Страница 1

Краiна Ірредента. Злодii та Апостоли (збiрник)
Роман Іваничук


Історiя Украiни в романах
Краiна Ірредента – краiна, позбавлена можливостi до самовiдтворення, до самовизначення, до самоутвердження. Увесь ii шлях – мов туго натягнута линва мiж Сициллою i Харибдою. Усе ii iснування – iсторiя моторошного балансування. Уже з самоi назви – що мов палюче тавро – свого твору Роман Іваничук розпочинае вельми нелегкий шлях до пошукiв вiдповiдi на рiторичне питання украiнськоi iсторii: чому, як трапилося, що народ, надiлений потужною креативнiстю, природним талантом, позбавлений звичайного талану?..

Полiтичний роман «Краiна Ірредента» за своею композицiею нагадуе дивний чорно-бiлий колаж з рiзних часових пластiв украiнського буття, пронизаних, мов життедайним свiтлом, прагненням – попри весь трагiзм долi – будь-що ВІДБУТИСЯ.

Повiсть «Злодii та Апостоли» начебто схожа на пораду – як треба шукати свого родоводу. Та водночас у творi постае панорамна картина iсторii Гуцульщини на чотирьохсотлiтньому вiдтинку часу iз звичаями, вiруваннями, мовою та ментальнiстю горян, духовний свiт яких сьогоднi зазнав поважних зовнiшнiх змiн, проте у своiй сутi залишився предковiчним. Фабула повiстi грунтуеться на реальному життi гуцулiв, однак автор розкошуе домислом, що надае творовi романтичного шарму.





Роман Іваничук

Краiна Ірредента. Злодii та Апостоли (збiрник)





Краiна Ірредента


Мужньому борцевi за незалежнiсть Украiни,

довголiтньому в 'язневi сумлiння,

моему приятелевi Михайловi Гориню

присвячую





Роздiл перший

Михайло


Головного героя цiеi книги називатиму Михайлом, хоча вiн у своiх записках додав ще й прiзвище Безрiдний; це лiтературний псевдонiм, i я не буду так його називати, оскiльки знаю власне горде прiзвище мого приятеля, яке нехай залишиться для читача загадкою. Зрештою, я не хотiв би, щоб читач виворожував, хто ховаеться за цим псевдонiмом, тих Михайлiв iз останнього поколiння борцiв за нашу Незалежнiсть було багато, всi вони чесно витримали iспит своiх сумлiнь, i ми, хто нинi скористався чином украiнських дисидентiв i мав би пишатися iхньою жертовнiстю, часто спокiйно й байдуже спостерiгаемо, як колись рельефнi постатi нашого резистансу поволi стають тiнями, iх поглинае непам'ять у нинiшньому полiтичному безладi, щойно на кiн вийшло наймолодше поколiння, майбутню дiяльнiсть якого я ще не наважувався б оцiнювати Шевченковими словами: «Ми чесно йшли, у нас нема зерна неправди за собою».

Мiй друг Михайло, а також я, належимо до третьоi верстви, якщо брати вiдлiк часу з того моменту, коли наша зневолена земля вперше стрепенулася, мов шкiра на биковi, котрого з дрiмоти розбудило червоне марево, i вiн, не тямлячи себе, рвучко кинувся уперед, щоб не залишитися в глухому безнадiйному запiллi, а що обхiдних дорiг до вогнища не бачив, то помчав стрiмголов, мов той же бик на аренi, який рве рогами червоне полотнище, а тореадора не бачить, тiльки чуе в собi болiсний хрускiт, коли в його загривок встромляеться шпага, – i так пройшли через цiле столiття три поколiння заслiплених праведною люттю борцiв, якi не зумiли уникнути смертельного удару вправного тореро.

А чи нинiшне наймолодше поколiння, навчене невмiнням дiдiв i батькiв, захоче вийти на арену, чи залишиться на своiх затишних подвiр'ях, замаених нацiональними прапорами?

Я так i спитав тодi Михайла, коли над нашим свiтом зависла, немов осiння шарга, байдужiсть i втома, й вiн вiдказав упалим голосом: «Цi не вийдуть на арену зi свого закутка; хто засмакував безпеки й ситого спокою, той нiзащо не вилiзе зi своеi шпарки, бо вже надбав чогось у рiдному шпихлiрчику й мае чим ризикувати, а не вiдае того, що своею неучастю важить бiльшим скарбом – головою!»

Я розсердився на Михайла за його зневiру – а якоi заспiвае аполiтичний плебей, коли аристократ розхникався! – i тривалий час не навiдувався до його киiвськоi квартири, в якiй вiн, покинувши Львiв, замешкав пiд час свого депутатства: не мiг я позбутися гiркоти, що так подумав саме вiн, мученик, який за дванадцять рокiв тюрми нi разу не споневiрився… Та коли несподiвано завирував украiнський свiт i майдани заповнилися мiльйонами людей так тiсно, що годi було в той тлум встромляти держаки прапорiв, я, сповнений втiхою i зловтiхою, негайно поiхав до Киева, щоб стати на Майданi, та спершу завiтав до свого приятеля. Не застав його дома, дружина Таня сказала, що вiн уже кiлька днiв живе на Майданi, i я серед сотень наметiв насилу вiднайшов Михайлiв у районi консерваторii.

Михайло розкочегарював буржуйку, адже надворi закушпелилася зима; вiн глипнув на мене краем ока, i його кругла голова, яструбиний нiс, потрiсканi вiд холоду губи i зобове пiдгарля, яке надбав у тюрмах, засвiтилися враз щирим усмiхом, i вiн сказав, не пiдводячи голови вiд рушт:

«Песимiстам легше: вони завжди мають двi вичерпнi вiдповiдi з приводу добрих чи поганих новин: «А я що вам казав!» або «Цього разу я помилився», а оптимiстовi залишаеться тiльки одна, перша, а за другу обзивають його

Страница 2

севдопророком. Отже, цього разу я помилився, мiй брате, а ти уник ганьби. І слава Богу!»

Я пильно придивлявся до мого доброго приятеля, на якого завжди орiентувався у своiй суспiльнiй поведiнцi: песимiстом вiн, звiсно, не був, бо як мiг би песимiст витримати дванадцять рокiв тюремних поневiрянь без покаянь i зламiв, а все ж переможна втiха, що вiн таки помилився, не покидала мене: адже на Майданi море люду – молодих i старших, рiзних професiй, украiномовних i росiйськомовних, – i в усiх рiшуча настанова стояти на морозi невiдомо скiльки днiв чи тижнiв – аж до перемоги; всi скандують iм'я кандидата в президенти, всi спiвають новiтню пiсню «Разом нас багато, нас не подолати!», i всi твердо вiрять у звитягу; я пильно придивляюся до цупкоi рiшучостi, що напливла на Михайлове обличчя; його спокiйний погляд вселяе в мене вiру в нашу перемогу, проте я таки не втримуюся, щоб не помститися приятелевi за його колишнiй сумнiв, i вимовляю терпкi, хоч i забарвленi втiхою, слова: «А я що казав!»

Михайло наче й не почув моеi переможноi iнвективи, вiн перестав пiдкидати дрова у буржуйку й не пiдводячись взявся порпатися у клунках, що лежали поскиданi на купу обiч матрацiв. Матрацiв було два, i я запитав, для кого призначений другий.

Не вiдповiвши на мое питання, Михайло вийняв iз течки пачку дрiбно списаного паперу, подав менi й заговорив наче й не до речi: вмостись, мовляв, поруч на он той лежак i читай, ми довго будемо тут скнiти, може, й встигнеш добiгти до останньоi сторiнки; я взяв iз собою своi записки не для того, звiсно, щоб тут працювати над ними, та й не сподiвався, що ти мене знайдеш, – я просто не розлучаюся з ними, як зi своiм минулим… Але якщо ти вже зайшов до мене, то я скористаюся цiею нагодою: хотiв би знати твою професiйну думку про написане, а ти не полiнуйся, може, дещо iз мого манускрипту знадобиться тобi як матерiал для чергового твору… Ти ж повинен осмислювати не тiльки глибоку iсторiю, а й нинiшнi подii, чей невтомна Клiо записуе сьогоднi нову сторiнку у свiй фолiант. І якщо ти вже взявся бути лiтописцем… Я це кажу зовсiм поважно: хтось же мусить художньо осмислити нинiшнiй день, я того зробити не зумiю, але те, що тут записано, можливо, пояснить тобi причину моiх сумнiвiв i, як ти кажеш, песимiзму…

Я нерiшуче простягнув руку, взяв рукопис i поклав його обiч себе…

«А ти що, весь той час, що я тебе не бачив, писав?»

«Я мусив це робити, щоб з'ясувати хоча б для себе самого, як iще довго йтимемо до остаточноi перемоги i чому наша дорога така важка…Вiзьми, вiзьми, я бачу, що не маеш охоти читати записки непрофесiоналiв, але хто знае – може, вони допоможуть тобi написати новий майстерштик, на нинiшнiй день вельми потрiбний…»

Я теж не зреагував на Михайлову мову, менi спала iнша думка, яка не стосувалася моеi готовностi читати Михайловi мемуари – лише можливостi виконати його прохання тут, у наметi. Адже ще мае хтось прийти сюди, для когось-бо простелений другий матрац, – i я нiчого тодi не прочитаю: почнуться розмови, дискусii, суперечки, i я спитав:

«Хто ж то мае ще прийти до твого намету?»

Якусь мить Михайло мовчки дивився на мене з виразом збентеження чи то невдоволення на обличчi – нiбито я наважився випитати в нього найсокровеннiше, на що не маю нiякого права, та врештi, опустивши голову, мовив коротко:

«Син мав би прийти…»

«Мав би чи таки прийде?» – перепитав я.

«Не знаю… Надто велика вiдстань пролягла мiж мною i сином, мiж моiм i його поколiнням… Тебе, бачу, здивували моi слова, але ти не дивуйся: та вiдстань – у сто лiт. Бо сталося так, що три поколiння в боротьбi за нашу свободу в умовах неволi були одностайнi, а четверте, наймолодше, вiдчувши волю, розбiглося, немов необ'iждженi тарпани, зi страдноi дороги, яка розпочалася ще до нашого з тобою народження… – Михайло на мить замовк, нiби прислухався до крокiв за наметом, потiм проказав iз вiдчутною скрухою в голосi: – Не знаю, коли прийде мiй син, яким прийде i чи взагалi знайде стежку до мого намету… Так що можеш спокiйно братися за читання».

У наметi стало тепло, однак Михайло i далi пiдкладав дрова, хоч буржуйка вже червонiла; а Майдан клекотiв, хтось промовляв на сценi, й лунали музика та спiви. Все це стало тлом для моiх думок, що почали напливати до голови, та поки що вони не в'язалися з рукописом. Я його не розгортав, немов для того, щоб до тих пiр, як Михайлiв образ почне вимальовуватися iз його власного писання, я встиг згадати, звiдки ж узявся в моему життi Михайло?

I960 року я вступив до Львiвського унiверситету на украiнське вiддiлення фiлологiчного факультету. Саме того року на фiлфаку вiдкрили експериментальне вiддiлення логiки й психологii, тобто стислого курсу фiлософii, на якому вчилися переважно хлопцi, якi цiкавилися наукою наук. Я iз заздрiстю вiдзначав для себе, що вони набагато едукованiшi, нiж я; на лекцiях фiлософii нас, украiнiстiв, напихали, немов качок на вiдгодiвлю, марксистсько-ленiнською псевдонаукою, а всi iншi фiлософськi системи трактувалися як мудрування вiд лукавого; сту

Страница 3

енти ж новоствореного вiддiлення мали право цiкавитися не лише Марксом i Енгельсом, а й Кантом, Гегелем, Бергсоном, Теном, Кроче та багатьма iншими свiтовими мудрецями, не боячись при тому всюдисущих iнформаториiв. Молодi любомудри дискутували й сперечалися в гуртожитськiй кiмнатi на Пушкiнськiй, а оскiльки в тому гуртожитку мешкав i я, то внадився ходити до iхньоi кiмнати на вечiрнi дискусii, слухати суперечки, дiзнаватися нове, а згодом i самому брати участь у розмовах.

У тiй оселi юних фiлософiв я познайомився з Михайлом i швидко з ним зблизився. Чому саме з ним, адже всi хлопцi були начитанi й комунiкабельнi? Певне, звабила мене Михайлова, як би це визначити одним словом, натуральнiсть. У дискусiях вiн нiколи не видумував себе самого, не позував, своi мiркування викладав так просто, нiби дiлився враженнями вiд мандрiвок, не обстоював недоведених факгiв, зiзнавався в помилках, й не було такого випадку, щоб захищав думку, в правдивостi якоi не переконався сам.

А ще мав вiн вiдкрите кругловиде обличчя з високим чолом, що добиралося майже до тiменi й толочило по дорозi зрiдле чорняве волосся; його очi свiтилися добром i спокоем – iнколи менi здавалося, що вони самi нiяковiють вiд власноi доброти; однак варто було початися розмовi про лiтературу чи фiлософiю, як погляд його тужавiв, нiби холоднiв i намагався проникнути у власну пам'ять, щоб зачерпнути звiдти набутоi ранiше iнформацii, потрiбноi для пiдтримання дискусiй. Пiд час розмов Михайло вiдчужувався вiд сшврозмовникiв, стаючи iхнiм опонентом, а деколи i вчителем, – я завжди захоплювався глибиною його знань. Товариство тодi вмить дiлилося на два табори, в одному з яких перебував тiльки Михайло, пiдкоряючи своею логiкою численну групу опонентiв.

Не всяк ризикував змагатися з Михайлом, i я теж у гуртi не вступав з ним у полемiку, коли з якимись постулатами не був згоден, та ми часто продовжували розмову, залишаючись сам на сам, й вiн не раз визнавав мою правоту. Та коли я зачiпав полiтичну тему, а це для мене було надто важливе, бо як я вже вибрав собi його за приятеля, то мусив переконатися у засадах його свiтогляду, – тодi вiн замовкав, окидав мене начебто збайдужiлим поглядом i звертав розмову на щось iнше. Я, звичайно, нi разу не запiдозрив, що вiн мене остерiгаеться, такого й на мить допустити не мiг, i вирiшив для себе, що Михайло готуеться в жерцi чистоi науки, нi на крихту не зв'язаноi з полiтикою.

Й набагато пiзнiше, коли я вже видав кiлька романiв, а Михайло працював на заводi кiнескопiв психологом працi, ми випадково зустрiлися над морем у Коктебелi, де я вiдпочивав, тодi вiн просто-таки приголомшив мене вiдвертою розмовою про найболючiше – про зневолення Украiни, про землю iрреденту та про негайну потребу жертовноi боротьби за незалежнiсть.

Їх двое йшло вздовж берега вiд будинку Волошина в напрямку Карадагу з рюкзаками за плечами, в спортивному одязi, двое засмаглих i бадьорих. Побачивши мене, розiмлiлого на пляжi, загалайкали, зрадiвши зустрiчi, посiдали поруч. Коли я запитав, куди вони прямують, Михайло порозглядався по пляжу, i я помiтив у його очах певну настороженiсть i обережнiсть; я розпочав тривiальну розмову про погоду, та вiн рiзко мене перебив i мовив владно: «Ходiмо з нами на Карадаг».

Ми пiднiмалися крутосхилом до Чортового Пальця, добре натомилися й сiли вiдпочити пiд гiгантським валуном, що стояв сторожем над крем'яними горами, зарослими сизим жерепом. Було безлюдно в диких бескеттях, тiльки один самотнiй турист спинався стежкою слiдом за нами, вiн теж зупинився тодi, коли й ми, кинув рюкзак i присiв на розпечену сонцем жорству за якусь сотню крокiв вiд нас, i я помiтив, як вiн витягав з рюкзака блискуче жало антени.

«Нiяк не можуть нинi молодi люди обiйтися без музики, навiть серед такоi незайманоi природи, як ця», – пробурчав я.

Проте приймач самотнього туриста не подавав жодних звукiв, антена ж, нахилена в наш бiк, сторожко стирчала, i сказав Михайло:

«Це наш «слiдопит», вiн уже не вiдчепиться, тож не будемо йти далi, порозмовляемо тихенько тут… Отже, слухай, брате, що я тобi розповiм…»

Вiн пройняв мене пильним поглядом i пошепки заговорив. І те, що я почув вiд нього, зовсiм мене приголомшило, адже я завжди мав його за жерця чистоi науки.

А вiн розповiдав про створення таемноi органiзацii, про самвидав антисоветськоi лiтератури, про пiдпiльну друкарню у Феодосii – ось зараз вони несуть вiддрукованi листiвки про злочинне спалення украiнськоi бiблiотеки в Киевi, й треба iх розповсюдити по всiй Украiнi…

«Ти сам розумiеш, що iлюзii про легальну працю для нацiонального вiдродження, на що ми наiвно сподiвалися пiд час хрущовськоi вiдлиги, розвiялися, мов дим, був то наш самообман: нiякоi свободи слова в московськiй казармi, а тим бiльше в советськiй, нiколи не було i не могло бути, а нинi та вiдлига вже й закiнчилася, настае люта реакцiя, можливо, незабаром почнуться й арешти… Кажу це тобi для того, щоб ти знав, якщо таке станеться, за що я опинився у тюрмi. Ти щойно кинув реплiку – мовляв, це ро

Страница 4

антика, марний ризик, а я кажу тобi: нiщо нiколи марно не пропадае i не пропаде. Хiба програнi визвольнi змагання вiсiмнадцятих-двадцятих рокiв не залишили жодного слiду? Та ж з них народилися ми з тобою… Кулi, що вилетiли з револьвера Шварцбарда в груди Петлюрi, навiчно застрягли в наших серцях; вибух пекельноi машини в руках Коновальця ранить наш слух до сьогоднi, смерть Шухевича в Бiлогорщi стала пломенем життя нашого поколiння, i пiдле вбивство Бандери кличе до помсти…»

Михайло, забувши про обережнiсть, говорив голосно, та враз побачив, як антена «слiдопита» захиталася, нахиляючись у наш бiк, i вiн перейшов на шепiт:

«І ми не маемо права й далi мовчати, хай навiть нас згноять по тюрмах. Мусимо дати знати свiтовi, що наша битва з Москвою тривае i не спинила ii смерть наших провiдникiв. Свiт повинен дiзнатися, що Украiна живе й бореться за незалежнiсть, що в кожнiй клiтинi нацiонального органiзму не перестае бродити фермент протесту. Тож хай вiн закипае у сферах науки, ремесла, хлiборобства, культури, письменництва – повсюдно мають зажеврiти i розгорiтися сигнали нашоi непокори, бо iнакше ми згинемо як нацiя, i нiхто й панахиди по нас не справить…»

Я захоплено слухав Михайлову мову й водночас тривожився: це ж знову кров i тюрми, мученики й героi, а коли ж ми станемо володарями нашого нацiонального життя? Михайло вiдчув моi сумнiви – певне, вони вiдбилися на моему обличчi, – i вiн сказав:

«Якщо нинi не розпочнемо святого дiла, то завтра пробудимося у вогнi обкраденi, хiба ти не чуеш, як трiщить i хилитаеться iмперська споруда, мов стара стодола на вiтрах? І розвалиться, i зникне, як страшна примара, а ми, не одягненi в бойову броню, залишимося голi… І нiколи не думай, що наше слово, яке ми хочемо донести до людей, загубиться, безслiдно спопелiе, згине… Хiба стару, згвалтовану розбещеними королями Францiю не пiдняли на революцiю мислi Дiдро i Руссо; а чи вийшли б на Сенатську площу росiйськi офiцери, якби ранiше не пролунав розпачливий крик Радищева; чи стала б чеською онiмеччена Чехiя, якби не з'явився генiальний фальсифiкат Вацлава Ганки «Краледворський рукопис», а чи греки повернули б своiй батькiвщинi славу Еллади, якби клефти не заспiвали «Вiйськовий гiмн» Рiгоса Ферероса? А нашу нинiшню Украiну хто створив? Шевченко i Франко. Завжди спочатку було Слово, i Слово стало Богом!»

Я спитав Михайла, що менi належиться робити.

«Що тобi належиться робити, питаеш? А те, що й робиш. Тiльки неси людям слово чистим, наче кришталь… І хай швець шие взуття для Украiни, адже через те, що ми мали надто багато полiтикiв, а шевцiв обмаль, заламалася блискуча офензива усусусiв пiд Чортковом у дев'ятнадцятому роцi; без кравцiв ми б ходили голi, без хлiборобiв – голоднi, без асенiзаторiв потонули б у смородному брудi, без письменникiв були б нiмi, а без мученикiв на хрестах нiколи б не воскресли… Що маеш робити, питаеш? Чому питаеш? Ти вже розпочав ту роботу. Встиг пережити люту критику, негацiю, а тепер мусиш вигартувати себе так, щоб мiг витримати ще й випробування славою, яка тебе не повинна обминути».

«Слiдопит» з антеною йшов слiдом за нами, аж доки ми не зiйшли з Карадагу й не розчинилися у пляжному натовпi.

За тиждень я вернувся до Львова й дiзнався, що Михайла i його товариша кагебiсти зняли з поiзда на станцii Персенкiвка перед Львовом. Того ж дня вiдбулися арешти дисидентiв у Киевi.

Жарево в буржуйцi згасало, й затiнювався смерком образ Михайла, якого я вiдтворив у своiй пам'ятi, згадавши нашу зустрiч над морем i розмову з ним бiля Чортового Пальця на Карадазi. Тепер цей образ мав засвiтитися для мене зi сторiнок рукопису, який лежав на матрацi, накритий моею долонею.

Я спитав Михайла:

«Ти черпав матерiал для своiх записок iз архiвiв, бiблiотек?»

«Хiба що уточнював дати, – вiдказав вiн. – Усе, що там написано, я дiзнався вiд дiда й матерi. Мiй рiд iз поколiння в поколiння проходив крiзь украiнський гарт. Таким був наш льос…»

Я нарештi взяв до рук Михайлiв рукопис i, присунувшись ближче до буржуйки, при зблисках жарева почав читати.




Роздiл другий

«Ой там у Львовi музика грае…»

(Із Михайловых записок)


У Бескиди прийшла весна й молодою листвою й бiлим варивом черешневого цвiту скрадливо приховала чорнi слiди пожарищ не iснуючого вже села Головецького бiля пiднiжжя гори Макiвки, вкритоi шубою ожинових кущiв й увiнчаноi короною сивоi бучини. Помiж колишнiми обiйстями, тепер позначеними на землi квадратами обгорiлих пiдвалин, звиваються глибокi шанцi й жовтiють калабанi на днi гарматних вирв; де-не-де ще куряться згарища – артилерiйський обстрiл шаленiв тут зовсiм недавно i, слава Богу, стих; до основи Макiвки притулилася дивом уцiлiла церковця, а поруч iз нею – напiврозвалена трупарня, в якiй вiдпочивають уцiлiлi пiсля бою вояки 19-го полку австрiйськоi iнфантерii, який захищав лiвий край корпусу генерала Гофмана; а десь там, на вершинi гори, залягли усусуси й готуються до битви з москалями, що зайняли позицiю на хребтi Кливи й чекають команди до наступу з тухо

Страница 5

ьського урочища через глибокий узвiр на Макiвку й заступленi нею села Рикiв, Плав'е та Грабовець.

А поки що на фронтi затишшя, тiльки вартовi маячать уздовж шанцiв, мов журавлi, й там, при окопi на долинi, стоiть поручник молодий, йому щохвилi виринае зiтхання iз грудей – достоту, як у тiй пiснi, вперше почутiй пiд час Здвигу в Украiнському городi у Львовi…

Євген пiшов у двадцятцi на стежу в тил ворога, й до Романа добираеться тривога за приятеля: йому видаеться наказ генерала Гофмана – висилати двадцятками украiнських воякiв у московське запiлля – злочинним: звiдти мало хто вертаеться, гинуть або потрапляють у полон; i добираеться до поручника Романа сумнiв: чи то не вмисне задумало австрiйське командування такий захiд, щоб позбутися найосвiченiшого прошарку украiнського вояцтва; а десь там, на вершинi Макiвки, теж залягла жiноча стрiлецька чота, i серед них панна Олена…

Спи, дiвчино, сни, кохана,
Злотi мрii-сни,
І про мене, голубонько,
Не забудь, спiмни, —

бринять у пам'ятi слова прощального вальсу на комерсi у Спортовiй залi Украiнського городу, влаштованого на завершення Здвигу.

…Уже вирушили на Стрийське шосе колони «стрiльцiв», озброених однозарядними «верндлями»; Роман з Євгеном крокують у першiй шерензi слiдом за головою Украiнського сiчового союзу Кирилом Трильовським, який перед веде. Хлопцi – у нових, з голочки, сiрих стрiлецьких одностроях; бойова пiсня «Нумо, браття, до зброi!» захоплюе дух, накостюмованим стрiльцям здаеться, що йдуть уже до бою, вони й не задумуються над тим, що iхнiй штрамацький одяг виваляеться небавом у глевтушних шанцях; Роман стоiть на вартi, ховаючись за бруствером, вiн уже звiдав рiзницю мiж парадним маршем i справжньою битвою; Здвиг просуваеться вулицями Кадетською, Коперника, Словацького, Пiдвальною, Валовою, а на Академiчнiй, бiля пам'ятника Фредровi, нiби метеор упав мiж Романом i Євгеном: панна Олена запалахкотiла гарячою мовою, вона говорить швидко, бо мусить негайно вертатися до жiночоi чоти, якою командуе: «Хлопцi, я вас запрошую, нi – я вас кличу до Спортовоi зали на бенкет, нам треба поговорити!» – i побiгла назад до своiх дiвчат, а Роман довго не може отямитися вiд щастя: йому здалося, що запрошення Олени прозвучало як згода на вчорашне освiдчення iй у коханнi, i виводить його iз щасливого збентеження Євген:

«То що, пiдемо, Романе?»

«Ти ще питаеш?!» – спалахнув Роман.

…В Украiнському городi молодь, одягнена в козацькi та стрiлецькi строi, озброена незарядженими «верндлями» та «манлiхерами», ще бавилася у вiйну, а в Європi вже тлiло зловiсне жарево, припорошене попелом секретностi, й знедоленi народи з дня на день чекали вибуху в тривозi й надii; до вiйни готувалися поляки й чехи – i ось прокинулися й украiнцi: вiйськовий Здвиг вирушив iз Стрийського парку в похiд через Львiв; товариства «Соколiв» i «Сiчей» вже карбували крок по бруку пiд проводом новiтнього регiментаря: Кирило Трильовський у кармазиновому гетьманському жупанi, в мазепинськiй шапцi з перами, в широких синiх шароварах i з шаблею при боцi марширував попереду колон; голова «Сокола» Іван Боберський не встиг випозичити в театрi «Руськоi Бесiди» хоча б полковницького мундира i, ображений, вiдвiв своiх «соколiв» на значну вiддаль вiд Трильовського, щоб не виглядати поруч з ним гетьманським джурою; «сiчовики» в сiрих стрiлецьких одностроях крокують за Трильовським, i Роман з Євгеном обмiнюються iронiчними поглядами, киваючи на кремезну статуру новоспеченого гетьмана, й каже упiвголоса Євген:

«Ще не знати, чи буде створено при австро-угорськiй армii украiнський легiон на подобу Першоi бригади Пiлсудського, а вже нашi вождi посварилися за регалii, нiбито в майбутнiй вiйнi вирiшуватимуть перемогу не сила i еднiсть, а барвистi кунтушi й розцяцькованi пiхви шабель…»

Гiрку реплiку Євгена заглушила пiсня «Ой у лузi червона калина», та враз вона стихае, ii перемагае iнша, ще не чувана, щойно створена, нова пiсня – бравурна i водночас елегiйна, ii злагоджено виконують артисти театру «Руськоi Бесiди», переодягнутi в стрiлецькi мундири:

Накрила нiчка та й тихесенько
Земленьку кругом.
Лиш вiтер мряку несе злегенька
Над розiсланим лугом.
І до любовi закликае
Чарiвниченько соловiй.
А блiдий мiсяць розсилае
Чарiвну пряжу мрiй…

Хтось учора чи нинi склав цей романс про молодого поручника, що стоiть на вартi бiля окопу i згадуе останнiй перед вiйною студентський бал, останнiй вальс iз коханою, останне прохання не забути його, i зiтхае поручник, i замiсть зiтхання вибухае з його грудей гаряча кров.

Звiдки взялася ця пiсня, коли вiйни ще й не чутно, коли стрiльцi ще не залягають в окопи, коли ще нема смертей? Що це – тривожне передбачення чи закляття, щоб такого не сталося?

«Сiчовики» й «соколи» вже перейшли мiсто й зупиняються перед Спортовим будинком в Украiнському городi, колони тануть, розпливаються, залишаються тiльки тi учасники походу, якi придбали квитки на комерс. Євген i Роман квиткiв не мають, але ж iх запросила панна Олена, й вони вiр

Страница 6

о чекатимуть на товаришку, чей уже два роки разом вчаться в унiверситетi – хлопцi на правничому факультетi, Олена на фiлософii; два роки товаришують хлопцi з Оленою Степанiвною – а кохання прийшло тiльки вчора, думае Роман, й мугичиться йому пiсня: «Щойно вчора ii пiзнав, нинi вже кохання прийшло…»

Не довго чекали: трое дiвчат з жiночоi чоти, мов зграйка ластiвок прилетiли, й представила своiх колежанок Олена:

«Це моi подруги вiд серця: мужатка Ольга Басараб, тож не дуже заглядайтеся на неi, i ще вiльна – панна на виданнi Марiйка Бачинська. Знайомтеся, дiвчата, цi хлопцi-молодцi теж моi друзi: Євген Коновалець i Роман Дашкевич… Тож ходiмо, кавалери, столик замовлений». – І вiдважно, як справжня наречена, взяла Романа пiд руку.

«І мене вiзьмiть до свого гурту, я ж сам, як сирота, з квитком у руцi», – почувся позаду чийсь голос.

Оглянулися.

«Господи, та це ж Безрiдний! – сплеснув у долонi Євген. – Ну, певне, що так, ходи з нами, Максиме… Дiвчата, приймiть до компанii нашого приятеля – теж правника».

…Запала тиха травнева нiч над горами; верхи Кливи й Макiвки нiби вивищилися, виросли й вихопилися зi смерку до зоряного неба; iз зеленого бездоння iзвору потягло свiжою прохолодою, вiд якоi всяк у землю гiркий запах згарищ; десь там, у глибокому проваллi, мирно тече потiчок, наповнюючи перламутровим жебонiнням загуслу тишу; сивий туман глушить вуха i вселяе в душу поручника Дашкевича благословенний спокiй, вiдокремивши вояка вiд свiту, в якому чатуе смерть, нiде й нiщо не нагадуе про фронт, що затаiвся на протилежних схилах завмерлих у бойовiй поготiвлi найвищих верхiв Бескидiв.

А втiм, зацiпенiлу гiрську тишу таки пронизуе давка тривога, й Роман, вiдчуваючи ii дотик, ховаеться у мрiйливий спогад: дзюрчання струмка в глибинi iзвору обертаеться солодкою мелодiею незабутньоi пiснi: у нiчнiй окремiшностi, серед сповнених непевнiстю гiрських обширiв, поручник тихо, в унiсон з гомоном потiчка, наспiвуе: «Ой там у Львовi музика грае, танець жваво йде, дiвочi очi, мов зорi, сяють, Любка всiх вперед веде… – а флейти захлинаються, гудуть гобоi, дзвенять струни цимбалiв, крае душу скрипка й сопiлка виливае вологий звук… – i усмiхаеться чарiвно, i хилить голову на грудь, а дансер шепче, дансер просить: кохана, не забудь…»

Чи то було, чи мариться?.. Незмiрно далеко вiд розритих окопiв гомонить стихаючи залюднений Стрийський парк – так далеко, гейби у нереальностi; а Спортовий зал двигтить музикою, накостюмований гетьман «сiчовикiв» Кирило Трильовський владним жестом зупиняе музикантiв i починае виголошувати тост на честь пробудженоi Украiни в обiймах доброi матiнки Австрii; вiн говорить довго i нiяк не може зупинитися – згадуе козацьку славу й подвиги запорожцiв, якi ось нинi воскресли, i батько наш, найяснiший цiсар Франц-Йосиф, уже дав дозвiл на створення украiнського легiону в складi австро-угорськоi армii, а ми присягнемо йому на вiрнiсть, i вiн поведе нас на переможну битву з москалями…

За столиком бiля вiкна сидять шестеро друзiв. Сувора Ольга Басараб слухае вiрнопiдданську промову Трильовського зi стиснутими до бiлоти губами; Роман Дашкевич ловить слова промовця й невизначено похитуе головою – мовляв, для початку цього досить, при тому не вiдводить закоханого погляду вiд Олени Степанiвни; Євген Коновалець сидить незворушно, обличчя в нього непроникне, злегка вiдстовбурченим лiвим вухом вловлюе змiст мовленого i важить вартiсть слiв Трильовського; панна Марiя Бачинська й панна Олена пошепки про щось перемовляються, а Максим Безрiдний не втримуеться i вголос кидае реплiку:

«Козаки стали кобзарями, а опришки – лiрниками i замiсть бойових гiмнiв заскиглили жебранки. Таке наше майбутне вiйсько. А регiментарями стають калiки перехожi з добрим серцем…» Максим недбало кивнув рукою вбiк Трильовського.

Олена осудливо глянула на Максима:

«Не треба бути крайнiм максималiстом у крайньому песимiзмi, це шкiдливо, колего… Я, розумiеться, нiколи не спiвала жебранок, менi iмпонують гiмни, проте я переконана, що вся нацiя не повинна ставати в одну бойову колону. І якщо хтось обирае для себе роль лiрника чи кобзаря, то воно не так уже й зле: без пiснярiв не обходиться жодне вiйсько. А регiментарiв ми самi собi виберемо, пане-товаришу, може, навiть i Трильовського: як-не-як, а дух у нього бойовий».

«Менi подобаеться ваш оптимiзм, – посмiхнувся Максим. – Але чи не могли б ми для зручностi перейти на «ти»?»

«З охотою! – пiдняла Олена келих. – Вип'емо на брудершафт… однак без поцiлункiв. Будьмо!»

Усi цокнулися, крiм Ольги.

«Вибачте, але я не вмiю звертатися на «ти», – сказала, i ii стиснутi губи порожевiли, а суворе обличчя злагiднiшало. – А щодо вождiв… Чому б i не з калiк перехожих? Звiдки ми знаемо, в якому прошарку нашоi нацii таяться лiдери? Чей Шевченко, якби не потрапив до Енгельгардта козачком, то б довiку пастухом залишився. Та й не конче, зрештою, вождем повинен стати конформiст з доброго дому, в гетьманському жупанi. Ми ще нинi нiчого не знаемо, може, й серед нас вже е майбутнiй лiдер

Страница 7

i не важливо, у штанях чи в спiдницi».

«То правда, – промовив Євген. – То правда. Ми не знаемо, в кому затаiвся новiтнiй Дон Кiхот. Інодi творчi сили несподiвано вихоплюються вгору i спадають долi, немов могутнi метеори».

«Якi зазвичай гаснуть у морi нашоi дрiмоти», – додала Марiя.

«Не завжди, не завжди, – зблиснув холодок в очах Євгена. – Роками здавалося, що Мазепа потонув у пiдданськiй дрiмотi, а став творцем нацiональноi iдеi…»

«Ти згадав, Євгене, Дон Кiхота, – заговорив Роман. – Але ж його пориви були марнi».

«Тому, що вiн тягнув за собою в лицарськi походи приземленого плебея Санчо Пансу i зрiсся з ним в едине цiле. А Санчо оберiгав свiй ситий спокiй цiною рабства», – сказала Ольга.

«Наше завдання – змiнити плебеiв на воiнiв», – промовив Євген.

«Для цього мусить статися вибух сорому за свое плебейство. Як у Франковому «Мойсеi»: «Із номадiв лiнивих ця мить героiв сотворить», – резюмував Максим. – Та я почув у нашiй розмовi приховану тенденцiю до глорифiкацii гречкосiiв, iдеалом яких е борщ i каша, а не свобода».

«Але ж ту гречку, той борщ i кашу спочатку мусимо спожити, i аж тодi матимемо силу ширяти думками в пiднебесних висотах, – пожвавився стриманий Євген. – Сервантес тому i став безсмертним, що поеднав у едине цiле лицарськi пориви Дон Кiхота i шлунковi потреби Санчо Панси. Щоб вiйсько втрималося на лiнii фронту, мусять позаду йти тиловики з польовими кухнями».

«Можливо, й так, – тихо проказала Ольга, помiтно знизивши свiй максималiстський запал. – А менi сподобався ваш вислiв, пане Максиме, про вибух сорому.

Вiн мусить нарештi пролунати. Я, звичайно, не вiдкидаю потреби в гречцi й борщi: голодна людина не здатна нi до битви, нi до любовi… Але в мент вибуху сорому ми мусили б передовсiм подбати, щоб у душах збайдужiлих онукiв спочатку прокинувся не iнстинкт голоду, а волелюбний дух Святослава, Кривоноса, Гонти… Бо якщо нi, то нинiшнiй наш Здвиг iз задуманого Трильовським i Боберським сигналу до битви залишиться в пам'ятi нащадкiв дешевою опереткою, а може, нiхто про неi i не згадае…»

Трильовський нарештi закiнчив свiй предовгий тост, на сцену вийшли артисти театру «Руськоi Бесiди», стали позаду музикантiв, а тодi вдарила музика i пролунала пiсня. Роман запросив панну Олену на вальс, i кружляли вони, закоханi, наспiвуючи за артистами новий романс, i шептав Роман у вушко дiвчинi: «Кохана, не забудь…»

І, мабуть, не мав би той вальс кiнця, та сталося таке, чого нiхто не сподiвався… До Спортовоi зали примчала намiсницька карета. Трильовському й Боберському дали про це знати, й вони вибiгли привiтати графа Коритовського, який пообiцяв прибути на комерс. З карети вихилився намiсник Галичини, щось упiвголоса сказав Трильовському, рвонула четвiрка коней – намiсницький повiз покотився Стрийським гостинцем. Гетьман «сiчовикiв» улетiв до зали блiдий i розгублений, вiн зняв мазепинську шапку, зупинив забаву й оголосив страшну новину:

«Панi й панове, прошу розходитися по домах й чекати розпорядження влади. У Сараево вбито спадкоемця престолу Франца-Фердинанда! Найяснiший наш цiсар оголошуе Сербii вiйну…»

… «Накрила нiчка та й тихесенько земленьку кругом…» – наспiвуе в думцi Роман; спершись на «верндля», вiн ще вiдчував дотик гарячоi голiвки дiвчини до своiх грудей i чув ii шепiт серед галасу розтривожених людей у Спортовiй залi: «Я нiколи не забуду тебе, Романку. Нiколи».

Свiтало. Побагровiв над Зелемiнню край неба й освiтив силует вартового: там, при окопi на долинi, стоiть поручник молодий, йому щохвилi виринае зiтхання iз грудей…

Спи, дiвчино, сни, кохана,
Злотi мрii-сни,
І про мене, голубонько,
Не забудь, спiмни…

Чи було це, чи мариться?.. І враз передсвiтанкову тишу протинае навiжений крик на Кливi: ура-урра-урра! Роман бачить, як з гори збiгають, скочуються, рвуться вперед зi штиками москалi, добiгають до потiчка i повзуть уверх схилом Макiвки; тодi вихоплюються з окопiв усусуси i теж з примкнутими багнетами бiжать назустрiч вороговi; нiхто не боiться, сила страху породжуе у воякiв вiдвагу й штовхае iх в обiйми смертi; бряжчить метал, схрещуються сталевi ножi, i аж тодi прокочуеться iзвором лемент проколених наскрiзь штиками й багнетами людей; вояки бiжать з обох бокiв назустрiч однi одним, вони вбивають i не знають за вiщо – божевiльна влада вiйни наказуе чинити смерть; ворогуючi воiни змiшуються в шаленому клубку ненавистi, причини якоi теж не знають – вiдае про це тiльки вища сила вiйни. «Матiнко, рятуй! Матiнко, рятуй!» – хтось там розпачливо кричить, падае й замовкае; поручник Дашкевич припадае до землi, заряджае «верндля», стрiляе навмання, не прицiлюючись, вiн не мае права покидати бруствер окопа, мусить вистояти або загинути на посту, та бачить, що москалi пiд навальним натиском стрiльцiв вiдступають назад, вже усусуси виповзають на Кливу, сiрi стрiлецькi одностроi облiпили протилежний схил iзвору; тодi пiднiмаеться Роман i бiжить услiд за побратимами… Та —

Ударив гранат, мов грiм гримучий.
Землю розгорнув.
Збудив окопи ще й

Страница 8

лiс дрiмучий
І ставок, що вже заснув… —

обпiкае сине полум'я Романове обличчя, вiн глухне й падае долi; ще мить усвiдомлюе, що живе i повзе вперед, пiд животом мокро й тепло, кров багрянить траву, вiн все це ще вiдчувае, та раптом гасне свiт…

Та при окопi на долинi
Лежить поручник молодий,
Йому потiчком випливае
Червона кров з грудей…

Усе це вiдбуваеться достоту так, як у пiснi, складенiй тодi, коли вiйни ще не було; поручник Дашкевич чуе нiжну мелодiю й дiймають його свiдомiсть слова: «Спи, дiвчино, сни, кохана…», а далi вiн пливе у пiднебессi, бачить над собою тiльки сине небо й чуе чиюсь мову: «Живий, ще дихае…»; а катафалк, мов колiсниця Фаетона, мчить попiд небесами й досягае Господнiх чертогiв…

І знов затихло все довкола.
Заснув струмок, затих i лiс,
Лиш тихий вiтер по долинi
Ридання тихi нiс…




Роздiл третiй

Вiдновлена фреска

(Із Михайловых записок)


Усе, про що буду розповiдати, вiдновилося в моiй пам'ятi так, як то бувае iнодi пiд час реставрацii собору: вiдвалюеться частина тиньку – й перед реставраторами вiдкриваються зовсiм незнанi або добре забутi записи, зображення святих чи то iсторичних осiб…

Й було у мене видiння увi снi. Нiбито раптом хтось зiрвав завiсу, що досi заслоняла мiй край, i я побачив до найменших деталей усю Украiну, так можна уявити собi великий материк, позначений умовними лiнiями на мапi, а ще краще – намальований барвистими мазками на декорацiях, що експонуються у Львiвському оперному театрi, на яких у стократ зменшеному виглядi постае вся моя земля з мiстами й селами, соборами й озерами, рiками й лiсами, – й важко менi збагнути, як зумiла рука Майстра вмiстити весь наш край на полотнi, не розгубивши нi барв, нi свiтла, анi тiней.

Таке видiння трапляеться тiльки раз у життi, та й то не кожному. Із незнайомих гiрських тiснин, безнадiйно там заблудившись, я вибрався нарештi на биту дорогу, яка пiдвела мене до прямовисноi стiни з видовбаними у нiй схiдцями: тiльки зiп'явшись ними вгору, я змiг би вибратися з цього дна, де не було жодних ознак життя, з космiчного потойбiччя – диких гiр, глибоких ущелин, запаморочливих западин iз вiдблисками холодного мертвоводдя на iхньому днi. Менi страшно було спинатися прямовисною скелею, але ж у бездоннiй височинi над нею голубiло живе небо, й долинали з-за кам'яноi затули людськi голоси, щебетання птахiв, вiддалений гул дзвонiв – вони заманювали мене, i я, незважаючи на страх перед висотою, на ревматичне тремтiння в ногах i у всьому тiлi, таки видряпався до гребеня скали, судомно схопився за гзимс, перехилився через гладкий гранiтний пруг i побачив…

Передi мною розiслалася широка й безкрая рiвнина, а на нiй села, вивершенi банями церков, i мiста з вежами й фабричними димарями; над благословенним свiтом опустилося шатро блiдо-зеленого неба без жодноi хмаринки; весь край потонув у зеленi i яблуневому цвiту, в садах лящали солов'i, а густi лiси проколював любовний крик зозуль, по лiвому краю круговиду текла синьовода рiка, й далекi гори спочивали в сизому туманi.

Чий це край за скалою – моiх предкiв чи онукiв? І що довше я до нього приглядався, то бiльше впевнювався, що вiн таки мiй, перехрещений тисячолiтнiми дорогами, а вiд шляхiв увсебiч бiгли свiжопротоптанi стежки та путiвцi, i я в страху, що це видiння може в одну мить зникнути, напружив зiр, щоб вiднайти серед плетива старих дорiг свою забуту стежину – мусить вона десь звиватися, якщо передi мною постала вся Украiна; шукаючи ii, я перевiв погляд на лiвий край круговиду, роздiлений синьою биндою Днiстра, й побачив сiльську хату пiд солом'яною стрiхою, а тодi з глибин пам'ятi зринуло призабуте, однак таке рiдне обiйстя мого прадiда в Пiдбужi, до якого я ще малим хлопцем ходив зi своiм дiдом Максимом на мед: того меду золотi бджоли наношували менi цiлу миску, i я ним об'iдався, мало пупцем не текло; а обличчя прадiда не пам'ятаю, тiльки тямлю, що мав вiн довгу сиву бороду i добрi очi, однак рiдний вiн для мене залишився з розповiдей дiда Максима. Отож неначе упав зi стiни собору тиньк – i я бачу фреску життя мого роду, чую прадавнi живi голоси й навiчно вбираю в себе красу того видiння, щоб розглядати його, вивчати й любити, а коли промине сон, оживити на паперi маленьку клiтину великого органiзму моеi батькiвщини.

Мiй прадiд Пантела Безрiдний водно казав прабабцi, набагато молодшiй за нього: як умру, не будь сама, виходь замiж за нашого наймита – вiн ще парубок, а вже газда.

Цей пошануе мою господарку… Бо що тобi з Максима: пiшов у полiтику – й нема газди.

А Максим до господарки зовсiм не надавався. Як лиш вихопився iз сiльськоi школи в Пiдбужi, то нiхто не мав сили дома його втримати: набравши в наплечник харчу, подався до Львова i аж за кiлька рокiв обiзвався – коли закiнчив гiмназiю i вступив до унiверситету на правничий факультет…

Максим Безрiдний навчався в Академiчнiй гiмназii; вiн, як i бiльшiсть сiльських хлопцiв, значно поступався ерудицiею перед мiськими ровесниками, й, мабуть, тому його проймала хворо

Страница 9

лива жадоба до знань, що межувала з болiсною заздрiстю; хлопець невтомно працював у бiблiотецi над книгами, зубрив латину i греку, читав античних драматургiв та фiлософiв европейського класицизму й, незважаючи на те, що займався ще й репетиторством, заробляючи собi на прожиток, вибився у «форцугiсти»: на колоквiумах отримував лише найвищi оцiнки.

Проте цi успiхи не могли пiднести його до рiвня тогочасноi учнiвськоi елiти – заангажованих полiтикою старшокласникiв, залучених до легальних i таемних гурткiв, до украiнськоi правицi, яка в днi Шевченкiвських свят насмiлювалася вирушати в походи через мiсто iз синьо-жовтими прапорами, спортовцiв, котрi, дбаючи про здоровий дух у здоровому тiлi, вiдвiдували руханкову залу на вулицi Руськiй; смiливцi iз Сiчового союзу i «Сокола-батька» виходили на Високий Замок i Кайзервальд на вiйськовi вправи, а в пiдвалах на Варшавськiй училися стрiляти iз роздобутих хто зна й де «верндлiв»; по недiлях просвiтяни вiдправлялися на села читати реферати з iсторii Украiни й органiзовувати фестини на толоках; iншi влаштовували зустрiчi з поетами Василем Пачовським, Петром Бiрманським, навiть з Іваном Франком у Народному домi, i були в майже товариських стосунках iз улюбленою поетесою Костянтиною Малицькою, пiсня якоi «Чом, чом, земле моя» звучала у всiх на устах, – не знав Максим цього всього, як i того, що у львiвському унiверситетi точиться непримиренна боротьба iз вшехполяками за викладання украiнською мовою; i в такому невiданнi вiн перебував доти, доки не сталося у Львовi велике лихо: у сутичцi з поляками в унiверситетських коридорах був убитий з револьвера украiнський студент.

…У нiч перед 1 липня 1910 року студент права Адам Коцко зiбрав удосвiта близько трьохсот товаришiв бiля унiверситету. На iхню вимогу педель на диво слухняно вiдiмкнув браму, студенти зайняли Третiй зал i розпочали вiче: вони не покинуть унiверситетських стiн доти, доки уряд не задовольнить iхнiх вимог – урiвноправнення студентiв усiх нацiональностей. О восьмiй годинi з кав'ярнi Шнайдера вибiгли вшехпольськi боiвкарi, увiрвалися на перший поверх унiверситету й забарикадували столами сходову клiтку. Крiзь вiкно Коцко побачив, як з вулиць Миколая й Мохнацького виходять, оточуючи унiверситет, полiцаi з оголеними шаблями й карабiнами з примкнутими багнетами. Вiн зрозумiв, що мiська влада разом iз вшехполяками давно пiдготувалася до iхнього виступу, що вони в пастцi. Скомандував «До виходу!» й перший збiг сходами вниз. Почувся одинокий пострiл. Роз'юшенi бунтарi навалилися на барикади, розсуваючи й ламаючи столи, а тодi затрiскотiли карабiни. І всi побачили: бiля поруччя лежав навзнак Адам Коцко, з його чола стiкала до уст цiвка кровi. З вулицi Фредра вихопилася порятункова карета, санiтари винесли тiло вбитого, а коли порятункова карета вiд'iхала, полiцаi почали виводити украiнських студентiв, накладали на руки кайданки, заштовхували у фiакри й вiдвозили до тюрми на вулицю Баторого, де на заарештованих студентiв чекали заздалегiдь пiдготованi камери.

Вiдспiвували Адама Коцка в каплицi анатомiчного iнституту. На похорон з'iхалося з усiеi Галичини понад двадцять тисяч люду, уряд привiв у бойову готовнiсть вiйсько: стягнув до мiста загони жандармерii, побоюючись революцiйного спалаху; Пекарська вулиця й брами Личакiвського цвинтаря зачорнiли жалобними прапорами; лив грозовий дощ, труна з червоною китайкою попливла над головами людей…

Домовина похитуеться, уже й молодомузiвцi пiдставили пiд неi своi плечi: Яцкiв, Пачовський, Карманський, Людкевич. Дощ лле, теплi струмки стiкають з вiка на плечi побратимiв. Максим iде за домовиною поруч iз двома старшокласниками, прiзвищ яких не пам'ятае; вони готовi змiнити молодомузiвцiв, i Максим теж пiдставить плече; i вже несуть вони домовину, Максим ступае з лiвого боку труни слiдом за старшими гiмназистами, потiм мiняе iх нова четвiрка, хлопцi вже йдуть утрьох поруч, нiби давнi знайомi, залишилося тiльки назвати своi прiзвища, i вони, не змовляючись, представляються один одному: Дашкевич, Коновалець, Безрiдний; а поруч з ними окремiшньо йде сутулий старий чоловiк з рiдким рудим волоссям, в нього руки закладенi за спину, й чомусь вiн не витирае долонями обличчя, по якому стiкае дощова вода, дзюрчить цiвкою з носа, та ось пiдступае до нього молода жiнка, виймае з торбинки хустинку й витирае старому обличчя, вiн дякуе i йде далi, не виймаючи рук iз-за спини, й шепоче Коновалець до Максима:

«Це Франко».

Максим аж стрепенувся: Господи, а вiн думав – гiгант, велетень… І як у цьому змiзернiлому тiлi вмiщаеться такий могутнiй дух?! Та невже це сам Франко?! Але ж таки вiн – у нього руки спаралiзованi, вiн навiть не може витерти свого обличчя, та ось милосердна самаритянка допомогла йому; а чи вiдiб'еться на ii хустцi нерукотворний образ Поета? На хустинi, може, й не вiдiб'еться, але в серцi – напевно… І в моему серцi теж, думае Максим, вiн вiдчувае, вiн знае, що його новi знайомi теж про це саме думають; усiх трьох нинi мiцно з'еднуе постать украiнського Мойсея, обла

Страница 10

ороднюе, благословить, i вже вони всi трое знають наперед, що вiднинi завжди будуть нерозлучнi духом, i каже Коновалець до Безрiдного:

«Чому я тебе нiколи не бачив на наших зiбраннях у будинку «Сокола-батька» на Руськiй? Тобi не цiкаво?»

«Я навiть не можу вiдповiсти, цiкаво чи нi, я ж там ще не бував i не знаю…» – знiтився Максим.

«То приходь i дiзнаешся, нинi не можна бути лише книжковою мiллю…»

«Але ж знання…»

«Там теж отримаеш знання. Трохи iншi, але вельми потрiбнi на сьогоднi. А латина i грека нiкуди вiд тебе не втечуть».

Максим промовчав.

«Ми будемо радi, якщо ти приходитимеш, – мовив по хвилi Дашкевич. – Не будь байдужий – перша кров уже пролилася».

…Із села Зашкова, що бiля Жовкви, Євген доiжджав потягом, який приходив на львiвський двiрець перед початком занять у гiмназii, а пiд вечiр вертався тiею самою льокайкою, що сонно тягнулася за стефензонiвським паровозом; перетинаючи поля, лiси й перелiски, вона тяжко пихтiла i голосно висвистувала, нiби давала знати управителевi чотирикласноi зашкiвськоi школи пановi Михайловi Коновальцю i його дружинi панi Марii, що iхнiй найстарший син вертаеться додому.

Тодi молодшi Євгеновi брати Мирон i Стефко стрiмголов бiгли на станцiю, перескакуючи Думний потiчок й полохаючи на левадах лелек, якi заснували в Зашковi свою колонiю i гнiздилися майже на кожнiй стрiсi; хлопцi повисали в улюбленого брата на шиi, не поминаючи теж його вiрного товариша Романа Дашкевича, який деколи вибирався до Євгена на нiч i вважався в родинi Коновальцiв за свого… Цього ж суботнього надвечiр'я приiхало iх аж трое, тож Євген, коли всi зайшли до хати, представив третього своiй родинi:

«Це Максим Безрiдний, наш новий колега».

Євген втiшався цiлковитим довiр'ям своiх батькiв, вони нi про що його не випитували, знаючи, що вiн чинить завжди розважно – беручи участь у пiдпiльних товариствах чи то в органiзацii «Просвiта» в Зашковi… Та незалежнiсть найстаршого сина все ж таки турбувала батькiв: незважаючи на шанобливе ставлення до батькiв, Євген створив для себе свiй, ним самим осмислений свiт, в якому ховався вiд родини i вiд людей, немов у мушлю; вiн удосконалював своi знання i свiтогляд теж самотужки, а поради батькiв i настанови улюблених учителiв Івана Боберського та Іллi Кокорудза були тiльки контролем його власноi позицii. Євген при тому нiколи не вивищував себе над товаришами, проте примушував iх своiм логiчним мисленням, категоричнiстю, а ще зовнiшнiм елегантним виглядом рахуватися з його думкою й мимоволi йому пiдпорядковуватися, тож зовсiм спонтанно пiддався Євгеновому авторитету його побратим Роман Дашкевич, а нового приятеля Максима Безрiдного з першого дня знайомства цiлком поглинула Коновальцева харизма.

Максим не пропускав сходин Украiнського студентського союзу в будинку «Сокола-батька» на Руськiй, згодом Євген запропонував йому вступити до таемного гуртка «Мазепинський курс мiлiтарний», який збирався в Зашковi. Цього разу вони приiхали втрьох, й на них в селi вже чекали студентки унiверситету Ольга Левицька, Марiйка Бачинська й Олена Степанiвна, а також поетеса Костянтина Малицька, яка займалася збором пожертв на майбутнiй стрiлецький легiон. Цiеi недiлi пiд прикриттям зашкiвського фестину в домi вчителя Коновальця мало вiдбутися засiдання таемного гуртка.

Пiсля служби Божоi до камiнного хреста, поставленого на висипаному пагорбi посерединi толоки в пам'ять знесення панщини, вирушили зашкiвськi стрiльцi з дерев'яними макетами карабiнiв «на плече», синьо-жовтi прапори замаяли над головами громади, що заповнила майдан з краю в край, розлопотiлi на вiтрi знамена з'еднали голубе лiтне небо з жовтоколоссям достиглих пшеничних нив, що потягнулися вiд толоки до крайнеба; стрiльцi розбiглися в розстрiльну й пiд командою четаря Івана Чмоли злагоджено виконували вiйськовi вправи: «на плече! спочинь! до бою!»; духовий оркестр грав стрiлецький гiмн «Гей, там, на горi, Сiч iде!»; дiвчата в барвистих корсетах й вiночках вийшли вiд хреста до народу з короваем, вони низько вклонялися й спiвали пiсню Костянтини Малицькоi «Чом, чом, земле моя, так люба ти менi?»; авторка пiснi стояла серед молодших подруг, якi приiхали разом з нею на зашкiвський фестин, на ii обличчi свiтилася втiха за сiльських парубкiв, якi в стрiлецьких одностроях виглядали, немов справжне вiйсько, й за дiвчат, що спiвали ii пiсню; поруч з Малицькою стояв невисокий засмаглий чоловiк зi смоляним неслухняним чубом i втопленими глибоко пiд чоло пронизливими очима, вiд чого його погляд здавався суворим, аж демонiчним; до незнайомого пильно придивлялися Олена, Ольга i Марiйка, а Євген з Романом мовчки запитували один одного – хто це? Втiм, вони могли бути спокiйнi, якщо на зашкiвське свято цей гiсть прийшов у товариствi панi Малицькоi; по обидва боки майдану стояли двое полiцаiв з опущеними пiд шию ремiнцями кашкетiв – це свiдчило, що зараз виконують службовi обов'язки; вони лiниво споглядали кольористий натовп i смоктали цигарки; школярi бiля хреста декламували «Розриту могилу» Шевченка та

Страница 11

«Великi роковини» Франка; учитель спiвiв Михайло Гайворонський вилаштував бiля пагорба хор, й на закiнчення фестину пролунав гiмн «Ще не вмерла Украiна»; тодi мертво стихло на майданi, й стояли на «струнко» стрiльцi, приклавши долонi до мазепинок; один полiцай теж приклав два пальцi до дашка, а другий, що стояв на протилежному краю майдана, далi смалив цигарку й зневажливо цвиркав слиною крiзь зуби; до нього пiдступив четар Іван Чмола, змахнув долонею бiля обличчя полiцая, вибивши з його губiв цигарку, гаркнув: «На гiмн стояти струнко!»; люд занiмiв, чекаючи сутолоки, проте полiцай пiд гнiвним поглядом Чмоли весь знiтився, потiм виструнчився, приклав долоню до кашкета…

Таемний гурток «Мазепинський курс мiлiтарний» засiдав увечерi в кабiнетi вчителя Михайла Коновальця при завiшаних вiкнах. Панi Малицька аж тепер представила незнайомого гостя.

«Шановне панство, менi здаеться, що нашi нинiшнi сходини матимуть дещо органiзацiйний характер… Ми не маемо нi своеi преси, анi речника, нiхто нас не чуе, то я зважилася листовно запросити до Львова з Петербурга – там давно вже утворився украiнський осередок, i ви напевне знайомi з полiтичними статтями Симона Петлюри i Дмитра Донцова. Один з Полтавщини, другий з Мелiтополя… Отже, я представляю вам пана Донцова, який згоден спiвпрацювати з нами, i хай вас не бентежить його росiйське прiзвище, мали ж ми вже свого Костомарова i свого Драгоманова… Пан Дмитро даватиме свiтовi знати про нас, а ви проймiться до нього довiрою…»

Гiсть стримано кивнув головою. Мав вiн суворий мефiстофельський вигляд – здавалося, непроникна маска приросла до його обличчя; однак у той мент, коли вiн спiймав очима вродливий вигляд Марiйки Бачинськоi, погляд його степлiв, та це тривало тiльки мить. Донцов заговорив, й тон його мови звучав аж до вiдразливостi авторитарно, з домiшкою скепсису: могло здатися, що вiн на когось розсерджений i ось насилу тамуе роздратування й нехiть.

«Я захоплений, – сказав гiсть, – досконалою органiзацiею вашого фестину, пане Євгене, ви нiби намагалися створити в Залiковi прообраз майбутньоi Украiни. Але… Тональнiсть вашого свята здалася менi надто оптимiстичною: майбутню Украiну пройматимуть, я в цьому впевнений, не такi яскравi кольори – вони будуть чорнi й кривавi… А тому варто вам назавше позбутися сентиментальностi i замiсть лебедiти «Чом, чом, земле моя…» – хоч зрiдка прокричати «Не пора москалевi й ляховi служить!» Не гнiвайтеся на мене, панi Малицька».

«Не думаю, що на фестин треба було виводити дiвчат у тернових вiнках», – холодно вiдказав Євген.

Донцов нiби не почув реплiки Коновальця й продовжував викладати свою думку про фестин, однак трохи знизив авторитарний тон своеi мови.

«Проте ваше свято вiдзначилося значущою деталлю, яка таiть у собi певну оптимiстичну перспективу, – сказав. – Те, що полiцай не надiв брансолетiв на руки четаревi й послухався його, без сумнiву, засвiдчуе: австрiйська iмперiя всерединi уже струхлявiла, хоч зовнi виглядае досить потужною. Тож для того, щоб ii розвалити, не треба буде прикладати надмiрних зусиль…»

«А навiщо ii розвалювати? – промовив Роман. – Чи не краще спертися на неi й стати лицем до найтяжчого нашого ворога – Москви?»

Донцов якийсь час проймав Дашкевича карим поглядом, нiби гiпнотизував, й по хвилi заговорив саркастично:

«Ох ви, галицькi австрофiли!.. Та якщо в майбутнiй вiйнi, яка неминуче нагряне, будемо спиратися на чужу силу, як це робили наш гетьмани, то й програемо – як Хмельницький, Дорошенко i Мазепа… Мусимо викувати власну мiць. – І тут Донцов розвiв руками. – Але ж ii не спородять травоiди, ми повиннi стати, як нашi вороги, хижаками!»

«Який ви лютий!» – вигукнула Олена.

«А чому ми не маемо бути лютими? – втрутилася в розмову Ольга. Невже неволя нас так розманiжила, як добра мати свого пестунчика? Але ж то не мати, а люта мачуха – скiльки ми вже натерпiлися вiд ii ласки?»

«Однак i далi цiлуемо iй руки, коли вона втомлюеться шмагати нас рiзкою й подае бублика, – пiдхопив Донцов. – А як ми вмiемо протестувати, тiльки послухайте… У Лук'янiвськiй тюрмi, де менi довелося двiчi «гостювати», солдати розстрiлювали на подвiр'i в'язнiв, якi насмiлилися оголосити голодування. І що ви думаете, двое хохлiв у моiй камерi вельми голосно, щоб почули тюремники й злякалися iхньоi вiдваги, затягли тужливо: «Ой, не шуми, луже, зелений байраче, не плач, не журися, молодий козаче». Ось який наш протест. А москалi на iхньому мiсцi напевне затягли б «Славное море, священний Байкал!». Моi дорогi, я згоден спiвпрацювати з вами й популяризувати ваш полiтичний досвiд у пресi, та лише за тiеi умови, що ваш таемний гурток насправдi стане мiлiтарним».

«Яку програму запропонуете нам?» – спитала панi Малицька.

«Наша програма одна: боротьба з Росiею, яка поневолила три чвертi наших земель. Звичайно, ми спочатку таки мусимо спертися на Австрiю, яка для нас е меншим злом. Трильовський упевнений, що цiсар ранiше чи пiзнiше дасть дозвiл на створення украiнського легiону, й нам треба з цього скористатися.

Страница 12

Бо ж фатальна московська тройка жене стрiмголов, i в жаху перед нею розступаються народи. Але ж мусить, нарештi, хтось ii перейняти, щоб урятувати свiтову цивiлiзацiю. Це може зробити Украiна, а передовсiм Галичина – нестравний шматок для московського черева».

«Сказав же мiнiстр внутрiшнiх справ Росii Петро Дурнов, – перепинив Євген невтримну мову Донцова, все ж пiдтримуючи його думку: – «Лише божевiльний може хотiти приеднати Галiцiю до Росii: хто завоюе Галiцiю, той втратить iмперiю».

«Тим не менше москалi насамперед, як лиш розпочнеться вiйна, посягнуть по цей нестравний для них шматок, не пiдозрюючи того, що вiн розвалить, розчленуе iзсередини обидвi iмперii. Ви це добре усвiдомте собi, Євгене. – Донцов пильно глянув на Коновальця, наче в думцi зважував його можливостi. – А тодi Велика Украiна й Галичина спiльно займуть свiй плац на землi».

«Дякую вам за цi слова, пане Донцов, – промовив Євген. – Ви в цю хвилину задекларували iдею соборностi Украiни, а в цьому запорука нашоi свободи… Й мiг це зробити тiльки надднiпрянець, який добре знае приховану потенцiю украiнського Сходу й бачить нацiонально свiдому силу Заходу. Ця iдея мае перерости в нашу iдеологiю. А скажiть, що нам найбiльше загрожуе?»

«Що найбiльше нам загрожуе? – перепитав Донцов, нiби здивувався, що цi молодi люди самi не можуть знайти вiдповiдi на таке просте питання. – Смертельно небезпечною для нас е концепцiя «капусти головатоi» – спокiйно, вигiдно й вегетативно iснувати i вважати абсолютом iжу, забави та грошi».

«І ви цю мерзоту адресуете нам?» – спалахнула Олена, й Роман замилувався розiскреним обличчям дiвчини, нiби вперше ii побачив. – Хiба е для цього якiсь пiдстави?»

«Я не звинувачую вас, а тiльки застерiгаю», – вiдказав Донцов.

Коли панi Коновальцева запросила гостей до вечерi, Олена упiвголоса промовила до Марiйки:

«А вiн нестерпний!»

«Вiн справжнiй», – вiдказала Марiйка, й загадкова усмiшка пробiгла по ii устах.



…Мiй дiд Максим Безрiдний водно говорив менi: «Михаиле, час такий, що не всi втримуються при життi, ось уже й батька твого немае – пiдiрвав себе гранатою, я вернувся iз заслання знищений, здоров'ям кволий – днi моi полiченi, а советська тюрма не вiчна, i ти вийдеш на переднiй край. Та хоч би що з тобою трапилося, як тiльки залишишся живий, маеш розповiсти на письмi про страду трьох наших поколiнь у боротьбi за самостiйну Украiну».

…Вiйна при всiй очiкуваностi вибухла начебто несподiвано – так iнодi бiдкаються люди, що зима застала iх неготовими, хоч кожен знае, що вона мусить настати. Й дiткнула всiх перша свiтова бойня.

Товариство «мазепинцiв» вiдразу пiсля оголошення вiйни записалося в усусуси, хоч i не всiх добровольцiв прийняли до легiону на комiсii в Стрию. Євгена й Романа мобiлiзували до 19-го полку iнфантерii й послали на лiве крило фронту в Бескидах пiд команду генерала Гофмана. Ольга Левицька в першi днi вiйни овдовiла: ii муж Дмитро Басараб загинув у боях на Макiвцi; Марiйка Бачинська виiхала до Берлiна й працювала там в Украiнському пресовому бюро, яке очолив Дмитро Донцов; Олена Степанiвна, незважаючи на заборону батькiв, записалася в жiночу стрiлецьку чоту, яка пiд Болеховом потрапила в оточення i здалася в росiйський полон – це трапилося за день до того, як ii судженого Романа Дашкевича, пораненого осколком у груди, вiдправили до вiденського лазарету; Євген Коновалець i Максим Безрiдний не повернулися з виправи – всю двадцятку взяли в полон москалi бiля Тухлi.

Намагаюся обережно знiмати тиньк часу зi староi фрески – й постають передi мною живi.




Роздiл четвертий

Батько i син


За наметом клекотiв Майдан: змiшалися на ньому в единий гул спiви, музика, голоси промовцiв, i щораз бiльше переважали вигуки та скандування; в багатотисячному натовпi, немов у грозовiй хмарi, гусло й тужавiло зловiсне рокотання, що загрожувало розрядитися нищiвним градом бунту; пориви людськоi лютi, стримуванi страхом перед катастрофою, загусали до стану плазми, i досить було однiеi необачноi iскри, щоб закрутило столичне небо спустошливе торнадо.

Порошив сухий снiг, притрушував холодною пiною марево гнiву; я вiдхилив дверну пiлку намету й у присмерку побачив розгойдане море голiв на площi; людська хвиля хилиталася, готова вийти з берегiв – i мене пройняло змiшане почуття тривоги, втiхи й гордостi… І тут менi згадалися колишнi слова зневiри мого приятеля Михайла, котрий, як i я, невiдривно вдивлявся у натовп на безкраiй площi й, можливо, переоцiнював давнi своi постулати, якi пригнули його до землi, коли над нашим свiтом, немов осiння шарга, зависла байдужiсть i втома: «Цi вже не вийдуть на арену, це травоiди, як говорив Донцов». І, бажаючи, щоб вiн i далi не вiдмахувався вiд моiх докорiв легковажною притчею про песимiстiв i оптимiстiв, а щиро розкаявся за зневiру, сказав я йому, затруюючи своi слова краплею гiркоти:

«То ти вже переконався, що наш народ не бидло, маловiре?»

Михайло затулив пiлку намету, повернувся до мене, примарне свiтло маловольтовоi лампочки впало на

Страница 13

його обличчя, й не побачив я на ньому й тiнi образи, анi розкаяння за свою колишню слабкiсть; вiн заговорив, як менi здалося, не так до мене, як до себе самого:

«Я навiть найпослiднiших невдах нiколи не вважав бидлом, брате. Кожен, хто живе на нашiй землi, е людиною зi своiм цензом духовностi й свiтогляду. Але якби всi громадяни об'едналися в едину силу, що важко собi уявити в Украiнi, – навiть тодi залишилися б iз тавром рабiв на чолах…»

На цю iнвективу вiн, видко, чекав моiх заперечень й помовчав, та я думав так само. Цього Михайло не вiдчув, i тому взявся обгрунтовувати своi мiркування:

«Імперii, брате, неминуче гинуть, однак полишають на землi iнфраструктуру, яку вчорашнi невiльники не вмiють перебудувати до нових потреб i не мають теж сили здерти з лобiв рабське тавро… На жаль. І я, який у неволi не боявся нi iзоляторiв, анi психушок, залажу нинi у свою шкаралупу, ховаючись вiд омрiяноi дiйсностi, й замiсть виходити на люди володарем становища, боязко оминаю на путiвцях моеi незалежноi держави ворогiв, якi тими путiвцями ходять i нахабно не вступаються менi з дороги: слiдчi, донощики, злочинцi-психiатри… То чи ж я е вiльним у своiй державi i чи не мають мене долати сумнiви? Я хотiв у нашу незалежну полiтику увiйти не в арештантськiй робi, а в бiлих рукавичках – так думалося менi, в'язневi, який вийшов на свободу. І що побачив: нинiшнi полiтики й намiру не мають одягати на руки рукавички, а що забруднюватися я бiльше не хотiв, то змiнив спосiб своеi дiяльностi, яка дозволяе менi висловлювати вiру й зневiру».

«І таким чином залишаешся в бiлих рукавичках?» – спитав я.

Михайло довго мовчав, немов продумував сказане: чи, бува, не видумуе собi самовиправдання й чи переконаний у незаперечностi того, що мовив; потiм глянув на свiй рукопис, який лежав розгорнутий бiля мене на матрацi, й сказав:

«Не знаю, чи тобi цiкаво те читати, але там я натуральний. А в життi трохи iнакший».

«Я щойно дочитав до того мiсця, де ти згадуеш про смерть свого батька, – промовив я. – Не хотiв би дiзнаватися про це з написаного, краще розкажи… То неправда, Михаиле, нiби на письмi автор стае натуральнiшим, нiж у життi. Навпаки, кожен письменник себе додумуе, створюючи свiй образ таким, яким хотiв би його бачити».

«Може, й так, – вiдказав Михайло. – Але те, що зараз тобi скажу, здаеться, не записав – воно аж тепер прийшло на гадку… Сталося трагiчне провалля в iсторii нашого народу за останне столiття. Ми знаемо наших дiдiв i дiтей якоюсь мiрою. А батькiв не знаемо, вони були знищенi в розквiтi сил: розстрiлянi, розiрванi гранатами, ув'язненi й знищенi в концтаборах, а ще наляканi, розкаянi, вiдступленi. Хто скаже, що вони могли зробити для Украiни? А якими стали ми без батькiв, а якими стануть нашi дiти без дiдусiв? Я ж то мав незабутнього дiда Максима».



Кiнець травня 1938 року, розмаяний, розбуяний зеленню i цвiтiнням, ураз зчорнiв вiд смерчу, що розпачливою пiснею прилетiв у Галичину ранiше газет i радiопередач на детекторних i лампових приймачах; траурна пiсня, невiдомо ким умить складена, яким бардом виспiвана, на яких iнструментах озвучена, прорицала над полями, селами, пасовиськами, прошила, немов ядучий дим, лiси й дiброви, весь край заголосив тiею пiснею, що випливала з уст неусвiдомлено стривожених пастушкiв, з гуртiв зажурених молодиць бiля перелазiв, зi сцен просвiтянських читалень.

І ридма заплакала вся осиротiла галицька земля.

Прийшла вiстка з Роттердаму —
Вивiсили чорну фану;
Прийшла вiстка iз чужини:
Вбили вождя Украiни…

У безнадii поник тодi вражений цим голосiнням керiвник Ходорiвськоi повiтовоi екзекутиви ОУН адвокат Максим Безрiдний i видихнув iз себе струджене зiтхання, схоже на останнiй подих:

«Пропало все… Не встане бiльше Украiна».

І обiзвався на те Максимiв син Остап, який лише на одну нiч вийшов iз позаднiстрянських лiсiв, полишивши свою боiвку, щоб принести батьковi докладну звiстку про вбивство Євгена Коновальця у Роттердамi:

«Неправда ваша, замохнатiлi панове комбатанти: справжня вiйна щойно розпочнеться!»

Батько подивовано глянув на сина, й вiдвага юнака тривогою дiткнулася його серця: вiдчув-бо непомильно, що невгамовна Остапова ненависть до окупантiв, котрi не знали вiд нього милосердя й пощади, напевне погубить його, й на мить пошкодував, що ту лють вiн сам прищепив синовi… Ще учнем Коломийськоi гiмназii Остап Безрiдний зазнав несамовитого болю, коли в тюрмi стратили Василя Бiласа й Дмитра Данилишина, тодi вiн поклявся помститися за них, а за кiлька рокiв покинув гiмназiю i зник у глибокому пiдпiллi. За рiк Остапова боiвка загарцювала по всьому краю: горiли маетки польських колонiстiв, пограбовано поштовi заклади в Трускавцi, Бiбрцi й Городку; безстрашний лiсовий вовк Безрiдний був невловимий: марно вистежувала його ватагу полiцiя, полишаючи в дебрях мертвими найсмiливiших жандармiв, якi наважувалися надто глибоко проникати в тужанiвськi пралiси.

І стих у душi Максима малодушний болiсний зойк, вiн з гордiстю дивився на сина, та все ж нам

Страница 14

гався погамувати його невтримну лють.

«Кров людська – не водиця, – сказав, понуривши голову, нiби не був упевнений, що говорить те, що думае. – Є рiзнi способи боротьби, не тiльки вiйна. Є й легальнi…» – i загнувся батько пiд пронизливим поглядом сина.

«Легальнi?.. – проказав здивовано Остап, бо аж нiяк не сподiвався почути вiд старого пiдпiльника заклику до угодовства. – Згiдно з Христовою заповiддю: пiдстав другу щоку, коли по однiй уже отримав ляпаса! О-о, це найулюбленiша засада украiнського обивателя… А його так довго малацкали по пицi, що йому й сподобалося, i вiн почав прославляти неволю. І ви теж, тату?»

«Не маеш права так розмовляти зi мною! – скрикнув Максим, й рiзкий тон його мови почав набирати висоти, наче вiн хотiв перекричати Остапа, хоч той мовчав. – Ми п'ять лiт воювали, немае в Украiнi нi клаптика землi, не политоi нашою кров'ю!»

«Але ж програли – i саме через ту облудну надiю, що хтось iз окупантiв битиме легше. І пiшов Петрушевич до Денiкiна, а Петлюра до Пiлсудського… Ну то хто нинi легше б'е – москаль чи лях?» – цiдив крiзь зуби Остап, i здалося батьковi, що син його ненавидить.

«А певне, що лях! – не знижував тону своеi мови Максим, намагаючись опиратися Остаповому наступовi. – Таки легше нам пiд Польщею… В нас украiнцi виходять на фестини з синьо-жовтими прапорами, а що зробив би москаль, якби й за Збручем так? Нашi селяни на Великдень iдять бiлу паску, а пiд большевиками – трупи власних дiтей… Ви хочете розвалити Польшу, а вона, як упаде, то й вас роздавить, як казав Шевченко».

«Але ж як, батьку, маемо далi чинити? – аж гейби зiв'яв Остап. – Гнути шию в легшому ярмi?»

«Мусимо мати союзникiв у боротьбi проти большевii, щоб могли, як вибухне нова вiйна, на когось спертися. Це можуть бути поляки, можуть бути нiмцi – чорта лисого запросимо спiльниками, аби тiльки визволити Украiну вiд Москви… Й така можливiсть неминуче настане: легенда про те, що Росiя непереможна, облудна. Вона легко могла впасти i пiд Полтавою, i у вiйнi з Наполеоном, i теж у Кримськiй i Японськiй вiйнах. Рiч у тiм, що Захiд нiколи не бажав розвалу московськоi потвори i, на свою голову, захищав ii, боячись Москви менше, нiж звiльнених з-пiд ii ярма народiв. Тому ми мусимо заручитися в наступнiй вiйнi, яка неминуче вибухне, i Польщею, i Нiмеччиною, i Францiею…»

«Нашим вiчним горем, тату, завжди була i е духовна криза провiдноi верстви: а може, хтось нас пожалiе. – Ця жебрацька iдеологiя давно застарiла. Але ж народилася нова – радикальна, нацiоналiстична. І першi ази в нiй виписали таки ви, хоч цього як слiд не усвiдомлюете. А ми, наступне поколiння, допишемо ii i перетворимо на чин, хай i кривавий. Ми сповiдуемо заклик апостола Павла: «Коли сурми видають невиразний звук, хто стане готуватися до бою?» Тож подаемо трубний звук – з вiрою в перемогу…

Перемогти бiльшовицьку Москву зможемо ми, батьку, – вашi дiти, озброенi вами ж започаткованою iдеологiею, застосувати яку для чину забракло у вас снаги…»

Михайло нiби сам iз собою радився, пригадуючи розповiдi дiда Максима, а на Майданi, пiсля виступу кандидата в Президенти Украiни, стихав гамiр, люди почали розходитися: хто до своiх домiв, хто – на квартири, iншi влаштовувалися в наметах; на акумуляторi жеврiла маловольтова лампочка, ледь розсiваючи темряву, й голос Михайла долинав немов iз потойбiччя – я уважно ловив кожне його слово.

«Ти ще не дрiмаеш? – перепитав вiн стиха. – Нi?.. То слухай.

Розповiдi мого дiдуся Максима були для мене гейби насправдi реставрацiею фресок, схованих пiд тиньком часу. Коли згорьований неволею Максим Безрiдний за хрущовськоi вiдлиги вернувся з Колими, менi минуло тринадцять рокiв, й, можливо, був вiн зовсiм iншою людиною, нiж та, яку я уявляю собi нинi; ну а батька не пам'ятаю, я бачив його кiлька разiв уночi у своiх сiм-вiсiм рокiв. Образ батька змоделювала мати зi свого болю… Сказав якось менi вчений реставратор, що зображення Ярослава Мудрого у киiвськiй Софii iнтерпретуе те, чого нiколи не iснувало: художник вiднайшов у колекцii польського короля Станiслава Понятовського аркуш iз правдивим княжим зображенням, й то була зовсiм iнша парсуна… Чи не так письменники, змальовуючи iсторичнi персонажi, знаходять в усталених легендами образах зовсiм iншi портретнi й характеристичнi риси, якi згодом для читача стають стереотипними?.. Але на цьому ти краще за мене знаешся…

І я так собi уявляю… Стоiть перед своiм сином Остапом розгублений адвокат i керiвник Ходорiвськоi повiтовоi екзекутиви ОУН Максим Безрiдний: з глибини його душi проколюеться бунт проти сина, та б'ють в обличчя справедливi Остаповi слова. Десять лiт минуло вiдтодi, як Корпус Сiчових Стрiльцiв вiдступив, здесяткований, з поля бою i склав полякам зброю в Луцьку; сiчовикiв було iнтерновано, i хоч незабаром вони розбрелися з таборiв, все ж i донинi залишилися iнтернованими окупацiйною Польщею; зануренi в глибоке пiдпiлля, не знайшли снаги застосувати до бойового чину створену в колишнiх битвах нацiоналiстичну iдеологiю… Й, опустивши очi перед жорс

Страница 15

ким поглядом Остапа, колись безстрашний хорунжий, нинi ж безсилий комбатант, згадуе…

Усю свiтову вiйну Максим Безрiдний прослужив незмiнним ад'ютантом Євгена Коновальця – як до того дiйшло, ти дiзнаешся iз моiх записок. А коли Корпус Сiчових Стрiльцiв був розбитий бiльшовиками пiд Бердичевом, Полковник перевiв рештки свого вiйська до Луцька, де iх, як я вже говорив, iнтернували, а в 1920 роцi випустили на свободу. Коновалець зi своiм штабом опинився у Вiднi й там створив першу клiтину Украiнськоi Вiйськовоi Органiзацii. Тодi ще була надiя, що Антанта не вiддасть Галичину Польщi, тож Коновалець вирiшив створити основну сiтку УВО на Захiднiй Украiнi й з тiею метою приiхав з Вiдня до Львова. Командантом УВО назначив полковника Романа Сушка, референтом у нього став Максим Безрiдний.

Полковник Коновалець замешкав бiля Високого Замку на вулицi Собiнського у вiллi панi Термiни Шухевичевоi. Була то дружина славетного етнографа професора Володимира Шухевича, автора п'ятитомного етнографiчного дослiдження «Гуцульшина», вiдома емансипантка, яка разом iз Костянтиною Малицькою зорганiзувала у Львовi «Клуб Русинок», перейменований згодом на «Союз Украiнок». У бабусi Термiни мешкав ii внук, син повiтового старости в Кам'янцi Струмиловiй – Роман.

В гостi до панi Термiни часто приходили полковник Роман Сушко з референтом Максимом Безрiдним, а також колишнiй поручник УГА Степан Федак зi своею вродливою сестрою Ольгою – господиня iх приймала в «гуцульському покою», декорованому вишивками, лiжниками, рiзьбленими тарелями й пiдсвiчниками – меморiальнiй кiмнатi покiйного професора Шухевича.

Панна Ольга в гостях була мовчазною, вона завше сидiла поруч iз братом Степаном, немов шукала бiля нього захистку серед надмiрно авторитетного для неi товариства мужiв, якi пройшли через страшну вiйну й напевне вiдзначалися хоробрiстю, чей же здобули високi вiйськовi звання – вiд поручника до полковника.

Мужi говорили про потребу подальшоi боротьби, начебто iм замало було походiв, кровi i смертей, – вiйна для них ще не закiнчилася, про що свiдчили iхнi вiйськовi мундири без вiдзнак; в Ольги складалося враження, що цi воiни перебувають на короткому перепочинку перед виправою на фронт, вони й називали один одного не на iм'я, а за званням, найстатечнiший серед них був Коновалець, до якого зверталися не iнакше як «пане Полковнику».

Ольга не вiдводила очей вiд Коновальця, намагаючись збагнути, як цей невисокого росту елегантний чоловiк з вусиками, такий звичайний, чемний i небалакучий, зумiв створити ударний Корпус Сiчовикiв, котрi прогнали з Киева гетьмана Скоропадського, двiчi завойовували столицю Украiни й уцiлiлi вирвалися з табору iнтернованих, – хiба ж йому не досить боiв, i що за сила нуртуе в ньому, що вiн не вгамовуеться i створюе нову вiйськову органiзацiю, невже вiйнi нiколи не буде кiнця; а хто його пiдтримуватиме на дусi в пiдпiльних небезпеках, у мандрiвках свiтами – без пристанiвку, без родинного затишку?.. А ще Степан такий невгамовний, нiби вiн зараз не в затишнiй кiмнатi, а у вiйськовому штабi. Й наймолодший член УВО, нехтуючи рангами, спонукуе команданта Коновальця до рiшучого чину, надаючи своiй мовi, мабуть, з пошани до Полковника, надмiрноi пишноти:

«Пане Полковнику, ви з'явилися серед нашого народу в час глухоi апатii, коли найпопулярнiшою стала жалiбна пiсня «Ой та зажурились Стрiльцi Сiчовii, як Збруч-рiчку проходили», i, немов Єгошуа, розтоплюете звуками новоi сурми ерихонськi мури новоi неволi… Хвала вам за це, ми пiдемо за вами у вогонь i воду, але ж не заводьте нас у глухе пiдпiлля, дайте команду до вимаршу на передню лiнiю! Чуете, пане Полковнику, час не чекае – мусить хтось дати сигнал до походу! Хай же впадуть мури нашоi неволi!»

Коновалець й оком не зморгнув на мову Степана Федака, й подумала Ольга: скiльки в нього витримки, а Степан не знае мiри – цей вiдважний вояк повинен стояти пiд командою розважного зверхника… Полковник вiдвiв погляд вiд розпаленого бунтiвною мовою поручника Федака, повернув голову до учня Академiчноi гiмназii Романа Шухевича, що стояв, слухаючи старших бiля вiкна. Бабуся Термiна дозволяла внуковi бути присутнiм при поважних гостях; в хлопця настовбурчився кучерявий чуб, i Степановi слова вiдбивалися в його очах гарячим захопленням; Полковник пiдвiвся, пiдiйшов до Романа й аж тодi вiдповiв на запальний вибух Федака:

«Спочатку мусимо пiдготувати амунiцiю, пане поручнику, скласти план вiйськових дiй, створити вiйськову школу. І якщо ми не встигнемо розпочати бiй, то на майбутню битву поведе свое поколiння цей юнак, коли стане мужем. Правда, Романе? – Полковник поклав хлопцевi на плече долоню. – А не злякаешся?»

«Не злякаюся!» – випалив Роман i виструнчився перед Полковником.

…Такого наказу Коновалець не давав, але це сталося. Наприкiнцi вересня 1921 року прибув до Львова на вiзитацiю своiх нових володiнь маршалок Юзеф Пiлсудський. І коли вiн у супроводi воеводи Грабовського вийшов з магiстрату, щоб iз трибуни привiтати польських громадян, якi перед ратушею запов

Страница 16

или ринкову площу, з натовпу вихопився високий чоловiк у вiйськовому мундирi, вийняв з кишенi кiтеля револьвер i зi словами «Це тобi за зраду Петлюри!» вистрелив у маршалка. Вождя впору заслонив воевода Грабовський i впав поранений. Нападника затримали: був то Степан Федак на псевдо Смок.

До вiлли панi Термiни прибiгла Ольга й до зiмлiння схвильована вигукнула:

«Я мушу побачити Полковника!»

Та Коновалець сам вийшов на ганок: йому вже доповiли про атентат на Пiлсудського.

«Це Степан вчинив, його схопили, – заговорила Ольга. – У мiстi арешти… Ви мусите заховатися, пане Полковнику!»

«Заспокойтеся, панно Ольго, – спокiйно вiдказав Коновалець. – Я вже споряджений у дорогу, сьогоднi виiду до Праги. Шалений Степан! Але ж таки подав сигнал i, мабуть, впору…»

«Я проведу вас, – пiдiйшла Ольга до Коновальця й зупинилася в нерiшучостi. – Тiльки до двiрця…»

«Прошу провести мене до Праги».

«Як накажете, пане Полковнику…»

Увечерi до кордону помчала двокiнна бричка, в якiй сидiли Коновалець, Ольга i двое охоронцiв.

Максим Безрiдний залишився у Львовi в розпорядженнi полковника Романа Сушка.

…Цей спогад блискавкою прошив мозок Максима Безрiдного, коли вiн, розгублений, стояв перед Остапом. Але додав йому рiвноваги. Чей же сказав Полковник молодому Шухевичу: «Ми пiдготуемо амунiцiю, а ти поведеш у бiй свое поколiння».

«Й це поколiння вже прийшло: ось стоiть передi мною його емiсар в образi безстрашного мого сина Остапа», – подумав Максим.

…Про подальшу долю батька розповiдала моя мати Марiя, вона таемно обвiнчалася в Ходоровi з партизаном УПА Остапом Безрiдним на псевдо Вiтер.

Остап зi своею боiвкою переховувався в пропастях тужанiвських лiсiв аж до початку нiмецько-советськоi вiйни. Перед iнвазiею червоних вiйськ в Галичину 1939 року новiтнi партизани цiлий тиждень зазнавали кривавоi волi: розбита нiмцями польська армiя Ридза Смiглого панiчно втiкала в Румунiю. Вiдступаючи, польськi жовнiри пiдпалювали сiльськi хати, вбивали мирний люд. Боiвкарi iх знищували, роззброювали й ховали оружжя в бункерах; коли радянська влада встановилася на наших землях, група Остапа Безрiдного зачаiлася в непрохiдних недеях i чекала виправи з Кракова вiддiлку Крайового провiдника ОУН Володимира Тимчiя-Лопатинського, з яким мала намiр пiдняти антибiльшовицьке повстання в Галичинi.

За наказом голови кракiвськоi Дружини украiнських нацiоналiстiв Шухевича-Тура Лопатинський взимку 1940 року зi своiм вiддiлком перейшов Сян. Випав тодi снiг, й чекiсти вистежили. Повстанцi забарикадувалися на горищi якоiсь хати в селi Устиновi, вiдстрiлювалися до останнього набою i пiдiрвали себе гранатами.

Остапова боiвка вижила: пiвтора року селяни з Городищ, Залiсок i Рудкiвцiв пiдтримували життя партизанiв, й вони, зголодженi й обдертi, дочекалися 22 червня 1941 року. Тодi Остап вийшов iз криiвки й товарняком дiстався до Львова. Львiв у тi днi був ще вiльний, нiмцi зупинилися на лiнii Рясне – Скнилiв, а на Ринку, 10 у примiщеннi «Просвiти» Ярослав Стецько вiд iменi Провiдника ОУН Степана Бандери ЗО червня проголосив вiдновлення Украiнськоi Держави – на львiвськiй ратушi вдруге залопотiв синьо-жовтий прапор.

Остапа, через його обшарпаний вигляд, до середини зали не впустили, а тодi вiн назвав псевдо голови Дружини украiнських нацiоналiстiв, який керував виправою Лопатинського:

«Я повинен побачити Тура!» – вигукнув Остап, i всi, хто був у залi, сторожко придивилися до обiрванця, який знав псевдо Романа Шухевича.

Остап стояв непорушно бiля дверей i ждав на реакцiю мiнiстрiв. Мовчанка в залi тривала довго, та врештi пiдiйшов до Остапа довгобразий, з русявим кучерявим волоссям чоловiк, вiн пильно придивився до зайшлого i запитав:

«Звiдки знаеш iм'я Тура?»

«Вiд Тимчiя-Лопатинського».

Тодi Шухевич взяв Остапа за лiкоть, провiв його в кiнець зали й спитав пошепки:

«Боiвка цiла?»

«Збереглася i жде вашого наказу».

«За тиждень прийдеш у село Княгиничi на Рогатинщинi й допитаешся до фельдшерського пункту».

Так вiдбулося знайомство мого батька iз майбутнiм генерал-хорунжим УПА, брате… Остап Безрiдний добирався до Ходорова ночами, й моя мати приймала свого мужа в гостi. А втiм… – голос Михайла губився в темрявi, я ще почув його слова: – А втiм, як склалося життя мого батька, краще прочитай. Менi нелегко про це розповiдати…»

«А як гадаеш, друже, ми ще довго пробудемо на Майданi?» – спитав я в Михайла, коли вiн вимкнув акумулятор, даючи менi зрозумiти, що «пора в стебло».

Й вiн вiдказав тихо крiзь дрiмоту:

«Нинiшнiй Майдан – не революцiя, що раптом спалахуе й закiнчуеться перемогою або поразкою. То родовi муки, в яких суспiльство народжуе нову генерацiю. Це довгий i затяжний процес…»

Михайло рiвно дихав, я пiдсунув до себе акумулятор, увiмкнув свiтло й продовжував читати манускрипт.




Роздiл п'ятий

«Глянь на Волгу – чий стогiн лунае?»

(Із Михайловых записок)


На Великих Луках, що бiля Тверi, розлучившись навiки з Днiпром, який стрiмко помчав на пiвдень, перекроюючи навпiл Укр

Страница 17

iну й роздираючи тамтешнiй люд на два рiзномастi етноси, котрi й донинi вперто намагаються об'еднатися, але досягти цього не вмiють, – росiйська матушка-Волга круто повернула на схiд, i аж у Чувашii зважилася у вiддаленiй злагодi попливти паралельно з батьком-Днiпром, проте, наблизившись до Дону, завбачливо ухилилася вiд нього й попрямувала через калмицькi степи до Каспiю. Ще раз наважилася вклинитися гострим кутом у козацькi землi, та, вбоявшись запорiзько-донськоi вольницi, повернула на пiвденний схiд, й московськi царi на тому кутi, для застороги донським i днiпровським розбишакам, побудували фортецю, назвавши ii Царициним.

За фортецею потужна i спокiйна Волга, яка на око нiби й невiдомо куди тече, враз розбiглася, утворюючи бiльшi й меншi острови, розчахнулася на рукави, рукавцi, заплави й старицi, немовби хотiла швидше всякнути в калмицькi пiски, щоб своiм повноводдям не виплеснути, бува, солонi води з берегiв Каспiю; й на одному островi прикуцнуло над кручею рибальське селище Дубовка. Кам'яний простiр острова вiчно бур'янився чортополохом, й це тривало аж до тих пiр, доки росiйське вiйськове мiнiстерство не розпорядилося обгородити просторий неужиток колючим дротом й загнати туди австрiйських полонених.

Рiзнорiдний люд опинився в таборi: поляки, чехи, австрiйцi, мадяри, та переважали тут колишнi Украiнськi Сiчовi Стрiльцi, й панiвною мовою, якоi не розумiли й не хотiли розумiти московськi охоронцi, стала украiнська мова галицького варiанту. Й лунали вечорами понад безкрайньою Волгою тужливi стрiлецькi пiснi: «В горах грiм гуде», «Як ви умирали», «Ой та зажурились Стрiльцi Сiчовii», а сотник Євген Коновалець по недiлях проводив лекцii з iсторii Украiни й навчав побратимiв бойових пiсень: «Не пора москалевi й ляховi служить», «Бо вiйна вiйною» та гiмну «Ще не вмерла Украiна» – й таким чином украiнiзувалися в таборi i чехи, i мадяри, i австрiйцi.

Та мало хто з украiнських полонених воякiв здогадувався, що у верхiв'ях рiки, далеко вiд Дубовки, живе багатолюдне купецьке мiсто Симбiрськ, з якого вийшов у широкий свiт лютий ворог неросiйських народiв, великоголовий карлик, який набув у мiсцевiй гiмназii, а потiм у Казанському унiверситетi грунтовних знань, однак у зрiлому вiцi, прийнявши у свою свiдомiсть марксiвську iдею свiтовоi революцii, зацементував ii у звапнiлих вiд сифiлiсу звивинах мозку на тiй стадii розвитку, коли в них витворилася i не зазнала бiльше змiн манiя терору як найоптимальнiшого способу впокорення суспiльства.

Отож той карлик з калмицько-еврейського роду 7 листопада 1917 року вчинив у Петербурзi бiльшовицький переворот, i над Украiнською Центральною Радою, яка встигла вже проголосити два автономiстичнi Унiверсали, нависла смертельна загроза. Про це в Дубовському таборi нiчого ще не знали…

Полоненi Украiнськi Сiчовi Стрiльцi жили в Дубовцi розконвойовано, дротяна загорожа була лише позначкою меж табору, й крiзь пройми в нiй можна було виходити на острiвний простiр, блукати рибальським селищем i часом отримати шматок хлiба вiд добросердих жiнок, переправлятися поромом на правий берег й долати пiшки вiддаль у тридцять верстов аж до Царицина, i якщо в кишенi бранця шелестiли купюри царських рублiв, то можна було запастися й харчами.

Колишнi вояки почувалися в таборi досить вiльно, нiхто нi за ким не стежив, i коли котрийсь нестерпно затужив за рiдним краем, то мiг безперешкодно втекти, якщо не боявся пробиратися крiзь фронти на захiд. Такi випадки траплялися досить часто, охорона табору за втiкачами погонi не влаштовувала, й нiхто не вiдав, чи вдавалося iм упроголодь перейти крiзь калмицькi, донськi й запорiзькi степи.

Рядовi жовнiри мешкали в саманних, критих очеретом бараках; годували iх раз на день баландою й рибою, якоi у Дубовцi було бiльш нiж удосталь; на ту рибу полоненi вже й дивитися не могли, вона без слiду розчинялася в шлунках – не було потреби й випорожнюватися, шкiра жовтiла, тiло ставало в'ялим, очi – скляними, мов у випотрошеного осетра.

Вдень охоронцi вели полонених на роботу: управителi рибальського селища вирiшили, не знати й для чого, побудувати на швидкоплинному рукавi млин, а що вiн мав молоти, коли нi жита, нi пшеницi нiхто тут не сiяв, – самi не знали. Здаеться, будiвництво було розпочате лише для того, щоб чимось зайняти полонених, та все ж галицькi умiльцi майстрували лотоки, вмонтовували звiдкись привезенi жорновi каменi, натягали на барабани шкiрянi паси…

Старшини мешкали поза зоною в кам'яному будинку поряд з охоронцями, на будiвництвi вони виконували функцii наглядачгв. Минали днi, мiсяцi й роки в позiрнiй злагодi мiж переможцями й переможеними, доки в охоронщв не прокололася одвiчна ненависть до хохляцькоi мови. Будь-який кацапчук з рушницею мiг любо порозумiтися з австрiйцем на мигах, а коли знав слова «gut», «schnell», «Donnerwetter», то й заприятельовував з нiмаком, проте скаженiв, коли до нього зверталися украiнською: «Ти можеш хотя би адiн раз на день загаварiть со мной па-челавеческi?» Та ненависть кацапiв до хохлiв щораз то бi

Страница 18

ьше наростала, й одного разу стався випадок, який насторожив Коновальця: до офiцера пiдiйшов солдат-охоронець i вiдрапортував: «Ваше благородiе, вот подошол ко мне етакой замухрiшка, торохтiт па-своему, я спросiл ево, кто он, а замухрiшка отвечает: украiнец. Што ето такое, я не понял, то на всякiй случай отвьол ево в каталажку».

Жаб'евського гуцулика визволив iз «каталажки» Євген Коновалець, який разом з Іваном Чмолою та Максимом Безрiдним мешкав у селищi; Коновальця як найстаршого за рангом – з невiдiрваними на комiрi кiтеля смужками з трьома зiрочками сотника – охорона табору призначила старшим над полоненими земляками. Однак цей випадок був лише початком жорстоких цькувань усусусiв.

Одного листопадового дня 1917 року хлопцi, якi ходили в Царицин за харчами, принесли вiстку, що в мiстi на центральному майданi офiцери формують щойно приведену етапами iз заходу велику партiю нових полонених – для вимаршу в Дубовку. Коновалець нетерпляче чекав iхнього прибуття – ану ж серед них знайдуться знайомi старшини УСС, i якi ж то вiстi принесуть вони з Украiни!

Нарештi прибула до острова безлика маса знедолених. Мiж причалом i правим берегом рiки безупину курсував пором, який викидав ту масу на острiв; над кручею юрмилися сотнi пожильцiв Дубовського табору; Коновалець протиснувся над саме урвище, по схилу якого спинався уверх ключ новачкiв. Усi вони були однаковi, немов дiти однiеi матерi, йшли, понуривши голови, нiби на страту; тiльки один, вивищившись над нескiнченною вервечкою бранцiв, йшов з пiдведеною головою й пильно вглядався в юрбу мешканцiв табору, що зiбралася на плато; вiн нiби дошукувався когось знайомого, врештi виповз, чiпляючись руками за камiння, на берег кручi, став на повний зрiст навпроти старшин з трьома зiрочками на комiрi, одну мить стояв занiмiлий i враз iз великоi радостi чи то болю вимовив криком нi для кого не зрозумiле слово:

«Генку!!!»

Й упiзнав Коновалець Романа Дашкевича, кинувся до нього, обняв, i так стояли вони в обiймах, вiдтиснутi прибульцями у натовп старожилiв табору, аж поки не роз'еднав iх вояк, теж iз трьома зiрочками на комiрi кiтеля; незважаючи на втому, мав вiн свiтле, не замурзане потом обличчя, вiн один серед новоприбульцiв усмiхався – вродливий, мов княжич. Був це сотник Андрiй Мельник.

Конвоiри викрикували: «Вперьод, вперьод, не останавлiваться!» І сказав Євген до приятелiв:

«Як поселитеся, вiдпросiться в охоронцiв i прийдiть до мене в селище, там тiльки один кам'яний будинок, i я вас, старшин, помiщу поруч з кiмнатою, в якiй мешкаю з Безрiдним i Чмолою… Щось придумаемо».

На другий день охоронець привiв Мельника й Дашкевича до кам'яного будинку й залишив iх старшинi табору Коновальцю. Щоб якось прийняти дорогих гостей, Максим Безрiдний подався до Царицина й принiс трохи харчiв i бутель кавказького вина; друзi попивали з алюмiнiевих горняток i навперебiй розмовляли, згадуючи пережите. Андрiй розповiв про те, як потрапив у полон, а вiстi з краю вiдсувалися гейби на потiм – надто тривожнi були вони; Коновалець, Чмола й Безрiдний дiзналися вiд прибульцiв про переворот у Петербурзi, й ця тема потребувала поважного обговорення…

У вереснi 1916 року сотню Андрiя Мельника оточили москалi пiд горою Лисонею, що бiля Бережан, i роззброiли, а коли вiдводили полонених до Тернополя, до них, полишивши бойову позицiю, приеднався поручник Дашкевич й добровiльно вiддав зброю конвойним.

«Навiщо ти зробив таку дурницю?» – не розумiючи Романового вчинку, спитав Коновалець, i в його голосi забринiло роздратування.

«Знаю, що за таке мене чекав би польовий суд серед своiх, – вiдказав Дашкевич, – та я не мiг iнакше… Пiсля видужання у вiденському лазаретi я вернувся на нашi позицii й дiзнався, що моя Оленка потрапила в полон пiд Болеховом. А ще довiдався й про те, що австрiйських полонених поведуть етапом на Волгу… Й гнали нас цiлий рiк з Тернополя до Царицина. Десь тут мае бути табiр для жiнок – я мушу знайти Оленку…»

«Ти iз воiна став романтичним героем, а нинi не час на такi благороднi пориви. Ми мусимо воювати, а твоя кохана, якщо жива, то ще зустрiнеться тобi на военних перехрестях. Тi дороги несподiвано перетинаються, й ними провадить своiх дiтей сам Бог. Де ж ти знайдеш ii – Росiя безмежна. Я ж думаю про iнше. У нашому таборi близько тисячi украiнцiв, а з вашим приходом iх стало набагато бiльше. І у всiх своi коханi, брати, сестри, батьки… То що, розбредемося – кожен на своi пошуки? А Украiнська Центральна Рада стоiть оголена на военних вiтрах, без вiйська, й покiрно жде московських головорiзiв. Чи ж не можемо ми провести збiр добровольцiв i вирушити потягами, а то й пiшки, до Киева? Ми ж вишколене, загартоване в боях, обкурене димами стрiляного пороху вiйсько, а не вальтер-скоттiвськi шукачi пригод».

«Те, що ти сказав, теж романтика, друже, – промовив Роман. – Це лише iдея, яка iдеею й залишиться, бо як можна ii зреалiзувати? Де Волга, а де Днiпро…»

«Але те, що перестае жити як iдея, нiколи не перемiниться в дiйснiсть. Ми могли б партiями переправи

Страница 19

и до Киева щонайменше тисячу чоловiк. Ти уявляеш, що таке тисяча воякiв для киiвських полiтикiв з порожнiми руками?»

«А зброю де вiзьмеш?»

«Зброя в киiвському «Арсеналi», тiльки треба його здобути».

«Голiруч?»

«Чому – голiруч? Зброю здобувають у наступi, а не в оборонi… Скiльки разiв вона давалася нам у руки, i скiльки разiв ми ii втрачали? Двiчi княжа сила вдаряла об браму Вiзантii, але увiйти до свiтовоi столицi, як ото готи в Рим або турки в Царгород, не зважилася. А здеморалiзований княжою оборонною полiтикою обиватель став у опозицiю не так до чужих, як до своiх, вiдчувши iхню бездарнiсть i безсилля. І тому прийняв чужу, мiцнiшу, руку: варязьку, литовську чи то московську… Нинiшня вiйна кличе нас до наступу, друзi».

«Я готовий спитати всiх украiнцiв, якi перебувають у нашому таборi, – сказав Максим Безрiдний, вiддано дивлячись в очi Коновальцю. – І дiзнаюся, скiльки iх е, готових стати добровольцями».

«І хай це буде нашим остаточним рiшенням, – сказав Мельник. – І нi кроку назад. Чей же нiхто не може повiрити, що москалi триматимуть нас довiку в таких лiберальних табiрних умовах. Коли станемо iм на завадi, вони знищать нас…»

«Якщо не фiзично, то морально, – додав Іван Чмола. – Усусуси в таборi щораз вiдчутнiше змiнюються з бiйцiв на невiльникiв, готових до чолобитень. А московському бояриновi з часом замало стане чолобиття, вiн почне вимагати, щоб ми i святощi своi обкалювали. Мусимо дiяти, поки не пiзно».

…Начальник Дубовського табору майор Калашнiков вiдпустив старшину Євгена Коновальця пiд чесне офiцерське слово в Украiну з причини хвороби батька. Не сподiвався, що сотник повернеться в табiр – не перший вiн i не останнiй: кожного ранку на розводi охоронцi не дораховувалися когось iз галицьких полонених. Спинити втiкачiв не мали сил, та й потреби такоi теж не було. Харчiв не вистачало, а бiльшi й меншi партii нових бранцiв прибували мало не щомiсяця, мiсць у бараках бракувало, надходила зима, й завошивленi люди перебували пiд голим небом, до того ж у таборi спалахнув тиф, хворих вiдправляли до Царицина, й вони у холодних кошарах, вiдведених пiд лазарети, вмирали. На численнi рапорти Калашнiкова до вiйськового мiнiстерства прийшла нарештi цидула: негайно готувати полонених до вимаршу в Ташкент, де тепло.

Максим Безрiдний встиг опитати колишнiх усусусiв, чи готовi вони до украiнськоi вiйськовоi служби в Киевi, й назвалося кiлька сотень охочих. Максим, Чмола й Мельник нетерпляче ждали повернення Коновальця, адже ще трохи, й вiн може не застати iх у Дубовцi.

Одного дня старшин дiйняла неабияка тривога: пропав iз табору Роман Дашкевич. Куди подався, невже вернувся в Украiну, але ж для чого тодi добровiльно здавався в полон? Бiльше тижня не чутно було про нього, та врештi з'явився: змучений, виснажений i морально занепалий… У рибальському селищi вiн дiзнався, що в Самарi розташовано табiр для полонених жiнок – й подався закоханий Роман пiшки уверх Волгою, сподiваючись вiднайти свою Оленку. Однак добрався до Самари вже пiсля того, як жiночий табiр перевели в Середню Азiю, й зрозумiв поручник, що знайти наречену в степу безкраiм за Уралом не зможе.

А в Дубовцi йшли приготування до вiдправлення в Ташкент. До табiрного начальства дiйшла чутка, що полоненi галичани поговорюють про створення якогось стрiлецького батальйону, що в бараках для галичан Мельник i Чмола пiд виглядом невинних лекцiй з iсторii Украiни утворили Царицинську Центральну Раду й стали в нiй секретарями; це неабияк насторожило табiрних наглядачiв – адже готуеться не дезерцiя до материнських i жiночих спiдничок, а органiзовуеться вiйсько, яке воюватиме проти Росii.

Незабаром полоненi вiдчули наслiдки тiеi настороженостi: охоронцi наказали бранцям зв'язати розiрванi табiрнi дроти в огорожi, робили перекличку вранцi i ввечерi, бiля кожного барака поставили вартового, й дiйшла до полонених чутка, що на царицинську станцiю пiдiгнано ешелони паквагонiв, призначених начебто для вiдправки в Ташкент.

Коновалець барився, його вiйськовi плани могли будь-якого дня провалитися. До того ж галичани занепали духом. Наближалася зима. Як у морози здолати вiдстань з Царицина до Киева, нехай i поiздами, таж половина нас позамерзае в дорозi. А в Ташкентi перебули б зиму в теплi, далi ж як Бог дасть… Переконувати зневiрених у протилежному було чимраз важче, та врештi воскресла надiя: вернувся з Киева Коновалець.

«Я прийшов на засiдання Центральноi Ради, – розповiдав сотник, – на якiй провiднi автономноi Украiнськоi Держави провадили довгу дискусiю про те, чи потрiбне Украiнi вiйсько. Голова уряду Винниченко переконував Грушевського, що армii зовсiм не потрiбно – чей не пiдуть росiйськi соцiалiсти проти соцiалiстiв украiнських. Грушевський нерiшуче обстоював думку, що молода держава повинна бути готовою до оборони. Безплiдну балаканину – бо про що йшлося, коли вiйська нема! – обiрвав я, нiкому не вiдомий старшина. Я вигукнув: «За мiсяць буде сформовано галицьку вiйськову частину, дайте лише грошi!» Мою заяву члени Ради зустр

Страница 20

ли глузливим смiхом, однак Голова Украiнського Вiйськового Комiтету Симон Петлюра пригасив зухвалий гармидер реплiкою: «Пане сотнику, пiсля засiдання зайдiть до мене в кабiнет!» Й сказав менi Петлюра: «Винниченко – капiтулянт, на нього покладатися не можна. Вертайтеся до Царицина й ведiть звiдти до Киева скiльки можете людей. Я ж виiжджаю на Лiвобережжя: на Слобiдщинi стихiйно створився «Гайдамацький Кiш», йому потрiбен провiд».

Однак апатiю галицьких полонених здолати не вдалося: дочекаемося, мовляв, весни.

«До весни вiд Украiни нiчого не залишиться, – переконував Коновалець маловiрiв на Радi. – Та невже ви думаете, що бiльшовики задовольняться Петербургом? Московська орда – на те вона й орда – на одному мiсцi не затримаеться: нинi-завтра посуне на Украiну – там хлiб, вугiль, руда i море…»

Охочих покинути табiр залишилося не бiльше сотнi… Але трапилася приключка, як на военний час, досить незначна, всi ж бо до смертей давно звикли. Однак смерть усусуса з Жаб'я вмить здерла лiберальну маску з наглядачiв i показала зневiреним справжнiй московський оскал: зi всiма вами так буде, проклятi самостiйники!

Цей усусус, який колись потрапив у «каталажку» за те, що назвав себе украiнцем, i якого визволив з холодноi Коновалець, ходив у таких порваних черевиках, що ступав босо на примерзлу землю. Щоб якось себе порятувати, зайшов уночi до недобудованого млина й вiдрiзав з барабана шмат паса для пiдошов. Охоронцi його пiймали, привели в селище, всипали йому п'ятдесят шомполiв й повели селищною дорогою. З халуп вибiгали жiнки, тi самi, якi подавали полоненим шматок хлiба, вибiгали й дiти i плювали нещасному гуцуликовi в обличчя, вигукуючи: «Вор! Мазепа! Повесiть ево мало!» Врештi охоронцi вивели його на берег кручi й розстрiляли.

Це був сигнал: зi всiма нами таке зроблять! Вночi добровольцi прорвали дроти й бiльше тисячi iх вийшли у степ. Погонi не було: охоронцiв у таборi налiчувалося не бiльше двадцяти… За кiлька днiв втiкачi дiйшли до Луганська, а звiдти, осiдлавши дахи товарних поiздiв, добралися до Киева.

До половини сiчня 1918 року Коновалець, Дашкевич i Чмола сформували iз втiкачiв Перший курiнь Сiчових Стрiльцiв, розмiстили його в будинку Духовноi семiнарii на Вознесенському спуску; командиром куреня став Євген Коновалець, заступником – Андрiй Мельник. Максим Безрiдний залишився у полковника Коновальця незмiнним ад'ютантом.




Роздiл шостий

Видiння 1921 року

(Із Михайловых записок)


До цiеi часовоi межi треба було ще дожити, дiйти, перестраждати три катастрофiчнi роки – i то, як менi здаеться, лише для того, щоб опинитися в глухому затишку в пiднiжжi Альп – у солодкiй для французiв Францii, так велично оспiванiй у «Пiснi про Роланда», так скрупульозно дослiдженiй у текстах Бальзака, так любовно оповитiй романтичним флером у романах Гюго, та з якоi не видно, i нiколи крiзь заснiженi гори не проникне сюди хоча б контурне зображення навiки втраченоi, безповоротно пропалоi Украiни, в якiй смерть вiдсунула на маргiнес людське життя, та без якоi нема життя тут, на чужинi. Там, на рiднiй землi, залишилися краса i сила, а тут я змушений поринати в холоднi свiти утопii, де зiгрiвати буде мене сонце не iз бездонного украiнського неба, а з видуманоi мною технiчноi потвори – сонячноi машини.

І залишаеться для мене единим теплом i життевим нуртом тiльки Коха – моя люба дружина-еврейка Розалiя Лiфшиць. Уся краса мого колишнього свiту втiлилася в нiй; немае менi без Кохи нi моральноi, нi чоловiчоi сили, i я не знаю, чи жив би, якби ii не стало, все мое нинiшне щастя – це любити Коху. А що таке моя любов до тебе: це коли ти ходиш по кiмнатi, i я чую твоi кроки, коли лежиш на тапчанi й читаеш, коли заглядаеш з-за моеi спини до мого рукопису й оповиваеш руками мою шию, коли вiддаешся менi в лiжку, а потiм, втомлена любов'ю, засинаеш, i я чую твое дихання, й коли воно густiшае, я затуляю твоi уста своiми, це коли ти кажеш менi «Доброго ранку, Володю» й коли прощаешся зi мною словом «На добранiч», це коли заходять до нашоi домiвки моi симпатики, а ти iх спиняеш на порозi, коротко мовлячи: «Прийдiть пiзнiше, Винниченко до обiду працюе…»

А пiсля обiду я полишаю свiй будиночок на околицi альпiйського мiстечка Мужен i виходжу на гору. Зупинившись на ii вершечку, вмовляю себе, що мене бачить свiт, а таки так – свiт мене знае, тому мусить бачити i в цей мент; я тiшуся своею популярнiстю, вiдчуття впевненостi в собi менi потрiбне для чогось бiльшого за мене, i в такi хвилини я не боюся моiх недоброзичливцiв, якi кидають у мене камiнням тiльки за те, що я стою на вершинi. І так стоятиму, здаеться менi, до тих пiр, поки те – щось бiльше за мене – примусить мене зiйти до тихого, осяяного зеленню свiту, ступити в слiди предкiв i попрямувати у вiчнiсть…

Однак ще рано, ой як рано, та життевi сутiнки невмолимо огортають мене: то тiльки так здалося, що я видний свiтовi, чей нiхто не спроможний прозирнути крiзь заслону гiр, це самообман, я ж освiтлюю себе штучним промiнням iз видуманоi мною сонячноi машини

Страница 21

а тому мушу спинатися на гору, яка заслонила Украiну, i глянути через край…

І вийшов я на ту круту вершину, й тодi нiби хтось роздер завiсу, i я побачив до найменших деталей мiй рiдний край. Передi мною розiслалася широка й безкрая рiвнина з дорогами, банями церков, фабричними димарями; над тим благословенним свiтом опустилося шатро блiдо-зеленого неба, вся земля потонула в зеленi i яблуневому цвiту; я, до безтями втiшений, видряпуюся на саме лезо хребта й бачу протоптанi слiди моiх предкiв i своi власнi слiди, якими нiколи не попрямую, щоб показатися людям i нагадати про себе – ще живого й викинутого в безодню чужинноi пам'ятi.

…Перехрестилися моi дороги по всiй Європi, i на безмежному планшетi, що прослався передi мною, зблiдли вони й зникли, немов витравленi розчином вiд плям, – i вже вони позаду мене, залишенi без туги й жалю, я кваплюся додому й навiть думки не допускаю, що колись ще повернуся до них й топтатиму iх до кiнця своiх днiв; при менi немае нi золота, нi срiбла, я бiдний, мов турецький святий, зате зi мною моя слава, а ще згадки про поневiряння вигнанця, про тюрми, про жiнок, а також – i це все мое нинiшне багатство – щемна радiсть, що повертаюся в Украiну.

Ось чорнiе остання моя дорога з далеких свiтiв, не стерта нi на планшетi, анi в серцi, – з Петербурга до Киева, й супроводжувала мене нею незмiрна гордiсть: мене, вiдомого на весь свiт письменника, кликала Украiна до працi, яка не мае нiчого спiльного iз творенням штуки: Голова Украiнськоi Центральноi Ради Грушевський i Генеральний секретар вiйськових справ Петлюра запропонували менi очолити украiнський уряд. Яка це висота i яка непевнiсть: менi дошкуляе докiр сумлiння, що я готовий стати на прю iз соцiалiстами-бiльшовиками – а може, вони бiльше, нiж ми, мають рацiю, ведучи Росiю шляхами революцii, й чому то я, переконаний соцiалiст, стаю супроти власноi волi контрреволюцiонером?

Здоланий сумнiвами, я, Перший мiнiстр Украiни, й думки не допускаю, що нам потрiбно створити армiю – чию ж то кров збираемося проливати? Звiсно, московську, але ж вона уже не царська, не iмперська, то кров революцiонерiв-соцiалiстiв, таких самих, як я… А втiм, бiльшовики, видно, твердо вiрять у свою високу мету, що так упевнено беруть владу; а що виграе украiнська бiднота вiд влади нашоi, якщо навiть ii запосягнемо? Наймичка захотiла стати господинею в домi – хiба таке можливе? Ми не маемо права воювати, ми повиннi домовитися, адже велику i сильну Росiю не зможе перемогти збудована мала Украiна. Мусимо залишитися як автономне утворення, у федерацii з Росiею, адже вона вже не самодержавна, i визрiвати в нiй передовсiм культурно, мислю перемагати суперника; тож таки, видно, перст Божий, що на високу державну посаду покликано авторитетного письменника; ми будемо кувати зброю мислi, нарощуючи таким чином м'язи, щоб мати колись силу взяти до рук меча, – i як цього не розумiе Петлюра?! Але чому вiн, бухгалтер, мав би розумiтися на таких складних полiтичних категорiях?








І раптом мое обличчя обпалюе полум'ям сором: в поле мого зору потрапляе шмат украiнськоi землi, на три штихи просяклоi кров'ю; я шукаю виправдання i знайти не можу, бо моiй провинi немае прощення. Ми сперечалися в Центральнiй Радi – треба чи не треба нам вiйська, а на станцiю Крути, що бiля Бахмача, iдуть добровольцями напiвозброенi учнi юнацькоi школи iменi Хмельницького та Студентського стрiлецького куреня – один проти десятьох головорiзiв Муравйова; половина iх гине, проте вони стримують бiльшовикiв до дня успiшного завершення Брестського договору… Половина юнакiв загинула, а ми далi сперечалися про потребу вiйська, а киiвський люд, замордований бандою Муравйова, що вже вдерлася до столицi, потягнувся багатотисячним походом на Аскольдову могилу, i плаче над тiлами дiтей Поет, i слова його вiдлунюються в моему серцi лютим болем: «На Аскольдовiй могилi поховали iх, тридцять мучнiв-украiнцiв, украiнський цвiт…»; плаче Поет i плаче Грушевський, промовляючи над викопаною ямою, i я плачу, i Петлюра теж, i слiз цих теж соромно… О, як ми вмiемо очищуватися слiзьми, як умiемо шанувати мертвих i не любимо живих, бо де збираються нашi люди, щоб засвiдчити свiй патрiотизм – та ж не пiд Жовтими Водами, не в Конотопi, а пiд Берестечком, а нинi – на Аскольдовiй могилi. О, як ми вмiемо плакати на гробах, який катарсис омивае нас вiд слiв Поета, якi ми розчуленi на горе, котре вже нiкому не загрожуе, i як остерiгаемося глянути у вiчi живому горю, що йде до нас!.. На Аскольдовiй могилi поховали iх разом з моею вiрою в добру долю Украiни.

А свiт кипiв, немов полум'я в гутнiй печi, й нiхто не був вiльний вiд того жарева, кожного воно обпiкало, i мене – теж. Я, письменник, який мав би сидiти в затишному кабiнетi й воювати зброею мислi, керую як Голова Ради Мiнiстрiв молодою державою, котра Унiверсалом проголосила свою незалежнiсть. І так, як за Хмельницького i за Мазепи, огризаеться вона на всi боки, бо сусiди не хочуть випустити ii з рук; я стою на своiй нинiшнiй вершинi й дивлюся, як на мо

Страница 22

Украiну йдуть орди – i нiмцi, i кацапи. Невже вони мають принести нам свободу? Дороги запрудженi чужинцями, на полях моеi Украiни розгулялася отаманщина – скiльки отаманiв, стiльки й Украiн, а в результатi нi однiеi – тiльки бравура, тiльки синьо-жовтi прапори i пiсня, яка мае врятувати наш народ вiд чужих неволь. Та невже це едина наша зброя? А може, й так, може, слово, вiд якого я вiдмовився заради примарноi слави в полiтицi, стане колись нашим оружжям.

Сiчневого морозного дня гуде, реве Софiйський майдан, маево синьо-жовтих прапорiв еднае сталеве небо iз землею, що наквацювалося снiговою кашею; на постаментi пiд пам'ятником Хмельницькому, пiд головатою булавою, стоiть Головний Отаман Симон Петлюра, поруч з ним – полковник Євген Коновалець. Вчора вони iменем гетьмана Богдана прогнали з Украiни гетьмана Павла, а сьогоднi, 22 сiчня, справляють свято Злуки з Галичиною, яка на один тiльки день здобула незалежнiсть. Завтра у Львовi правитиме бал маршалок Польщi Пiлсудський, а тут, на Софiйському майданi, бiльшовицькi комiсари П'ятаков i Мануiльський проголосять Радянську Украiну, яка вже урядуе в Харковi, Чернiговi, Полтавi. І цiлих три роки потiм тектимуть нашою землею потоки кровi.

Але нинi рiчниця Незалежностi – единий в iсторii столицi Украiни день Свободи! Петлюра командуе парадом. Його вiтае сiромундирне вiйсько Украiнськоi Народноi Республiки, i теж вигукують славу Отамановi козаки в малинових жупанах i барвистих шароварах, в шапках зi смушковими околичками й червоними шликами, а генерал-хорунжий Юрко Тютюнник гарцюе перед своiми непереможними полками на буланому гривастому конi. Вiн пориваеться до постаменту пам'ятника, щоб стати поруч iз провiдцями украiнськоi революцii, але його не кличуть, його й не пускають, бо вiн надто невгамовний i дужий. Петлюра його боiться i мае рацiю: вiйськова влада мусить бути в одних руках. У цьому переконаний i Тютюнник, тiльки з однiею рiзницею – в його, а не в Петлюриних руках. Хiба не бачиш, Отамане, яке добiрне мое вiйсько: блищать шаблi, мов ясне сонце, сяють, гримлять пiснi, аж земленька свята дрижить пiд нами дорогая, за волю смерть нам не страшна!

Петлюра бачить жадобу влади на вольовому м'язистому обличчi генерала, Петлюра чуе впевнену пiсню, проте вигляд у нього незворушний, вiн нi п'яддю не поступиться на п'едесталi нi Коновальцевi, нi Тютюнниковi, нi менi; вiн зi мною поруч – на голову нижчий за мене, i я думаю, чому то вождi i вождики всi як один невисокого зросту: Наполеон, Ленiн, Сталiн, Петлюра, Тютюнник. Певне, свiй зрiст вони надолужують владою. Тiльки я один серед них високий, i тому влади не маю; й точить мене сумнiв, що знаходжуся не на своему мiсцi, ба бiльше – зраджую соцiалiстичну революцiю.

Петлюра приймае парад вiйськ УНР, вiн по-наполеонiвськи заклав руку за борт шинелi, а та шинель так тiсно припасувалася до нього, наче вiн у нiй вродився, нiби вона приросла до тiла, i нiхто не мав би сили здерти ii з Отамана, без тiеi шинелi його й не було б в Украiнi. Ось вiн стоiть, малий i величний, пiд булавою Хмельницького, а сальви прострiлюють сизе морозне повiтря, а прапори лопотять, та гримить за Днiпром канонада – то наступае на столицю червона орда пiд проводом бiльшовицьких комiсарiв. Парад закiнчуеться, вiйсько УНР вимаршировуе на Вiнницю, бо немае йому бiльше мiсця в Киевi, востанне над майданом лунае «Ще не вмерла Украiна», i докочуеться аж до Одеси глузливий смiх Денiкiна: «А ми подождьом».

І я сходжу з постаменту, ступаю на землю, зрiвнююся зростом iз Головним Отаманом, стаю нижчим за нього; мою душу гризе сумнiв, що нинi я став подвiйним вiдступником – вiд соцiалiстичних iдей, за якi мучився по тюрмах, i водночас вiд влади УНР. Тож завтра я зречуся високоi посади в незалежно-залежнiй Украiнi й буду скитатися вигнанцем чужими краями. І постае передi мною зухвалий рiшенець – забути навiки про жовто-блакитну Украiну й стати пiд ii новий багряний прапор, чей же прапори лопотять i рвуться на вiтрах, а земля украiнська залишаеться непорушною, вона одна-едина, i за неi я згоден вiддати життя.

…І побiгли моi дороги поза межi Украiни, видiння рiдноi землi зникае, перетинаю поiздом Паннонську рiвнину й виходжу з вагона в Будапештi. Тут негайно зв'язуюся з керiвником угорськоi компартii Бела Куном, вiн запевняе, що Ленiн мае непохитний намiр проголосити незалежну радянську Украiну й посилае мене в Москву. Пiд iменем Йозефа Сiмона й Наталii Сiмон ми з Розалiею прибуваемо до Бiлокам'яноi, готовi увiпхати голови в московський зашморг.

А сiтi вже наставлено: замiсть Ленiна приймае мене, спiйману на гачок дорiдну рибину Директорii, нарком закордонних справ Чичерiн, вiн iронiчно запитуе: «Та невже ви зумiете очолити украiнський радянський уряд у Харковi – ви, вчорашнiй голова Директорii? А втiм, ми вас пошлемо до Харкова в розпорядження наркома Раковського…» Потiм прийняв мене вiйськовий нарком Троцький: «Ми вас призначимо комiсаром в армii всеросiйського пролетарiату. Нiякоi окремоi украiнськоi армii нема i не буде!»

Ми з Розалiею р

Страница 23

зумiемо, що потрапили в пастку. Нас поспiшно вивезли з Москви до Харкова, та Мануiльський навiть не допустив мене на засiдання ЦК КП(б)У. У Харковi страшно розмовляти украiнською, не визрiли яблука соцiалiзму на украiнському деревi, нiколи вони не впадуть нам у рот. Не iснуе червоноi Украiни, немае такоi на свiтi, вона може жити лише пiд синьо-жовтими прапорами – це колiр нашоi кровi. Украiна окупована Москвою, й тут мене чекае смерть за зраду нацii. Як же мiг я повiрити в московське братолюбiе, невже нiчого не навчив нас Меншиков у Батуринi, Петро на невських болотах i – на наших очах – Муравйов у Киевi?! А ще похорон тридцятьох крутян на Аскольдовiй могилi!

Треба втiкати, поки не пiзно. Врятовуе мене й себе моя кохана еврейка Розалiя Лiфшиць: у Голови III Інтернацiоналу еврея Зiнов'ева, який на той час перебував у Харковi, виклопотала дозвiл на наш виiзд за кордон.

У сiчнi 1921 року ми з Кохою купили дiм у мiстечку Мужен бiля Парижа, й вiдтодi для мене не стало Украiни:

вона ввижаеться лише за письмовим столом, а ще в пiсляобiднiй час, коли виходжу на альпiйську гору. Менi тодi здаеться, що мiй рiдний край бачить мене: звiдти даю знати, що я бiльше не полiтик – тiльки письменник, але чи чують там мене? А якщо вже не чують, то те, що бiльше за мене, звелить незабаром зiйти вниз iз чужоi замаеноi зеленню вершини й ступити у слiди предкiв.

Ой, рано ще, рано… Я чую бiля себе тиху присутнiсть Кохи, ii стримане дихання, вона мовчки говорить до мене: «Уже п'ять лiт ти виходиш на цю гору щодня й виглядаеш свою Украiну. ii немае, пора вже й звикнути». І я вiдповiдаю: «Хiба можна звикнути до довiчного ув'язнення, моя люба? Та я дякую долi, що ти завжди бiля мене, мое велике й останне кохання. І я не хочу без тебе йти у вiчнiсть. Тiльки разом…»

Тiеi весни, коли Перший мiнiстр УНР вигнанець Володимир Винниченко ще виходив, вимiшуючи чобiтьми проталий снiг, на альпiйську гору, щоб у неозорiй далинi пробуджених березневим леготом гiр уздрiти уявнi обриси неiснуючоi вже Украiнськоi Держави i виправдовуватися перед собою та каятися за облудну вiру в соцiалiстичну демагогiю, колишнiй соцiалiст Головний Отаман Симон Петлюра, який завчасу здер соцiалiстичну полуду з очей, та, незважаючи на це, залишився теж вигнанцем, бо у вигнання пiшла вся Украiна, зостаючись при тому в ясирi на своiй землi, перестав себе втiшати iлюзiями майбутньоi боротьби за волю й дзигонiв вiд холоду у двокiмнатнiй паризькiй квартирi на вулицi Тенар бiля Сорбонни; вiн пiдкидав у пiч бруски антрациту й незворушно вдивлявся у фiолетовi спалахи полум'я, що блукали по чорнiй виспi вугiлля, не маючи сил перетворити ii на жарево.

Пiд iм'ям «Полтавченко» Петлюра мешкав у конспiративнiй квартирi разом зi своiм ад'ютантом, поручником Іваном Сорокою; дружина Наталiя й дочка Леся винайняли окреме помешкання на бульварi Сен-Мiшель й зрiдка навiдувалися до колишнього Отамана зi скупим харчем, а здебiльшого Петлюра й ад'ютант обходилися рiдкою кавою, й вугiлля теж уже закiнчувалося…

Незабаром усе закiнчиться, думав Симон Васильович, хоч сам не знав, як саме, та мусить, зрештою, дiйти до краю життя людини, яка втратила вiру в доцiльнiсть свого iснування… Винниченко ще довго продовжуватиме себе в лiтературi, Коновалець створюе пiдпiлля, сподiваючись на новий спалах боротьби, а Петлюрi фiолетовi язички примарного полум'я освiтлюють лише смутнi видiння п'ятилiтньоi давностi: Другий зимовий похiд Юрка Тютюнника зi Львова в Украiну, виряджений Петлюрою 1921 року не для перемоги, а для засвiдчення, що Украiна ще живе, – i зневiрився Головний Отаман пiсля масакри сотень героiв пiд Базаром, отруiвся зрадою Пiлсудського, який за Ризьким договором забрав собi Галичину, а Велику Украiну залишив на розтерзання бiльшовикам; о, якби то куля Степана Федака влучила не в губернатора Грабовського, а в самого маршалка на львiвському Ринку!

Якби, якби…

Якби Головний Отаман визнав собi рiвним генерал-хорунжого Юрка Тютюнника або, оцiнивши його вiйськову потугу, пiдпорядкувався йому: петлюрiвськi сiромундирники воювали люто, проте вiдокремлено вiд загальноукраiнськоi завiрюхи, коли майже в кожному селi, на майданах бiля церков, юрба обирала собi отамана навiть iз пастухiв; а за Тютюнником i його фанаберним козацтвом пiшли б усi отамани й отаманчики, звабленi не так боротьбою за свободу, як показною параднiстю тютюнникiвського вiйська…

Якби гуляйпiльський батько Махно не загравав iз червоними, а долучився до Петлюри, то не волоцюгував би вiн нинi румунськими горами, заробляючи грiш на тартаках, а будував би на пострах бiльшовицькiй Москвi могутню Украiнську Державу. Якби ж не заздрив отамановi Миколi Григор'еву, який вигнав большевiю майже з усiеi Украiни, й не убив його – пiдступно й пiдло…

Якби сам Петлюра нiкому не заздрив…

Фiолетовi пломiнцi бiгають, нiби забавляються, по чорному острiвцi антрациту, що нiяк не може перетворитися на жарево i дихае з грубки холодом; Головний Отаман накидае на плечi шинель, бо в кiмнатi зимно, а пломiнцi гаснуть – дост

Страница 24

ту, як думки в головi Петлюри: живуть же вони, животiють, а зiгрiти не в силi, мозок не допускае досередини живильного тепла – так само, як оця антрацитова холодна груда не пiддаеться примарному полум'ю…

Хiба я заздрив? Але ж нi, моя влада була незмiрно тяжкою i теж примарною; з терпкою ностальгiею часом згадувалася менi моя колишня журналiстська дiяльнiсть. Я не мiг знати, що дiеться в усiх куточках розшалiлоi в боях Украiни: де вояки УНР наступають, а де зазнають нищiвноi поразки, де проривають фронт усусуси, а де покотом умирають вiд тифу; не вiдав я, коли ж то задумав перейти на бiк Денiкiна диктатор ЗУНРу Петрушевич, i чи насправдi отаман Болбочан готував переворот, а я завбачливо, бо годi було ризикувати, наказав його розстрiляти в кам'янець-подiльському каньйонi; не мiг теж дiзнатися, хто ж то чинить жахливi жидiвськi погроми – бiльшовики, махновцi, денiкiнцi чи здеморалiзованi програшем вояки УНР? І що з того, що я скарав погромникiв у Житомирi, коли одночасно ще страшнiший погром вiдбувся у Бердичевi… І якби я не був надто впевненим, що нiхто, крiм мене, не зможе затиснути в один кулак здеморалiзованих отаманiв. Бо й справдi нiхто не мiг цього зробити. І я теж…

Присвiчують менi з печi химернi пломiнцi, i я при iхньому свiтлi пишу на колiнi заповiт – листа дочцi Лесi: «Не маю певностi, що нова боротьба за Украiну розпочнеться за мого життя. За Украiну буде боротися молодше поколiння, до якого належиш i ти. Дай Боже, щоб вам пощастило бiльше, нiж нам…»

Я не вiдiслав цього листа моiй дорогiй донечцi, бо почув ii зойк, що виразно долинув до мене з бульвару Сен-Мiшель: «Так цей же заповiт, тату, вже столiттями передаеться з поколiння в поколiння… І доки це триватиме, Головний Отамане, доки?!»

І зникають з-перед моiх очей печальнi видiння катастрофи 1921 року: похмурi картини перемiщуються, немов у кiнематографi, з кривавого Базару до табору iнтернованих в польському Тарновi й далi – до конспiративноi квартири на вулицi Мокотовськiй у Варшавi й нарештi до Парижа, щоб тут навiки зблякнути.

Невiдiсланий заповiт лежить на столику, i згасають у грубцi фiолетовi пломiнцi. Холодно в кiмнатi, як же холодно, чому так довго не приходить весна?

Бiля Петлюри сидить його вiрний ад'ютант поручник Сорока, вiн теж мерзне, i враз схоплюеться зi стiльця Отаман, скидае з плечей шинель i каже ад'ютантовi:

«Вiзьми ii, вона вже менi вiдслужила й одступилася вiд мого тiла… Бачиш цю дiрку на лiвому вилозi: то колись слiпа куля цiлилася в мое серце й застрягла в сукнi. Ще не настала тодi пора моеi смертi. А нинi менi вже не потрiбен цей панцир, та i я нiкому теж не потрiбен. Хто стане в мене стрiляти, кому я нинi страшний? Незабаром потеплiе, i я обiйдуся. А ти продай ii на базарi й прикупи харчiв та вугiлля…»

Головний Отаман вiддав ад'ютантовi шинель i залишився беззахисним… Тож зовсiм легко увiйдуть у нього сiм куль, випущених 25 травня 1926 року iз револьвера Самуiла Шварцбарда на розi вулицi Расiна й бульвару Сен-Мiшель.

Й не донесе Петлюра свого заповiту дочцi Лесi. І тисячi людей, якi забули про живого Отамана, прийдуть до мертвого на Монпарнаський цвинтар. І гiрко ридатиме над домовиною свого недруга славний письменник i недолугий полiтик Володимир Винниченко.

Як же щиро вмiють украiнцi шанувати мертвих!




Роздiл сьомий

Я багато передумав, брате…


Читати при маловольтовiй жарiвцi було так само важко, як колись, у часи мого дитинства, при каганцевi. Трудно нинi збагнути, як нам вдавалося при тому жовтому пломiнцi, що блимав на запiчку, немов зiрничка на передвечiрньому прузi неба, розпiзнавати букви в шкiльнiй читанцi, а таки вдавалося, бо прогнати зимову темряву з хати було нiчим, хiба що пожежею…

Моi очi втомилися, я вiдклав рукопис, вимкнув живлення в акумуляторi й, заклавши руки пiд голову, вдивлявся в темряву, дошукуючись у нiй образу Михайла, про присутнiсть якого свiдчило лише його глибоке й рiвномiрне дихання, – був то мiцний сон людини з чистим сумлiнням. А таким чистим вiн був i в студентськi роки, таким самим видався менi й тодi, коли пострижений i пiсля тюремноi камери блiдий, мов кiльця картоплi в пiдвалi, виходив, пригнувшись iз «воронка», майже впритул пiдiгнаного до брами львiвського обласного суду; спускався вiн умисне поволi залiзною драбинкою, його шарпали, тягнули за руки мiлiцiонери, вони гарчали на нього, мов собаки, що рвуться з ланцюга, аби чимшвидше переступив вiдстань у два кроки, що проклалася мiж дверцятами «воронка» i судовою брамою, проте Михайло таки встиг змахнути рукою й гукнути до щiльноi людськоi юрби: «Тримаймося!» Натовп, серед якого був i я, хором заскандував: «Без-рiд-но-му сла-ва!» – i зник Михайло за брамою, зi скреготом упав залiзний ригель на скобу, й здалося нам, що ув'язненого Михайла навiки вихоплено з наших рук, тож заскиглили в душах докори сумлiння, що ми начебто добровiльно вiддали його тюремникам за викуп власноi свободи, й бунт, ще боязкий, охопив нас. Охоронники вiдтiсняли людей вiд «воронка», лупцювали крайнiх гумовими кий

Страница 25

ами, погрозливо верещали, проте наш несмiливий протест щораз мiцнiшав, розгорався, безугавнi вигуки «слава!» пiдсилювали його, ми лавою напирали на мiлiцiю; викликали загiн омонiвцiв, якi почали розганяти збунтований люд: я бачив, як кiлькох хлопцiв, заламавши iм назад руки, впихали до критоi брезентом вантажiвки; якась дiвчина з довгим до пояса волоссям захриплим голосом волала «Ганьба катам!»; омонiвець у масцi робота намотав те пишне волосся на зап'ястя, пiдняв на ньому дiвчину i вкинув у темну пащу «воронка».

Десь там, за брамою обласного суду, вершилася розправа над Михайлом i його побратимами, а ми, розiгнанi, приниженi й безсилi, розбiглися по закамарках, однак згодом здолав нас сором: п'ятеро найсмiливiших зiбралися в редакцii й написали протест з вимогою вiддати нам Михайла Безрiдного на поруки; того листа занiс до суду я, вiддав його секретаревi, а потiм кiлька рокiв ходив проскрибований iз забороною публiкувати своi писання. Надалi я вiддавав рукописи довiреним товаришам, хтось там iх передруковував, розмножував, i так я включився в систему самвидаву i, звiсно, ждав арешту.

…Михайло рiвно дихав, а я викликав iз темряви його образ, щоб вiн висвiтлився передi мною на екранi ночi, – я хотiв з приятелем розмовляти, дискутувати, вияснювати для себе цiну бурхливоi теперiшностi й непевноi перспективи нашого державного розвитку; надворi iз зимовоi сизоти лiниво проколювався свiтанок, Майдан нiмотно дзигонiв вiд морозного вiтру, в наметi стало холодно; я нетерпляче чекав, поки Михайло прокинеться й розкочегарить буржуйку, але вiн мiцно спав, i з моеi нетерплячки зроджувалася тривога перед завтрашнiм днем. Лише розмова з Михайлом могла мене заспокоiти; я знав: як тiльки розвидниться, моя тривога вмить зреалiзуеться в подii на Майданi, в нестримний протест, який визрiвав уже кiлька днiв, i нiхто не мiг вгадати, якого кольору набере наша революцiя – помаранчевого а чи кривавого…

Й певне, тому, що до свiтанку було ще досить далеко, iз мого натужного очiкування висвiтлився нарештi образ Михайла – не нинiшнiй, а той, який постав передi мною, коли вiн пiсля шестирiчного ув'язнення – змужнiлий, з пронизливим поглядом карих очей, безкомпромiсний i рiшучий максималiст – запросив мене на свое весiлля з вiдважною Тетяною, тiею самою дiвчиною, яку на моiх очах у день суду омонiвець, пiднявши за волосся, вкидав до «воронка», – знала добре юна дисидентка, що готуе для себе нелегку долю украiнськоi декабристки.

Знав i я, що за мою присутнiсть на дисидентському весiллi доведеться розплачуватися дорогою цiною, але ж не мiг я бути слабшим за тендiтну дiвчину, а зрештою, я давно був готовий до всього: тиждень тому iздив до Коломиi попрощатися з мамою.

Весiлля вiдбувалося в Тетяниному домi, без спiвiв, тостiв, воно бiльше скидалося на засiдання пiдпiльного осередку, i нiхто iз запрошених нiтрохи не сумнiвався, що кожне слово, вимовлене на весiльнiй вечiрцi, буде детально записане кагебiстами.

Сидячи за весiльним столом, я невiдривно придивлявся до Михайла i згадував, як вiн, пiдштовхуваний охоронцями, переступав вiддаль у два кроки мiж «воронком» i брамою суду: був Михайло нинi такий самий – пострижений, великоголовий i гачконосий, та, очевидно, шiсть рокiв неволi щоденно вiдтискували в його душi, немов на гербовому паперi, печать тюремного досвiду, залишаючи ще й тайнопис стiйкостi, щоб не схибити, не зiйти нi на один градус iз компасного кола сумлiння, бо тiльки така заданiсть могла перевести в'язня, загроженого насильством, зневагами i голодом, а що найнебезпечнiше, звабою бодай мiзерноi полегшi, по волосинному мiстку, пiд яким вируе пекло чужоi волi, й звiдки, коли впадеш, назад не буде вороття, оскiльки зрада знищуе жертву не так примусом до вiчноi повинностi, як муками сумлiння. А стiйкiсть, як тiльки вдалося ii в собi встановити, породжуе вимогу до людей бути готовими до самопожертви.

Саме цi новi риси характеру я запримiтив у Михаиловому поглядi – вiн теж пильно придивлявся до мене, немов занурювався в глибини мого свiтогляду й дошукувався можливоi слабкоi ланки на його тканинi, яку ще можна зшити, щоб не сталося, бува, розриву; я мужньо витримував тi вимогливi Михайловi позирки, та вiн врештi всмiхнувся й промовив до мене, нiби й не до речi:

«Мiй прадiд Пантела, до якого, я ще пам'ятаю, водив мене в Пiдбуж дiдусь Максим на мед, завжди розпочинав розмову зi своiм сином так: «Ти вчений, а я маю природний розум, то слухай мене». Я не хочу цим сказати, брате, що тобi забракло природного розуму, але коли ходить о стислiсть, як люблять висловлюватися нашi галичани, то саме вiн – основа вищоi чи нижчоi освiченостi й культури, якi е вторинним надбанням. Природний розум – то основа, фундамент, вiд котрого залежить мiцнiсть надбудови, тож кожна людина мусить вряди-годи потупцювати на тому фундаментi, аби впевнитися, що не зрихлився вiн…»

Подивований його мовою, яка здалася менi натяком на якiсь моi схиблення, котрих начебто за собою не вiдчував, я вiдказав злегка роздратовано:

«Невже ти маеш пiдст

Страница 26

ви сумнiватися в мiцностi мого свiтоглядного фундаменту?»

«Нi, не маю… – спокiйно вiдказав Михайло, не вiдводячи вiд мене погляду. – Однак за цi роки, що мене не було в Украiнi, в певного прошарку людей, а особливо в письменникiв, виробилася, як я запримiтив, тактика подвiйноi моралi: мовляв, можна ходити свiтом у масцi Валенрода-пристосуванця, а в душi залишатися затятим дисидентом – Боговi свiчка, дiдьковi огарок – з надiею, що народ колись розбереться, чого ти бiльше залишив по собi – запаху бджолиного прополiсу чи смороду собачого лою… А письменник повинен засвiчувати свою трiйцю з найдобiрнiшого липневого воску й бачити перед собою лише образ Божий, i не впускати в поле свого зору машкару пiдступного диявола зi спокусливою усмiшкою на варгах… Тодi вiн може називати себе нацiональним письменником».

«Але ж у такому разi в сучасному лiтературному процесi залишилася б тiльки самвидавна лiтература, малодоступна для маси читачiв, для шкiл й унiверситетiв – на чому тодi мали б ми виховувати дiтей, навчати iх розумiнню словесного творення, коли в легальнiй лiтературi утвориться безнадiйний вакуум. А ми з тобою на яких книгах викохували б свою iсторичну пам'ять, якби не мали творiв розкаяних Костомарова i Кулiша?»

«Ти не назвав Шевченка… Але нехай – то генiй, демiург, який трапляеться тiльки раз в iсторii народу. Та був ще кирило-мефодiевець Микола Гулак, який не зрадив присягу».

«І нiхто його не знае…»

«А хто нинi добре знае Миколу Мiхновського або навiть Юрiя Липу, – розмiрковував Михайло. – Та чи могли б ми собi уявити розвиток нацiональноi iдеi без них? Вони загинули: Мiхновського у вiсiмнадцятому роцi повiсили бiльшовики, а Юрiя Липу закатували iхнi виплодки тридцятьма роками пiзнiше – й нiби пропав за ними слiд… А нi, вiд них народилося нове поколiння поетiв-нонкон-формiстiв – украiнських, литовських, грузинських, якими заповнили тюрми в Мордовii. А один iз них – Великий Поет – вiдмовився емiгрувати за кордон i залишився, як сам сказав про себе, горлом Украiни. Ось яких поетiв назвуть колись нацiональними! А ти не хотiв би, щоб i тебе так назвали твоi нащадки? Звiсно, хотiв би. Тодi назавше вiдмовся вiд угодовства».

У ту хвилину, коли Михайло вимовив цi слова, я вперше помiтив за столом при покуттi маленьку, зi зморщеним обличчям жiнку, i зрозумiв, що то Михайлова мати. Вона сидiла з опущеною головою, й менi здалося, що зумисне не дивиться на сина, щоб гостi не помiтили ii материнськоi гордостi. Тiльки коли Михайло, закiнчивши розмову зi мною, сказав до всiх: «Мужайтеся, братове, розпочався великий час становлення незалежноi Украiни, вiдновлення нашоi держави, тож викшталтовуймо в собi нацiоналiстичну iдеологiю, ворожу не тiльки до московських вожакiв, а й до всiеi пiвнiчноi орди, яка нiколи не визнае за нами права на самостiйне життя!» – коли вiн це сказав, стара жiнка, Михайлова мати, витерла долонями очi й тихо проказала: «Хай благословить Бог тих, хто не вiдступить…»

Розмова на Михайловому весiллi велася до пiзньоi ночi. Через мiсяць кагебiсти потай пiдкинули в його пiдвал антирадянську лiтературу, Михайла заарештували вдруге й засудили – цим разом на десять рокiв. Я чекав своеi черги, та ця бiда, на мое щастя, мене обминула.

Так яскраво згадалася менi в холодному наметi та весiльна розмова, й у цю мить, коли Майдан ще нiмiв, дивилися на мене з уявного образу Михайла його нестерпно вимогливi очi.

Я лежав горiлиць на матрацi, свiтанок крiзь сiрий брезент уже проникав до намету, а тi очi не переставали мене пронизувати; я захотiв розбудити приятеля й сказати йому, що його наказ чесно виконав – давно вiдмовився вiд будь-якого компромiсу з ворожою владою i двадцять останнiх рокiв советчини терпiв безперервнi цькування за своi iсторичнi романи. Та вiн про те знав сам. Михайло вже не спав, крiзь сутiнок дивився на мене, а коли нашi очi зустрiлися, вiн сказав, нiби вiдчув, що я потребую в цю мить його доброго слова:

«Не муч себе, брате. Ти гiдно витримав випробування…»

Михайло розпалював буржуйку, а Майдан поволi заповнювався людьми, гомонiв, клекотiв, i сказав мiй приятель:

«Сьогоднi – пiк. Станеться те, що задумано. Вiдбудеться облога будинку Ради Мiнiстрiв, Верховноi Ради i резиденцii продажного президента. А якою цiною обiйдеться переворот, побачимо. Ти залишайся в наметi, а я вийду – мушу бути на Майданi».

Я сам собi дивувався, що пiсля цього Михайлового повiдомлення нi крихти тривоги не добралося до мого серця: на Майданi незабаром збереться до мiльйона люду, i нiхто не здолае народ! Там – нашi громадяни, люди рiзних професiй, станiв i нацiональностей, там звучать украiнська i росiйська мови, але всi единi i всi однiею мовою скандують: «Разом нас багато, нас не подолати!» І менi в цю мить згадалися колишнi непримиреннi i войовничi Михайловi iнвективи на адресу пiвнiчного сусiда. Я спитав його:

«Ти й далi дотримуешся донцовськоi радикальноi доктрини?»

«Я багато передумав, брате, – вiдказав Михайло. – У таборi були в'язнi з усiх кiнцiв iмперii, i росiяни теж…

Страница 27

оправда, досi ще нi один москаль, з яким я дiлився шматком хлiба, не привiтав мене з Незалежнiстю Украiни. А скiльки говорили: «Настанет время, i ми подадiм друг другу рукi, как равноправние граждане – каждий своего государства». Нiхто менi цих слiв досi ще не повторив. Але я вiдчуваю, що там, на Майданi, е вже чимало людей, готових до такоi мови. Час – найкращий учитель…

Бо скажи менi, брате, чи багато знайдеться росiян, якi хотiли б покинути Украiну й вернутися на свою батькiвщину, яка не мае визначених кордонiв – е всюди i нiде… Тут iхня батькiвщина, й за неi вони вийшли в цi днi боротися. Звичайно, не всi. Он тусуеться донецька шантрапа, готова вдертися на Майдан. Але де ти знайдеш iдеальну одностайнiсть? Квiти й терни ростуть на одному й тому ж клаптиковi землi».

«Це правда, – сказав я. – Але що мене вразило вчора, коли я йшов до тебе: абсолютна чистота на Майданi, люди, незважаючи на те, що прийшли на протесту акцiю, – добрi, лагiднi й комунiкабельнi; я не бачив п'яних, я бачив закоханих: ти уявляеш собi – кушпелить снiг, а якась пара накрилася прапором i цiлуються вони там, думаючи, що нiхто iх не бачить. Ну а терни помiж квiтами – вони е всюди, i серед наших суперпатрiотiв чимало теж… Якось я бачив по телевiзору: нинiшнiй поки що президент покладае перев'язаний жовто-синьою стрiчкою букет квiтiв до пам'ятника Шевченка, а непогамовний молодик ту стрiчку зривае i топче ногами – тiльки тому, що пов'язав нею квiти його ворог…»

«Такий патрiот, – спохмурився Михайло, – може потоптати i хрест, i Украiну… Я добре знаю того молодика».

«Хто ж вiн?»

«Ти його не знаеш, то й не буду називати, iх теж породив Донцов. Нi, нi, я не кидаю каменем у знаменитого полiтика, але саме таких екстремiстiв виховав вiн, безнастанно шельмуючи наших iнтелiгентiв. Як тiльки вiн iх не обзивав: травоiди, гречкосii, фелахи, свинопаси, евнухи, плебеi, смерди! І, наслухавшись такого, молодий максималiст стае м'ясоiдом, хижаком, хамом… Ет, не хочу бiльше про це балакати, боляче…»

«У цьому винен не тiльки Донцов, – розвивав я Михайлову думку. – Наша лiтература, i фольклор теж, так чи iнакше глорифiкували голоту – тих нахаб, якi нi перед ким шапки-бирки-зверху дiрка не скидали, розбiйникiв, що вiдбирали в господарiв чесно зароблене добро – мовляв, хочуть зрiвняти свiт, охлократiв, якi не визнавали над собою старших, чернь, яка скликала чорнi ради. А ми дивуемося, звiдки в тридцятих-сорокових роках взялися в нас комсомольчики, що вiдбирали в селян останне зерно, прирiкаючи iх на голодну смерть…»

«Так, так, брате, повбивали ми Богунiв, Сомкiв, Виговських, змобiлiзували в своi ряди брюховецьких i пушкарiв, й змiнилися козацькi нащадки на базарних злодiйчукiв, жебракiв, що на вiдпустах виставляють напоказ гнiйнi виразки, викликаючи в людей не лише жалiсть до себе, а й прихильнiсть: хай чабан, а не високоосвiчений лицар буде в нас за отамана! Але нинiшнiй Майдан – то очищення народу вiд невольницькоi скверни, й стане вiн невпiзнанно iншим, побачиш…»

І замовк мiй приятель, вдивляючись у пломiнцi, що спалахували в буржуйцi над дровами, а я вiдчув, що якась жура, якийсь моральний дискомфорт гризе Михайлову душу, й мабуть, думае вiн тепер про того негiдника, що потоптав синьо-жовту стрiчку. Хто ж то був, думав я, чому Михайло не захотiв його назвати? І раптом неймовiрна пiдозра вп'ялася клинком у мою свiдомiсть, я притьмом пiдвiвся з матраца, призначеного не для мене, присiв на стiлець поруч з Михайлом i квапно перемiнив тему розмови.

«Ти розповiдав про Великого Поета з мордовського табору, який вибрав для себе неволю на рiднiй землi замiсть свободи на чужинi. Його замучили в тюрмi перед тим, як мiг вiн отримати Нобелiвську премiю, i його прах перенесли побратими в Украiну. Я знав того Поета. А чи багато було в нас таких? А нi, однi покидали батькiвщину з природного страху за свое життя, другi мiняли нашi злиднi на чужинецький достаток, ще iншi, iдейнi, iмiтували боротьбу за незалежнiсть по чужих задвiрках i обiцяли полишеному народовi переможний похiд у Киiв на бiлих конях… – мить помовчавши, я поставив Михайловi категоричне питання: – А хто, хто з наших полiтикiв пiшов на таку жертву, як той Поет-в'язень мордовського концтабору?»

Не повертаючи до мене голови, Михайло вимовив несподiвано дзвiнко, здуваючи подихом полум'я в грубцi, нiби хотiв, щоб його слова вихопилися з намету й пролунали над киiвським Майданом:

«А був, був такий: командир УПА, генерал-хорунжий Роман Шухевич!»




Роздiл восьмий

Лицарi «Залiзноi остроги»

(Із Михайловых записок)


Хтось там скептично бурчить: украiнцi вмiють тiльки гарно спiвати! А я кажу: якби не героiчнi ораторii, як-от «Слово о полку», що iх виконували бродячi гусельники за княжих часiв, не веселi спiванки скоморохiв-баiшникiв, не думи та невольничi плачi козацьких кобзарiв, якби не стрiлецька музична бравада та бойовi упiвськi маршi – чи не занидiли б ми в духовнiй глухоманi, позабутi, нечутнi й свiтовi нецiкавi, а чи без пiсень можливi були нашi перемоги i фiзич

Страница 28

а витривалiсть пiсля програних битв? Та нiколи!

А ця пiсня, яка лунала вечорами над Волгою, пiдтримувала в бойовiй формi дистрофiкiв у Дубовському таборi полонених австрiякiв, не давала зневiритися, впасти, скоритися, занидiти: певне ж, завдяки iй понад тисячу колишнiх усусусiв вирвалися з острова смертi, допали до Киева, й понеслася вона над Подолом iз плацу Духовноi семiнарii, що на Вознесенському спуску:

Не смiе бути в нас страху
Нi жодноi тривоги!
Чому – бо ми е лицарi грiзнi
«Залiзноi остроги!»

Це почесне звання привласнили собi усусуси 1916 року пiсля битви з москалями на горi Лисоня, що виросла над бережанськими рiвнинами iз глибоких каньйонiв Золотоi Липи та ii притоки Ценiвки; тут бiльше нiж пiвроку пролягала бойова лiнiя мiж австрiйським i росiйським вiйськами, тут сотнi усусусiв потрапили в полон i понесли славний титул i голосну пiсню на далекi приволзькi степи, з нею вони вернулися в Украiну в складi Першого куреня Сiчових Стрiльцiв пiд командою полковника Євгена Коновальця.

Й залунав над днiпровськими кручами молодечий спiв:

І до дiвочих нiжних серць
Ми знаем всi дороги!
Чому – бо ми е лицарi грiзнi
«Залiзноi остроги»!

Сiчовi Стрiльцi добували зброю в спорожнiлих царських казармах у Дарницi, Святошинi й на Подолi: за мiсяць або й менше Курiнь СС складався вже з двох пiхотних сотень, сотнi скорострiльноi й гарматноi батареi. Слiдом за втiкачами з Дубовки потягнулися до Киева схiднi украiнцi iз злiквiдованих царських частин, вони були добре озброенi, а з Уралу й Туркестану прибували голоднi й обдертi полоненi галичани, вони вступали в ряди Сiчових Стрiльцiв, iх вмундировували й озброювали. Роман Дашкевич привiв iз Дарницького табору двi сотнi полонених усусусiв: тодi Курiнь СС увiйшов до складу украiнiзованоi дивiзii iменi Дорошенка й перемiстився iз Вознесенського спуску в казарми на Подолi.

Старшини Сiчових Стрiльцiв Андрiй Мельник, Роман Сушко, Максим Безрiдний, Іван Чмола, Роман Дашкевич прийшли на чолi з полковником Євгеном Коновальцем на прийом до Голови Центральноi Ради Михайла Грушевського, i заявив Коновалець Президентовi:

«Ми не галицька вiйськова органiзацiя i не надднiпрянська – ми соборницька всеукраiнська вiйськова сила, iмперативне гасло якоi: еднiсть нацiонального духу по обидва боки Днiпра. Хочемо служити Центральнiй Радi».

Грушевський скубав свою сиву бороду й питав: чому ви так пiзно прийшли до мене? З Харкова пiд командою Муравйова i Коцюбинського вирушило на Киiв десятитисячне, озброене до зубiв, бiльшовицьке вiйсько, Гайдамацький Кiш Петлюри вiдступив з Полтави, Центральна Рада кинула пiд Крути кiлька сотень необстрiляних студентiв, якi не в силi стримати червону навалу. А запевняв же Винниченко, що росiйськi соцiалiсти нiколи не пiдуть проти нас.

Коновалець не гаявся, вислав пiд Крути сотню Романа Сушка, проте вояки повернулися вiд Броварiв: у Киевi на «Арсеналi» вибухло бiльшовицьке повстання. Сотня Сушка прорвала заслону червоноi пiхоти на Великiй Володимирськiй; на пiдмогу Сушковi пiдiйшла сотня Андрiя Мельника, здобула готель «Прага» i зiйшла Андрiiвським узвозом на Подiл; вiддiл Івана Чмоли зайняв Михайлiвський монастир. Тодi вiд Печерська бiльшовики почали обстрiлювати з гармат Подiл, однак гармашi, серед яких були вояки рiзних нацiональностей, збунтувалися проти свого начальника – росiйського генерала Кирея – й почали бомбардувати «Арсенал», проломили стiну, й крiзь ту пройму увiрвалися Сiчовi Стрiльцi. «Арсенал» було здобуто, бiльшовицьке повстання розгромлено.

Однак переможцi не змогли утриматися в Киевi: до мiста увiйшли муравйовцi, Центральна Рада пiд охороною Сiчових Стрiльцiв вiдступила до Житомира, в столицi вiдбулася триденна рiзанина, в якiй загинуло п'ять тисяч цивiльних громадян.

Аж у березнi 1918 року пiсля запеклих боiв на теренах Украiни лицарi «Залiзноi остроги» i гайдамаки отамана Петлюри, прикритi нiмецьким вiйськом, яке, за Брестською угодою, пiдтримувало Центральну Раду, увiйшли до Киева, спiваючи свiй переможний гiмн «Бо ми е лицарi грiзнi «Залiзноi остроги!»

…Комендант охорони Центральноi Ради поручник Максим Безрiдний вранцi 29 квiтня перевiряв пости: вартовi стояли на мiсцях, i в мiстi було спокiйно, може, аж надто тихо, немов перед грозою. Поручник справлявся на Львiвську вулицю до стрiлецьких казарм, думав перепочити пiсля безсонноi ночi, та враз побачив, як з-поза гмаху червоно-стiнного Унiверситету стрiмко вимарширували двi колони нiмецьких солдатiв iз карабiнами «на плече». Поручник насторожився – що б то мала означати вранiшня екзецирка серед плацу навпроти урядового будинку? Солдати по командi «стiй» зупинилися й тут же розбiглися в розстрiльну; це не на жарт стурбувало Безрiдного, вiн пильно роззирнувся й одразу ж заспокоiвся: мiнiстри з портфелями в руках один за одним йшли до примiщення Центральноi Ради на засiдання й не звертали уваги на чужинецьких вiйськових, якими з певного часу кишiло все мiсто.

Та в ту мить, коли Безрiдний переходив бульвар, почулася позаду нього к

Страница 29

ротка команда, за нею пролунав одностайний металевий ляск – то солдати примкнули леза багнетiв й рушили з карабiнами до брами будинку, немов на штурм.

Максим Безрiдний умить зорiентувався: нiмцi вчиняють переворот! Ще вчора помiж стрiльцями прослизла побрехенька, буцiмто кiлька днiв тому в примiщеннi цирку вiдбувався бенкет нiмецького вищого офiцерства, на який було запрошено росiйських генералiв й мiж ними генерал-лейтенанта Павла Скоропадського – нащадка гетьмана дурного, як мовив Шевченко. Хтось вифантазовував, як захмелiлi нiмцi забавлялися iз Скоропадським: одягли його в кармазиновий кунтуш, на голову надiли гетьманську шапку з перами, вручили йому дерев'яний буздуган й проголосили гетьманом Украiни.

Нiхто цим чуткам не надавав поважного значення: якщо таке i вiдбувалося, то це були звичайнi розваги п'яноi офiцернi… Однак тi чутки, виявляеться, не були нiякими побрехеньками – нiмцi зрадили Центральну Раду. Он вриваються шваби в украiнський урядовий будинок, звiдти долинають команди й крики, – й бiжить чимдуж Максим Безрiдний до палацу з готичними шпилями, що за Володимирським собором, i вмить з будинку в супроводi стрiльцiв виходить стривожений Грушевський, сiдае в авто, i мчить машина до стрiлецьких казарм на Львiвську вулицю.

Невдовзi нiмецькi солдати обступили казарми й наказали стрiльцям виходити на подвiр'я, Грушевського ж залишили пiд домашнiм арештом. На те прибув на авто полковник Коновалець, нiмецький генерал Айхгорн запевнив команданта Корпусу С С у своiй прихильностi до нього, однак звелiв вiддати стрiльцям наказ скласти зброю, яка доконче буде iм повернута, якщо Корпус передислокуеться в Бiлу Церкву. Коновалець не бачив iншого виходу, як погодитися, вiн закликав своiх вiрних бiйцiв не бунтуватися – адже не все втрачено, ми ще повернемося до Киева…

Стрiльцi кидали долi карабiни, втирали сльози, а один стрiлець пiдступив до Айхгорна й процiдив крiзь зуби: «Проклятi зрадники, ще прийде час, коли ви разом зi зброею будете складати до наших нiг своi голови». З тим вiн вихопив iз кобури наган i вистрелив собi в скроню.

У примiщеннi Центральноi Ради нiмцi заарештували мiнiстрiв; на Софiйський майдан виiхали повози, набитi москалями, вони стрiляли навмання у натовп, а перед пам'ятником Хмельницькому поставали попи правити молебень за здоров'я ясновельможного гетьмана Украiни Павла Скоропадського.

Й розiйшлися по Украiнi, не питаючи дозволу в гетьмана, московськi карателi: ми ще вам покажемо «самостiйну неньку»!

…Не мiг би я категорично – зневажливо й люто – кинути каменем в iсторiю опереткового Гетьманату, який хiба лише назвою нагадував незалежну, хоч теж ефемерну, Козацьку державу, а в своiй сутi був марiонетковим утворенням у полiтичному полi конаючоi Росiйськоi iмперii, яка на очах у всього свiту блискавично перетворювалася на iмперiю новiтню – бiльшовицьку. Таки не мiг би: за вiсiм мiсяцiв правлiння гетьмана Скоропадського в Украiнi постали державнi iнституцii, украiнськi школи, Академiя наук, Кам'янець-Подiльський унiверситет, з'явилися дисциплiнованi вiйськовi органiзацii… Проте око навiть недосвiдченого полiтика могло вбачати в цьому полiтичному утвореннi штучнiсть i неприроднiсть. Гетьманатом фактично правила зрозпачена в боях за «едiнонеделiмство» стара Росiя; гетьман не вмiв i двох слiв злiпити украiнською мовою; каральнi московськi загони мордували Украiну, нiмцi, якi за Брестською угодою зобов'язалися захищати сувереннiсть Украiни перед зазiханням бiльшовикiв, денiкiнцiв, румунiв, полякiв, орiентувалися виключно на росiйську антибiльшовицьку вiйськову силу – iдея новоi «едiной i неделiмой» Росii була погано прихованим стрижнем полiтики Павла Скоропадського.

У листопадi 1918 року гетьман остаточно здер зi свого полiтичного обличчя фальшиву проукраiнську маску й видав офiцiйну декларацiю про федерацiю Украiни з Росiею. Четвертий Унiверсал Центральноi Ради був скасований. Єдиною украiнською вiйськовою силою, якщо не рахувати анархiчну махновщину, зосталися Гайдамацький Кiш Симона Петлюри та Осадний Корпус Сiчових Стрiльцiв iз чотирьох дивiзiй у Бiлiй Церквi. Грушевський вийшов iз гри, подався в емiграцiю, а Винниченко i Петлюра, коменданти без вiйська, проголосили Директорiю й обидва приiхали в Бiлу Церкву до штабу полковника Коновальця. Там застали посланця зi Львова сотника Осипа Назарука, який прибув вiд уряду ЗУНР до фактично единоi в Украiнi нацiональноi вiйськовоi сили просити допомоги проти полякiв.

На прохання Назарука, замiсть Коновальця, командира готового до бою Корпусу СС, вiдповiв Петлюра, який ще не мiг бути компетентним у вiйськових справах – щойно був звiльнений з-пiд арешту:

«Без Киева Львiв не втримаеться, мусимо передовсiм здобути столицю… – І тодi заговорив до Коновальця: – Настав найсприятливiший момент для пiдняття в Украiнi протигетьманського повстання. Австрiя розпалася, в Європi вибухають одне за одним заворушення з комунiстичною закваскою, нiмцi повертаються додому, загрожена бiльшовиками армiя Денiкiна готуеться до вимаршу з Одеси,

Страница 30

об прийняти простягнуту руку Скоропадського…»

«Я знаю про це, – зупинив Коновалець Петлюру. – Мiй Осадний Корпус готовий до виступу… А, до речi, може, вам вiдомо, скiльки правди в тому, що Дмитро Донцов служить у Скоропадського. Невже таке можливе?

«Про це я дiзнався ще в тюрмi, – вiдказав Петлюра. – Й повинен сказати, що його пiдтримка гетьмана досить небезпечна, то впливовий полiтик».

«І вiн визнав незалежнiсть Украiни пiд зверхництвом продажного Скоропадського? В це важко повiрити».

«А визнав… Його збаламутила украiнiзацiя освiти, вiн, певне, не розумiе, що це московська пастка. Тому не варто очiкувати прозрiння Донцова, заслiпленого квазiдержавною демагогiею гетьмана, його треба iзолювати. Авторитетне для украiнськоi громади слово цього полiтика може нам бiльше нашкодити, нiж московська дивiзiя князя Святополка Мiрського, що в Мотовилiвцi готуеться до наступу на Киiв…»

«На станцiю Мотовилiвка я пошлю Дашкевича з його гарматою, – промовив Коновалець. – А Донцова… Нiкуди вiн не дiнеться, виловимо».

14 грудня 1918 року Осадний Корпус СС пiд командою Коновальця вирушив на Киiв. Батарея Романа Дашкевича у лiсi пiд Мотовилiвкою розгромила дивiзiю князя Мiрського, Гайдамацький Кiш Петлюри розбив решту нiмцiв пiд Фастовом, а Сердюцька дивiзiя, що стояла гетьманською залогою у Васильковi, перейшла на бiк повстанцiв.

15 грудня полковник Коновалець iз Корпусом Сiчових Стрiльцiв i Петлюра з Гайдамацьким Кошем увiйшли на Софiйський майдан. Владу в Украiнi взяла Директорiя, гетьман, перебраний в жiночий одяг – як i Керенський – втiк iз Киева. Останнi гетьманськi сили захопив у полон полковник Роман Сушко бiля Ботанiчного саду: полонених привели до казарм на Львiвську вулицю, й серед них Коновалець побачив Дмитра Донцова, демонiчний вигляд його помiтно збляк, з його очей свiтилася цiлковита розгубленiсть.

Полковник наказав конвойному вивести Донцова з тлуму полонених, узяв його пiд руку й повiв у свою колишню штабну кiмнату. Донцов слухняно, як в'язень, пiшов поруч з Коновальцем, скоса позираючи на нього, й на його обличчi розтавала розгубленiсть – сувора шаруга бралася брунатних щiк; обидва мужi якусь хвилину сидiли мовчки за столиком один навпроти одного, не зважуючись починати розмову. Врештi спитав Коновалець Донцова:

«Як ви тут опинилися, пане Дмитре? Пiсля нашоi розмови в Зашковi менi важко збагнути, яким чином ви – потрапили до промосковськоi вояччини… Це неймовiрно. І як менi тепер повестися з вами: Голова Директорii наказав вас заарештувати, вам загрожуе польовий суд».




Конец ознакомительного фрагмента.