Читать онлайн “Примари Пустомитського болота” «Василь Тибель»

  • 01.02
  • 0
  • 0
фото

Страница 1

Примари Пустомитського болота
Василь Тибель


Ми нiколи не задумуемося про те, що наш свiт дуже крихкий. Можливо, десь iз глибин Космосу до нас летить смертоносний уламок космiчного льоду, який може стерти все живе на Землi. Про те, що вбивчий снаряд уже запущено, знае тiльки древня цивiлiзацiя, яка живе у пiдземеллях й намагаеться зарадити лиху. Але орден «Чорних саламандр» прикладае неймовiрних зусиль, аби нiхто не вiдвернув трагедii. Здаеться, сплановано все i планетi не минути катастрофи, але iнколи долю людства змiнюють дiти. Чи зможуть двое школярiв уникнути смертельноi загрози, яку несуть в собi жорстокi змовники? Чи вдасться Миколцi i Васильку разом iз товаришами змiнити долю планети? А почалося все iз розритоi могили мiфiчного царя… Автор – лауреат премii iм. Миколи Лукаша; дворазовий дипломант i лауреат Мiжнародного лiтературного конкурсу «Коронацiя Слова» в номiнацii проза.





Василь Тибель

Примари Пустомитського болота





Пролог. Змова


Тяжкi дощовi хмари чiплялися за верхiвки сосен i вiд того з них хвилями сипав дощ.  Лiсова дорога  розкисла так, що перетворилася на суцiльне мiсиво, та ляпавиця й не думала кiнчатися. У лiсi темнiло. Не дивлячись на пiзню пору, мжичку й холод, в’язкою стежкою йшло двое людей. Закутанi в чорнi плащi, вони видавалися привидами. Обличчя подорожнiх закривали темнi каптури. Пройшовши лiсом добрячий шмат дороги, вони зупинилися перед цегляною огорожею, що стала iм на шляху.  Попереду, в сутiнках виднiлись розвалини старого монастиря; якi в таку пiзню пору на звичайних людей наводили б жах, але, схоже, нашi мандрiвники були не з боязких. Перший, вищий на голову за свого попутника, пiдозрiло оглянувся довкола й, обiйшовши зачиненi ворота, ступив у вилом, певне вiдомий тiльки йому. Другий шмигнув слiдом  за ним. Простуючи вглиб, по зарослiй стежцi, вони пiдiйшли до занедбаного кладовища. Крадькома озираючись, пiзнi подорожнi наблизилися до склепу iз похиленим хрестом. Позеленiлi вiд дощу й часу кам’янi стiни могильноi споруди стояли зарослi бур’яном. Із одного боку чорнiв отвiр. Не довго думаючи, вiдважнi мандрiвники пiрнули  в чималу дiру i, майже, наослiп ступили на гвинтовi сходи.  Внизу, десь  попереду, пробивалося тьмяне свiтло. Спустившись ще трохи, вони потрапили в досить просторий схрон, яскраво освiтлений факелами. Посеред склепу стояв круглий кам’яний стiл, навколо якого гуртувалася купка людей у таких же, як i в прибулих, темних каптурах. Перше враження було, що тут зiбрався гурт монахiв на вечiрню молитву, проте облич нiхто й не думав вiдкривати, а тим паче молитися – скорiше, тут пахло змовою.

– Здаеться, зiбрались всi, – промовив один iз змовникiв, коли до них приедналася наша двiйка. – Можна розпочинати!

До столу вийшов широкоплечий каптурник i пiдняв, щоб привернути увагу, лiву руку. Усi схилися в пошанi.

– Я, Великий Магiстр, прибув сюди, попередити всiх братiв ордену – час наближаеться! Скоро «Чорнi саламандри» стануть володарями свiту. Земля наступного лiта потрапить у пояс астероiдiв. Минула зустрiч iз цим поясом привела до загибелi динозаврiв. Нове побачення буде набагато жахливiшим. Один iз астероiдiв влучить у Мiсяць.  А вже те, що залишиться вiд супутника впаде на Землю. Це спричинить такi руйнацii, яких планета Земля ще не знала.  Метеорити – Чуксулуб[1 - Чуксулуб – назва кратера на пiвостровi Юкатан, у Мексицi. Дiаметр кратера 180 км i глибина 900м. По версii вчених, саме цей кратер залишив метеорит, що знищив динозаврiв, 65 млн. рокiв тому.] у Мексицi й Бовтиський[2 - Бовтиський – кратер в самому центрi Украiни бiля села Бовтишка, Кiровоградськоi областi. Дiаметр 20 км. Науковцi сходяться на думцi, що два метеорита впали одночасно.], на Украiнi, вiд яких загинули динозаври, виглядатимуть, у порiвняннi iз уламками Мiсяця, якi впадуть на Землю –  тенiсними м’ячиками. Такого збiгу ми чекали шiстдесят п’ять мiльйонiв рокiв. Завадити цьому зiткненню можуть тiльки «Бiлi саламандри», за допомогою нового «Джерела Мi», яке вони завчасно збудували на Мiсяцi. Проте iхне «Джерело» нiчого не варте без «Каменю», хiба збивати грушi в саду дiда Охрiма.

Хтось iз присутнiх улесливо хихикнув. Каптурник грiзно глянув у бiк веселуна. В склепi знову запанувала тиша – тiльки сопли пiд темними вiдлогами. Широкоплечий продовжував далi:

– Земляни, поки що, не бачать «Вказiвного пальця» – великого астероiда, що наближаеться до Мiсяця. Вiн закритий тiнню вiд Юпiтера, а коли помiтять – зробити вже нiчого не зможуть, iхнi технологii безсилi. «Бiлi саламандри» намагатимуться зупинити катастрофу. Ми повиннi, за будь-що, завадити iм. Старий цар Саламандр, коли втiкав вiд нашого гнiву до землян, забрав  «Каменя» i надiйно його заховав. Але люди не вмiють зберiгати таемниць, вони все записали в «Одкровеннi». Кiлька днiв тому з Мiзинського[3 - Восени 1907 року на подвiр'i козака Кошеля з села Мiзин було знайдено великi кiстки. Новина швидко поширилася i зацiкавила археологiв. Як з'ясувалося згодом, тут знаходилося поселення давнiх людей (

Страница 2

романьйонцiв доби пiзнього палеолiту)…] музею нашi брати викрали артефакт, якого нам недоставало – мамутовий бивень iз нанесеною на ньому  картою. Тут е написи, якi ми розшифрували за допомогою «меандрового орнаменту»[4 - Меандровий орнамент – декоративна звивиста лiнiя, що е неперервною i формуе мотив, що повторюеться. Меандр був особливо популярний у стародавнiй Грецii, де використовувався для прикрашання архiтектурних елементiв, у мозаiцi, для прикрашання посуду. Меандри вважають про-свастикою iндоевропейцiв.Одне з перших у свiтi зображень меандру вiдоме з кiстяного браслету, знайденого пiд час дослiдження палеолiтичноi стоянки поблизу села Мiзин Коропського району Чернiгiвськоi областi. Датуеться 18 000 р. до н. е.]. Згiдно iз цим текстом «Камiнь» заховано в могилi царя. Залишилося тiльки ii знайти. Тодi цим м’якотiлим, хутряним ящiркам, iз iхнiми дурнуватими законами – любовi до всiх, уже не допоможе навiть захисний щит, яким вони вiдгородилися вiд нас. Вiн зникне пiсля  «Великого зiткнення» i ми зможемо спокiйно захопити iхнi пiдземнi мiста. Коли знищимо «Бiлих саламандр»,  тодi поставимо й iншi свiти на колiна. Увесь Всесвiт належатиме «Чорним саламандрам»!

