсть нi в чому себе не обмежувати, i вона вiдразу зрозумiла, як це робити. Жiнка нiколи не була настирливою чи вимогливою – просто у часи близькостi нiби ненароком згадувала, що iй потрiбна якась дорога рiч або вiдпочинок на островах, а вiн не мiг iй вiдмовити у моменти, коли iхнi тiла палали пристрастю. Марiуш мав змогу дати Свiтланi те, що вона бажала, i вважав, що чинить правильно, задовольняючи ii забаганки. Вiд неi, навзаем, Марiуш хотiв лише одного: Свiтлана повинна народити йому сина. Та за роки спiльного життя вона жодного разу не завагiтнiла. Марiуш навiть погодився на принизливе для себе обстеження в лiкарiв. Їм повiдомили, що вони обое здоровi, тож вагiтнiсть е лише питанням часу.

– Здаеться, все! – пiдсумувала Свiтлана, застiбнувши на валiзi «блискавку».

– Сiдай, – вказав вiн на мiсце поруч, – посидимо на дорогу.

Ходою справжньоi моделi жiнка наблизилася до нього, присiла поруч, схилила голову йому на плече.

– Ти будеш без мене сумувати? – запитала стиха.

– Буду.

– Що робитимеш?

– Вiзьму вiдпустку.

– Вiдпустку?! – здивувалася Свiтлана. – Ти береш вiдпустку, а я сама iду на вiдпочинок?!

– Менi треба зустрiтися з деким, кого давно не бачив, – пояснив Марiуш. – Думаю зробити екскурс у минуле.

– А мене у твоему минулому не було, – награно зiтхнула Свiтлана.

– Ну все! Тобi час! Славко пiдкине тебе до аеропорту.

– Знаю-знаю, що не любиш проводжати, – сказала Свiтлана.

Марiуш узяв валiзу й покотив ii до виходу. Неподалiк будинку, на територii маетку, вже стояв чорний позашляховик. Слава, помiтивши Свiтлану й свого боса, вийшов з автiвки та завбачливо вiдчинив дверцята для пасажирки i багажне вiддiлення.

– Марiуше, не хвилюйся, все буде гаразд! – запевнив чоловiк, ставлячи валiзу до машини.

– Хай щастить! – побажав Марiуш i поцiлував Свiтлану.

– Не сумуй! – кинула жiнка на ходу.

Вона сiла до авто й послала чоловiковi повiтряний цiлунок.

Марiуш повернувся до будинку. У кiмнатi, де збиралася Свiтлана, витав запах ii улюблених парфумiв. На лiжку залишилися якiсь речi, i Марiуш прибрав iх до шафи. Вiн не терпiв гармидеру. Навiть незначний безлад дратував чоловiка, тож вiн не став чекати на прихiд домогосподарки й заходився сам швидко порядкувати. Розрiвнюючи ковдру на лiжку, чоловiк намацав пiд тонкою тканиною невеличкий предмет i, сягнувши пiд неi рукою, дiстав пiгулки. Їхню назву Марiуш не знав, тож розгорнув iнструкцiю, щоб ознайомитись. Чоловiк сiв на лiжко та двiчi перечитав iнструкцiю, намагаючись збагнути призначення лiкiв.

– Не може бути! – стиха промовив i зiбгав папiр у руцi, стиснувши кулак, аж побiлiли суглоби. – От сучка!

Пiгулки були призначенi для захисту вiд небажаноi вагiтностi. Марiуш зрозумiв, що Свiтлана його дурила, виманюючи грошi то на обстеження у престижнiй клiнiцi, то на лiкування безплiддя. Вiн iй вiрив, а жiнка просто його дурила.

«Так менi, дурневi, й треба!» – подумав вiн.

Марiуш узяв блiстер з пiгулками, викинув iх до вiдра для смiття. Вiн завжди шаленiв вiд брехнi, а тут… Його одурила людина, яка жила з ним ось уже п’ять рокiв. Марiуш притлумлював непереборне бажання негайно зателефонувати Свiтланi й сказати, щоби вона сюди не поверталася, але вiн був не з тих, хто вирiшуе щось зопалу, а потiм про це жалкуе. Життя навчило його робити обережнi кроки, щоб не помилитися, i Марiуш стримався. Вiн дiстав iз шафи пляшку коньяку, налив у склянку, залпом випив, але алкоголь не заспокоiв, навпаки – Свiтланина брехня почала дратувати дужче.

«Швидше б повернувся Славко», – подумав Марiуш i ще раз перехилив келих улюбленого напою.

Славиному поверненню Марiуш зрадiв несказанно.

– Усе гаразд, босе! – доповiв чоловiк. – Лiтак вiдлетiв разом iз твоею Свiтланою на борту.

– Вип’еш зi мною?

– Дякую, я ж за кермом.

Марiуш пiдiйшов до великого панорамного вiкна, задивився на незнайому пташку з зеленкуватими крильцями, яка присiла на гiлку куща, сторожко огледiлася i лише тодi, коли впевнилася у безпецi, стрибнула до потiчка.

«Геть як я», – подумав Марiуш, – постiйно оглядаюся, щоби переконатися у безпецi. – Знаеш, друже, що я зараз вирiшив? – звернувся вiн до Слави.

– Скажеш, то знатиму, – вiдповiв той, умощуючись у глибоке та зручне шкiряне крiсло.

– Час нам вiдпочити. Скiльки рокiв ми з тобою гарували без вiдпусток i вихiдних?

– Не зовсiм так. Ми кiлька разiв брали з тобою по черзi днiв по шiсть-сiм вiдпустки, – уточнив чоловiк.

– Та хiба ж то вiдпустки? То був невеликий перепочинок, аби мiзки не закипiли, – усмiхнувся Марiуш. – Тепер, коли вiдкрили третiй автосалон, коли бiзнес налагоджено, вiн дае непоганий прибуток, ми маемо законне право на вiдпочинок. Чи не так?

– Ми не можемо взяти вiдпустку водночас.

– Чому нi? Персонал пройшов перевiрку часом, тож нехай вчиться працювати без нашого нагляду. Нехай вiдпрацьовують свою гарну зарплатню, а ми з тобою трохи передихнемо.

– Ти хочеш з

Страница 4

лишити свiй бiзнес без комерцiйного директора? – з усмiшкою поцiкавився Слава. – То, може, я взагалi зайвий?

– Друже! Не перекручуй! Ти знаеш, як я до тебе ставлюся i як цiную. Щойно згадав ту нашу першу зустрiч. Ти пам’ятаеш, як усе було?

– Та нiбито ще сповна розуму, – сказав чоловiк. – Випадкова зустрiч у ресторанi. Зустрiч, яка змiнила мое життя.

– Життя колишнього вiдомого картяра, потiм – поганяла автiвок з Європи та бiзнесмена-початкiвця, – узявся перераховувати Марiуш. – Ти був справжнiм знавцем автомобiлiв, який iз першого звуку двигуна безпомилково визначав його роботу. Талант!

– Талант зробив свою справу на фундаментi твоiх коштiв. Тобi, Марiуше, грiх прибiднятися: твоi знання з автодорожнього iнституту не раз нам ставали у пригодi.

– Так i будемо один одного розхвалювати? – Марiуш повернувся до друга обличчям. – То як тобi моя пропозицiя?

– Непогана! – усмiхнувся чоловiк.

– Маеш якiсь плани на час вiдпустки?

– Усе так неочiкувано… Хочу здiйснити свою давню мрiю.

– Оженитися?

– Тю на тебе! Знайти одну людину, хоча це буде й нелегко.

– Звернися до наших знайомих ментiв, – порадив Марiуш. – Нехай побiгають, бо вже звикли до дармових грошей.

– Нi, Марiуше, у мене делiкатна, особлива справа. Мушу сам усе з’ясувати, поспiлкуватися з людиною, яку повинен був знайти давно, але все вiдкладав на потiм, доки цей поганий чоловiк «потiм» вирiс у роки.

– Ось бачиш, як усе вчасно! У мене накопичилися справи, у тебе – також.

– Куди поiдеш, Марiуше?

– На зустрiч з минулим. Треба дещо з’ясувати, бо не дае воно менi спокою.

– Минуле, воно таке, – погодився чоловiк. – Влiзе в душу й гризе. І не вiдкараскатися вiд нього, доки не повернешся, щоби розставити всi крапки над «i».

– Час настав, – задумливо промовив Марiуш. – Вирiшуемо своi справи й зустрiчаемось на роботi за мiсяць. Менi не телефонуй, – попрохав. – Хiба що в якомусь екстреному випадку.

– Сподiваюся, форс-мажорiв не буде, – сказав Слава й потиснув друговi руку на прощання.

За мить чорний «джип» Славка iз зображенням змii на капотi зник iз подвiр’я Марiуша Крульки.




Роздiл 2


Тамара прокинулася, коли за вiкном сiрiло. Повернулася на iнший бiк, вляглася зручнiше, але сон чомусь не йшов. Отак завжди! Як треба вдосвiтку вставати на роботу, то спиться мiцно, а пiд час вiдпустки, за нагоди вiдiспатися, сон злiтае з повiк iще зрання. Жiнка понiжилась у лiжку ще трохи й вирiшила не марнувати часу: знала, що заснути не зможе. Завтра день ii народження. День, який для неi ще з дитинства перестав бути святом. Двадцять дев’ять рокiв тому загинула мама. Тамарi було шiсть, i то був останнiй святковий день ii народження – усi наступнi п’ятi червня затьмарювали сум i спогади про той i найщасливiший, i найнещаснiший день ii життя.

Тамара пiдвелася з лiжка, накинула халатика, зазирнула до кiмнати хлопчикiв. Їх лiжка стояли вздовж стiни вузькоi спальнi: лiворуч спав чотирнадцятирiчний Федько, а праворуч – десятирiчний Олежик. Тамара тихенько пройшла мiж ними, причинила вiкно. Стояла середина лiта, але ночi були доволi прохолодними, а пiд ранок узагалi такi, що доводилося зачиняти вiкна. Такi ночi рятували вiд спеки, яка пражила вдень. Тамара подалася на кухню, випила каву i, збадьорившись, вийшла надвiр. До неi вiдразу пiдбiг кудлатий пес i радiсно закрутив хвостом.

– Барсе, як ти тут? – запитала жiнка й почухала кавказьку вiвчарку за вухом. – Як спалося, мiй старенький?

Нiби зрозумiвши запитання господинi, собака смачно позiхнув, показавши бiлi та мiцнi, як у молодого, зуби. Насправдi кавказець мав поважний вiк (йому йшов тринадцятий рiк), та по ньому було не сказати. Барс хiба що менше гасав подвiр’ям i частiше прилягав вiдпочити в затiнку абрикоси та ще iсти з роками почав менше.

Тамара пiшла до саду. Там – ii слабинка, любов i гордiсть – велика клумба рiзних сортiв садових лiлiй. Непорушно, наче завмерли в очiкуваннi народження нового лiтнього дня, стояли гiнкi, густо вкритi зеленим i темно-пурпуровим листям стебла рiзноi висоти. Сезон цвiтiння лiлiй уже почався, i клумбу оповивав нiжний, приемний аромат. Тамара замилувалася дивовижними, по-справжньому королiвськими квiтами, якi ще з дитинства полонили ii витонченiстю лiнiй та оригiнальними природними пахощами. Жiнка багато знала про цi шляхетнi рослини. Їй неймовiрно подобалося одне нiмецьке повiр’я, нiбито разом iз бiлою лiлiею народжуеться ельф, який живе в нiй. Удень ельф спить у чашечцi квiтки, а ночами розгойдуе ii так, що лiлiя видае кришталево-чистий дзвiн. Так iй розповiдала мама, i ставши дорослою, Тамара ночами все ще прислухалася, сподiваючись якось почути той легенький дзвiн. Їй хотiлося вiрити в диво, але його не було: лiлii радували цвiтом, пахощами, але казковий ельф у ii квiтнику, мабуть, оселитися не бажав.

Тамара пишалася своiм квiтником. Із ранньоi весни вона щоранку виходила в садок, аби спостерiгати, як iз-пiд землi прокльовуються маленькi й несмiливi паростки. Спочатку вони скидалися на червоного кольору шишечки, я

Страница 5

i щодня витягувалися дедалi вище, вгору, до сонця. Та наставала довгоочiкувана мить – i перша красуня розкривала свою голiвку. Справжньою радiстю було дивитися, як улюбленi квiти одна за одною перетворюють своi пуп’янки на великi суцвiття, даруючи грiшнiй землi небесний рай, сповнений неповторним, схожим на вишуканi й нiжнi парфуми, ароматом.

Тамара назбирала у свою колекцiю рiзнi види лiлiй. Почала вона з азiатських гiбридних – одних iз найбiльш невибагливих у доглядi видiв. Якою ж була ii втiха, коли на кожнiй рослинi зацвiло по тридцять квiток у дiаметрi з десять-п’ятнадцять сантиметрiвi! Але цей сорт не мав запаху, тож наступноi весни на клумбi Тамари з’явилися схiднi гiбриди, iз сильним ароматом i великими квiтами дiаметром до двадцяти п’яти сантиметрiв. Але жiнцi й цього здалося мало. Тодi до ii колекцii додалися ОТ-гiбриди[2 - ОТ-гiбриди – Орiентал-трубчастi гiбриди.] та ЛО[3 - ЛО-гiбриди – Лонгiфлорум-орiентал гiбриди.], рожевi з бiлим, жовтi, темно-рожевi, з квiтками витягнутоi форми та нiжним ароматом.

Особливе мiсце на клумбi займали бiлi лiлii – улюбленi квiти мами та й ii самоi. Цi бiлого кольору з жовтавими тичинками посерединi квiти надзвичайно запашнi. Тамара знала, що про цю горду й вишукану квiтку складено безлiч легенд i мiфiв. У стародавнiй Грецii бiлу лiлiю вважали квiткою богинi Гери, що проросла з крапель ii молока, римляни ж ушановували лiлiю як квiтку Юнони та символ надii. Багато рокiв тому Тамара захопилася збиранням листiвок iз зображеннями бiлоi лiлii. Вона завела альбом, де зберiгала листiвки з копiями картин Да Вiнчi, Боттiчелi, Росеттi, Караваджо, Лотi й iнших великих художникiв. Особливу цiннiсть для жiнки мали листiвки, де бiла лiлiя поставала християнським символом чистоти й цнотливостi. Тамара могла подовгу розглядати зображення бiлоi красунi на картинах Фiлiппi Лiппо «Благовiщення» та Сандро Боттiчеллi «Мадонна iз сiмома янголами». На однiй зi сторiнок Тамариного альбому було наклеено журнальну вирiзку iз зображенням iкони Богородицi «Нев’янучий цвiт», на якому Пресвята Богородиця тримае бiлi лiлii як символ непорочностi. Колись давно бабуся навчила Тамару щироi молитви до цiеi iкони, вклякаючи перед якою дiвчата просять доброго чоловiка. Вона молилася й отримала бажане: Тамара зустрiла свое кохання та вийшла замiж. Утiм одного жахливого дня все обiрвалося. Жiнка з жалем подивилася на порожнiй рядок, де так i не зiйшли ii улюбленi бiлi лiлii.

«Може, то якийсь знак? – з тривогою подумала Тамара. – Щось менi на душi тривожно, як нiколи».

Жiнка знала, що восени висадить новi цибулинки, аби навеснi вони потiшили ii незаймано-бiлоснiжним цвiтом i делiкатним п’янким ароматом, але зараз, без бiлих лiлiй, що вимерзли взимку, клумба здавалася неповною, а Тамара почувалася незахищеною. Тi бiлi квiти давали iй наснагу та силу жити. Зараз же перед нею був лише порожнiй рядок на клумбi.




Роздiл 3


Марiуш вiдповiв на дзвiнок Свiтлани спокiйно, так, нiби нiчого не трапилось i вiн не знае про тi клятi пiгулки. Йому хотiлося дiзнатися, до якоi межi брехнi здатна дiйти його спiвмешканка, тому вiн вирiшив не пришвидшувати подii. Чоловiк був переконаний, що будь-яка брехня рано чи пiзно себе виявить – для кожноi потрiбен свiй час. Марiуш вийшов на терасу, сiв у плетене з лози крiсло. Воно скрипнуло, як завжди, наче схлипнуло знищене для потреб людини дерево. Йому не дуже подобалося крiсло, що скрипить i пищить, а ось Свiтлана отримувала вiд тих звукiв задоволення.

– Мене воно заспокоюе, – любила повторювати вона, розхитуючись у крiслi-гойдалцi.

Марiуш вiдштовхнувся ногами вiд землi, i крiсло плавно заколихалося. Вiн прикрив очi повiками, вслухаючись у монотонне «скрип-скрип» i намагаючись заспокоiтись. Чоловiк думав, що насправдi причини хвилюватися немае, але десь глибоко в душi засiв черв’як, який точив iзсередини тихо, непомiтно, але настирливо.

Марiуш досяг того, про що не мiг навiть мрiяти ранiше, коли працював начальником дiльницi вантажних автомобiлiв на одному iз пiдприемств. Потiм разом зi Славком вiн вiдкрив один автосалон, за ним – другий. Рiк за роком вони гарували день i нiч, налагоджуючи по регiону продаж новеньких «опелiв» i «мерседесiв». Було все: i злети, i падiння, аж поки вони вибили у мiсцевоi влади хороший клапоть землi у жвавому мiстi й побудували там просторе та сучасне примiщення автосалону. І тут iм випала козирна карта – пiсля довгих i напружених перемовин вони пiдписали довгостроковий контракт i стали офiцiйними дилерами з продажу «порше», якi виготовляли в Нiмеччинi. Новi й зручнi автомобiлi вiдразу привернули увагу покупцiв iз товстими гаманцями, й за кiлька мiсяцiв роботи салон дав непоганий прибуток. Марiуш теж не змiг устояти перед новою автiвкою i, продавши свого легковика, придбав облюбований iз першого погляду «Porsche Panamera Sport Turismo» 2018-го року випуску.

Марiуш розплющив очi, аби помилувався своею красунею-машиною. Вона виблискувала на сонцi синiм кольором, ваблячи до себе. Марiушу вiдразу припала до серця оця

Страница 6

одель «порше» iз просто казковою керованiстю. Подушками безпеки для водiя нiкого вже давно не здивуеш, але його авто мало такi самi подушки i для пасажирiв, а на додачу салон з якiсноi шкiри, двозонний клiмат-контроль, круiз-контроль, датчик дощу й свiтла та ще багато чого корисного. Але найбiльше тiшили господаря автiвки ii цiна у чверть мiльйона доларiв i потужнiсть у п’ятсот п’ятдесят кiнських сил. Чи сподiвався вiн, власник старенькоi «таврii», придбати колись таку синю лялечку? Та життя iнодi пiдносить сюрпризи. Так сталося i з Марiушем. Зараз, погойдуючись у скрипучому крiслi, вiн мiркував про те, що на його долю випав виграшний лотерейний квиток, за придбання якого, втiм, довелося заплатити своiм спокоем.

Марiуш пiдвiвся, пiдiйшов до авто, провiв долонею по капотi, який уже встиг нагрiтися на сонцi. Переганяти машину в затiнок йому зараз не хотiлося, i вiн зазирнув у дзеркальце заднього огляду. На нього дивився чоловiк iз виголеною до блиску головою, чорною борiдкою та гарними очами, у яких зачаiвся сум. Марiуш звик до своеi новоi зовнiшностi й уже не сахався, побачивши власне вiдображення у дзеркалi.

«Людина швидко звикае до хорошого, – подумав вiн, – i взагалi швидко пристосовуеться до нових умов життя. На те вона й людина!»

Йому чомусь знову згадалася Свiтлана, яка дурила його впродовж п’яти рокiв. Марiуша обурював ii вчинок, хоча брехня була незмiнним супутником його життя вже не один рiк.

– Коли брехня живе з тобою поруч так довго, ти й сам починаеш у неi вiрити, – зробив висновок Марiуш, прямуючи до будинку.




Роздiл 4


Прокинувшись уранцi, Тамара пiшла до саду по квiти.

«Жаль, що нема бiлих лiлiй! – подумала вона, зрiзаючи найкращi стебла. – Мама iх так любила!»

Зiбравши лiлii у букет, жiнка присiла на лавку, щоби помилуватися квiтником. Сьогоднi ii день народження i день смертi матерi. Тамарi так не вистачае мами! Роки потроху розтушовували риси рiдного обличчя, залишаючи, як ранiше, чiткими тiльки милу усмiшку й добрi синi очi. Тамара добре пам’ятала тi гарнi очi. Може, ii уява й домальовувала те, чого не було насправдi, але ж е свiтлини, з яких можна вiдтворити мамин образ. Тамара нечасто розгортала старий альбом. Їй хотiлося згадати материне лице, i вона напружувала пам’ять. Бiлява, гарна, синьоока й завжди усмiхнена – такою Тома запам’ятала матiр. Щоразу на згадку про маму у пам’ятi спливав той вечiр, коли вона, шестирiчна дитина, поверталася з нею додому й попросилася в туалет. Тамара була единим свiдком загибелi матерi, лише вона бачила чоловiка, який збив ii своею автiвкою. Попри те, що бачила його здалеку, те обличчя запам’ятала на все життя. Скiльки жила, стiльки вишукувала його серед випадкових перехожих на вулицi, але марно. Час невблаганний – вiн поступово стирав зi спогадiв образ убивцi, зоставивши в них тiльки високу широкоплечу постать. Зараз Тамара вже не сподiвалася зустрiти того чоловiка, змирившись, що вбивця ii матерi не постав перед судом, i втiшаючи себе, що той однаково постане перед судом Божим.

Жiнка зiтхнула, труснула головою, нiби проганяючи неприемнi спогади, пiдвелася з лавки та пiшла до двору.

– Барсе, на тебе покидаю наших хлопчикiв, – сказала вона собацi, який плентався за господинею до самоi хвiрточки. – Оберiгай iх, а я незабаром повернуся.

Пес допитливо подивився iй у вiчi.

– Справдi, Барсе, я ненадовго, – запевнила його жiнка i почухала за вухом.

Тамара замкнула хвiртку й почула, як Барс улiгся за нею iз тяжким зiтханням. Пес не любив, коли хтось кудись iшов, й тiшився, коли всi були вдома, а вiн мiг виконувати свiй безпосереднiй обов’язок – охороняти господарiв. Вона мимоволi поглянула на лавку бiля паркану й побачила там гарно оформлений букет бiлих лiлiй.

«Толикова робота! – подумала, забираючи квiти. – Напевно, iхав на роботу зрання й поклав тут букет».

Жiнка вирiшила йти на кладовище пiшки, хоча до нього було далеченько. Вона могла би швидко дiстатися туди на своему старенькому авто, але Тамарi хотiлося прогулятися мiстом.

– Хвилин за сорок пiшки дiйду, – вирiшила, крокуючи ще безлюдною вулицею.

Мiстечко на приблизно вiсiмдесят тисяч жителiв розгалужувалося численними вулицями та провулками приватного сектора, лише в центрi виструнчуючись двома широкими проспектами з багатоповерхiвками й адмiнбудiвлями. Воно розкинулося в низинi, на берегах невеликоi рiчки, яка дiлила його навпiл. Напевно, у цiй мiсцинi колись замешкали першi поселенцi, бо багатоповерхiвкам, зведеним пiзнiше, тут, серед приватних будинкiв, мiсця не знайшлося – вони розташувалися трохи вище, утворивши центр мiстечка. А кладовище знаходилося за мiстом, на узгiр’i. З мiста його не було видно, але з кладовища добре проглядалися чи не всi будинки, нiби першi поселенцi задумали так, аби тi, що пiшли iз земного життя, могли бачити згори своi колишнi помешкання.

Тамара повернула у вузький провулок – так можна було скоротити шлях – i помiтила Коляна. Чоловiк невизначеного вiку, беззубий, з великою лисою головою щоранку з’являвся на вули

Страница 7

i й зустрiчав усмiшкою кожного перехожого. Колян був несповна розуму, погано розмовляв, але всi сусiди знали, що в нього добра душа й вiн нiколи нiкого не образить, незважаючи на високий зрiст i досить кремезну статуру. Угледiвши Тамару, чоловiк попростував iй назустрiч.

– Доброго ранку! – сказав вiн, уклонившись. – Я – Колян.

– Доброго ранку! – привiталася Тамара. – Як ведеться?

– Добре! Ранок добрий! – усмiхнувся Колян.

– Ось i добре, що в тебе все гаразд!

– Квiточки! – вказав вiн на букети лiлiй.

– Дати тобi? – запитала жiнка.

– Колян любить квiточки! – широко всмiхався той.

Тамара дала чоловiковi одну гiлочку помаранчевоi лiлii.

– Мамi! – радiсно сказав вiн i побiг до двору.

Хвилин за сорок Тамара вже була бiля кладовища. Жiнка обернулася – перед нею розкинулося все мiсто. Воно тихо-мирно розляглося в низинi, i його будинки, машини, дороги, труби котельнi та заводiв – усе здавалося iграшковим. Мiсто потроху прокидалося, i лише на кладовищi було тихо, спокiйно, нiяких ознак життя, тiльки вiтерець стиха погойдував травичку та квiти на могилах.

Тамара зупинилася бiля могили свого чоловiка. З фото на неi дивився Марк, молодий, iз розкiшними чорними кучерями, гарний, усмiхнений.

– Привiт, мiй любий! – промовила стиха жiнка. Вона поклала на плиту кiлька гiлочок лiлiй, помовчала, розглядаючи чоловiкiв портрет. – Ти назавжди лишився молодим i гарним. У тебе, любий, тiльки одна перевага – ти завжди будеш таким, а я… Я старiю i що далi, то бiльше вважаю себе винною у твоiй загибелi. Вибач, коханий! Я й досi тебе люблю!

Тамара перейшла до могили, розташованоi поруч. Тут було поховано ii бабусю, бабу Улю, або, як вона ii назвала в дитинствi, Баулю. Так i зосталася та Баулею до самоi смертi. Серце защемiло, коли Тамара зустрiлася поглядом з Баулею, яка так по-доброму усмiхалася до неi з гранiтноi плити.

– Моя дорогенька Бауля! – сказала жiнка. – Я тебе пам’ятаю i люблю! Пробач, моя хороша, якщо чимось тебе образила.

Тамара поклала на могилу квiти, пiдступила до наступноi. Як i щороку в цей день, там стояв кошик з бiлими лiлiями. Було видно, що квiти принесли нещодавно, бо на них ще виблискували крапельки води. Тамара вже не раз намагалася дiзнатися, хто приносить кошик з улюбленими маминими квiтами в день ii загибелi, але марно. Кiлька разiв вона зустрiчала з кошиком працiвника комунального закладу, але вiн не мав права розголошувати iм’я замовника. Тамара пропонувала йому чималеньку суму за iнформацiю, хто щороку присилае квiти, та чоловiк вiдповiв, що кошти перераховано анонiмно, тож вiн i радий би допомогти, але не може. Жiнка розумiла одне: замовник знав ii матiр, як i день ii трагiчноi загибелi. Інодi iй приходила в голову думка про те, що цi лiлii вiд маминого вбивцi, але хто вiн i чи справедлива така ii здогадка, напевно сказати не могла. Залишалося тiльки гадати, хто та людина, яка стiльки рокiв поспiль надсилае улюбленi квiти ii матерi. Інодi Тамара припускала, що то чоловiк, який кохав маму, але пiдтвердження цього також не знаходилося. Тома навiть думала, що то мiг бути ii батько, про якого вона взагалi нiчого не знала. Помираючи, Бауля говорила, що про нього можна буде дiзнатися лише пiсля ii смертi. Чи то було марення на смертному одрi, чи й справдi Тамара мала щось дiзнатися, залишилося загадкою до цього дня. Їй не вдалося з’ясувати, нi хто вбивця ii матерi, нi хоча би щось про свого батька.

– Матусю, привiт, моя рiдненька! – промовила жiнка, й болючi спазми стиснули горло так, нiби там застрягла суха грудка. Вона не стримала сльози, i тi великим горохом покотилися по щоках. – Ти така молода й така гарна! Молодша за мене, моя матусю. Дивно звучить, але тобi завжди буде двадцять три роки, а менi вже тридцять п’ять. Я до цього часу не дiзналася, хто винен у твоiй смертi, хто той чоловiк, який збив тебе, та що вiн хотiв вiд тебе. Уже, напевно, нiколи й не дiзнаюся. Вибач, рiдненька. Менi так тебе не вистачае! Якби ти знала, як! І прошу тебе: не ображайся на Галю, вона й так нещасна.

Тамара поклала на могилу матерi, бiля кошика з бiлими лiлiями, своi квiти, поцiлувала портрет на пам’ятнику.

– Ось i побачилися з тобою, поговорили, а легше не стало, i з роками не стае, – тихо проказала жiнка. – Люблю тебе, матусю!

Тамара зробила кiлька крокiв назад, востанне глянула на плиту, з портрета на якiй до неi всмiхалася мати. Вона знала, що дуже схожа на неi, але саме сьогоднi Томi здалося, що то не мама дивиться на неi з гранiтноi плити, а вона сама спостерiгае за собою. Вiд такоi думки стало моторошно, i вона пiдняла очi вгору. Чисте небо було глибоким i недосяжним, як i ii бажання хоча би ще раз побачити рiдних, якi вiдiйшли у вiчнiсть. Напевно, такi думки бодай раз за життя виникають у кожноi людини, яка вiдчула бiль утрати. Жiнка поринула в задуму й не почула тихi кроки позаду себе.




