Читать онлайн “раКУРС” «Світлана Талан»

  • 01.02
  • 0
  • 0
фото

Страница 1

раКУРС
Свiтлана Олегiвна Талан


Цей роман – про долi людей, чие життя тепер матиме чiткi «до» i «пiсля», про надii i втрати, про боротьбу й силу волi, про помилки, вiчне шукання iстини й непереборне бажання жити. Такi рiзнi, але рiвнi перед вiйною героi намагаються випросити у долi ще трохи щасливого життя. Якщо не для себе, то для наступних поколiнь…





Свiтлана Талан

раКУРС



Збiг прiзвищ та iмен автор просить вважати випадковим.



* * *


Терпи, терпи, терпець тебе шлiфуе,

Сталить твiй дух – тож i терпи, терпи.

Нiхто тебе з недолi не врятуе,

Нiхто не зiб’е з власноi тропи.

На нiй i стiй, i стрiй – допоки скону,

Допоки свiту й сонця – стiй i стiй.

Хай шлях до раю, пекла чи полону -

Усе пройди i винести зумiй.

Торуй свiй шлях – той, що твоiм назвався,

Той, що тебе обрав навiки вiк.

До нього змалку ти заповiдався,

До нього сам Господь тебе прирiк.

    Василь Стус






Весна 2014 року





Елiна


Я знову повернулась у квартиру до батькiв. Це вже не вперше, коли моi спроби звити сiмейне гнiздечко зазнали фiаско. І вже вкотре я ставлю собi запитання «Чому?!», але вiдповiдi не знаю й досi. Щоразу нова iсторiя, про яку я волiю якнайшвидше забути й бiльше не згадувати. Ненавиджу жити минулим, спогадами про кращi днi, якi провела з обранцем, i взагалi не люблю розпускати шмарклi пiсля розставань. А на душi гидко, хоча батьки прийняли мене без особливих дорiкань. Не можу сказати, що вони були в захватi вiд мого чергового повернення до родинного гнiздечка. Батько сказав, що сталося те, що й мало статися, а мати, як завжди, тяжко зiтхнула й повторила свою улюблену фразу:

– Ой, Елю, навiть не знаю, у кого ти вдалася… Я завжди казала, що в тебе на першому мiсцi чоловiки.

Я не огризалася, не доводила, що мама помиляеться й що в мене на першому мiсцi якраз не чоловiки, а дещо iнше. Менi просто не хотiлося iх засмучувати, бо моi батьки хорошi. Вони звичайнi жителi Луганська, якi все життя працюють на заводi простими робiтниками, свого часу отримали вiд держави трикiмнатну квартиру, яку обставили меблями, за маминими словами, «не гiрше, нiж iншi». Ось цей погляд на життя, коли потрiбно бути як усi, не гiршими за iнших i не кращими, мене завжди дратував. З дитинства в менi живе невидимий бунтар. Коли мене починали повчати, виховувати, вимагати щось зробити, бо «так усi роблять» або «ти повинна», у мене це викликало зворотну реакцiю, тобто будь-яка дiя викликала протидiю. Хотiлося довести, що я – це е я, що я особистiсть i мене таку одну створив Бог. То чому я маю бути як усi? Може, тодi одягнутися всiм в однаковий сiрий одяг, як у Пiвнiчнiй Кореi, зробити схожi зачiски, щоб нас не можна було вiдрiзнити одне вiд одного? Коли я задумуюся про те, звiдки в моiй кровi взявся отой бунтар, то знаходжу лише одне пояснення: вiд дiда. Рiч у тiм, що моя мама не корiнна луганчанка, вона родом iз Захiдноi Украiни, а ii батько був членом УПА, за що й був репресований. Щолiта моi батьки одразу вiдправляли свою неслухняну дитину до дiда на вiдпочинок, але я знала, що швидше на виховання. І там починалося мое справжне життя! Дiдусь, староста православноi церкви, водив мене лiсами до справжньоi криiвки, навчав повстанських пiсень, i слова «Слава Украiнi!» були звичними та знайомими менi з дитинства. Бабуся мене похрестила в греко-католицькому соборi, до речi, потай вiд батькiв i дiдуся, а дiд, своею чергою, також таемно – у православнiй церквi. Це з’ясувалося значно пiзнiше, i батьки зiтхнули з полегшенням, що не встигли мене похрестити, бо то було б уже мое трете хрещення. Проводячи лiто на Львiвщинi, я мала там багато друзiв. Украiнську опанувала швидко, а коли поверталася на Луганщину, без проблем переходила на росiйську, i такi швидкi переходи мене аж нiяк не напружували, вони вносили в мое життя якесь рiзноманiття. До одного я так i не звикла: до прохолодного лiта, як менi здавалося, на вiдмiну вiд спекотного луганського. Я поверталася до своiх друзiв у мiсто наприкiнцi серпня Бiлоснiжкою, на вiдмiну вiд моiх землякiв, якi мали такий вигляд, нiби щойно повернулися з морських пляжiв. Просто менi на заходi завжди було прохолодно, i я все лiто бiгала з друзями в одязi з довгими рукавами й у штанях. І це в той час, коли вони були легко вбранi.

Удома батьки за лiто вiд мене вiдпочивали й одночасно сумували за мною. Я з дитинства як вибухова речовина: куди не помiсти, усе одно десь бахне. У мене постiйно бився посуд, щось рвалося, iнше – губилося, роздавалося, ламалося. На менi «горiло» взуття, рвався одяг, портфель не витримував i року, кiнчики зошитiв завжди чомусь закручувалися, а почати писати я могла, пропустивши кiлька сторiнок. Якось, помiтивши, що домашне завдання почала виконувати в зошитi не там, де потрiбно, я дописала до кiнця сторiнки, повернулася на пропущену чисту сторiнку й закiнчила роботу, намалювавши червоним фломастером кiлька стрiлок, щоб учительцi було зрозумiло. Звичайно, вона моеi винахiдливостi не помiтила й влiпила менi також

Страница 2

ервону велику й жирну двiйку. Я цим не дуже переймалась i наступного разу, коли таке знову зi мною трапилося, стрiлки провела вже звичайною ручкою синього кольору. І знову отримала двiйку, так i не зрозумiвши, чому вчителька – така недотепа. Узагалi в дитинствi мене часто дивували дорослi. Нiяк не могла второпати, чому дiвчатка на шкiльнiй лiнiйцi першого вересня мали бути з бiлими бантиками на головi? Не терпiла довге волосся, бо в ньому постiйно щось застрягало, вiд реп’яха до жувальноi гумки, тому в мене завжди була коротка стрижка. І ось мама на перше вересня щороку, ледь не плачучи, умовляла мене причепити отой ненависний бантик на макiвку. Оте бiле опудало боляче хапалося за мое волосся, i на лiнiйцi я бажала лише, щоб усе швидше закiнчилось i можна було стягнути його й запхати в портфель. Щоб час минав швидше, я роздивлялася дiвчаток iз бантами, намагаючись зрозумiти, як вони можуть робити iх красивiшими. У школi за моi одинадцять рокiв навчання вчителi так i не змогли вiдучити мене вiд звички пiдгинати праву ногу пiд себе, коли сидiла на стiльцi. Попри все, я вчилася доволi непогано й пiсля закiнчення шкiльного навчання вступила до медучилища.

Чому я сиджу бiля валiз, не розпаковуючи iх, а поринувши в спогади? Напевно, тому, що в цiй кiмнатi минуло мое дитинство, i навiть лiжко те, з якого я випурхнула в доросле життя. Тут нiчого не змiнилося з того часу, як я зробила чергову спробу влаштувати особисте життя. Тi самi шпалери, якi ми клеiли з мамою, розкладний диван для моiх дiвчаток, на вiкнi квiтнуть бiла герань i рожева орхiдея, яку я колись подарувала матерi на день народження. Шафа майже порожня: мама подбала заздалегiдь. На кiлькох полицях складений наш одяг, який я не брала iз собою, коли з коханим вирiшили, що будемо жити в нього. Передi мною двi валiзи меншого розмiру, там речi моiх доньок. Першими починаю розбирати речi молодшоi – Маринки. Їй чотири роки, i вона взагалi не бачила свого батька. Мое велике кохання скiнчилося тодi, коли батько Маринки заявив, що не хоче мати дитину й узагалi не впевнений, що вона його. Запевняти в чомусь чи переконувати я не мала намiру, тим паче жити з людиною, яка менi не довiряе, не змогла. Мовчки зiбрала речi та переiхала до батькiв, «порадувавши» iх новиною, що iхня донька незабаром стане матiр’ю-одиначкою.

А перше мое велике кохання тривало майже три роки. Тодi менi здавалося, що це принаймнi надовго, якщо не назавжди. Тодi я була взагалi надто довiрливою та молодою й уперше помилилася. Своему коханому я занадто довiряла, а вiн цим скористався й почав надто тiсно спiлкуватися з моею подругою. Скiнчилося все тодi, коли я зненацька застукала iх у своему лiжку. Зарееструвати шлюб ми не встигли, а народити дитину змогли. Лiзi було три тижнi вiд народження, коли це сталося. Вiн наполягав, щоб я зарееструвала доньку на його прiзвище, але я не вмiю пробачати. Моя впертiсть призвела до того, що стала матiр’ю-одиначкою й повернулася ось у цю кiмнату. Тодi моi батьки були впевненi, що я по молодостi помилилася, з ким не бувае, але я вмiю робити «сюрпризи». Хоч би там що, але я вдячна батькам, що не гризли менi щодня голову й прийняли обох моiх дiтей щиро. І ось я знову обпеклася. Гадалося, що з цим хлопцем менi буде по-справжньому добре й по-сiмейному затишно, але вiн так i не змiг ставитися до моiх доньок, як до своiх дiтей. Я не ставила високу планку й не наполягала на тому, щоб вiн iм заплiтав косички, готував iсти чи обпирав iх, менi потрiбно було батькiвське ставлення до них. Не склалося. І ось тепер я тут, у своiй кiмнатi, розкладаю одяг на полички та розумiю, що не створена для сiмейного життя. Менi лише двадцять п’ять, а я встигла народити дiтей без батькiв i не змогла створити родину.




Євген


Люблю прокидатися вiд звукiв брязкання посуду на кухнi. У мою кiмнату долинають запахи чогось приемного. Спробую вгадати. Запiканка iз сиру та смаженi свинячi реберця. Це так мама любить балувати мене на вихiднi. Коли йду на змiну в шахту, вона готуе легкий снiданок, бо знае, що я надам перевагу зайвим п’яти хвилинам у лiжку над повноцiнним снiданком. На роботу мама менi на порозi вiддае пакет з обiдом, а вечеряю я, коли заманеться: чи то одразу пiсля змiни, чи тодi, коли повертаюся додому з гулянок. Сьогоднi в мене вихiдний, тож маю змогу смачно потягнутись у лiжку, повернутися на iнший бiк i спробувати ще трiшки поспати. Лежу, заплющивши очi, хвилин iз двадцять, але спрацьовуе закон пiдлостi, i сон остаточно втiкае вiд мене. І так завжди!

Запахи страв дражнять, i я дибаю у ванну кiмнату, кивнувши матерi: «Вiтаю!» Сьогоднi з друзями запланували пiти по обiдi на рiчку Лугань, насмажити шашликiв та попити пива. Погожi веснянi днi манять зробити вилазку на природу й подихати свiжим повiтрям. Поки мама не припахала мене на дачi, можна й рiчкою помилуватися, i пташок послухати, i з друзяками потеревенити.

– Женю, снiданок уже на столi! – це мама з кухнi.

Зробивши своi ранковi справи у ваннiй кiмнатi, розглядаю власне вiдображення в дзеркалi. Го

Страница 3

итися не хочеться, мое вiдображення сказало, що можна ще день потерпiти. Упевнений, що Антон не забуде прихопити свiй «Nikon», щоб зробити свiтлини з вiдпочинку на березi рiчки. А я нiяк не зберуся купити собi фотоапарат. І не в грошах справа, а в тому, що я про нього згадую лише на вiдпочинку. Ось для Антона клацати фотоапаратом – справжне задоволення. Є в нього художнiй смак, на вiдмiну вiд мене. Скiльки я пам’ятаю Антона, вiн завжди з фотиком. А знайомi ми з дев’яти рокiв. Якось ми з Юрком поверталися зi школи й помiтили, як старшi хлопцi штурляють з усiх бокiв невеликого зросту рудого хлопчину. Ми пiдiйшли ближче й побачили, що то були старшi хлопцi, нашi знайомi, i ходимо ми в одну школу.

– Ви чого, пацани? – звернувся я до них. – Це ж мiй далекий родич, – збрехав я, – вiдпустiть його.

– Оцей рудий Антон-гандон – твiй родич? – з недовiрою спитав довготелесий.

– Так, мiй, – сказав я.

– Хлопцi, хочете, я вас сфоткаю й свiтлини принесу? – спитав малий, коли ми його звiльнили вiд стусанiв.

Так ми познайомилися з рудим. З’ясувалося, що вiн наш однолiток, хоча виглядав значно молодшим. Спочатку ми не хотiли з ним товаришувати, але Антон якось непомiтно й ненав’язливо приклеiвся до нас iз Юрком, тож за рiк ми вже не уявляли себе без Антона. Юрко – мiй сусiд, живе поверхом нижче, ми з ним i в один дитячий садок ходили, i в школу, i разом навчались у Лисичанську, у фiлii Донбаського державного технiчного унiверситету, тепер працюемо на однiй шахтi.

– Бери хлiб, – мама за столом пiдсувае менi ближче тарiлку з нарiзаним рiвними шматочками хлiбом. – Що сьогоднi плануеш робити?

– Зустрiнусь iз хлопцями.

– Вони прийдуть до нас?

Не хочу ii засмучувати, але доведеться. Зiзнаюся, що друзi до нас не завiтають, бо запланували сходити на шашлики. Антон i Юрко вже давно стали для матерi рiдними, нiби ii сини. Антона вона часто називае родичем – це пiсля того, як я так сказав хлопцям, що його ображали, а Юрка – сином, бо його найчастiше можна бачити в нас удома. Ми з ним деннородженi,[1 - [i] (#_ednref1) Деннородженi – народженi в один день того ж мiсяця та року (авт.).] хоча народилися не в однiй палатi. Мама любить, коли в моiй кiмнатi гамiрно вiд наших зустрiчей, не ображаеться, якщо музика лунае занадто гучно й ми ржемо, як трое жеребцiв. Вона любить частувати нас чимось смачненьким, i на тiснiй кухнi хлопцi знають, де чие мiсце за столом. Юрко любить мою маму, як рiдну. Саме як рiдну людину, а не рiдну матiр. Його батьки все життя пиячать, тож вiн не знав материнськоi ласки в дитинствi й, коли не мiг потрапити додому, частенько ночував у нас. Узагалi вiн класний хлопець i друг. Незважаючи на втрачене дитинство, вiн добре навчався й разом зi мною вступив до вишу. До алкоголю вiн був нетерпимий, як i я з Антоном. Інодi ми могли собi дозволити попити пива з таранькою – i не бiльше. Антоновi з родиною пощастило бiльше. Його батьки – звичайнi робiтники на механiчному заводi. Ще в Антона е молодша сестра Лада, яка закiнчила навчання в десятому класi.

– Так шкода, що хлопчики не прийдуть до нас, – зiтхнула мама. – Я вчора налiпила пельменiв iз курячого м’яса з часником, думала, що пригощу iх.

– Мамо, якщо я скажу тим проглотам, що в тебе е пельменi, то вони вiдмовляться вiд вiдпочинку на природi й замаринований шашлик протухне, – жартую я й чмокаю ii в щоку. – Дякую! Усе було смачно!

– Іди вже! – усмiхаеться задоволено мати й жартома шльопае мене кухонним рушником.

Юрко вже мав бути в Антона, тож я телефоную iм i дiзнаюся, що вони чекають на мене бiля рiчки.

– Поки прийду, щоб дров уже назбирали, – кажу iм.

– Нема дурних, – це Антон. – Сухi гiлки ще сирi, тож ми купили на заправцi в’язку готових дров.

До мiсця вiдпочинку можна доiхати мiським транспортом, але я вирiшую пройтися пiшки, тим паче, весняний день усмiхався менi оптимiстично. Повiтря пахло весною, синьооке небо розкрило обiйми, i птахи вiтали день голосними дифiрамбами. Крокую вулицями рiдного Первомайська, який усi ми називаемо Первомайкою, своею альма-матер, мiстом, яке я безмежно люблю. Первомайка для когось на перший погляд може здатися звичайним населеним пунктом iз 38 тисячами мешканцiв, яких багато на Донбасi. А для мене Первомайка не лише мiстечко, де кiлька шахт, заводiв, залiзнична станцiя, сiмнадцять шкiл i п’ять навчальних закладiв. Мiсто для мене – жива iстота, яка народилася на лiвому березi рiчки Луганi 1765 року пiд назвою Петрово-Мар’iвка, повiльно росла, плекала своiх жителiв, аж поки 1938 року здобула статус мiста. Люди змiнили назву, але не характер мiста. Воно спокiйне, урiвноважене й добре. Тут, за переписом 2001 року, мешкало украiнцiв майже 66 вiдсоткiв, росiян – 27, бiлорусiв трохи бiльше одного вiдсотка. Можливо, я б цього не знав, але ще в школi почав цiкавитися iсторiею i, звичайно ж, не мiг не дiзнатися бiльше про свое рiдне мiсто.

Я проходжу повз мiську лiкарню й кидаю побiчний погляд на трете вiкно злiва, де працюе медсестрою Люба. Знаю, що сьогоднi вона не на роботi, але все одно вiд

Страница 4

одного погляду на манiпуляцiйну, де вона штрикае голками сiдницi та вени пацiентiв, у мене теплiшае на душi. Спогади про Любу розбурхують у моiй душi щось приемне й щемливе. До неi менi подобались iншi дiвчата, з кимось зустрiчався, деякi вiдшивали мене, i завжди розставання з ними були не надто болючими, тож приходило розумiння, що то були не моi половинки. Люба iнша, вiдмiнна вiд усiх. Великi карi очi, чорна коса, щоправда, у мене е пiдозра, що волосся фарбоване, але те, що вона вроджена брюнетка, сумнiвiв немае. Про це свiдчить ii темна шкiра, чорнi брови, вуста темно-вишневого кольору. Два роки я телям ходив за нею, бував там, де вона, проводжав додому, вiтав зi святами, а вона постiйно тримала дистанцiю. Висока горда чорнявка не давала менi вiдкоша й не йшла на зближення. Інший уже б плюнув на неi й знайшов би собi iншу, але Люба, якiй так пасуе бiлий колiр спецодягу медпрацiвника, сама здавалася квiткою лiлеею, якою можна годинами милуватися, а зiрвати не пiднiметься рука. Ми з нею багато спiлкувалися, я вже знав, що iй подобаеться й чим вона цiкавиться, знав ii улюбленi квiти, парфуми й навiть сьогоднiшню температуру в пацiента iз сьомоi палати. Було трохи образливо за два роки знати про неi так багато, робити вигляд, що менi надзвичайно цiкаво, чи стало краще пацiентцi, яку нещодавно прооперували, i чи нема запорiв у дiдуся з першоi палати, у той час, коли думки моi були притиснутi до ii стану, очi нишпорили по грудях, а мозок губився в здогадках, наскiльки темнi ii соски. Моi друзi часто кепкували з мене, казали, що бiгаю за Любою, як цуцик, але вони не зi зла – упевнений у цьому. Коли Любине серце почало потроху танути, як лiд ранньоi весни на Луганi, моi друзяки щиро порадiли за мене. З дiвчиною ми вже зустрiчаемося другий мiсяць, а я й до цього часу не знаю, якого кольору ii соски. Та хiба це так важливо? Коли вона поруч зi мною, я забуваю, що, крiм нас двох, навколо iснуе iнший свiт.




Елiна


Речi розiбранi, складенi на полицях шафи. Тiльки зачинила дверцята, як усерединi почувся глухий звук – так i е: светрик Маринки впав iз полицi. Здавалося б, складала все ретельно, акуратно, а вiн випав зi свого мiсця. Нiчим не здивована, кладу його знову на мiсце. Так завжди! Щось у мене рветься, падае, ламаеться, хоча я вже давно не дитина. А ось коли була нею, то… Навiть страшно згадати, що зi мною траплялося. Одного разу нам дали завдання зробити вдома аплiкацiю «Квiти для мами». Це було напередоднi жiночого свята. До Восьмого березня мама нарештi купила новi капроновi фiранки, про якi давно мрiяла, розвiсила iх на вiкна своеi спальнi й моеi кiмнати. Увечерi я сiла за стiл, розклала кольоровий папiр, мама порадила, якi квiти краще вирiзати. Вона сказала, що найбiльше iй подобаються троянди, але я вiдповiла, що вмiю малювати лише тюльпани. Мама погодилася, адже тюльпани – також гарнi квiти, i я попросила ii вийти, бо тодi сюрприз не вдасться. Розумiючи, що мамi за мою поведiнку в школi й не тiльки доводиться частенько червонiти, я хотiла своiм подарунком згладити провину й порадувати ii, тому завзято взялася до роботи. Працювала я старанно й довго, нарiзала багато рiзнокольорових тюльпанiв, потiм довго клеiла квiти на папiр, збираючи букет.

– Тук! Тук! Доню, уже можна? – почула я голос мами й сховала подарунок у шухляду.

– Так! Я вже все зробила! – крикнула я радiсно. – Сюрприз готовий!

Мама зайшла до кiмнати з усмiшкою на обличчi, але враз вона змiнилася на здивування й сум. Я нiчого не розумiла.

– Я й бачу, що ти менi приготувала справжнiй «сюрприз», – приглушеним голосом промовила вона.

Мама пiдiйшла до своiх омрiяних новеньких фiранок, провела по них рукою. І лише тодi я помiтила, що вони порiзанi моiми ножицями. Фiранки були надто близько до мого столу, i я, захопившись роботою, разом iз папером рiзала i iх. Не знаю, як у мене це вийшло, але не дуже здивувалася: такi казуси не були чимось винятковим. А ось моя сiмнадцятилiтня сестра Соломiя – повна протилежнiсть менi, починаючи iз зовнiшностi й до всього iншого. Я чорнява, а Соля – вроджена бiлявка. Я збита, плечиста, з великими грудьми та чималеньким тазом, а Соля тендiтна, витончена, з осиною талiею, двома прищиками замiсть грудей, з лебединою довгою шиею й тоненькими пальчиками. Пальцi в неi настiльки тоненькi, що, здаеться, подивися крiзь них на свiтло – кiсточки буде видно, i рентгена не треба. А нiгтi? Вони по- дитячому прозоро-рожевi. А ще наша Соля – музикант, закiнчуе музичну школу, грае на скрипцi. Я далека вiд музики, бо слухом мене Бог обдiлив. Про Солю кажуть, що вона талант, подае великi надii. У дитинствi мене дiставало ii пiлiкання на скрипцi, вiд якого аж зуби зводило, але то був чудовий привiд дременути з дому, щоб погасати на вулицi. Соломii сiмнадцять, а в неi ще не було сексу, хоча вона напрочуд гарна: великi синi очi, чиста нiжна шкiра, повнi губи, аристократичний прямий носик. Якби ii зменшити разом зi скрипкою, вона почне пурхати над квiтками, наче казковий ельф. У неi було кохання з якимось «ботанiк

Страница 5

м» – сама бачила, як вiн проводжав Солю додому, цiлував у щiчку й задоволений iшов додому. Я зауважила Солi, що той хлопець не вартий ii уваги, на що почула у вiдповiдь:

– Ти нiчого не розумiеш, хоч i старша за мене. У нас iз ним духовне еднання.

– Духовне нiколи не замiнить тiлесне, – сказала я.

– Я нiколи не зможу зустрiчатися з брутальним хлопцем, вiд якого тхне пивом та цигарками i який не мае стосунку до мистецтва.

– Тодi нехай i надалi твiй «ботанiк» цiлуе тебе в щiчку, можливо, вiн вiд того отримуе оргазм, – пожартувала я, на що Соля надула губи, обняла свою скрипку, як дитину, i вийшла з кiмнати, кинувши на мене красномовний погляд: що ти, мовляв, розумiеш.

Можливо, хтось мене назве непутящою, безпечною, вiтряною чи ще якось, але я сама знаю, хто я е насправдi, тому не дуже переймаюся тим, що про мене говорить «ЦРУ» бiля пiд’iзду. Я швидко закохуюсь – це правда, займалася сексом iз хлопцями з п’ятнадцяти рокiв – не вигадка, але я сучасна жiнка, вiльна вiд стереотипiв, i мене нiхто не обмежить рамками загальноприйнятих норм поведiнки. Я кохалася лише з тими, кого любила, кошти за це не отримувала, тому я не повiя, а хто назве мене шльондрою, нехай краще за своiми доньками дивиться. Якщо хтось вважае, що я часто змiнюю чоловiкiв, то й це неправда, бо я консерватор, це доля така, що чомусь не складаеться. За все життя я маю в трудовiй книжцi лише один запис. Коли ще навчалась у медучилищi, була на практицi в госпiталi ветеранiв вiйни, менi там сподобалося, i пiсля закiнчення навчання влаштувалася туди на роботу, де й працюю до сьогоднi.

Чомусь люди завжди волiють побачити в iнших щось негативне, наприклад, у менi – те, що я маю двох дiтей i жодного шлюбу. А те, що до шлюбу я ставлюся надто серйозно й вимогливо – це iх не обходить. Те, що маю активну громадянську позицiю, моiх «ЦРУшникiв» мало цiкавить, головне, щоби був поруч чоловiк, i не важливо, який, нехай навiть п’яниця, але законний. Менi було лише п’ятнадцять, коли я iз захватом сприйняла Помаранчеву революцiю. Тодi майже всi мешканцi нашого будинку зi мною не розмовляли, бо я з ними пересварилася, коли до хрипоти в голосi доводила, що не було нiяких наколотих апельсинiв. Розчарування прийшло наприкiнцi 2005 року, коли стало зрозумiло, що iспит грошима можуть пройти багато, а ось владою – лише одиницi. Павуки в банцi почали з’iдати одне одного, але iдея новоi, оновленоi краiни вже пустила паростки в менi самiй, i я захворiла нею. Хотiлося змiн на краще не лише для себе особисто, а й для всiеi Украiни. Завжди тягло до чогось нового, цiкавого й корисного, i я постiйно була в центрi всiх подiй. Навiть не пам’ятаю, коли зрозумiла, що завжди була нацiоналiсткою. І моя мати глибоко помиляеться, коли говорить, що в моему життi на першому мiсцi чоловiки. Украiна – ось що для мене було, е й буде головним. А те, що не складаеться особисте життя, то сумно й до болю неприемно. Наразi менi треба пережити ще одне розставання й чергове розчарування, але я все витримаю, бо е ще одне важливе в життi – моi дiвчатка, вони мое рятувальне коло в будь-яку життеву негоду.




Євген


На березi рiчки зеленочуба трава, дерева ще голi, стоять тихо й сором’язливо, чекаючи на весняне тепло, коли зможуть розкрити свое первiсне листя назустрiч небу. Рiчка пахне свiжiстю з домiшками диму та м’яса, що вже починае розливатися навколо. Ми сидимо на колодах навколо багаття. Двi рогатини стирчать iз землi, тримаючи три шампури iз соковитими шматочками.

– Чи не мало м’яса купили? – питае Антон, смакуючи пiнисте пиво з пластикового стаканчика.

– А тобi скiльки не дай, усе одно вже не виростеш, – усмiхнувся Юрко.

– Якщо буде мало, у мене не проси, не дам нi шматочка! – незле огризаеться Антон.

– Як там твоi? – питаю я Юру. – Учора галасували до пiвночi.

– Мене не було вдома, тож можна було пиячити досхочу, – невесело вiдказуе хлопець. – Задрали вже! Уже вкотре подумую про те, щоб зняти десь собi кiмнату, пiти з того гадюшника, щоб нiколи не повертатися. А потiм охолону й розумiю, що без мене вони пропадуть за мiсяць. Шкода iх.

– Так, батькiв не вибирають, – кажу я й закриваю цю неприемну тему, перевiвши ii на бiльш приемну.

Ми говоримо про дiвчат. У Юрка е дiвчина, усе в них складаеться добре, i я розумiю, що вiн уже дозрiв до того, щоби створити власну родину, але не може покинути своiх батькiв. Якось вiн менi сказав, що зiйшовся б зi своею дiвчиною, але як ii привести у свою родину, коли мати з батьком напиваються часом так, що в гiршому випадку набивають одне одному пики та трощать посуд, а в кращому валяються на пiдлозi обiсцянi.

В Антона е жiнка. Вона старша вiд нього на п’ять рокiв i мае дитину вiд колишнього чоловiка. Його батьки проти iхнiх стосункiв, але вiн мае намiр перейти до неi жити. Ми радимо Антоновi не поспiшати рееструвати шлюб, а вiн зiзнаеться, що не знае, чи зможе любити чужу дитину.

– Зможеш i полюбиш, якщо жiнка тобi дорога, – серйозно каже йому Юрко.

– А коли наша спiльна дитина народиться? Чи тодi не вий

Страница 6

е, що я буду любити свою, а чужу – нi? – розмiрковуе вголос Антон.

– Доки будеш вважати ii чужою, доти так i буде. Не думай, що дитина вiд чужого чоловiка, вважай, що вона твоеi коханоi жiнки, – радить Юрко.

Доходить i до мене черга. Хлопцi жартують, пiдколюють мене: мовляв, коли вже ти позбавиш свою Любу цноти, а то Антоновi дiсталася жiнка секонд-хенд, Юрковi – бувша у вжитку.

– А, ну вас! – вiдмахуюсь вiд них.

Непомiтно переходимо на тему Майдану. Ми не сприйняли його й нiколи не сприймемо. Усi трое занадто любимо Украiну, щоб зрозумiти шабаш, органiзований американцями. Ми не iздили в Киiв на антимайдан, але дивилися звiдси тверезими очима, на вiдмiну вiд тих, хто на Майданi був одурманений наркотиками та вiддав свое життя за кiлька сотень гривень. Що б там не казали з телеекранiв про патрiотизм, ми не вiримо. Патрiотизм не такий, вiн не може йти за розробленим Америкою планом. Нам справдi було шкода людей, якi вiддали життя не за тi iдеали. Вони загинули за олiгархiв, бандерiвцiв, привiвши до влади хунту. Зараз намагаються переписати iсторiю, зробивши зi Степана Бандери народного героя, але iсторiя жива, поки е живi свiдки. Моя мама розповiдала, як боялася ii бабуся i всi студенти отримати направлення пiсля навчання на Захiдну Украiну. Вона не могла брехати, коли розповiдала про тих ii подруг, яких вiдправили туди на роботу, а там iх жорстоко вбили. Захiдняки завжди нас ненавидiли, i це правда. Вони не любили нас за росiйську мову, за те, що Донбас, промисловий край, дiйсно годував усю Украiну. І це в той час, коли та частина краiни не мала промислових пiдприемств, люди не працювали, а звикли жити за наш рахунок. На Донбасi куди не кинь оком – усюди терикони, шахти, заводи, а там що? І на Майданi хто стояв? Захiдняки, бо вони не мають роботи. Вони там палили шини, а ми з Юрком працювали в шахтi. І як би нам не намагалися розповiсти ЗМІ про патрiотизм, ми вже виросли з того вiку, щоб вiрити в такi казки. Жiнка з Первомайки силою витягла з Майдану свою доньку, привезла додому, а тiй стало зле. Уже в лiкарнi з’ясувалося, що в кровi дiвчини було кiлька видiв наркотичних засобiв. Стала розпитувати доньку, що пила та iла, i з’ясувала, що iх безкоштовно поiли чаем, у який щось досипали. Тодi все стало зрозумiло. Не може людина не спати кiлька дiб пiдряд i з ненормальними скляними очима палити шини та кидати коктейлi Молотова. Скакали на Майданi, пiдбурюванi бандерiвцями з «Правого сектора», i доскакалися – привели до влади фашистську хунту, яка ладна працьовитий Донбас стерти з лиця землi. Змiни краiнi потрiбнi, кардинальнi, але не таким чином, коли владу захоплюють фашисти. Ось Крим уже росiйський, i настане час, коли наш Донбас стане незалежним i вiльним вiд киiвськоi хунти. Ми з друзями в це вiримо.

– А якщо нас приеднають до Росii, то також буде непогано, – мiркуе Антон.

– Донбас в Украiнi нiхто не бере до уваги, то вже краще бути з братньою Росiею, нiж пiд пресом Киева, – пiдтримуе його Юра.

– Донбас буде вiльний i процвiтаючий, – кажу я. – Не знаю, коли це станеться, але впевнений, що тут не буде й ноги правосекiв.

Випитi два пiвлiтровi стакани пива дають про себе знати поштовхом у сечовий мiхур. Я йду шукати кущi, знаходжу iх i дзюрю. Вийшов на берег, де неподалiк невеличка дерев’яна кладка. З нею в мене пов’язанi особистi спогади. Колись iз батьком ми ходили сюди рибалити. Батько брав вудочки й два вiдра, собi – велике, менi – дитяче пластмасове. Я сидiв поруч iз ним на кладцi й зi справжньою вудкою в руцi почувався майже дорослим. Я любив свого батька, як люблять усi хлопчики. Вiн був турботливим i добрим до мене, хоча вiльного часу мав обмаль. У той час мама працювала за фахом учителькою в школi, батько – головним iнженером на одному iз заводiв мiста. Вiн часто iздив у вiдрядження до столицi, а коли менi виповнилося вiсiм рокiв, у родинi почало вiдбуватися щось менi не зрозумiле. Мама нишком плакала, а коли батько повертався з Киева, вони сварилися. Не при менi, але я й так усе чув i лише не розумiв, чому в наших стiнах, де завжди було тихо й затишно, раптом з’явилися сварки. Я помiтив, як батько часто подовгу дивиться на мене сумними очима. Тодi я пiдходив до нього, обiймав за шию й говорив, що люблю його. Батько пiшов вiд нас, коли менi не було ще й дев’яти рокiв. Уже пiзнiше я дiзнався, що в столицi вiн знайшов собi iншу жiнку. Мати не подавала на алiменти, бо була горда.

– Менi нiчого вiд тебе не потрiбно, – сказала вона йому, коли батько забирав своi речi. – Але в тебе е син, i ти мусиш йому допомагати.

Рокiв зо два по тому батько приiжджав до Первомайки тричi на рiк, забирав мене, ми разом гуляли, рибалили, i я мiг просити купити що завгодно. Потiм вiн приiхав раз за рiк, а пiзнiше взагалi вже не з’являвся в моему життi. Мати, зрозумiвши, що бiльше матерiальноi допомоги чекати не варто, покинула вчителювання, вивчилася на маляра-штукатура й пiшла працювати на будiвництво. Кiлька рокiв тому вона вийшла на пенсiю. Друзi пожартували, що в юного хлопця мама вже пенсiо

Страница 7

ерка, я не образився, просто пояснив, що я пiзня дитина, мама мене народила, коли iй було за тридцять.

Я чекав на батька. Довго чекав. Дитяче чекання мае iншi вимiри, нiж у дорослих. З роками бажання його побачити, зустрiтися з ним зростало, але паралельно з цим почала рости ненависть до нього, до батькiвськоi байдужостi. Багато рокiв я його не бачив, а коли дивився репортаж про подii на Майданi, побачив. Серед величезного натовпу я впiзнав батька. Вiн був там! Я ненавидiв його та любив, як ранiше, як у тому дитинствi, де хлопчик рiс без батькiвськоi любовi.




Елiна


Повертаюся зi змiни додому. Вiдпрацювала добу в госпiталi ветеранiв вiйни. Моi однокурсницi дивуються, як може подобатися робота в такому закладi, де лише немiчнi старенькi. Не можу пояснити, але менi справдi до душi моя робота. Старi люди схожi на дiтей. Вони беззахиснi, iм багато не треба, головне – увага й душевне тепло. Уже давно зробила висновок: що ближче людина до порогу вiчностi, то добрiшою вона стае. Змiнюються навiть тi, хто поiдом iв нелюбих невiсток або сварився з власними дiтьми. І це вiдбуваеться в них на рiвнi пiдсвiдомостi, а не заплановано. Можливо, у той час, який iм залишила доля, вони хочуть спокутувати своi земнi грiхи й натомiсть отримати частину любовi, котру не встигли вiдчути за сварками й життевими буднями? Саме тим, яким лишилося мало, я дарую усмiшки, обiймаю, як донька, i скрашую iхнi буднi.

Ось i автовокзал. Неподалiк квартал Шевченка, де ми мешкаемо. Усе мое свiдоме життя минуло в цьому доволi тихому та спокiйному зеленому кварталi. Добу не бачила своiх донечок i вже скучила за ними. Прискорюю ходу, бо хочеться швидше пригорнути до себе своiх пташенят, уткнутися носом у iхнi макiвки й вiдчути рiдний запах дитячих голiвок. Уявляю, як вони наперебiй почнуть щебетати про те, чим займалися вдень, що iли, де були, а потiм почнуть скаржитися на те, хто кого з них образив перший. Сварки мiж дiвчатками – проблема. Знаю, що брати й сестри в родинах часто не миряться мiж собою в дитинствi, але менi хочеться, щоб вони жили дружно.

– Ви сестрички, найрiднiшi люди, тому повиннi триматися купки, як пташенятка в гнiздечку, допомагати одна однiй i захищати, – не раз повторювала iм, але минав день, i вони знову сварилися.

Я мала повне право в дитинствi ображатися на Соломiю. Батьки придiляли iй бiльше уваги, нiж менi, ii нiколи не сварили, шкодували, бо «дитина меншенька», «слабенька» й «чемна». Інодi менi хотiлося дати по дупi Солi, але не пiднiмалася рука на те блакитнооке бiляве тихе мишеня. Вона справдi виглядала такою беззахисною, схожою на янголятко, що не було нiякого бажання ii ображати. І я приносила iй цукерки, якими мене хто-небудь пригощав, i терпiла ii хлипання, коли вона ненароком падала чи забивалася на гойдалцi. Головне, що на мене надовго не залишали Солю, бо знали, що я сама щось утну й Солi дiстанеться. Ми iз сестрою жили рiзними життями пiд одним дахом, i нам, таким рiзним, бешкетницi й тихонi, було однаково добре.

– Елiнко! – чую позад себе й обертаюся.

– Сашко?! – здивовано скрикую я й кидаюся в обiйми хлопця. – Яким ти боком тут?

– Приiхав додому. Чи не маю такого права?

Ми сiдаемо на лавцi бiля будинку, закурюемо. Сашко жив у моему кварталi, i наше дитинство було спiльним, хоча вiн на два роки старший. Пiсля школи вiн вступив до одного з киiвських вишiв, потiм одружився, i я його не бачила кiлька рокiв. З ним ми зустрiлися в столицi пiд час тривожних подiй на Майданi. У той час я вiдпрацьовувала по двi доби пiдряд, щоб мати змогу поiхати в Киiв на Майдан. Наша зустрiч була випадковою. Я дiзналася, що Сашко – рухiвець, тiсно пов’язаний iз Рiвненською органiзацiею. Поiхала з ним до Рiвного, там зблизилася з молоддю «Правого сектора», разом iз ними почала збирати медикаменти та допомогу майданiвцям i на Майданi вже була разом iз «Правим сектором». Пiсля того я Сашка не бачила, а тепер вiн сидить поруч зi мною, i ми згадуемо подii Революцii Гiдностi.

– Я так скучив за Луганськом! – зiтхае Сашко.

– А за мною? – жартома питаю я.

– Ти ж сама знаеш, що в моему життi завжди тебе не вистачае.

Я чую це й не знаю, чи жартуе вiн, чи говорить серйозно. У дитинствi ми разом iз ним де тiльки не гасали! Найчастiше я була в хлопчачiй командi, бо ляльки мене не приваблювали. Їх потрiбно було берегти, а в мене за кiлька днiв у новоi ляльки вже чомусь вiдпадала голова, губилася рука й рвалося платтячко. Хлопчаки мене не гнали, i я була в них за свою настiльки, що вони перестали звертати увагу на те, що я дiвчинка. Та я й сама не задумувалася над тим, що iншоi статi. Менi могли набити пику, i я сама могла комусь врiзати на повних правах. Так було до того часу, поки якось ми посварилися iз Сашком i наше з’ясування стосункiв перейшло в штурханину. Вiн штовхнув мене у плече, я – його. Уже не пам’ятаю, що спричинило нашу сварку, але Сашко наступав на мене, щось кричав i звично, доволi сильно штовхнув мене в груди. Його рука вдарила мене прямо по тугому горбку грудей, вiн це вiдчув i вi

Страница 8

смикнув руку так, нiби ошпарився. Сашко став червоним, як рак, i я знiтилася. У моiх однокласниць груди залишалися ще пласкими, а в мене вже виперли два горбки, якi я страшенно ненавидiла. Уперше я вiдчула нiяковiсть i засоромилася.

– Та йди ти знаеш куди?! – закричала я, бо геть забула причину сварки, i побiгла.

Вiн залишився стояти на мiсцi, як укопаний. Пiсля того випадку я вперше задумалася над тим, що народилася дiвчинкою i, хочеш того чи нi, нею доведеться бути. З тиждень ми iз Сашком намагались уникати одне одного, а трохи пiзнiше вiн уже по-iншому почав до мене ставитися. Сашко намагався завжди стати на мiй захист, i в старших класах, коли настав час закохуватись, я стала його першим, але невзаемним коханням. Я нiяк не сприймала його як закоханого, для мене вiн був просто другом дитинства. Ми нiколи з ним не згадували про той випадок, але впевнена, що вiн i досi пам’ятае перший дотик до дiвчачих грудей.

Ми розмовляемо про особисте життя, i я дiзнаюсь, що Сашко розлучився з дружиною й приiхав до батькiв.

– На реабiлiтацiю в рiднi краi, – пояснюе вiн. – А ти як? Замiжня?

Розказую, що в мене знову непруха: я з дiвчатками живу в батькiв.

– Це доля, – усмiхаеться вiн. – Ти самотня, я також.

– І не сподiвайся! – жартую я.

– Так я ж серйозно!

– Або замовкни, або я пiду.

– Не йди, – просить вiн.

Ми говоримо про анексiю Криму, переходимо до подiй в Украiнi.

– У нас такi гуси не злiтають, – каже вiн. – Украiна – це не Крим. Ми вiдстояли свою свободу на Майданi i, якщо треба буде, вiдстоiмо ще раз.

Я з ним повнiстю згодна, але обое ми доходимо висновку, що вiдчуваеться якась наелектризованiсть – ще мить, i ми на собi вiдчуемо розряд.




Євген


З мамою iдемо на дачу. Пiдняла вона мене – ще й на свiт не зазорiло, щоб устигнути на першу маршрутку. Коли зайняв вiльне мiсце в старенькiй «Газелi», подумки подякував матерi. Мiсто лише прокидалося, i маршрутки не переповненi, тож можна спокiйно, сидячи, не затиснутим мокрими спiтнiлими людськими тiлами виiхати за мiсто. Терикони – вартовi Первомайки, старезнi велетнi, пiрамiди Донбасу. Не можна без них уявити нашу мiсцевiсть. А ще труби заводiв зi струмками диму, схожими на цiвку води, або з клубчастим сивим димом, а то й самотнi та покинутi. Якщо я чую слово «Донбас», одразу виникае асоцiацiя: терикони, труби й обов’язково абрикоси. Не тi помаранчевi соковитi плоди, а весняно вбранi дерева, коли мiй край стае схожим на дивовижну казкову краiну нiжного рожевого кольору. А ще степи. Вони навеснi густо вкритi рiзнотрав’ям i непримiтними квiтами, але подивися трохи здалеку – i тодi розлогi степи стануть схожими на рiзнокольоровий килим, у який сама природа вплела стiльки кольорiв, скiльки мае.

Люблю весну – найкомфортнiшу пору року на Донбасi, коли степом ще не гуляють суховii, спалюючи разом iз сонцем весняну зелень. Улiтку спекотно всюди: на вулицях, у помешканнях, у шахтах. Пiд землею спека, вийдеш нагору – те саме. Коли живеш багато рокiв на Донбасi, звикаеш до спеки. Узимку забуваеш, як обливався потом i лiтрами пив воду, i починаеш чекати лiта, щоб знову ставити запитання: «Коли вже скiнчиться це лiто?»

Виходимо з маршрутки й прямуемо вузенькою вуличкою до своеi дачi. Колись ii збудував батько. Матерi вже важко обробляти город, i я пропонував кiлька разiв продати дачу, але вона нiзащо.

– Ми можемо собi дозволити купити все на ринку, – казав я iй. – І непотрiбно там горбатитися з ранку до вечора, поливати, копати й хвилюватися, щоб усi плоди нашоi працi не були вкраденi за одну нiч.

– На ринку? Та ти знаеш, що вони там продають? Якi хiмiкати пiдсипають, щоб швидше зрiла городина?! – обурювалася мати.

– Хочеш, я перший буду куштувати куплене на ринку? – жартував я, намагаючись переконати, що iнодi навiть дешевше купити, нiж самiй виростити на грядцi.

– Ось як помру, тодi роби що хочеш, – так завжди закiнчувалися нашi розмови щодо дачi.

Мати знае, що я не люблю длубатись у землi, тому вважае, що моя пропозицiя позбутися дачi – це спроба уникнути роботи на нiй. Справдi, для мене що працювати тут, то краще двi змiни пiдряд вiдбути пiд землею, але мати нiяк не може зрозумiти, чому менi не цiкаво, якi сорти помiдорiв родять краще й чим труiти колорадiв. Інодi ми з хлопцями приiжджаемо сюди на вiдпочинок. Це бувае тодi, коли запланували зварити кашу чи насмажити м’яса, а погода не сприяе цьому. Тодi iдемо сюди, пiд навiсом готуемо страву та залишаемось у будиночку на нiч. Нiде правди дiти: частенько я давав друзям ключi для ночi кохання з дiвчатами на дачi, та й сам таке робив. Гадаю, що мама про це здогадувалась, але менi не дорiкала. Я також iй вдячний за те, що жодного разу не сказала менi щось на кшталт «Я тебе народила…», «Я тебе сама зростила, тепер ти мусиш…», хоча такi дорiкання чи не щодня може чути вiд своiх батькiв Юрко.

Мама вручае менi лопату й паличкою вiдмiчае на землi грядки, якi я маю скопати. Поки я ворушу лопатою вологу землю, вона чаклуе над мiшечками з насiнням.

– Спочатку посi

Страница 9

моркву, – говорить чи до мене, чи сама собi. – Потрiбно зробити це, поки земля не висохла, бо такi маленькi зернятка в нiй засохнуть, ледь припече сонце.

Мама скородить скопану землю, проводить паличкою рiвненькi рядочки. Про полiтику зараз не говорять хiба що стовпи при дорозi, тож i ми починаемо розмови.

– Не розумiю, чому нас ненавидять за те, що розмовляемо росiйською? – почала мама. – Чи ми виннi в тому? Люди мали вибiр, якою мовою навчати дiтей у школах. Батьки розмовляють росiйською, iхнi дiти з пелюшок чують цю мову, тож закономiрно, що вiддавали дiтей у школи з росiйською мовою навчання. Украiнська була певний час не обов’язкова до вивчення, тож батьки, щоб не перевантажувати мозок дiтей, вiдмовлялися вiд неi. І це впродовж багатьох рокiв!

– Тепер мова наша й наших батькiв для бандерiвцiв стала ворогом номер один. Ми ж не змушуемо iх розмовляти росiйською, нашою мовою, тож чому ми не маемо вибору?

– Бо ми з Донбасу. Доки Донбас мовчки гнув спину, доти було все добре, а як подав голос, одразу став поганий.

Мама дiстае з кишенi сарафана iнший пакетик, щось вiдмiчае на папiрцi олiвцем i знову схиляеться над грядкою.

– Так уже склалось iсторично, що росiйська мова стала нашою рiдною, – каже вона. – Я добре знаю украiнську, але в такому вiцi змусити мене розмовляти украiнською просто абсурдно. Якщо навiть я почну нею говорити, то все одно мислити буду росiйською. Ось тобi й свобода!

– Мамо, яка свобода? Ми завжди були рабами олiгархiв i гарували мовчки в той час, як краiну грабували тi, хто нагорi. Змiни були потрiбнi негайно, але не таким способом, як на Майданi.

– Знаеш, Женю, скiльки людей розповiдали про те, що бували на Захiднiй Украiнi i, коли зверталися до людей у магазинi чи деiнде, iх не обслуговували лише за те, що зверталися росiйською. Це обурливо й принизливо. Хiба мало людей звiдти приiздили на Донбас до знайомих чи родичiв? Звичайно, що тут iх за мову називали бандерiвцями, але це ж не зi зла, по-доброму, i нiхто нiколи не вiдвертався вiд них. Чому й звiдки в них така ненависть до росiйськомовних?

– І одружувалися нашi хлопцi на iхнiх дiвчатах, привозили сюди, i нiхто iх не ображав, – сказав я й додав: – Напевно, у нас добрiшi люди, i нам не важливо, якою мовою людина розмовляе, аби лише не була гiвном.

– І що з нами далi буде? – зiтхае мама.

Вона випрямляе спину, поправляе на головi хустинку, яка збилася набiк, i пильно дивиться на мене, нiби я знаю вiдповiдi на всi запитання.

– Я не знаю, що з нами буде, – кажу iй, – але впевнений, що буде все добре.

– І степи дихатимуть вiльно, – задумливо промовляе мама й дивиться кудись угору, де в небi зависла маленька хмаринка, схожа на молодого кучерявого баранчика.




Елiна


Учора подзвонив Сашко й запросив до ресторану, я погодилася. Менi потрiбно було якнайшвидше вiдiрватися вiд минулого, забути людину, на яку я покладала надii й навiть уявляла свое майбутне поруч iз ним.

«Вечiр вихiдного дня з другом дитинства? Чому б i нi?» – подумала я.

День провела зi своiми пташенятами: гуляли мiстом, сходили в дитяче кафе. Наближався вечiр, а я все ще не визначилася, що менi вдягнути. Згадалося суто жiноче: «Узимку вiдкриеш шафу – увесь лiтнiй одяг, улiтку нема чого вдягати». Так i в мене. Є кiлька суконь, якi я вдягла, покрутилась у них перед дзеркалом i поклала на свое мiсце. Ось не можу ходити в сукнях, хоч ти лусни! Штани, джинси – зовсiм iнше! Дiстала блузки, рiзнi кофтинки, примiряла й вiдчула, що вже краще. Обрала легеньку кофтинку блакитного кольору на гудзиках. Як завжди, моiм грудям мало мiсця, i вони виглядають iз неi. Нехай i так. Тривалий час у пiдлiтковому вiцi я ненавидiла своi великi груди i, лише коли стала жiнкою, зрозумiла, що вони один iз найкрасивiших винаходiв матiнки-природи. Жiнка може бути непривабливоi зовнiшностi, але якщо ii грудям бракуе мiсця пiд одягом, то чоловiчi погляди будуть не на обличчi, а в жiнки за пазухою. Якщо е кофтина, то потрiбна спiдниця. Перемiряла всi своi п’ять спiдниць i закинула iх у шафу. Дiстала джинси, натягла на себе й вiдчула себе людиною. Нехай не дрескод, але зручно.

– Пташенятка, Соля вам почитае на нiч казку, а ви будьте чемнi! – даю вказiвку дiвчаткам, цiлую iх по черзi i йду з дому.

Сашко вже чекае на мене бiля пiд’iзду будинку. На ньому модна брендова футболка, джинси, тож добре, що не вдягла вечiрню сукню.

– Я замовив нам столик, – сповiщае вiн, привiтавшись.

У примiщеннi ресторану затишно, тихо, напiвтемрява. На столi передi мною тареля iз салатом.

– Моi улюбленi морепродукти! – кажу я й iз вдячнiстю поглядаю на друга. – Ще не забув, що менi подобаеться?

– Я нiчого не забув, Елiнко, – каже вiн, i його погляд важко й неохоче вiдриваеться вiд моiх грудей.

П’емо червоне напiвсолодке вино, жуемо салати й згадуемо дитинство.

– Ти менi завжди подобалася, – нагадуе вiн те, що менi й так вiдомо.

– Знаю, але одружився ти з iншою, – легенько нагадую.

– Ти обрала не мене.

– Погано старався, – жартую я.

Сама в це

Страница 10

час думаю, чи могло скластися по-iншому мое життя, якби я вiдповiла Сашковi взаемнiстю. Можливо, вiн би був гарним чоловiком та батьком наших дiтей? І саме зараз чомусь у головi промайнуло запитання: «Який вiн у лiжку? Пристрасний чи кволий? Холодний чи гарячий?»

«Це вино у всьому винне!» – вiдганяю такi думки й знаходжу собi виправдання.

– Потанцюемо? – питае вiн i подае менi руку.

Не пам’ятаю, коли востанне чоловiк запрошував мене на танець. Танцюю з ним пiд легку оркестровку, вiдчуваю запах дорогих парфумiв, i в головi трохи паморочиться. Якби мама почула моi думки, то сказала б: «Я ж казала, що в тебе чоловiки на першому мiсцi!» Мамо, ти помиляешся. Я не збираюся спати iз Сашком, якщо навiть його близькiсть зараз мене легенько збуджуе. Музика стихае, i ми повертаемося на мiсця за столиком. Сашко починае розповiдати, як йому важко, бо сiмейне життя не склалося.

Я слухаю його, намагаюсь удавати, що менi це цiкаво, а насправдi ж байдуже. Не терплю чоловiкiв-плаксiiв. Ми нiби помiнялися ролями, коли наразi повинна я, як жiнка, хлюпати носом, а не вiн. За годину його ниття менi справдi стае нудно. Гадала, що Сашко й справдi хоче просто провести вечiр iз давньою подружкою, а виявилося, що йому потрiбна лише жилетка, у яку можна виплакатися.

– Чому ти повернувся в Луганськ? – вставляю свое запитання в його «плач Ярославни».

– Я ж казав: на реабiлiтацiю.

Занадто добре знаю Сашка, тому нутром вiдчуваю – бреше. Дивлюся йому в очi так пильно, що вiн не витримуе мого погляду, бере фужер iз вином, робить ковток.

– А якщо правду?

– Інодi краще не знати правди, – каже вiн, i тут я засумнiвалася, чи то жарт, чи насправдi е таке, про що менi краще не знати.

Я не наполягаю на вiдповiдi й пропоную пiти додому. Коли порiвнялися з будинком, де вiн мешкае, Сашко зупиняеться, притягае мене до себе й намагаеться поцiлувати.

– Облиш! – вiдштовхую його вiд себе.

– Чому?! – здивовано питае вiн. – Ти самотня, я також. Ми дорослi люди, тому…

– Ми лише друзi, – нагадую йому. – Якщо хочеш затягти мене в лiжко на нiч, обламайся, нiчого не вийде. Можу розрахуватися з тобою за вечерю грошима.

– Елiнко, навiщо ти так? – ображено промовляе вiн так, що менi стае його шкода.

– Вибач, що так грубо, – м’яко кажу я, щоби згладити свою провину. – Але не роби бiльше так нiколи. Добре?

– Гаразд. А ти зовсiм не змiнилася.

– Така вже я е, – усмiхаюся Сашковi.

Чмокаю його в щоку, дякую за вечiр i поспiшаю додому. Вiкна нашоi з дiвчатками кiмнати виходять на iнший бiк, тому я не знаю, чи сплять вони вже.

«Напевно, що так», – думаю я й дiстаю ключ вiд пiд’iзду.




Євген


Повернувшись iз дачi, хапаю випраний рушник i вже на ходу до ванноi кiмнати сповiщаю матерi:

– Я сьогоднi перший миюся!

– Хто б сумнiвався! – усмiхнулася вона у вiдповiдь. – Хоча б повечеряти встигнеш?

– Буде видно! – вiдповiдаю, уже зачинивши дверi.

Умикаю душ, намащую тiло гелем i швидко змиваю. Треба ще встигнути поголитися, бо сьогоднi побачення з Любою. Коли змита пiна з обличчя, розмiрковую, яку туалетну воду взяти з полички. Я повинен не лише виглядати бездоганно, але й приемно пахнути. Ще не знаю, якi запахи подобаються Любi, тож пiсля кiлькох хвилин вагань хапаю навмання пляшечку з полицi й вiдчуваю приемний освiжаючий запах.

– Я вже! – крикнув, щоб мати почула на кухнi.

– Іди хоча б щось перехопи, – озиваеться вона.

Звичайно, що перехоплю. Не хочу, щоб на побаченнi думав не про свою дiвчину, а про те, чи не забурчить у мене в животi в найвiдповiдальнiший момент. У халатi забiгаю на кухню, хапаю млинець i засовую його в рот.

– Та встигнеш! – каже мама. – Сядь за стiл, поiж по-людськи.

Корюся. Сiдаю, беру виделку й поспiхом вечеряю, запиваю киселем i чмокаю матiр у щоку.

– Менi час!

– Бiжи вже! – Вона легенько шльопае мене по лопатцi.

Надворi почало сiрiти. Вiтерець, що вдень носився верхiвками дерев, десь заснув серед гiлля. Стихли пташки, i лише ненажерливi поодинокi голуби все ще шукають iжу. У нас iз Любою завтра вихiднi, тож маемо багато вiльного часу. У нашому розпорядженнi цiла нiч пiд весняними зорями. Я поспiшаю до гуртожитку, де вона мешкае, i вiд хвилювання спирае дихання.

«А якщо не прийде? Що, як передумае?» – чомусь настирливi сумнiви штрикають у мозок.

Люба – кругла сирота. Їi батько загинув в автомобiльнiй аварii, коли iй було десять рокiв, а мама померла вiд раку два роки по тому. Дiдусiв та бабусь у неi не було, тож дiвчинка виховувалась у Северодонецькому iнтернатi, потiм закiнчила медучилище, i ii направили на роботу до нашого мiста. Любi видiлили кiмнату в гуртожитку. Вона розповiдала, що кiмнатка невелика, кухня одна на п’ять кiмнат, але е своi ванна кiмната та санвузол. Вона нiколи не нарiкала на долю, не мала звички, як iншi дiвчата, плакатися, що не вистачае грошей на гарний одяг, косметику чи вiдпочинок. Люба сприймала життя таким, яким воно в неi е. Якось пiд час розмови вона сказала:

– У мене е свое життя, i я його люблю. Чому тодi маю за

Страница 11

дрити iншим?

Це менi дуже iмпонувало, але було дещо, що напружувало. Люба була активним учасником луганського Майдану, погано вiдзивалася про тiтушок та вважала, що ми повиннi нарештi вiдчути, що е украiнцями. У ii розумiннi ми зобов’язанi вивчити украiнську мову, почати нею розмовляти й обов’язково мати у своему гардеробi вишиванку. Про це вона неодноразово заявляла в компанii, i я вiдчував незручнiсть вiд того, що не мiг погоджуватися з нею. Вона менi настiльки подобалася, що я боявся сполохати ii зайвим словом. Вiдколи ми почали зустрiчатися, я всiляко намагаюсь обходити такi теми. Навiть не знаю, скiльки часу менi вдасться уникати теми патрiотизму, на який у нас рiзнi погляди. Вона вважае, що любить свою краiну, я також, але вона помиляеться у своiх поглядах, i я плекаю надiю, що прийде час, i вона зрозумiе все й зможе визнати своi помилки.

Здалеку помiчаю ii показну постать. Люба чекае на мене в умовленому мiсцi – на розi двох будинкiв, неподалiк вiд гуртожитку. Я йду на побачення без квiтiв, але обов’язково iх куплю, коли будемо проходити повз ятку з квiтами. Здавалося б, упевнившись на власнi очi, що дiвчина прийшла на побачення, я повинен був заспокоiтися, але ж нi! З кожним кроком скорочуеться мiж нами вiдстань i пропорцiйно ще бiльше шаленiе серце в моiх грудях.

– Привiт! – кажу я й торкаюся губами ii щоки.

– Привiт! – усмiхаеться вона.

Усмiшка в Люби щира, непiдробна, погляд – вiдкритий. На мене дивляться ii карi, широко розплющенi очi, обрамленi густими довгими вiями, i вiд того погляду хитаеться пiд ногами земля.

«Таке вперше зi мною», – майнула мимоволi думка.

Я пропоную прогулятися вулицями, знайти кафе з лiтнiм майданчиком i там посидiти. Люба погоджуеться, i я беру ii за руку. Вона в Люби м’яка, з прохолодними кiнчиками пальцiв. Ми йдемо вулицями, якi ввечерi стали ще бiльш гамiрливими, нiж удень: молодь вийшла на вiдпочинок. В одному з кафе лiтнiй майданчик ущент забитий вiдвiдувачами, тож прямуемо до iншого. Там е мiсця, але багато молодi напiдпитку, в основному хлопцi, вони голосно розмовляють i ще голоснiше смiються. Поглянув на Любу – невдоволений погляд, хоча всмiхаеться куточками вуст.

– Пiдемо далi, – пропоную я.

А ось i квiткова ятка. Заходимо з Любою разом, i я питаю:

– Якi квiти тобi подарувати?

– Женю, не треба нiяких, – усмiхаеться нiяково дiвчина.

І тут я розумiю, що повний телепень. Хто ж запитуе про таке в наречених? Квiти потрiбно просто дарувати! У мене були такi дiвчата, що самi навiть вимагали, а не просили купити iм квiти. Звичайно, що я купував, але вiд того не вiдчував задоволення.

– Зачекай на мене тут! – кажу я Любi й обираю букет iз бiлих троянд. – Любонько, це тобi! – промовляю щасливо й вiддаю iй квiти.

– Дякую, Женю!

У поглядi безмежна вдячнiсть. За квартал знаходимо кафе, де не гамiрно i е вiльнi мiсця. Замовляемо морозиво, сидимо одне навпроти одного, i я можу добре бачити кожну рисочку ii обличчя. Повнi губи навiть завеликi для ii обличчя, але зовсiм не псують тонкi риси, очi великi, виразнi, чорнi брови врозлiт, на щоках ледь помiтнi маленькi ямочки, коли вона всмiхаеться. А чого варта ii коса! Волосся темне, блискуче, можливо, навiть пофарбоване, але коса товста, сягае ледь не до талii. Люба доiдае морозиво, i ледь помiтна його бiла цяточка застигла на губi. Не можу зрозумiти, чи е на них помада, i спостерiгаю, як цяточка тане на теплих дiвочих устах.

Ми сидимо ще з пiвгодини, розмовляемо про щось неiстотне й незначне, а я не хочу, щоб цей вечiр скiнчився. На небi вже заряснiли зорi й повнолиций мiсяць поважно споглядае на землю.

– Може, ще щось замовимо? – запитую я в дiвчини.

– Що саме?

– Що ти хочеш.

– Каву або чай.

Замовляемо каву, повiльно смакуемо мiцний напiй. Вiдвiдувачiв меншае, i Люба пропонуе пiти звiдси.

Ми йдемо вулицею, i тiнi вiд наших постатей на асфальтi то кумедно витягаються, то стають куцими. Ми разом смiемося, спостерiгаючи за ними, аж поки опиняемось у темному мiсцi, де нема вуличних лiхтарiв. Я обiймаю дiвчину за худенькi плечi, легенько пригортаю до себе й цiлую. У неi губи м’якi, чуттевi й пахнуть яблуком сорту антонiвка. Нашi вуста знову й знову зустрiчаються, i ми вже разом вдихаемо щемливий аромат достиглих яблук.

Не змовляючись, прямуемо в бiк ii гуртожитку. Дiвчина веде мене на другий поверх. Вузький, погано освiтлений коридор. Зупиняемося бiля дверей, якi Люба швидко вiдмикае, веде мене за руку всередину, вмикае свiтло.

– Ось тут я живу! – каже вона, хоча й так вiдомо, куди ми прийшли.

– У тебе так затишно!

– Дякую. Щось пити будеш?

– Холодноi води, якщо можна.

Дiвчина йде в маленький коридорчик, де з одного боку дверi до санвузла, з другого – вiшак, а поруч iз ним – холодильник. Вона дiстае лiтрову пляшку «Моршинськоi», подае чашку.

– Така пiдiйде?

– Так! Звичайно!

Наливаю в чашку води, залпом випиваю, намагаючись утамувати внутрiшнiй жар. Не допомогло – знову п’ю воду.

– Уже краще? – усмiхаеться Люба, беручи з моiх рук пляшку.

Страница 12

i вуста такi звабливi, що я вихоплюю з ii рук «Моршинську», ставлю на стiл, припадаю до вуст. Вона вiдповiдае таким палким поцiлунком, що в мене починае втiкати земля з-пiд нiг. Моi руки самi тягнуться до ii грудей, i я несамовито швидко починаю розстiбати гудзики. Любина рука потяглася до вимикача, i ми опинились у повнiй темрявi. Коли очi звикли до неi, ми вже лежали зовсiм голi на ii лiжку. Я вкриваю цiлунками кожну клiтинку ii тiла.

– Моя, моя Любонька, – гаряче шепочу я. – Я кохаю тебе, моя люба.

– Я люблю тебе, Женю, – каже вона так тихо, що я ледь чую через стукiт серця в грудях.

– Моя кохана, ми будемо разом завжди, що б не трапилося…

– Завжди разом?

– Так, завжди.

Нашi тiла сплiтаються в танок кохання, i ми кохаемося шалено, гаряче, довго й пристрасно. Коли розгарячiлi знеможенi тiла вiдпочивають, я пригортаю ii, нiби страхаюсь, що вона може кудись зникнути. І знову кохаемося до нестями. Стомленi й щасливi, ми раз по раз освiдчуемося в коханнi й пiдкрiплюемо обiцянками завжди бути разом, усе життя, що б там не трапилося. Коли Люба, геть стомлена, прилягла менi на плече, я пещу ii волосся й знову повторюю, що кохаю ii.

– Дякую тобi, – прошепотiла вона.

– За що?

– За цю нiч кохання.

– У нас попереду цiле життя, сповнене кохання, – вiдповiдаю я й чую, як ii дихання стае спокiйним i рiвним.

Люба заснула. А я борюсь зi сном, боячись, що засну й прокинусь у своiй кiмнатi, де ii не буде поруч. У вiкно заглядае цiкавий мiсяць, лле свое срiбло на волосся моеi коханоi.




Елiна


Збираюся на зустрiч iз Сашком. Ми домовилися посидiти десь, випити по чашцi кави й поговорити. Мама бачить, що я кудись лаштуюся, i одразу:

– Елiно, прошу тебе, благаю, не лiзь куди не треба.

– Мамо, це куди саме?

– Ти сама знаеш свою вдачу: завжди кудись влипнеш. Краiну ти не змiниш i той безлад, що коiться в мiстi, самотужки не припиниш.

– Менi не байдужа доля моеi краiни, i ти це добре знаеш, – вiдказую iй, одягаючись.

– Ось тому й прошу. Це ж добре, що ти була на роботi на початку березня, коли таке в мiстi коiлося, що не приведи Господи.

– Згодна, що самотужки я бандитiв не розжену, але й сидiти склавши руки не збираюся!

– Подумай про дiвчаток, – просить мати.

– Мамо, якби я про них не думала, то менi було б байдуже, що там у мiстi коiться i який прапор пiднято, але я саме про них i думаю. Менi не байдуже, де будуть жити моi дiти, – кажу якомога спокiйнiше, а в самоi всерединi все кипить.

– Усе минеться, люди заспокояться, i знову стане тихо-мирно.

– Мамо, ти сама вiриш у те, що кажеш?

– Вiрю. Я знаю, що Луганськ – спокiйне мiсто. Треба лише перечекати, i все стане на своi мiсця. А тебе, Елю, прошу лише про одне: забудь про своi громадськi органiзацii, побудь хоча б трохи просто матiр’ю, а не активiсткою.

Мама не просто просить, вона благае.

– Забути Небесну сотню? Зрадити iх?

– Не треба так, доню. Я також оплакувала iх, тому не хочу втратити тебе, щоб горювати, як матерi Небесних янголiв.

– Не хвилюйся, усе буде добре, – кажу iй i чмокаю в щоку на прощання. – Нiкуди встрявати не буду й швидко повернуся. Обiцяю!

Замовили собi по чашцi кави й сидимо iз Сашком у невеличкiй затишнiй кав’ярнi. Вiн озираеться навколо, нiби когось виглядае.

– Ми на когось чекаемо? – питаю.

– Нi. Звiдки ти взяла? Просто оглянув публiку навколо: не люблю зайвих вух.

– Питай уже, що хотiв, – усмiхаюся йому, вiдпиваючи каву.

– Вiд тебе нiчого не приховаеш, – у тон менi вiдказуе Сашко й одразу напряму просить: – Елю, розкажи менi про подii в мiстi на початку березня.

– Розказати про те, що ти сам добре знаеш? – питаю й уважно дивлюся на нього. – Менi здаеться, що ти знаеш навiть бiльше, нiж я сама. Першого й другого березня я була двi доби на роботi. Моя спiвробiтниця поiхала в село до хвороi матерi, а мене попросила пiдмiнити. Знала б, що таке буде коiтися, – не погодилась би.

– І кудись би вляпалась, – повторюе вiн слова моеi матерi, вiд чого я кидаю на нього докiрливий погляд.

– Розкажу, про що розповiли члени нашоi органiзацii, якi стали очевидцями мiтингу першого березня бiля пам’ятника Шевченку, куди прийшли проросiйськи налаштованi органiзацii.

– Що конкретно хотiли проросiйськи налаштованi мешканцi мiста?

– Агiтували за надання росiйськiй мовi статусу державноi, виступали проти новоi украiнськоi влади, як навiженi, викрикували лозунги проти «коричневоi чуми» та «фашистiв». Мiтинг був добре пiдготований, про що свiдчили численнi прапори Росii та чорно-жовто-бiлi. Ось тодi все й почалося. Мiтингарi рушили колоною до будинку ОДА, де вже спустили прапор Украiни та пiдняли росiйський. Там стояли намети, у яких закликали людей записуватися добровольцями в народнi дружини, якi мали iхати в Крим на «допомогу». То був перший день божевiлля Луганська.

– А другого дня?

– Божевiлля продовжилося наступного дня, – вела я розповiдь, згадуючи подii другого березня. – Вiдбулося засiдання Луганськоi обласноi ради, де ухвалили рiшення про провед

Страница 13

ння референдуму щодо федералiзацii Украiни та надання росiйськiй мовi статусу державноi. Тодi пролунали заклики заборонити низку органiзацiй, таких як ВО «Свобода», наш «Правий сектор», УНА-УНСО, «Патрiот Украiни» та деякi iншi. Натовп людей заблокував будiвлю облради, iншi в балаклавах iз росiйськими прапорами штурмували будiвлю й пiдняли над нею ту ганчiрку. Ось таким був день другого березня в нашому мiстi.

– Ваша громадська органiзацiя повинна бути обережною.

– Тодi ще нiхто не думав про обережнiсть. Ми всi вiрили, що цей хаос недовгий i не матиме продовження, тож дев’ятого березня активiсти мiста вийшли, щоб протистояти проросiйським силам.

– Це правда, що тодi на мiтинг вийшло близько двадцяти тисяч мiстян? – питае Сашко нiби ненароком, але я вiдчуваю, що для нього важливо все, що почуе вiд мене.

– Не можу сказати, скiльки, за рiзними оцiнками вiд десяти до двадцяти тисяч, але справдi багато було. Того дня я вже не була на роботi, тож вийшла разом iз нашими, щоб протистояти людям, якi чомусь збожеволiли. Вiдбулася сутичка, менi дiсталися синцi пiд оком i на плечi, нас вiдтiснили. Натовп навiжених захопив примiщення ОДА, повiсив росiйський прапор. Повiр, ми зробили все, що могли, але нас було не настiльки багато, щоб змiнити ситуацiю. Ми прохали мiлiцiю допомогти – марно, вона лише спостерiгала за штурмом будiвлi.

– І що було далi?

– Ми все ще вiрили, що мiлiцiя ось-ось витурить самозванцiв iз захоплених примiщень, але минали днi, нiчого не змiнювалося, i посiяний вiрус сепаратизму почав поширюватися серед мешканцiв мiста. І навiть тодi я була впевнена, що здоровий глузд вiзьме гору. У нас завжди було спокiйно в мiстi, а тут…

– Ясно, – протягуе Сашко й про щось замислюеться.

Я допиваю каву, чекаю, поки вiн повернеться до розмови. Сашко мовчить, його чашка порожня. Зараз я вже майже впевнена, що вiн приiхав у Луганськ не просто так, а з якимось завданням. «А якщо я помиляюсь i вiн засланий козачок?» – майнула в мене думка.

– Ти мене познайомиш з активiстами мiста? – питае вiн, i я ще бiльше насторожуюся.

Не знаю, що йому вiдповiсти. Здати своiх? Я Сашка добре знаю, але ж iз часом пiд впливом iнших людей, обставин та подiй люди часто змiнюються.

– Подивлюся на твою поведiнку! – вiдбуваюся жартом.

Сашко розраховуеться за каву, i ми йдемо з кав’ярнi.




Євген


Я мав показати степ своiй коханiй. Раненько ми сiли в маршрутку й покинули агломерацiю.[2 - [ii] (#_ednref2) Агломерацiя – компактне скупчення населених пунктiв.] Позаду лишилося скупчення мiстечок та сiл, зникли з поля зору терикони та труби. Ми звернули з дороги й пiшли подалi вiд землi, закутоi в асфальт, туди, де простягався вiльний степ, де земля могла дихати. У мене за плечима рюкзак, тримаю за руку Любу, i ми йдемо все далi й далi вiд цивiлiзацii, туди, де безкрайнiй степ розлiгся аж до горизонту. І вже незабаром в обидва боки нiчого не видно, лише ми двое й наш луганський степ. Навколо зелений квiтучий океан, по якому матiнка природа розсипала вперемiш рiзнокольоровi квiти. Я розстилаю килимок, i ми сiдаемо на нього спиною до спини.

– Ти помiчала, що небо над степом iнше? – питаю я Любу, вдивляючись у бездонну синь. – Воно набагато ширше, синiше й бездоннiше.

– Менi завжди здавалося, що нашi степи мають характер, як люди. Вони народжуються, проживають свое життя. Їхнiй настрiй змiнюеться, i вони можуть бути сумними або радiсними, задумливими й грайливими. Узагалi степ найчастiше бувае меланхолiйним.

– Лише в степу людина й природа сприймаються як едине цiле, – кажу я задумливо.

– Тут людина може вiдчути повну гармонiю, – додае моя кохана.

Нашi спини торкаються одна одноi, i я вiдчуваю, як мiй хребет уперся в ii косу, вiдкинуту назад. Повiтря дрижить вiд тихого монотонного дзижчання жучкiв, до них додаеться легка, трохи скрипуча музика численних коникiв та цвiркунiв. Незлiченний свiт комах зливаеться в тихе трiскотiння, без якого степ не мав би такоi принади. Музику степу пiдхоплюе численне птаство. Його спiв-свист чути з усiх бокiв, i я помiчаю, як небо над нами розсiкае крилами яструб.

Рiзнокольорова ковдра степу, зiткана природою з безлiчi кольорiв, стиха колишеться вiд легенького вiтерця, що вiльно пробiг-прошелестiв по верхiвках квiтiв, понiсся далi, щоб десь знайти балку й там спочити в кущах терену або шипшини. Степ стае схожим на море, коли пробiгла хвиля й незабаром прийде iнша.

Тисячоколiрний степ пахне шавлiею, звiробоем, конюшиною, полином, типчаком i душицею. Таке рiзноманiття запахiв, iх поеднання може бути лише в степах.

– Цiеi весни багато макiв, – порушуе тишу Люба. – Така тендiтна квiтка з тремтливими пелюстками, маленька, але е окрасою степiв. Здалеку здаеться, що до горизонту примикае яскраво-червона хвиля степу. Маки – королi степу. Чи не так? – чи то питае дiвчина, чи то стверджуе. – Шкода, що не видно воронцiв. Менi подобаються цi квiти, у яких ажурнi яскраво-зеленi листочки вiнчае вогняно-червона квiтка.

– Пiвонiя тонколиста – здаеться, така iхня п

Страница 14

авильна назва. Люди традицiйно не помiчають краси природи навколо себе, знищують ii власними руками. Воронцi занесенi до Червоноi книги, але iх усе одно зривають, хоча вони одразу в неволi гинуть.

– Напевно, квiти також бувають волелюбними.

– Любонько, бачиш он тi жовтенькi квiточки iз загостреними пелюстками?

– Їх тут багато. Вони також пiд охороною?

– Так. Це тюльпан Шренка. Якщо пошукати, то можна знайти ще й темно-червонi та навiть фiолетовi, але найбiльше iх жовтого кольору. Якось я читав, що багато науковцiв вважають iх родоначальниками перших культурних сортiв, у тому числi й вiдомих голландських тюльпанiв.

– Цiкаво!

– У п’ятнадцятому столiттi дикоростучий тюльпан Шренка був вивезений турками в Крим i введений у культуру при дворi султана в Стамбулi. Там його називали «лале», звiдси жiноче iм’я, популярне в краiнах Сходу. Ти знаеш легенду про цю квiтку?

– Розповiси – буду знати.

– Царський син Фархаде був закоханий у красуню Широн, але лиходii з помсти розпустили чутки, що дiвчина загинула. І тодi воiн погнав свого вiрного коня на скелю та розбився. Там, де його кров упала на землю, виросли ось такi тюльпани – символ пристрасного кохання.

– Сумна легенда. Я знаю дещо цiкаве про ще одну царицю степiв – сон-траву. Ти знаеш, чому сон-трава цвiте навiть тодi, коли температура повiтря – нуль градусiв?

– Справдi?! Я не знав.

– Коли в повiтрi нульова температура, усерединi квiтки вона становить вiсiм градусiв iз плюсом! І все тому, що чашечка квiтки – увiгнуте дзеркальце, яке збирае сонячне тепло.

– Це ж треба!

– Кажуть, якщо покласти квiтку сон-трави на нiч пiд подушку, можна побачити увi снi свою долю, – мрiйливо промовляе Люба.

Я повертаюся обличчям до неi. На мене дивляться прекраснi очi коханоi.

– Тобi не треба класти квiтку пiд подушку на нiч, – кажу iй. – Ми будемо разом завжди, до скону. Ти, я й наш степ.

Бачу ii вдячний теплий погляд, торкаюся ii губ своiми вустами.

– Можна я розплету твою косу? – питаю я й бачу подив у ii очах. – Нiколи цього не робив.

Люба повертаеться до мене спиною, я знiмаю гумку, звiльняю з полону блискуче волосся. Повiльно розплiтаю косу, насолоджуючись дотиком до шовку, який протiкае мiж пальцями. Занурюю пальцi обох рук у хвилi волосся, проводжу згори вниз, повертаю Любу до себе обличчям, припадаю до вуст.

Ми лежимо серед вiльного степу. Над нами колишеться море рiзнокольорових квiтiв, iхнiй запах, терпкий, п’янкий до нестями, зливаеться iз запахом дiвочого тiла, i ми кохаемося пiд широким i глибоким небом степу.




Елiна


Не знаю, як iншi, а я завжди чекаю весну. Зима в мене асоцiюеться iз завмиранням та сном усього живого, навiть iз депресiею, а весна – це завжди пробудження життя, зародження чогось нового й свiтлого. Щоразу е впевненiсть, що навеснi повиннi вiдбутися змiни, i обов’язково на краще. Цьогорiч ще на початку весни вiдчувалося напруження. З часом воно наростало, але все ще вiрилося, що то пiсля пережитого на Майданi. І вибухнуло все-таки! Надiя на те, що в мiстi все стихне, заспокоiться, луснула, як мильна бульбашка. На початку квiтня бойовики захопили обласне управлiння Нацбанку, та найстрашнiше те, що було захоплене примiщення СБУ, i в руках сепаратистiв опинилася зброя. Тодi ми бачилися iз Сашком чи не щодня. Сумнiви, що вiн не з наших, розвiялись у мене швидко. Вiн приеднався до мiсцевих активiстiв i разом iз нами розробляв плани, щоб придушити в зародку сепаратистський рух. Було розроблено кiлька варiантiв, але ми самотужки й без зброi не могли нiчого вдiяти. Попри все, ми залишались оптимiстами. Надiя була на ретельно розробленi плани звiльнення примiщень. Ми били в набат, зверталися до правоохоронних органiв, писали та iздили до столицi зi своiми пропозицiями, але завжди отримували вiдповiдь: «Збирайте iнформацiю. Чекайте». Лише тут, на мiсцi, усвiдомлювали, що чекати на те, що ситуацiя змiниться на краще сама собою, марно, але можна було припустити, що в Киевi був свiй план, i ми не могли його зiпсувати. Ми чекали.

Наприкiнцi квiтня близько трьох тисяч проросiйськи налаштованих людей захопили будiвлю Луганськоi облдержадмiнiстрацii, уже озброенi люди захопили обласне телебачення й прокуратуру. Першi блокпости з чоловiками в камуфляжнiй формi, озброеними, агресивно налаштованими, поставили крапку в надii. Нiколи не забуду те, як уперше побачила озброених сепаратистiв, якi роз’iжджали мiстом, моiм рiдним Луганськом, що зростив мене й де на свiт з’явилися моi дiвчатка. Схоже, вони одразу вiдчули себе новими господарями. Серце обливалося кров’ю, коли проходила повз блокпости, якi виростали на вулицях мiста, як гриби пiсля лiтнього дощу.

– Цей хаос повинен незабаром скiнчитися, – втiшала я себе.

Почалась iнтенсивна пiдготовка до референдуму. До останнього не вiрила, що вiн вiдбудеться. Була якась упевненiсть, що моi сусiди, земляки не поведуться на гнилу пропаганду про федерацiю, вiдокремлення чи приеднання до Росii, але я помилилася. Дворовi «ЦРУшники» подовгу засиджувалися на лав

Страница 15

ах бiля пiд’iздiв, жваво обговорюючи свое майбутне. Найчастiше доводилося чути таке:

– Нарештi зможемо вiльно розмовляти росiйською!

Це нiбито хтось колись iм забороняв!

– Гiрше вже не буде! Якщо буде федерацiя, то життя покращиться.

Що таке федерацiя, старi не знають, але в тому, що це краще, упевненi самi й iнших переконують.

– «Правий сектор» нашi хлопцi сюди не пустять!

Насправдi ж вони правосекiв не бачили, а про те, що я належу до ПС, не знають.

– У Росii як добре живуть пенсiонери! Он Крим приеднався, i пенсii тепер росiйськi отримують, а це вам не нашi копiйки! І нас приеднають до Росii, от тодi й заживемо!

Або ще й таке:

– НАТО в нас не буде! Ми цього не дозволимо. Киiв захопили бандерiвцi та фашисти, а до нас ми iх не пустимо!

І марно питати, що таке оте страховисько НАТО: усе одно не знають.

Кiлька разiв не витримувала, проходячи повз таких «розумникiв», по-доброму намагалася щось довести.

– Іди звiдси, куди йшла! – чула найчастiше. А коли продовжувала розмову, то виявлялося, що я донька бандерiвки – це вони про маму.

І тодi доводилося закiнчувати розмову на бiльш високих тонах, на що бабцi плювали менi вслiд i продовжували смакувати своiм «щасливим майбутнiм». Нехай у них на старостi бракуе мiзкiв, але дивувало те, що багато молодi також одержимi федерацiею або приеднанням до Росii. І на роботу хоч не потикайся – однi розмови про референдум.

– Люди! Одумайтеся! Блокпости з озброеними людьми – це вже недобрий знак! – волала я якось на роботi.

Усе марно. Мене нiхто не чув. Лише одиницi моiх знайомих били в набат: «Що робити?!» Таке ж запитання ставила я керiвниковi «Правого сектора» на Луганщинi, питала в Сашка.

Нiхто достеменно не знав вiдповiдi, а мiсто в той час скаженiло, божеволiло, сходило з розуму. Я була впевнена, що референдум не вiдбудеться, а якщо й буде, то бiльшiсть проголосуе проти розiрвання Украiни на частини.

– Надii на те, що люди не пiдуть на референдум, у мене вже нема, – сказала я розчаровано Сашковi.

– Якщо навiть вiдбудеться цей клятий референдум, то вiн нiчого не значитиме. Вiн буде визнаний недiйсним.

– Може, i так, але щось менi так тривожно на душi, – зiзналась я.

– Не каркай! Усе буде добре!

У той злощасний день я вранцi була вже у дворi. Бабцi, напевно, нiч не спали. Спозаранку виходили з будинкiв iз пофарбованим волоссям, червоними губами, з пудрою на обличчях, святково вбранi, у бiлих шкарпеточках та з усмiшками щастя.

– Зi святом! – казали менi замiсть вiтання.

– З яким?

– А ви не знаете? Та сьогоднi ж референдум! Донбас стане вiльним!

– Та чи знаете ви, що?… – я починала iм знову щось доводити, але натикалася на непробивну залiзобетонну стiну.

Складалося таке враження, що в нафталiновоi частини людей мiста невидима сила випила мiзки, на очi напустила пелену й надiлила такою силою, що стань я на iхньому шляху – знесуть, затопчуть i не помiтять. Я весь час працювала з людьми похилого вiку й добре до них ставилася, але зараз менi хотiлося пiдбiгти до бабцi, схопити ii за барки, труснути й прокричати просто в лице:

– Іди додому! Печи пирiжки дiтям, частуй цукерками внукiв. Чому не сидиться вдома?!

Пiзнiше, ближче до обiду, на вулицях стало бiльш людно: вийшла молодь i пiшла голосувати, iшли й люди середнього вiку.

– Мое рiдне мiсто збожеволiло, i це факт, – зiтхнула я й пiшла до дiтей.

– Мамо, ми пiдемо сьогоднi гуляти? – спитала в мене старшенька.

– Нi, донечко, сьогоднi мама буде вдома.

– Ти стомилася?

– Так.

– Дуже? – допитувалася Лiза.

– Так стомилася, що нема чим дихати, – ляпнула я й пiшла вмитися холодною водою, бо здавалося, що не лише лице пашiе, а горить усе всерединi.

У ваннiй довго плюхала в обличчя холодну проточну воду, аж поки лице перестало палати. Якби могла плакати, розревлась би.




Євген


– Ви справдi будете розраховуватися з роботи? – спитав Антон у нас iз Юрком, коли ми прийняли таке рiшення.

Антоновi було простiше, бо вiн працював сам на себе, роблячи ремонти осель та об’ектiв на замовлення.

– Якщо ми вирiшили захистити нашу землю вiд фашистiв, то не буде часу на роботу. Що, по-твоему, наразi головнiше? – спитав я в нього.

– Потрiбно щодня допомагати будувати укрiплення, блокпости, зараз тривае пiдготовка до референдуму, – сказав Юрко. – Незабаром люди проголосують за федерацiю, i ми не знаемо, що буде далi, але повиннi готуватися до оборони.

– Я з вами! – заявив Антон без вагань. – У Європу вони захотiли! А про те, що отруенi продукти з ГМО буде Європа постачати, мовчать. Там такi продукти нiкому не потрiбнi, тож киiвська хунта нам iх пiдсуне – iжте скiльки завгодно й не питайте потiм, чому дiти з вадами народжуються. А ще й у НАТО хочуть! Це щоб до Росii ближче пiдiбратися та розмiстити на Донбасi атомнi ракети. Потрiбна Украiна Європi, як п’яте колесо до воза! Росiя завжди була нам ближчою й рiднiшою за будь-кого. Бачите, захiднякам, якi завжди iздять туди на роботу, буде зручно без вiз, а нам яка користь вiд того? 

Страница 16

гаряче говорив вiн. – А ви чули, що вже домовилися з американцями та Європою про те, щоб шахти Донбасу затопити?

– Навiщо? – спитав я, бо ще не чув цiеi новини.

– Радiоактивнi вiдходи там будуть хоронити iз США та Європи! – пояснив вiн. – І це тi шахти, де працювали нашi дiди та батьки! Веселе ж нам життя готують фашисти!

– Сьогоднi мати розповiдала ще одну «приемнiсть», – сказав я. – Уже готова постанова про те, щоб частину наших зароблених грошей вираховувати на утримання правосекiв. Тож чи варто триматися на роботi, щоб годувати тих, хто готовий нас убивати за росiйську мову? Краще вже стати на захист своеi землi.

– Не буде вiдтоку всiх коштiв на Киiв – наш Донбас швидко розквiтне, – пiдтримав Юрко. – Ми вже не раз про це говорили. Скiльки в нас заводiв, шахт, яка промисловiсть, а живемо бiдно, бо все нами зароблене йде в столицю, щоб тих захiднякiв годувати. Ви уявiть, яке прекрасне життя буде в нашiй республiцi!

– А те, що отримують у Киевi, ще й розкрадуть! – додав я. – Не можна допустити перетворення Донбасу на вiйськову базу НАТО. Наш край може прекрасно обiйтися без киiвськоi хунти.

Мати пiдтримала мене, i ми з Юрком звiльнилися з роботи. Референдум у мiстi перетворився на справжне свято. У бiльшостi мешканцiв був пiднесений настрiй, бо вiрили в змiни на краще. Бiльшiсть проголосувала за вiдокремлення вiд Украiни – i це була перша перемога. Емоцii зашкалювали! Нарештi з’явилася надiя на краще життя. Увечерi на вулицях свято продовжилося. Молодь гуляла, i ми також. Одне лише наводило смуток i хвилювання – це Люба. Ми не зустрiчалися з нею тиждень. Вона посилалася на зайнятiсть на роботi, а я не знав, що думати. Можливо, вона уникае мене, бо я як не намагався ухилитися вiд розмов на болючу для неi тему референдуму та блокпостiв, усе одно вона в нас вiдбулася при останнiй зустрiчi.

– Як ти можеш вiрити у всю цю маячню з утворенням Новоросii?! – обурено сказала вона менi.

Я не мiг iй брехати, тож сказав правду про те, що пiдтримую i проведення референдуму, i створення Новоросii, бо далi жити при владi, яка розкрадае все, що заробляе працьовитий Донбас, яка хоче заборонити росiйську мову, я не хочу.

– Є iншi способи змусити працювати владу на народ, – сказала менi Люба. – Не влаштовуе щось, то iдь до Киева, збирай людей, мiтингуй, вимагай щось вiд влади, але Новоросiя – це мiф, створений для того, щоб розбити краiну на частини. Невже ти цього не розумiеш?

Я не розумiв i як доказ нагадав про Майдан, коли загинули люди й нiчого не домоглися. Люба багато говорила, доводила, а я не заперечував, лише вислухав ii.

– Подумай добре над моiми словами, – сказала вона на прощання.

Пiсля тiеi розмови ми ще не зустрiчалися. Я часто бував на блокпостах, допомагав iх споруджувати. Ми наповнювали пропiленовi мiшки пiском i складали iх бiля бетонних плит. Дуже не хотiлося, щоб Люба побачила мене саме там i знову торкнулася колишньоi розмови.

«Нi, не може бути, щоб вона не зрозумiла, що помиляеться, – запевняв я себе. – Ми поклялися бути завжди разом, i так буде».

Пiсля референдуму минуло ще кiлька днiв, а Люба все ще не зустрiлася зi мною.

«Дала час менi на роздуми», – вирiшив я.

Менi ii бракувало. Здавалося б, що мрii про краще життя наближаються, вони вже починають здiйснюватися, але повноти щастя не могло бути без моеi коханоi.

І я вирiшив дiяти. Моя задумка схожа на пiдлiткову, але був певен, що спрацюе в потрiбному напрямку.

– Мамо, я сьогоднi повернуся пiзно, – кажу матерi i йду з дому.

Тихий, спокiйний вечiр зустрiчае мене прохолодним вiтерцем. Напевно, незабаром буде дощ, i це дуже добре, бо не доведеться iхати на дачу поливати городину. Прямую в центр мiста, де вечорами у сквериках багато закоханих, а поблизу ятки з квiтами продають повiтрянi кульки, наповненi гелiем.

– Можете менi зробити десять кульок сердечками? – запитую продавчиню.

Дiвчина кидае на мене розумiючий погляд i вiдраховуе десять кульок.

– Тiльки менi потрiбнi до них довгi нитки, – кажу я.

– Зробимо!

І ось я пiд смiшки молодi крокую вулицями з кульками, якi пiдiймаються вгору й висять надi мною рожевою хмаринкою. Зупиняюся пiд вiкнами гуртожитку, де мешкае Люба, вiдпускаю довжину ниток так, щоб сердечки сягали другого поверху, i чекаю. Помiчаю, як вiдчинилося вiкно, з нього простягнута рука хапае за нитку, i кульки зникають у вiкнi одна за одною. Виглядае Люба, смiеться.

– Ну ти даеш! Ти ненормальний?

– Ага! Ненормальний! Виходь, я чекаю! – викрикую iй.

Люба у вiкнi зникае й за п’ять хвилин уже поспiшае до мене. Вiд неi приемно пахне парфумами, я цiлую ii в губи, вбираючи всiм своiм еством найприемнiший запах яблук.

– Дякую! – каже вона менi, i в таку мить я ладен не лише небо до ii нiг пригорнути, а й пiдстрибнути до нього.

– Тобi сподобався мiй подарунок?

– Стеля моеi кiмнати як рожева хмаринка, уся в сердечках, – усмiхаеться вона, i я милуюся маленькими ямочками на щiчках.

Ми знаходимо альтанку посеред п’ятиповерхiвок, сидимо там, я пригортаю дiвчину

Страница 17

до себе й вiдчуваю, яке воно насправдi – щастя. Цiлую ii уста, очi, шию, руки, шепчу нiжнi слова й боюся повернення до розмови про Новоросiю. Ми гуляемо вулицями й знову ховаемось у тiнь. Я клянусь у вiрностi й укотре освiдчуюсь у коханнi.

– Я теж тебе люблю, – шепоче Люба. – Я нiколи нiкого так не кохала.

– Ми створенi одне для одного й завжди будемо разом.

– Згодна, але не розумiю, як ми будемо разом, коли дивимось у рiзнi боки, – каже Люба, i все в менi завмирае. Здаеться, що я вже й не дихаю. – Закоханi мають не лише дiлити постiль, вони мають дихати одним повiтрям, стати частиною одне одного, проживати одне життя на двох. А як бути нам?

Я мовчу, бо розгублений i не знаю, що сказати, я лише впевнений у тому, що ми повиннi бути разом – i ми будемо, попри всi негаразди.

– Ти ж не думаеш, що мiж нами може стати стiна лише через рiзнi погляди на життя? – кажу я пiсля паузи. – Часто люди створюють родини й тодi, коли е повною протилежнiстю одне одному.

– То зовсiм iнше.

– Облишмо цю тему, – пропоную я. – Інодi ситуацiю треба просто вiдпустити, щоб вона розв’язалася.

– Не впевнена в цьому, – сумно каже Люба й просить провести ii додому.

– Може, ще погуляемо?

– Менi завтра вночi на роботу, удень хочу попрати. А коли тобi на змiну? Завтра? – питае вона.

– Нi, – кажу я.

Я не збрехав iй, просто промовчав про те, що з роботи вже звiльнився.




Елiна


На зустрiч Сашко прийшов з якимось незнайомцем.

– Знайомся, це Андрiй, – сказав вiн, – вони стоять у нашому аеропорту.

– Елiна, – подала я йому руку, i юнак ii потиснув.

Ми сiли на лiтньому майданчику в кав’ярнi, де вдень зазвичай було мало вiдвiдувачiв. Замовили каву та круасани, i, поки чекали замовлення, я поцiкавилася, чи не боiться Андрiй приiжджати в мiсто.

– Та поки що iздимо по кiлька осiб i все нормально. ДАІшники тримаються на своiх мiсцях, потрошку «доять» водiiв, мусорня стоiть неподалiк вiд сепаратистських блокпостiв, от лише не можу спокiйно дивитися на тi ганчiрки, що розвiсили замiсть украiнських прапорiв, – сказав Андрiй. – Як побачу, одразу руки чешуться, щоб зiрвати.

– А нiз-з-я! – засмiялась я.

Ми попили каву, трохи потеревенили, ми з Андрiем обмiнялися телефонами, i вiн побiг у справах.

– Чула про арешти, якi почалися? – стишеним голосом запитав Сашко.

– Так. Кажуть, що по блокпостах роздають списки прихильникiв единоi Украiни.

– І це, на жаль, правда. Є ще неприемна новина.

– Кажи вже, не тягни кота за хвiст.

– Уночi арештували керiвника Луганського осередку «Правого сектора». Тобi треба подбати про свою безпеку.

– Почалося! – зiтхнула я. Трохи подумавши, сказала: – Я не буду нiкуди тiкати з мiста. Це мое мiсто. Крапка.

– І готова щось корисне зробити для нього? – Сашко уважно дивиться на мене.

Я так i знала, що вiн приiхав у мiсто не просто так. Вiдчула вiдразу, що зараз щось видасть вагоме.

– Звичайно! – сказала я. – Що ти пропонуеш?

Сашко злегка нахиляе голову й боковим зором дивиться, чи немае поруч зайвих вух. Неподалiк сидить молода мама з дiвчинкою рокiв семи, вони iдять морозиво. Ще один чоловiк п’е газовану воду, i бiльше нiкого.

– Перше завдання таке: потрiбна кров, пiвлiтра, група третя, резус «мiнус». Зможеш зробити? Потрiбно термiново.

– Так, зможу, – упевнено вiдповiла я.

Таке завдання менi здалося трохи дивним. Можливо, це була перевiрка? Я не знала, але мала це виконати. На роботi зробити забiр кровi було надто ризиковано. У такий час ми багато чого не знаемо одне про одного, i я не була впевнена у своiх колегах. Із них я могла довiритися лише Наталцi, яка, як i я, була членом «Правого сектора». Ми вирiшили, що зробимо забiр кровi вдома. Донора шукати нам не потрiбно: у мене необхiдна група кровi. Я навiть подумала, що Сашко спецiально назвав саме таку групу кровi, бо знав мою й вирiшив таким чином мене перевiрити. Хоч би там як, я прийшла до Наталки зi шприцами та скляними банками з-пiд соку. Наталя брала в мене кров, i ми ii одразу пакували в стерильнi банки й обкладали кубиками льоду з холодильника. Коли все було готово, одразу подзвонила Сашковi, вiн приiхав i забрав кров.

– Зустрiнемось о шостiй вечора на старому мiсцi, – сказав вiн менi стиха в коридорi.

До вечора я не знаходила собi мiсця. Обдумувала все до дрiбниць. Було зрозумiло, що плануеться якась пiдпiльна робота, i я була готова до неi. Дуже кортiло спитати, чи насправдi хтось потребував кровi, чи то була лише перевiрка.

Менi було не шкода тих пiвлiтра, бо я майже не вiдчула нiчого, окрiм легкого миттевого кружляння предметiв навколо себе, але розумiла, що ставити зайвi запитання не маю права.

Прийшла на мiсце зустрiчi ранiше на чверть години, i, поки прийшов Сашко, мiй шлунок був схожий на акварiум: у ньому булькав десь лiтр випитоi мною газованоi води. Вiн не питав, де я взяла кров, лише сказав скромне «спасибi».

– ГУР[3 - [iii] (#_ednref3) ГУР – Головне управлiння розвiдки.] плануе створити мережу розвiдувально-диверсiйних груп, – Сашко одразу ошел

Страница 18

шив мене заявою. – Бажаеш приеднатися?

– Мiг би й не питати, – вiдповiла я, ледь стримуючи хвилювання.

– Тодi тобi потрiбно подбати про безпеку дiтей та рiдних.

– Батьки нiкуди не збираються виiжджати, iз Солею поговорю, дiтей вивезу в безпечне мiсце.

– Як тiльки дiти будуть вивезенi, одразу телефонуй. Група з п’яти осiб уже е, – сказав вiн майже пошепки.

– Я буду шостою?

– Можеш першою, – пожартував Сашко.

Як я не намагалася переконати Солю поiхати з дiтьми в Харкiв до моеi куми, вона не пiддалася на моi вмовляння. Тож я зiдзвонилася з кумою й наступного дня зранку поiхала з Луганська. З Іриною ми навчалися в однiй групi; коли народилася Лiза, то вона хрестила мою дитину.

Потiм Іра вийшла замiж i виiхала до Харкова. Вона одразу погодилася забрати дiвчаток на мiсяць до себе, бо ще була в декретнiй вiдпустцi.

– І тобi нема чого робити в Луганську, приiжджай i ти до нас, поживеш, поки все там стихне, – запропонувала кума.

Я подякувала й вiдмовилася. Того ж дня я поквапилася сiсти в потяг, щоб повернутися в Луганськ.




Євген


– Що нового чути? – спитав я в матерi за снiданком.

– Люди кажуть, що баптисти покидають Первомайку.

– Чому?

– Вони були проти проведення референдуму й створення новоi республiки, тож тiкають звiдси, – пояснила мати. – Їх багато в мiстi, i всi iдуть звiдси дружно.

– Значить, не вiрять у краще життя в нас?

– Значить, не вiрять. І не однi вони виiжджають. Багато сiмей iз дiтьми iдуть до Росii, щоб перечекати неспокiйнi часи.

– Однi виiжджають, iншi залишаються! – якомога бадьорiше сказав я матерi. – Ми ж iз тобою тут живемо й будемо жити. Чи не так?

– Так воно, Женю, так, – якось iз сумом промовила мама. – Але менi чомусь страшно, якось тривожно на душi.

– Не переймайся, усе в нас буде добре! Вiдсьогоднi ми проходитимемо вiйськове навчання.

– Додому коли прийдеш? Пiзно?

– Не знаю ще, але при нагодi зателефоную, – пообiцяв я матерi.

У днi навчання менi все-таки довелося збрехати Любi. Вона хотiла зустрiтися вдень, а я повертався додому о десятiй вечора, тож сказав, що буду з тиждень на роботi допiзна. На душi було гидко вiд брехнi, але втiшав себе тим, що трохи згодом усе iй розповiм.

І ось наприкiнцi травня я вже офiцiйно вступив до Великого вiйська Донського. Менi видали форму козакiв, кубанку, СКС.[4 - [iv] (#_ednref4) СКС – самозарядний карабiн Сiмонова.] Разом зi мною моi друзi. Юрковi форма до лиця.

– Тепер усi дiвчата будуть твоiми! – пожартував я.

– Отож! – радiсно сказав друг.

А ось Антоновi трохи не пощастило. Довго пiдбирали форму його розмiру, але на його широкоплечу статуру при низькому зростi було важко щось пiдiбрати.

– Не переймайся, – сказав я йому. – Бери таку, щоб у плечах була по тобi, а рукави та низ штанiв пiдшие моя мати.

Коли нарештi з формою все владнали, нас зарахували в охоронну роту й поставили в наряди для охорони складу зi зброею. Коли я нiс варту першоi ночi, то мене аж розпирало вiд гордостi.

«Тепер я стою на захистi не лише складу, а й свого краю», – тiшив себе думками.

Додому йшов у новенькiй формi дворами: не хотiв випадково зустрiти Любу. Вона все одно дiзнаеться, що я приеднався до козацького вiйська, i буде знову важка розмова. А поки я хотiв насолодитися новою формою й вiдчуттям гордостi за те, що маю прямий стосунок до захисту свого Донбасу.

– Вона мене зрозумiе, – раз у раз повторював я собi, – мусить зрозумiти.

Мама, побачивши мене у формi, розчулилась i розплакалась.

– Який ти в мене дорослий, Женю! – сказала вона, припавши до моiх грудей. – Я пишаюся тобою, але менi чомусь так страшно!

– Мамо, не розкисай! – сказав я iй веселим голосом. – Краще нагодуй свого воiна, поки я живу вдома, бо незабаром перейду на казеннi харчi.

– Як то?

– Я вступив до вiйська, тож буду жити в казармi, – пояснив мамi.




Лiто 2014 року





Елiна


Сашко при зустрiчi назвав адресу, куди я мала прийти по обiдi, та дав ключi.

– Познайомитеся мiж собою та з керiвником спецоперацii, – сказав вiн менi.

– Чому серед бiлого дня? – здивувалась я. – Маячити перед сусiдами?

– Там здавалася квартира для студентiв, тож нiчого дивного, коли туди прийдуть iншi хлопцi. Сусiди вже звикли до того, що там часто мiняються мешканцi, та й дiвчата заходять до студентiв, – пояснив вiн.

Не погодитися з ним було важко. Якби ми туди прийшли поночi, це викликало б бiльшу пiдозру, та й увечерi бойовики могли затримати «до виясненiя».

Я прийшла першою, за мною – п’ятеро хлопцiв. Останнiм зайшов до квартири статний чоловiк рокiв п’ятдесяти. Звичайна людина, непримiтна, яка нiчим не вiдрiзнялася вiд мiсцевих. Можливо, вiн i був луганчанином, але цього я не знала й не мала права знати. Чоловiк назвався Ігорем Максимовичем – це едине, про що ми мали знати. Вiн познайомився зi мною, хлопцiв, напевно, уже знав. Ігор Максимович роздав нам мобiльнi телефони та флешки, наказав одразу запам’ятати своi новi номери. Згiдно з його iнструкцiею ми могли для особистих потр

Страница 19

б використовувати своi телефони, цi ж були, як вiн сказав, «службовi».

– Свiй номер телефону я вам не повiдомляю. Можливо, буду телефонувати сам, але номер буде невизначений. Інформацiю будете передавати через зв’язкового, якого ви всi знаете. Самi розумiете, що у випадку провалу когось iз вас ви не маете права видати членiв своеi групи. Ось для цього ви до сьогоднi не знали одне одного й надалi не повiдомляете своiх прiзвищ, адрес i всього iншого.

З’ясувалося, що зв’язковим у нас буде Сашко. Я навiть не особливо здивувалась, коли дiзналася про це. З перших днiв його повернення в Луганськ у мене були здогадки, що вiн повернувся не просто так.

Далi наш керiвник розподiлив завдання. Загальне для всiх – збiр iнформацii, перехоплення донесень, розвiдка. Іван i Максим мали влаштуватися охоронцями на склад, Олексiй – записатися в ряди ополченцiв, щоб жити в казармi. Семеновi, Олеговi та менi було доручено збирати iнформацiю про кiлькiсть бойовоi технiки, мiсця ii перебування й ще багато чого. Наш керiвник надав ретельнi рекомендацii кожному з нас, наприкiнцi говорив про патрiотизм i вагомiсть виконання нами поставлених завдань.

– Пiдготовчий етап – два тижнi. Десь за мiсяць або трохи ранiше буде проведене перше оперативно-перевiрне, – сказав вiн. – Тож готуйтесь i починайте працювати. Наостанок нагадую: ретельно, до дрiбниць продумуйте своi легенди.

За моею легендою, я мала стати дачницею. Для цього я знайшла вдома кiлька пластикових вiдер iз подряпинами, аби не впадати в око. З такими багато жiнок iздять на дачi. Також знайшла кошик, бiлу хустку.

– О, нi! – сказала я, побачивши свое вiдображення в дзеркалi. – Злякатися можна! Мамо, у тебе знайдеться для мене капелюшок?

– Звичайно! А навiщо вiн тобi? У будь-яку спеку не носила головнi убори, а тут знадобився?

– Старiю, мамо, старiю! – усмiхнулась я.

Материн капелюшок личив менi, як коровi сiдло, але що поробиш? Я розрахувалася на роботi. На мое щастя, нiхто не вимагав вiдпрацювати два тижнi: люди виiжджали з мiста, тож нiяких запитань не виникло. Своiм домашнiм я не сказала, що звiльнилася, тож менi доведеться пiдлаштовувати свое дачне життя пiд графiк колишньоi роботи. Коли все було готове, зателефонувала Сашковi з нового номера й сказала, що можу iхати на дачу. Це було умовним сигналом про мою готовнiсть.

Уранцi ми зустрiлись iз Сашком.

– Тебе не впiзнати! – усмiхнувся вiн, побачивши мене в лiтньому сарафанi, капелюшку та з вiдрами.

– Вези вже швидше! – вiдказала йому й додала: – Штани все одно взяла iз собою.

Сашко привiз мене в селище Хрящувате, де були дачнi будинки. Вiн вiдчинив невеличкий будиночок iз бiлоi цегли, вiддав ключi.

– Це дача твоеi тiтки Люби, – пояснив вiн. – Вона поiхала до доньки в Росiю, тебе попросила доглядати за городом. Звiдси добре проглядаеться траса, тож рух технiки зможеш бачити.

– Усе ясно, – сказала я.

Сашко пiшов, поки не засвiтився перед сусiдами. Я полегшено зiтхнула. Не терпiлося почати виконувати завдання. Я вдягла фартух, вiдкрила воду й хотiла вже почати поливати городину, коли згадала, що не можна це робити вдень, коли пече сонце.

– Отак можна погорiти на дрiбницях, – дорiкнула собi.

Обiйшла дiлянку, роздивилася, що де росте. Скубнула за кучерявого чуба крiп – пахне приемно, пожувала його, огледiлася. На сусiднiй дiлянцi жiночка смикае бур’яни, тож пiшла знайомитися. Мене повиннi знати сусiди, щоб не виникало пiдозри, що тут ховаеться хтось чужий.




Євген


Нас перевели в казарми, i тепер менi стало складнiше спiлкуватися з Любою. Ми почали зустрiчатися рiдше, i щоразу я намагався уникати теми створення новоi республiки. Як би Люба не сприймала ii, але Луганська Народна Республiка вже проголошена – i це незаперечний факт. Тепер головним завданням е захист новоствореноi республiки, i я один iз перших, хто повiрив у неi й став на ii захист. Інодi думаю про те, що легко не буде, так просто фашистська влада не залишить у спокоi нашу республiку. Хто ж вiдмовиться вiд ласого шматка, яким е для них трудiвник Донбас? Кого ж тодi доiти, щоб наживатися? Але ми вистоiмо! У цьому впевнений не лише я, а й тi козаки, якi згуртувалися, щоб боронити мирне населення й нашу землю. Коли лягаю спати, тiшу себе надiею, що непорозумiння, якi виникли мiж мною та Любою, тимчасовi. Потрiбно набратися терпiння, i згодом, коли вона побачить справжне покращення життя в нас, а не на тiй частинi, де бандерiвцi та «Правий сектор» диктують своi права, Люба змiнить власнi погляди. У своiх мрiях я часто йду далi, туди, де в майбутньому ми одружимось i в нас народиться син. Не знаю чому, але хочу мати первiстка-сина. Напевно, тому, що такi бажання виникають майже у всiх чоловiкiв: мовляв, буду брати сина на риболовлю, куплю йому велосипед, навчу плавати. Я не е винятком. Не знаю, як би я спiлкувався з дiвчинкою, а от iз сином я б знайшов спiльну мову. У найпотаемнiших думках мрiю про те, як колись усе це скiнчиться i я буду розповiдати синовi про те, що одним iз перших став на захист Луганськоi

Страница 20

Народноi Республiки. Вечорами бiля його лiжечка я буду розповiдати про цi неспокiйнi днi, про СКС, про новеньку козацьку форму, папаху.

«Потрiбно попросити Антона зробити гарну свiтлину на згадку! – стукнуло менi в голову. – А ще краще – одну портретну, другу – де ми всi втрьох у формi та зi зброею».

А ще потрiбно обов’язково зробити якiсне фото мене поруч iз Любою. Колись, iз роками, коли ми змiнимося, будемо дивитися на цю свiтлину, згадувати нашi побачення, прогулянки вулицями й наш безмежний степ, який ми вiдстояли й зберегли.

Про своi намiри я сказав Антоновi, i вiн пiдтримав таку iдею.

– Фотки на мобiльнику – то чухня, – сказав вiн. – Я вам таке фото збацаю – закачаешся!

Коли нашi звiльнення збiглися в часi, ми сфотографувалися спочатку втрьох бiля казарми, а потiм кожен окремо на повний зрiст. Антон роздрукував свiтлини й роздав нам. На нiй усмiхненi та щасливi три козаки: посерединi Антон, якому довелося стати навшпиньки, щоб бути вищим, злiва Юрко з трохи сором’язливою як для чоловiка усмiшкою, а справа я. На свiтлинi, де я сам, я видався занадто серйозним, але так мало бути, бо на нiй я боець. Свiтлини мама одразу вставила в рамки й розмiстила в кiмнатi на столi.

Залишалося зробити фотографiю з Любою. За кiлька днiв потому ми з нею зустрiлися. Люба прийшла на побачення в темно-синьому з великими бiлими горохами сарафанi на бретельках. Лiтнiй одяг гарно облягав ii тонкий стан. Я подумав, що до такого вбрання краще будуть пасувати великi бiлi ромашки, нiж троянди, i купив iй чималий букет.

– Ти не проти зi мною сфотографуватися? – запитав я дiвчину.

– Іти до фотоателье? – Люба невдоволено поморщила лоба. – Я не люблю туди ходити.

– Нi, я подзвоню Антоновi, вiн пiдiйде й зробить знiмок, поки ще не стемнiло.

– Тодi згода! – кивнула головою Люба.

Я зателефонував друговi, i той швидко пiдiйшов до нас.

– Потрiбно вибрати цiкавий фон, – сказав вiн.

– Давайте сядемо у скверi на лавцi, позаду будуть пiдстриженi зеленi кущики, – запропонувала дiвчина. – Менi здаеться, що буде непогано.

Ми погодилися. Знайшли лавку, я сiв поруч iз Любою, вона прихилилася до мене, я обняв ii за плечi.

– Трохи нижче квiти! – по-дiловому скомандував Антон. – Ось так добре! Усмiхаемося! Раз! Ще раз! Щирiшi усмiшки! Ще раз клац! Здаеться, непогано.

Утрьох ми одразу пiшли роздрукувати свiтлини. За десять хвилин я й Люба отримали по фотографii. Я дивився й не мiг вiдiрвати очей. На свiтлинi моя кохана: очi широко розплющенi, мила усмiшка, ямочки на щiчках, товста коса перекинута наперед i великi ромашки, якi вона нiжно притискае до грудей.

– Нiби непогано вийшла, – сказала Люба. – Коли пiду до фотографа, нiколи не вийду добре, а ось так спонтанно нiби непогано.

– Ти справжня красуня! – сказав я з неприхованим захопленням.

– Хто ж фотографував! – вставив Антон.

Зателiнькав мiй мобiльник: телефонувала мама. У неi пiдскочив тиск i стало зле.

– Менi потрiбно йти додому, – сказав я. – Мама захворiла, треба викликати швидку. Любо, може, пiдеш зi мною? Познайомишся з мамою.

– Знайшов час для знайомства. Людинi зле, тож поспiшай додому.

– А ти? Я мушу тебе провести.

– Я проведу! – визвався друг.

– Добре, – погодився я. – Тiльки дивись менi! – показав йому кулак.

– Усе буде ок, друже! – усмiхнувся Антон.

Мама вже встигла викликати швидку, i я прибiг додому в той час, коли чоловiк у бiлому халатi пiднiмався до нас сходами. Мамi зробили укол, дали таблетки – i стан ii незабаром нормалiзувався.

– Іди у свою кiмнату, – сказала мама, – менi вже набагато краще.

– Це моя дiвчина, – сказав я, показавши свiтлину. – Їi звати Люба.

– Яка гарна! Справжня красуня, – сказала мати. – Коли нас познайомиш?

– Скоро, – пообiцяв.

Фотографiю Люби я вставив у рамку, повiсив над своiм лiжком.

«Коли в нас будуть дiти, вони будуть схожi на свою маму, – думав я, засинаючи. – А наш син пишатиметься своiм батьком».




Елiна


Як добре, що я встигла вивезти з мiста дiвчаток! Другого червня вили сирени, наводячи жах на мiстян, над мiстом кружляли нашi лiтаки СУ-25, гелiкоптери, ревли двигуни винищувачiв. На землю Луганська прийшов Армагеддон. Розриви ракет здавалися до нестями гучними, люди панiкували, бiгли хто куди: у пiдвали багатоповерхiвок, у своi квартири, забiгали в магазини. Нiхто достеменно не знав, куди будуть спрямованi удари. За моiми припущеннями, то була пiдтримка наших прикордонникiв, якi стояли на околицi мiста. Та коли почулися розриви десь у центрi, я вже не знала, хто й по кому стрiляе. Як усе стихло, мiстом миттево розлетiлися чутки про те, що украiнський лiтак обстрiляв мирне мiсто, а саме – примiщення будiвлi облдержадмiнiстрацii. Повсюди говорили про застосування касетних бомб. Переглянувши в Інтернетi новини украiнських каналiв, почула зовсiм iншу версiю: стрiляли мiсцевi ополченцi з ПЗРК[5 - [v] (#_ednref5) ПЗРК – переносний зенiтно-ракетний комплекс.] по лiтаку – i ракета влучила в гарячий кондицiонер на будiвлi. Мiсцеве телебачення одразу

Страница 21

пiдхопило вигiдну iм версiю, i потоком полилося з телеекранiв про звiрства укропiв. Наступного дня моiм батькам повiдомили, щоб не виходили на роботу.

– Елiнко, що тепер буде? – ледь не плакала мати. – Як жити в такому пеклi?

– Виiжджайте з мiста.

– Нi, це неможливо, ми не можемо покинути квартиру. Це жахiття незабаром скiнчиться. Чи не так?

Я не знала, що сказати, тому довелося ii втiшати й запевняти, що насправдi незабаром усе стихне. За день пiсля обстрiлiв авiацiею я знову поiхала на дачу.

Якщо так пiде далi, то з мене вийде справжня дачниця. Це я так жартую, хоча насправдi на дiлянцi нема вже жодноi зiлинки, а я мушу тут стовбичити, щоб усе навколо бачити. Тож беру сапку й розпушую землю в мiжряддi. Частенько зранку збираю огiрки, рву зелень i iду в Луганськ на ринок. Можна й дорогою щось цiкаве помiтити, i серед базарникiв почути. Інодi приношу додому городину, i тодi мама починае менi дорiкати.

– Навiщо ти це купуеш? Можемо обiйтись i без зеленi. Люди тiкають, бо он як гримить за мiстом. Що будемо робити, коли нас почнуть обстрiлювати?

– По-перше, не панiкувати, – кажу iй спокiйно, так, нiби злякано не здригаеться мiсто вiд вибухiв i все, як ранiше. – По-друге, ви ж нiкуди не збираетеся виiжджати, тож закатуй, мамо, баночки з огiрочками на зиму, згодяться.

– Допоможеш iз консервацiею?

– Звичайно!

За пiвгодини мама вже вiдсторонюе мене вiд такоi нудноi роботи: розбитi двi банки, зiпсована кришка. І це ненавмисне!

– Як завжди! – зiтхае мама, спостерiгаючи, як я збираю склянi друзки.

– Вибач, я не хотiла. Сама не знаю, як воно вийшло.

– Руки не звiдти виросли, – незле дорiкае вона менi.

– Яку зробили батьки, така й дитинка вийшла, – удавано зiтхаю я й розводжу руки в сторони.

– Іди вже! Поклич Солю, нехай вона накладае в банки зелень та огiрки, а все iнше сама зроблю.

Соля, як завжди, зачинилась у кiмнатi й щось скрипить на скрипцi. Вона мовчки кладе iнструмент на стiл, робить це так, нiби в ii руках найцiннiша рiч у свiтi. Я жодного разу не торкнулася скрипки. Менi здавалося, що вiзьми я ii в руки, то не тiльки смичок переломиться, а й струни порвуться. Соля йде на кухню, де на шести квадратних метрах нiде розвернутися й паруе так, як у банi.

До нестями хочу почути голоси моiх пташеняток! Телефоную Іринi, вона втiшае:

– Не хвилюйся ти так, дiвчаткам у нас подобаеться. Ходимо гуляти в парк, на атракцiони, воджу iх у кафе, на дитячi майданчики.

– Дякую тобi, Іринко!

– І тобi нема чого там робити. Приiжджай до нас, якось потiснимося, знайдемо тобi мiсце. Перечекаеш обстрiли й тодi повернешся.

– Спасибi за запрошення, але справдi я не можу приiхати. Дай слухавку Лiзi.

– Альо! – чую тоненький рiдний голосочок, i щемом наповнюються груди. – Хто це?

– Лiзонько, пташечко, це твоя мама. Як ти там, сонечко?

– Добре. А коли ти до нас приiдеш?

– Незабаром, моя ластiвочко. А як там Мариночка?

– Вона мене не слухаеться, – жалiеться Лiза. – Не хоче сама застiбати босонiжки, каже, що не вмiе, а я знаю, що може, але не хоче.

– Ти iй допомагай, ти ж старшенька.

– Я iй так i кажу, але вона все одно не слухаеться, каже, щоб не командувала.

– Можеш дати iй слухавку?

– Даю.

– Мамо, я скучила за тобою! – чую одразу вiд молодшоi доньки.

– Я також сумую за вами, – кажу iй. – Мариночко, ти повинна слухатися Лiзу й не сваритися з нею. Зрозумiла?

– Ага. Буду слухатися. Тодi ти приiдеш за нами? Я хочу додому!

– Донечко, я незабаром приiду, але ти, будь ласка, будь чемною дiвчинкою.

– Буду! – обiцяе маленький неслух.

Я кажу кумi, що незабаром заберу дiтей, хоча ще не знаю, куди iх прилаштувати, бо сюди привезти не можна. Лягаю на лiжко, зажмурююсь – i моi пташенята стоять перед очима. Дiти схожi на мене, i це добре. І не тому, що вважаю себе гарною, а тому, що вони не будуть щоразу нагадувати менi про своiх батькiв. Кожного чоловiка, вiд якого народила дитину, я кохала, а зараз розумiю, що е незграбою не лише на кухнi, а й у життi. Навколо стрiляють, на вулицях блокпости, п’янi люди зi зброею, а жоден iз них не зателефонував, не поцiкавився долею своiх дiтей. Цiкаво, де вони зараз? На чиему боцi? Лишились у мiстi чи дременули звiдси? І чому я iх згадала? Кажуть, що таке бувае, коли про тебе хтось думае. Можливо, i так, але вони не вартi навiть того, щоб про них згадувати, хiба що варто подякувати за тих пташенят, якi сумують за мною й чекають на мене.




Конец ознакомительного фрагмента.



notes


Примечания





1


[i] (#_ednref1) Деннородженi – народженi в один день того ж мiсяця та року (авт.).




2


[ii] (#_ednref2) Агломерацiя – компактне скупчення населених пунктiв.




3


[iii] (#_ednref3) ГУР – Головне управлiння розвiдки.




4


[iv] (#_ednref4) СКС – самозарядний карабiн Сiмонова.




5


[v] (#_ednref5) ПЗРК – переносний зенiтно-ракетний комплекс.


Поделиться в соц. сетях: