Читать онлайн “Чужинець” «Сімона Вілар»
- 01.02
- 0
- 0
Страница 1
ЧужинецьСiмона Вiлар
Давня Русь, ІХ столiття. Впевнено й жорстоко правлять варязькi князi Аскольд i Дир, але наближаеться епоха нових правителiв. І ось уже сiе смуту серед племен на Днiпрi загадковий Торiр, таемно засланий до стольного граду за велiнням новгородського князя Олега, прозваного Вiщим. Помiчники Торiра – волхви Перуна – поливають брудом славнi iмена тутешнiх владик, славлячи мудрiсть i велич князiв новгородських. Суворий Торiр не зупиниться нi перед чим, щоб виконати волю Олега й посадити на киiвський престол нового володаря. Несподiвано шлях варягу заступае прекрасна й горда слов’янка Карина, яку вiн за iронiею долi врятував вiд смертi… Пiдступи ворогiв i зрадництво друзiв, небезпеки i битви, боротьба за владу, лiд i полум’я – хоробра слов’янська дiва i холодний скандинавський воiн зiйдуться в протистояннi i падуть, переможенi любов’ю…
Сiмона Вiлар
Чужинець
© Гавриленко Н. Г., 2017
© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», видання украiнською мовою, 2018
© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад та художне оформлення, 2018
* * *
Передмова
Дiя роману Сiмони Вiлар «Чужинець» вiдбуваеться наприкiнцi IX столiття – то був час, коли зароджувалась наша державнiсть, час, про який у лiтописi мовиться: «звiдки почалась Руська земля». І хоча ця епоха надзвичайно важлива для становлення всiх трьох схiднослов’янських народiв, на жаль, про неi вiдомостей зовсiм обмаль. Та й те, що нам вiдомо, належить радше до царини легенд, анiж справжньоi iсторичноi дiйсностi. Проте талант письменника в тому й полягае, щоб вдихнути життя навiть у той неймовiрно далекий вiд нас свiт. І книжка вводить читача в атмосферу покликаного до життя минулого – воно насичене звуками, запахами, барвами i людськими переживаннями.
Сiмона Вiлар змальовуе Давню Русь такою, якою ii народжуе творча уява письменницi. Цей свiт напрочуд гарний, привабливий, але й жорстокий – людськi бажання, саме життя в ньому знецiненi. Величезна Русь ще тiльки-но зачинаеться, ii племена роздробленi й живуть кожне власним життям, за своею правдою. Що iх об’еднуе? В основному вiра у спiльних богiв. Але якщо в глушинi, де ще сильнi родовi пережитки, бiльше шанують прабатька Рода, то там, де князi спираються на силу оружних загонiв – дружин, уже звеличено захисника воiнiв i князiв Перуна, а де ведуться торги i призбируеться багатство, бiльш шанованим стае бог торгiвлi Велес.
Пригодницький роман не можна уявити собi без iнтриги й динамiки сюжету, драматичного кохання та яскравих персонажiв. При цьому героi давнього минулого живуть у зовсiм iншiй ментальностi, анiж та, до якоi призвичаiлись ми. Адже ми вже давно прийняли i зжилися iз християнською мораллю, яка зовсiм не була властива нашим язичницьким пращурам. Звiдси iншi погляди героiв роману на навколишнiй свiт, iнше розумiння ними вiрностi й кохання, кревноi спорiдненостi й честi. Та все ж вони багато в чому зрозумiлi нам, бо завжди «добро залишаеться добром – у минулому, майбутньому i сьогоденнi».
Якими були стародавнi руськi князi? Палали вони патрiотизмом чи, як здебiльшого й сьогочаснi полiтики та можновладцi, передусiм дбали про власну вигоду? Якими були служителi старих богiв – сповненими фанатизму, схильними до iнтриг чи, може, свято вiрили в те, що несуть у народнi маси волю своiх богiв? Яким було кохання в ту сувору добу, що дiстала в науцi визначення «военна демократiя»? Вирiшальну роль вiдiгравали почуття конкретних людей чи на перше мiсце ставилися загальнi справи общини? А втiм, авторка звернулася до часу, коли родовi вiдносини та племiнний лад уже вiдходили в минуле, коли тон у суспiльствi все бiльше задавала особистiсть, коли люди прагнули видiлитися, пiднестися, стати багатшими, знач?щiшими.
Героi роману «Чужинець» рiзнi й самобутнi. Історичний князь Дир передусiм воiн, варяг, котрий ще не позбувся на слов’янськiй землi тiеi лютi у своiй скандинавськiй кровi, яка iнодi перетворюе його на берсеркера (воiна-звiра); Аскольд – старший лiтами, багато в чому мудрiший i терплячiший; Олег – воiн-волхв, що прагне понад усе влади.
Непроста доля головноi героiнi роману – слов’янськоi дiвчини Карини. Народжена в невеликому племенi, гiдна князiвського терему красою й гордою вдачею, вона пiзнала розкошi та злиднi, возвеличення i приниження, щастя кохання й гiркоту самотностi. Але рiшуча вдача змушуе ii шукати лiпшоi долi, i вона вирушае до Киева, сподiваючись розшукати там свого батька, славного спiвця Бояна. Маючи енергiйний розум, сильну волю й велике самолюбство, Карина обирае стольний град як едине мiсце, де людина може досягти гiдного становища завдяки власним заслугам, усупереч невельможному походженню.
Ще один герой роману – варяг Торiр – вовк-одинак, таемничий месник i посланець Олега Вiщого. Йому доручено втертися в довiр’я до киiвських князiв, розiрвати iхнi угоди iз союзниками i зробити все, щоб полегшити завдання Олеговi домогтися влади на Днiпрi. Заради цього вiн готовий пожертвувати i власною безпекою
Страница 2
а честю, i навiть життям тiеi, котра його безмежно кохае.Є в романi й iншi героi: поет-спiвець Боян, волхв Волдут, вiдчайдушний воiн-жартун Кудряй, вразливий i нiжний, мов дiвчина, боярський синок Любомир, киiвська спiвунка Бiляна… Усi вони органiчно вписуються в колоритний i самобутнiй свiт Давньоi Русi, в його складну ментальнiсть i сувору дiйснiсть.
Роман «Чужинець» – це книжка про час i про людей. Вона гостросюжетна й пiзнавальна одночасно, адже долi людськi вершаться в нiй на тлi реалiй такоi далекоi давнини.
Пролог
Лiто 862 року
Ясноок першим вiдчув: сталося щось непередбачуване.
Ще хвильку тому вiн iз княжичами завзято cтинав дерев’яною зброею кропив’янi хащi бiля гостроколу, та раптом завмер, прикипiв до мiсця, немов до чогось дослухаючись.
Невдовзi й наставник Бьоргульф, зачувши недобре, сердито цитькнув на галасливих дiтлахiв. А й справдi, щось вiдбувалося: заметушилася сторожа на заборолах[1 - Заборола – захищенi галереi на фортечнiй стiнi. (Тут i далi прим. авт., якщо не зазначено iнше.)] фортецi, забiгали воiни-руоси, залунали закличнi вигуки. І одразу ж хрипко засурмив рiг – тривога!
На верхнiй галереi терему, де маленька Мила бавилась лялькою, з’явилася занепокоена княгиня.
– Що се за гвалт, Бьоргульфе?
Але старий воiн уже поспiшав на стiну. На ходу кинув через плече:
– Забирай дiтей, вельможна панi! Та хутчiш!
Вiдколи це вiн посмiв наказувати дружинi Хорива Киiвського?
Проте горда княгиня не виказала свого обурення. Пiдхопивши на руки Милу, заходилася скликати синiв. Гукнула й Ясноока – та де там! Нехай княжичi ховаються за жiночими подолами, а вiн, Ясноок, син вiкiнга! Його мiсце на заборолах фортецi – там, де й належить бути воiнам. Не звертаючи уваги на окрик княгинi, хлопчина, розмахуючи дерев’яним топiрцем, помчав за Бьоргульфом.
Звуки рогу продовжували тривожно пронизувати тишу спекотливого полудня. Звiдусiль поспiшали воiни-руоси, нашвидку застiбаючи шоломи, пiдв’язували поручi, зручнiше перехоплюючи зброю. Ясноока грубо штовхали. Хтось гримнув, щоб забирався геть i сховався за запорами. Але хлопчик, чiпляючись за поручень сходнiв i протискуючись мiж чоловiками, все ж видерся на майданчик оглядовоi вежi над ворiтьми.
Та його помiтили й тут.
– Заберiть геть Егiльсона! Чому щеня плутаеться пiд ногами?
Проте Ясноок мов клiщами уп’явся в поручень на майданчику i раптом заволав:
– Мама… Там моя мама!
Вiн уже бачив ii: без шолома, зi свiтлим волоссям, що маяло на вiтрi. Кiнь ii мчав учвал i з розгону влетiв у воду – туди, де був брiд через рiчку Стугну, на пiдступах до фортецi Вiтхольм.
Воiни, що з’юрмилися вгорi, загукали, пiдбадьорюючи вершницю. Певна рiч: вiдважна дружина ватажка Егiля не гнатиме верхи без причини, мов навiжена. Разом iз кiлькома воiнами вона втiкала вiд ворога, i хоча переслiдувачiв ще не було видно, та з боку бору за Стугною вже долiтав гомiн i чувся глухий тупiт копит близькоi гонитви.
Що б це могло бути? Хто насмiлився напасти на воiнiв, якi служать киiвському князю Хориву?[2 - Вiдомi iмена трьох князiв-засновникiв Киева – Кий, Щек, Хорив. Авторка взяла на себе смiливiсть зробити цi iмена династичними в роду киiвських князiв. Так, чоловiк однiеi з героiнь роману, князь Хорив, не е тим легендарним засновником, про котрого оповiдае «Повiсть минулих лiт», а просто зображений як один з його нащадкiв.]
Тим часом утiкачi, спiнюючи води Стугни, проминули брiд i, безжально шмагаючи коней, поспiшили на дорогу, що вела вгору до Вiтхольма. І зараз же на протилежному березi показалися переслiдувачi. Все новi й новi вершники виринали iз заростей. Попереду, люто горлаючи, щодуху скакав воiн у шоломi iз золоченими рогами, i у Вiтхольмi його одразу впiзнали.
– Оскальд! Вичекав слушного часу в Киевi, Рюрикiв пес…
– А ондечки й кияни з ним. Боярин Гур’ян зi своiми людьми… І Вавила з дружиною. Хай згинуть цi зрадники в обiймах крижаноi Хелi!..[3 - Хель – у скандинавiв володарка потойбiчного свiту, крижаного пекла Хельгейму (названого за iменем цiеi великаншi), хтонiчне чудовисько iз гниючими ногами.]
– Що ж, схоже, матимемо насолоду вiд славноi пiснi списiв![4 - Пiсня списiв – битва. Такi поетичнi метафори, що мають назву кенiнги, часто вживалися в мовi скандинавiв.] – майже весело мовив хтось. – Покажемо ж цим киянам, що не дарма ми iли хлiб Хорива Киiвського!
Ясноок не слухав. Його охопила тривога. Де ж батько – сильний i вiдважний ярл[5 - Ярл – (букв. шляхетний) скандинавський вельможа, за станом рiвний бояриновi у слов’янських племен.] Егiль? Як вiн допустив, щоб цi люди напали на матусю?
Одначе, хоч як пильно хлопчик вдивлявся в обличчя вершникiв, що наближалися до фортецi, батька серед них вiн не помiтив.
Погоня наспiвала, хоча втiкачi вже прогуркотiли божевiльним чвалом по першому з мiсткiв через рови, що оточували Вiтхольм. Один iз супутникiв дружини ярла, вистрибнувши на ходу iз сiдла, перерубав мотуззя, i мiсток злетiв угору пiд вагою вантажу, миттю перетворившись на заслону. Кiнь н
Страница 3
сповiльнив бiгу й помчав за iншими, тож спiшеному воiновi не лишалося нiчого iншого, як кинутися до залишкiв зрубаних на пiдступах до фортецi сосен – вiн сподiвався у такий спосiб дiстатися до найближчих заростей, а вiдтак сховатися в лiсi.Проте хтось iз переслiдувачiв пустив безжальну стрiлу, що наздогнала воiна, – i той упав сторч, покотившись по схилу просто в одну iз ям-пасток.
Вiтхольм – колодяна цитадель пiвнiчних найманцiв князя Хорива – стояв на пагорбi й був непогано укрiплений. На крутих схилах та пiдступах до стiн приховано чимало ям-пасток iз загостреними кiлками на днi, влаштованих для того, щоб кiннотники не могли упритул наблизитися до фортецi. Три ряди ровiв iз мiстками, якi будь-якоi митi могли перетворитися на заслони, утворювали наступну лiнiю укрiплень. Дорогою втiкачi встигли перерубати мотузки, що утримували ще два мiстки, – i щоразу смiливцям доводилося платити життям за кiлька виграних хвилин.
Нарештi й переслiдувачi змушенi були стримати коней. До них ще не могли долетiти стрiли, пущенi зi стiн крiпостi, та заслони й пастки вже почали робити свою справу. Коли остання трiйця втiкачiв ступила на пiдйомний мiст бiля крiпосноi брами, воiни на заборолах нарештi змогли полегшено зiтхнути. Зарипiли канати, пiдiймаючи мiст, сторожа навалилася на ворiтницi, величезнi колоди-засуви вляглися у своi пази.
Вершниця заледве не впала на руки руосiв, що миттю пiдбiгли до неi. На ii щоцi кривавилося садно, свiтлi пасма впали на обличчя, плащ був подертий, а на обтислiй торс кольчузi проступали слiди кровi та кiнська пiна.
– Швидше! – повторювала вона, задихаючись. – Ми маемо бути готовi! Оскальд не вiдступить. Киiвськi бояри пообiцяли зробити його князем, тож тепер ми йому кiсткою стоiмо поперек горла. Старого Хорива Оскальд сам пiдняв на списа… А жерцi Велеса[6 - Велес – язичницький бог давнiх слов’ян, покровитель скотарства, торгiвлi та подорожей.] прославили вбивцю…
– А де наш ярл? Вальгерд, заради всiх богiв – скажи, що з Егiлем?
Судома спотворила обличчя жiнки. Насилу подолавши клубок у горлi, вона гордо пiдвела голову.
– Мiй чоловiк помер як герой, до останнього подиху залишаючись вiрним Хориву. І валькiрiя вже переносить його променистим Бiврьостом до палацiв Валгалли![7 - Валькiрiя – небесна дiва, посланниця богiв, що переносить душi воiнiв-героiв; Бiврьост – райдужний мiст до скандинавського раю – Валгалли.]
Не гаючись, вона вiддавала накази. Велiла розпалити жаркий вогонь пiд казанами зi смолою, вiднести усi списи i дротики на стiни, а тим часом готувати кати[8 - Кати – важкi обрубки колод, що iх спускають на ворога зi стiн пiд час облоги.]. Їй пiдкорялися, бо Вальгерд на прiзвисько Легконога була дружиною ватажка, ще й до того ж мала славу неабиякоi войовницi. Вона напевно знае, що робити!
Серед загального сум’яття перед Вальгерд постав Ясноок.
– Мамо! Я буду з тобою, я повинен битися!
І зараз же повис на нiй, тремтячи всiм тiлом i схлипуючи. Вiн уже зрозумiв, що батько загинув, та все ще не мiг повiрити у страшну звiстку. Його охопили страх i гiркота, вiн навiть забув, що дев’ятирiчному вiкiнговi, до того ж синовi ватажка, не личить поводитися, мов нетямущому глуздирю[9 - Глуздир – нерозумна дитина (насмiшк.).].
Вальгерд вiдкинула iз синового чола пасмо волосся – такого ж золотавого, як i в неi. Гостро поглянула в синi очi, за якi кияни прозвали сина княжого найманця на свiй лад – Яснооком. Але зараз iз уст жiнки зiрвалося його скандинавське iм’я – немов нагадування про те, якого вiн роду.
Хлопчик виструнчився.
– Так, мамо! – вiн дивився на неi, стримуючи сльози.
Вальгерд здавалася величною i спокiйною.
– Ти не зможеш допомогти менi тут, сину. Але ти повинен повернутися до княгинi Тьорд i охороняти ii та княжичiв.
Ясноок здогадався: вона хоче просто одiслати його – i спробував заперечити. Та Вальгерд його вже не слухала. Воiни вiдвертали ii увагу, щось запитували, чекали наказiв. Серед них хлопчик помiтив Бьоргульфа – i наставник миттю прочитав нiме благання в очах Ясноока.
– Тобi, Вальгерд, теж слiд пiти до господинi, – промовив вiн, торкаючись плеча войовницi. – Ти маеш розповiсти Тьорд про останню годину життя ii чоловiка, князя Хорива Киiвського. Та й про себе саму варто потурбуватися – перев’язати рану i хоча б трохи передихнути перед битвою.
Шум довкола посилився настiльки, що Ясноок вже погано тямив, що вiдбуваеться. Раптом немов кулак велетня гупнув у стiну – та так, що аж здригнулася земля пiд ногами, а з навiсiв заборол посипався дерновий настил. Скрiзь порохнява, голосний лемент, над киплячими казанами зi смолою клубочиться масний дим… Сходнями, зовсiм поруч, скотився простромлений стрiлою воiн-варяг, забився, засукав ногами, хапаючи ротом суху землю. У синьому небi над головою описували темнi дуги запаленi стрiли. Хтось волав, благаючи води; зруб, охоплений полум’ям, закидали землею.
Ясноок смикнув матiр за руку, i Вальгерд нарештi зрушила з мiсця. Вони квапливо проминули оточенi земляними валами господарськi бу
Страница 4
iвлi, житловi зруби, пройшли повз довгу стiну великого терему i почали спускатися до пiдземелля. Тут збилися тiсними гурточками переляканi княгининi служницi, двiрськi карлики, стара мамка. Княгиня з дiтьми ховалися углибинi, за масивними дубовими дверима, i Вальгерд ледве достукалася до неi.Нарештi княгиня вiдчинила. Блiда i перестрашена, вона брязкотiла скроневими пiдвiсками об дорогi прикраси барм i плаття.
– Вальго, ти? – скрикнула вона, побачивши войовницю. – О пресвiтлi боги!.. Що ж на нас чекае?
У непрогляднiй пiтьмi пiдземелля, яку майже не розсiювало свiтло скалки, подруги посiдали на земляну лаву i заговорили стиха, схилившись одна до одноi. Поява Вальгерд дещо пiдбадьорила княгиню Тьорд, i навiть звiстку про смерть чоловiкову вона сприйняла без слiз. Коли ж дiзналася, що в усьому винен Оскальд, у ii голосi почулася ненависть:
– Клятий варяг!.. Чула я, що намислив вiн лихе, не раз говорила князю. Та ж нi, не послухав мене Хорив, тiльки й мови було, що про святiсть гостинностi. Та не тi нинi часи, щоб усякого вовка радо приймати…
– Варягiв i жерцi Велеса пiдтримали, – тихо мовила Вальгерд.
– Чи ба! Змiевi служать i самi стали як тi змii, – спалахнула княгиня.
Ясноок умостився у протилежному кутку бiля княжичiв i Мили. Спочатку вiн прислухався до жiночоi перемови, але княжичi термосили, допитувалися, що там, нагорi. Старший, однолiток Ясноока, раз по раз хапався за дерев’яного меча. Молодший, названий на честь батька Хоривом, навпаки – шморгав носом, розпускав нюнi. Маленька княжна Мила, вся у свiтлих кучериках, з родимкою в куточку губ, спершу заусмiхалася, радiючи приходовi Ясноока, але, помiтивши сльози в братових очах, i собi запхинькала. Ясноок посадовив ii на колiна, почав утiшати – нарештi Мила заспокоiлася.
Коли княгиня туго стягла вузол пов’язки на руцi Вальгерд, войовниця пiдвелася й переперезала кольчугу.
– Невже ти туди? – ахнула княгиня. – А ми ж як?
– Не знаю, – зiтхнула Вальгерд, не спускаючи очей iз малечi. Потiм вийняла iз пiхов кинджал i простягла княгинi. – Ти дружина князя, Тьорд. Сама знаеш, що мусиш учинити, коли не буде iншоi ради.
Княгиня нiмо заголосила, стискаючи скронi важкими вiд перснiв пальцями. Вальгерд уже не дивилась на неi. Ступивши крок до сина, скуйовдила йому волосся. У багрянiм свiтлi скалки мати здалася Яснооку дивовижно прекрасною, стояла, оточена сяйвом.
– Бережи княжичiв, сину. Доки я не повернусь по тебе.
Вона пiшла, i Ясноок подумав: чи ж побачить вiн матiр знову? Як справжнiй воiн, вiн поставив свiй дерев’яний топiрець мiж колiн, склав на гладкому держалнi руки i застиг у якомусь чеканнi. Топiрець витесав iз ясенка його батько – Егiль Вагабанд. Спершу хлопчик, як i велiв звичай, дав своiй зброi свейське[10 - Свейське – старошведське (вiд свеi – старошведи, Свеонiя – Швецiя).] iм’я – те, яким звали тролиху, що мешкала, як оповiдали, у лiсах далеко на пiвночi. Та чомусь це звучне iм’я не пристало до топiрця, i невдовзi Ясноок перейменував його на мiсцевий лад – Лiсункою. У кожного вiкiнга зброя повинна мати свое наймення…
Час минав томливо. Скалка догорiла, i вуглинка iз шипiнням впала у цебрик iз водою. Княгиня засвiтила нову, потiм ще одну, i ще… Вони щосили напружували слух, вловлюючи кожен звук. Вiд темряви i страшноi напруги Ясноок не мiг домислити до кiнця жодноi думки. Княжичi з Милою поснули на скринях iз казною, тiсно притулившись одне до одного. На якусь мить задрiмав i вiн, а прокинувшись, побачив усе тих же сплячих дiтей i княгиню Тьорд, що мiряла кроки у пiдземному притулку.
Що там, на волi – день чи, може, вже мiсяць зiйшов на небо? Чи все-таки над свiтом людей ще сяе сонечко – свiтлий Хорос, як звуть його слов’яни? У темрявi однаково, лише вуглинки шипiнням мiряють час. Княгиня ж нiяк не вгамуеться, снуе з кутка в куток та перебирае пальцями прикраси. Інодi пiдходить до скринь – у них привезли з Киева казну Хорива. Пiднявши важке вiко, княгиня дивиться на золото, думае про щось свое.
Ясноок уже встиг пригадати майже все свое коротке життя. Найбiльш раннi, зовсiм невиразнi спогади про лодiю, на якiй вiн плив кудись разом iз батьками. Обабiч увесь час простягалися береги, змiнюючи своi обриси. Вiн лежав у хутряному мiшку поряд з матiр’ю, а вона щось наспiвувала неголосно. Інодi з’являвся батько, саджав сина високо на плече. Зрiдка вони ненадовго зупинялися, i воiни з батьком кудись iшли. Поверталися то веселi й збудженi, то стривоженi, мов чорна хмара. Тодi лодiя швидко вiдчалювала, квапливо вiддавав команди стерновий, задаючи ритм гребцям, а тi дружно попарно налягали на довгi весла.
Нарештi вони прибули до багатого града Киева й залишилися тут. Та ж нi, залишився тiльки Ясноок, а батько з матiр’ю знову попливли надовго, i хлопчик знав куди – до великого Мiклегарда[11 - Мiклегард – так вiкiнги називали столицю Вiзантii Константинополь, у слов’ян – Царгород.], здобувати славу i багатство разом з iншими руосами.
Руосами – чи просто русами – iх почали називати тут, у Киевi. А ранiше, як i всi
Страница 5
, хто приходив з пiвночi, кликали варягами. Самi ж вони називали себе вiкiнгами.Весь цей час вiн жив у великому теремi князя Хорива Киiвського разом iз його дiтьми, i виховували iх однаково. Коли ж батько з матiр’ю повернулися, цiлий мiсяць шумiли великi учти, а потiм батько сказав, що далi вони нiкуди не пiдуть, залишаться служити за плату старому Хориву.
Ясноок був радий, вiн уже встиг прижитися у Киевi й здружився iз княжичами. Батько i мати тепер будуть iз ним – про що ще можна мрiяти?
Усе почало змiнюватися цiеi весни, коли у Киiв-град припливла лодiя варяга Оскальда. Новоприбулих прийняли з великою шанобою, адже Оскальд заявив, що вирушае на пiвдень пошукати вiйськового щастя. Та щось не надто вiн поспiшав устрявати в битви, зате багато часу проводив iз киiвськими боярами та зi старшинами племенi полян[12 - Поляни – слов’янське плем’я, що жило на берегах Днiпра та в пониззях Десни.].
Це чомусь вельми тривожило ярла Егiля. І хлопчик, за прикладом батька, теж iз острахом поглядав на бородатого вiкiнга в золоторогому шоломi. Надто ж не злюбив вiн молодшого брата Оскальдового рудого Дира. Дир був на шiсть рокiв старший за Ясноока, а вже вважав себе улюбленцем богiв i великим воiном. Ось хто не проминав нагоди посмiятися над сином Вальгерд з його дерев’яною Лiсункою! А якось знахабнiлий Дир навiть наважився чiплятися до матерi, та вже за мить котився по землi, дiставши доброго стусана. Рука войовницi була по-чоловiчому важкою. Ясноок пам’ятае, як вiн тодi змiг досхочу посмiятися!
Та невдовзi сталося щось зовсiм несподiване. Ясноока з княжичами i княгинею Тьорд серед ночi непомiтно вивезли iз Киева, наказавши скакати таемними стежками до Вiтхольма – крiпостi, яку збудував ярл Егiль на рiчцi Стугнi. За ii надiйними стiнами вони i жили до сьогоднi.
Вiд спогадiв Ясноока вiдволiк голосок Мили, яка саме прокинулася. За нею пробудилися й княжичi. Хорив вередливо запросив iсти, i Ясноок теж вiдчув голод. Скiльки ж вони сидять тут у пiтьмi?
Княгиня нарiзала хлiба, намастила густим медом, розлила по чашах солодкуватий квас iз глечика. Попоiвши, дiти пожвавiшали, навiть здiйняли грайливу метушню. Тьорд була прикрикнула на них, та раптом застигла, притиснувши руки до грудей i вся перетворившись на слух.
Тепер i Ясноок розрiзняв звуки. Ззовнi долинали шум, гамiр, грiзний гуркiт. За дверима почувся жiночий вереск i плач. Княгиня тужливо скрикнула, пiднесла руку до рота, закусивши кiсточки пальцiв. У дверi загрюкали i – хвала богам! – пролунав голос Вальгерд:
– Тьорд, одчиняй! Це я!
Ясноок першим кинувся до отвору. Звiдки й сили взялися вiдсунути важкий засув! Дверi одчинилися, i вiн насилу встиг пiдхопити матiр, яка, здавалося, от-от упаде. Вальгерд ледве трималася на ногах, притискаючи руку до боку, звiдки крiзь вiчка кольчуги просочувалася кров.
– Ходiмо!.. – покликала вона.
– А ми? А я?.. – вигукнула княгиня.
Вальгерд поглянула на неi, немов не впiзнаючи.
– Що ж, i ви…
Враз княгиня заметушилася.
– А як же казна? – майже змолилася вона. – Золото, срiбло? Допоможи менi, Вальго!
Струснувши головою, Вальгерд повторила:
– Ходiмо. Але пам’ятай: на все воля богiв. Тут я нiчого не можу пообiцяти…
Шум i крики хвилею вихлюпнулися з-за ii спини, а за ними густi, гострi запахи – диму й кровi. Вальгерд ступила крок уперед, тягнучи за собою за руку сина. Княгиня якусь мить вагалася, та враз пiдхопила на руки Милу, гукнула синiв i поспiшила услiд.
Прохiд був оповитий сизим димом. Десь верескнула жiнка. З-поза рогу раптом вискочив воiн, замахнувся мечем, та Вальгерд вправно вiдбила випад, миттево завдала удару у вiдповiдь. Їi клинок прохромив нападниковi груди. Войовниця переступила через тiло, що сповзало долу.
– Хутчiше, сюди!
Вони завернули за рiг терему. Навколо палали будiвлi, земля була слизькою вiд кровi, повсюди валялися мертвi тiла. Гуркiт, вигуки, брязкiт залiза. Пекельним жаром пахн?ло в обличчя.
Вальгерд iшла з мечем напоготовi, другою рукою стискаючи зап’ясток сина. Серед диму i пороху несподiвано виник Бьоргульф, i войовниця наказала йому допомогти княгинi з дiтьми. Старий воiн пiдхопив на руки меншого, Хорива, старший княжич бiг слiдом, ухопившись за вiкiнгiв пояс.
Вальгерд простувала швидко, не оглядаючись, туди, де крiзь дим проступали будiвлi, яких ще не сягнуло полум’я. Ось i ганок. Звiдси сходнi вели у верхне житло, де простяглася галерея на стовпах-опорах. Княгиня верескнула, помiтивши язики полум’я, та Вальгерд рухалася рiшуче, так, нiби достеменно знала, куди слiд прямувати.
Тепер i Ясноок здогадався, що мати веде iх до клiтей позаду спалень дружинницького помешкання, якi майже не пошкодив вогонь. А позаду все палало – i дерев’янi вежi крiпостi, i високий дах гридницi[13 - Гридниця – просторе примiщення для бенкетiв та зiбрань дружини.], i заборола з майданчиками для сторожi.
Усе пливло в диму, немов у страшному снi, вiд якого немае пробудження. Ясноок машинально стискав у руцi свою дерев’яну Лiсунку – iншоi зброi не мав, а з нею вс
Страница 6
ж почувався надiйнiше. Та йому й на думку не спало скористатися нею, коли на них знову напали у вузькому переходi. Проте мати i Бьоргульф, ставши плiч-о-плiч, вiдбилися й цього разу. Перелякана на смерть княгиня голосила так, що Вальгерд довелося затиснути iй рота, забруднивши щоки Тьорд кров’ю i сажею.– Мовчи! Вiдходити треба тихо.
Вони вже майже проминули довгий перехiд, коли позаду пролунали лютi вигуки, брязкiт зброi. І нестямний крик княгинi. Вальгерд, яка вже стояла на схiдцях, завмерла, не вiдпускаючи синову руку, i глухо застогнала. Вона не хотiла оглядатися, не хотiла нiчого знати про цю нову небезпеку, тому що сили войовницi вичерпувались.
Ясноок усе ж озирнувся назад. Проходом наближалися незнайомi варяги. Хтось ухопив княгиню i поволiк, вона вiдчайдушно вiдбивалася, несамовито скрикуючи. Маленьку Милу вiджбурнули до стiни, i дiвчинка з плачем поповзла, все ще притискаючи до себе ляльку. Старий Бьоргульф шалено рубався одразу з двома воiнами. Обидва княжичi також опинилися в руках ворогiв, та старший зараз же вчепився зубами в руку воiна, що роздирав парчу на княгинi.
Яснооку все обiрвалося всерединi, коли розлючений варяг обрушив на княжича секиру i його приятель по дитячих забавах упав пiд ворожими чобiтьми. Що сталося з молодшим iз братiв, вiн уже не бачив. Бьоргульф широкою спиною заступив прохiд. В однiй руцi вiн тримав меч, у другiй величезну булаву iз шипами, що невiдомо звiдки в нього взялася. Старий варяг ярла Егiля бився, як кращий iз синiв бога вiйни Одина.
– Вальгерд, утiкай!.. – долетiв iз виру сутички його звiриний рик.
Войовниця на якийсь час заклякла на мiсцi, немов зацiпенiвши. Усе навколо огортав дим.
– Треба йти!.. – чи то скрикнула, чи то простогнала вона.
Тепер вона знов тягла сина за собою, i вiн ледве встигав за нею, спотикаючись i падаючи. Його нудило, перед очима пливли кола, iдкий дим роздирав легенi.
Несподiвано дим порiдшав. Мати штовхнула якiсь дверi. Замкнуто. Вона штовхнула сильнiше i голосно вилаялась. Але хлопчик бачив, що вона ледь не плаче. Ще удар плечем, ще один… Вальгерд застогнала, хапаючись за бiк.
«Скiльки кровi!» – охнув Ясноок, кидаючись, щоб пiдтримати ii.
– Мамо! Мамо!..
Тепер настала його черга. Схопивши матiр за лiкоть, вiн щосили потягнув ii за собою до дальньоi клiтi, де зберiгався челядницький одяг.
– Сюди!..
Маленьке, зроблене з колод примiщення, уздовж стiн дебелi скринi, покритi бараницями. Угорi, пiд даховим скатом, пiдслiпувате вiконце. Ясноок знав, що за ним тягнеться дощатий дах бiчноi галерейки, прилеглоi до крiпосноi стiни, а там, за стiною, – пологий спуск до лiсу, що розкинувся за Вiтхольмом. Колись вони з княжичами гралися тут i навiть потайки вибиралися з фортецi. Ото був переполох, коли спохопилися, що iх нема!
Усе це Ясноок говорив матерi на ходу, коли, вiдкинувши непотрiбну Лiсунку, почав дертися до вiконця. В’юном протиснувся назовнi i, вже лежачи на дашку галерейки, простягнув до матерi руки. І похолов.
Вiкнина була занадто мала для неi.
Ясноок заплакав, повторюючи крiзь сльози:
– Пiднiмайся нагору, мамо, у нас вийде!
Вальгерд стояла внизу, притискаючи долоню до рани у боцi, i дивилася на нього з напiвусмiхом. Нарештi вона знайшла в собi сили промовити:
– Утiкай, сину. Але пам’ятай, хто ти. Пам’ятай про свiй рiд. І доки ти живий – живi й ми з батьком.
Та вiн уже почав протискуватися назад. Вальгерд виштовхувала його, наказувала. А потiм вiн злякався i шарпнувся убiк, коли за спиною матерi пролунали кроки, почулися голоси. Ясноок утиснувся в нагрiтий сонцем дах.
І сам вилаяв себе за страхопудливiсть. Пiдповз до вiконця.
Тепер вiн знову бачив матiр. Вона стояла спиною до вiкна, витягнувши вперед руку з мечем, а навпроти неi – не хто iнший, як сам золоторогий Оскальд. Вони про щось говорили, та хлопчик, розгубившись, не розiбрав слiв. Потiм… Короткий брязкiт мечiв – i мати похитнулася, випустивши зброю. Оскальд навис над нею, його бородате обличчя з холодними свiтлими очима залишалося байдужим.
– Добий, коли в тобi е хоч крапля честi, Гнойовик! – прохрипiла, захлинаючись кров’ю, Вальгерд.
Ноги вже не тримали ii, i вона почала посуватися долу, тримаючись обома руками за шию. Вальгерд говорила пiвнiчною мовою – тiею, яку Ясноок, живучи в Киевi, вже погано пам’ятав. Проте головне вiн зрозумiв i трохи не скрикнув, та горло немов щось здушило.
Знову кроки, i поряд з Оскальдом, ледве не зiткнувшись iз ним, постав ще один варяг. Високий, тонкий станом, iз закривавленим мечем у руках. Личина шолома приховувала верхню частину його обличчя. Побачивши поранену войовницю, вiн розреготався:
– О, та це ж омела золота[14 - Омела золота – дуже гарна жiнка, вродливиця (кенiнг).], сама Вальгерд Легконога!
– Наскiльки я пам’ятаю, вона була тобi до сподоби, брате, – байдуже кинув Оскальд. – Ось ти й добий ii.
Вiн обернувся i вийшов.
Ясноок бачив, як молодший варяг зняв шолома, i вiн одразу впiзнав ненависне худорляве обличчя Дира. Рудi кучерики волосся прилипли
Страница 7
о його розпашiлого чола, вiн хижо посмiхався.– Звiсно, доб’ю, присягаюся Валгаллою. Але спершу…
Чiпляючись за стiну, Вальгерд сповзала на пiдлогу, спливаючи кров’ю, та Дир пiдхопив ii. Жiнка була вищою на зрiст, i мала неабияку силу, але зараз Дир легко зламав ii опiр i шпурнув на скринi. Кiлька хвилин вiн височiв над нею, квапливо розпускаючи очкур на шкуряних ногавицях.
Шия Вальгерд була в кровi, золоте волосся також злиплося вiд кровi. Пiдвiвшися з останнiх сил, вона зробила одчайдушну спробу вiдштовхнути насильника ногою, та Дир лише розсмiявся. Задерши iй кольчугу i шкуряну пiдкольчужницю, вiн заголив живiт i стегна жiнки, один бiк у якоi чорнiв запеченою кров’ю. Ривком, зiрвавши iз жертви решту одягу, вiн одним рухом розсунув iй ноги i навалився згори.
Ясноок дивився широко розкритими очима. Бачив, як Дир брутально гвалтуе матiр, щось вигукуючи – образливе, зле. Бачив ii бiлу й закривавлену кисть руки, що хапала Дира за коротку руду чуприну. Потiм рука безсило впала. Дир же продовжував робити свое, рухаючись усе швидше i швидше.
Хлопчик не пам’ятав, як знову опинився у клiтi. Спершу вiн зацiпенiв, не знаючи, що робити. Та ось на очi Яснооковi потрапила його дерев’яна Лiсунка. Досить замашна, утiм, хлопчикова рука давно звикла до ii ваги. Вiн пiдняв зброю, коротко змахнув нею i з усього маху огрiв насильника по головi.
У дев’ятирiчного хлопчика не так уже й багато сили, а проте Дир обiм’як i застиг, завалившись на Вальгерд. Ясноок уперся йому в плече, i, хоча варяг був досить важкотiлий, усе ж лантухом сповз на пiдлогу i залишився лежати нерухомо.
Ясноок бiльше не дивився на Дира. Зараз вiн бачив тiльки матiр i криваву рану вище ii ключицi, крiзь яку витiкало життя. Очi Вальгерд ще не засклiли i були ясними, нiби вона усе ще жива. Але його мати, прекрасна войовниця, справжня валькiрiя, вже покинула цей свiт. Покинула в час поразки i ганьби. Вiн лишився сам-самiсiнький на цiлiм бiлiм свiтi.
Хлопчик не думав, що Дир може опритомнiти, що сюди можуть увiйти, не помiчав пасемець диму, що просочувалися у щiлину пiд дверима. Вiн довго дивився в мамине обличчя, а потiм заходився вдягати ii – натягнув шкурянi ногавицi, опустив важку, просяклу кров’ю кольчугу. Потiм за пiвнiчним звичаем закрив iй очi, стулив i вирiвняв губи та стиснув нiздрi, пiдняв iз пiдлоги ii меча i вклав у холонучi руки. Тепер Вальгерд була готова вирушити в дорогу променистим Бiврьостом.
– Мамо… Я йду, мамо. Але я… присягаюся. Присягаюся кров’ю предкiв, присягаюся своiм мiсцем у Валгаллi – я ще повернуся. І помщуся за вас iз батьком. Вiр менi!
Усе навкруги швидко огортало димом. За дверима раптом почулися голоси.
Ясноок, мов ласка, прошмигнув у вiконце i швидко скотився дахом. Тепер вiн був коло самого гостроколу. Не роздумуючи, хлопчик перебрався через стiну iз затесаних велетенських дубових колод, на мить повис на руках i, розтиснувши пальцi, полетiв униз. Боляче забився i покотився вниз крутим схилом. Якби вiн утрапив до однiеi з ям-пасток iз кiлками – йому прийшов би кiнець. Та все склалося добре. Повзком, огинаючи численнi мертвi тiла, що валялися скрiзь, хлопчик перебрався через рови i невдовзi вже був серед заростей.
Нарештi Ясноок змiг вiддихатися. Очi слiпило призахiдне сонце. Угорi, на пагорбi, палав Вiтхольм, вiд просмолених дерев’яних стiн i будiвель до багряного неба здiймався чорний дим. Ось воно – похоронне вогнище його матерi й воiнiв-руосiв, кожного з яких вiн знав змалечку!
– Я повернуся… – прошепотiв Ясноок.
Та щойно вiн заглибився в гущавину, як трохи не зiткнувся ще з однiею людиною, що спостерiгала пожежу фортецi. Хлопчик не встиг навiть злякатися. Це був чоловiк iз довгою, посрiбленою сивиною бородою, у просторому бiлому одязi. На його грудях, вiдбиваючи вже слабкi передсутiнковi променi, блищав золотий знак Перуна[15 - Перун – верховний бог-громовержець, покровитель воiнiв у слов’янському язичницькому пантеонi.] – стрiла-зигзагиця. Волхв!
– Славно билися цi руси з Пiвночi, – мовив волхв, не зводячи очей iз пожарища. – Майже два сонця тримали облогу… Але, мабуть, удача була не на iхньому боцi, а у Велесових людей. Таке вже бувало, хлопче. Інодi й Велес бере гору…
Тепер вiн говорив з Яснооком, поклавши на його плече велику теплу долоню. У голосi волхва вчувався смуток.
– Ти ж бо син Егiля Вагабанда i красунi Вальгерд?
І тодi Ясноок не стримався – голосно заридав. Вимовленi вголос iмена загиблих батькiв немов прорвали глуху загату, хлопчик не мiг спинити гiрких, невтiшних слiз.
Волхв дивився на нього глибокими карими очима.
– Ходiмо зi мною. Я чув, ти обiцяв повернутися. А щоби повернутися, треба спершу знайти сили пiти. Ну ж бо, не опирайся!
І Ясноок пiшов за волхвом.
Частина I. Наворопник[16 - Наворопник – розвiдник-дозорець i нападник у давнiх слов’ян, тут i далi у значеннi «шпигун».]
Роздiл 1
Рiк 880
Як на розумiння людей, зимi був саме час вiдступати – березозол[17 - Березозол – березень у давньоруському календарi, який щ
Страница 8
в народi називають березолем. (Прим. пер.)] уже на Масницю весняну повернув. Проте знов подули з пiвночi студенi вiтри, снiгом замели все довкруж. Таке i за давнiших часiв траплялося, але цього разу, пiсля третього поспiль недороду, довга зима здавалася особливо важкою.Сю нiч мороз видався як нiколи лютим. І коли староста села терпеiв[18 - Терпеi – одне з найбiльших слов’янських племен на землях спiльноти радимичiв.] Збуд трохи прочинив дверi хати, холодна пара так i заклубочила бiля його нiг.
– Не бажае Морена-Зима розмикати землю на весну, – похмуро пробурчав староста.
– То, може, й не треба менi йти? – запопадливо спитала Збуда його молода дружина.
– Не гнiви богiв, Ясенко, – грюкнувши дверима, обурився Збуд. – Ти моя дружина, ти старостиха, тобi й вести жiноцтво вигонити Коров’ячу Смерть[19 - Коров’яча Смерть – злий дух, що викликае падiж худоби.], приклад показувати.
Ясенка невдоволено закусила губу. Виходити на такий мороз голяка, бiгати по снiгу… Вона недобре покосилася на темноволосу дiвчину, що сидiла на лавi пiд стiною.
– А вона ж як? Їй чому не дозволив iти?
– Цить менi, зараз же! – розгнiвався Збуд. – Вiдчепися вiд Карини, Ясенко. Сама знаеш, важка вона, княжого сина носить. Його зберегти потрiбно.
– Завжди так, – набурмосилася Ясенка. – Менi на мороз, а iй… Бач, ходить iз косою, нiби й не вдова, усе iз себе дiвку вдае. І тепер у теплi вiдсиджуватиметься, поки ми… Одне слово – Карина! – i докинула злiсно: – Кара!..
Дiвчина бiля стiни, здавалося, нiяк не вiдреагувала. Їi звали Кариною, а коли злостилися – Карою. Ім’я таке недобре iй дали вiд народження, пiсля того як мати ii, промучившись у важких породах понад три доби, розродилась нарештi донькою, а сама померла, зiйшовши кров’ю. Баби-повитухи говорили, що рiдко коли жiнка таких мук у породах зазнае. Тож i назвали новонароджену Карою – Кариною. І вона звикла до цього ймення. Та щораз, коли ii називали Карою, груди iй стискалися.
Ясенка не даремно на неi злилася. Однiй вродливiй жiнцi завжди заздрiсно, коли поряд жалiють iншу вродливицю. А до Карини ставилися дбайливо. Вона для Збуда була всього лиш небога, донька сестри, а виростив вiн ii як свою. У нього ж бо самi синочки народжувались, от i балував едину дiвчинку в домi, лелiяв, обдаровував.
Коли Каринi спливло сiм рочкiв, ii хотiли вiддати на жертву самому Велесу. Жерцi-волхви одразу вирiзнили в натовпi напрочуд гарну дiвчинку, вказали на неi. Але Збуд не вiддав iм племiнницю, сказавши, що, коли Боян у село заходить, завжди звертае увагу на Карину. Адже вiдомо – Боян спiвець рiдкiсний, улюбленець Велеса. Хто розгнiвае Бояна – самого Велеса образить. Тож волхви й вiдступили. Коли ж Каринi тринадцять було, знову ii вирiзнили серед iнших. Цього разу сам князь радимичiв Боригор. Терпеi на його землях жили, зобов’язанi були утримувати дружину княжу. В один зi своiх наiздiв i запримiтив Боригор серед дiвиць у танку красуню незвичайну: з очима сiрими, променистими, з товстою чорною косою, тiлом ще напiвдитячим, але легким, приемним. У тринадцять дiвчина – вже справжня вiдданиця. От Боригор i зробив терпеям честь, вирiшивши узяти менщицею[20 - Меншиця – за часiв багатоженства молодша дружина.] до терему юну терпейку з Мокошиноi П’ядi. Та Карина виявилася з недоспiлок, не стала жiнкою до тринадцяти. Коли Боригору повiдомили про це, думали, вiдмовиться. Проте князь усе одно погляд вiд нiжного Карининого личка вiдвести не мiг, а вiд’iжджаючи, покликав до себе вуя[21 - Вуй, вуйко – дядько по матерi.] дiвчинки Збуда та й передав йому вiно, а нареченiй багатий подарунок – намисто з трьох разкiв, усе суцiль зi срiбних дирхемiв[22 - Дирхеми – арабськi срiбнi монети; за часiв, коли слов’яни не карбували свою монету, дирхеми використовували i як грошi, i як прикраси.] новеньких. Велiв, щоб Карина носила його на знак того, що вона вже князевi радимичiв обiцяна.
Так i проходила Карина у срiбному намистi три лiта. Боригор же не з’являвся, навiть гiнцiв не слав дiзнатися, як пiдростае його обраниця. Але на те причина була: вiсть про те, що Боригор самому Дировi Киiвському вiдсiч дае, навiть до Мокошиноi П’ядi дiйшла. Але з Карини все одно кпили: мовляв, тепер iхня перша красуня усе життя у старих дiвках проходить – i не дружина князевi, i не вдовиця. Та розмови вщухли, коли Боригор усе ж приiхав у Мокошину П’ядь. Дивився на пiдрослу красуню, слова мовити вiд захвату не мiг. А вона пiдвела очi на його спотворене шрамами обличчя, на сиву бороду, мiшки пiд очима…. Ох, нехай би й вiк не з’являвся по неi князь Боригор Радимицький! Гiрко було молодiсть i красу йому вiддавати, коли за нею молодi та гожi парубки, немов ручнi, ходили, в очi зазирали. Та вiно було вже сплачено, ще й терпеiв щедро обдарував князь за те, що зберегли для нього красуню: п’ять возiв iз зерном передав селу, сукно, руду для ковалень. І Карину вiддали князевi. Потяглися два роки ii обридлого шлюбу. Але зараз iй усе частiше здавалося, що не так вже й погано жилося iй за старим Боригором.
По ногах у хатi знов
Страница 9
потягло холодом. Це Збуд ще раз трохи прочинив дверi, вдивлявся в морознi зiрки, визначаючи час.– Пора, – нарештi прорiк вiн. – Ходи, Ясенко. Тобi ходу починати.
Карина знову вiдчула на собi невдоволений погляд молодоi дружини вуйка. Але та чоловiковi перечити не посмiла, пiдвелася, рiзко зiрвала з голови кичку[23 - Кичка, волосник або очiпок – старовинний головний убiр замiжнiх жiнок, рiзний у рiзних племен.], струснула рудою косою.
– Прийми, Ясенко, – подала iй Карина горщик iз розтопленим салом.
Надворi мороз лютий, а Ясенцi як мати вродила бiгати по холоду до першоi зорi, виганяти геть iз Мокошиноi П’ядi Коров’ячу Смерть. Хоча подейкують, що бабське плем’я в гонитвi за Коров’ячою Смертю так розпалюеться, що й холоду не вiдчувае. Та все ж Ясенцi поберегтися не завадить – молода ще, не народжувала.
Проте Ясенка не стала лагiднiшою вiд уваги чоловiковоi небоги.
– Що, прислужитися намагаешся, провину чуеш? Усiм вiдомо, що Кара кого завгодно зведе зо свiту, а сама далi пiде, подолу не замочивши, очей безсоромних не…
– Та вгамуйся вже, бабо дурнувата! – украй розсердився Збуд.
Карина ж не гнiвилася, не кривдувала. Просто дивилася величезними очима кольору дощових хмар. Люди казали – погляд у неi справдi князiвський, та й манера гордовито тримати голову вельможна. Така, що навiть норовлива Ясенка не витримала, вiдступилася, тiльки буркнула щось ображено. Мовляв, усi проти неi: i Кара, i рiдний чоловiк, i пасинки, якi тiльки й робили, що реготалися, сидячи на лежанках та чекаючи, коли молода мачуха на гiн пiде. Ясенка раптом вiдчула злiсть, та таку, що й напiй для бадьоростi пити не треба. Ну що ж, коли iм так весело, то вже й вона повеселиться. І швидко, просто на очах у чоловiка i пасинкiв заходилася роздягатися, скинула тiлогрiйку, рiзким рухом задерла подiл сорочки, зняла через голову.
Збудовi сини, урвавши регiт, пороззявляли роти. Навiть маленький Бусько, що був уже задрiмав, пiдвiв голову. А старшi… Вони вже з дiтей вийшли, парубки, он Каплюша сам у нiч на Купала дiвок по кущах валяв. А тут молода мачуха вся перед ним, ач яка ладна, з круглими великими персами, мiцним животом молодухи, що не знала родива, з рудуватим пушком помiж крутими молочними стегнами.
– Постидилась би! – сторопiв Збуд. – У закутку б роздяглася.
– Нащо в закутку? – переможно всмiхнулася Ясенка. – А безстидникам своiм скажи, щоб не витрiщалися.
Сама нiби й не помiчала, як хлопцi на неi дивляться. Стоячи бiля хатнього вогню, повiльно, похiтливо розтирала по тiлу жир, усмiхалася чомусь своему.
Староста суворо велiв синам лiзти на лежанки, запнув за ними завiсу. Процiдивши крiзь зуби лайку, простягнув Ясенцi п’янкий, заговорений вiдунами напiй для гону Коров’ячоi Смертi. Щойно та випила, пiдштовхнув до дверей.
– Геть!
Морозний серпанок ураз обхопив ii бiле тiло. Узявши заздалегiдь наготований вигострений серп, вона ступила в нiчну темряву – легка, оголена, масно блискуча – i заголосила, завила люто, як i належить. І, як очiкувалося, загрюкали то там, то тут хатнi дверi, залунали звiдусiль навiженi жiночi верески, крики.
Коров’ячий гiн – вигнання мору, що на худобу напав i губить годувальниць домашнiх. Його тiльки жiнки i можуть вигнати – традицiя давня, утiм надiйна. Бiжать гольцем жiнки навкруг селища, тягнуть на лямках плуга, оборюючи всi оселi, i при цьому голосять, стогнуть, завивають дико. Своi злiсть i лють показують хазяйки Коров’ячiй Смертi. Не витримуе «скотська лихоманка» такого. Або здохне там-таки в селищi, або сховаеться, втече геть. Аби лише жiнки iй як слiд дошкулити зумiли. На те й напувають iх зiллям особливим, для того й бiгають по снiгах оголенi та розпатланi, iз серпами, ножами, важкими сковородами, голосять. Усi бiжать: i дiвки, i старшi жiнки, i молодицi. Лише непорожнiх[24 - Тобто вагiтних.] на це дiйство не пускають – щоб майбутнiй дитинi полювання нiчне не нашкодило.
Карина чула дике завивання жiнок за стiнами. Чоловiки ж тим часом по хатах сидять, не потикаючи надвiр носа. Не можна на жiнок у цей час дивитися, iнакше вiд ворожби жодноi сили не буде. Але траплялося, що Коров’яча Смерть сама назустрiч жiнкам iшла, немов притягнута, – то заблукалим подорожнiм прикинеться, то дитям нерозумним, що вилiзло за мамкою в нiч. Але тут у жiнок жалощiв немае, обдурити себе не дадуть – ураз розiрвуть, розкремсають. Якось Коров’яча Смерть у дiда-бортника, що самотньо жив на околицi села, втiлилася. От вiн, духом злим наповнений, i вийшов жiнкам навстрiч. І нiчого вiд нього не лишилося. Розтерзали, розкидали бортника так, що тiльки шматки м’яса навколо валялися. Щоправда, дехто казав, що, мовляв, старого просто хвороба його дошкулила. Самотою вiн жив, та й помагати йому селище вже втомилося. Тож i вирiшив бортник прийняти в себе Коров’ячу Смерть, вийти назустрiч шаленим жiнкам. Та тiльки дарма старався дiдуган. Не увiйшла в нього Коров’яча Смерть, учуяла каверзу, розлютилася, i худiбок-годувальниць пiд ту зиму полягло бiльше, нiж будь-коли. Це було того року, коли Боригор К
Страница 10
рину забирав, тож його пiдношення Мокошинiй П’ядi тодi й урятувало людей. Довго ще потiм згадували його добрим словом. Та й Карину благословляли. Але це було давно. Нинi ж славетний Боригор селищу не пiдмога. Його своi ж – радимичi – на жертву богам вiддали.Дикi голоси жiнок пролунали зовсiм поряд. Вили злiсно, верещали, били залiзними серпами по казанах, каструлях, шкребли ножами по денцях. У дворах валували пси, рвалися iз прив’язi вiд вселенського шаленства. Карина не витримала, затисла вуха долонями. Важко це все терпiти, самiй завити хочеться. Краще вiдволiктися, думати про щось iнше… Про що завгодно. Згадувати…
І, зiбгавшися в купочку, вона полинула думками в минуле. Згадала терем у Єланi, градi бiля верхiв’я Десни, де жила Боригоровою княгинею, згадала вiконця з блискучоi слюди, рiзьблення на сволоках, ложе з перинами з лебедячого пуху, яскравий розпис на стiнi, запахи чистоти, багатства. Ах, як iй зараз усього цього бракувало! Адже й тут вона жила в кращiй хатi, старостинiй. Та тепер те все iнакше сприймалося: помiчала i дим, i кiптяву, i холод земляноi долiвки, i те, що жили усi гуртом, не було куточка затишного, кiмнатки хоча б якоiсь простенькоi, де можна було б усамiтнитися. А ще iй згадалися поiздки з Боригором, коли брав ii князь iз собою на всi торжища, iз града у град возив, а ще на звiринi лови потiшитися брав. Свiт простоi дiвчини з терпеiв раптом одразу розширився, став великим, людним, цiкавим. Уже тодi безглуздим здавалося, що можна прожити увесь свiй вiк, не покидаючи рiдного порога. Карина навiть жалiти почала вуя свого, дядька улюбленого, який, окрiм як у навколишнiх вiд Мокошиноi П’ядi селах, нiде й не бував. Усе повторював: «Чоловiк сильний своiм мiсцем». Ет, знав би вiн, який цiкавий свiт, як хочеться до всього доторкнутися… Але виявилося, що саме Збуд i мав рацiю. Тож як спiткало ii лихо, подалася Карина не куди-небудь, а в Мокошину П’ядь, пiд захист старости-родича. І вiн не образив крiвницю-небогу, обiгрiв бiля димноi кам’янки[25 - Кам’янка – невелика, викладена з камiння пiч.], прихистив. Та все одно Карина не почувалася тут спокiйно, тоскно iй було. Навiть дитя, що росло в нiй, не тiшило, як iнших жiнок, тiльки тягарем, зайвою морокою здавалося.
Тут на плече Карини лягла важка Збудова рука, i вона стрепенулася, прочувшись вiд спогадiв. Обличчя ж дядька чомусь було напружене. Вiн хмурився, дослухаючись.
– Що се? Чуеш?
Голос був схвильований, тихий. Старший син, Каплюша, стояв поруч, розгублено крутив головою, ловлячи звуки.
– Неначе скоiлося щось?
Тепер i Карина розрiзнила: кричали жiнки якось не так, вищали, декотрi кликали злякано. Звук долинав з дальнього кутка селища, звiдти, де городи впиралися в лiс.
– Може, жiнки з Коров’ячою Смертю зiтнулися? – висловила здогад Карина.
Проте, скоро й вона виразно почула серед жiночого вереску важкий чоловiчий гомiн. Чоловiчих голосiв було занадто багато, вони лунали все голоснiше, лютiше, майже заглушаючи божевiльний жiночий вереск. Несподiвано зовсiм близько почулися грубий окрик, тупiт, гучне кiнське iржання. Собака у дворi, що до цього валував, раптом тонко болiсно вискнув, заскавчав. І злий чоловiчий голос виразно прокричав одне, страшне слово: «Пали!»
– Ой, лишенько! – простогнав раптом Збуд.
Карина побачила, як вiн стрiмко схопився за топiр, кинувся, як був, у самiй сорочцi, до дверей. Ледве встигла метнутися навперейми.
– Не ходи!.. – заблагала, iз жахом розумiючи, що там, за брусованою стiною, страшне – там смерть.
Поки вуй, лаючись, вивiльнявся з ii чiпких рук, Каплюша вже кинувся до дверей з луком, розчинив i укляк на порозi. У хату одразу ввiрвалися зойки, гамiр, полиски вогню. Невiдомий вершник проiхав дуже близько, метнув у дверний отвiр запалений смолоскип. Полум’я влучило в юнака, той вiдскочив, затоптав вогонь i, вже не озираючись, кричачи побiг у пiтьму. Дверi за ним захряслися.
Карина мовчки втупилася у Збуда. У старости сiпалося обличчя.
– До порубу! Хутко! – процiдив вiн крiзь зуби. – Хапай молодших дiтей i ховайся.
Вона пiдкорилася. Схопившись за кiльце, вiдкинула важку ляду над порубом. Узявши маленького Буська, який увесь час пхинькав, опустила малюка в темний лаз. Семирiчний Гудим раптом закомизився, плачучи, заметався по кутках, намагаючись утекти. Гудим боявся мороку пiдземелля, де ховаеться домовик. Але Карина все ж упiймала, майже за волосся пiдтягла хлопчика, що впирався з усiх сил, до лазу, змусила спускатися. Озирнулася – нiкого бiльше. І Збуд, i четверо його старших синiв, одне за одним пiсля Каплюшi, вже вискочили надвiр, побiгли захищати жiнок, рятувати селище.
Вона зачинила за собою лаз. Тепер навкруги був тiльки сирий холодний морок порубу. Карина обмацала руками колоди стiнок. Уздовж них зазвичай стояли короби, дiжки, цебра, в яких зберiгались запаси, i молода жiнка з двома заплаканими малюками ледве знайшла навпомацки вiльну мiсцинку.
– Тихiше, тихiше, – шепотiла Карина, притискаючи до себе двi дитячi голiвки. – А то почуе нас нечисть лiсова i
Страница 11
робереться сюди.Вони замовкли, тiльки нервово гикали, ковтаючи сльози. Нечистi побоювались усi: i дiти, i сама Карина, проте зараз вона розумiла: те, що сталося, – гiрше за нечисть. Чужi, лихi злодii напали на селище, напали, коли нi оборонитися, нi запобiгти цьому не було можливостi. Чи зможуть тепер своi мужi вiдбитися? Скiльки тих нападникiв? Звiдки вони?
Карина намагалася триматися, навiть почала щось неголосно наспiвувати дiтям. Скоро, дослухавшись до iхнього розмiреного дихання, вона зрозумiла, що наляканi малюки поснули. Дiтям i належить спати нiчноi пори. Коли б не галасливий гiн Коров’ячоi Смертi, вони давно спали б на теплих шкурах при кам’янцi. Та й зараз поснули, пташенята, солодко i мирно, вона ж мiсця собi не знаходить, сидить, немов кам’яна, розслабитися не може. А раптом зараз пiдiймуть ляду вгорi, i у вiдлисках полум’я виникне лиха мармиза зi скривавленим ножем…
Скiльки Карина просидiла так – не вiдала. Поступово напруження минуло, вона вiдволiклася, знову почала згадувати минуле. Пригадала, як колись iздила поряд iз чоловiком, князем Боригором, одягнена в хутра, взута в привiзнi хозарськi чобiтки. Тодi вона пишалася собою i не боялася нiчого у свiтi. Попереду i позаду iх супроводжували князiвськi кметi[26 - Кметi – кiннi воiни, дружинники князя.] з луками за плечима i довгими списами бiля стремен, усi в добротних куртках iз турячоi шкури. Князь же мав кольчугу – мiцну, справжню, варязьку, з дрiбних клепаних кiлець. Невразливим здавався старий Боригор, а вона, княгиня наймолодша, улюблена, теж почувалася захищеною. Князь ii балував, розважав, нiкому не давав скривдити. Навiть на владну княгиню Параксеву гримнув, коли та почала надокучати Каринi. А Параксева ж була старшою дружиною. У князя Боригора були ще три жони, та всю свою пiзню несподiвану любов вiн вiддав меншицi, тiльки ii своею Лелею[27 - Леля – богиня весни, символ чистого кохання, юностi.], Лелiчкою називав. Ох i злостилася ж на Карину за це Параксева! Проте мовчала, не наважуючись суперечити князевi. Боригор – вiн славетний i грiзний був, зумiв плем’я радимичiв оборонити, навiть коли жорстокий Дир Киiвський заповзявся пiдбити пiд себе i полян, i сiверян, i дреговичiв[28 - Давнi слов’янськi племена.]. Дира боялися, матерi дiтей лякали жорстоким киiвським варягом. Боригор же змагався з ним умiло, проганяв iз земель племiнного союзу радимичiв, за те й у пошанi був у дрiбних племен, що пiд руку Боригорову просилися, благаючи про захист. Усi гiдним володарем уважали Боригора. А ось Каринi була вiдома його таемниця, знала про слабкiсть чоловiка з перших ночей шлюбу. Не було вже в князевi радимичiв чоловiчоi сили, бажання було, а сили бракувало. І те, що робив з нею ночами уславлений Боригор, викликало в його молодоi дружини замiшання i непевнiсть. Утiм, i жалiсть. Поки одного разу, у напiвснi, не пiддалася вона на його пестощi, не вигнулася молодим тiлом, застогнавши блаженно… Боригор мов несамовитий пiсля цього був. Карина ж розумiла, що хоч i не так належить у подружньому ладу жити, та поступово почала вiдчувати в тому, що робив iз нею князь, якусь соромiтну насолоду. Одначе прикро чомусь почувались обое.
Але одне Карина втямила: iй подобалося бути княгинею, подобалося жити в пестощах i пошанi, подобалися далекi переiзди, змiна вражень. І ще подобалося iй, що Боригор iй однiй усе звiряе, говорить iнодi не як iз наложницею дурною, а як iз мужем нарочитим[29 - Нарочитий – шанований, обраний, вельможний.]. Усi бiди його вона знала, усi тривоги. Інодi навiть порадити дещо могла. Лестило iй, що великий Боригор прислухаеться до думок жiнки з терпеiв, що й iншi ii вплив на князя помiчають i особливу повагу iй учиняють.
Карина знала, що головною турботою Боригора на старостi лiт був його син Родим.
Первiсток князя Родим, син владноi Параксеви, давно подорослiшав, свою дружину мав. Владний був Родим не гiрше за матiр, а головною перешкодою до князiвського столу вважав отця рiдного. Доки мудра мати не пiдказала, як князя Боригора прибрати з дороги.
Здавна iснував такий закон: якщо трапляеться великий недорiд, якщо неврожай стаеться три лiта поспiль – отже, провина в тому правителя, неугодний вiн богам i приносить людям нещастя. І ось, коли на трете лiто недороду на священнiй галявинi зiбралися волхви, наперед виступив Родим-княжич i нагадав племiнним вождям зi старiйшинами про цей закон. Мовляв, усi бiди радимичiв минуться, якщо волхви на вiвтарi оддадуть за жертву його батька, князя Боригора. Старiйшини визнали, що такий звичай е, а волхви мудрi порадилися, погадали на кровi й диму i виснували, що Родим мае рацiю.
Проте старий Боригор не вiрив у ворожiння волхвiв i не побажав сам, як вiвця, прийти на заклання. Сховався вiн таемно, пiшов у лiси, де навiть досвiдченим мисливцям не усi стежки вiдомi. І Карину iз собою взяв у вигнання. Ох i набiдувалася ж вона з ним по болотах i трясовинах, ховаючись, перебираючись iз мiсця на мiсце, коли пiсланi ловцi зганяли iх iз чергового пристановища. А Боригор уже вирiшив, як учини
Страница 12
ь з улюбленою меншицею. Якось пiд час ночiвлi на лiсовiй заiмцi, у глушинi дикiй, мовив iй князь:– Я ж розумiю, що рано чи пiзно мене наздоженуть ловцi й уб’ють безжально i жорстоко. А потiм з великими почестями поховають у княжому курганi. Тебе ж – як дружину улюблену – поряд зi мною живцем закопають. Княгиня Параксева обов’язково простежить, щоб саме ти мене на той свiт супроводила. Навiть коли я зараз вiдпущу тебе, самi волхви на тебе, Лелiчко моя люба, таку облаву влаштують, що, хоч би й сам Лiсовик сховав, знайдуть неодмiнно i до кургану притягнуть. І тiльки одне тебе може врятувати. Нiхто не наважиться ховати жiнку, якщо у неi пiд серцем нове життя б’еться.
Вiд спогадiв Карину вiдвернув глухий шум над головою. Нагорi загудiло, глухо i важко стукнуло, навiть зруб порубу здригнувся, а з брусованоi ляди посипалася земля. Карина повiльно пiдвела голову, судомно глитнула слину. Здогадалася, що це прогорiла, обвалилася дядькова хата. Отже, все. Чи живий ще хто з терпеiв, чи усi полягли – вона не знала. Але так моторошно, так гiрко i страшно раптом зробилося, що заридала тихенько, кусаючи губи, щоб не завити голосно, не налякати дiточок, що мирно сопiли поряд. Плакала довго, ковтаючи сльози. А потiм думки i почуття загальмували. Вона сидiла, впiрившись у морок нерухомим поглядом, i сама не помiтила, як заплющились очi, думки геть зникли. Прийшов сон.
Розбудив ii дитячий плач. Бусько прокинувся першим, розштовхав Гудима, i вони удвох термосили ii, просили iсти. Дiти завжди голоднi, коли iсти нема чого. От i тепер Карина нишпорила в темрявi у порожнiх засiках, шкребла по днищах коробiв. Усе ж iй вдалося знайти горщик з липовим медом лiтнього збору. Його й попоiли. Осоружно було iсти той солодкий мед iз землею, що похрускувала на зубах.
– Треба спробувати вибратися, – чи то собi, чи то дiтям сказала Карина.
Сказати легше, нiж зробити. Згори iх завалило намертво. Карина пiднялася вище, знайшла мiж товстими колодами зрубу щiлину i, вставивши в неi обидвi ступнi, упираючись плечима i головою в ляду, спробувала вiдчинити поруб. Намагалася знову й знову. Вiд натуги тремтiло всеньке тiло, скрипiла на стиснутих зубах земля. Дiти знизу щось запитували, Бусько навiть давав поради. Їi зараз це тiльки дратувало. Подумалося мимохiдь: чи мислимо череватiй такий тягар, як дiм, пiдiймати? Вона захекалася, робила новi спроби, аж поки в якусь хвилину таки впала у розпач. І тодi стала кричати, битися об важку ляду, кликати на допомогу, вже не думаючи про те, що може злякати малих, що нагорi можуть бути проклятi вбивцi. Боги пресвiтлi!.. Та краще вже швидку смерть вiд меча прийняти, нiж задихнутися в мороковi холодного порубу.
І тут немов хтось допомiг iй згори, щось загуркотiло, i ляда зрушилася. В очi вдарило рiзке свiтло. У першу мить Карина навiть нiчого не могла розгледiти. Потiм закусила кiсточки пальцiв, щоб не закричати. Поруч стояв староста Збуд. Та вона насилу впiзнала улюбленого дядька пiд цiею бурою маскою запеченоi кровi. У Збуда не було очей – лише двi кривавi рани зяяли на обличчi. Їй знадобилася вся ii воля, щоб не заголосити. Вибралася нагору. Огледiлася. Все. Тепер кричи не кричи – марно.
Не було бiльше Мокошиноi П’ядi. Ранiше було велике селище, до двох десяткiв дворiв налiчувало. А тепер навкруги лише купи сiрого попелу, скелети кам’янок i димок стелеться над колишнiми стiнами, сволоками i кроквами, що подекуди догоряють. У нiздрi вiйнуло гаром i солодкувато-нудотним запахом горiлоi людськоi шкiри. Замiсть снiгу повiльно кружляли в зимовому повiтрi легкi пластiвцi попелу. А в чистому блакитному небi холодно свiтило ясне Хорос-сонечко.
Карина дивилася навкруги розширеними вiд жаху очима. Збуд любив повторювати, що людина сильна своiм мiсцем. Але нинi це мiсце вже було не ii, вона не впiзнавала його. І трупи… Купи трупiв! Хто ж це не боiться кари, залишивши тiла непохованими, не боячись, що душi вбитих просвiтку йому не даватимуть?
– Дир, – немов прочитавши ii думки, ледве чутно прошепотiв Збуд. – Князь-розбiйник Дир проклятий…
Карина схилилася над вуем. Вiд горя так i похолола вся. Обличчя ослiплене – суцiльна страшна машкара, i на животi сорочка побурiла вiд кровi. Рука посiчена, покалiчена. Як же вiн живий досi, де набрався сили, щоб вiдкинути, вiдкотити обгорiлу колоду, що привалила ляду порубу?
Вiн щось пробурмотiв. Схилившись, Карина розчула:
– Дiтей дiстань нарештi, дурна княгине.
Вiн усе ще називав ii княгинею. Вона ж була розгублена, перестрашена. Слухняно витягла брудних, заквацяних медом Буська i Гудима. До меду миттю прилипла сажа. Вигляд у малюкiв був би навiть кумедний, якби вони не були такими настраханими, жалюгiдними, не тремтiли б так вiд переляку й холоду, притискаючись до батька. Але й рiдного батька немов не впiзнавали, боялися. Гудим заревiв. Бусько й собi розплакався услiд за братиком.
Молодший усе ж запитав:
– Тату, а де Каплюша? – навiть пiдвiвся трохи, озираючись, та зараз же знову пригорнувся до батька: – Татку, менi холодно. Спинка мерзне.
Страница 13
Зимове золоте сонце свiтило, та не грiло. У холодному сирому повiтрi запах гару вiдчувався особливо рiзко. Дiти плакали, не могли зiгрiтися, Збуд спливав кров’ю. Необхiдно було щось робити.
Дiйснiсть здавалася страшним сном, коли Карина, блукаючи серед обгорiлих, порубаних тiл селян, намагалася хоч щось вiдшукати, що могло б допомогти вцiлiлим, або сподiвалася, що ще хто-небудь опритомнiе, озветься до неi. Та скрiзь було тихо, тiльки каркало вороняччя, пiд ногами хрускотiли тлiючi головешки та хлюпала снiгова сльота уперемiж iз попелом. Розбiйники не пощадили нiкого, постраждали i старе, i мале, i пригожi жiнки з Мокошиноi П’ядi. Розбiй зазвичай розпалюе хiть, але жiнки пiд час гону Коров’ячоi Смертi скаженi, iх убити легше, нiж повалити. Ось i вбили. Карина побачила Ясенку. Жахлива рана пролягла в неi вiд ключицi, розтинаючи ребра. Карина схилилася, накрила рукою розплющенi порожнi очi Ясенки.
Вона намагалася опанувати себе. Звичайно, iй не до снаги поховати усiх родичiв-селян. Проте не кидати ж iх так на поталу звiровi… І коли там, де колись була ковниця, Карина знайшла серед попелу гнутий серп, вона заходилася зрiзати ним кущi, що росли навкруги села, i, як змогла, повкривала тiла загиблих.
Вона працювала швидко, квапилася, скоро навiть жарко стало, хоча була тiльки в сорочцi, в’язанiй безрукавцi та поньовi[30 - Поньова – слов’янська спiдниця особливого крою, якою жiнки обгортали стан.] з вишитим подолом. А на руках недоречними, навiть блюзнiрськими зараз видавалися дорогi наруччя з каменями, оздобленi рiзнобарвними склицевими[31 - Емальованими. (Прим. пер.)] квiтками, на шиi кiлька разкiв коштовного намиста – усе, що лишилося вiд колись князiвського життя. Та й чи було те життя насправдi?.. Тепер Карина радо обмiняла б усi цi багатства на потерту бараницю, щоб укрити дiтей, самiй прикритися вiд холоду. Довелося Каринi з односельцiв останне стягувати, напинати на дiтей зашкарублi вiд чужоi кровi сорочки, одну поверх iншоi. Адже скоро зовсiм споночiе, тодi вже напевно холод дошкулить. Чимось укрила, вкутала непритомного Збуда. Решту ганчiр’я надягла на себе, не думаючи, який у неi жахливий вигляд: уся в попелi, у страшному скривавленому лахмiттi, розпатлана, але з багатим княжим намистом на шиi. Карина сховала його за пазуху, шию до пiдборiддя обмотала обривками чиеiсь пухнастоi шалi. Як же славилася колись Мокошина П’ядь майстринями плести з вовни мiсцевих кiз такi ось розкiшнi м’якi вироби!.. Бiльше цього не буде. Бо немае бiльше Мокошиноi П’ядi…
Вона все ж розплакалася. Накрила останнi покладенi у ряд тiла гiллям. Усе. Бiльшого зараз вона для них не годна зробити. А що зробить – то це вирушить услiд призахiдному сонечку. Шлях вона знае, йтиме, поки не дiстанеться до найближчого капища бога Рода. Мешканцi Мокошиноi П’ядi волхвам цього капища завжди великi треби приносили, тож тi не посмiють вiдмовити iй у захистку.
Карина уклала нерухоме дядькове тiло на зрубанi серпом лапи молодих сосонок, спорудивши щось схоже на мисливськi волокушi. Зробивши з ганчiр’я посторонки, упряглася в них. Коли зрушила з мiсця волокушi, Збуд усе ж застогнав, мовив:
– Залиш мене, Карино. Бiла[32 - Бiла – злий дух, передвiсник скороi смертi.] вже бiля мене. Ти краще про дiтей подбай.
Вона навiть не обернулася, тягла по снiгу волокушi, лише гукнула на Бузька з Гудимом, щоб не вiдставали. На слабкий поклик вуя не вiдповiдала. Карина взагалi була не надто балакуча, а зараз у ii сердитiй нiмотi Збуд угадував властиву дiвчинi впертiсть. Карина зроду була норовливою, завжди по-своему чинила.
Снiг був пухкий, глибокий. Вона вiдчула, що втомлюеться, але заборонила собi зупинятися, лише iнодi озиралася на дiтей. Скiльки так зможуть iти малюки, що мають сiм i чотири рочки? Нiчого, як утомляться, додумаються покликати чи прилаштуються бiля батька на волокушах. Першим не витримав старший, вередливий Гудим. Карина тiльки зцiпила зуби, коли посторонки волокуш сильнiше врiзалися в плечi. Бусько – той довше дибав, доки Карина сама, побоюючись, що хлоп’я вiдстане, велiла йому примоститися поруч iз батьком i братом.
Збуд iнодi тихенько постогнував. Ослiплений, вiн не бачив сонця, але запитував у Гудима: чи високо свiтило? Карина й сама розумiла, що часу в неi обмаль – лише до перших сутiнок. Щоб не пiддаватися похмурим думкам, знову поринула в минуле. Пригадала, як колись, iще дiвчинкою, бiгала тут зi Збудовими синами, пiзнiше полювала з ними. Брати, та й сам Збуд, казали, що з Карини вийшла чудова мисливиця: i слiд звiриний знаходила вмiло, могла й вивiрцi в око поцiлити. Нiколи полювання ii не було порожнiм, видно, полюбляв ii Лiсовик-хазяiн за те, що першу здобич дiвчина завжди йому залишала, не забувала й домашнього гостинчика – пирiжок чи яечко варене – на пеньок покласти. А ось iз домовиком Карина не надто дружилася, не допомагав iй запiчний дух – то юшка в неi перевариться, то хлiб хилиться вершечком не в той бiк, а iнодi й молоко гаряче просто на очах, бувае, збiжить бiлою пiною. Одне слово, доброi господинi
Страница 14
куховарки з неi не вийшло. Перша Збудова жiнка взялася навчати Карину, але iнодi не витримае, то незграбою дiвчину, то нездарою назве. І кому така неповоротка потрiбна? Хто ii в жони вiзьме? Та ба, узяли ж, сам Боригор узяв. А за ним i Родим прийняв на ложе, перлами рiдкiсними прикрасив, навiть дружиною називав. Та тiльки втекла вона вiд Родима.Гостроколи капища вже мали от-от показатися за найближчим ялинником, коли увагу Карини несподiвано привернули слiди. Не звiра дикого, а коней пiдкованих. Схоже, загiн пройшов. Рухався вiн навколо ялинника, туди ж, куди й вона, до капища. Проте саме на поворотi ще один слiд iшов, так, нiби вершники, побувавши в капищi, вже покинули його. І прикро стало на душi у дiвчини. Здогадувалася, що то мiг бути за загiн кiнний, який тиняеться округою.
Карина рухалась обережно, сторожко прислухаючись. Нiби спокiйно все. А потiм, коли вже виднiлися колоди гостроколу капища, вона побачила служителя-волхва. Вiн стояв коло ворiт, зодягнений у вивернутий линтвар[33 - Линтвар – верхнiй одяг, зроблений iз баранячоi шкiри. (Прим. пер.)], накинутий на плечi – довговолосий, з довгою бородою. Дивився, як вони наближаються, потiм обернувся, сказав щось, i ще трое волхвiв вийшли на розмоклий вiд снiгу брамний прохiд. У Карини аж сльози на очах затремтiли вiд полегшення. Дiйшла-таки. Зараз iм допоможуть, нагодують, обiгрiють, Збуда зарятують. Адже усiм вiдомо, якi з волхвiв знанi лiкарi.
І раптом служителi капища, виступивши наперед, заступили дорогу, тримаючи напереваги довгi палицi.
– Куди йдеш? Геть!
І, бачачи, що вона сторопiло мовчить, один з них пояснив:
– Моровиця в окрузi. Верхогризка[34 - Верхогризка – морова язва, чума.] косить людей цiлими селами. Тому й не можемо нiкого прийняти.
– Моровиця… – тiльки й пробурмотiла Карина.
Так, авжеж, у домi старости про те подейкували. Утiм, моровиця десь далеко була, терпейських лiсiв не сягнула. Моровиця – це единий час, коли навiть священний закон Рода щодо гостинностi втрачае силу. Але що ж iй тепер робити?
Карина дивилася на волхвiв, змучена, втомлена, у лахмiттi. Адже волхвам вiдомо, хто вона. Так вона iм i сказала: мовляв, не признати мене не можете, а не допоможете – не прощу. Бачила, як вони перезираються. «Теж менi, волхви всемогутнi».
– Зi мною двое малих дiтей i поранений староста з Мокошиноi П’ядi. Там набiг був…
– Знаемо.
– Знаете?
Вони немов знiяковiли.
– Мокошину П’ядь би не зачепили, але там жiнки самi виннi. Дружинники Дира тiльки подивитися хотiли. І ти винна. Кара ти. Нi Боригору вiд тебе не було радостi, нi Родиму. Та й у свое селище ти лихо принесла.
Коли таке говорять волхви вiщi, можна збожеволiти. Та Карина вже не була тiею наiвною дiвчинкою з терпейського племенi. І замiсть того, щоб заголосити, завити i прохати волхвiв ii, таку погану, геть прогнати, сама пiшла в наступ. Що ж таке: вони ii звинувачують, а слiд ворогiв радимичiв, дружини Дировоi, так i в’еться навколо iхнього капища? І чи це не волхви, аби вiдкупитися вiд киян-находникiв[35 - Находники – зайшлi люди, що здiйснюють набiги; грабiжники.], вiдпровадили тих до багатого селища терпеiв?
– Зла ти, – прорiк нарештi один з волхвiв. – Кара.
– Карою я стану, якщо ви мене не послухаете та не допоможете. А я вже розповiм, як ви змогли Дира вiд себе вiдвадити.
Та сама вже розумiла, що перегинае палицю. Що, як уб’ють ii зараз тут служителi Рода, а всi вирiшать, що i ii, красуню Карину, згубили Дировi люди в терпейському поселеннi. І доки волхви злiсно шипiли, що, мовляв, нiчого ти, дiвко, не доведеш, вона вже iм змову запропонувала. Скинула iз зап’ясть карбованi, у квiтах склицевих наруччя i, простягнувши iх волхвам, запропонувала: вона пiде геть, але заплатить iм за те, щоб прихистили дiтей та ii дядька.
Волхви пристали на це. Сказали, що вiзьмуть по наруччю за кожну дитину. А Збуд…
Карина наполягала:
– Вiн же очей позбувся… Груди кровоточать.
Але староста сам обiзвався ззаду:
– Та за себе проси. Мене ж облиш. Моя смертна година недалеко. Чи не однаково, де вона настане…
Ох i накричала б на любого дядька Карина, аби не такий слабкий був. А волхви так i вхопилися – мовляв, така остання воля помираючого. Карина ж одне знала: вона не вона буде, якщо любого Збуда покине, якщо не зробить усе, щоб урятувати його. Ось i залишилася з ним.
– Завжди впертою була, – ледве прошепотiв Збуд.
Вона не вiдповiла. Дивилася, як волхви забирають хлопчикiв. Думала про те, що на них чекае. Чи судилося iм зустрiтися ще колись? А якщо нi… Що ж, у капищах завжди були дiти, яких навчали, тримали за служок, але хто виявляв себе, той i волхвом стати мiг. Та все одно на очi навернулися сльози, коли вже бiля самого гостроколу хлопчики озирнулися, помахавши руками.
Проти ночi пiдморозило. У лiсi почулося вовче виття.
Збуда лихоманило, вiн бурмотiв щось безладне. Навколо нi душi, нi вогника, самий тiльки лiс.
Карина ще здалека помiтила це дерево – мiцний кряжистий дуб, немов зрощений iз кiлькох стовбурiв. Вирiшила:
Страница 15
якщо вилiзти вище, то там, де стовбури розгалужуються, можна влаштуватися i з пораненим, перечекати нiч.Самiй вилiзти на дерево було легко. Багато важче – пiдняти дядька. Вiд болю Збуд упав у нестяму. Коли ж опритомнiв – для нього однаково морок навколо, та вiн чув поруч важке, втомлене дихання Карини.
– Послухай мене, дiвчинко, – насилу змiг розтулити губи дядько. – Говорити цього тобi не повинен був, слово давав… та все одно тепер. Тобi в Киiв треба йти, розшукати там спiвця Бояна. Адже ти знаеш його, пам’ятаеш? Ось i шукай. Батечко вiн твiй. Породив тебе, селище з нього нiколи нiчого за тебе не питало. Але тепер ти сама, ти жiнка, беззахисна, та ще й у тяжi. Тож нехай допоможе…
– Тихо, тихо лежи, – шепотiла Карина, гладячи його по волоссю, що злиплося вiд кровi. Але вiн намагався говорити, крiзь гарячковий дрiж, крiзь усе бiльшу слабкiсть, що насувалась на нього.
– Боян – отець вiн твiй. Іди до нього. Чуеш?
Вона чула, але мовчала. Отець… Пам’яталося, Боян у селищi з’являвся зрiдка. Вродливий, з темною пещеною бородою, у корзнi[36 - Корзно – елiтна мантiя-накидка з найдорожчих iмпортних паволок, на вiдмiну вiд порiвняно бiльш «приземлених» мятiля, луди, волопа, гунi та iн. Корзно, як i подiбнi мантii, застiбалося на правому плечi, лишаючи праву руку вiдносно вiльною, по канту часто оторочувалося золотом або хутром. У джерелах корзно згадуеться тiльки як князiвська вiдзнака (можливо, на знак надiленостi небесною харизмою-благодаттю), хоча припускаеться, що й шанованi спiвцi як натхненнi богами гiпотетично могли одержувати корзно як князiвський дар – нагороду на знак визнання iхнiх заслуг. (Прим. ред.)] розшитому, в добротних чоботях, з гуслями за плечима. І всi говорили: Боян – великий поет-спiвець, пiд покровительством самого бога Велеса, йому дар особливий дано, i в дорозi його, безоружного, жодна зла сила не торкнеться, вiтри вбережуть, лихi люди обминуть. Ось i йде вiн по землi – вродливий, пригожий, ласкавий. Без меча, iз самими лише гуслями. А потiм повертаеться до великого полянського мiста Киева, що на пагорбах над сивим Днiпром стоiть, i сам князь Аскольд приймае його у своiх палатах, обдаровуе щедро.
Заслаблого Збуда чи то мороки взяли, чи просто заснув. Холодно було, а вiн увесь горiв. Карина припала до нього, намагаючись не думати про вовче завивання в лiсi, про холод, що пробирав до кiсток. Боян… Коли вiн заходив до Мокошиноi П’ядi, вона тодi ще зовсiм дiвчинкою була. Чому ж приховував? Адже вiдвiдував, приходив, няньчив, пестував. Пiснi спiвав так, що люди звiдусiль сходилися послухати. А Карина пишалася тим, що Боян ii бiля себе садовить. Але те, що вiн ii рожденик, отець…
– Я до Киева тебе не дотягну, Збуде, – втомлено мовила Карина. – У Єлань пiдемо, до Родима. Адже вiн мене своею дружиною як-не-як перед усiма об’являв.
Нiч тяглася нескiнченно довго. Карина тремтiла вiд страху, холоду, втоми. А iнодi немов усе байдуже iй ставало, тодi провалювалася у глибоку дрiмотну втому. Староста часом стогнав, i це приводило ii до тями. Вiн починав метатися, i вона тримала його, просила потерпiти ще. Ось скоро притягне його до людей, перев’яже, промие рани цiлющими вiдварами, змастить мазями…
– Ми доберемося, Збуде. Адже я вперта, ти сам казав. Ось i дотягну тебе. Не до самоi Єланi, так до людей. Вони допоможуть.
Збуд нiби без пам’ятi був, але раптом вiдповiв, слабко, немов вiтер прошелестiв:
– Не пустять нас. Верхогризки побояться.
Дядько таки мав слушнiсть. У першому ж селищi, куди вранцi дотягла пораненого Карина, на них мало не спустили псiв. Чолов’яги повиходили страшнi, iз дрючками. І Карина знову пленталася невiдомо куди, вгрузаючи у глибокому снiгу, тягла волокушi зi Збудом, а той забалакувався, марив тяжко. Авжеж, лихоi години вони опинилися тут, у хащах, без вогнища, без притулку. Вона зрозумiла це, коли раз у раз почала помiчати на стежцi замерзлi трупи – чи то лихих лiсових людей, чи то калiк перехожих. Найбiльше iх було бiля перехресть, де за радимицьким звичаем на стовпах при дорозi височiли домовини – маленькi дерев’янi дiмки, в якi складали прах спалених предкiв-небiжчикiв. Здавалося, волоцюги тяглися до цих поховань на роздорiжжях, перед смертю благаючи померлих родичiв скорiше узяти iх до себе, вiдвести до свiтлого Вирiю[37 - Вирiй, Ирiй – слов’янський рай, де пануе вiчна весна.], щоб не мучитися у цьому жорстокому земному свiтi.
Тепер Карина намагалася йти битим шляхом, який вiв через лiси радимичiв до рiчки Десни, де велися торги i де мiсцевi князi вибудували свiй град Єлань. Селища, що траплялися уздовж того шляху, стояли принишклi, мов нежилi. Надвечiр, утомившись, ослабнувши, вже погано розумiючи, що дiеться навколо, Карина все ж спробувала постукати в якусь хижку. І – о диво! – дверi вiдчинили. Перед Кариною з’явилася стара баба в темнiй намiтцi[38 - Намiтка – скручений поверх очiпка на головi й довкола шиi шмат полотняноi тканини у замiжнiх i лiтнiх жiнок. (Прим. ред.)], навiть посмiхалася, запрошуючи увiйти.
– Чого дивишся, дiвице? За
Страница 16
одь-но.Карина хотiла була сказати, що залишила коло плоту пораненого, проте якоюсь дивною здалася iй посмiшка староi, i Карина промовчала. Мовчки увiйшла в оселю, огледiлася. Темно в хижi, холодно, видно, давно не топили. Тiльки ледь тлiе вогник скiпки, i в його свiтлi серед мороку побачила Карина, що стара схилилася бiля когось, хто лежав на лежанцi.
– Чого ж ти стала? Пiдiйди. Бачиш, синок мiй лежить. А поряд з ним хто, бачиш? Вона i е, Верхогризка. А ти лягай поруч. Може, i тебе Верхогризка приголубить, а синочка мого й облишить.
І захихотiла радiсно, нестямно. Але зараз же на крик перейшла, як помiтила, що гостя до виходу задкуе.
– Куди ж ти?!
І кинулася, наскочила, схопила за руки, почала тягнути. Худа, мов бездомна кiшка, а сили де тiльки взялися. Карина ледве змогла вiдтрутити стару, вибiгла, кинулася геть. Бiгла, не тямлячи себе, затискаючи вуха, щоб не чути ii божевiльних стогонiв, крикiв, дикого реготу iз пiдвиваннями.
Але переляк немов додав бiдолашнiй дiвчинi сили. Знову налягла на лямку, поволокла пораненого далi. Повторювала тихенько:
– Нiчого, щось придумаемо.
А тут ще знову почулося жахливе i люте завивання голодних вовкiв. Карина, зцiпивши зуби, тягла волокушi. Думалося про лихе: знала, як хижаки наздоганяють, як нападають – один пiд ноги кидаеться, валить додолу, iнший одразу на горло стрибае.
Коли вже почала розрiзняти позаду в сутiнках силуети сiроманцiв, раптом угледiла попереду темний зруб напiвземлянки. Кинулася до неi, штовхнула скрипучi дверi й одразу вiдчула затхлий дух покинутого житла. Схоже, на чиюсь зимiвлю набрела. І саме вчасно.
Карина опустила засув на дверях. Напомацки заходилася нишпорити серед павутини за пiччю-кам’янкою. Так i е – свiт не без добрих людей. Ідучи, зимувальник залишае в хижцi сухий трут i кресало, дрова для розпалу.
Дiвчина розклала вогонь. Зазвичай мовчазна, зараз вiд напруги Карина торохтiла, не замовкаючи. Мовляв, потерпи ще трохи, ось зiгрiю тебе, огляну, а там, – iз помiччю богiв, – одужувати почнеш. Я тебе виходжу, вилiкую, у самоi Морени[39 - Морена – злий дух, смерть.] вiднiму.
При свiтлi вогню в кам’янцi вона схилилася над дядьком. Пов’язки на його очах закрижанiли, а на порубанiй руцi нi – отже, кров просочувалась, як i ранiше. Та найгiрше з’ясувалося, коли, розмочивши, заходилася знiмати пов’язки з грудей Збуда. Вiд краiв рани так i вiйнуло гнилизною, Карина аж закашлялася. Що ж… Вона скоса глянула на дверi. Вовки вили, але нiби не близько. А замети пiд саму хижку намело.
Карина набрала за дверима в казанок снiгу, розтопила на вогнi, вiдтак обмила Збудовi рани. Сумно стало. Була у вiдчаi. Не допомогло, навiть коли знайшла на лавицi окраець цвiлого хлiба й шмат засохлого сиру. Просто гризла iх, запиваючи гарячою водою. Сяк-так розмочивши хлiб, спробувала погодувати старосту. Вiн тiльки вiдсьорбнув трохи, поiсти не вийшло. Але зараз iй i це було байдуже. Лягла на зваляну, збиту солому на пiдлозi, думала, зараз же засне. Та не спалося. Спогади знову обступили…
Коли Боригора цькували, наче звiра, вiн сказав Каринi, мовляв, якщо iх упiймають, то ii вiд звичаю бути живцем похованою разом iз ним врятуе едине – якщо непорожньою буде. Карина не вiдразу зрозумiла, що у старого князя на думцi. А ввечерi вiн привiв до неi в лiсову хижку одного з трьох кметiв, що залишалися з ними. Медведьком його звали – величезний такий паруб’яга, бура борода лопатою.
– Покриеш сьогоднi княгиню, – велiв йому Боригор. – А ти ж, Каринко, не опирайся. Така моя воля.
Вона й не опиралася. Сама все зрозумiла. Тiльки раптом озлилася вельми, вiдвернулася, аби Боригор не бачив ii очей. І покiрно терпiла Медведька, коли той, сопучи як ковальський мiх, трудився над нею. Звуку не видала, тiльки губи стиснула, коли боляче стало. Медведько лише заусмiхався. Йому не заважала навiть Боригорова присутнiсть. Аж коли пiдвiвся, натягаючи ногавицi, подивився на князя так, як ранiше нiколи б не посмiв глянути на вождя радимицького, – глузливо. Вже зрозумiв, що воiн Боригор красуню-меншицю не змiг цноти позбавити.
Боригор же дивився лише на Карину. В очах стояли сльози.
– Зрозумiй, Лелiчко моя, тiльки так зможу тебе порятувати. Знаю, не захочеш ти з власноi волi мене до Вирiю супроводжувати. А те, що боляче Медведько тобi зробив, то у жiнок завжди так спочатку. Потiм навiть приемну усолоду вiд того почувають. І ти так жива залишишся, радiти Удовiй[40 - Уд – бог хтивостi i плотських бажань.] пристрастi навчишся. Я ж знаю, яка ти в мене чуттева, нiжна.
Медведько приходив до неi i наступноi ночi, i ще раз. Лягав згори, проймав сильними поштовхами. Карина знала, що це саме те i е, що вiдбуваеться мiж чоловiками й жiнками. Але яка ж у тiм усолода? І ще нестерпним було князеве сопiння поруч.
– Та йди вже ти геть… осоружний!
Боригор вийшов, спотикаючись. Скiнчивши свою справу, за ним вийшов i Медведько, скабрезно посмiхнувшись iй наостанок. Карина вiдвернулася, лежала обличчям до стiни, доки сон нарештi зморив ii. А прокинулася вона тiеi н
Страница 17
чi вiд крикiв, голосiв, брязкоту мечiв, стогонiв. Як була, в самiй сорочцi, вибiгла на порiг.З мороку голос Родима збуджено кричав:
– Змирися, батьку! Це твоя доля!
Але Боригор вiдбивався вiдчайдушно. А з ним i останнi вiрнi кметi. Усiх посiкли. Самому князевi стяли голову. Вона так i покотилася пiд ноги Каринi, втупившись у неi здивованим поглядом. Карина закусила косу, щоб не закричати. Метнулася назад у хижку, втислася в куток.
Родим увiйшов, зiгнувшись пiд низьким надвiрком. У руцi тримав скривавлений меч. Чи не вiн i зарубав свого отця? Пожбуривши зброю, подивився на Карину, осмiхаючись.
– Ну, ось i ти, моя красуне.
Одним ривком розiрвав на нiй сорочку, кинув на лавку, навалився, вдавлюючи в ii нiжну шкiру булатнi пластини обладунку.
– Ну, ну, не шарпайся так. Адже знаеш, що давно менi люба. Тож не скривджу, в терем до себе вiзьму. Не наложницею – княгинею зроблю.
Незважаючи на бiль i приниження, Карина зрозумiла, що мусить робити. Припинила борсатися, вириватися, не пхикала, усмiхалася йому в бороду. Жити ж хотiлося…
Родим i ранiше завжди накидав оком на батькову меншицю, аж руки тремтiли при нiй. Що, втiм, не заважало за найменшоi нагоди то ляснути ii нижче спини, то по стегну погладити. Боригор помiтив якось – одразу кулак до синкового обличчя приклав. Тепер же Боригора не було тут, лише мертвi очi з його вiдрубаноi голови дивилися, як син-убивця насолоджуеться його коханою дружиною.
Усе ж поховав Родим батька iз почестями. Карина ж пiд час тризни сидiла бiля Родима, косу за звичаем удовиним не зрiзала, одразу кичкою замiжньоi жiнки покрила. Ох i зло ж косувала на неi стара княгиня Параксева!
Напевно, Карина тодi навiть переможницею себе вiдчула. Та недовго так тривало. Родим у батька не вдався; той би нiкому собою попихати не дозволив. А цей тiльки що – до матерi за порадою бiгав. А та й рада пiдучити синка. Вже на другий день пiсля тризни вiн ввалився в опочивальню Карини п’яний, нi з того нi iз сього вихопив з-поза халяви чобота батiг i заходився ii шмагати. Поки до кровi не розсiк, не заспокоiвся. Ледь вiдсапавшись, прорiк повчально:
– Усякий рiльник повинен орати свою земельку, аби знала, хто ii хазяiн.
Карина промовчала, хоча про себе й вирiшила, що не дозволить нi Родиму, нi його матерi попихати собою. Завжди жила в нiй якась гордiсть, частково через усвiдомлення своеi вроди, частково через те, що впертою була. Та як учинити, коли заступитися, оборонити нема кому?
Уранцi чорнявки плакали, лiкуючи ii розсiчену батожиськом шкiру.
– Пропала ти, княгиненько, геть пропала! Родим – вiн завжди лихий був, а тут його ще Параксева на тебе нацьковуе.
Карина мовчала. За мовчанням ховалася, мов за щитом. Але для себе вже вирiшила: пiде геть. І хоча грудень уже закiнчувався, таемно покинула Єлань.
У Мокошину П’ядь прийшла швидко. І тiльки коли вiдiгрiлася бiля родинного вогнища з вуем Збудом, iз прикрiстю та гнiвом зрозумiла, що непорожня. А чия то дитина – Медведькова чи Родимова, – не вiдала…
Проте нинi, коли вона, мов побитий собака, повертаеться в Єлань-град, на це дитя в неi усi сподiвання. Скаже Родиму, що це його дитина. А потрiбно буде – i руку у вогонь покладе, щоб правоту свою довести. Нехай вiрить.
Вона провела рукою по лону. Якщо не помиляеться, то четвертий мiсяць вона з дитям, а лише опуклiсть невелика пiд долонею вiдчуваеться. Стан дiвочий, як i ранiше, тоненький, ноги легкi, а ось груди обважнiли, ниють зранку. Добре, хоча б минула ця нудота, що виснажувала, мучила ii спочатку. І вона усе ще гарна i знадлива, щоб знову привабити до себе Родима. Чуттям, вiдомим тiльки жiнкам, Карина вiдчувала, що люба вона йому. І тепер зла Параксева буде змушена змиритися з ii поверненням. Княжича iм Карина принесе. Але спершу треба зумiти принести. Дiстатися…
Уночi знову задув вiтер, розгулялася завiрюха. Навiть вовкiв розiгнала. Карина пiд ii завивання солодко виспалася у димнiй хижцi. А над ранок напилася гарячого хвойного вiдвару, старосту напоiла. Вiн ковтав, навiть не приходячи до тями, але рана його здулася, запах iшов гнильний. Карина розумiла, що Збуда потрiбно показати досвiдченим волхвам-лiкарям. Отже, мусить поквапитися.
Напрямок iй вказували все тi ж домовини на стовпах, i вона знову змогла вибратися на битий шлях. Колючий вiтер весь час налiтав, сiк обличчя крижаною крупою. Але тут iй пощастило. Казна-звiдки з’явилися сани легкi, в них було запряжено прирученого лося. Чоловiчок у теплому кожусi спочатку тiльки глянув, але, вже проiхавши, зупинився.
– Замерзнеш тут, небого. Ходи, пiдвезу.
Карина трохи не розплакалася. Поглянула на бородатого, усього в шкурах, чоловiка iз вдячнiстю.
– Самим небом тебе менi послано, чоловiче добрий. Менi до Єланi. Близько тут.
Лось легко бiг по глибокому снiгу, тiльки пара вiд нього летiла. Вiзник не озирався, мовчав вiдлюдно. Дiвчина навiть задрiмала пiд розмiрене скрипiння полозiв по снiгу. Прокинувшись, побачила, що iдуть вони вже обжитими мiсцями, все частiше тепер траплялися селища,
Страница 18
ле, як i ранiше, були вони принишклi, рiдко де дим здiймався над шапками снiгу на дахах. Собаки – й тi не гавкали. Коли сторожовi вежi почали траплятися, дозорцi навiть не виходили.– Усе, злазь, – несподiвано сказав вiзник. – На Єлань – це тобi туди. Я в iнший бiк iду.
Вона скорилася. Знову впряглася у волокушi.
На тлi сiрого зимового неба радимичеве стольне мiсто Єлань вражало. Мiцнi гостроколи, такi високi, що мiських будiвель не видно за ними, зате промовисто здiймаються до неба брусованi складенi з колод дозорнi вежi. Карина навiть розгледiла темнi силуети сторожiв на заборолах.
Їй чомусь зробилося моторошно. Затягла волокушi з нерухомим Збудом пiд лапи найближчоi ялини.
– Ти зачекай тут трохи. Сама я швиденько впораюся i по тебе пришлю.
Вийшла на вiдкритий простiр. Пiдковзуючись, проминула обмерзлий мiст через рiчку. Бiля високих гостроколiв граду помiтила, що охоронцi згори спостерiгають за нею.
Вона iх окликнула.
– Гей, впустiть до граду! До Родима я. Невже не впiзнали? Жона я його, Карина.
Вони, як i ранiше, тiльки дивилися, потiм почали перемовлятися. Вiдтак нiби послали одного кудись. І Каринi довелося чекати, стоячи на вiтрi, розшарпанiй, змученiй.
А потiм нагорi з’явилася княгиня-мати Параксева. Карина тiльки слабко охнула, помiтивши ii огрядну постать. Параксева – ворог. Стоiть собi у високiй хутрянiй шапцi поверх жовтого покривала, обличчя широке, суворе.
– Геть iди, волоцюго вбога! Немае тобi бiльше доступу в Єлань.
– Родима поклич!
– Хворий син мiй. А ти геть iди, поки я не велiла стрiлою тебе пiдштовхнути.
Карина зрозумiла, що це кiнець. Немае сенсу просити, благати. Параксева напевно ii впiзнала, перемогою своею насолоджуеться зараз.
– Будь ти проклята! – прошепотiла Карина. – Нехай сам Род покарае тебе, тлуста сучко.
І, пiдвiвши голову, пiшла геть. Але що далi вона вiдходила, то сильнiше опускалися плечi. Почала сходити на пагорб, але снiг не пускав, осiдав пiд ногами, стягував назад. І якоiсь митi вона сiла. Заплакала вiд слабкостi, безсилля, безнадii.
Дивний звук позаду привернув ii увагу. Нiби рипнули ворота, стукнуло деревом. Карина озирнулася, побачила, як iз граду виiхав верхiвець. Може, Параксева послала когось добити ii? Вершник переiхав мiст i тепер скакав у ii бiк легким алюром. І саме в цю мить щось змiнилося у свiтi, вiн засяяв золотистим променем захiдного сонця, що несподiвано продерся крiзь шереги хмар.
Карина дивилася на вершника, i очi ii розширилися. Але не вiд страху. Просто подумалося, що нiчого прекраснiшого в життi вона ще не бачила. Вершник не iхав – поволi летiв риссю, плавно погойдуючись у сiдлi. Його надзвичайно гарний кiнь скакав, немов ширяв, високо несучи хвiст. Сяяв на руцi вершника круглий щит, з-пiд облямованоi хутром шапки розлiталося довге свiтле волосся. Легкий, стрункий, освiтлений захiдним сонцем, вiн здався Каринi нереальним, сяючим, як сам Хорос, ясний i грiзний.
Вершник наближався. Тепер вона розрiзняла дзенькiт металу, поскрипування снiгу, бачила пару, що клубочилася над розпашiлим конем. Навiть помiтила, як хвилюеться на плечах вершника хутро заможного, з чорно-буроi лисицi, кожушка. Незвичайний витязь, молодий, незнайомий. Зараз вiн уб’е ii…
Але вершник тiльки поглянув. Карина побачила його яскравi синi очi пiд темним хутром шапки, стиснутi губи на незвично голеному обличчi. Вiн навiть не уповiльнив ходи коня. А вона, чи то благаючи, чи то захищаючись, пiдвела руки, потяглася до нього.
Вiн проминув ii. Карина чула, як дзвенить, вiддаляючись, набiрна збруя коня, як глухо рипить снiг. І поникла. Вiтер накинув iй волосся на очi.
– Боги… Роде добрий… Дайте сил.
І раптом знову побачила його. Незнайомець повертався до неi.
Роздiл 2
Ще коли Торiр виiздив iз Новгорода, його попередили про радимичiв: новий князь Родим на вдачу гарячий, гомiнливий, але головну силу все ж являе його мати, княгиня Параксева. І зараз, дивлячись на них – сина й матiр, – Торiр розумiв, як це правдиво.
Князь Родим, який, ще не оклигавши вiд хвороби, кашляе, злiсно лаеться, був би мов м’яка глина у Торiрових руках. Слухаючи його мову, вдоволено усмiхався:
– Оце так славно! Звiсно ж, по руках!
Інша рiч – княгиня-мати. Немолода, огрядна, жовтолиця, здавалася геть восковою через жовтий шовк, що облягав iй щоки, з пiдозрою слухала розмови прийшлого варяга. А вiн же пропонував саме те, що мало iм сподобатися, – пiдтримати воеводу новгородського Олега у походi проти Дира й Аскольда Киiвських.
– Хiба самi не знаете, що Дир шастае лiсами вiльних радимичiв, мов своiми мисливськими угiддями? А Олег, насправдi, единий, хто може варягiв киiвських приборкати.
– Правду мовиш!.. – зараз же поривався пiдвестися Родим, але, нiби натикнувшись на материн погляд, знiтився, заходився кахиканням.
У Параксеви погляд важкий, маленькi очицi тьмяно блищать пiд набряклими повiками.
– Поясни ти нам, варяже прийшлий, чому це ми, радимичi, мусимо допомагати Олеговi? Ми плем’я вiльне, нi з ким рядiв[41 - Ря
Страница 19
– заст. договiр, угода.] не укладаемо, проте й самi нiкого не слухаемо.І вкотре змушений Торiр пояснювати: Дир уже пiдiм’яв пiд себе союз сiверян, i дреговичi з лiсових болiт йому дань сплачують, i бiльша частина в’ятичiв його на полюддя пускають. А про малi племена годi й казати. Дир, князь киiвський, живе з набiгiв, дружина в нього чудова. Але Дир воюе, а руку його направляе Аскольд, що в Киевi на Горi сидить. Уже не раз нападали киiвськi князi на радимичiв i ще прийдуть, доки нарештi вiзьмуть пiд свою руку. Вiн же, Торiр, пропонуе певну справу – радимичам сповiщати щоразу, коли Дир похiд проти них замислить. Ось тодi iм на пiдмогу вiд Рюрика Новгородського з’явиться його воевода Олег. А вже з Олегом, якщо радимичi пiдуть пiд його прапори, вони кого хочеш вiдiб’ють, а то й до самого Киева доберуться.
От про що говорив Рюрикiв посланець в окремому натопленому покоi. Сидiв на лавi пiд стiною. Параксева ж бiля сина влаштувалася, а той розпростерся на лежанцi пiд ведмежими шкурами. Хвороба його щойно вiдпустила, ще був надто слабкий. Княгиня Параксева сама за улюбленим сином доглядала, нiкого до нього не допускаючи. Лише для варяга виняток зробила, та й то тiльки пiсля того, як полюбовником ii став. Сподобався iй, удовицi, чужоземець пригожий, отож i прийшла до нього вночi. Торiр прийняв ii, розумiючи, що iнакше владну бабу вговтати не вдасться. Та хоча княгиня i дозволила йому зустрiтися iз сином, проте волi особливоi не давала.
– У нас, чоловiче добрий, – говорила посланцевi новгородському Параксева, – е така приказка: добра добувши, кращого не шукай. Ось ти й поясни, яка нам вигода вiддати перевагу Олегу Рюриковому над Диром? Дир навколишнi племена пiд себе пiдiм’яв, а Рюрик хiба не те саме робить? Де, питаю тебе, вiльнi старшини весi? Де князi полочан? Де чудь вiльна?[42 - Весь, полочани, чудини – назви угро-фiнських i слов’янських племен, що мешкали на пiвночi.] Усi пiд варягом опинилися. Бо в цьому вся ваша порода варязька – владу над iншими брати. Та Дира Кривавого ми бодай знаемо, воювати з ним навчилися. Інша рiч – Рюрик. Невiдомий вiн нам, а невiдоме завжди небезпечне.
– Одне ти тiльки забуваеш, княгинечко, – статечно розсiвшись на лавi, зауважив Торiр. – Рюрик вiд вас далеко на пiвночi, а Аскольд – ось вiн, пiд самим боком. Про Рюрика ж таке скажу: у нього одна мета – покарати своiх ратникiв Аскольда з Диром, якi оманою в нього захопили частину вiйська, кажучи, що на Царгород пiдуть, а самi, на силу Рюрика спираючись, влади у киян добилися. Тепер самi Рюриковi умови виставляють i заважають новгородським суднам на пiвдень плисти.
Голос у Торiра низький, з ричинкою, дарма що лице у самого вродливе, мов у отрока юного. А iм’я старшого киiвського князя Торiр вимовляе по-мiсцевому – Аскольд, не Оскальд, як ранiше називали. І щораз нiби хмарка набiгае на чоло, синi очi спалахують, коли вимовляе оте – Аскольд. Параксева це помiтила, скривила в посмiшцi рота.
– Ох i не любиш ти русiв iз Киева, варяже, ох i не любиш.
Параксева усе ще сумнiвалася. А от Родим совався пiд шкурами, на матiр поглядав майже гнiвливо. Але мовчав. Батька рiдного згубити не зупинився, а матерi й слова наперекiр сказати не смiе.
Та ось на порозi з’явився кметь, мовив щось неголосно княгинi, i та вийшла. І Торiр негайно пiдсiв до Родима, почав говорити, мовляв, що це ти, князю, все матерi потураеш, ну ж бо, змовмося по-чоловiчому, а там i пiдемо, покажемо молодечу вiдвагу, потiснимо Дира. І добився-таки свого, дав обiтницю Родим. Та ще яку обiтницю – клинок при вогнi поцiлував, що не обдурить. У слов’ян ця клятва священною вважаеться – вогонь Сварожич ii бачив, булат гартований вiд Перуна прийняв. О, як добре, що Параксеву вiдкликали.
Щоб княгиня нiчого не запiдозрила, Торiр зараз же змiнив тему. Почав розповiдати про справи новгородськi. Про те, що Рюрик останнiм часом усе частiше нездужае, а всiма справами заправляе його воевода Олег. Олег – вiн сам волхв. Перуна, покровителя воiнiв, над iншими богами поставив i сам жерцем його зробився. Вiщим звуть Олега, бо сила йому вiд богiв надана. І щоб зберегти ii, не розмiнювати намарне, Олег навiть од шлюбу вiдмовився, присвятивши себе Громовержцевi, бо ж вiдомо, що нiщо так вiщу силу не вiднiмае, як жiнки та родиннi справи.
Родим слухав пильно. Адже сам вiн до жiнок був страх який ласий. Навiть подiлився сокровенним iз Торiром: як упала йому в око меншиця батькова, як вiн узяв ii по смертi отця. Кариною ii звали, вродлива, мов сама Зоря-Зоряниця. От тiльки непокiрлива дiвка виявилася, образилася й пiшла. Але нiчого, як зiйдуть снiги, вiн звелить розшукати ii й назад привести.
Тут Родим несподiвано осiкся i замовк. Торiр озирнувся, а Параксева поруч стоiть, слухае. І як зумiла пiдiйти так тихо, що й стелина-дощечка не рипнула? Чимось схвильована була, на сина глипнула похмуро, та раптом заметушилася, заходилася коло слабкого упадати, а варяговi велiла вийти, мовляв, утомився князь.
Торiр вийшов. Що ж, задумане зроблено, а провести ще одну нiч у Єланi –
Страница 20
ай боги боронять. Притомила його ненаситною хiттю пiдстаркувата Параксева, та й справи не чекали. Тому варяг одразу пiшов на стайню, почав сiдлати вiрного Малагу. Кiнь у нього був рiдкiсний: легкий, стрункий, витривалий, – такi на вагу срiбла цiнувалися. І масть у Малаги особлива, iгренева – на темно-бурому тлi розсипанi свiтлi яблука плям, грива й хвiст майже бiлi.Торiр уже виводив коня, коли побачив Параксеву.
– Либонь вiд’iжджаеш уже, Торiрку? Пощо проти ночi зiбрався? Ось зранку б, iз сонечком, i вирушив у дорогу.
Але Торiр одмовився. Сказав, що вже й так загостювався в Єланi, мовляв, кличуть справи невiдкладнi.
– Що ж, рушай, – мовила княгиня. – Адже в тебе шлях далекий, до самого Киева. Думаеш, зможеш при князях прилаштуватися? Небезпечне ти задумав, Торiрку. Але поради доброi послухай: скакуна свого позбудься. Самотнiй подорожнiй нi для кого не примiтний, а ось на коня такого будь-хто увагу зверне. Благородний вiн у тебе, якраз самому кагановi хозарському на такому iздити. Тож i полетить легкокрила чутка, що iздить, мовляв, лiсами верхiвець невiдомий на конi яскравому, плямистому. Так звiстка й до самого Аскольда Киiвського дiйти може. А той уже неодмiнно замислиться: не простий вiн, очевидно, той вершник. А що про тебе дiзнаеться – не сумнiвайся. Вiн тому й Киiв за собою змiг утримати, що розумом боги його надiлили неабияким.
Торiр задумливо погладив круту шию жеребця. Мала слушнiсть княгиня. Та тiльки варяговi ще потрiбний був Малага. Не пояснювати ж Параксевi, для чого саме. Тож, попрощавшись якомога привiтнiше, Торiр легко скочив у сiдло i поспiшив до вiдчиненоi брами.
Знадвору обдало вiтром. Торiр щiльнiше загорнувся у кожушок, стиснув колiньми боки коневi. Малага так i пiшов легким клусом-риссю, нiби неквапно полетiв. Торiр же думав про свое. Йому поблизу Єланi ще потрiбно було навiдатися до капища Перуна, поговорити з мiсцевими волхвами, знак посланця показати. По всiх неосяжних просторах, вiд варязьких морiв до хозарських степiв, ховаються в лiсах такi капища-урочища волхвiв-перунникiв. Хоча «ховаються» – не те слово. Знають про них люди, сходяться з пiдношеннями, благають суворого Громовержця. В одних мiсцях, таких як Новгород, Перуну поклоняються з особливою шанобою, в iнших перевагу надають iншим богам, тому ж Роду, Даждьбогу родючому, Сварогу ковальському. Проте у перунникiв зв’язок мiж собою краще налагоджений. Головне, слово заповiтне знати – i тодi волхви приймуть того, хто так само посланцем Громовержця виявиться, вислухають.
Торiра вiдвернула вiд думок нищунка, що трапилася на очi. Стояла на шляху, руки благально здiйнявши. Убогi прошаки зазвичай дратували Торiра. Їх завжди багато, всiм не допоможеш. А ця… Зовсiм ще дiвчисько. І гарненька, сама тiльки грива довгого чорного волосся чого варта. Чому ж вона поневiряеться по свiту, такiй вродливицi хiба важко покровителя собi знайти? Але якщо розуму бракуе – пропадай.
І, стьобнувши Малагу, Торiр проминув ii.
Варяг уже здолав пiдйом до лiсу, аж раптом побачив слiд на снiгу. Торiр притримав коня. Тому, хто сам таiться, не грiх i на будь-яку дрiбницю увагу звернути. Тут же зовсiм недавно щось волокли. Слiд вiв пiд навислi гiлки ялин. Варяг спiшився, пiшов по слiду i, вiдсунувши гiлля, побачив у схованцi чоловiка на волокушах. Видно, той постраждав од нападу, на обличчi, на очах пов’язка вже побурiла вiд кровi. Варяг одразу визначив, що незнайомець уже помер, навiть iнiй проступив на вилицях. А хтось же тягнув його, приховав тут, сподiваючись допомогти. Видно було слiди, що вели вiд волокуш убiк Єланi до людей.
І тут Торiр зрозумiв. Та дiвка-нищунка притягла за собою пораненого. Той був чималий чолов’яга, важкувато було iй волочити такого, та ще по холоду i глибокому снiгу. Ким доводився iй цей мрець: чоловiком, батьком, випадковим приятелем? Однак прорахувалася дiвчина. Не врятувала, мертвим притягла до негостинноi Єланi. Та й саму ii не прийняли. Загине тепер, хiба рiдко жебрущi люди бiля самого житла гинуть. І все ж… Нi, жiнка, яка так самовiддано рятувала ближнього, заслуговуе на те, щоб iй допомогти.
Торiр повернувся до коня, одним махом скочив у сiдло i поскакав назад.
Дiвчина усе ще сидiла на снiгу, звiсивши голову, в чорному ii волоссi закрижанiв снiг. На вершника, що пiд’iхав, глянула байдуже, лише коли вiн спинився i нахилився в сiдлi, ii очi здивовано розширилися.
Торiр подав руку:
– Ну, не гайся. Із собою вiзьму.
Вона пiдкорилася, поставила ногу в обмотках на стремено, схопилася за сильний зап’ясток. Вiн легко пiдняв ii, умостив поперед себе боком на сiдлi. Вiд нього йшло тепло, а дiвчина змерзла. Ветхi шкури ледве прикривали ii тiло, навколо шиi було намотане якесь дрантя.
Коли в’iхали в лiс, вона захвилювалася, засовалася на конi.
– Не можу поiхати з тобою. Дядько зi мною поранений.
– Немае бiльше твого дядька, дiвчино. Тiло лежить, а душа вже у свiтлий Вирiй полетiла. Тож облиш його.
Вона мовчала. Через якийсь час Торiр зрозумiв, що вона плаче.
– Не похований же, – с
Страница 21
липувала дiвчина. – Душа його не заспокоiться.– Ну хочеш, я залишу тебе? Повернешся до нього, але знай: я не чекатиму.
Вона пригнiчено мовчала. Тiльки головою ще бiльше поникла.
– Чи довго ти його тягнула?
– Довго. Терпеi ми, з Мокошиноi П’ядi.
Торiру це нi про що не говорило. Але, розпитавши, зрозумiв, що селище ii десь на межi трьох великих племiнних союзiв лежало – радимичiв, голядi та в’ятичiв. Отже, справдi чималий шлях вона здолала.
– От що, дiвко, заспокойся. Ти стiльки для родича свого зробила, що душа його на тебе не покривдиться.
А про себе подумав: а менi вона навiщо? Що з негаданою попутницею робитиму? Та якщо вже пiдiбрав, не кидати ж тепер? І, щоб якось заспокоiти ii, сказав, що iде на капище до волхвiв-перунникiв i там попросить, щоб поховали ii родича.
Вона зiтхнула. Сказала, якщо вiн завидна хоче дiстатися до капища, вона вкаже коротший шлях. Варяг здивувався:
– Ти ж терпейка. Звiдки мiсцевi краi знаеш?
– Жила тут.
Бiльше вони не розмовляли, тiльки iнодi попутниця вказувала, де завертати.
До капища вони пiд’iхали, коли вже геть смерклося. Дерева тут стояли стiною, Торiру довелося спiшитися, вести коня на поводi. Капище розгледiв по вогнях, що виднiлися за мiцним гостроколом. Тепер було видно i голi черепи, що здiймалися на палях: турячi, ведмежачi, людськi. Варяг рушив просто до ворiт святилища. Голосно постукав.
Волхв-брамник вийшов, високо тримаючи смолоскип.
– Чи тебе ждемо? Слово заповiтне скажи.
Торiр мовив слово неголосно, щоб супутниця не розчула. Вона сидiла збайдужiло, а коли служитель присвiтив на неi смолоскипом, навiть вiдворотилася, сховавшись за розсипаним волоссям.
– Нащо привiз ii? – запитав волхв. – На вiвтар, на жертву?
– А ви, бачу, вже й жiнок почали перед Громовержцем класти?
– Усякого бувало.
– Негоже це. А до дiвки зась. Вона моя. Вели краще на нiч ii прилаштувати. Та щоб у лазнi пропарили, бо так i захворiти недовго.
Чи розумiв його турботу волхв, Торiру було байдуже. Але волхви взагалi-то народ кмiтливий, абикого у служителi не беруть. Люди часто на службу до капища просяться, та не всiх приймають, а якщо й виберуть кого – випробний час призначать. Не витримаеш – геть iди. Та значно частiше волхви самi служителiв пiдбирають, приглядаються, хто який дар мае. Але вiдбiр суворий, через те волхви зазвичай люди особливi й обдарованi.
У вiдунськiм домi на капищi перунникiв волхви слухали, що скаже iм посланець. Вiн говорив i бачив у iхнiх очах схвалення. Та й чи могли вони не схвалювати, адже посланець пропонував iм об’еднання усiх служителiв Громовержця. До сього часу рiзноплемiннi волхви осторонь один вiд одного трималися, але розумiли: в еднаннi сила. А те, що посланець вiд перунникiв новгородських прибув, iм лестило. Нiде такоi влади перунники не мали, як у новгородськiй землi. Тут же над Перуном велику силу давнiй бог Род забрав. Тож i виходило, що на пiвночi перунники були головними, а тут – тi, хто Роду служить. У Киевi ж узагалi Змiй-Велес[43 - Бога Велеса часто зображували у виглядi змiя.] за головного був. Хоча ще не забулося, як колись i на Горах киiвських Перуна шанували. Доки Аскольд iз Диром його в лiси не зiгнали, а головне капище Велесу вiддали. А для перунникiв немае нiчого гiршого, нiж волхвам Велеса шляхом поступатися. Усiм вiдомо, що цi два боги – Перун-Громовержець i Велес, «скотiй бог», – одвiчнi суперники. Так i жерцi iхнi змагалися мiж собою. І те, що пропонував прибулець – допомогти повалити тих, хто Велеса звеличив, – любо iм було чути.
Для себе Торiр зауважив, що волхви цiкавилися не так князем Рюриком, як його воеводою Олегом. Чи правда, що Олег сам iз волхвiв? І що буде, коли хворобливий Рюрик одiйде од влади? Чи не займе його мiсце в княжому домi воевода-волхв Олег Вiщий? Князь, який шануе Перуна, був би iм вельми до вподоби.
– Не про те говорите, божi люди, – усмiхнувся Торiр. – Рюрик сина мае – Ігоря. Вiн i е наступником новгородським. А якщо Олегом цiкавитеся, хочете, щоб князь-перунник у Киевi сiв, потрiбно спочатку зробити все, аби прихильникiв Велеса, Аскольда та Дира, погубити.
Один iз волхвiв, перебираючи нагруднi амулети, пробурчав:
– Їх не так-то просто погубити. Он яку силу в полян узяли. До того ж, Дир Киiвський – воiн. Останнiм часом вiн багатi треби i Перуновi приносить.
Торiр напружився. Це було несподiвано i неприемно.
– А хто все-таки верховний правитель Киева – Аскольд чи Дир?
Волхви зiтхали. Вiдомо – Аскольд. Правлять брати-варяги на хозарський кшталт: Аскольд нiби каган на престолi сидить, суди править, а Дир при нiм за шада[44 - Шад – одна з кiлькох назв вiйськово-адмiнiстративного заступника хозарського кагана в арабських джерелах. (Прим. ред.)] – у походи ходить i вiйни веде.
– А в Аскольда, пiсля того як болгари зарубали сина, не лишилося бiльше спадкоемцiв, – говорив той найстарiший волхв iз амулетами. – У Дира ж i жони, i сини е. Йому пiсля Аскольда й Киiв дiстанеться. А там диви…
– А якщо нi? – перебивав iнший, хоча й молодший
Страница 22
але iз золотим зображенням здвоеноi блискавки на грудях – отже, був головнiший. – Дир i Аскольд завжди на багатих волхвiв Велеса спиралися. А ось Олег хоча й варяг, а нашого Перуна за верховного бога визнав. То що ми втрачаемо, коли пiдсобимо йому?Торiр вирiшив бiльше не тиснути на волхвiв. Самi мусять розiбратися, це iхня воля. Пiдвiвся. Щоправда, сказав перед тим, як iти:
– Ви тут порадьтеся, але майте на увазi: не ви, так iншi племена допомогти захочуть. Навiть у деревлян Перуна-Громовержця шанують.
– А ти i до деревлян пiдеш? – ахнув хтось.
Деревлян боялися усi. Торiр бачив, як змiнилися на виду волхви. Розумiли: якщо цей чужинець iз деревлянами змовиться, велику силу матиме.
Торiр ледь кивнув.
– Пiду. А ви менi провiдника дасте.
Посланцевi волхви зобов’язанi допомагати. Але за умови, що вiн не наслiдив i не привiв за собою погоню. Адже мусять зберiгати таемницю своiх зв’язкiв.
Молодший iз волхвiв повiв гостя на постiй до невеликого селища неподалiк. Бiля капищ часто розташовуються такi поселення мирян. Вони зазвичай обслуговують перунникiв, наглядають за iх господарством. Тут же й гостi волхвiв зупиняються.
Торiрiв проводжатий постукав до найбiльшоi хижi. Гостя тут чекали. Хазяiн нагодував варяга, навiть до лазнi кликав – пiсля його супутницi вона ще не вичахла. Але Торiр вiдмовився. Ще сьогоднi вранцi вiн парився у княжiй лазнi в Єлань-градi, а зараз просто хотiв залишитися сам, обмiркувати дещо. Та побути наодинцi в хатi селян-огнищан непросто. Хатина хоч i простора, але живуть тут усi скопом, звички усамiтнюватися не мають. Похилих лiтами тут кладуть ближче до вогню, до тепла, хазяiн iз хазяйкою i молодшими дiтьми на лежанцi за занавiскою вмощуються, старшi, вже одруженi дiти по лавках, решта – молодь, отроки – просто на долiвцi, сiнця пiдстеливши, шкури розгорнувши. Доводилося переступати через сплячих.
Пiч-кам’янка прогрiлася за вечiр так, що в хатi навiть жарко. Хазяiн провiв гостя за занавiску, поступившись своiм мiсцем. Там пiд пухнастою ведмедячою шкурою вже спала дiвчина, яку Торiр пiдiбрав дорогою.
Варяг скинув кожушок, почав роздягатися. На дiвчину спершу не дивився, вкотре передумував усе те, про що на капищi обговорювалось. Окремо про те, що в Аскольда вбито сина. І посмiхнувся недобре.
Торiр хотiв був посунути дiвку, але та роздратовано вiдштовхнула його руку.
– Геть iди! Не хочу зараз.
Ого, як владно! Спросоння вона мало що розумiла, зате характер свiй так мимоволi показала. Торiр узяв iз виступця глиняну лампу iз гнiтом, присвiтив на сплячу. І задивився. Якою ж вродливицею раптом виявилася пiдiбрана приблуда! Їi одягли в сорочку iз семиряги[45 - Семиряга – груба, домоткана, нефарбована тканина.], торочки на пазусi не стягнутi, виднiються нiжне горло, лiнiя ключиць, округлостi пишних грудей. Чисте чорнiсiньке волосся мов шовк розтiкалося по узголiв’ю, вилискуючи сажею. А личко напрочуд привабливе, тiльки тепер i розгледiв як слiд. Шкiра шовковиста, бiла, витонченi контури щiк, пiдборiддя, нiс невеликий, немов виточений. І довжелезнi загнутi вii. Брови над ними розлiтаються до скронь, мов яструбинi крила. А рот… Торiр затримав на ньому погляд. Пухлi соковитi губи дiвчини несподiвано викликали бажання доторкнутися до них, мов до солодкого плоду, скуштувати, а там i заволодiти цiею красунею, яка безтурботно спала. Адже вона його знахiдка, тож належить йому… І пiсля великоi драглистоi Параксеви пружне дiвоче тiло було таким бажаним.
Торiр обережно доторкнувся до щоки супутницi, запустив руку в ii волосся, пропускаючи крiзь пальцi довгi чорнi пасма.
І, як i перед тим, дiвчина тiльки вiдмахнулася, повернулася на бiк, невдоволено бурчачи. Це навiть розсмiшило варяга. Але вирiшив не чiпати ii. Натомилася, бiдолашна, у дорозi. І знову згадалося тiло здоровенного чолов’яги, якого ця дiвчина волочила на собi.
Торiр скинув решту одягу i, легко перескочивши через супутницю, лiг до завiшеноi шкурою стiни. Вогник на носику каганця слабко блимав, окреслюючи вкрите хутром тiло поруч. Слабко шарудiло сiно пiд шкурами, доки вiн ворочався. А потiм, нiби в одну мить, Торiр провалився в заспокiйливий глибокий сон.
Прокинувшись, Карина не вiдразу зрозумiла, де вона. Потiм посмiхнулася. Як же привiтно ii прийняли вчора, у лазнi до сьомого поту пропарили, нагодували хай i скромно, але ситно. Тепло й увага людей мали цiлющий вплив: вона перестала плакати, жалiти себе, побиватися за Збудом. У мiсцевому поселеннi ii, певна рiч, упiзнали. Не раз навiдувалася до капища Перунового ще з Боригором. І от нинi…
У хатi чулося шамотiння. Агукала дитина, стиха кашляв хтось старенький. За перегородкою хазяйка доiла корову, було чутно, як молочна цiвка б’е у дiйницю. Рано ще було, не всi повставали. Карина потяглася солодко, повернулася…
Незнайомець, який пiдiбрав ii, спав поруч. Вона тихо охнула, вiдсахнулася. Але ж не втiкати тепер? Цей хоча б на погибель не покинув, утiшав дорогою, не вiддав волхвам. Згадалося навiть, як потурбувався вiн, щоб у лазню ii вiдвели,
Страница 23
не дав занедужати. Та пощо вона йому? Зрозумiло пощо. Вродливi жiнки завжди чоловiкам потрiбнi. Сказав же: «Моя вона». Раба, отже. Але рабою бути не хотiлося. Проте що iй тепер робити? Сама як палець. А чужинець цей до вподоби iй.У хатi прокидалися, ходили, чулися голоси. За звичаем, розпалюючи пiч, хазяйка наспiвувала замовляння вогню Сварогу:
Змилуйся, Свароже-батечку,
Засвiтись, обiгрiй, душею зчервонiй!
Пошли тепла доброго,
Житницi догiдного.
Коли Сварог вiдгукнувся i кам’янка загула, Карина вийшла, побажала господинi доброго дня. Та напоiла ii щойно процiдженим, ще теплим молоком, а потiм налила конопляноi олii в лампадку, пiдпалила гнотик. Цим нiби давала зрозумiти, що Каринi слiд повернутися до гостя-постояльця. Жiнка не надто брала собi у голову, ким ранiше була Карина, розумiла тiльки, що та мусить бути з тим, хто ii привiз.
Карина повернулася до лежанки, запнула занавiску i, пiднявши каганець вище, почала розглядати свого нового повелителя. Майже так само, як i вiн розглядав ii ранiше. Карина цього не знала, але вiддала належне супутнику, що не розбудив ii вчора, дав вiдпочити. І мимоволi посмiхнулася. Бач, спить собi, як дитя. Навiть обличчя не як у воiна, а нiби в отрока доброго. Можливо, так iй здалося тому, що незнайомець був чисто поголений, а вона звикла, що чоловiки здебiльшого бородою заростають. А волосся у сплячого, як i в багатьох радимичiв, довге, свiтло-русяве, з красивим золотавим полиском. Темнi брови були дуже виразнi. І Карина знову вирiшила, що чужинець цей подобаеться iй надзвичайно. Подобаеться лiнiя його чуттевих губ, тверде пiдборiддя, мiцна шия. Їй було приемно дивитися на його сильнi рамена, на могутнiй рельеф грудей, там, де з них сповзла хутряна шкура.
І раптом Карина зрозумiла, що незнайомець не спить. Не розтуляючи очей, не змiнюючи розслабленого виразу обличчя, чужинець повiльно простягнув до неi руку, розкрив вузьку тверду долоню, немов щось беручи або вимагаючи дати. Карина тiльки зiтхнула, слухняно вклавши в неi кисть руки. Чужинець повiльно стиснув ii пальцi, ледь потягнув на себе. Вона спершу пiддалася, але потiм усе ж вiдсахнулася. І тодi вiн розплющив очi. Яскраво-блакитнi, немов морозна тiнь на снiгу. Але холодними вони не здавалися. Навпаки, в них пломенiв вогонь. Незнайомець дивився палко, нiби закликаючи. Та Карина не вiдреагувала. І за звичкою гордовито задерла пiдборiддя.
Брови незнайомця здивовано поповзли вгору. Але в очах не гнiв – насмiх.
– Що, не хочеш вiдплатити менi за добро, красуне?
Говорив вiн iз легким акцентом. Голос мав сильний, не як у юнака, скорiше як у бувалого мужа, iз приглушеною рикаючою хрипотою.
– Що ти добром називаеш, чужинцю?
– Ач яка недогадлива. Хiба не я врятував тебе вчора, не давши загинути на холодi?
Вона судомно ковтнула слину.
– Я б не загинула.
– Ха! Ну й куди б ти пiшла?
А й справдi, куди? Вона мовчала нерiшуче. І навiть плечi поникли.
– Мабуть, тебе менi самi боги послали, чужинцю.
– Тодi змирися.
Вiн трохи пiдвiвся на лiктях, схилився до неi. Хвиля його довгого свiтлого волосся спустилася, затiнюючи синi очi.
– Ти нiби боiшся мене?
Так, вона його побоювалась. Але дивно, пiд його грайливим поглядом немов тепло розливалося в нiй. А вiн розглядав ii так, нiби торкався. І вiд цього по-дурному, як у дiвчиська наляканого, гупало серце. Ще подумалося iй, що поводиться вона з ним справдi не так, як повинна. Тож зiтхнула покiрливо, лягла поруч, заплющивши очi.
Торiр дивився на ii напружене обличчя, на легку борозенку мiж гарними бровами. Дика, як i всi жiнки спочатку. Адже хоч i молода, та вже не здавалася просто дiвчиськом незайманим. Щоб таку красу та нiхто не приручив? Вона-то, звiсно, покiрлива, але нiби знехотя. А Торiр звик, аби жiнки самi йшли до нього. І вiн раптом захотiв, щоб i ця сама потягнулася, щоб не просто взяв вiн ii, як здобич. Узяти пiдвладну жiнку i дурень зможе, а от добитися взаемностi – тут потрiбне вмiння. А воно у варяга, який пiзнав багатьох жiнок, було. Знав вiн, як цiлувати уста ромейським[46 - Ромеi – мешканцi Схiдноi Римськоi iмперii, чия столиця Константинопiль образно i офiцiйно звалася Другим Римом. Звичнi у наш час назви «Вiзантiя», «вiзантiйцi», виникли пiзнiше серед критично налаштованих до схiднохристиянськоi iмперii римо-католикiв. (Прим. ред.)] цiлунком, коли губи сплiтаються з натиском i трепетом, коли легкий поцiлунок стае чарiвним i язики двох торкаються один одного. Знав, якi пестощi полюбляють куртизанки в Римi, пам’ятав i те, чого навчився в одалiсок iз гаремiв краiни Серкланд[47 - Серкланд (iсланд. «земля сарацинiв») – тут бiльша частина Іспанii, яка у ІХ ст. належала арабам.]. Жодна жiнка пiсля такого не залишиться напруженою.
І Карина здалася. Уже перший поцiлунок нiби оглушив ii, вона здивовано завмерла, розслабилася, розгублена, захоплена. А потiм схлипувала i задихалася, зiм’ята стихiею пестощiв. Це були не безсилi спроби Боригора, не груба настирлива сила Медведька, не квапливе насильство Родима. Це було
Страница 24
Чужинець немов сам мав утiху вiд того, що пестив ii, i вона розкрилася перед ним, i сама раптом обiйняла його, почала пестити, спочатку боязко, потiм навiть iз викликом.Коли незнайомець, цiлуючи ii тiло, почав опускатися по ньому нижче, доторкнувся язиком, губами до ледь опуклого живота, Карина раптом злякалася, навiть вiдсунулась. Вiн притуманеним поглядом ласкаво поглянув на неi з-пiд волосся, що впало на чоло.
– Що таке?
Вона ж раптом захвилювалася, що вiн помiтить ii ваготу й вiдштовхне ту, яка носить чуже дитя. Але пiд його грайливим поглядом вона знову розслабилась. І все не розумiла, чому вiн не вiзьме ii своiм правом, чому пестить, як пестять тiльки отроки в гаях, домагаючись першого кохання вiд своiх обраниць. Карина ж вiдчувала, як збурилася його мужська плоть, але не могла зрозумiти, чому вiн не звiльниться одразу, не вiзьме ii силою, задовольнивши свою природну хiть. І запитала, трохи задихаючись:
– Пощо змучуеш себе? Ти ж не старець… А я однаково твоя.
Вiн глянув трохи здивовано, а потiм неголосно засмiявся. У Карини мурашва побiгла по тiлу вiд його хрипкого, м’якого смiху. І вона засмiялася разом iз ним, а потiм уже схлипувала, стогнала, сама ще не знаючи чому.
Карина й гадки не мала, що ii тiло здатне на таке. Воно палало i тремтiло одночасно. Коли чужинець увiйшов у неi, трохи не скрикнула вiд насолоди, вiдкинула голову, а руками сильнiше притисла його до себе, подалася вперед. Помирала в його обiймах, поринала в зорянi безоднi… ще раз… i ще…
Коли опам’яталася, помiтила, що плаче. Вiн здував пасма волосся з ii обличчя, сушив губами сльозинки. А вона лише тулилася до нього, повторюючи нiсенiтне:
– Тiльки не залишай мене, не губи мене, ладо мое негадане.
Напевно, вона й уявити собi не могла, що буде ось так, не соромлячись свого оголеного тiла, притискатися до малознайомого чоловiка. Смiялася його жартам, дурiла. Чи не вчора вона, виснажена, була ображена на всенький свiт? Здавалось, вiдтодi минула цiла вiчнiсть.
Вони тiльки зараз помiтили, що до них за занавiску зайшло хазяйське хлоп’я-пуцьвiрiнок, безштанько. Стоiть собi карапуз у сорочинi до пупа, дивиться серйозно, засунувши пальця до рота. У хатi розмови, метушня, а цього, вочевидь, привабило вовтузiння на мiсцi, де зазвичай спали батьки. Варяг жартiвливо заричав на нього, клацнув зубами. У малюка в першу мить перелякано округлилися очицi, потiм вiн захихикав i втiк, блиснувши голеньким сраченям.
Торiр смiявся, вiдкинувшись на шкури. Карина пiдвелася на лiктi, не маючи сил вiдвести вiд нього погляду.
– Ти хоча б скажи, як називати тебе?
Належати повнiстю чужинцевi i навiть iменi його не знати – оце вже диво!
У нього було незвичне, iноземне iм’я – Торiр. Вона почала звати його на свiй кшталт, ласкаво – Торша. Його це потiшило. Але коли спитав, як ii саму величати, вона знiяковiла.
– У мене недобре iм’я. Кара. Кариною звуть.
– А як на мене, навiть гарно. Карина. У ромеiв це означае Карiйська краiна, що в пiвденних землях.
Вiн говорив iй тiльки приемне. І вона лежала поруч, схиливши голову на його плече, слухала. Навiть не уявляла, що можна мати таку насолоду поряд iз чоловiком. Вiдчувати близьке биття його серця, вдихати його запах. І це чудове вiдчуття захищеностi, немов нiчого бiльше на свiтi не iснувало. Вона ледве звертала увагу на звуки, що долинали зовнi: голоси, скрип дверей, коли iх iнодi вiдчиняли i знадвору тягло холодом. Але Торiр нiби чогось чекав, прислухався. Коли за занавiску зайшов хазяiн, варяг спитався, чи не було вiстей вiд волхвiв. Карина захвилювалася: зараз вiн покине ii. Але нi, у них ще був час, i вони лежали обiк одне одного, пустували, iли варену рiпу, пили кисляк, принесений хазяйкою. Торiр ласкаво грався волоссям Карини, а вона, помiтивши блиск у його очах, знову потяглася до нього, почала цiлувати, як вiн навчив, пестити. Їi ж бо теж дечого навчили попереднi подружжя, знала, якi ласки чоловiчому тiлу приемнi. І знову вони кохалися, доводячи одне одного до знемоги.
Та скоро Торiр знову впав у задуму, iнодi трохи хмурився. У такi хвилини вiн не думав про свою вродливу попутницю, хвилювався, чому так довго немае звiстки вiд волхвiв. Що вiн не так зробив, не так сказав, чому вони не шлють вiстового?
– Торшо, – тихенько покликала Карина. – Ти вiзьмеш мене iз собою? Я до далеких переiздiв звична, не заважатиму.
Його погляд був спрямований невiдомо куди, рука майже машинально ковзала по ii плечу.
– Думаеш, далеко iду?
– Так. Ти зiбраний, як для далекого переiзду. Сам ти нетутешнiй, але куди iхати, намiтив. І коня жалiеш, не заганяеш, отже, потрiбний вiн тобi, щоб одвiз чимдалi.
Торiр уважно подивився на неi. Бач, яка – одразу й зметикувала. І хоч гарна дiвка для любовних утiх, та ж зовсiм не для того, щоб у його справи встрявати.
– Зваж: поiдеш зi мною чи нi, я нiчим не зобов’язаний тобi.
У Карини стислося серце. А вона ж чекала, що пiсля того, що мiж ними було… Знала ж бо напевне, як чоловiки до неi прикипають. Та вдала, нiби це ii не обходит
Страница 25
. Сiла, вiдкинувши на спину довге волосся, обхопила руками колiна.– Я завадою не буду. Ти ж чоловiк не тутешнiй, а я в землях радимичiв усi шляхи знаю, можу й за провiдницю стати.
І подивилася через плече, спершу спокiйно, а вже потiм крiзь мимовiльну сльозу.
Торiр бачив кохання в ii поглядi. Що ж, жiнки часто любили його. А ця… Вiн споглядав у напiвтемрявi ii свiтлi очi пiд пухнастими вiями, бачив кармiннi уста, посмаглi вiд поцiлункiв. Далебi, вродлива, що й казати. А краса – також сила, ii в разi потреби i використати можна. Але хто ж ця красуня? Нiчого вiн не знае про неi. А дiвка ця явно не проста. Є щось особливе в ii поглядi, в iнтонацiях голосу. Вiн поцiлував ii долоню – нiжну, майже не огрубiлу вiд роботи. У мiсцевих жiнок iншi руки, твердi, шорсткi, iнша постава, без цiеi викличноi гордовитоi грацii.
– Хто ти, Карино?
«А сам ти хто?» Вона вiдчувала в ньому щось незрозумiле, але простодушно усмiхнулася.
– Я жила у радимичiв. Мене Родим до свого терему менщицею брав, та Параксева-княгиня прогнала.
– А…
У його поглядi спалахнув новий iнтерес. То он воно що, виявляеться… Карина. Та, про яку з такою тугою оповiдав князь Родим. Повернути хотiв… Тут було про що замислитися. Але вiдволiкли, покликали, повiдомивши, що прийшов до нього вiд волхвiв посланець.
Варяг ураз пiдхопився, почав одягатися. Карина й собi хотiла збиратися, та вiн зупинив ii:
– Зажди. Не ходи за мною.
Вiн вийшов на ганочок, пiсля напiвтемноi хати свiтло полуденного сонця просто заслiпило. Прикривши рукою очi, варяг огледiвся. Волхва вiн побачив коло вкритого кригою колодязя. Той був зiбраний, як у дорогу, – у валянках, довгому кожусi, пiдперезаному ликом. За повiд тримав непоказну конячину з бесагами при сiдлi. Отже, все ж провiдник, не з головних, просто з тих, хто ще посвячення не пройшов. Та все ж служитель тримався не надто привiтно, поглядав спiдлоба, навiть головою в кошлатому ковпаку похитав, нiби з докором. І вже пiдходячи до нього, Торiр побачив ще декого: коло дальнiх огорож стояли два зоруженi кметi в хутряних накидках поверх обладункiв. Зустрiвшись iз ним поглядами, тi, щоправда, зняли вгору руки у звичайному вiтальному жестi. Торiр кивнув. Не iнакше як з Єланi прийшли, але вiн побоявся додумати припущення до кiнця, здогадуючись, для чого iх послано.
Волхв пiдтвердив здогадку.
– За тобою слiд. Волхви наказали вести тебе, тiльки якщо супутницi збудешся.
Торiр мовчав. Волхв же пояснив:
– Супутниця твоя не просто баба, а колишня княгиня Карина. Вона чималу владу над колишнiм князем Боригором мала. Люди подейкували, що однiею з причин ворожнечi Родима з батьком було його бажання забрати у Боригора красуню-меншицю. А як забрав, Параксева ii вельми незлюбила, погубити обiцялася. Ти ж ii собi взяв. Та Параксева не заспокоiться, доки не здихаеться небезпечноi суперницi. І тiльки тобi вирiшувати, варяже, наслiдиш ти, розлютивши княгиню-матiр, чи пiдеш чистим. Якщо вiдмовишся вiд удови Боригоровоi й любаски Родимовоi – поведу тебе. Якщо вiзьмеш iз собою… Сам дорогу шукатимеш, а нам княжа немилiсть нi до чого. Ми волхви, у мирськi справи не втручаемося.
Торiр розумiв, що чекае на випадкову полюбовницю, якщо вiн не захистить ii. Та що йому до Карини? Хiба в нього не iнше доручення?
– Нехай забирають.
Кметi, зрозумiвши з його жесту, що iм не перешкоджатимуть, кинулися в хижку. А Торiр пiшов сiдлати коня. Проте на душi раптом так паскудно зробилося. Навiть сонячний день нiби потьмянiв.
Либонь, Карина зрозумiла, навiщо з’явилися еланцi. У хатi почувся ii крик. А пiдiсланi вбивцi не стали оселю чесних поселян кров’ю бруднити, поволокли дiвку на ганок. Вона виривалася, хапалася за рiзьблений стовпчик навiсу. Кметi одiрвали ii грубо, поволокли, не звертаючи уваги на схвильованi погляди самовидцiв-селян.
Карина на допомогу мiсцевих i не сподiвалася.
– Торшо! – кликала вона. – Допоможи, Торшо!
Та враз осiклася, побачивши, як варяг спокiйно провiв повз неi жеребця. Що ж, навтiшався iз вродливою коханкою, i досить iз нього. У неi потекли сльози. Страх i образа надали сил. Почала вириватися вiдчайдушно, кметi одразу й упоратися не могли. Карина ударила головою одного в пiдборiддя, впилася пальцями в очi другому, знову вчепилася за якусь iз будiвель. Про допомогу бiльше не благала. Поселяни, що висипали були з хати, поспiшили пiти собi. Вона помiтила i волхва, що спостерiгав осторонь. А Торiр спокiйнiсiнько сiв собi у сiдло й поiхав геть.
Кметi все ж виволокли ii за околицю. До лiсу тягнули, щоб там i докiнчити. Вiд жаху в Карини перед очима усе пливло.
– Вiдпустiть мене, заради доброго Рода, – благала. – Я пiду тихенько, нiхто не дiзнаеться, куди. А з вами срiблом розплачуся. Намисто у мене е срiбне.
Вона рвонула пiд горлом комiр кожуха – дзеленькнули срiбнi кружальця дирхемiв. Щось з’явилося в обличчях убивць, перезирнулися миттево. Потiм один несподiвано оглушив дiвчину сильним ударом кулака по потилицi i, перекинувши обiм’якле тiло через плече, понiс у гущавину. Другий
Страница 26
iшов слiдом, провалюючись у снiг.– Та постривай ти, – окликнув вiн того, що з ношею. – Ач, розгiн узяв. Куди так поспiшаеш? Хазяйка велiла лише убiк вiдтягти i добити.
Перший зупинився, почав дiставати нiж.
– Пiдстав ii горло, зарiжемо швидко, щоб не мучилася. Та й намисто заберемо. Монети подiлимо – i про те мовчок.
– Змовчимо, звичайно. І не лише про це.
Перший уже скинув молоду жiнку на снiг, та другий притримав його руку з ножем.
– Почекай, швидкий який.
– Чого чекати? Бачиш, Каринка очунюе. Зараз голосити почне.
– Почекай же, Бугаю.
Другий зiрвав рукавицю, спiшно заштовхав Каринi до рота. Сам посмiхався.
– Уб’емо ж ми ii однаково. Але невже тобi, Бугаю, не любо спершу княжою плоттю потiшитися? Карина гарна, як Дiва Лебедина[48 - Дiва Лебедина – мiфiчна iстота надзвичайноi краси i спокусливостi. Уособлення весняних дощiв, згодом донька «Морського царя».]. Не дарма ж Боригор iз Родимом за нею так убивалися. Чи ж тобi не солодко буде знати, що i ти княжою втiхою насолодився?
Бугай подумав i сховав ножа.
– Намисто тiльки знiми. Бач, очища розплющила. Нехай же на останнього полюбовника подивиться. Подiл задери iй вище. Яка шкiра! Нiби шовк заморський.
Його обличчя хтиво спотворилося, вiн заходився квапливо розв’язувати очкур. Але перший кметь вiдтiснив Бугая, сказавши, що раз вiн надумав – йому й першiсть.
Карина ще не зовсiм отямилася, слабко чула грубi голоси над собою. Зрозумiла тiльки, що лежить напiвгола на снiгу, намагалася обсмикнути одяг. Хтось ударив ii по руках, навалився згори. Одночасно шарили у неi за пазухою, м’яли груди, рвонули кiлька разiв намисто, аж голова сiпнулася. Нарештi вона опритомнiла. Захрипiла, давлячись вовняною рукавицею.
Подальше сталося миттево. Насильники й не помiтили, коли поруч з’явився чужинець. Начебто поiхав геть, а тут виник поруч, немов привид. Схопив одного за бороду, рвонув голову назад i швидко рiзонув по горлу. І одразу, не послабляючи сили, цiею ж рукою увiгнав по рукiв’я нiж у груди другого.
Усе сталося так блискавично, що Каринi, яка нарештi прийшла до тями, здалося, нiби нiчого й не було. Але обiч лежали скривавленi тiла насильникiв, а Торiр витирав об снiг лезо ножа.
Карина дивилася перелякано i здивовано. Потiм зiтхнула нервово i кинулася до рятiвника, обiйняла за колiна.
– Вiрною рабою тобi буду, помру за тебе!..
Захлинулася слiзьми.
Торiр погладив ii по чорному розтрiпаному волоссю. Не мiг собi пояснити, пощо повернув коня, вiдмахнувся вiд волхва, який щось торочив, навiщо поскакав по слiду, доки не побачив iх. Тодi все скаламутилося в душi вiд злостi. Безглуздо повiвся, але не шкодував. Хоча й розумiв, що не додержався зароку посланця, втрутився в мiсцевi справи. Тому, коли слiдом за ним iз лiсу з’явився провiдник, Торiр тiльки знизав плечима на його осудливий погляд.
Провiдник спочатку просто дивився. Потiм скинув на снiг бесаги[49 - Бесаги (або бисаги) – двi перев’язанi торби, перекинутi через плече або круп коня. (Прим. ред.)] для гостя i повiльно поiхав до лiсу. Зник у гущавинi.
Торiр обернувся до Карини. Вона усе ще здригалася вiд плачу. А вiн раптом побачив блиск срiбла у неi на шиi. Диви яке!
Карина спостерегла його погляд i, знявши блискуче намисто, простягла йому. Але варяг одвiв ii руку.
– Залиш. Скажи краще, чи не брехала, обiцяючи, що можеш провести мене? Менi у град Копись[50 - Копись – колись мiстечко верхньоi течii Днiпра, а нинi селище Вiтебськоi областi Бiлорусi. (Прим. ред.)] на Днiпрi конче потрiбно.
Вона нарештi опанувала себе.
– Якщо говорила, то проведу.
– Тодi не барися. Що швидше поiдемо далi вiд Єланi, то краще.
Роздiл 3
Вони iхали i день, i другий, i третiй… Заснiжений лiс пiдтавав, спадали з пухнастих ялинових лап пласти важкого сирого снiгу, але надвечiр усе ще сильно пiдморожувало, холод проймав. Добре, якщо на чиесь займище в гущавинi виходили, а то довелося й заночувати просто на снiгу на нарiзаних лапах ялин, зате в обiймах одне одного i бiля вогнища. Виспалися непогано.
Та поступово хащi вiдступали. Почали траплятися селища, де було вже не так безлюдно. Однак прийшлих прийняли з опаскою, чоловiки з рогатинами вийшли, хоча потiм, упiзнавши Карину, заусмiхалися. Свiт племенi радимичiв був замкнутий, тобто кожен рiд, кожне поселення жили своiм укладом. І все ж про те, що Дир Киiвський шастае округою, знали; чували й про те, що вiн селища розоряе. Але говорили про це хоча й з острахом, утiм, у чомусь i безтурботно: мовляв, чуже лихо – не свое. Та й як було журитися, коли волхви вже час Масницi оголосили, треба було вишкрiбати iз засiкiв залишки борошна, пекти круглi, мов сонце, млинцi, пригощати подорожнiх. Адже не одсвяткуеш як слiд Масницю – боги можуть i не послати врожаю. Такий звичай, належить його дотримуватися.
А ще Торiр наслухався вихвалянь на адресу своеi супутницi. Навiть поглядав на неi здивовано, мiркуючи, чому Карина тепер не покине його, не приживеться у своiх? Невже його рабою бути приемнiше, нiж шанованою в о
Страница 27
ноплемiнникiв? Може, переслiдувань Параксеви побоюеться? Чи переслiдувань Родима, про якого багато хто ii питав? Чи… Йому солодко ставало вiд думки, що вона з ним не бажае розлучатися. Та було й ще дещо, усвiдомлене варягом: Карина й справдi виявилася для нього вправною провiдницею. Вона не гiрше за справжнього мисливця не стiльки знала дорогу, як умiла визначити напрямок за сонцем, зiрками, лише iнодi орiентуючись на якiсь знайомi прикмети: то схожий на лiсовика пень помiтить, який уже колись траплявся iй, то ялинку кумедну, то раптом з’явиться домовина на стовпi трухлява, геть забута рiдними. Корисною дiвка виявилася.Так, оминаючи гущавину та буреломи, якось вони виiхали до ще одного поселення. І тут iз Торiром сталося те, що iнодi наринало на нього несподiвано. Нiби все спокiйно було, тихо, темнiли за крижаним довгим озером хатинки радимичiв, а його тривога сильна охопила. Вiдчував – лихо там. І завмер, подавши знак i супутницi принишкнути.
Карина мовчки дивилася на нього, нi про що не питаючи. Вона взагалi була не набридлива – це вiн теж помiтив. Торiр же вiдчував, упiзнавав це почуття, що полонило душу. Певнiше, передчуття, точнiше – упевненiсть у загрозi. Ще незрозумiле, це передчуття попереджало про небезпеку. Дар богiв – так пояснили колись волхви, якi виховали його. Якби вiн залишився з ними, служителi навчили б його керувати цим вiдчуттям, бачити небезпеку, навiть вiдвертати ii. Та для того знадобилися б роки, а вiн не мiг марнувати на це цiле життя. Тож покинув волхвiв, майже втiк вiд них.
Та зараз було не до спогадiв. Торiр приглядався до будiвель, що темнiли на дальньому кiнцi озера i тихо запитав у супутницi:
– Що там?
– Село. Люди живуть.
– Немае там бiльше людей, – процiдив вiн крiзь зуби.
Спiшився, зняв Карину з коня, i разом вони довго вслухалися, ховаючись за деревами, доки не переконалися, що довкруж таки тихо. Аж тодi наважилися пiд’iхати. Роздивилися навкруги… І Торiр пошкодував, що не залишив Карину почекати осторонь. Не треба таке жiнцi бачити.
– Боги пресвiтлi!.. – тiльки й видихнула вона, розширивши очi вiд жаху.
Дивилася на ще димлячi купи колод, на уламки обвуглених сволокiв, обгорiлi скелети печей. Але ж вона вже бачила щось подiбне зовсiм нещодавно. У Мокошинiй П’ядi… І впiзнавала цю сумiш запахiв гару i нудотноi скривавленоi плотi, паленого м’яса. З мертвих тiл лiниво злiтало вороння, iнодi птахи навiть не вiдлiтали, а лише вiдплигували убiк – обважнiлi, ситi. Пiд копитами Малаги хрустiли головешки, обгорiлi кiсточки. Кiнь нервово фиркав вiд сумiшi запахiв смертi.
– Дир це скоiв, – раптом якось спокiйно мовила Карина. – Це його виродки, не боячись грiха, залишають тiла непохованими. А в селi вони були зовсiм нещодавно: поки що трупи дiсталися тiльки воронам, звiр лiсовий ще не пирував.
Торiр здивовано вигнув брови. Погляньте на неi… Інша отупiла б вiд побаченого, а ця ще й розмiрковуе. Хоча, як розповiдала, вже бачила подiбне… Що ж, людина, як i звiр, швидко до кровi звикае.
У цю мить Торiр насторожився, увагу варяга привернув шум, що наближався збоку… От iще халепа! Авжеж, вiн не повинен був пiд’iжджати сюди, не подбавши про можливi шляхи для вiдступу. Тепер же вони з Кариною опинилися бiля крутосхилу, по якому лiс нiби дерся нагору, звiдки й долинали звуки – вiддаленi голоси, тупiт копит, брязкiт металу. Згори iх, напевно, вже помiтили, а вiдступити iм немае куди, позаду озеро, а до самого лiсу – вiльний, вiдкритий простiр. Що ж…
– Ось що, Карино, сховайся-но хутенько.
Вона миттю зiскочила з коня i гулькнула за скелет обгорiлоi хати, зачаiлася там. Визираючи, бачила, як Торiр завмер бiля стежки, що вела до верхнiх заростей, витяг iз-за спини меч, але не дiстав його з пiхов, а, поклавши перед собою упоперек на луку сiдла, вичiкував.
Торiр уже визначив за звуками, що вершникiв не надто багато. Як усе повернеться, ще не знав, та одне розумiв: тi, хто побачать його, не повиннi вижити. Ну, помагайте, боги – усi, скiльки вас е.
Загiн, що спускався стежкою, угледiвши самотнього вершника в дорогому чорно-бурому кожушку, не сповiльнив ходу коней. Усi були воiни не з абияких – тут помилитися неможливо. У сiдлi тримаються вмiло, правлять колiньми, залишаючи руки вiльними для зброi. Усi як один – кремезнi чолов’яги в обладунках зi шкури з бляшками, на головах високi гостроверхi шоломи. Конi у них мiцнi, довгогривi, сiдла з високими луками. З усього видно, що не з лiсових радимичiв люди, а iз тих, хто давно звик воювати – здобичники.
– Овва! – тiльки й мовив перший iз них, високий, зi шрамом упоперек бородатого обличчя. – Хто такий будеш, боярине?
Торiр не вiдповiдав, оглядав iх так, що воiни одразу збагнули – не домовитися iм iз цим чужинцем. Та це й зрозумiло, лише боягуз мiг би зустрiчати ласкаво серед трупiв i згарища. Та все ж вiн один.
Воiни перезирнулися. Перший, зi шрамом на щоцi, сказав весело:
– Багатий, видно, боярин. Шуба в нього – з лисицi срiблястоi. Та й кiнь достоту княжий, меч у коштовних пiхвах. Не даремно, оч
Страница 28
видячки, ми поверталися.Але вiн уже зрозумiв, що вершник, який iх чекае, не такий простий. Не боiться, вичiкуе. Щока воiна зi шрамом сiпнулася, коли вiн помiтив, як умiло чужинець прикрився щитом, ривком вихопив iз пiхов клинок. Але хоча й тримаеться як досвiдчений воiн, утiм, очi у чужинця молодi – молокосос iще. Куди вже йому встояти перед кметями, навченими в самому Киевi. І шрамуватий пришпорив коня. Вихопив шипчасту булаву, гукнув войовничо, налетiв, наскочив.
Визираючи зi свого укриття, Карина тiльки ахнула, коли Торiр спiймав удар булави на щит, сам же з мiсця навскач рвонув повз, обiгнув шрамуватого, а ще одного з кметiв нiби прохромив на ходу мечем. Той тiльки й устиг вирячити очi й почав завалюватися. Коли варяг зумiв дiстати третього, Карина до пуття й не розгледiла. Бачила, як Торiр вiдбивався одразу вiд двох ворогiв, що насiдали на нього, а перший, шрамуватий, занiсши булаву, хотiв був iззаду наскочити, та кiнь пiд ним спiткнувся, мало не впав на слизькому снiгу. Упоравшись iз ним, шрамуватий несподiвано побачив дiвчину, що виглядала з-за колод. Либонь, щось собi зметикував, бо повернув до неi. Карина бачила його червоне, спотворене шрамом, обличчя, бiлi вiд лютi очi. І кинулася геть. Металася серед скелетiв згорiлих хат, а вiн наздоганяв, кружляв слiдом.
Утiкаючи, Карина видряпалася по ще теплих колодах на осiлу хату i там несподiвано помiтила, що одним кiнцем колода зрубу зависла над проходом, а другим тримаеться саме в тому мiсцi, куди мав пiд’iхати ворог. Дiвчина з усiеi сили стрибнула на кiнець завислоi колоди, обгорiле дерево пiднялося якраз перед мордою коня, але не встиг вiн проiхати, як Карина зiскочила – i колода впала, збивши воiна i вдаривши по його коневi. Кiнь рвонувся, заiржав, а киянин повалився на землю. Карина не бачила, чи сильним вийшов удар, кинулася геть, побiгла до лiсу, намагаючись там сховатися. Проте, зрозумiвши, що ii не переслiдують, озирнулася, непокоячись за Торiра.
Вiн вiдбивався, але вiдступав. Кметi рубалися мечами майстерно, булатнi клинки одно миготiли в повiтрi, кресалися, конi iржали, кружляючи на мiсцi. Плямистий Малага добре допомагав хазяiну, кусаючи i хвицаючи коней супротивникiв. Ось Торiр спiймав на клинок меч iще одного ворога, вiдбив, розвернувся стрiмко, саме вчасно, щоб прийняти на щит удар другого, що насiдав з iншого боку. І рiзким випадом дiстав нападника, поцiливши тому пiд пахву, де на куртцi не було залiзних блях. Воiн пронизливо скрикнув i осiв, повиснувши на мечi варяга, так що той не мiг одразу вивiльнити зброю. Рука Торiра мимоволi опустилася пiд вагою його тiла. А останнiй супротивник, не гаючи часу, вже пiдскакував. Торiр пiдставив щит, та нападник був сильний вельми – вiд щита Торiрового летiли трiски, вiн розсипався мало не до умбона[51 - Умбон – скрiплюючий центр щита металевий виступ. (Прим ред.)]. І знову варяговi допомiг Малага – звився вгору, вдаривши копитом коня нападника, розкраявши йому до кровi плече. Ворожий кiнь рвонувся геть, не слухаючись шпор i поводiв. Торiр тим часом устиг вивiльнити руку з мечем, обернувся.
Карина дивилася, не вiдриваючи очей. І страх, i тиха панiка, i захоплення утримували ii на мiсцi. Ось цi двое знов зчепилися, забряжчав булат. І тут вона помiтила, як той шрамуватий воiн, якого вона нещодавно оглушила, опритомнiвши, з’явився з-за чорного зрубу, хоч був тепер без коня. Їi нiби й не помiчав, поспiшав до тих, що билися, на ходу виймаючи з-за халяви довгого ножа. Торiр не бачив його. Карина крикнула, проте вiн не почув. І тодi вона подалася вперед, дорогою схопила жменю снiгу, злiпила снiжку. Кинула, коли шрамуватий уже занiс був руку для кидка, але снiгова грудка заслiпила i вiдволiкла його, тож кидок вийшов неточним.
Торiр помiтив нiж, аж коли той просвистiв повз вухо. Майже машинально вiдхилився убiк. Кiнний супротивник одразу скористався цим, ударив навскоси, але тiльки зрiзав на плечi варяга хутро дорогого кожушка, дзвякнувши по кольчузi пiд ним. Торiр охнув вiд сильного удару. І похолов, почувши iззаду крик Карини. Далi все сталося миттево: Торiр пожбурив в обличчя нападниковi залишки щита i, перехопивши меч обома руками, рiзко ударив навiдлiг. Вершник не встиг заслонитися, i вiстря варягового меча розiтнуло його обличчя до самих складок кольчужноi бармицi[52 - Бармиця – елемент шолома у виглядi оплiччя, завiси або сiтки, що крiпився з нижнього краю i захищав шию, скронi та плечi.]. Бризнула кров, але воiн ще якийсь час тримався в сiдлi, вiдкинувшись на луку. Потiм його тiло вiд поштовху коня впало на брудний снiг. Та Торiр вже не бачив цього. Стрiмко розвернувши Малагу, вiн поскакав туди, де Карина з криком утiкала вiд спiшеного воiна, що наздоганяв ii.
Шрамуватий одразу вiдчув ворога, що наближався iззаду, i, озирнувшись лише на мить, стрiмко рвонувся убiк. Навкруги з iржанням кидалися конi його полеглих товаришiв, i вiн спробував упiймати одного з них за повiд. Марно! Перелякана коняка сахнулась вiд нього. А вiн, бiльше не гаючи часу i розумiючи, що не встоiть проти верш
Страница 29
ика, побiг геть, заметався мiж спалених хат, сподiваючись сховатися там або ж, вигадавши часинку, втекти. Он же вiн – лiс, як палицею кинути.Вiн носився серед обгорiлих зрубiв, перескакував через тiла. Тупiт копит вершника лунав то з правого, то з лiвого боку. Шрамуватий пролазив пiд навислими колодами, ховався за зруби. І раптом помiтив, що iгреневий, який вигулькнув з-за скелета згорiлоi хати, був уже без вершника. Де ж ворог? Іззаду почувся легкий шелест. Шрамуватий ще встиг обернутися, вiдстрибнути убiк, але лютий незнайомець уже наскочив на нього. І шрамуватий не змiг стримати мимовiльного скрику. Спiткнувшись об чиесь напiвобвуглене тiло, вiн упав, порачкував назад, спираючись на лiктi, знизу вгору дивлячись на супротивника з мечем, що наближався. У панiцi схопив тiльце мертвоi дитини, прикриваючись ним, як щитом, i став на колiна.
– Не вбивай, витязю! Я визнаю твою силу. Пощади мене!.. Служитиму тобi вiрою i правдою.
Незнайомець нiби задумався, дивлячись ясно-блакитними очима. А сам дослухався, як шрамуватий говорить. Ця напiвзабута полянська говiрка iз глибокими грудними iнтонацiями i м’якою спiвучiстю… У Торiра немов щось кольнуло всерединi. Полянин. Але спитав твердо, як рикнув:
– Навiщо палите села радимичiв у святки?
– Дир велiв. Я ж тiльки служу. Вiн велить – ми виконуемо.
– І гнiву богiв не боiтеся?
– А що? У Киевi на Горi волхви усе замолять.
Торiр помовчав, i у воiна з’явилася слабка надiя. Заговорив, вiдклавши мертве тiльце i трохи запинаючись вiд страху:
– П-послухай, витязю, це не п-просто набiг. Так Дир п-пiдгортае пiд свою волю п-посадника з Копися. Град не змiг одразу взяти, ось i п-пообiцяв, що спалить усю округу i мертвими тiлами закидае град радимичiв. І сьогоднi п-посадник Судислав змирився. Мир у них вiдтепер, витязю. Чуеш, мир. Судислав навiть на учту князя до града пустив. Масниця ж як-не-як. А якщо пощадиш мене, сам тебе до князя Дира проведу, радитиму як багатиря. А там i почастуемося масничними млинцями на бенкетi у посадника кописького.
Тепер вiн уже не заiкався, у голосi з’явилася навiть певна гордiсть. І, бачачи, що незнайомець мовчить, шрамуватий почав пiдводитися.
Обличчя Торiра залишалося спокiйним, коли вiн рiзко змахнув мечем, завдаючи удару.
Карина почула огидний хрускiт. Потiм усе стихло. Вона повiльно обiйшла обгорiлий зруб, пiдiйшла ближче. Торiр стояв над подоланим ворогом. Вигляд у нього був якийсь вiдчужений. Потiм витер клинок об його труп.
Дiвчина кинулася до варяга.
– Торшо!
Вiн швидко обернувся, обiйняв ii. Вона усе ще тремтiла.
– Як я боялася за тебе, як боялася…
– А я за тебе.
Вiн почав нестримно цiлувати ii, усмiхаючись, прибирав з ii обличчя пасма волосся.
– А все ж хвацько двое таких боягузiв покiнчили з навченими киiвськими кметями. Але на майбутне запам’ятай, Каринко: якщо я в сутичцi, ти повинна триматися подалi.
Вiн пiшов туди, де лежали пiхви його меча. Карина йшла слiдом, бурмочучи крiзь щасливi сльози:
– Аякже! Упорався б ти без мене.
Вiн засмiявся. Знову поцiлував ii, поправив на ii головi плат, що сповз на плечi. Вона ж дивилася на кров на його щоцi, бачила, як побурiли, злипнувшись вiд кровi, ворсинки хутра кожушка.
– Перев’язати тебе треба, Торшо.
– Потiм. Зараз забиратися звiдси потрiбно. Коли б не нагрянув iще хтось. А мене знати в лице не повиннi.
Може, вiн i сказав зайве, та зараз не помiтив цього. Велiв iй ловити коней, що порозбiгалися. Вирiшено було взяти iх iз собою, бо цi конi були не просто здобиччю, важливо, щоб нiхто не знайшов iх i дочасно не довiдався про те, що сталося. Карина вилiзла на одного з них, дивлячись, як Торiр поплескуе вiрного iгреневого, говорить йому щось тихенько, нiби хвалить.
Вони поiхали свiжим слiдом, який залишили люди Дира. Дорогою Торiр велiв iй розповiсти про посадника Судислава з Копися.
Карина добре знала посадника. В окрузi Судислава називали князем, але у радимичiв князями вважалися лише тi, хто дружини водив. Чимало таких князькiв пiд виборним головою Боригором мали своi дружини, але тiльки Боригора було наречено вождем вождiв, князем радимицьким. Родим захопив його мiсце силою, i на найближчому зiбраннi князiв i воiв[53 - Воi – простi ратники у дружинi князя.] це ще належить пiдтвердити. Та на цьому зiбраннi Судислава не буде, оскiльки вiн не князь, по сутi, а править найзаможнiшим торговельним мiстом радимичiв – Кописем. Ось i збагатився на торгiвлi й митах так, що князi-воеводи поряд iз ним нищунами здаються. Проте, видно, не тому мужевi племiннi князi град довiрили, якщо пiшов вiн на зговiр iз Диром Кривавим. Адже для Дира узяти пiд свою руку Копись – означае розширити владу Киева. Судиславу ж однаково, кому служити: полянам чи своiм князям. У нього зараз одне на думцi: скоро на Днiпрi крига скресне, не воювати – торгувати час прийде.
Торiр слухав мовчки, усе бiльше поринаючи у глибоку задуму.
Як завжди на пiд’iздах до бiльшого мiста, навколо лежали заселенi землi, усе частiше почали траплятися селища. І не з
Страница 30
уйнованi – звiдусiль линув веселий гомiн, як зазвичай i мае бути на Масницю. Про те, що за пiвдня шляху звiдси лежать трупи одноплемiнникiв, тут чи то не вiдали, чи то не думали, не бажаючи псувати свiтле свято.Град вони побачили ще вiд узлiсся. Височiв вiн над крижаним Днiпром, вирiзняючись на тлi неба чорнотою обсмолених гостроколiв i високими дерев’яними зрубами. Якби Дир захотiв був узяти його облогою, йому б довелося довго старатися. Але Копись уже визнав його володарем, i тепер тут, як i належить, теж веселилися. Ворота мiста стояли навстiж, через рови було перекинуто мости. А люд за стiни града вийшов, на широкому заснiженому просторi скрiзь вiдбувалося буйне святкування. Горiли солом’янi опудала Морени-Зими, навкруги вела танок молодь, iз пагорбiв пускали запаленi колеса, каталися на санях – хто в запряжених трiйках, а хто, пiднявши голоблi, з’iжджав з накатаних заледенiлих схилiв i без коней. Навiть сюди, до узлiсся, долiтали звуки бубнiв i гудкiв, чувся багатоголосий спiв.
Карина мимоволi усмiхнулася. Але, поглянувши на Торiра, завмерла. Вираз обличчя у варяга був недобрим, блакитнi очi зло примруженi, рот мiцно стиснутий. Їй навiть страшно зробилося. Довкола мир, веселощi, та в неi немов з’явилося передчуття, що тепер, коли вона привела сюди чужинця, усьому цьому настане край.
Узагалi-то вона розумiла, чим викликане його озлоблення. Надто вже багато серед веселого натовпу було людей у воiнських обладунках.
– Дировi хорти[54 - Хорти – мисливськi пси, що утримувалися i застосовувалися зграею. (Прим. ред.)], – процiдив крiзь зуби варяг. – І цi з ними. Веселяться… з губителями своiх же родичiв.
– Але ж Масниця. Так належить весну зустрiчати.
Вiн не розумiв ii пояснення. Та i iй воно не здавалося переконливим. Вона теж ненавидiла Дира i його зграю, теж була постраждалою. А Копись… Може, в цих веселощах було полегшення через те, що все скiнчилося миром?
– Де капище Перуна? – запитав Торiр.
І коли вона вказала напрям, зараз же рушив, ведучи на поводi трофейних коней. Карина хотiла була рушити слiдом, але вiн роздратовано велiв iй iти до своiх.
– Кидаеш мене? – ахнула дiвчина.
Ще сьогоднi вони разом вiдбивалися вiд ворогiв, вiн був радий, що вона залишилася жива, i ось на тобi… проганяе… І сльози ураз набiгли. Але Торiра вони не зворушили.
– Ми прибули, куди треба. А тепер iди до Судислава. Прийме, не прожене. А як знадобишся – я вiсточку надiшлю.
– А якщо все ж прожене?
Та вiн уже дивився в бiк капища. На супутницю оглянувся майже сердито.
– Ну ти й нездогадлива. Зроби так, щоб не прогнав.
Карина деякий час залишалася на мiсцi. Ось i сталося те, чого вона так боялася. І коли щось i додало iй сили, то це слова Торiра про те, що вiн надiшле звiсточку. На це вся ii надiя. Не може ж вiн вiдмовитися вiд неi пiсля всього, що було мiж ними. Он як пестив ii, як ублажав… Як злякався за неi, коли захищав.
«Я тiльки раба для нього», – нагадала собi Карина. І свiтлий день немов померк.
Але не вiк же залишатися тут. І Карина, зручнiше перехопивши повiд, поiхала схилом гори до мiста. Дорогою iй доведеться проминути вiдкритий простiр, де тривае iгрище. Промайнули повз дiвчину сани, в яких сидiло повно веселоi молодi. Лоточники окликали вершницю в добротному кожушку, пропонуючи купити пригощання. Вiд тушi, що оберталася на рожнi над вогнищем, вiйнуло запахом м’яса. Стрибали скоморохи, дiти гралися у снiжки, димно горiли величезнi обсмоленi опудала.
– Постережися!
Карина ледве встигла притримати конячку, коли зi схилу гори повз неi пролетiли сани iз пiднятими голоблями. У санях вищали дiвчата, смiялися i гукали чоловiки. Жiнки були здебiльшого мiсцевi, у вишитих у традицiях радимичiв кожушках, у яскравих головних шалях, а ось розважали iх переважно, судячи з одягу й обладункiв, воiни прийшлi. Кого цiлували в санях, кого лапали. Але ось, на розворотi, сани похилилися й перекинулися набiк. Утворилася купа мала, замелькали подоли, чобiтки, валянки, а де й голi стегна серед купи спiдниць. Шум, регiт, вереск. Якийсь рудий воiн у багатiй кольчузi пiдiм’яв пiд себе дiвку, ляснув по заголенiй нозi.
Конячка Карини захвилювалася серед шуму, i дiвчинi довелося докласти зусиль, присмиряючи ii. А навкруги знов танцювали, дудiли рiжки, просто на поводи конячинi наскакували скоморохи у строкатому лахмiттi, дзвенiли бубонцями, зазивали:
– Куди iдеш, красна дiвице? Погуляй iз нами, станцюй по-масничному, порадiй кiнцевi зими обридлоi!
Щоб ii не впiзнали, Карина iхала, нахиливши голову, до самого носа закутавшись у плат. Хоча серед бiлого дня, та ще в натовпi напевно знайшлися тi, хто впiзнав. Карина навiть розчула, як хтось запитав, що тут молода Боригорова вдовиця робить? Та на нього зразу зашикали, примушуючи замовкнути. Проте ii встигли примiтити не однi цiкавi очi. Тож коли вона пiд’iхала до мосту бiля городськоi брами, ii вже очiкувала сторожа.
Вона впiзнала мiсцевого виборного десятника Давила, кремезного, iз сивою бородою, в довгому кiльчастому обладунку. Вiн о
Страница 31
разу пiдiйшов, узяв коня за вуздечку. І перше, що запитав – коли ж Родим прибуде з раттю? А як почув, що занедужав Родим, тiльки рукою махнув приречено.– А в нас бачиш, що тут. Гм. Гостi на Масницю завiтали, хай iм трясця.
Голос був злий. Карина придивилася до Давила, до воiв його. Зрозумiла: не все добре в Кописi, дарма що веселощi. І видно, що багатьом не до вподоби, що поляни гуляють тут, щипають iхнiх дiвчат, що святкувати доводиться з тими, хто сильнiший.
– До Судислава веди! – наказала Карина.
За огорожею навiть у холодному сирому повiтрi одразу вiдчувся сморiд нужникiв, хлiвiв, свинарникiв. Кольори навкруги буро-сiрi, брудно-рудi, довкола все дерево темне, смола, сльотавий снiг, на заметах темнi плями золи. Хати, як i заведено, у радимичiв, побудованi всерединi гостроколу по колу, мiж ними вузькi проходи, такi, аби вiз мiг проiхати. Прямого шляху немае, усе мiж будiвлями петляти доводилося. Хати стоять одноверхi, довгi, зi схожими на скирти покрiвлями. З-пiд стрiх, крiзь волоковi вiконця струмують цiвки диму – топлять по-чорному.
У центрi Копися, де вiчовий майдан, стояв двiр-терем посадника, едина двоярусна споруда в мiстi. Його оточували двори з будiвлями, з рiзьбленими покрiвлями, пiвниками на схилах дахiв. У центрi досить велика гридниця для бенкетiв-зiбрань, вiд неi галереi-гульбища на рiзьблених пiдпорах вiдходять. Двiр перед будiвлями вiд снiгу почищено, пiсочком присипано.
Сам посадник стояв перед ганком в оточеннi копиських мужiв нарочитих, з ними було й декiлька прийшлих. Судислав – маленький, круглий, як барильце, чимале черевце випинаеться пiд довгою шубою, покритою вiзерунчастим сукном. Стояв руки в боки, задерши рябу бороду, поглядав знизу вгору на височенного варяга.
Карина теж подивилася на чужого, i серце аж йойкнуло – чи не сам це Дир Киiвський? Такий уже ж набундючений, так пишаеться! Кольчуга на ньому довга пiд розхристаною накидкою з бiлих шкур. На грудях золочена кругла бляха. З-пiд високого шолома на плечi спадае свiтле волосся, що майже зливаеться з хутром на плечах. Пiдборiддя голене, над ним нависли пишнi сивiючi вуса. Саме лице нiби дублене вiтрами. А очi – одне свiтле, майже бiле, а друге перетягнуте чорною пов’язкою.
Почувши у дворi ворушню, незнайомець озирнувся. Але, побачивши, що кметi просто привезли вродливу жiнку, не виявив цiкавостi. Зате Судислав, схоже, одразу впiзнав Карину. Застиг на пiвсловi, пасучи ii очима. Звiсно, до вродливоi меншицi князiвськоi завжди небайдужий був, поглядав на неi плотолюбно. А тут раптом так знiтився, що одноокий варяг знову озирнувся. Оглянув прискiпливiше.
– Що, тобi привезли дiвку?
По-слов’янськи вiн говорив iз помiтною чужоземною вимовою.
– Нi. Тобто так. Тобто нi. Це, пане Ульве, родичка моя. Видно, на млинцi масничнi з голодних лiсiв прибула.
І дiйсно, майже не збрехав. Карина могла вважатися його рiднею, оскiльки посадник Копися взяв собi в жони старшу Боригорову доньку. І зараз, бачачи, як варяг Ульв дивиться на гостю, Судислав заметушився, покликав ii, щоб зустрiла родичку, прийняла, як належить.
Посадникова дружина, падчерка Карини, одразу зрозумiла, що гостю слiд якнайскорiше вiдвести. Взагалi-то вони з юною мачухою ладнали, хоча зазвичай у Карини не дуже виходило iз жiнками дружити. І про що говорити з ними, не знала, та й недолюблювали ii мiсцевi баби: чи то заздрили, чи то вiдчували ii перевагу. Падчерка ж хоч i трохи старша була за мачуху, i красунею нiколи не вважалася, але боги надiлили ii вдачею доброю, незлобивою.
Дружину посадника звали князiвським iменем – Ясномира. Вiд частих породин вона погладшала i рано постарiла, але господинею в теремi Судислава була чудовою. Зараз Ясномира одразу провела несподiвану гостю до затишноi, обвiшаноi рушниками свiтлицi, кликнула прислужниць, велiвши лазню Каринi натопити, млинцями свiжими почастувати.
– А як вiдпочинеш, Каринонько, тодi й поговоримо трошки.
Карина майже забула, як це добре – бути жiнкою княжого роду, багатою, нарочитою, коли всi навколо з нiг збиваються, бажаючи тобi догодити. І так приемно було пiсля довгоi дороги вiдчути турботу про себе. Дiвки-прислужницi в лазнi ii пропарили на семи травах, вимили, косу iй зачесали, шепочучись захоплено: «Ох i розкiшна грива у гостi, чорна мов сажа, шовковиста, довга». Одна тiльки й наважилася запитати, чому Карина не обрiзала, як належить удовi, косу пiсля смертi чоловiка. Але iншi зацитькали ii, боячись розгнiвати хазяйську гостю.
Карину заможно вбрали: у сорочку з тонкого браного[55 - Бране полотно – ткане з мережками полотно з рельефним вiзерунком у тон тканини або кольоровим.] полотна, поверх неi довгу сукню-ферязь[56 - Ферязь – старовинна жiноча сукня, що застiбалася вiд горла до подолу на безлiч гудзикiв.] зi свiтлоi шерстi з подолом, розшитим золотисто-коричневими вiзерунками. Волосся заплели i виклали на головi короною. Усе гадали, чи надягати жiночу кичку високу, чи як удовi iй тiльки плат належить. Каринi вони набридли, i вона одiслала iх, лишившись простоволосою.
Страница 32
ле трохи пiзнiше зайшла Ясномира i, побачивши ii такою, без головного убору, мов дiвчину незамiжню, подивилася докiрливо. Ну гаразд, не вiдрiзала Карина косу пiсля Боригора, це можна пояснити, адже одразу Родимовою стала. Проте, оскiльки голову не бажае покривати, отже, незамiжньою себе вважае, дае зрозумiти, що нового хазяiна принадити хоче. А про пристрасть Судислава до Карини й ранiше в Кописi поговорювали.– Не можна тобi простоволосою, – неголосно, майже благально мовила Ясномира. – Дiвки моi запримiтили: непорожня ти. За звичаем не маеш права красуватися, поки не обродишся.
Карина рiзко обернулася.
– Що, невже так помiтно?
Ясномира посмiхнулася. Не розумiла, чому гостя хмуриться. Хiба для жiнки не найбiльше щастя виношувати i народжувати дiтей? Але Карина дедалi ставала тiльки сумнiшою. Знала, що цим гнiвить прародителя Рода, але не любила послане ним дитя. Невiдомо, чие…
Але про iнше заговорила. Вона все про Торiра думала, тому насамперед запитала, як сприйняли волхви iз сусiднього капища Перуна, що Копись Дировi вiддано?
– А як iм це прийняти? Зачаiлися. Їхне дiло зараз молитися, щоб Громовержець урожай послав, напоiв у свiй час землю дощем-грозою. Але те, що на Масницю до града нiхто з них не прийшов, – лихий знак.
Посадник Судислав навiдався до родички надвечiр. Увiйшов, сопучи, – товстий, лисий. Сiв на лавку, широко й незграбно розкарячивши ноги. Живiт над кованим поясом звiсився, мов тiсто на опарi. Карина дивилася на нього мовчки, але так, як мовчати вмiла тiльки вона. Мов княгиня. І посадник засовався на лавцi. Виправдовуватися почав:
– Ну що я мiг, Карино? Дир он околишнi села грабував, кажучи, що припинить розбiй тiльки тодi, як я цей край пiд руку його вiддам, у град впущу. І щодня, приходячи пiсля набiгу, клав пiд стiнами Копися тiла родичiв градських людей. Виття i плач стояли в Кописi. А Масниця ж уже настала. Необхiдно було Весну стрiчати. І я… Усi ми вирiшили: бути нам пiд Диром. Родим – вiн де? Згубив Боригора, який умiв воювати, iншi ж воеводи-князi про своi роди тiльки дбають. А в мене веснянi торги скоро, треба про них думати. Ех! От i справляемо тепер учту велику разом, святкуемо.
Вiн говорив, а сам пiдсiв i все намагався долоню на колiно iй покласти. Карина його пухку руку вiдтрутила. Слухала шум, що долiтав знадвору: завзятий спiв, примовки скоморошi, смiх. Судислав також прислухався. Навiть засмiявся. Черево його так i заходило ходором. І знов до Карини ближче присунувся. Вiйнуло вiд нього пивним i цибуляним духом.
– Чуеш, Каринко, щойно цi, – мотнув вiн бородою убiк, – вiдбудуть, я тебе дружиною своею зроблю, за всiма правилами, привселюдно над водою проточною поведу. Ясномира нiчого, згодиться. Ви ж iз нею завжди ладнали. І навiть Родим не посмiе зазiхати на тебе. Дира побоiться. А ти тут поживеш, дитя свое народиш. Менi сулож[57 - Сулож – за часiв багатоженства на Русi головна законна дружина.] моя вже казала, що ти непорожня. Тож i народиш його пiд чоловiковою опiкою, захищу його, вирощу бiля себе.
«Ось i рости, – зло думала Карина. – А я пiду. Щойно народжу, так i пiду. І кичкою жони посадника мене не втримаеш. Я ж до Торiра подамся».
Вона думала про це увесь вечiр, безсонно ворочаючись на м’якiй перинi. Їi поселили в окремому покоi з кам’янкою, з вискребеними стелинами, зi сволоком, обплетеним духмяними сухими травами. Так би й залишилася тут, скiльки ще мусить поневiрятися свiтом… Якби не Судислав. Та й не тiльки через посадника надокучливого сумувала вона. Все про варяга свого думала. Ах, з’явився мов той вихор, навчив пристрастi Удовоi, зародив кохання в серцi – i пощез.
«Допоможи менi, свiтла Ладо, – благала Карина. – Ти дала менi любов, не забирай же ii тепер».
А Судислав не вiдступав. Навiдував при кожнiй слушнiй нагодi. Лiз. Вона раз навiть вiдштовхнула його рiзко.
– Надто швидкий ти, посаднику. Почекай. Звикнутися менi дай.
Вiн оглядав ii згори донизу.
– Почекаю, почекаю. Тiльки ти поки тихенько сиди тут. Принишкни. Потерпи, не показуй свое личко ясне перед полянами киiвськими. Аж надто цi находники до баб охочi, не пропускають жодноi. Он навiть Ульв у мене про тебе розпитував, хоча усiм вiдомо, що Ульв живе вiдлюдьком, а ось для Дира свого i тебе витягнути може.
Дир. Вiд самоi думки про нього Карину пересмикнуло. Лiпше вже вона дiйсно Судиславу дiстанеться. А Торiр…
Коли обридлий посадник пiшов, вона дозволила собi поплакати.
Дир iз киiвськими воiнами вирiшили пирувати в Кописi усi днi Масницi. Зранку зазвичай вирушали на лови, у дворах побiля терему чулися хвацький посвист, гавкiт собак, ляскання бичiв, i ловчi веселою гурбою вирушали до лiсу, розiм’ятися пiсля пирувань та поповнити запаси до столу, бо навiть у всiх коморах града припасiв не вистачить, щоб нагодувати ораву гультiпак-переможцiв iз Киева. А надвечiр знову гудiв терем, варили, пирували, пили.
Карина цi днi лишалася на самотi. Їй дали нитки i п’яльця, а коли вишивання набридало, вона вiдчиняла слюдяне вiконце, дивилася, як метушаться у д
Страница 33
орах тивуни[58 - Тивун – господарський управитель князя.], ведуть обрахунок данини, яку зажадав Дир, як тягне челядь на вози поклажу, кружала воску, дiжки меду, шкури, цiлi оберемки хутряних шкурок. Не раз помiчала Карина й одноокого Ульва, що походжав помiж возами. Вiн наглядав за зборами, а якось навiть зiрвав iз пояса батiг, шмагнув недбайливого тивуна. Судиславовi люди не посмiли втрутитися, понуро тулилися осторонь, посхилявши голови.Карина усе примiчала. Стояла бiля розчиненого вiконця, вродлива й похмура, кутаючись у пухнасту сiру шаль. Люди у дворi, помiтивши ii, кланялися. Дехто знав, хто вона, а хтось i так бачив, що жiнка ця не з послiдущих. Дорога шаль, намисто срiблом на шиi блищить, волосся укладене короною, срiбнi пiвмiсяцi сережок вилискують у тон очей. І обличчя – значливе, не просте.
До Карини приставлено двох служниць-чорнявок, а коло дверей охоронця – молодого уния[59 - Уний – молодший дружинник.]. Не для варти поставлено, скорiше для послуг: дрова носити, воду, пiч топити. І базiкав без угаву, не звертаючи уваги на те, що чорнокоса красуня не надто дослухаеться до його балаканини. Подобалися йому руси киiвськi, подобався iхнiй князь Дир. От де справжнi витязi – i воювати вмiють, i пирувати, пиво хмiльне барилами цмулять, жiнок так роз’ятрюють, що й без волхвiвських вiщувань можна не сумнiватися – усiх залишать непорожнiми. Сам уний мрiяв пристати до Дирових людей i гудив тих, хто ремствував проти киян.
– А що, й такi е? – нарештi розмикала вуста Карина.
Уний спльовував за звичкою на пiдлогу, але одразу ж розтирав плювок ногою.
– Та е сичi. Усе бурчать, лаються. Якби Судислав не стримував iх, ще невiдомо, що й затiяли б. А того не розумiють, що бути пiд таким, як Дир, – сама вигода для них.
Карина одверталася вiд нього, знову поглядала у вiконце. Інодi помiчала скоморохiв, що снували серед будiвель. Це було зрозумiло, адже днi свят для них – найбiльш вигiдний час: на бенкети кличуть, у хатах пригощають. Тож i мандрують скоморохи вiд города до города, забави влаштовують, до людей чiпляються. Один iз ряджених скоморохiв чомусь привернув увагу молодоi жiнки. Високий, здавався особливо довготелесим через рогату козину личину, що закривала обличчя. Цей не стрибав, як iншi, ходив, мовби таiвся, пiд стрiхами, навсiбiч позираючи. І Карина нiби щось знайоме в його рухах та ходi помiтила. Навiть промайнула здогадка: чи не ii це варяг? Побачила, що й скоморох на неi увагу звернув, часто поглядае в ii бiк з-пiд рогатоi личини. Один раз, схоже, навiть кивнув. Скоморохи – вони народ зухвалий, але було в цьому кивку щось таке, що схвилювало Карину.
І вона не помилилася. Тiльки подумала про дивного рядженого, як за дверима почулися кроки – дрiбненькi, наче у дитини, але стелини зарипiли важко. Уний ii саме дрова колоти пiшов, i гiсть, не гаючи часу, швидко заскочив до неi.
Карина глянула холодно.
– Ану йди геть!
Перед нею стояв карлик-горбань у строкатому скоморошому вбраннi. Обличчя мужиче, бородате, на зрiст же ледве iй до пояса сягав. А ось у плечах широкий, мiцний. Неприемний був горбань. Та не встигла Карина його випровадити – вiн дверi рвучко захряснув.
– Здогадуешся, хто послав мене?
І показав iй вже знайомий пояс iз пряжкою. Торiрiв то був пояс.
– Бачу, що втямила. І велено менi передати тобi, щоб на учтi сьогоднi була. Там поясню все.
Горбань вислизнув, нiби й не було його.
Ясномиру дещо здивувало бажання гостi вийти на люди.
– Що, невже так занудилася в закутi? Ой, дивися, Карино, цi кияни, як вип’ють, чiплятися почнуть, не вiдв’яжешся. Ну, добре. Бiля себе посаджу, може, не чiпатимуть.
Щойно стемнiшало, посадницький терем знову наповнився гамором, рухом, полиском вогнiв. Повз Каринине вiконце вiд господарських дворiв котили дiжi, несли оббiлованi тушi, бiгала челядь з якимись горщиками, цебриками. Уний, зобов’язаний провести Карину, кудись запропастився, тож вона, не дочекавшись супроводу, пiшла сама. Дiставшись переходами до гридницi, що гула мов вулик, трохи сторопiла. Стояла осторонь, дивилася, як у дворi перед ганком зiбралися люди, спостерiгають за кулачним боем. Двое оголених до пояса чоловiкiв билися люто, кров’ю харкали, падали, пiдiймалися, спльовуючи на пiсок, яким було засипано двiр. Глядачi галасували. Карина зрозумiла, що один iз бiйцiв був киянином, другий – iз мiсцевих. Бачила, як розпалилися глядачi, вигуками свого пiдбадьорюючи. Упiзнала в натовпi десятника Давила, злого, розлюченого, вiн перелаювався iз киiвськими дружинниками.
Тут Каринову увагу вiдвернув уний, що з’явився нiби з-пiд землi.
– Пробач, хазяйко, за спiзнення. Сестру я до самого Дира водив.
І повiв по сходнях до гридницi, пробирався серед горлаючих, а сам усе розказував, як вiн насилу добився для сестри милостi, щоб князь ii таки помiтив, сподiваеться тепер, що замовить дiвчина i за брата слiвце.
Карина ще й досi не бачила Дира, убивцi ii рiдних. Поглянути на нього було цiкаво, але й страшнувато. А ще думалось, що й Торiр десь поруч. Адже не даремн
Страница 34
звелiв iй на бенкет прийти.У примiщеннi гридницi було димно, смердiло горiлим жиром, солiннями, важким людським духом. Металося свiтло смолоскипiв. Мiж розставленими уздовж стiн довгими столами стрибали скоморохи, чувся передзвiн бубнiв, смiх, голоси. Карина одразу помiтила, що найкращi мiсця за верхнiм столом призначено для гостей. Але найголовнiше мiсце, мiж посадником i Ульвом, було порожне. Ульв – величезний, сивовусий, бiловолосий, весь час позирав навкруги единим оком. Судислав же мав вигляд пригнiчений, розгублений. Видно було, що посадник уже добряче захмелiв, соболина шапка зсунулася на потилицю, пазуха рудоi шовковоi сорочки розхристана мало не до пупа, на зарослих сивою шерстю грудях поблискувала дорога гривна[60 - Гривна – золота або срiбна нашийна прикраса; також вважалася i грошовою одиницею на Русi у «безмонетний перiод».].
Нарештi Судислав помiтив Карину, що стояла у дверях, засовався на мiсцi. Потiм показав убiк. Вона зрозумiла, пiшла туди, де за окремим столом сидiли дружини i доньки боярськi. За знаком Ясномири жiнки потiснилися. Карина помiтила, що бiльшостi з них, причепуреним, розрум’янiлим вiд iдва й питва, подобалося сидiти тут. Вони смiялися, переморгувалися з гiстьми. Якась гладка купчиха у кичцi, що виблискувала бiсером, налила Каринi повний кiвш браги, пiдсунула блюдо з кулеб’якою.
– Їж, пригощайся, красуне. Усi веселяться, i нам любо. А в мене сьогоднi радiсть особлива: доньку я змовила за киянина. Обiцявся, як скресне Днiпро, прислати за нареченою лодiю-насад[61 - Насад – великий човен з високими нашивними бортами, «насадами». (Прим. пер.)].
Скоморохи перекидалися, танцювали, спiвали:
Ой, гуляй, гуляй, гуляй,
Їж од пуза, випивай!
Дiд по джбанику,
Отрок по кухлику,
Молодець ковшем,
А дiвка гольцем…
Баба меду пiдлила,
Пiсня по колу пiшла.
Ой, гуляй, гуляй, гуляй…
Карина нарештi помiтила знайомого карлика-горбаня: пика розмальована, на головi строкатий ковпак, сам скаче, дудить у рiжок. Вiн вправно вилiз на плечi побратимовi по ремеслу, закукурiкав пiвнем. Навiть не вiрилося, що цей карлик сьогоднi приходив до неi такий похмурий i серйозний.
У цю мить серед учасникiв учти стався якийсь рух. Голови iх обернулися, усi дивилися у напрямi входу. Гладка купчиха вiдчутно штовхнула Карину в бiк, кивнула високою кичкою.
– Дивися, князь Дир прийшов. Де б оцей охотливий до дiвок не забавлявся, а свою чарку на бенкетi нiколи не пропустить.
Карина враз вiдчула, як холод нiби скував iй серце. Ось вiн, душогубець, убивця ii рiднi, Дир Кривавий, хазяiн i гiсть дорогий у Копись-градi. Виявилося, що вона вже бачила його на масничному гуляннi, коли сани, що скотилися з гори, перекинулися, а вiн у цiй купi якусь дiвку по заголених стегнах ляскав. Тодi вiн здався iй простим розвеселим дружинником. Зараз же сила в ньому, владнiсть вiдчувалися. Стоiть при входi, де народ вiдразу потiснився, нiби й не поспiшае увiйти, обiперся лiктем на одвiрок. Руки на грудях схрестив, посмiхаеться. Сам високий, кремезний, на широких грудях дорога кольчуга з дрiбних кiлець виблискуе. На очi спадае червоно-рудий чуб, шия м’язиста, виголене пiдборiддя гордовито задерте догори.
Одноокий Ульв пiдвiвся за столом, пiдняв рiг iз пивом.
– Здоров’я Дира Киiвського!
Дир рушив уперед – рухався iз грацiйнiстю небезпечного хижака. Навкруги вигукували, славили. Мiсцевий старiйшина ступив назустрiч, простягнув велику чашу-братину, щоб князь ушанував гостей. Чашники, пiдбiгши, заходилися наливати в неi вино одразу з трьох бурдюкiв. Чаша ж бо величезна, з двома ручками у формi пташиних голови i хвоста. За звичаем, з неi п’е найдорожчий гiсть, потiм по колу пускають, виявляючи повагу i честь присутнiм.
Князь пiдняв братину над головою, потiм пiднiс до уст, вiдпив раз, ще раз, i ще. Голоси поступово змовкли, коли присутнi зрозумiли, що Дир мае намiр сам осушити чашу. Це означало, що йому немае дiла до присутнiх, що вiн зневажае радимичiв Кописi, якi пiдкорилися йому. Але його люди, киiвськi дружинники, мабуть, уже звикли до подiбних витiвок князя, знову почали смiятися, стукати чашами по столах. Дир усе пив, обливаючись, бiльше проливаючи, залишки ж взагалi вилив собi на голову. Стояв у калюжi вина, реготав. Але обличчя бояр – старiйшин копиських – видовжилися, брови насупилися. Коли Дир недбало жбурнув чашниковi посудину, багато хто з них взагалi повиходив з-за столiв, попрямував до виходу. Хтось дiйсно пiшов геть, але багатьох повернули, усадили за столи насильно. Судислав сидiв, похнюплено схиливши голову на руки, не пiдводячи очей.
Дир гукнув:
– Гей, гуслярi, грайте! Нехай дiвки танцюють.
Жiнки, хто охоче, хто злякано, покiрно повиходили з-за столiв. Узявшись за руки, повели танок, навiть щось затягнули, заспiвали серед гамору.
Карина залишилася на мiсцi, серед лiтнiх жiнок. Бачила, як Дир, посмiхаючись, дивиться на танечниць.
Поступово гамiр стих, бояринi вирiвнялися, заспiвали бiльш злагоджено, навiть заусмiхалися.
У цю мить Карину щось штовхнуло в
Страница 35
колiно. Спершу вона не звернула уваги, вирiшивши, що це один iз псiв, що крутилися тут же, пiд столами. Але коли колiно пiд скатертиною стиснула чиясь рука, дiвчина здригнулася, нахилилася. З-пiд столу на неi дивився недавнiй гiсть – горбань-скоморох.– Ходи в танок. Дировi усмiхайся. Але коли киянин розохотиться, забереш iз собою в одрину[62 - Одрина – спальний покiй.] не його, а Судислава-посадника.
Карина несподiвано обурилася.
– Не хочу. Йди геть!
Погляд карлика став важким. Вiн знову показав iй пряжку-пiдкову вiд пояса Торiра.
– Слухайся! Володар твiй передав наказ.
– Немае у мене володаря.
Але охнула, коли вiстря вкололо в живiт.
– Порiшу, сучко, якщо закомизишся.
Карина судомно ковтнула слину. Карлик спопеляв ii знизу гнiвним поглядом. Сам не бiльший за дитину, а рука дорослого чоловiка, сильна. І крикнути не встигнеш. А обдурити, виказати… Невже Торiр i справдi вирiшив змусити ii пiд iншого йти. Мiг…
Карина пiдвелася. Де iй подiтися? Пiшла. Взяла в танку одну з бояришень за руку.
Дiвчата спiвали, виводили злагоджено. Спiльний танок молодi сплiтався вiзерунком, дiвчата прослизали попiд руками одна в одноi, знову тягнулися вервечкою:
Ручайочку, ручайку,
Ти течеш, мiняешся…
Прослизаючи попiд зчепленими руками, обходячи iнших, Карина опинилася просто навпроти Дира. Вiн стояв, обiпершись лiктем на стiльницю, очi каламутнi, п’янi. Карина бачила його довгу сильну шию, мiцний борлак[63 - Борлак – кадик. (Прим. ред.)]. Шия здавалася довшою через те, що його волосся з бокiв i ззаду, майже до потилицi, було зголене, тiльки згори кучерявилися червоно-рудi короткi завитки, а спереду спадали на перенiсся довгим мокрим пасмом. Вилицi високi, нiс хижий, рот тонкогубий, жорсткий. Хоча й розтягнутий у вдоволенiй посмiшцi.
«Стерв’ятник», – подумала Карина. І всмiхнулася звабливо.
Танок розвернувся, вона бiльше не бачила князя, а коли знову стала з ним вiч-на-вiч, iхнi погляди нарештi зустрiлися i в очах князя щось промайнуло, рудi брови ледь пiднялися вгору.
Тепер, кружляючи в танку, вона раз у раз усмiхалася йому, проходячи повз, заграючи, закусила губу, навiть пiдморгнути зважилася. Знала, що приваблива – у цiй довгiй струмливiй сукнi, iз дзенькотливими скроневими пiдвiсками, у коштовному намистi на високих грудях.
Дир раптом голосно заплескав у долонi. Дивився на неi. Ступнув крок уперед, п’яно хитнувся. Тут заплескали й iншi, деякi з княжих дружинникiв перескакували через столи, обiймали дiвчат, намагалися усадити поряд iз собою. Дiвчата – хто жартiвливо ухилявся, хто смиренно корився.
Дир рушив був до Карини, але скоморохи-гудошники враз налетiли, наскочили на нього; застрибали довкруж, затрiщали торохкалами, заграли на рiжках. Князь, п’яно смiючись, розштовхував iх, але хтось, тицьнувши йому в руку ковша з брагою, утримав, вiдвернув.
А Карина вже пройшла до посадника, схилилася, ледь обiйняла, провела рукою по його спiтнiлих грудях. Шепотiла у волохате вухо:
– Вiдведи мене, Судиславчику, пригорни, приголуб, але Дировi не вiддавай. Твоею тiльки буду.
Судислав аж здригнувся, заусмiхався дурнувато.
Дир, загубивши ii в натовпi, озирався, п’яно смiючись. Але раптом помiтив, як посадник уже накривае чорноволосу красуню своiм парчевим опашнем[64 - Опашень – старовинний просторий довгополий каптан iз короткими широкими рукавами.], виводить геть. Навкруги усе скакали скоморохи, вiд столiв чулися здравницi, верескливий жiночий смiх.
Судислав у першому ж переходi притис Карину до дощатоi стiни, шумно дихаючи, почав слинити шию.
– Каринонько, сонечко мое, зiронько ясная…
Був вiн трохи нижчий за неi, тикався, груди тискав.
– Вiтерцевi подути на тебе не дам!
А вона розширеними очима дивилася, як виникла за ними в напiвтемному переходi висока пряма постать iз козиною личиною. Мотнула рогатою головою, немов указуючи: мовляв, далi веди.
Вона й вела, майже тягнула розiмлiлого Судислава. Той усе лапав ii, бурмотiв зворушливо:
– Нiжки у тебе он якi, задок який… Дух перехоплюе! Де треба – тоненька, де треба – гладенька…
Карина боялася розплакатись. Але тепер рогата тiнь увесь час iшла за ними назирцi. Судислав же нiчого не помiчав, опрiч нiжного тiла, що звивалося в його руках.
Дверi до одрини слухняно вiдчинилися на змащених завiсах. У Судислава геть урвався терпець – повалив ii просто на пiдлогу, задрав подiл. А вона бачила, як у дверному отворi виникла рогата постать, скинула личину. Показалися розсипане свiтле волосся, злобне зосереджене обличчя Торiра. На щоках – щетина, нiздрi трiпотять, блакитнi очi примруженi. Але немов i не дивився, як поруч його полюбовницi домагаються, спокiйно надягнув на голову металевий шолом з личиною i прорiзами для очей. То оглядався нетерпляче на прохiд, то дивився на Судислава з Кариною, що борюкалися внизу. У руцi тримав секиру з довгим держалном, ним вiн злегка поплескував себе по халявi чобота.
У Карини вiд образи i приниження все розпливалося у пеленi слiз. Не витримавши, вiдштовхнула посадника
Страница 36
навiть ногою штовхнула грубо, почала стягувати розхристану пазуху.– Та що ж це ти, Каринонько? – сторопiв Судислав.
І тiльки тут помiтив воiна, що стояв поруч. І скрикнути не встиг, так швидко Торiр опустив на його голову секиру. Тiльки хруснуло, кров i мозок так i чвиркнули навсiбiч. Карина застогнала крiзь стиснутi зуби, почала нервово стирати з себе теплi гидотнi слiди-патьоки.
– Поспiшили, – скорiше собi, нiж iй, сказав Торiр. Але прислухався i посмiхнувся, жахно блиснувши зубами з-пiд залiзноi напiвмаски. – Та ж нi, якраз вчасно вийшло.
І вiдскочив за дверну занавiску.
Карина не встигла нiчого зрозумiти, аж тут в отворi виник Дир. Охнув здивовано. І все. Глухо стукнуло, очi князевi закотилися пiд лоба, i вiн посунувся на пiдлогу вiд удару обухом секири в потилицю.
А Торiр уже пiдняв Карину, струснув.
– Ну, ну, молодець. Усе правильно виконала. А тепер головне: бiжи у гридницю до учтувальникiв, кричи, голоси, що Дир Киiвський зарубав Судислава. Ну ж бо, хутчiш!
І вона побiгла. Навiть не тому, що пiдкорилася, просто була нажахана, з ляку мчала швидко, беззвучно. Так i вибiгла на Давила та ще трьох кметiв градських, якi стояли бiля входу до гридницi – розпатлана, розхристана, уся забруднена кров’ю.
Вони розслаблено стояли з чашами в руках. І хоча були в кольчугах, але шоломи зняли, просто стояли, перемовлялися. Та так i уклякли, дивлячись на неi.
– Присягаюся душами праотцiв!.. – немов видихнув Давило. – Карино… Що сталося?
Схлипуючи, вона трусилася, немов у пропасницi.
– Судислав… Там… Князь Дир…
– Та не бекай, як вiвця! Що з посадником града? Чия кров на тобi?
– Судиславова, мертвий вiн…
У Давила засмикалося обличчя, нiздрi розширилися вiд шумного зiтхання. Вiдкинув чашу.
– Та-ак… Я ж нутром чув, що лихо буде. Як знав!
Його кметi брудно залаялись, а вiн схопив Карину, грубо поволiк у гридницю. Розштовхав тих, що юрбилися бiля входу.
Шум, дим, запахи тепла, поту, наiдкiв. Давило заштовхнув ii й майже шпурнув уперед. Вона впала, одежина сповзла, оголяючи забризкане кров’ю тiло.
– Дивiться, чеснi кописцi! – гримiв Давило. – Дивiться, добрi люди! Немае бiльше нашого виборного голови. Убив його вовк киiвський заради баби. Кинувся за ним i порiшив.
«Хоча б не я це сказала, i то добре», – якось втомлено подумала Карина. Вона боялася вимовити це прилюдно. Розумiла, що Торiр зрадив ii, пiдставив свиню. Зробив свiдком того, чого не було.
У гридницi раптом запала тиша. Але зараз же загомонiли всi разом. Закричали:
– Убивцi, татi, находники! Розбiй творять, за добро кров’ю платять.
За верхнiм столом пiдхопився Ульв. Навiть важке крiсло за ним упало.
– Що меле цей пес? Що наговорила ця сука? Де князь? Сам нехай скаже.
Та в цю мить у стiл перед ним устромилася сулиця[65 - Сулиця – короткий метальний спис, дротик.]. Нiхто й не помiтив, чия рука ii кинула. Але це стало немов сигналом.
– Бий за Судислава! Бий русь-киян!
І крики, зойки, брязкiт булату, посуду, шипiння вогню, нестямний вереск жiнок, прокляття, лайка, стогони.
Карина виповзла з-пiд тiла, що рухнуло на неi згори. Поряд iз нею з гуркотом перекинувся стiл, покотився посуд, у колiна впиналися черепки потрощених мисок. Люди зчепилися, топталися по недоiдках, заходилися вiд гавкоту пси.
Переляканi жiнки кинулися до виходу, звискуючи, вiдскочили, коли й там зчинилася сутичка. Ось i Ясномира раптом впала зi здивованим обличчям, з-пiд позолоченоi кички пробився струмочок кровi. Якийсь киiвський полянин рухнув – у горло йому вчепився пес. Декiлька воiнiв з мечами наголо кинулися на Ульва. Але той ухилився, шпурнув у них величезну супницю, окостом оглушив того, хто пiдбiг ближче. Вигадавши момент, поспiшив до вiкна, вибив його ногою i вистрибнув надвiр.
– Де Дир? – долетiв його дикий крик. – Князь де?
– Бий русь-киян! Рубай находникiв!
А потiм потягло iдким димом. Звiдусiль кричали: «Горимо! Горимо!»
Хтось пiдхопив Карину пiд лiкоть, потяг за собою крiзь натовп, розiштовхуючи людей, що металися в диму. Торiр. Страшний, вишкiрений з-пiд личини, рубав секирою всiх, кого бачив. Тiльки кров чвиркала й стогнали пораненi.
Вже надворi вiдштовхнув ii подалi. І Карина почула знайомий, хрипкий вiд напруги рик:
– Геть утiкай! Іди з города. Приречений вiн, як i всi, хто тут.
Вiн кинувся геть, але вона мимохiть побiгла слiдом. А Торiр раптом скочив на якусь колоду, засвистiв голосно, несамовито. І зараз же крiзь натовп, душачи й перекидаючи людей, винiсся до нього iгреневий Малага. Торiр учепився в його загривок, з ходу злетiв у сiдло. І тут же рубонув згори когось. Кричав з диким риком:
– Бий Дирових псiв! Не прощати пожежi града, не прощати смертi Судиславовоi! Бий!..
Карина продиралася крiзь розбурханий натовп. Спiткнулася, впала. У полиску вогнiв зовсiм поряд побачила знайомого уного, його застиглi розплющенi очi. І заверещала, немов тiльки тепер злякалася. Кинулася бiгти, налетiла на стiну зрубу, сiла пiд ним просто на мокрий снiг.
Довкруги коiлося щось нейм
Страница 37
вiрне. Звiдкись набiгли ратники-радимичi, багато, немов тiльки й вичiкували, щоб iз киянами зчепитися. І ще хтось був. Карина не могла зрозумiти, звiдки iх стiльки взялося – верхiвцiв iз палаючими смолоскипами в руках. Кидали вогонь на високi покрiвлi, димом густим потягло. Крiзь його клуби то там, то тут вигулькували язики полум’я. У спалахах вогнiв картина бiйнi здавалася особливо страшною.У цiй колотнечi все ж можна було розрiзнити гурт дружинникiв-киян. Вони вiдбивалися вмiло, стояли плiч-о-плiч, спиною до спини, билися так, що тiльки тiла падали, а кияни навiть тiснили нападаючих. І верховодив над ними Ульв.
– Князя шукайте! Дира Киiвського!
Зi свого укриття Карина бачила, як цей варяг зiтнувся з десятником Давилом. Сипалися удари, трiщали щити. Потiм раптом зчепилися, немов обiйнявшись. І враз Давило впав на колiна. Ланки кольчуги посипалися, а зi спини вилiзло довге лезо Ульвового меча.
Той вiдпихнув тiло переможеного ногою. Знову загукав:
– Дир! Де Дир?
І кинувся, побiг кудись. Ураз його воiни, як вiвцi, що втратили пастуха, розсипалися, хто куди, порушили лад. На них наскакували, тiснили. Рубали жорстоко.
А звiдкись знову й знову вривалися в натовп невiдомi зоруженi вершники. Рубали, палили, кричали:
– За нас Перун! Допоможи, Громовержцю, спопели, знищ город зрадникiв землi радимичiв. Пали!
Перед Кариною у полисках пожежi несподiвано виник карлик-скоморох. Вона злякалася його, закричала.
– Чого кричиш, дурна? Забирайся iз града.
І навiть штовхнув, змушуючи пiдвестися.
Вона метнулася, чи то бiгла, чи йшла, чiпляючись за колоди стiн. У диму, серед полум’я, що рвалося в небо, розрiзнила постатi волхвiв – у бiлому вбраннi, з гривами волосся, що розвiвалося на вiтрi, з довжелезними – мало не до колiн – бородами, немов примари. Волхви йшли, оточенi кiльцем воiнiв, подаючи знаки розгубленим людям, що метушилися безладно. Навколо них, пiд захистом воiнiв, уже збиралися дiти, жiнки з дiтьми на руках, отроки, мужi розперезанi, розхристанi, в довгих сорочках. І пiд рукою волхвiв усi рухалися в одному напрямi, у напрямi мiськоi брами.
Карина спробувала була прилучитися до гурту, але тут щось сталося. Велика група киян, що з’явилася раптово з-за рогу, напала на бiженцiв, зчепилася з охоронцями волхвiв. Люди кинулися врозтiч. А розпаленi киiвськi дружинники натискали, гукаючи:
– Бий радимичiв! Мстися за Дира!
Карина знов побiгла геть, металася серед переходiв. Огинаючи якусь будову, трохи не налетiла на Ульва, який майже тягнув ослаблого Дира. Вони не звернули уваги на жiнку, що виникла поруч, зате, коли у провулку iх наздогнав воiн з мечем, Ульв вiдреагував миттево. Ухилився, вiдбив випад, сам завдав единого разючого удару.
Чомусь Карина попленталася услiд. Немов сподiваючись на iхнiй захист. Ульв ще двiчi вправно вiдбивався вiд нападникiв. З останнiм йому було нелегко впоратися. Залишивши Дира, який одразу зсунувся на землю, Ульв рубався вправно, вiдтiсняючи ворога. І нiби тiльки зараз помiтив побiля себе дiвчину.
– Князя допомагай тягнути, дурепо!
Вiн штовхнув ii до Дира, але тут у вiдблиску пожежi все ж розгледiв.
– Ах ти, тварюко… Через тебе все.
Вона позадкувала, побачивши його занесену для удару руку. «От i все», – промайнуло в головi, а сама, немов зачарована, дивилася, як зблиснув прикро-червоним його клинок.
Та меч не встиг опуститися – з диму несподiвано виник вершник, збив Ульва так, що той тiльки охнув, вiдлетiвши i випустивши меча. А вершник, страшний, у шоломi, що виблискував личиною, вже гуркотiв копитами зовсiм поряд. Карина впiзнала Торiра. Та вiн нiби й не бачив ii. Дивився на Дира, що повiльно зводився на ноги. Карина навiть подумала: ось зараз уб’е наворопник князя.
Але Торiр притримав коня. Поглянув зверху вниз на князя.
– Дивися, Дире, – вiн показав на заграву навкруги. – Дивися i знай: так зникне усе, що назвеш своiм. Нiчого не буде твого, голим залишишся, марно життя проживеш. І тодi я прийду, щоб убити тебе. Чи чуеш мене, виродку?!
Дир дивився на страшного вершника розгублено. Десь збоку волав Ульв:
– Дире, я зараз, Дире!..
Але Торiр уже розвернув Малагу, поiхав геть. Дир ошалiло дивився йому вслiд. Карина також. Потiм опам’яталася, побiгла навздогiн.
– А я? Як же я?
Навкруги вирувало полум’я. Повз молоду жiнку з виском пробiгла велика свиня, збивши ii з нiг. Карина насилу пiдвелася, послизнувшись, побiгла далi. Але вже упустила Торiра з очей. Зате змогла нарештi визначити, де вона зараз – майже бiля самоi мiськоi брами. Потрiбно було вибиратися звiдси за будь-яку цiну.
Бiля брамних веж ii пiдхопив потiк бiженцiв, серед товкотнечi вона протислася в розкритi стулки бiля гостроколу. Тиснява там була страшна, а в натовпi на мосту ii взагалi притисли до поручнiв так, що мало не задихнулася. І вiдчула в собi тупий ниючий бiль. Але зараз про те не думалось. Вiдштовхуючи когось, чiпляючись за тi ж поручнi, вона все ж дiсталася iншого боку. І зрозумiла нарештi, куди бiжить натовп.
На освiтленому загравою
Страница 38
ожежi вiдкритому просторi передгороддя стояли волхви, дивилися на вогонь. Поруч зiбралися воiни з радимицьких родiв, у хутряних накидках, у шоломах, з довгими копiями. Люди, що покинули град, юрмилися навколо них, дивилися, як горить мiсто, багато якi з жiнок голосили, але тi ж волхви заспокоювали натовп, навiть надавали допомогу, поiли чимось, давали одяг.«А Копись же знищили за iхнiм велiнням», – зрозумiла Карина. І чомусь стало iй сумно. Не було бажання йти пiд покровительство тих, хто затiяв усе це. І ii варяг був чи не найбiльшим причинцем цього людського лиха.
Тут вона знову побачила його. Торiр сидiв на конi бiля волхвiв, яскраво освiтлений загравою пожежi. Вiн щось говорив волхвам, потiм розвернув Малагу, поiхав геть – легко i спокiйно, нiби й не пiсля бою. Закрите личиною обличчя повернув у бiк палаючого града. Його личина у полисках вогню здавалася жахливою маскою з дiрками для очей.
Карина дивилась на нього i на якусь мить, здавалося, зненавидiла. Але тiльки на мить. А потiм раптом згадала, як вони зустрiлися, як вiн урятував ii, яким нiжним був. І защемiло, забилося нерозважне серце.
– Торiре! – загукала вона. – Торшо мiй!
Ззаду аж гуло полум’я, попереду гомонiв натовп, чувся урочистий обрядовий спiв волхвiв, що славили покровителя Перуна. Навряд щоб Торiр почув крiзь цей гамiр Каринин голос. Вiн iхав геть, рухався схилом убiк закутого кригою пустельного Днiпра, що нагадував зараз крижану рiвнину. Ось вiн в’iхав на кригу, притримав коня, перейшовши з рисi на тиху ступу, рушив до протилежного берега.
Карина не знала, задля чого бiжить за ним. На кожному кроцi вiдчувала ниючий бiль у попереку, але не сповiльнила крокiв, кликала його. Найбiльше вона боялася зараз, що Торiр поiде, i тодi Доля[66 - Доля – персонiфiкацiя щастя, удачi у слов’янськiй мiфологii.] нiколи бiльше iх не зведе.
Рухаючись в обхiд градського валу, вона не встигала наздогнати його, тож подерлася найкрутiшим схилом, сподiваючись у такий спосiб дiстатися кручi, пiд якою мав проiхати варяг. Так вона й лiзла, угрузаючи по колiна у снiговi замети, iнодi обтираючи жменями снiгу розпашiле лице. Снiговi пласти небезпечно сповзали, вона чiплялася за них, не звертаючи уваги на бiль у тiлi.
Варяг iхав крижаним панцирем повiльно i обережно. Карина ж, навпаки, поспiшала.
– Торiре! Любий, не залишай мене! Не смiй!..
Їi волосся розметалося, вона досадливо прибирала його з обличчя, ковзалася, iнодi лiзла рачки, потiм знову пiдводилася i поспiшала.
– Торiре!
О пресвiтлi боги! Вiн усе ж почув ii, озирнувся. Притримав коня.
– Торiре, я тут!
Снiг по-зрадницькому вислизав iз-пiд нiг. А серце вже охопила раптова радiсть. Засмiялася щасливо, бачачи, як вiн розвернув Малагу, iде до неi. Здаеться, щось гукав, махнув рукою. Жест такий, немов наказував повернутися. Та нiзащо у свiтi!
І тут снiг обрушився, i вона втратила рiвновагу. Ковзала, падала, перекинулася через голову. Впала.
Сильно забившись боком, Карина охнула. Якийсь час вона лежала нерухомо, оглушена болем. Потiм спробувала пiдвестися. І зцiпила зуби, щоб не завити, завалилася, як у корчах, на спину. Стогiн вирвався, коли немов заступом ударило в низ живота, нiби сталевими кiгтями рвонуло поперек.
Пiд головою застугонiла земля. Не земля – лiд твердий. Хтось був поряд, але вона в першу мить нiчого не тямила. Було так боляче. Застогнала, коли сильнi руки пiдвели ii.
– Карино! Прокляття!.. Голубко моя, що з тобою? Тобi болить? Та чи ти чуеш мене?
Давно вiн не говорив iз нею так… нiжно, схвильовано, бережливо. Їй нiби аж легше стало.
– Поiхати сам хотiв… Мене кинути.
Вона спробувала усмiхнутися, але вийшла не усмiшка – гримаса.
– Що з тобою?
Вiн обмацував ii боки, руки, плечi, але вона вже зрозумiла, що з нею. Тодi вiн пiдняв ii на руки, понiс.
– Зараз до волхвiв тебе вiдвезу. Вони пiдлiкують.
– Нi!
Вона ще на щось сподiвалася.
– Я просто дуже забилася. Бачиш, можу пiдвестися.
Карина панiчно боялася, що вiн залишить ii у волхвiв. Лiпше перетерпiти, поiхати з ним чимдалi, так щоб йому не було сенсу повертатися, навiть коли зрозумiе, що з нею.
Вона змогла триматися за луку сiдла, коли вiн посадив ii верхи. Навiть бiль здався не таким сильним, якби… Вона вiдчула, як по ногах потекло тепле. А Торiр говорив, ведучи на поводi Малагу:
– Ну що ж ти наробила, моя свавiльна, необачна дiвчинко? Чому мене не слухаеш? Я ж переговорив з волхвами, прийняли б тебе. А ти…
Вона тiльки дивилася вперед, закусивши губу. Темний, порослий лiсом протилежний берег наближався, а заграва позаду здавалася все дрiбнiшою. Карина змогла витерпiти усю переправу, навiть коли варяг увiйшов пiд дерева.
І тут бiль, що на якийсь час, здавалось, ущух, раптом нахлинув з новою силою – так люто, що Карина вигнулася, застогнала. По ногах текла кров, i кожен крок коня вiддавався в усьому тiлi.
Торiр кинувся до неi й нарештi все побачив.
– Та ти вся у кровi!
І вона наважилася:
– Торiре… Допоможи менi. Вiдвези до жiнки. До повитухи. Я…
Страница 39
Бiль став таким нестерпним, що вона не змогла бiльше стримуватися. Закричала, похилилася в сiдлi. Вiдчула, як Торiр пiдхопив ii. І все. А далi ii накрила глуха рятiвна темрява.
Роздiл 4
– А йшов би ти, голубе, звiдси, – мовила стара. – Не годиться чоловiковi бути там, де жiнка вiд плода вивiльняеться.
Свiтлi очi староi пiд чорним платом здавалися майже бiлястими. Погляд моторошний i владний.
Торiр слухняно вийшов. Вiн i сам уже зрозумiв, що сталося з Кариною. Вiн несподiвано для себе вельми злякався за неi. І це недобре. Вiн не мусить нi до кого прив’язуватися. Вiн – вовк-одинак. І в тiй справi, яку вiн для себе обрав, не повинно бути мiсця нi прихильностi, нi довiрi.
Бiля Торiра з’явилося якесь тендiтне, кульгавеньке дiвча – служка баби-знахарки. Вона провела його до невеликого хлiвця, де ледве стало мiсця, щоб поставити Малагу. Варяг повiльно розсiдлав коня, насипав вiвса в годiвний мiшечок i пiдвiсив коневi до морди. Сам рухався повiльно, стомлено. Так завжди бувае пiсля бою, та ще починаеш вiдчувати бiль вiд забиттiв, ран, порiзiв. Дiвчина-служка при свiтлi олiйного каганчика обробляла його рани, шепотiла замовляння. Еге ж, дiсталося йому сьогоднi: порiз над колiном кровоточив, саднили численнi забитi мiсця, особливо тi, де вiд ударiв кольчуга повпиналася в тiло, i тепер пекло, немов вогнем. Тодi, у розпалi бою, вiн нiчого не помiчав, але волхви передбачливо порадили, щоб iхав за рiчку, до знахарки Енеi. Мовляв, вона огляне й допоможе, якщо потрiбно, та й вiдпочити йому не завадить пiсля всього. А вийшло, що вiн до знахарки свою дiвку привiз, просив уже не за себе, а за неi. Про одне благав: щоб iй допомогла. А з ним i ii учениця дасть раду. Вiн що… З ним усе гаразд.
І ось тепер, пiсля перев’язки, не вiдпочивати, не вiдсипатися пiшов, а сидить пiд знахарчиною хижкою на колодi, здригаеться, немов не рабу приблудну привiз, а мало не дружину, з якою зi шлюбноi чашi привселюдно пив.
Дружину… Торiр зневажливо гмикнув. Згадав, як нещодавно розсердився, побачивши, як вона бiгла за ним, розпатлана, кричала. Адже вiн уже був домовився про неi з волхвами, що приймуть ii, не покривдять. Волхви не заперечували, а дiзнавшись, за кого просить, навiть озвалися про Боригорову вдовицю прихильно, шанобливо. А вона усi його плани сплутала, за ним пiшла. Нащо вона йому? Тiльки тягар. Але й усолода… така усолода втiхами, що й переповiсти важко. Тому й розвернув назад Малагу. Думав, якщо не брати iз собою, то хоч попрощатися по-людськи. А вийшло, що узяв. Та i як не взяти, коли вона мало не розбилася у нього на очах. Ат, дурненька Карина, дурненька… Хоча волхви i вважають ii за розумницю. Та й для iхнього плану з Кописем вона он як придалася.
До розгрому Копися вони пiдготувалися заздалегiдь. Але треба було, щоб колотнеча в самому градi почалася, нiби й без участi служителiв. Адже вiдомий закон волхвiв – у справи мирськi не втручатися. А якщо вже втручатися, то тiльки за нагальноi потреби. Ось i був потрiбен привiд. А вони наперед усе обмiркували i обговорили, пiдготувалися як слiд, i з князями-старшинами мiсцевими змовилися, рать по округах зiбрали, добре, що охочих поквитатися з Дировими псами було бiльше, нiж треба. А привiд… Приводом стала Карина. Хоча волхви й сумнiвалися, що така, як вона, послухаеться. Адже всiм вiдомо – Карина княгинею була, самого Боригора в кулацi тримала. Лише Торiр не сумнiвався, знав, що не пiдведе його чорнокоса красуня. Так i вийшло. Щоправда, карлик Горух казав: довелося страху нагнати на норовливу княгиню.
Зi знахарчиноi хижки долинув стогiн. Потiм скрик. Знову стогiн. Чулося, як бурмоче щось Енея. Щось стукало, дзвякало металевим холодом. Торiр трiпнувся. Пiдвiвся, заходив по двору, кружляючи до плоту i назад. Інодi бачив у темному небi полиски далекоi заграви – то за рiчкою все ще догоряв Копись. Але це вже в минулому. З цим вiн упорався. І тепер вiн на цьому березi, у краю дреговичiв. Йому про це думати потрiбно, а вiн… Вiн усе про Карину, про цю черевату хвилюеться. Причому черевату не вiд нього, а невiдомо вiд кого. Сказала ж Енея, що реченець великий. Значить, не може бути це дитя його. А запитати Карину – так, мабуть, не зiзнаеться. Адже напевно думала, як це у жiнок заведено, байстря свое на нього повiсити.
Вже зовсiм розвиднилося, коли скрипнули дверi й на порозi з’явилася худа, згорблена постать знахарки.
– Усе, хоробре. Що можна було зробити – зроблено. І якщо вогневиця-лихоманка не зжере твою милу та не стече вона кров’ю – жива буде.
У напiвтемрявi хижки пахло утробно, кров’ю пахло. Карина безсило покоiлася на лежанцi. Обличчя блiде, коса до пiдлоги звiсилася, до скронь прилипли мокрi пасомка. Їi трясла лихоманка, проймав дрож. Енея iй на живiт грудки льодянi укладала, читала пiвголосом замовляння-заклинання.
Карина пролежала непритомною майже добу. То вогнем горiла, то тремтiла вся. А то затихала так, що Торiр схвильовано схилявся над нею, прислухаючись: чи дихае?
Вона опритомнiла тихо. Вiн тiльки помiтив, що дивиться на нього
Страница 40
сяючими очима.– Торшо… Прости менi. І дякую, що не залишив, соколе мiй ясний.
А надвечiр знов пропасниця. Марила. Проте вже за кiлька днiв кровотеча у Карини припинилася. Енею це заспокоiло. Сказала варяговi:
– Вона у тебе сильна. Вичухаеться.
Але iхати Торiр вирiшив, тiльки коли знахарка остаточно переконалася, що Карина йде на поправку. Вона тепер багато спала, iла з апетитом. Торiр сумно дивився на ii змарнiле обличчя. Про те, вiд кого вона носила, так i не запитав. Навпаки, нiжний був, уважний. Але одного разу, коли молода жiнка заснула в полуденну годину, пiшов сiдлати Малагу, вивiв коня до загорожi.
Стара Енея вийшла провести.
– Даремно ти так поспiшаеш iхати, витязю. Тобi й самому зцiлитися не завадило б.
Вiн спочатку не зрозумiв. Адже всi садна й порiзи його зажили, затягнулися. Але стара не те мала на увазi.
– Душа у тебе хвора, не тiло. Бачу, Чорнобог[67 - Чорнобог – один з темних богiв у давнiх слов’ян.] заразив тебе ненавистю та люттю, зло тебе сповнюе. А вона, – вказала Енея на хижку, де залишилася Карина, – вона зцiлення твое.
Обличчя варяга стало ще бiльш замкненим. Мовчки розплатився з Енеею кунами[68 - Куна – хутро куницi, грошова одиниця в Киiвськiй Русi.]. Знахаркам належить платити. Щоправда, на Каринi було багате срiбне намисто, але у Торiра рука не пiднялася, щоб обiбрати ii. Заплатив iз власного статку. Велiв Енеi оберiгати i лiкувати Карину, скiльки буде потрiбно. Знахарка кивнула. Бiльше не вмовляла чужинця затриматися. А вiн поiхав i все мiркував над знахарчиними словами. Але тiльки мiцнiше стискав щелепи.
«Нехай усе залишаеться, як е. Моя злiсть – моя ж i сила. Доки не помщуся – життя не матиме сенсу. А Карина… Видно, не судилося. Та така, як вона, не пропаде».
До першого в землях дреговичiв капища вiн доiхав за пiдказками Енеi. Послухав, про що йому мiсцевi волхви повiдали. Дiзнався, що в цьому краi киiвськi князi велику силу набрали. Уже рокiв десять-дванадцять, як беруть iз дреговичiв данину. Дреговичi за вдачею народ спокiйний, поступливий. Кажуть, що в жилах у них тече не кров – вода болотяна. Та й самi вони живуть посеред болiт, iздять серед болiт, полюють на болотах. Навiть сама назва iхня – дреговичi – вiд давнього «дрегва», тобто «болото», походить. Проте, попри всю iхню миролюбнiсть i неспiшнiсть, довгий час iх нiкому пiд себе взяти не вдавалося. Славилися вони невразливими, оскiльки iхнi землi та лiси непрохiднi для чужакiв, тiльки мiсцевi знали стежки серед заводей i трясовин. Але тут уже не можна заперечити, що князi-варяги були кмiтливими. У самий глиб землi дреговичiв, у болота, вони не полiзли. Просто увiйшли на лодiях у гирло великоi рiчки Прип’ятi, що протiкае на межi земель племенi, i зайняли iхнi торговi погости. Дреговичi хоча й жили у глушинi, проте на торги-мiни до рiчкового шляху сходилися, без цього жодному племенi не прожити. Ось Аскольд iз Диром, заволодiвши торговими мiсцями дрегви, лiто iх пограбували, друге, а потiм i мирову запропонували. Не будуть, мовляв, вони бiльше кривду вчиняти племенам болотяним, а навiть беруться обороняти iх вiд одвiчних ворогiв – диких деревлян, що живуть за Прип’яттю. Але за умови, що дреговичi владу Киева визнають, на полюддя приймуть i вiзьмуть на себе обов’язок дань платити. Данину спочатку призначили легку, але з кожним роком збiльшували. І покiрна дрегва терпiла. Слов’янськi люди взагалi швидко до всього звикають. А найбiльш меткi з дреговичiв навiть на торги до стольного полянського града почали iздити. Жителi на болотах не бiднi: i тури дужi в iх краю водяться, i бобри та iнший звiр хутряний, i ведмедi бродять, бортi в iхнiх лiсах сочаться медом. Що вже й казати про болотяну руду, яка завжди в цiнi та з якоi ковалi-умiльцi кують усе: вiд земельних лемешiв до добрих мечiв-гартованцiв. Отож було чим полян порадувати. Аскольд же з Диром слова не зламали: поставили на берегах межi – Прип’ятi – добротнi городи-крiпостi, оберiгали дреговичiв од набiгiв деревлян. Наскiльки могли, оберiгали. Адже деревляни лютi й напористi. Для них розбiйництво – одне з головних ремесел. Вони навiть околицi Киева грабувати наважувалися.
Ось у такому краю опинився тепер Торiр, наворопник Олегiв. Зумiв зацiкавити волхвiв на капищi, i вони, коли настав час, дали йому провiдника, щоб до Прип’ятi вивiв. Але час цей настав не одразу. Весна з таненням снiгiв затримала його надовго, та й уже коли в дорогу вирушив, пересувався болотяним краем не так швидко, як сподiвався. У землях дрегви й пiшому пройти важко, не те що кiнному проiхати. Текло в мiсцевих лiсах безлiч рiчок iз багнистими берегами i заводями, а малих струмкiв та рiчечок було стiльки, що годi й злiчити. Пiд час весняних повеней вони виходили з берегiв, зливаючись у суцiльне водяне поле в лiсах. Тож Торiру з Малагою доводилося не так iхати, як плисти на довгому човнi-плоскодонцi. І все лiсами, де нескiнченно стояла вода, темна, нерухома, з хижками на палях, що зрiдка здiймалися над водою, та ще зробленi з колод гатi iнодi сполучали поодинокi острiвцi,
Страница 41
де ховалися капища.На таких капищах жерцi-волхви з якимось подивом прислухалися до слiв посланця великих перунникiв iз пiвночi. Звичайно, iм хотiлося б вивищити Перуна Громовержця над iншими богами, а для цього прислужитись трохи. Хiба трохи? Аж видовжувалися обличчя волхвiв. Та щоб позбутися влади Аскольда i Дира, здавалося, потрiбно буде i небо, i землю перевернути.
Торiра дратували iхнi сумовитi, розгубленi обличчя, iхнi сумнiви, боязкiсть. Та й капища Перуна тут були поганенькi, бiднi. Не надто, видно, шанували бога вiйни i грому болотянi дреговичi. Бiльше молилися Сварогу – боговi вогню, молилися Велесу, Роду, Сонцю-Хоросу, але понад усе шанували всяку нежить лiсову: лiсовикiв, водяникiв та болотяникiв. Звично iм так було, iншого й уявити не могли. Але до посланця ставилися з повагою, давали провiдникiв. От тiльки, казали, нехай вода спаде. А коли спаде? Весняна повiнь була саме в розпалi, перелiтнi птахи летiли зграями, гнiздилися в заводях. Заводi ж були скрiзь, куди не кинеш оком.
До великоi рiчки Прип’ятi варяг дiстався тiльки у другiй половинi квiтня. Завантажилися з конем у довгу лодiю, вирушили проти течii, тримаючись ближче до пiвнiчного берега – берега дреговичiв. На протилежному ж березi хазяйнували лютi деревляни. Торiровi веслярi пiдозрiло косували в той бiк.
– Вода спадае. Поганий час. Час, коли вiд деревлян якраз можна сподiватися набiгу.
Але поки що все було тихо. Та все ж веслярi просувалися обережно своею стороною рiчки. Інодi iх окликали з берега. Доводилося причалювати. А не причалиш, зараз же з десяток човнiв охоронних услiд кинуться, засвистять стрiли з риб’ячою отрутою. Однак волхв-супровiдник заспокоював мiсцевих. Волхви – люди мирнi, iхня справа з богами спiлкуватися, через те й шанують iх. Часто навiть у гостi запрошували. Торiра цi зупинки в дорозi тiльки дратували. Та на одне звернув увагу: його дреговичi не знали, а ось про коня його прочули. У якихось поселеннях старiйшини починали навiть торгуватися, бажаючи прикупити собi такого рiдкiсного скакуна. Але волхв-супровiдник виявився кмiтливим. Придумав байку, що, мовляв, коня веземо у великий дреговичiв град Туров[69 - Мiсто Киiвськоi землi на правому березi р. Прип’ять, нинi – м. Туров на Гомельщинi (Бiлорусь). (Прим. пер.)], щоб вiддати на жертву богам. Пiсля таких слiв уже нiхто надокучати з торгом не наважувався. І тiльки тодi до чужоземця придивлятися починали. Торiр, аби не привертати зайвоi уваги, уклав обладунки в бесаги, сам же убрався, як дрегович: у простий одяг iз серм’яги, у безрукавку з чорноi повстi, оздоблену по краю яскравими вiзерунками. Ноги взув у постоли мiсцевого крою, бороду не голив, а волосся округ голови обхопив стьожкою. Та все одно чужинця в ньому розпiзнавали, а гостевi тут – головна шана. І до вогню ближче посадять, i почастують смачнiшим, i дiвку вродливiшу пiдкладуть. Торiра це навiть розчулювало. Подобався йому мiсцевий люд своею вiдкритiстю, простотою та щедрiстю.
Та коли почали з’являтися гостроколи-крiпостi полян киiвських, Торiр звелiв просуватися обережнiше. Пливли тепер переважно ночами, але веслярi в лодii все одно кланялися навiть гостроколам, що темнiли в сутiнках, виявляючи повагу.
У град Туров вони прибули, коли настав час влаштовувати велике свято на честь водяника великоi Прип’ятi. Туров виявився найбiльшою з фортець, якi Торiру довелося бачити у землях дреговичiв. Височiв вiн над рiчкою на величезному валу, гостроколи стояли у два ряди, обсмоленi, чорнi, щоб дерево не псувалося вiд негоди. А навкруги розкинулися слобiдки ремiсникiв i торговцiв, селянськi й рибальськi хижки. На свято сюди зiбралося чимало люду, навiть з лiсових селищ поприходили. Із рублених веж града на них спокiйно поглядали воiни-поляни, усi в добротних обладунках, гостроверхих шоломах, з довгими копiями. Торговцi намагалися розташувати своi рундучки поближче до града, закликали киян. Худобу пiдводили, пропонували дiжки з медом, iншi дiвок приводили, подоли iм задирали мало не до плечей. Мовляв, дивiться, яка славна, може, котрий у лади чи суложi вiзьме. А як нi, то й так добре, якщо киiвський витязь придiлить дiвцi увагу. А зачереватiе яка – i то радiсть, адже мати в роду дитя вiд самих хоробрiв киiвських – почесно.
Торiр скоро змiркував, що тут йому мало що вдасться. Дарма, виходить, iхав до Турова, хоча тут i було найбагатше капище перунникiв. У тому й рiч, що найбагатше. Мiсцевi волхви не розумiли, для чого iм якихось одновiрцiв iз далекого Новгорода пiдтримувати, якщо вони й так у пошанi живуть. А нового князя визнати… Навiщо? Їм i пiд киянами непогано. Свое ж бо вони мають, а бiльшого й не потребують. От коли раптом сплохують витязi полянськi, не зумiють силу втримати – тодi й про iнших властителiв погомонiти можна. Торiр запам’ятав цi iхнi слова. І увесь наступний день вiн блукав побiля рубленоi фортецi, оглядав усе. Та тiльки засмучувався. Недаремно дреговичi так пишаються Туровом над Прип’яттю. Величний город. Хоча взяти його можна. От тiльки хто пiде на це? Аж нiяк не мирна др
Страница 42
гва, задоволена своiми захисниками-полянами. От якби деревляни… Але де цi небезпечнi любителi набiгiв? Мирно навкруги, шумить град, звучать дудки, сопiлки, водять на лужках коло парубки з дiвчатами. Свято як-не-як. День водяника Прип’ятi.До полудня усi зiбралися бiля кручi над рiчкою, дари водяниковi пiдносити. Спочатку так, дрiбницi: пiвнiв зi зв’язаними лапами кидали у воду, голубам голiвки скручували, теж пускали за водою. Дiвчата, спiваючи, опускали на хвилю гiрлянди квiтiв. Потiм чоловiки бика привели, мiцного, темного, з велетенськими рогами – явно з благородною домiшкою кровi диких турiв. Жрець-волхв оглушив його майстерно, одним ударом. Скинули тушу з обриву, здiйнявши хмару бризок.
Потiм наспiла черга вiддавати водяниковi наречену. Одну з перших красунь вiднайшли волхви у селищах. І ось стоiть вона на березi, струнка, у бiлiй вишитiй сорочцi, з вiнком на розплетених русявих косах. Стоiть спокiйно, лише трохи похитуеться – обпоiли ii волхви зiллям, щоб долi своеi не страшилася. За звичаем, перед жертвопринесенням з нею найвiдомiшi нарочитi мужi злягалися, щоб знав владика Прип’ятi, що не якусь там зневажену миршавицю йому пропонують, а таку, якiй найпочеснiшi мужi честь виявили. А бiльшiсть iз почесних – витязi полянськi. Так i привели красуню з розкритих ворiт дитинця[70 - Дитинець – укрiплений центр давньоруського мiста.].
Жерцi монотонно виспiвували гiмни, здiймаючи руки до неба. Потiм один рiзко штовхнув жертву з обриву. І чи то невдало зiштовхнув, чи, може, в холоднiй водi опам’яталася дiвиця вiд дii дурманного зiлля, та тiльки заволала вона вiдчайдушно, заборсалася з усiеi сили. Їi зносило течiею, а вона все кричала, не тонула, благала врятувати.
Торiр помiтив, як до кручi пiдбiг русявий хлопчина, немов хотiв кинутися услiд за дiвчиною. Та волхви разом накинулися на нього, утримали.
– Не гнiви Прип’ять, юначе!
– Я ж благав, просив, – побивався хлопець. – Моя б вона була. А так усякий ii… А я…
– Не гнiви Прип’ять! – обурювався натовп.
Уже не стало чутно вигукiв жертви, ii голова занурилася у здiйнятi вiтром над омутом рiчковi хвильки. А люди все перемовлялися: погано йшла до водяника наречена, не давалася.
Та невдовзi про це забули. Ігрища, веселощi, тривали. На полянах уздовж берега розклали вогнища, смажили цiлi тушi, по руках ходили ковшi з брагою, з медом хмiльним, знову надривалися дудки, дзвенiли сопiлки, гудiли гудки. Порозставляли столи, посiдали за пригощання, вiдганяючи дiтей, якi бiгали тут же.
Торiр не приеднався до свята. Пiшов у лiс пiсля перших застiльних заздоровниць. Хотiв був узагалi одразу вирушити в дорогу, навiть Малагу забрав iз капища, але зараз, у розпалi свята, не мiг вiдшукати супровiдника. Доводилося чекати. І вiн, одiйшовши подалi, самотньо лежав пiд деревом, жував травинку, спостерiгаючи за iгреневим, який пасся поблизу. Стежив, як сонце починае хилитися до верхiвок дерев, як бiгають по гiлках яскраво-червонi в призахiдному сонцi вивiрки. Галас вiддаленого свята тут був ледве чутний. Торiр навiть задрiмав, але раптом рiзко прокинувся, сiв. Серце гучно закалатало в грудях, дихання стало важким. Начебто все спокiйно навкруги, але вiн уже впiзнавав це вiдчуття, коли в грудях у передчуваннi лиха зростало занепокоення.
Вiн схопився, квапливо почав натягати скинутi постоли, вовтузитися iз зав’язками, потiм нервово вiдкинув iх, побiг босий. Дорогою так забив ногу об корч, що мимоволi охнув. Але поспiшив, накульгуючи, далi. Завмер, аж коли добiг до узлiсся над вiдкритим простором бiля рiчки.
На перший погляд здалося, що бiля Турова нiчого не змiнилося. Водять танок дiвчата у свiтлому одiннi, пiдiймають ковшi сивi патрiархи, скачуть скоморохи. Сонце вже майже спустилося за край лiсу на протилежному березi, вогнi вiд багать стали яскравiшими. Усе мирно навкруги.
Але Торiр вiдчував: зараз… Он вона, бiда, – там, бiля гаю березового. І з iншого боку, де берег круто здiймаеться. І там, де над капищем в’еться блакитний димок. У Торiра навiть чоло спiтнiло, долонi кололо. Вiдчував: буде багато кровi, повiтря затремтить вiд плачу. Може, пiти? Але чи не цього вiн чекав?
І тут у веселий гамiр свята увiрвався нестямний крик, виття. Багатоголосий, лютий, деренчливий.
Вони з’являлися звiдусiль, давно, мабуть, пiдкрадалися, а тепер вискочили усi разом, немов за сигналом. Були нападники у незвичному для ока одязi: поверх обладункiв накинутi звiринi шкури, на головах – личини звiрiв: кабанiв, рисей, вовкiв, деякi навiть iз рогами оленiв, кiз. Обличчя жахко розмальованi рiзнобарвними смугами.
«Деревляни!» – здогадався Торiр.
І здивувався, як несподiвано нестримно i люто вони вчинили напад.
Варяг раптом заусмiхався, немов подiя потiшила його, кинув погляд туди, де височiв iдол Перуна.
– Я твiй, Громовержцю, – вiн зробив шанобливий жест убiк божества, накресливши зигзаг блискавки в повiтрi. – Ти почув мене i допомiг!
Однак зосереджуватися на молiннi зараз, серед бучi, що зчинилася, не було часу. Та й Перун не ображаеться, коли в гаря
Страница 43
ий момент до нього не звертаються. Божеству вiйни головне – щедру жертву принести. Кров’ю, перемогою. І Торiр уже дав уявну обiтницю, що пролле кров на честь Перуна. І знав чию – дрегви миролюбноi.А тим часом вiн лише дивився, оцiнюючи те, що вiдбуваеться. Бачив, як усе новi виючi звiринi силуети вриваються у розбурханий жахом натовп, як то там, то тут спалахують покрiвлi жител, як повзе над землею чорний дим, як злiтають i опускаються руки iз занесеною вгору зброею. А дрегва… Чоловiки втiкали, жiнки верескливо прикликали дiтей, захмелiлi незграбно пiдводилися i притьмом падали пiд ударами тесакiв нападникiв. Дехто з дреговичiв усе ж чинив опiр, вiдбивався тим, що траплялося пiд руку: голоблею, рогачем, бичачою кiсткою. Але бiльшiсть людей усе ж розбiгалися. Вони перекидали столи, за якими щойно самi ж бенкетували, торговi рундуки; пролазили попiд возами, стрибали через полум’я, мчали бозна-куди. Тi, хто не зовсiм утратив глузд, поспiшали до капища: якщо встигнуть забiгти за огорожу, iх не скривдять, бо пiд захистом священного мiсця навiть дикуни-деревляни не наважаться iх погубити. Але тих, хто в панiцi метався або, подурiвши, мчав до рiчки, до лiсу, – кого рубали, кого арканили петлею, валили на землю. Проте бiльша частина дреговичiв звично кинулася пiд захист дитинця Турова. Звiдти вже висипали захисники-поляни, обороняли втiкаючих.
Спостерiгаючи зi свого укриття, Торiр бачив, що дружинники полянськi не дурно iли хлiб дрегви. Невiдомо, коли вони встигли отямитися, вишикувалися стiною, зiмкнули щити, стримуючи натиск деревлян, вiдступали повiльно, даючи людям час заховатися за гостроколом. Самi ж оборонялися шалено. На них iз вереском i виттям набiгала дика орда деревлян i хвилями вiдкочувалася назад, даючи простiр наступнiй хвилi. На землi залишалися забитi, оглушенi, пораненi з обох бокiв. Але нападники переважали, просуваючись уперед, не вмiнням, а кiлькiстю. І лави полянських хоробрiв-захисникiв рiдшали; вони вiдбивалися, та вже було зрозумiло, що усi вони смертники.
Торiр навiть трохи пiдвiвся.
– Нехай свiтлий Вирiй зустрiне вас, витязi! А цi… Ех, не вмiють воювати варвари.
Це стосувалося вже деревлян. На думку Торiра, iм слiд було не змагатися в бою з навченими воiнами, а намагатися захопити ворота дитинця. Та ось ворiтницi здригнулися, почали зближатися. Зачинилися.
Деревляни якщо навiть щось i змiркували, то запiзно. Зiгнали свiй гнiв на захисниках перед градом, усiх порубали жорстоко, у полон не брали. Але для витязя бiльша честь – полягти у бою, нiж носити нашийник раба. У цьому для них була остання вояцька вдача.
Торiр мимоволi пiдняв руку вгору, нiби салютуючи полеглим. Але доки дитинець Турова не впав, перемога деревлян усе ще не була повною. Усього лиш iще один вдалий набiг. От якби напоумити iх узяти дитинець в облогу та допомогти захопити його… Але як?
Торiр повернувся до лiсу, де залишив Малагу. Вийняв обладунки з торби, одягнувся, щiльнiше стягнув кольчугу, перевiрив лезо меча, змахнув ним, немов розминаючи руку. Коня одвiв чимдалi в лiс, не стриножив, а обiйняв за шию, перш нiж пiти.
– Довго не затримаюся, – прошепотiв вiн на вухо улюбленцевi. – Але якщо не дiждешся – тодi ти вiльний.
Поцiлував у шовковисту морду i пiшов, не озираючись. Кiнь зараз був единим, хто залишав у душi тепло. Усе iнше вовче, звiрине. Так i потрiбно перед сутичкою. Анi найменшого вагання, нi жалю, нi страху. Інакше диких деревлян пiд свою волю не пiдбити. А вони мусять зрозумiти, що прийшов ще сильнiший, лютiший. Вони повиннi визнати його.
Та все ж, коли Торiр знову, прийшовши на узлiсся, спостерiгав за тим, що дiеться, навiть його воля, зiбрана в кулак, зрадила. Його пересмикнуло, хоча, здавалося, був готовий до всього, що побачить. Достатньо вже вiн чув про звiрства деревлян, що зробили iх найнебезпечнiшими з усiх слов’янських племен. І зараз, у вогнi слобiдок, що палали навколо Турова, Торiр бачив, що нападники не лише стягли до купи награбоване, зiгнали худобу i полонених, не лише танцювали войовничi танцi, брязкаючи зброею, ударяючи нею об щити. Головне – вони виконували свiй давнiй обряд: поранених не просто добивали, нi, вони рiзали iх живцем, розпорювали животи, витягали з тiл внутрiшнi органи, що судомно тiпалися, i пожирали iх. Розкраювали черепи i висмоктували мозок. За iх повiр’ями, таким чином вони вбирали в себе силу i розум убитих i водночас рiднилися з ними кровно. Це дозволяло уникнути помсти вбитого ворога з того свiту. Адже кровно спорiднений не мститиме родичевi навiть зi свiту мертвих.
Поступово запала нiч, але вiд полум’я багать було свiтло. Дим i гар змiшувалися в повiтрi з легким рiчковим туманцем. Силуети тих, хто святкував перемогу, в цьому маревi здавалися примарами. Убранi у свое дикунське одiяння, вони скидалися на напiвлюдей-напiвтварин. Торiр незабаром вирiзнив серед них високого деревлянина, очевидно, ватажка. Той, оточений гуртом сподвижникiв, вiддавав накази. Самого його розгледiти було неможливо – увесь у чорнiй турячiй шкурi, що волочилася
Страница 44
а кшталт накидки, на головi туряча личина з розложистими рогами. Вiн частiше за iнших пiдходив до принишклого дитинця Турова, але зупинявся на безпечнiй вiдстанi, щось вигукуючи i погрожуючи кулаком.Торiр навiть презирство до нього вiдчув. Хiба це вождь? Але тут деревлянина-тура окликнули, покликали туди, де вiдбувалася дiльба здобутого. Оскiльки зi здобичi вождевi належить перша частка. І вiн пiшов туди, де зiгнали полонянок. Вибрав собi одну, молоду, огрядну, з розтрiпаними косами. Вона ревiла, запинаючи розхристану пазуху сорочки. І, мабуть, цим викликала у деревлянина нестримне бажання задовольнити хiть. Схопив жертву за волосся, поволiк. Навкруги вдоволено зареготали. Але не порозумiлися, либонь, ватажок iз полонянкою. Нiби й мiсце спокiйне опрiч знайшов, шпурнув тiлисту обраницю додолу. Однак молодиця виявилася несподiвано дужою, i вони довго борюкалися пiд регiт i вигуки деревлян, що спостерiгали за ними. Мелькали оголенi стегна полонянки, злiтала важка чорна накидка насильника. Збоку здавалося: буцае жiнку звiр. Та ось вiн несподiвано вiдскочив, заревiв, ухопившись за промежину. Смiх його соратникiв перетворився на рев. Але деревляниновi-туру було не до смiху. У гнiвi вихопив тесак, ще мить – i заколов би норовливицю. Але та ухилилася, зiрвалася на ноги. Попри своi огряднi форми, дикою козою метнулася геть, у заростi. Деревлянин, усе ще згинаючись, гарчачи, мотаючи рогатою головою, кинувся слiдом.
Торiр несподiвано зрозумiв, що утiкачка i переслiдувач мчать просто на нього. Озирнувся. Лiсок тут був обходжений, кущiв мало, сховатися йому не було куди. А жiнка вже пiдбiгала. Торiр вийняв меч, присiв за непримiтною осикою. Вони були вже поруч – утiкачка i «тур», що наздоганяв ii.
Ймовiрно, можна було й вiдсидiтися собi тихенько, але Торiр уже вирiшив. Пiдвiвся на повний зрiст, ступив крок уперед. Коли жiнка побачила воiна з мечем, що з’явився з мороку, остовпiла.
– Геть, дурна!
Навiть огрiв мечем легенько – плазом, щоб пристрашити. Вона так i одскочила вбiк. І зараз-таки на варяга вибiг деревлянин у турячiй шкурi.
Тут, за деревами, вiд града iх не було видно. Торiр дiяв рiшуче. Не чекаючи, доки вождь опам’ятаеться, наскочив на нього, встромив меча, крутнув, ламаючи кiстки i розпорюючи живiт. Повергнений захрипiв, затiпався у передсмертних корчах. Торiр вирвав меч iз тiла, одразу ж опустив знову, розрубуючи череп. Деякий час возився, зриваючи iз ще теплого тiла чорну шкуру, накинув ii на себе. Потiм заходився потрошити деревлянина. Було гидко, але вiн переборов себе. Вирвав рукою ще живу печiнку. Перехопивши попiд пахви меч, покопирсався долонею в розкроеному черепi, витягнув холодець-мозок. Густа кров масно стiкала помiж пальцями.
Деревляни бiля града, либонь, запiдозрили лихе. Кiлька з них рушили були в цей бiк. Але спинилися, упiзнавши рогатий чорний силует, що вийшов назустрiч. Та одразу зрозумiли, що помилилися. У вiдсвiтах вогнiв перед ними пiд турячою личиною постав незнайомець. В обох його руках трiпотiла ще жива кривава плоть. Деревляни застигли. Бачили, як чужинець угризався в печiнку, жував. Потiм пiднiс до рота мозок.
Торiр боявся, що його зараз знудить. Давлячись, запихався, ковтав кривавий м’якуш, перемелюючи його мiцними зубами. Шлунок то пiдстрибував до горла, то грудкою стискався всерединi. Але вiн не зважав, ковтав далi. Усе, тепер кров, розум i душа ватажка деревлян увiйшли в нього. Вони стали одним цiлим. Вiдтепер вiн i чужинець, i деревлянський вождь.
– Вiн убив Турячого Мала! – схаменувся нарештi один iз деревлян.
«Якщо зараз накинуться усi разом – менi кiнець», – подумав Торiр, напружений, мов тятива.
Але ось довгий худий деревлянин iз рисячими вухами поверх шолома пiдняв руку.
– Стояти! Чи ви не зрозумiли? Вiн сам став Турячим Малом. Зачепимо його – i знов уб’емо Мала.
І деревляни, що збiглися були, уповiльнили кроки, зупинилися, дивилися на чужинця пiд турячою личиною.
Торiр вiдкинув залишки сирого м’якуша, облизав долоню.
– Чого вирячилися? Не впiзнаете? Я знову з вами!
За все свое бурхливе, сповнене небезпек життя Торiру ще жодного разу не доводилося ускакувати в подiбну халепу. І тiльки коли деревляни опустили зброю, вiн змiг перевести дух. Серце й далi безумно калатало, але вiн уже зрозумiв, що виграв.
– Мал? Це справдi ти?
– Я. Тепер я в цьому тiлi, сильнiшому, спритнiшому. Хай мое колишне тiло пустять за димом у священному вогнi, i, присягаюся святими родами богiв, я поведу вас за собою, ми вiзьмемо дитинець Туров, i тодi матимете срiбло й куни з його скарбниць.
Навряд чи справжнiй Мал запропонував би iм подiбне. Але iдея взяти таку неприступну фортецю, як Туров, надихнула деревлян. Вони були племенем нападникiв, у походах дiставали чимало: здобич, багатство, славу, честь. А де вони бiльше збагатяться, нiж тут, захопивши Туров, що iх може уславити ще бiльше? Узяти таке укрiплення… Ех! А той, хто запропонував це, вочевидь, не простий. Вiн убив Турячого Мала, але знае iхнi звичаi, i цим прихиляе iх до себе. До того ж,
Страница 45
не дурень, розумiе, чим йому обернеться невдача з узяттям града. Але запевняе, що Туров ляже. Ось тодi вже!.. У деревлян чесалися руки, горiли очi.Торiр готував iх до нападу два днi. І весь цей час вiдчував за спиною недовiрливi, злiснi погляди. Але його досвiд, його воля все ж приборкували деревлян. Вони зрозумiли, що вiн сильнiший, хитрiший за них. І, немов дике стадо, визнали нового ватажка.
Однак Торiр не хотiв ризикувати i набрав собi охорону. Насамперед наблизив до себе воiна в рисячiй подобi. Той так i звався – Рись. У деревлян було заведено давати собi iмена диких тварин, бо вважалося, що так вони набувають iхньоi сили i спритностi. Торiр вибрав Рися тому, що той першим визнав його. І не через те, що був особливо вiруючим, просто виявився кмiтливiшим за iнших, зрозумiв, що чужинець не з простих, силу його вiдчув. Рись був честолюбним – iз простих воiнiв, вiн не мав вельможноi рiднi, тому вище десятника пiднятися не змiг би. А от при новому сильному ватажковi – хто знае. І новий «Мал» одразу вiдзначив його, доручивши пiдiбрати загiн для своеi охорони. Рись упорався iз завданням чудово, зi знанням досвiдченого воiна. Вiн же й розповiв Торiру про деревлянськi справи.
– Колишнiй Турячий Мал був улюбленцем головного з деревлянських князiв-старiйшин Мала Старого. Той навiть збирався передати синовi свое верховенство в родах. Але ти убив його, i, якщо хоч на мить оступишся, знайдеться чимало таких, хто захоче вислужитися перед Старим Малом i покласти до його нiг голову вбивцi коханого сина.
– А ти?
– Я? Я з тобою. Адже я першим тебе визнав, тож Старому Малу неодмiнно про це повiдомлять. Отож, якщо вiзьмемо Туров, я до Мутьяна пiду. Вiн також син Старого Мала, але нелюбий син, свавiльний. Вiн давно вийшов з-пiд батькiвськоi влади, навiть свiй град вибудував, Іскоростенем[71 - Нинi – м. Коростень Житомирськоi областi. (Прим. пер.)] назвав. І Старий Мал змушений був визнати силу непокiрного Мутьяна. А тепер возвеличить i поготiв, адже Мутьян останнiй з його синiв залишився. Багато iх було у Старого, та всi вже вiдiйшли у свiтлий Вирiй, занадто завзятi були. А Мутьян – той ще пройдисвiт. Хитрий i владний. Дружину собi зiбрав таку, що, мабуть, у жодного деревлянського князя-старiйшини такоi немае.
Торiр роздумував. Як би усе це не називалося у деревлян, вiн визначив це ромейським словом «полiтика». Сказав Рисевi:
– Вiдведеш i мене до Мутьяна. Я ж йому владу над Туровим передам, над дреговичами.
Рись дивився збентежено. Як це – владу над дреговичами? Та ж вони чужинцi. Торiр пояснив: якщо вони вiзьмуть Туров, владi киян у цьому краю настане кiнець. І вiдтепер дреговичi почнуть сплачувати данину деревлянам. Без воен i набiгiв, просто щоб iх не били, вiдкуплятимуться миром. І возвеличиться Мутьян, узявши iх пiд свою руку.
– Як же возвеличиться? – не розумiв Рись. Навiть жовна випнулися вiд напруги на худому щетинистому обличчi. – Як вiн возвеличиться, якщо завзятiсть свою i силу не покаже? Нi, чужинцю, чогось ти не розумiеш. Ми ж не пожадливi кияни, яким тiльки данину подавай. Та й не за багатство шанують i бояться деревлян – за вiдвагу, за вмiння зброею отримати свое. Тому нiхто i не наважуеться воювати з нами. А зачепи нас – тодi вже ми себе покажемо! Свого не вiддамо, а чужого вiзьмемо, скiльки потрiбно. Ось це ми i називаемо величчю.
Торiр не наполягав. Цi варвари рано чи пiзно самi все зрозумiють. Йому ж зараз про iнше дбати потрiбно – про те, як навчити цю дику орду брати укрiпленi фортецi.
Тому, хто ходив iз ромеями на кам’янi укрiплення, хто брав з арабами цитаделi кастильцiв, а з кастильцями – твердинi арабiв, заволодiти дерев’яним гостроколом на валу не здавалося аж надто важкою справою. І варяг навчав деревлян, як за сигналом починати наступ, як вiдволiкати сили обложених, доки самi закидатимуть на огорожу кодоли[72 - Кодоли – цупке й тривке мотуззя, застарiлий вiдповiдник канатiв. (Прим. ред.)] з гаками, або як пускати стрiли iз запаленим клоччям у внутрiшнi двори, спричиняючи пожежу i панiку. Поки що деревляни були натхненнi, хоча й неорганiзованi, неслухнянi. Торiр бачив, що вони будь-якоi митi готовi йти в наступ, не страшачись смертi, бажаючи слави – вiдвагу показати, як вони це називали. Проте варто було Торiру завести мову зi своiм гривасто-рогатим воiнством про те, що вiдвага – це не лише божевiльна хоробрiсть, а й тактика, i вмiння усе розрахувати, як деревляни одразу хмурилися, починали ремствувати. Мовляв, що це за Мал, який не рветься у бiй, а все мудруе? Торiр iх тут-таки присаджував. Ідiть, мовляв, самi, а я подивлюся. А що, багато ви городiв узяли? І деревляни замовкали. Не розумом, так чуттям розумiли: ох i не простий чужинець, що прийшов до них, ковтнувши кровi Турячого Мала.
Торiр ходив серед них у незручнiй турячiй накидцi, давав накази, гарчав своiм грубим риком, сам став яко звiр. Подобою ж – деревлянин, обличчя розмальоване, очi геть бiлi од лютi та напруги. Тiльки коли сiдав на Малагу та об’iжджав град, щось схоже на захоплення з’являлося у пог
Страница 46
ядах деревлян. Коней цi дикуни шанували як священних тварин, у своiх лiсах бачили iх мало – лише найродовитiшi могли собi дозволити мати комоня. А тут такий огир… Та й як тримаеться на ньому iхнiй ватажок – немов единим тiлом з конем стае. Ех!Але по коню впiзнали Торiра волхви з капища. Надвечiр назавтра навiть наважилися вийти, пiдiйшли ближче. Деревляни iх не зачепили: вбивати перунникiв навiть у них вважалося святотатством. Волхви ж, вiдкликавши Торiра, погрожували проклясти, вважаючи, що саме вiн i навiв деревлян. Мусив схилитися перед ними, iсти землю, доводячи свою непричетнiсть до набiгу. Нi, вiн аж нiяк не ворог дреговичам. Його зло торкнеться тiльки киян, що сховалися в дитинцi.
– Я сказав уже: менi лиш владу Аскольда з Диром знищити потрiбно.
Волхви зиркали один на одного, скрушно хитали головами, перебирали амулети.
– Бачимо велику силу в тобi, чужинцю. Проте ii недостатньо, аби приборкати деревлян, коли вони захочуть убивати. Але послухай: скоеного не повернеш, ти вже розохотив зайд, i вони спалять Туров. Про це i вогонь гуде, i вiтер несе звiстку, i вода плеще. Це воля богiв, не твоя. Але присягнися в одному: ти назавжди покинеш нашу землю.
І Торiр зробив останню спробу:
– Якщо я врятую дреговичiв, що сховалися в градi, чи послухаете мене? Чи залишитеся вiльним племенем, не будете оглядатися на Киiв i полянських князiв-варягiв?
Волхви перезирнулися, i щось промайнуло в iхнiх очах. Старi вже були, пам’ятали вiльний час, коли дреговичi нiкому не пiдкорялися.
– Ти спершу переможи, – тiльки й мовили перунники i пiшли, не оглядаючись.
Увечерi Торiр, сидячи верхи на Малазi, розмовляв зi своiм воiнством.
– Завтра вiзьмемо дитинець Турова. І його комори, i клiтi, i казна його – усе ваше. Дружинники полянськi теж вашi. Хочете – вбивайте, хочете – берiть у полон, якщо кому потiшно, щоб його нужник чистив витязь iз Дировоi дружини.
Деревляни дружно зареготали. Може, тепер не лише про смертовбивство думатимуть. Вiн же провадив далi: про те, що не буде iм великоi честi, якщо порiшать беззахисних дреговичiв у градi. Деревляни одразу принишкли, а Торiр вiдчув застережливий погляд Рися. Але наполягав на своему. Покликав на милосердя деревлян, якщо iм вiдоме таке слово.
Проте деревляни заремствували, дехто навiть вигукнув гнiвно:
– Пощо нам дрегву жалiти? Гидота вони болотна, жаб iдять.
– То навiщо ж iхньою поганою кров’ю бруднити благородний булат? Чи не лiпше, якщо вони данину платитимуть доброхiть?
Не вийшло. Як i Рись, вони не бачили в цьому глузду.
– Пощо нам дань од дрегви? Нас данню нiхто не обкладав, тож i нам чужого не треба. Свое ж вiзьмемо й так.
Торiр бiльше не переконував. Можливо, потiм, коли вони втомляться пiсля бою, вiн знову спробуе заступитися за дреговичiв. А Рисевi сказав:
– Ти у бiй не надто рвися, тримайся ближче до мене. Можливо, у тому для тебе i не велика слава, але зваж: почестi й перемога залишаються тому, хто вцiлiти зумiе.
Рись подивився з розумiнням. Невже щось починае тямити дикий деревлянин? Але цей худий i рухливий воiн з поцяткованими, немов шкаралупа курiпчиних яець, очима, справдi був доволi тямущий. І Рись йому ще стане у пригодi.
Штурм дитинця почався на свiтанку. Але дружинники у градi показали себе, встигли пiдготуватися до нападу. О, як же вони били деревлян! Посилали з-за гостроколiв хмари стрiл, лили згори окрiп i смолу, метали гострi сулицi. Та деревлян неможливо було зупинити. Ватажок давав гасло до штурму – i вони кидалися вперед, пробиралися пiд стiни, сховавшись пiд зробленими з колод щитками, збивали з пращ i лукiв захисникiв, що мелькали на заборолах. А на единому пологому пiд’iздi до ворiт Турова, яким зазвичай потрапляли у город вози, деревляни розганяли на колесах потужний стiнолом зi збитих разом мiцних стовбурiв. Гатили так, що надворотну вежу аж трусило, вiдкочували назад, знову розганялися i знов били у ворота. А iхнi одноплемiнники тим часом вправно сипали углиб дитинця запаленими стрiлами, намагаючись пiдпалити град iзсередини.
Та все ж тiльки тодi, коли сонце перевалило за полудень, а схили Турова вкрилися, мов битими мухами, тiлами деревлян, вони зумiли розбити ворота й увiрватися досередини. Їхне переможне виття летiло до небес разом iз чорним димом вiд палаючих мiських будiвель.
Тепер i Торiр разом iз Рисем та його загоном поспiшили в дитинець. Торiр мусив устигнути врятувати дреговичiв. Але це вдалося не вiдразу. Сама дрегва вiдчайдушно чинила опiр, билися навiть жiнки й пiдлiтки. Торiр зi своiми людьми ледве зумiв одтiснити iх убiк. Деревляни не одразу це помiтили, розпаленi грабунками, поспiшали винести з палаючих будiвель градськi багатства. А коли схаменулися, дрегву вже захистили волхви, яких Торiр викликав iз капища. Стояли у своему довгому бiлому вбраннi, пiднявши над головами паколи з настромленими на них черепами бикiв-турiв.
Якоiсь митi Торiру здалося: те, що вiн замислив, удалося. Та все зiпсував молодий дрегович. Вiн раптом вийшов уперед, поглянув на розмальованого,
Страница 47
к деревлянин, варяга i раптом випалив:– Упiзнав я тебе, виродку. З нами на бенкетi хлiб-сiль iв, а сам деревлян навiв!.. Нехай же Кровник[73 - Кровник – бог вiчноi муки, який очiкуе усiх злочинцiв пiсля смертi.] живцем забере тебе до часу!
І плюнув у бiк Торiра.
Натовп деревлян сколихнувся i завмер. Торiр майже на дотик вiдчував iхнi погляди, вiдчував, як вони чекають, що робитиме ватажок. Сам же дивився на блiдого вiд ненавистi дреговича. Вiн теж упiзнав зухвальця – це був той самий юнак, що побивався за жертовною дiвчиною. Тодi це було безглуздо. Зараз же своею витiвкою вiн звiв майже нанiвець усi зусилля Торiра врятувати дрегву. Торiр помiтив, як звузилося круг нього кiльце деревлян, помiтив стривожений погляд Рися. А цей бiлявий дрегович навiть осмiхаеться. Зате волхви спохмурнiли. До цього трималися з гiднiстю, тепер вiдступили, переглядаючись.
Торiр вiдчув, як скипае гнiвом. А заговорив – голос звучав спокiйно, навiть поблажливо:
– Дурень еси. А з такими дурнями знаеш, як учиняють?
Вiн ступив крок уперед, зробив рiзкий випад i, як учили його ще араби, натиснув пальцями в певнi мiсця на горлi дреговича. Той одразу витрiщив очi, задихнувся, посiрiв. Торiр не став чекати, поки дрегович упаде, схопив за волосся, рiзко нахилив, затиснувши голову хлопця мiж своiми колiнами, i ривком зiрвав iз поваленого ногавицi, оголивши зад. Сам же спокiйно розстiбнув ремiнь на поясi, склав удвiчi i, замахнувшись, iз силою оперiщив бiлi сiдницi дурноголового дреговича. Раз, ще i ще раз.
Ремiнь зi свистом розтинав повiтря, голосно перiщив по тiлу. На заду дреговича спухли багровi смуги. Той рвонувся, заволав. Але варяг тiльки сильнiше стискав його голову колiньми. Ох, i шмагав же вiн його – злий був страшенно.
У натовпi деревлян хтось засмiявся. А за мить надривно реготав увесь натовп. І не чекали подiбного, i сторопiли, i весело усiм стало. Навiть сльози виступили на очах од смiху, витирали iх ще скривавленими руками, розмазуючи по обличчю бойове розмалювання. А Торiр, даючи вихiд величезнiй напрузi, безперестанку поров дурня, що пручався i виривався з усiх сил.
Коли ж нарештi вiдпустив його, хлопець знесилено впав. Але варяг пiдняв його ривком, стусонув у бiк.
– Ходи, дурню! Нехай мамочка дасть тобi кашi й наставить свое дитя на добрий розум.
Тепер i деревляни штовхали хлопця. Кричали крiзь смiх:
– Забирайся, нехай мамочка цицьки тобi дасть!
А Торiра несподiвано охопила млявiсть. Дивився, як волхви ведуть полонених крiзь розвеселiлий натовп деревлян. Останнiй з волхвiв озирнувся на варяга i ледь помiтно кивнув.
Торiр пiшов геть. Вiдчував безмiрну втому. І хотiлося лише одного: побути в тишi, вiдпочити, змити з себе кров.
Пiзнiше його вiдшукав на березi Прип’ятi Рись.
– Ну, ти й далi з нами, чи як?
Рись усе ще був у бойовiй маскувальнiй полудi, вуса його злиплися вiд кровi. Торiр же щойно вийшов iз рiчки, краплi води блищали на м’язах його грудей, стегон, нiг.
– Я тепер поiду вглиб землi вашого племенi. Чи вiзьмешся провести?
Рись замислився. Сiв, заходився розмотувати схрещенi на халявах ремiнцi шкуряних постолiв. Теж вирiшив обмитися.
– Казав же тобi, до Мутьяна пiду, в Іскоростень. Ось туди можу й провести.
Торiр кивнув. А невдовзi зрозумiв, як пощастило йому з цим Рисем. Без нього вiн скоро пропав би в деревлянськiй хащi – у драговину мiг потрапити, напоротися на яку-небудь iз ям-пасток, або прошила б його отруйна стрiла когось iз лiсових сторожiв-доглядникiв. Пости сторожi деревлянськоi траплялися раз за разом, умiли вони охороняти свiй край, з’являлися попереду раптово, немов з-пiд землi, усi в шкурах, прикритi гiллям, обличчя в плямах бруду – iх i помiтити можна було тiльки тодi, коли iз сулицями напереваги виходили на стежку. Навiть пахли не як люди, по-звiриному.
Рись легко спiлкувався з ними мiсцевою говiркою, слова заповiтнi вимовляв. А вечорами бiля багаття Торiр пояснював йому:
– Менi би пристати до капища, де Перуна шанують. Там би мене прийняли.
Рись перевертав над вогнем убитого дорогою зайця, вiдмахувався вiд диму.
– Ти, чужинцю, на наших служителiв не надто розраховуй. Прийняти тебе вони, може, й приймуть, але без певного знаку вiд князiв-старшин не допомагатимуть. Волхви, звiсно, люди божi, та тiльки й вони пiд князями живуть.
Так, у деревлян було iнакше, нiж в iнших племенах. І виходило, що Торiру не обiйтися без опiки мiсцевих правителiв. Скажiмо, того ж Мутьяна.
– А який знак менi дасть Мутьян для зустрiчi з перунниками?
– Який? Напевно, вiнець царський.
Торiр не зрозумiв, i Рись почав пояснювати: якось Мутьян пограбував на Днiпрi лодiю, що сiла на мiлину, i серед здобичi дiсталася йому корона краси надзвичайноi, царгородськоi роботи, не iнакше. І в землi деревлянськiй Мутьян здобув собi славу володаря такоi краси. Тож якщо сподобаеться йому чужинець прийшлий, можливо, вiн дасть йому показати волхвам свое добро.
До града деревлянського Іскоростеня вони дiсталися тiльки четвертого дня. Мутьян виявився здоровенни
Страница 48
чолов’ягою з довгим густим волоссям i рiзким звiриним запахом. Прийняв вiн Торiра у просторiй, вистеленiй хутрами, землянцi. На вiдкритих волохатих грудях Мутьяна висiв величезний медальйон, на могутнiх раменах – накидка зi шкури свiтлого вовка, на головi – вiнець iз коштовними каменями, фiнiфтю та перлами скатними. Така розкiш здавалася надмiрною, погано пасувала до його варварського вигляду. А очi Мутьян мав маленькi, хитрi й розумнi.– То це ти, витязю, душу мого братика Турячого Мала в себе взяв? Що ж, я завжди радий з родичем чашу-братчину осушити.
І всмiхнувся хитро.
Торiр гадав, що вiн давно навчився пити не хмелiючи. Та не з Мутьяном було йому змагатися. До кiнця учти сам не пам’ятав, що набазiкав князьковi. А зранку прокинувся одразу з трьома дебелими баберами – наложницями Мутьяновими, яких той прислав ублажати гостя.
Пiзнiше, коли Рись вилив йому на голову кiлька вiдер холодноi води, Торiр розпитав, що саме вiн встиг наговорити Мутьяну? Виявилося, що пообiцяв господаревi Іскоростеня допомогти захопити на Днiпрi караван суден новгородських, якi невдовзi мали вирушати зi Смоленська на пiвдень. Але новгородцi були союзниками Торiра, вони належали тим, хто йому справу доручив. Одначе тепер слово Мутьяну вже було дане. Та й вiнець позичити для перунникiв Мутьян пообiцяв, якщо допоможе варяг.
Торiр вiдфиркувався, струшуючи воду, що лилася на голову. Потiм зiрвав жмут трави, почав обтиратися. Помiтив, як поглядае на нього Рись.
– Кажи.
Рись задумливо потер густу щетину на щоцi.
– Не вiдпустить тебе Мутьян. Потрiбен ти йому. Аби пiдучив, i як городи брати, i як лодii топити.
Торiр же подумав, що зараз Рись зраджував свого вождя, даючи зрозумiти, що для нього чужинець ближчий за власного князя. Наворопнику був потрiбен серед деревлян такий ось надiйний чоловiк. І не потрiбен хитрий Мутьян.
– А ти, Рисе? Чи хотiв би сам князем деревлянським стати?
На Рисевi зараз не було бойовоi полуди, i здавалося, що по його обличчю геть усе можна було прочитати. Але ж нi. Тiльки завмер на мить, повiки опустив. А коли поглянув – його крапчастi очi палали вогнем.
– Я ж бо завжди пiд кимось ходив. Тепер же виходить, ти позвизд[74 - Позвизд – у слов’янськiй мiфологii старший вiтер, вважаеться богом бурi, тут вжито у значеннi «вiтер змiн».] у моiй долi. Тебе менi боги послали, пам’ятаючи треби моi багатi.
«Ач як його занесло», – тiльки й подумав Торiр. Поспiшив отямити Рися:
– Я тiльки спитав. А там побачимо, як вийде. Поки що постарайся звести мене з волхвами. Допоможеш менi – i я тобi допоможу.
Мутьян страшенно докучав Торiру. Та все вiнець ромейський небаченоi коштовностi перед ним вертiв, немов жiнку яку цяцькою спокушав.
– Послужи менi, чужинцю прийшлий, я ж нiкому тебе кривдити не дозволю, добром мене згадаеш.
Але Торiр пам’ятав, про що казав йому Рись. І увесь час помiчав, що за ним назирають. Але навiть у доглядникiв Мутьянових не виникло пiдозри, коли чужинець, що назвався Малом, почав навiдуватися до Перунового капища. Що ж, Перуновi кожен, хто меча носить, уклонитися поспiшае. А якщо усамiтнюеться з волхвами, то це звичайна рiч. Волхви сказане iм оберiгають: то лише для богiв вiсть.
Торiр же взяв на себе неабияке завдання – умовити деревлянських служителiв Перуна пiднятися над волею князiв-старшин. У деревлян про таке нечувано було, проте i приемно, принадно. Інша рiч, що Мутьяна i батька його, Старого Мала, служителi побоювалися. Тому й вiдповiдали так: ти з Мутьяном справся, а за нами дiло не стане, на князювання наречемо того, кого пораiш. Навiть клятву дали посланцевi перед невгасимим вогнем Перуна, а це вже серйозно.
У лiсову хащу до Мутьяна дiйшла звiстка про те, що лодii новгородськi от-от на пiдходi. Деревляни враз пожвавiшали, заходилися виконувати необхiднi перед набiгом обряди, готувати зброю, розмалювалися по-бойовому. У належну годину рушили до Днiпра.
Торiр заздалегiдь набачив мiсце, де лiпше напасти. Лiсистi береги тут вузько стискували течiю Днiпра, у прибережних очеретах можна було заховати не один десяток рухливих човнiв-довбанок. Торiр велiв усiм зайняти мiсця, зачаiтися i чекати сигналу.
Сам розмальований, як деревлянин, вiн схилився до Мутьяна, що сидiв обiч.
– Як подам сигнал, так першим, князю, виступай. Вiдвагу свою покажи. Я ж iз запасними силами прибуду, тiльки-но пiдмога тобi знадобиться.
І подумалося: може, яка заблукала стрiла i позбавить вiд неугодного?
Але Мутьян не довiряв, чи що? Тiльки блимнув сердито з-пiд вовчоi морди, насунутоi на лоба.
– Про вiдвагу мою воiни i так вiдають. А ось ти… Як вирушиш, тут одразу i я за тобою.
Караван новгородських суден з’явився, як i чекали, коли заходило сонце. Пливли за течiею три крутобокi лодii на веслах, iз вишитим на вiтрилах священним свiтилом, на високих носах-штевенях морди вищирених чудовиськ вирiзано. Ряди весел злагоджено здiймалися й увiходили у воду. Швидко пливли лодii, прагнучи якнайскорiше проминути невiдомi ворожi береги. Охороняли iх, як донесли, найма
Страница 49
цi-варяги. З берегiв iх упiзнавали по поставi, по шоломах рогатих, по мiцних круглих щитах. Деревляни варягiв побоювалися. Знали iх умiння в бою, та ще й на водах. Мутьян же свого чужинця як запоруку перемоги виставляв. Мовляв, один сiверянин знае, як iнших побити.Торiр, ледь розсунувши очерети, дивився, чекаючи, коли перша лодiя досягне мiсця, де деревляни перегородили рiчку корчами та буреломом. На першiй лодii, напевно, досвiдченi стерничi, помiтять по бурунах перешкоду пiд водою, уповiльнять хiд. Ось тодi…
Йому не хотiлося цього «ось тодi». Пiдсвiдомо бажав, щоб вiдбилися союзники-новгородцi. Проте в очах деревлян, в очах Мутьяна це буде визнанням його, Торiра, слабкостi. Що ж, доведеться постаратися. Як вчить мiсцеве прислiв’я, коли взявся за гуж…
Торiр помiтив, що на першiй лодii головним був ставний бородатий купець у високiй кунячiй шапцi. Походжав уздовж бортiв поважно, щось наказував охоронi. Інодi зупинявся на кормi, де пiд напнутим сукном лежали пакунки з крамом, а часом пiдходив до щогли, бiля основи якоi було напнуто невеличке шатро. Ураз запона шатра вiдкинулася, i з’явилася дiвиця. Вийшла, стала бiля купця.
Торiр навiть очi протер, нiби не вiрячи собi. А вона виникла перед ним як видиво – висока, зграбна, довга чорна коса на груди перекинута, чоло перев’язане строкатою тасьмою. Купець пильно про неi дбае, це помiтно, пiд руку намагаеться узяти. Вона ж нiби й не дивиться на нього. Манера триматися усе та сама, князiвська, голову тримае майже з ромейською гiднiстю.
Коли Торiр зрозумiв, що перед ним Карина, першим його почуттям була несподiвана заслiплююча радiсть. Це ж треба, i не згадував майже, а як побачив – душа заспiвала. Але радiсть ущухла, подолана страхом. Адже вiн сам навчав деревлян, як напасти, як лодiю брати, пощади не знаючи нi для кого. Он як зиркають люто, не стримати, не зупинити iх тепер. Тож як попадеться iм Карина… І чого, питаеться, не сидiлось iй пiд тихим дахом знахарки? А тепер…
Вiн пробрався крiзь заростi туди, де ховався в човнi за осокою Мутьян.
– Зараз сам поведу воiв. Своiх же попередь, щоб дiвку з чорною косою не чiпали. Моя вона.
Мутьян глянув глузливо. Бач, як заметушився чужинець. Не огинаеться бiльше, не ухиляеться вiд нападу. А щоб дiвку чорнокосу приберегти… Чи сам не розумiе, що, коли б Мутьян i вiддав такий наказ, про нього дiзнаються лише тi, хто на цьому березi. А як бути з тими, хто в засiдцi на тому боцi зачаiвся?
Торiр був напружений. Помiтив, як ощирився Мутьян, очiкуючи сигналу. Вуста в густiй бородi кривилися в недобру посмiшку.
Із заростей було видно, як стерничий на першiй лодii помiтив бурелом, що перегороджував течiю, подав знак, i лодiя уповiльнила хiд, ряди весел опустилися, гальмуючи рух.
– Слушний момент, князю, – мовив Торiр. – Не упусти нагоду.
Мутьян негайно, склавши особливим способом долонi бiля рота, прокричав диким пугачем, подаючи сигнал.
І зараз же вузькi довбанки нестримно рвонули вiд обох берегiв навперейми каравану. Пливли поки тихо, не витрачаючи сил на виття, зберiгаючи iх для веслування.
На лодii iх помiтили. Охоронцi враз згрупувалися, сипонули стрiлами.
Торiр, котрий теж був на одному з човнiв, майже не звернув уваги, як поряд упав у воду деревлянин, пройнятий стрiлою наскрiзь. Але тепер i з довбанок пускали стрiли, розкручували над головами пращi. А iз заводей з’являлися усе новi човни, оточуючи караван. Ось полетiли, димлячи, палаючi каганцi. На першiй лодii закричали, заходилися гасити пожежу. Весла тепер кiлька разiв змахнули назад, але прибрати на лодii вiтрило не встигли, i потужний корабель, пiдхоплений вiтром i течiею, усе ще сунув назустрiч нападникам, доки не напоровся на затор, здригнувся усiм корпусом i спинився.
Ось тепер деревляни вже завили. Кидали на борти мотузки з гаками, стрибали на весла, дерлися, не зважаючи на смертоноснi стрiли, що свистiли в повiтрi. В iнших двох лодiях, що не встигли потрапити в пастку, посилено налягали на весла з одного борту, намагаючись розвернутися. Але останне судно спалахнуло, почулися накази гасити полум’я. Корабель став упоперек рiчки, загороджуючи шлях до вiдступу.
Торiр поки не поспiшав кидатися на перший корабель. Помiтив, що Карина встигла сховатися в шатрi. Попри шалений тиск деревлян, охоронцi-варяги зумiли вiдбити перший напад. Торiр чекав, коли деревляни все ж видеруться на борти. Цi першi майже завжди смертники. А Торiр мусив уцiлiти. Вiн чекав на свiй час. Помiтив, як купець у високiй шапцi рiшуче завмер бiля шатра, стоiть, прикриваючись щитом, меч напоготовi – охороняе чорнокосу. І несподiвано Торiр розсердився на нього. Ще сам не усвiдомлюючи того, нараз вiдчув, що ревнуе.
– Цього в шапцi сам вiзьму! – гаркнув вiн гучно.
Побачив, що час приспiв, деревляни вже рубалися на лодii. Пора! І сам завив, заголосив, наслiдуючи крики деревлян.
Майже поруч були довгi весла, вони спускалися у воду пiд вагою сповзаючих мертвих та поранених, що чiплялися за них. Торiр рвонувся, вибiг веслами вгору, як сходами. Меч йо
Страница 50
о застукотiв одразу по трьох клинках.Деревляни лiзли з обох бортiв, лодiя хиталася. Недосвiдченi лiсовi воiни падали вiд самоi качки, тим часом як охоронцi-варяги, вправно балансуючи, рубали направо i налiво. Та деревлян було набагато бiльше. Дерлися з тесаками в зубах, метали ножi, сулицi. Усе ж поки що iх раз за разом вiдкидали.
Торiр потрапив у кiльце добре навчених пiвнiчних вiкiнгiв. Вiн одскочив, притиснувся до борту, вiдбивався. Метнув ножа, пiдставив щит, рубонув по ногах, вiдштовхнув щитом. Рука скоро заболiла, приймаючи удари на щит. Поряд саме вчасно наспiв Мутьян – ревiв, орудуючи величезною гудзувуватою палицею.
Несподiвано спалахнуло вiтрило. Вiкiнги на мить одскочили. Загаявся тiльки купець. Щось кричав про крам, про те, щоб оберiгали його. Торiр устиг цим скористатися, пiдскочив до купця, чиркнув його мечем по горлу так, що голова у волохатiй шапцi почала вiдкидатися, мов кришка короба. Пiдхопивши за поперек усе ще вертикально стояче тiло купця, Торiр з усiеi сили штовхнув його на варягiв. І тут краем ока побачив Карину. Їi намет зайнявся вiд палаючого вiтрила, i дiвчина вискочила надвiр. Бiгла, мов слiпа, просто на Торiра. Вiн миттю спiймав ii за косу, рвонув, перевертаючи, тягнучи за собою, звалився з нею по веслах у воду, мимоволi перекинувши довбанку з деревлянами, що саме нагодилася. Іншi й далi лiзли, дерлися вгору, туди, де над бортом дико ревiв сп’янiлий вiд бойового шалу Мутьян.
Торiр не вiдпускав Карину. Вона, не впiзнаючи, вiдбивалася в мiсивi тiл, заважаючи йому плисти. Торiр пiрнув з нею пiд воду, виринув. Щоб хоч якось утихомирити, оглушив дiвчину ударом рукiв’я по головi. Знову пiшов пiд воду, випiрнув. На мить завовтузився, ховаючи меч, вiдпустив Карину, i вона одразу ж безсило пiрнула пiд воду. Вiн злякався, пiдхопив ii упоперек тулуба, загрiбав воду однiею рукою, другою, утримуючи обличчя Карини на поверхнi, вiдштовхував плаваючi мертвi тiла i поранених, що судомно хапалися за них. Тiльки б дiстатися до берега, до мiлководдя. Йому зараз байдуже було до деревлян, до iх князя, до палаючих кораблiв новгородцiв. Це не його вiйна, вiн хотiв вийти з неi. Хотiв виплисти, попри течiю, порiзи i рани, важку кольчугу i ломоту в усьому тiлi.
Нарештi течiя пiдхопила його i понесла за собою. Торiр плив, гребучи до берега. Пiд корчами на мiлководдi вiдчув ногами мулке дно. Збиваючи воду, тягнучи безсиле тiло Карини, вибрався на берег. Сiв, одсапуючись. За низько нависаючими деревами вiн не бачив битву на водi, чув лише брязкiт залiза, вигуки, чийсь одчайдушний крик – заклик рятувати Мутьяна. Торiр зараз i не думав про те, чи врятують того, чи згорять судна, чи вiдiб’ються його спiввiтчизники-варяги вiд деревлян.
Вiн повiльно схилився над бездиханною Кариною. Плескав по щоках, повторював ii iм’я. Вона нарештi слабко застогнала, розплющила очi, знову заплющила в напiвнестямi. Потiм зiтхнула i перевернулася на бiк. І ще неусвiдомлено, якось по-дитячому безпорадно припала до варяга. Торiр завмер, обiймаючи ii, пiдтримуючи. Сам не помiтив, як запосмiхався.
Роздiл 5
Карина розрiзняла дзвiнкi дiвочi голоси, що виводили пiсню:
Ой, ти, бiлая нитко,
На сонячне свiтло ясне…
Каринi здавалося, що вона у себе в селищi, де подiбно наспiвували жiнки, коли вибiлювали полотно. А ще вона вловила запах юшечки, рибний, пряний. Карина завжди любила рибу – сором сказати – навiть дужче, анiж хлiби-короваi. Усi слов’яни шанують хлiб, вважаючи його головним з усього, що дае Мати-Земля. А от вона вiддавала перевагу тому, що дае водяний хазяiн. Якось зiзналася в тому Збудовi, та вiн не розсердився, мовив лише, щоб дари водянику робила, добре слово йому говорила. Інакше водяник зрозумiе, що дiвцi усе його любо, може й до себе заманити. Жартома чи серйозно мовив це, та тiльки вiдтодi Карина остерiгалася темноi води… І як захлюпнула ii вода, коли тягнув ii в рiчку деревлянин невiдомий, коли топив у холоднiй чорнiй каламутi…
Вона застогнала, враз усе згадавши, розплющила очi. Не маренням це було – явою страшною. А схаменулася – мов i не було нiчого. Лежала вона на бараницi пiд кущем, накрита чужим плащем. Та все ж було, було те: i наглий напад, i вогонь, i вишкiрений рот ворога пiд машкарою шолома, i каламуть холодноi води, куди тягнула ii жорстока рука.
Конец ознакомительного фрагмента.
notes
Примiтки
1
Заборола – захищенi галереi на фортечнiй стiнi. (Тут i далi прим. авт., якщо не зазначено iнше.)
2
Вiдомi iмена трьох князiв-засновникiв Киева – Кий, Щек, Хорив. Авторка взяла на себе смiливiсть зробити цi iмена династичними в роду киiвських князiв. Так, чоловiк однiеi з героiнь роману, князь Хорив, не е тим легендарним засновником, про котрого оповiдае «Повiсть минулих лiт», а просто зображений як один з його нащадкiв.
3
Хель – у скандинавiв володарка потойбiчного свiту, крижаного пекла Хельгейму (названого за iменем цiеi великаншi), хтонiчне чудовисько iз гниючими ногами.
4
Пiсня списiв – битва
Страница 51
Такi поетичнi метафори, що мають назву кенiнги, часто вживалися в мовi скандинавiв.5
Ярл – (букв. шляхетний) скандинавський вельможа, за станом рiвний бояриновi у слов’янських племен.
6
Велес – язичницький бог давнiх слов’ян, покровитель скотарства, торгiвлi та подорожей.
7
Валькiрiя – небесна дiва, посланниця богiв, що переносить душi воiнiв-героiв; Бiврьост – райдужний мiст до скандинавського раю – Валгалли.
8
Кати – важкi обрубки колод, що iх спускають на ворога зi стiн пiд час облоги.
9
Глуздир – нерозумна дитина (насмiшк.).
10
Свейське – старошведське (вiд свеi – старошведи, Свеонiя – Швецiя).
11
Мiклегард – так вiкiнги називали столицю Вiзантii Константинополь, у слов’ян – Царгород.
12
Поляни – слов’янське плем’я, що жило на берегах Днiпра та в пониззях Десни.
13
Гридниця – просторе примiщення для бенкетiв та зiбрань дружини.
14
Омела золота – дуже гарна жiнка, вродливиця (кенiнг).
15
Перун – верховний бог-громовержець, покровитель воiнiв у слов’янському язичницькому пантеонi.
16
Наворопник – розвiдник-дозорець i нападник у давнiх слов’ян, тут i далi у значеннi «шпигун».
17
Березозол – березень у давньоруському календарi, який ще в народi називають березолем. (Прим. пер.)
18
Терпеi – одне з найбiльших слов’янських племен на землях спiльноти радимичiв.
19
Коров’яча Смерть – злий дух, що викликае падiж худоби.
20
Меншиця – за часiв багатоженства молодша дружина.
21
Вуй, вуйко – дядько по матерi.
22
Дирхеми – арабськi срiбнi монети; за часiв, коли слов’яни не карбували свою монету, дирхеми використовували i як грошi, i як прикраси.
23
Кичка, волосник або очiпок – старовинний головний убiр замiжнiх жiнок, рiзний у рiзних племен.
24
Тобто вагiтних.
25
Кам’янка – невелика, викладена з камiння пiч.
26
Кметi – кiннi воiни, дружинники князя.
27
Леля – богиня весни, символ чистого кохання, юностi.
28
Давнi слов’янськi племена.
29
Нарочитий – шанований, обраний, вельможний.
30
Поньова – слов’янська спiдниця особливого крою, якою жiнки обгортали стан.
31
Емальованими. (Прим. пер.)
32
Бiла – злий дух, передвiсник скороi смертi.
33
Линтвар – верхнiй одяг, зроблений iз баранячоi шкiри. (Прим. пер.)
34
Верхогризка – морова язва, чума.
35
Находники – зайшлi люди, що здiйснюють набiги; грабiжники.
36
Корзно – елiтна мантiя-накидка з найдорожчих iмпортних паволок, на вiдмiну вiд порiвняно бiльш «приземлених» мятiля, луди, волопа, гунi та iн. Корзно, як i подiбнi мантii, застiбалося на правому плечi, лишаючи праву руку вiдносно вiльною, по канту часто оторочувалося золотом або хутром. У джерелах корзно згадуеться тiльки як князiвська вiдзнака (можливо, на знак надiленостi небесною харизмою-благодаттю), хоча припускаеться, що й шанованi спiвцi як натхненнi богами гiпотетично могли одержувати корзно як князiвський дар – нагороду на знак визнання iхнiх заслуг. (Прим. ред.)
37
Вирiй, Ирiй – слов’янський рай, де пануе вiчна весна.
38
Намiтка – скручений поверх очiпка на головi й довкола шиi шмат полотняноi тканини у замiжнiх i лiтнiх жiнок. (Прим. ред.)
39
Морена – злий дух, смерть.
40
Уд – бог хтивостi i плотських бажань.
41
Ряд – заст. договiр, угода.
42
Весь, полочани, чудини – назви угро-фiнських i слов’янських племен, що мешкали на пiвночi.
43
Бога Велеса часто зображували у виглядi змiя.
44
Шад – одна з кiлькох назв вiйськово-адмiнiстративного заступника хозарського кагана в арабських джерелах. (Прим. ред.)
45
Семиряга – груба, домоткана, нефарбована тканина.
46
Ромеi – мешканцi Схiдноi Римськоi iмперii, чия столиця Константинопiль образно i офiцiйно звалася Другим Римом. Звичнi у наш час назви «Вiзантiя», «вiзантiйцi», виникли пiзнiше серед критично налаштованих до схiднохристиянськоi iмперii римо-католикiв. (Прим. ред.)
47
Серкланд (iсланд. «земля сарацинiв») – тут бiльша частина Іспанii, яка у ІХ ст. належала арабам.
48
Дiва Лебедина – мiфiчна iстота надзвичайноi краси i спокусливостi. Уособлення весняних дощiв, згодом донька «Морського царя».
49
Бесаги (або бисаги) – двi перев’язанi торби, перекинутi через плече або круп коня. (Прим. ред.)
50
Копись – колись мiстечко верхньоi течii Днiпра, а нинi селище Вiтебськоi областi Бiлорусi. (Прим. ред.)
51
Умбон – скрiплюючий центр щита металевий виступ. (Прим ред.)
52
Бармиця – елемент шолома у виглядi оплiччя, завiси або сiтки, що крiпився з нижнього краю i захищав шию, скронi та плечi.
53
Воi – пр
Страница 52
стi ратники у дружинi князя.54
Хорти – мисливськi пси, що утримувалися i застосовувалися зграею. (Прим. ред.)
55
Бране полотно – ткане з мережками полотно з рельефним вiзерунком у тон тканини або кольоровим.
56
Ферязь – старовинна жiноча сукня, що застiбалася вiд горла до подолу на безлiч гудзикiв.
57
Сулож – за часiв багатоженства на Русi головна законна дружина.
58
Тивун – господарський управитель князя.
59
Уний – молодший дружинник.
60
Гривна – золота або срiбна нашийна прикраса; також вважалася i грошовою одиницею на Русi у «безмонетний перiод».
61
Насад – великий човен з високими нашивними бортами, «насадами». (Прим. пер.)
62
Одрина – спальний покiй.
63
Борлак – кадик. (Прим. ред.)
64
Опашень – старовинний просторий довгополий каптан iз короткими широкими рукавами.
65
Сулиця – короткий метальний спис, дротик.
66
Доля – персонiфiкацiя щастя, удачi у слов’янськiй мiфологii.
67
Чорнобог – один з темних богiв у давнiх слов’ян.
68
Куна – хутро куницi, грошова одиниця в Киiвськiй Русi.
69
Мiсто Киiвськоi землi на правому березi р. Прип’ять, нинi – м. Туров на Гомельщинi (Бiлорусь). (Прим. пер.)
70
Дитинець – укрiплений центр давньоруського мiста.
71
Нинi – м. Коростень Житомирськоi областi. (Прим. пер.)
72
Кодоли – цупке й тривке мотуззя, застарiлий вiдповiдник канатiв. (Прим. ред.)
73
Кровник – бог вiчноi муки, який очiкуе усiх злочинцiв пiсля смертi.
74
Позвизд – у слов’янськiй мiфологii старший вiтер, вважаеться богом бурi, тут вжито у значеннi «вiтер змiн».
