Читать онлайн “Четвертий вимір. Шрами на скалі (збірник)” «Роман Іваничук»
- 01.02
- 0
- 0
Страница 1
Четвертий вимiр. Шрами на скалi (збiрник)Роман Іваничук
Історiя Украiни в романах
Роман Іваничук – автор п’ятнадцяти iсторичних творiв, в яких вiн намагаеться заповнити бiлi плями в нашiй iсторii, розповiдае про видатних дiячiв Украiни минулих часiв.
За роман «Четвертий вимiр» письменник був удостоений Нацiональноi премii iм. Шевченка. Цей твiр присвячений Миколi Гулаку, другу i соратнику Кобзаря, вiдомому математику, юристу, перекладачу-полiглоту, котрий володiв майже двадцятьма мовами, людинi, яка пiсля ув’язнення в Шлiссельбурзькiй фортецi за свою дiяльнiсть у Кирило-Мефодiiвському товариствi не мала права повернтися в рiдну Украiну.
У романi «Шрами на скалi» йдеться про останнi роки видатного украiнського письменника Івана Франка.
Роман Іваничук
Четвертий вимiр. Шрами на скалi
Четвертий вимiр
Частина перша
Усi ми однако на волi жили,
Усi ми однако за волю лягли;
Усi ми i встанем…
Т. Шевченко
Нехай кожен висловлюе, що йому здаеться правдивим, але правда сама хай буде залишена Богу.
Г.-Е. Лессiнг
Вересень, 1881, Тифлiс. День
Стiни й склепiння кафедрального храму Сiонi обступили мене i накрили – я почувався тут зовсiм безпечно, мов равлик у шкаралущi. Передi мною образ хрестительки Грузii рiвноапостольноi Нiно, яка повернула ворожi стрiли в бiк супостатiв, розвiяла смертоносний смерч над Грузiею i тепер дивиться на парафiян i на мене добрими й ледь спiвчутливими очима; вона в цю мить прощае менi все: мою поквапну молитву, в змiст якоi заглибитися не можу, моi бездумнi поклони, i неувагу слуху мого, й отупiння мозку, який не вiдтворюе в свiдомостi божественноi гармонii двоголосого хору жiнок у чорних сукнях та хустках i вiдлуння молодих чоловiчих голосiв, що долинають десь iз захристii, а може, з небес; рiвноапостольна Нiно, покровителька Грузii i моя, заспокоюе мене ласкавим поглядом i зводить очi горi, я слiдом за нею дивлюся на внутрiшню величну порожнину стрiмкоi банi, яка кличе мене de profundis[1 - З глибин (лат.).] у висоти неземного, проте я оточений масивними стiнами та гостроверхою банею i менi нiчого не загрожуе – тут храм моеi душi. Менi страшно нинi виходити з нього, мене ловить рукою мое колишне життя, з якого мене забрали силомiць i до якого добровiльно вертатися не хочу. Допоможи менi, свята Нiно, я боюся роз'ятрити старi тривоги i рани – бiля тебе знайшов захисток i душевний спокiй. Не тривож мене, свiте, з-поза храмом Сiонi, не терзай менi душу, давне життя…
Микола Іванович Гулак провiв рукою по сукманi: удвое складена перепустка, схована у внутрiшню кишеню, захрускотiла пiд долонею – i вiн нiби ступив на крихкий лiд, а хто зна, хто зна, чи цей льодок заснував тiльки осiннi дорожнi калюжки, а може, пiд ним глибина i прiрва, я там був уже, вийшов i бiльше не хочу. І все-таки Гулак осторожно прислухався до хрускотiння перепустки на археологiчний з'iзд до Воронцовського палацу, який мае вiдбутися сьогоднi без нього – його не запросили, – дiстав перепустку сторож Воронцовського саду батонi[2 - Пан, дядько (груз.).] Іраклiй, хазяiн квартири.
Ще почувався спокiйним; учений росiйський свiт, який з'iхався в Тифлiс, у цю хвилину був далеко, проте вже манив i лякав, мов безодня; Гулак боявся зустрiтися з ним, вiн давно звик до свого размiреного життя, i раптом усе може полетiти шкереберть – вiд радостi а чи вiд болю; рiвноапостольна Нiно, вбережи мене вiд нових тривог, я хочу бути довiку поряд з тобою у храмi своеi душi…
Та починався день. На гребiнь гори Махати, що за Курою, повiльно виливалася магма сонця й цiпенiла серпиком, пiвкулею, врештi тацею в прохолодному повiтрi. У храмi Сiонi загорiлися синьо-коричневi вiтражi, померкли жовтi пучки пломiнцiв на свiчках, священик, поблагословивши мирян, що прийшли на заутреню, зачинив царськi врата.
Сонячне свiтло заслiпило Гулака, коли вiн вийшов iз сутiнного кафедрального храму на церковне подвiр'я. Микола Іванович примружив очi i майже наослiп подався Сiонською вулицею у бiк Мейдану. Вiн нiколи не мiняв свого вранiшнього маршруту. За багато рокiв, проведених у Тифлiсi, звик до гармидеру i барв схiдного базару, це було едине урiзноманiтнення усталеного способу його життя, а ще мав вiн на Мейданi друга, про якого нiхто не знав iз Гулакового оточення i не смiв знати: був це кахетинець Гiвi, злодюжка-кiнто[3 - Базарний злодiй (груз.).], знайомство з яким розпочалося за особливих обставин.
Сьогоднi Миколi Івановичу не хотiлося ставати на розмову з будь-ким, проте йшов додому звичною дорогою: за Мейданом поверне праворуч у вузеньку вуличку i вийде нею до голубого, з ажурними вiзерунками i плетивом схiдець, вивершеного галерейками i прибудовами будинку батонi Іраклiя.
На душi було тоскно. Чи вiд того, що нiхто не здогадався надiслати йому запрошення на археологiчний з'iзд, чи од незрозумiлого вiдчуження дружини Терези i навiть пасербицi Нани: вiдколи вийшла замiж за ставропольського купця Равтопуло, не ластиться бiльше до вiтчима, жде не дiждеться, ко
Страница 2
и чоловiк забере ii до себе в Гянджу; а може, все то вiд ревматизму та iнших старечих болячок… Та найпевнiше – самого з'iзду боявся.Сонце тiльки-но сяйнуло над вершком Махати, i мимоволi, зовсiм недоречно для нинiшнього настрою промайнула в Гулака суто професiйна думка: воно ж уже вiсiм хвилин невидиме було там, i нiхто його в тi хвилини не бачив – промiнь довго долав мiльйони кiлометрiв, а от якби сонце мало густину вищу i було в кiлькасот разiв бiльше, нiж е, то цього променя зовсiм не iснувало б, так твердить Лаплас у своiй «Небеснiй механiцi»… І не було б тодi в свiтi нiчого-нiчогiсiнького – нi цiеi тоскностi, нi давнього болю, збудженого черствою iгнорацiею органiзаторiв з'iзду, i нiяких болячок не було б.
Нiчого не було б… Гулак гiрко посмiхнувся з цих наiвних думок – адже тодi нiхто й не усвiдомлював би оте «нiчого», а природi, яка пануе над безконечнiстю простору, часу й матерii, було б зовсiм байдуже до мертвоi космiчноi порошинки – Землi.
Микола Іванович розглянувся довкруж; думки, що снувалися навколо суто абстрактних категорiй, тепер влетiли в живий, лагiдний свiт цього осiннього ранку: серпанок синюватого туману на узвишшях Авлабару з лiвого боку Кури, густий туман над рiкою, що тихо плюскоче зовсiм неподалiк, примарнi, аж нереальнi обриси пiднебесноi гори Мтацмiнди, руiни фортецi Нарiкала, на Сололакському хребтi, освiтленi сонцем, i мiрiади вiконець-сотiв, що блищать вiд перших променiв, мов перламутр, у великому вулику Старого мiста…
Хвала Господу, що це е… Нiзамi сказав: усе багатство свiту створене для людини. Великий мудрець вiрив… Та це зовсiм не так. Бо коли б на свiтi жили бронтозаври i якби тепер заселяли планету лише мухи та щури, то ця краса iснувала б i заради них. Наiвний антропоцентризм… Усе створено природою для ii власного самовдоволення, вона – велика егоiстка – сама себе i народжуе, i любить, i нищить, а людина – лише випадкова ii частка. Хiба можуть метелики вiдчувати вищу красу i доцiльнiсть у шлюбному польотi, коли в них немае мозку? Це сама природа втiшаеться, малюе, i дихае, i творить. І людину створила, щоб та ii хвалила, оспiвувала, пiзнавала й iснувала у рабськiй вiд неi залежностi. Рабом!.. Бо коли б мала владу i не залежну вiд вищоi сили мисль, то хiба б створила вона неволю, тюрми, тортури, iнквiзицiю, Малюту Скуратова, Петропавловку, Шлiссельбург i цих шiсть ворiт Тифлiса, з яких п'ять вiдкрито для мене увсебiч, а однi, Дигомськi, замкненi навiки – через Дар'яльську ущелину на Украiну! За горами – гори… Безсилi ми!
А все-таки хвала Богу, що це е… І нема чого ятрити собi серце. Людина вигадала сама себе i вiд того страждае. А насправдi – вона нiщо. Якби вiдвiдав землю пожилець iншоi планети, то, можливо, подумав би про нас так само, як ми про метеликiв безмозких. Тому найкращий порятунок для нашоi немочi – релiгiя, тiльки вона дае можливiсть здобути рiвновагу душi, спiзнати вищий сенс iснування… І це говорить той, який дiйшов до визначення четвертого вимiру в геометрii? А-ат, четвертий вимiр – теж релiгiя…
Не впiзнаю себе сьогоднi: чому менi, шiстдесятирiчному дiдовi, стало враз жаль себе самого. Таке почуття нiколи ще не дiймало душу. Не треба… Марк Аврелiй сказав: найостогиднiша жалiсливiсть – це до самого себе. І все ж – чому так випало менi, що про нинiшнiй з'iзд мене не повiдомлено? Не про запрошення йдеться, нi, хоча i це… Йдеться про iнше: чому я не серед них? Чому iду на них дивитися, немов чужак з-за тину на весiлля, i хочу бачити, i боюся, що милостиво запросять до столу разом з жебраками… Або ж упiзнають i докорятимуть…
Гулак простував, нiби стриножений, i його дратував власний дрiбний спутаний крочок, який викликав смiх у незнайомих, а у знайомих – надто пiдкреслену повагу до мученика, котрий три роки гнив у казематi Шлiссельбурга. А за що прийняв тi муки? Кого ними порятував, кому чим допомiг? Шевченко, Достоевський – тi… А я?.. Але ж Достоевський пройшов усе життя, брязкаючи кайданами, нагадуючи повсякчас людям, що в неволi вони есть, а Шевченко, повернувшись iз заслання, уже не висмiював царiв, а знищував iх убивчим словом.
Я ж дав собi обiтницю мовчання. І так минае життя, старiсть, мов непогiдь восени, студить душу i тiло, погасли пристрастi, гаснуть бажання, та ще й дошкульно тривожить ревматизм… То для цього я жив, учився i страждав?
«А взагалi, хто ти? – раптом почув голос Терези. – Хто? Втiшаешся, що тебе називають ходячою енциклопедiею, полiглотом? А який хосен з цього? Кiлька наукових iнформацiй у газетi «Обзор», кiлька виступiв перед публiкою у «Тифлiському гуртку» – про Нiбелунгiв, систему Канта i Лапласа, Шопенгауера i Монтеня… Четвертий вимiр у геометрii… Дурницi все це! Твоi друзi написали сотнi праць, i iх знае свiт! А нинi ти зовсiм – немов печерний монах… І я промiняла своi мандрiвки на твiй захмарений свiт, бо повiрила… Ти ж був для мене зразком, iдеалом!»
– Так, так, – прошепотiв Микола Іванович, – у цьому причина ii вiдчуження…
Але ж для того, щоб вернутися у вчену елiту, треба було сказати слово «
Страница 3
аюсь». А я не мiг. Мене спонукували всiлякими способами вимовити це слово, я довго думав над ним i зрозумiв, що воно мае велику вагу, бо може змiнити все життя. Мае потужну силу – добру чи злу? Його важко виголосити, важко й промовчати, i ще не знати, чи за виголошення менi б не довелося нинi тяжче каятися, нiж за промовчання?А Тереза не вгавала:
«Ти хоч би вiддячився народовi, який прийняв тебе за свого, борги сплатив… Люди будяться у неволi, а ти iси iхнiй хлiб i мовчиш, бо так спокiйнiше жити. Що ж то було в тебе колись: юнацька романтика, бажання першостi чи високе покликання?»
Ти ж знаеш, Терезо, я працюю над iсторичною розвiдкою про Грузiю i грузинськi племена…
«І тицяеш на власть iмущих пальцем у рукавицi, а зовнi зберiгаеш покiрний i благонадiйний вигляд».
З-за спини Терези з'явилась зграбна Нана, яку Микола Іванович любив, мов рiдну, ступила крок уперед i мовила з презирством:
«Слава Богу, що я вже калбатонi[4 - Панi, господиня (груз.).] Равтопуло. Не вчений, купець? Хай… Аби тiльки геть звiдси. Досить менi вже вашоi вченостi. Я ненавиджу вашi книги i папери, до яких i дiткнутися не можна, ненавиджу вашi окуляри i дрiбнi кроки, ваш ревматизм i вашу поряднiсть – яка кому користь з неi?»
Гулака розбудив iз задуми гучний пострiл – це гахнула холостим гармата на цитаделi Нарiкала, скликаючи торговий люд на Мейдан. Пострiл нiби пiдiгрiв повiтря, ставало душно. Тифлiс ще продовжував дихати задушливим лiтом, хоч ночi вже й схолоднiли i Кура-Мткварi ранками вкривалася мерехтливою мережею туману, що бiг над течiею, мов снiгова поземка дорогою. Зжухле вiд спеки листя на акацiях нагадувало про близьку осiнь, та сьогоднi лiто розщедрилось: сонце, вiдiрвавшись вiд гребеня Махати, почало безжально пекти.
Народ квапився звiдусiль на Мейдан; духани, кав'ярнi i виннi пiдвальчики видихали з себе млоснi запахи вина i кави, телесувалися люди i нав'юченi зеленню та виноградом осли й верблюди; ядучий дим курився з мангалiв i торне[5 - Похiдна пекарня (груз.).], погоничi вигукували свое «хабарда, хабарда!»[6 - Дорогу! (груз.)]; флегматичнi араби куняли над крамом, димлячи кальянами, снували озброенi горцi, видзвонювали карбiвничi й ковалi, спiвали ашуги. У всiх провулках, закамарках, проходах, навiть на схiдцях народ торгував.
Гулак пробирався краем, щоб втрапити до своеi вулички, на душi було тривожно, нiби дома щось погане трапилося, вiн забув про свого друга Гiвi, поспiшав.
– Гамарджоба[7 - Грузинське вiтання, дослiвно – перемога.], професоре! – почув знайоме вiтання, озирнувся, та не побачив поблизу красеня кахетинця. Може, причулося?
– Не вгорi я, внизу, ах, забув, ти ж – як сова вдень!
Гулак глянув на брук i, побачивши пiд ногами непоправного злодюжку-кiнто за шевським причандаллям, ахнув з подиву: Гiвi працював!
– Починаеться iнше життя, професоре, – розвiв руками кучерявий вирлоокий парубок, – тiльки не думай, що ти мене вивiв на шлях праведний. Ангел Аким напоумив: кiнто знову став карачохелi![8 - Ремiсник (груз.).]
– Не вiрю, не вiрю, – похитав головою Гулак.
– Слово джигiта!.. Колись навiть царi навчалися ремесла, бо царство нестiйке, а ремесло вiчне.
– Можливо, Гiвi… Мабуть, через ту непевнiсть багато грузинських царiв були лiтераторами.
Микола Іванович всмiхнувся на прощання Гiвi, притис руку до грудей i подрiботiв чимдуж вуличкою. Врештi допав до свого подвiр'я i рипучими сходами подавсь наверх.
– Терезо… Терезо! – покликав голосно, його враз дiйняв страх, що ii немае вдома, що вона кудись зникла.
Вiд кухонноi плити сполохано повернулася дружина.
– Що з тобою, Нiко?
– Та нiчого… Нiчого.
Микола Іванович аж обм'як, побачивши омолоджене свiтлом ранiшнього сонця обличчя Терези. Вона була в цю мить напрочуд вродливою, зовсiм iнакшою, нiж завжди, Гулаковi здалося, що вiн бачить ii надто молодою, вiддаленою, чужою, нiби на фотографii.
Тереза ступила до нього, у очах свiтилася новина; не вiдриваючи вiд чоловiка погляду, сягнула рукою до столу, взяла газету, подала йому.
– Батонi Іраклiй тiльки-но принiс. Прочитай ось тут: у Тифлiс приiхав Костомаров!
Микола Іванович здригнувся, схлипнув:
– Костома-а-ров?!
– Батоно Нiколо, ви не радi? – озвалася з дверей Нана.
Гулак не вiдповiв, втупившись перед собою невидющими очима. Тереза повернулася до плитки, ii плечi опустилися, вона мовчки подала снiданок.
Годинник вибив дев'яту.
Микола Іванович звiвся з-за столу, був зосереджений i замкнутий.
– Я йду, Терезо, – сказав. – До вечора не жди.
Зiйшов сходами вниз, ступив невпевнено кiлька крокiв до ворiт i зупинився бiля дерева, що росло посеред темного двору, заступленого з бокiв високими дувалами, обснованого навислими галереями i плетивом сходiв. Дерево було старе, старiше вiд будинку – грузини садять деревця ще до закладення фундаменту; воно звузлуватилося у клiтцi двору, шукаючи виходу до сонця, яке сюди не заглядало, вперлося колiнцем у мур i повернуло стовбур до крайньоi веранди, пробило ii, розтрухлявiлу, i таки вихопилося ве
Страница 4
шком до свiтла; дерево було скручене, мов удав у поривi сили, пружне i нездоланне у своему бажаннi волi, i таки доп'яло ii кроною, хоч спотворене тiло залишилося у тюрмi разом з немiчними пагiнцями винограду i кущиками чахлого iнжиру. Гулак сперся рукою об стовбур, прошепотiв:– Можна втратити батькiвщину, але нiколи не втечеш вiд себе самого.
Вiн чув, як вiдкриваються у душi старi, давно заструпiлi рани, не хотiв цього i сам розвереджував iх. Важко було повiрити в новину, не мiг стравити ii… З часу останньоi зустрiчi з кириломефодiiвцями минуло майже тридцять п'ять рокiв, це на сьогоднi вже iсторiя: Костомарова вiн давно вже не сприймав як живу людину, а радше як учений заклад, що десь там далеко, у Петербурзi, видае iсторичнi монографii – книга за книгою, на цей заклад учений свiт посилаеться як на авторитет, i важко тепер повiрити, що вони колись обидва мешкали в однiй кiмнатi i Гулак накладав Костомарову пластир до шиi, на якiй вискочила болячка… І нинi вiн тут – справжнiй, у плотi?!
А хiба можна сьогоднi уявити, що в тi давнi, нереальнi вже часи вiн буденно, без респекту i побожностi виходив разом з Шевченком iз квартири протоiерея Андрiiвськоi церкви, i вони обидва, молодi й безтурботнi, йшли понад днiпровськими кручами, милуючись пiстрявим ремiсничим Подолом, аж до Печерськоi лаври, розмовляючи, сперечаючись, стиха наспiвуючи… Та нi, цього таки не було. А може, й не слiд – пiсля того, як гарячого Тараса, категоричного й непримиренного в суперечках, веселого й жартiвливого за чаркою, того елегантного Тараса, перед яким умлiвали екзальтованi дами, громовержця, коли читав поезii, нiжного лiрика за пiснею, того живого колись Тараса, який любив i ненавидiв, веселився i плакав, перевезли з Петербурга на Канiвську гору, i вiн одтодi став пророком, месiею, iдеею, – чи слiд, чи можна, чи мае хто-небудь право згадувати таким або хоч пам'ятати про свое панiбратство з ним? А згадувати доведеться нинi…
Нi, нi, не треба зустрiчi… Костомаров, певне, й не знае, що його давнiй друг, порадник, соратник, якому донинi не сплаченi борги сумлiння, дихае тим самим тифлiським повiтрям.
Чому приiхав – сплачувати? Та що ж це я… Мене вiн, напевно, вже й не пам'ятае, не знае i знати не хоче. До Петербурга листiв я не слав – нi людям, нi царям… Нiчого вiн не вiдае, у науцi знайшов утiху й спокуту.
А борги – кому вони потрiбнi? Історiя судитиме нас по тому, що ми залишили людям пiсля себе, i не братиме на карб тих регул та канонiв, за якими волiли ми жити, анi товщини вiстря наших сумлiнь… Усе забудеться, нашi нащадки цiнитимуть тiльки готiвку, капiтал, а на золотi окалини нема.
Невже ж це так?.. Тiльки продукт – единий вимiр корисного? А спосiб його добування нiколи не стане окремою вартiстю – лише тому, що це субстанцiя нереальна, нi в чому не втiлена, нiде не зафiксована, що це тiльки властивiсть творця, а не сам продукт?
Прихований талант рiвнозначний бездарностi, сказав Монтень. Так… Але коли талант не дозволяе його власниковi порушувати закони своеi совiстi, й через те вiн не став продуцентом, – невже i цей талант рiвнозначний бездарностi, зовсiм безвартiсний на людських торжищах?
Нi, менi таки не слiд iти на з'iзд. Ворушити давне, зважувати колишнi вчинки друга, зводити рахунки сумлiнь – тепер коли кожен необачний чи зумисний, спороджений страхом або ж придуманою завбачливiстю його грiх давно вже викуплений працею, – не варто, не слiд… І все ж – треба йти!
Гулак зняв окуляри, протер скельця, надiв, рiзко вiдштовхнувся рукою вiд дерева й рiшуче попрошкував до ворiт.
Зiйшов вуличкою на Хлiбну площу, де продавали зерно, й подався нею до Головiнського проспекту. Мимохiть звернув увагу на шкапу, запряжену в порожню гарбу, що стояла на краю площi неподалiк розлогоi чинари. Іншого разу поминув би – коней на Хлiбнiй площi багато, та вразило, що ця стара шкапа, чекаючи господаря, який, певно, запивав добрий виторг десь у винному погребi, надто покiрно стоiть на палючому сонцi – поряд з тiнню. Шкапа була нещасна, на загривку ятрилися рани вiд шлеi, мухи роями облiпили брижi, пили сукровицю, роз'iдали струпи, а очi шкапини дивилися на свiт тупо-спокiйно, зовсiм байдуже; покiрна волi господаря, який залишив ii саме тут, поруч з чинарою, але не пiд нею, вона була нiби щаслива, що може збороти цi муки заради хазяiна, i не мала жодного замiру рушити з мiсця, щоби полегшити свою долю.
«Господи, – подумав Микола Іванович, сповiльнивши ходу, – чи ж то не про такий iдеал слiпоi покори, карикатуру на здоровий глузд мрiяв один сентиментальний iсторик, прославляючи посадженого на палю холопа, котрий, без злослiв'я конаючи, благословить царя? І як зухвало пiдвели iсторика його нащадки, лишаючи слiпу покору хiба що шкапi як пам'ятниковi нiмотностi, – вони, бачте, нинi вбили царя! Царя доброго, гуманного, який визволив селян вiд рабства i вiд землi, який замкнув народовi уста Валуевським та Емським указами, оголосив свободу друку i ув'язнив Чернишевського. І – вбили!»
Гулак згадав вузлувате дерево у дворi i з
Страница 5
жалем поглянув на стражденную шкапу, на мить зупинившись бiля неi. Та тут же сполохався своiх власних думок i сквапно подався геть – вiн колись прорiкав смерть царям вiд рук народу, а тепер стережеться й згадувати про це, хоч життя, проте, саме, без нього, почало здiйснювати його колишнi iдеi, за якi вiн i досi терпить кару.А таки вбили… І тут, у Тифлiсi, розгромили ремiсники дiм мiського голови Вартанова, i застрайкували робiтники Тифлiського арсеналу, текстильноi фабрики Мiрзоева i механiчноi майстернi Зейцера… Боже правий, i безнадiйний злодiй-кiнто Гiвi взявся за ремесло, щоб бути мiж тими, якi громлять i страйкують!
Затихни, Миколо Івановичу, ти ж дав собi обiтницю мовчання…
Гулак звернув лiворуч, минув будиночок Ахвердових, в якому гостював 1837 року юний корнет Нижегородського драгунського полку Михайло Лермонтов, висланий пiд кулi горцiв за крамольного вiрша, – у перськiй чалмi, в чосi з вiдкидними рукавами, високочолий, з сумними очима поет, рокований до смертi у двадцять сiм рокiв.
А мене засуджено у двадцять п'ять…
Микола Іванович вийшов на Головiнський проспект. Нове мiсто заступили сади Геретубанi, крони яких простромлювали хрести церков i шпиль Воронцовського палацу; у глибинi проспекту виднiвся фасад Тифлiськоi класичноi гiмназii. Два вартовi бiля входу до Воронцовського палацу стояли виструнчившись, скупим кивком голови дозволяючи гостям з'iзду заходити до середини; йдучи коридором, Гулак мимохiдь глянув у дзеркальну залу, заставлену крiслами по обидва боки довгого стола, i подався до схiдцiв, що вели на галерею. Короткозорий, вiн наштовхнувся на когось, попросив вибачення, але чоловiк не вступився з дороги – Микола Іванович упiзнав Михайла Володимировича Горяева, колегу по гiмназii, викладача росiйськоi словесностi.
– Нi, нi, ваше мiсце в залi, – Горяев обняв Гулака за спину. – Менi, молодшому, можна й на галерею, а ваше мiсце там. Гаразд, гаразд, я знаю вашi принципи, а тому пiдемо разом i сядемо на виднотi – якщо не поруч, то хоч на поштивiй вiдстанi вiд графа Уварова. Ви це заслужили хоча б як довголiтнiй член Археологiчного товариства.
Микола Іванович любив Горяева, хоч завжди його бентежили експансивнiсть i невтримний темперамент молодшого на двадцять рокiв колеги – копiткого, ретельного дослiдника творчостi Пушкiна i Лермонтова; весь час вiн побоювався за колегу, який уже накликав на себе неприемностi, домагаючись у попечителя навчального округу впровадження викладання грузинськоi мови в Тифлiськiй гiмназii.
Гулак не опирався, бо знав, що Горяева не переконаеш i не переговориш. Вони зайшли до дзеркальноi зали й сiли у другому вiд стола рядi.
Микола Іванович розглядав дзеркальнi стiни з ажурними орнаментами, синьо-червонi вiтражi, кришталевий мiхраб[9 - Мусульманський вiвтар.] пiд галереею, три люстри з примхливими пiдсвiчниками у виглядi чаш i драконiв – еклектика у схiдному стилi була пристойною, покiйний намiсник Кавказу Михайло Семенович Воронцов мав смак. Не застав його у Тифлiсi, а жаль: Гулак наслухався про нього рiзного. Воронцов буцiмто славився не тiльки своiми палацами, а й простотою та людянiстю. Ходили легенди, що вiн захищав мiсцевi звичаi, був доступний i уважний до пiдлеглих, приймав навiть у цьому палацi як шанованого гостя Хаджi-Мурата, хоча, як вiдомо, не завагався дати наказ продiрявити кулями гордого наiба Аварii, коли той став вередувати князiвськими милостями. Ще б пак: хто прагне ласки державця, той хай не обурюеться на особливостi його гостинних засад…
Делегати з'iзду заповнювали залу, походжали, у кулуарах перекочувався характерний з'iздiвський гул, врештi учасники зайняли мiсця. За кафедру вийшов Олексiй Сергiйович Уваров, шанований учений, засновник Росiйського археологiчного товариства, iнiцiатор Московського, Киiвського, Петербурзького, Казанського i нинiшнього, Тифлiського, археологiчних з'iздiв. Вiн щиро подякував августiйшому намiснику Кавказу великому князевi Михайловi Миколайовичу, який, вiд'iжджаючи в справах до Петербурга, запропонував для засiдань з'iзду i поселення делегатiв намiсницький палац i вiдпустив для потреб форуму п'ятнадцять тисяч карбованцiв.
Граф Уваров оголосив з'iзд вiдкритим.
Оркестр на бiчнiй галереi заграв «Боже, царя храни». Гулак стояв i вдивлявся в обличчя делегатiв – де ж Костомаров? Але не знаходив, не впiзнавав. Оркестр випрошував у Бога життя й здоров'я новому iмператоровi Олександровi III, i знову, супроти волi, добиралася до свiдомостi Гулака крамольна думка про царiв, яких за його життя змiнилося аж три, а iмперiя стоiть мiцною скелею, i в нiй не змiнилося нiчого – видно, молитву-гiмн радо приймае Господь i, не щадячи владик, ревно оберiгае владичеську субстанцiю.
Граф Уваров представляв керiвникiв вiддiлiв з'iзду. Пiдiймалися i кланялися делегатам голова вiддiлу первiсних пам'яток професор Іловайський, автор «Розвiдки про початок Русi»; професор Пурцеладзе – голова вiддiлу пам'яток мистецтва; дослiдник «Слова о полку Ігоревiм» професор Мiллер – голова вiддiлу язичницьких пам'яток;
Страница 6
професор Антонович – голова вiддiлу письменства i мови, i, нарештi, – керiвник вiддiлу iсторii та етнографii Микола Іванович Костомаров, автор майже трьохсот iсторичних та лiтературних праць.У залi пролунали оплески.
Гулак упiзнав. Чемно вiтав зiбрання дiдок у маленьких, золотом оправлених окулярах, за якими глибоко в орбiтах ховалися вiдсутнi, нiби незрячi очi. Запалi щоки розтягували тонкi уста у знiяковiлу усмiшку, рiденьке довге волосся ледь закривало великi вуха, тiльки чорний пiджак висiв на зсутулених плечах, як колись, i скособочений оксамитовий метелик жмакав комiр сорочки.
Так, це був вiн. Гулак опустив голову, бо побачив, як пiд скельцями окулярiв колишнього друга раптом нiби розширилися зiницi. Костомаров якусь мить не зводив з Гулака погляду, а потiм його очi знову згасли – не впiзнав, та й узагалi чи мiг вiн сподiватися на таку зустрiч iз старим вигнанцем тут, у Тифлiсi?
Горяев весь час позирав на Гулака – вiн помiтив його неспокiй i стурбованiсть. Обличчя Миколи Івановича, помережане червоними прожилками, вiд чого завжди здавалося рум'яним, було тепер жовтувато-блiде.
Граф Уваров iнформував про роботу вiддiлiв з'iзду, про виiзд делегатiв на один день до староi столицi Грузii Мцхети, де сам провадив розкопки, обмовився щодо прощального обiду в перськiй залi намiсництва, а в Миколи Івановича в найглибшiй закутинi серця забринiла улюблена Тарасова пiсня, яку часто наспiвувала Тереза: «Ой три шляхи широкii докупи зiйшлися, на чужину з Украiни брати розiйшлися…» Розiйшлися, розiйшлися побратими по чужинах, а три шляхи широкii терном заросли…
І згадалася Гулаковi коляда 1847 року в його киiвськiй квартирi. Це був останнiй вечiр, проведений на Украiнi, пiсля Рiздва вiн виiхав до Петербурга i вже бiльше не повертався…
Тарас був тодi веселий, цiлий вечiр колядував, походжаючи по кiмнатi. І звiдки вiн знав таку силу-силенну поганських щедрiвок! Наречена Костомарова юна Алiна Крагельська закохано дивилася на Шевченка, схиливши голову. Можливо, вони теж бiльше не побачили одне одного пiсля березневого арешту, – подумав тепер Гулак, i давня болюча образа на Костомарова танула, наче вiск… Миколi Івановичу згадалося осяяне, вродливе обличчя своеi Терези, i вiн подумав про домашнiй затишок, якого Костомаров, можливо, й не мае…
Шевченко тодi не переставав колядувати, йому пiдтягували Навроцький i Бiлозерський, а найкраще Олексiй Петров, який ходив услiд за Тарасом, ревно намагаючись брати другим голосом у тон; вiн не фальшував, мав голос чистий, а все-таки це запобiгання перед поетом видавалося надто штучним. Хоча – хто не вважав за честь бути поруч з Шевченком, адже й вiн, Гулак, радiв з того, що пiсля Рiздва поiде разом з Тарасом до Борзни, а звiдти вже сам – до Петербурга.
Потiм усе товариство побачилося востанне…
Нi, не треба, не треба про це… Цiкаво, що сталося з Крагельською, то ж така була любов!.. А може, ждала? Пiдiйти, розпитати, згадати тiльки добре, воно ж було i е, а все iнше вiдкинути, забути.
Гулак пiдвiв погляд i враз пошкодував – ще не був готовий до цiеi зустрiчi. Професор Костомаров потирав хустинкою скельця окулярiв, натужно, нiби крiзь туман придивляючись до Гулака.
Треба вийти, зiбратися з думками, до такоi зустрiчi слiд наструнити душу, не дай Боже почати все з докорiв, задавнених рахункiв…
Було пiзно. Подивована усмiшка розтягнула вузькi уста Костомарова i вiдбилася – така ж сама – на обличчi Гулака; оголосили перерву, Микола Іванович стиснув лiкоть Горяеву, мовляв, я уже йду… Вiдчув: зараз станеться щось непоправне. З-перед очей зникли розмрiянi, натхненнi колядою друзi й обличчя красунi Алiни зникло, залишилися тiльки вони обидва, але не тут – у кабiнетi Дубельта.
Худе, вiдтiнене свiтлими вусами, пооране зморшками обличчя керуючого Третiм вiддiлом iмператорськоi канцелярii набрякае люттю, вiн кричить на зламаного страхом, пригнiченого Костомарова: «Повторiть, повторiть усе, що ви говорили про Гулака! Бо пожалкуете, о, як пожалкуете!» І Костомаров, опустивши очi, повторив…
Гулак подибав до виходу, та наздогнало його хрипке: «Миколо!», i вiн зупинився.
Горяев аж тепер пов'язав кiнцi: та це ж вони обидва колись – Господи!.. Вiн пiдбiг до Гулака i взяв його пiд руку.
– Ви не впiзнали професора Костомарова?
Микола Іванович стояв незворушний, холодно дивився на другого Миколу Івановича, який наближався до нього з розпростертими для обiймiв руками – пiдходив i нiяковiв, погляд Гулака вiдштовхував його, вiн сповiльнював крок i врештi зупинився. Гулак простягнув йому руку, суворо глянув, уклонився i без жодного слова вийшов з дзеркальноi зали, залишивши розгубленого Костомарова i прикро враженого цiею сценою Горяева.
– Колись Бог нас розсудить з тобою, Миколо… – сказав по хвилi Костомаров, дивлячись у той бiк, куди подався Гулак.
– На Божому судi потрiбнi будуть свiдки, – почув тихо мовлене збоку. Повернув голову до незнайомого.
– З ким маю честь? – спитав.
– Старший викладач Тифлiськоi гiмназii Горяев, професоре.
– Свiдки,
Страница 7
кажете?.. Можливо, будете свiдчити i ви…– Якщо спотребиться… Тiльки не забувайте, що один свiдок – це звинувачувач або оборонець, а багато – то вже совiсть.
– Я не боюся i тисячi, колего, – зiтхнув Костомаров. – Сумлiння свого не приховував нiколи. Яке вже е…
Михайло Володимирович Горяев
Я з доброi, власноi волi живу на Кавказi. Не висланий. А втiм, як – з доброi? 1861 року (я тодi закiнчував Петербурзький унiверситет) розпочиналися славнозвiснi студентськi бунти, ви iх повиннi пам'ятати, пане Костомаров, здаеться, тодi вже працювали професором iсторii в унiверситетi… Та що це я таке кажу – «здаеться»?.. Вас вносили студенти на руках в аудиторiю… Вам неприемно, що я про це згадую? Розумiю, розумiю, знаменитi люди завжди скромнi… Бiльше не буду. Та й, зрештою, ваших лекцiй я, на жаль, не слухав…
Так от… Я теж приеднався до страйкарiв, проте не був серед завзятих – одне слово, вабила романтика волi. Менi потiм видали диплом, та залишатися у Петербурзi стало небезпечно. Нишпiрки з Третього вiддiлу винюшковували всiх замiшаних у бунтi, i я разом iз студентами-грузинами, якi квапно поверталися додому, щоб не потрапити до Петропавловськоi фортецi (Нiколо Нiколадзе, теперiшнiй редактор газети «Обзор», таки вiдсидiв кiлька мiсяцiв у котромусь iз равелiнiв), разом iз славними нинi Акакiем Церетелi та Іллею Чавчавадзе виiхав до Тифлiса.
Мене, знаете, завжди дивуе парадокс: Грузiя стала мiсцем заслання та вигнання для росiян i малоросiв, а Росiя й Украiна – для грузинiв. Теплий Сибiр i холодний Сибiр. Хитра пiдступнiсть царiв: розпорошувати демократичнi сили, нейтралiзувати iх вiддаленiстю, усамiтненiстю, вiдiрванiстю вiд нацiонального кореня, змiшанням, вавiлонським стовпотворенням… А вийшло щось зовсiм протилежне: згуртування цих сил, братання, консолiдацiя. Украiна дала Грузii Давида Гурамiшвiлi, Росiя пiдготувала для грузинськоi просвiтницькоi дiяльностi Церетелi й Чавчавадзе, художника Майсурадзе i журналiста Нiколадзе; царевич-вигнанець Теймураз Багратiонi став у Петербурзi першим грузинським академiком, який урятував для Грузii «Картлiс цховреба»[10 - «Житiе Грузii», лiтопис.], Москва прихистила царя – лiтератора Вахтанга VI i письменника-мудреця Сулхана Орбелiанi, а Кавказ став невичерпним джерелом поезii для Пушкiна, Грибоедова i Одоевського, та й Лермонтов по-синiвськи полюбив цей чужий край. Правда – парадокс? Позитивний!
Що ж до Гулака… Ви його минуле, мабуть, добре знаете, але того, що вiн опиниться в «теплому Сибiру», видно, i в гадцi не мали.
Отож – про нього…
Хто не знае Миколи Івановича зблизька, той вважае, що вiн дивак: ходить кумедно, наче путом сплутаний; повертаючись з гiмназii додому Головiнським проспектом, нi з ким не вiтаеться i не вiдповiдае на вiтання, неговiркий, замкнутий, вiдлюдькуватий. І, звичайно, не вважають його диваком тi, якi знають, що дрiбний крочок – наслiдок ревматизму, набутого на кам'янiй долiвцi каземату, а може, й звичка: адже простiр кам'яноi келii не дозволяв ходити сягнисто, то й вiдвик; що зiр утратив у шлiссельбурзькiй тюрмi – там вивчав математику й фiзику, iнших книг не давали; а те, що замкнутий, найкраще пояснить грузинська приказка: кого змiя вкусила, той шнура боiться.
Ви так реагуете, професоре, наче ця примовка стосуеться вас… А втiм, кого з нас змiя не кусала! Проте я повинен вам сказати, що в Гулака цей страх показний… ну, не вмисне показний, а щось на зразок панцира черепахи, в який вона ховае голову, але не перестае рухатись у давно обраному напрямку. Адже iдеi кириломефодiiвцiв, це ви знаете краще за мене, були передусiм просвiтительськi, а потiм уже революцiйнi, i Микола Іванович нi на мить не переставав працювати в рiчищi iдей створеного ним колись братства. Ви тiльки подумайте: пiсля пермського заслання вiн змiнив аж п'ять мiсць учительськоi працi. Йому нiде не давали засиджуватися: «штраф», накладений на нього в 1847 роцi, не витертий з формулярного списку його справи й донинi, i хоч сьогоднi вiн мае звання заслуженого вчителя з платнею тисяча п'ятсот карбованцiв на рiк, усе ж куратор Кавказького навчального округу не задовольнив прохання дирекцii нашоi гiмназii присудити Гулаковi бодай найнижчу вчительську нагороду – орден св. Володимира четвертого ступеня. Кажуть, можновладцi не можуть забути Гулаковi його поведiнки на слiдствi. Та в цьому ви краще обiзнанi… Хiба нi? Ну, я думав…
Та ось про його просвiтницьку дiяльнiсть. Його гнали з мiсця на мiсце, а вiн не скорявся – покаянного листа не написав. У Одеському лiцеi викладав географiю i математику, у Керченському iнститутi шляхетних дiвчат – iсторiю i росiйську мову, в Ставропольськiй гiмназii – фiзику, в Кутаiсi – космографiю, у Тифлiськiй класичнiй гiмназii – математику, фiзику, грецьку й латинську мови.
Вас дивуе широта його знань? Вона всiх дивуе, хоча ми до цього й звикли. Не завжди можуть звикнути гiмназисти: надмiрна насиченiсть його урокiв вимагае вiд учнiв посиленоi працi, а учнi, як завжди, рiзнi. Працьовитi обожнюють його, а лiнтюхи не люблять –
Страница 8
тож iнодi Микола Іванович заходить у конфлiкт з аудиторiею. Знаючи його малоросiйське походження, урвителi iз заднiх парт затягують грецьку азбуку – альфа-бета-гама-дельта… пiро-сiгма-тау – на мотив пiснi «І лiд трiщить»… Вiн тодi мало не плаче вiд образи, приречено повторюе свое словечко «следовательно» («следовательно, я должен уйти, следовательно, я в вас ошибся») i виходить з будинку гiмназii, дрiботить униз проспектом або ж до Верiйського узвозу – на берег Кури. Урвителi розбiгаються по домiвках, та бiльшiсть учнiв наздоганяе свого улюбленого учителя, обступае, зупиняе, вiн вiдмахуеться вiд них, мов од мух, врештi мовить свое примирливе «следовательно, продолжим занятие» i, якщо вiдiйшов недалеко вiд гiмназii, – повертаеться, а коли задалеко (йому важко ходити), то всiдаються усi в скверi Верiйського чи Олександрiйського саду i Гулак продовжуе урок.Щодо його знань… Микола Іванович, подiбно до Арiстотеля, оволодiв, мабуть, усiма науками. Занадто? Можливо… Але послухайте. Два чи три роки тому подае Гулак рапорт куратору навчального округу Яновському про дозвiл читати пiд час посту публiчнi лекцii у примiщеннi «Тифлiського гуртка» – отут, на Головiнському проспектi. І додае тематичний список: про метеорити i спектральний аналiз, про землетруси й пiвнiчне сяйво, про роль живих органiзмiв у природi, про систему Канта i Лапласа i нiмецький епос «Пiсня про Нiбелунгiв», про Шопенгауера й Монтеня… А до того так невинно: про дарвiнiзм, християнство i бюхнеризм.
Куратор звернувся до директора гiмназii – чи, бува, його вчитель не маньяк. Желiховський категорично розвiяв сумнiви куратора: Гулак енциклопедист, тодi Яновський дав дозвiл, заборонивши, однак, три останнi теми. Про дарвiнiзм – само собою, про християнство – теж, незважаючи на те, що лектор мае репутацiю людини вiруючоi: щоб чогось там не наплутав… Довго думав куратор, про якого Бюхнера хоче прочитати лекцiю учений: драматург Георг у драмi «Смерть Дантона» закликав до революцii, фiлософ Фрiдрiх знаний як ворог соцiалiзму, але ж вiн не надто побожно трактуе релiгiю. І вирiшив: краще не треба чiпати тих нiмцiв.
Якби ви бачили, скiльки люду сходиться на лекцii Гулака! Знання для суспiльства! Хiба це не висока мета, хiба це не революцiйна дiяльнiсть? Бачу, ви погоджуетеся зi мною…
А ще… Вiн же видав чотири роки тому математичну працю, в якiй розвивае найскладнiшi, зовсiм новi в науцi i досi ще не прийнятi вченим свiтом теорii Лобачевського – «Дослiд геометрii в чотирьох вимiрах». І коли подумати, що ця людина – i полiтик, i юрист, i лiтератор, i лiнгвiст, i економiст, i математик, то можна уявити, кого втратив його народ i все людство… що мiг би вiн зробити за iнших умов! Ах Стефенсони, ах Уати, ах Лейбнiци, ах Лапласи! А вони не сидiли в Шлiссельбургу, як Гулак, i не повисли на шибеницi, як Кибальчич!..
Кажуть… Микола Іванович про це вперто не хоче говорити. Кажуть, що, коли вiн приiхав з Кутаiсi в Тифлiс, його хотiв пограбувати якийсь злодюга. Помiтив, напевне: кволий, пiдслiпуватий, необiзнаний з мiстом, а одягнений пристойно – отже, багатий. Такi чутки прийшли з Мейдану: нiбито грабiжник наставив до борлака ножа, наказав скинути сюртук, повивертав кишенi, а Гулак щось сказав йому по-грузинськи. І сталося диво: злодiй ридма заплакав при ньому…
Та я не про грабiжника хотiв розповiсти вам, а про суто грузинськi зацiкавлення Миколи Івановича. Грузинську мову, якою так приголомшив нещасного кiнто, культуру, iсторiю, лiтературу, Гулак почав вивчати ще в Кутаiсi, а на сьогоднi вiн знае усе це досконало.
Якось у нас зайшла мова про Лермонтова, творчiсть якого Микола Іванович любить i знае, i я, мiж iншим, повiдомив, що Михайло Юрiйович на Кавказi почав вивчати татарську мову, зацiкавився грузинською. Та не встиг… Гулак вiдказав: «Людина, яка приiхала на нове мiсце, не конче мае одягнути шапку, яку там носять, але обов'язково повинна пiзнати народ тiеi краiни, його мову, культуру, висоти й глибини психологii». Це його принцип… І ще любить цитувати слова з одного вiрша Шевченка, хоч своею колишньою дружбою з великим поетом нiколи не хизуеться: «Нехай i так, не наша мати, а довелося поважати…» Я теж так думаю.
Жаль тiльки… хоча вважаю, що вiн просто змiнив тактику. Нi, нi, я не вiрю, що Гулак зламався, проте так думають нашi шiстдесятники – «тергдалеулi». Вам не знайомий цей термiн? У перекладi з грузинськоi – «тi, що випили води з Тереку», тобто перейшли межу Кавказу, деякi ще й училися в Петербурзi. Невтiшноi думки про Гулака нинi Церетелi i Чавчавадзе. Вони знали особисто Шевченка i вiд найближчого його товариша чекали бiльшого, анiж популярнi науковi лекцii. Та й справдi, колишнiй органiзатор Кирило-Мефодiiвського братства повинен би… Ось ви… Що, ви не належали? Ну, вибачте, не буду бiльше про це, але, сказати правду, не розумiю вашоi нинiшньоi позицii…
Звичайно, вiд Гулака можна було чекати бiльшого, нiж двох друкованих математичних праць (вiн ще в Одесi видав французькою мовою невелику брошуру «Про трансцедентнi рiвняння») та кiльк
Страница 9
х статей у газетах «Обзор» i «Кавказ» про гарячий лiд, пiдземнi телеграфнi лiнii, салiцилову кислоту, хоч i в них е чималий сенс – практичнi господарськi поради для грузинiв. Примiром, пiсля його статтi салiцилову кислоту почали застосовувати у виробництвi вина.Та цього, звiсно, мало. Але якось я дiзнався вiд Нiколо Нiколадзе – в його «Обзоре» Гулак друкуе своi iнформацii – ось що.
Пiсля закриття «Современника» Некрасов очолив «Отечественные записки» – тодi ж бо з ним розiрвав взаемини вiдомий публiцист Максим Антонович. Бачу, ви його знаете. Нiколадзе запросив Антоновича кореспондувати до «Тифлисского вестника». І Антонович у полемiчному запалi рубонув з плеча, виступивши проти образливоi для народiв Кавказу статтi Данила Мордовцева «Апатия юга», i сам, не розумiючи добре предмета, прорiк кавказьким народам загибель мов i культур. Можливо, ви стежили за пресою: Нiколадзе вельми тактовно, але категорично вiдповiв Антоновичу, i той потiм у цiй самiй газетi попросив вибачення.
А коли велася ця дискусiя (це було чотири роки тому), Гулак признався Нiколадзе, що стоiть на боцi «тергдалеулi» i на знак протесту проти випаду Антоновича пише два фундаментальнi дослiдження про Грузiю i грузинськi племена та про «Витязя в тигровiй шкурi» Руставелi. Дай йому Боже завершити цю працю. То був би перший голос слов'янського вченого, поданий за грузинську культуру.
Я втомив вас? Вибачте… Та вже й дзвонять, просять до зали.
Вересень, 1881, Тифлiс. День
Гулак сидiв на лавочцi пiд розлогою старою липою у Воронцовському саду, що тягся вiд намiсницького палацу аж до пiднiжжя Мтацмiнди. Почувши дзвоник, механiчно пiдвiвся, та тут же згадав, що вiн не в гiмназii i що це не сигнал на урок, сiв знову – заходити до зали не мав бажання. І взагалi – навiщо прийшов сюди? Не було б цiеi зустрiчi – не зробив би такого нерозважного вчинку…
Було тяжко на душi, i прикро, i соромно. Треба вертатися додому, впасти на постiль i плакати в самотинi…
З липи раз у раз падали жовтi листки i нишкли при землi, вiдходячи назавжди з життя – як секунди часу. І пропадуть тi листки, перемiняться, стануть чимось iншим; i дерева, i птахи, i люди умруть. Тiльки час вiдходить, та не вмирае i завжди iснуе таким, яким був, i все незмiнно iснуе в його пам'ятi – усе, що було, i твое життя теж. Тiльки зумiй себе там знайти…
Обважнiла зеленню киiвська весна 1846 року. Внизу – густi днiпровськi луги, кручi облитi молоком бiлого яблуневого цвiту, Андрiiвська церква потягнулась макiвками в блакить i принишкла вiд бентеги за свою власну красу, мов наречена у шлюбних шатах, а вони втрьох iдуть понад кручами в бiк Печерськоi лаври: юрист, чиновник канцелярii киiвського губернатора, елегантний, пiдтягнутий в окулярах – Микола Гулак; довговолосий, кострубатий i костолиций ад'юнкт-професор Киiвського унiверситету Микола Костомаров i Тарас Шевченко – у довгому сiрому сурдутi з оксамитовим комiром, безвусий, з бакенбардами, грацiйний i веселий.
Це було пiсля того, як Костомаров виголосив в унiверситетi габiлiтацiйну лекцiю, про яку заговорило все студентство. На той час iз Седнева до Киева приiхав Шевченко, i Костомаров запросив прославленого поета до себе в гостi до квартири на Хрещатику.
«Вiн забувае, що есть людиною, – iз захопленням й побожним страхом розповiдав Костомаров Гулаковi про нiч, проведену разом з Шевченком у тихому, заступленому деревами будинку бiля Бессарабки. – Його поезiя вiдважна до зухвалостi, його муза роздирае завiсу народного життя, i треба мати добрi очi, щоб не ослiпнути вiд раптового свiтла правди! Я впав на колiна, коли вiн пiшов, i молився Боговi за нього… Це пророк!»
Тодi Гулак уперше звiрився друговi, що вiн давно, ще навчаючись у Дерптському унiверситетi, виносив iдею заснувати на Украiнi таемну революцiйну корпорацiю. «Таемну корпорацiю, революцiйну?! – жахнувся Костомаров. – А про наслiдки ти подумав?» – «Подумав, – вiдказав спокiйно Гулак, – але хiба заснував би «Молоду Італiю» Мадзiнi, якби боявся наслiдкiв? Народи будяться, i нам пора. А тепер, коли з'явився у нас iз своiм словом Шевченко, ми можемо розпочати, маемо, нарештi, речника». – «Треба порадитися з Тарасом, – мовив Костомаров. – Я теж, Миколо, давно думаю про потребу створення слов'янського братства, тiльки не слiд квапитися з конспiрацiями, бо ж задушать у зародку».
Травневого ранку вони удвох зайшли до будинку мiщанина Житницького на Козячому болотi, де замешкав Тарас, i запросили його прогулятися на днiпровських кручах.
– Просвiтницькоi дiяльностi замало, братове, – мовив Гулак затим, як Костомаров виклав свою позицiю. Позаду в пiднебессi сяяли хрести Андрiiвськоi церкви, наче благословляли трьох неофiтiв на велике подвижництво. – Просвiтництво – це справа студентських гурткiв, подiбних до нашоi «Киiвськоi молоди», до якоi ми з Миколою належимо. Рiдна мова, лiтература, старовина, фольклор, освiчений помiщик – це, звичайно, дещо, але далеко не все, братове. У Дерптi польськi студенти готуються до збройного повстання проти царя… А
Страница 10
хiба погас у Петербурзi росiйський революцiйний дух пiсля Сенатськоi площi? Усiм слов'янам треба стати спiльно. – Вiн очiкувально поглядав на стурбоване, пойняте тривогою обличчя Костомарова. Шевченко iшов попереду, нiби й не вслухаючись у розмови, якi точилися вельми часто.…вони втрьох iдуть понад кручами в бiк Печерськоi лаври:…елегантний, пiдтянутий Микола Гулак; довговолосий, кострубатий… Микола Костомаров i Тарас Шевченко… безвусий, з бакенбардами, грацiйний i веселий.
– Єднатися з поляками для збройноi боротьби? – пiдвiв нарештi голову Костомаров, у очах його тiнилися нерозумiння i подив. – Нi, брате. Надто довго ми тузалися з ляхами… Не вiрю я в ту еднiсть.
Шевченко зупинився, повернувся, проникливо глянув на Костомарова.
– А ти хотiв би будувати новий дiм слов'янськими руками, – сказав, – i щоби поляки про це не знали? То з ким же в чортового батька будуватимеш, як не з сусiдами?
– Ти забув, Тарасе, скiльки мiж ляхами й украiнцями пролито кровi.
– Говори з ним – запалювався Шевченко. – Бились, доки було за що. А тепер i iх, i нас одна царська рука по голiвцi гладить. Пора вже й схаменутися.
– Усе залежить вiд згоди й охоти полякiв. Я вже сказав – единий наш рятунок у слов'янськiй федерацii. Ти, напевне, маеш рацiю, ляхи – теж слов'яни…
– Ну ось, ти – за слов'янський союз, – мовив Тарас. – І я теж. Складемо статут, програму, присягу. А пiд яке берло станемо?
– Я гадаю… Спочатку варто зiбрати всiх слов'ян до одного товариства, хай розговоряться про своi потреби. І тiльки згодом братися за дiло, щоби пiд одним православним царем i в однiй православнiй вiрi всiм еднатися. То де вже тут мiсце полякам, католикам? Нi, нi…
– От тобi, бабо, й весiлля! – спересердя ударив руками об поли сурдута Шевченко. – Ти, Миколо, хочеш, бачу, всiх слов'ян до поповоi хати навернути, най тобi бiс. – І пiшов швидко, не оглядаючись.
Гулак i Костомаров наздогнали його неподалiк Лаври. Далi йшли поволi, мовчки.
– Нi, не так, Миколо, – заговорив нарештi Гулак. – Не пiд православним царем, а зовсiм без нього. Республiка! А вона не пощадить нi вiнценосця, нi його сатрапiв…
– Воiстину, – мовив Тарас.
Спускалися кручею до Лаври i бiля входу в Близькi печери наткнулися на жебракiв, що сидiли лахмiтною купою обiч кам'яних схiдцiв. Забачивши трьох панiв, жебраки завовтузилися, зачелготали й покотилися один поперед другого, виставляючи обрубки, рани, виразки i влаштовуючись – хто на верхнiх схiдках, хто на середнiх, решта – в самому низу. Був якийсь дивний порядок у цьому злагодженому розсiданнi, нiби кожному давно було приписано, де можна жебрати: кому першому дозволено схопити за полу подавача, кому – друга ласка, а хто й зовсiм облизня схопить.
Друзi зупинилися зачудованi. Жебрак, котрий всiвся на найвищiй сходинцi – червонопикий i мордатий, у кучмi, – одною рукою тримав нагайку, а iншу владно розчепiрив перед панами, благаючи милостинi тонюсiньким голоском. Втiм зненацька порядок порушився на найнижчiй сходинцi: якийсь злидень, скоцюрбившись, заплазував на черевi, мов черв'як, угору, його тусали, штовхали, але вiн чiплявся руками за камiння, скиглив i вперто дряпався далi. Червонопикий жебрак з нагайкою помiтив улiзливця, схопився на ноги, якi тiльки-но виставляв у виразках, напоказ, i, брудно лаючись, аж пика зовсiм озвiрiла, розмахнувся i оперiщив злидня нагайкою, бив його жорстоко, поки той не сповз униз.
– Ти чому його б'еш? – кинувся до жебрака Тарас.
– А це не твое, пане, дiло, – ошкiрився до нього жебрак. – У вас своi порядки, а в нас своi… – І тут же запищав тоненьким голоском: – Пода-а-йте Христа ра-а-ди!
– Недовго, недовго вже тобi знущатися над нами, – почулося жалiсливе внизу. – Ось на Маковiя оберемо iншого отамана, i ти будеш сидiти тут, де я…
Друзi повернулися й подались до дзвiницi, прикро враженi побаченим.
– І тут нерiвнiсть, i тут деспотизм, – промовив Гулак. – Та все-таки переобирають отамана, а в нас цар доживотний… А ти ще мрiеш, Миколо, про справедливий царський скiпетр…
– Усе – вiд глибокоi тюрми аж до високого престолу – мiняти треба на новий лад, – рiк Тарас. – Усе суспiльство.
…Злiтало з липи, вигойдуючись у повiтрi, пожовкле листя. Гулак замислено спостерiгав цю форму руху часу. Дрiбна деталь – а злагоджено, продумано, наче стоiть ось тут, за липою, i всюди – в кожнiй точцi всесвiту – Майстер Часу i Простору, який володiе Рухом i мае силу й право повертати його напрямки. Повiльний падолист уже не навiював Гулаковi думок про швидкоплиннiсть життя, а навпаки – про його тривалiсть. Тiльки що згадане перемiстилося з минулого в сучасну площину й зажило поряд iз нинiшнiм днем, немов жодноi перерви не було. І взагалi немае «було», «буде», iснуе тiльки «е» – як ця стара липа, що струшуе з себе крихiтнi митi життя, а його в запасi дуже багато, i пiсля перепочинку треба ще не раз зацвiсти медоносним цвiтом – дерево ж не вiдмерло.
Гнiтючий стан, який сьогоднi з самого досвiтку i дотепер вповзав у душу, мов iдкий дим з погарища,
Страница 11
озвiювався; згадка про колишне, зовсiм недалеке, пробила густу повсть осамiтнення, як свiжi протяги, дим щез, i полегшено зiтхнув Гулак – вiн ще дужий i не повинен, не мае права насильно дiлити свое життя на колишне i нинiшне, воно едине в нього – вiд стиглоi весни на днiпровських кручах до майбутньоi зими над Курою, i день сьогоднiшнiй з першим променем сонця iз Махати i цим падолистом лiг у один вимiр iз днем вчорашнiм, тож обминати його не треба, та й обминути неможливо.Микола Іванович пiдвiвся, поправив окуляри, приглянувся в затiнок липи, де мав би стояти у смокiнгу й цилiндрi з магiчною паличкою в руцi – iнакшого уява змалювати не могла – всесильний Майстер Часу й Простору, а таки е, е та вища сила – Бог, гармонiя, природа, називайте як хочете, але вона е!..
Гулак подався до палацу. Дзеркальна зала була порожня. Наслуховував, чи не чутно якихось голосiв. Йому тепер нiзащо не хотiлося йти звiдси; Микола Іванович злякався, що з'iзд перемiстився раптом в iнше примiщення, якого не знайде, i обiрветься та слаба нитка, котра нинi пов'язала його iз свiтом, в якому вiн жив колись i повинен жити й далi, щоб не замурувати себе до решти в мушлю вiдчуження i бездiяльностi.
За мить вiн отерп вiд страху, що все це йому наснилося, приверзлося i вiн надалi залишиться на самотi iз своею нiкому не потрiбною обiтницею мовчання, за яку iгнорують його «тергдалеулi» i нiмо докоряе Тереза.
Люди щось роблять, працюють, борються, живуть, протестують, а я заховався у гординю своеi чесностi i тiльки нею вимiрюю всi людськi цiнностi, протиставивши себе всiм тим, якi не вистраждали того, що я. А чи маю на це пiдстави, чи мав нинi моральне право вiдштовхнути вiд себе людину, на працях якоi виростуть поколiння, усвiдомлять свою нову вартiснiсть на його рацii i помилках? Хто спостерiгае iнших у бою, той не воюе…
До Миколи Івановича пiдiйшов розпорядник з'iзду.
– На який вiддiл ви записалися, пане?
– Менi все одно…
– Тодi заходьте в перську залу, он навпроти.
Гулак тихо прочинив дверi: у маленькiй ошатнiй залi, обвiшанiй перськими килимами, сидiло в крiслах зовсiм мало людей. За кафедрою стояв моложавий ще чоловiк, вiн говорив тихо, нiби скрадливо; Микола Іванович сiв у останньому рядi i намагався вловити суть мовленого. Вiн упiзнав доповiдача – це був професор Мiллер, голова вiддiлу язичницьких i класичних пам'яток, його представляв граф Уваров на загальному засiданнi. Гулак був знайомий з працею молодого вченого «Погляд на „Слово о полку Ігоревiм"» – квалiфiкованою розвiдкою, з постулатами якоi, проте, категорично не погоджувався. Компаративiзм, започаткований Гердером i розроблений у Росii петербурзьким професором Веселовським, лозунг загальносвiтовоi лiтератури iз свого доброго начала перетворювався в працях багатьох учених у механiчну теорiю запозичень, яка останнiм часом хлинула в лiтературознавство, заперечуючи самобутнiсть нацiональних епосiв, вона добиралася i до оригiнальних творiв. Микола Іванович упритул зiткнувся з нею, вивчаючи творчiсть Шота Руставелi: ця теорiя допускала перське, iндiйське чи бозна-яке походження поеми – тiльки не суто грузинське.
Професор Мiллер тлумачив генеалогiю мiфiчного героя грузинських легенд – Амiрана. На його погляд, i це запозичення. Аякже – «дастьбi, колись будем i по-своему глаголать, як нiмець покаже та до того iсторiю нашу нам розкаже…» Ну, не треба злостившись на нiмецьке походження ученого, не треба… Але щось у тому е, Шевченко мав рацiю. Я з нiмцями, зiткнувся у Дерптi – з iх погордливим ставленням до всього, що не нiмецьке… Вони, тi шваби, втiкають подалi вiд рiдного диму, який iм виiв очi й легенi, i на просторах Росii розвивають свiй гешефт, залишаючись платонiчними нiмецькими патрiотами; вони називають своi поселення iменами Вiльгельма i Бiсмарка, але до Нiмеччини iх i буком не виженеш. А тому iх сердить прив'язанiсть слов'янина до своеi землi, за яку вiн – разом з житом-пшеницею, солов'ями, кайданами i нагайкою – завжди готовий вiддати життя. У невилiковнiй заздростi чужака нiмчик прагне пiдрубати корiння, щоби слов'янин позбувся тiеi великоi над ним переваги – справжньоi любовi до землi-матерi i проголосив гасло мандрiвного шлунка: ubi bene, ibi patria[11 - Де добре, там батькiвщина (лат.).]. Ще й ставить себе за приклад: станеш багатий, як я, але випий кров з брата; займеш вигiдне становище – пiдстав братовi ногу; увiйдеш у довiр'я власть iмущих – продай брата… Та цього замало. Чужаки розплоджують учених, якi перетворюють iнтернацiональнi теорii в космополiтичнi, хоча б оцю – запозичення. У самiсiнький корiнь, у серце, в душу заповзають. У тебе нiчого нема свого, тобi тiльки так здаеться, тебе дурять, щоб ти любив свою бiду, а воно ж – здавалось би, найсвiтлiше, у що ти вiрив, – чуже. То покинь його, як покинули ми, пiди по свiту пройдою, сядь вошею на чужому тiлi й пий чужу кров i люби платонiчно свiй далекий край, спiвай його пiснi, святкуй його свята, але не вiддавай за нього життя, бо вiн того не вартий… Можливо, я несправедливий до вас, проф
Страница 12
соре, але в цьому таки щось е.Амiрана з грузинськоi легенди, борця за свободу свого народу завойовники прикували ланцюгами до каменя. Собака, вiрний друг страждальця, розгризае iх, i коли ланки розпадаються, з'являються ковалi й кують новi кайдани. Усе це, мовляв, ремiнiсценцii iз древнього мiфа, який греки запозичили в Азii й принесли на Кавказ. Браво, професоре… А можливо, цей мiф спустився до людства з гiр Кавказу – найстражденнiшого клаптика планети. І пiзнiше прийшов на Украiну. Бо ж немарно у двох цих краях два великi нинiшнi поети звернулися до образу Прометея-Амiрана – Шевченко i Церетелi! Немарно! Виросли украiнський i грузинський Прометеi не на позиченому, а на своему власному нацiональному горi!
Гнiв добирався до серця Гулака, оздоровлював, зцiлював, i ставав вiн тепер достоту таким, яким був тодi, коли Тарас читав свiй «Кавказ».
…Костомаров, Гулак i Шевченко поверталися з Лаври мовчки. Коли дiйшли до Кадетськоi вулицi, Гулак запросив побратимiв до себе на квартиру. Тодi ц е сталося, був покладений початок. Потiм – уже в присутностi двоюрiдного брата Миколи Івановича студента Олександра Навроцького – Шевченко читав свiй «Кавказ».
Коли розiйшлися, господар, протоiерей Андрiiвськоi церкви Завадський, вигулькнув iз своеi кiмнати, довго й пiдозрiливо придивлявся до Гулака, врештi мовив:
– Сходитеся, стихи почитуете, спiваете, базiкаете казна-що… А в острог хто за вас сяде – я, милейший?
– Нi, я, ваше преподобiе, – вимовив уголос Гулак, озирнувся, та нiхто його слiв у залi не почув – усi уважно дослуховувалися до сентенцiй професора Мiллера.
І в цю мить, саме в цю, коли у спогади увiйшов Завадський зi своiм попередженням, Гулак зрозумiв, що повинен, мусить зустрiтися з Костомаровим i разом з ним заново пережити весь цей – великий чи малий – промiжок часу: вiд менту застережливоi реплiки протоiерея аж до сьогоднi, щоб кожен з них мав можливiсть не тiльки вислуховувати, а й бути вислуханим, щоби спiльними зусиллями могли змiряти нинiшню вартiсть своiх колишнiх вчинкiв. Нiколи двое людей не трактують одну й ту саму рiч однаково, та й одна людина дивиться по-рiзному на неi в рiзний час.
Давно те було, а нинiшнiй день поставив перед нами кардинальнi питання, i ми мусимо на них вiдповiсти. От хоча б: Бог е чи його нема? А якщо нема, то хто його мiсце повинен заступити: надлюдина Раскольников чи покiрний Альоша Карамазов, анархiст Прудон чи соцiалiст Маркс, революцiонер Гарiбальдi чи конформiст Ламартiн, непримиренний Шевченко чи помiркований Костомаров? Це треба збагнути нинi – коли статуi почали вимiрювати без цоколiв, коли валять старих богiв iз п'едесталiв i вбивають живих вiнценосцiв. Хiба я можу сам бути суддею чиiхось вчинкiв тодi, коли окремi вчинки перестали бути рушiями суспiльного життя, коли цим рушiем стае загальний чин, якому ми сьогоднi тiльки почали придумувати ймення!
Гулак вийшов iз зали, спитав швейцара, де засiдае вiддiл iсторii та етнографii. Швейцар показав на дзеркальну залу, куди тiльки-но почали заходити.
Протоiерей Андрiiвськоi церкви Завадський
«Блажен муж, iже не йде на раду нечестивих», – прошепотiв Завадський, зачинивши дверi. Його вразив розумний i холоднуватий полиск очей квартиранта, заступлених скельцями окулярiв, якi, здавалося, вiн чiпляе на носа тiльки для того, щоб вiдгородити свою душу вiд чужих поглядiв, а в тiй душi – Господи, будь милостивий до мене, грiшного, – за заслоною неприступностi, зверхностi, холоду – цiле пекло пристрастей i, бачить Бог, не плотських, а духовних. Такi не зважують вартостi свого життя, не дорожать ним, не знають страху й вагання, вони посвячують свое тiло й сумлiння мамонi крамольних похотей без вагань i сумнiвiв.
За роки служби душпастирем i сповiдником Завадський встиг пiзнати душi прерiзних типiв: благочестивих мужiв, фальшивих добродiйникiв, юродивих волоцюг, зневiрених боговiдступникiв, знедолених стражденцiв, спокушених багатством чревоугодникiв, марнославних владолюбцiв, проноз, варнакiв i таких-от найнебезпечнiших – осiнених диявольською спокусою бунтарства – протестантiв, хоч всi тi грiшники стикалися з однiею правдою – мiцнiстю Богом даного муру держави i вдарялися об той мур головами, розбиваючи iх на друзки, i, пiзнаючи власну немiчнiсть, оплакували тодi марнiсть своiх пристрастей у запiзнiлому каяттi. Благочестивий муж залишався самотнiм серед неблагочестивоi бiльшостi, фальшивець рано чи пiзно ловився на фальшi, боговiдступник пiзнавав правду Господню, чревоугодник на старостi постився, марнославнi опiзнавали марницю й тлiн сущого, пройду пiднiмали на глузи, варнака таврували, а бунтаря, закованого, але нескореного, гнали етапом у Сибiр.
Тiльки юродивi та жебраки завжди лишалися угодними Богу та владi – тож думав Завадський у тi митi, коли надто гамiрно ставало в кiмнатi канцеляриста киiвського губернатора – Миколи Гулака: хто ж вiн сам такий, преподобний протоiерей – юродивий чи жебрак, якщо йому так мирно живеться у цьому суетному свiтi. Оскiльки ж не зазнав вiн злигоднiв i розу
Страница 13
мав не затьмарений, то доходив думки, що цей спокiй здобув в особливому порозумiннi з Господом: не так уже покладався на нього, щоб загубити власний глузд, та не дуже й на власнi сили сподiвався, щоб не рахуватися з Богом. Ходив у своему життi середньою дорiжкою – не надто вузькою, аби не терло в боки, i не такою широкою, аби не заблудився, – ходив мiж примарним блиском багатства та влади i чорною тванню убожества й безнадii.Протоiереевi жаль стало цього високочолого юнака з мудрими й холодними очима, закритими блискучими скельцями, бачив-бо преподобний, що хлопець наповратився йти не серединкою, а долати високi пороги, тому спiткнеться й не минути йому за життя геени огненноi.
То поклав собi запросити Гулака на обiд i вiтцiвським словом урозумити його, щоб звернув iз небезпечноi стезi.
Та розмови не вийшло. Коли протоiерей провiв непiддатливого напутньому слову квартиранта й холодно з ним попрощався, застукав у дверi незнайомий чоловiк. Був вiн молодий, зовсiм ще юний, проте обличчя, нiби попелом припорошене, не випромiнювало нi енергii, анi молодечоi життездатностi; сiруватий, наче вимоклий, хирлявий i зсутулений, у благенькому сiряку незнайомець назвав себе Олексiем Петровим – студентом прав.
Завадський подумав, що ця кволiсть, блiдiсть i тужлива покiрнiсть – наслiдок хронiчного недоiдання, i йому стало шкода хлопця. Залишивши гостя бiля порога, подався до комода, щоб дiстати з шухляди кiлька карбованцiв. Студент, видно, вмить зрозумiв намiр священика: вiдреченi од свiту цього, запаволоченi смутком i безнадiею очi пожвавилися, нiби зрадiли, побачивши край у безвиходi, та попелясте обличчя залив ураз рожевий рум'янець сорому, студент вiдступив крок назад i тихо, нiби по-змовницьки, проказав:
– Я не старцюю, ваше преподобiе… Ось зароблю, дасть Бог, якийсь грiш репетиторством i заплачу… Ви не сумнiвайтесь, я не обманець…
– Чого ж ви хочете, милейший?
– Та ось… Вiд вашого диякона я випадково дiзнався, що ви здаете студентам кiмнати i е ще одна вiльна. Чи не будете такi ласкавi прийняти мене на квартиру?
Завадський пiдступив ближче до Петрова, пильно вивчаючи його обличчя. Скромний, тихий, не те що холоднозорий, впертий квартирант, з яким тiльки-но закiнчив довгу й безплiдну розмову за обiдом. Високо занiсся той, помiркованiсть страхопудством назвав. Саме це й додавало протоiереевi охоти допомогти смиренному прохачевi, який, Бог дасть, згоряючи у працi невсипущiй, пiднiметься над марнославною гординею Гулака. Авжеж, у самотне дерево завше блискавка б'е…
– Хто ти i звiдки i де досi мешкав? – спитав Завадський по-батькiвськи м'яко.
Петров не зразу вiдповiв. М'явся, хрускотiв пальцями, переступав з ноги на ногу, а коли священик посадив його у крiсло, сказав нарештi:
– Менi дев'ятнадцять рокiв, два з них вже студiюю. А закiнчив Курську гiмназiю… Мешкав у свого дядька на Подолi – професора математики Подгурського, а коли з батьком оце трапилося… дядько не захотiв, щоб я мешкав у нього…
– Що з батьком трапилося?
– Вiн… Вiн був жандармом, квартальним… І, розумiете, спився. Звiсно – розжалували, а дядько побоявся за свою шкуру. Та батька вже немае, цiеi зими знайшли задубiлого пiд муром, ну, а мати… мати жде, коли единий син стане на ноги i сплатить iй борги за свое… народження.
Протоiерей сидiв навпроти Петрова, його погляд то холоднiв, то теплiв, у мозок шпигнуло слово «жандарм», та потiм серце сокрушилося, коли син згадав про борги матерi. Борги, борги! І Гулак говорив про них. Кожен по-своему iх трактуе, i в кожного вони е… А чи вiн, протоiерей, сплатив своi, адже набралося iх за життя чимало!
Завадський був людиною добросердою, вiн добре знав, що «дающему воздастся» – як не на землi, то на небесi, спiвчутливо глянув на знедоленого студента – чей же не пiшов у своiй безвиходi красти, грабувати, обманювати, а вчитися! – i мовчки завiв його в коридорчик.
Вiдчинив дверi до манюсiнькоi кiмнати, що була поряд iз Гулаковою, показав на столик, вузьке залiзне лiжко, застелене рядниною:
– Милостi прошу…
Коли сказати щиру правду, Гулак пiд час розмови на обiдi пiдкорив мене своiм розумом, обiзнанiстю в науках свiтських i богословських, i я, бесiдуючи з ним, пожалкував, що не вивчився вiн на душпастиря. Скiльки надii засвiтив би в серцях вiруючих, скiльки добра й вiри посiяв би в iхнiй душi! Хотiлось би наповратати його на шлях iстинний, благословляючи по-батькiвськи словами книжними: «Нехай ця любов i правда тебе не покине, запиши iх на таблицi серця свого».
Та зрозумiв я, що готуе вiн себе не для мирного дiла, а вiтер бунтарства хоче сiяти i пожне бурю, яка приб'е його до землi, мов град достиглий колос, i зерна доброти не стануть хлiбом i не проростуть навiть зеленим сходом – зiтлiють не дозрiвши. І тодi затамована злiсть та супротив добралися до серця мого: ось звiдки йдуть усi нещастя нашого люду, зануреного в темряву i безпросвiття. Народ не мае вчителiв! Один губиться, не можучи вирватися з довiчного крiпацького ярма, iнший на радощах, що не есть пiдневiл
Страница 14
ним рабом, пропивае свiй розум, а ще iнший, не пропивши, а просвiтивши його науками, завчасу й дарма вiддае його на плаху. А народ, що зрiдка i в муках великих народжуе своiх водатирiв, так i не може дiждатися iх науки i нидiе i погибае у тьмi кромiшнiй без просвiтку i без надii.Тому-то серце мое прихилилося до скромного студента, який день i нiч просиджував за книгами, не водив компанii, як Гулак, i не пив, як тi, що приходили до нього в гостi, не виспiвував, не декламував вiршикiв, а гриз науку, щоб вiддати ii тим, якi послали його в свiт. Блажен-бо той, хто вмiе здобувати мудрiсть i знання.
А втiм, Гулак i його компанiя, здалось менi, не заходили далi стихiв i спiванок, бо якби щось не тее, то вже давно бiля моiх вiкон хоча б раз та промайнув формений кашкет околоточного, – то я трохи заспокоiвся, однак колишня злiсть не полишала мене: на якого, прости Господи, бiса здобуваете ви ту мудрiсть i знання – щоб пропивати iх, проспiвувати?
Я таки зацiкавився, хто вони. Гулак сам про себе розповiв, то про нього не допитувався. Олександр Навроцький, його двоюрiдний брат, – породистий красень, як на мiй погляд, мiг бути небезпечний хiба що для недосвiдчених панянок, а не для держави; учився вiн на фiлософському факультетi в унiверситетi, а мешкав у однiй кiмнатi з Гулаком. Часто заглядав сюди Микола Костомаров, iнодi по кiлька днiв не виходив з квартири; цей був родом з Воронезькоi губернii, син крiпачки й помiщика-богохульника, за що й убили його селяни; закiнчив Харкiвський унiверситет, а в Киiвському отримав посаду професора iсторii; на вдачу спокiйний, скромний, дуже неуважливий. І ще якiсь навiдувалися. Та найбiльшу нехiть i навiть небезпеку вiдчував до отого гострослiвного пiiта Шевченка, перед яким мало не на колiна падали його товаришi. Здався вiн менi надмiру гордовитим. Бачив я одного разу, як обступили його студенти в Ботанiчному саду, вiршi його читали, плескали в долонi, вигукували, наче вiн генiй, якого ще рiдна земля не знала. А вiн – викуплений крiпак. Я, боронь Боже, нiколи не був прихильником нашого ганебного рабовласництва, але все-таки: хiба ж вiд землi даеться людинi така сила духу, шляхетнiсть? Не вiрив у неi. Та дуже скоро довелося менi змiнити свою думку: дiстав якось «Кобзаря» i всю нiч проплакав над його божественною поезiею… А тодi ще дужче розсердився: тож цi обидва урвителi, Гулак i Шевченко, з такими талантами i умами люди, свою зiрку в чарцi втоплять або себе й усе чесне товариство пiдведуть пiд острог…
А Олексiй Петров, водно, нидiв за книгами i, видко, далi недоiдав, бо був ще бiльш, нiж ранiше, вимоклий та блiдий.
На Великдень 1846 року у Гулака зiбралася велика компанiя, моя домiвка аж дзвенiла гаiвками – як уже не виспiвували! Дзенькали келихи, лунав смiх, а я думав собi: пропивайте, пропивайте свiй розум, вас уже нiщо не врятуе, а мiй Альоша, якого ви й знати не хочете, ще покаже вам дулю. Ви згорите в хмiльному чаду, а вiн стане адвокатом, який захищатиме знедолених, i дяка йому буде вiд людей, а вам ганьба. Жаль менi стало вимученого хлопця… Однак признаюся, що супроти волi зродилося й дивне бажання, щоб i вiн прилучився до тiеi компанii, спiзнав пристрастi, радощi, сльози, якими живуть урвителi, але його не кликали, i я запросив Петрова до себе на свячене яйце.
Приглянувся до нього: Альоша нiтрохи не змiнився – нiби засушив себе в своiй сiростi й покiрностi долi, тiльки очi неспокiйно бiгали, уникаючи мого погляду. Менi здалося, що вiн ображений iгноруванням сусiдiв мало не до плачу.
– Сину мiй, – почав я розмову, коли перший шматок шинки пiшов навздогiнцi за чаркою калганiвки в мое горло, – святкуймо не у квасi злоби та лукавства, а в опрiсноках чистоти i правди. Бо сказано: iжа нас не виставляе перед Богом – ми не кращi, коли iмо, анi гiршi, коли не iмо…
Звiсно, я молов непотрiбне, не пасувало воно до настрою мого гостя, який в'яло жував половинку крутого яйця, нiби страждав од переситу або ж хворий мав шлунок. До чарки вiн i не торкався, i я, вельми повздержливий до оковитоi, мiг би це зарахувати до чеснот Альошi, та якось воно, навпаки, нiби вiдштовхнуло мене од нього: пияк – мерзота, а от непитущий чомусь викликае недовiр'я – чому не п'е, хворий чи вичiкуе, поки сп'янiе товариш по чарцi?.. Я показав на повний келих, пiдморгнув гостевi, та вiн мого заохочення й не помiтив, весь час дослухався до веселого великоднього гомону за стiною i спитав урештi:
– Хто вони?
Дотепер менi здавалося, що я все знаю про своiх квартирантiв та iх гостей, однак це запитання було надто пряме, оголене, гостре, мов на допитi, i я не вiдразу здобувся на вiдповiдь. А й справдi – х т о вони?
Спершу згадав розмову з Гулаком пiд час обiду. Вiн тодi сидiв навпроти мене за столом. Поправляв окуляри, наче боявся, щоб вони не впали з його короткого носа, був уважний i прямо дивився в очi. Спокiй, вiра, сила i розважна мудрiсть спливали з глибин того погляду, вiн смакував токайське вино, прихвалюючи його, i ставав щораз балакучiший, доступнiший.
Я мiг був сказати Пе
Страница 15
рову, щоб задовольнити його цiкавiсть, що Микола Гулак, наприклад, внук генерального обозного Вiйська запорозького, син освiченого помiщика Золотонiського повiту Полтавськоi губернii; учив його домашнiй учитель естонець Лiнденберг, який забрав здiбного до гуманiтарних наук хлопця з собою у Дерпт i помiстив спочатку в пансiон професора Раупаха, а потiм на юридичний факультет Дерптського унiверситету, який Гулак закiнчив 1844 року, отримавши юридичне звання високоi градацii.Зрештою, я так i сказав Петрову, та бачив з виразу його обличчя, що це не та вiдповiдь, якоi вiн чекав. Я говорив щось про колег Гулака, та про них знав мало, до того ж Альоша байдуже сприймав цю мою iнформацiю, його цiкавив лише квартирант: х т о вiн? Я й не дивувався: адже обидва вони юристи, а Дерптський унiверситет мав тодi високу славу. Менi довелося самому пити калганiвку, гiсть рiшуче вiдмовився, i язик менi розв'язався, мов циганська пуга. Петров слухав вельми уважно, i це додавало охоти до розмови.
Що я виповiв йому про Гулака? Що приiхав вiн до Киева i поступив на службу в Тимчасову археографiчну комiсiю для розгляду iсторичних актiв при канцелярii киiвського губернатора Бiбiкова. Перекладае лiтопис Самуiла Величка. Готуе для публiкацii розвiдку про юридичний побут поморських слов'ян. Чому саме обрав таку тему? А тут нiчого дивного: у Дерптi йому довелося зустрiтися iз зневажливим ставленням нiмцiв до слов'ян, яких вони ототожнюють з рабами. І ось питання германiзацii слов'ян мiж Вiслою i Одером наштовхнуло його вивчати iсторiю усього слов'янства, а особливо, як вiн сам висловився, – украiнського народу i його ролi серед слов'ян. Листуеться з чеським ученим Вячеславом Ганкою, який посилае йому архiвнi матерiали з iсторii рабiв, невiльникiв, холопiв.
Я побачив, як пожвавилось сумирне обличчя Петрова, з нього спливли сiрiсть i втома, моя вiдповiдь почала задовольняти його; я подумав собi, що вiн теж схильний до протестантства, i вирiшив стримати його можливий запал. Для застороги переказав йому кiлька думок Гулака, якi вiн висловив у розмовi зi мною. Це думки небезпечнi; крамольнi, вони нi до чого доброго не доведуть, з ними одна дорога – в острог або в кабак. І нехай Альоша не бере собi подiбного до голови – щоб принести користь своему народовi, треба йти середньою стезею.
Якi саме думки?.. У дискусii з Гулаком я вдався до Святого Письма i зацитував вiрш з послання апостола Павла до римлян:
«Любов не пориваеться до гнiву, мiй сину, вона все терпить».
А вiн менi одповiв словами того ж Павла:
«Не прилагожуйтесь до вiку сього, а обновляйте ум ваш. Гонять нас, та ми не покинутi, поваленi, та не погубленi, каранi, та не повбиванi. Що сiеться у немочi, устае в силi».
Признаюся, менi сподобалося, що мiй спiврозмовник знае Святе Писання, i я налаштувався до богословського диспуту:
«Але сiйте, пiдперезавшись смиреннiстю i одягнувшись у панцир праведностi».
А вiн:
«Глядiть, щоб новий день, мов злодiй, не застав вас без оружжя».
Олексiй не вiдводив од мене збудженого i пильного погляду – таким я ще його не бачив. Попиваючи хмiльний трунок, i, вдоволений, що мiй гiсть уважно мене слухае, я й далi пригадував уголос ту розмову.
«А може, ви ще вiрите в доброго царя? – перейшов Гулак до свiтськоi теми. – Ваше преподобiе, отямтеся! Згадайте олександрiвських днiв прекрасне начало: лiбералiзм, визволення Європи вiд Наполеона i – аракчеевщина. А в лiтературi – «свобода друку», яка довела до того, що, за словами Пушкiна, уся письменницька творчiсть стала рукописною! То повiрте тодi i в самозванцiв, якi й донинi ходять по Сибiру пiд iменем Костянтина Павловича, обiцяючи визволити Росiю вiд кривавого Миколи!»
Отак i сказав – i я отетерiв.
«Ви граетесь iз смертю, милейший», – застерiг я.
«Кому не вистачае мужностi витримати смерть, той не мае мужностi витримати й життя», – вiдказав менi Гулак.
– Ми холодно розiйшлися, – закiнчив я свою розповiдь Петрову, який вельми уважно мене слухав. – Ти хочеш знати, Альошо, хто вони… Сам поцiкався – ану ж якесь велике дiло задумали, – бовкнув я, зовсiм сп'янiвши. – А ти залишишся збоку…
– Яке дiло? – спалахнули очi в Петрова.
– Ну… фiлософське, господарське, державне… – почав я викручуватися. Тож треба: дам спонуку цьому бiдному хлопцевi i пропаде ще й вiн. – А втiм, не йди до них. Держи свiй посуд у святостi й честi, то й користь якусь принесеш люду…
– Ваше преподобiе, – пiдвiвся Петров, i я побачив у його очах вiдчайну рiшучiсть на якийсь вчинок. – А крамола – грiх?
Це запитання спантеличило мене, воно знову було надто гостре й оголене, мов на допитi, перед такою прямотою все мистецтво риторики пропадае, i ти мусиш вiдповiдати однозначно: так або нi. Щось у душi моiй перевернулося, я з острахом глянув на Петрова i в цю мить не побачив на його обличчi нi сiростi, нi втоми, нi впокореностi – передi мною стояв мiй слiдчий i суддя.
– Грiх, – вiдказав я коротко.
Того великоднього вечора, на понедiлок, розбудив мене серед ночi якийсь свердлячий скрип.
Страница 16
довго наслуховував, звiдки вiн долинае. Здавалося – з кiмнати Петрова. Що вiн там робить? Майструе? У великодню нiч? Небавом все стихло, i я заснув, подумавши, що в моему старому будинку завелися мишi. Але з понедiлка на вiвторок мене знову розбудив той самий дивний звук. Нi, то не мишi, вирiшив я. Але хто – грабiжники? Я встав з лiжка i, босий, поволеньки почовгав у сiни. Свердлячий скрип в кiмнатi Петрова нiби враз ущух. Я рвучко вiдчинив дверi: за порогом було темно, мiй квартирант спав, глибоко дихаючи. І я подумав, що старiю, коли менi вже починае всiляке причуватися.Рiвно за рiк потому закiнчилася гучна справа Кирило-Мефодiiвського братства. Миколу Гулака засудили до тривалого ув'язнення. Шевченка заслали в солдати. За iнших не знаю. Та iнакше, якщо подумати тверезо, i не могло бути.
Одне не мiг я зрозумiти: чому Альошу Петрова пiсля тiеi всiеi церегелii, як менi стало вiдомо, узяли на службу до Третього вiддiлу в Петербурзi?
Довго, довго розмислював я над цим дивним фактом. Аж нарештi менi згадався свердлячий скрип у великоднi ночi. Я зайшов до кiмнати, у якiй мешкав Петров, оглянув уважно пiдлогу, стелю i чомусь зупинив погляд на образi Миколи-Чудотворця. Неймовiрна пiдозра враз зморозила мою душу. Я зняв образ iз цвяха i побачив свердлом проколупану дiру в стiнi до кiмнати Гулака.
Все менi стало зрозумiло, i я заплакав. І плачу й досi. Бо це ж я винуватець недолi тих, якi хотiли нести свiтло народовi.
Блажен муж, котрому не полiчить Господь грiха… Але такого?!
Кiнто Гiвi
Микола Іванович кивнув Гiвi рукою i подрiботiв чимдуж iз Мейдану, здивувавши цим немало колишнього кiнто, який знову став карачохелi: старий-бо завжди затримувався бiля Гiвi надовго.
Спершись на паличку, Гулак дивився на Куру, що, обiгнувши високий i стрiмкий Авлабар, протинала замаену садами Ортачальську ущелину, кваплячись на привiлля азербайджанських рiвнин; вдивлявся з тугою i якимсь зачудуванням, наче дивно йому було, що отут зупинилася його дорога, закiнчилися мандрiвки, а далi простилаеться незнайомий для нього свiт – чужий, нехристиянський, напрочуд цiкавий i неповторний, з тисячолiтньою фiлософiею, поезiею, культурою. Дивився й мовчав.
Отак завше поряд сидiв Гiвi, плечистий i присадкуватий кахетинець, трiшки захмелений вином, курив люльку i теж вдивлявся у високу Авлабарську гору за Курою, облiплену житлами, мов ластiв'ячими гнiздами, i думав про щось свое, зовсiм iнше, нiж Микола Іванович, бо й були вони пiзнi, iнакшi i еднала iх у хвилини зустрiчi хiба що подiбнiсть доль: Гулак утратив батькiвщину на чужинi, кiнто Гiвi позбувся ii дома. А коли той випивав чарку, то говорив багато i невтримно. А Микола Іванович слухав, лиш зрiдка вставляючи свое слово, проте бiльше мовчав, бо ж не збирався наставляти на добро кiнто, марна рiч. Слухав i нiби зазирав у свiт, якого не видно iз стiн гiмназii, з-пiд склепiнь храму Сiонi, з-за кафедри у примiщеннi «Тифлiського гуртка».
Гiвi провiв поглядом професора, який попетлював помiж стосами краму та городини i хутко зник у шашличному iдкому димi та гаморi Мейдану, – i знову зацюкав молотком, набиваючи на копилi пiдметку до чобота. Поруч дрiбно дзенькав клевчиком по мусянжевiй тарiлцi карбувальник Захарiя, вибиваючи на нiй дарчий напис «Привэт с Тыфлиса»; до нього стояла чималенька черга приiжджих, якi прибували щодня до екзотичного мiста над Курою тисячами – чи не з усього свiту, i кожен хотiв привезти додому пам'ятку. Захарiя виконував свою роботу швидко i вправно, цiну в клiентiв заправляв – «скiльки не жаль», але й решти не давав, а коли хтось домагався, то з холоднокровним спокоем повертав грошi, а тарiлку з викарбуваним написом дарував так, примовляючи: «Вiзьми для дочки-красунi вiд iсторикоса Захарii», i брався за iншу, незважаючи на клiентiв, – хто б там не стояв: у багатому одязi чи в простому, старий чи молодий, усi для нього були рiвнi – князь, граф, письменник, професор, купець, арiстав[12 - Военачальник (груз.).], азнаурi[13 - Дрiбний дворянин (груз.).]; у довгiй черзi до карбувальника всяке стояло, бо свiт великий, а Тифлiс один.
Захарiя вiдклав молоток i спитав Гiвi:
– Що це за дивак приходить до тебе майже кожен Божий день?
– Професор, – коротко вiдказав Гiвi.
– Професор? – здивувався Захарiя. – А-а, зрозумiв! – Вiн повертiв пальцем бiля скронi.
– Нi, Захарiе. Справжнiй професор, розумний.
– Вах, не плети дурниць, кацо. Чого б це до тебе, волоцюги, приходив нормальний професор?
– А тому, Захарiе, що менi нiщо так легко не вдаеться, як бути добрим другом…
– Де ж ти з ним побратався? – уже по-справжньому зацiкавився карбувальник.
– Он там, – показав Гiвi на передмiстя Авлабар, що спиналося по стрiмкiй кручi до гори Махати.
– Там?! – присвиснув Захарiя. – Почекай, згадав: я ж з ним теж зустрiчався в Авлабарi…
У кiнцi вересня 1867 року на iм'я директора Кутаiськоi гiмназii прийшов наказ вiд куратора Кавказького навчального округу: учителя фiзики й космографii Миколу Івановича Гулака перевести на посаду
Страница 17
викладача математики в Тифлiську класичну гiмназiю.Звiстка приголомшила Гулака: за сiмнадцять рокiв поневiрянь його вперше запрошували на роботу. Це здавалося неймовiрним! Хто оцiнив його педагогiчний хист? Хто згадав, що в нього е сякi-такi знання? Хто змилостивився над сорокап'ятилiтнiм вигнанцем, якому лише за настiйним клопотанням пермського губернатора Клушина дано було врештi скупу волю жити в будь-якому кутку iмперii, крiм Украiни, Петербурга й Москви?
Тифлiс! Духовний центр «теплого Сибiру»! Колиска Нiколозо Бараташвiлi, який, подiбно до Лермонтова, не дожив i до тридцяти, але став найславетнiшим поетом Грузii. Колиска Орбелiанi, Ерiставi i молодих Чавчавадзе й Церетелi!
Микола Іванович мрiяв про Тифлiс, i далi цього мiста мрii не сягали, та й Тифлiс, зрештою, був для нього недосяжний. Вечорами вiн переходив кутаiським ланцюговим мостом через Рiон на шлях, який веде до Мамiсонського перевалу – цим шляхом мiж стрiмкими кручами обабiч рiки можна дiйти… Та нi – за горами гори, он бiлоснiжними вершинами слiпить очi Кавказький хребет – неприступний i ворожий… Вiн вертав назад, заспокоений безнадiею, примирений з долею – чей живуть тут люди i люблять свою землю, глянь, як вросли, вчепилися в крутосхили, наче в них на ногах по шiсть пальцiв, збирають кукурудзу над проваллями, Рiоном сплавляють лiс умiльцi-плотарi, з навколишнiх поселень iдуть гарби з грушками, яблуками, горiхами, персиками на кутаiський базар – полюби й ти цей край, iншого не матимеш. Тому мрii не сягали далi Тифлiса.
І нарештi сталося. Втiха була незмiрна, та разом з нею прокрадався до серця туск, бо ж знав Гулак, що Тифлiс стане останнiм його притулком, далi вiн уже не вирветься нiкуди: там вiн надолужить або не надолужить втрачене, там заново проголосить свое iм'я або вiддасть його забуттю, там сплатить борги або помре в борговiй тюрмi, там i проживе до кiнця днiв своiх. І через це крiзь спалахи втiхи, крiзь радiсне передчуття затишку, справжньоi корисноi працi, спокою лiз у душу тривожний смуток, i на днi ii не осiдало навiть пiщинки надii.
Директор Кутаiськоi гiмназii спитав Гулака тоном, у якому прочувались шанобливiсть i заздрiсть, улесливiсть i неприязнь:
– Якi у вас зв'язки з начальником головного управлiння Кавказького намiсництва Клушиним?
– Клушиним?! – сторопiв Гулак. – Але ж вiн у Пермi…
– Був у Пермi… А-а, розумiю, це ваш давнiй знайомий! Отож вiн i клопотав за вас…
Крiзь сiмнадцятилiтню товщу рокiв, мов фiлiгрань на гербовому паперi, просвiтилася згадка про першi днi невiльноi волi пiсля темного й вогкого шлiссельбурзького каземату. Клушин… І дотепер старий чиновник не забув про нього? Невже пiд службовим мундиром, обвiшаним орденами й хрестами, б'еться звичайне людське серце?
Гулак квапно збирався в дорогу, щоб не втратити щасливоi митi. А коли навпроти його пiд'iзду стояв уже запряжений четвiрнею дилiжанс i подорожня тривога вкралася в свiдомiсть: а де ж вiн там знайде притулок хоча б на першу нiч, – згадалось, що в чужому Тифлiсi, в передмiстi Сейдабадi, поряд з Авлабаром, живе людина, яку вiн знае особисто… власне кажучи, не знае – розмовляв з нею тiльки раз у кутаiському трактирi…
Дилiжанс зупинився в Чугуретi на лiвому боцi Кури. Микола Іванович спитав дорогу до Авлабару.
Авлабар, Авлабар! Хто не бував у цьому передмiстi Тифлiса, той не знае, що облiплене мушлями жител узвишшя над Курою, таке подiбне до весiльного деревця, обвiшаного бубликами й калачами, любо спостерiгати з Чугуретськоi улоговини: нiби одним зодчим створена ступiнчата пiрамiда, увiнчана на вершинi вiрменською базилiкою, манить тебе майнути догори плоскими дахами, мов по схiдцях, але ти йдеш i пропадаеш навiки в сутiнковому лабiринтi, бо кожна вулиця – то окремий тунель i свiй свiт, з якого розбiгаються у всi боки, наче сполоханi мишi з гнiзда, завулки, а з них – ще вужчi стежечки мiж високими, аж до неба, дувалами, i всюди тобi кортить зазирнути, бо на Цiскарi красуються барвистi мануфактурнi крамнички, на Амазькiй золото-мусянжево сяють карбованi вироби грузинських майстрiв, на Гурджанськiй славний Аветiк торгуе гарячим хiнкалi[14 - Пельменi (груз.).], на Ечмiадзинськiй просто неба духанщики розливають вино, i сидять пiд запорошеними чинарами з рогами в руках гордi карачохелi, бiля яких снують замизканi кiнто, а в Махатському тупику… І все тобi хочеться побачити, i ти петляеш вулицями, провулками й стежками, сподiваючись-таки допасти до вiрменськоi базилiки, та це тобi не вдаеться, ти вже не знаеш, з якого закутка вийшов, а в який зайшов, тебе починае дiймати страх, iдеш уже навмання i, поблукавши добру годину, вибiгаеш мокрий вiд поту й сiрий вiд пилюки просто на Аветiка, в якого нещодавно iв хiнкалi, i почуваешся приблизно так, як людина, що вирвалася з тенет i може починати життя спочатку. Тодi вже йдеш прямо, сторожко розглядаешся i з подивом дедалi краще усвiдомлюеш, що жодноi заплутаностi тут немае, що вулицi ведуть вгору, а провулки i стежки – то нiби меридiани цього свiту, що тупик е тупиком i не треба ту
Страница 18
и заходити, хiба що до знайомого в гостi, що головна вулиця веде тебе впевнено до мети вгору, i ти вже бачиш суворi контури вiрменськоi базилiки, вiд якоi рукою подати до порослоi соснами пiднебесноi Махати, що стоiть сторожем над людським муравлищем i щоранку ощасливлюе сонцем мешканцiв Старого мiста. Авлабар!Миколi Івановичу не було потреби спинатися аж до базилiки, щоб звiдти допасти по Мехетського моста, до нього можна було дiйти по набережнiй Кури, але йому показали на гору – ось Авлабар, i вiн рушив, щоби згори глянути на дивне мiсто, яке з усiх бокiв обступали хребти, горби, узвишшя, пропускаючи, мов крiзь митницю чужинецького купця, повноводу Куру, названу Мткварi на час ii перебування в Грузii, осягнути зором усе дивне городище, подiбного до якого немае у всьому свiтi, в котрому йому доведеться доживати вiку.
Вiн ступав, розслабившись i прибравши байдужого вигляду, щоб не засвiдчувати кожному прохожому свою чужиннiсть, у руцi тримав легкий саквояж з туалетним причандаллям i Бiблiею, з котрою не розлучався усе життя, – бiблiотеку, яка iздить за ним з мiста в мiсто, привезе аж тодi, коли влаштуеться, грошей у кишенi було зовсiм мало – заощадження перекаже через банк.
Микола Іванович занурився у авлабарський лабiринт, немов у хащi. Хоч спершу пригнобила тiснява вулиць, хоч з лиця геть зник незалежний вигляд, хоч до нього уважно придивлялися перехожi, проте в кожного другого вiн читав приязну готовнiсть пiдказати, допомогти, провести – це додавало вiдваги. Проте вирiшив добутися сам. Бiля входу в духан, з якого несло густим запахом доброго вина, стояв духанщик у яскравому халатi i ласкавим жестом запрошував гостя на пугар кахетинського, Гулак вина не пив – чемно вклонився й проминув. Зупинився бiля мангала, де смажилися шашлики, вiдчув молодий голод. Хазяiн подав йому туго нанизаний пахучим м'ясом шампур, на столик поставив пугар з водою; краем ока Микола Іванович помiтив, що за ним спостерiгае плечистий горбоносий парубiйко у кашкетi, ситцевiй сорочцi й сатинових шароварах. Дивного в цьому нiчого не було, нова людина в обжитих мiсцях завжди привертае до себе увагу; Гулак пiднiс пугар до уст, але хазяiн спинив – вода не для пиття, а для рук; парубiйко зверхньо всмiхнувся.
Авлабар! Такого ще не було, про це може засвiдчити найстарiший батонi з передмiстя, щоб чужак тут не заблудився, – сталося це i з Гулаком. Вiн зiйшов убiк з вулицi, де iв шашлик, – здавалося йому, що так швидше дiйде до базилiки, i за хвилину закрутився, закрутився у вуличках, провулках i тупиках, хотiв повернутися на знайоме мiсце, але цього зробити не вдалося; вузькi тунелi провадили його начебто вгору, а виявлялось, що спускаеться донизу; спочатку збентежився, потiм розгубився, врештi пойняв його острах – i рушив уже навмання. Оглянувся на ходу: плечистий парубок тiнню подавсь назирцi. Гулаковi стало моторошно.
Враз перед ним розступилася тiснява стiн, його винесло на майданчик з припорошеними хирлявими платанами, пiд ними на лавочках сидiли статечнi мужi в чорних чохах, обшитих позументом, у чорних шароварах, пiдперезанi срiбними поясами, у баранячих шапках i повагом пили з бичачих рогiв вино.
Гулак привiтався до них, спитав по-росiйськи:
– Скажiть, люди добрi, як менi потрапити до Сейдабаду?
Пiдвiвся один, високий, iз срiбною люлькою в зубах, мовив суворо:
– Татарин?
– Нi, росiянин.
– То пощо тобi Сейдабад?
– Потрiбно…
– Нема в Тифлiсi Сейдабаду, це я кажу тобi, iсторикос Захарiя.
– Як так – нема? – розгубився Гулак. – Менi вiдомо, там живе…
– Нема в Тифлiсi Сейдабаду! Це я кажу тобi, карачохелi Захарiя, який шiсть днiв працюе, щоб не пропустити сьомого дня. Нинi сьомий день, випий, генацвале, – простягнув йому наповнений вином рiг. – Якщо хочеш бути щасливий один день – напийся, якщо хочеш бути щасливий один мiсяць – женися, якщо хочеш бути щасливий усе життя – то будь здоровий! Пий, генацвале, пощо тобi Сейдабад? Є Чугуретi, Харпухi, Нарiкала, Гаретубанi, Вера, е Авлабар. Нема в Тифлiсi Сейдабаду!
Це вже було сказано грiзно, крiзь грайливий тон пiдпилого ремiсника пробивалася ненависть.
– Нема татарiв у Тифлiсi, генацвале, запам'ятай собi назавше! Це сказав тобi iсторикос Захарiя! – лунало за спиною в Гулака; вiн поквапився геть з майдану.
Знову втопився у тiсних провулках, iшов навмання. Нараз спинив чийсь дотик до плеча. Озирнувся: за ним стояв парубiйко в сатинових шароварах.
– Ходiмо, кацо, – сказав. – Я проведу тебе в Сейдабад.
Спускалися донизу. Парубiйко, помiтив Гулак, намагався триматися позаду. Микола Іванович вiдчував якусь незручнiсть i навiть острах, вiн хотiв бачити обличчя супутника i сповiльнював ходу. Зрештою, йому вже не потрiбен був супровiдник: авлабарський спуск пiшов круто вниз, i очам вiдкрилася широка долина, протята голубою стрiчкою рiки, на правому боцi якоi скупчилися будинки, височiли шпилi церков. Це був старий Тифлiс, розкиданий гористим правобережжям Кури до спадистого хребта, вкритого густими садами, що вже бралися осiнньою прозолоттю.
Страница 19
Гулак вирiшив не допитуватися нинi до Сейдабаду: пiсля розмови з «iсторикосом» Захарiею йому стало зрозумiло, що християнський Тифлiс ще пам'ятае часи шаха Аббаса i не прощае невинним злочинiв перського завойовника. Не слiд йому ворушити злу пам'ять, потiм знайде сам, не допитуючись. Але парубок не вiдставав, i Микола Іванович спробував його позбутися.
– Вертайся, хлопче, дякую, – сказав чемно. Парубок у засмальцьованому одязi проймав його темним поглядом. – Я нинi не йтиму до Сейдабаду.
– А куди пiдеш?
– Допитаюся до гiмназii.
– Ти що, вчитель?
– Професор…
Парубок вдарив руками об поли:
– То чому ж ти не сказав цього ранiше? Захарiя зовсiм iнакше розмовляв би з тобою, якби знав, що ти професор. Вах!
Раптом згори почулося тупотiння, хтось бiг усе швидше, нiби наздоганяв iх. Оглянулися: повз них промчав щодуху, не розглядаючись довкола, якийсь хлопець, з його кишенi випав згорточок. Гулак крикнув: «Зупинись!», але той зник у провулках.
– Грошi, – вражено зойкнув парубок, пiднiмаючи згорток. – Грошi… Ей, ти, вернись! – гукнув услiд хлопчинi, але за ним i слiд здимiв. – Де ж ти його тепер знайдеш? – розвiв парубок руками. – Професоре, ти щасливий! На, дiли ти!..
Усе сталося так зненацька, що Микола Іванович не мiг би собi пояснити, чому взяв у супутника згорток, глянув: це був справжнiй сувiй купюр, зв'язаний мотузком, дивився остовпiло на парубка, а той потягнув його в темний дворик.
Тiеi ж митi в дворик убiг задиханий, спiтнiлий хлопець i кинувся до парубiйка.
– Я грошi загубив! Гiвi, вiддай, ти йшов дорогою!
– Кацо, якi грошi, можеш мене обшукати, – Гiвi пiдняв угору руки.
Хлопець його облапав i тут же, нiби вперше, помiтив Гулака.
– Ти взяв, ти! – закричав. – Ось вони! – Вiн вихопив згорток з руки Миколи Івановича, глянув, засичав: – А де решта? Де решта?!
Гулак аж тепер зрозумiв, що потрапив до рук досвiдчених грабiжникiв i вiн не зможе виправдатися перед людьми, якщо й збiжаться на його крик. Скинув пiджак i подав його хлопцевi.
– Шукай, – прошепотiв.
Хлопець спритно витягнув з внутрiшньоi кишенi всi грошi, якi там були, i миттю зник з дворика.
– Он якi люди в нас водяться, – зiтхнув скрушно Гiвi, нахабно дивлячись у вiчi Гулаковi. – Ай-яй: що ти будеш тепер робити, професоре? Вiзьми полтиник, – простягнув йому монету.
Гулак пiдходив до Гiвi поволi, його покинув страх, з гiркотою i жалем дивився на красеня у сатинових шароварах i ситцевiй сорочцi. Той вiдступив, наiжачився, у руцi зблиснув кинджал.
– Кiнто, кiнто, – мовив Гулак спроквола по-грузинськи, – а був же ти колись гордим карачохелi. Та, видно, мама твою пуповину поховала на смiтнику, а не бiля церковноi стiни, що ти став волоцюгою. Хiба для цього тебе мати народила?..
І звузились, зблякли нахабнi очi кiнто, тепер у нього був вигляд забiяки, який пiдвiв руку, щоб ударити, i промахнувся. Гiвi всього чекав вiд своеi жертви: навiть нападу, тiльки не такоi страшноi для грузина образи, та ще й рiдною мовою висловленоi.
Мiг би за неi вбити образника. Та слова професора вразили в саме серце давнiм кривдним болем, вiн опустив кинджал на землю i заплакав.
Надвечiр кiнто Гiвi привiв Миколу Івановича в Сейдабад, допомiг вiднайти потрiбну адресу.
Тереза
У дверях скрадливо дзеленькнув дзвоник – хтось покрутив його впiвоберта i нiби причаiвся, затамувавши подих, потiм ще раз – учвертьоберта.
Моi театральнi колеги сигналили про свiй прихiд набагато смiливiше, зухвалiше, i я зрозумiла, що за дверима стоiть хтось чужий. Причинила дверi i не йняла вiри: у коридорчику стояв той самий поважний пан в окулярах, на прiзвище Гулак, з яким менi випало два роки тому пообiдати в кутаiському трактирi – земляк з Полтавщини, гiмназiйний учитель Микола Іванович. Це було неймовiрно: побачити його вдруге аж нiяк не сподiвалася. Я нiколи нi з ким не бувала в тривалому зв'язку, тим наче – платонiчному, владi мужчин не пiддавалася – залишалась завжди в гордiй жiночiй самотностi, щоб жити тiльки для своеi Нани, яку народила ще в молодостi, мандруючи в театральнiй трупi Млотковського з Киева через Одесу, Миколаiв – аж до Тифлiса.
Менi не вiрилося, що прийшов той, якому я за обiдом висповiдалася про все свое життя – нiкому дотодi ще не сповiдалася, – бо ж вiн був самотнiй, як i я, викликав у мене довiр'я ще й тим, що назвав своiми друзями людей, на яких молився народ.
Я весь час пам'ятала ту випадкову зустрiч. Тихе прохання Миколи Івановича пiти з ним, осамотненим i зневiреним, завжди бринiло в моiх вухах, та хоч не раз брав жаль за ним, я радiла, що не зробила цього – нiколи не знаходила в собi дару доглядати невилiковно хворих.
І ось вiн: стоiть з опущеними руками перед моiм порогом, називае мое iм'я i не смiе ступити кроку вперед, i я подумала, що сама доля довiряе менi цю людину. Я широко вiдчинила дверi.
Микола Іванович поклав саквояж на пiдлогу i, схлипнувши, обняв мене. Я вся сховалася в його обiймах, менi стало, як нiколи досi, добре й затишно, i я заново в життi вiдчула, як
Страница 20
ое тiло – груди, лоно, – стало враз полохливим, тремтким, розслабленим солодкою млостю, нiби це мало статися уперше.Потiм я лежала на його руцi й думала, що це могло вiдбутися мiж нами бiльше двадцяти рокiв тому, в Киевi, коли ми ходили поруч, мали спiльних знайомих, а одне одного не знали. Спитала, про що вiн думае в цю мить.
– Холону вiд самого лиш припущення, – вiдказав Нiколо, не здiймаючи важкоi голови з моiх грудей, – що якби того дня я не пiшов на кутаiський базар купити якогось харчу – не зустрiв би тебе нiколи…
То був справдi випадок.
Колись для мешканцiв Кутаiсi театр не був нi новиною, нi особливою подiею – шанувальники сценiчноi штуки мали можливiсть дивитися вистави грузинськоi драматичноi трупи Георгiя Ерiставi та украiнського провiнцiйного театру Григорiя Яценка… Що ж, було i загуло, тепер на балаган збiгалися!
Посеред базару на хисткому дощаному кону, що тримався на порожнiх бочках вiд капусти, серед гамору, крику, реготу, свисту ми того дня, накостюмованi, пiд «малоросiйщину» i крикливо розмальованi, бо цього вимагав базар, ставили «Москаля-чарiвника» Котляревського, я грала Тетяну. На той час ми вже змирилися зi своiм iснуванням. Театр Яценка, спроваджений колись iз Ставрополя до Тифлiса намiсником Воронцовим, розпався i отако вмирав на балаганних сценах. Я пристала була до нього пiд час гастролей Млотковського в Тифлiсi – народила тодi Нану. Треба було якось жити, та й вiрилося, що театр колись-таки пiднiметься, мене не полишала мрiя – й донинi ii не позбулася – створити свою Наталку, свою Офелiю, свою Амалiю… Я ж могла, можу… Сам Щепкiн, якого запрошував Млотковський на роль Чупруна в «Москалевi-чарiвнику», хвалив мене!
Перед самим кiнцем вистави я помiтила зi сцени, як крiзь натовп пробираеться якийсь пан в окулярах, i менi на мить стало втiшно, що не тiльки базарна шантрапа втiшаеться нашими муками – цей хоч зрозумiе нас. Пам'ятаю, я пiдтягнулася i навiть менше стала жестикулювати. Чоловiк в окулярах стояв перед самою «рампою» до кiнця вистави, обличчя в нього було сумне, бо й радiти знаючiй людинi, щиро кажучи, не було з чого.
Врештi опустилася завiса, антрепренер пiшов iз солом'яним брилем по колу, я тут же, перед публiкою, витерла фланелькою грим з обличчя i гукнула до антрепренера, як завше, по-украiнськи: «Голодная, пiду обiдати в трактир!»
Пробираючись майданом, вiдчула, що хтось пасе мене очима, оглянулася: за мною квапився, аж пiдбiгав отой пан у окулярах. Я не злякалася, тiльки дивно стало: старшi за мною не впадали. А вiн поспiшав, спотикався, я зупинилася – а може, людинi потрiбна якась допомога…
Вiн пiдiйшов, узяв мене за руку i проказав, нiяковiючи:
– Не гнiвайтеся за мою настирливiсть, землячко, хочу порозмовляти з вами. Я родом з Полтавщини…
– Отакоi! – сплеснула я в долонi. – А я киянка… Що ви тут робите? Теж балаганите?
– Нi, вчителюю.
– Аж тут? А то чому?
– А ви? Ходiмте пообiдаемо разом.
Вiн був якийсь такий – менi важко сказати – добрий чи то уважний… З мого личка тодi, як казали, пити б воду, я давно звикла до голодних поглядiв мужчин, до квапливих домовлянь про зустрiч, до безболiсних розлук; мое життя нiкого не обходило, я була артисткою, i в цьому – все. Артистка повинна перевтiлюватися, а з чого, з якоi – що кому до того?.. Тож квиталися на мiсцi: вiд мене брали мить утiхи i сповна платили тим самим. А цей…
Що ж то я говорила йому за обiдом?
Вiн перепитав, коли ми у трактирi сiли за стiл:
– Киянка?.. Будь ласка, розкажiть про себе, я жив у Киевi.
Я почала… Ага, звичайно, з того, хто я i звiдки. Менi здавалося, що вiн почужiе, коли дiзнаеться, що я за походженням полька – iз старовинноi обрусiлоi шляхетськоi сiм'i. Але нi. Навпаки, я помiтила в його очах зацiкавленiсть… Моi батьки були в тiсних зв'язках з баронесою Брiнкен, курляндкою, дружиною француза Фiлiппа де Мельяна, про якого ходили чутки, нiбито вiн рiдний брат Робесп'ера… Одне слово, люди рiзних нацiональностей зiйшлися коло вогнища французьких революцiйних iдей, тодi це було модно. І для мене, малоi, щось перепадало – для душi i розуму, коли я слухала розмови старших… Моiх батькiв сорок третього року скосив мор, менi було п'ятнадцять. Можете уявити мiй тодiшнiй душевний стан… Саме в той час баронеса вiдкрила свiй «Зразковий пансiон для дiвчат» i влаштувала мене в ньому. Вихованки мешкали в пансiонi, iх вiдпускали до батькiв лише на лiтнi вакацii, менi ж не було куди йти. Лаура Осипiвна Брiнкен була жалiслива й безмежно нудна, це мене пригноблювало (батьки мене навчали самостiйностi), i я рахувала днi, мiсяцi, роки, звикаючись iз думкою, що працюватиму гувернанткою в якомусь багатому домi. Така перспектива мене зовсiм не захоплювала, але ж яке iнше майбутне могло чекати бiдну сироту?
Та сталося зовсiм iнакше. На третьому роцi навчання почав викладати в нас iсторiю старший учитель Першоi Киiвськоi гiмназii Микола Іванович Костомаров. Усе тодi в моiх зелених поглядах пiшло шкереберть. Вiн вiдкривав нам зовсiм iнший свiт, нiж той, у якому ми жили
Страница 21
дотримуючись гарних манер, зовнi цiлковито пiдкоряючись приписам дворянського середовища, потаемно поклоняючись пам'ятi французьких революцiонерiв i зовсiм не знаючи народу, серед якого жили. А Костомаров вiдкрив нам його минуле i сьогоднiшне. І задзвенiли в нашiй уявi мечi по печенiзьких та половецьких щитах, простугонiла Киевом чорна орда, знищуючи все живе, проридала невольнича козацька дума, прокотилися украiнською землею кривавi битви з моiми родаками – ляхами… І я сприйняла цей новий реальний свiт: волелюбнi iдеi, навiянi абстрактною для мене французькою революцiею, небавом проросли в моiй свiдомостi на iсторичному матерiалi героiчного народу…Микола Іванович, кремезний, свiтловолосий, з розумними великими очима молодий мужчина, спочатку викликав своею появою у класi смiх: вiцмундир висiв на ньому абияк, чоботи – великi, а на волоссi довкола голови завжди залишався пруг вiд капелюха, мов вiд обруча, вiн весь час сiпав головою, щоб позбутися твердого, мов кiнський хвiст, чуба з чола, часто моргав очима, нiби вони запливали сльозами. Та згодом тi всi його ганджi разом пропали, ми, романтичнi дiвчатка, всi до одноi позакохувалися у Костомарова, а вiн вибрав собi з-помiж нас старшу за мене двома класами випещену красуню Алiну Крагельську. Як там далi в них вийшло, не знаю…
– У переддень шлюбу вiн був заарештований, – промовив глухо Гулак.
– Неiсповiдимi путi Господнi… – зiтхнула я.
Уроки Костомарова перевернули моi погляди, укладенi дотодi, мов на поличках. Була я родовитою полькою, яка не знала польськоi мови, бо виросла в Росii, про Украiну й не чула… І ось моя душа розкрилася до неi, я побачила синiв козацькоi вольницi, якi стали рабами, – i допомiг менi iх побачити росiянин!
– Вiн сам син крiпачки, – вставив Гудак.
– Он як…
Мене зацiкавила Украiна: а хто вона е, кого славетного мае? Поляки пишаються Мiцкевичем, росiяни – Пушкiним, а украiнцi? Самою вiдгомонiлою славою козацьких походiв? А нинi живить iх лише стара дума? Я спитала про це Костомарова, спитала з певним викликом, та вiн нiчого менi не вiдповiв, а на другий день принiс книжечку. Це були «Гайдамаки» Шевченка…
Я помiтила, як при цiй згадцi спалахнули в Гулака очi i тут же, нiби чогось злякавшись, згасли.
– Отак-то все почалося, – урвала я свою сповiдь. – Я з польки стала украiнкою: Шевченко перемiг. Стала я на боцi Гонти, хоч, правду кажучи, й донинi морозить сцена вбивства дiтей. Це ж i мене, хрещену католичку, мав би вiн…
У трактирi було порожньо, я ж помiтила, що Гулак раз у раз озираеться. Проказав упiвголоса:
– Шевченко нiколи не проповiдував убивств, вiн з болем писав про втрачену спiльнiсть мiж украiнцями i поляками. – Помовчав хвилинку i враз пожвавiшав: – Та спiльнiсть iсторично iснувала мiж усiма народами… Вам нiколи не спадало на думку, чому лезгинка – такий популярний танець у Грузii, а на Украiнi – краков'як? А рiч у тiм, що в первiсних взаеминах мiж цими народами лежала приязнь, яка виявлялася у найкращiй iпостасi людських еднань – мистецтвi, i тiльки полiтична кон'юнктура розмежувала iх. Духовна ж спiльнiсть iснувала завжди…
Вiн згадав про мистецтво, i я, на пiдтвердження його думок, розповiла, як стала артисткою в украiнському театрi, у котрому працювали… хто тiльки не грав у ньому: крiм украiнцiв – росiяни, поляки, грузини…
А тодi наближалися випускнi екзамени. Алiна Крагельська вже закiнчила навчання; як склалася ii доля, я не вiдала, та знала певно, що ii матiнка, заможна дворянка, належно прилаштуе дочку; до мене ж наближалася моя безрадiсна неволя у ролi вiчноi гувернантки, якiй усмiхалася, в найкращому випадку, доля коханки господаря дому… Саме тодi гастролювала в Киевi трупа Млотковського з украiнським репертуаром. Я змалку мала нахил до театральноi штуки, у пансiонi не раз виступала в рiздвяних та великоднiх мiстерiях. Тож проглянула всi спектаклi Млотковського, а «Наталку Полтавку» дивилася аж тричi. Третього разу несподiвано для себе самоi я вирiшила: а чому б менi не спробувати щастя… Млотковський – поляк, родак, свiй як не заплаче, то хоч скривиться, а я спiваю добре, граю на клавесинi – хор театровi завжди потрiбен… І пiшла за лаштунки проситися в театр. Антрепренер послухав мене, прийняв. До жалiсливоi й нудноi баронеси Брiнкен бiльше не поверталася. Невдячна, так… Та мене поманили дороги.
– Ах, я весь час про свое та про свое, – обiрвала я згадку. – Скажiть хоч кiлька слiв, хто ви?
Микола розповiдав скупо, а я, повiрте, й не здивувалась, дiзнавшись про його минуле. Та й що тут дивного? Вiн – чесний, учений, жив тодi в Киевi, то з ким йому було водити знайомство, як не з Шевченком i Костомаровим?.. Потiм я обдумувала: а може, його образила моя байдужiсть, адже не був простим вигнанцем, може, слiд було поспiвчувати, поохати? Але чому? Хiба моя доля легша, хiба я не покотилася теж по свiту, маючи набагато вищi амбiцii, нiж праця у балаганному театрi?
Вiн нiби прочитав моi думки, простягнув руку, стиснув менi зап'ястя, попросив:
– Покиньте балаган, iдiть зi мною…
Страница 22
– О нi, – вiдняла я руку. – Не звикла я до осiлого й осiдланого життя… І, мабуть, для виправдання своеi вiдмови проказала знаменитий гоголiвський пеан дорогам, бо й справдi поза мандрiвками в мене не було iншого життя: – «Какое странное, и манящее, и несущее, и чудесное слово: дорога! Ясный день, осенние листья…» – i зупинилася на пiвсловi.
Микола наморщив чоло, сказав терпко:
– Ця поезiя пiдходить для людини сильноi або ж перекотиполя… Я втомився, силу втратив, розмотуючи сувоi шляхiв, але скажiть, яка омана чи примана пiдстьобуе вас, що й радiете з вiчноi дороги?
Менi добре було з ним там, у трактирi: нас багато землякiв розсипалося по iмперii, i всi ми жили порiзно, не знаючи один одного; розмовою з Гулаком я вiдвела душу, та останнi його слова охолодили мене. Трохи за Гоголя образилася, трiшечки за себе – за «перекотиполе», та найбiльше вiн сам мене розчарував тяжкою зневiрою. Стало гiрко, аж обурливо: я – i то думала весь час про велике, а вiн, який заповзявся будити народ i мав для себе приклад подвигу Шевченка, свого друга, – отак занидiв духом. Яке вiн мае право?
– У Ставрополi, – мовила я по хвилi, не пiдводячи голови, – менi довелося зустрiтись – теж випадково за обiдом – з жiнкою, яку за розповсюдження прокламацii публiциста Михайлова «До молодого поколiння», котра закликала боротися за землю i волю, засудили до дивноi кари: iй не можна було зупинятися в одному i тому ж населеному пунктi бiльше доби – щоб не могла встигнути навести зв'язки. Вона обiйшла всю Украiну, Центральну Росiю, Прикавказзя…
– Жiнка в чорному, – пiдказав Гулак. – Я теж бачив ii у Ставрополi.
– Неймовiрно… Однi в нас дороги… Так ось вона, голодна i гнана, несла по свiту iдеi висланого на каторгу Михайла Михайлова, теж Шевченкового друга, – i не зламалася. Жiнка! А ви… Не ображайтеся, та скажу вам: справжня людина повинна дiйти своею дорогою мужньо до кiнця хоча б для того, щоб пересвiдчитись у своiй потрiбностi чи непотрiбностi. Шеляга не вартий той, хто зупиняеться на пiвдорозi.
– У чому ж ви пересвiдчилися? – запитав рiзко Гулак.
– Нi в чому, я ще не дiйшла. Та маю свiй борг. Хто багато взяв од людей, багато мусить вiддати. Хто мало – частка того скромнiша… Як у мене. Тiльки шлях до своеi митницi треба знайти. А ви, бачу, й не шукаете…
– Шукаю…
– У мандрiвках до самого себе?
– У мандрiвках до сутi речей, законiв свiту.
– Абстракцiя… Його можна знайти лише в дорозi до людей.
– А де та точка зiткнення з народом, де? – в печальнiй безпорадностi Микола розвiв руки. – У який бiк ступити перший крок, щоб зблизитися з ним? Отак, як та Жiнка в чорному? Це крапля у морi… Така дiяльнiсть подiбна до фiлантропii помiщика, який роздав свое майно бiдним, а вони багатшими вiд того не стали… Наша дiяльнiсть зупинилася перед бар'ерами – майновим, освiтнiм, класовим. А тому ми ходимо, мов пророки серед пророкiв, а народ нас не знае…
– Хтось же мусить переступити той бар'ер. Тому всiм треба йти, наближатися… А вас перемiг страх.
На цьому наша розмова закiнчилася. Я встала з-за столу, промовила вмисне фривольно, щоб вiн розчарувався й не думав потiм про мене:
– Добре менi було з вами… Я б вiддалася за вас на якийсь час, хiба це менi вперше? Та нинi вертаемося до Тифлiса. У мене там мала дочка, в сусiдiв залишаю… А будете колись у Тифлiсi – завiтайте, докiнчимо розмову. Я живу в татарському кварталi Сейдабадi. Так сталося, що в татарському, не побусурманилась, нi… Спитаете Авлабар, а звiдти через Метехський мiст – прямо на мечеть.
…Я лежала на його руцi й думала, що менi судилося допомогти цiй людинi дiйти до кiнця його дороги i вiднайти себе знову. Я зреклася усього свого заради нього. На жаль… Ми й досi не сплатили боргiв – нi вiн, нi я… Мiй Боже, а театр воскрес – i в Грузii, i на Украiнi!
Петро Сергiйович Клушин
Той службовий день у Кавказькому намiсництвi розпочався з виклику начальника головного управлiння Петра Сергiйовича Клушина в кабiнет намiсника.
Раннiй виклик, який свiдчив про невiдкладнiсть справи, не обiцяв нiчого доброго – Клушин зайшов до кабiнету Олександра Івановича Барятинського пiдтягнутий i насторожений.
Фельдмаршал не пiдвiвся з-за столу для привiтання, це означало, що вiн невдоволений службою Клушина. Патрульна думка попетляла в Петра Сергiйовича по всiх звивинах мозку, але не спiткнулася об щось таке, що могло б викликати гнiв намiсника; Клушину вiдлягло на серцi, вiн розслабив лiву ногу, це помiтив фельдмаршал, пiдвiвся i, минаючи поглядом свого пiдлеглого, мовив холодно:
– Пояснiть, Петре Сергiйовичу, зробiть ласку, чим заслужив учитель Першоi гiмназii Гулак на вашу увагу, i то аж таку, що ви привселюдно кинулися його обнiмати? Цей на перший погляд незначний iнцидент стався учора у приймальнiй залi на зiбраннi вчителiв тифлiських навчальних закладiв. Прошу, пояснюйте.
Клушин чекав чогось набагато серйознiшого, вiн заспокоiвся зовсiм, в кутиках уст промиготiла посмiшка, та миттю згасла: намiсник проштрикнув суворим поглядом начальника головн
Страница 23
го управлiння i повторив – уже роздратовано:– Пояснюйте, пояснюйте!
Педро Сергiйович, напевне, узявся б розповiсти намiсниковi довгу iсторiю знайомства i дружби з нинiшнiм учителем Гулаком, можливо, Барятинський зм'як би i це добре вiдбилось би на долi опального Миколи Івановича, але наказовий тон намiсника прозвучав принизливо, Клушин побагровiв, виструнчився i сказав рiзко:
– Моi друзi, ваше превосходительство, знайомi i улюбленцi – це моя особиста справа. У тому, що я привiтався теплiше, нiж цього хотiлося вашому фiскаловi, з Гулаком, не вбачаю жодноi крамоли – Микола Іванович поводиться гiдно, а в Пермi вчив моiх дiтей. Ну, а якщо ви вважаете, що я допустився промаху, то менi не залишаеться нiчого бiльше, як чекати ваших розпоряджень. Дозвольте ретируватися.
Не чекаючи дозволу намiсника, Клушин по-вiйськовому повернувся i вийшов з кабiнету.
Про цю пригоду Петро Сергiйович розповiв у колi друзiв тодi, коли Кавказьким намiсником став великий князь Михайло Миколайович, а Барятинський подав у вiдставку. Великий князь повернув Клушина на попередню посаду.
– Інцидент з Барятинським, панове, – почав свою розповiдь Петро Сергiйович, – штучно, з вини намiсника, набрав полiтичного забарвлення. Це, iй-богу, смiшно звинувачувати мене у вiльнодумствi, неповазi до престолу – чистий тобi якобiнець, та й годi. Але ж самi знаете: Барятинський за своiм психологiчним складом був цiлковитим солдафоном. Якщо йому колись легко вдавалося тримати в руках кавказьку армiю, то, ставши намiсником, вiн не мiг дiйти ладу з персоналом апарату. Крiм того, розпирала його пиха: адже самого Шамiля взяв у полон! Вiн таки не мiг перемогти своеi зарозумiлостi вiд перемоги над горцями i вимагав за неi бiльшоi, нiж належалося, уваги до себе. А на менi його самодурство окошилося, ще б пак: вийшов без дозволу з кабiнету, не поклонившись у пояс. То давай пришиемо йому полiтику, е ж привiд: прилюдно обняв колишнього шлiссельбурзького в'язня! І поламав зуби. Чиновники – як родичi: стиснеш одного за палець – усiм болить. Так i тут – намiсник переборщив, а моi пiдлеглi, вони завжди знаходили зi мною спiльну мову, послали скарги самому государю. І, як вам вiдомо, Барятинський змушений був подати у вiдставку.
Та вас цiкавить передусiм моя дружба з опальним Гулаком. То справдi дивина: дружба мiж високим царським урядовцем – нi бiльше нi менше – головою сенатськоi ревiзii по Сибiру, а потiм пермським губернатором – i засланцем з такою ось атестацiею Орлова: «Найбiльш затятий злочинець, який вперто не зiзнаеться у своему злочинi». А я побачив iншого – у тiй самiй особi, i, повiрте, вiн менi вiдкрився. Що ж, карати його насправдi було за що, чей замахнувся на нашi одвiчнi державнi основи, але, з iншого боку, вiн у покорi вiдбув тюремний строк i заслання, при менi дав обiтницю мовчати, якоi ревно дотримуеться, то що – накажете за один i той же злочин карати його двiчi, тричi? А крiм того, ця людина настiльки благородна й освiчена, що не любити ii просто неможливо…
У половинi червня 1850 року (я тодi вже служив у Пермi) iз Петербурга в супроводi двох жандармiв доставили i здали пiд квитанцiю пермському губернаторовi Огарьову небезпечного державного злочинця Миколу Івановича Гулака з приписом встановити за ним найсуворiший нагляд. У Пермi звикли до висланцiв – тут був, так би мовити, перевалочний пункт, звiдки iх пiсля офiцiйного зняття полiцейського нагляду розсилали по всiй iмперii. Ранiше, примiром, ще до мене, бував у Пермi вiльнодумець Олександр Герцен, який потiм виiхав за кордон i багато клопотiв наробив нам своею писаниною. Що то за спосiб – виганяти таких з краiни? Хай би тут покутували та виправлялися…
Я зайнявся Гулаком. Познайомився з його справою – це входило в моi обов'язки. Знаете, я по-справжньому стурбувався: нам, за документами, прислали неабияку каналiю! Сам iмператор займався ним… Два мiсяцi тому Микола І власноручно наклав резолюцiю на рапортi Третього вiддiлу про закiнчення строку ув'язнення Гулака: «Комендант фортецi Троцькой хай заявить арештованому, що коли вiн усе вiдверто напише, то доля його полегшиться. Якщо й надалi буде впиратися – залишиться в казематi до виправлення». Далi йшли клопотання Троцького про звiльнення названого в'язня – в мене склалося враження, що комендант заради власного спокою бажав його якнайскорiше позбутися… І врештi – припис про звiльнення Гулака iз Шлiссельбурзькоi фортецi i такий ось наказ Третього вiддiлу унтер-офiцеровi жандармського дивiзiону, який супроводжував крамольника в Перм: «У дорозi ти зобов'язаний iхати не зупиняючись, нiкуди не заiжджаючи, крiм поштових станцiй, при цьому дотримуватися найсуворiшого нагляду за в'язнем, не дозволяти йому входити в дорозi в будь-якi стосунки iз стороннiми людьми».
Запевняю, вам теж стало б вельми цiкаво, що ж це за бестiя, що за харциз прибув у ваше розпорядження! Я хотiв поглянути на нього i наказав привести його до мене в кабiнет.
Панове, моему здивуванню не було меж: передi мною стояв не варнак, а витончений iнтелiгент
Страница 24
рокiв пiд тридцять, короткозорий, лагiдний, правда, очi його були нiби затягнутi льодовою плiвкою – холоднi й непроникнi, i я тодi подумав, що нашiй iмперii почав загрожувати новий тип державних злочинцiв, з якими боротися буде все важче й важче, бо вони виступили зi зброею, яка завжди матиме секрети, – розумом.Із справою Кирило-Мефодiiвського братства я вже був знайомий: справдi, у таемнiй органiзацii зiбралися найосвiченiшi малороси, подiбно як великороси в гуртку Петрашевського – дiло небезпечне. Та коли я глибше подлубався у протоколах, повiрте, бозна-якого кримiналу не побачив. Ну, захотiлося iм федерацii усiх слов'ян пiд берлом православного царя… Звичайно, не вашого розуму це справа, хай тим займаються державнi мужi, але ж крамоли великоi, самi бачите, тут нема. Закликали просвiчувати народ – Господи, воно ж до того йде у всьому свiтi. Обстоювали скасування крiпацтва, а його нинi вже й немае… І всi ж по тому списку розклеiлися, покаялися. Начальник Третього вiддiлу Олексiй Федорович Орлов сам був проти того, щоб ця справа стала надто голосною. Дивно, що ж хотiв цей, який узяв на себе iснуючi й неiснуючi провини своiх товаришiв, роздув те все дiло, не вимовив на слiдствi жодного слова i прийняв на себе таку муку? Не збагну, не збагну… iх два таких проходило по справi кириломефодiiвцiв: Гулак i Шевченко. Правда, Шевченко – то iнший фрукт, я не зараховую його до братчикiв. Це отаман, з яким неможливо боротися: чим бiльшу кару йому вигадуеш, тим його армiя стае сильнiшою, бо ж слово не ув'язниш. Отаких треба душити маленькими, як кошенят, – поки слiпi. Я судив би не Шевченка, а Брюллова i Жуковського, якi виростили його…
А цей… Першого разу я розмовляв з ним коротко, та й Гулак вельми скупий на слова. «Так», «нi», – от i вся його мова. Наступного разу я витягнув з нього бiльше. Сидiв у Старiй в'язницi навпроти Свiтличноi вежi з кам'яними «мiшками». Каземат мав вогкий, але порiвняно з «мiшком» – комфорт. На прогулянках познайомився з Семеном Олiйничуком, який називав себе борцем за правду, з Гнатом Вiщицьким – той хотiв пiдняти повстання у Киевi пiсля подiй у Галичинi 1846 року. Осторонь тримався Шервуд-Верний – донощик на декабристiв, який пiсля розправи ставив царевi надто нахабнi вимоги. І ще два контролери польського банку – тi фальшували облiгацii.
А взагалi Гулак полюбляв самоту. Поводився спокiйно, покiрно, тому, без вiдома Третього вiддiлу, дозволили йому читати книги – математичнi, iх привозив брат Олександр iз Дерпта… Гулак юрист, а в гiмназii нинi викладае математику – там вивчив. А потiм – пiд маркою лiтератури з точних наук – зiбрав у казематi цiлу бiблiотеку, яку привiз iз собою у Перм. Близько ста п'ятдесяти книг – юридичних, математичних, античних. Перекладав у тюрмi Еврiпiда, вивчив кiлька нових мов. Ми часто запитуемо про когось там: що вiн знае, але не цiкавимося, чи вiн вiд тих знань став розумнiший. Гулак же зайшов у тюрму енциклопедiею, а вийшов енциклопедистом.
Однак тодi, панове товариство, я й не пiдозрював, що ця людина матиме для мене в життi таке значення. Гулак на одну мить викликав мiй подив i тут же вiдштовхнув своiм холодом, я бiльше не мав бажання з ним зустрiчатися, знав про нього лише з iнформацiй – письмових i усних.
Менi було вiдомо, що вiн живе без заробiтку – на материнi грошi, щодня марно ходить у губернську канцелярiю з проханням дати будь-яку роботу, щоденно рееструеться у квартального наглядача. У той же час граф Орлов постiйно вимагав через губернатора письмового покаяння у Гулака i – марно. Це було схоже на поединок хижака i жертви, я донинi не розумiю сенсу того поединку. Здавалося б, що з того покаяння прибуде Орлову – орден, хрест? Таж нi! І чому, зрештою, не покаеться Гулак? Адже справа давно закрита, про неi забули, в iм'я якого принципу впираеться вiн i страждае? Потiм, коли Микола Іванович уже вчив моiх синiв, я спитав його про це, та вiн вiдповiв дуже загадково…
Отак Гулак пробiдував цiлий рiк. Нарештi губернатор дiстае вказiвку вiд мiнiстра внутрiшнiх справ прилаштувати де-небудь неблагонадiйного. Його призначають перекладачем при губернському управлiннi. Несолодко йому було. Просиджувати в душнiй губернаторськiй канцелярii поруч з двадцятьма дрiбними чиновниками, якi, мiж нами кажучи, дерли з прохачiв хабарi, а потiм iх пропивали, було для цiеi чесноi i слабосильноi людини справжньою мукою. Тому нiчого дивного, що вiн, заробивши трохи грошей, запропонував своi послуги херсонському учбовому вiдомству. А там сидiв народ, як виявилося, завбачливий: до губернатора прийшов запит. Ну – трам-тарарам! Губернатор викликав Гулака до себе, нагадав йому, що вiн невiльний, i позбавив працi в управлiннi.
Тодi я ще раз зустрiвся з ним, менi жаль стало людини, адже ходив голодний. Вiдбулася мiж нами приблизно така розмова:
– Миколо Івановичу, у мене пiдростають два сини, хлопцi здiбнi, вчаться у гiмназii. Проте як вам сказати: великих знань вони звiдти не винесуть, а я хотiв би iх спрямувати по дипломатичнiй лiнii… Чи не погодились би ви пiд
Страница 25
отувати iх з юриспруденцii?Перший раз за весь час нашого знайомства я помiтив, як холодний погляд, яким Гулак вiдмежовувався вiд людей, зм'як, очi звiльгли, вiн проказав тихо:
– Вельми вдячний вам…
– То приходьте – тричi на тиждень по вечорах… Тепер я хочу вас дещо спитати. Ваша вiдповiдь не вплине на те, про що ми тiльки-но домовились… Чому ви так впираетеся проти пропозицii Орлова, адже ваше життя могло б пiти зовсiм iнакшим трибом, ви ж iще молодий.
– Ваше превосходительство, – знову схолоднiли очi в Гулака, – якщо ви цього самi не розумiете, то я не зможу вам i пояснити, ви ж по той бiк бар'ера, разом з Орловим. Подумайте зрештою: чи маю я право плюнути в душу тим, хто менi повiрив?
– Пардон, мосье, пардон… Вони ще на слiдствi плюнули вам в обличчя, i нинi – я знаю про це краще за вас – Костомаров живе собi з матiр'ю в Саратовi i працюе над iсторичними монографiями, Кулiш у Петербурзi, там уже й Бiлозерський, тiльки ви…
– То що ж ви хочете – щоб усi всiх пообпльовували, хай нi на кому чистого мiсця не лишиться?.. Та не тiльки я – Шевченко муштруеться за Уралом i не каеться, нi…
– Облиште амбiцii, не ставте себе в ряд доморослих пророкiв! Радищев, Лермонтов скiльки напротестувались, iх нема, а iмперiя стоiть фортецею i буде стояти. Та невже ви повiрили, що головою можна мур пробити? Я просто дивуюся: така освiчена людина, а поводитесь, як отi загонистi офiцерики з Сенатськоi площi!
– Я сидiв у тому самому казематi, що й Микола Іванович Новиков, знаменитий журналiст Росii, – невже i вiн нагадуе вам загонистого офiцерика?
– Вибачте, – змiнив я тон розмови, – я не проти, щоб людина зберiгала вiрнiсть своiм iдеалам i переконанням. Тiльки – з розумом! У межах законiв, а як же iнакше? Вам вiдомо про царський подарунок Пушкiну? Коли Пушкiн написав вiрша «Анчар», у якому недвозначно назвав володарiв носiями отрути, наш цар передав для поета через Бенкендорфа тiльки що видане «Повне видання законiв Росiйськоi iмперii» у тридцяти двох томах. Щоб знав, у яких рамках вiльнодумствувати. А там вироки i Новикову, i Радищеву…
– Розумiю… Погроза була виконана – i Пушкiну, i Лермонтову. Наш господар переступив рубiкон сором'язливостi. Катерина тiльки погрожувала письменникам стратою, а Микола вперше в iсторii повiсив поета.
– Так, так, Рилеева. Та цар тодi не знав, що керiвник Пiвнiчного товариства ще й поет. Потiм пошкодував – коли дiзнався…
– Жалiсливий цар, – зiронiзував Гулак, але я пропустив його iронiю повз вуха. – Я зрозумiв, для чого ведете ви цю розмову. Та не вiдбирайте, прошу вас, единого, що зосталось при менi i з чим я хочу пройти через життя…
– Вашоi стiйкостi?
– Так. Стiйкiсть, сказав Монтень, це властивiсть людини терпiти лихо тодi, коли з ним немае змоги боротися чи уникати його. А передi мною, самi бачите, скiльки тих лих стелиться…
Нi, я таки полюбив його, вчителя моiх синiв. Чого вiн тiльки не навчив iх, крiм юриспруденцii: лiтератури, математики, фiзики… Тепер, коли вони зробили гiдну кар'еру i втiшаються пошаною в товариствах, я всiм цим завдячую йому… Боже, Боже, цi самi слова я сказав намiсниковi пiсля того, як мене понизили в посадi… Але хiба переконаеш людину, коли в неi замiсть душi – шинель… Намiсник опустив очi, а рiшення не змiнив.
Отак минуло шiсть лiт у Пермi. Губернатора Огарьова перевели в Петербург, мене призначили на його мiсце. Цiлий рiк я добивався, щоб з Гулака зняли полiцейський нагляд. А коли домiгся – вiн виiхав до Одеси. Перед вiд'iздом Гулак зайшов попрощатися, жiнка моя просльозилася, хлопцi навперебiй просили його залишитися, а я попросив, щоб берiг себе. Серце болить, коли такi люди марно гинуть. Петрашевський помер над Єнiсеем, Чернишевський волочить кайдани в Сибiру, Добролюбова з'iли сухоти… Та й Шевченко, знаете, усе-таки постать. І всi головою об мур бились, не хотiли в покорi вiддавати своi знання людям. Що воно таке: як тiльки трохи бiльше розуму – так i за революцiю! А подумай – що вона дасть, крiм кровi? Ет… То сказав менi Гулак: «Я дав собi обiтницю мовчання, ваше превосходительство. І не зламаю ii, нi для чого вже…» Отака то людина… Через сiмнадцять лiт, приiхавши на Кавказ, я почув про знаменитого кутаiського вчителя Гулака. Звiсно, не забарився перевести його до Тифлiса. А потiм – зустрiч… Хiба я мiг не обняти давнього друга моеi сiм'i?
Весь час маю його на оцi: дуже поважають його люди. Нещодавно, не без моiх клопотань, отримав вiн звання заслуженого вчителя з доволi високою платнею. А от орден святого Володимира цар особисто заборонив йому видати. Та що тут дивного: грiхи не забуваються. Колись обвiшаний орденами розжалуваний генерал Волконський, декабрист, маючи вже шiстдесят сiм рокiв, просився пiд Севастополь простим солдатом. Вiдмовили… Я викликав до себе Гулака, щоб якось йому царську вiдмову делiкатно пояснити, а вiн каже:
– За пiдвищення платнi дякую, у мене сiм'я, грошi потрiбнi. А орден – навiщо менi цяцька? Нi кращий, анi багатший вiд нього не стану. Солдати – тi добиваються в боях Георгiiвського
Страница 26
реста, бо знають, що кавалера цiеi вiдзнаки нiхто не мае права засудити до шпiцрутенiв. А вчителевi це не загрожуе. Принаймнi нинi…Вересень, 1881, Тифлiс. День
Професор Дмитро Іванович Іловайський, не виходячи за кафедру, з мiсця й сидячи, почав читати реферат «Про народнiсть гуннiв», якi в четвертому столiттi нашоi ери сколихнули всю Європу i дали поштовх до великого переселення народiв.
Головуючий на першому засiданнi вiддiлу iсторii та етнографii Микола Іванович Костомаров механiчно вiдсторонився вiд сутi доповiдi Іловайського – це едина тема, у трактуваннi якоi iхнi погляди збiгаються, у всiх iнших вони запеклi супротивники i позицii давно викладенi у працях – тематика дослiджень в обох учених майже одна й та ж.
Хвалити Бога, що хоч сьогоднi не зачiпае iсторii Росii, власне кажучи, не Росii, а парадного життепису царiв i полководцiв – з вiдвертим й умисним iгноруванням духовного буття народу. А гунни – iсторiя вiддалена, i шановний професор змушений тут приглушити своi вiрнопiдданськi пристрастi.
Голос доповiдача вряди-годи пiдстрибував, активiзуючи аудиторiю, то стихав i зовсiм губився, переходячи в незрозумiле бубонiння; доповiдь Іловайського про гуннiв була зреферованим великим дослiдженням ученого, з яким вiн пiсля часткових публiкацiй виступае уперше на з'iздi вчених, – потiм неминуче спалахне дискусiя, не всi ж погоджуються з гiпотезою слов'янського походження гуннiв.
Костомаров не слухав. Сидiв на чiльному мiсцi за довгим столом, пообiч якого в рядах крiсел при мерехтливому сяйвi свiчок тьмянiли силуети присутнiх. При своiй короткозоростi Костомаров не розрiзняв облич, та й не намагався, його погляд ковзнув мiж нахиленими головами понад столом аж у другий кiнець зали i зупинився на трьох освiтлених страусових яйцях, що висiли у проймi розписаного в'яззю мiхраба, вмурованого в стiну… Чому православний Воронцов помiстив в iнтер'ерi дзеркальноi зали священний iсламський атрибут, важко сказати; а може, у символi мусульманськоi духовноi зосередженостi – страусових яйцях – е щось справдi магiчне, може, намiсник у хвилини дозвiлля, уподiбнюючись iмамовi, вiдмежовувався вiд марностi високоi державноi служби i думав про сенс власного iснування без чинiв, посад, багатств, палацiв, про власне «я» з його единою правдивою вартiстю – сумлiнням, бо чому в цю мить прикувався до мiхраба зiр уславленого вченого Костомарова, чому в мент споглядання iсламського символу вiри забув вiн про науковi проблеми, якi завжди були змiстом його життя, i нiби вперше вiдчув, що iснуе во плотi – iз своiм знемiчнiлим тiлом, втомленими звивинами мозку, хворими очима, теплими пальцями нiг, якi незабаром схолонуть, i настане кiнець усьому; iснуе окремо вiд мислення, а мисль спостерiгае збоку його душу, що прозирае крiзь кволу тiлесну оболонку, оцiнюе, судить, складае вирок не на нинi – на вiки; i та мисль не може зараз переадресувати йому власнi його слова, продиктованi пiд час хвороби для автобiографii, слова, присвяченi людинi, котра сьогоднi не хотiла признати його: «Больше сея любви никтоже имат, да аще положит душу за други своя».
Не маю я любовi? Хто смiе сказати… Що ж тодi спонукало мене зробити все те, що я зробив?
Усе життя – вiд першого самоусвiдомлення аж донинi – промордувалося в неостуднiй пристрастi до книг, знань, до невсипущоi працi, через яку втратив усе, що належиться кожнiй людинi: сiм'ю, здоров'я, затишок – хiба це не любов? А якщо нi, то якi почуття гнали його, немов ерiнii Ореста, по всьому свiту, помщаючись чомусь саме йому за темноту народу, серед якого вирiс, – шукати зернин iсторичноi правди, щоб повернути зiр i слух, а головне – мисль знiвеченим рабством людям? Себелюбство, марнославство, пиха? Таж нi! Для того, щоб уславитися i залишитися у вимiрах часу серед нащадкiв, не конче написати сотнi книжок, спорудити храм, мiст, мiсто чи намалювати Мадонну, не конче приймати на себе прокляття необхiдностi творення, не конче вкладати любов у шедеври, можна вкладати зло у стихiю нищення i цим уславитися на вiки. Хто знае нинi Херсифрона, зодчого храму Артемiди в Ефесi? А палiя Герострата знають усi…
Хай буде – ми забули про друга, хай буде – колись провинились перед ним, але ж i вiн не святий: чому не обiзвався хоча б до Тараса, який нiчим перед ним не завинив? Яке вiн мае право нести свое озлоблення через десятилiття i, нiчого корисного не зробивши, самовiльно надiвати на голову терновий вiнок мученика? Не вiдрiкаюся вiд своiх слiв – справдi «больше сея любви никтоже имат», але ж вiддав вiн душу за друзiв своiх добровiльно, давши iм можливiсть творити добрi справи. Чому ж тепер хоче плати за свiй вчинок, чому розпинае себе на хрестi, чекаючи поклонiнь? Та хiба лiпше було б, якби пропали всi? У святiй справi добротворення кожний виконуе, що може, i в тому його призначення, а дiло народжуеться одне, рiзними зусиллями створене… Якби всi однаково вчинили, хто видавав би журнал «Основа», в якому надрукував своi останнi поезii Тарас Шевченко, – зробив це Василь Бiлозерський; хто видав
Страница 27
би «Записки о Южной Руси», якби не Панько Кулiш, хто нинi, замiсть мене, писав би iсторiю Украiни, хто, зрештою, просвiщав би хоча б таких, як вiзник Фрол, котрий убив мого батька тiльки тому, що той, не вiрячи в Бога, звiльнив його вiд страху перед Страшним судом?Вiд страху совiстi?..
З глибини пiвстолiтньоi давностi зринули напiвукраiнське село Юрасiвка Воронезькоi губернii, колишня крiпачка Тетяна Петрiвна – мати, помiщик Іван Петрович i усиновлений ним хлопчина, а ще покраплена очеретяними острiвцями рiчка, що обмивала маеток i березовi гаi. Бiля хлопчика – жодноi гувернантки, жодного домашнього учителя, тiльки батько зi своiми Руссо й Вольтером, затятий безвiрник, який за будь-якоi нагоди i без неi водно твердив крiпакам, що Бога нема. О, якби вiн мiг iм, Фролам, замiсть вiри в Бога, що для них був i совiстю i страхом, дати свiтло науки! Невчасно взявся руйнувати релiгiю, i тому я донинi, ревно сповiдуючи ii, боюся учення Чернишевського, котрий так само, як i мiй вiтець, тiльки на рiвнi високого розуму, викликае нiгiлiзмом сатану з пляшки, страшного темного джина, який вчинить з нами те, що вчинив Фрол, коли звiльнився вiд страху перед Страшним судом. Я ж i Гулака, i Шевченка переконував, що спершу треба людям дати буквар, а вже потiм кликати до сокири…
«Поiдемо до лiсу, сину», – сказав менi батько, сiдаючи в тарантас. «Я сьогоднi хочу стрiляти з лука», – уперше в життi вiдмовився я вiд батькового запрошення. «Ну то стрiляй, а я поiду».
Минув мiй останнiй несирiтський день, настала перша сирiтська нiч. Мати допiзна чекала батька з вечерею. І враз у прочиненi дверi з темряви до свiтла вбiгае переляканий вiзник Фрол, вiн, немов демон, пролiтае крiзь моi очi, вуха, i очi слiпнуть, вуха глухнуть, рот нiмiе вiд страшноi вiстки, яку вiн залишив у менi: «Барина конi кудись понесли!» Перед досвiтком ми привезли з лiсу батька – з розбитою головою, невпiзнанного, а за той час, що нас не було, хтось украв iз шкатулки кiлька тисяч батькових карбованцiв. А потiм – наче в жахливому снi – якiсь люди, що назвалися моiми дядьками, наказують менi йти до передпокою i служити там «козачком». Я плакав, не розумiв, за що спiткала мене така кара, а лакеi зло втiшалися: «Досить панувати, Миколко, тепер ти такий самий холоп, як i ми». Врятувала мати – за своi збереження купила хатину в Юрасiвцi, а мене вiддала вчитися у Воронезьку гiмназiю.
…Б'ють дзвони на сiльськiй дзвiницi, випускник гiмназii Микола Костомаров мчить до церкви, бо збiгаеться туди народ; на могилi Івана Петровича гризе землю розпластаний забацьканий вiзник Фрол, i кричить, i б'еться в конвульсiях: «Дзвонiть у всi дзвони, скликайте людей, я вбив барина, грошi взяв, бо вiн навчив нас не боятися Страшного суду. А той суд е, та не там, – тицяв рукою в небо, – а тут, тут!» – i бив себе щосили кулаком у груди.
«Тут, тут», – прошепотiв Костомаров i прокинувся з задуми.
Голос професора Іловайського бубонiв десь далеко й приглушено, слiв Костомаров не розрiзняв, i це пригнiчувало ще дужче – усвiдомлював, що до нього добираеться ще й стареча глухота… Втiм, як завжди у хвилини розпачу i зневiри, прийшла на порятунок Алiна – найсвiтлiше диво в його життi, яке не дало йому пропасти.
З-помiж усiх учениць-красунь «зразкового пансiону» Лаури Осипiвни де Мельян запримiтив тiльки ii, та навiть мрiяти про неi боявся, пам'ятаючи про свою незграбнiсть, сором'язливiсть. А вона, те шiстнадцятирiчне янголя з довгим русим волоссям, зiгравши на випускному вечорi варiацii Лiста на роялi, шепнула на вухо Костомарову, коли вiн прийшов привiтати ii з успiшним екзаменом: «Я кохаю вас».
І все. Бiльше вiн од неi не вимагав признань, бо повiрив, i ту вiру не зрушила нi ii мати, пихата дворянка, яка снувала iнтриги, щоб розбити альянс ii дочки з незаконнонародженим сином крiпачки, нi арешт 29 березня у переддень шлюбу, нi довга i безнадiйна розлука… Миколо, мiй давнiй друже, та хiба тiльки ти перестраждав? Усiм нам випало сповна…
– Про слов'янське походження гуннiв свiдчить чеський учений Шафарик, – зринае голос доповiдача.
Іловайський пiдносить вгору вказiвного пальця, i вiн стримить якийсь час над похиленими головами, немов щогла на завантаженiй мiшками баржi, – таке порiвняння розвiюе на мить гнiтючий настрiй Костомарова, але знову при тьмяному свiтлi облягають тiнi сумнiвiв: скiльки ще встигне його мозок висiвати зерно доброго й розумного, коли тiло так жорстоко слабне. І чи зiйде засiв?.. «Не тiльки вiзантiйськi письменники Феофан i Кедрiн словом «гунни» називали слов'ян, – цитуе доповiдач Шафарика, – захiднi письменники, починаючи вiд Беди Венерабiлiса, гуннами називали теж слов'ян. Тому зрозумiло, чому в германських народних переказах та iнших давнiх пам'ятках пiд словом «гунни» маються на увазi слов'яни».
Костомаров згоден. Цю думку вiн обстоював на лекцiях у Киiвському унiверситетi. Не був упевнений у цiлковитiй вiрогiдностi гiпотези Шафарика, але вона йому iмпонувала, iдеi слов'янського месiанiзму дедалi бiльше заполоняли голови молодих учених, з
Страница 28
им погоджувався i Микола Гулак… Так, так, з Миколою вони багато в чому сходилися, i якби не сорок сьомий рiк… Якби не лихий рiк, не було б сьогоднiшньоi нестерпно прикроi зустрiчi, вони обидва, можливо, працювали б професорами в Киiвському чи Петербурзькому унiверситетах – як друзi й однодумцi… Але таки з його вини впало на них горе, з його одержимостi, хворобливого нахилу до таемних корпорацiй.. Ось цi слова буквально я сказав йому в очi при Дубельтовi… А хiба дотодi не попереджував його i всiх, що за Лiтнiм садом стоiть колишнiй дiм Кочубея, а в ньому – моторошний Третiй вiддiл, заснований на пропозицiю генерала Бенкендорфа в день народження Миколи І 1826 року? Хiба я не говорив Гулаку напiвжартома, що тiею хустинкою, яку вручив Бенкендорфу цар, щоб вiн утирав очi нещасливим, передавлять горло пiсля першого крамольного слова? Скiльки тепер iз своiм розумом i працьовитiстю вiн мiг би дати!.. Де був, що робив весь цей час? Давно думалось – пропав. Пропав, так легко вибув iз списку живих, що ми нi разу й не поцiкавилися – нiхто, не тiльки я. Не тiльки я! Але чому ж вiн усе-таки не обiзвався – до Шевченка, Кулiша, Бiлозерського, Навроцького… Навроцького?.. Нi, про нього теж нiхто нiчого не знае… І цей теж пропав, професоре Костомаров? Як ти просто подiлив своiх колишнiх друзiв на тих, якi написали книги i через те мають певну вартiсть, i на безвартiсних – якi не написали книг… А може, вони мають таку вартiсть, якоi ти не гiдний, i вона колись, мов щире золото, буде знайдена скарбошукачами i засвiтить, i затьмарить або ж кине тiнь на твою добру пам'ять? Чому я оцiнюю тiльки видиму продукцiю, як маклер на контрактах товар? Шукаю для себе виправдання? Мабуть, так. Бо ж у своiх працях виходив з iнших засад. Ще в Харкiвському унiверситетi, починаючи писати хронiку епохи Богдана Хмельницького, я замислився, чому наша iсторiя водно тлумачить про життя державних дiячiв i нехтуе простою людиною, ii внутрiшнiм свiтом, духовним багатством, побутом, способом життя, адже в надрах цих категорiй народжуеться завжди те, що потiм в окремих особистостях виявляеться талантом вождя, поета, ученого; чому ми забуваемо про спонуку, про причини, про генезис явища? Чому ми пам'ятаемо, хто з войовникiв скiльки чого захопив, визволив, убив, награбував, вiддав, а не цiкавимося, де зародився добрий чи злий чин? Я ходив по селах, сидiв у шинках, записуючи пiснi, легенди, билицi, щоб збагнути особистiсть народу, того натхненника всiх дiл, – чому ж тепер забуваю або хочу забути, що без оточення, без того ж Гулака, який вiддав душу за други своя, не було б нинi мене – такого?Цiкаво, куди вiн пiшов… А може, десь тут? Я повинен з ним зустрiтися.
Професор Гловайський закiнчив читати доповiдь про гуннiв. Присутнi повернули голови до Костомарова, вантажена баржа ожила, треба було вести далi засiдання. Костомаров узяв слово.
– Я згоден з професором Іловайським, – промовив. – Ще в унiверситетi Святого Володимира в Киевi я висловлював думку, що поневоленi первiснi слов'яни, подiбно як потiм козаки, створили в пустелях вiйсько i вдарили на готiв. Лiтописець Гельмольд твердить, що озлобленi германцi назвали iх собаками – вiд слова Hund. Подiбно, як польськi шляхтичi украiнських селян – psia krew.
– А я не згоден з вами, професоре, – пiдвiвся у кiнцi столу молодий чоловiк. – Я слухав вашi лекцii у Киевi, мое прiзвище Загурський, i тодi теж сумнiвався у ваших доказах. На двох-трьох словах виводити цiлу теорiю i забувати про те, що антропологiя свiдчить про туранське походження гуннiв, – несолiдно.
– Антропологи часто помиляються, – вiдповiв Костомаров. – Ви маете якi-небудь лiтературнi докази хибностi моеi здогадки?
– Нi, не маю.
Тодi пiдвiвся з останнього ряду старий чоловiк в окулярах.
– Мое прiзвище Гулак… Професоре Костомаров, я хочу спитати, чи у вас самого е докази вiрогiдностi вашоi здогадки? Адже жодна нiмецька лiтературна пам'ятка ii не пiдтверджуе. У «Пiснi про Гiльдебрандта» i в «Пiснi про Нiбелунгiв» гунни названi Huni, а iх краiна – Hunland. Звiдки ви взяли оте ««d»?
– Я приймаю ваше зауваження, Миколо Івановичу, – вiдказав Костомаров i пiдвiвся. Усi повернулися до Гулака, здивованi цим знайомством. – Залишiться, прошу вас, продовжимо дискусiю… Панове, сьогоднiшне засiдання нашого вiддiлу закриваю. Завтра виiжджае археологiчна експедицiя поiздом у Мцхету. Членiв Археологiчного товариства запрошую сюди на дев'яту годину.
Дзеркальна зала спорожнiла. Костомаров i Гулак поволi пiдходили один до одного – два похилого вiку чоловiки, яким судилося нинi вернутися у молодiсть. Вiддаль мiж ними скорочувалася, обидва, короткозорi, йшли нiби наослiп; догоряли свiчки на канделябрах, згущувався сутiнок, i був вiн потрiбен тепер обом, щоб на час важкоi розмови не заглядати крiзь захищенi окулярами очi у зраненi душi, щоб не вiдсахнутися один вiд одного знову, щоб не видно було в поглядах нi докору, нi каяття, щоб не заятрiв давнiй бiль, щоб за них у темрявi зали перед таемничим мiхрабом, мов перед сповiдальницею, говорили за
Страница 29
аз тiльки свiдки минулого.Костомаров i Гулак поволi пiдходили один до одного – два похилого вiку чоловiки, яким судилося нинi вернутися у молодiсть.
Вони сiли один супроти одного, iх вiдмежовувала мармурова холоднеча стола, якийсь час мовчки й пильно приглядалися, щоб вiднайти в обличчях хоч дрiбний слiд молодих рокiв; той слiд прозирав – з постави, погляду, рис лиця; i не було його – так не схожа зморожена листопадом деревина на свою першоподобу в травневому буяннi.
Мовчанка тривала довго, обидва вiдчували незручнiсть, нiби застрягли у в'язкiй смолi, ще мить – i хтось перший пiдведеться, щоб пiти геть назавше; Костомаров не хотiв цього, вiн посунув по столi руку, щоб дiткнутися зап'ястя Гулака, та не посмiв, хоча Гулак не забирав руки, – постукав пальцями по столi, проказав, щоб таки почати розмову:
– Я познайомився нинi з Горяевим. Це твiй друг, вiн любить тебе… Горяев згадував про Нiколадзе. Ти, бува, не зустрiчався з ним тут, у Тифлiсi?
– Чом би й нi… Я його автор, вiн редагуе росiйську газету «Обзор».
– Вiн добре знав мене. І я його… Роки, роки… Не розповiдав тобi нiчого про мене?
– Розповiдав…
Нiко Нiколадзе
Хтось iз грецьких фiлософiв, не пам'ятаю, висловив думку, що набагато краще втручатися в суперечку ворогiв, нiж друзiв, бо опiсля один iз друзiв стае тобi ворогом, а один з ворогiв – другом. Та оскiльки я не знаю справжнiх нинiшнiх взаемин цих двох мужiв, говоритиму тiльки те, що менi вiдомо, – без симпатiй i оцiнок.
Спершу – про Костомарова.
Добре пам'ятаю ту бурхливу весну I860 року. Петербурзьке студентство бродило, мов молоде вино-маджарi, з уст молодi не сходило iм'я Гарiбальдi. Знаменита тисяча червоносорочечникiв, в якiй, крiм iталiйцiв, служили добровольцями росiяни, украiнцi, поляки, хорвати, висадилася на Сицилii, Гарiбальдi проголосив диктатуру вiд iменi короля Італii Вiктора Еммануiла. Вперше за останне десятилiття свобода, за яку пролило кров чимало народiв Європи, стала явою, а не лише мрiею вiдомих i невiдомих борцiв; цей факт грiзною примарою постав перед закрiпаченою Росiею, образ iталiйського героя «iз золотим серцем i твердим лобом бика» заволодiв умами столичноi молодi, ми так i називали його – золотосердим i твердочолим, захоплюючись людянiстю i завзятiстю Джузеппе.
Про ту атмосферу Акакiй Церетелi недавно сказав так: «Саме натодi виступив колишнiй саратовський семiнарист Чернишевський. Очоливши журнал «Современник», вiн разом iз Добролюбовим i Некрасовим кинув революцiйний заклик Росii. Заворушилася краiна, закувати ii знову в кайдани стало неможливо».
Слова Церетелi передають суть подiй, проте зовсiм не вiдтворюють настрою, збудження, гарячковостi, готовностi до самопожертви i водночас певноi «модностi» на революцiйнiсть серед студенства.
Про Чернишевського сперечалися; Тараса Шевченка, який двома роками ранiше повернувся у Петербург iз заслання, обожнювали, i вiн був у ореолi своеi високоi слави; про Достоевського, який пiсля закiнчення дисциплiнарноi вiйськовоi служби в Семипалатинську оселився у столицi, ходили легенди i побрехеньки зовсiм протилежного змiсту: як вiн поводився, коли петрашевцям оголосили смертний вирок, – достойно чи боягузливо… Та всi цi iмена називалися поряд з iменем Гарiбальдi.
Ми, кiлька грузинських «тергдалеулiв», якi навчалися на вiрмено-грузинському вiддiленнi факультету схiдних мов Петербурзького университету, не пропускали жодноi зустрiчi з поетами, жодного лiтературного вечора. Кожен мрiяв побачити Шевченка – який же вiн у життi, пей украiнський Амiранi, котрий проспiвав кавказцям гiмн свободи?
Одного разу нам пощастило: наша трiйця – Ілля Чавчавадзе, Акакiй Церетелi i я, – прочитавши афiшу, з великими зусиллями протиснулися в переповнену залу Пасажу, де виступали Шевченко i його друзi – Олексiй Писемський, Володимир Бенедиктов i Аполлон Майков. Вигляд Шевченка нас вразив i розчарував: нам, молодим, уявлявся вiн гiгантом, розлюченим пророком, Юпiтером, який вергае з небес спопеляючi блискавки на голови хортiв, i гончих, i псарiв, прорiкаючи вiще: «Борiтеся – побороте!», а побачили звичайного, добродушного, лисого, без кровинки на лицi, з худими руками, переплетеними синiми жилами, змученого чоловiка, i серця нашi стиснулися з жалю, що на очах згасае велика людина, яка кинула всiм народам революцiйний клич. І тодi я подумав, що талант – це могутня i надзвичайно рiдкiсна суспiльна сила; разом з тим вона вразлива, нiжна i нетривка, а тому вимагае обережного догляду за собою… Ха! Догляду? Вiками талант кайданили повелителi iз страху перед наймогутнiшою зброею – правдивим словом, цькували заздрiсники, зневажали простаки, плювками прибивали до хреста генiем осяяну душу злобнi пiлати – щоб потiм, пiсля злочинноi розправи, подiбно до боягуза апостола Петра й гонителя Павла, першими сповiстити люд про воскресiння пророка, назвати себе його вiрними соратниками i стати поруч нього одесную i ошуйцю. І рiдко хто, та нi – нiхто не знаходив у собi мужностi повiситись iз сорому, як Юда!
Страница 30
Шевченко читав вiршi велично. Нам хотiлося почути його «Кавказ», та знали ми, що цiеi поеми, за яку промучився десять рокiв у неволi, поет неспроможний тут прочитати. Та не менше були враженi його «Подражанiем Ісаii»:
Оживуть степи, озера,
І не верстовii,
А вольнii, широкii
Скрiзь шляхи святii
Простеляться; i не найдуть
Шляхiв тих владики,
А раби тими шляхами
Без гвалту i крику,
Позiходяться докупи
Радi та веселi.
І пустиню опанують
Веселii села.
Не можу передати тодiшнього свята наших душ. Хотiлося жити, боротися, вiддати життя на широких шляхах за волю! Шевченко вже не здавався нам хворим, знищеним, змарнованим, а насправдi могутнiм гiгантом, i ми вигукували: слава! слава! Тарас стиснув повiки, щоб стримати сльози. Натовп не розходився. Поета взяв пiд руку не знайомий нам костолиций чоловiк в окулярах, який пiд час виступу мовчки стояв з ним поруч, i повiв крiзь тижбу до виходу. Хтось позад мене сказав: «Це Костомаров». Я оглянувся: за мною стояли два знайомi студенти. «Історик»? – спитав я. «Так, вiн завтра читатиме в унiверситетi свою першу лекцiю».
– Нiколадзе розповiдав менi й про останнi роки життя Шевченка, про похорон… Ти щасливий, Миколо: бачив Тараса ще раз, – зiтхнув Гулак.
– Вiн заiжджав до мене в Саратов, повертаючись iз заслання, та не застав, я тодi iздив до Праги… Розхвилював мою стареньку матiр, вона любила його, як сина. А вiрша «Веселе сонечко ховалось», написаного в казематi, менi присвяченого, водно повторювала, плачучи: «Дивлюсь: твоя, мiй брате, мати чорнiше чорноi землi iде, з хреста неначе знята…» Коли я повернувся, Тарас уже вiдсиджувався у Нижньому…
– І ти не поiхав його провiдати?
– Не змiг…
– Щепкiн вибрав час.
– Так, я знаю… Я зайшов до Тараса, як тiльки приiхав до Петербурга, – в академiю, в його кiмнату. Не впiзнав мене. Я вимовив: «Ти ж говорив менi, що будемо ще разом жити, – так i сталось». Тодi вiн кинувся до мене, обняв i проказав чомусь оцi слова з одного казематного вiрша: «Нiколи, братiя, нiколи з Днiпра укупi не п'емо…»
– З Днiпра укупi не п'емо… – повторив, мов вiдгомiн, Гулак.
Аудиторiя була до краю заповнена студентами, професурою, а також людьми, якi не мали нiякого вiдношення до унiверситету, тим паче – до iсторичноi науки. А може, й мали: фiскальство – спецiальнiсть унiверсальна, таемнi агенти залiзають разом iз своiми бандулями[15 - Постолами (груз.).] не лише в аудиторii, а й у душi… Бажаючих послухати першу лекцiю запрошеного на кафедру росiйськоi iсторii вiдомого вченого, автора монографiй «Богдан Хмельницький» i «Бунт Стеньки Разiна», вчорашнього засланця, з якого нещодавно височайшим манiфестом знято полiцейський нагляд, було бiльше, нiж могла вмiстити аудиторiя, слухачi юрмилися в коридорах, стояли у проходах, у вiдчинених дверях.
Костомаров хвилювався. Вiн надто довго, як нам здавалося, протирав хустинкою окуляри, гортав сторiнки конспекта, i ми заздалегiдь розчаровувалися: професор свою лекцiю буде читати, до того ж, певно, не пiдводячи голови, бо короткозорий, а нам хотiлося свята не меншого, нiж учорашне – в Пасажi. Нам хотiлося почути нове, досi ще вголос не мовлене слово науки, яке зруйнувало б усталенi зашкарублi погляди на iсторичний розвиток суспiльства, чей же прокотилися Європою революцii, перемiг Гарiбальдi, вистраждали заслання Шевченко, Достоевський i вiн – Костомаров! В iм'я чого? Та передовсiм – в iм'я встановлення правдивоi цiни духовних набуткiв народу!
Професор нiби вiдчув нашi побоювання i побажання, вiдклав набiк папери i розпочав лекцiю.
– Сьогоднi я прочитаю вступ до iсторii початку Русi, спробую намiтити стовпову дорогу у трактуваннi проблеми руськоi державностi. Держави часто були плодом випадкових завоювань, i тому вони майже завжди складаються не з однiеi народностi, а з багатьох, кожна з яких мае своi власнi традицii. Та, перебуваючи пiд зовнiшньою формою об'еднуючоi влади, протягом столiть тi народностi витворюють традицii спiльнi, якi належать однаково iм усiм. Тому-то, приступаючи до теми утворення Руськоi держави, я хочу передусiм звернути увагу на риси мiсцевоi iсторii земель, якi увiйшли до складу Русi, бо тiльки в iх надрах витворювалася специфiка державного керування, самобутня, органiчна, самостiйна, i в жодному випадку не була привнесена iззовнi в готових формах.
І тут Костомаров навдивовижу нещадно i смiливо розбив незаперечними аргументами офiцiйну, затверджену негласними указами теорiю нормандського походження Руськоi держави, доведену ветераном росiйськоi iсторii Михайлом Петровичем Погодiним до крайнiх меж, мовляв – дивiться: не варта вона нi абаза![16 - Дрiбна грузинська монета.]
Це й було тiею новизною лекцii Костомарова, якоi ми так чекали. Новий погляд на iсторiю нам, грузинам, вельми iмпонував, адже iдеологи завойовникiв Грузii намагалися, де тiльки могли, довести безперспективнiсть розвитку власного духовного життя нашого народу i, добираючись до його найглибших витокiв, стверджували чужинське походження грузинського на
Страница 31
одного епосу, мови, пiснi, билицi.Костомаров закiнчив лекцiю, мертва тиша запала в аудиторii, i по хвилинi мовчання, яке породжуе сильне захоплення, пiдвiвся блiдолиций, з чорною бородою чоловiк, у якому я впiзнав молодого критика Добролюбова, i вигукнув:
– Браво, професоре!
Тодi вибухнула овацiя. Вона довго не вщухала, а коли врештi схлинула, з переднього ряду почулася вимоглива реплiка:
– Пане Костомаров, я викликаю вас на публiчний диспут з цього питання!
– Приймаю ваш виклик, професоре, – спокiйно вiдказав Костомаров Погодiну.
Ще раз пролунали оплески, кiлька студентiв i ми трое пiдiйшли до кафедри, узяли Костомарова на руки i, здiймаючи аж до стелi, винесли його в коридор.
Студенти оточили професора i довго не вiдпускали, посипалися запитання з приводу диспуту з Погодiним, Костомаров не встигав вiдповiдати; потiм до нього протиснувся молодий чоловiк в окулярах, був це Чернишевський. Вiн обняв Миколу Івановича i промовив:
– Дорогий друже, ось настала хвилина, якоi нiхто з нас i не уявляв, коли ми з вами жили в Саратовi. Порiвняйте те свое становище, коли саратовський полiцмейстер мiряв вас тiею ж мiркою, що й власникiв публiчних будинкiв i безпросвiтних пиякiв, з нинiшнiм: задля такоi митi не один погодився б перетерпiти все те, що судилося вам.
– Спасибi, мiй добрий колего, – вiдказав розчулений Костомаров. – Але я не дуже довiряю овацiям. Нинi – «осанна!», завтра – «розiпни його!»
– Але ж ви добре знаете, професоре, – насмiлився я втрутитися в розмову, – що суспiльну думку досить часто накидають публiцi власть iмущi демагоги, публiка не завжди винна. А тому той, хто став речником у певному середовищi, не смiе нi на йоту вiдступати вiд своiх позицiй – тодi рано чи пiзно народ переконаеться в його правотi.
– А якщо надто пiзно? – приглянувся до мене Костомаров.
– Поняття «надто пiзно» не iснуе, – вiдказав я. – Неминуче прийде час повсюдного облагородження суспiльства, коли справедливiсть посяде належне iй мiсце…
– Це може статися лише тодi, – мовив Костомаров до Гулака, – коли настане свобода… Роком пiзнiше я поiхав до Італii. Застав там велике свято: у мiстах майорiли прапори, ошатно вдягнений народ вийшов на вулицi – Італiя вiдзначала свiй день визволення. Пiд час подорожi трапилась менi пригода через неуважнiсть, ти добре знаеш цю мою ваду. У Генуi забув у човнi гаманець з грiшми. Я був близький до розпачу, уявляеш: залишитися у чужому краю без грошей! Та ось до мого готелю допитався човняр, знайшов мене i вiддав гаманець. Я дуже здивувався, чому вiн це зробив. «Я служив у вiйську Гарiбальдi!» – гордо вiдказав човняр. Усе просто, дивуватися нема чого: воля облагороджуе людей, неволя робить з них покручiв…
– Не згоден з тобою, – Гулак пильно глянув на Костомарова. – Людей, якi знають, чого прийшли на свiт, неволя загартовуе, випробовуе, мов вогонь крицю… У грузинському лiтописi «Картлiс цховреба» е оповiдання про кохтиставських змовникiв проти монголiв у XIII столiттi. Зiбралося iх вiсiм князiв на чолi з Цотне Дадiанi. Цотне залишив друзiв у Кохтиставi й поiхав збирати вiйсько, та хтось у ту нiч навiв на змовникiв ординцiв. Їх схопили й катували найдикiшим способом: намазали всiх медом i в спекотний день вiддали на поталу осам. Цотне, на якого впала тiнь зради, приiхав добровiльно у ординський табiр, вимазався медом, зав'язав сам себе i роздiлив страшну долю своiх товаришiв. А мiг жити, виховати сина-спадкоемця, мiг зiбрати нових змовникiв або щось iнше корисне зробити для людей; та нi – вибрав смерть, щоб довести ворогам здатнiсть свого народу на жертву за волю, ствердити його духовну висоту.
– Не кожен може так вчинити, Миколо… В образi князя Цотне ти бачиш себе?
– Зовсiм нi. Менi, людинi звичайнiй, посереднiй, для того, щоб зберегти по собi добру пам'ять, не залишалося нiчого iншого, як дотримуватися вiрностi присязi. Це едине добро, яке змiг зробити… Але Шевченко… Тарас знав, що вiн великий, що нащадки багато дечого зможуть йому й простити, та ось… Коли вiн переправлявся через Днiпро, поромщик показав йому на жандармiв, що стояли на протилежному березi, й порадив викинути у воду своi папери. Мiг це зробити – народ простив би. І залишився б вiн на волi для добрих дiл – ще б малював i писав… Та, мабуть, знав вiн – i тому вибрав неволю, – що без його книжечки «Три лiта» ми не мали б такого Шевченка. Мали б iншого поета, звичайного, якi були i будуть, – вiн же став героем, який своiм подвигом врятував самоповагу й гiднiсть народу для усiх прийдешнiх поколiнь.
Менi пощастило: моя реплiка про «облагороджене суспiльство» чи то сподобалася Костомарову, чи заiнтригувала: вiн запросив нас з Акакiем та Іллею на лiтературний вiвторок у «Балалаiвку» – так називали готель Балабiна, де тимчасово замешкав професор.
Ми тодi не грiшили надмiрною скромнiстю, не тремтiли перед авторитетами, не кланялися сильним свiту цього, скупилися на похвали, наш максималiзм був крайнiм, ми шукали в людях тiльки ознак генiальностi; зрештою, ми були грузинами, якi завжд
Страница 32
знають собi цiну i нiколи ii не применшать, тож зневажали ми посереднiсть i здивувати нас чим-небудь було важко.Проте ми з Церетелi (Чавчавадзе захворiв) аж пригнулися, побачивши в блискуче вмебльованому номерi живу скульптурну групу.
За круглим столиком сидiв, вiдкинувшись на спинку крiсла, Тарас Шевченко, навпроти нього – напружений, мов до стрибка, Костомаров; збоку стояв Чернишевський iз закладеними в кишенi сурдута руками, гривка чорного волосся впала на чоло; бiля серванта осiбно стояв молодий хлопець з розчервонiлим обличчям. Нам нiхто не вiдчинив дверей на стукiт, нiхто й не помiтив, коли ми зайшли. Суперечка мужiв була в найвищому розпалi, ми не могли спочатку вловити ii змiсту, та проте самовпевненi нiгiлiсти схилили голови, мов школярi, перед обличчям розгнiваних пророкiв.
Прислухавшись до розмови, я зрозумiв i здивувався – адже кiлька днiв тому вони називали один одного друзями, – що Чернишевський звинувачуе Костомарова у грiху вiдступництва i Шевченко стоiть на боцi Миколи Гавриловича. Раптом суперечка стихла – так бувае, коли вичерпуються аргументи або ж супротивники бояться у своiх звинуваченнях зайти надто далеко.
Тодi юнак, який стояв бiля серванта, – потiм ми зрозумiли, що це вiн спричинив дискусiю, – рiзко повернув голову до Костомарова i заговорив, користаючись iз затишшя:
– Шановний професоре, ви не вiдповiли вiдверто на жодне мое запитання, а я прийшов вiд iменi студентiв, якi обожнюють вас. Нам треба знати, як ви ставитесь до введених ректором Плетньовим нових унiверситетських правил. Ви вiдмагаетесь – не ваша це, мовляв, компетенцiя, ви не в силi нiчого змiнити. Хай i так. Але нас цiкавить ваша позицiя, моральний бiк справи: якщо ми будемо страйкувати – ви пiдтримаете нас?
– Я не готовий зараз на це вiдповiсти, – ухилився Костомаров.
– Як – ви не готовi зараз збагнути такоi простоi речi: коли мiнiстерство затвердить плату за навчання в сумi п'ятдесяти карбованцiв на рiк, то дверi almae matris будуть вiдчиненi тiльки для дворян? То на чиему ви нинi боцi – колишнiй лiберал, мало того – революцiонер?
– Прошу не наклеювати менi ярликiв, якi не вiдповiдають моему свiтоглядовi! – спалахнув Костомаров.
– Вибачте, але досi ми знали… Ну, гаразд. Як ви тодi розцiнюете заборону сходок, концертiв, спектаклiв – не з погляду полiтики, а культурного дiяча? Дайте вiдповiдь нарештi, найавторитетнiший професоре, якого студенти носять на руках! Вiд вас залежить успiх студентського виступу: якщо Костомаров буде на нашому боцi… Ви не подумали про те, що тi ж студенти опустять вас з висоти на долiвку, коли переконаються у двоедушностi свого кумира?
– Пiдтримувати страйку не буду, – звiсив голову Костомаров, – вiд цього постраждае наука… І прошу… прошу не судити про моi погляди у зв'язку з епiзодом сорок сьомого року.
Ми помiтили, як сiпнулися похиленi плечi Шевченка, нервово смикнувши вус, вiн пiдвiв спiдлоба великi сивi очi, проказав:
– Не блюзнiрствуй, Миколо. Цей епiзод коштував нам цiлого життя…
– Я гадаю, Тарасе, – вiдповiв Костомаров, не дивлячись нiкому у вiчi, – що кожен з нас мав досi час осмислити содiяне ранiше. Для мене важливе тепер тiльки одне – наука.
– Гаразд, – наступав студент. – Та коли так, то як ви, жрець науки, могли, не кривлячи душею, причащатися у церквi? Невже ви це робили з вiрою? Ви двоiтесь у всьому: адже на ваших лекцiях ми нi разу не почули мiстичних iнтонацiй. Навпаки…
– Я нiкому не дозволяю втручатися у мое духовне життя, юначе, – пiдвiвся з крiсла Костомаров. – На лекцiях читаю росiйську iсторiю, а не богословiе. І якщо я обурювався iнквiзицiею, то це ще не означае, що в мене зародилися сумнiви щодо вiри в Христа.
– Божок упав iз п'едесталу, – скрушно промовив студент.
Костомаров мовчав, та ми бачили, що вiн збираеться з думками. Врештi мовив:
– Я бачу, як накочуеться лихо на нас усiх – на краiну, народ. Ви, нiгiлiсти, стаете тiею руйнiвною силою, яка не знае, що будувати на розчищеному мiсцi. Нинi ви лiберальнi базiки, завтра – герострати, а потiм – бiржовi гравцi! Вибачте, можливо, я не маю рацii… Час розсудить нас, хлопче. Я ж до кiнця днiв моiх говоритиму тiльки мовою науки, а до всього iншого, у чому не вмiю розiбратися, буду застосовувати один принцип – мовчання.
Чернишевський вийняв руки з кишень, стиснув до хрускоту пальцi, й сказав спокiйно, владно:
– Хвороба мовчання, Миколо Івановичу, породжуе бiльшу, набагато небезпечнiшу болiсть – байдужiсть до громадських справ. Це зло, мiй старший друже, вельми пiдступне: воно паралiзуе вiльний розвиток мислi. Звикнувши до комфорту мовчання, ми стаемо апатичними, а це призводить нас до загальноi сонливостi, летаргii… Дозвольте вiдкланятися.
Чернишевський вийшов, за ним подався студент. Ми удвох з Акакiем, розгубленi й знiяковiлi, стояли бiля входу, не знаючи, як повестися. Костомаров винувато розвiв руками – як бачите, дорогi, лiтературний вечiр не вдався.
Пiдвiвся i Шевченко.
– Хто ви, панове-молодцi? – звернувся до нас. – Та бачу, бачу – кавказцi. Студ
Страница 33
нти, певне? То ходiмо, проведете мене до академii, а по дорозi побалакаемо.Тарас Григорович розпитував нас про Грузiю, ми охоче розповiдали про бурхливу, криваву iсторiю нашого краю, про входження Грузii до Росii, словом, як писав Лермонтов, розмовляли «о славе прошлой и о том, как, удручен своим венцом, такой-то царь в такой-то год вручал России свой народ…» Шевченко дивувався: як багато спiльного мiж украiнським i грузинським народами – у iх iсторичних долях. Вiн запросив нас до себе в кiмнату i до третьоi години ночi розповiдав про Украiну. Ця зустрiч запам'яталася менi на все життя.
А Церетелi зовсiм недавно, згадуючи той вечiр, сказав: «Я тодi iз слiв Шевченка зрозумiв, як треба любити батькiвщину, свiй народ».
Гулак схилив голову на руки:
– Цю думку Чернишевського – про комфорт мовчання – я чув давно, вiд Нiколадзе. І щораз далi краще починаю ii розумiти. Заповiти мовчання злочиннi хоча б тому, що в мовчаннi стаеш нiмим, забутим i нiкому не потрiбним… Як склалося життя в Алiни? – спитав згодом. – Потiм про це, Миколо… Що ще тодi говорив Нiколадзе?
Цiлий рiк вирувало студентство. Ми не ходили на лекцii, збиралися бiля унiверситету й спокiйно вистоювали бiльше, нiж по пiвдня, чекаючи, що все-таки вийде до нас якщо не ректор Плетньов, то хоч куратор унiверситету Фiлiпсон i спитае, чого ж ми домагаемося. Унiверситет було закрито. Нас явно iгнорували. Тож одного дня кiлька десяткiв урвителiв (мiж ними нас трьох не було, ми протестували проти фiзичних розправ) вдерлися у квартиру Фiлiпсона й виволокли його на Невський проспект. На нього надiли блазенський ковпак, штовхали, обпльовували, словом – привселюдно глумилися. Та не це головне! Назрiвала перша в краiнi революцiйна ситуацiя – можновладцi страхувалися!
Звiсно, тодi запрацювала полiцiя: близько трьохсот студентiв посаджено в Петропавловську фортецю. Просидiв там майже чотири мiсяцi i я на голодному пайку, i снилися менi нашi тифлiськi духани – з мiцним вином, пахучою чихиртмою i свiжими кукурудзяними коржиками…
А про те, що вiдбувалося на волi, я дiзнався потiм iз розповiдей друзiв… За якийсь час пiсля закриття унiверситету студенти отримали дозвiл слухати курс приватних лекцiй, за невелику плату, в залi мiськоi думи. Бiльшiсть професорiв, мiж ними й Костомаров, погодилася читати. Так тривало до березня 1862 року. А тодi сталася подiя, яка викликала нову хвилю студентських заворушень.
Спокiйний i зовсiм лояльний професор Платон Павлов одного вечора прочитав лекцiю «Тисячолiття Росii». Нiчого крамольного не виголошував, виступ його був пройнятий любов'ю до батькiвщини, ця категорiя начебто не повинна вважатися кари гiдною. Та ба! Коли поняття «батькiвщина» не ототожнюеться з особою царя, то виникае пiдозра, а про яку вiн мовить – може, про батькiвщину Радищева? Лекцiя збурювалась оплесками, бо ж таки згадав професор, хоч i скоромовкою, i Радищева, i Новикова, i Лермонтова, а ще, на свою бiду, щоб пiдкреслити значущiсть мовленого, Павлов двiчi повторив евангельське: «Хто мае вуха, хай слухае!» Цю фразу в Третьому вiддiлi розцiнили як революцiйний заклик, i на другий день Платона Васильовича не стало в Петербурзi. Його заарештували i вислали в Кострому.
Студенти знову застрайкували на знак солiдарностi з Павловим. Органiзувати цей страйк було важче, бо ж професорiв запросили, попередньо оплативши, самi слухачi; органiзацiя приватного унiверситету сама собою була виявом протесту проти закриття офiцiйного. Викладачi важко пiддавались намовленням студентiв i все ж таки погодились: лекцii у залi мiськоi думи припинились. Тiльки Костомаров приходив i читав свiй курс двом-трьом штрейкбрехерам.
Кажуть, що Чернишевський аж двiчi приходив на квартиру Костомарова, просив його не ганьбити свого iменi – марно. На цьому дружба мiж «саратовцями» розiрвалася назавжди.
А тi самi студенти, якi колись носили улюбленого професора на руках, зiбралися в аудиторii i з глумом, жорстоко його освистали…
– Я ж казав Нiколадзе, що не довiряю овацiям, – виправдовуючись, мовив Костомаров. – Нинi – осанна… Ет!..
– Ти ж не послухав його поради: хто став речником у певному середовищi, той не смiе нi на йоту вiдступати вiд своiх позицiй. Французький мислитель Іполит Тен на знак протесту залишив кафедру, коли Францiя переживала роки насильства над правом.
Костомаров нервово змахнув рукою.
– А хто, хто зайняв його мiсце, ти не подумав? Протести заради протестiв, непотрiбнi оплески й овацii там, де треба розумно мовчати, провокацiйнi ажiотажi – i неминучий результат: заборона спектаклiв, закриття унiверситетiв, конфiскацiя книг, арешти… А потiм – духовна i розумова пiтьма!
– Нашi погляди на норми поведiнки завжди були рiзнi, Миколо. І ми ще не знаемо, хто з нас мае рацiю. А може, обидва маемо, може, нашi крайнощi е зародком майбутнього розумного синтезу?.. Нинi вбивають царiв. Чи добре це? Напевне, нi. Царський трон вiд того не опустiв. Та знаю одне: iти проти хвилi народного прозрiння – безглуздо… Утопiсти, народники, соцiалiсти
Страница 34
все це нове, i, як би нам не хотiлося, не обминути його.– Ти просив розповiсти про Алiну, – перемiнив Костомаров тему розмови, i на його обличчя напливла тепла хвиля.
– Тепер я скажу: потiм про це, Миколо. Саме пора, щоб, бува, не стало пiзно, вернутися нам у молодiсть. Адже для цього ми сiли за стiл.
Тисяча вiсiмсот сорок сьомий. Малий ефрейтор
Мене, Миколу Еварестовича Писарева, вiдколи я став вiльний од розписок про нерозголошення таемниць, часто називають базiкою, який у своiй вiдвертостi не шкодуе навiть себе. А навiщо менi затаювати те, про що i так усi знають i передають iз вуст до вуст у перебiльшеному та перекрученому виглядi? Краще побичуй себе самого, i хтось-таки повiрить у набагато вигiднiший для тебе варiант.
От хоча б про той скандальний випадок у Петрозаводську, коли я перебував на посадi цивiльного губернатора Олонецькоi губернii. Мене й нинi питають, де правда, кого били по мордi: Бiбiкова чи мене, хто такий «малий ефрейтор»? Мають, звичайно, на увазi пасквiльного вiрша Шевченка «Юродивий», що розiйшовся по руках уже по смертi злослова (а жаль – повели б пiiта ще раз етапом до Оренбурга або й далi!). Там вiн нiбито Бiбiкова мав на увазi пiд капралом Безруким, а мене назвав малим ефрейтором. Та я, не задумуючись, вiдповiдаю, що все це поетична уява: якийсь п'янюга, справдi замахнувсь на мене в церквi Богородицi в Петрозаводську. І хоч подав я у вiдставку не через це, а з власноi волi, злобний поет назвав звичайне непорозумiння мордобитiем, пiднiс його у вищий ранг, переадресувавши Бiбiкову, i додав для антуражу: кайдани, Сибiр i таке iнше.
Насправдi, мiж нами кажучи, петрозаводського iнциденту не було б, якби не Петров, той самий, з якого розпочався процес над кириломефодiiвцями. Для його вдачi добре пасуе одна богохульна притча… Йде нiбито Ісус з апостолами по морi, усi справно марширують, не замочуючи нiг, тiльки Павло забрiдае все глибше й глибше у воду – аж по шию. І коли дванадцятий апостол став уже захлинатися, Ісус промовив до нього: «Надто ревно стараешся, Павле, йшов би, як усi, – по камiнцях».
Той Олексiй Петров утелющив собi в голову, що йому суджено врятувати Росiю вiд лиходiiв i змовникiв – скiльки ж то вiн завдав нам клопоту! Чи ж то Орлову, Дубельту, Бiбiкову або й менi хотiлося б роздмухувати справу Кирило-Мефодiiвського братства майже до рiвня декабристiв, коли можна було тихенько розiгнати змовникiв по всiй iмперii, щоб не збиралися докупи, та й усе на тому. Вистачило б непомiтного кивка пальцем, так нi – склепали разом з дурним Юзефовичем писаний донос, а це вже документ, нiхто його не кине в кошик.
Ну а далi… Та про це iншим разом. Скажу тiльки, що граф Орлов щедро винагородив Петрова. На час слiдства помiстив його в готель неподалiк Третього вiддiлу, виплативши двадцять п'ять карбованцiв на дрiбнi видатки, розпорядився вислати матерi сто карбованцiв, пiсля слiдства наказав видати Петрову свiдоцтво про закiнчення университету, мовляв, йому, бiдному, не дадуть тепер нiде спокiйно вчитися, – донощик отримав на руки диплом юриста й на додачу п'ятсот карбованцiв срiблом. Здавалося б, досить – по зав'язку. Нi, зарахував його чиновником Третього вiддiлу!
Петров, як я уже сказав, по камiнцях ходити не вмiв. Манiя… Працював вiн у архiвi, надто ревно усiм цiкавився, навiть, як стало вiдомо, розтратами високопоставлених осiб на нiчнi розваги, хабарями… Спохопилися, та пiзно. Хiба ж можна було пускати змiю у власний змiiний дiм, кiнченого провокатора й дворушника посвячувати в секретнi справи? А тепер спробуй спи спокiйно: такий ревнитель донесе Господу-Богу на самого царя… Почалися перетрактацii Дубельта з Орловим, Орлова – з його величнiстю; цар сам злякався дбайливця. Треба було видумати справу… Тож довелося Петрову якийсь час посилiти в Олексiiвському равелiнi, а потiм його вислали в Олонецьку губернiю. Отут i звела мене з ним лиха доля.
Петров працював у якiйсь волостi попихачем за двадцять копiйок на день. Дiзнавшись про мое призначення цивiльним губернатором у Петрозаводськ, почав засипати мене скаргами. А що я на них не вiдповiдав, то злидень вирiшив зустрiтися зi мною особисто й нагадати про своi колишнi заслуги. Вiрний своiй нахабнiй натурi, вiн вибрав мiсцем зустрiчi собор – пiд час вiдправи!
Тiльки-но пiп закрив царськi врата – чую, хтось позаду дихае гаряче менi у вухо, ловить за руку i скиглить: «Миколо Еварестовичу, згляньтеся!» Я навiть не повернув голови, вiдсмикнув руку, – зiр мiй був прикутий до профiлю обличчя губернського чиновника Матвеева, котрий стояв праворуч ледь спереду i вряди-годи косував на мене оком. Менi згадалася недавня з ним розмова – звинувачував у грабiжництвi, буцiмто менi вiдраховують частину його окладу i тому подiбне… Я нiколи не звертав уваги на подiбнi балачки, але цей мав здоровi кулачища – вiн опустив iх передi мною на стiл i погрозив, що колись ними вiдвоюе свое право. Тодi я вигнав його з кабiнету, але ось тут, у церквi, раптом тьохнуло тривожно серце в грудях – я швидко подався до виходу.
Страница 35
все обiйшлося б добре, я сiв би спокiйно в карету i вступився з очей Матвеева, але та сама прилипа знову заскиглила позаду i спiймала мене за рукав. Оглянувся – Петров! А щоб тебе дiдько побрав, не вiдчепишся вiд цього i в церквi… «Зайди до мене завтра в кабiнет», – кажу йому, а вiн хапае за полу сурдута. Ледь одiрвавсь вiд нього, виходжу на паперть – аж тут заступае дорогу Матвеев i б'е мене в обличчя.Та й це якось би зам'ялося, прикрий iнцидентик мало хто й помiтив, я, звичайно, облизався б i не надавав би цiй справi розголосу. Та ба… Мерзотник Петров, який тiльки-но слинив менi руку, розправив свою згорблену поставу i заволав на все горло, викликаючи регiт народу:
– Так вам i треба, Миколо Еварестовичу, тепер у нас обох карта бита!
Як кажуть, гусак свинi не товариш, але службу я мусив покинути… Матвеева погнали на каторгу, та що менi з того… Але я надто розбалакався, нехай це буде мiж нами, людям я кажу, що вiн лише замахнувся, а у вiдставку я подав добровiльно.
Отак у мене все почалося з Петрова, Петровим i закiнчилося. Якби не цей прикрий iнцидент у Петрозаводську, я написав би цiкаву книгу про справу кириломефодiiвцiв, нiхто краще з нинi сущих не розповiсть. Бо ж був я правителем канцелярii генерал-губернатора Дмитра Гавриловича Бiбiкова, очолював Археографiчну комiсiю, в якiй працювали Гулак, Шевченко й Костомаров, вiдав секретною комiсiею у справах таемних товариств i сам частково вiв над братчиками слiдство. Та не можу, бо кожен, хто не вiзьме книжку, скаже: «А, це той, котрого в церквi по мордi били!» Тож лиш мiж нами можу розповiдати…
Третього березня до куратора Киiвського навчального округу Траскiна прийшов студент университету Олексiй Петров: вiн знае, що в Киевi iснуе таемне Слов'янське товариство, яке хоче розпочати в Росii боротьбу за федерацiю вiльних республiк. Траскiн i його заступник Юзефович – малорос, який приятелював з Кулiшем i Костомаровим, вдавав iз себе лiберала, – уважно вислухали Петрова i вмить зметикували, що тут можна вислужитися. Вони наказали Петрову написати на паперi все, що знае.
І докладнiше, слово в слово… Отож на вулицi Кадетськiй в будинку протоiерея Андрiiвськоi церкви Завадського, у кiмнатi квартиранта Миколи Гулака часто вiдбуваються засiдання таемного товариства, яке називаеться Кирило-Мефодiiвським братством. Члени товариства мають свiй знак – сигнет, на якому вигравiюванi iмена святих Кирила i Мефодiя, печатку з написом: «Пiзнайте правду, а правда зробить вас вiльними», кожен член складае присягу. Товариство уклало свiй статут з шести параграфiв, якi визначають лад слов'янськоi федерацii; двi прокламацii – до украiнцiв i росiян та до полякiв i так звану «Книгу буття украiнського народу». Програма товариства: лiквiдацiя крiпацтва, запровадження вселюдних шкiл i подiл Росii на чотирнадцять рiвноправних штатiв, з яких для Малоросii визначено аж два: схiдний i захiдний. Захiдний – це Правобережна Украiна i Схiдна Галичина. На визначеннi такого штату наполягав Шевченко – вiн стверджував, що Галичина нацiонально пробуджена, е там своя лiтература, показував книжечку «Русалка Днiстровая», яку позичив у помiщика Платона Лукашевича. Члени таемного товариства – молодi вченi: Микола Гулак, Микола Костомаров та Пантелеймон Кулiш; випускники Киiвського унiверситету Олександр Навроцький та Василь Бiлозерський, студенти Опанас Маркович та Георгiй Андрузький i ще якiсь деколи приходять, прiзвищ не знае… Окремо, присяги не складав, бо не згоден з помiркованiстю програми товариства, – вiдомий поет Тарас Шевченко, який на зiбраннях читае явно протизаконнi вiршi.
Отож Траскiн з Юзефовичем пишуть у Петербург Бiбiкову – генерал-губернатор саме поiхав до столицi – секретну депешу.
Костомаров
У цi днi я був зайнятий весiльними приготуваннями. Друзi роз'iхалися хто куди: Гулак – у Петербург, Кулiш – до Варшави, Шевченко помандрував по Украiнi, я ж заручився з найкращою у свiтi панною Алiною Крагельською.
Сталося це пiсля зимових контрактiв, коли в Киевi гастролював Ференц Лiст. Останнiй його концерт вiдбувся в унiверситетськiй залi, я купив квитки для себе, Алiни i ii матерi Анелi Устимiвни. Лiст кiлька днiв тому завiтав до графинi Мелiноi, де саме гостювала Анеля Устимiвна з дочкою, послухав гру Алiни, похвалив. Тепер, на концертi, вiн побачив ii в першому рядi – поруч зi мною i матiр'ю – й запросив Алiну на сцену.
То був фурор – зала гримiла оплесками, Анеля Устимiвна, незважаючи на свою черствiсть, плакала з розчулення, я ж у той вечiр, дома, користаючись з доброго настрою матерi, попросив руки Алiни.
Мати погодилась пiдкреслено холодно: мене ще сяк-так терпiла, але колишню крiпачку свахою не уявляла. День шлюбу призначили на тридцяте березня.
За два днi до вiнчання у нас з Анелею Устимiвною вiдбулася неприемна розмова. Натякаючи на мое плебейське походження, вона запитала, чи я маю екiпаж, чей же не буду складати з дружиною вiзити знайомим на дрожках. Я промовчав, тодi вона сказала, що може нам екiпаж подарувати, але я повинен найнят
Страница 36
лакея, який би вiдчиняв дверцята.– Не люблю лакеiв! – скипiв я. – Сам спроможний вiдчинити своiй дружинi дверцята екiпажа!
Анеля Устимiвна нагадала менi цю вiдповiдь трохи пiзнiше…
Прощаючись, я надiв нареченiй на палець перстень, вона прочитала вигравiюване на ньому «св. Кирило i Мефодiй» i повернула менi його. «Не хочу дiлити тебе нi з ким», – сказала, i я розкланявся, пообiцявши прийти в день шлюбу. Менi треба було взяти в унiверситетi на тиждень вiдпустку й домовитись iз священиком про час вiнчання.
Нiхто не може назвати себе щасливим до останньоi своеi хвилини: iнодi людина живе задовго лише одну мить. Так подумав я у переддень свого шлюбу – я хотiв би умерти ранiше.
Вранцi до мене зайшов заступник куратора Киiвського навчального округу Юзефович. Не вiтаючись, оглянув метким поглядом кiмнату, зупинив очi на столi, заваленому паперами, i прошепотiв по-змовницьки:
– На вас прийшов донос, я хочу вас урятувати. Вiддайте менi все пiдозрiле – з написаного.
Я почув, як пiдiгнулися менi ноги в колiнах, адже не раз, не два попереджував своiх друзiв, що ми в надмiрному захопленнi конспiративним товариством заходимо надто далеко, та не мав сили противитися диктаторськiй наполегливостi Гулака i вiльнодумнiй безоглядностi Шевченка, допомагав складати програму й прокламацii, а «Книгу буття украiнського народу», анонiмний рукописний твiр, переписував сам, вносячи радикальнi поправки Тараса й Миколи; Гулак узагалi мав хворобливий нахил до таемних корпорацiй, тiею манiею заразився ще в Дерптi; я у цю мить прокляв той день, коли познайомився з ним… У мене вже були книга вiршiв i драма «Сава Чалий», я захистив дисертацiю, написав першi iсторичнi працi про Наливайка i Острозьких, розпочав роботу над фундаментальною монографiею про Богдана Хмельницького. Усi знання, якi надбав, я готувався до краплi вiддати народовi, мене вабила слава вченого, на моi лекцii приходили студенти – нiде голцi впасти, i все це я, намовлений i пiд'юджений, сам перекреслив… На моi папери вiд ранiшнього сонця впала тiнь вiконних рам – i затьмарилося менi в головi вiд зловiсного знаку, що прослався тiнню на все мое прийдешне життя.
Не усвiдомлюючи, що чиню, знайшов у шафi свiй примiрник «Книги буття» i вiддав його Юзефовичу. Вiн миттю вийшов у коридор, ця бестiя, Іскарiотський Юда, i за хвилину повернувся назад – разом з Траскiним, жандармським полковником i полiцмейстером. Я попрощався з матiр'ю, яка стояла у дверях своеi кiмнати, не розумiючи, що дiеться; кабiнет мiй запломбували, а мене вивели.
Я очуняв вiд струсу у бруднiй кiмнатi полiцейського вiддiлку на Подолi. Так – це суща правда, я в'язень, i все пропало. Десь там Алiна жде нареченого; десь там – за трьома морями i сiмома рiками – височать стiни Киiвського университету, мов фортечний мур. Нiколи не думав, що загратованi вiкна аж так вiддалять людину вiд реального свiту – десь далеко, в незвiданих вимiрах планети ридае у горi моя мати…
Не вiдаю, скiльки часу просидiв на стiльцi, схопивши голову в руки. Та враз брязнув замок, заскрипiли дверi, до брудноi кiмнати увiйшов жандарм i запитав глумливо:
– Як вам тут, пане професоре? Напевне, приемнiше було б сидiти в кабiнетi Археографiчноi комiсii або ж дома – поруч з молодою дружиною?
Я схлипнув i не вiдказав нiчого, нараз вiн мене потiшив:
– Ходiмо, вам дозволено попрощатися з нареченою.
Мене знову повезли на мою квартиру. Вони нiмо стояли посеред кiмнати – Анеля Устимiвна, Алiна i мама, – я обняв усiх по черзi i сказав до Алiни:
– Я не злочинець, кохана, i з любов'ю до тебе в могилу пiду.
Не бачив iхнiх облич – окуляри запiтнiли, чув тiльки тихi й частi схлипування Алiни, i раптом крiзь них прорiзався черствий голос:
– Шкода, Миколо Івановичу, що не маете лакея: самi нiколи вже не зможете вiдчиняти своiй дружинi дверцята карети.
По дорозi в Петербург я хотiв заморити себе голодом – не iв нiчого кiлька днiв. Потiм припинив голодування: вiзник налякав мене, що в непритомному станi я зможу наговорити багато непотрiбного – на себе й на друзiв.
У казематi Третього вiддiлу на Фонтанцi мене одягли в арештантський халат i ковпак. Першим вiдвiдувачем був Писарев: вiн натякнув менi, нiби зрадив усiх нас Гулак, так, так, – отож вiдрiзняй проповiдника вiд проповiдi… Я почув, як щось хряснуло в менi самому – аж злякався: серце трiснуло вiд кривди чи вiд напруги, мов петарда, вибухнув мозок, а може, враз – вiд розгонистого удару страшним словом – переламалися ребра, хребет? Я довго не мiг вийти з очманiння, та згодом вiдчув якесь дивне полегшення. Зрада людини, котрiй ми всi вiрили i яка разом з Шевченком гнiтила нас своею готовнiстю на самопожертву, звiльняла мене вiд обов'язку мовчання, вiд присяги, дозволяла вiдмовитися вiд справи, за яку я, морально до неi не готовий, узявся зопалу; давала можливiсть обурюватися, каятися i прогледiти крiзь чорну стiну тюрми просвiток волi. Я охоче повiрив у брехню Писарева…
Допитували мене – спочатку Писарев, а потiм Дубельт.
Ах, Дубельт, Леонтiй Васильов
Страница 37
ч!.. Я чекав крику, брудноi лайки, навiть побоiв, а вiн на першому ж допитi пiдiйшов до мене, нахилився, поклав руку на плече, його добродушне, пооране обличчя потьмянiло вiд спiвчуття, вiн розгорнув папiрця i прочитав, не намагаючись надавати словам значення:– «І пануе деспот-кат над трьома слов'янськими народами… Та озветься Украiна до братiв-слов'ян, i встане Слов'янщина, i не позостанеться нi царя, нi царевича, нi царiвни, нi графа, нi герцога, нi сiятельства, нi превосходительства, нi пана, нi боярина, нi крiпака, нi холопа – нi в Московщинi, нi в Польщi, нi на Украiнi». «Книга буття украiнського народу». – І вiн пiдморгнув. – Так-с… За таке належить ешафот або ж довiчна каторга… Але нi, не вiрю, що це писали ви! Могло це писатися при вас, могли ви переписувати, але ж не ви складали це пекельне писання! А взагалi, така небуденна людина, такий вiдомий вчений – навiщо вам це все?
Вiн говорив правду, я справдi цих слiв не складав – тiльки вписував. Нi, нi, я не скажу – хто, але не я… А вiн i не питае, йому досить того, що – не я… Пам'ятаю, як мене огорнула паволока Дубельтовоi доброти; доброта тирана набагато сильнiша вiд людськоi, бо вона рiдкiсна i ii можна використати тiльки один раз…
Гулак
Росiю лихоманило. В офiцiйних установах торгували посадами, правосуддям, честю, душами, хто мiг – той грабував, хто не мiг грабувати – крав. Горiли помiщицькi маетки. Загинули Пушкiн i Лермонтов. Смiявся Микола Гоголь. Вдруге заарештували Олександра Герцена.
1844 року я отримав посаду чиновника канцелярii киiвського губернатора – почав працювати в Тимчасовiй археографiчнiй комiсii по розгляду iсторичних актiв.
Пiсля Дерптського унiверситету, де кожний другий студент належав до таемного товариства, де увiчi проголошувалися гасла декабристiв i польського Листопадового повстання, Киiв здався менi спочатку тихою заводдю, у застояному лiтеплi якоi вдоволенi обивателi кумкали в унiсон з булгарiнською «Северною пчелою» про щасливе життя, вiрну службу, про шикарнi костюми i ботфорти, моднi меблi, карети, ресторани й театри.
Щоб не застрягнути й самому в обивательському болотi, я почав писати працю «Про юридичний побут поморських слов'ян», маючи на метi провести в нiй iдею боротьби проти рабства, порiвнюючи долю поневолених поморських слов'ян з долею закрiпачених народiв Росii. Пiд час роботи над цiею книгою я несподiвано для себе у затхлому, здавалось, Киевi зустрiвся з однодумцями, захопленими iдеями слов'янського месiанiзму. Спочатку – з Костомаровим, потiм – iз Шевченком. Тарас ходив пiд впливом iдей петрашевцiв, був особисто знайомий з поручиком Миколою Момбеллi… До нас горнулися студенти Киiвського унiверситету.
Передi мною вiдкрився iнший Киiв: невелика група неофiтiв поклялася вiддати свое життя за волю рiдного народу. Ми були рiзнi в поглядах на шляхах здобуття волi: Костомаров закликав поширювати самоосвiту як самоцiль, я й донинi переконаний, що освiта – передумова революцii.
На початку 1847 року я переiхав з Киева до Петербурга, щоб iз столичноi висоти поширювати iдеi Кирило-Мефодiiвського братства. Почав працювати в канцелярii Петербурзького унiверситету.
Вiсiмнадцятого березня у мою квартиру увiрвалися Дубельт i петербурзький обер-полiцмейстер Кокошкiн.
– До нас надiйшов донос вiд Костомарова, що ви органiзатор протидержавного слов'янського товариства, – сказав Дубельт. – Ми арештовуемо вас.
Кокошкiн почав робити обшук…
Алiна Крагельська
На початку квiтня широко розлився Днiпро – зелено-жовтi води затопили лiвобережнi луги аж до небокраю, – переправа на поромi з екiпажем i четвiрнею коней була важка й небезпечна; Анеля Устимiвна, яку сам Бог покарав невiдомо за якi грiхи ненависним каторжником, зчиняла iстерику i тут же, при Алiнi й Тетянi Петрiвнi – матерi Костомарова, – проклинала той день i ту хвилину, коли дала згоду на шлюб своеi дочки з пройдисвiтом, котрий хтозна-якими дорогами доплiвся до Киева, влiз у довiр'я вчених i ii шляхетноi сiм'i, несучи в собi первородний грiх людей пiдлого стану – злочиннiсть.
Пором нарештi причалив до берега, Анеля Устимiвна заспокоiлася i, мабуть, до самого Петербурга, бiльше тисячi верств весняними розтанями, не вiдкрила б уст, якби в Броварах, бiля станцii, iхнiй екiпаж не наздогнав перекладну хуру, в яку вiзник запрягав коней, – неподалiк стояли жандарм, полiцейський i цивiльний у кожусi та баранячiй шапцi.
– Ще один каторжник, будьте ви проклятi! – засичала Анеля Устимiвна, i тодi Тетяна Петрiвна, яка досi нiби й не чула образливого бурчання свахи, повернула до неi свое суворе обличчя, постукала до вiзника, щоб зупинився, i проказала:
– Та цитьте, ви! Це ж Тарас Григорович…
Екiпаж зупинився. Костомарова вийшла, за нею вискочила Алiна.
– Так це ж усiх вас, Боже мiй! – зойкнувши, пiдбiгла до Тараса Григоровича, припала до його грудей. – А за вiщо, ну скажiть – за вiщо?!
Тарас поцiлував Алiну в щоку, пiдiйшов до Костомаровоi, схилився до ii руки.
– Бiдна матуся, – похитав головою, – бiдна Миколи
Страница 38
а молодесенька наречена… Ой, лихо, лихо. Не пощастило менi бояринувати в Миколи, десь-то молодий уже там…Пiдiйшли жандарми, узяли Тараса пiд лiктi, повели до хури, пiдштовхнули його, щоб вилазив.
– Не винен ваш Микола, матiнко! – гукнув Тарас. – Хiба в тому, що зi мною побратався. Прости ж мене i не кляни!
Свиснув вiзник, трiйця кур'ерських коней рвонула з мiсця вчвал, Тарас Григорович пiдняв шапку над головою i помахував нею, поки хура не сховалася за придорожнi тополi.
Тодi вийшов iз примiщення станцii доглядач i спитав Тетяну Петрiвну, чи вони, бува, не iдуть слiдом за арештованим, у якого золотi окуляри. Костомарова потвердила, вiн подав адресованого Алiнi листа. Алiна прочитала вголос i пiсля слiв «я не злочинець, кохана, i любов моя до тебе завжди житиме в моему серцi» – ридма заплакала; тодi Анеля Устимiвна вихопила листа з рук дочки i розiрвала його на шматки.
– Нема у вас серця, – сказала тихо Тетяна Петрiвна.
У Петербурзi жiнки зняли кiмнату неподалiк будинку Третього вiддiлу i довгенько добивалися прийому. Врештi Дубельт прийняв iх у'себе в кабiнетi. Анеля Устимiвна сiла у фотель, бiля неi напружилась у тривозi тендiтна Алiна; Леонтiй Васильович двiчi попросив Костомарову сiсти, та вона нiби й не чула, стояла бiля дверей, мов статуя, стемнiла на лицi й сувора – крiпацький атавiзм давався взнаки: прохачам у барина слiд стояти бiля порога.
Дубельт повернувся обличчям до вiкна, що виходило на Фонтанку: вид на рiчку, що, звузившись пiд Ланцюговим мостом, вихоплювалась за ним на простiр, на червоний Михайлiвський палац за Фонтанкою, був для Леонтiя Васильовича звичним, та в цю хвилину пойняла його мозок думка про нефортунного царя Павла І, який утiк iз Зимового палацу, гнаний страхом, i заховався у Михайлiвському, а вiд насильницькоi смертi не врятувався, бо така судилася йому доля… Всесильний цар не уникнув розплати, а що тодi казати про нижчих рангом – по зав'язку заборгованих злом i шахрайством повелителiв. Усе на цьому свiтi нестiйке, все на волоску, все на лезi бритви, справжньою е хiба ця мить, коли вiн ще мае силу вирiшувати за своiм уподобанням долю трьох жiнок, якi ждуть рiшенця, – наступна хвилина заслонена завiсою непевностi…
Анеля Устимiвна ждала, ховаючи потаемне торжество: вона знала, що ii поневiряння закiнчуються, – це кiнець. Шеф збираеться з думками, зараз вiн пiдiйде до них i попросить ii й Алiну, щоб вони назавжди забули про Костомарова.
Тiльки Алiна сподiвалася… Не може бути, щоб так зарання перекреслилось ii життя, iй лише шiстнадцять лiт! То нiчого, що в Дубельта жандармський мундир, вiн – теж людина, е у нього дружина, дiти, ось зараз вiн повернеться од вiкна, приглянеться до неi, такоi юноi й чарiвноi, i жандармське серце здригнеться… Хоч пообiцяе – щоб тiльки нинi не обiрвалася нитка надii…
Леонтiй Васильович повернувся рiзко, по-вiйськовому, стрiмливо пiдiйшов до Алiни – вiн був мужнiй з виду i вродливий на своi роки, бестiя, – узяв ii пальцями за пiдборiддя, похитав скрушно головою:
– Видно, дуже любите нареченого, що такi печальнi, а краще покохали б когось iншого, хоча б мене, старого… – Вiн усмiхнувся. – Повiрте менi: Костомаров нiколи вас не любив… Гнiваетесь?.. Добре, добре, не буду. Можливо, любов у письменникiв полягае у тому, щоб завдати бiльше болю коханiй… Напевне, вони й не вмiють iнакше. Бо навiщо професоровi Костомарову здався той клопiт… Певно, це професiйна недуга? Його сiятельство граф Орлов твердить, наприклад, що кожен письменник – вроджений змовник. А я додаю: кожен письменник – ведмiдь, якого слiд тримати на ланцюгу. Отож ми вашого нареченого й потримаемо… Не раджу вам чекати його. Якщо пощастить йому уникнути шибеницi, на яку заслужив, то з тюрми не скоро вибереться. Усе… – Дубельт повернувся до Тетяни Петрiвни: – Вам, панi Костомарова, дозволено буде завтра побачитися з сином. І нiкому бiльше.
Алiна тихо посунулася на пiдлогу. Дубельт стояв незворушно – такi сцени йому доводиться бачити не вперше. І все-таки був здивований: що такого здiбного вченого народила простачка; що iснуе на свiтi справжне кохання; що у шляхетноi жiнки, яка ось виводить свою дочку з кабiнету i вдячно кланяеться, бiльше жорстокостi, нiж у жандарма.
– Пiзно вже, – пiдвiв стомленi очi Костомаров, та Гулак не зреагував, вiн мусив дослухати сповiдь Алiни.
Цiлий рiк я чекала вiд Миколи Івановича листiв – не було, потiм виявилося – це моя матiнка перехоплювала iх. Вiдокремила мене вiд усього, що могло зв'язувати з Миколою, i повсякчас втовкмачувала, що арешт Костомарова напередоднi шлюбу – вияв особливоi ласки Божоi до нашоi сiм'i: яке ж бо щастя, що незаконнонароджений мужик, котрий посмiв свататися до благородноi панни, приховавши своi злочиннi намiри, дiстав по заслузi.
Мое життя ставало нестерпним. Коли б обiзвався до мене Костомаров, я пiшла б за ним на заслання, як дружини декабристiв. Згодом дiзналася, що вiн у Саратовi, написала листа, але вiдповiдi знову не отримала…
Через три роки я вийшла замiж за офiцера Марка Дмитров
Страница 39
ча Киселя. Протягом двадцяти рокiв подружнього життя мiй муж нi разу не дорiкнув менi за Костомарова, навпаки – iм'я знаменитого вченого в моiй сiм'i завжди було в особливiй пошанi.Пам'ятаю (дiти моi були вже величенькi), приiхав Марко iз Киева i, таемниче посмiхаючись, подав менi книжечку. Я прочитала заголовок – «Кремуцiй Корд», драма, – i враз здригнулася вiд несподiванки, побачивши на титулi iм'я автора, а нижче присвяту: «Незабутнiй А. Л. К.». Озвалися тодi разом у душi i бiль, i радiсть: не забув за стiльки рокiв! Нестерпно захотiлося знати, як склалося в нього життя: хто його дружина, скiльки мае дiтей…
А незабаром, це було за два роки до смертi мужа, я, перебуваючи в Петербурзi, зустрiла на Невському проспектi його. Зразу пiзнала – по ходi, окулярах у золотiй оправi – постарiв мiй Костомаров i зiр у нього погiршав… Порiвнявшись з ним, зупинилася, та вiн не звернув на мене уваги. Могла гукнути, але навiщо?
Овдовiвши, я перебралася з дiтьми жити в родовий маеток чоловiка – у село Дiдовцi на Полтавщинi. Часто наiжджала до Киева, де вчилася моя дочка Юлiя…
Догоряли свiчки на люстрах, до дзеркальноi зали заглянув швейцар.
– Ми зараз пiдемо, – сказав йому Костомаров, i в тонi цiеi короткоi фрази вчув Гулак старечу втому свого колишнього друга та й полегшу вiд того, що iхня зустрiч закiнчуеться i не треба буде надто глибоко заходити у спогади i неминуче стати на очну ставку – колишню i нинiшню, навiщо розвереджувати душi? – Ти завтра поiдеш у Мцхету?
– Поiду, – сказав Гулак i подумав, що бiльше вони нiколи не зустрiнуться – нi завтра, нi за рiк, – востанне перехрестилися iхнi дороги.
– Тобi стане дивно, – Костомаров хотiв закiнчити розмову про Алiну. – На попередньому археологiчному з'iздi в Киевi я випадково дiзнався вiд знайомого Алiни етнографа Павла Чубинського, що вона повдовiла i гостюе тепер у своеi дочки на Фундуклеiвськiй. Ми зустрiлися. Потiм, у Петербурзi, я захворiв на тиф. Алiна приiхала до мене, врятувала менi життя. Ми з нею взяли шлюб.
– Менi не дивно. Я радий за вас.
– Ти одружений?
– Так… Із знайомою твоеi Алiни. Але не треба про це. Ходiм.
Вони разом пiдвелися й довго стояли один супроти одного, швейцар терпляче ждав. Їх роздiляла широченна площина стола, i перебували вони в зовсiм iнших свiтах, iнших часових вимiрах, в iнших сферах дiяльностi, бажань, поглядiв i були безмiнно чужi.
– Тяжкi часи настали пiсля вбивства царя, – Костомаров хотiв якось завершити сьогоднiшню розмову. – Треба перемовчати лиху годину, а так жаль кожноi дрiбки часу. Мало залишилося, мало… Втiшаю себе хiба лиш тим, що мое власне спустошення вiд старостi збiгаеться iз старечою спустошенiстю iмперii. Сумно, але факт…
– А може, саме тепер найгарячiша пора до працi… – вiдказав Гулак i, згадавши свою вранiшню зустрiч iз кiнто Гiвi, додав: – Нинi за роботу беруться всi. Треба заповнювати дiлом час умирання, борги сплачувати…
Вийшли в коридор, тут було зовсiм темно, швейцар узяв пiд руку Костомарова, щоб повести його в спальну кiмнату, i прочинив дверi до виходу – для Гулака. На подвiр'i свiтили два лiхтарi.
Не бачили один одного й не чули. У тьмавiй тишi тихо розiйшлися.
Частина друга
Вересень, 1881, Тифлiс. Нiч
Пора була вже пiзня. На Головiнському проспектi тихо шурхотiло опале листя, теплий вiтерець ледь дихав iз протягiв бiчних вулиць, серпик мiсяця повис над Сололакським гребенем, i вiд його примарного свiтла вирiзнялася зубчастими контурами на тлi темно-фiалкового неба стара цитадель. У лугах над Курою скиглила птаха – зрiдка, сонно; у пiднебессi мерехтiв освiтленими шибками вiкон Авлабар – майнула в пам'ятi Миколи Івановича згадка про давню пригоду з кiнто Гiвi; шпиль храму Сiонi трикутником лiг на авлабарськi свiтла i вiддалився ген за Куру – Миколi Івановичу згадалися вранiшня тривога, незахищенiсть, i вiдчув тепер, як за день все це вляглося, зникло кудись вiдчуття осамотненостi, й замислився – вiд чого б це? Пробiг у думцi весь прожитий день, усього нинi було вдосталь, та не такого, що могло б його заспокоiти… Глибоко вдихнув пропахле першим опалим листям повiтря i зрозумiв: цей спокiй вiд того, що йде вiн мiстом, яке добре знае навiть уночi: кожну вуличку, завулок, дiм, храм, сквер – усе для нього тут свое i рiдне. І живе вiн у цьому мiстi не тимчасово, а назавжди, i тому любить його, вiддае йому свое життя, яке не довелося вiддати Киеву, i Киiв той тепер далекий i нереальний. Реальний Тифлiс, у якому вiн почуваеться по-домашньому i кожного ранку йде до працi, мов на свято, – без примусу й спонуки. В гiмназii його друзi i в мiстi його друзi, вiн належить iм, а вони йому, i мовчати перед ними грiх та й навiщо мовчати? «Що сховав – згубив навiки, що роздав – твое до гробу»[17 - Цитати з «Витязя в тигровiй шкурi» подаються в перекладi М. Бажана.], – мовив Руставелi…
А серед друзiв – кiнто Гiвi. Що вiддав йому, нещасному, знедоленому, дотепному, який за словом не лiзе до кишенi, а не знае, як жити?..
«Для того, щоб чесно жити, треб
Страница 40
мати розум або петлю, професоре…»Коли це сказав кiнто Гiвi? А, ще тодi, коли вони з Терезою мешкали в Сейдабадi, i Гулак, iдучи на службу i зi служби, мусив минати сiрчанi лазнi, де набиралися здоров'я багачi, а волоцюги цiлу добу снували помiж куполами, промишляючи жебрацтвом i дрiбними крадiжками, уночi ж тут спали на теплiй землi.
Микола Іванович деколи згадував красеня злодюжку i впевнений був, iнакше й думати не мiг, що Гiвi, очистившись сльозами сорому, бiльше не краде.
Наiвний… Незабаром Гулак переконався, що Гiвi й не збирався мiняти професiю. А пустив сльозу? Боже, чи ж то мало е випадкiв, коли найчерствiшi люди розчулюються?.. Можливо, професор навiяв йому згадку про матiр, якоi вiн давно вже не мав: жаль стало себе, самотнього в свiтi. Або згадав свого батька-кахетинця i порiвняв його, у гостроверхiй шапцi, в бiлiй черкесцi з газирями на грудях, з нужденним собою – у сатинових шароварах i ситцевiй сорочцi… Сльоза сльозою, а кiнто Гiвi давно прикинув, скiльки в Тифлiсi багачiв, i вирахував: якщо вiн у кожного десятого витрусить один раз кишеню, то багацький клан не збiднiе, Гiвi ж матиме завше на хiнкалi й вино.
Вертаючись одного разу з гiмназii, Гулак звiддалiк побачив: виходить iз лазнi вдоволений, розпарений, червонолиций азнаурi, прямуе, покректуючи, у Старе мiсто, його наздоганяе не хто iнший як кiнто Гiвi, iх обганяе якийсь хлопчисько, з його кишенi випадае згорток, Гiвi згорток пiднiмае, показуе азнауровi, вигукуючи: «Грошi!» Так само – без змiн.
Обурення, злiсть, обридження стрясли Гулаком, вiн гукнув:
– Гiвi, йди-но сюди! Як тобi не соромно?
Кiнто стрепенувся, став мов укопаний – вiн зовсiм не сподiвався, що його спiймають на гарячому, та ще й хто: профессор! Азнурi теж завмер: як-не-як, а в руках пачка грошей; Гiвi вирвав пакунок: «Котись звiдси, не твоi!», опустив очi, вiтаючись:
– Гамарджоба, професоре!
Микола Іванович не вiдповiв, пiдступив до Гiвi, притягнув до себе:
– Худоба ти… – тихо мовив йому у вухо. – Коли нарештi почнеш чесно жити?
Тодi кiнто сказав ту фразу про чеснiсть, i Гулак зрозумiв, що Гiвi зовсiм не покидьок, якого виплюнуло на вулицю дно.
– Так чому – петлю, коли в тебе е розум? – розвiв руками Гулак, дивлячись на вродливе обличчя кахетинця.
– Ай, професоре, – кiнто вiдступив крок назад. – Що ви розумiете? Прийшли просвiщати грузинiв, а що про них знаете? Спасибi, що хоч навчились кiлька слiв по-нашому… Ловите за руку, вчите праведностi, а не подумали, бо навiщо чужинцевi про це думати, чому гордий кахетинець з Телавського повiту, батько котрого ходив у снiжно-бiлiй папасi з тiбетськоi кози, у черкесцi до п'ят i бiлих чоботях, iв балик, чихиртму, лобiо i плов, а запивав червоним кахетинським, – чому його син опинився на тифлiських закутках, навчився грабувати i спить просто неба на землi?
– Та знаю, що не з добра, але хiба так слiд шукати виходу з бiди? – вони всiлися на колоду пiд чинарою. – А тепер розповiдай, я буду слухати.
…Вересневий теплий вечiр виповнив присмерком чашу мiста вщерть – вiд Махати до Мтацмiнди. Серпик мiсяця зараз сховаеться за руiнами цитаделi, i стане зовсiм темно. Гулак поспiшав. Що робить у цю мить Тереза, що думае?.. Та що б не робила, що б не думала – не знае, як нинiшнiй день перегорнув усе пройдене його життя, мов вiтер аркуш староi книги, – без ладу, висвiтлюючи то тут, то там сторiнки для нового прочитання, i давнiй, знайомий, багато разiв продуманий змiст книги зазвучав несподiвано по-новому… А скiльки виявилося мiсць у нiй, якi варто б вiдредагувати, а скiльки незаписаних, марно пропущених сторiнок, а чи вистачить життя, щоб заповнити iх? Хiба не став i я з гордого карачохелi жалюгiдним кiнто, який дбае не про творiння, а лиш про те, як прожити день?
Певне, подiбнi причини вибили нас з тобою, Гiвi, з рiчища чистоводдя, i ми обидва чалапаемо замшiлими, висхлими заводями, де ходити безпечно, та знайти нiчого там не дано. А нинi задумалися: як стати знову карачохелi?
…Тодi кiнто Гiвi простягнув на знак примирення руку, повернувся до Миколи Івановича, щоб мати його обличчя перед собою, – так вiн завжди розмовлятиме з професором, де б не став з ним на розмову, звiряючи свою сповiдь його очам – iх зблисковi й потьмаренню, смутковi й просвiтлiнню. Гулак, слухаючи, майже весь час мовчатиме, вiдповiдаючи йому тiльки подумки, проте обидва вигнанцi, зболений кожен своiм лихом, чужi i рiзнi, визрiватимуть у нових мислях всяк про себе, але конче удвох – цiеi дружби нiхто не збагне, та й чи можна до кiнця зрозумiти секрет симбiозу дички й щепи? Кiнто буде очищуватися вiд накипу злоби й бруду, вiн довго ще промишлятиме злодiйством, та в його душу безнастанно вливатиметься благородство мовчазного спiвбесiдника; Миколi Івановичу чужий бiль доповнить власний, приспаний, розворушить його i примусить нарештi збагнути, що болiсть скривджених всюди однакова i лiкувати ii слiд там, де виявилась рана.
Це просвiтлiння прийде пiзнiше – аж тодi, коли Гулак тихого осiннього вечора вертатиметься з Воронцовсь
Страница 41
ого палацу пiсля недокiнченоi розмови з Костомаровим. Тодi йому згадаються усi зустрiчi з Гiвi, а те, що було передумано й мовлено мiж ними, ляже в такий приблизно дiалог.Кiнто Гiвi. Скажи, ради Господа-Бога, професоре, чого ти прийшов до нас – учити чи доучувати? Я думаю – доучувати, бо вчили нас уже й до тебе. Го-го, скiльки разiв! Аж сорок… Сорок разiв Тифлiс був знищений. Таке коротке слово – знищений, така коротка наука, а скiльки смертей, а скiльки жаху, а сирiтства, а жебрацтва! А як довго вилазити потiм з бiди!
Гулак. Це правда, Гiвi. Сороковий раз Тифлiс був зруйнований iранським шахом Магомет-ханом 1795 року. На Крцанiському полi, за мiстом, де Кура вириваеться з кам'яноi ущелини на степовий простiр, триста грузинських вершникiв зустрiли полчища Магомет-хана i всi загинули. Грузинськi Фермопiли…
Кiнто Гiвi. А були в нас iншi часи! Правив колись Грузiею цар Давид Будiвничий, який вигнав туркiв з-над Кури, Арагви i Рiону. Ти б лише послухав, що розказуе iсторикос Захарiя! А син Давида Дмитрiй, цар Іверii, завоював невiрну Гянджу i на знак перемоги привiз у Грузiю залiзнi гянджинськi ворота – донинi вони стоять у кутаiському монастирi… А цариця Тамара вимiнювала полонених султанiв на кiнськi пiдкови. Го-го, славна була за царiв наша Сакартвело!
Гулак. Правду каже твiй Захарiя. Справдi, у битвi пiд Басiанi цариця Тамара розгромила румiйськi вiйська, а полоненого султана продала в рабство, взявши за нього кiнську пiдкову. Тодi вiд Грузii стали залежними Пiвнiчний Кавказ, Вiрменiя, Азербайджан…
Та не завжди треба хвалити царiв, – сказав уголос Микола Іванович. – Цар Дмитрiй здобув Гянджу не в бою – напав на неi у той день, коли вiд землетрусу осунулася гора, загатила рiку i тисячi гянджинцiв гинули у водi пiд руiнами. Тi ворота взяв вiн без зброi… Не завжди треба обожнювати царiв. І не в тому рiч, Гiвi. Не вiйнами славна та пора. У тi часи в Грузii i в Азербайджанi жили два могутнi володарi в царствi духу, якi не зазнали ласки нi в царiв, нi в атабекiв, бо закликали не до вiйн мiж народами, а до братерства. Руставелi й Нiзамi уславили ту епоху».
Кiнто Гiвi. А потiм втомилася Сакартвело… Ти спитаеш, чому я став з карачохелi кiнто. То довга iсторiя, я не народився ремiсником, мiй батько мав землю. Але коли тебе цiкавить, чому ремiсники кидають ремесло i йдуть красти, – скажу. А тому, що гордостi не стало, нема чим пишатися. Нинiшнiй гонор карачохелi показний, вином пiдiгрiтий, фальшивий, бо все змалiло, зницiло. Колись ми боролися за землю, жiнку, дiвчину – кров за них проливали без надуми, поки тифлiський карачохелi Елiазарашвiлi, який знав одвiчну таемницю виготовлення грузинськоi сталi – за цю таемницю колись майстри в муках конали й мовчали! – вiдкрив ii Миколi І за Юдину мзду – о шакал, син шакала! – i ми залишилися без зброi…
Гулак. Це вже в галузi фольклору, Гiвi, причини були iншi… Всi ви озброенi ходите, не прибiднюйтесь.
Кiнто Гiвi. Озброенi ходимо, кажеш? Так, палашi, рушницi носимо, щоб убити тварину або ж брата, але за волю з нею не стаемо – без гордостi й честi один наперед одного нашi азнаури, а за ними й устабашi[18 - Начальник цеху (тюрк.)] поперлися до воронцовського корита i товпляться бiля нього донинi. А я не хочу. Я краду. Ай, кацо, хiба це грабунок? Ну, взяв би я в тебе тодi тi грошi – нi ти не збiднiв би, нi я не став би багатший. Тiльки й того, що я випив би зайвий раз вина, а ти – нi. Яка, врештi, рiзниця – хто?
Гулак. Йоганн Гердер у своiй працi «Ідеi до фiлософii iсторii людства» писав про Грузiю: жiнки тут вродливi, чоловiки смiливi, але все в Грузii продаеться – це злодiйський народець.
Кiнто Гiвi.І за це нас називають злодiями? А в кого ми навчилися красти – у завойовникiв. Кому зраджували – зрадливим завойовникам. У кого перейняли таемницi пiдступностi – у завойовникiв! У нас вiдiбрали все: землю, совiсть, силу, гордiсть. Цього в мене вже нема. Чому ти кажеш, що я злодiй, чому не шукаеш тих грабiжникiв, якi все це в мене вiдняли?
Гулак. Але ж це сталося не тiльки в Грузii, а в усiй Росii. Завойовники-царi поневолили всi народи й росiйський у тому числi. То що – усi повиннi стати волоцюгами? Пiднiми вище голову й поглянь, якi мужi загинули i гинуть у боротьбi iз злом!.. Ба, ти знайшов для себе найлегшу форму протесту – неробство й злодiйство, а я в своiй обiтницi мовчання нiмую – теж бiля воронцовського корита – i навiть не пробую допомогти тобi розправити хребет.
Кiнто Гiвi. Я родом з Телавського повiту, професоре, селянський син. Мiй батько мав трохи землi, та пiд час Кахетинського повстання 1812 року наше село було зруйноване дотла, землi зайняв ставленик росiйського командування азнаурi Баградзе, я народився уже в наймах. Коли пiдрiс, покинув село i подався, як багато iнших хлопцiв, до Тифлiса. Пiшов на науку в шевське амкарство – навчився на доброго шевця, мав доволi грошей, якi гордо пропивав на сьомий день. Та владикам кiсткою в горлi стала наша мiзерна воля – на амкарства було накладено потрiйнi податки. Ремiсники вiдмовилися плат
Страница 42
ти, вийшли перед будинок тифлiського полiцмейстра на Ерiванську площу – з десять тисяч карачохелi. Розбили дверi полiцейськоi управи, переляканi полiцаi видали нам на поталу збирача податкiв, i ми його вбили… Я не знаю iсторii, професоре, у нас Захарiя – iсторикос, але менi добре вiдомо, що в Метехському замку – он височить вiн за Курою – жили грузинськi царi, сама Тамара тут перебувала, а тепер там найстрашнiша тюрма. В тому замку колись сазандари-ашуги втiшали пiснями грузинських повелителiв, а менi довелося в царських хоромах вiдсидiти страшних два роки. Я краду абази, а в мене вкрали волю i честь. Я ненавиджу чужинцiв – усiх, усiх! А ти приiхав у грузинський Тифлiс i першого ж дня допитуешся до татарського Сейдабаду, до вiрменськоi базилiки!Гулак. Ex, кiнто, кiнто! Живеш, борсаешся в темрявi i свiтла правди не бачиш. Та хiба в татар, або вiрмен iнакша доля? Ет… Ось поглянь лiворуч, бачиш вiрменську церкву Святого Георгiя? Там похований батько ашугiв Саят-Нова, вiрменин. Вiн вiрив так, як i ти, у добрих царiв i був вигнаний з палацу Іраклiя II, сам ашуг загинув за Тифлiс, коли руйнували мiсто в сороковий раз… Поглянь-но далi – он там, неподалiк мечетi, доживае вiку азербайджанський мудрець Мiрза Фаталi Ахундов, у якого серце болить i за тебе, грузинського кiнто. У татарськiй Гянджi помер найславетнiший грузинський поет Нiколоз Бараташвiлi, убитий нестачами й хворобами у двадцять сiм рокiв. У такому ж вiцi був убитий Лермонтов у П'ятигорську… А скiльки iх, твоiх друзiв, загинуло за тебе на дорогах смертi – Сибiрськiй, Туркестанськiй, Кавказькiй!
…Тихо в мiстi, ледь чутно квилить, засинаючи, нiчна птаха, гаснуть свiтла на Авлабарi, тьмянiе трикутний шпиль Сiонi, тепло плюскотять хвилi Кури, i вступаеться кривдний бiль з душi, даючи мiсце спокоевi й рiвновазi.
Серпик мiсяця сховався за цитадель. Микола Іванович тихо зайшов у дiм: Тереза й Нана вже спали. Причинив дверi кабiнету, потемки роздягнувся, лiг на тапчан. Пробував заснути. Сон не приходив.
Заповiдалася для Гулака довга нiчниця. За свое життя вiн встиг звикнути до раптового сповiльнення плину часу, коли пiсля нервового денного ритму й швидкозмiнностi, щомиттевоi дотичностi до часових категорiй – було, е, буде – потрапляеш у безмiр вiчностi, де iснуе одна категорiя – е. Ти можеш тодi переноситися iз трьох конкретних вимiрiв, як ось об'ем цього маленького кабiнету або ж – колись – шлiссельбурзького каземату в iнший часовий вимiр, де немае кордонiв, обмежень, стiн, стелi, початку й кiнця, тiльки плин – повiльний, гнiтючий, у якому зникае бажання iснувати, бо iснування – та мить вiчностi – раптово втрачае сенс. І тiльки заглиблення у власну сутнiсть, розпачливi пошуки в собi неперехiдноi вартостi рятують тебе вiд петлi. Звiдки вiн, злодюжка-кiнто, дiзнався про цю альтернативнiсть чесного життя? Але хай приходить розум…
Вiкно синiло кольором нiчного зоряного неба, в кiмнатцi, заставленiй з усiх бокiв шафами, етажерками, повними книг, поступово прорiджувалася темiнь. Гулак повернув голову до стелажiв, вiдшукуючи очима верхню полицю, на якiй поставали рядочком працi Костомарова. Були там монографii «Богдан Хмельницький» i «Бунт Стеньки Разiна», повiсть «Кудеяр», двотомне дослiдження «Останнi роки Речi Посполитоi» i першi випуски задуманоi вченим «Росiйськоi iсторii в життеписах ii головних дiячiв». Перебiг у пам'ятi останню серiю праць Костомарова, i схопилася чомусь думка не за життеписи Володимира Великого чи Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха чи Андрiя Боголюбського, а за Феодосiя Печерського – засновника Лаври, пустельника й сподвижника духу, немов хотiв його життям виправдати свое замкнуте довголiтне iснування i визначити йому цiну.
Гуляли княжата, сини Ярослава Мудрого, i розпуснi бояри пiсля смертi великого князя, лилося вино у гридницях, дзвенiли гуслi – пиячила, пропивалася Русь, i вичiкували кипчаки на донецьких степах – поки проп'еться. Занидiв ратний дух у хоробрих русичiв, iржавiли мечi, продавалася за гривни любов до рiдноi землi, не стало святощiв. Вирушив тодi з Курська до Киево-Печерського монастиря вродливий юнак i, бувши сильним до рала i до жiноцтва охочим, постригся у ченцi. Вiдраджував його чинити це старий iгумен Антонiй, та хлопець не зважав, наполiг на своему, а потiм молов мливо для монахiв, спiвав псалми, перший заходив до церкви i останнiй виходив, простоюючи без руху цiлий день на одному мiсцi, носив власяницю поверх голого тiла, дав обiтницю мовчання, постив, бичував себе веригами i, витримавши найтяжчi випробування, довiв усiм, що людина здатна на святощi. Феодосiй Печерський – так назвали сподвижника, ставши iгуменом, вимагав цих самих самопожертв вiд братii, пильно наглядав, щоб вони не полегшували собi чернечого життя, обходив келii, пiдслуховував, стукав патерицею в дверi, за якими чулася розмова, вiдбирав у ченцiв i кидав у вогонь речi; на Феодосiя молилися миряни, а вiн, не полегшуючи нiчим iхню долю, залишався сторожем iхнього сумлiння. Князi бенкетували й далi, пропиваючи Русь, нiчого не змiнив с
Страница 43
оiм подвигом Феодосiй, зате сотворив iдеал праведностi, надавши вартостi самiй iдеi.Досi Гулаковi висвiтлювався над верхньою поличкою образ молодого Костомарова, якого пам'ятав. Нинi ввижався справжнiй, сьогоднiшнiй автор iсторичних монографiй; Костомаров поглянув на Гулака, заспокоеного прикладом Феодосiя Печерського, i сказав: «А хтось у тi часи писав поеми, подiбнi до «Слова о полку Ігоревiм», одна дiйшла до нас, i якi ми нинi були б без неi, ти не подумав про це, Миколо. Подвигу ж мнiха Печерського нiхто не пам'ятае. – На його устах промайнула епiкурейська посмiшка, вiн додав, показуючи на книжки: – Поглянь на моiх дiтей, може, вони й недолугi, але моi, i пiдуть в люди, i пiде мiй Феодосiй – для кого iдеалом, для кого застереженням…»
«Та невже, – вдруге сьогоднi простогнав Гулак тими самими словами, – невже лише продукт, – единий вимiр корисного? А спосiб його добування нiколи не стане окремою вартiстю? Приклад чесностi, сторожi сумлiння, самовдосконалення – усе це непотрiбне, зайве, смiшне?»
«Не зайве i не смiшне – коли прикладене до працi, а не стае самоцiллю, позою», – почув Гулак знайомий голос.
Зник образ Костомарова, i на його мiсцi вималювався iнший, що завжди приводив Гулака у стан, не властивий його натурi – благоговiння, а боротися з цим почуттям не мiг i не хотiв. Цей муж, з яким Микола Іванович зустрiчався щодня, коли ще жив у Сейдабадi, був старший за нього всього на десять рокiв, та своiм маестатом примушував усiх схилятися перед собою. Був це азербайджанський мислитель i драматург, богоборець i просвiтитель – Мiрза Фаталi Ахундов.
Дивнi дiла твоi, Господи! Не з царських, не з дворянських родiв часом виходять на свiт аристократи духу й пророки. Мiцкевич – з бiлоруськоi глушини, Щепкiн i Шевченко – з крiпацького пекла, Айра Олдрiдж – з рабiв, Ахундов – з дрiбних торговцiв. І всi стають на чолi нацiй, валять з п'едесталiв коронованих плебеiв, бо так хоче народ, бо це його единi право i влада.
Мiрза Фаталi Ахундов був тодi в зенiтi своеi слави, написав кращi своi твори. Комедiя «Вiзир Ленкоранського ханства» прозвучала росiйською мовою на тифлiськiй сценi i азербайджанською – в Баку, давши початок нацiональному театровi; п'есу «Мосье Жордан i дервiш» ставили в Петербурзi, твори Ахундова перекладалися нiмецькою, французькою та англiйською мовами, а вiн, заробляючи на хлiб, працював перекладачем у Кавказькому намiсництвi, куди щоранку – високий, з гордою поставою атабека – вирушав, минаючи сiрчанi лазнi, на царську службу.
Конец ознакомительного фрагмента.
notes
Примечания
1
З глибин (лат.).
2
Пан, дядько (груз.).
3
Базарний злодiй (груз.).
4
Панi, господиня (груз.).
5
Похiдна пекарня (груз.).
6
Дорогу! (груз.)
7
Грузинське вiтання, дослiвно – перемога.
8
Ремiсник (груз.).
9
Мусульманський вiвтар.
10
«Житiе Грузii», лiтопис.
11
Де добре, там батькiвщина (лат.).
12
Военачальник (груз.).
13
Дрiбний дворянин (груз.).
14
Пельменi (груз.).
15
Постолами (груз.).
16
Дрiбна грузинська монета.
17
Цитати з «Витязя в тигровiй шкурi» подаються в перекладi М. Бажана.
18
Начальник цеху (тюрк.)
