Читать онлайн “Крути 1918” «Костянтин Тур-Коновалов»

  • 01.02
  • 0
  • 0
фото

Страница 1

Крути 1918
Костянтин Тур-Коновалов


Сiчень 1918 року видався холодним. До Киева наближаються бiльшовицькi загони. Сини генерала контррозвiдки УНР Олекса та Андрiй до нестями закоханi в iнститутку Софiю, але обидва мусять стати на захист молодоi держави та рiдного мiста. Несподiвано спалахуе повстання на заводi «Арсенал», i на боротьбу iз заколотниками вiдправляють усе боездатне вiйсько. Супроти численноi армii Муравйова на станцii Крути лишаються тiльки необстрiлянi студенти i юнкери, серед яких i Андрiй. Сто рокiв тому, як i сьогоднi, без страху й сумнiвiв вони приймуть бiй за найдорожче…





Костянтин Тур-Коновалов

Крути 1918



© Тур-Коновалов К., Лiсовикова О., 2018

© Good Morning Film, за пiдтримки Держкiно, фото, 2018

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», видання украiнською мовою, 2018

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», художне оформлення, 2018



Дизайнер обкладинки Сергiй Прокопчук, Image Laboratory LOOMA 

Фото на обкладинцi Костянтина Мохнача

Фото на вклейцi Євгена Власова, Богдана Дiева, Ганни Бешкенадзе


* * *


Борцям за свободу Украiни присвячуеться


Вони хотiли жити у вiльнiй краiнi


Такi часи, що навiть святiй людинi частiше потрiбен пiстолет, анiж молитва.

    Карл Густав Емiль Маннергейм

Лише вiльний громадянин мае вiтчизну; раб, крiпак, пiдданець деспота мають тiльки батькiвщину.

    Анатоль Франс






Вiд автора


Розповiдь про кривавi подii пiд Крутами 1918 року потребуе кiлькох передмов. Адже спливло вже сто рокiв, i Першу свiтову оповив серпанок iсторii. Мало кому вiдомо, що вiдбувалося на той час на теренах нашоi прекрасноi Батькiвщини. А вже про те, хто й скiльки разiв переписував iсторiю на догоду владi, що часто змiнювалась, я й не згадуватиму. Саме тому спочатку розповiм про те, що значила Перша свiтова вiйна для краiни, i про те, що на ту пору значила наша краiна для свiту. Повiр менi, вдумливий читачу: пiсля кiлькох сторiнок передмов ти значно краще зрозумiеш не лише те, ЩО САМЕ сталося бiля залiзничноi станцii того сiчневого дня, а й ЧОМУ це сталося. А вiдтак повнiше усвiдомиш, що насправдi значив той бiй.

І ще: цей роман не е анi цiлковито вигаданим, анi винятково документальним. Проте читач знайде тут i карту подiй, i цитати з розповiдей очевидцiв, i навiть газетнi вирiзки. Сто рокiв в iсторii – багато це чи мало?




Передмова перша. Перша свiтова та Украiна


На початку ХХ столiття небачене загострення суперечностей мiж великими державами призвело до початку Першоi свiтовоi вiйни. У нiй протистояли два вiйськовi блоки: Антанта (Францiя, Велика Британiя, Росiя) i Троiстий союз (Нiмеччина, Австро-Угорщина й Італiя). Приводом для вiйни стало вбивство спадкоемця австрiйського престолу Франца-Фердинанда 28 червня 1914 року, скоене, як прийнято вважати, сербськими нацiоналiстами. Нiмеччина та Австро-Угорщина були краще пiдготовленi й скористалися конфлiктом iз Сербiею, щоб розпочати вiйну, яка невдовзi охопила мало не цiлий свiт.

Перша свiтова вiйна тривала понад чотири роки, в неi було втягнуто 38 краiн з 59, що iснували на той час, i пiвтора мiльярда осiб – ледь не три чвертi населення планети. Пiд багнет поставили 65 мiльйонiв осiб, з яких приблизно 10 мiльйонiв загинуло, ще приблизно 20 мiльйонiв було поранено. Майже такi самi жертви були серед мирного населення. Антанта диктувала свiту своi умови, принципи подiлу чужих теренiв, захоплення колонiй, освоення ринкiв збуту, джерел сировини, нищення чужих нацiй – власне, саме через це й спалахнув кривавий конфлiкт, що давно дозрiвав.

1 серпня 1914 року Нiмеччина оголосила вiйну Росii, а 3 серпня – Францii, 4 серпня у вiйну вступила Велика Британiя. У Європi виникли Захiдний i Схiдний фронти.

Кожна держава, вступаючи в цю вiйну, мала своi, далекi вiд миролюбних, цiлi. Нiмеччина прагнула розгромити Англiю, позбавити ii морськоi могутностi, передiлити французькi, бельгiйськi та португальськi колонii й затвердитися у багатих аравiйських провiнцiях Туреччини; волiла послабити Росiйську iмперiю, загарбати ii польськi губернii, Украiну та Прибалтику, позбавивши виходу до Балтiйського моря.

Австро-Угорщина розраховувала, захопивши Сербiю i Чорногорiю, запанувати на Балканах та заволодiти частиною польських губернiй Росii, Подiллям i Волинню.

Росiя вступила у вiйну з Нiмеччиною й Австро-Угорщиною, домагаючись вiльного виходу чорноморського флоту через Босфор i Дарданелли до Середземного моря та приеднання Галичини й територiй у нижнiй течii Нiману.

Напередоднi та пiд час Першоi свiтовоi вiйни великi держави Заходу накидали оком i на Украiну. Вона посiдала певне мiсце в стратегiчних планах нiмецькоi буржуазii та великих землевласникiв щодо створення «Великоi Нiмеччини» як колонiя, що багата на сiльськогосподарську продукцiю, вугiлля, руду та iншу сировину. Про захоплення Украiни мрiяли й панiвнi кола Австро-Угорщини, сподiваючись перетворити ii на складову частину «Великоi Австрii», щоб розв’язати за ii рахунок власнi пробл

Страница 2

ми, яких накопичилося чимало. Жодна iмперiя навiть не припускала можливостi, що Украiна мае самостiйно вирiшувати власну долю та розбудовувати нацiональну державнiсть.

Три полiтичнi групи, що iснували на той час у Нiмеччинi, прагнули рiзних наслiдкiв звитяжноi вiйни. Пангерманська лiга та Партiя Вiтчизни мали на метi знищити Росiйську iмперiю, принаймнi посунути ii кордони далеко на схiд. Існування незалежноi Украiни вони розглядали лише в рамках нiмецькоi експансii на схiд. Пангерманiсти передбачали нiмецьку колонiзацiю Галичини та Чорноморського узбережжя. Друга група, журналiстсько-академiчна, виступала за надання незалежностi неросiйським народам Росiйськоi iмперii. Украiна потенцiйно мала стати головним форпостом у Схiднiй Європi, тобто перешкодою для експансii Росii на захiд. І, врештi, третя група, що ii очолював професор Отто Герш, розвивала полiтичний курс Бiсмарка на пiдтримання добросусiдських вiдносин iз Росiею. Вона виходила з того, що Росiя залишиться неподiльною державою.

Оточення кайзера та штаб-квартира збройних сил маневрували мiж поглядами трьох груп. Канцлер брав до уваги можливiсть створення й пiдтримання революцiйних нацiональних рухiв у царськiй iмперii. У меморандумi нiмецькому пословi у Вiднi вiн згадував про намiри Нiмеччини розпочати повстання в Украiнi та створити з Украiни, Польщi, Прибалтики й Кавказу буфернi держави.

Парадоксально, але Берлiн схилявся до того, щоб пiдтримати нацiональне самовизначення, попри небезпеку поширення нацiональних рухiв на територiях, що перебували пiд його контролем.

Зацiкавленiсть Нiмеччини в Украiнi стрiмко зростала упродовж 1917 року. Поволi зникав елемент двоiстостi в украiнськiй полiтицi Берлiна. Вiдповiдно до офiцiйних нiмецьких умов миру, що датованi 19 серпня 1917 року, окрiм визнання знову створеноi Польськоi держави Нiмеччина мала обстоювати права на суверенiтет Украiни, Фiнляндii, Балтiйських провiнцiй, Фландрii, Ірландii, Єгипту й Персii.

25 жовтня 1917 року вималювалися нiмецькi плани щодо подальшоi долi Украiни. З огляду на ii винятковий економiчний потенцiал, армiя мусила захищати нiмецькi промисловi iнтереси в Украiнi. Вiдокремлення Украiни вiд Росii мало значно послабити колишню iмперiю, вiдокремити ii вiд Балкан та чорноморських проток i забезпечити для Нiмеччини сухопутний прохiд Балканами на Близький Схiд. Отже, саме армiя iнiцiювала нову нiмецьку полiтику щодо Украiни. Проте реалiзацiю новоi стратегii утруднювали блискавичнi полiтичнi змiни в самiй Украiнi.

Тим часом активiзувалась i украiнська полiтика Австро-Угорщини: монархiя Габсбургiв володiла «украiнським П’емонтом» – Галичиною, а дехто з полiтикiв у Вiднi плекав надiю за сприятливих обставин приеднати й Надднiпрянську Украiну.

У листопадi 1914 року австрiйський мiнiстр закордонних справ писав: «Наша головна мета в цiй вiйнi полягае в тривалому послабленнi Росii, отож у разi нашоi перемоги ми розпочнемо створення незалежноi вiд Росii Украiнськоi держави».

Вiдповiдно до австрiйського плану, вiдокремити Украiну вiд Росii передбачалося вже вiд перших днiв свiтовоi вiйни. Водночас було зрозумiло, що майбутня Украiна мае бути насправдi незалежною, а не пiдконтрольною Вiдню – монархiя могла не витримати приеднання 30 мiльйонiв украiнцiв. Найбiльшу пiдтримку мала iдея перетворення Схiдноi Галичини на центр украiнських культурних спрямувань.

Іншими словами, Австро-Угорщина не була зацiкавлена в тому, щоб i так занадто довгий кордон iз Росiею ще подовшав пiсля вiйни. Захопивши Польщу, Вiдень отримав би бiльшу частину росiйсько-нiмецького кордону, а отже, лiнiя протистояння Росii з Австро-Угорщиною подовжилася б, а з Нiмеччиною – навпаки, скоротилася.

Розв’язати проблему могла б незалежна Украiна мiж Днiпром i Днiстром, яка вiдокремила б Австро-Угорщину вiд Росii на пiвночi. Таким чином, про вiдсутнiсть протекторату Австро-Угорщини над Украiною та одночасну окупацiю Польщi свiдчить таке: 1) зона протирiч iз Росiею залишатиметься значною; 2) зона протирiч iз Румунiею може зрости вдвiчi: у разi захоплення Бессарабii Румунiя стане сусiдкою Австро-Угорщини на сходi; 3) вiйськовi плани перевершують можливостi краiни; 4) надмiру важко, майже неможливо в один i той самий час вести польську та украiнську полiтику; встановлення кордону мiж Польщею й Украiною створить для Австро-Угорщини нерозв’язну проблему.

Але без протекторату неросiйськоi частини незалежна Украiна буде неспроможна протистояти Росii або стрiмко перетвориться на радикально-соцiалiстичну республiку, що також не влаштовувало Вiдень. Здобута внаслiдок мирного договору автономiя Украiни була б фiкцiею за умов росiйського панування; Росiя знову б русифiкувала ii чи розпочала нову вiйну. Залишалися такi можливостi: а) Украiна пiд протекторатом Нiмеччини; б) Украiна пiд загальним протекторатом Австро-Угорщини та Нiмеччини; в) самостiйна унiя Украiни з Румунiею.

Украiна пiд протекторатом Нiмеччини мала б ту перевагу, що нiмецько-росiйський кордон, а також нiмецько-росiйськi суперечностi набули б

Страница 3

начнiших масштабiв, соцiалiстичнi тенденцii украiнцiв зазнали б потужного вiйськового тиску i нiмецька торгiвля отримала б широкий i зручний шлях через Чорне море в Азiю, а отже, на Балканах запанував би лад. Прийнятною була б персональна унiя Украiни з Румунiею, внаслiдок якоi припинилася б експансiя Румунii на схiд, ця держава втратила б багатонацiональний характер i рано чи пiзно вступила б у тривалу смугу конфлiктiв з Росiею.

Найменш бажаним був спiльний протекторат Австро-Угорщини та Нiмеччини над Украiною, хоча в крайньому разi його теж можна було розглядати – в такiй моделi Австрiя створила б цивiльну адмiнiстрацiю в Украiнi, а Нiмеччина взяла б на себе формування армii. Загалом нiмецький протекторат над Украiною вважався б цiлком задовiльним з огляду на те, що сама Австро-Угорщина на це не спроможна (за одночасноi окупацii Польщi) з полiтичних i вiйськових причин, та й iнакше iснування Украiни – без допомоги неросiйськоi сили – неможливе.

Полiтицi Вiдня щодо Украiни була притаманна потаемнiсть. Ще в груднi 1914 року керiвництво Спiлки визволення Украiни (СВУ) вказувало на необхiднiсть офiцiйноi заяви Центральних держав про те, що пiсля розгрому Росii вони сприятимуть створенню вiльноi та незалежноi Украiнськоi держави.

У серпнi 1915 року Загальна Украiнська Рада[1 - Загальна Украiнська Рада – загальноукраiнська полiтична органiзацiя, заснована 5 травня 1915 року у Вiднi для представлення в Австро-Угорщинi полiтичних iнтересiв усього украiнського народу (а не лише пiдлеглих Габсбургам галичан) пiд час Першоi свiтовоi вiйни. Очолював ii майбутнiй прем’ер-мiнiстр Захiдноукраiнськоi Народноi Республiки Кость Левицький. Дiяла до 4 листопада 1916 року. (Тут i далi прим. ред.)], тiсно пов’язана iз СВУ, звернулася з пам’ятною запискою до вищого вiйськового командування Австро-Угорщини. Автори документа наголошували на своему прагненнi не вiдокремлювати украiнськi землi вiд австро-угорського державного органiзму, а навпаки: збiльшити його за рахунок росiйськоi Украiни. Вони вважали, що наступ центральних монархiй не слiд зупиняти на лiнii Бугу, а продовжити до Днiпра й Чорного моря, щоб звiльнити украiнськi терени вiд росiйського панування й заснувати автономне державне утворення, тiсно пов’язане з Центральними державами. Далi зазначалося: вiдокремлення Балтiйських провiнцiй та Польщi не послабить Росiю аж так, щоб вона припинила погрожувати Центральним державам. Єдиним шляхом послаблення Росii буде вiдокремлення вiд неi всiеi Украiни чи принаймнi бiльшоi ii частини. У зв’язку з цим майбутня Украiнська держава мала шукати гарантiй свого iснування винятково в Центральних держав. На думку авторiв документа, мiж Украiною i Центральними державами немае й у майбутньому не виникне суперечностей. У полiтичнiй та економiчнiй царинах Украiна виграе вiд об’еднання з Центральними державами, адже природна експансiя украiнського народу вiддавна спрямована на схiд i пiвденний схiд.

Попри вiрнопiдданськi заяви Спiлки визволення Украiни та Загальноi Украiнськоi Ради, австрiйське сприйняття iдеi незалежностi Украiни в роки вiйни змiнилося вiд доброзичливого до прохолодного й навiть ворожого. Офiцiйний Вiдень негативно поставився до плану збiльшення Легiону Украiнських сiчових стрiльцiв, заборонивши СВУ агiтувати серед полонених украiнських воякiв, i поволi зменшував пiдтримку його дiяльностi. У сiчнi 1915 року вiденське мiнiстерство закордонних справ видало iнструкцiю щодо зв’язкiв iз украiнськими органiзацiями, де зазначалося, що СВУ повинна перенести свою штаб-квартиру з Вiдня до нейтральноi краiни.

Утiм, найнеприемнiшою несподiванкою для украiнських органiзацiй виявився план створення Польського королiвства, до складу якого мали увiйти украiнськi землi. Це означало, що в австрiйськiй полiтицi украiнське питання перемiстилося на другий план. Отож украiнська полiтична орiентацiя поступово почала набували пронiмецького характеру.

Унаслiдок революцiйних подiй у Росii 1917 року украiнське питання постало, з погляду Нiмеччини й Австро-Угорщини, зовсiм в iншому свiтлi. Принципово важливим було те, що украiнська демократiя вiд початку революцii виступила проти iдеi цiлковитого вiдокремлення Украiни вiд Росii, характеризуючи ii як «удар у спину росiйськiй демократii». Украiнськi полiтики не визначилися щодо кордонiв майбутньоi Украiни. Значна частина населення виступала за спiльнi дii з «материнською землею», а надто проти зовнiшньоi загрози.

Враховуючи цi обставини, у Вiднi випрацювали такий девiз для вiйськ, якi вступлять в Украiну: «Наразi ми ведемо оборонну вiйну, прагнемо справедливого для всiх учасникiв миру, ми не втручаемося у внутрiшнi справи сусiднiх народiв, навпаки: надаемо цим народам можливiсть самим вирiшувати свою долю». Вiдзначимо, що такi рекомендацii вiденський дипломат надав ще в серпнi 1917 року – задовго до пiдписання Брестського миру та появи вiйськ Центральних держав на територii Украiнськоi Народноi Республiки.

Отже, за умов докорiнноi змiни курсу украiнськоi полiтики, Австро-Угорщи

Страница 4

а пiдiйшла до рубежу – Брестських перемовин iз делегацiею Украiнськоi Народноi Республiки та пiдписання «хлiбного миру» з Украiною.

Украiнська делегацiя розпочала перемовини у Брест-Литовську в першi днi сiчня, а в нiч проти 27 сiчня[2 - За новим стилем 9 лютого.] 1918 року було пiдписано мирну угоду мiж Украiнською Народною Республiкою, з одного боку, i Нiмеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарiею, Туреччиною – з iншого. Брестський договiр проголошував закiнчення вiйни мiж УНР та державами Четверного союзу. Було встановлено кордони Украiни на заходi та пiвнiчному заходi. Вирiшено питання про вiйськовополонених. Врегульовано економiчнi стосунки мiж краiнами-учасницями.

У Брестi було також складено таемний протокол мiж УНР та Австро-Угорщиною щодо майбутньоi долi украiнських земель у складi Австро-Угорськоi монархii. Офiцiйний Вiдень зобов’язався не пiзнiше нiж 20 липня 1918 року запропонувати обом палатам свого парламенту законопроект про створення окремого коронного краю Схiдноi Галичини i Буковини. Тим часом УНР законодавчо гарантувала права польського та нiмецького, а також еврейського населення в Украiнськiй республiцi.

Вiйна, що розпочалася, принесла чимало лиха украiнцям, якi опинилися по рiзнi боки барикад: мешканцiв Галичини та Буковини призивали до австрiйськоi армii, а в росiйському вiйську було декiлька мiльйонiв надднiпрянських украiнцiв. Крiм того, вiйськовi дii розгорталися на власне украiнських землях.

Уже на початку вiйни украiнський нацiонально-визвольний рух зазнав жорстоких переслiдувань з боку царського самодержавства. Було закрито «Просвiту», украiнськi видання, зокрема газети «Рада», потiм «Дзвiн», «Украiна», «Рiдний край», «Лiтературно-науковий вiсник», «Записки украiнського наукового товариства» тощо. М. Грушевського, який повернувся з Австрii до Киева, було заарештовано й заслано спочатку в Симбiрськ, тодi в Казань i нарештi – в Москву, де вiн i жив до лютого 1917 року.

Царат планував, захопивши Галичину, знищити в нiй осередок «украiнського сепаратизму», «мазепинщини». Пiсля вступу царських вiйськ у захiдноукраiнськi землi на територii Галичини та Буковини було створено вiйськове генерал-губернаторство на чолi з графом Бобринським.

Зазнала утискiв i греко-католицька церква, чимало ii служителiв було вислано в глиб Росii, ii прибiчникiв намагалися навернути у православ’я. У вереснi 1914 року зi Львова вивезли до Суздальського монастиря А. Шептицького, й там вiн перебував до повалення царату, здобувши авторитет серед своiх землякiв безстрашною поведiнкою. Шовiнiстична полiтика царськоi окупацiйноi адмiнiстрацii в Галичинi обурила демократичну громадськiсть. Виступаючи з трибуни IV Державноi думи, П. Мiлюков назвав ii «европейським скандалом», логiчним продовженням полiтики уряду щодо украiнського руху в iмперii.

Для народiв, втягнутих у збройний конфлiкт, участь у ньому завжди обертаеться тяжкими наслiдками. Для украiнцiв, як пригнобленоi нацii, позбавленоi власноi державностi, вiйна стала справжньою трагедiею. Перебуваючи пiд владою династii Романових, вони мусили надати росiйськiй армii 3,5 млн солдатiв, тимчасом як австро-угорське вiйсько поповнилося 250 тис. осiб, мобiлiзованих iз Галичини. Молодi украiнцi мусили дивитися у рушничний прицiл один на одного як на ворогiв з окопiв ворожих сторiн, помирати за чужi iм iнтереси.

У серпнi 1914 року росiйськi вiйська розпочали успiшний наступ у Галичинi й 3 вересня вступили у Львiв. У Галичинi було створено генерал-губернаторство. Серед справ губернатора графа Бобринського були зросiйщення, переслiдування греко-католицькоi церкви, навернення силомiць греко-католикiв у православ’я. Росiйська армiя продовжувала наступ i захопила майже всю Галичину, у березнi 1915 року загарбавши потужну австрiйську фортецю – Перемишль. Становище росiян видавалося непохитним, та насправдi успiхи було здобуто дуже дорогою цiною. Росiйська армiя зазнала великих втрат, навеснi 1915 року вже вiдчувалася нестача артилерiйських снарядiв, гармат i навiть рушниць. За таких обставин у квiтнi 1915 року розпочався наступ австро-нiмецьких вiйськ у Галичинi. Уже в червнi у iхнiх руках опинилася вся Галичина та частина Волинi, й деморалiзована росiйська армiя поспiхом вiдступила. Разом iз нею вiдступила цивiльна адмiнiстрацiя та поiхали десятки тисяч мешканцiв, що рятувалися вiд репресiй з боку австрiйцiв. Сотнi сiл було спалено, щоб залишити вороговi лише пустку. Нашвидку евакуювали пiдприемства та навчальнi заклади, навiть порушували питання про евакуацiю Киево-Печерськоi лаври, але до кiнця 1915 року стало зрозумiло, що Киiв залишиться в руках Росii. Фронт стабiлiзувався, завдати поразки Росii, вивiвши ii з вiйни, Нiмеччинi та ii союзникам не вдалося.

У 1916 роцi нiмецьке командування активiзувало вiйськовi дii на Захiдному фронтi. Росiя скористалася перепочинком. Вiйська Пiвденно-Захiдного фронту пiд керiвництвом генерала Брусилова 3 червня 1916 року прорвали австрiйську оборону й наново захопили Буковину та Галичину. Проте резервiв, щоб закрiпи

Страница 5

и успiх, росiйське командування не мало, i вiйська знову вимушено перейшли до оборони.

На захопленiй територii було створено Галицько-Буковинське генерал-губернаторство. На вiдмiну вiд подiй 1914–1915 рокiв, мiсцеве украiнське населення не зазнало значних нацiональних i релiгiйних утискiв, але ставлення до нього було доволi пiдозрiлим. Вважали, що вплив «мазепинщини», як i ранiше, залишаеться помiтним. Уже пiсля повалення самодержавства, у березнi 1917 року, Тимчасовий уряд затвердив Д. Дорошенка крайовим комiсаром Галичини й Буковини, i той призначав на адмiнiстративнi посади украiнцiв, сприяв вiдродженню сiльського та мiського самоврядування, вiдкриттю кооперативiв, нацiональних шкiл, добродiйних установ.

4 серпня 1914 року емiгранти з Надднiпрянськоi Украiни заснували у Львовi «Спiлку визволення Украiни» (СВУ), що мала на метi створення незалежноi Украiнськоi держави. Вона взяла на себе функцiю представництва iнтересiв майбутньоi Украiни. Члени СВУ сконтактувалися з урядами Нiмеччини, Австро-Угорщини, Туреччини, Болгарii, Швейцарii, Швецii та низки iнших краiн.

СВУ розгорнула активну видавничу дiяльнiсть рiзними мовами, iнформуючи весь свiт щодо необхiдностi розв’язання украiнського питання.