– А що буде з людством? – пролунало несмiле запитання з темного  кутка.

– Доля людства нас не хвилюе. Нас цiкавлять тiльки «Бiлi саламандри» й iхне «Джерело». Усi зрозумiли! – пiдвищив голос головний каптурник.

Темнi плащi покiрно схилили голови.

– Я найбiльше покладаюсь на вас, брате Вiт, –  продовжував старший, звертаючись до високого каптурника, що прибув останнiм. –  Ви повиннi знайти надiйних людей i «науковця», який  змiг би знайти могилу. Саме на цiй мамутовiй кiстцi зашифроване мiсце поховання знаменитого Царя Саламандра. А ось  мiдна таблички з клинописом, вона слугуватиме ключем до шифру на пультi керування земним «Джерелом Ze». Проте нам недостае iншоi частини коду, друга табличка, згiдно старинних текстiв, знаходиться в хранителя «Одкровення», десь тут в монастирi. Ви повиннi ii дiстати!

– Так, Пане! Надiюсь, не пiдведу Орден i Великого Магiстра. – У глибокому поклонi зiгнувся темний плащ. – Я знаю одного професора археологii, що брав участь у розкопках пiд Мiзином. Саме звiдти нашi достойнi брати привезли цей артефакт, – вiн указав на помережену насiчками масивну кiстку, що лежали на столi. – Думаю, вiн зможе розшифрувати написи й знайти могилу «Царя».

– Вiн наша людина?

– Нажаль, нi.

– Тодi, я думаю, ви знаете як дiяти – пiсля справи, нiяких свiдкiв! А поки передайте це науковцю i  не шкодуйте грошей. Я знаю, цi вченi сидять голi, як церковнi мишi. – Широкоплечий передав пожовтiлу кiстку з орнаментом i мiдну пластину для високого каптурника.

– Дiйте, часу в нас обмаль!  І хай збудеться «Одкровення»! – останнi слова вiн вимовив владним гучним голосом.

Усi каптури схилили голови й, пiдiйшовши до столу, поклали на нього руки, потiм стали щось булькотiти на незрозумiлiй мовi. Дiйство нагадувало шаманськi заклинання, для повноти картини недоставало тiльки барабанiв i великого багаття.




Частина перша





Роздiл 1. Ранковi туристи


На сходi сiрiло, проте численнi пернатi мешканцi узлiсся вже давно прикинулися. Нiби тоненькими золотими нитками, вони мережили своiми голосами передсвiтанковий туман. Тиша наповнювалась щебетанням, токуванням, потьохкуванням. Цi рiзноголосi спiвуни змагалися за право найкраще й найгучнiше зустрiти ранкове сонце. Та яких не докладали зусиль: зяблики, жайворонки й соловейки –  перемога все ж була за  сороками. Їхне рiзке, нестерпне й надоiдливе скрекотiння перекривало всi звуки пробудженого лiсу. Сорочу сiм'ю стривожив невеликий гурт людей, що продирався в ранковому туманi крiзь заростi терну, до високого пагорба. Цей  горб височiв бiля самiсiнького лiсу, над болотом. З одного боку вiн пiдпирав поросле чагарником  узлiсся,  а iншим, пологим, лягав на широке поле, розквiтле жовтим пахучим люпином. Подорожнi йшли, вiдганяючи гiлками писклявих комарiв, що покинули своi вечiрнi сховки й з радiстю накинулися на таку ранню здобич.

Ранкових туристiв було трое – усi вдягненi в захиснi комбiнезони й нав'юченi здоровенними рюкзаками. Попереду йшов високий худорлявий бородань, вiн спирався на кайло, нiби на  цiпок. Провiдник час-вiд-часу зупинявся, дiставав iз планшетки пом’ятий клаптик паперу й звiрявся з компасом, прилаштованим до часiв. Двое iнших були кремезнiшi. Особливо вирiзнявся середнiй:  голова начисто поголена,  вкрита потом,  навiть голоднi  комарi не наважувались сiдати на неi, не дивлячись, що  здоровань  був без шапки. Виглядав здоровило наймолодшим. Лице його перетинав  вузький шрам, який вiд напруги багрянiв i надавав обличчю страхiтливого вигляду. Інтелект, майже, не просвiчувався з-пiд його важкого погляду. Вiд тяжкоi ношi вiн важко дихав; нижня губа парубiйка постiйно вiдвисала, а  з вiдкритого рота красувався один, занадто довгий зуб, певно, наслiдок неправильно сформованого прикусу.

Замикав дивну ранкову команду чолов’яга, з хитрим колючим поглядом.

Страница 3

Вiн вiв себе якось пiдозрiло – увесь час озираючись навкруги. Чолов’яга виглядав досить мiцним, коренастим, хiба трохи накульгував.

– Довго ще йти? – тоненько пропищав середнiй. Голос здорованя не гармонував iз його зовнiшнiстю. При майже двохметровому зростi й широченних плечах, очiкувалося громового голосища, та запитання пiлiгрима видалося комариним писком.   –  Може перекур?

Рюкзак у мандрiвника був найбiльший, зрозумiло що вiн не хотiв продовження маршруту в такому темпi.

– Чвалай! – огризнувся заднiй, що мало не наштовхнувся на молодика.

– Уже не довго. Здаеться менi, ось на тому мiсцi потрiбно зупинитися! –  Бородатий знову вийняв клаптик  паперу зi схемою-планом, покрутив у руках i вигукнув, вказавши рукою на схилену вербу:

– Так, стаемо  тут! Привал!

Команда дружно зупинилася на порослому чагарями, похилому боцi пагорбу. Усi радо скинули свою тяжку ношу. Бритоголовий клацнув запальничкою i з насолодою втягнув у себе ядучий цигарковий дим. Коли видихнув – диму було стiльки, нiби шляхом проiхав  мотоцикл. Бородатий, тим часом, усе вертiв свiй пожмаканий клапоть.

– Так i е, ми на мiсцi! Он там джерело, а зверху, над нами, залишки земляного валу.

Із самому низу, широкого, посiченого невеликими ярками пагорба, струменiла тонесенька цiвочка води.  Народжувалось джерельце на днi найглибшого яру, що зарiс буйною зеленню. До ключа вела ледь помiтна стежина, а над самим струмком звисала стара верба, полощучи вiття в холоднiй водi.  Навколо, трохи вверх вiд джерела, то тут, то там були викопанi ямки. Деякi iз них були давнi, вже зарослi травою, а iншi темнiли свiжо копаною землею.  Сам струмок нагадував невеликий вулкан, що безперестанно викидав дрiбнi пiщинки iз глибинних шарiв землi.

Лисий здоровило викинув недопалок у кущi, а сам пiшов до джерела. Вiн припав навколiшки бiля кринички й почав похапцем гамувати свою спрагу.

– На, вiзьми кварту, дурню, а то пiсля твого рила вже нiкому пити не схочеться! – Кульгавий жбурнув у воду  залiзний кухоль для свого компаньйона. Той побурчав незадоволено, та слухняно взяв посудину, наповнив ii й осушив одним махом.

– Ух! Бр-р-р! – Фиркнув вiд задоволення стрижений наголо, виливши залишки води iз кварти собi на голову. – Холодна!

– Це, безперечно, тут! – Їхнiй провiдник крокував по пагорбу навколо джерела, тримаючи карту перед собою й розмiрюючи землю кроками.

– Професоре, нiчого тут уже немае. Якщо щось i було, то його давно вирили, он скiльки землi перекинуто. Дарма ми сюди припхалися.

Кульгавий сплюнув крiзь зуби й штовхнув спересердя ногою свiжонасипаний грунт назад у шурф, що розкривав свою земляну рану недалеко вiд джерела.

– Нi, шановнi, копали кругом, а там, бiля пiднiжжя, нiхто не копав. Усi думали, що могила, як на скiфських курганах – на вершинi пагорба, тому й рили там. Але найдревнiшi люди, не ховали предкiв, вони спалювали прах, ось де загадка. Проте  згiдно легендi записанiй в «Одкровеннi», легендарного царя саме поховали й поховали бiля пiднiжжя кургану. Я довго шукав цей курган i, лише, коли звiрив вiдтиски iз мамутового бивня, iз картами геодезичних супутникiв, якi витяг iз Інтернету – то помiтив – такий курган серед болiт i цiлковитоi рiвнини, розташований саме тут. Нам просто повезло, що я розгадав цей детальний план. Гляньте на старовинну карту i текст. – Професор витяг iз футляра й потряс перед напарниками здоровенною пожовтiлою кiсткою iз вирiзаним на нiй зображенням. – Лiтери тут трохи невиразнi – пройшло ж бо, майже, двадцять тисяч рокiв, але я змiст розшифрував, та й мiсцевiсть дуже добре вiдтворена, як на мапi.  На цьому мамутовому бивнi записана легенда про Царя Саламандра i його народ. Саме тут зашифрований i план його поховання. Я все вже розрахував, треба тiльки план прив’язати до мiсцевостi. Дивiться, единий пагорб на абсолютнiй рiвнинi – ось вiн цей пагорб, далi  знак води – джерело. Це знак сонця, а на захiд вiд нього записане слово  «с а л а м а н д р». Дев’ять лiтер. Припустимо, це мiра довжини, а у найдавнiших народiв такою мiрою  були – звичайнi кроки. Вiдмiряемо вiд джерела. Тут далi по плану мiтка, пiдвищення, можливо, ранiше був камiнь, ми замiнимо його на кiлок. Яка ж була в нього висота? Знизу три риски схожi на чайок, або долоня з вiдставленим пальцем. Ще римляни позначали так цифру 5, допустимо, що i в найдавнiших письменах вони позначалися так само. Три п’ятiрки – це або 555, або, коли додати -15. Висоту можна вимiрювати в лiктях, це досить багато. Стiйте, а можливо вони вiдмiряли просто розмахом пальцiв.

Вiн заходився на землi вiдмiряти пальцями вiдстань. Попутники дивились на нього, як на звихнутого дивака. Тим часом бородань закiнчив вимiри й радо потер руки.

– Друзi, ми на правильному шляху. Тепер нам залишилось визначити час. Цей знак – вiн тикнув на якiсь риски на пожовтiлiй кiстцi, – в  давнину означав сонцестояння, тобто 22 червня. Але не все так просто, ось значок змii, тобто змiщення на кiлька днiв назад. Справдi, так i е, знову застосуемо три п’ятiрки. Додамо п'ятн

Страница 4

дцять днiв. Виходить шосте липня – тобто iз днем ми вгадали, сьогоднi шосте. А от котра ж година? Звичайно, тодi нiяких годинникiв не було. Чекайте, чекайте, ось це, зображення бiля яру чимось нагадуе мiсяць. Справдi, сонце вже на небi, а мiсяць ще не зайшов. Глянемо в календар, о котрiй годинi заходить сьогоднi мiсяць? – Вiн порився в кишенях i дiстав блокнота. –  О шостiй. Чудово. Сонце пiднiметься, й укаже тiнню вiд палицi мiсце де копати.

– Добре, ти в нас професор, а нам поденно треба платити. Можемо й земельку покидати. – Весело пiдморгнув компаньйону старший iз найманцiв. Вiн мало що розумiв iз розрахункiв професора, проте слiдкував за ним iз розкритим ротом.

– Дев’ять сажнiв вiд джерела на захiд. Забити кiлок висотою п'ятнадцять вимiрiв пальцiв, або шiсть лiктiв, i в шiсть годин, шостого числа…  Не дуже приемне поеднання для початку. – Записував своi розрахунки бородань, тримаючи планшетку на колiнi.




*** [5 - Малюнок зображений на бивнi мамонта iз Мiзинськоi стоянки]







Карта вирiзана на бивнi мамонта iз Мiзинськоi стоянки.



– Не треба мiстики, Професоре. Кажи де копати! – Кульгавий виплюнув кусочок гiлочки, яку до того жував замiсть жуйки.

– Нам, до шостоi години потрiбна жердина, – звернувся до колег Професор.

Громило зi шрамом, втамувавши спрагу, лежав на пригiрку й пiдставляв свое перекошене лице пiд променi вранiшнього сонця. Промiнцi вiдбивалися в порослiй осокою воднiй гладi безмежного болота, яке розкинулося вдалинi за пагорбом, i приемно лоскотали примруженi очi молодика.

– Зубе, iди-но вирубай жердину! Та зрубай кращу! Уже половина шостого й нам потрiбна мiтка.

Голомозий Зуб невдоволено пiдвiвся й неквапно пiшов до заростiв. Вiн довго вибирав пiдходящу деревину. Врештi примiтив найвищу берiзку, що росла посерединi невеликого гайку, в болiтцi. Кремезень заходився рубати, та берiзка була гнучка, вигиниста й не пiддавалася дроворубу. Дерева навколо неi росли густо, й не давали Зубу розмахнутися як слiд. Тодi вiн почав тягнути з усiеi сили скалiчене дерево. Тупа сила перемогла, й здоровань, смиконувши з останнiх сил, вилетiв iз острiвка прямо в калюжу, тримаючи в руках пiдрубане дерево. Переляканi жаби, були вихлюпнутi зi своеi домiвки разом iз мулом, широким задом Зуба.

– Ги-ги-ги! Ну й тупак. Чого ти полiз у хащу? Не мiг скраю зрубати? – зареготiв своiм тяжким басом  кульгавий.

– Адмiрале, ти ж менi  казав, вирубай кращу, – виправдовувався Зуб.

– Нiчого тобi не можна доручити. Дай сюди сокиру! – той, кого голомозий назвав Адмiралом, став обрубувати гiлки в понiвеченого деревця. Професор пiдiйшов, вимiряв довжину кiлка й указав мiсце, куди забивати. Скарбошукачi стали чекати шостоi години.

Як тiльки стрiлка наблизилась до шостоi, бородань побiг подивитися де зупинилась тiнь.

– Рийте, ось тут! – схвильовано вигукнув Професор.

Запрацювали лопати й кайла. Старателi рили не жалiючи себе. Сонце теж допомагало скарбошукачам – воно поволi роздягало iх. Чим вище в зенiтi здiймалося свiтило, тим менше одягу було на працюючих. Через годину вони були в одних трусах. Зуб  так розiгрiвся, що увесь час поливав собi голову iз пластиковоi пляшки. Вiн сопiв i бризкав навсiбiч потом, та раптом його заступ ударив об щось тверде.

– Є-е-е! Я знайшов! –  пискливо заверещав Зуб.

Усi кинулися до його  ями.  Громило, iз кректанням, тяг наперед себе здоровенного гранiтного каменя. Той був настiльки тяжким, що Професор i Адмiрал мало не впустили його назад на копача.

– От дурень. Перш роздивися, а тодi тягни. Сила е, а розуму як у качки, – розiзлився Адмiрал.

– Ти ж казав, потрiбно камiнь шукати.

– Дати б тобi цим каменем по банцi, довбню такому. Той, камiнь – то найбiльший у свiтi алмаз, а ти кусок гранiту преш. –  Просичав Адмiрал. Йому довелося вилiзти зi своеi ями й допомагати Професору витягти гранiтну брилу. Бородань розчистив камiнь.

– Це пiдтверджуе моi припущення. Тут було поселення, i можливо замок iз вежами. Гранiт добре оброблений. Сюди камiння доставляли з далеких копалень, бо поблизу жодного виходу гранiтного щита на поверхню. Професор знову схилився над своiми записами. Можливо, i могила царя десь тут?

– Знаеш що, «археолог», нiяких тут скарбiв нема. Давай нам «расчот» i ми собi поiдемо, а ти, як хочеш, шукай сам! – Кульгавому вже добряче набридла монотонна й тяжка праця.

– Тут, тут скарби, знаменитий сапфiр «саламандри » i золото. Карта не бреше, – уже не так упевнено твердив бородань.

Старателi з неохотою знову взялись до роботи. Вони зарилися в землю, майже, з головою, але золотом i не пахло. Крiм декiлькох шматкiв черепицi, та запчастини вiд поламаного тракторного плуга, вони не знайшли нiчого.




Роздiл 2. Бiля джерела


На лузi, за селом, лiниво паслася череда  корiв. Випас був добряче витолочений, тому корови без усякоi насолоди скубли рештки вигризеноi трави, а недалеко в сторонi, бiля самого лiсу, виблискував на сонцi жовто-зелений  килим смаковитого люпину. Ця зелень заманювала худобу. Першою не в

Страница 5

тримала спокуси червоно-ряба, круглобока корова i поволi вся череда рушила на жовте поле.

– Дивись, Васильку, твоя «Пошта» повела! Гайда завертати! –   Хлопцi кинули посеред поля м’яча, якого досi ганяли й побiгли виганяти худобу зi шкоди. Та корови не полишали смакоти, а навипередки хапали соковите бадилля iм, зовсiм не хотiлося повертатися на голе пасовисько. Особливо впиралися прудконогi молодi телички, вони забiгали наперед пастухам, жадiбно скубли квiти люпину i напихалися вирваними з коренем бадилинами.  Пастушкам довелось добряче набiгатися, поки нарештi вони вигнали корiв з поля й направили iх назад на випас.

– Ну й спекотно сьогоднi. – Витер спiтнiлого, вигорiлого на сонцi чуба, худорлявий хлопчина. Вiн був найвищим серед ватаги. В закачаних до колiн штанях, iз зав’язаним на животi у вузол полами сорочки i пiратською хустиною на головi, хлопчак чимось нагадував маленького пiрата.

– Васильку, гайда до джерела, на Снежкову гору! Наберемо води! Он i корови вгамувались! – подав iдею веснянкуватий пастушок. На головi в хлопчака ледь трималась темно-синя бейсболка, козирком назад, iз-пiд якоi як iжакова щетина стирчала цупка, руда чуприна.

– А й справдi, Миколка мае рацiю. Бiжiмо! – пiдтримав його Василько.

Друзi  кинулись навпростець до пагорба. А за ними i вся ватага побiгла  навперейми, потопаючи по пояс у квiтучому полi. Пахощi  iм забивали дух, а високi рослини спутували ноги, та пастушки вибрикували, як молодi лошата, толочачи широке люпинове поле.

– Ура! Вперед! – репетували хлопцi. Ватага iз криками пiдбiгла до пагорба.

Цей високий  горб стирчав бiля узлiсся з незапам’ятних часiв. І звiдки вiн тут взявся, посеред цiлковитих рiвнин i безкраiх болiт, нiхто й не знав?  Всi казали, що був цей пагорб неприродного походження. Старожили села подейкували; нiби насипав цю гору монгольський хан, у пам'ять про свого загиблого в бою iз русичами сина, мовляв, тут його й поховав, разом iз незлiченними скарбами; iншi казали, що то була земляна крiпость козакiв, i звели вони ii, щоб боронити навколишнi села вiд турецьких набiгiв, а потiм вiд ляхiв. Коли ж козацьке вiйсько було розгромлене, вони заховали тут свою  казну. Було ще багато iнших легенд, та всi вони закiнчувались розповiддю про якийсь надзвичайний i чарiвний скарб, що нiбито схований у цiй горi. А людськи розголос, як правило, шириться свiтом швидко. Тому-то, цi розповiдi притягували сюди шукачiв скарбiв i рiзних авантюристiв.

– Знову копали, – Миколка вказав на свiжо виритi шурфи. – Думають, що щось знайдуть, йолопи – ми й самi колись рили, та все марно.

– Ідемо, поглянемо! – сказав чорнявий пастушок. Вiн був голий до пояса, мускулистiший i набагато мiцнiший за друзiв. На ньому ледь сидiли перешитi iз старих джинсiв шорти, якi були пiдв’язанi мотузкою, а сорочкою вiн увесь час розмахував, як пропелером.

– Та ну його, Мишку, краще йдемо до джерела! Нiчого там немае цiкавого. –  намагався вiдмовити друзiв Василько. – Я знайшов пластикову пляшку. Краще, води наберемо!

Проте Мишко й Миколка не послухалися товариша й вiддiлилися вiд гурту. Цiкавiсть рiч вперта, тому вони пiшли подивитися на розкопки.

– Ну й нарили, як кроти. Цi якiсь дуже завзятi.

Хлопцi роздивлялися викинутий гранiтний камiнь i декiлька невеликих глиняних черепкiв, що лежали зверху на грунтi.  Миколка поклав найменшого собi до кишенi.

– Смiття, навiть, пiсля себе не прибрали.

Мишко спихнув ногою в траншею клаптi промасленоi газети й зафутболив пусту консервну бляшанку.

Не знайшовши бiльше нiчого для себе цiкавого, хлопцi ще покрутилися бiля виритоi ями й приедналися до гурту, що спускався до порослого терном  ярку.

Весь яр був укритий  буйною зеленню, яка захищала джерело вiд сонця,  i в цьому холодку, бiля староi повислоi верби, з-пiд пластiв вапняку хлюпотiло джерельце. Вода в ньому була кришталево-прозора i дуже холодна. Хлопцi припали до води. Хто черпав долонями, а хто пив прямо з невеликого озерця, яке утворилося пiд вербою.

– Крижана! Б’юся об заклад, я можу у джерелi протримати ногу пiвхвилини.

– Тю, Мишко! Я й до десяти не дорахую, як ти не витерпиш. – Не повiрив Василько.

– А ось дивись!

Хлопець вставив у крижану воду ступню. Їi зразу ж, нiби, стиснули льодянi лещата, кров зупинилась, а у нозi нестерпно занило i закололо тисячами голок.

– Один, два, три… – лiчили хлопцi. Та Мишко не дочекався, поки викрикнуть «п’ять» i швидко висмикнув ногу.

– Ну й холодна сьогоднi. Позавчора я тримав пiвхвилини, Сашко не дасть збрехати. – Мишко шукав пiдтримки у високого, трохи сутулуватого хлопця, що стояв осторонь, та Сашко не поспiшав пiдтверджувати слова друга.

І тут  зверху над головами хлопцiв затрiщали кущi.

– Хто цю воду п’е, буде мати добре здоров’я й довго житиме!

До юрби хлопчакiв,  що галасували, схилом яру спускався бородатий чолов’яга в захисному комбiнезонi. Вiн тримав у руках велику алюмiнiеву флягу. Хлопцi принишкли, вони не любили зустрiчей iз незнайомцями, тому насторожилися.

– Із цього джерела

Страница 6

ерпали воду ще найдавнiшi слов’яни, якi селилися тут iз незапам'ятних часiв.

– А ви щось знаете про тих слов’ян? – несмiло запитав Василько.

– О, звичайно, – вiдразу пожвавiв  бородатий. – Я ж професор археологii. Тут на цьому пагорбi, бiля цього джерела, була найдревнiша стоянка людей. Вони прийшли сюди з Пiвденного сходу дуже давно. Навiть е гiпотеза,  що прийшли пiд час великого переселення народiв, iз далекоi Індii.

– Ого! Це ж який шлях. Майже пiв глобуса протопали, – встряв у розмову Мишко, вiн найкраще з усiх  знав географiю й цим дуже пишався. Вiн мiг, навiть, напам’ять назвати столицi всiх великих держав.

– Виходить, нашi предки – iндiйцi? –  перехопив iнiцiативу Василько.

– Не зовсiм так; це, по-перше, гiпотеза, а по-друге, можливо саме слов’яни, або тi племена, що жили на наших землях першими заселили Індiю. Якщо врахувати, що найдавнiша з вiдомих стоянок розумних людей знаходиться на територii нашоi Чернiгiвськоi областi, в Мiзинi, то можливо й такий варiант, що саме на нашiй землi була колиска цивiлiзацii.

– Оце, то так!  – загорiлись очi в хлопчакiв.

– А ви щось знаете, про тi скарби, що тут постiйно шукають? – запитав Василько.

Бородань трохи насторожився, але продовжив розмову.

– Звичайно, знаю, але це, мабуть, просто легенда. Мене набагато бiльше цiкавлять залишки стародавнього побуту цього поселення. А що тут воно було – це безперечно. Ось подивiться!

Вiн дiстав iз сумки обтесаний камiнець iз дiркою посерединi. На ньому був викарбуваний якийсь знак. Хлопцi згуртувалися навколо бороданя й стали роздивлялися знахiдку.

– Це дуже цiкаве кам’яне вiстря стрiли, такi використовували тiльки шумери. Як вiдомо, вони жили в стародавнiй Месопотамii.  Яким чином i звiдки воно сюди потрапило, для мене велика загадка?

– А все ж, що ви знаете про ту легенду? Ну, про скарб? Наш дiд Охрiм казав: що ранiше, коли ще цей горб орали, як тiльки заглиблювали плуг глибше, то так iз-пiд нього i сипалися срiбнi монети.  –  Василько намагався повернути розмову до теми, яка його найбiльш цiкавила.

– Так, я пiдняв усi архiви про цю мiсцину й знайшов цiкавий документ: перша згадка про поселення й цей курган ще за князя Тура. Тут була земляна фортеця з пiдземним ходом, що тягнувся за сотнi метрiв. В добу татар, коли вiйсько хана пiдiйшло до фортецi, захисники обсипали iх градом стрiл i камiння, та коли на третiй день облоги розлюченi вояки таки вдерлись на вали, там  нiкого не знайшли: нi вбитих, нi поранених.

Тодi  татари вирiшили стати табором на цiй горi, але коли серед ночi, на болотi за лiсом, побачили жахливе створiння схоже на велетенську людину,  вони зi страху покинули цi мiсця, залишивши навiть свiй обоз. А гору цю назвали «Шайтан-гора», тобто чортова гора.  Можливо, з часом ii перейменували в «Сайтанову», а потiм трансформувалося, спростилося й вийшло – «Снежкова».

