Страница 1

Жарiнь. Зупинись, подорожнiй!
Роман Іванович Іваничук


Роман Іваничук. Зiбрання творiв (Фолiо) #3
Роман Іваничук (1929–2016) – вiдомий украiнський письменник, лауреат премii iм. А. Головка, Нацiональноi премii Украiни iм. Т. Шевченка та iн. У його творчому доробку понад п’ятнадцять iсторичних творiв, якими письменник заповнюе бiлi плями в нашiй iсторii.

«Жарiнь» (1964) – заключна книга трилогii «Край битого шляху» (1962) – розповiдае про долю ровесникiв автора, про iхнi пошуки вiрного шляху боротьби зi злом, про тi крутi дороги, що ними йшла в буремнi военнi роки галицька молодь до пiзнання iстини, а також про складний процес сприйняття i не сприйняття радянського ладу галичанами.

Також до видання увiйшла повiсть Р. Іваничука «Зупинись, подорожнiй!», що була задумана як епiлог до трилогii «Край битого шляху» i в якiй авторовi, як вiн сам зауважував, вдалося вперше переступити межу страху i назавжди скинути спокусу кон’юнктури.





Роман Іваничук

Жарiнь

Зупинись, подорожнiй!





Жарiнь

Роман


Се ж остатня вiйна, се до бою

Чоловiцтво зi звiрством стае!

    І. Франко







Перша частина





І


Заколосився травень рум’яним свiтанком, напучнявiлi жита несмiливо вклонилися тугими вусиками до землi, струсив росяну пергу з м’якорунних вiвсiв перепелиний передзвiн.

Ранок розглянувся по ланах, що попливли вiд тракту аж до зарiнку над Прутом, придивився до узбiч за гостинцем, i звелись здивовано бровами рожевi хмаринки на обрii: чому нема людей на полi, чому спить Дiдицький виселок i Загайпiлля дрiмае за лiсом, нiжиться у мiцному свiтанковому снi?

Тiльки пастушка вивела на росу коровину i сонно – бо ж спати хочеться, ще й як хочеться поспати на свiжих досвiтках! – мугикала пiсеньку про барвiночок у вiночку, а люди ще не прокидалися, бо свято було вчора i нинi – оте весняне пишне свято.

З гущавинного тунелю на встелену сивим димком леваду вийшли двое i посмiхнулися до сонця, ще продряглi вiд ранiшньоi прохолоди.

– То хiба вже вертайся, Василю, я до станцii сама пiду, – сказала дiвчина i чорну косу перекинула на груди, а Василевi до безтями захотiлося припасти й поцiлувати ту пахучу косу-змiю, тi тугi груди, що випиналися пiд блузочкою i, мабуть, також, як волосся, пахли миртою. Але дивився ранок, i сонце вже пiднялося над вершечками тополь ген там за рiкою – тож не можна було, та й дiвчинка-пастушка перестала мугикати пiсню, задивилася, заздрiсна й замрiяна.

– Бувай здорова, Вiрочко…

Тремтiла над головами крислата осика, набухлi росинки зривалися з листкiв i падали разом з парубоцьким гарячим поглядом на волосся, обличчя, на стуленi уста дiвчини.

– Вiрочко… – прошептав Василь, дивлячись у ii великi зеленкуватi очi. – Я… Ми два роки майже отак здибаемося… i не знаю, забава це чи… бо вже нiбито й не маленькi…

Дiвчина боязко вiдвела очi, вона знала, що хоче сказати парубок. Та й люди вже подейкують, мовляв, не став Іван Ковбанюкiв ученим, то хоч його брат Василь ожениться на вчителевiй дочцi; мати допитливо поглядала на Вiру й лукаво похитувала головою, а батько також iнодi задумувався над тим, що не маленькi ж вони, не маленькi…

– Я полюбив тебе, Вiрочко…

– Не треба, не можна цього казати! – скрикнула Вiра. – Неправда це!

Та Василь не чув тепер уже нiчого, рвучко обняв дiвчину i шалено впився в ii губи. Вона навiть не могла пручатися, лише хитала головою й ображено дивилася в його сп’янiлi очi.

Протверезiвши, Василь вiдпустив Вiру, та вже не побачив ii обличчя. Вона висмикнулась, як риба з рук незграбного рибалки, i побiгла до тракту, залишаючи на росяному мереживi двi темнi дорiжки.

– Вiро! – зойкнув Василь iй навздогiн, але дiвчина не оглянулася. – Дурень, дурень!! – заскрипiв зубами. – Куди ти прешся, мужицьке рило?… Панi вона, вчительська дочка, свинопасе!

Вдарив кулаком по стовбуру осики, кулак здерев’янiв, дерев’янiло серце. На землю посипалась роса, мов сльози.

З-поза високоi зеленi жита визирала пастушка, заздрiсна й замрiяна. Коровина хапала на повну пащу жмуття соковитого хлiба, але дiвчина цього не бачила. Вона марила про перший поцiлунок, ще не знаючи того, що не завжди вiн приносить щастя.

Паленiючи вiд ранкового протягу i Василевих обiймiв, Вiра вбiгла у вузьке примiщення вокзалу. Поiзд уже чекав бiля перону, незадоволено чмихав – сердився, що його зупинили в розгонi. Притьмом взяла в касi квиток i, не дивлячись на людей, – адже бiлий день, всi знають, всi бачили! – вскочила в тамбур.

«Як вiн смiв!» – Це було обурення i разом з тим якась потаемна втiха за свою зрiлiсть. Та напливав до серця незрозумiлий iй самiй жаль… Так шкодують за келихом п’янкого вина, коли вiд необачного руху воно марно розливаеться по бiлiй скатертинi.

Поiзд рiвномiрно стукотiв на стиках рейок, заспокоював, i думки помандрували перехрестями згадок.

Чого марно?… Чого марно?… Тебе колись п’янило це вино… Лiщиновi кущики на царинах з чорнобривими китицями горiхiв i кронастi дуби з пузатенькими жолудями на гiллi… А за

Страница 2

ень-два – холоднi гiмназичнi коридори. Ти хочеш припасти до скошених сторонок прив’ялоi трави за польовою дорогою, скупатися в повiтрi, настояному на духмяному чебрецi, а потiм помчати у лiсову долину, де журкотить холодний струмок i гiрко пахнуть вiльхи… І враз – кидаеться вбiк шкапина, вiз, повний сiна, перехилився до берега, а розлючений красивий парубок замахнувся пужалном.

– Васильку…

– Вiрко!

Дужими плечима пiдважив полудрабки, поставив воза на колеса, легко, наче ляльку, висадив тебе на сiно. Пам’ятаеш?

«…Чого марно?… Чого марно?» – стукотiли колеса.

В гiмназii навчальний рiк так i не розпочався. Змiнилась влада, змiнювались люди. З Берези Картузькоi повернувся Іван Ковбанюк. Колись на нього, зовсiм юного хлопця, Вiра задивилася вперше. А тепер вiн чужий. Насилу впiзнала. Худий, рiдковолосий, змучений. Червоний рубець повзе вiд комiра сорочки до пiдборiддя. Та це ще б i нiчого. З його очей зникла та чудова наiвнiсть, сором’язливiсть. Зараз у них – слiд нелегкого життя, важка серйознiсть. Вiра знае – вони не матимуть про що розмовляти. І мимоволi блiде Іванове обличчя смаглявiе, рiдке волосся темнiе i кучерявиться, ось-ось вiн прискочить до неi i замахнеться пужалном… Ба нi…

– Пiдеш далi вчитися, Іване?

– В селi працюватиму.

– Начальником хочеш…

– Тобi важко мене зрозумiти.

– Певно, коли ти навiть братовi грозив тюрмою за його зв’язки з «Просвiтою».

– Не зовсiм точно тобi Василь сказав. Людей слухай, а свiй розум май.

Син Якубського утiк до Нiмеччини. Іван з Андрiем Опришком розбирають солтисову стодолу, i казала Вiрина мама: «Цi ще церкву пiдуть розвалювати».

– А ти знаеш, Вiро, що твого дядька арештували?

– Знаю, Василю…

– Гляди, ще сама вивчишся на комунiстку. Твiй дядько також комунiстом був i вченим…

…Губиться рiвномiрний стук колiс на залiзничному мосту.

Наступне лiто. Вiра закiнчила десятий клас, приiхала в село. Василь звозив з царини запашне сiно. Угорi – розiп’яте гаряче небо, внизу – повенi молодоi отави, а поруч миртовий запах Вiриних кiс.

– Ти питалася, як я живу? А так… Заднiх не пасу i у вушко голки не лiзу.

Лiниво ступала шкапа по трав’янiй дорiжцi, щипала обвислими губами листя з крушинових кущiв i форкала на комашню. І чомусь не спiвалася пiсня, i смiх, як колись, не котився, мов пацьорки з розiрваного намиста. Може, тому, що Клим Запоточний гастролював зi своiм оркестром по сусiднiх селах, а Якубського вивезли з села, Микола Пушкар зi страху записався до колгоспу, Іван надриваеться на будовi читальнi в Загайпiллi, а на ланах загудiла невидана дотепер залiзна машина. Та що це кого обходить? Кожен – як знае, а нам у вушко голки нема чого пертись.

Але чому не спiваеться пiсня i не котиться бiльше Вiрин смiх коралями з розiрваного разка?

– Кажуть, Василю, що на Івана Купала папороть цвiте…

– Фi-i! То дитячi байки.

– А в що ти вiриш, Василю?

– Вiр у себе та й у Бога трошки, поговорюють старi люди.

– Страшно не мати навiть своеi казки, Василю…

«…Марно, марно, марно…» – стукотiли колеса на стиках.

Несподiвано повернулася до села Оленка дякова, а з нею ii брат Антiн Кривда. Рiзнi чутки ходили про Оленку. Спершу казали, що втопилася з сорому, бо Семен Юзюк чомусь ii покинув пiсля церковних заповiдей i почав жити на вiру з Ганкою Сторожучкою. Потiм вiд дяка Пантели дiзналися про зовсiм iнше. Хай нiхто там не придумуе дурниць, Оленка брата у Львовi мае – такого, що книжки розумнi пише, i тесть у нього не хто-небудь, а сам професор. Вiрили й не вiрили. Та ось вони прийшли. Але Оленка з дитиною! Чие?

Якраз тодi при лiтнiй недiлi п’есу ставили в Гаврилишинiй стодолi. Люди потiм кiлька днiв про це лише й розмовляли – диво-дивенне! В Оленки дитина на руках, а Семен ту дитину вхопив та й таки при людях: «Мое, мое!» А Кривда пiд час антракту про себе розповiдав: три роки за Польщi жив у Хiмчинi, до Загайпiлля приходив, але нiхто, крiм Опришка, про це не знав.

Вiра сидiла поруч з Василем. Як тiльки вийшов Кривда на сцену, Василь зблiд, прошептав:

– Я його знаю!

Де вiн познайомився з Оленчиним братом, Вiра тодi так i не довiдалася. Василя покликав до себе Іван.

У понедiлок надвечiр вона сама прийшла до Ковбанюкового обiйстя. Василь порався у дворi бiля воза – кивнула йому пальцем з-поза тину. Порозглядався, чи не бачить батько – бо ж буднiй день, робота! – i, витерши зашмарованi долонi об штани, вислизнув за ворота. Вiра пiшла попереду вниз до потоку. За яблунями – iх тут уже не мiг побачити старий Ковбанюк – Василь зупинився i сказав, зам’явшись:

– Ти побудь трохи сама, поспацеруй, а я… лиш воза складу. Тато знов будуть гримати на всiх. І так менi вже перепало за те, що ходив з Опришком злагоду могоричити.

– А ти поцiлуй тата в руку i скажи, що надалi будеш чемний i слухняний, – фиркнула Вiра. – Завжди: «Тато казали, тато сварились…» Я, дiвчина, i то…

Василь почервонiв i мовчки пiшов услiд за Вiрою. Над потоком порiвнявся з нею i почав повагом:

– З самим Кривдою мав балачку вчора…

– А ти чому

Страница 3

мене залишив тодi саму ввечерi?

Василь винувато глянув на дiвчину.

– Я зовсiм не хотiв з ними йти… Але Кривда – та й пам’ять у нього, дай Боже, – подае менi руку й посмiхаеться: «Попався, пташку? Іди, йди тепер з нами, примирю тебе з Опришком i братом». І ми всi пiшли до Пантели. Празник справляв старий з утiхи. Дiти, каже, повернулися.

– А коли ж ти познайомився з Кривдою? І чому «попався, пташку»?

Василь збентежився.

– Та це… багато говорити, а мало слухати. Ще з Хiмчина знаю його… Був один раз, за Польщi, такий трафунок… Я тодi проти комунiстiв з дурноi голови… Ну, а Кривда керував ними. То ми й здибалися якось там…

– Ого! – Вiра звела дугастi брови i чи то здивовано, чи то скептично змiряла поглядом знiяковiлого Василя. – Ти, як бачу, не таке-то вже й теля сумирне. Недарма Опришко тебе за чуба брав, а Іван не боронив. Ну, ну?

– Та це дурницi, то вже минуло. Опришко, правда, ще й тепер вовком на мене, а Іван – той тягне на свiй бiк. «Кинь оте борсуче життя, – це вiн так про мене i про тата, – i в комсомол запишися». Але я не з тих загонистих, що пхають голову пiд Євангелiе… Нинi час на часi не стоiть. Та й що з того комсомолу? Хлiба вiн менi не дасть.

Вiрi вдарило гаряччю в обличчя. Борсуче життя… А хiба тiльки Василеве життя борсуче? Їй також пропонували вступити до комсомолу. Спекалася: «В Бога вiрю». Неправда. Вона нi в що не вiрить. Адже до церкви давно не ходить. Не тягне. А до кого? До товаришiв також нi. Вiдбилася вiд них чомусь. Навiть на випускний вечiр не прийшла. Чужа всюди.

– То ще б з тим комсомолом… подивився, – мiркував уголос Василь. – Але треба, щоб однi украiнцi туди вписувалися. Коли питаю – нi, кожний може записатися: поляк, нiмець, навiть еврей. А я з Менделевим Іциком разом до кучки не ходив, то й до одноi партii не пiду.

– А Іван ходив? А Кривда? – враз спалахнула Вiра, чомусь розсерджена i на Василя, й на себе.

Василь здивовано вiдкопилив губу. Що це вона раптом почала за ними обставати?

– То iнша справа, – вiдповiв. – Вони давно вже покомунилися.

– Але ж люди поряднi, чеснi.

– А я щось кажу? – пирснув Василь. – Вони свое знають, а ми свое. Ти також не кричиш на мiтингах «Хай живе!» мов навiжена. Твiй тато трохи, але вiн… мусить.

Вiра дивилася пiд ноги, задумана.

– Тата нiхто не силуе. А про комсомол я трохи знаю з школи. Нiчого поганого в ньому не бачила. Концерти органiзовували, вечори цiкавi. Деякi, правда, надто любили виголошувати промови. Отак, наче вiршик напам’ять. Може, тому я… – говорила Вiра, нiби виправдувалася. – Але ти розкажи докладнiше про Кривду. Я ж чула тiльки п’яте через десяте.

Василь скупо розповiв, що сам знав. Якби не Іван, то Оленка й донинi не зустрiлася би з своiм братом. Іван сидiв у Березi з одним львiвським. Дивне таке прiзвище в нього – Сарабай. Вiн же й розповiдав Івановi багато про Антона та про Оленку. Знав iх.

– Але то цiкава була придабашка! – пожвавився Василь. – Вiд Івана чув. Кривда й Сарабай ще до арешту належали до одноi органiзацii у Львовi. Великими друзями були. Але дружба – то одна справа, а любов – iнше. Сарабай страшенно закохався в Антонову наречену, Юлю. Тепер вона за Кривдою, поженилися, значить. То як Юлю посадили в тюрму, нiхто не смiв пiти ii провiдати, навiть Антiн, бо такий наказ був: щоб самому не потрапити за грати. А Сарабай, видно, найдужче любив ii. Все пiдбурював своiх, намовляв, щоб влаштувати Юлi втечу, а коли нiхто не погодився, вiн сам пiшов, назвав себе iнакше…

– Пiшов у тюрму? – дивувалась i захоплювалася Вiра. – І що?

– Полiцаi сказали йому почекати, а тим часом самi переглянули фотографii та й ланцюжки на руки i – в Березу Картузьку. Бо давно за ним шукали.

– І вiн так i не побачив ii? – тихо скрикнула Вiра, забула про Василя i про Кривду, а в уявi малювався смiливий юнак, який нiчого не боiться, коли кохае. – Юля знала, що вiн приходив? – спитала перегодом.

– Потiм дiзналася.

– І вийшла замiж за Кривду?

– Я ж уже казав…

– Недобра вона… Я…

Вiра замовкла, потайки глянула на мiдянисте обличчя парубка i зупинилася. Василь знiтився вiд ii настороженого погляду.

– А ти, Василю… Якби так дуже-дуже кохав… Зробив би так?

Вiн знизав плечима, нiби почув таке, на що й вiдповiдати не варто.

– Смiшна. То де ж таке можна робити? Думати треба. Здорову голову пiд Євангелiе… Вiн же знав, що може попасти й загинути i не побачити ii бiльше нiколи.

– А все-таки пiшов… – мрiйно прошепотiла Вiра i в той вечiр бiльше не сказала про це нi слова.

Бiля Пушкаревого перелазу зупинились. Вiра мовчки колупала пальцем зiв’ялу кору на буковому вориннi.

– Ти наче загнiвалася чогось… – Василь узяв ii за плечi, притягнув до себе.

– Нi, я думаю, як тобi виправдатись перед батьком. Адже стiльки часу змарнував. Скажи, що ходив шукати граба на нову розвору. І завжди, що б не робив, подумай, чи будеш мати з того хлiб. Навiть коли йдеш до дiвчини. Бо нащо даром пхати голову пiд Євангелiе?

Вiра звiльнилася вiд його рук, перестрибнула перелаз i сховалася

Страница 4

а високостеблою кукурудзою на Пушкаревому городi.

Вiдтодi вона уникала зустрiчi з Василем. А вiн не давав iй проходу i все допитувався, чому так перемiнилась, за що загнiвалася.

Не здогадувався, напевно, й тепер, що якби не та розмова, то, може б, Вiра не втiкала нинi вiд його обiймiв росяним лугом на тракт.

Не стало дружби з Василем, а може, й не було ii; прийшла до Вiри в гостi прикра самотнiсть. З шкiльними товаришами розминулася, не мала тепер навiть знайомих. Не знайшла ще друзiв i в унiверситетi. Може, тому все частiше згадувала того закоханого смiливця, мрiяла зустрiти його. Цi марення були такi наiвнi й нерозумнi, як вiра в сни або ворожiння на ромашках; знала, що ii мрii нездiйсненнi, як дитяче бажання стати незримим. Але позбутися iх уже не могла. І не хотiла.

Снувалися вони й тепер срiбно-бiлими нитками за вiкном поiзда на приколiйних насипах, ткалися з ромашок у весiльний рантух.

– Добрий день, паннунцю! – хтось привiтався з проходу.

Вiра повернула од вiкна голову. Кульгавий Клим Запоточний заглядав у купе, кланявся i тер долонею потилицю.

– Я вже зумисне стою тут небезмай десять хвилин i собi мiркую, над чим то наша Вiрочка так задумалася, що нiц-нiчого не бачить. А Пушкар як залiзав на горiшню поличку, то-м гадав, що на голову тобi наступить, i ти не чула. Послухай, як хропе. Вiдколи став колгоспником, спить, мов ховрах, i нi хвилини не даруе. Надолужуе тi ночi, коли багатство не давало спати.

Вiра запросила Клима сiсти.

– Я б сiв, небого, але розмовляти сидячи не вмiю, а мовчати також не годен, бо тодi слина в ротi кисне… Гм… А ти маеш над чим думати. Нiверситети! Чув-ем… Дуже високо вчишся. Але, як то кажуть, наука не йде в лiс. По собi знаю, в лiкнеп ходив. Ади, закiнчиш школу та й зможеш ким хочеш стати: професоркою чи хоч би начальником у нашому клубi, бо нема розумного; що я там годен зробити? Або, лиш не спротився на мене, до трахтора можеш пiти навiть. Що гадаеш? Я дивився на ту машину – великоi науки до неi треба! Той чоловiк, який на нiй сидить, завжди хвалиться, що вiн тракторист першоi кляси. А одного разу як задиркало, то вiн – перша кляса – пiвдня пiд трахтором горiлиць лежав. То варiвка робота, не гадай собi. Я сам, казати, не дурний, бо, як-не-як, у твого тата добре пiдучився, але нiц-нiчого не мiг зрозумiти коло тих колiщат та всiлякоi машинерii.

Вiра посмiхнулася, i це додало Климовi охоти до балачки.

– Я, ади, iду собi при державному святi до Коломиi. На людей хочу подивитися, послухати… Скiльки того розуму ходить по людях, якби так з кожного та собi по капiнцi! Багато е рiзних мiст на свiтi, а ти, Климе, знаеш тiльки Дiдицьке та й раз на тиждень у загайпiльському клубi граеш зi своею оркестрою… Правда, читальня у нас на мiську моду. Що, нi? Най здоров буде Якубський i не закоцябне там, у Сибiру, – до-о-броi черепицi настарав для громади. І читальню маемо з його ласки, i поле повернулося до хлопiв. Тож колгосп е… ну… i з колгоспу трiшки…

Клим нiяково почухав потилицю i замовк. Всi ж бо знали, що малi були заробiтки в колгоспникiв за перший рiк спiльноi працi. І врожай поганенький, i обробити всього не могли як слiд – людей мало.

– То правда, минулоi осенi туго зароблялося, – почав уже iншим тоном Клим. – Я сам принiс додому якраз стiльки, що на Новий рiк засiвати сусiдiв… Але в цьому роцi, як видно, бiльше збiжжя вродить. І машини прислали. Менi, сказати правду, багато не треба. Аби лиш Явдосi пельку заткнути, бо щодня iсть мене – намовляе, щоб одноосiбником знову ставав…

На горiшнiй поличцi засовався Микола Пушкар. Вiн справдi задрiмав, та сон пропав, як тiльки Запоточний почав теревенити в купе. Пiдвiвся, звiсив ноги з полички.

– A-а, ви вже встали, куме? То злiзайте, лиш дивiться, аби-сте менi на язик не наступили… Кажете, Миколо, молотарку iдете торгувати? Опришко послав? От басурмен! Сам собi святкуе, а людей мучить, – кидае Клим гачок, вiн не пропустить нагоди, щоб не вщипнути Пушкаря.

– Не торгувати, а документ везу в той емтеес. Наглив Опришко. Знайди, каже, директора дома, бо час летить, жито колоситься, а договору на молотарку ще не склали.

– Треба, треба. – Худе, глинуватого кольору Климове обличчя стае серйозним. – Все в господарцi потрiбне. Навiть якби щось змiнилося, молотарка, гадаю, не зашкодить.

Одутлi щоки Пушкаря налилися злою червiнню.

– Ти не пробуй в кума розуму, Климе, – протягнув, – бо я ще можу показати тобi дорогу до Паньковоi мами, знаеш?

– Йой, куме, та чого ви сваритеся? Я, бiгме, з доброго серця. Та й Коломия, от лиш не видно. Буду вам за компанiю. Допоможу знайти того директора, бо вiдколи я, рахувати, вченим став, геть усюди добре орiентуюся.

Пушкар сплюнув i чмихаючи викотився з купе. Климко пiдморгнув до Вiри i пошкутильгав за ним.

Вiра залишилася в купе сама-одна, i воно здалось тепер iй порожнiм свiтом, в якому iй чомусь довелося жити.

…Колись, ще в третьому класi, завинила перед подругами, з нею кiлька днiв не розмовляли. Як вона тодi себе ненавидiла! А тепер хiба не те

Страница 5

аме? Чужою стала мiж своiми-таки людьми. Тут були вони, розмовляли, але Вiра наче не розумiе рiдноi мови. А може, й справдi не розумiе?… Життя стало iншим, iнший спосiб думання, то й мова, мабуть, не така… Окремо живе вiд свiту. Як це так сталося? Не тiшить ii Климова радiсть, не журить його бiль. Однаково байдужi для неi Пушкар, Іван, Опришко. Чужий i незрозумiлий Василiв егоiзм. Чому це вона опинилась посерединi повноводоi рiки i не знае, до якого берега причалити? Байдужа до всього… Так не можна жити.

…Якось зовсiм недавно зайшла без квитка в театр з позиченою контрамаркою. Глядачi сидiли, захопленi грою акторiв, вони любили й ненавидiли, плакали й смiялися… А Вiра пересiдала з мiсця на мiсце, боячись, що ii зженуть. І врештi пiшла геть з театру, принижена й засоромлена.

Хто позичив iй контрамарку? Як це трапилося, що в неi немае повноцiнного квитка в життя?

Яке вона мала право мислити дотепер чужими думками, чому не заглянула сама, що в свiтi робиться?

У вушко голки не преться… Боже, а вiн iшов у тюрму!




II


Молодий славiст Антiн Кривда захищав дисертацiю. Сьогоднi вiн вiддавав на суд вченим свою багаторiчну працю про полабських слов’ян. Це був не зовсiм звичайний захист. Кожний з присутнiх у дзеркальному залi знав iсторiю написання книги «Вiд Вiсли до Одера», можливо, й читав той ii варiант, в якому вона побачила свiт кiлька рокiв тому в полiтичному видавництвi Украiни. Напевно, студенти – вони зараз стоять у кiнцi залу, бо мiсця мало, – колись передавали цю книгу з рук у руки, наражаючись на арешт або на виключення з унiверситету.

Сьогоднiшнiй захист мав трохи парадний вигляд, тому багато хто дивувався: чому Бендас призначений першим офiцiйним опонентом? Кривдi опонуе Бендас! Той самий, кого колись витроюдили з Кракова польськi студенти за штрейкбрехерство, «вчений тхiр», в якого кидали тухлими яйцями, коли вiн посiв кафедру славiстики у Львiвському унiверситетi пiсля професора Мохнацького; той, хто недавно лицемiрно каявся при людях: «Я нiколи не був антикомунiстом, а Мохнацького ненавидiв за те, що вiн поляк. Визнаю i засуджую свою нацiональну обмеженiсть, шановнi товаришi».

Обурювалися найбiльше студенти – гнати б його зовсiм з унiверситету! – хоч знали: Бендас единий, крiм професора Мохнацького, знавець предмета у Львовi.

Кривда зачитуе автореферат дисертацii. Мохнацький не зводить з нього погляду, наче вперше бачить. Юля сидить далеко, на самому краю довгого столу. Їй видно профiль батька, вона помiчае на його обличчi неспокiй, тому хвилюеться ще бiльше. Але Мохнацький зараз не думае нi про змiст дисертацii, нi про те, як закiнчиться захист, йому просто дивно. Таке почуття iнодi бувае в матерi, яка дивиться, милуеться i сама не вiрить, що оте усмiхнене, найкраще у свiтi дитинча – ii кровинка.

Антось… Хiба так давно вiн уперше прийшов до професора з своiми сiлезькими матерiалами i боязко прохав допомогти написати антифашистський трактат? А потiм… Усе зрушилося зi своiх застояних мiсць, закрутилося в хаосному смерчi, i люди на якийсь час перестали бачити одне одного. Непоказний сухорлявий хлопчина привiв за собою бурю.

Та промайнули бурхливi роки. І ось за кафедрою перед вченою радою виступае вiн, Антось… Такий самий худощокий i неспокiйний, тiльки волосся щодень бiлiшае, i глибокi очi помiтно наливаються розумною зрiлiстю, як пшеничний колосок тужавим зерном у липневу спеку.

Дрiбка заздростi промайнула тугою на старечому обличчi професора, наче згадка про свою власну молодiсть.

– Ви вiзьмете слово, колего? – нахиляеться до Мохнацького доцент Каменкович, другий офiцiйний опонент.

– Нi, – машинально вiдповiдае Мохнацький i вертаеться думками до сьогоднiшнього дня.

Навпроти i поруч сидять члени вченоi ради. Хто з зацiкавленням, хто з притаманним науковцям скепсисом слухають виступ дисертанта. Бендас гладить долонею обвисле синювате пiдборiддя. Вiн явно задоволений, що його затвердили опонентом, це ж негласна реабiлiтацiя, будь-що-будь. Уважно прислухаеться, похитуе головою. Мохнацькому цiкаво, що скаже цей старий хитрий угодовець.

Поруч з Бендасом сидить дама з рудим волоссям – германiстка. Їi повинно б цiкавити питання германiзацii полабських слов’ян, проте вона нудиться: пiдперла рукою голову й лiниво постукуе пальцями по зеленiй оксамитовiй скатертi.

Є й новi люди. Цей молодий доцент, Карпов, здаеться, приiхав на захист з Киева. Вчений секретар доцент Кучеренко перевiвся до Львова з Харкiвського унiверситету. І ще один, i другий – зовсiм незнайомi.

І студенти. Їхнiх прiзвищ професор не пам’ятае. Знае лише: завтра вони навперейми розповiдатимуть у своiх аудиторiях про сьогоднiшнiй захист, згадуватимуть цiкаве, майже фантастичне про Антона, Юлю, про нього, Мохнацького, переказуватимуть почуте з iнших уст, перебiльшуватимуть.

У коридорi бiля трохи вiдхилених дверей дзеркального залу зупинилася студентка. Вона крадькома заглянула в щiлину i враз прикипiла до дверей.

– Можна й зайти, дiвчино, – почувся позаду голос, вiд якого вона стрепе

Страница 6

улася. Свiтло-зеленi очi вiд знiяковiння зайшли слiзьми – ii ж спiймали на пiдгляданнi! Дiвчина метнулася вбiк, щоб виминути високого чорнявого хлопця i втекти, та вiн узяв ii за руку й мовив поблажливо:

– Я також запiзнився, зайдемо разом. Адже, напевно, вас цiкавить захист, якщо прийшли.

– Нi… Власне, так… – Дiвчина нервово смикала довгу чорну косу i чомусь поправляла на грудях бiлу блузочку. – Але я не знала, що тут захист. Тiльки заглянула, коли дивлюсь…

– Сам Кривда за кафедрою!

– Так! Сам Кривда, розумiете? Ви, можливо, теж знаете його, але ж вiн наш, iз Загайпiлля! Та що це я, ви й не чули нiколи про якесь там Загайпiлля…

– А якщо чув? – Хлопець усмiхнувся i провiв дiвчину у вестибюль. – Заважаемо… Ну, кого вам назвати iз загайпiльських?

– Та що ви…

– Кривда – раз, – вiн загнув мiзинець. – Іван Ковбанюк – два, вчитель Шинкарук – три, його дочка, забув iм’я, – чотири…

– Так це ж я – його дочка!.. – Вiра дивилася великими очима на незнайомого, приклала долоню до щоки, наче про щось здогадалася.

Хлопець обвiв здивованим поглядом дiвчину, мовляв, ось яка ти! Запитав:

– Ви в унiверситетi вчитесь?

– Так, на iсторичному.

– А я з фiлологiчного. Сарабай Мирон…

Вiра опустила руки, ступила крок назад i заперечливо похитала головою. Кучерявий, високий, продовгувате, монгольського типу вилицювате обличчя, примруженi карi очi. Таким його уявляла собi в дiвочих мареннях? Та нi! Той був якимсь неземним, тiльки бажанням, а це звичайний юнак з приемним простим обличчям. Якусь мить дивилася на нього, немов намагалась пригадати, де бачила його… Хотiла щось сказати, та хвилинний спогад нiжно захлюпнув ii пам’ять рожевою хвилею. Не вiдводила од Мирона очей i помiчала, як зливаються риси обличчя цiеi незнайомоi людини з ii вiрою у велике кохання – так ескiз оживае, коли на нього лягають фарби багатством розмаiтих тонiв.

…Поверталася тодi зi Львова – склала екзамени в унiверситет. З Фальби йшла пiшки навпростець через лiс, минаючи багатолюдний тракт. Хотiла побути сама з собою, щоб нi з ким не дiлити своеi молодоi радостi, лише з квiтами, деревами i гарячим лiтнiм небом, що повисло над лiсом.

«Я вже доросла! Дивiться, левади й квiти, як святкую свое повнолiття! Менi нiчого не жаль, вам я роздаю всю сьогоднiшню радiсть, берiть!»

І сiяла свою втiху по левадах, а вони ще дужче наливалися зеленим соком; розкидала ii на квiти, i вони пахли у стократ духмянiше. А коли роздала все свое багатство, i воно всякло у м’яку зелень, заголубiло плесами дикого цикорiю, виструнчилось червоними стiжками iван-чаю на зрубах, тодi вiдчула самотнiсть. Їй забажалося когось зустрiти i показати рукою на свое добро:

«Дивись, я була багата, та розсiяла свое щастя квiтами по полю i позбирати сама тепер не можу. Бачиш мое зажурене обличчя? Бачиш, у мене на очах сльози… Забери собi все, а менi тiльки одну квiтку з твоiх рук i поцiлунок з уст. Я така нещаслива! Квiти цiлуються з метеликами, береза з вiтром, трави з сонцем, а мене ще нiхто не цiлував нiколи. І не знаю, чи це радiсно, чи боляче, запашний той поцiлунок, мов нектар медунки, чи терпкий, як стеблина гiрчаку, а може, зрадливий, як отi солодкi та отруйнi ягiдки вовчого лика?»

Але не було нiкого, хто розгадав би цю загадку, хто зумiв би спiймати те невловиме марево щастя, що цвiло i тремтiло всюди – на землi i в серцi – жагучим бажанням.

В солодкiй тузi Вiра лягла на траву, дивилася в небо i вiрила: це буде! Воно прийде. Та не Іван – цупкий i сухуватий, як гiлка свиду, i не Василь – той житнiй колосок у росi, що ховаеться за своею межею, а смiливий життелюб, який вiд безтямного кохання може йти на жертву, вiзьме ii за руку i поведе в життя.

«А коли зустрiну тебе, всi моi квiти твоiми стануть. Ти вiзьмеш разом з ними й мене, бо я найкраща серед квiтiв. І забудеш тодi всiх, хто завдавав тобi болю, бо я приноситиму лише радiсть. Прийди, чуеш?»

Тiльки яснiло i добродушно усмiхалося небо над дiвочими мрiями…

За одну мить згадала все це Вiра. «Вiн чи не вiн?» – запитувала себе, не вiдриваючи погляду вiд Миронових очей. «Вiн, вiн, вiн! – радiсно билося серце. – Я впiзнаю його, це вiн!»

А Мирон стояв i милувався, як погарнiшала враз ця незнайома дiвчина.

– Менi не вiриться, – прошепотiла вона. – Я так багато про вас чула…

– І я про вас чув, вiд Ковбанюка… А ви, мабуть, щось згадали?

– Згадала… Скажiть, це правда, – Василь, Іванiв брат, менi розповiдав, – що ви в тюрму пiшли до Юлi, до дiвчини своеi… Пiшли тодi, коли всi друзi боялися iти… І вас спiймали…

– Не треба про це, Вiро…

Вона схаменулася.

– Я ж затримала вас!

Гострий носик похнюпився, свiтло-зеленi очi потемнiли, мов отава на дощi, вона сказала сумно:

– До побачення…

Але Мирон не вiдповiв. Йому жаль було розставатися з дiвчиною.

– Ходiмо разом на захист. Там буде й вам цiкаво.

І вiн пропустив Вiру поперед себе в зал.

Виступав професор Бендас. У залi пiнився незадоволений шумок, вчений секретар стукав олiвцем об графин. Сарабай насторожив слух,

Страница 7

щоб не пропустити жодного слова опонента. Але те, що почув, перевершило всi його побоювання.

«Не може бути… Нi, не може бути!» – Мирон не вiрив своiм вухам.

Бендас на мить замовк, витер хустиною пелiканове пiдборiддя i перейшов до висновкiв.

– Отже, вельмишановна вчена радо i всi присутнi. Я не роблю, так би мовити, якихось негативних консеквенцiй. І не можна цього робити. Праця Кривди уже давно сказала сама про себе. Але хочу зазначити, що ii полiтичне звучання було на часi до того, як наша героiчна Червона армiя раз назавжди визволила землi багатостраждальноi Галичини.

– Що це вiн? – прошепотiла Вiра.

– Ну й фарисей! – упiвголоса обурився Сарабай.

Студенти переглянулись i ще дужче загомонiли. Бендас пiдвищив тон.

– Зараз ця актуальнiсть вiдпадае, ii нема. Наукове обгрунтування топонiмiчних назв в околицях Берлiна може послужити мiцним аргументом у полемiцi, так! Мiсто, село, рiчка мали первiсно слов’янськi назви, а потiм iх скалькували нiмцi. Аборигенами басейну мiж Вiслою i Одером були слов’яни. Ну i що? Адже ми маемо справу не з полемiчною брошурою, а з працею, яка претендуе на науковiсть. Пiдкреслюю: на-у-ко-вiсть! Чи може питання германiзацii кашубiв, лужичан, сiлезьких полякiв, цих незначних дiалектних груп, стати темою дисертацii? Вiдповiдаю: нi. Я нiкому не нав’язую своеi думки, а тому дозвольте розвинути ii до кiнця. Признаюсь, менi не вiриться, що в часи множества партiй книжка «Вiд Вiсли до Одера» могла вiдiгравати хоч би сяку-таку полiтичну роль. І Траутман у Празi – я дуже поважаю цього смiливого нiмецького славiста, – i вельмишановний дисертант у Львовi роблять, на мою думку, бурю в склянцi води. Нi кашуби, нi лужичани не мають аж такоi питомоi ваги в слов’янствi, щоб пiднiмати iх сьогоднi на щит, тим паче в той час, коли мiж Нiмеччиною i Радянським Союзом укладений договiр про ненапад.

Бендас енергiйним жестом зняв окуляри i вийшов з-за кафедри.

Сарабай зцiпив зуби. Вiн зустрiвся з спокiйним Антоновим поглядом, глянув на професора, який нервово м’яв сиву борiдку, помiтив Юлю, що сидiла зовсiм близько вiд нього i долонями стискала скронi.

Кривда вийшов за кафедру. Впритул глянув на опонента. Нiщо не зрадило його внутрiшнього обурення, хiба тiльки неслухняне волосся ще бiльш нагороiжилося. Однак тон вiдповiдi опонентовi нiяк не вкладався в загальноприйнятий на захистi шаблон. Члени ради пiдвели голови, пропала сонливiсть у рудоi дами: панове, адже на вчених засiданнях так не розмовляють!

– Бурю в склянцi води, шановний опоненте, робили полiтики в кав’ярнях «Нафтула» i «Жорж». Ми сiяли бурю на землi. Я мiг би захищатися, але ви поставили пiд сумнiв не тiльки наукову вартiсть моеi працi, а й правильнiсть iдейно-полiтичного пiдходу до теми. Я змушений чекати на виступи iнших товаришiв.

Бендас рiзко повернувся до вченого секретаря, але той попередив його реплiку:

– На цей раз ми можемо дещо вiдхилитися вiд установлених правил захисту, професоре.

Старенький Каменкович, видно було, розгубився. Замiсть полемiзувати з Бендасом, вiн щось швидко й невиразно читав, не вiдриваючись од тексту.

Зовсiм несподiвано для всiх нависла загроза провалу захисту.

Вiра нiколи не була на подiбних наукових церемонiях, iй важко було зорiентуватися, що робиться i до чого може дiйти, але зрозумiла, що Кривдi чиниться несправедливiсть.

Вона не знала, хто мае право виступати на захистi, але Мирон, той Мирон, що мiг iти в тюрму, хiба побоiться тут сказати слово? А може, вiн не хоче?…

І, боячись уже не стiльки за дисертанта, скiльки за те, щоб не розчаруватись у своiй мрii, вона взяла Мирона пiд руку i, ставши навшпиньки, сказала майже вголос:

– Вступiться за Кривду… Забудьте тепер про все…

Сарабай зчудовано глипнув на Вiру. Що це вона? А-а…

Вiн приклав до губiв палець i докiрливо похитав головою.

– Про це бiльше нi слова. Домовились? А за Антона конче вступлюся. У нас iз цим вченим щуром ще старi порахунки.

Вiн попросив слова.

– Менi, студентовi, важко сперечатися з таким ерудитом, як професор Бендас, щодо науковоi вартостi дисертацii Кривди. Але я довiряю професоровi Мохнацькому, який завжди був високоi думки про цю роботу. Ще тодi, коли дехто вважав, що вiн неспроможний викладати в унiверситетi, i кафедру славiстики вiддали сьогоднiшньому опонентовi…

– Я апелюю до вченого секретаря, – крутнувся Бендас у крiслi. Обвисле пiдборiддя посинiло, i довгий нiс зарухався, як п’явка. – Чи може на засiданнях вченоi ради виступати студент, тим бiльше, коли вiн висловлюеться не вельми тактовно?

Кучеренко хитнув головою, спокiйно мовивши:

– Може, професоре. Це студент, який закiнчуе другий вуз.

Бендас збентежено розглянувся.

– Другий вуз? Який другий вуз? – прогугнявив.

– А Березу Картузьку, Березу! – прохрипiв старенький Каменкович, перехиляючись через стiл. Вiн тепер не мiг собi простити свого беззубого виступу.

– Я не виступав би, професоре, – вiв далi Сарабай, – коли б ви не зачепили полiтичних питань. Дуже цiкаво, що буквально за якихось та

Страница 8

пiвтора року при радянськiй владi може так кардинально змiнитися свiтогляд у людини. Гадаю, Кривда без вагань вiдмовився б вiд наукового звання, якби побачив, що його праця порушить мир на планетi. Але менi здаеться, що вона руйнуе ваш спокiй, професоре. До речi, я згадав з вашоi милостi: ще в 1936 роцi у статтi «Сорочка ближча, нiж кожух» ви, так як i сьогоднi, радили Кривдi не зачiпати кашубiв i лужичан, щоб, не дай Боже, не порушили миру мiж Нiмеччиною i Польщею. Ваше миролюбство може викликати тiльки подив. Адже вам просто не подобаеться антифашистське звучання працi Кривди, або, в кращому випадку, не надаете значення iдеологiчнiй боротьбi з фашизмом. А вiн ще не знятий з порядку денного, вельмишановний опоненте!

Студенти заплескали, схвальний гул пiшов по залу.

Мирон з рум’янцем на обличчi – вiд хвилювання палахкотiли очi – повернувся на свое мiсце. Вiра схопила його за обидвi руки, потермосила, захоплена.

– Ну, як ви сильно! Ой, якi ж ви, ну…

Шум у залi не вгавав, вчений секретар закликав до тишi. Бендас сидiв розгублений, зляканий. Вiн так старанно продумав усе – i ось як повернулося… Проклятий Сарабай, проклятi Кривда i Мохнацький! «Про яничарiв дисертацiя» – Бендас не мiг забути цих слiв Мохнацького, цього натяку на Бендасове германофiльство. Хотiв помститися i заодно завоювати ще й дрiбку довiр’я у влади своею демагогiею… Зал гуде. Ще не свищуть? Ще не кидають тухлими яйцями у спину? Ах, тепер це заборонено, слава Богу… Але ж треба якось виходити iз становища. Вiн пiдняв руки, як священик у райських вратах, i заволав, благаючи запобiгливим поглядом пiдтримки:

– Шановне товариство, що це за обурення? Я ж не нав’язую нiкому своiх думок. Тут цiлий колегiум, голiв багато… Я й зараз залишаю слово за собою, але ж воно не вирiшуе долi дисертацii.

– Опонент великою мiрою вирiшуе долю дисертацii, – почулася голосна реплiка.

За столом стояв професор Мохнацький, бiла борiдка тремтiла, вiн нервово поправляв окуляри й вiдсував крiсло.

– Але не ви… не ви! – додав, гидливо вiдкопиливши спiдню губу. – Пробачте, панове… товаришi. Я буду говорити. Не про полiтику, про науковiсть дисертацii хочу сказати кiлька слiв.

Хтось полегшено зiтхнув, у вченого секретаря прояснiв зосереджений погляд.

Зачитали протокол вченоi ради. Голосiв «проти» не було. Церемонiя захисту закiнчилась.

«Зараз ми розстанемося з Мироном, – подумала Вiра i злякалася цiеi думки. – Розiйдемось, i я нiколи бiльше його не побачу. Навiщо ж тодi починався цей незвичайний день? Щоб вiдiйти в небуття i залишити пiсля себе справжню тугу, гiркоту й бiль?»

«Бiль i тугу залишае незакiнчена пiсня, а ти почула лише один ii акорд».

«Але який акорд! Вiн викликав цiлу зливу незнаних досi звукiв, i вони повисли довкола – нiмi… А треба почути, як еднаються цi звуки в одну симфонiю, в одну мелодiю, а тодi збагнути змiст ii i сказати: «Це моя пiсня. Це чужа пiсня».

Хто пояснить iй сьогоднiшню музику, крiм Мирона?

Вiра не вiдступала й на крок вiд Сарабая. Вона тепер була подiбна до малоi селяночки, яка вперше опинилася у великому мiстi, де багато народу i перехресть. Мiцно тримаеться за руку батька, щоб не заблудитися i не блукати потiм…

Навколо неi – люди, до яких, здавалося колись, не можна близько й пiдiйти. Люди з вченого свiту! Вона вперше зустрiчаеться з ними не в аудиторii, не за екзаменацiйним столиком, уперше чуе iхнi розмови, суперечки, а не лекцii. Вiрi хочеться приглянутися до них ближче, пiзнати iхнiй свiт. Коли ж вони чужi, поглядають на неi, наче запитують: «Ти чого тут крутишся, дiвчинко?» Один Мирон… Але вiн також забув, що Вiра тримае його пiд руку, Мирон зовсiм не звертае на неi уваги, шукае когось очима.

«Боже, що робити?»

– Нарештi прийшла черга й до мене, – почула Вiра Сарабаiв голос i насторожилася.

До них пiдходив Кривда, а з ним невисока кругловида жiнка. Товстi коси звились калачиком на кучерявiй голiвцi, циганськi чарiвнi очi зайшли мережкою втiшних слiз.

«Це Юля», – зрозумiла Вiра, i враз здалося iй, що сама стала зовсiм негарною, що ii личко, яким iнодi пишалася перед дзеркалом, зблякло, споганiло – оця жiнка, немов чарiвниця, одним лише поглядом умiла вiдбирати в iнших жiнок красу.

А Юля навiть не помiтила Вiри. Вона запрошувала Мирона, – вiн термосив за плечi Кривду, поздоровляючи його з успiшним захистом, – на банкет.

«Чого я тут стою, дурна, чого?» – мало не скрикнула Вiра, i сльози закипiли в очах. Повернулася, щоб утекти i плакати весь вечiр дома, але Мирон простягнув руку позад себе i затримав дiвчину, а до Юлi сказав:

– Дякую, але трапилось так сьогоднi, що я не сам… Познайомився ось… з твоею землячкою, Антоне, i жаль, щоб вона…

Антiн розвiв руками.

– Це ж чудово, що не сам! Пiдете разом.

Вiрi було вже зовсiм близько до слiз. Блукаючи поглядом по пiдлозi, вона подала руку Антоновi, Юлi i тут же почула ii шепiт:

– Антосю, поглянь, яка вона мила!

Спаленiла до вух, але вiдчула, як до неi приходить рiвновага й смiливiсть: милосердна чарiвниця повертала

Страница 9

iй красу.



За столом у Мохнацького Вiра досить швидко освоiлась. Тi, до кого вона могла приходити лише на лекцii й екзамени, чиi книги замовляла в бiблiотецi, поводилися так, як звичайнi люди в гостях: вели банальнi розмови i, чекаючи першого тосту, розповiдали свiжi анекдоти. Бентежили Вiру лише деякi допитливi погляди. Тому не могла до пуття вiдповiсти нi на одне Антонове запитання. А вiн перехилявся, заступаючи собою Юлю й Мирона, i водно розпитував, як поживае старий Пантела, чи не бачила Оленчиноi донi – мабуть, уже бiгае, – що поробляе Опришко, як здоров’я ii батька.

– Ти краще пересядь, Антоне, – пожартувала Юля. – Наша юна знайома очарувала всiх вас сьогоднi. – Вона потиснула Вiрi зап’ястя. – Почувайте себе як дома, смiливiшi будьте.

Руда германiстка, злодiйкувато позираючи на Сарабая, Кривду i доцента Кучеренка, схилилася до жiнки в окулярах, перебирала в пальцях коралi сусiдки i пирскала iй здушеним смiшком у саме вухо:

– Хи-хи-хи!..

Вiра почула анекдот, також коротко хихикнула i затулила долонею губи. Некрасива жiнка в окулярах незадоволено скривилася, вiдвернулась. Вiрi стало соромно за себе. Зовсiм не смiшно.

Кучеренко пiднiс келих.

– Отже, хм… Ох, i не майстер я промовляти. А сказати правду, всi тости вже виголошенi сьогоднi. – Вiн усмiхнувся i змахнув чуб з чола. – Отже, дорогий Антоне, за те, що ти ось такий е! Одне слово, випиймо, товаришi, за нашого молодого друга i колегу!

Знову Вiра почула ехидне нашiптування рудоi дами:

– Двох слiв не вмiе злiпити, чуете? А пити вони майстри-и!

Ображено зиркнула на облiплене пудрою обличчя германiстки. «Це ж нечесно приходити в гостi до тих, кого ненавидиш», – мало не вихопилося у Вiри з уст.

Пiдвiвся Бендас. Улесливо посмiхаючись, подав знак товариству, щоб ще не пили.

– Нi-нi, шановний колего, офiцiйний тост проголосити таки треба. Тим паче, слово ще за мною. У протирiччях народжуеться iстина, так гласить матерiалiстична фiлософiя. А дискусiя – це також протирiччя. У ii вогнi народилась нинi нова наукова сила.

– Професоре-е, – протягнула руда дама, – не нудiть людей полiтикою хоч на приватних консилiумах!

– Хвилиночку, товаришко. Я хочу додати до слiв ученoгo секретаря тiльки одне: хай наш молодий кандидат внесе той свiжий струмiнь у науку, який очистить вiд буржуазного мотлоху наше слов’янознавство. За кандидата фiлологiчних наук Антона Кривду!

Бендас надпив вина з келиха: «Здаеться, загладив», – i сiв, витираючи пiт з чола.

Мохнацький скривився. Антiн, зберiгаючи спокiй i ввiчливу посмiшку, вiдповiв:

– Обiцяю, що всю силу, яка в мене е, я вiддам боротьбi з мотлохом.

Скориставшись з гомону, що нiби вилився з келихiв разом з вином, Сарабай кинув Антоновi:

– Йому хотiлося нинi двох зайцiв убити, я його добре зрозумiв. Та, бачиш, не вдалося, то зараз хоч одного смутить. Граемося ми з мотлохом, а не чистимо.

– А ти з плеча хотiв би рубати, – поглянув Антiн на Сарабая. – І без тебе досить уже накололи дров…

У другiй кiмнатi хтось завiв патефон, потекла тужлива мелодiя танго.

Погас останнiй вже промiнь сонця,
Сумним акордом скiнчився день…

Чому така сумна мелодiя? Чому, коли поруч з нею Мирон?

Вiра тримала в пальцях повний келих, ще не пила. А люди розмовляли, i вона мимоволi прислухалася до розмов, всмоктувала в себе, як суха губка воду, все почуте i намагалася зрозумiти, де чиста вода, а де каламуть. Дотепер вона була метеликом, якому троянда чи будяк – квiтка, але бiльше ним не хоче бути. Мотлох… Хто мотлох? Іван чи Василь, Климко чи Пушкар, Кривда чи Бендас? Хто ж така вона сама?

Руда германiстка, ще бiльш порудiла вiд випитого вина, не вгавала, нашiптуючи сусiдцi:

– Порядного матерiалу на сукенку не купиш. Бо й нащо iм?

Некрасива скромна жiнка в окулярах вийшла з-за столу.

– Ви куди? – повернулася за нею руда дама. – Випиймо ж…

– Досить, панi. Менi цього досить!

– Мотлох… – прошепотiла Вiра в спину рудiй дамi.

Антiн з Мироном про щось сперечалися. Юля, та сама жiнка, яку Вiра вважала колись безсердечною i злою, розвела обох руками.

– Мироне, ти нечемний. Запросив дiвчину i забув про неi. Дивись, вона ще й першоi чарки не випила.

Сарабай вдарив себе в груди.

– Ох, вибачте менi, iродовi…

– Нi-нi, – похитала Вiра головою. – Я не нуджуся…

– То випиймо. За кого ви чи за що?

Вiра довiрливо глянула на Мирона вологими очима.

– Я за те, щоб…

Та докiнчити не зумiла чи не змогла. Пiднесла до вуст келих i вихилила по-сiльському до дна.

– Ідiть танцювати, послухайте, яка музика, – пiдказала Юля.

Нахиляючись у танцi до Вiри, Мирон прошепотiв:

– А ви так i не закiнчили свого тосту.

– О, я багато хотiла сказати i зрозумiла, яка бiдна на слова. Менi хотiлося випити за те, щоб завжди цвiли квiти… І ще… тiльки не смiйтеся з мене… щоб усi люди, i я, входили в життя з повноцiнним квитком, а не з позиченою контрамаркою…

– А ви розумiете значення цих слiв? – Мирон iз зацiкавленням подивився на дiвчину.

– Не зовсiм… Тобто розумiю… Але

Страница 10

що треба зробити, щоб так увiйти в життя? Я ще нi з ким серйозно не розмовляла. Все жарти, флiрт. А нинi побачила стiльки цiкавого, незрозумiлого. Я хотiла б розпитувати, слухати, думати…

– Я проведу вас додому. Добре?

– Добре…

До Мохнацького на отоманку сiв сп’янiлий Бендас. Вiн обняв професора за спину i ледве повертав язиком.

– Я вiрю, що ми, шановний колего, зрозумiемо один одного. Знаю ваш лiвий ухил, але н-нiколи ви не були пiдлим. Ви тiльки що назвали мене фарисеем… Чому ф-фарисеем, а не дипломатом? Так б-було завжди: у кав’ярнi радикальнi промови, а на дiлi ш-ша! T-таке нинi…

Мохнацький рiзко звiльнився вiд обiймiв Бендаса. Пiдвiвся.

– Ідiть додому, ви п’янi.

Бендас слухняно рушив до виходу. За ним пiшов Мохнацький.

Мирон танцював з Юлею. Вiра стояла бiля виходу, зiпершись спиною об одвiрок. Дивилася на цю жiнку, яка чомусь не стала дружиною Сарабая, а вибрала собi Антона Кривду. Колишня неприязнь до неi змiнилася потайним почуттям вдячностi. Вiдступила, коли обидва професори пiдiйшли до дверей. Вона вперше зблизька приглядiлася до Мохнацького. Старече обличчя воскуватого кольору якось приемно дисгармонувало з молодими виразними очима професора. Проходячи, Мохнацький зупинив на нiй погляд, усмiхнувся.

– Не журiться, – погладив дiвчину набряклими пучками по плечу. – Вiд вас вiн уже нiкуди не дiнеться.

З коридора долинуло п’яне белькотiння Бендаса:

– Таке й нинi… Вдартесь у груди… Н-не завжди го-говориш те, що думаеш… І це не ф-фарисейство, тобто не н-нове. Я такий, як i був дип-дипл…

Терпiння Мохнацького, видно, урвалося. Тримаючись за дверну ручку, вiн пiдступив пiвкроку до Бендаса – той уже одягнувся, брав паличку в руку – i сказав хрипким вiд лютi голосом:

– Ви… Ви свиня, професоре. Така, як i була.

Грюкнув за собою дверима, але ще почув, як у коридорi Бендас вискнув:

– Но, но! Останне слово в дискусii за мною. Я за-за-пам’ятаю це!

Вiра пирснула смiхом. Вона готова була обняти професора Мохнацького за те, що вiн так просто, як ii батько, мiг назвати свиню свинею. Бiля Вiри проходили в танцi Мирон з Юлею, i дiвчинi не терпiлося сказати iм, що вона теж ненавидить Бендаса i руду даму… Та враз… Вiра чула й бачила: Юля дивилася Мироновi в очi й шепотiла:

– Не можна, не треба згадувати. Менi дуже сподобалася ця дiвчина. Ти давно ii знаеш?

– Сьогоднi вперше побачив.

– Я не повiрю, що ти не закохався в неi.

Мирон замружив очi, нахилив голову до Юлиних чорних кучерiв.

– Юлю, Юлечко… Горе ти мое вiчне…

Вiра здригнулася, ступила крок назад i рвучко вибiгла з кiмнати.

Йшла. Стихав шум i дзенькiт по той бiк Високого Замку. Лiтнiй вечiр повз по Замарстинiвськiй вулицi, тягнучи за собою прохолоду ген аж з Брюховицького лiсу, стуляв пелюстки нарцисiв i спинався на дахи до фiолетового небесного склепiння. Спорожнiлою вулицею пробiг бездомний пес i зупинився бiля рогу будинку, блимаючи очима. Пiзно, моторошно, важко… Вiра глянула на небо, а воно затяглося темiнню i не вiтало ii, як перше. Бринiла всюди сумна мелодiя, наче мiсто скаржилось:

Погас останнiй вже промiнь сонця,
Сумним акордом скiнчився день…

Сумним акордом. Не пахли квiти, не було iх нi на газонах, нi в сквериках, нi в серцi. Все раптом зiв’яло, скрутилося, як у спеку кукурудзяний листок. За одну мить. За мить пiдслуханоi розмови доля покарала ii порожнечею в душi. До сьогоднi були тiльки мрii. Нинi вона побачила життя в обличчя i сказала: «Воно мое». Та раптом нiчого не стало вiд одного лише слова. Щойно вона була людиною серед людей, а нинi… Метелик, i вже не на квiтцi – на голцi. Барвистий, привабливий i мертвий.

Бездомний пес блимав на неi очима.

Вiра зупинилася бiля низького ветхого будиночка й схилилася на парканець. Опустила руку, погладила тугу голiвку пiвонii.

– Заснула? А завтра розцвiтеш на сонцi.

Почула, як стукотить серце, як у груди закрадаються ревнощi i попелять зневiру, i залишають тiльки те, чого спалити не можна.

«Я ж люблю його! Чуеш, квiтко, прокинься i поглянь на мое кохання. Я люблю!»

Вiра зайшлася вiд щасливого смiху, – бездомний пес сумно поплентався вгору вулицею, – закинула голову обличчям до неба, наче дощу просила в нього, щоб пригасив ii спрагу.

«Ти пам’ятаеш, небо, лукаве небо? Тодi ти яснiло i насмiхалося над моiми мрiями, а зараз хмаришся, бо я перемогла тебе. Не сердься на мене за те, що я сильнiша вiд весни: вона кохае тебе, впиваеться твоiм теплом, п’е росу i в’яне. Сильнiша я од вiтру, бо вiн гуляе з тобою i гине стомлений. А я люблю навiки! Мое бажання таке мiцне, що приведе коханого до мене десятьма тисячами стежок. Чуеш, захмарене небо?»

Вiра заплющила очi i, як колись у дитинствi, лiчила три рази по тридцять ще й три, лiчила до десятого мiльйона, i серце теж вело свою незбагненну лiчбу.

Розтулила повiки, небо вiдбивало вогнi мiста, пiдморгувало до дiвчини. Хто ж це дивиться на неi? Повернулася. Бiля телеграфного стовпа стояла людина. Силует поворухнувся. Вiра тихо зойкнула. Злякано дивилася на чорне, як смол

Страница 11

, кучеряве волосся, побачила знайомi очi, впiзнала i все ще трималася за штахети парканця, притискаючись до них.

– Чому ви пiшли самi? – Мирон узяв ii за плечi, вона тремтiла i була нiмою. – Я вийшов слiдом за вами. Скажiть, що трапилось? Ви такi блiдi…

– Я… я сп’янiла…

Мирон нахилився до Вiри, i вона чекала. А коли побачила в його очах невимовний жаль, мабуть, до себе самого i зрозумiла той жаль, сказала:

– Ви хочете мене ще побачити?

– Хочу… Мушу вас побачити…

– Я прийду. Сюди, на це мiсце. Пiслязавтра вранцi. В недiлю.

Надiйшов трамвай. Вiра не подала руки, ступила крок, другий i побiгла не оглядаючись.

Мирон дивився вслiд за трамваем i думав, чи не вдруге його доля – подiбна i не така – зустрiчаеться йому тут, на вузькiй вулицi замарстинiвського передмiстя?




III


Шинкарук повертався з Коломиi пiшки через Сакатурськi правцi. Смалило сонце, тополi чахли над берегом, висихав Прут у своему жолобi, тулився до рiнi, але й вона не була холодною, i Прут задихався вiд спеки.

Не чекав на чайку – вона бовванiла на тому боцi; навхрест складенi жердини сохли i трiскали, давно не зволожуванi; скинув черевики i, пiдкачавши штани, пiшов убрiд.

– Жабi по око, – сказав уголос i сам не чув, що сказав; кляв гостре камiння, яке лiзло в пiдошви, i не пам’ятав своiх прокльонiв. Думками вiн тепер був не тут. – Добре, що хоч Вiра у Львовi, – прошепотiв, а самому хотiлося кричати отут, серед пустинного зарiнку: – Що робиться, звiдки йде зло?!

Та нiхто його не почув би – нi тi, що вiрять богам земним, нi тi, що небесним, та й боги не почули б.

Не мiг простити собi самому, що розпочав оту всю тяганину. Але ж просила братова не в одному листi: «Ви, швагре, зробiть це не для мене, ми з вами незнайомi, для брата зробiть, який вас так любив. Вiн не винен, присягаюсь дитиною, не винен. Сам приiхав до Харкова пiсля того, як Львiв зайняли пiлсудчики, захистив дисертацiю, коли повернувся з експедицii на Землю Франца-Йосифа, комунiст – i от забрали. Я не мала вiд нього жодного листа, не знаю, де вiн. Писала скрiзь, але вiдповiдi не одержала. Може, вам, швагре, пощастить дiзнатися хоч що-небудь про нього. Добийтеся, щоб переглянули справу, i я впевнена – все це жахливе непорозумiння залишиться лише поганим сном».

Ще в минулому роцi Шинкарук радився з партприкрiпленим Скакуновим. Розповiв йому про свiй клопiт.

Спокiйний i неговiркий Скакунов, колишнiй вчитель з Херсонщини, любив працьовитого Шинкарука. Вiн давно знав про те, що брат Шинкарукiв репресований, але не нагадував, не розпитував – рана болить, як би ii не завдали: вмисне чи випадково, справедливо чи незаслужено. Зi спiвчуттям глянув на Шинкарука, сказав:

– Замiшанi в нацiоналiзмi не пiдлягають нiякiй реабiлiтацii. А брат ваш… Щось мусило там бути…

– Не вiрю в це! – Вчитель звiв до грудей стиснутi кулаки. – Вiн був соцiалiстом ще в юностi, крайньо лiвим. Часто у нас з ним були суперечки. Я… належав до тих, помiркованих… У Харковi Михайла прийняли в партiю.

– Будьте розсудливi. А написати генеральному прокурору можете, за це вам нiчого не скажуть.

І Шинкарук написав. Майже рiк не було вiдповiдi, аж сьогоднi його покликали.

У приймальнi Коломийського вiддiлу НКВС чекають виклику два мовчазнi клiенти. Черговий бiля столика з телефоном теж мовчазний. По обидва боки приймальноi кiмнати – високi дверi, оббитi дерматином.

Шинкарука викликали поза чергою.

В кабiнетi на фронтальнiй стiнi – портрет Берii. Пронизливi очi сховалися за пенсне, недовiрливо блимають на вiдвiдувача.

– Оперуповноважений Шкрупила, – не пiдводячись, пiдкреслено чiтко представився чекiст. – Прошу сiдати.

Шинкарук придивився до червоних кубикiв на синiх петлицях оперуповноваженого. Не знав добре рангiв радянських вiйськовослужбовцiв, проте догадався, що в цього звання невисоке. А вiн хотiв би порозмовляти з начальником районного вiддiлу.

– Ви писали, – пiдвiв Шкрупила важкi, свинцевого кольору очi, пильно глянув на вчителя, – до генерального прокурора в справi вашого брата Михайла Шинкарука?

Питання прозвучало, як початок допиту. Шинкаруковi похололо бiля серця.

– Так… писав.

– І чого ви хотiли?

– Дiзнатися, де вiн i чи…

– Це вам конче потрiбне? Для чого?

– Як для чого?… Сiм’я в нього, дитина…

– І ще для чого? – пiдвищив тон оперуповноважений.

– Хотiв просити переглянути справу. Можливо… невинний. Адже могла зайти помилка…

– Бiдний, невинний радянський мученик! Добре вас тут пiдкрутили! – Шкрупила змахнув рукою, схопившись з-за столу. Опанував себе, сiв у крiсло.

По борознявому обличчi Шинкарука котився пiт. Мовчав.

– Отож, – мовив оперуповноважений. – Одного поля ягiдки – ви i ваш брат. Я так гадаю.

Руки в Шинкарука трусилися. Вiн боязко оглянувся, коли рипнули з сусiдньоi кiмнати дверi i до кабiнету увiйшов лiтнiй чоловiк у цивiльному.

«Мабуть, начальник», – подумав Шинкарук, але вже не наважувався просити в нього аудiенцii. Хотiлося як можна швидше вийти звiдси.

Чоловiк у цивiльному пiдiйшов д

Страница 12

вчителя i подав руку.

– Шинкарук? Знаю, знаю… Славний лiкнепiвець району, так? Це ви у справi вашого листа прокуроровi?

– Так…

– Ми вже вирiшили справу, – втрутився оперуповноважений.

– Ага… А немае у вас питань до мене?

– Нi… немае, – заперечливо сказав вчитель, втомлено зiтхнувши.

«Вивезуть, – це перше, про що подумав Шинкарук, зачинивши за собою дверi кабiнету. – Як Якубського».

Вiн iшов навпростець, забуваючи про спеку i втому, а в головi, мов шашiль у старих меблях, товклося одне: «Добре, що хоч Вiра у Львовi». З ним вiталися знайомi, а вiн механiчно кивав головою i не зупинявся нi з ким на розмову. Але на Каменецькiй горi в Сакатурському лiсi зустрiв Опришка.

Худий, гачконосий, понурий, вiн був, зрештою, таким, як завжди. Та Шинкаруковi здалося, що Андрiй якось вороже глянув на нього.

Вiд спраги Шинкаруку пересохло в горлi, вiн хрипко привiтався i хотiв минути голову загайпiльського колгоспу, але Опришко зупинився сам.

– Стурбованi ви якiсь нинi, вчителю. На поiзд не встигли, що пiшки?

– Не встиг…

Шинкарук витер хустинкою пiт з потилицi, сягнув рукою в кишеню, витяг кисет i став крутити цигарку.

– Курiть, Андрiю.

Закурили.

– На нараду до Коломиi iздили?

– Ага… На нараду.

– А учнi з ким?

– Таж е… Марта Якiвна е. Та й чи то на Шинкаруковi свiт клином зiйшовся? Треба буде, знайдуть iншого.

Не спiдлоба, як завжди, а прямо вчителевi в очi глянув Андрiй i помiтив на його широкому обличчi тривожну журу.

– Не за брата часом кликали? Кликали… Кирчаев прийняв вас?

– Нi, Шкрупила…

– A-а, опер… А до Киреева чому не зайшли? Вiн же начальник.

– Начальник заходив. Справа вияснена…

– Не журiться. Багатьох тепер кличуть, навiть членiв КПЗУ. Перевiряють. Видно, так треба…

Шинкарук змiнився на обличчi, м’ясистi губи болiсно сiпнулися, вiн схопив Андрiя за плече:

– Чому, ну чому таке недовiр’я? «Одного поля ягоди!» Я ж впевнений, що брат невинний. А якби й так, то чому повинен вiдповiдати за нього я, чому дiти моi мають покутувати за свого стрия?

– Хто вам казав?

– Бо вивозять. Самi знаете. Колись шкодив Єжов. А зараз?

Андрiй смикнув плечем, i його запалi пiд лоб очi налилися злом.

– У тих Млинищах чи в Хiмчинi сволоту позабирали, а ви панську сльозу за ними пускаете. І у владу нашу зневiрюетесь, бо один раз власна шкiра затерпла! Не вивезуть, спiть спокiйно i думайте, як ото Яким або Пушкар, лише про свою спину!

Низька кремезна постать вчителя виросла, коротко стриженi вуса наiжилися, здавалося, зараз вiн крикне, вилаеться.

– Про себе… – сказав несподiвано м’яко. – Про себе… – похитав докiрливо головою. – Коли я весь свiй вiк чужих дiтей виводив у люди, не думав тiльки про себе. І не для себе корплю тепер у школi вдень i ввечерi! – вже кричав учитель. – І ви не маете права, не маете права, Опришку!

Вiн круто повернувся i швидко зник за горою в густих лiщинових заростях, залишивши на стежцi збентеженого Андрiя.



Дiждався Богдан ще одноi вакацiйноi недiлi. Хлоп’ячi буднi збiгали в полi.

Своi нерозлогi морги Шинкарук обробляв сам, робiтникiв не наймав нiколи. Вiн любив господарство i привчав до сiльськоi роботи дiтей. Тому-то селяни були з учителем запанiбрата, а Вiра й Богдан довге лiто проводили разом з сусiдськими дiтьми на вулицi, на пасовиськах i з сапою на похилих загонах.

Нинiшне лiто було для Богдана не таким, як попереднi. Вiн закiнчив у Коломиi сьомий клас з вiдзнакою. Замiсть табеля отримав свiдоцтво про неповну середню освiту – документ, який свiдчив, що Богдан розпрощався з дитинством назавжди.

А насправдi це прощання вiдбулося ранiше. І тому вiн ображався, що мама й дотепер вважае його дiтваком, досi контролюе, якi вiн читае книжки, i сюсюкае, як до маленького: «Богданю, рибонько, дитинко!»

Крiм добрих оцiнок у свiдоцтвi, Богдан принiс ще й два значки – тсоавiахiмiвський i ГПО, похвалився, що на другий рiк приймуть його в комсомол. Не розумiв тiльки, чому мати нахмурилась i заборонила йому показуватися в селi з цими вiдзнаками.

Набагато кращою була зустрiч з батьком. Вiн назвав хлопця козарлюгою i не дуже його засмутив, коли замiсть велосипеда, на який тайкома надiявся Богдан, подав сапку в руки i сказав:

– Ходiм, сину, сапати кукурудзу.

Богдан давно мрiяв про цей день, коли вийде разом з дорослими в поле, займе свiй загiн i гнатиме його вiд гаю до дороги. Дорогою йтимуть люди й вiтатимуть: «Дай, Боже, щастя!» – а вiн, розмашисто витираючи пiт з чола, вiдповiдатиме: «Дякую за слово добре, дай, Боже, щастя й вам!»

Романтика сiльськоi працi трохи зблiдла, коли почали млiти руки, а сонце без жодноi поблажливостi до його молодого вiку безжалiсно пражило вiд самого ранку до надвечiр’я. Але Богдан не скаржився. Щоранку, перемагаючи бiль у суглобах, схоплювався з лiжка, обливався холодною водою i виходив на загiн першим, iз задоволенням мацаючи стужавiлi мускули рук.

Зате недiля була його. З самого ранку Богдана немае вдома. Ще далеко до того часу, коли добре продрухаються люди, прибер

Страница 13

ться й потягнуться стежкою до церкви, а вiн уже обiйшов царини i прибрiв на потiчок, у довгу жолобину мiж шпаiвським узгiр’ям i горбатою загайпiльською толокою.

Повiтря, настояне на ранiшнiй прохолодi i густому запаху акацiй, свiжою патокою пливе понад долиною i заповзае, ховаючись вiд сонця, пiд крони вiльх, припадае до холодноi чорноi рiнi, до слизьких водоростей i кислуватих лопухiв. А потiчок, дбайливо виминаючи високе камiння, квапно перебiгае, напружено морщиться на своiх вузьких перебродах, а над ним гойдаються, нiби пiдвiшенi на ниточцi, комахи-русалки, завмирають у однiй точцi, дрiбно трiпочучи голубими крильцями; шугають проти течii воронобокi мересницi i кумедно булькають угору за комарами.

Це улюблене Богданове мiсце. Тут його нiхто не бачить, не покличе, не розвiе думок. А iх у нього багато, та не всi можна навiть висловити.

Хiба передаси словом п’янкий запах чебрецю або колiр жовтоцвiту, що жахтить пiд берегом на сонцi, чи тремтливий багрець бузькового вогню, розлитий по мочаруватiй левадi? Хто повiрить йому, що тiльки тут, пригорнувшись грудьми до м’якоi трав’яноi бараницi, вiн вiдчувае, що повернувся додому? Кого цiкавитиме те, що лише на цьому мiсцi вiн може найкраще осмислити прочитане, почуте, бачене?

А коли вгледишся в небесну блакить, тодi мислиш зовсiм по-дорослому. Та не всiм думкам можна самому дати лад. Тодi вiн iде до батька, а його батько не такий, як iншi, – вiн товариш, друг i мудрець.

Над зеленим тунелем у високостi горить сонце, довкола сонця безмежний простiр холоду, промiння безслiдно пропадае в безвiстях, i тiльки земля, така малесенька порошинка, бере собi частину тепла i творить з нього життя. Одна земля i одне сонце… Це було б зрозумiлим, але сонць i планет, так пише книжка, не тисячi, не мiльйони, а без кiнця. Як збагнути це «без кiнця»? І чому до болю в головi хочеться зрозумiти?

А може, це Бог? Нi. З богами покiнчено давно…

Минулого лiта сидiв отут i вимовляв слова «отченашу» – борг перед Богом, вранцi забув помолитися. Богдан змалку молився. Колись поставав у його уявi добрячий дiдуган, який усе знае. Потiм зрозумiв, що бородатий бог – це казка. Є вiчний i всесильний невидимий дух, який iснуе всюди. Цей дух народив сина i послав його на землю… Богдан враз спiймав себе на блюзнiрськiй думцi: адже планет безлiч, то хiба на кожну з них Бог послав своiх синiв i всi вони називалися Ісусами? Тут щось не так… «Це також казка, видумка!» – жахнувся хлопець, струсонув головою, щоб прогнати сумнiви, бо ж страшно: батько й мати вiрять, а вiн… Нi, нi! Швидко повторював слова молитви, але вони уже звучали якось дивно пусто, а зовсiм новi, чужi думки били молоточком по мозку i вистукували тiльки заперечення того всього, у що вiрив дотепер.

Вiн утiкав тодi з левади, втiкав вiд самого себе, але не мiг уже позбутися нав’язливих сумнiвiв i перестав молитися. А вночi снився йому розсерджений Бог. Вiн потрясав над його обличчям кудлатою бородою i душив кощавими пальцями за горло. Цiлими днями ходив, наче струений, все боявся кари невiдомоi сили, а найбiльше тiеi порожнечi, що глухо стугонiла в грудях.

Не витримав. Увечерi, коли мати вже спала, а батько допiзна працював над рiчними звiтами, вiн зайшов до нього в кiмнату.

– Тату…

– Ти ще не спиш? А я просив не заважати, – не вiдриваючись вiд паперiв, промовив Шинкарук.

– Я мушу щось сказати, татку…

Шинкарук вiдчув тривогу в голосi сина, рiзко повернув голову, глянув i весь насторожився: вiн дотепер не задумувався над тим, що цьому довгов’язому хлопчинi минуло чотирнадцять рокiв. У нього, напевно, е свiй свiт думок i запитiв, i його батькiвська порада зараз як нiколи потрiбна Богдановi.

– Що трапилося, Богданю? – Вiн простяг руку, щоб погладити хлопця, i опустив ii. Побачив: син уже не хоче, щоб його пестили, вiн чекае, коли з ним поговорять, нарештi, як з дорослим.

Шинкарук встав. Богдан мовчки переступав з ноги на ногу.

– Татку, я… я вже не вiрю в Бога.

Батько змiряв поглядом сина з нiг до голови, випростався i, здавлюючи задоволений вигук, чмихнув у вуса.

– Переконали вчителi?

– Нi, я сам…

– Са-а-м?

– Так-так! – блиснули Богдановi очi. – Нам казали, що Бога нема, але я вiрив мамi, та й ти… А тепер зрозумiв, що на iнших планетах нiхто не може знати нашого Бога, що його самi люди на Землi видумали… Але менi страшно, татку… Нi в що не вiрити?…

Шинкарук узяв сина за рамена i посадив у крiсло.

– Я теж атеiст, Богдане.

Хлопець схопився. Вiн нiколи не пiдозрював, що батько безбожник. Адже мати запевняла: тато молиться, а у школi говорить те, що мусить. Разом з бентежним здивуванням прийшло до Богдана незвичайне вiдкриття: перед ним стоiть його однодумець, друг!

– А мама?

– Багато людей вiрять… Але пройде певний час, i Бiблiя стане казкою для дiтей. Та головне не це, синашу. Людинi треба в щось вiрити, на те вона людина.

– У що?

– Приглянься до життя. Ти мусиш дорожити своею землею i знати, за що нею дорожиш. Це справа не одного дня, Богдане. Любити рiдний край,

Страница 14

ити рiдну мову, як джерельну воду в спеку, поважати працю людей, ненавидiти тих, хто чинить зло, а любити тих, хто добро творить, – це велика, добра вiра.

Богдан заворожено слухав батька. Вiн не мiг одвести вiд нього очей i вiдчув, як вiрить цiй людинi, що е його батьком. Примруживши вiд щастя очi, притулився до його грудей. Шинкарук давно не схилявся до синового чуба, що пахнув сонцем i суницями. Крадькома витер зрадливу сльозу.

Легко пройшли батьковi слова через призму конкретного життя, яке оточувало Богдана. Вiн бачив тiльки добро на землi i людей, якi творять добро, i любив iх. Не питаючи дозволу матерi, вступив до пiонерськоi органiзацii. Обурювався, коли вона забрала в нього галстук, сказавши: «Індикiв лякати будеш», не розумiв, чому мовчав батько, коли вiн похвалився, що за рiк стане комсомольцем. Адже тато мусить вiрити в те саме, що й Богдан. Бо ж у що iнше?

Богдан лiг долiлиць на землю. Вчора пiдгортав картоплю, ще трохи млiе поперек. А земля пахне листям кульбаби, чорнобилем, пахне свiжим молоком, немов на цьому мiсцi тулилась до трави корова повним вим’ям, пахне вощиною i житнiм хлiбом. І здаеться Богдановi, що сьогоднi вiн, як нiколи дотепер, вiдчувае, як мiцно можна любити свiй край.

«Нi, хто вiрить у богiв, той не може по-справжньому вiрити в людей».

Над потiчком спiвали хори берiз. Вiн завжди iх чув. Ще в ранньому дитинствi будився серед ночi вiд спiву берiз за вiкном. Тодi вiн вiрив, що це спiвають ангели. А тепер вчував у цiй мелодii пiсню всiеi землi, прекрасноi, чистоi, повноi свiтла, зеленi й добра.

Далеко, в тому боцi, де Коломия, почулися глухi вибухи. Густо – один за одним. Богдан пiдвiвся, вибiг на леваду. Що це? На небосхилi висiли бiлi м’ячики дивних хмаринок. Вони з’являлися густими зграйками то в одному, то в iншому мiсцi i розпливалися в повiтрi.

A-а, летунськi вправи…

Але до струмка вже не повертався. Перейшов сiножать i подався стежкою додому.

Ще здалека почув голос батька. З кимсь розмовляв у хатi.

Богдан зупинився бiля кущика бузку неподалiк од вiкна. Чий це голос?

– А я не прийшов вас перепрошувати, – впiзнав Опришкiв густий баритон. – Тiльки ото за Пушкаря тодi, немов спросоння… Та ви, вчителю, таки трохи мене здивували.

– У нас з вами нiколи не було зовсiм однакових поглядiв. Проте якщо подумати, ми завжди змагалися за одне: щоб краще люди жили на землi. І коли я подiлився з вами своiми сумнiвами, то це ще не означае…

– Су-умнiви! Ви, iнтелiгенти, надто багато сумнiваетесь. Не привезли мануфактури в кооператив – за Польщею банно, не доплатили колгоспниковi за роботу – погана влада, брата вашого скривдили – давай iншу. А я люблю радянську владу, як добрий господар землю, хоч вона мiж пшеницею i будяка часом сплодить. Бо вiрю, чуете, вiрю в справедливiсть нашого ладу!

– Щодо загальноi справедливостi, себто доцiльностi соцiалiзму, я не маю нiяких застережень. Та що тут говорити. Самi бачимо… Але мiй брат – комунiст. І не один вiн такий. Буду вiдвертим перед вами. Це злочин…

Скрипнуло крiсло.

– Ну, знаете… – прошипiв Опришко. – За такi розмови…

Не докiнчив. Вийшов з хати, грюкнувши дверима. Богдан одсахнувся вiд парканця. За хвилину почувся мамин плач.

– Ти що наробив, чоловiче, що наробив? Таж вiн погубить нас усiх!

Богдан ще дихав пахощами землi, з душi ще не спливло зачарування красою свiту – i раптом… Та що це таке? Батько не вiрив у Бога i втаiв це перед ним, батько нe вiрить… А стрийко Михайло, виходить, не помер? Його… що з ним зробили? Навiщо батько обманював удруге? «Опришко погубить нас усiх». Хто погубить? Радянська влада, в яку вiн повiрив, як колись у Бога?

Богдан утiкав геть вiд хати. Вiн боявся, що буде плакати, кричати, образить тата.

Блукав цiлий день по царинах. Повертався додому з серцем, затроюдженим зневiрою. Тепер вiн не мав чого покласти в душу. Любов до рiдноi землi… До Украiни. Не радянськоi. А якоi? Якоi iншоi Украiни?

Застав у хатi незрозумiле сум’яття. Вчителька Марта Якiвна збирала гамузом своi речi у валiзку, плакала, прощалася.

– Що сталося? – спитав тривожно Богдан.

– Вiйна з нiмцями, – вiдповiв зажурений батько.

Богдан здригнувся. Бiлi м’ячики хмарок на небi… Боляче вдарилось у мозок жахне, вiн скрикнув, здавлюючи ридання:

– А Вiра, Вiрочка?

Мати згорбилась над столом, обхопивши голову руками. Батько лаштувався в дорогу. Вiн поiде разом з Мартою Якiвною до Львова i забере звiдти дочку.




IV


Рiзноголосою тривожною луною линули над Загайпiллям вiстки про вiйну. Боi котилися стороною, над Прут долiтав далекий фронтовий гул, i лише зенiтки десь далеко час вiд часу пугукали, i прожектори розрiзували вночi чорне небо вогняними перехрестями.

Не збиралися бiля читальнi газди «на полiтику», як колись пiд час польсько-нiмецькоi вiйни, було не до того. Наче снiг у травнi, звалилося на голови людям зовсiм несподiване, i люди сторопiли. У тремтливому чеканнi справжнього жаху, пожеж, голоду i сирiтства жив народ у цi днi i не сходився гуртами, i не спiвали вечо

Страница 15

ами дiвчата на вулицi.

На Прутi, нижче броду, лежав дивовижним мостом збитий нiмецький бомбардувальник, але й бiля нього не збиралися. До лiтака прийшли тiльки батьки двох хлопчикiв-пастухiв, щоб забрати останки своiх дiтей. Їх розiрвала бомба, коли вони хотiли помацати продовгувату блискучу диковинку.

На Дiдицькому сталася також подiя – помер старий дяк Пантела Бобик. Перед смертю сказав, що вiн не може бiльше дивитися на злигоднi – бачив за свiй довгий вiк досить. Хату й поле заповiв Семеновi й Оленцi. Коли пiп Бабиняк прийшов сповiдати Пантелу, вiн пiдвiвся й промовив:

– Йде велике горе, отче. Будьте людиною i потiште народ хоч раз розумним словом.

За домовиною Пантели йшло пiвсела. Зловiсною була смерть сiльського патрiарха.

Клим Запоточний ходив по селу, щоб вiдвести балачкою душу. Всюди повторював одне:

– Червона армiя – не польськi улани. Гаратнуть, iз нiмця – дим та й нитка. Будете видiти.

Але його слова не втiшали загайпiльчан. З дня на день чекали мобiлiзацii, не одна мати тихо пiднiмалася вночi з постелi, щоб постояти в узголiв’ях синiв, не одна дружина здавлено хлипала всю нiч на грудях сонного чоловiка.

Та мобiлiзацii не було, i це дивувало людей. Газети приходили до Загайпiлля регулярно, в них щодня повiдомлялося про успiшнi боi, про збитi лiтаки i полонених нiмцiв.

Партприкрiплений Скакунов поiхав до Коломиi таки в перший день вiйни i не повертався, а Опришко чекав його i чорнiшав з кожною годиною. Нiс ще бiльше витягнувся, Андрiй щоранку приходив до сiльськоi ради i запалими очима дивився на Івана Ковбанюка.

– Що це робиться, Іване?

Голова сiльськоi Ради нiчого не мiг вiдповiсти Опришковi: вiн також чекав розпорядження з райкому партii. Його блiдувате марне обличчя почало останнiм часом наливатися здоров’ям, а тепер зжовкло, як пiсля перепою.

Бували в Опришка хвилини, коли вiн з жахом вiдчував, як до його мозку приходять зовсiм чужi думки i палять, шпигають зневiрою:

«Як це так? Виграти громадянську вiйну, а через двадцять рокiв хитнутися вiд першого удару? Що сталося?…»

Та це були секунди сумнiвiв. Опришко йшов тодi мiж люди, кричав на тих, хто впадав у безнадiю, пiдозрiливо вглядався в Пушкаревi очi, намагаючись вловити в них вогник зрадницькоi втiхи. Пушкар заклопотано поглядав на голову колгоспу i запитував про наряд на роботу, бо вiйна, мовляв, вiйною, а хлiб треба буде збирати – жнива на носi. Нiчого не мiг прочитати Опришко на непроникливому обличчi свого бригадира, як i не знав, що вечорами виходить Пушкар у поле, пробуе на зуб воскове зерно, гладить молодi листочки на вербових прутиках на межi – iх повтикав крадькома ще ранньою весною, – а тодi в його горлi клекоче злобний смiх, i вiн здiймае вгору кулаки: «Чекай, жеброто… Прутик деревцем стане. Два ряди головатих верб, мов жовнiри на вартi. Вiшати вас буду на тих вербах! Щоб i внуки сотому заказували переступати межу!»

Іван поiхав до Коломиi, а повернувшись, зайшов прямо до Опришка. Є вже наказ евакуювати установи, вiдступ тривае. Треба збиратися в дорогу.

– Втiкати?! – скрикнув Андрiй. Вiн дотепер сидiв згорблений за столом i нiби й не слухав Івана. – Вiд кого? Вiд своiх людей я, Опришко, втiкати буду?

– Не втiкати, а вiдступати. Кутузов теж вiдступав колись.

– Кутузов… Царська армiя, генерали, запроданцi! А ми, ми?

– Ви завжди були заслiпленi, Андрiю. Тому не можете нiчого бачити далi свого носа. І через те вам до панiки близько. А iстерикiв i панiкерiв розстрiлюють у военний час. Зрозумiло?

Опришко охолов. Важко сперся лiктями на стiл i прошелестiв зшерхлими губами:

– Не буду вiдступати. Армiя – iнша справа. Є рiзнi маневри, вiдступи й наступи. А я тут залишусь. Думай як хочеш. – Пiдвiв очi, вони налились уперше свiтлом. – Лiси у нас, Іване, глибокi, слава Богу. Опришкувати буду! Жодного нiмака в село не пущу. – Вiн прояснiв злою циганською посмiшкою i колючим поглядом штрикнув Івана, мов двома розчепiреними пальцями межи очi. – Сина вiзьму, Павла Циганчука, тебе, партизанку створимо, гiмназистику переляканий!

– Менi в райкомi наказали бути завтра в Коломиi, – спокiйно вiдповiв Іван. – І раджу вам також iти зi мною. Пiдпiлля буде. Але для цього згуртуватись треба. А поодинцi переб’ють. І вас… Тут-таки, в Загайпiллi.

– Дiдька лисого! А втiм… Роби як знаеш. Тiльки я не пiду нiкуди.

Іван обняв Опришка i пiшов прощатися з рiдними.

Якимиха впала на колiна перед сином i благала не йти, люди ж своi, заступляться. Чи то ж одна влада тут була, i не вбивали таки нiкого. А вiн, Іванко, що злого кому зробив?

Іван пiдвiв матiр, цiлував ii висохлi щоки.

– Я повернуся, мамо. Не вiк же тут будуть нiмцi.

– О, аж тепер нi, аж тепер за тобою слiд рутою заросте, на твоему похоронi плачу нинi, синку!..

Яким стояв посеред хати, i здавалося, не рушиться вiн, камiнний, з мiсця, так i вийде син за отчий порiг i не вiзьме на важку дорогу батькiвського благословення. Схлипуючи, дивилася Якимиха на чоловiка, тремтячi руки пiднесла до горла i, завмираючи, чекала: невже от

Страница 16

к розстанеться рiдний батько з сином?

Наче в спину хтось штовхнув – кинувся Яким до Івана i затрусився вiд здавленого крику. Все, мабуть, тут – i прикрощi, яких завдав йому первiсток, i втраченi надii, що iх колись плекав Яким, виводячи Івана в люди, i батькiвська любов, яку таки не вбив жаль до сина, – збiглося зараз в один кривавий болiсний згусток, i старий виплюнув його страшним словом:

– А будь цей свiт навiки проклятий!

Тiльки Василь холодно подав руку, не дивився в очi братовi.

Учора ввечерi вiн зустрiчався з хiмчинським Михасюком. Михасюк сам прийшов нагадати йому про той час, коли вони удвох вiкна били комунiстам. «Наша героiчна дае драла, ми будемо ще воювати за справжню Украiну». Василь вiдмахнувся од нього, але крапля злоби впала i зашипiла на незастиглiй ще образi… І тепер курилася десь там, глибоко в серцi, iдким димком.

Вже на порозi обернувся Іван i, прискуливши очi, сказав з притиском:

– Бачу твiй настрiй, парубче. Тiльки гляди… Зустрiнемось – звiт даси менi. За добро, а чи за зло.

– Йди, йди, – визвiрився Василь i з кулаками пiдступив до старшого брата. – З чужими ти прийшов i йдеш з чужими. Не було тобi тут рiднi: нi в хатi, нi серед людей.

Позеленiв Іван. Помутнiло в очах вiд оскаженiння, вiн мiг би тепер убити Василя. Але серед хати стояв батько, звiсивши голову, i мати – з закляклими в розпуцi руками, мов живий пам’ятник одвiчному материнському стражданню.

Пiшов. А коли проходив через Дiдицьке, зупинився. На порозi Пантеловоi хати стояла та, яку кохав. На призьбi повзала дитина, плакала, але мати не звертала на неi уваги, дивилася на Івана.

– Куди ви?…

Вiн пiдiйшов до тину, переступив перелаз i, не думаючи про те, що може побачити Семен, обняв ii по-парубоцьки однiею рукою, поцiлував у щоку.

– Щасти тобi тут, Оленко…

– Хай вам Бог помагае, Іване. За все добро… За мене.

На трактi догнала Івана Ганна Сторожучка. Хустина сповзла з голови на шию, злом iскрились очi, дихнула йому в обличчя пекучим докором:

– Так легко все, так просто, як дитинi цяцьку показати… Куди iдеш, голово сiльради, начальнику? За себе боiшся? А ми як? Погрались дiточки в свободу i досить iм? Пити разом, а розплачуватися окремо, Іване?

– Ой, Ганко, Ганко… Скiльки такого цвiту, як ти, змарнуеться. Прости, Ганнусько… Перед тобою, як перед народом, благаю прощення.

Вiн нагнувся до ii рук i заквапився по тракту, щоб не дивитися бiльше на горе, на тугу, що застигла сiрим силуетом при битiй дорозi.



Шинкарук повертався зi Львова. Йому пощастило доiхати до Станiслава товарним поiздом – це, мабуть, був останнiй, посланий для евакуацii вiйськових частин, – далi до Коломиi довелося йти пiшки.

Не вiдчував нi втоми, нi голоду. Все, що не стосувалося його неймовiрного горя, було далеким, чужим, ворожим.

Вiри немае, донечки!

Люди ходять, працюють у полi, дiти граються в поросi, хтось хихоче в сутiнках за тином, навiть пiсня, мов заперечення смертi, стрепенеться то тут, то там над стривоженою землею. Мирно стоiть крислатий дуб, розпростерши чепiрнате гiлля над хрестом край дороги, сонце досушуе стомлене колосся, а воно хилиться й покiрно жде серпа; вечори скроплюють росами прив’ялi трави, сполiскують короткi грозовi дощi смагу з землi; люди вiдчиняють дверi й приймають подорожнього на нiч.

І все це живе поза його горем, байдуже до нього; свiт iснуе, як i колись, не знае i знати не хоче, що вiн утратив дочку!

Дратували Шинкарука безжурнi обличчя, ображали розмови про щось зовсiм далеке вiд вiйни i смертi, святотатством здавався смiх. Вiн утратив дочку, над його сiм’ею нависла страшна непевнiсть, можливо, в нього немае вже дружини й сина, а свiтовi байдуже до цього всього, байдуже!

Кiлька днiв тому Шинкарук, насилу дiставши квиток на поiзд, приiхав до Львова. Тут вiн дiзнався про вiдступ. Але тривожнi розмови, голоснi команди вiйськових i лайка водiiв на вулицях ковзали повз його увагу. Вiн бiг провулками, боячись, що заблудиться i не знайде будинку, в якому жила Вiра. Знайшов. Господиня Слiвiнська скорботно розповiла про те, як Вiра вранцi збиралася йти в бiблiотеку, була веселою i зовсiм не сподiвалася, бiдна, що ii схоплять енкаведисти. Бо, прошу я вас, за цих кiлька днiв скiльки людей пересаджали! Нi-нi, вона нiчого докладно не знае. Але казала панi Зарицька, а ii чоловiк працював кимсь там у мiськiй радi – то хто вже буде краще знати, – казала, що був потайний наказ арештувати як можна бiльше, щоб нiмцi не мали пiдтримки вiд свiдомого мiсцевого населення. Але най добродiй Шинкарук не падае у вiдчай. Можливо, Вiра якось врятуеться, а може бути, що й не арештували, тiльки дивно, куди б могла подiтися? Першого дня, в недiлю, бомби падали за мiстом i бiля пошти. А бiблiотека, куди ходила Вiра, – осьдечки.

Шинкарук, нiмий i безвладний, сидiв у крiслi i не мiг тепер пригадати обличчя своеi первiсточки, тiльки виразно вiдчув, як крiзь райдугу рокiв простяглися до нього нiжнi, теплi дитячi руки, обняли за шию, а вiддутi рожевi губки прошептали: «Добранiч, татус

Страница 17

».

Глухий стогiн вирвався з грудей i захлинувся в здавлених сльозах. Шинкарук схопився з крiсла.

– Куди, куди менi звернутися? О Господи!..

– Пане добрий, – ламала руки Слiвiнська. – До кого звертатися? Таж то басурмени, азiяти, якi не тiльки людей – Бога топчуть!

– Що ви говорите? Люди ж вони…

– Людиська! Ви краще iдьте додому, поки не пiзно. Хто знае, що там дiеться? Щиро вам раджу, бо я для своiх людей…

«Так! – стрепенувся Шинкарук. – Так. «Одного поля ягоди». І щоб не залишити нi однiеi, Вiру тут взяли, сiм’ю, напевно, вивезли, а вiн залишився один. Один!»

Кинувся до дверей, вибiг у коридор. Слiвiнська втримала його за руку.

– Пане Шинкарук… Хоч то влада мае змiнитися, але ви заплатiть менi ще таки карбованцями.

Шинкарук витяг з кишенi кiлька папiрцiв i, не дивлячись на грушувате обличчя Слiвiнськоi, побiг сходами вниз.

…Розмовляв з людьми, кожний день приносив усе свiжi новини: нiмцiв вiдтиснули, нiмцi йдуть i палять села, червонi вiйська вже за Збручем.

Якось байдуже було до всього. Ба нi, не байдуже. В проблисках тверезого мислення вiн розумiв, що в своему горi став егоiстом, що все на цьому свiтi вимiрюе лише благополуччям своеi сiм’i. «Думаете, як Пушкар, тiльки про себе». Так казав Опришко, i вiн мав рацiю. Шинкарук картав себе, називав негiдником i все-таки вище свого горя стати не мiг. Цi тверезi думки були наче не його власнi, а нав’язанi звiдкись зовнi, як ота стара австрiйська пiсенька, що зовсiм недоречно вривалася в свiдомiсть i глузувала його батькiвського горя:

Гонвед-банда i музика!
Чого ж тобi, брате, ще?

«Геть, геть! Що менi до всього свiту, в мене ж дочки нема, мене скривдили, знищили, то хай будуть вони проклятi!»

«Але ж, крiм тебе, живе великий свiт, океан людських доль! І твоя печаль чи радiсть – це лише крапля, а не змiст людського життя. Треба стати вище й глянути: може, твое горе не збiгаеться з людським? Яке ти маеш право проклинати те, чого не проклинае народ? А коли б у тебе була зараз сила виклясти для себе одного щастя – ти став би злочинцем. Адже чекаеш окупантiв! Собi – мiзерне добро, а лихо мiльйонам? Стань вище, як ти смiеш оцiнювати життя людей своiм горем?»

«Дитини в мене немае… Ви розумiете? Вiрочки моеi… О Господи, та невже це правда?»

Третю добу йде Шинкарук пiшки. Обличчя заросле, очi спаленi спекою i слiзьми. Одяг просяк пилюкою, волосся злиплося у ковтуни, а сам вiн подiбний до жебрака.

Остання подорожня нiч застала його недалеко вiд Коломиi. До Шинкарука довго приглядалася господиня, переморгнулася з чоловiком.

– Не бiйтеся, грошi в мене е…

– Та ми не про грошi, – знизав плечима господар. – Рiзнi люди тепер бродять.

– Я не з далеких. Загайпiлля, може, чули?

Йому дали вечеряти, постелили на лавицi бiля вiкна. Прокинувся, коли сонце вже добре пiдбилося. З пасовиська втекла вiд гедзiв корова i мукнула пiд вiкном, наставляючи до хати морду. Знайомий запах коров’ячого дихання обдав Шинкарука i до болю вiдчутно нагадав йому про рiдний кут. Сьогоднi буде вдома. Але як там, що?

Вiн одягся, подав господаревi червiнця. Той вiдхилив його руку, гiрко посмiхнувшись.

Зрозумiв: уже нема тут радянськоi влади; забулося власне горе, тривожно запитав:

– Нiмцi вже тут?

– Нiкого ще не бачив. Кажуть, Украiну проголосили.

– Украiну?! Хто? Яку?

– Кажуть, якийсь Бандера.

Шинкарук замружив очi, продумував почуту новину. «Украiна… Як це? А де вiйсько, державний апарат? З неба впали? І Бандера… Що за один? Це якась фiкцiя… Хоч, може…»

– А що люди на це? – спитав обережно.

– Люди – не знаю… А я… Пам’ятаю трохи Австрiю, хлопчиком був. Перебiдив Польщу… На Радянськiй Украiнi не набив оскоми. Жив добре. А на цю подивлюся… Хоч i ii ми вже бачили. Ще у вiсiмнадцятому вона також iшла поперед нiмцiв чи то за ними. То була гонорова Украiна, панська, як Польща… Подивимось…

– Хто знае, чи на цю Украiну будемо дивитися…

– А що буде?

Шинкарук не вiдповiв. Вiдчув, як його власне горе поступилося перед маревом страшного лихолiття.

У Коломиi прочитав вiдозву. Вiд iменi проводу Органiзацii украiнських нацiоналiстiв i ii вождя Степана Бандери проголошував самостiйну Украiну прем’ер-мiнiстр Ярослав Стецько. На ратушi лопотiв жовто-блакитний прапор.

«Виходить, нiмецькоi влади не буде, – зiтхнув полегшено. – Украiнська влада… Але як же це так? Хто ii дав Стецьковi й Бандерi? Адже нiмцi…»

Поринувши у суперечливi думки, повертався додому. Назустрiч йому вибiг Богдан.

– Тато вернувся!

«Слава Богу! Не встигли…» – прошепотiв Шинкарук i припав головою до синового плеча.




V


Чому так довго не можна розплющити очей? Цiла вiчнiсть проходить над Вiрою, а iй несила глянути, що робиться довкола. Перед очима пересуваються якiсь картини, немов коралi-вервечки в пучках набожноi бабусi. Та нарештi свiтло вузькою смужкою прорiзуе мертво склепленi повiки. Стеля… Домашня, бiла, i мухи зрiдка мандрують вниз спинками, не боячись упасти. По боках – мальовничi стiни (нi, це не в мами), i запах постелi ч

Страница 18

жий… А-а!

– Панi Слiвiнська!

Гостра копичка кiс тiнню вiдбилася на стiнi, зажурене обличчя нахилилося над нею. Голубi очi серед вiночка зморщок, нiби озерця мiж сухими берегами, заблищали втiхою.

– Я не Слiвiнська, я Марина… Але ти засни, засни…

Вiра слухняно стуляе повiки. Їй не хочеться чи сили нема думати над тим, чому вона потрапила до незнайомих людей, чому не може ворухнути нi рукою, нi ногою. День зараз чи нiч? Вдома вона чи на своiй квартирi в господинi Слiвiнськоi? Не цiкавить ii i те, хто ця жiнка, яка назвала себе Мариною.

А може, таки вдома? Травневий ранок, набухлi росинки на осицi… «Я люблю тебе, Вiрочко…» – «І я тебе, Мироне. Ти вiзьмеш мене з собою, бо я найкраща з квiтiв…» – «Ви мотлох, панi!» – «А чому, чому така сумна мелодiя?» – «Сумним акордом скiнчився день… Скiнчився день?…»

Коралики безконечно довгого разка пересуваються в пам’ятi, плутаються, губляться. Вiра силкуеться ще раз розклепити повiки, але вони олов’янi й печуть, як перед добрим сном.

Заснула. А коли прокинулася, за вiкном варився день, розпарене повiтря вливалося духотою в маленьку кiмнату й заносило багатоголосий гамiр з вулицi, а серед гамору рiзко вирiзнявся ритмiчний тупiт сотень чобiт i уривки якоiсь рубаноi пiснi з уiдливим, одноманiтним рефреном.

Не могла зрозумiти, що трапилося. Чужий дiм, чужа пiсня на вулицi, i нiкого немае в кiмнатi. Рвучко пiдвелася, та гострий бiль у правому боцi шпигонув аж до серця. Запаморочилася голова, нудка млiсть пройшла по тiлу, i спина приросла до матраца. Боязко повела рукою по тiлу – товстий шар бинтiв туго опоясав ii попiд груди. Намацала пальцями зашкарублий круг – засохла кров?

Ага… Була недiля…

Здригалися будинки вiд гуркоту бронемашини, з-пiд колiс гармат злякано виривалися клубки куряви й стелилися тривожним маревом над промисловими кварталами, кричали сирени фабрик, i кричали люди на вулицi.

А Вiра стояла на тротуарi, схопившись позад себе за дерев’яну огорожу бiля ветхого будинку на Замарстинiвськiй, i безпорадно дивилася в гаряче червневе небо.

Рожевi пiвонii сивiли за парканцем вiд пилюки й страху, трусився круглоголовий стрижений клен, хтось штовхнув Вiру i грубо вилаявся: «Роззява!», пробiгли з карабiнами бiйцi, i гахнув вибух зовсiм недалеко, бiля шкiрзаводу.

Що це? Вiйна?!

Неначе сама смерть зiрвалася з ланцюга й завила, затанцювала на небi й понад землею в божевiльнiй радостi.

Не вiрячи, що це таки вiйна, Вiра пiдбiгла до незнайомого чоловiка, що квапно проходив мимо неi, схопила його за полу пiджака й переляканим поглядом благала заперечноi вiдповiдi:

– Що це, вiйна?

– Нi, забава! – рiзко звiльнився чоловiк з ii рук, та, повернувши за будинок, зупинився й крикнув:

– Чого стоiш? Цяцю в небi побачила?

Вернувся, схопив ii за руку, i обое впали ниць. Металевий рев, пронизливий i кровожерний, пронiсся понад димарями – розшалiла смерть гуляла безкарно над громаддями будинкiв i гасила хижу спрагу над Полтвою, вириваючи камiнь i мерву у блакитне небо. Застогнала земля, просячи рятунку, така ж безпорадна, як i люди.

Пiднялись, Вiра побiгла за незнайомим чоловiком. Де заховатись? Але в цю мить згадала, чого прийшла сюди раннiм ранком аж з другого кiнця мiста, висмикнула руку i майнула на вулицю. Ще раз, зовсiм близько, ригнула смерть полум’ям i димом, та Вiра вже не бачила й не чула нi вибухiв, нi зойку поранених, нi шроту цегли та камiння, що падали з неба й кришилися на бруку, анi свисту осколкiв.

Бiгла, та не додому, а вниз, навмання, не втрачаючи надii, що таки зустрiне його, адже вiн не мiг злякатися. Впевнена була, що нi камiнь, анi осколок не смiе ii зачепити, поки не побачить вона Мирона, поки не скаже, що любить його так, як жодна жiнка в свiтi не вмiла любити, бо не тiльки наснила, вимрiяла його в дiвочих мрiях, а й сама доспiла пiсля зустрiчi з ним, як вишня в червнi.

Вiрила… Мелькали поруч вiкна будинкiв i чиiсь зляканi очi, шалений трамвай котився вниз без гальм, залiзний птах, наче коршак, падав просто на неi i пiднiмався, лютий i жорстокий, понад фабричними трубами до неба.

І тут сталося щось неймовiрне. Високий будинок з вежею розсипався перед ii очима, нiби складений з дитячих кубикiв. Слiпучий блиск, шум у вухах, поштовх у бiк. Може, скрикнула, а може, й нi. Заскрипiв пiсок на зубах, не стало неба, мiста й людей. Тiльки перед самими очима – щербатий кусень цегли, червоний, як згусток кровi.

Ще пам’ятала, як хтось цупкими руками брав ii пiд шию i пiд колiна, усвiдомила, що стала враз дивно важкою, чула, як дихав хтось у ii обличчя i шепотiв: «Вiро, Вiрочко…»

Хто це був? Той самий незнайомий чоловiк? Але звiдки мiг знати ii iм’я? І де вона зараз? Що сталось, зрештою, на свiтi? Хто спiвав на вулицi маршову пiсню по-нiмецьки?

Повела головою, спитала кволо:

– Де я?

Скрипнули дверi. З маленькоi темноi кiмнати вийшов невисокий чоловiк у шкiряному засмальцьованому фартусi, у кашкетi дашком назад, з шевським молоточком у руцi. Вiн квапливо кинув молоток у кут на пiдлогу, витер долонi о

Страница 19

фартух, i густе павутиння жилок на дрiбному обличчi налилося багрянцем.

– Хвала тобi, Господи! – зiтхнув i, склавши руки на грудях, сiв скраечку лiжка бiля Вiри.

Вiра повторила ще раз те саме запитання.

– Не турбуйтеся, будьте спокiйнi… Ви, пане дзею, пiд щасливою планетою родилися або в кошулi. Тепер усе гаразд… Бiльше двадцяти душ пiд тим будинком пропало. Та й вам було три чвертi до смертi.

Вiра хвилювалася все бiльше. До неi повнiстю поверталася свiдомiсть, але дiвчина не знала нiчогiсiнько. Не мала уявлення, що це за чоловiк iз обламаними нiгтями на пальцях i з видовженим уперед обличчям, наче вiн весь свiй вiк дивився напружено в одну точку.

– Хто ви? Куди я потрапила?

Чоловiк зрозумiв, що хвилюватися дiвчинi не можна, i поквапився розповiсти коротко про все.

– В той день, коли розпочалася вiйна, – це менi розповiв мiй племiнник, – ви мали зустрiтися з ним. Мене це нiчого не обходило, – обачливо застерiг, – то така справа, що нiкого не минае. А вiн ще вдосвiта дiзнався про все це лихо i таки вiдразу кудись там пiшов. Куди – не знаю, бо то нiц мене не обходить, але через те запiзнився на рандку.

– Ми-рон? – кинулася Вiра.

– Так-так, наш Мирко. Тiльки ви обiцяйте, що слухатимете спокiйно. Лiкар заборонив вам нервувати… Я – Миронiв вуйко, Казьо Сарабай. Вiн живе, тобто жив… у мене. Але най це буде мiж нами… Ну, i, пане дзею, маете велике щастя, що вiн таки вийшов. Це ж Мирон вас принiс ледве теплу.

Щаслива усмiшка ледь торкнулася вуст дiвчини i вiдлетiла, злякана.

– Де вiн тепер?

– Оцього я не знаю, паннунцю. Тепер нiхто нiчого не знае. На фабрику я вже не ходжу, роботи нiхто додому не приносить, а я стукаю по старих шкарбунах молотком i знову, як за Польщi, вдаю дурного.

– Та скажiть, ради Бога, що сталося?

– Ах, я забув, що ви нiчого не знаете! У Львовi… нiмцi.

Вiра заперечливо мотнула головою, зляканi очi вп’ялися в зiм’яте Казьове обличчя.

– Не може бути…

– Саме так, – зiтхнув Казьо. – Вiдступають нашi…

В пам’ятi Вiри спливли гомiнкi збори та мiтинги, пiснi, що iх спiвали тi, яких вона весь час сторонилася.

Жаль, гiркота, розчарування i глуха злiсть нахлинули до ii свiдомостi.

– Яке нинi?

– Перше липня…

– За тиждень… А за мiсяць всю Украiну стопчуть.

– То ще не знати, дiвчино. Зненацька напали. Не виповiдав вiйни Гiтлер. Ну, але про полiтику мовчимо. Ви моя кревнячка. Як видужаете, можете iхати додому. А хочете, то живiть i в нас. Малого жiнка ще позавчора одвезла на село до своiх. Мiсце е.

– Я Мирона мушу бачити!

– Мус мае два кiнцi. Ви не скоро побачите його. І Кривду теж. І дуже прошу, не смiйте нiде згадувати цi прiзвища. Їх не було.

Казьо схилив голову. Йому жаль було дивитися, як дiвчину душать сльози, як вона ковтае iх, а здавлене ридання потрясае всiм ii тiлом.

– Заспокойтеся, прошу вас. – Казьо погладив Вiру по гладенькому чорному волоссi. – Все буде добре. Дасть Бог, ще зустрiнетесь. Я вiрю в це. А зараз вам треба спокою. Заснiть, якщо можете. Я приготую вам чаю.

Казьо поспiшив на кухню. За кiлька хвилин принiс чай i шматок хлiба з маслом.

– Масло ще довоенне, – гiрко пожартував. – У нас е невеликий запас.

Але Вiра не хотiла iсти. Вдячно глянула на добродушного шевця, хотiла бадьоро усмiхнутися, та очi зайшли туманною мережкою.

Дiвчина знову заснула.




VI


Офiцiйне проголошення самостiйноi Украiни вiдбулося в будинку товариства «Днiстер» при свiчках.

Саме в той час, коли новоявлений прем’ер-мiнiстр Ярослав Стецько зачитував вiдозву проводу ОУН, квартали Львова заповнювали разом з темрявою ударнi гiтлерiвськi полки. Слiдом за ними поспiшав генерал-майор полiцii Карл Ляш, якого Гiтлер благословив на львiвський престол.

Але сьогоднi влада була в руках Стецька-Карбовича, i вiн квапився скористатися з неi.

Блимало, хиталося полум’я свiчок, гойдались тiнi на стiнах, урочисто дзвенiв голос прем’ера, в гробовому мовчаннi стояли мiнiстри, i весь цей спектакль нагадував панахиду.

Професор Бендас свято повiрив, що вiн буде мiнiстром освiти в урядi Стецька. Годi було й не повiрити. Ще вранцi останнього червневого дня до нього на квартиру прибiг кур’ер з «Днiстра» i вручив листа вiд прем’ера.



«Вельмишановний пане Бендас!

Вiд iменi проводу ОУН я призначаю вас мiнiстром освiти самостiйноi соборноi Украiни з правом участi в засiданнях кабiнету.

    Я. Стецько-Карбович».

Мiнiстр освiти! Грiм з ясного неба. Багато надiй плекав Бендас з першого-таки дня вiйни: адже тiльки його мати була украiнкою, а батько – онiмеченим поляком, посада при нiмцях гарантована. Завiдуючий кафедрою, можливо, ректор унiверситету, але – мiнiстр освiти!.. Боже милий… А йому снилися такi скромнi сни! Найвища особа у вченому свiтi! І як це вони, самостiйники, у кракiвських закапелках не забули про його украiнське походження?

Гойдались тiнi на стiнах… Хиталась i сухорлява тiнь мiнiстра освiти. І думки вертiлися навколо справ службового характеру – уявлялась розмова в мiнiстерському кабiнетi з найбiльш

Страница 20

енависною у свiтi людиною:

«Хто? Як ваше прiзвище? A-а, Мохнацький… Жаль, жаль… Ми не можемо вам дати кафедри в украiнському унiверситетi, анi навiть пенсii. По-перше, ви поляк, а по-друге… Та що там, це не моя парафiя, дорогий колего. З вами розмовлятимуть в iншому мiсцi. Отже, останне слово в дискусii за мною, професоре».

Вранцi Бендасовi вручили мiнiстерське посвiдчення. Цього дня вiн на власнi очi бачив i на власнi вуха чув, як представник нiмецькоi влади вiтав украiнський уряд. Цього було досить, щоб твердо повiрити у свiй мiнiстерський портфель.

Наступного дня в свiдомiсть професора почали закрадатися сумнiви. Мало мiнiстрiв зiбралося в «Днiстрi», самого прем’ера не було, нiхто не розподiляв кабiнетiв. Тi, що прийшли, перешiптувались, знизували плечима. На третiй день усе з’ясувалося. Доктор Ганс Бауер вiдповiв кореспондентовi «Кракiвських вiстей», що вiн нiчого не знае про захiдноукраiнський уряд Стецька, такого уряду немае. Єдиною владою в Галичинi е влада нiмецька, i всi iй будуть пiдкорятися.

Мiнiстри квапно розходилися. Хтось шепнув оторопiлому Бендасовi, щоб швидше накивав п’ятами, бо ще можуть i посадити. Пiшла чутка, що нiмцi арештували й самого Стецька та iнших провiдникiв ОУН.

Що тепер буде? Чи не пiти заздалегiдь заявити про свое нiмецьке походження? Але кому?

Зiщулившись вiд тривожних думок, Бендас вислизнув з примiщення i за рогом «Днiстра» порвав над урною свое мiнiстерське посвiдчення.

Панахида закiнчилась. А щоб не була единою, щоб тисячi справжнiх панахид проспiвали протягом багатьох рокiв на украiнськiй землi, розiйшлися по всiй Галичинi друкованi в Краковi нацiоналiстичнi вiдозви, i вiдлунали вони на перший раз брязкотом вибитих шибок, зойком переляканих жiнок, вереском сонних дiтей.



Микола Пушкар заплакав вiд радостi, обняв жiнку, луснув затурканого Леська по плескатому чолi: «Чуеш, чуеш?» – i сам вибiг нагору, до обiйстя Якубського, молився до червоного диска сонця, що, сiдаючи за трактом, розсипалося золотом на його, Пушкаревих, ланах.

Пiзно ввечерi прийшов з Хiмчина Михасюк i найменував його старостою Загайпiлля.

Заскреготала, застогнала нiч, вiтаючи новий лад в запрутських селах.

Вранцi Клим Запоточний лагодив поламанi вiконнi рами, складав поiденi шашелем шматки, – хiба на них кола треба було, самi ж у пальцях кришаться – i потiшав Явдоху, що голосила й проклинала на чому свiт стоiть Клима й колгосп.

– Не журися, стара. Розумний не журиться. Видно, щось ми таки вартi в людей i в Бога, коли про нас вороги нашi не забули.

Сумно зiяло Дiдицьке чорними ямами вiкон, вуйко Онуфрiй спiшно забивав хату дошками, стояла Оленка занiмiла на порозi, й Семен застиг серед подвiр’я – згорблений, потемнiлий, гiркий, як проклiн.

Не було на висiлку тiльки Опришка. Його повели разом зi свiтанком до села.

Їх прийшло п’ятеро, а вiн – один. Зiрвали дверi з завiсiв, вдерлися до хати – Пушкар, Лесько, Михасюк i ще два хiмчинськi парубки.

– В’яжiть його! – заверещав Пушкар, а сам позадкував, зустрiвшись з налитими червiнню Опришковими очима.

– І чого я, скурвий сину, панькався з тобою! – проскрипiв Андрiй, кудлатий, роздягнений, в самiй сорочцi. – «Обережно до людей пiдходь!» Вiн тобi, Іванку, ще не раз спасибi скаже за цi твоi християнськi настанови…

Не боронився. Бачив, що марно. Тiльки вдарив ребром долонi парубка по руцi – дай одягтися, дурню! – а потiм йому скрутили воловодом руки.

– Ну ось, Андрiйку, – заговорив Пушкар i пiдiйшов ближче, побачивши, що Опришко, нарештi, не страшний для нього. – Я прийшов по наряд на колгоспну роботу. Молотарка стоiть готовенька на подвiр’i Якубського, чекае на збiжжя. Правда, я ii сьогоднi перевезу до себе. Спасибi радянськiй владi – вiк би такоi машини не доробився. Що накажеш робити? Косити, чи най ще зерно дiйде? Скосимо, Опришку, ой, скосимо! Тiльки тобi того хлiбчика вже не iсти… Досить, наiвся ти мого здоров’я, крiвцi напився, надто моцно на менi ти потоптався, щоб я мав тобi дарувати. Драбина перевернулася, тепер, ади, я при владi. – Пушкар показав на пов’язку на рукавi. – Молитви нашi Бог почув. Ну, чого так дивишся i жуеш губи, чого бiльмами очi заходять? Де синок твiй?

Пушкар впритул пiдiйшов до Андрiя i дихнув йому в обличчя горiлчаним перегаром.

– Де Пилип, питаю?

Опришко з усiеi сили копнув ногою Пушкаря в живiт. Той гикнув i гепнувся на долiвку.

На Андрiя посипалися удари. На свiтанку повели його в сiльраду. Щоб бiльше завдати ганьби й приниження, Михасюк шарпав ззаду за воловод i пiдганяв кием, подряпаним вiд скла пiсля нiчноi роботи.

Андрiй не знав, що з ним зроблять: уб’ють самi чи вiддадуть гiтлерiвцям. Було байдуже: все одно – смерть. Та не про смерть вiн зараз думав – про Пилипа й Павла Циганчука. Чи вдасться iм перебратися через камеральний лiс у гори i в Рiчцi зв’язатися з комунiстами? Кляв себе тепер за те, що не вчора, а сьогоднi вранцi вирiшив пiти слiдом за хлопцями через Зiбранiвку й Хiмчин i захопити з собою в карпатськi нетрi друзiв.

Пропало… Адже ж хлопцi н

Страница 21

чого не зроблять без нього…

Розпечений до бiлого казан викотився з-пiд землi, загорiлися дерева, зайнялися стрiхи на хатах, спалахнули факелами тополi при дорогах. Андрiй глибоко вдихнув ранiшнього повiтря, широко розкрив запухлi вiд побоiв очi, голосно зiтхнув. І не за себе, – за ту надiю, яку ось тепер враз утратив; розпучливий жаль скрутив вужiвкою серце.

«Кому оцi свiтанки яснiтимуть? Хто iх сопiлкою зустрiне, чия пiсня землю на сон заколише?»

Вiн згадав усе свое життя вiд початку i не пожалiв, що так жив; лише банно було, що не йшла з ним поруч та, яку завжди, до старостi кохав… І вiдчув тепер Опришко виразно, як нiколи, – бо й нiколи було, – як по-парубоцькому молодо любить вiн Марiю Ковбанючку, Іванову маму, перше й останне свое кохання.

«Ой, Марiе, Марiе, як марно пiшло все на цьому свiтi… Затоптали нашу землю при битому шляху, та й нас з тобою розтолочили».

Вiн так бажав тепер ii побачити – сиву, струджену й похилу, з тими темно-синiми очима, якi не зблякли вiд працi й лiт.

Мабуть, чула Марiя серцем Андрiеву мову, мабуть, його думки застукали в ii шибку на свiтаннi, бо вийшла на дорогу до царини i вдивилась у тремтливий серпанок над полями за трактом. Вчула тупiт, людей побачила, пiдбiгла, зупинилася, i руки, пiднятi вгору, зiв’яли.

– Куди це ви його ведете, люди? – скрикнула.

– До Пацикова кози кувати! – вiдповiв Михасюк. А плескатий Лесько ошкiрився:

– Скажiть, вуйно, Василевi, най не бариться, бо не залишиться для нього, то шкодувати буде.

Сине, опухле обличчя Опришка розпогодилося, i ранiшнiй промiнь сiв скупою усмiшкою на губи. А позаду нього червонiли невиспанi очi й сльозилися люттю та злою радiстю помсти.

Опришко зупинився.

– Розв’яжи руки, Пушкарю, втiкати не буду.

– Розв’яжеш йому, Марiе, як дошками забиватимуть, – вiдповiв Пушкар.

Марiя схлипнула, пiдбiгла до Андрiя i припала до його грудей. Вiн схилив кудлату голову до ii чола, хотiв щось сказати, а слова забулися…

– Отак-то, небого…

Виминув Марiю, i пiшли вони далi в напрямi до колишньоi сiльради. Дивилася Марiя iм услiд, i була вона тепер одним болем, розпучливою тугою, i цей бiль, i туга, i давне кохання повернули iй молодiсть. Мов дiвчина, перескочила перелаз i побiгла гусячою толiчкою вниз до школи.

У примiщеннi сiльради – голi стiни. Нових портретiв ще не навiшали. На столi – чорнильниця й папiр. Пушкар iнсценуе суд.

– Коли вперше знюхався з комунiстами?

Опришко глузливо оскалив зуби.

– Ти, Миколо, змахуеш за цим столом на осiдлану корову. Веди в Коломию та передай нiмцям, тi, напевно, краще вмiють протоколювати.

– А в нас не нiмецька влада, а украiнська. На! – Пушкар тицьнув Опришковi перед очi бандерiвську вiдозву. – Приколи ii, Леську, до дверей, щоб кожний бачив.

– Задницю нею витреш, та не свою, а нiмецьку, коли тебе покличуть, – процiдив Андрiй.

Схопився Пушкар з-за столу, вдарив Опришка по лицi. Плюнув Андрiй кров’ю в Пушкареве обличчя.

– Ти лише зв’язаного бити вмiеш, гадино!

Пушкар шаленiв.

– На р-раз-з… За мене! Два… За Якубського! Три-х-х… За межi! На! На! Маеш-ш… – вiн задихався i бризкав слиною.

Опришко заточився, вiдлетiв у кут; звiдти його штовхнули наперед i почали ним жбурляти вiд стiни до стiни; били палицями по крижах i головi. В Андрiя текла кров з носа й вух, але вiн ще не падав.

– Почекайте, газди! Я маю з ним рахунок! – почувся з дверей голос. – Що, вуйку Андрiю? – наiжився до Опришка Василь Ковбанюк. – Вiдай, у цiй кiмнатi ви мене ганьбили два роки тому. То, може, поквитаемося, щоб я боржником у вас не був?

Андрiй глянув на Василя i вперше тепер помiтив, що вiн на диво схожий на матiр. Справдi, нiчого немае бандитського в його очах. Мав Кривда рацiю колись… Можливо, вiн зараз i вдарить, та невмiло. Невмiло, бо за плугом батько вчив ходити, а вдарить, бо Опришко сам штовхнув його до Пушкаря своею недовiрою. Дивився на парубка, як батько на сина, згадав суперечки з Кривдою, Іваном, i докiр сумлiння вперше загриз серце.

– Бий i ти, Василю, – зiтхнув. – Ти один серед цих усiх маеш за що мене бити.

Пiдвелась було рука у Василя й опустилась. Скреготнув зубами, вибiг iз сiльради.

Знову накинулись на Опришка. Кожний хотiв ударити найдошкульнiше. Андрiй упав.

– Що ви робите?! – на мить зупинив самосудцiв крик з дверей.

Оглянулися: на порозi стояв блiдий Шинкарук. Михасюк зневажливо махнув на вчителя рукою. Опришка знову били палицями по спинi i глумилися.

– Зупинiться! – закричав не своiм голосом учитель.

Пушкар завжди шанобливо ставився до вчителя, а тепер гаркнув:

– Не ваше мелеться, не вiдгортайте!

– Таж ви уб’ете його!

Учитель кинувся мiж оскаженiлих карателiв, тремтячою рукою затримав Михасюкову палицю i зойкнув вiд болю.

– Я… я не дозволю… Самосуду не дозволю!

– Ви що, за комунiстiв прийшли заступатися? – Михасюк схопив учителя за барки. – Дивiться, щоб i вам…

Вiд образи Шинкарук пополотнiв. Навiдлiг ударив парубка долонею по лицi.

– Шмаркачу… Ти смiеш мене за груди шарпати?

Михас

Страница 22

к охолов, вiдступив знiчений.

– Я за людину, не за комунiста… При кожнiй владi е суд. І ви не смiете, не смiете самi розправлятися! – Шинкарук стояв посеред кiмнати i переводив лютий погляд з одного обличчя на друге. – Ідiть геть звiдси, нелюди!

Вiн нахилився над Опришком i розв’язав йому руки. Андрiй ще мав силу пiдвестися. Хапаючись за одвiрок, вийшов з сiльради i, спираючись на тини, поплiвся не на Дiдицьке, а мимо хат Якубського до камерального лiсу.

Нiхто не дивився йому вслiд. Стояли збентеженi. Пушкар змотував воловiд, Лесько сунув за грубу палицю.

– Це ви так Украiну почали будувати? – бридливо здригнувся Шинкарук. Глянув на афiшу, приколоту до дверей, швидко вийшов на вулицю.

На толоцi зустрiв Богдана. Хлопчина бiг до батька, голосно схлипуючи.

– Вiрочка!.. – вiн закушував губи, щоб не плакати вголос. – Мама сказала…

– Сказала… – незадоволено мовив Шинкарук.

– А ти все таiш, таiш вiд мене… За що ж ii… За що ж ii мали арештувати?

Шинкарук пригорнув сина.

– Ох, як я iх ненавиджу! – хлипав Богдан.

Батько мовчав. Вiн не мав що сказати синовi. В самого душа спустошилася. До цiеi хвилини, до розправи над Опришком у нього була ще якась надiя, вiра… Тепер не було в серцi нiчого. І вiн не мiг порадити синовi, кого треба ненавидiти, – весь свiт чи себе самого.

Шинкарук помiтив на вилозi Богдановоi блузи жовто-синю кокарду. Видно, ще вчора причепив ii.

– Викинь це геть, – сказав i простягнув руку до грудей хлопця.

– Нi, нi! – вiдступив Богдан. – Нi, не вiдбирай i цього. Ти нi в що нiколи не вiрив, i тобi добре. А я не можу так…

Хлопець повернувся й, нiби не чуючи батькового запитання: «Куди йдеш?» – подався до села, незалежний, дорослий.

Шинкарук довго стояв серед толоки, пониклий i розгублений. Розумiв: Богдан нинi, в цю хвилину, вибрав свою дорогу в життi. Сам. Син перестав довiряти батьковi. Чому? Де й коли батько допустився помилки, що втратив нинi ще й другу дитину?

Богдан iшов, не озирався. Високий, шпичкуватий пiдлiток сьогоднi вперше зустрiвся з життям, i воно його повело.

– Вернися! – гукнув Шинкарук навздогiн.

Може, й не чув. Дорогою вiддалявся до читальнi, де вже збиралися люди.




VII


За спущеними шторами – непевна нiч. Із спальнi долинае густе сопiння. Дружинi екс-мiнiстра ще сняться бали й почестi. Бендас нервово походжае з кутка в куток у своему кабiнетi, в нього зараз таке вiдчуття, наче йому на голову гультiпаки-студенти накинули мiшок, – було подiбне ще замолоду в Краковi, – але чомусь ще не б’ють. Як дочекатися ранку, адже мусить все це з’ясуватися!

Навальний стукiт у дверi – мабуть, чобiтьми. Отетерiлий Бендас застигае посеред кiмнати – це вже б’ють! – усе пропало, його прийшли арештувати.

Рiзкий наказ вiдчинити негайно виводить професора з отупiння. Кидаеться до дверей, тремтячими пальцями повертае ключ, сахаеться в глибину коридора.

Зневажливо минаючи господаря, до кiмнати широко ступив офiцер з емблемою черепа на вигнутому круглому кашкетi. Трое молодих вiйськових у пiлотках штовхнули Бендаса до вiтальнi. Офiцер зажадав документiв.

Екс-мiнiстр довго порпався задубiлими пальцями в кишенях, поки добув паспорт. Офiцер пильно глянув на документ, здивовано повiв очима по тремтячому обличчю професора i повернувся до молодих вiйськових.

– Вас фюр айн мiсферштенднiс?[1 - Що за непорозумiння? (Нiм.)]

У Бендаса на мить вiдлягло вiд серця. Вiн аж тепер помiтив на iхнiх темно-зелених пiлотках тризубцi, а на рукавах жовто-блакитнi пов’язки.

Один – високий, з швидкими очима, заговорив по-украiнськи:

– Ваше прiзвище Бендас?

– Достовiрно так, – вклонився професор.

– Колишнiй професор Кракiвського унiверситету?

– Достовiрно так! – прояснiв Бендас.

Іронiчна посмiшка майнула пiд м’яким рудим вусиком вiйськового:

– Мiнiстр освiти?

Бендас розгублено бликнув очима. Хто це прийшов до нього серед ночi? Жовнiри украiнського вiйська, якого нiхто нiде ще не бачив, чи новостворена украiнська полiцiя? Вiдповiв затинаючись:

– Власне, нi… Тобто так… Але це трапилось, що так скажу, майже випадково. Я… професор-славiст.

– Заспокойтеся. Нас не цiкавлять зараз вашi посади i функцii. Наш нiчний вiзит до вас майже випадковий. – Вiн звернувся до офiцера по-нiмецьки: – На вулицi Зiморовича мешкае професор-славiст Бендас, а не Мохнацький. Сталася прикра помилка.

– Цум тойфель! – гаркнув нiмець. – Де ж тодi вiн? Не знаете випадково, пане професоре?

Бендас зорiентувався, в чому справа. Шукали Мохнацького, а потрапили до нього. На якусь мить заворушилася людина в малому Бендасовому серцi. Та, ворухнувшись, збудила диявола заздростi й злоби, i вiн нагадав про те, що, зрештою, й не забувалося: «Ви свиня, професоре. Така, як i була».

– Знаю, – вiдповiв. – На Замарстинiвськiй. Це в другому кiнцi мiста.

Офiцер полагiднiшав. Вiн глянув на годинник, примружив очi i, змiркувавши, що допитуватись до квартири Мохнацького не вистачить часу, попросив зовсiм ласкаво:

– Будьте добрi, проведiть нас.

– Але ж нiч,

Страница 23

такий час… – пробував вiдмовитися Бендас.

– Назад привезе вас наша людина! – зовсiм не в тон попереднiй просьбi прозвучав наказ.

Бендаса вiдпустили тодi, коли вiн серед нiчноi темряви вказав на будинок Мохнацького.

Супроводжував його в автомобiлi високий вiйськовий з рудими вусиками i швидкими очима.

Професор намагався переконати себе в тому, що вiн виконав лише наказ озброених людей.

– Що зроблять з Мохнацьким?

– Нiчогiсiнько. Порозмовляти хочуть.

Бендас знав, що це не так. Але не хотiв ставати вiч-на-вiч з своiм сумлiнням, що десь там таки шкреботалося в грудях, немов павук у сiрниковiй коробцi, й шепотiло докiрливо: «Це твое останне слово в дискусii… Останне…» Тому почав нав’язувати супутниковi розмову.

– Яка приемнiсть бачити украiнських жовнiрiв!

Вiйськовий повернув голову.

– Ви, наскiльки менi вiдомо, не чистокровний украiнець.

– Я? (Звiдки вiн мене так добре знае?) Ну, не зовсiм. Мiй батько – онiмечений поляк iз Шльонська. Проте я… Моя мати – щира украiнка з вiдомоi родини…

Вiйськовий захихикав.

– Мабуть, це виняткове сплетiння кровних зв’язкiв з трьома нацiями й сприяе тому, що вам при кожнiй владi щастить займати недругоряднi посади.

– Ви дозволяете собi глузувати…

– Аж нiяк. Польський уряд врахував ваше походження по батьковi, украiнський – по матерi. На жаль, вiн проiснував мiнiмально коротко. Ви народилися пiд щасливою планетою, професоре. Нiмцi оцiнять заслуги вашого батька перед германською нацiею, ви не залишитесь без хлiба. Не ображайтесь… Я говорю це щиро i трохи з заздрiстю. Моя мати украiнка, а батько – украiнiзований поляк… І нi краплi германськоi кровi…

Пiсля тривалоi мовчанки Бендас спитав обережно:

– А що буде з урядом Стецька? Невже нема нiякоi надii на самовизначення Украiни?

Вiдповiдь була непряма.

– Якщо хочете зробити щось корисного для нацii, зв’яжiться з Украiнським крайовим комiтетом.

– Щиро дякую… Ось ми вже й приiхали. Чи я ще побачуся коли-небудь з вами, добродiю?

– Цiлком можливо. Я вступаю на службу до украiнськоi полiцii.

– Нiчого не розумiю. Яка ж влада буде в нас – нiмецька чи украiнська?

– Думаю, що це не особлива проблема для нас з вами. Головне, що не бiльшовицька. Про вас я чув у Краковi, коли вчився в школi украiнськоi полiцii. Я гадаю, що немае вам поки що потреби афiшувати свое спорiднення з нiмцями. Все-таки сорочка ближча, нiж кожух.

Бендас остовпiв. І про це знають?

Та, здаеться, про журналiстську практику професора вiйськовий не знав нiчого. Вiн подав руку Бендасовi, дружньо потряс нею.

– До побачення. Мое прiзвище Якубський.

– Дуже приемно, дуже приемно, – захлинався Бендас, вилiзаючи з машини.

– Слава Украiнi! – Якубський змахнув рукою вгору i кивнув шоферовi, щоб iхав.

Збентежений Бендас пробелькотiв услiд:

– О пане…



В цю нiч Юля не спала. Останнiм часом вона не могла спати ночами. Вдень хилилася зморена, важко дрiмала, скоцюрбившись клубочком на отоманцi, вдень засинала й дитина в помiтно випнутому животi, i хiба що тiльки рiзкi викрики гiтлерiвських солдатiв i зухвале ревiння мотоциклiв проганяли з Юлиних очей дрiмоту.

А вночi дитя стукотiло, било нiжками, спиналося десь там на лiктики, пiдводило голiвку, немов хотiло запитати: «Мамусю, татко повернеться, чи я, ще не народившись, стану сирiткою?»

О, це було настирливе, болюче запитання. Дитя раз у раз повторювало його, обiймало рученятами саме серце матерi, смикало, до болю стискало й просило вiдповiсти.

Мати гладила пiд сорочкою живiт i шепотiла крiзь сльози:

– Любе мое, засни. Все буде добре…

Але передчуття не вiщувало добра. Не приносив його кожний наступний день.

У першi днi вiйни Кривда вирiшив евакуюватися на схiд разом з деякими викладачами унiверситету. Щодня приходив додому пригнiчений, до невпiзнання нервовий i дразливий. Кожного разу, тамуючи роздратування, пробував розмовляти з тестем. Але Мохнацький впертою мовчанкою вiдповiдав на його наполегливу пропозицiю негайно виiжджати. Професор нагадував тепер дiдугана, який чiпляеться за одвiрок староi хати, коли дiти переселяються в iншу.

– Зрозумiйте ж, нарештi, – кипiв Антiн, – нiкому з нас не можна залишатися. Фашисти не пощадять нi вас, нi мене, анi Юлю.

– Ви iдьте, – мовив Мохнацький. – Я не пiду трясти по свiту старими кiстками. І куди, куди? Пiд голе небо, вiд села до села, з мiста до мiста – у вiчному страху й невигодах… Нi, нi. Це не для мене. Що громадi, те й бабi…

Просила Юля i бачила: марно.

– Нiчого менi не зроблять, – переконував сам себе Мохнацький. – Нiчого не зроблять… І чого втiкати? Усiм втекти, щоб легше було тут нiмакам господарювати? Я не впiзнаю вас, дiти моi…

Розумiли обое: батькiв докiр справедливий. Але сьогоднi неможливо будь-що зробити. Йти поодинцi в пiдпiлля – що це дасть? Все сталося так несподiвано. Армiя вiдступае, пiдприемства, органiзацii евакуюються, нiхто не дае нiяких розпоряджень, крiм евакуацii. Навiть Мирона нiде не видно. А iхати без батька – вiн же старий i немiчний. Залишилися

Страница 24

всi.

За день перед приходом окупантiв до них забiг Сарабай i в хату, повну журби й нерiшучостi, внiс хвилю свiжоi бадьоростi, що бризкала з його гарячково збуджених очей. Мирон був тепер схожий на того вiдчайдушного юнака, який колись вимагав влаштувати втечу для Юлi з тюрми на вулицi Лонцького, а пiд час жовтневоi демонстрацii два роки тому говорив: «Я звик зубами гризти життя. Спокою боюсь, щоб не занудило, бува».

«Радiе, що спокiй минув?» – ворухнулося в Антоновому серцi неприязне. Але тiльки на мить. «Нi, Мирон розумний i найбiльш рiшучий серед нас. Таким був завжди. І тепер вiн перший знайде вихiд iз становища, струсоне тих, хто злякався або розгубився серед цiеi раптово розшалiлоi грози».

– Що нового, Мироне? – спитали разом Антiн i Юля, i професор запитливо виставив сиву борiдку, зупиняючись на порозi спальнi.

– Буде жити! – радiсно зiтхнув Сарабай i знiтився. Вiн уперше помiтив тiнистi плями на дрiбному Юлиному обличчi, вiльно скроене плаття на ii колись стрункiй талii. Знiяковiв, наче винний у тому, що безнадiйна любов до цiеi жiнки не минае навiть тепер, коли вона чекае дитини вiд Антона, коли Мирон сам уже зрадив свое кохання, цiлуючи непритомну Вiру, яка в цi днi боролася зi смертю. Тихо повторив: – Буде жити, поправляеться…

Але нiхто його не зрозумiв. Антiн пильно глянув на Мирона; злегка знизавши плечима, Мохнацький куйовдив пальцями борiдку, скоса зиркаючи на Юлю, i тiльки вона жiночим iнстинктом вiдчула, що Мирон говорить про людину, яку покохав. А десь глибоко, у тих несходжених душевних нетрях, у малесенькiй клiтинцi серця, давно наглухо окутанiй любов’ю до своеi сiм i, щось ворухнулося, тьохнуло i боляче обiрвалось.

– Ми не знаемо, про кого ти говориш, Мироне.

– Аа-х!.. – Сарабай побагровiв, наче той юнак, у якого вивiдали таемницю першого кохання. – Казьо або Марина не казали вам нiчого? А мене вдома не було кiлька днiв. Це я про ту дiвчину, яка була зi мною у вас на банкетi. Їi поранило першого ж дня, коли бомбардували Замарстинiв… Я принiс ii тодi до Казя напiвживу, – розповiдав Мирон i бентежився пiд здивованими поглядами друзiв. – Але я про важливiше прийшов сказати, – вiн провiв долонею по обличчю, немов стер з нього нiяковiсть, i в очах знову спалахнув вiдчайдушний сарабаiвський вогник. – Я прийшов сказати, щоб ти, Антоне, якомога швидше попрощався…

Мирон замовк, зустрiвшись iз зляканими Юлиними очима. З них збiгла враз ревнива цiкавiсть – чому саме тут, на Замарстиновi, настиг Вiру осколок? З серця спливла гiркота, яка плеснула було й залила те нiжне й незабутне, що залишилось в ньому з дiвочих днiв… Тепер Юля знову була тiльки дружиною i матiр’ю.

– Як – прощатися? – ледве прошепотiла вона.

Сарабай помовчав. Вiн прийшов сказати, щоб вони йшли обое. Але ж Юля…

– Ми з Антоном iдемо в пiдпiлля. За цi днi я зв’язався з Круком на Тернопiльщинi. Радились в обкомi. Наш намiр схвалили, ми зникнемо.

Юля, та сама Юля, яка колись не боялася йти в пастку польськоi полiцii, коли викрадала Антонiв рукопис, та, що не зойкнула на допитi в Костельницького, тепер злякалася самотностi, впала грудьми на стiл i затряслася в риданнi, захлипала, склавши руки на животi, наче вiд болю.

– А як же я… Як?

Антiн узяв ii за плечi, витер долонями сльози з щiк.

– Будь мужньою, Юлечко. До кiнця…

Того вечора вони й пiшли.

…Не спала ночами. Не давало спати дитя. Прислухалася до кожного шурхоту за вiкном.

Здригнулася вiд грюкоту в дверi, настирливого дзвiнка й команди:

– Ауфмахен![2 - Вiдчинити! (Нiм.)]

Схопилася, вибiг iз спальнi професор.

Квапно одягнувши халат, Юля пiдiйшла до дверей.

– Хто?

– Ауфмахен! – вдарила хрипка вiдповiдь разом з стуком чобота в дверi.

Професор заступив собою Юлю, вiдчинив.

Tpoе вiйськових з камiнними обличчями увiйшли в коридор i, не питаючи дозволу, ступили до вiтальнi.

– Документи!

Офiцер кинув погляд на фотографiю в паспортi, згорнув паспорт.

– Це ваша дочка? – показав на Юлю.

– Так.

– Замiжня?

– Вдова, – квапливо пояснив професор. – Мiсяць тому зять помер вiд туберкульозу.

– А може, з совiтами втiк?

– Нi, – твердо вiдповiв Мохнацький.

Офiцер пiдморгнув вiйськовим у пiлотках. Тi цинiчно розглядали Юлю з нiг до голови, перешiптувалися, кивали на ii красиве обличчя. Юля зрозумiла небезпеку. Опустила руки, впали поли халата, показавши розповнiлий стан. Гидливо скривилися.

– Одягайтеся, професоре, пiдете з нами! – наказав офiцер.

Мохнацький стояв занiмiлий, зляканий. На круглому кашкетi гiтлерiвця зяяв череп. Вiн чув уже про цю емблему. Гестапо.

– Ну, швидко, швидко!

– Куди? – вимовив пересохлими губами. – Я… прошу зважити на мiй вiк i…

– Шнель, шнель!

– Я нiкуди вночi не пiду, – вiдступив професор назад.

Юля пiдiйшла до офiцера.

– Не забирайте його. Вiн старий, вiн професор!

– Якраз тому нам i потрiбний ваш батько, – глузливо посмiхнувся офiцер. – Треба вирiшити одну наукову проблему. Не бiйтеся, фрау, вранцi вiн повернеться.

Мохнацького виводили. Поглядом,

Страница 25

овним вiдчаю й любовi, вiн приголубив Юлю, схлипнув глухо. «Чому ми не послухали Антося?» – хотiв сказати, але опанував себе i промовив спокiйно:

– Не забудь на ранок приготувати мiцноi кави, любочко…

Юля не плакала, не ридала. «Будь мужньою до кiнця… Мужньою до кiнця…» – повторювала в думцi i стискала зуби, щоб не закричати. Мовчки дивилася, як штовхнули батька в коридор, за ним поповзли двi пiлотки й кашкет. Потiм кашкет повернувся, показавши вишкiрений череп мерця, череп враз став великим, як людське обличчя, клацнув зубами i зник за дверима.

Зовсiм далеко, наче в довгому тюремному коридорi, глухо брязнув замок.

– Та-а-а-тку! – в нестямi закричала Юля i непритомна впала на пiдлогу.




VIII


Вiрi ставало краще з кожним днем. На початку липня – над мiстом догулювала тополина заметiль – дiвчина вже могла стояти бiля вiкна й дивитися-дивуватись, звiдки береться оте лапате, пухке снiговиння серед лiта, вiд якого небо хмариться i наче холоднiе, сивiють голови кленiв i людей.

А в грудях болiла рана. Лiкар, Казiв знайомий, вийняв з-помiж ребер осколок ще тодi, коли Вiра лежала непритомна. Тепер вона часто брала на долоню важкий шматок сталi, схожий на жилакувату дубову трiску, що вилетiла з-пiд сокири дроворуба, дивилась, i самiй було чудно, що може бачити зблизька i мацати пальцями смерть.

Не ту смерть з косою, що уявлялася в дитинствi, не ту, що мучить агонiею знесилене тiло, коли людинi настае час умирати, а неприродну, жорстоку смерть вiд залiза.

З цього шматка можна було б зробити цвях i ним прибити нову вiконну раму в новiй хатi, штолю для коня на зимову ожеледь, пучок голок, якими дiвчина вишила б скатертину на святковий стiл або весiльну сорочку коханому…

Смерть вiд залiза. Вiра пережила ii, вiдчула, переболiла, збагнула, але не злякалася. Навпаки. Чим бiльше придивлялася до гранчастого осколка, тим краще починала розумiти, що боятися цiеi смертi – значить загинути. Вбивати ii треба. Заради життя.

Ловила себе на думцi, зовсiм недавно чужiй i незрозумiлiй: скiльки куль можна вiдлити з цього осколка, скiльки смертей можна знищити у вiдплату за одну?

На вулицi серед тополиноi заметiлi снувала смерть. Вона свавiльно реготала, гаркала на людей, вистукувала чобiтьми, розмовляла чужою мовою, вигравала маршi на губних гармошках.

Вiра, колись така байдужа до того, що робиться на свiтi, тепер вiдчувала, як народжуються в глибокiй схованцi ii душi, ворушаться, печуть ненависть i зло.

«Чого iм тут треба? Чим ми завинили, що вони прийшли нас вбивати i палити?»

Вiрi хотiлося жбурнути цим шматком сталi в обличчя рудому солдатовi, що недбало розвалився на парканцi, димить цигаркою i спльовуе, топче те саме мiсце, де колись стояла вона, обiйнята першим коханням, мов полум’ям. Тодi на землi цвiли пiвонii – тепер зiв’ялi й розтоптанi, тодi яснiло небо – нинi його заволокла юга.

У грудях болить. Що там болить? Слiд вiд осколка, безсила лють, вiд якоi хочеться по-дитячому гризти кулаки, чи, може, слiд вiд туги за коханим? Якою наiвною була вона, коли думала, що вiд кохання болить лише серце.

А тополиний пух чiпляеться за волосся дiтей, жiнок, i зловiсним та страшним здаеться оте сивiння свiту. Ось поспiшае якась молода жiнка, незграбно заносячи повним животом. У неi побiлiло волосся, страшно дивитися на ii голову, хоч на нiй тiльки пух. Бiжить просто через дорогу до Казьового будинку, рвучко вiдчиняе хвiртку.

Та це ж Юля!

Увiйшла. Темнi пiдкови пiд темними очима, знесилено опущенi плечi, вiдчай болiсно стулив губи. Стоiть перед нею Казьо з нiмим запитанням у поглядi, i Вiра склала долонi на грудях.

– Батька забрали вночi… Гестапо… – прошепотiла, рукою провела по чолу, по волоссю.

Не злетiв тополиний пух. Немов свiжа паморозь обсипала пасма волосся i прилипла до нього навiчно.

Довго мовчали, наче вшановували пам’ять. Всi зрозумiли: не повернеться бiльше професор Мохнацький, закiнчилась його дорога. Полум’я смолоскипа, яке завжди пiднiмалося вгору, скiльки його не нахиляли донизу, погасло.

Ця вiстка була останньою краплею, що переповнила чашу тривожних сподiвань, побоювань i очiкуваного горя. Всi стали враз самотнiми, мов птахи, яким зруйнували гнiздо. Вiстка була неймовiрно страшною. Надто несподiвано вiдiйшов той, хто непомiтно, але мiцно увiйшов у життя близьких йому людей i мимоволi став володарем iхнiх дум i помислiв.

На якусь мить життя здалося безнадiйно пропащим, i Вiра також втратила останню крихту надii на свое щастя. Все загине. Всi загинуть. Кого пощадять, коли Мохнацького, вченого з свiтовим iм’ям, не пощадили?

Рана, в якiй загнiздився бiль вiд осколка, ненавистi й розлуки, запекла, i кров просочилася крiзь бинти i плаття.

– Кiнець… Поiзд пiшов пiд укiс…

Казьо нiби прокинувся вiд отупiння. Вiн уклав хвору Вiру в лiжко i, розпрямляючись, вiдчув, як важчають його руки, виростае мiзерне тiло, а дике обурення робить його велетнем, силачем.

– Поiзд пiде пiд укiс! – промовив вiн. – Тiльки не наш. Не наш, пане дзею!

Юля мовчала. Во

Страница 26

а залишила ще вночi у своiй хатi всi сльози й вiдчай. А зараз тiльки виразнiше заяснiли пасма волосся, наче вони вмiли наливатися тим горем, яке вже не могло вилитися зi слiзьми.



Мирон Сарабай повернувся з Тернопiльщини до Львова. Вони з Антоном перебували весь цей час у селi недалеко вiд Пiдволочиська у матерi Стаха Кручковського – колишнього товариша по пiдпiллю. Першi тижнi впертих намагань створити хоч невеликий пiдпiльний осередок пройшли марно. Серед сiльськоi молодi, задурманеноi полiтичними гаслами, заляканоi куркульськими розправами, важко було знайти людей, якi схотiли б чи зважилися iти в пiдпiлля.

– Нi, нi… Почекаемо, най ся розвиднить, – нiяково вiдмовлялися.

Кручковський мав надiю на робiтничий Львiв. Але з ким зв’язатися i як? Хто залишився там з своiх i живе легально, не викликаючи пiдозри в окупантiв? Перебирали в пам’ятi всiх, кого знали, колишнiх членiв КПЗУ, i не знаходили такого, хто не був би активiстом при радянськiй владi i не мусив вiдступати або переховуватися зараз.

Врештi Сарабай згадав. Хто пам’ятае зморшкуватого Дзядека? Як же не знають? Вiн був якийсь час секретарем окружкому. В нього трагiчно склалася доля. Пiсля розпуску КПЗУ вiн перейшов за Збруч. Але там його затримали прикордонники, передали органам внутрiшнiх справ, i Дзядек був засуджений як агент iноземноi розвiдки. Факт сумний, але факт. Його звiльнили у 1939 роцi. Вiн повернувся до Львова, працював електромонтером, у партii не поновлювали. Якось Сарабай зустрiвся з ним. Розмовляли в нього дома за чаем. Дзядек тяжко переживав заподiяну кривду, обурювався несправедливiстю, але на запитання Мирона, якi у нього зараз погляди i ставлення до радянськоi влади, вiдповiв, – украй здивований:

– А до чого тут погляди? Хiба iх мiняють, як улан коня? На твою думку, той повинен залишатися комунiстом, кого не скривдили? Я ж не пiдганяю iдей до свого живота й шкури.

Антiн залишився з Стахом, а Сарабай вирушив до Львова. Вiн щасливо розминувся з патрулями при в’iздi до мiста, а потiм змiшався з людським натовпом.

Поглинений суперечливими роздумами, зупинився бiля дверей Дзядековоi квартири i довго не зважувався натиснути на бiлий гудзик дзвiнка. Вдома чи нi? Впiзнае чи вдасть, що вперше бачить? Схоче взяти на себе небезпечне завдання?

– Хто там? – почувся сухуватий голос у вiдповiдь на короткий дзвiнок.

– Тут живе електромонтер Дзядек?

Дверi вiдхилились, i в щiлину просунулася лиса голова. Поморщене обличчя насторожилося, шия, що нагадувала гофровану трубку вiд протигаза, витягнулася.

– Мирон? Ти як? Ну, заходь, заходь швидше.

Променистi зморшки збiглись довкола очей.

– На яких правах вештаешся нинi?

– На пташиних.

– У Львовi живеш?

– Нi…

– Гм-м… А я, як бачиш, користуюся благами в новiй Європi. Не чiпають… Мало того, з Украiнського крайового комiтету приходив якийсь – референтом назвався – i пропонував роботу.

– Та це ж чудово! Якщо не погодилися, пiдiть тепер i скажiть: передумав. Негайно. Вам треба жити в мiстi. – Сарабай сiв на табуретку бiля умивальника. – Ви знаете, чого я прийшов?

– Догадуюся. Викладай, викладай усе без папiрчикiв i дипломатii. Свiдкiв у хатi нема, телефону – теж.

Сарабай говорив коротко. В нього такий план: Дзядековi треба розвiдати, хто з колишнiх пiдпiльникiв або й не пiдпiльникiв, але людей певних, залишився в мiстi, на якому вони зараз становищi, чим дихають. Вiн – електромонтер, спецiальнiсть для такоi справи вдячна. Хай на це пiде три-чотири мiсяцi. За той час на Тернопiльщинi iм удасться щось зробити. Упоравшись, Дзядек зайде до Казя Сарабая на Замарстинiвську. Казьо дасть знати Мироновi i принесе вiд нього пароль…

– А далi як? – засумнiвався Дзядек. – Ми ж тодi мусимо десь зустрiтися, обговорити план дiй. Як намiтимо день, годину, мiсце? Все це, бачиш, дуже складно. Прийти вам з Тернопiльщини до Львова i чекати тут, поки Казьо обiйде з паролем наших, ризиковано та, зрештою, i неможливо. Вас схоплять. Добре було б дати якийсь сигнал, коли прийдете. А перед тим за тиждень-два обiйти з паролем, додаючи: «За стiльки-то часу пiсля сигналу». Але який, щоб усi знали? Магiстрат пiдiрвати, чи що? – пожартував.

– Ви маете рацiю, – задумався Сарабай. – Магiстрат висадити в повiтря нам не вдасться… – Враз вiн пожвавився, i в очах блиснули хитрi iскорки. – Нiчого… Сигнал буде. Казьо вам скаже який, коли прийде з паролем. А тодi… Давайте намiтимо мiсце.

– Думаю, Личакiвський цвинтар.

– Так. Бiля гробницi капелана Стажинського. Куток глухий. Знаете де?

– Це з того боку, вiд Погулянки.

– Отже, хай буде через день. Година четверта. Домовились?

– Нiби так. Тiльки що за сигнал?

– Пораджуся з хлопцями, придумаемо.

Сарабай згадав про Марiю Шварц, колишнього органiзатора полiтшкiл в КПЗУ. Цiкаво, де вона тепер? За радянськоi влади працювала парторгом на ткацькiй фабрицi. Можливо, виiхала. Треба дiзнатися. З ii допомогою можна б почати органiзацiю пiдпiлля серед ширших кiл.

– Про арешт польських учених чув?

– Дещо чув. А ви докл

Страница 27

дно знаете?

– Те, що й усi. Кiлька десяткiв забрали i – камiнь у воду. Нiхто не знае.

Попрощалися. Сарабай вийшов через подвiр’я на вузеньку Бляхарську вулицю i провулками поспiшив до Кракiвськоi площi, де жила колись Берта Шварц з дочкою. Якщо не виiхали, стара буде вдома. Вона повинна впiзнати Мирона. Адже в ii сутеринах колись таемно збирався iхнiй осередок, у Берти Антiн лiкувався вiд рани. Вона скаже, де Марiя.

Берта затряслася, побачивши на порозi незнайому людину. Очi, повнi панiчного жаху, застигли мертво.

– Марiя? Яка Марiя?… Я не знаю… Повiрте менi, тут нема нiякоi Марii.

– Заспокойтеся, панi Шварц, – Мирон лагiдно зупинив Берту. – Я – Сарабай, товариш вашоi дочки. Не впiзнаете?

Полуда страху повiльно спливала з зiниць матерi.

– Сарабай?… A-а, Мирон… Пам’ятаю, пам’ятаю. А вам нiчого не кажуть нiмцi? – спитала i знову насторожилася.

– Я не живу у Львовi. Менi треба бачити Марiю. Де вона?

Берта мовчала. Вагання переливалося тiнями в зляканих очах, пiдiйшла ближче i сказала пошепки:

– Вона ховаеться. Комунiстiв арештовують. Та й не тiльки комунiстiв. Ви, напевне, знаете про вчених… А вони ж не евреi. Нам у сто разiв гiрше. Як уже Мохнацького, таж то така фiгура…

– Що – Мохнацького?!

– Забрали. А ви хiба нiчого не чули?

Сарабай витер краплi холодного поту з чола. Цього вiн не чекав. Навiть не припускав у думцi чогось подiбного. Сьогоднi мав зайти до Казя, дати йому завдання, побачити Вiру… А професоровi i Юлi привiт передати вiд Антона. Забрали Мохнацького… Перед очима майнув образ професора, а поруч рiзьбленим силуетом – спотворене розпачем обличчя Юлi.

– За що ж його? – вирвався стогiн.

– Не знаю, – похитала головою Берта. – Нiчого не знаю. Ми, евреi, чекаемо, коли утворять гетто. Кажуть, незабаром. Там, може, спокiйнiше буде, там i Марiю не знайдуть.

– Що ви говорите? – Мирон глянув на Берту, мов на божевiльну. – Євреi чекають на гетто? Як ви можете таке…

– А що iнше, що iнше? – В безнадiйному сумi Берта опустила на подолок вузлуватi руки. – Кажуть, буде утворена еврейська громада з юденратом, з своею полiцiею. Там буде легше. А зараз на вулицю не можна вийти. Б’ють, штовхають, на тротуар ногою не ступиш, на всiх магазинах, трамваях – «юден ферботен!» З центральних кварталiв повикидали людей на вулицю – йди куди хочеш. А там хоч притулок буде.

Сарабаевi важко було повiрити, що вiн чуе цi слова з уст еврейки. Та невже вони не уявляють, що таке гетто?

– І Марiя так думае?

– І Марiя… Вона лише в пророцтва не вiрить. Та й добре, що не вiрить… Бо ми, старi евреi, знаемо… Ой, знаемо! Кров Назарея на голови юудеiв. Так буде. Сповниться проклiн вашого пророка. Так буде… Але кожний день життя дорогий. Я тiльки прошу Бога, щоб послав менi смерть ранiше вiд Марii. Цим i живу. А загинути всiм… усiм… Так каже рабин, так кажуть усi старi евреi.

– Не треба так… – мовив Мирон. – Люди виннi, вони й розплатяться за злочини. І люди переможуть лихолiття. Тiльки не покорою i смиренням. Не треба пiддаватися почуттям приреченостi. Боротися треба всiм, i евреям теж. Я хочу побачити Марiю.

Берта якийсь час мовчки похитувала головою, i Мирон бачив, як ii очi наливаються докором i ненавистю. Раптом вона нiби прокинулася вiд сну, закричала:

– Не пiде Марiя бiльше з вами! Ідiть, геть iдiть! Досить уже того, що я натерпiлася через вас. Вiдколи виросла моя дитина, на ноги стала, не було менi спокою. Вiчний страх, обшуки, переховування. А iншi жили, жили! Тiльки ми гнанi, як собаки, як дикi звiрi! Геть, геть iдiть, я бiльше не вiддам вам дочки!

Стара у вiдчаi била головою об стiну. Враз обм’якла i важко сiла на старий, з вишкiреними пружинами фотель. Ледве чутно прошепотiла:

– Його кров упаде на нас i наших дiтей… І нiкому не буде порятунку… Ми станемо глиною для новоi Вавилонськоi вежi. І ви будете глиною. Нами розчинять, а вами замiсять. Цього хоче Бог, а вiн у нас один…

Сарабай повернувся до дверей. Не було потреби далi розмовляти з Бертою.

У цей час з другоi кiмнати несподiвано увiйшла Марiя. Схудла, змучена, нiс ще бiльше видовжився, а обличчя спокiйне, як у статуi.

– Марiя!

– Добридень, Мироне, – привiталася i холодно подала йому руку. – Я чула вашу розмову. Мое сховище недалеко. В кiмнатi е нiша. Це не надiйне сховище. Але iншого немае. Тобi легко загубитися серед людей, а я зi своiм семiтським обличчям не сховаюся нiде. Тому не осуджуй i не дорiкай. Рiзко змiнилися обставини, мусять мiнятися i форми…

– Форми чого? – перебив Мирон, роздратований панахидним тоном ii мови. – Форми боротьби чи ховання вiд неi? Ховання як самоцiль, заради тiльки свого власного життя? Я прийшов по тебе, Марiе. Невже ти думаеш, що все пропало, i ми поставленi на колiна? Чи так, як i твоя мати, ти вiриш у проклiн Христа?

– Я невiруюча, ти знаеш… Але з тобою пiти не можу, не маю права… Я могла виiхати на схiд, але ж мати… Не залишу й тепер… І не тiльки ii. Свiй народ не залишу. Ти закинеш менi еврейський нацiоналiзм. Як хочеш…

– Тим бiльше, тим бiльше! 

Страница 28

Мирон схопив Марiю за руки. – Що залишаеться для вас зараз, крiм боротьби? Тож чи не краще загинути в бою, нiж над ямою, викопаною власними руками? Хто посiяв серед вас облудну надiю на автономiю в гетто?

– В гетто ми будемо всi разом…

– Вас зженуть туди, щоб легше винищити. А щоб цього не трапилося, треба евреям-комунiстам iти в пiдпiлля, з нами! Марiе, – Мирон заговорив спокiйнiше, – ти сьогоднi пiдеш зi мною. Ми розпочинаемо велику боротьбу. Ти будеш першою, хто зробить лазiвку в гетто, хто зв’яже майбутне геттiвське пiдпiлля з зовнiшнiм свiтом. Таким зв’язковим може бути тiльки еврей, чуеш?

Марiя ледь помiтно похитувала пониклою головою.

– Схаменися, ти ж Марiя Шварц, Чорна Манька, бойовий наш товариш! Що сталося з тобою?

– Моя нацiя гине. І я буду разом з нею…

– Тож знай, – Сарабай вiдступив до порога, – за вашi страждання i смерть колись вам спiвчуватимуть. Та похвали не буде нiколи. Прощавай.

Мирон вийшов з кiмнати. Марiя вибiгла за ним. Спинила, обняла, i голова ii забилась у нього на грудях.

– Простiть менi всi… О, ради Бога простiть!



Скрадаючись задвiрками, Мирон наблизився до Казьового будинку. Пробила саме полiцейська година. Вiн тихенько натиснув на клямку – дверi не зачиненi – й увiйшов до кiмнати. Тихо. В хатнiх сутiнках розгледiв бiлу подушку i на нiй милу голiвку.

Вiрочка… Затамувавши подих, хвилину прислухався до рiвномiрного дихання дiвчини i до биття свого серця. А воно враз усе забуло: професора, Юлине горе, Антона, Дзядека… Нiчого ж на свiтi не сталося. Це вiн повернувся з роботи додому, трохи запiзнившись. Молода дружина не дочекалася чоловiка, схилилася в лiжку над дитиною i заснула. Мироновi не хочеться ii будити – лише тихесенько пiдiйде, схилиться i поцiлуе кохану в чоло.

Вiрочка… Спить, по-дитячому пiдклавши пiд щоки долонi. Мирон милуеться ii блiдим личком, а самому дивно: коли це все трапилося? Звiдки взялася ця чудна дiвчина, яка зумiла своiм коханням, вiдвертим, наiвним i чистим, як поцiлунок дитини, перемогти його безнадiйну любов до iншоi? Коли ж це трапилося? Тодi, як вона стояла бiля парканця, втiкши з банкету? Коли вiн нiс ii безвладне тiло i знав, що дiвчина помре? Нi… Тодi був лише жаль, а не кохання. Аж розплющила Вiра очi, озернi плеса, i зрозумiв Мирон, що врятував ii життя не тiльки для неi…

Рiвномiрне Вiрине дихання притихло перед пробудженням. Мирон кинувся до лiжка. Нагнувся, послухав. Дихае. Але згадка про те, що вона могла загинути, що взагалi ii може не стати серед цiеi розшалiлоi завiрюхи, злякала Мирона. Легко торкнувся пальцями волосся, просив прокинутися.

Якийсь час соннi Вiринi очi дивилися на нього й не впiзнавали. Потiм прояснiли, блиснули радiстю, Вiра схопилася, забувши про бiль у грудях.

– Мироне, ви? Прийшов-таки…

Сарабай узяв ii за плечi, примусив лягти.

– Лежи спокiйно. Ну… от ми й побачились. Не в недiлю i не бiля парканця…

– А я вже не вiрила…

– Як твое здоров’я?

– Було зовсiм добре. Але пiсля того нещастя з професором знову злягла. Сьогоднi краще… До Юлi заходили?

– Зараз пошлю Казя. Вiн удома?

– Мабуть, у майстернi… Мироне… Вiдвернiться, я одягнуся.

Але пiдвестись на ноги Вiра не змогла.

До кiмнати увiйшов Казьо. Глянув на Мирона так, нiби вчора його бачив.

– Сервус, Мирку. Пiти по Юлю?

– Іди.

Сарабай стояв бiля вiкна i в напруженнi чекав, коли вiдчиняться дверi й увiйде Юля – розбита горем, зламана нещастям жiнка, яку треба розраджувати.

Увiйшла. Посмiхнулася i поглядом попросила не висловлювати спiвчувань. Мирон пригорнув ii, провiв долонею по волоссю, затримав у пальцях бiле пасемко.

Юля запитала про Антона. Хай не приiздить i про неi не журиться. Казьо не дасть пропасти, е знайомий лiкар… Та це ще й не скоро. Пiзньоi осенi… Чи не чув Мирон чого-небудь про долю арештованих? Юля ходила в гестапо, вiдповiли, що нiчого не знають, нiяких арештiв не було. Не чув. І не треба розпитувати. Їх уже немае…

Мирон не потiшав Юлю. Все на свiтi стало голим у своiй жорстокостi й нещадностi. Вiдiйшли з побуту дипломатичнi вуалi i добрий тон. Зникла фальш недомовленостi й спiвчуття. На карту поставленi життя i смерть. І люди зараз мислять лише цими категорiями.

Не вибачаючись перед жiнками, Мирон i Казьо зайшли в майстерню i там про щось недовго розмовляли.

Потiм Казьо провiв Юлю додому. Прощаючись з Мироном, вона сказала:

– Перекажи Антоновi, що я почуваю себе добре. А про це, – показала на волосся, – не згадуй. Я не винна. А втiм… мабуть, воно мене якось зцiлило. Моi жiночi слабостi минули. Менi тiльки шкода, що невчасно ми обзавелись сiм’ею. Пiшла б з вами. І скажи йому, щоб берiг себе. В мене залишився тiльки вiн. І дитина. Колись була бiльша сiм’я. Тепер я лише жiнка… – додала сумно.

Юля й Казьо вийшли. Вiра покликала Мирона. Вiн бачив, що дiвчина хоче йому щось сказати i бентежиться, не може зважитися.

– Кажи, Вiрочко.

– Мироне… Ти незабаром пiдеш. Вибач, що перейшла на «ти». Менi важко iнакше. Я хочу, щоб ти вислухав… Це дуже важливо для мене

Страница 29

для всього мого життя.

Побляклi вiд недуги свiтло-зеленi очi потемнiли вiд затаеного хвилювання, блiде, змарнiле обличчя налилося бентежною свiжiстю.

– Я… я люблю тебе, Мироне. Люблю так мiцно, що без вагання пiду за тобою i роздiлю все, що зустрiнеться нам на дорозi… Нi-нi, це не завченi слова гiмназистки. Коли б були iншi, я сказала б по-своему. Так, як нiхто ще не казав. Але немае iнших слiв… Мироне, моя любов не може тебе зв’язувати. Я знаю… ти кохаеш Юлю, i вона варта…

Мирон стиснув долонями щоки дiвчини.

– Не треба бiльше. Я також люблю тебе. Сильнiше вiд смертi, яка благословила нашу любов. І тому я не загину, як не загинула ти, коли несла менi свое кохання. Я повернусь до тебе, знайду, де б ти не була…

Вiра сахнулася його обiймiв.

– Знайдеш? Чому – знайдеш? Я ж пiду з тобою. Ще сьогоднi. Ти не хочеш, Мироне?…

– Люба… Нам не можна тепер хотiти чогось для себе. В тебе ж батьки, i ти поiдеш з Казьом до них.

– Сама, без тебе? Як я буду без тебе? Мiсяцi, роки, не знаючи, чи ти живеш… Ти мусиш взяти мене з собою.

Вiра тамувала плач. Мирон мовчки гладив ii косу i сам вагався. Але ж нi… Тепер, коли немае навiть криiвок?

– Я не загину. Нiколи про це не думай. А ти поживеш сама, приглянешся до людей, навчишся розрiзняти бiле вiд чорного, золото вiд облуди – без нiчиiх пiдказувань. І тодi будеш моiм другом, а не тiнню. Увiйдеш у життя з повноцiнним квитком. Так ти колись сказала? Не плач, люба…

Вiра схлипнула востанне. Мироновi слова звучали як вирок.

– Бувай здорова, Вiрочко. Я знайду тебе, коли настане час. Мусить той час прийти.

Мирон обсипав поцiлунками ii очi, руки. Пiдвiвся. Поправив вилоги пiджака, як перед входом в аудиторiю, i, зiбраний, напружений, мов нерв, вийшов у пiтьму липневоi ночi.




IX


З щедрими дощами прийшла на Пiдкарпаття осiнь. Порвалися нитки раннього бабиного лiта, що тримали над землею парашут високого неба, i воно впало, зiбгане в клоччя хмар, на посiрiлу землю. Швидко згасали осiннi пожежi, спливали в потоки жовтi озерця березових гаiв, замулювались падолистом червонi плеса бучини. Осiнь закурликала журавлиними ключами, зашумiла буйними повенями, заспiвала панахидами по селах на свiжонасипаних могилах.




Конец ознакомительного фрагмента.



notes


Примечания





1


Що за непорозумiння? (Нiм.)




2


Вiдчинити! (Нiм.)