Страница 1

Черлене вино. Манускрипт з вулицi Руськоi (збiрник)
Роман Іваничук


Історiя Украiни в романах
У романi «Черлене вино» вiдтворено подii ХV столiття: героiчна оборона Олеського замку, маленького острiвка народноi волi, що кинув виклик можновладнiй шляхтi. «Манускрипт з вулицi Руськоi» воскрешае перед читачем Львiв кiнця ХVІ – початку ХVІІ столiття, Львiв перiоду перших братських шкiл, в яких зароджувалися iдеi визвольноi вiйни майбутньоi Хмельниччини.





Роман Іваничук

Черлене вино. Манускрипт з вулицi Руськоi (збiрник)





Черлене вино


… Ту кривавого вина не доста; ту пир докончаша храбриi русичi; свати попоiша, а самi полегоша за землю Рускую.

    «Слово о полку Ігоревiм»




Роздiл перший

Скоморохи


– Скоморохи йдуть! Побрiшники! Баiшники!

На трикутному брукованому майданi, що широким краем уперся аж у Стир, а гострим у В'iзну браму Любартового замку, зчинилася веремiя. Ярмарковий ритм умить порушився: обвiшанi шовком та оксамитом литовськi жидове, що з самого досвiтку звихались у натовпi, першi прослизли до оборонного муру, ховаючись iз своiм крамом за вiрменськими ятками; львiвськi вiрмени перестали провадити гендель – застеляли плахтами ляди з шафраном, перцем i заморськими винами; украiннi кметi, покинувши рибу, мед, вiск, бiгли, штовхаючись, удiл майданом, щоб не прогавити оказii, тiльки тверськi торговi люди, мовчазнi й незворушнi, стояли, нiби нiчого й не трапилося, iз сороками з соболиними, бобровими й горностаевими шкурками i зневажливо знизували плечима:

– Невидаль яка! Гусе-е-льники…

Замковi козачки, одвiрнi, служки, кухарi, забувши, по що iх послали пiдстолii та пiдчашi, протискались крiзь натовп луцьких мiщан, котрi виходили на майдан у ярмарковi днi не так задля торгiв, а щоб прочути новини, якi iнколи просочувалися крiзь мури замку; шляхтичi й бояри стримано споглядали видовище збоку; найближче стояли цiкавi до всього волинськi кметi й каланники в смушевих шапках i широкополих кожухах.

Вiд рiчкового причалу, де розмiстилися торговi комори й купецькi гости[1 - Заiжджi двори для купцiв.], наближався строкатий гурт чоловiкiв у червоних, синiх та зелених свитах, з дудами, бубнами, лiрами, гуслями.

Скоморохи зупинилися перед юрбою, що вигнулась пiвколом на майданi. Наперед вийшов довговусий молодий гусляр i, кланяючись у пояс, пробiг очима по обличчях, оцiнюючи перш за все маетнiсть публiки, а ще й вроду жiнок та дiвчат, що хорошiли перед ним у напруженому чеканнi втiхи.

Енергiйним рухом перекинув гуслi з-пiд пахви на живiт, поправив ремiнь на шиi i, подаючи знак своiй братii, вдарив пальцями по струнах:

Гопки, гопки витинають,
Кроком, кроком присiдають,
А Миколка плеще в руки,
Та пiдскакуе до любки,
Боже iх спаси-и-и! —

заспiвав гусляр дрiбушечки для привiтання, а скомороший хлопчик-танцюрист загамселив трiпачка по осклизлому вiд льоду бруку.

– Ой потiшники ви моi! – сплеснула вiд захоплення у долонi дiвчина в бiлому кожушку й гарячiй шалевiй хустинi.

Чорновусий гусляр обпiк дiвчину карим поглядом, мов смолою, пiдморгнув хвацько; дiвчина зарум'янилася, метнулася, щоб стати за чиюсь спину, та натовп, мов стiна, стужавiв позаду – сховатись було нiкуди. Гусляр вигукнув:

– Гей, та не втiкай, голубонько, постiй, крале чорноброва, покажи свое личко, най ся подивлю, чи то калиною, чи кармiном, а чи морозом щоки й губки рум'янила. Милi братове, упадем – не пропадем, шпiльнемо нинi не за дукат угорський, не за гривну кракiвську, не за квартник львiвський та й не за простибi, а за небеснi очi й малиновий усмiх цiеi пишноi чiчки!

Дiвчина пiдвела голову, грайливою усмiшкою зiгнала нiяковiсть з обличчя й мовила задьористо:

– Та й баламут же! Ну то грайте, заплачу!

Дружно вдарили дударi, гупнув бубнiст квачем по лункiй шкурi, i разом притихли; бiля гусляра став лiрник, покрутив корбою, i полилася завоiста, гейби весiльна, аж терпка мелодiя, пересипана, немов морозне повiтря блискiтками iнею, вкрадливим бренчаниям гусельних струн:

А в тiй свiтлицi стоiть Орися,
Убиралася й наряжалася.
До церкви пiшла, як зоря зiйшла,
У церков зайшла i засiяла.
Там пани стояли та й ся питали
Чи ти царiвна, чи королiвна?

Дiвчина слухала, не зводячи погляду з гусляра: вiн спiвав, легко водячи пальцями по струнах, плавно торкаючись iх, i дивно перемiнювався в ii очах з веселуна й балагурника в зацного лицаря. Пiсня змовкла, i дiвчина сказала тихо:

– А я ж таки Орися…

– Ясочко ти моя! – знову став гусляр жартуном. – Чи ти Орися, чи ти Марися, а ми ще тебе й налякаемо, тiльки мамi не жалiйся!

З гурту скоморохiв – де вiн тiльки був захований – вийшов, перевалюючись з боку на бiк, рудий ведмiдь, тягнучи за собою ланцюг. Вiн пiдвiвся на заднi лапи, висолопивши червоного язика.

Вискнули жiнки, крик переполоху покрився реготом, ведмiдь повернув голову до проводиря-циганчука.

– Не балушись на мене, – мовив циган до звiра, – а поклонися чесному панству й похвались, яким розумом Господь тебе нагородив i я

Страница 2

оi науки в паламаря навчився. Ну, Гаврилку клишоногий, покажи, як дiвоньки чепуряться.

Ведмiдь кумедно вклонився, простяг убiк лапу, нiби тримав у нiй люстерко, а другою повiв понад очима i по мордi.

Смiх покотився над майданом, а клишоногий Гаврилко, виконуючи волю господаря, уже танцював, перекривляв суддю, який сидiв за суддiвським столом, лицаря, що йде iз списом у бiй: вставляв палицю пiд пахву i поривався з нею до натовпу; пив пиво з кухля, наслiдував попа, що йде iз заутренi, потiм пiшов у обхiд, простягаючи циганову шапку, в яку посипались пiвгрошi, квартники, динари.

– За яку провину даеш серебро дияволу в жертву, велику згубу душi своiй творячи, а сатанi радiсть? – звiдкись узявся монах-домiнiканець у червоному капелюсi й довгiй бiлiй рясi. Вiн помахував у бiк скоморохiв посохом: – Fistula dulce canit[2 - Сопiлка солодко спiвае (латин.).], коли во славу Божу, – мiшав домiнiканець, мов горох з капустою, слов'янщину з латинню. – Гудця i свiрця обминай з боязнiю, бо то е поганське, а не християнське. Це ж помислив сатана, як вiдвернути паству вiд костьолу, – бiсiв зiбрав, у людей iх поперемiнював, i йдуть вони у зборi великому, i всi б'ють у бубни coram publico![3 - При народi (латин.).] Податтю iх, податтю, многократною!

– Пiп у дзвiн, а дiдько в клепало!

– Сова нiчна!

– Грайте, потiшники!

Посипалися викрики з юрби, та вже померкло веселiе, бо хоч i вiдтiснили дебелi парубки монаха, та прийшов вiн сюди не сам: протиснувся до скоморохiв екзактор, зажадав податку вiд ватажка.

Гусляр змiряв здирцю темним поглядом.

– Платили ми, мосцiпане! У твоi руки й на цьому ж мiсцi давали щорiчну подать у двадцять грошiв, коли нас покликав жондца[4 - Староста (пол).] Луцького замку вiтати королiвськi i княжi кортежi, що перед Рiздвом котилися сюди з Вiльна, Кракова й Мальборка! А чи, може, пам'ять тобi вiдiбрало?

– За хвальнi пiснi ви платили, але й згрiбали вiд ясновельможних жменями. За сатанинськi же, якi блуд сiють i честь дияволу вiддають, окремо i подвiйно дати мусиш, – пiдспiвував екзактор у тон домiнiканцевi, що стояв поруч i теж чекав на мзду.

– Вороння погане, на смалене прилетiли! Та пропадiть ви пропадом! – почувся розгнiваний дiвочий голос.

Та сама красуня, якiй спiвали скоморохи за небеснi очi й усмiх малиновий, розстебнула бiлий кожушок, витягнула з вишитого пацьорками пуляреса, що висiв через шию на червонiй волiчцi, дукат, кинула в простягнуту руку екзакторовi, i подив пiшов по народу: мусила ж ця дiвчина бути багачкою, коли так щедро вiддала монету, за яку в купецькiй ятцi могла собi купити аж десять пар найкращих сап'янцiв.

– Не треба нам милостинi, крале, – побагровiв гусляр i сягнув у кишеню кафтана. – Забери, дiвчино, своi грошi в пана екзактора, ми не жебраки, що онде руки простягають i гостець свiй, i парту, i язви мальованi напоказ у мороз виставили. Ми чесна братiя…

– Лицарська вдача в тебе, гусляре, – вiдказала дiвчина, – але ж не милостиня це, а плата за твою пiсню.

– Спасибi, дiвонько… Тодi скажи, а ми ще заграемо тобi веселоi, звiдки ти i хто така?

– Орися я, мовила вже, а батько мiй – Івашко з Рогатина, господар на замку в Олеську, – дiвчина якусь мить невiдривно дивилася на парубка, а потiм зникла в натовпi.

Майдан вирував. Купцi заспокоiлись – побрiшники цього разу не шнирили помiж ятками – i далi провадили гендель; натовп, що зiбрався на видовище, танув – скоморохи бiльше не грали.

Ватажок-гусляр, забувши про побратимiв, блукав очима по метушливiй юрбi, шукаючи, чи не промайне де гаряча хустина з довгими тороками по бiлому кожушку; зiр його потьмянiв, коли побачив, як дiвчина, оминаючи вузький Глушець, що обминав мур, подалася до боярського стану.

– Івашко з Рогатина… Господар на замку в Олеську… – проказав, гiрко посмiхнувшись. – Вкуси собi палець, Арсене, не вхопиш шилом патоки… Ex, братiе, братiе, порвалось на менi шматiе, як не ймете вiри, подивiться на дiри! – Вiн задер поли зеленого кафтана й повернувся до скоморохiв. Тi ще не ховали iнструментiв, бо гурт не зовсiм розтав, можна було продовжувати веселiе.

– Агов, вую, – похопився Арсен, побачивши неподалiк сухорлявого чоловiка зi шпакуватою короткою бородою i в оксамитовiй ярмулцi, що був схожий на пiлiгрима або дидаскала. – Вую, немолодi вже есьте, то мали б знати, коли той Івашко опинився в Олеську, бо колись старостував там варшавський хорунжий Павло з Родзанова, мазовчин окаянний, який собаками цькував нас вiд замку аж до Гавареччини, де ми в гончарiв напилися й горшки побили.

– А знаю, знаю, – вiдказав чоловiк. – Івашко ласку в Ягайла заслужив ще пiд Грюнвальдом, за що став боярином земельним, королiвським ленником на Рогатинщинi. А потiм до Вiтовта перейшов, i той його старостою Одеського замку поставив. – Чоловiк оглянувся: серед людей, якi ще не розiйшлися, не видно було нi шляхтичiв, нi королiвських рицарiв – стояли тiльки селяни й мiщани. —

Івашко – здольний лицар, i кажуть, вiн серед тих бояр, якi за Свидригайла. Та тiльки…

– А що, а що? – почулос

Страница 3

з гурту. – Свидригайло – князь справедливий, вiн за Галицьку Русь православну…

– Усi за Русь православну, – примружив очi чоловiк. – Усi… Щоб бiльший кусень собi вiдшабатувати. Токмо ми, русини, ще не знаемо, з якого боку пiдступитися до тii Галицькоi Русi…



Туроподiбна В’iзна вежа з подвiйною брамою, гостроверхi Владича i Стирова над пiвденним урвищем поедналися мiж собою товстостiнним муром iз заборолами, заховавши вiд людського й ворожого ока правительське ядро Волинi з готичним червоним палацом великого литовського князя посерединi замкового двору, з собором, резиденцiею луцького епископа, каплицею i сторожовими iзбами.

Мiцну фортецю збудував колись на стрiмкому березi Стиру син Данила Галицького Мстислав. Їi можна взяти хiба що голодом або безводдям.

До замку зусiбiч тулиться багатолюдний Луцьк, вiдгороджений од лядського боку непрохiдними багнами над Стиром i Сапалаiвкою; вийти з нього безмостовою дорогою можна тiльки трактом, що йде вiд Владичоi вежi на Литву.

Великий князь Литво-Русi Вiтовт Кейстутович резидуе в червоному палацi, звiдки веде пiдземний хiд попiд Владичу вежу аж до Гнiдави; до княжих хоромiв сходяться вряди-годи на урочистостi й бенкети европейськi монархи, якi з’iхалися до Луцька на конгрес. А Волинь натужуеться i стогне, а дорогами щодня тягнуться саннi валки з мiхами борошна, з бочками меду, з тушами впольованих у пущах зубрiв, лосiв, i женуть звiдусiль волинськi кметi стада бикiв та баранiв – щоб нагодувати й напоiти iменитих гостей.

Не мiг замок умiстити всiх европейських правителiв з почетами, бо наiхало iх тiеi зими пiд 1430 рiк!

Вiтовт вiдвiв для постоiв найкращi будинки в Луцьку й фiльварки на околицях, одного лише гостя, та й то не надто прошеного, задля остороги поселив у склепiнчастих кiмнатах Стировоi вежi – неспокiйного, бунтiвливого, та нинi потрiбного йому в тяжбi з королем Польщi Ягайлом – свого двоюрiдного брата Свидригайла Ольгердовича, князя чернiгiвського.

Сьогоднi – великий ярмарок на майданi перед В'iзною брамою: на днях конгрес закiнчиться. Нинi ж увечерi велику нараду провадитимуть европейськi правителi в червоному палацi Вiтовта: Свидригайло з самого ранку жде запросин на нараду.

Не кличуть… Вiтовт прислав дари, брат Ягайло – милостивого листа, а самого не просять.

Свидригайло ходить по хоромах, немов звiр у клiтцi, злоба й рiшучiсть нахлинають на нього, i враз, мов спалах блискавки, проймае мозок рiшення:

«У себе скличу свою раду!»

Князевi думи перервав скрип дверей, на порозi став одвiрний:

– Державець Одеського замку боярин Івашко Преслужич-Рогатинський проситься до тебе, князю.

– Клич… Клич! Саме до речi…

До хоромiв увiйшов високий лицар з посивiлою бородою i, поклонившись, мовив:

– Руськi бояри просять тебе, Свидригайле, у свiй стан.

Князь, кремезний i присадкуватий, пiдiйшов до гостя i довго стояв мовчки, придивляючись, – наче зважував, чи варто дiлитися з цим мужем своiми замислами. Боярин теж мовчки ждав. Густе волосся, пов'язане чорною стрiчкою, спадало на плечi, губи зацiпленi, погляд пильно пантрував князя.

– Б'е наш час, Івашку, – врештi вимовив Свидригайло, заповзята рiшучiсть блиснула в очах князя, i злагiднiв погляд боярина. – Чуеш, б'е наш час… Це добре, що ти прийшов, одеський старосто. Я тебе ще не зрiв ув очi, а ти моя головна опора на пiвднi – на Кам'янець мало маю надii. Кажеш, просять мене руськi бояри у свiй стан? Скажи, що йду. А ввечерi ви всi прийдете до мене на бенкет… Але як це так, що я досi тебе не бачив, Преслужичу?

– Спасибi, що хоч iм'я мое запам'ятав…

Понурився боярин Івашко: близько тримае бiля себе Свидригайло князiв Василя Острозького, сина Федора, що то ратоборствуе нинi серед гуситiв, i Олександра Носа, та визволяли Свидригайла з крем'янецькоi тюрми не тiльки вони. Як нинi пам'ятае Івашко… У великий четвер 1418 року зiбралися князi Василь та Олександр у Рогатинi, у дворi Преслужича, i таку кознь задумали: «Свидригайло за нами стояв, то ми визволимо його i князем своiм поставимо». І послали в Крем'янець двох чоловiк, змовившись iз ними: «Предайтеся служити воеводi крем'янецькому. Єгда же ми прийдемо ко граду, ви возвод отогнiть i мiст положiть». І тi приiхали, довiрилися воеводi, а в понедiлок великоднiй Василь, Олександр та Івашко прибули до Крем'янця iз загоном у п'ятсот чоловiк, пройшли по спущеному мосту i серед темноi ночi перебили крем'янецьку залогу…

– Нiч була, коли ми тебе визволяли з крем'янецького острога, – сказав по хвилинi Івашко. – Василь Острозький та Олександр Нiс помчали тодi з тобою до Констанци, я ж повернувся у Рогатин. Ти не забув того, княже, що врятували ми тебе?

– Не забув, – спохмурнiв Свидригайло, i це не пройшло повз уваги Івашка Преслужича. – Скiльки маеш вiйська в Олеську?

– Тисяча. На полi – тисяча. А в замку вона трьох вартуе. Неприступний мiй замок.

– Як довго витримаеш облогу?

– Пiвроку. Але чому ти спохмурнiв, князю?

Вiдповiдi не було, i серед цiеi мовчанки раптом тривога пройняла боярина. Пiвроку… Тисячi к

Страница 4

ролiвських рицарiв на заолеських полях – вiд Пiдлисся до Плiснеська – з таранами, облоговими баштами, кiннi й пiшi, в залiзi i з вогнем, а замок посерединi – мiж порослими лiсом болотами i хребтом Вороняцьких гiр. Пiвроку на червоному полi… А якщо бiльше?

– Чому ти спохмурнiв, князю? – перепитав Івашко Преслужич.

– Думаю…

Та враз забiгали Свидригайловi очi, весело спалахнули, вiн розкотисто засмiявся – щось скомороше, заразливо веселе було в цьому безпричинному смiху, i боярин засмiявся теж.

– Пiвроку, кажеш? – обiрвав смiх Свидригайло. – А нам досить пiвмiсяця!

– Спитати хочу тебе, князю…

– Увечерi спитаеш. Я збираюся до вашого стану.

Засурмили роги бiля В'iзноi брами, литовськi стражники пiдняли вгору алебарди, лучники вибiгли на майдан, вигукуючи:

– Дорогу, дорогу!

Галман знявся за вiрменськими лядами, литовськi жидове, обвiшанi дорогими едвабами та оксамитом, спритно пробралися до проходу, а вiд папертi Покровськоi церкви поповзли жебраки. Немов жуки, мов слимачня, катуляли на сiдницях, перевалювались на милицях, рачкували на руках, сунулись на животах безногi, слiпi, безрукi, кульгавi, з оголеними синiми колiнами, з виставленими обрубками, з вiдкритими гнойовими виразками, лементуючи, скиглячи. Їх, нiби то було гаддя або щури, вiдштовхували ногами лучники, жебраки хапали воiв за халяви чобiт, вiдкочувались i наповзали знову.

– Дорогу! Дорогу!

З навстiж вiдчиненоi брами в супроводi ратникiв стрiмливо вийшов сивовусий лицар у шоломi, увiнчанiм страусовим пiр'ям, у панцирi, покритому наопаш кубраком з лосиноi сирицi, з широким мечем при боцi.

Вiн iшов, понуривши, мов тур, голову, не дивлячись по боках, не звертаючи уваги на зазивнi викрики та просьби купцiв.

– Ялмужни, князю славний православний, наша особо мила, пану Богу приемна! – заскиглили калiки, i лицар, не спиняючись, пожбурив жменю монет у жебрацьке мiсиво, але тут, немов подесятерена луна жалюгiдного скиглiння, донеслося вiд юрби, де стояли скоморохи:

– Слава Свидригайловi! Слава князевi руському i литовському!

Свидригайло зупинився, м'язисте обличчя налилося багрянцем, немов десь глибоко в душi князя скипiла прихована лють, проте роблена усмiшка розпогодила його вид, вiн круто повернув управо, пiдiйшов до гурту.

– Хто есьте, що хвалу менi воздаете? – спитав Свидригайло, обводячи поглядом строкату юрбу в смушевих шапках, клепанях, у сiряках, сердаках, дублених кожухах, у скомороших рiзнобарвних каптанах.

– Вшелякi, князю, суть тут, – за всiх вiдказав мiзерний чоловiк в оксамитовiй ярмулцi, з-пiд якоi спадало рiдке волосся на комiр сiрого сукмана. – Вольнi й невольнi, кметi й каланники, тягловi люди й ремiсники. І скоморохи, й жебраки он суть. А ти яких шукаеш, княже? Чи, мо', воiнiв потребуеш?

Свидригайло кинув гострий погляд на чоловiка, зустрiвся з його пильними й розумними очима, що пазили князя з-пiд кошлатих брiв, i вiдказав:

– Потребую. Много люду потребую – таких, щоб мали чим i за що воювати.

– А за що, княже? – спитав чоловiк. – Знаемо, що мiщанин воюе за магдебурiю, шляхтич – за шляхетську хартiю, землянин – за двiр, жолдак – за жолд. За що воюватиме тяглий смерд – за калан?[5 - Калан – удар нагайкою (тюрк.).] Зварич[6 - Солевар.] – за прасолку? Данник – за подимне й рогове?

– Я ж iх i не кличу, любомудре. Та й з чим вони пiдуть на рать?

– А ти поклич. Хiба не чуеш – хвалу тобi викрикують, надiю мають на тебе. Токмо з ними сильний будеш. Покладися на них, то пiдуть вони з рогачами – за отчизну.

Опустив голову князь – думав хвилину, потiм глянув спiдлоба на худорлявого чоловiка з мудрими очима i спитав:

– А що есть отчизна?

– Нинi вона для людей те, що я вже сказав. А для жебракiв – дерев'яна мисочка для подаянь. Ти ж зроби так, щоб вiтчизною для них стала земля, на якiй живуть!

– А тодi набирати менi ратоборцiв з отих? – показав Свидригайло на калiк.

– І вони були колись люди.

– Смiшний ти, чоловiче, i нерозумний. Хоч i не схоже, та, мабуть, сам смерд еси?

– Русин есьм, княже. А ти за Русь хочеш стати.

Забiгали жовна на вилицях князя, вiн повернувся, за ним стали литовськi ратники, i тут Свидригайло упритул зiткнувся iз скоморохами, попереду яких стояв вродливий парубок з гуслями пiд пахвою. Князь ступив крок, але зупинився i, подумавши мить, сягнув у полу кубрака. Вийняв дукат i кинув гусляревi.

– Ти iхнiй ватажок? Сьогоднi, як ударить дзвiн на Покровi, приходьте в Стирову вежу спiвати на моему бенкетi.

І рушив майданом у бiк русинського боярського стану.

– Вiддай йому дукат, парубче, – мовив чоловiк. – Негоже спiвцевi грати в костi з сильними свiту сього.

– Еге ж, – хмикнув Арсен, – базiкайте… А ми де пиво п'емо, там честь вiддаемо.

– Дивись, щоб не перепив. Аби на похмiллi не прокинувся, бува, у ковпаку з дзвiночками…

– Та хто ви такi, що всiх повчаете? – огризнувся гусляр. – Пророк чи хто?

– Та нi… Я, хлопче, Осташко Калiграф. З Олеська.

Вiн сказав це, повернувся i загубився в юрбi, а тодi до Арсена пiдiйшов одноокий, б

Страница 5

з руки старець i мовив:

– За вiщо образив нас, скомороший ватажку?

– Гур-гур, iде Юр, – визвiрився Арсен на старця. – А ти хто такий?

– Рiвня тобi. Я – отаман калiк перехожих.

– Та як ти смiеш, голодранцю! – закричали скоморохи, i циган вiдпустив ланцюга, на якому тримав ведмедя.

Звiр заревiв i кинувся до старого. Той позадкував, а жебраки – врозтiч.

– Тiкайте, щури пiдвальнi, як не хочете знати, що таке амiнь в отченашi! – зареготав iм услiд Арсен.

І змовк. Звiддаля дивився на нього чи то глузливо, чи то спiвчутливо жебрацький отаман, похитував головою, i Арсен вiдчув, як у душi заворушився докiр до самого себе. Чи ж то давно було?..

Жебручi спудеi Ягеллонського унiверситету – жаки – бродять кракiвським передмiстям, випрошуючи грошей i хлiба, бо iм, бач, захотiлося рогатоi беретки бакалавра, а iсти нема що, i з бурси схизматiв прогнали, а люди людьми: хто дае подаяния, а хто палицею проганяе. Верталися у своi пiдвали з худими торбами, i вигукнув Арсен з Перемишля, зупинившись бiля чепурноi хатини, в якiй мешкали львiвськi маляри i рiзьбярi, що оздоблювали каплицi у катедрах Вавеля.

«Не хочу бiльше жебрати! – пошпурив вiн торбу. – Чуете – не хочу…»

«То здихай», – вiдказали йому жаки й подалися далi, тiльки три залишилися бiля нього – нинiшнi дударi, – витрусили з кишень хто що мав.

«Нап'емося сьогоднi, а завтра – як Бог дасть!»

«Нап'емося! – змахнув рукою Арсен. Вiн пiдiйшов до хатини малярiв, затарабанив у шибку: – Майстре Симеоне i ти, челяднику мiзерний, ану виходьте – жаки багачами стали!»

Вони чорно пили в корчмi й спiвали, а коли у спудеiв не залишилося нi гроша, сказав – навiть напiдпитку поважний – майстер Симеон Владика:

«Змарнуетеся тут, хлопцi. Ми по святах вертаемося до Львова, ходiть з нами. Скоморошити будете, то гоноровий хлiб – не жебрацький».

…З малярами прощалися на кракiвському передмiстi Львова. Роздобули в новгородських купцiв, якi стояли тут постоем, гуслi, труби, дуди й подалися, минаючи Львiв, на Рогатин. Перший заробiток мали в королiвського ленника – рогатинського пана Івана Преслужича. Боже мiй, та це ж напевно той самий – нинiшнiй господар замку в Олеську! А Орися… скiльки рокiв минуло… Може, слухала, може, чула… Ой Арсене, Арсене, скомороший ватажку, на кого ти задивився нинi!

