Читать онлайн “Камінний господар” «Леся Українка»
- 01.02
- 0
- 0
Страница 1
Камiнний господарЛеся Украiнка
Драма «Камiнний господар» – украiнська версiя свiтового сюжету. Сама Леся Украiнка так визначила задум драми: «Ідея ii – перемога камiнного, консервативного принципу, втiленого в командорi, над роздвоеною душею гордоi, егоiстичноi жiнки донни Анни, а через неi – i над Дон-Жуаном, «лицарем волi». Традицiйний спокусник жiнок у Лесi Украiнки сам стае до певноi мiри жертвою жiнки, яка зломила його волю.
Леся Украiнка
Камiнний господар
ДIЯЧI:
Командор дон Гонзаго де Мендоза.
Донна Анна.
Дон Жуан*.
Долорес.
Сганарель – слуга дон Жуана.
Дон Пабло де Альварес \ батько
Донна Мерседес / i мати донни Анни.
Донна Соль.
Донна Консепсьйон – грандеса.
Марiквiта – покоiвка.
Дуенья донни Анни.
Гранди, грандеси, гостi, слуги. *Тут ужито французькоi, а не iспанськоi вимови iмення "Жуан", бо так воно освячене вiковою традицiею у всесвiтнiй лiтературi. З тоi самоi причини ужито iтальянськоi форми слова "донна". (Прим. Лесi Украiнки).
I
Кладовище в Севiльi. Пишнi мавзолеi, бiлi постатi смутку, мармур мiж кипарисами, багато квiтiв тропiчних, яскравих.
Бiльше краси, нiж туги.
Донна Анна i Долорес. Анна ясно вбрана, з квiткою в косах, вся в золотих сiточках та ланцюжках. Долорес в глибокiй жалобi, стоiть на колiнах коло одноi могили, убраноi свiжими вiнками з живих квiток.
Д о л о р е с
(устае i втирае хустинкою очi)
Ходiм, Анiто!
А н н а
(сiдае на скамницю пiд кипарисом)
Нi-бо ще, Долорес, тут гарно так.
Д о л о р е с
(сiдае коло Анни)
Невже тобi принадна могильна ся краса? Тобi, щасливiй!
А н н а
Щасливiй?..
Д о л о р е с
Ти ж без примусу iдеш за командора?
А н н а
Хто б мене примусив?
Д о л о р е с
Ти ж любиш нареченого свого?
А н н а
Хiба того не вартий дон Гонзаго?
Д о л о р е с
Я не кажу того. Але ти чудно вiдповiдаеш, Анно, на питання.
А н н а
Бо се такi питання незвичайнi.
Д о л о р е с
Та що ж тут незвичайного? Ми, Анно, з тобою подруги щонайвiрнiшi, – ти можеш все менi казать по правдi.
А н н а
Спочатку ти менi подай сей приклад.
Ти маеш таемницi. Я не маю.
Д о л о р е с
Я? Таемницi?
А н н а
(смiючись)
Що? Хiба не маеш?
Нi, не спускай очей! Дай я погляну!
(Заглядае iй в очi i смiеться).
Д о л о р е с
(iз слiзьми в голосi)
Не муч мене, Анiто!
А н н а
Навiть сльози?
Ой господи, се пассiя правдива!
Долорес закривае обличчя руками.
Ну, вибач, годi!
(Бере в руки срiбний медальйон, що висить у Долорес на чорнiм шнурочку на грудях).
Що се в тебе тута, в сiм медальйонi? Тут, либонь, портрети твоiх покiйних батенька й матусi?
(Розкривае медальйона ранiше, нiж Долорес устигла спинити ii руку).
Хто вiн такий, сей прехороший лицар?
Д о л о р е с
Мiй наречений.
А н н а
Я того й не знала, що ти заручена! Чому ж нiколи тебе не бачу з ним?
Д о л о р е с
I не побачиш.
А н н а
Чи вiн умер?
Д о л о р е с
Нi, вiн живий.
А н н а
Вiн зрадив?
Д о л о р е с
Мене не зрадив вiн нiчим.
А н н а
(нетерпляче)
Доволi тих загадок. Не хочеш – не кажи.
Я лiзти в душу силомiць не звикла.
(Хоче встати, Долорес удержуе ii за руку).
Д о л о р е с
Сядь, Анно, сядь. Чи ти ж того не знаеш, як тяжко зрушити великий камiнь?