І потiм, друга згадка, за часiв козацтва, коли фортецю захопили поляки.  До крiпостi вдерлися польськi жовнiри i тут  знову нiкого не знайшли, було враження, що стрiляли пустi бiйницi. Загiн воякiв перенишпорив увесь насип i будiвлi, що вцiлiли, але нiякого слiду людей, чи пiдземного входу. А вночi, вони наляканi, покинули цю мiсцину, побачивши жахiття на болотi.

Хлопцi принишкли i, затамувавши подих, слухали професора. Незнайомець продовжував далi:

– Але найцiкавiше, я знайшов зовсiм недавно. Дослiджуючи пiдвалини покинутого монастиря святого Стефана, я знайшов стародавнiй рукопис, письмо дуже схоже на древне-шумерське. Там описано про таемний вхiд у пiдземелля. Хоча й застерiгаеться про смертельну небезпеку тому, хто вiдкрие той хiд.  І ще там сказано, що цар Саламандр прийшов до племенi  й принiс його вождю – «Зiницю всесвiту»– найбiльший у свiтi алмаз – камiнь, що зробить його плем’я непереможним.

– А хто такий Саламандр? – Василька дуже зацiкавила розповiдь незнайомця.

– По легендi, це мiфiчний цар пiдземного народу, що живе глибоко пiд землею в проритих пiдземних ходах.

– Як гноми?

– Можливо, що так. Цi iстоти будовою схожi на великих ящiрок, але дуже розумнi. У легендi сказано, що  великий Цар Саламандр заповiв, щоб його поховали разом iз алмазом десь бiля Снежковоi гори, що прийде час i по його сапфiр прийдуть «Бiлi саламандри», щоб врятувати Землю. Але бачите, це казкова легенда, хоча мае певнi поетичнi цiнностi.

– Пхе! То це все казки, а ми вже тут вуха розвiсили, – пхекнув Мишко. – Звiсно, i тодi були охочi поскладати побрехеньок.

– Як ти? – перебив його Миколка.  Хлопцi дружно розсмiялись. Професор i собi посмiхнувся.

– З вами весело, але пiду наглядати за моiми помiчниками, щоб, бува, чогось не поцупили. На мою експедицiю в iнститутi грошей не знайшли, тому я все органiзував за свiй кошт. Добре, що знайшовся спонсор, але його умова була, щоб я найняв  його людей. А в мене особливоi довiри до них немае.  Тут я маю ще перевiрити один мiй здогад. Менi вже час. Чекайте? Так, так… Час! – вiн вдарив долонею собi по лобi. – Як я зразу не подумав! Це ж лiтнiй час…

Борода

Страница 7

взяв наповнену флягу, й подерся вгору, навiть не попрощавшись iз хлопцями.

– Дивний якийсь, зiрвався як навiжений. Мабуть, перегрiвся вiд своеi науки, – покрутив пальцем коло виска Миколка.

– Хе! Порозказував нам тут казок. Ящiрки розумнi. Камiнь чарiвний. Нiби ми маленькi дiти, – Мишко зневажливо вiдкопилив губу.

– Але ж про пiдземний хiд може й правда. Куди ж дiвались захисники фортецi? – з надiею запитав Василько. Йому дуже вже  хотiлось вiрити в розповiдь незнайомця.

– Так, i Чудо-Юдо на болотi? Ти коли набудь про нього чув? – не вiдступав песимiстичний Мишко.

– Я чув! – втрутився в розмову Сашко, що досi мовчки слухав суперечку друзiв.

– Ти! – усi повернули голови в його сторону.

– Так! Баба Параска менi розповiдала про страшне Пустомитське болото. Коли вона була ще дiвчинкою, пiшли вони з матiр’ю по брусницю й заблукали на болотi. А коли вийшли пiд вечiр до Чорного озера, вода на озерi спiнилась, й звiдти виринула велика зелена голова, а потiм i вся iстота, схожа на велику мавпу. Були вже сутiнки й вони, кинулися тiкати, ледь не вмерши зi страху. З тiеi пори, нiхто iз села до болота не наважувався пiдiйти. А хто все таки випадково забрiв до жахливого мiсця, то хутчiш тiкав, бо звiдти було чути, особливо пiд вечiр, страшний стогiн i гучне кумкання, нiби з того свiту.

– Ну, годi тут жахливчики розказувати. Ми знаемо який ти мастак рiзнi страхiтливчики розповiдати. У тебе на компi однi монстрернi iгри.  –  Зупинив оповiдача Василько, бо в Сашка очi так розгорiлися вiд розповiдi, нiби вiн тiльки-но побачив те чудовисько.

– А корiв скiльки пропало. Он у баби Євки, вона й досi скарги дiльничному пише, – продовжував у запалi Сашко.

– Ага! Може то цигани вкрали ii корову, чи в трясовину забрела. Тато менi розповiдали, що за Лосьовим лугом,  в болото трактора засмоктало. Тракторист ледве устиг вискочити, а то корова. Тiльки булькнула й поминай як звали.

– А тi гучнi звуки звiдки? Ти, певне, й сам чув?

– Чув! Це гази болотнi виходять, от i бурчить як у животi.

Хлопцi знову наповнили ярок дзвiнким смiхом.

– А де то нашi корови? – повернув iх у дiйснiсть практичний Миколка. Пастушки зразу ж пригадали про своi обов’язки.

Як зграя курiпок дiти пурхнули на вершечок пагорба. Звiдти було видно, що череда знову забрела в люпин.

– Бiгом навертати, а то ще поздувае!

Василько полетiв попереду юрби пастушкiв, розтинаючи, нiби швидкiсний човен водяну гладь жовтогарячого килиму люпинового поля. Вiн уявляв себе капiтаном корсарiв iз фiльму «Пiрати Карибського моря».




Роздiл 3. Могила царя


Бiля розкопаноi траншеi сидiло двое оголених здорованiв. Менший на зрiст докурював  цигарку, сховавши голову вiд жаркого сонця в тiнi невисокого дерева, iнший – той, iз спотвореним шрамом лицем, виймав сухою травинкою залишки м’яса iз зубiв. На полянi валялися:  роздерте фасування з-пiд продуктiв,  порожнi бляшанки й пластиковi пляшки вiд пива.

– А, Професоре, водички нам принiс. – Жбурнув недопалок коротун. Вiн залпом осушив половину фляги.  – Слухай, менi вже набридло рити цi окопи! Думаеш найшов дурнiв задарма копати  землю? Плати «бабки»!

– Я знайшов розгадку, ще трохи й ми дiстанемо скарб.

– Хватить  нам твоiх казок – по горло ситi! – Старший iз копачiв пiднiс собi до горла здоровенного тесака, яким вiн недавно вiдкривав консерви.

– Коли я розмовляв iз дiтьми бiля джерела, то все зрозумiв. Справа в часi. Ми робили все правильно, по стародавньому рукопису, та не врахували рiзницю в часi. Зараз ми живемо по лiтньому часу, а ранiш нiхто не змiнював на лiтнiй i зимовий, жили за астрономiчним годинником. Ми ж вимiряли все за  лiтнiм часом, тому й помилилися на годину, а це добра сотня метрiв. Значить треба взавтра о п’ятiй визначити мiсце копання. Правда, ми день втратили та похибка не повинна бути значною.

– Чого ждати до завтра? Давай, рити я вже пообiдав!  – Здоровило зi шрамом на обличчi вхопився за держак лопати. Вiн не все зрозумiв зi слiв Професора, але йому дуже кортiло якнайшвидше дiстати закопанi грошi.

– Ти, що, дурню, хочеш перерити все пiднiжжя цього горба? Так тобi й до морозiв часу не вистачить, – остудив запал напарника Адмiрал.

– Ну що ж, тодi ми йдемо загоряти. Я не проти викупатися. А ти, «наука» трудодень нам запиши! І так, щоб весь свiтловий день, по повнiй програмi оплатив. Хi – хi – хi!  – хихикнув своiм писклявим голоском Зуб. Копачi пiдвелися й попрямували  вниз до води. Невелике озерце бiля пiднiжжя пагорба  вiддзеркалювала променi полуденного сонця й манило прохолодою. Роздягненi чоловiки пiдбiгли до водойми наповненоi зеленкуватою водою.

– А – а – а ! – викрикнув кульгавий i шубовснув  у воду. За ним стрибнув i його напарник. Вода вiд масивних тiл розлетiлася в рiзнi боки, а двое громил опинилися в глинистому мулi. Ще, трохи поборсавшись i обмазавшись багнюкою з нiг до голови, горе-нирцi виповзли животами на сухе. Озерце виявилося  з дуже мулким дном.

– Зубе, телепню, чого не попередив, що ця клята калюжа така мiлка! Я мало

Страница 8

в’язи собi не скрутив.

– Звiдки ж я знав? Думав тут глибоко, – виправдовувався, як мiг, бiльший iз купальникiв.

Бруднi й липкi, вимащенi як чорти, вони побрели до джерела й заходилися змивати з себе крижаною водою вже пiдсохлу глину. Пiсля такого обмивання обое  вибралися на сонце й цокочучи вiд холоду зубами, продовжували звинувачувати один одного в невдалому купаннi.

– Недоумку, чого я з тобою зв’язався? Казав Шеф найди собi пристойного напарника. Взяв на свою голову  телепня, нащо я тебе витяг з тюрми?

– Адмiрале, погодься,  я ж тут нi при чому. Копанка зверху видалася глибокою, та й ти ж першим стрибнув.

– Ти завжди себе вигородиш, а я ще «чахотку» зароблю вiд цiеi води. Навiщо Шефовi знадобився той чортiв камiнь, а що як бородата «наука» нас пiдставить? Дарма землю ритимемо?

– А  як знайдемо скарб, тодi що, ще й iз Професором  дiлитися доведеться?

– Що – повний бовдур? – Адмiрал крутнув пальцем коло скронi. – Шеф сказав:  «Нiяких свiдкiв. Ваше золото – мiй камiнь i баста !»

– Як думаеш, Адмiрале, тут, справдi, е золото?

– Дурницi. Може й було колись, а зараз бачиш як порито. Якщо й було, то давно вже викопане, ще до нас. Наш Професор думае, що вiн наймудрiший. Але хай платить, а ми покопаемо. Ги-ги-ги! – напарники знову гигикнули й, пiдставивши до сонця померзлi животи, заплющили очi.

Через хвилину вони вже  захропли пiд пекучим сонцем. Професор сидiв недалеко вiд палатки, нагнувшись над клаптиком паперу й усе щось обраховував. Коли вiн вiдiрвався вiд паперiв i звернув увагу на своiх робiтникiв, на животах у  тих аж шкварчало сало пiд шкурою. Полудневе сонце так спекло шкiру, що та розчервонiлася, як у варених ракiв. Професор заходився будити неборак. Очманiлi громили не розумiли, що дiеться: шкiра на животi пекла, голова гула, а перед очами плили великi темнi кола.

– Професоре, я не можу встати! – Спираючись на ватянi ноги,  намагався пiднятись Зуб.

– Тепловий удар! Боже! Я забув вас попередити, щоб не спали на сонцi. Негайно перебирайтеся в тiнь i холодне до голови.

Адмiрал навкарачки поповз до кущiв. За ним хитаючись, як п’яниця пiсля добрячоi випивки, почвалав Зуб.

– Чекайте, в мене тут е якийсь крем. – Бородатий професор порився в рюкзаку й дiстав тюбик. – Вiд опiкiв немае, тiльки ось, вiд комарiв, але вiн також досить жирний.

Двое невдах схватили крем i стали намазувати своi печенi животи.

– Не думав, що тут такi небезпечнi умови працi, – простогнав копач зi шрамом.

– Прийдеться тобi, Професоре, подвоiти нам платню, – пiдтримав його кульгавий, вiн саме щедро мастив свого червоного живота кремом. – Хоча я й не вiрю, що ми щось знайдемо в цiй  дiрi. Подумати тiльки, сто п’ятдесят кiлометрiв вiд обласного центру. Хто б понiс ховати скарб у це болото.

– Не кажiть, не кажiть. Ось згiдно цього давнього манускрипту, тут було найбiльше поселення найдревнiших людей на Волинi. Тут, ще задовго до народження Христа, були великi мiста й села.

– Що ти Плетеш, Професоре, хiба до Христа, щось було?

– Тю, дурний! Як же ти в школi вчився? – кульгавий вiдвiсив велетню запотиличника. – Христос же з’явився пiсля потопу. Ще вони вежу стоiли, Вавилонську, правда, Професоре?

– Майже так. Бачу в iсторii релiгii ви обое професори! – посмiхнувся в бороду Професор. – А зараз iдiть у палатку й вiдпочивайте, завтра в нас буде багато роботи. Комарi  вже вас точно не чiпатимуть.

З першими променями сонця Професор насилу розштовхав своiх лiнивих робiтникiв. Тi пiсля вчорашнього «вiдпочинку» не могли зрозумiти, що вiд них хочуть. Професоровi прийшлося прикласти чималих зусиль, перш чим копачi, озброiвшись лопатами й кайлами,  вийшли до пiднiжжя струмка. Наближалася п’ята година й науковець, з картою в руках, нервував бiля вкопаного вчора березового кiлка. Сонце пiднялося над болотом, i вiд дерев, що росли на узлiссi, потяглися першi тiнi. Професор пильно слiдкував за годинником i тiнню вiд вбитого кiлка.  Спочатку, ледь помiтна вона сягнула болота, але потiм стала поволi вкорочуватися. Два громили теж вилупилися на тiнь.