А чи раз задивлявся? Були й шляхтянки, i меркаторськi служницi, i блудницi… Але ця… Вiдчув, як увiйшла в нього незнайома Орися, мов непрошений гiсть до господи, i стала несподiвано бажаним гостем, котрого вiн ждав давно, нудьгуючи в переситi й брудi за свiтлою чистотою. Знав: е десь вона на свiтi, та не зустрiлася йому нi разу.

І втратив?

– Братiе… – Арсен повiв вiдсутнiм поглядом по товаришах. – Ввечерi будьте бiля Покрови, я прийду…

Здивувалися скоморохи, що ватажок полишае iх самих, коли вони мають у руках цiлий дукат; Арсен вiдвернув голову, минаючи жебрацьку юрбу, вiн вiдчув, як чiпляеться його спини погляд отамана. Чого йому треба? Арсен ще раз згадав свое жебрацтво, i йому стало страшно вiд думки, що сам колись простягав руку; вiн оглянувся крадькома, чи не дивляться за ним побратими i, звиваючись помiж людьми, квапився до боярського стану.

«Не вступлюся звiдси, поки не вийде. Ще раз мушу уздрiти…»

Стояв у дворi i грав на гуслях. Його не проганяли дворовi, бо скоморохам дозволялося у цi днi грати в Луцьку. Перехожi пани й пiдпанки кидали дрiбнi монети на струни.

Арсен грав, i у дверях будинку нарештi стала-таки дiвчина в шалевiй хустинi.

Стояла, нерiшуча, на порозi, захоплено дивилася на гусляра, радiсно яскрiли ii очi. Дивна туга огорнула була ii, коли покинула базар, хотiла повернутися i ще раз глянути на чорновусого ватажка скоморохiв, та не посмiла, а його погляд бiг за нею, розсотувався чорною стрiчкою, i якби вернулась i пiшла по нiй… то втекла б, втекла вiд того, що чекае ii у батькiвському домi, i хай дiеться тодi Божа воля… Зi скоморохом? А може, то ii лицар? Не можна, не можна… Уперше в життi солодка млiсть i жадання сповили спекотою ii тiло: вернутися, утекти, утекти… Безвольна й сумна лежала, втопивши обличчя у подушку, i ввижалися iй блiдi, порожнi очi нелюба, й обпiкав ii карий погляд красеня. І враз почула гомiн струн…

Одну тiльки мить стояла Орися на порозi, рвонулась з мiсця, пiдбiгла.

– Чого ти тут?..

Арсен опустив гуслi, монети посипались долу, вiн спитав:

– Ти справдi боярiвна, Орисю?

– Яке тобi дiло, гусляре, до того… Я ж вийшла. Ходiм…

– На край свiту?

– А де вiн?

Вони пiшли поруч глибокою вузькою вуличкою, з берегiв нависали снiговi намети i сипався на червонi ружi сивий iнiй, срiбнi голки домережували узори барвистоi хустки, чiплялися брiв, пахучих щiк дiвчини; тиша над замерзлим Стиром хрустко ламалася, скрадливо потрiскувала, по льоду бiгла змiйкою поземка.

– Ти була малою ще… Чи пам'ятаеш скоморохiв у вашому дворi в Рогатинi?

– Пам'ятаю… То був ти?

– Я… А тебе я не бачив… Яка ти гарна!

– Красеню… То був ти…

Куди ми йдемо? Ходiм… Лiд твердий, не проламаеться… Верби в

Страница 6

iлих китицях нагнулися, примерзли гiллям до снiгу… Ходiм. Лунко дуднить лiд, а у Гнiдавi церква, там священик до вечiрнi готуеться, вiн тепер мае час… Тут, край свiту, дiвчино, на Стирi. Тут, боярiвно… Скомороше, скомороше, вузький наш свiт… Тихо як. Надуте вороння бовванiе на кучугурах… Я самотня, гусляре, мене замiж готують, а у священика в Гнiдавi в цю мить вiльна хвилина… Я не бачив, Орисю, вродливiшоi за тебе, може, не тут край свiту, хто б нас найшов… А батько як?.. А побратими?.. Кряче зловiсний крук на дубi за Стиром, ми вже посерединi рiки… Чому я боярiвна? Чому я скоморох?

– Вертатися треба, Арсене…

– І – назавжди?

– Хто знае…

– Я поцiлую тебе.

– Поцiлуй. Легенько так. Не зрани задуже. Щоб не болiло потiм…

Вихопилась з його обiймiв i побiгла швидка, не оглядаючись. Хрустiла й ламалася на друзки тиша, ще почула Орися, як закричав iй услiд Арсен:

– Вернись, вернись!.. Нi, я не вмру, не вмру, поки…

А решта слiв замерзли на льоду.




Роздiл другий

Привиди в Луцькому замку


Свидригайло повернувся з руського боярського стану зiбраний i рiшучий. Знав уже непомильно: настав його час. Сьогоднi Вiтовт на останнiй радi конгресу повiдомить монархiв про свою готовнiсть прийняти з рук повелителя urbis et orbis[7 - Мiста i свiту (латин.).], короля чеського й угорського, римського iмператора Сигiзмунда корону. Тож недарма Ягайло вчора у ласкавому посланнi, писаному рукою кракiвського епископа Олесницького, обiцяв Свидригайловi Подiлля. Не буде йому вiдповiдi – сам вiзьме, як прийде пора. Недарма i Вiтовт переслав бочiвку мальвазii – найкращого грецького вина! Спасибi, вино вип'е… Хай отримуе Вiтовт корону i вiдiрве Литву вiд Польщi для своiх нащадкiв – не мае Вiтовт синiв, а йому вiсiмдесят. Умре з Божою помiччю новоспечений король литовський, а корону з допомогою русинських бояр перейме Свидригайло.

Князь зняв iз себе шолом, панцир, кубрак, хоч пiд камiнним склепiнням волокло холодом; кремезний, широкоплечий, у ллянiй сорочцi, сiв на стiлець бiля камiна.

«Коли коронують Вiтовта, – думав, – нинi, завтра? Все одно в той же день умре, а я з його ратниками, якi тепер так сторожко зирять за мною, увiйду у Владичу вежу, а звiдти битим шляхом до Вiльнюса i Тракая. Хай радять нинi, я ж даю руським боярам бенкет».

Сиве волосся, скуйовджене пiд шоломом, сповзло на поморщене чоло князя; Свидригайло, погладжуючи великим пальцем довгий вус, дивиться на вогонь. Мерехтливi язики полум'я вряди-годи вихоплюються назовнi, облизуючи черiнь, i освiтлюють короткими зблисками майолiковi кахлi з зображенням битв, учт, з ликами лицарiв та князiв.

Креденсери у сусiднiй залi накривають столи до бенкету; Свидригайло попивае з кухля гарячу мальвазiю, котру зволив прислати великий князь, легкий хмiль розворушуе уяву, будить у шiстдесятирiчного князя спогади.

Свидригайло невiдривно вдивляеться в химернi китицi вогню, i нагадали вони йому дiдiвський знiч – вiчний вогонь, що палав у храмах бога Перкуна ще в тi часи, коли племена летиголiв жили в пущах над Нiманом i Двiною, а iхнi князi-кунiгаси й жерцi-кревiти платили сусiднiм народам данину вiниками й ликом. Не бачив вiн тих священних вогнiв своiх предкiв, iх вiдблиски дiйшли до нього лише через язичеськi сказання, та навiч зрiв, як виходили з болiт i пущ ятвяги i куршi, в отроцтвi своему сильнi й беручкi, i займали майже без опору колись могутнi, а тодi сплюндрованi татарвою князiвства Чорноi, Бiлоi i Червоноi Русi – й сягнули аж по Киiв.

Князь думав. Так було: темними завоювали вони Русь i вiд Русi самi просвiтлiли, i вiру православну прийняли, i грамоти навчилися i руську мову й письмо взяли до двору, та й самi розчинилися в руському морi i ослабли разом iз завойованим народом: забрали в русичiв державний скiпетр, а втримати його в своiх руках не змогли. Ще не встигла вiдкотитися татарська орда, хоч пiдбив ii Ольгерд над Синiми водами, а Дмитрiй Донський – на Куликовому полi, як посунули з заходу залiзнi полчища тевтонiв з хрестами на бiлих плащах. Тодi-то з Кракова до Вiльнюса прийшли посли i слабому, але жорстокому i славолюбному литовському князевi Ягайловi показали золоту польську корону, за яку вiн, не вагаючись, вiддав полякам Литво-Русь. І почався католицький мор на православних землях.

Гаряче вино хмелило Свидригайла, обличчя i руки зiгрiвав вогонь, язики полум'я лизали рельефи на кахлях. Князь перевiв погляд вiд вогню на камiн: фiгури на кахлях ворушилися, нiби там справдi дзвенiли пугарi на учтах i трощилися у битвах списи. Свидригайло прислухався: таки десь гомонiли в замку приглушенi голоси, може, долинали вони аж iз червоного палацу; насторожився князь, бо знав, що сьогоднi нiхто, крiм нього, не бенкетуватиме. Та голоси ставали щораз виразнiшими; Свидригайло раз у раз пригублювався до кухля i враз помiтив, як повернув до нього голову зображений на кахлi лицар чи то князь. Вiн був без шолома, довге чорне волосся зав'язалося понтликом за великими вухами, очi мав маленькi, блискучi, i ярiли вони нестримною люттю, яка прихо

Страница 7

увала страх.

Свидригайловi це обличчя було дуже знайомим, вiн подумав, що гончар, покриваючи кахлю рельефом, мав у пам'ятi лик кракiвського вiнценосця; дивний гомiн наростав, i врештi князь почув виразний голос:

«Навiщо кличеш мене думками, брате Свидригайле, у своi полохливi хороми? Адже я поряд, у палацi Вiтовта, i ти мiг би прийти. Ах, тебе не запрошено… Але нiхто й не прогнав би… Я сам заступився б, адже простив тобi твое бунтарство i Кам'янець-Подiльський вiддаю тобi, але й менi потрiбна твоя допомога. Вiтовт задумав зраду, пiди зi мною проти нього й помстися i за своi кривди, якi вiн тобi заподiяв».

«Чи тобi осуджувати чиiсь вчинки, Ягайле, коли твоя дорога до польськоi корони обсаджена зрадою i пiдступнiстю, немов чортополохом? Чи тобi волати о помсту за чиюсь кривду, коли сам тяжкими кривдами протоптував собi шлях до трону?»

«Правду мовиш, – почувся голос з iншоi кахлi, i Свидригайло побачив, як сходить з неi могутня постать старого лицаря у бойовому обладунку. – Це я, литовський князь Кейстут, син Гедимiна i батько Вiтовта. Зiйди i стань передi мною, зляканий польський владико, сину брата мого Ольгерда. І згадай. Твiй батько, умираючи, залишив тобi литовський престол у Вiльнюсi, менi ж, своему соратниковi, звелiв сидiти у Тракаi i допомагати спокоем – неспокiйному, честю – марнославному, досвiдом – недосвiдченому. Ти ж, незагнузданий владолюбче, змовився проти мене, вуя свого, з богопротивними тевтонцями, i тодi я вдарив iз жмуддю на Вiльнюс. Ти втiк, мов тхiр, забувши у своiй перламутровiй шкатулцi документ ганебноi змови. Роз'яренi жмудини забили тодi вола i за дiдiвським звичаем над свiжою тушею проголосили мене единовладцем Литви. Ти сховався у замку бiля мiстечка Жидiвського недалеко Вiльнюса й запросив мене на переговори. Дотодi ще не було братовбивства в нашому родi – я прийшов до тебе iз своiм сином Вiтовтом. Твоi слуги схопили мене й на твоiх очах задушили золотими тороками з мого каптана. Вiтовта ж ти посадив у Кревський замок, i його мала спiткати моя доля, якби не дружина Ганна, княжна смоленська. Вона прийшла в тюрму iз своею наймичкою, в ii одежi вивела мужа з порубу; наймичку ти розтерзав у безсилiй лютi, а Вiтовта змушений був назвати другим литовським князем, коли вiн пiшов на Вiльнюс з хрестоносцями».

Потрiскували сосновi полiна в камiнi, колихалися сутiнки, зблискували i згасали рельефи на кахлях, i побачив Свидригайло образ незвичайноi краси жiнки з пишним чорним волоссям, що спадало з-пiд високоi корони, з темними угорськими очима.

«Ядвiга!» – прошепотiв Свидригайло.

«Так, – сказала жiнка, – я дочка угорського короля Людовiка, який допомiг Казимировi вiдiбрати в Любарта Галичину iз Львовом, а потiм сам зайняв кракiвський престол».

«Навiщо про це згадуеш, польська королево, яку нарекли святою?»

«…І поклали до пори згаслу, ще зовсiм молоду, у вiчне ложе на кракiвському Вавелi. Так, мене славитимуть повiк польськi ксьондзи i шляхта, бо моя краса зробила могутньою польську корону. Але я – жертва. Я ж кохана австрiйського герцога Вiльгельма i була з ним у шлюбi…»

«Немае у вiнценосцiв свого власного життя… Ти ж пiддалася умовлянням ксьондзiв домiнiканцiв, а Вiльгельму заплатили двiстi тисяч флоринiв вiдступного…»

«І я взяла шлюб з варваром Ягайлом. Зачахла моя краса, i я вiддала ii у жертву унii Польщi й Литви».

Ягайло: «Чи ж вашi кривди, Кейстуне i Ядвiго, не окупилися сторицею у переможнiй битвi пiд Грюнвальдом?»

Свидригайло: «Фарисею! Хiба для того, щоб перемогти католицький орден, треба було окатоличувати Литву й Русь? Чого бiльше боiшся, перевертню: католицького хреста й меча чи схизми? Якщо ти справдi ворог хрестоносцiв, то чому не поеднаешся з гуситами проти ордену? Кличеш мене тепер на допомогу? Що ж, прийду. Тiльки не як до опiкальника, а до послушника моеi волi. Я вiдiрву вiд тебе Литво-Русь».

Привиди щезли, голоси вiддалились, Свидригайло знову надпив з кухля. Полум'я слiпило, вiн зиркнув на кахлю, з якоi тiльки що дивилося на нього ненависне обличчя Ягайла, i здивувався, побачивши замiсть нього рельеф голови старого Вiтовта. Спитав тихо Вiтовт Свидригайла:

«Чому ти чекаеш мого коронування i моеi смертi в коронi?»

«Не втримати тобi ii, ти вже старий i немiчний. Та навiть якби сильний був, не захотiла б Литво-Русь мати тебе своiм королем. Ти ж католик».

«Обманець ти, Свидригайле. Надiв на себе личину захисника православних, тобi повiрили русинськi князi й бояри, сам же бажаеш лише влади й особистоi помсти. За вiщо хочеш отруiти мене на коронацiйному бенкетi?»

Знову невiдомi голоси наповнили княжi хороми, Свидригайло крикнув, щоб заглушити iх:

«Ти ще питаеш? Я пригадаю тобi… Пiсля смертi нашоi з Ягайлом матерi, княгинi тверськоi Уляни, вiддав мiй брат мою дiдизну – Вiтебськ – своему сокольничому. Я убив нахабного слугу, зайняв Вiтебськ, а потiм, здобувши з допомогою смоленського й рязанського князiв Кам'янець на Подiллi, пiдняв повстання проти Ягайла. Ти допомiг йому придушити бунт, i я з боярами перемишльськими, чернi

Страница 8

iвськими i стародубськими знайшов захист у твого зятя, великого князя московського Василiя, сина Дмитрiя Донського. «Месяца июля, 26, 1408 года, – записано в московських лiтописах, – приде к великому князю князь литовский Свидригайло Ольгердович служити. Князь же великий Василий Дмитриевич прият его с честью и даст ему град Владимир. И рад бысть князь великий со всеми бояре своими». Тодi ти рушив на Москву. На рiчцi Угрi примирився iз своiм зятем, мене ж повернув у свiй двiр. Я жив у приниженнi – гiрше смерда, ти навiть не запрошував мене до столу. А потiм ув'язнив, i я промучився у крем'янецькiй темницi вiсiм лiт».

«Ти ж увiйшов у змову з хрестоносцями».

«А ти не змовлявся з ними, коли пiсля втечi з ув'язнення вертався до Вiльнюса?.. Я ж бiльше не йду на зговiр з ними… Мене визволили з тюрми русинськi князi, i перед ними я в боргу… Правда, король забрав мене потiм з Констанци до Кракова i примирив з тобою, але ти вiдсунув мене в Чернiгiв i Трубецьк. Ви обидва з Ягайлом ненавидите i боiтеся Свидригайла, тепер же кожен хоче переманити його до себе. А за мене русинськi князi клали голови на плаху. То пора менi сказати свое слово. Я заберу твою корону i на чолi русинських князiв та бояр пiду на Ягайла».

– Пiду! – вигукнув Свидригайло i пожбурив порожнiй кухоль.

І тодi голоси ураз замовкли, тиша задзвенiла в ухах князя.

Кованi дверi зали для учти розчинилися, переляканi кухмiстри й креденсери збилися гуртом на порозi, чекаючи бозна за вiщо кари вiд крутого норовом князя; Свидригайло змахнув рукою, i вони дрiбно позадкували; з облицьованого кахлями камiна зникли привиди, i захмелiлий князь подумав, що вони вмить перемiстилися туди, до червоного палацу Вiтовта, куди його, Свидригайла, не запрошено, але де присутне чуйне вухо: трефнiс[8 - Блазень.] Генне.

У цього блазня завидна доля. Коли Вiтовт пiсля втечi з кревськоi тюрми перебував у Мальборку при дворi магiстра тевтонського ордену, сталася така оказiя. Грали в карти: магiстр, великий комтур i Вiтовт, а поза iхнiми спинами терся, пiдглядаючи, вертлявий, худенький, зовсiм ще юний блазень, якого магiстр назвав Курчатком[9 - Das Hiihnchen – курчатко (нiм.).]. «Банк Вiтовта! – закричав нараз трефнiс. – Три королi в нього!» Скинули карти, у Вiтовта виявилось тiльки два. «Де третiй? – спитали комтур i магiстр у знiченого вигнанця. «Третiй – вiн! – показав трефнiс на Вiтовта. – Хiба Литва – не королiвство?»

Незабаром пiсля цього з допомогою хрестоносцiв Вiтовт посiв престол у Вiльнюсi, а блазня, який напророкував вигнанцевi удачу, магiстр милостиво подарував великому князевi.

Те спокусливе слово «король» не покидало свiдомостi Вiтовта. Його нашiптували до вуха не лише Генне, а й iменитi князi та бояри, та роки минали, а королем був Ягайло. Програш у битвi з татарами над Ворсклою примусив Вiтовта надовго забути про корону.

Одного разу – тодi Свидригайло жив у приниженнi при дворi Вiтовта – Генне вигукнув у присутностi обох двоюрiдних братiв: «Нема бiльших брехунiв, як Вiтовт i Свидригайло!» – «Чому?» – запитали його брати. «Бо один каже: «Усе знаю», а не знае нiчого, а другий каже: «Не знаю нiчого», а знае усе». Вiтовт спересердя ударив блазня по лицi. Той скривився i мовив: «Чому ти про себе гiрше думаеш, нiж Свидригайло?» Свидригайло за це подарував блазневi кунячу шубу, i вiдтодi Генне служить двом панам.

Привиди зараз ведуть останню нараду в червоному палацi, куди Свидригайла не запрошено. Але пiзно вночi, коли захмеленi русинськi бояри будуть куняти або веселитися пiд дуди скоморохiв, прослизне до Стировоi башти трефнiс Генне й розповiсть…



Шiстдесятип'ятирiчний iмператор Священноi Римськоi iмперii Сигiзмунд І Люксембурзький, тричi розбитий гуситами, але у своiй напористiй волi – «щоб у Чехах не залишилося жодного чеха» – несхитний, веде гнучку розмову з польським королем i великим князем литовським, не вiдступаючи вiд свого принципу «divide et impera»[10 - Роздiляй i владарюй (латин.).]. Уже десять рокiв, вiдколи помер чеський король Вацлав IV, горить у самому центрi Європи смертоносний вогонь, розпалений ворогами апостольськоi церкви. Ягайловi слiд забути давнi чвари, вiн вiрний слуга римського костьола, повинен вислати свое вiйсько пiд берло Сигiзмунда. Вiтовтовi слiд негайно вiдкликати з Морави племiнника Зигмунта Корибута, якого вiн кiлька рокiв тому послав своiм намiсником у Прагу, – нинi не може бути й мови про якихось чеських королiв. Так, його вже вiдкликав Вiтовт, але вiн знову появився у Празi, i, хоч пiдтримуе патрицiат проти таборитiв, усе ж православна схизма проникла разом з ним з Литви до Чехiв. Нависла небезпечна загроза поеднання руських i чеських розкольникiв, i щоб ii вiдвернути, треба розправитися перш за все з православiем у Литвi. Князь Вiтовт не в силi цього зробити, але зробить це Вiтовт-король.

Нарештi мовлено слово, задля якого Вiтовт скликав до Луцька европейських монархiв.

Великий князь Литво-Русi сидить у високому дерев'яному крiслi пiд стiною, завiшаною арасом[11 - Шпалера, гобелен.], на яком

Страница 9

мисливець убивае рогатиною розлюченого кабана. Трiйчастi пiдсвiчники освiтлюють з двох бокiв жовте обличчя старого князя. Бiля його нiг лежить, скрутившись клубочком, трефнiс Генне – у рицарському поясi i блазенському ковпаку.

Перед камiном, повернувшись обличчям до полум'я, стоiть iмператор Сигiзмунд. Вiн сказав свое слово i жде.

Посерединi залу в м'якому фотелi – король Ягайло. Червонолиций, довгоносий, у киреi з бобровим комiром. У руцi булава iз сталевих листiв. З лисуватоi голови спадають на потилицю сивi завитки, тонкi уста стиснутi. З правого боку бiля нього стоiть молодий, сорокалiтнiй кракiвський епископ – некоронований король Польщi. Погляд його холодний, обличчя важке, щоки обтягують униз жорстокi кути губ. Усi знають, що за Ягайла говоритиме його alter ego[12 - Друге «я» (латин.).] – Збiгнев Олесницький, який колись урятував королевi життя пiд Грюнвальдом.

Сигiзмунд жде Ягайлового слова. Йому потрiбнi полки польського короля. Йому потрiбно вiддiлити Вiтовта вiд Ягайла литовською короною, щоб вони разом не вiдiбрали в нього Прагу.

Вiтовт прагне корони вiдтодi, як йому напророкував ii трефнiс Генне. Бо ж чи не блюзнiрством видаеться зверхнiсть простакуватого польського короля над витонченим дипломатом i знавцем вшеляких мов та письмен – великим князем Литви? І чи прийме Вiтовтовi костi литовська земля, якщо пiсля його смертi посяде Вiльнюс син Ягайла – за кондицiею Городельськоi унii 1413 року?

Ягайло останнiм часом нiчого сам не вирiшуе – вiн здався на розум Олесницького.

Монархи мовчать.

– Король повинен мати голову волоську, серце французьке, руки польськi, ноги iспанськi, – заторохтiв блазень, припадаючи до колiн Вiтовта, вiн спонукае володарiв до розмови.

Заговорив Вiтовт.

– Ми, Ягайле, порадились з нашими вiрними панами радою, i постанова наша така: я прийму корону вiд ревного католика iмператора Сигiзмунда, аби Литовське велике князiвство умiцнити i в спадок нащадкам передати королiвство – силою i просторами рiвне королiвству Польському. Двi корони не ослаблять, а змiцнять нашу унiю.

– Двi корони, навiщо двi корони? – пролебедiв Ягайло. – Я вiддам тобi свою i впущу тебе на Вавель… Навiщо нам друга корона? – король безпорадно повернув голову до Олесницького.

– Панове, – погляд кракiвського епископа вп'явся у пожовкле обличчя Вiтовта, – чи не зволите послухати притчу, яка сплила менi на думку, коли великий князь Литви згадав про двi корони… Було це в Данii чи у Свеiв. Якийсь лицар закохався у королеву, за що його ослiпили розпеченим мечем. Прийшов вiн до архiепископа просити зцiлення. Той сказав: «Побудуй три монастирi i сiм костьолiв». У великому стараннi лицар збудував тридцять монастирiв i сiмдесят костьолiв, проте залишився далi темним. Нещасний лицар почав дорiкати архiепископовi, що той його обманув. «Ти пiддався гординi, – мовив екзарх. – Зруйнуй те, чого я не велiв тобi будувати, i прозрiеш».

– Ой цуп, штири баби – один зуб! – покотився з реготом по долiвцi Генне.

Вiтовт пiдвiвся, спираючись обома руками на поруччя крiсла, i застиг, згорблений, усе ще не вiрячи, що його посмiв так тяжко образити кракiвський епископ.

– Ваша священнiсть, чи не могли б ви менi пояснити… – проговорив тремтячими губами великий князь, позираючи то на Олесницького, то на Ягайла, який, здавалося, дрiмав у фотелi.

– Можу, – вiдказав холоднокровно Олесницький, жоден м'яз не здригнувся на кам'яному обличчi. – Литовський князь пiддався гординi i надто не в пору. Ми з'iхалися сюди, щоб об'еднатися перед загрозою Туреччини. Ми з'iхалися сюди, щоб об'еднатися проти схизми, яку розпалив у себе iмператор Сигiзмунд, давши чехам мученика Гуса – як знамено. Вiтовт же плекае розкольницьку мету… Повiжте нам, ваша свiтлосте, – звернувся епископ до iмператора, – навiщо ви пропонуете корону великому князевi Литви?

– Я вже сказав, – повернув вiд камiна голову iмператор. – Щоб не дати поеднатися чеським i руським схизматам. Коронований Римом Вiтовт матиме змогу власноручно, без кракiвського посередництва, приборкати православну церкву на Волинi, Чернiгiвщинi, Киiвщинi, як це зробив Ягайло в Галичинi.

– Нi, – мовив Олесницький, – ви прагнете роз'еднати польсько-литовськi сили. Ви ж, великий князю, у своему заслiпленнi i марнославствi, самi цього не вiдаючи, розпалюете коромолу русинську. Та коромола вже знайшла собi ватажка, вiн сидить тут, у замку, а iм'я йому – Свидригайло. Ви примирилися з ним, а вiн за вашою спиною трактуе з украiнними боярами й князями, якi ще марять славою колишнього Галицько-Волинського князiвства. Ви хочете з допомогою Свидригайла створити литовське католицьке королiвство на зразок польського, а його вiрний поплiчник Федiр Острозький разом з вождем гуситiв Прокопом Лисим увiрвалися на Шльонськ, зруйнували на Яснiй Горi, що бiля Ченстохови, монастир Павлинiв i осквернили чудотворний образ Марii. Ви ще не знаете про це?

