RU
Корзина
RU

Читать онлайн “Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994” «Роман Іваничук»

  • 01.02
  • 0
  • 0
В закладки
фото

Страница 1

Дороги вольнi i невольнi. Щоденники. 1991–1994
Роман Іванович Іваничук


Видання «Дороги вольнi i невольнi. Щоденники. 1991–1994» структурно складаеться з двох книг: «Благослови, душе моя, Господа!..» та «Мандрiвки близькi i далекi». У них синтезовано жанри подорожнього нарису й полiтичного щоденника, а також активно осмислюються подii минулого i сучасного Украiни.

Перша книга щоденникiв охоплюе кульмiнацiйний перiод боротьби за Украiнську державу. У нiй мiститься величезний пласт iсторичного матерiалу, що стосуеться як бiографii автора, так i долi Украiни, ii провiдних дiячiв, лiтераторiв.

У другiй книзi ii структурним стрижнем е опис подорожей, здiйснених автором упродовж життя. Цi подорожi з iсторii оберненi в сучасне, наповненi публiцистичним матерiалом, е пiдставою для медитацiй, роздумiв i узагальнень про долю Украiни, украiнський нацiональний характер, боротьбу нашого народу за свою свободу, що завершилася створенням власноi держави.

Щоденники е пiдсумком у доробку Р. Іваничука, мiстять його багаторiчну працю документального вiдтворення епохи.





Роман Іваничук

Дороги вольнi i невольнi

Щоденники

1991–1994



© Р. І. Іваничук, 2016

© В. В. Габор, упорядкування, 2016

© Л. П. Вировець, художне оформлення, 2016


Чи вiдкрили початок,

щоб шукати кiнець?

    Євангелiе вiд Томи. Книга перша






Книга перша

Благослови, душе моя, господа!





1


5 вересня 1991 року.

Живемо в добi, коли полiтики або нiчого не знають i не можуть передбачити майбутне, або зовсiм безсилi коригувати хiд iсторii, коли закони випливають iз несправедливих засад, а якщо i справедливими народжуються, то не е чиннi; коли церква, виборсавшись iз приниження i негоцii, виконуе не духовну, а полiтичну функцiю, – тож на допомогу людям, якi потрапили в безвихiдь, а радше впали у зневiру, приходять, немов у середньовiччi, ворожбити, вiдьми й упирi, а теж змодернiзованi види окультних сил – екстрасенси, контактери, iнопланетяни. Можливо, вже десь бродить по нашiй землi новiтнiй Гришка Распутiн…

Парадоксальним е те, що я пишу цi рядки через тиждень пiсля того, як Верховна Рада УРСР проголосила Акт Незалежностi Украiни, i в день пiдняття над будинком украiнського парламенту синьо-жовтого прапора.

Сповнилась мрiя багатьох поколiнь украiнцiв – зруйнованих, знедолених, з’яничарених i уцiлiлих, сповнилась мрiя мого життя!.. Так чому ж не перехлюпуеться через креш моеi душi радiсть, чому я не смiюся, не плачу з утiхи, чому нинi, вихопившись iз натовпу, який на майданi перед Верховною Радою кричав i «слава», i «ганьба», – геть подався з площi осамотнений i скулений, немов побитий пес, – я, депутат украiнського парламенту, член опозицiйноi Народноi Ради, яка виборола для Украiни незалежнiсть, i в незрозумiлому смутку сиджу ось цiлу нiч у своему готельному номерi…

Я врештi збагнув, вiд чого мiй смуток. Гай-гай! Народи Європи в такий безмiр вiддалилися вiд нас, немов тi два азовськi брати, що полишили третього на степовому перепуттi; третього залишили в його нацiональному середньовiччi – з ворожбитами, вiдьмами й змодернiзованими рiзновидами окультних сил, з нечинними законами, сплюндрованою бiльшовизмом землею, з розлiнивленим i пропитим господарем тiеi землi, з ордою непомностi в людських душах – обкраденого – i розбудженого. Виборсуйся тепер сам зi свого середньовiччя, куди тебе загнали жорстока iсторiя i твоi власнi добродушнiсть та довiрливiсть, доганяй своiх лукавих братiв, що покинули тебе на безводдi й безхлiб’i!

Благословилося на свiт: над Киевом iз кокона ночi проколюеться тихий i погожий осiннiй ранок. І цей величний початок першого дня на вiльнiй Украiнi раптом додае менi отухи: нiхто хай не думае, що з якихось там об’ективних причин ми вiдкотилися у своему розвитку на цiлi столiття, – ми таки знаходимося, якщо брати до уваги iсторiю украiнського народу, в нацiональному середньовiччi i мусимо знайти в цiй реальностi найвищий оптимiзм.

Бо, коли б лише припустили, що живемо такi, як е, у пiзньовiччi, за яким неминуче приходить кiнець нацiонального життя, i ми опинилися на митницi з порожнiми торбами, – втратили б потребу працювати i нiколи нiчого не змогли б передати незнаним нам сьогоднi прийдешнiм земним чи то космiчним цивiлiзацiям.

Не виннi ми, що залишилися позаду, та виннi будемо, якщо не окреслимо чiтко мiсця свого знаходження. Тому я стверджую (не з мотивiв пiсного патрiотизму, а з тверезого усвiдомлення нашоi реальностi): украiнська нацiя, ще молода й сповнена енергii, вийде дужою iз свого середньовiччя, бо так хоче свiтова гармонiя, яка, не буваючи нiколи ущербленою, не зможе обiйтися без державного досвiду п’ятдесятимiльйонного украiнського народу.

Я беззастережно вiрю у справжню незалежнiсть Украiни, i для цього не потрiбно бозна-якоi одержимостi, бо творення самостiйноi Украiнськоi держави вже цiле столiття вiдбуваеться на моiх очах.

Не перебiльшую. Мое свiдоме життя, до якого я додаю життя моiх батькiв, бо вони мене виховали i стали п

Страница 2

рвнем моеi свiдомоi сутностi, тривае вiд початку нашого столiття. Мое життя пройшло через спробу творення украiнськоi державностi в 1917—1921-х роках, вигартувалось у трагедii сорокових рокiв i посiдае певне мiсце в нинiшнiй боротьбi за незалежнiсть Украiни, в якiй я фiгурую як недосвiдчений полiтик i досить досвiдчений письменник.

Хочу розповiсти про свое життя в контекстi кiлькадесятилiтньоi iсторii мого народу. Благослови, душе моя, Господа за те, що прилучив мене до боротьби за волю Украiни…

Чи то ж само прийшло в мою свiдомiсть те болiсне прагнення вiддати свою посильну жертву на вiвтар нашоi незалежностi?

Напевне, так. Неволя навiть тодi, коли в рiднiй хатi пануе достаток i в сiм’i нiхто не мае найменшоi уяви про голод, коли ласкава мати вчить свого мiзинчика доброго тону, змалку готуючи його до елiтарного життя, коли батько, сiльський учитель, помiтивши в своему синовi пристрасть до книг, створюе для нього сувору систему читання, а в хатi ж повно рiзноманiтноi лiтератури, коли сiльськi хлопчики-ровесники заздрять твоiй ошатностi й чистотi, – навiть тодi з повiтря, з прочитаних книжок, з тривожних перешiптувань батька з матiр’ю, бiдкань селян, що приходили до вчителя за порадою, з тужливих пiсень учительськоi служницi-сироти, з бравого вигляду пихатого жандарма в «рогатiвцi», з перемовлянь портретiв Тараса Шевченка та Івана Франка (не сумнiвайтесь, я добре чув, стоячи пiд дверима спальнi, коли нiкого не було в хатi, як гримотять iхнi то урочистi, то гнiвнi голоси) – з усього цього спадала на мене сiра мряка принизливоi задушливостi, що вiдчужувала мене вiд чарiвноi природи i накочувалася звiдусiль у моему зеленому Трачi, мов повiнь, i я боляче вiдчував, що краса свiту не належить анi менi, анi батьковi, анi трацьким селянам, а комусь чужому, може, тому жандармовi в кашкетi з ремiнцем попiд шиею, а певне, i не йому, а комусь iншому, вищому i сильнiшому, якого я не бачив i не знав, а вiдчував його присутнiсть повсюдно, – i була це неволя.

Я виростав у нiй, але без неi у душi, я завжди у своему свободолюбствi був вiльний, бо вiльний е той, хто не скорюеться. Не ставлю собi цього в заслугу – почуття свободи властиве людинi як дихання, а втiм, були й сильнiшi за мене. Це тi одиницi, яких, зрештою, набереться в нас цiлий легiон: вони без жодноi перспективи (з точки зору не полiтики, а невольничоi непроглядностi у щоденному побутi), спонуканi винятково свободолюбством, чинили одчайдушний викличний опiр i свiдомо йшли в тюрми та на муки – в Березу-Картузьку, в застiнки НКВД, гестапо. КГБ; я ж вибрав для себе мiсток товщиною з волосинку, по якому самостiйно рушив, балансуючи мiж синiм небом угорi i чорним Стiксом внизу, i аж тепер, коли щезла загроза покари за непокiрнiсть, я збагнув, що треба було мати чуйний вестибулярний апарат порядностi, щоб не схибнути i не впасти в те багно, яке внизу чекало на мене i з якого вибратися було б уже неможливо.

А падали…

Трагiчна доля спостигла знаного украiнського поета, колишнього мого друга Бориса Олiйника, який, ступаючи по тому волосинному мiстку, сягав обома руками за марними принадами нагород, звань, посадових крiсел – i схибив, спокушений облудним блиском тимчасовоi слави. Я переконаний, що наодинцi iз собою вiн нинi передумуе трагедiю свого творчого життя. Бо ж не може бути такого, щоб приятель Івана Драча, Дмитра Павличка, Анатолiя Шевченка, зрештою – Грицька Тютюнника! – так безнадiйно захряс у ренегатствi. Ще ж не зiрванi всi мости – можна покаятися перед народом!

Гай-гай, Борисе… У тяжкi часи брежневського безпросвiтгя ви удвох з Юрiем Мушкетиком мали мужнiсть 1967 року надрукувати в журналi «Днiпро» мою «Спрагу», за що тяжко потерпiли i не каялися; ти смiливо виголошував палку промову на могилi Володимира Пiдпалого, за що тебе цькували кагебiсти; а скiльки вечорiв i ночей ми провели з тобою у твоiй i моiй хатах, тихо розмовляючи про незалежнiсть Украiни i присягаючись вiддати свое життя за неi… А нинi ти прагнеш реанiмувати злочинну комунiстичну партiю, яка знищила мiльйони украiнських життiв i душ, ложно мовлячи, що борешся за Украiну. І не хочеш бачити, i очi заплющуеш на очевидне: Украiна зможе стати вiльною тiльки тодi, коли назавше скине iз себе пута бiльшовицькоi iдеологii, яка брехнею i пiдступом безупинно, немов шашiль, руйнуе в людинi те, що робить ii людиною, – особистiсть. А ознаками особистостi е гордiсть, незалежнiсть, господарнiсть, нацiональна свiдомiсть. Чи ж не з цими природними людськими якостями майже вiсiм десятилiть так нещадно змагався червоним вогнем i брехливим словом бiльшовизм, залишаючи за собою моторошнi цвинтарища у Бикiвнi, пiд Вiнницею, в Дем’яновому Лазу, в Дрогобичi, у кожному мiстi, мiстечку i селi, а найспустошливiшi – в людських душах. Яка ж трагедiя спостигла нашу нацiю, коли ми нинi задумислюемося над тим – проголосуе чи не проголосуе украiнський народ за Украiну, коли вiдомий украiнський поет на чужинецькому найвищому форумi заявляе свiй протест проти суверенностi власноi держави!

Не дивуюся патоло

Страница 3

iчним шовiнiстам типу народних депутатiв Терехова, Багрова, Корнеева: iм страшно залишатися на бiлому свiтi без «едiной i неделiмой», але яка спонука керуе такими украiнцями, як депутат Олександр Коцюба, який лише задля того, щоб втриматися у крiслi члена Президii Верховноi Ради, ганьбить себе щоденним ренегатством i мужньо витримуе глузи всього народу; як Борис Олiйник, який i пiсля розпуску комунiстичноi партii залишаеться вiрний ii злочинним iдеям i, не встидаючись ганьби, вiдверто про це заявляе; як режисер Харкiвського драматичного театру Ігор Борис, що то напередоднi проголошення незалежностi Украiни заради партiйно-комунiстичних почестей назвав на останньому з’iздi КПУ синьо-жовтий прапор шматою, або доволi освiчений народний депутат Украiни Олександр Мороз, котрий нiяк не може зрозумiти, що комунiстична Украiна – це нонсенс, це виродження нацii.

Як же вдалося менi пройти по волосинному мiстку i не впасти у Стiкс? Перебираючи у пам’ятi, немов зернята на вервечцi, кожен прожитий день, я спинився на трьох моментах, вирiшальних для мого формування.

Ще у третьому класi я прочитав у дитячому журналi «Свiт дитини» оповiдання про генерала УГА Мирона Тарнавського «Лицар без тiнi i без плями». І донинi вважаю генерала найталановитiшим вiйськовим дiячем Украiнськоi Галицькоi Армii, а тодi вiн став моiм кумиром, i я уявив себе в майбутньому таким самим воiном, як вiн. Цi дитячi мрii тривожили мене i пiзнiше: не раз, натягнувши шапку-невидимку на голову, я з револьвером проникав у Кремль i з насолодою вбивав Сталiна, дещо пiзнiше бачив себе полковником УПА… То вже потiм довелося мiняти «багнет» на перо. А тодi пiд враженням прочитаного оповiдання я, тиняючись бiля стiни, ловив свою тiнь, що падала вiд гасовоi лампи, нiби хотiв ii спiймати й викинути геть, i шепотiв: «Буду без тiнi i без плями…» Батько, пам’ятаю, переглянувся з матiр’ю i моргнув iй, щоб не заважала. Цi слова дитячоi обiцянки були при менi все життя. Чи вдалося пройти незаплямованим? Здаеться, так. Але не янголом – янголи на землi не живуть.

Важким струсом була для мене звiстка про розстрiл мого стрийка Михайла Іваничука, професора Харкiвського iнституту народноi освiти, знаменитого полярника. Про це нам, дiтям, пошепки розповiв батько взимку 1940 року i наказав мовчати: наша сiм’я була у списках для депортацii в Сибiр… Я вийшов тодi в сад. Надворi лютувала ота страшна зима за «перших совiтiв», коли енкаведисти начиняли галичанами паквагони i вивозили на голодну й холодну смерть у Сибiр. Я пiдняв кулачка й вигукнув у морозне небо: «Стрийку, помщуся за тебе!» Клятву свою я виконав як зумiв: працюючи над iсторичними романами, я весь час мстив за Михайла Іваничука, а ще за знiвечену долю мого брата Євгена, який десять молодих лiт промучився у воркутинських таборах – за тi роки з нього, напевне, сформувався б справжнiй письменник, про що засвiдчили опублiкованi недавно його каторжанськi спогади «Крок влiво, крок вправо».

Але перед виконанням клятви я мусив зробити ще один крок, i це був головний момент мого письменницького становлення. Першими збiрками моiх новел, а особливо романом-трилогiею «Край битого шляху», я зажив неабиякоi популярностi: новели читали на естрадах, а трилогiю, незважаючи на однобоке в нiй висвiтлення життя Галичини мiж вiйнами i пiд час вiйни, iнсценiзували, перекладали iншими мовами, перевидавали. Та ось з’явилися на лiтературному кону Григiр Тютюнник, Валерiй Шевчук, Володимир Дрозд, Євген Гуцало, i я залишився начебто поза ними, в тiнi. Чому так сталося? – дошкуляло менi. Адже я не знизив свого письменницького стилю, навпаки – критики вважали, що моi стилiстичнi пошуки доволi плiднi… Та вчасно зрозумiв: клятву письменницькоi помсти не можна виконати, пишучи пiвправди.

І написав я тодi немовби епiлог до своеi трилогii – повiсть «Спрага» («Зупинись, подорожнiй!») – про пiслявоенний бiльшовицький терор у Галичинi. Окремою книжкою твiр так i не вийшов, а редакторам журналу «Днiпро», в якому «Спрага» була опублiкована, й авторовi теж було учинено жорстокий погром.

Зате я виграв першу свою битву з бiльшовизмом: працюючи над повiстю, зумiв переступити межу страху, i тодi простелилася передi мною нова лiтературна дорога, якою йду донинi, назавше вiдкинувши спокусу кон’юнктури та оглухнувши до нашiптувань самоцензора.

А мiж цими найважливiшими для мене моментами вирувало розмаiте життя. Було б фальшиво стверджувати нинi, що ми тiльки те й робили, що боролись i страждали. Ми були життелюбами i брали в долi те, що вдавалося взяти: ми дружили i закохувалися, нiколи не скиглили, нашими супутниками були смiх, жарти, самоiронiя, сарказм i оптимiзм. Кожен з нас, зрештою, вiрив, що на мiських ратушах i на банi Верховноi Ради Украiни доконче будуть колись майорiти нашi нацiональнi прапори, – без цiеi вiри я не написав би й рядка. Та хто мiг сподiватися, що це станеться за нашого життя!

У сiрi днi маразматичноi брежневщини я мав щастя знайти вiрних друзiв. Вiдчуваючи постiйно iхню присутнiсть, я невтомно працював. Кожною

Страница 4

своею книжкою або ж рукописом, якщо книжку не вдавалося видати, я звiтував перед ними, кожним iхнiм твором тiшився або ж уболiвав за невдачi.

Що спонукувало мене до щоденноi працi? Вони, моi приятелi? Так. Неволя, протест, сором раба? Звичайно. Я й не уявляю собi, як би я писав, будучи вiльним. А втiм, письменник вiльним нiколи не бувае, бо не конче кайдани його неволять: нестерпного болю може завдати йому сльоза скривдженоi дитини…

Та знаю напевне: надихала мене до творчостi божественна краса свiту, яку нiколи не мала сили затьмарити неволя. І за тi чари, якими вона обдарувала мiй народ i мене самого, я шепочу слова подяки: «Благослови, душе моя, Господа!»

Перший раз я вимовив цi слова кiлька рокiв тому, сидячи на верандi мого улюбленого будиночка над Наварiйським озером.

Сонце хилилося на захiд i входило у чорну бовдуристу хмару. В своему образному баченнi свiту я вже давним-давно позбувся прямих паралелей мiж явищами природи i суспiльного життя, проте на вид потопаючого в чорному вирi диска сонця мене охопило гнiтюче й тоскне почуття безвиходi.

А був то час андроповськоi сваволi, коли органiзованi кагебiстами так званi дружинники з червоними пов’язками на рукавах чинили серед бiлого дня облави: вривалися в кiнотеатри, кафе, ресторани i навiть лазнi, перевiряли документи, випитували, хто й чому не знаходиться на роботi, затримували, – менi цi андроповськi операцii нагадували гестапiвськi лови на людей пiд час нiмецькоi окупацii.

То були днi моеi найтяжчоi депресii. Я сам себе за те ненавидiв, бо ж досить стiйко пережив i сталiнщину, i брежневщину, та ось вигудiла враз передi мною сiра стiна, яку нiколи не обiйдеш i назад не вернешся, бо стала вона клiттю, – хiба що проб’еш головою.

І я, котрий весь час посварював на своiх друзiв, якi хвилево зневiрювалися, опускали руки i замiсть працювати починали нудити свiтом, одного разу, блукаючи удвох з Нiною Бiчуею над Наварiйським озером, застогнав крiзь сльози: «Не буде, нiколи не буде Украiни, все це марно, все це iлюзiя!» – чим вельми здивував свою супутницю, бо дотепер кожен з моiх друзiв знав, що всi вони мають право на сумнiви, крiм мене одного. Тож Нiна мовила спокiйно, немовби стаючи на мое мiсце: «У найтяжчу для народу пору наперед виходять жiнки…» В цьому ми й переконуемося нинi. А тодi Нiнинi слова повернули менi рiвновагу…

У невимовнiй тузi супроводжував я поглядом червоний окраець сонця, а коли смеркло i важкий сувiй чорноти почав розкочуватися, пресуючи землю вiд заходу до сходу, горбатi оболоки на небi враз зажеврiли, свiтляна смуга позначила iх обриси гарячою облямiвкою, мовби сусальним золотом кованою, i простяглася та зигзагувата свiтляна окрайка по всьому небосхилу й пломенiла, не меркнучи, нiби сонце десь там зупинилося або повертаеться назад. Гра свiтла й тiнi тривала довго, дуже довго, i я врештi прошепотiв тi слова, дякуючи Господу, що дав менi щастя бачити це диво, – а може, щоб побачити тiльки це, варто було прийти на свiт?

Я змалку виростав поганином, цiлковито злитим iз довколишньою природою, хоча з релiгii в початкових класах, а потiм у гiмназii завжди мав найвищу оцiнку i майже весь молитовник знав напам’ять. Батьки виховували мене в релiгiйному дусi, хоч самi фанатиками нiколи не були, почерпнувши в науцi Франка основ розумного атеiзму: догми церковнi вiдкидали, Старий i Новий Завiт Святого Письма знали i визнавали iх найвищого рангу фiлософськими творами, християнських обрядiв ретельно дотримувалися, шануючи й сповiдуючи в них нацiонально-язичницький елемент; до священицтва ставилися дещо критично, проте разом зi священиками несли в народ освiту i просвiту, нацiональну свiдомiсть i мораль.

А втiм, критичне ставлення свiтськоi iнтелiгенцii тридцятих рокiв до служителiв культу було здебiльшого напускне, зумовлене модним тодi вiльнодумством. Що ж, був у селi Микитинцях на Косiвщинi священик-атеiст, якого називали двуличним, я знав його – освiченого скептика. А в Дебеславцях на Покуттi мав парафiю молодий отець-целебс, який не так iз своеi вини, як з причини примусового целiбату, запровадженого на Станiславщинi епископом-полонофiлом Григорiем Хомишиним, став несусвiтним бабiем. Але бiльшiсть греко-католицьких отцiв були справжнiми подвижниками вiри й культури: донинi свято зберiгаю в пам’ятi образ отця Гоянюка iз Залуччя над Прутом i всiеi його чесноi родини, його дочок, якi мужньо витримали нiмецькi й бiльшовицькi концтабори, а нинi дзеркалом порядностi й патрiотизму старого отця бачу його внука – артиста Львiвського театру iм. Марii Заньковецькоi Романа Бiля.

Селяни теж по-рiзному ставилися до церкви: були ж серед них нацiоналiсти, радикали i комунiсти. Я знав, наприклад, побожних членiв КПЗУ, вихованих «Просвiтою», але й знав таких, якi в хатi перед образами не знiмали шапок: уже тодi виплоджувався в наших краях бiльшовицький хам.

А ось мiй дiд по матерi вважав себе радикалом. Оскiльки був малограмотний, то засвоiв собi з франкiвськоi науки тiльки нехiть до попiв, яка згодом переросла в безпричинну

Страница 5

о них ненависть. Вiн застерiгав мою бабусю: «Якщо прийде ховати мене пiп, то я мертвий схоплюся з лави i – кавулею, кавулею!» Та смерть прийшла до нього досить зарання, i дiд перед економ прошепотiв: «Клич, жiнко, священика, щоб висповiдав; що е на землi, я бачив, а що буде там, – не знаю».

Хочеться менi при цiй нагодi зазначити, що функцiя церкви в нинiшньому духовному вiдродженнi повинна мати певнi межi. Зголоджений за вiрою народ пригорнувся до храмiв i прагне духовно очищуватися в них. Проте святi отцi повиннi розумiти, що до церкви треба навертати передусiм молодь, щоб вона не хамiла в пив’ярнях, пiдпiльних борделях i наркоманських клубах. Чи ж утримаете ви бiля себе юнакiв i дiвчат двогодинними богослуженнями на мiтингових площах, самi ж бачите, як порожнiють майдани, коли ви втрачаете мiру! А тi безконечнi молебнi без урочистих на те причин! Я був якось присутнiй на молебнi в день народження свого приятеля. Виглядало буквально так: образ Божоi Матерi припер отець до пляшок, i правив, i проповiдував, i кропив… Спам’ятайтеся, мiй батько казав колись, що нерозумний священик е найкращим атеiстичним пропагандистом.

Отож, в оточеннi бiльш чи менш вiруючих християн виростав я поганином, щодня, щогодини, щосекунди зливаючись iз природою, i в цьому немае жодного парадоксу, бо свiт довкола мене в своiй сутi був язичницький. Глибокопобожний селянин, навiть не усвiдомлюючи того, що заперечуе християнськi догми, вдавався до ворожби. Коли йшлося йому про щедре роiння бджiл, наприклад, то вiн кидав на Святвечiр жменю кутi в стелю, i та брудна клякса чорнiла над головами аж до передвеликоднього прибирання. На Юрiя напасенi корови поверталися з лiсу iз барвистими вiнками на рогах i були гордi, мов королеви, – я й донинi не розумiю зневажливоi приказки на адресу жiнок, якi не вмiють зi смаком одягатися: «Виглядае, як корова у вiнку». Це несправедливо, корова у вiнку виглядае велично, як сама природа; юрiiвський похiд корiв з лiсу здавався менi завжди найурочистiшою процесiею…

Старосвiтськi дiди з довгим, гладко розчесаним волоссям, у пiдперезаних крайками сорочках поверх холошень, у постолах, задертих догори, мов сани, з нерозлучними тютюновими капшуками й кресалами за тими крайками чи ременями – тi дiди, якi ревно дотримували посту i мужньо вистоювали в церквi на безкiнечних проповiдях згрибiлого вiд рокiв отця Вергуна, «ничтоже сумняшеся» говорили про нявок, яких самi в очi бачили «так, як оце я виджу вас»; були тi нявки начебто неймовiрно вродливi, а ззаду, якщо комусь вдалося заглянути, виднiлися нутрощi. Кожен добрий господар мав свого домовичка, навiть якщо ними були цвiркун або саламандра. А хто мiг заперечити дiдовi Мироняковi, що дiдич Ромашкан на Воловому мае чорта i того йому так добре ведеться, а коли чорт здохне, то й господарка панська розлетиться. «А я що вам казав!» – торжествував дiд у 1939 роцi не так iз зловтiхи над експропрiйованим бiльшовиками помiщиком, як iз гордостi, що не збрехав…

У моему Трачi стати поганином було дуже легко. Ви не бачили Трача? Ну, якщо ви не бачили, то й не зможете зрозумiти, чому – легко…

Минулого лiта я мав гостю з Австралii, панi Стефу Могильницьку родом з Борислава, в якоi я перед тим мешкав, перебуваючи майже два мiсяцi на п’ятому континентi. Для неi Гонконг, Швейцарiя, Альпи, Австрiя, Гонолулу – це так як для мене Коломия, Отинiя, Заболотiв, Снятин…

Та я повiз ii у Трач. І повiрте: як стала моя панi Стефа на Зрубi, звiдки найкраще видно село (якщо взагалi його можна побачити), то так i занiмiла. «Це неймовiрно, – тiльки й сказала, – Є село – i немае його».

А я собi думаю водно: в чому полягае ця вражаюча людей краса мого села? Адже все тут дуже звичайне… Перейдеш кладкою Прут (коли йти по бiсектрисi мiж напрямками Заболотiв – Косiв), минеш гостинцем Тростянку, Пилипи й наштовхнешся тодi на стiну лiсiв, що здиблюються все вгору i вгору. Входиш у той лiс стежкою або дорiжкою, нинi заасфальтованою, а колись у страшних котелебинах, спинаешся нею досить стрiмко до Зрубу, тут виходять з лiсу кiлька хаток, що спинилися на краю горба, i звiдси видно вже Трач.

Лiворуч – Царина: рiвний рядок бiлих хат, вишикувались, немов вояки у шерензi. З Царини сповзае вниз грунтова дорога, яка внизу переходить у Вулицю, якоi здаля нiхто ще не вмiв побачити, – цей кут сховався за горою, на якому стоiть школа, Народний дiм i стрiлецька могила. Вiд школи гора круто спадае вниз до глибокого яру – Мочули, на берегах якого розсипалися хатки. А далi, в бiк Карпат, нiбито вихор налетiв, звiдкись несучи, а тут безладно гублячи по горбах i горбках, по видолинах, узворах i пропастях – хати, сади, пасiки, стайнi, стодоли, шпихлiри, i все те – немов дiти в пiжмурки бавляться: i сховалися, i видно iх. Ця оргiя заспокоюеться аж бiля маленькоi церковцi над потоком, теж захованоi мiж столiтнi високi смереки, що сторожують супокiй померлих трачан i мого батька… А все село оточене перснем лiсiв, якими поросли довколишнi узгiр’я. З цього хаотичного полону, крiзь лiси, прокрадаються на в

Страница 6

лю вузькi дорiжки, i бiля однiеi з них, на краю села, стоiть i донинi батькiвська хата, а поруч неi – найглибша в селi криниця, аж на двадцять чотири рури, з найсмачнiшою на свiтi водою.

У такому селi дитинi з чутливою вдачею стати поганином зовсiм легко. Тим паче, коли село стоiть посерединi свiту, звiдки однаково задалеко – рiвно по двадцять кiлометрiв – до Коломиi, до Косова i до Заболотова. Тим паче, коли поза цариною в глибинi лiсiв заховалося таемниче урочище Пиконiв, де стояла за мого дитинства тiльки одна хатка гуцула Івана, який мольфарував, на галявинi перед хаткою простилався навеснi килим пiдснiжникiв i бриндуш, поруч з галявиною, нижче, пахтiло гнилизною болотище, у тванi якого втопилася не одна корова, а на днi цього пiдземного озера на Великдень бемкають i донинi дзвони… Тим паче, що в цих лiсах жила добродушна баба Лiсна, яка взимку моторошно завивала з холоду, а влiтку тут бродила у бiлiй льолi красуня Оксана, котра повiсилася через кохання…

Мое дитинство, як я мовив, не було безжурним: звiдусiль тиснуло на мене принизливе вiдчуття неволi. Але той благословенний чар довколишньоi природи щоденно очищував мене, тож я врештi-решт завжди почувався щасливим.

Хiба то не щастя читати довгими зимовими вечорами «Три казки дiда Охрiма» Андрiя Чайковського й беззастережно вiрити в описанi там дива та страхи, i боятися, i знати водночас, що то казка, а вранцi вибiгти на подвiр’я, зробити перший слiд на рипучому снiжку i сторопiти вiд раптовоi перемiни Казки в реальнiсть: повиростали на городi сугорби снiгу, i стоiть, по колiна застрягнувши в них, старий горiх з обвислими сивими бровами й кустратою бородою – достоту дiдуган-чарiвник iз казки Чайковського, мае вiн очi i товстелезний нiс, i лякае мене той дiд вкрадливим дзiнькотiнням – то падають голки iнею на зашкарублий снiговий покрив. А високi акацii поза стодолою обплутали свое гiлля памороззю, немов ялинковими колючими гiрляндами, а на даху стайнi сидить надутий ворон, зловiсно чорний на тлi бiлизни, вiн голодно каркае, зизуючи одним оком на мене – чи я чого йому не винiс. Зi стайнi тягне теплим запахом вчорашньоi пареноi сiчки i молока, i вже виходить з хати з дiйницею в руцi служниця Мiлька, йде спiваючи. Вона в нас бiльше спiвала, нiж говорила, а тi пiснi були такi правдивi й природнi, як довколишнiй свiт, i коли я знаю нинi так багато пiсень, то це вiд неi. Йде Мiлька спiваючи, а я стою i плачу, до глибини дитячого серця вражений довколишньою красою i тужливою пiснею.

Коли ж настае весна, то я вже днюю в зарослому дубами, грабами, липами й хащiвником яру в кiнцi нашого города. На днi глибокого iзвору струменить потiчок, вливаючись i випливаючи з маленького ставка, в якому шугають воронобокi мересницi й лiниво ворушаться в пiску на днi вусатi слижi, а поруч ставка, у багновищi, телесуються гидкi хребтозубатi тритони. Кожну рибку я знаю особисто, розмовляю з ними, i слухають вони мене: пiдпливають до поверхнi води, вiдкриваючи ротики.

Я знаю по iменi майже кожну деревину (зажмурившись, можу вгадати по смаку листочка, що то за дерево), i кожна мае свiй образ: ось цей в’язистий граб нагадуе вузлуватого й мiцного Семена з Потока, якого я пам’ятаю чомусь тiльки з мiшком жита на плечах. Про нього казали, що вiн ходить «плечима» до млина, i яке було мое розчарування, коли вдосвiта, причаiвшись за бузком, дiждався появи Семена: зiгнувшись пiд важким мiшком, вiн iшов ногами! А ця липа з чорним дуплом була образом сварливоi Олени Єзуниноi, яка колись в молодостi не перебирала парубками й чужими чоловiками, ще й оправдовувалася перед жiнками зухвало: «Хiба я винна, що мене люди за люди мають?» На старостi лiт вона стала моралiсткою i паплюжила кожну дiвчину, яка верталася з парубком з лiсу – з грiхом чи без грiха…

А он ця берiзка – то була моя таемниця. Вона уособлювала Анничку Грицик – мое перше кохання. Я закохався в Анничку, коли вона була в першому класi, а я в четвертому. Дiвча вродилося красунею i красунею й померло напередоднi свого весiлля. У той пiслявоенний час чомусь повимирали в Трачi найкращi дiвчата. Якою розкiшною була Наталка Слободян – згасла на скоротiчнi сухоти… Чому? – думаю донинi. Чи то не сумiщувалася краса з брутальною жорстокiстю, яка впала на мiй чарiвний свiт?

Яке ж то було кохання в мене, якби хто знав! Я мучився, я не спав, весь час ходив попри Анниччину хату, щоб хоч здалеку побачити ii; у школi боявся й глипнути на неi, щоб не глузували хлопцi, якi вже почали про щось здогадуватися… Я хотiв зрiти ii личко весь час, тому взявся за пензель i фарби, щоб намалювати ii портрет, а що з того нiчого в мене не вийшло, я склав тужливого вiрша – i з цього все почалося. Коли я став уже новелiстом – кожна друга героiня моiх новел називалася Анничкою.

Благословенне почуття першого кохання! Я пам’ятаю його й донинi, зрештою, воно в моему життi не раз повторювалося, та завжди було таким самим – солодким i болiсним.

Величезний жук-рогач був королем усього мого царства. Вiн мешкав на одному й тому ж самому дубi, мiцно

Страница 7

причепившись до кори лапками, а бiля нього, гордого й неприступного, сновигала знизу вверх i зверху вниз королева – божа коровка. Я ставився до них шанобливо, навiть з острахом. Часом, правда, брав жука, чорного й твердого, мов камiнчик, пальцями за хребет; жук люто ворушив рогами, намагаючись мене вщипнути, тодi я клав його на мiсце й довго придивлявся, прагнучи збагнути сутнiсть влади: що вiн, мiй король, мае iз свого панування над цiлим гаем, коли сидить на мiсцi i навiть не бачить свого царства?

Лiто збiгало у працi: батько мав поле, i вся наша родина мусила на ньому працювати. За сапою болiв поперек, вiд серпа рука в’яла, ламало крижi вiд коси, вiд цiпа терпли руки – i, може б, я зненавидiв землеробство, якби не поезiя сiльськоi працi, втiлена в моему батьковi.

Батько завжди прокидався досвiта i йшов у поле. Коли ми будилися, вiн, такий ошатний i елегантний у школi, вертався додому в заглинених i зарошених старих штанах, обвiяний млосним духом жита, солодким запахом кукурудзяного прядива, п’янким конопляним дюком – щасливий i святий.

Господи, чи ж то побачу ще за свого життя нинiшнього крiпака-колгоспника, так щедро облагородженого найтяжчою у свiтi працею?

Ну i щороку, звiсно, наставала осiнь – найкраща для мене пора року. Небо ставало ласкаве i прозоре, в повiтрi плавало павутиння бабиного лiта, я ловив його й намотував на патичок, мрiючи: намотаю цiлий клубок i вiддам Василевi Марусиному, щоб вiн зiткав на своему ткацькому верстатi хустину – для Аннички… Я був наiвний, таким залишився й донинi i не вважаю аж надто вiд’емною цю рису своеi вдачi.

Холоднiли в городi бур’яни, вкриваючись бiлою осугою, гнилизною пахло капустище, велетенськi смугастi й жовтi гарбузи стояли пiрамiдою на подвiр’i, чахли купини кукурудзяного шумилиння, i шушукався в них холодний вiтер, корiв не треба було стерегти, i я тодi мiг вiльно читати: за одну осiнь, попасаючи Ласку i Мiньку, я вивчив напам’ять Франкового «Мойсея» й, не розумiючи, звiсно, фiлософськоi глибини поеми, вигукував за коровами: «О Ізраiлю, чадо мое, зжалься, богу Шадцаю!», ототожнюючи слово «чадо» зi «стадом».

З горiхiв падали брунатнi вилущики, наливалися в саду восковим кольором величезнi яблука, скапували соком грушi, й покривалися синьою снiддю угорськi сливи.

А коли повiтря зовсiм загусало вiд терпко-солодкого запаху садовини, я з тремтiнням у серцi починав вичiкувати найурочистiшого празника свого дитинства – свята сливового повидла.

Та я ще не готовий розповiсти про це.




2


Вiдомий нинi всiм астролог XVI столiття i придворний лiкар французького короля Карла IX Нострадамус у своiх вiщуваннях як натепер не помилився нi разу. Останне на нинiшнiй день його пророцтво сповнилося на наших очах – я це сам дослiдив.

В одному iз своiх вiршiв середньовiчний екстрасенс навiщував, що спороджена 1917 року найкровопролитнiшою за всю свiтову iсторiю революцiею диявольська державна система проiснуе рiвно сiмдесят три роки i сiм мiсяцiв. Отже, Радянський Союз мав би розпастися в червнi-липнi 1991 року.

На початку липня цього ж року я виступав у Дрогобичi перед своiми виборцями i запевнив iх, що нав’язуваний Горбачовим союзний договiр нiколи не буде пiдписаний. Менi, звiсно, бурхливо аплодували: народ охоче вiрить обiцянкам своiх доморощених пророкiв. Та ось пiдвiвся в залi один поважний пан i з притиском запитав, на якiй пiдставi я це стверджую i чи не варто вiдмовитись нарештi вiд ейфоричноi демагогii й почати дивитися вiдверто правдi у вiчi.

Я був заскочений несподiваним питанням: а й справдi, на яких фактах вибудовую своi рожевi прогнози? Та тут умить спрацювала електронна машина мого мозку…

27 червня 1991 року украiнський парламент повинен був дати свою згоду на негайне пiдписання новоогарьовського проекту союзного договору, i це мало що не сталося.

Депутати-комунiсти перейшли в навальний наступ: за пiдписами сорока депутатiв вони подали у президiю вимогу негайно проголосувати за договiр. А Киiв пiднявся на ноги: багатотисячний люд iз синьо-жовтими прапорами почав прориватися крiзь мiлiцейськi заслони до будинку Верховноi Ради, бездушнi роботи бiльшовицькоi системи – зашоломленi омонiвцi – жорстоко перiщили людей гумовими палицями по головах.

Народна Рада негайно вирядила мене й Степана Пушика на мiсце iнциденту, нам удалося прорватися крiзь мiлiцейськi ряди i провести роз’юшений натовп через парк до Марiiнського палацу. Оговтавшись, пiкетники почали скандувати: «Кравчука на площу». – І сталося те, чого ще не було i чого я й не сподiвався: блiдий, але спокiйний Голова Верховноi Ради йшов до народу! Найгарячiшi екстремiсти, а напевне теж i провокатори, яких завжди було повно серед пiкетувальникiв на площi перед Верховною Радою, почали вигукувати: «Ганьба Кравчуковi!»; ми з Пушиком якось утихомирили крикунiв i дали можливiсть Головi мовити слово.

«Я нiчого не зроблю такого, чого не хоче мiй народ», – сказав Кравчук, отримавши в нагороду за цi слова вигуки «слава!». Воiстину як у Святому Письмi: «осанна» i «роз

Страница 8

пни його».

Леонiд Макарович з певного часу – це сталося пiсля його фатальноi помилки, коли вiн дав згоду на арешт народного депутата Степана Хмари, – почав схилятися на бiк Народноi Ради. Робив вiн це обережно, хитро, з дипломатичними викрутасами i демагогiею, боячись викликати небезпечний для нього супротив серед групи «239», яка складалася з партократiв, шовiнiстiв i украiнофобiв, проте не уникнув цього: комунiсти вiдразу помiтили його обережнi демаршi, i Кравчуковi, немов еквiлiбристовi, довелося балансувати мiж парламентською бiльшiстю i опозицiею.

Але цього дня Леонiд Макарович був невпiзнанний. Пiд час обговорення союзного договору вiн перетасовував список виступаючих у такий спосiб, щоб пiсля найкомпетентнiшого демократа брав слово найпримiтивнiший партократ, такi «пари» викликали серед членiв Народноi Ради глузи, а серед бiльшостi – ремство: прихильники союзного договору виглядали в дискусii смiшно, проповiдуючи одне i те ж: Украiна самостiйно iснувати не може.

Пiсля дебатiв Кравчук прямо-таки приголомшив усiх в залi: вiдхиливши вимогу сорока депутатiв-комунiстiв, вiн заявив, що проект союзного договору, як показала дискусiя, ще не готовий, треба його вiддати на юридичну, полiтичну й економiчну експертизу, довести, що вiн не суперечить Декларацii про суверенiтет Украiни, а тому Президiя Верховноi Ради пропонуе продовжити обговорення проекту 15 вересня.

Проте ця несподiвана пропозицiя була, теж несподiвано, проголосована конституцiйною бiльшiстю: комунiсти, очевидно, не були впевненi, що заява сорока пройде, i тому не наголошували на ii голосуваннi. Зрештою, обговорення показало, що партократам треба згуртувати сили до наступу на демократiю, до того ж, вiддалення термiну давало iм можливiсть тиску на експертiв. Менi ж здаеться, що багато хто з них, а перший секретар КПУ Станiслав Гуренко напевно, вже щось пронюхали про московську змову.

Новоогарьовську акцiю Горбачова було зiрвано. Нiхто, правда, не мiг ще тодi скласти вартостi тому, що сподiялося, i я – теж. Усвiдомлення смислу цього факту прийшло до мене аж тодi, коли я стояв нi в сих нi в тих перед настороженим залом у дрогобицькому Народному домi: Радянський Союз розпався 27 червня 1991 року – пророцтво Нострадамуса збулося! Цього дня Украiна завдала Союзовi удару в саме сонячне сплетiння, це був нокаут: найавторитетнiша республiка вiдмовилася брати участь у союзному договорi, а Союз як такий без Украiни iснувати не може.

Я сказав це виборцям – i це було правдою. Як показали наступнi полiтичнi подii, початок розпаду бiльшовицькоi iмперii стався саме цього дня.

Тодi ж, на вечiрньому засiданнi, ми сидiли у сесiйному залi й далi зосередженi й настороженi, i, мабуть, для того, щоб позбутися цього цупкого напруження, Іван Драч, з яким я сиджу поруч, розповiв менi цiкаву придибашку.

Йде Іван на обiд, а на бордюрi недалеко Верховноi Ради сидить стара жiнка й плаче. «Що з вами, матусю?» – нахилився до неi Драч. «Та що – побили мнi омони», – схлипнула стара жiнка. «А ви звiдки?» – «Та зi Стрия», – «Чого ж ви, такi слабi, приiхали сюди?» – «Бо прийшли з Руху та й сказали, що мусить хтось з моеi хати поiхати до Киева на тi пiкети, чи як вони називаються. А донька моя заслабла, зять у командировцi, то мусила iхати сама…»

Бiдний мiй народ. Бiднi ми всi. Хiба ж не так само було й ранiше: дае бригадир наряд на сiм’ю, i мусили iти – на льон, буряки чи в саме пекло, хоч би всi в тебе дома i повимирали… Коли ж ми очистимося вiд тiеi смертельноi тоталiтарноi отрути?!

А станеться це тодi, коли по Радянському Союзу зникне й слiд.

Нинi ж «битому не ймется»! Горбачова не спам’ятав навiть антидержавний путч, який мало не коштував йому життя. Пiсля путчу вiн нiби впав на нашу грiшну землю з iншоi планети: не бачить i не хоче бачити реальностi. Хапаючись за президентську владу, якоi вже не мае, Горбачов i далi просторiкуе про новий союзний договiр, про збереження iмперii, пирскае чорною слиною на сувереннiсть як саме поняття, iронiзуе iз законного права нацiй на самовизначення, водно жонглюе в’iдливими, як йому здаеться, термiнами «сепаратизм», «парад суверенiтетiв», перекреслюючи тим самим усе добре, що зопалу зробив, i самого себе – як полiтичного дiяча.

А був час, коли народ обожнював його, чей же зняв з людських ротiв намордники, проголосивши так звану «гласнiсть». Гей, та йому у вiках ставили б пам’ятники вдячнi нащадки, якби вiн зробив те, що нинi без нього сталося: розпустив iмперiю! Та навiть думати про таке смiшно: новiтнiй iмператор Горбачов i в помислах не мав чогось подiбного робити. Втямивши, що склепаний терором конгломерат народiв економiчно задихаеться, вiн задумав псевдодемократiею розбудити продуктивнi людськi сили, припудрюючи при цьому стару, прогнилу систему, облудно ратуючи за гуманний соцiалiзм – мiстичну суспiльну формацiю, протипоказану людськiй природi.

Та кожен iмператор рятуе iмперiю як може: Ленiн – терором, тiею, за його словами, «лучшей формой убеждения», а Горбачов – фальшивою демократiею. Проте анi од

Страница 9

н, анi другий не могли ii врятувати, бо iснуе поза волею тиранiв суспiльний закон про право народiв на незалежнiсть, i дiе вiн, хоч часто iз запiзненням, – неухильно.

Був час, коли i я пiддався гiпнозовi Горбачова: на один момент, пiд час розмови з ним у Львовi, я, заворожений його псевдовiльнодумною демагогiею, повiрив, що це посланець Божий.

Облуда! Тбiлiська й вiльнюська трагедii довели, що нiколи не можна заслiплюватися самодержцем, навiть якщо вiн ходить у народ; у критичну для себе пору жоден iмператор не зупиняеться перед кров’ю.

Я надто рано назвав «перебудовний» час волею, я так i сказав про цей перiод у своему романi «Бо вiйна – вiйною». Беру своi слова назад: клiть тюрми розширилася, проте грати на вiкнах залишилися, i як я мiг допуститися, нехай на одну мить, такоi блюзнiрськоi думки, коли сам не раз твердив, що воля може настати тiльки тодi, коли народ побудуе на мiсцi тюрми Храм!

Як можна було повiрити полiтикановi, який вийшов iз хрущовсько-брежневськоi школи, що вiн мае намiр розвалити iмперiю? Горбачов дав нам догризати кинуту ще колись Хрущовим кiстку – Сталiна – i разом iз своею бандою, яку тепер сам запер до тюрми, радiв, спостерiгаючи, як впиваеться народ марною помстою над трупом i, захмелiвши, не помiчае, що дух Сталiна значно живучiший, нiж сам тиран во плотi!

Колись, ще у днi лiтературноi юностi, я почув – одну вiд полiтика, а другу вiд фiлософа – двi формули, якi гранично точно охарактеризували радянську систему.

Джон Кеннедi в одному зi своiх iнтерв’ю назвав Радянський Союз «свiтом полiтичних непевностей i матерiальних нестач». Чи можна влучнiше назвати державу, гербом якоi мiг би стати образ черг до магазинiв i яка не те що постiйно глумиться над своiми мертвими вождями, а й може навiть без прокурорських санкцiй iнтернувати живого президента?

А Жан-Поль Сартр на початку шiстдесятих рокiв, повернувшись додому з подорожi Радянським Союзом, заявив зовсiм категорично: «Ця система не надаеться до ремонту, ii треба поламати i викинути на смiття!»

Нинi ми, дозрiвши до такого розумiння найрадикальнiшоi проблеми, засукуемо рукави. У працi над демонтажем iмперii не можна мати анi крихти вирозумiння чи якогось до неi милосердя: бiльшовицька система, в якiй прийшов до влади люмп, злочинний елемент, той самий «грядущий хам», прихiд якого в Росiю передбачив письменник Федiр Сологуб ще перед першою свiтовою вiйною, вчинила страшну наругу над народами i iх святинями, вiдняла вiру в Бога, засобами постiйного страху здеградувала людську особистiсть, фiзично винищила понад пiвста мiльйонiв людей, вбила господаря землi, саму ж землю спустошила, а в душi колишнiх громадян вселила орду покори й байдужостi, зробивши iх тихими рабами, якi вдовольняються iжею. Така система мусить бути скарана на смерть.

Украiну нинi проголошено незалежною державою. Але ту державу треба ще побудувати. І це мають зробити компетентнi люди.

Мое робоче мiсце за письменницьким столом, там я компетентний. Я глибоко переконаний, що без високоi лiтератури жодна держава не може стати цивiлiзованою. Тому повертаюся до своiх справ. У цей вiдповiдальний час я вiддав громадськiй i полiтичнiй роботi п’ять рокiв, i про те, що вдалося менi зробити, ще розкажу.

Став я полiтиком тiльки тому, що сьогоднi все е полiтикою, зокрема поряднiсть i авторитет. Нинi ж у парламентi повиннi працювати досконалi спецiалiсти. Думав, що обраний 1 грудня 1991 року Президент Украiни розпустить згодом теперiшнiй парламент, i я до самого скону працюватиму для незалежноi Украiни в дiлянцi лiтератури i просвiти.

Якось ми з Богданом Горинем iхали в одному купе до Киева. Як завжди емоцiйний, вiн пiд час розмови вигукнув майже розпачливо: «Живемо, Романе, в унiкальний для Украiни час. І все забудеться! Ну, не все, а найцiкавiшi деталi. Хто iх зафiксуе? Нема кому, нiхто не мае часу!» Тодi менi подумалося, що зроблю це бодай частково я, оскiльки вправу письменницьку маю, до того ж, завжди знаходився i знаходжусь до сьогоднi в епiцентрi полiтичних i лiтературних подiй.

Та хай не потерпае мiй читач, що зараз почну викладати свою бiографiю, хоч така егоцентрична спокуса весь час мене дiймае: кожен мемуарист, а я ось несподiвано для себе самого ним стаю, хоче у спогади вкрапити найбiльше свого власного.

Це зовсiм зрозумiла рiч: об’ективна реальнiсть, в якiй доводиться жити авторовi мемуарiв, сприймаеться ним суб’ективно, i тому я теж оцiнюватиму подii вiд свого iменi й, напевно, буду до окремих людей несправедливий, а до себе надто поблажливий, захочу якнайбiльше сказати про свое становлення i свое бачення свiту, бо iнакше й бути не може: кожен знае найкраще передусiм себе. Та зацiкавлю свого читача, може, тим, що виступатиму на сторiнках спогадiв у величезному гуртi рiзноманiтних людей i намагатимусь оцiнити i себе, i iх, i подii.

Я виростав в учительськiй сiм’i i, хоч зi своiми сiльськими ровесниками був рiвний, бо разом з ними вчився в сiльськiй школi, пастушив, грався у «свинки», «хвостача» й «перескiчки», так само, як во

Страница 10

и, працював на полi, а восени ми всi разом розпалювали в Мочулi ватру i вчилися курити, – все ж вiдрiзнявся вiд них: ходив не в гачах i кептарi, а в коротких штанцях i пiджачку; в церквi ми всi трое – найстарша Наталка, молодший Євген, якого ми й донинi кличемо Нуськом, i найменший я – сидiли разом iз батьками на лавочцi в захристii, а селянськi дiти прiли, стоячи перед престолом, або ж казилися на хорах; я багато читав, бо мав таку можливiсть i, звiсно, бiльше знав, що викликало в сiльських хлопцiв заздрiсть, яка часто переходила у зневагу, – «диви, який сиромудрий!»; теж не мав я права доводити свою правоту кулаками, як це робили iншi, бо мене зупиняли хлопчиська сакраментальною фразою: «Ти гадаеш, що як ти панський син, то тобi все можна?», а в крамницi, яка з приходом «перших совiтiв» у 1939 року стала своерiдним сiльським казино, де гнули полiтику, пили горiлку i грали в карти, я мав право сидiти бiля крамаря за лядою i слухати геть-чисто все, про що розмовляли дорослi, – та якби не цей привiлей, не написав би я нiколи трилогii «Край битого шляху».

Менi минуло всього десять рокiв, коли прийшло те страшне «визволення», пекельнi слiди якого виявляемо донинi на пустирищах, в лiсах i на подвiр’ях енкаведистських катiвень, проте пам’ятаю буквально все – кожне мовлене слово, кожну подiю i ситуацiю, вмiв навiть давати iм свою оцiнку (пiсля закарпатськоi трагедii я написав гнiвного вiрша, спрямованого проти Гiтлера), i вже тодi намацував мiсце, на якому мiг стати в найзручнiшiй для опору позi.

Як нинi бачу першi днi п’яноi ейфорii, коли до крамницi щоденно завозили дешеву горiлку (по 1 крб. 80 коп. за пляшку при учительськiй мiсячнiй платнi у 800 крб.), якою радянська влада цинiчно споювала вчорашнiх просвiтян i вiдродженцiв, котрi за Польщi, повиганявши з сiл корчмарiв, заприсягались у церквi на Євангелii не вживати спиртного.

«Такоi влади нам треба!» – гатив кулаком об ляду дебелий вуйко, кидаючи крамаревi лише червiнця i забираючи в нього п’ять пляшок найчистiшого трунку для кумпанii, – одна така пляшка за панськоi Польщi коштувала десять злотих, тобто один центнер жита… П’яна мужва закладалася за горiлку в що-небудь: хто пiднiмав на руках бочку з нафтою, хто iв мило, були навiть такi, якi брали рекорд по спусканнi повiтря… Дурний регiт стрясав смердючою крамницею, мораль руйнувалася миттево, зникали повага до старших i сором перед дiтьми – все ж можна. Бога нема, такоi влади нам треба!

Нинi з вiддалi часу намагаюся оцiнити той стан моiх односельцiв, шукаючи якогось виправдання для такого раптового упадку духовностi, i приходжу до висновку, що зла в людинi закладено набагато бiльше, нiж добра, i тому впродовж всiеi iсторii людство те й робило, що вишукувало проти того зла гамiвнi сорочки: мораль, страх Божий, пошанування батькiв i традицiй, церкву, школи, iнститути милосердя, судочинство; а комунiзм i фашизм усе це разом злiквiдували, випускаючи з пляшки хама, якому все дозволено: брехати, називати чорне бiлим, убивати, паплюжити найсвятiше, за наклепи брати грошi, за хабарi купувати посади, – i якого, зрештою, коли вiн стае надто шкiдливим, можна без суду знищити, створюючи при тому iлюзiю права, – i що там дивуватися, коли побожний дядько, який i курки не мiг зарiзати, ставав холоднокровним убивцею, коли чесний газда, якому курокрад здавався найбiльш пропащою людиною, ставши крiпаком-колгоспником, вмить осягав науку злодiйства, i нiхто йому цього не брав за зле («не вкрадеш – не будеш мати»), коли наймерзеннiша професiя – донощицтво – забезпечувала вiдповiднi до виробiтку посади, коли звалити хрест, осквернити чи зруйнувати храм, плюнути на розп’яття вважалося доброчиннiстю, – оце вам матерiал для шкiльних творiв на тему «Що нам дала радянська влада».

Я все це зрозумiв уже тодi, сидячи в крамницi за лядою, хоч, звичайно, не мiг те розумiння сформулювати; менi було дико споглядати цi оргii безсоромностi, а проте… проте i сам пiддавався ейфорii, бо ж iще вчора поляки в останньому своему наступi на украiнцiв запроваджували по селах осередки «шляхти загродовоi», полонiзуючи темних селян; в украiнських сiльських школах звелено викладати iсторiю та географiю польською мовою, на уроках спiву дiтей навчали спiвати винятково польських пiсень, – а тут раптом мiй батько, весь осяяний i щасливий, читае вголос дiтям «Червону хустину» Андрiя Головка, вчить нас козацьких пiсень та «Чуеш, сурми заграли», а я ночами не сплю, з’iдаючи захопливу книгу М. Трублаiнi «Шхуна „Колумб“», i в душi виношую найзаповiтнiшу мрiю: закiнчу на «вiдмiнно» четвертий клас i поiду до Канева на могилу Тараса Шевченка!

Та ось захмелений народ раптом тверезiе: радянська влада проявляеться у своему справжньому виглядi. Чоловiкiв женуть на шарваркову безоплатну роботу – на дороги i лiсоповал, господарства обкладають непосильними податками й поставками, у сусiднiх Пилипах органiзовують колгосп: хто неспроможний здавати поставки – записуйся; дiдича з Волового вивозять у Сибiр, за ним то в тому, то в iншому селi повивозили «куркулi

Страница 11

» i «пiдкуркульникiв», масово арештовують колишнiх членiв КПЗУ i просвiтян, у Коломийськiй середнiй школi, де вчиться наша Наталка, вiдбулися арешти учнiв старших класiв; за столом сидить зажурений, аж чорний, мiй батько: ми думали, що стрийко Михайло не пише тому, що перебувае в експедицii на Пiвнiчному полюсi, а його торiк розстрiляли…

На людей навалюеться страх. Постiйний, безперервний, вiн подiбний до невпинноi вiбрацii, вiд якоi можна збожеволiти.

У нас замешкала молода вродлива учителька з Полтавщини Марфа Якiвна Ляшенко. В домi раптом западае гнiтюча мовчанка: всi ми боiмося Марфи, хоч вона менi дуже подобаеться. Батько примружуе грiзно очi й виганяе мене з кiмнати, коли я сiдаю увечерi ближче до гасовоi лампи з «Мотрею» Богдана Лепкого або з «Ілюстрованою iсторiею Украiни» Михайла Грушевського. Учителька все це помiчае, вона мучиться нашою недовiрою i якось каже:

«Моi дiд i баба вмерли голодною смертю тридцять третього».

«А що – був голод?» – вдае простачка батько.

«Я розкажу вам анекдота, добре? – гiрко всмiхаеться Марфа Якiвна. – Питають селяни партсекретаря, що таке п’ятирiчка. А он, – показав вiн на цвинтар. – Якщо нинi там, примiром, сто могил, то за п’ять рокiв буде в п’ять разiв бiльше. А то ще й перевиконаемо план». Мовчанка в хатi. Звiдки хто може знати, чи Марфа Якiвна не провокуе.

І враз прорвався болючий фурункул: вiйна! Найстрашнiша подiя приносить надiю на порятунок. Марфа Якiвна квапно збираеться в евакуацiю, батько не затримуе, бо не знае, як поставляться до «схiднячки» озлобленi селяни. Цiлуе ii в щоку i каже:

«Тепер послухайте… Нашкодити менi вже не встигнете. Вас, молоду, обдурили, i ви повiрили в найзлочиннiшого тирана свiту Сталiна. Ви казали не раз: „Сталiн усього не знае“. Нi, вiн знае все найкраще; терор – то справа його рук… Тож запам’ятайте: ця страшна влада не мае права на iснування».

«Так ось який ви…» – тiльки й сказала Марфа й подалася пiшки до Коломиi.

«Навiщо ти iй це сказав? – накинулася мати на батька. – Звiдки знаеш, що не вигрiв гадину за пазухою?»

«Та не всi, не всi ще там очманiли!» – крикнув у розпачi батько.

Потiм, за нiмцiв, я написав свою першу повiсть «Кривавий тан», у якiй усе це, як зумiв, описав, а пiсля вiйни заховав рукопис на стриху. Коли почалися облави на бандерiвцiв, батько спалив у печi майже всю свою бiблiотеку, i я брав участь у цьому аутодафе – кидав книжки у вогонь. Горiв Грушевський, горiли Лепкий i Хвильовий… Я крiзь сльози дивився, як скручуються в полуменi листки моеi улюбленоi «Історii Украiни»: ось тлiе непереможний козак Мамай з бандурою, i кiнь його тлiе, i не мае вiн уже тiеi сили, щоб на конi намальованому втекти з вогняного полону, ще видно його обриси на попелi, та крушиться попiл… Батько, закусивши жовна, наказуе менi принести все, що я наслямазарив. Я приношу зi стриху жмут шкiльних зошитiв i швидко кидаю у вогонь. Батько не знае, що я своi вiршi i повiсть заховав за козлами пiд дахiвкою, – в якого автора пiднiметься рука на власнi творiння?

Та незабаром вiн дiзнався. Восени 1944 року облавники зробили в хатi обшук, i оперуповноважений НКВД капiтан Шкрупила власноручно знiс зi стриху всi моi «твори».

Як нинi пам’ятаю: сидить Шкрупила на порозi i читае вголос мою повiсть, пронизуючи мене вряди-годи зизуватими, колючими очима.

«Это ты, говнюк, все это написал? Ты?»

«Я…»

«Тебя повесить мало!»

Батько щось лепече, мовляв, у гiмназii дали хлопчинi таку тему для домашнього завдання, а воно, дурне, наслухалося… Мати плаче. Шкрупила ховае рукопис в польову сумку й каже:

«Для тебя, пацан, сейчас только две дороги: в банду или в тюрьму. Выбирай, сволочь».

Добратися до мене Шкрупила не встиг: загинув пiд час черговоi облави вiд упiвськоi кулi. А рукопис моеi першоi повiстi десь, може, i донинi зберiгаеться в архiвах КГБ.

Дякую Боговi, що на нього нiхто не наткнувся в сiмдесятих роках. Я тодi щодня чекав арешту: мiй роман «Журавлиний крик» розiйшовся самвидавським способом по руках, i, якби його видали десь на Заходi, мене б спiткала така сама доля як Ігоря Калинця. Пронесло… Та я тодi потерпав i за iнше: вряди-годи КГБ вишукував у своiх архiвах компромати на письменникiв. «А що буде, – думав я, – коли спливе наверх мiй „Кривавий тан“?»

…Добре, що Марфа Якiвна евакуювалася. Ми всi це зрозумiли першого дня пiсля того, як бiльшовики залишили Коломию. Озлобленi на комунiстiв газди вночi перебили всiм партiйцям вiкна, а вдень привели до школи на розправу найлютiшого бiльшовицького активiста Василя Маковiйчука… Хтось iз селян прибiг до мого батька сповiстити, що Маковiйчука у школi вбивають. Тато щодуху помчав до школи, ще встиг його врятувати: озвiрiлi самосудцi добивали нещасного на пiдлозi.

Пiсля вiйни Марфа Ляшенко написала батьковi й матерi довгого листа. Вийшла замiж, мае дiтей, учителюе на Полтавщинi. Вважае свое перебування у нашому домi найкращими днями свого життя.

«Я до всього ставилася так, як ви, та хто мiг у цьому зiзнатися? – такими словами закiнчувала вона свого л

Страница 12

ста. – Слово до слова пам’ятаю, що ви менi сказали на прощання, Іване Миколайовичу. Але коли воно збудеться, коли?»

Вiрю, що Марфа Якiвна ще жива-здорова i, напевно, вона, ii дiти та внуки проголосують за незалежнiсть Украiни на референдумi 1 грудня 1991 року.




3


Недавно менi вдалося помiняти пори року – нашу весну на австралiйську осiнь: Товариство «Украiна» вiдрядило мене на п’ятий континент керiвником концертноi групи, до якоi входили оркестр ансамблю «Галичина», солiсти та ведучий програми. Це був перший вiзит украiнського професiйного колективу до нашоi дiаспори в Австралii. Бар’ер упав, i зневаженi та оббрiханi бiльшовиками iзгоi обнялися iз затаврованими самими ж емiгрантами материковими украiнцями, i стала наша нацiя на кiльканадцять мiльйонiв бiльшою, i стала вона единим монолiтом, кожен член якого, де б не жив, враз отримав вiд долi можливiсть працювати для Украiни i ставити ii на ноги полiтичною дiяльнiстю, матерiальною допомогою чи то досвiдом довголiтньоi боротьби за незалежнiсть.

Та я, мабуть, поквапився назвати украiнську нацiю монолiтом, не скоро ще вона заслужить на таке визнання. Роздертий окупантами на шматки i здеморалiзований неволею украiнський народ подiлився на схiднякiв i захiднякiв; схiдняки – на украiномовних i росiйськомовних громадян; захiдняки розсварилися на релiгiйному тлi; в Закарпаттi звiдкись узялись русини, якi визнають триколiрний росiйський прапор, але хочуть належати до Чехо-Словаччини; частина ж дiаспори роздерлася на мельникiвцiв i бандерiвцiв, вiдставши таким чином вiд iсторичного поступу на цiлих п’ятдесят лiт; звiдкись з’явився в Галичинi червоно-чорний прапор, яким молодi екстремiсти намагаються пiдмiнити нацiональну синьо-жовту символiку, помилково вважаючи пластунську хоругву «Товариства лiсових чортiв» оунiвською, – тим чужим для нашого народу прапором нерозумнi хлопчиська лякають схiдних украiнцiв, якi i так з бiдою приймають синьо-жовтий колiр… Далеко, дуже далеко нам до нацiональноi монолiтностi, бо ж скiльки украiнцiв з’яничарилося, i не думайте, що яничарство – то лише русифiкацiя, полонiзацiя або англiзацiя, яничарство – то теж байдужiсть, ситiсть, аполiтичнiсть – як у нас, так i за кордоном.

У Сiднеi менi довелося зустрiтися з колишнiм учнем Коломийськоi гiмназii паном Тарасом Жовнiруком, якого ми, молодшi гiмназисти, любили i боялися, обманювали i поважали, – був вiн у бурсi над нами старшим, депозитором. Допомагав у навчаннi, не один iз нас, «бенькартiв», за непослух i збитошнiсть чухав гарячий слiд на своiй сiдницi вiд його паска; був Тарас вельми вродливий, i кохала його найкраща гiмназистка панна Дануся; з нього ми брали приклад i в нього вчилися азiв полiтики – здаеться, вiн належав до пiдпiлля i заради Украiни готовий був пiти на смерть.

Тарас Жовнiрук так i зробив, вибравши для себе не найкращу полiтичну дорогу (а хто тодi знав, яка дорога найкраща?), – зголосився добровольцем до дивiзii СС «Галичина» i в сорок четвертому роцi опинився пiд Бродами, де марно загинув цвiт украiнськоi нацii.

Ми не раз iз моiм братом згадували Жовнiрука, вважаючи, що вiн загинув у бродiвському котлi, тож яке було мое здивування, а теж i радiсть, коли я вiд активiстки сiднейськоi украiнськоi громади панi Шухевичевоi дiзнався, що Тарас – ii сусiд i друг!

У Сiднеi наша бригада дала кiлька концертiв, я теж мав ряд лiтературних виступiв, та на жоден з них Тарас не прийшов. Запитав я у панi Шухевичевоi, чи не захворiв бува… Вона скептично глянула на мене й мовила, похитуючи головою: «Його таке не цiкавить».

Як це так, – не вмiщалося в моiй головi: патрiота, який iшов на смерть за Украiну й через це опинився на чужинi, не цiкавить знаменитий оркестр ансамблю «Галичина», яким захоплюеться весь украiнський Сiдней, а також Мельбурн i Аделаiда? Не хоче почути живi голоси Павла Дворського, Михайла Сливоцького, Нiни Мельник, характерного актора Євгена Федорченка? Не бажае побачити автора десятьох iсторичних романiв Р. Іваничука, на зустрiчах з яким нiде голцi впасти, того самого «бенькарта», якого любив i виховував? Щось тут не те…

Панi Шухевичева вислухала мене й запевнила, що на прощальний концерт Жовнiрук прийде.

І вiн прийшов – поважний, повновидий пан, в якому я, проте, вiдразу впiзнав колишнього красеня Тараса. Менi хотiлося його обняти, та це чомусь не вдалося; вiн мiцно потиснув менi руку, сказав, що радий зустрiтися з вiдомим письменником, з книжками якого, на жаль, не мав можливостi ознайомитися; я з готовнiстю пообiцяв, що до кiнця концерту принесу якийсь iз своiх романiв; Тарас подякував, а потiм, помовчавши трохи, признався, що дружина в нього нiмкеня i дiти украiнськоi мови не знають, пожалкував, що не вродився жидом, – жиди мiцнiше тримаються за свое, нiж украiнцi; похвалився, що живе в достатку, якого сам доробився; дивувався, просто нiяк не мiг зрозумiти, як ми даемо собi раду там; про полiтичнi подii в Украiнi не запитав нi словом, хоч добре знав, що я депутат украiнського парламенту…

Врештi задзвонив дзвiнок, i я, не

Страница 13

рощаючись з Тарасом, пiшов на сцену, щоб виголосити вступне слово.

Коли розпочався концерт i переповнена зала загримiла оплесками, я побiг на свою квартиру, забрав «Журавлиний крик» i марно чекав при виходi, поки зовсiм не спорожнi зала. Тараса Жовнiрука на концертi не було, i бiльше я з ним не зустрiчався.

При цьому хочу згадати про iншого Тараса – професора одного з американських унiверситетiв, Гунчака, родом з Пiдгаець, що на Тернопiльщинi. Гунчак ось уже другий рiк працюе в Киiвському унiверситетi – читае студентам лекцii з iсторii Украiни й мешкае у запльованому гуртожитку, маючи в Нью-Арку шикарний особняк…

Таки насправдi – даремно вiд нацii, яку недоля розпорошила по всьому свiту, якiй окупанти водно стинали голову й столiттями деморалiзували «кнутом и пряником», вимагати монолiтностi. І так дивина, що поруч з Тарасом Жовнiруком живе в емiграцii Тарас Гунчак, а Украiна знае не лише Бориса Олiйника, а передусiм Івана Драча; в Австралii працюе невтомний подвижник лiтературного життя Дмитро Нитченко, а в Канадi – голова вiннiпезькоi «Просвiти» Зенон Круцько; i нема чого дивуватися, що патрiоти зi Спiлки британських украiнцiв у Англii не бажають з нами мати дiлових стосункiв, оскiльки ми «московськi запроданцi», i щастя велике, що в ложi Президii Верховноi Ради Украiни поруч iз ренегатом Олександром Коцюбою сидить Дмитро Павличко.

Отож кiлька слiв про Дмитра.

Нiмцi зайняли Киiв, а в Коломиi стараннями Украiнського крайового комiтету i його голови Костя Панькiвського вiдкрилася украiнська гiмназiя, до якоi потягнулися звiдусiль сiльськi хлопчики в полотняних гачах та кептарях; пiшли i ми з братом – у латаних-перелатаних «панських» вберях; пам’ятаю, я ходив у райтках з витертого штруксу, холошi яких, за вiдсутнiстю чобiт, запихав у вовнянi камашi.

Через тi райтки я й познайомився з Дмитром Павличком зi Стопчатова, який ходив до нижчого роком класу i з яким ми, хоч на певнiй дистанцii, але в чесних i приязних стосунках, пройшли крiзь школу, унiверситет, лiтературу й полiтику.

«Ну й райтечки, ну й райтечки!» – почув я одного разу глузливе позаду себе в гiмназiйному коридорi пiд час перерви.

Я рiзко повернувся з твердим намiром зацiдити зухвальцевi у вухо i побачив присадкуватого, по-сiльському набитого, широколицього, з великими зеленими очима хлопчиська, що зверхньо посмiхався, зовсiм не злякавшись мого закукурiченого вигляду.

Вiн стояв поруч з ошатно вдягнутим своiм однокласником Аскольдом Ганькiвським, якого знали всi, бо був вiн синочком знаменитого в Коломиi лiкаря, i я сказав Аскольдовi: «Скажи йому, хай защепить ггудзик!»

Спантеличений задавака вмить привiв себе до порядку, i ми всi трое мирно вийшли на подвiр’я й цiлу велику перерву проходжувалися, косячи очима на сiльських дiвчат i на панянок, вибираючи потаемно кожен для себе «даму серця», без якоi нiхто з нас не мiг би себе вважати повноцiнним гiмназистом, – таких погордливо називали «офермами» або «куйонами».

Наше знайомство з Дмитром не переросло в тiсну дружбу: мабуть, тому, що вчились у рiзних класах, та й напевне вже тодi вiдштовхнулися вiд себе нашi вельми егоцентричнi бiополя, якi й нинi не перетинаються; моя незалежнiсть та прямота i Павличкова владнiсть виявились несумiсними, проте це не завадило нам упродовж десяткiв лiт, як я вже мовив, бути в добрих стосунках, якi ггрунтуються передовсiм на взаемоповазi, взаемопiдтримцi й паритетностi, i чому б мало бути iнакше, коли породила нас та сама прикарпатська земля i та сама неволя виробила однаковий проти неi iмунiтет; вчились ми у тих самих учителiв; нашим старшим братам однаково ламали життя бiльшовицькi чи то нiмецькi окупанти, мiж якими iстотноi рiзницi нiколи не було; визрiвали ми серед одного й того ж лихолiття, i навiть нашi маленькi радощi були дуже схожi.

Ще не раз у своiх спогадах я звернуся до постатi Дмитра Павличка, якого, незважаючи на суперечливiсть характеру, певну непослiдовнiсть у лiтературнiй i полiтичнiй дiяльностi, а теж на його грiховнi порахунки iз власним сумлiнням, вважаю однiею з найвидатнiших особистостей нашого украiнського часу, точною його фотографiею – без пiдфарбовувань i ретушi.

«Дами сердець», а ще походи на Воскресiнецьку гору або до тисового заповiдника у Княждворi, а теж футбол i закордоннi фiльми, а ще нашi бурсацькi витiвки, а ще лекцii в наймудрiших на свiтi гiмназiйних професорiв, з яких щодругий був комбатантом Украiнськоi Галицькоi Армii i кожен вчився як не в Празi, то у Вiднi, i той урочистий страх перед iхнiм маестатом – усе це був позитив, який мав витворити iз сiльських недотеп витончених iнтелiгентiв.

Та домiнував тодi у свiтi негатив – страшна военна дiйснiсть, яка в одних питомцiв гiмназii вселяла черствiсть, байдужiсть до кровi, а то й розбуджувала жорстокiсть, а в iнших – праведний гнiв, гарячий патрiотизм i саможертовнiсть, – але i те, i друге не дало визрiти тiй iнтелiгентнiй витонченостi: одним ламав хребти конформiзм, iншi складали голови на вiвтарi Незалежностi, i тiльки невелика частина колишн

Страница 14

х гiмназистiв, уцiлiвши фiзично i духовно, перейшовши через фальшиве травестування, вийшла нинi на свiтло денне з вiдбитками всiх «родимых пятен» тоталiтарних режимiв у душах – i ось такими ми е, i такими нас приймайте, i будьте, хто не зазнав того, що ми, вибачливими до нас i милосердними.

Той негатив iснував усюди – давив, розчавлював, лякав, спотворював… Я не знаю, якими б виросли моi дiти, коли б вони в дитинствi знаходили в газетах замiсть потiшних iлюстрацiй фотографii змасакрованих енкаведистськими садистами жертв: чоловiкiв з виколотими очима, жiнок з розпореними животами й вiдрiзаними грудьми – останки тих жертв розкопують нинi в кожному мiстi й мiстечку i на подвiр’i замарстинiвськоi тюрми у Львовi… Якби пережили втрату надii на краще життя, коли нiмцi, на яких сподiвалися збожеволiлi вiд бiльшовицького терору люди, позривавши спершу синьо-жовтi прапори, що iх вивiсили емiсари Ярослава Стецька 30 червня 1941 року на мiських ратушах, i розiгнавши сiльськi неозброенi «Сiчi», поприкрiплювали повсюдно шильди «Nur f?r Deutsche» i проголосили гасло «Deutschland ?ber alles»; евреiв зiгнали в гетто, а в мiстi iм, у бiлих пов’язках iз зiркою Давида, можна було ходити тiльки проiжджою частиною дороги; якби бачили безкiнечнi колони евреiв, яких iз дiтьми на руках гнали у Шепарiвський лiс на розстрiл, – а ти стояв бiля ратушi й дивився на тих чорних людей зi скляними вiд жаху очима, i тебе мучила совiсть, що вчора якомусь iз них не вiддав, а продав за три не потрiбних тепер йому золотих грiночку хлiба, щоб за них пiти в кiно; дивився, не забуваючи при тому, що не вивчив ще на завтра латину; а ти, вибравши серед дiвчат «даму серця» на гiмназiйному подвiр’i, бачив унизу, в ямi гегго, четверо трупiв на закривавленiй перинi… Якби втiкали, як ми, стрiмголов з ринку додому, бо там розпочала облаву щуцполiцiя, виловлюючи юнакiв i дiвчат на роботу до Нiмеччини… Якби на власнi очi бачили десятьох хлопцiв-баудiнстiв, прив’язаних за ноги до вбитих у брук залiзних палiв, i iх за те, що зiпсували каменедробарку, по одному, на очах у натовпу, методично розстрiлювали гестапiвцi… Якби пережили ту безнадiю, коли нiмцi втiкали, а наступали не менш страшнi й жорстокi «червонi визволителi»… Якими б моi дiти виросли?

А виросли б i понесли у своiх душах i страх, i обережнiсть, i впертiсть, i послужливiсть, i хитрiсть, i маску Януса – як ми…

Тiльки той, хто не пережив цього i пiслявоенних нiчних жахiв, хто не бачив поскиданих у штабелi бiля сiльрад убитих бандерiвцiв, батьки яких нiмiли й не мали права зiнатися до вбитих синiв, тiльки той може дивуватися, що загубили ми на тяжких дорогах витонченiсть душ. Та кому вдалося зберегти в собi елементарну поряднiсть i вiрнiсть Украiнi, той мае нинi силу випiкати у власнiй душi слiди рабства i, загартований та неволею едукований, стояти за державним кермом.

Тому я звертаюся до вас, дорогi земляки за кордоном, якi уникли наших випробувань, якi не млiли зимовими ночами, очiкуючи вивозу в Сибiр, якi не пiдривали себе фанатами у бункерах, яких не виключали з унiверситетiв за те, що ходили у вишиванках, якi в престижних навчальних закладах, а не в концтаборах, здобували полiтичну й цивiльну освiту, – не ставтеся до нас погордливо й поблажливо i облиште мрii про в’iзд до Киева на бiлих конях, допоможiть пограбованiй Украiнi чим можете, навчiть нас потрiбного сучасного ремесла, а полiтичну дiяльнiсть залишiть тим, якi нинiшню полiтику вистраждали i, навченi вчора, знають нинi, що потрiбно самостiйнiй Украiнi, а про що слiд забути.

Гай-гай, я ж бо залiз у такi жахи, а ми ж, гiмназисти, мали ще й свята.

Хiба то не свято – щоденно споглядати, як гiмназiйним коридором проходить величний професор Богдан Левицький-Штраус, знаменитий украiнiст i германiст! Вiн мене ще не вчить, вiн випускае матуристiв, але я знаю – буде вчити, хоч i не пiдозрюю, що колись аж так заважить у моему життi його наука: втiшений письменницькою славою, я буду вдячно молитися за його душу i – зацькований компартiйною ордою – проклинатиму його за те, що спрямував мене на лiтературний шлях.

Того я ще тодi не знав, а вiн проходив коридором – маестатичний Штраус (матуристи шепочуться по кутках: «Штраус палить на iспитах, Штраус… Штраус… Штраус!..») – iде, зiгнувши в лiктi руку i звiвши ii кулаком до пiдборiддя, потрясае нею, зловтiшно вимовляючи впiвголоса: «Я тобi дам Штраус, о-о, я тобi дам Штраус!»

Та я не боюся його, втiкаю з уроку математики, якоi не знаю i знати не хочу, i, припавши до дiрки вiд ключа, дивлюся на Штрауса, який читае лекцiю з украiнськоi лiтератури в матуральному класi, слухаю, завмираю i до знемоги насолоджуюся поемою Івана Франка «Іван Вишенський».

Мов зелена пiрамiда на хвилястiм синiм полi,
На рiвнинi лазуровiй велетенський iзмарагд…
На Афонi дзвони дзвонять у недiлю по вечернi…
Що менi до Украiни, хай рятуеться як знае…
І яке ти маеш право, черепино недобита,
Про свое спасення дбати там, де гине мiлiон?!

Та то такий бiль, така краса, такий чар – i хтось мае пр

Страница 15

во це слухати, а я тiльки по-злодiйськи пiдглядаю, а я…

І тут якийсь збитошник штовхае мене двома руками в сiдницю, я головою вiдчиняю дверi, влiтаю до класу, клас гримнув реготом i тут же замовк; Штраус опустив руку i запитав, дивлячись на мене крiзь окуляри, немов крiзь лупу на комашку:

«Ти чого сюди увiрвався?»

«Хочу слухати лекцiю», – насилу вимовив я.

«Вiн хоче слухати! – викинув Штраус вгору вказiвного пальця. – Якщо вiн хоче слухати, то хай слухае, видно, йому це потрiбно. Сiдай за останню парту».

А чи то не радiсть – «Маланка» в бурсi!

Мiй брат Євген порозмальовував усiх вуглем – Гриця Гуменюка, нинiшнього директора Коломийськоi гiмназii, Романа Дронюка – сьогоднiшнього коломийського лiкаря, Дмитра Павличка, Василя Томащука – нинi вчителя з Яблунева, мене; сам переодягнувся за чорта, i ми всi пiдноворiчного вечора рушили маланкувати. Нам не пощастило: на другому поверсi ми увiрвалися до кiмнати першокласникiв – там зчинився плач, дiти геть-чисто поперелякувалися; тодi вже i ми, переляканi, втекли вниз i були б щасливо вибiгли на подвiр’я, де нас уже нiхто не спiймав би, та бiля кухнi дружно зупинилися перед великою спокусою. Дебела кухарка Гандзя виставила на пiдвiконня баняк гречаноi кашi для свого коханця Сидора Вiндика – восьмикласника, який записався у фольксдойчi й вiдбирав грошi у евреiв, якi в бурсацькому пiдвалi заготовляли дрова. Ми його ненавидiли i кашу гуртом з’iли. Та вiн нас спiймав у кiмнатi, коли ми вже змили грим, тiльки Євген не встиг скинути чортiвського балахона. Боже, як вiн дiстав вiд Вiндика! А все одно то була радiсть…

Мати директором гiмназii професора Олексiя Ковбуза – теж було щастя. Ковбуз знав усе: вiд Ромула i Рема до кожного другого порядного газди в найглухiшому покутському селi, а за прiзвищем гiмназиста безпомилково визначав мiсце його народження.

Я старанно виминав директора, бо мав перед ним великий грiх i думав, що вiн про нього знае: iз шафи, що стояла в коридорi навпроти директорського кабiнету, я, коли уроки закiнчувалися i в примiщеннi гiмназii запанувала тиша, викрадав бiлий гербовий папiр, щоб з нього робити своi книжечки, – i донинi маю слабкiсть до незаписаного паперу.

Потiм, коли Ковбуз працював викладачем на класичнiй кафедрi Львiвського унiверситету, я якийсь час мешкав у нього на квартирi, то й признався до свого колишнього грiха. Професор щиро смiявся: вiн завжди дивувався, чому в його шафi дедалi меншае дорогоцiнного паперу.

І ще була в мене таемниця, пов’язана з директором гiмназii. Його дочку Мiрку – сьогоднi вона професор кафедри хiмii у Львiвському унiверситетi – я вибрав своею «дамою серця». Мiрка нiчого про те не знала, бо була вища за мене на пiвголови i, звiсно, не звертала на кордупля уваги. Так ми й залишилися донинi лише щирими приятелями.

Драматург i поет, викладач украiнськоi лiтератури Дмитро Николишин був пресвiтлою особистiстю, найвитонченiшим iнтелiгентом, знавцем свiтових лiтератур i мрiйником. Не знаю, збагнути не можу, як така благородна i не захищена найдрiбнiшою крихтою фубостi людина витримувала знущання в радянському концтаборi?! Зрештою, не витримав, помер на каторзi…

Латинiст Іван Храпливий, на прiзвисько Ванька, водно чухав вказiвним пальцем чорну борiдку i вигукував «но-но!» навiть тодi, коли в класi було тихо, хоч маком сiй… Вiн так нас витренував у латинськiй граматицi, що й донинi спросоння я мiг би назвати по-латинi кожну граматичну форму з будь-якого дiеслова чи iменника. Храпливий був дуже боязливий i обережний. Якщо гiмназист не пiдготувався до уроку, то видумував щось «страшне» – бавився, наприклад, стрiляною гiльзою, – i цього було досить, щоб Ванька вмить виводив за комiр небезпечного типа з класу, тим самим рятуючи його вiд «двiйки». Обережнiсть, однак, не врятувала його самого: пiсля вiйни Храпливого заарештували, i якийсь час, як менi вiдомо, вiн сидiв у однiй камерi з Дмитром Павличком…

Орест Кузьма – професор бiологii i хiмii – зачаровував нас на уроках практичними дослiдами. Нiколи учнiв не опитував, але оцiнки ставив непомильно: хто цiкавився його предметом, мав найвищий бал, всi iншi – «трiйки». Середньоi оцiнки не визнавав i «двiйок» теж не ставив: бо «нема на свiтi аж такого дурня, щоб таки нiчого не знав». Був вiн вiдомим есперантистом. 1948 року його з сiм’ею вивезли в Сибiр, де вiн вирощував зразкову городину, дивуючи тих, в яких «нiчево не расте»; повернувся до Коломиi через десять лiт – знищений i хворий.

Богдан Левицький (Штраус) викладав пiсля вiйни украiнську мову й лiтературу в середнiй школi № 1, колишнiй гiмназii. Його урок на тему «Інтермецо» М. Коцюбинського я запам’ятав слово до слова: працюючи потiм у Щирецькiй середнiй школi на Львiвщинi, я подавав цей урок за його «рецептом», i мене ставили в приклад усiм мовникам району. Штраус швидко запримiтив у мене лiтературнi нахили, може, запам’ятав мое вторгнення в клас матуристiв. Вiн опiкувався мною аж до десятого класу включно: залишав пiсля урокiв i розкривав передi мною чари тичинiвськоi поезii та

Страница 16

рози Юрiя Яновського. На уроках, коли вивчали Тичину, Штраус говорив учням: «Вiдкладiть пiдручники i слухайте те, чого в них немае. Вiрш „Партiя веде“ вивчiть напам’ять дома, бо таке питання буде в екзаменацiйних бiлетах. Це вам дасться легко: ритмiка вiрша така сама, що в „Лисi Микитi“…» І десять урокiв поспiль декламував нам поезii iз «Сонячних кларнетiв» i «Золотого гомону», аналiзував поему «Сковорода», i тому я нiколи в життi не глузував з Тичини, в чому так радо вправлялися i вправляються ще й досi невiгласи… Я був останнiм випускником у Левицького. Вiн раптом помер пiсля нашого випускного вечора, i я, йдучи за домовиною, повторював у думцi напутнi слова вчителя: «Лiтература – совiсть народу, i доторкатися до неi треба чистими руками». Образ Штрауса пройшов через моi повiстi «Сьоме небо» й «Мiсто» – це моя дяка йому за лiтературний хлiб…

Можна б i далi характеризувати професуру Коломийськоi гiмназii, i кожен учитель заслужив би на добре слово. Коломийська гiмназiя – то був останнiй навчальний заклад у Галичинi, рiвень викладання в якому без перебiльшення можна назвати унiверситетським. Чи дочекаеться наша освiта подiбних педагогiчних сил? Будемо сподiватися.

Я надто довго зупинився на розповiдi про щасливi моменти нашого гiмназiйного життя. І ще б хотiлося розповiсти про щось насправдi радiсне, бо ж було воно, було! Та довкола йшла вiйна – не на фронтах, фронтових боiв у Коломиi поки що не чутно було, – нiмцi тут воювали в Шепарiвському лiсi, дострiлюючи евреiв, i на еврейському кладовищi, де вже розстрiлювали украiнцiв-заручникiв. За одного вбитого партизанами нiмця – тридцять жертв. Їх iмена, виписанi на червоних плакатах, щодня з’являлися на телеграфних стовпах, рекламних тумбах. Сотнi й сотнi наших хлопцiв, переважно сiльських, знищили фашисти в Коломиi; найтяжчим прокльоном були тодi слова: «А щоб я твое iм’я бачив на червоному плакатi!» А тому й донинi не можу збагнути, як мiг кракiвський Украiнський центральний комiтет домагатися в Гiтлера дозволу на створення дивiзii СС «Галичина», яка в той час, коли новостворена УПА виповiла нiмцям смертельний бiй, стала на боцi окупацiйноi армii.

Я бачив, як мiй батько печалувався над приреченим украiнським цвiтом. А хлопцi зголошувалися, хлопцi йшли, бо знову на нашi землi насувалася червона орда, цiну якiй галичани вже знали, i iм здавалося, що дивiзiя стане зародком новiтнього легiону усусусiв.

То були чеснi й запальнi хлопцi… Я мешкав у Сiднеi в колишнього дивiзiйника Левка Яськевича, вiн так i казав: «Ми були переконанi, що повториться австрiйський варiант – у складi нiмецькоi армii буде створений корпус Сiчових Стрiльцiв (так ми розшифровували абревiатуру СС), який пiсля поразки нiмцiв у вiйнi започаткуе украiнську регулярну армiю».

На жаль (чи й на щастя), iсторiя нiколи не повторюеться.

До Коломиi прибув у передсмертному своему вояжi по окупованих територiях генерал-губернатор Ганс Франк, щоб напутити дивiзiйникiв, яких зiбрали в примiщеннi театру.

Бравi хлопцi стояли на сценi пiд полотнищем iз зображенням жовтого лева – i серед них Тарас Жовнiрук. Красуня Дануся сидiла у першому рядi i, горда за свого милого, закохано посмiхалася йому крiзь сльози… Та чи одна вона? У Трачi тужила за своiм нареченим Богданом Сорокою моя сестра Наталка… Не знаю, чи Дануся зустрiчалася пiсля цього коли-небудь iз нареченим, а Наталка мала таку можливiсть. Богдан одружився зi зрусифiкованою нiмкенею, живуть вони за Уралом, дiти не знають украiнськоi мови.

Майже всi лицарi дивiзii пропали, навiть тi, якi не загинули вiд гармат…

Узимку 1944 року гiмназiю закрили: там розташувався нiмецький военний шпиталь. Вiдступаючи, нiмцi пiдпалили гiмназiю, цiлий тиждень покутська околиця спостерiгала за зловiсними димами… У тому полум’i пропало все: бiблiотека, обладнанi за останнiм словом науки фiзичний, хiмiчний та природничий кабiнети – i наше дитинство. Я винiс iз полуменi опудало пелiкана i пiшов з ним, – теж дотла вигорiлий, пропалений, – таким ступив на порiг своеi юностi.




4


На початку жовтня 1990 року, коли розпочала роботу Друга сесiя Верховноi Ради УРСР, на нинiшньому Майданi Незалежностi, а тодi ще на площi Жовтневiй, несподiвано не тiльки для столицi Украiни, а й для всього цивiлiзованого свiту виросло шатрове мiстечко голодуючих студентiв. Сталося те, що мусило статися в народi, який прокинувся вiд вiковiчноi рабськоi сплячки i почав боротися за незалежнiсть: на поле битви вийшла молодь.

Вiдчайдушний i рiшучий студентський чин засвiдчив, що украiнська нацiя жива i мае шанс на перемогу. Старше поколiння, до якого належу i я, винесло на авансцену полiтичноi боротьби проблему самостiйностi Украiни, проте самоi незалежностi не могло б здобути власними силами: iдеi «батькiв нацii» залишаються умоглядними i вмирають разом з носiями тих iдей, якщо iдеi не знаходять вiдгуку й пiдтримки серед молодi.

Народна Рада чекала якоiсь реакцii вiд суспiльства на власну дiяльнiсть, усвiдомлюючи, що без вiдповiдноi популярностi своеi полiтичноi

Страница 17

позицii не зможе втриматися в боротьбi з таким чисельним i сильним ворогом як комунiстична бiльшiсть у Верховнiй Радi. Щоденних пiкетувань i вигукiв «ганьба КПРС» виявилося замало.

Проте аж такого зриву не сподiвався нiхто.

Студенти, по-вiйськовому зорганiзованi, розклали своi намети на викладеному мармуровими плитами майданi бiля пiднiжжя громiздкого й потворного за своiм архiтектурно-скульптурним вирiшенням монстра – пам’ятника Ленiну, оточеного чавунними фiгурами муравйовських карателiв, якi цiлилися з гвинтiвок у бiк Софiйськоi площi, а тепер – у голови дiтей.

Голодуючi виклали своi вимоги Верховнiй Радi й особисто Леонiдовi Кравчуку, вимагаючи вiдставки Голови Ради Мiнiстрiв – вихованця Брежнева i Щербицького – Вiталiя Масола, повернення народовi награбованого комунiстичною партiею майна, впровадження закону про вiйськову службу на Украiнi, – i залягли на безтермiнове голодування, яке в разi вiдхилення студентських вимог мало закiнчитися смертю молодих героiв.

Мене пройняла тривога. Ще не зовсiм усвiдомлюючи важливостi студентського виступу, я не мiг змиритися з тим, що хтось, бодай один з цих незагартованих, випещених мамами дiточок може вiддати свое життя за комунiстичного бонзу, яких багато: навiть якщо цей пiде у вiдставку, то на його мiсце прийде такий самий, анiтрохи не кращий… Не порадившись з друзями, я подався на площу, знайшов голову Украiнськоi студентськоi спiлки Олеся Донiя i крiзь сльози – бо сам маю дорослих дiтей – почав його переконувати, що Масол не вартий життя хоча б одного студента. Олесь Донiй з гiркотою поглянув на мене i мовив:

«Ми вас дуже шануемо, пане Іваничук, але як ви таке говорите, то краще йдiть геть вiд нас».

Засоромлений i, зрештою, до глибини душi вражений безоглядною рiшучiстю юнака, я подався в бiк готелю «Москва» й зупинився недалеко пам’ятника, на постаментi якого донедавна був викарбуваний напис: «Этот памятник будет стоять вечно». Хтось iз власть iмущих, засумнiвавшись, певне, в реальностi такого пророцтва або злякавшись фашистського нахабства, закладеного в цiй формулi (тисячолiтнiй рейх, тисячолiтнiй Третiй Рим!), наказав збити напис, але ж бовдур iз червоного гранiту зостався i грiзно поглядав на непокiрну молодь, обiцяючи iй жорстоку помсту за непослух…

І в цю мить я згадав, що в юностi, ще молодшим за Донiя – вчився тодi в дев’ятому класi, – я вперше зрозумiв, що бiльшовицька сила не вiчна, що пам’ятники тиранам наш народ повалить сам, бо терор неминуче слабне вiд власноi жорстокостi. Господи, я ж сам був колись предтечею цих вiдважних юнакiв i дiвчат, якi нинi поставили намети в кiнцi Хрещатика. А нинi зневiрився?!

…То був час, коли мого брата засудили на п’ятнадцять лiт каторги, а батько з матiр’ю сушили сухарi, щодня сподiваючись депортацii в Сибiр. Я занехаяв навчання, в рiдне село навiдувався зрiдка i дома нiколи не ночував, у коломийськiй квартирi теж почувався мов заець пiд кущем. Цiлковита безнадiя дiймала мою душу: бiльшовицька сила здавалась менi такою ж нездоланною, як оцей пам’ятник з гранiтного монолiту (а ось уже третiй мiсяць, пiсля проголошення Акта Незалежностi Украiни, розбивають його вiдбiйними молотками, рiжуть, колять – i таки знесуть, хоч i мiцна зараза!), i нiщо вже не свiтило менi, i моi дитячi мрii стати полководцем або славним поетом – а ще я починав мрiяти про кар’еру вченого, – все пiшло з димом, i нiчого доброго я вже не чекав вiд життя, керував мною хiба лише iнстинкт самозбереження.

Отак я йшов одного дня зi школи на квартиру, розчавлений жорстокою реальнiстю, i заступила менi дорогу могутня жiноча постать: була це панi Фiлясова з Воскресiнець, мама мого однокласника Романа, вона була така тлуста, що в театрi на двох крiслах сидiла, проте обличчя мала приемне i молоде. Фiлясова взяла мене пальцями за пiдборiддя, пiдвела мою голову i сказала:

«Встидайся, фе! Такий ладний кавалер, а йде згорблений, немов столiтнiй дiд. Ти чого похнюпився? Брат твiй повернеться, i ти теж досягнеш в життi того, чого сам хочеш».

«Пропало все, – вiдказав я тихо, – тож така сила!»

«Нiчого не пропало… Ти лише затисни кулак. Ну вiзьми i затисни кулак. Отак-во. Дужче, ще дужче!.. А бачиш, – засмiялася вона, коли моi пальцi самi рознялися. – А бачиш! Так i вони: чим дужче нас стискатимуть, тим швидше ослабнуть. Іди здоров».

Цi слова панi Фiлясовоi були моею духовною опорою у всiх бiдах, якi довелося потiм долати. Чому ж тепер, у цю хвилину на Майданi Незалежностi, я раптом зневiрився? Чому мало що не став штрейкбрехером?

Я стояв i дивився, як споруджують студенти намет-каплицю, вивершуючи ii хрестом… Хтось потермосив мене за лiкоть, я оглянувся: позад мене хитався якийсь п’янцюга, помахуючи погрозливо пальцем:

«Депутат, слышь, депутат, делай что хочешь, только Володю не трожь!» – кивнув головою на пам’ятник Ленiну.

«А ви його самi розвалите, – вiдказав я. – Кулак уже розтулився».

Останню конвульсiю ув’ялого кулака я побачив буквально за кiлька днiв. Вождь украiнських комунiстiв Станiслав Гуренко, не усвi

Страница 18

омлюючи того, щоб шкодить своiй рiднiй партii, почав органiзовувати форуми письменникiв-комунiстiв, учених-комунiстiв, учителiв-комунiстiв, ветеранiв-комунiстiв, протиставляючи iх народовi, i саме в цьому був останнiй програш бiльшовикiв: народ побачив iх укупi. Хай не подумае читач, що я вже аж так озлобився на своiх iдейних противникiв, що не бачу серед них жодноi нормальноi людини. Так не е. Серед комунiстiв було багато освiчених людей, я ж iз тим самим Станiславом Гуренком пробув три мiсяцi в Нью-Йорку на XXXV сесii Генеральноi Асамблеi ООН, i ми постiйно вели дуже цiкавi для мене розмови, якi, звiсно, не стосувалися полiтики. Але коли комунiсти збираються разом, то це вже не освiченi люди, а бузувiрський орденський клан, орда, яку народ, щоб зберегти себе, мусить вiдчужити вiд себе. З депутатами-комунiстами Вiталiем Ревою чи Олександром Морозом я наодинцi мав би про що розмовляти, але коли вони всi збираються в парламентську групу «239», то з ними треба боротися на життя i смерть – це загроза не тiльки нашiй нацii, а людству.

Отож Станiслав Гуренко нещодавно зiбрав з’iзд письменникiв-комунiстiв – немовби за принципом Петра І: «дабы дурь была видна», i на цьому зборищi, немов на лакмусi, проявилася реакцiйна сутнiсть навiть таких людей, якi за свое життя щось i зробили для нацiональноi культури: мiй колишнiй приятель поет Станiслав Реп’ях – я про це говорю з великим болем – прилюдно зганьбив наш нацiональний гiмн. Що тут ще можна сказати… А тодi, коли голодували студенти, перший секретар КПУ для великого ганьбища i смiху зiбрав у палацi «Украiна» немiчних iнвалiдiв другоi свiтовоi вiйни, похилих ветеранiв комунiстичноi партii, щоб вони пiсля конференцii, на якiй одностайно були засудженi голодуючi «екстремiсти», пiшли походом по Хрещатику. Про це я розповiм докладнiше трохи згодом – я стояв на Хрещатику серед незчисленного натовпу людей i спостерiгав це видумане Гуренком ганьбище.

…Бiльшовицький кулак розтулявся поволi, проте невiдворотно, кожен з нас це вiдчував i з затаеним подихом вичiкував розвалу комунiстичноi системи, та нiкому i в найкращому снi не могло наснитися, що кощавi пальцi кривавоi примари, якi стиснули горла мiльйонiв людей, так скоро ув’януть.

Це ослаблення тоталiтарного тиску я вiдчув ще зi ставлення комунiстичних партократiв до мене.

Насамперед вiдбувся погром моiх «Мальв». У журналi «Комунiст Украiни» (№ 4, 1973 року) з’явилася редакцiйна стаття, в якiй було пiддано остракiзмовi кiлька iмен: першого секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста i чотирьох письменникiв – Сергiя Плачинди, Романа Андрiяшика, Івана Бiлика i мое. Окремо, як i належиться патрiарховi украiнськоi лiтератури, зазнав гонiнь Олесь Гончар, а iм’я Лiни Костенко огорнула мертва мовчанка, немовби ii в лiтературi зовсiм нiколи i не було.

Якi ж то натхненнi комунiстичнi шабашi вибухнули тодi! Вже ж давно поринули в минулому моторошнi постанови в галузi лiтератури i мистецтва, здавалось, нiхто бiльше не почуе на партiйних зборах i виробничих нарадах ревних вiрнопiдданських прокльонiв на адресу ворогiв народу, якi пiдступно проникли в монолiтне соцiалiстичне суспiльство, щоб його зсередини розкладати…

Але тут я зупинюся. Бiльшовицькi опричники мали рацiю: здоровi нацiональнi сили свiдомо проникали у ворожу систему, щоб – коли не розкласти ii, то хоч зайняти вiдповiдальнi посади i таким чином виховувати науковi i творчi нацiональнi кадри; мати змогу писати науковi працi з найменшою дозою промосковськоi апологетики i художнi твори з нацiональним пiдтекстом; заважати викачуванню з нашоi землi природних скарбiв для московського центру, потаемно виховувати дiтей патрiотами Украiни.

Ми, i я зокрема, ставали новiтнiми Валенродами, якi свiдомо йшли в стан ворога, – це був один iз засобiв активноi боротьби з неволею. Тож як фальшиво звучать нинi каяття деяких колишнiх членiв комунiстичноi партii: «Я вiрив!» Брехня, нiхто не вiрив, нормальна людина не могла вiрити в комунiстичну iдеологiю пiсля десяткiв рокiв кривавоi комунiстичноi практики: в партiю йшли або заради вигод i наживи, меншоi або бiльшоi влади, або ж – i таких валенродiв було чимало – з диверсiйною метою.

Щодо мене, то маю свiдчення свого чесного валенродизму: в романi «Мальви» («Радянський письменник», 1969 р.) на сторiнцi 125-й я висловив свое кредо в такому ось пасажi, вилученому цензурою у виданнях вiсiмдесятих рокiв:



«Йти на рожен i чесно вмирати – геройське дiло. Таких героiв хвалять i шанують, про них складають пiснi ашуги. Користь вiд iхнiх подвигiв немала – так. Цi безумцi – то свiточi, без яких жоден народ не мiг би стати народом, бо його зневажали б за покору. Хтось мусить дати спалити себе на кострищi, хтось мусить вмирати напоказ без страху i каяття. Та це лише частина боротьби за волю. Є iншi героi, якi роблять другу половину справи, iх не шанують, ними гидують, але без них не може звершитися перемога. Вони мусять принижуватися, називати себе рабами i слугами, цiлувати ноги своiм повелителям. І за це насильство, яке вони чинять над соб

Страница 19

ю, треба iх шанувати. Бо приносять користi не менше. Вони проникають у саме серце ворога i зсередини точать його. А плата iм за це – ганьба вiд людей. Слава – першим. Тiльки запам’ятай: той не любить своеi батькiвщини, хто хоче нагороди за любов до неi».


Саме цi рядки спричинилися до натхненного виття вiрнопiдданих 1973 року. Якi то були галасливi шабашi стужених за розправами iнквiзиторiв!

«Партiя урочисто клянеться, – вигукував на партактивi перший секретар львiвського обкому В. Куцевол, – що нiколи бiльше в нашому здоровому соцiалiстичному суспiльствi не з’явиться таке дерьмо, як „Собор“ i „Мальви“!» – «Я не читала этих, с позволения сказать, „Мальв“, – iстерично кричала якась партдама на зборах колективу автобусного заводу, – и читать эту дрянь не собираюсь, но странно, как это получилось, что среди нас вырос такой негодяй, как Иванычук!» – «Доки ви будете тримати в редакцii на вiдповiдальнiй посадi Іваничука?» – щодня нагадував головному редакторовi журналу «Жовтень» Романовi Федорiву завiдуючий вiддiлом культури обкому партii В. Подольчак. «О наш генiю, дозвольте вдихнути бодай один ковток повiтря у вашiй бiблiотецi!» – прослизав до моеi квартири зiгнутий у три погибелi безiменний сексот, якого я тут же виштовхував колiном пiд сiдницю за дверi.

Менi заборонили друкуватися. Протягом одного мiсяця 1973 року у видавництвi «Днiпро» знiмають з плану перевидання «Край битого шляху»; «Мальви» вилучають iз бiблiотек i подекуди, як це було в Миколаевi (обласному), спалюють; набраний уже роман «Журавлиний крик», за наказом секретаря ЦК КПУ В. Маланчука, розсипае тодiшнiй директор видавництва «Радянський письменник» А. Стась; згадуваний уже В. Подольчак наказуе Р. Федорiву вирiзати з готового тиражу «Жовтня» мою рецензiю на iсторичну повiсть С. Тельнюка «Грае сине море»… Федорiв виконуе наказ, проте вперто i мужньо не звiльняе мене з роботи, за що я йому i донинi вельми вдячний.

З дня на день я чекав арешту: мене попередили в обкомi, що як тiльки «Журавлиний крик», який розiйшовся в передруках «самвидаву», буде опублiкований за кордоном (а «Мальви» вже вийшли у канадському видавництвi «Тризуб»), волi нiхто менi гарантувати не зможе.

Я почав подумувати про самогубство. Та рятували вiд цих думок у всьому солiдарна зi мною моя дружина Софiя, дiти, а теж i друзi, про яких йтиметься далi.

Час сплмвав, я працював, як казали тодi, «у шухляду» (теж термiн, який може народитися тiльки в радянськiй дiйсностi!) – за три «нiмi» роки я написав другу частину «Журавлиного крику», повiсть «Мiсто» i добiрку новел. І якось непомiтно, бо ж нiхто з високопоставлених осiб спецiального розпорядження не давав, скажена лайка на мене i менi подiбних припинилася.

У те, що партiя взяла курс на лiбералiзацiю, годi було й говорити – полювання на вiдьом розтулювалося все дужче, пропорцiйно до прогресуючого маразму Брежнева; КГБ сваволив, запроторюючи до психушок непокiрних, був убитий Володимир Івасюк… Проте почав кудись зникати страх, який буквально спаралiзував суспiльство 1973 року, i я помiтив на обличчях партократiв запобiгливо-поблажливi усмiшки та охоту говорити менi комплiменти.

Я спробував друкувати новели, i це менi вдалося: мiй триптих «Зелений гомiн», «Настуня» i «Бузьки на Семеновiй хатi», яким тiшуся й донинi, було опублiковано у журналi «Жовтень». Я заговорив пiсля трьох рокiв мовчання, втiшивши себе i читача, можливо, теж: це означало, що я повернувся до лiтературноi працi, якоi, зрештою, не припиняв анi на хвилину. З острахом взявся знову за iсторичну тематику, i нiхто особливо менi не заважав; у Москвi видали «Мальви» росiйською мовою, i врештi за «Четвертий вимiр» я отримав Шевченкiвську премiю.

Менi й донинi з цього дивно: адже всi моi новi iсторичнi романи мали той самий антирадянський пiдтекст, що й попереднi, проте цензура вже не хотiла чомусь його помiчати. Нiхто бiльше не спонукував мене, як це було пiсля погрому «Мальв», писати памфлети проти «украiнських буржуазних нацiоналiстiв».

Думалося: партократiя пiдступно вичiкуе, поки я сам, переконавшись уже в своiй безпецi – бо i житловi умови менi полiпшили, i 1980 року я був посланий в ООН делегатом вiд Украiни, – заколишуся, пожадаю кар’ери (це ж бо сталося в той час з Б. Олiйником) i стану врештi з бунтаря лояльним лакузою.

Ми нiколи не розгадаемо всiх секретних методiв ламання людських душ тоталiтарною системою. Я постiйно замислювався над одним явищем: чому комунiстичним партократам байдуже до того, що я думаю, чому iх не турбуе, що в мене iнший свiтогляд, адже про це вони добре знали. А то дуже просто: iм не треба було нашоi вiрностi марксо-ленiнськiй iдеологii, яку вони самi сповiдували лише напоказ, не знаючи, зрештою, тiеi псевдофiлософii. Партократи, якi всiма силами трималися за владу, за корито, боялися передовсiм зовнiшньоi загрози своему становищу, тому iх цiкавили не нашi переконання, а наша сила. Тож головним завданням бiльшовицькоi системи було не духовне навернення людей на свiй бiк (знали ж бо iнквiзитори всiх часiв,

Страница 20

о терором прихильностi нiхто ще не здобув), а знищення iх iдейних засад вимушеним, хоча б словесним, запроданством, прищеплення двуликостi i таким чином знiвечення людськоi особистостi, що ставало запорукою цiлковитоi покори, моральноi прострацii, стану повноi iндиферентностi. Один раз покайся, один раз заграй з ними в карти – i ти вже iхнiй, i називатимуть вони тебе повiею, як тiльки вiдступишся вiд них, i ти, зашантажований, навiть перед своiми нiколи не вiдмиешся i в чистiй водi. «Раз тiльки ступиш – i пропала воля», – навчала Леся Украiнка. У такий спосiб намагалися бiльшовики перетворити нацii в населення, в нарiд рабiв, що iм почасти вдавалося: ми це з болем спостерiгаемо нинi щодня перед референдумом 1 грудня на нашiй славнiй Украiнi…

Можливо, подiбний розрахунок мали партократи i щодо мене. Здолати ж мене iм не вдалося: кожен iсторичний роман, написаний у тi тяжкi часи, я видаю нинi, не мiняючи жодного слова. Чому ж вони тодi дали менi спокiй?

Бо ослаб кулак i стиснутися знов, немов у тiеi руки, що розпухла вiд лопати, не змiг i вже не зможе: ворушаться пальцi, мучаться в конвульсiях – подiбно нинi мучиться Горбачов, намагаючись з’еднати навiки роз’еднане.

Проте я забiг далеко вперед: до цiеi теми ще треба дiйти. Хай вибачить менi читач за хаотичнiсть викладу.




5


Киiв, 2 грудня 1991 року, 12.00.

Учора зранку у Львовi я взяв участь у референдумi, проголосувавши за Акт Незалежностi Украiни i – без жодноi надii на позитивний результат – за кандидата у президенти Ігоря Юхновського. До самого обiду, поки не зателефонували Романи (Кудлик i Безпалкiв) й Нiна Бiчуя (бо ж 1 грудня – день святого Романа), я ходив з кута в кут у вiдчайнiй тривозi, немов той батько, що загубив у натовпi дитину.

Незважаючи на те, що сам передбачив позитивний результат референдуму до 80 вiдсоткiв, я раптом збоявся: наш народ такий рiзнорiдний, духовно знищений, неорганiзований, збайдужiлий i стомлений, що може сьогоднi пiдписати смертний вирок своiй свободi, i тодi ми вже нiколи ii не здобудемо, i нiхто нiколи нам не допоможе, не поспiвчувае, свiт облишить нас у спокоi, як на унiкальну нацiю, яка добровiльно вибрала для себе ярмо.

Потiм до вечора ми вчотирьох сидiли в майстернi Романа Безпалкова i за чаркою тяжко посперечалися з приводу iнтерв’ю Ігоря Калинця, опублiкованого в журналi «Украiна», де вiн повторив за Іваном Франком: «Не люблю украiнського народу, бо за що мав би його любити?»

Кожен з нас у душi хоч раз за життя долав подiбнi сумнiви, та сказати про це вголос досi нiхто не зважувався, i ось пiд впливом згаданого iнтерв’ю, яке нехай залишиться на сумлiннi автора, Нiна Бiчуя, серце нашоi компанii, раптом викричала свiй накипiлий бiль словами Калинця й залишила товариство, а я поiхав до Киева, такий пригноблений i збезнадiяний, як рiдко коли в життi.

Дорога Нiно, я визнаю право на сумнiви, бо й сам цим грiшу, але сумнiваймося передовсiм у собi, а не у своему народовi. Не бавмося у пророкiв, не робiмо iз себе Кассандр, бо нацiя за нас дужча. «Народ мiй був, народ мiй завжди буде, нiхто не перекреслить мiй народ!»

2 грудня рiвно о 12 годинi iз радiоприймачiв прогримiв над Украiною могутнiй хорал «Ще не вмерла»: понад 90 вiдсоткiв виборцiв нашоi молодоi держави проголосували за свою незалежнiсть – такоi згуртованостi украiнського народу ще не знала iсторiя! Про самостiйну Украiну вмить заговорив увесь свiт: Польща, Угорщина, Швецiя, Канада заявили про свою готовнiсть визнати ii.

Зацiпенiли жовна в росiйського демократа Бориса Єльцина, який нiяк не може собi уявити Росii без Украiни, зблiдла кривава пляма на лисинi Михайла Горбачова: сьогоднi вiн фактично пiшов у вiдставку – до нового 1992 року посада президента СРСР вiдiйде вже в iсторiю, i, можливо, нинi вiн проклинае той день, коли задумав винести у сферу полiтики iдею «соцiалiзму з людським обличчям», не розумiючи того, що в соцiалiзму обличчя закрите червоним катiвським каптуром.

Як сказано в Бiблii: «Станеш останнiм ласим шматком, яким завойовник подавиться». Росiйська iмперiя вдавилася Украiною ще за Петра; ласий шматок не допомогла стравити навiть бiльшовицька отрута.

Треба сьогоднi подякувати мудрому полiтиковi i вченому, народному депутатовi Украiни Ігоревi Юхновському, який зважився винести на Верховнiй Радi 24 серпня 1991 року iдею референдуму, i перепросити за тi докори, якi сипалися протягом трьох мiсяцiв на його голову з уст ультрапатрiотiв з приводу цiеi пропозицii: як добрий шахiст, вiн передбачив розвиток полiтичноi гри на кiлька ходiв уперед.

Першим Президентом Украiни став Леонiд Кравчук. Парламентська опозицiя – Народна Рада – вирiшила пiдтримувати його доти, доки вiн виконуватиме волю украiнського народу, який його обрав.

О полiтичнi парадокси! Хiба мiг був хтось коли-небудь хоча б подумати, що рафiнований комунiстичний партократ стане украiнським Вашингтоном?! Чи це новiтне мазепинство, а чи пiдступнiсть? Побачимо, повноi вiри до Кравчука нема. Та я знаю одне: на тронi небезпечно зраджувати, прези

Страница 21

ентський престол при одному лише поруховi Президента до зради вмить перемiниться для нього на електричний стiлець.

А тепер усiм за роботу. Геть мiтинги i страйки, геть крикунiв i полiтичних невiгласiв. Вiднинi кожна мить мае бути використана для будiвництва незалежноi Украiни.

Що маемо робити? О, багато людей, якi звикли до протестiв i мiтинговоi ейфорii, ставлять нинi таке питання. То я, щоб вiдповiсти на нього, розкажу просвiтянську притчу.

У львiвськiй «Просвiтi», яку я поки що очолюю, крiм офiцiйних працiвникiв i Ради, е багато ентузiастiв, здебiльшого пенсiонерiв, якi невтомно працюють для нашого Товариства. Є така панi Софiя Смiшко, вчителька-пенсiонерка з Яворова, яка розповсюджуе у своему районi просвiтянськi газети i книжки. Вона щотижня приходить на Друкарську, навантажуе себе ними, аж згинаеться, i iде у свiй Яворiв. Якось я сказав iй: «Панi Смiшко, пожалiйте себе, ви ж уже немолода». А вона менi вiдказуе: «Пане Іваничук, я дуже хочу мати свою державу, роблю для неi що можу, навiть якщо це важко, i прошу менi в цьому не заважати». Хiба потрiбно коментувати ii слова?

Незалежнiсть – це найнормальнiший стан народу. Незалежнiсть – найпростiша i найприроднiша полiтична й моральна категорiя. Але даеться вона важко i дуже дорого коштуе. Хто-хто, а украiнцi знають iй цiну. Тож благослови, душе моя, Господа за те, що дожив я до нинiшньоi святоi митi. Я безнастанно благаю в Бога для себе довгих рокiв життя, щоб протягом них мiг вiддати усi своi сили для Украiни – до останньоi краплi.

…А було це ще до моеi розмови з панею Фiлясовою.

Не можу з упевненiстю сказати, що мiй брат уже тодi належав до ОУН, – можливо, й нi, бо ж йому ще не виповнилося й сiмнадцяти, але хлопцi старших класiв часто збиралися на нашiй коломийськiй квартирi, звiдки робили виправи на Воскресiнецьку гору, де мали криiвку iз зброею – нiмецькими та мадярськими карабiнами, патронами i фанатами: це добро полишили в окопах угорськi вояки, якi навеснi 1944 року вiдступали через нашi села за карпатськi перевали.

Душею хлоп’ячоi боiвки був воскресiнецький парубок Ярослав Миколайчук, який нiчого не боявся i саме цим завоював серед нас лiдерство (мене хлопцi деколи брали з собою, але зброi в руки не давали); вiн прибивав цвяхом до дерева картонне кружальце i вчив неповнолiтнiх боiвкарiв стрiляти. Я так i не мiг зрозумiти, чому вiн не боiться, коли внизу над Пругом снували радянськi вiйськовi патрулi, – дiзнався про це, коли вже було пiзно…

Євген нiби щось непевне передчував – поспiхом втiк з Коломиi до Трача, де його мобiлiзували в УПА, а по мене та й iнших хлопцiв одного ранку, коли я вже зiбрався до школи, приiхали енкаведисти, кинули в машину й повезли до тюрми.

Тюрма на мене чекала все мое життя, та, видно, в Божих книгах не значилася менi така покара. Я щасливо уникнув арештантського харчу, якщо не рахувати тих п’яти тижнiв, якi провiв у коломийськiй камерi попереднього ув’язнення, – вчився тодi всього лишень у восьмому класi. Мене швидко випустили, не дуже допитували, навiть не били – був я дрiбний i не надто дужий, до того ж, не мене мали взяти, а Євгена – про нього мене й випитували. А втiм, якби до цього випадкового арешту долучилася справа моеi «повiстi», яку забрав пiд час обшуку капiтан Шкрупила, – вчився б я у зовсiм iнших унiверситетах.

…Брязнув замок, конвойний штовхнув мене в спину, i я опинився в темрявi, з якоi проступали зарослi обличчя i десятки свiтелок великих очей; тi свiтелка збiльшувалися, наближалися, немов блуднi вогнi, я вiдступав до залiзних дверей i врештi телецнувся на задок, приголомшений могутнiм реготом цiеi чорноi мужви, яка обступила мене пiвколом, нахилялася, приглядалася, нiби до якогось чудернацького звiряти; я аж потiм зрозумiв, що цей регiт був не лише виявом здивування, що таку дитину можна вкинути до тюрми, а й обуренням, протестом проти енкаведистських садистiв… Смiх раптом стих, до мене пiдiйшов бородатий арештант, узяв за руку й повiв до свого лiгва – простеленого на цементнiй долiвцi кожуха.

Був це Петро Волошенюк з Воскресiнець. Вiн опiкувався мною, а я – ним. Його щодругу нiч виводили на допит i вранцi вкидали до камери скатованого, проте з гордою усмiшкою на устах – бо витримав, i я поiв його з горнятка молоком, яке отримував у передачах вiд мами.

Волошенюк довго лежав на долiвцi незворушно, i я не раз прислухався, чи ще живе: вiн був увесь синiй, запухлий, з повибиваними зубами, тiльки очима водив по стелi, а деколи тi очi зупинялися на менi, i я бачив у них сльозу; потiм звiдкiлясь, нiбито з-за стiн проникаючи, наповнювала камеру чиста мелодiя дивноi пiснi, яка й донинi е для мене найдорожчою, – «Ой пущу я кониченька в сад», i така вона була святопечальна, що я плакав, припавши головою до колiна скатованого, а Волошенюк спiвав безупинно, вкладаючи у пiсню весь свiй бiль, i одужував вiд неi бодай настiльки, щоб мати силу на другу нiч знову йти на допит.

Так минали тижнi. Я запiзнався з усiма арештантами, а тiснилось iх у камерi понад сорок. Кого тут тiльки не

Страница 22

було, я навiть заримував: доктори, професори, фельдшери, фольксдойчери, меценаси i свинопаси, шевцi, кравцi та всякий iнший люд… Сидiв тут теж забутий нинi композитор Василь Якуб’як, учитель коломийськоi музичноi школи, – вiн ходив камерою i, склавши губи в дудочку, насвистував якусь мелодiю, часто зриваючись на слова: «А Говерла спить, а Говерла спить…», i ось недавно я почув цю дивовижну пiсню у виконаннi Михайла Сливоцького – то й згадав, де вона народилася…

А Волошенюк спiвав свого «Кониченька», поки не помер вiд побоiв. Перед смертю сказав менi таке: «Я не виказав анi единого бункера, не виказав, щоб ти знав i сказав, як буде хтось питати. А видав мене воскресiнецький сексот Ярослав Миколайчук».

Потiм, вийшовши з тюрми, я зустрiвся з Миколайчуком на вулицi. Вiн намагався дати менi закурити, а я стояв закаменiлий перед ним i пильно вивчав уперше бачений образ зрадника; сексот не мiг витримати мого погляду й опустив очi, щось гугнявив про Євгена, який, мовляв, сидить, але його можуть випустити, якщо цього вiн, Миколайчук, захоче, – треба тiльки записатися в «стребки», а зi «стребкiв» можна знову втекти в УПА; я вiдчув, як зрадлива надiя на мить присмокталася менi до мозку, та я ii тут же вiдiгнав, як гидливу гнойову муху, що лiзе до очей; я хотiв схопити зрадника за горло, та не мав вiдваги навiть плюнути йому в обличчя i пiшов геть, вражений цинiзмом виродка, яких потiм бачив немало, та всi iхнi обличчя зливалися чомусь iз Миколайчуковим.

Кажуть, що не так давно, в якусь недiлю, вiн з’явився у своему селi, навiть до церкви зайшов, до людей пiдступав, а народ мовчки розступався перед ним, немов перед прокаженим, i так вiн нi з ким i не заговорив.

Є у Василя Портяка прекрасна новела «Непрошений» – може, вiн писав ii iз цього сексота? А втiм, таких було багато…

А далi – промайнуло три роки мого самозабутнього навчання в середнiй школi. Натхненний провиднiстю панi Фiлясовоi, переконаний, що тiльки в поезii можна зберегти себе серед цього збезчещеного свiту… (о, як я тяжко помилявся: саме в поезii, в художнiй лiтературi зганьбили себе люди найстрашнiше; я з глибоким болем нинi задумуюся, якi твори з мiльйонiв книг, написаних за час бiльшовицькоi окупацii, потрiбнi будуть самостiйнiй Украiнi, якi зможуть бути перевиданi без повторного редагування; а може, хай усi перевидаються як документ нашоi ганьби?)… я не вилазив з книжок, став книжковою мiллю, та встиг зазнати пекучого болю нероздiленого кохання, не пропускав жодноi забави у музичнiй школi, i вважали мене дiвчата найкращим майстром вальсу – таким я залишився i донинi: великим життелюбом, який генiально вмiе органiзувати для себе час. У цьому весь мiй талант.

Так чому ж я, такий життелюб, натруджую сьогоднi мозок, щоб згадати щось свiтле, бурхливо-веселе, святкове, урочисте iз днiв своеi шкiльноi юностi, i нiчого подiбного вiдтворити у своiй пам’ятi не можу: перед очима пересуваються самi лише картини дикого людського горя.

…Із села вздовж Зрубу тягнеться санна валка з людьми, клунками, дiтьми i по одному енкаведистовi на санях з автоматом напереваги – то вивозять з Трача в Сибiр чотирнадцять родин. Моторошний лемент i зойк злiтае в пiднебесся, а я стою у своiй маленькiй кiмнатцi перед вiдчиненим вiкном, що виходить у сад, готовий утiкати, як тiльки ординцi увiрвуться на наше подвiр’я; батько нервово ходить з кiмнати до кiмнати й у розпачi розводить руками: «Я ж казав тобi – сиди в Коломиi i додому не приходь»; сестри, слава Богу, дома немае, вона вчителюе в Ганевi, може, про неi забудуть; тiльки мама не втрачае рiвноваги, бо на неi лягае вiдповiдальнiсть за сiм’ю: а на кого ж, коли чоловiки розгубилися i стали безпораднi, мов дiти; мати виймае з куфра одежу, зносить зi стриху мiшки iз сухарями; а лемент тим часом вiддаляеться i нишкне, тихо й нiмотно стае у спустошеному селi, змовкли раптом собаки, i в’яне, млiе й опускаеться на долiвку моя мама, i я не так чую, як бачу на ii устах шепiт: «Пiшли… О Боже!..»

…Попри коломийську ратушу вниз до цвинтаря щодня, щодругий день просуваеться похоронна процесiя з домовинами; скорботнi люди не плачуть i не голосять – похорони дозволенi, та промовляти, навiть плачем, заборонено: то ховають коломийських iнтелiгентiв-заручникiв пiд час перших пiслявоенних виборiв до Верховноi Ради СРСР. Їм у тюрмi прищепили тифозну вакцину i пiсля виборiв випустили додому вмирати.

Чому брали заручникiв – не розумiю й досi: що мали з ними зробити, якщо б люди не проголосували? Та щасливий i радiсний народ проголосував на 99,98 вiдсотка – одностайно, з ентузiазмом, з високими трудовими показниками, згуртований, як нiколи, довкола партii – за блок комунiстiв i безпартiйних. Проголосував, а домовини заручникiв гойдаються над похоронною процесiею, i лежать у них iнженер Корнило Сербинський – батько мого шкiльного товариша Юрка, славного баса в хорi учителя музики Рубiнгера – вiд його голосу на «Буде iм’я Господне» дзвенiла церковна баня; учитель iсторii Степан Маланюк, приятель мого батька, артист Коломийського т

Страница 23

атру Василь Ткачук, лiкар Михайло Руденський, артист Богдан Вонсаль, учитель Іван Лобода… Живими залишилися професор Олексiй Ковбуз, славний актор Василь Симчич, письменник Іван Бiлинкевич: за порадою Ковбуза, який нi в чому бiльшовикам не довiряв, вони виссали iз тiла вакцину, яка була заражена здоровими тифозними мiкробами.

А ще… Перед вiкном моеi коломийськоi квартири стоiть спухлий вiд голоду молдаванин, вiн показуе на мигах, що серце в нього вже майже не б’еться, що в головi йому крутиться вiд виснаження i вiн ось-ось упаде, – я повинен дати йому хлiба. Я вiдрiзую тоненьку скибку вiд боханця, яким маю прожити цiлий тиждень; молдаванин вiдходить, плачучи з утiхи, а на другий день о тiй самiй порi знову стоiть перед моiм вiкном, виконуючи ту саму пантомiму. І так щодня!

Я вже не маю хлiба, а молдаванин стовбенiе, бо iншого порятунку, анiж те вiкно, бiля якого сидить за книжками старанний учень, вiн не знае; вiн стоятиме тут доти, доки мiй батько принесе менi нову хлiбину на наступний тиждень, i я дам, дам… Приходить нарештi батько, вiн тужно дивиться на мое схудле обличчя й не знае, що я з’iдаю тiльки двi третiх видiленоi пайки; батько вiдходить, а молдаванин уже тут, вiн ледве тримаеться на ногах, я квапно вiдрiзую скибку, даю йому й дивуюся, що вiн пожадливо не пхае ii до рота; молдаванин виходить за хвiртку i падае у рiв мертвий, мiцно тримаючи скибку хлiба в руцi…

Що це за диявольщина приходила на нашу землю? З яких космiчних свiтiв заслано зграю бандитiв, яка, набувши вигляду землян, винищила по всьому свiту мiльйони людей – i раптом зникла? Хто це був, що призвiв народи до людоiдства, що витренував професiйних убивць, якi могли весь свiй восьмигодинний робочий день стрiляти людям в потилицi, якi загнали за колючi дроти мiльйони мирних громадян? Чи зможе вiдповiсти коли-небудь на це наука?

А ще… Та нi, досить, бо ж була в мене й радiсть, яку нi з чим не зрiвняеш, яка стоiть вище голоду й смертi, – це божественний чар поезii, задля якоi, щоб тiльки вiдчути ii i збагнути, варто жити i ризикувати життям, бо нiчого на свiтi кращого нема, як поетична музика:

А була ти як буря i грiм,
А була ти як нiч на Купала!
Безгомiння i сон, безгомiння i сум,
Там десь зiрка упала…

А за цiею музикою – обличчя трацьких красунь, i кожну я опоетизую, кожнiй гiмн складу – тим дiвчатам, що спiвали в хорi мого батька на стрiлецькiй могилi 1941 року…

Як би iх побачити ще раз у тому розкiшному гронi в пiднiжжi могили!

І я таки побачив – рiвно через п’ятдесят лiт, 1 листопада 1991 року: у Трачi висипали на мiсцi колишньоi, зруйнованоi, нову могилу, i моi земляки запросили мене на ii освячення, зробивши при цьому для мене милу несподiванку.

На стендi бiля могили на побiльшенiй фотографii стоять моi дiвчата, одна за iншу краща, а серед них мiй батько-диригент, такий вродливий, такий рiдний, молодий! І я вгадую, нi, не вгадую – впiзнаю i називаю по iменi кожну красуню, врештi зупиняюся на найвродливiшому обличчi й вигукую: «Анна Яремiйчук, перша дiвчина в селi! О, де моя молодiсть?»

Хтось м’яко взяв мене пiд руку, я озирнувся. На мене дивилася тиха, чистенька бабуся, i щось було в ii обличчi зухвалодiвоче, щось невловимо гарне, та сором’язливо ховалося воно у зморшках.

«То я, Анна Яремiйчук, Романе…»

Не треба, не хочу про старiсть… Ми з тобою, Анно, ще молодi-молодi, поки не соромимося свого вiку.

Там десь зiрка упала, мов згадка,
Засмiялося серце у тузi…
Знову плачуть сичi.
Гей, свiтлiй i ридай,
Осiнь ходить по лузi…

Я закiнчив середню школу зi срiбною медаллю й залишив назавжди Коломию i Трач. Покинув без болю – стомився. Й пiшов у свiт райськi сади садити…

Рвонули баскi конi, вiтер студить на обличчi останню сльозу, i залишаються позаду мiй рiдний гай, в якому кожне дерево мае людське обличчя, i Пиконiв з бабою Лiсною i з божевiльною красунею Оксаною, i трясовина з пiдземним храмом… Прощайте, дитинство i мое наiвне поганство! Все залишаю i йду здобувати великий свiт i себе, великого, у тому свiтi.

Гей, та чи знав я тодi, яким малим вернуся колись у Трач до батьковоi могили?!




6


Згадав я ось перший рiк свого навчання у Львiвському унiверситетi на украiнiстицi 1948/49 року. На 1-му украiнському зiбралися з усiх усюд найрозмаiтiшi молодi люди: жовторотi випускники середнiх шкiл i бувалi фронтовики, якi пiсля вiйни закiнчували навчання у вечiрнiх школах, мешканцi Галичини, Волинi i схiдних областей Украiни; затруенi комунiстичною iдеологiею дiти партократiв i ярi мiсцевi нацiоналiсти; адепти чистоi науки, кар’еристи i пристосуванцi.

Унiверситет, який за своiм покликанням мав би бути храмом науки, фортецею розуму, нацiональною школою, нагадував у цей час швидше солдафонську казарму, в якiй захопили владу ефрейтори, а генерали мовчки ждуть своеi вiдставки. Незважаючи на те, що працювали в унiверситетi такi свiтлi уми як Михайло Возняк, Іларiон Свенцiцький, Михайло Рудницький, Іван Ковалик, Тарас Франко, Юрiй Мушак, Євген Лазаренко та iнша висока

Страница 24

професура, до керма пхалися озброенi единовiрним ленiнським вченням неуки i пройдисвiти типу погромника Череповського – секретаря комiтету комсомолу, малограмотного Воробйова – тодiшнього декана фiлфаку, Лiзенбойма – декана геологiчного факультету, якого пересмикувало на звук украiнськоi мови, всiх, зрештою, не почислиш, а очолював цей сонм кар’еристiв ректор Бiлякевич, який титулував себе професором, не маючи, здаеться, навiть звання кандидата наук. Цi горе-вченi методично розколювали унiверситетськi науковi сили на два ворожi табори, один з яких залишався у програшi i, будучи, власне, мозком найвищого навчального закладу в Галичинi, розсмоктувався, розбiгався або ж, вiдмовляючись вiд своiх принципiв, пристосовувався, а його мiсце займала дипломована чернь, яка послiдовно перетворювала храм у стiйло.

Метода витравлювання справжнiх наукових сил у професорсько-викладацькому станi прямо накладалася на студентство: у групах брали верх вискочки i парвеню; вони, запевнивши собi офiцiйну пiдтримку комiтету комсомолу, буквально зацьковували тих студентiв, якi прагнули знань i, уникаючи показушноi громадськоi роботи, гибiли в бiблiотеках. iх звинувачували в безiдейностi, в iндивiдуалiзмi, в провину ставили iм навiть iхнi знання, якi, мовляв, вiдiрванi вiд соцiалiстичноi дiйсностi, приносять народовi тiльки шкоду; юних подвижникiв науки ганьбили на комсомольських зборах i врештi-решт жорстоко з ними розправлялися. Пiсля вбивства Ярослава Галана сотнi студентiв Львiвського унiверситету були виключенi, заарештованi або ж духовно зламанi привселюдним каяттям у грiхах неiснуючих.

Серед перших виключених з унiверситету опинився i я, й завдячую тодiшню свою трагедiю, яка, зрештою, в силу сприятливих для мене обставин життевою трагедiею не стала, людинi, котра свiдомо зруйнувала у собi храм душi. Я довго вважав того пiдлого однокурсника найтяжчим своiм ворогом, проте нинi, не прощаючи йому нiчого нi на макове зерно, вбачаю в ньому жертву деморалiзуючоi бiльшовицькоi системи, яка засобами страху й обiцянок нищила в людинi засади порядностi, виховувала безжальнiсть i кар’еризм, спотворювала сумлiння, висмоктувала до останньоi краплини честь i випльовувала потiм на смiтник, нiби жуйку.

Моя унiверситетська драма детально змальована, майже без вимислу, в автобiографiчнiй повiстi «Зупинись, подорожнiй!» («Спрага»), яку я написав 1965 року, а опублiкував повнiстю аж 1991-го в книжцi «Бо вiйна – вiйною». Мiй ворог в нiй мае прiзвищем «Панчишин», i я так й надалi називатиму його – не з милосердя чи незручностi: мае ж вiн, напевне, дiтей i внукiв, котрi не виннi в грiхах батька й дiда.

Я взагалi волiв би цю тему обминути, не буду ii й заакцентовувати (про те все мiй читач, якщо дуже захоче, дiзнаеться з повiстi), та зовсiм замовчати не можу – то частина мого, та й не тiльки мого, життя. Не накликаю на грiшникiв помсти – кличу до спокути.

Кажуть, «Панчишин» давно уже спокутував свiй грiх i нинi робить корисну для Украiни справу. Знаю про це. Я й не мстив йому нiколи: вiн спокiйно друкував своi статтi в журналi «Жовтень», i я нi разу на засiданнях редколегii не сказав проти нього й слова. Можливо, вiн i не знае, що його пiдручник з украiнськоi лiтератури для восьмого класу «пробивав» у сiмдесятих роках в Мiнiстерствi освiти УРСР через мого односельця професора Миколу Черпiнського не хто iнший, а я, забувши на мить про заподiянi менi кривди. Жалкую, що не вдалося цього зробити.

Та обходить мене одне: чому «Панчишин» не набереться цивiльноi вiдваги – не виступить у пресi, не скине iз себе тягаря таемницi, яка вже давно таемницею не е, чому прикривае своi колишнi грiхи нинiшньою корисною дiяльнiстю достоту так, як колись пiдлiстю прикривав перед радянськими хлiбодавцями свою участь в украiнському пiдпiллi? Чому не шукае Храму для покаяння?

…Я наближався до унiверситету, мов до святинi. Змучений жорстоким дитинством i юнiстю, я вiрив, що в Храмi Науки, впевнено долаючи сходинку за сходинкою, досягну тiеi вершини, яка вiдповiдатиме моiм здiбностям, повнiстю розкрию власнi можливостi i, ставши жерцем науки й поезii, вiддам усi сили згвалтованому народовi.

З фасаду величноi будiвлi дивилися, вiтаючи мене, знаменитi скульптури Регеля i пiдбадьорливо посмiхався мармуровий юнак з розгорнутою книгою в руцi. Із затамованим подихом я вiдчинив важку унiверситетську браму, пiднявся у вестибуль i – раптом отетерiв, i надii враз померкли: бiля дверей аулi, з обох бокiв, стояли два iдоли, iменами яких бiльшовицькi опричники проводили масовi арешти, вивозили людей у Сибiр, виморювали голодом селян; стояли вони у Храмi i нагадували «всяк сюди входящому» i менi, юному мрiйниковi, теж, що спасiння вiд них на цiй землi нема нiде, що альма-матер, колись недоторканна, може бути споганена ними, як i вся Украiна… Та був я – i таким залишився донинi – телячим оптимiстом, я вiдвернувся вiд iдолiв, i заспокоiв мене скульптурний портрет Франка мiж колонами вестибуля – я подався широким коридором у бiк кафедри украiнськоi лiтератури, вглядаюч

Страница 25

сь в обличчя зустрiчних поважних мужiв, i в кожному з них вбачав майбутнього вчителя, i для кожного мав напоготовi свою незаплямовану душу.

Хтось швидко йшов позаду мене, i той «хтось» кликнув мене на ймення. Я оглянувся i невимовно зрадiв, побачивши перед собою Дмитра Павличка, з яким ми пiсля пожежi Коломийськоi гiмназii розiйшлися на цiлих чотири роки: я закiнчував школу в Коломиi, вiн – у Яблуновi.

Менi не вдалося закiнчити унiверситет разом з курсом, який я й донинi називаю «перший украiнський», i менi дуже жаль: у цiй групi, за малими винятками, не було посередностей; я й нинi вiддаю належну оцiнку навiть тим, якi – збаламученi й заляканi «Панчишиним» – виступили на ганебних зборах 13 грудня 1949 року проти мене, Сергiя Пущика та Івана Денисюка, – всi були особистостями, i нинi вони поважнi вченi, професори, учителi. Хай iм Бог простить: однi, забамбуленi бiльшовицькою демагогiею, не знали, що роблять, i переконанi були, що роблять чесно, iншi боялися виключення з унiверситету, i я теж iх розумiю: виключених скорiше чи пiзнiше заарештовували, i мене не обминула б неволя, якби я вчасно не зголосився до служби в армii.

І невимовно тiшуся, що Дмитро Павличко перейшов з нашоi групи на вiддiл логiки i психологii: я не знаю, як повiвся б вiн на тому consilium abendi[1 - Рада про вигнання (лат.)] з його принципом, яким вiн, далекогляднiший i рацiональнiший, нiж iншi, керуеться й донинi: «так треба». Так треба для вищоi мети (Для вищоi мети всi засоби виправданi – Макiавеллi? Лiс рубають – трiски летять – Сталiн? А може, «через терни до зiрок»?). Павличко багато чого доброго зробив, керуючись цим принципом, але й тяжко не раз iз ним спiткнувся. Я такого принципу не визнаю, мабуть, через те й не став нинi полiтиком, а Дмитро ним став – i слава Богу!

Досить того, що Павличко не голосував тодi проти мене, i не вирiс тодi мiж нами бар’ер, який з’явився потiм, але вже з iнших причин: за час нашоi розлуки, коли я служив у армii, iм’я поета Павличка спалахнуло було невиданим дотодi феерверком, i я, звiсно, залишаючись приятелем, довго стояв у його тiнi; Павличко – я про це ще скажу – вирiшив мою долю пiсля повернення з армii, i я йому за це вельми вдячний, але клопiт у тому, що вдячнiсть – теж певна залежнiсть.

А тодi ми вчилися на першому курсi, всiх цих комплiкацiй ще не було, i я з пiететом i розчуленням згадую той единий рiк нашоi найщирiшоi дружби, коли нiхто нi вiд кого не був залежний, нiхто нi вiд кого не був вищий – обидва вчились по-справжньому, до самозабуття, обидва спiвали в одному хорi, брали участь в одному драмгуртку (вiн грав Назара, а я Гната); я мешкав тодi на вигiднiй квартирi у професора Миколи Колесси, i до мене iз своiх гуртожиткiв приходили на кулешу з бриндзою Дмитро i збiлований волиняк-фронтовик Іван Денисюк – нинi популярний професор Львiвського унiверситету; обидва ми ходили на забави i закохувалися щоразу в iншу дiвчину; ми брали з собою на танцi скромного, встиддивого i гiрше за нас одягнутого Івана Денисюка, де вiн – книжкова моль! – ховався за колонами у вестибулi й крадькома пiдчитував Еврiпiда з хрестоматii античноi лiтератури: ми обидва з Дмитром потаемно один вiд одного писали вiршi – вiн на гуцульськi, а я на бiблiйнi теми…

Не знаю, кому iз кафедральних свiтил звiрявся Павличко зi своiми поезiями, а я, нiчтоже сумняшеся, вислав поштою своi вiршi й листа самому академiковi Возняку, якi вiн з властивою йому педантичнiстю переписав i копii передав, на мiй встид, скептиковi професору Рудницькому, а оригiнал залишив у своему архiвi. Цей документ моеi юнацькоi наiвностi сплив нещодавно на свiтло денне – теж на мiй сором – у дослiдженнi одного вознякознавця…

Минув перший рiк нашого навчання в унiверситетi – в бурхливих поривах, лiтературних дискусiях i шепотливих полiтичних розмовах, а менi ще додавалася завзята i безнадiйна боротьба з кар’еристом «Панчишиним», котрий у своiй вiрнопiдданськiй пильностi виявляв на зборах «контрикiв», якi ходили у вишиваних сорочках, у днi релiгiйних свят приходили на лекцii в кращiй, нiж у будень, одежi, водили хороводи на гаiвках бiля церкви Юра, до сьомого поту витанцьовували на забавах у Першiй школi, де грав джаз «Не журись» i збиралася лише мiсцева молодь; якi вивчали самотужки англiйську мову (для чого iм англiйська мова, це не випадково!), якi – а мiж ними першими були Сергiй Пущик, Іван Денисюк i я – виходили за трибуну, викривали кар’ериста i привселюдно глузували з нього за його полiтичнi бздури: «Панчишин» якось оголосив, що трамваi i мiлiцейськi машини у Львовi вифарбуванi у нацiоналiстичнi кольори… І що гадаете: не минуло багато часу як спочатку трамваi, а потiм мiлiцейськi машини стали iз синьо-жовтих однотонними.

Перед вакацiями ми з Дмитром домовилися: пiдемо на тиждень-два в гори, як ходили колись Вагилевич i Головацький. Я – збирати матерiали для курсовоi роботи на тему «Фольклорна основа „Тiней забутих предкiв“», Дмитро – набиратися вражень для поеми про Довбуша.

На Петра i Павла ми гостювали на празнику в К

Страница 26

смачi у нашого приятеля Лук’яна Вардзарука, а на другий день iз космацьких Завуял вирушили удвох з рюкзаками бездорiжжям прямо на двогорбу, немов верблюд, Бiлу Кобилу, за якою десь там розкинулось по гiрському безмежжi безмежне село Жаб’е – заповiдник гуцульського фольклору.

Тодi Жаб’е ще було Жаб’ем, а не Верховиною, Іспас ще не називався Долiшнiм, а Княждвiр – Верхнiм: бiльшовицький терор ще не встиг дiстатися до найглибших пластiв нашоi iсторii – топонiмiки, бо на iх сторожi стояли рештки УПА. По схронах ще переховувалися партизани: саме в цей час, прочiсуючи лiси, винищувала iх «Червона рубаха» – каральнi енкаведистськi загони.

І як тiльки нас батьки пустили в таку дорогу – останнiх своiх синiв?! Дмитрового старшого брата розстрiляли нiмцi як заручника на коломийському еврейському кладовищi, мого брата спiймали в лiсi й засадили на п’ятнадцять лiт каторги у Воркуту, а ми пiшли стежками, де з-за кожного куща чекала на нас смерть – вiд бiльшовикiв, а чи вiд своiх, – збирати фольклор! Нашi батьки аж потiм спам’яталися, коли ми щасливо повернулися, i негайно вiдправили нас до Львова.

На вершинi Бiлоi Кобили ми читали вперше один одному своi вiршi. У Дмитровому уривку з поеми «Довбуш», незважаючи на збиту тему, я вловив свiжi iнтонацii, вправну ритмiку i позаздрив – в мене виходило кострубатiше, хоч Дмитро похвалив моi вiршi. Я сказав: «Ти будеш поетом, Дмитре, – i додав: – Я намагаюся писати прозу, але вона в мене надто черемшинiвська». – «Пиши новели, Романе, – нiби зрадiв Дмитро, що може сказати менi щире слово, – нема нiчого кращого, як короткi психологiчнi новели». (Коли я повернувся з армii i прочитав йому свiй «Бузькiв вогонь», який потiм принiс менi перший успiх, вiн вигукнув утiшно: «А що я казав тобi ще на Бiлiй Кобилi!»)

То було наше свято щиростi й зiзнання в найпотаемнiшому. Ми вперше вiдчули себе творцями – не в рiвень нинiшнiм рангам, а набагато вищими – i, втiшаючись виявленим у своiх душах здiбностям, пiдкорювали собi тодi i шум потокiв та гаджуг, i глибини диких iзворiв, застиглу бурю гiр, i жаб’евську улоговину, з якоi починаеться найбiльше в свiтi село, i хатки, що прилiпилися до кичер, мов ластiв’ячi гнiзда. Все тодi було наше, i ми були всесильнi, мов боги.

До центру Жаб’я, над Черемош, прибились аж на третiй день. Ми мали у своiх кишенях по п’ятдесят карбованцiв, тих прастарих грошей iз своiх стипендiй, i завернули iх додому: з нас не брали гуцули плати нi за iжу, нi за ночiвлю, от хiба що старий та немiчний газда попросив дужих хлопцiв нарiзати й наколоти дров. Нам спiвали пiснi молодицi, дiди розказували легенди, ми все те записували i йшли нетрями далi, поки в самому Жаб’i нас не затримали енкаведистськi патрулi й замкнули на пiвдня у пiдвалi сiльради. Вони кудись там дзвонили, з’ясовували, хто ми, а потiм наказали швидко «змотуватись» iз прикордонноi зони.

Саме сплавляли дараби по Черемошу. Ми з Дмитром зайшли по пояс у воду, вчепились за останнiй плiт i так добрались до Криворiвнi, а звiдти через Франкову гору подались у бiк Брустор.

Тут на нас чекала смерть. Не встигли ми видряпатись на пологий хребет, як з маленькоi хмарки, що вмить набухла, як це часто бувае в горах, впала злива, а потiм вдарив град величиною у волоський горiх; полонина враз укрилася льодяною жорствою, ми йшли, застрягаючи у нiй по кiстки, промокли до нитки, а довкола – жодноi хати! Йти ставало дедалi тяжче, ми вже падали з нiг, а град з дощем не вгавав, довкруж стало темно, ми вже йшли навмання i просто-таки наткнулися на пастушу колибу, замкнену на колодку, тiльки дверцi на стриху були вiдхиленi. Я видряпався Дмитровi на плечi, щоб залiзти наверх, а потiм подати йому руку, i схопився рукою за щось холодне, залiзне.

Був це автомат ППШ, затиснутий мiж чобiтьми, я ще встиг побачити заросле чоловiче обличчя на сiнi, чоловiк мав заплющенi очi, вiн мiцно спав, – i я зрозумiв: криiвка!

Я знав, що за викриття криiвки – смерть. Притьмом зiскочив униз, схопив Дмитра за руку, i ми помчались навмання, наслухаючи пострiлiв. Бiгли, поки не звалились з утоми у якомусь яру.

Того ж лiта приблизно в такiй ситуацii загинув наш однокласник з Космача Василь Середжук…

Так хотiв Бог: ми мали жити. Може, тому сьогоднi вельми тяжкою працею вiдплачуемося за життя.

А подорож у гори… Нас з Дмитром багато чого нинi еднае, але та подорож, коли ми вирушали на пошуки Храму своiх душ, не мала нi крихти ганджу, i залишилась вона в нас найкращою згадкою пiд час гутiрок, чистим моментом побратимства, на сторожi якого стояли тодi поезiя i смерть.

Тепер – про consilium abendi.

«Ми разом не будемо закiнчувати унiверситету», – сказав якось вiдверто-погрозливо «Панчишин».

Я вiдчував уже свое приречення. 24 жовтня 1949 року був убитий Ярослав Галан, почалися масовi репресii студентiв. Та вiдступати я вже не мав куди – хiба зламатись перед «Панчишиним».

Убивство Галана буквально всiх спаралiзувало: хто, за що i з якою метою його вбив? Був комунiстом – та чи ж вiн один? Можна було дивуватися, як здужав вi

Страница 27

залишитись вiрним комунiстичним iдеям пiсля того, як його молоду дружину Анничку в 1937 роцi розстрiляли в Киевi бiльшовики, – але й за фанатизм нiхто нiкого ще не карав смертю. Писав ганебнi памфлети проти папи римського – ну й що: памфлети писали тодi всi, кому не лiньки, скiльки бiльшовицьких памфлетистiв довелося б знищити?

А що Галан був незалежний i не ходив на пальчиках перед комунiстичними бонзами, що своею участю в Нюрнберзькому процесi здобув певний авторитет хоча б у Львовi, що воював з руйнiвниками украiнськоi культури i захищав не тiльки газовi лiхтарi, а й картини i книги, якi тодi стосами спалювали на внутрiшнiх подвiр’ях музеiв i бiблiотек, що Галана не приймали в партiю i майже не друкували його творiв, а п’ес не ставили – про це знали всi.

Знали окремi люди, наближенi до Галана, що напередоднi вбивства йому наказали здати в НКВД револьвер i кудись подiлася його улюблена вiвчарка… А почерк, почерк убивства: чи не так само був убитий Троцький – сокирою по головi? А недавно в пресi з’явилося свiдчення про те, що убивця Галана Стахур, коли його вели на страту, закричав: «Я не вбивав, не вбивав Галана!» А ще е версii, що Стахура зовсiм i не розстрiлювали…

Історiя колись скаже свое слово, та я, залишаючи для себе право на помилку, переконаний, що вбивство Галана було продуманою акцiею Сталiна – Берii, в результатi якоi НКВД i партiя, позбувшись невигiдноi для них полiтичноi фiгури, отримали можливiсть розпочати в Галичинi нову хвилю репресiй. Це був маленький «львiвський рейхстаг». А пам’ятники Талановi поставили бiльшовики не за його лiтературнi заслуги, тi пам’ятники – то знаки боротьби з украiнською нацiональною iдеологiею, i тому iх треба знiмати. Я каюсь, що колись, пройнятий певною повагою до культурницькоi дiяльностi й освiченостi Галана, взяв участь у його глорифiкацii, забувши на мить, що вiн став уособленням запеклоi боротьби з украiнською незалежнiстю.

Пiсля похорону Галана в унiверситетi запало тривожне й гнiтюче затишшя: голоснi суперечки у нашiй групi припинилися, зате студенти чiтко роздiлилися на два табори, бiльший з яких помимо своеi волi очолив я при пiдтримцi двох студентiв-фронтовикiв – Івана Денисюка та Сергiя Пушика, а менший – «Панчишин» при пiдтримцi Миколи Грицюти та Володимира Здоровеги.

Тодi-то я й почув тi погрозливi слова вiд «Панчишина».

Я чекав грому. Та не було поки що чутно навiть передгрозового рокоту, i я, як нiколи дотодi, гарячково працював у бiблiотеках, намагаючись у такий спосiб втекти вiд дiйсностi.

Менi це не вдалося: 13 грудня 1949 року вдарив грiм у саму мою макiвку.

Тож треба: того ж дня на перервi знайшла мене лаборантка з iноземноi кафедри й повiдомила, що пiсля третьоi пари чекае на мене в такiй-то аудиторii професор Михайло Рудницький.

Рудницький?! Сам Рудницький чекае на мене? Хто ж я такий, що на мене чекае сам професор Рудницький?

З останньоi пiвпари я вийшов з аудиторii i побiг на четвертий поверх. Професор Рудницький тряс борiдкою, придивляючись до мене то скептичним, то поважно-прискiпливим поглядом, попросив сiсти i поклав передi мною стосик листкiв, на яких були списанi чужою рукою моi поезii, якi я вислав колись поштою академiковi Возняку.

«Ви iх писали?» – спитав.

«Так», – вiдказав я, мов на допитi.

«І ви вважаете, що це поезiя?»

«Не знаю, але…»

«То я мушу вам сказати, що iх нiхто не надрукуе. Чи, може, ви розраховували на iнше? Ви читали Бодлера, Верлена або Валерi? Не читали. А сонети Шекспiра? Та звiдки, коли не знаете англiйськоi мови. Про переклади не згадуйте, Шекспiра ще нiхто добре не переклав».

Професор передихнув, я весь напружився, мов пiдсудний пiд час оголошення вироку, i мовчав.

«У ваших поезiях, – продовжував Рудницький, – багато почуття i деяка технiчна вправнiсть. А життя не знаете. І тому вдаетеся до мiфологii й мiстики».

«Але ж Леся Украiнка…»

«Ого, не зовсiм скромна аналогiя!.. А ви вважаете, Лесю Украiнку всi розумiють? Ви перший не розумiете. Бо ж то треба знати те, що вона знала. Ви хоч трохи знайомi з мистецтвом? Не кажiть, бо – нi. Прийдiть колись оглянути мою колекцiю, i я б’юся об заклад, що найцiннiшi картини ви оцiните як найгiршi. Ви зараз пошлетеся на Стефаника. А на Стефаникових творах бiльшiсть розумiеться так, як ваша мама на шампанському… Але не занепадайте духом. Те саме, що зараз вам, я говорив не одному нинi вiдомому поетовi. Тепер вони гадають, що втерли менi носа, i до смертi самi собi не зiзнаються, що на поезii розумiються приблизно так, як я на китайських стравах. Отже, кажу, що з вас може вийти поет. Вибирайте собi добрих учителiв, багато читайте, а насамперед вивчайте мови. Нiхто нинi не хоче вивчати мов! Колись один професор знав iх десять, а нинi десять професорiв – одну. Це ж нацiональна трагедiя… Ну, йдiть, можливо, з вас колись будуть люди».

(Через багато рокiв пiсля цiеi розмови професор Рудницький аналiзував – сам на сам зi мною – мою першу повiсть «На краю ночi». Вiн розбив ii дощенту. Збентежений, я запитав, чи йому сподоба

Страница 28

ася бодай одна сторiнка. «Менi сподобалися всi 256 сторiнок, – вiдказав професор. – Бо якби нi, то я не прочитав би всiеi книжки». Отакий був наш професор!)

А тодi я вибiг з аудиторii – п’яний. Зi мною розмовляв професор Рудницький, учений-полiглот Рудницький, i не розчавив, а пiдбадьорив!

З п’яноi ейфорii вивiв мене голос Денисюка – вiн шукав мене:

«Йди в залу Коперника… Там курсовi збори, на тебе чекають».

Вiн був блiдий мов крейда.

Весь у тривозi й поганих передчуттях я зайшов до зали Коперника: там сидiла вся кафедральна професура, весь комiтет комсомолу i – наш курс. За кафедру вийшов «Панчишин» i без вступу посипав звинувачення на мою адресу.

Я не вiрив своiм вухам… Іваничук поширював релiгiйну пропаганду, а на Великдень приходив на лекцii у святковiй одежi. Зривав полiтiнформацii. Агiтував проти вступу в комсомол. Індивiдуалiст, позбавлений чуття колективiзму – чи бачив хто, щоб вiн танцював з нашими дiвчатами? (Я був тодi закоханий в Данусю Хому i танцював тiльки з нею.) Потайки вивчае англiйську мову – для чого? Розколов курс. І так далi…

Тупо дивився я в обличчя викладачiв, сподiваючись побачити хоча б на одному тiнь обурення, протесту, адже я був у них круглим вiдмiнником. Нiчого не побачив: обличчя були затягнутi масками страху, тiльки академiк Возняк, який мав тiк, заперечливо похитував головою, i це мене трохи пiдбадьорювало.

«Панчишин» запропонував виключити мене з унiверситету за антирадянську поведiнку; менi тiеi митi здалося, що я вже дуже старий i професор Рудницький розмовляв зi мною десятки рокiв тому.

Я пiдвiвся i все, в чому звинувачував мене «Панчишин», заперечив. Аргументи моi були до смiшного грунтовнi: я атеiст (мав, на жаль, тодi такi переконання) i маю тiльки один костюм. Не пропустив жодноi полiтiнформацii тiльки тому, що цiкавився полiтикою. Обiцяю танцювати з усiма дiвчатами по черзi. Англiйську мову вивчаю для того, щоб ii знати. Курс розколов «Панчишин», який у кожному галичаниновi вбачае ворога радянськоi влади…

Я побачив на обличчях присутнiх глузливi посмiшки, я вигравав бiй, i якби пiд кiнець свого виступу не кинув самим дияволом пiдказаноi фрази: «Який грiх, який злочин ти покриваеш своею мерзенною поведiнкою, „Панчишин“?», може б, усе щасливо обiйшлося, та пiсля моеi реплiки схопився з мiсця наш курсовий куратор викладач Федiр Неборячок i, обiзвавши мене скритим ворогом народу, поставив пропозицiю «Панчишина» на голосування. Проте курс своею бiльшiстю проголосував проти мого виключення. Тодi Неборячок i «Панчишин» почали викликати на середину аудиторii кожного, хто голосував «проти», й запитували, чи хоче вiн учитися в унiверситетi. Пiсля такоi обробки всi, крiм трьох, проголосували «за». Залишилися зi мною Іван Денисюк, Сергiй Пущик i Ганнуся Сива. Їх теж виключили. Тiльки Івана Денисюка як iнвалiда вiйни потiм поновили.

Всi розiйшлися, а я сидiв i не хотiв нiкуди йти: не мав бажання бiльше жити, всi моi мрii в один момент згасли. Не вийшов з аудиторii теж i академiк Возняк. Вiн сидiв за столом бiля кафедри i далi заперечливо похитував головою, нiби осуджував ганебне судилище, якого ще не бачила досi альма-матер… Вiднинi вона бачитиме ще не таке: будуть тут виключати десятки студентiв, будуть тут i арештовувати, буде тут потiм каятися сам професор Рудницький, а доцент Василь Лесик, який напам’ять вивчив курс лекцiй з «Вступу до лiтературознавства» i впродовж десяткiв рокiв патетично виголошував iх, не мiняючи й слова, скаже професоровi крилату фразу, яку пам’ятають в унiверситетi й донинi: «Михайле Івановичу, якби в те, що ви написали, загорнути оселедця, то ним отруiвся б навiть пес». Зазначмо, що Рудницький знав чотирнадцять мов i був найкращим знавцем захiдноевропейськоi лiтератури…

Академiк Возняк, перед тим як вийти з аудиторii, сказав менi: «Якщо ти любиш Украiну, то все зроби для того, щоб залишитися в нiй».

Я потiм написав скаргу на несправедливе судилище першому секретаревi комсомолу Михайлову. Була створена комiсiя, i менi дозволили вiдвiдувати лекцii. Та ненадовго. «Панчишин» органiзував запит про мене в коломийське НКВД, звiдки прийшло повiдомлення, що мiй брат репресований, в чому я в своiй бiографii пiд час вступу до унiверситету не зiзнався.

Мене викликав до себе ректор Савiн i наказав назавжди залишити стiни унiверситету. На другий день я пiшов у вiйськкомат, розказав там усе по правдi, i мене забрали в армiю. Так я ще раз уникнув тюрми. За чотири роки, пiсля смертi Сталiна, демобiлiзувався i був поновлений на другий курс.

А ще, коли я служив у армii, iз листа моеi сестри Наталки дiзнався, що виключили з унiверситету i «Панчишина».

Було так. Великий погромник секретар комiтету комсомолу Череповський майже щодня проводив збори студентiв, що тривали до пiвночi, i щоразу когось виключали. А коли вже не стало жертв, вiн сказав: «Признавайтеся самi, хто мае грiх перед радянською владою, ми все знаемо. Все знаемо! Зiзнавайтеся, поки не пiзно, i вам буде прощено».

Тодi пiдвiвся «Панчишин» i сказав:

«Я був

Страница 29

в УПА».

І дивно: йому потiм було-таки прощено, вiн закiнчив унiверситет.

То чому ж ви, пане «Панчишин», не признаетеся привселюдно – чому вам було прощено? Врятуйте хоча б руiни храму душi своеi!




7


Московсько-бiльшовицька iмперiя, яку я колись в одному iнтерв’ю назвав стодолою i це ймення прийнялося в полiтичному жаргонi, остаточно розвалилася 8 грудня 1991 року, коли в Мiнську був ухвалено кравчукiвський варiант Спiвдружностi незалежних держав. Колос, який здавався незмiрно могутнiм i таки насправдi десятки рокiв потрясав свiтом, стояв на глиняних ногах, i ахiллесовою п’ятою була в нього Украiна: недарма ж виморював ii голодом Сталiн, а команда Брежнева нагально русифiкувала, намагаючись перетворити велику нацiю в населення, знеособлений народ; кожен тиран як тiльки мiг дбав про те, щоб Украiна, залишившись багатою i людно заселеною землею, втратила назавше свое родове iм’я.

Та ось нацiя пробудилася. Власне, не прокинулася, бо й не спала – пiдвела голову. Ми нiколи не будемо знати, за що Бог так довго карав Украiну, – менi здаеться, що вiн на одну Божу мить забув про неi i тривала ця мить кiлька вiкiв; проте мав-таки Господь в полi зору наш край, коли роздiлив його на частини i не залишив украiнський народ гуртом в однiй неволi.

Якби вся Украiна опинилася пiд Росiею, вона б давно уже загинула, зденацiоналiзована валуевими, столипiними, Сталiними, брежневими i, зрештою, горбачовими: ii задушила б русифiкацiею i фiзичним мором Московiя. Бог залишив частину Украiни – Галичину – в легшiй, австрiйськiй i польськiй неволi, де панувала скупа, а все ж таки елементарна демократiя, i в нiй мали можливiсть вирости духовнi й полiтичнi провiдцi – Іван Франко, Мирон Тарнавський, Богдан Лепкий, Євген Коновалець, Роман Шухевич, Михайло Горинь. Такi провiдцi нашоi нацii могли визрiти тiльки в Галичинi, яка стала украiнським П’емонтом. Не столицею, нi, наша столиця може бути тiльки в Киевi; зрештою, сам Гарiбальдi йшов своiм визвольним походом з П’емонту на Рим.

Кiлька рокiв тому повiяв новий весняний вiтер з галицького заходу на всю Украiну. Спочатку у Львовi створилося Товариство украiнськоi мови «Просвiта», вiд якого покотилася перша хвиля нашого вiдродження; у Львовi було засновано перший осередок РУХу – найбiльш популярноi полiтично-громадськоi органiзацii, яка пiдготувала демократичнi вибори i створила в украiнському парламентi першу опозицiю – Народну Раду, котра врештi-решт вирiшила полiтичну долю Украiни; 22 сiчня 1990 року з Івано-Франкiвська аж до Киева протягнувся живий людський ланцюг, який пригадав усiй Украiнi ii символiку i ствердив iдею едностi украiнських земель; з Галичини й досi розходяться по всiй Украiнi полiтичнi мiсiонери, i в Галичину на Рiздво i Великдень з’iжджаються з усiх кiнцiв Украiни, мов до Мекки, учнi, студенти, робiтники, вчителi…

Не бурчiть на мене, галичанина, моi дорогi схiдняки, почекайте хвилинку – я зовсiм не хотiв вас принизити. Така вже наша реальнiсть, що украiнське вiдродження завжди йшло iз заходу, проте я водно був лютим ворогом галицького сепаратизму, бо знаю: головна сила незалежноi Украiни – на сходi, i нема твердiшого украiнського патрiота, нiж прозрiлий схiдняк. Помiркуймо лише: сьогоднi одним iз духовних провiдцiв нацii е зрусифiкований колись уродженець Донецька Іван Дзюба, а з полiтичних – затятий комсомолець з Телiженець Іван Драч. Не кидаймо каменем у людину за те, ким вона була: думаймо, хто вона е нинi i що робить для Украiни. Хто дав останнього штурхана iмперськiй стодолi? – колишнiй партократ, а нинi Президент Украiни Леонiд Кравчук!

Тiльки не допускаймо до себе патрiотичноi ейфорii, не забуваймо анi на мить слова Тараса Шевченка: «Правда ваша, Польща впала та й вас роздавила».

Остання в свiтi iмперiя валиться, та уламки ii тяжкi. Страшна й нахабна украiнофобiя, яка завжди була стрижнем iмперського московського месiанства, спалахнула сьогоднi блудним полум’ям в Росii: вона, бач, не мислить себе без Украiни, вона мусить мати колонiю, житницю, рабiв, бо, зайнята ремеслом завойовництва, вiдучилася сама працювати. Та Росiя, яка е власне Росiею, – колишне Московське царство – заросла бур’яном, там села зяють чорними ямами розбитих вiкон, там животiють – на багатiй землi – напiвголоднi люди, так правдиво описанi у творах заклятого шовiнiста Василя Белова, якi замiсть працювати й видобувати iз своеi землi матерiальнi й духовнi скарби ходять Москвою з плакатами, на яких написано: «Борис, заставь хохлов накормить Россию!» До якоi ганьби й самоприниження дiйшов талановитий народ, керований iсторичними й нинiшнiми полiтичними горепровiдцями! А звiдси – сьогоднiшня економiчна блокада Украiни, а звiдси – погроза демократа Єльцина: вдарити атомною бомбою по хохлах…

«Ах, ах, – закликав колись Керенський, – не вiдривайтесь, брати украiнцi, вiд спiльноi батькiвщини, не розвалюйте спiльного вiйська!» «Ах, ах, – бiдкався недавно Горбачов, – не рассоединяйтесь, нельзя же резать по живому!» «Що ви, хiба може Украiна iснувати сама по собi, вона

Страница 30

не мае таких сил!» – волав з трибуни украiнського парламенту народний депутат Украiни Олександр Мороз. «Украйна – вообще не нация, а ветка русского тысячелетнего народа!» – втрачае глузд автор редакцiйноi статтi в газетi «Литературная Россия».

Спам’ятайтеся! Тисячу рокiв тому вас ще не було. Московське князiвство, територiя якого нинi забута вами самими, Московське князiвство, в iсторичнi межi якого ви, що розповзлися по всьому свiту, ранiше чи пiзнiше вернетесь i розкопаете свою землю i станете нормальною, не iмперською нацiею, – народилося значно пiзнiше… Панове росiйськi шовiнiсти Бурбулiс, Бабурiн, Руцькой i Солженiцин, спам’ятайтеся самi i спам’ятайте свiй народ: ваша iмперська психологiя нiколи не дасть розвинутися його матерiальним i духовним силам, ви зможете стати багатими тiльки вдома. Коли ж ви це нарештi втямите?

Як полюбляла казати Ірина Вiльде: «Тепер я запитую сама себе».



«О люде османський! Коли тобi стане досить свого власного добра, занехаяного, нерозкопаного? Чого повзеш на чужi землi, не розоравши своеi, чому не нагодуеш власним багатством рiдних дiтей, а примушуеш iх голодними рискати по чужих полях i дарма проливати сусiдську кров? Коли ти вгамуеш свою захланну спрагу? В тебе е сьогоднi влада, i ти сваволиш. Хто ж захистить тебе вiд Божоi помсти, коли вона прийде? А прийде. Сповнюеться вже круг вiкiв, i ти вернешся туди, звiдки прийшов, виконавши свою страшну мiсiю на землi. Вернешся, осуджений свiтом» («Мальви», 1968).


25 грудня перший i останнiй президент Радянського Союзу подав у вiдставку. Вiн був каталiзатором розвалу московсько-бiльшовицькоi iмперii, хоч сам цього й не хотiв. Своею дiяльнiстю вiн навiчно вписався в iсторiю. А мiг був зробити це достойнiше: сам мав розпустити союз. Та до такого полiтичного розуму не дозрiв iще жоден iмператор.

Завтра, 30 грудня 1991 року, вiдбудеться в Мiнську нарада голiв незалежних держав, якi входять до так званоi СНД. Розпадеться й вона. І чим швидше, тим краще. Інiцiатива Леонiда Кравчука у створеннi Спiвдружностi була тактичним ходом. Так принаймнi думаю я. Треба було поставити хрест на союзi i виграти час. А далi…

Украiна – держава европейська i на Європу мусить бути зорiентована. З Росiею нам треба жити в згодi, але йти поруч з нею та ще й в однiй упряжцi нам не можна: вона звикла мати Украiну своею колонiею i вiд iмперських апетитiв ще довго не зможе вiдмовитися.

Я починаю вiрити Леонiду Кравчуковi: вiн поки що мiцно стоiть на украiнських державних позицiях. Зрештою, побачимо, як наш Президент поведе себе завтра.

…Хто не знае, якi вишуканi прокльони вивергала довженкiвська баба Марусина на голову маленького Сашка, котрий повисмикував з грядки моркву!

«Царице небесна, заступись за мене, щоб рiс вiн не вгору, а вниз, щоб не почув вiн нi зозулi святоi, нi Божого грому, щоб його болячки з’iли та шашiль поточила!» Та не додала темна бабуся та й не могла знати такого найтяжчого прокльону: «… а щоб тебе Бог покарав такою роботою, щоб ти не знав нi сну, нi вiдпочинку, щоб усе твое життя було заповнене тим клятим дiлом, i ти – ходячи, розмовляючи, горiлку п’ючи та й зовсiм iншою справою зайнятий, працював i працював, навiть увi снi».

Не вимовила цього прокльону баба Марусина, бо таких слiв у ii мовному арсеналi не було, та, мабуть, у творчiй пiдсвiдомостi цiеi талановитоi жiнки жив той проклiн, бо пронiс його через усе свое життя Олександр Довженко, – а хтось же й нас прокляв, усiх, хто пише – i все довколишне життя, подii, розмови, радощi й горе, зовнiшнiй вигляд людей, запахи квiтiв i трав, сонце i дощ, навiть звироднiлi партократи в украiнському парламентi i все-все, що тiльки е на свiтi, перемiнюеться для нас у творчий матерiал. Тяжка наша доля, але й щастя велике маемо вiд того, що вмiемо створювати нереальну реальнiсть, i коли це прокляття буде врештi з мене зняте, я не захочу жити бiльше на бiлому свiтi.

Та не все встигаеш вилити на папiр, i в мене е борги.

Несплачений борг маю перед Василем Палiем, який живе собi у Львовi i, напевно, постарiв, як i я, та не бачу його нiколи: чи то дороги нашi не перетинаються, чи уникае вiн мене. А таки уникае, бо сказав колись пiд час останньоi нашоi зустрiчi: «Чого б то я мав здибатися з тобою у кав’ярнях, коли я не розумiю того, що робиш ти, а ти не годен зрозумiти нас – ремiсникiв».

Ми з ним подружилися у вагонi-телятнику, завантаженому рекрутами; ешелон з рекрутами тягнувся зi Львова до Кiровабада (Гянджi) майже тиждень, i ми з Василем мали час для знайомства.

Чому ж не склеiлася розмова у кав’ярнi, коли соцiальне спiввiдношення залишилось мiж нами те саме: я мав тодi нескiнчену вищу освiту, а вiн був швець-початкiвець; тепер я маю закiнчену, а вiн став учителем шевського ремесла в ПТУ…

Менi сумно: я ж нi разу не зрадив своiх поглядiв, а були вони у нас з Василем однаковi, менi не вдарила в голову слава, i я з людьми вiтаюся не раз набагато чемнiше, нiж вони зi мною; я не вiдцурався нi вiд селян, нi вiд мiщан – та хiба я змiг би написати всi тi книги

Страница 31

якби вiдцурався? Чи то заздрiсть – та нi, нiколи не був заздрiсний Василь Палiй, а все-таки iснуе, iснуе та прiрва мiж соцiальними станами… Та, напевно, бар’ером мiж нами – i я це добре знаю – став мiй вступ до комунiстичноi партii. Бiльшовизм умiв дiлити народ на ворожi табори, i мого валенродизму не мiг зрозумiти мiй приятель.

Ми служили в одному полку бiля Кiровабада майже чотири роки, мешкали в однiй казармi i дiлили нашу долю порiвну.

До армii Василь працював у Львiвському оперному театрi в шевському цеху – робив для балерин балетки. Вiн не пропустив жодноi опери i знав напам’ять усi арii; мав Василь прекрасний тенор, i якби доля склалася в нього iнакше, вiн – поставний красень – мiг би стати оперовою зiркою. Василь до зустрiчi зi мною не прочитав жодного художнього твору, я ж примусив його взяти в руки «Знедолених» Вiктора Гюго, i вiн проковтнув роман – проковтнув i наситився назавжди: твiр Гюго запам’ятав до деталей, але жодноi книжки бiльше не хотiв читати, свято переконаний, що кращого художнього твору, нiж «Знедоленi», на свiтi нема. Василь знав, що я пробую писати (в армii я написав повiсть «Прут несе кригу», вислав ii в Кабiнет молодого автора Спiлки письменникiв Украiни i отримав розгромну рецензiю – на жаль, автора рецензii не запам’ятав, бо тут же ii знищив, а в нiй мене було обiзвано апологетом бандерiвщини, хоч у повiстi я описав подii, за яких про Бандеру нiхто ще й не чув). Василь щиро бажав, щоб я став письменником i написав украiнськi «Знедоленi»; я написав – гiрше чи краще, але вiн, я впевнений, не прочитав жодноi моеi книжки, бо що доброго може написати комунiст… (Б’е, б’е i довго ще буде бити по нас наш конформiзм!) Василя я навчив грати в шахи, i за пiвроку вiн став полковим чемпiоном – такий був Василь Палiй, львiвський швець!

Та не тiльки це було фундаментом нашоi щироi дружби. Ми якось зiзналися один одному, що кожного з нас викликали поночi в полковий «особый отдел», i лейтенант НКВД Пiнчук вербував його й мене в сексоти, щоб ми доносили один на одного. Василевi було простiше, вiн заявив, що швець на таких тонкощах розумiтись не може, мене ж – виключеного з унiверситету студента, до того ж, брата репресованого упiвця – лейтенант шантажував i тероризував аж до арешту Берii. Мене й донинi морозить на згадку про тi постiйнi нiчнi виклики. Не знаю, що було б зi мною, може б, я, стероризований, колись i застрелився на посту, якби не Василь, з яким я дiлився кожною крихтою своеi бiди.

Подай звiстку менi, мiй старий приятелю!

Моя служба в армii була довгою, i я постiйно карався жалем за втраченими роками (моi однокурсники закiнчували десь там унiверситет, а я – «через день на ремень, через два – на кухню»), не знаючи ще того, бо й звiдки було менi знати, що за тяжке прокляття письменник ранiше чи пiзнiше щедро винагороджуеться.

Своi прозовi спроби я висилав батьковi й отримував вiд нього довгi й мудрi листи, в яких вiн суворо оцiнював мою писанину, але й заохочував (я тi листи свято зберiгаю донинi), а одна його порада стала моею творчою засадою, вiд якоi я й донинi нi разу не вiдступився: «Письменник мусить постiйно вчитися i без упину працювати над словом, iнакше не вмiтиме i не матиме що переливати у творчiсть».

Я схопився, сприйнявши цю пораду: адже доля закинула мене на Закавказзя один тiльки раз, бiльше не закине, коли ж я матиму знову таку можливiсть – пiзнати життя цього неповторного краю, його мистецтво й культуру?

Я взявся за вивчення азербайджанськоi й грузинськоi лiтератур. Незабаром моiми кумирами стали Акакiй Церетелi i Мiрза Фаталi Ахундов, я почав писати вiршi, наслiдуючи великого грузина, й оповiдання, сюжети яких навiювалися п’есами знаменитого азербайджанця. Я захотiв увiч пiзнати обидвi батькiвщини письменникiв, а тому у вiльний час блукав iзворами Малого Кавказу неподалiк Гянджi, пiшки добирався в аджикентськi вiдроги гiр до ока азербайджанськоi землi – високогiрного озера Гйок-Гйоль, обкурювався солоним пилом евлахського степу (як болить мене серце, що там нинi ллеться кров); зачарований стояв перед пам’ятником Руставелi на проспектi в Тбiлiсi й спинався на Мтацмiнду i хребет Шавнабада (i там нинi ллеться кров!) – й журився марнiстю набутих знань, не вiдаючи з причин зелепужноi юностi, що в життi людини, а тим паче письменника, нiщо не пропадае даром, що кожна зернина життевого досвiду проросте у свiй час.

Тож трапилося потiм у моему життi те, чого я тодi зовсiм i не сподiвався… Давно я вже зазнав насолоди вiд терпкоi, з присмаком гiрчичного зерна працi iсторичного романiста, мандрiвки стали для мене не розвагою, а робочою потребою: та ось, проiздивши пiвсвiту, я враз шемно затужив за тим краем, куди завели мене стежини юностi, де дивиться в небо голубим оком озеро Гйок-Гйоль, де пливе, поеднуючи живильною артерiею Грузiю й Азербайджан, повновода Кура й куриться солоний степ бiля Євлаха, де я збагатився творчiстю Церетелi й Ахундова, Нiзамi й Руставелi…

Восени 1978 року я приiхав сюди у складi делегацii на Днi украiнськоi культури в

Страница 32

зербайджанi. Через двадцять п’ять рокiв побачив мою Гянджу – на рiвнинi Шейха, у притворi гробницi Нiзамi. З Дашкесанських гiр вихоплюеться той самий бурхливий Кошкор-чай, над яким за тридцять кiлометрiв вiд Гянджi скупчилося село Ял-кишлак, де стояли нашi казарми, i схожi на азербайджанку Айну, в яку я був безнадiйно закоханий, чорноокi красунi перуть бiлизну в рiчцi, i такi ж як колись кучерявi хлопчиська, замурзанi ягодами шовковицi, вибiгають назустрiч, i я втираю сльози, i приходить до мене святкове усвiдомлення того, що мое серце мiцно зрослося з цим краем.

Секретар кiровабадського мiськкому партii Гасан Азiзович Гасанов, який нинi обiймае високу посаду в незалежному Азербайджанi, робить для мене й Івана Драча, з яким ми мешкаемо в одному готелi, парадоксальне вiдкриття: в Гянджi доживав вiку цiлком забутий у нас сподвижник Тараса Шевченка, засновник Кирило-Мефодiiвського братства, вчений-полiглот, дослiдник грузинськоi й азербайджанськоi лiтератур Микола Гулак.

Нам з Драчем соромно. У Гянджi е вулиця М. Гулака, на стелi в центрi мiста серед нiзамiзнавцiв свiту пишаеться його барельеф, а ми, украiнськi письменники, не знаемо, куди вiн подiвся пiсля шлiссельбурзького ув’язнення. Іван Драч з властивою йому наполегливiстю спонукае мене написати пошуковий роман про М. Гулака: «Хто це зробить як не ти, ти ж знаеш кавказький антураж!»

Недовго гаючись, я виiжджаю у Гянджу й Тбiлiсi й збираю матерiал. Через кiлька рокiв за книжку «Четвертий вимiр» менi присуджено Державну премiю Украiни iм. Т. Шевченка. Я незмiрно гордий цiею нагородою. Та чи не найкраще вiддячила менi доля за мою вимушену солдатчину – визнанням грузинського письменника Рауля Чiлачави i азербайджанського – Абдулли Аббаса, кожен з яких, не змовляючись, дав iдентичну оцiнку моему романовi: «Цей твiр мiг написати тiльки грузин»; «Цей твiр мiг написати тiльки азербайджанець».

Нiщо не минае даремно для письменника, до того ж, заклятого музою Клiо.

…5 березня 1953 року раннiм ранком розбудив наш полк у Ял-кишлаку металево-казенний голос Левiтана: помер Сталiн.

«Здох Сталiн!» – мало не вихопилося менi з уст, та я силою згасив утiху в очах, глипнув на Василя, i вiн теж згасив радiсть; не дивлячись один на одного, ми притьмом вибiгли на майдан.

Солдати й офiцери стояли розгубленi, дехто втирав сльози. Сила Сталiна i його клiки була насправдi диявольською: народ, повергнутий терором у дике рабство, де навiть людоiдство було звичайним явищем, не мислив свого iснування без тирана. Тiльки в очах Василя Палiя кипiв нестримний глум, i я боявся, що той насмiх прочитають i стане Василь першим агнцем для заклання на тризнi по бузувiровi.

До мене пiдiйшов комбат капiтан Гольдман i прошепотiв, перериваючи подих:

«Сержант Іваничук, тобi треба виступити нинi на розводi зi словами скорботи».

Це було неможливо, я не мiг, не мав права прославляти, хай i по смертi, виродка, через якого серед мiльйонiв невiльникiв мучиться мiй брат. Я сказав, опустивши очi:

«Не можу… Менi надто важко… Не вимовлю й слова».

«Я розумiю тебе», – погодився капiтан.

А Василь, слухаючи це, насилу стримував регiт, i я був у панiцi: вiн таки засмiеться!

Слова скорботи виголошував хтось iнший, а я думав про свою сiм’ю, яка пережила – вже пережила найтяжче лихолiття. Я скоро вернуся додому, i ми з батьком будемо довго розмовляти, i завжди я буду дiлитися з ним найпотаемнiшим i вголос читатиму йому все, що написав.

А ще повернеться Євген. І припаде батьковi до колiн, благаючи прощення. А може, батько проситиме прощення в нього?

Перед моiми очима постала картина. Мене випустили з тюрми, я прийшов у Трач i застав Євгена ще дома. Вiн був одягнений у бушлат, з-пiд якого визирав кожух автомата.

«Я тебе не пускаю, – говорив батько ослаблим голосом. – Ти йдеш на певну смерть». – «Але ж не тiльки я один, весь народ бореться». – «Це безнадiйна боротьба». – «Але ж упродовж усiеi нашоi iсторii ми програвали в боротьбi. Чи ж це означае, що ми маемо назавжди перестати боротися?» – «Ти занапастиш нашу сiм’ю», – благав батько. – «А iншi не мають сiмей, тату?»

Євген поцiлував маму, кивнув менi рукою, ще зупинився на порозi.

«До побачення, татусю», – сказав.

«Я тебе проклинаю!» – забив батько головою об стiл.

«То чому, чому ви мене так виховували?!» – пролунала вiдповiдь.

І друга картина. Я йду зi школи i бачу, як центром мiста чотири енкаведисти ведуть арештованого. Крадькома придивляюся до нього: руки закладенi за спину, обличчя в синяках… Мати Божа, це ж Нусько! Я знову бiжу в Трач i кричу на порозi: «Сталося найстрашнiше!»

«Вбили?»

«Нi, спiймали…»

«Пропали ми всi», – тiльки й сказав батько.

Я осуджував Євгена аж до цiеi митi – найрадiснiшого траурного мiтингу для всiх народiв свiту. У цю хвилину великих надiй з приводу смертi тирана я подумав: «Слава вам, хлопцi, що не зганьбили нашу нацiю i довели народам усiеi землi, що не рабами есьмо. Друга свiтова вiйна мiж державами свiту тривала шiсть рокiв, а украiнська партизанська боротьба

Страница 33

десять! Слава вам!» Мене демобiлiзували швидше за всiх – помер мiй батько. Це було несправедливо, вiн мав усього п’ятдесят шiсть рокiв i – дожив до смертi Сталiна. Сказав тодi полегшено: «Дiти моi зiйдуться до хати». І почав чахнути, никнути, тi сили, якi тримали його перед обличчям смертi, вичерпались, i вiн тихо вiдiйшов вiд нас, не дiждавшись каяття сина i не покаявшись перед ним.

Я запiзнився на похорон. Могила батька була ще свiжа, i мене дiймало дике бажання розгребти ii й востанне глянути… Мабуть, тому, що не бачив батька в останню хвилину, вiн i досi приходить до мене в снах, i я дивуюся увi снi: хто пустив брехливу чутку про його смерть? Ми завжди з ним розмовляемо – бо не договорили – у трацькiй хатi, а потiм вiн каже «менi пора» i вiддаляеться, немов пливе, до горизонту. Може, це приходить до мене його молода енергiя? Зрештою, я вiрю в потойбiчне iснування людського духу…

Мати-вдова – iй виповнилося тодi всього сорок сiм рокiв – просила мене залишитися при нiй i вчителювати в селi на батьковому мiсцi. Та я поцiлував ii, взяв у рюкзак ворок кукурудзяноi муки i глечик бринзи й далi пiшов у свiт райськi сади садити. Я знав уже, чого хочу. Мiй хребет змiцнiв, i я вибрав для себе свiй жанр: прозу!

У Львовi знайшов Павличка. Вiн втiшався тодi першою славою, вчився в аспiрантурi, мав неабиякий авторитет, i сорокарiчний ректор унiверситету професор Євген Лазаренко був його приятелем. То був единий за моеi пам’ятi ректор!

Ми пiшли до нього. Я – у вiйськовiй унiформi, в сержантських погонах.

Євген Костянтинович – лисуватий, з випуклим чолом i вiдкритим благородним обличчям – уважно вислухав Дмитра, який просив поновити мене на другий курс. Потiм пройшовся по кабiнету, зупинився передi мною, пильно приглядаючись до мене, далi сiв за стiл i мовив скрушно:

«Поновити його неможливо. Вiн же ж мав перерву в цiлих чотири роки. До того ж, нинi не серпень, а жовтень. На другому украiнському в цю мить Юрiй Мушак втовкмачуе своiм „ослам“, як вiн називае другий украiнський, латину. Вже другий рiк втовкмачуе, а вони нiчого не знають. Навiть найздiбнiший хлопець не може всього того наздогнати… Іваничук, – звернувся ректор до мене, – на другий рiк поступите на перший курс, я вам гарантую».

«Не можете ви так зробити! – пiдступив до ректорського столу Павличко i твердо поклав на папери долоню. – А може, в цю хвилину ви вбиваете письменника… Великого письменника!» – заволав Дмитро, звiвши вгору руки.

Треба було чути, як щиро смiявся ректор.

«Ну й демагог, ну й нахаба!» – хлипав Лазаренко вiд смiху, пишучи наказ про мое поновлення на другому курсi украiнського вiддiлу.

Перед дверима зали Коперника, бiля тiеi самоi аудиторii, в якiй мене чотири роки тому виключили з унiверситету, я зупинився, зiрвав погони i, не чекаючи перерви, тихо прочинив дверi.

На мене видивилися пiвсотнi здивованих очей незнайомих менi студентiв, а професор Мушак – той самий дивак, який знав усi мертвi мови свiту, – не звертаючи на мене уваги, водно повторював латинське словосполучення й допитувався в аудиторii, яка це конструкцiя? Студенти мовчали. Я сiв за першу парту, мiзкуючи: а що ж, це справдi за конструкцiя?

Мушак безсило розвiв руками i аж тодi мене помiтив.

«То, може, ви скажете, не знаю, хто ви такий i чого прийшли?» – звернувся вiн до мене.

«Ablativus absolutus», – скромно вiдказав я.

«А бачите – i на лекцii не ходить, i знае!» – заспокоiвся врештi Юрiй Федорович.

Я знову став студентом.




8


Починаючи з цього роздiлу, я говоритму здебiльшого про лiтературу.

Украiнський народ, який в нерiвних i програшних битвах утратив зброю i припинив народжувати полiтичних вождiв, народ, якого окупанти позбавили навiть князiв, гетьманiв, отаманiв, генералiв – ворон не позбирае iх кiсток, мусив витворити для свого порятунку новий полiтичний iнститут, в якому б едукацiю здобували не регiментарi, що iз озброеним до зубiв вiйськом вiдвойовують народовi незалежнiсть, а мислителiв, якi йдуть на приступ ворожоi фортецi з натужною мислю.

«Zmiana pozycji», – сказав би польський фацетист, а воно так i е: загальна концепцiя усiх моiх iсторичних романiв теж зводиться в мене до единоi формули «меч i мисль», яка означае перемiну зброi, засобiв боротьби.

Це закономiрно, так воно е. «Змiна позицiй» вiдбувалася не тiльки в нас – багато народiв у рiзнi часи обирали своiми полiтичними вождями поетiв (Хосе Мартi на Кубi, Христо Ботев у Болгарii, Шандор Петефi в Угорщинi, перелiк можна б вести й далi), проте в Украiнi полiтизацiя лiтератури набрала явноi однобокостi. Аж так багато лiтературних вождiв як Украiна не мав жоден народ свiту – не було нiде в цьому потреби. В iнших народiв при першому спалаховi боротьби за незалежнiсть лiтературнi провiдцi iдентифiкувалися з полiтичними вождями i йшли на штурм чужоi ворожоi фортецi; в нас же ворожою фортецею став власний народ, його впродовж вiкiв невпинно штурмують митцi, хльоскають його нагайками, славлять i лають, повертають йому пам’ять, аби вiн не заснув мертви

Страница 34

сном i не став жорствою на завойовницьких трактах.

Тому в нас лiтература стала функцiональною, а не самодостатньою, як у бiльш цивiлiзованих народiв; всi украiнськi письменники досi були i нинi е нацiонально заанггажованими, творцi незалежноi поезii традицiйно вважалися мало що не вiдступниками; гасло «мистецтво для мистецтва», що закликае до розвитку високоi штуки як самостiйного духовного самовираження, оголошувалося полiтичним грiхом, за який безжально шмагав украiнських модерних поетiв своiм критичним канчуком Іван Франко.

А з Тараса Шевченка патрiотична украiнська елiта, з одного боку, а росiйський держиморда – з iншого – спiльно зробили iдола, i вiн з великого поета поступово перетворювався в рупор iдей нацiональних органiзацiй i соцiальних станiв; над ним манiпулювали, мов сектанти над Бiблiею, професiйнi полiтики й полiтичнi невiгласи, патрiоти i яничари, своi макiавеллiсти i чужi фальсифiкатори, солодкi украiнофiли й заклятi украiнофоби… І навiть ми, сучаснi письменники, й донинi цитуемо Шевченка де треба i не треба, пiдсилюемо його поезiею своi полiтичнi аспiрацii, а про його поетику, його науку мистецтва знаемо дуже мало, бо так мало мали часу – через постiйну загрозу нацiонального зникнення – вникати в секрети шевченкiвськоi поетичноi творчостi.

Проте без полiтизацii лiтератури ми б не вижили як нацiя, давно б уже втратили не тiльки мистецтво, а й елементарнi нацiональнi ознаки; украiнськi письменники протягом столiть штурмували свiй власний народ i таки перемогли його – пробили мiцний панцир пiдневiльноi лiнивостi i сплячки, а за це платили волею i життям, висилаючи з-помiж себе на рiднi барикади найкращих своiх представникiв: Шевченка – в солдатчину, Грабовського – в тюрму, Франка – на розтерзання польським шовiнiстам, Лепкого, Маланюка, Самчука, Багряного – у вигнання; вiддали, зрештою, на смерть усе лiтературне вiдродження двадцятих рокiв, загатили мордовськi табори у сiмдесятих i нарештi послали iх у перший украiнський парламент, де вони, перемагаючи iнфаркти, проголосили незалежнiсть Украiни.

У всiх письменникiв мого поколiння, якi вважають себе украiнськими патрiотами, iншого засобу боротьби, нiж полiтизованiсть i лiтературна професiйнiсть, не було. Адже бiльшовицька система нiчого позитивного у собi не мала – позитивним було тiльки те, що ii опротестовувало. В антирадянськiй мережi протесту на перше мiсце вийшла лiтература, i тому бiльшовизм так нещадно з нею боровся.

Ми ще не знаемо, що з наших набуткiв залишиться жити в наступнiй епосi вiльного нацiонального розвитку. Можливо, найкращi нашi твори стануть неактуальними й нецiкавими. Будьмо до цього готовi. А тому я закликаю нинiшне молоде письменницьке поколiння йти в зворотному напрямку, проте – вперед: вiд полiтизованоi лiтератури до чистого i незалежного мистецтва.

Усвiдомлюю, що це не швидко станеться. До новiтньоi якостi мистецтва ще довго будемо йти заангажованi, проте неухильно звiльнятимемось вiд полiтичноi залежностi. Паростки украiнського модерну ми вже бачимо – це передовсiм поезiя Ігоря Калинця, а теж Вiктора Неборака, Івана Малковича, Василя Герасим’юка, Ігоря Римарука, проза Юрiя Андруховича, Євгена Пашковського, Галини Пагутяк, Ярослава Павлюка…

На нинiшньому ступенi нацiонального розвитку функцiя лiтератури повинна категорично змiнитися: надалi письменники пiдуть уже не за схемою «лiтература i держава», а навпаки – «держава i лiтература», iнакше навiть тодi, коли станемо зовсiм незалежними, – залишимося нiкому не цiкавим народом на своему духовному загумiнку.

…Цей короткий роздiл пишу 1 сiчня 1992 року. Настав перший Новий рiк за незалежноi Украiнськоi держави. Вперше по телебаченню вiтав наш народ не московський iмператор, а украiнський Президент – пiд звуки нацiонального гiмну, на тлi синьо-жовтих кольорiв. Як не розiрветься вiд щастя серце! Адже попередне поколiння ще гинуло в безнадii, переконане, що Украiна навiки пропала. Чи мiг хоча б на секунду уявити собi нинiшнiй день мiй стрийко Михайло Іваничук перед тим, як бiльшовицький убивця вистрелить йому в потилицю? Таж нi…

А втiм, вiрили. Адже писав Богдан Лепкий у своiй епопеi «Мазепа»:



«Нинiшнiй програш (Полтавська битва) перемiниться у завтрашню перемогу, бо перемiнитися мусить, бо земля наша завелика, щоб ii можна чужим шумовинням залити, i завеликий народ, щоб його можна винищити докраю або перетворити на чужий лад».


Вiрили. Та це були тiльки мрii: нiхто тодi не знав, у який спосiб можемо стати незалежними, маючи тiльки обскубану лiтературу i не маючи елементарних державних ознак, не кажучи вже про армiю. Я ще три роки тому в поiздi, коли ми верталися з Киева з установчого з’iзду РУХу, вiдказав скептично Михайловi Гориню, який передбачав парламентський спосiб боротьби за незалежнiсть: «Твоi б слова та Боговi в ухо!»

А воно так i сталося. Наш народ нинi не долив до моря кровi, пролитоi протягом вiкiв за незалежнiсть, бiльш нi краплi. Видно, досить було ii – переповнилась чаша.

Та чи не пролле iще? Чи маемо ми вже незал

Страница 35

жнiсть? Ми ж працюемо й досi в старiй скорумпованiй системi: нiхто ще не помiняв державних механiзмiв, нова влада подекуди не вмiе iнакше дiяти, нiж по-бiльшовицькому. Всi ж вийшли з тiеi страшноi школи. Корупцiя шаленiе й далi, чимало демократичних депутатiв усiх рiвнiв ловляться на гачок мафiозi, пiдпiльний бiльшовизм сiе загальне недовiр’я до новоi влади, змучений народ пiддаеться провокацiйним чуткам, жадае твердоi руки i, звиклий до чужоi, у власну тверду руку не вiрить, i я не здивуюся, коли знову обдурений украiнський люд пiде громити нову владу й просити на свою шию варяга. А той варяг уже готовий до цього: з хижою усмiшкою Камiнного господаря вiн нетерпляче жде в своему московському Бiлому домi, коли нашому недержавному народовi увiрветься терпець i зiткнуться ворожi угруповання пiд однаковими прапорами. Як у Грузii…

Не допустiм до того, щоб нас i надалi запитували, що ми за народ такий? Кажуть, десь на початку нашого столiття вiзитував у Киевi Микола II. Милуючись мазепинським чудом – Миколаiвським собором (його зруйнував Постишев у 1934 роцi), вiн запитав у прихожан: «Ви вдячнi Мазепi за цей храм?» – «Аякже, ваша величносте, – вiдповiли прихожани, – вiн же його побудував». – «І проголошуете йому анафему у цьому ж соборi щороку на Великдень?» – «Не можна iнакше, всi проклинають, ваша величносте». – «І що ви за народ такий?!» – вигукнув цар, вражений нашою роздвоенiстю.

Не допустiмо. Виведiм на правий суд новiтнiх псевдопатрiотiв-злодiiв, але не захитаймо вiри до своеi ж влади. Бо загинемо.

Мусимо виховати почуття державностi в психологii нашого народу. Це довгий процес, коли брати до уваги, що державностi ми, власне, й не мали. Хай у цьому допоможе новiтне украiнське – ще полiтизоване i вже самодостатне – мистецтво.

І цi рядки – теж.

…У другому турi свого унiверситетського навчання я свiдомо почав виковувати з себе професiйного лiтератора, втямивши, що, тiльки так використовуючи власнi здiбностi, можу вийти на переднiй край боротьби за незалежнiсть Украiни.

Тодi в полiтичнiй атмосферi вперше почувся запах вiдлиги.

Я застав в унiверситетi тих самих викладачiв i професорiв, якi були присутнi на моему consilium abendi чотири роки тому; вони мене впiзнали, пiдкреслено тепло прийняли, доцент Федiр Неборячок, який дослужився до заступника декана, призначив мене старостою групи, про старе нiхто не згадував, нiби його й не було, i я почав потроху забувати – боявся тiльки зустрiтися де-небудь з «Панчишиним» – менi здавалось, що вчеплюся йому руками в горло, чого потiм не сталося, коли вiн зважився просити в мене вибачення, я тiльки не прийняв його руки, тiеi руки я не зможу прийняти вже нiколи: важив негiдник нi бiльше, нi менше – а на мою долю. Та досить про це… Я втiшався новим моiм життям i радiв, що з людських облич сповзають маски страху.

Тюрма, проте, ще мiцно стояла на своiх пiдвалинах, вона iще довго стоятиме, та сталося в просторому бiльшовицькому концтаборi те, що вiдбулося у справжнiх каторжних тюрмах Воркути, Колими, Караганди, Магадана пiсля зекiвських страйкiв: знято грати з вiкон й дозволено контрольоване спiлкування iз зовнiшнiм свiтом. Пiсля розстрiлу Берii народ ковтнув дрiбку свiжого повiтря.

Для львiвськоi iнтелiгенцii, а теж i студентiв, стали можливi зустрiчi (пiд пильним зором сексотiв) з американськими й канадськими украiнцями – представниками так званоi «прогресивноi» емiграцii, що зосереджувалася в ТОУК (Товариство об’еднаних украiнцiв Канади) та ЛАУ (Лiга американських украiнцiв): були це першi галицькi емiгранти, переважно комунiсти, якi, проте, вигiдно вiдрiзнялися вiд наших партократiв, оскiльки виховались у вiльному свiтi, – i ми ловили кожне iхне слово.

Та куца можливiсть спiлкуватися з iноземцями здавалася нам справжньою свободою, бо ми ще не знали i знати не могли, що, крiм комунiстичних украiнських осередкiв, iснуе в тiй же Америцi, а теж i в Канадi густа мережа украiнських нацiональних товариств, де зосередилася головна маса другоi i третьоi емiграцii – вiд комбатантiв УГА i петлюрiвськоi армii до комбатантiв УПА, якi, незважаючи на мiжпартiйнi суперечки, а то й ворожнечу, заснували поважнi видавництва й зайняли украiнськi кафедри в унiверситетах; ми не знали, що там працюють могутнi украiнськi письменники Улас Самчук, Василь Барка, Іван Багряний, Євген Маланюк, Богдан Кравцiв, що там скрупульозно дослiджено творчiсть розстрiляного украiнського вiдродження 20-х рокiв i виходять твори Миколи Хвильового, Миколи Кулiша, Михайла Грушевського; що в Гарвардському i Колумбiйському унiверситетах виросли поважнi украiнськi професори Омелян Прiцак та Юрiй Шевельов; що працюе в дiаспорi невтомний лiтературознавець i критик Іван Кошелiвець, який знае украiнську сучасну лiтературу набагато краще, нiж хто-небудь iз материкових дослiдникiв. Та навiть якщо хтось про них i знав, то мовчав, бо на них було накладено тавро «лютих ворогiв украiнського народу», i лише трохи згодом нашi продажнi публiцисти – ревнi борцi проти «украiнського буржуазного нацiоналiзму

Страница 36

, вислужуючись перед бiльшовицькими хлiбодавцями, як могли зневажали iх, брудно лаяли, принижували i висмiювали, не усвiдомлюючи, що цим самим iнформують нашого читача про потойбiчний украiнський свiт.

Потiм, коли я видав першу свою книжечку новел «Прут несе кригу» (iз повiстi, яку написав у армii, тiльки заголовок залишився), ректор Лазаренко, втiшений, що Павличко не обманув, обiцяючи, що з мене вийде письменник, вислав цю книжку до ТОУКу, i на неi у своiй газетi вiдгукнувся Петро Кравчук, зробивши для мене перше мiжнародне паблiсiтi. Згодом з Кравчуком ми подружили, я й донинi не можу сказати про нього жодного лихого слова. Вони ж, «прогресисти», були на той час единими зв’язковими мiж нами й дiаспорою: коли вся украiнська емiграцiя мала можливiсть слухати хор Вiрьовки и дивитися ансамбль Вiрського, то в цьому виключна заслуга ЛАУ i ТОУК. Проте пiвроку тому, коли я летiв до Канади на запрошення вiннiпезькоi «Просвiти» i в лiтаку випадково зустрiвся з Петром Кравчуком, менi мимоволi стало шкода, що такi дiяльнi, як вiн, люди – а iх було чимало – через свою слiпу вiрнiсть комунiстичним iдеалам навiки залишилися на узбiччi всеукраiнського культурного i полiтичного процесу…

Львiвськi студенти почали органiзовувати науковi гуртки i лiтературнi студii – iх i далi контролювали тi самi череповськi iз комiтету комсомолу, i, хоч хижа хватка бiльшовицьких кураторiв помiтно ослабла, залишився i продовжував все ж таки лякати нас зловiсний iх оскал. Коли в малому актовому залi, наприклад, зачитували закритий лист Хрущова про культ Сталiна, i я, не приховуючи зловтiхи, голоснiше за всiх плескав у долонi, Череповський «по-дружньому» порадив, щоб я вгамовував своi емоцii, якщо не хочу бути ще раз виключений з унiверситету. Проте вже нiщо не могло стримати вiдлиги: бiльшовицький кулак невтримно розтулювався. Дивувалась зима…

До унiверситетськоi лiтературноi студii належали тодi, крiм ii керiвника Дмитра Павличка, – Ростислав Братунь, Василь Колодiй, Григорiй Глазов, Микола Петренко, Галина Леонченко, Володимир Лучук (найоригiнальнiший на той час поет-новатор), Григорiй Печенiвський, Георгiй Книш, я, а на пiдходах з’явилися Роман Лубкiвський, Роман Кудлик, Дмитро Герасимчук, Михайло Косiв, Нiна Бiчуя… Остання, правда, – оте зарозумiле дiвча з довгим до пояса русявим волоссям – незалежно i гордо косувала очима на поетичну рать, що збиралася в 114-й аудиторii, поолiмпiйськи зверхньо не сприймаючи наших традицiйних соплiв, i зухвало бомкала перед нами кольоровим м’ячиком: не знала, бiдолашна, що незабаром сама прийде до нас i нiде вiд нас не зможе вже подiтися, та назавжди залишиться самотньою зi своiм оригiнальним i неприйнятним у нашiй заполiтизованiй i сентиментальнiй читацькiй громадi – модерним стилем…

Гай, гай – косяки золотих i срiбних, бiльших i менших рибок гасали, метушилися в заплавах бiля берега змiлiлоi за час радянськоi посухи лiтературноi рiки i не смiли, не могли iще вирватися з них у замшiле русло, по хребтi якого повiльно i сонно пливла протрухлявiла мистецька галера, на кормi якоi сидiли й куняли за життя вiджилi класики галицького культурного процесу – письменники Михайло Яцкiв i Денис Лукiянович, художники Іван Севера i Григорiй Смольський, вченi Іларiон Свенцiцький i Михайло Возняк, композитор Станiслав Людкевич i ще багато-багато знаменитих дiдуганiв, якi пристосуватися до нового життя не вмiли, а тому нiчого або майже нiчого не творили; за штурвалом стояв колись доволi здiбний, а тепер до всього збайдужiлий Петро Козланюк, лоцманами на цiй галерi служили меценат молодих письменникiв, але затрачений на спекулятивнiй публiцистицi красень Юрiй Мельничук та закiнчений цинiк Петро Інгульський, про якого говорили, що для того, аби публiку розсмiшити, вiн ладен рiднiй мамi в очi плюнути, а барменом працював невтомний i винахiдливий знавець галицького полiтичного життя, водно захмелений енциклопедист з потрощеним хребтом Тарас Мигаль. І тiльки Ірина Вiльде, вiчно енергiйна й мудра жiнка, яка увiбрала в себе всi галицькi достоiнства i грiхи, сидiла окремiшньо на палубi iз закоченими на ногах камашами i, спустивши ноги у воду, дивилася в наш бiк, терпляче очiкуючи, поки золотi i срiбнi рибки зважаться нарештi вийти в русло i всi зберуться бiля ii нiг.

Ми ж поки що спостерiгали галеру збоку i, маючи про всiх пожильцiв свою нiгiлiстичну думку, втiшалися насмiшкуватими анекдотами, якi поширював про них читаючий люд.

Нiгiлiстичну – тому, що твори старих композиторiв ми не мали можливостi чути, iх не виконували, художникiв – бачити, вони не виставлялися, а письменникiв – читати: книги замкнули вiд нас на сiм замкiв у спецфондах, нам же залишили iхнi покаяннi сповiдi на зразок спогадiв Петра Карманського «Крiзь темряву» або антиукраiнського памфлета «Пiд чужими прапорами», написаного войовничим украiнофобом Володимиром Беляевим до спiлки з Михайлом Рудницьким, в яких Карманський i Рудницький, стоячи бiля ганебного стовпа, самобичувалися за свою колишню участь в украiнському нацiонально-культурному пр

Страница 37

цесi. Хто цього не хотiв робити або ж не вмiв, тих партократи примушували виступати на велелюдних зборах з апологетичними промовами на тему «Що нам дала радянська влада», та дуже швидко iм довелося вiдмовитись вiд цих полiтичних експериментiв, бо тi промови старих галицьких iнтелектуалiв, якi нiяк не могли оволодiти секретами бiльшовицькоi демагогii, закiнчувалися часто до слiз смiшними курйозами.

Денис Лук’янович у доповiдi про оновлений радянський Львiв сказав, до речi, приблизно таке: «І ось коли ми ходимо вулицями нашого стародавнього i вiчно молодого мiста, то на кожному кроцi бачимо радiснi перемiни. Ось центральний проспект, який називався колись Гетьманськi Вали, мае нинi iм’я великого Ленiна; ось у цьому прегарному будинку урядував колись чужинецький сейм, а сьогоднi в ньому розмiстився наш украiнський радянський унiверситет; вулиця Баторого названа iм’ям славного генерала Ватутiна, i на бiчнiй Ватутiна у старовинному ренесансовому палацi мешкали колись курви, вибачайте – проститутки, а нинi тут вища партiйна школа».

Григорiй Смольський промовляв якось у Спiлцi художникiв про лихолiття, якi пережила багатостраждальна Галичина, i заговорився: «Була колись Австрiя, ми боролися i чекали змiни. Потiм запанувала над нами панська Польща, але ми далi боролися i чекали змiни. Якою страшною була нiмецька окупацiя, але й тодi ми боролися i чекали-сьмо змiни. А тепер маемо нашу рiдну радянську державу, щоденно боремося за щасливе i радiсне життя i – чекаемо змiни…»

Найточнiше, проте, висловився з приводу полiтичних ситуацiй у Галичинi Станiслав Людкевич на з’iздi композиторiв у Киевi: «Пережили ми Австро-Угорщину, не стало на свiтi клаптиковоi iмперii; перестраждали польську окупацiю i дочекалися золотого вересня; навiть страшну фашистську окупацiю витримали – загинув окупант, а тепер до нас прийшла рiдна радянська влада – i нема на то ради!»

Жарти жартами, а старi живi класики замовкли, i довго про них нiхто нiчого не чував, ото один лише раз сумна громада пирснула смiхом на похоронi Іларiона Свенцiцького, коли Іван Севера закiнчив свою жалобну промову словами: «Дорогий Йосифе Вiссарiоновичу (мав сказати – Іларiоне Семеновичу), земля тобi пером». От в’iлося людям у пам’ять iм’я тирана!.. Смiх пирснув i раптом стих – не тiльки тому, що сталося це у вельми траурну хвилину: кожен подумав, де б опинився Севера, якби вiн допустився подiбного ляпу кiлька рокiв тому!

Старi класики прийшли до нас – i то частково – лише тодi, коли бiльшостi з них не стало. Невтомний критик i лiтературознавець Микола Ільницький поволi, але методично повертав нам неповторного прозаiка-новатора Михайла Яцкова; зi скульптурними роботами Івана Севери я познайомився вже пiсля його смертi; лекцii iз староболгарськоi лiтератури ми встигли ще дослухати у професора Свенцiцького: вiн у той час дуже вже забувався, проте ми були щасливi, що могли бачити i слухати великого вченого; другий великий учений Михайло Возняк прийшов на захист курсовоi роботи «Фольклорна основа „Тiней забутих предкiв“», матерiал для якоi я зiбрав ще до служби в армii пiд час пам’ятноi подорожi по горах з Дмитром Павличком, та старий академiк, як менi здавалося, був уже нiби вiдсутнiй, незабаром вiн i помер; а кантату «Кавказ» Станiслава Людкевича менi довелося вперше чути аж на 90-лiтньому ювiлеi автора.

Думаю собi тепер, у своему поважному вiцi, зi скрухою: ми найщасливiше поколiння, бо нам судилося дожити до незалежностi Украiни, i водночас найбiльш обкрадене iнтелектуально. Ми самоуки або неуки, перед нами нинi вiдкрився свiт, ми проникаемо в нього i паленiемо вiд сорому за свою нiмоту, встилаемося своеi непрофесiйностi, недорiкуватостi в дискусiях; вiннiпезький професор Мирослав Шкандрiй, який менi в сини годиться, переходить у бесiдi з мови на мову так легко, як я з украiнськоi на росiйську, знае iх щонайменше п’ять, а ми мали таку високу професуру i в гiмназiях, i в унiверситетах – i не мали жодноi можливостi скористатися з ii знань, бо комунiстична система найбiльше боялася нацiонального iнтелекту i якщо вже й не знищувала фiзично його носiiв, то примушувала iх замовчувати настiльки глухо, що в професора Рудницького, наприклад, який знав понад десяток мов, ми могли навчитися хiба що лiтературних каламбурiв.

Воiстину обкраденими збудженi, як передбачав колись Шевченко, i передовсiм духовно. А тому менi стае страшно, бо наш бездарний украiнський парламент (бездарний сьогоднi – в самостiйнiй державi, бо вчора вiн ще творив революцiю) так мало придiляе уваги культурi, яка повинна стати головною пiдвалиною держави: хлiб буде, i хлiб ми з’iмо, а що, крiм освiченостi, е запорукою безперервного цивiлiзованого розвитку? Згадаймо хоча б Японiю, яка так мало мае територii, власного хлiба i скарбiв земних, а завдяки високому розвитковi науки i культури диктуе свiтовi ринковi закони.

Але бачу вже я нове освiчене поколiння, яке надолужить те, що втратили ми. І якщо нинi в украiнському парламентi, який е нi що iнше як полiтичний бульйон, виросли такi профе

Страница 38

iйнi економiсти, як Володимир Пилипчук, Олександр Барабаш, Вiктор Пинзеник, юристи Сергiй Головатий та Вiктор Бедь, то можна сподiватися, що вже iхнi учнi будуть квалiфiкованими будiвниками Украiни.

Тiльки б нiхто не опiкувався нами… Коли я проводив свою передвиборну кампанiю, мiй конкурент, трускавецький лiкар Мирон Бучацький вiдповiв одному ревному «опiкуновi», який переконував нас, що Украiна сама iснувати не зможе: «Не турбуйтеся нами. Лише вступiться з дороги, а нам залишiть пилу й сокиру. І ми здивуемо свiт».

Не так воно просто, як говориться, але рацiя е в одному: стати багатим – матерiально i духовно – може тiльки вiльний народ.

Отож наше лiтературне поколiння розминулося iз ще живими тодi класиками, але так чи iнакше мусило вийти на шкафут мистецькоi галери, де – бiля штурвалу – зайняли мiсце лiтературнi посередностi, що iх згуртував бiля себе збайдужiлий до всього, крiм мiцних напоiв, голова Львiвськоi органiзацii Спiлки письменникiв Украiни Петро Козланюк, який сам – я повинен це сказати – посереднiстю не був: був вiн жертвою радянськоi бездуховностi й безперспективностi; стати справжнiм письменником не мав мужностi, а створювати читабельну комунiстичну жуйку – пробував, але це йому не вдавалось, i вiн дочасу поламав перо.

Та знаходилась на палубi галери, на наше щастя, Ірина Вiльде й смiливо виходив по трапу могутнiй письменник, до пори потiм згаслий, – Григорiй Тютюнник.

Атмосфера для нашого розвитку була бiльш-менш сприятливою: ректор Євген Лазаренко розбурхав сонне царство унiверситету. Вiдбулося велике свято Франкового сторiччя, Нагуевичi стали студентською Меккою; у Пiдлиссi, з iнiцiативи Лазаренка, при нечуваному за радянськоi влади многолюдцi встановлено пам’ятник Маркiяновi Шашкевичу роботи скульптора Дмитра Крвавича; вiдсвятковано в унiверситетi 50-рiччя Андрiя Малишка, який до смертi перелякав партократiю своею промовою, спрямованою проти русифiкацii, але саме тодi зачаiвся у львiвському обкомi партii найлютiший ворог украiнськоi культури Валентин Маланчук, який спочатку вижив зi Львова Євгена Костянтиновича, а потiм взявся за всiх нас…

На моему курсi стихiйно створилася студентська лiтературна група, яку я назвав «Гомороси» (Голомбйовський, Моторнюк, Роман i Солтис); ми пiдпiльно збиралися на квартирi найстаршого серед нас студента Антона Доценка, де провадили завзятi полiтичнi дискусii. Антон, який вiдбув нiмецьку каторгу, був досвiдченiший за нас, проте грiшив тим, що вiрив у радянську систему, яку, мовляв, можна вдосконалити (не картаю його, до такоi мiстики вдавався i Горбачов), ми ж не вiрили, i це було причиною наших тяжких суперечок i повного потiм розриву.

Крiм того, я очолив на факультетi офiцiйний лiтературно-науковий гурток, на засiданнях якого незабаром з’явилися молодшi за мене студенти, серед котрих швидко вирiзнилися Михайло Косiв, Богдан Горинь, Богдан Василишин, Ігор Калинець. Пiдходила нова генерацiя, яка незабаром заграла в першу скрипку.

Мене настигала тридцятка. Я багато встиг пережити, й менi запраглося сiмейного затишку. З коханням не щастило. Богдану Хому, з якою нашi стосунки стали товариськими, я познайомив з моiм знаменитим другом, i вона скоро стала його дружиною. Сподобалася була менi Галя Леонченко – дуже освiчена дiвчина, яка прагнула стати новелiсткою, але нею не стала, була вона, як i багато дiвчат, закохана в Дмитра Павличка, i для мене в ii серцi мiсця не було; розлучаючись з нею, я запросив ii до себе на Новий 2000 рiк, вона радо прийняла запрошення, але не дожила, бiдна, i менi ii дуже шкода. Справжнiм i воiстину нещасливим коханням була в мене Валя Бедюк – розкiшна дiвчина з русявою довгою косою, i я сам не знаю, чому ми не зiйшлися, адже симпатизували одне одному. Я й донинi ii кохаю, ту, яку знав, i дякую долi, що нi разу не показалася вона менi у старшому вiцi, хоча й телефонувала не раз; не треба розчарувань…

Я щасливо закiнчив унiверситет, втiшився дебютом у журналi «Жовтень», теж щасливо, як виявилося потiм, одружився з учителькою, яка працювала в Трачi i мешкала в моеi мами, Софiею Денегою, родом з Войнилова, i ми обое почали працювати в мiстечку Щирець на Львiвщинi учителями тамтешньоi середньоi школи.

З цього часу розпочалася моя професiйна лiтературна праця.




9


За свое життя я лише тричi змiнив мiсце роботи: п’ять рокiв учителював, два ось уже роки працюю у Постiйнiй комiсii Верховноi Ради Украiни з питань культури, а мiж тим – цiлих двадцять сiм лiт – обiймав посаду завiдуючого вiддiлом прози в редакцii журналу «Жовтень» (нинi – «Дзвiн»).

І якщо за цей спорий вiдрiзок часу менi пощастило знайти, пiдтримати, окрилити щонайменше сотню молодих прозаiкiв i вдесятеро бiльше тихих i войовничих графоманiв вiдтiснити вiд лiтератури, то в цьому велика заслуга першого мого метра Григорiя Тютюнника, який проскакав по украiнському лiтературному видноколi на баскому огирi, достоту як його родич генеральний хорунжий армii УНР Юрко Тютюнник у свiй час – бойовими шляхами; схарапудив i вбоки розiгнав гнилу м

Страница 39

рву на дзеркалi украiнськоi мистецькоi старицi, учинив у замшiлiй течii могутнiй вир i сам канув у нього, наздогнаний нiмецьким осколком, який давно носив пiд серцем, i другий з тютюнникiвського роду пiдтвердив прокляття, яке над ним висiло: найстаршого Юрка поцiлила в потилицю бiльшовицька куля, наймолодшому ж, Григоровi, своi збiльшовиченi недоноски зсукали петлю, – всi три Тютюнники загинули на п’ятому десятку життя, залишивши в серцях людей нестертий слiд i нестерпний бiль.

Не буду аналiзувати письменницький доробок Григорiя Тютюнника, його твори, а особливо роман «Вир», належно оцiненi нашою критикою, писав про Г. Тютюнника i я; хочу лише згадати про тi митi, якi в’язали мене з ним, впливали, виховували, стимулювали мою працьовитiсть i чуйний слух на несмiливi, але чистi голоси лiтературних талантiв.

Я познайомився з Григорiем Тютюнником ще студентом третього курсу – у редакцii журналу «Жовтень», де вiн тодi працював на посадi завiдувача вiддiлу прози. Вкотре уже (а тепер вирiшив: востанне) – зайшов сюди з рукописами своiх перших новел. Я вже тут бував i щоразу повертався нi з чим, вiрнiше, iз тiею самою порадою: «Бiльше читайте, вчiться у…» То були добрi поради i справедливi оцiнки моiх перших спроб, та давали менi iх якось сухо, казенно вбивче.

Того дня за столом сидiла незнайома менi людина. Великоголова, тяжка й понура. На мене глянули втомленi очi й пройняли всього: були виразнi, розумнi й вимогливi. Зiзнаюсь, я вже й не чекав якоiсь пiдтримки вiд цього непривiтного на перший погляд чоловiка. Але почалася розмова, i всi моi упередження вiдразу пропали. Я побачив перед собою сердечного, розумного i щирого друга. Вiн розпитав, коли я почав писати, якими темами цiкавлюся, сказав, мiж iншим, що не варто бути аж таким сором’язливим, хоч, як я помiтив, моя хлоп’яча скромнiсть йому сподобалася. Вiн у моiй присутностi прочитав оповiдання i сказав: «З вас, можливо, буде письменник. Але принесiть менi щось нове. І передрукуйте на машинцi, будь ласка».

Я вийшов у коридор i подався сходами вниз, збентежений, стривожений – це ж уперше я почув вiд письменника добре слово про своi спроби, – та водночас i зажурений: грошей на передрук у мене не було… Враз почув чиюсь руку на своему плечi. «Не загнiвайтесь, – промовив Тютюнник, уникаючи мого погляду. – З першого гонорару вiддасте. Це для друкарки». Вiн вклав у мою нагрудну кишеню кiлька купюр i квапно подався нагору.

Доброта, вiдвертiсть i простота Тютюнника просто вражали: вiн уголос говорив усе, що думав про себе i про людей. Заступниковi головного редактора Петровi Інгульському сказав якось: «Твоi нариси лiтературi не потрiбнi, хiба тобi самому», за що той обзивав його поза очi «генiальним ефiопом», маючи на увазi смаглявiсть Григорiя. Менi якось сказав на вулицi: «Я буду повертати вам новели так довго, як Флобер Мопассановi, аж поки ви не принесете менi свою „Пампушку“». А коли я зайшов до нього з новелою «Доктор Бровко», якою потiм дебютував, вiн прочитав, усмiхнувся i сказав таке: «Я на гарматний пострiл не пiдпускаю пробивних, а ви скромнi, тому я згоден бути вашим меценатом».

Якось запросив на каву – Тютюнника, Мигаля i мене – еврейський письменник Олександр Лiзен, i Григорiй Михайлович за столиком дiлився з нами своiм задумом написати роман «Вир». Вiн, пам’ятаю, розповiдав моторошну картину з часiв голоду: дiвчинка затиснула в долонцi галушку i втiкала з нею вiд сiльрадiвського опричника, а вiн таки наздогнав ii, вибив з рук галушку й розтоптав (цей роздiл цензура зняла з «Виру»); закiнчив Тютюнник свою розповiдь, без тiнi позерства, так: «Я напишу прекрасний твiр, я вже бачу його». А коли написав книгу, то у великiй радостi сказав привселюдно: «Хлопцi, я чую, як до мене йде слава». Немало з цього приводу лихословили потiм високопосадовi спiлчанськi графомани, особливо Микола Романченко. Та Тютюнник i не оборонявся: вiн бажав слави, як орач дощу пiсля сiяння чи сонця у жнива, i радiв нею так, як добрий хлiбороб густими сходами пшеницi.

На посадi завiдувача вiддiлу прози Тютюнник працював недовго: пiсля виходу в свiт першоi книги роману «Вир» вiн застряг у своiй Кам’янцi-Бузькiй – писав другу книгу. Я працював у Щирцi, та до Львова приiжджав щотижня i часто з Тютюнником зустрiчався. Якось я запитав його, звiдки вiн черпае таку дзвiнку мову. «Вiд бабусi Орисi, моеi тещi з Шилiвки, – вiдказав Григорiй Михайлович. – Я приiжджаю до неi, викликаю на розмови, а часом i спровокую сварку з сусiдкою. Такоi лексики i в Грiнченка не знайдете».

Про смерть Григорiя Тютюнника я дiзнався, перебуваючи у вiдрядженнi у Владивостоцi. Не був на його похоронi, тому й донинi запам’ятався менi таким, яким бачив його востанне перед своiм вiд’iздом. Я проходив парком Івана Франка i помiтив Григорiя на лавочцi. Пiдiйшов ближче i зупинився. Тютюнник сидiв, ледь вiдкинувши голову, i не бачив нi перехожих, нi мене. Обличчя його було натхненне, осяяне внутрiшнiм свiтлом. У чистих виразних очах лягла задума, бiля кутикiв уст збiглися скорботнi складки, запорошена

Страница 40

сивиною чуприна впала на чоло. Я тодi вперше побачив, який вiн вродливий. Таким залишився в моiй пам’ятi й донинi.

…На палубi львiвськоi мистецькоi галери застали ми уцiлiлого представника розстрiляного украiнського вiдродження тридцятих рокiв – обкраденого, змученого двадцятилiтньою каторгою i на диво життерадiсного та по-дитячому наiвного Володимира ГЖицького.

Пiсля довжелезноi перерви вийшла у свiт його збiрка оповiдань «Повернення». Ми, наймолодше тодi лiтературне поколiння, просто-таки накинулися на ту книжку, й була вона для нас вiдкриттям, i радiстю, i святом: кожен з нас знав, що iм’я автора «Повернення» лунало вже колись доброю славою, що знаменитий роман «Чорне озеро», якого ми поки що не мали змоги прочитати, ще у двадцятих роках увiйшов у золотий фонд украiнськоi класики.

Невелику книгу новел про мужнiх людей далекоi Пiвночi, особливо новели «Лось», «Помста», «Самшитовий гай», ми зачитували до дiрок, вiдкриваючи для себе дивний чар екзотичноi тундри, яку так майстерно, з любов’ю i з вiдтiнком легкоi туги змалював ще не вiдомий нам Володимир ГЖицький.

Якось я зайшов до редакцii журналу «Жовтень», i головний редактор Юрiй Мельничук представив мене поставному, з високим чолом i дбайливо зачесаним набiк волоссям чоловiковi. Був вiн не молодий, але й зовсiм не подiбний на шiстдесятирiчного дiда; орлиний нiс, дещо скептично закроенi губи й добрi очi приваблювали й заполонювали.

«Гжицький», – назвав себе чоловiк, а менi за невблаганною асоцiацiею уявився той iз одноiменного оповiдання гордий, благородний i грацiозний лось, i таким – добрим, нiжним, вiрним i непоступливим – я сприймав письменника до останнього дня його життя.

Анi слiду втоми, нi тiнi озлоблення пiсля тяжких життевих випробувань не бачили ми в його поведiнцi, не чули в його мовi. Невсипуща енергiя, допитливiсть, широко вiдкритий погляд на довколишне життя, доброзичливiсть, вибагливiсть i спрага пiзнання характеризували його протягом останнiх двох десятилiть життя i працi.

Давно немае серед нас Володимира Зеноновича. Не залишив вiн пiсля себе надто гучноi слави, i в цьому не його вина, а кривавоi комунiстичноi системи: високi лiтературнi набутки двадцятих рокiв не вдалося йому закрiпити новими, ще сильнiшими творами; другий перiод його творчостi, пiсля повернення з каторги, позначився, за невеликими винятками, автобiографiчнiстю i не першого штибу конформiстською мемуарнiстю, що поставило його твори в кут лiтературного процесу.

Вiрю, настане час – i до творчостi ГЖицького звернеться iз особливим зацiкавленням незнане ще нинi поколiння читачiв, яке, вiдвiюючи в його книгах зерно вiд полови, розпiзнаватиме в них складну епоху в iсторii нашого народу – перiод першоi половини двадцятого столiття.

Менi неодноразово доводилося вирушати з гЖицьким у далекi й близькi мандрiвки. Це були радiснi для мене хвилини, а водночас i клопiтнi. Педант зроду, Гжицький не терпiв запiзнень. Коли хтось не приходив вчасно, вiн втрачав настрiй i покидав компанiю. Вiдчуваючи, що шагренева шкiра його життя невблаганно скорочуеться, а вiдiбрано в нього було цiлих двадцять лiт, вiн жадав побачити якнайбiльше, якнайповнiше насититися враженнями, i горе було тому, хто заперечував йому, що е кращi гори в свiтi, нiж Карпати, – коли ми бували в Карпатах; на Кубi вiн спiвав iншоi – невдоволено бурчав, коли хтось не захоплювався королiвською пальмою чи орхiдеями, а на бiдного Якова Стецюка привселюдно насварив, коли той, кваплячи його до автобуса, не дав надивитися на мiнiатюрного колiбрi, що довгим дзьобиком спивав нектар з троянд над Когiмарською затокою.

Володимира Зеноновича, який хворiв алергiею до фальшу й брехнi, легко було здурити, що ми незлобливо й робили: вiн нiколи не ображався, коли ми, молодi, добродушно забавлялися його наiвнiстю.

«Чого ти отруюеш себе тими цигарками, сину?» – запитав вiн якось одного жартуна-поета. «Нiкотин розбуджуе уяву», – бовкнув поет. «Справдi?! – попросив ГЖицький цигарку i, затягнувшись, сплюнув. – Нi, це неправда, нiяк не можу в таке повiрити – паскудство, та й годi!»

Не забуду, як у залi абстрактного мистецтва в гаванському Капiтолii вiн довго й терпляче розглядав живопис, намагаючись знайти сенс у гармонii кольорiв, все розпитував товаришiв, що вони бачать у тiй чи iншiй картинi, прислухався до чужоi думки, сумнiвався, проте категоричних висновкiв не робив. Та ось, коли ми пiдiйшли до якоiсь потвори, звареноi зi шматкiв покрученого металу, й екскурсовод почав пояснювати, що ця скульптура символiзуе любов, ГЖицький вибухнув гнiвом: «Хто смiе так трактувати кохання?!» – заволав.

У життi, як i в творчостi, ГЖицький був нiжний, людяний, проте я довго не знав, що вiн володiе справжнiм почуттям гумору. Одного разу менi було соромно i навiть страшно: Володимир Зенонович дiзнався, що я в компанiях наслiдую його голос, манери, жести. Запитав мене, чи це правда. Я змушений був зiзнатися.

«Тодi, синцю, – сказав вiн, – зробиш це при менi в Спiлцi на новорiчному вечорi».

Я виконав його просьбу i чека

Страница 41

суду.

«Не забудь це зробити тодi, як мене не стане», – мовив ГЖицький, коли я виконав «номер».

Я це й зробив на поминках по ньому, хай простить менi Господь.

«Як мене не стане…» – ГЖицький часто повторював цi слова немовби жартома, не видно було, щоб вiн заглиблювався у iх фатальний сенс, – так, нiби й не вiрив, що це може коли-небудь трапитися. Якось, вислухавши скаргу значно молодшого вiд себе чесного й нудного письменника Дмитра Бандрiвського на старечi хвороби й немочi, сказав до мене з глибокою скрухою: «Не хотiв би я дожити до такоi старостi!»

Шанований автор «Жовтня» Володимир ГЖицький майже щодня широко, аж сипалася з одвiркiв штукатурка, вiдчиняв дверi редакцii – не з метою дiзнатися, в якому номерi йде твiр, а так: «побачити вас, моi любi». Сiдав, розповiдав якусь стару пригоду, пересипаючи розповiдь емоцiйними вигуками «Царице небесна» – тодi хрестився, i поруч – «о катюга вусатий!» – тодi спльовував; потiм розпитував нас про дiтей – своiх не мав, посилав усiм повiтрянi поцiлунки, й усмiхнений та дужий сiмдесятисемилiтнiй дiд буквально збiгав сходами вниз, бо в нього нiколи не було часу…

…Кiлька слiв про великого химородника i характерника, батька украiнськоi модерноi новелiстики Михайла Яцкова, який у двадцятих роках замовк назавжди i спiлкувався – до нас – хiба лише з однiею Іриною Вiльде.

Тяжка письменницька доля випала йому. Найталановитiший член лiтературного угруповання «Молода муза», яким опiкувався i не раз батожив – заслужено i незаслужено – Іван Франко, завжди, проте, видiляючи на перше пiсля Стефаника мiсце молодого модерного новелiста, Михайло Яцкiв у першi роки польськоi окупацii в Галичинi став несподiвано для всiх колаборацiонiстом, за що його збойкотувала галицька громада, i вiн назавжди замовк, не написавши бiльше нi рядка не те що художньоi прози – навiть пiдпису свого нiде не ставив.

Найдужче зневажав його посереднiй прозаiк Денис Лукiянович, про якого писала колись Леся Украiнка, що його твори читати – все одно що жувати вату, – вiн називав його «хрунем». Менi самому доводилося чути: маленький гном з довгою бiлою бородою, який завжди чомусь сидiв у президii й iншого мiсця в залi засiдань Львiвськоi органiзацii Спiлки письменникiв для себе не знаходив, попискував картаво, коли до зали заходив Михайло Яцкiв: «О, х’юнь пйийшов!» І коли хтось не розумiв, що сказав Лукiянович, Михайло Рудницький, який завжди сидiв у передньому рядi, пояснював: «Вiн каже, що до нас зайшов хрунь».

Рудницький теж був вартий свого. Ерудит, скептик i лiтературний цинiк, вiн водно глузував з молодих поетiв, якi читали в залi засiдань своi поезii або виступали iз роздумами про лiтературу; кидав з першого ряду в’iдливi реплiки, якi згодом усiм приiлися й остогидли: «Назвiть хоча б двох французьких поетiв», «Щоб говорити про „Варлаам i Йоасаф“ Франка, треба знати стiльки мов, скiльки знав вiн», а найулюбленiшою його фразою було: «Вашi вершики можна читати знизу вверх i зверху вниз, i вiд того iх змiст не мiняеться».

Мав Рудницький необережнiсть сказати це на адресу молодого Павличка, i той тяжко вiдомстив професоровi. Переклав «Осiнь» Пушкiна украiнською мовою з останнього рядка доверху (Стояв листопад бiля двору, Надходила нудна пора – i т. д.) i прочитав на засiданнi поетичноi секцii, видаючи вiрш за свiй. Рудницькому поезiя сподобалася, вiн схвально похитував головою й почiсував пальцем борiдку, а Павличко, закiнчивши, сказав: «Так ось, Михайле Івановичу, я щойно прочитав знизу вверх вiрша Пушкiна „Осiнь“ у своему перекладi». Пирснув у залi смiх, Михайло Рудницький вийшов, на засiдання бiльше не приходив, i вiд цього ми, звiсно, багато втратили.

Але – про Яцкова. Надходила вiдлига шiстдесятих рокiв, i молодi письменники потягнулися до чистих джерел, вiдшукуючи в лiтературнiй спадщинi i в сучаснiй поезii те справжне, що не було вражене фальшем i полiтичною спекуляцiею. Знайшли молодого Тичину, Фалькiвського, Зерова; вiдкрили поетичну скарбницю Богдана Ігоря Антонича; я вчився лаконiчностi в Івана Керницького («Святоiванськi вогнi»), а зразком лапiдарностi була для мене новела Михайла Яцкова «Гермес Праксителя».

Аж потiм я дiзнався, що львiвськi молодi лiтератори (працював тодi в Щирцi) за кiлька рокiв до мене вiдкрили для себе Михайла Яцкова: внадилися до нього, слухали з вiдкритими ротами його цiкавi розповiдi про лiтературне життя минулого столiття i водили старого на каву, бо любив метр добре й випити. Та коли тi безпардоннi молодики – В. Лучук, М. Петренко. Б. Горинь – намагалися завести Яцкова в третю або четверту кав’ярню, вiн вивiльнявся з рукавiв свого чорного сюрдута з кротовим комiром i втiкав додому, знаючи, що на другий день хлопцi принесуть йому сюрдут i викуп – «бенькартик» монопольки.

Звiсно, всього цього я не знав, коли з тремтiнням у серцi переступав порiг його квартири по вулицi Мечникова. Зробив я це з лукавоi намови директора видавництва «Каменяр» Дмитра Цмокаленка. Менi було запропоновано вступити до Спiлки письменникiв – я збирав рекомендацii. Мав

Страница 42

уже iх двi – вiд Ірини Вiльде i Дмитра Павличка, а за третьою зайшов до видавця моеi першоi книжки Дмитра Цмокаленка. Цмокаленко мене не любив: я писав iнакше, нiж його пристосовницьке поколiння, вiн у нас, молодих, небезпiдставно вбачав майбутню опозицiю прокомунiстичному письменницькому клановi i, звiсно, рекомендацii дати не хотiв. Та щоб якось викрутитися, пiдступно порадив вдатися до Яикова («О, як вiн дасть рекомендацiю, то тебе приймуть без жодного слова!»), знаючи наперед, що Яцкiв жодноi цидули за своiм пiдписом нiкому не дасть.

Менi вiдчинив дверi старезний вiсiмдесятип’ятилiтнiй дiдуган з обвислим аж на груди жировим волом i довгим тонким носом, що хилитався, мов п’явка; чорнi гострi очi, що збiглися до перенiсся, пройняли мене недовiрою, цiкавiстю i лукавим блиском; не маючи вже аж надто доброi пам’ятi, старий подумав, певне, що це прийшов до нього Горинь або Лучук, постояв якусь мить – чистий тобi римський патрицiй у банному халатi – i помахав сварливо пальцем:

«А бенькартика принiс?»

Я не зрозумiв. Вийняв iз внутрiшньоi кишенi пiджака свою тоненьку книжечку «Прут несе кригу» i, подаючи йому, мовив затинаючись:

«Я… Я хочу вам подарувати…»

«Ого-го, пишеш! Це добре! – вигукнув Яцкiв, забираючи в мене книжечку. – А пляшечки не принiс?»

«З чим – пляшечки?» – запитав я, вiдчуваючи, як душа йде в п’яти.

«Таж не з водою… Не принiс? Ну, то принесеш другим разом».

Я втямив, що менi треба йти геть, але все ж наважився сказати, чого ж врештi-решт завiтав до нього.

«Я вступаю в Спiлку письменникiв i прошу вашоi пiдтримки».

«А що, не приймають? О-о, вони такi, я iх знаю! То скажiть iм, що старий Яцкiв стоiть за вас по-козацьки – ого-го!»

«А ви менi це „ого-го“ напишiть», – випалив я.

Вiн глянув на мене, мов на ворога, i вiдказав коротко:

«Е нi. Щодо того – то нi!»

Я аж тепер зрозумiв, що мене обдурено, i позадкував до дверей. А Яцкiв умить забув про мене, сiв за бюрко в свое вольтерiвське крiсло i, покручуючись на ньому то в один, то в другий бiк, розгорнув мою книжечку i почав читати новелу «Бузькiв вогонь», якою збiрка врозпочиналася.

Я затамував подих i стояв бiля порога. Яцкiв читав, читав, потiм шморгнув носом, взяв ручку, аркуш паперу i довго щось писав. Коли закiнчив, сказав сам до себе: «О, я в молодостi вмiв ще краще писати! А тепер мене знають бiльше в Японii, нiж дома». Вiн глянув на дверi й зовсiм не здивувався, що я стою iще бiля порога.

«На! – подав менi записаний папiр. – Але на другий раз без бенькартика не приходь».

О, що то була за рекомендацiя! Й говорити незручно…

Мене прийняли до Спiлки, як i передбачав Цмокаленко, – «без жодного слова». Я справив у ресторанi бенкет, а Ірину Вiльде попросив, щоб вона привела i Яцкова.

Яцкiв мене не впiзнав. Вiн сидiв за столом, попивав коньяк i був вiдсутнiй. За рiк його не стало. А тодi, на бенкетi, Ірина Вiльде вилила менi на голову чарку горiлки i поблагословила в лiтературу. Я назвав ii «нанашкою», i це нiжне прозвисько залишилося за нею назавжди: хотiв назвати нанашком i Яцкова: виголосив тост за його здоров’я, подякував за рекомендацiю, та вiн нетерпляче похитав носом-п’явкою i мовив:

«Юначе, я тридцять рокiв нiкому нiчого не пiдписую i нiчого не пишу, та й вас бачу вперше».

Нинi, дякуючи Миколi Ільницькому, ми маемо опублiкованi всi твори Яцкова i пишаемося знаменитим письменником. Чи додасть щось до його iменi цей мiй спогад? Можливо…

Про молодомузiвського характерника можна – i варто – написати цiлу книгу. Його образ я вивiв у романi «Шрами на скалi», проте дуже фрагментарно – Яцкiв заслуговуе на бiльше… Та ми й донинi враженi комплексом неповноцiнностi. Вiчно осмiянi i чужим смiхом приниженi, втратили почуття самоiронii, не вмiемо кепкувати самi з себе, боiмося сказати звичайну правду про великих людей, творимо з них iдолiв i залишаемося нудними, мов старi дiви або монашки, i зрештою, будучи такими, створюемо й нудну лiтературу. А потiм скаржимося, що нами не цiкавляться чужинцi…

Тут би годилося вiдвести цiлий роздiл для Ірини Вiльде. Та боюся, що не зумiю цього зробити: вона увiйшла в мое життя як рiдна, як справжнiй приятель. Я любив ii i сперечався з нею, я навiть посмiв одного разу не прийти до неi на багатолюднi посиденьки в день ii народження: перед тим вона необачно скомпрометувала себе неприхильною, з полiтичною iнкримiнацiею, статтею проти молодих письменникiв – було й таке, хай iй Бог грiха не пише… Якось з Романом Кудликом ми серед ночi втекли iз ii дачi в Дорi, не витримавши мiщанськоi компанii. Вiльде, у свою чергу, сварила мене, мов мама, коли я без рацii задирався в суперечках, – та це були стосунки сина з матiр’ю, а про маму що напишеш – тiльки й те, що вона мама.

Вiльде була единою особою серед львiвських письменникiв, бiля якоi гуртувалася лiтературна молодь. Вона була енергiйною, дотепною, деколи смiшною – якщо брати до уваги ii забудькуватiсть i недбалiсть щодо зовнiшнього вигляду, але завжди цiкавою i мудрою. Новаторка у прозi, сама чужi новацii не зав

Страница 43

ди сприймала, i прикро не раз було Нiнi Бiчуi, яку Ірина Вiльде називала донею i водночас зiзнавалася, що не вмiе читати ii творiв.

Не можу пробачити iй змарксищення знаменитоi епопеi «Сестри Рiчинськi» – як те все тепер вiдредагувати?

Але й не мiг я натiшитися ii пожадливiстю до життя: де тiльки ii не носило! То Японiя, то Америка, то Коломия, то Москва… Ну, а що б ви сказали на те, що одного разу, вибравшись iз своею мамою на весiлля до ii далекоi родини в селi Микитинцях на Косiвщинi – у той глухий закуток за рiчкою Пiстинькою, через яку треба було вмiти перейти хисткою кладкою i не запаморочитись, – побачив я за весiльним столом на чiльному мiсцi свою «нанашку»!

«Хлопцi, кудись поiдемо! Виберемося в гори на санки! Поiдемо бригадою в рiднi села, i по тому, як нас там будуть приймати, дiзнаемося, хто ми е! Хлопцi, скiльки я можу бути мiж вами наймолодшою?»

А на моiх сорок рокiв вона принесла в подарунок свiй п’ятитомник з таким автографом: «Може й таке бути, що цi книжки, Романе, переживуть твое й мое життя. Хай тодi знають нащадки, що нас з тобою в’язала козацька приязнь – нiжна i сувора».

Тож, напевно, зможете, дорогi читачi, уявити мiй бiль, коли настав такий страшний i несправедливий час, що Ірина Вiльде мене не впiзнала, i навiть мое прiзвище нiчого для неi бiльш не означало…

Постать Вiльде буде присутня у моiх спогадах весь час. Хай буде благословенне ii iм’я.

1961 року я перебрався зi Щирця до Львова. Довго не зустрiчав однодумцiв, i мене загрозливо засмоктувала чужа компанiя. Я зблизився з Петром Козланюком, але ж його «собутильниками» були Романченки i йому потрiбнi графомани, що плазували перед «вуйком» i тiкали вiд нього й доносили кому треба, коли вiн, сп’янiвши, затягував стрiлецькоi «Вернуться ще тii стрiльцi сiчовii, задрижить тодi Варшава!».

Любив я Юрiя Мельничука: вiн так багато зробив для мене, публiкуючи i всюди рекламуючи моi писання. Але не мiг Юрко стати моiм другом – адже все свое коротке творче життя змарнував на блюзнiрськi памфлети, в яких очорнював iсторiю Галичини i ii стражденний народ. Не знаю, в iм’я чого робила це така талановита i вродлива людина. А задля кар’ери – бiльш нiчого.

Тарас Мигаль, мiй земляк i приятель, робив таке саме не задля кар’ери: через свою вiдданiсть Вакху жодного вивищення вiн здобути не мiг. Коли п’янiв, обзивав себе найгiршими словами, каявся, а потiм переконував, заспокоюючи мене й себе самого, що пише антинацiоналiстичнi памфлети задля популяризацii заборонених iмен та iдей. Можливо, так воно й було – але якою цiною! Письменник, який написав найкращий i найправдивiший твiр про часи нiмецькоi окупацii у Львовi «Шинок „Оселедець на ланцюзi“», людина енциклопедичних знань, сердечний i добрий чоловiк – свiдомо йшов iз свiту з неславою.

Найстрашнiше те, що вороття до нацiональноi порядностi цим людям не було. Хто вкусив плоду iз комунiстичного дерева пiзнання зла, той був злом покараний, а добра уже принести не мiг, як би не переконував себе, що замасковано чинить справедливе дiло. Хто раз пiддався спокусi бiльшовицькоi змii, тому ворота у свiт порядностi назавжди закривалися.

У таке оточення потрапив я, переiхавши iз Щирця до Львова. Не обливаю брудом цих людей – вони були жертвами комунiстичноi системи. Та мiж ними залишатися менi було б смертi подiбно. Що сталося iз здiбними людьми Богданом Василишиним i Аркадiем Пастушенком? Зазнавши дешевих вигод i сумнiвноi популярностi, цi молодi й енергiйнi люди пiшли далi за свое оточення…

Доля була для мене милосердною. Я знайшов молодших за себе друзiв – чистих, мов кришталь, згуртував iх бiля себе i з ними – окремою мiцною ланкою – увiйшов у гурт Ірини Вiльде, з ними перебув лихолiття сiмдесятих рокiв, i сьогоднi у незалежнiй Украiнськiй державi йдемо ми разом визначеним нам вiдрiзком життевоi дороги.




10


Лютий 1992 року. Розпочалася П’ята сесiя Верховноi Ради Украiни. Приватизуемося, военiзуемося, окультурюемося. В село повинен повернутися господар, на сторожi держави мае стати Украiнська Армiя, парламент приймае нарештi Закон про культуру. Одеський, Прикарпатський i Киiвський вiйськовi округи присягнули на вiрнiсть Украiнi, крiм головнокомандуючих – Президент замiнив iх iншими. Адмiрал Касатонов не допустив украiнських депутатiв на кораблi, ситуацiя загострюеться, Кравчук вимагае вiд маршала Шапошникова зняття з посади командуючого Чорноморським флотом. Цiни ростуть, карбованець втрачае будь-яку вартiсть, Украiнська держава чекае своеi валюти.

Видавництва, преса, зрештою вся культура вiддана на поталу ринкового хаосу, хоч до справжнього ринку ще далеко. Гинуть газети i журнали, закриваються видавництва. Украiнськi письменники, якi створили «Просвiту», РУХ, Народну Раду i врештi-решт були iнiцiаторами проголошення незалежноi Украiни, першi постраждали вiд самостiйностi: не мають можливостi видавати своi книги, нацiональна лiтература вiдтiсняеться на ринку росiйськомовною бульварщиною i порнографiею.

Комунiстичнi й нацiоналiстичнi екстремiсти чекають со

Страница 44

iального вибуху знедоленого люду, щоб захопити владу. В Одесi бойовики з Украiнськоi нацiоналiстичноi партii проголошують винятковiсть украiнськоi нацii, яка повинна завоювати свiт i стати iмперiею; iмперськi недобитки в Москвi виходять на демонстрацii з портретами Сталiна, а в Украiнi народний депутат Олександр Мороз збирае комунiстичний люмп пiд червонi прапори Соцiалiстичноi партii Украiни.

Нинi, як нiколи, треба бути единими. Та чи може бути единою зчервивлена традицiйною охлократiею i комунiстичною автократiею украiнська нацiя? Видно, поки що не може. Монолiтний РУХ розколюеться, i вбивае в нього клин не хто iнший, як В’ячеслав Чорновiл, пекуча спрага влади якого не вгасилася на президентських виборах i не зреалiзувалася на посадi голови Львiвського облвиконкому. Чого в нього бiльше – патрiотизму чи егоцентризму? Нинi треба пiдтримувати Президента, а не боротися з ним, в опозицiю до нього стали сьогоднi колишнi партократи, Народна Рада вийшла з опозицii, хiба цього не розумiе Чорновiл?.. Але як казав хтось iз моiх знайомих: людина перевiряеться владою i горiлкою. Чорновiл не п’е…

Я дивлюся все-таки з оптимiзмом на цю тяжку ситуацiю. З бiди ми вийдемо, як тiльки вiдсунемося подалi вiд Росii. Росiя нiколи демократичною не буде, iмперський шовiнiзм – у душi майже кожного росiянина. Тому пiдтримуймо зовнiшню полiтику Кравчука, який прагне наблизити Украiну до демократичноi Європи. Тiльки там наш народ пройде школу справжнього демократизму: про це говорив ще Микола Хвильовий.

«Хто ж вiн – Кравчук? – запитали мене вчора у Вiнницi, куди я iздив на лiтературнi – нарештi лiтературнi – виступи. – Патрiот чи заложник престолу?»

Не знаю. Те, що вiн робить нинi, можна робити тiльки з патрiотичних спонукань. Вiн гордо i незалежно веде себе супроти Росii, вiдверто називае росiйських шовiнiстiв держимордами, я не бачу в його поведiнцi нi тiнi страху чи залежностi. Так хто ж вiн – Кравчук, вчорашнiй комунiстичний партократ? Справдi – Мазепа? Але на нинiшнiй день кращого – хитрiшого, зваженiшого й рiшучiшого президента годi й видумати. Проте не квапмося з оцiнками: ми ще не знаемо, чим дихають вчорашнi комунiсти, котрi стали нинi при кермi незалежноi Украiни. Чи не загрожуе нам комунiстична самостiйнiсть?

Одне слово – цьогорiчне Рiздво проминуло хоч i в тривогах, зате в чiткiй визначеностi: ми маемо свою державу i готовi стояти за неi на смерть.

А минулого року на Рiздво держави ще не було, i ми не знали, коли ii збудуемо. Тепер готовi обороняти проголошену державу, а тодi лише боролися за ii створення. На нас чигав, мов гриф на мершу, новоогарьовський союзний договiр – остання петля для нашого народу, яку зсукала iмперська армiя i ii слухняний пахолок Горбачов. Тодi запахло в краiнi вiйськовим переворотом, i це невзабарi сталося. Тодi сидiв Степан Хмара в тюрмi й писав звiдти своi безвiдповiдальнi листи, в яких закликав до розпуску парламенту на нашу i свою погибель. Тодi було так тривожно, що навiть колядники не прийшли заколядувати.

І ось у надвечiр’i третього дня Рiздва почувся дзвiнок у дверях. Таки прийшли! Я, невимовно втiшений, кинувся зустрiчати колядникiв, вiдчинив нарозтвiр дверi – а там Юрко Брилинський, актор театру iм. Марii Заньковецькоi, один з тих, якi мали право кликати мене «папою». Непрошений зайшов.

Не встигли ми розговоритися – як знову дзвiнок. Вiдчиняю: стоять Нiна Бiчуя i Роман Кудлик – непрошенi прийшли.

Тiльки випили чарочку – i знову: то вже Роман Безпалкiв – теж непрошений.

Сказала Нiна: «Немае тiльки Володi Яворiвського i не буде – вiн у Киевi». Тiльки вона це сказала, а до мого кабiнету, де ми розсiлися, входить разом з Сонею наш красень!

Хто про таке мiг подумати? Я ж нiкого не кликав, i вони не змовлялися. Що це за знак, що вся моя компанiя, яка вiрно i дружно, пiдтримуючи одне одного, втiшаючи, допомагаючи, цiло пройшла через тяжке двадцятирiччя, зiбралася, не домовляючись, рiвно в такому складi, як колись, – i теж у мене!

То сказав я, тамуючи сльози розчулення:

«Гряде до нас, братове, велике лихо або велике щастя. Якщо лихо – то знову вкупi його перебудемо, коли ж щастя – разом зустрiнемо його».

…Влiтку 1960 року перед святом Івана Купала я приiхав до Криворiвнi у гостi до свого приятеля i колишнього однокурсника доцента Івана Денисюка, який перебував там iз студентами на дiалектологiчнiй практицi.

Криворiвня завжди вабила мене до себе ще з тих пiр, коли ми з Павличком втiкали з-над Черемоша вiд граду через гiрськi хребти i мало не зажили смертi на брусторськiй полонинi; потiм я не раз примандровував у цю дивовижну закутану Карпат, де не тiльки очманiеш вiд сувороi краси довколишньоi природи, а й фiзично вiдчуеш вкрапленi у криворiвненськi стежки слiди великих людей, а ще жили тодi дев’яносторiчний Микола Потяк, в якого квартирував Михайло Коцюбинський, коли писав своi «Тiнi забутих предкiв», i стоп’ятилiтня Параска Харюк, котра з подробицями розповiдала про те, як колись до каменя, що зветься нинi Франковим, виносила поетовi щоранку збанок

Страница 45

вiжого молока.

Цього разу я тут застав стареньку, важку тiлом i молодечо енергiйну дружину Гната Хоткевича Платонiду Володимирiвну, молоду Михайлину Коцюбинську i компанiйського Платона Воронька, з яким вже встиг подружитися в Станiславi, куди вiн щолiта приiжджав на вiдпочинок. Нема вже нинi нi Платонiди, нi Платона, постарiли й ми з Іваном та Михайлиною, а купальська нiч у Криворiвнi не забуваеться та й не забудеться нiколи: освятилися тодi новiтнi стосунки мiж людьми, якi входили в лiтературу не для того, щоб тiльки писати, мати iм’я i отримувати гонорари, а й утверджувати в нашому нацiональному життi нову зброю – правдиве слово, за яке потiм всi якось поплатилися, та не вiдступили, поки те слово не проголосило найзаповiтнiшого полiтичного акту, – а вже потiм воно трансформуватиметься в новiтню художню сутнiсть.

Винятком у цiй компанii був хiба що один Платон Воронько, цей симпатичний, веселий паруб’яга i здiбний поет… а може, й не був вiн надто здiбний, коли не зумiв i не хотiв сприйняти новi вiяння, як це сталося з Рильським i Малишком, i став на боцi Шереметiв, Равлюкiв i Левад у боротьбi проти «шiстдесятникiв».

Я повiв товариство на Писаний Камiнь, там ми розпалили ватру, Платон пригощав усiх горiлкою, ми п’янiли вiд алкоголю, гiрськоi краси i своеi молодостi, з нами були й студенти – розумнi й вiльнодумнi хлопцi i одна в одну дiвчата-красунi, якi у вiдблисках полуменi здавалися неземними iстотами.

З гурту хлопцiв до мене пильно приглядався юнак з татарським чи то циганським обличчям; це, мабуть, той, подумав я, котрий – коли Денисюк представляв мене студентам – хмиркнув зневажливо: «Іваничук написав „Прут несе кригу“ i „На краю ночi“, то, може, скажете, що ви той Іваничук?» Менi лестило те, що студенти обрали вже мене своiм лiтературним кумиром, i я не образився: тепер хлопець не знав, видно, як загладити свiй нетакт, а познайомитися зi мною ближче явно хотiв, та не встиг. Мене взяли попiдруч двi красунi i повели на сiнокоси – були це Жанна Храмова i Таня Кобржицька; ми до свiтанку блукали левадами й царинками, доночовували пiд копицею, i можете уявити собi мiй стан, коли iх було двi, а я один, i жодна з них i в думцi не мала, щоб заснути.

З тим студентом я познайомився пiзнiше на лiтературному вечорi в Полiтехнiчному iнститутi. Був це Роман Кудлик. Вiн прозрiвав тодi, нещадно зривав з очей комсомольську полуду й iдеалiзував Хрущова. «Лiкував мене лiкар у двобортному костюмi», – писав вiн в одному вiршi, але й цих iлюзiй Роман швидко позбувся пiд впливом Богдана Гориня i, певне, моiм: Кудлик викристалiзовувався в непоступливого протестанта проти комунiстичноi фальшi i таким залишився й досi – мовчазним, сердитим юнаком, якому нинi вже, слава Богу, за п’ятдесят.

Ми стали побратимами, i було нас два.

Не знаю, як зараз спiлкуеться творча молодь, а тодi ми, формально належачи до офiцiйних спiлок, гуртувалися, як це було в двадцятих роках, у творчi асоцiацii за смаками й поглядами, i не було такого поета чи прозаiка, який би не спiлкувався з художниками i акторами, композиторами i молодими вченими.

Ми збиралися, звiсно, в художнiх майстернях – у скульптора Еммануiла Миська i подружжя – скульптора Теодозii Бриж та графiка Євгена Безнiска. На цi «бiмбери» приходили актори Богдан Анткiв, Федiр Стригун, Богдан Ступка, Юрко Брилинський, Володимир Глухий, письменники Роман Кудлик, Микола Петренко, Дмитро Герасимчук, художники Іван Остафiйчук, Володимир Патик, Любомир Медвiдь, вiдвiдували цi вечори зовсiм не знайомi нам прихильники мистецтв, серед яких були й стукачi; цi майже пiдпiльнi зустрiчi ставали для всiх нас i для мене високою, хоч дещо хаотичною, школою пiзнання новiтнiх напрямкiв у мистецтвi й поезii, i я навiть не уявляю, яким я став би письменником, якби – затятий послiдовник традицiоналiзму – залишився поза цiею компанiею, у Щирцi.

Партiйнi бонзи забили тривогу. Львiв був оголошений особливим мiстом, з Москви i Киева нагрянули комiсii, почалися вiдвiдини майстерень – з’являлися iдеологи на чолi з секретарем ЦК КПУ Скабою i львiвським партiйним посiпакою Маланчуком; художникiв Бриж, Патика та Остафiйчука оголосили абстракцiонiстами, що ототожнювалося з нацiоналiзмом; журнал «Жовтень», в якому зiбрався колектив однодумцiв (головний редактор Ростислав Братунь, завiдувач вiддiлу критики Микола Ільницький, завiдувач вiддiлу поезii Роман Кудлик, прозою вiдав я), був оголошений iдейно хибним, над Р. Братунем зависла загроза зняття з посади.

І саме в той час, гнiтючий i тривожний, вiдбувся несподiвано для партократiв i для нас також мистецький акт украiнськоi соборностi, предтеча живого ланцюга мiж Киевом i Львовом.

Були це поетичнi гастролi перших «шiстдесятникiв» – членiв киiвського Клубу творчоi молодi – Івана Дзюби, Івана Драча i Миколи Вiнграновського та експлiкацiя п’еси Миколи Кулiша «Отак загинув Гуска», яку провели у Львiвському театрi iм. Марii Заньковецькоi молодий режисер, президент Клубу Лесь Танюк i художниця Алла Горська.

Тодi я ще не мав тiсних зв’язкiв з

Страница 46

письменниками Киева. Товаришував лише з Борисом Олiйником, який познайомив мене з молодим i лютим критиком, який дотепно i нищiвно висмiяв львiвських графоманiв у памфлетах «Радiсть безмежна» та «Життя i пригоди рожевощокого Ананiя», Анатолiем Шевченком: вiрну дружбу ми з ним пронесли до сьогоднiшнього дня. Зустрiчався також з мудрою Михайлиною Коцюбинською, яка менi розповiдала про молодих i зовсiм незвичайних у контекстi сучасноi лiтератури поетiв Івана Драча та Миколу Вiнграновського, якi назвали себе «шiстдесятниками», а Платон Воронько – який жаль! – дражнив iх у своiх вiршах «сестидесятниками» та еквiлiбристами i глузував: «Гризи Драчевi терпуги!» Івана Дзюбу я вже читав: його критичнi статтi засвiдчували, що в Украiнi з’явився критик-новатор, безоглядний i чесний, а щонайголовнiше – глибоко ерудований: ми звикли були фiглювати iменами европейських письменникiв, а вiн iх творчiсть досконало знав i умiв визначити ii вартiсть для нас. Такоi методологii в лiтературнiй критицi ми пiсля Івана Франка не знали, тож не дивно, що всi Дзюбою зачитувалися, i навiть скептик М. Рудницький прийшов на зустрiч з киiвськими гастролерами, щоб почути живу мову Івана Дзюби.

У актовому залi Львiвського унiверситету я побачив трьох красенiв, якi, до речi, всi до одного потiм поженилися у Львовi; вони були гордi, але приступнi, вони заговорили зовсiм iншою поетичною мовою, яка зачаровувала i викликала мимовiльний протест: iй треба було пiддатися або заперечити новими, спородженими тiльки тобою художнiми формами.

І коли «Нiж у сонцi» Івана Драча викликав обурення в партiйних наставникiв, а в лiтературних жуiрiв – глузи, то в мене сталася рiзка змiна у ставленнi до авангардистськоi лiтератури: я зрозумiв, що менi треба вириватися з традицiйних пут, мов метеликовi з лялечки, i пiти далi, полетiти своiми манiвцями i знайти свою нову дорогу, щоб не засохнути, мов шовкопряд в коконi, i я вiдчув, що зможу.

Шевченкiвська аудиторiя була набита студентами, викладачами, лiтературною молодцю i старими письменниками, з яких чимало прийшло хiба лише для того, щоб почути вiд молодих суддiв смертний для себе вирок: заперечення iхньоi косностi, консерватизму, двоедушностi i пристосуванства.

Дзюба своiми логiчними формулами, якi визначали мистецтво як самодостатню категорiю, а не слугу державних структур, як духовну силу, що завжди стоiть в опозицii до офiцiйноi влади, як субстанцiю, яка може мати тiльки нацiональну заангажованiсть, приголомшував людей, котрi свою творчiсть, якщо ii можна було так назвати, вкладали, ламаючи iй костi, в прокрустове ложе схем, видуманих i назавжди визначених партiйними форналями вiд лiтератури; iхня дiяльнiсть вмить на очах у тисячоголового залу втратила будь-який сенс. Молода публiка, яка тодi ще не наважувалася викрикувати «ганьба» i «слава», безнастанно плескала в долонi, плескала ритмiчно – нiби цвяхи забивала у вiка домовин, в яких враз упокоiлися духовнi мерцi. Вiнграновський читав свого «Пророка» i кидав у обличчя пристосовникам: «Я рiк йому: „Брехав я людям, тож покарай тепер мене!“, „І мiй язик орденоносний згорiв, як лист, як вiск розтав!“» Іван Драч вибухнув, мов вулкан, своiм «Ножем у сонцi», сколихнув нашу безкрилiсть вiршем про наiвного Гаврила, який соромився крил, що виросли у нього на плечах, i безжально обрубував iх, а вони все росли й росли (Господи, чи виростуть вони у нашого Гаврила хоч тепер?), а закiнчив свiй виступ одою сивоголовому метровi iз чорним пiднебiнням, адресованому Любомировi Дмитерковi, якого в залi не було, – тож пiдвелися львiвськi сивоголовi метри на чолi з Антоном Шмигельським – косяк придворних письменникiв покинув актовий зал пiд злорадний регiт розбурханоi лiтературноi молодi.

То був знаменний час. Киiвськi «гастролери» вперше в радянськiй лiтературi заявили, що нове письменницьке поколiння полишило батожити свiй власний народ, вiдмовилося назавжди вiд плаксивого й нудного нацiонального мазохiзму й вирушило на штурм ворожоi фортецi. Лiтература з бонни, сестри милосердя i бурсацького екзекутора стала враз на порiг державного будiвництва.

Тож можна було сподiватися жорстокоi реакцii.

Опiкував й представляв гостей Дмитро Павличко. Павличко мав уже таке право: вiн перший виступив проти iснуючого порядку книжкою поезiй «Правда кличе», а особливо сонетом про Торквемаду, в якому висвiтлив iз темряви тюрму, готову постiйно зазивати до себе нових тюремщикiв; Павличко був тяжко поранений морально – його книжку порiзали, а вiн сам потрапив у неласку… Потiм вiн знайде стежку, якою вийде з поля бою: та стежка не буде надто гонорова, але поет врятуеться i ще напише «Поединок», «Ти зрiкся мови рiдноi», «У бiблiотецi Ленiна», i будуть цi та iншi знаменитi його твори читати смiливi декламатори на вечорах, i будуть у пошанi схилятися перед автором вдячнi читачi, та прийде час волi – i тi поетичнi його шедеври вiдсунуться набiк, i нiхто не захоче iх помiчати, як не помiчають двигунових поршнiв, що виконали свою службу, а на капотi машини залишиться видною iржа брехн

Страница 47

, i довго нею колотимуть водiевi очi, хоч та iржа не заважала машинi, в якiй водно оновлювався мотор, без упину рухатися вперед.

Та хiба тiльки Дмитро був грiшний? Проламався, мов на льоду, не витримавши наруги, Іван Дзюба, але ж таки знайшов силу вибратися з каламутi – i все треба йому простити, забути за те, що зробив для нацii: вiн ii розбудив i виховав своiми мужнiми творами, серед яких насамперед видiляеться «Інтернацiоналiзм чи русифiкацiя?», а теж цiною свого грiха: таких людей породжуе народ раз на столiття в найкритичнiший для себе час… «Задихав» один раз Ленiним i Іван Драч, але нiхто iнший, а вiн на чорнобильському з’iздi письменникiв 1986 року вибухнув промовою, в якiй назвав iмперську комунiстичну систему злочинною, перший назвав, i та промова детонувала експлозiю, яка й зруйнувала систему… І Микола Вiнграновський, незважаючи на нинiшню збайдужiлiсть i аполiтичнiсть, залишаеться творцем новiтньоi поезii, якiй i в нинiшньому лiтературному процесi не знаю рiвноi.

Доля Леся Танюка, а особливо Алли Горськоi, була значно трагiчнiшою.

У той самий час, коли у Львовi гастролювала знаменита лiтературна трiйця, юний режисер Танюк i молода художниця Горська представляли в театрi iм. М. Заньковецькоi експлiкацiю вистави Миколи Кулiша «Отак загинув Гуска». Як член художньоi ради театру я був присутнiй на цiй процедурi. Над киiвськими гастролерами вже почали розправлятися власть iмущi: викликали на килимки, примушували каятися, обiцяли посади й мiжнароднi поiздки, а Лесь iз Аллою ще пробували у Львовi повернути до життя виклятого й забутого Миколу Кулiша не найкращою його п’есою. Актори театру зацiкавилася молодим режисером, славетний Домiан Козачковський, який працював колись в театрi Леся Курбаса, говорив про Танюка як про талановитого послiдовника генiального режисера; модерне художне оформлення вистави – пiсля набридливих соняшникiв, тинiв i глечикiв на кiллях – вражало несподiваними узагальнюючими формами, актори розбирали ролi, готуючись до репетицiй.

Партiйнi чиновники довго не знали, як позбутися зi Львова небажаних театралiв, та допомiг iм – свiдомо чи несвiдомо – професор Семен Шаховський: вiн якось поквапливо, нiби виконував чиюсь волю, зорганiзував зустрiч студентiв з Лесем Танюком i Аллою Горською в актовiй залi Львiвського унiверситету, i ми вважали цей захiд нерозумною акцiею або ж провокацiею.

Лесь Танюк говорив тодi на зустрiчi про репресованого Курбаса. Цього було досить, щоб виставу «Отак загинув Гуска» зняли з репертуару, Танюка ж i Аллу Горську видворили iз Львова, Клуб творчоi молодi у Киевi був розгромлений; Лесь Танюк з вовчим бiлетом виiжджае до Москви, де за двадцять рокiв працi зробив десятки вистав, проте нацiонального украiнського театру, що було заповiтною його мрiею, створити не мав можливостi, i ми тепер його знаемо бiльше як громадського дiяча, а не режисера. Аллу ж Горську по-звiрячому вбили партiйнi найманцi. Їi знайшли мертвою в пiдвалi.

Почався наступ реакцii на украiнську культуру. Вмирае побитий в темрявi злодiями i вiд того побиття вражений бiлокрiв’ям генiальний Василь Симоненко. Зачиняеться у своiй квартирi i не спiлкуеться з людьми Лiна Костенко. Набувае академiчних знань у своiй квартирi-бiблiотецi Валерiй Шевчук – його нiде не друкують, один лише я правдами i неправдами просуваю окремi його новели в «Жовтнi». Виростае безкомпромiсний i вельми егоцентричний Володимир Дрозд. Його смiлива повiсть «Маслини» стае лiтературною подiею i зазнае партiйного погрому. Знамениту новелу В. Дрозда «Бiлий кiнь Шептало», в якiй показано, як чистий кiнь, не витримавши своеi винятковостi, сам вимазуеться в болото, щоб стати подiбним до iнших, а тодi його, присмиреного, заганяють у стiйло, теж друкую в «Жовтнi» пiд маскою анiмалiстичного жанру. Мою хитрiсть розкушено – «Жовтневi» вчинено черговий погром. Без упину працюе визначний стилiст Євген Гуцало, який пiсля розносу його знаменитоi повiстi «Мертва зона» вдаеться до сiльськоi тематики й весь час повторюеться в нiй. Врештi з’являеться на лiтературному видноколi молодший брат Григорiя Тютюнника Григiр, i з його iменем починаеться новий етап, а ще вiдчутнiше – нова атмосфера в лiтературi.




Конец ознакомительного фрагмента.



notes


Примiтки





1


Рада про вигнання (лат.)


Поделиться в соц. сетях: