Читати онлайн “Кімната чудес” «Жульєн Сандрель»

  • 01.02
  • 0
  • 0
фото

Сторінка 1

Кiмната чудес
Жульен Сандрель


Це був звичайний ранок, i Тельмi нiколи було слухати сина-пiдлiтка Луi. А вiн хотiв подiлитися найважливiшим: Луi уперше закохався. Але робота попри все. Робота, яку незабаром вона зненавидить i з якоi звiльниться, бо ii единий син потрапив пiд колеса вантажiвки i опинився у комi. Якщо протягом мiсяця вiн не прийде до тями, його вiдключать вiд апарату пiдтримки життедiяльностi. Тельма почуваеться винною у тому, що сталося. Луi – найдорожче, що в неi е. Тiльки диво може повернути його до життя… У кiмнатi сина жiнка знаходить його щоденник. У ньому – список мрiй Луi. Усе, що вiн хотiв би зробити у своему життi. Тельма мае здiйснити iх усi – це едине, що вона може зробити для сина…





Жульен Сандрель

Кiмната чудес



– А скажiть-но менi, мiс Тельмо, як так сталося, що у вас немае дiточок?

Адже Бог обдарував вас чимось особливим, вам би передати це далi[1 - Переклад з англiйськоi. (Тут i далi прим. перекл., якщо не вказано iнше.)].

    Тельма i Луiза. Рiдлi Скотт






І Мiй король





1. 10:32


– Луi, вже час! Давай, повторювати не буду. Будь ласка, вставай i вдягайся, бо запiзнимось: уже двадцять по дев’ятiй!

Приблизно так починався день, що згодом став найгiршим у всьому моему життi. Я ще не знала, що того дня, в суботу, 7 сiчня 2017 року, час роздiлиться на двi частини: перед тим, що сталося, i пiсля того. Перед тим була мить, яку хотiлося зберегти навiки, а разом з нею усмiшки, швидкоплинне щастя, свiтлини, що закарбувалися назавжди десь у темних закапелках пам’ятi. Пiсля того з’явилися роздуми: «чому», «а от якби», сльози, крики, розмита на щоках дорожезна туш, гул сирен, сповненi огидного спiвчуття погляди, неконтрольованi спазми шлунка – органiзм почав чинити опiр. Зрозумiти, чому так трапилося, в ту мить було неможливо, бо таемницею володiли лише боги, та чи iснували вони насправдi – стосовно цього я також мала чимало сумнiвiв. Про що балакали мiж собою божества в той час, о 9:20? «Одним бiльше, одним менше, яка рiзниця? – Ти впевнений? – Ну, не зовсiм, та чом би й нi? – Твоя правда, чом би й нi? Адже свiт вiд цього не перевернеться». Утiм, я перебувала далеко вiд того всього, далеко вiд богiв та власного серця. Саме я в ту хвилину наблизилася впритул до точки перелому, розриву, неповернення. Саме я сварилася з Луi через те, що вiн палець об палець ударити не хотiв.

Тодi здавалося, що малий з розуму мене зведе. Вже пiвгодини я силувалася пiдняти його з лiжка, але всi намагання були марними. Опiвднi ми мали зустрiтися з матiр’ю та поснiдати разом – така собi щомiсячна повиннiсть, – тож я сподiвалася перед тим заскочити на бульвар Осман та придбати червонi туфлi-човники, про якi мрiяла з перших днiв розпродажу. Кортiло похизуватися ними в понедiлок, пiд час зустрiчi з великим босом «Гегемонii», косметичноi компанii, на вiвтар якоi я поклала днi та ночi самовiдданоi працi протягом останнiх п’ятнадцяти рокiв. Пiд моiм керiвництвом перебувала команда з двадцяти осiб, що вiрою i правдою служили благороднiй справi: розвитку реклами та новiтнiм розробкам, тому що ми виготовляли шампунi, якi видаляли до 100 % лупи, а слово «до» в цьому випадку означало, що з двохсот жiнок, якi спробували на собi дiю продукту, лише одна могла пiдтвердити повне зникнення лущення. Дозвiл на згадане формулювання менi вдалося отримати пiсля запеклоi боротьби з юридичним вiддiлом «Гегемонii» – у той час я дуже цим пишалася. Адже тепер компанiя могла збiльшити продажi, пiдвищити менi рiчну зарплатню, а я мала нагоду провести лiтню вiдпустку разом з Луi й купити новi туфлi-човники.

Пробуркотiвши щось незрозумiле, Луi вирiшив послухатись та вдягнув надто обтислi джинси iз занадто низькою посадкою, хлюпнув собi води на обличчя, за п’ять хвилин майстерно розкуйовдив волосся, але вiдмовився надiти шапку, незважаючи на крижаний холод цього ранку, промимрив якiсь малозрозумiлi слова, хоча змiст його промови був менi вiдомим («та чому я мушу йти з тобою?…»), нап’яв на носа сонцезахиснi окуляри, схопив свiй скейтборд – брудну, розмальовану по всiй поверхнi дошку, до якоi я мусила кожного четвертого ранку купувати колiщата для змагань, – почепив червоний легенький пуховик Юнiкло, взяв iз собою пачку печива iз шоколадною начинкою, погодився проковтнути порцiю фруктового пюре з пластиковоi пляшечки, як вiн робив у п’ятирiчному вiцi, та, нарештi, викликав лiфт. Я поглянула на годинник: 10:21. Чудово, у нас ще лишився час на мiй вiдкалiбрований план. На ритуал пробудження Людовика Великого я далекоглядно видiлила чималий промiжок часу – нiколи не знаеш, як довго триватиме весь процес.

Погода була чудовою, на небi – анi хмаринки. Менi завжди подобалось холодне свiтло. Нiколи небо не здавалося менi синiшим i чистiшим, нiж пiд час моiх професiйних поiздок до Москви. Столиця Росii для мене – королева зимового неба. Париж примiрив на себе московськi шати й стежив за нами сяючими очима. Разом з Луi ми вийшли з нашого помешкання, що в другому окрузi, та попрямували вздо

Сторінка 2

ж каналу Сен-Мартен до Схiдного вокзалу, маневруючи мiж сiм’ями, якi вийшли на прогулянку, i туристами, що загiпнотизовано споглядали переправу баржi через шлюз мосту Ежен-Варлен. Я спостерiгала за Луi, який гасав собi попереду на своiй дошцi з колiщатами. Я пишалася своiм курдупелем, що мав iз часом вирости в чоловiка. Могла б йому про це й сказати – такi думки iснують тiльки для того, щоб iх висловлювати, iнакше вони не мають сенсу – але так i не наважилася. Останнiм часом Луi помiтно змiнився. Пiд тиском зростання, притаманного його вiку, з маленького нiжного хлопчика вiн перетворився на досить високого пiдлiтка з натяком на першу борiдку, яка пробивалася на його все ще дитячих, без прищикiв щiчках. Гарна постать у стадii формування. Усе вiдбувалося надто швидко. У моiх спогадах з’явилася картинка: ось прогулююся вздовж набережноi Вальмi, пiдштовхую правою рукою сизувато-синього кольору вiзочок, а в лiвiй тримаю телефон. Здаеться, я всмiхнулася вiд цього видiння. А може, просто вигадала це на пiдставi досвiду? Моя пам’ять зраджуе мене, дуже важко вiдтворити своi думки в такi моменти, дарма що вони важливi. Якби я могла повернутися назад на кiлька хвилин, то була б уважнiшою. Якби я могла повернутися назад на кiлька мiсяцiв, рокiв – скiльки б я змiнила всього.

Вiдлунав останнiй звук мелодii «Вiкенд», що Луi встановив ii на моему смартфонi. Дзвонив Ж.П. Яке лайно! Якого милого бос надзвонюе в суботнiй ранок? Звичайно, таке вже траплялося, i не раз, адже неможливо працювати на пiдприемство, як-от «Гегемонiя», i час вiд часу не стикатися з чимось термiновим. Нинi, щойно подумаю про це – слово «термiново» набувае цiлком iншого вiдтiнку. Бiльше нiколи не буду його використовувати, хай би навiть iшлося про завершення презентацii, запуск тесту споживачiв або дизайн якогось флакона. Про яку термiновiсть узагалi може йтися? Хто помирае? Але в той момент я про це не здогадувалася. Просто цiкаво було, про що саме мiй начальник мусив невiдкладно повiдомити мене, але чомусь передчувала, що це пов’язано з понедiлковими зборами. Тобто це було надзвичайно термiново. Питання життя i смертi. Без зайвих вагань вiдповiла на дзвiнок i навiть не зауважила Луi, який пригальмував i став бiля мене – вочевидь хотiв менi щось сказати. Я замахала руками на знак того, що зайнята розмовою по телефону, хiба вiн не бачить? У вiдповiдь Луi почав щось бурмотiти собi пiд нiс, де в нього вже почав проростати пушок; напевно, хотiв сповiстити про щось важливе. На мигах показував, що для нього справа мае велике значення. Я нiколи вже не дiзнаюся, що саме вiн хотiв менi сказати. Упевнена, що останнi моi думки про сина були недобрими. Щось на кшталт: от вiчно йому треба моеi уваги, немае анi хвилини вiльноi для себе, пiдлiтки – це такi егоiсти, треба ж i менi час вiд часу дати змогу вiдпочити, яке лайно! Либонь, останне слово, що промайнуло в моiй головi стосовно плоть вiд плотi моеi, маленькоi iстоти, що iй я проспiвала тисячi колискових, з якою смiялася тисячi разiв, хто був для мене приводом для гордостi та радощiв – останне слово, що пролетiло в моему затемненому розумi, було саме те бiсове слово, що його вимовив колись Камброн[2 - Французький генерал Камброн пiд час битви пiд Ватерлоо на пропозицiю з боку англiйцiв визнати свою поразку вигукнув: «Лайно! Гвардiя помирае, але не здаеться!»]. Який сором. Як це все несправедливо.

