Читать онлайн “Вогненні стовпи” «Роман Іваничук»
- 01.02
- 0
- 0
Страница 1
Вогненнi стовпиРоман Іваничук
Історiя Украiни в романах
Ця книга – перший художнiй твiр у незалежнiй Украiнi про героiчну iсторiю Украiнськоi повстанськоi армii. Подii твору розгортаються на Прикарпаттi, де в горнилi вiйськових дiй ворожих армiй народжуеться нова генерацiя украiнцiв, здатних захистити свою честь, родину й рiдну землю. «Вогненнi стовпи» – свiтла данина пам’ятi тим, хто вiддав життя за незалежнiсть Украiни, воюючи в лавах УПА. Це розповiдь про нашу справжню iсторiю, про нашу украiнськiсть, про те, на чому тримаеться Дух нашоi нацii. Кiлька поколiнь в Украiнi виросло без правдивоi iнформацii про УПА.
Роман Іваничук
Вогненнi стовпи
Тетралогiя
Свiтлiй пам'ятi брата Євгена – учасника боiв УПА,
довголiтнього в'язня бiльшовицьких концтаборiв,
талановитого публiциста – присвячую.
Автор
Чи могилу зустрiнете в чистому полi,
Чи десь костi бiлявi у лiсi в яру,
Чи заржавшу кров на поляночцi голiй,
Чи поламанi сосни в старому бору, —
Знайте, ваша в боях там кувалася доля.
Хай мiсця цi святi усiм на сумлiннях
Випiкають печатi залiзних чеснот!
Ми посiяли чисте й здорове насiння
Вам на жниво. Будiть заскорузлих з мертвот:
Хай вже жнуть i пожате несуть поколiнням!
Марко Боеслав, Заповiт
Книга перша
Передлуння
Прелюд
I
Мирон Шинкарук був дитиною геть не схожою на сiльських ровесникiв: вигнавши корову на толоку, вiн тримався осторонь вiд пастухiв, якi, дiждавшись, поки худоба зiйде в зарослу вiльшиною глибоку Мочулу, заводили голоснi забави в свинки, перескiчки або хвостача; в Мочулi було вогко й прохолодно, над дзюркалом, у якому жiнки мочили коноплi, буяли соковитi трави, й товар звiдти не розбiгався; хлопцi гаморили, вiвкали, реготали, шаленiли на волi, а Мирон, заховавшись за вiльшиновим кущем, виймав iз-за пазухи книжку й читав, забувши про все на свiтi, й перед вечором, коли напасена, повнобока, з важким вiд молока вим'ям Мiнка сама вибиралася iз западини, прямуючи додому, бiг пiдтюпцем за нею, не озираючись i не зважаючи на хлоп'ячi глузи з приводу його одежi, що вiдрiзнялася вiд сiльськоi. «Панський син з пiдплетеним задом!» – волали йому вслiд шибеники, i гiрко ставало Мироновi лише тодi, як з того неприязного хору вирiзнявся голос сусiдського хлопця-однокласника Йосафата Юлининого, доброго приятеля, проте з iншого середовища.
Однак Мироновi не докучала осамотненiсть: у густому гаю, що, вихопившись з Макiiвського лiсу, вгризався клином у хлiбне поле боднарiвського вчителя Шинкарука, хлопчина знаходив для себе безлiч розваг, а теж i друзiв; трохи лякав його товстий, оброслий мохом пень, що давним-давно зостався на галявинi вiд зломаного буревiем дуба: з того пня стирчали двi розколини, мов гострi роги, i мав вiн довгу бороду з повзучого моху, дупло нагадувало роззявлену пащу потвори, а два гудзи пiд зрiзом пня грiзно дивилися на свiт, достоту, як той чарiвник iз «Трьох казок дiда Охрiма», що iх написав для дiтей Андрiй Чайковський; у гаю женцi викопали криничку, щоб недалеко ходити по воду, i в ту копанку Мирон напустив мересниць, виловлених iз дзюркала в Мочулi – був то його ставок, i Мирон сподiвався, що рибки виростуть i стануть такi великi, як воронобокi коропи в ставищах Івана Марусиного, що бiля церкви, проте мересницi волiли залишатися маленькими, й це трохи турбувало хлопця; на липi у два обхвати сидiв рогатий жук, котрого Мирон вважав сторожем гаю; хлопець шанобливо придивлявся до великоi комахи й iнодi обережно дотикався пальцем до ii твердих коричневих крилець; а ще розповiдали пастухи, що в той Миронiв гай заходить деколи з Матiiвського лiсу чарiвна Оксана, яка через нещасливе кохання повiсилась на своiй косi, й ходить вона недеями, виспiвуючи весiльних пiсень, а що то за диво – те кохання, що через нього люди аж умирати мусять, не знав Мирон, аж поки сам не побачив… Одного разу, коли пiшов у гриби, зустрiв на звiринiй стежцi бiлу, немов весняна хмарка, дiвчинку, що зривала медунки й зозульчинi чобiтки, вона вiддалялась путiвцем у Потоки, звiдки визирала солом'яним дахом самотня хатка вдовицi Марii Слобiдськоi, й Мирон пiшов слiдом за дiвчам, та дiйти до обiйстя збоявся.
Й вiдтодi спокiй покинув хлопця, вiн щодня наближався до вдовиноi хатки, щоб хоч здалеку побачити бiлу дiвчинку, й якось таки наважився ii перейняти й запитав: «Ти хто така?» – «А я Наталка Слобiдська», – вiдказала дiвчинка й, видно, злякавшись незнайомця, щодуху побiгла путiвцем i зникла в Потоках, нiбито не була донька вдовицi, а таемнича Оксана, про яку з острахом говорили пастухи… Вiдтодi думки про бiлу дiвчинку не покидали Мирона, i може, це й було тим коханням, дорожчим за життя?.. А потiм вiн зiзнався про свою пригоду Йосафатовi, й запала мiж хлопцями прихована ворожнеча…
Змалку Мирон потоваришував iз сонцем: влiтку, як лиш на свiт благословилося, хлопчик вибiгав iз подвiр'я на Солтисову гору, звiдки виднiлося пiвколо схiдного небокраю, й не дихаючи чекав, поки iз-за жовтогарячого пруга за Цариною ви
Страница 2
ирне окраець черленоi бульбахи, яка, розпiкаючись до бiлоти, викотиться враз з-поза обрiю й поволi почне спинатися уверх небосхилом, запалюючи промiнням верховiття бучини на Сталащуковому узлiссi. Й тодi, помолившись, iз солодкою втiхою в серцi пускався Мирон бiгти лiсовою просiкою в бiк Кривобродiв, минаючи обiйстя старого лiсника Сталащука, а сонце, пробираючись мiж стовбурами сивих букiв i не дотикаючись до них, бiгло з хлопцем наввипередки, й коли вiн, задиханий, врештi зупинявся у видолинi бiля сiльськоi церковцi, сонце повисало високо в небi й зливало нiжне тепло на дитячу голiвку.Цiле лiто змагався Мирон на перегонах iз сонцем, аж поки воно схололими ранками не починало запiзнюватись за межею Царини; розлiнивiле, малiло й блiдим кружалом насилу прозирало крiзь вранiшнiй туман, а далi й зовсiм не викочувалось на небо, нiби втопилося десь там – у плесах сiроi мряки.
Таке чинилося iз сонцем завжди пiсля осiннього рiвнодення, й бували днi, коли Мироновi вдавалося побачити його тiльки в надвечiр'i: iз батькового саду видно було, як воно виповзало з мокрого шмаття хмар i поволi сумно опускалося над Солтисовою горою, й тодi Мирон з гiркотою в душi промiрював вiдстань, яку сонце долало, ближче i ближче посуваючись до Сталашукового обiйстя перед тим, як канути за обрiй, а далi зовсiм скочувалось iз небесноi дуги й прошкувало поза бучиною до мiсця зимового спочинку.
…Того вересневого надвечiр'я, як i щороку, Мирон прощався iз своiм приятелем; виборсавшись iз розiрваного рядна чорноi хмари, сонце тихо спадало до обрiю; хлопець iз жалем ловив його останнiй блiдий полиск, i цiеi митi згасання природи вiн намагався збагнути подiю, вiдлуння якоi докотилося вже й до Боднарiвки, i втямити весь ii сенс не вдавалося навiть дорослим.
Два тижнi десь далеко точилася вiйна; про це говорили сiльськi газди, якi вечорами приходили до вчителя на розмови, й тi балачки здавалися Мироновi мирними баечками, сповненими дивовижними вигадками – достоту такими, як батьковi спогади про першу вiйну, в якiй тато брав участь – спочатку гемайним австрiйським жовнiром, а потiм пiдхорунжим УСС; Мирон чимало наслухався захопливих военних пригод, а ще про стрiлецькi героiчнi боi начитався iз просвiтянських книжечок, тож в уявi хлопчини колишнi романтичнi подii зливалися з нинiшнiми – теж невiдчутними й вiддаленими – в цiкаву легенду, яка не загрожувала нi йому, анi свiтовi.
Однак цiеi днини тьмавий захiд сонця навiяв хлопцевi зграю тривожних думок, й легенда набувала реальних ознак: десь над планетою чиниться неймовiрний жах, й може статися таке, що небесну баню заступлять не осiннi хмари, а дими пожеж, i що сподiеться, як те ще невiдчутне нинi лихо прийде сюди, – з батьком, матiр'ю, з братом Богданом i сестрою Юлею, якi навчаються в Коломиi, та й з ним самим – Мироном?
І тiеi митi, в унiсон iз Мироновими думками, на вулицi, що огинала Шинкарукове обiйстя, пролунав розпачливий крик:
«Польське вiйсько йде, села вирiзують, утiкайте, хто куди може!»
Вiд того крику отетерiв Мирон, закляк, що й зрушитися з мiсця не змiг, вiн стояв укопаний по колiна в землю й, занiмiлий вiд жаху, дивився, як дорогою попри сад пролопотiли охляп на конях два парубки з мокрими вiд поту чубами, вони звернули на кривобрiдську дорогу й зникли в перелiсках, а над Боднарiвкою повисло жахке вiстування, помножене людським лементом:
«Рятуйте, хто в Бога вiруе!!»
* * *
Про те, що сталося на Подiллi 14 вересня 1939 року, того дня, коли боднарiвською вулицею промчались на конях вiстуни лиха, письменник Мирон Шинкарук докладнiше дiзнався понад пiвстолiття опiсля – вiд Андрiя Андрiйовича Чайковського, директора коломийськоi мiськоi бiблiотеки: Мирон принiс у подарунок бiблiотецi свою трилогiю «Кривавий тан».
Невисокий, щуплий жвавий бiблiотекар виявився вельми привiтним i охочим до розмови, вiн запросив Мирона додому. Андрiй Андрiйович дивом дивувався i з тим подивом довго не мiг собi дати ради, бо як це так, що той малий хлопчина, якого вчитель Шинкарук привiв за руку до автора повiстей «На уходах» i «За сестрою», щоб подивився на живого письменника, сам став вiдомим iсторичним романiстом – певне, приклалося до такого скутку рукоположения шляхетного метра.
«Ви мене, пане Мироне, мабуть, не запам'ятали, хоч я, коли ви з вашим татом до нас приходили, був удома – лiцеiст Коломийськоi гiмназii. Не пригадуете, певне, що нi, вам було тодi не бiльше семи рокiв.
А я добре затямив вашого тата: коли ми закiнчили переiзди з Бережан до Самбора i врештi осiли в Коломиi, вiн часто гостював у нас. А тодi зайшов iз своiм синочком – i то були ви… Та й менi тепер годi вас впiзнати… Роки, роки! – Андрiй Андрiйович говорив без угаву, а панi Чайковська подавала на стiл каву й сухарики. – Ви, може, й не знаете, коли розпочалося знайомство вашого батька з моiм… Не розповiдав вам тато? Певне, нi… А сталося так, що Андрiя Чайковського, коли розпалася Австрiя, украiнська влада призначила самбiрським повiтовим комiсаром ЗУНРу. Вiн приймав росiйських поворотцiв з
Страница 3
австрiйського полону, серед яких було багато украiнцiв, i охочих направляв в усусуси. Зголошувалися до комiсара теж украiнськi вояки, якi служили в австрiйському вiйську, – тож одного дня прийшов до батька капрал Іван Шинкарук. Батько ваш був освiчений, мав за собою гiмназiю, й комiсар узяв його за писаря до своеi канцелярii. А потiм, уже в чинi пiдхорунжого, Шинкарук подався на Хирiвський фронт. Таке-то було…»«Цього батько менi не розповiдав, – вiдказав Мирон. – Знаю тiльки, що в складi УГА вiн перейшов Збруч, а пiсля бiльшовицького погрому вернувся в Галичину й був iнтернований у таборi для полонених у Домб'ю…»
«Так, так… А з табору вiн утiк, допитався в Коломиi до мого батька, i той порадив йому вступити в Станiславську учительську семiнарiю. Згодом пан Шинкарук став учителем i з Андрiем Чайковським сяк-так пiдтримував знайомство».
«А я добре пам'ятаю, – усмiхнувся Мирон, – ваш батько приглянувся до мене, погладив по голiвцi, а потiм досягнув з полички кiлька книжечок i подарував менi. Були то повiсть "На уходах", "Три казки дiда Охрiма" й збiрка оповiдань Франца Коковського "За Украiну"…»
«Трагiчно склалася доля в того автора…»
«Розкажiть про нього… Я в дитинствi зачитувався його оповiданнями».
«О, нинi матимемо багато часу для розмов, ви ж заночуете в мене… Та спочатку розповiдайте про себе: мене, сина письменника, завжди цiкавили обставини, якi вилiплюють iз звичайноi людини жерця пера».
Панi Чайковська подала на стiл вечерю, Андрiй Андрiйович дiстав з креденса пляшку вишневоi наливки – i iх обох iз Мироном застав за розмовою досвiток.
II
Малий Мирон у вiльний вiд навчання час читав усе, що потрапляло до рук, й завжди носив у пазусi якусь книжечку. Того осiннього дня, коли прощався iз сонцем, докiнчував читати найцiкавiшу з усiх прочитаних досi книжок – збiрку оповiдань Франца Коковського «За Украiну», в якiй розповiдалося про малих героiв, що пiд час Першоi свiтовоi вiйни допомагали сiчовим стрiльцям: пiдносили до гармат стрiльна, виносили поранених з поля бою, доправляли харч на лiнiю фронту й часто гинули – за Украiну.
Й думалось Мироновi, що тi хлопчики й дiвчатка теж, як i вiн, любили сонце, й, напевне, iм було дуже страшно, коли воно згасало для них навiки. Тож мiркував хлопчина: а чи вiн сам зважився б пiти на смерть за Украiну, чи погодився б не бачити бiльше небесного свiтила, за котрим так ревно тужив, коли воно вiдходило на тимчасовий зимовий сон?
Сонце закочувалося за Солтисову гору, й стояв Мирон спечалений втратою небесного приятеля й думкою про малих героiв, яким судилося нiколи вже його не зрiти… Та нi, не здатний вiн на героiчний вчинок, а ще такий, що за нього й похвали не почуе, не згоден на таку долю, яка вiдiбрала б йому можливiсть – пiсля зимових коляд i санкування – в день весняного рiвнодення вибiгти на гору й побачити, як сонце, вволю вiдпочивши, почне описувати лiтню дугу на безхмарному небi. Нiколи в свiтi!
І раптом той розпачливий лемент над Боднарiвкою, й вимилюеться з нього тривожний голос батька: «Мироне, мерщiй додому!»; хлопець вiдривае вiд землi ноги, притьмом вибiгае на подвiр'я i те, що там побачив, було йому зовсiм незрозумiлим.
Батько запрягав коня до воза, мати вкидала якiсь клунки й бохонцi хлiба у васаг, а над селом лунали зойки, люди метушилися й розбiгалися хто куди – в лiси, потоки й мочули; панi Марiя вилiзла на воза й потягнула за собою Мирона, i тоi митi хлопець зустрiвся поглядом з Йосафатом, який непорушне стояв бiля своiх ворiт поруч iз дiдом – пасiчником Федором. Федiр жував довгi вуса й спокiйно поглядав на збожеволiлих вiд жаху людей, нiби хотiв iх утихомирити – чей нiчого страшного ще не трапилось, нiхто до пуття не знае, що сподiялося у свiтi, а може, тi балагурники на конях утяли дурний жарт; Йосафат з докором дивився на Мирона: як же це так, що вiн втiкав, адже хтось мусить залишитися в селi – дiтей малих треба захистити; а ще вловив Мирон у поглядi приятеля засторогу, що десь там, у Потоках, млiють вiд страху вдова Марiя й бiлокоса Наталка, невже ти, Мироне, забув про неi? А я не такий, я побiжу в Потоки, щоб iм не було лячно; але чого ти, боягузе, клявся менi, що любиш Наталку i жити без неi не можеш… – таку нiму мову вiдчитав Мирон в очах Йосафата i вже готовий був зiскочити з воза, та вчитель врепiжив коня батогом, i вiз покотився вниз до Залуцького лiсу, кiнь звернув у просiку, Шинкарук не переставав батожити Сивка й спинив його у глибокiй видолинi в непрохiдних Язвинах.
Панiка, що переполошила Боднарiвку, не торкнувшись лише вiчного пасiчника Федора Юлининого та його внука Йосафата, десь там, видно, уляглася – жодного звуку не долунювало iз села в дикi Язвини, й нiяковiсть добиралася до свiдомостi вчителя вiд того, що пiддався страховi. Й коли запалу тишу зрунтав далекий спiв недолугого Федорового сина Юзя, який, викручуючи з вчителевоi криницi вiдро з водою, завжди виспiвував божественнi антифони, втямив Шинкарук, що тривога була, певне, марною, та все ж думка про якийсь жахливий трафунок
Страница 4
у свiтi – далеко чи близько – не покидала його, i коли почало смеркати, сказав дружинi й Мироновi, щоб одягнулися в плащi, бо доведеться заночувати в Язвинах, ну а ранок пiдкаже, що дiяти.У лiсi залiг сторожкий спокiй, нiбито й природа зачаiлася в очiкуваннi лихоi несподiванки: моторош видобувалася з язвинiвських узворiв то скрипом зчахлого дерева, то короткою сальвою дятла, який, обстукуючи буковий стовбур, раптом стишувався, теж наслухаючи, то пугач давав про себе знати iз пожухлого модринового чатиння зловiсним реготом, але й вiн умить змовкав, тiльки вiдлуння розсипалося сполохами по лiсу й згасало в гнилих мочарах, а ще дикi кабани лускали молоде жолуддя й буковий жир, похрюкуючи в хащах, – та й цi непевнi звуки зi смерком стихли.
Мирон сидiв на возi й не мiг позбутися страху вiд зловiстя незнайомих вершникiв. Ламка тиша пригнiчувала його, й для того, щоб заспокоiтись, вiн вийняв iз-за пазухи книжечку Франца Коковського й при змерхлому свiтлi конаючого дня спробував дочитати оповiдання про хлопчика, який на животi переповзав лiнiю фронту, щоб доставити усусусам, котрi залягли над Золотою Липою, знайденi в покинутiй стрiльцями бережанськiй касарнi ручнi гранати… Свистять кулi попри вуха – то польськi жовнiри помiтили його з окопiв i намагаються спинити – i зупинять, й пригорнеться малий герой навiки до землi… Але чому вiн не боiться, як може не боятися – то письменник усе те придумав, щоб навчити вiдваги таких, як Мирон, i все те неправда – куль кожен боiться, й тут перед Мироном постав його приятель Йосафат Юлинин, який зостався в селi, бо мусить захистити бiлокосу дiвчинку.
Й згадав Мирон, як над потiчком у гаю, що вклинився в Шинкарукове поле, зустрiлися колись трое: вiн, Йосафат i Наталка…
То була пора бабиного лiта, нiжне павутиння чiплялося обличчя, рук, волосся й скрiзь висiло в повiтрi срiблястим мевом… Мирон iшов скрадаючись гайовою стежкою, яку сам протоптав до того струмочка, за яким у перелiсках ховалося урочище Потоки з однiею лише низенькою хатиною пiд солом'яною стрiхою, звiдки вибiгла колись бiлокоса Оксана; привид заблуканоi дiви, що померла вiд кохання й не могла знайти собi мiсця нi на цьому, нi на тому свiтi, враз тодi перемiнився у живу-живiсiньку дiвчинку, яка збирала над струмком зозульчинi чобiтки й назвалася Наталкою Слобiдською.
Мирон щодня йшов до потiчка, який проклав межу мiж батьковою займанщиною i таемничим урочищем, вiн не важився його переступати й щоразу тужливо вичiкував, поки мiж деревами промайне бiле видмо, й цього йому було досить для щастя; хлопець сахався назад i ховався за кущi, коли дiвчинка нiчого, крiм квiтiв, не помiчаючи, наближалася до межi – боявся, щоб вона не пiдiйшла й не заговорила до нього, бо як пояснив би iй, чого никае по гаю й не вiдводить очей вiд удовиноi хатки, що визирае з-поза вiльшаника чорною стрiхою?
А дiвчинцi, певне, було байдуже до чужого свiту за потiчком, i не знала вона та й знати не могла, що учителiв хлопчик завжди перебував бiля неi, що вона увiйшла в його душу, й нiяка сила не зможе визволити ii з того полону, й, звiсно, теж здогадатися не могла, що панський синок складав про неi вiршики, й цього йому зовсiм досить для неземного кохання.
Повiтря помережалося бiлим павутинням бабиного лiта, його було так багато, що подумав Мирон: ось наловить його, намотае в клубочок, й коли вiн стане таким великим, як бальон, тодi пiде з ним до Йосафатового тата Ілька, який мае ткацького верстата, й попросить його, щоб зiткав з того прядива бiлу хустину для бiлоi Наталки.
Й почав ловити павутиння, намотував його на патичок, та було мало того прядива: хлопцевi здалося, що бабиного лiта за струмком набагато бiльше, й незчувся, як переступив заповiтну межу, а тодi стрепенувся вiд ворожого голосу:
«Ти що тут робиш, то вже не ваше поле!»
Повернувся й отетерiв: перед ним стояв не ворог, а вiрний приятель Йосафат, який, коли не прилучався до гурту пастухiв, завжди шукав Миронового товариства; з пастухами вiн мусив в один голос посмiшкуватися з одежi панського синочка, а сам на сам з Мироном був добрий i щирий… Чому ж його голос зазвучав ураз вороже й чого вiн блукае по гаю, може, теж виглядае Наталку – й вiд цiеi здогадки Мироновi боляче защемiло серце.
«А хiба це твое поле? – витиснув iз себе Мирон. – Чого ж ти забрiв сюди?»
Й тодi обидва побачили, як вiд хатки вдовицi Марii попливла мiж деревами бiла постать, дiвчинка смiливо наблизилася до хлопцiв i мовила неприязно:
«То наш з мамою гай, не ходiть сюди!»
«А де ти вчишся?» – гейби недоречно спитав Мирон. Наталка обдала хлопця зневажливим поглядом, усмiхнулася одним кутиком вуст i проказала лукаво:
«Таж не в Боднарiвцi, там, кажуть, учитель дуже недобрий… Я в Сакатуру ходжу до школи, то ближче».
Й голосно засмiявшись, майнула в лiсову гущавину i зникла, немов ii тут нiколи не було, тож подумав Мирон, що то таки лiсова дiвчина щойно стояла над потiчком…
Йосафат довго дивився вслiд Наталцi, а коли ii дрiбна постать, промайнувши помiж деревами, втопилас
Страница 5
у лiсовiй темрявi, повернув голову до Мирона й проказав твердо:«Не ходи бiльше сюди, Мироне».
«Або що?» – накокоiжився Мирон.
«А те, що вона тобi не до пари, ти з iншого роду».
«А тобi – до пари?»
«Так. Як виросту, я з нею оженюся».
Однак до сварки мiж приятелями не дiйшло. Дiвчинка зникла, й хлопцi мовчки подалися з гаю, вийшли на узлiсся, звiдки починалося Шинкарукове поле, а тодi Мирон побачив, як здобрiли Йосафатовi очi, вiн ударив побратима долонею по плечу й побiг межею в бiк Солтисовоi гори; Йосафат погнався за ним, й довго вони бавилися в лапанки, аж поки з них не вивiтрилася ворожiсть. Проте на ii мiсцi залягла пустка, яку нi один, нi другий довго не могли заповнити почуттям сердечноi приязнi, й пролягло мiж хлопцями холодне вiдчуження…
Мирон сидiв на возi, схилившись над книжкою, вiн намагався вчитатися в написане, рядки зливалися у вечiрньому сутiнку, й читати стало невмiч. Але якби враз сонце й зблиснуло, хлопець нiяк не запам'ятав би прочитаного, бо перебував думками в гаю над межовим струмком, який вiднинi матиме право переступати лише Йосафат.
«Й напевне вiн тепер бiля неi…» – скрушно ствердив про себе Мирон, i досi пригнiчений маною страху…
В Язвинах запала нiч. Панi Марiя лягла на сiно у васагу й задрiмала, Мирон теж примостився бiля неi, а вчитель пантрував, й коли книжка випала хлопцевi з руки, Шинкарук упiзнав ii, й згадалися йому колишнi розмови з покiйним уже нинi Андрiем Чайковським: старий письменник розчулювався, згадуючи давно проминулу старовину.
III
«…Людина живе власними силами приблизно до сiмдесяти рокiв, а далi кожен день для неi – з Божоi ласки. Ну а менi вже йде сiмдесят сьомий, пане-товаришу, i я добре усвiдомлюю, що в кожну хвилину може до мене завiтати та найсокровеннiша правда, яка неминуче настигае всiх без винятку живучих i е найвищою Божою справедливiстю… Мабуть, тому з кожним днем рiдше тягнеться моя правиця до пера i все частiше повертаюсь я думками в проминулий час наче для того… а таки для того, щоб усвiдомити вартiсть пройденого шляху. Такi, мовлячи по-вiйськовому, вiдступальнi маневри нiкому, крiм мене, не потрiбнi, – люди, якi житимуть опiсля, самi визначать справедливу або ж кривдну цiну моему життю… Однак осмислення пройденого доконечне людинi, яка наближаеться до неминучоi межi, певне, для того, щоб упевнитися в немарностi свого iснування i тим опротестувати смерть…»
Андрiй Чайковський вiв свою мову повiльно, зважуючи кожне слово, немов монети на митницi, i на ту хвилину коломийськоi бесiди непiдкупним митником був для нього боднарiвський учитель Шинкарук – на цiлих сорок лiт молодший, проте людина з його ж таки поколiння, чей обом довелося пережити одну й ту саму вiйну, – рiзниця мiж ними була лише та, що Шинкарук не пережив передчуттiв першого лихолiття, а Чайковський нiколи не звiдае тривог, яких зазнало людство перед лихолiттям наступним…
Учитель пильно придивлявся до старого письменника, на книжках якого виховуеться нове поколiння украiнцiв i серед них Шинкаруковi дiти теж; намагався побачити в його очах приреченiсть, присмерк утоми й безпросвiтнього жалю за свiтом, який iснуватиме без нього, а теж тривожну думу про те, як задалеко увiйде в майбутнiй час його життева стежка i де вона назавше зупиниться. Проте зiр у метра був ясний, хоч i спонатужений глибокими розмислами, кущуватi брови зухвало пiдпирали високе чоло, а сивi вуса, по-козацьки опущенi, писалися над енергiйно випнутим пiдборiддям: Андрiй Чайковський ще впевнено втримував у собi вiтальну силу, хоч i здавався вже легендою.
«…Менi згадалась, пане Шинкарук, – вiв далi свою мову письменник, – остання перед вiйною зустрiч з приятелями в моему викоханому будинку в Бережанах… О, той будиночок iз стрiмкою вежею, що визирала iз саду й розмежованих рiвними стежками квiтникiв, – притулений до схилу горба, за яким паношилось урочище Рай iз п'ятсотлiтнiм дубом Богдана Хмельницького i мисливським палацом графа Потоцького!.. Ви знаете, менi й донинi сниться той мiй палацик на Адамiвцi, де так часто збиралися на серйознi й веселi розмови старшi люди й молодь… А та зустрiч була останньою в Бережанах: незабаром менi довелося назавжди покинути миле моему серцю мiстечко над Золотою Липою – я бiльше до нього не повернувся…»
Чайковський замовк – здавалось йому: на хвилину, однак та мить була тривалою – вiн пiрнув у спогади, якi належали, очевидно, тiльки йому, i аж згодом здогадався, що жде його розповiдi гiсть.
«…Та здибанка вiдбулася на початку серпня 1913 року: Украiна, а особливо Галичина, готувалася до вiдзначення сорокалiття творчоi дiяльностi Івана Франка. Письменник був тяжко хворий, до того ж помер його найстарший син Андрiй, i без нього Франко залишився, як без рук, та що я кажу, руки давно вже йому не служили, й останнi Франковi твори записував з його голосу Андрiй… Не стало в поета улюбленого сина, до Ольги Федорiвни щораз частiше приступала душевна хворiсть, i Франко вiдмовився вiд святкування ювiлею.
Ця звiстка неабияк стривожила украiнс
Страница 6
ке суспiльство, адже йшлося не тiльки про вшанування великоi людини – ювiлей Франка мав стати полiтичною акцiею, протестом проти сваволi польських шовiнiстiв, так званих «вшехполякiв», якi видавали журнал «Przeglad Wszechpolski»: на шпальтах цього часопису напередоднi 250-рiччя Львiвського унiверситету шельмувалося iм'я Мирослава Сочинського за його атентат на галицького намiсника Потоцького, топталася пам'ять застреленого в стiнах унiверситету Адама Коцка; найзатятiшi украiнофоби цькували Івана Франка, якому не могли пробачити колишнiх його професорських аспiрацiй i ще свiжоi статтi «Поет зради» – про Мiцкевича, – вшехпольськi боiвкарi виходили на Хорунщизну й вигукували «Смерть русинам i Франковi-лотру!». Отож прийшла до мене хвальна делегацiя просити, щоб я, приятель i ровесник Франка, поiхав до нього й переконав у потрiбностi ювiлею – не так для самого поета, як для украiнськоi справи взагалi…Тих делегатiв було трое: з Кракова приiхав мiй молодий колега – колишнiй професор Бережанськоi гiмназii i голосний уже на той час письменник Богдан Легкий, i бережанський хлопець, студент права Львiвського унiверситету, улюблений учень Лепкого Франц Коковський – автор двох поетичних книжок… Проте моему подиву не було меж, коли в третьому гостевi я впiзнав бережанського старосту Альфреда Бiляка… Поляк заступався за Франка!
Хай вам це не здаеться якоюсь аномалiею: у Бережанах, за довгi роки працi адвоката, голови мiсцевоi «Просвiти», кошового отамана «Сiчi», я часто зустрiчався, бо й мусив зустрiчатися iз суперечливими тенденцiями в польськiй громадi: вiдверто шовiнiстичною, яку представляв нинiшнiй iнспектор польськоi армii Едвард Ридз-Смiгли, й демократичною в особi повiтового старости Альфреда Бiляка – ворога украiножерiв… Я, пане-товаришу, твердо переконаний, що саме сьогоднi, коли вихована Сенкевичем ендецька молодь i старi шляхетськi троглодити з кожним днем усе бiльше дурiють вiд чаду ксенофобii, й це може закiнчитися кривавою рiзнею, – ми повиннi вирiзняти у ворожому таборi тверезомислячих людей…
Я вiдчував, що цi милi гостi прийшли до мене з поважною мiсiею, й навiть угадував, з якою, однак етикет в iнтелiгентних товариствах вимагав певного ритуалу – спочатку за чаем з бiсквiтами або кавою з кожушком – велися зовсiм не дотичнi до головноi справи розмови, зазвичай – полiтичнi. Та оскiльки цього разу компанiю складали аж три, як виявилося, письменники i тiльки один полiтик, – розмова зав'язалася про лiтературу.
Альфред Бiляк, з аскетичним обличчям добродiй, статечно помiшував каву, зрiдка пiдносив ложечку до уст i мовчав, прецiнь офщiйнiй особi не пасувало першому розпочинати бесiду про украiнськi справи; буйночубий смаглявий юнак Коковський почувався дещо незручно в товариствi вiдомих мужiв – вiн спiдлоба обсервував присутнiх, чекаючи, коли старшi дозволять йому долучитися до розмови; високий, великоголовий Богдан Лепкий почувався в моiй домiвцi зовсiм розкуто, бо ж не вперше гостював у мене, – отож вiн i розпочав бесiду з того, що представив менi й старостi студента права Франца Коковського, якого я з видження знав: у наших малих Бережанах усi мешканцi перезнайомленi, але про те, що вiн ще й поет, я досi не вiдав…
«Ви то знаете, я досить вимогливий до людей, особливо до молодi, – Лепкий вiдсунув вiд себе порожню вже фiлiжанку, – i тому вам, пане Андрiю, може дивним здаватися те, що прийшов я до вас у такiй компанii: з одного боку, державний муж, а з другого – студент… Однак вважаю, що лише в такому тандемi зможемо досягти значного результату в будь-якiй справi, а коли йдеться про змагання на полiтично-лiтературному полi, то й поготiв…
Мiй колишнiй учень Франц – молодий здiбний поет, про це я свiдчу авторитетно й фахово. Ось його збiрка поезiй "Настроi", до якоi я написав передмову…»
Лепкий вийняв з течки тоненьку книжечку i подав ii менi, я з подивом глянув на студента, який почервонiв до вух й опустив голову, а маестро вiв далi:
«До того ж вiн юрист, так би мовити, захисник прав людини – не тiльки на словах, а й на дiлi: Франц брав участь в акцii за украiнський унiверситет, в якiй загинув Адам Копко, i мае нинi вiд влади поважнi неприемностi, а завтра матиме iх набагато бiльше… Тож я переконаний, що ця молода особа, яка смiливо випробовуе себе в полiтицi й лiтературi, може й повинна стати членом Комiтету з вiдзначення ювiлею Франка… Ви вже, певне, догадалися, пане Андрiю, в якiй справi ми прийшли до вас…»
Я взяв у Лепкого книжечку, навгад розгорнув й прочитав уголос першу строфу вiрша:
Мабуть, вже не вернуся до рiдноi хати,
Мабуть, на чужинi вмирати прийдеться.
А хочу… О, якби крил в птицi дiстати!
Та годi – звiдсiля нiхто не продреться…
«Непогано, – сказав я. – Але звiдки у вас, юначе, така безнадiя, такий непроглядний сум, ви ж iще зовсiм молодий… А може, це якесь неусвiдомлене передчуття?»
Франц поглянув на мене великими карими очима, i в них я тепер не помiтив тiеi знiяковiлостi, яка досi долала його в нашiй компанii. Вiн мовив твердо, аж виклично:
«Мож
Страница 7
иво, й передчуття: ми ж ступаем до бою нового, як мовив колись наш Учитель. А склав я цього вiрша у львiвськiй тюрмi на Баторого…»«Ось воно що…» – тiльки й вимовив я.
«У тому навчальному закладi, – сказав Лепкий, – здобували вищу полiтичну освiту найкращi нашi мужi: Франко, Карманський, Сочинський – i теж Коковський. То украiнський унiверситет, бо ж на волi ним поки що й не пахне…»
Лепкий пильно глянув на старосту, i той урештi заговорив: «Ви знаете моi погляди… Я не прихильник украiнського сепаратизму, бо вважаю, що тiльки в едностi польського i украiнського народiв зможемо зберегти свою iдентичнiсть в австрiйськiй монархii. Але ж ви маете право на культурну автономiю. Тому я спiвчуваю вашiй боротьбi й вважаю ганьбою для европейськоi нацii цькування такого велета, як Франко. А щодо украiнського унiверситету, то я маю поважнi сумнiви: де ви наберете вiдповiдноi професури?»
«Боже мiй! – сплеснув у долонi Лепкий. – Що ви таке говорите? А Грушевський, Пулюй, Смаль-Стоцький, Горбачевський, Колесса, Студинський, Щурат i – Франко! Бiльшiсть з них вiддають сьогоднi своi знання чужинцям – i я теж! Хiба я не покинув би Кракова, якби у Львовi вiдкрився украiнський унiверситет?»
«Можливо, маете рацiю, – староста затарабанив пальцями по столi. – Але що я можу… в мене надто мало прав. Однак скажу вiдверто: менi, поляковi, нiколи не iмпонуватиме польський погромник типу Ридза-Смiглого, вашого однокласника, Франце, який ночами з боiвкарями вибивае вiкна в Народному домi, а вдень – зуби селянам, котрi не вмiють йому вiдповiсти по-польськи…»
«А чого iншого можна чекати вiд байстрюка, сина панськоi служницi?.. – стенув плечима пан Богдан. – Але я хотiв би, колеги, висловити кiлька думок з царини лiтератури, оскiльки з них почав свою нинiшню бесiду, представляючи вам молодого поета… Це ж вельми знаменно, моi дорогi, що наша молодь кохаеться в поезii. Ми ж уже зовсiм зачерствiли! Серед нашоi мiщанськоi публiки животiе такий собi фальшивий погляд на штуку: мовляв, поезiя – то надто коштовна забавка, яка вiдволiкае народ вiд боротьби за краще життя… Пробi! – волають ситi буржуа, – змилуйтеся над нашими дiтьми, навiщо iм ще прiти й над лiтературою! Мiщаниновi, бачте, забагато поезii: вiн хоче мати банк, фабрику, вiн прагне заповiсти найвищу сходинку серед полiтикiв, вiн вважае школу вертепом, який те й робить, що продукуе скацапiлих священикiв i примiтивних урядникiв, – навiщо iм розумiти прекрасне? А ми, мовляв, боремося за свободу, i нам для цього потрiбнi матерiальнi засоби! Так, кажу я iм, ви боретеся за свободу без краси, за перемогу доробкевича з темною душею!.. Й таке хамство щораз то глибше заповзае в нашi душi: скiльки грошей ми викидаемо на речi, скiльки проiдаемо, пропиваемо, а скiльки витрачаемо на книжки?»
Лепкий пiдвiвся, вiн мав вигляд розсердженого пророка й вiв далi, зриваючись на дискант:
«Я виголошую цей пасаж невипадково, панове! Нам пощастило жити в епоху Івана Франка, який поеднав у собi вiчного революцiонера й найтоншого лiрика; його постать – то прообраз iдеального суспiльства, готового до битви за свободу й облагородженого мистецтвом. Франко – то дзеркало народноi душi, яке вiдбивае справжню сутнiсть майбутнього украiнця… А поета цькують, зневажають i чужинцi, й своi суперпатрiоти та клерикали, заганяючи його в суспiльнi сутерини. Виведiмо його з тенет вiдчуження й покажiмо свiтовi нашого Мойсея у всiй його величi!»
«Отож пан Богдан зненацька видав усе те, з чим цi три благороднi делегати прийшли до мене, – i я, пiсля певних перетрактацiй, погодився поiхати до Франка й добитися його згоди на всенародне вшанування. Я це зробив, i вiн погодився. Ювiлей поета став великим святом, до якого прилучилися й демократично налаштованi поляки… У Бережанах, наприклад, у святковiй президii в Народному домi сидiв повiтовий староста Альфред Бiляк, i, знаете, те вшехпольське шельмування Франка несподiвано вщухло, начебто польська громада, здолана враз несусвiтнiм соромом, сама примусила полiтичних хулiганiв зiщезнути з поверхнi суспiльного життя… Правда, в день святкування Едвард Ридз-Смiгли вивiв на центральну вулицю Бережан боiвкарiв – роз'юшена юрба заповнила ринкову площу й галасувала: «Франко – лотр!», «Бiляк – здрайца!», проте швидко здимiла з Ринку, як тiльки побачила, скiльки люду висипалось на майдан пiсля святкових церемонiй.
Я колись розповiм вам, пане Шинкарук, ще про одну приключку з тим байстрюком, як назвав Ридза Лепкий… І, знаете, нiяк не збагну, як так могло трапитися, що цей парвеню став нинi правою рукою в старого Пiлсудського: здольний стратег взяв собi за ад'ютанта найодiознiшу полiтичну фiгуру… А втiм, скажи, хто твiй приятель…»
…Шинкарук пiдiйшов до воза й прислухався до дихання дружини й сина: вони мiцно спали, й тодi вiдчув учитель, як накочуеться на нього теплою хвилею дрiмота, вiн притулився до шиi свого улюбленого Сивка, згадки вiдступили, й подумав тiеi хвилини Шинкарук, що нинiшня тривога – то нова ланка в неперервному ланцюгу боротьби за волю. Їi новiтнiй пр
Страница 8
цес розпочався з пострiлу Сiчинського й зi смертi Адама Коцка… Та коли цi революцiйнi вияви мали украiнське нацiональне забарвлення, то загибель «Титанiка» стала провiстям свiтовоi катастрофи, яка невзабарi вибухнула на всiй планетi: Перша свiтова вiйна стала початком краху старого свiту й народженням життя нового. Й змагання за нього тривае нинi – тож мусить нарештi настати всесвiтне оновлення землi, адже для чогось розчишували свiточi людства плац у затхлих авгiевих стайнях iмперiй, певне, для ще невiдомоi, проте неминучоi новизни, якою стане ява обiтованоi землi. Й привiв нас до краю ii обширiв украiнський Мойсей – Іван Франко, привiв i вiдiйшов у вiчнiсть, не побачивши ii. А нам, його нащадкам, протягом останнiх двадцяти лiт маячить перед очима залитий свiтлом простiр нашого Ханаану, до якого ми безнастанно прориваемося. Та чи перейдемо колись його рубiж?Сивкова грива була шовкова й тепла, вона терпко пахла, й той запах входив у Шинкарука, мов наркоз: учитель притулився головою до кiнськоi шиi й мiцно заснув.
IV
Десь пiсля пiвночi зовсiм близько пролунав регiт пугача, немовби сторожкий птах умисно пiдкрався до воза, щоб роздрухати втiкачiв й не дати iм запасти в зрадливу безпечнiсть; ця засторога не дiйняла Шинкарука, вiн мiцно спав, обнявши коня за шию.
Та схопився Мирон iз злежалого сiна i в тривозi наслуховував, чи не чутно iнших непевних звукiв, якi могли долунювати iз села, проте швидко заспокоiвся, побачивши непорушний силует батька, а теж матiр, що мiцно спала на возi, вiн прикрив ii старою бараницею, якою в холоди вкривали коня, – i цiеi хвилини зовсiм не суголосно до тривожного настрою зринула з глибин Мироновоi пам'ятi романтична картина, яка колись збудила в ньому заздрiсть й бентежне пiзнання людськоi таемницi: його люба сестричка Юлiя, кучерява чорноволоса красуня, заховавшись в кiнцi квiтника за кущем бузку, завмерла в обiймах ставного хлопця й нiчого на свiтi не бачила й наймолодшого брата не помiчала, а вiн, отетерiвши вiд цiкавостi й ревнощiв, безсоромно пiдглядав, як ii повнi губи, якi досi з любов'ю дотикалися лише до його чола, солодко розтулилися i впилися в такi ж розхиленi уста чужого хлопця… Мирон довго грiховно придивлявся, та врештi, спам'ятавшись, тихо вiдступив назад i сховався за ганком, ковтаючи солонi сльози.
Однак ревнощi й жаль до сестри, котра досi, як йому здавалося, належала тiльки йому, швидко в хлопчини минулися, згодом вiн аж загордився, що такий ладний кавалер гiмназiйний абсольвент Іван Захарчук, – на якого, певне, ласо позирали всi панянки з приватноi жiночоi гiмназii, можливо, стане його швагром; Мироновi вельми iмпонувало, коли пан Іван брав його рукою за плече й пропонував пройтися в гай, де за потiчком виднiлася вдовина хатка, – а може, грибiв назбираемо, Мироне, – однак гриби iм рiдко коли траплялися, зате Іван щоразу вертався до учителевого дому з розкiшним букетом лiсових квiтiв, й малий Шинкарук потаемно мрiяв про той час, коли вiн виросте й насмiлиться принести Наталцi Слобiдськiй хоча б жмуток ii улюблених зозульчиних чобiткiв.
А забрiв бравий випускник Коломийськоi гiмназii до Боднарiвки зовсiм випадково, хоч нiчого випадкового на свiтi не бувае. Мешкав Іван у надпрутському селi Корничi, на лiвому березi рiки; наймав у мiстi квартиру тiльки взимку, а в теплi днi добирався до гiмназii на роверi. Вибирав найкоротшу дорогу попри грушiвську поромну переправу й на гостинцi, перед самою Коломиею, завше обганяв зграйку дiвчат, що виходили на шлях з бiчних вуличок й гамiрною компанiею квапилися вгору по Мiцкевича; були то ученицi приватноi гiмназii, що мiстилася аж на Мнихiвцi за езуiтським костьолом. Іван тодi сповiльнював iзду й пильно придивлявся до панянок, вишукуючи з-помiж них найкращу, – лiцеiстовi, якому цього року свiтилася матура, хотiлось закохатися, щоб у майбутнiх пiсля випуску днях, в яких один Господь знае, як складеться в абсольвента доля, чей в украiнця на унiверситетськi студii було надто мало надiй, до того ж невiдомо, в яку непроглядь пошле його Провiд ОУН, – щоб понести зi собою iдеальний образ коханоi.
Вродливого юнака дiвчата завжди супроводжували захопливими поглядами й перешiптувалися мiж собою, значуще позираючи йому вслiд, та жодна з них не западала Івановi в душу – аж до того менту, коли одного квiтневого ранку з Млинiвського провулка вийшла кучерява чорноволоса панна в бiлiй блузочцi й плiсованiй спiдничцi; поруч з нею йшов худорлявий пiдлiток, в якому Іван упiзнав шестикласника Богдана Шинкарука, й коли вони обое вийшли на гостинець, Захарчук зiскочив з ровера, поклав його лiгма на обочину й, загородивши дорогу, попросив молодшого колегу:
«Ланц зiскочив iз трансмiсii, поможи натягнути, Богдане».
Дiвчина стояла збоку й чекала, хлопцi нагнулися над ровером, щось там довго манiпулювали, i врештi Богдан мовив здивовано:
«Але ж нiчого не сталося твоiй тачцi, ланц мiцно сидить на трансмiсii…»
«Ти диви! – розвiв руками Іван. – А менi здалося… – І, нахилившись до Богдана чолом до чола, спитав пош
Страница 9
пки: А хто ця панна?»«Он у чому рiч! – усмiхнувся Богдан. – Це ж моя сестричка… То ти на неi так задивився, що з ровера мало не гепнувся?.. Юлю, це восьмикласник Іван Захарчук, познайомся!»
Але дiвчина, стенувши плечима, пiшла краем дороги не оглядаючись. Іван сiв у сiдло й погнався за нею, обганяючи заглянув iй в очi й помчав далi, а тодi Юля зупинилася, й Богдан помiтив на ii обличчi збентеження й гнiв.
«Що це за такий фраер?» – спитала.
«То наш серцеiд, Юлю… Але чого ти засумувала, шкодуеш, що не зупинився, коли минав тебе?»
«Потрiбен вiн менi!» – фиркнула дiвчина й пiшла вперед, не чекаючи на брата.
…Пiсля матури абсольвент Коломийськоi гiмназii Іван Захарчук вiдбув пiдпiльну стрiчу з крайовим провiдником ОУН Володимиром Тимчiем-Лопатинським. Йому було звелено чекати в Корничi особливого розпорядження Проводу: на Закарпаттi командант Михайло Колодзiнський органiзовуе Карпатську Сiч, й коли буде проголошена автономiя, а може, й незалежна держава, на помiч сiчовикам мають прийти вiддiли галичан. Вiйна з мадярами неминуча, отже, треба вербувати добровольцiв по всiй Галичинi й у надпрутських селах теж.
Й тодi Іван зважився: роздобув ще одного ровера, розшукав у гiмназii Богдана Шинкарука й сказав йому владно:
«Поiдьмо в Боднарiвку, менi треба зустрiтися з твоiм батьком: е важлива справа».
Богдан примружив очi й спитав, не приховуючи iронii: «Менi здаеться, що та важлива справа стосуеться не так мого тата, як Юлi… До речi, вона вдома, iх уже вiдпустили на вакацii».
«Не жартуй, хлопче, – вiдказав Іван серйознiше, не того мiг сподiватися середульший Шинкарук, й здогадався в цю мить Богдан, що Захарчук, певне, заангажований у пiдпiлля, як i бiльшiсть старших гiмназистiв. – Я зовсiм з тим не криюся: про Юлю, вiдколи ii побачив, не перестаю думати, це правда… Але е поважнiшi справи, Богдане, ти сам швидко все те зрозумiеш – прийде й на тебе час, нiкуди не дiнешся. А поки що потрiбна твоя допомога. Поiдемо цiеi ж суботи».
Вони залишили ровери в крайнього господаря на Воловому й подалися крутим узвозом, що спинався на першу пiдгiрську гряду, минули розсипаний у перелiсках хутiр Сакатуру й вийшли на Зруб, звiдки починалася Боднарiвка, обступлена з одного боку рядочком бiлих хат на Царинi, з другого – Солтисовим та Сталащуковим горбами, а посерединi глибочiла бездонна Мочула, з протилежного краю якоi пробивався вихiд у властиво село, скупчене на березi бурхливоi Березiвки довкола критоi гонтом церковцi й сiльського цвинтаря.
Над Мочулою лiворуч дорiжки, що прокрадалася помiж густою грабиною до кривобрiдських гiр, закрилося густим садом обiйстя пасiчника Федора, а праворуч яснiв до неба червоною черепицею учительський будинок з подiбною до каплички криницею на просторому подвiр'i, обгородженому штахетним парканом.
Учитель сподiвався, що Богдан прийде з Коломиi до вечора, вiн зрадiв, побачивши на подвiр'i сина, однак вельми здивувався, коли уздрiв незнайомого юнака, який увiйшов слiдом за Богданом на обiйстя. Був вiн високий, вродливий, i Юля, що вийшла на порiг разом з Мироном, вся паленiла, впiзнавши «серцеiда», який колись заступив iй дорогу на коломийському трактi.
Захарчук представився. Шинкарук запросив хлопцiв до хати, й поки панi Марiя поралася на кухнi, вони всi гуртом вели в покою банальну розмову про випадкове знайомство Івана з Юлею, про погоду й веснянi повенi на Прутi, та врештi Захарчук перепросив дiтей i запропонував учителевi поговорити тет-а-тет…
«Випало менi, пане Шинкарук, не легке завдання, а вiд кого – самi здогадаетеся: на Закарпаттi формуеться маленька украiнська держава, яка неодмiнно здетонуе великий нацiональний зрив. І ми, галичани, не можемо стояти осторонь…»
«А я тут до чого? – знехотя вiдiзвався Шинкарук, вiдчуваючи, що його полiтичний нейтралiтет спонамiрюеться порушити цей безвусий юнак. – Я людина старша, i мое поле працi – школа…»
«Саме тому я й прийшов до вас: за довгi роки учителювання ви напевно встигли виховати свiдомих украiнських хлопцiв, якi б погодилися перейти польсько-чеський кордон на злуку з легiоном карпатських сiчовикiв».
«І я мав би iх посилати на смерть? – Учитель окинув Івана холодним поглядом. – Я, кого селяни називають батьком?»
«А хто ж, як не ви? Знаю вiд Богдана, що воювалисьте в УГА, були пораненi у Вовчухах. – Іван не зводив з учителя пильного погляду. – Хiба вас хтось примушував iти добровольцем в усусуси?»
«То були iншi часи, мiй молодий колего…»
«Час боротьби за незалежну Украiну не переривався нi на мить, пане Шинкарук. Вiд Макiвки, Вовчухiв, Чорткова i донинi… То як маемо тепер чинити – на переправi: пiрнати на дно, щоб не витрачати сил, чи гребти далi – до берега?.. Я не прошу, щоб ви ходили селом i агiтували добровольцiв, зроблю це сам. Тiльки назвiть менi надiйних парубкiв, до яких я мiг би безпечно пiдiйти…»
Учитель зiтхнув.
«Можливо, ви розпочали велику справу, – сказав, – проте я… що я скажу батькам, коли вони мене спитають, куди подiлися iхнi сини?»
«Пане вчителю, ви ж напевне
Страница 10
озумiете, що вiйна мiж Нiмеччиною й Польщею – на волоску. Та невже краще, щоб тi хлопцi, яких ви так оберiгаете, завтра пiшли воювати за Рiч Посполиту?»Довго мовчав Шинкарук, а потiм таки назвав кiлька прiзвищ, у думцi себе виправдовуючи: не моя ж то буде вина, якщо вони пiдуть на Закарпаття…
Іван Захарчук приiжджав до Боднарiвки щотижня, заночовував у вчителя, з десяток охочих хлопцiв знайшов у селi, а Юля розквiтала в першому коханнi й завмирала вiд тривоги, що неминуче втратить милого…
У жовтнi 1938 року Прага надала Карпатськiй Украiнi автономiю. З Боднарiвки й сусiднiх сiл зникли найздольнiшi парубки, й Іван бiльше не навiдувався до Шинкарукiв у гостi.
Навеснi Закарпаття здобуло незалежнiсть, i тодi Юля отримала вiд Івана листа з Хуста, датованого 16 березня 1939 року. Вiн писав, що вирушае з Галицькою бригадою на вiйну з мадярами. Лист прийшов тодi, коли газети сповiстили свiт про жахливий погром карпатських сiчовикiв на Червоному полi бiля Хуста.
V
Ранок повiльно прокрадався в Язвини, мерхле свiтло нового осiннього дня лiниво проникало крiзь почервонiлi крони букiв, спадало сiрими клаптями на опале листя та рудий мох i, пошматоване колючими батогами ожинника, губилося в темних чагарниках, та все ж йому не було стриму – воно протискалося iз узлiсся помiж сивими стовбурами дерев й досягало самого дна язвинiвськоi яруги. Й тими подовгуватими щiлинами просвiтiв, немов раптова вода крiзь шлюзи на ставковiй греблi, прорвався iз села в iзвори Залуцького лiсу пронизливий жiночий лемент, схожий на похоронне голосiння.
Вiд того крику чи то плачу прокинувся в безтямi Шинкарук, рiзко вiдштовхнувся вiд кiнськоi шиi, аж схарапудився Сивко, й, усвiдомивши, що те вже сталося в селi, кинувся бiгти в бiк узлiсся, вiн квапно спинався вверх по схилу улоговини, чiпляючись руками за кореневища, й Мирон, утямивши, що батько подався туди, де небезпечно, де смерть, прожогом побiг за ним: хлопець умить зрозумiв, що вони з матiр'ю залишаються в лiсовому безлюддi без опiки, i моторошне осамотнення погнало його слiдом за вiтцем, щоб його зупинити, та щомитi все дужче долав Мирона страх вже не за себе, вiдчуття власноi небезпеки гасло в душi хлопчини, й вiн знав тепер лише одне: мусить захистити батька, навiть умерти за нього – так само, як гинули малi героi Франца Коковського, i був тепер батько для нього всiею Украiною…
«Ти куди? – спитав учитель, побачивши бiля себе сина, задиханого, спiтнiлого, а в поглядi рiшучого й безстрашного; вони вже виходили на узлiсся, й крiзь просвiти мiж деревами завиднiлися боднарiвськi сади. – Вертайся мерщiй до мами!»
«Я буду з татусем, – твердо вiдказав Мирон. – Мамуся в безпецi». «Вже вертайся! – люто скрикнув Шинкарук. – Кому я сказав?» «Я буду з татусем», – таким самим незворушним тоном вiдказав Мирон, i Шинкарук зрозумiв, що нема в нього такоi сили, щоб спонукати хлопця до послуху; вони вийшли на узлiсся й завмерли наслухаючи…
Жiночий лемент долинав з-над Мочули, то наростаючи, то стихаючи, вiн вряди-годи переривався плаксивим примовлянням i прокльонами, i сплюнув спересердя Шинкарук, збагнувши врештi, що то в Юлининовiй хатi вiдбуваеться щонедiльний ритуал: Федiр бив Марусю!
До цiеi сiмейноi церемонii сусiди в Боднарiвськiй Боснi давно вже звикли: як тiльки минала Федорiв сад стара Олена Єзунина, йдучи до церкви, баба Маруся нагадувала дiдовi його молодечий грiх iз сiльською лярвою – колись гойною красунею, а нинi зморщеною, мов коцюрубок, каргою, й безсилий перед жiнчиними ревнощами Федiр присмирював кулаками дурну бабу, яка щонедiлi нагадувала йому молодi роки; Ілько – Федорiв син, а Йосафатiв тато – накручував тодi старого грамофона, запускав платiвку, що вириплювала iз себе польський шлягер «Przyjdzie jeszcze czas», а безумний Юзьо йшов з вiдрами до вчителевоi криницi, вiдпускав колесо, й коли вiдро вдарялося об криничне дно, видаючи звук, схожий на благовiст, Юзьо заводив перший кант iз лiтургii «Благословенне царство Отця i Сина», й тодi стихав на Федоровому обiйстi лемент: зачувши священний пiснеспiв, старий миттю припиняв розправу.
«Минулися страхи…» – квасно усмiхнувся Шинкарук, взяв сина за плече, й вони спустилися у язвинiвську балку, а за якiсь годину-двi присоромлений учитель в'iжджав фiрою на свое подвiр'я.
Із сусiдського саду вийшли пасiчник Федiр i сiльський полiтик вуйко Мироняк й подалися за вчителем до його двору дiзнаватися, що чувати у свiтi, бо в Боднарiвцi наразi тихо.
«Кажуть, пане вчителю, що десь за день мають прийти сюди большевики чи, як iх називають – совiти, – промовив Федiр. – Ви вчений i мали би-сьте знати, що з того вийде…»
«Гiрше не буде», – знехотя вiдказав Шинкарук, а вуйко Мироняк, якого в селi прозивали комунiстом, пiдтакнув бадьоро:
«Ая, ая, най би прийшли – всi рiвними станемо!»
«І що, старий йолопе, – визвiрився на нього Федiр, – ти тодi станеш мудрим, як наш навчитель, а вчитель, вибачайте, пане Шинкарук, на словi, перемiниться в такого дурня, як ти?»
«Вiчно зуби продаеш, треба чи не тре
Страница 11
а, – огризнувся вуйко Мироняк. – А я собi гадаю: таж то не зле було б, якби i розумом, i маетками нарiд зрiвнявся…»«Ти лiпше подумай, баглаю, чи за тих совiтiв хоч раз на день зможеш добре наiстися…» – кинув Федiр.
«А-а, це важне питання», – задумався Мироняк.
Учитель розпрягав коня й не оглядався на непрошених гостей, даючи iм зрозумiти, що лiпше було б, якби вони забралися з подвiр'я; дiди ще трохи постояли та й пiшли собi; Юзьо тримався однiею рукою за криничне колесо, а другу звiв догори, мов для благословення, й затягнув «Господи, помилуй!»; Мирон заглядав крiзь розчинену браму на вулицю, чи не видно Йосафата, та не з'являвся товариш, й Мирон, тихо вийшовши з подвiр'я, збiг стежкою до гаю.
Ще сподiвався: вийде над потiчок Наталка, i вiн iй скаже… таки скаже, бо завтра може бути пiзно.
…Шинкарук сидiв у кухнi за столом i був наче вiдсутнiй. Тривога вiдступилася вiд нього, залишивши йому вiдчуття не так сорому, як провини перед людьми: як же вiн мiг покинути село в небезпецi, ганебно втекти в язвинiвськi пропастi й там пересидiти тривожний час, впродовж якого могло статися… Боже мiй, що могло статися?.. Спалене село, мертвi односельцi, а вчитель живий-живiсiнький вертаеться на побоiще й осиротiлим боднарiвчанам в очi глянути не може; а вони ж його батьком називають, а вони без нього й не мислять себе на свiтi: нi весiлля, нi хрестини, навiть похорони не обходяться без нього – i враз iхнiй учитель, порадник ще й лiкар, залишае громаду, рятуючи себе самого…
Виминав погляд дружини, наче б i перед нею завинив, а вона, вiдчувши тяжку зажуру чоловiка, пiдiйшла, вiдняла його долонi вiд обличчя й спитала:
«Що з тобою?»
«Та нiчого, – вiдказав Шинкарук i додав нiби зовсiм недоречне, проте впевнено, так, нiби панi Марiя вже вiдчитала його покаяннi думки. – Я нiколи бiльше не зроблю подiбного… Нiколи!»
«Чого не зробиш?»
«Не зроблю», – повторив Шинкарук.
Й надовго обое замовкли, бо ж панi Марiя таки здогадалася, про що йдеться, i аж за якийсь час заговорила, щоб зрушити важку тишу, яка запала в хатi:
«Чи дiзнаемося коли-небудь, звiдки вчора тi гiнцi прискакали й такий переполох вчинили?»
«Дiзнаемося… Десь у нашому краю сталося велике горе, то й почуемо… А менi, Марiйко, чомусь весь час згадуються розповiдi покiйного Чайковського про Бережани, нiбито звiдти йдуть до мене сигнали про те ще не знане лихо… якесь нав'язливе передчуття мене дiймае. Адже таке, можливо, й сталося: Польща, без сумнiву, вiйну програла – i вiдступають, втiкають непереможнi жовнiри Ридза-Смiглого, який нахвалявся не вiддати «анi гузiка» нiмцям, – через Львiв, Бережани, Кам'янець-Подiльський, може, в Румунiю: здеморалiзованi, озлобленi вояки чинять по селах розправи над украiнцями, адже ми завжди у всьому виннi, навiть у програшi Речi Посполитоi. Може таке бути… Але чому саме довкола Бережан товчуться моi думки?»
Й замовк Шинкарук, бiльше нi слова не вимовив, а в пам'ятi пропливла перервана вночi стрiчка розповiдi старого письменника.
…У травнi 1914 року, перед початком Першоi свiтовоi вiйни, прибув зi Львова до Бережан студент-правник Франц Коковський, щоб узяти участь у маiвцi: Галичина готувалася до нацiональноi олiмпiади, яка мала вiдбутися наприкiнцi липня в Украiнському городi, що в Стрийському парку, пiд керiвництвом голови «Сiчi» Кирила Трильовського i президента «Сокола» Івана Боберського.
У бережанське урочище Рай, до старого гетьманського дуба, який вивищився над садами, парками й мисливським палацом графа Потоцького – не так аби украiнофiла, але, як i староста Альфред Бiляк, лiберала – стiкалися з Бережан i довколишнiх сiл Потуторiв, Жукова, Нараева, Рогачина загони одягнутих у козацькi строi сiчовикiв, вони примаршировували до голови Сiчового товариства Андрiя Чайковського й рапортували йому про свое прибуття й про кiлькiсть сiчовикiв; у гуртi товариства «Громада» стояли «на позiр» Богдан Лепкий, Михайло Яцкiв, Михайло Рудницький, а товариство «Молода Украiна» представив Чайковському Франц Коковський.
Сiчовики й товариськi гурти вишикувалися бiля дуба в каре, перед ними став духовий оркестр, i коли тишу протяв перший акорд украiнського гiмну, з цвинтаря, що тягнувся вiд межi парку до Порохiвнi, вихопилася в рогатiвках i гранатових мундирах банда вшехполякiв «Zwiazku strzeleckiego», попереду ступав не хто iнший, а гiмназiйний однокласник Коковського Едвард Ридз-Смiгли, вiн заволав до озброеноi палицями зграi: «Bij chamоw!»[1 - Бий хамiв! (польськ.)], а тодi Коковський скомандував молодоукраiнцям: «До бою!»; ворожi сторони зближувалися, оркестр не переставав грати «Ще не вмерла» – i вже ось-ось мала пролитися кров, як iз мисливського палацу Потоцького вийшов сам, без охорони, староста Альфред Бiляк, вiн став мiж Коковським i Смiглим, пiдвiв руку i крикнув: «Іменем закону – зупинiться!», – й не звелась у Ридза рука з костуром, вiн лише змiряв старосту ненависним поглядом i процiдив крiзь зуби:
«Не повiрю, що пан е поляком!»
«Поляк, негiднику, – то передовсiм аристократ, а не збуй
Страница 12
» – вiдказав Альфред Бiляк, вiн збив рогатiвку з голови Ридза й мовив: «Приклади руку "на бачносьць", або знiми капузу, коли звучить гiмн!»«Пан староста мене ще попам'ятае!» – цвиркнув слиною пiд ноги Ридз-Смiгли й завернув гурму вшехполякiв у бiк цвинтаря, й пiшли вони, спiваючи: «Niech zginie Ukraina, niech zginie chamski lud!»[2 - Хай загине Украiна, хай загине хамський люд! (польськ.)]
«В день Украiнськоi олiмпiади в Стрийському парку пролунала на весь свiт звiстка, що в Сараево вбито австрiйського престолонаступника Франца Фердинанда, а 1 серпня розпочалася свiтова вiйна, – закiнчував свою розповiдь письменник Андрiй Чайковський. – Мiй молодий приятель Коковський воював у складi Бережанськоi бригади УГА, за Збруч не перейшов, а щоб уникнути польських переслiдувань, виiхав на Лемкiвщину до Сяноку й обiйняв там посаду окружного суддi. Богдан Лепкий замешкав у Краковi, а нинiшний маршалок Речi Посполитоi здобував, як командир польського вiйська, Киiв 1920 року, потiм працював iнспектором польськоi армii. Альфред Бiляк зробив стрiмку кар’еру – став тернопiльським воеводою: видно, Ридз-Смiгли, прокладаючи собi дорогу до самого Пiлсудського, забув йому помститися за iнцидент у Бережанах».
Й сидячи тепер за столом у кухнi, думав Шинкарук: «Я вже знаю, чому менi з думки не сходять Бережани: вождь польськоi армii Едвард Ридз-Смiгли програв вiйну i, втiкаючи сьогоднi стрiмголов вiд нiмцiв, мстить невинним…»
…Не дiйшовши до потiчка, який розполовинював прилеглий до Шинкарукового поля гай, Мирон ураз зупинився i завмер: на струпiшiлiй упалiй деревинi сидiла Наталка Слобiдська i з кимось дзвiнко розмовляла – Мирон не мiг угадати, з ким: Наталчин спiврозмовник заховався за товстим буком, спершись до стовбура спиною; дiвчинцi, видно, цiкаво було з ним провадити розмову – вона раз у раз вимовляла незрозумiлi для Мирона слова й заливалася смiхом; iй виповiдав хлоп’ячий голос – теж незрозумiлою мовою; Мирон пильнiше дослухався i врештi втямив, що вони бавляться в камiнцi, по черзi пiдкидаючи iх по одному, по два, по три i бiльше – аж до десяти, ловили iх у долонi й при кожному заходi вимовляли магiчнi слова: одино, попино, рiкiкi, рамено, айлум, байлум, скрiпки, бiбки, коцюрубин – i хто зловив усi камiнцi, той вигравав i переможно вигукував: кльоц!
Мирон знав цю гру й часом бавився в неi на толоцi з хлопцями – забава була нехитра й нудна, та цiеi митi здавалася вона Мироновi найкращою, найцiкавiшою, i хлопець мало не заплакав з жалю, що не вiн сидить навпроти Наталки, сховавшись за стовбуром бука, i не вiн, а iнший щасливець пiдкидае тi камiнцi, й непомильно вгадав Мирон, що то – Йосафат.
Дитяча забава тривала безкiнечно, закоханi дiти розумiлися тiльки iм вiдомою мовою i, змагаючись, втiшалися, що можуть нею зiзнаватися одне одному в найсокровеннiшому, i який сенс мало б зараз Миронове освiдчення, з котрим вiн у тямi йшов до гаю, щоб вимовити його бiлокосiй Наталцi, i в невимовнiй скрусi збагнув хлопець, що його зрозумiлi слова були б для дiвчинки чужими, бо мали вони з Йосафатом свою мову, яку вмiли розшифровувати в дурненькiй лiчилцi.
За грою дiти не чули нi Миронових крокiв, анi трiскоту сухого патиччя, вони, зрештою, нiчого не бачили i бачити не хотiли, крiм вишустаних у потiчку камiнцiв, що пiдлiтали догори i падали на долоньки, а ще вiдчували печiю солодкого струму, який проймав iхнi тiла, коли простягнутi за камiнцями руки ненароком стикалися й одну малесеньку хвильку роз'еднатися не могли, нiби магнiтом скованi.
Зрозумiвши, що вiн тут зайвий – навiки зайвий бiля гравцiв у камiнцi, Мирон тихо вiдступив назад i квапно подався стежкою крiзь густий чагарник; слова вiрша, що сам складався в думцi, безжально рунтались безглуздими словами лiчилки, i зруйнувало iх дорешти сонне рахкання осiнньоi жаби в заплавi потiчка: ропуха, видно, засвоiла з Наталчиноi лiчилки одне слово й ним насмiшливо переслiдувала скривдженого хлопчину, який чимдуж вихоплювався з гаю.
«Рiкiкi, рiкiкi, рiкiкi…»
На подвiр'i Мирон застав Юлю й Богдана, якi прийшли з Коломиi додому, оскiльки навчання в гiмназiях з причин вiйни припинилося.
VI
Панi Чайковська уважно дослухалася до розмови свого мужа з Мироном Шинкаруком, однак пiсля пiвночi потягло ii на сон, вона забралася до спальнi, а тодi бесiда в чоловiкiв гейби щойно розпочалася: Андрiй Андрiйович, згадавши Миронове зацiкавлення особою Франца Коковського, почав про нього розповiдати.
У тридцятих роках Франц повернувся iз Сянока до Бережан як уже добре пiдкований юрист i досить вiдомий в iнтелiгентських колах письменник: закладом Івана Тиктора вийшла збiрка оповiдань «Людська вдячнiсть» та повiсть «За землю» – обидвi книжки написанi лемкiвським дiалектом, що його автор добре засвоiв, працюючи кiлька рокiв у Сяноку окружним суддею й щоденно стикаючись iз лемками, якi приходили до нього шукати захисту вiд несправедливостi й яким Коковський радо допомагав за доступну плату.
У Бережанах Франца Коковського вважали чесним адвокатом, а про його письмен
Страница 13
ицьку пасiю мало хто iз простих людей знав… Талантом молодого автора опiкувався колишнiй гiмназiйний професор i лiтературний метр Богдан Лепкий, якому Франц надсилав до Кракова своi рукописи, й славетний автор трилогii «Мазепа» благословляв у свiт його твори, ще й написав грунтовну передмову до повiстi «За землю».Тисяча дев’ятсот тридцять другого року по всiх мiстах i навiть деяких селах Галичини громадськiсть вiдзначала академiями та концертами славне шiстдесятирiччя Богдана Лепкого; мешканцi курортного села Черче, що бiля Рогатина, збудували для письменника вiллу, яку назвали Богданiвкою, – щедрий подарунок справила черченська громада найпопулярнiшому авторовi в Галичинi й далеко за ii межами, – i ось тридцять третього року письменник Андрiй Чайковський отримуе вiд Богдана Лепкого листа, в якому той повiдомляв старого побратима, що лiтувати буде в Черчi: приiдьте, якщо дужi, на день-два погостювати.
«Незважаючи на похилий вiк i надвереджене здоров’я, мiй батько нi митi не вагався, найняв бричку, взяв мене зi собою, й ми поiхали з Коломиi до Черча… Лепкого я бачив ще в дитинствi, в Бережанах, – високого, вродливого й статечного в розмовi добродiя; тодi ж, у Черчi, я аж поник у респектi перед метром: лисувата велика голова письменника, обрамлена на скронях срiбною сивиною, додавала йому аристократичного маестату, а в очах тiнилася задума чи то пак дума вiд усвiдомлення своеi величi… Вiн довго потрясав батькову руку, я ждав, що обнiме колегу, однак Лепкий нiби аж холодно вiдсторонився й попросив нас обох сiсти… У новозбудованiй вiллi було ще порожньо й голостiнно, тiльки пiд образом Матерi Божоi височiла закладена книгами етажерка, i на безлiчi корiнцiв я вiдчитав iм’я i прiзвище господаря вiлли; книг було багато, i я нiяк не мiг повiрити, що iх усiх написала одна людина.
Й на обличчi автора виднiлася неабияка гордiсть за свiй доробок…»
Андрiй Андрiйович примовк, немов перевiряв у думцi щойно сказанi слова: чи не вiдчув бува в них Мирон чужостi до Лепкого, й, певне, для того, щоб у гостя не склалося подiбного враження, поквапився перевести розмову на нейтральну тему.
* * *
Ще не зав'язалася мiж Лепким i Чайковським розмова, як дверi покою пiсля короткого й навального стуку вiдчинив буйночубий брюнет iз шляхетськими вусиками, в жабо, що слiпучою бiлизною визирало з-пiд вилогiв темно-синього сурдута; на обличчi несподiваного гостя сяяла втiха, мабуть, вiд того, що застав господаря вдома.
«Франц, Франц! – скрикнув Богдан Лепкий, схопившись iз крiсла, й куди враз зникла з його обличчя маестатична маска; вiн кинувся до гостя й довго тримав його в обiймах, поплiскуючи долонею по плечу, а потiм здивовано розводив руками, мовляв, з якого неба впав його улюбленець? – Це Коковський! – представляв Лепкий гостя Чайковським, хоч i не мусив цього робити, бо старий письменник i його син Андрiй добре запам'ятали ще з Бережан молодого правника i поета. – Як ви тут опинилися, Франце? – поволi заспокоювався Лепкий. – А я все думаю й думаю про вас… Невже повернулися iз Сянока в рiднi Бережани?»
«І назавжди, – вiдказав Коковський. – Встиг уже вiдкрити свою адвокатську канцелярiю».
«Як добре! – вигукнув Лепкий. – То вже якось допоможете нашим селянам, змученим клятою пацифiкацiею».
«О, як це важко, пане професоре… – зiтхнув Коковський. – Про iхнiй безправний стан свiдчать навiть анекдоти… Ото сидять два жебраки пiд церквою й розмовляють: «Чому ти пiшов у жебри?» – «Бо програв процес. А ти чого?» – «Бо виграв…»
«Гiрка то правда, – вiдказав Лепкий. – Лише за подання скарги треба заплатити десять злотих, а двадцять вiддати на судову кавцiю… Й адвоката найняти треба… Та я думаю, що ви по-божому берете з клiентiв».
«Не деру, нi… Але й менi треба за щось жити: у мене вже е сiм'я, пане вчителю. Синовi дванадцятий рiк пiшов…»
Й замовкли приятелi, нiби iнформацiя про вiк Францового синочка приголомшила iх. А таки приголомшила, бо скiльки ж то рокiв мусило проминути вiд iхньоi останньоi зустрiчi в Бережанах – у такому самому гуртi, лише лiберала Альфреда Бiляка не було тепер серед них. Тернопiльський воевода все ж чужа кiстка, й напевне вiн усi цi роки воював проти украiнцiв за Рiч Посполиту – у Вовчухах i в Чортковi, й, можливо, посилав пацифiкаторiв на подiльськi села… Ну а вони втрьох пережили вiйну за Украiну на протилежному боцi, й дошкульно болить вона iм i нинi, й далi мрiють вони про неi, ото лишень, що сьогоднi можуть збадьорити себе стрiлецькими пiснями i пiд реквiем братiв Лепких – «чути кру-кру-кру, в чужинi умру, заки море перелечу» – тужити за свободою…
Порушив мовчанку Андрiй Чайковський. Погладив долонею вуса, що опустились пiдковою до пiдборiддя – зовсiм сивi, що теж засвiдчувало проминутий час; про час говорило й змужнiле обличчя Франца Коковського – старий письменник пильно придивлявся до нього, нiби хотiв визначити цiну пройдених рокiв працею молодого колеги, адже двадцять лiт тому вперше ознайомився з його поезiею.
«Рiвно двадцять лiт минуло, – сказав Чайковський, – немов
Страница 14
батiг луснув… А ми начебто зосталися такi самi, тiльки ноша в кожного стала важчою – вiд наших набуткiв… А якi вони у вас?» – спитав Франца.Коковський глянув на Лепкого, нiби просив у нього дозволу вiдповiсти Чайковському; Лепкий вiдвiв очi, даючи зрозумiти, що вiн не мае права далi опiкуватися зрiлим мужем; Франц сягнув рукою у внутрiшню кишеню сурдута, вийняв невелику тикторiвського формату книжку й подав ii старому письменниковi.
«Ще тепла…» – сказав.
Чайковський хвильку потримав ii в руцi, наче хотiв визначити вагу книжки, а потiм питальним тоном прочитав уголос заголовок:
«За землю»?.. Вiчна наша тема, як i вiчна земля – столочена, стратована… Чи, може, ви якось iнакше трактуете цю проблему?»
«Це повiсть про лемкiвську землю, яку я встиг за кiлька лiт добре пiзнати, – вiдказав Коковський. – Оптимiзму в тому краю так само мало, як i по всiй Украiнi… А втiм, про неi краще мiг би сказати пан Богдан – вiн написав передмову, зробивши цим менi велику честь».
«Що я можу повiсти? – заговорив Лепкий. – Та i оцiнювати твiр у присутностi автора – надто делiкатна справа… Проте скажу, що думаю: Франц намiрився стати в ряд поважних письменникiв – найменший з них… Й став вiн у той ряд, щоб писати про Лемкiвщину, як Стефаник про Покуття, Кобилянська про Буковину, а Черемшина про Гуцульщину. Вiн добре опанував лемкiвський дiалект – i це натурально: суддя мусить умiти слухати людей… Повiсть «За землю» написав вiн, як суддя… До речi, ви так вiльно оперуете дiалектом, Франце, нiби виросли на Лемкiвщинi».
«А то, як ви сказали, судова практика, – вiдповiв Коковський. – Вiчнi позови за землю, за межi, за хату, а ще й бабськi сварки на судових засiданнях…»
«Тому ця повiсть вивищуеться над усiма вашими творами, i я радив би вам i надалi писати дiалектом».
«Хто ту малозрозумiлу писанину читатиме?» – засумнiвався Франц.
«Стефаника ж читають. Спробуйте його новели переписати лiтературного мовою – що вiд них залишиться?»
«Але ж то Стефаник!»
«Не прибiднюйтесь, ви вже виробили свiй стиль, – заспокоював колегу Лепкий. – А менi захотiлось би, щоб Лемкiвщина мала свого спiвця, як Покуття – Стефаника, а Гуцульщина – Федьковича. Тому й заохотив вас своею передмовою… Дiалект не може завадити письменниковi стати загальнонацiональним. Що ж до самоi повiстi, то не прогнiвайтесь: ви попливли в руслi Ольги Кобилянськоi, однак лемкiвський дiалект визволив вас з тiеi могутньоi течii, викинув на берег, i ви з'явилися перед читачем самостiйним i зовсiм натуральним».
Коковський опустив голову – чи то зi скромностi, чи задумався цiеi митi над своею письменницькою перспективою. Вивiв його iз задуми Чайковський.
«Оце я дивлюся на вас, моi дорогi приятелi, й думаю: у цiй благословеннiй вiллi зiбралися представники трьох письменницьких поколiнь, кожен з яких, мов той ратай, обробляе свою ниву… Я спробував кинутися на Генрiха Сенкевича своiми скромними козацькими повiстями i хоч не звалив, та все ж вiдсунув трохи вiд нашоi молодi генiального шовiнiста з його отруйною iдеологiею… Мiй молодший колега Богдан Лепкий у своiй неперевершенiй трилогii… не морщiть чола, пане Богдане, це правда… Ви в романi «Мазепа» оформили словом нацiональну iдею, народжену великим гетьманом, ваш твiр завжди буде наново оживати з народженням кожного наступного поколiння… Та ось серед нас е зовсiм молодий автор, який своею кров'ю пiдживив цю iдею на Лисонi. Хто про це напише? – Чайковський впритул поглянув на Франца. – Таж таки ви, ви мусите створити епопею про усусусiв, бо ми з паном Богданом уже не встигнемо. Така книга повинна з'явитися, бо ж не припинилася наша боротьба за незалежнiсть нi на Сагайдачному, анi на Мазепi. Це ж вони, усусуси, пiдняли наш державний прапор, столочений копитами наiзникiв i сплюгавлений перевертнями, пiдняли його, випрали у власнiй кровi й вивiсили його високо – напоказ своiм i чужим… Що скажете на це, мiй молодий друже?»
«Я можу тiльки благати Бога, щоб дав менi сили написати такий твiр, – вiдказав Франц. – Твiр про наших героiв. Скiльки iх загинуло, але й залишилося немало!.. Недавно в Тернополi судили хорунжого УОС Степана Гудиму за участь у Чорткiвськiй офензивi. То знаете, яке було його останне слово на судi? «Панове суддi, – сказав Гудима, – я дякую вам за присуд, який засвiдчуе, що я чесно виконав обов'язок украiнського жовнiра!» Хтось мусить увiковiчнити на паперi героiзм наших лицарiв – бо в який iнший спосiб може народитися нацiональна свiдомiсть у майбутнiх борцiв за волю Украiни?»
«Правду кажете, Франце, – промовив Лепкий. – Доки iснуватиме загроза з боку наших ворогiв, доти мусимо бути украiнськими нацiоналiстами – щоб не стати рабами!»
* * *
«То була остання зустрiч письменникiв-бережанцiв, – промовив Андрiй Андрiйович пiсля хвилевоi мовчанки. – Я багато чого запам'ятав з iхньоi розмови, яка тягнулася до пiзньоi ночi. Богдан Легкий висловлювався крайньо непримиренно щодо Росii, й коли Коковський закинув гачок, мовляв, у Галичинi шаленiе полонiзацiя, а в Схiднiй Украiнi, незважаю
Страница 15
и на репресii, все ж у навчальних закладах пануе украiнська мова, Легкий, зазвичай спокiйний i врiвноважений, вибухнув антимосковською фiлiппiкою.«Не говорiть дурниць, Франце! Украiна пiд большевиками гине, конае, купаеться в кровi, а ви тiшитеся, що вона украiнiзуеться… Невже й вас дiткнулася комунiстична пропаганда? Нiзащо в це не повiрю… Але ж таки прослизае, прослизае до нас совецька брехня, мовляв, Росiя змiнилася, стала iншою: школи, лiтература, республiки… Мана те все: московська ментальнiсть залишилася такою ж, як i була, – нахабною й нетерпимою до украiнського народу… Бо ми iншi. Наш народ – то не фiнсько-монгольська юрба, яка кров'ю й терором примушуе пiдкорених до послуху, украiнцi знадiбнi до парламентськоi системи урядування, украiнець шануе предковiчнi звичаi: громади, вiча, суднi ради… Через це i була зруйнована Сiч i вирiзаний Батурин, через це й нинi стинають голови украiнськiй елiтi за Збручем. Хтось там каже, що ми за своею природою махновцi, не схильнi до суспiльноi дисциплiни, навiть податкiв платити не хочемо. А то неправда – наш народ вмiе жити в послушенствi законам, вiн охоче справлятиме всi повинностi, але ж мусить впевнитися, що його грiш, покружлявши в органiзмi рiдного краю, немов кров у тiлi, вернеться до нього у формi здорового продукту, а не отрути… Але ж мусимо мати власну державу! Та чи дiждемося…»
Цiеi митi Лепкий глянув на мене – я сидiв у кутку, сховавшись за етажеркою, – й тицьнув майже до самих моiх очей вказiвним пальцем.
«А ти дiждешся, сину, ти дiждешся! – вигукнув. – І згадаеш колись моi слова…»
«Й таки збулося пророцтво метра», – всмiхнувся Мирон. «Ви знаете, колего, – поклав руку на груди Андрiй Андрiйович, – я вважаю себе найщасливiшою людиною в свiтi: менi за сiмдесят, а я дiждався!.. Вони ж, бережанськi мужi, недовго пiсля тiеi зустрiчi топтали ряст. За два роки помер мiй батько – величний був похорон у Коломиi… А Лепкий… Того дня, коли большевики перейшли Збруч, вiн теж лiтував у Черчi – i серед ночi втiк селянським возом до Перемишля. Встиг ще перейти кордон, та не витримало його серце вiчних стресiв – помер у Краковi за два роки. Саме тодi смерть настигла й Франца Коковського…»
«Та розкажiть про це нарештi, – занаглив Мирон. – Чому ви боiтеся?»
«Бо страшно… Коли прийшли нiмцi, до мене в Коломию завiтав з Бережан молодий графiк Якiв Гнiздовський – вiн колись оформляв Францовi книжки – й розповiв менi про трагедiю сiм'i Коковських».
VII
Проголошення Карпатськоi Украiни роз'юшило санацiйну Польщу, мов осине гнiздо… До березня 1939 року Гiтлер приеднав до райху Австрiю, вiдiбрав вiд Литви Клайпеду, увiв у Судети вiйсько, невзабарi окупував Чехiю i врештi вимагав вiд Польщi вiдкрити коридор через ii територiю – до Гданська. Нiмцi впритул наблизилися до польсько-нiмецького кордону, проте це набагато менше лякало затятих патрiотiв, нiж утворення самостiйноi украiнськоi держави за карпатськими перевалами. Факт появи на полiтичнiй картi Європи незалежного клаптика украiнськоi землi просто-таки приголомшив полякiв, i загрожену Рiч Посполиту залила шовiнiстична iстерiя: украiнцi – найнебезпечнiший ворог Польщi!
Молодий графiк Якiв Гнiздовський саме в цей час закiнчив мистецькi студii в Загребi й вернувся до Галичини, щоб стати до працi у видавництвi Івана Тиктора. Вiн готувався переiжджати з Бережан до Львова, та непередбаченi подii примусили його гiрко пожалкувати, що так необачно покинув Захiд, куди кордони тепер були вже закритi. Звернувся за порадою до свого старшого приятеля Франца Коковського, й той порадив йому перечекати непевний час вдома, а, зрештою, iншого виходу митець i не бачив.
Грiзнi подii насувалися на Галичину – навально й невiдворотно. Уцiлiлi в масакрi на Червоному полi бiля Хуста галицькi хлопцi поверталися до краю, оминаючи запруджений польськими прикордонниками Верецький та Ужоцький перевали, – через Либохори, Кривку, Жупани, Волосянку, найглухiшi, закинутi в бездорiжнi iзвори, села. Маршалок Речi Посполитоi Ридз-Смiгли оголосив пiдвищену бойову готовнiсть Шостого львiвського корпусу: на щойно утворений мадярсько-польський кордон кинуто двi тисячi жовнiрiв, й здесяткованi галицькi сiчовики, не повертаючи в рiднi села до своiх домiвок, за наказом крайового провiдника ОУН Володимира Тимчiя-Лопатинського збиралися в урицьких лiсах на Сколiвщинi, в туркiвських недеях та урманських дiбровах на Бережанщинi, де проходили вишкiл у пiдпiльних таборах. Органiзацiя Украiн ських Нацiоналiстiв формувала по всьому краю партизанськi загони на випадок мобiлiзацii до польського вiйська й можливого краху Польщi в майбутнiй вiйнi.
Лопатинський очiкував в урицькiй станицi команданта карпатських сiчовикiв Михайла Колодзiнського аж до серпня, а коли прийшла звiстка, що полковника розстрiляли мадяри пiд Хустом, розiслав по всiх станицях Галичини грипси, в яких наказував створювати похiднi партизанськi вiддiли, котрi мали б пiдняти повстання в першi днi вiйни. Окружний провiдник ОУН на Бережанщинi Григорiй Голяш за наказом Край
Страница 16
воi Екзекутиви дав розпорядження сформованим легiонам повстанцiв бути готовими роззброювати польське вiйсько, яке вiдступало. Украiнська держава мала бути проголошена в кожному селi та мiстечку.Друга свiтова вiйна розпочалася ударом Десятоi нiмецькоi армii генерала Рейханау на захiдному кордонi Польщi; за одну добу нiмцi зайняли польську територiю аж по Вепр; армiя Ридза-Смiглого, яка прославилася героiчними подвигами над безоружними галицькими поворотцями iз Закарпаття, панiчно вiдступала, залишивши Варшаву, яку потiм ще три тижнi обороняли цивiлi; перейшла Сян i через Мостиська й Городок тлумом валила до Львова.
У цей час у Бережанах нiхто з полякiв ще не вiрив у блiцкрiг, вiйськовi комiсарiати роз'iхалися по селах проводити мобiлiзацiю; полiцаi забирали усiх чоловiкiв до п'ятдесяти рокiв, зганяли iх до мiста й не знали, що з ними робити; призовникiв не було кому приймати й озброювати, заляканi вуйки нишком розтiкалися з Ринку й верталися до своiх сiмей… Один газда з Нараева оповiдав потiм адвокатовi Коковському, як вiн три доби переночував у своiй стодолi, соромлячись показуватися на очi рiднiй жiнцi – невмундированим i неушкодженим, – таж вона позавчора умлiвала, проливаючи потоки слiз, якi, певне, й досi не висохли, то хай хоч три днi ще потужить. Кiнець кiнцем усi мобiлiзованi селяни вернулися додому й перечiкували лихо в клунях, зате з примежних сiл увiйшли до мiста польськi колонiсти, якi нiяк не могли повiрити, що Польща розпадаеться.
Ішли юрбами в цивiльному, деякi в рогатiвках, хтось нiс на плечах мисливську рушницю, iнший тарганив важкого австрiйського «верндля» з одним набоем у магазинi, ще хтось хизувався заржавiлою шаблею – i всi войовничо вигукували: «Niema Polski bez Gdanska! Nie damy ni gudzika!»[3 - Немае Польщi без Гданська! Не вiддамо нi гудзика! (польськ.)], а колона «стшельцiв» горланила бойову пiсню, щойно складену «Jedziemy z Kozowy do Berlina zastrelic Hitlera, skurwy syna!».[4 - Ідемо з Козови до Берлiна застрiлити Гiтлера, курвого сина! (польськ.)]
У той мент патрiотичного галасу iз церкви Святоi Трiйцi висипав народ i почав скандувати «Слава Украiнi!», «Хай живе Карпатська Украiна!»; колонiсти i «стшельци» вмить оточили натовп й почали бити людей палицями, прихожани навалом вiдтiснили нападникiв аж до ратушi; тодi в людей полетiло камiння, й коли один влучив у пароха отця Бачинського, оскаженiлий люд зiм'яв напасникiв i розпорошив iх по бiчних вуличках…
Спокiй у мiстi тривав недовго. Франц i Якiв, якi стояли бiля ратушi, враз побачили: з Адамiвки рушила похоронна процесiя, попереду якоi крокував iз шаблею наголо постерункiв Ян Легумiна, за ним «стшельци» несли оббиту чорним крепом домовину, на якiй бiлою фарбою було написано «Ukraina zmarla»[5 - Украiна вмерла (польськ.)]; колона зупинилася навпроти Народного дому й затягнула «Вiчную пам'ять».
Нiхто iх не чiпав, й вони розiйшлися. А вранцi мешканцi Адамiвки потяглися на Золоту Липу дивитися на потопельника iз зв'язаними руками й ногами – й упiзнали в ньому постерункового Легумiну. На грудях у нього висiла дощечка з написом: «Вiн умер за Украiну».
12 вересня в Бережанах почалися арешти, до тюрми зiгнали понад сто осiб. До вечора затриманих звiльнили – крiм двох органiзаторiв супротиву: оунiвцiв Ореста Городиського i Всеволода Лемеха. Їх було залишено в тюрмi до судового провадження.
Наступного дня вранцi до Коковського зайшов його колега з адвокатури правник Володимир Бемко.
«Мусиш, Франце, взяти на себе мiсiю захисту наших хлопцiв, iх сьогоднi будуть судити… На запит суддi я назвав захисником тебе».
«А чому не ти? – насторожився Коковський. – І який сенс мiг би тепер мати навiть найсуворiший присуд звинуваченим, коли польське вiйсько стрiмголов утiкае з краю, а президент Мосцiцький i герой розправ над безборонними людьми маршалок Ридз-Смiгли, як стало вiдомо, вже знайшли собi притулок у Румунii?»
«Це не мае нiякого значення, колего… Розпочалася вiдверта боротьба з окупантом, яка охопить усi клiтини конаючоi державноi системи – i теж ii правовий бiк. Дiлом i словом мусимо боротися… А чому не я, питаеш? Та тому, що менi суд дасть вiдвiд: пiдсуднi – оунiвцi, а я теж член тiеi ж органiзацii. Ти ж нейтральний…»
Коковський не впирався. Удвох з Бемком вийшли з дому, Франц постукав у вiкно до Гнiздовського, який мешкав з ним по сусiдству:
«Я колись тодi радив перечекати бiду тихо й непомiтно, та нинi нiкому не вдасться зробити цього… Тож ходiмо, Якове, на суд. Можливо, я звiдти й не повернуся, то щоб хоч знав, де подiвся твiй приятель».
Останне судове засiдання в санацiйнiй Польщi розпочалося 13 вересня о десятiй годинi ранку. До зали було допущено всiх, хто хотiв послухати процес, серед них сидiли дружина Коковського Софiя й син Степан.
Суддя Бартошевський намагався скрупульозно дотримуватися правил судовоi церемонii, проте i вiн, i прокурор Мочарський, i присяжнi були явно знервованi: десь у небi задзумкотiли нiмецькi бомбардувальники; вояки, якi йшли безладною юрбою з Перемишлян через Бер
Страница 17
жани, прямуючи чорткiвським шляхом до Хотина, закричали, розбiгаючись iз гостинця по мiських закамарках й долiлиць падаючи у фоси: «Chowajcie sie, bo to sa niemcy!»[6 - Ховайтеся, бо тут нiмцi! (польськ.)]; засiдателi пригнули голови, суддя натягнув на вуха квадратового берета, нiби це могло iх врятувати вiд нiмецьких бомб; пiдсуднi Городиський i Лемех, глузливо посмiхаючись, пiдморгнули своему захисниковi, мовляв, тримаймося, цей суд триватиме недовго; прокурор явно квапився, вiн швидко пробубонiв звинувачення пiдсудним у спровокуваннi в Бережанах бунту, який закiнчився убивством постерункового Легумiни, й зажадав для винуватцiв покарання: п’ять лiт концтабору в Березi Картузькiй…Й на це Лемех вигукнув з глумом:
«А в чиiх руках тепер Береза: нiмецьких чи совецьких?»
На реплiку Лемеха суд не зреагував, адвокатовi Коковському було надано слово для захисту…
* * *
Андрiй Андрiйович розповiдав…
«Крайовий провiдник ОУН Лопатинський, попереджений митрополитом Шептицьким про можливе захоплення Галичини бiльшовиками, дав завдання бойовикам пiдняти негайно повстання й до приходу совецьких вiйськ проголосити на галицьких теренах Захiдно-Украiнську державу.
Села стали станицями, партизани роззброювали польських жовнiрiв, якi втiкали на пiвдень, забирали в них карабiни, кулемети, набоi, навiть легкi гармати, спалювали будинки колонiстiв, вивiшували на шпилях народних домiв синьо-жовтi прапори; на боротьбу пiднялися селяни – викопували в лiсах бункери й ховали в них амунiцiю; Григорiй Голяш послав озброений до зубiв загiн партизанiв до Берези Картузькоi визволяти в'язнiв.
Вiйсько панiчно втiкало через лiси, села й бездорiжнi перелiски, знищуючи дорогою все, що потрапляло iм пiд руки: кололи багнетами старих, жiнок, дiтей – усiх, хто не встиг чи не мiг пiти в партизани, пiдпалювали будинки… З Бережанщини розбiглися по довколишнiх повiтах кiннi вiстуни попереджати народ про смертельну небезпеку, й вiдлуння того жаху докотилося за два днi й до вашоi Боднарiвки… Розпочався содом польсько-украiнськоi рiзанини, який тривав добрий десяток рокiв: розпаченi – однi неволею, а iншi военним програшем – сусiди в безтямi знищували однi одних, полегшуючи цим наступ на нашi землi i нацистам, i бiльшовикам… Й почали спам'ятовуватися i поляки, й украiнцi аж тодi, коли нiмцi збудували на територii Польщi табори смертi, а бiльшовицькi бузувiри начинили трупом Дем'янiв Лаз i Катинську дiброву, де порiвну лягли колишнi вороги, а тепер рiвноправнi жертви сильнiших сусiдiв…
Повстання оунiвцiв й розправи польських жовнiрiв вiдкочувалися вiд Бережан на пiвдень, а в примiщеннi повiтового суду все ще тривав правовий чи то безправний фарс, на якому адвокат Франц Коковський виголосив звинувачення санацiйнiй Польщi, забезпечивши цим виступом смертний вирок собi самому…»
VIII
Вересень був ласкавий, теплий, витканий срiбним павутинням бабиного лiта, що осiло мереживними сiтками на покраплених осiннiми барвами гiлках дерев, на пожовклих кущах лiщинника, на зжухлих травах та стернях, й глибоке сине небо теж проткалося сивою заполоччю; достигла тиша втихомирювала людей, розтривожених неймовiрними чутками про розсипи золотого пiску, залишеного стихлими водами ще недавно розлюченого повенями Прута, й запопадливi жiнки нипали по зарiнках, дошукуючись скарбiв; хтось там запевняв, що сам бачив, як бiля Корнича косяками перепливали рiку велетенськi, немов видри, щури й на пилипiвських горбах зграсували молодi посiви озимини; й ще iнша була чутка, нiбито сонце, виринувши одного ранку iз-за схiдного пруга за Днiстром, вмить розсипалося на скалки, й обрiй залився зловiсним заревом; а ще хтось знайшов на сакатурських левадах схожi на вату клаптi бiлоi манни, солодкоi, мов мед, – усi тi, певне, нiким не баченi дивовижi були спородженi людськими сподiваннями на перемiни в свiтi, й кожен вибирав добрий знак, виворожуючи собi щастя, бо ж незмiрно знесилився люд вiд явних i очiкуваних тривог…
З Мироновоi душi ще не встигли витруiтися рештки страху пiсля моторошного звiстування апокалiптичних вершникiв i втечi вiд позiрних рiзунiв у дикi Язвини, вiн нетерпеливо чекав добрих новин, якi повиннi прийти з хвилини на хвилину, – ось батько цiлий день марудиться бiля радiоантени, протягнутоi на подвiр'i мiж двома високими тичками, закрiплюе iх, поправляе iзолятори й вряди-годи вбiгае до хати, припадае до детектора, надiвае на голову дугу слухавки й у безнадii вiдкладае ii, бо глухо в ефiрi, мовчить приймач; Шинкарук знову йде пiдтягувати антену, знову слухае – i нарештi почувся-таки обнадiйливий трiск у слухавцi; вчитель пiднiмае руку й заклинае цим жестом нiмувати всiх, хто в хатi, вiн довго так стоiть, нахилившись над апаратом, мов знак питання, й ураз знiмае з голови слухавку: з його обличчя годi вiдчитати – добру чи погану почув новину, вигляд у нього анi зажурений, анi втiшений – радше розгублений, як у людини, котра не вмiе пояснити свого стану, й вимовляе безбарвне:
«Червонi вiйська вже в Коломиi…»
Й Мироновi вiдлягае
Страница 18
iд серця, радiсть вихором вриваеться в душу хлопця: червонi не будуть вирiзувати й спалювати села, червонi польську школу в Боднарiвцi перетворять на украiнську – так колись сам тато говорив; Мирон кивае Богдановi пальцем, й вони обидва, залишивши в хатi батька, матiр i Юлю, притьмом бiжать до школи, без дозволу вриваються в примiщення, зривають зi стiн портрети Пiлсудського, Мосцiцького й Ридзи-Смiглого – i летять тi вiдбитки ненависних облич з гори в Мочулу, звиваючись над яром, мов паперовi змii…Вертаються хлопцi додому з почуттям провини: а що скаже тато? Проте на них нiхто не звертае уваги, в хатi всi стоять, нiби посхоплювались вiд звуку пострiлу: мати склала руки на грудях, а батько протягнув своi вперед, тiльки Юля тримаеться однiею рукою за стiл, наче боiться, що протяг понесе ii до порога, i вона без сорому, на очах усiеi родини, припаде до його грудей i щосили триматиме в обiймах, бо ж це не вiн, це привид, вiн загинув на Закарпаттi – але ж он стоiть живий-живiсiнький у дверях – змiцнiлий, гейби постарiлий, обвiяний вiтрами й наче зовсiм чужий, – вiн, Іван Захарчук!
Врештi привiталися – стримано, не по-родинному, й домашнi нiмо запитували несподiваного гостя: як ти мiг тут з’явитися?
«Адже тебе давно немае, – мовчки говорила Юля, – ти залишився лише в моiй пам’ятi – навiки в пам’ятi, як знимка, як запис у дiвочому альбомi, як оплаканий моiми сльозами твiй останнiй лист iз Хуста, який прийшов до мене пiсля твоеi загибелi, а я iз самотностi, з гнiтючого страху перед одинокiстю дала слово твоему приятелевi Михайловi Сороцi, вiн давно залицявся – ще до тебе, при тобi й пiсля тебе, i я того слова зламати не зможу, бо ж тебе бiля мене не буде нiколи, ти iншим належиш – незнайомим менi людям; ти з’явився тiльки для того, щоб пригадати менi мою любов, яка була й буде в моему серцi завше, але не при тобi – при Михайловi, бо ж я не знала, що ти живий…То чому ти прийшов – для того, щоб поглибити по собi слiд у моiй душi?»
Юля пiдiйшла до Івана, дiткнулася долонею до його грудей, вiн на хвильку мiцно притиснув ii руку своею й вiдпустив, потiм без запрошень пiдiйшов до столу, сiв у крiсло й, поклавши руки на колiна, вимовив:
«Це я…»
Нiхто йому не вiдповiв нi словом, хатнi стояли в напруженому очiкуваннi його сповiдi.
«Я довго й тяжко йшов, – почав розповiдати Іван, вiдчуваючи, що цi мовчазнi люди в Шинкаруковiй хатi хочуть хоч щось дiзнатися про нього: як вiн вихопився живим iз хустського пекла, як добрався додому i що думав далi чинити, – Захарчук iз привида ставав для них реальною людиною, яку вони добре знали, а нинi впiзнати не могли. – Я тяжко йшов крiзь гори цiлковитим безлюддям, де не було нi прикордонних, анi полiцейських застав, рана в правому плечi невпинно кровоточила, i я боявся, що зiйду кров'ю, впаду й нiколи вже не виберуся з тих гiрських пропастей на Божий свiт – до матерi-батька, до вас… Врештi на якийсь там день моеi мандрiвки вийшов на сколiвську дорогу, йти стало легше, я повернув до придорожньоi хатини, добрi люди мене нагодували й справили до Урича, де я сподiвався зустрiтися iз Тимчiем-Лопатинським: координати його штабу дав менi полковник Колодзiнський ще перед боем на Червоному полi… І я зустрiвся з ним у колибi над Вороновим потоком пiд тустанським Каменем. Й кiлька тижнiв зализував там свою рану…»
Іван обiрвав розповiдь, в хатi нагнiталася туга мовчанка. Шинкаруки з кожною хвилиною призвичаювалися до гостя, намагаючись вiдтворити в пам'ятi колишнiй його образ, однак вiн i далi був для них чужий – був це не той вродливий юнак, який колись приходив до боднарiвського вчителя з дорученням вiд Крайового Проводу ОУН й по вуха закохався в його дочку. Цей посланець з iншого свiту став тепер недоступним для Шинкарука, його хлопцiв i навiть для Юлi, яка, придивляючись до нього, намагалася всiма силами повернути собi вигляд колишнього Івана. Та марно: думки, що пройняли ii, коли нинi його уздрiла, – про належнiсть коханого не iй, а зовсiм iншому незнайомому свiтовi, небезпечному й страшному, – щораз бiльше втлумлювались у ii свiдомiсть, й вона вимушено мирилася з тим, що все життя належатиме не йому, а Михайловi, й було вiд цього грiшно заспокiйливо й невимовне тужно.
Шинкарук з болем дивився на вимучену життям чужу людину й вiдчував те саме, що i Юля, – нiкчемне заспокоення: ось зараз гiсть пiдведеться й пiде собi, а улюблена дочка Юля залишиться в життi, яке iй призначене, – хай би Іванова майбутня доля обминула ii…
«Що будете тепер робити?» – спитав Шинкарук бiльше для годиться, бо ж заказано йому знати, чим Захарчук займатиметься, в якому новому пеклi може опинитися i на яких теренах настигне його смерть, та сама, що пощадила на Червоному полi бiля Хуста…
«Крайовий Провiд виробив менi документ фольсдойча, – вiдповiв Іван, – i я разом iз колонiстами з коломийського Баденсберга виiду на Захiд. Усiх, хто мае нiмецьке походження, совети депортуватимуть до райху».
«І у вас уже iнше прiзвище?» – спитав Шинкарук з погано прихованою неприязнiстю в голосi.
«Т
Страница 19
к, я тепер Отто Шварц».«І як це вам так просто вдаеться – вчора украiнець, нинi нiмець?» – Шинкарук цього разу не зумiв приховати роздратування.
«Настае епоха битв, – обдав Іван учителя холодним поглядом, – i кожен мусить знайти для себе найоптимальнiшу позицiю в битвах. У Краковi буде сформовано украiнський батальйон…»
«Нiмцi мають його сформувати?»
«Так, нiмцi, – вiдказав Іван теж роздратовано. – Наступний перiод нашоi боротьби за незалежнiсть так чи iнакше буде пов'язаний з нiмецьким фактором: у примиренствi або ж у конфлiктi».
«Але чи той наступний перiод матиме вищiсть супроти попереднього?» – засумнiвався Шинкарук.
«Залежно, який попереднiй перiод брати до уваги. Але ж найближчий до нас у часi – совецький. І цим все сказано».
На подвiр'i бiля криницi затарабанили вiдра – то Юзьо прийшов по воду. Невдовзi вiдро вдарилось об дно, i той глухий дзвiн наче дав знати, що розмову пора закiнчувати. Іван пiдводився, прислухаючись: Юзьо заводив «Іже Херувими».
«То сiльський юродивий, не звертайте уваги, – промовив Шинкарук. – То що, дорогий колего, у вас своi обов'язки, у нас своi, i дай то, добра доле, щоб вони були спiвмiрними… Та ще хочу перед вашою дорогою вiдкрити вам свою тактичну засаду, може, вона колись знадобиться: перш нiж прославляти, – перевiрте, перш нiж осуджувати, – перепитайте, а перед виявом своеi вiри заслухайте свiдкiв…»
«У мене така сама засада, пане вчителю», – сказав Іван, чемно попрощався i вийшов з хати. Пiшов не оглядаючись стежкою на Зруб й звернув попри лiс на сакатурську дорогу.
Шинкаруки стояли на подвiр'i й дивилися йому вслiд. Хлопцi – захоплено, адже вперше в життi побачили лицаря, який уже пролив i готовий ще пролити кров за Украiну; панi Марiя склала на грудях руки й пошепки вимовляла слова молитви; учитель стояв непорушно й картав себе за ту полегшу, що пiдступно заповзла в душу.
Юля заклинала Івана, щоб хоч оглянувся. Й вiн таки зупинився: довго помахував рукою, наче лелека крилом перед вiдлетом – ще не вiдриваеться, ще не летить, та вже не тримаеться землi.
«Вiн буде вiчно в менi, та не зi мною», – нiмо промовляла Юля. Дiвчина ще не знала, що Михайло Сорока теж не роздiлить з нею долi, що вона буде ждати й ждати, поки прийде до неi ii единий суджений – на життя i смерть.
Юзьо сперся рукою на щабель криничного колеса й, немов прочуваючи якусь непроглядну i безнадiйну вiсть, заголосив: «Вiчная пам'ять, вiчная пам'ять!..»
Юля пiдбiгла до нього, простягнула руки й заблагала: «Замовкни, Юзю! Христом-Богом прошу тебе – замовкни!»
IX
«Ваша честь! Панове присяжнi!»
Голос адвоката Франца Коковського пролунав аж надто дзвiнко: захисник пiдсудних оунiвцiв Городиського й Лепеха перемiг трему, що дiйняла його ще до того, як суддя надав йому слово для захисту, – привела адвоката до рiвноваги глузлива реплiка Всеволода Лемеха про Березу Картузьку – у чиiх, мовляв, вона нинi руках, й усвiдомив цiеi митi Коковський, що не пан Бартошевський виконуе зараз функцiю повiтового суддi, а вiн сам судить своiх ворогiв – не в масштабi повiту чи навiть воеводства: йому випала нагода звинуватити окупанта Галичини – Рiч Посполиту Польську.
У залi судових засiдань державна система ще зберiгала своi владнi ознаки: мантiя, берет суддi, портрети польських вождiв на стiнах, прокурорське звинувачення пiдсудних, – однак голос захисника щомитi набував металiчноi твердостi, й пiдсуднi й суддi наче враз помiнялися мiсцями.
«Ваша честь! – повторив Коковський, й чутно було в цих словах нотку iронii: певне, тому вона проникла в мову адвоката, що на мiських вулицях лунали безладнi офiцерськi команди й галас вiйська, що вiдступало, а в небi зловiсно гуркотiли нiмецькi лiтаки, – все те говорило про неприроднiсть, штучнiсть й непотрiбнiсть юридичноi церемонii, яка, проте, вiдбувалась-таки зi скрупульозним дотриманням протоколу, й це дало змогу адвокатовi переакцентувати захист у звинувачення. – Дозвольте менi перед викладом аргументiв на користь пiдсудних посадити вас на лаву, адже нiде не записано, що право на свободу мають лише поляки. Уявiть себе на мiсцi ваших батькiв до 11 листопада 1918 року, коли-то Польща скинула iз себе вiковiчнi кайдани… Адже ви, поляки, так само, як i цi юнаки, звинуваченi нинi в державнiй зрадi, боролися колись за своi нацiональнi iдеали, всмоктанi з материнським молоком у снiгах Сибiру i пiд твердим прусським кулаком. Ви снили про безмежну вiльну отчизну аж до Вiльна, Львова i навiть Киева, й нiколи – й сьогоднi теж – не допускали навiть думки, що за подiбнi iдеали боролися i боремося ми, украiнцi…
Нинi ви, можливо, вже й переконалися, що з окупованоi вами Галичини скорiше чи пiзнiше треба вступитися, й це усвiдомлення породжуе у вас ще бiльшу лють i ненависть до нас… Але згадайте, на яких умовах прилучались ми до Польщi; загроженi бiльшовиками галичани спокусилися на заманливi гасла Пiлсудського: «За нашу i вашу свободу!»,
«Немае вiльноi Польщi без вiльноi Украiни!» – тож хто виявився зрадником: ми, якi замiсть обiцяно
Страница 20
автономii отримали пацифiкацiю, Березу й тi самi права, якi мали нашi предки до Хмельницького, чи ви, котрi угоду мiж Петлюрою й Пiлсудським так вiроломно порушили?»Суддя Бартошевський, який весь час сидiв з опущеною головою, на цi слова стрепенувся й пiдвiв руку, однак Франц Коковський не припиняв промови й ще смiливiше входив у роль суддi.
«Ви вiдiбрали в нас полiтичнi й фiзичнi iнструменти боротьби, проте в нас залишилися нацiональний мiт, поезiя й мораль, якi привели украiнцiв знову до оружноi боротьби: ми нинi мiняемо зброю мислi на багнети й набоi й вiдвойовуемо украiнську незалежну державу… Ось перед вами два представники новiтнього нашого лицарства, яких ви вважаете злочинцями. Й за цей полiтичний грiх буквально цими днями будете покаранi такою самою долею, як наша. А чей не мусили ми ставати ворогами, могли об'еднати ваш i наш нацiональний потенцiал в боротьбi проти спiльного ворога, яким е Нiмеччина i Москва.
Та дарма: ви й далi облудно вважаете, що незгода мiж нами сталася через супротив ОУН. А то зовсiм не так… Вогонь спричинюе не тертя сiрника об коробку – це наслiдок, а причина в тому, що ми спiльно витворили вогненебезпечний матерiал, який спалахуе вiд необачного дотику. Й нинi не лiтература й не мiти формують стосунки наших народiв, а вогнепальна зброя… Нинi в украiнцiв остаточно утвердилася вiра в можливiсть здобути незалежну державу: наш Іван Предтеча в тишi пустелi вже готуеться до великодноi проповiдi!
Я закiнчую слово на захист пiдсудних i сподiваюся, що вони виголосять свое без юридичноi софiстики – на полi битви. А битва вже розпочалася, погляньте!»
Коковський змахнув рукою в бiк вiкна, за яким з осiннього туману проступав обрис ратушi. Звiдти долинали галас i крики, десь там затрiскотiли револьвернi пострiли, цивiльний люд наступав на вiйськових, виривав з iхнiх рук карабiни, топтав, вiдтiсняв вiд ратушi, обеззброенi вояки стрiмголов утiкали на Адамiвку.
На вершку ратушi завиднiлася чоловiча постать, до неi прикипiла увага суддiв, пiдсудних, прокурора: чоловiк зiп'явся на самий шпиль, вийняв iз-за пазухи згорток й розпустив його на вiтрi – на бережанськiй ратушi залопотiв синьо-жовтий прапор.
Суддя, присяжнi й конвойнi вмить покинули залу засiдань, присутнi в залi люди стояли в нерiшучостi, й заволав до них Коковський:
«До ратушi! Слава Украiнi!»
Вiн пiдiйшов до дружини й сина i повiв iх до виходу. Панi Софiя була збентежена й зажурена.
«Проллеться кров…» – промовила вона тихо.
«За Украiну!» – вiдказав Коковський i згадав, що вимовив уголос заголовок своеi книжки. І втямив, що його заклик до малих читачiв реалiзуеться на очах у дорослого сина. Тож стало йому страшно за нього.
До Коковського пiдiйшов Володимир Бемко й потягнув його за руку.
«Бiжiмо до тюрми випускати в'язнiв!»
* * *
Коротка нiч посiрiла i врештi зчахла – рожевий пруг протяв схiдний край неба. Андрiй Андрiйович замовк й дивився у вiкно, на шибки якого упав блиск червоного зарева – сходило сонце. Мовчав i Мирон Шинкарук, вiн уже здогадався, чим закiнчиться розповiдь господаря, i не прикваплював, щоб не почути найстрашнiшого, а сам, як колись у дитинствi, любувався розпеченим диском i дякував долi, що бачить його, однак ту радiсть затьмарювала думка про бережанського письменника й адвоката, котрому якоiсь фатальноi митi зчорнiло враз вiчне свiтило.
«Якiв Гнiздовський сорок четвертого виiхав на Захiд, – затягував Андрiй Андрiйович час, наче хотiв ще на коротку мить продовжити життя Франца Коковського. – Вiн нинi в Америцi – вiдомий графiк… Менi пощастило погортати в знайомих альбом його робiт – митець полюбляв малювати зимовi дерева, i знаете, я нiде не бачив живiших рослин, нiж на його картинах: тi мережки чiтко виписаних гiлок, кажу вам, рухаються, дихають, наче будяться iз зимовоi сплячки й набухають соками перед весняним рiвноденням… А Франца Коковського разом зi сином забрали енкаведисти в найкоротший день 1939 року, наче збоялися чинити злочин при Божому свiтлi – пошкодували йому часу, щоб дочекався весняного тепла… І пропав навiки: кажуть, iх обох розстрiляли в тернопiльськiй тюрмi. А дружину Софiю вивезли в Сибiр…»
Й довго мовчали Шинкарук i Чайковський, бо про що було говорити… Андрiй Андрiйович з жалем дивився на гостя – знав-бо i про його трагедiю. Проте спитав-таки:
«Я чув про катастрофу Боднарiвки… Чи хтось iз вашого села залишився живий?»
«Таж я, як бачите… І ще мiй однокласник Йосафат Юлинин – нинi вiн професор математики у Львiвському унiверситетi. Нас обох просто не було в селi, коли те сталося…»
«Хтось iз рiдних, вивезених у Сибiр, обзивався до вас?»
«Нiхто нiколи…»
«А що тепер на тому мiсцi, де було село?»
«Мабуть, непрохiднi лiси. Та я й не знаю, нiколи не навiдувався. Якось я зважився пiти туди, це було кiлька рокiв тому, коли повертався з Яблунова, де проводились розкопки поховань бiльшовицьких жертв. Однак забракло менi вiдваги…»
«Ви ще пiдете, мусите пiти… – Андрiй Андрiйович узяв до рук Миронову книжку. – Я вже читав вашу
Страница 21
рилогiю, вона була в книгарнях у Коломиi. "Кривавий тан…" Влучний заголовок. Влучний тим, що дае простiр для розвитку подiй… Ви ще будете працювати над цим романом, може, i все життя… Хiба те, що я вам оповiв сьогоднi – не вартуе книги? А останньоi нiколи не буде, бо життя i боротьба тривають i триватимуть. І коли ваш час закiнчиться, хтось iнший дописуватиме новi томи… До речi, украiнське рисорджименто закiнчилося аж 1960 року: на самий Великдень енкаведисти викрили i знищили останнiй бункер i то де – на Лисонi! Бережанщина – материк УПА: там розпочалось украiнське повстання, там i закiнчився кривавий тан. І тривав вiн цiлих двадцять лiт!»Балакучий Андрiй Андрiйович знову розговорився, наче хотiв дати Мироновi якнайбiльше матерiалу для нових частин роману.
«Я вам ще нiчого не сказав про долю тернопiльського воеводи Альфреда Бiляка… Мусимо брати до уваги i польський фактор у нашiй боротьбi за незалежнiсть. Кривавi то були сторiнки нашоi iсторii – "якби iх забути, я вiддав би веселого вiку половину", писав Шевченко. Але ж були. Й польсько-украiнський конфлiкт не слiд трактувати однозначно… Той суд над оунiвцями в Бережанах був останнiм антиукраiнським актом санацiйноi Польщi – пiд власною шибеницею. Поляки тодi не розумiли, що поразка переможеного – то ще не звитяга переможця.
Не могли i не хотiли повiрити, що Украiна таки колись встане з колiн. Цього не втямив i лiберал Альфред Бiляк: перемога нiмцiв здалась йому остаточною загибеллю Польщi, вiн зневiрився у тому, що його народ теж у свiй час пiднiметься у повний зрiст… У день судовоi розправи в Бережанах тернопiльський воевода застрелився у своему кабiнетi».
«Який жаль… – зiтхнув Мирон. – Такi, як Бiляк, могли б сьогоднi спрямовувати нашi з поляками стосунки в добросусiдське русло. Були ж такi серед них i нинi е… І в цьому мiй оптимiзм… А ви ще згадували про Володимира Тимчiя-Лопатинського. Чи не про нього ми, гiмназисти, спiвали пiд час нiмецькоi окупацii партизанську пiсню: "Як Лопатинський з-за границi у рiдний край, у Львiв вертав, вiн тiльки думав про повстання, а сам чекiстам в руки впав…" Це про нього?»
«Про того самого – нинi забутого… Повернiть його до життя на сторiнках ваших майбутнiх книжок, тож наш герой. Вiн зумiв пiдняти антипольське повстання тридцять дев'ятого, створити партизанську структуру майбутньоi УПА… Пiсля бiльшовицькоi iнвазii в Захiдну Украiну Лопатинський перейшов кордон i разом з Бандерою зорганiзував у Краковi Революцiйний Провiд ОУН. За наказом провiдника група повстанцiв на чолi з Тимчiем-Лопатинським взимку 1940 року перейшла Сян. Розраховували, що сiтка ОУН у краю збереглася – недооцiнили сил НКВД… Випав свiжий снiг, й чекiсти вислiдили. Повстанцi забарикадувалися на горищi якоiсь хати в селi Устияновi, вiдстрiлювались до останнього набою й пiд спiв «Ще не вмерла Украiна» пiдiрвали себе гранатами… Нинi таких героiв нараховуемо тисячами. Але то були першi смертники. Хай не помине iх наша iсторiя…»
X
Поiзд мчав швидко, немов час за письмовим столом. Залiзний вуж вiдокремився вiд зовнiшньоi реальностi й зажив своiм автономним життям; вiдчужений свiт миготiв за вагонними вiкнами, перемiнювався на бiжучi зеленi смуги, коли потяг прошивав приколiйнi посадки; села, лiси, перелiски i ниви змiнювалися, мов кристалики в калейдоскопi, й були несправжнiми, ефемерними; реальнiстю для Мирона стало лише переосмислення побаченого, почутого, пережитого, й те осягнення нового, неiснуючого поза свiдомiстю письменника життя й було тiею виснажливою працею, при якiй час невiдчутно пролiтае в космiчнi незвiстi або ж зупиняеться, немов вода в мертвiй заплавi.
Враження вiд пережитоi в розмовi з коломийським бiблiотекарем ночi намагалися вкластися у пам'ятi Мирона в логiчний ряд, та заважала цьому чорна, немов темiнь потойбiччя, думка: якою ж то була в бережанського письменника й адвоката та фатальна мить перед тим, як з дула револьвера вихопилося полум'я й обпекло обличчя ранiше, нiж долетiв до вух звук пострiлу? Тiльки страх, тiльки жаль за життям, лише каяття за необачне слово в судовiй залi чи, може, гордiсть за те, що його письменницьку й адвокатську працю так високо оцiнив ворог, а отже, мала вона якийсь сенс, мету i результат?.. Як дiзнатися про чужу мить смертi, якоi нiхто нiколи й нiкому не зможе пояснити, бо коли е смерть, то вже життя немае?
А може, Францовi Коковському остання мить акумулювалася в антиномii суддi й осудженого, бо ж якби вiн не був суддею, то б не засудили i його: чи то доля конче мусить помститися суддi за кривду осудженого, i немае значення – справедливий чи несправедливий винiс суддя вердикт, а все одно кривдний, бо навiть виправдання принижуе пiдсудного самою пiдозрою у злочинi. І за це суддю жде неминуча розплата?
Й можливо, Коковського останньоi митi долав розпач вiд усвiдомлення, що благословення шляхетних мужiв на лiтературну працю всуе впало на його чоло, i вiн уже не зможе створити епопеi про сiчове стрiлецтво? А може, промайнув тодi в пам'ятi письменника власний вiрш, нап
Страница 22
саний ще замолоду у львiвськiй тюрмi на Баторого: «А як вам нiч ця тривожна минеться i вже на свiтi займеться свiтанок, i вам пiсню волi почути прийдеться – то знайте: цю пiсню я шлю на прощання…»Та напевно безнадiйний туск стенав його груди, що та нiч не минеться нiколи, й вiн бiльше не знатиме, що таке свiтанок – нi вiн, нi його син… А може, думав тiльки про сина й дружину… Найтяжча то покара, коли в людини вiдбирають можливiсть бачити рiдних i сонце.
Як то страшно втратити все!
Мирон вiдганяв вiд себе думки, якi не допомагали йому збагнути чуже небуття, й та немiч була для нього нестерпною: не знати, не уявляти – хiба лише пережити. Та це найстрашнiша невiдомiсть.
Вiдганяв i вiдiгнати не мiг вiд себе нав'язливих думок – певне, i тому, що в пiдсвiдомостi таiлася незгасна пам'ять про те, що багато, ой як багато тому лiт вiн цiею самою колiею втiкав вiд своеi смертi. Стояв у телятнику бiля вiкна й дивився на товарну станцiю, запруджену рудими ешелонами зi зловiсними коминками на дахах, а в них, напевно в них, серед тлуму бранцiв, що розпачливо тиснулися до загратованих вiкон, перебували боднарiвськi селяни i Мироновi батько й мати теж, вирванi живцем з рiдноi землi. І повезуть iх ординцi в холоднi безвiстi, звiдки вони вже нiколи не вернуться, i не вернеться Богдан iз концтабору, й нiхто не знатиме, де спочивае Юля, – кропивою й дерезою поросли партизанськi могили. А Мирон залишився на свiтi сам-один, мов палець, i думав вiн тодi – для чого? Однак тепер уже знав, для чого – щоб розповiсти.
Про все розповiсти… Чи зумiе, чи вистачить у нього часу? Тодi ж, коли втiкав телятником iз Коломиi до Львова, навiть i в думцi не припускав, що настане така мить, коли можна буде отверзти уста… Та одного разу хтось-таки, незнайомий, вселив йому ту вiру, i був то поляк!
Молодий письменник Мирон Шинкарук iхав на запрошення Украiнського Товариства до Щецiна. Вагон був переповнений, вiн не спав усю нiч, а в купе навпроти сидiв поважний добродiй, й видно було по ньому, що хотiв би порозмовляти, та Мирон уникав його погляду – не любив випадкових знайомств, а ще не був упевнений, що зумiе доладу розмовитися по-польськи… Але перед Краковом добродiй таки запитав його, звiдки вiн iде й куди, i Мирон вiдповiв по-украiнськи, знiяковiвши вiд цього. Незнайомець промовчав, а коли поiзд перед стацiею сповiльнив хiд, пiдвiвся й, готуючись до виходу, промовив з легким докором:
«А пан хай не соромиться свого украiнства в Польщi. Украiна – то великий народ, i вiн колись здобуде те, що йому iсторично належиться».
Добродiй вийшов з поiзда, й Мирон тодi вперше переконався, що не всi поляки – його вороги… А тепер, згадавши колишне, подумав про тернопiльського воеводу: хтось вiрив у просвiток, а хтось у зневiрi вiдбирав собi життя.
Бо важко було повiрити…
Вони йшли… Йшли, мов пажерлива сарана, i здавалося – нiхто не здатен iх зупинити. Сунули в Галичину, Румунiю, Прибалтику, не питаючи нi в кого згоди, займали чужi простори, заводили власнi порядки й ставили на займанщинах своiх гайдукiв.
Мирон бачив, як вони йшли тридцять дев'ятого… Щоранку вiн i Йосафат вибiгали на Зруб, протятий вузькою дорогою, що вихоплювалась iз залiсненого Волового, залишивши на узвозi непрохiднi котелебини й баюри, й казав вуйко Мироняк, що для совiтiв нема нiяких перепон, пройдуть вони крiзь рим-крим i мiднi труби – таке то войсько, а Боднарiвка лежить на пограниччi з Румунiею, то мусять большевики дiйти й сюди, щоб забезпечити кордон… Тож стояли хлопцi при дорозi по цiлому дневi, визираючи совiтiв, бо було цiкаво…
На крайньому чолопку Зрубу, звiдки дорога стрiмко спадала в Босню, розполовинену глибокою Мочулою, вуйко Мироняк майстрував трiумфальну браму: сам винiс iз лiсу i вкопав обабiч дороги два стовпи, поклав на них перекладину, а щоб споруда не була схожа на шибеницю, замаiв ii смеречиною, ще й закосичив жоржинами, бо червоноi плахти для прапора нiде не мiг роздобути, й стояв там «на габтах», чекаючи, коли нарештi прийдуть визволителi; вiн не звертав уваги на пасiчника Федора, який теж щодня виходив на Зруб, сердито цмулив люльку i весь час щось тихо бурчав собi пiд нiс – щоб i самому легше стало, та й аби старий комунисько не почув.
Вуйко Мироняк, який водно гнiвався, коли його обзивали комунiстом, раптом згонорився цим прозвиськом, як тiльки дiзнався, що москалi вже в Коломиi, а закiнчивши майструвати трiумфальну браму, сказав до Федора, нiби вперше його тут побачив:
«Як не завтра, то позавтра прийдуть сюди червонi й мене головою сiльського уряду настановлять, бо я гейби-то все життя стояв за комуну».
На це Федiр, вийнявши люльку з рота i цвиркнувши убiк слиною, вiдказав:
«Дивись, щоб червонi тебе першого не повiсили на цiй брамi…»
А хлопцi стояли обiч i не слухали балачок старих дiдiв: крадькома один вiд одного позирали в заростi березиною Потоки, звiдки визирала солом'яною стрiхою хатка вдови Марii Слобiдськоi, й кожен думав про бiлокосу Наталку.
Мирон постановив собi нiколи й кроку не ступити до потiчка в
Страница 23
аю, що вгризався в батькове поле, бо й справдi, як казав Йосафат, Наталка з iншого свiту, а вiн, Мирон, за рiк пiде на науку до Коломиi i як уже стане вченим, знайде ii хоч би в третьому селi, бо ж вийде вона за когось замiж, i зiзнаеться тодi, як щиро любив ii, коли ще був малий…Йосафат, мабуть, теж щось подiбне думав, адже й вiн збираеться на науку до мiста, та не знав Мирон, що мрii в нього iншi: напевне, вiн вiзьме Наталку зi собою до вищих шкiл, i вони разом перебудуть все життя… Вiд цих думок тепло огорнуло Мирона, бажав-бо вiн добра приятелевi, тiльки жаль стало, що в такому разi нiколи тих заповiтних слiв Наталцi не скаже, нiколи не скаже…
Й згадалася йому цiеi митi магiчна лiчилка, якою розумiлися помiж собою Йосафат з Наталкою над потiчком, i вiн уголос пробубонiв: одино – попино – рiкiкi… – й загнувся i спопелiв пiд ображеним поглядом Йосафата.
«Ти пiдглядав, ти бачив нас!» – процiдив приятель крiзь зуби. «Нiчого я не бачив, – зробив Мирон невинну мiну. – Я собi подумав, що поки прийдуть совiти, ми могли б погратися в камiнцi».
«Згода!» – вигукнув Йосафат з полегшею, вiн умить назбирав з дороги десять шутринок, й обидва сiли до забави над фосою.
…Й нарештi вони прийшли – з Волового. Мироновi й досi невтямки, чому саме в Боднарiвку розбитими дорогами найшло тодi стiльки вiйська й чому саме в цьому селi вiдбувалися два днi вiйськовi маневри – з гарматами, кулеметами, шанцями на толоцi й телефонним зв'язком iз Коломиею. Може, й справдi совiти давали румунам знати, що за рiк Союз вiдбере вiд них Буковину й Молдову, – однак тодi нiхто не мiг того передбачити.
А вони йшли i йшли – сiрi, похмурi й змученi солдатики в обмотках, вицвiлих гiмнастерках й дзьобатих шапках; вихудлi конi тягли легкi гармати – трiумфальна брама, котру так дбайливо кiлька днiв споруджував вуйко Мироняк, заважала, й солдати вмить ii розiбрали, поскидали бельки у фосу, а вуйко, дивлячись на це, сльозу втер; народ у селi зачаiвся, й нiхто не виходив вiтати визволителiв, та й Федiр iз Мироняком подалися зi Зрубу на пасiку; вигляд в офiцерiв був насторожений, нiби вони входили на ворожу територiю; на толоцi перед цариною солдати вкопали гармати й згодом почулися команди: прицiл, заряжай, вогонь! та нiхто не стрiляв, вiйсько iмiтувало бiй: бiйцi залягали в щойно виритi окопи й цiлилися з карабiнiв, перебiгали навпригинцi вiд траншеi до траншеi, падали долiлиць, повзли по-пластунськи, а зв'язковий щось там кричав у телефонну слухавку; два полiтруки в шкiрянках зайшли до вчителя й попросили водки, Шинкарук миттю досяг iз креденса пляшку «бунгу», яку припас до храмового празника на Святу Богородицю, офiцери поналивали повнi склянки чистого спирту, й один сказав до вчителя: «Випий, хазяiн, з нами за одну шосту!»; Шинкарука скоробило звертання на «ти», а що таке «одна шоста», аж потiм здогадався; вiн iз жахом дивився, як полiтруки вихиляють трунок одним духом – обидва разом голосно крекнули, повтиралися рукавами, рiвно вийшли з хати, й нi один з них не впав серед подвiр'я; переляканий учитель подумав, що така доза й коня може звалити, а iх, видно, нiщо й нiколи не звалить…
Перед вечором, коли солдатам дали вiдбiй, на толоцi почувся недоладний спiв – солдати затягнули «Катюшу», а на воротах Федорового обiйстя, вдивляючись у далеку царину з укопаними гарматами, стояли знiчений побаченим вуйко Мироняк й Федiр Юлинин iз незмiнною глумливою гримасою на губах.
«О, цi зрiвняють! – проказав люто пасiчник. – Цi зрiвняють вiд багатого до бiдного, вiд вищого до нижчого… Дивися, старий баглаю, щоб i тебе не вкоротили на цiлу голову, бо-сь вигудiв, як та фаерманська драбина!»
«Е-е, може, так зле не буде, – вiдказав Мироняк упалим голосом. – Або менi що: я лишень хотiв би одне знати, чи можна буде, як ти сам казав, при цих совiтах хоч раз на день добре попоiсти…»
Юродивий Юзьо, не запримiтивши нiяких перемiн у селi, мирно набирав води з учителевоi криницi, та враз спинив колесо, сперся на щабель i, гейби знову щось страшне побачивши, заголосив на все горло:
«Пресвятая Богородице, спаси-и-и нас!»
…Поiзд мчав швидко, немов час за письмовим столом, й Мирон незчувся, як оголосив кондуктор:
«Стацiя Львiв, готуйтесь до виходу!»
Книга друга
Рев оленiв нарозвиднi
Легенда
Частина перша
І
Мадярська артилерiйська дивiзiя безладно полишала у фосах гармати, зранених коней i скриньки зi снарядами, тлумилася на коломийському трактi, щоб чимшвидше дiстатися до заболотiвського мосту на Прутi, вийти на косiвську дорогу i зникнути за першим хребтом гiр, та в один мент заламалася колона пiд навальним ударом червоноi пiхоти, що засiла в шелюгах на лiвому боцi шляхового полотна пiд Матiiвцями; дивiзiйний авангард зсунувся з тракту на залiснене бездорiжжя, й утеклих переможцi доганяти не стали: застряглi в торф'яних багнах i вiльхових хащах солдати, конi й гармати самi собою вийшли з бойового ладу; червоноармiйцi добивали позосталих на шляху зеленомундирних воякiв, а тим часом мадярський авангар
Страница 24
, перейшовши Прут убрiд, вибирався на лiсовi путiвцi й виходив на Пиконiвську галявину, заступлену вiд Боднарiвки непрохiдною бучиною; на галявинi стояла самотня хатка мольфара Івана: мольфар умiв вiдвертати градовi тучi, а мадярськоi орди зупинити не мiг; офiцер, який взявся командувати недобитою дивiзiею, увiрвався до хатини, на дiда не звернув уваги, навiть на вродливу Іванову доньку Софiю не глянув, бо запримiтив, як iз сiней драбиною на стрих вилазив ставний парубок; офiцер стягнув його за ноги донизу, i заволала молодиця, щоб не чiпали Василя; молодого газду мадяри виштовхали на двiр, наказавши йому вивести вiйсько з пастки, й пiшов Василь поруч iз офiцером скритними глевтушними вивозами на Боднарiвку, а мольфар тяжко застогнав, згадавши, як за Першоi свiтовоi вiйни гонведи забирали молодих чоловiкiв, й тi бiльше не поверталися додому – iх знiмали потiм, повiшених, з дерев i знаходили убитими в житах; заголосила Софiя, коли зник у лiсi ii Василь, а мольфар схопився за груди i впав на землю, бо не стало в нього зятя, найпершого в околицi красеня, який еднав вiдлюдного ворожбита з селом i свiтом, й заквилила тодi Софiя, немов пiдбита птаха, припадаючи до мертвого батька.Два днi водив Василь Маланюк мадярiв блудом по боднарiвськiй закутинi, маючи надiю, що прибiжить Софiя i випросить в офiцера йому волю, та Софii не було, а офiцер, збагнувши нехитрий обман туземця, вистрелив у нього над вухом iз револьвера, пообiцявши, що друга куля полетить не в повiтря, а в голову, й приречений полоняник повiв мадярських недобиткiв перелазами на Хiмчин.
Перемiшана чобiтьми, копитами й гарматними колесами озимина чiплялася розмоклого на березневому талi грунту побiлiлими вiд холоду пучками корiнцiв й оживала помiж протоптами, що повзли з орних обочин на грунь i там зливалися в чорну дорогу, котра знесилено розпласталась на хребтi, немов згвалтована жiнка, й нiкому бiльш не було до неi жодного дiла, бо село зi страху зсунулося в глибокi видолини й там запалося пiд землю, а гвалтiвники – скуленi, закоцюблi й збайдужiлi – вже тусувалися на кам'яних гiрських бездорiжжях, доповзаючи до перевалу, за яким зеленiла iхня Паннонiя; була недiля, i в Боднарiвцi бовкнув дзвiн, а звiдки той звук узявся, чей Служба Божа давно в церквi не правиться, – бовкнув i змовк; село вмить здогадалося, що то за бемкання, й на той сигнал крадькома визирнуло з потокiв, мочул i царин; може, то вже й по вiйнi, якщо дурний Юзьо збираеться розпочинати молебень бiля вчителевоi криницi; й почали видряпуватися на горби чорним гонтом битi хатки, вони боязко вглядалися в заснiжену далину Карпат, чи не вертаються бува зеленi мундири, та мадяри, слава Богу, позникали в хiмчинських переярах, гейби нiколи в Боднарiвцi iх i не було; на залуцькому узлiссi востанне гахнуло заблукане московське стрiльно, оголошуючи кiнець вiйнi; синя бинда Прута, немов позначка кордону на шкiльнiй мапi, прозирала крiзь лiсовi проруби з корнецьких зарiнкiв, вiддiляючи вiльне Запруття вiд зайнятоi бiльшовиками Коломийщини; нiхто того кордону поки що не переступав, а тому тихо заусмiхалися бiлизною стiн чорноверхi хатки; село почало оживати, рухатися, ставало навшпиньки й наслухало, i аж тодi, коли на Боснi почувся знайомий лямент, повiрило, що йому бiльше нiщо не загрожуе, – то Федiр Юлинин бив Марусю; цей ритуал вiн вiдправляв завжди по недiлях вранцi, а коли наблизився фронт – перестав, аби не накликати до хати карателiв, – тож у сiю мить поселяни остаточно переконалися, що вiйна нарештi скiнчилася; баба Маруся голосила, а Федорiв син Ілько накручував грамофона – i вже заталанiла в боснiйському яру хрипла мелодiя; на зношенiй платiвцi заiдало голку, i з мушлеподiбноi труби вихоплювалися однi i тi ж слова львiвського старомодного шлягера «to ostatna niedziela… to ostatna niedziela…»[7 - То остання недiля… (польськ.)]; Ілько переставляв голку на середину платiвки, щоб почути бiльш оптимiстичне – «przyjdzie jeszcze czas… przyjdzie jeszcze czas…»[8 - Прийде ще час… (польськ.)], i вдоволено усмiхався; внук Федора гiмназист Йосафат вибiг на порiг, зрадiлий, що дiд бабу нарештi б'е, а тато крутить грамофона, щоб заглушити лемент, – значить, життя знову повертаеться в узвичаений триб; вибiг i пильно вдивлявся у глибоку зарослу гаем iзворину, де на самому днi присiла, немов пiдстрелена куропатва, найбiднiша в селi хатка; вiд того щоденного вдивляння болiли йому очi, та нарештi – пiд музику i бабин плач з'явилося очiкуване диво: з хатки вийшла на порiг бiла дiвчина з товстою косою й чорними дужками брiв – то була Наталка Слобiдська, яка всi цi днi сидiла в пивницi, ховаючись вiд мадярiв, i Йосафат потупотiв на злам голови крутою стежкою в яр.
Тодi ж пролунав у пiднебесся христовоскресний акафiст – то на найвищому пагорбi, що панував над Боснею, бiля учителевоi криницi, яка гонтовим покриттям i ялиновим обшалюнком нагадувала каплицю, галайкав свою недiльну вiдправу дурний Юзьо, молодший Федорiв син, який три тижнi тому вернувся з нiмецьких робiт, – мудрi пропали, а дурного Бог милув
Страница 25
в; Юзьо однiею рукою тримався за колесо, а другою вимахував до неба; в перервах мiж антифонами вiн вiдпускав колесо – вiдро шалено летiло вниз крiзь двадцять чотири цямрини, вдарялось денцем об воду, й тодi облiтав Босню приглушений подзвiнний звук, а Федiр побожно хрестився.Пiсля довгоi нiмоти Босня здобулася врештi-решт на свiй властивий голос: Юзьо виводив побожним дискантом «алилуя», Маруся ж тепер вiдважно продовжувала лiтанiю, яку розпочинала завжди в недiлю вранцi, нагадуючи старому про грiх, ще в молодостi вчинений iз сiльського лярвою Оленою Єзуниною: «Та бодай перед Юзьом, як нема ксьондза, вiдмоли свiй курварський грiх!»; баба на чому свiт кляла принишклого Федора, котрий пiд час вiдправи, якою б вона не була, не смiв согрiшати гнiвом; зiпсований грамофон переконував присiлок, що мусять настати кращi часи, i ця недiля аж нiяк не може бути останньою; Йосафатова мама Юстина сидiла на призьбi й, вигрiваючи до сонця хвору на гостець ногу, голосно молилася; переможений Федiр, який ставав святий та божий, зачувши богослужебнi нути, приговорював «ну й колгоз, ну й колгоз!» i збирався на пасiку послухати вулики, що вже загудiли вiд березневого лiтепла; Наталка Слобiдська вiдчужено дивилася на Йосафата, який несмiливо ступав на подвiр'я убогого обiйстя, а коли вiн з опущеними руками став перед нею, проказала, перемагаючи цокiт зубiв, що прозирали бiлими квасолинами з розколотого стручка пожовклих губ: «Я так змерзла в тiй пивницi, так змерзла…» – i наполоханий Йосафат, залишивши Наталку, покарабкався стежкою вгору, на березi зупинився й гукнув до дiвчини: «Ти лишень почекай, я вкраду для тебе в дiда меду!»
У цей самий час, а так було i вчора, i позавчора, на найвищому боднарiвському горбi Шпаевiм, яким розпочинався перший гребiнь гiр, стояла на холодних вiтрах самотня жiноча постать; до неi крiзь вiконця доглядалася вся Боднарiвка – хоч i запалася крiзь землю, а вiдала про все, що дiеться в селi – i вгадували люди, що то Софiя Маланючка, а нiхто впевнитись не важився, бо не такий був час, щоб виходити на видноту; жiнка вдивлялася у бiк Карпат, а за ii спиною – нiби вихор налетiв, несучи звiдкись, а тут безладно гублячи по горбах, видолинах, узворах i пропастях хати, сади, пасiки, стайнi, стодоли, шпихлiри – тiеi Боднарiвки нiхто нiколи вкупi догледiти не мiг, й тому вона мала десятки назв; село заслонилося перснем лiсiв, який розривався просiками i вузькими дорогами, а одна з них, глевтушна, вела на багнистий Пиконiв до обiйстя мольфара Івана, донька якого глузд втратила, коли ii Василя забрали мадяри, а померлого з туску батька мусила поховати в саду без попа; здогадувалися селяни, що то Софiя виглядае мужа, а впевнюватись не смiли, бо що iй скажеш, чим розрадиш; i довго ще потiм боялися люди достеменно дiзнаватись, хто ж то стоiть стовпцем на Шпаевiм.
Жiноча постать марудилася на вiтрах, а Йосафат у дiдовiй коморi квапно виламував iз рамок медовi стiльники, бо дуже блiде, аж прозоре стало личко в Наталки Слобiдськоi; дiд застав онука на крадiжцi й був би збив його на квасне яблуко, та ще правив молебень Юзьо, й Федiр не посмiв согрiшати люттю; цим скористався Йосафат, i вже його нiби вiтром здуло в яр; вiн прикладав стiльник чарунками до Наталчиних губiв i напував медом, а вона вдячно дивилася на хлопця, на ii паперовому обличчi проступали червоними плямами рум'янцi, й радiв Йосафат, що дiвчинi так швидко помагае мед, не знав бо, що то пiдступае до неi палюча лихоманка.
Й коли Наталка жадiбно висмоктувала мед iз чарунок, а в ii великих блакитних очах iз рожевою павутинкою на бiлках зблиснуло скупе тепло, примлiв Йосафат в очiкуваннi чогось бiльшого, нiж вдячнiсть; колись, однiеi-единоi митi, до нього увiч наблизилась найсокровеннiша дiвоча обiцянка, та вiн не встиг ii заклясти, й вона розтала, мов шкоринка льоду в пальцях, залишивши йому вiдчуття студенi й вiдчуження.
Було то позаторiк на свято Преображення Господнього в сусiдньому Іспасi пiд час храмового богослужiння, яке вiдправляли аж чотири священики; у просторiй церквi, завiшанiй космацькими рушниками, було глiтно, й повiтря загусло вiд запаху кептарiв, воску й ладану, люди злилися в одне розiпрiле багатоголове тiло, яке роз'еднувалось тiльки тодi, коли треба було вклякати до молитви, i Йосафат, стоячи в гуртi хористiв бiля криласу, придивлявся до облич двох еврейок-вихресток, Сальомеi i Руфiни, одягнутих у вибиванi пацьорками кептарi й шальовi хустки, – вони ревно молилися й били поклони, й нiяк не мiг повiрити Йосафат, що iхня вiра в Ісуса справжня, а молитва християнська – то ж вони вiдступництвом рятуються вiд смертi, й хлопцевi жаль було вродливих юдейок, вимушених зректися гебрейськоi вiри; проте це враження було мимовiльне; Йосафат блукав поглядом по дiвочих обличчях, нiби йому було призначено уздрiти нинi те, котре залишиться з ним назавше, i вiн таки побачив серед стовповиська бiлу голiвку з дбайливо розчесаною гривкою, що спадала на чорнi брови, а товста коса зсувалася з плеча на пiдлогу, й дiвчина пiдтримувала ii рукою,
Страница 26
об хтось не наступив колiном; повнi дiвочi губи були розтуленi, нiби крiзь них не прошiптувалася, а видихалася молитва; дiвча водило заiскреним й неусвiдомлено грiшним поглядом по людях, немовби цiеi митi настала i для неi пора побачити суджене iй обличчя, впiзнати й подати йому знак, i коли ii очi скосилися до криласу – в поле зору увiйшов стрункий чорноволосий гiмназист iз Боднарiвки; на мент iхнi погляди зустрiлися – дiвчина усмiхнулася кутиками уст й миттю опустила голiвку, бо ж дiялося це не на толоцi, а в церквi; й тодi впiзнав Йосафат дочку вдовицi Марii з Потокiв Наталку, й повiрити йому було важко, що те дiвчатко з найбiднiшоi у селi хати перемiнилося враз з курчати в паву.Коли прихожани повставали з колiн i священик розгорнув на казальницi тиснене золотом Євангелiе, закликаючи люд бути уважними на проповiдi, Йосафат почав пробиратися до виходу тим рядом, де стояли Наталка й жидiвки-вихрестки; вiн обернувся до престолу спиною, бо не мав сили нiяк iнакше пройти повз дiвчину, а тiльки обличчям до неi; поважнi молодицi осудливо позирали на парубiйка, який пiд час самоi проповiдi зчинив у церквi товчу; Сальомея й Руфiна запобiгливо поступилися назад, а Наталка стояла незворушно, й, минаючи ii, Йосафат зачепився за щось м'яке й пекуче, твердi зернятка увiп'ялися в його груди, немов цвяшки; Йосафат стрепенувся, намагаючись чимдуж протиснутися вперед, а моцi для цього не вистачало; колючi зернятка перераховували кожне його реберце, пробiгаючи по них, нiби прутик по драбинових щаблях, й спиняли – виклично, покiрно, обiтливо й грiшно; хлопцевi здавалося, що просуваеться до виходу, а вiн стояв стовпцем, очi його злилися з очима дiвчини, й вона безжалiсно спивала iх; Йосафат хотiв шепнути iй до вуха, що буде чекати на неi коло Бiлого хреста, та цих слiв зшерхлi губи вимовити не змогли; вiн урештi таки вихопився iз задушливоi тiсняви й, очманiлий вiд несподiванки, вибiг за церковну огорожу.
Стежиною понад битим шляхом вибирався Йосафат на гору до Бiлого хреста, що позначав межу мiж буйно-парубоцьким Іспасом i сумирною Боднарiвкою, весь час оглядався, чи не йде за ним слiдом Наталка – не йшла, i вiн постановив собi чекати бiля хреста хоч би й до ночi, i вона таки пройде, бо ж немае iншоi дороги до Боднарiвки; проймала хлопця тривога, щоб бува не перехопив Наталку хтось iз бандюжних iспаських парубкiв; вiд сподiваноi радостi млiло серце, а обличчя й досi пашiло вiд гарячого подиху бiлокосоi красунi; вiн нiс в очах ii мовчазну обiцянку й тиху покору, а над головою, високо в небi, кружляли лелеки, збираючись на раду перед вiдльотом у вирiй, кленове листя на узлiссi золотилося першим осiннiм накрапом, в дiбровi тужили за лiтом готури – усе на свiтi дихало несамовитим чаром, i ось зараз наздожене Йосафата Наталка, за руку вiзьме й пiде з ним поруч, а вiн, нiби всемогутнiй мольфар, стягне з неба найдужчого лелеку-вожая, й вони полетять на ньому, полетять…; а вже дзвони задзвонили на закiнчення вiдправи, й барвистий люд висипався з церкви й розбрiвся стежками увсебiч iз запрошеними на празник гостями; а може, й Наталку запросили… – й стояв Йосафат коло Бiлого хреста, витягнувши, немов журавель, шию.
І враз гарячий вiтер вдарив йому в обличчя, бо з видолини виринула бiлокоса дiвчина; Йосафатовi здалося, що вона пiдбiгае, кваплячись, до нього, та подув раптом крижаний протяг, i замерз хлопець на морозi нечуваноi кривди: чужа й личком прiсна Наталка, звiддаля забачивши його, круто звернула на лiсову стежку й потонула в зеленiй повенi, а тодi все на свiтi стало несправжнiм: м'якуш гарячих дiвочих персiв i солодкий бiль вiд дотику гострих зерняток, що збороздили його ребра, залишивши на них незагойнi ритвини, i великi синi очi, якi до денця випили його зiр – i вiн ослiп навiки, i тихi лелеки в пiднебессi з дужим вожаем на чолi, котрий доконче мав упасти до Йосафатових нiг для беззастережних послуг, – усе однiеi митi стало несправжнiм, й подався Йосафат навмання крiзь Камеральну дiброву до зчужiлоi й непотрiбноi йому Боднарiвки.
Так було один лише раз i бiльш не повторилося: приходячи на недiлю з Коломиi додому, Йосафат переймав Наталку на толоцi, й вона не втiкала, бо iй гонорно було пройтися на виду в усiеi Боснi з ученим гiмназистом, сама ж бо з найбiднiшоi хати й лише чотири класи закiнчила в сiльськiй школi, в думцi мала зовсiм iнше: сковував i знуджував ii мовчазний залюблений Йосафат, й вона вiдсмикувала з його долонi руку, коли вiн насмiлювався ii зайняти, i сказала б йому Наталка, якби вмiла: якщо не вивiльнить своеi руки, то муситиме пiти з ним назавше, а вона ще хоче почекати, та невже один лише Йосафат мав би зустрiнутись iй на стежцi; а може, Наталцi не вчений чоловiк потрiбен, а може, вона хоче не встидливого гiмназиста, а буйночубого галабурду, що вущанки рве на пазушинi в танцi, а на Великдень за дзвiницею до спiдницi добираеться, поки не дiстане по писку; а може, iй судився князь, лицар, вояк… а може, вона вже покохала!.. Та цього не говорила Наталка Йосафатовi, бо як посмiла б таке сказати; во
Страница 27
а залишала хлопця бiля дiдовоi пасiки, яку мусила минати, щоб зiйти в свою узворину, а вiн нi разу не зважився ii спинити i сказати, що знае про ii блуд, i хай би впору спам'яталася, бо горе принесе собi й людям, чей же той, на кого задивилася, жонатий; знала Наталка, перед чим хоче застерегти ii Йосафат, а тому далi йти йому забороняла i втiкала вiд нього iз своею солодкою таемницею.Аж нинi, коли вийшла з пивницi, дозволила хлопцевi переступити межу ii обiйстя, бо страшно стало на свiтi, та марно дошукувався Йосафат на ii личку того, що примарилось йому на престольний празник в iспаськiй церквi, й вiн проказав, насилу добуваючи з горла слова: «Прийди, Наталко, до нас слухати музику…», а у вiдповiдь почув чуже, поважне, дуже доросле й скрушне: «Хiба тепер до музики – он стоiть на Шпаевiм Софiя Маланючка й голосить: такi то нинi спiви та забави, i менi також голосити хочеться…»
І Йосафат зрозумiв, що дiвчина мовить правду, i, певне, через те, що збагнув ii – безнадiйну i тривожну, перед очима знову промчав зранений олень, а за ним услiд понад зграсованою дебеславською дорогою пропливли три трумни, допадаючи до сiльського цвинтаря…
II
З гiр до села мчав сполоханий олень. Звiр розпачливо втiкав вiд несподiваноi смертi, про яку досi не вiдав: вона не мала кольору сизого дна запаморочливоi безоднi, що втягувала в себе розшалiлого в погонi за самицею заблуду, i не пахла пiтним духом здурiлого вiд осiнньоi похотi оленячого стада, яке ревом заманювало з найвiддаленiших гiрських нетрiв дужих рогачiв з роздутими нiздрями i зударяло iх рогами у смертельному герцi за право продовжити свiй рiд; ця смерть пахла селiтрою, яку господар-гайовий, iз незмiнною рушницею за спиною, засипав узимку до оленячих годiвниць, – нинi ж ii запах витав не на землi, а в повiтрi, вiн народжувався з полуменi, диму i сухого грому, що ось знiчев'я пролунав у горах i вмить помножився стократно в лiсах, iзворах, на полонинах i царинах, пошматувавши вiдвiчну тишу Карпат, – то раптом забешкетували чужi гайовi; iх було багато, вони чомусь познiмали iз-за спин рушницi й наступали однi на одних обабiч оленячого путiвця, випускаючи з дул шалений свист, який то тут, то там вражав смертю i iх; олень не розумiв, чому враз порушився спокiй у стугонливо тихих борах i що трапилося з гайовими, котрi донинi ревно той спокiй оберiгали, а ось познiмали вони з-за спин рушницi – щоб убивати.
Моторошний свист пролетiв крiзь оленячу корону, зачепивши гiлку рога, й вона вiдлетiла вбiк, немов сучок вiд удару сокири; тодi олень почав утiкати: спочатку скоком, фицяючи заднiми ногами, нiби вiдганяючись вiд збожеволiлих убивць, якi зовсiм недалеко, позаду нього, стрiляли, кричали, зойкали; врештi справжнiй страх блискавкою прошив усе оленяче тiло, виструнчив його, сподовжив, i звiр помчав униз бездорiжжям; вiн зачiпався рогами за дерева – трощилось гiлля i трощились роги; вже на головi в оленя стирчали тiльки штурпалки, з яких росилася кров на шерсть, на листя, на траву; смертельний свист наздоганяв звiрину, та коли вже й свисту не стало чутно, олень вгамувати свiй страх не мав сили: вiн бiг, хропiв, стогнав, останньою надiею сподiваючись, що перенасичений стрiляниною лiс врештi закiнчиться, i вiн опиниться серед людей, якi оленiв нiколи не вбивали; й таки замерехтiли перед ним просвiти мiж деревами, й звiр уже знав, що за мить-другу вiн вирветься з лiсового полону, влетить у село, там уздрить свого господаря-гайового, котрий завше годував його сiллю, i в нього знайде прихисток. І коли бездорiжжя втиснулося нарештi в стежку, що виводила до села, коли вже забiлiли боснiйськi хатки, назустрiч оленевi вийшов стрiлець з рушницею напереваги – був то чужак, свiй не наставляв би на нього дула, тож олень, не сповiльнюючи бiгу – бо ж утiкати нiкуди, весь свiт заступили вбивцi, – в розпачi помчав на ворога, щоб ударитися в нього зраненими рогами; гайовий Юрко Васютин упiзнав оленя, однак стежка була глибока й вiдступати вiн не мав куди; вихопилася з рушницi цiвка вогню, олень ще встиг побачити хмарку диму – i увiп'явся враз у його лоб пекучий свист: переднi ноги пiдiгнулися, i тяжко впала на землю звiрина, вкладаючи в останнiй рев i лють свою, i кривду, й нерозумiння безглуздостi кривавоi смертi.
Боднарiвський гайовий iз жалем дивився на мертву оленячу тушу, а вже з Боснi бiгли на пострiл жадобливi селяни, щоб розпаювати мiж собою свiжину, не вiдаючи того, що невинна смерть невинною смертю може бути вiдомщена.
З гiр до села мчав сполоханий олень.
«Вiн бiг на мене, – мовив гайовий скрушно до Йосафата, якого батько прислав на паювання, – не бери, хлопче, того м'яса…» – й закинувши на плече рушницю й зсутулившись, пiрнув у стихлий Матiiвський лiс.
То була перша кривава смерть у Боднарiвцi за рiчний термiн вiйни, й залишила вона на землi сатанинську печать, яка давала дозвiл убивати. Того рескрипту смертi не зумiли вiдчитати селяни, й чорний знак невдовзi зарiс кропивою, проте розпорядноi сили не втратив; пожадливцi роздiлили помi
Страница 28
собою оленячу тушу й розiйшлися домiв; Юрко Васютин прочув серцем лихо й засунув рушницю в стрiху, сам бiльше не сходив iз свого белебня, що на межi з Кривобродами, й нiхто його не зустрiчав нi в селi, нi в лiсi; через це моторош повiялася по селу – мае ж бо гайовий рушницю, а хтось згадав, що дебеславський староста Томенко, якому пiдлягае й Боднарiвка, недавно зачитував на сходi розпорядження коломийського крайсгауптмана здати зброю пiд загрозою смертноi кари, тож смiливiшi газди порадилися з пасiчником Федором Юлининим, що вважався найстаршим i наймудрiшим господарем у селi, й разом подалися до Юрка на белебень просити, аби пiшов iз фузiею до Коломиi i вiддав ii кому там слiд; бiльше за всiх фудулився Йосип Кобацький, сiльський злодiйчук, якого на крадiжцi нiхто ще не спiймав, хоч усi знали, що сiльськi курники обчищуе ночами вiн; Юрко Васютин вiдпекувався, мовляв, давно вже вiддав рушницю кому треба; газди ж не хотiли йняти вiри, проте послухалися Федорового «язда!» й полишили гайового в спокою, лише Йосип довго ще нюшкував по обiйстi, придивляючись злодiйським оком то до дровiтнi, то до повiтки, то до стрiхи, що трухлявими околотами досягала землi, закриваючи призьбу.Згодом пригода з оленем забулася, i не зсилав наразi Господь покари нi на вбивцю, анi на тих, хто спожив свiжину, проте смерть отримала дозвiл вступити до села – був вiн закрiплений печаттю, яка давно вже заросла кропивою.
Жила пiд Залуцьким лiсом еврейська родина Пiнкаса Шпайхера – чорна й бiдна, зовсiм не еврейськоi натури, бо обробляли вони поле, Пiнкас пас корову, Шпайхерова машинувала людям молоко на центрифузi, син Мендель торгував у трафiцi тютюном i рибою, донька ж Алта нiчого не вмiла робити, лише читати, й випозичала в учителя по три-чотири рази тi самi книжки – «Кобзар» чи просвiтянський календар або ж лiкарський порадник.
Нiмцi давно вже паношилися в Коломиi, вже й вiдбулися еврейськi погроми по довколишнiх селах; в Іспас, куди провадив з мiста битий шлях, однiеi ночi в'iхали карателi й розстрiляли сiм'ю маклера Шимона: старих убили на порозi, як тiльки вони на грюкiт вiдчинили дверi, сини Іцик i Хаiм, якi торгували телятами, заховалися пiд перини – то iх гестапiвцi навiть не стягали на долiвку, намацували крiзь пiр'я голови й так стрiляли, а сестри-красунi, якi на свое щастя не надто були схожi на жидiвок, Салька i Рифка, вискочили зi спальнi через вiкно i зникли в темрявi: iх потiм порятували люди, й вони стали вихрестками… А до Боднарiвки нiмцям доступу не було, бо дорога, яка звертала з iспаського шляху через урочище Волове в гори, пропадала в глевтушних баюрах; у дощi проiхати нею було неможливо й возом, а про те, щоб добратися до села машиною, не могло бути й мови, – то жила собi сiм'я Шпайхерiв поки що в безпецi, хоч усi в селi знали, що так вiчно не буде; селяни жидiв не займали, хiба лише Йосип Кобацький, проходячи мимо шпайхерiвськоi мiзерii, кидав у дощаний дах камiнням i вигукував: «Гей, жиди, ви ще тут?»; люмпака нiхто не зацитькував, всi його боялися, але й не заохочували до погрому, – i так та сiм'я жила в страху й приниженнi, в запобiгливостi перед сусiдами i в ревних молитвах, аж поки нiмцi не пригнали на Волове бригаду баудiнстiв, якi зашутрували дорогу…
Першими приiхали в село вантажiвкою польськi полiцаi, якi служили в гестапо, щоб забрати до коломийського гетто боднарiвських жидiв: iх виштовхували, нiмих i в душi вже мертвих, кольбами автоматiв iз хати й викидали, немов дрова, у кузов машини, а Босня притихла, завмерла, сховалася – нiхто й не писнув, нiхто не хотiв тепер жидiв i знати, хоч вiк прожили з ними в сусiдствi, та саме тiеi хвилини наднесло з Вулицi Йосипа Кобацького, i вiн загорланив на всю Босню, захлинаючись та приказуючи:
«Так вам, паршивцi, й треба, досить ви вже напилися нашоi кровi!» А тодi з кузова пiдвелася стара Шпайхерова й прорекла страшнi бiблiйно-пророчi слова: «Почекайте, почекайте, нами розчинять, а вами замiсять!» – i повис той проклiн над селом: люди вмить згадали вбитого оленя й чорну печатку смертi на Матiiвському узлiссi.
…Згадки пливли, нiби повторювалося прожите, i гойдалися над дебеславською дорогою три трумни, засвiдчуючи, що прокляття Шпайхеровоi таки сповнюеться; заглянути в домовини ще раз i знову пiрнути в чорну отхлань несусвiтньоi розпачi було Йосафатовi невмiч, вiн мусив вiд страшних згадок кудись утекти, бо зачерпнути розради не мав у кого: на вуглi найбiднiшоi в селi хатки стояла розкiшна, неприступна й смутна Наталка Слобiдська – вона лиш почала виглядати свою долю, а Йосафат ii долею не був; на чолопку Шпаевого знемагала на березневих вiтрах, немов монумент скорботi, постать Софii Маланючки, – куди ж сховатися Йосафатовi вiд цього розiп'ятого життя, а ноги самi несли його до вчительського будинку, що – чепурний, пiд червоною черепицею, з верандою й балкончиками – височiв над Боснею, нiби прообраз майбутньоi цивiлiзацii.
З учителевого подвiр'я виходив, перехнябившись пiд коромислом iз двома повними вiдрами, дурний Юзьо: вiн уже вiдправив свi
Страница 29
недiльний молебень, – дивувався завжди, i цiеi хвилини, Йосафат, як то в темнiй головi блаженного вмiстилася вся лiтургiя, а вирятувала вона Юзя з нiмецькоi каторги, бо побожнi бауери були певнi, що до них на роботу потрапив туземний священик, вони боялися гнiвити будь-якого Бога й виписали дивному остарбайтеровi вiдповiдний документ, у якому було зазначено, що пред'явник е духовною особою; Юзьо показував аусвайс на кожнiй залiзничнiй станцii, i колiйовцi вiдправляли його у вiдповiдному напрямку, аж поки не доiхав до Матiйовець, де вже сам упiзнав дорогу й добрався через Пиконiв до Боднарiвки… Юзьо глипнув добрими балухатими очима на племiнника й попросив закурити, некурящий Йосафат подав йому спецiально припасену цигарку, i втiшений Юзьо заспiвав тодi весiльноi; дивувався Йосафат, звiдки в iхнiй хатi взялося стiльки музики, бо ж, сидячи в пасiцi, старий Федiр водно спiвав коломийок, Ілько при першiй-лiпшiй нагодi накручував грамофона, Юстина недiльними ранками молилася спiвучим голоском на призьбi, й Маруся, коли лупцював ii Федiр, лементувала спiвом сiльських голосiльниць, духовнi й свiтськi пiснi у виконаннi Юзя без угаву лунали над Боснею, i цiеi митi Йосафатовi груди, хоч сам був до спiву нiмий, мов риба, розривав звiдчаений реквiем.Загледiвши крiзь вiкно Йосафата, вийшов на порiг молодший учителiв син Мирон, гiмназист-однокласник; вони з Йосафатом мешкали на станцii в панi Бурмiстровоi – власницi присадкуватоi халупи на околицi мiста; мала панi шляхетського тiльки й того, що прiзвище, сама ж була бiдна: вiддавала льокаторам зелену вiд плiсняви кiмнату й годувала iх гальоп-зупкою, проте хлопцi мали сяку-таку змогу вчитися; вони змалку приятелювали, а нинi еднала iх ще й пам'ять про три домовини, якi пливли й пливли над дебеславською дорогою, допадаючи до цвинтаря.
III
Йосафатiв вiзит до вчителя був зовсiм недоречний: на подвiр'i ще не зарiвнялися слiди вiд чобiт i копит, з вiдчиненоi навстiж стодоли аж до ворiт тягнулася дорiжка, вичовгана сiном, яке волокли жовнiри до своiх возiв, бо конi вже падали без фуражу i обгризали кору з дерев; у стайнi голодно мукала корова – до неi несподiвано прийшов переднiвок, а на пашу ще рано; Йосафат утямив, що треба чимшвидше вертатися назад – хто в такий час приходить у гостi, проте Мирон якось аж похапливо взяв Йосафата за плече, нiби той цiеi митi доконче був йому потрiбний, i завiв до хати; затоптану болотом пiдлогу на кухнi зчищала лопаткою учителева дружина панi Марiя; дверi до покою були зiрванi з завiсiв, i крiзь пройму хлопець побачив учителя, що стояв на колiнах бiля книжковоi шафи й складав у стосики вивалену зi стелажiв купу книжок, – аж тепер згадав Йосафат, що в учителевому домi три днi квартирував штаб недобитоi артдивiзii, яку мав вивести iз боднарiвськоi пастки Василь Маланюк; мадярськi офiцери витiснили вчительську сiм'ю до стодоли й палили в печi книжками; тепер учитель складав те, що зосталось, вряди-годи зупинявся, дошукуючись книжки, якоi вже не було; вiн розгублено поглядав то на дружину, то на сина, а тепер i на Йосафата, й говорив нiби не до них, а до себе: «Нiцше нема… i Достоевського… та й Франка нема… та як це так, Господи, невже згорiло?» – скруха вчителя була безнадiйна, та ось раптом просвiтлiло його обличчя, вiн пiдвiвся й ласкаво гладив палiтурки томiв Грушевського i Лепкого, показуючи iх хлопцям.
Йосафат нiжно любив свого вчителя: завдячував йому грунтовною пiдготовкою з математики, яку здобув у початковiй школi, – нинi учень мiцно стояв на тому первiсному фундаментi знань i вважався найкращим математиком у шостому гiмназiйному класi й мiг лише шкодувати, що навчаеться у класичному навчальному закладi, а йому б – у реальному; Коломийська гiмназiя пiдходила бiльш Мироновi, який кохався в гуманiтарних предметах i потайки писав вiршi та оповiдання; цiеi ж хвилини форцуги думали лише про одне: чи доведеться далi вчитись, а чи обвалиться iхня шкiльна дорога, пiдмита военною повiнню?
Йосафатовi жаль стало вчителя, який у потертих штанах i фланелевiй сорочцi, пригноблений i розгублений, клячав бiля книжковоi шафи, ще нiколи таким його не бачив, хоча… щось надломилося в гордiй натурi пана Шинкарука того дня, коли старший син Богдан перед самою матурою зголосився до дивiзii «Галичина» i в коломийському театрi склав присягу перед прапором з жовтим левом та знаками «СС» на полотнищi; недавно батько отримав вiд сина першого i, напевне, останнього листа з Гайделягру, де дивiзiйники проходили вишкiл.
…І як ти можеш, сину, ставати на бiк нiмецькоi сили пiсля того, що сталося в Дебеславцях?; а чому татко записався до Украiнських сiчових стрiльцiв i склав присягу австрiйському цiсаревi тодi, коли австро-угорськi карателi вiшали по селах так званих москвофiлiв, чому татко не хоче нинi зрозумiти, що створюеться перша украiнська регулярна дивiзiя, яка стане ядром нацiональноi армii?; та невже ти слiпий i не знаеш, i не чув, що на захiд нестримно котиться червона лавина, яка розчавить вас разом з нiмцями?; за Першоi свiтовоi вi
Страница 30
ни царська лавина докотилася аж до Макiвки, такi, як татко, стояли на тiй горi зi зброею i не ховали в запiчок; то були iншi часи – розпадалися iмперii…; i нинiшнi iмперii теж розпадуться, бо така закономiрнiсть, що у вiйнах вони валяться, але ви, прославленi комбатанти, нових часiв розумiти не хочете, бо обросли сiм’ями i сяким-таким достатком; а з чого складаеться нацiя, як не з родин, якi треба оберiгати?; а хiба вашi батьки iх не мали, проте благословляли своiх синiв в усусуси!; а ти подумав, що буде з твоею матiр’ю, сестрою, братом, зi мною, коли сюди прийдуть бiльшовики й дiзнаються, що ти служиш в дивiзii «Галичина»?; ви, старшi, заховалися в мишачих нiрках, а свiт горить, i в ньому – Украiна, та невже ми маемо зганьбити себе перед народами Європи, якi нинi – всi до одного – борються за свою незалежнiсть, й покiрно, мов те нiме бидло, мiняти ярмо на ярмо?; та краще б ти пiшов до УПА – то хоч i безнадiйна, зате лицарська боротьба, УПА нiкому, крiм Украiни, не служить; а ми при першiй нагодi з’еднаемося з повстанцями i перетворимо партизанщину на регулярне вiйсько!..Розмова батька з сином вiдбувалася в цьому самому покоi, де тепер учитель бiдкався над книжками, ii слухали Мирон i Йосафат i не знали, на чий бiк стати, а наступного дня Богдан попрощався, й поник тодi учитель, зсутулився, немов у власнiй душi зачаiвся перед неминучою бiдою, i вже нiколи потiм не бачив Йосафат свого вчителя у тих трьох гордих iпостасях, в яких вiн завше з’являвся перед людьми: елегантного, випрасуваного, з бiлими манжетами й бордовою краваткою iнтелiгента – в школi, обпаленого сонцем й вiтром обвiяного хлiбороба – на полi, а довгими зимовими вечорами – розважливого мудреця, до якого приходили селяни на пораду… Стояв нинi над купою книг надломлений чоловiк iз сивим волоссям й латкою брунатноi лисини, з поораним передчасними зморшками обличчям i затаеною тривогою в сивих очах… Й собi на втiху запримiтив Йосафат, як бадьоро засвiтилися очi в учителя, коли вiн знайшов томи Грушевського i Лепкого, та це тривало тiльки мить, радiсний зблиск в очах погас, Шинкарук опустив книжки на долiвку й проказав: «І цi згорять…»
Тодi панi Марiя, яка наче й не помiтила Йосафата, i це його бентежило, бо сам розумiв, що прийшов не в пору, хоч у домi вчителя нiколи не почував себе сковано, – тодi, як учитель вимовив сповненi резигнацii слова, панi Марiя приперла лопатку до печi, розпрямилася й приречено дивилася на чоловiка, готова приймати звинувачення, й нiхто з присутнiх у хатi, крiм найстаршоi доньки Юлii, яка в цю мить вийшла iз своеi кiмнати й зупинилася навпроти батька, не знав, що кожна його фраза сьогоднi падатиме докором на маму, нiбито вона винна, що книжки згорiли, що озимину на городi зграсували мадярськi конi, що бiльшовики дiйшли до Пруту i кожноi митi можуть переправитися через рiку i таки перейдуть, i займуть Запруття, а тодi завiтають до боднарiвського вчителя i спитають, де його старший син, – а що ти iм вiдповiси, ти, яка благословила Богдана на подвиги, а тих подвигiв не буде, лише погроми i смерть; тож вiд тебе однiеi залежала наша доля, вiд трьох твоiх слiв «сину, не йди!», i вiн би зостався, бо нiколи тобi не перечив; але ж бо ти, мов спартанська мати – який фарс! – осiнила синове чоло знаменням хреста й нiби в домовину поклала, та й домовина ще не така страшна, як ординська помста нам усiм за супротив iхнiй силi! – всю цю тираду прочитала Юлiя в батькових очах, або ж вiдбилася вона в упокорених виною маминих, i сказала донька до батька: «Вiйна, татку, танок смертi, вiхола, а ти хотiв би, щоб вона у твоiй бiблiотецi не здула з поличок жодного папiрця?»
Юлинi слова стосувалися начебто недопалених книг, якi лежали купою на пiдлозi, й поза ними жодною iншою бiдою в сiм’i вчителя i не пахло, хоч знали всi, i Йосафат теж знав, що мовилося зовсiм про iнше; те – iнше – висiло над головами стривожених людей, немов гiльйотина, та називати речi своiми iменами нiхто не важився; справжня бiда вiдсувалася в тiнь, й коли ii не видно, то не така вона страшна; мати вдячно глянула на доньку, i батько теж вiдчув полегшу, бо що таке – книжки, це ще не все можливе нинi лихо, i хай не виливаеться розмова iз завбачливо спрямованого русла, тож проказав Шинкарук – навiть гордiсть прозвучала в його словах: «Я все життя збирав книжку за книжкою, i нинiшнiй мiй жаль мае причину…»; Юлiя, втiшена, що найприкрiша перемовка цiеi хвилини не вiдбулася, звернулася до хлопцiв, напустивши на себе грайливу безтурботнiсть: «Я вже на пенсii, шановнi кавалери, школу в Гуцулiвцi замкнула, учнi шукають по лiсах мадярськоi зброi, а татко хай проголосить у Боднарiвцi республiку – поживемо хоч трошки на волi!.. А чим ви будете тепер займатися?»
Йосафат iз Мироном переглянулися й усмiхнулися до Юлii. Найстарша з учителевих дiтей була милою й життерадiсною дiвчиною, гiмназiю закiнчила позаторiк i про iншу працю, нiж учительська, не мрiяла; ще гiмназисткою постановила пiти слiдами батька; учителiв по селах бракувало, й Шинкарук влаштував недовчену доньку в
Страница 31
початковiй школi сусiдньоi Гуцулiвки; Юлiя не мала вiдбою вiд залицяльникiв, а чим iх зваблювала ця чорноволоса кучерява панна з гострим носиком – важко й сказати; двiчi вибирала вона наречених з череди кавалерiв, та жодного втримати бiля себе не змогла: перша шкiльна любов, Іван Захарчук, виiхав разом iз коломийськими фольксдойчами до Нiмеччини тридцять дев’ятого, сорок другого обiзвався до Юлii тiльки раз – з УПА, й бiльше листiв вона не отримувала – може, й загинув; а Михайло Сорока перед самою матурою зголосився разом iз Богданом до Дивiзii, й, напевне, дiвочi сльози не раз змочували ночами подушку, та цього нiхто не знав, й iнодi батько дивувався з ii спокою: фаталiзм то чи сила волi?Йосафат вiдчув себе вiльнiше, коли з’явилася Юлiя, та вiдповiсти на ii запитання не зумiв, а воно до вiдповiдi й не зобов’язувало – хто мiг нинi знати, що дiяти; вiн поглядав на Мирона, а Мирон на нього, й так стояли мовчки два однолiтки, до яких прийшла сiмнадцята весна: одного з них встигло зранити перше кохання, а другий нi про що iнше не мрiяв, як написати повiсть про те, що нинi вiдбуваеться на свiтi, – вiн уже списав чимало сторiнок в учнiвському зошитi, а тому зрадiв, що зайшов до нього приятель; зараз вони виберуться на горище, де Мирон мае власну, ще недобудовану кiмнатку з балкончиком, що виходить у сад, – там його царство: столик, крiсло, книжки i захованi поза козлами рукописи вiршiв та оповiдань; нинi ж Мирон прочитае Йосафатовi перший роздiл iз повiстi «Кривавий тан»…
Учитель хотiв-таки розпочати розмову з хлопцями, треба було якось виходити з гнiтючоi мовчанки, нiхто ж бо не зважувався заговорити про найтривожнiше – як далi потече життя, та й хто мiг про це знати; Шинкарук збирався сказати, що завтра вiдчинить школу, i Юлiя теж приступить до роботи в Гуцулiвцi, – хай дiти ходять хоч на сяку-таку науку й не нипають помiж кущами за полишеними снарядами, та враз його погляд упав на столик, де лежав лист вiд Богдана, i простогнав учитель: «А другого листа не буде… Нiколи!»
Тодi панi Марiя суворо глянула на мужа й мовила жорстко, показуючи на хлопцiв: «Таж i iх могло не бути нинi зовсiм, усiх трьох!»
IV
Гайовий Юрко Васютин тихо пiрнув у лiс, нiби хотiв сховатися вiд свого ненавмисного злочину; було тихо, лише денеколи коротко, немовби дятел пробивав дзьобом кору на хворому деревi, туркотiли далекi автоматнi черги, й лiсник догадувався: напевне ж у Камеральному лiсi – десь там, над скалами, що заступили дорогу бурхливiй Пiстинцi й примусили ii впадати в Прут бiля Коломиi, зiткнулися повстанцi куреня «Гайдамаки» з вiддiлами нiмецьких гiрських стрiльцiв, якi пiд командою генерала Крюгера взялися ретельно прочитувати лiси аж до Говерли.
Бiй стих, а невинна жертва сутички лежала на узлiссi оточена пожадливцями, що з нетерпiнням чекали, поки чинбар Онуфрiй iз Сакатури не оббiлуе звiрини, взявши собi в заплату шкiру; в повiтрi пахло кров'ю i лоем, нудкий сморiд тельбухiв хижо роздував нiздрi; люди штовхалися, приглядаючись, який би кращий шмат собi вiдрiзати, та враз розступились, бо мусили: чоловiк, який щойно пiдiйшов до гурту, мав над селом негласну владу – його начебто й не боялися, однак нiхто чомусь не хотiв сам на сам з ним зустрiчатися й виминав третьою дорогою; у Йосипа Кобацького, коли йшов, телiпалися, немов причепленi до рамен, довгi руки – здавалося, що вiн у кожну мить готовий вчепитися ними комусь у горлянку, а ще – голова, полишивши свое мiсце помiж плечима, випиналася вперед, нiби вiдривалася вiд тулуба, щоб чимшвидше вгризтися у свою жертву великими й жовтими, як у конини, зубами, й блiдо блимали гейби заступленi бiльмами очi… Жив Йосип на Вулицi самотньо, жiнки вiд нього втiкали, забираючи з собою й дiтей, а тому його хата була схожа на колешню, та про багатство Йосип не дбав, вiн вдовольнявся тим, що його бояться, – мати над людьми владу було його найбiльшим щастям; Онуфрiй добiлував оленя, випотрошив, i пожадливцi вже почали штовхатися, щоб вiдрiзати собi кращий шмат, та враз жадоба потахла, немов жар пiд золою, – Йосип довгими ручищами розгорнув людей, витягнув з-за пояса сокирку, поплював у долонi i вгатив лезо в задню частину хребта; хруснуло, крякнуло – i двое стегон опинилися в руках Йосипа; не дивлячись на людей, вiн закинув на плече оленячi стегна й, притримуючи iх за ратицi, мовчки пiшов, витягнувши вперед голову, на свою Вулицю.
Тодi зчинилися рейвах i штовханина, люди вiдбатовували куснями оленятину, хто скiльки захопив, закривавлювали руки, зранювали до ребер пальцi й урештi розiйшлися, полишивши на травi оленячу голову з потрощеними рогами. Й аж тодi спам'ятався Йосафат, i несусвiтнiй сором пройняв його за те, що стояв i дивився на цей содом, i жаль йому стало сусiдiв, якi видирали один одному з рук шматки свiжини, й вiдчуття щастя дiткнулося його, що тато сюди не прийшов, i дiд Федiр теж не злакомився, та й Наталчиноi мами, слава Богу, тут не було; i як пiсля цього, що сталося щойно, дивитимуться одне одному в очi тi, якi так ницо пожадобилися, адже м'ясо
Страница 32
инеться, а пам'ять про сором зостанеться, i тiльки Йосип Кобацький встиду не матиме нiколи: вiн завудить у каглi оленячi стегна i в базарний день гонорово продасть iх у Коломиi, а ще – пiсля того, як боднарiвськi газди не зумiють переконати Юрка Васютиного, щоб вiддав фузiю владi, а Йосип догледить на стрiсi пiдозрiло здутий снiпок, – втiшатиме себе до часу надiею, що колись уночi пробереться на Юркове обiйстя й витягне з його стрiхи рушницю, яка додасть йому ще бiльшоi влади над людьми, – най лиш нiмцi вступляться: Йосип накуе джаканiв i ходитиме по селу озброений, ще й старостою себе проголосить або вiйтом, а може – i станичним!…Базарний день на коломийському ринку був тодi не надто людний, бо посерединi площi, яка межувала з гетто, висiв на телеграфному стовпi заболотiвський спекулянт, котрого повiсили нiмцi за те, що бiля виломаноi в геттовому парканi дiри вимiнював у жидiв на золотi й срiбнi речi хлiб; повiшений мав висiти на пострах необачним десять днiв, i вже над ринком тягнуло смородом; Йосип Кобацький розклав свiй крам на столику в кутку площi, куди не долiтали трупнi мухи; конкурентiв не було, тож сподiвався на добрий торг, й насправдi невзабарi пiдiйшла до столика молода панi в капелюшку з павою й золотим ланцюжком на шиi, мала вона високi звабливi груди, якi ледве вмiщалися пiд корсетом, i по них впiзнав Йосип вiдому всiм у Коломиi курву Агнешку, яку кожен за плату мiг будь-коли найняти, ну, може, одному Йосиповi це б не вдалося; Йосип улесливо до панi усмiхнувся, запрошуючи до краму, вона пiдiйшла, натиснула пальчиком оленяче стегно, нагнулася, понюхала й, вигукнувши стиха «о, дичина!», кивнула продавцевi, щоб iшов за нею, i Йосип, закинувши на плечi вудженi стегна, втiшно подався слiдом за лярвою.
Агнешка йшла, вихляючи круглим, мов мандолiна, задом, вряди-годи повертала голову й скоса позирала, чи не вiдстав продавець дичини, бо запропонував вiн iй вельми ласий, як на нинiшнiй день, шматок, i коханий Яцек, який уже два тижнi живе в неi, чого досi з жодним любасом не траплялося, напевне зрадiе, бо любить смачно попоiсти, вона то сповiльнювала, то прикваплювала крок, щоб триматися на певнiй вiддалi вiд брудного хлопа: не дай, Боже, хтось побачить iх разом й по мiсту розпапляе, що Агнешка вже на таких клiентiв зiйшла, а тодi навiки пропаде ii так старанно за час вiйни вiдпрацьована опiнiя офiцерськоi повii; лярва звернула у провулок мiж ратушею й фотосалоном Кiблера, вийшла на мiськi смiтники й попрямувала помiж купами вiдходiв до покритоi толлю халупи – надто вже скромного, як на нинiшне ii становище, помешкання, та хто тепер з того дивуеться – вiйна, прошу панства, вiйна, – i Яцек, видно, добре це розумiе: ось уже скiльки часу перебувае в неi польський полiцай, який служить у шуцманшафтi!
Агнешка вiдчинила ключем вхiднi дверi, навпотемки пройшла крiзь сiни до кухнi, а коли вже i Йосип став на порозi, заспiвала: «Яцеку, коханий Яцеку, поглянь-но, що я тобi принесла!» – i поки в сусiднiй з кухнею кiмнатi хтось там кашляв, сопiв, бурмотiв, Йосиповi бiльма прикипiли до одвiрка покою, де на цвяшку висiла ремiнна купля з кобурою, з якоi стирчало чорне рукiв'я маузера. Йосип вiдчув, як усе його тiло осуваеться вниз i нiби утрамбовуеться в ноги – стали вони такi важкi, що не змiг би iх зрушити з мiсця навiть тодi, якби хтось нацiлився в нього з того ж револьвера; й тiльки про це подумав, як iз дверей покою висунулася рука й зняла куплю, потiм пройму дверей заступила кремезна постать у чорному мундирi, i вже офiцер заперезався й долоню поклав на кобуру, наче перевiряв, чи е в нiй зброя.
Йосип нарештi знайшов у собi силу посунути важкi ноги назад – вiн готувався до втечi; це помiтила Агнешка й спробувала його заспокоiти: «Нема чого боятися, газдо, ви продаете – ми купуемо»; офiцер пiдiйшов до столу й придивлявся до товару, вiн якусь мить здаля хижо принюхувався, потiм рiзко сягнув рукою по будженину, пiднiс до очей i, простягаючи ii до продавця, процiдив крiзь зуби: «Оленина, а то звiдки?!» Й пiдламалися в Йосипа ноги, вiн присiв на порозi й задебелiв: «То я знайшов… у лiсi…» – «Завуджене, готове?» – пронизав шуцман жорстким поглядом на смерть переляканого спекулянта i, пiдступивши, вдарив його чоботом у пах. «Зброю маеш, де вона?» – гаркнув, i Йосип покотився з порога в передсiння; вiн перебiг навкарачки сiнешну долiвку, та схопила його за комiр кептаря дужа рука полiцая, i зрозумiв Йосип, що тут йому й кiнець.
«Я не маю зброi, то…» – «А ти знаеш, хто мае? Знаеш, ну?!» – термосив його за оборки офiцер, i враз полегшало на душi в Йосипа, бо ж вiн таки знае, в кого рушниця i де вона захована; крiзь перестрах добиралася до його свiдомостi щемна надiя: гей, та чи то не всмiхнеться йому ласка Божа, вiн отак-во, диви, й на службу зможе стати до гестапо, коли покаже на здутий снiпок у стрiсi Юрковоi хати; заслужить довiру, а тодi… аж тодi над селом запануе; Йосип склав руки на груди й прошепотiв: «Не вбивайте, я поведу…»
Офiцер кивнув через плече до Агнешки, мовляв, довго не затримаеться,
Страница 33
повiв Йосипа Кобацького до гестапiвськоi тюрми, що бiля мiського кiнотеатру.V
Наступного дня пiсля вiдступу мадярiв бурею увiрвалася весна в Боднарiвку: iз заходу налетiв навальний легiт, вiн злизав рештки снiгу iз шпаевських горбiв, зашкарублював розбейканий суглинок на стратованих узбiччях, розчiсував лiщиновi хащiвники на узлiссях, пригинав додолу голi верби при дорогах i звiдкiлясь принiс на Федорову пасiку нечуване диво – оксамитового метелика з червоними кружальцями на крильцях; метелик був ще кволий, вiтер кидав ним до землi, то знову пiдносив у повiтря; комаха, що зарання визволилась з личинки на свободу, не могла у нiй узвичаiтися, вона припадала то до стiн вуликiв, то до стовбурiв яблунь, аж поки не вчепилася за волохате зап'ястя пасiчника, який, зачувши натужне гудiння бджiл у пнях, зайшов поглянути, котрий з них бiльш, а котрий менш живучий, бо ж бувае таке, що рiй за зиму й зовсiм змертвiе; Федiр накрив метелика розчепiреною п'ятiрнею й з жалем придивлявся до тремтячого тiлечка, потiм узяв вiдчайдушного вiсника весни за крильця й вiднiс до хати, щоб на шибцi змiцнiв до справжнього тепла; з хати Федiр вийшов разом iз Йосафатом, а бджоли-розвiдницi випорскували з вiчок, мов шрапнелi, й притьмом поверталися назад, зачувши зрадливiсть першого весняного сонця; Федiр обережно вiдчиняв вулики й тут же прикривав iх, залишаючи щiлину для свiжого повiтря, вiн гумкотiв свою улюблену коломийку, та слiв вимовляти не важився, щоб не почула Маруся; знав Йосафат тi кучерявi рядочки, що водно наверталися дiдовi до уст: «Ой на Петра вода тепла, на Йвана студена, ото ми ся сподобала дiвчина Олена», а чи то була пiсня про Олену Єзунину, з якою в молодостi грiшив, – не знав Йосафат, та, певне, про неi: ще й нинi люди подейкують, що була вона з бiса вродлива повiйниця, – тепер стара карга, бокуе вiд людей i на молодих бурчить, коли якась там пара зникае в лiсi, щоб i собi солодкого грiха зазнати; гей, була ж та рання воля, а пошанувати ii не зумiв Федiр або ж не мав ще сили втримати у руках долю – немов той метелик, який нинi не встояв у единоборствi з першим весняним вiтром.
А все ж i до метелика, i до бджiл, i до старого Федора пiдступало незборне вiдчуття свободи, бо надходила весна, i той легiт, що немов збитошник налетiв iз заходу вранцi, враз спинився над селом i занiмiв у тихiй млостi, а на пагорби лiг великодний спокiй, якого боднарiвська земля давно не зазнавала, i нiчим той спокiй наразi не рунтався – нi пострiлами, нi чужинецькими перемаршами, нi вимогами екзекуторiв, анi лайкою полiцаiв; стало село святково тихе, й хiба лише бджоли та запопадлива метушня горобцiв пiд стрiхою порушували тишу весняного празника.
Лише в душ Йосафата не було вiдчуття свободи, а все то вiд тих терпких слiв панi Марii про трьох хлопцiв, яких мало вже не бути, й таки насправдi зiйшли зi свiту iншi три юнаки, й, можливо, Богдан, Мирон i Йосафат живуть нинi замiсть них, – це усвiдомлення завше мучило Йосафата, хоч сам нi в чому не винен, а все ж, а все ж доля йому немовби позичила чуже життя.
Тож не вступалися з-перед очей брати Томенки, сини дебеславського й боднарiвського старости… Іван, який уже був по матурi й учився на львiвськiй медицинi, приiхав якось зi Львова до Коломиi й заглянув до третього гiмназiйного класу, щоб побачитися з наймолодшим братом Петрусем, – о, як заздрили йому бенькарти, а серед них Йосафат i Мирон; хлопчаки вигукували «вуса, вуса!» й придивлялися до панича в елегантному костюмi, з лискучим гладким волоссям й чорними вусиками; протискалися, аби ближче бiля нього стати, та доступу до панича не було: його обнiмав Петрусь, який – единий з усiх третьокласникiв – мав на це право; з восьмого класу прибiг привiтатися з братом середульший Грицько Томенко, й ось так стояли, нiби до знимки, в гiмназiйному коридорi три брати, яким рiвних нiде не було, – гордiсть i надiя дебеславського старости…
«То як треба нам жити, – думав не раз, i цiеi хвилини, Йосафат, – коли кожен з нас мае вiдробити за два життя?»; цi його думки обiрвав голос вдовицi Марii, що прийшла з Потокiв просити у Федора меду, щоб намазати ним тютюнове листя й прикласти до грудей Наталки, бо таки злягла, й гарячка трусить нею; Боженьку, аби лише не вмерла, в мене вона одна; а ще прийшла Марiя сказати Ільковi, щоб пiшов на Шпаеве, – хiба не бачите: стоiть вже другий день на горi Софiя Маланючка, на вiтрах стоiть i голосить за Василем, треба ж ii звiдти звести, зiгрiти й нагодувати, бо так i вмре з туги молодиця.
Й пiшов Ілько, хоч дорога неблизька, а хто пiде, коли люди в Боснi почали забувати про Софiiне горе, i вже недобачали ii постатi, вже й не доглядалися до неi: чуже лихо швидко узвичаюеться, то лише свое безнастанно ятрить серце; Йосафат залишився в хатi, на пасiку вже не хотiлося йти, i думав про Наталку: знав, що прийде до неi, хай би й прогнала; дiд позакривав вулики i теж усiвся бiля вiкна, й обидва придивлялися крiзь шибку, до якоi прилiпився раннiй метелик; думали i про те, що вiн не виживе, а жiноча постат
Страница 34
стояла на вiтрах, й голосiння Софiiного вже не було чутно.Врештi дiд з онуком побачили, як на гору спинаеться Ілько: ось видряпуеться вiн крутим схилом, хапаючись руками за камiння, вже вийшов на чолопок i пiдходить до жiночоi постатi, а вона не рухаеться – не хоче вертатися Софiя до села, нема вже iй до спорожнiлоi вiтцiвщини нiякого дiла; стоять обое довго-довго, й нарештi сходить униз Ілько, зникае в переярах, а жiноча постать i далi стоiть незворушно; за якийсь час Ілько з'являеться в Потоках, минае Наталчину хатку, виходить стежкою на свое подвiр'я й розводить руками:
«То не Софiя, то кам'яна фiгура…»
«Але ж голосила, я сам чув!» – кинувся Йосафат.
«Може, велика розпука обертае людину в камiнь?» – невпевнено промовив Федiр.
Й бiльше нiхто не сказав i слова, тiльки Йосафат мовчки дивувався: все може бути, але ж чому тодi старi Томенки в камiнь не перемiнилися – значить, е в людинi сила дужча за найтяжче горе; вiн бездумно дiткнувся пальцем до метелика й вiдсмикнув руку: розiп'ятий на шибцi провiсник ранньоi волi був мертвий.
VI
Юрко Васютин жив на Сталашуковiй горi: його чепурне обiйстя, обгороджене воринням, стрiмко вибiгло з лiсу i впору зупинилося над крутим буйнотравним схилом, яке косарi викошували не пригинаючись, – i якби ступило ще крок, то покотилося б, мов писанка, по соковитих левадах аж до Волового, щоб спинитися перед призьбою iспаського гостинця; того ж маевого ранку лiсникове обiйстя з остраху подалося назад i вперлося в стiну дiброви, немов людина перед розстрiлом: на гостинець виiхало вантажне авто, зупинилося, з нього повискакувало четверо вiйськових – два в зелених, два в чорних мундирах – i з автоматами напереваги поквапилися вгору.
Нi гайовий, нi його жiнка не сподiвалися напастi; зайнятi обходом худоби на оборi, вони уздрiли полiцаiв аж тодi, коли тi увiрвались на подвiр'я й кинулися промацувати стрiху – i ось один з них, в гестапiвському вигнутому кашкетi, не довго пораючись, витягнув з-пiд протрухлих снiпкiв вороновану дубельтiвку, роззявив у нiмому смiху рота й гарикнув на чорномундирних полiцаiв, щоб взяли господаря, який стояв, не усвiдомлюючи гаразд, що дiеться, а жiнка тiльки простягнула вперед руки i крику з горла видобути не могла, коли полiцаi штовхнули газду прикладами автоматiв у спину й погнали стежкою вниз до тракту, де стояла вантажiвка; вони витягнули з кабiни якогось вуйка в кептарi, шпурнули його у фосу й заштовхали досередини гайового; Юрко Васютин ще встиг оглянутися, вiн упiзнав навiдника i виплюнув йому в обличчя слово «Юда!»; хряснули дверцята, машина рвонула з мiсця й зникла в ямi Глибокого мосту, щоб звернути потiм на коломийський тракт; вуйко в кептарi порачкував фосою вздовж гостинця – полiцаi на нього вже не звертали уваги, вони вийшли на вишутровану баудiнстами дорiжку й подалися вгору по Воловому – до Боднарiвки.
…Йосафат i Шинкаруковi хлопцi перебували дома на вимушених канiкулах: в Коломиi, а теж у Львовi, спалахнула повальна епiдемiя плямистого тифу, й навчальнi заклади позакривали; Ілько Федорiв навiть радiв з цього приводу: пiдходило перше сапання, й треба було рук до роботи; учителя, звiсно, така оказiя не тiшила, але й вiн не давав хлопцям дармувати, бо теж мав поле; по суботах пан Шинкарук вибирався до Коломиi на учительськi наради – тодi Богдановi й Мироновi усмiхався вiдпочинок, бо мати не надто ревно заставляла iх до роботи – жалiла хлопцiв, проте вони без батька нудьгували, а менший Мирон, татiв пупiль, завжди вибiгав з хати на подвiр'я й чекав, поки батько вибереться на горб, звiдки починалася бита дорога, яка тут же входила в урочище Волове й губилася в густому лiсi; i як тiльки батькова постать зринала на куцому промiжку мiж придорожним хрестом i стiною лiсу, Мирон починав махати рукою – чи то прощаючись, чи заворожуючи батька, щоб вернувся; пан Шинкарук злегка кивав йому рукою, мовляв, iди, сину, до хати, чей не маленький…
Тiеi травневоi суботи хлопцi з якогось тривожного передчуття – адже в Коломиi на телеграфних стовпах червонiли плакати зi списками заручникiв, здебiльшого це були виловленi облавами сiльськi парубки, яких фашисти розстрiлювали на жидiвському окопищi по тридцять за одного вбитого упiвськими партизанами нiмця, – пройнятi незрозумiлою тривогою хлопцi вмовляли батька, щоб не йшов до мiста – якi там нинi наради! – i панi Марiя просила чоловiка, щоб хоч один раз пропустив, та Шинкарук на iхнi просьби не зважав, вiн щодо вчительських обов'язкiв був аж надто сумлiнний; бита дорога, немов бистрохiдний поiзд, шугнула в лiс i понесла вчителя в зеленi нетрi.
Мирон ще довго стояв на подвiр'i, й панi Марiя з Богданом не сходили з хатнього порога, та враз сталося чудо: учитель виринув з лiсу й повертався додому – певне, з гiр надiйшли води, i Прут розлився; хлопцi з утiхи заплескали в долонi, та вмить закостенiли iхнi руки: за батьком iшло четверо вiйськових – два в зелених, два в чорних мундирах; його вели!
Панi Марiя схопила Богдана за руку, й обое вмить кинулися до стайнi: вони випуст
Страница 35
ли з хлiва тлусту свиню й розпачливо погнали ii, лiниву й обважнiлу, городами в потоки; свиня була некульчикована, тобто нелегальна – з кульчикованоi свинi нiмцi забирали половину тушi, а за «нелегальну» карали господаря смертю; цiеi митi, зовсiм недоречно, наднесло Йосафата, i той почав допитуватися в Мирона, чому в них зчинилася метушня; свиня кувiкала, присiдала на заднi, i поки з нею впоралися, й вона десь там, у зарослому гаем яру, вже лежала в багновищi, два гестапiвцi та два шуцполiцаi з учителем попереду зайшли на подвiр'я й наказали всiм до одного зайти до хати.Нiмцi були чемнi, вони приязно розмовляли з учителем, цiкавилися, звiдки вiн так добре знае нiмецьку мову, та враз схолоднiли iхнi обличчя, й старший офiцер почав розпитувати, хто в селi мае зброю, бо iм стало вiдомо, що сiльськi раубшiцери[9 - Браконьери (нiм.)] застрелили в лiсi оленя, й люди розiбрали м'ясо по хатах; Шинкарук, звичайно, про це добре вiдав, та чинився незнаючим: його справа – школа, мисливством нiколи не займався i про браконьерiв нiчого не чув, i коли офiцер повiдомив, що одного, Юрка Васютиного, вже заарештували й вiдвезли до гестапiвськоi тюрми до Коломиi, учитель сполотнiв i тiльки розвiв руками.
«Ви його знали, правда? – помiтив учителеве збентеження офiцер. – І що мав зброю – теж знали?» – «Усi лiсники колись мусили мати рушницi, то був атрибут професii…» – «Колись, можливо, й так, а за нового порядку кожен мав здати зброю владi. Хто ще в селi ii мае, не знаете?» – «Не знаю, не бачив, моя справа – школа…»
Нiмцi на всiх у хатi позирали недовiрливо, а в одного, чорномундирного, який зрiдка перемовлявся по-польськи з другим шуцманом, спалахував у очах хижий зблиск; полiцаi поскидали на лiжко автомати й попросили господиню, щоб присмажила чогось м'ясного на снiданок; вони пильно приглядалися до телячого м'яса, яке панi Марiя накроювала й клала на пательню; Мирон з Богданом стояли незворушно, спершись спинами об пiч, тiльки Йосафат прикипiв очима до невиданоi зброi; шуцман iз хижим поглядом пiдморгнув хлопцевi, мовляв, вiзьми в руки автомат i приглянься зблизька; учитель помiтив ту нiму перемовку, прошив Йосафата суворо-застережливим поглядом, i хлопець, не дiткнувшись до зброi, вiдступив назад…
Полiцаi поснiдали, розiбрали автомати й вийшли на подвiр'я, тiльки той, який заохочував Йосафата взяти до рук зброю, затримався, став навпроти хлопцiв, вискалив зуби й, погойдавшись на носках, вимовив: «Шкода!» – i теж вийшов iз хати; вони розвальцем поплелися дорогою i, не звертаючи на Волове, подалися попiд лiсом на Дебеславцi.
Певне, карателям замало було одного Юрка Васютиного; провокацiя в боднарiвського вчителя не вдалася, а в запрутському регiонi вбито не лише оленя: у дебеславських лугах над Прутом тиждень тому знайшли облавники вже розкладений труп гестапiвця, тож полiцаi подалися до старости на вивiд.
Була обiдня пора, сiм'я Томенкiв сидiла в кухнi за столом – з причини епiдемii в мiстах усi трое синiв старости з'iхалися до батька-матерi; забачивши крiзь вiкно нiмцiв, якi заходили на обiйстя, старий Томенко схопився з лавицi й запобiгливо почав запрошувати iх до столу.
Непроханi гостi поскидали на бамбетель автомати, i наймолодший Петрусь, достоту як щойно Йосафат, жадiбно став приглядатися до невиданоi амунiцii. Шуцман з хижим поглядом кивнув йому, i хлопчик взяв до рук автомата; у цей мент пролунав револьверний пострiл, i малий упав на пiдлогу, поцiлений кулею в скроню; Іван i Грицько посхоплювались з-за столу й вибiгли з хати; заторохтiли автоматнi черги – й обидва юнаки впали пострiлянi на подвiр'i; тодi бiля брами зупинилося полiцейське авто, нiмцi повскакували до кузова й миттю виiхали з села, залишивши старих Томенкiв з трьома вбитими синами…
Богдан, Мирон i Йосафат прийшли на похорон. На широкому столi в свiтлицi лежали три красенi – нiби дружно поснули пiсля батьковоi гостини; староста сидiв, вiдкинувшись на спинку крiсла й тупо дивився в незвiсть; Мироновi було дивно, чому вiн так розвалився при вбитих синах, – не знав, що старого розбив паралiч; Богдан не мiг вiдвести очей вiд матерi, яка, схилившись над мертвими дiтьми, безперервно обцiловувала по черзi кожного сина вiд голови до п'ят; Йосафат стояв за порогом свiтлицi здерев'янiлий, бо то не брати Томенки, а вiн, Богдан i Мирон лежали втрьох на смертному одрi, й не це було найстрашнiше – мертвих не болить: неймовiрний жах пройняв Йосафата, коли вiн в одну мить уздрiв над пострiляними хлопцями своiх i Миронових батькiв у божевiльному горi. У головах убитих стояли на траурнiй вартi бiйцi УПА з крiсами до ноги, станичний Шугай закликав у своiй промовi до помсти над окупантами, а потiм кожний живий пiдставив свое плече пiд домовини мертвих товаришiв – i понесли iх на вiчний супокiй…
І все це: три домовини, що пливли у весняному повiтрi до цвинтаря, промерзла на вiтрах кам'яна фiгура жiнки на Шпаевiм, бiлокоса Наталка, яка в цю хвилину билася в тяжкiй пропасницi, застрелений олень i розгублений учитель над купою недопалених книг постал
Страница 36
враз перед очима Йосафата, немов зображення на фотопластиконi, коли вiн вдивлявся у червонi кружальця на оксамитових крильцях мертвого метелика.І наче хтось дiткнувся рукою до Йосафатового плеча: вiн затиснув метелика в долонi, немов збоявся, щоб тих картинок, якi просвiтилися йому з червоних кружалець на крильцях комахи, нiхто бiльше не зобачив, а щонайперше – образу бiлокосоi Наталки, яка десь там марила в гарячцi й кликала його; вiн насправдi чув ii сухий шепiт-просьбу, щоб прийшов, не барився, бо синiй вогонь пропасницi спалюе ii, спопеляе, i якщо Йосафат запiзниться, то застане лише тiнь Наталчину, як ото його батько уздрiв на Шпаевiм не Софiю, а тiльки ii знак; i де, в яких свiтах витае зараз пиконiвська чарiвниця, яка втратила найпершого в селi красеня Василя i не змогла без нього жити, в якому мевi розчинилася, в яку деревину або зело перемiнилась, якою птахою лiтае над левадами, якою хмаркою проникае крiзь густi бори, а все шукаючи й шукаючи його; ой, Йосафате, я знала, що то не Софiя стоiть на Шпаевiм, i тому маму до вас послала, щоб упевнитись; Софii вже немае, i я боюся, що вона привидом прийде до мене i покличе, щоб я йому не дiсталася, якщо вiн живий i колись вернеться; але я iй скажу: якби Василь вернувся, то хай хоч одну застане…
Ти дивуешся з моеi мови, Йосафате, а хiба ти нiчого не знав про мiй дiвочий грiх, невже не бачив мого погляду на Василя i в церквi, i в читальнi, i на толоцi – тодi, як вiн проводив фестин бiля стрiлецькоi могили, а Софiя в найвищому гонорi пазила за чоловiком, бо нiхто такого не мав; а я виросла й тебе, Йосафате, вiддалила вiд себе i грiх свiй плекала достоту так, як той зажерливий газда вигрiвае чорта в запортку пiд пахвою, – i нiчого з собою вчинити не змогла; ти ж усе те добре бачив, Йосафате, та все ще на свое сподiвався – адже Василь жонатий й менi вiн не свiтить, а вже, бачиш, – удiвець; i я, коли дiзналася, що Софiя в камiнь перемiнилася, вiдчула, як грiх мiй м'якне – нiби й грiхом перестае бути, i не пече вiн бiльше мою совiсть, а теплом огортае i зсилае на мене фортуну жити, бо як бути Василевi самому, коли вiн вернеться?.. А Василь таки запримiтив мене на тому фестинi: марширували парубки в стрiлецьких мундирах i мазепинках, учитель диригував дiвочим хором, народ висипав на толоку дивитись на свято, i я стояла в першому ряду; а коли сiльськi спортовцi вибудували живу вежу, Василь видряпався по iхнiх плечах на сам верх, руки пiдняв угору, вигукнув «Слава Украiнi!» – i зiскочив… так легко зiскочив, нiби злетiв i став навпроти мене – то я так зробила, щоб вiн не перед Софiею, а передi мною випростався у свiй стрункий, мов гаджуга, зрiст; й забувши про чарiвницю, яка збоку дивилася на нас обох, я очима промовила до Василя, що люблю його; вiн наче збоявся, спочатку вiдступив назад, а потiм пiдiйшов i на виду у всiх обняв мене за шию й сказав: «Ой, дiвче, якби не ти, то був би-м пiд землю запався – так високо вилiз, а ти усмiхнулася до мене й нiби перину пiдстелила!»; чув цiеi митi Йосафат зшерхлий шепiт Наталчин: то крiзь гарячку виправдовувалась вона, чому вiдганяла його холодом вiд себе, та Йосафат i без цього знав – чому, бо теж стояв тодi на толоцi бiля могили i бачив, як спаленiла дiвчина – так нi до кого ще не паленiла; i лютий погляд згонорованоi Софii вловив Йосафат у той мент, як Василь обняв Наталку при людях; i чого б це Наталка упевнитись хотiла, що то не Софiя, а камiнна фiгура стоiть на Шпаевiм, i яку пораду хоче зараз почути вiд Йосафата – бо ж кличе його?
Уже хилилося весняне сонце до вечора, а Йосафат прикипiв до лавицi й м'яв у руцi мертвого метелика – й не було вже його, тiльки чорний пил зостався на долонi, й темнiла вiд того пилу душа в хлопця; сонце сховалося за Шпаевим, i велика, мов яблуко, зiрка повисла над горою; тодi схопився Йосафат i вибiг з хати, одну лише мить повагався – i вже його ноги досягли вдовиного обiйстя, та раптом застряг вiн по колiна в землю, й вiд страху з'iжилося на головi волосся: з хащiв, що закожушили берег потiчка, проникала крiзь гiлля, немов дим, постать жiнки з розпущеним чорним волоссям, вона пливла, розганяючи хвилями вечiрнiй сутiнок, припала до Наталчиного вiкна i так стояла довго-довго, аж поки не запала темiнь i зблиснув у вiкнi каганець, вiдiгнавши привид, i вiн, заголосивши, канув у пiтьму березневоi ночi.
Аж тодi зрушився з мiсця Йосафат; страх, який зморозив його тiло, враз степлiв, розтопився, хлопець рвучко увiйшов до хати й побачив удовицю Марiю, яка схилилася над дочкою й голосила – то вчувся Йосафатовi материн плач, а привид Софii нiмо вiддалився в нетрi; Наталка зсунула з обличчя ряднину, в яку куталась, млiючи в пропасницi, й промовила до Йосафата: «Як добре, що ти прийшов, я боюся: щойно була вона, хоче забрати мене з собою, то ти знайди ii, втоплену або повiшену, i поховай, бо замучить мене… Правда, ти видiв ii щойно, правда?»
«Вона до завтра умре», – простогнала Марiя, й тодi Йосафат здобувся на слова, яких нiяк не хотiв вимовляти, та лише вони могли допомогти Наталцi, вiн
Страница 37
знав про це – i дорожче було для нього життя дiвчини, нiж його власне зболене кохання, тому й сказав, а вiд тих слiв рiвно задихала Наталка, й губи ii прошелестiли: «Повтори, повтори, скажи, що ти знаеш цю правду…»«Завтра Василь повернеться, й про це тобi хотiла, напевно, сказати Софiя – якби могла», – вимовив ще раз Йосафат.
«Ти добрий…» – прошепотiла Наталка засинаючи.
І знову, як тодi, позаторiк, коли вертався самотою з престольного празника в Іспасi, вiдчув Йосафат несправжнiсть свого iснування в селi – нiщо в ньому йому не належало: бджоли були дiдовi, музика – батькова, церковна вiдправа – Юзьова, життя мав позичене, а любов утратив; iнший свiт чекав на Йосафата, й мав вiн прийняти його за свого, та не знав ще хлопець нинi, який то свiт i де його шукати.
VII
Мирон читав Йосафатовi свою повiсть «Кривавий тан». Озвучення тексту вiдразу виявило незугарнiсть авторського письма, й Мирон нiяковiв, а водночас i дивувався, адже коли це саме перечитував ранiше тихцем для себе, то здавалось йому власне письмо зовсiм i непоганим – може, тому, що записанi рядки лише натякали на змiст, який тут же розшифровувався потоками думок; Мирон нiтився читаючи, йому хотiлося запевнити приятеля, що колись цей конспект перемiниться на повноцiнний художнiй твiр, проте зауважив, що Йосафат уважно слухае, адже вiн сам колись переживав нинi почуте й, напевне, воно перетворювалось тепер у його свiдомостi на власний витвiр.
…Час добрих надiй на краще життя тривав лише кiлька тижнiв. Учитель Шинкарук хотiв вiрити, що за совiтiв стане легше, нiж було за Польщi, бо гiрше вже наче й бути не могло. Ополячування украiнського населення, а особливо селян, доходило до абсурду: усiх, у кого прiзвище закiнчувалося на – ський (Лойовський, Ільницький), записували без iхньоi згоди до так званоi «шляхти загродовоi», й вони ставали поляками; в школах завели викладання iсторii й географii польською мовою, на уроках спiвiв вивчали тiльки польськi пiснi, а що цих розпоряджень Шинкарук не дотримувався – то й чекав з дня на день звiльнення з роботи… І яка ж то полегша настала, коли на сiмнадцятий день Другоi свiтовоi вiйни Польща розпалася: Богдан з Мироном, не питаючи дозволу в батька, повишпурювали з класноi кiмнати портрети Пiлсудського й Мосцiцького, а потiм – до класу заходить учитель, весь осяяний i щасливий, вiн каже дiтям, що вiд сьогоднi в школi всi розмовлятимуть тiльки по-украiнськи; i на уроцi украiнськоi мови читае вголос «Червону хустину» Андрiя Головка, пiсля занять шкiльний хор замiсть «Pasla Kasienka krоwki dwie»[10 - Пасла Касенька двi корови (польськ.)] розучуе пiсню «Засвистали козаченьки»; учитель випозичае учням новенькi iлюстрованi книжки, якi ще пахнуть друком, i Мирон ночами не спить, з'iдаючи захоплюючу повiсть Миколи Трублаiнi «Шхуна "Колумб"», а в душi виношуе найзаповiтнiшу мрiю: ось закiнчить на «вiдмiнно» четвертий клас i в нагороду поiде з екскурсiею учнiв району на могилу Тараса Шевченка!
Пiсляобiднi години Мирон просиджував у кооперативi на Вулицi: крамар Гриць впускав учителевого синочка за ляду, й хлопчина надивлявся невиданих досi див: тi самi газди, якi нещодавно заприсяглися в церквi на Євангелii не вживати спиртного, дудлять у буднiй день дешеву горiлку, й чиниться в тiсному примiщеннi кооперацii чистий тобi содом…
«Такоi влади нам треба! – гатить кулаком об ляду вуйко Мироняк, вiн подае крамаревi лише червiнця, а забирае п'ять пляшок найчистiшого трунку для кумпанii. – Мой, та за тоi засраноi Польщi лишень за одну пляшку треба було дати десять злотих – цiлий метер жита! Йо, така влада нам штимуе!»
Мужва не просто пиячить, смiливiшi закладаються за горiлку в будь-що: один пiднiмае на руках бочку з гасом, iнший iсть мило i, вигравши заклад, миттю вибiгае з крамницi, на ходу розв'язуючи очкур на гачах, iнший – то вже Йосип Кобацький, хто б iще – бере рекорд по спусканнi повiтря, проте програе, бо перднув тiльки тридцять сiм разiв, а не сорок; дурний регiт стрясае смердючою крамницею, i врештi зогиджений Мирон втiкае додому, бо щось сталося з людьми таке – що встидно…
Та минае кiлька тижнiв п'яноi втiхи, i люди раптом тверезiють: чоловiкiв женуть на шарваркову безплатну роботу – на дороги й лiсоповал, господарства обкладають такими високими податками й поставками, що нiхто того нi сплатити, нi здати неспроможний; у сусiднiх Пилипах органiзовують колгосп: хто не хоче сплачувати податки – записуйся i вiддавай до спiлки худобу i реманент; дiдича Огоновського з Волового вивозять у Сибiр, а далi – то в одному, то в iншому селi – почали вже вивозити й куркулiв, а той куркуль мав не бiльше десяти моргiв пiсного грунту; потiм уже нiхто нiчого не може зрозумiти: повально арештовують не тiльки просвiтян, а й комунiстiв; у коломийськiй середнiй школi, де вчаться Юлiя й Богдан, арештовують учнiв старших класiв, – i ходить з кута в кут по хатi зажурений, аж зчорнiлий Шинкарук: то таки правду писали, а ми не вiрили газетам, – i про голод, i про терор у Радянському Союзi.
У Шинкарукiв заме
Страница 38
кала молода вродлива вчителька з Полтавщини – Марфа Якiвна, i западае в домi вчителя гнiтюча мовчанка: всi бояться Марфи, хоч Мироновi вона дуже подобаеться. Батько примружуе грiзно очi й виганяе Мирона з кiмнати, коли вiн увечерi сiдав ближче до гасовоi лампи з «Мотрею» Богдана Лепкого або з «Ілюстрованою iсторiею Украiни» Михайла Грушевського; учителька помiчае, що iй не довiряють, й намагаеться порозумiтися з сiм'ею боднарiвського вчителя.«Моi дiд i баба, – врештi зважилася сказати, – померли голодною смертю тридцять третього».
«А що – був голод?» – вдае простачка Шинкарук.
«Я розкажу вам анекдот, добре? – гiрко всмiхнулася Марфа Якiвна. – Питають селяни партприкрiпленого, що таке п'ятирiчка. "А он, – показав вiн на цвинтар, – якщо нинi там, примiром, сто могил, то за п'ять рокiв буде в п'ять разiв бiльше, а то ще й перевиконаемо план"».
У хатi – мовчанка. З кожним днем все бiльше тужавiе й навалюеться на людей страх – безперервний i липкий.
І врештi – несподiвана вiстка: вiйна! Найстрашнiша подiя приносить надiю на порятунок. Марфа Якiвна квапно збираеться в евакуацiю, Шинкарук не затримуе, цiлуе ii в щоку на прощання й каже:
«Тепер послухайте… Нашкодити менi вже не встигнете. Вас, молоду, обдурили, i ви повiрили в божество найзлочиннiшого тирана свiту Сталiна. Ви не раз говорили: Сталiн усього не знае. Нi, вiн знав усе: терор – то справа його рук. Тож запам'ятайте, ця страшна влада не мае права на iснування!»
«Так ось який ви…» – тiльки й сказала Марфа i подалася пiшки до Коломиi.
Мирон перестав читати, пiдвiв голову… Отакий перший роздiл: Мирон, звичайно, знае, що його треба ще не раз переписувати, розширювати; ну а в другому буде мова про те, як люди розбили в Станiславовi тюрму, коли вiдступили бiльшовики, й винесли на подвiр'я змасакрованi трупи; на ратушi майорить синьо-жовтий прапор, по селах органiзовуються «сiчi» – хлопцi марширують, спiвають, готуються вступати до украiнського вiйська, та нiмцi знiмають прапори, забороняють екзецирки, i врештi народжуеться в Галичинi нова пiсня: «Що не встигла зробить Польща й большевицька лапа, доконали катування клятого гестапа…»
Йосафат дивувався, що Мирон не боiться писати такi речi. «Невже ти думаеш, що совiти так i залишаться за Прутом i нiколи сюди не прийдуть? Що буде з тобою, коли цю повiсть прочитають вони?» – «Рукопис можна заховати…» – «Тодi яка з нього користь?» – «Так вiчно не буде:
совiти ще повернуться в своi Сибiри, – всi ж говорять, що розпочнеться Третя свiтова вiйна». – «А якщо не розпочнеться – як маемо далi жити?» – «Сiльськi хлопцi пiшли в партизани, й ми пiдемо». – «І всi мають загинути за Украiну, а Украiна – то хто, як не ми?» – «Та невже ми будемо змушенi розбудовувати Украiну бiльшовицьку?» – «А як iншоi немае, то що робити? Треба працювати: хто стане вiйськовим, хто вченим математиком, ще iнший iнженером або винахiдником – i так виживатиме народ». – «Тiльки для письменникiв не буде мiсця на нашiй землi – а чи може iснувати нацiя без лiтератури?» – «Письменники хай дослiджують iсторiю народу…» – «Цього мало: люди мусять знати правду про нинiшнiй день. І тому треба писати про все, що сьогоднi вiдбуваеться, скорiше чи пiзнiше написане побачить свiт». – «Може й так…»
Коли Йосафат пiшов, Мирон загорнув рукопис у шматину й засунув згорток глибоко пiд дахiвку.
VIII
На початку березня курiнь «Гайдамаки» отримав наказ розчленуватися на сотнi й перейти похiдними вiддiлами по двiстi стрiльцiв з Манявських гiр на терен «Повстанськоi республiки» й зайняти постоi по лiнii Прута вiд Яремча до Чернiвцiв.
Сотня «Сурма» пiд командою Крука мала стати в Камеральному лiсi мiж Іспасом i Боднарiвкою; вона долала свiй маршрут низами, обходячи Яблуницький перевал, й нарозвиднi передова стежа здаля помiтила довгу валку зеленомундирного вiйська, що спиналася на гiрський хребет; за пiшою колоною тягнувся обоз iз артилерiею та амунiцiею; легкi гармати волоклися за вихудлими кiньми звивистою дорогою вгору, а важкi залишались напризволяще внизу; над валкою лунали безугавнi крики й команди, капрали цвьохали нагайками по конях i по солдатах – мадяри квапилися перейти кордон, щоб чимшвидше допасти до своеi землi, не знаючи, що вона вже не iхня: Мадярщину кiлька днiв тому зайняли нiмцi.
Василь Маланюк сидiв на передку воза й понукував на знесилених коней, якi вигинали дугами хребти й падали на колiна; офiцер доручив провiдниковi фiрманку, щоб бува вночi не замiшався мiж солдатами й не втiк, i сам сидiв бiля нього, а пiшi солдати пiдпирали ззаду люшнi, помагаючи коням витягати наладований снарядами повiз; солдати потайки зняли з васага заденок й, поки було ще сутiношно, скидали важкi ящики; вони люто матюкались по-мадярськи, а один лаявся iнакше, i вчув Василь рiднi й наймилiшi нинi його вуховi слова: «Срав я вашiй курвiй мамi!»; вiн оглянувся, перехопив погляд солдата, який це вимовив, i запитав сварливо, щоб здалося офiцеровi, нiби вiн коней пiдганяе: «Хто ти, хлопче, вйо-вйо! хто ти, що говориш по-нашому?» – «І
Страница 39
ан Чопей з Хуста, – почув у вiдповiдь, – таж тягнiть, тягнiть, скурвi сини, на Бога!» Офiцер не звертав уваги, бо русинськоi лайки не розумiв, а солдат, вигукуючи прокляття коням, додав: «Ти втiкай, втiкай, якщо можеш, бо за перевалом тебе застрелять, кому там будеш потрiбен, а щоб вас дiдько взяв, калiки!»Василь зрозумiв: йому залишилося жити найбiльше пiвдня, бо в який спосiб зможе втекти, коли офiцер сидить поруч, та й уже розвиднюеться, – й нiколи бiльше вiн не побачить нi Пиконева, нi Софii, проте не жона постала враз перед його очима, а бiлокосе дiвча у вишитiй широкими вуставками сорочцi, шальовому фартуху й вишневiй запасцi, – i що ii занесло на Юрiя у Язвини, в тi нетрi, куди людська нога не ступае, чого то ii корова забилася туди, куди заходити нiяк не можна, бо ще б один переяр перейшла пастушка з худобиною – i вже б ii не випустили звiдти повстанцi, якi закопались пiд землю в схрони; гей, та йди, дiвко, геть звiдси, хто ти така i що менi тепер з тобою робити, та тебе вб'ють нашi, щоб не виказала партизанських постоiв; а дiвчина заступила Василевi дорогу й припала до його грудей, вдивляючись в обличчя великими блакитними очима: «Та чи ви не впiзнали мене, вуйку Василю?» – «А бодай тебе бiда взяла, що ти тут робиш, дiвче?» – «А вас чекаю, вас», – Наталка дихала на Василя п'янким запахом материнки й барвiнковий вiночок з голови знiмала, а корова стояла обiч з почепленими на роги китицями синiх зозулиних чобiток та бiлого рясту й ласкаво дивилася на людей; дiвоча пазушина розщепилася вiд млосноi напруги, й звiдти випорснули сполоханi груденята, такi бiлi й тугi, мов паперiвки, – i поглинув Василя солодкий грiх; ой, та чому ж то ти, а не Софiя згадуешся менi перед смертю, дiвче, а може, кличеш мене цiеi митi, що лишень тебе одну бачу!
Втiм iз узлiсся зацокотiли «дехтярi», й кулi просвистiли над солдатськими головами, почулось владне «руки вгору!» – i зупинилася мадярська валка; ii зусiбiч оточили партизани в мазепинках, а до офiцера, що сидiв на возi поруч iз Василем, пiдiйшов сотенний i ламаною нiмецькою мовою звелiв, щоб мадяри склали зброю, полишили гармати й вози зi снарядами, а коней можуть забрати – i хай iдуть собi за перевал. Сотенний спинив погляд на фiрмановi, кивнув йому, щоб злазив з воза i йшов додому, та фiрман заволав утiшно, й сотенному пiдскочили вiд здивування брови: «Друже Крук, таж упiзнайте мене, я кущовий з Боднарiвки на псевдо Довбня!» Засмiявся сотенний i розвiв руками: «Га, коли так, то розвертай свого воза, вiн нам знадобиться», – i вирушила сотня на Брустори, де мала чекати наказу до вимаршу в Камеральний лiс, поблизу Прута.
…Пiд ранок цiлющий пiт зросив Наталцi чоло, й задуха, що всю нiч давила на груди, немовби то велетенський волохатий павук упав зi стелi й добирався лапами до шиi, – потахла, схолола, спустив павук смердючий дух i зсунувся долi; квадратик вiконця розпогодився, з чорного став густо-синiм – таким було на Юрiя надвечiрне небо, коли Наталка гнала з лiсу напасену корову; тиша завмерла серед бучини, й гедзi ще не встигли вилягтися на провеснi, а Красуля нiби раптом здурiла, вперлася переднiми ногами в землю – iй анiруш не хотiлося вертатись з вологого лiсу в душну стайню; кинулася корова вбiк, нiби вовка уздрiла, й погналася, хвицяючи ратицями, звiриною стежкою в Язвини, в ту лiсову пiтьму, куди не заходили навiть грибарi, й гiлля дерев сплiталося у верховiття так густо, що до холодних низовин не проникав жоден промiнь; бiгла закосичена святоюрським зiллям Красуля, а за нею Наталка в барвiнковому вiночку, й моторошно ставало дiвчинi на душi, бо таке розказували про цi мiсця люди, що страх морозив тiло, – про упирицю бабу Лiсну, яка випивае з дiвчат кров, та про довговолосу Оксану, що колись давно повiсилась тут на своiй косi через нещасливе кохання й дотепер ходить нетрями, спiваючи весiльних пiсень; Наталцi вже й до плачу було недалеко, та враз Красуля зупинилася на круглому п'ятачку галявини, вкритоi пухким, немов перина мохом, i глупо вперлася очима в чоловiка, що виринув iз заростiв…
«Дитино моя, – бiдкався Василь, розкинувшись вiд солодкоi втоми на моховiй повстi; на його лiвiй руцi лежала Наталка, й вiн пригортав ii, не перестаючи цiлувати, – дитино моя, чи ж то я знав, що ти ще незаймана – ти ж iшла до мене так вiдважно й знаюче… яку ж бо кривду я тобi тут заподiяв!» – «Не говорiть такого, вуйку Василю, менi анiтiцьки не жаль, нащо мала-м то берегти, а потiм нелюбому вiддати, та я така втiшена, що ви мене взяли, бо лишень вас одного люблю…» – «А що нам з тоi любви буде, дiвче, – та нiчого…» – «Але любила-м хоч раз, йой як любила-м, а коли не зможу бiльше здибатися з вами, то пiду за когось, мене й таку вiзьмуть…»
Й нiби спам'ятався враз Василь, що не за пригодою прийшов сюди, що в найтемнiшiй глибинi Язвин стоiть зв'язковий Балей на стiйцi й чекае на явку; Василь схопився, якось недбало, нiби знелюбивши враз Наталку, провiв долонею по ii косi й зник у хащiвнику, так тихо зник, що й хрусткого торiшнього гiлля не вчулося; Наталка встала, п
Страница 40
дiйшла до потiчка, що джуркотiв поруч з галявиною, змила зi стегон дiвочу кров i, усмiхаючись вiд великого щастя, яке могло й не трапитись iй нiколи, погнала Красулю звiриною стежкою, – i як би то вона жила на бiлому свiтi без цiеi любовi, котра над усе стала найдорожчою; i що там людська огуда, шепоти, смiхи, докори, лайка, коли вона пiзнала найсокровеннiшу таемницю, в якiй житиме – хай у тузi – до кiнця своiх днiв; верталися додому з Язвин – корова у вiнку, а дiвка без вiночка…Сине вiконце свiтлiло, народжувався ранок, i знала Наталка, що як не нинi, то завтра вернеться Василь, – i я нiколи його не лишуся, хай навiть скарае мене Бог.
IX
Федiр почував себе велико, коли всi сорок пнiв у пасiцi по-справжньому оживали й починали гудiти так натужно, що як тi вулики не порозпадаються вiд шаленого руху, коли тисячi бджiл вилiтають за взятком, летять за розвiдницями й обдуренi повертаються, бо весна ще рання й цвiту на землi, мов кiт наплакав, проте нi одна, крiм тих, якi повзають на вiчках, приреченi вартувати й нiколи не вiдати, що таке полiт, – нi одна у вулику й на мить не засидиться, бо найсолодший провесiнний нектар.
А вже зацвiв ряст, i латочки стокроток бiлiють на толоцi, i верби викинули жовтi котики, i бруньки на деревах стали солодкими, мов перший поцiлунок; метушиться бджолиний люд, i непосвяченому могло б здаватись, що у Федоровiй пасiцi настав безлад, бо вулики стоять густо, а бджiл нелiчено, i як вони потрапляють кожна до свого пня, i жодна не заблудиться; сидячи в пасiцi на ослiнчику й цмулячи люльку на довгому цибуху, бо вiд диму лагiднiе муха, думае Федiр, що якби серед людей панувала така злагодженiсть, то б i воен нiколи не було, а теж усi чоловiки повертались би до своiх хат i родин не полишали; та чи можна порiвнювати: бездумна комаха без рою не виживе, а людина – кожна мае свiй окремий незалежний свiт i е самодостатньою; та й що з того: скуштувавши недозволеноi волi й п'янкого солоду, повертаеться невдаха додому, мов та бджола до вулика, щоб пiсля шаленого лету приректи себе на довiчне повзання на вiчку…
І тiльки подумав таке про себе Федiр, як з Царини, що проглядалася крiзь сад рiвним рядочком хат, викотилася бебехата постать у довгополому кожусi, що й здалеку блищав вичовганою вiд вiчного ношення чорнотою, – викотилася стара, як свiт, або як сам Федiр, бабуня, пов'язана торокастою хусткою, кiнцi якоi стирчали на чубку, немов роги, й наближалася до Мочули, куди спадав Федорiв сад, i вже на ii обличчi можна було порахувати кожну ритвинку й уловити погляд засльозених очей; Федiр знав, що то манджае своею щоденною дорогою на Гуцулiвку Олена Єзунина, i чого вона топче водно цю стежку – нiхто не мiг би сказати, крiм Федора, який добре вiдав, що Оленине життя тримаеться на однiй лише митi радостi, коли вона минае пасiку, розворушуючи у Федоровi старий спогад, бо якби в його пам'ятi та згадка раптом зчахла, зблякла, здимiла, тодi й Оленi не було б до чого прив'язати свое життя, i воно зникло б, немов пушинка кульбаби на вiтрi…
Ба нi, не може вижити людина в самотi – не прив'язана думкою хоча б до однiеi iншоi людини: ось минае стара Олена Федорове обiйстя, щоб приторочити себе коли не до минулого, то хоч до згадки про нього; йде щодня, не боячись сухореброi Марусi iз штивними, немов риб'ячi остi, сухожиллями на довгiй шиi, а та стоiть на воротях i сичить iй услiд прокльонами; понад пiввiку минуло вiдтодi, як ладналося щастя для котроiсь одноi з них, а спопелiло перед обома, й обидвi без любовi, у чорнiй ненавистi сходять зi свого життевого кружальця в незвiсть.
Федiр не дивився вслiд Оленi, але й не вiдвертався, бо ця стара жiнка лише iм'я таке носить, а Оленою Єзуниною давно вже не е, i того свiту, який колись кликав ii й Федора до себе, заманював i запевняв, що така мить бiльше для них не повториться, – теж немае, е iнший свiт й iншi люди; життя кожноi хвилини стае новим, i думав Федiр, що людина мусить бути дуже сильною, щоб перенести на одних плечах безлiч тих життiв, а тому вона не може уподiбнитися бджолi, якою керуе рiй, – сама мусить все для себе вирiшити, то чи ж не мае права помилитися хоч раз у скрутну мить?
…А тодi на Царинi по суботах грала крiзь цiлу нiч музика, – то сирота Олена наймала скрипаля Клима Запоточного й бубнiста Андрейка з Багновиськ, щоб заманювати до своеi хати женихiв, а вони й не барилися; кожен, хто хотiв, женихався з Оленою – парубок то чи газда, – а наженихавшись по гульку, та аж так, що тiло низом ставало легке, мов облущений кукурудзяний качан, – йшов додому, а в недiлю iз шлюбною жiнкою чи то нареченою святий та божий стояв у церквi перед царськими вратами, а жiнки й дiвки чинилися, що нiчого не знають, бо хто така Олена, щоб могла чимось заважити в iхньому життi, – побiситься жеребець, скине з себе надмiр дурноi сили та й вернеться додому; а вже й дебеславський священик отець Бабинюк кликав Олену до сповiдi, й вона у сповiдальницi змочувала сльозами панотцевi колiна, нерозкаянно каючись: та чи ж я винна, що мене люди за люди
Страница 41
ають, а може, якийсь i залишиться коло мене, бо-м сама-самiсiнька, як отой палець мiзинний; панотець вiдпускав блудницi грiхи, – й далi гримiв по суботах бубон на Царинi, аж поки не поскоромився Федiр, коли худотiла Маруся дурне дитя на свiт привела; запрагнув тодi Федiр, щоб з ним хоч що-небудь вiдбулося, бо до решти спiснiло його життя з нелюбою, та не знав вiн того, що станеться в них з Оленою не розвага, а любов, – i цього на смерть збоялася люта Маруся, вiкна Оленi побила й Федора за чуба притягла додому – для вiчноi ненавистi й злостi, й пiддався Федiр, щоб не втратити шану в сусiдiв, – розтоптав свою любов, за яку й донинi iсть його Маруся, а вiн вiдомщуе iй побоями – теж за любов, навiки втрачену.Й лише Олена пронесла ii, неторкану, через усе життя: не гупав бiльше бубон на Царинi, записалася колишня лярва до церковного братства, оберiгаючи свою любов до Федора, такою святою стала, що кожну дiвку ганьбила, коли якась iз лiсу верталася – з грiхом чи без грiха; а на Юрiя й Наталку перейняла, коли та йшла з Язвин без вiночка; по очах впiзнала стара вiдьма, що зазнала дiвка втiхи, й, заступивши iй дорогу, сказала: «Як-есь уже позбулася дiвоцтва, то не позбудься стриму, о, я знаю, як то котиться вiз з гори, й несила його зупинити!»
Олена поминула Федорову пасiку, пройшла по ядучих Марусиних прокльонах, немов по битому склi босими ногами, i знову до Федора прийшла iнша хвиля життя, яку вiн мусить теж понести, дов'ючивши себе нею, немов гуцульський кiнь новою бербеницею, i тiльки краем серця вiдчув, що життя мало в нього вiдбутися iнакше, боляче запекла та крихта туску й тiеi ж митi i зачерствiла; гой-гой, чого ж то людина вертаеться до свого спустошеного вулика, коли знае, що в сусiдньому мед солодший?
Федiр передивлявся вулик за вуликом – були й мертвi, вимерзлi пнi, й не печалувався пасiчник тiею втратою, бо так мае бути, вiчного ж нiчого немае – i в пасiцi, й в усьому свiтi йде безперервна перемiна; то лиш на нашому Запруттi, – подумав, – нiби зупинився час, i застоiться вiн, немов гнила вода в заплавах, куди й риба не заходить, лише слижi каламутять намул на днi, – завмре, як не матиме руху, а для цього потрiбна спонука – чужа або своя, i як чужоi, слава Богу, наразi немае, то треба свою iз себе видобути, бо ж не може народ жити без влади; Федiр розмiрковував зовсiм тверезо й думок своiх не соромився, – що мiг би якийсь час i постаршувати в Боднарiвцi, аби дати лад в селi пiсля мадярiв: тих кiлька шкап, що залишилися в людей, запрягти в плуги й переорати зграсованi мадярами нивки пiд яровий хлiб – щоб голод не заглянув у село наступного переднiвку, а ще i якийсь контингент треба зiбрати для партизанiв, бо Василя Маланюка, який цим займався, немае, i дiтей до школи зiгнати, щоб темними не росли; Федiр так заглибився в думки, що аж сполошився, коли хтось за спиною «славайсу» сказав; оглянувся – аж то вуйко Мироняк стоiть у своiй клепанi, сперся на палицю й мовчить, а колись же галайкав у кооперативi «Такоi влади нам треба!»; яка ж тобi влада здалася б ниньки, старий баглаю, – тiльки очима запитав Федiр, а вуйко Мироняк вмент вiдповiв, погладжуючи довгi вуса:
«Було вже небезмай добре жити, нiмцi моцний порядок тримали, i все мав християнин: сiль, сахарину, навiть горiвку й мармоляду за контингент давали, а ще такi лямпи продавали в магазинах, що свiтили лiпше, нiж електрика, та й карбiду до них можна було легко дiстати – та й пхалося якось бiду поперед себе, а якби ще цвяхи продавалися в склепах, то було б i зовсiм незле… Але нiмцiв уже нема, то най би йшли сюди другi совiти…»
Аж кинувся Федiр, як почув вiд Мироняка такi слова, го-о, а що мав би iншого вiд нього почути, коли йому ще за Польщi комуна голову запаморочила, i то що лиш мовчав, бо пантрувався, а тепер, диви, вже зизуе очима за Прут; але дзузьки: нашi стоять по лiнii рiки вiд Говерли до Буковини куренями й сотнями – дурх! i не дочекаешся, драбе, совiтiв, хiба най би прийшли лише для того, аби тебе одного на бiлi медведi вiдтранспортувати!
Але не сказав цього Федiр, час на часi не стоiть, ще всiляке може статися, ляпне тодi щось комусь Мироняк – хто ж бо то знае, чи втримаеться Украiна в Карпатах, – i аж зморозило Федора вiд такоi думки, вже ж бо люди знають, хто такi совiти, i водночас втiшав себе пасiчник: а таки втримаеться, як хтось допоможе, чей зi сходу тиснуть нiмцiв совiти, а iз заходу як не нинi, то завтра американцi напруть, щоб не зайшов задалеко антихрист; нам би лишень отак, як тепер, пiвроку протриматися, але для цього мусимо мати якусь владу; ну а що на це скажуть iншi газди, що он уже шнурують з усiх кiнцiв Боднарiвки до Федора на раду?
І коли пiдiйшли чинбар Онуфрiй iз Сакатури, газда фудульний, i бубнiст Андрейко з Багновиськ, а ще скрипаль Клим Запоточний i з ним кiлька старцунiв, бо парубкiв у селi – на пальцях порахуеш, усi пiшли в партизани – тодi Федiр набрався духу й уголос присоромив Мироняка за те, що полюбляе лише чужу нагайку, нiбито ми гейби та нiмина, тiльки ревiти на прив'язi вмiемо, а самi в
Страница 42
себе не можемо лад навести; мовив це Федiр i змовк, чекаючи, що скажуть газди, й тиша надовго запала в саду, аж вигукнув раптом Андрейко, нiби в бубон вгатив квачем: «Та най Федiр старостою буде!» – на що поглумливо реготнув Мироняк: «А Юзя попом настановимо!»Саме в цей мент дурний Юзьо мовчки, бо стояв буднiй день i правити акафiст не випадало, розкрутив колесо вчителевоi криницi – вдарилось вiдро денцем об воду, знайомий дзвiн пролунав над Боснею, перехрестився Федiр й мовив до лукавого Мироняка: «А ти не смiйся, править молебнi вiн доладно i Божу душу мае, бо сказано в Писанii: блаженнi убогi духом…»
Хотiв Мироняк щось ехидне вiдповiсти, та перебили його в'iдливу мову газди, заволавши: «Та правду мае Андрейко, най Федiр старостуе в Боднарiвцi!»; Федiр вдоволено усмiхнувся, пiдкрутив пальцем своi шляхетськi вуса, що стирчали пiд носом, нiби двое рогiв у жука, поцмуляв люльку й мовив повагом:
«Та я й змiг би старшувати в цивiлю, але ж нинi час военний i войсько в нас е свое, лиш 'го не видно, то мусимо мати ще й вiйськового старшину, станичного, як мали-сьмо недавно Василя Маланюка, але на те мусить бути наказ з лiсу».
«А може, вiн ще й вернеться…» – невпевнено проказав Андрейко, i в цей мент усi здригнулися вiд зловiсних слiв: то обiзвався Йосип Кобацький, який весь час стояв за товстим конаром яблунi й прислухався до наради газд.
«Нема Василя, нема! – вигукнув надривно. – Його вбили мадяри в горах, я сам був при ньому, як вiн конав, покинутий над Черемошем у Довгопiллi, i поховав його, ще й хреста з березових патикiв поставив; а Василь сказав менi перед смертю: бери того карабiна, що його залишили на березi рiки мадяри, i йди станичним у Боднарiвку замiсть мене, бо я вмираю за Украiну…»
Як лиш Йосип це сказав, умить скинули газди шапки й почали молитися за упокiй душi станичного пiд дзвiн вiдра в учителевiй криницi, а вiдро бамкало зрiдка, як на похоронi, i сльозу втер Федiр, бо кожен у селi шанував Маланюка, однак на Василевого переемника скоса й недовiрливо позирали газди, бо ж усi знали, що вiн кури краде i вмiе брати рекорди по спусканнi повiтря на сам Великдень за дзвiницею, i пiв оленячоi тушi вiдiбрав у людей, i може бути, що все це Йосип набрехав, але мовчали газди, бо завше його боялися, а тим паче тепер, коли вiн стояв iз карабiном за плечима й мiряв злим поглядом старцунiв, якi зiбралися на раду, – мав уже Йосип Кобацький над селом збройну владу, i враз вiдхотiлося Федоровi старшувати, але вже мусив; Йосип скомандував, щоб дiди розходилися по хатах i готували сало, хлiб i масло на самостiйну Украiну, – буде вiн те все в людей забирати й вiддавати кому там слiд, а язика най нiхто не розпускае, якщо хоче ще трохи жити, бо час военний.
То й розiйшлися старцуни, духом поникнувши вiд таких виборiв, тiльки вуйко Мироняк на хвильку затримався в пасiцi – для того, щоб уколоти новоспеченого старосту:
«Нещасна наша Украiна, коли таких генералiв мае!»
Й не образився цим разом Федiр на Мироняка, лише так тоскно стало в нього на душi – мало сльоза з очей не бризла: застала нас маленька воля ненавченими й безпорадними, бо ж чужий батiг примушував до роботи, а господарювати не навчив, i нема сьогоднi гiдних умiльцiв у мене пiд руками, гей, а я ж прирiвнював людей до бджiл – яка дурниця: все злагоджено в рою за Божим помислом – хто робiтник, хто годувальник, хто вартовий, хто санiтар – i всi комахи на своему мiсцi, бо вiчно в них були як не дупло, то вулик, а ми й досi гнiзда не маемо, без любовi живемо, не молимось, Боже слово слухаемо з уст блаженного; зоставив Ти нас, Боже, сиротами в безверхому свiтi – i несеться крiзь нього зранений олень, немов первородний наш грiх, немов примара неминучоi спокути за невинно пролиту кров…
X
Це урочище насправдi було закляте. Мольфар Іван, який ще в молодостi переселився з глибоких гiр на Пиконiв, привiв з собою в тихi язвинiвськi нетрi всiлякоi нечистi – арiдникiв, нявок, чугайстрiв, пiдлопушникiв, i хоч нiхто iх нiколи не бачив, всяк волiв обминати галявину, скраю якоi, притулившись до стiни букового лiсу, стояла хатка з маленькими закоптiлими вiконцями, бо чого ж би то мав жити чоловiк на безлюддi, якби не знався з нечистою силою, – i вчувалися водно селянам тривожнi завивання, плачi, голосiння, дикi реготи; доносились вони з пиконiвських лiсiв до Боднарiвки не так лiтом, як зимою, й нiхто не знав того, що добрий мольфар оберiгав село вiд градобоiв i блискавичних пожеж, а щоб мати силу боротися зi стихiями, мусив старий жити самотою серед дикоi природи i вчувати впору ii добру мову й лихi погрози.
Дiд Іван щороку на Святвечiр, вимахуючи до небес барткою, викликав з далеких гiрських бескеть до себе в гостi володаря снiгових кряжiв Чорногора, а той не йшов, примерзлий до свого трону в розколинах скель, й заворожував тодi мольфар злого велетня таемною примовкою: як-ес не хотiв зi мною святу вечерю споживати, то i влiтку не сунься на пиконiвський хутiр i на все село градовими тучами, ломибурями, зливами, що вивергають iз земних
Страница 43
тiснин жовту бурхать, роздуваючи потоки, не досягай синiми блискавками гонтових дахiв хижi моеi й боднарiвських поселян, а теж вiчних сторожiв Пиконева – дубiв столiтнiх, а сиди собi й далi сумирно в карпатських iзворах, куди кури не допiвають, зозулi не докукують, голосу християнського не чути, – й таки лютий Чорногор дослухався до удатного ворожбита й рiдко коли вривався чорними бурями в благословенну Боднарiвку, однак над пиконiвським присiлком мав свою владу, бо завше кликаний був, тому й затаювалася у язвинiвських хащах таемнича дивовижа, якоi нiхто розгадати не мiг: хто хотiв, той на Великдень чув голос дзвонiв пiд товстим торф'яним кожухом, що в чорнiй ямi Язвин покрив пiдземне озеро, – то озивалася затоплена Чорногором у прадавнi вiки перша на Запруттi церква; хто хотiв, той бачив, як крiзь бiлу вiхолу пiд час йорданських морозiв продираеться розпатлана упириця Лiсна, а продертися не може й вие на холодi; хто хотiв, той мiг травневоi чуйноi ночi прогледiти крiзь сiростволу бучину, як, не торкаючись землi, пливе помiж деревами бiлокоса Оксана, й почути в скрадливому зойку вивiльги, в журкотi лiсного потiчка, у зеленому шумi верховiть стишенi нути весiльноi пiснi.У всi цi дива не вiрив Василь Маланюк, коли жив у приймах у мольфара Івана – хiба лише в те, що його донька була достеменною чарiвницею: нiхто з сiльських парубкiв не важився свататись до вирлоокоi, з чорним, як воронове крило, волоссям Софii, яка лише два рази на рiк, неприступна й горда, окремiшньо стояла у притворi сiльськоi церкви на рiздвяних i великодних всеношних, проте з поклоном до престолу нiколи не пiдходила, не схиляла голови, коли дебеславський панотець виходив iз захристii з Євангелiем у руках на «прийдiте ядiте», i перед сповiдальницею не вклякала й проскури не брала iз золотоi ложечки пiд час причастя, – тому нiхто не зваблювався чорними бровами й блудними очима пиконiвськоi красунi, бо всякого брав забобонний страх перед нею; а Василь одного великодного досвiтку пiсля вiдправи пiшов за Софiею слiдом i вже не вернувся до вiтцiвського дому; щастя й гордiсть сповнили серце дiда Івана вiд того, що село визнало його за свого, й полюбив зятя бiльше, нiж рiдного сина; казали люди, що на вiру жив Василь з Coфiею, бо як би то могла вiдьма стати до шлюбу перед престолом, – а все ж чари мольфаровоi доньки не сягали далi пиконiвськоi галявини, бо чому змiг Василь так раптово й забутньо звiльнитися вiд них, коли на вологiй повстi моху в Язвинах лягла бiля нього звичайна земна дiвчина, яка не чарувала коханого й не бiсилася в його обiймах, а з тихою любов’ю прийняла вiд нього плiд, й збагнув тодi Василь, що його життя весь час належало селу, а не завороженiй пиконiвськiй мiсцинi й безплiднiй бiсицi; й кудись ураз пропав той шал, що тримав його бiля Софii, – вихопила Василя з тенет чорногiрських чарiв всесильна воля вiйни.
Йдучи з брусторського лiсу через хiмчинськi переяри до Боднарiвки, Василь дiзнався вiд людей, що трапилось на Пиконевi пiсля того, як його взяли в полон мадяри, – все раптом зникло, пропало, а може, й нiколи те не iснувало, може, то на час окутала парубка примара, а бiля нього водно була Наталка – й тодi, коли народилася, й коли росла для нього, й коли прийшла на шлюбне ложе в темнi Язвини; вiдпросившись на два днi в сотенного Крука, Василь iшов до неi. Зупинився на Шпаевськiй горi й нiде не побачив кам’яноi фiгури, в яку, казали, перемiнилася Софiя з туги за ним; то ii туга стала каменем, в нього жалю не було, то й знаку вiд нього не зосталося, вiн думав тiльки про Наталку, а все ж ноги самi понесли його на Пиконiв…
Крiзь вiдчиненi навстiж дверi мольфаровоi хатини волала пустка, на галявинi рудiла свiжа могилка без хреста, й дзвiнка тиша окутала помолодiлий вiд набухлих бруньок лiс – усе тут минулося, щезло, i як то сталося, що того Великодня нiби хтось перенiс Василя в iнший свiт, який мав неземну владу над селом i над ним самим, а нинi вже немае нiчого, i що станеться з Боднарiвкою, коли влада чарiв бiльш над нею нечинна?.. Василь звернув з галявини на глевтушну дорогу, якою недавно виводив мадярiв iз пастки, й зупинився в дивi: у розвилцi спареного бука, обхопивши руками стовбур i притулившись щокою до кори, стояла вона, Софiя, й без докору дивилася на коханого, в очах ii зорiла вдячнiсть за те, що побув з нею, iншою, одну життеву мить й допомiг iй збагнути земне щастя, а воно минуло, бо земне вiчно не тривае, проте хоч на одну мить повинна людина для себе його запосягти й пiзнати…
Василь наближався до Софii, а ii постать вiддалялася – йшли вони обое в глибину лiсу, пропадаючи в чорних Язвинах, i знав уже Василь, що нинi до Наталки не прийде, а коли – не мiг собi самому сказати; постать Софii блякла, перемiнюючись у бiлокосу Оксану, яка вiдвiчно тут жила iз своею любов’ю, прошумiв по верховiттях вiтер, заталанiла весiльна пiсня, дятел, немов Андрейко в бубон, вибивав дзьобом ритм мелодii, зойк вивiльги, нiби колiнця сопiлчаноi нути, проривався в музику, i все згодом стихло, тiльки глухо бамкали дзвони в п
Страница 44
дземному озерi; Василь опинився на кружальцi, вкритому товстою повстю моху, на якому навiчно вiдбилася дiвоча постать; Василь зiгнувся над потiчком, умив обличчя, й здалося йому, що дiткнулася до його щiк долонями Наталка.Вiн запугукав, i вiдiзвався до нього вартовий, що стояв у гущавинi на стiйцi бiля схрону.
…Наставала така денна пора, а було це завжди у надвечiр’i, коли Йосафат залишався дома сам: дiд сидiв у пасiцi, чаклуючи бiля вуликiв без сiтки на головi, обтяжена пергою й нектаром божа муха, допадаючи перед заходом сонця до пнiв, ставала лагiдною та сумирною; Ілько в цей час гнув iз газдами полiтику бiля Гаврилишиноi стодоли, що стояла самотньо на белебнi край Мочули, – газдиня перенесла хату на Вулицю, ближче до свого городу, а до стодоли руки не дiйшли, й стала вона для Боднарiвки за читальню, театр i Народний дiм; Юстина сидiла за тильною стiною на загатi й вигрiвала до сонця хвору ногу; Юзьо пас на толоцi громадську худобу й галайкав на все село, завертаючи корiв вiд шкоди, – для кожноi вiн мав окремий бук i ходив з тiею в’язкою пруття, мов римський лiктор з фацiею, а Йосафат обкладав себе книжками й занурювався з головою в море науки, i так цiкаво було йому ходити по морському днi, долати опiр важкоi води, прокладати свою стежку крiзь кораловi рифи й вибиратися нарештi на широкi магiстралi, давно прокладенi великими математиками; млосна радiсть, iз заздрiстю змiшана, огортала Йосафата, коли вiн дивився, як упевнено ступають утрамбованою рiнню Еварист Галуа i Михайло Кравчук, Микола Кибальчич i Юрiй Кондратюк, а ось наздоганяють iх молодi вченi Мирон Зарицький i Микола Чайкiвський; той суворий готичний свiт математики був для Йосафата набагато цiкавiший, нiж Мироновi лiтературнi левади, що лежали вiдкритi пiд голубим небом, i тiльки треба було вмiти побачити на них уявний свiт, як умить вiн перетворювався на матерiю поезii, – i нехай письменник його вiдкривае й складае нову пiсню про чар новiтньоi боротьби, звiсно ж, не виживе народ без пiснi; але ж Мироне, друже мiй, ми тiльки те й маемо, що нацiональний мелос, а я прагну вiдкрити для себе i для людей царство точних наук, до порога якого ми щойно стали несмiливо наближатися i без якого залишимося пастухами на буколiчних пасовиськах, а на них будуватимуть чужинцi замки, фортецi, палаци, укрiплення й бастiони з гарматами, лiтаками й ракетами – для себе, не для нас, i якщо ми не пiрнемо в глибини математичних наук, то й не розгадаемо нiколи секретiв створення цих споруд – хоча б для того, щоб колись вiдiбрати, бо ж розташувалися вони на нашiй землi й для нашого поневолення, однак зможуть слушноi митi, якщо ми навчимося iх вiдмикати, перемiнитися в знаряддя для нашого ж визволення.
У такi хвилини Йосафат краем свiдомостi ловив себе на грiховi найглибшого вiдчуження, найвищого егоiзму, найтерпкiшого прагнення усамотнення; вiн ненавидiв навiть дiда, який щомитi мiг увiйти до кiмнати за бджолярським iнструментом, батька, котрий, повернувшись вiд Гаврилишиноi стодоли, догинатиме в хатi полiтику, Юзя, що ось-ось прижене худобу з толоки й на все горло заправить всеношну, маму, яка втече iз загати вiд вечiрньоi прохолоди; Йосафат навiть не зрадiв би, ну зовсiм його б не втiшило, якби сталося чудо i увiйшла до свiтлицi вона…
А Наталка таки увiйшла i стала на порозi з опущеною за спину косою, з великими, як срiбнi таляри, очима, бiла, мов лебедиця, осяяна до прозоростi внутрiшнiм свiтлом; крiзь прорiз вишиваноi сорочки пробивалася алебастрова бiлота повних грудей; це ж бо неправда, таки неправда, що вона прийшла до нього сама – некликана, непрошена, нечекана й така жадана, така жадана, що весь той свiт, в якому щойно перебував Йосафат i не бажав нiкого в нього впускати, враз безслiдно зник i заповнився вщерть однiею тiльки постаттю Наталки; Йосафат схопився, пiдiйшов до дiвчини, вiн у цю мить став смiливiшим вiд найздольнiшого лицаря – пригорнув Наталку й уперше дiткнувся губами до ii вологих солодких вуст; хлопець не помiтив в очах дiвчини докору за мовлену ним тiеi ночi брехню, але ж та вигадка врятувала Наталку вiд смертi; а вона й не поскаржилася, що не вернувся Василь – мабуть, Йосип Кобацький говорив правду, тож нiчого вже не сподiвалася Наталка й ловилася за Йосафатову любов, мов потопельник за соломинку, бо як же iй бути, осамотненiй, серед цього розхитаного свiту, й з надiею на Йосафатове заперечення тихо вимовили ii вуста: «Та навiщо я тобi – з iншим пошлюблена?»; хлопець затулив дiвчинi долонями обличчя, щоб нiчого бiльше не могла сказати, та вона вiдняла iх, мовивши: «Я хочу послухати музику, ти кликав мене колись…»
Захрипiв грамофон, й зiпсована платiвка, вихитуючись на диску, заголосила про останню недiлю, пiсля якоi навiки розiйдеться закохана пара; Наталка нервово переставила голку й тихо посмiхнулася, зачувши: «Прийде ще час, прийде ще час…», вона провела по Йосафатовiй щоцi тремтячими пальцями, й хлопець вiдчув, як сходить з них струмiнь вдячностi, а не любовi, вiн повернувся до грамофона й зупинив його, а коли музика стихл
Страница 45
, з надiею оглянувся, та Наталки в хатi вже не було. Й здалося Йосафатовi, що то знову явився йому привид, а чий – Софii, Оксани з пиконiвських лiсiв чи таки Наталки Слобiдськоi з Потокiв, якоi давно вже на свiтi немае, давно немае…XI
Весна буйно розщедрилася на тепло i цвiт: не встиг на останньому холодi вiдкипiти молочною шумою терен, що позначив цупким живоплотом межу мiж Боднарiвкою i Кривобродами вздовж Сталащукового узлiсся, як викинула пацьорковi сережки черемха й дихнула з-поза тернового колюччя на село млосним запахом, i в ньому, немов ряска в лiтеплiй водi, подiлились умить на пелюстки рожевi пуп'янки яблунь, груш i слив; розквiтлi за один день сади заплавали бiлими острiвцями на зеленому озерi села, й по них можна було тепер розпiзнати, де причаiлися боднарiвськi обiйстя; тих острiвцiв було безлiч, Мирон iз балкончика своеi мансарди намагався iх перерахувати й не мiг – так багато було тих бiлих латок.
Вiн сьогоднi вийняв iз-за козлiв свiй рукопис й розпочав новий роздiл – про набiр коломийських юнакiв до Дивiзii: в мiському театрi на сценi пiд украiнським i нiмецьким прапорами та пiд зображенням жовтого лева на тильнику приймае присягу сам губернатор дистрикту «Галiцiя» Отто Вехтер, й пiдходять до столу старшi гiмназисти, а мiж ними Богдан Шинкарук, пiдходять теж учителi, iнженери, лiкарi й серед них наречений Юлii Михайло Сорока; Юлiя сидить у залi поруч iз Мироном i вiддано, з гордiстю дивиться на свого судженого, а Мирона дратуе пихатий вигляд Вехтера, i в'iдаеться йому в очi чорна свастика на червоному полотнищi, – Мирон не може зорiентуватися, добре чи погано чинить його старший брат, який ось вимовляе слова присяги перед окупантом, але урочисте обличчя сестри заспокоюе його: Юлiя старша за Мирона на цiлих шiсть лiт, вона закiнчила гiмназiю i все розумiе; однак тепер, спогадавши за столом у мансардi минулорiчну подiю, хлопець не знаходить у собi здатностi правильно ii оцiнити, адже добровольцi погодилися служити в складi нiмецькоi армii, на боцi завойовникiв, якi щодня на жидiвському цвинтарi розстрiлюють заручникiв; Мирон вiдкладае перо й виходить на балкончик.
Їх безлiч, тих бiлих острiвцiв, i все то частини одного сiльського органiзму, i кожна з них автономна: мае свою назву, своi звичаi; навiть жiнки, якi недiлями приходили колись до церковцi, що присiла в колi високих смерек, вiдрiзнялися одягом: терновими хустками пов'язувалися молодицi з Царини, а яскраво-цеглястими – з Багновиськ, у жовтих запасках i малинових фартухах пишалися дiвчата зi Зрубу, а у вишневих опинках – з Волового, газди з Вулицi ходили в клепанях, з-пiд яких спадало на плечi рiвно розчесане й блискуче вiд масла волосся, а парубки з Вiльшаника коротко стриглися й носили чорнi капелюхи з павами; боднарiвськi босняки й березуни з Гуцулiвки розмовляли рiзними дiалектами й навiть мовнi iнтонацii були в них теж вiдмiннi: однi спiвали, iншi торохтiли або й жвиндiли; Мирон мiзкував над феноменом розмаiття i едностi всiеi нацii, бо скiльки тих сiл в Украiнi, а кожне iнакше й жодне на Боднарiвку не схоже, проте всi складають один народ; i що бiльше вникав Мирон у сутнiсть незчисленностi мiст i сiл, то бiльше вимучував себе усвiдомленням, що та едина у своiм розмаiттi безмежна многiсть кисне аморфним тiлом у центрi Європи, i всi, кому тiльки не лiнь, його топчуть, усi доять, висмоктують, зневажають, а якщо й визнають за ним певну перевагу – то лише в здатностi до терпiння й пристосуванства.
Але ж нi, таки не втерпiв народ – озброiвся i воюе, i за Прут займанцiв не впускае – прокотилися запеклi боi з енкаведистськими загонами пiд Молодятином, Вербiжем i Трiйцею; а ось ходить вiд хати до хати новий боднарiвський староста Федiр Юлинин, коней спарюе в плуги – й орють люди зграсованi нивки i засiвають; батько скликав дiтей до школи, а Юлiя ходить на роботу до Гуцулiвки – життя продовжуеться без принуки й насильства, вмiють люди працювати й на свободi; проте гiркий туск безнадii торкаеться хлоп’ячого серця, бо усвiдомлюе, що цей запрутський вiльний клаптик Украiни – то крапля в морi поневоленоi землi, i як вiн може залишитися незайманим, коли на тому морi розлютувалися шторми чужих сил; а може, таки втримаеться, бо де зброя – там i боротьба, а де боротьба – там можлива й перемога.
А чи можлива? Мирон не мае з ким подiлитися своiми сумнiвами: батько став мовчазний – вiн знае тiльки те, що не можна опускати рук i перестати працювати, бо бездiяльнiсть – то вже програш; мама сповнена надii на краще, але ж вона думае тiльки про Богдана, й поза ним для неi не iснуе бiльше свiту, а Юлiя, напевне, щось-таки знае, й Мирон важиться викликати ii на розмову: вiн уже не маленький, вiн зможе повести з нею рiч.
А ось i йде Юлiя гуцульською стежкою з книжками пiд пахвою, вона здалеку помiчае Мирона на балкончику й помахуе йому рукою; Мирон нетерплячими жестами запрошуе сестру до своеi кiмнатки, й вона бачить, що вiн чимось знервований; вже чутно скрип схiдець, Мирон кидаеться назустрiч Юлii й запитуе з наiвною вiдвертiст
Страница 46
хлопчиська, який враз вiдчув себе зрiлим:«Скажи, чи можлива наша перемога?»
Юлiя заскочена таким питанням, вона вiдчувае, що в душу ii брата пробираеться зневiра, до цього Юлiя допустити не смiе, вони сiдають за столик, довго мовчать, та врештi вiдбуваеться розмова.
«Ми весь час виграемо битви, Мироне, – каже Юлiя, – як ти цього не помiтив, тiльки вiйна наша довготривала. А хiба не знаеш з iсторii, що бували й столiтнi вiйни, – наша ж тисячолiтня, i якби ми не перемагали, то давно б уже зникли з лиця землi, без програшних перемог пiд Полтавою, Чортковом, Крутами, Хустом ми б давно перемiнилися в населення без iменi, iсторii, мистецтва, музики, лiтератури, без вiйська, яке пiсля невдач вдаеться до мiмiкрii, набувае подоби переможця й акумулюе своi сили для наступноi боротьби – в чужих мундирах. Тому-то наша мама благословила Богдана у ворожий стан й зробила це пiдсвiдомо, спонукувана лише нацiональним iнстинктом; я ж проводжала в Дивiзiю Михайла зовсiм обдумано – мусять нашi воiни в незручний для них час перетривати i в чужiй формi… Й навiть тепер, коли ми в черговий раз програемо битву – матимемо можливiсть вишколитися i зберегти в собi готовнiсть солдата. А ти подумай ще й над тим, що завойовницька армiя у слушний момент може перемiнитися в нашу потугу, якщо в нiй будуть украiнськi вояки; завойовницьке вiйсько, яке сьогоднi летить на захiд, при несподiваному супротивi доконче змiнить свiй вектор i перемiниться у нашу силу. А такий супротив зовсiм можливий: в нинiшнiй вiйнi таiться багато загадок…»
Мирон погладив Юлiю по кучерявому волоссi: вiн вдячний сестрi за цi слова – вони вселяють у нього вiру, i водночас дивуеться хлопець з ii чоловiчоi розважливостi – такоi Юлii вiн досi не знав.
«А чи ти готова, Юлечко, на ризик, на смерть?»
«Чому ж би то я мала готуватися до смертi, я готова до життя, а смерть прийде, не питаючи моеi згоди, вона iз своiми жертвами не радиться. І не знати, кого швидше знайде – того, хто пiшов заглядати iй у вiчi, як Богдан i Михайло, чи того, хто готуе себе до позiрно мирноi, а насправдi – найризикованiшоi працi… – Юлiя кивнула на Мироновi папери, розкладенi на столику. – Нашi письменники завжди мусили виходити першими на переднiй край – iх першими й розстрiлювали або запроторювали в тюрми; ти мав би це добре для себе з'ясувати, якщо вже зважився…»
«Так, я давно вирiшив, Юлю, стати лiтератором, менi лише потрiбно для цього однiеi речi – знань. І що бiльше вчуся, читаю, то виразнiше бачу, в якi нетрi заходжу. І як менi в цьому огромi наук зорiентуватись: що взяти, вдихнути, а що вiдкласти, бо ж усього нiхто осягнути не може… А як довго триватиме наука – може, все життя, де ж тодi вiднайти час, щоб зробити свое?»
«А ти не роздiляй знань на чужi й своi: iжа, яку спожив, повiтря, яке вдихнув, було чуже, а стало твоiм; iз набутих мусиш витворити власнi знання, якi комусь теж зможуть видатися чужими, але такими не стануть, якщо будуть справжнiми. Чужим стае тiльки фальш».
«Як же я можу впевнитися у правдивостi своiх думок, переконань, свiтогляду?»
«Смiшний ти: твiй свiтогляд незалежний вiд тебе, вiн апробований iсторiею, й тобi його батьки, вчителi, книжки, нацiя готового пiднесли – поклали пiд подушку, мов подарунок на святого Миколая, й одна тепер у тебе турбота: зберегти його, не втратити».
«А хто чи що може вiдiбрати подарованi менi свiдомiсть, переконання, вiру?»
«Зрада, Мироне, тiльки зрада».
«Звiдки ти все це знаеш?»
«Вiд батька й матерi. А вони вiд своiх батькiв, а тi… Ти дивишся тепер iз своеi висоти на рiдне село й напевне дивуешся, що воно таке мале, а яке рiзноманiтне! Так? І я дивуюся. А то ж клiтинка нашоi великоi нацii, а в тiй клiтинцi, немов личинка у сотовiй чарунцi, вирiс ти – готовий до працi на користь вулика. Ти хочеш стати маткою, лiдером? Це добре, але не забувай, що матку вигодовують робучi бджоли: не соромся стати й робучою бджолою».
«Дякую тобi, Юлечко, менi потрiбна була така розмова – саме нинi».
«Чому – саме нинi?»
«Я щойно вiдчув, що мислю – конкретно, цiлеспрямовано».
«Такий момент повинен прийти до кожноi людини в певний час».
«До тебе вiн уже приходив?»
«Так, коли Михайло Сорока в коломийському театрi, в присутностi губернатора Вехтера, складав присягу на вiрнiсть нiмецькiй армii».
«Який парадокс: нацiональне самоусвiдомлення приходить у момент нацiональноi зради».
«Прочитай Мiцкевичевого «Конрада Валенрода» й збагнеш, що пiд личиною зради може маскуватися найгероiчнiший патрiотизм».
«Я читав».
«Коли так, то знаеш, як поводитися в умовах, схожих на сьогоднiшнi. Аби тiльки не занепав духом – аби тiльки не став унтерменшем».
«Когось маеш на увазi?»
«Так».
Мирон глянув у вiкно, за яким розкошувала забiлена яблуневим цвiтом Боднарiвка, й подумав: а чи там, у зневоленому краю за Прутом, цвiтуть сади, чи не зморозив iх отруйний подих чужинця, й постановив собi цiеi митi податися хоча б завтра до Коломиi, щоб увiч побачити живого ворога, з яким вирiшив стати на прю.
XII
Страница 47
Шинкарук не перечив, i це здивувало Мирона, адже був батько надмiрно обережний i боязкий, а фронтова канонада вельми поволi вiддалялася вiд Коломиi й гримiла зовсiм недалеко – на лiнii Косова, Яблунова й Делятина; Шинкарук зовсiм не мав намiру забороняти синовi провiдати паню Бурмiстрову, проте наказав, щоб до центру мiста не пхався: сiльськi жiнки, якi по вiвторках i п'ятницях не переставали носити на базар масло та бринзу i вже хвалилися першими вторгованими рублями, розповiдали, що попри ратушу печенiжинською дорогою гуркотять важкi гармати, катюшi й танки; не треба до того всього приглядатися, ще, чого доброго, запiдозрять хлопця в шпигунствi: ну а перейти через Прут колись-таки доведеться – не чужа там земля, а настане осiнь, то куди дiнеться: продовжуватиме навчання уже в советськiй школi.
На розлогому зарiнку, що простягнувся широким коридором обабiч рiки – вiд грушiвських горбiв аж до корнецького тракту, – тягло iз заходу вологим протягом i тучнiло грозовими хмарами небо; крiзь переддощове розрiджене повiтря лунко прокочувався гуркiт канонади – здавалося, фронт повертаеться назад; Мирон розумiв, що це звукова омана, й не зупинявся, збiг звивистою стежкою з грушiвського горба й зупинився над каламутною повноводою рiкою – певне, в Чорногорi топляться вже снiговi шапки; хлопець зрадiв, коли побачив при березi чайку, а на нiй перевiзника: був то висохлий, немов коцюрубок, старий Горда – батько найдужчого в околицi парубка Семена, який мав два метри зросту, а в плечах пiвтора, вiн у найбiльшi повенi штовхав чайку супроти хвилi, тримаючи жердину однiею рукою, й посмiшкувалися люди, що Горда всю свою чоловiчу силу, яка могла подарувати життя десятьом дiтям, вiддав одинаковi, й тому парубiйко такий дужий; Мирон зiйшов iз берега в чайку, привiтався, але перевiзник чомусь не вiдповiв – взявся за жердину i, моцуючись, аж вузловатилися на чолi жили, штовхав чайку до другого берега; Мироновi стало жаль старого й запитав, де ж це Семен подiвся, що залишив батька на переправi; Горда й цим разом промовчав, й аж тодi, коли чайка зашурхотiла днищем по рiнi, пiдвiв голову й прошамкав беззубим ротом: «Ади, оногди покликали його з лiвого боку якiсь пани, щоб подавав пором, а то були перевдягненi гештапiвцi – знали, що Семен так легко в руки не дасться, то накинули йому аркан на шию, потiм зв'язали назад руки й повели до мiста… Вже маю його дома: позавчора привiз iз жидiвського цвинтаря й поховав…»; старий говорив начебто сам до себе, а очi його були сухi – видно, всiм, хто перевозився, розповiдав одне i те ж, а скiльки тих слiз в людини…
Конец ознакомительного фрагмента.
notes
Примечания
1
Бий хамiв! (польськ.)
2
Хай загине Украiна, хай загине хамський люд! (польськ.)
3
Немае Польщi без Гданська! Не вiддамо нi гудзика! (польськ.)
4
Ідемо з Козови до Берлiна застрiлити Гiтлера, курвого сина! (польськ.)
5
Украiна вмерла (польськ.)
6
Ховайтеся, бо тут нiмцi! (польськ.)
7
То остання недiля… (польськ.)
8
Прийде ще час… (польськ.)
9
Браконьери (нiм.)
10
Пасла Касенька двi корови (польськ.)
