Страница 1

Журавлиний крик
Роман Іваничук


Історiя Украiни в романах
Роман «Журавлиний крик» присвячений подiям, що вiдбувалися у переломнi часи украiнськоi iсторii. Остаточна лiквiдацiя гетьманства, знищення Запорiзькоi Сiчi, спроба гайдамакiв пiд проводом Івана Гонти i Максима Залiзняка вiдродити втрачену украiнську державнiсть, утвердження Катерини ІІ на престолi Московськоi iмперii, розгром повстання Пугачова… На цьому iсторичному тлi дiе головний герой роману – фiлософ Павло Любимський.





Роман Іваничук

Журавлиний крик





Пролог


Зморений кiнь винiс вершника з подiльських путiвцiв на битий Волинський тракт, що розгорнувся, немов сувiй сiрого полотна, аж до пiднiжжя Замковоi гори, увiнчаноi надщербленою дугою червоного муру, – в очi входило схiдне передмiстя Львова.

Кiнь спотикався на вичовганих колесами виямках, збивав об осклизле камiння мощеноi дороги копита, з яких на довгих переходах iз далекоi лiвобережноi Самари повiдпадали пiдкови; вершник Львова не впiзнавав, хоч i в'iжджав до нього чотири роки тому з протилежного боку – Городоцьким трактом, а втiм, мiста й не видно було за пасмом пагорбiв; дрiбнi хатки пiд солом'яними дахами залишилися позаду, iх змiнили кам'янi будинки, критi гонтом i бляхою, муроване передмiстя тiснiшало, стискалося, пасовиська малiли i щораз густiше кокоiжилися жухлим будяччям i собачою кропивою; вершник зупинив коня, спiшився.

Вiрний вороний вже не був йому потрiбен, господар зняв з нього ношу з двох клункiв, перекинув ii через рамено, звiв коня з дороги, поплескав по шиi й погнав на заскориненi першим iнеем загони, а сам пiшки подався до Пiдзамча, сподiваючись допасти до будь-якоi нiчлiжки й вiдiспатися пiсля довгоi i втомливоi подорожi.

Шукати довго не довелося: навпроти Онуфрiiвського монастиря на непримiтному будинковi висiла табличка з претензiйним готичним написом «Hotel Grand», бiля входу стояв готельний слуга в лiвреi, вiн придивлявся до перехожих, досвiдченим оком вiдрiзняючи прибулих вiд мешканцiв мiста; високий чоловiк у чорному сукманi й смушевiй шапцi, з-пiд якоi вибивалося сиве волосся, й клунками через рамено вiдразу привернув його увагу. Готельний слуга вклонився, завченим жестом зазиваючи подорожнього, i той пiдiйшов, вiдрекомендувавшись.

– Маркiз Жюль де Ваттель.

– O-o, гостi з Францii! – значно нижче, нiж перший раз, уклонився готельний слуга: пiсля перемог Бонапарта в Італii австрiйцi ставилися до французiв з респектом i пiдозрiливiстю; вiн спiдлоба придивлявся до змученого чоловiка в запорошенiй свитi. – Просимо, уклiнно просимо… Що ви, що ви, документiв ми не вимагаемо, тiльки… якими грiшми будете платити?

– Московськими золотими карбованцями.

– О мосье, на вас чекае найкращий покiй!

У готельнiй кiмнатi вздовж трiщин на стiнах розповзлася плiснява, але були тут лiжко з чистою постiллю, стiл, крiсло i шафка; подорожнiй замовив до покою вечерю й почав розкладати своi пожитки. Дiстав з одного клунку запасний одяг i взуття – маеток, як на маркiза, надто скромний – i занiс до шафки, з другого вийняв перев'язану шнурком пачку паперу, потримав у руках, нiби зважив, i поклав на стiл.

– Ось i все… – прошепотiв.

Готельний слуга з вечерею не забарився, подорожнiй з'iв пожадливо i, наситившись, лiг у лiжко, щоб заснути хоча б на добу.

Та сон не приходив. Почуття безвиходi заповзало в душу: аж тепер, вiдчувши себе в цiлковитiй безпецi, мандрiвник збагнув, що вороття до минулого не буде вже нiколи й нiколи не побачить вiн нi своеi дружини, нi дочки, що п'ятдесят п'ять прожитих лiт немов у Лету впали, не залишивши на землi жодного слiду.

Довго лежав, бездумно вдивляючись у закiптюжену стелю, й викликав у пам'ятi юне обличчя Уляни, бо нинiшнього уявити собi не мiг; образ дочки, якоi нiколи не бачив, уперто зливався з обличчям матерi – було воно цiеi митi примарне й далеке; а коли смеркло, враз навально наблизилося до нього, i вiн чекав присуду за кривду, що iй заподiяв. Проте жiнка була добра й ласкава, русяве волосся впало на бiлi щоки, вона прошепотiла:

«Я прийду до тебе, прийду, ти не розпачай. Хiба ти один такий? Вас багато пiшло на ешафоти, в тюрми й на вигнання – по живлющу воду для спраглих людей, i зусилля й пожертви вашi не пропадуть дарма, хтось довершить вами розпочате, нащадки вашi добудуть з каменя воду… Тiльки встигни завершити свое….»

Маркiз глянув на стос паперу, сягнув рукою, розв'язав, погортав дрiбно списанi аркушi. Оце i е те, що мае звершити, – мета його мандрiвок. Мало чи багато? Не знае. Але з усiх дорiг винiс тiльки цей стос паперу й мусить його вiддати людям… Зникло обличчя дружини – нова турбота дiймала подорожнього: чи живе ще у Львовi професор Петро Лодiй, що чотири роки тому радив Ваттелевi залишитися в Галичинi, донедавна тут виходила газета французькою мовою, можна б ii поновити, унiверситетовi потрiбна професура, у Львовi добре функцiонуе друкарня Йозефа Мiллера. Не мiг тодi: мусив iхати до Московii як емiсар вiд революцiйного французького Конвенту.

Мiсiя закiнчена. Залиши

Страница 2

ося зробити останне, а може, i едине за все життя конкретне дiло – видати книгу життя цiлого поколiння пiд iменем Павла Любимського, справжнiм прiзвищем маркiза де Ваттеля.

Чи живе у Львовi ще професор Лодiй? Чи працюе друкарня Мiллера?

Сон склеплював повiки, тiло важко виповнювалося ним, немов свинцем; стосик списаного паперу пучився, виростав на столi, ось уже досяг вiн стелi, заповнив усю кiмнату, весь простiр, в якому жив Любимський пiвстолiття; i прошепотiв вiн, засинаючи, слова з Другого послання апостола Павла до коринфян, якi стали його, Любимського, молитвою:

«Коли я завдаю смутку вам, то хто мене розважить, як не тi, що засмученi через мене? Бо з великого горя i туги серця та з многими слiзьми написав я це не для того, щоб ви сумували, а щоб пiзнали любов, котроi у мене до вас пребагато».

До Львова прийшла глуха осiнь 1796 року.




Частина перша





Роздiл перший


Зима в Москвi була тодi жорстока i в суворостi своiй благодатна, морози виморили ворон, чуму i безпритульних волоцюг, друга столиця Московii очистилася од усiлякоi скверни, перед якою безсилi вiйсько, Таемна експедицiя i правосуддя, тож настав час без гарячки, спокiйно наводити лад у розхитанiй вiйною краiнi, закручувати розгвинченi шруби в державнiй машинi, нагороджувати достойних i карати злочинцiв.

Івана Максимовича Синельникова ще наприкiнцi листопаду викликав зi Симбiрська новий i несподiвано першпективний фаворит iмператрицi генерал-аншеф Григорiй Потьомкiн до Петербурга. В листi сiятельний граф повiдомляв прем'ер-майора, що всемилостива цариця, пам'ятаючи його заслуги в битвах з турками й татарами пiд Перекопом, Бендерами, Каланчаком, а до того ж доблесть довiреного йому карабiнерного полку, який потiм у складi армii князя Петра Панiна громив пугачовських зброднiв, надае Івановi Максимовичу звання полковника, при цьому пропонуе йому бути готовим податися до Криму, щоб очолити бахчисарайський гарнiзон та подбати про переселення тамтешнiх грекiв до Новоросiйського краю.

Тридцятип'ятирiчний прем'ер-майор був ще повний жадань слави i рангiв, йому iмпонувала царицина пропозицiя. Вiн велiв гнати чимдуж коней, мiняючи змилених рисакiв на поштових станцiях, проте до Москви встиг прибути лише по Рiздвi, якраз у найлютiшi морози.

Зупинився у непоказному трактирi на одному з арбатських завулкiв – Конюшенному, навпроти вiзерунчастоi церковцi Симеона Стовпника. Хазяiн вiдвiв офiцеровi нагорi щонайзатишнiшу кiмнату, запевнив, що блощиць немае – вимерзли, а вiд холоду – що вдiеш! – хай його благородiе рятуеться внизу мiцним i гарячим.

Зiгрiтися з дороги й справдi треба було, а ще хотiлося дiзнатися про найсвiжiшi новини в бiлокамiннiй столицi —

Іван Максимович зiйшов до шинку. Тут було людно й накурено, облич не розгледiти за тютюновим димом, а врештi – так у всiх постоялих дворах, до цього не звикати; шинкар запобiгливо вискочив iз-за ляди – видно, офiцери сюди навiдувалися рiдко, – промiв подолом фартуха вiльний стiл у кутку, запросив майора сiсти.

Очi Івана Максимовича поволi призвичаювалися до синюватого сутiнку. Чекаючи на обiд, вiн встиг розглянути сусiдiв: за довгим дубовим столом перед вiкном сидiло п'ятеро чоловiкiв у цилiндрах i рiзношерстих сурдутах – начебто й не московськi, потiм почув кiлька фраз по-французькому. Не звертав уваги, чей же в Москвi та Петербурзi всяке намагалося розмовляти будь-як, аби лише не по-своему; то, може, й цi… Проте вухо вловило чисту французьку вимову.

– Ми невиправнi домашнi патрiоти, – посмiхнувся один з компанii, вiн сидiв посерединi й на вигляд був найстарший у цьому молодому товариствi. – Приiхати до Москви серед такоi лютоi зими й замовляти бургундське! – Потримав пугар навпроти очей i зневажливо вiдставив його набiк. – Ей, гарсон! – гукнув шинкаревi. – Водка!

Шинкар, метушливо звиваючись у проходах мiж столами, нiс закордонним клiентам гранчастого бугеля. Його затримав за полу каптана гомiлатий здоровань.

– А-а… А панянок тут не можна замовити?

Французька шинкаревi була незрозумiла, вiн розвiв руками, всi хором засмiялися, а старший знову скептично кинув:

– Бог свiдком, ви безнадiйно обмеженi парижани: в Москвi такоi страви у трактирах не подають. Треба було iхати не сюди, а хоча б до Берлiна.

Горiлку розлили в пугарi, дехто принюхувався, кривився.

– Досить уже Вольтерового гостювання в Берлiнi, – вiдiзвався хтось iз гурту. – Вiн утiкав на дилiжансi вiд гостинностi свого кумира Фрiдрiха II, наче за ним гналося сто макбетiвських вiдьом!

– А тепер заграе з пiвнiчною Семiрамiдою, дивись, ще й сюди приiде – слiдом за нами.

– Можна сподiватися, що цього не станеться. Мосье Дiдро пiсля повернення з Московii напевно подiлиться з колегою своiми враженнями.

– Проте обидва й далi писатимуть вiнценосцям моралiзаторськi повчання, видумуючи кожен для себе iдеального монарха чи монархиню… Випиймо, панове, за нашого дивака Руссо – найтверезiшого з фiлософiв!

– І за гарячих парижанок!

– І за манiрних фрейлiн Катерини…

Горiлка швид

Страница 3

о каламутила голови французам, вони гомонiли щораз голоснiше i, перебиваючи один одного, проголошували тости.

– Чудова московська водка, – крекнув старший. – Ідiть собi з вашим патрiотичним бургундським до всiх чортiв або подаруйте гарсоновi, а менi ще раз налийте тiеi, що мiцна, як московськi морози!

– Гарсон! – покликав шинкаря гомiлатий. – Вiзьмiть для своеi мадам наше вино! – Вiн вiдсунув непочатi пляшки, а одну взяв у руку й, приклавши пальця до губ, прошепотiв таемничо: – Увага, панове! Бочку водки тому, хто розгадае оцю мою iсторичну загадку…

Далi зняв з голови цилiндра й кинув його на стiл, потiм простягнув руки до своiх сусiдiв, познiмав iз iхнiх голiв цилiндри, поскладав один поверх одного. Потiм узяв пляшку з початим бургундським, бризнув з неi вина по обидва боки капелюшноi вежi.

– А що? – допитувався, заглядаючи в очi своiм колегам. – Перевелися в солодкiй Францii дотепнi й розумнi?

Але тут схопився старший, пiднiс пугара i проголосив:

– Вавилонська вежа!.. Тож випиймо, панове, за новiтнiй Вавилон, за Семiрамiду – незрiвнянну Като, як назвав ii Вольтер, i за поверженого Навуходоносора – маркiза Пугачева!

– Виграв, колего, – вдарився об поли сурдута гомiлатий. – Гарсон, бочку водки!

Іван Максимович остовпiв. Що могли б улiпити за такi вiвати французам, не знав, але йому за саму присутнiсть на подiбнiй забавi може всмiхнутися не царський палац над Невою, а iнший над цiею ж рiкою, бiля Ладозького озера, – шлiссельбурзький… Боязко глянув на шинкаря, що саме пiдносив йому страву й горiлку, але той не звертав нiякоi уваги на п'янi вигуки, як не зважае артилерiйський капiтан на гарматну стрiлянину. В залi теж на тост нiхто не зреагував.

Синельников обвiв очима тих, що пили й куняли за столами, i лише тепер помiтив у протилежному кiнцi зали сивовусого дiдугана з козацьким довгим чубом, опущеним навскiс через покраяне зморшками гудзувате чоло. Дерев'яний пугар, що його старий пiдносив до губ, затремтiв у руцi, дiдуган блиснув очима у бiк французiв i випив одним духом.

– О-о! – помiтив старого довгов'язий француз. – О-о, погляньте, колеги, з нами п'е запорiзький лицар, вiн подiляе наш тост! Це ж так романтично: з французькими вiльнодумцями п'е козак, жива легенда в широких штанях i червоних ботфортах! – Хитнувшись, вiн вийшов з-за столу й попрямував до козака з пугарем у руцi.

Дiдуган важко пiдвiвся. Вiн був не надто високий, але кремезний, одягнений у дорогого запорiзького жупана, брязнула об край столу шабля в обсипаних коштовними каменями пiхвах, – козак, видно, належав до вищоi старшини. Обвiтрене обличчя зiбралося у зморшки, губи стиснулися у зневажливiй гримасi, старий поглядом зупинив розохоченого чужинця й проказав поволi, дошукуючи французьких слiв:

– Якщо козаки стануть колись легендою, то у французiв вона завжди буде пов'язуватися з Дюнкерком, пiд яким Богдан Хмельницький допомiг урятувати Францiю вiд iспанцiв бiльше ста рокiв тому. А випив я… сам знаю за що.

Знiчений француз позадкував до своiх, прохаючи жестами вибачення; гостей вразив не стiльки рiзкий тон вiдповiдi, скiльки змiст ii та ще й вимовлений французькою мовою!

Іван Максимович подався вперед. Вiн наче десь бачив цього лицаря, колись з ним у життi зустрiчався, але губиться обличчя старого в сутiнках… Чекай, чекай… Пiдвiвся, щоб пiдiйти до дiдугана, та цiеi митi з-за сусiднього столу виступив високий чоловiк, молодий на вигляд, в чорному сурдутi, глянув на козака, що сидiв за хмарою диму, смалив люльку й не цiкавився бiльше чужинцями та iхнiми тостами, потiм промовив до притихлих гостей по-французьки:

– До вашого тосту, панове, я додам тiльки одне i з радiстю перехилю за це чару: прийде час – i незрима рука напише i в Парижi, i в Петербурзi останнiм Валтасарам вогненними лiтерами на стiнах: мане, текел, фарес[1 - За легендою, на бенкетi в останнього царя Вавилонii незрима рука написала на стiнi вогненними буквами слова: «пораховано, зважено, вiддано». На другий день Валтасара знайшли мертвого, а Вавилонiю завоювали перси.]. Я вип'ю за предтеч того суддi – за дивака Руссо, педантичного Канта, наiвного просвiтителя iмператорiв Вольтера i за украiнського фiлософа Сковороду.

Надпив з келиха, скоса глянув на офiцера, що сидiв поруч.

Синельников був украй збентежений. Вiн теребив пальцями аксельбанти, не знаючи, як повестися. Не личить воiновi кликати полiцмейстера, але розмова в шинку ставала вкрай небезпечною, вона була страшнiша вiд промов Пугачева на козацьких зборищах. А прем'ер-майор Синельников присягав iмператрицi, i його обов'язок – боротися з ii ворогами. Як тут бути? Нi, краще вийти. Перед ним блискуча кар'ера, i ii втрачати не можна. Але вiн здатний лише до чесноi битви, доносити не вмiе i не може. Тому геть, геть звiдси, щоб не слухати крамоли… Проте було цiкаво, хто цi люди, що вони ще скажуть. Знайшов для себе рятiвне: «Але ж я не конче повинен знати французьку мову…»

Чужинцi загомонiли, захопленi смiливими словами незнайомого, бурхливими жестами запрошували його до свог

Страница 4

столу: чом же мосье вiдразу не признався, що вiн теж француз?

Чоловiк у чорному сурдутi вiдвiв очi вiд офiцера – Синельников сидiв пригнiчений i аж нiяк не навiював пiдозри, – усмiхнувся.

– Я не француз. Я теж козак, хоч не ношу шаблi й шароварiв. Батько мiй був козаком. Але чому вас дивуе наша освiченiсть? Хiба не вiдомо вам, хто i з яких краiн учиться в Європi, невже не вiдаете про те, що й вашi земляки здобувають освiту в Киево-Могилянськiй академii? Я ж учився в королiвському педагогiумi в Страсбурзi i есьм бакалавром фiлософii, а моi ровесники слухали лекцii в Оксфордi й Галле, а деякi мали щастя навчатися фiзичноi географii в самого Іммануiла Канта в Кенiгсберзi…

Заiнтригованi чужинцi пiдвелися з-за столу, пiдiйшли до незнайомого, придивлялися до його молодого обличчя, значуще перезиралися мiж собою; вавилонська вежа з цилiндрiв залишалася стояти кумедним символом iмперii i з обох бокiв пiдтiкала, замiсть Тигру i Євфрату, бургундським вином, – обступили й разом заговорили, знайомлячись: вони, художники, лiкарi, юристи, супроводжують у Московii паризьких гостей – фiлософа Денi Дiдро i публiциста барона Фрiдрiха Грiмма, якi приiхали скласти вiзит пiвнiчнiй просвiченiй монархинi Катеринi II.

– Мосье бакалавр напевно знае, – заговорив довгов'язий француз, – що росiйська iмператриця милостиво закупила у збiднiлого Дiдро книги i, не забравши в нього жодноi, призначила фiлософа директором його власноi бiблiотеки, сумлiнно виплачуючи йому щорiчну ренту. Вольтер був захоплений вчинком Катерини, вiн назвав ii «моя Като», а Дiдро, о бiдний Денi! – заламав руки француз, – з великоi вдячностi приiхав поклонитися своiй покровительцi, привiзши зi собою подарунка – двадцять шiсть картин Рембрандта! – але, на жаль, у невдалу пору пiвнiчна Семiрамiда, незрiвнянна Вольтерова Като мала в цей час зiпсований настрiй: маркiз Пугачов домагався, бачите, ii руки, чи то пак престолу, ха-ха! Потiм благодiйниця помiтно повеселiшала – Пугачева спiймали i з почестями привезли до Москви. Ха-ха! – вдавана усмiшка на обличчi француза раптом змiнилася виразом презирства й ненавистi. – Його у клiтцi везли, як iндiйського тигра, i нинi вiн стоiть у клiтцi в борговiй тюрмi поряд iз монетним двором. Так, так! Клiтка така вузька, що в'язень не може навiть клякнути. Вiн стоiть i мовчки дивиться на людей, тамуючи нестерпну муку. О, бiдний мосье Дiдро! Йому дозволили подивитися на Пугачева, i фiлософовi стало погано. Вiн позавчора вернувся до Петербурга, щоб iхати геть звiдси, де в'язнiв тримають не в тюрмi, а в клiтцi! Я… я, знаете, лiкар, i таке, таке…

Розпалений француз сягнув по свого пугара i вихилив його до дна.

– А вона сказала великому мудрецевi свiту, коли той завiв розмову про закрiпачення московських селян, вашi, мовляв, смiливi принципи придатнi для трактату, а не для дiла, ви маете справу з папером, що все стерпить, а я з людьми. І в той же час, лицемiрно афiшуючи себе ученицею Монтеск'е, складае прожекти найгуманнiших законiв на пiдставi його праць. О, бiдний директор бiблiотеки пiвнiчноi Семiрамiди!

Гарячого лiкаря зупинив його колега, старший з виду, спокiйний. Поклав йому руку на рамено й легким порухом голови вклонився бакалавровi фiлософii.

– Я юрист, мосье. Мое iм'я Шарль. Я об'iздив багато краiн Європи, щоб познайомитися з правовими нормами сучасного свiту. Мене цiкавить не тiльки юриспруденцiя, а й iсторiя. Я трохи знайомий з минулим Украiни, читав працi Вольтера з цього питання. І тому прошу вибачення за нетактовнiсть нашого колеги, який, хоч i не зi злого умислу, образив вашого лицаря. – Вiн кивнув у бiк сивовусого козака, що сидiв у задумi i, мабуть, не прислухався бiльше до розмов. Бакалавр фiлософii слухав i одночасно стежив за козаком, наче боявся, щоб той не вийшов з шинку. – Але я не можу збагнути, як це сталося, що Запорiзька Сiч з вiльноi демократичноi республiки стала опорою темноi сили деспотизму. Розумiю, е примус, але ж покора тиранам, видно, ввiйшла у вашу психiку. Який був момент – Пугачов! Революцiя! Хай темна, неосвiчена, проте вона захитала основами iмперii. Чому запорiзьке козацтво не пiдтримало повстанцiв, а навпаки – пiшло на службу до самодержця?

У залi почувся приглушений стогiн: якийсь гевал, звалившись на стiл, мимрив мирно у дрiмотi. Козак сидiв незворушно, зiжмакавши в кулацi довгого оселедця.

– А як пояснити, – вiдказав бакалавр фiлософii, – що колись у Римi мiсце Цицеронiв,Катонiв, Лiвiiв зайняли громадяни, що не смiли висловлювати своiх думок, та чернь, для якоi вище блаженство полягло в тому, щоб дiставати по дешевинцi iжу й витрiщатися на процесii?

– Очевидно, в Римi не стало бiльше трибунiв, яких народ мiг слухати. Але тут… Я чув дещо про Сковороду, читав працi Ломоносова, сьогоднi, зрештою, розмовляю з вами…

– У Римi, крiм трибунiв, не стало ще й магiстратiв, якi народ мiг обирати. І на Украiнi це вже сталося. Вибори на Сiчi скасованi, гетьманськоi автономii давно вже немае. А коли люди не беруть участi в управлiннi державою, то вони починають вiдчува

Страница 5

и лише свое безсилля i тому або вигадують собi iдолiв, на яких iм, безсилим, хочеться опертись, або ж покiрно приймають привезених.

– Це правда, – сказав француз. – Ідолопоклонство – страшна й довготривала хвороба, що однаково вражае i тих, хто кланяеться, i тих, хто приймае поклони. Ідоли, сп'янiлi вiд оплескiв чернi, уявляють, що при них суспiльство процвiтае i тiльки зловмисники можуть знаходити якiсь вади; упокоренi ж звикають до думки, що без божкiв вони безсилi, iм страшно…

– О, о! – пiдхопив думку француза бакалавр фiлософii. – iм страшно. І цей страх деспоти сiють усiма способами. Клiтка, диби, четвертування… мало того – страх посади, страх нагороди, страх медалей i георгiiвських стрiчок, страх не отримати iх. Так! Народ у деспотичнiй державi може затiвати й революцii. Чому б нi? Ось – Пугачов. А щоб не траплялися, треба, аби держава просякла духом страху й рабства, та так, щоб i тиран одночасно був рабом. Щоб абсолютна покора родила невiгластво. Щоб той, хто повелiвае, i той, хто скоряеться, не мiг нi роздумувати, нi сумнiватися, а тiльки наказувати або виконувати. Щоб була темрява. Людину ж поступово позбавляти всього, а потiм дати iй щось – грiш, орден, чин, – за що вона буде по-рабськи вдячна.

Шарль мовив замислено:

– Хай те, що скажу, не здаеться вам блюзнiрством. У мене, коли я слухав вас, зродилася парадоксальна думка. Якщо вже до краю приходить деспотизм, то хай вiн буде найжорстокiший, хай якнайшвидше оголюеться вiд видимостi правосуддя й законностi. Щоб знецiнювалися брехливi iдеi, щоб розвiювалася iлюзорна вiра в доцiльнiсть тиранiчного ладу, щоб до людей приходили обурення i рiшучiсть. Тодi можлива революцiя в ii свiдомiй i освiченiй формi. Деспотичнi держави тим скорiше гинуть, чим скорiше розвиваеться iхнiй порок – жорстокiсть. Мовлячи це, я думаю передовсiм про Францiю… Воiстину мав рацiю Монтеск'е, коли сказав: «Якщо дикуни Луiзiани хочуть дiстати плiд з дерева, вони спилюють саме дерево». Це альфа й омега тиранiчного ладу.

– …Який iснуе доти, доки розум не проникне в достатню кiлькiсть голiв, – закiнчив бакалавр фiлософii.

Рипнув стiлець. Офiцер схопився з-за столу.

– Ви… ви… – тихо проказав, запинаючись, – ви розумiете, що говорите? Вам ешафот сниться, опам'ятайтеся!..

– О, то ви знайомi! – Шарль вклонився офiцеровi й знову повернув голову до спiврозмовника. – Дуже шкода, що пан офiцер не знае по-французьки. Цiкаво, що сказав би вiн з приводу нашоi дискусii? Менi ще не доводилося розмовляти з московськими вiйськовими.

– Пан офiцер застерiг би вас перед шибеницею, мосье! А не хотiлося б вам порозмовляти зi самим кошовим отаманом козацького вiйська й запитати його особисто, чому вiн не пiдтримав Пугачева? Втiм, ваш колега вже намагався говорити з ним.

Усi разом повернули голови до старого козака, здивовано переглянулися.

– Калнишевський… – прошепотiв офiцер i почав викладати на стiл грошi за неторканий обiд.

– Дякую, панове, – попрощався з французами бакалавр фiлософii й квапно перетяв залу.

Іван Максимович на мить забув про крамольну розмову, котру тiльки-но мимоволi вислухав. Батько Калнишевський! Отаман семитисячного козацького вiйська в авангардi корпусу князя Прозоровського. А вiн, прем'ер-майор Синельников – командир Донського карабiнерного полку в цьому ж корпусi. Очакiв, Кiнбурн, Перекоп, Сiлiстрiя… Битви, перемоги, слава… Тезоiменитство отамана на святих Петра i Павла. В гостях у кошового сам князь Василь Долгоруков – командир Другоi армii в московсько-турецькiй вiйнi, князь Прозоровський, пiдполковник Кутузов, невiдомий ще у високих колах генерал-поручик Потьомкiн i щирий приятель Калнишевського Іван Максимович Синельников. Вiвати й тости. Пiдпилий Прозоровський обiймае Петра Калниша i просить зробити йому таку честь – вписати до запорiзького вiйська. Просить i молодий Кутузов. Потьомкiн присягаеться, що не знав би бiльшого щастя, як бути простим сiромахою-козаком у батька Калнишевського. Кошовий вдоволений вагою iменитих осiб, вiн тут же, в наметi, велить наказному писаревi виписати атестати: «За власним бажанням до Вiйська Запорiзького Низового, до куреня Кущiвського, у число тамiшнього товариства прийнятi i до вiйськових реестрiв вписанi Прозоровський, Кутузов, Потьомкiн…» «А ти, Іване Максимовичу, не хочеш в козаки? – запитуе Потьомкiн. – Батьку, прийми ще й цього лицаря!» Регiт, тости, п'ють… «Не хочу, другом зостануся». – «Хiба ж ми не друзi?» – «Нi, ви начальники, яким можна побавитися i в пiдлеглих. А я рiвний з Петром Івановичем. Рiвний може бути й побратимом, а вищий або нижчий – нi».

Нi нижчий, нi вищий. Тодi були рiвними… А нинi?

Іван Максимович пiдвiвся, ступив кiлька крокiв i зупинився. Боляче вдарили по мозку слова: страх посади, страх нагороди… страх не дiстати iх. Це про нього? Невже про нього?.. Героiчнi виправи пiд Оренбургом – узяти живцем Пугачева. Ганявся, ловив – не взяв. Ще б одна нагорода. Тепер полковник, а був би генералом. Страх не бути генералом. Страх майора Синельникова, що женеться за ватажком повс

Страница 6

анцiв, i страх простого гренадера, що вбивае яiцького козака, страх не заслужити ласки в ii величностi i страх не вислужитися перед прем'ер-майором. Страх слухати крамолу молодого бакалавра фiлософii…

Один лише раз не було страху – залишитися другом кошового. А тепер? Чому полковник Синельников не може зрушитися з мiсця, чому не бiжить до старого побратима, щоб обняти його? Знову страх? Страшно, що до кошового пiдiйшов ось неблагонадiйний вiльнодумець? Що Петро Іванович у якiйсь зажурi – може, ласку втратив у своiх пiдлеглих Потьомкiна й Прозоровського? О, гидкий страх!