(Кладе руку до серця).
А в мене ж тут лежить такий важкий i так давно… вiн витiснив iз серця всi жалi, всi бажання, крiм одного…
Ти думаеш, я плакала по мертвiй своiй родинi? Нi, моя Анiто, то камiнь видавив iз серця сльози…
А н н а
То ти давно заручена?
Д о л о р е с
Ще зроду.
Нас матерi тодi ще заручили, як я жила у маминiй надii.
А н н а
Ох, як се нерозумно!
Д о л о р е с
Нi, Анiто.
Либонь, се воля неба, щоб могла я його своiм по праву називати, хоч вiн менi i не належить.
А н н а
Хто вiн?
Як чудно се, що я його не знаю.
Д о л о р е с
Вiн – дон Жуан.
А н н а
Який? Невже отой…
Д о л о р е с
Отой! Той самий! А який же другий iз сотень тисячiв усiх Жуанiв так може просто зватись "дон Жуан", без прiзвиська, без iншоi прикмети?
А н н а
Тепер я розумiю… Тiльки як же?
Його вже скiльки лiт нема в Севiльi…
Таж вiн банiт?* * Банiт – вигнанець.
Д о л о р е с
Я бачила його остатнiй раз, як ми були в Кадiксi, вiн жив тодi, ховаючись в печерах… жив контрабандою… а часом плавав з пiратами… Тодi одна циганка покинула свiй табiр i за море з ним утекла, та там десь i пропала, а вiн вернувся i привiз в Кадiкс якусь мориску*, що струiла брата для дон Жуана… Потiм та мориска пiшла в черницi. * Мориски – мавританцi, якi, формально прийнявши християнство, потай сповiдували iслам.
А н н а
Се неначе казка.
Д о л о р е с
Однак се щира правда.
А н н а
А за вiщо його банiтувано? Щось я чула, та невиразно.
Д о л о р е с
Вiн, як ще був пажем, то за iнфанту викликав на герець одного принца кровi.
А н н а
Та iнфанта його любила?
Д о л о р е с
Страница 2
Так говорять люди, а я не вiрю.А н н а
Чому?
Д о л о р е с
Якби любила, вона б для нього кинула Мадрiд i королiвський двiр.
А н н а
Чи се ж так легко?
Д о л о р е с
Любовi легкого шляху не треба, адже толедська рабинiвна – вiри зреклась для нього.
А н н а
Потiм що?
Д о л о р е с
Втопилась.
А н н а
Ото, який страшний твiй наречений!
Ну, правда, смак у нього не найкращий; циганка, бусурменка i жидiвка…
Д о л о р е с
Ти забуваеш про iнфанту!
А н н а
Ну, з iнфантою все невиразна справа!
Д о л о р е с
Вiн, у вигнання iдучи, пiдмовив щонайсвятiшу абатису, внуку самого iнквiзитора.
А н н а
Невже?
Д о л о р е с
Ще потiм абатиса та держала таверну для контрабандистiв.
А н н а
(смiеться)
Справдi, вiн не без дотепу, твiй дон Жуан!..
А ти неначе горда з того всього, – рахуеш тих сперечниць, мов трофеi, що лицар твiй здобув десь на турнiрi.
Д о л о р е с
А заздрю iм, Анiто, тяжко заздрю!
Чому я не циганка, щоб могла зректися волi вiльноi для нього?
Чому я не жидiвка? – я б стоптала пiд ноги вiру, щоб йому служити!
Корона – дар малий. Якби я мала родину, – я б ii не ощадила…
А н н а
Долорес, бiйся бога!
Д ол о р е с
Ох, Анiто, найбiльше заздрю я тiй абатисi!
Вона душi рятунок вiддала, вона зреклася раю!
(Стискае руки Аннi).
Анно! Анно!
Ти не збагнеш сих заздрощiв нiколи!
А н н а
Я б iм не заздрила, тобою бувши, нещасним тим покидькам. Ах, прости, забула я, – вiн i тебе ж покинув!
Д о л о р е с
Мене не кидав вiн i не покине.
А н н а
Знов загадки! Та що се ти, Долорес?
Д о л о р е с
Ходила й я до нього в ту печеру, де вiн ховався…
А н н а
(з палкою цiкавiстю)
Ну? i що ж? Кажи!
Д о л о р е с
Вiн був порубаний. Жону алькада вiн викрасти хотiв. Але алькад
ii убив, а дон Жуана зранив…
А н н а
Та як же ти дiсталася до нього?
Д о л о р е с
Тепер я вже й сама того не тямлю…
То щось було, як гарячковий сон…
Глядiла я його, носила воду опiвночi, i рани обмивала, i гоiла, i вигоiла.
А н н а
Що ж?
Осе i все?
Д о л о р е с
Осе i все. Вiн встав, а я пiшла вiд нього знов додому.
А н н а
Такою ж, як була?
Д о л о р е с
Такою, Анно, як чиста гостя. I ти не думай, що я б йому далася на пiдмову.
Нiколи в свiтi!
А н н а
Але ж ти кохаеш його шалено.
Д о л о р е с
Анно, то не шал!
Кохання в мене в серцi, наче кров у чашi таемнiй святого Граля.
Я наречена, i нiхто не може мене сплямити, навiть дон Жуан.
I вiн се знае.
А н н а
Як?
Д о л о р е с
Душею чуе.
I вiн до мене мае почуття, але те почуття – то не кохання, воно не мае назви… На прощання вiн зняв перстеника з руки моеi i мовив: "Поважана сеньйорито, як вам хто докорятиме за мене, скажiть, що я ваш вiрний наречений, бо з iншою я вже не обмiняюсь обручками – даю вам слово честi".
А н н а
Коли вiн се казав, – чи то ж не значить, що вiн одну тебе кохае справдi?
Д о л о р е с
(сумно хитае головою)
Словами серденька не одурити…
Мене з коханим тiльки мрiя в'яже.
Такими нареченими, як ми, пригiдно бути в небi райським духам, а тут – яка пекельна з того мука!
Тобi того не зрозумiти, Анно, – тобi збуваються всi сни, всi мрii…
А н н а
"Всi сни, всi мрii" – се вже ти занадто!
Д о л о р е с
Чому занадто? Що тобi бракуе?
Все маеш: вроду, молодiсть, кохання, багатство, хутко будеш мати й шану, належну командоровiй дружинi.
А н н а
(засмiявшись, устае)
Не бачу тiльки, де тут сни i мрii.
Д о л о р е с
(з блiдою усмiшкою)
Та iх для тебе мовби вже й не треба.
Обидвi панни походжають мiж пам'ятниками.
А н н а
Кому ж таки не треба мрiй, Долорес?
У мене е одна – дитяча – мрiя…
Либонь, вона повстала з тих казок, що баяла менi, малiй, бабуся, – я так любила iх…
Д о л о р е с
Яка ж то мрiя?
А н н а
Ет, так, химери!.. Мариться менi якась гора стрiмка та неприступна, на тiй горi мiцний, суворий замок, немов гнiздо орлине… В тому замку принцеса молода… нiхто не може до неi доступитися на кручу…
Вбиваються i лицарi, i конi, на гору добуваючись, i кров червоними стрiчками обвивае пiдгiр'я…
Д о л о р е с
От яка жорстока мрiя!
А н н а
У мрiях все дозволено. А потiм…
Дол о р е с
(переймае)
…Один щасливий лицар злiз на гору i доступив руки i серця панни.
Що ж, Анно, мрiя ся уже справдилась, бо та принцеса – то, звичайно, ти, убитi лицарi – то тi панове, що сватались до тебе нещасливо, а той щасливий лицар – дон Гонзаго.
А н н а
(смiеться)
Нi, командор мiй – то сама гора, а лицаря щасливого немае нiде на свiтi.
Д о л о р е с
Се, либонь, i краще, бо що ж ти можеш лицаревi дати у надгороду?
А н н а
Шклянку лимонади для прохолоди!
(Уривае. Iншим тоном).
Глянь лишень, Долорес, – як блимае у сiй гробницi свiтло, мов заслоняе хто i вiдслоняе…
Ну що, як там хто е?
Д о л о р е с
То кажани навкруг лампади в'ються.
А н н а
Я загляну…
Страница 3
(Заглядае крiзь гратчастi дверi у гробницю, сiпае Долорес за рукав i показуе щось. Пошепки).
Дивись – там злодiй! Я кликну сторожу.
(Кидаеться бiгти).
В ту хвилину одчиняються дверi.
Долорес скрикуе i млiе.
Д о н Ж у а н
(вийшовши з гробницi, до Анни)
Прошу вас, сеньйорито, не втiкайте i не лякайтесь. Я зовсiм не злодiй.
Анна вертаеться i нахиляеться до Долорес.
Д о л о р е с
(очутившись, стиснула Аннi руку)
Вiн, Анно, вiн!.. Чи я збожеволiла?
А н н а
Ви – дон Жуан?
Д о н Ж у а н
(уклоняючись)
До вашоi послуги.
Д о л о р е с
Як ви могли сюди прибути?
Д о н Ж у а н
Кiнно, а потiм пiшки.
Д о л о р е с
Боже, вiн жартуе!
Ви ж головою важите своею!
Д о н Ж у а н
Я комплiмент оцей уперше чую, що важу я не серцем, завжди повним, а головою – в нiй же, сеньйорито, хоч, правда, е думки, та тiльки легкi.
А н н а
А що важкого есть у вашiм серцi?
Д о н Ж у а н
О сеньйорито, сее може знати лиш та, що вiзьме тее серце в ручку.
А н н а
То ваше серце важене не раз.
Д о н Ж у а н
Гадаете?
Д о л о р е с
Ховайтесь! Як хто прийде, то ви пропали!
Д о н Ж у а н
Як уже тепер, з очей прекрасних погляди прийнявши, ще не пропав, то де ж моя погибель?
Анна усмiхаеться, Долорес спускае чорний серпанок собi на обличчя i одвертаеться.
А н н а
(махае на нього рукою)
Iдiть уже назад в свою домiвку!
Д о н Ж у а н
Се тiльки рученька жiноча може так легко посилати у могилу.
Д о л о р е с
(знов обертаеться до дон Жуана)
Невже ви мешкаете в сьому склепi?
Д о н Ж у а н
Як вам сказати? Я тут мав прожити сей день i нiч – менi не треба бiльше, – та в сiм дворi штивнiша етикета, нiж при дворi кастiльськiм, отже й там я нездатен був додержать церемонiй, то де вже тут!
А н н а
Куди ж ви подастеся?
Д о н Ж у а н
Я й сам iще не знаю.
Д о л о р е с
Дон Жуане, тут е тайник пiд церквою, сховайтесь.
Д о н Ж у а н
Навряд чи веселiше там, нiж тут.
Д о л о р е с
Ви дбаете все про веселiсть!
Д о н Ж у а н
Чом же про те не дбати?
А н н а
Отже якби хто на маскараду кликав вас – пiшли б ви?
Д о н Ж у а н
З охотою пiшов би.
А н н а
То прошу вас.
Сей вечiр в нашiм домi бал масковий, у мого батька Пабло де Альварес, остатнiй бал перед моiм весiллям.
Всi будуть замаскованi, крiм старших, мене i нареченого мого.
Д о н Ж у а н
(до Долорес)
Ви будете на балi, сеньйорито?
Д о л о р е с
Ви бачите, сеньйоре, – я в жалобi.
(Вiдходить набiк).
Д о н Ж у а н
(до Анни)
А я жалоби не ношу нiколи i з дякою запросини приймаю.
(Вклоняеться).
А н н а
Який костюм ваш буде?
Д о н Ж у а н
Ще не знаю.
А н н а
Се шкода. Я б хотiла вас пiзнати.
Д о н Ж у а н
По голосу пiзнаете.
А н н а
Ви певнi, що я ваш голос так запам'ятаю?
Д о н Ж у а н
Так от пiзнаете по сьому перснi.
(Показуе персня на своему мiзинцi).
А н н а
Ви завжди носите його?
Д о н Ж у а н
Так, завжди.
А н н а
Ви дуже вiрний.
Д о н Ж у а н
Так, я дуже вiрний.
Д о л о р е с
(виходячи з бiчноi стежки)
Я бачу, Анно, дон Гонзаго йде.
Дон Жуан ховаеться в гробницю.
Анна йде назустрiч командоровi.
К о м а н д о р
(повагом наближаеться. Вiн не дуже молодий, поважний i здержаний, з великою гiднiстю носить свiй бiлий командорський плащ)
Ви тут самi? А де ж дуеньi вашi?
А н н а
Вони зайшли до церкви, бо Долорес очей не любить зайвих, як бувае на гробi рiдних.
К о м а н д о р
(поважно кивнувши головою до Долорес)
Я се розумiю.
(До Анни).
А я прийшов до вашоi господи, хотiв спитати вас, в яке убрання ви маете вдягтись для сього балу.
А н н а
У бiле. А навiщо вам се знати?
К о м а н д о р
Дрiбниця. Так, маленьке мiркування.
А н н а
Мене пiзнаете у кожнiй сукнi, бо маски я не наложу.
К о м а н д о р
Се добре.
Менi було б неначе не до мислi, щоб ви надiли маску.
А н н а
А чому ж ви про се не мовили нi слова досi?
Ко м а н д о р
Я волi вашоi не хтiв стiсняти.
Д о л о р е с
Се чудно слухати, як наречений боiться положить найменший примус на ту, що хутко сам же вiн прив'яже ще не такими путами до себе.
К о м а н д о р
Не я ii зв'яжу, а бог i право.
Не буду я вiльнiший, нiж вона.
Д о л о р е с
Чоловiки не часто так говорять, а хоч говорять – хто з iх слово держить?
К о м а н д о р
Тепер я не дивую, сеньйорито, що ви не хтiли досi вийти замiж, – без певностi не варто брати шлюбу.
А н н а
Чи всi ж ту певнiсть мають?
К о м а н д о р
Донно Анно, коли б я знав, що ви мене не певнi, або не певен був себе чи вас, я б зараз повернув вам ваше слово, поки не пiзно. Бо як буде дано велику присягу…
А н н а
Ох, се аж страшно!
К о м а н д о р
То не любов, що присяги боiться.
Вам справдi страшно?
А н н а
Нi, се я жартую.
(До Долорес).
Ну, я ж тобi казала – вiн гора!
К о м а н д о р
Знов жарт якийсь? Веселi ви сьогод
Страница 4
i.А н н а
Чому ж менi веселою не бути, коли я можу так на вас впевнятись, як на камiнну гору! Адже правда?
К о м а н д о р
(подае Аннi руку, щоб вести ii. Анна приймае)
Так, донно Анно. Я вам докажу, що ви не помиляетесь.
Iдуть. Долорес трохи позаду iх.
А н н а
(несподiвано голосно до Долорес)
А знаеш, менi вiн здався кращим на портретi, нiж так.
Долорес, ужахнувшись, мовчки дивиться на неi.
К о м а н д о р
Хто?
А н н а
Наречений Долорiти.
К о м а н д о р
Хто ж вiн такий?
А н н а
Се поки що секрет.
Та вiн сьогоднi буде в нас на балi.
Виходять всi трое.
С г а н а р е л ь
(слуга дон Жуана. Увiходить, оглядаючись, наближаеться до гробницi)
А вийдiть, пане!
Д о н Ж у а н
(виходить)
Як? То ти вже тута?
С г а н а р е л ь
Привiт вiд донни Соль. Вона не хоче, щоб ви до неi йшли, – боiться слави, дуенья в неi зла. Вона волiе, урвавшися як-небудь на часинку, прийти сюди сама.
Д о н Ж у а н
Уже? Так хутко?
С г а н а р е л ь
Вам наче недогода?
Д о н Ж у а н
(не слухае)
Роздобудь менi який костюм для маскаради, але порядний.
С г а н а р е л ь
Звiдки ж ви дiзнались, що донна Соль на маскарадi буде у молодоi командора? Значить, ви хочете ii зустрiти там i взять сюди?
Д о н Ж у а н
(захоплений iншою думкою)
Кого?
С г а н а р е л ь
Та донну Соль!
Кого ж iще? Хiба ми не для неi пригналися в Севiлью?
Д о н Ж у а н
Я не знаю.
Побачимо.
С г а н а р е л ь
Ану ж ви розминетесь, то що я буду тут робити з нею?
Д о н Ж у а н
Нiчого. Ти собi в таверну пiдеш, вона ж до чоловiка.
С г а н а р е л ь
Ей, мiй пане!
Я доказав би кращого лицарства, якби-то я був пан, а ви – слуга.
Виходить. Дон Жуан ховаеться в мавзолей.
II
Осереднiй дворик (раtiо) в оселi сеньйора Пабло де Альварес, уряджений на маврiтанський лад, засаджений квiтками, кущами i невисокими деревами, оточений будовами з галереею пiд аркадами, що поширена посерединi виступом рундука i ложею (великою нiшею); покрiвля галереi рiвна, з балюстрадою, як орiентальний дах, i поширена в середнiй частинi тим самим способом, що i галерея внизу; в обидва поверхи галереi ведуть з дворика осiбнi сходи: широкi i низькi – надiл, високi й вузенькi – нагору. Дiм i галерея ясно освiтленi. В дворику свiтла нема. На передньому планi дворика – альтанка, обплетена виноградом.
Дон Пабло i донна Мерседес, батько й мати Анни, розмовляють з командором у дворику. Вгорi по галереi походжае скiлька гостей – ще небагато, – з ними донна Анна.
К о м а н д о р
Дозволите менi сюди просити прекрасну донну Анну на хвилинку?
Д о н н а М е р с е д е с
Анiто, йди сюди! Тут дон Гонзаго!
А н н а
(перехиляеться через балюстраду i заглядае вниз)
А вам сюди не ласка завiтати?
Ах, правда, не горi нагору йти!
(Збiгае, смiючись, прудко вдiл).
Д о н н а М е р с е д е с
Ти, Анно, надто голосно смiешся.
Д о н П а б л о
I жарти сi менi не до сподоби.
Ти мусиш пам'ятати…
К о м а н д о р
Не сварiте моеi нареченоi за тее, що близький шлюб ii не засмутив.
Я звик до жартiв донни Анни.
Д о н н а М е р с е д е с
Пабло, нам слiд пiти нагору гостi бавить.
К о м а н д о р
Прошу лишитись трошки. В нас в Кастiльi не звичай нареченим бути вдвох.
Та я не забарю вас. Донно Анно, прошу прийняти сю малу ознаку великоi пошани i любовi.
(Виймае з-пiд плаща коштовний перловий убiр для голови i склоняеться перед Анною).
Д о н н а М е р с е д е с
Що за чудовi перли!
Д о н П а б л о
Командоре, чи не занадто дорогий дарунок?
К о м а н д о р
Для донни Анни?!
А н н а
От ви задля чого мене питали вранцi про убрання!
К о м а н д о р
Боюсь, я, може, не зумiв добрати…
Але я думав, що як бiле вбрання, то бiлi перли саме…
А н н а
Дон Гонзаго, ви хочете зовсiм не мати вад, а се вже й не гаразд, – се пригнiтае.
Д о н н а М е р с е д е с
(нишком, сiпнувши Анну)
Анiто, схаменись! Ти ж хоч подякуй!
Анна мовчки вклоняеться командоровi глибоким церемонiальним поклоном.
К о м а н д о р
(здiймае убiр над ii головою)
Дозвольте, щоб я сам поклав сi перли на гордовиту сю голiвку, вперше похилену передо мною низько.
А н н а
(раптом випростуеться)
Хiба iнакше ви б не досягли?
К о м а н д о р
(наложивши на неi убiр)
Як бачите, досяг.
Дворик сповняеться юрбою маскованих i немаскованих, розмаiто убраних гостей, – однi зiйшли з горiшньоi галереi, а другi увiйшли з надвiрньоi брами. Межи тими, що надiйшли з брами, одна маска в чорному, широкому, дуже фалдистому домiно, обличчя iй щiльно закрите маскою.
Г о л о с и в ю р б i г о с т е й
(що зiйшли з галереi)
Де наш господар?
Де господинi?
Д о н П а б л о
Ось ми, любi гостi.
Д о н н а М е р с е д е с
(до новоприбулих)
Таке рясне блискуче гроно гостей красить наш дiм.
П i д с т а р к у в а т а г о с т я
(з новоприбулих до другоi, давнiшоi, нишком)
Либонь, вже зрахувала i
Страница 5
кiльки нас, i скiльки ми коштуем!..Г о с т я д р у г а
(так само до попередньоi)
О, вже ж, Мерседес на рахунки бистра, лиш на гостиннiсть повiльнiша трохи…
Г о с т я-п а н н о ч к а
(до Анни, вiтаючись)
Анiто, як же ти препишно вбрана!
(Тихше).
А тiльки в бiлому ти заблiда.
А н н а
О, се нiчого, се тепера мода.
(Ще тихше).
Як хочеш, я бiлил тобi позичу, бо в тебе навiть i чоло червоне.
П а н н о ч к а
Не треба, дякую.
(Одвертаеться, вiдступивши, i поправляе маску й волосся, щоб закрити лоба).
Конец ознакомительного фрагмента.