Читати онлайн “Золото Павла *******ка. (Львівська брама-2)” «Олександр Ірванець»
- 01.02
- 0
- 0
Сторінка 1
Золото Павла *******ка. (Львiвська брама-2)Олександр В. Ірванець
«Було ще зовсiм не пiзно, десь трохи по четвертiй, коли важке червоне сонце плавно сховалося за найближчою дев’ятиповерхiвкою й iз вiкна шостоi палати стало видно, як по рожево-сiрому снiгу туди й сюди снують люди в темному, переважно чорному й коричневому, вбраннi. грудень щойно доходив своеi середини, день мав iще коротшати десь iз тиждень-пiвтора, аби потiм потроху, по маленькiй свiтлянiй крапельцi, розпочати зворотне зростання…»
Олександр Ірванець
Золото Павла *******ка
(Львiвська брама-2)
* * *
Було ще зовсiм не пiзно, десь трохи по четвертiй, коли важке червоне сонце плавно сховалося за найближчою дев’ятиповерхiвкою й iз вiкна шостоi палати стало видно, як по рожево-сiрому снiгу туди й сюди снують люди в темному, переважно чорному й коричневому, вбраннi. грудень щойно доходив своеi середини, день мав iще коротшати десь iз тиждень-пiвтора, аби потiм потроху, по маленькiй свiтлянiй крапельцi, розпочати зворотне зростання.
Через давно очiкувану, та все ж, як завжди, несподiвану епiдемiю грипу психоневрологiчне вiддiлення зачинили на карантин. Вiдвiдувачi, якi про це вчасно не дiзналися, тепер топталися внизу, пiд корпусом, жбурляли снiжки у вiкна третього поверху й голосом та – частiше – жестами просили покликати когось iз якоiсь там палати.
Іванова дружина, вiдпросившись ранiше з роботи, принесла передачу, вiддала ii санiтаркам на першому поверсi, а сама навiть не спромоглася обiйти корпус i спробувати покликати чоловiка через вiкно. Просто одразу пiшла на трамвайну зупинку, яка прозирала крiзь голе вiття дерев за дротяним парканом неподалiк. Іван саме стояв у курилцi бiля чоловiчого туалету, слухав несмiшнi анекдоти й повiльно смоктав цигарку. Вiн завважив зеленкувате пальто з уже вичовганим лисячим комiром, провiв жiнчину постать поглядом, смикнув головою, коли вона послизнулася, пролазячи крiзь дiрку в дротянiй загорожi. Проте дружина таки не впала, утримала рiвновагу й пiдтюпцем побiгла назустрiч трамваевi, який саме виповзав iз-за рогу.
«Сердиться», – Подумав Іван, досмоктав цигарку аж до самого фiльтра, розтер ii по обiдку бiлоi керамiчноi попiльницi-плювальницi й почовгав собi коридором у бiк палати. Тiло ступнями вловило ледь вiдчутне тремтiння пiдлоги – це трамвай, що в ньому вiд’iхала дружина, заклав наступний поворот.
У палатi вони залишилися тiльки вдвох iз петром. Здоровенного мовчазного Рикайла, який кiлька днiв поспiль лежав нерухомо на лiжку, уп’явшись поглядом у стелю, перевели в спецбокс для буйних i надiйно замкнули пiсля того, як вiн учора цiлком зненацька кинувся на санiтара Федора з криком «Хiндi-русi бхай-бхай!» (пiд час снiданку Рикайло поцупив у iдальнi алюмiнiеву ложку (виделок iм не давали), якимось чином обламав ii пiд довгим гострим кутом i встиг навiть досить дошкульно дряпонути Федора по його короткiй товстелезнiй шиi, перш нiж опинився на пiдлозi й на нього насiли сам санiтар та ще двi нянечки, заламуючи руки за спину й викручуючи йому з пальцiв скривавлений уламок алюмiнiю. Федiр потiм ще довго матюкався, умиваючись у самiй майцi над раковиною, а медсестра Люба заспокоювала його, погладжуючи по спинi й зазираючи в очi. Пiсля того, як усю кров було вiдмито, на подряпину наклали пластир i Федiр навiть вiдмовився йти додому, хоча заввiддiленням i вiдпускав його. Умившися й вiдматюкавшись, санiтар пiшов на кухню вергати баняки з рисовим супом, таким корисним i поживним для виснажених органiзмiв пацiентiв психоневрологii. Федiр хотiв залишитись на нiчну змiну, бо сьогоднi ввечерi заступала Шмаленчиха.
А дiда Хомовича, тихого й зовсiм сивенького стариганя, зранку забрала невiстка. Чотири днi тому дiд посварився з рiднею й у розпалi конфлiкту проковтнув намисто зi справжнiх океанiчних перлiв, привезене сином у подарунок дружинi десь iз Цейлону чи з Індii. Син дiда Хомовича сам був вiйськовим медиком, тож, використавши всi своi зв’язки, вiн швиденько прилаштував батька пiд цiлодобовий медичний нагляд – навiть уночi, коли дiд крекчучи дибав до туалету в кiнцi коридору, слiдом за ним заспано йшла чергова санiтарка, притримуючись рукою за стiну. І от сьогоднi, десь близько шостоi години ранку, намисто, нарештi, вийшло, завершивши свiй шлях немолодим i не дуже здоровим тiлом. Чи не через це воно, намисто, набрало, замiсть попереднього шляхетного платиново-перламутрового кольору, якогось дивного, темно-золотистого, майже мiдного, вiдтiнку. Тож пiсля ранкового обходу невiстка, яка вже давно пересердилася на старого дурня, вела його пiд руку, вже перевдягненого, у напрямi виходу, iншою рукою дбайливо притискаючи до грудей полiетиленовий пакетик, у глибинi якого червонясто рудiла дорогоцiнна вервечка.
Іван увiйшов до порожньоi палати й одразу побачив на тумбi бiля лiжка торбинку з передачею. Звiдти тьмяно червонiли три помаранчi й брунатно простягався батон напiвкопченоi ковбаси. Значить, iзнизу вже встигли принести передачу. «Так швидко, аж дивно», – Подумав Іван.
Сторінка 2
анiше вiн мусив сам спускатися й на поличках у шафках бiля приймального покою вiдшукувати свое прiзвище на папiрцi, укладеному до пакета.Петро з’явився буквально за пiвхвилини – у зимовiй куртцi поверх теплоi пiжами й iз телефонною карткою в руцi.
– Додому дзвонив! – Вiдрапортував вiн, гепаючись iз розгону на лiжко та стягуючи з нiг чорнi напiвчобiтки. – На Новий год мав брат приiхать iз Ізмаiла, да тепер шо ж!.. Мене навряд чи випишуть. То я жiнцi сказав: «як вiн буде звонить, ти придумай шо-нiбудь. Ну, напрiмер, шо я ногу зламав. Таким ото тяжким переломом, коли до потолка пiдвiшують». – Петро рукою й очима показав на стелю й перевiв свiй погляд на Івана. – Розумiеш?
Іван кивнув, дiстав зi свого пакета апельсин i кинув петровi на подушку.
– Спасiб-Турксiб! – Гукнув йому петро, запихаючи своi напiвчобiтки подалi пiд лiжко та впихаючи ноги в капцi. – Курити пiдемо?
– Я щойно покурив. – Іван запхав пакет iз ковбасою до тумбочки, а двi теплi апельсиновi кулi поклав згори. У пiвтемрявi палати вони приемно жеврiли жовтогарячим теплом.
– Ну, тодi я сам пiшов! Робить-то все одно нiчого. – Петро скреготнув пружинами лiжка, пiдхопився на рiвнi й, вийнявши з куртки пачку «прiми», переклав ii до нагрудноi кишенi пiжами. Куртку просто кинув на лiжко – Прохолодними грудневими ночами петро ще вкривався нею поверх благенькоi лiкарняноi ковдри.
Повернувшись хвилин за п’ятнадцять, петро тiльки гмикнув, побачивши Івана в тiй самiй позi на лiжку.
– Що, земеля, задумався?
– Так, думаю, – упiвголоса вiдповiв Іван.
За вiкнами вже зовсiм посутенiло, у дев’ятиповерхiвцi навпроти густо свiтилися вiкна, за ними, у затiнку фiранок, час вiд часу невиразно рухалися постатi мешканцiв. Де-не-де пульсували синюватим свiтлом екрани телевiзорiв.
– А я лягаю. На ужин не пiду: я в буфетi наiвся, – Голосно, аж якось виклично промовив петро, опускаючись на матрац.
Скинувши капцi, вiн простягнувся з ногами горiлиць на всю довжину лiжка, ще й накинув на колiна свою куртку з каптуром. Потiм заклав руки за голову:
– Ех, пивка б щас, iз таранькой! да?
Це його «да» з виразним знаком питання в кiнцi вимагало якоiсь вiдповiдi, тож Іван буркнув «умгу» й собi похилився головою на подушку, утiм ще не пiднiмаючи нiг з пiдлоги. Правою рукою намацав на тумбочцi шкарубкий округлий бiк апельсина та самими кiнчиками пальцiв почав його гладити.
Петровi ж явно баглося спiлкування. Вiн погоцав на матрацi i, далi лежачи на спинi, аж верескнули продавленi пружини, ехидним тоном запитав:
– То ти, кажеш, сокровища бачив?
– А ти що ж, менi не вiриш? – спокiйно вiдказав Іван.
– Та… Як сказать… Ти ж доказательств студова нiяких не прихватив. То й повiрить трудно.
– Але ж я не сумнiваюся в тому, що ти вмiеш… Те, що вмiеш. Хоч ти ще жодного разу не показав. Тодi – з сiрниковою коробкою – у тебе ж не вийшло. То пiд вiкнами трамвай пройшов, пiдлога затряслась, вона й упала, – Іван знехотя видушував iз себе слова й аж здивувався, яку довгу фразу вимовив.
– Ну ти шо! – Вiд запалу петро аж пiдвiвся на лiктях, i лiжко знову жалiбно рипнуло. – Та ж менi той трамвай якраз i помiшав! Ще пару секунд – i вона пiд потолком була б! менi саме важне – сосредоточитися!
– Добре, добре, не гарячкуй так. Я тобi вiрю, – Іван усмiхнувся. – А ти менi – чомусь нi.
– Та не-е-е… – Протягнув зi смiхом петро. – Я тобi тоже вiрю, тiко я ж тоже… Ну ладно, просто поговорить охота…
У палатi вже остаточно стемнiло. За вiкнами сивими пасмами повз колючий зимовий туман.
– Вiдлига буде, i кажуть, до самого Нового року, – спробував змiнити тему розмови Іван.
Петро рiзко пiдвiвся, вiдгортаючи куртку з колiн.
– А, ладно! пiду телевiзор подивлюсь. Там сьогоднi последню серiю «дворцових тайн» показують. Ти не йдеш? – останне запитання вiн промовив уже на ходу i, не дочекавшись вiдповiдi, хряпнув дверима палати ззовнi й затупав удалину коридором.
Іван i далi лежав нерухомо й дивився у стелю, якоi в темрявi вже було не розгледiти.
Петро повернувся години за двi зi склянкою кефiру в руцi. Вiн пройшов до свого лiжка мовчки, не вмикаючи свiтла, поставив склянку на тумбочку й аж тодi, прислухавшись до Іванового дихання, неголосно запитав:
– Не спиш?
– Нi, – Іван пiдвiвся з лiжка. Ноги затекли, i вiн зробив кiлька непевних крокiв, не вiдчуваючи пiд собою пiдлоги. Стягнув через голову синтетичний спортивний светр, аж синi iскри метнулися навсiбiч, нiби переляканi електричнi комахи. – Але вже лягатиму.
– Знов буде холодно. Батареi еле-еле… – Петро помацав пiд вiкном ребристе залiзо. – О, шо то значить, шо нема свого газу, да?
Знову це наполегливе питання з очiкуванням вiдповiдi. Іван сiв на лiжку й почав розшнуровувати черевики. У капцях йому постiйно мерзли ноги, не допомагали й шерстянi шкарпетки. Тож, роззувшися, вiн у пiжамi швиденько шурхнув пiд ковдру, згорнуту на лiжку конвертом, i ретельно попiдтикав усi складки пiд ступнi.
– Ну, чо мовчиш? – Петро, сидячи на своему лiжку, вiдпив зi склянки, i навiть у темрявi мож
Сторінка 3
а було, напруживши зiр, розгледiти бiлий обiдок кефiру навколо його рота. Цей бiлий обiдок нерозбiрливо рухався в сiруватiй пiтьмi, яка заливала примiщення. – Давай розкажи накiнець, шо ти там бачив, у тих пiдвалах? І як ти в них попав?– Ну добре, слухай. – Іван випростався в лiжку, поправив подушку й, лежачи горiлиць, склав руки на грудях, готуючись розповiдати. – Є в мене кум.
* * *
Іванiв кум був його давнiм другом ще з молодих рокiв, як це здебiльшого й трапляеться в життi. У культпросвiтньому училищi вони були кращими за класом баяна. Разом пiшли до вiйська й два роки розтягували мiхи в оркестрi вiйськового округу. Пiсля дембеля Іванiв кум, тодi ще просто друг, рипнувся було до консерваторii, але часи були вже iншi, тож, ухопивши облизня, вiн улаштувався музичним керiвником у школi-iнтернатi пiд Киевом. Іван любив у нього погостювати, i якось, пiд час того парубкування, вони й зустрiли своiх теперiшнiх дружин: кум – Оксану, а Іван – Марину. Дiвчата щойно закiнчили медучилище та працювали медсестрами в районнiй лiкарнi. Одружувались одночасно, а за рiк уже й покумилися, коли в Івана з мариною знайшлася ганнуська.
Останнiх кiлька рокiв спiлкуватися стали трохи менше: роботу мали в рiзних кiнцях Киева. Та й мешкали не близько один вiд одного: кум iз Оксаною в приватному секторi на Святошинi, а Іван iз мариною винаймали житло на Куренiвцi.
Минулоi осенi з кумом трапилася якась прикра й химерна iсторiя. Забiгши одного жовтневого вечора привiтати хрещеницю з уже минулим днем народження, вiн перехилив кiлька чарок i заквапився додому. Іван провiв його на тролейбусну зупинку, а о третiй ночi прокинувся вiд рiзкого телефонного дзвiнка. Схвильований голос Оксани в слухавцi крiзь плач повiдомив, що кум додому не доiхав. Два наступних днi минули в нервових пошуках, аж доки щезлик не з’явився у спецвiддiленнi в глевасi. Вiн плутано щось там пояснював, як iхав у метрi й вийшов не на тiй станцii, проте нi Іван, нi марина, нi Оксана не йняли вiри: занадто очевидним було, що чоловiк з’iхав iз глузду. Виписавшись через мiсяць, кум склав своi речi й, нiкому нiчого не пояснивши, поiхав до матерi в мотовилiвку, щоб там вiдлежатись i зализати рани. Іван iз мариною, як уже могли, заспокоювали сердешну Оксану й переконували ii не поспiшати подавати на розлучення: а раптом все iще направиться…
Саме кум i познайомив Івана з Євгеном. Це сталося, здаеться, рокiв зо три тому – тодi кум iз гордiстю представив невисокого русявого чи то хлопця, чи вже й чоловiка з крупними рисами обличчя, серед яких особливим розмiром чомусь видiлялися нiздрi:
– Знайомся, Іване, це Євген, вiн письменник. Євгене, а це мiй кум Іван, вiн також, як i я, музикант.
Іван тодi не вельми розумiв, що ж то за люди такi – Письменники. Звiсно, у нього в шафi, на полицi, стояло з кiлькадесят томикiв, куплених ще за часiв студентства (i як то в ту бiдну пору все ж вистачало нашкребти кiлька рублiв на книжки!) або взятих у друзiв на кiлька днiв почитати й учасно не повернутих. Але жодного живого письменника вiн доти, окрiм як по телевiзору, не бачив.
Євген же виявився самородком iз якогось схiдноволинського мiстечка. Там, у своему мiстечку, вiн працював iнспектором лiсового управлiння, тож вiдповiдно до своеi посади мав рушницю та службову хатинку в лiсi. Освiту вiн теж мав, щоправда, незакiнчену – зо три роки педiнституту й курси операторiв газових котелень. Саме там, у котельнi, на попереднiй своiй роботi, Женя й почав писати. А ставши вiльним лiсовим чоловiком, вiн розмахнувся вже геть широко, купив собi на базарi в Чудновi вживану друкарську машинку й настукав на нiй один за одним три романи. Потiм двома електричками з пересадкою у Фастовi дiстався до столицi, де якимось дивом одразу прилаштував один iз тих романiв у солiдний товстий журнал, який, щоправда, гонорарiв не платив, пропонуючи авторам брати собi примiрникiв iз публiкацiями, скiльки iм забагнеться. Два iнших Євгенових романи взялось опублiкувати пiд однiею обкладинкою невелике видавництво, у якому заступником головного редактора працював давнiй приятель автора-початкiвця, – на вiдмiну вiд самого Євгена, вiн таки довчився в педiнститутi до кiнця, отримав диплом i тепер бiльш-менш успiшно робив собi кар’еру фiлолога, як уже сам ii розумiв.
Конец ознакомительного фрагмента.