Іван Максимович зажмурився на мить. Тiльки на мить. Зараз, зараз вiн пiдiйде…

У шинку раптом спорожнiло. За ту коротку мить, на яку вiн зажмурився, вимело французiв, нема вже нi Калнишевського, нi бакалавра фiлософii, лише за столом посерединi залу похропуе п'яний гевал, шинкар штовхае його, потiм запобiгливо кланяеться Івану Максимовичу. «Звольте на вечерю прийти, а завтра аж по обiдi вiдчиню кабак – страта завтра». – «Яка страта?» – «Злодея вiшатимуть». – «Пугачева?» – «Авжеж. А з Петенбургу вже приiхала сама матушка. У Коломенському палаци звели для наймилостивiшоi. І торжества будуть по случаю… ето… не Пугачева, конешно, а по случаю перемоги над турками. Всi сюди приiдуть, то, може, ваше благородiе, побудете ще трохи в Москвi, навiщо конi мучити в таку даль, коли…»

Вибiг iз шинку. За ним ще летiли й чiплялися мундира липкi слова шинкаря, а перед очима стояв майдан з плахою, до якоi пiдводять чорнобородого чоловiка, того самого, котрого так зблизька бачив у потилицю i в профiль, скачучи у погонi, щоб узяти живого, живого взяти, мать твою, – до генерала представлять!

Швидко подався униз до Охотного ряду. Монетний двiр, боргова тюрма – «яма». Бiля дверей вартовий. «Я полковник Синельников…» – «Ізвiнiте, майор». – «Так, так, майор Синельников. Приiхав зi Симбiрська за особливим… Хочу побачити Пугачева». – «Только на мiнуту». – «Спасибi».

Напiвтемний каземат. Камiнний, холодний, паморозь на стiнах. Пiд глибоким вiконцем щось чорнiе, наче стовп або висока шафка. «Де ж вiн?» – «Та ось перед вами. Добре затиснули в штаби». – «Іди собi». – «Не положено».

Іван Максимович боязко пiдступае до клiтки. Не видно нiчого, тiльки двi зiрницi блищать у сутiнку. Це очi. Що в них? Думка про завтрашнiй день чи про вчорашнiй?

Зiр поволi звикае до темряви. У чорнобородоi людини, що у клiтцi, зiгнутi колiна, спертi об штаби: так легше стояти. Тiло дрижить вiд холоду, а очi ще дужче блищать. Враз заворушилися губи, щось прошепотiли.

– Пугачов… Ти щось сказати хочеш?

– Не положено розмовляти iз лиходiем! – вартовий.

– Помовч!.. Ти щось сказати хочеш, Пугачов?

– Здрастуй, батюшка Іван Максимович… Здрастуй…

– Звiдки можеш знати мене?! – скрикнув Синельников.

– Забули, ваше високоблагородiе. Або й не знали. Нас було багато, а ви один. Пам'ятаете Перекоп? У сiмдесят першому восени фортеця впала, а ви мене, пораненого, до чину хорунжого представили, а потiм на Дон вiдправили додому…

– Ти був там?.. А пiд… пiд Оренбургом не бачив мене?

– Нi, ваше високоблагородiе.

– Що тобi можу зробити зараз? Може, рiдним що…

– Нема вже нiкого, нiчого й не треба… А от коли графа Петра Панiна зустрiнете, то скажiть йому – це моя остання просьба, – скажiть йому, що в п'ятдесят сьомому на прусськiй вiйнi пiд Єегерсдорфом – граф тодi в Апраксiна генерал-майором служив – Пугачов життя йому, пораненому, врятував. А вiн мене, закутого, в лице бив i плював. Спасибi йому мое перекажiть…

– Прости менi, – ледь чутно прошепотiв Синельников i вибiг з каземату.



Петровi Калнишевському стелився шлях iз Петербурга додому. Вiн встиг скорiше за свого бойового побратима Івана Максимовича в Потьомкiна побувати, дяку забрати щедру, а поцiлувати ручку пресвiтлоi царицi так i не вдалося. Повертався кошовий отаман у рiднi степи до хлопцiв – славних запорiжцiв.

А вже там журилися хлопцi-запорiжцi та з великого жалю: гей, та бо не знали, кому поклонитися, та якому царевi. А за тими поклонами вже шиi болять, бо кому в бiса не кланялися, у запопадливостi розбиваючи своi лоби, а за тими поклонами все руiни та дим. І турецькому чолом били, i польському, i шведському, i чортовi лисому, а такоi царицi ще не мали. Таж губами царициними мед солодкий пити, а ii словами Всевишньому молитися, а ii усмiшкою весь свiт звеселити…

Славою вiйну почали, славою закiнчили, i кожен тепер по свою плату мчав на вороних до всемилостивоi.

Самар-рiчка невеличка заливае пiски, туди iхав вороними, назад iшов пiшки…

Наливай, московський шинкарю, пан кошовий мае чим платити. Бо в пана кошового того золота – як трави та листу. А не стане дукатiв у кишенi, то проп'е царицинi медалi: всi вони в золотi та дiамантах; а забракне царициних щедрот, то маетки своi, що на Інгульцi та Кам'янцi, проп'е; а коли й того буде замало, то й усю Вкраiну кине ось тобi на ляду. Наливай, шинкарю, пан отаман ще багатий.

А ви мовчiть, панове французи, а ви мовчiть, ляхи, i турки, i тата

Страница 7

и, бо один Бог вiдае, що буде з вами, як не стане славного козацтва.

Калнишевський не слухав бiльше розмов пiдпилих чужинцiв, вiн ще i ще раз думкою перебiгав десятирiчну стрiчку свого отаманування, шукаючи того кiнця, звiдки почалася неласка царицi. Чей же служили козаченьки десять рокiв вiрно, щоб тi землi своi обрубанi та крихту волi зберегти. Кликав цар турецький у пiдданство – не пiшли. Залiзняк гiнцiв присилав – одмовили. І десь же воював Пугачов…

А цариця була щедра, як сонце по осенi. За Бендери та Ізмаiл – орден зi зображенням власноi парсуни кошовому прислала та ще й на георгiiвськiй стрiчцi, щоб на шиi мiг носити; за Перекоп – шаблю у срiбних пiхвах; за першу дунайську виправу – медаль; за Силiстрiю платив уже запорожець Грицько Нечоса-Потьомкiн – тридцять вiсiм мiдних котлiв для всiх куренiв прислав: обжирайтеся, козаки, як маете чим, а за перемогу й мир з турками – то вже дулю з маком.

А з якою парадою, а з якими надiями поверталися у вереснi з походу! Бо ж заробили! Полковник Антiн Головатий ще влiтку подався в депутацiю до Петербурга з унiверсалами Хмельницького на козацькi землi. Тепер уже напевно вволить Катерина козацьку волю i степи, пошматованi сербськими й молдавськими колонiстами, поверне: кров'ю заробили собi оту ласку.

Останню похiдну нiч ночували над Базавлуком навпроти Зеленоi могили, а в недiлю гарматною стрiляниною зустрiла Сiч звитяжцiв, i Службу Божу священик Володимир правив, тiльки писар Іван Глоба був невеселий.

По церковнiй вiдправi подав кошовому листа вiд Антона Головатого, i чорнiло смагляве обличчя отамана, коли читав того листа.

«Ясновельможний пане кошовий, – писав полковник, – турецькi й персидськi шалi, дамаськi матерii й хутра, бочки меду, ковбаси, сало, балики, днiпровська щука, турецькi червiнцi – все вiддано Нечосi. А вiн невдоволений, бо коня татарського, такого, щоб козакувати годився, ти не прислав йому. Погода тут похмура, усi сидять в «потьомках». І чутка ходить, щоб нашу Палестину роздiлити мiж петербурзькими панами, як по Писанiю: «роздiлиша ризи i меташа жребiй».

Мчав Калнишевський до столицi з двома аргамаками ублажати всесильного сiромаху з Кущiвського куреня. Наймилостивiша виiхала до Москви, генерал-аншеф за державними справами не мав часу прийняти кошового. Аргамакiв забрали слуги Потьомкiна: «Йому тепер не до вас, з Пугачовим тяганина».

І ще ад'ютант Каменський сказав Калнишевському на прощання:

– Гнiваеться на вас Григорiй Олександрович, що сваволять козаки i на Днiпровську лiнiю до землекопних робiт не йдуть.

– Та яким це правом на наших вольностях фортецi будують? Я про це й хотiв у його сiятельства…

Усi дiстали плату – хто яку заробив. І ти чекай на неi, отамане, вона ще в табакерцi Потьомкiна. Чекай i вiр, як вiрив дотепер. А йому залишилося ще один раз чхнути. Поодинцi легше. Спочатку гайдамаки, потiм – яiцькi козаки, тепер…

«Чому козацтво не пiдтримало Пугачева?» – долинуло з другого кiнця шинку французькою мовою, i глухий стогiн вихопився з грудей кошового. Завтра Омеляна Івановича на страту… «Чи я цього боявся? Нi, смертi не боявся нiколи. А може, коли б пiшов на злуку з Пугачовим, то й страти завтра не було б? Або – двi…»

І пригадався Калнишевському сон, що приснився на сьогоднi в холодному трактирi. Пiдiйшов до нього кат у червоному каптурi зi закривавленою сокирою i спитав:

«До якоi смертi готовий?»

«Я ще не маю вмирати».

«Маеш умирати. При якiй смертi не застогнеш? На палi проситимеш пощади?»

«Нi!»

«Четвертування боiшся?»

«Нi!»

«До скону в темницi готовий?»

«Нi…»

«Виберемо тобi найтяжчу смерть!» – зареготав кат i щез.

Калнишевський прокинувся з хмiльноi задуми. Хтось у чорному сурдутi зупинився перед його столом. Пiдвiв голову.

– Чолом тобi, кошовий отамане, – промовив тихо незнайомий, ледь освiтлений скупим свiтлом зi замерзлого вiконця. Отаман приглядався до молодого обличчя незнайомого i силкувався збагнути, звiдки цей свiйський франт може його знати.

– Не моцуйтеся, ясновельможний пане кошовий, мене впiзнати. Я досить змiнився за тих десять рокiв, коли-то ви, повертаючись iз Ромна разом з майстром Сисоем Шалматовим, що зробив витворний iконостас у вашiй церквi, завернули до Лубен i гостювали в полковника Івана Кулябки, а потiм заночували в хорунжого…

– У Любимського ж… У моеi небоги Меланii я ночував тодi… – наморщив чоло Калнишевський, i раптом його темнi очi прояснiли. – А ти… А ти отой юнак, що вчився тодi з Кулябчиними синами за кордоном? Господи! Син Меланii, Павло…

– Той самий. А нинi вже виплуганився на вчену дорогу: i своi, i чужинецькi академii позакiнчував i ось блукаю по свiтi, мов неприкаяний.

– Пристанища не дали? То ходи зi мною на Запорiзькi Вольностi хоч у яку школу або й сiчову. Я ще тодi тобi казав, пам'ятаеш, – в канцеляристи до себе кликав.

– Вольностi… – Любимський сумовито глянув на кошового.

Калнишевський вiдвiв погляд, встав, i вони обидва вийшли iз шинку саме в той мент, коли давнiй побратим отамана Іван Максимович Син

Страница 8

льников, зажмуривши очi, хитався мiж чеснiстю i страхом.

– Цей офiцер, – спитав, йдучи за кошовим, Любимський, – знае вас?

– Не бачив я офiцера.

– А менi здаеться, що вiн вас знае, та чомусь не пiдiйшов.

– Бог з ним…

У Конюшенному завулку було тихо й морозно, аж повiки склеювались; десь там, за Кам'яним мостом, бемкав дзвiн, б'ючись серцевиною об холодне небо.

– Нема менi мiсця й на Запорiжжi, батьку, – вiдповiв аж тепер Любимський. – Гадав, у Москвi загублюся, до унiверситету на фiлософський пробував… То ще благо, що директор унiверситету не полiцейський, i я з душею вийшов од нього. Наказ царицi-благодiйницi i тут лежав, циркуляр розiслала по всiх вчених установах.

– Який наказ? Ти встиг уже…

– Потiм, колись про це, батьку. Я з Європи привiз не бочку з порохом. Голови нашi там просвiтилися. А просвiченоi голови бояться у нас бiльше, нiж бомби.

– Тож утiкай-таки на Запорiжжя, – Калнишевський зупинився, взяв Любимського за плечi. – Там ще…

– Батьку, батьку… Там… Завтра не стане Пугачева, а потiм… Вiйна з Божою i козацькою помiччю щасливо закiнчилася, Боговi дяка, козакам слава – i досить. Непотрiбнi ви стали.

– Я побачив це сам, сину. Але е ще вихiд, е. Я iду завтра в Украiну.

– На Порту надiетесь… Скiльки вже разiв попередники вашi хапалися за неi – невiрну i зрадливу. І чому все на когось, чому на своi сили не розраховуете? Завтра ви побачите голову Пугачева, i серце ваше здригнеться, i сумлiння ваше зсудомиться, отамане. До вас же приходили гiнцi з Яiку? З моiм листом. Так, так, з моiм… Пугачовський емiсар Стодола i ваш козак Тринитка.

– До мене! Тринитка?! – сахнувся Калнишевський. – Не було нiкого…

– Не дiйшли, видно… Що з ними? – набубнявiли жовна в Любимського. – Не дiйшли… Ну, а ви самi, де ж ви самi могли здогадатися! Та й послiв не послухали б. Таж Залiзняк кликав…

Поник Калнишевський. Ударили гарапником по обличчю слова Любимського: самому думалося, самого мучило, але в очi ще нiхто цього не сказав.

Дзенькнув дзвоник на низенькiй дзвiницi бiля церкви Симеона Стовпника – кликав на вечерню. Перехрестився кошовий i прошепотiв замiсть молитви:

– Чи ж то можливо зрозумiти, чому Бог, що сам став людиною i вмер за людей, прирiк десь рiд людський на жах вiчних мук, на вiчнi кари. За що ж, нарештi? Винагорода не приходить, а мученикiв множиться – i все без мети…

– Не кари створюють мученикiв, а справа, за яку вони страждають. Справа та i е метою.

– Не бачу ii. Бачу неволю. Що ж то буде далi, сину?

– Будуть i далi народжуватися мученики. Якби iх не стало, тодi можна буде сказати: вмер народ. Та не буде цього. Будуть повнитися тюрми, а людський розум однаково зрiтиме, i темiнь вiдступить перед свiтлом.

– Ти готовий?

– До чого?

– До темницi, до…

– Я готовий до всього, батьку.

– Хвала тобi, Боже, – перехрестився Калнишевський, – що даруеш мiць i розум моему людовi, коли вiдбираеш зброю…

Вони розiйшлися тихо, без обiймiв, без обiцянок зустрiтися колись, Любимський зник у завулках. Важким старечим ходом вертався Калнишевський до трактиру.



Десятого сiчня 1775 року червоним жаревом зiйшло сонце над Москвою. Мороз люто зцiпив повiтря, та народ, незважаючи на холод, валив скрипучим снiгом через Кам'яний мiст на Болотну площу й зупинявся перед високим круглим помостом, посерединi якого стримiв стовп з колесом, завершений металевою шпицею. З обох бокiв височiли шибеницi. Зловiсне мiсце обступили тiсним колом озброенi солдати.

Натовп двигтiв, клекотiв, тиснувся до солдатського кола, за яким просто на снiгу бiля пiднiжжя ешафота сидiли закутi в кайдани пугачовцi. Спритнiшi роззяви вилазили на дерева й дахи двоповерхових рублених будинкiв, видряпувалися на баню церкви Анниного Зачаття, щоб побачити небувалу кару.

Враз оддалiк, з боку Кам'яного мосту, пролунав владний поклик: «Розступись!», у людський натовп влетiла трiйка коней, запряжена в сани. На санях, стиснутий з бокiв конвоiрами, сидiв закутий чорнобородий чоловiк. Вiн дивився перед себе мимо людських облич i, певно, нiчого не бачив, окрiм власного життя, якому вiдлiчував останнi секунди тупiт кiнських копит. Поруч з Пугачовим, теж закутi, сидiли його побратими Перфiльев, Падуров, Шигаев, Торнов – у них байдужi обличчя, очi навiть усмiхненi, вони приглядалися до людей зi спокiйною цiкавiстю, нiби iхали не до шибеницi, а буйною тройкою на Масницю Олексiiвським передмiстям.

– Харциза везуть! – ревнуло перекатом над головами юрби, переднi ряди ще тiснiше зiмкнулися зi солдатським колом, i раптом мертво стихло на майданi: крутими сходами на помiст виводили Пугачева. В баранячiй шапцi, у бiлому кожусi, вiн стояв, спокiйний i прямий, бiля стовпа й поглядом линув за Москву-рiку: там, на Боровицькому горбi, стримiли в небо хрести кремлiвських соборiв, а над усiм цим величним громаддям височiла золотоверха дзвiниця Івана Великого. Дивився тепер в'язень туди, куди збирався увiйти з яiцьким вiйськом яко переможець i народний цар. Не дався йому бiлокамiнний Кремль, та й не судилося о

Страница 9

минути високого помосту на Болотнiй площi.

Не було страху, тiльки жаль, що запiкся у душi однiею згадкою. З перев'язаною рукою, в довгополiй шинелi квапиться до станицi Зимовейськоi вiдпущений з вiйни поранений солдат Омелько Пугач; ось забiлiла станиця в долинi, i нi про що вiн уже не думае, лише про менших сестер, що залишилися без нього напризволяще, а назустрiч iде якась лахмiтна постать з торбою за плечима: «Дай копiечку, служивий». Дiстае з кишенi мiдяка, i раптом здушений крик прориваеться крiзь горло: «Сестро!» Тiльки це – на тлi золотого марева…

Вiдiрвав очi вiд бань кремлiвських соборiв, глянув на мовчазний народ. Чого його тут стiльки? Скорбота в них, зловтiха чи звичайна цiкавiсть: як рубатимуть голову ватажковi?.. А як судитимуть майбутнi суддi пам'ять нинiшнiх переможцiв i повержених? Який трон озолотять, а який поламають, кого наречуть лиходiем, а кого звитяжцем? Ex, якби то знати, може б i легко було нинi класти голову на плаху! Пугачов не чув, як аудитор головноi полiцii, скинувши трикутну шапку, читав довжелезний вирок, дiйшли до вух тiльки останнi слова, i тодi опустилась його голова на груди…

– Лиходiя Пугачева живим четвертувати, чотирьох сотникiв повiсити, всiм iншим повиривати нiздрi й заслати до Сибiру, – закiнчив аудитор.

Це вже кiнець. Пугачов вiдчув тепер, що е у нього руки й ноги, якi зараз захрустять пiд ударами сокири, i не жахнувся, а тiльки дивно стало, що якийсь час вiн лежатиме, як обчухраний стовбур, покiль зiтнуть голову.

Хтось подав йому в руки двi свiчки, пiдiйшов священик з хрестом, Пугачов поцiлував хреста, потiм поклонився до землi на всi чотири сторони свiту, промовив звучно:

– Прости, народе православний, вiдпусти менi, в чому я завинив перед тобою!

І впали долу свiчки з рук.

Тут кинулися головний i пiдручний кати, почали здирати кожуха, i Пугачов допомiг iм – сам зняв малинового каптана; головний кат наказав пiдручному кинути засудженого на помiст, але Пугачов лiг без примусу, розпростерши руки, мов убитий орел крила.

Пiдручний кат виступив уперед з сокирою, його очi зловтiшно блищали – це ж йому нинi випало щастя рубати по живому, – i тодi пролунав над юрбою, занiмiлою в нестерпно довгому очiкуваннi, жiночий вереск:

– О всемилостива царице, уздри з Петербурга, вкороти його муки!

І сталося несподiване. На помiст знову вийшов аудитор головноi полiцii i щось сказав до головного ката. Той грубо вiдштовхнув свого помiчника, якому голови рубати не належиться, пiдiйшов до засудженого. Здiйнялася сокира, блиснула на сонцi й упала: голова покотилася помостом, чи то зiтхнув, чи зойкнув народ, i тодi знову почувся той самий жiночий голос, сповнений благоговiйноi вдячностi наймилостивiшiй царицi:

– Хвала тобi, заступнице наша!

І пiдхопила цей клич юрба…

Голова Пугачева закрутилася високо на колесi й зупинилася – очима до золотоi банi кремлiвськоi дзвiницi.

Пiдручний кат з озлобленням вiдрубував мертвому руки й ноги, люто позираючи на свого начальника, що стояв тепер гордо з опущеною сокирою.

Пiвнiчна Семiрамiда, певно, й не здогадувалася про катiвське марнославство, готуючи нинiшнiй «гуманний спектакль». А втiм, вона i цього разу думала лише про себе. Невдовзi прийде лист вiд Вольтера, повний визнань i комплiментiв, а сьогоднi iй дякуе народ:

– Хвала тобi, заступнице наша!

На шибеницях гойдалися повiшенi, бiля ешафота нелюдськими голосами кричали козаки, яким виривали нiздрi.

Іван Максимович, здерев'янiлий, примерзлий до землi, стояв незрушно, хоч люди почали вже розходитися. Надто багато для нього… Кiлька годин тому на Кам'яному мостi вiн побачив учорашнiх французiв i бакалавра фiлософii, що теж iшли на Болотну площу. Бакалавр пiдiйшов до нього, сказав: «Майоре, а ви впiзнали вчора Калнишевського. Мене полiцii не видали – й цим спокутували свiй пiдлий страх признатися до людини, з якою, мабуть, на кулi разом iшли».

Синельников ще не мiг отямитися вiд цих слiв, а вдячний жiночий лемент вторував iм… «Так, так, – подумав, – забрати в народу все i дати йому крихту, за яку вiн буде по-рабськи вдячний. Забрати мужнiсть i вселити страх. Хвала тобi, заступнице наша…»

З отупiння вивiв шепiт: хтось позаду вимовляв бiблiйнi слова тяжким прокльоном:

– Окаянна дочко Вавилона… щасливий буде той, хто вiдплатить тобi за все, що ти заподiяла…

Синельников оглянувся. Сивовусий старий козак, до якого вiн учора побоявся пiдiйти, стояв i втирав сльози.

– Петре Івановичу, – покликав тихо.

З-пiд навислих брiв глянули темно-каламутнi очi, а складки зморщок на обличчi розпогодилися.

– Майор Синельников? Якими це свiтами?

Іван Максимович пiдступив до Калнишевського, простягнув було руки, та тiльки дiткнувся до його плечей i знiяковiло опустив iх: вчора треба було обнятися, нинi – пiзно…

– До трону за милостями iду, Петре Івановичу.

– Дай вам Боже щастя…

– А ви?

– Я – вiд трону. Кожному, видно, приходить час iти туди з надiею, по-рiзному ж вертатися. А ось цей, – Калнишевський показав на ешафота, – iшов, та не

Страница 10

вернувся…

– Це страшно, коли все збагнути, – очi Синельникова гарячково свiтилися. – Я бачив його живого вчора, розмовляв… а нинi – голова на шпицi. І той крик, ви чули? Той холопський крик вдячностi…

– Іване Максимовичу, – перебив кошовий, – а хто з нас не кричав? І я – коли вступала вона на трон… – Вiн зняв шапку, поклонився, важко було зрозумiти кому – Синельникову чи Пугачеву, повернувся й пiшов навмання майданом, залишивши перед плахою розгубленого офiцера.




Роздiл другий


І Катеринi i Калнишу дiстався трон – кожному свiй – одного року, тисяча сiмсот шiстдесят другого.

Васал – Петро Іванович Калниш, син удови Гафii з Пустовитiвки, що бiля Ромна, осяг його на Новий рiк; сюзерен – Софiя Ангальт-Цербська, дочка прусського генерала Христiана Августа iз Штетiна – на пiвроку пiзнiше.

І васала, i сюзерена висунуло на престол старшинство.

Кошовому Калнишевському вiддали булаву на старшинськiй сходцi; абшитований отаман Григорiй Федорiв-Лантух повернувся до свого Васюринського куреня як почесний вiйськовий товариш.

Катерину II пiдвели до престолу офiцери – таемно перед досвiтком. І, розбудивши Ізмайловський полк, примусили його присягнути; абшитованого iмператора Петра III вiдвезли пiд конвоем до Ропшi, що за сорок верст вiд Петербурга, i там задушили подушкою пiд час обiду.

Козацька сiрома кидала шапки на честь нового отамана на сiчовому майданi перед Покровською церквою; чернь петербурзька вiтала нову iмператрицю на Невськiй першпективi бiля Казанського собору.

І тут, i там чекали на добрi змiни.



Холодного грудня 1761 року росiйський iмператор ще безтурботно гуляв залами оранiенбаумського палацу зi своею коханкою Єлизаветою Воронцовою, не знаючи нiяких тривог; Григорiй Федорiв-Лантух знав уже, що козацька рада вiдбудеться без його згоди i вiйськових клейнодiв бiльше йому не вiддадуть.

Кiлька рокiв пiдряд сiчове товариство обирало Григорiя Федорова своiм отаманом, чернь прозвала його Лантухом, був бо вiн товстий, добродушний i простакуватий, проте з року на рiк козацтво чекало вiд нього рiшучих дiй, та не мiг на них спромогтися кошовий. Судив вiн по-божому, розмовляв по-людськи, пив по-козацьки, чоломкався по-братерськи, а на Орiлi пiкiнернi ротмiстри забирали в багатших запорiжцiв зимiвники, а безкiнних дейнегiв гнали на редути до земляних робiт аж за Конку, а вiйськовий податок зростав з року на рiк.

Вичiкували старшини, почала ремствувати сiрома – коли ж то подасться Лантух у депутацiю до Петербурга сам; вiн посилав до столицi розумнiших за себе, а тi поверталися з порожнiми руками: не бажають з ними розмовляти вельможi, жадають кошового. Лантух трактувати з ними боявся i доiжджав тiльки до Киева. Звiдти повертався заспокоений, а козацтво почало вiдверто вже гуторити, що пора Лантуховi йти до свого Васюринського куреня на квас i саламаху, бо занадто заплив вiн салом на отаманському жолдi.

Крутий норовом iз бiса розумний вiйськовий суддя Петро Калниш повертався пiзньоi осенi з депутацii до столицi – знову нi з чим. Треба, щоб кошовий привiз до Петербурга унiверсали Хмельницького на козацькi землi: канцлер Бестужев-Рюмiн погодився переглянути кордони Запорiзьких Вольностей. По дорозi Калнишевський завернув до киiвського митрополита Арсенiя Могилянського, вiд якого отримав благословення на добрi дiла, iкону Богородицi зi святими мощами i вiстку, що примусила його гнати коня не на Сiч, а до паланок, щоб сповiстити полковникiв: Григорiй Лантух змовився з киiвським генерал-губернатором Леонтьевим скасувати козацьку раду i залишитися незмiнним кошовим отаманом, як це водиться на Дону, Тереку, Яiку.

То була зрада. Не чекаючи зову кошового, що повинен був за законом i звичаем козацьким перед Новим роком розсилати нарочних по паланках – запрошувати старшину на раду, з'iжджалися до Сiчi полковники самi. Прибували зi супроводом, розквартировувалися по куренях, на сiчовому передмiстi Гасан-башi, на крамному базарi в торговцiв i ремiсникiв, хто розставляв намети над замерзлою рiчкою Пiдпiльною.

На поклiн до Лантуха не йшли, та й вiн не виходив з отаманського куреня. У вiйськовiй канцелярii орудував сам Калниш, писар Іван Чугуевець просиджував коло нiбито хворого кошового отамана.

– Знають чи не знають? – тривожно допитувався Лантух у писаря – единоi людини, утаемниченоi в його намiри.

– Бог вiдае. Мовчать, – вiдповiдав писар i сам не рад був отаманськiй затii: ще, чого доброго, до киiв присудять. Та рекузуватися не було вже куди, вiн чекав, що придумае тепер кошовий.

– Хто скликав iх?

– Приiхали слiдом за Калнишем.

– Хитра лисиця… А рескрипту вiд губернатора ще нема. І пiзно, якщо вся старшина тут. Якби хоч на тиждень скорiше. На заколот чернi вистачило б пiкiнерiв з Новосiченського ретраншементу, до паланок Леонтьев послав би ланд-мiлiцiю з Украiнськоi лiнii, що над Орiллю. Тепер усi тут. Багато з ними?

– По десятку козакiв з кожним.

– Треба скликати коло… Проси до вiйськовоi канцелярii.

Спокiйною була на позiр столиця Запорiжжя. Вiтри пон

Страница 11

дували снiговi намети зi захiдних горбiв, замели плавнi на озерах, тiльки китицi очерету стирчали з кучугурiв; внизу, бiля луки Пiдпiльноi, загородившись частоколами, принишкла сама Сiч, обведена валом, на якому бовванiли сторожовi вежi з бiйницями. За частоколом, на передмiстi Гасан-башi, теж панувала холодна тиша, зрiдка сновигали козаки, тривожачи лiнивих шинкарiв; на вежах вряди-годи, нiби спросоння, пугукали вартовi; користаючи з нагоди, вiдсиплялися козаки по куренях, гомонiли.

У курному, без димаря, Титарiвському куренi чаклував бiля кабицi кашовар – варив для козакiв рибну юшку, пiдлiток-помiчник мив у коритi дерев'янi ваганки, на дощаному полу вздовж стiни лежали покотом сiромахи, передаючи один одному череп'яну носогрiйку. З круглого, як тарiлка, вiконця ледь пробивалося свiтло i падало саме на бiляве обличчя молодика, всипане густим ластовинням. Латочка волосся, де мав потiм вирости оселедець, тiльки-но позначилася: видно, козак прибув на Сiч недавно. Вiн з цiкавiстю придивлявся до побратимiв, мовчки прислухався до розмов i, певно, заздрив iм, безтурботним, насмiшкуватим, сам же був ще неотесаний зателепа, i з нього мали собi потiху бувальцi.

Старий вiйськовий товариш Гаврило Скирта, що уже встиг побувати i обозним, i булавничим, ще раз поцмулив люльку й передав ii, минаючи молодика, хорунжому Івановi Саранчi. Молодик простягнув було руку до люльки i знiяковiло опустив ii.

– Загадай щось, Іване, – сказав Гаврило, – а як оцей Тринитка вiдгадае, то iй-богу, папушу тютюну вiддам йому та ще й шеляга в карнавку по обiдi за нього кину – такий же вiн догадливий, хай йому бiс!

– Та хiба то довго? – смачно затягнувся хорунжий димом. – Ну, що ж воно таке, Панасе: взят iз землi, яко же Адам, ввержен у пiч огненную, яко три отроки, проданий на торжищi, яко ж Йосиф, був на пиру в Каннi Галiлейськiй во днi юностi, а умре – i костi його не погребоша?

– Ілля-пророк! – випалив молодик.

– Бабзделя ти! Та то ж горщик, – захлинувся вiд смiху Саранча i, перемагаючи регiт козакiв, прискiпувався до знiченого Панаса Тринитки: – Скажи тодi менi ще таке: один богомiльний забрiв до Палестини i побачив там костi дiтей, що iх Ірод повбивав. Однi були бiлi, а другi жовтi. Вгадай, якi дiвчачi, а якi хлоп'ячi?

– Дiвчачi – бiлi… – невпевнено вiдказав Панас.

– Пане курiнний, – повернувся Саранча до отамана куреню Опанаса Колпака, що сидiв за столом чомусь понурий. – Вiддайте його до школи до попа Тарловського, вiн же в Бiблii нi бе, нi ме. Хай навчить його, що Ірод дiвчат не вбивав.

Курiнний не вiдповiв, а невгамовний Саранча – знову до Тринитки:

– Звiдки ти такий приплентався?

– Та ж казав уже – зi Слобожанщини…

– То ми вже чули. А де ж саме твоя рiдна краiнонька?

– Рiчку Мерлу знаете? – вже посмiливiшав юнак.

– Та знаю.

– А Мжу знаете?

– Теж знаю…

– А Василя на прозвисько Лопата чули?

– Нi, Василя з таким прозвиськом не чув.

– То це я його приймак.

Тепер розсмiявся курiнний.

– Гей, то ти, хлопче, не зовсiм ликом шитий! Не журися, будеш ти iм ще баки забивати, тiльки держись.

Хорунжий Іван Саранча подав Тринитцi носогрiйку.

– На вже, цмуляй. Заробив!

Тут рипнули дверi, на порiг ступив канцелярський джура.

– Пане курiнний, на старшинське коло кошовий скликае!

Опанас Колпак нiби й ждав цього зову, рвучко встав i вийшов з куреню.

– Чого це Лантух та коло перед радою скликае? – пiдвiвся на полу старий вусач Гаврило Скирта.

– Ба… Чомусь-то вже з'iхалися старшини спозарання цього року, – вiдказав хтось iз сутiнкiв. – Гомонять, Калниш позвав.

– З якоi речi йому аж так старатися? І без того товариство його на думцi мае. Засидiвся Лантух на вiйськовому хлiбi.

– Вибирай – не вибирай, – прогундосив той же голос зi сутiнкiв, – а я свое кажу: якби кошовим став навiть сам Господь Бог, то й вiн не дав би на курiнь бiльше царського жолду, нiж бере собi.

– Та хоч би мита не брали на Микитинському перевозi та подимного зi слобiд, – позiхнув Саранча. – Так ми вже залантушилися, що скоро й рiски до рота не покладеш.

– Про Калниша я чув ще там, на Слобожанщинi, – озвався Панас Тринитка. – Навiть примовку придумали: прийде, мовляв, Калниш – буде на столi книш.

– Журавель у небi, а його скубуть, – повернувся вiд кабицi кашовар. – Книш, книш та ще й паляниця… А згадайте, як вiн, коли ще був осавулом, гайдамакiв потрошив.

– Де гайдамаки, а де заброднi – то ще треба вмiти розпiзнати, – втрутився Скирта. – А Калниш – дбалець. Його й вибиратимемо.

Кашовар наливав у ваганки рибноi юшки, помiчник розставляв на столi. Залоскотав запах нiздрi, забулася суперечка. Титарiвський курiнь пiдводився до обiду.

А в цей час у вiйськовiй канцелярii сидiли на лавицях старшини i спiдлоба позирали на товстого Лантуха, що сопiв за столом i раз у раз витирав долонею пiт з чола. Поруч з ним суддя Калнишевський i писар Чугуевець.

«Знають чи не знають? – водно думав кошовий i не мiг знайти потрiбного слова для початку розмови. – А може, краще вiдкритися одразу – мовляв

Страница 12

так i так… Такий рескрипт отримав, а ми вiрнопiдданi i мусимо коритися. Коли ж бо нема того рескрипту…»

Перед ним ось сидять курiннi отамани, i полковники паланок, i обозний, i осавул, i булавничий… Що на це сказав би в'юнкий, як ласиця, отаман Титарiвського куреня Опанас Колпак, що увi снi бачить себе кошовим? Або молодий веле-розумник, утiкач з Киiвськоi академii Антiн Головатий, отаман Кущiвського куреня, якого не забарився пригрiти бiля себе Калниш. Насторожено поглядае на Лантуха полковник Протовчанськоi паланки Андрiй Порохня. Замкнутий i нiби байдужий, з виглядом «моя хата скраю» сидить орельський полковник Павло Коцара. Гордiй Петренко зi Самарськоi паланки жуе вуса – видимо, злий.

Знають чи не знають? А якщо нi, то чому прибули на Сiч завчасно, без його зову? Та найбiльше непокоiть Лантуха спокiйний i непроникливий вiйськовий суддя Петро Калниш. Вiд слова цього старшини залежатиме найбiльше. Лантух давно знае: товариство мiтить йому булаву. Якби не це, то чи змовлявся б вiн з Леонтьевим? Поступиться Калниш чи пiдiйме старшину проти нього? Нi, не поступиться. А Калниша бояться i поважають. Ще б пак! Вiн козакував ще за кошового Костя Гордiенка, а коли той подався за Мазепою, – пристав до Лубенського полку. На новiй Сiчi, за отамана Милашевича, командував Кущiвським куренем, а вже за нього, Лантуха, яко осавул двiчi iздив за депутата до Петербурга з аргамаками, сап'яном i рибою для матiнки Єлизавети – благати ii, щоб заступилася за козацькi землi… Не можна признаватися, не маючи при собi губернаторського рескрипту, бо, чого доброго, суддя Калнишевський може стати суддею йому, Лантуховi…

Кошовий отаман прокашлюеться, розпочинае коло. Вiн не гадав його скликати, але якщо старшини з'iхалися самi, то, видно, iх щось непокоiть. І вiн знае що. Бо це не нове: щорiк, щодень урiзають землi Запорiзьких Вольностей, утискують козацькi права. Та хiба в цьому його вина або ж йому менше болить? Лантуха вшанувало козацтво булавою кiлька рокiв тому, а Новосiченський ретраншемент, що сидить ось болячкою за три версти од Сiчi з двома ротами пiкiнерiв i гарматами, побудований за отамана Івана Милашевича, що вивiв козакiв з-над Кардашинського лиману – зi землi агарянськоi ще за царицi Анни Іванiвни. Богородицький ретраншемент на Самарi стоiть з минулого вiку. Украiнська лiнiя з шiстнадцятьма фортецями й сотнями редутiв по рiчцi Орiлi збудована ще перед Милашевичем… Батьки iли кислi яблука, а в дiтей на зубах оскома.

– А де були вельможнi полковники? – заярився раптом Лантух. – Мабуть, брагу жлуктили по зимiвниках замiсть вживати резонабельних заходiв, коли канцлер граф Бестужев-Рюмiн подав покiйнiй царицi Єлизаветi проект заселення пiвнiчних кордонiв Запорiжжя сербськими поселенцями?

Кошовий замовк, переможно зиркнувши на старшин. Ще мить тишi – i вiн пiдведеться з-за столу з булавою в руцi й скаже все. Це не його бажання – бути незмiнним кошовим, а царська воля.

Але його випередив Калнишевський. Вiн встав i промовив грудним голосом до Лантуха:

– Ясновельможний пане кошовий! Ти висуваеш проти старшин полiтичнi резони не зовсiм доладно. Супротивитися царськiй колонiзацii нiхто не мав змоги i навiть пiдстави. Не було в тих степах жодноi живоi душi. Тож коли уряд запросив сербiв на чолi з Іваном Куртичем, а потiм задунайцiв з полковником Райком Прерадовичем, то вони вiльно пройшли собi, утворивши на безлюддi Новосербiю i Слов'яносербiю. Туди ж не пiшли, де були козацькi слободи. А тепер iдуть, бо вони вже стали господарями, увiбралися в силу. Та можна було подумати твоiм попередникам, а головно тобi – я ж про це нагадував не раз, – щоб незаселенi степи нам самим залюднити. Ми воюемо, ми лицарi, якi не женяться i не плодяться. Тож буяють степи тирсою, а не хлiбом, i людняться не козацтвом, а чужинцями… Ти ж навiть не зволив податися з унiверсалами Хмельницького до Петербурга, хоч канцлер погодився iх переглянути. Не доля Запорiжжя тебе турбуе – казнащо…

Антiн Головатий мовив, зупинившись поглядом на писаревi:

– Унiверсали, пане писарю, ми вимагаемо скопiювати й скрiпити печаттю. Нова депутацiя повезе тi копii iз собою. – Вiн перевiв погляд на Лантуха. – Слухав я Петра Калнишевського i радiв його бесiдою, рiк бо вiн мудре слово. Мало нинi рубати шаблею. Рим ослаб тодi, коли зiбрав найбiльше вiйська. Коли люди воюють, а не орють, то вони мають стiльки своеi землi, скiльки заступлено кiнськими копитами.

– У гречкосiiв запорiзьке лицарство задумали перемiнити! – вдарив кулаком по столу кошовий i поквапом глипав на старшин, шукаючи хоч в одного пiдтримки.

– З волом козака не впряжеш, – прогудiв спокiйний, «хата скраю», полковник Коцара. – Не честь i не подоба козакам по рiллях жовтi чоботи каляти, а дорогi сукна набивати пилом…

Та не встиг Лантух вхопитися за цi слова, як Калнишевський рiзко змахнув рукою.

– Шаблею i ралом! Шаблею i ралом, братове! Бо чим стала Украiна? Гарнiзоном. Тож треба, щоб вона отримала всi державнi чинники: господарство, торгiвлю, рiльництво, ремесло, а нi, то нас п

Страница 13

оковтне крiпацтво, i вiйсько наше муситиме захищати його. Часи Сiрка минули, пане кошовий. Тодi ще можна було однiею зброею брязкати, нинi брязкоту замало. А хто цього не втямив, той не годен бути правителем Вольностей Запорiзьких!

Григорiй Лантух враз зiв'яв, старшини мовчали, i зрозумiв кошовий, що затiяв вiн марну справу: навiть iз рескриптом генерал-губернатора довелося б вiддати Калнишевському клейноди, бо той знае, що треба робити в Украiнi.

Полковник Протовчанськоi паланки Андрiй Порохня пiдвiвся на лавицi й добив кошового словами:

– А задумав ти, отамане, негiдне дiло, гiрше за Брюховецького, царського холопа, рихтуючи собi навiчно булаву. Не Леонтьев вручав тобi ii, а ми. Ми й вiдбиратимемо. Вiддай ii зараз – по-доброму, злагодою.

Осунулося обличчя Лантуха, опустилися плечi. Спер голову на руки, зiжмакав у кулацi оселедця.

– Кому… передати? І як же воно – без ради?

Порохня обернувся до старшин, запитуючи iх поглядом, хоча вiдповiдь знав наперед.

– Калнишевi, – вiдповiв. – А про козацьку раду не дбав ти вчора, не розпинайся i нинi.

Мовчав лише Опанас Колпак. Гладкострижений, плечистий i високий, вiн поглядав на Калнишевського спiдлоба, вiдчужено, вороже.

Без литаврiв, без сурм, без посипання глиною чуба, без трикратного вiдмовляння прийняв Калнишевський iз рук писаря булаву, пернач, печатку й мовчки поклонився старшинам на знак, що коло закiнчено.

…На Новий рiк уранцi, як i кожного року, до Покровськоi сiчовоi церкви i на майдан, оточений тридцятьма вiсьмома куренями, пушкарнею та вiйськовою канцелярiею, вилилося барвисте козацтво. У червоних кунтушах, рiзнокольорових шовкових жупанах, озброене шаблями, пiстолями, ятаганами, йшло пiд дзвони на заутреню. Два iеромонахи з киiвського Межигiрського Спаса та сiчовий священик Кирило Тарловський у супроводi чотирьох дякiв i хору сiчових школярiв розпочали вiдправу. Старшини стояли перед вiвтарем тесовоi церкви, простi козаки вишикувалися в довгi ряди гусаками, та не всi вмiщалися всерединi – на майданi стояв натовп, чекаючи на вiйськову раду – хоча б про людське око, бо ж усi вже знали, кого обрали за отамана на старшинськiй сходцi.

Та не вдарив у литаври довбиш пiсля вiдправи, i шемрав натовп, все дужчав гамiр i врештi майдан обурено загомонiв:

– Раду, раду скликай!

Тодi на паперть вийшов Калнишевський у супроводi старшин i осавула з корогвою. Натовп затих. Чекав слова отамана – пояснення, чому порушилися нинi iзпрежда заведенi звичаi, чому не спитали товариства, кого воно бажае собi за кошового, – що ж це вiн самочинно вийшов до них, хоч i бажаний, але не вибраний?

Калнишевський стояв серед старшин спокiйний i суворий. Вiн кивнув писаревi, i той подав шапку з жеребками, оголосивши, щоб пiдходили курiннi отамани до розподiлу рiк, озер i урочищ.

Курiннi тягнули жеребки, вишиковували своiх козакiв i вели iх до куренiв на бенкети. Новий кошовий отаман зi старшинами подався до Кущiвського куреня, з якого вийшов, до якого i повернеться, якщо йому не випаде бiльше отаманувати.

Затримався в куренi лише на першого кухля, а тодi звелiв викотити на майдан бочки з горiлкою.

На майданi було поки що порожньо, тiльки два дяки встигли десь уже закропитися: побравшись за шиi, хрипко галайкали, йдучи, дякiвськоi:

Ой ти, дяче навчений, мiж школами вивчений,
Скажи менi, дяченьку, що то есть – один?
Один Син Марii, що на небi церкву дiе.
Над нами на небесi i на землi…

На iх спiв виходили з куренiв козаки. Дяки першi поквапилися до бочок i впрошували виночерпiiв, що вже заходилися вибивати чопи:

– Істину глаголим: якою мiрою мiряете, такою вiдмiриться i вам!

Бiля бочок умить стовпилося козацтво, протискуючись до виночерпiiв з порожнiми кухлями. Та ось вiд Кущiвського куреня попрямував до середини майдану кошовий отаман, вiн став на бочку й гукнув на весь голос:

– Пiдождiть святкувати, панове молодцi, слухайте мене!

Козаки обступили його великим колом, iм треба було слова кошового, Калнишевський це знав. Тепер вiн знав багато. Те, що було лише добрим намiром, стало нинi обов'язком його життя, а завтра стане дiлом. Вiн довго чекав на отаманську булаву – чесно, без пiдмов та iнтриг. Ждав ii, бо вiрив, що може врятувати те, що стало на краю загибелi. І врятуе: хитрощами, покiрнiстю, смiливiстю i твердою рукою. Припинить гультiпацтво i вольницю. Створить вiйсько на зразок турецьких спагiiв, у якому служать хлiбороби, вiдробляючи повиннiсть за земельнi надiли. Козаки ждуть його слова, i вiн його повiсть.

Гамiр стихав, тiльки два дяки, випросивши-таки по кухлю оковитоi, поманджали майданом, докiнчуючи довгу дякiвську лiчилку «…що то есть два, i три, i п'ять»; козацтво тiснилося, а коли стало зовсiм тихо, кошовий промовив:

– Чув я ремство серед товариства на те, що не за регулами вiдбулися отаманськi вибори. То хочу увiдомити вас, що так мусило статися, бо Лантух, бажаючи умоцнитися владою над вами, задумав бути незмiнним самодержцем Вольностей наших. Старшинство викрило змову…

– На колесо його!!

Страница 14

– заревiв натовп.

Калнишевський змахнув булавою.

– Бог у правi мститися, а нам подумати треба, що маемо далi чинити. Я вам роздав сьогоднi жеребки на землi, урочища, лiси, озера й рiки. Навеснi обдивлюся, як ви iх до хiсна приводите, а восени спитаю за хлiб та iншi дари Божi. Я надiлю землею багатодiтних, а гультiпак, що надумали сiм'i завести, вiдвiную срiблом iз вiйськового скарбу. Кожному новому селу, що виросте серед дикого степу, звелю збудувати церкву з парафiяльною школою. А кумом буду на хрестинах у будь-кого, хто запросить.

– Слава отамановi! – закипiла юрба, полетiли шапки вгору, i довго не мiг угомонитися майдан.

– Я велю, – голос отамана зазвучав крицево, – тримати шаблi гострими, а порох сухим, велю орати незайманi степи i звелю карати кожного, хто посмiе порушити нашi порядки чи противнiсть чинити кошовому.

– Будь здоровий, батьку! – знову хором вiдповiло товариство.

А коли гамiр притих i козаки знову почали товпитися коло бочок, до Калнишевського пiдiйшов непоказний молодий сiромаха, бiлявий, веснянкуватий, у полотняних шароварах i короткому каптанi з телячоi шкiри. Очi його свiтилися, вiн побожно дивився на кошового i тихо проказав вiншування, що мало прозвучати голосно на козацькiй радi:

– Дай тобi Боже лебединого вiку i журавлиного крику…

Калнишевський скупо усмiхнувся до молодика й далi дивився у натовп, радiючи зi своеi влади над людьми, з iхнього довiр'я, та слова сiромахи, щирi й наче болiснi, вiдлунилися у серцi; ще раз глянув на нього, спитав:

– Хто ти такий i звiдки?

– Я Панас Тринитка, записаний у компутi Титарiвського куреня, недавно прибув на Сiч. Утiкач я, зi Слобожанщини. Там уже нема козацтва. Там козаки стали гусарами й уланами. А тебе, певно, сам Господь послав товариству.

– Йди з богом, Панасе, – мовив ласкаво кошовий. – Або постiй. Випий за мое здоров'я. – Вiн простягнув руку до чопового, що розливав горiлку, взяв два кухлi, один подав Панасовi й цокнувся з ним.

Забринiли кобзи, злетiла пiсня над майданом. Кошовий iшов до вiйськовоi канцелярii, а в мозку теплилися слова: «Дай тобi Боже лебединого вiку» – вiк лебедя довгий – «i журавлиного крику», – кричить-бо журавель тiльки на волi… Та водночас було чомусь тривожно: може, то вiд тiеi пiснi, що вже лягала тугою на синюватi снiги:

Закряче ворон, степом летючи,
Заклекочуть кречети сизi,
Зажахаються орли хижi…
Та все, та все по своiх братах,
По буйних товаришах козаках…

То була шалена нiч – одна iз двохсот ночей, що iх мусила пережити зi своiм тупим чоловiком Петром III Софiя-Катерина, вихована на фiлософських працях Монтеск'е i на домашнiх уроках професора Киево-Могилянськоi академii Симона Тодорського.

Непоказний рябуватий солдафон Петро покинув гратися олов'яними солдатиками i муштрував тепер живих, переодягнених у гольштинськi мундири. Юний цар на очах колись всесильних вельможiв перетворював столицю Московii на вiйськовий табiр i мрiяв зробити це з усiею краiною. Вiн не шкодував нi простих, нi шляхетних: пiд його особистою командою навчалися стройовоi пiдстаркуватий дипломат граф Микита Панiн i президент Академii наук, гетьман Украiни Кирило Розумовський. За його наказом з ранку до вечора муштрувалися Преображенський та Ізмайловський полки, а в iх лавах, мiж iншими, брати Орлови – капрал Олексiй i цальмейстер артилерii Григорiй.

Заплакана при своiй подрузi Дашковiй, дотепна на балах, владна пiд час змови з Панiним i Розумовським в Аничковому палацi, нестримно хтива у спальнi з Орловими, Катерина чекала на цю нiч й усвiдомлювала, що вона буде для неi неповторно щасливою або ж непоправно фатальною, як нiч iз казок Шехерезади.








Вiн простягнув руку до чопового, що розливав горiлку, взяв два кухлi, один подав Панасовi й цокнувся з ним.



Кажуть, що вдосвiта 28 червня 1762 року, коли капрал Олексiй Орлов безжалiсно батожив скороходiв, запряжених у карету, в якiй утiкала з Петергофа до казарм Ізмайловсько-го полку майбутня iмператриця, – у колесi карети вiдкрутилася гайка. Важко вгадати, що трапилось би з претенденткою на престол, якою була б, зрештою, доля Росii, Украiни, Польщi, Туреччини, Криму, якби та гайка вiдлетiла. Та запримiтив небезпеку, що загрожувала таемничому екiпажевi, самотнiй вершник. Вiн мчав до Петергофа навперестрiч Петровi III, що мав цього ранку прибути з Оранiенбаума до законноi дружини Катерини на святкування свого тезоiменитства, – мчав, щоб попередити царя про змову. Шляхи Божi незвiданi: вiн попередив про небезпеку Катерину. Карета зупинилася, Орлов зiскочив з козлiв, прикрутив гайку i погнав скороходiв далi, а вершник згаяв час i розминувся з царем. То був пiдпоручик Василь Мирович, якому через два роки цариця звелiла стяти голову на Ситному ринку – навпроти ворiт Петропавловськоi фортецi.

Кажуть, що на вартi бiля казарм Ізмайловського полку стояв солдат Микола Новиков. Нiхто не може вгадати, яким трибом пiшла б полiтична машина свiту, якби вартовий зупинив Орлових i Катерину, замiсть того щоб привiтати iх «на карау

Страница 15

». Катерина II згодом вiддячилася Новикову – запроторила його на п'ятнадцять лiт до Шлiссельбурзькоi фортецi.

Кажуть, що бiля церкви Рiздва Богородицi, коли вже новгородський архiепископ Дмитрiй Сеченов поблагословив Катерину на царство, а Семенiвський i Преображенський полки були готовi до присяги, iмператриця враз згадала, що не мае мундира, в якому могла б з'явитися перед вiйськом.

Кажуть…

Вахмiстр кiнноi гвардii Гришка Потьомкiн сидiв верхи на чорному араповi – крайньому вiд входу до церкви Рiздва. Темно-смаглявий, чорноокий, з енергiйно випнутими щелепами й гострим носом, вiн вирiзнявся серед лави кiнних гвардiйцiв i виглядом, i зростом, а ще його очi жагуче пасли вхiд до церкви, наче звiдти повинно було випурхнути його особисте жадане щастя. Вiн нiколи не бачив Катерини, та про ii красу й легковажнiсть наслухався чимало. Вiйськовi смакували небилицi про Катерининi iнтимнi зустрiчi зi секретарем англiйського посольства польським шляхтичем Станiславом Понятовським, з цальмейстером гвардiйськоi артилерii Григорiем Орловим; розпалена уява юнака вимарювала ночами найпiкантнiшi сцени зустрiчi з доступною дружиною iмператора, та бiльших амбiцiй, нiж лiжко зi свiтською дамою, у Гришки Потьомкiна не було. Але ж вона нинi – цариця! Прагнення знайомства з Катериною набрало тепер iншого змiсту, проте реальнiсть самого знайомства вiдiйшла на недосяжну вiддаль. І тут несподiвано вiн стоiть крайнiм у лавi – зблизька побачить красуню-владичицю, вiн усю жадобу вкладе у свiй погляд, тiльки щоб вона глянула на нього.

Вахмiстр умовляе себе, що йому сьогоднi пощастить. Вiн повинен узяти вiд життя бiльше, нiж iншi. Дотепер йому по-чортiвськи не щастило. Вiчнi нестатки в його батька – зубожiлого смоленського дворянина, напiвголодне навчання у Московському унiверситетi й принизливi обiди в барона Строганова. Далi – неусвiдомлений потяг до церковнослу-жительства: вiн добровiльно прислужуе в церквi Миколая Чудотворця, роздмухуе кадило, виносить свiчки перед святими дарами i в компанii кепкуе зi самого себе, що стане архiереем. Потiм – виключення з унiверситету за лiнощi i – вiйськова служба. Спочатку чин ординарця у принца Георга Гольштинського, дядька Петра III, врештi – вахмiстр. Боже, яка жахливо бездарна кар'ера! А вiн вiдчувае, знае, що здатний на бiльше.

Сонце вже зiйшло над будинками Петербурга, народ заповнював Невську першпективу, нiмо стояли солдатськi лави, i тут вдарили дзвони. Із церкви вийшла в супроводi почту невисока овальнолиця дама, вдягнута у звичайну сукню з кринолiном, ii мiцне пiдборiддя пiдкреслювала вольова складка, очi блакитнi, жвавi й удавано привiтнi. Вахмiстр Потьомкiн вмить розчарувався у ii вродi, але ж тепер йому й не потрiбна була зваба Катерини: на нього мусить ласкаво глянути не зрадлива дружина iмператора, а сама iмператриця i володарка.

Чи зверне вона на нього увагу? Мусить це статися, бо бiльше такоi нагоди не буде нiколи. О, якби пощастило: у Потьомкiна стiльки хитрощiв, зла, веселостi, енергii – дайте лише висоту, i вiн ослiпить усiх, i цих теж, якi ось вийшли зi собору за царицею – набундюченi, пихатi. Хто ж вони такi – улюбленцi фортуни? Адже всi, крiм родовитого графа Панiна, чорна чернь!

Он Розумовський. Каптан аж трiщить пiд тягарем орденiв та медалей. Президент Академii, гетьман, граф, ха-ха! Якби не його брат Олексiй, якого запримiтила цариця Єлизавета у придворному хорi i взяла собi за коханця, пас би Кирило Розум i донинi громадську череду у своiх Лемешах на Чернiгiвщинi.

Дивись, i Теплов тут, цей в'юн усюди влiзе… За Єлизавети був другом дому Олексiя Розумовського i гувернером Кирила; коли Кирило став президентом, Теплова призначили асесором канцелярii Академii; обрали Кирила гетьманом – Теплов став його секретарем; проголосили Катерину царицею – буде вiн у неi щонайменше писарчуком. А хто такий Григорiй Теплов? Син грубника, в отроцтвi – служка у вiце-президента найсвятiшого Синоду архiепископа Феофана Прокоповича…

І нарештi два велетнi – Олексiй i Григорiй Орлови. Капрали! Сини скомпрометованого батька, засудженого на смерть Петром І.

Чом же його, дворянина Потьомкiна, мае обiйти щастя?

Вахмiстр чiпким поглядом обмацуе постатi щасливцiв, що йдуть за молодою царицею, i м'якшае його зiр, коли зупиняеться на обличчi ii величностi.

Катерина окидала поглядом суворi шереги готових до присяги воiнiв, галасливий натовп, що не вмiщувався на Невському, i нервова напруга розтавала, ii мiсце займало вiдчуття сили i влади, i це дозволяло iй бути зараз зверхньо поблажливою: нiч спрацювала на неi. Вона грацiйно подала Панiну руку, ступила в його супроводi на схiдцi й промовила московською з вiдчутним нiмецьким акцентом:

– Змилюйтесь, голюбчику, я ж не у формi; як прийматиму присягу вiрного менi вiйська?

Граф Панiн знiтився, озирнувся до Теплова, той витяг худу довгу шию, готовий роздобути потрiбне з-пiд землi, Теплова заступив своею велетенською постаттю Олексiй Орлов – рожевий шрам, що перетяв його щоку вiд вуха до рота, почервонiв, – вiн прудко по

Страница 16

ирнув на шерегу гвардiйцiв, перехопив жахкий погляд вахмiстра, моргнув йому бровою.

Рвучко виступив кiнь Потьомкiна перед лави, вахмiстр миттю скинув зi себе ясно-зеленого каптана з червоними вилогами, срiбний гудзик пирснув, упав до нiг царицi.

– Галантно, хоч i не в мiру поквапливо, – мовила пiвголосом Катерина, глянувши на офiцера, смагляве обличчя якого вмить зблiдло.

Потьомкiн, рятуючи свое становище, зiскочив з коня, пiдняв iз землi гудзика.

– Вiддайте i цю регалiю, молодче, адже ваш мундир весь належить вiднинi менi, – промовила з iронiею Катерина, простягаючи руку за каптаном. – А вiн не простий i вельми вiдрiзняеться вiд iнших, – кинула Орлову, дивлячись усе ще на вахмiстра, який ураз спалахнув червiнню.

Райткнехт пiдвiв Катеринi коня, ii пiдсадили Орлови. Потьомкiн посмiливiшав, подав царицi трикутного капелюха. Олексiй Орлов скривився.

– Ви надто запопадливi, вахмiстре, – прошипiв крiзь зуби.

Катерина почула слова Орлова, посмiхнулася.

– Майоре, – сказала, – вiзьмiть сьогоднi до петергоф-плутонгу цього молодця, його ж самого запишiть до камер-юнкерiв, – i сiпнула поводи коня.

Царський почет, за ним вiйськовi колони, позаду натовп рушили уздовж Невськоi першпективи до Двiрцевоi площi.

Розумовський iхав на яблукастому конi поруч з Панiним. Вигляд обох призвiдцiв сьогоднiшнього параду був не вельми щасливий, настрiй теж не надто пiднесений. Гетьман знав причину стриманостi обер-гофмейстера. Йдучи на змову проти Петра III, Панiн мiтив на престол малолiтнього Павла, Катерину ж мислив приставити до нього регентшею. Орлови сьогоднi вранцi перекреслили плани Панiна, привiвши вдосвiта Ізмайловський полк до присяги Катеринi, тепер вiн, напевно, мiзкуе, яким чином обмежити владу царицi. А Розумовський iшов на змову з безвихiддя: при гольштинцевi його кар'ера вже закiнчувалася – вiн це зрозумiв пiд час муштри на Двiрцевiй площi.

Що буде далi?.. Якраз проiжджали повз гетьманський палац на Невському. Розумовський згадав iнше коронування – глухiвську виставу, що вiдбувалася дванадцять рокiв тому…

Здавалося, нiхто нiколи вже не поверне Гетьманщини, шiстнадцять рокiв правила Украiною Малоросiйська колегiя, а тут маеш тобi: зачув Сенат запах пороху в Пруссii – спотребилося козацтво, i ухвалили його улестити гетьманськими виборами. Свято було пишне й величаве. Розумовського привiз до Глухова генерал-майор Гендриков i наказав старшинi стрiляти на свою честь iз гармат. Тож гримiла вся глухiвська артилерiя, козаки виходили на майдан з музикою i прапорами, за ними в каретi iхав граф Гендриков iз золотою тацею в руках, а на тацi – грамоти iмператрицi. За каретою йшов осавул, тримаючи в руцi булаву, оздоблену коштовним камiнням, i печатку на подушцi червоного оксамиту. Спитав Гендриков козакiв, кого хочуть за гетьмана, i наче вгадав – усi до одного за Розумовського. Тодi знову вдарили гарматнi залпи вже на честь новообраного. Повезли гетьмана до резиденцii, та не самого – поруч з ним у каретi сидiв Теплов, тримаючи в руках золоту тацю з клейнодами й грамотами. Розумовський – для параду, Теплов – для управи…

Мерзотний слимак! Вiн i нинi тут. Катерина скористалася з пiдтримки гетьмана на коронуваннi, проте вiдразу дала йому зрозумiти, що в чинi сенатора вiн не ходитиме самотою.

Дванадцять рокiв гетьманування. О, скiльки звершено державних справ! Стоiть у Батуринi нова гетьманська резиденцiя, а на Невськiй першпективi – гетьманський палац. І титули, титули… Збагачуйся i ходи в орденах, тiльки не допускай думки, що ти насправдi гетьман. Тож робив Розумовський, що дозволялося, – багатiв. І ще на всякий випадок придбав у маршала Францii Левендаля французького пашпорта. Це останне багатство зберiгав у Батуринському замку в скарбничцi. Ото й усе, що вiн надбав за Єлизавети…

Яка крихта перепаде вiд цiеi владичицi? Звання сенатора й опiку Теплова вже мае. А може, доведеться ще скористатися з останнього багатства, що у скарбничцi?

Царський ескорт наближаеться до Двiрцевоi площi. Повне, випещене обличчя гетьмана невеселе. Меланхолiйний вигляд i в Панiна. Орлови набираються пихи. «А якими ж усе-таки милостями обсипле нас усiх iмператриця?» Орлови дiстали свое одразу сповна. Олексiй нинi вже майор, Григорiй – камергер, завтра вони стануть генералами i графами. Теплову обiцяно титул статс-секретаря. Навiть звичайний вахмiстр став камер-юнкером. Що перепаде Розумовському за вiрнiсть? А що вижебрае у «матушки» новий кошовий отаман Калнишевський? Та, певно, усiх однаково вона не винагородить, кожен отримае за своiм зростом…

Вiдгримiв перший бал, погасли феерверки, розiйшлися зi Зимового палацу спiваки придворноi капели й актори-аматори кадетського корпусу.

Бiля входу до тронноi зали стояли, нудьгуючи, два кавалергарди у срiбних латах. Розмовляти iм заборонено, то мусять вони щось думати, можливо, обмiрковують тi подii, що промчали крiзь царськi хороми. Напевно, бо ж добре вкарбувався iм двiр Єлизавети – дивуються з нечуваноi скромностi й простоти новоi iмператрицi. Подумати лише – всьо

Страница 17

о дванадцять камер-юнкерiв i стiльки ж фрейлiн, причому дамам заборонено носити високi зачiски: кожна красуня-дворянка може без нiяких труднощiв потрапити на бал або ж на чай до царицi, якщо в неi зачiска не вища за чверть лiктя. А мужчина-дворянин – аби лише при шпазi. Сама ж цариця вийшла на перший бал у гвардiйському мундирi, в якого одяглася бiля церкви Рiздва, i випила з офiцерами чарку горiлки на знак вдячностi за престол.

Старi кавалергарди вдоволенi, що з них зняли огиднi гольштинськi мундири й повернули росiйськi. І хоч вони стоять тут день у день, усе ж знають дещо про те, що дiеться за стiнами палацу. Солдати вдоволенi скасуванням щоденноi нiмецькоi муштри, заведеноi абшитованим iмператором, який, кажуть, раптово помер у Ропшинському палацi вiд нападу гемороiдних кольок. Можливо, кавалергарди чули про iншу причину смертi Петра, бо з лячною цiкавiстю позирають на Орлових, що безцеремонно, не доповiдаючи про себе, заходять до тронноi зали.

Лакей, що стоiть бiля царициноi вбиральнi, знае трохи бiльше. Йому вiдомо, що Катерина нагородила обер-гофмейстера Панiна i гетьмана Розумовського п'ятьма тисячами карбованцiв рiчноi пенсii кожного; Григорiя Орлова призначила своiм особистим камергером, а Олексiя вшанувала званням секунд-майора Преображенського полку, обидва ж отримали олександрiвськi стрiчки i по вiсiмсот душ крiпакiв; статс-секретар Теплов нагороджений двадцятьма тисячами червiнцiв.

Григорiй Теплов знае ще бiльше. Вiн чув на власнi вуха, як умiе молодий камер-юнкер Гришка Потьомкiн наслiдувати голос царицi й цим доводить ii до конвульсивного смiху; знае, що цей улюбленець царицi не дуже подобаеться Олексiевi Орлову. Але то дрiбницi. Статс-секретар отримав доручення подати царицi квалiфiкований промеморiум про Малоросiю: iмператриця зайнялася вивченням окраiн iмперii. І ще одне – Катерина, незважаючи на те, що ii суперника вже немае серед живих, квапиться з офiцiйною коронацiею у бiлокамiннiй Москвi, а граф Панiн чомусь зволiкае з коронацiею.

Микита Іванович Панiн проходить повз мовчазних кавалергардiв, якi дещо знають, йде довгим коридором Зимового палацу, тiльки-но викiнченого знаменитим Растреллi, приймае уклiн вiд лакея, що стоiть бiля дверей царициного будуару i знае набагато бiльше, заходить до царицi i стримано кланяеться, Катерина приязно простягае для поцiлунку руку, просить сiсти у фотель. Статс-секретар Теплов, що знае найбiльше, послужливо витягае довгу шию, спритно ловить в очах царицi непомiтний для Панiна знак i, зломлений удвое, виходить iз убиральнi назадгузь.

Катерина ласкаво й начебто спiвчутливо позирае на Панiна – ох, скiльки клопотiв упало на вашу сиву голову з моiм воцарiнням! – з теплою докiрливiстю похитуе головою – ви б спочили трохи, Микито Івановичу, – врештi невимушено запитуе таке собi жартiвливо-банальне:

– Як ви гадаете, Микито Івановичу, ким я була б, якби народилася простою людиною, до того ж мужчиною?

Досвiдчений дипломат Панiн скоса поглядае на тридцятирiчну узурпаторку – вiн уже пересвiдчився у тому, що з ii уст рiдко коли злiтають слова, якi б не мали практичного сенсу.

– О ваша величносте, – сухо, в дисонанс фривольному тоновi царицi вiдповiдае Панiн, – ви б дослужилися до генерала.

– Неправда ваша, графе. Я надто ризиковна, щоб здобувати чин за чином протягом усього життя. Бувши лише пiдпоручиком, я б зламала собi голову в гонитвi за славою.

– Хвалити Бога, ви не з простолюддя i цього з вами не сталося. А тепер, коли ваша величнiсть посiли престол, причин для тривоги немае зовсiм. Цариця ж не самотня – довкола неi друзi, радники i така вагома установа, як правительствуючий Сенат.

Катерина реагуе не рiзко, але вiдразу: вона вiд Теплова знае дещо про намiри обер-гофмейстера – вихователя ii первородного сина й конкурента принца Павла.

– Звичайно, звичайно. Сенат необхiдний для самодержця, адже не хтось iнший, а сенатори покликанi приводити в дiю закони, царями писанi.

– Ваша величнiсть зболили дещо недооцiнити роль Сенату, що повинен бути не виконавчим, а законодавчим, – швидко парируе Панiн i зауважуе, як холоднiе обличчя царицi. Бiльше вона не грае.

– Ваша свiтлосте, – сказала пiдводячись, – ви, як я зрозумiла, сповiдуете англiйську систему управлiння державою. Смiю зауважити, що для нас вона неприйнятна. Росiйська iмперiя настiльки обширна, що, крiм самодержавства, усяка iнша форма правлiння iй шкiдлива. На цьому стояла i стоятиме Русь.

Панiн незворушно сидiв у фотелi, не пiдводився, хоч Катерина стояла, вимагаючи цим поштивостi вiд графа. Вiн доволi виразно давав iй зрозумiти, що капiтуляцii не пiдписуе. Мовив, надаючи голосу переконливих ноток:

– Доцiльнiсть англiйськоi системи полягае у тому, що в нiй е парламент, який весь час перевiряе сам себе i правителя, тому помилки уряду нiколи не бувають тривалими. Краiною нашою часто управляе випадок, в цьому ви встигли переконатися самi, а тому необхiдна така установа, щоб гарантувала нас вiд полiтичних непевностей. Нова правителька, яку справедливо назвали Мiнер

Страница 18

ою, мае подумати про новi форми…

– Милий графе, голюбчику, – враз грайливо усмiхнулася Катерина, обличчя знову стало милим, наче й не було перед хвилею жорстоко деспотичним, – я ж думаю! Як може не думати учениця Монтеск'е, вихована на його «Дусi закону», про новий цивiльний кодекс для зварваризованоi Росii. Все це неодмiнно буде, i до вашого розуму за послугами вдасться бiдна Като, але ж, графе, я ще не прийняла корони з рук мого народу.

– Благодiйнице наша, – розвiв руками Панiн, – коронацiя, звичайно, вiдбудеться, але нинiшньоi хвилини скарбниця розбазарена гольштинцями…

– А ми скромно, графе, – вiдрiзала Катерина, очi ii знову затяглися холодною поволокою. – Я коронуюся першого мiсяця осенi, Микито Івановичу, i ви, як мiй обер-гофмейстер, подбайте про пiдготовку i порядок.



Калнишевський повертався на Сiч пiсля мiсячноi вiдсутностi: об'iжджав паланки. Був стомлений i мовчазний, тож, шануючи спокiй кошового, мовчав i балакучий джура Панас Тринитка, що iхав верхи поруч. Молодий джура з любов'ю позирав на кремезного старця, що мiцно сидiв у сiдлi, мiряючи поглядом неозорiнь степу. Обвислi вуса, зморшки на щоках, брови опущенi на очi, а уст ледь-ледь торкаеться усмiшка – вона рiдко коли зникае i надае суворому виглядовi отамана тiеi теплоти, яку вiдчувае Панас у кожному його словi, порусi й дiлi.

Тринитка щасливий. Де ж бо то мiг колись подумати убогий слобожанський безпритула, що буде вiн служити самому пановi кошовому та ще й Калнишевському. Ну, прийняли на Сiч, ну, цокнулися вони з отаманом пугарями на сiчовому майданi – та й усе. А от запам'ятав його Калнишевський i звелiв якось покликати до канцелярii.

– Сподобався ти менi, хлопче, – сказав кошовий до збентеженого Панаса. – Вiдвiншував ти мене за всiх козакiв, вiку й волi побажав старою примовкою, спасибi тобi… А не захотiв би ти бути моiм джурою?

– Батьку!.. – тiльки й вимовив Панас.

Кошовий нинi, бачно, вдоволений, хоч i мовчить. Мае чого радiти. Урожай обiцяе бути добрим, на бузькому гардi добрi улови риби, козаки взялися за лемешi. З Гетьманщини та з Дону напливають зайди, визнають себе пiдданими Вiйська Запорiзького й оселяються у диких степах. Нинi вони ще в землянках, а завтра стануть господарями. Повертав кошовий на Украiнську лiнiю й до сербських сусiдiв. Начебто присмирнiли, зачувши нового отамана, – перестали займати козацькi землi. Та знае Калнишевський, що це лише передишка. Треба зробити опис кордонiв i поiхати в депутацiю до Петербурга, щоб iх затвердили. Вiзьме Антона Головатого з собою, то спритний чоловiк… Але що нового на Сiчi?

– Ану, Панасе, скачи щодуху i звiдай, як там i що, – сказав, коли вдалинi показалися заплави Пiдпiльноi, зарослi гаями очерету.

Панас пришпорив коня. Калнишевський вiдпустив повiддя, кiнь ступав нога за ногою.

«Обкроiли, так уже обкроiли Украiну, – думав кошовий, – а ii усе ще багато. Ідеш, iдеш, не об'iдеш… То треба ту решту зберегти, зубами за неi триматися. Накажу полковниковi Протовчанськоi паланки Андрiевi Порохнi описати кордони, вiзьму копii унiверсалiв Хмельницького та й поiду. Тiльки що це за цар? Рiзнi чутки ходять. Шепочуться, недолугий…»

Наближався до звивистоi рiчки. З долини вже виднiлися вежi на сiчових валах. Звiдтiля скакав вершник.

«Дбайливий парубок, диви, як охломостався», – ствердив про себе Калнишевський i зупинився. Надто швидким галопом мчить Тринитка. Чи не лучилася яка бiда?

– Ну, що там? – спитав, коли джура осадив змиленого коня.

– Пан писар наказав доповiсти: У Петенбурзi царi помiнялися!

– Що, що?

– Царi помiнялися. Уже не той на престолi, що був, а якась Катерина.

Кошовий пришпорив коня. За ним пiшов чвалом Тринитка. Калнишевський пiдняв на Сiчi справжню веремiю.

«Що сталося з отаманом? – дивувався Панас. – Завжди такий статечний, поважний, а тут ураз заметушився, мов неоперений молодик. Сам гасае по куренях, покрикуе… Що ж ото за птиця – ота Катерина?»

Другого дня зранку заваравили дзвони, курiннi отамани вивели своi куренi, вийшло на майдан усе старшинство, прибули й офiцери ландмiлiцейського гарнiзону Новосiченського ретраншементу. Вдарили литаври. З шереги старшин виступив писар, розгорнув сувiй паперу, почав читати:

– По благостi всемогутнього Бога…

Гаврило Скирта, як старий вiйськовий товариш, стояв серед старшин, бурчав:

– Щопiвроку присягаемо, трясця iх матерi… Чи ж то давно ми чули, що по благостi всемогутнього Бога Петра вергло на трон. А нинi уже й з трону?

Хтось цитьнув, Калнишевський невдоволено зиркнув у його бiк.

– …i за единодушним бажанням усiх дiтей Росii на престол зiйшла, – читав далi писар царський манiфест, – всемилостива iмператриця Катерина II…

– Хто iх питав, дiтей москвинських, – гудiв далi Скирта, проте повторював за всiма: «Присягаемо у своiй вiрностi… Богом посланiй…» – Тьху, хай тобi грець…

Одразу пiсля присяги на Сiчi кошовий послав осавула до паланок, щоб присягли i там, а сам почав лаштуватися у дорогу до Батурина.

Вирушили вдосвiта. Джура тримався трохи вiддалi

Страница 19

кошового. Щось чуже вiйнуло вчора помiж ним i отаманом, вiдчужувало й сьогоднi. Чи не отой вигук Калнишевського пiсля зачитання присяги: «Слава нашiй владичицi!» Кiлька голосiв бовкнуло i собi «слава», а Гаврило Скирта плюнув спересердя, i соромно стало Тринитцi за отамана. Ще ж бо нiхто ii, тiеi царицi, не знае, справ не бачив, суду не куштував, а вже «слава»!

Панас Тринитка тримався вiддалiк. Якось незручно було iхати поруч i мовчати, а теревенити не мав нинi про що. Бачив перед собою тiльки тугий круп отаманського коня i спину отамана; кошовий наче похилився, згорбився – Тринитцi стало шкода Калнишевського: може, йому й самому нiяково пiсля вчорашнього?

Пiдiгнав коня i поiхав поруч.

– Батьку отамане, – врештi зважився заговорити, – вибачайте менi, немудрому, та хотiв би я знати: ви вже зрiли на очi тую царицю, якiй звелiли вчора присягати?

– Мовчи, глуха, – менше грiха, – вiдказав сердито Калнишевський. По хвилинi запитав, сопучи: – А тобi що за притичина? Мо, Гаврило у вухо нагудiв, старий баглай?.. Чи вже сам багато розумiти почав?

– Не так, щоб багато, бо ж я недотепа, але знаю одне: Бог високо, а цар далеко… Та хiба вона чула, ота Катерина, як ви iй славу сукали? Не чула, певно… А козаки – це вже ви чули – он як гукнули!

– Не гни балабонiв, Тринитко, – зм'як Калнишевський i заговорив уже спокiйнiше: – Ти бачив там, на майданi, ландмiлiцейського офiцера? Не чула цариця, то вiн чув. Вухо в неi до-о-вге!

– Та то так, – посмiхнувся Тринитка. – Воно як у тiй казцi про кобилячу голову: «Заглянь-но менi у праве вухо». А там i срiбла, i сукна всiлякого, та ще й червiнцi.

– Ex ви, босва немита, – зiтхнув Калнишевський. – Лоби твердi у вас, як ковадло. А хтось за вас по лезу шаблi ходити мусить… А може, й червiнцi! А може, й земля! Ти, Панасе, знаю, рубакою будеш добрим, думати ж, бачить Бог, не навчишся нiколи.

Бiльше Калнишевський не заходив з джурою у розмови, от хiба що – пiди, та подай, та принеси: хай знае свое служне мiсце. За два днi мовчазноi дороги прибилися до Батурина.

Давно не бував тут отаман. З молодостi не навiдувався сюди – шпоришем заросла до Батурина дорога. Тому вельми здивувався i в думцi похвалив Розумовського за хазяйновитiсть: он тартак працюе на Сеймi, виросли цегельня та воскобiйня…

Гетьманський палац зирив на пришельцiв десятками вiкон, високий, пишний, ошатний – добре осiв Розумовський у своiй столицi, нiби навiчно. У воротах на вартi стояв охочекомонний жолдак у синьому жупанi. Калнишевський спитав його, чи вдома гетьман. Вдома, хвалити бога. Вiдлягло кошовому вiд серця, бо ж звiсно: Розумовський бiльше в Петербурзi вугли обтирае.

Жолдак провiв отамана до приймальнi, де аж капало золото з портретних рам, люстр i канделябрiв. Гетьман не примусив довго чекати на себе, зайшов до приймальнi – моложавий, у квiтчатому халатi, без перуки. Чорняве, побите вже сивиною волосся кучерявилося на потилицi, тлустi складки на щоках i пiдборiддi надавали його обличчю добродушностi й простоти, i мимохiть згадав Калнишевський портрет гетьмана, що висить в Аничковому палацi в Петербурзi, i самого Розумовського – петербурзького. Чомусь там, у придворних салонах, люди стають iншими. Хто пихи набирае, хто страху, хто жельвi повзучiй уподiбнюеться, а йому, кошовому, хiба вигляд жебрака треба буде прибрати: прийде ж бо вiн до них не як рiвня.

– На коронацiю хочеш? – спитав гетьман. – Треба, конче треба… ii величнiсть благо прихильна до Низового лицарства. – І вже пiвголосом: – Чи то вона сама, чи запопадники нарекли ii Беллоною, богинею вiйни, та я й без того знаю, що вiйська вона потребуватиме. Ти iдь. Я вже замовлю слово, щоб допустили козацьку делегацiю до ii руки, а ти гляди там: не щади нi слiв, нi поклонiв, вiд усього вiйська вияви радiсть, i вiрнопiдданську запопадливiсть, i рабську покiрнiсть, i прочая…

– А чи була у вас розмова… ведлуг Украiни й Сiчi? – насторожено спитав Калнишевський.

– Матiнка преблагосхильна… Але е приказка: «Коли владика до тебе надто уважний, думай, що завтра буде з тобою». Розмова була, аякже. Та е ще Теплов… Усюди – вiн. І коли хочеш знати, не я, а цей iнтриган складае царицi записку про Малоросiю.

Пiсля аудiенцii з Панiним Катерина покликала до себе Розумовського. Теплову цього разу сказала залишитися. Розмову почала по-дiловому, без недомовок i натякiв:

– Ви знаете, Кириле Григоровичу, яку велику iмперiю залишив нам у спадок Петро І. З'iздити ii з краю в край не спроможна навiть за цiле життя. Тому хочу, щоб моi радники описали менi кожну провiнцiю, охарактеризувавши iх iсторiю, побут, економiку i дух народний. Насамперед мене цiкавить Малоросiя, чи, як ii полюбляють називати французи, Украiна. Я доручила моему статс-секретаревi, що добре ознайомлений з цим краем, скласти коротку записку про Малоросiю. Пан Теплов уже готуе ii, вас же, яко гетьмана, я прошу допомогти йому.

Одутле обличчя Розумовського почервонiло.

– Цей край називають Украiною не лише французи, ваша величнiсть, а й самi украiнцi. Малоросiя – назва,

Страница 20

так би мовити, суто канцелярська. – Гетьман зневажливо глянув на Теплова. – Чи не так, шановний iнформаторе? Менi здаеться, ваша величнiсть, що про Украiну повинен доповiдати все-таки я, а не статс-секретар, хоч вiн i…

– Кириле Григоровичу, – перебила цариця, – ви цiлком маете рацiю щодо вашоi амбiцiозностi. Але в нас з вами ще буде розмова, я б сказала, державного порядку. Вiд пана Теплова я вимагаю тiльки формального з'ясування: як ми повиннi трактувати малоросiйський народ. Хто вiн? Вiдрубний, iнший, чи, як бiлоруси, литва, – гiлка росiйського, зi своiми, звичайно, окраiнними особливостями. Що ви на це скажете, статс-секретарю?

Теплов схилив набiк голову, мiною вченого дослiдника мовив:

– Росiя не закiнчуеться нi в Харковi, нi в Хаджибеi, вона може зупинитися хiба що в Тифлiсi й Ахтiарi[2 - 1784 року Ахтiар перейменовано на Севастополь.]. Що ж до народiв…

– Браво, пане Теплов! – цариця плеснула долонею по спинцi фотеля. – А чи ж нас зупинить Вiсла? А Константинополь хiба не православна земля? Продовжуйте, Теплов, я люблю розмах.

– Що ж до народiв, то й литва, i бiлоруси, i малороси – споконвiчно руськi. Зокрема, народ малоросiйський. Тiльки через слабосилiсть князiв киiвських вiн вiдщепився. А гетьмани… Застерiгаю вiдразу, що не кидаю й тiнi недовiри на Кирила Григоровича, воiстину вiрного престоловi, проте повинен сказати, що багато його попередникiв були схильнi до зради. Цей пiдлий нахил йшов, звичайно, не з низiв – простолюддя малоросiйське надто простодушне, i едине зло, яке воно чинить, – це те, що перецiджують хлiб на гаряче вино. Козацтво ж…

– Досить, – спинила Катерина статс-секретаря. Вона весь час спостерiгала за Розумовським, який то розкривав, то закривав золоту табакерку й раз у раз хапався за поруччя крiсла, пориваючись встати. – Досить, – стукнула рубiном персня по столi. – Про козацтво менi багато дечого вiдомо. Це ж вони рвалися на переднiй край у Семилiтнiй вiйнi… А з яким пiететом висловлюеться про них мосье Вольтер! Кириле Григоровичу, ви ще не сказали менi, як сприйняли козаки вiсть про мое воцарiння.

– Козацтво присягае вашiй величностi й, посмучене царюванням вашого попередника, чекае на милiсть, – проказав холодно, нiби на рапортi, Розумовський.

Катерина схилила голову на долонi, помовчала, потiм мовила:

– Завжди державець винен, якщо пiдданi обуренi на нього. І ви теж будьте ласкавi мiряти дiла на сей аршин.

…Гетьман змовк. Калнишевський теребив пальцями сивого чуба, мовчав, опустивши на очi кошлатi брови.

– Отаке-то, Петре, – розвiв руками Розумовський. – Треба й тобi йти пiд того аршина. А що i скiльки буде ним тобi вiдмiряно, побачиш сам.



Хто не знав тодiшнього Версалю Людовiка XV, той мусив бути вражений помпезнiстю царського виiзду на коронацiю до Москви.

Першого вересня до другоi столицi Московii потяглося сiмдесят екiпажiв, запряжених чотирмастами коней, за кортежем везли дубовi бочки, наповненi срiбними монетами – для церемонiальних витрат i для натовпу. Скромна цариця поки що й помислити не могла, що незабаром вiддаватиме набагато бiльшi суми посереднiм фаворитам за нiчнi послуги.

Через два тижнi кортеж зупинився у пiдмосковному селi Петровському. Серед двадцяти сенаторiв, що супроводжували Катерину, не було лише Теплова. Гетьман навдивовижу смiливо попередив iмператрицю, що не сяде до карети поруч зi сутягою та iнтриганом. Розумовського пiдтримав Панiн, Катерина поступилася, статс-секретар затаiв у душi тяжку злобу на свого колишнього вихованця.

Поки лаштували для Беллони парадну вулицю вiд Петровського до Кремля – оббивали паркани ялиною, стiни будинкiв завiшували килимами, мостили колодами дорогу, – цариця вiдпочивала i приймала делегацii. Директор унiверситетськоi друкарнi поет Микола Херасков день i нiч готував маскарад-алегорiю, що мала б вiдобразити, як на змiну невiгластву, обману й шахрайству приходить золотий вiк в образi богинi мудростi Мiнерви.

Беллона-Мiнерва приймала привiтання вiд пiдданих, що з'iжджалися з усiх кiнцiв Московii, в присутностi членiв Сенату, вищого духовенства, придворних дам i кавалерiв.

П'ятого дня гетьман Розумовський доповiв царицi, що до ii стiп проситься запорiзька делегацiя з кошовим отаманом Петром Калнишевським на чолi.

– Прекрасно! – пожвавилася цариця. Їй уже надокучили солодкi й одноманiтнi дифiрамби дворян i купцiв, ii стриманiсть змiнилася зацiкавленням, адже вона ще зроду не бачила козакiв.

Дiйсний камергер Григорiй Орлов насупився.

– Сподiваюся, що ваша величнiсть допустить iх до цiлування рук аж пiсля коронацii. У Петровському чекае незлiченна кiлькiсть представникiв шляхетних станiв.

– А я, Григорiю, – примружила блакитнi очi Катерина, – накажу зрiвняти козацьку старшину в правах з дворянством i прийму iх як рiвних вашiй свiтлостi… Ну, не сердьтеся, любий. Пiсля коронацii я не встигну за балами й розвагами розгледiти цих оригiналiв. А те, що вони прийшли, свiдчить про iх вiрнопiдданськi почуття.

Їх увiйшло три: Петро Калнишевський, Іван Чугуевець i Антi

Страница 21

Головатий – у синiх шароварах, у червоних кунтушах зi закидними рукавами. Вони разом скинули сiросмушевi шапки, схилили голови в земному поклонi. Перший розправив спину Калнишевський. Вiн дивився на царицю, що сидiла в оббитому оксамитом крiслi, одягнута в горностаеву мантiю, обвiшана коштовностями, i йому було чудно, що вiд цiеi молодоi жiнки залежатиме доля мiльйонiв людей, десяткiв народiв i його особиста доля теж.

Катерина з цiкавiстю приглядалася до козакiв. Бачилося, була захоплена ними, поставними й кольористими: вони вигiдно видiлялися на тлi прилизаних дворян у сурдутах, камiзельках i перуках. Приглянулася до козацького отамана, кремезного й сильного дiдугана, й ураз зiр ii прикипiв до шаблi кошового з усипаним дiамантами ефесом. Ще раз окинула поглядом почет Калнишевського – тепер iй в око впали iхнi шаблi. Все гармонiювало в одязi й фiзичнiй красi цих людей, про яких iй розповiдав колись учитель Симон Тодорський: i чуби, i вуса, i шовковi пояси з позолоченими китицями, i смушевi шапки з червоними довгими шликами. Та з-помiж усього вирiзнялися шаблi, вони наче пiдкреслювали самобутнiсть iх власникiв, вiдвагу й силу.

Катерина повернула голову до сенаторiв, обвiшаних медалями й орденами, перев'язаних навхрест малиновими й блакитними стрiчками, i подумала, що цi дворянськi прикраси зм'якшили б козацький вигляд, додали б iм шляхетностi, степову поривнiсть замiнили б свiтською стриманiстю, гордiсть – вдячнiстю, незалежнiсть – запобiгливiстю. І серед цих оздоб не вирiзнялися би так чiтко iхнi шаблi: вони, як i дворянськi шпаги, свiдчили б тодi тiльки про належнiсть до вiйськового стану.

– iх нiколи не нагороджують орденами? – спитала Катерина Розумовського по-французьки, але замiсть гетьмана, порушуючи придворний етикет, вiдповiв Калнишевський, i зчудувалася iмператриця: як, цi степовi тубiльцi ушляхетненi науками? Це неймовiрно…

– Найсвiтлiша господине, – промовив кошовий отаман, – для нас найбiльша нагорода – перемога в битвi i милiсть державця.

– Шарман… – проказала Катерина крiзь зуби.

Розумовський кивнув Калнишевському, щоб той упав до стiп царицi. Отаман ще нижче поклонився i стоячи проголосив:

– Благочестива iмператрице всеросiйська, милостива мамо вiтчизни! Всемогутнiй Бог узаконив за рiчками пiвдень, за магнiтом – пiвнiч, за хмарами – захiд, за сонцем – схiд, людям же узаконив твою владу…

Але царицю не зворушував елей, вона чекала, щоб лицарi стали на колiна. Камергер Орлов уже готовий був покликати дворових, щоб вигнали зухвальцiв. Катерина бачила це, вона присилувала себе милостиво посмiхнутися; кошовий закiнчував виголошувати привiтальну тираду, цариця хитнула головою.

– Я хотiла б на коронацiйних святах бачити козацькi герцi, отамане… Панове сенатори, цього беркута я нагороджу золотою медаллю на андрiiвськiй стрiчцi, якщо герцi справлять належне враження.

Калнишевський глянув на Розумовського: той зараз був зовсiм подiбний до свого зображення на портретi, що висить в Аничковому палацi; гетьман пiдступив до отамана й шепнув з притиском:

– На колiна!

Почервонiв Калнишевський вiд хвилювання, але й цього разу не вклякнув – схилився у пояс i подякував царицi за ласку. Затим козацькi делегати подалися до виходу.

– iх ламати треба, а не гнути! – прошипiв Орлов услiд козакам.

– Зламане дерево не здатне зупиняти вiтру, – зауважила Катерина Орлову.




Роздiл третiй


Калнишевський, залишивши полковника Синельникова перед плахою на Болотнiй площi, подався на Арбат. Вивiв свого буланого коня з конюшнi постоялого двору й рушив до Коломенського до царицi.

Москва ще клекотiла пiсля розправи, а вiд Кремля до Коломенського вже мчали карети зi загорнутим у шуби панством. Отаман пришпорював коня, щоб перегнати iх: усе ще мав надiю домогтися прийому в Катерини. Полковник Антiн Головатий i Сидiр Бiлий зосталися у Петербурзi – може, щось таки вициганять у Потьомкiна, а йому, Калнишевському, хай би допомiг бог у Москвi.

Цариця справила вранiшнiй туалет, вчасно послала на мiсце страти Пугачева милостивого наказу i заходилася купати ледi Мiмi й сера Тома. Придворнi повiдомили отамана, що цариця зайнята своiми улюбленими собачками, а увечерi прийматиме дворян. Отаман повернув коня вiд поспiхом збудованого дерев'яного палацу i квапився тепер додому. Швидше, швидше, треба щось чинити.

Гомонiла Москва, на шпицi ешафота ще стримiла голова Пугачева; Калнишевський покидав мiсто радостi й печалi – квапився до заметених снiгом степiв.

Бiля замкненоi церковцi Симеона Стовпника стояла на морозi дiвчина, закутана в жупан, i напружено вдивлялася в обличчя перехожих. Дiвчина була нетутешня, з одягу було видно, що з Украiни. Зупинив Калнишевський коня, запитав, перехилившись iз сiдла:

– Ти хто така?

Вона пiдвела на нього повнi непевностi й тривоги очi – козацький одяг i мова кошового додали iй спокою, – сказала тихо:

– Уляна я… З Лубен.

– Куди ж ти йдеш, небого?

Дiвчина опустила голову, ледь чутно мовила:

– Щасливоi дороги вам, батьку…

І вiн поiх

Страница 22

в. Рипiв снiг пiд копитами буланого аргамака, волохата кирея сивiла вiд паморозi, бралися вуса льодом; за мостом учепився щiк колючий вiтер, свистiв у вухах, i у свистi тому вчувалося отамановi те саме питання, що задавав його незнайомiй дiвчинi: «Куди йдеш? Куди йдеш? Куди йдеш?»

Вiтер був настирливий i прискiпливий, вiн без угаву повторював свое питання, нiби хотiв помститися вершниковi за те, що той завжди цiкавився людськими дорогами.

Але ж i його питали. Здебiльшого це не бентежило отамана, вiдповiдав гордо i впевнено, а iнодi й карав за цiкавiсть, коли для доброго, як йому здавалося, дiла мусив iти на порахунки з власним сумлiнням; а бувало, й вiдмовчувався, бо сам не знав, куди заведе його дорога.

Та один тiльки раз заболiло йому це питання. Було воно криком, зойком, застереженням, та проте стримати себе вiн не вмiв чи не мiг.

«Панас Тринитка. Сердешний Панас, отаманський джура. Ще раз, видно, йшов до мене, та не дiйшов. Не побажав нiхто, та й Господь не дав тобi нi лебединого вiку, нi журавлиного крику… Аби те твое вiншування прокльоном не впало на мого сивого чуба».

Триста козакiв спровадив тодi Калнишевський до Москви на святкування царициноi корони. Імператриця жадала цього екзотичного видовища. Їi знудили бали, урочистi обiди, французькi спектаклi. Багато чого й не ладилося. Маскарад Хераскова зовсiм провалився. Кортеж, що представляв трiумф Мiнерви, натовп сприйняв холодно, а то й вороже: над ким та богиня здобувае перемогу – над матушкою, яка тiльки-но вдягла корону на щастя своему народовi? А театр ляльок просто-таки налякав людей: вiд голови, що говорила, юрба в панiцi розбiглася, старi москвичi твердили, що тут не обiйшлося без нечистоi сили.

Придворнi i сам камергер Григорiй Орлов ще мали надiю на козацькi герцi, якi повиннi б повернути добрий настрiй царицi.

Калнишевський вишикував запорiжцiв батовою, i рушили вони, забарвiннi й параднi, до пiдмосковного села Петровського, де на них чекали Катерина й Орлов з почтом.

Гладке поле за селом, на краю поля дощаний помiст, на ньому – оббитий золотом фотель, над фотелем – алажовий балдахiн, у фотелю – iмператриця, бiля неi – камергер Орлов, пiдтягнутий, високий, у бiлому мундирi й бiлих рукавичках.

Отаман зупинив козакiв i враз вiдчув, що його воля i владнiсть, наче невiрнi подруги, перейшли до людини в бiлому мундирi й не хотiли вертатися.

Вiн скомандував козакам до герцю, та голосу свого не чув; вихорем лiтали запорiжцi, чуби звивалися на вiтрi, шаблi викрешували iскри, козаки пiдкидали догори шапки i стрiляли в них з мушкетiв, переповзали на галопi попiд кiнськi животи; цариця плескала в пухкенькi долонi й раз у раз чогось жадала: то гопака, то пiснi, то дзвону шабель; ii бажання сповiщав кошовому Григорiй Орлов, кошовий наказував, та голосу свого не чув.

А коли Беллона наситилася видовищем, камергер махнув отамановi бiлою рукавичкою – i кiнь Калнишевського, наче зрозумiвши камергерський зезвол, сам рушив з копита й здибився перед помостом.

Чи причулося кошовому, а чи таки крикнув йому вслiд джура: «Куди iдеш?» – не знав; та й не розпоряджався вiн тут собою, видовищем верховодив Орлов. Здавалося Калнишевському, що вiн прив'язаний незримою ниткою до обтягнутоi бiлою рукавичкою руки царициного камергера.

Кiнь опустився на переднi ноги, Калнишевський зiскочив зi сiдла й побачив у руцi Орлова золотого ордена на червонiй стрiчцi. Цариця дотримала слова, цариця благоприхильна, цариця осипле милостями Запорiжжя, цариця – рiдна мати; кошовому дарують ордена, вiн буде першим кошовим, що носить царського ордена, i ця вiдзнака дасть козацтву привiлеi.

Злегка кивнув рукою Орлов – i впав Калнишевський на колiна зi словами:

– Хвала тобi, покровителько наша!

Вiн дiткнувся губами нiжних пальчикiв iмператрицi й, пiдводячись, перехопив ii переможний погляд, кинутий гордо Орлову. І тепер зрозумiв вiн, що та незрима нитка, що тягнеться вiд руки камергера, розсотаеться на тисячi верст i смикатиме його завжди для потрiбного дворовi чину. Ще не пiзно обiрвати ii, але вiн уже прийняв платню; ще не пiзно випростуватися, але вiн вже стояв на колiнах.

Потiм козаки поверталися до Москви. Попереду iхав кошовий отаман зi золотим орденом на андрiiвськiй стрiчцi. Був знiяковiлий, розгублений, козаки крадькома позирали на червону стяжку, що оперiзувала навскiс його груди, поруч з кошовим, як завжди, iхав Панас Тринитка.

І раптом джура спитав його:

– Куди йдеш, батьку?

Скинувся Калнишевський, мов вiд жала, рвучко занiс руку з нагайкою й опустив ii на голову козака. Цьвохнув плетений увосьмеро гарапник, залишивши на обличчi синього басамана.

Панас навiть не схопився за обличчя. Тiльки здивовано глянув на отамана й побачив, як знiяковiння швидко мiняеться жорстокою, незагнузданою люттю.

– В каре! – скрикнув кошовий, джура завернув коня i загубився у козацькiй лавi.

Куди йдеш?.. Куди йдеш?.. Куди йдеш?..

Вiтер шарпав за оборки кунтуша, сiпав за вуса й тiпав шлика високоi шапки. Час вiд часу лунко форкав кiнь,

Страница 23

нiби хотiв нагадати вершниковi, що той не сам серед цього бiлого замосковного безлюддя, кришталиками брався рiдний туман i летiв з вiтром у молочнi безвiстi; з глибини пам'ятi вихоплювалися шматки згадок про таке давне, як свiт, таке ранне, мов росяна сивина вдосвiта на очеретi, що зникае швидко й непомiтно, поступаючись мiсцем сонячнiй жеговицi i чорному пиловi.

«Куди йдете, козаки?»

Пологою толокою, що розгорнулася зеленою повстю уздовж Сули, закосичивши один край садками й бiлими стiнами пустовiтiвських хат, бреде череда ген до скiфських могил, де трава до пояса, а сонце не зiп'е з неi росу й у полудень. За чередою пiдбiгае, виляскуючи пугою, громадський пастушок-пiдлiток, у нього за спиною в торбинi шматок хлiба й кiлька цибулин – то харч на цiлий день, бо вдова Гафiя на бiльше не спроможна. Сонце тiльки-но виглянуло, а намулистий брiд уже грасують конi, i бурхае чорна жужма з-пiд копит – то йдуть з Ромна козаки через Пустовiтiвку, виблискуючи до сонця шаблями та гакiвницями.

«Куди ви iдете?»

Лине вслiд за ними затужений хлоп'ячий погляд, а козаки, нiби журавлi у вирiй, тягнуться барвистим клином через Сулу-рiчку, неглибоку i на бродi нешироку, та й за могилами зникають.

«Дайте тютюну…»

«Кури, кури, хлопче. Гей, та чого ти такий обiдраний?»

«А куди ви iдете, панове молодцi?»

«Де Луг-батько i Сiч-мати!»

«Вiзьмiть мене iз собою…»

«Нехай тебе заднi вiзьмуть».

А останнiм iхав сотник, i пастушок таки побiг за ним – i череду, i матiр покинув, – сотник узяв його в сiдло, мов бранця.

«Хочеш бути джурою в мене?»

Бiгли роки, бiгли конi, метушилися люди на великiй землi, кожен хотiв узяти ii багато, а дiставалося рiвно стiльки, скiльки мiг собою закрити; рiс молодий джура, мудрiв киiвський спудей, мужнiв козак, владностi набирався старшина козацький, приймав булаву полководець… І раптом хтось ударив його пiд колiна й наказав знову джурою бути, i всiляко було джурi – як козаковi Панасовi Тринитцi в кошового отамана.

Обвiшаний здобитами, умудрений хитрощами, впертий i настирливий джура…

Завихорив вiтер, скрутив у джгута снiгову завiю й ляснув старого царського джуру боляче по обличчi, схарапудився кiнь i пiшов клусом, а хтось iззаду – патлатий нечоса в бiлих рукавичках – кричав навздогiн:

– В каре! В каре! В каре!



Наступного дня пiсля страти Пугачева Павло Любимський зайшов до аристократичноi остерii у Китай-городi. Замовив вина i, зрiдка пiдносячи кухля до вуст, неспокiйно поглядав у вiкно. Коло зiмкнулося, залишився один вихiд. Сюди повинен зайти француз – юрист Шарль. Учора зустрiвся з парижанином перед Кам'яним мостом. «Спробуемо, – сказав Шарль, – коли е така потреба. Пашпорта можна виробити в посольськiй мiсii».

Парадокс: колись вирушав iз Францii шукати свою батькiвщину i, знайшовши ii, до тiеi ж Францii утiкати мусить. Але тiльки на цю краiну надiя. Вона бубнявiе революцiйною мислю, як брость у березолi.

Певно, не треба було вчора заходити до Новикова. Шпик, безперечно, стежить за Любимським… Але кажуть, на одному мiсцi нiколи не повторюеться одне й те ж. Тут, у цiй остерii, його колись уже арештовували. Отже, цим разом усе повинно обiйтися добре. Аби тiльки Шарль скорiше прийшов. Зараз кожна мить на вагу волi.

Крiзь вiкно видно на тому боцi вулицi низький кам'яний будинок. Там живе iсторик Гедгард-Фрiдрiх Мiллер, автор багатьох праць з iсторii Московii, Сибiрського царства, а також козацтва. Тепер вiн пише президентовi Іноземноi колегii Микитi Івановичу Панiну «Роздуми про запорiжцiв». Новиков вважае цю працю прокурорським актом. Невже так скоро – вiдразу пiсля турецькоi кампанii – уряд посягне… Але може бути. Щоб не встигли очухатися…

Любимський нервово стискае кухля в долонях, i пружну стрiчку настирливоi думки: «Чому його ще нема?» – пронизують недоладнi згадки, щезають i знову повертаються, немов хочуть скоротити чи урозмаiтити тягучий час чекання.

«Вам, пане Любимський, не потрапляла часом така собi книжка, рукою писана?»

Це киiвський митрополит, опiкун академii Гавриiл Кременецький.

«А що, вже з'явилися оди, присвяченi нашiй благодiйницi?»

«Ви зухвалець, я це знаю з опiнii, яку дав на вас iнспектор козацького земляцтва у Страсбурзi. По недiлях вiдмовлялися читати в церквi «Апостола», серед землякiв проповiдували догмати, неугоднi православнiй вiрi. Я не про оди, присвяченi ii величностi… А ось такi слова: «Коли б хто-небудь копнув п'ядь землi на мiсцi Таемноi канцелярii, то ударила б з неi фонтаном людська кров…» Яка крамола, правда?

Нема ще Шарля… Ковток вина… Рахую в думцi до тридцяти… Нема.

«Я прийшов до вас, ваше преподобiе, не вислуховувати подiбнi слизькi розмови, а дiзнатися, чи надасте ви менi клас французькоi мови».

«А цi крамольнi вислови доволi близькi за своiм змiстом до однiеi промови, виголошеноi у Грановитiй палатi на Комiсii нового уложення… Ви там були, правда? Не пригадуете собi, хто ii виголошував? Таемна експедицiя ревно зацiкавилася… А та книжечка во мнозiх списках – не хвилюйтеся, почерки розм

Страница 24

iтi – блукае серед спудеiв. У нас уже вилученi, а от у Московському унiверситетi один спiймався…»

Будинок Мiллера надто скромний як для офiцiйного придворного iсторiографа. Добре, чекатиму, поки закуриться з димаря димок. Адже холодно, може, iсториковi змерзли пучки: це ж не так просто перекручувати двохсотлiтню iсторiю козаччини.

«Чужинцю, ви брехун!»

Це було пiзнiше, тут, в остерii бiля стiни Китай-города…

«У Киево-Могилянськiй академii до французького класу приймаемо… е вже претендент».

«Чи не можна дiзнатися, в яких академiях або педагогiумах учився оний?»

«Можу сказати. Це iеродиякон серб Арсенiй Малкович. У Страсбурзi студiозусом, правда, не був, проте вiн виграе перед вами офiцiйним документом – опiнiею похiдноi канцелярii про добропорядну поведiнку на вiйськовiй службi».

«А крiм документа вiн мае що-небудь – отут?»

Павлику, Павлику, куди ти йдеш? Мовчи, серце, мовчи, тобi звелено нiмувати… Ще ковток вина… Шарль не приходить.

«Ваша поведiнка в моiй присутностi цiлком пiдтверджуе запевнення iнспектора про вас. Сьогоднi нам потрiбнi, передовсiм, благонадiйнi люди. Їi величнiсть, ось звольте поглянути, надiслали листа. «Хай дiтей не посилають до iноземних училищ, бо там вони роздiляються на два класи, однаково шкiдливi суспiльству: однi явнi безбожники, iншi ж лицемiри».

«Досить, ваше преподобiе. Про лицемiрство вам варто б помовчати… «А як з'явиться мiж вами свiй пророк, мусите вбити його». Пам'ятаете, з П'ятоi книги Мойсея? Симона Тодорського вигнали звiдси пiд приводом надання вищоi посади при дворi. Сковороду не запросили, зате широко вiдчиняете дверi блюдолизам i невiгласам. Це страшно, коли святинею науки починають керувати такi мислителi, як ви».

О, пiшов димок з димаря. Придворний iсторiограф грiеться… А Шарля нема…

Думав загубитися в Москвi, на Украiнi далi вже не можна було залишатися. Усе дознано. Його шукають. А Москва велика… Директор унiверситету Приклонський мовчки вислухав, спiдлоба глянув на Любимського й подав йому папiр з гербовою печаткою. «Оному Павлу Любимському, що пiдозрюеться у крамольних писанiях на шкоду вiрi й отечеству, посад не давати, а сповiщати негайно до полiцii про його появу». Директор пiдiйшов до книжковоi комоди, вийняв аркуша i прочитав: «Кара буде лживим суддям, що стали розбiйниками i душогубцями. Одягнуть на них волосянi свити й примусять iх у монастирях носити воду».

«За читання таких писанiй, – директор дивився повз Любимського, – ми велiли шмагати спудеiв посполитого стану рiзками по голому задi, синiв дворян – лiнiйкою по штанях. Для вас приготоване дещо iнше. З Богом, з Богом, юначе!»

Димок уже не куриться. Може, iсторик Мiллер вибираеться до царицi до Коломенського? Або ж зайде до остерii на фiлiжанку турецькоi кави. А з ним Микола Іванович Новиков. Як тодi. Але ж нi, на тому самому мiсцi нiщо не повторюеться.

Любимський сидiв уже колись за цим самим столиком. Бiльше року тому. Швейцар вiдганяв вiд дверей аристократичноi остерii людей простого стану. Павловi ж дозволив зайти: суконний сурдут послужив тут перепусткою. Вiн присiв i замовив обiд. Було з полудня. За якийсь час швейцар запросив досередини двох ошатних панiв. Один – низький, високочолий, з великою квадратною головою – старий уже, другий – молодий, високий, товстолиций, з довгим шатеновим волоссям, що спадало завитками на замшевий комiр коричневого сурдута.

Швейцар провiв iх до столика, сусiднього зi столиком Любимського; зайнятi розмовою, вони сiли, не звертаючи уваги на присутнiх в остерii.

– Давно з Петербургу? – спитав квадратоголовий.

– Давненько. Я багато часу проводжу в Москвi. У вiтцiвському домi бiля Серпуховських ворiт або ж у помiстi Авдотьiному бiля Коломенського. До рiдних пенатiв завжди тягне… Маю справу до вас. Я надумав звернутися до iсторii, хочу видати старовиннi грамоти…

– Я улещений вашим вiзитом, Миколо Івановичу, та, на жаль, не наважуюся погодитися на вашу пропозицiю. Це, безперечно, цiкаво – видати старовиннi грамоти, i я… Я б… Але ваша журналiстська дiяльнiсть… Нi, нi, я розумiю, ви розпочали в Росii вельми благородну справу, в нас досi не було справжньоi журналiстики, однак дивуюся… я таки щиро дивуюся вашiй необережностi. «Они работают, а вы их труд ядите!» Та за такий епiграф, сакрамент!.. Нiчого дивного, що цензура закрила вашого «Трутня». Ще б пак… Я зацiкавився, уже зовсiм предметно, «Живописцем». Ви знаете, цей журнал зовсiм iнший, це серйозне перiодичне видання. Та ось, сакрамент, в останньому номерi, – вiн вийняв з кишенi камiзельки удвое складеного часописа, розгорнув i тицьнув пальцем на крайнiй стовпчик першоi сторiнки, – ну, навiщо це вам? Ви послухайте i вдумайтеся: «Бiднiсть i рабство всюди менi зустрiчалися в образi селян. О людянiсть! Тебе не знають у цих краях. О пани, ви тираните собi подiбних людей!» Я зовсiм не здивуюся, якщо завтра закриють i цього вашого журнала.

– Пане Мiллер, – вiдповiв товстолиций, меланхолiйний на вигляд добродiй. – Я вас знаю як доскiпливого iсторика, i тому менi потрi

Страница 25

на ваша допомога. Та бачу, що мушу якось обiйтися. Я вас розумiю… Придворний iсторик, у шанi, а тут – мало що не крамола. Зрештою, я й мiг сподiватися на вашу вiдмову. Ви чужинець, що працюе в Росii, але ii не знае i тому не вболiвае за ii долю. Що ж, на тому ми й закiнчимо нашу розмову. Читайте собi «Всяку всячину» Козицького – нею опiкуеться сама цариця, а та «Всячина» дае поради цiлком аналогiчнi до тих, якi ви менi тiльки що ласкаво пропонували: хай письменник не торкаеться порокiв суспiльства, а показуе приклад в образi людини досконалоi.

– Я б не сказав, що «Всяка всячина» тiльки медом мастить…

– Нi, нi, що ви! Ось в останньому, здаеться, номерi… Не читали? Дуже смiливо сказано: «Багато молодих дiвчат панчiх не пiдтягають, а сiдаючи, ногу на ногу закладають, через що пiдiймають спiдницi так високо, що iнодi i сiе побачити можна…»

«Це ж Новиков! – зорiентувався Любимський, та не пiдводив погляду, потупив очi в тарiлку, iв. – Але я його вже звiдкись в обличчя знаю. Ага!.. Один зi секретарiв на Комiсii нового утюження…»

Мiллер збентежився. Вiн нiяково глипнув на сусiда, оглянувся по боках i проказав тихо, поклавши руку на рамено спiврозмовниковi:

– Ви, гер Новиков, не розумiете одного: мiць нашоi держави в однодумствi. Дарма корите мене, що я не патрiот Росii. Я бiльше хочу iй добра, нiж ви, таж вашi журнали просто закликають, ну… до бунту!

– Однодумства принижених i тих, хто принижуе, не бувае, пане Мiллер. Ви подивiться, як закрiпачують усю Росiю з краю в край. Крiпосництво, мов чума, повзе на здавен-давна вiльний пiвдень… – Новиков скосив очима на сусiда i продовжував уже по-нiмецьки: – А ви, пишучи своi розправи про запорiзьких козакiв, сприяете iх закрiпаченню. В iм'я чого? Нинi Росiя воюе з Туреччиною. Хто допомiг здобути блискучi перемоги в Чесменськiй бухтi, пiд Ларгою i Кагулом? Козаки. Чи воювали б цi самi люди так героiчно, якщо б вони були крiпаками? Чи вигiдно Росii перетворювати лицарiв, вiрних престоловi, в рабiв? Раб за кайдани воювати не схоче…

– Ого! – Мiллер у подивi вiдкинувся на спинку крiсла. – Вашi погляди, бачу, надто крайнi, гер Новиков. Бог менi свiдком, я не чекав… Таж тi так званi Запорiзькi Вольностi вже давно не повиннi iснувати – як поганий приклад народам iмперii. Хто ж тi козаки? Вони вважають себе окремою народнiстю i знати того не хочуть, що iсторiя iхня створилася штучно, а насправдi е похiдною вiд iсторii росiйськоi монархii. Я об'ективний iсторик, i тому не отверзуться менi уста називати цей набрiд вiйськом. Лицарi! Вони ж заманюють до себе пiдмовою й обманом не тiльки малоросiян, а й татар, великоросiв, iудеiв – дезертирiв i злодiiв, – яким дають притулок i зброю. Це розгнузданi й рiзновiрнi нероби, що не орють, не сiють, а грабують i нiяких писаних законiв не мають.

– Брешете! – пролунав голос. Здригнувся Новиков, глянув на Любимського широко розкритими очима. Любимський пiдвiвся, повторив: – Брешете, чужинче! Обливаете болотом лицарство, що плiч-о-плiч iз московськими полками проливае свою кров на морi й на сушi. Писаних законiв не мають? А про унiверсали Богдана Хмельницького ви, iсторик, нiколи не чули?

Стриманий Мiллер намагався зберiгати зовнiшнiй спокiй, вiн пiдносив до очей пенсне, проте пальцi не хотiли слухатися, пенсне раз у раз випадало з руки й телiпалося на камзолi.

– Яке нахабство, – прошепотiв iсторик. – Не вiдрекомендувалися, хто ви такий, i втручаетеся у дискусiю, до того ж у неприйнятному тонi…

– Мiй батько загинув у Чесменськiй бухтi за ордени Олексiя Орлова, прозваного Чесменським. Тепер вам вiдомо: я син козака, i цього вистачить для нашого приемного знайомства.

Мiллер заспокоiвся швидко, Новиков тривожно розглядався по залi.

– Я тiльки що говорив вам, Миколо Івановичу, – звернувся Мiлер до Новикова, – про розгнузданiсть цього люду, позбавленого будь-якоi суспiльноi дисциплiни. Ось вам приклад… За вами ж, молодче, тужить, напевно, каземат у Петропавловськiй чи Шлiссельбурзькiй фортецях, а може, й на Соловках.

– Це единi аргументи в дискусiях для таких, як ви, пане Мiллер. Це зброя слабких i приречених.

Мiллер не встиг вiдповiсти, до столу пiдiйшов полiцмейстер, кивнув до Любимського пальцем.

У земському дворi його тримали недовго. Обер-полiцмейстер пошпортався в паперах, звiрив прiзвище затриманого зi списком пiдозрiлих, приглянувся до його обличчя i попередив:

– Не буянь, не богохуль i не крамольствуй. – Опустив руку з погрозливо зведеним пальцем, проказав пiвголосом: – Пан Мiллер до самоi царицi вхожий!

Нi, нi, треба бути спокiйним, на одному мiсцi два рази те саме не вiдбуваеться. Шарль прийде…

«Павлику, Павле!..» – «Не клич, Уляно. Ми ж домовилися не кликати одне одного, а чекати».

Вчора… Пiсля розправи на Болотi болюча потреба духовного самоствердження погнала його до Новикова. Любимський знав, що Микола Іванович зимуе цього року в Москвi – його запросили вступити до Вiльного росiйського зiбрання при Московському унiверситетi. Новиков вийшов до вiтальнi в теплому ворсистому халатi

Страница 26

неспокiйний, стривожений. Невизначено показав рукою на крiсло, а сiсти не попросив. Сказав тихо:

– Я до ваших послуг…

Любимський зам'явся. Вiн побачив Новикова iншим – зляканим. «Живописець» закритий, а тепер – Пугачов…

– Миколо Івановичу, – промовив, – я у вас нiчого не хочу просити. Я тiльки що звiдти… Ви не знаете мене, хоч були присутнi при нашiй «дискусii» з Мiлером. Пригадуете, що в 1767 роцi на одному зi засiдань у Грановитiй палатi, коли черговим генерал-ад'ютантом був Кирило Розумовський, з його розпорядження прислали молодих офiцерiв для редагування письмових справ…

– Так, так, я був секретарем Комiсii. Вас я упiзнав ще тодi, в остерii. Та що ви хочете менi сказати?

– Я тiльки що з Болотноi площi. Хотiв побачити вас.

– Навiщо це вам? – неохоче вiдповiв Новиков. – Бачите, що робиться. Я мимоволi згадую слова Мiллера: «Ви кличете до бунту». До речi, вiн пише для його сiятельства Панiна прокурорський акт про запорiжцiв… Мене теж злякав бунт Пугачева. Стiльки кровi… Я не пiдозрював, що моя мирна критика порокiв суспiльства пiде в унiсон з кривавим розгардiяшем.

– Шкода, що вiдступаете, Миколо Івановичу. В Росii е i Хераскови, i Сумарокови. А Новикових не густо.

– Я не вiдступаю. Я тiльки побачив, що нiчого вдiяти не можу, а себе i сiм'ю свою погублю. За панування самодержцiв важко що-небудь писати: усе стае таемним, крiм брехнi. Здавалося, освiчена iмператриця, «Наказ» на пiдставi праць Монтеск'е, Комiсiя нового уложення… А то… Всi вони собаки, на яких начеплено европейськi намордники, та собачi натури не приборкано. Я шукаю виходу. Чи знайду його серед масонiв – не знаю. Але мушу знайти мiсце, де б я мiг зiбратися сам зi собою зi своiми думками й вiдповiсти на безлiч питань, що мене мучать. А ви куди йдете?

Любимський не вiдповiв. Розкланявся, а на порозi повернувся, сказав:

– Проклався вододiл у нашому суспiльствi, i люднiсть топче дороги врiзнобiч. Однi йдуть уторованим легким шляхом – до неминучоi безоднi, якоi, можливо, ще й не видно; цим добре: вони мають що iсти, а сумлiння iх не мучить, бо його в них немае. Іншi протоптують тiльки п'ядi, вони голоднi, вони гордi своею совiстю, проте мусять сходити зi шляху або ж падати. Але тi п'ядi нового шляху вони таки протоптали, i вiд останнього дюйму пiдуть iншi. Спасибi вам скажуть люди за першу п'ядь чесноi i першпективноi дороги.

Бiля парадних дверей будинку стояв якийсь чоловiк. Його обличчя не було видно, вiн заслонився газетою «Санкт-Петербургские ведомости».

«Шпик, – зрозумiв Любимський. – Тiльки за ким шпигуе: за мною чи за Новиковим?» Вертатися не було куди, зрештою, стало байдуже. Приглянувся до титульноi сторiнки – газета стара як свiт. Вiн тицьнув у неi пальцем, продерши дiрку, i сказав сторопiлому конфiдентовi:

– Давно студiюете це число? Радив би вам купити свiже, коли маете таку звичку – читати газети коло пiд'iзду славного журналiста Росii.

І пiшов, не оглядаючись.

«Скiльки iм платять?» – подумав тепер Любимський. Цiеi митi вiн звернув увагу на чоловiка, що сидiв за столиком у кутку. Невже?.. Треба вислизнути… Але таки цiкаво, скiльки вiн отримуе за свою собачу службу? Пiдiйти i спитати? не дурiй, Павле… А може, вiн це робить з переконання? Адже iм втовкмачують, що вони оберiгають народ вiд кривд, образ, злочинства… Пасе мене. Як вислизнути?

«Павлусю!»

Усього мiг вiн сподiватися, тiльки не цього сповненого тихоi туги й болiсного кохання поклику, що долинув з церковноi папертi зойком обiрваноi струни.

«Уляно! Що ти тут робиш? Звiдки взялася?»

«Сама не знаю… Я довго йшла i iхала, а люди питали водно: «Куди ти йдеш?» Я не могла iм вiдповiсти, знала, що нерозумно чиню, але мусила. Вiрила, що знайду тебе. Мусила сказати тобi те, чого сама ще не знала, коли ми розставалися. Щоб тобi було легше там, де ти будеш. У нас, Павлику, буде дитина. І якщо син – то вiн тож буде Любимський i виросте такий, як ти. То щоб не розпачав…»

Уже полудень. Вино допите. Шпик вийшов. Певно, за полiцейським. А може, то не шпик?.. Шарля нема. Куди менi тепер iти?

…Куди ти йдеш, чого тобi ще треба? Та й справдi… Голова Пугачева дiсталася не менi, а я ж ii ловив пiд Оренбургом. Вона тут, у Москвi, на рожнi стирчить i синiе вiд морозу, снiгова пороша присипае очi, в яких назавжди згасли пориви i жадання. Перейняла ii у мене сама iмператриця й хоче дати щось за те в замiну. Тому я йду.

Вчора я ще розмовляв з Пугачовим, а нинi вже його немае. Вчора Прометей був ще закутий, нинi – розкутий. Як у Есхiла: «Вогню вiн сяйво смертним дав й за грiх оцей повинен кари вiд богiв зазнати, щоб научився Зевсовi коритись». Щоб ми навчилися коритись…

Але я йду.

Цариця у Коломенському, за Москвою. Приiхала, щоб переконатися, чи не залишився бува живим ii суперник. Суперництво – ризиковна рiч. Його оцiнюють золотим троном або ж плахою. Імператриця знае цей кошторис, тому надае йому такоi великоi ваги.

Цим разом суперник отримав гiршу плату. Цариця, напевно, вже спокiйна, i я йду до всесильноi по свою лепту.

Я йд

Страница 27

, бо мене жене страх. Я ненавиджу ii, але простягаю до неi руку, бо менi страшно. І зi страху виконаю все, що вона накаже, а перед собою виправдовуватимусь блюзнiрським: «Я – солдат».

Дайте чин полковника, дайте торбинку грошей, дайте поцiлувати ручку. Я зневажаю вас, iмператрице, ви жорстока й пiдступна, але я по-пiдлабузницьки мружу очi, вiрнопiддано дивлюся на вас, щоб ви навiть не здогадалися про моi думки.

Дайте даровизного листа хоч на невеличкий маеток з крiпаками, а я за те цiле життя, зневажаючи вас, цiлуватиму вам ручку й буду iсти з вашого корита.

Цариця зайнята. Вона купае своiх улюблених собачок ледi Мiмi й сера Тома. Ох, ох, сама, власними руками? Як це зворушливо. Мiмi й Том подружжя? І було весiлля? Боже, як кумедно!..

Почекати? Хоч i вiчнiсть, мерсi за таку честь. Але приймiть раба. Приймете? Дякую. Я раб чесний, ще нiколи нiкому зла не робив. Я тiльки чомусь цiле свое життя боявся й тому тремчу тепер бiля царського порогу. Бо я молодий i менi треба жити. Я ж нiчого не вмiю, не здатний навiть вийти на ешафота. Але я таки чесний, бо в душi ненавиджу тиранку. Полковник Синельников – антимонархiст. Тс-с-с…

У розпорядження Суворова? Це для солдата неабияка честь. Нi, нi, я не надто захоплююся, я тiльки знаю, що Суворов у бою… Мовчу. Менi доручено переселяти грекiв до Малоросii? А вони цього хочуть?.. Нi, нi, я тiльки подумав, я цього не спитав. Ваша величнiсть не зауважили, правда? Слава Богу, так, так, розумiю – переселяти грекiв. Грекiв треба переселити з Криму до Малоросii – i все. Це ж так зрозумiло i просто.

І милiстю не поскупитеся? Я падаю до нiг, я уже впав, бачите? Хвала тобi, покровителько наша!.. Якi ж бо милi ледi Мiмi й сер Том! Ваша величнiсть сама iх купае? Це справдi зворушливо… І Вольтер про них знае? Щасливi Мiмi й Том! Про мене Вольтер i не чув… А мосье Дiдро бачив iх на власнi очi? Правда, вiн ще бачив i Пугачева в клiтцi. Ви цих думок не почули… Нi, ви цих думок не чули! Якi милi Том i Мiмi! Том… Мiмi… Том… Мiмi…

Прокляття! Куди котишся, свiте фарисеiв, в яке провалля тягнеш нас? Хто звiльнить мене вiд святенництва? Нас так багато, воiстину чесних людей, а ми забагнюемося блювотиною тупоi i каригiдноi покiрливостi. Куди ми йдемо?!




Роздiл четвертий


Архiмандрит Досифей вирушив зi Сумського острогу, що на карельському березi, весельним судном до Соловецького монастиря. Стихали веснянi бурi на Студеному морi, молочнi тумани туго лягали на неспокiйнi хвилi, втихомирювали, розтоплювали рештки криг, вибiлювали водяну гладiнь. Сонце щодень теплiшало, розморюючи мряку й мерзлоту скупих клаптикiв землi, вигнаних споконвiкiв далеко в море. На Соловецькi острови приходило коротке благодатне лiто.

Восьмимiсячний вiдпочинок його преосвященства в зимовiй резиденцii щасливо закiнчився: нi чревоугодництвом, нiже пияцтвом, як то бувало колись, не согрiшав, тож почувався доволi мiцно. Не тривожили його нi найсвятiший Синод, анi архангельський губернатор Головцин – i на душi було спокiйно: передчував, що за час його вiдсутностi нiчого неугодного Боговi i владi не сталося у святiй обителi на Соловках.

Та проте вiн квапив веслярiв-карелiв, що iх наймав монастир: архiмандрит змучився вiд байдикiв, а до того ж ще й досi, незважаючи на похилий вiк, п'янило його почуття всесильностi, яке вiн виборов для себе сам i яким повнiстю мiг насолоджуватися лише там, за грубими мурами чернечоi фортецi.

Всякого ж було за чотирнадцять рокiв архiмандритства Досифея, колишнього iеромонаха Новоозерського монастиря. Вiдбирали царськими указами монастирську дiдизну в Помор'i, над Двiною й на Кольському пiвостровi, стогнав монастир вiд непосильних податкiв. Та що найгiрше – застав Досифей у Соловецькому монастирi невелику, проте свавiльну вiйськову залогу, запроваджену ще за Івана Грозного, яка поiдала з монастирського котла премного яств, а визнавала тiльки губернаторську зверхнiсть. Нi шведи, нi литовцi, нi каянськi нiмцi[3 - Так називали фiннiв за найменуванням мiста Каянаа.] давно вже поблизу не з'являлися, вони ж – солдати й офiцер – вилежувалися удень i вночi в теплих караульнях, чекаючи на вiйну, хоча б маленьку, i насмiшками зневажали не тiльки благочестивих iнокiв, а й самого архiмандрита. До служби годi iх було примусити. Скарги до архангелогородськоi консисторii не допомагали, Синод вiдмовчувався, губернатор теж не притягав зухвальцiв до вiдповiдальностi.

Довго домагався Досифей ставропiгii, що поставила би монастир у незалежне становище. І не тiльки просьбами та донесеннями… Спочатку спорудив високу дзвiницю бiля Успенського собору, вiдлив для неi три тисячопудовi дзвони, збудував для приiжджих штабс-офiцерiв Таемноi експедицii, що зрiдка контролювали монастир, Петербурзьку гостиницю за мурами кремля, для богомольцiв-чоловiкiв – Архангельский гостинний двiр на тому боцi Святого озера, для богомiльних жiнок – рубленi хатини на Баб'ячому островi; зрештою, пожертвував Синодовi чотири тисячi рублiв – увесь свiй рiчний пай вiд скарбонного збору з прочан. І таки до

Страница 28

iгся. А тодi, коли монастир перестав пiдлягати архангелогородськiй консисторii i був виведений до першого класу, главi першокласного монастиря мусила пiдпорядковуватися вiйськова залога. Тепер архiмандрит чинив над солдатами суд i розправу сам.

Із вдоволеним виразом на обличчi вийшов Досифей на палубу. Ось тiльки-но причалить судно до острова – вiдчиняться навстiж Святi ворота, i пiдпоручик Інков з карабiном «на караул» доповiдатиме йому, коменданту фортецi, як належиться за вiйськовим статутом: «Вашому преосвященству i кавалеру маю честь доповiсти, що по тюремному замку все благополучно…»

Цього року справдi все щасливо, посланцi не приносили поганих вiстей до Сумського острогу. А минулого – луна злодiйського бунту Пугачева якимсь чудом долинула на далекi острови, i прослизли тихi розмови мiж ченцями. Трое спiймалися: два iноки i попередник Досифея – розжалуваний у монахи архiмандрит Гавриiл. Нашiптував повержений настоятель, iноки не перечили i не донесли, проте стiни келiй вуха мають: «Якщо дасть бог Пугачову до Москви прийти, то не буде Досифей бiльше красти, плати не додавати i накази вiд нас затаювати».

Губернатор Головцин сам провадив слiдство. Ченцiв порадив залишити на волi й послати iх на тяжкi монастирськi служби, Гавриiла ж посадити до тюрми, щоб каявся в самотинi за зваби еретицтва свого. Головний караул i гауптвахту наказав перевести до Святих ворiт, а на постах подвоiти сторожу.

Нема вже Пугачева, все йде мирно, як по Писанiю: «Що було колись, те буде знову, що дiялося, те й дiятиметься, i нема нiчого нового пiд сонцем». Воiстину пророчi слова Екклезiаста. Бували ж бунти на Русi, й закiнчувались вони завжди ешафотами. Де грiзний Пугачов? Нема й тлiну. А тюрма залишилася i мiцнiе. Двадцять п'ять старих колодникiв на суворому смиреннi, двадцять шостий – анахтемський Гавриiл, який ще на посадi архiмандрита вiльнодумствував i хулив Синод, двадцять сьомий – пiд вартою у трюмi судна.

Цього приставили зовсiм недавно до Сумського острогу. Буде вiн каятися в казематi Корожноi вежi, бо велено Таемною канцелярiею «до кiнця днiв його в окремiй келii пiд мiцним караулом тримати, не даючи можливостi йому писати з причини блудництва вiд читання книг, суворо за ним наглядати й духовно напучувати, щоб розвiяти всю його оману стосовно чужоземних лжекафедр».

Трохи, правда, чудний i незвичайний вирок. Досифей навiть не може як слiд його збагнути. Таких колодникiв ще не бувало. Сидiли в Соловецькому монастирi на слiзному хлiбi сподвижники Івана Грозного i Петра Великого, розкольники i мазепинцi, крiпаки й помiщики, тихi юродивi, яких посилали на роботи, i буйнi, запроторенi до темницi Голгофо-розп'ятського скиту, а мудрецiв ще не було. І найдивнiше те, що до нього сказано напутника приставити, наче до старообрядця-федосеевця, що не хоче вiнчатися у церквi. То де ж Досифей знайде ченця, що знав би книжнi мудростi, рiзнi свiтськi вчення i мiг би переконати цього мудрагеля, що його мудрiсть не е мудрiстю i що не фiлософ вiн, а дурень. Але прислали, тож його мiсце – в Корожнiй вежi пiд номером шiсть, де простору i свiтла для крамольних мислей вельми мало.

«А чи насправдi все благополучно? – думае архiмандрит. – Чи пiдготував Інков вiдомiсть про стан колодникiв, яку треба тричi на рiк вiдсилати в Синод? Чи не перенiсся хто на лоно Авраама? А коли – втеча? Та нi, цьому не бути. Лише один раз за всю iсторiю соловецькоi тюрми спробував старообрядець Бiлокопитов вирватися з каземату на свiт Божий, та був спiйманий тут-таки, на монастирському подвiр'i. А тепер, з подвiйною вартою, нема чого боятися».

Досифей ходить по палубi помiж богомольцями, що тягнуться до Соловецькоi святинi з усiх берегiв Студеного моря щолiта. Годувальники святоi оселi й не вiдають, що на суднi поряд iз ними той, хто розмовляе зi самим Господом Богом пiд час храмноi вiдправи в Спасо-Преображенському соборi. Архiмандрит нинi вдягнений у рясу з товстого чорного сукна, взутий у чоботи, вiн зараз нiчим не вiдрiзняеться вiд простого монаха. Але ж цi самi – здоровi i в струпах, добре зодягнутi й у власяницях – люди впадуть ниць перед ним, коли вiн на великiй вiдправi стане в царських вратах, вбраний у золотий саккос з багряним омофором, що спадае вiд шиi до низу, з рипiдою в руцi. Впадуть ниць смиреннi, а до скарбон забрязкають монети – мiднi, срiбнi, золотi.

Якийсь лiрник, уклякнувши посерединi палуби, заводить плач про Олексiя, чоловiка Божого. Навпроти сидить пiсновида богомолка в кокошнику i елейним голосом розповiдае про те, як колись прочанкою була, i до Єрусалиму ходила, i пуп земний там бачила. А до Голгофи пiшки йшла, та все по сушi, бо вода перед прочанами розступалася, а вони так i ступали по бiлому пiсочку, дiамантами всипаному.

Слинявий парубчак у ряднянiй свитi з юродивим обличчям роззявив рота, слухае, похитуючи головою.

– І в Киiвськiй лаврi була, а там вогонь виходить з утроб печерських святих. І в Пiтерi була, у царському палацi бачила живого двоголового орла в золотiй клiтцi…

– Чудо, чудо, – побожно зi

Страница 29

хае сусiдка й манить рукою до себе старого монаха, що, згорбившись, ходить по палубi. – А чи бувають, блаженний iноче, i нинi чуда?

Досифей вiдповiдае неохоче: вiн не любить розмовляти з простолюддям.

– Чудеса мнозi суть, тiльки вiруй. Гора стоiть – чудо, лiс на каменi росте – предивно. Птаха летить – i то чудо, бо якби Господь не повелiв iй лiтати, то вона плавала б, як риба, або ж повзала б, як змiя…

– Чуда, чуда, – шепоче слинявий парубок.

Розтинае судно гладiнь Студеного моря, по якому ще зрiдка плавае крига, слiпуче виблискуючи на сонцi, що вже майже не ховаеться за обрiй. А коли сонце, занурившись на часину, спливло на вранiшньому прузi, тодi на кутий свинець води лiг легкий туман, крiзь який проступили обриси Соловецьких островiв: Азермський з горою Голгофою, Муксальма, Заяцький. А попереду – Великий Соловецький, що вигнувся дугою лiворуч, а посерединi цього вигину вималювався силует величного монастиря, що нiби вирiс з моря.

Ревно хреститься Досифей, дякуючи Боговi, що допомiг йому ще раз побачити святу обитель. Вiн звик до неi бiльше, нiж до отчого порога в далекому дитинствi. Бо скiльки потуг свого розуму вклав, щоб змiцнити, збагатити, усамостiйнити ii. За його владарювання пiшла каналами до монастиря свiжа вода з соловецьких озер, запрацював млин, до трапезноi потекли гонами освiжаючi напоi з Квасоварноi вежi.

Та старiсть дедалi вiдчутнiше тисне на плечi i зiгне врештi, бо ж кожен день сьогоднi вже з ласки Господньоi, а наступники все зроблять для того, щоб iм'я його затерлося. Хiба вiн сам так не чинив, коли ще iеромонахом писав на Гавриiла доноси в Синод?

І знову сплив у пам'ятi вiрш Екклезiаста-пророка, i прошепотiв його скрушно Досифей: «Зненавидiв я всю працю мою, i стало менi життя ненависним, бо все маю залишити iншому, хто постане по менi, i буде вiн панувати над усiм тим, що я з трудом добував i показав себе мудрим пiд сонцем».

Нi, цього не смiе трапитися. Досифей мусить себе увiчнити. Не тiльки в зодчествi, бо мури мовчать, не тiльки в господарських вигадках, бо кожен властолюбець припише iх собi, а ще й у пам'ятцi, яка умiе говорити сама. Вiн залишить нащадкам лiтопис Соловецького монастиря, а в цьому лiтописi – себе самого.

Спочатку Досифей напише так:

«Року божого 1428 цим самим морським шляхом на плотi або човнi, а може, на вутлому карбасi, придбаному в зубожiлого купця, втекли вiд грiшного свiту два боголюбнi iноки: Савватiй – постриженець Бiлозерського монастиря i Герман з Карельського берега. Знали вони, що десь серед Студеного моря лежать незайманi острови, що належать Новгородськiй землi, званi Соловецькими, де можна усамiтнитися i цiлковито вiддати себе служiнню Господньому.

Дiсталися островiв десь улiтку i, напевно, були враженi соловецькою природою, бо замiсть безплiдноi пустелi побачили чарiвнi лiси, повнi звiрiв i птаства, сотнi чистих багаторибних озер, затишнi долини, солянi заплави моря. Побудували дерев'яну церковцю й поставили високого хреста поблизу Чудовоi гори, а за кiлька рокiв вернулися на грiшну землю закликати ченцiв для сукупного проживання на Соловках, аби провадити там рибний та соляний промисли.

Савватiй помер у Холомогорах, а нову братiю очолив новгородський iеромонах Зосим, що збудував на мiсцi нинiшнього кремля келiю. Слiдом почали прибувати сюди на пострижения помори, фiнни, карели, норвежцi…

Новогородська посадниця Марфа Борецька приписала монастиревi землi на узбережжi Студеного моря.

Цар Іван Грозний вислав на острiв гармашiв i стрiльцiв.

За указом Олексiя Михайловича та за настольного грамотою новогородського митрополита Никона, Соловецькому монастиревi надано архiмандрiю.

Петро І прибув сюди флотом iз тринадцяти кораблiв, на честь цих високих вiдвiдин збудовано церкву Андрiя Первозванного на Заяцькому островi.

За царювання ii величностi Катерини II архiмандрит Досифей…»

Ударилося судно об кам'яний берег. Архiмандрит прокинувся вiд задуми. Височенний мур, викладений з диких нетесаних валунiв, випнувся до причалу Корожною вежею, далi мур постугонiв угору до вежi Нiкольськоi, праворуч збiг, вигинаючись, до Прядильноi. А ген за громаддям церков, майстерень i казарм височить вежа Головленкова.

– Хай буде благословенне сiе царство земне й Господне, – проказав пошепки Досифей i задивився на набубнявiлi налитою бростю лiси, що простяглися уздовж острова – замрiянi, розспiванi весняним птаством.

На березi очiкували на архiмандрита монахи. Богомольцi юрмилися на палубi, чекаючи дозволу зiйти. До борту приставили дошку, i Досифей ступив на неi. Його пiдхопили пiд руки монахи, допомогли зiйти на землю. Один чернець накинув йому на плечi пурпурову мантiю, а тодi на суднi запала мертва тиша. Враз хтось зойкнув, почувся лемент. Нi монахи, анi архiмандрит не оглядалися. Вони простували до церковцi Петра i Павла, що стояла навпроти Прядильноi вежi: на Досифея чекав ще ритуал облачения. Тим часом на палубi билася в iстерицi ерусалимська паломниця, вражена чудесним Преображенням старого монаха, з яким вона

Страница 30

iльки-но розмовляла про чуда.

Згодом вiдкрився на палубi люк, i з трюму вилiз озброений солдат, за ним другий. Вони стали по боках отвору, наставивши перед собою карабiни, гаркнули до зацiкавлених прочанiв: «Вiдступись!», i цiеi митi сполоханi богомольцi побачили, як з нори трюму пiдiймаеться зарослий чоловiк у чорному сурдутi й зимовiй шапцi, брязкаючи кайданами. За ним вилiз третiй солдат. В'язень глянув на юрбу, потiм повiв очима по застиглому спокою моря i, пiдштовхнутий вартовими, ступив на дошку.

Натовп мовчав, деякi хрестилися з жалем, бо колодник був ще молодий i обличчям наче й не подiбний до вбивцi чи варнака, лише ерусалимська прочанка, що тiльки-но отямилася вiд благоговiйного екстазу, пройнята вiрнопiдданською люттю, заверещала, потрясаючи кулаками:

– Анафема лиходiевi! Анафема проклятому!

Архiмандрит Досифей вийшов iз церковцi Петра i Павла у святковому вбраннi й у супроводi монахiв пiдiйшов до Святих ворiт, що виступали пiвокруглою аркою з муру, наче витиснутi громаддям валунiв i важким куполом Надвратноi Благовiщенськоi церкви.

Залiзна брама була ще замкнена, з того боку ворiт зазирали в замковi шпари городничий, келар i поважнi старцi, чекаючи, поки архiмандрит махне догори двома пальцями на знак, що вiн пiдготувався вийти з грiшного свiту i зайти до свiту Господнього.

З-пiд арки дивився на нього лик Спаса, пiд яким золотився пiвколом заспокiйливий напис: «Всяк уповай на мя»; праворуч благословляла парафiянiв Оранта: «Прийдiте i аз упокою ви»; лiворуч приглядався до архiмандрита розумними очима молодий Іоанн Предтеча.

Досифей зупинив погляд на iконописному обличчi Іоанна, i йому здалося, що вiн десь уже його бачив, навiть зовсiм недавно, серед облич свiтських людей: таке ж молоде, з кучерявим коротким заростом, а очi спокiйнi й ледь зухвалi. Досифей перехрестився – що за ересь лiзе до голови! – i звiв угору два пальцi.

Загримотiв замок, упала з брязкотом клямка, вiдчинилися навстiж Святi ворота; вгнутим рядом стояли схиленi старцi, поштиво поступаючись назад, а вiд гауптвахти марширував до рапорту пiдпоручик Інков з карабiном «на караул».

Архiмандрит уже знав, що в тюремному замку все гаразд, але рапорт вислухав i поблагословив офiцера. Подавшись у двiр мiж рядами поважних старцiв, вiн хазяйським оком окинув спершу настоятельський i братський корпуси, з любов'ю глянув на величний фасад Спасо-Преображенського собору, потiм звiв очi на свое власне творiння – високу двоповерхову дзвiницю з трьома велетенськими дзвонами, що виглядали чорною мiддю з-пiд арок, терпеливо чекаючи менту вдарити дружно на архiмандритську вiдправу.

Монахи пасли свого наставника очима, дивилися туди ж, куди й вiн, i очiкували, що зараз скаже Досифей: кого звiтувати покличе, кому докiр кине, за яким пiде услiд кара, знали бо крутий норов преосвященного.

– Інков! – голос архiмандрита прозвучав рiзко, а втiм, Досифей нiколи iншим тоном не розмовляв зi залогою. – Пiдпоручику Інков, ти прийняв за артикулом колодника, якого привезли нинi на суднi?

– Так точно-с, ваше преосвященство, – стукнув закаблуками пiдпоручик, – колодник прийнятий на пайку «проти одного монаха»[4 - Пайка одного монаха складала 9 крб. на рiк.] i стоiть пiд вартою бiля Нiкольських ворiт. Куди накажете його примiстити?

– Приведи сюди!

Пiдпоручик кинувся навскоси брукованим плацом, притискаючи карабiна до боку, щоб не бив по клубах, i за хвилину вже гнав поперед себе в'язня, який, дзеленькаючи важкими ланцюгами, повiльно ступав нога за ногою, наче хотiв викроiти для себе з прийдешньоi пiтьми хоча б мить цього блакитного дня, блакитного неба, повiтря.

Архiмандрит здаля приглядався до нього, а коли в'язень був уже зовсiм близько, вражено прошепотiв: «Ізиди, сатано!», зрозумiвши, кого йому нагадали розумнi й трохи зухвалi очi Іоанна Предтечi. Вiн бачив цього колодника ще в Сумському острозi, бачив тiльки у пiв-ока i все ж запам'ятав його погляд; видно, недарма найсвятiший Синод приписав напучувати книжника, вибити затятiсть iз його голови.

Досифей нiколи не розмовляв з колодниками, нiколи iх не допитував, навiть не цiкавився, яка провина в'язня. Та й резолюцiя Синоду не розкривала змiсту злочину, а тiльки вказувала на великоважну вину, «о которой явно по делу». Архiмандритовi залишалося тiльки виконувати синодальний припис: до каземату його чи до земляноi тюрми, пiд мiцною вартою до смертi чи на розкаяння, тримати в кайданах або без них, прив'язати до стiни або ж дозволити ходити в казематi на довгому ланцюзi – i все, настоятеля бiльше нiщо не обходило. Проте з цим в'язнем, у виглядi якого таiлося щось дратiвливе й воднораз цiкаве, проти власноi волi хотiлося порозмовляти, щоб збагнути, що це за мудрець i за якi провини розуму запроторили його аж на Соловки.

– Молодий ти, а знаю: ересь крамольна привела тебе сюди на смирення. Не вiдаю, що ти вчинив, але закон справедливий, тож, як мовив Соломон, хай понесе кару лихий, бо коли пощадиш його, то доведеться ще раз карати.

В'язень спокiйно глянув на архiмандрит

Страница 31

, в його очах i далi стояла незворушна синява пiвнiчного неба, кучерява чорна борода виклично подалася вперед, вiн мовив тихо:

– Чи ви нiколи не задумувалися, святий отче, над тим, що стаеться зi сорочкою безумця, коли вiн набирае у пазуху жару?

– Зухвальцю! – скрикнув Досифей, але докiнчив свою рiч зовсiм спокiйно: – Жар твiй, отроче, тут скоро вкриеться попелом.

– Попiл гасить солом'яний жар, ваше преосвященство, жару розуму не вб'е нi темниця, нi сама смерть, тому що по дорозi до пекла зерна його розсiвалися.

– У кому прийметься твое зерно, божевiльний, навiть якщо воно розсiвалося куколем? – звiв руки Досифей. – Ти, знаю я, iздив по свiту i по Русi, науки еретичнi осягаючи, тож усюди бачити мусив: процвiтае лише влада Божа i влада вiд Бога, все iнше гине, не проростаючи. На кого ти пiдняв десницю? На силу, в котроi, як сказано в Писаннi, «семеро царiв з утятими пальцями збирали крихти пiд столом?»

– Я богослiв'я не штудiював, отче, я – бакалавр фiлософii, проте пам'ятаю дещо зi Святого Письма. Ви навели, здаеться, слова з «Книги суддiв», а там сказано ще й таке: «Вибився Ізраiль у потугу, зробив вiн ханаанiв своiми рабами, а вбити iх не змiг».

Архiмандрит забув, що вiн тепер не в богословськiй академii, а у своiй вотчинi, де його слова – закон i кара, що перед ним слуги-монахи i цей колодник, а не спудеi: влучнi вiдповiдi в'язня перенесли його в тi далекi часи богословських диспутiв, i замiсть прогнати зухвальця пiд караулом до каземату вiн урочисто виголосив вiрш з Книги Мойсея:

– Вигублю вас, i розпорошу, i серця вашi зруйную, а хто лишиться живий, на того наведу страх, i гнатиме його шелест летючого листя, i втiкатиме вiн, хоч нiхто за ним не буде гнатися! – Опустив руки i тут же спам'ятався: перед ним стояв не диспутант, а раб у кайданах, раб з розумними очима Іоанна Предтечi. І крикнув Досифей: – До Корожноi! До шостоi келii на слiзний хлiб!

Та поки солдати пiдскочили до колодника, той ще встиг вiдповiсти преосвященному:

– Ламаеться лук у сильних, а немiчнi оперiзуються силою, слiпi прозрiвають, кривi ходять, прокаженi очищаються… – І вже через кляп, що його караульний запихав до рота неблагоречивому, прохрипiв: —…глухi чують, убогi благовiстують!

Досифей дивився услiд в'язневi, подiбного якому ще не знав Соловецький монастир, люто покусував губи, i чекали монахи: архiмандрит тут же звелить повести сквернослова на лобне мiсце до Рибних ворiт.

Та заспокоiвся Досифей, довго мовчав, i мовчали у тривожному очiкуваннi поважнi старцi. Городничий Гларiон, що вiдав монастирським господарством i братiею, тупцював згорблений перед преосвященним, покiрними очима закликаючи його вислухати господарський звiт. Досифей кивнув головою на знак згоди.

– Ваше преосвященство хай утiшиться послушенством iнокiв, людей робочих i оружних, усе бо зроблено за велiнням вашим: на Реболдi закинуто рибних сiтей много, улов прегарний; хороми для його преосвященства, незважаючи на люту зиму, закiнчили – над Червоним озером бiля гори Сокирноi, а лобне мiсце обiйшлося без кровей, тiльки двох ченцiв без пристрастiя сiчено за крадiжку квасу. І ще один з архангельських богомольцiв не повернувся назад зi своiми, а, впертiший паче осла, на подвiр'i монастирському залишився i на пострижения проситься, та про себе нiчого говорити не хоче, каже, що одкритися може тiльки вам. Чи не звелите привести його перед очi своi?

– Веди, – похмуро вiдказав Досифей.

Упертiший паче осла богомолець, напевно, вже знав про прибуття архiмандрита, бо тинявся бiля папертi Успенського собору. Вiн почув, що Досифей дозволив з'явитися перед його очi, швидко попростував через подвiр'я i невпевнено зупинився оддалiк перед своiми майбутнiми доброчинцями. Монах-городничий кивнув йому рукою, тодi вiн пiдбiг i впав пластом до нiг архiмандритовi.

– Хто еси?

– Пахомiй есьм. З Москви бiлокамiнноi.

– Якi грiхи вiдмолювати прагнеш у сiй обителi?

– Не маю грiхiв, отче. Я усе життя робив те, що повелiвали. Не грiхи пригнали мене сюди.

– Що ж спонукало тебе йти на пострижения? – допитувався Досифей. – Засумнiвався у правдах вiри або, може, душа забажала приблизитися до Господа?

– Вiри в мене було i е стiльки, скiльки треба тому, хто службу чинить. Пристрастiя до iночества теж не мав нiколи, а от жити свiтським життям уже не можу бiльше.

– Чому б то?

– Чорна заздрiсть до сослуживцiв опанувала мною, i я боюся вчинити грiх смертельний – убивство, а потiм бути за це покараним. Тому втiкаю сам вiд себе i хочу решту свого життя провести тут i чесною працею заслужити на благосхильнiсть… – Богомолець пiдвiв обличчя вiд землi. Рiдка борода припала пилюкою й була сiра, як у тлiнних печерських святих, вбраний вiн був у поношений яскраво-червоний каптан, а в очах таiвся бiль покривдженого.

Серце архiмандрита торкнув смуток, вiн сказав м'яко:

– Говори, говори, сину.

– Я справляв свою службу довгi роки, як тiльки мiг, – провадив далi приблуда, шморгаючи носом. – Сумлiнно. Чесно, до дрiбнички виконував кожен наказ. І

Страница 32

не вихоплювався вперед, не витiсняв нiкого, та все сподiвався, що запримiтять моi старання – пiдвищать по службi. І ось настав довгожданий день, менi сказали: «Нинi виконаеш роботу свого начальника. Якщо добре справишся, сам начальником станеш, бо той старий уже i в нього при роботi тремтять руки». Я не тямив себе вiд щастя, цiлу добу готував робочий iнструмент, i коли вже прийшло до дiла, пресвiтла наша матiнка цариця…

– Хто ж ти такий? – аж нахилився Досифей.

– Я кат, звичайний кат, – вiдповiв простодушно богомолець, i дивно йому стало, що ченцi враз сторопiло переглянулися помiж собою, а у преосвященного борода засiпалася. – Так, так, я служив пiдручним катом i чесно виконував, що наказували: виривав нiздрi, рiзав язики, таврував лоби, четвертував мертвих… І нiколи не хапався за велике. Аж оце взимку цього року найстрашнiшого харциза привели – самого Омелька Пугачева. Скiльки було суперечок, сварок, обмовлянь серед нашоi братii, доносiв, поки вiн сидiв у борговiй тюрмi, – кожному хотiлося, бо такi лиходii не часто попадаються, а сказали менi, менi! Мовляв, головний кат уже постарiв, нi рук, нi нiг живому за одним махом не вiдрубае, ти це зробиш. Та останньоi митi, коли я уже бачив перед своiми очима заслужену нагороду за довгорiчну службу, зрiв ii так, як нинi вас, наша матiнка цариця змилосердилася, а голови рубати я ще не мав права… І залишився тим, ким був. А вiн, стара порохня, далi в червонiй машкарi ходить, погордливо блимае крiзь неi каправими очима, i я боюся, що вб'ю його, а тодi нiколи бiльше не зможу виконувати катiвськоi служби.

Келар Микита крадькома хрестився, поважнi старцi вiдвернулися, городничий насторожено стежив за обличчям архiмандрита, а воно з кожною миттю ставало дедалi спокiйнiшим, i коли пiдручний кат Пахомiй замовк, Досифей сказав городничому:

– Постригти без права вiдправляти службу в церквi. – Глипнув на Пахомiя. – Чи ти, може, тут збирався катом бути?

– Радий старатися, ваше преосвященство…

Бридливо скривив губи Досифей, та враз зла посмiшка заграла в очах, вiн мовив з ехидством:

– Приставити його напутником до колодника Любимського, що в шостiй келii Корожноi вежi.



Павло Любимський довго сидiв, не рухаючись, на вузькiй прiчi, що мала служити йому лiжком до кiнця життя, дивився на загратоване мале вiконце, крiзь яке виднiвся лише надщерблений камiнь муру. Нiчого бiльше, крiм того каменя, не видно було, та й думки раптом вимелися з голови. Не мiг би зараз повторити тiеi розмови, яку тiльки-но провадив з архiмандритом, i не iснувало тепер для нього того свiту, яким ходив донинi i зрiв його востанне на монастирському дворi. Було глухо в казематi, вузькому й низькому, було глухо й мертво в душi. Не приходив до нього нi страх, нi жаль, тiльки свiдомiсть охоплювало здивування вiд того, що ось так скоро прийшло до нього оте неминуче – смерть. Бо iснувати тут немае жодного смислу, користi нiякоi не принесе бiльш нiкому, надii вийти на волю теж нема, тож вiн знайде спосiб обiрвати життя, що втратило сенс.

От i прийшли ми аж на самий край землi,
В безлюдну далеч Скiфii пустельноi.
Пора, Гефесте, мiцно прикувать зухвалого
Нерозривними ковами залiзними… —

пригадався вiрш з Есхiлового «Прометея» i тут же зiслиз iз пам'ятi.

Крiзь загратоване вiконце проглядав надщерблений камiнь, а пам'ять була на диво порожня, наче бодня. Аж за якийсь час почали приходити до голови пошматованi думки, чиiсь обличчя, слова. Пiдвiвся з прiчi, закрокував казематом, але ходити було нiде, скоро закрутилося в головi, вiн лiг, а тодi виразно почув слова: «Руки, руки, голубе!» Це сказав земський ярижка, що замiсть Шарля прийшов до аристократичноi остерii, скував йому руки й повiв до полiцейськоi канцелярii.

Думав зараз Любимський про те, що не варто йому було заходити до остерii у Китай-городi. Краще б домовився зустрiтися з французом у шинку, що у Конюшенному завулку. Якби-то… Видно, неправда, що на одному мiсцi одне й те ж не повторюеться.

Встав, пiдiйшов до вiконця, притулився до гратiв чолом. Нiчого не видно, сусiднiй мур заступив свiт, тiльки бiльшим став камiнь з щербиною й виступом, подiбним до iкла допотопного звiра, i цегляна прокладка виднiеться мiж цим i нижчим валуном, який уже не потрапляв у поле зору.

Якби домовився з Шарлем зустрiтися у шинку в Конюшенному!.. Що ж могло статися з ним, чому вiн не прийшов?

Ярижка привiв Любимського до обер-полiцмейстера, обер впiзнав його вiдразу.

Якби не приiжджав до Москви взагалi. Якби не заходив до директора Московського унiверситету. Якби не зустрiчався з Новиковим. Якби не вступав до Киево-Могилянськоi академii. Якби не вчився у Страсбурзi. Якби не народився в Лубнах. Якби не приiздив з Францii до Лубен. Якби десять рокiв тому не зустрiв Калнишевського i Сковороду…




Роздiл п'ятий


Тиха Сула ледь-ледь забрижилася, легко сколихнулося широколисте латаття вiд недалекого тупоту – iз-за Агарськоi гори Лохвицьким шляхом, що дотикався тятивою до лука рiчки, наближався хтось кiнний. Пiший подоро

Страница 33

нiй саме присiв спочити над рiчковим вигином, вiдклавши набiк костура й торбу. Вiн чув повiльний тупiт копит, та не оглядався: колихалася ряска, i верби пили вiттям воду, i осокори сивiли од вiтру на просторому Засуллi. Вода приковувала до себе зiр: повагом i дужо йшла вона, як кобзарева дума або ж мисль фiлософа, розтинаючи степ на зеленi обаполи.

Позаду тупотiв свiт. Той свiт уже протягом багатьох рокiв уперто ловив мандрiвника: заманював золотом, лякав голодом, обiцяв спокiй, розкiш i славу. А вiн обминав його, щоб зберегти себе самого. Даремно: свiт тупотiв. Метушливий, як муравлисько, марнославний, мов грозовi бурчаки, непiзнаний i таемничий, наче макрокосм, оголений i бридкий, як коростянi болячки. Свiт цей до краю втомив подорожнього, знеохотив, образив, i вiн утiкав од нього до батькiвськоi оселi в Чорнухах, щоб там знайти спокiй.

Не оглядався, та вже знав, що не заховаеться нiде, бо той великий свiт увiйшов у його сутнiсть, i вiн сам е його частиною – малою, та вагомою, як атом в астральному тiлi. Що легше пiзнати: природу великого свiтила чи найменшоi його частки? І те i те важко. Та якщо велике тiло страждае важкою хворобою чи стоiть на гранi незвiданого розвитку, то починаеться цей занепад або розквiт у найменшiй його крупинцi. І треба передовсiм пiзнати ту крупинку. Пiзнати свiт, що втомлюе, i вабить, i тримае людину у своему полонi – через самого себе… Своею думкою.

Тупiт уже за спиною, чути мову вершникiв, та не оглядався мандрiвник, задивлений у плин рiки, заглиблений у себе. Аж коли рiвномiрне тупотiння копит уже вiддалялося, вiн повернув голову: в напрямi до Лубен, що здаля позирали на Посулля церковними банями, неквапом iхали два вершники – один у козацькому жупанi, другий у селянськiй свитi.

Подорожнiй пiдвiвся. Вiдлетiли думки, i Сула вже не здавалася бiльш стужавiлим потоком людського мислення чи то думою кобзаревою – текла мiж кучерявими берегами спокiйна рiчка, над якою вiн вiднайшов щойно спокiй i впевненiсть духу. Пiдняв костура, закинув торбу на плечi й подався услiд за вершниками до Лубен.



– Тепер озирнися, Сисою, – промовив лiтнiй козак до молодого супутника. – Звiдси видно Мгарський монастир у всiй його величi. Я умисно вибрав цю дорогу, виiжджаючи з Ромна, щоб ти побачив це Богданове чудо скорiше, нiж хороми Кулябки. Он дзвiниця, яку видно мало що не з Полтави, за нею Преображенський собор, а ще далi – маленька церковця Святого Афанасiя, для якоi i робитимеш iконостаса, якщо дiйдеш згоди з лубенським полковником.

Парубок спинив коня i довго вдивлявся на вершину кручi, де стримiла у небо триповерхова дзвiниця з колонами на кожному ярусi i зеленiло п'ять бань собору, уквiтчаних восьмикутними золотими зорями, наче великими жоржинами.

– Зело чудесно! – вигукнув хлопець i, вiд'iхавши конем трохи далi, побачив у кiнцi просторого й рiвного плато малу гранчасто банну церкву, подiбну до скарбнички.

– Дивлюсь я на тебе, Шалматов, – мовив старий козак, – i серцем радiю, що потрапив ти в моi руки. Дай тобi, Боже, ще краще чудо зробити для Кулябки, нiж те, що ти витворив для мене в Покровськiй церквi в Ромнi. Бо, зрештою, не для мене i не для Кулябки докладаеш працю своiх умiлих рук, а для Бога i нащадкiв наших. Ну, й гляди сьогоднi: лубенський полковник – чоловiк мудрий i чинний, та скупий надто, тож не погоджуйся на першу-лiпшу плату.

– Петре Івановичу, – вiдказав Сисой Шалматов, – купцi у Тверi, звiдки я родом, радо платили б менi втридорога, аби я лише оздоблював iм церкви за iхнiм смаком: iдолiв полюбляють. Бездушних, пустооких, властолюбних – за iхньою ж подобою. А я шукаю волi своему вмiнню. У графа Розумовського купався б я у золотi, аби лиш погодився робити для його батуринського замку цяцьки на римський кшталт. Та хай те роблять iншi, а в мене один регул: подамся до Арабii – вивчу арабески, в Елладi еллiнську рiзьбу осягну, в Украiнi, що стала менi другою отчизною, збагнути мушу красу витворництва цього люду… У Тверi я малював знедолених крiпакiв у вiнках тернових, за що й вигнано мене, а зображав би херувимiв з пухкими личками панянок – багатим був би. Тож не для вигод роблю я своi витвори, а з душевноi потреби, та ще й на хлiб насущний.

Шалматов мрiйливо вдивлявся у далину, що мерехтiла золотими хрестами, i вдоволено усмiхнувся Калнишевський. Тепер вiн вже не випустить з Украiни тверського майстра. Хай Розумовський спроваджуе собi iноземцiв – слiпий не бачить, глухий не чуе, – а Калнишевський руками Сисоя оздобить Украiну дивотворами, i впiзнаватимуть нащадки себе i свою душу не в гебрайських чи латинських ликах святих, а у своiй власнiй подобi.

Приблукав Сисой з Батурина на Сiч три роки тому, коли Калнишевський був ще вiйськовим суддею. Так i так – зроблю я вам для церкви щось на пробу. І зробив – цiлувального хреста для сiчовоi Покрови. Здивувалися старшини, та вiри не йняли – де ж бо отакий зачуханий парубчак мiг так дрiбно викарбувати узором трираменного хреста, а посерединi страстi Христовi нiби на монетi вiдтиснув. Сказали йому зробити

Страница 34

царськi врата для Покрови, а тодi вже не пустив Калнишевський Шалматова в мандри. Цiеi осенi послав його до Ромна iконостаса робити. Нинi Калнишевський повертаеться з оглядин. Напевно свiт ще не зрiв такого чуда! Чи приiде коли-небудь Розумовський поглянути й пожалкувати, якого майстра не зумiв оцiнити, – того не знати, але люди ходитимуть до цього дива, поки вiк. Не злiчити завиток i гiрлянд, що прикрашають дерев'янi колони; посерединi iконостасу викладена рельефна картина укрiпленого Ромна зi стiнами й вежами, а святi в шароварах i кунтушах козацьких – ересь яка! А чом же ересь? Благо ж бо чинять в Украiнi – не в Єрусалимi.

Сисой, надивившись, мовчки повернув коня й поiхав попереду, Калнишевський – слiдом…

Здаеться, цим самим шляхом повертався колись козак Петро Калниш з Ромна додому, коли-то кошовий Гордiенко втiк з полтавського поля вслiд за Мазепою до Бендер, а Меншиков послав полковника Яковлева руйнувати Чортомлицьку Сiч. Довго не здавалися козаки, аж поки не повiрили прилуцькому полковниковi Гнату Галагановi – мовляв, з миром iде вiйсько Меншикова, – i пролилася невинна кров. Галаган дiстав за це села Моровицю та Веремiiвку, а решта козакiв пiд проводом отамана Якима Богуна втекла на дубах до татарiв в Олешки, на Кардашинський лиман, Калнишевський повернувся тодi до Роменськоi сотнi Лубенського полку.

Давно це було.

А Мгарський монастир стоiть, як i стояв. Вiн i стоятиме, до нього не дiткнуться людськi пристрастi, военнi завiрюхи, то чей розкаже колись нащадкам iсторiю краю мовчазними витворами майстрiв. Розкаже без подробиць, проте засвiдчить мiць людського духу, котрого не могло здолати лихо.

Подробицi не знадобляться прийдешнiм поколiнням. Чи ж то iм треба буде знати, коли вперше обирали Калнишевського отаманом, коли його спихав за допомогою киiвського генерал-губернатора Леонтьева той же Лантух, а потiм знову товариство обирало Петра?.. Їх цiкавитиме, на яку висоту розуму, духу, хоробростi спроможнi були тодi пiднятися люди. А може… Може, доскiпуватися будуть до кожноi дрiбницi й згадають колишне колiнкування отамана в Петровському… Але тодi, певно, згадають i його добрi, хай i малi, дiла. Хоча б те, що ось недавно вiн у столичнiй депутацii вiдстояв-таки в царицi Самарську паланку, яку хотiли прилучити до Новосербii, що подав Сенатовi копii унiверсалiв Хмельницького, що описав кордони Запорiзьких Вольностей i подав на затвердження до Іноземноi колегii. Хтозна, чи мiг би це зробити, якби не став тодi перед царицею на колiна…

«Нi, не забуде iсторiя нiчого, – думав Калнишевський. – Згадае вона i Василя Мировича, страченого торiк на Ситному ринку за те, що хотiв визволити iз Шлiссельбурзькоi фортецi царевича-в'язня Івана Антоновича. Згадае iсторiя навiть земноплаза Теплова, що намовив Розумовського домагатися в царицi спадкового гетьманства i тим самим спровадив на нього гнiв ii величностi – гетьман мусив зректися булави. Дорiкне iсторiя й самому Розумовському, що через свое лiнивство й жадобу до багатства та петербурзьких почестей дочасно поховав Гетьманщину. Усе запише. Та факти цi зостануться у книгах. А на землi стоятимуть нiмi свiдки дiянь людей всесильних i знедолених. Далекий нащадок побачить жорстокiсть царiв у постатях атлантiв, що на своiх шиях тримають тягар Катерининського палацу в Царському Селi; яхонтовi й рубiновi зали кричатимуть про злиденнiсть крiпакiв; батуринський палац стане ганьбою ледачому гетьмановi… Іконостас Шалматова мовитиме про вiчний дар народу творити велике й прекрасне».

Сисой iхав попереду, теж задуманий. Певно, роiлися в його головi химери майбутнiх образiв, бо коли-не-коли вiн по-дитячому сам до себе всмiхався i раптом лунко зареготав.

– Якось я бачив скоморохiв у Киевi, Петре Івановичу. Вони саме приiхали на Подiл зi своiм балаганом. То дотепнi й мудрi люди! А я собi тепер подумав: чей же ангели – теж колишнi люди. Зроблю я Кулябцi ангела-скомороха – не для смiху, а для радостi. Бо вiра повинна приносити нам не тiльки страх i покору, а й втiху, i силу, i впевненiсть у самому собi…

Вершники пiд'iжджали з боку Пирятинських ворiт.

– Дивись не пересаджуй у своему захватi, Сисою, – проказав перегодя кошовий. – Бо куца й запорiзька вольниця, а що казати про Гетьманщину, на якiй уже й гетьмана немае. Наш патрiарх не полюбляе посполитого малярства, ну, а киево-печерськi отцi – тi тобi не пробачать зухвальства.

– На Сiчi не дiстануть мене голими руками.

Калнишевський спохмурнiв.

Гай, гай… Гляди, як обгородився Кулябка, а до президента Малоросiйськоi колегii графа Румянцева на поклiн ходити мусить. Пiдземнi ходи поробив вiд Сули аж пiд свiй палац, а консистентiв[5 - Царськi вiйськовi пiдроздiли, що квартирували в Украiнi.] на постiй пускае, кланяючись. Школи позакладав по всiх сотнях, свiтло науки ширить, а темне крiпацтво йде собi. Гай, гай…

Кошовий не пугукав за звичаем перед воротами мiста: вартовi впiзнали Калнишевського. Вершники в'iхали на Соборну площу, обсаджену крамницями, що купчилися оддалiк, боячись пiдступити ближче до

Страница 35

удинку вiйськовоi канцелярii. Збоку хмурився загратованими вiконцями острог, а з-за Троiцькоi церкви, з-помiж тополь, визирав невисокий, зате чепурний дiм полковника Івана Кулябки, внука гетьмана Данила Апостола.

Кулябку звiдомили про приiзд знакомитого гостя, вiн заметушився, викотився надвiр, навстiж вiдчинив браму.

– Це ти, Петре? А щоб тобi нудно було!

– Та я ж.

– Що ж ти, живий?

– Та начебто живий, та об тiм добре не вiдаю, – потiшався Калнишевський з розгубленостi полковника.

– Чи ж ти не мiг менi гiнця прислати, щоб моi встигли ще щось спекти для такого гостя, який раз на десять рокiв гостювати приiжджае?

Полковник чекав з розпростертими для обiймiв руками, поки кошовий скочив з коня. «Ну й скаче дiдуган на восьмому десятковi, хай йому бiс» – позаздрив Кулябка, бо самого вже кiлька рокiв мучила задуха вiд ожирiння. Обнялися, тричi почоломкалися.

Через вiкно визирнув гладколиций панич, примружено глянув на приiжджих i вiдiйшов у глибину кiмнати.

– То син мiй… Вченi синки приiхали зi Страсбурга до батька на лiто, – пояснив Кулябка. – Тут ще й сусiдський хлопець, теж з ними вчиться. Робити iм нема що, нудяться парубки. Молодшi два повiялися до столицi… А ти, певно, з Ромна вертаешся. Чув я, чув, усi хвалять… Постiй, – полковник аж тепер помiтив широколицього парубка, що стояв оподалiк, – чи це не той чародiй, якого ти обiцяв менi прислати, га?

– Оце вiн i е. Пригрiй його i шануй: золотi руки в хлопця.

З хати вийшов молодий Кулябка, галантно розкланявся на порозi. Калнишевський скупо кивнув головою.

– Данило чи Григорiй? – спитав полковника кошовий. – Змiнилися вiдтодi, як я iх бачив, помудрiшали, певно.

– Це Іван… Уже кудись зiбрався. Та хай гуляють, тiльки й iхнього, – вже менше метушився полковник, вiн ще не впевнений був, знае чи не знае кошовий отаман, скiльки клопотiв i розору принесли йому вченi синки.

Калнишевський знав про це. Синiв у Кулябки аж восьмеро, i трьох з них послав батько вчитися за кордон, а тi, повлазивши в борги, процвиндрили там батькове багатство, й вичухуеться нинi полковник з бiди правдами i неправдами. Тож прославився нарештi поважний просвiтитель Іван Кулябка неславною судовою тяганиною з козаками й посполитими за Солоницьке озеро, в якому Наливайко буцiмто затопив шiстнадцять бочок зi золотом. На судi виграв Кулябка, гадав уже покрити синiвськi борги, та скiльки рибалки не закидали неводи, скiльки не промацували дно озера баграми, бочки зi золотом не виловили жодноi, тiльки якось витягай сулiю з горiлкою, яку тут же розпили i п'янi, як чопи, заснули на березi озера.

Полковник повiв гостей до саду, де вже застеляла стiл служниця: вдовував Кулябка.

– Вельмишановний пане кошовий, не погордуйте чим хата багата, – розводив руками господар, та вже не було в ньому тiеi безпосередностi, вiн запрошував до столу, але був скутий, немов соромився своеi козацькоi простакуватостi пiсля галантних розшаркувань старшого сина. Раз у раз глипав на Калнишевського, наче хотiв з виразу його лиця пiзнати, чи знае кошовий про його не вельми гоноровi справи. Налив у мальованi квiтами дерев'янi кухлi пахучоi березiвки; випивши, посмiливiшав – хiба Калнишевський завжди справедливий з черню, а Кулябцi що було робити? – i заговорив, виправдовуючись:

– Сам вiдаеш, Петре, скiльки труду i старань вклав я, щоб домогтися у Розумовського дозволу навчати в школах усiх козацьких дiтей. І таки зробив свое: сьогоднi й дiвчата вчаться в парафiяльних, тугiшi умом хлопчики – на екзерцяцiях при сотнях, i за Румянцева тi школи не скасованi. А скiльки в Киево-Могилянськiй академii учиться – з Пiсок, iз Плелова, з Лохвицi, з Хорошкова… Та хiба за це хтось гавкне вдячне слово? От i вийшла в мене з людьми лиха консеквенцiя… Скажи сам, людськi дiти вчаться, то чому б моi не могли? Розумовський – вiн сам у Страсбурзi едукацiю здобував – порадив менi синiв прилаштувати в королiвському педагогiумi…

Калнишевський вихилив кухля i вiдставив його набiк.

– Чував я дещо, чував… Не гоже сини твоi чинять, бо рiч не лише в полковницькому гаманцi. Люди дивляться на нас, свiт дивиться на дiтей наших, якi – там. І по них про край наш судять… Ну, а тяганина за Солоницьке озеро, – кошовий засмiявся, – то ти вже кота в мiшку вiдсудив! Хiба не знаеш, як то вивiдують скарби? Треба з муравля видобути кiсточку та покласти ii за губу, а тодi все золото i пiд землею, i пiд водою як на долонi видно. Або кутнього зуба з мертвяка роздобути…

– А щоб тобi Бог снився та хлiб родився! – полковник тихцем засмiявся, а Калнишевський реготався, тримаючись руками за живiт.

– Ти хоч полизав тiеi наливайкiвськоi сивухи, вiд якоi твоi рибалки три днi покотом лежали?

– Тьху, пипоть тобi на язик, – уже сердився Кулябка. – Я у боргах сиджу, а за Солоницькi степи не кори: iх разом з озерами подарував менi Кирило Розумовський для навчання синiв за кордоном.

Сисой Шалматов весь час мовчав, чекаючи, коли лубенський полковник почне з ним розмову про дiло, та останнi слова Кулябки здивували його: вiн х

Страница 36

див чимало по Запорiзьких Вольностях, але такого не чував, щоб хтось комусь дарував степи.

– А тi степи були безлюднi? – спитав наiвно. Калнишевський смикнув вуса, повернув голову до Сисоя.

– Ти гадаеш, що з полковником судилися душечки небеснi?

– А я гадав, що тiльки в нас крiпацтво…

Кулябка пiдсунув до Сисоя тацю з хлiбом i салом.

– iж, хлопче, ти з дороги i напевно голоден.

– А я вже наiвся, – сказав Сисой i вийшов з-за столу.

Незручну мовчанку перервали чиiсь кроки. З гущi саду, шелестячи яблуневим гiллям, вийшов чорнявий юнак у синьому жупанi наопаш, скидався вiн на земського писаря. Юнак уклонився гостям i тихо про щось запитав у господаря.

– Іван у город подався, – вiдповiв полковник, – тi ж два ще в Петербурзi. А ти сiдай до столу, ласкаво просимо, випий ось з паном кошовим, не соромся.

Юнак нахилився вперед здивований.

– Я маю честь бачити Григорiя Лантуха?

– Он як воно дiеться, Петре! – сплеснув у долонi Кулябка. – Ти спитай його за королiв та короленят – усiх до единого знае, а про своiх полководцiв не чув i не вiдав. Лантух! А воно ж не так: Петро Калнишевський, паничу.

Юнак спалахнув. Кошовий добродушно усмiхнувся, кивнув йому рукою, щоб сiв.

– Не зважай, хай собi бурчить. Товариство не так давно мене обрало, мiг i не чути. Ти ось скажи, хто еси i де науки вельми потрiбнi нашому людовi здобуваеш?

– Я Павло, син лубенського хорунжого Антона Любимського, а вчуся…

Калнишевський звiв брови, стукнув кухлем об стiл.

– Тю-у, дiла твоi, Господи! Меланii, моеi небоги, син! А ми й не бачилися з тобою нiколи. Заiжджав якось разок, ти вже в Киевi вчився. А я оце гадаю собi: погомоню трохи з полковником та й зайду до неi. Як же там батько-мати?

– Спасибi, здоровi. Отець до Глухова вчора подався.

– Та пiдiйди ж сюди, пуцьверiнку козацький! – ще не мiг вгамуватися вiд несподiванки кошовий, але юнак стояв на мiсцi, пильно приглядаючись до цього чужого i славного родича. Калнишевський сам пiдiйшов i стиснув хлопця в обiймах.

– Он якi вони, – зiтхнув перегодом Кулябка. – Ти на них тратишся, учиш iх, а вони чужiють i свого цураються: одягу, мови, звичаiв – тiльки вiдвернися, як вони вже гомонять мiж собою по-чужинецькому…

Любимський глянув на полковника й мовив поштиво:

– Свое, пане полковнику, то не тiльки те, що в спадок дiсталося, а й набуте.

– А розтрачене – то чие вже буде?

– Пане Кулябка, я ж з вашими синами в карти не грав, хоч i вчимося у Страсбурзi разом. Не осудiть мене, пане кошовий, за одяг мiй: не всi ж на свiтi в шароварах ходять; даруйте, коли не зумiю по-козацьки випити: i це не конечна потреба для людини. На кобзi теж не граю, бо не злюбив ii там, у Францii. Француз плаче, коли Данило Кулябка утне козацьку думу, потiм же розпитуе, де та Украiна, що такi пiснi народжуе, чи не там вона, де берберiйськi племена живуть. А мови чужi щоденно вивчаю: на службу до Петербурга податися хочу.

– Я б тебе, далекий мiй родичу, на Сiч узяв, бачу, розумний еси, – мовив Калнишевський. – До сiчовоi канцелярii i газети французькi, й бомаги всякi, по-чужому писанi, приходять, а ти б iх нам тлумачив. Або хоча б дидаскалом до сiчовоi школи. Чи не думаеш ти, що мудрi голови потрiбнi й в Украiнi?

– Що вдiеш, коли багатьом захотiлося римлянами стати, – почувся голос за хвiрткою. Високий худорлявий чоловiк, рокiв пiд п'ятдесят, стояв спершись однiею рукою на штахетину, в другiй тримав кия i торбу з пожитками.

Кулябка почимчикував до ворiт, перехиляючи голову, та впiзнати пришельця не мiг, хоч той усмiхнувся до полковника, як до давнього знайомого. Тодi непрошений гiсть вiдхилив хвiртку й, минаючи господаря, пройшов до столу, сiв на лавицю. Нiхто не знав, як з ним повестися, бо й на жебрака не схожий був, а от сiв, уламав шмат хлiба й почав iсти.

– Зголоднiв я та й подумав, що хто-хто, а полковник Кулябка, якого я пам'ятаю ще з того часу, коли вiн лубенським обозним був, нагодуе козака з Чорнуськоi сотнi.

– Григорiю Савичу! – скрикнув господар, але Сковорода чи то втомився, чи й не мав козацькоi звички чоломкатися, кивнув головою й узявся споживати, що було на столi.

Павло Любимський аж тепер присiв до столу. Вiн чув про Сковороду ще в Киево-Могилянськiй академii. Багато говорили спудеi про те, як заманювали Григорiя Савича до царського двору, а вiн вiдповiв: «Я не покину батькiвщини. Менi сопiлка i вiвця дорожчi царського вiнця».

«А чи потрiбен Украiнi отой сопiлчано-овечий патрiотизм, коли можливостей прикласти сили розуму в Украiнi менше, нiж у Росii?» – думав не раз Павло. А тепер мандрiвний фiлософ наче прийшов на допомогу Калнишевському, який тiльки-но переконував Любимського не кидати рiдного краю. Павловi схотiлося почути сковородинський афоризм з уст самого автора й переконатися в його правотi або ж вiдкинути назавжди як непотрiбну патрiархальщину.

– Що поробиш, – повторив згодом Сковорода. – Мене ось вигнали з Харкiвського колегiуму, вигнало зборище мавп фiлософських, що нiякоi сутi в iстиннiй науцi не розумiють. Вигнали,

Страница 37

щоб не було мене в Украiнi. А до двору, в римляни, запрошують, сподiваючись прибрати до рук страхом, марнославством або ж золотими цяцьками… Але хай благословить Господь край над Сулою: я нинi тут вiднайшов нарештi спокiй…

– Що почнеш дiяти, Савичу? – запитав Кулябка, журливо похитуючи головою.

– Наймуся до тебе, полковнику, синiв твоiх учити… Та ти не турбуйся. Я щасливий, що збагнув найголовнiше, воно триматиме мене i кожного, хто се пiзнае, у рiвновазi. Нас учили вiрити в триединiсть Бога, а я пiзнав триединiсть свiту. Ми завжди лякаемося незвiданостi макрокосму – свiту, де все народжене проживае. Бо не можемо його зрозумiти. Втiкаемо вiд нього або ж прагнемо багатства, розкошiв, щоб обдурити себе, буцiмто знайшли щастя. А людина – це мiкрокосм, i сутнiсть ii та сама, що й великого свiту. Але вона мислить, i мислення людське – третiй свiт. Свiт, що допомагае пiзнати спочатку самого себе, а потiм усе iнше. Це так просто! Пiзнати самого себе, збагнути своi сили i приходити до великого свiту зрячим, без тривог i суети… От справдi, вiддав би ти менi, полковнику, хоча б одного сина в науку, я б витурив з його серця прагнення до машкари й марнославства.

Кулябка мовчав. Калнишевський опустив аж на самi очi кошлатi брови, та раптом звiв iх рiзко догори.

– Мудруеш, Григорiю Савичу. Це добре – мудруй. Та я думаю про свое. Коли кожен мiй воiн почне заглиблюватися у самого себе, самого себе пiзнавати, тодi не буде кому виконувати наказiв, якi завжди накидаються чужою волею. Яким же чином спрямуються мечi в едину цiль?

– Ти мислиш, як полководець, – вiдповiв Сковорода. – А чи ти усвiдомив ту мету? Коли так, то вже стоiш на порозi до самопiзнання. Тож подбай, щоб ця мета була не тiльки твоею, щоб зрячi, а не слiпi за неi йшли на смерть.

– Думки твоi густi й поживнi, як мед, фiлософе, – промовив кошовий. – Та я ще не бачу такоi громади, яка сама б дiйшла до свого вдосконалення. Мусить бути примус. Примус, що дае силу тримати зброю.

– Так, мусить бути примус, та насамперед внутрiшнiй, що дав би силу встояти людинi, коли вона залишиться без зброi. Бо що ж станеться тодi, отамане, коли шабля у нерiвнiй боротьбi зламаеться?

– Поляжемо…

– Поляжуть не всi – найхоробрiшi. Чим житиме народ, коли в нього не стане зброi, а до думки його не привчили? Загине вiн. А щоб цього не трапилося, вчитися треба: кожноi митi, щодня день розум свiй будити – вiн же безмежний. Коли народ матиме його хоча б у головах окремих людей, то уподiбниться вiн кременевi, в якому затаiвся вогонь. Прийде час, притулять губку, черкнуть кресалом – i воскресне вогонь у себе вдома, i не треба буде ходити за ним по сусiдах – просити i кланятися.

Сковорода сперся потилицею до стовбуру яблунi й дивився в небо, що горiло останнiми вiдблисками сонця. Напливало надвечiр'я. Спiймав на собi погляд Павла.

– До Петербурга хочеш? – спитав. – Що ж, Петербург не каторга. В цьому городi багато людей зi свiтлими умами. Та е у ньому заслання духовне – двiр. Там треба остерiгатися людей письменних, що бажають ходити в шатах, люблять вiтання на торгах i першi мiсця на бенкетах. Там треба уподiбнитися пальмi: чим мiцнiше стискае ii камiнь, тим швидше й стрiмкiше здiймаеться вона догори.

– Тодi вона може зламатися вiд дужого вiтру, – вiдказав Павло.

– Пальма сягае кроною до неба, а корiнням до води. Небо – мудрiсть, а вода – живиця рiдного люду. Пiзнай добре свiй народ, а в народi себе. Будь ти лях, чи француз, чи татарин – знайди свое мiсце. Бо на своему мiсцi все чисте, красне i не пiдроблене. Деревина мiцна на своему грунтi.

Мовчали потiм. Кожен думав про свое. Кулябка, певно, марудив душу думками про синiв, яких вiн уже не спроможний вiддати на науку доброму вчителевi. Чекала вдома на свого дядька хорунжиха Меланiя, якiй служниця полковника сповiстила про приiзд зацного гостя. Любимського дiймала одна думка: «Пiзнай самого себе».

Вечорiло. Гамiр у мiстечку стихав, крамарi замикали склепи, бамкав вечiрнiй дзвiн на дзвiницi Троiцькоi церкви. Крiзь просвiти мiжяблунями прозирали зеленi банi Мгарського монастиря, променi призахiдного сонця запалювали восьмикутнi зорi на куполах Преображенського собору.

Шалматов стояв навпроти церковцi Святого Афанасiя, i здавалося йому, що бачить обриси майбутнього iконостаса. На обличчя майстра лягла тиха втiха. Хто зна, як змiниться те видиво завтра, позавтра, у розпалi роботи… Може, одна зазубрина у вiзерунку або скульптурi примусить мiняти нинiшнiй задум – вiн ще не знае. Та знае вже, що ангела-скомороха рiзьбити не буде. Можливо, цей образ вийде краще на Сiчi, де чимало веселих гультiпак-запорiжцiв, а тут… Тут вiн не побачив радостi на людських обличчях. Вiн сплете на колонах виноградну лозу, i щедро родитиме лоза, i тектиме цiлющий сiк iз плодiв, i будуть ангели чашi пiдставляти, та сiк тектиме поза креш до ротiв земноплазiв i потвор, що не садили лози, не плекали ii, а мед призначався для споживання iм…

Калнишевський пiдвiвся з-за столу.

– Спасибi, полковнику, за хлiб-сiль. Сисоя тобi

Страница 38

алишаю, десь вiн уже, напевно, там, бiля монастиря… Ходiмо, Павле, до твоiх, там нас заждалися… А тобi, любомудре, спасибi. Я старий i на конi вирiс, шаблю в руцi навчився тримати змалку. Та твоi слова затямлю. Слухав я тебе, i згадалася менi казка, яку колись давно розповiдала моя мати. Розказувала, буцiмто в давню давнину тому народовi, що жив до нас на цiй землi, скинули боги дари з неба: плуг, ярмо i сокиру. Щоб вони орали, в ярмо худобу запрягали i боронилися вiд ворогiв. Я по-своему тепер тлумачу цю казку: орати землю треба – мало ми цього робили, оборонятися мусимо, щоб не дати себе запрягти в те ярмо, що призначалось для худоби. А для цього потрiбна сокира. Ти ж, немов предковiчне божище, кидаеш зi своiх висот ще одну зброю – думку. Спасибi скажуть тобi колись люди.

Сковорода скупо усмiхнувся, мовив:

– Затям, отамане, що ця зброя нiколи не ламаеться, якщо вона добре гартована i вигострена. Шабля випадае з рук переможеного, але нiхто не в силi стяти всiх переможених голiв.

До Сковороди пiдiйшов Любимський.

– Може, ми ще колись побачимося, Григорiю Савичу. Я дуже хотiв би цього…

– А що, свiт тiсний, – вiдказав Сковорода.

– Тiльки не хочу бути вашим учнем. Не хочу бути тiнню Сковороди. Мушу стати самим собою.

– Люблю прямоту й щирiсть, – не образився Григорiй Савич. – Йди своею дорогою, друже. Молодi авторитетiв не визнають, i це добре. Надмiрне захоплення авторитетами плодить епiгонiв. Проте найрозумнiша людина переконуеться у сивiй зрiлостi, що вона весь час була чиiмось учнем. Але тодi вже вмiе вчити iнших. Запам'ятай лише одне, i хай воно тебе провадить, поки прийде кришталева чистота думки й духу: коли не можеш нiчим прислужитися вiтчизнi, намагайся хоч не шкодити iй. То добре, що вчишся у Францii: вiе звiдти весною розуму. В краiнi, де ще й нинi злочинця розривають чотирма кiньми, з'являеться мислитель Дiдро зi своiм «Листом до слiпих», Монтеск'е з «Духом законiв» i Вольтер з «Кандiдом». Принеси того духу сюди.

– Тi книги паризький парламент засудив до спалення, а Дiдро кинули до тюрми.

– Коли хочуть дiзнатися про якiсть металу, кладуть його до горна.

– А чи е у нас горно, щоб вкласти до нього душу? – спитав Любимський.

– Ми всi в тому горнi. Тiльки слiпi й боягузи вважають його сонячною долиною… Іди своею дорогою, Павле Любимський, i пiзнавай самого себе…

Павло подався за Калнишевським. Здавалось йому, що мiж ним i Сковородою не все ще договорено, хотiв оглянутися, та не зробив цього, розпростав рамена, наче звiльнявся вiд тягаря.

«Пiзнай самого себе… З'ясуй, чому i для кого живеш, – мiркував Любимський, мовчки йдучи зi закладеними за спину руками. – Чи не пiзно? Я ж пiзнавав дотепер усе, що мiг, крiм себе. А навiщо? Менi треба книг i знань, менi треба бiблiотек i затишку, менi треба, зрештою, свiтового простору й поваги розумних людей, а не куцого свiту заiржавiлого лицаря i провiнцiйного мудреця. Що менi до них, i чому вони хочуть прив'язати мене ретязями до цiеi землi?..»

…Удосвiта вийшов над Сулу. Вийшов на вали й дивився, як сходить черлене свiтило. Сприймав красу землi, на якiй народився, i почуття дивного пiднесення вливалося Павловi до грудей.

Парувала рiчка, немов кiнь пiд дощем, i захотiлося схопити за гриву коня сивого i мчати на ньому в безвiстi, i зрiти з його хребта обаполи незнаного свiту.

Поряд стримiли руiни замку Вишневецьких, зруйнованого Кривоносом: було ж, було i – марно! Хiба марно, хiба марно? – дзвенiли перепели у споловiлiй пшеницi, мчав сивий кiнь до Мгарськоi гори i здибився – став, зачудований творiнням людських рук.

«Стiй, коню! – наказав юнак i повагом, як статечний господар, спустився по кручi до нього, гладив його гарячу спину, а вона сиво парувала й вигиналася, гладка й пружна. – Стiй, коню. Я осiдлав би тебе, бо не зовсiм чужий ти менi. Та немае в мене козацькоi збруi i шлеi робочоi немае. Пастухом став би, та чи повiриш ти менi, коли я не при тобi вирiс? Нi, нi, хай тебе пасуть iншi, а я до чужого табуну найнявся».

Розпашiлий кiнь, що бiг усю нiч степом через Украiну, згадуючи свою колишню силу й вiдвагу, впокорився вдень i тепер сумирно пасся, чекаючи, поки його впряжуть.

Павло подався крутою стежкою на Мгарську гору й бiля монастиря побачив парубка, що дивився на уквiтчанi зорями зеленi банi. Став поруч.

– Що там бачиш? – спитав.

– Бога…

Пiшов Павло, не бажаючи бiльше розмовляти з боговидцем, бо сам почерпнув у Дiдро мудростi, яка сюди, над Сулу, ще не скоро прийде. Брiв високою тирсою, що нiжно лоскотала обличчя, бачив тiльки небо i був задоволений, що нiхто й нiщо не заважае йому дивитися в нього. Вщухали у душi роздвоення, стривоженiсть i сумнiви, бо впiзнавав себе – жерця науки й висоти.

Та раптом крiзь гущавину трави побачив постать дiвчини у квiтчастiй корсетцi. Дiвчина швидко перетинала його дорогу, злякавшись, може, шелесту. Павло з цiкавiстю прискорив ходу i перейняв – хоч i не бажав цього, бо хотiв бути на самотi, – перейняв ii так, як переймають козаки дiвчат, – схопив за руку й п

Страница 39

тягнув до себе. Вона збентежилася, смикнулася; вона була русява, як ряска тирси, туга коса впала з ii рамена йому на руку.

Павло мiцно тримав дiвчину за передплiччя i сам дивувався iз своеi смiливостi, бо ж дотепер нi в помислах, нi у снах не лелiяв жiнок, i бридкi були йому оргii Кулябчиних синiв у Страсбурзi, i сердився вiн у душi, немов аскет, коли вечорами на лубенських задвiр'ях хапали козаки дiвчат i тягли за собою у загiнки дерев.








Павло мiцно тримав дiвчину за передплiччя i сам дивувався iз своеi смiливостi…



А тепер тримав незнайому дiвчину так само – за руку, притягав ii до себе, й соромився, i водночас радiв, що може це робити й бачити дiвочу вроду так зблизька.

Спитав, як усi питають:

– Як тебе звати?

– Уляна… – вiдповiла, i ще полохливо, та вже граючи очима, бо теж була такою дiвчиною, як i всi, придивлялася до хлопця i, мабуть, упiзнала, певно, що впiзнала, коли сказала: – Пустiть, паничу, хорунжому поскаржуся.

– Звiдки ж ти?

– З Лубен, а звiдки б? – засмiялась i таки висмикнулася, побiгла рiвною тацею гори i зникла у виярку.

Вертався назад. Здалося, сонце знову сiло низько над обрiй i було червоне, знову парував сивий розгарячений кiнь, примчавши з нiчноi волi в хомутний день. Ішов ще раз до нього, рукою обшморгував жорстку ряску з тирси i жбурляв нею, немов сiвач зерном, лiворуч i праворуч, обшморгував i жбурляв – налiво й направо…

Парубок-боговидець усе ще стояв на тому самому мiсцi й дивився тепер на баню церковцi Святого Афанасiя.

Любимський поклав йому руку на рамено i знову запитав:

– Що ж ти там бачиш?

– Людей бачу. Живих людей на мертвому iконостасi… Мовчи. Пильно дивись i слухай, – сказав Сисой.

І тодi почало дiятися чудо серед бiлого лiтнього дня. Церковна брама тихо прочинилася сама, i з глибини церкви крiзь урочистий сутiнок, крiзь густий запах ладану й воску пробилося миготливе свiтло престольних свiчок, а за пучками жовтоi полуменi матово виднiли дерев'янi колони. З iх пiднiжжя вихопилися паростки виноградноi лози й поповзли в'юнко вгору. Лоза зелено цвiла, зав'язувалися на нiй плоди, набрякали соком ягоди, жовтiли i трiскали вiд переситу. Внизу посерединi виростав прямо зi землi колос, i не мав вiн стебла, i був широкий, як долоня, а зерно вилускувалося з кожушкiв полови i скапувало золотом униз. Угорi проступали обриси людських облич, iх було багато, та кожне iнакше, i в очах кожного зорiло щось свое, затаене i нерозгадане. Вони дивилися на винограднi грона i на колос, вони радiли й гордi були, i якась тривога сповнювала iхнi очi. Знизу до колон i стебла пiдповзали людиноголовi дракони, вужi й ящери, згори злiтали ангели, i святий Юрiй уже кидав списа в пащу однiй з потвор… Та враз полився сiк i посипалося зерно: кривда, туга й образа дiткнулися людських облич, вони ставали щораз рельефнiшими, виразнiшими, i малювалися на них радiсть i печаль.




Роздiл шостий


Коли вже несила було ходити по казематi, коли втомилися очi вдивлятися у надщерблений камiнь на стiнi за маленьким вiконцем, вiн лiг горiлиць на нари i склепив повiки, а тодi замиготiли жовтавi пучки полуменi свiчок i вихопили з темряви обриси Сисоевого iконостаса з блiдими силуетами людських облич.

Їх було багато, i всi вони намагались протиснутися ближче до пам'ятi, але незримий рiзець казематноi ночi натхненно рiзьбив лише один рельеф. Силуети тьмянiли i зникали; рисочка за рисочкою вiдточувалося й проступало вперед утрачене рiдне обличчя. Улянчине… Таким самим воно було тодi, коли лубенська дiвчина випадково перетяла йому стежку у високiй тирсi на Мгарськiй горi й туго i назавше заарканила бiженця з рiдноi землi, спинила, прив'язала для радостi й муки.

Рiзьбив рiзець овал лиця й нiжнi впадини на щоках, i закрiй усмiшки на губах, i тихий погляд очей, спокiйних i впевнених, виплiтав товсту косу, перекинуту на груди, – вирiзьблював на чорному iконостасi рельеф дiвчини, яку наздогнав того самого дня бiля руiн замку Вишневецьких, коли за гору сповзало сонце, а Сула знову втiкала вiд захомученого дня у вiльну нiч.

Павло сходив iз висот на землю. Думки ширяли ще десь там, у височинi, i кликали, i кликали: «Геть звiдси!», а ноги вже торкнулися твердого грунту, а очi вже спiймали мить краси – i був то рiдний грунт i рiдна краса.

Вiн ще тодi не знав, що наступить новий день – примчить знову сивий кiнь зеленою долиною i знов, як нинi, зупиниться бiля нього, а вiн вставить ногу в стремено i вже нiколи не вивiльниться, i прив'яжуть його до хребта коня, мов бранця, предковiчна й приспана нинi туга i потреба, обов'язок i бажання, i що кожна дорога вiднинi завжди пролягатиме через цей шмат землi.

Вiн ще не знав. Але бачив перед собою дiвчину, що назвалася Уляною, i розумiв, що не тiльки потяг, тамований роками захланного гарбання знань, i не тiльки дiвоча зваба погнали його сьогоднi шукати Уляну. Вiн в один мент збагнув, що це майнула перед ним частка його власноi сутностi, частка, ймення якоi не знав, та порожнечу, де вона повинна була жити, вiдчува

Страница 40

завжди, а що не вмiв заповнити ii знаннями, то клубились у нiй скепсис, байдужiсть до рiдноi землi й невiра в тих людей, що вiддали його свiтовi.

Павло ще не встиг заговорити до неi, а вже мав вiру, що на кожне його слово вона вiдгукнеться, як перемовляються струни на бандурi, вiн ще не вiдав, що таке кохання, не скуштував i присмаку його, а воно вже налило його груди, не розпитав iще, чия дочка Уляна i чи не вiддала кому дiвочих рушникiв, а вже сказав так просто, наче про це давно мовлено-перемовлено:

– Я одружуся з тобою, Уляно.

– Вийду за тебе, Павле.

Уляна теж не могла знати його помислiв, та готова була дiлити з ним усе, що трапиться у життi, бо ж давно призначена для нього, як земля для цвiту, i для зерна, i для домовини.

Чинбарiвна Уляна рушникiв нiкому не давала: вiрила, що прийде той час, коли син хорунжого Любимського опустить погляд вiд небес на землю й побачить там людей, якi знають його, i цiнують, i плекають, i надiються. А серед них уздрить ii – народжену для нього, викохану для нього, щедро вiдвiновану вродою i добром, як вiн – розумом.

І в думках тодi не було в Павла: усе, що буде дiятися на цьому свiтi, стосуватиметься саме ii – Уляни. Закатуе шляхтич у Смiлi крiпака – заболить йому той куток серця, де житиме вона. Пiдуть ландмiлiцейськi полки на запорiзькi землi – ii життя топтатимуть; вiзьмуть ясир татари – частку ii долi вкрадуть; зневажить чужинець Украiну – ii зневажить. Болiтиме йому доля свого краю болем коханоi.

То була тепла лiтня вiчнiсть за валами над Сулою, а потiм день, вбираючись у хомут, дивився на них – поеднаних i вiльних, – нахмарившись легенько журбою.

Чорна казематна нiч вирiзьблювала рельеф коханоi над гронами винограду i над пшеничним повним колосом.

«Ти не журишся, Уляно… Твоi очi й тепер, як завжди, яснi й спокiйнi. В них тiльки бляклою тiнню блудить затаена тривога, але нiколи не повняться вони розпукою i безнадiею. Як ти дiсталася з Москви додому крiзь довгий i холодний свiт? Але дiсталася, я це знаю. Бо ти впевнена в тому, що все йде так, як мусить iти. Як же iнакше? Коли б у нас iшло життя по-iншому, то й ми були б iншими людьми. А якщо б хотiли, бувши такими, як ми е, кривулями йти по свiту, тодi зневажили б самi себе. Ми не маемо чого впадати в розпач, бо такого життя собi бажали. Нас добре воно провадило, i ми гордi з цього. Тому й не рисуе рiзець казематноi ночi тяжкоi зажури на твоему лицi».

Нiч рiзьбить рельефи…

Хто ж це? З юрби проступають машкари i, мов запiзнiлий докiр, блазнюють на iконостасi, як колись на сценi Киево-Могилянськоi академii. Щезнiть, дайте уздрiти живi обличчя!

Не щезають. Брязкае зброею богиня Беллона, одягнена в пурпуровi шати, хвалиться своею силою богиня перемоги, рече: «Крепость моя i сила столь многа повсюду, коль от начала мира не бяше отнюду!» А Марс, обвiшаний зброею, стае враз таким жалюгiдним, на колiна падае, благае: «Того ради тебе припадаю яве, да примет мя, мужа, ко твоей державе». Та ось вибiгае Бунт; роз'ярений, неприборканий, вiн обурюеться: що трапилося з вiдважним Марсом? «Что се слишу, тошно i весьма ужасно, яко Марс поработился Беллоне напрасно!» Але прорiкае всесильна Беллона сакраментальне «Всяк противяйся власти противится Богу, вижу, яко от него казнь приимеши многу!» Казнь, страту? Страх умить охолоджуе бунтаря, вiн никне, ницiе, труситься i просить: «Помилуй мя, отселе не буду вашу грозну противиться суду…»

Ректор Миславський вельми задоволений дивадлом «Образ страстей мира сего»; представник найсвятiшого Синоду, на честь якого готувалася вистава, щось шепоче до вуха ректоровi, той розпливаеться у щасливiй усмiшцi. Спудеi мовчки перезираються, Миславський миттю гасить усмiшку: чому тихо в залi, чому не чути оплескiв, схвального гомону? Хтось викрикнув: «Знiмiть машкари i покажiть пики!» – а машкари й справдi треба знiмати в кiнцi вистави, – i вже гордо позирае на публiку спудей класу богослов'я Михайло Щербак з Пирятина, знiмаючи машкару Беллони, байдуже помахуе личиною Марса гульвiса Данило Кулябка з класу риторики, а третiй…

Новий рельеф на iконостасi…

Маски зникли, вирiзьбилися контури обличчя спудея класу фiлософii Павла Любимського. Тиждень вивчав роль скореного Бунту, вжився у неi i зрозумiв страшний ii сенс: приниження, ганьба i безвихiдь. Актора розчавила роль, вiн ще не вийшов з неi. Бунтарська машкара валяеться долi, вигляд лицедiя пригноблений – Бунт упокорений.

«Бунт упокорений», – збагнув тодi Павло i розпрощався з юнацькими мрiями, що вимарювали степ, i переправи, i гик орди, i лемент шляхти, i шалений галоп iз шаблею в руцi, пiднятою високо над головою. Бунт придушений, то де ж вихiд, чим заповнити порожнечу, що зяяла на мiсцi втрачених марень, як зберегти хоча б свою власну свободу, що робити, щоб не стати духовним рабом, коли тiло взяте на дибу? І тодi вiн вiдчув спрагу знань. Знань, якi дадуть йому вiру в себе, гордiсть за себе, створять власний свiт, якого нiхто не зможе вiдiбрати; свiт цей дасть йому незалежнiсть i волю духу. І вiн пiшов здо

Страница 41

увати його.

І здобув, i став високим – головою пiдпирав небо, зрiв далеко, i марними здавалися йому потуги батькiв, якi ще метушилися зi затупленими шаблями, у дiдiвських кунтушах. Вiн зрiв далеко i бачив високi п'едестали, з яких колись покажеться мировi й дасть йому те, що набув сам. До землi було далеко, вiн не мiг чути людських голосiв, та й не хотiв чути, бо все те здавалося йому дрiб'язком i марними виглядали земнi пристрастi – бунт же упокорений! – переступав через людську метушню i йшов упевнено у своi свiти.

Та раптом хтось так виразно промовив, i вiн почув це й задумався: «Усi римлянами хочуть стати, а ти пiзнай свiй народ i в ньому себе». «Гучна фраза», – спробував вiдмахнутися, але таки поглянув на землю i сивого коня побачив – вiтцiвського, дiдiвського, – змученого денним пiдневiльним таруванням i нiчним галопом до волi. «Не мiй це кiнь», – сказав i геть пiшов, а тодi в очi увiйшла краса його батькiвщини, втiлена в одному обличчi. І меншим тодi став, i враз мiцнiшим, i замiсть тiм'iв очi людськi уздрiв, а в них тривогу й журу, а замiсть високих п'едесталiв побачив реальний жорстокий i правдивий iконостас Шалматова.

Рельеф стае чимраз чiткiшим. Зiслизае з нього ганьба впокорення i фальшива бундючнiсть. Вигляд збентежений, погляд розсiяний – як далi бути? Кидати все, за шаблю i – на Сiч? Нi… А що?

Пiдкажiть, студiозуси королiвського педагогiуму, порадьте, колеги, що мае робити Любимський, козацький син, що раптом упав з висот на шмат зеленоi землi над Сулою? Ти скажеш, Даниле? В тебе пiдпухлi вiд безпутства очi, животiеш хiба що у своiй бандурi – ти нiчого не порадиш. А може, ти, Михаиле Щербак iз Пирятина, iнспекторе козацького земляцтва у Страсбурзькiй бурсi? Михайло побоiться: у нього служба. То, може, ви, гостю-французе, мосье Луi, студiозусе юриспруденцii: ви ж не ризикуете нiчим…

А втiм, не треба менi ваших порад. Там – Уляна, цього досить… Нi, цього мало. Ким я повинен повернутися до Уляни?

Вечiр був звичайний, як завжди в бурсi за Даниловою бандурою, коли хлопцi спiвають i тужать або ж витинають «тринди-ринди-триндиченьки, на болотi iндиченьки», а потiм розходяться. І розiйшлися. Залишилося тiльки три: Беллона, Марс, Бунт i ще гiсть – мосье Луi. Ще гомонiли струни, ловили якусь мелодiю, а гiсть отак, нiби мiж iншим, сказав:

– Вольтер на вигнаннi у Ферне[6 - Мiсто у Швейцарii, де Вольтер мав свiй маеток.] працюе над iсторичними опусами. Нинi цiкавить його Московiя. Дивовижна широта знань цiеi людини.

– Ви маете на увазi найновiшу його працю про Петра І? – запитав Любимський.

– Так. Але що цiкаво: концепцiя цього iсторичного дослiдження полярно протилежна концепцii «Історii Карла XII», що вийшла колись у Руанi, маю на увазi мiсця, якi стосуються Украiни.

– Тут, очевидно, далася взнаки слабкiсть фiлософа – його пристрасть подобатися сильним свiту цього, – мовив Любимський, спохмурнiвши.

– А менi здаеться, – на губах Луi прослизла скептична гримаса, – що Вольтер просто розчарувався у можливостях козацтва, народу вашого. А гетьмани… Навiть Хмельницький страждав комплексом неповноцiнностi: розбивши наголову польське вiйсько, вже пiд Замостям, звiдки видно було Варшаву, дав згоду на елекцiю короля Яна-Казимира i присягнув йому. Нiяк не можу зрозумiти, чому вiн далi називав себе пiдданим короля, коли в того фактично не було вже королiвства…

– Звичайно, вам це тяжко зрозумiти, – вiдказав Павло. – Як i нам. Видно, непроста то рiч – творення нацii i держави…

– Останнiй же ваш гетьман, Розумовський, – продовжував Луi, – дав Вольтеровi всi пiдстави для розчарування. Яке неоригiнальне i примiтивне його турне по Європi по тому, як у нього вiдiбрали гетьманство. У дворi могутнього Фрiдрiха Великого гостюе екс-гетьман, якому в обмiн на булаву дали пенсiю в шiстсот тисяч карбованцiв рiчно i маеток у Гадячi! Вольтер з явною iронiею називае його в листi Кандiдом[7 - Герой одноiменноi повiстi Вольтера.], а вiн, приймаючи цей беклемес за чисту монету, подаеться до Францii, домагаеться аудiенцii у Руссо – до Вольтера, бачте, не потрапив, – i, мавпуючи Катерину, пропонуе фiлософовi стати директором своеi власноi бiблiотеки на рентi Розумовського або ж переiхати до його гадяцького маетку.

– Менi здаеться, мосье Луi, що ви трохи несправедливi щодо Розумовського. Звiсно, вiн не зразок державного керманича i мiряти його аршином iсторiю Украiни не можна. Проте вiн людина насправдi освiчена i по-своему, хай i пасивно, бажав добра Гетьманщинi. Саме через це й постраждав. Домаганням спадкового гетьманства хотiв зберегти автономiю Украiни…

Данила Кулябку знудила розмова Любимського з Луi. Повержений Марс закинув за плечi бандуру й попрощався.

– Рiч не тiльки в Розумовському, – уперто провадив далi свое Луi. – Ваша нацiя не дае нi видатних полководцiв, нi високих свiточiв духу. А Вольтер схиляеться i перед одними, i перед другими.

І тут прорвало Любимського – несподiвано для нього самого. Француз теж не сподiвався такого спалаху, вiн знайомий з мосье Полем. Поль – рацiона

Страница 42

iст, зовсiм не вражений нацiональною сентиментальнiстю, вiн сам не раз глузував iз Данилових шароварiв i жупана, в якi той полюбляв одягатися по недiлях… Що сталося, мосье Любимський, що я повiв такого?

Павло пiдвiвся зi стiльця i сперся обома руками на стiл, пронизуючи знавiснiлим поглядом гостя. Те, що сам про себе стверджував iнодi, вважаючи, що мае право на самобичування, – прозвучало в устах чужинця погордливо, набрало iншого змiсту, образило i кривдою, хтозна-ким заподiяною, ударило в саме серце.

– А твiй Вольтер знае мою землю? – проказав крiзь зуби. – Знае вiн той молочно-медовий коридор мiж Європою й Азiею, яким проходив хто хотiв з вогнем i мечем, залишаючи по собi попiл, руiни, шибеницi й палi, беручи собi за свое i силу нашу, i совiсть нашу, i дух, i розум? Знае вiн, що лемешi ми перековували на шаблi, шаблями землю орали, що вiчний, щоденний ворог не давав нам скибу доорати, молитви домовити, дiтей докохати? А може б, його Францiя давно знефранцузилася, якби ii Бог висквернив нашою фортуною… А ми вчилися i вчили, годувалися i годували, пили i поiли – усiх i вся! І бухало джерело достатку навiть тодi, коли землi не торкався лемiш, а свiтло науки – душ людських. Нас убивали, нас навчали самоiдства, нас заманювали золотом i лiвреями, нам ламали хребти, у диби брали наш вiльний дух, але ми е!

– Мосье Любимський, мосье…

– Свiточiв духа не бачите в нас! А чи ви знаете, що дочка киiвського князя Ярослава Мудрого, Анна провадила державну документацiю французького двору, бо ii муж, король Генрiх І, був неписьменний? А хто розбив пiд Хотином Османа II – ви чули що-небудь про гетьмана Сагайдачного? Чия земля народила Сiрка – пострах блискучоi Порти? А славу iх ми зi своеi добродушностi вiддавали в чужi руки. Фiлософ Якiв Козельський, що висунув iдею суспiльного договору i переклав вашу «Енциклопедiю», працюе секретарем у петербурзькому сенатi, а вченого Симона Тодорського в гувернери царям приставили. А Сковорода, великий наш Сковорода, немов жебрак, з цiпком по Украiнi блукае i, певно, на своiй батькiвщинi не мае i сотоi частки тоi поживи, що годуе нинi на вигнаннi Вольтера!




Конец ознакомительного фрагмента.



notes


Примечания





1


За легендою, на бенкетi в останнього царя Вавилонii незрима рука написала на стiнi вогненними буквами слова: «пораховано, зважено, вiддано». На другий день Валтасара знайшли мертвого, а Вавилонiю завоювали перси.




2


1784 року Ахтiар перейменовано на Севастополь.




3


Так називали фiннiв за найменуванням мiста Каянаа.




4


Пайка одного монаха складала 9 крб. на рiк.




5


Царськi вiйськовi пiдроздiли, що квартирували в Украiнi.




6


Мiсто у Швейцарii, де Вольтер мав свiй маеток.




7


Герой одноiменноi повiстi Вольтера.