– Стоп! Швидко погляньте де вона закiнчуеться! – Професор послав Зуба на узлiсся. Тiнь зупинилася за  метрiв п’ятдесят нижче, вiд учорашньоi розкопки.

– Ось тобi й похибка! Можна було дарма перекопати весь схил. А рити виявляеться треба бiля самого пiднiжжя.

Робiтники дружно взялись за лопати. Земля тут була не така суха, як на схилi, а в’язка й глиниста, тому копати було набагато важче. Зуб i Адмiрал налягли на лопати. Професор i собi був взявся за держака, але заробивши кривавi мозолi, швидко вiдмовився вiд цих спроб. До обiду копачi вирили чималий котлован – та жодних ознак скарбу. Чимдалi копачi заривались в землю, лиця iх хмурнiли; пекли присмаженi на сонцi животи, тому приходилось працювати в сорочках, пiт заливав iм очi, а ентузiазм зникав iз кожною викинутою лопатою землi.

– Ти, вчений хробак! Скiльки будеш нас мордувати, де твое золото? – не стримував лютi Адмiрал. Я скiльки себе пам’ятаю, не працював так багато.

– Надiюсь,

Страница 9

и менi заплатиш, щоб я повернув втраченi сили. – Зуб теж покинув копати й зi злобою дивився на Професора.

– Тут воно, тут. На цей раз iнтуiцiя мене не пiдводить, та й карта вказуе. Не могло ж таке поховання безслiдно зникнути. Тим бiльше, до нас нiхто не здогадався тут копати, бачите жодного слiду розкопок.

– Бери сам i рий! А то ми тобi тут поховання зробимо. – Адмiрал вистрибнув з ями й штовхнув туди бородатого. Той було взявся за лопату та на нього налетiв Зуб. Зчинилась бiйка. Кульгавий зверху керував поединком. Безумовно, сили були не рiвнi, й скоро Професор сповз iз розбитим лицем на дно котловану.

– Давай засиплемо його тут, i дiлу кiнець! – Вiдсапувався пiсля  бiйки Зуб.

– Нi, вiн заплатить менi за кожну лопату, яку я викинув iз тiеi клятоi, смердючоi ями, – Адмiрал стрибнув на дно й стрiпонув бороданя за комiр.

– Плати, зараз же, баксюками, якщо не хочеш бути тут закопаним.

– Ось, усе, що в мене е. – Переляканий Професор дiстав з кишенi й простягнув пачку «зелених» найманцям.

– Цим ти хочеш оплатити наш труд? Та цього менi навiть на туалетний папiр не вистачить. Золото, або по сотнi баксiв за кожну годину, яку я тут горбатiв!

– Ми так не домовлялися.

– А зараз змiнилися обставини. Нам набридло копати цi рови. Копай сам, раз не змiг зразу знайти мiсце де заховане золото!  – Кульгавий здоровань жбурнув у Професора лопатою. Той закрився руками, а потiм взяв рукою, на якiй лопнув мозоль, болiсно стиснув держака й загнав лопату на цiле лезо в глину. Залiзо скреготнуло по чомусь твердому.

Професор уже не вiдчував болю в долонях, вiн гарячково пiдкопував землю. Скоро на днi ями з’явилася полiрована поверхня. Робiтники, побачивши, що бородань щось знайшов i собi кинулися копати. Перед «чорними археологами» став з’являтись великий червоний шестикутний саркофаг iз невiдомого каменю. Верхня кришка була вiдполiрована так, що  в нiй, як у дзеркалi вiдбивалися зображення шукачiв скарбу. Здавалося, нi вода, нi час не зачепив каменя й вiн був виготовлений лише вчора.

– Ось вона, могила Царя! Як я  мiг забути про нашарування грунту. За тисячi рокiв наносний грунт заглибив могилу, тому копати треба було глибше.

Професор не приховував своеi радостi. Вiн пританцьовував навколо знахiдки, припадав до неi, гладив, прикладав вухо.

– Мiй любий, Царю, я все таки тебе знайшов. Дивiться, дивiться я його знайшов! – звертався Професор до робiтникiв. Тi тiльки переглянулися. В очах кульгавого блиснув недобрий вогник, та  Професор не звернув на це нi найменшоi уваги.




Роздiл 4. Зелене страховисько


– Чого вiн так репетуе? Ще хтось почуе i забере нашi скарби, – прошепотiв Зуб на вухо кульгавому напарнику.

– Не забере. Бачив оце? – Адмiрал дiстав iз кишенi чорного блискучого пiстолета.

– Ух ти! Справжнiй? – Вiд захоплення,  Зуб вiдкрив рота i, деформований зуб оголився в кривiй посмiшцi.

– А ти думав?

– Де взяв?

– Багато знатимеш, скоро лисим станеш. Ги-ги-ги! !  –  Адмiрал тикнув пальцем на вибриту голову здорованя.




Конец ознакомительного фрагмента.



notes


Примечания





1


Чуксулуб – назва кратера на пiвостровi Юкатан, у Мексицi. Дiаметр кратера 180 км i глибина 900м. По версii вчених, саме цей кратер залишив метеорит, що знищив динозаврiв, 65 млн. рокiв тому.




2


Бовтиський – кратер в самому центрi Украiни бiля села Бовтишка, Кiровоградськоi областi. Дiаметр 20 км. Науковцi сходяться на думцi, що два метеорита впали одночасно.




3


Восени 1907 року на подвiр'i козака Кошеля з села Мiзин було знайдено великi кiстки. Новина швидко поширилася i зацiкавила археологiв. Як з'ясувалося згодом, тут знаходилося поселення давнiх людей (кроманьйонцiв доби пiзнього палеолiту)…




4


Меандровий орнамент – декоративна звивиста лiнiя, що е неперервною i формуе мотив, що повторюеться. Меандр був особливо популярний у стародавнiй Грецii, де використовувався для прикрашання архiтектурних елементiв, у мозаiцi, для прикрашання посуду. Меандри вважають про-свастикою iндоевропейцiв.

Одне з перших у свiтi зображень меандру вiдоме з кiстяного браслету, знайденого пiд час дослiдження палеолiтичноi стоянки поблизу села Мiзин Коропського району Чернiгiвськоi областi. Датуеться 18 000 р. до н. е.




5


Малюнок зображений на бивнi мамонта iз Мiзинськоi стоянки


Поделиться в соц. сетях: