Страница 1

Слiди на пiску
Роман Іваничук


Роман Іваничук (нар. 1929 р.) – вiдомий украiнський письменник, громадський дiяч, лауреат Нацiональноi премii iм. Т. Г. Шевченка, Герой Украiни. У доробку патрiарха украiнськоi iсторичноi романiстики двадцять iсторичних романiв, якими вiн намагаеться, за його висловом, «внести дрiбку своеi працi для збереження й повернення iсторичноi пам’ятi в народi», служити йому «мечем i мислiю». Художне слово стало для Романа Іваничука саме такою зброею.

У своiй книзi «Слiди на пiску» Роман Іваничук хоче сказати, що навiть найнепомiтнiший слiд, який залишила на рiднiй землi чесна людина, нiколи безслiдно не зникае. Книга мiстить короткi повiстi, новели й есеi, написанi в рiзнi роки, а тому читач мае змогу оцiнити Романа Іваничука як майстра «малоi» прози. В маленьких оповiдках автор розмiрковуе про давню iсторiю Украiни та наше суперечливе сьогодення, розкривае характер людини крiзь призму душi при мiнiмумi зовнiшнiх подiй. Книга сповнена тривог за долю украiнського народу, однак пройнята вiрою у його велике майбутне.





Роман Іванович Іваничук

Слiди на пiску

Новели та оповiдання





Криворiвенськi етюди

(мозаiка)


Усi моi мандрiвки – то немовби прощання з тими краями, де я викохався й серед яких здавався самому собi вiчним, мов тi хiмчинськi пагорби, що колись менi, малому, заступали дороги, стежки й вивози до таемничого, сповненого загадок та несподiванок гiрського пасма, яке лише у снiжнi зими прозирало крiзь безлистi лiси до мого Трача величними бiлими банями, що пiдпирали славу сизого неба, тримаючи на собi його ваготу. І якби не вони, то й не знати, що сталось би iз моiм Трачем, а ще й з Хiмчином, Коростами, Цуцулином – напевне, те небо затопило б каламутною повiнню весь мiй дитячий рай, захований у байраках, видолинах i мочулах, й може, лише в погожi днi спливали б над туманами кучерявi острови верховiть бучин, дiбров, березин та ковчеги лисих пагорбiв…

І здавався я собi таким самим невмирущим, як тi живi струмки, що переплелися повсюдно в моему краю, а на низовинах, ген поза Трачем, де плине пiдступний i примхливий Прут, струмки зливалися в бурхливi потоки й спливали до славноi покутськоi рiки, щоб разом з нею загубитися в далеких морях, таких же вiчних, як i я. Однак мене нiколи не цiкавили незнанi води, вони iснували поза межами мого реального й уявного свiту – але ж бо починалися iз струмкiв i потокiв, що спливали на доли iз пiднiж бiловерхих гiр, якi ховалися за трацькими лiсами, – тi джерела й витоки завжди були для мене загадкою, й коли настав час, я переступив хiмчинську межу i днищами глибоких iзворiв подався у незвiстi, де збагнув не свою, а моеi землi вiчнiсть.

Й коли згодом та усвiдомлена власна короткочаснiсть й тимчасовiсть на вiчнiй землi стала для мене тривожно вiдчутною, я вибрався з моею Любкою в гори, щоб ще раз побачити iх зблизька, може, й востанне, хоч нiяк не мiг повiрити в те, що десь у розколинах Карпатських гiр зачаiвся момент моiх прощань…


* * *

Цього лiта ми вдруге приiхали вiдпочивати до Косова над Гук й чомусь цим разом не вiдчули тiеi тихоi радостi, що панувала серед нас минулого року, i дивно нам було, чому так сталося, бо ж не прохололи ми i наша любов не пригасла, а що змiнилося, не могли вiдгадати; пояснювали це, кожен для себе, тим, що повтор – то лише копiя первiсного враження, i взагалi нiщо в життi нiколи не повторюеться…

Погода в горах була така сама розкiшна, як i колись, плоский камiнь, обiч якого вирував водоспад, не розколовся, не надщербився, i каньйон, пробитий Рибницею, не змiлiв, навпаки – став гейби глибший, запаморочливiший, i корiння смерек, схожi на пазурi велетенських грифiв, завузловатилися ще густiше на стiнах каньйону, ще щiльнiше обплели iх, щоб не осунулися, не осипалися пiском на дно провалля, i вiчний шум борiв i текучих вод так само зливався в безнастанний гул, без якого свiт оглух би, занiмiв, а жива Рибниця стала б мертвоводним Стiксом; так якi ж то перемiни тут зайшли, що повiтря над Гуком гейби схолоднiло, що зчорнiла синява прилеглих до рiчки смерекових борiв, i ми обое вiдчули якусь непоправну втрату, а що згубили, не могли втямити i аж за кiлька днiв збагнули, чого нам забракло: плоский камiнь над Гуком став для нас безлюдний – не сидiв на ньому цього лiта бiлоголовий хлопчик, який минулого року з ранку й до обiду ловив вудочкою мересниць для свого котика, й без якого свiт збiднiв, спiснiв, змерк, нiби ми раптом втратили пам’ять про свое дитинство, ця втрата заступила нам контури майбутнього, якi не могли проникати iз незвiданоi далини без тями про минуле…

Хлопчик не приходив над Гук нi першого, нi другого, анi третього дня – напевне, пiшов наздоганяти свою зрiлiсть, й, не чуючи бiльше його милого щебетання, ми зрозумiли, що наше дитинство разом з ним вiддалилося на незмiрнi гони, то, щоб не втратити неперервностi буття, ми повиннi вiднайти свое власне минуле, бо не iснуе пiвжиття, а тiльки монолiтна його цiлiсть вiд першоi до останньоi митi.

Й сказала Любка

Страница 2

«А чи не помандрувати б нам до Криворiвнi, я там не була десятки лiт…» – «Й менi давно не стелилася туди дорога», – вiдказав я. Ми вирушили пiшки через Старий Косiв, Соколiвку, Яворiв й пiвдня йшли, поки не опинилися на Буковецькому перевалi, звiдки могли б злетiти в пропасну видолину над Черемошем, якби вiдштовхнулися вiд Писаного Каменя, що бовванiв на обрii головатою банею й до якого бiгла вузька стежка по голому хребтi…


* * *

Ми зупинилися на гострому гребенi хребта, що протягнувся вiд Писаного Каменя, перетяв проiжджу дорогу, здибивши на нiй горбатий перевал, й побiг до схiдного обрiю, оперiзуючи крешем велетенську чашу, в якiй – якби не срiбна нитка Черемошу, що звивався у запаморочливiй глибинi попiд прямовисними скелями – не було видно дна; iз стрiмких схилiв бiгли у пропасть чепурнi рубленi хижi, схожi на яворiвськi сувенiри, нестримно скочувалися вниз, зчеповзали iз кам’яного грунту, й дух запирало в грудях вiд страху, що вони не зможуть стримати свiй бiг i розлетяться на трiски, зударившись об скелi за рiкою. Однак арiдницька ворожба чи то страх зупиняли iхне шаленство над самим Черемошем, й хатки раптом поставали в ряд, немов тi безстрашнi лижники, якi злетiли зi скочнi й майстерно загальмували свiй рух у ii пiднiжжi; хатки вилаштувались унизу пiвколом, окресливши згин рiки, – притихлi й сумирнi.

Ми з Любкою стояли на чолопку Буковецького перевалу й пильно приглядалися до села, вiдшукуючи серед розкиданих по схилах й вилаштуваних над рiкою хат те едине обiйстя, в якому багато лiт тому кожен з нас, допавши до Криворiвнi, заквартировував на якийсь там час; я шукав хату Миколи Потяка, в якого колись давно мешкав Михайло Коцюбинський i писав там своi знаменитi «Тiнi забутих предкiв»; «а був вiн елеганцким штрамаком у випрасуваних на кант – муха би розчахнулася! – споднях, iз закрученими по-шляхетськи вусиками, й приходив до нього Іван Франко, що квартирував у Якiб’юка, – вони удвох деколи розмовляли до пiзньоi ночi, а одного разу завiтала до них тендiтна жiночка, з виду – нiби нiколи не iла, тiльки шумку з молока спивала й була засмагла аж брунатна, – називали ii Лесею Украiнкою…». Дев’яностолiтнiй Микола Потяк розповiдав це все з неабиякою гордiстю, вiн навiть книжки зберiгав з тих часiв, однак я ними не скористався: старий розкрив дерев’яний куферок з книгами, я уздрiв там тiльки Бiблiю, а iнших не побачив, – помiтивши жадiбний зблиск у моiх очах, Потяк квапно замкнув свiй скарб…

Хати Потяка я не знаходив, хоч пильно перебирав очима одне за одним обiйстя, звiсно, давно помер останнiй свiдок «Криворiвенських Афiн», то, може, й обiйстя зникло; й теж не виднiлася менi на Зарiччi хижа Параски Харюк, яка колись хвалилася передi мною, що в молодостi носила молоко в збанку самому Івановi Франковi на он той камiнь, де вiн водно сидiв i щось писав; «а менi завше говорив: «Дякую, Парасочко, яка ж бо ви файна молодичка!» – Харючка скромно витирала губи крайчиком хустки й пишнилася, думаючи, можливо, в той час, що вона й далi молода, хоч було iй уже сто п’ять рокiв…

А Любка, видно, таки вiднайшла домiвку вуйни Ганнусi, до якоi пiвстолiття тому привiз зi Львова батько на «свiжий люфт» i як там iй велося, я дiзнався з однiеi Любчиноi розповiдi; тепер Любка вдивлялася в покриту замохнатiлим гонтом хату над рiкою й згадувала.


* * *

Однак розповiдь розповiддю, а могло бути й iнакше… Хоч би так: вiднайшовши хату вуйни Ганнусi, Любка напружила спогадну думку: а хто в тiй хатi нинi газдуе, бо ж колишньоi господинi напевно вже не свiтi немае – ще тодi була в поважному вiцi, може, там живуть ii внуки або й правнуки. Та я тут же перемiнив свiй здогад: не про це думала зараз Любка – ii вигляд враз омолодився, наче скинула вона зi своiх плiч вiковий тягар, нiби зсунула з обличчя маску статечноi зрiлостi; поруч зi мною стояла дiвчина-пiдлiток, достоту така, як на раннiй свiтлинi: густе закучерявлене волосся, випростуючись у медового кольору довгi пасма, спадало по спинi аж до пояса, великi очi, налитi вщерть соковитою зеленню, немов смарагд, зорили з-пiд вiдкритого чола на бинду Черемошу, обставлену гусаком рублених хат; i вже ця незнайома менi панночка iз зеленими очима, обрамленими чорними крилами зрослих на перенiссi брiв, ступила крок уперед, ступила другий, забувши враз про мене й чому б то мала пам’ятати незнайомця – й побiгла, скотилася схилом, немов той казковий колобок; я не випускав ii з поля зору, а вона, вiддаляючись, не малiла, ii струнка, перев’язана в поясi, мов снiпок плоскiнi, постать не зменшилася й тодi, коли дiвчинка, скинувши босонiжки, ступила в рiку, зануривши по стегна своi довгi ноги; а на березi стояв бiлоголовий хлопець, який здався менi добре знайомим, адже був це той самий малий рибалка з-над Гука, який ловив на вудочку мересницi для свого котика, i спитала русява панночка:

– Ти ловиш рибу? А де твоя вудка?

– Навiщо менi та риба, – вiдказав хлопчина, – коли мiй котик не вернувся з полювання, хтось його вкрав…

– А що тут робиш?

– Йду на гриби… Пiсля дощiв, к

Страница 3

жуть, пiд Ігрецем кинулося стiльки панчукiв, нiби опеньки восени. Ходи зi мною…

Вони перейшли кладкою через рiку, зникли в гущавинi бору, й дiялося там те, чого не розповiдала Любка, – чи то затаiла, чи забула, але як могла таке забути?…

Сторожко заходили в темний бiр, а вiн усе густiшав, заступав iм дорогу висохлим гiлляччям, що опустилося до землi, а далi здибилися велетенськi наiжаченi пазурами чепiрнатого корiння виворотнi, а зваленi бурями стовбури смерек схрестилися в неприступнi заборола – й не було змоги далi йти… Грибiв тут не було, м’яка чатинна повсть навiть не пахла грибковиною, й панночка подумала, що сiльський хлопець обманув ii, заманивши в нетрi. І що хоче з нею вчинити: покласти на вологу чатинну ковдру, а чи тiльки поцiлувати в повнi губи, що ворушилися немов до мови або ж таки для поцiлунку; панночка не злякалася й щемно ждала несподiваного, а воно не приходило; нiмо стояли обое пiд стiною виворотня, i врештi спитала панночка в хлопця:

– Ти звiдки?

– Я сусiд вуйни Ганнусi, в якоi ти замешкала… А ти така файна, як квiтка iван-чаю, й коли виростемо, станеш моею княгинею…

Мiська дiвчина не знала, що хлопець цим словом називае наречену, iй було дивно, як то можна враз перемiнитися iз звичайного дiвчиська в княгиню, однак це слово вмiщало солодку несподiванку, воно iй сподобалося, й Любка вiдказала:

– А ти будеш моiм князем, так?… – хвильку помовчала i врештi квапно, щоб не збитися, заговорила: – А знаеш що: вдосвiта, коли ще всi будуть спати, зайди в мою кiмнату так тихо, щоб вуйна не почула, i я тобi щось цiкаве скажу…


* * *

Я мовчки допомагав Любцi вiдтворювати ii згадки з ранньоi юностi доти, поки в моi очi не увiйшов крiзь пройму мiж хатами крутий згин Черемошу пiд рудою прямовисною скалою, що стрiмко спадала до рiки з Ігреця, закожушеного поза верхнiм краем обриву молодими ялинками, якi, спинаючись угору, виструнчувалися, ставали високими ялицями й увiнчували соборну баню гори пiднебесними шпилями.

Той пiдскельний вир Черемошу, забурунений бiлим шумовинням, протиснувся помiж хатами до моiх очей, i тiеi митi я упiймав свою власну згадку: iз-за повороту рiки вихопилася змiя дараби, зв’язанi вужевками плоти грiзно насувалися один на одного, мов у погонi здичавiлi огирi; заднi заганяли переднiх у стiну скали, бокорашi налягли на керма, й вони завищали на вугловах, перший плiт у розгонi тiльки лизнув чорну гранiтну призьбу гори, вiдсахнувся вiд неi й спокiйно поплив далi течiею випрямленоi рiки, тягнучи за собою вервицю плотiв; потiм керми заскрипiли ще раз, й останнiй плiт причалив до берега…

У ту коротку мить, коли дараба долала вiдстань шириною вузькоi пройми мiж хатами, я побачив, як iз останнього плота зiскочили два чорноголовi хлопцi з рюкзаками на плечах i впiзнав iх: тими юними мандрiвниками, не набагато старшими за Любку, були два студенти фiлфаку Львiвського унiверситету – Дмитро i я; ми панiчно втiкали тодi iз Жаб’я вiд застави червонопогонникiв, якi патрулювали прикордонну зону: вiд будинку сiльради, забачивши нас, вихопилися озброенi патрулi й зупиняли нас грiзними вигуками… Саме тодi пропливала рiкою дараба, й керманичi, видно, побачили, яка небезпека нам загрожуе, причалили до берега останнiй плiт, ми повискакували на нього й були врятованi; патрулi бокорашiв не чiпали – тi ж виконували державний план: сплавляли лiс до Кут; i я при цiй згадцi подумав: як зважилися моi, Дмитровi й Любчинi батьки пустити нас у тi тривожнi повоеннi роки на вiдпочинок у карпатське пекло…

Дараба, вислизнувши iз криворiвенськоi пастки пiд Ігрецем, попливла собi до Кут, а ми з Дмитром, очунявши вiд страху перед небезпеками, якi чигали на нас i в Жаб’i, i пiд скалою, спiтнiлi й бруднi пiсля цiлоденного переходу вiд космацького Грегота через Бiлу Кобилу до Ільцiв – присiлка найбiльшого в Європi села Жаб’е, поскидали iз себе одежу i, як мати родила, увiйшли в каламутну воду, випущену для сплаву дараб iз кляуз Шибеного озера в Зеленiй; ми талапалися, смiялися й скандували тут же складений вiршик, бо ж обидва були вiршомазами: «То не Львiв, то не Львiв, то ще краще без трусiв, бо помиеш му5до!»; ми шаленiли на свободi й не бачили, як над нами нависла пiдступна карпатська хмарка-грозовиця… Злива вперiщила раптово, сипнуло градом, ми наспiх одяглися й поза будинком Якiб’юка – майбутнiм музеем Івана Франка – почали спинатися крутою стежкою вгору по Кливi, щоб за нею допасти до Брустор, а звiдти до Космача…

Град лупцював по головах, довкруж запала темiнь – а що в той час робила Любка, подумав я тепер, позираючи на неi, а напевно дивилася крiзь вiкно на шаленi iгрища природи, мружила очi вiд блискавок i затуляла вуха вiд грому; ми з Дмитром, загубивши стежку, вперто спиналися на гору, бредучи рагашами в льодянiй жорствi, ми падали вiд утоми, пiдводилися й розпачливо лiзли вверх навкарачки, втративши надiю на порятунок, – та враз у тiй грозовiй пiтьмi наткнулися на стiну якоiсь хати, загримали у дверi, й на порозi стала вродлива молодиця, вона впустила нас до сiней й спiвчут

Страница 4

иво приказувала: «Сараки ви, моi легiники, сараки!»


* * *

Ночували ми з Любкою в сiльському готелику над Черемошем – такiй самiй рубленiй хатi, як i тi, що тяглися вервицею над рiкою, тiльки й того що у двоповерховiй: Любка спершу обiйшла Ганнусине обiйстя, пильно приглядаючись до нього, та зайти досередини не наважилася, й, мабуть через це тихий смуток затiнив ii обличчя, й навiть не смуток, а гейби образа на невблаганний час, який вiдiгнав вiд неi ранню юнiсть у найглибшi закутини пам’ятi, – i як виглядала вуйна Ганнуся, не могла згадати i не чула теж звучання ii мови; а ганок, змайстрований iз полiрованих смерекових дилин з рiзьбленими узорами й розетками, як i колись, виходив у садок i збiгав до квiтника по слизьких рiчкових валунах, викладених у схiдки; дилини почорнiли, поборознилися крихкими ритвинами, немов старечими зморшками; з ганку крiзь вiкно побачила Любка свою кiмнату й те саме лiжко, на якому спала, тепер воно було заставлене горою вишиваних подушок й застелене замiсть ряднини волохатим лiжником; в кiмнатi майнула чиясь постать, й Любка, засоромившись, що пiдглядае, прудко подалася за мною до готелю, була вона мовчазна, i так ми у невластивiй для нас прохолодi перебули в готелю коротку лiтню нiч – кожний вiдчужений у своi згадки…

Господиня самотньоi хижi на Кливi завела нас з Дмитром, промоклих до нитки, у свiтлицю, де було сухо, тепло й пахло бриндзою та вовною; «мiй газда в бутинi, не знати коли й вернеться, – щебетала молода жiнка, – а ви вдягайтеся в його сорочки й гачi, свое мокре вiшайте на жердку бiля печi й пiдхарчуйтеся трохи…»; молодиця була жвава, запопадлива, а ще й вродлива, вона поставила перед нами на стiл дерев’яну тацю з кружалом холодноi кулешi, нарiзала скибок свiжого будза й грiховно приглядалася до нас, переводячи погляд з одного на другого, нiби оцiнюючи, котрий з нас кращий; ми, зголоднiлi, наiдалися й нiтилися пiд ii хтивими позирками, а коли подякували за вечерю, жiнка просто з моста, не соромлячись, наче то йшлося про буденнi речi, мовила: «Лягайте на лавицю голова до голови, накривайтеся веретами, а коли сон вас не йметься, то погодьтеся, хто перший прийде до мене – та де ж би то я мала спати сама, коли такi легiнi до мене загостили!»; i ми всю нiч до ранку промучилися в нестерпнiй хiтi, а вранцi господиня зайшла до свiтлицi, налила в горнятка молока й грайливо, проте з тiнню докору проказала: «Якi ж бо то ви, хлопцi, ще зеленi!»

Над горами нависла синя баня неба, було прохолодно – ще пахло в повiтрi градовим льодом, наша вогка одежа холодно прилипала до тiла, й щоб зiгрiтися, ми швидко чимчикували по хребту Кливи в напрямi Брустор; обережно обминули колибу на вершечку гори й недаремно остерiгалися: з колиби вийшов з автоматом напереваги партизан у мазепинцi, неподалiк на травi порозсiдалися озброенi вояки; ми втямили, що набрели на упiвську криiвку, й страх зморозив нашi спини; йшли, не оглядаючись й наслуховуючи, чи не окликне нас вартовий партизан – знали ж бо, що тут можуть нас затримати назавше, а ми з Дмитром до партизанки зовсiм не були готовi.

…Любка рiвно дихала, та я знав, що сон до неi ще не добрався, й вона зараз згадуе про те, про що менi не розповiла, – й, можливо, було так…

Любка й сама не знала, яку несподiванку справить бiлоголовому хлопцевi, на вершок вищому за неi, а здавалось iй, коли думала про нього, що вiн високий, поставний, у вибиваному кептарi, поверх якого лiвобiч спадае на ременi iнкрустована перламутром тайстра, а рудий пушок на верхнiй губi погустiшав, вирiс i закрутився пiд носом у бравi, як у опришкiв, вуса; вiд широкого череса, що сягав аж до грудей, спадали до постолiв червонi сукнянi холошнi, а ще iз-за спини стримiло дуло крiса – таким приходив до Любки в ii уявi сусiдський хлопчина, який пообiцяв, що стане ii князем, коли виросте, а вона, розкiшна й найкраща в свiтi, прийме його як вiрна княгиня, припаде до його вуст довгим поцiлунком, вдихне вiд нього запах мiцного тютюну, потiм вiн схопить ii на руки, понесе до лiжка, i станеться в них те, що стаеться в дорослих; вона зiмлiе в його обiймах, а коли прокинеться, то збагне, що перемiнилася з дiвчини в жiнку, i нiколи навiть на крок не вiдпустить вiд себе свого князя, i сама нi на крок не вiдступиться вiд нього, i вони обое все життя не будуть нi iсти, нi пити, а тiльки кохатися, – i хай би прийшов той бiлоголовий хлопчик посеред ночi, вiдчинив дверi ганку, пiдiйшов до лiжка, нахилився над нею, а тодi вона вiдiрве вiд подушки голiвку й подаруе йому поцiлунок на завдаток великому коханню, яке колись неодмiнно прийде до них; вiд цих мрiй ставало Любцi солодко i млосно, вона ждала, що хлопець таки прийде до ii кiмнати за несподiванкою…

А нiч була довга, мов бойкiв свiт, нiч поволi минала в тремтливому очiкуваннi, однак хлопець не приходив, вiд дiвочих марень Любцi стало душно, вона вiдкинула верету й скупалася в холодному сяйвi мiсяця, що зазирав крiзь вiкно й любувався ii бiлим, мов повiсм’яне полотно, тiлом з першими ознаками дозрiвання; втiм Любка начебто за

Страница 5

ула тихi кроки за дверима ганку, прокинулася з напiвсну, але то був не вiн, й дiвчина гола-голiсiнька мiцно заснула – невинний i наготовлений до заповiтного грiха ангел…

Та враз схопилася, зачувши голос вуйни Ганнусi: «А що ти тут робиш, хлопче, посеред ночi?»; попри вiкно прошмигнула постать хлопчини, який ще не став князем, проте завчасно уздрiв те, що мае право побачити тiльки князь: темну трикутну пляму на дiвочому лонi й тугi груденята, що пiдбилися аж до ключиць; й схаменулася дiвчина, яка засвiтилася перед майбутнiм князем, ще не ставши княгинею, вона похапцем натягнула на себе верету, й здалося iй, що вiд несусвiтнього сорому нiколи не вилiзе з-пiд неi й нiколи вже не побачить бiлоголового хлопчика; потiм вона втiкала вiд нього, вдавала, що не впiзнае, гордо копилила губи, коли вiн здалеку несмiливо усмiхався до неi, – i з цiеi пори в обох почалося щемне чекання зрiлоi пори, коли вiн, як дорослий муж, скаже iй, що хоче стати ii князем й наготуеться почути вiд неi запевнення, що вона згодна стати його княгинею; а час тягнувся незмiрно поволi, й дiти так i не дiждалися зрiлостi: приiхав Любчин батько й забрав ii з собою, а хлопчина, припавши чолом до стiни Ганнусиноi хати, гiрко плакав, сам не вiдаючи того, що в ту хвилину став дорослим, вперше зазнавши солодкого болю кохання…

Доросла Любка дрiмала в готелi на лiжку, засинала, i снився iй красень на бiлому конi: то юний князь виiхав на пошуки своеi княгинi, яку йому судилося уздрiти ще в дитинствi й так ослiпнути вiд того дива, щоб нiколи й нiде ii не знайти…


* * *

Ранок над Криворiвнею розпочався задовго до того, як у видолинi над рiкою розтанули рештки нiчних тiней. Із-за Ігреця вже злетiла в небо днина, виполiрувавши небесну баню бiлизною, а Черемош, щойно прокидаючись, починав видихати iз себе сизий серпанок, що постелився над водою, побiг разом iз течiею, обмиваючи кам’янi брили, якi визирнули iз змiлiлоi за нiч рiки горбатими валунами, схожими на спини вепрiв, що пустилися вплав на перебродах; серпанок поволi зрунтався, розпоровся на гострих кам’яних зазубринах; оголена рiка стала схожою на чорну бинду, що звивалася на закрутах вiд Криворiвнi до Устерiк; над биндою ще панував досвiток, а десь там, за Ігрецем, вже викотилося сонце й позолотило верхiв’я ялиць, якi виструнчилися вздовж хребта стрункими щоглами; стрiли променiв прошили простiр над видолиною й освiтили царинку на лисому чолопку Кливи, де iз темряви виринула пiд саме небо самотня хижа вiдлюдника, котрий вiдокремився вiд села, щоб богувати й дiзнаватися у небесних сил про таемницi погоди i людських доль, навчатися вмiння розганяти або насилати негоду, болю чи здоров’я – хто на що заслужив – на пожильцiв, якi втекли вiд пiднебесноi непевностi на доли; врештi сонячне промiння вiдбилося вiд позолоченоi царини, немов вiд дзеркала, й упало снiпком прямо у вiкно нашого готелика; тодi в борах здiйнявся радiсний рейвах пробудженого птаства, й коли нарештi його втихомирило рiвномiрне кукання зозулi, ми з Любкою втямили, що сповнена нереалiями примарна нiч вже проминула й настав звичайний день…

З розповiдей Миколи Потяка я знав, що в тiй хатинi на вершечку Кливи живе мольфар Ілько, який, якщо захоче, – а стаеться це тодi, коли добро загляне до його серця, – може вiдвернути град, зупинити повеневi дощi, втихомирити старому болiсть й дати йому легко вмерти, зняти вроки з дитини, якщо вона зриваеться й плаче по ночах, навернути зрадливого любаска до дiвчини, i той висохне з туги за нею, коли та не захоче знову його прийняти; мольфар Ілько знав, у якiй печерi заховано скарби опришкiв, хоч сам до них нiколи не добирався – навiщо йому те золото: на зиму вiн вдосталь запасеться дровами, бриндзою й кукурудзяною мукою й ходити на доли не мае потреби, хiба лише на Юрiя вибереться та й то не до церкви, а до Довбушевого каменя, що на Зарiччi випнувся до неба, мов палець, аби до нього вмiло дотикнутися й набратися опришкiвськоi путерi на цiлий рiк; i молодицi, а то й дiвки, як йому дуже припече, самi приходять до нього: лише змахне барткою в потрiбний бiк – i найпоряднiша жiнка, все покинувши, пошнуруе на гору й перебуде там стiльки часу, скiльки йому спотребиться, а потiм вернеться до села, i нiхто iй того за встид не вiзьме, бо такий чарунок знав Ілько, що вмiв розпалити в будь-якiй жiнцi найгарячiшу любов, тож про нього в селi й пiсню склали: «Ой у горах снiги впали, Ілько ся не журить, п’е горiвку, перчить дiвку, аж ся порох курить!»


* * *

А хто там нинi живе, дiйняла нас з Любкою цiкавiсть, i ми подалися, здолавши страх, на Кливу.

Низька хатка на вершинi гори припала до землi, мов пiдстрелений птах, маленьке вiконце, засклене синюватою шибкою, сперлося на призьбу, й виднiвся крiзь нього силует людини, знадвору важко було вгадати – чоловiк то чи жiнка; набравшись вiдваги, ми пiдiйшли до дверей i зупинилися, не наважуючись iх вiдчиняти; людина, що заступала пiввiконця, повернула голову – була то старезна жiнка, вона кволо махнула рукою, зазиваючи нас до хати; ми обережно прочин

Страница 6

ли дверi й опинилися в курнiй кiмнатi, в якiй на стiнах не було нi дзеркала, нi образiв, обое поставали перед сухорлявою примарою, що сидiла на лавицi; вся у зморшках, iз засльозеними очима вiдьма, якiй напевно було за сто лiт, приглянулася до нас й прошамкала беззубим ротом: «Ви думаете, що самi прийшли-сьте сюди, ай бо нi – то я вас покликала, як тiльки крiзь мряку уздрiла, як ви над рiкою вдивлялися у бiк моеi халабуди; давно не заходила до мене жива людина, хiба що привиди, то я захотiла почути вiд вас, що дiеться на бiлому свiтi, бо що на небi – добре знаю…» Любка пильно придивлялася до староi, й дiймав ii, певне, той самий подив, що i мене: як може тут у самотинi жити немiчна бабуся без догляду i лiтом i зимою, а хто iй iсти приносить, хто дров настарае, пiч натопить, – i таки зважилася спитати Любка: «Ви тут самi живете?» – «А сама, сама, вже й забула, скiльки лiт, – вiдказала вiдьма. – З дiвоцтва тут… Як зачула, що кличе мене, п’ятнадцятилiтку, мольфар, то й не могла втриматися – пiшла на гору й тут залишилася назавше… А вiн, старий градiвник, який був дужий! Як уздрiла його, коли вiн бурю вiдвертав, – а вже трiщали столiтнi дерева на Магурi й падали навхрест, а плова, що насувалася з Устерiк, грозила засипати все село снiговицею посеред лiта, i вигинула б худоба без пашi, й позамерзали б чабани на полонинах, – а вiн стояв з пiднятою барткою кремезний, як дуб, а лице камiнне, а вогонь в очах пекельний, i виглядав вiн молодший вiд молодого, – тож вiдступила негода з-над села на Шибенi озера, туди, де кури не допiвають й голосу християнського не чути, ото й тiльки що зачепила плова бiлим хвостом Кливу… А побачила я його таким файним, нiби то весiльний князь, пiддалася йому й хлопчика вiд нього народила, такого бiленького, як той снiг, що впав на нашу гору, й вiддала його сестрi, яка жила бiля Ганнусi Липкалючки над Черемошем, тож той бiлоголовий хлопчик доглядае мене й донинi, хоч уже старий став, мов осiннiй гриб…»

Я помiтив, як перемiнилася на обличчi моя Любка, коли зачула мову староi про бiлоголового хлопчика, – а може, то був той самий, який називав ii колись княгинею, а може, вiн ще й донинi не вирiс i ходить там десь понад Гуком у Косовi й ловить мересницi; а мiг же сам мольфар Ілько стати ii князем, якби покликав замiсть зарiчанськоi п’ятнадцятилiтки зайшлу панночку з русявим волоссям й зеленими очима, й чи могла б вона йому супротивитися – чей нiхто не в силi виминути свою долю… «А мольфарськоi ворожби вiн вас не навчив?» – спитав я. «Нiхто того навчитися не може – мольфарем треба вродитися. Але ж рiзнi чари суть: я запанувала над змiями, гадеркою стала… Та вже мене те гаддя не слухае: до одноi газдинi внадилася змiя й молоко в корови висмоктуе до краплi, iнша в лiсi дитину вкусила, й померло те дитя; а найстарша над змiями – та, що з короною, геть послуху вже не мае, при пологах немовлят краде й бiсенят пiдкидае: хiба не видiли-сьте таких чорних хлопiв, а жiнок аж синiх – кажуть, що то вiд горiвки така машкара прилипае до iхнiх лиць, але так не е: то справдешнi арiдники й бiсицi ходять по свiту в людськiй подобi й ганьбу та встид людям приносять… А як я вмiла те гаддя колись прикоськувати! Як свисну, то й поповзуть вони туди, куди iх пошлю, кому дiаманти з нор повиносять, якщо то праведник, а лихого закусають до смертi… Але ви, як мете сходити в долину, нiчого не бiйтеся, ви, як менi видно, гречнi люди, то йдiть собi з Богом».

Й не випитувала у нас стара, що дiеться на бiлому свiтi, – замовкла. А ми стояли, мов укопанi, бо раптом здимiла гадерка i в кiмнатi зсутенiло, нiби враз вечiр запав, i я подумав: а може, ця вiдьма то i е та сама молодиця, яка колись на Кливi хотiла нас з Дмитром зчарувати, – все ж бо може вiдбутися у вiдьомському свiтi. Та й куди подiлася гадерка, нема ii, тiльки порожня лавиця i темно в хатi…

І раптом нас винесло з курноi клiтi – нiби вiтрами здуло на доли, ми отямилися знову над рiкою й далi вдивлялися в закляту гору з похилою хижею на чолопку, й здалося нам, що з цього мiсця ми й не зрушувалися – криворiвенськi чари самi до нас навiдалися…


* * *

Про цього чоловiка в довгополому чорному сардаку, схожому на кирею, i в ширококрисому купецькому капелюсi, про дивака, який щодня спускався крутою стежкою з Ігреця, виринаючи з хащiв, немов привид, i, перейшовши тихим кроком через мiсток над Черемошем, прямував серединою села до трибанноi церкви, яка причакнула у пiднiжжi Кливи, бiля папертi зупинявся й застигав, мов незворушний монумент iз зведеними до неба руками, – говорили про нього в Криворiвнi, що вiн неосудний, i тому нiхто нiколи не навiдувався до його домiвки, захованоi в гiрськiй розколинi; ходив вiн босонiж як лiтом, так i зимою, й називали його люди Нiмим або Покутником, а за чиi грiхи чи за чию долю взяв на себе покуту, нiхто не знав та й не намагався розгадувати тiеi таемницi; а я, дивлячись на нього, як вiн стоiть пiд Кливою з пiднятими руками, догадувався, що нещасний або надмiрно щасливий дивак занiмiв вiд довколишньоi краси Карпат…

Дивн

Страница 7

й чоловiк стояв занiмiлий, бо де ще таке диво побачиш: гори обабiч рiки так тiсно збiглися однi до одних – коли шаленiе вiтер, то здаеться, що смереки сплiтаються верховiттям, й стае тодi сутiношно, а у хвилини затишшя гiлля роздiймаються й сонячне свiтло вливаеться в ущелину, щоб ii зiгрiти; я стою зачарований, дивлюся на вишитi ялинками геометричнi узори на стiнах борiв – вони ж такi самi, як на космацьких сорочках або на яворiвських лiжниках, i лише де-не-де з-помiж тих гострокутних орнаментiв вихоплюються букети зеленоi бучини, подiбнi до руж на брусторських жiночих вуставках; а царинки, немов збитошнi дiти, визирають iз гущавин i смiються, а на хребтi Кливи розпаношилася зелена лисинка, до якоi припала хатина мольфара Ілька; i стоiть поруч з нiмим Покутником зачудований Гнат Хоткевич, який не може вiд подиву закрити рота, й Іван Франко мружить запаленi вiд надмiру зеленого сяйва очi, i ми з Любкою до сп’янiння напоенi мiцним вином гiрського повiтря, йдемо на поклiн до хати Василя Якiб’юка, яка свого часу була центром «Криворiвенських Афiн».


* * *

У хатi Якiб’юка я побував небезмай пiвстолiття тому, тодi Франкового музею фактично ще не iснувало. Нинi вiн розбудований, i експозицiя в ньому наукова, а в той час одну кiмнату, в якiй мешкав колись Поет, займав онук Якiб’юка, вiн спав на лавицi, а Франкове лiжко, застелене веретою, стояло неторканим, й на стiнi висiв Франкiв портрет. Друга половина хати, свiтлиця, була вiдпущена пiд сiльський клуб, де по недiлях грали троiстi музи5ки, й молодь шаленiла в гуцульських танцях.

Я тодi гостював у мого приятеля доцента Львiвського унiверситету Івана Оксентiйовича, який керував у Криворiвнi студентською фольклорною практикою, й коли заграли музи5ки, взяла мене охота, i я поквапився до клубу. Взяв до танцю гарненьку дiвчину й пiшов у круговерть, вибиваючи «трясунку»; музики грали довго, я, навчений змалку, танцював умiло, й дивувалася моя партнерка, що мiський пан такий удатний до «гуцулки»; я iй сказав, що сам походжу з гуцульського роду, в що iй, видно, важко було повiрити, й вона спитала наiвно: «А чому ви не в кептарi?»

Цього лiта перед тим, як податися в Криворiвню, я поiхав з Любкою до Красноiлля на храмовий празник в день Петра i Павла, щоб вона побачила музей Гната Хоткевича – колишню читальню, в якiй славетний бандурист i режисер зi своiм Гуцульським театром ставив колись знаменитi вистави, а ще хотiлося менi, щоб мiська панi, моя Любка, подивилася на гуцульську вберю, в яку нинiшнi горяни ще одягаються на храмовi празники.

А були ми обое гiрко розчарованi: та неповторна народна ноша – кептарi, крисанi, тайстри, череси – давно вийшли з ужитку, людям стали вони задорогi й було в них надто душно, i я з прикрiстю дивився на корiнних гуцулiв i гуцулок у джинсах, мiнi-спiдничках, картатих сорочках навипуск i крамних кибатах; Любка була невдоволена, й моi мiркування про те, що цивiлiзацiю нiщо зупинити не може, не надто ii втiшали… Директор музею Гната Хоткевича зробив нам несподiванку: одягнув мене й Любку в гуцульський стрiй i сфотографував, та це ще бiльше знеохотило мою кохану: кому потрiбнi такi травестii, коли в побутi подiбна вберя вже не iснуе?

Ну а тодi, коли я витинав «гуцулку» в свiтлицi Якiб’юка, все ще було по-старому, й тому питала в мiського пана криворiвенська красуня, чому вiн, родовитий гуцул, не в кептарi… Спiтнiлий вiд шаленого шарварку, я подякував дiвчинi та музи5кам й пiшов вiддихатися на другу половину хати, яка була тодi лише прообразом музею Франка. Поважний вуйко, внук Якiб’юка, провiв полою сардака по лавицi, запрошуючи в такий спосiб сiсти, вiн цмулив люльку й мовчав, привiтно позираючи на мене; потiм, кивнувши рукою на Франкове лiжко, проказав тоном знавця, як це й пасувало завiдувачевi музею: «То був великий чоловiк!» й знову надовго замовк i аж за якийсь час нi з того нi з сього почав розповiдати притчу, яка, очевидно, була невiд’емним компонентом його екскурсiйноi розповiдi… Отож послав Господь з неба три iскри, якi мали на землi прославити iм’я Боже. Одна iскра запалила людей до битви за вiру Христову, й много людей загинуло в тiй вiйнi; друга, помщаючись людям за грiхи, дотла спалила села й мiста, а третя впала в серце простому чоловiковi, й вiн став великим письменником, який своею працею просвiтив запроторений у темряву край. І був цим чоловiком Іван Франко.

Бiльше нiчого не вмiв менi оповiсти Якiб’юкiв онук – бо й що можна було ще додати до образу Франка?

Ми з Любкою оглядали музей, а я думав: чому ж то Господь за мого життя послав на нашу землю тiльки двi, злочиннi, iскри, а третьоi ми ждемо, ждемо й дiждатися не можемо? Чи то така вимога новоi цивiлiзацii, яка прийшла до нас у вiйськових мундирах, у смокiнгах, джинсах, а теж у куфайках i кирзаках – озброена, жорстока й бездуховна? А чому ж то i я вiдрiкся вiд традицiйного кептаря, в якому вийшов колись до людей рудоволосий хлопчина з Нагуевич iз Божою iскрою в серцi?


* * *

З музею Франка ми вийшли святковi, очищенi в душах вiд буденного нак

Страница 8

пу, й може тому менi, а, певне, й Любцi, здалося, що синiй колiр гiр став густiшим, гейби оксамитним; схили гiр здалися стрiмкiшими й такими близькими, що можна доторкнутися до них руками й збирати в жменi хатки, що скочувалися до Черемоша, й бавитися ними, немов дiти iграшками, а мiнiатюрна хижа мольфара Ілька на лисому вершечку Кливи уподiбнилася до лелечого гнiзда; iз схилiв зусiбiч струменiли потiчки, добираючись до рiки, немов кров iз капiлярiв велетенського тiла до серцевоi вени; гори, село i люди були такi самi, як i тисячу рокiв тому – вони на мить явилися нам iз предковiчного минулого – тiнi забутих предкiв – й далi жили своiм первiсним життям, не помiчаючи нас i дивуючи своею натуральнiстю: допитливими дiтьми, поважними чоловiками, фудульними мотронами з люльками в зубах, таемничими мольфарами й лукавими гадерками, лицарями, якi завше ходили тут – вiд опришкiв до упiвських партизанiв – оберiгаючи свiй край; тут зяяли в iзворах моторошнi печери з Довбушевими скарбами i поростали мохом та бур’янами бандерiвськi криiвки з тлiнними останками загиблих воiнiв; цей край завше пишався красою природи й витворами людських рук та мозку, тут завжди буяли молодiсть i любов: жiнки знемагали ночами, очiкуючи коханцiв, а чоловiкiв не спиняли нi повенi, нi градобоi, анi буреломи, коли вони втрапляли у слiди красунь; на криворiвенське диво приiжджали з далеких сторiн дивитися й користати з нього захланнi чужинцi, якi полишали мiсцевому люду руiну й страшнi хвороби; сюди приходили з великих мiст мудрецi набиратися вражень й дарувати народовi величавi витвори своiх талантiв; тут диктував синовi Андрiевi безсмертнi твори спаралiзований Франко, Коцюбинський писав свою найкращу повiсть, а Хоткевич перемiнював простих парубкiв у знаменитих акторiв, – у Криворiвнi завше творилося нице ницими, а велике великими людьми, якi – й однi, i другi – неодмiнно покидали цей край, а залишалися тут народженi: опришки стрiляли з крiсiв на Ігрецi, намагаючись налякати весь свiт, а упiвськi партизани сторожко стояли на вартi бiля своiх криiвок; тут бiлоголовий хлопчина при сяйвi мiсяця грiховно приглядався до бiлого тiла майбутньоi княгинi, а хтива молодиця кликала до себе на нiч жовтодзьобих юнакiв – був цей край для всiх гостинний i водночас чужий, невпiзнаваний, i ми з Любкою розумiли, що явився вiн нам для оглядин, немов чарiвна касетка, однак вжитися в ньому ми не зумiемо так само, як неможливо перемiнити музей на готель…

Ми це враз вiдчули й непрошенi, зчужiлi подалися шукати виходу з криворiвенськоi тiснини, що протискалася мiж крутими схилами понад рiкою й, щодалi звужуючись, ставала схожою на стрiлу, яка зривалася з натягнутоi тятиви й пробивала вузьку ущелину, прохiдну тiльки для кiз та гуцульських коникiв й вилiтала на свободу розлогого й спокiйного Жаб’я. З тiеi ущелини ми вийшли на роздолля, де нас чекало ще одне диво, й здалося Любцi, що воно для неi однiеi призначене…


* * *

Із жаб’евського церковного майдану пiсля шлюбноi церемонii вирушив весiльний кортеж. На чолi процесii гарцював на угорському аргамаку князь, вiн мiцно натягував вудила, аж здиблював на заднi ноги буланого огиря: пiд вершником рипiла тарниця, застелена чапраком з бiлого сукна, крисаня з павами й бiсерними трясунками за плетеною з червоноi волiчки околичкою була йому за корону, бо ж – князь; на плечах мав накинутий сардак, защеплений пiд шиею вущанками з кольорових китиць; поруч iз аргамаком ступала спокiйна кобилиця; княгиня у високому вiнку, з якого звисали рiзнобарвнi бинди, сидiла в сiдлi легко й вудила тримала в опущенiй руцi; молодi були поважнi й статечнi, а позаду них бiсилися на «гуцуликах» дружби, конi брикали, бо iм була дана воля, дружки йшли поруч з бiлою кобилицею й спiвали весiльноi: «А я йому заспiвала, як вiн мене кликав: бери мене до постелi, бо я вже велика!»; за дружбами й дружками потягнулася змiйка весiльних гостей, кортеж прямував до криворiвенськоi ущелини, заходив у неi i звивався в тiснинi, мов вуж; ми з Любкою стояли над фосою, вiдступивши вiд процесii на кiлька крокiв, i я бачив, як моя кохана не може вiдвести очей вiд князя, нiби хотiла вiднайти на його обличчi риси бiлоголового хлопчика, який колись ослiп вiд бiлизни дiвочого тiла, що купалося у мiсячному сяйвi, – i тут сталося чудо: Любка враз перемiнилася на княгиню, я побачив ii в сiдлi на кобилицi – була вона тiею самою, котра щойно стояла бiля мене над фосою, тiльки ii очi палахкотiли вологою зеленню, мов роса на конюшинi при сходi сонця, й довге русяве волосся спадало з плечей аж до стремен; Любка впритул пiдiгнала кобилицю до князевого аргамака, аж дзенькнули, зiткнувшись, остроги, нахилилася до молодого й щось йому прошепотiла до вуха, князь, зачувши ii слова, здибив коня на заднi ноги, кiнь голосно заiржав, нiби теж зрадiв разом з князем, «гуцулики» пiд дружбами сполошилися й стирлувалися у вузькiй ущелинi; врештi не стало видно нi молодих, нi дружбiв, анi дружок, iх всмоктала криворiвенська западина; ми з Любкою подалися слiдом за кортежем, та враз вiн з

Страница 9

пинився, стих, наслуховуючи, й тодi над горами пролунав урочистий кант без слiв й тремтiв, немов вiолончельна струна, – то стояв бiля криворiвенськоi церкви босий Нiмий i, видаючи з горла величаву мелодiю, творив свое диво…


* * *

Зачарований красою гiр, Нiмий витонченою й тягучою мелодiею, схожою на кавказький зiль, кликав тi чари до себе, й вони враз скропилися слiпим дощиком, а тодi вiд Ігреця аж до Кливи, вигинаючись луком, черкнула небесну баню й повисла над рiкою барвиста райдуга. Нiмий сягнув до неi рукою, схопив за край i потягнув до своiх стiп; веселка свiтлiшала, яскравiшала, вишивалася сiмома кольорами й ставала кращою за найвитворнiший космацький узiр на рукавi дiвочоi сорочки, тужавiла, наливалася барвами, якi вже не вмiщалися в нiй, i вона подвоiлася, утворивши для весiльного кортежу трiумфальну арку; Нiмий мiцно тримав у руках кiнцi дуг, немов кiнськi вудила; веселка бринiла кольорами в унiсон мелодii Нiмого, й гори, i видолина над Черемошем занiмiли в тому тремтi; краi веселки запалювали небесними вогнями стужавiлi вiд синяви бори, й обабiч рiки спалахували з-помiж смерек червонолистi буковi ватри; старi гуцулки поховалися у тлiючих гущавинах й прикурювали люльки вiд райдужного жару, а тодi з узворiв закурилися бiлi дими, вiщуючи добру погоду; весiльний кортеж парадно пройшов пiд аркою й звернув через мiсток на Зарiччя; посмутнiла Любка взяла мене за руку й повела крутою дорогою вгору на Буковець – чей то було не ii весiлля; я ще встиг пiдкрастись до Нiмого, схопив за край веселку й потягнув ii за собою; натужуючись, немов воли в ярмi, ми з Любкою протарганили райдугу через Буковецький перевал й коли нарештi почули шум Рибницi, глянули вниз i на днi каньйону, над нашим Гуком, побачили бiлоголового хлопчика, який сидiв на плоскiй плитi й ловив мересницi…

Ми скинули йому згори край веселки й дивилися, як хлопчик тiшився нею: перескакував, нiби через скакалку, обмотував нею шию, мов теплим шалем, свiтився у нiй пломiнцем й зникав у тому жаревi; ми збiгли вниз й кинулися обнiмати малого, а вiн дивувався з нашоi втiхи, бо ж нiкуди не дiвався, бо здавалося йому, напевне, як i менi колись, що вiн вiчний, i нiяка тривога не добиралася до його душi – адже веселкова дуга ще вишивалася узорами, паношилася пiд небесами й не збиралася згасати…



15 жовтня 2008 року




Nота Bene!


Моiй коханiй Нiнусi


Зрозпачений безводдям, що змертвило вiдвiчну зелемiнь Карпатських гiр, перемiнивши iх у кам’яну пустелю, праукраiнський Мойсей багато тисяч рокiв тому добрався до прямовисноi скали, якою обривалася в безодню низовин найвища гiрська вершина: зачувши в базальтовiй глибинi гори приглушений клекiт скованих вод, вдарив Пророк барткою в кремiнний панцир, й вiками стримувана бурхать виригнулася iз земних тiснин могутнiм струменем, вода повсюдно просякла крiзь зацiпенiлу земну кору джерельцями, струмками, ii було так багато, що вихопилась вона водограем ще й на сiдловинi Чорногорського хребта й утворила там високогiрне озеро, яке вп’ялося несамовитою синявою в блiдо-голубий океан неба, ставши його оком на забутiй Богом землi, й горяни, якi згодом заселили безлюдне бескеття, назвали озеро Несамовитим. Мойсей, подарувавши людям життя та зуваживши свою мiсiю сповненою, ще довго вдивлявся, як прудка вода, яку назвав Прутом, пробивае собi крiзь гори каньйон, а коли шалений потiк вихопився нарештi з тiснин до каскадiв пiд Горганами й прогримiв водоспадом на низовину, ставши враз сумирною рiкою, Пророк перебрiв Несамовите озеро i зник у вiчностi.

У цьому каньйонi, що, обминаючи Ворохту, тягнеться вiд пiднiжжя Говерли аж до Яремчi й подекуди розкришуеться на колючу рiнь, дозволяючи рiцi розширитись i на мить угамувати свiй стрiмкий бiг, щоб потiм знову втиснутися мiж нездоланнi кам’янi брили й заревiти в тiснинi, – на необшустаному дикому зарiнку, звiдки видно Чорногору з важкою банею Говерли, я розклав намет i до заходу сонця вклав своiх дiтлахiв, стомлених денним сходженням на карпатський хребет, у спальнi мiшки, а сам, спершись на мосянжову бартку, сидiв на каменi i, вслухаючись у шум та плюскiт Пруту, думав про вiчнiсть цих гiр i рiк та про свою короткочаснiсть.

Цю бартку з розплесканим обушком i загнутою буквою «р» головкою я побачив колись у знаного у Львовi колекцiонера: вона непримiтно лежала на поличцi поруч з пiдковами, бляшками з кiнських хомутiв, рiзьбленими веретенами, люльками, кресалами та ще якимось побутовим причандаллям; я похапливо сягнув рукою, взяв келеп i довго приглядався до розмаiтих на ньому узорiв, рисок, кружалець, що нагадували солярнi знаки; обушок бартки був добре стовчений, видно, побував на рiзних роботах у колишнього власника, а ще й не знати: може, цей келеп був колись власнiстю якогось мольфара, котрий вiдвертав ним градовi тучi; колекцiонер про таке, певно, не здогадувався, бо ж був, як видно, зовсiм байдужий до експоната, а втiм, до побутових знарядь вiн явно не мав особливих зацiкавлень: стiни його домашнього музею були завiшанi бойовими топiрцями розм

Страница 10

iтих конфiгурацiй на iнкрустованих перламутром держаках, тож мосянжова бартка, очевидно, здавалась йому нiчим iншим, як молотком, уживаним для хатнiх потреб, – i вiн сказав:

– Якщо вам ця рiч сподобалася, я мiг би ii вимiняти, примiром, на двадцять космацьких писанок.

Не думаючи довго, я погодився i того ж таки дня принiс йому повний кошик писанок, яких мав удосталь, оскiльки моя мама, родовита гуцулка, не знала кращого подарунка на кожний мiй день народження, як десяток яець, виписаних космацькими дивовзорами… Отже, я став власником оригiнального топiрця, не схожого нi на якi iншi; мiй брат, у якого золотi руки, приробив до нього тисового держака, i з цiею барткою я нi разу не розлучався, полюбивши ii, як вiрного товариша.

Моi дiтлахи мiцно заснули, а я сидiв, спершись на бартку, забувши в роздумах любуватися нею – достоту, як Довбуш у Федьковича: «Нi топiрчик вже не пестить, нi кресак не обзирае, ходить, ходить по долинi, схилив голову та й думае», – думки моi були тривожнi й водночас спримиренi: я намагався вдовольнитись цiею миттю життя i не думати про невiдворотне.

А вже звечорiло, i зорi, немов достиглi iванiвки, повисли над каньйоном, готовi впасти додолу, i менi в мiжчассi промiрковувалося нiсенiтне i смiшне: чи було б дуже боляче, якби якась з них упала на мое тiм’я; а серед зiр, задерши роги, плив по небу молодий серпик мiсяця; схил протилежного берега каньйону стрiмко спинався до пiднiжжя чорногорських верхiв, де стугонiли старi ялицi й смереки, а тут, серед вологостi, росли вiльхи, клени, буки, вони вузлуватими кореневищами увiп’ялися в берег, немов велетенськi орли пазурами, оберiгаючи рiку вiд зсувiв; високий берег щораз, то бiльше занурювався в сутiнки, рiка вже ледь блищала передi мною, й чутно було лише ii мирну розмову з камiнням, що подекуди iклами випиналося з води; те жебонiння Пруту почало мене заколисувати, я врештi мiцно задрiмав i прокинувся раптом вiд несподiваного гуркоту грому. Глянув на небо, й заспокоiли мене тихi зорi й серпик мiсяця – нiщо не вiщувало негоди, i я подумав, що грiм менi приснився: над горами панувала така тиша, що чутно було глибоке дихання дiтей в наметi.

Тиша була важка, безшелесна, глуха – такоi тишi я ще нiколи не вiдчував, i подумалось менi, що надмiрнiсть завше небезпечна: перечулене кохання часто закiнчуеться розлукою, гiпертрофована запопадливiсть тхне пiдлабузництвом, перехвалювання таiть у собi фальш, а надмiрна тиша провiщае вибух.

І вiн пролунав. Тепер я втямив, що гуркiт грому зовсiм менi не снився; глянув на захiд i побачив, як iз сiдловини мiж Говерлою i Попом Іваном, де мертвiе Несамовите озеро, стрiмко пiднiмаеться в небо кудлата чорна хмара, туча розчiхрувалася, шматувалась й поглинала зорi; одночасно з пiвнiчного й пiвденного обрiiв почала виростати синява, я оглянувся на схiд i побачив блiдо-льодову плахту, що добиралася до мiсяця, – на небесах назрiвала непримиренна битва Чорнобога з Бiлобогом, i я згадав, що те неминуче побоiще спровокував я сам, знехтувавши прадiдiвським забобоном. Стоячи з дiтьми над Несамовитим озером, я вчинив те, що заборонялося: немов пустотливий хлопчисько, шпурнув в озеро каменем й почув тодi зловiсне булькотiння, нiби той камiнь занурився не у воду, а в магму; згодом з глибини пiднялася на поверхню куля болотного газу й розiрвалася, мов петарда; я тепер спiмнув про це, i мене пройняло каяття за провину перед таемничими силами гiр – i ось вони мстяться: на свiт упала пiтьма, котру прострiлювали перехреснi блискавки, й нарештi в самому зенiтi з глухим зловiсним лускотом розкришився грiм. Непримиреннi володарi гiр, Чорний i Бiлий боги зчепилися у лютому двобоi, в небi почалася битва не на життя, а на смерть, i першою жертвою мав пасти я зi своiми малими дiтьми.

Мене пройняв несусвiтнiй жах. Поблизу не було жодного житла: ворохтянськi будинки блимали свiтелками вiкон на вiддалi доброi години ходу, намет стояв на вузькому зарiнку бiля самоi води, а я добре знав, як скаженiе пiд час хмаролому гiрська рiчка, як стрiмко котить вона двометровий вал i змiтае все на своему шляху; я мiг перебратися з дiтьми на берег каньйону, але й там ми не врятувались би вiд холодноi зливи та граду, i менi не залишалося нiчого бiльше, як молитися.

Я з перестраху вимовляв замiсть «отченашу» слова заклинання, яке записав колись вiд мольфара Івана, що мешкав на околицi мого Трача; в ту мить цiлковитоi безнадii згадалося менi, що моя бартка вся списана магiчними знаками – трикутниками з чорними цятками над гострими кутами, солярними колечками, на обох боках топiрця були вирiзьбленi двi корони, з-пiд яких зирили совинi очиська – певне, символiзували образи Чорнобога й Бiлобога, на топiрцi не було живого мiсця – весь був насiчений чертами i резями чи то рунами, якi колись знайшов Іван Вагилевич на печерних стiнах у Розгiрчi й Бубнищах, i якби цi знаки озвучувались мольфарським заклинанням, я мiг би вiдвернути негоду; а небо надi мною кололося, блiда хмара трiщала, мов лiд пiд ногами, – я знав, що Бiлобог сипне зараз не гра

Страница 11

овим горохом, а ледяними осколками; блискавки зигзагуватими стрiлами летiли вгору з усiх меж небосхилу i, зустрiчаючись у зенiтi, вибухали синiм полум’ям; я в нестямi схопився, змахнув до неба барткою, немов гуцул у танцi, i закричав: «Чорнi чорнокнижники – чорний Чорнобоже i ти, бiлий Бiлобоже, вiдсилаю вас на темнi бори, на дикi iзвори – там, де кури не допiвають й голосу християнського не чути, туди вам бутiти, туди вам гримiти, чорнi й бiлi пiски переливати-пересипати, а у мiй двiр вас не пущу, амiнь!»

Закляття було могутне – напевне, цi ж слова були викарбуванi рунiчним письмом на моiй бартцi й володiли мольфарською магiею, бо вмент розчепилися блiдо-льодова й чорна тучi над моею головою, й обаполи хмар поспадали кожна до свого обрiю, немов сукня з плiч зласкавленоi жiнки, яка, зборовши свою сувору неприступнiсть, враз пiддалася намовi коханця; голе зоряне небо впало на ложе каньйону разом з мiсяцем, лягло, мною впокорене, i я, незмiрно щасливий, припав до нього, збирав у жменi зорi й пересипав iх, мов перли, потiм борюкався з мiсяцем, схопивши його, мов молодого бика, за роги, i, долаючи небесного князя, прислухався, як звiдусiль долинають вiддаленими звуками грому слова: «Ти можеш, можеш!» Я безмежно радiв з визнання грiзними силами природи моеi моцi; дiти мирно спали в наметi, навiть не прочувши крiзь сон смертельноi небезпеки; моя втiха пiдсилювалася ще й усвiдомленням, що я мав нагоду брати участь у битвi чорних i бiлих сил i вийшов над обома переможцем; щастя мое ярiло ще й вiд того, що менi випало бачити погибель смертi, мiсце котроi посiла велич спокою свiту, якоi я досi не мав часу зрiти, залучений до вiчноi боротьби з грозою; мене на мить огорнула туга за красою тривожних картин битви, стертих звабою тишi – й у той мент обiзвався в менi внутрiшнiй голос мого другого «я», до сьогоднi заангажованого битвами: «Nota bene, nota bene – запам’ятай цю мить супокою!»

То пiдступала до мене спокуса чистоi краси, мистецькоi Рахманii, й пiдносила до моiх уст пугар солодкоi води забуття, то обiзвався голос чистого мистецтва, яке твориться заради нього самого, й закликав вiн до втечi вiд суворого життя й суворого його осмислення, – а тодi пролунав вимогливий покрик Великого Метра, який нiколи не дозволяв менi звiльнятися вiд пут суспiльного обов’язку: «Нi, друже мiй, не та година, сучасна пiсня не перина, i ти пам’ятай про красу боротьби – nota bene!»

Та я перестав прислухатися до владного голосу мого Вчителя; дивився на небо, що млiло на днi каньйону, вiдбите у дзеркалi рiки, i вчувався менi iнший заклик: «Давайте нашiй поезii хоч клаптик синього неба, щоб не зачерствiли у битвах вашi серця!»; у моiй душi наростав протест проти зневолення: а хiба чиста краса «без тенденцiйноi прикмети, без гучних покликiв до бою» – то не життя? Я весь свiй творчий вiк слухався вас, Великий Метре, i все чекав дозволу порозкошувати в прозорих водах естетики, а ви й донинi очищаете вiд неi штуку – скiльки вона вiд цього втратила! І я бiльше не хочу слiпо вам пiдкорятися, я вирушаю на пошуки красивого й нi до чого не зобов’язуючого слова, я прагну вийти на незайманi буколiчнi левади прекрасного.

Доброго дня, моя новiтня й незнайома Nota Bene!


* * *

Я добре знаю: будь-яка праця, в тому числi й письменницька, виправдовуе себе лише тодi, коли вона додае до людського iснування бодай дрiбку нового смислу… Мене огортае сумнiв, чи вдалося менi цього досягти, я виймаю зi стелажа томи написаних мною книг, продумую змiст кожноi з них i запитую себе: якою ж новизною я збагатив духовний свiт мого читача? Інформацiею, фактажем, полiтичним пiдтекстом, мистецькими знахiдками, лiричнiстю, темпераментом фрази, лаконiчнiстю мови, витворною стилiстикою?

Напевне, й цим. Проте усвiдомлюю, що над усiма перелiченими категорiями мала б вивищуватися одна, унiверсальна, яка б iх узагальнила й пiдвела до одного поняття: краса мислi!

Мисль повинна бути гармонiйною, схожою на мудру i вродливу жiнку – чи то часто трапляеться подiбне поеднання? Та коли природа зненацька витворить такий величний симбiоз, хто ж тодi встоiть перед всемогутнiм дивом, хто не потрапить у залежнiсть вiд нього, хто, пiзнавши його, не збагне новоi гранi життевого смислу?

Я закiнчив свiй буйний, тривалий i виснажливий танок, що, немов гуцульський «аркан», загнав мене до сьомого поту, i я, знеможений, вiддихуюся й продумую весь рисунок танцю вiд початку до кiнця i найбiльше сумнiваюся у вдалостi його початку. Чи варто було пускатися в крутiж з вимахом бойового топiрця, символiзуючи цим битву i кровопролиття; чи не розминувся я, танцюючи, з сутнiстю мистецтва – образом краси землi та ii природи, завжди доцiльноi i мудроi, з якою я вiд народження злитий i тому мав би стати ii речником, а не апологетом суети земних iстот, котрi ту природу безжально тратують, – чи не краще було розпочинати свiй «аркан» з лiричних ритмiв? Бо хто такий письменник: протоколiст подiй, учасник битв чи передовсiм естет? Котра з цих сутностей стоiть найближче до мистецтва, яке я обра

Страница 12

своiм фахом i безнастанно наповнював ним свое життя?

Та ба… Не ми вибирали для себе найзручнiшу позицiю у працi й боротьбi – нас обставини заганяли до того чи iншого шанця. Інстинкт нацiонального самозбереження примушував нас вникати передовсiм у полiтичнi проблеми, а те, що належало до сфери прекрасного, доволi часто проростало в наших творах поза авторською волею, немов тi не засiянi господарем волошки й польовi маки серед пшеничних ланiв. І менi здаеться, що настала нинi найвища пора вивести з маргiнесу справжню красу, без якоi ми залишилися нецiкавi й прiснi, немов маца; мусимо нарештi звiльнитися вiд полiтичноi заангажованостi й показати свiтовi не лише вартiсть нашоi землi й людей, а насамперед iхню вроду – неповторну, оригiнальну, за якою розпiзнавали б нас чужинцi серед рiзномастоi юрби народiв – достоту як фаховий колекцiонер безпомилково запримiчуе в пiрамiдi розмаiтих писанок космацький дивотвiр.

Зробити це тепер вiдносно легко. За окупацii чеснi письменники, якi постановили не йти на компромiс з ворогом, пiдписували контракт з власним сумлiнням, i цей ангажемент примушував iх дотримуватися заполiтизованостi; нинiшнi умови договору з самим собою набагато сприятливiшi, оскiльки вiдпала спокуса покращувати свое життя цiною колаборантства, а сповiдування iдей мистецькоi самодостатностi нiхто сьогоднi вже не вважае вiдступництвом, втечею з поля бою – i е воно нормальним чинником творення високоi штуки…

Я так багато написав про неволю Украiни, про боротьбу нашоi нацii за свободу, я увiбгав у пiдтекст своiх iсторичних романiв люту ненависть до окупантiв, а скiльки iм послав проклять – та вiд одного лише мала б настигнути ворога найтяжча кара, а скiльки слiз пролив над горем мого народу – i як мало присвятив уваги красi рiдноi землi! Я хотiв би тепер, якщо залишилося в мене ще трохи часу, написати такий твiр, щоб навiть ескiмос, прочитавши його, мусив би палко полюбити мiй край.

І хотiв би теж, щоб вiднинi i назавше поняття батькiвщина, Украiна не будили бiльше почуття болю, втрати, жадоби помсти, а явилися людям знаменням неповторноi краси, яка е вiнцем вiльного народу. Я прагну, щоб надалi надiя не межувала в нас з вiдчаем приреченого, а була позитивним станом нашого духу. Така моя позицiя сьогоднi, мiй Великий Метре.

Занурившись у глибiнь власних писань, я вряди-годи втiшався своiм умiнням, а деколи й розчаровувався примiтивнiстю письма, та це не примушувало мене розпачати, бо ж абсолютноi рiвноваги у мистецтвi ще нiхто досягнути не зумiв… Та чи то вiд перевтоми, а напевне – так, я почав спостерiгати, як на маргiнесi проступають iнодi два слова – знайоме латинське словосполучення «nota bene». Воно менi вказувало як на недолугi мiсця, так i на зерна новоi мислi в моiх текстах; цi слова з’являлися й зникали, а деколи надовго залишалися на полях збляклим чорнильним слiдом; хтось-то ними зупиняв мене, застерiгав, радив, i я в тривозi задумувався не раз над потрiбнiстю чи непотрiбнiстю того, що зробив. Це словосполучення набирало для мене iншого, нiж усiм вiдомого, значення: його iмператив ставав голосом моеi совiстi й волi, гамiвною сорочкою, i я збагнув нарештi, що то проявляеться на маргiнесi образ моеi другоi сутностi, вiдчуженоi вiд мене на вiдстань сумлiння, здiбностi й любовi.

О, то не суха канцелярська фраза вчулася менi в притишеному гуркотi грому пiд час грози в горах – то обiзвався мiй вартовий, який ревниво й пильно приглядаеться до всього того, що залишило мое перо на паперi, то охоронець мого талану, то ласкава сестра, гаряча коханка, моторошна ерiнiя, iм’я якiй Nota Bene; ця безтiлесна iстота мае свiй вигляд, свою мову, яка обростае, немов пушком вербовi котики навеснi, iнтонацiями приязнi, довiри, наказу, любовi, докору, i я, единовладний володар свого твору, стаю зневоленим, скованим i повнiстю залежним вiд моеi другоi iпостасi.

Nota bene! Зупинись, задумайся, запам’ятай i з’ясуй, що то за матерiя, яку ти обробляеш весь свiй вiк, що то за зiлля, яке ти невтомно жнеш i жнеш, i яким перевеслом воно повинно в’язатися в снопи: вибиваним мiддю ременем полiтики чи вишиваною крайкою естетики?


* * *

Минулого року – вiд весняних пiдснiжникiв аж до осiннiх хризантем, вiд снiгiв i до снiгiв – я у своiй благословеннiй Наварii, вiдокремившись вiд довколишнього свiту, немов анахорет, працював запоем над останнiм iз п’ятнадцятитомного циклу iсторичним романом «Саксаул у пiсках». А повсюдно буяло, кипiло, чарувало й пахло цвiтiння природи – в моему городi, на левадах, над озером, у лiсах, у ровах, на межах, серед мочарiв i на пiсних горбах, що попри Годовицю тягнуться аж до залiзничноi колii; цей роман, як i попереднi теж, я писав серед незмiрноi краси, та не служила вона менi навiть тлом для моеi працi, а була тiльки свiдком натуги, з якою я вимальовував образ дерева, що розчиняе камiнь i смокче вологу з пiску, а тому виростае низьким, крислатим, покрученим, зате важчим вiд води i вiчним; я вирiзьблював постать Івана Вагилевича, який вирiс знаменитим украiнським ученим сере

Страница 13

нацiонального безводдя… Довкола розкошувала у квiтах тучна земля, а менi уявлялася пустеля, пiсок i палюче сонце, тому я не мiг засiвати свiй твiр хоча б пелюстками iз всеможного цвiтiння – хiба не в цьому полягае наш нацiональний парадокс: живемо в раю, а спiваемо печальнi пiснi, купаемося в солодких водах, а складаемо легенди про пустелi, серед яких гартують свiй дух пророки.

Нинi ж, завершивши весь цикл романiв, яким вiддав майже сорок рокiв життя, я вiдчув полегшу, волю й iснування часу; скинувши з плiч важку ношу, я розпрямився, порозглядався й занiмiв вiд подиву: на мене хлинула повiнь довколишньоi краси свiту, i я вперше втямив, що весь свiй творчий вiк, зрiючи ii, навiть не пробував пересаджувати на грунт своiх витворiв бодай стебелину ромашки, бо ж не прийнялася б вона на пiсках, де я шукав слiдiв нашоi стратованоi iсторii. Зазнав я, таким чином, непоправноi втрати, адже нiколи вже не засiю своi лани тими квiтами, якi вiдцвiли, та й тепер цвiтуть вони, прекраснi й ображенi, не для мене; тож одне, що можу нинi вчинити – пуститися вбрiд крiзь не належне менi цвiтiння, щоб хоч наприкiнцi свого життя побачити той свiт, який я так необачно обминув, увiбрати його в своi очi, вдихнути на повнi легенi його запах i застерегти нащадкiв, щоб нiколи не розминалися з красою, яку подарував нам Бог.

Вирушаю в мандрiвку крiзь весну, лiто й осiнь з цiкавiстю, любов’ю й покаянням.

…На квiтнику в моему городi ще задовго до того, як запанують на ньому бiлi, рожевi й червонi пiвонii та розкiшнi троянди, вiд пихи й погорди яких поникне все довколишне квiтування, – ранньоi провесни, коли ще в розплугах жалюгiдно конае зчорнiлий снiг, на квiтнику, що його плекае моя дружина, вiдбуваеться нечуване диво: iз землi крiзь шар мерзлоти вибризкують ряснi сльози переможеноi зими – бiлi, мов снiгова пороша, пiдснiжники; а може, то не зимовi сльози, а перший усмiх весни?

Вiд цих нiжних дзвiночкiв, чистих, як тi дiвчатка, що у бiлих сукеночках iдуть до першого причастя, я не можу вiдiрвати погляду, день у день спостерiгаю за ними i шкодую, що так швидко жухнуть вони на сонцi, – дитинство природи таке ж швидкоплинне, як i людське, i, мабуть, треба радiти з того, що дiти провесни непомiтно дорослiшають на моiх очах i перемiнюються в панни-гiацинти, якi вздовж квiтниковоi стежечки вилаштувались одна бiля одноi, щоб вийти на перший свiй квiтковий бал у синiх, лiлових, рожевих сукнях з буфиками, а навпроти них поставали елегантнi нарциси, вони пильно приглядаються жовтими очками до панянок, вибираючи собi для полонезу дансерку; ще мить – i закоханi пари, побравшись за руки, попливуть у танцi, й будуть до них iз заздрiстю приглядатися приземлистi фiалки i бриндушi, не запрошенi на бал.

Кожного ранку, коли починае пригрiвати сонце, виходять з квiтника панночки-гiацинти з кавалерами-нарцисами i в зеленiй залi пiд грушкою, що вкрилася бараницею бiлого цвiту, безтурботно виводять своi хороводи пiд симфонiчну музику джмелiв i бджiл…

Та ось стаеться несподiване лихо: на квiтникове поле виходять гордовитi тюльпани, вони зверхньо приглядаються до забав гiацинтiв i нарцисiв, а тi, помiтивши iх, враз розбiгаються з танцювальноi зали, засоромившись свого скромного вбрання, i стають на своi мiсця у квiтнику; приниженi погордою непрошених вiзитерiв, вони в’януть, сохнуть, а потiм зовсiм зникають.

Тодi тюльпани самовпевнено завойовують квiтничок, не вiдаючи того, що дуже швидко настане пора, коли прийдуть сюди поважнi матрони-пiвонii, а слiдом за ними наприндженi панi бальзакiвського вiку – троянди, якi не захочуть терпiти поруч вифранчених джигунiв, й, затьмаренi iхньою вродою, зверхнiстю, самозакоханi паничi сумно опустять пелюстки… Тiльки конвалiям, якi заснували свою колонiю пiд бузком, не загрожуе нiчия конкуренцiя: зiбравшись у затiнку тiсною громадою, вони бенкетують окремо – набираючи у чашечки запашноi амброзii, впиваються нею, аж поки не зчахнуть на похмiллi серед густотрав’я.

Та найкраще зустрiчати провесiнь над озером, що пробиваеться синявою крiзь буковий лiс, нiби там, за густим частоколом сивих стовбурiв, впало небо в земну розколину i не стало межi мiж повiтрям i водою: здаеться, що за лiсом закiнчуеться свiт i нiчого далi за ним немае, крiм плеса голубизни, i я ще до початку квiткового балу, та й пiд час нього, вряди-годи вирушаю з барткою до озера.

Провесiнь розпочинаеться з любовi. Безсоромно пучнявiють на придорожних каштанах тугi прутнi-пуп’янки, вони нестримно розбухають i врештi розриваються вiд солодкоi хiтi, а молодi маточки, що облiпили острiшкуватi тичинки, нетерпляче ждуть заплiднення; клени ж цнотливо прикривають свiй цвiт зубчиками лiлових листочкiв, якi врештi опадають, не витримавши натуги розцвiтання; першi польовi квiти, забарвлюючись розмаiтими кольорами, наввипередки кличуть до себе бджiл, якi вихопилися з вуликiв на розвiдини; жовтi метелики шаленiють у високостi, вилетiвши в шлюбний полiт; на муравлиних купинах крiзь зжухле чатиння пробираються наверх робочi муравлi й шукають поживи для

Страница 14

атки, котра десь там, у глибинних коморах, готуеться стати матiр’ю; на стовбурах ясенiв застигли, вчепившись за кору, божi коровки, вони повернулися голiвками одна до одноi й, знайомлячись, ворушать вусиками; у лiсi вперто й занудно куе зозуль – вiн наполягае, просить, свариться доти, поки таки не прилетить до нього самичка; на телеграфному стовпi за крайньою сiльською хатою в чепiрнатому гнiздi накривае лелека свою вiрну подругу й лопотить крильми, щоб утриматись на нiй у мить незрiвнянноi радостi, а потiм довго торохтить дзьобом, не можучи надякуватись коханiй за ii солодку покору…

Я йду крiзь лiс вузькою стежкою, минаю закохану пару, яка сховалася за кущами помолодiлого свиду й завмерла в поцiлунку – i нiкого вони не бачать i не чують нiчого, сповненi вщерть бажанням зачати нове життя, i млiють в очiкуваннi цiлковитоi самоти; а ген далеко, у прозорому тунелi лiсовоi дорiжки вiддаляються, тiсно притулившись одне до одного, посивiлi коханцi й поволi зникають у своему минулому.

Мiж позеленiлими буками ще чорнiе химерна графiка акацiй, якi нiяк не можуть продрухатися вiд зимовоi сплячки, та я знаю, що незабаром зовсiм несподiвано колючi самiтницi вберуться у весiльнi сукнi, з бiлих сережок тканi, й менi буде здаватися, що тi сльози зими, якi вже стекли iз зелених голiвок вiдцвiлих пiдснiжникiв, перенеслись з вiтром на гiлки акацiй i тепер спливають з них додолу… А поки що будить соннi дерева дятел: вчепившись кiгтями за кору, строчить по нiй дзьобом, наче з кулемета, i я знаю теж, що йому зовсiм байдуже до акацiй, якi нiяк не виберуться iз зимовоi мертвотностi, – в такий спосiб вiн кличе самичку, бо iнакшоi мови не знае.

Забрiдаю в лiсову твань, порослу сухими шпицями торiшнього очерету, й зупиняюся. Болотище обступили висохлi за зиму модрини: зневаженi гордою бучиною за те, що нiяк не можуть визначитися, хто вони – листвянi чи хвойнi (а хiба мiж людьми такого не бувае?), модрини скупчилися бiля болота й несмiливо випускають китички м’яких блiдо-зелених чатинок, щоб хоч трохи сподобатись матерi-природi, бо на мокляку не мають кого чарувати: тут пануе жаб’ячий свiт, який нiколи в небо не заглядае, – в багнi напровеснi раюе земноводна твар.

Звiдусiль долинае скрадливе кумкання чорних кумкацiв, якi до ночi мають настроiти своi музичнi iнструменти, а тим часом жаби-ропухи голосно перемовляються: торохтливим крекотом зазивають самички самцiв, а тi вдоволено бурчать, булькають i повзуть до гурту, збиваються в клубки й безсоромно займаються груповим сексом, – то вже потiм, уночi, коли задиригують кумкацi, свiт сповниться радiсно злагодженою музикою жаб’ячого концерту, а зараз чутно лише млосне любострасне розпачання.

І все довкола – вiд грацiйного польоту метеликових пар до болотного огиддя – все потопае в любовi, яка е власне життям природи, ii способом iснування: природа сама втiшаеться, споглядаючи, як розмножуються витворенi нею iстоти в похiтливiй радостi.

Виходжу на лiсову леваду. Озеро вiддаляеться вiд мене на далекi гони, i вже не здаеться воно менi неподiльною водно-небесною синявою; водоймище береже полохлива й елегантна, мов римська патрицiанка, чапля, вона не хоче зi мною знайомитися i тихо вiдлiтае, щоб потiм, коли пiду звiдси геть, знову прилетiти на те саме мiсце й зупиняти рибок, що шугають бiля ii нiг; над водою стрiмко пролiтають, немов двi ракети, бiлi лебедi; з-пiд моiх нiг вифуркують гарматними стрiльнами курiпки-дуриптахи, вони вiддаляються, перелiтаючи низько над землею, на кiлька крокiв, а потiм ще трохи далi – дурять, мовляв, iхне гнiздо не тут, де я стою; я йду за ними, бо менi й справдi цiкаво побачити гнiздечко, а його нiде немае – дуриптах бавиться зi мною й заводить у колонiю бузькового вогню, обступлену парасольками болиголову, i я – можливо, не цього разу, а трохи пiзнiше – зайду у ранне лiто, засвiчене багряним цвiтом.


* * *

«Тонконогi, високi, головки – зiрочками, червонi й незапашнi, ростуть на мочаруватих левадах квiтки. Це бузькiв огонь. Густо одна бiля одноi, мов коноплi, – i до самого краю мерехтять розбризканим багрянцем, тремтять вiд вологого подиху левади, нiби розпечене повiтря, нiби мiраж. Не можу нiколи байдуже пройти мимо: з теплим тремтiнням у грудях, мов на побачення з коханою, iду, зриваю, а далекий спомин тугою i ласкою пестить серце…»

Так починаеться моя перша новела «Бузькiв огонь», яка багато лiт втiшалася неабияким успiхом серед читачiв, оскiльки була насправдi лiрична й вигiдно вiдрiзнялася вiд так званоi виробничоi лiтературноi продукцii того часу, коли майже кожен твiр був заражений фальшивою апологiею колгоспного життя, заводських соцзмагань й нестравними комунiстичними iдеями…

А як несподiвано вона народилася!

Ще в студентськi роки, коли марно було навiть мрiяти про видання книжки, пiд час лiтнiх вакацiй я приiхав зi Львова до Коломиi, а звiдти добирався до свого Трача пiшки, й за Прутом довелося перебрести простору леваду, залиту по береги багряним цвiтом бузькового вогню. Й тодi навiялася така далека, аж недосяжна, а том

Страница 15

тужно-солодка, з присмаком дитячоi встидливостi згадка про Анничку, внучку баби Каролi, курна хата якоi стояла посеред села на найвищому белебнi – пiд самим небом, i по тому, як пiднiмався дим з Каролиноi стрiхи, люди вгадували на найближчi днi погоду.

Кароля була сварлива i водно воркотiла на внучку, яка кожного ранку виганяла коровину на мочаруватi левади за село; Анничка котилася з гори бiлим клубочком, поганяючи Мiнку, баба вслiд iй без кiнця торохтiла, щоб не пускала корову в шкоду, i те сварливе напучування звучало з такою любов’ю, що й не знати, чи можлива в будь-чиiй мовi ласкавiша тональнiсть; в Аннички мама померла, а батько за полiтику сидiв у Березi Картузькiй, тож стара всю свою любов, яку в серцi мала, переливала на внучку й кожного разу тужно вдивлялася, як мала пастушка зникае з коровиною за цариною, i не бачила, що в той самий час з учительського двору вибiгав чорнявий хлопчик i щодуху мчав на Пиконiвськi левади, бо так кохав вiн Анничку – маленьку, синьооку, з волоссям, мов витiпаний льон, iз щiчками, мов достиглi паперiвки, – як нiхто на свiтi не вмiв кохати; а дiвчинка не вiдала нiчого, а може, ще й не могла про таке знати, тiльки й того, що звикла бачити, як неподалiк вiд неi тиняеться, мов неприкаяний, учителiв синок; а йому ж горло зацiплювало вiд хвилювання, вiн нiколи не обзивався й словом i не дивився на неi, щоб не ослiпнути вiд ii вроди; хлопчина зривав бузькiв огонь, набирав його цiлий оберемок, i коли Анничка гнала корову з пашi, вiн теж зникав у лiсi й добирався стежкою додому.

Так повторювалося майже кожного дня, i обом вiд того було добре й солодко: дiвчинка здалеку поглядала на хлопчину i все чекала, що вiн пiдiйде, бо чого блукае левадою, мов мара?… І врештi одного разу, вiдчувши ii поклик, хлопчик таки пiдбiг до неi й був нiби шалений: не вiдаючи, що з ним сподiялося – чи то охопила лють за те, що дiвча таке гарне, а може, ним заволодiло перше чоловiче бажання – вiн прискочив до Аннички i в нестямi шарпнув уверх ii спiдничку, а коли на нього блиснуло бiле тiло, що збiглося до борозенки, яка, мов слiд вiд розтину осокою, губилася в цнотливiй невiдомостi, хлопчик ураз згорiв вiд сорому й кинувся щодуху втiкати, а в серцi в нього разом зi страхом дзвенiло почуття незмiрноi втiхи вiд дознання найпотаемнiшого.

Я стрiмголов утiкав з левади, а мене наздоганяв розпачливий плач ображеноi дiвчинки, яка, цвьохаючи корову прутиком, гнала ii чимдуж до села.

Розплата за грiх настигла мене другого дня. Я крадькома вийшов на толоку й, сховавшись за старими липами, боязко позирав на Каролину гiрку, вичiкуючи, поки Анничка вижене корову на пашу, щоб сказати iй якесь вибачливе слово, та уздрiв, як замiсть неi бiжить з горба, забачивши мене, баба Кароля з лiщиновим прутом у руцi. Я й не втiкав, бо почувався до вини, а ще знав, що якщо втечу, баба поскаржиться моему батьковi, й такого сорому я не пережив би; тож покiрно чекав, а стара, розпатлана й страшна, мов вiдьма, перiщила мене по задку й по спинi, аж поки не впрiла, тодi пошпурила геть бука i, смiючись, – може, то з утiхи за початок внуччиного дiвування, – подалася на свiй белебень.

…Дуриптах виводить мене на залиту бузьковим огнем леваду, i я, бездумно зриваючи квiти, згадую свое ранне почуття, яке потiм перелилося в лiтературний твiр: коли йшов пiшки з Коломиi до Трача, склав у пам’ятi новелу, i якби не вона, яким би я став сухарем у прозi, та й то замало прихопив з собою на творчу дорогу того лiричного тепла… Напевне, через те, що пiсля вiйни дочка славного упiвця Чорноти – Анничка разом зi своею бабусею навiки пропала в холодних незвiстях Сибiру, я здебiльшого гвалтував свое слово трагiчною нутою, а воно ж повинно було лiпитися на красу, мов гутне скло; я ж зливав слова, немов гарячий вiск на воду, й вони леденiли, перетворюючись у холодне зображення мислi… А хiба зараз, коли мережу цi рядки, – чи ж покидае мене хоча б на мить обов’язок полiтичного ангажементу, вiд якого я так прагну звiльнитися? Дарма!..

Згодом я таки попросив у Аннички вибачення. Записався до гiмназii i перед тим, як покинути село, вийшов на леваду, нарвав букет бузькового вогню й смiливо пiдiйшов до дiвчини, а вона сказала, заливаючи мене синявою очей: «Дай лиш одну, я закосичуся». Й запитувала поглядом з-пiд довгих вiй: «А мо, не хочеш?» Я вiддав iй весь букет, i вона спитала: «Йдеш геть з села?» Я бачив докiр у ii очах i думав: за що? І аж далеко потiм збагнув: таж не за те, що покидаю Трач, а що поквапився зарання ii пiзнати. «Чом же ти так поспiшав, чому не почекав, поки виросту, чей би тодi нiчого не пожалiла для тебе», – може, цi слова вимовляла вона мовчки, а вголос сказала: «Не забудеш?»

Затям… Запам’ятай!

То була моя перша Nota Bene, а в скiльки iпостасей перемiнювалася вона потiм!

Свiй сiмдесятилiтнiй ювiлей я справляв у рiдному селi. До Народного дому зiйшлось людей чимало, а всi незнайомi, молодi – й нiхто з них не знав, як карала мене баба Кароля за мiй перший парубоцький грiх. Може, й тому так багато зiбралося люду, що я

Страница 16

ув для них поважним добродiем, чужаком, а не сiльським збитошним хлопчиськом: важко бо стати в своему селi пророком. Хiба що пiсля смертi – мертвi сраму не iмуть.

Я знав, що в Народному домi Аннички немае, а все одно шукав ii очима – ану ж повернулася! Перебiгаючи поглядом по людях, побачив у першому ряду молодого батька, який тримав на руках синьооке янголятко з довгим, мов витiпаний льон, волоссям. Я пiдiйшов i спитав, як звати дiвчинку. «Анничка», – вiдказав батько.

І менi добре стало вiд того, що Каролина внучка розпочала свое друге життя в Трачi, й ця думка сполоснула з серця задавлений бiль…


* * *

Коли лiто висушить Годовицьке узгiр’я, яке я назвав полониною, а спасене худобою низькотрав’я стане колючим, нiби над горбами провiялося полум’я, я вириваюся з наварiйськоi нiмоти й прошкую хребтом до штреки, де вiчно пануе свiтовий рух. За полониною тихо розстелилася низовина, засiяна хлiбами, я йду вузькою польовою стежкою, розгортаючи грудьми нахилене житне колосся, з-помiж стебел визирають здивованi синi очi волошок, зi страху передi мною облiтае дикий мак, а в далинi гуркотять поiзди.

Зупиняюся на приколiйному насипi, густо вкритому рум’янком i ромашками, лягаю долiлиць, i як тiльки наiжджае поiзд, рахую вагони, придумуючи собi забобон: якщо iхне число щонайменше в трьох поiздах буде парне, то прийде менi добра звiстка, або цiкавий лист, а може, навiть грошовий переказ, та найбiльше зогрiвае мене надiя, що моя скупа Муза подаруе найкращий, якого досi ще не створив, образ, i вiд цього додасться менi дрiбка слави; ця надiя владно вселяеться в мою душу, я стаю добрий, ласкавий i, мабуть, тому привiтно помахую рукою пасажирам, якi визирають з тамбурiв та вiкон вагонiв; поiзди iдуть один за одним, i я непомiтно для себе знову опиняюся в центрi людського муравлища, вiд якого втiк на певний час, проте вiльним вiд нього не став нi на мить, i менi добре вiд цього: я не люблю почувати себе самотнiм, не мислю себе поза суспiльством, в якому займаю визначене мiсце, й вiдчуття неповторностi своеi особистостi виповнюе мою свiдомiсть: я ще i ще раз переконуюся, що анi свiт без мене, анi я без нього iснувати не можемо – настiльки ми потрiбнi один одному.

Зрiдка колiею гуркотять товарнi состави – iх я не люблю, нагадують вони менi колишню мою невiльну мандрiвку в чужий свiт на службу в армiю: я слiзно прощався з рiдною землею, спершись на поперечку в дверях товарняка, а на перонi львiвського вокзалу стояла моя дiвчина й помахувала рукою, i менi довгих чотири роки здавалося, що вона на тому самому мiсцi вiрно мене чекае, я навiть у думцi допустити не мiг, що колись повернуся i застану ii замужем; товарнi вагони нагадують менi ще й моторошнi, з коминками на дахах, теплушки, якими вивозили людей в Сибiр, – у такiй теплушцi, напевне, сидiла i плакала за рiдною землею, та й за мною, моя перша любов – Каролина Анничка, проте й цi скорботнi спогади не можуть мене вiдштовхнути вiд свiту, вiн весь мiй i в радостi, i в горi, i я не мiг би жити без нього, як не може жити бджола, що загубилася вiд свого вулика.

Гуркiт поiздiв ураз вiддаляеться в безвiстi, проте вiн десь там далеко iснуе, як свiдчення мого нерозривного зв’язку з довколишнiстю; в такi хвилини приходить до мене в гостi неiснуюче на землi життя, однак вiд iснуючого похiдне – мiй художнiй свiт, i в менi народжуеться вiдчуття, що той майбутнiй витвiр моеi уяви iснуе так само реально, як цi ромашки, рум’янок i чебрець; вiн зримий i невловимий, вiн живий i ефемерний – нiхто його не бачить, окрiм мене; цей мiй видуманий свiт мае свою мiру прекрасного – я хочу ту красу, дану менi Богом у вiдчуття, перенести на папiр i знаю, що це стане можливим тiльки тодi, коли вимiряю його словом… А як його тяжко знайти – таке, яке вiдповiдало б точно визначенiй шкалi краси: слiв тисячi, а iдеальну вартiсть образу може вимiряти тiльки одне…

Лежу долiлиць i нiчого не бачу й не чую, крiм своеi заманливоi вiзii, в якiй проступають незнайомi обличчя, вони пересуваються перед очима, немов примари, та згодом окреслюються чiткими портретними рисами, i я впiзнаю iх, нiби вони давно менi знайомi й цiкавi, привабливi, а теж огиднi; я починаю вести з ними дiалог, спонукаю iх погоджуватися з моею думкою й обурююся, що вони – видуманi мною i начебто для послушенства створенi – не погоджуються зi своiм творцем, немов тi неслухнянi дiти, якi вперто утверджують перед батьками власну екзистенцiю. Я розгублююся й водночас захоплююся цим новим життям, мене щораз дужче дiймае охота докладно пiзнати створюваний мною i вiд мене не залежний свiт, – напевне, так само шостого дня творiння дивувався Господь, споглядаючи, як вилiпленi за Божою подобою iстоти без його дозволу зривають райськi яблучка, шаленiють вiд не задуманого ним грiшного бажання, народжують, немов боги, собi подiбних, заздрять одне одному, убивають – й нiчого тодi не залишалося Творцевi, як покинути пiклуватися богоподiбними iстотами i лише вгамовувати iхнi земнi пристрастi винагородами та покарами.

Господня енергiя п

Страница 17

отягом мiльярдiв рокiв, i нинi теж, не мала стриму у своiй самореалiзацii, й людину, надiлену Божим розумом, дiймае iнодi подив: чи потрiбне аж таке розмаiття життя на землi? Ось передi мною, на самому краю приколiйного насипу, вивищуеться чорна купина муравлиська – досконалий соцiум, етнос, закинутий на землю невiдомо для чого з космiчних незвiстей: вiн начебто нiкому не зобов’язаний своiм iснуванням, нiкому не пiдпорядкований, а все-таки хтось для чогось його видумав, витворив для нього iдеальнi правила поведiнки, та муравлi цього не знають i знати iм не потрiбно (а чи не так поводяться й видуманi автором персонажi?), – вони лише мусять дбати, щоб вижити, якщо вже iм дано життя, iхнiм обов’язком стала боротьба за iснування, а не вдячнiсть Творцевi, вони навiть не вiдають того, що створенi, просто – живуть… Як же схоже на них людське суспiльство, яке метушиться на землi з точно заданою кожнiй особi функцiею й рiзниться вiд мурашника тiльки тим, що – подiбно Боговi – мае здатнiсть створювати своi власнi реальний i уявний свiти…

Я дивлюся на муравлину купину з таким самим подивом, як споглядав би лiтаючу тарiлку, послану на землю з iнших галактик, однак знаходжу явну спiльнiсть мiж мною i цими маленькими iстотами, якi не мають мозку, та, видно, надiленi iншими – досконалими й не вiдомими для нас чуттями, бо ж поводяться достоту так, як люди – реальнi й видуманi: кожне мае свое заняття, кожне виконуе свiй обов’язок i кожне втрачае свою повноцiннiсть, якщо загубиться вiд муравлиноi сiм’i, а хiба я не споневолений суспiльством подiбно, як вони своiм, а хiба я мiг би iснувати без рiдного етносу? І переконуюся, що i муравлi, i я, i моi уявнi персонажi перебувають в нерозривному мiж собою зв’язку, бо хоч i живемо незалежно одне вiд одного, але на однiй планетi i пiд одним небом.

Присуваюся ближче до муравлиська, хочу розпiзнати цей незбагненний для мене соцiум, проте так само менi потрiбний, як квiти, лiси, озера, птаство i вся природа, яка е завжди правдивою. Пильно придивляюся до муравлиного життя, i мене враз проймае вiдчуття, що якась мисляча сутнiсть у цей самий час приглядаеться з космiчних висот до мене, вивчаючи незнайому, теж мислячу дивовижу разом з ii вiзiями, i водночас менi здаеться, що то з мене видобуваеться мое alter ego, моя невiдступна Nota Bene, яка спонукуе мене споглядати себе самого, до кiнця не пiзнаного.

Як це дивно i цiкаво! Хтось створив природу разом з цим муравлиськом, я теж створюю те, що досi на свiтi ще не iснувало, i все це вiдбуваеться на землi i все е земним – кровно мiж собою спорiдненим.

Але ж бо моя планета теж не едина у всесвiтi – i якщо хтось споглядае за мною з космосу так само, як я в цю мить за муравлями, то значить, що я е не тiльки земним явищем – i зi всiма своiми мислями та вiзiями потрiбен Боговi.

Отже, ми з вами, муравлi, як посланцi Господа на нашiй планетi, есьмо вiдповiдальнi за гармонiю життя на нiй; вiдмiннiсть мiж нами лише та, що ви те життя засвiдчуете – i тiльки, а я, надiлений любов’ю до свiту, мушу вiдповiдати ще й за зло, яке однаково може знищити i вас, i мене.

Але то ще не вiдомо: може, в муравлiв е теж почуття любовi до землi, на якiй вони живуть, ми ж про них так само мало знаемо, як тi позаземнi iстоти, якi в цю мить обсервують наше життя – про нас.


* * *

Сонце вже сiдае мало не на тому самому мiсцi, де вранцi встае, вiдстань мiж сходом i заходом звузилась до невеликого промiжку, й мое дороге свiтило, без якого не можуть обiйтися нi я, нi свiт, вiдтiснило з горизонтального кола люту Гiперборею, вiд котроi безнастанно йде холод i зло, i я на один мент сповнююся вiрою, що бiльше нiколи не впаде снiг на мою землю, а лихо – на голови людям. Та ось зупинилося мое сонце на крайньому рубежi i далi не йде; з печаллю в серцi починаю спостерiгати, як воно поволi вiдкочуеться туди, звiдки прийшло, – сонце втомилося, забагато тепла менi вiддавши, воно хоче спочити, i я знаю, що доведеться знову перетерплювати довгу й сувору зиму, тож утiшаю себе надiею, що протягом багатьох куцих днiв мене рятуватимуть вiд зневiри колядки, якi прославляють не стужу, не завiрюху, а чорнокрилу ластiвку та сивую зозуленьку – жодноi колядки про зиму не складено, й перемагають вони холодну непросвiть словесним образом весни.

Проте до зими ще далеко, а лiто в розпалi – «жде спрагла земля плодотворноi зливи», i я з нетерпiнням чекаю живлющоi грози, яка десь там, на захiдному прузi, iнодi засинiе i розпливеться; розпечена баня неба жорстоко висушуе землю, i вона млiе, лiнивиться у своiй перестиглiй красi: я думаю тепер про те, що без протиставлення тепла i холоду, погiдностi й забуреностi, любовi й ненавистi пропала б привабливiсть свiту; менi пригадуеться лiниве iснування розiмлiлих серед вiчного лiта мешканцiв екватора i суворий первiсний побут пожильцiв Пiвночi, якi не знають лiтнього тепла, i стверджую про себе, що благословеннiшоi за мiй край мiсцини на землi немае, я по-синiвськи люблю його, а в припливах любовi вчуваеться менi добрий тихий голос мого

Страница 18

Вчителя.

Хто тобi сказав, синку, що я забороняю захоплюватись красою, хiба ти не знаеш моеi туги за зiв’ялим листям i моеi радостi вiд того, що на цвiт дрiбний в зими сили нема? Але ж нерозлучно межують мiж собою бiлий i чорний кольори – на всьому свiтi i в душi кожноi людини, а тому наш слух мусить бути однаково настроений як на елегii, так i на бойовi гiмни.

Це правда, Вчителю: хто не задумувався над цiею двоединою сутнiстю життя? Вольтер i Франко, Гете i Леся Украiнка… Вiчна антитеза, вiчна единiсть, вiчна точка спримирення i вiчна боротьба, яка спороджуе дiяльнiсть. Це людська сутнiсть. Тварина бореться лише з оточенням, а не сама з собою, вона не може стати нi лотофагом, нi збойником, бо не осмислюе своiх життевих можливостей.

Але не забувай, що людина не позбавлена й осмисленоi жорстокостi, як теж – осмисленоi байдужостi. Тiльки думаюча iстота може стати патологiчним убивцею або патологiчним лiнивцем. Вона не запрограмована, як твар, мисль стае для неi то приятелем, то ворогом; маючи Божий розум, але позбавлена почуття Божоi справедливостi, людина спороджуе ту мисль – коли праведну, а коли злочинну. То щоб не схибити, мусимо озброюватися в любов, яка без ненавистi не iснуе.

Мiй Учитель суворий: розмовляючи з ним, я вiдчуваю, що надто вже рознiжився на лонi спокiйноi природи – повинен статися струс. Якби навiть нагрянула така гроза, як тодi – в Карпатах, я б ii тепер не вiдвертав: хай би щезла назавше з моеi душi пiдступна зваба Рахманii.

На заходi нарештi почали схрещуватися бартками Чорнобог з Бiлобогом, вiд крицевих зударiв вистрелили в небо блискавки, а по наварiйському небу стрiмко просувалася чорна градова хмара.

На мое обiйстя забiгли сховатися вiд грози, яка вже сипнула першим льодовим горохом, двi жiнки, одна з яких була моею давньою приятелькою й мала дачний будинок на другому боцi масиву, другу ж побачив уперше. Я зрадiв гостям, запросив iх до своеi вiлли, розцiлував приятельку, з якою мене в’язали довголiтня дружба й безкiнечнi лiтературнi розмови й суперечки; перестрашена смерчем, що вже нахлинув на городи, ламав крихкi черешнi й нагинав додолу яблунi та волоськi горiхи, вона заволала, щоб я узяв до рук свою бартку й вiдвернув бiду – ти вже це робив не раз, ти можеш, умiеш! – та я навiть не поворухнувся, й вона не могла зрозумiти, чому я не виконую ii прохання.

А я стояв, нiби заворожений: до мене допитливо й з цiкавiстю приглядалася незнайома жiнка, налита молодою вродою, немов свiжим молоком, вона мала вiдкрите бiле обличчя й великi зеленi, мов крутежi, очi; ii повнi губи були злегка розтуленi, i я, забувши про бурю й не чуючи благань приятельки, думав тiльки про одне: впитися б у тi губи – i нiщо бiльше мене не обходило, як колись Овiдiя, який признавався, що

Не одна врода мене до любовi схиляе,
Сотнi причин е на те, що ненастанно люблю…[1 - Переклад Андрiя Содомори.]

Причину мого раптового одурiння я вмить збагнув: знав-бо колись цю жiнку в дитинствi, бачив ii теж у старшому, нiж зараз, вiцi, можливо, ми й зустрiчалися мiж ii весною i лiтом, а я забув, – та це була вона, моя едина Nota Bene в iдеальному своему виявi, й забулася вмить зелепужна пастушка, й образ моеi приятельки збляк: передi мною стояла моя душа, вiдкрита у всiй ii земнiй вартостi.

Молода жiнка не зводила з мене очей, манила, закликала, залишаючись при цьому незворушною; гроза вже з повною силою вдерлася на мое подвiр’я й кидала яйцеподiбними льодинами, сваволила громами й блискавками – була спустошлива i водночас несла з собою красу надмогутньоi сили природи, тривоги, страху, непевностi – красу, яка лякае i вабить: ii хочеться пiзнати i страх проймае душу перед пiзнанням, а ще iншу передчував я небезпеку: ось закiнчиться буря, настане спустошений спокiй, i грiзне видиво нiколи бiльше не повториться; я дивився на проявлену в молодому образi мою Nota Bene i не слухав спонук моеi приятельки…

Та спонук уже й не було: обидвi жiнки стали неймовiрно схожi, як мати й дочка, обидвi з зеленими, немов крутежi, очима, i я мав можливiсть уздрiти ще раз свою приятельку молодою; жiнки зачаровано спостерiгали поединок Чорнобога з Бiлобогом: вони, напевне, не дозволили б менi тепер ставати на прю з природою – чей таемниця краси не в перемозi над нею, а в подивi людини при ii з’явi.

Незнайома молода жiнка вряди-годи поглядала з докором на мене: ви ж могли вiдвернути лихо! – й водночас вдячнiсть зорiла в ii очах за те, що дозволив iй побачити жорстоку красу природи, – та й чи мав я право роздiляти ii на спокiйну i несамовиту, чей у поеднаннi протилежностей полягае сенс життя. А якби не гроза – чи побачив би я найдосконалiший образ моеi Nota Bene?

Бiльше нiколи не зустрiчав я тiеi жiнки, та вона вiчно в моiй пам’ятi – видозмiнена з ображеноi дiвчинки в достиглу красуню, яку я побачив серед лiта ii життя. Хто ж вона нинi – в моiй осенi? Я впiзнаю ii у спогадах про маленьку дiвчинку з букетом бузькового вогню в руцi i в осiннiй печалi в очах моеi приятельки.


* * *

Що ж все-таки трапилось з

Страница 19

мною, що я так рознiжився на лонi природи? А певне, причина цього – нестерпний голод за адекватним iдеальнiй красi словом, адже вмiння бачити принади рiдноi природи – то важливий елемент культури, а тiльки на ii пiдставi визначатимуть наш цивiлiзацiйний ценз сусiднi народи.

Украiнська держава зможе по-справжньому утвердитися в свiтi передовсiм духовнiстю – не схожою на iншi, а тому й цiкавою, адже матерiальним достатком Європу нинi не здивуеш. Культура – то едина неординарна, виняткова сила нашого народу, яка зараз перебувае в станi стиснутоi пружини напередоднi вивiльнення. У здеморалiзованому свiтi, в якому за вбивство однiеi людини карають розстрiлом або довiчним ув’язненням, а за знищення цiлого народу винагороджують званням президента, коли виведенi з египетськоi неволi народи почали молитися до золотого теляти, а вартiсть найвищоi моральноi категорii – любовi до батькiвщини – вимiрюеться чистоганом, коли втомленi нестатками люди проклинають свою власну свободу i Божоi кари не бояться, – крiзь таку непроглядь пробиваеться величний образ гармонiйноi природи, як зразок для культури, з котрою ми здатнi стати на прю як з власним дегенератством, так i з чужинецькою зажерливiстю.

Тому я прагну намалювати Украiну, мов наречену у вiнку, бо ж таки нема на свiтi красивiшоi землi, нiж наша, й тамую при тому в серцi лютий бiль вiд усвiдомлення, що моя нацiя вийшла з неволi хворою, з гнiйними фурункулами на тiлi, й невiдомо, скiльки треба часу, щоб ii вилiкувати, а якими лiками задопомогти? І неомильно стверджую: немае кращого засобу для оздоровлення нацii, як ii уподiбнення красi природи, що витворилась на нашiй землi для вiчного життя у славi… Проте часом страх дiймае душу, що тi сили, якi змогли б вiдпустити пружину, зникають з нацiонального овиду або нидiють дома в непроглядному песимiзмi, й благословеннi митi, в якi мiг би статися вибух культури, нечутно проминають, i може трапитися й таке, що пружина в стиснутому станi проiсться згодом iржею.

Чи вже проiлася?… Цiлих десять лiт, вiдколи маемо незалежнiсть, турбуе мене ось такий парадокс. За умов окупацiйного цензурного терору все ж з’явилися у свiтi «Маруся Чурай» Лiни Костенко, «Люди зi страху» Р. Андрiяшика, «Самотнiй вовк» В. Дрозда, «Мертва зона» Є. Гуцала, «Собор» О. Гончара, «Первомiст» П. Загребельного – все це лiтературнi шедеври i всiх iх тут не перелiчу. А на свободi – ну майже нiчого рiвноцiнного з-пiд пера молодих не вийшло. Безкiнечно тривае так звана постмодернiстська манiя – калькування чужих зразкiв, обтяжування стилю незрозумiлою лексикою i карколомними конструкцiями й бачення виключно негативу.

Я адресую це мое писання талановитим молодим i вже не дуже молодим спiвцям, якi надто глибоко застрягли в негативi й видобутися звiдти не можуть, – вони так ретельно видавлюють з тiла хвороi нацii гнiйнi болячки, що, врештi, крiм розкладеноi матерii, нiчого вже не спроможнi бачити, тож хочу нагадати iм, що в набагато гiршi часи, бо ж у неволi, нашi майстри слова створювали неповторнi за красою садки вишневi, i небо невмите та заспанi хвилi, й безмежне поле в снiжному завою, i чари полiських пущ, i музику арiдника в карпатських iзворах, – дайте, дайте ж украiнськiй поезii хоч клаптик синього неба, послухайтеся, нарештi, Миколи Вороного – чей на нашiй землi не лише алкоголiки в запльованих гуртожитках та шизофренiки в психiатричних лiкарнях, iснують не тiльки тваринна похiть, злучки без любовi, таргани, блювотиння, а й чиста сльоза зими!


* * *

З якою б наполегливiстю не прикваплював я кожен крок сонця в бiк пiвночi, коли воно заходить, i як би не скнарив, вiдраховуючи тi самi кроки небесного свiтила пiсля того, як воно, зупинившись на час, починае вiдкочуватися назад, – все одно настае осiнь, а за нею зима, i я вже нинi печалуюся, що вечори починатимуться зразу пiсля обiду, а ранки, нiби з похмiлля, нiяк прокинутися не зможуть… Та, незважаючи на те, я нiяк не надякуюся природi, що вона так пишно прощаеться з нами барвистими хвилями осенi.

Щоранку виходжу на озеро, обрамлене осiннiм лiсом, щоб якнайбiльше захопити для себе того кольористого дива, iдеально синього неба, лiсових пожеж i тихого смутку осiннiх вод.

Ходжу зi своею нерозлучною барткою, яка iз медiума стала враз звичайною палицею, бо ж бiльше не загрожують свiтовi градобоi та буреломи; рiзьба на голiвцi бартки потьмянiла, нiби стерлася або проникла в середину металу, щоб у його лонi знову набратися магiчноi сили для наступного лiта; тi таемничi письмена за весь зимовий перiод проступлять на поверхню тiльки один раз, коли я буду запрошувати Бiлобога й Чорнобога на Святу вечерю, а вони, звiсно, не прийдуть, i я суворо попереджу iх, щоб не навiдувалися, непрошенi, i влiтку, бо вiдiшлю iх на темнi бори, на дикi iзвори, – там, де кури недопiвають й голосу християнського не чути!

Осiнь у Наварii починаеться на Спаса, коли моi бузьки вiдлiтають у теплi краi. Уже змiцнiли крила в лелеченят, вже суворий батько, зайнявши спостережний пункт на чолопку водонапiрноi башти, провi

Страница 20

зi своiми дiтьми триденний курс польотiв, вже молодi птахи подалися до лелечоi зграi, що збираеться на раду на мочаристих левадах за Ставчанкою, а мiй старий бузьок чомусь ще стовбичить у гнiздi бiля крайньоi сiльськоi хати – може, вiн – вожай i полетить над Ставчанку, коли зграя буде в повному зборi, а може – просто тужить за дiтьми й за подругою, яка полетiла разом з ними… Але чого б йому тужити, думаеться менi, коли дiти здоровими виросли й самостiйними стали, – певне, старий думае про тяжкi випробування, якi стеляться перед лелечою зграею: а чи витримають недосвiдченi дiтлахи далекий перелiт, чи не зiтруться в них крила над Мармуровим морем?

Бузьок думае i наслухае, як глухо падають на землю брунатнi каштани, вiдраховуючи останнi хвилини лiта, вiн перехиляе голову i приглядаеться до мене, а я його запитую, як вiн з тих безмежних широт умiе допасти до свого гнiзда, яка сила, яке чуття веде його додому з безкраiх розстаней, а вiн мудро i статечно вiдповiдае: любов!

А на другий день пiсля цiеi розмови я бачу лише спорожнiле гнiздо – вже осiнь, i чутно, як ласкава тиша скроплюеться жовтими цяточками на листя, цяточки розпливаються, спалюють зелень, а дзеркало озера вигладжуеться, щоб вiдбити в собi всю красу осiнньоi мiстерii.

Вiд тих осiннiх лiсових кольорiв я чманiю; прохолодний вiтер прокрадаеться мiж листя й безжально струшуе iх з гiлок, прокладаючи дорогу зимовому походу; листя летить, кружляе в повiтрi – природа справляе свiй барвистий карнавал.

А коли вiтер стихае, залишивши на деревах ошатний одяг, з наймiцнiших листочкiв тканий, над озером починае звучати кольорова соната, музика барв добуваеться з пiднебесся i з озерноi глибини, i я вже не знаю, де справжнiй свiт – пiдi мною чи надi мною, а втiм, вiн единий, як злагоджений оркестр.

Вдивляюся у вiдбите у водi небо, i менi здаеться, що зовсiм неважко добратися до небесних чертогiв – треба тiльки пiрнути вниз до неба, по якому плавають бiлi хмаринки – i на них, мов на лодiях, попливти в те космiчне бездоння, де нiчого немае, крiм всесильного згустку Божоi енергii; я зовсiм осамотнююся вiд думки, що моя власна енергiя з космiчною не спiвмiрна, що я незначна особина, що мене, врештi-решт, нема… Проте залишаеться жити дужча вiд тiлесноi оболонки моя свiдомiсть, i я щасливий вiд того, що в цю мить вона спроможна розмовляти з Богом.

…А вже на мiй квiтник вийшли хризантеми, i межi засинiли мевом осiнок – останнi квiти готуються справляти по лiту скромну тризну.

Тож востанне виходжу в надозерний лiс. Листя зовсiм опало, а голi дерева такi виразнi й вiдчутнi, нiби зiйшли з графiчних полотен Гнiздовського; небо стало таке прозоре, що ось-ось побачу крiзь нього Господнiй престол…

І менi хочеться цей успокоений стан природи i мiй власний стан якнайточнiше визначити словом, я викликаю з пiдсвiдомостi потрiбний образ, думку, формулу, i в цей мент чую слова, що iх вимовляе моя вiрна Nota Bene, яка нi разу не вiдступала вiд мене нi на крок:

Душа вiдкрита, як осiннiй сад…

Не покидай мене нiколи, свiтла душе моя.



Наварiя, 2000 р.




Оферми з тридцять шостого регiменту





І


Ви питаете мене, що то за штудерне слово «оферма», яким кожен з вас обзивае нехарапутiв, не розумiючи, що мовить? То я вам поясню…

А ти, Муцо, сиди собi i слухай, хоч нiчого з моеi розповiдi не втямиш, бо вже давно втратив пам’ять i розум, i я собi думаю, най менi Бог простить, що, може, краще було б, якби ти в тому сорок третьому загинув разом зi своiми родаками в коломийському гетто й не купував життя такою страшною цiною. І що тобi з нього, коли ти з того часу, як я заховав тебе у пивницi на своiй плебанii з трьома такими, як ти, нещасними втiкачами з гетто, й донинi не усвiдомлюеш, що живеш…

А може, щось i вiдчуваеш, тiльки я того не знаю, – певне, й нинi маеш якесь розумiння довколишностi, бо чому ось у цю хвилину, коли ми сидимо в моiй пасiцi, ти з такою нiжною увагою придивляешся до бджiл, якi сiдають тобi на зап’ястя, не боiшся iх, хухаеш на них, зiгрiваеш, хоч iм твого тепла в цей гарячий лiтнiй день i не потрiбно; ти ворушиш губами – може, прощення в них просиш за давню провину, коли твоiми вчинками замiсть милосердя керував гешефт…

З усiх сiльських евреiв, якi жили в Сакатурi, – хто тримав трафiку з тютюном i сiрниками, хто, як тi гоi, обробляв поле, а ще iнший торгував телятами або скуповував оптом у маетних газдiв садовину й возив ii до Коломиi на фабрику мармоляди, – ти у своiй молодостi торгував стiльниками iз власноi пасiки, й до тебе приходили медовари з далеких гiрських сiл купувати жидiвський мед, що славився цiлющiстю – вигоював гостець, ревматизм, виганяв з утроб солiтерiв i навiть продовжував життя хворим на рак.

Бо мав ти, Муцо, свiй власний секрет медового промислу, про який у Сакатурi знав тiльки я, чей наше знайомство розпочалося ще за Першоi свiтовоi вiйни, коли ми разом служили у сформованому в Коломиi Тридцять шостому регiментi, що був зарахований до корпусу генерала Гофмана й до вимаршу на iталiйськ

Страница 21

й фронт проходив вишкiл пiд Вiднем недалеко Бадена. Жили ми в бараках бiженцiв з Галичини, окупованоi москалями на початку вiйни, – тi бараки спорожнiли, коли царське вiйсько вiдступило за Збруч пiсля перемоги армiй кайзера Вiльгельма II пiд Горлицею… Отож по вiйнi ти вернувся у свою Сакатуру, де я зайняв пiсля висвячення парафiю, i ти розкрив передi мною свiй грiшний секрет… Бог зловчинникiв не прощае й тебе покарав. Хоч, мовивши правду, надто вже жорстокий ваш Єгова…

Отже ви, дорогi брати й сестри, якi ось злетiлися при недiлi на мою пасiку, хочете знати… О, ви багато чого хотiли б дiзнатися вiд мене – хоча б про те, наприклад, чому я, колишнiй всечесний отець iз Сакатури, став пасiчником у Кропивищах… То я вам про це тепер уже розкажу, бо вiдколи у зореносному Кремлi упокоiвся останнiй всевладний склеротик i на його мiсце прийшов молодий правитель, якому я так само, як i старому, нi дрiбки не вiрю, бо всi вони суть одна банда i злодii, – отже коли при нинiшнiй так званiй перебудовi й гласностi людям трохи повiдкривалися роти, я теж осмiлiв i вже не боюся сказати вголос, що в сорок шостому, як тiльки большевики заборонили нашу греко-католицьку церкву, я переоблачився в цивiльне, покинув свое приходство в Сакатурi й перебрався у Кропивища. Вчинити менi це було досить легко, оскiльки я, як целебс, не був обтяжений сiм’ею, тож купив собi це обiйстя, розвiв пасiку, а коли зав’язалися колгоспи, зголосився до контори на посаду бухгалтера, бо повинен вам сказати, що кожен священик хоч трохи визнаеться на розмаiтих рахунках.

А Муца, мiй сердешний Муца, й донинi щонедiлi приходить сюди iз Сакатури; менi деколи здаеться, що вiн нiкого з тих людей, якi його пiдгодовують, не запам’ятовуе i не впiзнае – крiм мене одного. Якби ви бачили, яким вдячним полиском засвiчуються його очi, коли мене уздрить, i як смiшно ворушиться його гачкуватий нiс – видовжуеться, нiби хоче виповзти з кудлатих хащiв чорноi бороди, що закривае все обличчя; його зшерхлi губи складаються тодi в гримасу усмiшки, але ж не вмiе вiн нi смiятися, нi говорити… Муца завжди сiдае на лавочку пiд он тим бузком, де й зараз сидить, хухае на бджiл, якi лазять по його руках, i менi здаеться, що вiн бачить у них своiх родакiв, працьовитих i дбайливих, яких в одну стражденну мить викинуто було на поталу смертi, подiбно як вiн висипав колись, мов непотрiб, використаний упродовж теплоi пори бджолиний рiй на снiг у лютий мороз…

Ага, ви хотiли знати, звiдки взялося слово «оферма»… Таж я вам власне про це й оповiдаю, почекайте трохи…

У сорок третьому роцi Сакатуру обступив загiн нiмецьких карателiв з коломийського крайсгауптманшафту: в гестапо дiзналися, що в сакатурських лiсах перебувають упiвцi, а ще хтось донiс, що в селi переховуються евреi. Певне, не пiдозрювали гестапiвцi, що дае iм притулок мiсцевий священик, бо ж нiмаки плебанiю не обступали, а почали зганяти селян на дознання перед сiльську управу.

По селу прокотився лемент жiнок, якi вели i несли на руках своiх дiток; чоловiки, пiдштовхуванi прикладами карателiв, iшли мовчки, мов отара на бойню, лише вряди-годи стиха перепитували один в одного, сподiваючись почути заперечну вiдповiдь, – чи то нас мають пострiляти? – однак шелестiли тiльки питання, а вiдповiдей не було чутно, i гасли в безнадii обличчя газдiв.

Нiмаки гелготiли й викрикували «los, los!», дiти плакали, людське коло бiля управи звужувалось, карателi оточували юрбу все тiснiшим перснем, i коли два вояки зняли з вантажiвки кулемет, наставивши його дулом на селян, я вiдсахнувся вiд вiкна, крiзь яке виднiлася залюднена сiльська толока, – мене враз осiнила рятiвна, а може, й фатальна думка: за мiй зухвалий намiр я перший мiг поплатитися своiм життям…

Я притьмом почав виймати iз шухляди приходськi документи, в нервах перегортав, розкидав, розтрушував по пiдлозi канцелярськi папери, шукаючи серед них фотографiю, яку принiс iз собою з Першоi свiтовоi вiйни й геть-чисто забув про неi, – тепер згадав i подумав, що вона могла б врятувати село; я розпачливо перегортав аркуш за аркушем, аж поки не згадав, що всi вiйськовi знимки ще за перших совiтiв сховав за кроквою на стриху.

Вмить вилiз драбиною на горище, вийняв iз-за крокви перев’язану шнурком пачку фотографiй, розкидав iх, шукаючи потрiбноi, й таки знайшов, всунув за пазуху й щодуху побiг на майдан. Бiжучи, наступав на поли реверенди, падав долi, пiдводився i бiг далi, повз, рачкував, викрикуючи до кулеметника: «Halt, halt, nicht shiessen!»,[2 - Зупинiться, не стрiляйте! (нiм.)] мене помiтив офiцер, що стояв на верандi сiльськоi управи, розставивши ноги, й крикнув до солдатiв, що стояли з накокоiженими на людей автоматами, наказавши iм привести мене до нього.

Задиханий i обiмлiлий вiд страху, я видряпався схiдцями на веранду й, вимахуючи перед носом офiцера фотографiею, залементував: «Er ist mein Kriegskamerad!».[3 - Це мiй вiйськовий товариш! (нiм.)] Офiцер вихопив з моеi руки фотографiю, пiднiс ii до очей i довго вдивлявся у двi парсуни на знимцi, потiм обернув ii й, кол

Страница 22

прочитав на зворотному боцi дедикацiю, вмить виструнчився, щось там скомандував карателям – я добре знав нiмецьку мову, проте, здурiлий вiд жаху, не втямив анi слова з його команди, i аж тодi, як тi ж два вояки витарабанили кулемет на кузов вантажiвки й позалазили пiд брезент, а офiцер, вiддавши менi знимку й викинувши вперед руку, гарикнув «Хайль Гiтлер!» i сам вскочив у кабiну, – аж тодi я, зiмлiлий вiд пережитого, звалився на долiвку веранди…

Отак була врятована Сакатура, i ти, мiй бiдний Муцо, з трьома твоiми родаками – теж…

Ви питаете, що за таку магiчну фотографiю пiднiс я до очей нiмецького офiцера? Якi ви нетерпеливi, таж вам щойно йшлося про оте слiвце – «оферма»…




II


Я, Остап Пiдгорецький, син судового райцi, закiнчив Коломийську гiмназiю перед самим початком Першоi свiтовоi вiйни й готувався вступити на теологiю у Львовi, оскiльки ще в четвертiй гiмназiальнiй, прислужуючи отцевi Капустянському на тихих вiдправах пiд час реколекцiй, вiдчув нездоланний потяг до богослужiння. Однак моiм планам поки що не було суджено здiйснитися: у вереснi 1914 року Галичину захопили москалi, яких тутешнi москвофiли славили приказкою: «Як прийшли москалi, то був хлiб на столi»; недоiдки того бiлого украiнського хлiба випрошували бiля польових кухонь жебручi дiти, i, скажу вам щиро, я й донинi дивуюся з того, що та нужденна московська ялмужна навiки запам’яталася людям як велике благо, а те, що росiйськi солдати, зайнявши пiд постоi примiщення мiських осередкiв НТШ та «Просвiти», а в селах Народнi доми, спалювали в грубах книги, знущалися над портретами Шевченка i Франка, гвалтували дiвчат, i тi пiсля московськоi окупацii ходили гелеватi й народжували байстрюкiв, котрих i донинi прозивають «москаликами», – про це наш терплячий народ геть-чисто забув…

Коли Покуття зайняли росiйськi вiйська й почали депортувати в Московщину священикiв, учителiв i навiть гiмназистiв – одне слово, украiнську iнтелiгенцiю, я вислизнув з Коломиi й майже цiлий рiк переховувався в запрутськiй Боднарiвцi в шкiльного товариша Петра Мельничука (потiм ми з ним зустрiлися в альпiйських горах на iталiйському фронтi – про це, як буде час, розповiм вам пiзнiше), аж поки москалi не вступилися з Галичини.

Якраз тодi менi минуло вiсiмнадцять рокiв – вiк допризовний, i я, побоявшись залишатися в дезертирах, яких мадяри виловлювали й без суду вiшали на придорожних вербах, зголосився до коломийського приймального пункту, що розташувався у школi уршулянок навпроти Єзуiтського костела.

Прийшов сюди не перший: австрiйськi польовi комiсари вже встигли поназганяти з усього повiту сотнi тугих, мов гороховi стручки, парубкiв та й мiських хлопцiв теж. Пiсля лiкарського бадання iх записували до Тридцять шостого кавалерiйського полку – потiм той коломийський регiмент разом з кiньми повезли у вагонах «vierzieg Mann, sechs Pferde»[4 - Сорок чоловiк, шiсть коней (нiм.).] пiд Вiдень, де ми, як я вже говорив, вiдбули тримiсячний вiйськовий вишкiл, й опiсля нас вiдправили маршбатальйонами на iталiйський фронт.

А мое серце й донинi краеться з болю: з усього того Тридцять шостого кавалерiйського регiменту залишилися живими небагато: я, Муца й ще кiлька хлопцiв… Та найбiльше жаль менi за характерником, балагурником i вiрним крiгсколегою Мелитоном Небожителем iз Сакатури, де вiн, кутський розбишака, ще хлопчиськом одружився й прийшов на приймальний пункт до Коломиi разом iз своею молодицею – красунею Катериною.

От ви лишень послухайте…

Того сакатурського опришка я, стоячи в довгiй черзi до прийому, здалеку побачив, та й як було не запримiтити дебелого галайка з кучерявим, що вилискував вiд гасу, волоссям, iз заклебученим гуцульським носом та з пiдкiвкою пишних вусiв! По-парубоцьки обхопивши позашию свою молодицю й гордо звiвши до неба голову, вiн iшов, похитуючись, – певне, вже встиг зазирнути до корчми Рудого Менделя на Мнихiвцi; вiн немилосердно дер горло рекрутською пiснею, що билася луною мiж стiнами школи й фасадом костела:

Подай, мамо, пугар рому, бо я iду до прийому!
А в прийомнiй склянi дверi, там сидiли офiцери.
Як наступив двадцять п’ятий,
всi сказали, що прийнятий…

Мелитон Небожитель не мав жодного сумнiву, що пройде на комiсii, й, видно, хотiв чимшвидше позбутися цiеi церегелi: розштовхав хлопцiв, якi сумирно стояли в черзi, й зник за дверима вiйськового комiсарiату, а Катерина залишилася на майданi. На ii вродливому обличчi не було й слiду розпачу чи жалю, вона грацiозним рухом поправила шалiнову хустку, з-пiд якоi вибивалися на чоло бiлявi пасма густого волосся, й мала такий вигляд, нiби стояла не перед комiсарiатом, а в притворi церкви, й, ковзаючи поглядом понад парубочими головами, терпеливо чекала на свого легiня.

Не довго довелося iй виглядати милого: за якусь там годину вивалився з дверей ii Мелитон, пострижений пiд нуль, вiд чого валок вусiв помiтно згруб й здавався приклееним до верхньоi губи; вiн затягнув бравурноi:

А як мене молодого асентерували,
Посадили на коника, як намалювали,
П

Страница 23

садили на коника, дали менi чако,
А тепер м’я, молодицi, поцiлюйте в сраку!
Гей, гей!..

Довго не вгамовувався легiнь, нiби бозна-якого щастя запосяг, обняв Катерину й так мiцно пригорнув, що вона аж завiвкала вiд млостi. Катерина обцiловувала Мелитона, начебто вiн уже вернувся, цiлий i неушкоджений, з тiеi страшноi вiйни, й смiялася, мов навiжена… Та враз утямивши, що нинi немае нiяких причин для втiхи, – i що люди подумають про неi, веселу в таку годину, жiнка помислила, як мае поводитися в нинiшнiй ситуацii, i враз заголосила, мов на похоронi, й обмивала слiзьми Мелитонове обличчя, примовляючи:

«Та куди тебе, мiй мужу, засилають, куди запроторюють, таж на тiй чужаницi й ворон не визбирае твоiх бiлих кiсток, а щоб за тими, що тебе постригли, й слiд пропав!»

Тонкий Катеринин голос набирав усе вищих нот, вона вже пiворила на всю Коломию, й Мелитон затулив iй долонею рота, прикрикнувши:

«А ти не вмiеш тихше плакати, таж тебе чують аж в Сакатурi!»

На що Катерина вiдказала ображено:

«Агiй на тебе, хiба я кричу, та менi здаеться, що я з розпуки ледве шепчу, мiй дорогий Мелитоне…»

Жалобний ритуал молодого подружжя закiнчився так само раптово, як i розпочався; Мелитон обернувся до парубкiв, що стояли в черзi, й забалабонив:

«А ви не бiйтеся, хлопцi, смiливiше заходьте, там вас будуть бадати такi ласкавi дохтори, що най ся преч каже!.. Один наказав менi зняти штани, розчепiрив мою гузицю i вiдразу вгадав, звiдки я родом. «Es ist gut!»[5 - Усе в порядку (нiм.).] – промовив вдоволено, ляснув мене долонею по голiй задницi, вiдштовхнув й почав другому рекрутовi заглядати в гузно… А я дотепер не можу вийти з дива: по чому вiн там упiзнав, що я з Кут?»

Хлопцi зареготали, залилася смiхом i Катерина; вона якусь мить придивлялася до мене, а далi насмiлилася пiдiйти й мовила поштиво:

«Виджу по твоiх убйорах, паничу, що мав би-сь бути вчений, то зроби менi таку ласку, коли вже будете десь там воювати: мiй Мелитон неписьменний, то на якомусь там перепочинку най вiн тобi наговорить пару слiв до мене, а ти iх запиши i пришли листом у Сакатуру… А я тобi вiдразу даю завдаток…»

Жiнка сягнула рукою в пазуху, виймаючи з-помiж циць паперового ринського, якого я, звiсно, не взяв, проте обiцяв виконати ii просьбу.

То була, кажу вам, цiла комедiя з тим листом. Якось пiсля муштри, коли ми вже вiдпочивали в бараку, пiдiйшов до мене Мелитон i попросив, щоб я записав те, що вiн для жiнки надиктуе. І я писав: «Сарака моя жiнка, сарака… Сарака моя жiнка, сарака…» – i так вiн наговорив менi цими зiтханнями аж два листки паперу… Я вiдiслав iх польовою поштою, й сказав менi згодом Мелитон, що Катерина вiдповiла йому такими словами, комусь там у селi надиктованими: «Я знала, мiй милий, що ти мене любиш, але щоб аж так, того-м таки не сподiвалася. Читав менi твого листа мiй письменний сусiд, довго читав, а я гiркi сльози проливала й благала Господа, щоб тебе вража куля проминула…»

За мною в черзi до прийому стояв пейсатий жидик, а бiльше його родакiв я не побачив у натовпi рекрутiв й подумав, що цей еврейський отрок – сирота або такий собi невдаха, який не вмiв чи не мав чим вiдкупитися в комiсарiв, – всi ж бо знали, що евреiв, за певну мзду, не мобiлiзують, оскiльки вони бояться фузii, та й Талмуд не радить iм брати зброю до рук.

Жидок стояв покiрно i в мiру того, як пiдходила черга, ступав за мною крок за кроком; вiн був розгублений, аж наче переляканий; нiхто iз черги до нього не обзивався, хоч усi з подивом приглядалися, й менi жаль стало хлопця: ось зараз зiстрижуть йому довгi патли, пейсики вiдрiжуть, i стане вiн iз своiм, мов п’явка, носом такий смiшний, що й до синагоги його б кантор не впустив; я уявив собi майбутню долю нещасного еврейчика i, щоб якось його втiшити, запитав його, звiдки вiн.

«Із Сакатури…» – тiльки й вимовив жидик i далi мовчав, а в його балухатих очах тiнилася туга, здавалося, йому було недалеко до плачу.

Бiльше я не намагався втiшати сусiда по черзi розмовою, бо й самому дошкулював туск, чей не на прогулянку в гори нас вiдправляють. А тут ураз знайшовся балагурник Мелитон Небожитель, вiн не мiг жити без пiсень i жартiв, навiть якщо звеселяв себе чужим коштом. Мелитон помiтив еврея й аж руками розвiв:

«Як ти тут опинився, Мошку, сину мiняйла Пiнкаса Шпайхера iз Сакатури?»

«Я не Мошко, я Муца, – вiдказав хлопець. – А тате помер…»

«Та я знаю: скiльки було того вайкання бiля твоеi халабуди!.. – Мелитон начебто хотiв поспiвчувати Муцi, але це йому не вдалося – нахлинув на парубка злий жарт. – Ой, люди добрi, вiрну вам правду кажу: наш найяснiший Франц-Йосиф напевно войну виграе, коли вже жидiв кличе до асентерунку! – І почав приказувати, паяцуючи перед Муцою: «Казав Йойна, що буде война, казав Сруль, що дасть куль, казав Мошко, що дасть порошку… Почекай, жиде: ти хоч один раз у життi бачив крiса?»

«А навiщо вiн менi здався?» – вiдказав Муца, поступаючись назад вiд Мелитона, який уже руку простягнув, щоб смикнути жидика за пейси.

«Нi, ти скажи менi, чи хоч з

Страница 24

аеш, що з тим крiсом робити?» – допитувався нахаба.

«Не маю такого iнтересу», – аж схлипнув Муца i з надiею, що я заступлюся за нього, глянув благально на мене.

Мелитон однак не перестав напастувати хлопця й давав тепер уже йому пораду:

«Як тебе вмундирують, то скажеш капраловi, аби дав тобi фузiю з кривою люфою, щоб ти мiг стрiляти з неi iз-за вугла. Добре раджу тобi, Мошку?»

«Я ж не Мошко, я Муца», – скривився жидик до плачу й зайшов за мою спину.

«Дай йому спокiй! – сказав я гостро до знахабнiлого парубка. – То ще не вiдомо, хто краще буде воювати i в кого поцiлить перша куля. Лiпше помолися Богу, йолопе».

Мелитон нiби й не почув моiх слiв, проте таки вiдчепився вiд Муци й затягнув такоi голосноi коломийки, що аж луна вiдбилася вiд Єзуiтського костела:

Ой не плачте, легiники, права вам дорога
Камiнчиком буркована до самого Львова.
Камiнчиком буркована, мости спорядженi,
Туди iшли з кучерями, звiдти постриженi.

Й немов на пiдтвердження цих сумних слiв, пiд команду капралiв i фельдфебелiв вишикувалися сотнi голомозих парубкiв, пролунало фатальне «forw?rts!»,[6 - Вперед! (нiм.)] i ми вирушили на товарну станцiю сiрими колонами.

Коли наш телятник рушив, Мелитон протиснувся до перекладини в проймi вагона й, вiдшукавши очима серед натовпу жiнок свою Катерину, заспiвав:

Таж ти знала, що я жовняр, що я не гемайний,
Було мене не любити, хоч би-м який файний.

Катерина тепер уже по-справжньому гiрко ридала, та й Мелитон, зiгнавши з губiв безжурну усмiшку, витер рукавом сльозу.




III


Ой, та ви вже, певне, знудилися мене слухати, то хiба пiдкрiпiться трохи, бо моя розповiдь буде довга, як бойкiв свiт… Злiтайтесь до альтанки, там моя господиня Марина налила в тарiлки меду… Ну а менi, моя вiрна Марино, налий з тiеi он бутлi, що на столику, «михайлик» медовухи, яку я готую за своiм власним рецептом: як вип’еш нинi добрий пугар, то аж завтра розбере… Та й пiднеси менi, голубко, бо маю вже, слава богу, небезмай дев’ятдесят i вставати не те що не можу, а не дуже хочу. Красно дякую… О, вiдразу вдарило в голову, i так менi стало файно та розмаiто!.. А навчив мого тата варити мед дiд Теодор – був вiн не з простих, належав до украiнськоi шляхти гербу «Погоня»; той герб зображав обрубану руку з мечем. Розказував дiд, що якийсь там далекий його предок втратив пiд Грюнвальдом праву руку, проте справно орудував лiвою, й за це отримав герб i нобiлiтацiю. Його сестри ткали полотно, продавали й за тi грошi вiддали брата до шкiл, а що вiн був майже двометровий, то забрали його в цiсарську двiрську сторожу… Але про що я вам оповiдав?

Ага… Запакували нас до потяга, i iдемо ми з нашоi Коломиi через усю Європу до Вiдня. Тарабанимося цiлий тиждень телятником чи, як полюбляли австрiяки називати той потяг, «сорок чоловiк, шiсть коней», харчуемося вутлою комiсною паркою, доiдаемо своi домашнi запаси й слухаемо безкiнечнi просторiкування Мелитона Небожителя, який не мiг, ну нiяк не мiг закiнчити довгу байку про свого тата, який щороку гнав з Кут до Вiдня череду бичкiв на торговицю, через що бував у столицi нашоi матiнки Австрii частiше, нiж сам Франц-Йосиф, бо найяснiший цiсар водно райзував свiтами, а ще полюбляв сiрчанi купелi в Баденi й Баден-Баденi, де одного разу якийсь французький розбишака зарiзав паню цiсареву шпiндлем затруеним… Ми були зголодженi, немов той ненажера Балоун iз знаменитоi книги Ярослава Гашека про бравого вояка Швейка… Але Балоун, скажу вам, був дитиною супроти нашого крiгсколеги з Пiдгайчикiв Федька Мазура, який теж трясся в кутку на нижнiх нарах i, бебехатий, немов поросна льоха, наминав без упину курячi нiжки, ковбаси, сальцесон i солонину, ще й вiдригував, як кнур. Вiд запаху того м’ясива з наших ротiв котилися потоки слини, а випросити в нього бодай крихту iдла нiхто з нас не зумiв. Уночi вiн так голосно спускав газ, що у вагонi вмить змовкав храп… Через це того Мазура наймали потiм за харчi то один, то iнший фельдфебель, щоб вiн у його бараку будив серед ночi хропунiв, внаслiдок чого жовнiри виходили вранцi на муштру виспанi, проте геть зачумленi… Го, як буде час, то я вам розповiм одну пригоду, яка трапилася в нашому регiментi мiж тим ненажерливим Мазуром i ротмiстром Гольдмайстром. То було смiху!..

Отак ми нарештi доповзли через Чоп, Мiшкольц i Братиславу до столичного Вiдня… Думав я, що на власнi очi побачу славетну столицю Європи, як полюбляли називати Вiдень галицькi австрофiли, – з його палацами, соборами й цiсарською резиденцiею. Та де там!

Наш телятник зупинився на останнiй запаснiй колii товарноi стацii iз закiптюженими гамазеями та зношеними паротягами, що вишикувались один за одним на заiржавiлих, порослих чортополохом рейках. Фельдфебелi й капрали забiгали вздовж потяга, вiдчиняли вагони, викрикуючи незрозумiлi покутським хлопцям команди; потiм нас погнали на привокзальний плац, i там ми лаштувалися iз своiми клунками у схожi до арештантських колони. Служивi улани, якi супроводжували наш ешелон, виводили з вагонiв вороних гуцульськи

Страница 25

коникiв, реквiзованих у Жаб’ему й Косовi, зв’язали iх по шестеро й попудили попереду нашоi валки. Вiдень iз своiми шпилями веж i костелiв зникав позаду нас у густому туманi, що здiймався над Дунаем, а перед нами здиблювалися заснiженi вершини альпiйських гiр, з-помiж яких витiкали рiчки й потоки, й старшини привели нас нарештi до барачного поселення, що сховалося на днi Схiдних Альп – за Медлiнгом i перед Баденом – мiж двома мiлководими притоками Дунаю.

Бараки були низькi й довгi, немов стайнi, iх заселювали рекрутами й кiньми на рiвних правах, з тiею лише рiзницею, що в конюшнях стояли глибокi жолоби для фуражу, а людськi бараки були заставленi двоповерховими залiзними лiжками, а одне – для командира – стояло збоку пiд вiконцем, i на нього склав свою амунiцiю фельдфебель Отто Кац, з яким нам довелося вiдбути тримiсячну муштру на плацу за колишнiми бараками для галицьких бiженцiв, у чарiвнiй i дикiй гiрськiй мiсцинi.

Нас вмундирували, роздали п’ятизаряднi карабiни, вишикували в бараку вздовж лiжок, й фельдфебель Кац, вусатий тiролець, повiльно крокував, погойдуючись на носаках, вздовж здвоеноi шеренги i з напускною суворiстю придивлявся до виправки новобранцiв, а теж до виразу облич, на яких мали вiдбиватися лише вiрнопiдданiсть, субординацiя, готовнiсть виконати наказ – i нiякоi там хоча б тiнi смутку, розгубленостi або, крий боже, невдоволення не смiло висвiтитися в очах молодих жовнiрiв.

Бiля мене на правому фланзi стояв виструнчений, мов до рапорту, високий, кремезний, iз зухвалим полиском в очах Мелитон Небожитель; незалежний його вигляд умить запримiтив фельдфебель, i видно було – вiдразу пройнявся солдафонською неприязню до новачка. Пильно приглядався до виправки бравого новобранця – кутського штрамака, який звик дбати про свiй зовнiшнiй вигляд, i довго не мiг знайти зачiпки; фельдфебель мiряв очима Мелитона з голови до нiг та впоперек, i, врештi-таки запримiтивши на комiрi його кiтеля загнуту вилогу, втiшно вигукнув:

«Unf?rmlich!»[7 - Не за формою! (нiм.)]

Вiн вивiв Мелитона з шеренги й злiсно сiпав за вилогу комiра, раз у раз повторюючи незрозумiле слово; Мелитон слухняно поправляв комiр, пригладжував долонями кiтель, дотикався до багнета на поясi, вiдтягував пальцем ремiнь карабiна, щоб тiснiше прилiг до спини, й коли фельдфебель уловив нарештi в очах новобранця близьку до страху покiрнiсть, наказав йому стати в шеренгу, спитавши при цьому:

«Was habe ich gesagt?»[8 - Що я сказав? (нiм.)]

На мiй подив, Мелитон зрозумiв, про що його спитав фельдфебель, певне, знав трохи нiмецьку мову вiд тата, який частiше бував у Вiднi, нiж сам цiсар, i вiдрапортував макаронiчно:

«Мельдую gehorsam: ich bin оферма!»[9 - Мельдую слухняно: я е оферма! (макарон.)]

Ото, моi любi, звiдси i взялася ця прозиванка для нехарапутiв, яку нашi люди, треба чи не треба, вживають, не розумiючи значення слова…

Та вельми прикро менi вiд того, що воно причепилося до всiх, хто служив у Тридцять шостому кавалерiйському регiментi, i до мене теж…

Фельдфебель Кац довго нас оглядав, однак не знайшов причини нi до кого бiльше присiкатися. Та враз вiн запримiтив на лiвому фланзi череватого Федька Мазура й притьмом пiдiйшов до нього. Хвилину приглядався й похитував головою, нiби журився: а що цей бельбас робитиме в кавалерii? Натужно мiзкував i врештi-таки придумав йому службу, злобно посмiхнувся, тицьнув Федьковi пальцем у живiт, аж той перднув, i виголосив йому присуд:

«Du bist ganz unf?rmlich, marsch zum Schkrabkartoffel, verschtanden?»[10 - Ти зовсiм не у формi, марш чистити картоплю, зрозумiв? (нiм.)]

«Мельдую слухняно: я зрозумiв, що мене призначено до шкраббараболi!» – радiсно вiдказав Мазур, втямивши, що вiдбуватиме службу на кухнi.

І був би на цьому закiнчився фельдфебельський огляд, аж тут несподiвано для всiх виступив iз шеренги новобранець Муца, з виду якого ще не зiйшов страх i повне нерозумiння того, що взагалi вiдбуваеться. Вiн зняв з плеча карабiна й, показуючи на дуло, проказав винуватим голосом по-польськи з надiею, що фельдфебель його зрозумiе, бо нiмецькоi мови не знав, а говорити на iдиш боявся:

«Melduje poslusznie, ze tu jest dziura, zeby to nie bylo na mnie, ze to ja, bo ja juz z taka dziura dostal…»[11 - Голошу слухняно, що тут е дiрка, аби то не було на мене, що це я зробив, бо я вже з такою дiркою отримав… (польськ.)]

Коротко реготнули новобранцi i вмить стихли вiд лютого крику Отто Каца, який нiчогiсiнько не зрозумiв з того, що сказав Муца.

«Abtretten!»[12 - Марш назад! (нiм.)]

…Пiсля вiдбою, коли ми вже лежали на сiнниках, набитих ячмiнною половою, й обiськалися вiд остюкiв, якi немилосердно впивалися в тiло, промовив Мелитон до Муци:

«Тобi, жидику, пощастило, що маеш готову з дзюрою, бо що б ти робив, така мiзерота, з цiлою: намучився б, а то б iще встиду набрався!»

«Найгiрше, що е на свiтi, – оштемпитися перед жiнкою», – почувся чийсь голос iз темряви.

«Та замовкнiть, щоб вам зацiпило! – вискнув хтось iнший. – Заткайтеся, бо на стiну полiзу!»

Й ст

Страница 26

ло тихо в бараку. Тiльки за якусь хвилину простогнав, засинаючи, Мелитон Небожитель:

«Господи ласкавий! Забрав-есь можливiсть, забери й охоту!»




IV


Я згадав, дорогi моi гостоньки, про Муцу – отак-во розповiдав вам про нього, нiби то не вiн, а намальована його парсуна сидить он там на лавицi пiд бузком i нiчого не чуе й не розумiе – говори собi що хочеш. Бiдний Муца… А може, так i не е, може, вiн усе чуе, тiльки йому байдуже до того, що вiдбуваеться довкiл, i до себе самого – теж. Тяжкого удару зазнав у життi й не витримав, а одне, що залишилося в його пам’ятi – то грiх, який вiн учинив супроти бджiл, i напевне думае Муца, що саме за те настигла його така страшна кара… Ось бачите, вiн хухае на них, нiби прощення просить, а на пугар медовухи, який Марина i йому пiднесла, навiть не глянув, боячись, що бджоли, помщаючись, наносили в стiльники отрути, для нього призначеноi…

У нашiй ротi Муци Шпайхера й не чутно було. Менi завжди здавалося, що вiн встидаеться заговорити, а так воно й було – хлопцi глузували з його жидiвських iнтонацiй, коли раз на гамана вiн вимовляв кiлька слiв по-украiнськи, ну а польською мовою, яку добре знав, не прийнято було розмовляти у Тридцять шостому регiментi, який складався з самих украiнцiв, й посмiшкувався над ним той же невгамовний Мелитон Небожитель:

«У нашого Муци нi з глови мови, нi з дупи перду».

Муца на цi слова тiльки усмiхався, нiби радiв з того, що не його, а Федька Мазура нагородила доля особливими здiбностями iз спускання повiтря – ось Федька в ротi й не видно: ротмiстри майже щодня забирають його то в одну, то в iншу касарню, щоб серед ночi будив хропунiв…

А кавалерiя – то гонорова, але й не легка служба, i не кожен, кого призвали в Тридцять шостий регiмент, мiг осiдлати коня. Проте служб при вiйську багато – е чим зайнятися. Мене, наприклад, за те, що був грамотний i мав гарне письмо – тепер я його втратив, бо руки трусяться, а тодi мiг розписуватися хоч би й на банкнотах, – тож за те, що був я неабияким калiграфом, мене взяли за писарчука до полковоi канцелярii, бо так хотiла доля, щоб я там познайомився з одним кайзерiвським ефрейтором, сфотографувався з ним, ще й отримав вiд нього гарну дедикацiю на зворотi знимки, яка потiм врятувала Сакатуру вiд страшноi розправи…

Отож Федько Мазур, як я вже мовив, мав поплатну службу – його добре пiдгодовували, щоб мiг видавати потрiбний звук серед ночi…

Ну а з Муцою – то була цiла церегеля.

Спочатку фельдфебель Кац наповратився-таки вимуштрувати його на кавалериста, та це нiяк не вдавалося: Муца не мiг вилiзти на найнижчого гуцульського коника, а коли фельдфебель силомiць його висаджував, то кiнь, вчувши невправного вершника, тут же ставав дибки i скидав його, справжнього-таки оферму, з хребта, ще й бив рийки заднiми копитами, завдаючи болючих ударiв нефортунному кавалеристовi. Отто Кац, сумлiнний службiст, не мiг погодитися з тим, щоб умундирований жовнiр залишався у душi цивiлем, – тож навчав Муцу стрiляти з карабiна, чого той найбiльше боявся: тримав у руках фузiю на пiвметровiй вiддалi вiд грудей, зажмурювався, натискав на спусковий гачок, й коли лунав пострiл, кольба скакала вверх i одного разу вибила Муцi два зуби… Фельдфебель зрозумiв нарештi, що з цього недотепи доброго вояка нiколи не вийде, й назначив його ротним iнтендантом, з чого жидик був вельми задоволений.




Конец ознакомительного фрагмента.



notes


Примечания





1


Переклад Андрiя Содомори.




2


Зупинiться, не стрiляйте! (нiм.)




3


Це мiй вiйськовий товариш! (нiм.)




4


Сорок чоловiк, шiсть коней (нiм.).




5


Усе в порядку (нiм.).




6


Вперед! (нiм.)




7


Не за формою! (нiм.)




8


Що я сказав? (нiм.)




9


Мельдую слухняно: я е оферма! (макарон.)




10


Ти зовсiм не у формi, марш чистити картоплю, зрозумiв? (нiм.)




11


Голошу слухняно, що тут е дiрка, аби то не було на мене, що це я зробив, бо я вже з такою дiркою отримав… (польськ.)




12


Марш назад! (нiм.)