– Горе, горе! – залементував блазень. – Молода шляхтянка без коханця, старе хутро без вошей, старий жид без багатства, Польща без матк

Страница 10

боскоi Ченстоховськоi! Горе, горе!

– Цить! – прикрикнув Вiтовт на Генне i звiвся на весь зрiст. – Ваше преосвященство, я не владний над тими, хто покинув мiй край. І не на менi лежить вина за Ченстохову. У Флоренцii бунт ремiсникiв придушили флорентiйськi гранди, у Францii Жакерiю розгромили загони дофiна Карла. Ви ж з королем посилайте свое вiйсько на Шльонськ, адже про це i просить вас iмператор. А в Литвi я сам знайду силу приборкати коромолу. I Свидригайла – теж, якщо б вiн посмiв виступити проти мене. А треба вам моеi допомоги – шлiть послiв у Вiльнюс. Я закриваю конгрес, на якому мене ображено: своею притчею ви дали менi зрозумiти, що нi я, нi мiй народ не вiльнi… Ваша свiтлосте, – повернувся князь до Сигiзмунда, – я не мiняю рiшення i ждатиму корони у своiй столицi.

– Клятвопорушник… – вимовив Ягайло, розплющивши маленькi очицi.



Свидригайло дiзнаеться про це пiзнiше. А тепер вiн пiдвiвся з дубового стiльчика, одягнувся у кубрак i попрямував до свiтлицi. Дверник доповiв: прибули русинськi бояри.

У свiтлицi дубовий незастелений стiл прогинався пiд вагою дзбанкiв з винами, полумискiв з м'ясивом i пiдливами, пахло шафраном i гвоздикою, тертим хроном i цибулею.

Князi й бояри – у передсiннi iх роздягнули з шуб i шапок слуги – стояли у легкому поклонi. Свидригайло вiдсунув з грюкотом стiлець, що стояв йому на завадi, швидким кроком пiдiйшов до гостей i теж кивнув головою, якусь мить стояв, приглядаючись до облич своiх сподвижникiв, нiби оцiнюючи здольнiсть кожного.

Слуги в темно-фiолетових каптанах, пiдперезаних жовтими поясами, збилися гуртом, готовi стати за спинами вельмож, як тiльки тi сядуть за стiл; Свидригайло махнув до них рукою, щоб вийшли в сiни, а одвiрному наказав стати за дверима.

– До столу, панове! – запросив гостей i сам сiв на чiльному мiсцi.

Туровський князь Олександр Нiс, товстий, тiсно обтягнутий атласним жупаном, i вдвiчi молодший за нього князь Василь Острозький, прозваний Красним, сiли праворуч, як найближчi приятелi Свидригайла, – обидва вони супроводжували його колись з Крем'янця до Констанци; по другий кiнець столу, навпроти господаря, примостився старий боярин Михайло Юрша, державець Луцького замку; лiворуч посiдали князь Семен Гольшанський – у кiрасi й налiкотниках, наче прийшов на поле бою, а не на бенкет, i староста Олеського замку Івашко Преслужич-Рогатинський.

Свидригайло ще раз обвiв поглядом гостей i зупинився на пещеному безбородому обличчi князя Гольшанського, з роду Гедимiновичiв, наче вагався починати розмову в його присутностi.

Гольшанський вiдчув вагання Свидригайла i, вiдсунувши убiк високий кухоль, наче той заважав йому бачити князя, сказав:

– Стародубський князь Жигмонт Кейстутович, брат Вiтовта, з причини хворостi не прибув до Луцька, я тiльки що звiдти. Але вiн обiцяе тобi пiдтримку, княже.

– А ти, швагре Вiтовта i стрию королеви Соньки, – Свидригайло свердлив Гольшанського захмеленими очима, – з ким ти будеш?

– Я – з Жигмонтом, – вiдказав твердо князь Семен.

– А коли Жигмонт пiде з Ягайлом? – прискiпувався Свидригайло.

– Не пiде Жигмонт з польським королем. Вiн з Литвою буде.

– В'еш вужiвочку, князю… А Литва ж то – пiд ким сьогоднi? – Свидригайло рiзко повернув голову до Олександра Носа й Василя Острозького. – Що ви скажете, братове?

– Ратники нашi готовi, – пiдвiвся князь Острозький, поправляючи пояс на гаптованiй золотом китайчатiй свитi. – На перший поклик готовi.

Свидригайло наповнив кухоль червоним вином, кивнув гостям, щоб наливали й собi.

– Що чув нового про коронацiю, Юршо? – спитав у старости Луцького замку.

– Таемно радяться. Але знаю, що пiсля нинiшньоi ради Сигiзмунд пошле гiнця до Вiдня з наказом, щоб вирушали посли з короною i клейнодами.

– За ваше здоров'я, панове-радо, – надпив Свидригайло. – Станемо ми при вiденському дворi на сторожi корони. А на коронацiйному бенкетi вип'емо за довгi лiта литовського короля! – Вiн закинув голову, перехиляючи кухоль i, витираючи вуса, приховав долонею злобну посмiшку. Тодi його погляд упав на Івашка Рогатинського, який пильно дивився на князя i не пив.

– А ти чому постиш, пане Івашку? – вколов очима олеського державця, зi стуком опускаючи кухоль на стiл.

Івашко пiдвiвся.

– Не захотiв ти мене нинi слухати, коли ми були сам на сам, то запитаю при всiх. Хочу, князю, твердо знати, за що маю випити. Я служив Ягайловi в Рогатинi i, називаючись боярином, був рабом львiвського старости Одровонжа. Я мав право дати своiй дочцi вiно лише тодi, якщо вона вийде замiж за католика. Я мiг дiстати герб i рiвнiсть з польським шляхтичем тiльки цiною прийняття латинського обряду. Я перейшов служити Вiтовтовi. Що жде мене i моiх землян у Литовському католицькому королiвствi?

Устав i Свидригайло.

– Я обiцяю вам, панове, коли перейму в спадок литовську корону, правити за вашою радою як провiдник усього русинського язика.

– Але ж ти сам католик, князю.

– Блажен-бо муж, iже iде на суд несчестивих, там же за правду глас свiй подае. Я ж насильно хрещ

Страница 11

ний у латинство ще малим хлопцем, у Краковi, за велiнням Ягайла.

– Але ж давав Ягайловi грамоту вiрностi.

– Та грамота була скрiплена фальшивою печаткою.

– А перед нами якою печаттю заручишся?

– Ось мiй сигнет! – Свидригайло зняв з великого пальця персня з гербом – золотим вужем мiж двома дубовими листками – i показав його гостям. Хвилину чекав, лють клекотiла у грудях, врештi вiн протиснув крiзь зуби: – То яке тепер твое слово, боярине?

– Згода, – вiдказав Івашко.

Семен Гольшанський повернувся до Свидригайла i мовив ехидно:

– А ти вiддай Івашковi всю Русь – вiд Луцька до Киева, хай править нею вiд Литви окремо, i рожай шляхетський губить, i пiдносить рожай хлопський – пся крев!

– Князю Гольшанський, – пiднiс голос Івашко. – Русь уже правила вiд Литви окремо: Киiвська i Галицько-Волинська Русь. Литва теж правила окремо – там, де жмудь. Тепер нам разом судилося йти, тож не пiднось себе надто високо. Боярин есьм – шляхетського, як i ти, роду, чому кориш мене хлопською кров'ю? За те, що я боярин православний? То знай: якщо я i поведу свое вiйсько, то тiльки на ту межу, яка вiддiляе латинський свiт вiд грецького!

– Твiй замок, Івашку, стоiть якраз на тiй межi, i тобi не треба нiкуди йти, – уже лагiдно мовив Свидригайло.

– Гаразд, князю. Замку я не здам, нiхто не в силi взяти олеську твердиню. Та стоятиму я там лише доти, доки стоятиме твiй Луцьк, пане Юршо. Саме Олесько державою не може стати. Я ж маю вiдступ – на Волощину.

Похмурий Юрша приязно глянув на Івашка.

– Постоiмо, брате. За вiру й землю нашу постоiмо.

– І не самi будемо, – додав Василь Острозький. – Гусити у своiй боротьбi називають православну церкву святою.

На Покровськiй церквi вдарив дзвiн на вечiрню.

– На цьому й квит, – сказав Свидригайло й гукнув одвiрного, що стояв, чуйний, за дверима й умить появився на поклик. – Хай зайде челядь, а сторожi скажи, щоб впустили скоморохiв, коли прийдуть.

Скоморохiв довго ждати не довелося. Першими увiйшли до зали дударi в коротких кошулях i вузьких штанях, вони, четверо, вишикувалися у ряд i, пiдвiвши голови з прикладеними до уст дудами, привiтали маршовою музикою iменитих гостей.

Іменитi гостi iли оленятину, зайчатину, птицю, слуги подавали з-за спин миски з яствами, забирали недоiдене. Дударi вiдняли вiд губ дуди i хором проголосили:

– Честь-хвалу дайте: на самий перед Господу Богу, Пресвятiй Дiвi, господаревi й усiм посполу, що суть у тiм дому!

Князi й бояри не зважали на привiтання, напихали животи стравами i пили вино. Тодi наперед вийшли трубачi й бубнiст, зала сповнилась голосним безладним виском та гримотом, аж свiчки гасли в канделябрах – скоморохи домагалися могорича. Хлопчик-танцюрист пiшов колом трiпачка i, зупинившись, заголосив, удаючи покривдженого:

– У тому Луцьку все не по-людську: довкола вода – всерединi бiда-а!

– Та годi, годi, – зареготав Свидригайло. – Дав Бог попа, а чорт скомороха… Гей, слуги, дайте iм iсти-пити!

Скоморохи трапезували навстоячки, а Івашко Рогатинський придивлявся з-за столу до вусатого красеня гусляра, який стояв позаду в отворi дверей, i здалося бояриновi, що цей гусляр схожий на когось iз давнiх знайомих.

Арсен же вiдразу впiзнав рогатинського пана. Вiн опустив очi, перехопивши погляд Івашка, нiби чувся винним у тому, що нинi зустрiчався з його дочкою: у головi не вкладалася думка, що та сама красуня, яка кинула нинi екзакторовi дукат, а потiм вийшла з ним, Арсеном, на Стир, уже тодi, коли вiн у Рогатинi вперше виступив перед людьми у скоморошiй тунiцi, – уже тодi, ще зовсiм малою, була боярiвною. І треба ж було йому сьогоднi йти на луцький ярмарок i на бенкет до Свидригайла тiльки хiба для того, щоб побачити те, чого iще не бачив у Рогатинi: велику пропасть, на одному краi якоi стоiть вiн, недовчений спудей i скоморох, а на другому – боярин Івашко, власник маеткiв, вiйська i своеi рiдноi дочки.

Арсен тримав у руках миску iз стравою, i вперше стало йому соромно, бо згадалося напiмнення Осташка про ковпак з дзвiночками: грати тут i iсти стоячи – не те, що веселити людей на ярмарку i збирати в шапку грошi. Там вiн – скусник, а тут – жебрак. Арсен подав слугам миску, Івашко усмiхнувся до нього, бо вже впiзнав, гусляр у цю мить згадав пiсню, яку спiвав у дворi рогатинського пана, ту пiсню тодi чула мала Орися; вiн пiдiйшов до столу, наладив гуслi й заспiвав ще раз для неi – дорослоi дiвчини:

Ой, iз-за гори, з-за кам'яноi
Вiдтiль виступало велике вiйсько.
Пан Іван iде, коника веде,
Хвалиться конем перед королем;
Нема в короля такого коня,
Як у нашого пана Івана…

Пiсня звучала журно, тож здивувався Івашко, чому печалуються гуслi, мов жебрацька лiра. Вiн згадав iм'я гусляра, пiдбадьорив: «Веселiше, Арсене», Арсен, дивлячись убiк, тихо водив пальцями по струнах.

Хвалиться стрiлов перед дружинов:
Нема в короля такого коня,
Як у нашого пана Івана, —

спiвав Арсен, а в головi замугичилася Лазарева жебранка, почута нинi на ринку: «Ой брате мiй, брате, сильний багачу, созда

Страница 12

менi хлiба i солi», а iй завторували слова волокитного отамана: «Я ж рiвня тобi…»; Арсен стрепенувся, пальцi забiгали скорiше по струнах, щоб заглушити глуз:

Хвалиться луком перед гайдуком:
Нема в гайдука такого лука…

Розпогодилося Івашкове обличчя, бо сподобалась йому бравура, що зазвучала в пiснi, складенiй мовби для нього, та знову затужила мелодiя, i подумав боярин, що цей гусляр добре грав би на весiллi, бо там i туга, й веселiсть потрiбнi.

І туга, i веселiсть… Чого бiльше буде в його дочки на весiллi? Жура заволокла бояриновi очi: тисячi людей, сотнi ланiв землi йому належать, а по правдi – нiчого в нього немае, крiм Орисi, i ту мусить вiддати, не питаючи ii волi; мусить вiддати за сина можновладного суддi Давидовича, щоб з'еднати собi його в союзники, бо тяжка вiйна гряде, а Давидович за грiш готов i чортовi душу продати… Нi, не туги, ii досить буде потiм, веселощiв треба на Орисиному весiллi; Івашко вийшов iз-за столу, пiдступив до Арсена й мовив:

– Ти грав уже в мене, Арсене, я пам'ятаю. То запрошую тебе з братiею до Олеська на Стрiтення: гратимеш моiй дочцi на весiллi. – Вiн вийняв дукат i подав гусляревi. – Ось тобi завдаток.

Арсен перемiнився на обличчi й вiдступив. Ще дужче здивувався Івашко: диви, який гордий, – дуката не приймае. Вiн сягнув у полу жупана i вийняв гривню.

– Спасибi, пане ласкавий! – пiдбiг хлопчик-танцюрист, що служив у скоморохiв i за мiхоношу, схопив гривню i за дукатом простягнув руку, та вже дукат упав у широку кишеню боярина. – Спасибi, пане славний! І не турбуйся, приiдемо на самiсiньке Стрiтення, а то ще й скорiше, бо ж ми де пиво п'емо…

– Замовкни, кутерного! – прикрикнув Арсен на хлопця i сам злякався свого крику. Що скаже товариство, коли вiн вiдмовиться вiд такого заробiтку? Треба погодитися, треба ранiш, до Стрiтення, в Олесько прийти… – Боярине, – вiн наставив перед Івашка гуслi, – чому сховав дукат? Ми прийдемо до вашоi милостi й до дочки вашоi милостi, кинь дукат, щоб струни вiдiзвалися!

Івашко пильно глянув на Арсена, поволi сягнув у кишеню жупана i пожбурив дукат на гуслi. Загомонiли струни, i наче сама, бо й не водив гусляр пальцями, i губи його нiби й не розтулялися, – проталанiла пiсня, якоi скоморохи нiколи не спiвали:

Кому повiм печаль мою,
Кого призову к риданiю…

– Хто там скиглить? – крикнули разом Свидригайло й Гольшанський. – Дайте iм вина або проженiть до ста бiсiв!

Їх викрик заглушили дударi, i гусляр заскородив дрiбноi, хвацько пiдморгнув до вельмож:

Я на бабi нiц не страчу,
Продам бабу – куплю клячу.
Кляча здохне, я облуплю,
А за шкуру панну куплю!

– Отак, отак! Грайте, музики, пийте, панове! – вигукував сп'янiлий Свидригайло. – До ранку веселiться. Блазня, блазня покличте! Де мiй Генне?

– А навiщо мене кликати, коли я тут! – викотився з-пiд стола Вiтовтiв трефнiс, перевертаючись через голову. Вiн вискочив на стiльчик i, трусячи дзвiночками на ковпаку проголосив:

– Я тут найбiльший пан! Чому, чому? – тицяв пальцем на вельмож. – А тому, що король мае одного блазня, а я вас усiх, мосцiпани! Ви хочете сказати, що я ледащо? Тодi – хто ви, коли я так само iм, п'ю i домагаюся плати?

Свидригайло схопився, крикнув:

– Ти що, не був там, Генне?

– Бу-у-в, бу-у-в! – заскиглив трефнiс. – Яке нещастя: весiлля без музик, старе збiжжя без мишей, Литва – без короля! Грай, гусляре, сумноi, плач разом з нами! – Генне кинувся до Арсена, вхопився за його шию i повис на руках.

Гусляр з огидою вивiльнив себе од блазня.

– Одвiрний! – гукнув Свидригайло. – Виганяй усiх непотребних!

У ту мить вiдчинилися дверi, на порозi став споряджений лучник.

– Князю Свидригайле, – доповiв вiн. – Великий князь Вiтовт велить тобi збиратися у дорогу.








Блазень викотився з-пiд стола i вскочив на стiльчик, трусячи дзвiночками на ковпаку.




Роздiл третiй

Осташко Калiграф


Першими покинули Луцьк жебраки i скоморохи. Не до веселощiв панам, коли вони збираються у дорогу, i не дiждешся тодi вiд них подаянь. Вдома – у палацах i замках – музика до солодких грiхiв спонукае, а ялмужна душу вiд них очищае; у гостях бенкет не обходиться без музик, щедрiсть же засвiдчуе про багатство вельможi. У дорозi треба жити стримано, бо найдрiбнiший грiш може стати в пригодi.

За валом Арсен з братiею набрели на жебрацьку юрбу. Вiдсахнулися убiк музики, бо з брами валив натовп – купцi, мiщани, шляхта, – тож могли б помислити тi, якi вчора радiли скоморохам, а погорджували прошаками, що мiж ними, бродячими людьми, i рiзницi немае. Арсен ждав, поки ватага старцiв поплентаеться до моста на Стирi, але отаман жебракiв, одноокий i без правоi руки, знову пiдiйшов до гусляра i мовив:

– Чого гордуеш, отроче? Хiба ти не жебрак у сильних свiту цього? Чи не ти взяв учора дуката з рук князя, а потiм спiвав пiсень, яких вимагав князь, а не тих, що iх душа твоя жадала? Ви чесна братiя, а ми черви. Ви граете, бо в кожного по двi руки, танцюете, бо на двох ногах стоiте, та ти вчора за Івашковою красунею он як

Страница 13

риглянувся, бо маеш двое очей. А вiдiтни вам ноги, руки, вибери очi, то й пiдете по людях iз жебрацькою торбою. Бо з таких самих гараздiв, як i в нас, ходите по свiту. Ти не коли мене зневажливим поглядом i не напускай на нас з прив'язi ведмедя, а послухай… Глянь, – отаман показав на двох слiпцiв з червоними ямами замiсть очей, – такими iх випустили хрестоносцi з полону, це польськi земляни з-пiд Познаня, за короля воювали. А цей, – отаман ткнув пальцем на старезного дiда, – коломенський, за князя Дмитрiя вiддав обидвi руки на Куликовому полi. Я ж скалiчiв пiд Грюнвальдом, ми з Івашком разом у битву йшли, тiльки один за Грюнвальд дiстав Рогатин, а другий – Лазареву суму. Вас урятував Бог вiд калiцтва, але не вiд жебрацтва. І жебри вашi не думнi…

– Згинь звiдси, старче… – з просьбою у голосi сказав Арсен. – Чого ти хочеш вiд мене?

– Щоб не гордував нами, – сиротами, старими ратниками, зубожiлими хлiборобами – i не тягнувся до тих, хто нас такими зробив. Добрий, певно, еси, а злим можеш стати. Шкода менi тебе… Ти побачив учора ницих обманцiв, злочинцiв, пиякiв, якi повзли до нiг Свидригайла, i назвав нас усiх щурами пiдвальними. А хiба серед вас немае таких, якi повзають бiля стiп вельмож, тiльки не на снiгу, а по начищених пiдлогах?

– Ми з блазнями не водимося, дiду…

– І ми iз злодiями не ходимо в однiй ватазi. Глянь, немае iх – дурисвiтiв з мальованими язвами, подалися туди, куди йтимуть панськi кортежi, меркаторii[13 - Гостинi двори.] облягатимуть. Але вони – iз нас, так само, як блазнi – з вашоi кумпанii. За лакомство так легко стати… Та хiба ти вчора не потiшав бояр i князiв разом з Генне?

Старець хрипко засмiявся, вишкiривши пеньки зубiв.

– Ходи разом з нами, – сказав, – на нашi чеснi заробiтки…

Арсеновi очi заярiли, вiн у нестямi пiдвiв руку, щоб ударити старого, але затримав кулака: бiла старцева борода кучерявилася аж до пояса, i був вiн схожий на бiблiйного святого.

– Хай Бог тобi простить за те, що на калiку замахнувся, – прошепотiв жебрацький отаман, – я зла не запам'ятаю. Коли бiда тебе постигне, шматком прошеного хлiба подiлюся…

Кивнувши ватазi високим цiпком, вiн пiшов попереду, правий рукав сiрячини метлявся на ходу; за ним побрели слiпцi, пiдвiвши голови до неба, подибав високий, мов обчiмхана вiд гiлок тичка, безрукий дiдуган, бiльше десятка калiк побрели дорогою до мосту.

Мовчала скомороша братiя, довго дивився Арсен услiд жебракам, у душi вiдтавала лють, переливаючись у терпкий смуток.

Із задуми вивiв його веселий передзвiн: з брами стрiмко виiхали залубнi, запруженi парою гнiдих коней. Спинами до вiзника сидiли боярин у бобровiй шубi та дiвчина у бiлому кожусi й гарячiй шалевiй хустинi.

Орися побачила Арсена i, простягнувши руку, скрикнула:

– Гусляр! Гуслярi, тату… – стишилася знiчена.

Та Івашко Рогатинський, заглиблений у своi думи, не чув доччиного вигуку.

Осташко вертався Бродiвською дорогою до Олеська. Першу нiч заночував у корчмовому заiздi бiля Жидичина, а вранцi пiшов далi. Почував себе до краю втомленим i скрушно думав, що закiнчились, напевно, для нього свiтовi мандрiвки, хоч вiком вiн i не старий.

А перша випала йому навеснi 1412 року. Тодi-но польський король Ягайло у своему католицькому запалi перед гнезненським примасом i кракiвським епископом перевершив сподiвання своiх душпастирiв. Вiн наказав викинути з перемишльськоi православноi кафедральноi церкви руськi гроби, посвятив ii в католицьку i, прибувши до Львова, призначив католицьким архiепископом Яна Одровонжа.

Вчинивши таке богоугодне дiло, король вирушив у Городок на лови, а львiвський i руський староста Пйотр Одровонж, брат архiепископа, виселив за межi мiста цехових майстрiв – тих, якi не захотiли хрестити своiх дiтей у костьолi.

Серед них опинився i дзигармiстр Онисим, батько Осташка. Притулився вiн з багатолюдною сiм'ею у напiврозваленiй халупi на Пiдзамчi. Батько й сини ходили на заробiтки то до млина на Збоiвськах, то до осадникiв у Замарстинiв i Голоско, мама iз старшими доньками мила посуд у корчмi «Брага» бiля Татарськоi брами, меншi дiвчата простягали руки на папертях костьолу Марii Снiжноi та Онуфрiiвськоi церкви. Врештi найстарший Осташко, хлопець хирлявий, та до наук спосiбний, покинув злиденний отчий порiг i подався в европейськi землi шукати щастя. Було тодi йому за двадцять.

Пiшки дiйшов до Кракова, звiдти – то як купчин, то як ремiсник – до Вроцлава i Магдебурга, набирався знань у цехових та гiльдiйських школах. Нарештi прибився до Праги. Дiзнавшись, що тут iснуе alma mater, в якiй вчаться юнаки з усiеi Європи, з боязню постукав у дверi Кардового унiверситету. Ректором був тодi Ян Гус.

Осташко слухав лекцii в Іеронiма Празького, проповiдi Гуса у Вiфлiемськiй каплицi. Отримав звання магiстра вiльних мистецтв у той рiк, коли в Констанцi палало вогнище. Потiм разом з празькими гуситами сидiв ув'язнений у мiськiй ратушi. 1420 року серед тисячi пражан зустрiчав переможця над хрестоносцями – слiпого Яна Жижку, який одне око втратив пiд Грюнвальдом, а

Страница 14

руге в битвi з нiмецькими лицарями на Вiтковiй горi. Тодi пiшов Осташко за скорописця до загону Зигмунта Корибута, посланого на допомогу гуситам великим князем Литви Вiтовтом. Звiдки мiг знати Осташко, що Корибут помагатиме празьким патрицiям? Тож коли таборити вигнали Зигмунта з Чехii, викривши його змову з папою Мартином V, мусив повернутися до Львова й Осташко.

Нiкого з рiдних не застав на Пiдзамчi – роком ранiше мор спустошив Львiв, а з халупи й слiду не залишилося. Тож пiшов Волинським шляхом навмання i на другу нiч зупинився в Олеську.

…Дорога обезлюднилась ще вчора. Куди йому, Осташкове за кiнними та й пiшими теж. Кволiсть в'ялила його все бiльше й бiльше, вiн вряди-годи приставав i вдивлявся у сиву iмлу, чи не виднiе де село, щоб попроситися до хати, бо вже несила йти. Та над бiлим рiвним полем лише кружляло гайвороння i вiтер свистiв у гiллi тополь i в сухому стеблиннi, що стирчало над шкiрою снiгу.

– Чорне гайвороння на Русь, – простогнав. – Де наш Жижка?

І, наче у вiдповiдь, зателенькали позаду дзвiночки. Вiн оглянувся i зупинився. З синього туману вихопилися запряженi парою гнiдих коней залубнi. Вони шугнули повз Осташка, та, видно, помiтив його чоловiк, що сидiв у санях, закутаний бараницею. Вiн гукнув до вiзника:

– Стiй, Гарасиме! Поглянь, чи то не Осташко плететься он, мов сновида.

– Таж вiн, – вiдказав вiзник, зупиняючи коней. – Я його зразу впiзнав, але ж не пiдбирати вашiй милостi по дорозi всiляку голоту.

– Голота голотою, а грамотiй у нас один, – мовив Івашко i помахав Осташковi рукою.

Осташка в Олеську знали всi. Вiн появився кiлька рокiв тому, а звiдки – городяни не вiдали та й не цiкавилися: багато ж люду – торгового, ратного, жебручого – мандрувало битим шляхом, що пролiг з Угрiв на Волинь. Осташка добре знали, хоч жив вiн далеко за кресом города, на узбiччi Бiлоi гори, i називали його Калiграфом, бо умiв вiн писати по-руськи, по-польськи й латиною: його послугами користувалися путнi бояри, ленна шляхта, купцi, цехмiстри i навiть староста Олеського замку Івашко Рогатинський давав йому на перепис грамоти.

– Сiдай, Осташку, – боярин зробив мiсце бiля себе. – І який тебе люципер носить у таку стужу? Ще закостенiеш десь по дорозi… Невже ти думаеш, що без тебе не вiдбувся б конгрес на Волинi?

– Хай Бог вiддячить вам, боярине, – всiвся Осташко скраечку бiля старости, i конi рушили. – Я вже справдi з нiг падав… Кепкуете собi з мене, пане Івашку, бо маете думку, що тiльки ратнi люди вирiшують долю поспiльства…

– А ти думаеш, що лiтописцi – теж? То мае щастя наша поспiльнiсть, що я затримався учора в маетку Давидовича бiля Шепеля. У свата мого будучого… суддi нашого… – Івашко сказав це з притиском, наче не бажав зайвих розпитувань, помовчав, потiм додав тим же жартiвливим тоном: – Бо якби не наздогнав тебе, то ти б i закоцюб…

Осташко глянув на Орисю, закутану бараницею, вона прокинулась i дивилась на батька синiми холодними очима. Здивовано зиркнув на боярина.

– Дочку свою за сина Давидовича вiддаете? – перепитав.

В Івашка невдоволено поморщилось чоло, Калiграф знiтився i чемно вклонився Орисi:

– Щасти тобi, дiвчино…

Вона промовчала, тiльки перевела холодний погляд на нього, i згадався Осташковi скоморох Арсен i його слова: «А ми де пиво п'емо…»

«Невiстка Давидовича. Аякже… Вона дочка боярина. А ти, Арсене, i далi питимеш у багачiв пиво, не знаючи того, що воно вiдiбране вiд тебе i подане тобi як милостиня. Ти i в Давидовича питимеш, коли покличе, i не пектиме тобi ялмужна, хоч, може, десь i сплесне на твоiх гуслях плач. Плач дитини, яка не знае, що ii болить. Болить-бо тiльки усвiдомлений бiль. І будеш дивитися на цю Орисю чи на iншу – не гiдний ii любовi скоморох, який грае на бенкетах у вельмож. А бачив же я, бачив шпiльманiв[14 - Вуличнi спiваки.] з псалтерiонами в руках, якi йшли попереду Жижки на Кутну гору, де було розгромлено вiйсько Сигiзмунда! Де наш Жижка?»

Осташко позирав на боярина: чорнi вуса i борода окреслили мiцнi м'ясистi губи, з-пiд кущистих брiв дивилися у простiр темнi очi – видно, дочка у мами голубизну взяла, – про щось думав Івашко: упертiсть i сила зiбралися у поглядi й на стужавiлому обличчi. І згадався Осташковi Свидригайло, якого бачив учора, – була подiбнiсть в обличчях цих двох мужiв. Свидригайло – наш Жижка? О, нi… Вiн – ображений Ягайлом i Вiтовтом литовський князь. Тому лютий. Болить йому булава, до якоi ще не дотягнувся, а не украiнна Русь. Де той, який сперся б на лють Свидригайла, але усвiдомився русинським болем? Може, ти, Івашку Рогатинський? Але ж ти родичаешся i береш собi в першi дорадники Давидовича – здиру, який неправими судами нагарбав маеткiв по всiй Червонiй Русi.

– Про що думаете, боярине? – спитав Осташко.

– Рать буде, – вiдказав тихо староста. – Буде остання рать.

– Ви ж до весiлля готуетеся, пане Івашку, а не до ратi.

– В'iдливий ти, Калiграфе. А менi потрiбна пiдтримка Давидовича. Ти цього не розумiеш…

– А люд пiде за нього воювати?

– Люд, люд… Отара йде за вожаком… А ти

Страница 15

ти що робитимеш, коли почнеться? Писатимеш i далi свiй лiтопис?

– Писатиму.

– Навiщо? Кому який хосен з того писання?

Осташко довго мовчав, а потiм заговорив:

– Ішов убогий пiлiгрим на прощу крiзь гiрськi нетрi, посковзнувся i впав у яскиню, звiдки виходу не було. Наступила зима, замерзали на льоту птахи, мороз добирався до серця пiлiгрима, холодний сон склеплював його повiки. І тодi, коли вже й рушитись не мiг, вiн побачив соболя, який проскочив неподалiк нього у вузьку ущелину i зник. «Є вихiд! – вигукнув пiлiгрим. – За три кроки вiд мене!» І замерз на лютому морозi, i слова його замерзли теж.

Надiйшов тою дорогою другий пiлiгрим, i настигла його така сама доля. Близилось до весни, та не було жодноi надii вийти звiдси. Зм’як снiг, пожуркотiли струмки, i розмерзлися слова загиблого. Почув iх другий пiлiгрим, знайшов за три кроки вiд тлiну ущелину, вийшов на волю i заспiвав пiсню во славу своему попередниковi, який залишив йому дороговказ, хоч сам ним i не скористався…

– Мудра притча, – сказав Івашко. – Тiльки вiщуеш ти нею нам не перемогу, а смерть.

– Мертвi сраму не iмуть… Та прокладеною дорогою, хоча б початком ii, пiдуть iншi.

До Олеська добралися надвечiр. Вiзник зупинив коней перед валами на передмiстi за Брамою. Осташко подякував старостi i подався протоптаною у снiгу стежкою на Цикiв, за яким бовванiла Бiла гора. Зупинився бiля ворiт Галайди. Зайти б до приятеля – якби не Галайда, хто знае, де жив би тепер Осташко. Але тихо було на подвiр’i, – нема, певне, господаря дома, Галайду чути на все передмiстя, коли вiн за роботою.

…Тодi, коли Осташко вперше опинився в Олеську, вiн перейшов уздовж незнайомим мiстом вiд Пушкарнi до Брами i, не наважуючись пускатися в дорогу пiд нiч, попросився на нiчлiг до кушнiра – той саме розвiшував готовi кожухи на подвiр’i.

«Заходи, заходи, заночуеш у Галайди!» – загалайкав кушнiр з видубленим, немов юхт, обличчям. Вiн запросив подорожнього до хати й без кiнця теревенив: за якусь годину Осташко вже знав усе про Олесько. Передусiм дiзнався, що ота велика калабаня посерединi мiста названа Галайдовим морем на його честь. Це колись, збувши добре кожухи на ринку, так напився, що, йдучи додому, забрiв у калюжу i верещав як на пуп: «Рятуйте, хто в Бога вiруе, у морi тону!»

«Що за твердиня он там, на горi? Понад сто рокiв iй… Кажуть, ще за Юрiя Тройденовича, князя галицького, збудували сей замок, а коли його отруiли в Луцьку, захопив фортецю Любарт. Ну, а потiм з рук до рук. Були там ляхи й угри – хто не був. Слава Богу, Вiтовт посадив у замку руську залогу, то й нам легше…»

«Про магдебурiю питаеш? Нi, ще не запроваджена, проте й тут дае себе знати шляхетська хартiя, яка прирiвнюе ляха до пана, а русина до хлопа… Але хто ти такий i що робити вмiеш?»

«Зi свiту я, добрий чоловiче, – вiдказав ухильно Осташко. – А вмiю писати».

«Е-е, та це маетнiсть! – вигукнув кушнiр. – За таким умiнням i волосним суддею станеш. Залишайся тут, мандрiвниче, коли нiде роду не маеш. Не пропадеш. У мiстi, правда, людно, але на Вороняках, сам бачив, опустiла одна хатина. Я поведу тебе завтра».

…Не чути Галайди – п’е десь загарливець. Осташко ще постояв трохи i подався у бiк гiр.

На схилi Бiлоi гори, що на Вороняках – горбатому подiльському хребтi, який розiгнав текучi води на пiвнiч i на пiвдень, – притулилася хатина Осташка.

Крiзь мале вiконце видно увесь Олеськ. Перед залучиною валу, що проступив темною дугою над снiговою завiею, втопилися у зацвiлих iнеем садах Теребiж, Цикiв i Волуйки; за валом, що наiжився частоколом i низькими баштами, мрiе гостроверха ратушева вежа, до ратушi пiдсунувся прямокутний майдан. То ринок, двiчi на тиждень галасливий; поблизу ринку, в самiй серединi мiста, блищить льодяним дзеркалом кругле озеро – Галайдове море. В рiзних кiнцях города iз гущi домiв та склепiв вистрелили банi трьох дерев’яних, критих гонтом церков, а далi, аж за пiвнiчним валом, ледве виднiють заолеськi села – Юшковичi, Ожидiв, Кути, що принишкли на молочнiй рiвнинi.

На схiд вiд мiста, на вiддалi гарматного пострiлу, звелася з рiвнини до неба Лиса гора, увiнчана овальним замковим муром i високою гранчастою баштою. До замку крiзь непрохiднi влiтку болота, що киснуть над гнилою Лiберцiею й кожушаться рiдким вiльховим лiсом та чагарями, ведуть двi обсадженi липами дороги: зi сходу – до Бродiвськоi брами, iз заходу – до Львiвськоi. Перед нижнiм валом дороги обриваються звiдними мостами, що зяють, немов вiдкритi пащi турiв.

Тяжко добратися непрошеному до Олеського замку, в якому мiцну залогу тримае Івашко Рогатинський.

Осташко сидiв бiля вiконця, дивився, як обкутуеться замкове громаддя синюватим смерком. Звечорiло вже, погасли свiтелка, сивою пеленою закрилося мiсто, тiльки замкова башта чорно бовванiе i чутно, як перегукуються вартовi.

Меркнуть у теменi обриси Одеського замку, фортецi, що стоiть посерединi ланцюга, який закайданив Галицьку Русь вiд Кам'янця по Холм. А в ньому господарем Івашко Рогатинський – ратоборець з сильною рукою.

Ост

Страница 16

шко вiдiйшов од вiкна. Хукаючи з холоду в руки, присiв до столу, на якому стояв каламар з тростиною i лежав папiр. Засвiтив свiчку.

«А що я повинен робити, коли моя зброя – не меч, а трость?»

«Давид, сiдаючи, клав персти на живii струни, ми ж беремо трость скорописну, чорнило i папiр i кладемо письмена…» – згадався Осташковi бiблiйний вiрш.

«А на бiльше я не здатний… Що вдiяти можу?

Та я знаю: кожен стiльки винен своiй отчизнi, скiльки вiн може дати iй при його здольностi й умi. Слабi в мене ноги, не втримають у стременах на дикому огирi; м'яке в мене серце – млiе воно, коли побачу живу черлену кров; нiкчемне мое тiло – загрузло б у землю пiд тягарем сталевого панцира; рука моя зiгнеться мов лоза, коли б я спробував пiдняти булатний меч. Але дав менi Бог зiркi очi й бистру пам'ять, я постиг таемницi письма, i легка трость у пальцях дивно послушна моiй волi – гаптуе вона те, що вiдчула моя душа i осмислив мiй розум. Уся сила моя у тростi скорописнiй. Тож коли я – не здатний нi до бортi, нi до ратi, анi до сохи – затрую для лакомства мережу думок своiх олжою, хай усохнуть три персти на десницi, якi тримають трость, i хай забуду я таiну письма…»

Чутно, як перегукуеться варта на сторожових вежах нижнього замкового валу, дзвенять металом зброярi в зброярнi, не сплять – готуеться до ратi руська залога.

«Напевно, я нiкчемою здаюся тим, що тримають напоготовi списи, бердишi, алебарди й гакiвницi. Та нiхто не знае того, що легка трость стае тяжчою вiд залiзного келепа, коли виписуеш на паперi слово, яке повинно увiчнити дiла нинi живучих, яке повинно жити ще й тодi, коли на мiсцi калюж кровi заряснiють кетягами кущi калини, а поламанi вiстря списiв перемiняться у червоний пiсок.

Зброярi нагострюють мечi i сушать порох у баштах, я ж розстеляю думки своi, з яких хочу викувати правдиве слово».




Роздiл четвертий

Трiстан та Ізольда


Широким свiтом ходив Трiстан, шукаючи Ізольди Злотокосоi.

Триста рокiв сповiщали про нього i про неi французькi трубадури:

«Сеньйори, сеньйори! Чи не бажаете ви послухати прегарну повiсть про любов i смерть?»

І голосили нiмецькi мiнезингери:

«Слухайте, як у великiй радостi й печалi кохалися вони i як померли».

І плакали чеськi шпiльмани:

«Багато зазнали вони переслiдувань i вигнань, але вбити кохання нiхто не мiг».

«І померли вони разом од нестерпноi муки – тiло з тiлом, уста з устами», – заспiвали й русинськi скоморохи.

Широким свiтом ходив Трiстан i приблукав на Галицьку землю.



Зима зустрiлася з весною задовго до Стрiтення. Вранцi несподiвано подув з Гологорiв на Вороняки теплий вiтер, наче прорвався враз з iх гарячоi утроби. Пiвдня шугали бiлi стрiли з Пiдлиського хребта на Гавареччину, яка багато днiв проспала, засипана снiгом, у глибокiй вижолобинi; до вечора снiг зм'як, мов глина у пальцях гончара, а вночi задзвенiли струмки. Вони наздоганяли один одного, збiгаючи з горбiв, зливалися i квапилися з обох схилiв гiр – котрi до Стрипи й Серету, котрi до Стиру й Бугу – розмивали кригу на рiках, й другого дня рушили до морiв веснянi води.

Ще позiхали гончарi в простуджених хатах, цiпенiла замерзла глина в купинах на подвiр'ях, з горбатих холодних печей ще не встигла стекти торiшня сажа, а вже протоптували до обiйсть першi стежки десятники Давидовича, який розкидав своi маетки по Одеськiй землi, мов струпи по тiлi; гримали у дверi, вимагаючи чиншу.

Суддя готувався до весiлля.

Гончар Микита – вiн восени взяв собi iз Шпиколосiв, що бiля Золочева, молоду вдовицю, родовиту гончарку, в якоi пальцi звивалися, наче в'юни, коли крутила на крузi масну глину, – Микита чекав весни, немов спасiння, i зрадiв iй, такiй раннiй, бо, як то кажуть, з'iв русин головку маку i два тижнi постить… Негучне весiлля справив, але й не поминув жодного гончара з Гавареччини, то якраз вистачило йому всього лiтнього заробiтку на брагу, а за жiнчине прокапарили зиму.

Потекли першi потоки, а вiн уже визирав доброго сонця, щоб земля висохла i можна було б йому з жiнкою витрутити через прикрий Пiдлиський хребет вiзок з горшками на ринок до Олеська, бо на шкапину ще не розжився.

Обое з Марiею знiмали з настилу пiд стелею начорно випаленi дзбани, горшки, миски, обтирали з них пил i в думцi пiдраховували, скiльки кiп вторгують на першому ярмарку. На подвiр'i почулися важкi кроки, повз маленьке вiконце, затягнене вичиненим телячим кендюхом, майнула тiнь, дверi з грюкотом вiдчинилися, на порозi став тивун суддi Давидовича – Мартин Скрибка. Микита добре знав його. Колись вiн дячкував у Пiдлиссi, а як попа прогнали за те, що п'яним виходив на амвон, Мартин, поблукавши трохи з довгою рукою, продав себе в неволю Давидовичу. Той шмагав його щодня нагайкою, бо не ладилася робота в лiнивого, а потiм суддя, побачивши, що пуття з нього не буде, поставив його наглядачем над чорною челяддю. На цiй службi Давидович навчив Мартина справно орудувати шкiряною, в гудзах, нагайкою – коли не бив Мартин, били його, а потiм поставив тивуном на Гавареччинi.

Микита стояв

Страница 17

посеред хати, наче кола проковтнув: чого це Скрибка завiтав такоi ранньоi рiчноi пори, адже у кметiв i ремiсникiв усе повимiтано в домах – i хлiб, i грошi, та й на панщину ще не час гнати – снiг лежить на полях, а чинш платиться пiсля жнив…

Марiя, прочуваючи лихо, схилилася у пояс, ждала. Тивун гарикнув:

– Рiчний чинш плати, Микито!

– Змилуйтеся, Мартине, – аж тепер зiгнувся гончар, чорнi кучерi впали на чоло. – Цiлу зиму на ярмарки не ходив, у хатi й пiвгроша немае.

– Гривню, Микито! – крикнув тивун.

– Гривню?! Стiльки ми нiколи не платили… Таж за гривню треба два мiсяцi, не розгинаючись, у полi робити, кабана вигодувати… Що за бiда лучилася у пана суддi, що вiн…

– Не бiда, а весiлля! Пан староста Івашко дочку за суддiвського сина вiддае.

– Ов-ва! – сплеснув руками Микита, i зла посмiшка пробiгла по його смаглявому лицi. – То мусить вiдкласти свайбу до осiннiх м'ясниць, коли так бiдно в нього дiеться. Гончарi теперки не годнi скластися навiть на бочку пива для пана суддi.

– Пащеку розкриваеш! – Скрибка вихопив з-за халяви нагайку i потряс нею перед носом Микити.

– Гей, чоловiче добрий, – схопив гончар тивуна за руку, аж хряснуло в зап'ястi, – я тобi не закуп i не каланник… Я тобi не татарин-невiльник, – добродушне обличчя гончаря наливалося люттю, – щоб ти замахувався на мене, мов на раба… Чинш пановi суддi справно заплачу, хай тiльки-но стежки пiдсохнуть, щоб вибрався на торги.

Лице гончара знову подобрiло, вiн вiдпустив тивунову руку, той вiдступився i, розсерджений за зневагу, розмахнувся нагайкою. Марiя прискочила до Скрибки, i нагайка стьобнула ii по обличчi, залишивши скiсний пруг вiд вуха до уст.

Зойкнула жiнка, оскаженiв гончар, схопив, що перше потрапило пiд руку – двоухий дзбан, – i розкришив його на головi тивуна. Той упав на колiна, потiм на лiктi, i, обм'яклий, простягнувся на пiдметенiй долiвцi.

Марiя залементувала. Микита нагнувся – тивун не дихав.

– Я убив його, – сказав спокiйно i почав для чогось складати черепки з розбитого дзбана. Потiм глянув на жiнку i повторив уже зi страхом у голосi: – Я убив його…

Микита поскладав черепки на лавицю, узяв тивуна за ноги й виволiк на подвiр'я, потiм вернувся до хати, витер об холошi долонi й мовив до жiнки:

– Ти чекай мене… Роби горшки, продавай, а я… Я пiду до старости Івашка, поки Давидович не посадив мене в казнь. Розповiм йому все. Кажуть, вiн справедливий чоловiк, та й суддя йому пiдлягае.

Двiр Івашка Преслужича-Рогатинського стояв окремiшньо вiд мiста неподалiк замку, за нижнiм валом. Високий частокiл, що обгородив дворовi будiвлi, сходився з обох бокiв до залiзноi брами – парадного входу. Бiля брами стояв озброений стражник.

Гончар Микита крадькома, нiби вже всi в мiстi могли знати, що трапилося, пробрався до брами й легко прочинив ii. Стражник загородив йому дорогу алебардою.

– Я до його милостi боярина, – промовив Микита тремтячим голосом: до нього дедалi чiткiше приходило усвiдомлення кари, яка його чекае за вбивство тивуна, але iншого порятунку, як признатися у всьому старостi, не мiг придумати. Про втечу й не помислив, бо куди втече, коли iншого свiту поза Олеськом i Гавареччиною не знае; чекати дома, поки прийдуть за ним, було ще страшнiше. Вiн повторив: – Я до пана старости Івашка Рогатинського.

Стражник пропустив: державець олеського ключа, коли бував удома, приймав усiх – вiд багатих землян до найбiднiшого волочебника. Зате в замку не допускав до себе нiкого з посполитих.

Микита зайшов до вiтальнi, обвiшаноi зброею та вистеленоi кабанячими шкурами, i довго чекав. Врештi iз хоромiв крiзь боковi дверi увiйшов бородатий чоловiк у повiсм'янiй вишитiй сорочцi. Гончар упiзнав у ньому старосту i впав на колiна.

– Встань, – мовив Івашко. – Я не король. Кажи, чого просити хочеш. Чи мо', накоiв що?

– Я тивуна… тивуна гаварецького, що вiд суддi Давидовича… Мартина, которого Скрибкою прозивають, нинi… убив, – простогнав гончар.

– Убив?! – Івашко аж присiв на лавицю, з подивом придивляючись до мирного широкого обличчя ремiсника, який, здавалось би, i мухи не здатен роздавити. – Як – убив?

– Горшком, ваша милосте…

Івашко прикусив спiдню губу, що затремтiла вiд смiху, i допитував далi:

– За вiщо ти його убив?

– Я не хотiв… Вiн чиншу жадав, на переднiвку – чиншу цiлу гривню, бо суддя весiлля синовi справляти мае, а в мене й пiвгроша не знайдеться – на свое весiлля восени геть усе витратив… Вiн ударив мою жiнку нагайкою по лицi, а менi Бог тяму вiдiбрав…

Івашкове обличчя спалахнуло червiнню. Злiсть на скнарiсть Давидовича змiшалась з гнiвом на непокiрних пiдданих, до того ще й лихе передчуття стривожило душу: смерть напередоднi весiлля, яке мае вiдбутися пiслязавтра, нiчого доброго не вiщуе. Вiн сказав жорстоко:

– Убiен будеш за вбивство.

Плечi в гончара опустилися, впала голова на груди.

– Вивести його! – гукнув Івашко до одвiрного.

Втiм, у дворi почулися чоловiчий i жiночий голоси, якесь дивне хихотiння. Івашко вийшов на порiг. Бiля брами стояла молода жi

Страница 18

ка в хустинi, зсунутiй на потилицю, й сардачку, вона тримала за руку тивуна Скрибку. Одне око в нього запливло синьою пухлиною, а вiн блаженно смiявся i повторював одне й те ж:

– Я iнклюзник! Я iнклюзник…

Жiнка покинула тивуна й пiдбiгла до боярина.

– Не карайте, не карайте мого Микиту, чей же не вбив вiн нiкого, – залебедiла. – Тивун живий, дай йому Боже здоров'я. Живий, тiльки смiеться…

– Я iнклюзник, – переконував тивун стражника. – Дам тобi один грош, а менi вернеться десять… Я навчу пана суддю, як робити з гроша iнклюз, i вiн назбирае синовi на весiлля купу срiбла. Я чорта поцiлував, а на Cyca плюнув, я навчу суддю, як на Cyca плювати…

– Вiдведiть його в казнь, хай там посидить, поки отямиться, – звелiв Івашко. – А цього, – показав на Микиту, – до замку, в татарню!



Орися чула все.

Вона сидiла у дiвичнику й вишивала нелюбовi весiльну сорочку. Знала давно, що не мае волi, хоч батько ii безтямно любить. Сказав колись: «Королi з королями, бояри з боярами, смерди iз смердами. Анну Ярославну видали за французького короля, Ядвiгу за Ягайла – чи iх хтось питав про любов? Ти ж вийдеш за Адама Давидовича, бо менi з його батьком Олесько тримати». Знала, що нема ii волi, i звикала до рум'янощокого Адама, який приходив до неi двiчi на тиждень i водно теревенив про те, скiльки в теребовельському маетку, який буде належати йому, ланiв, скiльки челядi чорноi – парубкiв, i челядi бiлоi – жiнок, скiльки служб тяглих людей, а скiльки бортникiв, риболовiв i сторожiв, сокольникiв, бобровикiв, конюхiв, лiсничих, бондарiв, ковалiв i теслiв.

Слухала i знала, що все це буде належати iй, i поволi зживалася з цiею думкою. Лякали ii тiльки блiдо-сiрi, прозорi, аж безбарвнi очi жениха, в яких сидiли причаенi цяточки зiниць; тi зiницi дивилися на неi колюче, немов цвяшки, i нiколи не теплiв, не каламутився i не хмурнiв колiр довкола них, бо ж його й не було. До всього звикла, а до Адамових очей звикнути не могла. Проте покiрно готувала себе до замiжжя.

Аж той гусляр – з карим, густим, немов смола, поглядом вiдкрив iй зовсiм iнший свiт, попри який сама ходила досi, минаючи його стороною, навiть не гостюючи в ньому. Свiт сотень, тисяч людей, котрi мають своi бiди, втiхи, радостi, смуток, а тому й очi в них цiкавi й напруженi, теплi або смутнi, бо чогось вони шукають, щось знаходять чи втрачають, i нiхто iм не пiдносить готового, такого, що не забарвлене анi смутком утрати, анi радiстю знахiдки… А той гусляр перший дiткнувся ii, бо Адам навiть не сiдав близько, а той гусляр, шалений, сильний, впився до болю в ii уста, хоч вона просила легкого цiлунку, i Орися втекла тодi з тим болем, а вiн мучить ii вдень i вночi солодким чеканням i грiховними снами…

Орися чула все. Вона припала до вiкна, коли у дворi божевiльний тивун нахвалявся навчити суддю, як роздобути срiбла на весiлля синовi – який сором, люди смiються, а вона пiде в той дiм, – не знала, за що ii батько посилае у татарню мужика, але зрозумiла, що через Давидовича. Кинулась до дверей, та вiдчинити iх не посмiла…

Коли спорожнiв двiр i коло брами залишився тiльки стражник, вона одяглася i, не сказавши батьковi нi слова, пiшла на цвинтар до могили матерi, що виросла два роки тому бiля каплицi святоi Катерини.

…Широким свiтом ходив Трiстан i приблукав, вродливий i сумний, на землю, де жила його Ізольда…

Текли веснянi струмки помiж горами, а Орися молилася на могилi матерi словами, якi прийшли до неi нинi самi – не з церкви i не з псалтиря, а вiд дiвочоi тривоги:

– Нагрiшила я мислями, Боже, Боже, – нема волi моеi. Чиста водичко-ярданичко, обмиваеш гори, корiння, камiння, обмий i мене, грiшну Орисю, вiд усякоi мерзи i пагуби, аби-м була така чесна i велична, як весна, аби-м була така красна, як зоря ясна…

Арсен зупинився бiля цвинтарноi огорожi й дивився на дiвчину в бiлому кожушку й шалевiй хустинi, що вклякла на мокрий снiг перед могилкою. Упiзнав по одежi, пригадав собi кожну рисочку ii обличчя, проте й тепер не мiг нiяк усвiдомити, що вона i та боярiвна, задля якоi прийшов до Олеська iз скоморошою братiею, щоб грати на ii весiллi, – одна й та ж людина. Тепер засумнiвався ще дужче, бо чого ж би донька Івашка, якiй завтра прийдуть дiвчата сплiтати вiнок, клячала сьогоднi на цвинтарi, мов сирота. То зрадiв: обдурила його Орися, назвавши себе боярiвною; вiн тихо вiдчинив хвiрточку, пiдiйшов i став за спиною дiвчини, не смiючи переривати ii молитву.

– Не спускай на м'я, Господи, грiхiв з ласки своеi святоi, – гаряче шепотiла дiвчина i враз стрепенулася, почувши за спиною чиесь дихання.

Схопилася, оглянулася, тихо скрикнула:

– Арсен?

Вiн узяв дiвчину за почервонiлi вiд холоду пальцi, вона не вiднiмала рук, дивилася на нього й похитувала заперечно головою, не вiрячи, що бачить того, проти якого молитву складала, щоб не приходив у ii думки нi вдень нi вночi, бо нема ii волi слухати свого серця, – то чому вiн тут, перед нею, наяву, чого прийшов, кого шукае?

– Звiдки ти тут узявся, Арсене? Навiщо?

– Ми ж не минаемо, Орисю,

Страница 19

i малих, нi великих мiст. Мандрiвний люд народ потiшае, потiхою на хлiб заробляе. Ми теперки в одеськiй корчмi пиво п'емо та чекаемо Стрiтення, щоб провести з музикою до шлюбу дочку Івашка Рогатинського…

– Дочку Івашка? – зойкнула Орися. – Чому – ти?

– Боярин ще в Луцьку запросив. Але признайся, дiвчино, що здурила тодi мене, що не тобi завтра вiнок на голову покладуть, не тебе позавтра пiд плач моiх гуслiв завиватимуть. Скажи, що та iнша буде, не ти…

– Та iнша буде, Арсене, – наче вiтром шелеснуло.

– А ти чия?

– Твоя була б, якби моя воля…

Вона дивилася в його очi, в яких мiнилися всi кольори свiту, збудженого нинi весною, зникли з пам'ятi блiдi, мов плiснява, з зiницями, як вiстря голок, очi ii жениха. Орися подалася уперед i вiдчула, як ii губи обгорнула спека, як м'якли вони, розтавали i розпливалися у гарячому солодi. Був день, i серед дня коiвся несусвiтний грiх: наречена за день до вiнчання цiлувала весiльного музику…

«Сеньойри, сеньйори, чи не бажаете ви послухати пiсню про кохання…» – дзвенiли скоморошi гуслi. «Рано-вранцi каплиця вiдтворена, рано-вранцi кровиця розiлляна, Боже, Боже, хто кровцю пролив…» – голосила якась дивна пiсня на цвинтарi.

Арсен одiрвався вiд Орисиних вуст. Вона була така прекрасна, що самому стало страшно за себе перед ii красою, i здалося тодi йому, що вiн – не вiн, бо чи ж могла б його, бродячого скомороха, покохати найкраща у свiтi дiвчина?

– Ти Івашкова донька?

– Двi в нього доньки. Одна тебе нинi цiлуе, другiй завтра гратимеш на весiллi. Одна йтиме крiзь нетрi й болота весь вiк за тобою, друга з нелюбом у бiлу постiль ляже…

– Ходи зi мною у свiт, Орисю…

– Ходи зi мною у двiр, Арсене…

– Залиш свого батька, дiвчино…

– Покинь своi гуслi, музико…

Орися вiдiрвалася вiд Арсена, вiдступила назад до огорожi, вийшла на дорогу й подалася – поволi, поникло. Потiм зупинилася, повернулась.

– Розбий своi гуслi, Арсене. Не грай менi…

І пiшла на той бiк провалля, залишивши над кручею самотнього гусляра.



– Ось тобi дукат, боярине, – сказав на другий день Арсен Івашковi Преслужичу в його дворi: ще дiвчата не сходилися на заводини, та вже бiла челядь споряджала в дiвичнику молоду.

Івашко, не розумiючи, пильно дивився на засмученого й вiд смутку того аж згорбленого гусляра. Переглядалися мiж собою скоморохи, знизуючи плечима.

– А ви вiдробляйте гривню, братове, я цим разом не буду за пиво честь вiддавати.

– То йди собi, Арсене, вiд нас, – мовили дударi. – Нам давно з тобою тяжко. Вiдколи з Луцька пiшли – i гроша доброго не перепало. Чомусь нудиш свiтом: то лазаря тягнеш, мов жебрак, то зовсiм не хочеш грати.

– Сам знаю, що треба геть iти. Прощавайте…

Арсен пiдступив до побратимiв, з якими обiйшов пiвсвiту, обняв кожного i, поправивши гуслi на плечi, подався до брами. Але вернувся. Вiн пiдбiг до Івашка, що стояв серед подвiр'я, усе ще не можучи збагнути дивноi поведiнки гусляра. Вклонившись у пояс, Арсен сказав тремтячим голосом:

– Не справляй весiлля, боярине… Не вiддавай дочки за поганого Давидовича. Ти ж батько…

– Так ось чого ти… Чи не за тебе вiддати? – не стримав за зубами лютого крику Івашко.

І стишився, зiв'яв, бо уздрiв у цю мить тiльки обличчя Арсена, а про його скомороший одяг, про його гуслi забув, i побачив у ньому себе самого, колишнього – молодого, вродливого, за яким пiшла, не питаючи, хто вiн, красуня Параскева, i яка то радiсть, яке то щастя було в них, а що буде в Орисi з цим холоднооким Адамом, i чому б не… чому б не…

– Боярине! – схлипнув Арсен, дивлячись, як м'якне суворiсть батька. – Я люблю Орисю, i вона…

– Вона?! – сполотнiв Івашко, втямивши, що ось тут, у цю хвилину, посмiв скоморох просити руки боярськоi дочки – жебрак хоче стати його зятем? – Що – вона? – ступив до нього, стискаючи кулаки. – Іди ти… Іди, поки я добрий, поки собак з ланцюгiв не спустив!

Служницi чесали молоду, вона дивилася крiзь вiкно i бачила, як iшов з двору похилий гусляр, по Орисиному лицi текли сльози, а губи ворушилися у вдячнiй молитвi за те, що не обминула ii, хай i коротка, мить щастя, що спiзнала вона хоч присмак його, бо ж могли вони й розминутись…

На передмiстi Арсен зустрiв Осташка Калiграфа.

– Заболiло, Арсене, – сказав Осташко, вислухавши скомороха. – Добре, що заболiло. А куди помандруеш тепер?

– До Львова подамся.

– Не йди, парубче, у той Вавiлон. Рать тут буде. Навiщо йдеш на той бiк? Невже думаеш, що тiльки мечами воюють? Гуслi – теж зброя. Хiба не болiтиме тобi серце там, коли тут литиметься кров?

– За кого литиметься кров? За Івашка?

– За землю нашу. За вiру православну.

– Немае у мене нi землi, нi вiри, – змахнув рукою Арсен, обминув Осташка й подався Волинським шляхом.




Роздiл п 'ятий

На задвiрках Вавiлона


Досi серце ще не болiло. Анi тодi, коли ректор Ягеллонського унiверситету заборонив схизматам проживати в бурсi, i Арсен у гуртi жебручих спудеiв пiшов спiвати «gaudeamus» попiд вiкна кракiвських мiщан, анi коли залишав уранцi нагрiту тiлом корче

Страница 20

ноi служницi тверду постiль в убогому меркаторii, анi коли пропив останнiй квартник i з чотирма такими, як i вiн, жаками в товариствi львiвських малярiв вирушив без гроша в мандри. Веселi то були часи! Де пиво пив, там честь вiддавав i не залишався в боргу нi перед кривдниками, нi перед доброчинцями. Вся земля належала йому i кожну вiру iсповiдував.

А нинi не стало нi землi, нi вiри.

Вiн уздрiв ув образi дiвчини незнану досi чистоту i збагнув, що вона десь-таки iснуе на свiтi, горить чистим золотом, проймае свiтлом заскорузлi душi й нагадуе людинi про те, що природа iй обiцяла набагато бiльше, нiж дало життя. І ту чистоту поганять, i те свiтло гасять.

Ішов швидко, слух його переслiдували весiльнi пiснi, хоч iх ще й не заводили дiвчата, прошпигували мозок звуки труб i дуд, хоч скоморохи ще не починали грати, – уявнi спiви й музика, пiд якi сьогоднi неминуче впаде заслона, яка назавжди сховае вiд нього Орисю, скупчилися навколо нього, мов тучнi хмари.

Квапився, щоб устигнути подолати вiдстань, через яку не зможе наздогнати його справжнiй весiльний гомiн, бо напевно вернувся б i блукав довкола Івашкового двору, мов пес, i карав би себе красою молодоi, i картав би себе за те, що зрiкся товариства.

Аж коли минув Юшковичi й Ожидiв i дорога вивела його в тихе поле, що рябiло чорними проталинами серед вiспуватого снiгового покриву, сповiльнив хiд i вiдчув, як з кожним кроком пройденоi дороги наростае злiсть у серцi i пригасае печiя. Чув, що вiдриваеться назавше, вiд того життя, яким жив досi, – перегорiла посерединi нитка, i вже розмотуеться новий клубок, i вже кличе до себе нове, незвiдане, i буде Арсен у тому життi iншим. Яким – не знав. Ішов просохлим на весняному сонцi Волинським шляхом i дивувався, що вiд лютi глухне бiль.

Ще тиснув душу щем, запах талоi води пригадував йому одеський цвинтар: на заснiженiй могилi слiд вiд дiвочих колiн, а перед ним – очi до очей – тепла голубiнь, а потiм дотик м'яких, мов мед солодких, губiв; ще боляче стукали у мозок останнi Орисинi слова, а вже роз'ятрювала його душу злiсть на людей, якi вiдiбрали вiд нього те, що повинно належати йому, вiдiбрали, не питаючи, заслуговуе вiн на щастя чи нi, вiдiбрали лише тому, що в нього весь маеток – гуслi за плечима, i вiн проклинав Івашка, який потоптав доччину волю, i Орисю, яка так покiрно кинула ту волю пiд батьковi ноги, i на Осташка, що то вдруге став йому на дорозi з напучуваннями, заярiла лють.

– «Рать буде… Гуслi – теж зброя…» – Арсен уголос перекривив Калiграфа. – А що ви луччого дасте менi, нiж маю, якщо б я i пiшов з вами? Нинi Івашко обiцяв собак на мене нацькувати, що ж – пiсля переможноi битви вiн, напевно, виконав би свою обiцянку. За вiру православну… А яка для мене рiзниця, хто спускатиме псiв з ланцюгiв – католик чи схизмат? Рать за вiру… А ii, ту вiру, давно подiбнi до вас розпродують за привiлеi i герби, вимiнюють за мiсця на магiстратських лавах, програють по корчмах у костi. Та й скiльки вас – Осташкiв та Івашкiв – спохопилися по воду, коли хата згорiла? З усiх бокiв ви вже оточенi костьолами, тож змирiться, бо там сила, а вас жменька. Та ви ще не встигнете дзенькнути мечами, як вам на шиi надiнуть колоди, i ви умить зречетеся тii вiри. Швидше, нiж я… «Рать буде…»

Йшов швидко, розмовляючи i лаючись уголос – бiль приглушувався, i жаль йому ставало за тим болем, який дав йому вiдчути, що й вiн людина. Але не щадив його – хай щезне: нитка перепалена i розмотуеться новий клубок.

Перед смерком минув млин осадника Зоммерштайна на Полтвi i ступив на Кракiвське передмiстя Львова.

«Плетуть вiнок Орисi…» – ще раз зав'ялило в душi й стихло. Новi враження заполонювали Арсена: вiн упiзнавав Старе Мiсто, в якому зупинявся кiлька рокiв тому, йдучи на Рогатин.

Лиса гора з руiнами Данилового замку ще виднiла на тлi оранжевого неба, а Пiдгородця i Старий ринок, i костьол Іоанна Хрестителя серед густих лип уже сховалися в сумерки. Над самим Волинським шляхом високим пiдмурiвком звелася паперть Миколаiвськоi церкви – десь недалеко, тут, повинна стояти корчма «Брага», в якiй майстер Симеон Владика та його челядник прощалися з Арсеном пiсля довгоi дороги з Кракова до Львова.

Арсен вибрався на пiдмурок, обминув жебракiв – тi ще не розходилися, в церквi вiдправлялася вечiрня – i звiдти побачив високий з баштами мур, що оперiзував Нове Мiсто. Того разу довелося його обiйти, бо скоморохiв не пропускали у Татарськiй брамi, завтра ж вiн заховае гуслi пiд полу каптана або в корчмаря залишить, а таки пройде, бо мусить вiдшукати мудрого майстра i друга Симеона Владику.

З-за кам'яних дувалiв татарського кварталу спинався мiнарет мечетi; Арсен згадав, що корчма стоiть трохи нижче. Був утомлений i голодний – «десь грають братове до вiночка молодiй», – хотiлося напитися й забутись хоч на-трохи, бо в серцi таки не вгамовувався щем.

Арсен iшов провулками, захаращеними камiнням, покидом, смiттям, обминав дощанi халупи i згадував слова майстра Владики: «Тут жила, кипiла й хизувалася теремами, храмами й замком слав

Страница 21

а столиця Лева. Це все, що вiд неi залишилося. Польський король Казимiр спалив ii дотла, а корону, трон, обшитий дiамантами, клейноди, золотi хрести з церков, срiбло, навiть мантiю Лева вивiз до Кракова. Згарища залишив русинам, полоненим татарам, евреям, вiрменам i сарацинам. Згодом усi проникли в Нове Мiсто – вiрмени заснували свою епархiю, – тiльки русини залишилися тут. Чому, питаеш? «Лядський то город», – сказали, забувши, що своiми руками його зводили, i на згарищах халупки будували, щоб тiльки ближче бути до уцiлiлих вiд вогню своiх церков. Потiм отямилися, з поклонами ходили до бургграфа, та було пiзно. Лише кiльком родинам малярiв, ювелiрiв i ливарникiв дозволив патрицiат поселитися на Солянiй вулицi, яка нинi Руською зветься. Бо кунштмiстрiв своiх у них мало. Там i я живу».

Арсен вiдтворив у пам'ятi образ статечного майстра з чорною кучерявою борiдкою, його поважну мову, i тиха радiсть напливала до серця гусляра: вiн завтра знайде старого друга i буде в цьому чужому мiстi не самотнiй.

У порожнiй корчмi блимали двi свiчки: на шинквасi й на краю довгого стола. Арсен увiйшов пiд закоптiле склепiння, присiв скраю – корчмар-вiрменин уже стояв бiля нього в запобiгливо-вичiкувальнiй позi – замовив рибу та вино.

– Переночувати е де? – спитав.

– Аби грошi, – вiдказав корчмар, ставлячи на стiл кухоль з вином i на мiдянiй тацi смажену рибу.

– Є грошi, – вiдказав Арсен.

Вiн був голодний, ковтав рибу великими шматками, запивав мiцним вином – хмiль швидко п'янив голову. «Десь там п'ють братове за здоров'я молодоi», – знову тьохнуло боляче; Арсен не бажав бiльше цього болю, узяв гуслi, торкнувся пальцями струн i упiвголоса заспiвав пияцькоi пiснi кракiвських жакiв, яка проголошувала наймудрiший сенс життя:

In tabernis quando sumus,
Nescimus, quia est humus,
Ubi multus timet mortem,
Sed pro Baccho mittunt sortem.[15 - Гей, в таверну – та й забудем,Що е землi десь i люди,Де боiться смертi кожен,Вакху ж годить, як лиш може!(З латинськоi переклав А. Содомора.)]

У темному кутi хтось заворушився, зарипiла лавиця, чиясь постать присунулася ближче до свiтла, i Арсен побачив перед собою худого, немов мощi, жовтолицього чоловiка, вiк якого важко було вгадати. Свiтло свiчки додавало обличчю ще бiльше мертвецькоi жовтизни, очi хворобливо блищали, чоловiк п'яно похитувався, придивляючись до Арсена.

– Хто ти? – спитав Арсен, обриваючи гру.

– Агасфер… – вiдказав худий чоловiк.

– Агасфер? Але ж ти на еврея не схожий, чому називаеш себе iм'ям Вiчного жида-скитальця, який не дозволив Ісусовi перепочити у своему дворi, коли той iшов на Голгофу…

– І ти Агасфер, хоч теж не еврей. Хiба не бурлакуеш? Весь народ наш – Агасфери. А за що покутуемо – чей же давали притулок i ляхам, i уграм, i литвинам…

Худий чоловiк похитував головою i говорив тихо, нiби до себе самого:

– І ти у Вавiлон прийшов. А навiщо? Бог тут давно сплутав усi язики, а русинський з'iв. Ага, ти думаеш, що знаеш мову, яку розумiють усi, – музику. Ха-ха!.. Ти ж iще не чув про новий артикул, який видав кракiвський бiскуп… «Не причащати святими тайнами комедiантiв, котрi волочаться по корчмах, – велить вiн. – Лише тих, якi розпогiднюють чола королям, князям i магнатам, – тих причащати i щедро платити за працю». А ти гадав, що твою мову зрозумiють усi… Нi-i, тебе ще вчитимуть, сiм куп вiникiв поламають дидаскали на твоiй спинi, поки ти заговориш по-iхньому. Чи, може, уже умiеш говорити зрозумiлою панам мовою?

– Не второпаю, про що ти…

– Второпаеш… Я теж гадав, що володiю зрозумiлою для усiх вавiлонян мовою – фарбами на полотнi. Але мене вигнали з цеху, бо я не хотiв бiльше вельможам чола розпогоджувати, хоч ранiше робив це залюбки. Хiба не я розписував спальню короля Ягайла у Кракiвському замку?

– Хто ж ти? – нахилився через стiл Арсен. Йому здалося, що вiн бачив колись цього чоловiка.

– Я покутник. Небiжчик, який за життя допустився грiхiв, а на тому свiтi не мае спокою. Я – на тому свiтi. Дитина, що вдарила маму в груди, стае покутником. Ситий багач, який взяв у бiдного шматок хлiба, – теж. Пiп, которий узяв грошi, а служби не вiдправив. А за що я? Пику архiепископа намалював без лжi!.. Ха-ха… – Вiн, не питаючи, схопив Арсенiв кухоль i спорожнив його до дна.

– Слухай, чоловiче, – простягнув до нього руку Арсен. – Ти не знаеш, бува, майстра Симеона Владику?

– А знаю. Вiн робить вiтражi в католицькiй катедрi i бере по двадцять грошiв за вiкно. Я не хотiв… А ти йди, йди, розпогодь чоло королевi. Ягайло часто навiдуеться до Вавiлона… Чого так дивишся, Арсене, – скомороший Агасфере?

– Челядник… Яцько Русин? – вигукнув Арсен. – Що це трапилося з тобою…

– Впiзнав… А я тебе – вiдразу. In tabernis quando sumus… Ти ж навчив нас цiеi пiснi… – прошепотiв маляр, опустив на стiл сп'янiлу голову й заснув.

– Корчмарю, – покликав Арсен вiрменина, – постели нам обом.

…Погожий ранок кинув перехрещений тiнями грат прямокутник свiтла на прiчу, де спали, заховавши вiд холоду голови пiд благеньке рядно, Арсен i Я

Страница 22

ько Русин. Тiсна комiрка, яку корчмар вiдступав на нiч за два грошi заблудам, гнiтила низькою чорною стелею, з кам'яноi долiвки тягло зимовим холодом, хоч надворi почалася уже весна.

Арсен прокинувся. Висунув голову з-пiд рядна i, тепер при денному свiтлi, придивлявся до сусiди, усе ще ледве впiзнаючи в його жовтому обличчi риси колись жвавого i веселого Яцька Русина, який не так давно вертався з Кракова iз своiм майстром Симеоном Владикою в рангу челядника-товариша, сповнений райдужних мрiй i зухвалих задумiв. Пiсля довгих лiт учнiвства i челядництва вiн вiдбув обов'язкову трирiчну мандрiвку i здобув право намалювати свiй майстерштик[16 - Мистецький архитвiр (нiм.).], за який повинен отримати титул майстра. «То буде велике мое свято, – мрiяв уголос Яцько, вiдмiряючи довгi стадii[17 - 125 крокiв.] дороги з Кракова до Львова. – Ти посмiхаешся, Арсене, на все споглядаеш нiби зверху, хоч сам ненабагато старший за мене. З усього глузуеш. А я… Ти розумiеш: настане день, коли котрийсь iз наймолодших учнiв обiйде з пихою[18 - Цеховий знак.] усiх майстрiв-малярiв, золотникiв, ливарникiв, – закликаючи iх на сходку. Все товариство подивиться на моi малюнки, а вони будуть добрi, бо ж учився я не в когось там, а у самого Владики, i мене назовуть кунштмiстром. І я поставлю братське пиво… Знову смiешся. Скоморох ти… Я знаю, що спочатку, як наймолодший майстер, ще з рiк носитиму вино для братii, свiчки буду гасити в каплицi i нести мари з домовиною, коли хтось, не дай Боже, помре. Але потiм… Потiм я стану поважним у Львовi малярем, матиму своiх учнiв, а мiй куншт дасть менi славу i грошi…»

Арсен дивився на Яцька, чув його наiвний хлоп'ячий голос i не мiг повiрити, що тi слова говорив цей самий схудлий вiд голоду й пиятики чоловiк, вiк якого важко вгадати. Ось вiн лежить, немов на смертному ложi, iз складеними на грудях руками, довгий нiс загострився, оскалилися почорнiлi зуби – що трапилося з ним?

Арсеновi ув одну мить стало моторошно, що вiн лежить поруч з мерцем, вiн злегка штовхнув Яцька лiктем, той розплющив очi i хрипло прошепотiв:

– Гавриле, угоднику Божий, витруси iз своеi лiри хоч би чверть гроша, пошли хлопця у «Брагу», коли не маеш нiчого в пляшечцi. В горлi пече, душа росички просить…

– Я не Гаврило, Яцьку. Я – Арсен. Прокинься.

– А-а, – позiхнув Яцько. – Слава Богу… Бо в того Гачила не допросишся. Навiть як i дасть, то вже таку лiтанiю вичитае, що й келишка вiдхочеться: i грiх, i болiсть, i ганьба, i в рай не попаду, а щоб тобi Бог послав здоров'я, Гавриле, – я уже давно в раю.

– З яким Гаврилом ти далi базiкаеш, та продери вже очi!

– З отаманом. Я у шпиталi, недужному храмi при Миколаiвськiй церквi притулився… Ближче до Господа Бога. Там усякого грiшного приймають, аби вiн лише був голий та босий. Опiкальники в такий спосiб душi своi спасають, iсти раз на день дають, ескулапiнок деколи навiдуеться, лiки приносить, до лазнi раз на тиждень посилае, а в недiлю пресвiтер до церкви на молитву жене. То, скажу тобi, цех не гiрший, нiж на Руськiй, тiльки того, що жебрацький. Я волочебного отамана кликав, – забув, що з тобою засидiвся вчора в корчмi, а вiн у нас нiби за бургграфа.

Арсеновi пригадався жебрак з Луцька – невже той самий? – пiдвiвся на лiктi й спитав:

– Який той Гаврило собою?

– Бог, Арсене. Пророк. Страдник однорукий i одноокий… Та вiн добрий чоловiк, тiльки праведний дуже.

«Той самий», – стало враз душно Арсеновi. Не мiг пояснити, чому боiться жебрацького отамана; вiдкинув укривало i присiв на прiчi.

– Ходiмо, Яцьку, шукати Владику. Тобi не можна бiльше залишатися у тому вертепi – пропадеш. Владика допоможе, я ж його знаю… Не став же вiн з людини супостатом…

– Як чорт улiзе в очерет, то в яку хочеш дудку грае… А менi хiба не все одно, вiд кого брати подаяния? Тут легше… Дадуть тобi, проходячи, i в очi не дивляться, i на «простибi» не чекають: кожен своiм грошем свiй грiх у Бога замолюе. А там вдячностi, поклону ждуть.

– Ти жебраеш?!

– Всiляко доводиться. Я здебiльшого партачу. Образочки iз святими трiйцями на лубках малюю, кубки з фiгурками амурчикiв клепаю – такий товар iде на престольних храмах, вiдпустах, тiльки не завжди iх продаси, бо за партачами нюшкують цiпаки – famuli civitatis[19 - Мiськi наглядачi порядку (латин.).]. Нецеховi ремiсники тiльки два рази на рiк мають право збувати свiй крам на мiських великих ярмарках, а душа кожного дня винця просить.

– Яке лихо спровадило тебе сюди?

– Свинячi вуха архiепископа.

– Не второпаю…

– Послухай, коли хочеш.

Повернувшись з трирiчноi мандрiвки, Яцько Русин засiв за образи – мав iх намалювати три. Несповна мiсяць розмальовував по липовiй дошцi розiп'ятих Ісуса i двох розбiйникiв, а перед хрестами стоголову юрбу, яка кричить: «Розiпни його!» Похвалив Симеон Владика i сказав намалювати королiвськi лови. Це теж легко далося Яцьковi – подiбну сцену вiн розмальовував у спальнi Ягайла: розлюченi хорти й загнаний ведмiдь удалися немов живi, обличчя короля вражало мужнiстю, з пiдлесливим захватом спо

Страница 23

лядали ловчi, як вiнценосець убивае звiра рогатиною. «Це сподобаеться цехмiстровi», – сказав Владика i загадав ще одну роботу: портрет будь-якого львiвського вельможi на весь зрiст. Саме тодi навiдався до цеху канонiк вiд архiепископа Яна Одровонжа, того зажерливця, що грабував церкви i навiть костьоли й не слухався самого короля, лише свого брата Пйотра – старости руського. Канонiк передав цехмiстровi повелiння: iх ексцеленцiя бажае мати свiй портрет. Яцьковi – карти в руки. Цех охоче довiрив маляревi, який розмальовував Вавель, вiдтворити на полотнi лик львiвського iерарха. Та з цього й почалися усi Яцьковi нещастя…

– Я не мiг iнакше, – говорив Яцько, лежачи з заплющеними очима на прiчi. – А втiм, спочатку все виходило так, як того бажав архiепископ. Показна статура в пурпуровому одязi й золотiй iнфулi[20 - Митра (церковн.).] iмпонувала iерарховi. Святенницькi очi з прихованою за лудою побожностi жорстокiстю теж сподобалися йому: Ян Одровонж у всьому намагався наслiдувати кракiвського епископа Олесницького. Тонкий нiс iз сплющеними нiздрями, на думку архiепископа, пiдкреслював його вольовитiсть. Схвалив теж святий мое вирiшення лiнii рук: складенi до молитви, вони не сходилися долонями – отак кинеться i увiп'еться ними комусь у горло. Тiльки вуха… Я iх викiнчував в останню чергу. Тi великi з напухлими мочками клаповислi вуха надавали натурi звiрячого виразу, i коли я вималював iх з найдрiбнiшою достовiрнiстю аж до бородавки, що вiдтягала лiву раковину вниз, архiепископ, глянувши, позеленiв вiд прихованоi лютi, злодiйкувато позирнув на канонiка, який був присутнiй на всiх сеансах, чекаючи вiд нього допомоги в цiй делiкатнiй ситуацii. «Swietnie, swietnie[21 - Прекрасно (пол.).], – уклонився канонiк, – тiльки пан маляр, очевидно, не знае того, що портрет буде висiти з правого боку олтаря у катедрi, i е певнi, прийнятi католицькою церквою, канони iконопису… – Вiн показав на лубочний образок, що висiв на стiнi: святий Иосиф уклякнув перед немовлям, наставивши правильне, без жодного згину маленьке вушко. – Деякi елементи iконопису повинен запозичити пан маляр…» – «Przeciez nо…»[22 - Авжеж (пол.).], – вдоволено хитнув головою Одровонж. Я послухався, пiдмалював Йосифовi вуха й подався з портретом додому. А тодi почалися моi муки. По ночах мордувало мене сумлiння за вчинений перед самим собою фальш, за одверту паскудну зраду своему пензлевi. На полотнi пишався благодiйник – так змiнився весь його лик. Це ж колись подумають люди: який добродiй верховодив костьолом у Львовi на початку п'ятнадцятого столiття, або ж, дiзнавшись про його злочини, оплюють мою пам'ять. Майстер Владика промовчав, оцiнюючи портрет, вiн сам не мiг збагнути, що йому бракуе. Я ж добре знав… Одного ранку, не витримавши мук совiстi, я взяв шматку, вмочив ii у покостi, стер вуха Ісусового опiкуна i з пам'ятi намалював Одровонжевi.

Настав довгожданий день сходки. Яцько Русин принiс до цеховоi господи три своi роботи i набитий грiшми гаманець – на багате братське пиво. Вiд Одровонжа прийшов канонiк, щоб закупити портрет архiепископа, як тiльки новачка приймуть у майстри.

Цехмiстр вiдкрив скарбону на знак, що урочиста сходка розпочалася – всiлякi суперечки, колотнеча при вiдкритiй скарбонi суворо заборонялися, – усi встали i вголос помолилися.

Пiсля молитви майстри, челядники й учнi посiдали на лави, перед них вийшов Яцько, три його картини стояли припертi лицевим боком до стiни. Показав першу – розп'яття. Старi майстри схвально похитали головами, цехмiстр – теж. Далi – королiвськi лови. На заднiх лавах прошелестiв серед челядникiв i учнiв захоплений шепiт – картина вражала застиглiстю стрiмливого руху. Прийшла черга показувати третiй, головний майстерштик – портрет вельможi. Видно було: Яцько чомусь вагаеться. Вiн пiдiйшов до полотна, хвилину постояв, потiм, нiби зважувався на вiдчайдушний вчинок, рвучко повернув до глядачiв портрет. На майстрiв дивився пiдступний ханжа з огидним ликом гемонськоi тварюки.

Мовчали майстри, не знаючи, що сказати, адже сам архiепископ мусив бачити, що малюе Яцько на полотнi: на заднiх лавах дружно пирснули смiхом челядники, а тодi канонiк, прийшовши до тями, закричав:

– Маляр лотр! Вуха, вуха чиi?

Наймолодший майстер поляк Хойнацький, який теж вчився у Владики, схопився з лави:

– Та чиi ж – Одровонжевi! Я мав честь бачити його ексцеленцiю зблизька. Чей же не свинячi!

Вибухнув регiт на заднiх лавах. Канонiк пiдбiг до Яцька i схопив його за вилоги каптана.

– Чиi вуха, пся крев?!

Яцько вiдштовхнув канонiка, цехмiстр закликав до порядку, але було вже пiзно. Челядники посхоплювалися з мiсць i сердитi на святенника, через якого ось пропадае лiбацiя[23 - Цеховий бенкет.], потягнули його в темний кут господи, частуючи пiд боки стусанами. Хтось клацнув вiчком скарбони, даючи цим стуком сигнал до бiйки. Почалася веремiя…

Яцько замовк.

– А потiм? – повернув до нього голову Арсен.

– Потiм… Потiм сталося те, що сталося. Одровонж викупив у цехмiстра портрет, щоб його, бува, не вивiсили, а

Страница 24

ене наказав вигнати з цеху.

Коли Яцько забрав своi пожитки i прийшов до Владики прощатися, той дорiкнув йому:

«Навiщо ти вилiз на сходку з тими свинячими вухами? Та намалював би йому хоч з Дiви Марii, коли вже так хоче».

«Не кривiть душею, майстре. Самi хмурилися, коли я показав вам портрет, той – з Йосифовими вухами… А втiм, малюйте собi херувимiв, я не вмiю…»

«То й пропав. Дурень ти… Який маляр пропав!»

«А коли маляр домальовуе чортовi ангельськi крила, то це не означае, що вiн пропав? Коли лжу за правду пiдносить?»

«У кожнiй лжi е зерно правди. І нашi нащадки знайдуть ii».

«У купах гною порпатимуться, щоб знайти перл, так?»

«Але таки знайдуть. А що ти зможеш залишити, коли уже погубив себе?»

– Оце й усе, – закiнчив Яцько. – Владицi пробачили за мене – вiн погодився робити для катедри вiтражi. Хойнацького визнали призвiдцею ребелii i присудили його до двохсот поклонiв у цеховiй каплицi й одного каменя воску. А я опинився на задвiрках Вавiлона.

Дверi до комiрки прочинилися, крiзь отвiр просунулася голова корчмаря.

– Пора, – сказав. – Давайте плату i йдiть, коли не залишаетесь на другу нiч.

Яцько Русин благально глянув на Арсена, i той замовив вина.

– Залишайся зi мною, – сказав Яцько, коли знову захмелiв.

– Та замовкни, ти! – скипiв Арсен.

– Рачил би тобi, ведлуг давнього обичаю, не зарiкатися вiд лазаревоi суми…

– Хто намовив тебе i чиiм язиком говориш? – скрикнув Арсен, згадавши, що такi слова вiн уже чув бiля брами Луцького замку. Чому його хочуть затягнути до себе жебраки, з якого приводу? Сказав, нiби вiдпрошувався вiд напасника: – Зрозумiй же, Яцьку, що я музикант, i хлiб собi завжди знайду.

– Жебраки також мають лiри…

– Чого ради тягнеш мене у свою твань? – з докором мовив Арсен.

– А ти сведецтво маеш, що не у твань iдеш?

Коли виходили, корчмар улесливо промовив до Арсена:

– Ай джан, залишайся у мене на службi, менi музикант ой як потрiбний!

– Та пропадiть ви пропадом! – розлютився Арсен, вiддав корчмаревi плату, Яцьковi всунув у долоню монету i вийшов з корчми, грюкнувши дверима.

Яцько Русин вийшов слiдом за ним на порiг.

– А не забудь сюди дороги, позначку десь залиши! – гукнув.

Тепле сонце встало високо над Левиною горою, гомонiло передмiстя, снували люди, мов мурахи, вимiшуючи ногами весняну квашу. За костьолом Марii Снiжноi звелася трьома вежами Татарська брама, манила до себе, i водночас вiяло вiд неi холодною тривогою.

«Орися йде до шлюбу», – згадалося Арсеновi. Вiн зупинився, наче хотiв вернутися назад, та попереду бiгла брукована тверда дорога: вiн поправив гуслi на плечi й рiшуче попрямував до ворiт Нового Мiста.




Роздiл шостий

Вигостри серце свое…


Калiграфовi приснився зморний сон: начебто iх, Осташкiв, на свiтi два. Один живий, але безплотний, а другий мертвий – у плотi. Живий стоiть бiля домовини, дивиться на упокоеного високочолого, з болiсно стиснутими губами двiйника i журиться, що ось так скоро зiйшов вiн з цього свiту, не залишивши по собi нi роду, нi плоду, анi дiла знакомитого.

На грудях у мертвого лежить оправлена книга – це те, що зосталося по ньому, i хоч писанiе обiрвалось на половинi рядка, усе ж може потiшити себе Осташко, що й вiн вкарбувався скромним дiлом у час, в якому жив, i подiбно тому пiлiгриму в яскинi, заморозив для прийдешнiх свое напуття.

Живий Осташко боязко розкрив книгу, щоб прочитати слово, на котрому зупинилася трость, i збагнути, яку силу воно мае, хоч знав: навiть титли додати вже не спроможний. Розкрив i жахнувся, побачивши, що аркушi у книзi чистi, вiн почав гортати iх, але на жодному не було й слiду вiд черленоi цинобри, в яку вiн умочував скорописну трость. Осташко нахилився, наче близькозорий: вiд його писання залишився ледь помiтний слiд тростi i на першiй сторiнцi вiн ще мiг вiдчитати свое слово про Вiтовта:

«Тогда бяху крепко служаще ему велицii князi, честь i дари подавах ему, i також служаху ему i восточние царi татарскii, а такожде i нiмецькi великii князi служаху ему со всеми гради своiми i землями».

А далi i цей тиснений слiд губився – лiтопис Осташка збляк разом з його смертю, не переживши його нi днини, а чей же вiн писав його не для себе – нащадкам.

«Чому, чому? – бився у безнадiйнiй скорботi Калiграф, знаючи, що вже нiчого змiнити анi поправити не можна. – Хiба я фальшивив, пишучи про могутнiсть Вiтовта, пiдступнiсть Ягайла, непостiйнiсть бунтiвливого Свидригайла?»

Осташко почав пригадувати слово за словом весь свiй лiтопис – нi, лжi в ньому не було, та враз вiн побачив, як дивиться на нього добрими очима кушнiр Галайда й показуе пальцем на книгу: «Я знаю, Осташку, що ти й мене там добре розмалював!», а за ним стоять гончар Микита i Арсен, i божевiльний тивун, i сотнi iнших облич – усi на книгу позирають, впевненi, що iх iмена записанi, адже вони жили i були часткою великоi iсторii.

Калiграф опустив очi – не писав вiн про них. І подумав, що до цинобри, котра нагадуе колiр кровi, мабуть, потрiбно було домiшати – щоб фарба була

Страница 25

тривкою – хоча б краплину справжньоi кровi серця, витисненоi болем за людей, iмен яких у лiтописi немае.

Прокинувся. Химерний сон ще не встиг розтанути, Осташко хапливо сягнув по оправлену в чорнi палiтурки книгу, яка лежала поряд на стiльцi, розгорнув i аж тодi полегшено зiтхнув i усмiхнувся, зрозумiвши, що все це йому снилося. «Такi сни – на довге життя», – прошепотiв, з утiхою вдихнув весняного повiтря, що вливалося до iзби крiзь вiдчинене вiконце густим струменем, пропахлою березовим соком i солодкою бростю, але схаменувся, згадавши тривожне сновидiння.

«А й справдi, чи промигнуло в моему лiтописi хоч одне iм'я ратника, кметя, ремiсника, каланника? Таж нi… Але чому? Хiба я iх не знаю? Не заведено писати про них – скажу. Це правда. Однак чи можна назвати лiтописом – писання за лiтами – житiя повелителiв, котрi вряди-годи осiдлують Клiо i возвишаються над безiменною юрбою, яка насправдi е душею i плоттю першоi Музи?»

Осташко вийшов на порiг. У медових чагарниках гудiли бджоли – було вже по теплому Олексi. Сине небо повисло над одеськими полями, а мiж ним i молочним туманом над Лiберцiею плавав, немов гiгантський ковчег без вiтрил, червоний замок.

Гомiн, брязкiт, звуки литавр i труб долинали з Замковоi гори, звiднi мости на обох дорогах опущенi – до замку прямували вершники i пiшi люди.

Калiграф згадав: Івашко Рогатинський на другий же день пiсля доччиного весiлля наказав войському об'iхати всiх землян: хай висилають до замку iз своiх земель сулицi[24 - Один кiнний воiн з кiлькома помiчниками. Кожний власник землi вiдповiдною кiлькiстю сулиць сплачував старостi податок за землю.], заможнi кметi виставляють одне коп'е з п'яти сiмей, данники платять военний чинш, тяглi стають до робiтничоi i пушкарськоi служб.

І потяглися звiдусiль вибранцi[25 - Рекрути.]: вiд Маська Калениковича з Понюшкова, Іваська Калдубицького з Пониковець, Костаса Жмудського з Пiдлисся – родовитого литвина, батько якого ще за Любарта осiв у Галичинi, Дзюрдзя Струтинського з Суходолу, Януша Пiдгорецького з Пiдгiрцiв, Нега Стрибоцького з Кутiв, Демка з Ожидова. Ішли кiннi й пiшi, у кольчугах, караценах i шоломах, з карабелами i гакiвницями, iшли i в свитах – неозброенi. Їх зустрiчали в замку литаврами i сурмами, i заздрили гоноровiй ратнiй службi кметi, якi платили дань медом, воском i борошном, робiтнi люди, що працювали на валах, i каланники, яких залишили обробляти землю.

Йдуть i нинi з самого ранку. В Одеську вже нiхто й не приховуе, що Івашко Рогатинський готуеться до вiйни з Ягайлом. Усi знають: минулого тижня Свидригайло прислав з Вiльнюса гiнця. По Симеонi-лiтопровiдцю Вiтовт прийматиме вiд Сигiзмунда корону в Тракаi.

Осташко ще не позбувся гнiтючого враження вiд сну, бачив ще розкриту книгу iз збляклими лiтерами, вiн стояв на порозi своеi хатини i думав про велику битву за Волинь i Галичину, яка нинi множиться у людях i душах, зрiе на його очах, а завтра вибухне полум'ям. І вона мусить залишитися на письмi.

Надто далеко дiм лiтописця вiд серця Клiо, – сказав уголос Калiграф. – Я пiду до вас, ратнi люди, не можна менi стояти осторонь. Може, мое скромне слово пригодиться вам у боротьбi.

У вибивану пацьорками тайстру, яку з собою принiс iз Чехiв, поклав Осташко оправлену книгу, чорнильницю з циноброю, тростинове перо i, не зачиняючи дверей у халупi, подався звивистою стежкою з Бiлоi гори до передмiстя За Брамою.

Здалеку почув голосну розмову, смiх, що долинали вiд обiйстя Галайди. Пiдiйшов ближче, зупинився. Кушнiр реготав, узявшись руками за живiт, навпроти нього стояв у кумеднiй позi проповiдника колишнiй тивун Давидовича Мартин, який пiсля тiеi нефортунноi придибенцii на Гавареччинi ходив Олеськом, називаючи себе то iнклюзником, то упирем, то Христовим апостолом.

Івашко потримав Скрибку в казнi тiльки на час весiлля, аби не псував i так не надто радiсного весiльного настрою, а потiм вiдпустив. Суддя вiдхрестився вiд Мартина, мовляв, такого вiн i у вiчi не бачив, якийсь дурнуватий смерд на свою власну руку збирав вiд його iменi чинш, не впоминався теж у Івашка, щоб видав йому Микиту. Така поведiнка дивувала державця Одеськоi землi, знав-бо вiн мстиву натуру Давидовича. Суддя же, опецькуватий, з червоним, мов у рiзника, обличчям, перед весiллям i пiд час нього надмiру улещувався до Івашка, та як тiльки староста пiдписав трактат на земському судi, за яким вiддавав за Орисею три лани[26 - Близько 17 га.] iз свого маетку пiд Бродами, Давидович зачинився у дворi, наче й не обходили його бiльше Івашковi справи.

Мартин Скрибка мав себе зараз, певне, за апостола Христового: вiн звiв угору руки i проповiдував перед Галайдою:

– Єгда же Бог сотвори небо i землю, сатана сидяше у морськiй пiнi i пищаше, що помiчникiв не мае. Змилостивився Господь, сказав йому стрiпнути один раз пальцем. А той стрiпував i стрiпував i натворив чортiв премного. Тодi Бог узяв чортiв у жменю i розкидав iх. Котрий упав у воду, став водяником, котрий у лiс – лiсовиком, який у хату – домовиком, а один упав над Галайдове озеро

Страница 26

став суддею Давидовичем… Во iм'я Отця, i Сина, i Святого Духа, – перехрестився Скрибка i потюпав до другоi хати проповiдувати.

Галайда заходився вiд смiху. Вiн уже побачив Калiграфа, та лише помахав йому рукою для привiтання, а другою тримався за живiт, але поглянув на гiрко-сумне обличчя Осташка й перестав смiятися – засоромився iз своеi утiхи над блаженним.

– І хто б мiг подумати, – розвiв винувато руками, – що такий сумирний Микита позбавить чоловiка розуму.

– Не Микита це вчинив, – мовив Осташко. – Людина ж не народжуеться убивцею, жебраком, блазнем… Чей не вродився звiром i Мартин. Хтось навчив його, як стати здирою, хтось вiдняв у нього серце.

– Давидович, Осташку.

– Вiн. Але й Давидовичiв теж хтось сплодив на свiт.

– Ex, Калiграфе, Калiграфе, – зiтхнув кушнiр i спересердя вдарив кулаком об кулак. – Чи ж то люд наш став уже таким пiд'яремним бидлом, що нiколи не спроможеться повернути собi вiдiбране?

– Слiз людям нiхто не поверне…

Мартин повторював свою проповiдь десь у сусiдньому дворi, i вже не смiшила вона Галайду.

– Чого це так Івашко узявся за того Давидовича? – думав уголос кушнiр. – Сам же по-божому з людьми, тож хiба не бачить: суддя, щоб обiгнати в багатствi самого старосту, панщину на своiх угiддях подвоiв, чинш потроiв, землi скуповуе по всiй Волинi i Подолii, а Івашко йому доньку – таку квiтку… Таж до Юда православний, вiн i свата свого продасть, еже йому хто заплатить добре.

– А може, Івашко тебе боiться…

– Мене?!

– Чернi боiться… Сам-то добрий i справедливий, зате псiв лютих бiля двору тримае. Щоб мав ким вiдiгнати вас, коли забагато зажадаете.

– Ось воно що… Не дурний казав, де багатство, там прокляцтво. Але що вiн без нас зможе?

Осташко кивнув Галайдi головою, прощаючись, i попрямував до мiських ворiт.

– А ти куди, Осташку? – окликнув Галайда.

– До замку, – вiдказав Калiграф, не зупиняючись. – Там менi треба бути.

– Кожен нинi мусить стати на призначене йому Богом мiсце i твердо на ньому стояти, – промовив сам до себе Галайда.



Стражники вже другий день вiдганяли вiд брами замку вродливу молодицю, що добивалася до самого пана державця. Вперта жiнка наче й не чула погрозливих окрикiв, грiзних облич озброених людей нiби й не помiчала, ii можуть убити, розiп'ясти, заморити голодом у темницi, але тiльки пiсля того, як вона зустрiнеться з боярином Івашком Рогатинським. Хай i не думають, що вона пiде звiдси: пройдуть вибранцi, мости пiднiмуть, а тодi хто сюди добереться?

На неi уже й не звертали уваги. Де ж бо то чувано – впустити жiнку за ковану залiзом дубову браму замку або ж викликати на забаганку якоiсь баби старосту, котрий з ранку до вечора й не присяде, зустрiчае вибранцiв, готуе iх у хоругви, приймае провiзiю i амунiцiю, стежить за роботами бiля валiв, показуе, де ставити намети, сам проводить екзерцицii[27 - Муштра.] з новобранцями.

Осташко iшов дорогою, що стрiмко спиналася над аркадами до замковоi брами, i поглядав униз: у пiднiжжi гори стояли ряди бiлих наметiв, бiля валу форкали на прив'язi конi, а на майданi, що сягав аж до Бродiвськоi брами, гарцювали комонники. Осташко мало не наткнувся на жiнку, що сидiла на каменi неподалiк в'iзних ворiт, схиливши на руку голову, i вельми здивувався, бо що могла робити тут жiнка. Молодиця ж, побачивши Осташка, схопилася, обняла його за колiна, заблагала:

– Калiграфе, ви письму i вшеляким мудростям учений i боярин до вас милостивий, просiть, хай випустить мого Микиту, бо не винен вiн, а що менi, молодiй, робити без мужа, та поки я його дiждуся, то й минуться червонi яблучка!..

– Скажу, молодице, – скрушно похитав головою Осташко. – Обiцяю, що скажу… – І подався до брами.

Постукав ковтачем, що висiв на ланцюжку, у квадратове вiчко глянув стражник.

– Передай бояриновi Преслужичу, що йому б’е чолом Калiграф, – мовив Осташко.

Довго чекав, а Марiя Микитиха, рада, що хоч одна добра душа появилася бiля цiеi понуроi фортецi, яка здавалася iй однiею великою тюрмою з кривавим лобним мiсцем, шибеницями i розмаiтими знаряддями тортур, скаржилася спiвучим голосом на свою бiду:

– Травичка зелена, комашка маленька, бджiлка злотокрила на сонечко дивляться, росичку п’ють, чистим повiтрям дихають, а мiй Микита в темницi гние, свiта Божого не бачить, рученьки-нiженьки черв роз’iдае… А за вiщо? Учепився Давидович Гавареччини, мов багачiв яких, бо дiзнався, що горшки на ярмарок вивозимо. І щороку подвоюе чинш. А нам руки ломить вiд тii роботи, вiн же, червоний, мов кармазин, у шкiру не влазить. Але Бог е, е Господь на небi – скарае супостата. В чепцi вiн уродився, та на посторонку здохне..

Загримотiла брама, вiдчинилася, стражник пропустив Осташка.

– Пiдожди тут, до боярина проведе тебе лучник, – сказав i пiшов у сторожку – глибоку нiшу в мурi.

Осташко розглянувся довкола. Квадратовий дитинець упирався злiва в основу прямокутноi башти, вiд якоi тягнулася аж до брами, обминаючи криницю з великим коловоротом, забудова, викладена дикими валунами – певно, хороми; у забудову в

Страница 27

искався вузький прохiд. З боку Воронякiв здiймався високий мур з галереею, справа тулилися до дуги муру низькi цейхгаузи[28 - Арсенал.], челядницькi гридницi. Звiдти долинав гамiр i брязкiт металу.

Калiграф помiтив, як за ним сторожко стежить стражник, вiн подумав, що здобути цей замок нелегко – нi мури, анi людей, i все ж здався вiн Осташковi островом, закинутим серед чужого моря – немало таких островiв на Червонiй Русi, Волинi й Подолii, але ж е десь у них i свiй православний материк…

До нього пiдiйшов лучник, пов'язав йому хустиною очi й повiв до Івашка.

Простоволосий, у кубраку, сидiв Івашко за столом. Голостiннi хороми на другому поверсi башти з вузьким вiкном-бiйницею служили Івашковi канцелярiею, де вiн перебував пiд час облоги й вiйськового набору, а iнодi приймав тут землян i послiв.

Боярин був похмурий, обличчя його не розпогоджувалося пiсля весiлля. І все стояла перед його очима Орися у хвилину прощання.

…Вiдгуляли. Скоморохи сумлiнно вiдробили гривню, заплачену iм ще в Луцьку, – за себе й за Арсена. Орися, видно, вiдплакала свое ранiше, бо за два днi гульби не зронила нi сльозини, хоч би для годиться, – повинна ж сплакнути молода бодай раз; вiдрадiла свое ще в дитинствi i не усмiхнулася нi разу, коли вiдтанцювала з дружками останнiй дiвочий танець, а мала б усмiхнутися, бо так повелося на всiх весiллях за давнiх часiв, не пригорнулася до батька, коли молодий забирав ii з дому, – дивувалися гостi, бо такого прощання ще не бачили, i не дозволила Адамовi взяти себе на руки, коли той хотiв, теж за старим звичаем, висадити на весiльний ридван, – вiдбула Орися свое весiлля, наче замiсть неi присутнiй був ii мармуровий образ: прекрасний i неживий.

«Спасибi, батьку, за хлiб-сiль», – сказала, схиливши голову в скупому поклонi.

Здавив сльози Івашко i простягнув руки, щоб востанне обняти дочку – ще чисту, не торкану, не обнiману нiким чужим, але Орися стояла незворушно i холодно дивилася на батька, чекаючи благословення.

А Івашковi умить згадалося, i так бажав вiн, щоб i Орися про це саме спiмнула… Тихий Рогатин у снiговiй завii, i баскi конi з гiрляндами дзвiночкiв на кантарах, попiд вiкна ходять хлопцi з вертепом, лунко б'еться коляда об крицеве холодне небо, вiзник коней пугою лякае, свистять по снiгу сани – iдуть Преслужичi до бабки на Острiв з кутею. Івашко обгорнув бараницею Параскеву, а мала доня перелiзла з маминих колiн на батьковi, пiд бараницею тепло, мов у запiчку, знайшла розпорку в його шубi, теплими ручками поповзла до шиi, обняла, дихнула у бороду молочним запахом, прошепотiла: «Ти найдужчий у свiтi».

Орися стояла у стриманому поклонi, а зринуло в пам'ятi зовсiм iнше – таке далеке, мов давнiй сон або пригода з забутоi казки: весняне надвечiр'я, а на подвiр'i дударi такоi дивноi грають, а чорновусий парубок спiвае про пана Івана, в якого кiнь кращий, нiж у короля, в якого лук мiцнiший, нiж у гайдука…

Івашковi умить почулося ридання дзвонiв: на вишитих рушниках несуть олеськi земляки домовину, туск крае до безтямного болю серце, несуть на вiчний супочинок дружину Параскеву до каплицi святоi Катерини, а поруч з Івашком, до його плеча притулившись, ступае Орися i без слiв шепоче: «Ти найрiднiший менi на свiтi».

Орися стояла iз схиленою головою i бачила чорновусого парубка… Довкола хрести, довкола смерть i небуття, а вiн до життя ii кличе, i вона цiлуе його, забувши, що поцiлунок на цвинтарi приносить закоханим вiчну розлуку…

Згадався й Івашковi красень-гусляр, який ось тут, на цьому мiсцi, вiддав йому дукат i просив не видавати Орисю за Давидовича. І вдарив у його серце розпучливий плач дочки, коли ii спорядили до шлюбу… Івашко глянув на червонощокого, з блiдими очима зятя i жахнувся вiд думки: в цю мить вiн, не вагаючись, вiддав би дочку за скомороха, аби тiльки вона усмiхнулась i припала до його грудей.

Згадала й Орися похилу постать Арсена, що вiддалялася за частоколом Пушкарською дорогою, й промовила гiрко:

«Спасибi, батьку…»

Вiдсторонила рукою Адама й сама ступила на приступку ридвана.

Рвонули конi…

І це весь час перед Івашковими очима, в кожну мить. І тепер… Чого хоче Осташко? Мовчки чекав.

– Служити прийшов, боярине, – сказав Калiграф.

– Менi?

– Землi нашiй.

– То й служи там, на Бiлiй горi. Хiба то не земля?

– За скорописця буду у вас.

– Рук дужих менi треба, щоб могли щит i меч тримати! – змахнув затиснутим п'ястуком Івашко. – Воi менi потрiбнi з м'язами, як твоя голова, а не мiзеротнi референдарi з мудрими головами!

– А ви слонiв, слонiв з Індii спровадьте! – несподiвано для себе самого заярiв Осташко. – І ще свою голову на клинок повiсьте, бо вона теж розумна, – наступав Калiграф, i вiд подиву розширювалися в Івашка зiницi. – Ви хоча б у свого ворога повчилися: Олесницький зростом у три лiктi, а здавив за горло всю Галицьку Русь. Темною силою хочете воювати з ворогом гнучким i мудрим, мов змiя? Та чи знаете, що майже всi фiлософи свiту, якi давали силу сильним, були тiлесно недолугi? То тiльки в Спартi кволих i ро

Страница 28

умних дiтей скидали у пропасть, грубу силу обожнюючи!..

– Ну, прости, – зiтхнув Івашко, сперши на руки голову. – Тривожно менi стало, Калiграфе. Чую – велика сила пiде на нас. А з серця мого м'якуш зробився. Тяжка менi дочки утрата, не думав, що аж так буде тяжко…

– Вигостри серце свое мужнiстю, боярине. Не дочцi воно належить i не тобi… Чи дозволиш дати кiлька порад?

– Радь.

– З малого почну. Випусти Микиту. Люди згадають це добродiйство у прикру для тебе хвилину.

– Випущу. Тiльки не додому – уб'е його Давидович. Воiном буде.

– Не вiр Давидовичу.

– Давно не вiрю. Тому й дочкою пожертвував – свата ж таки не зрадить… А сулицi не шле менi, собака шолудивий!

– Облегши подать поспiльству…

– Досить! Ратники, тисячi ратникiв – що iстимуть?

– Думаеш, коли почнеться облога, самим вiйськом перемогти?

– А то кметi з вилами i баби з рогачами много наратоборствують? Ще маеш щось сказати?

– Маю. Два роки тому Вiтовт, iдучи на Новгород, прорубав дорогу в пущi. Битва не вiдбулася, миром розiйшлися. Тепер тою дорогою новгородськi купцi iздять у Литву. Чом би тобi або Юршi, а паче Свидригайловi та не поблагословити на ту дорогу посла до великого Костянтина, сина Дмитрiя Донського, i до посадника новгородського Юрiя Онцифоровича?








– Служити прийшов, боярине, – сказав Калiграф. – За скорописця буду у вас.



Івашко пильно глянув на Калiграфа, потiм опустив очi, довго думав.

– Знаеш що, Осташку, – мовив згодом боярин. – Прийшов еси служити, то служи вiрою i правдою… Житимеш у замку. На самому верху башти е комiрка – вистачить для тебе. Харчуватися будеш разом iз залогою – у гридницi. Та не це головне. Ти забив менi добрий цвяшок у голову, то сам його i вийняти мусиш. Я складу, а ти перепишеш листа Свидригайловi. З тим листом сам поiдеш до Вiльнюса i вручиш йому… Як доберешся – твого розуму справа, а грошей дам. Їздять же путнi бояри на Вiльнюс… Я мiг би послати гiнця, але треба менi, щоб там був ти i своiми очима зрiв усю Вiтовтову коронацiю i поведенцiю Свидригайла – вiд початку i до кiнця. А тепер ходiмо визволяти твого Микиту…

Вони вийшли в дитинець, Івашко пiдiйшов до загратованоi хурдиги бiля криницi й гукнув:

– Гей, стража! Вiдiмкнiть.

Стражник пiдбiг до залiзних дверей, скреготнув ключем.

– Виходь.

З темноi нори муру боязко, поволi вийшов блiдий зарослий чоловiк; Марiя нiзащо не впiзнала б тепер свого Микиту.

– Вiдпочив, гончарю? – спитав насмiшливо боярин.

– Не дай Боже нiкому… – вистогнав Микита.

– Іди тепер до служб, там тебе поголять, у цейхгаузi зброю дадуть i – до намету, в хоругву!

– Боярине…

– Мовчи… Горшками ти здольно воював, побачимо, як келепом орудуватимеш.

– Та я… Та я за всiх… за все!.. І за Мартина теж…

Перед вечором Микита вийшов за браму – в кольчузi, шоломi, з мечем при боцi. Ішов до свого намету. На каменi сидiла жiнка, i скрикнув Микита, уздрiвши Марiю.

Вона довго приглядалася до ратника, очам своiм не вiрила, а потiм з плачем припала до мужа.

– Тут не можна, Марiе, не можна, – вiднiмав Микита жiнчинi руки i гладив iх. – Я ж воiн, Бог допомiг… А ти йди додому, крути горшки i продавай. Може, мене вiдпустять на день-два, я буду проситися. Іди.

Вiн збiг униз на леваду, де стояли намети, Марiя довго дивилася йому вслiд, а потiм пiшла дорогою над аркадами – горда, немов княгиня!




Роздiл сьомий

Коронацiя


Пiсля святого Якуба, коли втомлене спекою лiто вже улестилося до ласкавоi осенi, на Вавелi залихоманило. Королевi донесли, що з Вiдня, минаючи Познань, йтиме ескорт вiд Сигiзмунда з короною до Вiльнюса.

Треба було негайно iхати в Литву. Може, ще вдасться мирно вмовити Вiтовта незатiювати коронацiйного з'iзду. Та ось з Рима прибув до Кракова легат з папським листом. Мартин V велiв Ягайловi прийняти гуситських вождiв, якi вершать своi «прекраснi походи» по Європi, але не перестають добиватися вiдкритого диспуту з католицькими iерархами. Папа пропонував вислухати й переконати iх словом, щоб припинили кровопролитну вiйну. При цьому передав королевi листа вождя гуситiв, адресованого Сигiзмундовi. Проповiдник Прокiп Лисий, який перейняв пiсля смертi Жижки гуситську булаву, погрожував iмператоровi:

«Ми боремося, як вiдомо вашiй iмператорськiй свiтлостi, за чотири артикули. Хай слово Боже приголошуеться вiльно – не лише тими духовними особами, яким папа довiряе мiсiю проповiдництва. Хай приймають причастя усi християни – не тiльки духовенство. Хай кожен, незважаючи на сан, однаково вiдповiдае перед законом за своi грiхи. Хай духовна влада вiддiлиться вiд свiтськоi. Для захисту цих артикулiв ми взялися за меч i не покладемо його доти, доки iх не визнае весь свiт. То хай тобi буде вiдомо, приречений королю, що ми провадимо з тобою вiйну не задля користi, а ради Христовоi iстини. Ранiше нiж позбавиш нас слави, сам станеш ниций, ранiше, нiж образиш Христа, сам славу свого iменi перемiниш на вiчну ганьбу перед народами».

Можливiсть здiйснення цих погроз була тепер для всього свiту очевидною:

Страница 29

гусити здобували в Європi мiсто за мiстом, твердиню за твердинею, добиралися до Польщi. Сигiзмунд сам був безсилий, а походу польсько-литовських вiйськ на чехiв боявся бiльше, нiж гуситiв. Тому еднав собi короною Вiтовта.

Ягайло наполягав, щоб зустрiч з гуситами вiдкласти на пiзню осiнь, спочатку треба покiнчити з коронацiею у Вiльнюсi. Єпископ Олесницький думав iнакше. Хiба королевi не вiдомо, що Зигмунт Корибутович разом з колишнiм луцьким старостою Федором Острозьким присягнули таборитам на вiрнiсть? Хiба забув, що вони iз своiми загонами пiд проводом Прокопа Лисого доходили нещодавно до Познаня i Гданська – гнав же король тодi гiнцiв до папи з благанням скликати антигуситський собор. Потрiбно спершу знешкодити ближчу небезпеку…

Вслiд за легатом прибув вiд папи ще один посланець. У Базелi-на-Рейнi тiльки-но почалися приготування до Вселенського собору, а вже на ратушi, на мурах, стiнах будинкiв гусити вивiсили листки з манiфестом, який гласить:

«Католицька церква вiдмовляеться провести публiчний диспут, боячись, що оголяться усi ii грiхи. Гусити волiють вести вiйну словом, а не мечем, та слова iм не дають. Проте свiт уже переконався, що Бог на боцi гуситiв. Папа, кардинали, епископи, прелати, пройнятi страхом, самi собi готують загибель».

Мартин V повiдомив короля, що католицька церква готова прийняти гуситiв на соборi й довести iм свою правоту, але до того необхiдно вислухати iх у Краковi, щоб мати можливiсть гiдно пiдготуватися до словесного бою iз схизмою на соборi.

Ягайло вислав гiнця до познанського пiдкоморiя з наказом за всяку цiну затримати ескорт з короною; Олесницький вiдправив на Мораву до Прокопа Лисого заложникiв.

…У посольському залi на Вавелi зiбралися професори Ягеллонського унiверситету i весь капiтул кракiвськоi епархii. Чекали короля. Його ввели, тримаючи пiд руки, два лицарi-охоронцi. Ягайло – плюсклий, помiтно осунутий за останнi мiсяцi – сiв поруч з Олесницьким. Пiдвiвся епископ:

– Панове! Ми зiбралися тут у тяжкий для нашоi держави час. Гусити проникли на нашi землi, нам ледве вдалося врятувати Познань i Гданськ. Імператор Священноi Римськоi iмперii бездiяльний, вiн зайнятий бiльше коронацiйними справами вiдступника Вiтовта, нiж згуртуванням сил проти схизматiв. Тому апостольська церква поклала на нас священну мiсiю – очистити Чехiю вiд гуситськоi зарази, не дати поеднатися захiднiй i схiднiй схизмi. Його преосвященство папа Мартин V дав повну владу польському королевi судити зрадникiв костьолу й вiдпускати вину iменем Рима. Нинi на наш суд прийшли верховоди чеськоi ребелii, яких ми повиннi допитувати у пiдвалах Вавельського замку. Проте милостивий король погодився iх вислухати. Уведiть кацерiв![29 - Погордлива назва гуситiв.]

До посольського залу увiйшли вождь таборитiв Прокiп Лисий, його соратники Петро Англiк i Вiльгельм Костка та банiтованi в Польщi – небiж короля Зигмунт Корибут i Федiр Острозький. Дверники провели iх до лави, що стояла збоку, – наче для пiдсудних.

Ягайло набундючився, вiдвiв очi, щоб не зустрiчатися поглядом iз своiм племiнником, якого колись, у згодi з Вiтовтом, мiтив у чеськi королi, не думаючи, що незабаром доведеться приймати його як одного з керiвникiв ворожого стану. Адже за нинiшню зустрiч iз гуситами мусив вiддати заложникам п'ятьох прелатiв – професорiв Кракiвського унiверситету. Олесницький з ненавистю поглядав на Федора Острозького: сьогоднi вiн змушений провадити з ним принизливий диспут, а мiг же колись згноiти його у крем'янецькiй тюрмi.

Єпископ, не встаючи, звернувся до Прокопа Лисого:

– Найяснiший король i капiтул кракiвський милостиво дозволили, щоб ви пояснили, за вiщо проливаете християнську кров.

Вождь гуситiв пiдвiвся.

– П'ятнадцять рокiв тому, – сказав вiн, – Ян Гус просив у Констанцi слова. Католицький собор спалив йому вуста вогнем. Нинi послiдовники Гуса, узявши зброю на захист християнськоi справедливостi, примусили пройнятих страхом верховодiв католицькоi церкви запросити нас на розмову. Ми пам'ятаемо слова Яна, якими вiн прощався з пражанами: «Як той купець, що мае при собi золото, не впевнений за свое життя, так i той, хто Боже слово без лестi проповiдуе, не може бути в безпецi». Знаемо: ви можете пожертвувати своiми прелатами взамiн за нашi голови, проте прийшли-таки, мов вiвцi до вовкiв, засвiдчуючи: ми готовi припинити вiйну.

– Ваше священство, – засовався Олесницький, – ми погодились вислухати вашi вимоги, але не бажаемо слухати проповiдей.

– Нашi вимоги давно викладенi – у чотирьох артикулах. Чи згодна з ними католицька церква?

– Костьол погоджуеться на другий артикул – причащати всiх християн. Інших прийняти не може. Невже ви справдi, без лукавства, вiрите в те, що кожен може проповiдувати слово Боже, що помазаникiв Господнiх мае право судити суд чернi, що свiтська влада зумiе оберегти паству без допомоги церкви? Як ви насмiлилися взяти на себе обов'язки апостолiв непiзнаноi Божоi справедливостi? Адже вчить едино справедливе вчення Фоми Аквiнського, що тiльки несвiдоме пiдпоряд

Страница 30

ування вищим силам е найточнiшим регулятором людськоi дiяльностi. А ви насмiлились поставити себе нарiвнi з Богом!

– Бог у людинi, а не поза нею, – вiдказав спокiйно Прокiп Лисий.

– Це сентенцiя найбогопротивнiшоi ересi! – вигукнув професор Анджей з Кокорина. – Ось погляньте, – вiн показав на дерев'яну скульптуру, що стояла в нiшi стiни. – Смерть у простягнутiй руцi тримае пiщаний годинник. Хiба ця фiгура не нагадуе вам, що самi станете перед найсуворiшим i найсправедливiшим судом, який каратиме вас за те, що посмiли пiзнавати таемницi Господнi?

– Чому ж цей символ короткочасностi земного життя не навiвае на вас таких думок? – вийшов з-за лави лицар у панцирi – Вiльгельм Костка. – Виходить, що ви, послiдовники вчення Фоми Аквiнського, якимось чудом таки пiзнали непiзнане i вiдаете про те, що дiеться на небесi. Ви так упевнено лякаете нас найвищим судом, немов уже пiдписали з Богом контракт i дiстали дозвiл вiд нього складати на нас звинувачувальний акт! То скажу я вам: не прикривайтесь лжевченням, бо не Бог вам дорогий, а жадоба до влади i багатства. Я можу дати взiрець «справедливостi» вашого суду, який ви в порозумiннi зi своiм богом чините. Пригадайте собi: колишнього папу Іоанна XXIII, який вiв процес над Гусом, теж проголосили непогрiшним. Та раптом викрили його у страшних i мерзенних злочинах. Уже не його преосвященство Іоанн, а Балтазар Косса утiкав з Констанци, його спiймали, й посадили в ту саму тюрму, де мучився Гус. І що вирiшив суд Божий? Пiрат i розпусник закiнчив своi днi в санi декана святого колегiуму при нинiшньому папi Мартинi V, а проповiдник слова Божого загинув у полум'i!

– Ми не виправдовуемо акту розправи над Гусом, – вiдказав Олесницький. – У його смертi й сьогоднiшньому пролиттi кровi винен iмператор Сигiзмунд. Ми ж хочемо…

– То чому ви, володарi Польщi, – перебив епископа Федiр Острозький, – еднаетеся тепер iз своiм одвiчним ворогом проти слов'ян? А тому, що католицьке заслiплення вiдiбрало вам тверезий розум. Замiсть того щоб брататися з православним свiтом в iм'я вашого ж спасiння, ви готовi пiти проти нього з хрестоносцями, уподiбнюючись скаженому псовi, який кусае того, хто його годував.

Олесницький схопився, напускний спокiй покинув його.

– Та як ти смiеш, зраднику, звинувачувати святу католицьку церкву в несправедливих дiяннях, ти, який поглумився над образом святоi Дiви Марii у Ченстоховi!

– Не поглумилися ми, а зняли з кiота, щоб узяти з собою у Галичину. Не вдалося це нам зробити, а шкода, – русинський-бо маляр малював образ. А вкрав його iз скарбця Лева Казимiр, коли завоював Львiв. – Федiр на хвилину замовк, злорадно поглядаючи на Олесницького, який тiпався у безсилiй лютi. – Погляньте тепер ви на образ, що висить справа на стiнi: Ісус наступив на череп Адама, грiх якого спокутував перед людьми. Так i ми наступимо на голови вашi, врятувавши церкву вiд католицького грiха. Коли ж нам це й не вдасться, усе одно програете ви, бо приреченi есьте: на другий же день пiсля перемоги над нами на вашi голови опуститься орденський хрест i меч, на Сходi самi вдавитеся православними народами, завеликий шматок вкусивши!

Сiпнулася у короля голова, дрiбно затрусилася, вiн повернувся до Олесницького i пропищав:

– Що це за зборище? Ми судимо чи нас судять? У тюрму iх, у темницю!

– Руки стали короткими, вую, – спокiйно мовив Зигмунт Корибут. – Ти у змовi з папою посилав колись мене до Чехiв, щоб я навернув гуситiв у лоно католицькоi церкви. Я намагався виконати вашу волю, за що мене мало не скарав справедливий Жижка. Тепер кажу, Ягайле, я – твiй ворог!

Втiм, рвучко вiдчинилися параднi дверi, по килимi, простеленому серединою посольського залу, карбував крок до королiвського столу рицар у кармазиновiй куртцi й тiсних смугастих штанях. Дзенькнув золотими острогами:

– Ваша свiтлосте, – вiдрапортував королевi, – я – гонець вiд познанського пiдкоморiя.

Король подався уперед усiм тiлом, Олесницький кивнув слугам, щоб вивели гуситiв.

– Найяснiший королю, Сигiзмундовi посли спiйманi бiля Члухова – на межi Польщi й Пруссii!

– З короною?

– З листами. Корону несуть слiдом. Пiдкоморiй вiдпустив iх без паперiв i напiвголих. А на горi Тур'я виставив на чати п'ятитисячне вiйсько. Посли з короною не пройдуть.

– Кортеж… Кортеж! – гукнув король. – До Вiльнюса!

…За кракiвськими воротами до Федора Острозького пiдiйшов чоловiк у купецькому одязi й подав йому листа.

В Остравi Федiр попрощався з Прокопом Лисим i його соратниками. Гуситськi вождi рушили на Мораву, Острозький iз загоном русинських гуситiв – у протилежний бiк. Скрадаючись лiсами, перелiсками й вiдкритим полем, вони прямували на пiвнiчний схiд.

Свидригайло i Юрша кликали колишнього луцького старосту до столицi Литви.



Осташко Калiграф протягом кiлькох тижнiв намагався усiлякими способами пробратися до замку Гедимiна у Вiльнюсi, де iменитi гостi, гаючи час на бенкетах та полюваннях, ждали коронацiйних урочистостей. До величноi твердинi на високiй горi, яку омивали з пiвночi Нярiс, а

Страница 31

i сходу Вiльна, стража не допускала стороннiх на пострiл з лука.

Інодi можна було побачити мисливськi виiзди молдавського господаря, який полюбляв товариство перекопських мурзакiв; родиннi прогулянки дочки Вiтовта Софii i ii юного сина – великого московського князя Василя Васильовича – у супроводi старого Бориса Олександровича Тверського, який приiхав сюди чомусь iз своею сестрою-красунею княжною Анною; щодня можна було побачити князя Семена Гольшанського, та до нього пiдступити нiхто не мав змоги – вiн у товариствi тевтонських комтурiв виiжджав з тiсних провулкiв за город на левади над Вiльною – справляти герцi… Свидригайла чи ж то кого-небудь iз русинських князiв не видно було нiде, хоча про те, що вони перебувають у замку Гедимiна, знали всi.

Йшло вже до глухоi осенi. Осташковi треба було повертатися додому, поки не захопила зима, вертатися – не виконавши Івашкового доручення, не дiзнавшись, чому вiдкладаеться коронацiя i що замишляе Свидригайло. Аж одного дня заговорили купцi вголос, що до Нiмана наближаеться кортеж Ягайла, – почали рихтувати торговi фургони. Осташко поклав ще почекати приiзду короля – щось при ньому та вирiшиться.

А було так.

Вiтовт, занепокоений тим, що не приходять вiденськi посли, слав гiнцiв до великого магiстра Тевтонського ордену Руссдорфа, через землi якого мав проiхати кортеж з коронами. Вiдповiдi не дiждався, та несподiвано прибув до Вiльнюса сам Руссдорф. Вiн радив великому князевi терпеливо чекати, затаiвши перед ним, що посли повернулися до Вiдня, не дiйшовши навiть до Тур'i. Руссдорф сам велiв iх завернути пiсля того, як до нього прибули повiрники Сигiзмунда – побитi, обдертi, з глибокими ранами на зап'ястях вiд збитих по дорозi кайданiв.

Вiтовт саме лаштувався до виiзду на Нiман, де на нього чекав кортеж Ягайла. Дорогою, обтиканою з обох бокiв прапорами та гербовими щитами, рушили вони з Руссдорфом, у супроводi ескортiв, назустрiч королевi.

Ягайло завжди розгублювався у присутностi Вiтовта: розум i хитрiсть литовського князя були сильнiшими вiд жорстокостi польського короля. Вийшовши з карет, попрямували по мосту однi одним назустрiч: Ягайло з Олесницьким, Вiтовт з Руссдорфом.

Руссдорф. Я прибув до Вiльнюса з тим, щоб примирити вас, королю i великий князю.

Олесницький мовчки змiряв поглядом великого магiстра, мовчав.

Ягайло. Що ти затiяв, дорогий брате… Повiр менi, що корона зменшить, а не помножить твою велич. Мiж князями ти еси перший, мiж королями будеш останнiй. Що за честь, подумай сам, у похилому вiцi увiнчувати голову золотом i кiлькома дорогоцiнними каменями, а цiлi народи вiддати жаховi кровопролитноi вiйни?

– Я жду корони, – твердо вiдказав Вiтовт.

– Вiзьми мою, – благально простягнув руки Ягайло, – тiльки розiйдiмося у мирi.

– Солодко миру просиш у брата, давлячи його за горло. Я жду корони, яку не повернуть твоiм спадкоемцям спадкоемцi моi.

– Не дiждешся, великий князю! – виплюнув Олесницький крiзь стиснуту пiдкову губiв. – Великий магiстре, – епископ помахав перед Руссдорфом згортком паперiв, – ранiше треба було миротворити нас, а тепер ваша карта бита: ось – листи Сигiзмунда до Вiтовта, а корона – ви цього ще не знаете – у скарбцi на Вавелю!

Усi глянули на Вiтовта. На його обличчя поволi наповзла жовтава паволока i коли обволокла все лице – вiд чола до пiдборiддя, залишивши тiльки риску губiв, великий князь простогнав:

– Води…

– Мосцiпани, – мовив Руссдорф, – моя дипломатична мiсiя закiнчилася, вiднинi розмовлятимемо силою. – Вiн повернувся i подався мостом до свого ескорту.

Вiтовт поволi вмирав у Тракайському замку на руках у дружини Юлiанни – так згасае масивна свiча, догоряючи до чашечки канделябра. Крiзь вiдчиненi вiкна долинало шемрання хвиль Тоториського озера, що обмивало острiв з замком, у якому пролiтував великий князь п'ять десятилiть.

«Корону…» – шепотiв вiн, прокидаючись iз забуття.

У сусiднiй залi сидiли Ягайло i Олесницький.

За два днi до святого Михайла Вiтовт сказав покликати короля. Вiн вiддав йому ключi вiд великокняжих замкiв i разом з ними владу, яку вiдiбрав у Ягайла пiввiку тому.

Того ж дня до замку Гедимiна увiйшов iз своiм загоном Федiр Острозький.

Того ж дня Свидригайло пiдписав военний трактат з Руссдорфом i приймав через послiв i особисто вiд литовських та руських князiв, бояр i державцiв присяги на вiрнiсть.

Осташко присяги не складав. Вiн вiддав Свидригайловi листа вiд Івашка i ждав, що повiсть князь.

«Скажи бояриновi, що Борис Олександрович Тверський не слабший вiд Костянтина Новгородського».

«Але Костянтин ближчий нам, нiж тевтонський магiстр», – витримав Осташко погляд князя.

«Пам'ятаю тебе з Луцька, – вiдказав спокiйно Свидригайло. – Івашко знае, кого брати собi в помiчники».

«А ти не знаеш… Одну спину мае людина, а не двi. І одне обличчя. Спиною спираеться на друзiв, лице пiдводить на ворога. Інакше перемогти не може. Хто ж буде твоiм другом у битвi з Ягайлом – тевтонець чи тверський ратник?»

«Знай кожен свое мiсце в хоругвi. Той, хто поперед

Страница 32

, у два боки дивиться, той, хто збоку, – тiльки в один. Отож передай Івашковi Преслужичу, хай заходу пантруе: по Олеську випаде перший удар. А решту залишiть менi. Йди, любомудре…»

На другий день заспокоений Ягайло вступав до замку Гедимiна в супроводi надвiрних литовських лучникiв, яких вислав назустрiч королевi Свидригайло. Молодший брат запевнив старшого у своiй вiрностi польськiй коронi.

Перед королем, Олесницьким i iх почетом широко вiдчинилася брама, та надто швидко зачинилася i пiдозрiло скреготнув ключ у замку. Дитинець умить оточили литовськi ратники i наказали королiвськiй охоронi скласти зброю.

– Великий князь Свидригайло просить вас до тронного залу! – вигукнув каштелян, насмiшкувато поглядаючи на стетерiлих можновладцiв.

Їх самих, немов бранцiв, завели до порожньоi з готичним склепiнням зали, вистеленоi шкурами. Бiля стола для гри в костi стояло крiсло на оленячих ногах, замiсть билець – туровi роги, за спинку правила лосина корона.

З бокових дверей у повному вiйськовому обладунку вийшов крижастий Свидригайло, за ним – Михайло Юрша, Василь Острозький, Олександр Нiс i Семен Гольшанський.

Князь, немов пiсля тяжкоi роботи, опустився у крiсло i довго мовчав, не дивлячись на Ягайла i Олесницького, мав вiн вигляд рисi, в якоi лапи напруженi до хижого скоку.

– Що ж, королю, i ви, ваша ексцеленцiе, – врештi промовив ехидно Свидригайло, не запрошуючи навiть сiсти своiх недавнiх повелителiв. – Несподiванку я вам зробив, чи не так? Тож благослови мене на велике князiвство, вашмость Ягайле. Не хочеш?.. Тодi ось що я скажу тобi, брате… Я провiв у тюрмi багато рокiв, ти ж пробудеш у найглибшiй тракайськiй темницi до свого скону, если не вiддаси менi Подiлля, если не заприсягнеш, що твоi вiйська не ступлять на схiдний берег Бугу, нi на пiвнiчний берег Днiстра, если не пошлеш гiнця зi своiм листом до державця Кам'янецького замку – щоб вiддав ключi Федору Острозькому, який уже вирушив на Подiлля.

Свидригайло вмовк, якусь мить потiшався з розгубленостi польських повелителiв, потiм вiв далi:

– Моя панове-рада, – показав рукою на князiв i бояр, що стояли позаду, – проголосили мене вчора великим князем. А завтра я стану королем. Поки ти безсонно ждав смертi Вiтовта, менi теж не спалось. Менi вже склали omagium[30 - Присяга на вiрнiсть.] майже всi литовськi й руськi князi та бояри. На пiвднi вiрним менi буде молдавський господар Олександр, на пiвночi зiпрусь об лiкоть Бориса Тверського. З Руссдорфом уклав трактат. А з Чехiв покличу Корибута. Я сильним став, королю, чуеш? – Свидригайло затиснув у руцi буздиган, прикрашений на головцi срiбними пластинками. – А коли ти не погодитися на моi вимоги, – вiн рвучко схопився з крiсла i пiдiйшов упритул до короля, – я зроблю з тобою те, що зробив ти колись iз Кейстутом! Сiдайте до столу, вашмостi, – ось вам пера, чорнило, папiр. Подай епископу причандалля, князю Семене.

Ягайло безмовно скляними, стеряними очима поглядав то на Свидригайла, то на Олесницького.

Кракiвський епископ, навдивовижу спокiйний, кивнув королевi головою:

– Присягайте i пишiть, що вiд вас вимагаеться, ваша свiтлосте.

– Ви… ви пишiть, ексцеленцiе, – простогнав король.

Коли Ягайло i Олесницький вийшли з залу у супроводi стражникiв, Свидригайло, невтримний у своiй втiсi за взяту нарештi владу, розкотисто зареготав. Але рiзко змовк i за хвилину проказав твердо:

– Вертайтеся у своi замки, панове, готуйтеся до битв. Король перейде i Буг, i Днiстер.

Потiм довго мовчав, обличчя його судомила навальна лють, вiн пiдiйшов широким кроком до Гольшанського i потряс його за вилоги жупана.

– Куди дiвся Жигмонт Кейстутович, якому служиш? Чому не присягнув менi на вiрнiсть?

– Великий князю, – вiдвiв Гольшанський Свидригайловi руки. – Не подоба тобi загравати з Борисом Тверським, запеклим ворогом католикiв. Ти забув, що литовськi князi – римського вiросповiдання. Що робить тут Борисова сестра Анна! У два боки шарахаешся, на який же станеш?

– Тут стою, тут! – заревiв князь i стишився, поглянувши на Гольшанського i Юршу, що стояли один навпроти одного у понурiй, тяжкiй мовчанцi. – Панове, – мовив лагiдно, – тиран помер, почнемо ж ми по-новому правити. Щоб по ньому, який чвари сiяв, i духу поганого не залишилося…

Втiм, захиталася завiса на дверях, до тронного залу вбiг маленький чоловiчок, лементуючи:

– А я, а я, а я – куди дiнусь?

– Генне! – вдарився об поли Свидригайло. – Не взяв тебе чорт до розсолу, не вiзьме й до юшки!..



На Михайла Осташко Калiграф, повернувшись увечерi до своеi кiмнати, яку наймав у купецькiй гостi, записав у книгу таке:



«Зрозумiвши цесарськую з Вiтовтом лiгу, же двi корони посилае Сигiзмунд – одну Вiтовтовi, а другу Юлiаннi, жонi його, поляки вирушили в поле i положишися межи лiсами на Турiй горi, аби послов з коронами похватали. А гди посли довiдалися, же поляки на них стережут, вернулися до Сигiзмунда-цесаря, iх же поймали i корону доставили в столицю польську. Учувши то, Вiтовт упав у хворобу i умер у Тракаi, маючи вiку о

Страница 33

рожества своего бiльш, нiжлi лiт вiсiмдесят.

Поховано у Вiльнюсi з великим плачем i жалостiю. І положиша його тiло в костелi святого Станiслава подле дверей захристейних. Великим же князем Литви став Свидригайло».



Другого дня Осташко вирушив з Вiльнюса на Луцьк – Олеськ.




Роздiл восьмий

Кому повiм печаль свою?..


– Кноффель, еin Becher Wein![31 - Келих вина (нiм.).]

Власник непоказноi з виду, зате вибагливоi на вибiр питва пив'ярнi, що сиротiла за Латинською хвiрткою бiля Сокiльницькоi дороги, перехилився через шинквас, глянув спочатку на ратушеву вежу з годинником – ii видно було крiзь отвiр дверей, – потiм на ставного парубка в поношенiй свитi й хукнув у долонi: клiентiв сьогоднi вiн ще не мав.

– Доброго ранку, Herr Musiker![32 - Пане музиканте (нiм.).] Рейнське, бургундське, мускатель?

– Усього потроху – в один кухоль.

– Чудово! – Шинкар повернувся до бочок i, спритно виймаючи чопи, вмить нацiдив у масивний пугар хмiльноi сумiшi. – За що, за кого пан музика так зранку п'е?

– За круля!

– Браво, niech zyje krоl![33 - Хай живе король! (Пол.)] Маю надiю, що до вечора назичиш йому багато лiт… – Шинкар нагнувся до Арсена, таемниче пiдморгуючи: – Чув якiсь новини?

– Оголошено привiлеi руськiй шляхтi, розумiеш, Кноффель? Руський шляхтич мае право на свiй герб!

– Руський шляхтич? Де ти бачив руського шляхтича? Sa, popi i chlopi[34 - Є попи i хлопи (пол).], це я знаю, а…

– Видно, що е… Вчора новий бургграф iменем короля оголосив… noch einmal[35 - Ще раз (нiм).], Кноффель… оголосив русинам привiлей. Отак, мовляв, i так: не пiднiмайте коромоли, не слухайте, що робиться там, у Литвi, у нас усi рiвнi… Вiват круль! Кхе-е… А православним мiщанам дозволено супроводжувати померлих через Ринок на цвинтар, тiльки щоб на розi Руськоi свiчки гасили. А там i так вiтер задувае, знаеш, як тягне з Татарськоi, ха-ха!.. Налий ще за круля. Маю тi привiлеi в дулi, але ж король менi, менi… Наливай, не бiйся, я вчора заробив, адже грав на бенкетi пiсля виборiв бургграфа. Тобi дивно? То я зараз таке скажу, що вмреш. Ти розумiеш, Кноффель, я прожив на свiтi двадцять вiсiм рокiв, пiвсвiту перемiряв своiми ногами, а не знав, що все робиться руками короля. Гадав: люди самi собi живуть, iдять, працюють, будують, малюють, спiвають, убивають, крадуть, моляться, жебрають, дають ялмужну, торгують – так нi, дзуськи! Усiм кермуе круль. Бо ж коли вiн знае про мене, бродячого музику, то значить – знае все. Отож я учора грав на бенкетi i в думцi молився за здоров'я Хойнацького – допомiг менi маляр урвати такий заробiток. Ти ж знаеш: за цей рiк мало-м не здох. І в тебе грав, i у дворах, i на ярмарках… А бургграф пiдпив i каже менi при всьому вельможному патрицiатi: «Призначаю тебе головним музикантом у патрицiанськiй лазнi!»

– Mein liber Gott![36 - Мiй любий Боже! (Нiм.).]

– А бачиш! Очима бургграфа запримiтив мене сам король. Шiсть кiп на рiк! Це i iсти, i спати, i Симеону Владицi борг сплатити, ще й на «бичий»[37 - Податок з нежонатих.] податок вистачить, бо женитися не хочу. Ну, бувай. Панський музика Арсен цiлий день нинi ходитиме на радощах вiд пив'ярнi до медоварнi, мов той колядник з козою.

З боку Полтви долинув густий тупiт копит – Кноффель вибiг з корчми. Вийшов за ним i Арсен. Згори, вiд Юрського монастиря, спускалася до мосту кiнна хоругва, вершникiв зо триста, попереду лопотiв на вiтрi стяг з бiлим коронованим орлом посерединi полотнища.

– Торги, торги! – сплюнув у пучки Кноффель. – Скiльки iх уже перейшло за цей тиждень. І як вони вмiщаються у Низькому Замку?

– Високий Замок теж весь запруджений вiйськом.

– Буде вiйна?

– Тут? Хто сюди зможе дiйти?.. Торгуйте собi спокiйно, пане Кноффель. А взагалi – що ми знаемо чи можемо… Людина – це нiщо. Комаха…

Над замерзлою Полтвою мела низька поземка, бовдурився обiч нiмий млин, крiзь сиву iмлу проступали обриси Юрського монастиря. Бервена на мосту лунко гримотiли, скрипiли палi, вершники iхали мостом по два, на цьому боцi четверилися й звертали до в'iзноi брами Низького Замку – резиденцii старости Пйотра Одровонжа.

«Іменем короля… Наказом бургграфа… Повелiнням старости… руками посiпак… Усi в цьому мiстi i поза мiстом, у державi, у свiтi… Воiни, купцi, мiщани, ремiсники, музиканти, малярi, жебраки – iменем всесильних. Живуть на землi з iх дозволу, за iхнiми розрахунками. Мурахи, кроти, слимаки…»

– Слабке вино в тебе, Кноффель. Скiльки випив, а в головi дзвiнко, як у моздирi. Пiду на Ринок. Бувай здоров, niech zyje krоl…

– З Богом, з Богом. Тiльки затям – замикаю iз заходом сонця.

Арсен вернувся назад до мiста. У грудях будо тоскно, терпко, сухо, немов тiею розмовою у Кноффеля вицiдив iз себе душу. За Латинською хвiрткою зупинився, глянув на готичний шпиль катедри. Вiкна фасаду мiнилися рiзнобарвними вiзерунками; голубi, зеленi, кармiновi барви оживляли понуру споруду, робили ii легкою, урочистою.

«Кожен мазок, кожен камiнь, капiтель, карниз – руськi», – згадалась Арсеновi постiйна фраза майстра Симеона Владик

Страница 34

, колись гордого, тепер хилого й пониклого, – нею вiн щодня утiшав себе, йдучи до катедри робити вiтражi. Нi, не втiшав, визволявся з мурашника, шукаючи для своеi роботи, яку вiддавав гнобителевi, вищого сенсу.

«Дури себе, майстре, дури. Вiтражi руськi, костьол же польський… А Хойнацький шукае себе в мурашнику ще iнакше: поклявся, що не намалюе портрета жодного пана, i, щоб жити, фарбуе у магiстратi дверi, покривае бронзою фiгури, виготовляе рiзноколiрнi скельця для лiхтарiв, яких ставлять навколо ратушi. І все одно служить панам… А чим я себе здурю? Донинi було iнакше: я ще заробляв по-скоморошому, не брав грошей у сильних свiту сього. Що ж придумати русинському музикантовi, який погодився грати польським панам?.. Еврика! Ти ж чув привiлеi… Ходитимуть до лазнi пани русинськi – своiм буду грати! Тьху…»

Невже один Яцько Русин вiльний?.. Дряпнуло в грудях, скоробилась в Арсена совiсть – за цiлий рiк нi разу не провiдав Яцька – боявся. Боявся, що не витримае i вiзьме в Гаврила жебрацьку торбу. А таки не простягнув руки нi разу, хоч недалеко було до цього. Слава Богу, допомiг Хойнацький… Тепер буде мати хлiб. Панам гратиме? Всi панам грають. Усi. Такий свiт. Хтось там бунтуе? І що – все одно потiм упокориться.

На ратушевiй вежi вдарив годинник. Сполоханi ворони злетiли зi шпиля i сiли на стовп, що височiв бiля лобного мiсця. Нiби прокинувшись, глянула з великоi iкони, вправленоi у вежу годинника, Пречиста Дiва, очi ii зупинилися на двох фiгурах, що, оберненi одна до одноi спинами, стояли бiля стовпа страти: Фемiда iз зав'язаними очима i кат з мечем.

«Оце символ усiеi нашоi правди i волi, тож мовчи й радуйся прожитим днем, дякуй Господу Богу кожного ранку за те, що бачиш iще землю, i небо, i людей, i цих хоробрих ворон, якi – единi у мiстi – без страху перед карою зафайдують голови слiпiй Фемiдi й жорстокому катовi».

Арсен пiшов краем ринкового квадрата, минув патрицiанську лазню на розi Шевськоi, згадав, що завтра прийде сюди i життя його пiде новим трибом: звернув на Рiзницьку з рядом м'ясних ще порожнiх яток i вийшов на Францисканську, в яку впирався тильним боком Низький Замок.

Зупинився. Нiби вперше побачив цi високi фортечнi стiни й готичну вежу над ними, i весь рiзноманiтний ансамбль гостроверхих будiвель. Арсен не раз споглядав резиденцiю львiвських правителiв, але в цю мить усвiдомив, що саме тут розмiщаються покоi короля, який часто приiжджае до Львова, кiмнати старости й бурпрафа, що саме тут вирiшуеться доля тисяч людей i його доля – теж; i як то так, думав вiн, що звичайнiсiнькi на вигляд люди якимось чудом проникають у цей замок i дiстають тут необмежену владу. Їх слово – i людниться Ринок, вiдчиняються крамницi, броварнi, ятки, iх слово – i Галицьку браму бiжать обороняти кравцi i стельмахи, а башти над Полтвою займають крамарi й пекарi; iх слово – й на галерею ратушi виходить сурмач, оголошуючи суд; iх слово – i мiський кат, той, що в iншi днi вивозить за мiсто смiття, здохлих псiв i котiв, стае раптом паном людського життя; iх слово – гримлять гармати… Все дане зверху й таке мiцне, що людинi годi з цим боротися, людина таки справдi мурашка, яка мусить виконувати вiдведену iй функцiю i, крiм неi, вона нiчого iншого не бачить i не знае, i коли та мурашка зупиниться або спiткнеться, або не дай Боже, пiде супроти – ii усувають, викидають, вiдштовхують, убивають, щоб не заважала.

– Гей, з дороги! – хтось крикнув позаду Арсена.

Вiдскочив набiк, – ось бачиш, зупинився i вже став комусь на завадi, а вчора, видно, стояв на належному йому вiдведеному на той час мiсцi – на нього не кричали, навпаки – запримiтили й переставили на бiльш вдале мiсце; усе тут вимiряно, визначено сильними людьми, котрi бачать свiт зверху, а тобi слiд iти сумирно в потоцi й дивитися перед собою на вiдстань свого власного кроку.

Арсен вiдступився, пропускаючи повз себе чотирьох слуг, що несли палантин, а в ньому патрицiя: може, це староста, бургграф, писар, радник, лавник, а врештi, яке це мае значення – несуть слуги сильну людину, вiд якоi цiлком залежить i Арсен, i всi люди в цьому мiстi.

Ха… Арсеновi пригадалася побрехенька чи то правда – говорили таке мiж собою малярi: а може, у цих самих носилках несли два або три роки тому магната Якоба з Кобилян герба Гримала, який спокусив Соньку Гольшанську, четверту жiнку Ягайла, забувши на той мент про те, що готичнi вежi Низького Замку сягають зiр, а пiдвали входять у пекло. Запроторили в темницю могутнього могутнiшi, i вiн перестав бути всесильним, i слово його бiльш нiчого вже не важило. Якоб зiгнив у тюрмi, королева ж присягнула на вiвтарi, i капiтул визнав ii невинною. Словом, людина – це нiщо, вища сила керуе нею. Тож даремно борсатися, марно втiшати себе, що за твою працю згадають тебе нащадки, глупо видумувати собi вищу мету, заради якоi готовий покласти голову пiд сокиру, – дурницi все те. Кожному вимiряно, визначено, нiхто не мае своеi волi, усi – вiд найвищого до мiзероти – невiльнi, i якщо хтось i став на прю, то тiльки для того, щоб своею воле

Страница 35

накинути комусь неволю, сам же з одного зашморгу вставляе шию в iнший.

Але можна бути вiльним – для цього так мало потрiбно. Позбудься тiльки iлюзii про важливiсть свого iснування. Заробляй на хлiб, не улещуючись до хлiбодавця, зневажаючи його в душi, i знайди для себе маленьку мету – що всi цi втiхи згадаеш у свою судну годину i зрадiеш ними перед смертю. Може це бути вино або жiнки, або ж – найпростiше: у кожну вiльну хвилину зумiй радiти з того, що тобi дано бачити живий свiт. Ти мучишся, ти голоден, тебе б'ють, ти змерз – усе це видасться тобi марницею, коли усвiдомиш, що ти мiг зовсiм i не появитися на свiт i не знав би, що таке голод, холод, побоi i вiдпочинок вiд них. Тiльки так можна знайти для себе сенс iснування у цьому розмiреному сум'яттi.

Мiсто оживало, люднилося, метушилося – усi чогось потребували. Купець починав ошукувати, лихвар нараховував лихву, суддя шукав винного, кат чекав жертви, Владика видумував для себе безсмертя, Хойнацький стоiчно малював дверi в магiстратi, вiрячи, що слава сама його знайде, у пив'ярнi на Вiрменськiй Арсеновi не доливав шинкар, бажаючи розбагатiти.

Тiльки гусляревi стало легко й затишно – у своiй самотностi, вiдокремленостi вiд людей вiн знайшов волю у невiльному свiтi. Пив i заздалегiдь втiшався словами, якi скаже Симеоновi Владицi, коли повернеться до його пiддашшя на Руськiй:

«Майстре, ви всi раби, а я вiльний. Я спiваю для насолоди самому собi – мов птах. Спiваю не за плату, я беру плату для того, щоб спiвати. І менi байдуже, хто мене слухае i як оцiнюе мiй спiв. Усi на свiтi – раби, бо хочуть багатства, влади i слави. А я – лише малоi втiхи для себе. І тому ви уподiбнюетеся до блазнiв, я ж – до солов'я!»

Перед вечором Арсен вийшов з пив'ярнi на Вiрменськiй, поплiвся провулками й забрiв до еврейського кварталу. Прохожi вступалися йому з дороги, i з цього вiн був задоволений, приемне вiдчуття незалежностi, вiдчуження вiд юрби грiло його все бiльше, Арсен почував себе зовсiм самотнiм i вголос наспiвував вуличну пiсеньку, яку почув уже тут, у Львовi:

Dziwna rzecz, ze pan ekzaktor stal sie faraonem
On z zydami wojne toczy, krzywde czyniac onym…[38 - Пан екзактор фараоном став не без причини:З евреями править вiйни, кривдить iх щоднини (пол.).]

Спiвав i думав, що якби вiн завтра не йшов на службу до патрицiанськоi лазнi, то цiею пiсенькою тут, на Бляхарськiй, таки б заробив якийсь грiш у цих скупих людей у жовтих ярмулках i в сукманах з жовтою латкою на грудях. Але не мусить – заробiток учорашнiй i завтрашнiй уже дав йому волю, проте пiсенька доспiвувалася сама з веселим присвистом:

Nie grosz od trzech, ale trzy bierze od czwartego
Grosz do skarbu oddaje, a trzy do swojego![39 - Не грiш iз трьох, але три з четвертого мае,Грiш до скарбу вiддае, три собi ховае!(Переклав з польськоi Р. Лубкiвський.)]

Назустрiч йому йшла жiнка у фалдованому плащi i Баликовому чепчику, вона чомусь не хотiла обминати його; Арсен, заточуючись, вiдступив набiк, але жiнка вперто йшла на нього. Зупинилася, обдала теплим подихом i з безсоромною вiдвертiстю дивилася йому в очi.

– Добрий вечiр, пане музиканте…

Вiдсторонив ii рукою, буркнув:

– Хоч би очi опустила, безстиднице!

– Ту patrz na ziemie, bo jestes z gliny, a ja na ciebie, bo jestem z twego zebra[40 - Ти дивися на землю, бо ти з глини, а я буду на тебе, бо створена з твого ребра (пол.).]. Гарно спiваеш. Може, пiдеш у нашу синагогу за кантора? А-а, русин… А я жидiвка Ханка. І обое ми по вулицях волочимось. Ходiм, звесели мою самотнiсть. Я в боргу не залишусь, я вмiю… Мене люблять i вiрмени, i поляки, а русина ще не мала.

– А ти… – Арсен спробував посмiхнутися. – Ти це теж робиш з благословення короля?

– Що, що? А-а, так, i кожного дня молюся за його здоров'я, бо другий буде гiрший… No chodz, przeciez nie jestes sodomita![41 - Ну, ходи, чей же ти не содомiт! (Пол.).]

Повiя узяла його за руку, i вiн слухняно пiшов за нею, бо був вiльний i мав свое право на маленькi втiхи, а нiчого великого не жадав. Нинi було вино й буде жiнка, завтра прийде якась нова радiсть; жiнка звернула в браму, що вивела в тiсне, оточене високим муром подвiр'я, потiм вони пiднiмались стрiмкими рипучими сходами вгору. Вiд теплого дотику жiночоi руки прокинулось у Арсена млосне бажання, воно навально опанувало ним, солодка дрож пронизала тiло, коли жiнка вiдмикала дверi; у кiмнатi вiн уже нiчого не бачив – тiльки ii шию, плечi, груди, звабливе вгнуте лоно; Арсен квапливо роздягав ii, вона прошепотiла: «Ти такий голодний, а грошi маеш?», вiн вийняв з кишенi все, що залишилось, дав iй, вона ахнула: «Та коли я це вiдроблю?», Арсен упився в ii губи i потягнув до ложа.

Шал минув так раптово, як i прийшов: жалюгiдне вiдчуття спустошення протверезило Арсена, вiн боязко глянув на жiнку, хвилину тому таку звабливу й жадану, тепер – змучену, зношену, з прив'ялими слiдами давньоi краси, пiдвiвся з брудного лежака й хапливо почав одягатися. «Оце й усе… І нинi, i завтра, i завжди – дрiбнi радостi, якi мають принести

Страница 36

енi свободу, життевий смисл i втiху в судну годину…» Був злий на себе, бо знав, що в людей, вiд яких вiн утiкае, щось е iнше, вище, краще, вони борються за те, а вiн не вмiе, а тому глузуе з них; сердитий був на жiнку – сильну, здорову, яка теж, подiбно, як i вiн, утiкае вiд життя, рятуючись брудною волею; жiнка водила за ним пивними очима й мовчала, можливо, й рада була, що не муситиме вiдробляти всi грошi, i вони обое тихо розiйшлися б, коли б Арсен не сказав:

– Мiцна, як кобилиця, а…

– А ти! – прошипiла вона, пiдвiвшись на лiктi. – Ти не продаешся? Я ж не раз бачила тебе, красеня з гуслями, у дворах i в шинках. Поглянь на себе, який ти дужий, але не довбеш камiнь, не куеш, не шиеш, не копаеш, не воюеш! Я тiло продаю свое, ти ж – душу… А до моеi вам усiм зась, бугаi голоднi! Та, може, я… Та, може, я за цi грошi сина утримую в Ягеллонському унiверситетi. А ти, що ти iз своеi ганьби придбав: вино i курв!

– Я не мав мами… мене не утримували… – прошепотiв Арсен i стиснув до болю повiки. Ілюзiя свободи, яку вiн видумав нинi для себе, ураз пропала, усе майнуло йому перед очима, мов перед смертю, – докторськi тоги, аудиторii, диспути i жебраний хлiб жака, й обличчя дiвчини – едине, яке йому запам'яталося з усiх жiночих облич, постало перед ним i зникло, i в цю мить вiн уперше вiдчув, як жорстоко тисне на нього свiт лещатами безвиходi; вiн радiв, що вивiльнився з неволi, а ще дужче впокорився, i тепер пригноблений, загублений, притоптаний повзе по землi, не можучи вдихнути повiтря, пил набиваеться в очi, рот, вуха, i вiн гине, мов черв, пiд ним.

Струснув собою, хмiль знову наплив до голови густою патокою, а десь поза нею, зовсiм близько, iснував свiт, який натужувався, щоб скинути з себе задушливий леп покори, але для Арсена вiн був недосяжний. Хмiльна патока гусла, твердла, вiн застогнав: «Я ж не слимак…» – i звалився на пiдлогу.

…Лежав i нiжився на високих подушках, на бiлих простирадлах, пiд пухкою ковдрою, його долоню лоскотало чорне волосся, буйне, пухнасте, вiн гладив його, притискав до подушки, щоб поглянути на лице, брови, очi; Арсен вiдчув бiля себе тепло дiвочого тiла, йому хотiлося вiдкинути ковдру й поглянути, i притулитися розпаленим чолом до нього, але руки були кволi й м'якi; добрий i щасливий, вiн мiг лише прошепотiти:




Конец ознакомительного фрагмента.



notes


Примечания





1


Заiжджi двори для купцiв.




2


Сопiлка солодко спiвае (латин.).




3


При народi (латин.).




4


Староста (пол).




5


Калан – удар нагайкою (тюрк.).




6


Солевар.




7


Мiста i свiту (латин.).




8


Блазень.




9


Das Hiihnchen – курчатко (нiм.).




10


Роздiляй i владарюй (латин.).




11


Шпалера, гобелен.




12


Друге «я» (латин.).




13


Гостинi двори.




14


Вуличнi спiваки.




15


Гей, в таверну – та й забудем,
Що е землi десь i люди,
Де боiться смертi кожен,
Вакху ж годить, як лиш може!

(З латинськоi переклав А. Содомора.)




16


Мистецький архитвiр (нiм.).




17


125 крокiв.




18


Цеховий знак.




19


Мiськi наглядачi порядку (латин.).




20


Митра (церковн.).




21


Прекрасно (пол.).




22


Авжеж (пол.).




23


Цеховий бенкет.




24


Один кiнний воiн з кiлькома помiчниками. Кожний власник землi вiдповiдною кiлькiстю сулиць сплачував старостi податок за землю.




25


Рекрути.




26


Близько 17 га.




27


Муштра.




28


Арсенал.




29


Погордлива назва гуситiв.




30


Присяга на вiрнiсть.




31


Келих вина (нiм.).




32


Пане музиканте (нiм.).




33


Хай живе король! (Пол.)




34


Є попи i хлопи (пол).




35


Ще раз (нiм).




36


Мiй любий Боже! (Нiм.).




37


Податок з нежонатих.




38


Пан екзактор фараоном став не без причини:
З евреями править вiйни, кривдить iх щоднини (пол.).




39


Не грiш iз трьох, але три з четвертого мае,
Грiш до скарбу вiддае, три собi ховае!

(Переклав з польськоi Р. Лубкiвський.)




40


Ти дивися на землю, бо ти з глини, а я буду на тебе, бо створена з твого ребра (пол.).




41


Ну, ходи, чей же ти не содомiт! (Пол.).