Роздiл 5


Марiуш зупинився в готелi «Центральний». Вибору не мав, бо у невеликому мiстечку то було едине мiсце, щоб осiсти на якийсь час. Вiн попросив дати йому к

Страница 8

мнату десь у кутку, щоби було тихо й видно з вiкна стоянку з його «Porsche». Чоловiка провели в самий кiнець лiвого крила готелю, до невеликоi кiмнати, бiльш-менш чистенькоi, з душем, холодильником, телевiзором та електрочайником. Марiуша влаштувало те, що вiн зможе у будь-який час бачити з вiкна свою красуню автiвку. Вiн уже встиг пожалкувати, що приiхав до рiдного мiста на машинi, яка так упадае у вiчi (подiбних тут, напевно, не знайти). Марiуш планував дещо з’ясувати, тож побоювався бути кимось упiзнаним, попри те, що зовнiшнiсть йому довелося змiнити ще ранiше. Наразi вiн скупався, вдягнув шорти, футболку й став почуватися по-iншому, розкуто й вiльно. Ота легкiсть породила вiдчуття, нiби вiн мае вийти на вулицю майже голим. Як добре ходити у спеку в легкому одязi, без костюма, черевикiв i краватки, що зашморгом перетискае шию. Перше, що вiн зробив, це ввiмкнув телевiзор i лiг на лiжко. Уперше за багато рокiв Марiуш мiг побайдикувати, не поспiшати кудись, бiгти, з кимось зустрiчатися, пiдписувати договори та контракти, а просто насолодитися вiдпочинком, нехай i перед телевiзором. Марiуш незчувся, як пiд монотонне бубонiння телевiзора мiцно заснув. Прокинувся вiд того, що захотiв iсти.

«Потрiбно десь перекусити», – подумав вiн i взув шльопанцi.

Подивившись на себе у дзеркало, чоловiк зрозумiв, що самi лише сонцезахиснi окуляри його не врятують, тож треба купити принаймнi якийсь дешевенький капелюх. Марiуш спустився на перший поверх i запитав у жiнки на рецепцii, де можна поiсти. Та пояснила, як пройти до найближчого кафе, де готують смачно та недорого. Де придбати капелюха, Марiуш питати не став, аби не викликати зайвих пiдозр.

– Знайду десь дорогою у крамницi, – вирiшив вiн, виходячи надвiр.

Сонце стояло в зенiтi й нещадно припiкало. Доки Марiуш розшукав мiсце, де пообiдати, весь спiтнiв. У кафе не було кондицiонера, тож йому довелося сiсти бiля вiдчиненого вiкна. Чоловiк погортав меню та замовив борщ по-украiнськи, вареники з картоплею та шкварками й каву. Чекаючи на замовлення, Марiуш кинув погляд за вiкно. Ця вулиця була йому знайома з дитинства. Вiн приглядався до перехожих, намагаючись побачити бодай одне знайоме обличчя. Марiуш цього хотiв i водночас боявся, щоби його не впiзнали. Вiн навiть почав вагатися, чи правильно вчинив, повернувшись до рiдного мiста: раптом щось пiде не так, не за планом, – усе, здобуте роками роботи, розпадеться як картковий будинок.

– Будь ласка! – Голос дiвчини офiцiантки вивiв iз задуми, i вiд несподiванки чоловiк здригнувся.

– Дякую! – сказав вiн.

Порцiя борщу була надто маленька, щоби вгамувати голод. Марiуш виловив у мисцi кiлька шматочкiв жирноi свинини й подумав, що за iнших обставин вiн би таку страву не iв, але зараз шлунок вимагав поживи, й чоловiк управно запрацював ложкою. З десятком невеличких вареникiв Марiуш упорався не менш швидко. Вони були зовсiм не схожi на домашнi, на тi, якi готувала колишня дружина, а смаку шкварок вiн узагалi не вiдчув. Запивши обiд розчинною кавою, Марiуш розрахувався та вийшов iз кафе. Вiн перетнув квартал, поки нарештi натрапив на крамницю з вивiскою «Одяг на будь-який смак». Чоловiк придбав дешевий крислатий капелюх, одразу нап’яв його на голову й став почуватися куди впевненiше. Коли вiн тут жив, то не голив голову, був без борiдки, тож тепер темнi окуляри, борода та капелюх мали би приховати його колишнього.

«Напевно, доведеться вдатися до послуг таксi», – подумав Марiуш.

Вiн повернувся до готелю й не стримався, щоб не забрати свою синю красуню зi стоянки та проiхатися вулицями мiста. Марiуш вiдчув справжне задоволення вiд того, що перехожi та водii звертали увагу на таку дорогу й нову автiвку. Вiн об’iхав майже всi вулицi, окрiм однiеi, на якiй побувати цього дня йому забракло сил.

– Завтра вранцi, – вирiшив вiн.

Марiуш загнав машину на стоянку й подався вештатися вулицями, аби знайти ресторан, де можна було би добре поiсти.




Роздiл 6


Слава зупинився в новому, нещодавно введеному в експлуатацiю корпусi готелю. Лiве його крило збудували вже давно, а праве було новобудовою, де чоловiк i попросив кiмнату-люкс. Звiсно, люкс здавався зовсiм не люксовим порiвняно з такими самими кiмнатами готелiв у великих мiстах чи закордоном, але для невеликого мiстечка мав доволi пристойний вигляд. Чоловiковi запропонували стоянку на територii, але вiн вiдмовився i сам знайшов неподалiк мiсце, де припаркував свое авто. Слава остерiгався, аби його не пiзнали у мiстi, де вiн колись мешкав. Напевно, iз плином часу тут забули про неперевершеного у своiй справi мiсцевого картяра Бортника (знаного в мiстi як Борта). Тодi, коли вершини 90-х почали розсотуватися, Слава Борт перебрався до великого мiста, що вабило можливостями започаткувати власний бiзнес. Там вiн переганяв i перепродував автiвки з-за кордону. З десяток рокiв тому Слава Борт зник i звiдти, тож його iм’я вже давно нiхто не згадував. Проте саме життя навчило чоловiка бути обережним завжди, навiть там, де все нiбито спокiйно й тихо. Слава не мав

Страница 9

нiякого бажання зустрiти колишнiх знайомих, у нього була iнша справа, на яку вiн нарештi наважився й не хотiв, аби хтось iз минулого завадив довести ii до кiнця.

Славi не дуже подобалось копирсатися у минулому: сентиментальнiсть була не для нього, вiн уже давно став прагматичним, цiлеспрямованим i вмiв прораховувати подii на кiлька крокiв уперед. Особисте життя у нього так i не склалося, попри кiлька спроб створити родину. Хай як вiн силкувався не повертатися подумки до минулого, там лишилася незавершена справа, яка змушувала його раз по раз згадувати те, що колись iз ним сталося, аж поки вiн не зрозумiв, що минуле не дасть йому спокою, допоки вiн не розставить усi крапки над «i». Тож пiсля пропозицii шефа взяти вiдпустку Слава вирiшив, що час розiбратися з минулим настав, i того самого дня вирушив у дорогу.

Десять рокiв тому доля звела Бортника з Марiушем Крулькою, який приiхав iз Польщi й отримав украiнське громадянство, щоб започаткувати тут власний бiзнес. Слава бачив, що трохи розгублений чоловiк потребуе i пiдтримки, i поради. Причини вагань людини з великими статками Бортник не зовсiм розумiв, але його це й не дуже цiкавило. Вiн просто запропонував Марiушевi свою допомогу, i той, повагавшись, прийняв ii. До бiзнесу Крульки колишнiй Бортник, а теперiшнiй Горник, доклав своi кошти, з яких мав щомiсяця отримувати вiдсоток. Слава став комерцiйним директором i поринув у нову справу з головою, тим паче, що старiсть, яка хоч-не-хоч невблаганно наближалася, пiдказувала завчасу подбати про безбiдне iснування. Десять рокiв спiвпрацi з Марiушем промайнули для Горника як один рiк. Здавалося б, за цей час вони повиннi би були добре вивчити одне одного, але Славу не полишала думка, що його бiзнес-партнер тримае у шафi прихованi скелети, як i вiн сам. Утiм, знаючи, що все потаемне рано чи пiзно викриваеться, Слава не пiдганяв подii.

Переночувавши в готелi, Слава зранку поiхав на кладовище. Вiн iще здалеку помiтив жiнку, яка переходила вiд однiеi могили до iншоi, затримувалась, напевно, щось говорячи рiдним. Слава не хотiв ii налякати, але вона здригнулася вiд несподiванки, коли вiн до неi привiтався.

– І вам доброго ранку! – вiдповiла жiнка, зупинивши на незнайомцевi погляд.

– Ви так рано на кладовищi, – почав вiн розмову. – Що вас привело сюди?

– Цього дня загинула моя мама.

– Мама?

– Так. Це ii могила. Вибачте, як до вас звертатися?

– Горник Слава.

– А по батьковi як?

– Просто Слава.

– А мое iм’я Тамара.

Жiнка раптом зауважила, як прикипiв поглядом до зображення ii матерi цей чоловiк.

– Це ви прислали кошик квiтiв? – озвучила свое раптове припущення Тамара.

– Я? Нi, це не я, – трохи розгублено промовив чоловiк. – Але я знав вашу маму.

– Справдi?! Ви були знайомi?

– Трохи. Ми жили на однiй вулицi.

– Розкажiть менi про неi, Славо, – попросила жiнка. – Я була дитиною, коли вона загинула.

– Як це трапилося?

Тамара не знала чому саме, але цей чоловiк викликав у неi довiру, i вона стисло розповiла про той день, коли вони з мамою поверталися додому й сталася трагедiя.

– Тамаро, ви… бачили обличчя вбивцi? – стиха запитав чоловiк.

– Так! Упродовж багатьох рокiв я силою своеi уяви намагалася зробити це лице старшим, потiм – зiстарити, щоби впiзнати за випадковоi зустрiчi, але так i не зустрiла.

– І вiн залишився непокараним?

– Виходить, що так, – зiтхнула жiнка. – То ви менi розкажете про маму? Яка вона була?

– Гарна. Вродлива, скромна, чуттева й завжди весела.

– Такою i я ii пам’ятаю.

– У вас е фото Елi? – запитав вiн.

Тамара на мить завагалася. Елею ii маму називали лише близькi люди, зазвичай, до неi зверталися Елеонора, iнодi – Нора.

– Є. Ви хотiли б iх подивитися?

– Звiсно!

– Тодi менi доведеться запросити вас на чай, – сказала Тамара. – Я давно не розгортала старий альбом. Залюбки це зроблю разом iз вами, але ви маете менi розповiсти все, що знаете про мою маму.

– Домовилися. До речi, я можу вас пiдвезти, – запропонував Слава.

– Було б непогано, – погодилася жiнка. – Але на чай запрошу вас не сьогоднi. Чи не дасте менi номер свого мобiльного телефону?

– Обов’язково! – вiдповiв чоловiк, i вони обмiнялися номерами.




Роздiл 7


Тамара поглянула на годинник – четверта пополуднi. У неi все було готово до приходу гостей. Вона не збиралася святкувати свiй день народження в день загибелi матерi, але Марина, ii старша подруга та хрещена, наполягла на тому, що тридцять п’ять рокiв – ювiлей, тож хоча би посидiти за пляшкою вина можна. Те, що прийде ii привiтати Анатолiй, жiнка не сумнiвалася. Вони зустрiчаються вже майже п’ять рокiв, а вiн кохае ii, свою однокласницю, ще зi шкiльноi лави. Нещодавно чоловiк запропонував одружитися, на що Тамара попросила час, аби все обмiркувати. Зараз жiнка трохи нервувалася, бо, напевно, Анатолiй запитае ii знову, чи згодна стати його дружиною, а вона ще не визначилася. Тамара й сама не знала, чи кохае чоловiка, чи зустрiчаеться з ним тому, що неспроможна й далi нести тягар самотнос

Страница 10

i. Те, що справжне кохання бувае в людини лише раз за життя, жiнка не сумнiвалася. Вона по-справжньому палко кохала Марка – першого свого чоловiка. Повертаючись п’ятничного вечора з навчання в обласному центрi, вона познайомилася у переповненому автобусi зi студентом автодорожнього iнституту Марком. Випадкове знайомство поступово переросло в кохання, i молодi люди почали зустрiчатися у вихiднi, коли обое приiжджали до рiдного мiста. Марк був старший вiд Тамари на три роки, i така невелика рiзниця у вiцi подобалася дiвчинi, але було дещо, що змушувало ii бути обережною. Тамара завжди пам’ятала настанову единоi близькоi iй людини Баулi про те, що не можна розповiдати своему обранцевi всiеi правди про родину. Тож вона мовчала, i за порадою Баулi винайняла кiмнатку в одному з гуртожиткiв свого мiста, де було завжди шумно, а кiмнати кишiли тарганами. Тамара сказала Марковi, що вона сирота i немае нiяких родичiв. Вона вважала, що така невеличка брехня не завадить iхньому щастю. І справдi, вони з Марком незабаром побралися, народили свого первiстка Федька, i здавалося, нiщо не затьмарить iхнього щастя, якби не трагiчна загибель чоловiка.

– Привiт, сонечко! – почула вона чоловiчий голос i вiд несподiванки здригнулася. – Вибач, що налякав, – сказав Анатолiй.

Вiн стояв з букетом бiлих лiлiй i всмiхався.

– Я не чула, як ти зайшов, – зiзналася жiнка. – Задумалася i так налякалася!

– Вiтаю з днюхою! – Чоловiк простягнув руку з букетом.

Жiнка взяла квiти й одразу вiдчула iхнiй п’янкий i витончений аромат.

– Дякую! – усмiхнулась вона й понесла квiти ставити у вазу. – Але навiщо ти вдруге даруеш менi квiти?

– Як удруге? – здивувався Анатолiй.

– Сьогоднi вранцi я знайшла на лавцi бiля двору букет бiлих квiтiв. Не опирайся, знаю, що то ти iх принiс! – усмiхнулася Тамара.

– Менi, звiсно, приемно, що ти подумала на мене, але, Томо, то був не я.

– Отакоi! – засмiялася Тамара. – Напевно, хтось забув тут свiй букет, а я його швиденько забрала! Нехай вибачають, я не навмисне! А ось i моя дорогенька Маринка!

Марина привiталася, обiйняла подругу, поцiлувала в щiчку, поздоровила з днем народження та вклала до рук гарно запакований подарунок.

– Потiм роздивишся, – промовила вона. – Сподiваюся, що сподобаеться. Допомога потрiбна?

– Зараз надiйде Галина, й тодi вже будуть усi, – вiдповiла iй Тамара i сказала, що час накривати на стiл.