Луi голосно зiтхнув, схопив навушники, що спокiйно висiли перед тим у нього на шиi, з притиском насунув iх собi на голову, сказав як виплюнув, що зi мною завжди так, що для мене iснуе тiльки робота, а тодi взявся прискорено вiдштовхуватися правою ногою i рушив на скейтi хiдником донизу. Якби в ту мить я не розмовляла з Ж.П. – треба було термiново переробити дiапозитиви Powerpoint – спрацював би материнський рефлекс, щось змусило б мене заволати: «Тихо, не iдь так швидко!» Хоча такi слова здатнi роздратувати будь-яку дитину молодшого шкiльного вiку i теоретично нiкому не потрiбнi, але на практицi пробуджують напiвприспану свiдомiсть. Крик так i лишився у мене в головi.

У «Гегемонii» не надто приязно ставилися до того, що в працiвникiв можуть бути дiти, хоча офiцiйна полiтика була досить зрозумiлою: «Гегемонiя» – за рiвнiсть жiнок з чоловiками, «Гегемонiя» вкладае грошi в успiхи жiнок у суспiльствi. Але повсякчас iснуе прiрва мiж теорiею, афiшованою полiтикою, та практикою – зворотнiм боком медалi всерединi тiеi самоi органiзацii. Існують прихованi правила гри, згiдно з якими вiдсоток жiнок у виконавчих комiтетах великих компанiй такий малий, що аж смiшно. Я завжди виборювала високу посаду, а тому годi було виставляти напоказ материнську жилку пiд час дiловоi розмови, навiть у суботу, навiть о 10:31.

У той час, як Ж.П. кволо розводився щодо запланованоi на недiлю роботи, я розсiяно спостерiгала за Луi, а вiн явно мчав надто швидко. Помiтила, що на його головi мiцно тримаються навушники; також чудово пригадую, як подумки благала, аби вiн не надто гучно налаштував рiвень звуку й усвiдомлював, на якiй швидкостi

Сторінка 3

етить. Я метельнула головою – вiн тепер уже дорослий i не варто кожного разу хвилюватися через нього, через усе, через дрiбницi, передусiм через дрiбницi. Просто неймовiрно, скiльки всього передумаеш упродовж кiлькох секунд! Просто неймовiрно, що кiлька секунд можуть так довго й болiсно стримiти в головi.

Востанне спрямовую погляд на годинник – 10:32. Вирiшую завершити розмову з Ж.П. найпiзнiше за три хвилини, тому що ми наближаемося до станцii метро.

Чую вiддалений гул, який нагадуе менi сирену пароплава, що потопае. Це вантажiвка. Пiднiмаю голову – i час застигае. Вiдстань до мене – не бiльше сотнi метрiв, але галас, що його зчинили перехожi, такий гучний, що менi здаеться, нiби я вже там, на мiсцi. Мiй телефон розбиваеться об асфальт. Кричу. Нога пiдвертаеться, я падаю, пiднiмаюся, знiмаю туфлi на шпильках та бiжу, як ще нiколи не бiгала. Вантажiвка вже зупинилася. Репетую не я одна. З десятеро людей, що перед тим затишно сидiли собi за столиками пiд ранковим зимовим сонцем, зiрвалися на рiвнi ноги. Якийсь батько затуляе синовi очi. Скiльки ж йому рочкiв? Мабуть, чотири або п’ять. Такi сцени не для такоi малечi. Навiть у фiльмах нiколи не показують таких-от сцен. Нiкому. Щонайбiльше можна натякнути. Трохи делiкатностi в цьому брутальному свiтi не завадить. Наближаюся, знову кричу, кидаюся на землю, вiдчуваю, що подряпала колiна, але бiль не даеться взнаки. Не цей бiль принаймнi. Луi. Луi. Луi. Луi. Моя любов. Мое життя. Як описати те, що описати неможливо? Один зi свiдкiв пiзнiше використав слово «вовчиця». Лемент вовчицi, яку патрають. Б’ю саму себе, дряпаю нiгтями землю, тiло тремтить, голову Луi я пiдтримую руками. Знаю, що його не слiд рухати, забороняеться взагалi щось пересувати, але я не годна. Знову цей розрив мiж теорiею i дiйснiстю. Я не спроможна просто залишити його лежати на землi й нiчого не робити. Проте тримаю його голову й лише чекаю, плачу та перевiряю постiйно його дихання. Чи дихае вiн? Так, вiн дихае. Нi, перестав. Знову дихае. З рекордною швидкiстю прибувають рятувальнi служби. Пожежник намагаеться менi допомогти або швидше силкуеться вiдiрвати вiд тiла сина. Даю йому ляпаса. Вибачаюся. Вiн менi всмiхаеться. Пам’ятаю геть усе. Його впевненi, та водночас такi м’якi рухи, непропорцiйний нiс, заспокiйливий голос, такi доречнi слова, а також швидку – вона починае вiд’iжджати. Уловлюю якiсь уривки фраз: «– Педiатрична швидка. – Лiкарня Робера Дебре. – Інтенсивна терапiя. – Усе буде гаразд, прошу панi. – Нi, вже не буде. – Я вас проведу». Починаю падати. Вiн пiдтримуе мене. М’язи, що були надмiрно напруженi вiдтодi, як стався нещасний випадок, починають розслаблятися. Мене всадили на стiлець у залитiй сонячним промiнням кав’ярнi. Мое тiло бiльше не реагуе на подразники. Нутрощi вивертае, мене знудило й снiданок опинився на столi хiпстерського бару – за кiлька хвилин у ньому не залишилося жодноi людини. Витираю рота, випиваю склянку води та пiдношу голову.

Навколо мене нiчого не змiнилося: небо й надалi блакитне, надалi чисте. Дивлюся на годинник. Вiн теж розбився. Циферблат трiснув, стрiлки зупинилися. Нерухомий свiдок. Досi 10:32.



Одного ранку



Мене звуть Луi, мешкаю в Парижi, менi дванадцять з половиною рокiв, скоро виповниться тринадцять. Менi дуже подобаються футбол, японськi мультики, Метр Гiмс[3 - Французький спiвак-репер.], канали з покемонами на YouTube, солодка намазка, що мiстить бiльше пальмовоi олii, нiж сама пальмова олiя (обожнюю цей жарт), кiнофiльми 90-х та 2000-х рокiв (нi, це аж нiяк не нафталiн), запах вихлопних труб, скейти кислотних кольорiв, цицьки мадам Ернест, моеi вчительки математики, математика як така, без цицьок мадам Ернест, моя супербабця Одет, моя мати (бiльшiсть днiв).

Крiм того, здаеться, я помер.

Переважно не маю звички розповiдати про свое життя, але якщо ви вже тут, то чому б не пояснити вам, хто перед вами та що зi мною трапилося.

Живу я сам з матiр’ю. Звати ii Тельма. Так ось, разом iз нею я прожив свiй останнiй ранок. Я мiг би сказати вам, що це був надзвичайний ранок: ми чудово провели час, обнялися i сказали одне одному нiжнi слова. Насправдi все вiдбулося iнакше: звичайний нудний ранок, зрештою, це ж цiлком нормально. Неможливо проживати кожну годину кожного дня, немов останню – надто виснажливо. Живеш та й годi. Отакий плин нашого з мамою iснування.

Отже, як подумати, сам собою ранок був чудовим. Прекрасно розумiю, що в мами зовсiм iнша думка стосовно цього, знаю, що вона обов’язково прокручуватиме в головi кожну подiю тих кiлькох хвилин, питатиме в самоi себе, що вона могла б зробити, що могла б змiнити. У мене е на це вiдповiдь, i тут ми з мамкою згоди не дiйдемо: нiчим не можна було зарадити.

Вiдповiдь може видатися дивною, коли знаеш, що проведений спiльно ранок означав тiльки те, що мама намагалася витягти мене з лiжка, а сам я гарчав, пручався i знову гарчав. Таким усе сприймалося з боку. І таким воно менi все й видавалося. Але тепер я можу вiдступити подалi й помiркувати над своiми почуттями. Незрозумi

Сторінка 4

i подразники, мозковi поколювання вiдчуваються тiльки тодi, коли вже нiчого бiльше не лишаеться. Тягар звички. Щастя вiд звичок. Постiйна радiсть вiд родинних ритуалiв. Щоденнi дрiбнички, якi виховують нас i змiнюють усе.

Той ранок був сповнений ритуальних ласощiв. Рипiння дверноi ручки в кiмнатi будить соту частку моеi свiдомостi та сповiщае про початок наступного дня. Мама переступае порiг, наближаеться до мене i гладить мене по головi, проводить рукою вiд лоба до потилицi – тiльки так, i нiколи – в зворотному напрямку. «Добрий день, сонечко, час уставати, серденько», – шепоче мама так, нiби я й досi був дво- або трирiчним хлопчиком. Мить, що зависае мiж сном та пробудженням, летаргiйний стан, коли переплiтаються мiж собою мрii та дiйснiсть. Потiм скрип ролетноi штори, що вiдкриваеться, сонячнi променi, що рiзко падають менi на обличчя. Я щось бурмочу, вiдвертаюся та ховаю голову пiд подушку. Перша мамина спроба розбудити мене. Обiйми Морфея не хочуть вiдпускати, я знову поринаю в сон, а потiм навiть не пригадаю, що менi наснилося. Друга спроба: голос мами стае менш солодким, бiльш наполегливим, суворiшим. Як i щодня. Вона теж добре знае цей ритуал. Той самий упродовж мало не тринадцяти рокiв. Хай це й обернулося на рефлекс, але нам iз нею вдавалося визначати, яким буде настрiй цiлого дня, спираючись лише на те, в який спосiб пролунало певне слово, як довго з горла напiвсонного пiдлiтка видобувалося ведмеже гарчання. Настрiй того дня веселий. Субота, i ми про це знаемо. В нас попереду багато часу, навiть якщо мама вважае, що це не так. Я обiзнаний iз програмою дня, адже добре знаю свою матiр: вона завжди будить мене трохи ранiше, аби я встиг скинути iз себе рештки сну.

Зроблю невеличкий вiдступ, бо знаю, що ви менi зараз скажете: однак дивно, що хлопчина, якому заледве виповнилося дванадцять з половиною, послуговуеться такими складними словами, чи не так? Хай там як, для моiх однокласникiв з 3-С класу колежу Поля Елюара це якось зашкварно (себто дивно – пояснюю тим, кому за сорок). Зашкварно вчитися в третьому класi, коли тобi дванадцять з половиною рокiв[4 - У французьких колежах 11—12-рiчнi дiти вчаться в 6-му класi, а 3-й клас вiдповiдае 14—15-ти рокам.]. А от менi на це начхати, я так розмовляю та й край – iнакше не виходить; i в колежi постiйно глузують iз моiх мовних зворотiв та обзивають галiмим ботаном, а тому щиро дякую, ви хоча б не починайте…

На чому я зупинився? Ага, точно, я вам розповiдав про себе. Уже кiлька днiв я хотiв – потребував – поговорити з мамою про дiвчину, яку зустрiв на футболi; саме так, iснують дiвчата-футболiстки, i серед них навiть трапляються гарненькi, годi бути рабами упереджень. Я чекав на вiдповiдний момент. Ми з мамою такi сором’язливi. Не виставляемо напоказ своi почуття. Радше схильнi iх приховувати. Вiдповiдний момент для розмови з мамою не може припадати на робочi днi. Вона приходить додому виснажена пiсля роботи, неохоче вiдводить погляд вiд екрана смартфона, постiйно вирiшуе щось «термiнове». Хотiлося б менi знати, що може бути термiнового в людей, якi займаються шампунями вiд лупи…

Отже. Я подумав, що в такий звичайний ранок звичайного вихiдного дня момент був пречудовий. Менi зовсiм не хотiлося, щоб мама почала надто перейматися, кiпiшувати, уявляючи мене одруженим, тобто не хотiлося зайвих церемонiй. Невимушена розмова, усi вдають, що нiчого не сталося – та й по всьому. А тому, коли я пiдiйшов до мами, а вона вiдштовхнула мене, нiбито якийсь бур’ян iз дороги, то я дуже образився. Мама каже, що я трохи сангвiнiк. Не знаю, що це означае, либонь, те, що я зануда. Або просто вразливий. Або вразливий зануда. Утiм, яке корiння, таке й насiння – так каже бабця Одет, – i хай це слугуе менi виправданням, бо мама теж надзвичайно вразлива. Я не сказав, що вона нудна – це ви так подумали, зiзнавайтеся.

Тож я засапався, як бичара, i втiк, як фурiя. Схотiлося надокучити iй, доки вона розв’язувала по телефону робочi питання. Це ж суботнiй ранок, треба натякнути в той чи iнший спосiб, що у вихiднi люди не працюють. Знаю: мама ще й досi нервуе, коли бачить, що я зникаю за рогом вулицi. Свiдомо чи нi, вона пришвидшуе крок – боiться спустити мене з ока. Тож я дременув, хотiв обiгнати ii на поворотi вулицi Реколет та сховатися бiля входу в сад Вiльмен, тодi вона б здрейфила й перестала говорити по телефону.

А потiм усе вiдбулося надто швидко, навiть не знаю, що власне трапилося. Та нi, думаю, таки докумекав, я ж не дебiл. Я летiв надто скоро, це ж зрозумiло. Послизнувся. Сталася дурна помилка. Нiколи мене так не заносило, мiй скейт завжди мене слухався. Я пiднiс голову й вiдразу побачив вантажiвку, що мчала в мiй бiк, почув гудок автомобiля – i все поринуло в темряву.

Повна вiдключка.

Прошу зауважити, що, всупереч тому, що я завжди собi уявляв, подii мого життя не пронеслися в свiдомостi за кiлька сотих секунди. Я лише побачив фари бiсовоi вантажiвки та встиг подумати: ти дивися, фари включенi, а надворi – бiлий день.

Така собi тупенька думка наостанок.

Сторінка 5






2. ЕЕГ[5 - Електроенцефалограма.]


Нiколи не припускала думки, що вiн помер. Такими створенi всi матерi. Уявити собi, що дитина може померти, – все одно, що вже поховати ii. А поховати дитину просто неможливо. Луi не помирав. Вiн не мiг померти.

Я була в станi шоку. Не знаю, чи це офiцiйний медичний термiн; здаеться, я чула, як хтось саме так i висловився. Подii того ранку вiдкинули мене в полярну площину, куди все долинало нiбито крiзь товщу хвиль, а всi звуки та вiдчуття притлумлював уявний захисний кокон, що оповив мене з голови до п’ят. Складалося враження, наче менi вкололи знеболювальне. Може, так вiдбувалося через те, що вони дуже швидко ввели в мiй органiзм заспокiйливе, а може, через те, що навколо мене вибухали одна за одною бомби.

Емоцiйнi бомби – коли медики пояснили менi, що понапихали в мого сина лiкiв задля того, щоб вiн не страждав. «Головне – не дати iнфекцii розповзтися пiсля ушкодження внутрiшнiх органiв. Існуе загроза життю, але зараз неможливо встановити, в якому саме станi перебувае його свiдомiсть пiсля терапii. Слiд почекати: дiя лiкiв припиниться, а тодi вже зможемо щось спрогнозувати. Нам дуже шкода».

Сльозогiннi бомби – коли в лiкарню приiхала мама й почала, зойкаючи, торсати мене, звинувачувати в бездiяльностi, безвiдповiдальностi, неуважностi. Медикам довелося вiдтягувати вiд мене мою власну матiр. «Прошу панi, кожен проживае таку ситуацiю по-рiзному, треба поважати почуття доньки так само, як ми поважаемо вашi, адже ми не якiсь там йолопи знахабнiлi».

Словеснi бомби, врештi-решт. Цiлi орди нових слiв, скорочень, незрозумiлих символiв, армii прикметникiв – такi собi солдатики медичноi служби, що мають сенс, лише коли е бажання iх зрозумiти. Серед туману на поверхню спливають i лишаються в пам’ятi слова-ключi, що згодом вiдiграють головну роль, стають важливiшими вiд решти.

Полiтравма.

Гематоми.

Внутрiшньомозковий.

Легеневий.

Кома.

Глибока.

Респiратор.

ЕЕГ.

Електроенцефалограма.

Чекати.

Як довго?

Не знаю.

Неможливо передбачити.

Нiколи?

Не знаю.

Зарано.

Надiя.

Тримайтеся.

Луi такий гарний лежав на лiкарняному лiжку. Погiдний. Спокiйний. На диво добре зберiгся. Якби не всi цi рурки, його обличчя та решта тiла здавалися б майже неушкодженими. Два ребра трiснутi, нога переламана, перелом закритий, а тому, як менi сказали, достатньо того, що кiнцiвку знерухомили. Я почала сперечатися, питати, навiщо фiксувати ногу, адже не скидалося на те, що вiн наготуеться одразу плигати. Медсестра глипнула на мене, в ii поглядi я прочитала, що моi слова здавалися iй недоречним каламбуром очманiлоi вiд горя матерi. Спантеличена мати. Вбита горем, може й так. Усе здавалося несправжнiм. Це кошмар, Тельмо. Лише кошмар. Ти прокинешся, а Луi стоятиме поруч, пасмо його розкуйовдженого волосся падатиме на чорнi, сяючi вiд смiху очi серфiнгiста. «Що з тобою, мамо? Бiльше не подобаються моi жарти? Гаразд, останнiй був невдалим, але зi мною все добре, не переймайся. До речi, ти купила менi карту Покемон Екс[6 - Pokemon Ex – категорiя рiдкiсних карт для картярськоi гри Покемон.] – пам’ятаеш, я ще знайшов ii на Амазонi[7 - Amazon.com – найбiльша у свiтi компанiя з продажу товарiв в Інтернетi.] Що в нас сьогоднi на вечерю? Можна подивитися концерт на MTV? Ну плiiiiз, ма, не будь такою занудою. Ти найкраща, обожнюю тебе».

Авжеж, далеко не найкраща. Мiж тiею, що краща за всiх, та мною – вiдстань у цiлi свiтловi роки. А звiдти, з далекоi галактики, вона пiддражнюе мене. Їi син стоiть бiля неi, усмiхаеться. Живий. Мiй син?

Живий.

Також.

Надiя.

Чекати.

Як довго?

Не знаю.




3. Одразу потому


Менi дозволили пiти з лiкарнi в недiлю ввечерi. Працiвники закладу не хотiли вiдпускати мене в суботу, бо мусили за мною спостерiгати – це офiцiйно. Але, гадаю, бiльше за все побоювалися, щоб я чогось не втнула. Утiм, вони мене погано знали. От нiколи навiть не подумала б накласти на себе руки. Інстинкт самозбереження ввiйшов у мою плоть i кров. Навiть у найсумнiшi хвилини я здатна опанувати себе. Такi думки снували в моiй головi пiсля ДТП. Уже був час ступати на стежину боротьби. Це була моя стихiя. Справжня войовниця. Боець. Це ж прекрасно, прошу панi, Луi потрiбна ваша пiдтримка. Адже люди, що оточують хворого в комi, можуть вплинути на змiну його стану. Певна рiч, гарантiй нiяких немае, але Луi такий молодий. У його вiцi легше з цього виборсатися. Позитивний перебiг хвороби часто стае можливим, коли медперсонал ретельно дотримуеться правил догляду, а молодий пацiент не переривае лiкування i його оточують люди, що своею любов’ю допомагають подолати труднощi.

Отож в недiлю я вийшла з лiкарнi з надiею в серцi, а втiм, iз вiдчуттям близькостi смертi в душi. Збоку здавалося, що я вирiшила боротися разом iз сином, та й самi медсестри пiдштовхували мене до цього. Особливо одна чарiвна бiлявка, що нагадувала Софi Даван[8 - Тележурналiстка, зiрка французького телебачення.]; я ладна була повiряти iй чи не найпотаемнiшi пе

Сторінка 6

еживання просто перед камерою. Але в глибинi душi бринiв мерзенний голосочок (перед тим, уночi, я залiзла в Google, який охоче надав менi безлiч нищiвноi iнформацii щодо коми), вiн нашiптував менi: «навiщо це тобi?», «3-я стадiя коми безнадiйна», «згадай Мiкаеля Шумахера, це ж тривало роками», «а якщо вiн прокинеться iз синдромом замкненоi людини?», «а якщо взагалi не прокинеться?». Ось так, упродовж кiлькох секунд мене кидало вiд цiлковитого вiдчаю до непереборного оптимiзму, а працiвники лiкарнi побоювалися за стан моеi психiки. Менi хотiлося сказати iм, щоб вони не хвилювалися, що я така, як завжди, лише сьогоднi – ледь не на межi, але навряд чи це могло iх заспокоiти, тож треба було й справдi йти геть, аби зовсiм не збожеволiти.

Менi дозволили вiдвiдувати Луi, проводити з ним цiлий день. Мiй хлопчик просто заснув. Я мусила дочекатися, коли вiн прокинеться, вiдвернеться та промимрить, що його розбудили зарано в недiлю. Все вiддала б, аби знову почути синове бурчання, що зазвичай так мене дратувало. Але цього не сталося. Не сталося, та й годi. Апарат вирiвняв його дихання, а втiм, лише тулуб здавався активним. Удень я годинами сидiла й тримала його руку у своiй. Масувала долонi, пальцi. А також ноги – помалу й довго. Мене заспокоювало те, що вiн поруч. На обличчi можна було пестити лише щiчки. Тож я заплющувала очi й менi здавалося, нiби бачу ямочку, що так прикрашае його, коли вiн усмiхаеться. Я ридма ридала. Сльози котилися по його руках, по моiх. Мабуть, це все нормально. Проспiвала кiлька колискових. Разiв десять промуркотiла його улюблену пiсеньку – навiть у дванадцять рокiв вiн просив заспiвати ii. Я сама придумала мелодiю та слова. Безперечно, не така вже й милозвучна, безперечно, не найкраща колискова на свiтi. Безперечно, найгарнiша з усiх, на думку мого сина, i на мою – теж.

Сонце сiло за обрiй. Менi стало лячно. Треба було повертатися додому, до нашоi оселi – цього я боялася найбiльше. Упритул зустрiтися з ним без нього самого. Вiдчинити дверi, вiдчути запаморочливий аромат пiдлiткових парфумiв, якими вiн щоранку напахував себе, зiбрати бруднi речi, що вiн розкидав iх за своею звичкою в коридорi перед пральнею. Щось з’iсти. Пiти спати. Не заснути. Напередоднi менi прописали снодiйнi, крiм того, я була виснажена, тож менi вдалося зануритися в сон без сновидiнь. Але перша нiч без нього буде iнакшою. Щойно про це згадала – почала чимдуж опиратися: вдавала, що не чую, як медсестри вже кiлька хвилин натякають, що вже час iти й менi не можна лишатися в лiкарнi. Одужання може затягнутися. Треба бути сильною заради сина. Я довго цiлувала Луi, шепотiла слова, зрозумiлi лише йому та менi, а тодi пiдвелась i вийшла з кiмнати, а позаду зосталася моя дитина та все наше попередне iснування. Попереду на мене чекали виклики майбутнього життя.

Вирiшила пройтися додому пiшки: пiсля задушливоi атмосфери лiкарнi подихати свiжим повiтрям не зашкодить. Я проштовхувалася крiзь натовп парижан, якi повиходили на недiльну прогулянку, i за кiлькасот метрiв почала мiркувати про шофера вантажiвки, що поламав менi життя. Полiцейськi вже навiдувалися до мене. Перед тим лiкарi вiдрадили iм проявляти наполегливiсть, проте вони вiдповiли, що рано чи пiзно треба буде провести допит. Отже, полiцейськi повернулися пiзнiше, i ми розмовляли хвилин десять. Я повинна була описати ситуацiю такою, якою ii бачила, тобто менi небагато вдалося пояснити. Але я вимагала справедливостi, жадала помсти, тож зосередила свiй гнiв на водiевi вантажiвки. Полiцейськi з розумiнням поставилися до цього, iм вдалося вгамувати мiй порив добитися для винуватця довiчного ув’язнення та запевнили: опитування тривае, багато свiдкiв змогли докладно описати випадок, записи камери вiдеоспостереження за дорожнiм рухом приеднали до справи, тож справедливiсть, без сумнiву, переможе. Хоча один iз них додав, що йшлося про нещасний випадок, i менi слiд враховувати, що водiем вантажiвки була жiнка, мати двох малолiтнiх дiтей, яка теж хвилювалася, перебувала у станi шоку, а висновки опитування могли мене далебi засмутити: свiдчення збiгалися в тому, що Луi, вочевидь, утратив контроль над скейтом, i навiть уся добра воля цiлого свiту не змогла б запобiгти зiткненню; також скидалося на те, що вiдповiдальнiсть жiнки за кермом буде вельми обмеженою. Я вiдразу зайшлася звинувачувати полiцiю в необiзнаностi, з криком доводити, що все це неправда, мiй син тут аж нiяк не винний, а ця наволоч – спритна манiпулянтка, коли iй вдалося так легко переконати iх у тому, що вона нi за що не вiдповiдае, а самi вони – копи пархатi й справжнi козли; я обдаровувала iх також iншими лайливими словами, що менi тепер уже важко перенести на папiр. Тож я розгнiвано стовбичила перед ними, коли в кiмнату зайшли Софi Даван вкупi iз санiтаркою i почали заспокоювати мене, тодi я впала в обiйми телеведучоi, а згодом – на холодну пiдлогу, вкриту зеленим лiнолеумом, i важко розридалася. Полiцейськi спокiйно запевнили мене, що не будуть враховувати моi нещодавнi слова та дii, позаяк вони не вiдпо

Сторінка 7

iдали тому, що я насправдi думала, побажали менi тримати удар i вийшли. Я втратила не тiльки майбутне для свого сина, а й власну гiднiсть. Я довiдалася, що водiем була жiнка, також мати, а я бажала iй усього найгiршого, проте не знала нiчого про ii власне життя.

Я метельнула головою та попрямувала до набережноi каналу Сен-Мартен. За п’ятнадцять хвилин буду в себе вдома. У нас вдома. Сама.

Пройшла кiлометр, i спрацювали давнi рефлекси. Поглянула на циферблат годинника, там i досi 10:32. Марнi сподiвання. Правою рукою почала намацувати мобiльний телефон, про який навiть не згадала зi вчорашнього дня, а такого не траплялося зi мною вже… та нiколи не траплялося. Узялася нишпорити рукою в переповненiй сумочцi та зрозумiла, що смартфона там не знайду: згадала, що вiн вилетiв у мене з рук пiд час аварii.

Зупинилася. Ж.П.! Адже я спiлкувалася з Ж.П. Я так йому й не передзвонила, жодного разу не згадала нi про нього, нi про заплановану на завтра бiсову презентацiю, яку готувала для великого боса. Я повинна була працювати над презентацiею в недiлю, а недiля – це сьогоднi. Ж.П, мабуть, запанiкував через те, що я не далася чути. Запанiкував з приводу презентацii, звичайно. Його геть не хвилювало, що там вiдбуваеться з моею скромною особою. Цiкаво: що саме вiн почув пiд час аварii? Якi звуки долинали до нього через слухавку, а може, телефон уже був поламаний? Пригадала, що вiдчувала в ту мить i дiйшла висновку: телефон одразу розбився. Ж.П. нiчого не чув. Певним чином це мене заспокоiло, бо аж нiяк не хотiлося, аби мене роздивлялися зi вдаваним спiвчуттям спiвробiтники в «Гегемонii». Врятувати мене могла лише робота. Якщо буде покiнчено з кар’ерою – менi гаплик. За всяку цiну треба зберегти бодай дещицю нормального життя. І надалi бути Тельмою – керiвником маркетингу у вiддiлi технiчних шампунiв. Не дати себе поховати пiд личиною Тельми, в якоi дитина лежить у комi.

Попри всi намагання зосередити думки на Ж.П. i самiй роботi, видива того, що трапилося пiд час аварii, i надалi зринали в пам’ятi; вiдчула власний крик, до горла пiдступила хвиля нудоти – не годна була стриматися, виблювала посеред самоi вулицi. Прокашлялася, декiлька разiв гикнула. Старша панi з песиком, аби мене уникнути, перейшла на протилежний хiдник. Славнозвiсна паризька взаемодопомога.

Я опустилася на сходинки, що вели до входу в якийсь будинок, треба було вiдсапатися, заспокоiтися, вiдсторонитися вiд галасу та вiдчаю. Як довго я просидiла так серед вулицi? Достатньо, аби руки, вуха та щоки вже не вiдчували пощипування холоду.

Потiм знову в головi почали снувати певнi думки. Я надовго замислилася над новими цiлями на найближчий час. Не можу рухатися уперед безцiльно. Так було завжди. Пiсля аварii будь-яка попередня мета виявлялася морально застарiлою. Треба встановити новi орiентири. Отож я склала собi список – коротенький, але насправдi ударний, – що допомiг би менi розподiлити зусилля та енергiю в наступнi днi. А далi буде видно.

Мета номер один: вивести Луi з коми.

Мета номер два: працювати, як i ранiше.

Тоi ночi, що я так ii побоювалася, менi таки вдалося годинку здрiмнути, решту часу просидiла над презентацiею для великого боса. Щойно тiльки сiдаю за комп’ютер, як мене вiдносить течiею: цiлий свiт навколо перестае iснувати.

А менi лише того й треба. Притлумити, запаморочити свiдомiсть за допомогою посиленоi працi, аби не думати про Луi.




4. О капiтане! Мiй капiтане!


– Якого бiса Тельмо де тебе носило я дзвонив тобi разiв п’ятдесят це геть непрофесiйно ти могла б менi хоча б передзвонити чорт забирай не змушуй мене так нервуватися сподiваюся ти внесла всi змiни до презентацii якщо нi доведеться вiдсиджувати ще довбанi п’ятнадцять хвилин тiльки я вже не буду тебе захищати серденько.

Видих. Уперше.

– Я теж тебе люблю, Ж.П. Добрий день, до речi.

– Та пiшла ти. Тобi навiть не соромно. На щастя, я тебе обожнюю i годен зробити все заради тебе.

Чолов’яга завжди починае говорити одне, а закiнчуе зовсiм iншим. З глузду можна з’iхати. Пiсля розмови з ним дрiбнi офiснi клерки нiяковiють, просто не знають, що iм далi робити з його суперечливими вказiвками. Я вивчила певнi матерiали i тепер упевнена, що Ж.П. – збоченець нарцисичного типу. Той, хто завжди збивае жертву з пантелику хитромудрими запитаннями, а тодi вiтае ii зi вдало виконаною роботою, натякаючи при цьому, що вона – бездарне лайно.

– Тримай, це остаточна версiя презентацii, – сказала я йому, передаючи флешку.

– Всю нiч очей не зiмкнув через тебе. Тобi непогано платять, могла б i забути про такi речi, як вихiднi, якщо в понедiлок маеш зустрiтися з великим босом. Ясно?

– Як бiлий день, Ж.П. Присягаюся: це бiльше не повториться.

Гримаски, погляд скоса, кривляння засоромленого, але водночас нахабного дiвчиська… Чи не найкращий спосiб побороти збоченця – пристати на ту саму гру та спантеличити поведiнкою, що аж нiяк не вiдповiдае змiсту сказаного.

Ж.П. швидко переглянув презентацiю та широко менi всмiхнувся. Я добряче попрацювала й п

Сторінка 8

екрасно про це знала. Йому немае за що мене ганити.

– Чудово впоралася, мiс. Ти жахлива, але крута. Коли я кажу «крута», то маю на увазi твоi робочi характеристики, звичайно, щоправда, твiй термiн придатностi, як на мене, добiг кiнця, це мiж нами, га-га. Жартую, адже ти в курсi: я вiд тебе шаленiю, наймилiша МІЛФ[9 - Mother I’d Like to Fuck (англ.) мiлф – зрiлi жiнки, яким подобаються набагато молодшi чоловiки (примiт. автора).] iз тих, що я знаю. Пожартували й годi, на нас чекають, знiмай штани – зараз хтось когось вiдпердолить, га-га.

Не переймайся, Ж.П., я не ображаюся на тебе, але вже упродовж двох рокiв записую на свiй iPhone всi милi слiвця, що ти й подiбнi до тебе типи вiдпускають на мою адресу або на адресу iнших жiнок. Адже я не вчора народилася.

Разом iз Ж.П. ми рушили лiфтом на восьмий поверх. Кожна людина, яку ми перестрiвали, для годиться бажала нам триматися. Пан великий бос – гроза нашоi спiлки, ба бiльше, ii легенда. Залiзна рука в залiзнiй рукавицi, як кажуть його колеги ГВД[10 - Головнi виконавчi директори.] з КАК 40[11 - Індекс САС 40, iндекс паризькоi фондовоi бiржi.], мерзотний поганець, на думку спiвробiтникiв-полякiв з «Гегемонii» (iхнi заводи недавно позакривали), великий начальник, зовсiм незнайомий широкому загалу, й водночас напiвбог у фiнансовiй царинi, тож його слiд поважати, а головне – з ним не можна сперечатися. Інакше можна наразитися на громи й блискавицi диктатора сучасностi.

Утiм, я нiколи не боялася його, бо все ще пригадую уроки власноi матерi. Вона завжди казала, що людину, якiй вдалося справити на мене враження, треба уявляти в смiшнiй ситуацii, а не створювати з неi культ особистостi. «Хоч би ким вона була, хоч яка впливова чи пихата була ця особа, просто уяви, як вона сидить собi в туалетi, й усе стане на своi мiсця в твоiй головi, донечко: це ж така сама людина, як i всi решта, адже вона мае такi самi життевi потреби, а також такi самi права й обов’язки, що й усi iншi, тож не забувай про це».

За десять хвилин ми прослизнули у конференц-зал. Зо тридцять осiб сидiли з траурними мiнами. Зрештою, це так природно: ми обговорюемо косметику, тема дуже серйозна. На подiбних зборах завжди присутня цiла юрба статистiв, якi лише вдають, що слухають, а насправдi вiдповiдають на електроннi листи або роблять вправи з онлайн-курсiв у своiх ноутбуках. Вони нiколи не втручаються, але завжди згiднi з великим босом, а iхнiй натхненний вигляд свiдчить про цiлковиту пiдтримку шефа пiд час його промови. Якщо виступае жiнка, вважаеться гарним тоном, щоб вона була одягнена в коротеньку спiдницю, носила туфлi на високих пiдборах, а в макiяжi використовувала продукти рiдноi компанii: туш «Мiльярди вiй», помаду «Суперчервона», тiнi для повiк «Вiнтажний Шик», лак для нiгтiв вiдтiнку фуксii «Свято в Нью-Йорку», лiмiтований випуск. Необхiдний мiнiмум.

Пан великий бос полюбляе жарти щодо наших клiенток (вiн поблажливо називае iх «Мадам Мiшю»[12 - Так у Францii часто називають пересiчну, середньостатистичну жiнку.]), а також щодо рекламних моделей з нашоi фiрми, яких охоче порiвнюе з курками, крiм того, вимагае вiд нас, аби ми звiльняли iх за перших проявiв вiкових змiн; вiн також кепкуе з працiвникiв заводiв, якi нiбито б’ють байдики, з чорноробiв, що мали б бути щасливими лише з того, що мають бодай якусь роботу, та й узагалi, на його думку, iх треба мiняти на азiатiв, бо вони примудряються витрачати на життя лише один евро на день; глузував iз керiвничок маркетингу, що вставляють, нi сiло нi впало, англiйськi слова, коли iм бракуе аргументацii. Пан великий бос – справжнiй жартiвник. Зрештою, зал вибухае смiхом – ось вам i доказ.

Починаю презентацiю та незабаром помiчаю: пан великий бос навiть не слухае. Вiн зi хтивою посмiшкою тарабанить у своему айфонi. Неважко уявити, що вiн там роздивляеться. Вирiшую перервати промову. Я цiлу нiч мордувалася з презентацiею, i все задля татка смурфа й великого боса.

Якщо вiн i слухати не зволить, навiщо тодi продовжувати? Дехто вже вiдкашлюеться, хтось витрiщаеться на мене: не можуть утямити, що це я тут улаштувала, адже згiдно з правилами, хоч як би шеф ставився до промови, спектакль треба продовжувати – the show must go on, darling.

Тиша стае нестерпною, тож головний виконавчий директор вiдриваеться вiд свого заняття й здивовано втуплюе в мене очi. А тодi пiдводиться й кладе смартфон на стiл.

– Скажи-но менi, Тельмусю, що тут коiться?

– Презентацiя пiдготовлена для вас, а ви навiть не слухаете. Отже вирiшила перерватися, щоб дати вам змогу вирiшити всi термiновi справи.

– Виконавчий комiтет – перед вами, крiм того, щонайменше двадцять найвпливовiших людей нашого пiдприемства слухають вас. Презентацiю влаштовано не лише заради мене, крiм того, менi не подобаеться ваш тон. Продовжуйте.

Вагаюся. Дивлюся собi пiд ноги. Мушу опанувати себе. Погодитися, не моргнувши оком. Аж раптом:

– Хто з присутнiх мiг би переповiсти змiст початку презентацii?

Присутнi пожвавлюються. Глумливi посмiшки. Переляканi погляди.

– До чо

Сторінка 9

о ви ведете, Тельмусю?

– Я вам не Тельмуся. Чудово, продовжимо.

Веду презентацiю з того мiсця, де зупинилася, але вiдчуваю: пан великий бос щось обмiзковуе. Вiн переривае мене на пiвсловi.

– Нi, продовження не буде. Ви не пiдготувалися до презентацii. Це все на любительському рiвнi. Зайдiть до мене, коли хоч трохи попрацюете над темою. Менi здавалося, що я знаю, яка ви жiнка, Тельмусю, такою ви менi й подобалися. У вас е дiти, Тельмусю?

Спливае видiння. Недоречне, несподiване, власне тут, на роботi. Луi. Вантажiвка. Лiкарня. Прожени цi думки, швидко.

– У мене е син, пане директоре, проте не бачу жодного зв’язку зi сказаним. Тож якою саме жiнкою ви мене вважаете? Не хотiлося б повторюватися, але я не ваша Тельмуся.

– Ви жiнка, що дбае передовсiм про власну кар’еру, ладна на все заради успiху – сподiваюся, ви розумiете, про що я кажу. Це ж прекрасно, нiхто у нас тут не нарiкае на такi речi.

Знову хтива посмiшка. Стриманий смiх у залi. Подумки крокую вздовж каналу Сен-Мартен. На годиннику 10:31. Луi намагаеться заговорити зi мною. А я балакаю по телефону. Для мене кар’ера – понад усе. Пан великий бос мае рацiю. Вiдчуваю, що мене ось-ось знудить. І я розплачуся. Пан великий бос веде далi.

– Мене лякають жiночки, якi цiлими днями ледарюють, – я не маю на увазi, звичайно, тих, хто купують нашу продукцiю. Думав, що ви не така, що ви душею та тiлом вiдданi нашiй компанii. Виявляеться, що я помилявся. Може, вам слiд було менше часу няньчити дитину, а бiльше – працювати над презентацiею? Збори закiнчено, Тельмусю.

Вiн пiдводиться. У мене всерединi закипае глухий гнiв.

Няньчити дитину. Згадую, як ще вчора сидiла бiля лiжка Луi. Як няньчила свого понiвеченого пiдлiтка. Докладала всiх можливих зусиль, аби бути йому корисною. Намагалася стримати вiдчай, проте захисний панцир уже не допомагав. Згадую Луi в його перший день у школi. Як няньчила свого хлопчика. Запихала його улюблену шоколадку в портфель, разом iз папiрцем з намальованим червоним серцем: хотiла заспокоiти його, запевнити, що я поруч, назавжди. Згадую, як в пологовому будинку тримала Луi на руках. Як няньчила свое немовля. Самiсiнька. Почувала себе поганою матiр’ю, бо не вмiла його правильно нагодувати. Груди болiли, але всi зусилля були марними. Луi почав утрачати вагу – менi запропонували годувати з пляшечки, але я вперто вiдмовлялася. Продовжила спроби. За два днi Луi нарештi взявся смоктати молоко, а я розплакалася. Авжеж, няньчити дитину.

Покидьок. Та вiн гадки не мае, про що балакае. Прямую до нього та роблю те, що вже давно варто було зробити. Усiм жiнкам нашоi компанii настав час вчинити так само. Рiшуче зупиняюся перед диктатором, загороджуючи собою прохiд. І залiплюю йому гарного ляпаса.

Ляпаса з великоi «Л».

Надзвичайного ляпаса.

Суперляпаса.

Найкращого з ляпасiв.

Витiвка обiйдеться менi дуже дорого. Мене звiльнять, знаю. Але як це було круто! Збiса круто було залiпити йому такого ляпаса! Головний покидьок нашоi компанii ошелешено втупив у мене очi. Пiднiс руку до щоки, посмiхнувся менi та кинув, нiби нi до кого не звертаючись:

– Звiльнiть менi цю.

Я вiдповiла дуже просто:

– Із задоволенням, пане директоре.

Коли виходила iз залу, почувала себе на диво незвично. Спочатку думала, що розревуся. Проте всього-на-всього розсмiялася.




5. Серце, зупинися!


Це був провал. Мета номер два зазнала цiлковитоi поразки. Тепер я була впевнена тiльки в одному: мiй професiйний шлях змiнить напрямок. Здавалося, що й надалi почуватимуся вкрай зле, та вже наступного дня тягар iз плечей було скинуто i я могла досхочу сидiти бiля сина. Переповiла йому своi пригоди, розказала, як присадила свого боса-скотиняку. Вiдтворила подii у вiдповiднiй формi, зобразила в особах, що звеселило всiх присутнiх медсестер, особливо Софi Даван, яка довiрливо докинула, що в лiкарнi з цим не краще, адже знахабнiлi типи постiйно швендяють коридорами, а втiм, моя iсторiя додавала надii всiм жiнкам, якi щоденно зазнають принижень з боку осiб iз пiдвищеним вмiстом тестостерону в органiзмi. Захотiла розказати про це матерi й навiть подумала, вперше за цi роки, що вона б пишалася мною. Але швидко передумала – зовсiм не було бажання запрошувати ii до свого життя, для мене вона стала персоною non grata. Я дозволила матерi вiдвiдувати Луi, але старанно уникала ii саму. Постановила, що нестимемо варту по черзi.

Луi й надалi лежав нерухомо. Я вдавала, що не здаюся, пробувала на рiзнi способи потiшити його. Лiкарi не приховували: вiн навряд чи вiдчував що-небудь, але не виключали такоi можливостi, тому я чiплялася за неi, хай якою малою вона була, та бажала довести синовi, що борюся, що не зазнала поразки.

Але коли ввечерi поверталася додому, готова змити з себе втому, що накопичилася протягом дня, мене охоплював незбагненний вiдчай, i я дозволяла собi виплакатися зi склянкою червоного вина в руцi, а тодi хилила ще один келих, а потiм i цiлу пляшку. Згодом уже почувалася краще. Думки блукали далеко, можна було помрiяти з розп

Сторінка 10

ющеними очима. Часто-густо менi ввижалося, що Луi вчасно гальмуе на краю того бiсового хiдника, обертаеться, заходиться смiхом та жестом справжнього серфiнгiста показуе: «все пiд контролем, мамо». Ми з ним регочемо та прямуемо собi далi, рука в руцi, в бiк Схiдного вокзалу. А зранку, у своему справжньому життi, я прокидалася з неприемним присмаком у ротi, ковтала один грам парацетамолу, запивала його кавою, не звертаючи жодноi уваги на телефоннi дзвiнки та електроннi листи вiд матерi, й вирушала до лiкарнi.


*

Минуло три днi пiсля космiчного ляпаса, i з наказом про звiльнення в зв’язку з iстотною провиною в руцi я вiдправилася до адвоката й описала йому ситуацiю. Вiн скривився та повiдомив менi, що я вскочила в справжню халепу… а тодi я почала вiдкривати перед ним своi козирi, старанно схованi перед тим у рукавi: п’ятнадцять рокiв сумлiнноi та вiрноi працi в компанii «Гегемонiя», завжди схвальнi вiдгуки, десятки пiратських аудiозаписiв, що доводили звичнiсть проявiв сексизму на нашому пiдприемствi, а також – о диво! – несподiваний лист, в якому одна з небагатьох жiнок, присутнiх на лиховiсних зборах, висловила менi свою пiдтримку та запевнила, що готова свiдчити на мою користь за умови збереження анонiмностi.

Обличчя мого адвоката прояснiло. Я гарно попрацювала, досье було залiзним, нiколи перед тим група на кшталт «Гегемонii» – а ii бiзнес повнiстю залежить вiд довiри, що виявляють до неi жiнки цiлого свiту, – не вплутувалася в сексистський скандал, а це могло коштувати iй бойкоту, десяткiв мiльйонiв евро збиткiв i труднощiв iз появою в медiапросторi, яких вона ще не зазнавала. Вiн одразу наготувався обговорювати фiнансовi питання: грошi дозволили б менi безбiдно iснувати протягом багатьох рокiв. На його думку, я з легкiстю могла б отримати вiд п’яти до шести тисяч евро, але нам слiд брати вище, якщо вдасться добряче переполохати велике цабе.

Тож запис одного з улюблених жартiв головнокомандувача було надiслано адвокатам «Гегемонii». Мiкрофон пiдключено, дiя починаеться. Маркетинговi групи представляють нову рекламу за участю Дженнiфер Престон-Конвелл – акторки, що отримала три Оскари та мала тридцять мiльйонiв прихильникiв в соцiальних мережах. Пан великий бос нахабно переривае промовця:

– Вона негарно старiшае, ваша Дженнiфер. Ретушування у фотошопi коштуватиме нам маетку. На мiй погляд, iй би не зашкодила невеличка лiпосакцiя.

Пауза. Усi вiдчутно нiяковiють. Тиша. Пан великий бос вибухае реготом.

– Ну як можна мати такi маленькi цицьки та водночас таку величезну дупу? Збiльшiть iй груди, вiдшлiфуйте задок – цього разу ще так-сяк. Але наступного разу – бiльше наснаги, сонечко. Інакше потонуть нашi продажi засобiв для тiла, а ви – разом iз ними.

– Це джекпот! – вигукнув мiй адвокат, а його очi зблиснули хижими вогниками.


*

Група медикiв вирiшила припинити терапiю Луi на дев’ятий день. Інфекцiя бiльше не розповсюджувалася, гематоми розсмоктувалися. Менi хотiлося вiрити, що справи Луi йдуть на лад, але лiкарi тлумачили, що необхiдно оцiнювати справжнiй стан його свiдомостi, адже тепер кома штучно не пiдтримувалася. Саме зараз ми дiзнаемося, чи iснують ознаки його пробудження. «– Як скоро ми про це дiзнаемося? – За два днi ситуацiя проясниться. Терпiння вам та мужностi».


*

Очiкування ставало нестерпним: два днi менi вдалося якось проiснувати, але я ридала, де тiльки можна, весь час. Усе нагадувало про Луi. Про його вiдсутнiсть. У кондитерськiй продавчиня вiталася зi мною, а я починала вмиватися сльозами, коли бачила макаруни, що зазвичай купувала синовi. Вмикала радiо й не могла витримати навали модних звукiв, що сунули на мене в болiснiй тишi спорожнiлоi квартири. Йшла вулицею i мало не зомлiвала, щойно натрапляла на скейтбордиста. Мусила сiдати на лавку та вiдсапуватися, коли помiчала якусь вантажiвку. Життя перетворилося на низку випробувань, що годi було подолати.

Щодня головний бiль надокучав усе дужче. Я збiльшила дозу з однiеi пляшки вина до двох. Люди, що працювали в лiкарнi, звiсно, про все здогадувалися. Вони вiдправили до мене неперевершеного посла доброi волi в особi Софi Даван. Знали, що вона – моя улюблениця, моя слабка струна. Софi намагалася промовляти до мене лагiдно, потихеньку пiдштовхувала до дiй, пiдсувала телефон психiатра, до якого радила звернутися зi своею проблемою негайно: мiй випадок вважався досить поширеним i ще не було запiзно. «– Пообiцяйте, що задзвоните до нього. – Так, обiцяю, Софi».

Я йому не зателефонувала. Занурилась у мовчанку. Почувала себе так, нiби з мене викачали всю воду. Адвокат доповiв менi по телефону, що нашi ставки вже пiшли вгору: «Гегемонiя» обiцяла збiльшити виплату майже до мiльйона евро. В його голосi бринiли радiснi нотки, а менi було цiлком байдуже. Повiдомив – та й годi.

У цi днi я почала усвiдомлювати ницiсть власного iснування. Поза роботою та справами сина в мене не було нiчого. Я була нiчим. Мое особисте життя стоншилося до ламкостi цигаркового паперу, у мене не було iнтимних стосункiв з чоловiками

Сторінка 11

же цiлих десять мiсяцiв.

Ранiше я була доволi привабливою. Радше гарною, нiж непримiтною. Тоненькою, метр шiстдесят вiсiм на зрiст, мала натхненне обличчя, брунатнi очi та густi брови, якi не хотiла розрiджувати – так мiй погляд здавався виразнiшим. Моя перукарка називала мое волосся чорною блискучою копицею – так вона мене втiшала, бо менi нiяк не вдавалося хоча б трошки пiдкорити власнi кучерi, а тому я часто зачiсувала iх догори, пiдколовши олiвцем. Пригадую, як пiдлiтком полюбляла пiдкидати свое темне волосся, крутити його, оголювати шию та вiдчувати вразливiсть потилицi, ii тремтiння, ба навiть покiрнiсть.

На кiлькох сайтах знайомств я створила власний профiль, показала цiлому свiтовi, який вигляд мають моi шия, брови, розкуйовджений шиньйон. Позначила галочкою квадратик там, де йшлося про пошук стосункiв без продовження. Мене закидали пропозицiями. Здебiльшого це були одруженi чоловiки, що остаточно переконувало в ницостi чоловiчого роду.

У моему життi единими справжнiми стосунками можна назвати лише вiдносини з майбутнiм бiологiчним батьком Луi. Пристрасне почуття оволодiло мною майже на два роки. Але не судилося. Вiн нiколи не довiдався, що став батьком. Я нiколи не намагалася з’ясувати, що з ним вiдбулося в подальшому. Луi не раз питав у мене про своi коренi, мати не раз розпитувала про батька Луi. Вона намагалася заохотити мене до вiдвертоi розмови, але я завжди iй вiдмовляла. Мене бiльше приваблювали простi стосунки – виключно у форматi «мати – син», а iснування втрьох здавалося нестерпним. Я надавала перевагу неповнiй родинi на противагу повнiй.


*

Увечерi одинадцятого дня керiвник медичноi служби викликав мене в сiмейну кiмнату. Олександр Богран[13 - Прiзвище Beaugrand (Богран) складаеться з двох прикметникiв: «beau» – гарний i «grand» – великий.] – прiзвище дуже пасувало йому. Улюбленець всiеi лiкарнi. Охайна зачiска версальського вельможi, разюча усмiшка. За iнших обставин менi було б приемно лишитися з ним наодинцi. Але вiн мав надзвичайно стриманий вигляд. Та й у самiй кiмнатi, далебi, в очах ряботiло вiд надлишку яскравих кольорiв. Менi стало лячно. Я собi мовчки сiла, втупила очi в пiдлогу, мiцно прикусила губи, обхопила себе руками – аж кистi перекрутила. Вiдгородилася вiд зовнiшнього свiту.

Отже, лiкар удався до пояснень. Поволi. Добираючи слова. І мiй свiт розсипався на друзки. Луi не виказував жодних ознак пробудження. Група медикiв була дуже стурбована. Тепер менi важко згадати всi термiни, якими вони послуговувалися. Луi перебував у так званому вегетативному станi. Але що, власне, це означало? Вiн дихав, у нього збереглися певнi рефлекси, на електроенцефалограмах вiдображалися сигнали енцелопатii. Чорт, кажiть так, щоб було зрозумiло, хай вам грець! Мене вже починало тiпати. А лiкаря – нi, вiн, либонь, уже звик до поведiнки родичiв, що мало не впадали у вiдчай. Тож вiн мав на увазi, що крива на приладi змальовуе певнi iмпульси, тобто можна стверджувати, що мозок продовжуе iснувати, але спостерiгаеться хаотичний фоновий шум, а це означае, що нейрони Луi рухаються безладно. Стан надалi критичний. Треба чекати.

Думаю, що саме тодi з моiх грудей вирвався зойк. А може, це сталося тiеi митi, коли вiн вимовив слово, про яке й думати було зась протягом останнiх одинадцяти днiв? Смерть. Луi мiг померти. Я запитала, коли, нарештi, буду знати все. Вiн не бажав вiдповiдати. Поставила йому питання вдруге, а тодi втрете, щоразу пiдвищуючи голос. Менi перейняло подих, руки безпорадно блукали обличчям, волоссям, я плакала, безупинно повторюючи: «Цього не може бути». Як божевiльна. Олександр Богран подеколи втручався й докидав: «Менi дуже шкода, прошу панi, не можу вам вiдповiсти». Я напосiдала – не мiг вiн так лишити мене напризволяще, мав би знати, коли все з’ясуеться. « – Нам слiд день у день спостерiгати за динамiкою стану тiла, а особливо мозку. Щоразу, як з’явиться новий симптом, можна буде перевстановити дiагноз. – Згiдна, але якщо нiчого не станеться, коли ви будете вважати, що це – кiнець? Чорт забирай, вiдповiдайте! Прошу, дайте-но вiдповiдь, менi конче треба знати! Конче треба знати!»

І я дiзналася. Сiла на крiсло. Серце калатало. Олександр Богран поклав менi руку на плече. Я вже не годна була плакати. Мiсяць. За мiсяць, якщо стан Луi не змiниться, лiкарi обговорюватимуть доцiльнiсть продовження лiкування, i може статися й так, що вони змушенi будуть припинити штучно пiдтримувати життя мого сина. Якщо за мiсяць вони визнають, що надii на неврологiчне вiдновлення бiльше немае, то приймуть рiшення не завдавати зайвих страждань, не будуть мучити його, це було б нерозумно, недостойно. А тодi апаратуру буде вiдключено. Мiсяць. Довгий мiсяць. Коротенький мiсяць. Але не все ще втрачено. «Мужностi. Терпiння». Я подякувала, вiн востанне запитав мене, чи погоджуюсь iз iхнiм рiшенням, i я вiдповiла: «Так, звичайно».


*

З лiкарнi вийшла як увi снi. І раптом чiтко почула свист, що його впiзнаю посеред тисячi. Свист ковбоя, рiзкий посвист чабана, яким вiн кличе свою отар

Сторінка 12

– завжди його ненавидiла. Я повернулася i побачила ii: вона стояла й пiдпирала кулаком стегно, втопивши в мене важкий погляд. Моя мати. Нi, тiльки не це. Тiльки не сьогоднi ввечерi. Цього вечора й поготiв.

Удала, нiби не бачу ii та прискорила ходу. Свист пролунав разiв десять, вона кликала мене, як дворняжку якусь. Я спiймала таксi та вмостилася в седан iз затемненими вiкнами. Вона бiгла до мене, розмахуючи руками (мамi минуло 60 рокiв, i вона пашiла здоров’ям). Я ще не визначилася, куди iхати, але не хотiлося повертатися додому. Вказала водiевi адресу якогось ресторану. В останню хвилину знiчев’я вирiшила вiдзначити останнiй мiсяць життя мого сина в закладi одного з зiркових шеф-кухарiв. Краще не згадувати те, що вiдбулося того вечора, бо вперше в життi менi довелося стикнутися з вiдмовою з боку офiцiанта. Коли я замовила вже третю пляшку дорожезного вина, мене ввiчливо попросили розплатитися та iхати додому. Я сприйняла це як надзвичайну образу. Моi спогади досить розпливчастi, але здаеться, мене таки спровадили звiдти, а сама я повечеряла за рахунок закладу – iм простiше було позбутися п’янюжки, анiж влаштовувати скандал у вишуканiй рестораннiй атмосферi.

Зловити таксi, аби повернутися додому, менi вдалось не одразу. Кiлька автiвок зупинилося, але нiхто не наважувався пiдвезти, зважаючи на мiй стан. Та, врештi-решт, благородний лицар, якому так личило лагiдне iм’я Мамаду[14 - Друга частина iменi Mamadou схожа на слово «doux», що означае французькою «лагiдний, солодкий».], пiдкинув мене додому, висадивши бiля дверей мого будинку.

– З вами точно все гаразд, ви впевненi, прошу панi?

– Звичайно, все чудово, пане таксисте.

Машина вiд’iхала, а я безсило опустилася на пiдлогу за першими дверима, мiж домофоном та електрозамком.




6. День 30-й. Чини опiр


Я прокинулась у власному лiжку. Голова, здавалося, ось-ось вибухне, хотiлося виблювати й сховатися в мишачу нiрку, я почала помалу пригадувати подii попереднього дня. Мене охопив нестерпний сором. Сподiваюся, що не спiткала вчора жодного сусiда, аж раптом уторопала, що й гадки бiсовоi не мала, яким чином менi вдалося пiднятись у власну квартиру. Моi пригоди завершилися бiля входу в наш дiм – здаеться, усе вiдбувалося саме так, проте мушу визнати: моi думки плуталися. Я повiльно пiднялася з лiжка. В головi паморочилося. Вдалося зробити кiлька крокiв, виповзти зi своеi кiмнати й причалапати до вiтальнi.

Посвист, пiдскiк, поворот. Мама.

Пiдперезана кухарським фартухом, тримае пилососну штангу в правiй руцi; лiвий кулак пiдпирае стегно – матусина фiрмова поза, ознака нетерплячки.

– Який у тебе вигляд, донечко, на тебе ж глянути страшно!

– Доброго ранку, мамо. Що ти тут робиш?

– Розважаюся собi, як бачиш. Вирiшила прибрати в цьому свинарнику. Я здогадувалася, що ти трохи попустила себе, але те, що менi вiдкрилося, – годi було собi уявити. Ледь не закликала сюди тих двох красунь iз телебачення, що приiздять наводити лад у безнадiйних випадках.

Я оглянула кiмнату: авжеж, вона мала рацiю. Вимовити слова «ти маеш рацiю» було понад моi сили, тож я нiчого не вiдповiла та повалилася на диван, прихопивши пледа та загорнувшись у нього.

– Ага, до речi, не шукай свого пiйла, я все повиливала.

– Що ти зробила?

– Повикидала.

– Чорт забирай, мамо, це не пiйло, ти щойно кинула у смiтник кiлька сотень евро.

– Добирай слова, доню. Не важливо, скiльки воно коштуе, подивись на себе, годi вже. Беру все у своi руки.

– Нi, ти не братимеш нiчого у своi руки, ти даси менi спокiй. Якщо менi заманеться подеколи випити пляшечку вина – це вже моя справа. До того ж ти не моя покоiвка. Прошу тебе, мамо, йди собi додому.

– Забудь про це. Я лишуся тут.

– Ти смiешся з мене чи що?

– Невже на моему писку так i написано, що це жарт? Ти бодай здогадуешся, що могло спiткати тебе вчора? Ти була п’яна в дим – будь-хто мiг би зробити з тобою, що завгодно. Коли водiй висадив тебе й ти собi гепнулася, у тебе були ключi, тож якби повз проходив якийсь збоченець, лише Бог знае, що той мiг би тобi заподiяти. Цiлий вечiр я чекала на тебе на сходинках будинку. Мов та неборачка. На щастя, твоi сусiди впiзнали мене й не прогнали геть. Бачила, як ти завалилася бiля входу – боляче було дивитися на це. Важко спостерiгати за тобою, коли ти в такому станi, Тельмо. Я вже кiлька днiв поспiль стежу за тобою. Боюся за тебе: ти змарнiла, лiтрами п’еш вино, худнеш на очах. Знаю, що ти цiлими днями сидиш у лiкарнi. Спочатку я собi думала: ти стiльки всього робиш заради сина, i це прекрасно. Але ти занедбала себе – усi це бачать. І нiхто не виграе вiд того, що ти помалу заженеш себе в могилу. От кинеш усе напризволяще – де тодi Луi знайде сили боротися, як ти вважаеш?

– До бiса, мамо, ти не розумiеш: не прокинеться вiн уже нiколи! З чим менi боротися? Я здатна боротися, коли передi мною стоiть ворог. А тут – нiкого! Вони перервали терапiю, але нiчого не сталося, чорт забирай! Нiчогiсiнько! Ти хоча б тямиш, до чого я веду? Якщо за мiсяць нiчого не станеться

Сторінка 13

з його мозком, вони все припинять. Вiдключать його. Кiнець. Гаплик. Менi й самiй уже гаплик. Подивися на мене, що ти бачиш? Ти ж сама сказала: самотне нещастячко. Порожне мiсце.

Мама пiдiйшла до мене. Сiла на диван зовсiм близько. Поклала руку на плече. Либонь, упродовж останнiх десяти рокiв ми зовсiм не торкалися одна одноi. Мимоволi я подалася назад, але не вiдкинула ii руки.

– Неправда. Це не так. Ти варта значно бiльшого, нiж тобi здаеться. Та хiба ж ти це розумiеш? Тобi треба вийти з пастки самозаперечення, до якоi сама себе загнала. Я тут, поруч iз тобою. Луi теж тут, а лiкарi не брешуть. Вони й надалi наглядають за нашим хлопчиком, тож надiя е. Тельмо, ти сильна жiнка. Давно тобi цього не казала, але я пишаюся тобою. Ти стала справжньою жiнкою.

– Фiгня це все.

– Перестань, чорт забирай, у мене е своя голова! Ти не спроможна читати моi думки, тож дозволь менi висловитися. До наступного розпорядження оселяюся в тебе.

Пiдхоплююся, обурена iдкою тирадою.

– Про це не може й бути мови!

– Мене не цiкавить твоя думка. Я вже виготовила зв’язку ключiв, поки ти спала.

Менi забракло сил боротися далi. Тiльки не зараз. Хай уже буде, як е, а я знову лягаю на диван. Мати встае, i мене заколисуе гурчання порохотяга. Ось менi знову так само тринадцять рокiв. І так болить голова…


*

Того дня, вперше пiсля аварii, я не вiдвiдала Луi. Проспала цiлiсiньку днину. А коли прокинулася, мама вже поралася на кухнi, звiдки долiтав знайомий запах. Аромат Пiвдня.

Моя мати походить iз пiвденного сходу Францii, i хоча жили ми з нею в Парижi, проте частенько навiдувалися пiд час канiкул на варське узбережжя до тiтоньки Одилii, що померла п’ять рокiв тому. Сестри Одетта й Одилiя (ото вигадали!) й справдi були нерозлийвода. Близнючки. Я обожнювала тiтоньку Одилiю: вона завжди готувала смачнi страви. На святкову вечерю 14 липня[15 - День взяття Бастилii, нацiональне свято французiв.] нам подавали суп iз базилiком, а потiм ми спускалися зi старовинноi частини мiста Єра в центр, аби подивитися на феерверки, а в ротi лишався овочевий присмак. Гадаю, я була тодi щасливою. Я зрозумiла, до чого веде мати цього вечора. Запах того супу впiзнаю серед тисячi. Це лiтня страва, а сьогоднi лише 19 сiчня. Ну то й що, я страшенно голодна.

Вiдразу впало в очi, що в квартирi чисто. Мати нiколи не була гарною господинею, тож неважко було здогадатися, що вона скористалася послугами Франсуази, яку зазвичай я сама запрошую для прибирання. Я на це нiчого не сказала й сiла собi за кухонний стiл. Двi тарiлки, двi склянки. Налаштовувала себе на вечерю вдвох. Лише кiлька днiв тому годi було уявити такий жах. Ще одне безглуздя, зрештою все й так пiшло прахом. Мати всмiхнулася, спитала, чи добре менi спалося, вiд ii слiв вiйнуло надокучливим базилiком, i мене вiдкинуло на тридцять рокiв назад. Подiяло миттево, нiби прустiвська мадленка[16 - У романi Марселя Пруста «На Сваннову сторону» головний герой, скуштувавши мадленки, бiсквiтного печива зi свого дитинства, через низку асоцiацiй миттево переноситься в спогадах у минуле.]. Знову я на кухнi нашого помешкання в кварталi Бют-о-Кай, на столi паруе гаряче какао, мати всмiхаеться до мене й лунае звичне запитання: «Чи добре спалося моiй солоденькiй кицюнi?» Мати завжди називала мене солоденькою кицюнею. Подiбних слiв вона не вимовляла вже сто рокiв.

Таким був день великих починань. Або ж день вiдродження.

Я вирiшила поступитися й просто вiдповiла: «Так, мамо, дякую».



Breaking news[17 - Головнi, важливi новини (англ.).]



Ну що ж, менi дуже шкода, бо я пошив вас у справжнi дурники. Здаеться, що я таки живий. Не в найкращiй формi, але живий. Якби це була програма на BFM TV, на червонiй стрiчцi читалося б: «Головнi новини: вiн живий». Щоправда, менi нелегко було усвiдомити цей факт. Я не одразу почав щось розумiти. Як так сталося, що ви вже знали, що я живий? Ви мене випередили, так нечесно.

І тепер вам, мабуть, цiкаво, чому я сказав, що помер? Насамперед ви просто неправильно прочитали. Я нiколи й не стверджував, що помер. А вдався до ораторських прийомiв: коли хтось хоче похизуватися, то так i балакае – як книжка пише. Завжди казав «здаеться». Але так воно й було. Насправдi ж сам не знаю, де перебував увесь той час. Уже казав, що пригадую фари вантажiвки, потiм з’явилася якась чорна дiра i я опинився поза межами справжнього життя. Але не переставав мислити, метикувати. Неначебто це був такий собi довгий сон, тiльки без оцих дивних вигадок, як у сновидiннях. Я не плавав у повiтрi кролем на спинi, мене не переслiдували триголовi чудовиська в замку Сплячоi Красунi, не було iнтиму з Дженнiфер Престон-Конвелл, нiчого, нет, nada, тiльки звичайнi думки – усе стандартно.

Цiлком справедливо з вашого боку було б спитати, звiдки менi тепер вiдомо, що я не помер. Хотiлося б вiдповiсти, що я бачив тунель, бiле свiтло, що Господь покликав мене до себе – а сам вiн був красивим, випромiнював велич, пахнув теплою хмаринкою – й промовив: «Луi, серденько, час твiй ще не настав

Сторінка 14

вiдправляйся на Землю та повертайся не ранiше, нiж за сотню рокiв». Але насправдi все вiдбувалося не зовсiм так. Насправдi я перебував у свiтi-сну-що-сном-не-був, тiла свого не вiдчував, перетворився на дух, на думку. Нi, я не збожеволiв, це точно, хоча так менi лише здаеться, а ви вже зрозумiли, що не слiд довiряти моiм словам, коли я кажу «здаеться».




Конец ознакомительного фрагмента.



notes



1


Переклад з англiйськоi. (Тут i далi прим. перекл., якщо не вказано iнше.)




2


Французький генерал Камброн пiд час битви пiд Ватерлоо на пропозицiю з боку англiйцiв визнати свою поразку вигукнув: «Лайно! Гвардiя помирае, але не здаеться!»




3


Французький спiвак-репер.




4


У французьких колежах 11—12-рiчнi дiти вчаться в 6-му класi, а 3-й клас вiдповiдае 14—15-ти рокам.




5


Електроенцефалограма.




6


Pokemon Ex – категорiя рiдкiсних карт для картярськоi гри Покемон.




7


Amazon.com – найбiльша у свiтi компанiя з продажу товарiв в Інтернетi.




8


Тележурналiстка, зiрка французького телебачення.




9


Mother I’d Like to Fuck (англ.) мiлф – зрiлi жiнки, яким подобаються набагато молодшi чоловiки (примiт. автора).




10


Головнi виконавчi директори.




11


Індекс САС 40, iндекс паризькоi фондовоi бiржi.




12


Так у Францii часто називають пересiчну, середньостатистичну жiнку.




13


Прiзвище Beaugrand (Богран) складаеться з двох прикметникiв: «beau» – гарний i «grand» – великий.




14


Друга частина iменi Mamadou схожа на слово «doux», що означае французькою «лагiдний, солодкий».




15


День взяття Бастилii, нацiональне свято французiв.




16


У романi Марселя Пруста «На Сваннову сторону» головний герой, скуштувавши мадленки, бiсквiтного печива зi свого дитинства, через низку асоцiацiй миттево переноситься в спогадах у минуле.




17


Головнi, важливi новини (англ.).


Поділитися в соц. мережах: