Сторінка 1

Вiдьмак. Кров Ельфiв
Анджей Сапковський


Вiдьмак #3
Маленька Цiрi – Дитя-Несподiванка – стала бiльшою несподiванкою, нiж видавалося спочатку. Жахливi сни про загибель Цiнтри руйнують ii душу, а чаклунський дар, що народжуеться, може зруйнувати тiло. Дати йому раду пiд силу лише могутнiй чарiвницi Йеннефер. Тож Геральту не вдаеться довго переховувати Цiрi у Вiдьмачому Оселищi. Попереду небезпечна подорож, бо для багатьох маленька княжна Цiнтри – останнiй аргумент: для Ради Чародiiв, для чотирьох королiв, для зловiсних посланцiв Нiльфгарду… І тiльки Геральт оберiгае сiроволосу дiвчинку заради неi самоi…

Обережно! Ненормативна лексика!





Анджей Сапковський

Вiдьмак. Кров Ельфiв



© Andrzej Sapkowski, Warszawa, 2014

© CD PROJEKT S.A., карта, обкладинка

© Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2016

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад та художне оформлення, 2016


* * *


Elaine blath, Feainnewedd

Dearme aen a’caelme tedd

Eigean evelien deireadh

Que’n esse, va en esseath

Feainnewedd, elaine blath!

    «Квiточка», колискова й популярна дитяча лiчилка ельфiв

Істинно кажу вам, се надходить вiк меча й сокири, вiк вовчоi завiрюхи. Надходить Час Бiлоi Стужi й Бiлого Свiтла, Час Шаленства й Час Погорди, Tedd Deireadh, Час Кiнця. Свiт умре серед морозу й вiдродиться разом iз новим сонцем. Вiдродиться зi Старшоi Кровi, iз Hen Ichaer, iз зерна засiяного, зерна, що не зiйде, але полум’ям вибухне.

Ess’tuath esse! Так буде! Видивляйтеся знаки! Якi ж то будуть знаки, речу вам – спершу спливе земля кров’ю Aen Seidhe, Кров’ю Ельфiв.

    Aen Ithlinnespeath, пророцтво Ітлiнне Еглi еп Евенiен






Роздiл 1


Мiсто палало.

Вузькi вулички, що вели до рову, до першоi тераси, дихали димом i жаром, полум’я жерло тiсно скупченi стрiхи садиб, лизало мури замку. Із заходу, з боку портовоi брами, наростав лемент, вiдгомiн завзятоi битви, й глухi удари тарану, що стрясали мур.

Нападники вдарили несподiвано, проломивши барикаду, яку боронили нечисленнi солдати, мiщани з алебардами й арбалетники з цехiв. Укритi чорними капаризонами[1 - Капаризон – бойова захисна попона на коня, зроблена з товстоi повстi або схожого матерiалу; часто розмальовувалася у гербовi кольори.] конi перелiтали над загорожею, наче привиди, сяючi, iскристi клинки сiяли смерть серед оборонцiв, що кидалися вже навтьоки.

Цiрi вiдчула, як рицар, який вiз ii у сiдлi, рiзко зупиняе коня. Почула його крик.

– Тримайся! – кричав вiн. – Тримайся!

Іншi рицарi в кольорах Цiнтри випередили iх, iз розгону зiткнулися з нiльфгардцями. Цiрi бачила то лише мить, краечком ока – шалений вир блакитно-золотих i чорних плащiв серед брязкоту сталi, стукоту клинкiв по щитах, iржання коней…

Крик. Нi, не крик. Вереск.

Тримайся!

Страх. Кожен поштовх, кожне шарпання, кожен стрибок коня до болю рве долонi, стиснутi на ременi. Ноги в болiсних корчах не знаходять опори, очi сльозяться вiд диму. Рука, що ii обiймае, – давить, душить, болiсно стискае ребра. Навколо наростае крик, такий, якого вона досi нiколи не чула. Що треба зробити людинi, аби вона так кричала?

Страх. Страх, що обезвладнюе, паралiзуе, душить.

Знову брязкiт залiза, хропiння коней. Будинки навколо танцюють, вiкно, звiдки б’е полум’я, раптом виявляеться там, де мить тому була брудна вуличка, встелена трупами, завалена кинутим майном бiженцiв. Рицар за ii спиною раптом захлинаеться дивним, хриплим кашлем. На руку, вчеплену в ремiнь, бризкае кров. Вереск. Свист стрiл.

Падiння, струс, болiсний удар об обладунок. Поряд – тупiт копит, над головою пролiтають кiнське черево й зношена пiдпруга, ще одне кiнське черево, вiеться чорний капаризон. Хекання, таке, що видае лiсоруб, рубаючи деревину. Але це не дерево, це залiзом об залiзо. Крик, здавлений i глухий, зовсiм поряд iз нею щось велике й чорне з плеском валиться у грязюку, бризкае кров’ю. Броньована нога тремтить, сiпаеться, оре землю величезною острогою.

Шарпання. Якась сила пiдкидае ii вгору, витягае на луку сiдла. Тримайся! Знову ривки, гонитва, шалений галоп. Руки й ноги вiдчайдушно шукають, на що спертися. Кiнь стае дибки. Тримайся!.. Немае опертя. Немае… Немае… Є кров. Кiнь падае. Не можна вiдскочити, не можна виборсатися, вирватися iз тиску вкритих кольчугою рук. Не можна втекти вiд кровi, що ллеться на голову, карк.

Струс, хлюпання грязюки, рiзкий удар об землю, дивовижно нерухому пiсля дикоi скачки. Пронизливий храп та виск коня, що намагаеться пiдняти крижi[2 - Крижi – тут: задня частина тулуба тварини.]. Гупання пiдков, мигтiння кiнських бабок i копит. Чорнi плащi та капаризони. Крик.

На вуличцi – вогонь, ревуча червона стiна вогню. На ii тлi вершник, великий, сягае, здаеться, головою палаючих дахiв. Укритий чорним капаризоном кiнь танцюе, трясе головою, iрже.

Вершник дивиться на неi. Цiрi бачить блиск очей у шпаринi великого шолому, оздобленого крилами хижого птаха. Бачить вiдблиск пожежi на широкому клинку меча, що той тримае у низько опущенiй р

Сторінка 2

цi.

Вершник дивиться. Цiрi не може поворухнутися. Їй перешкоджають безвладнi руки вбитого, якi обплiтають ii у поясi. Їй не дае ворухнутися щось важке й мокре вiд кровi, щось, що лежить на ii стегнi й притискае ii до землi.

І iй не дае ворухнутися страх. Потворний страх, вiн скручуе нутрощi, призводить до того, що Цiрi перестае чути квилiння пораненого коня, ревiння пожежi, верески мордованих людей i стукiт барабанiв. Єдине, що е, що враховуеться, що мае значення, – це страх. Страх, який набув подоби чорного рицаря в оздобленому пiр’ям шоломi, котрий завмер на тлi червоноi стiни шалiючого полум’я.

Вершник спиняе коня, крила хижого птаха на його шоломi трiпочуть, птах зриваеться в полiт. В атаку на беззбройну, паралiзовану вiд страху жертву. Птах – а може, рицар – кричить, скрекоче, страшно, жорстоко, трiумфально. Чорний кiнь, чорний обладунок, чорний довгий плащ, а за усiм тим вогонь, море вогню.

Страх.

Птах скрекоче. Крила б’ються, пiр’я лупить його по обличчю.

Страх!

На допомогу. Чому менi нiхто не допомагае? Я сама, я мала, я беззбройна, не можу рухатися, не можу навiть видобути голос iз перехопленого горла.

Чому нiхто не приходить менi на допомогу?

Я боюся!

Очi, що палають у шпаринi великого крилатого шолома. Чорний плащ закривае все…

– Цiрi!

Вона прокинулася залита потом, задерев’янiла, а ii власний крик, крик, що ii розбудив, усе ще тремтiв, вiбрував десь усерединi, за грудиною, палив пересохлу горлянку. Болiли руки, стиснутi на попонi, болiли плечi…

– Цiрi. Заспокiйся.

Навколо була нiч, темна й вiтряна, вона одностайно й мелодiйно шумiла кронами сосен, поскрипувала стовбурами. Не було вже пожежi й крику, була тiльки ця тиха колискова. Поряд пульсувало свiтлом i теплом вогнище бiвуаку, полум’я вiдблискувало на пряжках упряжi, червоно вiдбивалося на рукiв’i й окуттi меча, спертого на сiдло, що лежало на землi. Не було iншого вогню й iншого залiза. Рука, що торкалася ii щоки, пахла шкiрою та попелом. Не кров’ю.

– Геральте…

– То був тiльки сон. Поганий сон.

Цiрi сильно затремтiла, пiдтягуючи до себе ноги й руки.

Сон. Тiльки сон.

Вогнище вже встигло пригаснути, березовi полiна стали червоними й прозорими, вони потрiскують, плюються блакитним полум’ям. Полум’я освiтлюе бiле волосся i гострий профiль чоловiка, який накривае ii попоною й кожухом.

– Геральте, я…

– Я поряд. Спи, Цiрi. Ти мусиш вiдпочити. Попереду ще далекий шлях.

«Я чую музику, – подумала вона раптом. – У тому шумi… е музика. Музика лютнi. Й голоси. Княжна з Цiнтри… Дитя призначення… Дитя старшоi кровi, Кровi Ельфiв. Геральт iз Рiвii, Бiлий Вовк, i його призначення. Нi, нi, то легенда. Вигадка поета. Вона мертва. Забито ii на вулицях мiста, коли тiкала…»

Тримайся… Тримай…

– Геральте?

– Що, Цiрi?

– Що вiн менi зробив? Що тодi сталося? Що вiн… менi зробив?

– Хто?

– Рицар… Чорний рицар iз пiр’ям на шоломi… Я нiчого не пам’ятаю. Вiн кричав… i дивився на мене. Не пам’ятаю, що сталося. Тiльки те, що я боялася… Так страшенно боялася…

Чоловiк нахилився, полум’я вогнища вiдблиснуло в його очах. Це були дивнi очi. Дуже дивнi. Ранiше Цiрi лякалася цих очей, не любила в них дивитися. Але це було давно. Дуже давно.

– Я нiчого не пам’ятаю, – прошепотiла вона, шукаючи його руку, тверду й шорстку, наче необроблене дерево. – Той чорний рицар…

– Це був сон. Спи спокiйно. Це вже не повернеться.

Цiрi вже чула такi запевнення, ранiше. Повторювано це iй багаторазово, багато, багато разiв заспокоювали ii, розбуджену посеред ночi власним криком. Але зараз було iнакше. Зараз вона вiрила. Тому що тепер це говорив Геральт iз Рiвii, Бiлий Вовк. Вiдьмак. Той, хто був ii призначенням. Кому вона була призначена. Вiдьмак Геральт, який знайшов ii посеред вiйни, смертi та розпачу, забрав iз собою i пообiцяв, що вони вже нiколи не розстануться.

Вона заснула, не вiдпускаючи його долонi.


* * *

Бард закiнчив спiвати. Трохи нахиливши голову, вiн повторив на лютнi провiдний мотив балади, легенько, тихо, всього на тон вище вiд учня, який йому акомпанував.

Нiхто не озвався. Окрiм музики, що стихала, чути було лише шум листя i скрипiння гiлок гiгантського дуба. Аж раптом протягло замекала коза, прив’язана мотузкою до якогось iз возiв, що оточували престаре дерево. Тодi, наче за сигналом, один iз зiбраних у велике пiвколо слухачiв устав. Вiдкинувши на руку темно-синiй, гаптований золотом плащ, вiн уклонився церемонно й вишукано.

– Дяка тобi, майстре Любистку, – сказав вiн звучно, хоча й неголосно. – Нехай же я, Радклiфф з Оксенфурта, Майстер Магiчних Арканiв, як беззаперечний виразник думки усiх присутнiх тут, промовлю слова подяки й визнання твоеi великоi майстерностi й твого таланту.

Чародiй обвiв поглядом тих, хто тут зiбрався, а було iх добряче за сотню, розсiлися вони тiсним пiвколом бiля пiднiжжя дуба, стояли, сидiли на возах. Слухачi кивали, перешiптувалися. Кiлька осiб заплескали, ще кiлька вiтали спiвака пiднятими долонями. Розчуленi жiночки шморгали носами й вити

Сторінка 3

али очi, чим могли, залежно вiд стану, професii та заможностi: селянки – зап’ястком чи верхом долонi, дружини купцiв – лляними хустками, ельфiйки й шляхтички – батистом, а три доньки комеса[3 - Комес – тут: командувач вiйськами, розташованими в провiнцii.] Вiлiберта, який заради виступу прославленого трубадура перервав разом iз усiм своiм почтом соколине полювання, шмаркали звучно й пронизливо у витонченi вовнянi кашне кольору гнилоi зеленi.

– Не буде перебiльшенням, – продовжив чародiй, – сказати, що ти зворушив нас до глибин, майстре Любистку, що змусив ти нас задумуватися i дивуватися, схвилював нашi серця. Нехай же дозволено менi буде виразити тобi нашi вдячнiсть та пошану.

Трубадур устав i вклонився, обмiтаючи колiна прип’ятим до химерного капелюшка пером чаплi. Учень урвав гру, вишкiрився i також вклонився, але майстер Любисток грiзно глянув на нього й гарикнув напiвголоса. Хлопець опустив голову й продовжив тихенько бренькати на струнах лютнi.

Зiбрання пожвавилося. Купцi з каравану, пошепотiвшись мiж собою, викотили пiд дуб чималу дiжечку пива. Чародiй Радклiфф занурився у тиху розмову iз комесом Вiлiбертом. Дочки комеса припинили шморгати й дивилися на Любистка палкими очима. Бард того не помiчав, саме поглинутий посиланням посмiшок, пiдморгувань та блиску зубiв у бiк гордовито-мовчазноi купки мандрiвних ельфiв, а особливо до однiеi з ельфiйок, темноволосоi красунi з великими очима, у маленькому горностаевому капелюшку. Любисток мав конкурентiв – власницю великих очей i красивого капелюшка помiтили й також обдаровували промовистими поглядами iншi слухачi: рицарi, жаки й ваганти. Ельфiйка, явно рада з того iнтересу, скубла мереживнi манжети блузки й трiпотiла вiями, але ельфи, якi ii супроводжували, оточили ii з усiх бокiв, не приховуючи своiх почуттiв до залицяльникiв.

Галявина пiд дубом Блеоберiсом, мiсце частих вiче, дорожнiх стоянок i зустрiчей мандрiвникiв, славилася толерантнiстю та вiдкритiстю. Друiди, якi опiкувалися вiковiчним деревом, звали галявину Мiсцем приязнi й охоче приймали тут будь-кого. Але навiть у виняткових випадках, таких, як щойно закiнчений виступ славетного на весь свiт трубадура, мандрiвники трималися власних, досить чiтко iзольованих одна вiд одноi груп. Ельфи купчилися з ельфами. Гномськi ремiсники групувалися разом зi своiми озброеними до зубiв побратимами, винайнятими в охорону купецьких караванiв, i терпiли поряд iз собою щонайбiльше гномiв-гiрникiв i фермерiв-половинчикiв. Й усi нелюди зберiгали також дистанцiю з людьми. Люди вiдповiдали нелюдам тiею ж монетою, але й серед них самих не спостерiгалося повноi iнтеграцii. Шляхта презирливо споглядала на купцiв i мандрiвних торговцiв, а жовнiри й найманцi вiдсувалися вiд пастухiв у смердючих кожухах. Нечисленнi чародii й адепти iзолювалися повнiстю й усiх навколо однаково обдаровували зверхнiстю. За тло служила щiльна, темна, похмура й мовчазна громада хлопiв. Цi, лiсом пiднятих над головами грабель, вил i цепiв нагадуючи армiю, iгнорували все й усiх.

Винятком, як завжди, були дiти. Звiльнена вiд необхiдностi дотримуватися тишi, як пiд час виступу барда, шмаркатерiя з диким вереском погнала до лiсу, аби там iз захватом вiддатися грi, чиi правила були б незрозумiлими для того, хто вже попрощався зi щасливими роками дитинства. Малi люди, ельфи, гноми, половинчики, напiвельфи, чвертьельфи й карапузи загадковоi мастi не знали й не визнавали расових i суспiльних подiлiв. Поки що.

– І справдi! – крикнув один iз присутнiх на галявинi рицарiв, худий, наче тичка, здоровань у червоно-чорному вамсi, оздобленому трьома крокуючими левами. – Добре ви сказали, пане чародiю! Пречудовi то були балади, честю клянуся, мосьпане Любистку, якщо колись будете бiля Лисорогу, замку мого сеньйора, то в’iжджайте, анi хвильки не роздумуйте. Пригостимо вас, наче князя, та що я там кажу, наче самого короля Вiзiмiра! Клянуся моiм мечем, чув я чимало менестрелiв, але де iм рiвнятися з вами, майстре! Приймiть вiд нас, уроджених та пасованих, шану i повагу вашому мистецтву!

Безпомилково вiдчуваючи вiдповiдний момент, трубадур пiдморгнув учневi. Хлопець вiдклав лютню й пiдняв iз землi шкатулочку, що використовувалася для збирання серед слухачiв бiльш матерiальних виразiв визнання. Вiн завагався, обвiв поглядом натовп, пiсля чого вiдклав шкатулочку i пiдхопив чимале цеберко, що стояло поруч. Майстер Любисток ласкавою посмiшкою схвалив розсудливiсть юнака.

– Майстре! – крикнула одна з жiночок, сидячи на возi з написом «Вера Левенгаупт i Сини», навантаженому виробами з лозняка. Синiв нiде не було видно, напевне займалися розтринькуванням заробленого мамцею майна. – Майстре Любистку, як же воно? Залишите нас у невпевненостi? Адже це не кiнець вашоi балади? Заспiвайте ж нам про те, що було далi!

– Пiснi та балади, – уклонився артист, – не скiнчаються нiколи, о, панi, бо поезiя е вiчною i безсмертною, не знае вона анi кiнця, анi початку…

– Але що було далi? – не давала збити себе з пантелику торговка, щедро й з брязкотом сиплячи мон

Сторінка 4

тами до цеберка, пiдставленого учнем. – Хоча б скажiть нам про те, якщо не маете бажання спiвати. Не було у ваших пiснях жодних iмен, але ж ми знаемо, що отой оспiваний вами вiдьмак – то нiхто iнший, як славетний Геральт iз Рiвii, а ота чародiйка, до якоi вiн палае гарячим коханням, – то не менш славетна Йеннефер. А оте Дитя Несподiванка, приречене й призначене вiдьмаковi, – це ж Цiрiлла, нещаслива княжна зi зруйнованоi загарбниками Цiнтри. Чи ж не так?

Любисток усмiхнувся зарозумiло й таемничо.

– Спiваю я про справи унiверсальнi, достойна добродiйко, – заявив. – Про емоцii, що можуть стати таланом кожного. Не про конкретних осiб.

– Авжеж! – крикнув хтось iз натовпу. – Кожен знае, що спiви вашi про вiдьмака Геральта мовили!

– Так, так! – запищали хором дочки комеса Вiлiберта, сушачи мокрi вiд слiз кашне. – Спiвайте ще, майстре Любистку! Що далi було? Чи вiдьмак i чародiйка Йеннефер урештi знайшли одне одного? І чи кохали? Чи були щасливi? Ми хочемо знати! Майстре, майстре!

– Та де там! – крикнув гортанно ватажок групи гномiв, трясучи довгою, до пояса, рудою бородою. – Гiмно це – княжни, чародiйки, призначення, кохання та iнша жiноча дурня. Це ж усе, перепрошую, пане поете, брехня, чи то вимисел поетичний, для того аби доладно було й зворушливо. Але вiйськовi iсторii, такi як рiзанина й пограбування Цiнтри, як битви при Марнадалi та Содденi, про отечко ви нам пречудово проспiвали, Любистку! Ха, не шкода й срiблом сипнути за таку пiсню, що серце воiна радуе! І видко було, що анi крихти ви не брешете, то я кажу, Шелдон Скаггс, а я брехню вiд правди вмiю вiдрiзнити, бо я ж пiд Содденом був, я ж проти нiльфгардських загарбникiв стояв там iз сокирою в руцi…

– Я, Донiмiр iз Троя, – крикнув худий рицар iз трьома левами на вамсi, – був в обох битвах за Содден, але ж вас там не бачив, пане гноме!

– Бо ж ви, певно, табiр пильнували! – вiдрiзав Шелдон Скаггс. – А я ж у першiй лiнii був, там, де гаряче було!

– Зважай, що патякаеш, бороданю! – почервонiв Донiмiр iз Троя, пiдтягуючи рицарський пояс, обтяжений мечем. – І на кого!

– Сам зважай! – Гном хлопнув долонею по заткнутiй за пояс сокирi, повернувся до компаньйонiв i вишкiрився. – Бачили його? Рицар йоханий! Гербовий! Три леви на щитi! Двое серуть, третiй гарчить!

– Мир, мир! – Сивоволосий друiд у бiлих шатах рiзким владним голосом запобiг скандалу. – Не годиться, панове моi! Не тут, не пiд гiллям Блеоберiса, дуба, старшого за всi суперечки та сварки цього свiта! І не в присутностi поета Любистка, чиi балади повиннi вчити нас любовi, а не чварам.

– Слушно! – пiдтримав друiда низький товстий жрець iз обличчям, що блищало вiд поту. – Дивитеся, а очей не маете, слухаете, а вуха вашi глухi. Бо любовi божоi немае у вас, бо порожнi ви, наче дiжки…

– Якщо вже про дiжки мова, – запищав довгоносий гном з воза, оздобленого написом: «Залiзний реманент, вироблення i продаж», – то викотiть iще одну, панове цеховi! Поетовi Любистку, напевне, в горлянцi пересохло, та й нам через зворушенiсть непереливки!

– Воiстину, наче дiжки порожнi, кажу вам! – заглушив гнома жрець, не маючи намiру дати збити себе з пантелику й урвати проповiдь. – Нiчого ви з балад пана Любистка не зрозумiли, нiчому не навчилися. Не зрозумiли ви, що балади тi про долю людську говорили, про те, що е ми iграшками в руках богiв, а краiни нашi – божi iгрища. Балади мовили про призначення, про призначення усiх нас, а легенда про вiдьмака Геральта й княжну Цiрiллу, хоча й покладена на правдиве тло тiеi вiйни, – тiльки метафора, витвiр уяви поета, який тому мав служити…

– Мариш ти, святий муже! – закричала з висоти свого воза Вера Левенгаупт. – Яка легенда? Який витвiр уяви? Уже хто-хто, а я вiдьмака Геральта iз Рiвii знаю, бачила його на власнi очi, у Визiмi, коли вiн доньку короля Фольтеста вiдчарував. А пiзнiше зустрiла я його на Купецькому трактi, де вiн на прохання Гiльдii забив жорстокого грифона, який на каравани нападав, i учинком тим вiн багатьом добрим людям життя врятував. Нi, не легенда це й не байка. Правду, щиру правду проспiвав нам тут майстер Любисток.

– Пiдтверджую, – сказала струнка воiтелька з чорним, гладенько зачесаним назад i заплетеним у косицю волоссям. – Я, Райла з Лiрii, також знаю Геральта Бiлого Вовка, славетного переможця потвор. Не раз i не два також бачила я i чародiйку Йеннефер, бо бувала я в Едiрнi, у мiстi Венгерберзi, де ота панi мае садибу. Втiм, про те, що отi двое кохали одне одного, нiчого менi невiдомо.

– Але це мусить бути правдою, – вiдiзвалася раптом мелодiйним голосом вродлива ельфiйка в горностаевому капелюшку. – Така чарiвна балада про кохання не може бути неправдивою.

– Не може! – пiдтримали ельфiйку дочки комеса Вiлiберта i як по командi витерли очi кашне. – Аж нiяк не може!

– Мосьпане чародiю! – Вера Левенгаупт звернулася до Радклiффа. – Кохали вони одне одного чи нi? Ви напевне знаете, як воно з ними було насправдi, iз вiдьмаком i отiею Йеннефер. Вiдхилiть же завiсу таемницi!

– Якщо пiсня говорить, що кохали, – по

Сторінка 5

мiхнувся чародiй, – то так воно й було, i кохання те переживе столiття. Така ж бо сила поезii.

– Балакають, – втрутився раптом комес Вiлiберт, – що Йеннефер з Венгерберга загинула на Содденськiй горi. Кiлька там чародiйок загинуло…

– Неправда це, – сказав Донiмiр iз Троя. – Немае на пам’ятнику ii iменi. Мiй це край, неодноразово бував я на Горi й вирiзьбленi на пам’ятнику написи – читав. Трое чародiйок там загинуло. Трiсс Мерiгольд, Литта Нейд на прiзвисько Корал… Гм-м… Ім’я третьоi вилетiло з моеi пам’ятi…

Рицар глянув на чародiя Радклiффа, але той лише посмiхався, не говорячи анi слова.

– А отой вiдьмак, – раптом крикнув Шелдон Скаггс, – той Геральт, що оту Йеннефер кохав, то ж i вiн, подейкують, уже землю гризе. Чув я, що затовкли його десь на Зарiччi. Убивав вiн потвор, убивав, ач втрапила коса на камiнь. Так воно вже е, людцi, хто мечем воюе, той вiд меча й гине. Кожен колись на кращого втрапить i залiза скуштуе.

– Не вiрю. – Струнка войовниця викривила блiдi губи, сплюнула презирливо на землю, зi скреготом схрестила на грудях зап’ястки в кольчужнiй сiтцi. – Не вiрю я, щоб Геральт iз Рiвii мiг на кращого втрапити. Доводилося менi бачити, як той вiдьмак мечем володiе. Вiн просто нелюдськи швидкий…

– Добре сказано, – втрутився чародiй Радклiфф. – Нелюдськи. Вiдьмаки е мутантами, тому швидкiсть iхнiх реакцiй…

– Не розумiю, про що ви говорите, пане магiку. – Войовниця скривила губи ще паскуднiше. – Занадто вже вашi слова вченi. Я одне вiдаю: жоден рубайло, якого знала я чи знаю, не може рiвнятися iз Геральтом з Рiвii, Бiлим Вовком. Тому я не вiрю, що мiг вiн бути переможеним у битвi, як пан гном тут теревенить.

– Кожен рубайло – дупа, якщо ворогiв купа, – вiдгукнувся прислiв’ям Шелдон Скаггс. – Так ельфи кажуть.

– Ельфи, – прохолодно заявив високий свiтловолосий представник Старшого Люду, який стояв поряд iз чарiвним капелюшком, – не звикли висловлюватися так по-простацькому.

– Нi! Нi! – запищали з-за зелених кашне дочки комеса Вiлiберта. – Вiдьмак Геральт не мiг загинути! Вiдьмак знайшов призначену йому Цiрi, а потiм чародiйку Йеннефер, i всi трое жили довго й щасливо! Правда ж, майстре Любистку?

– Це ж балада була, зацнi панянки, – позiхнув спраглий до пива гном, виробник залiзного реманенту. – Де б у баладi правду шукати? Правда – одне, поезiя – iнше. Узяти хоча б оту… Як ii там було? Цiрi? Ну, славетну Несподiванку. Уже ж ii пан поет цiлком з пальця висмоктав. Бував я у Цiнтрi, та й не раз, i знаю, що тамтешнiй король i королева бездiтною парою жили, анi дочки, анi сина не мали…

– Брехня! – крикнув рудий чоловiк у куртцi з тюленячоi шкiри, з картатою хусткою на головi. – Королева Каланте, Левиця з Цiнтри, мала доньку, звали ii Паветта. Ота разом iз чоловiком пропала пiд час морськоi бурi, морська безодня iх поглинула, обидвох.

– Самi ж бачите, не брешу я! – призвав усiх у свiдки залiзний реманент. – Паветтою, а не Цiрi, звалася принцеса Цiнтри.

– Цiрiлла, прозвана Цiрi, власне, донька отiеi втонулоi Паветти, – пояснив рудий. – Онука Каланте. Не принцесою вона була, а княжною Цiнтри. Саме вона – оте призначене вiдьмаковi Дитя-Несподiванка, це ii, ще до того як народилася, королева поклялася вiддати вiдьмаковi, як це пан Любисток наспiвував. Але вiдьмак ii знайти та забрати не змiг, тут пан поет iз правдою розминувся.

– Розминувся, аякже, – втрутився у розмову жилавий молодик, який, судячи з одягу, був пiдмайстром у мандрiвцi, яка передувала екзамену на майстра. – Оминуло вiдьмака його призначення. Цiрiлла загинула пiд час облоги Цiнтри. Королева Каланте, перш нiж кинутися з вежi, власноруч заподiяла княжнi смерть, аби живою та не потрапила у пазурi Нiльфгарду.

– Не так воно було, зовсiм не так, – запротестував рудий. – Княжну вбили пiд час рiзанини, коли намагалася вона втекти з мiста.

– Так чи iнакше, – крикнув залiзний реманент, – не отримав вiдьмак отiеi Цiрi! Збрехав поет!

– Але красиво збрехав, – сказала ельфiйка в капелюшку, притуляючись до високого ельфа.

– Не про поезiю тут мова, тiльки про факти! – заволав пiдмайстер. – Кажу ж, княжна загинула вiд рук власноi бабцi. Кожен, хто в Цiнтрi був, може те пiдтвердити!

– А я кажу, що вбито ii на вулицях, коли втiкала, – заявив рудий. – Знаю про те, бо, хоч i не родом iз Цiнтри, був я у дружинi ярла зi Скеллiге, який допомагав Цiнтрi пiд час вiйни. Король Цiнтри, Ейст Турсех, як усi знають, за походженням iз островiв Скеллiге, був ярлу дядьком. А я у дружинi ярла бився у Марнадалi й у Цiнтрi, а потiм, пiсля поразки, пiд Содденом…

– Ще один комбатант[4 - Комбатант – особа, яка входить до складу збройних сил краiни, що воюе, й може безпосередньо брати участь у военних дiях.], – буркнув Шелдон Скаггс до гномiв, якi збилися навколо нього. – Самi героi й воiни. Гей, людцi! Чи е мiж вами хоч один, котрий не воював пiд Марнадалем чи Содденом?

– Жарти не на часi, Скаггсе, – докiрливо промовив високий ельф, обiймаючи красу в капелюшку в спосiб, що мав би розвiяти можливi сумнiви iнших залицяльникi

Сторінка 6

. – Нехай тобi не здаеться, що пiд Содденом ти бився сам-один. Я, щоб далеко не шукати, також брав у тiй битвi участь.

– Цiкаво, з якого боку, – сказав Радклiффу комес Вiлiберт пошепки, але добре чутно, що ельф цiлковито проiгнорував.

– Як скрiзь вiдомо, – продовжував вiн, навiть не глянувши в бiк комеса й чародiя, – десь понад сто тисяч воякiв устало на полi в другiй битвi пiд Содденом, з яких щонайменше тридцять тисяч було вбито чи покалiчено. Подякувати нам належить пановi Любистку, що в однiй зi своiх балад вiн увiковiчив той славетний, але страшний бiй. І в словах, i в мелодii тiеi пiснi чув я не вихваляння, а попередження. Повторюю, хвала й безсмертна слава пановi поетовi за баладу, яка, може, дозволить у майбутньому уникнути повторення трагедii, якою була та жорстока й непотрiбна вiйна.

– Ич, – сказав комес Вiлiберт, дивлячись на ельфа з викликом. – Цiкавi речi ви, мосьпане, вiдшукали в баладi. Кажете, непотрiбна вiйна? Хотiли б уникнути трагедii у майбутньому? Маемо ми розумiти, що, коли б Нiльфгард ударив по нам знову, ви радили б капiтулювати? Покiрно прийняти нiльфгардське ярмо?

– Життя – це дар безцiнний, i належить його берегти, – холодно вiдказав ельф. – Нiщо не виправдовуе рiзанин i гекатомб[5 - Гекатомба – тут: жорстоке й безглузде знищення великоi кiлькостi людей.], якими були обидвi битви за Содден, i програна, i виграна. Обидвi коштували для вас, людей, тисяч життiв. Втратили ви нечуваний потенцiал…

– Ельфiйськi балачки! – вибухнув Шелдон Скаггс. – Дурнувата балаканина! То була цiна, яку треба було заплатити, щоб iншi могли жити гiдно й у мирi, замiсть того аби дати нiльфгардцям закувати себе в кайдани, ослiпити, загнати пiд батiг до сiркових шахт i соляних копалень. Тi, хто загинув геройською смертю i, дякуючи Любистку, житиме вiчно в нашiй пам’ятi, навчили нас, як боронити власний дiм. Спiвайте вашi балади, пане Любистку, спiвайте iх усiм. Не пiде наука ваша плазом, а повернеться до всiх нас, от побачите! Бо не сьогоднi, так завтра Нiльфгард рушить на нас знову, запам’ятайте цi слова! Зараз вони зализують рани й вiдпочивають, але вже наближаеться день, коли знову побачимо ми iхнi чорнi плащi й пiр’я на шоломах!

– І чого iм вiд нас треба? – скрикнула Вера Левенгаупт. – Чого вони на нас визвiрилися? Чого не залишать нас у спокоi, не дадуть жити й працювати? Чого вони хочуть, тi нiльфгардцi?

– Хочуть нашоi кровi! – гарикнув комес Вiлiберт.

– І нашоi землi! – завив хтось iз натовпу хлопiв.

– І наших баб! – пiдтримав Шелдон Скаггс, грiзно блискаючи очима.

Кiлька осiб пирхнуло вiд смiху, але нишком i крадькома. Бо хоча iдея, що хтось окрiм гномiв змiг би хотiти винятково непривабливих гномок, була кумедною, але це була небезпечна тема для кпинiв i жартiв, особливо в присутностi низьких, кремезних i бородатих мосьпанiв, чиi сокири й корди мали гидку звичку надзвичайно швидко вискакувати з-за поясiв. А гноми, з невiдомих причин свято переконанi, що весь свiт пожадливо зазiхае на iхнiх дружин i доньок, були в цих питаннях невимовно дратiвливими.

– Це колись мало настати, – заявив раптом сивий друiд. – Це мало статися. Забули ми, що не самi на цьому свiтi, що не е ми пупом цього свiту. Як дурнi, лiнивi, нажертi карасi в замуленому ставку, не вiрили ми в iснування щук. Дозволили ми, щоби свiт наш, отой ставок, замулився, забагнився i змарнiв. Роззирнiться навколо – всюди злочини й грiх, хтивiсть, гонитва за зиском, сварка, незгода, занепад звичаiв, вiдсутнiсть пошани до всiх цiнностей. Замiсть жити так, як наказуе Природа, почали ми ту Природу нищити. І що маемо? Повiтря отруене смородом горнiв, рiки та ручаi занапащенi бiйнями та дубильнями, лiси витято без пам’ятi… Ха, навiть на живiй корi святого Блеоберiса, тiльки гляньте, о, тут, над головою пана поета, цизориком вирiзано огидний напис. До того ж iще й з помилкою: мало того, що був то вандал, так iще на додаток i неук, що писати не вмiе. Чому ж ви дивуетеся? Це мало погано скiнчитися…

– Так, так! – пiдхопив гладкий жрець. – Опам’ятайтеся, грiшники, поки можна, бо гнiв богiв i помста над вами! Згадайте пророцтво Ітлiни, пророчi ii слова про кару богiв, яка впаде на плем’я, злочинами отруене! Пригадайте: «Надiйде Час Погорди, й древо втратить листя, бутон замерзне, згние плiд i згiркне зерно, а рiчища рiк, замiсть водою, потечуть льодом. І прийде Бiлий Холод, а по ньому Бiле Свiтло, i свiт помре посеред завiрюхи». Так проказуе вiщунка Ітлiна! А перш нiж станеться це, вiдкриються знаки й упадуть лиха, бо пам’ятайте: Нiльфгард – це кара божа! Це бич, яким Безсмертнi хльоскають вас, грiшники, аби ви…

– Гей, пащеку стулiть, побожний муже! – рикнув Шелдон Скаггс, тупочучи важкими чобiтьми. – Аж млосно стае вiд ваших забобонiв i дурниць! Аж кишки крутить…

– Обережно, Шелдоне, – перебив його з усмiшкою високий ельф. – Не жартуй iз чужоi релiгii. Це анi красиво, анi гречно, анi… безпечно.

– Нi з чого я не жартую, – запротестував гном. – Я не ставлю пiд сумнiв iснування богiв, але обурюе мене, коли хтось замi

Сторінка 7

уе iх до людських справ i милить очi балачками про якусь ельфiйську божевiльну. Нiби нiльфгардцi мають бути знаряддям богiв? Дурня! Звернiться, люди, пам’яттю назад, до часiв Дезмода, Радовiда, Самбука, до часiв Абрада Старого Дуба! Не пам’ятаете, бо життя у вас коротке, наче травнева одноденка, але я пам’ятаю i вам нагадаю, як воно було тут, на цих землях, зразу пiсля того, як зiйшли ви з ваших лодiй на пляжi в гирлi Яруги й у Дельтi Понтару. З чотирьох кораблiв, що тут пристали, виникло три королiвства, а пiзнiше сильнiшi заковтнули слабших i таким чином зростали, змiцнюючи свою владу. Пiдкорювали iнших, поглинали iх, i королiвства росли, ставали все бiльшими й сильнiшими. А тепер те саме робить Нiльфгард, бо то краiна сильна й об’еднана, жорстка й владна. І якщо ви таким само чином не об’еднаетеся, Нiльфгард поглине вас, воiстину як щука карася, як казав отой мудрий друiд!

– Нехай тiльки спробують! – Донiмiр iз Троя випнув оздобленi трьома левами груди i струснув мечем у пiхвах. – Дали ми iм на горiхи пiд Содденом, можемо i вдруге дати!

– Занадтенько ви надутi, – пирхнув Шелдон Скаггс. – Мабуть, забули, пане пасований, що, перш нiж сталася друга битва пiд Содденом, Нiльфгард прокотився вашою землею, наче залiзний каток, що трупами таких, як ви, хватiв заслали поля вiд Марнадалю до Зарiччя. А затримали нiльфгардцiв також не на вас схожi крикливi крутii, але об’еднанi сили Темерii, Реданii, Едiрну й Кедвену. Згода i еднiсть – ось що iх стримало!

– Не тiльки, – сказав гучно, але дуже прохолодно Радклiфф. – Не тiльки це, пане Скаггсе.

Гном голосно вiдхаркнув, шморгнув, шурхнув чоботами, пiсля чого легенько вклонився у бiк чародiя.

– Нiхто не принижуе заслуг ваших побратимiв, – сказав вiн. – Ганьба тому, хто не визнае геройства чародiiв iз Содденськоi гори, бо хоробро стояли вони, за спiльну справу пролили кров, чимало сприяли вiкторii. Не забув про них Любисток у своiй баладi, та й ми також не забудемо. Але зважте, що отi чародii на Горi встали об’еднанi й солiдарнi, визнали лiдерство Вiльгефорца з Роггевену, як i ми, вояки Чотирьох Королiвств, визнали командування Вiзiмiра Реданського. Шкода тiльки, що лише на час вiйни й вистачило тих згоди та солiдарностi. Бо нинi, коли мир, знову ми роздiлилися. Вiзiмiр i Фольтест душать один одного митом i правом складу, Демавенд з Едiрна свариться iз Генсельтом за Пiвнiчну Марку, а Лiга з Генгфорса й Тиссенiди з Ковiра в гробу все бачили. Та й серед чародiiв, як я чув, дарма нинi шукати колишньоi згоди. Немае серед вас об’еднання, немае пiдпорядкування, немае едностi. А у Нiльфгардi – е!

– Нiльфгардом править iмператор Емгир вар Емрейс, тиран i самодержець, змушуючи до послуху батогом, мотузкою та сокирою! – загримiв комес Вiлiберт. – То що ж ви нам пропонуете, пане гноме? У що таке маемо ми об’еднатися? У подiбну тиранiю? А який же король, яке королiвство мало б, по-вашому, пiдпорядкувати собi iншi? У чиiх руках хотiли б ви бачити берло[6 - Берло – палиця, оздоблена коштовним камiнням i рiзьбленням; символ влади.] та батiг?

– А яке менi дiло? – стенув плечима Скаггс. – То вашi, людськi справi. Зрештою, хоч кого б ви королем обрали, жоден гном ним не стане.

– Анi ельф чи навiть напiвельф, – додав високий представник Старшого Люду, все ще обiймаючи красу в капелюшку. – Навiть чверть ельфа вважаете ви за щось низьке…

– Так ото вам свербить, – засмiявся Вiлiберт. – У ту саму дуду ви дуете, що й Нiльфгард, бо й Нiльфгард про рiвнiсть кричить, обiцяе вам повернення до старих порядкiв, щойно вiн нас переможе i з тих земель вижене. То така еднiсть, така рiвнiсть мариться вам, про таку балакаете, таку оголошуете! Бо Нiльфгард вам за те золотом платить! І не дивно, що ви так полюбляете одне одного, бо то ж ельфiйська раса, цi нiльфгардцi…

– Дурня, – сказав холодно ельф. – Дурiсть балакаете, пане рицарю. Расизм вас ослiплюе, очевидно. Нiльфгардцi е людьми, такими самими, як i ви.

– Цiлковита це брехня! То нащадки Чорних Сейдхе, кожен про те знае! У венах iхнiх ельфiйська кров тече! Кров ельфiв!

– А у ваших венах що тече? – насмiшкувато запитав ельф. – Мiшаемо ми нашу кров поколiннями, столiттями, ми й ви, i чудово те у нас виходить, не знаю, чи на щастя, чи на бiду. Почали ви засуджувати мiшанi зв’язки чи не чверть столiття тому, iз марним, зрештою, результатом. І покажiть менi тепер людину без домiшок Сейдхе Іхер, кровi Старшого Люду.

Вiлiберт виразно почервонiв. Порозовiла також Вера Левенгаупт. Нахилив голову й закашлявся чародiй Радклiфф. Що цiкаво, зарум’янилася також i чарiвна ельфiйка у горностаевому капелюшку.

– Усi ми е дiтьми Матерi Землi, – пролунав у тишi голос сивого друiда. – Ми е дiтьми Матерi Природи. І хоча матерi нашоi ми не шануемо, хоча примножуемо iнколи ii страждання та бiль, хоча розбиваемо iй серце, вона нас любить, любить нас усiх. Пам’ятаймо про це, зiбравшись тут, у Мiсцi Приязнi. І не сперечатимемося, хто з нас був тут першим, бо першим був викинутий хвилею Жолудь, а з Жолудя проклюнувся Великий Блеоберiс, най

Сторінка 8

тарший iз дубiв. Стоячи ж пiд вiтами Блеоберiсу, серед його вiковiчного корiння, не забуватимемо ж про наше власне братерське корiння, про землю, з якоi корiння те виростае. Пам’ятаймо про слова пiснi поета Любистка…

– Власне! – крикнула Вера Левенгаупт. – А де вiн е?

– Здимiв, – констатував Шелдон Скаггс, дивлячись на порожне мiсце пiд дубом. – Узяв грошенята й здимiв, не попрощавшись. Воiстину по-ельфiйськи!

– По-гномськи! – запищав залiзний реманент.

– По-людськи, – виправив високий ельф, а краса в капелюшку схилила голову йому на плече.


* * *

– Гей, музико, – сказала Матуся Лантiерi, заходячи без стуку до кiмнати та гонячи перед собою запах гiацинтiв, поту, пива й шинки. – Маеш гостя. Заходьте, достойний пане.

Любисток поправив волосся, випростався у величезному рiзьбленому крiслi. Двое дiвчат, що сидiли на його колiнах, пiдхопилися швиденько, прикрили принади, натягнувши розхристанi сорочки. «Сором’язливiсть дiвок, – подумав поет, – це ж непогана назва для балади». Вiн устав, застiбнув пояс i натягнув кубрак, розглядаючи шляхтича, який стояв на порозi.

– Воiстину, – сказав, – усюди вмiете мене знайти, хоча рiдко вибираете вiдповiдний для того час. На ваше щастя, я ще не вирiшив, яку з тих лялечок хочу. А при твоiх цiнах, Лантiерi, не можу дозволити собi обох.

Матуся Лантiерi поблажливо посмiхнулася, плеснула в долонi. Дiвчата – обидвi, бiлошкiра веснянкувата острiв’янка й темноволоса напiвельфiйка, – поспiхом вийшли з кiмнати. Чоловiк, який стояв на порозi, зняв плаща, вручив його Матусi разом iз малим, але пузатим мiшечком.

– Вибачте, майстре, – сказав, пiдходячи й усiдаючись за стiл. – Знаю, що турбую вас невчасно. Але ви так раптово зникли з-пiд дуба… Я не наздогнав вас на гостинцi, як мав намiр, не вiдразу натрапив на ваш слiд i в мiстечку. Повiрте, не заберу у вас забагато часу…

– От завжди ви так мовите, i завжди дурня виходить, – урвав бард. – Залиш нас самих, Лантiерi, простеж, аби нам не перешкоджали. Слухаю вас, пане.

Чоловiк подивився на нього допитливо. Мав вiн темнi, вологi, наче заплаканi очi, гострий нiс i некрасивi вузькi губи.

– Не зволiкаючи, беруся до справи, – заявив вiн, почекавши, поки за Матусею зачиняться дверi. – Цiкавлять мене вашi балади, майстре. А саме – певнi особи, про яких ви спiваете. Переймаюся правдивими долями героiв ваших балад. Адже, якщо не помиляюся, саме правдива доля реальних осiб надихнула на чудовi твори, якi я слухав пiд дубом? Я маю на увазi… Малу Цiрiллу з Цiнтри. Онуку королеви Каланте.

Любисток глянув на стелю, побарабанив пальцями по столу.

– Мосьпане, – сказав сухо, – дивнi речi вас цiкавлять. Про дивнi речi ви запитуете. Щось менi здаеться, що ви не той, за кого я вас маю.

– А за кого ви мене маете, якщо можу дiзнатися?

– Не знаю, чи можете. Залежатиме вiд того, чи перекажете ви менi вiтання вiд наших спiльних знайомих. Мали ви то зробити вiдразу ж, але якось забули.

– Аж нiяк я не забув. – Чоловiк сягнув за пазуху оксамитового каптану кольору сепii, видобув другий мiшечок, трохи бiльший, нiж той, який вручив бандершi, але так само пузатий i брязкiтливий при зiткненнi з дошками столу. – Ми просто не маемо з вами спiльних знайомих, Любистку. Але чи цей гаманець не зумiе залагодити проблему?

– І що ж ви маете намiр купити за такий худенький капшук? – вигнув губи трубадур. – Увесь бордель матусi Лантiерi й землi, що його оточують?

– Скажiмо, маю намiр пiдтримати мистецтво. Й митця. Для того щоб мати можливiсть погомонiти з митцем про його творчiсть.

– Ви аж настiльки любите мистецтво, мiй пане? Аж так вам кортить порозмовляти з митцем, що намагаетеся упхати йому грошi ще до того, як себе назвете, порушуючи тим самим елементарнi правила гречностi?

– На початку розмови, – незнайомець трохи примружив темнi очi, – вам не дуже заважало мое iнкогнiто.

– Але тепер заважае.

– Я свого iменi не стидаюся, – сказав чоловiк iз легенькою посмiшкою на вузьких губах. – Звуся я Рiенс. Ви мене не знаете, майстре Любистку, i воно не дивина. Ви занадто знанi й вiдомi, аби знати усiх ваших поцiновувачiв. А кожному шанувальнику вашого таланту здаеться, що вiн знае вас, знае так добре, що певне панiбратство е тут цiлком доречним. Це стосуеться також i мене, повною мiрою. Знаю, що це помилкове враження, ласкаво вибачте.

– Ласкаво вибачаю.

– Тодi чи можу я розраховувати, що ви вiдповiсте на кiлька запитань…

– Нi, не можете, – урвав, набундючившись, поет. – Тепер уже ви мене ласкаво пробачте, але я неохоче дискутую про теми моiх творiв, про iнспiрацii, про постатi, як вигаданi, так i iншi. Бо це обдирае з поезii ii поетичнi шати й призводить до тривiальностi.

– Та невже?

– Напевно. Зважте, що якби пiсля виконання балади про веселу мiрошницю я оголосив би, що насправдi йдеться про Звiрку, дружину мiрошника Пiскаря, та додав би, що Звiрку можна вiльно трахати у четвер, бо по четвергах мiрошник iздить на ярмарок, – це вже була б не поезiя. Це було б або звiдництво, або огидний наклеп.

– Розум

Сторінка 9

ю, розумiю, – швидко сказав Рiенс. – Але це справдi поганий приклад. Мене аж нiяк не цiкавлять чиiсь грiхи чи грiшки. Нiкого ви не обмовите, вiдповiдаючи на моi запитання. Менi потрiбна тiльки одна маленька iнформацiя: що насправдi сталося з Цiрiллою, княжною Цiнтри? Багато осiб стверджували, що Цiрiлла загинула пiд час здобуття мiста, е навiть свiдки того випадку. Але з вашоi балади випливае, що дитина вижила. Насправдi цiкаво менi, чи то ваша власна уява, чи реальний факт? Істина чи фальш?

– Безмiрно тiшить мене ваше зацiкавлення, – широко посмiхнувся Любисток. – Ви будете смiятися, пане як вас там, але саме про це менi й iшлося, коли я ту баладу складав. Хотiв я слухачiв зворушити й викликати iхню цiкавiсть.

– Істина чи фальш? – холодно повторив Рiенс.

– Якби я це виказав, то знищив би ефект своеi працi. Прощавай, приятелю. Ти використав увесь час, який я мiг тобi присвятити. А там двi моi iнспiрацii чекають, не впевненi, яку я виберу.

Рiенс довго мовчав, аж нiяк не збираючись виходити. Дивився на поета недобрим вологим поглядом, а поет вiдчував зростаючий неспокiй. Знизу, iз загальноi зали борделю, долинав веселий рейвах, iнколи перемежований високим дамським смiхом. Любисток вiдвернувся, немов демонструючи презирливу зневагу, втiм, насправдi оцiнював вiн вiдстань, що вiддiляла його вiд кута кiмнати й вiд гобелена, на якому зображено було нiмфу, яка поливала собi цицьки водою з глечика.

– Любистку, – нарештi промовив Рiенс, вкладаючи долоню в кишеню сепiевого каптану. – Вiдповiдай на мое запитання, дуже прошу. Я мушу знати вiдповiдь. Це для мене надзвичайно важливо. І повiр менi – для тебе також, бо якщо вiдповiси по-доброму, то…

– То що?

На вузькi губи Рiенса виповзла паскудна гримаса.

– То я не примушуватиму тебе до вiдповiдi.

– Слухай-но, негiднику! – Любисток встав i удав, що робить грiзну мiну. – Я гребую гвалтом i насильством. Але зараз покличу Матусю Лантiерi, а вона гукне такого собi Грузилу, який у цьому закладi виконуе функцii захисника й викидайла. Це справжнiй митець у своему фасi. Вiн копне тебе в сраку, й ти пролетиш над дахами мiста так красиво, що нечисленнi о цiй порi перехожi сприймуть тебе за пегаса.

Рiенс виконав короткий жест, i в його долонi щось зблиснуло.

– А ти впевнений, – запитав вiн, – що зумiеш покликати?

Любисток не мав намiру перевiряти, чи зумiе. Чекати також намiру не мав. Ще до того, як нiж-метелик закрутився i клацнув у долонi Рiенса, довгим стрибком вiн опинився у кутку кiмнати, пiрнув пiд килим iз нiмфою, копняком вiдчинив таемнi дверцята й прожогом помчав униз крученими схiдцями, умiло вiдштовхуючись вiд слизьких поручнiв. Рiенс кинувся навздогiн, але поет був упевненим у собi – знав таемний хiд, наче власну кишеню, не раз користався ним, змиваючись вiд кредиторiв, ревнивих чоловiкiв i швидких до мордобою конкурентiв, у яких часом вiн крав рими й ноти. Знав, що на третьому поворотi намацае обертовi дверi, за якими буде драбина, що веде у пiдвал. Був упевнений, що переслiдувач, як i багато хто до нього, не зумiе пригальмувати, побiжить далi й наступить на люк, пiсля чого опиниться у хлiву. Був упевнений, що побитий, убабляний у гiвнi й потоптаний свинями переслiдувач облишить погоню.

Любисток помилявся, як завжди, коли вiн був у чомусь упевнений. За спиною раптом щось блиснуло синiм, поет вiдчув, як ноги терпнуть, клякнуть i мертвiють. Не зумiв пригальмувати бiля обертових дверей, ноги вiдмовилися слухатися. Крикнув i покотився по сходах, б’ючись об стiни коридору. Люк пiд ним вiдчинився iз сухим стукотом, трубадур ринув униз, у темряву й сморiд. Ще до того, як гепнувся вiн об тверду пiдлогу i знепритомнiв, пригадав, що Матуся Лантiерi щось натякала про ремонт хлiву.


* * *

Опритомнiв вiн вiд болю у зв’язаних зап’ястках i лiктях, якi жорстко виламувало iз суглобiв. Хотiв закричати, але не мiг, здавалося, що йому наче позалiплювало глиною ротову порожнину. Стояв навколiшки на глинобитнiй пiдлозi, а мотузка, поскрипуючи, тягнула його руки вгору. Намагаючись дати полегшення рукам, вiн пробував пiдвестися, але ноги також були зв’язанi. Давлячись i душачись, вiн усе ж зумiв пiднятися, у чому добряче допомогла мотузка, що безжально пiдтягувала вгору.

Рiенс стояв над ним, а його злi вологi очi блискали у свiтлi лiхтаря, що його тримав неголений двометровий бурмило поруч. Другий бурмило, напевне не менший, був позаду. Любисток чув його дихання i вiдчував сморiд застарiлого поту. Власне, той другий, смердючий, i тягнув мотузку, прив’язану до зап’ясткiв поета й перекинуту через сволок.

Стопи Любистка вiдiрвалися вiд пiдлоги. Поет писнув крiзь нiс, нiчого бiльше зробити вiн не мiг.

– Досить, – сказав нарештi Рiенс – майже вiдразу, але Любистку здалося, що минули столiття. Вiн торкнувся землi, але впасти навколiшки, незважаючи на все його бажання, не мiг – нап’ята мотузка й далi тримала його натягненим наче струна.

Рiенс наблизився. На обличчi його не помiтно було й слiду емоцiй, сльозливi оченята i на йоту не змiнили сво

Сторінка 10

о виразу. Також i голос, яким вiн заговорив, був спокiйним, тихим, майже знудженим.

– Ти, паршивий вiршомазе. Вишкребок. Смiття. Самозакохане нiщо. Вiд мене хотiв утекти? Вiд мене нiхто не втiкав. Ми не закiнчили розмову, комедiанте, довбешка ти бараняча. Я про дещо тебе розпитував, за кращих умов. Тепер ти вiдповiси на моi запитання, але за умов куди менш приемних. Ти ж правда вiдповiси?

Любисток квапливо закивав. Рiенс тiльки тепер усмiхнувся. І дав знак. Бард заскавчав розпачливо, вiдчуваючи, як мотузка напинаеться, а викрученi за спину руки трiщать у суглобах.

– Ти не можеш говорити, – констатував Рiенс, масно усмiхаючись. – А воно болить, вiрно? Знай, що оце зараз я пiдтягую тебе заради власноi приемностi, бо страшенно люблю дивитися, якщо комусь боляче. Ну, ще трохи вище.

Любисток мало не вдушився вереском.

– Досить, – скомандував нарештi Рiенс, наблизився i схопив поета за жабо. – Слухай, пiвнику. Я зараз знiму закляття, аби до тебе повернулася мова. Але якщо спробуеш пiдвищити свiй гарненький голос над необхiдне, то пожалкуеш.

Зробив долонею жест, торкнувся перснем обличчя поета, й Любисток вiдчув, як повертаються вiдчуття у щелепi, язицi та пiднебiннi.

– Зараз, – продовжував тихо Рiенс, – я поставлю тобi кiлька запитань, а ти на них вiдповiдатимеш: плавно, швидко й вичерпно. А якщо ти хоча б на мить завагаешся чи затнешся, якщо даси менi хоча б найменший привiд, аби я засумнiвався у твоiй правдивостi, то… Глянь униз.

Любисток послухався. Зi страхом побачив, що до мотузки на його кiсточках прив’язаний короткий шнур, другим кiнцем прип’ятий до цеберка, повного вапна.

– Якщо я накажу пiдтягти тебе трохи вище, – жорстоко посмiхнувся Рiенс, – а разом iз тобою i те цеберко, то ти напевне не володiтимеш руками. Сумнiваюся, аби пiсля чогось подiбного ти зберiг можливiсть грати на лютнi. Насправдi – сумнiваюся. Тож я вважаю, що ти говоритимеш. Я правий?

Любисток не пiдтвердив, бо зi страху не мiг анi ворухнути головою, анi видобути з себе голос. І не схоже було, що Рiенс чекав на пiдтвердження.

– Я, зрозумiло, – заявив вiн, – вiдразу ж дiзнаюся, чи говориш ти правду, тiеi ж митi зорiентуюся щодо кожного твого виверта, не дам себе обманути поетичними фокусами чи мутною ерудицiею. Це для мене дрiб’язок, як дрiб’язком було паралiзувати тебе на сходах. Тож я раджу, гультяю, зважай на кожне слово. Ну, шкода часу, починаймо. Як ти знаеш, мене цiкавить героiня однiеi з твоiх чудових балад, онука королеви Каланте iз Цiнтри. Княжна Цiрiлла, пестливо називана Цiрi. Згiдно з доповiдями безпосереднiх свiдкiв, особа та зникла пiд час здобуття мiста два роки тому. Натомiсть у баладi ти образно й зворушливо описуеш ii зустрiч iз тим дивним, майже легендарним чоловiком, отим… вiдьмаком, Геральтом чи Геральдом. Опускаючи поетичну дурню про призначення i вироки долi, з балади випливае, що дитина вийшла з битви за Цiнтру цiлою. Чи це правда?

– Не знаю… – застогнав Любисток. – Боги, я ж лише поет! Чув те чи iнше, а решту…

– Ну?

– Решту я вигадав. Склав сюжетно до купи! Я нiчого не знаю! – завив бард, бачачи, що Рiенс подае знак смердюку, й вiдчуваючи, що мотузка напинаеться сильнiше. – Я не брешу!

– І справдi, – кивнув Рiенс. – Не брешеш прямо, це я вiдчув би. Але щось крутиш. Ти б не вигадував баладу просто так, без причини. А отого вiдьмака ти знаеш. Не раз тебе бачили в його товариствi. Ну, кажи, Любистку, якщо суглоби тобi потрiбнi. Все, що ти знаеш.

– Та Цiрi, – видихнув поет, – була вiдьмаковi призначена. Так зване Дитя-Несподiванка… Ви напевне чули, то вiдома iсторiя. Батьки поклялися вiддати ii вiдьмаку…

– Батьки мали би вiддати дитину в руки шаленого мутанта? Того найманого вбивцi? Брешеш, вiршомазе. Такi балачки можеш бабам розповiдати.

– Так i було, душею матерi присягаюся, – заплакав Любисток. – Я це знаю з певного джерела… Вiдьмак…

– Кажи про дiвчинку. Вiдьмак мене поки що не цiкавить.

– Я нiчого не знаю про дiвчинку! Знаю лише, що вiдьмак iхав за нею до Цiнтри, коли вибухнула вiйна. Я тодi його зустрiв. Вiд мене вiн довiдався про рiзанину, про смерть Каланте… Питав мене про ту дитину, про онуку королеви… Але ж я знав, що в Цiнтрi загинули усi, що в останньому бастiонi жодна душа не вцiлiла…

– Кажи. Менше метафор. Бiльше конкретики!

– Коли вiдьмак довiдався про падiння Цiнтри й про рiзанину, то вiдмовився вiд подорожi. Ми обидва втекли на пiвнiч. Я розпрощався з ним у Генгфорсi i з тiеi самоi пори його не бачив… Але оскiльки в дорозi вiн говорив трохи про ту… Цiрi, чи як там ii… i про призначення… Тож я i склав баладу. Бiльше я нiчого не знаю, присягаюся!

Рiенс подивився на нього спiдлоба.

– А де зараз отой вiдьмак? – запитав. – Той найманий убивця потвор, поетичний рiзник, що любить патякати про призначення?

– Я казав, востанне бачив його у…

– Я знаю, що ти говорив, – урвав Рiенс. – Я пильно слухав, що ти говориш. А ти пильно слухай мене. Вiдповiдай точно на поставленi тобi запитання. Запитання звучало таким чином: якщо нiхто не бачив в

Сторінка 11

дьмака Геральта чи Геральда вже бiльше року, то де вiн ховаеться? Де вiн звик ховатися?

– Не знаю, де воно е, – швидко сказав трубадур. – Я не брешу. Насправдi не знаю…

– Надто швидко, Любистку, надто швидко. – Рiенс зловiсно усмiхнувся. – Швидесенько. Спритний ти, але необережний. Не знаеш, кажеш, де воно е. Але я готовий закластися, що знаеш, чим воно е.

Любисток стиснув зуби. Вiд злостi i з розпачу.

– Ну? – Рiенс подав знак смердюку. – Де ховаеться вiдьмак? Як зветься те мiсце?

Поет мовчав. Мотузка нап’ялася, болiсно викрутила руки, стопи втратили контакт iз землею. Любисток завив, уривчасто й коротко, бо чародiйський перстень Рiенса зараз же його заткнув.

– Вище, вище! – Рiенс стояв руки в боки. – Знаеш, Любистку, я мiг би магiчно визондувати тобi мозок, але таке потребуе зусиль. Окрiм того, я люблю дивитися, як у людей очi вилазять з орбiт вiд болю. А ти все одно скажеш.

Любисток знав – скаже. Мотузка, прив’язана до його кiсточок, напнулася, наповнене вапном цеберко зi скреготом посунулося по долiвцi.

– Пане, – сказав раптом другий бурмило, заслоняючи лiхтар опанчею i визираючи крiзь шпарину в дверях сараю. – Хтось сюди йде. Якась дiвка.

– Ви знаете, що робити, – просичав Рiенс. – Загаси лiхтар.

Смердюк випустив мотузку, Любисток безвладно звалився на землю, але так, щоб бачити, як той iз лiхтарем устав перед дверима, а смердючий, iз довгим ножем у руцi, причаiвся з iншого боку. Крiзь шпарини в дошках свiтилися вогнi борделю, поет чув гамiр та спiви, що лунали звiдти.

Дверi хлiва скрипнули й вiдчинилися, у них з’явилася невисока постать, загорнута в плащ, у круглому, щiльно натягненому на голову капелюсi. Пiсля митi вагання жiнка переступила порiг. Смердючий пiдступив до неi i з розмаху тяв ножем. І звалився навкарачки, бо нiж, не зустрiвши опору, пройшов крiзь горло постатi, наче крiзь клуби диму. Бо постать i насправдi була клубами диму, який уже розвiювався. Але перш нiж встиг розвiятись, до хлiва увiрвалася постать iнша, невиразна, темна i спритна, наче ласка. Любисток побачив, як, кинувши плащ у того, з лiхтарем, вона перескочила над смердючим, бачив, як щось блиснуло в ii руцi, почув, як смердюк хекнув i дико захрипiв. Другий бурмило вигрiбся з-пiд плаща, стрибнув, замахнувся ножем. Із долонi темноi постатi з сичанням вистрелила вогниста блискавка, iз жахливим трiском розлилася, наче палаюче масло, по обличчю та плечах здорованя. Здоровань жахливо заверещав, хлiв наповнився запахом смаженого м’яса.

Тодi атакував Рiенс. Чари, що вiн кинув, розiгнали темряву синiм блиском, у якому Любисток побачив струнку жiнку в чоловiчому одязi, яка дивно жестикулювала обома руками. Побачив вiн ii на мить, бо синiй блиск зник – раптово, серед гуркоту й слiпучого сяйва, а Рiенс iз лютим ревiнням полетiв назад, гепнувся об дерев’яну перегородку, ламаючи ii з трiском. Жiнка в чоловiчому одязi скочила за ним слiдом, у долонi ii мигнув стилет. Хлiв знову наповнився блиском, цього разу золотим, що бив iз сяючого овала, який раптом з’явився у повiтрi. Любисток побачив, як Рiенс пiдхопився з долiвки i стрибнув в овал, миттево там зникнувши.

Овал втратив блиск, але, перш нiж вiн згас цiлковито, жiнка встигла добiгти й викрикнути щось незрозумiле, простягаючи руку. Затрiщало й зашумiло, а овал, гаснучи, на мить закипiв, загудiв вогнем. Звiддаля, дуже здалеку, до вух Любистка долинув невиразний звук, вiдгомiн чогось, що нагадувало крик болю. Овал згас, у хлiву знову запанувала темрява. Поет вiдчув, як зникае кляп з його рота.

– На допомогу! – завив вiн. – Рятунку!

– Не дерися так, Любистку, – сказала жiнка, присiдаючи обабiч нього й розтинаючи йому пута ножем-метеликом Рiенса.

– Йеннефер? Це ти?

– Ти ж не стверджуватимеш, що забув, як я виглядаю. Та й голос мiй, хiба, чужий для твого музичного вуха. Можеш устати? Кiсток тобi не поламали?

Любисток важко пiдвiвся, застогнав, розтер руки.

– Що з ними? – вказав на тiла, що лежали на долiвцi.

– Перевiримо. – Чародiйка iз клацанням склала нiж. – Один повинен жити. Я мала б до нього кiлька запитань.

– Оцей, – трубадур устав над смердюком, – може, живий.

– Не думаю, – спокiйно промовила Йеннефер. – Цьому я перерiзала трахею i сонну артерiю. Може, щось у ньому ще шумить, але пошумить дуже недовго.

Любисток здригнувся.

– Ти перерiзала йому горло?

– Якби я iз вродженоi обережностi не вислала поперед себе iлюзiю, тут би лежала я. Гляньмо на того другого… Зараза. Дивися, такий моцний хлоп, а не витримав. Шкода, шкода…

– Вiн також мертвий?

– Не витримав шоку. Гм… Я трошки сильнiше, нiж треба, його пiдсмажила… Глянь, навiть зуби обвуглилися… Що з тобою, Любистку? Будеш блювати?

– Буду, – невиразно вiдповiв поет, зiгнувшись i спершись лобом об стiнку хлiва.


* * *

– Це все? – Чародiйка вiдставила кубок, потягнулася за рожном[7 - Рожен – тут: металевий прут, на який настромлюють м’ясо або рибу для смаження на вогнi.] iз курчатками. – Нiчого ти не набрехав? Нiчого не забув?

– Нiчого, крiм подяки. Дя

Сторінка 12

ую тобi, Йеннефер.

Вона глянула йому в очi, легенько кивнула, ii чорнi лискучi локони захвилювалися, каскадом стекли на спину. Вона зсунула печене курча на дерев’яну тарiлку й почала його вмiло розбирати. Користувалася ножем i виделкою.

Любисток досi знав лише одну особу, яка настiльки ж вправно могла iсти курчаток ножем i виделкою. Тепер уже знав, де й вiд кого Геральт цьому навчився. «Ха, – подумав, – не дивно, вiн мешкав цiлий рiк у неi вдома у Венгерберзi, й, перш нiж вiд неi утiк, вона зумiла вкарбувати в нього не одне дивацтво». Сам вiн стягнув з рожна друге курча, не роздумуючи вiдiрвав нiжку й почав ii обгризати, демонстративно тримаючи обома руками.

– Звiдки ти знала? – запитав. – Яким чином вдалося тобi встигнути прийти менi на допомогу?

– Я була пiд Блеоберiсом пiд час твого виступу.

– Я тебе не помiтив.

– Я не хотiла бути помiченою. Пiзнiше поiхала за тобою до мiстечка. Чекала тут, у трактирi, бо не годилося менi йти туди, куди пiшов ти, до того притулку сумнiвноi розкошi й беззаперечноi гонореi. Утiм, менi набридло. Я кружляла по подвiр’i, коли здалося, що чую голоси з хлiва. Напружила слух, i тодi виявилося, що то зовсiм не якийсь там содомiт, як я спочатку подумала, а лише ти. Гей, господарю! Ще вина, якщо ваша ласка!

– Служу вельможнiй панi! Уже лечу!

– Того самого, що ранiше, але, дуже прошу, цього разу без води. Воду я визнаю лише в лазнi, у винi вона менi огидна.

– Слухаюся, слухаюся!

Йеннефер вiдсунула тарiлку. На курчатi, як зауважив Любисток, м’яса залишилося ще достатньо на снiданок для корчмаря i його родини. Безперечно, нiж i виделка були знаряддям елегантним i вишуканим, але малоефективним.

– Дякую тобi, – повторив вiн, – за спасiння. Той проклятущий Рiенс не залишив би мене живим. Вичавив би з мене все й зарiзав би, як барана.

– Я теж так думаю. – Вона налила вина собi i йому, пiдняла кубок. – Тож вип’емо за твое врятоване здоров’я, Любистку.

– За твое, Йеннефер, – вiдсалютував вiн. – За здоров’я, про яке вiд сьогоднi молитимуся, скiльки буде в мене нагод. Я твiй боржник, чарiвна панi, сплачу той борг у своiх пiснях. Знищу в них мiф, що чародii начебто бездушнi до чужоi кривди, що начебто не квапляться допомагати стороннiм, бiдним, нещасним смертним.

– Що ж, – усмiхнулася вона, легенько мружачи фiалковi очi. – Мiф мае свiй фундамент, з’явився вiн не без причини. Але ти не стороннiй, Любистку. Я ж тебе знаю i люблю.

– Правда? – Поет також усмiхнувся. – Досi ти добре це приховувала. Навiть траплялася точка зору, що ти не терпиш мене, цитую, наче морову заразу.

– Колись так було. – Чародiйка раптом споважнiла. – Потiм я змiнила погляди. Потiм я була тобi вдячною.

– За що, коли можна спитати?

– Та годi про це, – сказала вона, бавлячись порожнiм кубком. – Повернiмося до питань важливiших. До тих, якi ставили тобi у хлiвi, виламуючи руки iз суглобiв. Як воно було насправдi, Любистку? Ти дiйсно не бачив Геральта вiд часу втечi вiд Яруги? Ти насправдi не знав про те, що пiсля закiнчення вiйни вiн повернувся на Пiвдень? Що був важко поранений, так важко, що навiть розiйшовся поголос про його смерть? Нi про що таке ти не знав?

– Нi. Не знав. Довгий час я розважався у Понт Ванiс, при дворi Естерада Тиссена. А потiм у Недамiра в Генгфорсi…

– Ти не знав. – Чародiйка кивнула, розстебнула каптанчик. На шиi ii, на чорнiй оксамитцi, блиснула всипана дiамантами зiрка з обсидiану. – Ти не знав про те, що пiсля того, як Геральт одужав вiд ран, вiн поiхав у Зарiччя? Не здогадувався, кого вiн там шукав?

– Про те я здогадувався. Але не знаю – чи знайшов.

– Не знаеш, – повторила вона. – Ти, який звичайно знаеш про все й про все спiваеш. Навiть про справи такi iнтимнi, як чиiсь почуття. Пiд Блеоберiсом я послухала твоi балади, Любистку. Кiлька красивих куплетiв ти присвятив моiй особi.

– Поезiя, – буркнув вiн, дивлячись на кухарку, – мае своi закони. Нiхто не мае почуватися скривдженим…

– «Волосся наче круковi крила, нiби нiчнi грози… – процитувала Йеннефер iз надмiрним почуттям, – …а в очах блискавицi сплять, вiдтiнку фiолету…» Чи так воно було?

– Такою я тебе запам’ятав, – легенько посмiхнувся поет. – І хто захоче заявити, що це брехливий опис, нехай перший кине в мене каменем.

– Не знаю тiльки, – чародiйка стиснула губи, – хто уповноважив тебе описувати моi внутрiшнi органи. Як там було? «Серце ii наче коштовнiсть, що шию ii прикрашае, тверде, неначе дiамант, як дiамант бездушне, за обсидiан гострiше, калiчить воно…» Сам це придумав? А може…

Їi губи здригнулися, скривилися.

– …а може, ти наслухався чиiхось зiзнань та скарг?

– Гм-м… – Любисток вiдкашлявся, намагаючись вiдiйти вiд небезпечноi теми. – Скажи менi, Йеннефер, коли ти останнiй раз бачилася з Геральтом?

– Давно.

– Пiсля вiйни?

– Пiсля вiйни… – Голос Йеннефер трохи змiнився. – Нi, пiсля вiйни я його не бачила. Довгий час я… не бачила нiкого. Ну, але до справ, поете. Я трохи здивована тим фактом, що ти нiчого не знаеш i нiчого не чув, але, незважаючи

Сторінка 13

а це, дехто саме тебе пiдвiшуе до балки, намагаючись здобути iнформацiю. Тебе це не непокоiть?

– Непокоiть.

– Послухай мене, – сказала вона гостро, стукнувши кубком об стiл. – Послухай уважно. Викресли ту баладу зi свого репертуару. Не спiвай ii.

– Ти говориш про…

– Ти чудово знаеш, про що я говорю. Спiвай про вiйну з Нiльфгардом. Спiвай про Геральта й про мене, нам ти цим анi зашкодиш, анi допоможеш, нiчого не виправиш i не погiршиш. Але про Левеня з Цiнтри не спiвай.

Вона роззирнулася, перевiряючи, чи хтось iз нечисленних о цiй порi гостей корчми не прислухаеться, почекала, поки дiвка-прибиральниця пiде до кухнi.

– Також намагайся уникати зустрiчей сам на сам iз людьми, яких ти не знаеш, – сказала вона тихо. – З такими, якi забувають при зустрiчi передати вiтання вiд спiльних знайомих. Розумiеш?

Вiн глянув на неi, заскочений зненацька. Йеннефер посмiхнулася.

– Вiтання вiд Дiйкстри, Любистку.

Тепер уже бард полохливо роззирнувся навколо. Його здивування мало бути помiтним, а вираз обличчя – кумедним, бо чародiйка дозволила собi досить глузливу гримасу.

– При нагодi, – прошепотiла вона, перехиляючись через стiл, – Дiйкстра просить про рапорт. Ти повертаешся з Вердену, а Дiйкстру цiкавить, про що говорять при дворi короля Ервiла. Просив переказати тобi, що цього разу рапорт мае бути конкретним, докладним i в жодному разi не вiршованим. Прозою, Любистку. Прозою.

Поет проковтнув слину, кивнув. Мовчав, роздумуючи над питанням. Але чародiйка його випередила.

– Надходять важкi часи, – сказала вона тихо. – Важкi й небезпечнi. Надходить час змiн. Прикро було б старiти з переконанням, що ти не вчинив нiчого, щоб змiни, якi надходять, стали змiнами на краще. Правда?

Вiн погодився, кивнувши, вiдкашлявся.

– Йеннефер?

– Слухаю тебе, поете.

– Тi у хлiву… Хотiлося б знати, ким вони були, хто iх прислав. Ти забила обох, але ж ходять чутки, що ви вмiете витягати iнформацiю навiть iз небiжчикiв.

– А про те, що некромантiя заборонена едиктом Капiтулу, чутки не ходять? Заспокойся, Любистку. Тi горлорiзи, напевне, й так знали небагато. Той, хто втiк… Гм… З ним – iнша справа.

– Рiенс. Вiн був чародiем, вiрно?

– Так. Але не дуже вправним.

– А втiм – втiк вiд тебе. Я бачив, яким чином. Вiн телепортувався, чи не так? Чи це нi про що не свiдчить?

– Вочевидь, свiдчить. Про те, що хтось йому допомiг. Той Рiенс не мав нi достатньо часу, нi достатньо сил, аби вiдкрити овальний портал, пiдвiшений у повiтрi. Такий телепорт – це тобi не в кия дмухати. Зрозумiло, що хтось iнший його вiдкрив. Хтось незрiвнянно сильнiший. Тому я боялася за ним гнатися, не знаючи, де опинюся. Але я послала услiд за ним досить високу температуру. Потребуватиме чимало заклять i елiксирiв проти опiкiв, але все одно на якийсь час буде позначений.

– Може, тебе зацiкавить, що то був нiльфгардець.

– Ти так вважаеш? – Йеннефер випросталася, швидким рухом вийняла з кишенi нiж-метелик, крутнула в долонi. – Нiльфгардськi ножi зараз носить чимало осiб. Вони зручнi й вигiднi, можна iх сховати навiть за декольте…

– Не в ножi справа. Допитуючи мене, вiн вжив вираз «битва за Цiнтру», «здобуття мiста» чи якось так. Я нiколи не чув, аби хтось називав так тi подii. Для нас це завжди була рiзанина. Цiнтрiйська рiзанина. Нiхто iнакше не говорить.

Чародiйка пiдняла долоню, глянула на нiгтi.

– Спритно, Любистку. Маеш чутливе вухо.

– Професiйне викривлення.

– Цiкаво, яку професiю ти маеш на увазi? – посмiхнулася вона грайливо. – Але дякую тобi за iнформацiю. Була цiнною.

– Нехай це буде, – вiдповiв вiн посмiшкою, – мiй внесок у змiни на краще. Скажи менi, Йеннефер, чому Нiльфгард так цiкавиться Геральтом i дiвчинкою з Цiнтри?

– Не пхай у те носа, – посерйознiшала вона раптом. – Я говорила, що ти маеш забути, що коли-небудь чув про онуку Каланте.

– Авжеж, говорила. Але я не шукаю теми для балади.

– Тож чого ти, хай тобi грець, шукаеш? Гулi на лоба?

– Припустiмо, – сказав вiн тихо, спираючись пiдборiддям на сплетенi долонi й глянувши в очi чародiйцi, – припустiмо, що Геральт i справдi знайшов i врятував ту дитину. Припустiмо, що вiн нарештi повiрив у силу призначення i забрав знайдену дитину iз собою. Куди? Рiенс намагався вичавити це з мене тортурами. А ти знаеш, Йеннефер. Знаеш, куди вiдьмак сховався.

– Знаю.

– І знаеш, як туди дiстатися?

– І це знаю.

– Ти не вважаеш, що треба б його застерегти? Попередити, що його й дiвчинку шукають люди типу того Рiенса? Я б туди поiхав, але я й насправдi не знаю, де воно… Це мiсце, назву якого я вважаю за краще не вимовляти…

– Доходь уже висновку, Любистку.

– Якщо ти знаеш, де Геральт, ти повинна поiхати й застерегти його. Ти йому винна, Йеннефер. Адже тебе дещо з ним поеднувало.

– Авжеж, – сказала вона прохолодно. – Дещо мене з ним поеднувало. Тому я його трохи знаю. Вiн не любив, коли нав’язувалися з допомогою. А якщо вiн допомоги потребував, то шукав ii в осiб, до яких мав довiру. Вiд тих подiй минуло бiльше року, а я… не мала

Сторінка 14

вiд нього жодноi звiстки. А якщо йдеться про борг, то я йому винна рiвно стiльки ж, скiльки й вiн менi. Не менше i не бiльше.

– То туди поiду я. – Вiн пiдвiв голову. – Скажи менi…

– Не скажу, – перебила вона. – Ти спалився, Любистку. Можуть дiстатися до тебе знову, що менше ти знаеш, то краще. Зникай звiдси. Їдь у Реданiю, до Дiйкстри й Фiлiппи Ейльгарт, приклейся до двору Вiзiмiра. І ще раз попереджаю тебе: забудь про Левеня з Цiнтри. Про Цiрi. Удавай, що нiколи не чув цього iменi. Зроби, про що я тебе прошу. Я не хотiла б, аби тебе спiткало щось зле. Занадто сильно я тебе люблю, i занадто багато чим я тобi завдячую…

– Ти вже вдруге це сказала. Чим ти менi завдячуеш, Йеннефер?

Чародiйка вiдвернулася, довго мовчала.

– Ти iздив iз ним, – сказала вона нарештi. – Дякуючи тобi, вiн був не сам. Ти був йому другом. Ти був iз ним.

Бард опустив погляд.

– Небагато вiн з того мав, – пробурмотiв. – Не дуже вiн скористався з тiеi дружби. Мав вiд мене головним чином клопiт. Щоразу мусив витягати мене з якихось тарапатiв[8 - Тарапата – халепа, клопiт (дiал.).]… Допомагати менi…

Вона перехилилася через стiл, поклала руку йому на долонi, сильно стиснула, не сказавши жодного слова. В очах ii був жаль.

– Їдь до Реданii, – повторила по хвильцi. – До Третогору. Там будеш пiд доглядом Дiйкстри й Фiлiппи. Не намагайся гратися в героя. Ти вплутався у небезпечну аферу, Любистку.

– Я це помiтив, – скривився вiн, масажуючи руку. – Саме тому i вважаю, що треба застерегти Геральта. Ти одна знаеш, де його шукати. Знаеш шлях. Я здогадуюся, що ти там була… гостею…

Йеннефер вiдвернулася. Любисток бачив, як вона стиснула губи, як здригнулися м’язи на ii щоцi.

– Авжеж, доводилося колись, – сказала, а в голосi було щось невловимо дивне. – Доводилося менi бувати там гостем. Але нiколи – непроханим.


* * *

Вiтер люто завив, зашарпав волотi трав, якими поросли руiни, зашумiв у кущах глоду й у високiй кропивi. Хмари прокотилися через колесо мiсяця, на мить освiтивши величезну фортецю, заливаючи блiдим, трiпотливим вiд тiней блиском рiв i залишки муру, вiдкриваючи купи черепiв, що шкiрили поламанi зуби, дивлячись у нiщо чорними дiрами очних ямок. Цiрi тихо писнула й накрила голову плащем вiдьмака.

Кобила, пiдштурхнута п’ятками, обережно переступила купу цегли, увiйшла пiд зламану аркаду. Пiдкови, видзвонюючи по кам’яних плитах, пробуджували серед мурiв примарнi вiдлуння, заглушенi виючим вiтром. Цiрi тряслася, учепившись пальцями в гриву.

– Боюся, – прошепотiла вона.

– Немае чого боятися, – вiдповiв вiдьмак, кладучи долоню iй на плече. – В усьому свiтi важко знайти безпечнiше мiсце. Це – Каер Морен, Вiдьмаче Оселище. Тут колись був красивий замок. Давно.

Вона не вiдповiла, низько схилила голову. Кобила Вiдьмака, яку звали Плiтка, стиха форкнула, наче й сама хотiла ii заспокоiти.

Вони занурилися у темну безодню, у довгий безкiнечний чорний тунель серед колон й аркад. Плiтка ступала впевнено й охоче, не зважаючи на непроглядну темряву, жваво видзвонювала пiдковами по каменю.

Перед ними, в кiнцi тунелю, раптом загорiлася червоним рiвна вертикальна лiнiя. Росла й розширювалася, перетворившись на дверi, з-за яких било сяйво, миготливий вiдблиск скiпок, заткнутих у залiзнi ухвати на стiнах. У дверях постала чорна, розмазана у сяйвi постать.

– Хто? – Цiрi почула злий металевий голос, що бринiв, наче гавкання собаки. – Геральте?

– Так, Ескелю. Це я.

– Входь.

Вiдьмак зiйшов, зняв Цiрi з сiдла, поставив на землю, тицьнув у руки вузлик, який вона судомно обхопила обiруч, жалiючи, що вiн занадто малий, щоб могла вона заховатися за ним уся.

– Зачекай тут iз Ескелем, – сказав вiдьмак. – Я вiдведу Плiтку до стайнi.

– Ходи до свiтла, малий, – гарикнув чоловiк, названий Ескелем. – Не стiй у темрявi.

Цiрi глянула вгору, на його обличчя, i ледве стримала крик жаху. Це була не людина. Хоча стояла на двох ногах, хоча пахла потом i димом, хоча носила нормальну людську одежу, це була не людина. «У жодноi людини, – подумала вона, – не може бути такого обличчя».

– Ну, чого чекаеш? – повторив Ескель.

Вона не ворухнулася. Із темряви чула стукiт пiдкiв Плiтки, той вiддалявся. Щось м’яке й пискуче пробiгло по ii нозi. Вона пiдскочила.

– Не стiй у темрявi, малюк, бо цi щури й людину покусають.

Цiрi, притискаючи вузлик, швидко пiшла в бiк свiтла. Щури з писком розбiгалися з-пiд ii нiг. Ескель схилився, вiдiбрав ii вузлик, зняв капюшон.

– Зараза, – буркнув. – Дiвчинка. Тiльки цього нам i бракувало.

Вона глянула на нього, перелякана. Ескель посмiхнувся.

Вона, утiм, побачила, що вiн – людина, що мае цiлком нормальне людське обличчя, от тiльки знiвечене довгим бридким напiвкруглим шрамом, що бiг вiд кутика рота через усю щоку аж до вуха.

– Якщо ти вже тут, то вiтаю в Каер Моренi, – сказав вiн. – Як тебе звуть?

– Цiрi, – вiдповiв за неi Геральт, безшелесно випiрнаючи з темряви.

Ескель обернувся. Раптом, швидко, без слова, обидва вiдьмаки впали один одному в обiйми, мiцно,

Сторінка 15

твердо сплелися руками. На одну коротку мить.

– Живеш, Вовче.

– Живу.

– Ну, добре. – Ескель вийняв iз рогача скiпку. – Ходiмо. Я зачиняю внутрiшнi ворота, бо тепло втiкае.

Вони пiшли коридором. Щури були й тут, бiгали попiд стiнами, попискували з безоднi темних бокових проходiв, вiдскакували вiд тремтливого кола свiтла, що його вiдкидав факел. Цiрi дрiботiла швиденько, намагаючись пiдлаштуватися пiд кроки чоловiка.

– Хто зимуе, Ескелю? Окрiм Весемiра?

– Ламберт i Коен.

Вони зiйшли сходами вниз – слизькими, прямовисними. Внизу видно було вiдблиск свiтла. Цiрi почула голоси, вiдчула запах диму.

Зала була величезна, залита свiтлом iз великого камiна, що гудiв полум’ям. Центр ii займав чималий важкий стiл. Бiля столу могло б сiсти щонайменше з десяток людей. Сидiло трое. Трое людей. «Трое вiдьмакiв», – поправилася Цiрi подумки. Вона бачила лише обриси на тлi жару камiна.

– Вiтаю, Вовче. Ми на тебе чекали.

– Вiтаю, Весемiре. Вiтаю, хлопцi. Добре бути знову вдома.

– І кого ти до нас привiв?

Геральт мить мовчав, потiм поклав руку на плече Цiрi, легенько пiдштовхнув ii уперед. Вона йшла незграбно, невпевнено, зiщулившись i згорбившись, похиливши голову.

«Боюся, – подумала вона. – Я дуже боюся. Коли Геральт мене вiдшукав i забрав iз собою, я думала, що страх уже не повернеться, що це вже минуло… Й оце, замiсть дому, я у страшному, темному, зруйнованому замчиську, повному щурiв i кошмарних вiдлунь… Знову стою перед червоною стiною вогню. Бачу грiзнi чорнi постатi, бачу втупленi в мене злi, несамовито блискучi очi…»

– Хто ця дитина, Вовче? Хто ця дiвчинка?

– Вона мое… – Геральт раптом замовчав.

Вона вiдчула на плечах його мiцнi, твердi долонi. І раптом страх зник. Пропав безслiдно. Червоне ревуче полум’я давало тепло. Тiльки тепло. Чорнi фiгури були фiгурами друзiв. Опiкунiв. Блискучi очi виражали цiкавiсть. Турботу. Й занепокоення…

Долонi Геральта стиснулися на ii плечах.

– Вона наше призначення.

Насправдi, не маеш ти нiчого огиднiшого за монстрiв оних, натурi супротивних, вiдьмаками званих, бо е вони плодами мерзенного чарування та диявольства. Є то лотри без чесноти, сумлiння i совiстi, воiстину створiння пекельнi, лише до вбивства придатнi. Не маеш ти для таких, як вони, серед поштивих людей мiсця.

А оний Каер Морен, де тi безчеснi гнiздяться, де огиднi своi практики вершать, мусить бути з обличчя землi стертий, i слiд по ньому сiллю та селiтрою слiд засипати.

Анонiм.

Монструм, альбо Вiдьмака описання

Нетерпимiсть i забобони завжди були притаманнi дурнуватим людям у поспiльствi й нiколи, як вважаю, з грунту викориненi не будуть, бо настiльки ж вiчнi вони, як сама дурiсть. Там, де нинi випинаються гори, будуть колись моря, там, де нинi е хвилi моря, будуть колись пустелi. А дурiсть залишиться дурiстю.

Нiкодем де Боот.

Медитацii про життя, щастя i благополуччя




Роздiл 2


Трiсс Мерiгольд хухнула на замерзлi руки, поворушила пальцями й промимрила чародiйську формулу. Кiнь ii, буланий мерин, одразу ж вiдреагував на закляття, форкнув, пирхнув i повернув голову, дивлячись на чародiйку оком, що сльозилося вiд холоду й вiтру.

– Маеш два виходи, старий, – сказала Трiсс, натягаючи рукавички. – Або ти призвичаiшся до магii, або я продам тебе хлопам пiд плуг.

Мерин застриг вухами, дихнув парою з нiздрiв i слухняно рушив униз лiсистим схилом. Чародiйка нахилилася у сiдлi, намагаючись уникнути шмагання укритих iнеем гiлок.

Закляття подiяло швидко, вона перестала вiдчувати уколи холоду в лiктях i на зашийку, зникло прикре враження холоду, що наказувало горбитися i втягати голову в плечi. Зiгрiваючi чари притлумили також i голод, що вже кiлька годин смоктав шлунок. Трiсс повеселiшала, усiлася на кульбацi зручнiше i з бiльшою, нiж до того, зосередженiстю приглядалася до околиць.

Вiдтодi як вона залишила вторований шлях, напрямок iй вказувала сiро-бiла стiна гiр, заснiженi верхiвки, що полискували золотом у тi рiдкiснi хвилини, коли сонце пробивалося крiзь хмари, найчастiше вранцi й перед самим заходом. Зараз, коли вона вже наблизилася до гiрського ланцюга, мала бути уважнiшою. Терени навколо Каер Морену славилися дикiстю i неприступнiстю, а щербину на гранiтнiй стiнi, яка правила за напрямок, було не так уже й легко знайти невмiлим оком. Досить було завернути в один iз численних ярiв чи ущелин, щоб загубити ii, втратити з очей. Навiть вона, знаючи цi землi, знаючи шлях i вiдаючи, де шукати перевал, не могла й на мить дозволити собi деконцентрацiю.

Лiс скiнчився. Перед чародiйкою простягнулася широка, устелена рiнню долина, що сягала урвистих схилiв на протилежному боцi. Посеред долини текла Гвеннлех, Рiчка Бiлих Каменiв, пiняво шумуючи мiж камiнням та нанесених течiею стовбурiв. Тут, у верхнiй течii, Гвеннлех була тiльки мiлким, хай i широким струмком. Тут можна було форсувати ii без труднощiв. Нижче, у Кедвенi, у середнiй течii, рiчка була нездоланною перешкодою – ревiла й билася на днi глибоких прiрв.

Мерин, загнаний у воду, п

Сторінка 16

искорив крок, прагнучи, схоже, якнайшвидше дiстатися протилежного берега. Трiсс трохи притримала його – потiк був мiлким, сягав коневi плесен, але камiння на днi було слизьке, а течiя швидка й вертка. Вода кипiла й пiнилася навколо нiг коня.

Чародiйка глянула на небо. Зростаючi холод i вiтер тут, у горах, могли вiщувати хуртовину, а перспектива зустрiти чергову нiч у гротi або в скельному розпадку не надто ii надихала. Вона могла, якщо б мусила, продовжувати подорож навiть серед хуртовини, могла розпiзнавати дорогу телепатично, могла магiчно зробити себе невразливою для холоду. Могла, якби мусила. Але волiла не мусити.

На щастя, Каер Морен був уже близько. Трiсс загнала мерина на плаский осип, на величезну кам’яну призму, вимиту льодовиком та струмками, в’iхала у вузький прохiд мiж скельними блоками. Стiни ущелини стояли вертикально, здавалося, високо вгорi вони торкалися одна одноi, роздiленi вузькою лiнiею неба. Стало теплiше, бо вiтер, що вив над скелями, уже не сягав ii, не шмагав i не кусав.

Прохiд ширшав, входив у балку, а тодi в долину, у велику, круглу, густо порослу лiсом котловину, що простяглася мiж зубатим камiнням. Чародiйка знехтувала похилими, придатними для iзди схилами, в’iхала просто в нетрi, у густий чагарник. Сухе галуззя захрупотiло пiд копитами. Мерин, змушений переступати через поваленi стовбури, захропiв, затанцював, затупотiв. Трiсс натягнула вуздечку, шарпнула коня за кошлате вухо i бридко вилаяла, сердито обiцяючи йому калiцтва. Кiнь, немов насправдi присоромлений, пiшов рiвнiше й упевненiше, сам вибираючи шлях у гущавинi.

Скоро вони вийшли на чистий простiр, в’iхали в рiчище струмка, що ледь жебонiв по дну балки. Чародiйка уважно роззирнулася. Скоро знайшла, що шукала. Над яром, зiпертий на велетенськi кам’яни брили, горизонтально лежав могутнiй стовбур, темний, голий, зелений вiд моху. Трiсс пiд’iхала ближче, щоб упевнитися, що це й насправдi Шлях, а не випадкове дерево, повалене бурею. Однак вона помiтила й невиразну вузьку стежину, що ховалася у лiсi. Не могла помилитися – то напевне був Шлях, дорiжка, що оточувала Каер Морен, iжачилася перешкодами, на якiй вiдьмаки тренували швидкiсть бiгу й контроль дихання. Дорiжку називали Шляхом, але Трiсс знала, що молодi вiдьмаки мали для неi свою власну назву – «Катiвня».

Вона пригнулася до шиi коня, повiльно проiхала пiд деревиною. І тодi почула хрупання камiння. І швидкi, легкi кроки людини, що бiжить.

Вона розвернулася у сiдлi, натягнула вуздечку. Чекала, поки вiдьмак забiжить на колоду.

Вiдьмак забiг на колоду, промчав нею, наче стрiла, не сповiльнюючись, навiть не балансуючи руками, легенько, вправно, плавно, iз неймовiрною грацiею. Промайнув тiльки, замаячiв, згинув мiж деревами, не потурбувавши нi гiлочки. Трiсс голосно зiтхнула, з недовiрою киваючи головою.

Бо вiдьмак, судячи зi зросту й будови, мав десь рокiв дванадцять.

Чародiйка вдарила буланого п’ятками, вiдпустила вуздечку й риссю рушила уверх по струмку. Знала, що Шлях перетинае балку ще раз, у мiсцi, що зветься «Глотка». Хотiла ще раз кинути оком на малого вiдьмака. Бо знала, що в Каер Моренi не тренували дiтей уже iз чверть столiття.

Утiм, не дуже поспiшала. Стежка Катiвнi вилася i петляла серед бору, для ii подолання вiдьмачок мусив присвятити значно бiльше часу, нiж вона, яка iхала навпростець. Утiм, i зволiкати не могла. За Глоткою Шлях повертав у лiси, вiв просто до фортецi. Якби вона не здибала хлопця бiля дерева, могла його вже взагалi не побачити. Вона бувала кiлька разiв у Каер Моренi й знала: бачила там тiльки те, що вiдьмаки хотiли iй показати. Трiсс не була настiльки наiвною, аби не розумiти, що хотiли вони iй показати найменшу частину з того, що в Каер Моренi можна було побачити.

Пiсля кiлькох хвилин iзди кам’янистим рiчищем струмка вона побачила Глотку – приступок, утворений над яром двома великими, вкритими мохом скелями, що поросли потворними карликовими деревцями. Вона вiдпустила вуздечку. Буланий форкнув i опустив голову до води, що дзюрчала серед рiння.

Не чекала довго. Фiгура вiдьмака замаячiла на скелi, хлопець стрибнув, не сповiльнюючи бiгу. Чародiйка почула м’який звук приземлення, а на мить пiзнiше – гуркiт камiння, глухий звук падiння i тихий крик. А скорiше писк.

Трiсс не вагаючися зiскочила з сiдла, скинула з плечей хутро й помчала схилом, здираючись наверх по корiнню та галузкам дерев. Влетiла на скелю з розгону, але послизнулася на хвоi й упала на колiна поряд зi скорченою на камiннi постаттю. Пiдлiток, побачивши ii, пiдхопився, наче пружина, блискавично вiдступив i вправно схопився за меч, перекинутий через спину, але спiткнувся i гепнувся мiж ялинками та сосенками. Чародiйка, не пiднiмаючись, дивилася на хлопця, розкривши вiд подиву рота.

Бо то був зовсiм не хлопець. З-пiд попелястого, нерiвно стриженого чубчика дивилися величезнi смарагдово-зеленi очi – домiнуючий акцент на малому личку iз вузьким пiдборiддям i легко задертим носиком. В очах стояв переляк.

– Не бiйся, – невпевнено сказала Трiсс.

Сторінка 17

Дiвчинка вiдкрила очi ще ширше. Вона майже не задихалася i не здавалася спiтнiлою. Ясно було, що бiгала вона Катiвнею вже не один день.

– З тобою нiчого не сталося?

Дiвчинка не вiдповiла, натомiсть устала пружно, зашипiла вiд болю, переносячи тягар тiла на лiву ногу, нахилилася, помасажувала колiно. Вдягнена вона була у щось на кшталт шкiряного костюма, зшитого – а скорiше, збитого – таким чином, що, побачивши його, будь-який кравець, що шанував свое ремесло, завив би з розпачу й переляку. Єдиним, що на нiй виглядало до певноi мiри новим i доладним, були високi, до колiн, чоботи, ременi та меч. Вiрнiше, мечик.

– Не бiйся, – повторила Трiсс, i далi не пiднiмаючись iз колiн. – Я почула, як ти впала, перелякалася, тому так сюди бiгла…

– Я послизнулася, – буркнула дiвчинка.

– Нiчого собi не пошкодила?

– Нi. А ти?

Чародiйка розсмiялася, намагаючись устати, скривилася, вилаялася, прошита болем, що вiдiзвався у кiстцi. Сiла, обережно випрямила стопу, знову вилаялася.

– Ходи-но сюди, мала, допоможи менi встати.

– Я не мала.

– Хай так. Тодi – хто ти?

– Вiдьмачка!

– Ха! Тож наблизься i допоможи менi встати, вiдьмачко.

Дiвчинка не рушила з мiсця. Переступила з ноги на ногу, долонею у вовнянiй рукавичцi без пальцiв бавилася пасом меча, придивляючись до Трiсс iз пiдозрою.

– Не бiйся, – посмiхнулася чародiйка. – Я не розбiйниця чи хтось чужий. Звуся я Трiсс Мерiгольд, iду до Каер Морену. Вiдьмаки мене знають. Не витрiщайся на мене. Я схвалюю твою пильнiсть, але будь розсудливою. Чи дiсталася б я сюди, якби не знала дороги? Чи ти колись зустрiчала на Шляху людську iстоту?

Дiвчинка припинила вагатися, пiдiйшла ближче, простягнула руку. Трiсс устала, лише трохи скориставшись ii допомогою. Бо не про допомогу йшлося. Хотiла придивитися до дiвчинки зблизька. І торкнутися ii.

Зелененькi очиська малоi вiдьмачки не вказували на жоден прояв мутацii, як i дотик маленькоi ручки не викликав легеньких приемних мурашок, таких характерних, коли йшлося про вiдьмакiв. Сiроволоса дитина, хоча й бiгала стежкою Катiвнi з мечем за спиною, не була пiддана Випробовуванню Трав чи Змiнам. У цьому Трiсс була впевнена.

– Покажи менi колiно, мала.

– Я не мала.

– Перепрошую. Але якесь iм’я ти маеш?

– Маю. Я… Цiрi.

– Я рада. Пiдiйди ближче, Цiрi.

– Нiчого зi мною не сталося.

– Я хочу побачити, як виглядае «нiчого». Ох, як я i думала. «Нiчого» аж занадто нагадуе подертi штанцi i шкiру, здерту до живого м’яса. Стiй спокiйно й не бiйся.

– Я не боюся… О-о-о-ой!

Чародiйка захихотiла, потерла об стегно долоню, що свербiла пiсля закляття. Дiвчинка схилилася, оглянула колiно.

– О-о, – сказала. – Вже не болить! І дiрки немае… Чи воно – чари?

– Вiрно.

– Ти чаклунка?

– І знову ти здогадалася. Хоча, признаюся, я б волiла, аби називали мене чародiйкою. Щоб не помилятися, можеш використовувати мое iм’я. Трiсс. Просто Трiсс. Ходiмо, Цiрi. Знизу на мене чекае кiнь, поiдемо разом до Каер Морену.

– Я повинна бiгти, – помотала головою Цiрi. – Недобре переривати бiг, бо тодi в м’язах робиться молоко. Геральт говорить…

– Геральт у фортецi?

Цiрi насупилася, стиснула губи, глипнула на чародiйку оком з-пiд попелястого чубчика. Трiсс знову захихотiла.

– Добре, – сказала. – Не питатиму. Раз таемниця – то таемниця, ти правильно робиш, що не звiряеш ii особi, котру майже не знаеш. Ходiмо. На мiсцi побачимо, хто е у замку, а кого немае. А м’язами не переймайся, я знаю, як упоратися з молочною кислотою. О, ото мiй коник. Я тобi допоможу…

Вона простягнула руку, але Цiрi допомоги не потребувала. Скочила в сiдло вправно, легко, майже не вiдштовхуючись. Мерин сiпнувся, заскочений, затупав, але дiвчинка швидко вхопила вуздечку, заспокоiла його.

– Бачу, з кiньми ти собi раду даеш.

– Я усьому раду даю.

– Посунься ближче до луки. – Трiсс вклала ногу у стремено, схопилася за гриву. – Дай менi трохи мiсця. І не вибий менi ока тим мечем.

Мерин, пiдштурхнутий п’ятками, пiшов кроком по рiчищу струмка. Вони проiхали ще один яр, видряпались на округле узгiр’я. Звiдти вже було видно притулений до урвища Каер Морен – частково зруйновану трапецiю захисного муру, рештки барбакану й брами, товстезний тупий стовп донжону.

Мерин форкнув i смикнув головою, проходячи рiв по залишках мосту. Трiсс натягнула вуздечку. На неi трухлявi черепи й скелети, що лежали на днi рову, не справили нiякого враження. Вона це вже бачила.

– Не люблю цього, – раптом вiдгукнулася дiвчинка. – Це не так, як повинно бути. Померлих треба закопувати в землю. Пiд курганами. Вiрно?

– Вiрно, – спокiйно пiдтвердила чародiйка. – Я теж так вважаю. Але вiдьмаки трактують цей цвинтар як… нагадування.

– Нагадування про що?

– На Каер Морен, – Трiсс спрямувала коня до потрiсканих арок, – напали. Дiйшло до кривавоi битви, в якiй загинули майже всi вiдьмаки, вцiлiли тiльки тi, кого в ту мить не було у фортецi.

– Хто на них напав? І навiщо?

– Не знаю, – збрехала вона. – То було страшенно давно, Цiрi. Розпита

Сторінка 18

вiдьмакiв.

– Я розпитувала, – буркнула дiвчинка. – Але вони не захотiли менi сказати.

«Я iх розумiю, – подумала чародiйка. – Дитинi, яку вчать на вiдьмака, до того ж дiвчинцi, яка не пройшла мутацiйнi змiни, не говорять про такi справи. Не розповiдають такiй дитинi про рiзанину. Не лякають таку дитину перспективою того, що й вона колись може почути про себе слова, якi викрикували фанатики, маршируючи на Каер Морен. Мутант. Потвора. Дивовижа. Прокляте богами, противне природi створiння. Нi, – подумала вона, – я не дивуюся вiдьмакам, що не розповiли тобi про це, мала Цiрi. І я також тобi про це не розповiм. Я, мала Цiрi, маю ще бiльше причин мовчати. Бо я чародiйка, а без допомоги чародiiв фанатики не здобули б тодi замок. І отой мерзотний пасквiль, отой поширений «Монструм», який збудив фанатикiв i надихнув iх на злочин, також, подейкують, був анонiмним твором якогось чарiвника. Але я, мала Цiрi, не визнаю колективноi вiдповiдальностi, не вiдчуваю потреби спокути стосовно подii, що мала мiсце за пiвстолiття до мого народження. А скелети, якi мають бути вiчним нагадуванням, нарештi повнiстю струхлявiють, розпадуться пилом i кануть у забуття, полетять за вiтром, який безустанно шмагае схили…»

– Вони не хочуть так лежати, – сказала раптом Цiрi. – Не хочуть бути символом, докором сумлiння чи застереженням. Але не хочуть також, аби прах iх розвiяло вiтром.

Трiсс пiдвела голову, почувши змiну в голосi дiвчинки. Миттево вiдчула магiчну ауру, пульсацiю i шум кровi у скронях. Напружилася, але не вiдгукнулася анi словом, боячись перервати й збити те, що дiялося.

– Звичайний курган. – Голос Цiрi робився усе бiльше ненатуральним, металевим, холодним i злим. – Купка землi, поросла кропивою. Смерть мае очi блакитнi й холоднi, а висота обелiску значення не мае, як не мають значення i написи, якi на ньому виб’ють. Хто може знати про це краще за тебе, Трiсс Мерiгольд, чотирнадцята з Гори?

Чародiйка завмерла. Бачила, як руки дiвчинки стискаються на гривi коня.

– Ти померла на Горi, Трiсс Мерiгольд, – знову промовив злий, чужий голос. – Навiщо ти сюди приiхала? Повернися, повернися негайно, а цю дитину, Дитину Старшоi Кровi, забери iз собою, щоб вiддати ii тим, кому належить. Зроби те, Чотирнадцята. Бо якщо ти цього не зробиш, то помреш iще раз. Настане день, коли Гора нагадае про себе. Нагадають про себе братерська могила й обелiск, на якому вибите твое iм’я.

Мерин голосно заiржав, струснувши головою. Цiрi раптом шарпнулася, здригнулася.

– Що сталося? – запитала Трiсс, намагаючись опанувати голос.

Цiрi вiдкашлялася, обома руками зачесала волосся, потерла обличчя.

– Нiчого… нiчого… – буркнула невпевнено. – Я втомилася, це тому… Тому я заснула. Повинна бiгти…

Магiчна аура зникла. Трiсс вiдчула раптову хвилю холоду, яка огорнула усе тiло. Намагалася умовити себе, що це ефект охоронних чарiв, що саме згасали, але знала, що це неправда. Глянула вгору, на кам’яний блок замчиська, що витрiщав на неi чорнi порожнi очнi ями зруйнованих бiйниць. Їi пройняли дрижаки.

Кiнь задзвонив пiдковами по плитах подвiр’я. Чародiйка швидко зiскочила з сiдла, подала Цiрi руку. Скориставшись контактом долонi, обережно послала магiчний iмпульс. І здивувалася. Бо не вiдчула нiчого. Жодноi реакцii. Жодноi вiдповiдi. І жодного опору. У дiвчинцi, яка мить тому мобiлiзувала небачено сильну ауру, не було навiть слiду магii. Зараз це була звичайна, погано пострижена й погано вдягнута дитина.

Але дитина ця мить тому звичайною дитиною не була.

Вона ж не мала часу задуматися над дивною подiею. Почула скреготiння окутих залiзом дверей, що лунало з темного провалля коридору, зяючого за битою аркою. Вона зсунула з плеча хутряну пелерину, зняла лисячу шапку, швидким рухом голови розпушила волосся – свою гордiсть i свiй розпiзнавальний знак, – довгi, вилискуючi золотом пухнастi локони кольору свiжого каштану.

Цiрi зiтхнула з подиву. Трiс посмiхнулася, задоволена ефектом. Красиве, довге й розпушене волосся було рiдкiстю, прикметою стану, статусу, знаком жiнки вiльноi, самiй собi панi. Знаком жiнки незвичноi – бо «звичнi» панни носили коси, «звичнi» замiжнi ховали волосся пiд чепцями чи хустками. Панi знатного роду, включно iз королевами, волосся скручували й укладали. Воiтельки стригли його коротко. І тiльки друiдесси й чародiйки – i повii – пишалися натуральними гривами, пiдкреслювали ними незалежнiсть i свободу.

Вiдьмаки з’явилися як завжди несподiвано, як завжди безшелесно, як завжди невiдомо звiдки. Стали перед нею, високi, стрункi, iз руками, сплетеними на грудях, iз тягарем тiла, перенесеним на лiву ногу, у позицii, з якоi, вона знала, могли атакувати за долю секунди. Цiрi стала поряд iз ними, в iдентичнiй позi. У своему карикатурному вбраннi виглядала вона прекумедно.

– Вiтаемо в Каер Моренi, Трiсс.

– Вiтаю, Геральте.

Вiн змiнився. Здавалося, постарiшав. Трiсс знала, що це бiологiчно неможливо – вiдьмаки старiли, безсумнiвно, але в темпi занадто повiльному, аби звичайний смертний або чародiйка, така

Сторінка 19

олода, як вона, могли зауважити змiни. Але досить було й одного погляду, щоб зрозумiти, що мутацiя могла сповiльнити тiльки фiзичний процес старiння. Психiчний – не могла. Посiчене зморшками обличчя Геральта було найкращим тому доказом. Трiсс iз глибоким жалем вiдвела погляд вiд очей бiловолосого вiдьмака. Очей, якi, ймовiрно, бачили занадто багато. Крiм того, вона не помiтила в тих очах нiчого з того, на що розраховувала.

– Вiтаю, – повторив вiн. – Ми радi, що ти захотiла приiхати.

Поряд iз Геральтом став Ескель, схожий на Вовка, наче брат, якщо не зважати на колiр волосся i довгий шрам, який спотворював щоку. І наймолодший iз вiдьмакiв Каер Морену, Ламберт, як завжди iз некрасивою насмiшкуватою гримасою на обличчi. Весемiра не було.

– Вiтаемо й запрошуемо всередину, – сказав Ескель. – Холодно, а дуе так, наче хтось повiсився. Цiрi, а ти куди? Тебе запрошення не стосуеться. Сонце ще високо, нехай його й не видно. Можна ще тренуватися.

– Гей, – труснула волоссям чародiйка. – Я бачу, гречнiсть у Вiдьмачому Оселищi подешевшала. Цiрi привiтала мене першою, привела до фортецi. Вона повинна мене супроводжувати…

– Вона тут учиться, Мерiгольд, – скривився у пародii на посмiшку Ламберт. Вiн завжди ii так називав: «Мерiгольд», без титулу, без iменi. Трiсс це ненавидiла. – Вона учень, не мажордом. Вiтання гостей, навiть таких милих, як ти, не входить до ii обов’язкiв. Ходiмо, Цiрi.

Трiсс легенько стенула плечима, вдаючи, що не бачить стурбованих поглядiв Геральта й Ескеля. Змовчала. Не хотiла iх iще бiльше турбувати. А найперше не хотiла, щоб вони зрозумiли, як сильно ii цiкавить i приваблюе ця дiвчинка.

– Я вiдведу твого коня, – запропонував Геральт, потягнувшись за вуздечкою.

Трiсс крадькома присунула руку, i iхнi долонi зустрiлися. Як i очi.

– Пiду з тобою, – сказала повiльно. – Маю у в’юках кiлька дрiб’язкiв, якi будуть менi потрiбнi.

– Не так давно ти прикро вразила мене, – пробурмотiв вiн одразу пiсля того, як вони увiйшли до стайнi. – Я на власнi очi бачив твiй величний надгробок. Обелiск, який прославляв твою героiчну смерть у битвi за Содден. Тiльки недавно дiйшли до мене чутки, що то була плутанина. Не можу зрозумiти, як тебе можна було з кимось переплутати, Трiсс.

– То довга iсторiя, – вiдповiла вона. – Якось розповiм ii тобi. А за прикре враження я хотiла б вибачитися.

– Нема за що вибачатися. Останнiм часом я мав небагато приводiв для радостi, а ту, яку вiдчув, дiзнавшись, що ти жива, важко порiвняти з якоюсь iншою. Хiба тiльки з тiею, яку переживаю в цю мить, коли дивлюся на тебе.

Трiсс вiдчула, як у нiй щось ламаеться. Страх перед зустрiччю з бiловолосим вiдьмаком усю дорогу бився в нiй iз надiею на цю зустрiч. А потiм це змучене, виснажене обличчя, цi всевидячi хворi очi, слова, холоднi й виваженi, неприродно спокiйнi, але ж настiльки емоцiйнi…

Вона кинулася йому на шию, одразу, не роздумуючи. Схопила його долоню, поклала собi на шию, пiд волосся. Мурашки, що побiгли по ii спинi, прошили такою насолодою, що вона мало не скрикнула. Щоб стриматися i стлумити крик, знайшла вустами його вуста, припала до них. Тремтiла, притискаючись до нього сильно, вибудовувала й посилювала в собi пiднесення, забуваючись усе бiльше.

Геральт не забувся.

– Трiсс… Прошу тебе.

– Ох, Геральте… Так сильно…

– Трiсс… – Вiн обережно вiдступив. – Ми не самi… Сюди йдуть.

Вона глянула на вхiд. Тiнi вiдьмакiв, якi наближалися, вона помiтила за мить, кроки почула ще пiзнiше. Що ж, ii слух, який, скажiмо чесно, сама вона вважала витонченим, iз вiдьмачим конкурувати не мiг.

– Трiсс, дитинко!

– Весемiре!

Так, Весемiр був насправдi старим. Хтозна, чи не старiшим за Каер Морен. Але йшов до неi швидким, упевненим i енергiйним кроком, обiйми його були сильними, а долонi – мiцними.

– Тiшуся, що знову бачу тебе, дiдусю.

– Поцiлуй мене. Нi, не в руку, мала чалунко. У руку мене цiлуватимеш, як я спочину в трунi. Що, напевне, настане незабаром. Ох, Трiсс, добре, що ти приiхала… Хто мене вилiкуе, якщо не ти?

– Вилiкувати тебе? Вiд чого? Хiба що вiд щенячих звичок! Ану, прибери руку вiд моiх сiдниць, старий, бо я тобi сиву бороду пiдсмажу!

– Вибач. Я все забуваю, що ти виросла, що я вже не можу взяти тебе на колiна й поплескати. А щодо мого здоров’я… Ох, Трiсс, старiсть – не радiсть. Костi ломить так, що вити хочеться. Допоможеш старому, дитинко?

– Допоможу.

Чародiйка вивiльнилася з ведмежих обiймiв, глянула на вiдьмака, який супроводжував Весемiра. Той був молодим, здавався ровесником Ламберта. Носив коротку чорну бороду, яка, втiм, не приховувала вiспинок. Було це досить незвичним, бо вiдьмаки зазвичай мали високий iмунiтет до заразливих хвороб.

– Трiсс Мерiгольд, Коен, – представив iх Геральт. – Коен зимуе з нами вперше. Походить вiн iз пiвночi, з Повiссу.

Молодий вiдьмак уклонився. Мав вiн незвичайно свiтлi, жовто-зеленi райдужки, а прорiзанi червоними нитками бiлки вказували на важкий, клопiткий перебiг мутацii очей.

– Ходiмо, дитинко, – сказав Весемiр

Сторінка 20

узявши ii пiд лiкоть. – Стайня – не мiсце для вiтання гостей. Але я не мiг дочекатися.

На подвiр’i, у прикритому вiд вiтрiв вигинi мурiв, Цiрi тренувалася пiд керiвництвом Ламберта. Умiло балансуючи на пiдвiшенiй на ланцюгах колодi, вона атакувала мечем шкiряний мiшок, обплетений ременями так, щоб iмiтувати корпус людини. Трiсс затрималася.

– Погано! – кричав Ламберт. – Дуже близько пiдходиш! Не рубай наослiп! Я казав, самим кiнчиком меча, по соннiй артерii! А де в гуманоiда сонна артерiя? На макiвцi? Що з тобою дiеться? Зосередься, княжно!

«Ха, – подумала Трiсс. – Тож це правда, не легенда. Це вона. Я вiрно здогадалася».

Вона вирiшила атакувати без зволiкань, не дозволяючи вiдьмаку жодних крутiйств.

– Славетне Дитя-Несподiванка? – сказала, вказуючи на Цiрi. – Як я бачу, ви круто взялися за виконання бажань долi й призначення? Але, хлопцi, чи, бува, не поплуталися у вас казки? У казках, якi менi розповiдали, пастушки та сирiтки ставали княжнами. А тут, як бачу, з княжни робиться вiдьмачка. Не здаеться вам, що це занадто смiливий план?

Весемiр глянув на Геральта. Бiловолосий вiдьмак мовчав, обличчя мав нерухоме, навiть тремтiнням повiки не зреагував на нiме прохання про допомогу.

– Це не так, як ти думаеш, – вiдкашлявся старий. – Геральт привiз ii сюди минулоi осенi. У неi немае нiкого, крiм… Трiсс, як тут не повiрити у призначення, коли…

– Що призначення мае до вимахування мечем?

– Ми вчимо ii мечу, – тихо вiдiзвався Геральт, повертаючись до неi й дивлячись просто в очi. – Бо чого ж iще ми маемо ii вчити? Ми не вмiемо нiчого бiльше. Призначення чи нi, Каер Морен зараз ii дiм. Принаймнi, на якийсь час. Тренування i фехтування ii забавляють, пiдтримують здоров’я тiла й форму. Дозволяють забути про трагедiю, яку вона пережила. Це зараз ii дiм, Трiсс. Вона не мае iншого.

– Багато цiнтрiйцiв, – чародiйка витримала його погляд, – пiсля поразки втекли до Вердену, до Брюгге, до Темерii, на острови Скеллiге. Серед них е вельможi, барони, рицарi. Приятелi, родичi… як i формальнi… пiдданi цiеi дiвчинки.

– Приятелi й родичi не шукали ii пiсля вiйни. Не знайшли ii.

– Бо не iм ii було призначено? – посмiхнулася вона, не дуже щиро, але дуже чарiвно. Найчарiвнiше, як умiла. Не хотiла, щоб вiн говорив таким тоном.

Вiдьмак стенув плечима. Трiсс, яка трохи його знала, одразу ж змiнила тактику, вирiшила не переконувати.

Знову глянула на Цiрi. Дiвчинка, вправно ступаючи по балансиру, виконала швидкий напiвоберт, тяла легко, одразу ж вiдскочивши. Ударений манекен заколихався на мотузцi.

– Ну, нарештi! – крикнув Ламберт. – Нарештi ти зрозумiла! Вiдiйди – i ще раз. Хочу впевнитися, що це не випадково!

– Той меч, – Трiсс повернулася до вiдьмакiв, – схоже, гострий. Колода, схоже, слизька й нестабiльна. А вчитель, схоже, iдiот, який пригнiчуе дiвчинку криками. Ви не боiтеся нещасного випадку? А може, розраховуете, що призначення захистить вiд нього дитину?

– Цiрi десь iз пiвроку вчилася без меча, – сказав Коен. – Вона вмiе рухатися. А ми слiдкуемо, бо…

– Бо це – ii дiм, – закiнчив Геральт тихо, але рiшуче. Дуже рiшуче. Тоном, що припиняв дискусiю.

– Ну, власне, у тому вся справа, – глибоко зiтхнув Весемiр. – Трiсс, ти, мабуть, заморилася. Голодна?

– Не заперечую, – зiтхнула й вона, вiдмовившись пiймати поглядом очi Геральта. – Щиро кажучи, валюся з нiг. Останню нiч на шляху я провела у напiврозваленому куренi пастухiв, загарбавшись у солому й мiшки. Ущiльнила розвалище чарами, i якби не це – здубiла б хiба. Марю про чисту постiль.

– З’iж iз нами вечерю. Зараз. А потiм добре виспишся i вiдпочинеш. Ми приготували для тебе найкращу кiмнату, ту, в баштi. Й установили там найкраще лiжко, яке було в Каер Моренi.

– Дякую. – Трiсс легенько посмiхнулася.

«У вежi, – подумала. – Нехай тобi, Весемiре. Сьогоднi може бути й у вежi, якщо вже так тобi йдеться про умовностi. Можу спати у вежi, у найкращому лiжку з усiх лiжок у Каер Моренi. Хоча я волiла б iз Геральтом у найгiршому».

– Ходiмо, Трiсс.

– Ходiмо.


* * *

Вiтер постукував вiконницями, ворушив рештками з’iденого мiллю гобелена, яким утеплили вiкно. Трiсс лежала на найлiпшому в усьому Каер Моренi лiжку, серед повноi темряви. Не могла заснути. І не через те, що найкраще лiжко в Каер Моренi було справжньою розвалиною. Трiсс iнтенсивно думала. А всi думки, що полохали ii сон, крутилися навколо одного базового питання.

Навiщо ii викликали до фортецi? Хто це зробив? Для чого? І з якою метою?

Хвороба Весемiра не могла бути нiчим iншим, як приводом. Весемiр був вiдьмаком. Те, що одночасно вiн був столiтнiм дiдом, не змiнювало того факту, що його здоров’ю мiг позаздрити будь-хто з молодих. Якби ще виявилося, що старого дзьобнула жалом мантикора чи покусав вовкулака, Трiсс повiрила б, що ii викликали до нього. Але «костi ломить»? Смiшно. Ломоту в кiстках, не дуже оригiнальну болячку у приголомшливо холодних мурах Каер Морену, Весемiр вилiкував би вiдьмачим елiксиром або й iще простiше: мiцною житньою горiлкою, за

Сторінка 21

тосованою в рiвних пропорцiях зовнiшньо i внутрiшньо. Не потребував би вiн чародiйки, ii заклять, фiльтрiв чи амулетiв.

Тож хто ii викликав? Геральт?

Трiсс крутилася в лiжку, вiдчуваючи хвилю тепла, що огортало ii. І збудженiсть, що лише зростала вiд злостi. Вона тихо вилаялася, копнула перину, перевернулася на бiк. Старовинне ложе заскрипiло, затрiщало у зчленуваннях. «Не володiю собою, – подумала вона. – Поводжуся наче дурний пiдлiток. Або ще гiрше – як недопещена стара панна. Не можу навiть логiчно думати».

Вона вилаялася знову.

Вочевидь, це не Геральт. Без емоцiй, мала, без емоцiй, пригадай його мiну там, у стайнi. Ти вже бачила такi мiни, мала, бачила, не обдурюй себе. Дурнуватi, винуватi, заклопотанi мiни чоловiкiв, якi хочуть забути, якi жалiють, якi не хочуть пам’ятати того, що сталося, не хочуть повернення того, що було. Боги, мала, не обдурюй себе, що цього разу iнакше. Нiколи не бувае iнакше. І ти про це знаеш. Бо ти ж маеш чималий досвiд, мала.

Якщо йшлося про життя еротичне, Трiсс Мерiгольд мала право вважатися типовою чародiйкою. Почалося все вiд кислого смаку забороненого плоду, що збуджував через суворi правила академii й заборону майстринi, у якоi вона практикувала. Потiм прийшли самостiйнiсть, свобода й шалений промiскуiтет[9 - Промiскуiтет – сексуальна нерозбiрливiсть, стадiя нiчим не обмежених статевих зносин з рiзними партнерами.], що скiнчився, як воно завжди бувае, гiркотою, розчаруванням i зреченням. Настав довгий перiод самотностi й вiдкриття, що для зняття стресу i напруження цiлком зайвий той, хто хотiв би вважати себе ii паном i володарем одразу пiсля того, коли перевернеться на спину й витре пiт з чола. Що для того, щоб заспокоiти нерви, iснують способи менш клопiткi, якi, до того ж, не забруднюють рушники кров’ю, не пердять пiд ковдрою й не вимагають снiданку. Потiм прийшов короткий i потiшний перiод захоплення власною статтю, що скiнчився висновком, що забруднення, пердiння й ненажерливiсть не е, принаймнi, виключно доменом чоловiкiв. Нарештi, як i всi без винятку магiчки, Трiсс зупинилася на пригодах iз iншими чародiями, спорадичними й дратуючими своiм холодним, технiчним i чи не ритуальним перебiгом.

І тодi з’явився Геральт iз Рiвii. Вiдьмак, який вiв неспокiйне життя, поеднаний дивним, неспокiйним i бурхливим зв’язком iз Йеннефер, ii сердечною подругою.

Трiсс спостерiгала за ними двома й заздрила, хоча, здавалося, заздрити не було чому. Зв’язок той очевидним чином робив нещасливими iх обох, вiв просто до знищення, був болiсним i всупереч усiлякiй логiцi… тривав. Трiсс того не розумiла. І ii це приваблювало. Приваблювало аж до того, що…

Вона звабила вiдьмака, лише трохи допомiгши собi магiею. Скористалася сприятливим часом. Моментом, коли вiн i Йеннефер вкотре поскакали одне одному помiж очi й рiзко розпрощалися. Геральт потребував тепла й хотiв забутися.

Нi, Трiсс не прагнула вiдiбрати його в Йеннефер. Насправдi iй бiльше важило залишитися з подругою, нiж iз ним. Але короткий зв’язок iз вiдьмаком ii не розчарував. Вона знайшла те, чого шукала, – емоцii у виглядi вiдчуття провини, страху й болю. Його болю. Вона пережила ту емоцiю, збудилася нею i не зумiла про неi забути, коли вони розсталися. А що таке бiль, зрозумiла недавно. У ту мить, коли несамовито запрагнула бути з ним знову. Хай ненадовго, хай на мить – але бути.

А зараз вона була настiльки близько…

Трiсс стиснула кулак i гепнула ним об подушку. «Нi, – подумала, – нi. Не будь дурепою, мала. Не думай про те. Думай про…»

Про Цiрi? Чи це…

Так. Це справжня причина ii вiзиту в Каер Морен. Попелястоволоса дiвчинка, з котроi у Каер Моренi хочуть зробити вiдьмака. Справжню вiдьмачку. Мутантку. Машину для вбивства, таку, якими е вони самi.

«Це ясно, – подумала вона раптом, знову вiдчуваючи рiзке пiднесення, утiм, цього разу зовсiм iншого роду. – Це очевидно. Вони бажають провести дитину через мутацiю, пiддати ii Випробуванню Трав i Змiнам, але не знають, як це зробити. Зi старих живий тiльки Весемiр, а Весемiр був лише вчителем фехтування. Захована в пiдземеллях Каер Морену Лабораторiя, закуренi бутлi легендарних елiксирiв, алембики[10 - Алембик – невеликий скляний перегiнний куб; алхiмiчне приладдя.], печi й реторти… Жоден iз них не знае, як тим користуватися. Бо безсумнiвним фактом е те, що мутагеннi елiксири в забутi часи розробив якийсь чародiй-ренегат, а наступники чародiя роками вдосконалювали iх, роками магiчно контролювали процес Змiн, яким пiддавали дiтей. І в якусь мить ланцюг обiрвався. Забракло магiчного знання та вмiнь. Вiдьмаки мають зiлля i Трави, мають Лабораторiю. Знають рецептуру. Але не мають чародiя».

«Хтозна, – подумала вона, – може, вони намагалися? Давали дiтям декокти, зробленi без використання магii?»

Здригнулася вiд думки про те, що могло з тими дiтьми дiятися.

«А зараз, – подумала, – вони хочуть пiддати мутацii дiвчинку, але не вмiють. А це може означати… Це може означати, що мене попросять про допомогу. І тодi я побачу те, чого не бачив жоден iз жи

Сторінка 22

их чародiiв, дiзнаюся про те, чого не знае жоден iз живих чародiiв. Славетнi Трави й зiлля, що тримають у найглибшiй таемницi, секретнi вiрусовi культури, прославленi загадковi рецептури…

І то я складу сiроволосiй дитинi серiю елiксирiв, буду спостерiгати мутацiйнi Змiни, буду на власнi очi бачити, як…

Як сiроволоса дитина помирае».

О, нi. Трiсс знову здригнулася. Нiколи. Не такою цiною.

«Зрештою, – подумала вона, – може, я знову переймаюся завчасно. Може ж, не про це йдеться. За вечерею ми розмовляли, плiткували про те, про се. Кiлька разiв я намагалася перевести дискурс на Дитя-Несподiванку, безрезультатно. Вони одразу змiнювали тему.

Я за ними стежила. Весемiр був напруженим i заклопотаним, Геральт – неспокiйним, Ламберт i Ескель – штучно веселими й балакучими, Коен – настiльки природним, що аж неприродним. Щирою i вiдкритою була виключно Цiрi, рум’яна вiд холоду, розчухрана, щаслива й диявольськи ненажерлива. Їли вони пивний суп, густий вiд грiнок та сиру, а Цiрi здивувалася, що не подали грибочкiв. Пили сидр, але дiвчинка отримала воду й була тим явно здивована й невдоволена. Де салат, крикнула раптом, а Ламберт рiзко вгамував ii i наказав зняти лiктi зi столу».

Грибочки й салат. У груднi?

«Ясно, – подумала Трiсс. – Годують ii тими легендарними печерними сапрофiтами[11 - Сапрофiти – мiкроорганiзми, що харчуються мертвими органiчними речовинами – на противагу до мiкробiв-паразитiв, що харчуються на органiзмi живому; назва походить вiд грец. sapros – «гнилий» i phyton – «рослина».], невiдомим науцi гiрським зiллям, поять славетними вiдварами з таемничих травичок. Дiвчинка розвиваеться швидко, набираеться диявольськоi вiдьмачоi кондицii. Природним способом, без мутацii, без ризику, без гормональноi революцii. Але чародiйка цього знати не може. Для чародiйки це – секрет. Нiчого вони менi не скажуть, нiчого менi не покажуть.

Я бачила, як та дiвчина бiгла. Бачила, як вона танцюе з мечем на колодi, проворна й швидка, сповнена танцювальноi, по- справжньому котячоi грацii, рухаеться, наче акробатка. Мушу, – подумала вона, – я обов’язково мушу побачити ii роздягнену, перевiрити, як вона розвинулася пiд впливом того, чим ii тут годують. А якби вдалося ще й отримати та вивезти звiдси проби «грибочкiв» i «салату»? Ну-ну…

А довiра? Та чхала я на вашу довiру, вiдьмаки. На свiтi е рак, е чорна вiспа, правець i лейкемiя, е алергii, е синдром раптовоi смертi немовлят. А ви вашi «грибки», з яких, може, вдалося б дистилювати лiки, що рятували б життя, ховаете вiд свiту. Тримаете в секретi навiть вiд мене, якiй декларуете приязнь, пошану й довiру. Навiть я не можу побачити не тiльки Лабораторiю, а й йоханих грибкiв!

Тож навiщо ви мене сюди притягли? Мене, чародiйку?»

Магiя!

Трiсс захихотiла. «Ха, – подумала, – вiдьмаки, упiймала я вас! Цiрi нагнала на вас такого самого страху, як на мене. «Вiд’iхала» у сон наяву, почала вiщувати, пророкувати, розповсюджувати ауру, яку ви вiдчуваете настiльки ж добре, як i я. Вона машинально «сягнула» психокiнетично по щось або силою волi зiгнула олов’яну ложку, вдивляючись у неi за обiдом. Вiдповiдала на запитання, якi ви ставили подумки, а може, й на тi, якi ви навiть подумки боялися ставити. Й охопив вас страх. Зрозумiли ви, що ваша Несподiванка е бiльш несподiваною, нiж вам видавалося.

Зрозумiли ви, що маете в Каер Моренi Джерело.

Що не впораетеся без чародiйки.

А у вас немае жодноi дружньо налаштованоi чародiйки, жодноi, кому ви могли б довiряти. Окрiм мене й…

Й окрiм Йеннефер».

Вiтер завив, застукотiв вiконницями, надув гобелен. Трiсс Мерiгольд перевернулася навзнак, в задумi гризла нiготь великого пальця.

«Геральт не запросив Йеннефер. Запросив мене. Чи не тому…»

Чому…

– Чому ти не прийшов сюди до мене? – крикнула вона тихо в темряву, збуджена й зла.

Вiдповiв iй вiтер, що вив серед руiн.


* * *

Ранок був сонячним, але диявольськи холодним. Трiсс прокинулася змерзлою, невиспаною, але заспокоеною i рiшучою.

До зали вона зiйшла останньою. Їi зусилля було винагороджено шанобливими поглядами (що принесло iй задоволення) – змiнила дорожне вбрання на просту, але ефектну сукню, умiло застосувала магiчнi парфуми й не магiчну, але казково дорогу косметику. З’iла вiвсянку, теревенячи з вiдьмаками на неважливi й банальнi теми.

– Знову вода? – раптом забурчала Цiрi, зазираючи до кубка. – У мене зуби вiд води терпнуть! Я б соку випила! Того, блакитного!

– Не горбся, – сказав Ламберт, поглядаючи на Трiсс скоса. – І не витирай рота рукавом! Закiнчуй iсти, час на тренування. Днi все коротшi.

– Геральте, – Трiсс доiла вiвсянку, – Цiрi вчора впала на Шляху. Нiчого серйозного, але причиною був той блазнiвський одяг. Воно все погано припасовано й заважае ii рухам.

Весемiр кашлянув, вiдвернувся. «Ага, – подумала чародiйка, – тож воно – твоя робота, майстре меча. І справдi, кабатик Цiрi виглядае так, наче скроiли його мечем, а зшили вiстрям стрiли».

– Днi i справдi коротшають, – продовжила вона, не дочекавшись коментарi

Сторінка 23

. – Але теперiшнiй ми скоротимо ще сильнiше. Цiрi, ти скiнчила? Тодi давай зi мною. Зробимо необхiднi виправлення у твоему обмундируваннi.

– Вона бiгае у цьому вже рiк, Мерiгольд, – гнiвно сказав Ламберт. – І все було в порядку, допоки…

– …допоки не з’явилася тут баба, яка дивитися не може на позбавлений смаку й не припасований одяг? Ти правий, Ламберте. Але баба з’явилася, порядки закiнчилися, прийшов час великих змiн. Ходiмо, Цiрi.

Дiвчинка завагалася, глянула на Геральта. Той кивнув, дозволяючи, посмiхнувся. Красиво. Так, як вiн умiв посмiхатися колись, тодi, коли…

Трiсс вiдвела погляд. Та посмiшка була не для неi.


* * *

Кiмнатка Цiрi була точною копiею покоiв вiдьмакiв. Була, як i тi, позбавлена оздоблення й меблiв. Не було тут практично нiчого, окрiм збитого з дощок лiжка, табурета i скринi. Стiни й дверi своiх покоiв вiдьмаки декорували шкурами звiрiв, убитих пiд час полювання, – оленiв, рисей, вовкiв, навiть росомах. На дверях кiмнатки Цiрi, натомiсть, висiла шкiра гiгантського щура з мерзотним лускуватим хвостом. Трiсс перемогла в собi бажання зiрвати те смердюче паскудство й викинути у вiкно.

Дiвчинка стояла бiля лiжка i дивилася на неi вичiкувально.

– Постараемося, – сказала чародiйка, – трохи краще припасувати твiй… костюм. Я завжди мала хист до крою та шиття, тож повинна впоратися i з цiею козлиною шкiрою. А ти, вiдьмачко, тримала колись голку в руцi? Навчено тебе чомусь, окрiм як дiрявити мечем мiшки з сiном?

– Коли була я в Зарiччi, у Кагенi, – мусила прясти, – неохоче буркнула Цiрi. – Шити менi не давали, бо я тiльки псувала льон i марнувала нитки, усе треба було розпорювати. Страшненько нудним було те прядiння, бе-е-е!

– Це точно, – захихотiла Трiсс. – Важко знайти щось нуднiше. Я теж терпiти не могла прясти.

– А ти мусила? Я мусила, бо… Але ж ти чаклун… Чарiвниця. Адже ти можеш усе вичарувати! Ту чарiвну сукню… ти ii вичарувала?

– Нi, – посмiхнулася Трiсс. – Але й не пошила власноруч. Аж на таке я не здатна.

– А мое вбрання як ти зробиш? Вичаруеш?

– Немае такоi необхiдностi. Досить буде магiчноi голки, якiй ми закляттям додамо трохи бадьоростi. А якщо буде треба…

Трiсс повiльно провела рукою по розшарпанiй дiрцi на рукавi курточки, пробурмотiла закляття, одночасно активiзуючи амулет. Вiд дiрки не залишилося й слiду. Цiрi з радощiв писнула.

– Це чари! Я матиму зачаровану куртку! Ха!

– Доти, поки я пошию тобi звичайну, але порядну. Ну, а тепер знiмай те все, моя панно, перевдягнися у щось iнше. То ж, сподiваюся, не едина твоя одежа?

Цiрi похитала головою, пiдняла вiко скринi, показала простеньку вигорiлу суконьку, бурий каптанчик, лляну сорочку й вовняну блузку, що нагадувала спокутувальний мiшок.

– Це мое, – сказала. – У цьому я сюди приiхала. Але зараз я цього не ношу. Це бабськi речi.

– Розумiю, – скривилася насмiшкувато Трiсс. – Бабськi чи нi, зараз мусиш у них перевдягтися. Ну, скорiше роздягайся. Дозволь, я тобi допоможу… Зараза! Що це таке? Цiрi?

Плечi дiвчинки вкривали великi, набряклi кров’ю синцi. Бiльшiсть iз них уже пожовкла, частина була свiжою.

– Що воно, диявол його, таке? – гнiвно повторила чародiйка. – Хто тебе так побив?

– Це? – Цiрi глянула на плечi, наче заскочена кiлькiстю синцiв. – А, це… Це вiтряк. Я була надто повiльною.

– Який, хай йому грець, вiтряк?

– Вiтряк, – повторила Цiрi, пiднiмаючи на чародiйку великi очi. – То такий… Ну… Я на тому вчуся ухилятися вiд атак. Вiн мае такi лапи з палиць, i крутиться, i махае тими лапами. Треба дуже швидко скакати й ухилятися. Лефрекс треба мати. Якщо немае лефрексу, то вiтряк вгатить тебе палицею. На початку-то мене вiн страшнесенько, той вiтряк, лупцював. Але тепер…

– Знiми легiнси та сорочку. О, боги милосерднi! Дiвчино! Ти взагалi можеш ходити? Бiгати?

Обидва стегна й лiвий бiк були темно-синi вiд гематом i опухлостей. Цiрi смикнулася й зашипiла, сахнувшись вiд долонi чародiйки. Трiсс вилаялася гномською, надзвичайно непристойно.

– Це також вiтряк? – запитала, намагаючись зберiгати спокiй.

– Це? Нi. О, ото був вiтряк. – Цiрi байдуже продемонструвала чималий синець на гомiлцi, нижче лiвого колiна. – А це iншi… Це – маятник. На маятнику я вчу кроки з мечем. Геральт каже, що я на маятнику дуже добра. Говорить, що я маю те, як його… Вiдчуття. Маю вiдчуття.

– А якщо забракне вiдчуття, – заскреготiла зубами Трiсс, – тодi, як я припускаю, маятник тебе вгатить?

– Ну певно, – погодилася дiвчинка, дивлячись на неi i явно дивуючись ii незнанню. – Вгатить, та ще й як.

– А тут? На боцi? Що то було? Ковальський молот?

Цiрi засичала вiд болю, почервонiла.

– Це я впала з гребеня…

– …а гребiнь тебе вгатив, – закiнчила Трiсс, iще з бiльшими труднощами себе опановуючи.

Цiрi пирхнула.

– Як гребiнь може вгатити, якщо вiн вкопаний у землю? Не може! Це я просто впала. Учила оберт у стрибку, i в мене не вийшло. Вiд того – синець. Бо я вдарилася об стовпчик.

– І лежала два днi? Маеш проблеми з диханням? Болить?

– Та нi. Коен мене розт

Сторінка 24

р i зараз же знову загнав на гребiнь. Так треба, розумiеш? Інакше впiймаеш переляк.

– Що?

– Упiймаеш переляк, – гордо повторила Цiрi й вiдгорнула з чола попелястий чубчик. – Не знаеш? Навiть коли з тобою щось станеться, треба вiдразу на снаряд, бо iнакше боятимешся, а якщо боятимешся, то фiг там вийде в тебе навчання. Вiдмовлятися не можна. Геральт так сказав.

– Мушу запам’ятати ту максиму, – процiдила чародiйка. – Як i те, що походить вона, власне, вiд Геральта. Це непоганий рецепт для життя, от тiльки я не впевнена, що вiн придатний для будь-яких обставин. Але досить легко його реалiзовувати чужим коштом. Тож вiдмовлятися не можна? Нехай навiть тебе б’ють i лупцюють тисячами способiв, ти маеш устати й тренуватися далi?

– Ну певно. Вiдьмак нiчого не боiться.

– Справдi? А ти, Цiрi? Нiчого не боiшся? Вiдповiдай щиро.

Дiвчинка вiдвернулася, закусила губу.

– А нiкому не скажеш?

– Не скажу.

– Бiльш за все я боюся двох маятникiв. Двох вiдразу. І вiтряка, але тiльки тодi, якщо його запустити на швидкостi. А ще е довга жердина, на нiй, оце, я мушу досi з тiею, ну… зi сра… Страховкою. Ламберт каже, що я вайло й роззява, але це ж неправда. Геральт сказав, що в мене трохи iнакша тяжкiсть, бо я ж дiвчина. Мушу просто бiльше тренуватися, хiба що… Я хотiла тебе про дещо запитати. Можу?

– Можеш.

– Якщо ти знаешся на магii й на закляттях… Якщо вмiеш чарувати… Чи могла б ти зробити так, щоб я була хлопчиком?

– Нi, – вiдповiла Трiсс тоном, у якому бринiв лiд. – Не могла б.

– Гм-м… – явно стривожилася мала вiдьмачка. – А чи могла б ти принаймнi…

– Принаймнi що?

– Чи могла б ти зробити так, щоб я не мусила… – Цiрi зарум’янилася. – Скажу тобi на вухо.

– Кажи. – Трiсс нахилилася. – Я слухаю.

Цiрi, червонiючи ще бiльше, наблизила обличчя до каштанового волосся чародiйки.

Трiсс випрямилася рiзко, а очi ii загорiлися.

– Сьогоднi? Зараз?

– Гм.

– Ясна i йохана холера! – крикнула чародiйка й копнула табурет так, що той аж гупнув об дверi, збиваючи щурячу шкiру. – Зараза, мор, пранцi й чума! Я хiба повбиваю тих клятих дурнiв!


* * *

– Заспокойся, Мерiгольд, – сказав Ламберт. – Ти збудилася неспiвмiрно й цiлком без приводу.

– Не повчай мене! І припини звертатися до мене «Мерiгольд»! А краще за все буде, якщо ти взагалi помовчиш. Не до тебе я говорю. Весемiре, Геральте, чи хтось iз вас знав, як жорстоко скатована та дитина? У неi на тiлi жодного живого мiсця немае.

– Дитинко, – поважно сказав Весемiр, – не дай емоцiям захопити себе. Ти виховувалася iнакше, ти iнакше дивишся на виховання дiтей. Цiрi походить з Пiвдня, там дiвчаток i хлопчакiв виховують зовсiм однаково, без жодноi рiзницi, як серед ельфiв. На понi ii посадили, коли мала вона п’ять рокiв, коли мала вiсiм – уже iздила на полювання. Учили ii користуватися луком, списом i мечем. Синцi для Цiрi – не новина…

– Не розповiдайте менi дурниць, – пiдвелася Трiсс. – Не вдавайте дурникiв. Це не понi, це не прогулянка й не потяг iз санчат. Це Каер Морен! На тих ваших вiтряках i маятниках, на вашiй Катiвнi поламали кiстки й поскручували в’язи десятки хлопцiв, крутих i навчених волоцюг, подiбних до вас, зiбраних по шляхах i витягнутих з канав. Жилавих, iз чималим досвiдом короткого життя гультяiв i розбишак. Якi шанси мае Цiрi? Навiть вихована на Пiвднi, навiть по-ельфiйськи, навiть пiд рукою такоi бiй-баби, як Левиця Каланте, ця мала була й досi е княжною. Делiкатна шкiра, дрiбна будова тiла, легка кiстка… Це дiвчинка! Що ви хотiли з неi зробити? Вiдьмака?

– Ця дiвчинка, – тихо й спокiйно вiдiзвався Геральт, – ця делiкатна й дрiбна княжна пережила Цiнтрiйську рiзанину. Залишена тiльки на себе, прокралася крiзь когорти Нiльфгарду. Зумiла уникнути мародерiв, що розгулялися по селах, тих, що грабували та мордували все живе. Витримала два тижнi в лiсах Зарiччя, абсолютно сама. Мiсяць мандрувала iз групою втiкачiв, важко працюючи нарiвнi з усiма й нарiвнi з усiма голодуючи. Майже пiвроку вона працювала у полi й бiля худоби, прийнята хлопською родиною. Повiр менi, Трiсс, життя дало iй досвiд, навчило й загартувало не гiрше, нiж подiбних до нас гультяiв, яких приводять до Каер Морену з гостинцiв. Цiрi не слабша вiд подiбних до нас, небажаних байстрюкiв, яких пiдкидають вiдьмакам по корчмах, наче кошенят, у плетених кошиках. А ii стать? Яке це мае значення?

– Ти ще питаеш? Ти ще смiеш про це питати? – крикнула чародiйка. – Яке це мае значення? Та таке, що дiвчина не подiбна до вас, вона мае своi власнi днi! І винятково погано це переносить! А ви хочете, щоб вона вихаркувала легенi на Катiвнi й на якихось проклятих вiтряках!

Хоча й розлючена, Трiсс вiдчула розкiшне задоволення, бачачи дурнуватi вирази облич молодих вiдьмакiв i раптом вiдвислу щелепу Весемiра.

– Ви навiть не знали, – кивнула вона зi спокiйним уже, заклопотаним, лагiдним докором. – Семеро няньок. Їй соромно сказати вам про те, бо навчено ii, що про такi речi чоловiкам не говорять. І вона соромиться слабкостi, болю i того, що вона менш управн

Сторінка 25

. Чи хтось iз вас про те подумав? Зацiкавився тим? Чи намагався здогадатися, що ii турбуе? А може, вона вперше в життi кривавила тут у вас, у Каер Моренi? І плакала ночами, нi в кого не знаходячи спiвчуття, втiхи, навiть розумiння? Чи хтось iз вас взагалi про те подумав?

– Припини, Трiсс, – тихо простогнав Геральт. – Досить. Ти добилася, чого хотiла. А може, й бiльшого, нiж хотiла.

– Зараза б це взяла, – вилаявся Коен. – Добрячих дурнiв iз нас зроблено, нема слiв. Ех, Весемiре, що ти…

– Замовч! – гарикнув старий вiдьмак. – Нiчого не кажи.

Найнеочiкуванiше вчинив Ескель, котрий устав, пiдiйшов до чародiйки, низько нахилившись, узяв ii долоню i шанобливо поцiлував. Вона швидко висмикнула руку. Не для того, щоб продемонструвати злiсть i роздратування, але щоб перервати приемну наскрiзну вiбрацiю, яку викликав дотик вiдьмака. Ескель еманував сильно. Сильнiше за Геральта.

– Трiсс, – сказав вiн, заклопотано потираючи паскудний шрам на щоцi. – Допоможи нам. Просимо тебе про це. Допоможи нам, Трiсс.

Чародiйка глянула йому в очi, стиснула губи.

– У чому? У чому я маю вам допомогти, Ескелю?

Ескель знову потер шрам, глянув на Геральта. Бiловолосий вiдьмак нахилив голову, заслонив очi долонею. Весемiр голосно кахикнув.

У цю мить скрипнули дверi, до зали увiйшла Цiрi. Кахикання Весемiра перетворилося на щось, схоже на задушливий, голосний вдих. Ламберт вiдкрив рота. Трiсс стримала хихотiння.

Цiрi, пiдстрижена й розчесана, йшла до них дрiбненькими крочками, обережно пiдтримуючи темно-блакитну сукню, вкорочену й пiдiгнану, але все ще зi слiдами перевезення у в’юках. На шиi дiвчинки блищав другий презент вiд чародiйки – чорна змiйка з лакованоi шкiри, з рубiновим очком i золотою застiбкою.

Цiрi зупинилася перед Весемiром. Не дуже розумiючи, що робити з руками, сунула великi пальцi за поясок.

– Я не можу сьогоднi тренуватися, – промовила повiльно й вагомо, у суцiльнiй тишi, – бо я… Я…

Глянула на чародiйку. Трiсс пiдморгнула iй, кривлячись, наче задоволений з пустощiв шибеник, ворухнула устами, пiдказуючи вивчене формулювання.

– Немiчна! – закiнчила Цiрi голосно й гордовито, задираючи нiс майже до стелi.

Весемiр знову закахикав. Але Ескель, любий Ескель не втратив голови, ще раз повiв себе належно.

– Вочевидь, – сказав вiн вiльно, посмiхаючись. – Це, вочевидь, зрозумiло, й ми призупинимо тренування до того часу, коли немiч мине. Теоретичнi уроки ми також скоротимо, а якщо ти почуватимешся зле, то ми й те вiдкладемо. Якщо ти потребуеш медикаментiв чи…

– Я за це вiзьмуся, – втрутилася Трiсс, також вiльно.

– Ага… – Цiрi тiльки тепер легенько зарум’янилася, глянула на старого вiдьмака. – Дядю Весемiре, я попросила Трiсс… То значить, панi Мерiгольд, щоби… Чи… Ну, щоби вона тут з нами залишилася. Надовго. Довго. Але Трiсс сказала, що ти мусиш на це дати згоду чи… Дядю Весемiре! Погодься!

– Я погоджуюся… – вичавив Весемiр. – Вочевидь, я погоджуюся…

– Ми дуже радi. – Геральт тiльки тепер вiдвiв руку вiд чола. – Ми дуже радi, Трiсс.

Чародiйка легенько кивнула в його бiк i невинно заклiпала вiями, накручуючи на палець каштановий локон. Геральт мав кам’яне обличчя.

– Ти дуже вiрно i ввiчливо вчинила, Цiрi, – сказав вiн, – запропонувавши панi Мерiгольд довше погостювати в Каер Моренi. Я тобою пишаюся.

Цiрi почервонiла, широко посмiхаючись. Чародiйка подала iй iще один умовний знак.

– А тепер, – сказала дiвчинка, ще вище задираючи носа, – залишу вас одних, бо, напевне, ви хочете обговорити iз Трiсс рiзнi важливi справи. Панi Мерiгольд, дядько Весемiре, панове… Прощаюся. Поки що.

Присiла, дякуючи, пiсля чого вийшла iз зали, повiльно й гiдно ступаючи схiдцями.

– Холера, – перервав тишу Ламберт. – Подумати тiльки, а я не вiрив, що вона й насправдi княжна.

– Зрозумiли, бовдури? – Весемiр озирнувся навколо. – Якщо зранку вона надягне сукню… То щоб менi жодних тренувань… Розумiете?

Ескель i Коен кинули на старого погляди, цiлковито позбавленi пошани. Ламберт вiдверто пирхнув. Геральт дивився на чародiйку, а чародiйка посмiхалася.

– Дякую тобi, – сказав вiн. – Дякую тобi, Трiсс.


* * *

– Умови? – явно занепокоiвся Ескель. – Трiсс, адже ми вже пообiцяли, що зменшимо тренування Цiрi. Якi ще умови ти хочеш висунути?

– Ну, може, «умови» й недоречне слово. Тож назвемо це порадами. Дам я вам три поради, а ви до тих порад прислухаетеся. Якщо, звiсно, вам важливо, щоб я тут залишилася i допомогла у вихованнi малоi.

– Слухаемо, – сказав Геральт. – Кажи, Трiсс.

– Перед усiм, – почала вона, злостиво усмiхаючись, – потрiбно урiзноманiтнити рацiон Цiрi. А особливо обмежити в ньому секретнi грибки й таемнi трави.

Геральт i Коен чудово володiли виразами своiх облич. Ламберт i Ескель – трохи гiрше. Весемiр не володiв зовсiм. «Що ж, – подумала вона, дивлячись на його смiшно заклопотану мiну, – за його часiв свiт був кращим. Лицемiрство було вадою, якоi належало соромитися. Щирiсть сорому не приносила».

– Менше вiдварiв iз таемничих зiль, – продовжувала в

Сторінка 26

на, намагаючись не захихотiти, – а бiльше молока. Ви маете тут кiз. Доiння – нiяке не мистецтво, от побачиш, Ламберте, миттево навчишся.

– Трiсс, – почав Геральт, – послухай…

– Нi, це ти послухай. Ви не пiддавали Цiрi рiзкiй мутацii, не чiпали гормони, не пробували елiксири i Трави. І за те я вам вдячна. Це було розсудливо, вiдповiдально, по-людськи. Ви не скривдили ii отрутами, i тим бiльше не можна вам тепер ii скалiчити.

– Про що ти говориш?

– Грибочки, чиi секрети ви так стережете, – пояснила вона, – i справдi тримають дiвчину в чудовiй формi й посилюють ii м’язи. Зiлля забезпечують iдеальний обмiн речовин i прискорюють розвиток. Утiм, усе разом, за пiдтримки вбивчих тренувань, призводить до певних змiн у будовi тiла. У жировiй тканинi. Вона жiнка. Якщо не калiчите ii гормонально, не калiчте й фiзично. Вона колись може на вас образитися, що ви так нерозсудливо позбавили ii жiночих… атрибутiв. Ви розумiете, про що я говорю?

– Авжеж, – буркнув Ламберт, нахабно роздивляючись бюст Трiсс, що випинався пiд сукнею.

Ескель кахикнув i спопелив молодого вiдьмака поглядом.

– На цю мить, – повiльно запитав Геральт, також ковзаючи поглядом по тому-iншому, – ти ж не помiтила в нiй нiчого незворотного, сподiваюся?

– Нi, – посмiхнулася вона. – На щастя – нi. Розвиваеться вона здоровою i нормальною, збудована, наче молода дрiада, приемно бачити. Але дотримуйтеся мiри в застосуваннi прискорювачiв, прошу вас.

– Ми дотримуемося, – вiдповiв Весемiр. – Дякуемо за пересторогу, дитинко. Що ще? Ти казала про три… поради.

– Вiрно. Ось друга: не можна допустити, щоб Цiрi тут здичавiла. Вона повинна контактувати зi свiтом. Із ровесниками. Повинна отримати вiдповiдну освiту й пiдготовку до нормального життя. Нехай поки що махае мечем. Вiдьмачку без мутацii ви з неi все одно не зробите, але вiдьмацьке тренування iй не зашкодить. Часи – важкi й небезпечнi, вмiтиме захиститися, якщо доведеться. Як ельфiйка. Але ви не можете поховати ii тут живцем, у цьому вiдлюддi. Вона повинна повернутися до нормального життя.

– Їi нормальне життя згорiло разом iз Цiнтрою, – буркнув Геральт. – Але що ж, Трiсс, ти, як завжди, маеш рацiю. Ми вже про те подумали. Коли прийде весна, я вiдвезу ii у храмову школу. До Неннеке, в Елландер.

– Це дуже добра iдея i мудре рiшення. Неннеке – виняткова жiнка, а храм богинi Мелiтеле – виняткове мiсце. Безпечне, добре, таке, що гарантуе для дiвчини освiту. Цiрi вже знае?

– Знае. Кiлька днiв скандалила, але врештi узяла то до вiдома. Зараз навiть нетерпляче виглядае весну, ii збуджуе перспектива подорожi до Темерii. Свiт ii цiкавить.

– Як i мене в ii вiцi, – посмiхнулася Трiсс. – І це порiвняння небезпечно наближуе нас до третьоi поради. Найважливiшоi. І ви знаете, якоi саме. Не робiть дурнуватих облич. Я чародiйка, ви забули? Не знаю, скiльки часу знадобилося вам, аби розпiзнати магiчнi здiбностi Цiрi. Менi вистачило для цього менше нiж пiвгодини. Пiсля того я знала вже, ким – вiрнiше, чим – е ця дiвчина.

– А чим вона е?

– Джерелом.

– Неможливо!

– Можливо. Навiть напевне. Цiрi е Джерелом, мае медiумнi здiбностi. Бiльш того, цi здiбностi дуже, дуже непокоять мене. І ви, любi вiдьмаки, чудово про те знаете. Ви цi здiбностi зауважили, вас вони також занепокоiли. Тiльки тому й виключно тому ви запросили мене до Каер Морену, вiрно? Я права? Тiльки тому й виключно тому?

– Так, – пiдтвердив по хвильцi мовчання Весемiр.

Трiсс непомiтно зiтхнула – з полегшенням. Мить вона боялася, що тим, хто це скаже, буде Геральт.


* * *

Назавтра випав перший снiг, спочатку дрiбний, але скоро перейшов у хуртовину. Падав усю нiч, а ранком мури Каер Морену потонули в заметах. Про бiг Катiвнею не могло бути й мови, тим бiльше що Цiрi досi почувалася не найкраще. Трiсс пiдозрювала, що вiдьмацькi «прискорювачi» могли бути причиною проблем iз менструацiею. Утiм, впевненостi вона не мала, про iхню специфiку вона не знала практично нiчого, а Цiрi була, поза сумнiвом, единою дiвчинкою в свiтi, якiй таке давали. Вiдьмакам Трiсс про своi пiдозри не сказала. Не хотiла, аби вони переймалися та нервували, волiла застосовувати власнi методи. Напоiла Цiрi елiксирами, зав’язала iй на талii пiд сукнею низку активних ясписiв i заборонила перевантажуватися, а особливо – дико вимахувати мечем у гонитвi за щурами.

Цiрi нудилася, сонно швендяла замком, нарештi, через брак iнших забавок, приедналася до Коена, який прибирав у стайнi, доглядав за кiньми й ремонтував упряж.

Геральт, на злiсть чародiйки, десь пропадав i з’явився тiльки пiд вечiр, несучи пiдстреленого козлика. Трiсс допомогла йому розпатрати здобич. Хоча вона жахливо гидувала запахом м’яса й кровi, хотiла бути ближче до вiдьмака. Близько. Якомога ближче. Росла в нiй холодна, завзята рiшучiсть. Не мала вона бажання й надалi спати сама.

– Трiсс! – крикнула раптом Цiрi, iз тупотом збiгаючи по сходах. – Чи я можу сьогоднi спати з тобою? Трiсс, я прошу, погодься! Прошу тебе, Трiсс!

Снiг падав i падав. Роз’яснилося, тiльки коли н

Сторінка 27

став Мiдiнваерне, День Зимового Сонцестояння.

Третього дня змерли усi дiти, опроч едного, отрока рокiв заледве десяти. Оний, до того шарпаний рiзким безумством, абiе запав був у глибоке одурення. Очi його зрок мали скляний, хапавсь вiн безперервно руками за накриття альбо водив ними в повiтрi, як гдиби хочаши пiр’я хапати. Дихання стало голосним i хрипким, пiт холодний, клейкий та вонний виступив на шкiрi. Тодi знову елiксир подано йому в жили, й напад повторився. Врихле сталася йому кровотеча з носа, а кашель перейшов у вомети, по яких отрок згола земдлiв i став дрентвiлий.

Симптоми не вiдпускали два наступнi днi. Шкiра дитяти, дотля облита потом, стала суха й розпалена, пульс втратив повноту й твердiсть, ено залишивсь помiрно моцним, бiльш повiльним, анiж прудким. Бiнамнiй вже не очнувсь, ано бiльше не кричав.

Нарештi надшедл день сьомий. Отрок очуняв яко зi сну i вiдкрив очi, а очi його були заисте яке в тоi змii.

Карла Деметiя Крест.

Випробування Трав й iначi таемнi вiдьмацькi практики, власними очима оглянутi. Манускрипт виключно для перегляду Капiтулом Чародiiв




Роздiл 3


– Вашi побоювання були необгрунтованими, майже безпiдставними, – скривилася Трiсс, спираючи лiктi на стiл. – Минули часи, коли чародii полювали на Джерела й магiчно обдарованих дiтей, коли насильно чи пiдступом забирали iх у батькiв чи опiкунiв. Ви i справдi вважали, що я могла б захотiти вiдiбрати у вас Цiрi?

Ламберт пирхнув та вiдвернувся. Ескель i Весемiр подивилися на Геральта, але Геральт мовчав. Дивився убiк, безперервно граючись срiбним вiдьмацьким медальйоном у виглядi голови вовка з вищiреними iклами. Трiсс знала, що медальйон реагуе на магiю. У таку нiч, як Мiдiнваерне, коли вiд магii аж вiбрувало повiтря, медальйони вiдьмакiв мали тремтiти невпинно, дратувати й непокоiти.

– Нi, дитинко, – сказав нарештi Весемiр. – Ми знаемо, що ти такого не зробила б. Але ж ми знаемо й те, що ти повинна доповiсти про неi Капiтулу. Давно знаемо, на кожного чародiя покладено такий обов’язок. Ви вже не забираете обдарованих дiтей у батькiв i опiкунiв. Ви спостерiгаете за такими дiтьми, щоб пiзнiше, у слушний момент, захопити iх магiею, схилити…

– Не бiйтеся, – сказала вона холодно. – Я не скажу про Цiрi нiкому. Навiть Капiтулу. Чому ви так на мене дивитеся?

– Дивуе нас легкiсть, iз якою обiцяеш нам зберiгати секрет, – спокiйно сказав Ескель. – Вибач, Трiсс, я не хотiв тебе образити, але що сталося з вашою легендарною лояльнiстю до Ради й Капiтулу?

– Багато що сталося. Вiйна багато змiнила. А битва за Содден – iще бiльше. Не хочу втомлювати вас полiтикою, до того ж певнi проблеми i справи огорнутi, вибачте, таемницею, яку менi не можна розкривати. Але щодо лояльностi… Я лояльна. Але можете повiрити, у цiй справi я можу бути лояльною як до Капiтулу, так i до вас.

– Така подвiйна лояльнiсть, – Геральт уперше цього вечора глянув iй в очi, – це диявольськи важка справа. Рiдко кому вона вдаеться, Трiсс.

Чародiйка глянула на Цiрi. Дiвчинка сидiла поряд iз Коеном на ведмежiй шкiрi у вiддаленому кiнцi зали, обое зайнятi були грою у «цапки». Гра ставала монотонною, бо обидва були неймовiрно швидкi – жоден аж нiяк не мiг хлопнути iншого. Схоже, то iм не перешкоджало й не псувало розваги.

– Геральте, – сказала Трiсс. – Коли ти знайшов Цiрi там, над Яругою, ти забрав ii iз собою. Привiз до Каер Морену, сховав вiд свiту, не хочеш, щоб навiть близькi для цiеi дитини люди знали, що вона жива. Ти зробив це, бо щось, про що я не знаю, переконало тебе, що призначення iснуе, що воно нами керуе, що веде нас у всьому, що ми робимо. Я теж так вважаю, завжди так вважала. Якщо призначення захоче, щоб Цiрi стала чародiйкою, то вона нею стане. Капiтул чи Рада не мають про неi знати, не мають спостерiгати за нею чи ii умовляти. Зберiгаючи ваш секрет, я аж нiяк не зраджую Капiтул. Але, як ви й самi знаете, е тут певна проблема.




Конец ознакомительного фрагмента.



notes


Примечания





1


Капаризон – бойова захисна попона на коня, зроблена з товстоi повстi або схожого матерiалу; часто розмальовувалася у гербовi кольори.




2


Крижi – тут: задня частина тулуба тварини.




3


Комес – тут: командувач вiйськами, розташованими в провiнцii.




4


Комбатант – особа, яка входить до складу збройних сил краiни, що воюе, й може безпосередньо брати участь у военних дiях.




5


Гекатомба – тут: жорстоке й безглузде знищення великоi кiлькостi людей.




6


Берло – палиця, оздоблена коштовним камiнням i рiзьбленням; символ влади.




7


Рожен – тут: металевий прут, на який настромлюють м’ясо або рибу для смаження на вогнi.




8


Тарапата – халепа, клопiт (дiал.).




9


Промiскуiтет – сексуальна нерозбiрливiсть, стадiя нiчим не обмежених статевих зносин з рiзними партнерами.




10


Алембик – невеликий скляний перегiнний куб; алхiмiчне приладдя.




11


Сапрофiти – мiкроорганiзми, що харчуються мертвими органiчними

Сторінка 28

речовинами – на противагу до мiкробiв-паразитiв, що харчуються на органiзмi живому; назва походить вiд грец. sapros – «гнилий» i phyton – «рослина».