У 1914 роцi на захiдноукраiнських землях було створено Легiон Украiнських сiчових стрiльцiв. Бiля витокiв цiеi вiйськовоi органiзацii стояли полiтичнi дiячi, якi орiентувалися на Нiмеччину й Австро-Угорщину – краiни, що розраховували на поразку Росii. На уламках iмперii мала постати незалежна Украiнська держава. Ядром ii майбутнiх збройних сил мали бути Сiчовi стрiльцi. Формування органiзацii вiдбувалося на добровiльних засадах – уже за першi два тижнi записалося 10 тисяч чоловiкiв, але австрiйцi обмежили особовий склад до 2 тисяч.

Украiнськi сiчовi стрiльцi взяли участь у бойових дiях у Карпатах, де в травнi 1915 року зупинили росiйський наступ. У листопадi того-таки року украiнськi вiйська затримали росiян бiля мiста Бережани. Пiд час боiв сiчовi стрiльцi зарекомендували себе як дисциплiнованi та вправнi вояки, виявили героiзм i взаемовиручку.

Пiсля Лютневоi революцii в Росii розпочалося братання Сiчових стрiльцiв i украiнцiв, що перебували з росiйського боку фронту, а пiсля пiдписання Брестського миру Сiчовi стрiльцi разом iз вiйськами Центральноi Ради вели вiйну з бiльшовиками. Пiзнiше з полонених галичан i буковинцiв у Схiднiй Украiнi було створено Перший курiнь Сiчових стрiльцiв. Сiчовi стрiльцi стали одним з найбiльш боездатних украiнських формувань, вони брали участь у боротьбi з бiльшовиками, бiлогвардiйцями та поляками. Пiзнiше з офiцерiв-сiчовикiв Коновалець створив Украiнську вiйськову органiзацiю, що стала основою Органiзацii украiнських нацiоналiстiв.

Наприкiнцi 1916 – на початку 1917 року стало цiлком очевидно, що виснажена економiка Росii перебувае на межi катастрофи. Зокрема, до цього часу в Украiнi металургiйнi пiдприемства не давали необхiдноi кiлькостi металу для оборонних заводiв, хронiчно бракувало вугiлля та руди, не були завантаженi роботою iншi галузi промисловостi. Залiзницi не могли впоратися навiть iз вiйськовими перевезеннями, на пiдприемствах стрiмко впала продуктивнiсть працi, погiршилась якiсть товарiв, оскiльки квалiфiкованих робiтникiв мобiлiзували в дiючу армiю i iх замiнили жiнки, пiдлiтки та вiйськовополоненi. У сiльському господарствi бракувало працiвникiв, реманенту, коней, скорочувалися посiвнi площi, врожаi зернових, занепало тваринництво. У мiстах бiля хлiбних крамниць вишиковувалися довгi черги, розпочався товарний голод, зросли цiни на предмети першоi необхiдностi, процвiтала спекуляцiя.

Народ дедалi активнiше обурювався тривалою вiйною, господарською руiною в краiнi, загалом прогнилим i вiдсталим полiтичним i соцiально-економiчним режимом самодержавства. По всiй iмперii виникли заворушення серед рiзних верств населення. Звичним явищем в умовах вiйськового часу стали страйки, що охопили значну кiлькiсть робiтникiв у всiх промислових центрах. Проходили вони пiд гаслами «Годi воювати!», «Геть самодержавство!». У 1915 роцi в Украiнi вiдбулося 113 страйкiв, у яких взяли участь 48 тисяч осiб; уже 1916 року iх кiлькiсть зросла до 218, а учасникiв, вiдповiдно, – до 193 тисяч.

У селi знову почастiшали пiдпали помiщицьких садиб та економiй. Із серпня 1914 й до кiнця 1916 року в Украiнi було зафiксовано понад 160 селянських виступiв, що почасти закiнчувалися зiткненнями з полiцiею та вiйськами. Антивоеннi настроi охопили й солдатськi маси, внаслiдок чого цiлi полки вiдмовлялися йти в бiй. У 1916 роцi в Кременчуцi та Харковi спалахнули повстання мобiлiзованих в армiю, стрiмко зросла кiлькiсть дезертирств, убивств ненависних офiцерiв, невиконання наказiв.

Пiсля Першоi свiтовоi вiйни та украiнсько-нiмецького зближення 1918 року в Нiмеччинi зрiс iнтерес до Украiни. Унiверситети та спецiальнi науковi установи придiляли велику увагу украiнознавству. Розробляли концепцii нiмецькоi полiтики щодо Украiни, вiдповiдно до яких Украiну розглядали як потенцiйну потужн

Страница 6

незалежну державу, що об’еднуе всi чотири частини розчленованоi в 1919–1920 роках украiнськоi територii й потенцiйно здатна впливати на баланс сил у Схiднiй Європi.




Передмова друга. Мiж молотом i ковадлом


27 сiчня (9 лютого) 1918 року Центральнi держави пiдписали сепаратний мирний договiр iз делегацiею Украiнськоi Центральноi Ради. Імовiрно, цьому посприяли й подii, про якi йтиметься в цiй книжцi. Але що ж означало для Украiни ii особливе становище?

Про плани европейських краiн щодо Украiни пiд час Першоi свiтовоi вiйни я вже стисло розповiв. Жодна з краiн-учасниць не припускала й думки про те, що украiнцi можуть самостiйно вирiшувати свою долю, розбудовувати нацiональну державнiсть.

Далi я бiльше говоритиму про вiйськовi дii, що точилися на теренi Украiни, яка опинилася мiж молотом i ковадлом.

Пiд час вiйни територiя захiдноукраiнських земель перетворилася на величезний плацдарм, де в 1914–1917 роках розiгрувалися вельми кривавi битви на Схiдному фронтi. Економiку було вщент зруйновано, а населення потерпало вiд страшенних спустошень, що iх заподiяли росiйська та австрiйська армii. Жорстоке ставлення як вiйськового командування, так i цивiльних адмiнiстрацiй спричиняло дедалi дужче невдоволення украiнцiв.

Обидвi iмперii – i Росiйська, i Австро-Угорська – опинилися за крок вiд потужних революцiйних потрясiнь, пiд час яких украiнський народ виборював вiдродження нацiональноi державностi, скуштував гiркоту поразок, утратив своiх найкращих представникiв, але не надiю на майбутне.

У складному становищi опинилися украiнськi полiтичнi партii як у Росii, так i в Австро-Угорщинi, адже вони мали виробити певну позицiю щодо збройного конфлiкту. Соцiалiсти Нiмеччини, Францii та Бельгii наполягали на тому, щоб надати вiйськовi кредити своiм урядам, i ввiйшли до iх складiв, а росiйськi бiльшовики жадали поразки царському самодержавству й перетворення вiйни з iмперiалiстичноi на громадянську.

Серед рiзних полiтичних угруповань розпочалися пошуки рацiональноi орiентацii. У пiдросiйськiй Украiнi серед нацiональних громадських дiячiв видiлявся Симон Петлюра, редактор журналу «Украiнське життя», що видавався в Москвi. У передовiй статтi «Вiйна i украiнцi», яка побачила свiт у червнi 1914 року, вiн переконував читача, що «украiнцi мають виконати свое зобов’язання громадян Росii у цей важкий час до кiнця», та запевняв, що серед них немае прибiчникiв «австрiйськоi орiентацii». Автор сподiвався, що росiйська влада оцiнить такий шляхетний крок i украiнцi пiсля перемоги над ворогом зможуть розраховувати на надання iм вiдповiдних прав. Киiвська «Рада», прагнучи розбудити в масах патрiотичнi почуття, також закликала захищати державу вiд супостата й битися до його цiлковитого знищення, адже «ми захищаемо нашi будинки, нашi тихi гаi» – такими словами закiнчувалася стаття в одному з номерiв. Очевидно, розраховували, що царат це запам’ятае.

Запеклi дебати щодо ставлення до Першоi свiтовоi вiйни спалахнули серед керiвникiв Товариства украiнських поступовцiв. У виданiй у груднi 1916 року декларацii «Наша позицiя» вони заявили про свое негативне ставлення до цiеi кривавоi бiйнi як до «чужоi для себе справи, шкiдливоi для украiнського та й усiх iнших народiв iмперii». Утiм, обережнi тупiвцi посiли «нейтральну позицiю щодо сторiн у боротьбi».

Тим часом представники украiнськоi громадськостi в Галичинi розглядали цю проблему iнакше: вони цiлковито пiдтримували Австро-Угорщину в ii боротьбi проти царськоi Росii. «Ненаситнiсть царськоi iмперii погрожуе нашому нацiональному життю, яке знайшло захист у конституцiйному ладi австрiйськоi держави», – зазначалося в манiфестi Головноi Украiнськоi Ради, створеноi на початку серпня 1914 року у Львовi з представникiв нацiонально-демократичноi, радикальноi та соцiал-демократичноi партiй. Невдовзi вона сформувала нацiональний вiйськовий пiдроздiл, про який я вже згадував, – Украiнський легiон. Згодом його почали називати Легiоном Украiнських сiчових стрiльцiв, до його складу ввiйшли 2 тисячi юнакiв з органiзацiй «Ciч», «Пласт», «Сокiл».

Царат планував, захопивши Галичину, знищити в нiй осередок «украiнського сепаратизму». Як вiдомо, вiд серпня 1914-го й до квiтня 1915 року росiйська армiя, долаючи опiр австрiйських вiйськ, до складу яких входили Украiнськi сiчовi стрiльцi, захопила Схiдну Галичину та майже всю Буковину i вступила в Карпати. Становище Росii на цих теренах було непохитним, i на початку квiтня 1915 року Микола II вiдвiдав Львiв, а згодом – Перемишль.

З нагоди здобутих перемог росiйського воiнства було видано спецiальний манiфест, у якому була висловлена загальна радiсть населення iмперii, що нарештi росiйський народ об’еднався i завершив «справу Івана Калити».

У розпал вiйни, 1916 року, Максим Горький на зборах прогресивноi громадськостi Москви заявив, що «украiнський народ пронiс через столiття рабства й неволi коштовне багатство свого генiя… Украiнський трудовий народ переживае зараз велику драму. Царськi кати не дають розвиватися його мовi, л

Страница 7

тературi, творчостi. Те, що робить уряд з украiнцями, як i з iншими поневоленими народами, – це злочин, якому немае назви».

Свiй голос на захист знедолених украiнцiв подав iз далекого Красноярська епископ Никон. У червнi 1915 року в газетi «Бiржовi вiдомостi» вiн опублiкував вiдкритого листа за назвою «Орли i ворони», в якому рiшуче засуджував «чорних воронiв», маючи на увазi представникiв росiйського духовенства й адмiнiстрацii, що завзято проводили полiтику зросiйщення в Галичинi та знищували там украiнське нацiональне життя.

У вкрай скрутному становищi опинилося украiнське населення, яке залишалося пiд владою Австро-Угорщини. Його звинувачували в таемних симпатiях та допомозi росiянам (такi настроi пiдiгрiвали чиновники-поляки), у зрадi династii Габсбургiв, що призвело до поразок ii звитяжноi армii. Тисячi украiнцiв – москвофiлiв та немосквофiлiв – було схоплено й кинуто в концтабори, найсумнозвiснiшим з яких був Талергоф. На його територii в жахливих умовах утримували 30 тисяч осiб, якi сотнями гинули вiд хвороб. Австрiйськi й угорськi солдати за щонайменшоi пiдозри без судового розгляду фiзично знищували людей, часто безневинних, що посилювало трагiчну долю роз’еднаного народу, який не мав власноi держави, здатноi подбати про нього.

Росiя, краiна економiчно вiдстала, не пiдготовлена до тривалоi вiйни, попри стiйкiсть i мужнiсть солдатiв та офiцерiв не могла розраховувати на стабiльнi успiхи в бойових дiях. У квiтнi 1915 року пiд ударами ворожих вiйськ росiйська армiя, через брак боеприпасiв та iншого спорядження, аби уникнути оточення, вимушено залишила Перемишль, у червнi здала Львiв, а в липнi – всю Галичину i значну частину Волинi. Вiдступ росiян iз захоплених захiдноукраiнських земель принiс новi лиха населенню Галичини: окупацiйна влада почала масово виселяти украiнцiв. Без необхiдного забезпечення, харчiв, медичного обслуговування, елементарних побутових умов чимало iх загинуло дорогою до Уралу й далi.

Поразки 1915 року змусили царський уряд переглянути свое ставлення до украiнського руху, не дали можливостi «раз i назавжди» позбутися його. Уряд погодився на допомогу армii з боку громадських органiзацiй, як-от «Вiйськово-промислового комiтету», «Спiлки мiст», «Земського союзу», якi в цей час виникали. Вдалося отримати дозвiл влади на вiдкриття в Киевi «Товариства допомоги населенню Пiвдня Росii, що постраждало вiд вiйськових дiй». У його установах працювали тисячi представникiв украiнськоi iнтелiгенцii, студентськоi молодi, iнженери, лiкарi. Знову було вiдкрито украiнськi книгарнi, кооперативнi установи, науковi товариства, а також виходили кiлька газет рiдною мовою. Вiдновило дiяльнiсть заборонене на початку вiйни Товариство украiнських поступовцiв.

Успiхи Австро-Угорщини у вiйнi з Росiею 1915 року полiпшили умови для дiяльностi Загальноi Украiнськоi Ради на територii Галичини, що мала на метi проголошення незалежностi пiдросiйськоi Украiни, а в межах Габсбурзькоi iмперii – створення територiально-нацiональноi областi. Але пiсля того, як 1916 року влада пообiцяла впливовим полякам ще бiльше панування в Галичинi, Рада на знак протесту саморозпустилася. Інтереси захiдноукраiнських земель почала представляти Украiнська Парламентська Рада в столицi iмперii.

У травнi 1916 року росiйська армiя, що дiяла на Пiвденно-Захiдному фронтi пiд командуванням генерала О. Брусилова, завдала австрiйцям тяжкоi поразки й увiйшла в Галичину та Буковину. Улiтку цього року царськi вiйська пiдiйшли до Карпатських перевалiв.

Потребуючи допомоги украiнських органiзацiй пiсля тяжких поразок на фронтi, австрiйська влада дозволила членам Спiлки визволення Украiни працювати з украiнськими солдатами iз царськоi армii – кiлька десяткiв тисяч iх перебувало в таборах вiйськовополонених в Австро-Угорщинi та Нiмеччинi. Завдяки цьому покращилися умови iхнього життя, для них створено бiблiотеки, вiдкрито школи, церкви, iх селили в окремi табори. Спiлка припускала в недалекому майбутньому можливiсть створення з них нацiональних озброених пiдроздiлiв на кшталт Легiону Украiнських сiчових стрiльцiв, якi вливалися б в армii Четверного союзу. Як вiдомо, це привело до появи Синьожупанноi та Сiрожупанноi дивiзiй, якi взяли участь у боротьбi за нацiональну державнiсть пiд час визвольного руху 1918–1920 рокiв.

Украiна, i це визнавали всi, мусила «розплачуватися за чужi грiхи, чого не хочуть бачити великi держави». На бойовищi вона втрачае найкращих своiх синiв, з неi «висмоктують усi живi соки», а натомiсть вона мае «знищення культурних цiнностей, економiчного добробуту, десятки тисяч ув’язнених». Виступаючи за проголошення «демократичноi та автономноi Украiни», тупiвцi сподiвалися здобути пiдтримку «спiвзвучних елементiв недержавних нацiй Росii» на основi «автономно-федерального ладу тих держав, з якими нас об’еднуе iсторична доля».

Отож такою – пошматованою, розгубленою та розореною, метаючись мiж краiнами, що сипали обiцянками, – Украiна вступила у 1918 рiк, про який i пiде далi мова.




Передмова третя. Д

Страница 8

якi дiйовi особи



Олекса та Андрiй

Знайомтесь – брати Савицькi. Їхнiй батько, генерал Савицький, гостинний хазяiн i мудрець, усе життя вiддав службi. Але не тiй, про яку пишуть газети i про яку згадують в указах про нагородження. Нинi вiн – очiльник контррозвiдки молодоi Украiнськоi держави. Його мета – боротьба за вiльну мирну краiну, хоча й, на жаль (i вiн добре знае про це), всiма правдами i неправдами.

Олекса наслiдував батька. Через неймовiрний, як говоритимуть згодом, кадровий голод вiн став його правою рукою, i 1918 року ми можемо зустрiти його сьогоднi в Берлiнi, а завтра в Парижi, щоб пiслязавтра розкланятися з ним на Потьомкiнських сходах в Одесi.

Андрiй мае геть iншу вдачу. Вiн дуже схожий на брата, так само рiшучий i вiрний своiм принципам. Проте називае себе людиною мирною, навiть пацифiстом – адже вiн картограф. Не його справа воювати та плюндрувати землю снарядами й мiнами. Його справа – землю описувати й розповiдати всiм, яка вона прекрасна i багата.

Обидва брати давно закоханi в Софiю, з якою я вас залюбки i познайомлю.


Софiя

Вродлива киянка Софiя Яворська навеснi 1914 року закiнчила Інститут шляхетних дiвчат. Довгi шiсть рокiв вона почувалася мало не полонянкою в стiнах розкiшноi будiвлi на розi Інститутськоi вулицi. І ось тепер уже майже чотири цiкавi роки Софiя – разом зi своiми подругами Оксаною й Олесею, з якими заприязнилася ще в пiдготовчому класi, – щодня вiдкривае для себе чудовий Киiв i друзiв, про котрих чула так багато доброго вiд батькiв. Їi вiрнi «зброеносцi» й супутники – Олекса й Андрiй, до того ж родини Савицьких i Яворських здавна дружать.

Матiнка Софii, як i багато вельмишановних матерiв, розпланувала життя дочки не на один рiк наперед. Вона бачить чоловiком Софii Олексу – вiн шляхетного походження, офiцер, старший за наречену на вiсiм рокiв. Ідеальна партiя, будь-яка мати пiдтвердить…


Аверкiй Гончаренко

1912-го, у двадцять два роки, закiнчив Чугуiвське юнкерське пiхотне училище, вiдмiнник i взiрцевий вояк. Улiтку 1914 року очолив роту 260-го пiхотного Брацлавського полку. За два роки невпинних боiв у Захiднiй Украiнi здобув добру славу та повагу в царських офiцерiв. На знак цiеi поваги Гончаренка призначили командиром 4-го батальйону. Вiдтак нiмецька куля вразила його. За видатну хоробрiсть, виявлену в бою проти ворога, вiн отримав Георгiiвський хрест – нагородний знак до ордена Святого Георгiя для нижнiх чинiв з 1807 до 1917 року. Вiдзнака ордену Святого Георгiя була найвищою нагородою для солдатiв i унтер-офiцерiв росiйськоi iмператорськоi армii.

Оклигавши пiсля тяжкого поранення, Першу свiтову Гончаренко закiнчуе викладачем тактики у Киiвськiй школi прапорщикiв. Пiсля розпаду Росiйськоi iмперii та постання Украiнськоi Народноi Республiки Гончаренко не сидiв склавши руки. Восени 1917 року вiн провiв украiнiзацiю своiх студентiв i невдовзi випустив цiлий курс юнкерiв. У сiчнi 1918 року, буквально за кiлька тижнiв до сумнозвiсного бою пiд Крутами, вiн став курiнним командиром щойно створеноi Першоi Украiнськоi вiйськовоi школи iменi Богдана Хмельницького.

Був вiйськовим комендантом Подiльськоi губернii 1918 року, начальником канцелярii отамана Петлюри в 1919-му. У 1943–1945 роках вiн – старшина 1-i Украiнськоi дивiзii (дивiзii СС «Галичина») Украiнськоi нацiональноi армii. Уряд УНР в екзилi надав йому звання полковника. Пiсля Другоi свiтовоi вiйни Гончаренко емiгрував до США, де й помер.


Михайло Муравйов

Закiнчив повiтову школу, навчався в Новинськiй учительськiй семiнарii, звiдки його виключили за порушення дисциплiни. Деякий час жив у Санкт-Петербурзi без певних занять, влiтку 1898 року як вiльнонайманий розпочав вiйськову службу. Закiнчив Казанське юнкерське пiхотне училище, служив у Першому пiхотному Невському полку в Рославлi. За вбивство на дуелi офiцера був засуджений на два роки арештантських рот. Поручик пiд час росiйсько-японськоi вiйни 1904–1905 рокiв. З 1908-го до 1914-го викладав у Казанському пiхотному училищi. Учасник Першоi свiтовоi вiйни, у листопадi 1914 року пiд Краковом отримав тяжке поранення.

Пiсля Лютневоi революцii 1917 року став членом армiйського комiтету 11-i армii, лiвий есер[3 - Партiя лiвих соцiалiстiв-революцiонерiв дiяла в Росii у 1917–1923 роках. Їi члени взяли активну участь у Громадянськiй вiйнi, доклали чималих зусиль до боротьби з бiлогвардiйцями, водночас виступаючи проти бiльшовицького керiвництва. Саморозпустилася внаслiдок встановлення в СРСР однопартiйноi диктатури, а в 1930-тi бiльшiсть ii очiльникiв було репресовано.]. Пiсля Жовтневого перевороту в Петроградi 1917 року запропонував своi послуги бiльшовикам: виконував обов’язки начальника оборони Петрограда, головнокомандувача вiйськ, що дiяли проти Керенського та Краснова.

Вiд грудня 1917 року – начальник штабу «Групи вiйськ з боротьби проти контрреволюцii на пiвднi Росii», вiд 16 сiчня[4 - За новим стилем 29 сiчня. Тут i далi дати подано за старим стилем, якщо не зазначено iнше.] 1918 року – головнокомандувач радянських

Страница 9

iйськ в Украiнi. Винайшов тактику «ешелонноi вiйни». У сiчнi 1918 року очолював бiльшовицькi частини, якi брали участь у захопленнi Харкова, Полтави i Киева, командувач червоних вiйськ у бою пiд Крутами.

19 сiчня увiйшов до Полтави, де розiгнав мiськради, запровадив ревком; наказав розстрiляти 98 юнкерiв i офiцерiв мiсцевого юнкерського училища.

Солдати Михайла Муравйова взимку 1918-го вчинили в Киевi рiзанину. «28 сiчня Дума запросила примирення. У вiдповiдь я наказав душити iх газами. Сотнi генералiв, а може й тисячi, було безжально вбито…» – вихвалявся Муравйов.

4 лютого 1918 року в Дарницi пiд Киевом вiн видав наказ про «безжальне знищення всiх офiцерiв, гайдамакiв, монархiстiв, усiх ворогiв революцii». Пiд час штурму мiста було застосовувано отруйнi гази, проведено масовий артобстрiл (до 15 тис. снарядiв), унаслiдок якого було зруйновано, зокрема, будинок Грушевського. За наказом Муравйова бiльшовицькi вiйська розстрiляли в Киевi близько 5 тисяч мирних мешканцiв, тероризували громадян УНР, убили киiвського митрополита Володимира. На киiвську «буржуазiю» наклали контрибуцiю розмiром 5 млн крб для утримання радянських вiйськ.

Пiсля повалення бiльшовицькоi влади в Украiнi Муравйов повернувся до Петрограда, де 16 квiтня отримав призначення у Баку военним керiвником Закавказзя. За свiдченнями, наданими членами комiтету, 28 квiтня 1918-го був заарештований i звинувачений у «потураннi масовим розстрiлам, пограбуванням, що призвели до падiння радянськоi влади в Украiнi».

12 липня 1918 року офiцiйна газета ВЦВК «Вiстi» розмiстила урядове повiдомлення «Про зраду Муравйова», в якому стверджувалося, що «бачачи повний крах свого плану, Муравйов покiнчив iз собою пострiлом у скроню».




Роздiл 1. Кроки Меморiалом


Цiеi лiтньоi днини на Меморiалi тихо. Як i частенько в будень. Червона колона впираеться в прозорi небеса, капличка порожня, лише в небi кружляе птах.

Тиша, чудова лiтня тиша обжитих, населених мiсць – як-от посеред дня у невеличкому мiстечку. Їi не псують навiть кроки – самотнiй юнак у формi з наплiчником неквапливо простуе повз вагони, роззираеться довкола так, нiби добре знае мiсце, нiби вiтаеться з давнiми приятелями, яких залишив тiльки вчора. Ось вiн проминув гармату на платформi, ось ступив iще декiлька крокiв i звiв очi: звiдси, вiн знае це напевне, тризуб на меморiальнiй колонi спалахуе золотим гордовитим сяйвом. Сонячнi зайчики виграють на плитах, якими вибруковано колишне бойовище, вiтер шелестить листям дерев, гойдае траву бiля пагорба.

Тишу порушують кроки – вдалинi з’явилися люди. Високий голос дiвчини-екскурсовода звучить урочисто i сухо:

– Ось ми й дiсталися серця нашого невеличкого музею. Але невеликий вiн тiльки за розмiрами – бо тут закарбована подiя величезного значення в украiнськiй вiйськовiй iсторii: бiй пiд Крутами, який вiдбувся в сiчнi 1918 року. Будiвництво Меморiального комплексу «Пам’ятi героiв Крут» розпочалося 1990 року з iнiцiативи громадськостi. З 2010 року музей став фiлiею Нацiонального вiйськово-iсторичного музею Украiни.

Кроки вщухли: кiлька хлопцiв у вiйськовому одностроi скупчилися навколо дiвчини. Видно, що вони не так слухають, як утiшаються милою зосередженiстю молодоi екскурсоводки. А та продовжуе розповiдь, мов i не зважае:

– Автор меморiалу, Анатолiй Гайдамака, створив пам’ятник у виглядi пагорба заввишки сiм метрiв, на якому встановлено десятиметрову червону колону. Вона нагадуе про колони Киiвського унiверситету, де навчалася бiльшiсть студентiв, якi загинули пiд Крутами. Бiля пiднiжжя пагорба зведено капличку, а поруч iз пам’ятником викопане озеро у формi хреста. Музейна експозицiя складаеться iз залiзничноi платформи та чотирьох залiв-вагонiв, якi зовнi стилiзованi пiд вагони тих часiв. Зараз ми пiдiйдемо ближче, i ви матимете змогу розглянути нашу експозицiю детальнiше.

Слiдом за дiвчиною хлопцi переходять до вiдкритоi платформи з гарматою. Укрiплена мiшками з пiском, вона й досi нацiлена в той бiк, звiдки чекали нападу. Увага екскурсii прикута до мовчазного експоната.

– З такоi гармати, встановленоi на вiдкритiй платформi та укрiпленоi мiшками пiску, сотник армii УНР Лощенко вiв прицiльний i доволi ефективний вогонь по лавах червоногвардiйцiв, якi наступали з того боку…

Вона показуе рукою, i погляди хлопцiв слiдують за цим рухом. Мимоволi дивиться i наш герой. Взагалi-то вiн не раз тут бував i не раз уявляв, як у диму миготять шинелi й темнiе вiд пороху снiг, як чутно в морозяному повiтрi крики й пострiли, як чорним припливом накочуеться на невеликий загiн бiльшовицька хвиля.

Голос екскурсоводки тепер ледь чутно:

– Продовжити огляд експозицii ви можете у залах-вагонах. Там виставленi експонати, що розповiдають про розвиток украiнського нацiонального руху початку ХХ столiття, ключовi подii Украiнськоi революцii 1917 року, проголошення Украiнськоi Народноi Республiки, дii бiльшовицькоi Росii проти молодоi держави, бiй пiд станцiею Крути, повстання на заводi «Арсенал» тощо. Другий вагон i сам е своерiдним

Страница 10

експонатом, оскiльки призначався для санiтарного огляду воякiв пiд час бойових дiй…

– Перепрошую, дiвчино… – сувору екскурсоводку уривае високий хлопець, вочевидь лiдер цiеi невеличкоi групи.

– Я ж назвалася, – голос дiвчини сухий, i вираз ii очей не вiщуе йому нiчого доброго. – Мене звати Марина Василiвна.

– Ой, та яка там «Василiвна», – усмiхаеться високий курсант. – Мариночка, та й усе.

– Марина Василiвна, – голос дiвчини звучить дедалi холоднiше.

– Та гаразд, нехай Василiвна, – з усмiшкою погоджуеться хлопець. – То що там далi?

– Ви не дали менi договорити. Там продовження експозицii. Зал-вагон номер три присвячений власне бою бiля станцii Крути та повстанню на заводi «Арсенал». Вiн демонструе значення бою для подальших бойових дiй на теренi Украiни. Матерiали розташованi за принципом протистояння воюючих сторiн, лiворуч – украiнськi вояки, праворуч – бiльшовицькi, вiдтворено карту-схему бою. І завершить експозицiйний огляд музею четвертий зал-вагон, де ви побачите копii документiв та кiно- й фотоматерiали, що висвiтлюють часи Украiнськоi революцii 1918–1921 рокiв, Гетьманату Скоропадського, доби Директорii та ЗУНР.

Курсанти, нашому героевi це видно, потай зiтхають – не так часто iм щастить вирватися iз сувороi атмосфери училища. І навiть гарненька екскурсоводка не може затримати iхню увагу. Однак дисциплiна е дисциплiна, i хлопцi слухняно переходять вiд експоната до експоната.

Кроки стихають. Юнак, озирнувшись, усмiхаеться величезному кущу калини, наче доброму знайомцю. Звiдси не видно, але лiворуч вiд куща ховаеться зручна й захищена вiд поглядiв лавка – сюди, власне, наш герой i йшов. Тут йому спокiйно думаеться, тут вiн може згадати iсторiю i краiни, i своеi сiм’i.

Для нього подii, про якi розповiдае сувора Марина Василiвна, не е iсторiею. Точнiше, це не застигла на сторiнках забутих пiдручникiв iсторiя невiдомоi битви, а частина життепису його сiм’i. Наш герой навiть трохи ображений на дiвчину-екскурсовода: як можна так сухо й небагатослiвно розповiдати про цю дивну, героiчну, значиму подiю – бiй пiд Крутами?!

«Шановна панночко, – промайнула у хлопця думка, – подii, що вiдбувалися сто рокiв тому тут, на полi бою пiд Крутами, для когось трагiчна, але минувшина, а для когось – години, сповненi високого патрiотизму, мiцно замiшанi на фатумi, збiгу обставин i жахливiй помилцi. Та навiть сьогоднi важко сказати, чим е цi подii: лише iсторiею чи справжнiм початком нашоi довгоi боротьби за незалежнiсть, що тривае й нинi».

Наш герой зручно влаштовуеться на лавцi, гладить долонею листя калини i надiвае навушники. Для нього це вже справжнiй ритуал: приiхати до Меморiалу в день народження прадiда, взяти до рук його щоденник i, гортаючи пожовклi й крихкi вiд часу сторiнки, вкотре спробувати зрозумiти, що рухало ними – хлопцями початку двадцятого столiття; якими вони були, що вiдчували та за що билися.

– Так-так, Марино Василiвно, – наш герой розмовляе iз суворою дiвчиною-екскурсоводкою уже вголос. – Тi страшнi сiчневi днi тут, пiд Крутами, стали частиною моеi власноi долi, iсторii не лише моеi краiни, а й моеi сiм’i…

Із наплiчника вiн дiстае прадiдiв щоденник у потрiсканiй шкiрянiй палiтурцi. Розгортае i роздивляеться давно знайомi сторiнки – кожну лiтеру i кожен штрих вiн пам’ятае з дитинства, але щоразу малюнки й записи тут наповнюються новим змiстом, привiдкривають завiсу iсторii й без слiв розповiдають те, чого не можуть розповiсти нi прадiд, анi його дружина чи iхнi дiти.

Ось усмiхаеться мила чорнявка: ii волосся розкуйовдилося, руки стискають тенiсну ракетку. Ось, теж iз тенiсною ракеткою, стоiть мiцний на вигляд юнак, усмiхаеться в тоненькi вуса. Наш герой знае, що це прадiдiв брат.

– Синку, тебе ж назвали на честь Олекси. Вiн загинув пiд Крутами. Прадiдусь не любив про це розповiдати. Певно, бачив його смерть. Це ж дуже боляче – бачити смерть близькоi людини i не мати змоги нiчим допомогти…

Наш герой чуе голос матерi так, наче вона сидить поряд.

– Прадiд розповiдав, що його брат був диваком. Нерозважливо хоробрим – для нього офiцерська честь i офiцерське слово були священними. А служiння своiй краiнi вiн ставив понад усе. Так iх обох виховав батько – генерал Савицький. І ще дiд розповiдав, що брат був закоханий i довго наважувався, проте не встиг зробити пропозицiю. Загинув, i залишилася тiльки обручка, яку вiн так i не надiв на палець коханоi.

Ранiше маленький Олександр пускав цi слова повз вуха – соплива дiвчача iсторiя. Але з роками дедалi бiльше розумiв, на що був готовий пiти прадiдiв брат, чим пожертвував в iм’я великоi мети. І тепер, уже дорослий, Олександр усе частiше вдивляеться в обличчя цiеi людини, у штрихах олiвця бачить мужнiсть i самовiдданiсть – риси, властивi всiм Савицьким. Риси, якi вiн так хоче побачити i в собi.

Ось iнша сторiнка – та сама мила чорнявка сидить у човнi. Спекотна лiтня днина, свiтла усмiшка. Знайомий до останньоi риски напис: «Лiто 1914».

– Так, прабабуся тодi щойно закiнчила Інститут шляхетних дiвчат тут, у

Страница 11

иевi. Розповiдала, що вiдкривала мiсто для себе наново, адже правила були дуже суворими, а канiкули влiтку, коли дiвчат вiдпускали додому, тривали лише мiсяць.

Олександровi дедалi важче уявити, що зараз вiн старший, нiж його рiднi, тi, що залишилися такими юними на сторiнках старого щоденника. Мовби дверi в минуле, вiдкриваються перед ним обличчя та картини столiтньоi давнини – але це не штрихи олiвця, а живi люди, доля яких – це частина його долi.

Олександр проводить пальцями по жовтуватiй сторiнцi.

– Розкажи менi, прадiде, як усе було.




Роздiл 2. Францiя, листопад 1917-го


Осiнь була хоч уже й пiзня, проте напрочуд тепла. Навiть на деревах, що зазвичай цiеi пори вже стояли голi, зараз ще де-не-де тремтiло листя. Генерал Фердинанд Фош провiв чимало зим i серед пiскiв, i серед снiгу, проте не переставав дивуватися з того, якими непередбачуваними е зими на батькiвщинi. Цi думки були недоречними зараз, коли Антанта вступала в новий союз – Пiвденний блок. Дивна полiтична ситуацiя раптом перетворила околицю Росiйськоi iмперii на самостiйну державу – i Францiя не могла залишитися осторонь нового передiлу свiту. А тут «непередбачувана зима».

Але зараз, у цьому затишно умебльованому кабiнетi далеко вiд бойовищ, думалося про будь-що, крiм високих полiтичних матерiй. За вiкнами гуляли безтурботнi панi, лунав смiх, i генераловi навiть вчувся вишуканий аромат парфумiв, чого, звiсно, й бути не могло у прокуреному кабiнетi з наглухо зачиненими вiкнами.

Генерал вiдiйшов вiд вiкна та опустився в зручне напiвкрiсло. Навiть на шахах зараз було нелегко зосередитися – почасти тому, що не для шаховоi партii запросив вiн молодого Поля, свого представника в майбутньому Пiвденному блоцi; а почасти й тому, що за вiкном вiн помiтив щось незрозумiле, притому тривожне. Генерал знову окинув оком кабiнет: у сiрому осiнньому свiтлi темнiли дубовi панелi, килими притлумлювали будь-якi звуки, й лише ягоди палали червоним на гiлочцi, що стояла у старовиннiй вазi.

«Молодiсть е молодiсть, – подумав генерал. – У Леона ще досить смаку й радостi життя, щоб оживити навiть мiй суворий кабiнет».

Мовби у вiдповiдь на цi думки, нiздрi залоскотав аромат дорогого коньяку – ад’ютант наливав його в келихи для генерала та його молодого суперника в шаховiй партii.

«І коньяк добрий… Молодiсть е молодiсть».

– Отже, Полю…

– Так, мiй генерале. Ваш хiд.

– Дякую. – Фош пересунув коня.

Понад усе генераловi зараз кортiло опинитися на мiсцi Поля, та й скинути пару десяткiв рокiв теж не завадило б. Поль, якому нещодавно виповнилося тридцять, був не просто представником генерала – власне, вiн був розвiдником, який заслужив цiлковиту довiру, та й цього разу йому теж доручили вкрай небезпечну справу. Таку небезпечну, що Фош не був упевнений, чи Поль виживе.

«На жаль, усi ми солдати. Щойно вдягнувши погони й форму, ми вже готовi померти за батькiвщину та свою справу. Хоча, ясна рiч, на той свiт нiхто не квапиться».

Хтозна, що було зараз на думцi у Поля, чи розумiв вiн небезпечнiсть дорученоi мiсii, але грав так само зосереджено й безпомильно, як зазвичай: рука, що переставляла фiгури, не тремтiла, голос залишався рiвним i безпристрасним.

Бiля генералового лiктя з’явився череватий келих iз коньяком, аромат посилився, i це нарештi вiдвернуло Поля вiд шахiвницi. Генерал вирiшив, що лiпшоi нагоди для останнього напучування годi й чекати.

– Дорогий Полю, головне у вашiй таемнiй мiсii – донести до нового украiнського уряду нашу готовнiсть виконати взятi на себе зобов’язання… Зобов’язання щодо Пiвденного блоку. Звiсно, якщо украiнська сторона виконае всi вимоги, зокрема й щодо статусу Украiни.

Поль кивнув. Генерал говорив про це не вперше. Фош вочевидь нервував.

– Так, мiй генерале. Розумiю.

– Чудово. – Генерал зробив хiд, майже не звертаючи уваги на те, що вiдбувалося на шахiвницi. Головне зараз дiялося зовсiм не тут. А дуже далеко звiдси.

Хоч би як нечутно Леон пересувався кабiнетом, однак генерал зауважив ту мить, коли той вийшов у сусiдню кiмнату. Лiнь з його очей випарувалася, наче й не було. З кишенi мундира генерал видобув ясно-блакитний конверт i передав його Полевi, намагаючись майже не рухатися й говорити так, аби його чув тiльки юнак, який сидiв навпроти.

– Це лише невеличка наживка – беззаперечнi докази спiвпрацi Ленiна з нiмецьким урядом. Мае допомогти пiд час перемовин.

Поль мовчки кивнув i заховав конверт у внутрiшню кишеню пiджака. Одну нескiнченну мить вiн незмигно дивився в обличчя генерала, а вiдтак, ледь помiтно кивнувши, опустив очi на шахiвницю. Скидалося на те, нiби вiн трохи довше, нiж треба, обмiрковуе новий хiд.

– Так, мiй генерале. Мiй хiд пiшаком.

Фош продовжив, так само дивлячись в обличчя Поля, а не на шахiвницю:

– Конверт передасте генераловi Савицькому. Леон iще раз нагадае вам деталi мiсii.

Цiеi митi з сусiдньоi кiмнати вийшов Леон, тримаючи в руках бювар – пухку шкiряну теку з документами. Тека замiнила на столi спорожнiлий келих з-пiд коньяку. Поряд зна

Страница 12

шлося мiсце i для сигари, i для гiльйотинки, i для попiльнички.

Власне, усе вже було сказано, а втiм, пiти просто зараз Поль не мiг – та й партiя вимагала завершення. Вiн знову окинув оком шахiвницю. На жаль, те, що вiн побачив, його не потiшило – така партiя не могла закiнчитися нiчиею перемогою. Поль подумав, що було б добре, якби в цьому кабiнетi йшлося тiльки про шахи.

– Мiй генерале, ситуацiя патова.

Фош узявся за чорного пiшака, опустив очi на шахiвницю, а тодi заклопотано глянув на спiврозмовника. На фiгуру в руках вiн зиркнув лише мигцем.

– Полю, будьте обережнi. За нашими даними, в Украiнi дiе серйозна фiгура з нiмецькоi агентури. Так, це пат.

Нарештi було сказано все i можна було спокiйно йти. Деталi – у Леона, а генерал нехай залишаеться наодинцi з дивною партiею та власними побоюваннями.

Поль вiдсунув крiсло i пiдвiвся.

– Генерале!



Щойно Поль залишив кабiнет, Фош також пiдвiвся. Шахи його бiльше не цiкавили. Пiдходячи до вiкна, вiн замислився над тим, чи змiг донести до Поля думку про виняткову важливiсть його мiсii.

– Та чого я непокоюсь, – пробурмотiв генерал, – наче дурненька матуся про донечку, що вперше пiшла на побачення. Поль не хлопчик, за його плечима не одна успiшна операцiя.

Генерал затягнувся димом i визирнув у парк. Спадали сутiнки, бiля пiднiжжя сходiв прогулювалася панi в елегантнiй сукнi, темнiй накидцi та капелюшку з вуаллю, що цiлковито затуляла обличчя. До неi сходами наближався Леон, вочевидь насилу стримуючись, щоб не побiгти.

– Ах, молодiсть, яка ж ти чудова… – пробурмотiв генерал, побачивши, як палко його ад’ютант цiлуе руку незнайомiй красунi.



Леон i справдi палко цiлував ручку. Панi була i вродлива, i впливова, i… мала iз Леоном розмаiтi стосунки.

– Здрастуйте, мiй юний друже, – ледве чутно привiталася вона нiмецькою.

– Здрастуйте, люба фрау, – теж нiмецькою вiдповiв Леон. – Це слiд якомога скорiше переправити Бергу…

Панi стиснула пальцi, ховаючи крихiтну записку, яку Леон передав тiеi митi, коли торкнувся ii руки.



– Ах, молодiсть, – iще раз пробурмотiв Фош, але зараз у його голосi не було й слiду мрiйливостi. Навпаки – генерал був спантеличений побаченим i вкрай занепокоiвся. Вiн навiть не зауважив, що досi стискае в руцi чорного пiшака. Випустив клуб диму i вiдiйшов од вiкна.

Дивне побачення ад’ютанта в дедалi густiших сутiнках… Аж надто довго прогулювалася помiчена ранiше чарiвна незнайомка по парку. І занадто тонка на нiй була накидка для такого вогкого осiннього дня.



У напiвтемрявi на Поля очiкував ад’ютант генерала.

– А ви не квапилися, Полю.

– На те не було потреби, гадаю. Де ми?

– Майже в гостях у одного чудового пана. Вiн дае притулок усiм, хто його потребуе, i не пхае носа в чужi справи. А ще вiн допомагае нам у тому, в чому може допомогти тiльки вiн. Заходьте.

Леон вiдчинив дверi. Поль помiтив, що на вигляд старi, благенькi дверi навiть не рипнули, коли iх рiшуче рвонув на себе кремезний ад’ютант Фоша.

Усерединi справдi було майже темно. Трохи призвичаiвшись, Поль розгледiв стiл, кiлька стiльцiв та якiсь шафи. Певно, Леон вирiшив зустрiтися з ним у конторi дрiбного торговця на рибному ринку. Та й сморiд пiдтверджував цей здогад. Утiм, ставити питання Поль не мав намiру. Леон йому давно не подобався, а зараз узагалi поводився не як ад’ютант, хай i надiлений довiрою шефа, а як щонайпихатiший работорговець.

– Отож ви – торговий представник, доправляете в Одесу зразки наших славетних парфумiв. У мiстi зараз вiдбуваеться чортзна-що, влада змiнюеться мало не щотижня, але коштовнi парфуми, як i ранiше, мають попит.

Поль кивнув. І про парфуми, i про Одесу вiн знав не менше вiд Леона. Та згадувати про це зараз не вважав за потрiбне. Нехай хлопчина потiшиться.

– Далi… Передайте на словах, спробуйте запам’ятати дослiвно.

Поль усмiхнувся i знову нi пари з уст – вiн мав фотографiчну пам’ять. Навiть завитки почерку мiг би повторити i за день, i за рiк. «Який же цей вискочень усе-таки недалекий. Ну та нехай».

Вiн розгорнув записку i прочитав ii у свiтлi самотньоi свiчки, яку запалив, увiйшовши, Леон. Зачекав хвилину i ще раз поглянув на декiлька коротеньких рядкiв, назавжди закарбовуючи iх у пам’ятi.

– В Одеському порту вас зустрiне чорнявий молодик рокiв тридцяти, у костюмi. Це Олекса Савицький. У нього тоненькi чорнi вуса. Вiн попросить у вас прикурити.

– Вiн знае, який я на вигляд?

– Так, йому передадуть ваш детальний портрет.

– Що ж, гаразд. Менi все зрозумiло.

– Пароплав вирушае за двi години. Багаж уже у вашiй каютi, ось квиток.

Поль пiднiс записку до свiчки i кинув на срiбний тарiль, що, мовби навмисне, стояв поряд.

– А непогано просуваються справи у вашого недопитливого знайомого. Ходiмо, Леоне. Не варто затримуватись.




Роздiл 3. Одеса, листопад 1917-го


– Перепро-о-ошую, мосье, чи не бажаете «Шустовського»? Недорого. – До високого сухорлявого пана, що тiльки-но опустився на лавку в Миколаiвському саду, пiдiйшов гевал.

– Геть, телепн

Страница 13

, – прошипiв пан. – Вiд тебе тхне якоюсь поганню, а не «Шустовським».

Гевал посмiхнувся – вiд нього могло «тхнути» хiба одеколоном «Прекрасна Францiя», що його виробляли не на Малiй Арнаутськiй, як варто було б очiкувати, а далеко звiдси. Гевал контрабандних товарiв терпiти не мiг, а те, що виготовляли на згаданiй вулицi його рiдноi Одеси, i до рук би не взяв. Пароль, звiсно, звучав дуже дивно, але такi слова навряд чи вразили б когось iз мешканцiв Пiвденноi Пальмiри.

Пiвтора мiсяця тому, на початку жовтня, Одеса офiцiйно перейшла пiд владу Центральноi Ради i влилася до складу Украiнськоi Республiки. Проте на кожнiй вулицi, та ледь не в кожному дворi влада була «своя» – кожен одесит обирав ii за власним смаком. І тому воював на смерть iз сусiдами, що мали iнакшi полiтичнi погляди. В умовах вiйни всiх з усiма гайдамаки спробували запровадити в мiстi «свiй лад». Вони захопили вокзал i намагалися взяти пiд контроль ввезення й вивезення товарiв з Одеси. Перiщили нагайками на перонах спекулянтiв i хабарникiв, хоча насправдi страждав звичайнiсiнький люд. Безсилля «влади», невдоволення нею, непокора тому, що вважалося владою у завжди вiльному мiстi, – так можна описати ситуацiю в Одесi. Щодня рееструвалися десятки нальотiв, пограбувань i навiть до п’ятнадцяти вбивств, зокрема i з вочевидь полiтичних мотивiв. Насправдi iх було значно бiльше – адже влада змiнювалася мало не щотижня, де вже тут мрiяти про впорядковане дiловодство…

Ясна рiч, траплялися i курйози. Наприкiнцi жовтня двохтисячний натовп мешканцiв околиць, солдатiв i кримiнальникiв кинувся грабувати склади шампанського на Бугаiвцi. Усе почалося з того, що солдати-понтонери (iхнi казарми розташовувалися поряд зi складами) влаштували пiдкоп до складiв i почали жлуктити та розпродувати шампанське. Звiстка про це блискавично облетiла мiсто. Натовп оточив склади. Загiн солдатiв-самокатникiв, що його термiново викликали для охорони, звiсно, вмить налигався й розчахнув ворота навстiж. Мiська влада термiново мобiлiзувала бронекулеметну команду, школу прапорщикiв, три сотнi гайдамакiв i сотню козакiв. Тiльки така потужна сила змогла вiдiгнати натовп вiд складiв. На той час уже зникло близько чотирьохсот тисяч пляшок шампанського. Цього ж дня нетверезий натовп спробував узяти штурмом коньячний завод Шустова. Проте рота георгiiвських кавалерiв зробила декiлька залпiв i, поранивши кiлькох осiб, повернула нападникiв до тями. Певно, цi подii вплинули на авторiв такого дивного пароля.

Гевал, замiсть слухняно пiти геть, опустився на лавку поряд iз сухорлявим паном. І той, незважаючи на власнi слова, не заперечував такому сусiдству. Навпаки, вiн цiлком миролюбно глянув на гевала, дiстав iз кишенi пiджака грошi – суму, судячи з розмiрiв пачки, чималу – i простягнув геваловi.

– Знiмiть печатку з пальця, пане хороший, – пробурмотiв гевал. – Коли б не вiдiбрали, разом iз рукою. Час такий… неспокiйний.

– Нехай спробують, – усмiхнувся сухорлявий пан. – І руку, i голову можуть втратити.

Гевал недобре вищирився, але змовчав – вiн, вочевидь, мав iншу думку, проте дiлитися нею зi спiврозмовником не став.

– На рейдi стоiть пароплав… Панове французи цiкавляться…

– Певно, у них на вулицях тихо та любо. Ось i iдуть полоскотати нерви. Чи, може, справи нагальнi мають…

– Та нi, тихо та любо – це не про нас. Надвечiр пароплав увiйде до порту. Ось у цього француза вам треба забрати з кишенi блакитний конверт.

З фотокартки на гевала глянув чорнявий молодик.

– Красунчик… Певно, улюбленець панянок?

– Не без того, гадаю. А втiм, вас це не обходить.

– Та це я ось до чого веду… як у хлопця, молодого i дужого, тверезого та при тямi, вправнiше той конверт забрати. Дiвулi б менi дуже пiдсобили.

– Що менше людей знатиме про появу цього пана, то краще. Доведеться вам, любий, без дiвуль упоратися.

– А якщо пан не побажае розлучитися з конвертом?

– Ну, тим гiрше для нього.

Сухорлявий пiдвiвся i, не озирнувшись на спiврозмовника, пiшов алейкою.

– Як хочете, пане Берг, – промимрив, устаючи, гевал.

За роки служби вiн бачив чимало розвiдникiв i контррозвiдникiв, шпигунiв i резидентiв. І цi ж роки служби навчили його не вибовкувати все, що вiн знав.

Миколаiвський сад майже облетiв – лише декiлька пожовклих листочкiв на платанi трiпотiли вiд вранiшнього вiтерцю. Одеса, прекрасна о будь-якiй порi року, готувалася до зими, але не бажала втрачати жодноi, навiть найменшоi крихти своеi чарiвностi – пiзнi троянди червонiли на куртинах i спалахували жовтим полум’ям на високих квiтниках бiля входу.

– Даремно ти, пане французе, в Одесу-маму приiхав, – пробурмотiв гевал, звично роззираючись довкола. – Та що вже вдiеш…



Пароплав «Ізабель» неквапно заходив до порту. В небi ячали мартини, як у будь-якому порту, на рейдi брязкав якiрний ланцюг – величезнi судна швартувалися в карантинi. Холодне листопадове море скидалося на сiре запорошене дзеркало. Поль щiльнiше закутався в пальто. Звiсно, йому частiше випадало носити цивiльний одяг, нiж однострiй, пр

Страница 14

те однострiй здавався йому i зручнiшим, i практичнiшим, i затишнiшим. А ось у костюмi вiд першокласного кравця з бульвару Сен-Мiшель вiн почувався, наче блазень у дешевому балаганi. Хоч i мав вигляд (дзеркало без слiв переконувало Поля) людини зi шляхетних кiл, молодого багатiя, жуiра, що подорожуе для власного задоволення.

– Неспокiйно в мiстi, – пробурмотiв пан у котелку, що стояв поряд iз Полем бiля поруччя. – Надто вже метушаться матросики… – Поль здивовано поглянув на нього. – Я, добродiю, подорожую в торгових справах, вважайте, десятий рiк. І зроду не бачив, щоб матроси були такi заклопотанi на борту й не поспiшали сходити на берег. А ген там, бачите, купа биндюжникiв… І мiсцевоi босоти в порту багато. Надто багато. Ви вже пильнуйте.

– Чому ви менi все це говорите? – французькою поцiкавився Поль.

– Та тому, добродiю мiй, що на пальчику у вас перстень iз чималим камiнчиком, та й накладки на портсигарi золотi… І вдягненi ви, даруйте, не на часi, – теж французькою вiдповiв спiврозмовник. – Я б остерiгся отаким дженджиком у мiсто виходити.

Поль окинув оком чоловiка i збагнув, що той мае слушнiсть. Пан торговий представник на людину свого статусу аж нiяк не скидався – ну, щонайбiльше продавець у посереднiй крамницi. А то й узагалi хазяiн крамницi металевих виробiв.

– Дякую. – Поль пiдняв капелюха. – Не забуду скористатися вашою порадою.

Спiврозмовник мовчки кивнув, не вiдводячи погляду вiд пристанi, що наближалася.

У сутiнках «Ізабель» нарештi пришвартувалася. Довкола гримiли вiзки з багажем, метушилися приiжджi й радiсно скрикували тi, хто iх зустрiчав. Попри абсурд, що панував у краiнi, попри те, що влада мiнялася, як карти в руках шулера, для обивателя все залишалось як було (принаймнi так видавалося Полю). Перевдягнувшись за порадою незнайомця, вiн зiйшов трапом i розгледiвся. Невеличкий саквояж – наповнений пляшечками парфумiв, адже зараз вiн був представником французькоi парфумерноi компанii, – майже не вiдтягував руку. Багаж – загалом теж нiчим не примiтний одяг, взуття та роман про пригоди детектива – мав бути доправлений у солiдний, але не найдорожчий готель. Одне слово, Поль не метушився. Зовнi не метушився, як будь-який пасажир, упевнений у своему сьогоденнi.

Поль пiднявся славетними Потьомкiнськими сходами й зупинився бiля афiшноi тумби. Так, мiсто жило, мов нiчого й не було: театр «Еспрес», що «навпроти Пасажу», запрошував глядачiв на «нову грандiозну картину» «У владi сну», Малий театр у Колодязному провулку давав оперету-фарс «Пiкантна iнтрижка», а в «Кометi» анонсували гастролi вiдомого артиста Леонiда Утьосова.

Поль роззирнувся – все було нiбито спокiйно, але чуття його нiколи не зраджувало: за ним стежили. Он той товстун… І оцей невисокий хлопчина в костюмi з iскрою надто пильно придивляеться. А в кiнцi алеi бiля iншоi тумби надмiру уважно розглядае афiшi високий сухорлявий пан у тужурцi та кепцi.

«Ага, ось нарештi й посланець генерала… Савицького, здаеться», – подумав Поль, прикурюючи сигарету.

Вiн вiдiрвався вiд тумби i неквапливо рушив назустрiч чорнявому чоловiковi з темними тоненькими вусиками. Той тримав у руках розкiшний портсигар iз хрестом i мацав себе по кишенях. Завваживши Поля, ступив крок назустрiч:

– Я забув запальничку, дозвольте прикурити?

Поль кивнув i обернувся. Довкола юрмилися люди – i «чиста» публiка, i тi, кого можна було б назвати рибалками й вантажниками. Он пробiг хлопчик-газетяр, вигукуючи щось росiйською. Поля не полишало вiдчуття, що вiн на сценi й усi навкруги стежать тiльки за ним. Навiть його вiзавi, що прикурив нарештi сигарету, був вочевидь заклопотаний.

– Ходiмо в машину, тут вiтряно! – пробурмотiв французькою Олекса.

Поль побачив бiля хiдника авто з прочиненими дверцятами i кивнув на знак згоди.



Уже майже стемнiло, коли високий сухорлявий пан, якого гевал назвав Бергом, з’явився в пакгаузах порту. Усе було скiнчено – приiжджий француз лежав у калюжi кровi. Гевал i найнятi ним люди, добряче побитi (тут Берг мимоволi осмiхнувся), оточили невисокого кремезного чоловiка з тоненькими вусиками. На руцi, яку той притискав до тiла, виднiлася свiжа кров. Але другою рукою незнайомець стискав браунiнг, який i пiдняв на Берга, ледве той вийшов iз темряви пiд свiтло жовтого лiхтаря.

– Добродiю, вам краще вiддати те, що сховано в он тiй кишенi. – Берг дiстав «бульдог» i вказав пiстолетом на пальто Олекси.

– Так, звiсно. Тiльки заберiть своiх людей. Мало всю справу не зiпсували, телепнi.

– Но-но, тихiше, дядьку… – розпочав було один iз нальотникiв, але замовк пiд недобрим поглядом гевала.

До речi, й сам гевал не втямив, що вiдбуваеться i де взявся цей кремезний офiцер (кого-кого, а офiцерiв вiн мiг визначити безпомильно в будь-якому одязi). А вже про яку саме «справу» той торочить, узагалi не мав поняття.

– Про що ви, любий? – Берг перейшов на нiмецьку.

– Про те, – також нiмецькою вiдповiв Олекса, – що в цьому конвертi тiльки невелика частина того, що так вас цiкавить, пане Берг.

І всмiхнувся, див

Страница 15

ячись на приголомшеного нiмця. Гра виявилася ще цiкавiшою, нiж передбачалося. Навiть бiль, вiдчув Олекса, ненадовго вщух.




Роздiл 4. Киiв, червень 1914-го


– Ну ось i все, медам, прошу вас розiйтися по своiх лiжках i лягти спати. Для випускниць завтра пiдйом о дев’ятiй ранку, бо попереду бал… На добранiч!

Вихованки неструнким хором вiдповiли: «На добранiч, мадам», – i класна наставниця залишила дортуар. Їi слова змусили серця дiвчат закалатати. Який там сон, коли на них чекав бал! Той самий, про який мрiе кожна кофулька вiд вступу до Інституту, адже цього дня найкращим випускницям вручають шифри, а невiдмiнницям – похвальнi листи. І цього вечора, нарештi, на бал дозволяють запросити рiдних. Та й не тiльки iх.

Хай там як, але в дортуарi нинi зiбралися найдавнiшi та найближчi подруги – Софiя Яворська, Оксана, Олена фон Тальберт (подруги звали ii Олесею) та мила Тамара Нададзе, яка бiльше вiд усiх мрiяла про випускний: за довгi сiм рокiв вона вже майже забула свiй прекрасний Тифлiс i чекала повернення. Так, напевно, усi цi довгi сiм рокiв.

– Ну, любi, ось i настала наша остання нiч у цих стiнах. Чи будемо ми згадувати наш Інститут, чи збережемо нашу дружбу?

– Якi ж тут сумнiви, – у низькому голосi Тамари зараз виразно чувся акцент. – Сiм рокiв плiч-о-плiч, в одному дортуарi. Скiльки разiв ми рятували одна одну на iспитах! А ваша гостиннiсть на вакацiях – як забути днi у вашому маетку, шерочко Яворська.

Софiя кивнула: Тамарi справдi не забути тi днi. Хоча маетком iхнiй будиночок у селi назвати все-таки язик не повертаеться. Ось у Савицьких – так, маеток… А Яворськi збiднiли вже майже сто рокiв тому, тiльки пенсiя батькова й тримала. Навiть за навчання Софii сплачувала державна скарбниця.

Дiвчина всмiхнулася, згадавши, як вони разом iз сусiдськими хлопцями, братами Савицькими, ходили на пасiку.

Так уже влаштована людина: погане, дивне, болiсне ми прагнемо скорiше забути, незрозумiле – пояснити чи теж викреслити з пам’ятi, i тiльки хороше, свiтле, добре, сповнене надiй – залишити в нiй назавжди.

– Так, люба, той мед, гадаю, ми пам’ятатимемо.

– А найдужче твоi кавалери, Софiйко, – усмiхнулася Тамара.

– Та якi там кавалери, вигадала таке, Нададзе…

– Ох, Софiе, чи ж я не бачила, як вони дивилися на тебе минулого лiта – i старший, i молодший. Шкода, що я скоро iду, – я б залюбки вiдвiдала оперу в товариствi милого Олекси. Або модний концерт – кажуть, цього лiта в Киевi очiкуеться просто нашестя iменитих iноземних спiвакiв… Та, вибач менi, не хочу жениха вiдбивати.

– Балакуха ти, Нададзе.

Останнi слова мадемуазель Яворськоi навряд чи хтось почув, окрiм неi, – нiч уже давно поступилася новому дню. Дортуар спав. Заснула й Софiя, сподiваючись, що iй насниться не iспит, а щось радiснiше.

Так, Інститут недарма ретельно готувався до балу, недарма прикрашали стiни й балкони, недарма паркет натирали до дзеркального блиску. На хорах гримiв оркестр, величезну залу осявали не сотнi – тисячi вогнiв, що вiдбивалися в доброму десятку дзеркал, почеплених помiж вiкнами, як у царському палацi. Грати, за якими ранiше збиралися родичi iнституток, уже зняли, i мiсце, де вони стояли, навряд чи можна було б вiдшукати – вiднинi i братам, i батькам, i матiнкам, i сестрам, i кавалерам дозволили кружляти в танцi iнституток, пригощати iх ласощами та напоями. Мадемуазелi ж, щоправда лише випускницi, вiднинi могли запрошувати на свята своiх кавалерiв. І бiльше не вдавати, що це кузен, або троюрiдний брат, або племiнник покiйного вiтчима.

Їi ясновельможнiсть мадам начальниця, яка й сама так поводилася замолоду, вирiшила, що немае нiчого поганого в тому, щоб дiвчата покинули хитрувати чи вiдверто брехати. На подив панi начальницi, скасування заборони вiдбулося легко – адже багато пань з Опiкунськоi ради також колись були iнститутками. А отже, чудово пам’ятали, як неприемно, коли батько чи матiнка лише з-за грат можуть милуватися своiми донечками, якi так подорослiшали.

Вузькi столи iз частуванням вражали сьогоднi вихованок i срiбними вiдерцями з шампанським, i величезними чашами крюшону, i незвичайними фруктами, доправленими з усiх усюд.

– Ну чим не Варшава, – зiтхала мадам Савицька, одна з пань-опiкунок.

– Краще, шерочко. – Матiнка Софii обiйняла свою давню подругу. – Набагато краще. Та й душевнiше.

Стiни Інституту, певно, нiколи не бачили такого слiпучого сяйва коштовностей, такого барвистого параду суконь щонаймоднiших фасонiв, якi вiдтiняли ошатнi фраки та сюртуки. На окрему увагу заслуговували пани вiйськовi. Параднi мундири виблискували нагородами, золотом мiнилися еполети, зброя в пiхвах була вичищена до блиску i могла посперечатися у своiй слiпучостi з коштовностями пань.

– Ах, медам, якими сiрими й блiдими ми виглядатимемо на такому блискучому тлi… – прошепотiла Софiя, пiдглядаючи в ледь прочиненi дверi, що вели з коридору в залу.

– Яворська, ну що за дурницi! Ти така гарненька, що Олекса Савицький не забуде освiдчитися тобi в найнiжнiших почуттях. Та i де це ще зро

Страница 16

ити, коли не на балу. Ах, це так романтично.

Вихованки, за звичкою вишикувавшись парами, заходили в блискучу залу. Всi нагороди вже було вручено, всi похвальнi листи отримано, на всiх очiкував вечiр, присвячений тiльки задоволенням.

Урочистий марш, написаний паном Глинкою, супроводжував вихованок на всьому шляху вiд входу в невпiзнавану залу до мiсць, спецiально вiдведених для них.

Перше вiддiлення, сяючи почепленими шифрами, гордими та милими усмiшками, новою, незвичною для себе красою, наближалося до наставниць. І тут iх чекав останнiй iз сюрпризiв, на якi такою щедрою виявилася панi наставниця. Не сухi слова похвали, а кавалери чекали появи iнституток. Перший святковий танець, як розважливо вирiшила ii ясновельможнiсть, напевно запам’ятаеться значно краще, анiж навiть сотня похвал, що прозвучать цього вечора.

Дiвчата, такi несхожi на себе звичайних, були здивованi. А деякi з матерiв, що теж колись навчалися в Інститутi, ледь не вiдкрито заздрили своiм дорослим донечкам.

Щойно залунали звуки полонезу, як до Софii пiдiйшов офiцер у параднiй формi й запросив на танець. Дiвчина, не тямлячись вiд здивування, упiзнала в цьому офiцеровi Олександра, милого Олексу Савицького, давнього приятеля, того самого, з яким лазила по мед, ловила в рiчечцi рибу i лякала шерочку Тамару привидами, загорнувшись у старi батистовi простирадла.

Вiд повiльних м’яких крокiв Олександра, того, як нiжно вiн вiв дiвчину в танцi, Софiя втратила дар мови. Майже половину кола вона мовчала, аж поки не вiдчула, що оговталась вiд подиву.

– Олександре, вас просто не впiзнати, – нарештi змогла вимовити вона.

– Ви менi лестите, Софiе. Це вас не впiзнати – ви прекраснi, мов принцеса з казки…

Софiя не придумала вiдповiдi й визнала за краще змiнити тему.

– А ваш молодший брат теж тут?

– Так, звiсно, адже наша матiнка – одна з пань-опiкунок. І дуже дбайливих, мушу сказати. Батько навiть гнiвався на неi за таке старанне служiння чужим дочкам…

– Та ви жартуете, – мимовiль розсмiялася Софiя. – Генерал гнiвався на вашу матiнку? Я навiть уявити собi такого не можу. Вони ж просто iдеальна пара. Якими були й моi батьки, поки тато не помер.

– Не будемо сьогоднi про сумне, мила Софiе. Адже це ваше свято, перший ваш бал.

– Так, маете слушнiсть, Олексо. Але де ж Андрiй?

– Та он вiн, подивiться, веде в танцi вашу подругу.

Андрiй i справдi вiв у полонезi Тамару. Це видовище чомусь неприемно штрикнуло Софiю. Та вже наступноi митi вона забула i про Андрiя, i про подругу – полонез скiнчився, i Олекса, вклонившись, поцiлував iй руку.

– Не треба…

– Софiе, прошу вас, вислухайте мене…

Та Софii не хотiлося зараз нiчого слухати, хоча Олександр говорив дуже серйозно.

– Ах, друже мiй, тут так задушливо. Може, ходiмо на терасу?

– Як хочете. Хвилинку, я наздожену вас.

У залi справдi було задушливо. Софiя iз задоволенням буквально пила свiже червневе повiтря i милувалася густо-синiм вечiрнiм небом, на якому спалахували яскравi лiтнi зорi.

– Точно як минулого лiта, – пробурмотiла дiвчина.

– Ви маете слушнiсть, люба моя, – пролунав позаду голос Олекси. – І нарештi я можу сказати те, що мрiяв сказати вам ще минулого лiта.

– Не треба, Олександре…

– Софiе, прошу, вислухайте мене. Я людина вiйськова, не люблю невизначеностi. Моi мрii, як мрii будь-якого чоловiка, простi: власний будинок, дозвiлля, присвячене звичайним радощам життя, родина. Та часи зараз неспокiйнi. І про простi мрiяння можна забути. У будь-якому разi, Софiе, знайте, що для мене немае нiкого кращого вiд вас. І якщо на те воля наших батькiв…

– Так от ви де сховалися, – вибiг на терасу Андрiй.

– Ох, братику, як же ти невчасно… – упiвголоса пробурмотiв Олександр.

Проте Софiя зрадiла появi Андрiя й iз задоволенням вiдповiла:

– Лише на хвилинку вийшли, Андрiю. Як вам наш бал? Як Тамара?

Юнак розсмiявся i тiльки махнув рукою.



Бал вiдгримiв уже мiсяць тому, й iнститутки роз’iхалися по оселях. Декiлька днiв дiвчина просто оговтувалася, знову звикаючи до рiдних стiн, цокання настiнного годинника у вiтальнi, тихого спiву пiанiно, коли його торкалися пальцi матiнки… Та невдовзi повернулися в ii життя подруги й кавалери.

І занепокоена матiнка почала заводити iз Софiею розмови, яких дiвчина слухати не хотiла.

– Софiйко, чи не варто тобi придивитися до Олександра?

– О Господи, матiнко, та навiщо?

– Дитинко, вiн приходить до нас майже щодня, ви разом буваете на концертах, у театрах, гуляете. Скоро це буде вже непристойно часто.

– Мамо, та ми ж гуляемо не вдвох! З нами i Андрiй, i моi подруги.

– Подруг не враховуемо. Поведiнка Олександра цiлком розумна – вiн офiцер, сiм’я його з вищого свiту. Та й сам вiн серйозний юнак… Менi здаеться, що кращого жениха для тебе годi й шукати.

– Господи, мамо, та до чого тут «жених». Ми ж просто добрi приятелi, давнi знайомi.

– Проте я бачу його поведiнку геть iнакше. Квiти, подарунки, концерти… Так упадають за майбутньою дружиною.

– Ма-а-амо! Але я ж замiж не збираюся. Т

Страница 17

й не подобаеться вiн менi… так, як чоловiк мае подобатися.

– Дитинко, – мати провела вузькою долонею по розкiшному чорному волоссю донечки, заплетеному в широку вiльну косу. – Звикнеш, то й полюбиш. Гадаю, Олександр докладе всiх зусиль, щоб завоювати твое серденько.

Софiя збагнула, що матiр переконати годi, й вирiшила «зайти з флангу», якщо вже матiнка заговорила про «завоювання» ii, Софiiного, серця.

– Матусю, але хiба у вас iз батьком усе було так само?

Очi матерi зволожилися: бiль утрати був iще такий свiжий.

– Ну що ти, дитинко, я побачила батька й одразу закохалася. Та ще й як! І в головi паморочилося, скрiзь вiн ввижався, тiльки його голос i чула. У такому солодкому шалi мало не рiк прожила, доки вiн наважився менi освiдчитися. Виявилося потiм, що вiн теж покохав мене, ледве побачив.

– Матусю, ось i я так хочу, розумiеш?! Не «серйозний юнак», не «сiм’я його з вищого свiту». Хочу, щоб голова обертом, щоб нiг пiд собою не чути!

– Ох, дитинко… Розумiю, але…

– Отож облишмо поки що все, як е. Ну, а раптом я прокинуся одного чудового дня i зрозумiю, що без Олександра менi свiт не милий.

– Дуже менi б цього хотiлося, Софiе…

– …а доти я просто буду твоею веселою донечкою, радiтиму прекрасному життю, дивовижному нашому мiсту й роздумуватиму над тим, як жити далi.

Яворська-старша зiтхнула – вдача дiсталась доньцi вiд батька: переконати ii було неможливо, залишалося тiльки сподiватися, що одного дня вона справдi закохаеться в Олексу Савицького так, як вiн уже давно закоханий у неi.

– Домовилися, донечко.




Роздiл 5. Три Унiверсали


Андрiй спiтнiв, хоча в аудиторii було доволi прохолодно. Правду кажучи, було просто холодно, але чорнило, звiсно, ще не застигло. Замерзлий i втомлений, викладач вищоi математики дивився на тих студентiв, що залишилися, i прикидав, чи встигне вiн прийняти всi завдання до темряви, хоча годинник наполегливо показував тiльки початок другоi години. Андрiя хилило на сон, i вiн сильно потер долонями обличчя.

– Так, цей сiчень геть не схожий на торiшнiй…

Андрiй, хоч як поспiшав, на мить вiдволiкся. Вiн був цiлковито згоден з викладачем (гм, дивно) – сiчень вiсiмнадцятого геть не скидався на сiчень сiмнадцятого. Хоча… І морози стояли мiцнi, i завдань було чимало – така вона, математика, цариця наук. Три довгi роки ii вивчають, але й на четвертий (принаймнi так у планах курсу записано) ще чимало залишиться. А втiм…




Конец ознакомительного фрагмента.



notes


Примiтки





1


Загальна Украiнська Рада – загальноукраiнська полiтична органiзацiя, заснована 5 травня 1915 року у Вiднi для представлення в Австро-Угорщинi полiтичних iнтересiв усього украiнського народу (а не лише пiдлеглих Габсбургам галичан) пiд час Першоi свiтовоi вiйни. Очолював ii майбутнiй прем’ер-мiнiстр Захiдноукраiнськоi Народноi Республiки Кость Левицький. Дiяла до 4 листопада 1916 року. (Тут i далi прим. ред.)




2


За новим стилем 9 лютого.




3


Партiя лiвих соцiалiстiв-революцiонерiв дiяла в Росii у 1917–1923 роках. Їi члени взяли активну участь у Громадянськiй вiйнi, доклали чималих зусиль до боротьби з бiлогвардiйцями, водночас виступаючи проти бiльшовицького керiвництва. Саморозпустилася внаслiдок встановлення в СРСР однопартiйноi диктатури, а в 1930-тi бiльшiсть ii очiльникiв було репресовано.




4


За новим стилем 29 сiчня. Тут i далi дати подано за старим стилем, якщо не зазначено iнше.


Поделиться в соц. сетях: