Страница 1

Осiннi узори
Роман Іваничук


Роман Іваничук (нар. 1929 р.) – вiдомий украiнський письменник, громадський дiяч, лауреат Нацiональноi премii iм. Т. Г. Шевченка, Герой Украiни. У доробку патрiарха украiнськоi iсторичноi романiстики двадцять iсторичних романiв, якими вiн намагаеться, за його висловом, «внести дрiбку своеi працi для збереження й повернення iсторичноi пам’ятi в народi», служити йому «мечем i мислiю». Художне слово стало для Романа Іваничука саме такою зброею.

«Осiннi узори» – це книжка про звичайних людей, добiрка новел i оповiдань, написаних у рiзнi роки, з сюжетами, вихопленими просто з життя. Це своерiдна сповiдь письменника-життелюба, лiтописця не тiльки сивоi давнини, але й своеi епохи. В його творах можна знайти атмосферу, настрiй, образи, запахи й смаки улюблених мiст i мiсць, як вони закарбувалися у пам’ятi автора. Тут е все – радiсть, печаль, краса, усмiшка, кохання, надiя i смiх. А головне – в оповiдках (як iх називае автор) е мудрiсть. Справжня мудрiсть бачити свiтло навiть у сутiнках i вiддавати любов беззастережно i чесно. І цiею мудрiстю щедро дiлиться людина чиста, глибока – i водночас дуже проста. Власне, яким i повинен бути справжнiй мудрець.





Роман Іванович Іваничук

Осiннi узори

Новели та оповiдання





Свiт зловив мене, i я тiшуся тим

Замiсть передмови



Контратекст

Творчiсть Романа Іваничука – хiба це не одна з найяскравiших сторiнок у сучаснiй украiнськiй лiтературi? Вiд молодечоi новелiстики до «всенародних» «Мальв», котрi були популярними, мали стотисячнi тиражi й чи не сотнi рецензiй, мали мiльйони читачiв на «материку» i у всiх украiнських дiаспорах; вiд «Мальв» до елiтарного й, здаеться, нiде не рецензованого триптиху «Смерть Юди» – так виглядае ця непересiчна лiтературна бiографiя.

Якби хтось забажав сперечатися зi мною з приводу тих означень – прошу дуже, я готова аргументувати й упевнена, що переконаю кожного в своiй рацii. Це зовсiм не краснi слова з нагоди досить поважного ювiлею: Іваничук насправдi заслуговуе на визнання й навiть вищих суперлятивiв, але рiч у тiм, що я суперлятивiв терпiти не можу й похвалу переважно вимовляю над силу, як крiзь зуби, бо все досконале здаеться менi настiльки природним, що нiби iншим i бути не може. Але Роман Іваничук таки заслуговуе визнання, i нiчого не означають сьогоднiшнi малi тиражi, брак всеукраiнського розголосу чи брак рецензiй, друкованих фахових вiдгукiв, критичних й аналiтичних статей, на що так гiрко i майже з дiтвацькою безпосереднiстю скаржиться Іваничук. Це все нiчого не означае: сенс твору в ньому самому, а не у роздумах про цей твiр, i до цього треба звикати.

В одному з безконечних iнтерв’ю (а може, то була одна iз безконечних балачок i суперечок) я запитала, коли Іваничук почувався щасливiшим – у часи стотисячних тиражiв i стотисячного розголосу, чи тепер, коли бракуе можливостi видавати книжки, коли доводиться шукати спонсорiв i сподiватися бодай на одну фахову рецензiю? Звичайно, це була собi така дрiбненька провокацiя, бо я почула у вiдповiдь те саме, що й сподiвалася почути (жаль, але писаний текст не може передати характерноi iваничукiвськоi iнтонацii, я завше про це думаю пiд час газетярських iнтерв’ю): «Не можна ставити такi запитання. Щасливiшоi людини нема зараз у цiлому свiтi», – з властивим оптимiстичним максималiзмом вважае Іваничук.

Вiн може писати завжди, не вдаючись до якоiсь там самоцензури чи фiгури замовчування. Яка там самоцензура, коли можна писати все?! Іваничук часто йшов на ризик у лiтературi, державна незалежнiсть вважае вiн, подарувала нам незалежнiсть особисту, зокрема йому, як письменниковi й громадянину. Вiн вiльний, вiн абсолютно вiльний.

Але це неправда, маю охоту заперечити, хоча знаю, що наражаюсь на чергову суперечку. Не вiльний, не вiльний вiд тих розмаiтих обов’язкiв, котрi поклав i покладае на себе, вiд свого нестерпного «австрiяцького» характеру, коли геть усе чисто мусить бути абсолютно так, як вiн собi надумав, навiть годинники на всiх львiвських вежах мають ходити так, як ходить його годинник, i сонце мае сходити звiдти, звiдки вiн сподiваеться; вiн не вiльний також вiд своiх переконань, вiд почуттiв, а найбiльше до своеi прив’язаностi й любовi до Украiни, до всього, що зветься украiнським – чи то маленьке його село Трач, чи то велика й тяжка наша iсторiя, чи то вулиця старого Львова з тим тепер вiдремонтованим нарiжним будинком, де колись у сутичках жила панi Абрекова з Письом та своiми двома доньками Льонцею i Гiзею, жила задля того, аби потрапити до «Манускрипту з вулицi Руськоi»; чи то Батурин, трагiчий i безнадiйно поки що загублений в нетрях соцiдiотизму, чи то батярська коломийка, проспiвана в парубоцькiй компанii. Ця любов прекрасна й едина, але вона робить людину таки зневоленою, бо накладае безлiч табу й не дозволяе бути критичним щодо предмету любовi, а це незавше обертаеться добром як для того предмета, так i для самого закоханого. Але це вже не ювiлейна розмова, отут таки почнеться дискусiя…

Що менi найбiль

Страница 2

е iмпонуе в просто-Іваничуковi, не письменниковi чи громадському дiячевi, а просто-Іваничуковi – то це наiвна переконанiсть, що вiн е найдобрiшою в свiтi людиною. Себто вiн – найдобрiший? Зi своiм максималiзмом, непоступливiстю, упертiстю, категоричною рiзкiстю, важкою й гострою одразу? Трапляеться, що цi рисi його характеру й поведiнки вiдстороняють вiд нього людей, котрi домагаються, аби вiн iх вислухав, аби на всi, геть усi питання вiдповiв, в усiх проблемах зорiентувався. І нiхто не хоче втямити, що Іваничук перед якоюсь проблемою може й розгубитися; розумiти, знати, вмiти – це для нього радше у сферi лiтератури, в cфepi слова, коли життя трансформуеться в мистецький витвiр (найперше лiтературний). У всьому iншому, навiть у громадському життi й полiтицi, вiн зовсiм не аж такий професiонал i всезнавець. Окрiм того, вiн нiколи не був iнтриганом, режисером, творцем якихось прихованих пiдступних дiй чи ситуацiй, i через те не пiдозрюе в iнших людях таких талантiв, через те вiрить доволi часто в абсолютну до нього прихильнiсть переважноi бiльшостi людей у цiлому свiтi. Вiн спершу захоплюеться людиною, тiшиться, зауваживши в комусь симпатичнi риси характеру, талант, доброту чи мудрiсть – i не пробуйте його переконати, що то помилка. Не повiрить, а ви отримаете з десяток епiтетiв не наймилiшого вiдтiнку.

Та зрештою, кожен бачить Іваничука-людину й Іваничука-письменника по-своему. Для кожного, хто знае його i його книжки i хто сприйняв обидвi його iпостасi як природню сутнiсть, ця природна й природжена сутнiсть може бути iншою, кардинально вiдмiнною вiд тiеi, що бачиться менi; кожен мае на свое бачення право. Так точнiсiнько, як i сам Іваничук може бачити себе iнакше. Вже нехай вибачае менi за моi домисли i фантазii, прецiнь, i я колись займалася тим, що зветься лiтературою. З одним iз моiх суджень вiн напевно буде цiлковито згоден: Іваничук нiколи не почувався вiдокремленим вiд своеi землi й людей, котрi на нiй живуть. Вiн хотiв – так сам стверджуе – скористатися своiм хистом письменника, щоб зазирнути вперед, сказати те, чого сама iсторiя не сказала. Зацитую дослiвно рядки з одного, здаеться, ще не друкованого iнтерв’ю Іваничука: «Я навiть творив своi формули (не хвалюся: письменник мусить бачити далi), й не одне iз сказаного справджувалося. Я вiрив, що неволя западеться, я бачив навiть, як вона розпадатися буде: отже вiйни не сталося, а вона розпалася. Я казав: тюрма розпадеться вiд своеi критичноi маси, вона е затяжка, й вона провалиться в безодню вiд своеi страшноi лиховiсноi ваги».

У романi «Рев оленiв нарозвиднi» вперше у нашiй художнiй лiтературi Роман Іваничук торкнувся трагедii УПА. Твiр викликав суперечки й дискусii, й кардинально протилежнi оцiнки й судження. І автор почувся знову в бурхливiй стихii лiтературного життя, стихii, котра часом така ж непередбачувана, як найстрашнiша повiнь. Але лiпше повiнь, нiж перебуття на мiлинi… Аби Іваничук не скаржився: була слава, а зараз чекаю, щоб хтось сказав про все, написане вже за часiв нашоi Незалежностi, бо крiм принагiдних висловiв, грунтовноi розробки нема, й це болить, бо написано чимало, може, краще, нiж було ранiше. Так, вiд «Орди» до «Реву оленiв» написано не менше, нiж вiд «Мальв» до «Орди».

Зрештою, досить мого вступного слова. Отож пропоную Романовi теми для медитацiй. Я поклала перед ним диктофон, Іваничук медитував уголос, менi зосталось тiльки переписати на папiр слова – голос, на жаль, на паперi не вiдтворюеться.


Найкраще мiсце на землi

Уся твоя робота, все твое життя, вся твоя творчiсть зв’язанi з тим куточком свiту, яке тобi наймилiше; те мiсце на землi як найкраща жiнка для тебе, вiд якоi ти не хочеш i не можеш бути вiльним, яку покидаеш тiльки задля того, щоб знову повернутись; найкраще мiсце на землi для мене – це Львiв, я не мiг би жити в iншому мiстi, хiба щоб мене примусили. Львiв дае абсолютно все, чого потребуе душа; Киiв, напевне, набагато гарнiший уже тому, що там Днiпро, Киiв – столиця, але для мене необхiднiсть одна – це Львiв.

Проте заховався десь у пам’ятi iнший неповторно гарний закутень, мое село Трач; хоч я вже чужий йому, люди вже iншi; як я туди приiжджаю, то переважно на могилу мого батька, але ж яке воно справдi дивовижне! Я його вже описував, заплющу очi i бачу його – несподiване своiм рельефом, зеленню, несподiваними з’явами людських облич – хоч iх уже й нема… В глибинi душi таiться оте мое село, де я вирiс, воно дало менi натхнення для багатьох речей, i вiд нього не можна теж вивiльнитися. Як не можна вивiльнитись вiд власного дитинства. Це не вдалось нiкому.


Дитинство i старiсть

Чому старiсть? Зрiлий вiк. Часом говорять: тодi був не я, хтось iнший, коли йдеться про себе самого, двадцятирiчного, але це неправда, ти завше одна й та сама людина: в дитинствi я був такий, як i зараз, тiльки тепер мое дитинство помножене на досвiд, на роки, на те, що називаеться мудрiстю. Кожна людина ii набувае з вiком; це не означае, що ось я мудрець, мислитель, всi розуми поiв, однак людина в моему вiцi пови

Страница 3

на бути мудрою, наскiльки того дару мае вiд природи. Звичайно, в дозрiлому вiцi я знаю те, чого не вiдав у дитинствi, але ж психiка, темперамент – тi ж, я не вiдчуваю рiзницi мiж собою й собою, це весь час тiльки я, хiба ось подивлюся в дзеркало й бачу того вiддаленого в часi хлопчиська, я його пам’ятаю, не вигадую i навiть думаю, що вiн зовсiм на мене схожий, хоч, може, це не так, бо стороннi ходи не впiзнають мене на старих, з дитинства, фотографiях. Колись мiй учитель, котрого ми називали Штраусом, казав: нехай у кожному живе хлопчисько в коротких штанцях, тiльки так ви будете вiчно молодi; це була формула, котра здiйснилася в менi, вiдбилася в моему досвiдi, в моiй життевiй практицi. Старостi я не боюся, я тiшуся своею старiстю, страшна тiльки немiч; нi, я маю гарну старiсть, маю той зрiлий вiк, коли усвiдомлюю i себе i свiт, цей вiк мене дуже влаштовуе, я б не хотiв повертатися у дитинство чи в молодiсть.


Книжки

Без них я не був би тим, ким став i взагалi хто знае, чи був би взагалi. Не розумiю людей, якi не читають книжок, хiба що то неписьменнi люди, старi люди з мого дитинства – тi мольфари, якi мали свою мудрiсть, перейняту з легенд прапредкiв, вони мали своi неписанi книги – тi незбагненнi фолiанти; а той, хто нинi живе без книжок й нiчим не цiкавиться, для мене не iснуе, з такими не мiг би спiлкуватися.

Моя бiблiотека збиралася стихiйно, я купував усе, що здавалось цiкавим, i тепер, коли маю у своiй бiблiотецi тисячi книжок, не знаю кращоi за неi. Нехай не об’еднуе ii якась спецiальна система, однаково я маю все, чим цiкавився в певний час, пам’ятаю, задля чого ту чи iншу книжку купував. Коли берусь за нову роботу, то спочатку нипаю поглядом по книжках, щось шукаю i чогось нiяк не знаходжу, серджуся i раптом таки знаходжу ту найпотрiбнiшу менi книжку, найпотрiбнiшу для старту й ловлю якусь думку, з якоi можна видобути свою, нову; моя власна книжка, мною написана, котра стоiть на полицi в чужiй бiблiотецi, – наче вже не моя, дивлюся на них спокiйно, без емоцiй, а от тi моi, якi залишились удома – я iх страшенно люблю й дивуюся, як я мiг так багато написати, чей я не був аж такий працьовитий, як Грушевський чи Франко, а з моiх сучасникiв Валерiй Шевчук, я ж багато часу вiддавав для побуту, нi – часу не марнував, але й не сидiв весь час за столом над папером, як анахорет…

Час не марнуеться нiколи, щось вiдкладаеться, збираеться, а потiм вибухае, коли назбируеться того матерiалу, як пороху в бочцi, i воно мусить вибухнути… А щодо чужих бiблiотек – то часом зваблюе якась книжка i так хочеться ii вкрасти, та я не крав книжок нiколи. Яка спокуса була, коли ми перевозили до академки бiблiотеку Михайла Возняка пiсля його смертi. Скiльки розiкрали книг з тiеi бiблiотеки, я був тодi студентом, вантажив, переносив, але анi одна сторiнка не прилипла до моiх рук, то було б вандалiзмом розкрадати таку книгозбiрню… Я бачив також спаленi книжки, я сам iз своiм татом палив книжки, я плакав, а тато мовчав, ми були як на стратi; бiблiотека, яку зiбрав мiй батько, була на той час унiкальною, жоден сiльський учитель не мав такоi: батько продавав телиць чи яблука з нашого саду й за тi грошi купував книжки, то був наш капiтал: десять томiв iсторii Грушевського, тритомна Енциклопедiя, Хвильовий, Винниченко – то була розпука, коли все горiло, бо ж за такi книжки вчителi й священики отримували по десять рокiв каторги – мусили палити…

Книги е моiм життям й основою фiзичного iснування, я тiшуся, коли виходять книжки моiх товаришiв, бо всяка добра книжка – то внесок у нашу культуру; i дуже сумую, якщо книжка написана, а автор не може ii видати, а ще бiльше смутку, коли здiбний автор з якихось причин не пише; а чи не жура, коли виходять книжки поганi, якi псують смаки читачам… Якби я був мiнiстром освiти чи культури, то запровадив би анонiмне рецензування книжок, якi пропонують до видання, однак тут знову чигала б небезпека наближення до цензури. Будемо сподiватись, що читачi самi вiдсiють полову. Зрештою, кожна книжка е свiдченням лiтературного процесу й дослiдникам може знадобитися. Я не викидаю жодного записаного листка, який прийшов до мене, не викидаю власних чорновикiв, листiв, записiв – вони е свiдченням мого спiлкування зi свiтом.


Слава

Тому письменниковi, який не хоче слави, я радив би завчасу поламати перо. Писати для себе – це як секс без партнера.


Друзi

Як казав Гемiнгвей у своiй знаменитiй повiстi «Старий i море»: коли ти сам, ти не можеш нi чорта… Якби я не мав друзiв, то не знаю, ким став би; я зазнав кiлька поважних метаморфоз як письменник – чи то змiна стилю, чи то зовсiм новий погляд на життя, бо починав розумiти пiд час спiлкування з друзями, що в чомусь не маю рацii. Я бpaв часто на бiговiй дорiжцi цiлком iнший старт. Пiд впливом моiх друзiв я дещо в собi змiнював, я ще й зараз пiддаюся вихованню, бо ж працюю i весь час чимось невдоволений, бо маю безлiч сумнiвiв – не може людина сама зловити велику рибу.


Заздрiсть

Ця вiдьма нiколи мене не мучила. Xiба як хтось вiдб

Страница 4

вав у мене дiвчину. Але то ревнощi, а заздростi я нiколи не знав, тим бiльше в письменницькiй роботi мав я тiльки радiсть. Мабуть, тому не було заздростi, що було визнання… Зачекайте, а чи я бороню комусь мати визнання? Були в мене книжки слабшi, вони мали менше рецензiй, менший був ажiотаж, але ж нiколи я не заздрив – що от у Шевчука!.. Заздрiсть – це паскудство, не можна «заздрити по-доброму». Але, звичайного змагання – от я дуже хотiв перегнати Гуцала, бо вiн iшов дуже попереду мене, коли ми були молодi. Я зробив усе для того, щоб стати на такому рiвнi, як Шевчук, Тютюнник, Гуцало, я не мiг плентатися позаду – мусив вирватися вперед. Це коштувало багато зусиль, багато працi над собою, i я не винен, що хтось не може такого зробити, а тiльки скаржиться: «ти мене затьмарюеш»… Не дозволяй себе затьмарювати, а коли не здатен сам засвiтитися – вступися з поля бою, е багато речей, якi на iншiм полi можна зробити, не всi мусять бути лiтераторами. То так мав би я страждати вiд того, що не можу зобразити лiнiею людину iнакше, як то робить дитина: коло, двi крапки, риска… Мiй друг Безпалкiв класно малюе, то я мав би йому заздрити? Сковорода мав рацiю: кожен хай займаеться «сродною» працею. Я мав друга – шевця Василя Палiя – якi вiн робив черевики! Чи то всi мають бути полiтиками й письменниками? Добрий черевик зшити – то теж поезiя!


Страх

Я несмiлива людина й знаю, що таке фiзичний страх. Боюся нападу, ну що я зроблю, коли так е. Але е страх iнший, жаскiший; ще молодим, в армii я ходив на гранi можливоi зради самого себе, навiть вiрша такого написав:

А поки що подумать треба,
Щоби гидким не стать для себе,
Щоби себе не проклясти…

Кострубатий вiрш, але то моя заповiдь. Я боюся свого сумлiння, воно завше мене контролюе, я не мiг би переступити через нього. Страх мусить жити в людинi. Є страх Божий, е та гамiвна сорочка, яку людина добровiльно тче i натягае на себе. Людина живе в суспiльствi, вона мусить бути благородною – повинна принаймнi хотiти цього.


Вершини. Франко

Франка всi хочуть осягнути i нiхто не може. Так, як та його притча: «Книги – морська глибина»… У глибину Франковоi спадщини всi хочуть зануритися, пiрнути, а до дна ще нiхто не досяг: тi академii, тi тисячi вчених, сотнi дисертацiй! Це явище незбагненне. Я виховався на Франковiй науцi, вирiс з його книжками, бо спершу так хотiв батько, а потiм i я цього запрагнув. Для мене Франко – постiйна загадка: людина творчо працювала лише сорок рокiв (а якщо вiдняти час на поiздки, рибальство, тюрму, кохання, хворобу – то лише двадцять п’ять чистих лiт на працю) – i за такий час зробити все те, що вдалося Франковi: створити велику бiблiотеку iз власних творiв, цiлий науковий фонд для нацii – не розумiю цього. Коли вiн це встиг зробити? Якби менi забаглося Франка лише переписати, не вникаючи в суть, як той гоголiвський чиновник, який не знае, що пише, тiльки й того що пише, – то витратив би сто лiт. Тож ми приреченi на те, щоб пiзнавати Франка, учитися в нього. Вiн був Учителем всiеi нацii – i не тiльки нашоi.


Театр

Це моя пристрасть, особливо в молодостi. Не пропускав жодноi вистави. А в дитинствi, в Коломиi… Чиста комедiя, як я пробирався через гальорки, через закапелки, закамарки, щоб хоч хвильку дивитись на сцену. Мене виганяли – ясна рiч, я не мав квитка, та нiщо не помагало. Я любив театр, вiн мене виховував. І коли iнсценiзацii моiх творiв з’являлись на кону – кожна вистава була для мене справжнiм святом, якого я сам для себе влаштувати не мiг, це робив для мене Театр. Це було не тiльки свято, а ще одна грань моеi роботи – спiльноi з Театром.


Критики

Критикiв не боюсь i не боявся нiколи. Я навiть хочу критики – хоч би й негативноi. Не можу жити у вакуумi, у глухотi, наче в кiмнатi, де звук не вiдлунюе, це, певне, найстрашнiше, коли людина не чуе вiдлуння свого голосу. Зараз я це розумiю особливо добре. Менi здаеться, що я написав – на своему рiвнi – найкращi своi речi, маю на увазi «Смерть Юди», «Ренегат», «Євангелiе вiд Томи», «Орда», а вiдгукiв не було, крiм опитування, що його провiв журнал «Слово i час» i яке показало, що за останнi три роки саме «Смерть Юди» – найбiльш читана книжка. Отже люди читають, а критичного аналiзу нема, часописи й газети мовчать. Я хотiв би, щоб над моiми роботами люди думали, щоб сперечалися професiйнi критики, але критики думати не хочуть. Чи, може, не бачать предмета для роздумiв? У нас е елiтарна лiтература, багато цiкавоi молодi, чимало хто вже дiйшов зрiлостi, i я тiшуся, що маемо Юрiя Андруховича, Вiктора Неборака, Василя Габора, Олеся Ульяненка, Степана Протока – тiшуся, що про них принаймнi щось говорять. А про нас – старше поколiння? Здаеться, чимало з нас здобули великий досвiд i досягнули рiвня не нижчого вiд того, на якому стоiть нинi iменована елiтарною лiтература – i все це обминають мовчанням. Мовляв, то вже пройдений етап, старшi, звичайно, належать до лiтературного процесу, але не бiльше i вже не впливають на нього, i для дослiдження прийде колись на нього час. Ал

Страница 5

ж ми ще живемо, ми присутнi, ми працюемо – i я хотiв би чути резонанс.


Натовп. Народ. Нацiя. Особистiсть

Єдина категорiя для суспiльства з тих названих е позитивною – нацiя. Нацiя ж складаеться з особистостей, коли так не е, утворюеться натовп, юрба. Кожна нацiональна група, виокремившись вiд загалу, може перетворитися на юрбу. Можна почати дiяти як особистiсть – i змiшатися з натовпом. Натовп – страшна сила, особистiсть гине в натовпi. Одне гiгантське збите докупи й водночас аморфне тiло, яке вируе, кричить i чогось домагаеться, чогось хоче, може затоптати одиницю, яка прагне бути самим собою, не часткою юрби, не часткою ii крику. Я сформована особистiсть, я не хотiв би втратити ознак особистостi, у натовпi мiг би загубитись. Я не брав участi в мiтингах, хоч усвiдомлював, якi вони потрiбнi були десять рокiв тому; натовп тягне й затягуе, я бачив, як на моiх очах люди втрачали свою непересiчнiсть, як, виходячи на трибуну, переставали бути собою, вони кричали з трибун голосом юрби, хоч цей голос тодi вирiшував нашу долю; але рiч у тiм, коли долю вже вирiшують не мiтинги, провiдники не виявились iстинними провiдниками, залишившись глашатаями з трибун. Без крику, мiтингiв неможлива була б наша революцiя. Усе це було виявом помсти, починаючи вiд бажання повалити iдолiв – так стягали з постаментiв Ленiна. Менi дорiкали, що я уникаю мiтингiв, але я боявся втратити бодай крихту свого ества, своеi iндивiдуальностi. Егоцентризм? Може, й так. Але ж бували багатотисячнi сходини без крику. Один з таких пам’ятаю – бiля пам’ятника Франковi: десь надвечiр перший хтось почав, а решта, немов повертаючи собi пам’ять, пiдтримали: «Ще не вмерла Украiна». Це не був натовп, це був гурт особистостей.


Смирення i гординя

Це так якби комплекс неповноцiнностi i комплекс пихи. Це менi невластиве. Я, правда, тiшився й пишався собою, коли зробив добру роботу. Так тiшиться хлiбороб, коли наливаеться колос. Але гординi в мене не було нiколи. Мене нi разу не розпирало усвiдомлення, що я письменник. Нiчого в тому особливого немае. Це просто праця.


Ерудицiя

Обсяг ii визначити навряд чи можна. Якщо ти маеш дрiбку знання, що його можеш передати iншим, то це вже щось вiд ерудицii. Без знань ти нiхто. Певного ступеня мусиш сягнути ще в молодостi. Менi бракуе багато знань: коли були молодими, книжок бракувало. Я зараз багато читаю, аби поповнити своi знання. Чим бiльше осягаю, тим бiльше усвiдомлюю, що обiйтись без них не можу. Звичайно, абсолютного знання не iснуе. Навiть Франко не знав усього.


Унiверситет

Це Храм. Я його дуже важко для себе вiдвойовував. Працюю в ньому зараз. Гординя? Це вона i е – радiсть вiд того, що я працюю тут, що перемiг тих, якi хотiли вiдiрвати мене вiд унiверситету. Стою нинi за кафедрою, студенти шанують i люблять мене.


Молитва

Я не злостивий, не лихослiвний, вся моя мова – це молитва до Бога i до своеi нацii. Є молитви ритуальнi, щоденнi, як «Отче наш», ii ти завше повторюеш, мислячи собi Бога, а е молитва – сама мова, робота, кохання. Мое життя – молитва за Украiну.


Пiзнання свiту

Годi було сидiти в Трачi. Була така небезпека. Коли батько помер, мати, матерiально не забезпечена, просила мене залишитися в Трачi й працювати на татовому мiсцi директором школи. Мене обняв страх, що можу зостатися в замкненому просторi, залишитися назавше у своему любому Трачi. Мусив тодi обiрвати пуповину й рушити у свiт. Мандрiвок було безлiч – вольних i невольних, i кожна багато чому навчила.


Втраченi iдеi

Тi, з якими я прийшов у свiт i вирiс – дотепер моi. Незалежнiсть Украiни – найголовнiша з них. Не маю втрат i серед лiтературних iдей. Я великий педант, я знав, що повинен робити, але боявся, що не вистачить на те життя. Й трохи поспiшав, щоб встигнути. Так само, як завше намагаюсь не запiзнитись на поiзд чи на зустрiч з колегою, приходжу трохи ранiше, i часу ще залишаеться.


Втрати

Коли я втрачаю друзiв, то не тому, що вони мене зраджують, цього нiколи не було. Хто мав би зрадити? Роман Кудлик чи Роман Безпалкiв, Нiна Бiчуя чи Юрко Брилинський? Чи мiй добрий Шева – Анатолiй Шевченко? То був би хiба кiнець свiту.

Друзi вмирають, це страшно. Недавно пiшов з життя Богдан Анткiв, актор, майстер драматичних iнсценiзацiй – мiй великий приятель. А мене стало менше на цiлого Анткова, на цiлий його свiт, бiльше того свiту не матиму для спiлкування, а тiльки пам’ять про нього. Трохи ранiше помер Богдан Кох – ще один актор i дивовижний життелюб; дуже тяжко я пережив втрату Володимира Короткевича – славного бiлоруського письменника, який героiчно боровся за мене, коли мене цькували за «Мальви». Нам весь час бракуе Ірини Вiльде, нiхто ii не замiнить; бракуе Оксани Сенатович i Володимира Лучука. Але наша туга за ними – то нiби продовження iхнього життя… Найтрагiчнiшi втрати, коли йдуть молодi. Іван Миколайчук – генiальний актор у розквiтi сил – i раптом його нема. Григiр Тютюнник, який наклав на себе руки…


Кав’ярнi

Треба жити у Львовi то й знатимеш, що таке кав’ярнi. Тут в

Страница 6

дбуваеться магiя зустрiчей. Я охоче випиваю тут чарку i проваджу бесiду, тут зовсiм iнша атмосфера. Ось я запалюю цигарку i вдихаю дим, я й дома курю, але в кав’ярнi вiдчуваю особливий смак цигарки. Тут зовсiм iнший настрiй; коли кав’ярня гарна i чемний бармен, то ти щось ловиш таке, чого немае у звичайнiй хатнiй розмовi. Я зараз рiдко маю якийсь зайвий грiш, але коли таки маю, то не шкодую пiти собi зi своiм приятелем, з яким е про що поговорити, – до кав’ярнi й посидiти там якусь годинку. В кав’ярнi дуже часто народжуються несподiванi iдеi. Ресторанiв не люблю, там об’iдаються, й кельнери не зразу все подають, а в кав’ярнi демократичнiше й затишнiше.


Почуття гумору

Я дозволяю з себе кепкувати – як кажуть галичани, дерти лахи. Не люблю людей, якi не мають почуття гумору й ображаються, почувши на свою адресу якийсь невинний жарт.


Поучання молодих

Як казала Лiна Костенко, не знаю, з якого це твору: «Ох, не повчайте молодих!»

Хочу бути поряд з молодими: можна виявляти невдоволення iхньою працею, можна сперечатися з ними, але не повчати. Xiба що радити.


Пошуки iстини

Вiчна проблема. Запитав Пилат Христа: що ж таке iстина? Навiть Христос не мiг вiдповiсти, бо iстина – це Бог, а Христос був Сином Божим, та ще не Богом – покiль його не розп’яли i вiн воскрес. Ми перебуваемо лише в наближеннi до iстини, i кожен знае свою, а та, котра для всiх – то тiльки Бог, якого нiхто не пiзнав. Можна тiльки вiрити в нього.

Я не фанатик, не певен, що iснуватиму колись поза своiм земним життям, хоч думаю: щось там мусить бути, людська енергiя десь мусить зберiгатися – в iнших вимiрах…


Еротика

Це те, на що накладають табу. Еротика невiд’емна вiд краси, любовi. Дрiбка несмаку – i це вже щось iнше: скажiмо, – порнографiя, фiзiологiя, парафiя медицини, але не мистецтво. У вiршах поетеси Вiкторii Стах так сказано про кохання, що воно мене збуджуе, не викликаючи хiтi. Господи, як це гарно, коли жiнка не мае на собi одягу, коли жiнка вiддаеться i любить, як гарно цiлувати жiнку й вiддавати iй ceбe, щоб зародився плiд; як це гарно – торкатися долонею до ii опуклого живота й чекати народження дитини!


Комети, ворожба, передбачення

Я у ворожбу вiрив би, якби по свiту не ходило так багато ворожбитiв. Ота яскрава комета, котра з’явилась знову на небi через двi тисячi лiт, як у хвилину народження Ісуса Христа! Через двi тисячi лiт комета стала над Украiною. Я повiрив, що це добрий знак для нас…

Знаю ворожбу проти градобою, яку мiй тато записав вiд свого батька. Тут не обiйтися без топiрця – не декоративного, а справжнього гуцульського келепа; я маю такого й не розлучаюся з ним, коли йду в мандрiвку, бо тiльки ним можна розiгнати хмари, вiдвернути град, примовляючи слова ворожби. Менi це не раз вдавалося.


Полiтика

Їй я вiддав десять рокiв свого життя, i врештi вiдчув, що маю того досить. Я працював з патрiотичного обов’язку, не мiг не займатися полiтичною й громадською роботою. Але внутрiшнього потягу до полiтики не вiдчував нiколи. «Просвiту» я любив, люблю й тепер, хоча дещо зневiрився в ефективностi ii дiяльностi. Маю чисте сумлiння, що не сховався в кут тодi, коли був потрiбен у Верховнiй Радi й у вiдновленiй «Просвiтi». Вiд мене вимагав дiяльностi час. Але полiтика – це не мое. Єдине, що я справдi люблю – це мiй письмовий стiл i письменницька робота.


Самовпевненiсть

Не самовпевненiсть, а певнiсть у собi. Якраз пiд час роботи за письмовим столом таке почуття з’являеться. Я тодi вiрю в себе.


Те, чого нiколи й нiкому не говорив

Не говорив нiкому вголос про душевнi депресii. До них не можна самому собi признаватись. Якщо висловити вголос, що людина в такi хвилини думае, то воно може сповнитись. Це вiдганяти треба, як градову хмару топiрцем, при голосному говореннi про депресiю е страшна психологiчна небезпека. А решта – все можу сказати: кого й що люблю, кого й що ненавиджу.


Грошi

Це рiч потрiбна й обов’язкова, але не як фантом, а як те, що дае людинi свободу. Я не розумiю, навiщо людям потрiбна нескiнченна кiлькiсть грошей – мiльйони, за якi вони в тюрму йдуть, чи то iх стрiляють. Навiщо того?

Я люблю грошi, наскiльки вони дають менi свободу пересування, пристойного зовнiшнього вигляду, можливiсть забезпечення побуту свого й дiтей. Я вмiю iх тратити. Я тiльки те й робив, що тратив iх – на мандрiвки, на свою Наварiю, на добре вино. Але нiколи не витрачав на безглуздi брязкальця…


Озиратись

Треба, але на тих людей, яких ти знав – особливо через листи, якi я зберiгаю. Люди з листiв постають перед тобою такими гарними! Я тепер впорядкував свiй епiстолярiй, уклав з того ще одну частину спогадiв i нiби побачив перед собою кожного з тих кореспондентiв – явились вони менi в новому свiтлi, часом ще кращими, нiж були тодi, коли мiг з ними розмовляти.


Полуботок, мiфи

Історiя з Полуботком. Коли я заявив у Верховнiй Радi, що його скарби слiд повернути з Англii – це своерiдна мiстифiкацiя. Скiльки тодi з’явилось спадкоемцiв Полуботка! Вони казали: якщо тi гр

Страница 7

шi знайдуться, нам належиться третина. Що ж, люди як люди…

Але е один цiкавий чоловiк з Павлограда. Вiн написав менi, що знае, де захованi документи про скарб Полуботка, вiн бачив у руках свого дiда скриньку з тими документами. Тепер той чоловiк копае, копае, шукае того мiсця, де дiд закопав скриньку, а ще просить: вибийте грошi, щоб те чуже обiйстя купити й узятися до розкопок на його землi. А якби й справдi?…


Кумири, опудала, божки

Кумирiв я нiколи не знав, опудал бачив скiльки завгодно – опудал е пiвсвiту, а божки советськi – тi, що понад усе любили сидiти в президiях – то iх ще й нинi не бракуе.


Сни, загадки, несподiванки

Сни бували в мене кольоровi, рухомi, летючi. Вони менi допомагали фантазувати. Я й дотепер лiтаю у снах. Сни з вiком менш яскравi, i я на тому багато втрачаю. Бували сни-передбачення, сни-пророцтва, сни-розваги…

Якщо людина не мае загадок i не знае несподiванок, то вона й не жила на цьому свiтi. Несподiванка – це щось надзвичайне. Хоч i чекаеш часом чогось особливого, а приходить – i вражае, i тiшить. Коли я отримав Шевченкiвську премiю, то заплакав з радостi – нiби вiд несподiванки.


Зневiра

Того в мене не було нiколи. Була тривога: чи здiйсниться найважливiше, чи здобудемо колись Незалежнiсть, але зневiри не було. Я надто великий оптимiст, щоб зневiритись.


Папiр, ручка, записники

Люблю сiрий, м’який папiр – на ньому добре писати ручкою. Не кульковою, тiльки чорнилом. Записники мають бути в гарнiй оправi, щоб хотiлося розгорнути й зазирнути – а що ж там занотовано? А ручка? Якби хтось подарував менi до дня народження добру ручку, я був би щасливий.


Сонце. Свiтанки

Люблю середину лiта, коли сонце найвище. Стою на верандi свого будиночка в Наварi й спостерiгаю за сонцем, яке ось дiйшло до крайньоi межi. Така радiсть була, коли воно котилося нестримно i стало там, над тим комином, над якоюсь сiльською хатою… І тодi в мене починаеться туга. Я знаю, що сонце постоiть там два-три днi й почне вiдкочуватись. І така в мене туга за сонцем! Знаю, що йде зима, зиму теж люблю, але сонця так мало, а вечори такi довгi… Це несправедливо – наче хтось вiдбирае в мене сонце…

Я бував на Заполяр’i, де сонця немае пiвроку. Це не для мене. Їздив до брата, коли вiн там ще жив пiсля таборiв. Хотiв довго затриматись, щось написати, але не витримав у сумерку, вернувся додому. Коли пiд’iжджав до Котласа i побачив сонце – не було щасливiшоi людини.


Вiк справдi глибокий

Колись молодим я не мiг себе уявити сiмдесятилiтнiм, бо то вiк справдi глибокий. Я навiть не думав, що до таких лiт можна дожити. Тепер не вiрю, що маю сiмдесят – хоч коли глянути на те, що встиг зробити, то на те треба було багато часу – того не зробиш за кiлька лiт.

Але згадаймо слова Шевченка: «Ми восени таки похожi хоч трошечки на образ Божий». Упродовж життя ми зазнаемо поважних змiн i втрачаемо свiй первiсний образ. Пiд свою осiнь людина стае такою, якою вона була задумана Господом, вона в старостi гарна – приходить розважливiсть, мудрiсть, задумливiсть i вибачливiсть. Людина вiдчувае ту печаль за життям, котре повернути не можна, тож людина стае добрiшою, знаю це по собi, бо з того запального крикуна, який у суперечках був нестерпний i вибуховий, я перемiнився на толерантного старшого пана. Люблю себе такого, бо то е мiй останнiй образ.

Найбiльшу радiсть менi приносить праця. Хоч вона страшенно виснажлива, i я, завершуючи кожну свою рiч, називаю ii останньою: пишiть самi, це затяжко, забагато одному. Але й були такi хвилини, коли я чувся бадьорим i втiшеним, мов справжньою любов’ю. Це був «Бузькiв огонь», який я написав у думцi, йдучи з Коломиi до Трача пiшки. Менi згадалася тодi пригода з бузьковим огнем, i поки дiйшов до Трача, то знав уже ту новелу напам’ять; я йшов тодi такий пiднесений, бо вiдчув, що писатиму добре. І прийшла потiм до мене перша моя слава: про новелу заговорили й читали з естрад.

Невдалих новел у мене мало, хоча й були невдачi. Але якось новели вiдiйшли, поступились романам. І я втiшився романами «Мальви», та чи найбiльше «Манускриптом з вулицi Руськоi», який, вважають читачi, е найцiкавiшим з мого доробку. Та найвдалiшою своею рiччю вважаю «Четвертий вимiр», за який отримав Шевченкiвську премiю.


І далi – письмовий стiл

На моему письмовому столi розкладено папiр. Треба допильнувати, щоб малi внуки не порозтягали й не поробили з нього човникiв. І добре, якщо до дня народження менi таки подарують ручку. Хоч, зрештою, ще й стара незле пише.



Передслово написала, а також роздуми Романа Іваничука з диктофона вiдписала й на машинцi видрукувала Нiна Бiчуя.




Із циклу «Прут несе кригу»





Бузькiв огонь


Тонконогi, високi, головки – зiрочками, червонi й незапашнi, ростуть на мочаруватих левадах квiти.

Це бузькiв огонь.

Густо, одна бiля одноi, як коноплi, – i до самого краю мерехтять розбризканим багрянцем, дрижать вiд вологого подиху левади, нiби розпечене повiтря, нiби мiраж.

Не можу нiколи байдуже пройти мимо. З теплим тр

Страница 8

мтiнням у грудях, як на побачення з коханою, iду, зриваю, а далекий спомин тугою i ласкою пестить серце.

Це було давно, ще в сiльськiй школi. Я залишався пiсля урокiв мало не щодня. Було боляче. До слiз. Вискакували з класу дiти, як сполоханi польовi коники з трави, смiялись, кричали, не звертали на мене уваги. Тiльки маленька Анничка завжди спiвчутливо всмiхалась до мене.

Бiленька, синьоока, волосся, як витiпаний льон, гострий носик, щiчки – доспiлi яблучка. Але я iй не вiдповiдав усмiшкою.

…Якось мене знову залишили. За що, не пам’ятаю. Мене повиннi були замкнути самого в класi й випустити пiзно ввечерi. Я не мiг звикнути до такоi кари. Дивитися крiзь вiкно на село, слухати голоси, смiх, бачити веселi забави моiх вiльних товаришiв було нестерпно важко.

Учитель, пам’ятаю, сказав з насмiшкою:

– А може, хто залишиться за нього?

Вiдповiли реготом. Тiльки Анничка промовила тихо, не пiдводячи очей:

– Я лишусь.

І залишилась.

Було дивно: чому?

Я пас своi корови, вона – чужi. Мене батько жалiв, скаржився солтисовi на вчителя, ii не жалiв нiхто нiколи. Корiв ми пасли разом. Я доглядав двi, вона – вiсiм штук Бойканюкових. Я палив ватру восени i грiвся, вона ж не мала часу через худобу. Я не допомагав iй, не дiлився з нею свiжим житнiм хлiбом.

І все ж вона залишилась.

А одного разу я нарвав букет бузькового огню i йшов додому. Вона зустрiла мене i просила дати тiльки одну квiтку. Коли не дам, моя хата згорить. Так люди кажуть. Простягнула руку, довiрливо глянула, не сподiваючись вiдмови.

– Дай лиш одну, я закосичуся.

З-пiд полинялоi хустини очi питали:

«А мо’, не хочеш?»

Я вiдвернувся.

– Чого тобi треба?

– Нiчого…

І все ж вона залишилась!

А тепер я поглянув на неi, тiльки якась мережка в моiх очах не дозволила побачити ii – голубих. Ми стояли мовчки, поки не стало порожньо в класi, поки не гримнув учитель:

– Ну, чого стоiш?

І за Анничкою скреготнув ключ у дверях.

Менi не хотiлося йти додому. Зi школи – на леваду. А там повiтря пiд дотиком чути, вогке, прохолодне, мов джерельна вода. По левадi поважно ходить бузьок, клюе дзьобом у мочарах, клекае, не боiться мене. Я навiть мiг би погладити його по гладкому пiр’i, та немае часу. Бузьок шукае жаб, я швидко зриваю бузькiв огонь. Вечiрнi сутiнки густо наливаються мiж гори.

…Анничка ще в школi. Я вертаюся, я мушу ii застати, дати iй не одну квiтку – цiлий букет, мушу щось хороше сказати iй. Бiжу, а тепло хлюп та хлюп у грудях.

Але ii вже в школi немае.

Я – стежиною через городи до Бойканюкового обiйстя, хочу наздогнати, але ii немае.

Обережно пiдходжу пiд вiкно, воно вже свiтиться, заглядаю – в кутку на ослiнчику сидить i плаче Анничка. А Бойканюк, немов виссанi недокурки, кидае слово за словом з-пiд пожовклих вусiв:

– Не будеш бiльше, псяюхо, ходити до тоi школи!

Стою хвилину, другу, дзявкае пес. Може вийти господар. В очах у мене пече, як сiль, щось давить у горлi.

Анничка сидить у кутку на ослiнчику i плаче.

Вона вже не пiде до школи.

А в моiх руках – бузькiв огонь. Якщо не роздiлю букет, згорить у мене хата. Так люди кажуть…

А в Аннички хати немае, iй можна все вiддати.

Але вона сидить у кутку на ослiнчику i плаче.

Розкидаю букет огнем по стрiсi i втiкаю. Ой, щоб зайнялась! Але стрiха не зайнялась.

На другий день вранцi я бiг на пасовисько, де Бойканюкова худоба. Стежиною, попри царини, вiддалялася маленька постать у полинялiй хустцi з вузликом у руках. За нею мукала чорноморда Бiлунка й бiгло вслiд телятко. Зупинилась, окраець хлiба витягнула, пхнула в мордочку, попестила. І швидко зникла за цариною.

…Де ти тепер, бiлява, синьоока дiвчинко? Я минаю левади – чи поiздом, чи пiшки – а всюди воно, те рожеве марево, багрянець розсипаний по соковитих левадах.

Може, ти знайшла свое щастя i тепер так, як i я, з мрiйливою усмiшкою на устах згадуеш? Чи загубилась по наймах i на твоiй могилцi засiялась наша квiтка?

Де ти тепер?

Усмiх любоi дiвчини, погляд незнайомоi, iнколи молода мати з дитиною примушують мене зупинитись, приглянутись.

Може, це ти?

Тонконогi, високi, головки – зiрочками, червонi й незапашнi, минаю я, зриваю, кладу на свiй столик розкiшним букетом, дарую своiй коханiй квiти…

Це бузькiв огонь.



1956




Батько


Це було в ресторанi на вокзалi.

Дiд Панас хотiв повечеряти. Довго не зважувався заходити з бесагами, бо там грала музика, а за столами сидiло, як вiн думав, саме начальство. Але треба було щось теплого з’iсти. Зняв капелюха й поклонився швейцаровi.

– Можна?

Тодi зайшов.

Роздивлявся, де б сiсти. Коли почув, що хтось його кличе. Це старий знайомий – Марко. Колись разом на сплавах працювали. Втiшно було його побачити через багато рокiв.

Пили пиво з нагоди зустрiчi.

Марко розпитував про життя, Панас скупо вiдповiдав.

– А як дiти?

– Одна була, Оленка, та й то…

– ?

– Поiхала вчитися до Львова. А тут вiйна. Довiдався вiд людей, що нiмцi забрали на роботи. Так i не вернулась.

Пиво випили, а

Страница 9

до котлет не доторкались.

Панас витяг люльку.

– Кури цигарки.

– Це можна.

Марко знову замовив пива.

– А може ще повернутись. Отак часом нема, нема, та й диви…

– Та де там…

– А все може бути.

Обидва не вiрили, але обом хотiлося так говорити.

– Десь у Коломиi, – це вже Панас, – вернувся отак син до батька. Через дванадцять рокiв, а вернувся.

– А я що кажу.

– Той, говорили, мав лише п’ять рокiв, як пропав.

– А твоя?

Дiд Панас задумався, пригадував.

– Тепер була б така, як ця, – показав на молоду жiнку за сусiднiм столиком. На хвилину зупинив теплий погляд на ii вродливому обличчi. Потiм вийняв з бесаг пляшку. – Я iду вiд сестри, а вона менi цiеi слив’янки на дорогу.

– То повiз би додому.

– Не маю нiкого, однi стiни…

Розливав у чарки i – по скатертi.

– Якби отак вернулась, то скликав би все село i напоiв би до безпам’ятi.

– Пийте, куме.

– Дай Боже…

Дiд Панас думав, яке-то було б свято, якби Оленка повернулась. Питав, скiльки дiтей у Марка. Аж четверо, дякувати богу.

– А в мене була одна, як палець… Пийте, куме, – припрошував, як у себе дома на празнику. – Та й така файна була, як ця…

Жiнка всмiхнулася, а Панас думав, що це до нього, i тому через стiл поклонився. Вона здивовано знизала плечима i щось прошепотiла до свого сусiда.

Панас говорив чи, може, тiльки думав:

– Я лиш одне iй наказував: учися та й учися. В школi ii завше хвалили. А книжки такi мудрi читала, що я з них нiчого не розумiв.

Наливав чарку за чаркою i пив. Не чув навiть, коли Марко розплатився й пiшов до поiзда.

«А якби отак це була Оленка? Попросив би-м ii за стiл та й спитав, чи пам’ятае свого тата. Або нi. За всi грошi, що тут мае, купив би iй хустину».

Вже не пив, а тiльки дивився на молоду жiнку й уявляв, що це його донечка.

Отже, подарував би iй хустину. Та що – хустина! Вона, напевно, i не носить хусток. Бо ж у мiстi виросла. Але вiн нiчого бiльше не мiг би сьогоднi iй купити. Таку в пасочки, з довгими тороками бачив на вокзалi в ларку. От вiзьме та й купить. Складе гарненько, пiдiйде до столика i скаже: «Не знаю, чия ви, але в мене була така Оленка, то вiзьмiть собi». Та й усе.

Починав вiрити, що буде так: вона дуже здивуеться, потiм схопиться з-за столу й скрикне:

«Таточку!»

Тодi вiн забере ii додому. Скличе все село i справить таке свято, якого ще нiхто не бачив.

А молода жiнка дивилася на нього. Дiдовi Панасовi здавалося, що навiть дуже пильно дивиться, нiби впiзнае. Що таке? В очах почало прояснюватися вiд хмелю, й Панас побачив на ii обличчi прикмети своеi дочки: так само посерединi волосся продiл, ямочка на бородi… Хотiв схопитися й крикнути: «Це я, я, батько!» Але не смiв, не був певний, що це Оленка. Найкраще буде зробити так, як задумав. І то вже.

Хитаючись, бо вiд слив’янки шумiло в головi, вийшов у вестибюль. Пiдiйшов до ларка. Купив – таку в пасочки з довгими тороками. Вертався швидко, спотикаючись на чиiсь клунки. Але за столом нiкого не було. Цього не ждав Панас. Це нiби хтось останню дошку витягнув з-пiд нього на хисткому мостi, нiби з грудей хтось вийняв серце й щось холодне поклав замiсть нього.

Знав: не було тут Оленки, тож не було й жалю. Тiльки в грудях гуляла порожнеча пiсля останньоi iлюзii.

У руках – хустина. Це все, що залишилось для нього. Хiба ще одна сльозина з усього його багатства блиснула, горошинкою скотилася по сивому щетинистому обличчю, та й вона загубилась солоним присмаком у куточку вуст.



1957




Злочин


Бiлою змiею в’еться снiг по дорозi. Ідуть телефоннi стовпи один за одним, мов зажуренi подорожнi, виграе вiтер морозну пiсню на дротах. Я повертаюсь на свое передмiстя. Менi не холодно, мене грiе мое щастя.

Бринить у дротах сумна мелодiя, а в мене на серцi – радiсть. Я йду, iду, а пiтьма колишеться над землею, така морозна пiтьма, рiздвяна.

І раптом з темряви хтось кидае два слова, як два пекучi поличники: «Ти – злодiй!» Кидае не як звинувачення, а як вирок, присуд. Здригаюся, немов вiд пострiлу над вухом. Хто це сказав? Оглядаюся навкруги, заглядаю у власну душу, шукаю – i все говорить менi мовчанкою:

– Ти – злодiй.

Пригадую… Цi два страшнi слова тiнню, назирцi йшли за мною вже довгий час, i знав я, що рано чи пiзно вони стануть передi мною, як моi двiйники. А тепер, коли вже вiдбувся суд, коли незримi погляди знайомих вiдвертаються вiд мене, схвалюючи вирок, дозвольте менi сказати останне слово.

Так, я злодiй. Я вкрав чуже щастя. Ба нi, чужого щастя я не крав, я тiльки на чужому мiсцi будую свое власне. Вислухайте мене. Може, знайдете в моему вчинку хоч трохи благородства.

Одного осiннього дня сидiв я в парку на лавочцi. Пливли по небу бiлi хмаринки, розiрванi на клаптi, як моi думки. Любо було дивитися на них i бачити в них себе.

Маленька дiвчинка в червоному платтячку покинула вiдерце з пiсочком i несмiливо пiдiйшла до мене.

– Ти хто така?

– Я сховалася вiд мами, а…

Пальчиком водила по моему колiнi.

– У тебе новий костюм, а менi мама купить но

Страница 10

i черевики.

Простягнула ручку до мого обличчя.

– Якi в тебе вуса! – дотикнулась до вусiв i опустила раптом ручку. – В тебе лице мокре, ти плачеш?

Тодi я схопив ii на руки, нiжно пригорнув i поцiлував у рожевi запашнi щiчки.

– Чия ти?

– Мамина.

– А мама де?

– Там… Я сховалася.

– Вона знайде тебе?

– Знайде.

– А я заберу тебе з собою.

– І маму забереш?

Я здивовано глянув на дiвчинку й не вiдповiв.

По алеi швидко йшла молода жiнка, оглядалася довкола, кликала:

– Любко! Любочко!

Дiвчинка шепнула.

– Сховаймося за кущик.

Я послухався. Ми приклякнули за густими кущиками бузку й пильно приглядалися. Любка, як мишеня, водила хитрими оченятами за голубим платтям своеi мами, затуляла ротик, щоб не засмiятись. Я також приглядався через гребiнь галузок до молодоi жiнки, темноволосоi, невисокоi, iз стурбованим обличчям.

– Досить бавитися, Любко, обiзвися.

– Мамо, ми тут!

Усмiшка тiльки на мить розпогодила стурбоване обличчя жiнки.

– Що ти тут робиш? Нiколи бiльше не пiду в парк з тобою!

Тодi мала випурхнула гороб’ям i сховала голiвку мамi в подолок.

– Не сердься, ми з дядьком…

Я обтрушував пiсок зi штанiв i винувато розводив руками.

– Пробачте, не встояв перед вашою донечкою.

Мама розсмiялася дзвiнким дiвочим смiхом.

– Вона в мене така! – сказала з гордiстю. – Ну, пробачте, нам пора додому.

Я вклонився.

Любка пiдбiгла до мене.

– Дядю, а ти не пiдеш з нами?

– Любо, як тобi не соромно! – насварила мати. – Іди сюди.

– Але ж мамо, – серйозно розвела мала руками, – дядько казав, що забере мене з собою.

Мати пiдiйшла i рвучко взяла дочку за руку. Ревниво, з болем i образою глянула на мене: «Не смiйте, не смiйте, в мене й так немало горя». Мабуть, саме через це я взяв малу за другу ручку й сказав:

– Я ж iду з тобою, певно, що так.

Ми йшли мовчки, тiльки Любка щебетала за всiх.

– Два такi великi черв’ячки, як твiй, мамо, мiзинний пальчик, були там. Їх горобцi з’iдять, правда? Я хотiла сiсти на лавочку, а один хлопчик мене зiгнав, каже – тато прийде. Такий хитрий! А тодi я побiгла, побiгла! Мамо, а з пластилiну можна й хлiбики лiпити чи тiльки ляльки? А дзига зiпсувалась, нам дядько направить, правда? А ти казала, мамо, що великi не плачуть, а дядько плакав…

Мати глянула на мене.

– Це неправда, – кинув я знiяковiло.

– Любка ще не вмiе говорити неправди.

– Нi, це просто iй привидiлось. Грiло сонце… пiт…

– Так, погода сьогоднi як улiтку, – сказала вона з ноткою приязнi в голосi.

Можливо, думка про мою слабiсть розбудила в нiй прихильнiсть до мене – люди люблять бути в горi не самотнiми, – жiнка почала розмовляти, розпитувати, де живу, чим займаюсь. Я вiдповiдав скупо. Час вiд часу поглядав на ii вигнутi щоки, на чорнi брови, що густо збiглись на перенiссi, та стурбованi навiть при усмiшцi очi. Життя вже встигло накласти на неi свою печать, з очей свiтився нелегко здобутий досвiд, i при тому всьому була дуже молодою i вродливою.

Мене цiкавило тiльки одне питання, чому мала запропонувала взяти й маму до себе. Дiти нiчого даром не говорять.

– Хто ваш чоловiк?

Вона знiяковiла, по обличчю пробiгла тiнь обурення, повнi образливих слiз очi виклично глянули на мене. Я каявся i готовий був вирвати собi язик за таке питання, але було пiзно. Може, вона розведена, покритка, у кращому випадку, вдова, але яке це мае значення? Мое питання було нетактовне, грубе. Я чекав, що вона мене присоромить, проте почув спокiйне:

– Мiй чоловiк працюе з вами… в редакцii…

Це мене ще бiльше здивувало. Чому ж тодi вона так збентежилась?

– Як його прiзвище?

– Андрiйчук, Петро.

Тепер менi все стало ясно. Петро – мiй колега по роботi… Пригадалися розмови, суперечки, його висловлювання про жiнок. На думку спливли Петровi слова в задушевнiй зi мною розмовi: «Нема гiрше, колего, коли з дружиною не знаходиш спiльноi мови. Це страшно. Женись i ти нарештi, але шукай собi жiнку за освiтою».

То була розмова про людину, яка йшла тепер поруч зi мною. Тодi я щось заперечував товаришевi. Тепер пильно дивився на неi.

– Ми вже прийшли, – сказала жiнка бiля пiд’iзду на вулицi Шопена. – Прощавайте.

– Всього найкращого.

Але Любка тягла мене за руку.

– Ходи до нас. Будемо хлiбчики лiпити з пластилiну.

– Іншим разом, Любочко.

– Коли – iншим? Ну, коли?

– Завтра, добре?

– Завтра, завтра! Мамо, дядько завтра прийде!

Нашi з матiр’ю погляди зустрiлись довше, нiж звичайно.

– Не приходьте, – прошепотiла вона тихо, щоб Любка не почула.

Я мовчки погодився.

Минали днi й тижнi, а зустрiч та не виходила в мене з пам’ятi. Сама згадка про неi робила мое життя цiкавим. Дорогi моi суддi, мене почало нудити вiд згадок про нашi дискусii. Чи ми з вами хоч раз перехилялись через бокали, щоб заглянути в життя людей?

А чужа тiнь, не питаючи дозволу, йшла за мною. Це проявлялось по-рiзному: iнодi сердив мене нетверезий вигляд мого колеги, iншим разом я кипiв вiд його цинiчних висловiв, часом на вулицi ввижалась менi ма

Страница 11

енька Любка, i я мимоволi шукав тодi ii матерi.

Одного дня без нiякоi причини я пiшов на роботу по вулицi Шопена. Начебто байдуже глянув на знайомий номер, нiби й швидко пройшов вуличкою, i все-таки був розчарований, що не побачив нiкого.

Вiдтодi я вже не ходив iншою вулицею. Це справляло менi дивну радiсть. Краще працювалося, нiби я вже не був самотнiм. І сам не знав, кого бiльше хотiлось менi бачити: доню чи маму. Любка була для мене символом сiмейного щастя, мати ii…

Зовсiм несподiвано я зустрiвся з ними знову.

На другому поверсi у вiкнi, притулившись чолом до замерзлоi шибки, сидiла моя маленька знайома. Я глянув угору, помахав рукою, вона мене впiзнала. Застукала кулачком в шибу.

– Дядьку, дядьку, ходи до нас!

Я завагався.

– Дядьку, я сама. Ходи, бо менi скучно. Я вiдчиню дверi.

Тодi я пiшов.

Вона сидiла в мене на колiнах i щебетала:

– Мама пiшла по дрова на базар. Кожний день так ходить, бо газу ще не провели, а тато тiльки вночi приходить. Я маю багато пластилiну. Вiн уже засох, бо я не вмiю лiпити. На, розiмни i злiпи менi ляльку.

Я м’яв пластилiн, а вона не вгавала:

– Я тепер завжди сама вдома. Тато часто зовсiм не приходить, а мами вдень немае. Але менi нудно лише тодi, коли киця засинае. В тебе нема кицi, а в мене е… А вона так багато спить. Мама спить дуже мало, бо пiзно лягае, а рано встае… Менi вже шiсть рокiв, дядьку. Я скоро пiду до школи. Буду добре вчитися, щоб нiхто не називав мене дурною.

– А хто кого так називае?

– Вчора тато кричав на маму, що вона нiчого не розумiе. Кинув у неi книжкою. А мама сьогоднi дала менi, бо сама не мае часу читати. Тiльки книжка нецiкава, без малюнкiв.

Розмову перервав скрип дверей. Увiйшла мати. В куток поклала оберемок дров. Я пiдiйшов, подав руку. Збентеження, легке дрижання руки i тiнь страху в глибоких очах зрадили ii на один лише мент. Але зараз же вона спитала спокiйно i навiть холодно:

– Ви до чоловiка?

– Нi, мене запросила Любка.

Мовчала. Я пiдвiвся.

– Пробачте, не подумав, що вам буде прикро.

Вона спалахнула, сльози мало не бризнули з ii очей, але все це тривало тiльки мить.

– О нi, менi приемно, – прошепотiла жiнка, не пiдводячи очей.

– Можна менi буде ще зайти до Любки?

– Краще – нi…

– До побачення.

Менi нiхто не сказав й слова на прощання, нiхто не провiв до дверей. Та коли я був уже внизу, за мною, мов вихор, помчалась Любка, вона повисла в мене на шиi, мiцно притискаючись до грудей, спрагла батьковоi любовi.

Я цiлував ii личко. В коридорi ридала мати. Вона вже не в силi була володiти собою.

Я перший раз у життi повертався багатим. Я втiкав, не обнявши навiть матерi, боявся, що наберу надто багато щастя i розгублю його по дорозi.

І аж дома зрозумiв, що воно, те мое щастя, подароване поцiлунком дитини i сльозами матерi, вросло коренем на чужiй нивi, i нiхто нiколи не збере його плоду.

Я не мiг заходити в iх дiм, але не мiг i без них. Менi потрiбнi були вони, iм був потрiбний я.

Не смiючи заходити до хати, я ждав на вулицi, заглядав у вiкна, годинами, мов безумний, стояв на розi, щоб побачити ii.

Врештi я ii побачив. Сьогоднi ввечерi вона сама вийшла на вулицю й покликала мене в коридор.

– Так не можна далi, – говорила. – Я бачу… Не приходьте, не приходьте бiльше, бо це нестерпно. Це нестерпно!

Вона безсило горнулася до мене, мовчки благала не кохати ii, мовчки просила прощення за свое кохання.

Я спитав:

– Як ви будете жити?

– Тепер менi буде легше… – І не боронилася вiд моiх поцiлункiв.

Просила, щоб я вже йшов.

– Тiльки з вами.

– О, це безглуздя…

Так, це говорило безглуздя. Не можна такий злочин робити крадькома. Треба всiм оголосити, хай судять. Вголос.

І я повертаюсь. Повертаюсь один, але з коханням, горем, мукою – вiдплатою за крадене щастя. Вертаюся, залишивши частину свого «я» дорогим людям на чужому полi.

«Ти – злодiй!» – чую нiмий вирок людей i власноi совiстi. Так, я злодiй. Але, може, у ваших серцях, суддi моi, знайдеться хоч на макове зерно виправдання для мене?

Кожний з нас мае право на щастя. Хiба винен я, що воно всмiхнулося менi з чужоi хати, що спiймати його важко, як ртуть, розсипану по землi, як сонячний зайчик, кинений свiтанком на стiну?



1957




Прут несе кригу


Онуфрiй Горда ще мае силу. Крига трiскае, скрегоче, б’е в переднiй край порома, а вiн один жердиною штовхае проти хвилi. Жiнки з запертим вiддихом притискають клунки до грудей, мовчать вiд жаху на кинутому, мов трiсочка, поромi серед розбурханих весняних вод.

Прут несе кригу.

Великими брилами черкае береги, рве камiнь, гримить пiд днищем порома.

Горда впевнено кидае, немов геть вiд себе кидае довгу жердину, вгризаеться закованим кiнцем у дно i сам повисае на нiй. Здаеться, зламаеться вона або викине поромника за борт. Мiцнi руки напружуються, як тятива, жили на шиi синiють вiд натуги, дрюк випрямляеться.

Горда сам.

Берег ще далеко. Пором нiби стоiть на мiсцi або летить разом iз запiненою кашею вниз. Маленький хл

Страница 12

пчик iз застиглими на очах сльозами, вчепившись мамi за подолок, дивиться на Горду. Той посмiхаеться малому: не бiйся, сину, будь спокiйний. Горда вiдповiдае за тебе. Горда вiдповiдае за людей. Жили перервуться, дрюк зламаеться – зубами затримае, а доб’еться до берега. Бо це його люди. Його рiка, його земля.

Тридцять рокiв не бачив ii. Пiвжиття розтратив на чужинi нi за простибi, щастя шукав. Тридцять рокiв… А пам’ятае, як востанне капнула його сльозина на скований льодом крутоберегий Прут, та й чи не вiд гарячоi, гiркоi i пекучоi рушила тодi на ньому крига.

…Портовий вантажник, пуща бразильська, бойнi Чикаго, чужа мова, непривiтний край i туга, туга, що грудкою кровi запеклась у зболеному серцi й не переставала пекти вогнем. Здавалось часом: якби повернувся, упав би грудьми на рiдну землю i цiлував би кожний ii клаптик, кожну порошину, всiх людей обняв би, плакав би та й наказував, щоб нiколи не покидали рiдного краю.

А роки йшли. Шумiли веснянi каламутнi, текли задуманi осiннi води – тiк десь там рiдний Прут, а Горда весь час пам’ятав, так виразно пам’ятав весняну кригу, розтоплену його сльозою… Нiби ще вчора спокiйний i покiрливий, Прут двигтiв пiд полозами саней i кiнськими копитами, скрипiв пiд ногами пiшоходiв, ще вчора мовчав, нiмий, безмовний. І ось капнула сльоза – не перша й не остання гiрка людська сльоза – трiснула холодна брила, i нiщо вже не зупинить нестримний бiг рiки.

І не була це вже рiка в пам’ятi Горди, це був його народ, мiцний, могутнiй, а вiн, як осколок, виснажений тугою, зiгнутий нуждою, хворий i безпомiчнйй.

І часто плакав увi снi, бо вдень не було слiз.

Було лiто, коли повернувся. Це було свято всiеi землi, коли вiн ступав по зарiнку до Пруту. Зiгнувся, вмочив руки у воду, напився, щоб повiрити, що вiн уже тут.

А потiм сам переплив на другий берег. Тремтячими руками взяв жердину, як колись, погнав пором по тихiй водi й вiдчув, що молодеча сила хвилями наливаеться в його руки, серце. Нi, вiн ще поживе, даремно думав, що повертаеться, аби лише померти на рiднiй землi. Го-о, вiн ще пригадае людям колишнього поромника Горду – молодого парубка, дарма, що сивина побила волосся, а складки зморщок зiбгали обличчя.

…Гнеться, скрипить жердина, хреститься з жаху бабуся, спокiйно дивиться Горда iз застиглою суворою усмiшкою на обличчi.

Мине ще багато рокiв, а Горда буде молодим. Як його край – топтаний, рiзаний, битий канчуками, вкритий шибеницями i – безсмертний. Чому ж би то Горда мав старiтися i випускати стерно з рук?

Вiн буде завжди молодим. Гляне задумано на синюватi гори вдалинi, гляне на повноколосi простори за Прутом, попестить iх вистражданою своею любов’ю, бадьоре слово пошле спiтнiлим хлiборобам, погладить по волоссячку малу дитину, бiль старий переломить усмiшка на обличчi, й до червоного сонця над обрiем блисне скупа й безболiсна щира, тепла сльоза.

Пройдуть роки, а вiн стоятиме на сторожi рiдних полiв, дивитись буде на чисте небо, чи не буриться де гроза на обрii, чи не заскиглить де перед бурею, черкаючи крилом чисту воду, бiлокрила чайка…



1958




На порозi


Володька в цьому роцi помiтно змiнився. Це завважили спочатку вчителi, а потiм i однокласники. Максим Іванович, директор, не без гордостi зазначив на педрадi, що змiна в поведiнцi Володi Зайця – результат його копiткоi працi. Старенька вчителька Олена Григорiвна вбачала зовсiм iншi причини, але мовчала, тiльки часом заперечливо похитувала головою. Максим Іванович терпiти не мiг заперечень, сумнiвiв.

– Так, саме так, шановна Олено Григорiвно. Ви не хитайте головою. В позаминулому роцi вiн був у Козубенка. Вилiтали шибки, а на цвяшки, вбитi в парти i стiльцi, сiдали не тiльки учнi, а й сам Іван Іванович деколи приземлявся. У минулому роцi, у восьмому класi, вiн був у вас. Виключали? Виключали. Приймали? Приймали. І знову виключали.

– Я, Максиме Івановичу, нiколи не була за те, щоб виключати. Вiн здiбний учень. Це вже, дозвольте сказати, ви…

– Та-ак! Дозвольте сказати! Дозвольте сказати, що ви тiльки й знали – обороняти. А що зробили конкретно? В цьому роцi я особисто ним зайнявся. І от – результати.

Але Олена Григорiвна далi ледь помiтно похитувала головою, i тепла усмiшка, як при згадцi про дорослого сина, поглиблювала старечi зморшки на ii обличчi.

Деякi однокласники були явно незадоволенi Володькою. Ще пiвроку тому вони вважали його своiм ватажком. Досить було йому кивнути пальцем, як вони готовi були до чергового бешкету. Або виходили на вулицю, ставали гуртом i показували пальцями вгору, поки довкола не збирався натовп, або влаштовували чергу бiля якогось магазину, протягали тоненький дрiт перед класними дверима, а то й набивали в парти цвяшкiв. А тепер нi Юрковi, нi Васильковi не вдавалися пустощi. Спочатку думали, що Володька захворiв. Але ж нi, вiн був здоровий i рiс з кожним днем, а на його обличчi прозирала серйознiсть разом з темним пухом пiд носом. Тодi вирiшили: зазнався.

І вiд цього Володi було прикро. Вiн сам не знав, чому йому вiдхотiлося пус

Страница 13

увати. І взагалi, багато дечого не мiг зрозумiти. То голос почав йому зриватися, то появився раптом бас, а на обличчi почав рости мох. Йому ще деколи хотiлося когось ущипнути або пiдставити ногу якiйсь дiвчинцi, iнодi насилу стримував себе вiд непереможного бажання штурхнути на вулицi поважну жiнку, але щось невблаганне, нове, незнане, не дозволяло йому цього зробити.

А товаришi, тi самi нерозлучнi Юрко й Василько, почали триматись осторонь. Дуже гiрко було Володi. Врештi замкнувся вiн сам у собi. Та ще якось побачили його хлопцi з восьмикласницею Олею Побiгущою в кiно!

Це сталося зовсiм випадково. Володька стояв у черзi за квитками. Коли вже пiдходив до вiконця, побачив, що в самому кiнцi черги стоiть Оля. Вiн просто пожалiв ii i взяв два квитки. Пiдiйшов, привiтався.

– Я взяв тобi… – вiн вiдiрвав один квиток i подав Олi.

– Дякую, – зрадiла та i вийшла з черги.

Володя в цю хвилину помiтив, що в Олi синi очi. Хотiв вiдповiсти на подяку, та з горла видобулося щось зовсiм невиразне, i вiн тiльки махнув рукою.

Оля простягнула руку за квитком, але раптом опустила. Володi виступив пiт на чоло. «Не хоче брати тому, що я Заець», – подумав i вже хотiв пiти, коли Оля:

– Я забула, я ж з Галкою.

– А-а… Не знав я. Ну, то вiзьми два.

– А ти?

– Та я завтра… – i вiдвернувся.

Це бачили Юрко й Василько. Вони добирались до каси без черги.

– Олi вiддав, кавалер! А нам не хотiв узяти, – кинули йому вслiд.

Володьку – як окропом. Повернувся i схопив Юрка за оборки. Той перелякано дивився на товариша i, щоб злагiднити гнiв небезпечного противника, почав виправдовуватись:

– Та це я так, пожартував, пусти…

– Гляди!.. І стань в чергу.

– Тю-у, який! Ти ж сам нiколи не стояв!

Василько кудись зник, не хотiв зв’язуватися з Володькою. Володя вiдштовхнув Юрка, повернувся й зустрiвся поглядом з Олею. По ii очах було видно, що вона задоволена поведiнкою Володi. Але вiн був вкрай збентежений i цього не помiтив.

– Чого стоiш? – буркнув. – Ну, пiди, розкажи, що я знову заводжу бiйки коло кiнотеатрiв!

У вiдповiдь Оля подала йому квиток.

– Вiзьми один, Галя не йде.

Вiн узяв i швидко вiдiйшов.

У кiнозалi сидiли разом. Володька крадькома зиркав на рiвний носик сусiдки й думав, про що заговорити. Погляд його зупинявся кожен раз на пухнастому ii кучериковi бiля рожевоi мочки вуха, i це заважало йому почати розмову. Ззаду доносився шепiт Юрка й Василька:

– Сидять обое, диви! Хи-хи-хи…

– Парочка.

Оля – як на жаринках. Володя теж почував себе не краще. Що там було на екранi, вони не могли б докладно розказати. Та й мiж собою – нi слова. Так якось незручно. Володя аж прiв вiд думки, як вiн повинен повестися пiсля кiно: чи провести Олю додому, чи сказати «на добранiч» i пiти. Але не сталося нi одне, нi друге. Бо коли виходили, Оля раптом зникла в натовпi. Й Володя полегшено зiтхнув.

А на другий день усi немов змовились у класi. Коли в очi з ким – лукавi посмiшки, коли ж обернеться – шепiт. І виразно видiляються слова: Оля… кавалер… страшна любов.

Володi було образливо. Хотiлося повернутись i дати ляпаса першому-лiпшому, хто шепочеться. Але стримався. Подумав, що на це сказали б iншi. Зловив себе на тому, що думав саме про Олю. І вiд цього стало приемно. Смiливо й гордо глянув на товаришiв. А вони, побачивши, що вiд збентеження нема вже й слiду на обличчi Володьки, переможенi, опустили очi.

Вiдтепер у Володi появилися iншого роду розваги. Кожного дня вiн приходив до школи ранiше за всiх i вистоював у коридорi до першого дзвiнка. Проходжувався бiля стiнгазети або старанно перечитував плакати, немов вивчав кожну окрему букву. Зрештою, за якийсь час вiн знав напам’ять майже всi статтi стiнгазети, всi написи на фотомонтажах, а букви на плакатах набирали чимраз бiльше ознак живих iстот.

Пiд час таких занять Володя намагався нiкого не помiчати. Проте не мiг не привiтатися з Оленою Григорiвною. Це, мабуть, тому, що вона дуже поволi пiднiмалася сходами нагору. А може, тому, що на ii зморщених щоках завжди спочивала добродушна посмiшка, а очi були зiгрiтi теплом.

Часто з нею разом або перед ii приходом пiднiмалась угору невисока щупленька дiвчинка. В поясi пальцями обхопив би, а темно-каштановi товстi коси ледве вкладались на ii голiвцi. З нею також вiтався Володька. Вона вiдповiдала кивком голови й швидко бiгла в клас. Коли ж iх iшло двi або бiльше, вона не дивилася в бiк Володi й робила незадоволену гримасу в вiдповiдь на багатозначнi натяки й жести своiх подруг. Тодi Володька насуплював брови, стискав губи так мiцно, що на бородi виступала ямочка, й заходив до класу.

Так минав час.

Аж одного дня сталось таке, чого не чекали нi учнi, нi вчителi, нi сам Максим Іванович.

Володька за щось (нiхто не знае, за що!) потрапив у мiлiцiю, де пробув цiлу нiч. Поки ця справа вияснялась у кабiнетi директора, звiстка блискавкою облетiла школу. Навiть учнi молодших класiв перешiптувались: Заець сидiв пiд арештом, його виключать – i рiзнi варiанти причин – за хулiганство, а вiрнiш

Страница 14

всього, за крадiжку на базарi.

Перед канцелярiею – стривоженi учнi. Звiдти вийшла заклопотана Олена Григорiвна. В кабiнетi перед похмурим директором стояв Володя Заець. Чорний чуб розсипався на чолi, темнi очi спинились на нiжцi стола.

Максим Іванович суворо й холодно, як безпристрасний суддя, дивиться на Володьку з-пiд зсунутих на нiс окулярiв. У його очах – щось подiбне на докiр i зневагу до невдячного годованця. Володя вiдчував це i бажав, щоб швидше все закiнчилось.

– Ну, то розповiдай, Заець, як ти вчора потрапив у мiлiцiю, – з ноткою злостi в голосi – директор.

Володя мовчав.

Максим Іванович ще i ще раз повторив питання, але вiдповiдi не почув.

– Слухай, Володю, – вже трохи м’якше, – ти мусиш розповiсти. Що робив учора в оранжереях парку?

Володя здригнувся, але далi мовчав. Тiльки загадкова усмiшка на мить торкнулася уст i вiдразу згасла. Нi, вiн не скаже нi слова.

Йому яскраво пригадалася вчорашня неприемнiсть, i в темних очах майнула та сама дивна посмiшка.

У всьому винна подруга Олi – Галя. Три днi тому пiсля урокiв вона пiдбiгла до Володi й пiд великим секретом сказала, що незабаром, тобто сьогоднi, в Олi день народження (п’ятнадцять рокiв!), що батько дозволяе iй забавитися зi своiми товаришами i що Оля хоче запросити Володю, тiльки сама соромиться. Володя розтав вiд щастя, вдячно стиснув Галi руку й бiгом помчав додому.

Дома зосередився: як йому бути, з чим прийти? І тут вiдразу – перешкоди. Увечерi прийшла з роботи мама й послала Володю до сусiдки Тонi позичити грошей. Стало ясно, що йому тепер не дiстанеться нi карбованця вiд мами. Вiн почав переглядати всi своi книжки, але жодноi годящоi не найшов: усi старi, з погнутими обкладинками. Володя тодi придумав iнше. Намалюе орнамент, вiн умiе малювати, а пiд ним напише вiрша. На другий день орнамент був готовий, та нiчого не виходило з вiршем. Ще промучився один день, але, крiм рядка «Питнi оди вийшли з моди», далi не пiшло.

Хлопцевi недалеко було до розпуки. Вчора зустрiвся з Олею у коридорi. Червона, як пiвонiя, пробiгла вона мимо нього i тiльки у дверях класу оглянулася. Хитнула запитуюче головою, що мало означати: «Прийдеш?» Володька вiдповiв кивком: «Прийду».

І вiн рiшився на вiдчайдушний крок.

Пiзно ввечерi крався у парку до теплиць. Сторож дрiмав, а через склянi дверi виднiлись освiтленi неоновими лампами червонi й кремовi троянди. Тiльки три зiрве, хiба це крадiжка?

Тихо рипнув помiст – Володька затамував подих, притулившись до стiни. Сторож спав. Ступив ще один крок. І раптом щось брязнуло, щось упало i з дзенькотом покотилося по пiдлозi. Скрикнув сторож, кинувся Володя до виходу, збив старого з нiг i – втiкати. Але старий тюпав за ним i кричав щосили. Володька мав надiю втекти, та ба! При виходi з парку загородила йому дорогу кремезна постать у мiлiцейському кашкетi й наказала льодовим голосом:

– Стiй! Вашi документи?

…Максим Іванович почав уже виходити з рiвноваги. Грюкнув кулаком по столу й крикнув:

– Останнiй раз питаю: що робив учора в теплицях?

– Не можу цього сказати, Максиме Івановичу.

– Тодi прощайся раз назавжди зi школою. Тобi мiсце в трудовiй колонii!

Володьку здушили сльози. Те, що сказав директор, здалось йому неймовiрним. Перед очима постала постать матерi – вдови, яка завжди перед зарплатою позичае грошей у сусiдки Тонi. Сердито витер кулаком непрошенi сльози.

– Можеш iти, – сказав останне слово директор.

Але тут вiдчинилися дверi, в канцелярiю вбiгла Оля. За нею увiйшла Олена Григорiвна.

– Хто дозволяв заходити? – гримнув на Олю Максим Іванович.

Оля смiливо пiдiйшла до столу й стала поруч з Володею.

– Це я винна. Це менi на день народження хотiв Володя принести квiти.

На хвилину стало дуже тихо. Тiльки Олена Григорiвна стримано посмiхалася, а в ii очах свiтилась материнська нiжнiсть.

Оля важко дихала вiд хвилювання, поклавши долоню на груди.

Володя розгублено дивився на присутнiх i врештi зупинив свiй погляд на розчервонiлому обличчi Олi. Максим Іванович хотiв було щось сказати, коли враз зауважив, що перед ним стоять не дiти. І це вiдкриття його збентежило.

…Бувае часто: якась мелодiя нагадуе давно забуте, тепле, хороше. Бувае, що усмiхнене обличчя незнайомоi людини розiгрiвае зачерствiле серце. Трапляеться – двi тiнi серед густого листя бузку будять далекi спогади, припорошенi пилом часу.

А Максим Іванович теж колись був молодий. Перед ним стояли хлопець i дiвчина, якi тiльки що ступили на порiг юностi. Позаздривши цiй щасливiй i такiй короткiй, единiй хвилинi у життi, суворий директор несподiвано для себе самого полагiднiшав.

– Гаразд, можете йти…

І вiн почав набирати номер вiддiлку мiлiцii.



1958




Порвана фотокартка


Вислухай мене спокiйно, прошу тебе. Ти ревнуеш мене до всього, навiть до нереального. Мало того, що я не маю права заговорити неофiцiйним тоном iз знайомою жiнкою, менi не можуть подобатися навiть артистки кiно… З мого альбому позникали майже всi фотографii колишнiх моiх знайомих дiвчат, тих,

Страница 15

що вже давно мають власнi сiм’i й люблять своiх чоловiкiв, може, iншою, нiж ти, любов’ю, тих, що залишили в моiй пам’ятi теплий спогад юностi. Дивися, у мене сивина на скронях, у нас двое малих дiвчаток, яким ми передали свою власну молодiсть, у мене стiльки клопотiв i працi, i навiть до працi ти мене ревнуеш. А сьогоднi ти порвала, так, по-варварськи порвала фотокартку Лiди. Чим вона провинилася перед тобою? Що любила колись мене, що я ii кохав?

Тепер ти складаеш шматочки староi фотографii, плачеш, просиш вибачення, хочеш склеiти iх…

Їх можна ще склеiти й перефотографувати, але не злiпиш уже того, що порвалося тут, у самому серцi. Адже i в тебе були своi святощi. Можливо, це й не було перше кохання. Хiба конче кохання? Може, то був один весняний день, у який ти всiм серцем вiдчула красу i силу сонця, коли тобi хотiлось упасти на землю й цiлувати ще не висохлi росинки весняноi ночi, коли ти вперше вiдчула себе людиною? Може, це був ранковий богатирський iнiй у вишневому саду, може, зустрiч Нового року, единий новорiчний карнавал, який запам’ятався на все життя?

Це було, це мусило бути й у тебе. Ти забрала його з собою як дорогоцiнний скарб на довгу життеву дорогу.

Воно допомагае тобi жити. Тим самим незгаслим у попелi буднiв вогником грiеш ти свою сiм’ю, виховуеш дiтей, вiтаеш мене, коли я приходжу стомлений з роботи. Я радий, що е вiн у тебе, i завжди намагаюсь пiдтримати його горiння. Я знаю, що у важкi хвилини вiн допоможе тобi боротись, вiн – вiдчуття прожитого повно, всiма силами й здiбностями твого «я», пережитого, перестражданого, неповторного дня у твоему життi. А ти порвала його на шматочки.

Ти даремно просиш мене, щоб я не сердився. Я зовсiм не гнiваюсь, менi тiльки боляче. Навiть не боляче, а якось порожньо в серцi. Так, немов те почуття найбiльш нiжноi любовi до давно забутоi людини, кохання, яке я живцем перенiс у наш сiмейний куток, яким я цiлую на сон наших дiтей i твоi спрацьованi руки, немов те довiр’я, яке мене живить у розлуцi з тобою, немов ту увагу, що приносить тобi дешевий, але щирий подарунок на день народження – все те розiрвала ти сьогоднi на шматочки.

Не плач, я вже бiльше не буду докоряти. Розкажу ще тобi одну маленьку пригоду, яку почув зовсiм недавно вiд матерi. Так, так, вiд цiеi самоi старенькоi жiнки, яка й нинi плаче при згадцi про давно померлого чоловiка. В ii кiмнатi висить невеликий портрет вродливоi жiнки. Це кохана мого батька.

Важко переживши нероздiлене кохання, батько покинув тi мiсця, де кожен предмет нагадував ii, осiв у глухому гiрському селi, почав там учителювати й одружився. Взяв з собою тiльки ii фотографiю.

Одного дня мати застала батька, схиленого за столом. Вiн так заглибився в думки, що не почув, коли вона зайшла. Пiдiйшовши крадькома, щоб зненацька затулити очi й по-дитячому спитати: «А хто це?», вона враз побачила портрет вродливоi жiнки i сльози… сльози на обличчi мужчини.

Батько знiяковiв, зiм’яв у руцi фото, механiчно заховав у кишеню й поскаржився на головний бiль. Але тут же побачив, як наiвно звучить ця його неправда. Розказав усе дружинi й вiддав iй у руки своi святощi.

Мати мовчала весь вечiр. На другий день, повернувшись з роботи, батько побачив над своiм столиком ту фотокартку. Це було над його сподiвання. Вiн зiрвав ii зi стiни й хотiв кинути у пiч, але мати схопила його за руку.

– Вона згорить, а чи вигорить у серцi?

– А як же iнакше?

– Хай висить. Колись сам знiмеш…

Батько зняв фотографiю через багато рокiв. Зняв, нiби ненароком, перед побiлкою, i не вiшав бiльше.

А пiсля смертi батька мати дiстала з батьковоi касетки пожовклий вiд часу портрет незнайомоi дiвчини, вiчно молодоi й красивоi суперницi, витерла чистенько й повiсила на стiнi. Як пам’ять про початок повного сiмейного щастя, довiр’я, взаемного розумiння…



Ти ще нiколи так не розмовляв зi мною… Чому ти завжди мовчав i мовчанням роз’ятрював ревнощi? Пробач менi… Нi, навiть прощення не хочеться зараз у тебе просити… Може, якраз щасливою була та хвилина, коли я порвала цю фотокартку на маленькi шматочки?



1958




Рододендри


Мандрую горами. Не поiхав у Крим, вiдмовився вiд сонячноi Абхазii, змiняв плюскiт морського прибою на полонинський вiтер у Карпатах. Я завiтав у дивний край, що давав натхнення митцям, прийшов побачити його й створити пiсню.

Край поезii, краси, мистецтва i талантiв. Край екзотики, казок i легенд. Край дужих, гарячих i смiливих людей. Край, про який написано багато, а сказано мало. Хочу сам побачити його й оспiвати.

З рюкзаком за спиною, з палицею в руцi та з зошитом розпочатих пiсень брожу Карпатами.

Вчора господиня ворохтинського готелю лякала нас поганою погодою. Невдалий прогноз. Дивiться, яке сьогоднi сонце!

Вперед! Маршрут мiй незвичайний: хребтом Чорногори вiд Говерли – до Пiп Івана. Я сам. Хочу бути наодинцi з собою, хочу надихатися враженнями й не дiлитися нi з ким. Належатиму тiльки собi й природi. Щоб цикл моiх поезiй «Черемошем грають хвилi» наситився запахом ялиць, щоб його

Страница 16

обвiяли полонинськi вiтри, щоб задзвенiли вони, як чистi гiрськi джерела.

Наздоганяю групу туристiв. Вони аж з Киiвщини.

– Ви не знаете дороги на Говерлу? – питають.

Я ще не був на Говерлi, але вже настiльки близькi менi гори, що смiливо заявляю:

– Так, дорога менi знайома. Я проведу вас нетрями, звiриними стежками, ви будете спинатися крутими плаями до найвищоi точки Карпат, а звiдти побачите всю велич украiнськоi Швейцарii!

– Добре сказано, – хвалять туристи. – Справдi – Швейцарiя!

Вони приймають мене за мiсцевого.

Бiля самого пiднiжжя Говерли нахлинув туман. Густий i холодний. Сповнилося вiщування хазяйки готелю. І що тут дивного? Тут кожна людина чарiвник. Тут знають те, що буде, i бачать те, чого нiколи не бувае.

Мряка стае чимраз густiшою й наче вата забивае рот, нiс, вуха. Моiх супутникiв поглинуло густе молоко туману, й вже iх не бачу, голоси звучать приглушено, а далi губляться. Зi мною тiльки глухий шум, i годi розгадати, що то шумить: вiтер, гiрськi кущi чи моя самотнiсть?

Самотнiсть? Це непогано. Я ж хотiв бути сам. Доберусь до вершини Говерли – звiдти мiй маршрут.

Проте блуд повiв мене iншими стежками. Не дивуйтеся, в горах я повiрив у забобони. Менi враз здалося, що йду в протилежний бiк. Хоч не вниз, а вгору, все одно можу поклястися, що Говерла якимсь чудом повернулася своiм куполом у безодню, i я дряпаюся до ii пiднiжжя. Тепер уже не знаю, куди йду.

Мене зупиняють розкiшнi кущики високогiрних квiтiв – рододендрiв, що кривавими латками зачервонiли пiд ногами. Рододендри. Я не вперше iх бачу. Вдома у мене на вiкнi поряд з кактусами i аспарагусом цвiтуть i вони – найстарiшi квiти нашоi планети. Вони не прикрашають кiмнати. Менi iнодi жаль було дивитися на сумовито схиленi дзвiночки, що никнуть у тузi за холодними туманами, кам’янистим грунтом, гiрськими суворими кряжами. У вазонах вони сiрi й чужi. В горах не змiняеш iх на найкращi оранжерейнi троянди, бо прикрашають вони землю.

Я нарвав iх цiлий букет й iду вниз навмання. Завiса туману стае прозорiшою, нарештi мене обливае багрянець призахiдного сонця. З рясною китицею високогiрних квiтiв iду до колиби. Добре, що натрапив на житло. А менi назустрiч ген вiд потiчка, що цiвкою бiлiе внизу, лине пiсня:

Ой попiд гай зелененький
Ходить мiй миленький,
Затикав си за крисаню
Розмай молоденький…

Радiю, що випадок звiв мене з мешканцями гiр. Знаю: заговорю з цим дзвiнким голосочком, як давнiй знайомий.

З-пiд кучерiв дивляться на мене темно-синi очi й допитливо чекають.

– Де я, дiвчино?

– На Завуялi.

– Що це таке?

Смiх. Прозорий i чистий, як ота джерельна вода, що бiля колиби стiкае по дерев’яному жолобку. Дивимося одне на одного, чекаемо, в кого перше зникне усмiшка з уст.

– Були там? – кивае вона головою на вкутанi туманом верхи гiр i показуе на квiти.

– Так, ходив за рододендрами.

– Що? Та це ж рута!

– Хай буде рута.

– А ти там була?

Знову той самий журкiт смiху, тiльки тепер я вчуваю в ньому iронiю.

Передi мною струнка, як смерiчка, свiжа, як гiрське повiтря, розкiшна, мов квiтка рододендру, дiвчина.

– Що ти тут робиш?

– Бриндзу б’ю.

Свята простота. Чи ж вона мае поняття про свою красу?

– А де ж Завуяле?

Дiвчина показуе рукою на стежку, що збiгае вниз, i стае осторонь. Нi, вона не проведе, сам допитаешся. Так говорять ii очi – темно-синi веснянi бриндушi.

– Як називаешся?

– Так, як мама.

– А мама?

– Так, як я.

Я весь у полонi сьогоднiшнього дня. Щоб вiн не закiнчився завтра i пiслязавтра. І через тиждень.

Так мало хочу… Мешканцi гiр мають бiльше. Вони беруть собi гомiн гiр, шум смерек, збурене небо, пiсню рiк – як свою власнiсть.

Я не зумiю цього всього взяти. Аби хоч продовжити нинiшню днину, нинiшне враження… щоб записати.

Вiдпочиваю там, де чорт добранiч каже. Живу в людей, вiд яких дiзнаюся бiльше, нiж iз томiв етнографiчних збiрникiв. Мiй господар – старий лiсник. Вiд нього записую легенди, яких нема нi в Гнатюка, нi в Шухевича. З вечора i до пiзньоi ночi слухаю його розповiдi. Що б вiн не говорив, я в усе вiрю.

Старий лiсник знае, звiдки взялось Морське око – холодне озеро на вершинi Чорноi гори.

– Розповiв би, не ймете вiри.

– Нi, нi! Розказуйте.

– Морське око – це велика сльоза лютого велетня Чорногора…

І далi я забув про оповiдача, чую лише легенду, яка для цих людей, а вiднинi i для мене, е дiйснiстю i казкою.

…Уривистi скелi й темнi лiси нiколи не бачили слiз Чорногора, а тiльки блискавицi iз затуманених очей, тiльки шматки розiрваного чорного неба по верхах гiр. Не чули сумирнi смереки ласкавого шуму з уст велетня, а тiльки лютий рев або глухе рокотання у могутнiх його грудях. Боязко гомонiли бори, злякано перешiптувались i нагинались. На самих верхах гордi гинули, покiрнi ж стелилися повзучою сосонкою. Безмежна була влада царя Чорних гiр.

Аж ось у його володiннях з’явилася людина, що не злякалася незрiвнянноi сили велетня, рубала дерево сокирою i звивала своi гнiзда пiд скелями, мов ластiвк

Страница 17

. Здивований Чорногор зiйшов до пiднiжжя гiр, щоб зблизька подивитися на людину. Спитав грiзно, впевнений у своiй силi:

– Хто ти такий?

– Господар гiр! – почув смiливу вiдповiдь.

Стрепенувся Чорногор, але тут же зареготав, аж затряслися Бескиди, i крикнув глузуючи:

– То йди зi мною на двобiй!

І вийшла людина на нерiвний поединок з жорстоким велетнем.

У вiдповiдь на смiливе слово покрив Чорногор густим градом обiйстя i пасовиська людини.

Застогнала людина з жалю за знищеними хлiбами й пашею, але не скорилася. Сходила вниз, зривала листя з гiлок, годувала маржину.

Злий Чорногор наслав хижих звiрiв перерiзати худобу. Заридала людина вiд болю, але не опустила й тепер рук. Щiльно зачинила дверi хатини i взялася за ремесло. Тодi Чорногор кинув вогнем на маленьке житло, i воно згорiло дотла.

Переможена людина впала на землю у безмежнiй тузi й розпуцi. Засмiявся Чорногор, громом зареготав з утiхи i зiйшов подивитися, як умирае його ворог.

Нiчого не залишилося в людини, крiм крихти надii i маленькоi гiлки в руках. І якраз тодi, коли велетень хотiв ступити на тiло переможеного, заговорила гiлка, заплакала, заридала, в мелодiю перелила ту крихту надii, i розлилася пiсня по зворах Бескидiв.

Притих вражений чарiвник, потiм заметушився, кинувся за пiснею, щоб убити те останне, що залишилося в життi людини, ловив ii мiж вiттям смерек, вiтром шугав за нею по яругах i нiс ii перед собою, а спiймати не мiг. Вона всюди звучала: тужливо, як шум гiлок зламаноi смереки, весело, як джерело в скелi. Пiсня линула до неба, проривала чорнi хмари, синi тумани i була, як гомiн гiрський, що його не втихомириш, не спиниш.

Лютував Чорногор, карав принишклi дерева за те, що стихли вони, слухаючи пiсню людини, ламав скелi, бо серед них пiсня лунала голоснiше, але вбити ii не мiг. У безсилiй злобi й лютi вiн зупинився на Чорнiй горi, всi хмари-бовдури i громи-блискавицi зiм’яв у жменi, щоб кинути ними востанне в людину, але пiсня лунала все голоснiше, а вiд неi, як вiд леготу, танули, м’якли градовi хмари.

Заслухалися тумани в яругах, птахи вторували дивнiй мелодii, лагiднiшали хижi звiрi в барлогах. Людина покоряла пiснею все.

Зрозумiвши свое безсилля, вперше заплакав Чорногор. Велика сльоза капнула з ока велетня i плеснулась об скелi…

Вiрю. У все, що б ти не розказав.

Бо для того, щоб пiзнати цей край, треба вiрити у казку. Тут люди дiйснiсть окутують у фантазiю, реальне й фантастичне сприймають з однаковою впевненiстю.

Старий лiсник знае, наприклад, що незабаром рубачi перестануть спускати лiс жолобами. Це важко. Дерево треба зрубати, пустити в жолоб, а потiм тягти трактором, а то й конем до Черемошу. А буде так: побудують вежi на верхах, а звiдти пiдуть мiцнi линви на сплав. Такими дорогами йтиме дерево.

Вiрю. Буде механiзовано експлуатацiю лiсу.

Старий знае, що до рубачiв приходять нявки. Вони спiвом заманюють рубачiв у нетрi, й тi бiльше не повертаються до своiх колиб. Лiсник сам бачив нявку, коли був ще молодим.

І це правда. Я також бачив ii на Завуялiвськiй полонинi.

У все вiрю. Через казку я пiзнаю життя.

Вранцi вибiгаю з низькоi лiсниковоi хати i на повнi груди вдихаю свiже, напоене запахом хвоi повiтря. Передi мною розгойдане нечуваним штормом i застигле в одну мить море. Мене заворожуе ця дика i могутня краса природи. Хочу бути дужчим, хочу бути велетнем, щоб краще вiдчути ii.

Села не видно. На зелених куполах горбiв, притулившись спинами до схилiв, то тут, то там виднiють з-поза пишних крон черешень латочки гонтових дахiв, а подекуди тiльки високе вориння виявляе присутнiсть чийогось житла. Бiля хат клаптики скопаноi землi, а решта багатства – непрохiднi лiси й полонини. Чим сильнi цi люди? Може, таки тiею пiснею, яка допомогла iм вистояти перед злими силами природи.

Вчуваю звуки цiеi пiснi щоранку. Вона вже бринить у моiй душi, народжуе слова. Я ще ii не знаю, але чую, що вона поруч зi мною – моя пiсня про гори. Знайду, спiймаю i розпливусь у нiй раннiм серпанком по горах, перемiнюся в швидкий потiк i побiжу, поскачу по камiннях, розiб’юся на водяний пилок на водоспадах або стану жолобцем бiля джерела. До мене щодня пiдходитимуть люди пити воду, щоранку буде цiлувати мене дiвчина iз Завуялiвськоi полонини.

Через казку я пiзнаю поезiю цих людей.

Я знову на полонинi. Менi треба почути пiсню, вслухатися в неi. В найпростiшому виконаннi моеi знайомоi вловлю затаенi ноти, серця пiснi дiткнуся. Зумiю, бо знаю, як вона народилася. Я пiдготовлений до цього.

А тодi створю свою пiсню.

Дiвчина зустрiчае мене радо. Вона сьогоднi не розмовляе загадками. Звуть ii Оленкою. Наливае в горнятко молока й подае менi. Молоко пахне овечою вовною. Цей запах нагадуе менi дитинство. Я ж бо родом з Покуття. Ми з Оленкою майже земляки, нам легко буде порозумiтись.

Вона запитуе, хто я i звiдки. Бачу, як густi брови зводяться вiд здивування i тут же розпогiднюються.

– І живете там?

– Нi. Тiльки iнколи приiжджаю.

Теплий полиск померк в очах дiвчини, але ненадовго

Страница 18

– А гуцулки танцюете? – питае задьористо.

– Трохи танцюю.

– Трохи – для бiдних… А пiснi нашi спiваете?

– У тебе навчуся.

Оленка пiдводить на мене своi темно-синi бриндушi й лукаво поглядае.

– Ви – вчений?

Не знаю, що вiдповiсти.

– Вчений, – вирiшую.

– І я маю десять класiв.

Дивуюся. Чому ж вона тодi бриндзу б’е на полонинi, а не вчиться.

– А хiба ви тут будете за мене?

Чому – я? Найдеться, кому. Невже Оленцi не хочеться вчитись?

– Хочеться.

– То покинь свою полонину i йди.

– О нi…

Вона обвела поглядом гори, у мрiйливiй задумi опустилась лiктями на траву й сама до себе прошепотiла:

– Нi, нi… Вчитися, може, й буду, а полонини не покину.

Вiд цього «нi» в моему серцi пригасло те романтичне пiднесення, яким я жив цих кiлька днiв у горах. Вiд цього «нi» повiяло патрiархальною вiдсталiстю. Я не за те, щоб молодi люди обов’язково покидали батькiвське гнiздо, але нова, сучасна людина повинна бути морально готовою розпрощатися з ним.

А Оленка то заплiтае, то розплiтае довгу й товсту вужiвку-косу, а темно-синi очi заволоклися мрiею.

Про що мрiе вона? Як розгадати?

Оленка спiвае. Спiваючи, вона дивиться на мене, та, мабуть, не бачить нiчого, крiм музичних образiв, створених ii уявою. Лине пiсня за пiснею. В Оленки театральна невимушенiсть, чудовий слух i голос, але це ще не все, чим чаруе вона не тiльки мене, а й простiр полонини, квiти, серед яких сидить, пiдiгнувши ноги, потiчок i синiй смерековий бiр, що притихли, заслухавшись.

Намагаюся зрозумiти, але попередня розмова i нова думка заважають слухати. Чи доцiльно, щоб талант залишився невiдомий людям? Адже людина-творець – не пташка. Їй замало власноi пiснi, iй треба визнання. Народ видiляе з-посеред себе здiбнiших людей, якi репрезентують його iншим народам, свiтовi. Такими були шотландський Бернс, буковинський Федькович, воронезький Кольцов i взагалi всi видатнi люди. Таким шляхом iду i я, бо, ставши вище, я зумiв зрозумiти казку життя людей для того, щоб проспiвати iм iхню пiсню.

Зумiв зрозумiти? Так чому ж отоi найбiльш затаеноi ноти, серцебиття пiснi зараз дiткнутися не можу? Вона, близька й невловима, вiдбиваеться луною вiд мого здивування: чому Оленка спiвае тут, хто ii слухае, чие визнання буде нагородою за ii талант?

Я не можу збагнути найтонших нюансiв мелодii, не можу знайти зараз ключа до своеi власноi пiснi, яка, здавалось, учора от-от сама зiрветься iз сповненоi нових вражень душi.

Чому якраз цi почуття заважають?

Оленка спiвае. В неi це виходить так природньо, як звичайна розмова. Вона не знае нi своiх здiбностей, нi своеi краси. Тут iй не можна залишатися. Доiти овець i корiв, бити бриндзу, чистити стаю вiд гною може хтось iнший. Так спiвати може тiльки талант.

Кажу iй про це. Вона смiеться i замiсть вiдповiдi просить допомогти зцiдити з казанiв жентицю. Мене дратуе така надмiрна простота й несерйознiсть в розмовi. Але допомагаю. Оленка зовсiм близько бiля мене, я чую ii подих. Вона ставить казан на землю, мов чарiвниця, впиваеться в мене шаленими очима i чекае. Нiби говорить: «Я твоя пiсня, ти знайшов мене».

У забуттi пориваюсь до неi й одразу ж зупиняюся. В очi менi впадае ii забруднена на грудях сорочка, зачовганi в травi ноги, довгi, як у скрипачки, пальцi з потрiсканими пучками, тугий стан, пiдперезаний старою запаскою. В уявi переодягаю ii в найкраще плаття, закладаю iй коси по-японськи або втинаю iх, i кучеряве чорне волосся спадае завитками на плечi. Таку хочу обняти. Вона на сценi, глядачi, затаiвши подих, чекають ii пiснi.

Немае пiснi. Оленчинi очi наливаються смутком, смуток змiнюеться холодком i врештi байдужiстю. Вона говорить щось зовсiм недоречне:

– А ви знаете, я не люблю курортникiв.

З долин наповзае фiолетове надвечiр’я. Гiркота разом з присмерком осiдае в моiй душi. Я не знаю, що саме, але втратив щось сьогоднi. Якась перепона не дозволила менi вловити мелодiю гiр i вiдчужила вiд мене запашну полонину, на якiй квiткою рум’яного рододендру цвiте загадкова Оленка.

Просиджую до пiзньоi ночi над розкритим зошитом i не можу записати жодного слова. Цвяхом вбилася думка в мозок: «Чому я став iй раптом чужий? Чому вiд того зневажливого слова «курортник» пропала казка, яку я виплекав в уявi?» І вже по-iншому виднiють гори, залитi мiсяцем, i легенда про Чорногора звучить не так, i Оленка бiльш не здаеться менi мавкою, а ii «нi» заперечуе й осуджуе щось у менi самому.

Старий лiсник встае ще задовго до свiтанку. Вiн збираеться в Буркут на сплави. Я йду з ним. Сподiваюсь почути вiд нього хоч би одну легенду, щоб знову ожила передi мною своiми чарами казка.

Але лiсник тепер говорить тiльки про лiс. Хочу вловити в розповiдi старого щось казкове, як колись, i тут же вiдчуваю, що мене цiкавить тепер не казка, а його глибоке знання лiсовоi справи. Вiн розумiе деревину, знае, чого вона потребуе, про дерево говорить, як про людину. Довiдуюся, наприклад, що дуб любить сусiдство таких дерев, вiд яких вiн вищий хоч на вершечок, а ялина навпаки – ховаеть

Страница 19

я вiд сонця в чужу тiнь. І люди е такi: сумирнi й гордi.

– Оце вам дуб, а це дубиця, – показуе лiсник на два однаковi дерева. – Га? Як вiдрiзняю? А так, як дiвку вiд парубка. Дубиця швидше опускае листя i швидше обсипаеться.

Лiсника турбуе те, що вирубки не засаджують негайно лiсом. Постоiть отак пару рокiв, i тiльки ялiвець там ростиме, бо, крiм рiзних хвороб, у лiсi живуть ще й злi сили, вiд яких не лише рубачi, а й дерева гинуть.

Дивуюся й лякаюсь, що мене зараз цiкавить не екзотика, а звичайна проза.

– Ви знаете про лiс, напевно, бiльше вiд деяких лiсничих, – кажу до лiсника.

– Може бути… Вiд таких, що за деревами лiсу не бачать. Лiс темний, але тiльки для темних людей.

Зрозумiло, що старий не сказав цього в мою адресу, але я вiдчув, як ураз спаленiло мое обличчя. А може, це я за деревами не бачу лiсу, для мене вiн темний? Може, це я за казковими уявленнями не зумiв побачити людей, iхньоi працi, iхньоi пiснi?

Ще раз прошу лiсника розповiсти легенду про Морське око. Ще раз слухаю i вчуваю в цiй казцi нову iстину. Пiсня, з якою перемогла людина сили природи, – праця. Може, тому не зрозумiв я пiснi Оленки, що не знаю ii працi, що стара запаска й зачовганi в травi ноги не дали менi наблизитись до неi. Може, тому що сам звик вдягати своi пiснi в театральнi шати? Може, тому я вивчав життя з казок, а не пiзнавав його в працi? Може, тому захотiв вирвати дiвчину з ii грунту, щоб чути вiд неi мелодii, якi менi доступнi?

Сумнiви мучать мене. Борюся з ними, виправдовую себе, а вони вперто нашiптують: «Ти тут чужий».

Разом iз свiтанком ми бiля Буркута над Шибеним озером. Водоспад смерек рине зi стрiмких схилiв кучерявим шумовинням у зелене озеро. Тихо, нечутно прорiзуе водну гладiнь i падае на саме дно перекинутого неба.

Шлюзи ще закритi, та плотарi вже зганяють сон з поверхнi озера. Вода починае брижитися, хвилюватися, передчуваючи, що нинi вирветься на волю з люттю, з клекотом, нестримно.

Внизу, за шлюзами, лежать на поверхнi мiлкого Черемошу готовi плоти-дараби. На них, за кермами, стоять плотарi – дужi, впевненi, рiшучi. Перед ними – круте русло Черемошу, стрiмкi скелi, повз якi, не черкнувшись, мусять пройти плоти, водоспади, на яких з розгону по шию треба зануритися у воду й не дати себе змити течii.

Шлюзи вiдкрито! Мов дикий звiр, спущений з ланцюга, рветься в отвiр вода. Покривае плоти, рве iх, нiби солому, б’е в спини плотарiв, хоче змити iх, а тi борються за кермами на життя i смерть. Переможений звiр, переможений Чорногор. Перша дараба виринае з бурхатi й зникае за горою.

Чую, як хтось починае глузувати в менi з мене самого.

«А це також казка? Ось перед тобою твiй Черемош, про який ти складаеш пiсню».

«Не складаю, – боронюся перед своiм другим «я», що виросло в менi з моiх власних сумнiвiв. – Я не вловив мелодii».

«Бо ти боявся брудних вiд працi рук, а щоб не дотикатися до них, придумав теорiю: талант для слави! Щоби творчiсть людей мав змогу вивчати зi сцени, а не з життя. Бо воно часом рапаве, чорне, запилючене!»

Хто це говорить у менi? Я прийшов сюди, сповнений мрiй, мелодiй i поезii. Хто залiз у душу й вигризае все це без жалю?

«Талант для слави? А в цих людей, що на дарабах, нема таланту? То вiзьми iх на сцену i на бутафорнiй рiцi хай ведуть вони паперовi плоти, щоб доступнiшою була тобi казка Черемошу!»

«Та досить!»

«Дивишся i не вiриш, що хтось вiддае свiй талант людям, не думаючи про себе? Оранжерейний рододендр…»

«Хто руйнуе мiй спокiй, вiдпочинок?»

«Спокiй? То складай пiсню про спокiй, а не про Черемош… Ти побачив потiчок i назвав його рiкою. Ти пройшовся верхами Чорногори й назвав ii Швейцарiею. Ти побачив людей i назвав iх чарiвниками. Що знаеш ти про цих людей i про цей край?… Ось де народжуеться пiсня, якоi ти не мiг вловити. Ось як грають хвилi Черемошу! Ти вривався коли-небудь так у життя, як цi плотарi – в кип’ячу бурхать?»

Мовчу. Я починаю розумiти силу й безсилля, поезiю i марнославство. Рву на шматочки зошит розпочатих пiсень.

Рано-вранцi приходжу ще раз на полонину. Розкажу Оленцi про те, що зрозумiв за цi два днi.

Чую пiсню. Оленка подоiла овець, i ii пучки ще терпнуть вiд втомлюючого циркання. Вона зцiдила жентицю, сушить будзи на сонцi й спiвае. Не на сценi, не напоказ, не за оплески.

Я пiдкрадаюся, щоб побачити ii на самотi. Але вона не сама. Бiля неi той, хто не уявляв собi ii нiколи в пишному платтi, хто розумiе ii працю й пiсню, хто любить свiжi високогiрнi, а не оранжерейнi рододендри.

Бачу, як обнiмае парубок красуню, як впиваеться вона в його губи й знемагае вiд щастя.

Менi не соромно, що пiдглядаю. Я починаю по-новому розумiти фiлософiю життя.

Прощаюся з Карпатами. Не несу з собою нi одного записаного слова. Йду хребтом у напрямку Пiп Івана й милуюся рододендрами, хочу запам’ятати, як цвiтуть вони на кряжах.

Я приходив сюди, щоб узяти крихiтку того, що беруть тут люди як свою власнiсть, i на цьому матерiалi створити пiсню. Але не беру з собою тiеi крихти. Крихта – для бiдних. На нiй не

Страница 20

створиш пiснi.

А все-таки, що ж несу?

Багато. Нове розумiння краси.

Я ще приiду до тебе, моя Чорногоро – веселко над рiвнинами. Приiду без казкових iлюзiй, не на вiдпочинок, а як плотар, рубач, вiвчар. Сьогоднi я закохався в тебе. А колись нап’юся до захмелiння твого життя, твоеi молодостi.



1960




Мить краси


Менi давно хотiлося побачити хоча б на одну мить всю красу свiту в одному фокусi, щоб пiзнати ii.

Буваючи на самотi, я думав iнодi, що зрозумiв красу, та завжди нiяковiв, коли вона поставала передi мною у своiй незбагненнiй вiчностi. Мов розбурхане вночi море, що стихае перед свiтанком.

Менi давно хотiлося побачити безгомiння степiв, тисячобарвнiсть неба, стоголосiсть гiр i безмежну розмаiтiсть краси людськоi – в одному фокусi, на одну хоча б мить. Те, про що марило мое дитинство, те, що тривожило мою безсонну юнiсть, те, що пiзнало повнолiття, в однiй картинi природи, в единому творiннi людських рук, в одному обличчi. Так – в обличчi, в цьому дивному дзеркалi краси всесвiту.

Я довго шукав його. В картинних галереях, у стосах книг, у своiй власнiй уявi, серед людей. Воно було менi потрiбне, як стимул до працi, як ключ до пiзнання.

І нарештi я побачив його там, де зовсiм не сподiвався бачити, – над морем, серед сотень облич.

Мiй слiпий друг якраз розповiдав менi тодi про красу останнього його зримого дня, про очi жiнки, яку бачив востанне. О, як вiн пам’ятав цей день, цi очi! Вiн говорив про них, як про твiр мистецтва, i пишався тим, що зберiг ту красу на все життя для себе.

Я по-блюзнiрськи заздрив йому. Менi теж хотiлося ослiпнути вiд однiеi митi краси.

І враз… На каменi, неподалiк вiд мене, сидiла дiвчина в голубому платтi – невiдомо, звiдки й коли прийшла сюди, – сидiла й замрiяно дивилася, як трiпоче пiдвiшена на сонячному променi чайка, як падае в солону кип’ять i виринае зi здобиччю, радiсно кигикаючи.

Я не зводив з неi очей, затамувавши подих. Ревниво поглядав на iнших чоловiкiв i радiв, що нiхто, крiм мене, не помiтив ii, i обурювався в душi, що не помiчають цiеi краси сотнi байдужих очей.

Але ж i я, i я не знаходив ii до сьогоднi!

А дiвчина не бачила нiкого – морський вiтер дотикався до ii обличчя м’якими пучками, лопотiв оксамитовою пеленою бiля ii вух, – нiкого, крiм чайки, що обривалася з сонячного променя i падала на хвилi. І мабуть, тому що дiвчина вмiла бачити цю чайку, була такою чарiвною. Можливо, i мiй друг, якби мав зiр, пiзнав би тепер нову красу, яка затьмарила б чари останнього його зримого дня.

Слiпий спитав, чому я раптом замовк, я стиснув йому руку – тихо, тихо! – i вiн зрозумiв.

– Ти знайшов?

– Так…

– Нещасливi ви, зрячi. Завтра iнша краса витiснить твою нинiшню мрiю. Я ж бо свою на все життя зберiг.

Минали хвилини чи, може, години, я благав ii: «Поглянь на мене!»

Вона вiдчула мiй погляд, повернула голову i сказала, кивнувши рукою на море:

– Дивiться!

І я тепер уперше в життi побачив розсипанi по морю сонячнi озерця, мiрiади рiзнобарвних сонячних озер.

Це було друге вiдкриття краси свiту, це був другий мiй фокус краси всесвiту, i я збагнув, що вiдтепер менi було дано бачити iх тисячi в своему життi.

Я не розпитував дiвчини, звiдки вона, боявся, що вiд моiх слiв згасне краса ii очей, вiдлетить чайка, ображена, а те невловиме щастя бачити це все пропаде, мов бульбашки перламутровоi води в пiску. Коли оглянувся, дiвчини вже не було, вона зникла, наче привид, i я тодi закляв це мiсце: «Ти вернешся сюди!», я тричi по три заклинав цими словами камiнь: «Ти вернешся сюди!»

…Уночi розбурхалось море, i я не спав. Цiлу нiч розмовляв з дiвчиною.

«Я шукав тебе весь вiк. Вiдколи вперше дiзнався, що ти е на свiтi – моя велика краса. Ти вернешся, щоб я пiзнав тебе до кiнця, наситився твоею красою».

«Не поспiшай узяти вiд мене все за один раз. Та це i неможливо. Я – вiчне твое щастя пiзнання, i мене ти будеш знаходити й вiдкривати все свое життя».

«Нi, я хочу знати тебе одну, так, як мiй друг».

«І бiльше нiчого? Твiй друг ослiп».

«Я хочу припасти до тебе, мов до квiтки».

«Я – лише перша квiтка на твоiй левадi. Будь обережний. Коли згинаешся за однiею, бiйся стоптати десять, бо всi вони твоi. Я показала тобi лише стежку на леваду».

А море скаженiло. Море всмоктувало в себе темряву, облизувало хвилями поворонене нiчним холодом небо, хотiло припасти до його краси. Але тепер було темно, а вдень слiпило сонце; люте море, яке нiколи не бачило неба, таранило берег, мстилось невинному.

Та коли облизаний хвилями небозвiд пiднявся вище i зiйшло сонце, море втекло вiд пiднiжжя будинкiв i ремствувало десь там, далеко внизу. Я вибiг на берег i дивувався, як нiяковiло море пiд сонцем, нишкло сумирною синню, несмiливо брижилося бiлими баранчиками пiд сонячним безмежжям.

І я ще раз побачив на ньому сонячнi озерця, i я був тепер сильнiший вiд моря.

На каменi дiвчини не було. Але я бачив сонячнi озерця, якi вона менi вiдкрила, а за озерцями простилались голубi дороги пiзнання краси свiту, яким

Страница 21

я пiду за новими знахiдками прекрасного.

Мiй слiпий друг сидiв на просяклому ранньою вологою пiску. Вiн упiзнав мене по моiй ходi й переможно звiв угору своi великi бiльма.

– Нема? Не можеш пригадати навiть ii очей?

Вiн ще щось говорив, та я не чув. Менi хотiлося здерти з його очей полуду, щоб вiн побачив сонячнi озерця.

Тепер я не заздрив йому. Я плакав над ним i благав свою долю i свое сумлiння, щоб не дали менi ослiпнути нiколи.



1962




Вiдплата


Коли почався качиний сезон, я згадав свого старого друга, завзятого мисливця, – колись ми з ним не одну нiч прочатували на Заболотнiвських озерах – i поiхав до нього кликнути на ночiвку.

На мое здивування, вiн вiдмовився йти.

– Невже ти покинув цей спорт?

– Не спорт, а звичайнiсiньке вбивство, – вiдповiв менi мiй друг. Мовив це вiн з якоюсь незрозумiлою для мене гiркотою, та зразу ж, мабуть, для того, щоб я не звинуватив його в сентиментальностi, додав: – Спорт, кажеш… Спортом i досi називають також мордобiй… Але менi тепер iнше згадалося. Хочеш, я розповiм тобi те, чого не знае навiть моя дружина. Можливо, пiсля цього i ти не пiдеш на качок, а стрiлятимеш завтра по картонних мiшенях. Ото – спорт…

Це сталося того найгарячiшого в моему життi лiта, коли за страшну, здаеться, кару вигорiла довкруги мене, куди не кинь оком, трава, i я залишився один серед пустелi – самотнiй, як скiфський iдол на степовому розпуттi.

А втiм, воно й не так. Трави не було тут уже тисячолiття, нiколи не жили тут люди, та спочатку я не почував себе самотнiм, навпаки – був захоплений екзотичною красою каракумських степiв, по яких мандрували бархани у розпаленi безвiстi, мов каравани втомлених верблюдiв. І колючки, рiдко розсипанi по пiсках, були менi мало що не пальмами, а мiй намет мiстом… Я зв’язався по рацii з Небiт-Дагом, i сюди мали незабаром прибути туркменськi робiтники, щоб розпочати пiдготовку до прийняття партii нафтовикiв. А поки що я коротав час на полюваннi.

Сказати правду, десь глибоко в душi я ненавидiв цей, як ти кажеш, спорт, хоча й не пропускав нi одного мисливського сезону. Глухе почуття жалю завжди ворушилося в свiдомостi, коли я пiднiмав з болота вбиту крячку або взимку ще теплого зайця. Загортав ногою ту цятку кровi, що залишилась на снiгу чи на болотi, наче ховав ii перед власним сумлiнням, i по-дитячому наiвно думав тодi про маленьких зайченят, про самотнього селезня, який не застав у гнiздi своеi подруги. Власне, як мисливець, я був байдужий до вбитих, жалiв осиротiлих.

Полювати в пустинi було морально легше. Можливо, це й не так, та я помiтив тут якесь притуплення сiмейного iнстинкту у тварин. Не зустрiчав пташиних гнiзд, зрiдка проходили поодинцi сайгаки – не табунами. Не дбали, звiсно, про нащадкiв ящiрки, змii пожирали своiх малят, ба навiть залiтнi качки недбало загортали яйця в пiсок i летiли далi, а пташат вигрiвала пустеля.

Я з жалем дивився на звiркiв, пташат-безбатченкiв i не шкодував дорослих: спокiйно зводилась на них моя рушниця.

Одного дня я побачив нову здобич – степового орла. Вiн сидiв на невисокiй сопцi, сторожко витягнувши шию, i вперто вглядався у мое житло. Змахнувши крильми, орел рвiйно пiднiсся в небо i повис у зенiтi над моею головою. Вбивати його не було сенсу, але тут я згадав: моя дружина просила привезти iй з пустелi хоч який-небудь сувенiр. Так ось вiн – опудало царя птахiв або хоч орлине крило.

Орел непорушно ширяв над моею головою, придивляючись до мене злими очима. Цi очi нагадали менi ненависний погляд удава, якого я убив кiлька днiв тому за сопкою, – як багато хижого iнстинкту дала своiм мешканцям ця дика пустеля i як мало материнського! – я пiдвiв угору рушницю i вистрелив.

Орел падав, звiвши крила до неба. Вiн упав поблизу мого намету й закричав. Це не був той звичайний орлиний клекiт – так могла кричати тiльки людина, благаючи допомоги. Я здригнувся весь i не насмiлився пiдiйти до того мiсця, де конав птах, пiдвiвши в небо голову.

Це трапилось уранцi. Перед обiдом, коли мене в душному, мов лазня, наметi зморив нарештi неспокiйний сон, почувся стрiмливий шум у повiтрi. Я схопився з постелi. Напевне, лiтак – скине воду i продукти. Вискочив надвiр i сахнувся: могутнiй орел, чи не вдвое бiльший за того, що лежав мертвий на пiску, кружляв на висотi десяти метрiв. Побачивши мене, вiн рвонувся угору i застиг, злегка повертаючись на одному мiсцi, нiби пiдвiшений на скрученому шнурi.

І тут я зрозумiв, що вбив нинi орлицю. Убив матiр, дружину, i ось удiвець прилетiв, щоб помститися. Менi треба було оборонятися i вчинити цим самим ще один злочин. Орел порве мою палатку i все одно вступить зi мною у двобiй. Я кинувся до намету, схопив рушницю й вибiг. Тим часом птах упав каменем на землю, спiймав у пазурi мертве тiло своеi подруги й важко пiднявся з ним у повiтря. Низько пролетiв понад пустелею й сiв на сопцi – там, де кiлька годин тому сидiла орлиця. Запiзнився. Може, орлят годував або шукав якоiсь поживи, щоб пригостити подругу.

Тепер сидiв чорним силуетом над розпрос

Страница 22

ертим трупом, горбатою тiнню вирiзьблювався на розпаленому тлi неба – непорушно i скорботно.

Я зайшов до намету, узяв книжку в руки, але не читалось: крiзь вiдхилену пiлку виднiвся темний силует; я вийшов, вистрелив у повiтря, щоб сполохнути орла, та вiн навiть не поворухнувся.

І тодi я вперше вiдчув мертвоту пустелi. Напевно, я вбив щось свiтле й живе в самому собi, бо аж тепер побачив, що довкола нема нi стеблинки пирiю чи осоки, а тiльки мертва колючка, тiльки мертвi пiски повзуть барханами до розпеченого обрiю. Я сам убив життя пустелi.

Орел сидiв на сопцi i другого, i третього, i четвертого дня – живим докором мого сумлiння. І я пiшов до нього, я не мiг бiльше дивитися на його муку, хоч i не вiрив, що вiн буде iсти консервоване запашне м’ясо, яке я взяв з собою.

Долоню пiк метал рушницi, я пiдiйшов зовсiм близько, змахнув рукою – орел не рухався.

Вiн був мертвий.

Я поклав бiля пiднiжжя сопки свою рушницю i подався назад – нестерпно самотнiй.

За рiк, коли в пустелi виросли першi нафтовi вишки, я повернувся додому. З дружиною ми живемо – хай позаздрять iншi. Тiльки з того часу i донинi дивна тривога лягае тiнню промiж нас. Часом серед ночi пробуджуюся вiд страшного передчуття, пориваюся до лiжечка дитини й наслуховую, як воно дихае, потiм крiзь темряву придивляюся до обличчя моеi коханоi, i тодi менi згадуеться горбатий силует орла над розпростертим трупом орлицi.

Я буджу дружину, щоб переконатись, що вона е…

А мисливство – само собою – покинув назавжди.



1963




Тополина заметiль


Моiй дружинi


Над моею весною звiялась тополина заметiль. Мiнiатюрнi парашутики несуть стиглi зеренця у лiтнi безвiстi. Сiдають на карнизи, на квiтники, на голови людям. А деякi i в родючу землю кануть.

Надi мною шелестить стиглозеленим листям моя тополька.

Посадилась вона без мене, та я пiдливав ii березневими сльозами мого дитинства, зiгрiвав квiтневим теплом ранньоi юностi, живив травневим щастям мого кохання.

І виросла вона…

Поруч зi мною пiд тополькою сидиш i ти. Напровеснi, коли наше деревце лише брунилось, несмiливо кучерявилось першими листочками, ми мрiяли про нинiшню тополину заметiль.

А нинi якось дивно.

І тривожно. Летить пушок, а ми не знаемо, чи зiйдуть зеренця.

Та зiйдуть вони чи не зiйдуть, а наших голiв чiпляються, i здути iх ми вже не в силi.

Нам не сумно. Тiльки трохи тривожно перед лiтом. І тому ми хочемо повернутися до пори весняноi бростi й спитати себе самих, чи радiемо ми тополиною стиглiстю?

Тiльки нинi.

Бо завтра вже буде лiто. Буде й спека, i живодайнi дощi. І грози, i град. Все буде. І ми йдемо у лiто, хочемо йти.

А нинi я дякую тобi, мiй друже, за те, що не боронила менi шукати серед моiх весен рос для нашоi топольки, що пiдливала ii своею вiрою, коли суховiяли сквари, i радiла разом зi мною весняними зливами.

Шумить надi мною стиглозеленим листям моя тополина. Чей не красуеться вона серед безконечного ряду своiх подруг. Скромно шелестить i дивиться кроною в небо. Рости ще iй та рости треба.

Летять на парашутиках зернини в лiтнi безвiстi. Чи достигли вони, чи, зав’ялi, зiрвались? Яка з них зiйде i стане деревцем?

Над моiм свiтом догулюе тополина заметiль – знамення лiта.



1963




Весiльна


Дiд Плятко не мiг знати, чи вже стемнiло, – в його очах навiчно сiла глупа нiч, – але на перестиглi трави впала щедра волога, i замовк уiдливий перепел, з низовин потягло джерельною прохолодою – знав дiд Плятко, що вже повечорiло, тож наслуховував: повиннi прийти косарi на нiч, учора новий лiсничий толоку скликав.

І вже тупають десь там, в долинi, де журкотить льодова Жонка: то, напевно, косарi йдуть – буде нарештi косовиця. Вийшов дiд iз своеi колиби – вiн ще дужий, сам бриндзу б’е, – зупинився i слухае, щоб по кроку впiзнати, хто йде. Може, Ілько Кiнаш? Донька Катерина звечора снiданок готуе та й надiеться, що хоч тепер зайде Ілько до хати, хоч на старiсть зайде…

Чуе дiд: пiд горбом, бiля Катерининоi хижi, гомонять, – впiзнае Якуб’якiв голос:

– Мочерначко, – питае лiсник, – чому дах не полатаеш? Маеш уже чим.

– Боюсь, ади, щоб град дранку не побив, – вiдповiдае зухвало Катерина, ей, але якби-то хто знав, чому iй руки опустилися, чому нема охоти й хату покривати… А втiм, – знають.

Дiдовоi колиби не минають косарi, тут i ночуватимуть – хто всерединi, хто надворi, – будуть курити, розмовляти, сопiлку слухати. Та нiхто не згадае про дiдову слiпоту, най буде, як вiн сам каже, – вiд старостi ослiп.

– Заграйте, дiду, – просить хтось iз косарiв. – Онде внучка ваша сидить на порозi, пора iй i весiльноi заграти…

– Кожному цвiтiнню – своя пора, – вiдповiдае дiд. – Але я своiм ще весiльноi не грав… Ти тут, Якуб’яку? – повернувся старий до гурту. – Не знаеш, прийде Ілько?

– Мав би прийти. Всi лiсники повиннi бути.

Старий пiдвiвся.

– То ви спiть собi, хлопцi, в колибi… Я до Катерини ночувати пiду, – сказав i жваво потюпав униз.

Вмерла коротка нiч, розплилась шовковим прядивом над Жонкою, в

Страница 23

арив перепел у дзвiн – де ж косарi? Польовi коники вже дрiбно сiчуть достиглi стебла, та впоратись самi не можуть; де ж косарi? – лементуе перепел, та раптом змовкае. На Маковицi густо заклепали молотки об тонкi жала кiс, розсипався металевий дзвiн дрiбним пилом по сiножатях; косять, косять! – зареготався перепел з утiхи, i стрепенулась Катерина Мочерначка.

– Готуймо, Олено, швидко снiданок… Швидко, Олено!

– Ой, мамо, мамо…

Катерина дбайливо заховала сивину пiд хустку й вибiгла стежкою нагору, пiшли косарi журавлиним ключем: ш-ша, ш-ша, ш-ша! – сполоханi бджоли роем над головами, i коники табунами вбоки, куриться росяна перга, Катерининi очi общупують кожну потилицю: нема Ілька…

Чому? Чому вiн досi обминае ii десятими стежками, сивi ж пасма ховае Катерина пiд хустку, нема вже чого тепер боятися Ільковi, а вiн таки не прийшов на косовицю.

– Ілько в обхiд пiшов, – розгинаеться Якуб’як. – На Погар, чуеш, Катерино?

Чуе Катерина. Далеко Погар, а в Ілька нога хвора, i лiсничий не знае, бо новий у них, от застрягне десь у вивозах, чого ж його самого пустили?

– Казав, що мусить на посадку глянути, – спiвчутливо подивився Якуб’як на вiдцвiлу красуню Катерину.

І вже iй не до снiданку – впасти може Ілько по дорозi, прикурiла пiдпалка в казанi, покликала дочку: готуй сама снiданок, бо я на Багровець маю побiгти; знае Олена, що не на Багровець, але бере кавуш i мiшае пiдпалку. А Катерина побiгла, i ще крiзь вiкно бачила дочка: на Погар подалася, i жаль Оленi маму, i рада, що старiсть роками не мiряеться.

А Ілько вже пройшов через лiс, нога все бiльше нила: давним-давно, ще за ковпакiвцiв, поцiлила його нiмецька куля, перебила сухожилля. Та поки був молодший, якось ходив, а тепер гнити почало, але нiкому нiчого не каже, бо встановлять iнвалiднiсть i на пенсiю пошлють. А тодi лiс осиротiе, таки насправдi осиротiе лiс, – переконував себе Ілько, – хто ж без нього догляне саджанцi на Погарi? Та добре знае, що сиротою залишиться вiн сам, i сюди приходитиме хiба тiльки гостем. І дерева, яким вiн зараз господар i суддя – оцьому жити, а тому нi, – байдуже поглядатимуть на зайду, не пiдiйде олень iсти сiль з його рук, i ведмiдь зареве на нього – непрошеного гостя. Як тодi жити самому? І саджанцi на Погарi всохнуть: iх нiхто не догляне так, як вiн. Бо в кожного е жiнка, дiти, а в нього – тiльки лiс.

Ілько вийшов на Погар i схилив голову над лiсовим цвинтарищем: злочинна людська рука спустошила тут життя. Дерево трупiшiе на землi, лежать нiкому не потрiбнi мерцi, вмiли зрубати, та не змогли стягти звiдси ялицi, i назвали люди дикий цвинтар Погарем – згарищем, i кублились на ньому тепер лише гадюки, а небо хмурилось тут завжди, дивлячись на людське безглуздя.

Та вже почали тягнутись до сонця молодi смерiчки, воскресае зруйноване життя лiсу, якби ще так людське воскресало. Тож легше було Ільковi йти на Погар, нiж на Маковицю.

Як ще був парубком, то мрiяв лише про рушницю, бо на поле надii не мав. А рушницею можна було прогодуватися. І таки за ягоди настарав грошей, купив у жаб’евського корчмаря австрiйський манлiхер, який гепав, мов гармата, i кабана вбивав наповал за першим разом. Полiцаi не могли впiймати Ілька зi зброею, ховав вiн свiй манлiхер на нiч у сiно, а тодi сам до Катерини йшов на високу Маковицю i любив – один Господь знае, як любив Ілько Катерину. Настарав грошей за кабанячi шкури, якраз стiльки настарав, що на штраф, коли полiцаi таки його спiймали. Тодi подався в Уторопи на солянi банi, бо ж треба заробити, не проживеш з Катериною на ягодах. Через ту сiль до тюрми вгараздив, а коли повернувся, Катерина вже була з дитиною.

Оскаженiв Ілько, увiрвався до хати… «Прости, Ілашку, не любила я його, геть прогнала по першiй ночi, прости, що не встояла, але дитину вбити не могла». Закричав Ілько: «То я уб’ю!» – схопив ту дитину, як цуценя, за нiжки, та руки ув’яли – не погубив i в гори подався, у високi гори, бо цi змалiли, впали ниць вiд сорому.

Божеволiла Катерина, про Ілька чутки не було, гуляла Катерина з розпуки, сплакав дiд Плятко своi очi i слiпнути став, на всю околицю гульбища справляла Катерина, а замiж не виходила: не треба iй нiкого, навiки не треба.

Повернувся Ілько i таки зайшов. «Гуляеш, Катерино?» – «Гуляю, Ілашку, публiчуся, щоб ти не жалiв за мною. А хочеш, то ночуй у мене також».

Побив тодi Ілько Катерину. Вранцi люди побачили ii – спустошену й посивiлу. Бiльше не гуляла Катерина.

Знищили люди лiс на Погарi, та ось закучерявились до сонця молодi смерiчки, буде ще молодiсть на цвинтарищi, буде… Защемiла нога, сперся Ілько рукою на землю, прилiг долiлиць. Бiля нього молодилися свiжозеленi нащадки спустошеного лiсу, «а в нас з тобою, Катерино, лише хрести та хрести попереду…»

А чому так? Чому з усiх високих гiр став Погар його останньою висотою? Пiдвiв голову: за узвозами зеленiе Маковиця, пiдперла круглою головою небо, чи ж то вона виросла за той час, що не бував на нiй, чи така, як була, тiльки вiн змалiв за тi невтiшнi й безплiднi роки? Коли вiн ступав туд

Страница 24

ногою?

Згадав тепер Ілько все життя вiд початку i до рiзкого болю в головi втямив: адже все, що робили його руки й мозок, чим билося серце, – все це було для неi. Манлiхер, солянi банi, тюрма, розпука, лють, побоi i цi саджанцi – все для Катерини. Тiльки без неi… На пустирях садив життя, а серед свого власного – пустир.

Схопився, кинувся вперед, щоб iти, i схилився до землi вiд болю. Треба вiдпочити.

Завмерла Катерина: лежить Ілько на землi, побiгла. Губила за собою роки i розсiвала павутинням сивину.

– Ілашку! – почув над собою знайомий дiвочий голос. – Встань, я допоможу тобi зiйти. Лиш не жени мене тепер, Ілашку…



…Застеляла Олена стiл замiсть мами; товстелезними вужами млiли на сонцi росянi покоси; ставила Олена харч на стiл замiсть мами, й просила дiда заграти косарям.

Сумно свiтилась ребрами Мочерначчина хата, голосила пусткою над горами, але заливалась весело сопiлка, дiдова посмiшка молодила полонину, а сопiлка грала – кому до спочинку, кому до працi, а можливо, комусь i весiльноi грала…



1964




Побий мене!


Як не багатство, то хоч сморiд багацький – гонор був у Штефана. Колись мав i те, i друге. А нинi тiльки Марiйку-приблуду. Але то нiчого, що бiдну дiвку взяв, це в модi, а для гонору в сам раз.

Тож шанував Штефан Марiйку, так ревно шанував, що навiть дiтей не хотiв з нею мати – диви, та й розбухне або тiло втратить пiсля дитини, споганiе, i заздрiснi люди радiтимуть так самiсiнько, як тодi, коли дiдiвськоi полонини на Затинцi позбувся.

А сьогоднi по селу пiшла чутка, що Штефан побив Марiйку.

Чи радiли – не знати, але дивувались. То дув на неi, як на iкону, все допитувався, чи iла; iшов з обходу – нiс iй суниць, малин, годував i лице казав ними мазати, щоб яка морщина не вчепилася вiчною павутинкою попiд очима; щоранку натщесерце подавав iй козячого молока, а вона не могла того молока до рота пiднести, та мусила… Дуже дбав про Марiйку Штефан, вночi також рiдко займав, щоб синцi не лягли пiд очима, а вона ходила чужою по Штефановiй свiтлицi, спала гостею на чужих подушках, чужою серед молодиць стояла в церквi бiля криласа i не радiла чомусь, як шепотiли жiнки за ii спиною: «Мой, яка красна!», бо i краса та не належала iй – Штефановi.

Штефан днями, а то й ночами на обходах пропадав – лiсником робив у лiсництвi, а робота Марiйчиних рук не бралася. Куталася вона в свою самоту, мов ранiшнi гори в бiлi опинки, i мовчки дивилася своiми великими, як в оленицi, очима на стомленого Штефана, коли вiн вертався з лiсу. Чекала чогось вiд нього. А вiн, як завжди, пильно приглядався до Марiйки, чи не змарнiла вона за день або за нiч.

Сказала якось Штефановi:

– Таке – нiби мене збираешся продати.

– На люди ходжу з тобою – файною мусиш бути.

– Ото й тiльки, що водиш мене мiж людей, нiби на торговицю.

Насурмонив тодi чоло, з’iжилися вуса, очi важкими каменюками впали на пахуче, нецiловане Марiйчине обличчя.

– Все маеш у мене, хiба лиш зозулиного молока…

– Маю, Штефане. Аж по саму гульку маю.

– Ой, погнав би я тебе, небого, – заскрипiв Іван жовтозуб’ям, – ой, погнав би, щоб попленталась селами, як ото колись!..

Замовкла Марiйка, бо страх мала. А бiльше в неi нiчого не було, крiм краси i страху перед великим свiтом, а тим свiтом проманджала вона вiд дитинства до дiвоцтва, вiд румовища вiтцiвськоi хати до Штефанових свiтлиць, вiд самоi вiйни донедавна ходила з села в село i все розгубила по дорозi, навiть образ розстрiляного мадярами батька. Все розгубила – крiм вроди.

Мовчала, бо ж боялася великого свiту.

А в селi так: не встиг спiткнутися, скажуть – ногу зламав. Пiшла чутка, що Штефан побив Марiйку, а вiн лише замахнувся.

Таки не вдарив…

Коли почало розвиднятися, i над Жонкою закурилися сивими кудлами тумани, прибився Штефан додому – сiно на Затинцi пантрував – i зупинився на воротях, по колiна вкопаний у землю. Зi стодоли, по-злодiйськи скрадаючись, вийшов Карпо Гануляк, смикнув через тин i похрускотiв лопухами.

А Марiйка стояла бiля дровiтнi за стодолою – втiкати iй нiкуди: тривожне небо впало iй в очi, багрянi щоки вмить окуталися бiлими опинками, стояла – розчесана Карповими пальцями, нацiлована за всi роки свого пошанiвку, злякана i непорушна.

Штефан кинувся до ворiт, немов зiрвався з ланцюга, кулак в розгонi розрубав сонячний снiпок, що ткнувся гузирем у Марiйчине обличчя, просвистiв бiля ii губ i ув’яв – так добрий фiрман спересердя конячину не вдарить.

Марiйка чекала побоiв. Тремтiла в страху, але чекала iх – важких, болючих, бо мусили вони тепер впасти на неi, сам Бог так наказав.

Але Штефан не вдарив…

Пожалiв… Пожалiв?! Чому пожалiв?

Промiнь добра блиснув з холодних Марiйчиних очей, упав на зцiпленi Штефановi губи.

Вiн опустив руки – багрець сплив з його обличчя – i сказав по-господарськи спокiйно:

– Іди до хати, проспися. Вечером газди в гостi прийдуть.

Стрепенулася, мов пiдрубана осика.

– Штефане…

– Іди до хати.

– Штефане!! Вдар… Чуеш, що кажу: вдар!

Обернувся i – за ворота.

Страница 25

 В обiд прийду. На Поляницю мушу…

Побiгла за ним слiдом. Впала хвiртка, спотикнулася Марiйка на дорозi, крикнула:

– Вернися, Штефане!

Оглянувся.

– Чого тобi?

– Побий, Штефанку. Чей i худобину б’ють, хоч на зарiз i на продаж тримають…

Пiшов не оглядаючись.

А коли зник за вiльшиною, прошептала Марiйка кволо:

– А щоб тебе бог побив…

На другий день гомонiли жiнки над потоком:

– Марiйка Штефанова з Гануляком втекла.

– Брехня, Карпо дома. Нинi-м видiла.

– То як – сама? Чого?

Нiхто не знав, чого.

Та враз свiжу новину принесли хлопцi з вулицi, та таку, що та перша здимiла з переляку вiд цiеi.

– Штефан застрiлився! У своiй хатi, з рушницi…



1964




За простибi


«Най лиш вiдкурбелить мартова вiхола, бо ади знов замело i до автобуса дiйти трудно, най тiльки обочини заморiжаться, щоб пiд ногами не чавкала холодна болотиня, то вже поiду, – думала баба Марiя й кутала ноги полою старого кожуха, який давно служить у цiй хатi за покривало, го, як давно: ще Анничка товклася на ньому, а пiсля неi тих двое чужих, що iх виняньчила за простибi. – Най лише потеплiе, то вже поiду в мiсто до Аннички найменшого внука бавити, все-таки своя кров».

Старий кiт сидiв у Марiiних ногах, пiдiгнувши хвоста, вiн поблажливо блимав на бабу зеленкуватими очима: смiшнi думки снуе його газдиня, нiкуди вона не поiде, про тих своiх рiдних онукiв торочила й тодi, як Мурчик ще малим кошеням дряпався по лiжнику, що он висить на жердцi, вiчно про них балакала, а чужих колисала. «Завжди кудись iдеш, хату продаеш, мене вiддаеш сусiдам – лякаеш старого Мурлику, але ти добра, бабо, та й халупу свою тобi буде тяжко покинути», – тужно позирав кiт каправим оком на бабу Марiю.

– Атпрусс! – шикнула Марiя на кота, але не зiгнала його з нiг. – Добра в цiй хатi не було нiколи, то й жалкувати нема за чим, а там, у Аннички, – свiтлицi, електрика й вода на кухнi, не треба по неi ходити, як оце в нас, до потоку. А в Аннички маленький Ромчик недавно знайшовся, чей же бiльше вiн вартуе в мене, нiж ти та оця перекособочена хата пiд кичерою. Ая…

Кiт вiд жури зажмурив очi й скрутився клубком бiля бабиних нiг. Раптом рiзко пiдвiв голову: рипнули сiнешнi дверi, потiм – хатнi, холодна пара клубками вкотилася до кiмнати, а в тiй парi, немов Саваоф серед хмар, отой, що на закуреному образi над лiжком, явився сусiд Гаврило, весь заснiжений, бiлий.

Марiя пiдвелася, звiсила з печi жилякуватi натрудоватiлi ноги; вона рада, що прийшов Гаврило. Нудьгуе вiн серед зимового бездiлля, рокiв зо три тому повдовiв, залишився з мацьопким Васильком – дав Бог пiд старiсть дитину, а маму забрав. Не бiдуе Гаврило, мае хлiб i до хлiба, бо керманичам на сплавах добре платять, лиш нудиться взимку дома.

– Вам листа принiс, Марiе. Пополуднi в село ходив, поштаря здибав, то вiн просив мене передати.

Марiя похапливо злiзла з печi – вiд Аннички лист! Йой падоньку, вже напевно клене стару, що не йде до них.

– Читайте, Гавриле, – квапила i поправляла теплу хустку на молочно-бiлiй головi. – Читайте, сусiдо, я вся аж терпну.

Гаврило вже обiгрiвся, розстебнув куртку, матове свiтло iз завiяних шибок блiдо лягло на дрiбно списаний листок, застигли Марiiнi зволоженi очi. Гаврило читав листа вiд дочки Аннички, яка першою вибавилася в цiй хатi.

Слухае баба Марiя, а лист довгий-предовгий, то такий лист, що в одному написаному словi – цiлих тисячу, за одну хвилину Гаврилового читання пробiгають роки. То дуже довгий лист.

«Я одна у вас, мамо, i не знаю…»

Одна, певно, що одна… Я ж не вiддавалася пiсля того, як твого тата полiцаi забили за тютюн. За десять стеблин бакуну, що викохав за хатою, бо на монопольний грошей не було (вiчно тих грошей нема в хлопа, чого воно так?), за тих десять стебел, Боженьку милий, злупцювали його отут, на подвiр’i, як шкiдливого пса, i пiшли. А вiн похирляв з рiк, вже й курити не хотiв, та й умер. То-м не вiддавалася бiльше, бо нiхто не хапав бiдну, та й не дуже показну, а не гуляла зроду, то певно, що мусиш одна в мене бути…

«І не знаю, що вас там у горах тримае…»

Якби то хто знав, дитино, що за сила тримае гуцула в горах? Зiйде на доли – хлiба там дунаем i рук до нього завжди треба, а вiн подивиться, поробить, огузок зерна на плечi та й далi на свое камiння, на кряжi – овець глядiти, лiс рубати, пiсню спiвати i дивитися в небо…

«Ну, колись бiда була в людей, то й ви…»

Як у людей, то й у мене, донько. Бо всi пiд одним небом живемо, то й мусимо дiлитися лихом, а чи щастям. Тодi кожен мав свого до нового, а в нас таки легше. Чоловiка мого давно не стало, жаль притупився, а в iнших – як свiжа рана: того в Нiмеччину вивезли, другого тут-таки замордували, той потiм на вiйну пiшов, i лише карточку по ньому прислали, а деякi отут такого наробили, що нiхто не знав, куди дiватись… Юлина, зведениця, хто б сподiвався – схрон у ii стодолi знайшли, порожнiй уже. За то й засудили. А Настуньку я взяла, бо маленька була. Дозволили взяти. Якi там у Юлини ще грiхи були – не знаю, але дитина – що воно в

Страница 26

нно? А ти вже на той час високi школи закiнчила, вiддалася, жити ви почали добре – одне лише, що з першою моею внучкою бiдували трiшки. Але там у вас i ясла, i садочки, а тут цього не було, пропала б тодi Настунька, то я не могла iнакше…

«Потiм… ви якiсь дивнi, мамо. Що вас примусило другу дитину брати – з хати, вiд батькiв?»

Бог вiдае, Анничко… Є щось таке в серцi людини – вiк про нього не знаеш, а воно, диви, та й обiзветься раптом у грудях i скаже тобi: «Так мусиш зробити». А вiн, той Пилип, най йому бог грiха не пише, через ту горiлку пекло зробив у своiй хатi, Гафiю увiгнав у сухоти, а вона не признавалася до хвороби, аби в лiкарню не забрали, бо дитина з голоду спухне при такому татовi. Настуньки в мене вже не було, таки викохала ii, доброю у свiт пустила, тепер вона в Косовi килими робить, та й стара повернулася. Ти другу дiвчинку якраз тодi народила, i я вже збиралася йти до тебе, але подумала: у вас там i ясла, i садочки, а в нас цього не було… Пилип замерз п’яний у лiсi, Гафii в лiкарню треба, мусила взяти ii дiвчинку до себе…

«Гафiя видужала, дитину забрала, а ви… То хату нема на кого лишити, а може, кота шкода… Ромчиковi третiй мiсяць, вiдпустка закiнчуеться, скоро на роботу пiду, а Ярослав мiй на заводi пропадае, головним iнженером призначили недавно, дома вiн гостем. Знову чужу людину треба кликати до дитини, наче в мене рiдноi мами нема…»

Марiя енергiйним змахом зсунула хустку на шию – молочно-бiле рiдке волосся стягнулося на головi, мов пряжа, i заплелося в худий вергунець вище потилицi, – зволоженi очi були рiшучi.

– Вiзьмiть, Гавриле, чорнило й ручку он там з вiкна, нате папiр i пишiть уже: в понедiлок най зустрiчають. Ниньки четвер, якраз встигну зiбратися.

Нявкнув кiт на припiчку, скочив на долiвку, потерся хребтом до Марiiноi ноги, фиркнула ногою.

– Атпрусс!

Блимнув зеленими очима i скорботно опустив вуса. Аж тепер помiтила Марiя, що кiт уже дуже-дуже старий.

– Мурка заберете, Гавриле, до себе. А хату, як хочете, купiть пiд стайню. Плiт завалите, i – як у себе на подвiр’i.

– Я про це отеперки подумав, Марiе. Завтра сплави почнуться – грошi будуть. Вдосвiта йду на шлюзи.

В суботу Марiя була вже зiбрана в дорогу. Бесаги з рiзним шматтям лежали на лавицi, сумувало порожне лiжко i голiла жердка над пiччю, лише на стiнi сумував закурений серед хмар Саваоф i кiт куняв на старому кожусi на печi.

Крiзь вiкно побачила Марiя Варвару, що живе над потоком. Вона вела за руку Гаврилового Василька, хлопчина чогось плакав. Вийшла Марiя на порiг.

– Ти до мене, Варваро? То ходи, ще посидь, бо завтра мене вже тут не буде.

– До вас, вуйно, до вас… – вiдповiла Варвара i була чимось стривожена. – Ви нiчого не знаете?

– А що сталося? – стрепенулася Марiя.

– Вчора Гаврила деревом придавило на шлюзах.

– Падку! Живий?

– Та живий… Але одну ногу на мак потерло. Вуйно Марiе… Я б сама, але знаете – в мене шестеро душ у хатi… Най Василько цю нiч перебуде у вас, а я до сiльради пiду, щоб десь хлопця примiстили.

Якусь мить Марiя стояла непорушно на порозi, а потiм ступила до хлопчини, притулила його голiвку до подолка.

– Варваро, – сказала тихо. – Не йдiть до сiльради. От… побiжiть на пошту в Ослави. То трохи далеко, але побiжiть. І телеграму моiй Анничцi дайте… Вiзьмiть цей конверт, тут е адреса. Скажiть, що не приiду, поки Гаврило не видужае. Най ще трохи потерплять. У них там i ясла, i садочки, а в нас цього ще нема…

Старий кiт тихо ластився до бабиноi ноги, спав Василько на старому кожусi, сидiла Марiя на ослонi, спершись на спакованi бесаги, й шепотiла:

– Прости менi, Анничко, що не одна ти в мене. Ой, не одна, не думай так. Мiж людьми живемо. А нам, як бачиш, таки трохи легше, нiж iншим…



1964




В дорозi


Мчить автобус широким гостинцем. Пiвсотнi життiв у автобусi проходять невеликий промiжок свого шляху. Пiвсотнi життiв проносяться повз мене, як придорожнi тополi. І не побачу я бiльше нi цих тополь, нi цих людей.

Життя не iздить тiею самою дорогою вдруге.

…У кiнцi автобуса, на задньому сидiннi, – там дуже трясе, i голоси людей мнуться на ресорах, мов горстки льону на терлицях, – в кiнцi автобуса править теревенi якийсь жартун. Вiн без угаву сипле двозначними дотепами, дiвчина-смаглявка вiдвернулася до вiкна i, затуливши долонею губи, ледве стримуе смiх; розохоченi молодицi ласо позирають на парубка i пiдкидають словечками, а вiн не минае нiкого, щоб не пришити латки, налитi топленим свинцем очi зухвало поблискують – хтозна, може, парубок i напiдпитку.

Поруч з ним сидить стара бабуся. З-пiд хустки вибились сивi вiхтi волосся, щоки в неi запалi, очi сухi, а на шиi риб’ячими остями випнулися сухожилля.

– Бабуню, бабко, – не минае дотепник i староi, – фест вас телiпае? То чому не сидите дома, а дзвоните костями по дорогах, гей вiдданиця ложками на Святий вечiр?

Пирснула в кулак смаглявка бiля вiкна, захоплено глянула на парубка, а вiн лукаво пiдморгнув iй i знов до бабусi:

– Чи не на торги, бабко?

– Не… не на торг

Страница 27

, синку, – прошамкала стара. – До дохтора в Новоселицю зуби вставляти iду.

Смiх.

– А без зубiв не доживете? Бабуню, та то ж кошти!

– Не знаю, ади, де кошти, а в Новоселицi дохторка задурно робить. Йо… А на той свiт, кажеш? Ого… З Богом набутися нiколи не пiзно.

Парубкове обличчя враз спохмурнiло, i зовсiм несподiвано вiн сказав таке, що молодицi йойкнули, а бабуся перехрестилася.

– То як уже пiдете до того Бога i здибаетеся з ним на небi, то скажiть йому, що не по-Божому вiн робить: вас от на свiтi так довго тримае, а мою Гафiйку…

– Свят-свят, – пiднесла бабуся три пальцi до чола.

– Не хрестiться, рогiв не маю… Я в небо каменем не кидав i вiкон вашому Боговi не бив, то чого вiн мою Гафiйку… Ех, бабко, бабко! Сирiтки залишились, як росинки на сонцi…

Застигла усмiшка на губах смаглявки, здивування i жаль тiнню лягли в голубих очах; молодицi, пробачивши жартуновi богохульство, повернулись до нього, спiвчутливо захитали головами.

– …А я, дивiть, ходжу по свiту, як дурний, людей смiшу – свiй бiль гутаю, увечерi з хлопчиками у хованки граюся, а вранцi обiцяю мамку iм привести.

– Треба, треба, синку. Жiночоi руки та й ласки дiтям треба… Та не для себе, для дiтей шукай, – заговорила бабуся, i мова ii була тепла, як рiлля пiсля зливи.

– Лиш для дiтей, кажете. Нiбито я ваш ровесник… Та шукав, шукав уже. Знайшов, навiть полюбилась менi. На обзорини привiв. Побачив ii менший хлопчик i – «мамо, мамко!» – та й на колiна. Припав до грудей i брудними нiжками по шальовiй спiдницi. Вiдсахнулася вона, струтила з колiн дитину, стрiпала подолок… І нiби й нiчого. Гафiйка лупцювала хлопцiв, та ще й як, а вони все одно за нею, як гусята… Заплакав меншенький, а старший його за руку та й – з хати… Так, так, для себе то легко знайти…

– А я що кажу…

Покотились у весельчака сльози, отак самi цюрком покотилися, схлипнули молодицi, а смаглява дiвчина бiля вiкна аж пiдвелася i не зводить з нього очей.

Автобус зупинився. «Новоселиця!» – гукнув шофер. Заметушилася бабуся.

– Пiду i я з вами, бабко, – сказав жартун, соромливо повитиравши очi, i знову безжурна маска лягла на його обличчя. – Проведу до лiкаря. Вставите собi зуби, помолодiете. То, може, й вас вiзьму. Самi кажете – для дiтей лиш…

Вийшли обое. Водiй завiв машину.

– Стiйте! – пролунав дiвочий голос. – Я ще не зiйшла.

…Мчимо дорогами. Проноситься повз нас шматок великого свiту. Його ми бiльше не побачимо, бо життя не iздить тим самим шляхом удруге. І тому ми щасливi, якщо нам вдаеться зупинитись у нестримному летi часу на одну лише мить i побачити хоч одне обличчя з сотнi людей, якi проходять мимо силуетами.



1964




Чужий онук


М’яко гупають спасiвки в Тодосiевому саду, а у Федевiй пасiцi рояться бджоли. Тодосiй мовчки визбируе червонощокi яблука в кошик, а Федь ходить помiж вуликами й журиться, щоб рiй не залетiв на сусiдову яблуню. Бджолам то що? Вилетить матка з виводком – i пропало. Не то що Тодосiй не дозволить рiй зiбрати – гонор власний не дозволить…

Бо сусiди у сварцi.

Про те, що Тодосiй з Федором посварились, нiхто не знае i нiхто не повiрив би. Їм по сьомiй десятцi й жили вони в злагодi пiвстолiття. Донедавна разом ходили в лiс на роботу. Дбайливо рахували своi метрiвки й купи хворосту, отримували заробленi грошi й, повертаючись на недiлю додому, згадували тi часи, коли добре жилося, а жилося добре тому, що були молодi.

Проте й на старостi лiт е своi радощi.

У кого е…

Коли в Тодосiя почали вже таки добре терпнути руки i сокира все частiше застрягала в смерековому полiнi, сказав Тодосiй:

– Е, досить… Як навiть вкалiчiю – внук прогодуе.

Здалось тодi Федоровi, що цими словами хотiв сусiд його вколоти. Тодi й вiн кинув сокиру й вiдповiв:

– І я з голоду не помру. Менi пасiка хлiба дасть…

І вперше вiдчув Федь, як та немiчна й безнадiйна старiсть сама вiдчинила ворота його обiйстя й боляче вдарилась у груди, нiби тупа бартка: пасiка в нього була чимала, а дiтей не мав нiколи.

Обое з бабою прожили довгий вiк без дитячого гамору i дотепер якось не думали про це. А то, мабуть, через те, що отой онук, яким так змудра похвалився Тодосiй i iхнiм був. Так, так… Той Василько колись не мiг нiкому до пуття сказати, кого вiн бiльше любить: дiда Тодосiя, мед чи вуйка Федя.

Отой Василько… В забрудненiй сорочцi, пiдперезанiй вишиваною крайкою, тихенько переступав перелаз i зачаровано дивився, як мудрий пасiчник у кропив’яному мiшку з решетом замiсть дна пораеться бiля бджiл… А вуйко Федiр димив квачем i розмовляв з бджолами, мов з розумними iстотами.

І любив Василько вуйка Федора бiльше вiд меду, може, бiльше навiть вiд…

Та коли пiдрiс, став якось чужатися i меду не хотiв брати, а тодi Федева старiсть, яку вiн так уперто вiдганяв вiд себе, обзивалася з кропиви з-за тину: «А свого не маеш, ага… А свого не маеш…»

Так, е в старостi радощi: у кого внуки, у кого пасiка.

Стиснулося тепер Федорове серце, нiби та вощина в кулацi, i кров потекла з нього, як мед крiзь пальцi.

– А коли В

Страница 28

силь приiде? – спитав перегодом.

– Та вiн не скоро… Минулоi недiлi до доньки в мiсто iздив: проводи справляли. В офiцерську школу пiшов Василько.

Смикнув головою Федiр, i щетинястi вуса з’iжилися вiд несподiванки.

– А то як це так… І ти менi не сказав? Та я… нiби також годен був поiхати з тобою… або хоч…

– Я, казати, й забув, – знизав плечем Тодосiй.

Забув… Бовтнулась неприязнь у серцi Федора. Стиснув топорище, аж жили на руках понадувалися. Забув… А чи не жаль тобi, Тодосiйку, трiшки втiхи для мене?

Гули бджоли навеснi, сидiв Федьо у пасiцi й думав щодня, щогодини про того внука, пiдперезаного вишиваною крайкою, заiдженого черешнями, про того Василька, якого Бог йому не дав.

Тодосiй виглянув з-за плоту.

– Вийшов би ти, Федоре, кудись хоч за ворота та на свiт подивився.

– А… все одно, всього не побачиш, всього не полюбиш. А бджола, як та крапля роси, що в нiй сонце видно, або як дитина, в якiй i свiт твiй, i любов…

– Йо… Це правда.

– А де ти був, Тодосiю? Кiлька днiв тебе не бачив.

– Та я до внука iздив. Недалеко вiн.

Скочив Федiр з пенька i затрухлявив до перелазу.

– Що ж це ти, сусiдо, нiби на збитки?… Та чи ж не мiг би я йому хоч меду пляшку? То як уже так не хочеш чужого, мiг сказати, що твiй. З твоеi акацii бджоли таки з лiтру наносили…

– Та я забув, Федоре, – знову знизав плечима Тодосiй. – Приiде на друге лiто, то й набалакаешся з ним.

Образа обкрутила Федора, мов вужiвка, i вiн мало не закричав: «Таж Василь i мiй також! Чого його у мене так уперто вiдбираеш?»

І тут вiн вiдчув, як не злюбив у цю мить сусiда, i пасiку свою, i бабу, що грiлася на порозi до сонця, старiсть свою зненавидiв, боже… навiть Василька!

Пiдступив ближче i крiзь зуби прошипiв:

– То ще довго твому Василевi рекрутувати?

– Ти що, з бика впав? – витрiщився Тодосiй. – Яке – рекрутувати? На офiцера вчиться Василько!

– На офiцера? Не смiшив би ти, чоловiче, людей. Гадаеш, отак айн-цвай – i офiцер?

– А ти як думав? За рiк з двома зiрками приiде.

– Хе, двi зiрки. За Австрii двi зiрки капрал носив. Най твiй Василь ще трохи бульби почистить!

Не сподiвався Тодосiй чути вiд Федора такоi мови. Скипiв, i почалася тут чисто бабська сварка, за яку i донинi соромно, але стриматися нi один уже не змiг. Як ота каламуть навеснi через греблю…

– Сам ти капрал, старий дурню! Офiцером буде мiй Василь, так! І до хрiну йому твого меду. Носиться з ним, як баба з поросям…

– Перед кожним Рiздвом i ти носив – вiд мене!

– Свiй брав! Зi своiх яблунь i акацiй.

– То зрубай iх, коли шкода!

– І зрубаю!

Того ж таки дня спиляв Тодосiй розкiшну акацiю на межi. Гепнулася вона на Федорiв город, i рiй бджiл знявся над пахучою кроною. – Най тепер жеруть!

– А щоб ти лежав разом з нею нинiшньоi днини! – товкла баба кулаком до кулака.

Цього ж вечора оскаженiлий вiд злостi Федiр притяг з лiсу ялинки i посадив iх навпроти трьох Тодосiевих яблунь. Аби всохли.

А на другий день стало соромно обом. Каявся Тодосiй, i Федевi було гидко на серцi.

Але сварка е сваркою. Хто перший пiде на перепросини?

…Падають червонощокi спасiвки на Федорiв город i пропадають у росi. Їх не збирае нiхто.

А ось вилетить рiй i також може пропасти…

І врештi вiн вихопився з крайнього вулика. Ну? Ну! А най тебе грiм спалить! Закрутився в небо i легко, наче клубок диму, опустився на Тодосiеву яблуню.

– А пропади все пропадом, – закляв Федiр. – Не треба менi й цих, що е. Для кого?

І вiдтепер йому нiчого не хотiлося – нi бджiл, нi жити…

А надвечiр сiльський поштар, який нiчогiсiнько не знав про сварку сусiдiв, гукнув через тин на два обiйстя:

– Тодосiю! Федоре! Могорич ставте, ваш Василь завтра приiжджае. Нате телеграму.

Зиркнув Тодосiй на Федора: «що буде?», а у Федора сльоза – кап-кап – i побiгла з одного ока, звиваючись борозною. Затулив лице долонею.

– Стара, – сказав тихенько до баби, щоб не чув сусiд, – помий дiжку, мед крутити буду.

Але Тодосiй бачив i чув.

Вночi вiн вийшов у сад. Хоч i не вмiв заходитись коло бджiл, якось зiбрав сонний рiй у скриньку й вiднiс у Федорову пасiку.

Федевi також не спалося. Перед досвiтком зцюкав ялинки й вiдтягнув iх у яр.

А на другий день, нiяково потупцювавшись бiля хат, врештi обидва вийшли разом за ворота й мовчки пiшли до автобуса.

– То кажеш, двi зiрочки у нашого Василька? – вимовив урештi Федiр.

– А двi, двi, – гордо вiдповiв Тодосiй.



1964




Дiм на горi


Мабуть, сюди, на гору, що лисо випнулася обiч села, не долинав одвiчний шум зеленого бору, змiшаний з невгомонним плюскотом рiчки, – було завжди тут тихо, як у замкненiй церквi; мабуть, розлогi крони яблунь, що обступили Пантелове обiйстя, накриваючи гiллям i дахи будiвель, не проколював нiколи сонячний промiнь – завжди тут було сутiношно. Стояв двiр Пантели чужаком осторонь, обкутаний з усiх бокiв моторошно густим садом, – не то гордовитий, це то потаемний, нiби для вiдьомських шабашiв призначений, лиш крiзь листя пробивалася до неба гостра шпиця колодя

Страница 29

ного журавля i маячила на видноколi, мов шибениця.

За садом покоiлася мертва оселя Пантелових предкiв, бо нiхто з них не вмиротворювався поруч з людьми на цвинтарi бiля гонтовоi церковцi – iнший то був рiд, iншого колiна.

– А тебе я, Насте, не тримаю, свiт широкий, – водно говорив дочцi Пантела, та це так, аби говорити, знав бо: Настя чи не дужче вiд нього коренем у цей горб вросла. Як уже вiд Юрка вiдреклася…

Село бiгло вздовж рiчки аж до скелi, пiд якою звили собi гнiздо колишнi шатровi цигани, а звiдти текла вже самотньо i була нiжнiшою, а ii берегом аж до потiччя щодня вранцi квапилася до лiсничiвськоi контори Пантелова Настя, чужою минала чуже iй село, чужою верталася на свою вповиту мовчазнiстю гору, на яку не ходили люди.

Так якось уже повелося в Пантели, що нiхто в селi не був йому потрiбний. Предкам – так, а йому – нi. Його предкам корилися люди, Пантелi вже не хотiли, а рiвним бути – по роду не штимувало. Прадiд опришкував, на людей з гiр дивився; дiд – той уже з пушкарями на опришкiв полював – теж з висоти жандармського постерунку гордо позирав; тато ватагував на полонинi; Пантела простим мусить бути, але ж гонор залишився предковiчним.

Та й навiщо йому тi люди? В колгоспи зiбралися, паi дiлять, а вiн усе мае свое. Правда, iнколи облюбовував якусь рiч у односельцiв, але хiба то мусиш таки вже мати, щоб просити чи торгуватися? Можна й дочекатись – терпеливо, статечно – i диви, само в руки прийде. Тож такоi черешнi, як у вчителя, що на пенсii, нiхто не мав i навiть не бачив: ягоди брунатно-бiлi i великi, небезмай, як волоський горiх. Який би то, людоньки, вони попит мали по п’ятницях на базарi, а в учителя дарма марнуються, горобцi вiд них жирiють. Пробирався якось Пантела ранньою весною до тiеi черешнi за гiлочкою, щоб нащепити на своiй, та не прийнявся зраз. А ось помер старий учитель, вдова до мiста перебралася – не забере ж черешеньки з собою, то й перекочувала вона разом з кубометром прiлоi землi на гору до Пантели… Було ще й таке колись: людей виселювали. Дехто з сiльських поводився тодi нiби на лiцитацii: брав, бо то куркульське, нiс до себе, бо то багацьке, а потiм мусив вiддавати. А Пантела не гнався за людським добром. Вiн хiба тiльки йшов за якоюсь дрiбницею, яку колись випадково запримiтив, а тепер вона без дiла валялася: чи то колодочка на скобi, нашийник собачий або ж колун, забитий намертво у дровiтню… А як восени падали яблука i деякi котилися згори пологим схилом, то Пантела дрiботiв за кожним зокрема, нехай аж донизу, i скидав iх у бесажину – отодi люди й бачили його, та навiть плечима не знизували, бо звикли. І ще зустрiчали старого щоп’ятницi в мiстечку на ринку за рiзним газдiвським крамом: вiд меду в дерев’яних бочiвочках до виправлених на кувадлi зношених кiнських ухналiв.

А як же iнакше, коли без людей мусить жити? Прадiд брав у багачiв, як свое, дiд у бiдноти брав за кару, татовi пай давали, Пантела ж сам мусить собi грiш добувати – вiд власних яблунь до знайденоi скоби…

А роки бiжать, мов борзi конi, бiжить вниз рiчка через потiччя, збiгае молодiсть у Настi, та не йдуть на гору старости, бо так уже повелося в Пантели, що до нього люди не йдуть.

Але нi, один таки ходив – Юрко. І любилися як з Настею! Та поставив вiн на своему: не пiде до мерцiв жити, а Настя теж уперлася: «Нiхто з нашого роду нiкуди звiдси не йшов». – «Так ти пiди, ти ж молода, а вiн най гибiе собi на горi». – «Не пiду…»

– Ти собi як хочеш, Насте, а я тебе тут не тримаю, – водно нагадував старий.

Що ж воно тримае? Стугонять лише вiтри на горi зимою, замiтають сад i будiвлi; влiтку свiтло у вiкна не проб’еться крiзь гущавину зеленого схрону; в стайнi рiк вiд року однаковiсiнько жуе жвачку коровина i шемрають у хлiвi ягницi, попiд вiкнами кучерявиться городова м’ята, що розтираеться пiд ногами й обприскуе камiння призьби зеленою блювотиною…

Це тримае? Чи, може, держить страх жити з сусiдами плiт до плоту? У них усе спiльне – i поле, i розмова, а вона не навчилася так. Бог знае, а нiхто звiдси нiкуди не пiшов – нi живий, нi мертвий.

– Ти йди, Насте, вiддавайся на сторону, час тепер такий, що дiти летять у свiт, як ялинове насiння. Аби-сь на мене не банувала…

– А чому сюди нiхто не йде, тату?

Дивився Пантела на дочку – гарна була, але ж вiдцвiтае, i Юрко, що вже й спав з нею в стодолi на горищi, живе з iншою в долинi, бо на гору йти не захотiв… Ти збiжи, збiжи вниз, небого, аби в дiвках не посивiла, бо хiба я винен, що вiдвiку ми тут i вiдвiку наш рiд вiдлюдний…

Не могла йти Настя з дiдiвськоi гори у чужий свiт, якого не знала. Переймали колись парубки i тут, i на потiччi, а тепер уже й перестали.

– Не пiду я звiдси, тату.

– Сама дивися.

Та якось, iдучи вверх понад рiкою з потiччя, Настя вдивилася на свою гору, i шпигонуло ii в саме серце вiстря чорного шпиля колодязного журавля, що випнувся з темноi шапки дерев… І бризнула думка: вирубати все пiд корiнь, нову хату в два поверхи поставити, голубими великими вiкнами заманити, цинковими дахами блиснути над свi

Страница 30

ом. І тодi прийдуть, прийдуть…

Пантела не перечив. Грошей настарав, бо з яблуками щовесни аж у Котлас iздив, та й тутешнiй базар давав якийсь прибуток – вiддав усi. А чи тiльки не перечив? Вiн не раз марив, щоб i собi якось звестися над людьми – сама вiдлюднiсть не вдовольняла прадiдiвський гонор. Але як? У ватаги не брали – лихоi слави батько нажив, багатство не в модi, та й нема куди – полонину тепер не купиш. Тож хвала Богу – донька додумалася. Аякже! Двоповерховий, а покоiв стiльки, що на кожного по одному. На кого – на кожного? Ге, тодi вже буде на кого: на зятя, на внукiв i правнукiв – i всi тут, всi тут! Вiд дiда-прадiда до останнього бездiття!

Гинули старезнi яблунi, розтопталася зеленосока м’ята, потiснилися вiвцi i коровина – Пантела з Настею перейшли жити в стайню, а старосвiтська хата вибухла в небо стовпом порохнi i разом зi шпицею журавля лягла обiч у складометри непотребу.

Зорило село, тепер здивоване: навiщо це Пантелi здалося? Навiщо здалося – приплiснiла Настя жениха ловить, клiтку для нього зводить! А майстри цюкали, а пили свистiли в тiлах добротних смерек, а фундамент клався цементний, пiдвалини лягали дубовi, Настя покинула роботу в лiсництвi – возила матерiал, працювала, як вiл, аж змарнiла, зiстарiла i зсохла вiд клопотiв, як зав’яла осика.

Бiжать роки, мов борзi конi, бiжить вниз рiчка через потiччя, збiгла молодiсть у Настi, звелися на горi хороми, i на безпазушну вже дочку дивиться старий Пантела: запалися груди, ноги обсотало вузляччя жилякiв, зморшки спавутинили лице. Гей, людоньки, а чи то вона ще зможе дитину народити, якби навiть хтось ii захотiв узяти замiж?

Звiвся один поверх, i другий, ще й пiддашшя з вiзерунковим балконом, блимнули великi вiкна на сiльськi обiйстя – ну, iдiть, старости, кваптеся, женихи лакомi!

То як – i тепер не йдуть?

Та вже якось так повелося в Пантеловому родi, що на гору люди не йшли…

Пiдстаркуватий пiчник, спроваджений аж з Косова, ставить кахлянi печi в Настиних покоях. І хоч удiвець, а ще веселий – кладе печi з примовками i спiвом, подае йому Настя кахлi й могоричу не шкодуе, щоправда, квапить на нього, та не так, як бувало на iнших майстрiв, – ласкою пiдганяе, а вiн якось дивно поглядае на Настю, коли вона подаеться до нього з кахлею в руках.

– Куди так поспiшаеш, молодице, чи то… прости Господи… – сказав та й затнувся, а Настя, диви, й не загнiвалася: розпашiла, рум’янцi зморшки розгладили, примервiла молодiсть блудила в зiницях синюватими вiдблисками.

А коли все було зроблено до нитки, пiчник помив руки, зазирнув у Настинi очi – Господи, скiльки тiею мiццю, що зводила оцi хороми, могла б вона лiт прожити, ночей з чоловiком переспати, дiтей народити! – i вiдсунув на край столу пачку грошей, що йому подала Настя.

– То вже будуть нашi набутки, газдине. Оженюся я з тобою.

Спаленiла, стрепенулася, бухнула кров до лиця, захвилювалися пiд забрудненою сорочкою рештки дiвочих грудей, зойкнула i силу втратила вiд несподiваного щастя – опустилася на лавицю.

– Ви… ви правду кажете, Петре?

– А чо’ би я мав брехати? Збирай хоч i нинi свое добро, роздякуйся з татом i – вйо…

– Куди?! – скрикнула Настя, i мертвотна блiдiсть заповзла вiд шиi на лице – аж пiд очi, до чола.

– Як-то – куди? До мене. Син уже дорослий, геть вiд хати подався, домiвку маю теплу, то й маленьке собi разом тихо заколишемо.

– А це? Це для кого я…

– Га… Най собi старий розкошуе, ми в гостi деколи до нього прийдемо. Тож забагато для нас тих кiмнат та коридорiв, що нам – псiв ганяти порожнiми покоями! Це все лише аби хотiв щодня обiйти, то здурiти можна. А робити коли? В мене теплiше, Насте. Там серед людей будемо…




Конец ознакомительного фрагмента.