Поки жiнки клопоталися бiля столу, Анатолiй пiшов поспiлкуватися з хлопчаками. З Федьком та Олегом у нього склалися добрi, дружнi взаемини. Хлопцi непогано сприймали його як друга, а от чи сприймуть як вiтчима Анатолiй не знав. Ще й Тамара не квапилася з вiдповiддю. Чоловiк перекинувся кiлькома фразами з дiтьми й запитав:

– Як гадаете, ваша мати погодиться стати моею дружиною?

Схоже, запитання не заскочило братiв зненацька. Вони були вже в тому вiцi, що розумiли, якi стосунки пов’язують чоловiка з iхньою матiр’ю. Федько з Олегом перезирнулися, i старший хлопчик вiдповiв:

– Вас, дорослих, нам не зрозумiти.

– Як i вам нас, – додав Олежик.

– То чи варто менi сьогоднi робити Тамарi офiцiйну пропозицiю? Порадьте менi, – звернувся Анатолiй до хлопчикiв.

– Спробуйте, але жiнки такi непередбачуванi! – серйозно, якось зовсiм по-дорослому мовив Федько.

– Гаразд! Я спробую! – вирiшив Анатолiй.

Барс гарикнув i побiг до хвiрточки. Обнюхавши жiнку, що ступила до двору, вiн привiтно замотав хвостом.

– Привiт-привiт, старенький! – сказала та, попестивши пса.

– Галюню, вiтаю!

Тамара вийшла iй назустрiч, обiйняла, поцiлувала. Жiнка вiддала iй пакет iз подарунком, поздоровила зi святом.

– Проходь, прошу за стiл, – запросила ii Тамара. – Уже всi зiбралися. Хлопчики! Ходiть-но сюди! – покликала вона дiтей.

Федько й Олег пiдбiгли до Галини, обiйняли ii та привiталися.

– Як ти, Олежику? – запитала Галина, сiдаючи до столу.

– Усе добре! – усмiхнувся той. – А ти як?

– Усе, як завжди, – Галина ухилилася вiд прямоi вiдповiдi.

Застiлля було в самому розпалi, коли Анатолiй попросив слова. Вiн пiдвiвся, помiтно хвилюючись.

– Друзi, я вже давно знаю Тамару, – почав вiн, – iще зi шкiльноi лави.

– А коротше можна? – перебила його Галина.

– Можна! Сьогоднi я хочу офiцiйно попросити Тамариноi руки, – сказав Анатолiй, i кiнчики його вух спалахнули червоним. – Ось каблучка. – Вiн вiдкрив коробочку. – Томо, ти згодна стати моею дружиною?

Тамара знiтилася.

– Ну ти й знайшов час, – промовила вона й пiдвелася.

Жiнка дивилася на каблучку, а у пам’ятi з далекого минулого перед нею постав образ Марка – теж iз вiдкритою коробочкою, але з набагато скромнiшою обручкою. Тодi вона вiдповiла «так», i закоханi заприсяглися бути разом завжди. Тепер же Тамара розгубилася. На неi спрямували запитальнi погляди кiлька пар рiдних очей, а вона не знаходилася з вiдповiддю. Анатолiй ii багато в чому влаштовував, як i iхнi стосунки, але жити разом, прокидатися з думкою про нього й лягати з нею, Тамара не була готова. Їй не хотiлося ображати Анатолiя, який с

Страница 11

iльки рокiв чекав на ii кохання, але й сказати «так» чоловiковi, якого поважала, сприймала, сумувала, коли довго не бачила, але без якого, була певна, проживе, зараз не могла. Їй здавалося, що кохання до Марка все ще тримае в полонi ii душу й саме воно заважае стати за дружину iншому.

– Томо, не мовчи! – обiзвалася Марина, порушивши паузу, яка затяглася.

– Дякую, Толику, – промовила зворушено Тамара. – Я цiную тебе, нашi стосунки, але… Я не знаю, чи готова наразi стати твоею дружиною, чи нi. Справдi, не знаю. Менi потрiбно трохи часу, щоб усе обдумати.

– Скiльки часу тобi потрiбно? – невесело запитав чоловiк.

– Днiв десять, – випалила Тамара, не замислюючись.

Саме така вiдповiдь прийшла жiнцi на гадку i, просто щоб уникнути незручноi ситуацii, вона ii озвучила. Анатолiй уже натякав на одруження, але Тамарi щоразу вдавалося ухилитися вiд прямоi вiдповiдi, хоча вона розумiла, що колись iй таки доведеться сказати йому «так» або «нi». Попри те що пiдсвiдомо жiнка була готова до серйозних i довготривалих стосункiв iз Толею, зрозумiти до кiнця, чи хоче вона все життя прожити з ним, вона так i не змогла. Ота вiдмовка про десять днiв була просто зволiканням, i Анатолiй це розумiв. Чоловiк усмiхнувся i запропонував випити за чарiвну Тамару. Тост розрядив напруження, що повисло в повiтрi, всi перехилили келихи й енергiйно запрацювали виделками. Тамара полегшено зiтхнула. Вона вдавала веселiсть, однак усе ще була напружена.

– Томо! Ледь не забула! – раптом вигукнула Марина. – Моя знайома, сусiдка, говорила, що у найближчi вихiднi поiде iз сином на дачу та вiдкопае тобi бiлоснiжнi гiбриднi лiлii.

– Невже?! Справдi?! Я iх обожнюю! У них такий тонкий аромат! Дякую тобi! Це справдi приемно! – промовила Тамара з неприхованою радiстю.

– Зараз перiод цвiтiння лiлiй, – зауважив Анатолiй. – Хiба можна iх пересаджувати?

– Можна! Навiть з квiтками! – вiдповiла Тамара. – Маринко, а та жiночка не забуде?

– Не хвилюйся, я iй нагадаю, – запевнила подруга.

Хлопчаки, поiвши, гайнули на вулицю гратися, а Тамара пiдсiла до Галини й поцiкавилась, чи була вона на кладовищi.

– Нi, не була, – вiдрiзала та, наливаючи собi в келих вина.

– Чому, Галю?

– Бо моя присутнiсть на сумному мiсцi не поверне iх iз того свiту.

– Це так, але ж…

– Якби ви того вечора не пiшли з дому, а лишилися зi мною, хворою, то все було б по-iнакшому!

– Ти знову? Навiщо, Галюню?

– Чи я сказала неправду?

– Ти не маеш права тримати образу в собi стiльки рокiв.

– Не тобi мене вчити! – роздратовано вiдкарбувала Галина.

– Ти забагато п’еш, – тихо зронила Тамара.

– Тобi шкода цього дешевого пiйла?! – Жiнка скривила губи у презирливiй посмiшцi. – Чи ти гадаеш, що я собi не можу купити пляшку?

– Не треба, прошу тебе.

– Ти вiдiбрала у мене все, а тепер iще вказуватимеш, що менi робити та скiльки пити?! – уже голосно запитувала Галина.

– Знову почалося! – зiтхнула Тамара. – Скiльки можна, Галю?

Вона пiдвелася й почала збирати зi столу порожнi тарiлки. Галина взяла зi столу невiдкорковану пляшку червоного вина, сховала ii до пакета, подякувала та сказала, що йде додому.

– Я викличу таксi, – запропонувала Тамара, побачивши невпевнену ходу жiнки.

– Не треба. Я хочу ще поговорити з Олежиком, – вiдказала iй Галина.




Роздiл 8


Слава не мiг позбутися думки про те, що йому знайоме обличчя жiнки на рецепцii. Вiн мав дуже добру пам’ять на обличчя. Бувало, що не бачивши людину досить довго, вiдразу впiзнавав ii пiд час зустрiчi. Тепер же чоловiк сумнiвався: з одного боку, вiн розумiв, що вiдтодi, як покинув це мiстечко, спливло чимало рокiв, тож може помилятися, проте, з iншого, знав, що, людей, якi з роками змiнюються, завжди виказують очi й голос. Тому чоловiк був майже певен, що цю жiнку вiн десь бачив.

«Може, одна з тих, iз ким я розважався замолоду, ще безпечним i грошовитим картярем? – мiркував вiн. – Тодi зняти на нiч дiвчину було легко. Дiвчат вабили грошi, й, крiм того, пiдстьобував страх i небажання нажити клопоту iз небезпечним залицяльником. Я ж розважався з кожною по кiлька днiв, аби потiм викинути з голови, зустрiвши iншу».

Слава кiлька разiв за день пройшов повз жiнку, намагаючись вiдродити у пам’ятi ii образ, але йому не вдавалося. Вiн вирiшив, що треба пiдiйти до неi ближче й поспiлкуватися, тим паче, що боятися йому нiчого: навiть якщо вона його згадае, прiзвище Бортник вiн уже давно змiнив на iнше. Чоловiк дочекався, поки жiнка лишиться на самотi, пiдступив до неi та привiтався. Вона подивилася на нього спокiйно, але з цiкавiстю.

– Ми вже сьогоднi вiталися, – зауважила.

– Зайвий раз не завадить, – усмiхнувся чоловiк. – Мое iм’я Слава. А ваше?

– Марина.

– Вам подобаеться робота? – запитав вiн.

– А чи у мене е вибiр? – стенула плечима жiнка. – Де платять вчасно, там i працюю. А ви до нас у вiдрядження?

– Можна й так сказати.

– Сподобалося наше мiсто?

– Не встиг усе оглянути, – вiдповiв Слава й схаменувся: у паспортi зазначено мiсце народження, тому

Страница 12

iнка могла знати, що вiн тут народився. – Покажете менi найцiкавiше?

– Не смiшiть мою голову, – всмiхнулася Марина, i чоловiк зауважив, що у неi приемна та щира усмiшка. – У нас тут нема нiчого особливого.

– Музей, парк, скульптури, щось та е?

– Парк, де росте кропива, вища за ваш зрiст. Можу показати!

– Ось i добре! О котрiй ви змiнюетесь?

– Пiзно. О десятiй вечора.

– Тодi я вас проведу додому, а ви покажете менi бодай вулицi мiстечка.

– Не вiдмовлюся, – сказала Марина. – У сусiдньому райцентрi, що вiд нас за двадцять кiлометрiв, таке жахiття було!

– І що ж там трапилось?

– Манiяк убив чотирьох молодих жiнок. Ще й уквiтчував iхне волосся. Уявляете?!

– Його спiймали?

– Так, але подейкують, що ув’язнили не того, кого треба, а справжнiй убивця все ще на волi. Знаете, як це у нас бувае? Отримали наказ згори негайно пiймати вбивцю, щоб не було панiки серед населення, от i посадили першого-лiпшого.

– Але ж убивств пiсля того не було вже?

– Тиждень тому його прикрили, та що, як манiяк вiдсиджуеться у своiй норi, а потiм знову вийде на полювання. Ми всi тут страху натерпiлися! За що вбивав – нiкому не вiдомо. Причому не гвалтував, а лише вбивав, розпускав волосся та прикрашав його лiлiями.

– Лiлiями? Чому саме ними?

– А хтозна? Хворий на голову, напевно.

– Не хвилюйтесь, я вас проведу й обороню вiд манiяка, – усмiхнувся чоловiк.

– Добре. Я чекатиму на вас о десятiй, – промовила Марина й дiстала журнал, у якому почала робити якiсь записи.

Чоловiк зрозумiв, що розмову закiнчено. Вiн пiднявся у свiй номер, iще раз, про всяк випадок, переглянув на мобiльнику вхiднi дзвiнки. Минуло два днi, а Тамара йому так i не зателефонувала.

– Зачекаю ще добу-двi, а потiм сам спробую з нею зв’язатися, – вирiшив вiн.

Слава з Мариною неквапливо йшли вулицею вечiрнього мiста. Денна спека спала, i на вулицях було людно. Матусi котили вiзочки, дiтлахи бавилися на дворових майданчиках пiд пильним наглядом бабусь, хтось поспiшав додому з дачi, несучи кошики та сумки, вiд яких линув приемний запах огiркiв, цибулi та свiжого кропу, прогулювалися пари закоханих, i голосно смiялася молодь. Слава час вiд часу поглядав на свою супутницю, думаючи про те, що ii риси обличчя йому знайомi, а Марина розповiдала про свое мiсто.

– Ви мене не чуете, – усмiхнулася вона, подивившись на чоловiка.

– Мариночко, вам здалося.

– Менi ще дещо здалося.

– Що саме? – насторожився чоловiк.

– Що я вас десь бачила.

– Невже?! І де саме?

– Ви ранiше не зупинялися у нашому готелi?

– Нi.

– То, напевно, я помиляюся.

– Може. Марино, розкажiть менi про себе, – попросив чоловiк.

– Що вас цiкавить?

– Усе!

– Була замiжня, маю дорослу доньку, яка вийшла замiж за поляка й зараз живе у Польщi.

– А ваш чоловiк?

– Вiн помер молодим вiд невилiковноi хвороби.

– Вибачте, не знав.

– Отож виходить, що я – вдова.

– Не пробували вдруге влаштувати особисте життя?

– Не вдалося! – зiтхнула жiнка. – Мабуть, така моя доля.

– Звiдки вам знати, яка у вас доля? Ви – гарна, приваблива жiнка, тож можу припустити, що увагою чоловiкiв не обдiленi.

– Ага! Особливо у нашому мiстечку, де одруженi чоловiки мрiють про коханку, а вдiвцiв самотнi жiнки вiдразу розбирають, як гарячi пирiжки на ринку, – усмiхнулася Марина. – А ви одруженi?

– Я схожий на жонатого чоловiка? Який жах! – перевiв на жарт Слава. – Наразi я вiльний, як птах у польотi.

– А скiльки разiв були невiльнi?

– Не повiрите. Жодного!

– Цивiльнi шлюби?

– Так, цивiльнi, якi не переросли в щось бiльше.

– Славо, дiтей маете?

– Так. Мариночко, яке затишне кафе! Зайдемо на каву? – запропонував чоловiк.

– Каву, щоби потiм нiч не спати?

– Тодi чай або сiк.

Вони сидiли на лiтньому майданчику кафе до другоi ранку, говорили нi про що та про все на свiтi й не могли наговоритися. Лише коли напiвсонний офiцiант нагадав iм, що кафе зачиняеться, пiшли звiдти. Слава взяв Марину пiд руку, i його охопило вже давно забуте почуття. Чоловiк провiв жiнку до пiд’iзду, i вони домовилися зустрiтися завтра ввечерi в тому самому кафе.

– І все-таки я ранiше з вами десь зустрiчалася, – сказала Марина на прощання.

– У цьому життi може бути все, – промовив Слава.




Роздiл 9


Уранцi Тамара зателефонувала Анатолiевi.

– Доброго ранку! – привiталася.

Вона хотiла переконатися, що чоловiк не ображаеться на неi, що не вiдразу вiдповiла на його пропозицiю одружитися, а взяла тайм-аут.

– Привiт, Томочко! – сказав чоловiк, i з його тону жiнка зрозумiла, що вiн радий ii чути. – Як ти, люба?

– Усе добре!

– А як Галина?

– Як завжди. Напилася ще й додому пляшку прихопила. Нiчого нового.

– Може, ще раз спробуеш умовити ii пiти на лiкування?

– Спробую. Не знаю вже вкотре, але спробую. Нехай кiлька днiв мине, щоб заспокоiлась, а потiм сходжу до неi додому. Ти сьогоднi на змiнi?

– Так. Сезон вiдпусток, доведеться попрацювати. Щойно буде вихiдний, я дам знати й ми зустрiнемось?

– Звiсно! – пообiц

Страница 13

ла Тамара й побажала Анатолiю гарного дня.

Ранок у жiнки видався, як завжди. Спершу Тамара нагодувала Барса, потiм навiдалася до квiтника. Коли ж вiдiмкнула хвiртку, аби позамiтати бiля двору, побачила на ii ручцi букет лiлiй.

«Ото вже Толик! – подумала вона. – Знову дивуе мене!»

Тамара взяла бiлi квiти, принесла до хати, поставила у воду. Вона пiдмiтала бiля двору, коли пiд лавкою помiтила одну бiлу квiтку.

– Напевно, Анатолiй сидiв на лавцi, й квiточка вiдпала, – вирiшила вона з жалем i змела ii до купи смiття.

Колись у цьому будинку жили батьки Марка. Лавка була пiд парканом трохи далi, як зараз. Саме на нiй вiдпочивали ввечерi Тамаринi свекор i свекруха, коли п’яний водiй вантажiвки заснув за кермом i на великiй швидкостi наiхав на них. Вони обое загинули на мiсцi. Пiсля того Тамара з Марком i сином перебралися з гуртожитка до батькiвськоi оселi, де за кiлька рокiв зробили ремонт i добудували простору кухню. Тiльки от лавку Марк не захотiв ставити на тому самому мiсцi й обладнав поодаль. Покiнчивши з прибиранням, жiнка подалася готувати снiданок. Тамара не телефонувала Анатолiю, щоби подякувати за квiти, але наступного ранку хтось знову зачепив за ручку хвiртки такий самий букет бiлих лiлiй.

– Це ти приносиш менi щоранку лiлii? – запитала вона чоловiка, зателефонувавши.

– Якi лiлii? – почула у слухавцi здивований голос. – Ти про що?

– Уже втрете хтось лишае квiти бiля мого двору, i це не ти?

– Нi, не я.

– Якщо це жарт, то невдалий, – зауважила Тамара.

– Я справдi не приносив тобi квiти. Напевно, хтось у тебе закохався.

– Не смiшно. Мене це починае тривожити.

– А це не Галина пожартувала?

Тамара замислилася. Вiд Галi можна було чекати що завгодно, i жiнка вирiшила сьогоднi ж сходити до неi.

Галина не чекала на Тамару. Попри десяту годину ранку, жiнка ще лежала на диванi. Вона неохоче пiдвелася, вiдчинила дверi.

– Привiт! – сказала, смачно позiхнувши. – Заходь!

Тамара вiдразу ж пройшла до вiкна, прочинила кватирку, бо в кiмнатi стояло сперте, важке повiтря. Вона помiтила пiд столом кiлька порожнiх пляшок з-пiд вина та пива.

– У тебе е що iсти? – запитала Тамара.

– Жива, ще з голоду не здохла.

Тамара пiшла на кухню, зазирнула до холодильника – майже порожньо, лише кiлька яблук, пара курячих яець i шматок пирога. Жiнка подумала, що вчинила правильно, заскочивши до продуктового магазину по харчi для Галини. Вона виклала продукти з пакета до холодильника й повернулася до Галини.

– Я там дещо тобi купила поiсти, – почала Тамара, сiвши поруч.

– Дякую. Чого ти прийшла?

– Скучила, то й завiтала. Як ти, Галю?

– Як завжди.

– Хочу тебе про дещо запитати.

– Питай.

– Ти не залишала квiти бiля мого подвiр’я?

– Якi квiти?! – Галина здивовано глянула на Тамару.

Щире Галине здивування переконало, що вона квiтiв не приносила.

– Бiлi лiлii.

– Навiщо б я iх приносила тобi? Напевно, твiй коханий Толик тягае.

– Я його запитувала, каже, що не вiн.

– Тодi ще якийсь закоханий дурень, – посмiхнулася Галя. – Ти ж у нас он яка красуня! Не те, що я! І краса тобi за двох дiсталася, i все iнше. Навiть коханцiв двое!

– Не мели казна-що! Галюню, я з тобою хочу серйозно поговорити, – обережно промовила Тамара.

– Будеш повчати мене як жити?

– Нi. Погодься на лiкування. Так не можна жити! Ти почнеш справжне життя, без алкоголю, влаштуеш особисте i…

– Менi подобаеться мое життя! – перебила ii Галина.

– Ти обманюеш сама себе. Не може людину влаштовувати життя вiд однiеi чарки до другоi.

– Я все, що мала, вже втратила! – нервово вигукнула жiнка.

– Не все! Дещо можна повернути, i ти цього хочеш, треба лише твое бажання змiнитися. Галю, я не наполягаю i силувати тебе не маю права. Просто пропоную тобi один iз найкращих у нашiй областi реабiлiтацiйних центрiв, лiкування i твое перебування там я сама оплачу. Вiд тебе потрiбне тiльки бажання. Ось побачиш, як змiниться пiсля того твое життя! Не поспiшай посилати мене на три веселi букви, як ти завжди робиш, коли тобi щось не подобаеться, а добре обмiркуй мою пропозицiю. Гаразд?

Тамара хотiла обiйняти Галину за плечi, але щойно торкнулася рукою ii тiла, як та вiдсахнулася, немов од чогось бридкого.

– Йди вже, – сказала Галина.

Тамару втiшило хоча би те, що Галя не почала нервуватися й матюкатися, тож вона попрощалася i швиденько пiшла. У Тамари вперше з’явилося вiдчуття, що Галина погодиться змiнити свое життя.

«Цiкаво, хто ж приносить менi лiлii? – не покидала думка Тамару. – Чи то невдалий жарт когось зi знайомих, чи Анатолiй так виявляе свою прихильнiсть?»

Зрештою Тамара зробила для себе висновок, що букети квiтiв – справа рук ii друга й нiкого iншого.




Роздiл 10


Його вабило до Марини. Це було давно забуте почуття, коли сама згадка про жiнку змушувала серце оживати й воно шаленiло так, що вискакувало з грудей i ширило тiлом теплу щемливу та приемну хвилю. Слава намагався зрозумiти, що Марина мае такого, чого немае в iнших жiнках, але не мiг. Здавалося

Страница 14

, звичайна жiночка, не красуня й не погана, iз приемною зовнiшнiстю та голосом, який не дратував, а навпаки, змушував прислухатися до кожноi нотки, розмiрковувати над простими фразами та вiдчувати приемний шум у головi. У чоловiка було багато жiнок. Скiльки? Вiн не рахував iх, не викроював для них у серцi бодай маленького закапелка… Хiба що для однiеi – чистоi, невинноi, але давно втраченоi. Тепер Марина. Зовсiм не схожа на ту синьооку дiвчину з його далекого минулого, яку вiн нiколи не забуде, але й не поверне. Марина iнша: доросла, розсудлива та трохи мрiйниця, попри свiй вiк. Слава нiколи не припускав, що якась випадкова жiнка змусить вiдчути те, на що вiн уже й не сподiвався. Ночами вiн думав про те, що незабаром покине це мiсто й викине з голови випадкову знайому, яка збурила в його душi такi емоцii, але не був певен, що зможе поiхати, легко викресливши Марину зi свого життя.

Цiеi ночi вiн довго не засинае, а коли опиняеться в царствi Морфея, то виявляе себе поруч з Мариною. Їi волосся кольору стиглоi вишнi пахне ромашками, а не цигарками. Чоловiк торкаеться його – на дотик м’якого й нiжного, як ii вуста. Вiн припадае до них i, нiби в далекiй юностi, смакуе цiлунком, п’янким, приемним. Потiм вiдчувае, як гаряча хвиля пристрастi охоплюе все його тiло, i вiн, не стримуючись, починае швидко розстiбати гудзики на ii блузцi. Слава вже бачить ii оголенi груди, та жiноче «нi» спиняе його, i вiн прокидаеться. Геть спiтнiлий, вiн пiдхоплюеться й одразу вмикае кондицiонер.

Була десята година ранку. Слава не звик так довго спати, й вiдчуття провини за тривалий сон охопило його.

– Я у вiдпустцi, – нагадав собi й сам себе заспокоiв: – Маю право валятися в лiжку скiльки завгодно.

І знову в думках вона – така близька й водночас далека, бажана та неприступна. Славi заманулося зробити для Марини щось незвичайне. Ця жiнка змiнила його бажання: вiн звик у життi брати, давати – то не про нього. Тепер же йому хотiлося щось дарувати, дивувати ii щодня, прокидатися разом iз нею в лiжку.

– Старiю i стаю сентиментальним, – вирiшив вiн, зупинившись перед дзеркалом.

Лише зараз чоловiк усвiдомив, що життя його вже давно втратило сенс. Напевно, це сталося тодi, коли вiн з головою поринув у роботу, зосередивши всi своi бажання на створеннi ситого й забезпеченого життя, тодi, коли грошi затуманили розум, заступивши всi iншi людськi почуття. Сиве волосся на скронях, зморшки на обличчi – старiсть пiдкралася непомiтно. І як вiн ii вчасно не розгледiв? Та чи був у нього час, щоби роздивитися навколо себе, коли зводив будинок, потiм придбав iще один, бiля моря, потiм – трикiмнатну квартиру, про всяк випадок? А в цей час його безцiнне життя спливало помiж пальцiв, як вода, знецiнювалося з кожним прожитим днем i зi зростанням цiн на нерухомiсть. Тiльки зараз вiн замислився над тим, що вiдразу у трьох мiсцях один жити не зможе, що на той свiт назбиране не забере, а життя… Воно теперiшнього часу, не майбутнього, й нiкому, окрiм Всевишнього, невiдомо, коли воно обiрветься.

«Треба поспiшати жити», – подумав Слава, i ця банальнiсть здалася йому генiальним осяянням, бо справжнiй ii сенс вiн зрозумiв лише зараз, зустрiвши Марину.

Чоловiк чекав на дзвiнок вiд Тамари, а та не озивалася. Щодня вiн лаштувався зателефонувати сам, проте щось зупиняло. Лише сьогоднi зранку вiн усвiдомив, чому сам не телефонуе iй. Слава приiхав до мiста своеi молодостi, щоб усе з’ясувати для себе, а зустрiч iз Томою могла поставити крапку в його справi, пiсля чого вiн мав би поiхати. Цього ж вiн не хотiв.

Увечерi у нього знову побачення з Мариною, а вiн усе ще не знае, як ii здивувати, чим потiшити. Врештi-решт Слава не вигадав нiчого кращого, як купити жiнцi великий кошик бiлих троянд.




Роздiл 11


І знову Тамара прокинулася рано. Вона спробувала заснути, але марно, тому пiдвелася, випила кави та пiшла годувати Барса.

– Привiт, мiй охоронцю!

Жiнка попестила собаку: старенькому подобалося, щоби перед годуванням з ним поговорили та погладили. Так привчив його Марк. Чоловiк принiс додому Барса маленьким цуценям, пухнастим i кумедним, як жива iграшка. Не любити таке «ведмежатко» було неможливо, i в родинi вiн швидко став улюбленцем. Марк був проти того, щоби тримати собаку на прив’язi, тож одразу зробив йому будку й вольер, куди можна було зачиняти Барса, коли до двору навiдувався хтось чужий. Пес завжди мав повну свободу пересування й дуже ображався, коли його зачиняли у вольерi.

– Барсе, нiхто сьогоднi не приносив нам букет? – запитала Тамара, прямуючи до хвiртки.

Вiдiмкнувши хвiртку й не побачивши букет лiлiй, жiнка полегшено зiтхнула.

– Навигадувала собi казна-що! – усмiхнулася вона й повернулася до двору. – Ходiмо, мiй друже, подивимось, як там нашi квiточки. Може, iх час полити, бо щось спека затяглася.

Жiнка попростувала в садок, Барс поплiвся за нею. Тамара дозволяла йому виходити до квiтника, бо розумний пес жодного разу не зiпсував його, не валявся там i навiть не ступав туди, щоб не пошкодити квiти.

Лiлii

Страница 15

наче справжнi царiвни, грацiозно похитували великими квiтами вiд легкого вранiшнього вiтерця.

– Земля суха, – зауважила Тамара, – треба полити.

І раптом завмерла… У тому мiсцi клумби, де навеснi не зiйшли ii улюбленицi, тепер стояли, пiднявши голiвки до неба, у два ряди бiлi лiлii! Було видно, що хтось нещодавно iх висадив, дбайливо розпушивши та поливши бiля них землю. Жiнка не повiрила своiм очам, тому пiдступила ближче й вiдчула нiжний солодкуватий аромат квiтiв.

«Це сон?» – подумала вона й обiйшла лiлii з усiх бокiв.

Тамара впевнилася, що не спить, коли простягла вперед руку й торкнулася грамофоноподiбноi квiтки. Жiнка не могла зрозумiти, звiдки квiти взялися, аж поки не згадала обiцянку сусiдки Марини привезти бiлi лiлii з дачi.

«Маринка приходила й, вирiшивши зробити менi сюрприз, висадила квiти на клумбу!» – здогадалася Тамара й усмiхнулася.

Вона пiдступила до лавки, де завжди стояло вiдро з водою. Тепер вiдро було порожне. Жiнка вирiшила, що то подруга використала воду, поливаючи квiти. Вона поставила вiдро на землю, закинула туди край шланга й повернула кран. Зашумiла вода, й аж тут Тамарi стукнуло в голову: як Марина зайшла у двiр, коли навколо паркан i хвiртка на замку? Барс подругу не чiпае, бо звик до неi змалечку, але не перелiзла ж вона через паркан? Щось тут було не так. Тамару вивела iз задуми холодна вода, яка, наповнивши вiдро, полилася на землю й намочила iй ноги. Жiнка закрутила кран i взялася поливати квiти, але думка про те, що Марина не змогла б фiзично потрапити в садок, ii не покидала. Швидко впоравшись на клумбi, Тамара поквапилася до будинку. Вона зателефонувала подрузi й одразу запитала, чи привезла ii сусiдка з дачi лiлii.

– Ще нi, але я пам’ятаю i щодня iй нагадую, – вiдповiла Марина. – Та не хвилюйся ти, дiстанемо тобi твоi улюбленi квiти!

– Не в тому рiч. Хтось висадив уночi на моему квiтнику бiлi лiлii.

– Стовiдсотково, що то не я! – засмiялася подруга. – А ти буцiмто не знаеш, хто!

– Нi. Не маю поняття.

– Та твiй Толик! Хто ж iще?!

– Зараз наберу його та спитаю. Як ти, Маринко? Чую по голосу, що в тебе все добре.

– Не повiриш, як скажу!

– Та кажи вже!

– Здаеться, я закохалась.

– Вiтаю! І хто ж цей щасливчик?

– Один прибулий.

– Ой, Маринко, ти ж знаеш цих командировочних, всi нiбито неодруженi, без дiтей, а насправдi iдуть, щоб вiдiрватися, а потiм повернутися до своiх родин.

– Не повiриш, але менi байдуже, що буде потiм. Важливо, що я зараз щаслива, як нiколи! І до речi, ми з ним не спимо.

– Ще не час? – усмiхнулася Тамара.

– Не знаю. Нiчого не знаю, крiм того, що хочу чути його голос, бачити, йти з ним поруч. У мене дах знесло вiд нього!

– Дивися, щоб не помилилася, бо що бiльше закохуешся, то важче забувати.

– Я його нiколи не забуду. Правда! Бувай! Зустрiнемось, усе розповiм.

– Щасти! – побажала Тамара на прощання.

Вона вiдразу набрала номер Анатолiя. Виклик iшов, але чоловiк слухавку не брав. Тамара знала, що слiдчий не завжди може вiдповiсти на дзвiнок.

«Передзвонить пiзнiше», – подумала Тамара.

Вона прихопила мобiльний iз собою на кухню, i вже коли снiданок був готовий, спробувала ще раз зв’язатися з Анатолiем. Цього разу той скинув виклик, i жiнцi не лишалося нiчого, як чекати на його дзвiнок.

Прокинулися хлопчаки, i Тамара iх нагодувала. Сама iсти не стала – було тривожно на душi. Якесь сум’яття, що пiдкралося нiзвiдки, змушувало жiнку почуватися напружено. Жiнка взялася до прання, бо за прогнозом синоптикiв насувалися дощi, а вона хотiла випрати постiльну бiлизну й устигнути просушити ii у дворi. Дiти подалися на стадiон поганяти м’яча, i Тамара зосталася вдома сама. На кожен звук жiнка знервовано здригалася. Вона не могла собi пояснити, що з нею вiдбуваеться, чому вся як натягнута тятива.

– Щось мае трапитися, – нашiптував iй хтось невидимий. – Чекай на бiду!

– Нi! Я так не можу! – ладна розплакатися, Тамара кинула в тазик випрану ковдру.

Обiзвався мобiльний, i на звук його мелодii Тамара пiдскочила на мiсцi.

– Привiт, Томо! – вiд голосу Анатолiя вона трохи заспокоiлася.

– Ти не вiдповiдав. Щось сталося?

– Так. Схоже, за грати кинули справдi не того, кого потрiбно. Сьогоднi вранцi у нашому мiстi вбили жiнку. На ii грудях лежали лiлii.

– Та ти що?! Вбивця на волi? І вiн уже в нашому мiстi?!

– Схоже, що так. Тамаро, прошу тебе, не ходи нiкуди з дому без потреби.

– Не можу ж я цiлими днями сидiти вдома?!

– Убивство скоiли неподалiк твого дому, у сусiдньому провулку.

– Та-а-к! – протягнула жiнка. – Це погано. А за сюрприз я тобi дякую!

– За який сюрприз? – здивовано запитав чоловiк.

– За бiлi лiлii в садку! Де ти iх дiстав? Це мiй улюблений сорт. І найважливiше: як ти змiг висадити квiти так, що нiхто не почув? Перелазив через паркан?

– Я не розумiю, про що ти.

Тамарi довелося все пояснити, i це здивувало Анатолiя ще бiльше.

– Томо, я справдi не приносив тi квiти. Подумай, кого Барс пропустив би?

– Барс не кидаеться лише на кiлькох л

Страница 16

дей. Марина не приходила, ти – також, сумнiваюся, що Галина спромоглася би перелiзти через паркан. Тодi хто?

Анатолiй помовчав, потiм сказав, що не мае припущень, хто мiг непомiтно проникнути в садок, i нагадав, що вбивця на труп жiнки поклав також бiлi лiлii.

– То це, що, менi попередження було? Наступна жертва – це я? Але чому?! – запанiкувала Тамара.

– Люба, вибач, я мушу бiгти, але ти замкнися й нiкого стороннього не пускай. Обiцяеш?

– Обiцяю, – майже прошепотiла жiнка.

Тамара замкнула хвiртку, але вiд того спокiйнiше не стало. Вона допрала, розвiсила бiлизну, протерла пил у кiмнатах, але робота не вiдволiкла ii вiд тривожних думок. Вона подзвонила Федьковi й запитала, де хлопцi.

– Та ми граемо у футбол! Я ж говорив, де ми будемо! – вiдповiв хлопчина.

– Олег з тобою?

– А де ж iще? Мамо, ти чула новину?

– Яку, синку?

– Манiяк у нашому мiстi. Вiн убив жiнку.

– Так, чула.

– І знаеш, кого заарештували?

– Кого?

– Коляна!

– Того хворого чоловiка?! Та вiн i мухи не зобидить!

– Це ти ментам скажи!

– Чому саме його затримали? Не чув?

– Хлопцi з того провулка кажуть, що Колян намагався ii пiдвести, а потiм розклав на грудях убитоi жiнки квiти. У нього руки були у кровi, то його менти й замели, – пояснив Федько.

– Який жах! Колян не мiг убити! – заперечувала Тамара.

– Розкажи це своему Толику!

– Як ти розмовляеш зi мною? Хто тобi дав право так говорити?! – обурилася жiнка.

– Вибач, якщо образив, мамо! Бувай! Менi нiколи! – кинув син, i в телефонi залунали гудки.

Тамара набрала Анатолiя й почула вiд нього, що той наразi не мае часу.

– Скажи менi лише одне: правда, що Коляна пiдозрюють у вбивствi?

– Так, це правда.

– Але ж вiн не мiг нiкого вбити!

– Тривае слiдство, i вiн единий пiдозрюваний. Вибач, менi час бiгти.

– Бувай! – промовила Тамара та вимкнула телефон. – «Якесь божевiлля!» – подумала вона, прямуючи до будинку.




Роздiл 12


Марiуш був незадоволений. Вiн не звик марнувати свiй дорогоцiнний час, тепер же минали днi, а його справа з мiсця не зрушувала. Вiн стежив за мешканцями будинку кiлька днiв поспiль, прогулювався повз нього в рiзний час доби, i все даремно. Цього ранку чоловiк прокинувся з упевненiстю, що саме сьогоднi йому пощастить. Вiн вислизнув непомiченим з готелю зовсiм раненько та попростував до знайомоi вулицi.

Марiуш кiлька разiв робив годиннi перерви (боявся привернути увагу сусiдiв), а потiм знову повертався. Десь об одинадцятiй ранку вiн побачив двох хлопчакiв, якi вийшли з двору, кудись прямуючи. Старший подався вперед, буцаючи перед себе ногою футбольний м’яч, а молодший затримався. Вiн присiв навпочiпки й узявся зав’язувати шнурiвки на кросiвках.

«Мiй час настав! – проскочило в чоловiковiй головi, i вiн пришвидшив ходу. – Найважливiше, щоби хлопчак не побiг за братом ранiше, нiж я встигну до нього наблизитися! – схвильовано думав Марiуш».

На його щастя, хлопчик довго вовтузився зi шнурiвками, i чоловiк устиг майже порiвнятися з ним, коли зойкнув, навмисне падаючи посеред дороги.

– Ой, як боляче! – схопився за колiно.

Хлопчик пiдвiвся й поглянув на незнайомця.

– Що з вами? – запитав вiн.

– Нога! Схоже, пiдвернув!

– Вам викликати «швидку»? – запропонував хлопчина, наблизившись.

– Нi, не треба! Краще допоможи сiсти на лавку бiля он того двору! – попросив Марiуш.

Хлопчик допомiг чоловiковi дiстатися лавки.

– Дякую тобi, добра дитино! – сказав Марiуш. – Як хоч тебе звати?

– Олегом.

– А з ким ти живеш i де?

– Он там! – вказав пальцем хлопчик. – Живу з братом i мамою Тамарою.

– Гарну дитину, чуйну виховала мама Тамара!

– Менi час iти! Бувайте здоровi! – усмiхнувся хлопчина й побiг наздоганяти старшого брата.

Марiуш зачекав, поки Олег вiддалиться на безпечну вiдстань, пiдвiвся i швидко пiшов геть. Вiн повернувся до готелю роздратований i гнiвний. Хотiлося трощити все навколо, битися головою об стiнку, а потiм сiсти на долiвку й по-вовчому завити. Вiн почув те, що не бажав би знати й чути. Але дитина не може збрехати! Марiуш вiдчув, як його душу сповнюе прагнення помсти.

«Я не помилявся, – подумав вiн. – Жаль, що моi припущення виявилися правдою».

Марiуш не звик впадати у вiдчай за будь-якоi ситуацii. Коли ставало зовсiм непереливки, вiн намагався знайти хоча би щось втiшне. Так учинив i цього разу. Чоловiк не бився головою, не ламав меблi, не вив, лише, стиснувши до болю зуби, вирiшив:

– Тепер я можу заспокоiти свою совiсть i жити далi спокiйно. Я все зробив правильно.




Роздiл 13


– Ти вдома? – запитала Марина Тамару, зателефонувавши iй пополуднi.

– Так. Де ж менi бути?

– Заiду до тебе хвилин за двадцять. Добре?

– Чекаю! – вiдповiла Тамара.

Вона була рада Маринi, бо не бачилася з нею вже кiлька днiв. Уранцi жiнка не знайшла букет квiтiв, проте клумба стояла полита, а вiдро, де вона тримала воду для поливу, щоби та нагрiвалася на сонцi, порожне. Оглянувши все навколо, Тамара помiтила на вологiй землi вiдбиток чоловiчого че

Страница 17

евика. Вона взяла лiнiйку i, замiрявши слiд, визначила, що нiчний вiзитер носить взуття сорок другого розмiру. Це нiчого не прояснило, бо бiльшiсть чоловiкiв мае саме такий розмiр ноги. У ii Марка також був сорок другий, як i в Анатолiя та ще багатьох-багатьох чоловiкiв. Тамара вирiшила, що хтось або хоче ii вбити, або дiе на психiку. Але кому це треба? І найважливiше, навiщо? Жiнка вже й так утратила спокiй. Вона погано спала, постiйно прислухаючись до будь-якого шереху надворi, а вдень нервувалася без будь-якоi на те причини. Тамарi здавалося, що за нею хтось стежить. Попри те, що вона жодного разу не помiтила людини, яка б за нею спостерiгала, останнi днi не могла позбутися вiдчуття стороннього погляду на собi.

«Я божеволiю», – думала жiнка.

Коли зателефонувала подруга, сказавши, що приiде, Тамара щиро зрадiла. Вона вже не могла залишатися на самотi, ще й Анатолiй був зайнятий пошуками манiяка.

Тамара встигла заварити каву до приiзду подруги. Вона почула знайомий звук Марининоi автiвки, яка пригальмувала бiля двору, й поквапилася вiдчинити хвiрточку.

– Маринко! Як добре, що ти заскочила! – Тамара обiйняла подругу. – Ходiмо, кава вже чекае!

Жiнки сидiли в садку, сховавшись вiд сонячних променiв у тiнь густоi грушi, пили каву та поглядали на квiтник.

– Не знаю, як ти тут живеш, а менi лячно навiть дивитися на тi лiлii, – зiзналася Марина. – Усе здаеться, що там хтось сховався i за нами спостерiгае.

– То все нервове, – Тамара всмiхнулася кутиками губ. – А якщо серйозно, то я справдi налякана. Що для людини найстрашнiше? Невiдомiсть. Ми боiмося темряви не тому, що темно, а тому що не бачимо, що перед нами. Ось i я зараз як у темрявi. Боюсь, а чого саме – не знаю.

– Манiяк тримае у страху все мiсто. Я ходила на роботу пiшки, бо не хотiла, щоби мiй знайомий знав, що маю машину, а тепер iжджу. Так нiби безпечнiше.

– Вiн тебе проводжае додому, то чого ж тобi боятися?

– А якщо не зможе? Що тодi? Самiй увечерi йти додому? Нi, краще пiдстрахуватися! Коли доведеться самiй повертатися додому, то вiджену машину на стоянку, а потiм мчатиму додому, як навiжена, через увесь квартал! – жартувала Марина.

– Ти вся свiтишся щастям, – зауважила Тамара.

– Так i е! Не знаю й навiть думати не бажаю, що це мое несподiване щастя незабаром скiнчиться, а поки воно е – я ним насолоджуюся.

– Правильно робиш, – погодилася Тамара. – Лише з утратою Марка я зрозумiла, як вiн менi потрiбен, як я його кохала й не тiшилася щастям, яке мала. Ми так рiдко буваемо щасливi! Гадаю, це тому, що не знаемо насправдi, до чого прагнемо та яке воно на смак, оте щастя, а коли воно приходить до нас – не помiчаемо, i лише втративши, згадуемо той час, коли були щасливi. Маринко, ти розгледiла свое щастя, то живи ним сьогоднi, бо завтра… Хтозна, що з нами станеться завтра.

– А як ви?

– Ти про Толика? Я так i не визначилася. Цi лiлii щодня… Слухай, а не може iх Анатолiй приносити?!

– Навiщо йому тебе лякати?

– Уяви, менi лячно, а тут вiн, як принц на бiлому конi, мiй рятiвник – ось я! Може, думае, що, залякавши до напiвсмертi, змусить мене сховатися за його спиною! Так! І чому я ранiше не здогадалася?! – збуджено говорила Тамара.

– Менi здаеться абсурдною твоя версiя, – вiдкарбувала Марина. – Тобi б детективи писати!

– Вважаеш, що я помиляюся щодо Толика? – розгублено запитала Тамара.

– Та вiн iз тобою, як з кришталевою вазою! А тут залякувати… Нi, я в таку маячню нiколи не повiрю! До речi, тобi однаково доведеться щось вiдповiдати Анатолiю, то, якщо ти не проти, скажу, що я про це все думаю.

– Знаю, що казатимеш.

– І що ж? – усмiхнулася Марина.

– Кращого не знайти, вiн мене кохае. Далi продовжувати?

– Не треба. Що тебе стримуе вийти за нього?

– Мабуть, я надто довго намагаюся зберегти те, чого давно вже немае, – замислено промовила Тамара.

– Ти про Марка?

– Про нього, – зiтхнула Тамара. – Розумiю, що минуле залишилося позаду – це факт, i тут нiчого не змiниш. Досi картаю себе за те, що тодi сталося. Якби я нiчого вiд Марка не приховувала, все було б iнакше.

– Скiльки можна гризти себе? – Марина зазирнула подрузi в очi. – Те, що трапилося з Марком, могло трапитися будь-коли та будь-де. У кожного своя доля, i нам ii не змiнити.

– Нi, все було б iнакше, якби я йому розповiла правду ще першого дня нашого знайомства. Одна брехня потягнула за собою iншу, неправда нанизувалася, як намисто, аж поки нитка не витримала, розiрвалася, i всi намистинки розсипалися так, що не зiбрати iх докупи, як не силкуйся.

– Не подобаеться менi твiй настрiй, Томо. Може, нам винця випити?

– Такоi спеки? Нi, не хочу!

– Обiцяють дощi, а де вони? Нiяк до нас не дiйдуть.

– Дощ i негода таки буде, – стиха зронила Тамара.

Марина помiтила, що Томинi думки зараз десь далеко й зовсiм не про дощ. Розрадити подругу не вдалося, i жiнка попрощалася.




Роздiл 14


Маринi снилося жахiття. Увi снi вона почула Тамарин крик i кинулася бiгти на ii голос. Жiнка опинилася на височеннiй скелi бiл

Страница 18

бездонноi прiрви, над якою висiла, учепившись руками за кам’яний виступ, ii подруга та благала про допомогу.

– Томочко, чекай, я зараз! – гукнула iй Марина.

Вона лягла на землю й спробувала подати подрузi руку. Тамара мiцно вхопилася за неi, просячи: «Тягни мене, змилуйся!» Марина силкувалася пiдтягти Тамару вгору, але вiдчула, що пiд вагою ii тiла починае сповзати у прiрву. Жiнку охопив вiдчай: вона зрозумiла, що, продовжуючи рятувати подругу вiд прiрви, опиниться в нiй сама. Втрачаючи опору, Марина ковзнула ногами по каменях i поволi посунулася до краю виступу. Страх скував ii, i вона заледве спромоглася сказати: «Томо, вiдпусти руку!». Але та ще дужче потягнула ii на себе.

– Пусти-и-и! – заволала Марина й прокинулася.

Сон був таким реалiстичним, що Марина пiдхопилася з холодним потом на чолi, вiдчуваючи справжнiй бiль у руцi.

«Що означае такий сон? – мiркувала жiнка, приймаючи душ. – Мабуть, щось страшне! – i вiдразу заспокоiла себе: – Якщо не вiрити у сни, вони залишаться тiльки снами. Треба думати про щось позитивне».

Але про позитивне не думалося. Марина пила каву й думала про Тамару. Жiнка дружила з ii матiр’ю Елеонорою ще з дитинства. Вони жили в рiзних будинках, але гралися в одному дворi, де посеред невеличкого скверу був дитячий майданчик. Еля була доброю дiвчинкою з великими синiми очима та заплетеним у двi кiски золотавим волоссям. Марина завжди мрiяла бути схожою на свою подружку: iй, яка мала темне, пряме й не таке пишне волосся, так хотiлося Елиного хвилястого золота. Коли iм виповнилося по шiстнадцять рокiв, дiвчатка влiтку, на час канiкул, улаштувалися працювати в кафе офiцiантками. На гарненьку Елю задивлялися всi хлопцi та чоловiки, i Марина навiть заздрила подрузi. Одного разу до кафе зайшов гурт юнакiв. Вони голосно розмовляли, поводилися дещо зухвало й розкуто, достоту господарi не просто цього закладу, а й самого життя. Марина вiдразу помiтила, як пильно стежить за Елею один iз юнакiв, i сказала про це подрузi.

– Будь уважною, остерiгайся, аби не скривдив, – шепнула вона Елеонорi.

– Не переймайся, усе буде гаразд! – мовила на те Еля якось загадково всмiхаючись.

Тодi Марина не зауважила тiеi Елиноi загадковостi, бо навiть уявити наслiдки вiзиту юнакiв до кафе не могла. Гостi гуляли вiд душi, обсипали офiцiанток комплiментами та грошима, багато пили й жартували. Попри пiзню годину, розходитися вони не збиралися, i власник кафе попросив офiцiанток затриматися до останнього вiдвiдувача.

– Вибачте, але я не можу, – заперечила Марина, що повинна була працювати лише до дванадцятоi години ночi. – Я вже й так не вiдчуваю нi рук, нi нiг, а завтра о десятiй ранку менi знову заступати на робоче мiсце.

Не погодилася Марина й на пропозицiю подвiйноi оплати працi поза графiком. Погодилась Елеонора.

– Я зможу, – сказала вона.

– Ти що, здурiла? – зашепотiла iй Марина. – Отой широкоплечий очей з тебе не зводить!

– Ну то й що? Вiн не перший i не останнiй, – вiдповiла iй подруга. – Нам треба грошi. Ти йди, не турбуйся про мене.

– Так-так! – жваво закивав головою власник кафе. – Мариночко, я сам викличу таксi, заплачу й вiдправлю Елеонору додому, – пообiцяв вiн.

Марина пiшла, хоча на душi було мулько. І вона не помилилася. Уранцi до неi прибiгла схвильована й заплакана Елина мати зi словами, що дiвчина не повернулася додому. Марина не знала, де подiлася подруга. Разом iз мамою тiеi вони дочекалися власника кафе й узялися розпитувати, чи викликав вiн Елi обiцяне таксi.

– Менi не довелося викликати машину, – почав розповiдати той. – Елеонора сама пiшла з одним iз вiдвiдувачiв до його автiвки, i вони разом кудись поiхали. Я лише встиг запитати в Елi, чи знае ii мати, куди вона зiбралася, на що вона менi вiдповiла: «Перекажiть усiм, хто буде мене шукати, що зi мною все гаразд i додому я повернуся тодi, коли вважатиму за потрiбне», – пояснив вiн.

– Номер машини записали? – промовила Марина.

– Нi. Не моя справа стежити за вашою Елеонорою та ii хлопцем! – вiдрiзав чоловiк.

Десять днiв Еля не давала про себе знати, а ii мати не знаходила собi мiсця. Дiвчина прийшла додому так, нiби нiчого не трапилося i вона тiльки на кiлька хвилин вiдлучилася.

– Усе добре, мамо, – сказала вона. – Я вдома, не треба так хвилюватися.

Мати дiвчини, тiтка Уляна, та й сама Марина марно намагалися витягти з неi хоч слово – Еля вiдмовчувалася, i лише iнодi загадкова швидка усмiшка зринала на ii вустах. Напевно, тодi вона подумки була там, де ii коханий. Згодом Елеонора сповiстила, що чекае на дитя. Їi мати просила, благала та молила зiзнатися, хто батько дитини й де вiн зараз, однак Еля залишалася непохитною. «Це моя дитина вiд коханоi людини», – категорично заявила вона. Мати Елеонори мало не збожеволiла. Сама вона, ii мати, сестра матерi й тiтка – усi з’явилися на свiт iз вродженими калiцтвами з правого боку тулуба: хтось не мав руки, хтось – ноги чи пальцiв на руцi. Жiнка дуже боялася, що в Елеонори народиться дитина з вадами. Їi страх виявився небезпiдставним: в Елi

Страница 19

знайшлися дiвчатка-двiйнята, одна з яких була без правоi стопи та кистi правоi ручки, а друга, Тамара, повносправна.

Елеонора так i не розповiла, вiд кого народила дiвчаток. Коли ж попросила Марину стати хрещеною матiр’ю Томи, жiнка сказала, що може похрестити обох дiвчаток. На це Еля вiдповiла, що бути хрещеною матiр’ю – велика вiдповiдальнiсть, i, якщо з нею щось трапиться, подруга не впораеться з обома дiтьми. Чи знала тодi Елеонора, що за кiлька рокiв пiде з життя, чи просто вiдчула це – уже нiколи не дiзнатися.

Коли загинула Еля, Марина, як могла, допомагала тiтцi Улянi ставити дiтей на ноги. Тамара з дитинства прикипiла душею до своеi хрещеноi, а вже дорослою стала iй найкращою подругою. Марина ж до цього часу картае себе, що того фатального вечора запросила Елеонору й Тому, щоби вiдсвяткувати день народження дiвчинки. Вона знала, що в родинi бракуе коштiв i, аби чимось потiшити хрещеницю, переконувала подругу прийти з донькою до неi в гостi. Еля спочатку опиралася, бо не хотiла залишати вдома хвору iншу доньку, але Марина наполягла. Усе полетiло шкереберть саме того дня, попри Марининi добрi намiри. Звiдки iй було знати, що дорогою додому з Елеонорою станеться трагедiя i вона загине? Скiльки разiв Марина вимолювала прощення в загиблоi подруги – не злiчити! З почуттям провини вона живе вже багато рокiв, i жити iй iз ним до скону.

«Я не хотiла тим телефонним дзвiнком покликати Елю на смерть», – укотре подумала Марина.

Тепер вона мае турбуватися про Тамару, хоч та вже давно не дитина. Щоразу, дивлячись на жiнку, Марина бачить перед себе Елеонору – вони такi схожi!

– Привiт! Як ти, Томо? – поцiкавилася жiнка, набравши Тамарин номер.

Тома була у вiдчаi. Знову тi лiлii! Марина теж розхвилювалася.

– Може, й справдi над Тамарою нависла загроза, а я ii не вiдчуваю, як тодi, коли запросила до себе в гостi Елеонору з похресницею? – майнула в неi думка.




Роздiл 15


На пропозицiю Слави пiдвезти ii додому Марина вiдповiла, що сьогоднi вона на своiй «шкодi».

– Можу я вас пiдвезти один раз? – усмiхнулася вона, i чоловiк погодився.

Дорогою вiн поцiкавився, чому Марина вирiшила приiхати на роботу машиною. Жiнка пояснила, що боiться манiяка, який причаiвся десь у мiстi.

– Куди не пiди, усюди лише й розмов про загадкового вбивцю, – сказав Слава.

– І кожна жiнка боiться стати наступною жертвою.

– Вiн чоловiкiв не займае?

– Нi, тiльки дiвчат i жiнок. Ще й прикрашае трупи квiтами.

– Я буду поруч iз вами, – пообiцяв чоловiк.

Маринi хотiлося додати, що не весь час вiн буде поруч, але стрималася – боялася злякати свое неждане щастя. Вони поставили машину на стоянцi й пiшли до будинку, де жила Марина. Так, нiби й належало, пiднялися сходами до квартири жiнки. Марина принесла чай та пирiжки з картоплею, i вони повечеряли. Слава сидiв з Мариною поряд. Жiнка була так близько, що вiн вiдчував витончений аромат ii парфумiв, змiшаний iз запахом волосся й тiла, i та близькiсть п’янила його, хвилювала. Чоловiк обережно обiйняв ii за плечi та пригорнув.

– Як добре! – стиха промовила вона. – Так надiйно й затишно.

– І менi добре бiля тебе, – сказав Слава, не помiтивши, як перейшов на «ти».

Чоловiк пестив ii волосся, а потiм нiжно провiв губами по шиi. Жiнка повернула лице до нього й несмiливо торкнулася губами його вуст.

«Як багато я втратив», – устиг подумати чоловiк до того, як шалена пристрасть охопила iх обох…

Уранцi Марина прокинулася першою. Вона почувалася найщасливiшою жiнкою на свiтi. Марина гнала вiд себе думку, що все це може скiнчитися, знаючи напевно, що такого вже нi з ким не буде, що цi зустрiчi залишаться найсвiтлiшими та найприемнiшими спогадами в ii життi. Вона дивилася на чоловiка, який спав, намагаючись запам’ятати кожну рису його обличчя. Їй завжди подобалися чоловiки з довгим волоссям. Чому? Вона й сама не знала, та ii iдеал чоловiка був саме таким, з довгим, обов’язково добре доглянутим волоссям. Славко був високий, широкоплечий, кремезний, без складок жиру на животi, пiдтягнутий i доглянутий, iз волоссям, зiбраним у «хвостик» гумкою. На нiч Слава зняв ii, i тепер волосся розсипалося вiялом по подушцi.

«Ще не сиве волосся, – подумала жiнка, – лише скронi трохи посвiтлiшали, нiби хтось сипнув на них жменю борошна».

Марина так не хотiла йти на кухню, але мусила. Вона зiтхнула, легенько провела кiнчиками пальцiв по Славиному волоссю й навшпиньки вийшла з кiмнати. Марина швидко зготувала снiданок i повернулася до лiжка, де ще спав чоловiк iз ii мрiй. Вона вдивлялася в дороге обличчя, знову вкарбовуючи у пам’ять кожну дрiбничку. Жiнка шкодувала будити, але час був невблаганний. Поглянувши на годинник, вона зiтхнула й торкнулася губами оголеного плеча чоловiка. Той вiдчув ii нiжний дотик i усмiхнувся, не розплющуючи очi.

– Любий, час прокидатися! – промовила Марина, зловивши себе на думцi, що ладна робити так щоранку все життя, що ще лишилося попереду.

– Якщо ти не сон, то я прокинуся, – вiдповiв Слава й розплющив очi. – Не наснилося! Ти

Страница 20

справжня i поруч зi мною! Маринко, знаеш, що я зараз подумав?

– Нi, не знаю, – з ледве помiтною усмiшкою на обличчi вiдповiла Марина.

– Людина все життя щось шукае, а на схилi лiт починае розумiти, що ii метушня нiчого не варта, а для щастя потрiбно так мало!

– Ти хочеш сказати?..

– Так! Я – щасливий! І все завдяки тобi! Дякую долi, що звела нас!

– Я спiзнюся на роботу, – нагадала Марина. – Якщо мене звiльнять, то я стану не такою вже й щасливою.

– Усе! Встаю i бiжу!

Пiсля спiльного снiданку Марина вперше за багато рокiв не вiдчула самотностi прийдешнього дня. Вони разом вийшли з квартири, i Марина, зазирнувши за вхiднi дверi, раптом зблiдла. Там стояли бiлi лiлii, викопанi з корiнням.

– Квiти… Це менi… Це зробив манiяк, – перелякано й затинаючись пробелькотiла жiнка.

Слава обiйняв ii за плечi, притягнув до себе.

– Заспокойся, це ще нiчого не означае, – спокiйно й урiвноважено запевнив вiн. – Може, ти iх замовляла?

– Точно! – Марина ляснула себе по лобi долонею. – Я ж просила сусiдку привезти з дачi бiлi лiлii для подруги!

– Ось бачиш! А ти вiдразу панiкуеш. Інодi ми самi собi ускладнюемо життя, роблячи трагедiю зi звичайних подiй.

– Як я могла забути?! От дiрява голова! – лаяла себе жiнка за забудькуватiсть.

Марина подзвонила в сусiдчинi дверi, але iй нiхто не вiдчинив. Тодi вона зателефонувала сусiдцi на мобiльний i лише по тому, як жiнка пiдтвердила, що то вона залишила квiти пiд дверима, заспокоiлася.

– Чому ви не принесли квiти до квартири? – поцiкавилася вона. – Я постiйно була вдома.

– Мариночко, вибач, але вчора ввечерi я зовсiм випадково побачила у вiкно, як ти поверталася додому iз цiкавим i екстравагантним чоловiком, – пояснила сусiдка. – Тому вирiшила вас не турбувати й поставила лiлii в коридорi.

Подякувавши жiнцi, Марина сказала Славi:

– Сусiдка випадково побачила нас разом.

– Звiсно, що випадково, – усмiхнувся чоловiк. – Хто б сумнiвався?

Марина прийняла змiну та дiстала мобiльний телефон, аби, як зазвичай, порозмовляти з Тамарою. Проте номера подруги вона не набрала.

Їй хотiлося розповiсти про минулу неймовiрну нiч, подiлитися враженнями, як це вона робила ранiше, але щось ii зупинило.

«Я просто боюся зiзнатися у своему щастi, – вирiшила жiнка. – Напевно, потрiбно спочатку самiй ним насолодитися, а вже потiм плескати язиком».

Марина почувалася незручно через сьогоднiшню неспроможнiсть бути щирою та вiдвертою з подругою, тож, аби не думати про це й вiдволiктися, з головою поринула в роботу.




Роздiл 16


Пiсля роботи Анатолiй заiхав до Тамари, щоб забрати ii до себе на нiч.

– Нарештi завтра маю довгоочiкуваний вихiдний! – сказав вiн. – Хочу вiдпочити разом iз тобою, Томо.

– А дiти? Залишаться на нiч самi вдома?

– Чи це вперше?

– Не вперше, але цi чутки про манiяка, i цi лiлii…

– Не бiйся. Дiти нехай замикаються на нiч на всi замки й нiкуди не виходять з хати, – порадив чоловiк. – А ми, як завжди, влаштуемо iм телефонний контроль.

– Добре. Тiльки зачекай трохи, поки я зготую iм поiсти. Ти, напевно, також голодний?

– Я стомлений, – зiтхнув Анатолiй.

Упоравшись зi справами, Тамара звелiла Федьковi ввечерi нiкуди з дому не виходити та не випускати Олежика.

– Знаю, не маленький, – сказав матерi син. – Усе буде гаразд!

Анатолiй жив у батькiвському домi, одну половину якого займав вiн, а другу – його мати й батько. Хоча оселя була невелика – простора гостьова кiмната, вузька спаленька та кухня, Анатолiю ii вистачало для самостiйного та спокiйного життя. Тут вiн проводив вiльний час iз Тамарою – його коханням iще зi школи.

Анатолiй одразу ж зняв iз себе форму й пiшов до душовоi кiмнати. Тамара тим часом швиденько зiбрала його брудну, просякнутий потом одяг i закинула його до пральноi машини. Чоловiк вийшов iз душу й, помiтивши ii порядкування, зауважив, що бiлизна може за день не висохнути, бо обiцяють зливи.

– Ти все ще вiриш синоптикам? – усмiхнулася Тамара. – Котрий день поспiль ми чекаемо на iхнi обiцянки? Дощi щодня вiдкладаються, а спека стоiть така, що за двi години все висохне. У тебе е щось iстiвне в холодильнику?

– Щось е, – мовив Анатолiй. – Не образишся, якщо я приляжу? Справдi втомився, ноги аж гудуть.

– Вiдпочивай, а я щось приготую. Як просуваеться справа з манiяком? – запитала вона, заглядаючи до холодильника.

– Пiсля вихiдного пробиватиму всiх прибулих, – почав розповiдати вiн. – Якщо знайду вбивцю, отримаю пiдвищення.

– То Колян не вбивця?

– Звiдки я знаю? У нього взагалi нiчого не можна випитати. Плаче й усе.

– А ти влаштував йому справжнiй допит? – зiронiзувала Тамара, наливаючи в каструлю воду.

– Запросив матiр того ненормального та при нiй кiлька разiв спробував отримати вiд нього пояснення.

– І що?

– Постiйно плаче, проситься до мами, – говорив чоловiк. – Повторюе: «Тьотя вбилась», «Треба рятувати», «Кровi багато. Страшно!». Ото й усе зiзнання.

– Ще раз повторюю: я впевнена, що Колян убити не мiг!

– Навмисно – нi, а якщо ненавмисно?

Страница 21

Може, вiн ii не хотiв убивати, а вдарив чимось по головi, а потiм злякався. Розумiеш, Томо, жiнка померла вiд удару в потилицю. Їi тiло намагалися чи то приховати, чи то бозна-що з ним зробити, бо кров на асфальтi була в одному мiсцi, а труп лежав за кiлька метрiв вiд нього, в iншому. Якщо вiн не винен, то навiщо розкладав лiлii по тiлу вбитоi?

– Нам не зрозумiти хiд думок таких людей, але Колян не вбивця i це ти зрозумiеш згодом.

– Може, й так.

– То Коляна ще не вiдпустили iз СІЗО?

– Днями вiдпустять. Його батьки оплатили адвоката, сподiваються, що той доб’еться проведення судово-медичноi експертизи. Якщо пiсля неi Коляна визнають неосудним, то вiдпустять додому, – пояснював Анатолiй. – Розумiеш, Томочко, моя мета не залишити за гратами хвору на всю голову людину, а знайти справжнього вбивцю.

– То ти не вважаеш Коляна вбивцею?

– Дуже сумнiваюся, тому й хочу пробити чужинцiв.

– Кого?

– Прибулих.

– І цi лiлii… Хтось iх менi приносить i досi.

– Потрiбно виставити зовнiшне спостереження, аби вистежити його. Я поговорю з керiвництвом.

– Не треба за мною стежити! – обурилася Тамара. – Менi ще цього не вистачало!

– Так ти будеш у безпецi.

– Сама якось розберуся!

– Як хочеш, – мовив тихо Анатолiй i заплющив очi.

Коли Тамара приготувала вечерю, чоловiк уже мiцно спав. Жiнка розвiсила у дворi випрану бiлизну, поглянула на небо – жодноi хмаринки.

Потiм зайшла до будинку, замкнула дверi, вимкнула свiтло й лягла спати в iншiй кiмнатi. Тамара зловила себе на думцi, що задоволена тим, що Анатолiй заснув i з ним не треба займатися сексом.

«Так не бувае, коли люди кохають одне одного», – подумала вона.

Тамара знову згадала Марка. Їм завжди було мало всього: сексу, спiлкування, обiймiв, поцiлункiв, нiби щось iзсередини пiдказувало, що все це може враз обiрватися i скiнчитися. З Анатолiем не так. Вона вдячна йому, що вiн був поруч упродовж останнiх п’яти рокiв, рятував ii вiд гнiтючоi самотностi й пiдтримував, але… це все.

«Це просто людська вдячнiсть, а не кохання, – розмiрковувала Тамара. – Я звикла до нього, мала за доброго давнього друга, а iз сексом припустилася помилки. Я сама вигадала кохання до Толика, справжнiх почуттiв не було. Сподiвалася, що так швидше забуду Марка, й не змогла. І чому останнiм часом я так часто згадую його?»

Тамарi не спалося. Рiзнi думки роiлися в головi. Вона намагалася не згадувати колишнього чоловiка, але його образ знову й знову поставав перед ii внутрiшнiм зором. Жiнка вкотре картала себе за те, що жила родиною, проте у брехнi. І та брехня зруйнувала ii життя.

«От якби повернути все назад! – мрiяла Тамара, стримуючи сльози. – Нi, не все! Тiльки двi речi: перша – бути з мамою вдома на той день народження, i тодi б вона залишилася жива, а друга – нiчого не приховувати вiд Марка з першого дня знайомства, i тодi б наше життя склалося iнакше».

Було розумiння, що нiчого вже не змiнити й минуле нiколи не повернеться. Тамара знала: що бiльше вона тримаеться за якесь твердження, то дужче воно починае тримати ii саму. Вiд почуття провини потрiбно було якнайшвидше звiльнятися, але це нiяк не вдавалося.

«Напевно, час подякувати Анатолiю за все зроблене для мене й попрощатися, – вирiшила Тамара, одразу ж сама собi суперечачи iншою думкою: – У мене не вистачить сил сказати все це йому завтра». На цiй думцi жiнка заснула.

Уранцi Тамара заквапилася додому.

– Залишся хоча б на годинку! – просив Анатолiй, намагаючись укласти ii в лiжко. – Вибач, я вчора незчувся, як заснув.

– Усе добре, але я мушу йти до хлопчикiв! – Тамара легенько вiдсторонилася вiд чоловiка й додала: – Твоя бiлизна й одяг уже висохли, я вже все випрасувала, снiданок на столi.

– Дякую, – знiчено промовив чоловiк. – Томо, ти не наймалася менi в домогосподарки.

Тамара вдала, що не зрозумiла натяк, i сказала, щоб не переймався.

– Зачекай, я тебе вiдвезу додому, – сказав Анатолiй.

– Не треба, я вже викликала таксi, – вiдповiла вона.

Удома Тамара знайшла букет бiлих лiлiй на ганку. Барс крутився поруч господинi й облизувався, показуючи, що час його годувати.

– Барсе, хто сюди приходив? Кого ти пускаеш у двiр? Можеш менi вiдповiсти? Це точно не Толик, бо я майже до ранку не спала, а вiн хропiв. Тодi хто, Барсе? – звернулася вона до собаки.

Вiд такоi уваги до себе Барс розтягнув губи в широкiй усмiшцi, оголивши бiлi та мiцнi зуби, й заметляв хвостом. У Тамари не пiднялася рука викинути квiти на смiтник. Вона поставила iх у вiдро з водою для поливу.




Роздiл 17


Тамара сiла перед телевiзором i раптом згадала розповiдь Анатолiя про хiд розслiдування та його намiр пробивати прибулих до мiста. Отже, вiн припускае, що злочин мiг скоiти хтось iз немiсцевих.

«Логiчно!» – подумала Тамара й згадала про подругу.

Марина зустрiчаеться з одним iз таких чоловiкiв. У мiстi лише один готель, тож тi, хто не мае тут родичiв чи друзiв, зупиняються саме там.

«Приятель Марини може бути вбивцею!» – стукнуло iй у голову.

Тамара розхвилювалася, нерв

Страница 22

во прикусила нижню губу й швидко знайшла в сумочцi свiй мобiльник.

– Маринко, ти де? – запитала вона подругу.

– Як де? На роботi!

Тамара озвучила своi пiдозри, i подруга розсмiялася.

– Я ж говорила, що тобi треба детективи писати, а не обiймати посаду начальника райвiддiлу освiти, – сказала iй Марина. – Цю нiч ми провели разом, i мене не вбили!

– Ну в тебе й жарти!

– Не гiршi за твою фантазiю! До речi, сусiдка привезла тобi лiлii на посадку.

– Де вони? У тебе на роботi?

– Нi. Вдома. Якщо е бажання, то поiдь забери, бо засохнуть. У тебе ж е моi ключi.

– Гаразд. Зараз з’iжджу.

Тамара вигнала з гаража стареньку «таврiю» та вирушила до будинку подруги. Дорогою вона зробила висновок, що друг Марини не манiяк: той провiв нiч iз подругою, а iй уночi хтось знову принiс квiти.

«Та й Барс Маринчиного приятеля не знае, тож не пустив би до двору, – розмiрковувала жiнка. – Оскiльки Анатолiй також не мiг принести лiлii, зостаються двi людини – Галина та Марина. Якщо Марина й справдi була вночi не сама, то залишаеться тiльки Галя, яка, проте, фiзично неспроможна перелiзти через паркан. Хто тодi?» – губилася вона в здогадках.

Тамара зупинилася поблизу будинку Марини. Вона прямувала до пiд’iзду, коли iй здалося, що з-за рогу визирнув чоловiк у капелюсi та сонцезахисних окулярах i вiдразу сховався. У жiнки похололо всерединi. Вона вскочила до пiд’iзду й щодуху побiгла нагору сходами. Лише замкнувши за собою дверi, Тамара вiддихалась i трохи заспокоiлася.

«Мабуть, у мене параноя», – подумала вона.

Тамара зайшла на кухню, набрала у чашку води з-пiд крана й залпом ii випила. Трохи оговтавшись, визирнула крiзь капроновi фiранки у вiкно – i не побачила нiякого чоловiка. Вона забрала квiти й замкнула квартиру. Швидко, майже бiгом Тамара дiсталася своеi автiвки, поставила пакет iз квiтами в салонi бiля заднього сидiння, i вже коли повернула ключ запалення, боковим зором знову вловила того чоловiка. Вiн визирнув з-за рогу й так само швидко сховався. Тамару кинуло у пiт. Вона рвучко розвернулася i, накотившись заднiм колесом на бордюр, вирулила з двору. Всю дорогу Тамара поглядала в дзеркало заднього огляду, але переслiдувача на автiвцi не бачила.

– Здалося, – видихнула вона з полегшенням, коли опинилася на своему подвiр’i та замкнула хвiртку. – Це ж треба так себе накрутити!

Тамара вирiшила не сподiватися на обiцянки синоптикiв i, не чекаючи на дощi, висадити лiлii надвечiр, коли спаде спека.

– Менi не можна зациклюватися на проблемi, потрiбно знайти собi заняття, яке б вiдволiкало, – переконувала себе жiнка.

Передусiм Тамара зателефонувала Галинi.

– Привiт, Галю! Як ти? – запитала вона.

– Я трохи зайнята, – сказала Галя.

– Що ти робиш?

– То моя справа, – непривiтно буркнула та.

– Ти обмiркувала мою пропозицiю? – поцiкавилася Тамара, хоча здогадувалась, якою буде вiдповiдь – iз голосу було ясно, що Галина вже напiдпитку.

– Я тебе прошу! Тiльки не зараз! У мене гостi.

– Я зрозумiла, – зiтхнула Тамара й натиснула «вiдбiй».

Лише зараз Тамара згадала про чоловiка, якого зустрiла на кладовищi. За своiми надуманими тривогами вона зовсiм забула про обiцянку показати йому свiтлини матерi. Жiнка вирiшила набрати Славу i, якщо вiн iще не виiхав iз мiста, запросити в гостi. Чоловiк одразу пiдняв слухавку. Скидалося на те, що вiн чекав на нього та зрадiв, коли почув ii голос.

– Вибачте за затримку, – перепросила Тамара, – але у мене були невiдкладнi справи. Тепер трохи звiльнилася i можу запросити вас до себе, щоб показати свiтлини з нашого сiмейного альбому. Як у вас сьогоднi з часом?




Конец ознакомительного фрагмента.



notes


Примечания





1


Автор лiчилки – Інесса Сидоренко. (Тут i далi прим. авт.)




2


ОТ-гiбриди – Орiентал-трубчастi гiбриди.




3


ЛО-гiбриди – Лонгiфлорум-орiентал гiбриди.


Поделиться в соц. сетях: