Сторінка 1

Антирак. Новий спосiб життя
Давид Серван-Шрейбер


Коли лiкарю Девiду Сервану-Шрайберу було тридцять, у нього дiагностували рiдкiсну й небезпечну форму раку – глiобластому головного мозку. Але Девiд не дозволив хворобi знищити себе i обрав життя. Протягом п’ятнадцяти рокiв вiн дослiджував онкологiю, вивчав, аналiзував та втiлював на практицi методи профiлактики та лiкування раку. Автор просто й доступно розповiдае про природнi механiзми захисту вiд онкологiчних хвороб. Чи можна попередити рак i не допустити зростання ракових клiтин? Що робити, коли захворювання вже виявлено? Чи можна й далi жити повноцiнним життям? Як захистити себе та близьких? Як не дозволити захворюванню прогресувати?

У книжцi описано випадки з практики не лише самого автора, а i його колег-онкологiв, представлено факти, рецепти, таблицi й посилання на провiднi науковi видання. Це досвiд людини, яка не з чуток знае, як жити з раком, не втрачаючи надii на одужання.





Девiд Серван-Шрайбер

Антирак. Новий спосiб життя





Передмова до другого видання


Сiмнадцять рокiв тому, здiйснюючи експеримент зi сканування мозку, я дiзнався, що в мене рак. Пам’ятаю, як стояв у приймальнi на десятому поверсi онкологiчного корпусу й дивився з вiкна на людей, якi йшли вулицею, далекi та заглибленi у своi щоденнi клопоти. Близька смерть буквально виштовхнула мене з життя, забравши обiцянi ним радощi й цiлеспрямовану дiловитiсть. Позбавлений комфортноi мантii лiкаря та вченого, я став онкологiчним пацiентом. Ця книжка – iсторiя про те, що сталося потiм, про повернення до життя та здоров’я, насправдi навiть лiпшого, нiж до хвороби, хоча про хворобу я нiколи й не забував. У книжцi я розповiдаю, як, озброiвшись знаннями лiкаря й ученого, вiдшукав у медичнiй лiтературi все необхiдне, щоб використати своi переваги в боротьбi з раком. Однак найголовнiше, книжка пропонуе новий науково обгрунтований погляд на рак, що дае всiм нам змогу лiпше захиститися вiд цiеi хвороби.

Вихiд у свiт два роки тому книжки «Антирак» вiдкрив новий роздiл у моiй подорожi життям. Пiсля 14 рокiв мовчанки про хворобу я змiг узагальнити отриманi знання й розповiсти свiтовi про своi здобутки, розповiсти всiм тим, хто наляканий, пригнiчений, хто втратив надiю. Я мав можливiсть обговорити викладенi у книжцi iдеi з лiкарями, ученими, полiтиками та громадськими дiячами й порiвняти своi спостереження з iхнiм досвiдом. Також я зустрiчався з багатьма пацiентами, яким вдалося змiнити перебiг хвороби за допомогою моiх порад. Пiсля виходу книжки 35 мовами майже у 50 краiнах свiту, коли було продано понад мiльйон ii примiрникiв, моя переконанiсть, що ми здатнi пiдсилити природний захист тiла в боротьбi проти раку, тiльки змiцнилася. Я твердо вiрю, що цей пiдхiд мае стати частиною профiлактичних або лiкувальних заходiв для кожноi людини. За останнi два роки наука надала новi докази, пояснення й перспективи того, як ми всi можемо навчитися змiцнювати здоров’я та вдосконалювати «пiдгрунтя» фiзичних особливостей нашого органiзму, створюючи протиракову природу всерединi тiла; вона також пiдтвердила, що важливо придiляти увагу тому, як емоцii впливають на перебiг онкологiчного захворювання.

І все-таки, що нового в цьому виданнi?

Унаслiдок багатьох дискусiй з моiми колегами-медиками – лiкарями загальноi практики, онкологами, психологами, – i читачами я зрозумiв, що вони легше сприймають iнформацiю про харчування, нiж аналiз вiдносин мiж розумом i тiлом або обгрунтування вирiшальноi ролi безпорадностi у сприяннi раку. Якщо е якась одна-едина чiтка й категорична засада, про яку я хочу розповiсти в цьому виправленому виданнi, то вона полягае в тому, що ми повиннi придiляти якнайбiльше уваги взаемозв’язку мiж тiлом i розумом, особливо тривалому негативному впливу безпорадностi й вiдчаю. Коли не зважати на них, цi почуття – тут не йдеться про життевi стреси – роблять внесок у запальнi процеси, що, своею чергою, можуть спричинятися до зростання пухлини. Є справдi дiевi та простi методи приборкати такi почуття, завдяки чому можна отримувати задоволення вiд життя й водночас зменшити запальнi процеси.

Для цього я повнiстю переробив Роздiл 9 «Протиракова психiка», умiстивши до нього новi данi з останнiх дослiджень, що пiдтверджують, як важливо звiльнятися вiд безпорадностi й вiдчаю, щоб боротися з раком. Я скористався можливiстю й додав iсторiю Келлi, яка у своiй боротьбi з раком молочноi залози великою мiрою покладалася на пiдтримку й любов друзiв, таку iй потрiбну, щоб упоратися з важким випробуванням. Нещодавнi дослiдження довели, що фактично не лише кохання чоловiка, дружини або дiтей додае наснаги залишатися сильними й уповiльнюе розвиток хвороби, але також у цьому допомагае проста любов та увага давнiх i нових друзiв.

Щодо харчування, то пiд час нещодавнiх дослiджень науковцi виявили низку нових протиракових продуктiв. До цiеi категорii вiдтепер належать фрукти з великими кiсточками, як-от сливи та персики. Новi данi щодо оливковоi олii, активно рекомендованоi в першому

Сторінка 2

виданнi, лише пiднесли ii статус до повноправноi протираковоi iжi, що ефективно допомагае боротися з багатьма онкологiчними захворюваннями.

У двох нових дослiдженнях ученi точно встановили, скiльки потрiбно пити чашок зеленого чаю на день, щоб зменшити ризик рецидиву раку молочноi залози або простати майже на 50 %. Новi природнi пiдсолоджувальнi продукти – акацiевий мед i кокосовий цукор, що мають низький глiкемiчний iндекс, – уже з’явилися на ринку разом з агавовим нектаром. Про них iтиметься в Роздiлi 6.

У новому дослiдженнi також пiдтверджено важливiсть вiтамiну D


у профiлактицi раку, зокрема у краiнах, де брак сонячних днiв призводить до того, що клiтини шкiри не можуть синтезувати достатньо цього вiтамiну взимку. Тому я бiльше уваги придiлив зазначенiй темi, надавши новi й точнiшi рекомендацii.

Нарештi, з’явилася нова iнформацiя про те, як рiзнi способи готування iжi можуть зберiгати або, навпаки, зменшувати кориснi властивостi протиракових продуктiв.

Щоразу, коли я читаю лекцiю, менi ставлять запитання про те, чи може мобiльний телефон спричинити рак. Щоб вiдповiсти на такi запитання, 2008 року я зiбрав групу фахiвцiв – онкологiв, токсикологiв, епiдемiологiв, фiзикiв. Ми опублiкували звернення з низкою застережних заходiв, спрямованих на безпечнiше використання мобiльних телефонiв, якi зараз стали невiддiльною частиною нашого повсякдення. Звернення швидко отримало багато вiдгукiв у всьому свiтi й у вереснi 2008 року навiть стало предметом слухань у Палатi представникiв США, а також темою круглого столу, органiзованого Мiнiстерством довкiлля й Мiнiстерством охорони здоров’я Францii у квiтнi 2009 року. Пропоноване видання узагальнюе наукову лiтературу з цiеi теми й повторюе застережнi заходи, якi ви можете вжити, щоб безпечнiше використовувати мобiльний телефон.

Дослiдження на тваринах чiтко виявили зв’язок мiж низкою хiмiчних продуктiв у нашому щоденному довкiллi та прогресуванням вже виниклих пухлин. До них належить бiсфенол А, що мiститься в полiкарбонатних пластмасах (у пластикових пляшках багаторазового використання, пляшечках для дитячого харчування, пластиковому посудi для мiкрохвильових печей i посудi з внутрiшнiм пластиковим покриттям, наприклад у консервних банках) i проникае в рiдини, якщо iх нагрiвати. Клiтини раку молочноi залози, зазнаючи дii бiсфенолу А (БФА) в кiлькостi, яку часто виявляють у кровi людини, перестають реагувати на хiмiотерапiю. Порiвняннi данi отримали в дослiдженнях харчових добавок на основi неорганiчних фосфатiв (виявленi в солодкiй газованiй водi, промислово випечених харчових продуктах тощо), що сприяють прогресуванню недрiбноклiтинних форм раку легень. Вважаю, такi новi данi мають знати люди, якi отримують лiкування вiд цих форм раку.

На початку 2009 року в заявi Французького нацiонального iнституту раку та одному з дослiджень Оксфордського унiверситету дiйшли висновку, що алкоголь у будь-яких дозах може збiльшити ризик розвитку раку, навiть якщо це одна склянка червоного вина. Разом iз професором Белiво з Монреаля та дослiдником Мiшелем де Лоржерiлем, кардiологом, дiетологом i новатором середземноморськоi дiети, я висловив незгоду з цими висновками i свою позицiю тут також докладно обгрунтовую.

З часу першого виходу у свiт книжки «Антирак: новий спосiб життя» здiйснено низку дослiджень, що пiдтвердили ii головну iдею – важливiсть «пiдгрунтя» нашого органiзму в запобiганнi або стримуваннi раку. Я додав iнформацiю про цi дослiдження в рiзнi роздiли нового видання. Наприклад, в однiй зi статей, опублiкованiй 2007 року в журналi «Nature», зроблено висновок, що рак можна розумiти як порушення рiвноваги мiж раковими клiтинами, що завжди «сплять», i природними засобами захисту, якi за нормальних умов не дають iм прокинутися (див. Роздiл 4). Такi дослiдження наголошують на важливостi пiдживлення та змiцнення цього «пiдгрунтя» – теми, що проходить червоною ниткою у книжцi «Антирак». На мою думку, заходи зi змiцнення «пiдгрунтя» завжди мають iти поруч iз загальноприйнятим лiкуванням, що, поза сумнiвом, залишаеться обов’язковим.

У 2007 роцi опублiковано звiт Всесвiтнього фонду дослiджень раку на 517 сторiнках, який пiдбивав пiдсумок кiлькох тисяч наукових робiт. Висновок звiту збiгався з головною думкою «Антираку», що принаймнi 40 % захворювань на рак можна запобiгти завдяки простим змiнам рацiону та фiзичним навантаженням (не беручи до уваги чинникiв довкiлля). В iншiй доповiдi, опублiкованiй 2009 року Французьким нацiональним iнститутом раку, зроблено такi самi висновки.

У двох iнших великих епiдемiологiчних дослiдженнях (перше виконували в 11 европейських краiнах протягом 12 рокiв (дослiдження HALE), а друге – в одному з регiонiв Сполученого Королiвства (у ньому спостерiгали за 20 000 осiб протягом 11 рокiв)) повiдомили ще неймовiрнiшi результати: рiвень смертностi вiд онкологiчних захворювань протягом перiоду спостереження знизився на 60 % у людей, якi перейшли на здоровий спосiб життя. Збiльшення тривалостi життя стало не единою користю:

Сторінка 3

нглiйськi дослiдники дiйшли висновку, що люди, якi вели здорове життя, за бiологiчним вiком були на 14 рокiв молодшi протягом усього перiоду спостереження. Вони енергiйнiше працювали, мали злагодженiшi стосунки в сiм’i, лiпше зосереджували увагу на чомусь i лiпше запам’ятовували iнформацiю, а також вiдчували менший фiзичний дискомфорт. У своему висновку вченi з Кембриджського унiверситету пояснюють: «Отримано численнi данi про те, що такi поведiнковi фактори, як харчування, курiння, фiзична активнiсть, справляють величезний вплив на здоров’я».

Важливiсть обмеженого споживання рафiнованого цукру та бiлого пшеничного борошна пiдтверджуе новий аналiз, здiйснений Американським iнститутом жiночого здоров’я. Дослiдження засвiдчило, що зв’язок мiж ожирiння та раком молочноi залози залежить вiд рiвня iнсулiну у кровi, а отже, вiд рiвня споживання цукру. Дослiдження також довело, що цукор впливае на розвиток раку молочноi залози може навiть бiльше, нiж гормонозамiсна терапiя.

У листопадi 2008 року в журналi «Cancer» опублiкували статтю, яка наочно пiдтвердила доцiльнiсть порад, наданих у книжцi «Антирак». За жiнками з раком молочноi залози й метастазами, поширеними на лiмфовузли, спостерiгали протягом 11 рокiв пiсля звичайного лiкування. Упродовж цих рокiв тi пацiентки, якi, крiм медичного лiкування, брали участь у програмi правильного харчування, достатнього фiзичного навантаження й ефективного керування стресом, на 68 % знизили ризик летальностi проти тих, хто отримав традицiйне лiкування (див. Роздiл 9).

Ще одне ретельне дослiдження 2008 року здiйснив професор Дiн Орнiш iз Калiфорнiйського унiверситету в Сан-Франциско, довiвши, що змiна способу життя, зокрема харчового режиму, рiвня фiзичного навантаження, а також зменшення рiвня стресу, можуть буквально змiнити експресiю генiв у ракових клiтинах (див. Роздiл 2).

Вiдколи опублiкували «Антирак», я прочитав понад 100 лекцiй у 15 краiнах свiту. Спiлкуючись з людьми, якi прийшли мене послухати, я багато дiзнався про страх, що його ми маемо щодо раку, i, думаю, тепер добре розумiю, що саме читачi вважатимуть найкориснiшим у цiй книжцi. Простiше кажучи, ми звиклися з приреченiстю на вiдчай. Рак ми сприймаемо як якийсь нещасливий бiлет у велетенськiй генетичнiй лотереi, як хворобу, що погано надаеться до бiльшостi видiв лiкування, тому всi сподiваються на диво-лiки, винайти якi можуть хiба що найбiльшi дослiдницькi лабораторii.

Я добре усвiдомлюю, що в цьому разi будь-який пiдхiд, не зосереджений на традицiйному лiкуваннi, ризикуе отримати тавро такого, що подае «фальшиву надiю». Однак знаю – дiзнався iз власного досвiду, коли постав перед необхiднiстю боротися зi своiм раком, – що такi думки забирають у пацiентiв багато сили, дуже потрiбноi для дiй, маю на увазi, реальноi сили, а не якихось там iлюзiй. Налаштування на думки про свою безпораднiсть психологiчно принижуе хворого, небезпечне з медичного погляду i, що найважливiше, не мае наукового пiдгрунтя. За останнi 30 рокiв наука зробила величезний поступ, продемонструвавши, що всi ми здатнi захиститися вiд раку та зробити внесок у власне зцiлення. Вiдмова висвiтлювати таку здатнiсть спричинилася б до фальшивоi безнадii; багато хто вiдкинув оте фальшиве почуття, тому iм i подобаеться книжка «Антирак».

Мене дуже надихнув позитивний вiдгук багатьох фахових онкологiв на головну iдею цiеi книжки. У Європi професор Жан-Марi Андрiйо, який очолюе вiддiлення онкологii в Європейськiй лiкарнi Жоржа Помпiду, в iнтерв’ю газетi «Le Monde» сказав: «Я страшенно багато почерпнув з цiеi книжки. І знаете що? Я змiнив свою дiету. Уже навiть схуд на 6 кiлограмiв (13 фунтiв)».

В Італii нацiональна Лiга боротьби з раком[1 - Lega Italiana per la Lotta contro i Tumori. (Тут i далi прим. авт., якщо не зазначено iнше.)] схвалила книжку, розмiстивши свiй логотип на ii обкладинку, та органiзувала прес-конференцiю з нагоди ii виходу в Римi в жовтнi 2008 року. Лiга наголосила на важливостi головноi iдеi «Антираку» – зосередженостi на заходах, що можуть запобiгти захворюванню на рак, допомогти отримати якнайбiльшу користь вiд традицiйного лiкування й мiнiмiзувати ризик рецидивiв.

У США професор Джон Мендельсон, президент Онкологiчного центру М. Д. Андерсона, найбiльшого центру з лiкування та дослiдження раку у краiнi, написав: «Я вважаю, що «Антирак» – дуже читна й науково аргументована книжка. Вона дае зрозумiти, що потрiбно, щоб ужити випробуванi на практицi заходи й запобiгти захворюванню або зменшити ризик його рецидиву. Книжка також заповнюе широку прогалину в наших знаннях про те, як пацiенти можуть подбати самi про себе й посприяти успiшностi традицiйного лiкування».

Вiдколи ця книжка вийшла у свiт, я втратив кiлькох друзiв. Дехто з них застосовував викладенi в нiй принципи щодо свого здоров’я. На превеликий жаль, цi методи та принципи не гарантують успiху в боротьбi проти раку. Мене глибоко зворушували iхнi зiзнання або зiзнання iхнiх родичiв, що вони нiколи не шкодували про намагання скористатися порадами, викладе

Сторінка 4

ими у книжцi. Один з родичiв написав менi: «Аж до самого кiнця вона вiдчувала, нiби тримае свое життя у власних руках». Я з полегшенням дiзнався, що не заохочував до жодних фальшивих сподiвань, i впевнився в переконаннi, що навiть якщо моя протиракова програма не може претендувати (та й не претендуе) на приборкання хвороби, усе одно вона допомагае жити далi незалежно вiд того, який буде результат.

Дуже багато хворих та членiв iхнiх родин надсилали менi повiдомлення – особисто, електронною поштою або через мiй блог – i свiдчили про користь, отриману вiд книжки «Антирак» i викладених у нiй порад. П’ятдесятирiчний пiдприемець, не хворий на рак, сказав менi, що його життя дуже змiнилося пiсля того, як вiн почав пити зелений чай, додавати щодня в iжу куркуму (з чорним перцем!) i керувати своiм стресом за допомогою кардiокогерентностi. Жiнка, хвора на лiмфому, написала менi, що вона читае й перечитуе «Антирак» уривками перед сном, неначе книжечку, яку читають дитинi, щоб та заснула. Хворий на рак простати iнженер надiслав графiк аналiзiв кровi за останнi три роки: його маркер активностi раку простати (простатичний специфiчний антиген) постiйно знижувався, вiдколи вiн почав застосовувати принципи «Антираку», а його онколог уже неодноразово радив не робити операцii, запланованоi ще два роки тому. Тридцятидворiчна жiнка, що проходила курс хiмiотерапii у зв’язку з рецидивом раку молочноi залози, – ще дуже молода! – написала менi про позитивний вплив аеробiки, яку вона виконуе, прочитавши розповiдь Жаклiн, що пiд час лiкування почала займатися карате (див. Роздiл 11).

Останне й дуже особливе джерело мого задоволення – два онкологи, у яких я консультувався протягом багатьох рокiв щодо свого лiкування i якi зв’язалися зi мною пiсля того, як прочитали «Антирак». Вони запитали мене, як найкраще вповiльнити розвиток iхнiх пухлин, полiпшити «пiдгрунтя» та пiдвищити опiрнiсть органiзму. Я мав велику приемнiсть скористатися плодами своiх дослiджень i вiддячити лiкарям тим спiвчуттям, яке вони свого часу виявили щодо мене, коли я потребував його найбiльше.

Я дуже пишаюся цим другим виданням. Перечитувати рукопис i правити текст було легко. Неодноразово я дивувався, помiчаючи, що забув подробицi якогось конкретного дослiдження чи iсторii, про якi вже писав. Коли iх усi перечитував, то ще бiльше переконувався у правильностi вибраного курсу, який, сподiваюся, допоможе менi й надалi залишатися здоровим. Того й вам бажаю!




Передмова


У кожному з нас спить рак. Як i всi живi органiзми, наше тiло постiйно продукуе дефектнi клiтини. Так народжуються пухлини. Однак наше тiло мае також багато механiзмiв, що виявляють i приборкують цi пухлини. На Заходi одна людина з чотирьох помирае вiд раку, а трое iнших – нi. Їхнi захиснi механiзми опираються хворобi, тому тi люди помруть з iнших причин.

У мене рак. Уперше цей дiагноз менi поставили 15 рокiв тому. Я отримував звичайне лiкування, рак перейшов у ремiсiю, але потiм стався рецидив. Ось тодi я й надумав дiзнатися про все, що може допомогти моему тiлу захиститися вiд хвороби. Як лiкар, досвiдчений дослiдник i колишнiй директор Центру комплексноi медицини в Пiттсбурзькому унiверситетi, я мав доступ до надзвичайно цiнноi iнформацii про природнi пiдходи до запобiгання й лiкування раку. Ось уже 7 рокiв я не пiдпускаю до себе хвороби, тому в цiй книжцi хочу подiлитися з вами своiми науковими та особистими iсторiями.

Пiсля хiрургiчноi операцii й курсу хiмiотерапii я попрохав поради у свого лiкаря-онколога:

– Що менi треба робити, щоб мати здорове життя? До яких варто вдаватися застережних заходiв, щоб уникнути рецидиву?

– Не треба робити чогось особливого. Живiть нормально. Через деякий час робитимемо МРТ, i, якщо пухлина виникне знову, виявимо ii на раннiй стадii», – вiдповiв провiдний лiкар, свiтило сучасноi медицини.

– Але чи нема якихось вправ, що я мiг би робити, якоiсь дiети, якоi мiг би дотримуватися, або ж, навпаки, треба уникати якихось продуктiв? Може, менi змiнити свiтогляд? – запитав я.

Вiдповiдь колеги дещо мене спантеличила:

– Робiть, що заманеться. Вам нiщо не зашкодить. Але в нас немае жодних наукових доказiв, що будь-якi пiдходи можуть запобiгти рецидиву.

Насправдi ж мiй лiкар мав на увазi, що онкологiя – це надзвичайно складна сфера, яка змiнюеться карколомно швидко. Йому вже важко було встигати за найсучаснiшими дiагностичними та терапевтичними процедурами. У моему випадку ми використовували всi можливi медикаменти й усi визнанi види лiкування. За тодiшнього рiвня знань ми досягли межi. Однак щодо теоретичних питань – зв’язку мiж тiлом i розумом та харчування, – моему лiкаревi виразно бракувало часу або бажання дослiджувати iх.

Цю проблему я знаю як унiверситетський лiкар. Заглибившись у свою сферу, ми рiдко буваемо обiзнанi з фундаментальними вiдкриттями, нещодавно опублiкованими у престижних наукових журналах, зокрема «Science» або «Nature», аж поки вони не стануть предметом масштабних дослiджень на людях. Та все-таки цi великi

Сторінка 5

iдкриття дають нам змогу iнодi захищатися ще задовго до того, як завдяки iм винайдуть новi препарати або схеми лiкування, що стануть головними напрямками в медицинi майбутнього.

Були потрiбнi мiсяцi дослiдницькоi роботи, щоб я почав розумiти, як зможу допомогти своему органiзму захиститися вiд раку. Я брав участь у конференцiях у США та Європi, на яких збиралися фахiвцi в галузi медицини, що дослiджувала «пiдгрунтя» – опiрнiсть органiзму в лiкуваннi раку. Менi довелося покопатися в медичних базах даних i перелопатити масу наукових публiкацiй. Незабаром я усвiдомив, що наявна iнформацiя часто неповна й дуже розпорошена; тiльки коли збираеш ii докупи, вона набувае свого повного значення.

Саме зiбрана в одне цiле величезна кiлькiсть наукових даних розкривае головну роль наших природних механiзмiв у боротьбi з раком. Завдяки надзвичайно важливим зустрiчам з iншими лiкарями та фахiвцями, якi вже працювали в цiй галузi, я почав застосовувати отриману iнформацiю на практицi одночасно зi своiм звичайним лiкуванням.

Ось про що я довiдався: якщо кожен з нас мае раковi клiтини, тодi вiн також мае органiзм, покликаний боротися з процесами, що сприяють розвитку пухлин. Тому кожен мусить використовувати природнi механiзми захисту свого тiла. Іншi культури використовують iх набагато ефективнiше, нiж наша захiдна культура.

Форми раку, вiд яких потерпають на Заходi, наприклад, рак молочноi залози, рак прямоi кишки або простати, трапляються в Азii вiд 7 до 60 разiв рiдше. Водночас статистика свiдчить, що в азiйських чоловiкiв, якi помирають у вiцi до 50 рокiв не вiд раку, а вiд iнших хвороб, виявляють стiльки ж випадкiв передракових мiкропухлин у простатi, як у чоловiкiв на Заходi. Отже, щось у iхньому способi життя заважае цим мiкропухлинам розвиватися. З другого боку, захворюванiсть на рак серед японцiв, якi осiли на Заходi, сягае нашого рiвня вже за одне чи два поколiння. Отже, щось у нашому способi життя ослаблюе захиснi механiзми супроти цiеi хвороби.

Усi ми живемо серед мiфiв, що пiдривають нашу спроможнiсть боротися з раком. Наприклад, багато хто переконаний, що рак передаеться передусiм спадково й не пов’язаний зi способом життя. Коли ж ми поглянемо на результати дослiджень, то виявимо, що все навпаки.

Якби рак передавався здебiльшого через гени, то рiвень захворюваностi серед нерiдних дiтей був би такий самий, що й у iхнiх бiологiчних, а не названих батькiв. У Данii, де ведуть докладний генетичний реестр i вiдстежують походження кожноi людини, дослiдники знайшли бiологiчних батькiв понад 1000 дiтей, усиновлених пiд час народження. Висновки науковцiв, опублiкованi у престижному «New England Journal of Medicine», змушують нас докорiнно змiнити думку щодо раку. Науковцi виявили, що гени бiологiчних батькiв, померлих вiд раку у вiцi до 50 рокiв, не мають жодного впливу на ризик захворiти на рак для названих дiтей. З другого боку, смерть вiд раку названого батька у вiцi до 50 рокiв (який передае життевi звички, але не гени) збiльшуе ризик смертi вiд раку серед названих дiтей уп’ятеро. Ця стаття доводить, що здебiльшого саме спосiб життя впливае на схильнiсть до раку. Усi онкологiчнi дослiдження збiгаються: фактор генiв щонайбiльше помiтний у 15 % смертностi вiд цього захворювання. Отже, немае жодноi генетичноi фатальностi. Усi ми можемо навчитися захищатися вiд раку[2 - Ще одне дослiдження здiйснили в Каролiнському iнститутi, що у Швецii, де номiнують кандидатiв на Нобелiвську премiю. Воно засвiдчило, що в iдентичних близнюкiв, у яких усi гени збiгаються, ризик раку неоднаковий. Ученi в «New England Journal of Medicine» роблять висновок: «Успадкованi генетичнi чинники лише незначною мiрою впливають на схильнiсть до сприйнятливостi бiльшостi типiв неоплазм» (NB: «неоплазма» означае «рак».) Це вказуе на те, що довкiлля – найголовнiша причина найпоширенiших форм раку.].

Потрiбно сказати вiд самого початку, що на сьогоднi немае якогось альтернативного пiдходу до лiкування раку. Абсолютно безглуздо вдаватися до лiкування цiеi хвороби без найлiпших пiдходiв у традицiйнiй захiднiй медицинi: хiрургii, хiмiотерапii, рентгенотерапii, iмунотерапii й уже незабаром генетичноi терапii.

Водночас дуже нерозумно покладатися лише на цi винятково технiчнi пiдходи й нехтувати природною здатнiстю нашого органiзму захищатися вiд пухлин. Ми маемо скористатися з цього природного захисту як у запобiганнi хворобi, так i в пiдвищеннi ефективностi курсiв лiкування.

Далi я розповiм вам про те, як менi довелося змiнити своi погляди науковця, який цiлковито нехтував природними захисними властивостями органiзму, i стати лiкарем, що покладаеться передусiм на цi природнi механiзми. Мiй рак допомiг зазнати свiтоглядноi еволюцii. Протягом 15 рокiв я завзято приховував свою хворобу. Менi подобаеться працювати нейропсихiатром, тому я дуже не хотiв, щоб моi пацiенти почувалися зобов’язаними перейматися мною замiсть того, щоб дозволити менi iм допомагати. Так само, як дослiдник i викладач, я не хотiв, щоб моi iдеi й мою позицiю вважа

Сторінка 6

и радше плодами мого власного досвiду, а не цiлком наукового пiдходу, якого я завжди дотримувався. Як i кожен, хто хворiе на рак, я хотiв повноцiнно жити серед живих людей. Сьогоднi я наважився говорити про це безпечно, але тепер переконаний, що для мене дуже важливо передати свою iнформацiю всiм тим, хто схоче нею скористатися.

У першiй частинi пропонованоi книжки я подаю нове бачення механiзму раку. Воно грунтуеться на визначальнiй, але наразi маловивченiй ролi iмунноi системи, на вiдкриттi запальних механiзмiв, що лежать в основi росту пухлин, i можливостi блокувати такi механiзми, щоб вони не живилися новоутвореними судинами.

З цього нового бачення хвороби випливають чотири новi пiдходи. Будь-хто може запровадити iх практично, щоб сформувати – як для тiла, так i для розуму – власну протиракову природу. До цих пiдходiв належать: (1) захист вiд порушень рiвноваги в довкiллi, що почалися 1940 року та сприяють сучаснiй епiдемii раку; (2) органiзацiя свого харчування, що зменшуе кiлькiсть збудникiв раку й додае якнайбiльше фiтохiмiчних складникiв, якi ефективно борються з пухлинами; (3) розумiння психологiчних травм, що живлять бiологiчнi механiзми, наявнi в ракових процесах, i зцiлення вiд них; (4) налагодження зв’язку з нашим тiлом i стимулювання iмунноi системи, яка заспокоюе запальнi процеси, що призводять до зростання пухлин.

Однак це не пiдручник з бiологii. Протистояння хворобi – це виснажливе внутрiшне переживання. Я не змiг би написати цiеi книжки, якби не вiдчував знову й знову всi тi радощi й жалi, здобутки й невдачi, якi роблять мене тепер набагато живiшим, нiж 15 рокiв тому. Дiлячись ними, я сподiваюся допомогти вам вiднайти шляхи до зцiлення, щоб ви змогли надалi чудово мандрувати по життю.




Роздiл 1

Одна iсторiя


Я виiхав зi своеi краiни трохи бiльш нiж 10 рокiв тому, сiм iз яких прожив у Пiттсбурзi. Тут я стажувався в iнтернатурi з психiатрii, працюючи над дослiдженням, яке розпочав в аспiрантурi з неврологii. Разом iз моiм другом Джонатаном Коеном я керував лабораторiею церебральних функцiональних зображень, фiнансованою Нацiональним iнститутом здоров’я. Ми мали зрозумiти механiзми мислення, пов’язуючи iх з тим, що вiдбуваеться в мозку. Я навiть уявити собi не мiг, що завдяки цим дослiдженням виявлю власну хворобу.

Ми з Джонатаном були дуже близькi: обидва – лiкарi, якi спецiалiзуються у психiатрii, разом вступили в аспiрантуру в Пiттсбурзi, вiн приiхав iз космополiтичного свiту Нью-Йорка через Сан-Франциско, а я через Монреаль прибув з Парижа. Тож ми несподiвано зустрiлися в Пiттсбурзi, в центрi американськоi глушини, чужоi для нас обох. Незадовго до цього ми опублiкували у престижному науковому журналi «Psychological Review» статтю про роль лобних часток мозку – досить ще не дослiдженоi мозковоi зони, яка допомагае поеднувати у свiдомостi минуле та майбутне. Змоделювавши на комп’ютерi роботу мозку, ми запропонували нову теорiю у психологii. Стаття наробила багато галасу, що дало можливiсть нам, на той час звичайним студентам, отримати урядовi гранти й започаткувати роботу дослiдницькоi лабораторii.

Джонатан вважав, що простого комп’ютерного моделювання замало, щоб просуватися в цiй галузi. Ми мали протестувати нашу теорiю, спостерiгаючи безпосередньо за дiяльнiстю мозку й використовуючи для цього найсучаснiшу технологiю – функцiональну магнiтно-резонансну томографiю (МРТ). Їi саме тодi щойно почали застосовувати, тому високоточнi сканери були лише в найрозвиненiших дослiдницьких центрах. Лiкарнянi сканери вже не були дивиною, але мали набагато нижчi характеристики, зокрема нiкому не вдавалося вимiряти на них активнiсть лобних часток мозку – предмет нашого дослiдження. На вiдмiну вiд iнших мозкових зон, мiнливiсть яких легко вимiряти, активнiсть лобних часток помiтити дуже складно. Щоб вона якось виявила себе на зображеннях, потрiбно було «тиснути» на лобнi частки, тобто вигадувати для них всiлякi складнi завдання. Саме в цей час Дуг, молодий фiзик, фахiвець з МРТ, придумав новий метод запису зображень, що допомагав оминути такi труднощi. Керiвництво лiкарнi, у якiй ми працювали, погодилося надати нам свiй сканер з восьмоi до одинадцятоi вечора, пiсля обходу пацiентiв, – i ми заходилися перевiряти своi задуми.

Дуг працював над удосконаленням свого методу, поки ми з Джонатаном розробляли розумовi завдання, щоб якнайбiльше стимулювати лобнi частки мозку. Пiсля кiлькох невдач нам нарештi вдалося побачити на екранi активнiсть саме цих часток. То була виняткова мить – кульмiнацiя напруженого дослiдження, набагато захопливiшого з огляду на нашу дружбу.

Мушу визнати, що поводилися ми дещо зарозумiло. Кожному з нашоi трiйцi минуло хiба що 30 рокiв, але, щойно закiнчивши аспiрантуру й отримавши науковий ступiнь, ми вже мали свою лабораторiю. З нашою новою теорiею, якою багато хто зацiкавився, ми з Джонатаном стали такими собi зiрками, що сходили на небосхилi американськоi психiатрii. Ми опанували найсучаснiшi технологii, якi до нас ще нiхто не застосовував. Комп’ю

Сторінка 7

ерне моделювання нейронних мереж i функцiональне ядерномагнiтно-резонансне дослiдження за допомогою МРТ були ще маловiдомi для унiверситетських психiатрiв. Того року нас з Джонатаном запросив професор Вiдльошер, свiтило тогочасноi французькоi психiатрii, тож ми приiхали в Париж та провели семiнар у лiкарнi Пiтье-Сальпетрiера, де Фройд учився в Шарко. Протягом двох днiв у присутностi французьких психiатрiв та iнших нейрофахiвцiв ми пояснювали, як комп’ютерне моделювання нейронних мереж може допомогти нам зрозумiти психологiчнi та патологiчнi явища. У 30 рокiв було чим пишатися.

Я жив повнокровним життям – життям, яке тепер менi видаеться дещо дивним. Упевнений в успiховi, я був переконаний адепт справжньоi науки, а самi пацiенти мене не дуже цiкавили. Займаючись л?карською практикою та працюючи в дослiдницькiй лабораторii, я намагався якнайменше виконувати клiнiчноi роботи й бiльше часу присвячувати дослiдженням. Пригадую, як мене запросили взяти участь у програмi зi стажування за обмiном. Як i бiльшiсть iнтернiв, програма мене не цiкавила, бо передбачала досить велике навантаження й не завжди стосувалася психiатрii. Вона полягала в тому, щоб працювати 6 мiсяцiв у звичайному медичному закладi, де лiкували психiчнi розлади в пацiентiв пiсля коронарного шунтування та трансплантацii печiнки або хворих на рак, туберкульоз шкiри, розсiяний склероз… Я не дуже хотiв стажуватися, бо на якийсь час мусив вiдмовитися вiд керування лабораторiею. Усi тi люди, що потребували медичноi допомоги, мене мало цiкавили. Я прагнув дослiджувати дiяльнiсть мозку, писати статтi, виступати на конференцiях, робити свiй внесок у поступ науки.

За рiк до того я iздив в Ірак волонтером органiзацii «Лiкарi без кордонiв». Там я став свiдком багатьох страхiть i повнiстю вiддавався справi, намагаючись день за днем полегшувати страждання багатьох людей. Однак отриманий досвiд не спонукав мене робити те саме, коли я повернувся в пiттсбурзьку лiкарню. Здавалося, нiби це два цiлком рiзнi свiти. Виправдати мене могло лише те, що я був молодий i честолюбний.

У моему життi дуже важливе значення мала робота, що вiдiграло свою роль у болiсному розлученнi з дружиною, пiсля якого саме тодi я оговтувався. Серед причин нашого розставання було також небажання дружини миритися з думкою, що заради кар’ери я збираюся жити в Пiттсбурзi. Вона хотiла повернутися у Францiю або принаймнi переiхати в цiкавiше мiсто, наприклад у Нью-Йорк. Натомiсть для мене найшвидший шлях до успiху був саме в Пiттсбурзi, тому я не хотiв полишати лабораторiю та колег. Нашi з дружиною суперечки закiнчилися в судi, i протягом року я жив сам у невеличкому будиночку, перемiщуючись зi спальнi до кабiнету й назад.

І от одного дня, коли лiкарня майже спорожнiла, – це було мiж Рiздвом i Новим Роком, найтихiший тиждень протягом року, – я побачив у кав’ярнi молоду жiнку, яка читала Бодлера. У США в обiдню пору не часто натрапиш на когось, хто читае французького поета ХІХ сторiччя. Я сiв за ii столик. Вона була росiянка, з високими вилицями й чорними очима, мала вигляд стриманоi та надзвичайно проникливоi людини. Деколи вона раптом узагалi переставала говорити, що позбавляло мене самовладання. Я запитав, чому вона так робить, а вона вiдповiла: «Перевiряю щирiсть того, що Ви сказали». Тодi я розсмiявся, бо менi сподобалося, що мене перевiряють. Так почалися нашi стосунки. Вони розвивалися повiльно: я не квапився, вона – теж.

Шiсть мiсяцiв по тому я поiхав на цiле лiто в Сан-Франциско працювати у психофармакологiчнiй лабораторii Калiфорнiйського унiверситету. Завiдувач лабораторii саме збирався на пенсiю й хотiв, щоб я перейняв у нього посаду. Пам’ятаю, як сказав Аннi: якщо зустрiну когось у Сан-Франциско, це може покласти кiнець нашим стосункам, тому зрозумiю, якщо й вона так вчинить. Думаю, це ii засмутило, але я хотiв бути цiлком вiдвертим.

Коли у вереснi я повернувся в Пiттсбург, Анна таки наважилася перейти жити в мiй ляльковий будиночок. Я вiдчував, як мiж нами щось зароджуеться, тому дуже тiшився з наших стосункiв, хоча й не дуже чiтко собi уявляв, до чого вони можуть спричинитися. Я й далi пильнував, бо нiяк не мiг забути про свое розлучення. Однак життя налагоджувалося. У жовтнi ми провели два пречудовi тижнi. Настало бабине лiто. Я працював над кiносценарiем, який мене попрохали написати про роботу з «Лiкарями без кордонiв», Анна редагувала своi вiршi. Я вiдчував, що закохуюся. Аж тут раптом усе перевернулося.

Пам’ятаю, як того чудового жовтневого вечора в Пiттсбурзi я плавно iхав на своему мотоциклi проспектами мiста до центру МРТ, а на деревах обабiч дороги палахкотiло листя. У центрi мене вже чекали Джонатан i Дуг: ми втрьох мали дослiди зi студентами, якi були для нас нiби «морськi свинки». За мiнiмальну плату пiддослiднi в’iжджали у сканер, а тодi ми просили iх розв’язувати рiзноманiтнi розумовi завдання. Їм подобалося наше дослiдження, а найбiльше – можливiсть отримати наприкiнцi сеансу цифрове зображення власного мозку, пiсля чого вони квапилися додому, щоб

Сторінка 8

оздивитися його на своему комп’ютерi. Перший студент прийшов на восьму годину. Другий мав прийти мiж дев’ятою та десятою, але не з’явився. Джонатан i Дуг спитали, чи, бува, менi не хочеться стати пiддослiдним. Я радо погодився, бо з нашоi трiйцi був найменший «технар». Тож я лiг у сканер, у доволi вузьку трубу, – руки довелося притиснути до тiла, нiби в домовинi. Багато хто просто не витримуе у сканерi: вiд 10 до 15 % пацiентiв так потерпають вiд клаустрофобii, що не можуть пройти томографiю.

І ось я у сканерi. Як завжди, ми починаемо з низки зображень, щоб встановити структуру мозку пiддослiдного, бо ж усi мiзки, як i обличчя, – дуже рiзнi. Тому перед вимiрюванням потрiбно зробити щось на зразок карти мозку у станi спокою (його називають анатомiчним зображенням). Саме з ним i порiвнюватимуть зображення (iх називають функцiональними), отриманi в ту мить, коли пiддослiдний розв’язуе розумове завдання. Протягом усього процесу сканер видае рiзкий, досить гучний звук, нiби хтось раз по раз б’е металевою палицею по пiдлозi. Це рухаеться електромагнiт, який дуже швидко вмикають i вимикають, щоб iндукувати змiни магнiтного поля в мозку. Залежно вiд того, зображення анатомiчнi чи функцiональнi, ритм брязкання змiнюеться. З того, що я чув, виходило, що Джонатан i Дуг роблять анатомiчне зображення мого мозку.

Десять хвилин по тому анатомiчну фазу завершено. На маленькому екранi над моiми очима мае з’явитися розумове завдання, яке ми запрограмували, щоб стимулювати дiю лобних часток мозку, – це i е мета нашого дослiду. Потрiбно натискати на кнопку, щойно помiчу тi самi лiтери серед лiтер, що швидко з’являються одна за одною на екранi (лобнi частки мозку активуються та зберiгають протягом кiлькох секунд у пам’ятi лiтери, що зникли з екрана, тому iх можна порiвнювати з лiтерами, що з’являються пiсля них). Чекаю, поки Джонатан дасть менi завдання, щоб по-особливому запульсував сканер, який рееструе функцiональну дiяльнiсть мозку. Однак пауза тривае i тривае. Я не розумiю, що вiдбуваеться. Джонатан i Дуг поруч за захисним склом в апаратнiй; ми можемо пiдтримувати зв’язок тiльки через iнтерфон. Тодi я чую в навушниках:

– Девiде, виникла проблема. Якiсь нелади iз зображенням. Треба почати знову.

Ну що ж. Знову чекаю.

Починаемо спочатку. Знову протягом 10 хвилин робимо анатомiчнi зображення, а тодi настае час для розумового завдання. Чекаю. Чую голос Джонатана:

– Чуеш? Щось не так. Та сама проблема. Зараз пiдiйдемо. Вони заходять у зал сканування й витягають стiл, на якому я лежу. Коли опиняюся поза межами труби, на iхнiх обличчях бачу здивований вираз. Джонатан кладе менi руку на плече й каже:

– Не можемо зробити дослiд. Щось дивне у твоему мозку.

Прошу iх показати на екранi зображення, яке вони вже двiчi записали на комп’ютерi.

Я не був нi рентгенологом, нi неврологом, але я бачив немало зображень мозку; це була моя щоденна робота. У дiлянцi правоi лобноi частки була округла пухлина завбiльшки з волоський горiх. Розташована в цьому мiсцi, вона не могла бути однiею з тих доброякiсних пухлин мозку, якi iнодi трапляються, iх оперують i не зараховують до найнебезпечнiших, як-от менiнгiома або аденома гiпофiза. У тiй дiлянцi могла утворитися кiста, iнфекцiйний нарив, спричинений деякими хворобами, наприклад СНІДом. Однак я мав чудове здоров’я, багато рухався, навiть був капiтаном команди зi сквошу. Такого просто не могло бути.

Тому не було найменшоi можливостi заперечувати серйознiсть виявленого. Рак мозку на пiзнiй стадii вбивае за 6 мiсяцiв без лiкування й вiд 6 мiсяцiв до року, якщо його лiкувати. Я не знав, на якiй перебуваю стадii, але знав статистику. Ми всi трое мовчали. Джонатан вiдправив плiвки у вiддiлення рентгенологii, щоб уже завтра iх оцiнив фахiвець, i ми розiйшлися.

Я сiв на мотоцикл i поiхав назад до свого малесенького будиночка на iншому кiнцi мiста. Була одинадцята година; на небi яскраво свiтив повний мiсяць. Анна вже спала. Я лiг бiля неi й утупився поглядом у стелю. Було направду дивно, що мое життя ось так i закiнчиться. Просто незбагненно. Пролягла якась прiрва мiж тим, про що я щойно дiзнався, i тим, що я протягом стiлькох рокiв вибудовував, – наснагою, назбираною десь глибоко в менi для якихось довгих перегонiв, для того, що мало привести мене до значущих досягнень. Я вiдчував, нiби почав робити щось дуже корисне. Здобуваючи освiту та просуваючись у кар’ерi, я багато чим пожертвував, вкладав багато потуг у свое майбутне. Аж тут передi мною постала майже невiдворотнiсть того, що майбутнього взагалi не буде.

До того ж я був самотнiй. Якийсь час моi брати вчилися в Пiттсбурзi, але, закiнчивши навчання, роз’iхалися. Я розлучився з дружиною. Моi стосунки з Анною були нетривкi, тому вона обов’язково мене покине, бо кому потрiбен чоловiк, приречений померти у 31 рiк? Себе я уявив дерев’яною скалкою, що пливла рiчкою й раптом опинилася бiля берега у стоячiй заводi. Уже нiколи тiй скалцi не допливти до океану. За iронiею долi я потрапив у полон там, де не мав корiння. Я мусив

Сторінка 9

вмерти. На самотi. У Пiттсбурзi.

Пригадаю надзвичайне явище, що сталося, коли я лежав, споглядаючи димок вiд iндiйськоi сигаретки. Менi не спалося. Я заглибився в думки, аж тут раптом почув власний голос, що промовляв у моiй головi дуже так нiжно, упевнено, переконливо, чiтко, безсумнiвно, – чогось такого за собою я ранiше не помiчав. То був не я, але голос усе-таки був мiй. Коли я раз по раз повторював «такого не може статися зi мною; просто неможливо», цей голос промовив: «Знаеш що, Девiде? Це навiть дуже можливо, але це не так уже й страшно». Щось тодi сталося – дивовижне й незбагненне. Саме з цiеi секунди мене вiдпустило зацiпенiння. Стало очевидно: так, це можливо. Це частина людського досвiду. Багато хто до мене зазнав цього, я не перший i не останнiй. Нема нiчого поганого в тому, щоб бути цiлком i повнiстю людиною. Мiй розум сам по собi знайшов шлях до заспокоення. Потiм, коли мене опановував знову страх, я мусив учитися приборкувати своi почуття. Однак тiеi ночi я заснув, а наступного дня змiг пiти працювати та зробити все необхiдне, щоб смiливо зустрiти хворобу й дивитися у вiчi життю без страху.




Роздiл 2

Уникати статистики


Стiвен Джей Гулд був професором зоологii в Гарвардському унiверситетi та фахiвцем з теорii еволюцii. Вiн також був одним iз найвпливовiших науковцiв свого поколiння; багато хто вважав Гулда «другим Дарвiном» за його дещо повнiше бачення еволюцii видiв. У липнi 1982 року у вiцi 40 рокiв вiн дiзнався, що хворий на мезотелiому черевноi порожнини – рiдкiсний i небезпечний рак, який пов’язують з дiею азбесту. Пiсля операцii Гулд запитав свого онколога:

– Якi найкращi науковi статтi ви могли б менi порекомендувати щодо мезотелiоми?

Попри те, що лiкарка досi з ним була доволi вiдверта, тепер вона вiдповiла дещо ухильно, мовляв, медична лiтература на цю тему не мiстить нiчого по-справжньому вартого уваги. Однак завадити першорядному унiверситетському професоровi гортати лiтературу на тему, що його зацiкавила, – це майже все одно, що «рекомендувати, – як писав пiзнiше Гулд, – цнотливiсть Homo sapiens примату, що понад усе прагне сексу».

Вийшовши з лiкарнi, Гулд одразу попрямував до медичноi бiблiотеки унiверситетського мiстечка та всiвся за стiл, обклавшись найновiшими медичними журналами. Годину по тому, наляканий, вiн збагнув причину ухильноi вiдповiдi своеi лiкарки. Рiч у тому, що науковi дослiдження не залишали жодного сумнiву: мезотелiома була «невилiковна», з середнiм строком виживання у 8 мiсяцiв пiсля встановлення дiагнозу. Як той звiр, що раптом потрапив у пазурi хижака, Гулд вiдчув, як його змагае панiка. Фiзично й розумово вiн закляк десь на 15 хвилин.

Поступово фах ученого взяв гору й порятував Гулда вiд вiдчаю. Зрештою, усе свое життя вiн вивчав природнi явища, подаючи iх у цифрах. Якщо з цього можна було дiстати якусь науку, то вона полягала в тому, що природа не знае жодного непорушного правила, однаково застосовного геть до всього. Змiна – це сутнiсть природи. У природi середне значення – абстракцiя, «закон», який людський розум намагаеться накласти на все розмаiття iндивiдуальних випадкiв. Для iндивiдуума Гулда, окремiшнього вiд усiх iнших iндивiдуумiв, питання полягало в тому, щоб дiзнатися, яке його мiсце в дiапазонi варiацiй навколо середнього значення.

Якщо середнiй показник виживання становив 8 мiсяцiв, розмiрковував Гулд, то половина людей, уражених мезотелiомою, прожила менше нiж 8 мiсяцiв. Однак друга половина прожила понад 8 мiсяцiв. До якоi половини належав саме вiн? Вiн був молодий, не курив, мав добре здоров’я (за винятком цього раку), а його пухлину дiагностували на раннiй стадii, до того ж вiн мiг розраховувати на якнайкраще лiкування. Тож Гулд з полегшенням дiйшов висновку: вiн мае всi пiдстави вважати, що належить до обнадiйливоi половини. Ну, добре.

Потiм Гулд збагнув навiть ще фундаментальнiшу рiч. Усi кривi, що позначають час тривалостi життя кожного iндивiдуума – так званi кривi виживання, – мають одну й ту саму асиметричну форму: за визначенням половина випадкiв зосереджена в лiвiй частинi кривоi, мiж нульовим i восьмим мiсяцями.

Проте права половина тягнеться, безперечно, пiсля 8 мiсяцiв, i ця крива – у статистицi ii називають розподiлом – мае доволi довгий хвiст. Гулд гарячково почав шукати в журнальних статтях криву виживання для мезотелiоми. Коли ж нарештi знайшов, то побачив, що, справдi, хвiст мiг простягатися на кiлька рокiв. Тож коли середне значення становило всього 8 мiсяцiв, у кiнцi хвоста невелика кiлькiсть людей з цiею хворобою жила ще роками. Гулд не бачив жодноi причини, чому вiн не може опинитися саме в кiнцi цього довгого хвоста, тому зiтхнув з полегшенням.






Рис. 1. Крива виживання для мезотелiоми, яку побачив Гулд



Збадьорений цими вiдкриттями, бiолог у ньому дiйшов третього висновку, що був так само важливий, як i два попереднi: крива виживання, на яку вiн дивився, стосувалася людей, яких лiкували 10—20 рокiв тому. Тодi використовували тогочасне лiкування в тогочасних умова

Сторінка 10

. У такiй галузi медицини, як онкологiя, два явища змiнюються постiйно: курси традицiйного лiкування й наше знання того, що кожен з нас може зробити особисто, щоб збiльшити ефективнiсть цього лiкування. Якщо змiнюються обставини, то змiнюеться i крива виживання. Може, з новим лiкуванням, яке вiн отримае, якщо йому трохи пощастить, вiн стане частиною новоi кривоi з вищим середнiм значенням i з довшим хвостом, що простягнеться далеко, дуже далеко, аж до природноi смертi в лiтньому вiцi…

Стiвен Джей Гулд помер 20 рокiв по тому вiд iншоi хвороби. Йому вистачило часу, щоб досягти однiеi з найвизначнiших наукових кар’ер своеi епохи. За два мiсяцi до смертi вiн став свiдком виходу у свiт своеi найголовнiшоi роботи – «Структур теорii еволюцii». Вiн прожив у 30 разiв довше, нiж передбачали онкологи[3 - Стiвен Джей Гулд розповiдае про свою реакцiю на статистичнi данi щодо мезотелiоми в чудовому есе пiд назвою «Медiана – це не вирок», яке можна знайти на сайтi www.cancerguide.org. Я вдячний Стiвовi Данну за його сайт, що робить таку iнформацiю доступною для громадськостi.].

Урок, який дав нам цей великий бiолог, дуже простий: статистика – це iнформацiя, а не вирок. Мета кожного, хто захворiв на рак i хоче боротися з невiдворотнiстю, полягае в тому, щоб убезпечити свое перебування в кiнцi довгого хвоста кривоi.

Нiхто не може достеменно передбачити перебiг раку. Професор Девiд Шпiгель зi Стенфордського унiверситету протягом 30 рокiв органiзовуе групи психологiчноi пiдтримки для жiнок, хворих на рак молочноi залози з метастазами. Пiд час лекцii для онкологiв у Гарвардському унiверситетi (лекцiю опублiковано у «Journal of the American Medical Association») вiн пояснив свою розгубленiсть: «Рак – це хвороба, що дуже спантеличуе». Деякi нашi пацiентки вже 8 рокiв тому мали метастази в мозку [це один iз найнебезпечнiших виявiв раку молочноi залози] i дотепер почуваються досить добре. Чому? Нiхто цього не знае. Одна з найбiльших загадок хiмiотерапii полягае в тому, що iнодi вона дае змогу «розтопити» пухлину, хоча й не спричиняеться до тривалого продовження життя. Зв’язок мiж соматичною опiрнiстю та прогресуванням хвороби навiть iз суто онкологiчного погляду досi дуже складно з’ясувати».

Усi ми чули про дивовижнi зцiлення людей, яким залишалося жити якихось кiлька мiсяцiв i якi все-таки прожили довго, навiть десятилiття. «Однак не забувайте, – застерiгають нас, – це надзвичайно рiдкiснi випадки». Або ж нам кажуть, що то були, очевидно, не випадки з раком, але, найiмовiрнiше, з помилковими дiагнозами. У вiсiмдесятих роках минулого сторiччя два науковцi з Унiверситету Еразма Роттердамського, щоб з’ясувати це питання, систематично дослiджували випадки спонтанноi ремiсii раку з незаперечними дiагнозами. На iхнiй превеликий подив, за 18 мiсяцiв дослiдження лише у своему невеликому регiонi в Нiдерландах вони нарахували 7 випадкiв – настiльки ж незаперечних, наскiльки й непоясненних. Зрозумiло тiльки одне, що такi випадки трапляються набагато частiше, нiж ii зазвичай визнають.

Беручи участь у деяких програмах, зокрема у програмi центру «Спiльне благо» в Калiфорнii (про який ми поговоримо пiзнiше), пацiенти намагаються контролювати свiй рак, учаться жити в бiльшiй гармонii зi своiм тiлом i своiм минулим, шукають спокою за допомогою йоги й медитацii, а також харчуються продуктами, що чинять опiр раковi, уникаючи тих продуктiв, якi провокують його розвиток. Їхнi iсторii хвороб свiдчать, що вони живуть удвiчi або втричi довше, нiж пересiчна особа з тим самим раком на тiй самiй стадii[4 - Це не висновок наукового дослiдження, але данi отримано у спостереженнi за пацiентами, що беруть участь у програмi.].

Мiй друг-онколог з Пiттсбурзького унiверситету, якому я повiдомив про цi статистичнi данi, заперечив: «Вони – не звичайнi пацiенти. Вони мають кращу освiту, бiльшу мотивацiю, лiпше здоров’я. Те, що вони живуть довше, нiчого не доводить». Саме так: якщо пацiенти бiльш поiнформованi про свою хворобу, пiклуються про свое тiло й розум та отримують те, що iм потрiбно, щоб полiпшити стан здоров’я, тодi вони можуть мобiлiзувати життевi сили свого органiзму на боротьбу з раком. Такi пацiенти живуть лiпше й довше.

Уже пiсля цiеi розмови Дiн Орнiш, головний провiсник iнтегративноi медицини, професор Калiфорнiйського унiверситету в Сан-Франциско, надав новi докази. У 2005 роцi вiн опублiкував результати безпрецедентного онкологiчного дослiдження. Дев’яносто три чоловiки з раком простати на раннiй стадii, пiдтвердженим результатами бiопсii, зробили свiй вибiр i вирiшили не оперуватися, але пiд наглядом лiкарiв контролювати пухлину. Для цього в них мали вимiрювати через деякi постiйнi часовi вiдтинки рiвень PSA (специфiчного антигена простати) – виробленого пухлиною антигена. Пiдвищення рiвня PSA мало свiдчити, що раковi клiтини розмножуються й пухлина росте.

Вiдмовившись вiд усiх класичних курсiв медичного лiкування пiд час спостереження, цi чоловiки дали змогу оцiнити користь вiд природних пiдходiв. Тому жеребкуванням пацiент

Сторінка 11

в роздiлили на двi групи, щоб чiтко порiвнювати iх вiд самого початку. Контрольну групу й далi перевiряли, лише постiйно вимiрюючи PSA. Для iншоi групи доктор Орнiш розробив повну програму фiзичного й ментального здоров’я. Протягом року чоловiки з цiеi групи мусили дотримуватися вегетарiанського режиму з добавками (антиокислювальнi вiтамiни Е та С, селен та один грам омега-3 щодня), виконувати фiзичнi вправи (тридцятихвилинна прогулянка 6 днiв на тиждень), вправлятися в подоланнi стресу (рухи йоги, дихальнi вправи, вiзуалiзацiя або прогресивне розслаблення) та брати участь в одногодиннiй роботi групи пiдтримки з iншими пацiентами тiеi самоi програми.

Такi заходи спричинилися до радикальних змiн у способi життя, особливо для вiдповiдальних керiвникiв, що перебували у стресовому станi, або батькiв сiмей, якi мали багато обов’язкiв. Цi методи впродовж тривалого часу вважали якимись недоладними, нерозумними або такими, що грунтувалися на марновiрствi. Дванадцять мiсяцiв по тому результати не залишили найменшого мiсця для сумнiвiв.

З 49 пацiентiв, якi нiчого не змiнили у своему способi життя й покладалися тiльки на регулярне спостереження за змiнами своеi хвороби, у шiстьох загострився рак, тому вони були змушенi вдатися до видалення простати та хiмiо- або радiотерапii. На вiдмiну вiд них, жоден iз 41 пацiента, якi брали участь у програмi фiзичного та ментального здоров’я, не мав потреби вдаватися до таких курсiв лiкування. У першiй групi рiвень PSA (що вiдображае зростання пухлини) пiдвищився в середньому на 6 %, крiм тих чоловiкiв, якi були змушенi припинити дослiд з огляду на загострення своеi хвороби (вони мали навiть ще тривожнiший рiвень PSA). Збiльшення в першiй групi свiдчило, що пухлини зростають повiльно, але впевнено. У другiй групi чоловiкiв, чий спосiб життя змiнився, рiвень PSA знизився на 4 %, що вказувало на регресiю пухлин у бiльшостi пацiентiв. Однак ще дивовижнiшими виявилися змiни в органiзмi чоловiкiв, якi дотримувалися запропонованого способу життя. Їхня кров iз типовими раковими клiтинами простати (клiтини штаму LNCaP, якi використовують, щоб тестувати рiзноманiтнi реактиви в хiмiотерапii) мала в 7 разiв вищу здатнiсть пригнiчувати зростання ракових клiтин, нiж кров людей, якi нiчого не змiнили у своему способi життя.

Найлiпше зв’язок мiж змiнами у способi життя та припиненням прогресування раку доводить закономiрнiсть: що ретельнiше чоловiки виконували поради доктора Орнiша й застосовували iх у своему щоденному життi, то активнiшою ставала iхня кров щодо ракових клiтин!

Науковою мовою це називають «ефект реагування на дозу», i вiн – головний аргумент на користь причиннонаслiдкового зв’язку мiж способом життя та раком.

Щоб зрозумiти молекулярний механiзм, що стоiть за цими даними, доктор Орнiш вирiшив дослiдити, як змiни в поведiнцi впливають на активнiсть генiв саме у клiтинах простати. Вiн узяв зразки РНК простати пiддослiдного перед початком участi у програмi змiн у способi життя й через три мiсяцi по тому. Результати дослiдження, опублiкованi 2008 року, виправдали сподiвання: вони засвiдчують, що програма зi способу життя за Орнiшем змiнила функцiонування понад 500 генiв у простатi. Вона стимулювала гени, що мали переважну дiю проти раку, та пригнiчувала тi гени, що сприяли прогресуванню хвороби. Одному з пiддослiдних, Джековi Мак-Клеру, поставили дiагноз «рак простати» чотири роки тому. Пiсля трьох рокiв участi у програмi в нього не виявили жодного iз симптомiв хвороби: «У моiй останнiй бiопсii вони взагалi не змогли виявити жодних ракових клiтин. Я не кажу, що вилiкувався вiд раку. Просто вони не можуть виявити його слiдiв». Дiн Орнiш припускав, що це дослiдження мае дати надiю тим, хто боiться, нiбито генетична схильнiсть прирiкае iх на рак: «Часто люди кажуть: я маю поганi гени, то що можу зробити? А виявляеться, що ви можете зробити набагато бiльше, нiж думаете».

Фактично раковi клiтини можуть i не бути тими несправними частинами нашого бiологiчного механiзму, що прирiкають нас на хворобу. У 2009 роцi двi незалежнi дослiдницькi групи – одна у Квебеку, а iнша в Калiфорнii – перевернули наше розумiння генних причин раку молочноi залози та раку простати, спростувавши навiть саму думку про те, що нашi гени зумовлюють ризик померти вiд таких хвороб. Читаючи цi дослiдження, я згадую усталене поняття «прабатькiв», притаманне азiйськiй чи давньоримськiй культурi. У цих культурах вважали, що привиди прабатькiв населяють тi мiсця, де вони колись жили. Якщо iх тривалий час не вшановувати й не приносити в жертву харчi, то вони можуть насилати всiлякi бiди на родину. Тож раковi гени, мовляв, дiють, немов цi «голоднi привиди»: з’являються та мстяться, завдаючи шкоди тiльки тодi, коли ми забуваемо про них належно пiклуватися.

У Монреальскому унiверситетi команда медикiв, яку очолював доктор Парвiз Гадiрян, дослiджувала носiйок генiв BRCA-1 i BRCA-2 – генiв, що жахають багатьох жiнок, бо майже 80 % iхнiх носiйок ризикують протягом життя захворiти на рак молочноi залози. Багат

Сторінка 12

жiнок, якi дiзнаються про наявнiсть у iхньому органiзмi цього гена, волiють ампутувати собi обидвi молочнi залози, нiж жити, майже точно знаючи, що вони колись захворiють на рак. І от Гадiрян i його команда помiтили, що в деяких носiйок гена BRCA ризик розвитку раку рiзко зменшуеться. У чому полягало iхне вiдкриття? Що бiльше фруктiв та овочiв споживали жiнки з небезпечним геном, то нижчим ставав рiвень ризику захворiти на рак. У жiнок, що споживали до 27 рiзних фруктiв та овочiв на тиждень (рiзноманiтнiсть тут, очевидно, мае значення), рiвень ризику зменшувався аж на 73 %.

В Унiверситетi Сан-Франциско команда професора Джона Вiтте зробила схоже вiдкриття щодо раку простати. Певнi гени зумовлюють вкрай високу схильнiсть до запалення та сприяють перетворенню мiкропухлин, що повiльно збiльшуються, на швидко прогресивнi й метастатичнi раки[5 - Цi гени контролюють активнiсть ферменту, вiдповiдального за перетворення жирних кислот омега-6, що потрапляють з iжею, на запальнi чинники.]. Однак коли носii таких генiв споживають жирну, багату на омегу-3 рибу щонайменше двiчi на тиждень, то iхнi небезпечнi гени залишаються пригнiченi. Є вп’ятеро менша ймовiрнiсть, що iхнiй рак стане швидко прогресувати порiвняно з раком тих, хто взагалi не iв жирноi риби.

Усi цi найновiшi результати пiдтримують думку, що «раковi гени» не такi вже шкiдливi для здоров’я, якщо iх не приводить у дiю нездоровий спосiб життя. Вони поводяться, нiби тi роздратованi привиди прабатькiв, якi вимагають постiйних жертвоприношень, щоб залишатися у спокоi. Фактично вони можуть бути генами, якi так реагують на перехiд вiд прабатькiвських форм харчування, що цiлковито вiдповiдали потребам нашого органiзму, до сучасного харчування та промислово обробленоi iжi (див. Роздiл 6). Це пояснюе, наприклад, чому носiйки BRCA-гена, народженi до Другоi свiтовоi вiйни, ризикують удвiчi або втричi рiдше захворiти на рак молочноi залози, нiж iхнi доньки та онуки, народженi в епоху фастфудiв. Може, такi страшнi не «раковi» гени, а радше «гени, нетолерантнi до фастфудiв»… Це може стосуватися не тiльки харчування, але також способу життя, наприклад малорухливого життя й неспроможностi долати стреси.

Отже, надана статистика з виживання хворих на рак не враховуе рiзницi мiж людьми, якi обмежуються пасивним прийняттям медичного вироку, i тими, хто мобiлiзуе своi природнi захиснi можливостi. У середньому значеннi опиняються тi, хто й далi курить, зазнае впливу iнших канцерогенних речовин, харчуеться типово по-захiдному – справжне добриво для раку, – хто не припиняе пiдривати iмунний захист надмiрними стресами й погано контролюе емоцii, хто залишае тiло напризволяще, позбавляючи його фiзичних навантажень. Також у середньому значеннi е тi, хто живе набагато довше. Це здебiльшого вiдбуваеться тому, що поряд iз користю, отримуваною вiд класичних курсiв лiкування, такi хворi в якийсь спосiб мобiлiзують своi природнi захиснi можливостi. Вони знаходять гармонiю у простому квартетi: детоксикацiя канцерогенних речовин, протиракове харчування, належнi фiзичнi навантаження й пошук емоцiйного спокою.

Якогось природного пiдходу, що може вилiкувати рак, немае. Однак немае й вродженоi фатальностi, якоi не можна було б усунути. Так само, як Стiвен Джей Гулд, усi ми можемо розцiнювати статистику в перспективi й нацiлюватися на довгий хвiст кривоi праворуч. Немае лiпшого шляху для досягнення цiеi мети, нiж навчитися використовувати ресурси нашого тiла, щоб довше й повноцiннiше жити.

Не всi вибирають цей шлях, прийнявши продумане рiшення. Інколи до такого вибору змушуе нас хвороба. У китайськiй мовi поняття «криза» позначають двома iероглiфами – «небезпека» та «можливiсть». Рак здаеться таким страшним, що буквально заслiплюе нас; нам складно побачити в ньому якийсь творчий потенцiал. Багато в чому хвороба змiнила мое життя на краще в такий спосiб, який я собi уявити не мiг, коли вважав себе приреченим. Усе почалося невдовзi пiсля дiагнозу…




Роздiл 3.

Небезпека та можливiсть





Перетворення на «пацiента»


Дiзнавшись, що маю пухлину в мозку, я вiдразу вiдкрив свiт, що здавався менi знайомим, але про який достеменно я нiчого не знав, – свiт хворих. Я побiжно був знайомий з нейрохiрургом, до якого мене направили. Ми мали спiльних пацiентiв, i ранiше вiн цiкавився моiми дослiдженнями. Пiсля того, як в мене виявили хворобу, нашi розмови змiнилися докорiнно. Бiльше жодних натякiв на моi науковi роботи. Я мав викласти всi iнтимнi подробицi свого життя, докладно розповiсти про своi симптоми. Ми говорили про мiй головний бiль, нудоту й напади епiлепсii, якi могли статися. Позбавлений своiх професiйних атрибутiв, я потрапив до лав звичайних пацiентiв i вiдчував, як моi ноги буквально пiдкошуються.

Я щосили чiплявся за статус медика. Хай це було жалю-гiдно, але до лiкаря я йшов у бiлому халатi з вишитими на ньому блакитними лiтерами прiзвищем i науковим ступенем. У моiй лiкарнi, де дотримуються чiткоi iерархii, мед-сестри й санiтарки, якi знають про ваш статус,

Сторінка 13

повагою називають вас «доктор». Однак коли ви опиняетеся на ношах i бiльше не вдягненi в бiлий халат, до вас звертаються «пане такий-то» або просто «дорогенький». Як усi iншi, ви чекаете в коридорi, який перетинаете, немов вiтер, з високо пiдведеною головою, не дивлячись в очi пацiентiв, щоб тi не почали з вами розмовляти. Як усiх iнших, вас везуть в оглядову кiмнату на вiзку. Немае жодного значення, що решту часу ви бiгаете цими самими коридорами. «Так заведено в лiкарнi», – сказала санiтарка. Тому ви поступаетеся своiм статусом i до вас ставляться, як до нездатного ходити.

Я ввiйшов у безбарвний свiт. У свiт без звань, ступенiв i професiй. У свiт, де нiкого не цiкавило, що ви робили в життi i що вiдбуваеться у вашiй головi. Часто лише цiкавляться вашим останнiм знiмком. Я помiтив, що бiльшiсть моiх лiкарiв не знали, як до мене ставитися: як до пацiента чи як до колеги. Одного разу на вечiрку прийшов я та мiй тогочасний онколог, чудовий фахiвець, якого я дуже поважав. Увiйшовши в кiмнату, я побачив, як вiн одразу зблiд, а тодi пiдвiвся й через якусь незрозумiлу причину пiшов звiдти. Раптом я вiдчув, що е якийсь клуб живих, i менi дали зрозумiти, що до того клубу я вже не належу. Виникло неприемне вiдчуття належностi до окремiшньоi категорii – категорii людей, означених за iхньою хворобою. Я боявся стати невидимим. Боявся перестати iснувати ще до смертi. Може, я скоро помру, але хочу жити повноцiнно до самого кiнця.

Через кiлька днiв пiсля злощасного сеансу сканування з Джонатаном i Дугом у Пiттсбург у якихось справах приiхав мiй брат Едуард. Про свою хворобу я нiкому не розповiдав, крiм Анни. З клубком, що пiдступав до горла, я пробував поговорити з братом якомога розкутiше, боячись завдати йому болю i, як не дивно, оголосити себе проклятим. На Едуардових гарних блакитних очах забринiли сльози, але вiн не запанiкував, лише стиснув мене в обiймах. Ми заплакали, а потiм говорили про можливе лiкування, про статистику та про все те, з чим менi надалi доведеться зiткнутися. Згодом брат мене розсмiшив, як умiв це робити лише вiн. Едуард сказав, що з поголеною головою я нарештi матиму вигляд панка, як того хотiв у 18 рокiв, але так i не наважився втiлити свiй задум. Принаймнi тодi з братом я залишався ще живим.

Наступного дня Анна, Едуард i я пiшли вечеряти в ресторан неподалiк вiд лiкарнi. У веселому настроi ми виходили з ресторану. Старi спогади так розсмiшили нас, що я аж хапався за лiхтарний стовп. Саме тодi я побачив Дуга, який перетинав вулицю в нашому напрямку. Вiн мав понурий i дещо ошелешений вигляд. У його очах вгадувалося несхвалення. Здавалося, його очi питали: «Як ти можеш реготати, коли маеш такi поганi новини?»

Я почувався розгубленим. Бiльшiсть людей вважае: якщо хворiеш на тяжку хворобу, не можеш смiятися. Вiдтодi протягом усього життя на менi стояло тавро людини, приреченоi вмерти.




Помираю? Цього не може бути…


А потiм було набридливе болiсне питання смертi. Часто перша реакцiя на дiагноз «рак» – невiра. Коли ми намагаемося уявити власну смерть, наш мозок повстае. Нiбито смерть може прийти лише до iнших. Цю реакцiю чудово описав Толстой у «Смертi Івана Іллiча». Як i багато хто до мене, я впiзнав себе в головному героi. Іван Іллiч – суддя в Санкт-Петербурзi. Вiн веде добропорядний спосiб життя, аж поки не занедужуе. Вiд нього приховують тяжкiсть його хвороби. Коли ж наприкiнцi Іван Іллiч усвiдомлюе, що вмирае, усе його ество повстае супроти цiеi думки.

Цього не може бути!



«У глибинi душi Іван Іллiч знав, що помирае, але вiн не тiльки не призвичаiвся до цього, але просто не розумiв, нiяк не мiг збагнути цього.

Той приклад силогiзму, якого вiн учився в логiцi Кiзеветтера: Кай – людина, люди смертнi, тому Кай смертний, здавався йому цiле його життя правильним лише щодо Кая, але нiяк не до нього… То був Кай-людина, взагалi людина, i це було цiлком справедливо; але вiн був не Кай i не взагалi людина, а вiн завжди був зовсiм, зовсiм особлива вiд усiх iнших iстота; вiн був Ваня з мама, з папа, з Митею й Володею, з iграшками, кучером, з нянею, потiм з Катенькою, зi всiма радощами, прикрощами, захопленнями дитинства, юностi, молодостi. Хiба для Кая був той запах шкiряного смугастого м’ячика, який так любив Ваня? Хiба Кай так цiлував руку матерi i хiба для Кая так шелестiв шовк зборок материноi сукнi? Хiба вiн бунтував за пирiжки в Правознавствi? Хiба Кай так був закоханий? Хiба Кай так мiг провадити засiдання?

І Кай таки смертний, i йому правильно вмирати, але менi, Ванi, Івановi Іллiчу, з усiма моiми почуттями, думками, – менi це iнша рiч. І не може такого бути, щоб менi слiд було помирати. Це було б занадто жахливо»[6 - Переклад украiнською Ф. Гавриша (Л. М. Толстой. Твори в 12 томах. – Т. 10. – К., 1960. – С. 85). (Прим. ред.)].





Очi розплющенi


Поки ми не наразилися на свою смертнiсть, життя видаеться безмежним, i ми хочемо, щоб так тривало далi.

Здаеться, що завжди матимемо час на пошуки щастя. Спочатку менi потрiбно було отримати ступiнь, ви

Сторінка 14

латити позики, виростити дiтей, вийти на пенсiю… Про щастя потурбуюся пiзнiше. Поки вiдкладатимемо на завтра пошуки найсуттевiшого, може виявитися, що життя висиплеться помiж пальцiв, так що ми навiть не вiдчуемо його смаку.

Інколи рак зцiлюе таку короткозорiсть, цей танець вагань. Виставивши напоказ короткiсть життя, дiагностований рак може вiдновити справжнiй його смак. Через кiлька тижнiв пiсля дiагнозу в мене виникло дивне вiдчуття, нiби з моiх очей спала полуда, що затуманювала зiр. Якось у недiлю пополуднi в маленькiй, сонячнiй кiмнатi нашого крихiтного будиночка я дивився на Анну. Зосереджена й сумирна, вона сидiла на пiдлозi бiля журнального столика та пробувала перекладати французькi вiршi англiйською. Уперше я побачив ii такою, як вона е, не думаючи про те, чи волiв би я бачити когось iншого. Просто побачив локон волосся, що грацiйно спадав iй на очi, коли вона нахиляла голову над книжкою, ii витонченi пальцi, якi нiжно стискали ручку. Я був здивований, що нiколи не помiчав, як трепетно вона ледве стискае губи, коли не знаходить потрiбного слова. Раптом я побачив ii такою, як вона е, без усяких там запитань i сумнiвiв. Їi присутнiсть стала надзвичайно зворушливою. Я отримав величезний привiлей – бути свiдком цiеi незвичайноi митi. Чому ранiше я нiколи не бачив ii такою?

В «Екзистенцiйнiй психотерапii», книжцi про перетворювальну силу прийдешньоi смертi, Ірвiн Ялом, видатний психiатр зi Стенфордського унiверситету, наводить лист, який на початку шiстдесятих рокiв написав один сенатор невдовзi пiсля того, як йому повiдомили, що вiн хворий на тяжку форму раку.



«У менi вiдбулася перемiна, i вона, здаеться, необоротна. Питання престижу, полiтичного успiху, фiнансового стану за одну мить стали неважливi. У тi першi години, коли я усвiдомив, що хворий на рак, жодного разу не подумав про членство в Сенатi, банкiвський рахунок чи долю вiльного свiту… Вiдколи менi поставили дiагноз «рак», я жодного разу не сварився з дружиною. А бувало, допiкав ii за те, що згори, а не знизу вичавлюе зубну пасту, що ii страви не вiдповiдають моему вибагливому смаку, що складае список гостей, не порадившись зi мною, що тратить на одяг забагато грошей. Тепер я або не помiчаю всього цього, або воно втратило для мене будь-яке значення…

Натомiсть я усвiдомив цiннiсть того, що колись сприймав як належне: пообiдати з другом, почухати в Маффета за вушком i послухати, як вiн муркоче, посидiти з дружиною, почитати ввечерi книжку або журнал у снопi свiтла з-пiд торшера, пiдкрастися до холодильника за склянкою помаранчевого соку або шматком шоколадного торта. Здаеться, я вперше вiдчуваю смак життя. Нарештi усвiдомлюю, що я не безсмертний. Щоразу здригаюся, як пригадую всi тi випадки, коли сердився через якiсь дурницi, коли псував геть усе – а був цiлком здоровий! – через свою хибну пиху, вигаданi цiнностi, удавану зневажливу байдужiсть».


Тож наближення смертi iнодi приводить до своерiдного звiльнення. У затiнку смертi життя раптом набувае iнтенсивностi, дзвiнкостi, особливого смаку й запаху, чого ми ранiше не знали. Звiсно, коли прийде час, нас охопить вiдчай через те, що ми вiдходимо, прощаючись з тими, кого любили, i знаючи, що бiльше нiколи iх не побачимо. Смуток лякае мало не кожного з нас. Однак чи не було б набагато гiрше пiти з життя, так i не вiдчувши вповнi його смаку? Хiба не набагато гiрше, коли нема за чим сумувати в мить розставання?

Зiзнаюсь, на самому початку я сказав собi, що маю пройти ще довгий шлях. Коли я допомагав Аннi розкладати книжки, якi вона перевезла в мiй будиночок, то натрапив на книжку «Про що думав Будда». Ошелешений, я запитав: «І нащо тратити час на такий мотлох?» Тепер менi не вiриться, що я мiг це сказати. Однак той випадок чiтко виринае в пам’ятi: мiй рацiоналiзм межував з глупотою. З погляду моеi культури Будда та Христос щонайлiпше були застарiлi моралiсти та проповiдники, а щонайгiрше – агенти морального придушення на службi буржуазii. Я був майже шокований, що моя приятелька, з якою я збирався жити, пiдсiла на такi нiсенiтницi, захопившись уявленнями, на якi мене вчили дивитися, як на «опiум для народу». Анна скоса глянула на мене, поклала книжку знову на полицю та сказала: «Думаю, одного дня ти все зрозумiеш».




Змiна шляхiв


Увесь цей час я далi вiдвiдував лiкарiв i зважував усi «за» та «проти» щодо рiзноманiтних курсiв лiкування. Нарештi, таки зважився на операцiю, тому шукав хiрурга, який вселяв би достатньо довiри. Той, кому я вирiшив довiрити свiй мозок, може, i не був хiрургом, якого найбiльше рекомендували з огляду на високу квалiфiкацiю. Однак менi вiн здався людиною, яка найкраще розумiе, ким я е, i добре вiдчувае, скiльки я всього витерпiв. Я вiдчував, що мене вiн не покине, якщо щось пiде не так. Хiрург не змiг одразу призначити день операцii. На щастя, тодi пухлина ще не розвивалася надто швидко. Довелося чекати кiлька днiв, поки в хiрурга буде «вiкно». Я гаяв час, читаючи авторiв, якi розмiрковували над нашим протистоянням смертi, з головою поринав

Сторінка 15

у книжки, що кiлька тижнiв тому поклав би на полицю, навiть не розгорнувши. Завдяки Аннi, – а iй подобалися письменники з батькiвщини, – я прочитав Толстого, якого, до речi, також любив Ялом, неодноразово цитуючи у своiй майстерно написанiй книжцi з екзистенцiйноi психотерапii. Спочатку я прочитав «Смерть Івана Іллiча», а тодi оповiдання «Господар i робiтник», яке справило на мене велике враження.

У цьому творi зображено господаря, одержимого власними iнтересами. Толстой розповiдае про перетворення, що стаються в головному героевi. Сповнений рiшучостi укласти угоду купiвлi за дуже низькою цiною, вiн виiжджае на санях, коли вже вечорiе, хоч насуваеться негода. Разом зi своiм робiтником Микитою господар потрапляе в хуртовину, iх бере блуд, тому вони збиваються з дороги. Коли головний герой усвiдомлюе, що це може бути остання нiч у життi, вiдбуваються докорiннi змiни в його поглядах. Вiн лягае на Микиту, який замерзае, вдаючись до цього життедайного жесту, щоб зiгрiти того своiм тiлом. Господар помирае, але йому вдаеться врятувати робiтника. Толстой описуе, як спритний i дуже розважливий купець, жертвуючи собою, вiдчувае благодать, якоi вiн ранiше нiколи не знав. Уперше вiн живе теперiшнiм. Коли його пробирае холод, вiн почуваеться одним цiлим з Микитою. Його власна смерть бiльше не мае значення, аби лише жив Микита. Поза своiм егоiзмом господар пiзнае iстину, що торкаеться самоi сутностi життя, а в час смертi бачить свiтло – яскраве бiле свiтло в кiнцi темного тунелю.

Саме тодi я докорiнно змiнив розумiння своеi дiяльностi. Дотепер переважну бiльшiсть часу я присвячував науцi для науки, але потроху вiдмовився вiд такого пiдходу. Як i бiльшiсть медичних дослiджень, моя робота в лабораторii була лише побiжно пов’язана з полегшенням страждань. Багато таких дослiдникiв, як я, на початку своеi професiйноi кар’ери з великим ентузiазмом наiвно поринають у роботу, вiрячи, що вона допоможе вилiкувати хворобу Альцгеймера, дiабет або рак. Однак потiм, самi того не розумiючи, вони раптом нiби прокидаються й бачать, що напружено працюють над розробленням найлiпшоi вимiрювальноi технiки для клiтинних рецепторiв, на якi впливають лiки. Пiд час роботи в таких дослiдникiв накопичуеться досить матерiалу, щоб публiкувати статтi в наукових журналах, отримувати гранти й забезпечувати роботу своiх лабораторiй. Однак вони вже на довгi милi вiдiйшли вiд людських страждань.

Припущення, яке ми з Джонатаном вивчали, – роль лобних часток мозку в шизофренii – тепер теорiя, широко визнана в неврологii. Вона й далi генеруе програми в рiзноманiтних лабораторiях у всьому свiтi. Безперечно, то була грунтовна наукова робота, але вона нiкому не допомагала вилiкуватися, не допомагала навiть частково полiпшити чийсь стан. І тепер, коли я жив у щоденному страху перед хворобою, стражданням i смертю, менi хотiлося працювати над тим, як змiнити свое життя й життя iнших людей.

Пiсля операцii я повернувся до своеi дослiдницькоi роботи й до постiйного консультування в лiкарнi. Виявилося, що на противагу очiкуванням, мене найбiльше цiкавила робота лiкаря-практика. Здавалося, нiби я полегшував власне страждання щоразу, коли допомагав пацiентовi, який потерпав вiд безперервного безсоння або чий нескiнченний бiль пiдштовхував його до самогубства. Я нiби ставав одним цiлим з пацiентом. З цього погляду робота лiкаря перестала бути для мене обов’язком i перетворилася на такий собi чудовий привiлей. У мое життя прийшло вiдчуття благодатi.




Вразливiсть


Пригадую одну з незначних подiй, завдяки яким ми вiдчуваемо слабкiсть життя й дивовижну еднiсть з iншими людьми – такими, як i ми, смертними. То була геть непримiтна рiч – коротка зустрiч на автостоянцi напередоднi моеi першоi операцii. Усе це здалося б якоюсь дурницею, але для мене той епiзод мав особливе значення.

Ми з Анною приiхали в Нью-Йорк автомобiлем i припаркували його бiля лiкарнi. Я стояв там i дихав свiжим повiтрям кiлькох останнiх хвилин свободи перед госпiталiзацiею, аналiзами й операцiйною. Аж ось помiтив стару жiнку, яка, очевидно, поверталася додому пiсля перебування в лiкарнi. Вона була сама й несла сумку, iдучи на милицях. Їi нiхто не супроводжував, а без допомоги жiнцi важко було сiсти в автомобiль. Я дивився на неi, здивований тим, що iй дозволили пiти в такому станi. Стара зиркнула на мене, i з виразу ii очей я зрозумiв, що вiд мене вона нiчого не чекае. Нiчогiсiнько. Зрештою, ми були в Нью-Йорку, де кожен дбае сам про себе. Я вiдчув, як мене потягло до цiеi жiнки якимось поривом дивовижноi сили, який виходив з того, що я, як i вона, пацiент. Це було не спiвчуття, а внутрiшне почуття братерства. Я вiдчув надзвичайну близькiсть до тiеi староi, вiдчув, що створений з того самого матерiалу, що й вона – жiнка, яка потребувала допомоги, але не просила ii. Вiдтак поклав ii сумку в багажник, сiв за кермо й вивiв авто на дорiжку, допомiгши старiй протиснутися на сидiння водiя. Усмiхнений, я зачинив дверi. Отi кiлька хвилин жiнка не була самотня. Я тiшився, що змiг зробити

Сторінка 16

й невеличку послугу. Насправдi це вона зробила послугу, бо потребувала мене саме в ту мить, давши можливiсть вiдчути, що ми частинки одного людського стану. Ми зробили подарунок одне одному. Я досi бачу ii очi, у яких пробудив упевненiсть у людях i вiдчуття, що життю можна довiряти, якщо воно, як це щойно сталося, дае допомогу, якоi ти так потребуеш.

Ми заледве перекинулися мiж собою кiлькома словами, але я впевнений, що ми обое вiдчули дивовижний зв’язок. Та зустрiч зiгрiла менi душу. Ми, вразливi, можемо одне одному допомагати й усмiхатися. На операцiю я лягав у злагодi iз самим собою.




Рятувати свое життя до кiнця


Усi ми маемо вiдчути, що одне одному кориснi. Це необхiдна пожива для душi. Якщо такоi потреби не задовольняти, вона породжуе бiль, який з наближенням смертi стае щораз пекучiшим. Велика частина того, що називають страх перед смертю, походить вiд страху, що наше життя не мало сенсу, що ми прожили його даремно, що наше iснування байдуже всiм i кожному.

Одного дня мене покликали до Джо, юнака, вкритого татуюваннями, iз тривалою iсторiею алкоголiзму, уживання наркотикiв i насильства. Вiн утратив самовладання, коли йому повiдомили про рак мозку, тому трощив усе в кiмнатi. Наляканi медсестри боялися до нього пiдступитися. Коли я вiдрекомендувався психiатром, Джо перетворився на лева у клiтцi, але погодився зi мною поговорити. Я сiв бiля нього i сказав:

– Я знаю, про що вам повiдомили. Знаю, що ви страшенно засмученi. Уявляю, така звiстка може дуже налякати.

Вiн ударився в рiзку викривальну промову, але через 20 хвилин заплакав. Його батько був алкоголiк, мама вiд нього вiдсахнулася й наче не помiчала синовоi присутностi. Джо не мав друзiв, а його товаришi по чарцi, безперечно, тепер його покинуть. Вiн пропав. Я сказав йому:

– Не знаю, чи можу вам допомогти. Однак можу пообiцяти, що бачитимуся з вами щотижня, поки це вам допомагатиме.

Джо заспокоiвся i приходив до мене щотижня протягом 6 мiсяцiв, аж поки не помер.

Упродовж тих зустрiчей я не мав що йому сказати, лише слухав. Джо трохи працював електриком, але роками геть нiчого не робив, живучи на соцiальну допомогу. Вiн не розмовляв зi своiми батьками i з ранку до вечора дивився телевiзор. Джо був страшенно самотнiй. Незабаром стало зрозумiло, що смерть стала для нього нестерпна через те, що за свое життя вiн зовсiм нiчого не зробив. Я запитав Джо, чи мiг би вiн за той час, що йому залишилося жити, зробити для когось щось корисне. Про таке вiн нiколи не думав. Якийсь час Джо розмiрковував, а тодi вiдповiв:

– У нас на районi е церква, думаю, мiг би щось для них зробити. Їм потрiбна система кондицiювання повiтря. А я знаю, як ii зробити.

Я пiдтримав його бажання пiти й побачитися з пастором, який радо пристав на цю пропозицiю.

Щоранку Джо вставав i йшов на свою верхову роботу зi встановлення системи кондицiонування в церквi. Робота просувалася повiльно. Через велику пухлину в мозку йому складно було зосереджувати увагу, але Джо не мав куди поспiшати. Парафiяни вже звикли бачити його на даху церкви. Вони розмовляли з ним, приносили на обiд сендвiчi й каву. Про це Джо розповiдав ледь не зi сльозами на очах. Уперше в життi вiн зробив щось таке, чого потребували люди. Джо став зовсiм iншою людиною й бiльше нiколи не вибухав гнiвом. Справдi, пiд брутальною зовнiшнiстю вiн мав велике серце.

Одного разу Джо не змiг пiти на роботу. Його онколог зателефонував менi i сказав, що Джо в лiкарнi – кiнець уже близько, його переводять у госпiс. Я прийшов до нього в палату, яскраво освiтлену сонцем. Джо лежав дуже спокiйно, майже спав. Йому зняли всi крапельницi. Я сiв на лiжко бiля нього, щоб попрощатися, i Джо розплющив очi. Вiн намагався щось менi сказати, але вже не мав сили. Кволою рукою зробив знак присунутися ближче. Я нахилив вухо до його губ i почув, як Джо прошепотiв:

– Нехай Бог Вас благословить за порятунок мого життя. Досi я не забуваю урок, який дав менi Джо: на порозi смертi ще можна врятувати свое життя. Я впевнився: потрiбно братися за справу, яку я маю виконати для самого себе, – бути готовим, коли прийде час. Якоюсь мiрою Джо також врятував менi життя.

Ось уже вчотирнадцяте я святкую «рiчницю» свого дiагнозу. Не можу точно пригадати день, коли вiдбувався сеанс сканування з Джонатаном i Дугом, лише пам’ятаю, що то було приблизно 15 жовтня. Тож перiод мiж 15 i 20 жовтня – це особливий час для мене, такий собi тиждень Йом-Кiпур, Страсний Тиждень або пiст пiд час Рамадану. У мене свiй ритуал. Я вибираю час, щоб побути наодинцi з самим собою. Інодi здiйснюю щось на зразок особистоi «прощi», iду до церкви, синагоги, святого мiсця. Розмiрковую над тим, що сталося зi мною, думаю про цей бiль, про цей страх, про цю кризу. Дякую за те, що перемiнився, дякую за те, що пiсля другого народження став щасливiшою людиною.




Роздiл 4

Слабкостi раку



У лещатах раку веде вiйну буквально весь органiзм. Раковi клiтини поводяться, як озброенi бандити, для яких немае жодноi законноi ради. Для них немае жо

Сторінка 17

них обмежень, якi е у здоровому органiзмi. Маючи ненормальнi гени, такi клiтини уникають механiзмiв, що регулюють здорову тканину. Наприклад, вони втрачають обов’язок вмирати пiсля певноi кiлькостi подiлiв. Вони нiби стають «безсмертнi», нехтують сигналами, що надходять вiд навколишнiх тканин, якi стривоженi браком мiсця й наказують iм припинити подiл. Ба бiльше, такi клiтини отруюють iх особливими речовинами, якi самi й видiляють. Цi отрути в окремих мiсцях утворюють запалення, що ще бiльше стимулюють ракову експансiю на сусiднi територii. І нарештi, нiби армiя на маршi, раковi клiтини поповнюють своi запаси, захопивши сусiднi кровоноснi судини, – вони змушують такi судини розростатися й постачати кисень та поживнi речовини, щоб зростало те, що незабаром стане пухлиною.

Однак е деякi умови, за яких цi дикi банди стають розрiзненi, втрачаючи свою вiрулентнiсть: (1) коли проти них мобiлiзуеться iмунна система, (2) коли тiло вiдмовляеться породжувати запалення, без якого вони не можуть нi рости, нi захоплювати новi територii, або (3) коли кровоноснi судини вiдмовляються розмножуватися й забезпечувати постачання речовин, необхiдних для подiлу клiтин. Цi механiзми можуть бути пiдсиленi, щоб запобiгти виникненню хвороби. Щойно утворюеться пухлина, жоден з цих природних механiзмiв не може замiнити хiмiотерапii або рентгенотерапii. Однак iх можна використовувати разом iз традицiйними курсами лiкування, щоб повнiстю мобiлiзувати опiр органiзму супроти раку.




Частина 1

Вартовi тiла: потужнi iмуннi клiтини





Знищення клiтинами S180


З усiх штамiв ракових клiтин, якi використовують дослiдники, клiтини штаму S180 (клiтини саркоми 180) найнебезпечнiшi. Отримавши такий штам вiд особливоi мишi зi швейцарськоi лабораторii, його вирощують у великiй кiлькостi. У всьому свiтi цi клiтини використовують, щоб вивчати рак в iдентичних умовах. Клiтини штаму надзвичайно анормальнi з огляду на незвичайну кiлькiсть хромосом. До того ж вони видiляють величезну кiлькiсть цитокiнiв – отруйних речовин, що руйнують капсули клiтин, з якими контактують. Коли S180 впорскують в органiзм мишей, то цi клiтини розмножуються так швидко, що маса пухлини подвоюеться що десять годин. Вони окупують навколишнi тканини й руйнують усе на своему шляху. Коли такi клiтини перебувають у черевнiй порожнинi, вони розростаються так швидко, що перевершують дренажнi можливостi лiмфатичних судин. Рiдини, якi називають асцитами, накопичуються в черевнiй порожнинi, нiби в засмiченiй ваннi. Цi рiдини свiтлого забарвлення становлять iдеальне середовище для зростання клiтин S180. Вони й далi небезпечно швидко розмножуються, поки не виходить з ладу життевий орган i не розриваеться головна кровоносна судина, що призводить до смертi органiзму.

ПРАВА ТВАРИН



У цiй книжцi, зокрема й у цьому роздiлi, iдеться про велику кiлькiсть дослiджень, якi проводять у лабораторiях на мишах i щурах. Я люблю тварин i не хочу думати про всi тi страждання, яких iм завдають пiд час цих дослiдiв. Однак досi нi борцi за права тварин, нi вченi, занепокоенi iхнiм станом, не знайшли якiсноi альтернативи таким дослiдам. Як ви потiм побачите, завдяки цим дослiдам надзвичайно багато дiтей, чоловiкiв i жiнок зможуть вилiкувати в майбутньому набагато ефективнiше й гуманнiше. Велика кiлькiсть тварин вiд цього отримае також користь, бо вони, як i ми, часто хворiють на рак.





Миша, яка чинить опiр раку


У лабораторii Унiверситету Вейк-Форест, Пiвнiчна Каролiна, професор бiологii Женг Цуй вивчае не рак, а метаболiзм жирiв. Для дослiдiв йому потрiбнi антитiла, тому, щоб отримати iх, мишам упорскують отi сумнозвiснi клiтини S180. Введенi клiтини провокують утворення асциту, з якого легко можна вилучати антитiла. Жодна з мишей, якiй впорснули кiлька тисяч клiтин S180, не прожила понад мiсяць, тому для цiеi стандартноi процедури мали постiйно оновлювати «поголiв’я». Аж поки одного дня не сталося цiкаве явище.

Молода дослiдниця, кандидатка наук Лiя Цiнь впорснула 200 000 клiтин S180 групi мишей – звичайну дозу для цiеi процедури. Однак одна з них, миша № 6, чинила опiр, уперто зберiгаючи плаский живiт. Лiя Цiнь повторила iн’екцiю, але не було жодних змiн. За порадою Женга Цуя, який керував ii роботою, дослiдниця подвоiла дозу. Проте знову не було жодних змiн. Тодi вона впорснула десятикратну дозу, тобто приблизно два мiльйони клiтин. На ii превеликий подив, у непокiрнiй тваринцi не було нi раку, нi асциту. Женг Цуй засумнiвався в технiчних навичках своеi помiчницi й вирiшив сам зробити iн’екцiю. Щоб отримати очевидну картину, вiн ввiв 20 мiльйонiв клiтин i переконався, що рiдина насправдi проникла в черевну порожнину. Два тижнi по тому – i далi жодних змiн! Тодi вiн спробував 200 мiльйонiв клiтин – у 1000 разiв бiльше за звичайну дозу – i знову даремно.






Рис. 2. Фото «Могутнього Мишеняти», мишi № 6, яка опираеться раку. Фото вмiщено з люб’язноi згоди кандидата наук Женга Цуя, Унiверситет Вейк-Форест.



Жодна миша, якiй ввели клiтини S 180, н

Сторінка 18

прожила в цiй лабораторii довше, нiж два мiсяцi. Миша № 6 жила вже восьмий мiсяць, попри астрономiчнi дози ракових клiтин, впорснутих безпосередньо в ii черевну порожнину, де вони зазвичай розмножуються якнайшвидше. Аж тут Женг Цуй почав здогадуватися, що вони, може, мають справу з неможливим – з мишею, яка вiд природи резистентна до раку.

Упродовж минулого сторiччя в медичнiй i науковiй лiтературi повiдомляли про випадки з пацiентами, якi мали «термiнальну стадiю раку», але несподiвано той вiдступав i зрештою зникав безповоротно. Однак такi випадки ставалися надзвичайно рiдко. Очевидно, iх складно вивчати, бо вони непередбачуванi й цi випадки не можна вiдтворити на вимогу. Найчастiше iх зараховують до помилок у дiагнозi («мабуть, то був не рак») або до запiзнiлоi дii на попереднi курси лiкування («то, мабуть, далася у знаки тогорiчна хiмiотерапiя»).

Хай там як, але кожна сумлiнна людина мае визнати, що в цих несподiваних ремiсiях хвороби беруть участь поки що погано зрозумiлi механiзми, якi можуть протидiяти розвитковi раку. Протягом останнiх 10 рокiв деякi з цих механiзмiв були виявленi й вивченi в лабораторii. Миша професора Женга Цуя пролила свiтло на один iз перших механiзмiв – на силу повнiстю мобiлiзованоi iмунноi системи.

Пiсля того, як Женг Цуй переконався, що миша, тепер вiдома як «Могутне Мишеня» (див. фото вище), насправдi опираеться раку, перед ним постало нове завдання. У професора було тiльки одне Могутне Мишеня, а мишi щонайдовше живуть лише два роки. Як можна буде вивчати неймовiрну опiрнiсть хворобi, коли ця миша помре? А що як вона пiдхопить якийсь вiрус або захворiе на пневмонiю? Женг Цуй думав зберегти ДНК Могутнього Мишеняти або навiть клонувати його – тодi саме виникали повiдомлення про успiшнi клонування мишей. Однак хтось iз професорових колег сказав, що було б добре отримати вiд Могутнього Мишеняти нащадкiв.

Крiм того, що Могутне Мишеня одержало малят вiд самицi, яка не мала такоi резистентностi, половина його онукiв успадкувала опiрнiсть клiтинам S 180[7 - Женг Цуй не тестував дiтей Могутнього Мишеняти раковими клiтинами, побоюючись, що вони всi можуть загинути, якщо ген резистентностi до раку виявиться рецесивний.]. Так само, як i iхнiй дiдусь, цi мишi, отримавши два мiльйони клiтин S 180, могли повноцiнно чинити опiр такiй дозi, що стала мало не звичною для цiеi лабораторii. Вони навiть витримували два мiльярди клiтин S 180, що становило майже 10 % вiд iхньоi загальноi маси, а це для людини еквiвалентно iн’екцii в 7—8 кiлограмiв надзвичайно небезпечноi пухлини.




Таемничий механiзм


Одного разу Женгу Цую довелося на кiлька мiсяцiв пiти у вiдпустку й не бувати в лабораторii. Коли вiн повернувся й вiдновив своi дослiди з мишами, резистентними до раку, то на нього чекало велике розчарування. Через два тижнi пiсля звичайноi iн’екцii Женг помiтив у мишей розвиток черевного ракового асциту. У всiх без винятку. Що ж сталося? Чому протягом його вiдсутностi мишi втратили свою опiрнiсть хворобi? Цiлими днями Женг безперервно розмiрковував над причинами невдачi, намагався здогадатися про допущену помилку. Як i передбачала бiльшiсть його колег: мабуть, «вiдкриття» виявилося надто добрим, щоб бути правдою. Женг так розчарувався, що перестав провiдувати своiх мишей. Усi вони мали померти протягом чотирьох тижнiв пiсля iн’екцiй. Коли, нарештi, з важким серцем Женг зайшов у лабораторiю, то пiдняв кришку й закляк: поза сумнiвом, усi мишi були живi, а iхнiй черевний асцит зник.

Пiсля кiлькох днiв гарячкових дослiдiв виникло пояснення. У деякому вiцi – 6 мiсяцiв для мишi – еквiвалент 50 рокiв для людини – механiзм опiрностi послаблюеться. Тому рак починае розвиватися, що й пояснюе набрякання черевноi порожнини вiд асциту. Однак приблизно два тижнi по тому (через один чи два роки за людськими мiрками) уже сама наявнiсть пухлини, зрештою, приводить у дiю механiзм опiрностi. Пухлина тане щохвилини та зникае менш нiж за 24 години (протягом одного чи двох мiсяцiв за людськими мiрками). Мишi повертаються до своеi звичноi активностi, зокрема i статевоi. Уперше наука отримала експериментальну модель спонтанноi регресii раку, вiдтворювану на вимогу. Належало тiльки зрозумiти, за допомогою яких механiзмiв могло вiдбуватися таке таемниче розсмоктування. І саме колезi Женга Цуя кандидату наук Марковi С. Мiллеру, фахiвцевi з питань розвитку ракових клiтин, вдалося вiдкрити цю таемницю.

Вивчаючи пiд мiкроскопом клiтини S 180, узятi з черевноi порожнини дивовижно зцiлених мишей, Мiллер виявив справжне поле битви. Замiсть звичайних ракових клiтин – округлих, волохатих та агресивних – вiн побачив гладкi, зiм’ятi та дiрявi клiтини. Вони стиснулися в сутичках з лейкоцитами iмунноi системи, зокрема зi знаменитими «природними клiтинами-вбивцями», або скорочено клiтинами «NK» (natural killer). Мiллер навiть змiг на вiдеомiкроскопi зафiльмувати напад iмунних клiтин на клiтини S 180. Вiн пояснив цю загадку. Стiйкi до раку мишi змогли дати потужну вiдсiч хворобi завдяки своiй iмуннiй системi

Сторінка 19

авiть пiсля цiлковитого вкорiнення ракових клiтин.




Спецiальнi протираковi агенти


Природнi клiтини-вбивцi, або NK-клiтини, – це спецiальнi агенти iмунноi системи. Як i всi бiлi кров’янi тiльця, вони безперестанку патрулюють органiзм вiд бактерiй, вiрусiв або новоутворених ракових клiтин. Водночас, якщо iншi клiтини iмунноi системи потребують попереднього впливу з боку агентiв хвороби, щоб iх упiзнати i з ними боротися, NK-клiтини для своеi мобiлiзацii не потребують антигена. Виявивши ворожi клiтини, вони оточують зловмисникiв i намагаються забезпечити контакт своеi мембрани з iхньою мембраною. Щойно контакт встановлено, NK-клiтини спрямовують усю внутрiшню «зброю» на цiль, немовби на танкову башту. Ота «зброя» транспортуе пухирцi, наповненi отрутою.

Пiд час контакту з поверхнею ракових клiтин пухирцi випускаються й хiмiчна зброя NK-клiтин – перфорини та гранзими – проникае крiзь мембрану. Молекули перфорину набувають форми крихiтних кружкiв або мiкрокiлець.

Вони збираються у формi трубки i в такий спосiб утворюють прохiд для гранзимiв крiзь мембрану ракових клiтин. Вiдтак гранзими в ядрi раковоi клiтини приводять у дiю механiзми запрограмованого самознищення. Вони нiби дають цим клiтинам наказ вчинити самогубство, наказ, який не можна не виконати. У вiдповiдь на таке повiдомлення ядро клiтини дробиться, що призводить до колапсу раковоi клiтини. Знесиленi залишки клiтини готовi до того, щоб iх перетравили макрофаги – отi смiттярi iмунноi системи, що завжди перебувають у кiльватерi NK-клiтин.

Так само, як iмуннi клiтини в мишей Женга Цуя, NK-клiтини людини можуть убивати клiтини рiзних форм раку, зокрема клiтини саркоми, раку молочноi залози, простати, легень або товстоi кишки.

Дослiдження за участю 77 жiнок, уражених раком молочноi залози, тривало протягом 12 рокiв i довело, якою важливою може бути роль цих клiтин в одужаннi. Передусiм витяжки з пухлин, зробленi на час установлення дiагнозу, вирощували разом з iхнiми власними NK-клiтинами. NK-клiтини деяких пацiенток не реагували, нiби iхня природна життездатнiсть була якось загадково заморожена. NK-клiтини iнших жiнок, навпаки, енергiйно взялися за очищення. Дванадцять рокiв по тому, наприкiнцi дослiдження, майже половина (47 %) пацiенток, у яких NK-клiтини не реагували в лабораторii, померли, тодi як 95 % жiнок, чиi iмуннi системи виявляли активнiсть пiд мiкроскопом, залишалися живi.

В iнших дослiдженнях дiйшли схожих висновкiв: що менш активнi пiд мiкроскопом NK-клiтини та iншi бiлi кров’янi тiльця, то швидше прогресуе й ширше поширюеться рак у формi метастазiв, залишаючи менше шансiв на виживання. Отже, активнiсть iмунних клiтин – суттевий чинник у протидii розвитку пухлин i поширенню метастазiв.




Приборканий рак


Мерi-Енн, шотландка, яка не потерпала вiд жодного раку, з власного досвiду в досить трагiчний спосiб дiзналася про важливiсть iмунноi системи у протидii пухлинам, що намагаються вкоренитися. Вона мала ниркову недостатнiсть – тяжку хворобу нирок, яка робить iх нездатними фiльтрувати кров, призводячи до накопичення токсинiв в органiзмi. Щоб уникнути дiалiзу, який жiнка мала вiдбувати в лiкарнi кiлька разiв на тиждень, iй пересадили нирку. Протягом року Мерi-Енн змогла жити майже нормально. Єдине обмеження полягало у щоденному вживаннi лiкiв iз пригнiчення iмунiтету. Їхне завдання – послаблювати ii власну iмунну систему, щоб органiзм не вiдторгнув трансплантат, який пiдтримував у нiй життя. Пiсля додаткових 6 мiсяцiв уживання лiкiв навколо пересадженоi нирки раптом розвинувся тупий бiль, а в ii лiвiй молочнiй залозi помiтили аномальний вузлик пiд час призначеноi мамографii. Бiопсiя виявила в обох випадках метастази меланоми – тяжкого раку шкiри, хоча на шкiрi Мерi-Енн не було жодноi первинноi пухлини, що могла б спричинити цi метастази. Дерматолог Рона Мак-Кай, що вiдгукнулася на прохання хiрургiв, також не змогла якось пояснити[8 - Вiдео доктора Мiллера про те, як бiлi кров’янi тiльця iмунноi системи людини виявляють раковi клiтини й нападають на них, можна переглянути на моему сайтi www.anticancerbook.com (на сайтi шукайте «immune system video»).] загадковий випадок з примарною меланомою. Лiкарi зробили все, щоб урятувати життя Мерi-Енн: зупинили вживання лiкiв, що пригнiчували iмунну систему, видалили хвору нирку. Однак було надто пiзно – 6 мiсяцiв по тому жiнка померла вiд всеохопного ураження меланомою, причину виникнення якоi так i не встановили.

Невдовзi пiсля цього випадку у Джорджа, ще одного пацiента, якому пересадили нирку в тiй самiй лiкарнi, розвилася метастатична меланома без початковоi пухлини. Цього разу докторка Мак-Кай уже не повiрила у звичайний збiг i не вважала це за непроникну медичну таемницю. Завдяки реестру трансплантованих органiв вона вiдстежила походження обох нирок, виявивши, що iх отримано вiд однiеi донорки. Загальний стан здоров’я донорки вiдповiдав усiм звичайним вимогам: у неi не було гепатиту, СНІДу i, безперечно, раку. Однак докторка Мак-Кай наполегливо шукала i, зрешто

Сторінка 20

, виявила iм’я цiеi жiнки в шотландськiй базi даних пацiентiв з меланомою. Вiсiмнадцять рокiв тому донорка була прооперована через малесеньку пухлину на шкiрi розмiром 0,26 см (1/10 дюйма). Потiм протягом 15 рокiв жiнка перебувала на облiку у клiнiцi з лiкування меланоми. Нарештi, за рiк до ii смертi вiд нещасного випадку, тобто смертi, не пов’язаноi з цим старим зниклим раком, жiнку оголосили пацiенткою, яка «повнiстю одужала». Отже, цiлком здоровi на вигляд внутрiшнi органи пацiентки, що «вилiкувалася» вiд раку, далi залишалися носiями мiкропухлин, приборканих ii iмунною системою. А тодi цi мiкропухлини пересадили в новi органiзми – Джорджа й Мерi-Енн, чиi iмуннi системи були навмисно ослабленi, щоб не допустити вiдторгнення пересадженоi нирки, i мiкропухлини дуже швидко вiдновили хаотичний iнвазiйний розвиток.

Завдяки своiй детективнiй роботi Рона Мак-Кай змогла переконати колег з вiддiлу пересадження нирок припинити щодня давати Джорджу лiки з пригнiчення iмунноi системи. Натомiсть йому призначили активнi засоби зi змiцнення iмунiтету, щоб якнайшвидше вiдбулося вiдторгнення пересадженоi нирки – носiя меланоми. Через кiлька тижнiв Джорджу видалили пересаджену нирку. Попри те, що вiн знову був змушений вдаватися до дiалiзу, два роки по тому Джордж, як i ранiше, жив i не виявляв жодних ознак меланоми. Щойно iмунна система вiдновила природну силу, вона виконала свою мiсiю з придушення пухлин[9 - Історii хвороби Мерi-Енн та Джорджа (iмена змiненi) описанi у статтi, опублiкованiй у журналi «New England Journal of Medicine», з якого я й узяв цi факти.].




«Природа не читала наших пiдручникiв»


На мишах професора Женга Цуя дослiдники змогли довести, що бiлi кров’янi тiльця здатнi за кiлька тижнiв лiквiдувати до двох мiльярдiв ракових клiтин.

Щойно минуло 6 годин пiсля iн’екцii ракових клiтин, як черевну порожнину мишей заповнили 160 мiльйонiв бiлих кров’яних тiлець. Перед лицем такого напливу 20 мiльйонiв ракових клiтин зникли за пiвдн я? ! До дослiдiв на Могутньому Мишенятi та його нащадках нiхто не мiг сподiватися на таку мобiлiзацiю iмунноi системи, яка здатна перетравити рак, що становить 10 % вiд загальноi ваги органiзму. Нiхто навiть не мiг собi уявити, що таке можливе, а iмунологи й поготiв. Панiвний консенсус щодо меж можливостей iмунноi системи, мабуть, завадив би класичному iмунологу придiлити увагу феноменальному здоров’ю мишi № 6. У цьому переконаний доктор медицини Ллойд Олд, професор раковоi iмунологii в онкологiчному центрi Слоуна-Кеттерiнга у Нью-Йорку. Звертаючись до професора Женга Цуя, який не знався на iмунологii до того, як несподiвано натрапив на мишу № 6, Ллойд Олд писав: «Ми маемо бути вдячними за те, що Ви не були iмунологом. У противному разi Ви обов’язково б викинули ту мишу без зайвих вагань». На що професор Цуй вiдповiв: «Ми радше маемо бути вдячними за те, що природа не читае наших пiдручникiв!»

Ресурси тiла та його потенцiал протистояти хворобi дуже часто недооцiнюе сучасна наука. Безперечно, у випадку з Могутнiм Мишенятою надзвичайна опiрнiсть пов’язана з його генами. А як щодо тих, хто, як i я, а може, як i ви, не надiленi такими винятковими генами? До якоi мiри можемо ми покладатися на «звичайну» iмунну систему, щоб розв’язати надзвичайнi завдання?

У науковiй статтi, опублiкованiй 2007 року в журналi «Nature», дослiдили iмунний потенцiал цiлком звичайних мишей, позбавлених захисних механiзмiв Могутнього Мишеняти. Кетрiн Кобел та ii команда у Вашингтонському унiверситетi, що в Сент-Луiсi, ввели деякiй кiлькостi нормальних мишей смолу, навiть ще канцерогеннiшу, нiж та, що мiститься в тютюновому димi[10 - Точна назва – метилхолантрен (МХТ).]. Як ми й очiкували, у мишей однiеi групи швидко розвинулися фатальнi пухлини. Як не дивно, у мишей iншоi групи не виникло жодних пухлин. Дослiдники виявили, що цi здоровi мишi насправдi були носiями ракових клiтин, але такi клiтини залишалися «сплячими» – iмунна система стримувала iхнiй подiл. Данi, якi отримала докторка Кобел, свiдчать, що коли iмунна система ослаблена, е бiльша ймовiрнiсть, що клiтини мiкро-пухлини вивiльняться й почнуть розмножуватися. Історii з Мерi-Енн i Джорджем, про яких iшлося вище, саме й iлюструють оцю концепцiю «сплячоi пухлини».

Команда Кетрiн Кобел продемонструвала вперше в лабораторних умовах докорiнно нову концепцiю в галузi онкологii. Результати iхнього дослiдження пропонують висновок, що рак виникае лише вiд тих ракових клiтин, що мають родюче «пiдгрунтя» для розвитку пухлин. Вiдповiдно раковi клiтини розвиватимуться тiльки в iндивiдуумi, чий iмунний захист ослаблений. Передусiм iдеться про брак здорових захисних механiзмiв, завдяки чому «сплячi» раковi клiтини можуть стати агресивними пухлинами.

Така концепцiя вiдкривае цiлком новий пiдхiд до лiкування раку. Мета нових пiдходiв уже не полягае у викорiненнi пухлин завдяки знищенню самих ракових клiтин, а у «стабiлiзуваннi» цих пухлин протягом тривалого часу внаслiдок змiцнення й мобiлiзацii наших природних захисних механiзмiв.

С

Сторінка 21

ладно переоцiнити важливiсть перебування наших бiлих кров’яних тiлець у бойовiй готовностi. Вони – основнi елементи у здатностi нашого тiла чинити опiр i перемогти рак. Ми можемо пiдвищити iхню живучiсть або щонайменше припинити вповiльняти iхню активнiсть. Супермишам це вдаеться, як нiкому iншому, але кожен з нас може «спонукати» бiлi кров’янi тiльця до цiлковитоi самовiдданостi у протистояннi з раком. Численнi дослiдження доводять, що так само, як солдати, iмуннi клiтини людини вступають у боротьбу щораз iз бiльшою готовнiстю, якщо (1) до них ставляться з повагою (вони отримують належне живлення й захищенi вiд токсинiв) i якщо (2) iхнiй командувач мае «холодну голову» (керуе своiми емоцiями й дiе розважливо).

Як ми побачимо далi, дослiдження активностi лейкоцитiв (серед них NK-клiтин i бiлих кров’яних тiлець, спрямованих на боротьбу з раком) свiдчать, що вони перебувають у найкращiй формi, коли наше харчування здорове, наше довкiлля «чисте», а наша фiзична активнiсть залучае все тiло (а не тiльки мозок i руки). Лейкоцити також дуже чутливi до наших емоцiй. Вони позитивно реагують на стан, коли ми вiдчуваемо добробут i зв’язок iз тими, хто нас оточуе. Усе вiдбуваеться так, нiбито iмуннi клiтини мобiлiзуються лiпше, коли вони на службi в життя, яке об’ективно варте того, щоб жити. Ми натраплятимемо на цих вiрних вартових протягом усiх наступних роздiлiв, розглядаючи природнi пiдходи до лiкування, що мають супроводжувати всi курси профiлактики й лiкування цiеi хвороби[11 - Зв’язок мiж активнiстю iмунноi системи та прогресуванням раку лiпше встановлено в мишей, нiж у людей. Деякi форми раку (наприклад, рак печiнки або рак шийки матки) тiсно пов’язанi з вiрусами, а отже, безпосередньо залежать вiд стану iмунноi системи, але в iнших випадках зв’язок не такий чiткий. Коли iмунна система ослаблена – у хворих на СНІД або в пацiентiв, що вживають великi дози iмунних депресантiв, – у деяких випадках може розвиватися рак (лiмфома, лейкоз або, зокрема, меланома). Водночас у багатьох дослiдженнях засвiдчено, що люди, чия iмунна система особливо активна проти ракових клiтин, лiпше захищенi вiд багатьох форм раку (наприклад, раку молочноi залози, яечникiв, легень, кишкiвника та шлунка), нiж люди, iмуннi клiтини яких пасивнiшi. Якщо ж пухлина виникае, то вона не така схильна поширювати метастази.].



ТАБЛИЦЯ 1. ЩО ПРИГНІЧУЄ І ЩО ПІДТРИМУЄ ІМУННІ КЛІТИНИ







Частина 2. Рак: рана, що не загоюеться





Дволичнiсть запалення


Усi живi органiзми вiд природи здатнi вiдновлювати своi тканини пiсля поранень. У тварин та людей в основi цього вiдновлення перебувае запалення. Дiоскорiд, грецький хiрург І столiття нашоi ери, описав запалення такими простими словами, що iх досi вивчають у всiх навчальних медичних закладах: «Rubor, tumor, calor, dolor». Це почервонiння, набряк, жар i бiль. Однак за цими простими зовнiшнiми виявами вiдбуваються складнi й потужнi процеси.

Щойно тканина зазнае якогось ушкодження – удару, порiзу, опiку, отруення, iнфекцii, – ii одразу виявляють кров’янi пластинки (тромбоцити). Збираючись навколо ураженоi дiлянки, вони вивiльняють хiмiчну речовину – ФРТ, або фактор росту тромбоцитiв. ФРТ приводить до готовностi лейкоцити iмунноi системи. Своею чергою, лейкоцити виробляють низку iнших хiмiчних трансмiтерiв. Вони мають дивнi назви й рiзноманiтну дiю. Оцi цитокiни, хемокiни, простогландини, лейкотрiени та тромбоксани координують вiдновлювальнi дii. Передусiм вони розширюють судини навколо ушкодженоi дiлянки, щоб забезпечити приплив iнших iмунних клiтин, покликаних на допомогу. Вiдтак вони закривають прогалину, спричиняючи згортання кровi навколо купи тромбоцитiв, а тодi надають сусiднiм тканинам проникностi, щоб iмуннi клiтини мали можливiсть увiйти й переслiдувати зловмисникiв, хай би де вони не заховалися. Нарештi, вони запускають розмноження клiтин ушкодженоi тканини. Тож тканина може вiдновити втрачену частинку й утворити в окремих мiсцях невеличкi кровоноснi судини, щоб постачати кисень i живлення до будiвельного майданчика.

Цi механiзми абсолютно необхiднi для цiлiсностi тiла, адже в ньому постiйно вiдбуваються вiдновлювальнi процеси, що мають справу з невiдворотними травмами та агресiею. Коли цi процеси добре вiдрегульованi й урiвноваженi з iншими функцiями клiтин, то вони гармонiйнi й самообмеженi. Отже, новi тканини припиняють зростати, щойно вiдбулося потрiбне замiщення. Імуннi клiтини, активованi для боротьби зi зловмисниками, тепер повертаються до стану сторожкого очiкування. Це надзвичайно важливий крок, щоб не допустити iмуннi клiтини до подальших нападiв на здоровi тканини (див. рис. 3).

Протягом останнiх рокiв ми дiзналися, що рак, як той троянський кiнь, експлуатуе процес вiдновлення, щоб захопити тiло й довести його до руйнацii. У цьому й полягае дволичнiсть запалення: покликане пiдтримувати утворення нових зцiлювальних клiтин, воно може зiйти зi свого шляху та сприяти розвитку раку.




Рани, що не загоюються


Доктор медицини Рудольф Вiрхов був

Сторінка 22

великим нiмецьким лiкарем i засновником сучасноi патологii – науки, що вивчае зв’язки мiж хворобою та процесами, якi ушкоджують тканини. У 1863 роцi вiн зробив спостереження, що в багатьох пацiентiв рак, схоже, розвинувся саме в тих мiсцях, де вони зазнали ударiв, або там, де iх натерло взуття чи робочий iнструмент. Пiд мiкроскопом дослiдник помiтив численнi лейкоцити всерединi ракових пухлин. Тодi Вiрхов висловив припущення, що рак – це спроба вiдновити ушкодження, яка пiшла в неправильному напрямку. Його опис, що скидався на анекдотичний чи навiть на поетичний, нiхто не сприймав серйозно. Майже 130 рокiв по тому Гаролд Дворак, доктор медицини, професор патологii в Гарвардськiй медичнiй школi, повернувся саме до цього припущення. У статтi «Пухлини: рани, що не загоюються» вiн наводить вагомий аргумент на пiдтримку оригiнальноi теорii Вiрхова. У тiй статтi Дворак показуе дивовижну схожiсть мiж механiзмами, залученими природним запальним процесом, i механiзмами, що виробляють раковi пухлини.

Дворак також зауважуе, що бiльш нiж один рак iз шести, безпосередньо пов’язаний зi станом хронiчного запалення (див. табл. 2). Це стосуеться раку шийки матки, який найчастiше розвиваеться пiсля хронiчноi iнфекцii вiрусу папiломи, i раку товстоi кишки, який часто виявляють у людей, що мають хронiчнi запальнi хвороби кишкiвника. Рак шлунка пов’язують з iнфекцiею вiд бактерii Helicobacter pylori (також спричиняе виразку); рак печiнки – з iнфекцiею вiд гепатиту В або С; мезотелiому – iз запаленням, спричиненим азбестом; рак легень – iз запаленням бронхiв, спричиненим багатьма токсичними домiшками в сигаретному димi.

Майже через 20 рокiв пiсля новаторськоi статтi Гаролда Дворака Нацiональний iнститут раку пiдготував доповiдь, у якiй особливу увагу придiлено дослiдженням запальних процесiв – дослiдженням, якими надто часто нехтують онкологи.



ТАБЛИЦЯ 2. ДЕЯКІ РАКОВІ ЗАХВОРЮВАННЯ, БЕЗПОСЕРЕДНЬО ПОВ’ЯЗАНІ ІЗ ЗАПАЛЬНИМИ ПРОЦЕСАМИ






У доповiдi докладно описано процеси, завдяки яким раковi клiтини змушують механiзми одужання органiзму збиватися з правильного шляху. Так само, як iмуннi клiтини, залученi до загоення ран, раковi клiтини мають створити запалення, щоб пiдтримати власне зростання. Для цього вони починають у великiй кiлькостi виробляти тi самi речовини з високозапальними властивостями – цитокiни, простагландини й лейкотрiени, чию роль ми вже бачили у природному загоеннi ран[12 - Це вiдбуваеться завдяки тому, що самi раковi клiтини вiд початку виробляють COX-2. Виробити цей основний фермент, щоб блокувати запальний процес, – мета кiлькох сучасних протизапальних препаратiв, вiдомих як iнгiбiтори COX-2.]. Вони дiють, як хiмiчнi добрива, сприяючи подiлу клiтин, – у такому разi подiлу ракових клiтин. Пухлина, зростаючи, використовуе цi речовини, щоб сприяти своему розвитку та зробити проникнiшими бар’ери довкола неi. У такий спосiб увагу того самого процесу, що дае змогу iмуннiй системi загоювати рани й переслiдувати ворогiв по всiх закутках органiзму, вiдвернуто вiд виконання свого обов’язку на користь ракових клiтин. Вони використовують цей процес, щоб поширюватися й розмножуватися. Завдяки створеному запаленню раковi клiтини проникають у сусiднi тканини, а, потрапивши у кровотiк, мiгрують та утворюють вiддаленi колонii (метастази).




Порочне коло в «осердi» раку


У разi нормального загоення рани вироблення цих хiмiчних речовин зупиняеться, щойно вiдновлюеться тканина. Проте у випадку з раком вироблення цих речовин тривае безперервно. Своею чергою, надлишок хiмiчних речовин, що пiдбурюють запалення, призводить до блокування природного процесу у прилеглих тканинах, який називають апоптоз – самогубство клiтин. Апоптоз генетично запрограмований у кожнiй клiтинi, щоб запобiгти анархiчному перевиробленню тканин. Клiтини природно входять в апоптоз, вiдповiдаючи на сигнали, що достатньо клiтин, щоб утворити здорову тканину. Отже, раковi клiтини стимулюють власне зростання й залишаються захищеними вiд смертi. Саме поеднання таких факторiв найбiльше спричиняеться до поступового збiльшення пухлини.






Рис. 3. Нормальний запальний процес. Рана у тканинi притягае iмуннi клiтини. Вони атакують i знищують бактерii, а тодi стимулюють вiдновлення подiлу клiтин й утворення кровоносних судин, щоб залатати прогалину. Щойно вiдбулося залатування, ситуацiя повертаеться до нормального стану.



Пiдливаючи олiю у вогонь запалення, пухлини здiйснюють ще одну пiдривну дiяльнiсть. Вони «знезброюють» iмуннi клiтини у прилеглих тканинах рани. Простiше кажучи, перевироблення запальних речовин призводить до того, що лейкоцити, якi перебувають поряд, не знають, що робити. У такий спосiб нейтралiзуються й самi лейкоцити, i NK-клiтини. Вони навiть не намагаються боротися з пухлиною, яка розвиваеться й росте буквально в них на очах.

Здебiльшого рушiйна сила пухлини – порочне коло, що вдаеться створити раковим клiтинам. Заохочуючи iмуннi клiтини продукувати запалення, пухлина змушуе органiзм виробляти пальне,

Сторінка 23

потрiбне для ii зростання й захоплення прилеглих тканин. Що бiльша пухлина, то бiльше запалення вона спричиняе, пiдтримуючи свое зростання (див. рис. 4).

Це припущення цiлком пiдтверджено в нещодавнiх дослiдженнях, а його огляд подано в журналi «Science». Науковцi довели: що успiшнiше рак провокуе мiсцеве запалення, то агресивнiшою стае пухлина й легше iй вдаеться поширитися на бiльшу вiдстань, сягаючи, зрештою, лiмфатичних вузлiв i створюючи метастази.




Оцiнювання рiвня запалення


Спровокований раком запальний процес такий важливий, що вимiрювання рiвня запальних речовин, якi виробляють пухлини, може передбачити тривалiсть виживання в разi численних онкологiчних захворювань (раку товстоi кишки, молочноi залози, простати, шийки матки, шлунка та мозку).

У лiкарнi Глазго, що в Шотландii, онкологи вже з 1990-х рокiв вимiрюють маркери запалення у кровi пацiентiв, якi хворiють на рiзнi форми раку. Цi показники засвiдчили, що пацiенти з найнижчим рiвнем запалення мають удвiчi бiльше шансiв, нiж iншi, залишитися живими впродовж багатьох рокiв. Такi маркери легко вимiряти[13 - Дослiдники з Глазго розробили дуже просту формулу, щоб оцiнювати iндивiдуальний ризик. Вона грунтуеться на аналiзi двох складникiв кровi: C-реактивного бiлка (CRP) < 10 мг/л та альбумiну > 35 г/л = мiнiмальний ризик; CRP > 10 мг/л або альбумiн < 35 г/л = середнiй ризик; CRP > 10 мг/л або альбумiн < 35 г/л = високий ризик.], i, на превеликий подив онкологiв з Глазго, вони – лiпшi iндикатори шансiв на виживання, нiж загальний стан здоров’я пацiента пiд час встановлення дiагнозу. Скидаеться на те, що рiвень запалення в органiзмi – вирiшальний показник здоров’я. Це стосуеться також тих випадкiв, коли запалення здаеться несерйозним, не виявлене як бiль у суглобах i не призводить до серцево-судинноi хвороби.






Рис. 4. Порочне коло раку. Раковi клiтини дiють, нiби рани, якi не загоюються. Вони виробляють запальнi фактори (цитокiни й хемокiни), що стимулюють зростання пухлини й розвиток нових кровоносних судин (ангiогенез) та притягають дезактивованi iмуннi клiтини, якi, своею чергою, продукують ще бiльше запальних факторiв.



Кiлька дослiджень довели, що люди, якi регулярно вживають протизапальнi медикаменти (адвiл, нупрофен, iбупрофен тощо) менш вразливi до раку, нiж тi, хто iх не вживае. На жаль, цi препарати мають побiчнi дii: вони збiльшують ризик виразки шлунка та гастриту. Новi протизапальнi медикаменти, як-от Vioxx i Celebrex, спочатку подарували надiю. Це iнгiбiтори злощасного СОХ-2 – того самого ферменту, який виробляе пухлина, щоб пришвидшити свое розширення. Кiлька дослiдницьких проектiв вивчали захисну протиракову дiю цих медикаментiв i дали дуже обнадiйливi результати. Однак iхнiй вплив на пiдвищення ризику серцево-судинних захворювань, продемонстрований 2004 року, набагато зменшив початковий ентузiазм, i тепер цi медикаменти в лiкуваннi раку клiнiчно не застосовують.




Чорний лицар раку


Завдяки наполегливим зусиллям дослiдникiв ахiллесову п’яту механiзму запального процесу, спричиненого раком, на сьогоднi чiтко встановлено. У лабораторii Мiкаеля Карiна, кандидата наук, професора фармакологii в Калiфорнiйському унiверситетi, що в Сан-Дiего, дослiдники, якi працювали з великою нiмецькою фундацiею[14 - Deutsche Forschungsgemeinschaft.], довели це на мишах. Зростання й поширення ракових клiтин залежить великою мiрою вiд единого фактора, який виробляють клiтини пухлини, щоб сприяти запальному процесу, – такого собi чорного лицаря, без якого пухлини стають набагато слабшi. Той фактор називають ядерним фактором-каппа В (або NF-kappaB), i, якщо заблокувати його вироблення, то бiльшiсть ракових клiтин знову стануть «смертними». Вiн також не дае iм утворювати метастази. Основну роль, яку вiдiграе NF-kappaB у розвитку раку, зараз так добре визначено, що Альберт Болдвiн, кандидат наук, професор Унiверситету Пiвнiчноi Каролiни, дiйшов висновку в оглядi в журналi «Science», що «майже всi антиканцерогеннi речовини – iнгiбiтори NF-kappaB».

Власне кажучи, численнi природнi впливи можуть заблокувати запальну активнiсть цiеi основноi речовини. У тiй самiй статтi, опублiкованiй у «Science», iдеться – i не без iронii, – що вся фармацевтична промисловiсть тепер шукае лiки, якi б пригнiчували NF-kappaB, тодi як молекули, вiдомi своею успiшною дiею проти цього фактора, уже дуже поширенi. Стаття наводить тiльки двi з цих молекул, зарахованих до так званих «low-tech»: катехiни, що мiстяться в зеленому чаi, i ресвератроли, що мiстяться в червоному винi. У харчових продуктах таких молекул чимало, i деякi з них навiть ще дiевiшi. Ми докладно розповiмо про них у роздiлi про протиракове харчування.




Стрес: пiдливання олii у вогонь


Одну з причин перевироблення запальних речовин рiдко згадують, говорячи про рак: iдеться про постiйну безпораднiсть i вiдчай, що не полишае людину. Такий емоцiйний стан супроводжуе секрецiя пiдвищених доз норадреналiну (вiдомого як гормон «бий або втiкай») i кортизолу – «гормону

Сторінка 24

стресу». Цi гормони готують органiзм до потенцiйноi рани, почасти миттево стимулюючи запальнi фактори, потрiбнi для вiдновлення тканин. Водночас вони виконують роль добрив для ракових пухлин – латентних чи вже сформованих.

Визначальну роль запалення в розвитку й поширеннi раку вiдкрили досить недавно. Статтi англiйською мовою про зв’язок запалення та раку, знайденi в головнiй базi даних «Medline», доводять, що науковий iнтерес наразi лише пробуджуеться (2 статтi – 1990 р., 37 – 2005 р.). Це одна з причин, чому в порадах щодо профiлактики та лiкування раку рiдко згадують про те, як вибрати засоби, що контролюють запалення в нашому тiлi. До того ж протизапальнi лiки мають надто багато побiчних дiй, щоб добре розв’язувати проблему. Однак завдяки природним засобам, доступним кожному, ми можемо вжити заходiв i зменшити запалення в нашому органiзмi. Ідеться про усунення сприятливих для запалення токсинiв, вибiр протиракового харчування, пiклування про нашу емоцiйну рiвновагу й задоволення потреб органiзму у фiзичних навантаженнях. До цих питань ми повернемося в наступних роздiлах.

Малоймовiрно, що лiкарi запропонують нам такi пiдходи. Змiни у способi життi не можна запатентувати: iх не вважають лiками, тому для них не потрiбно виписувати рецептiв. Отже, бiльшiсть лiкарiв не визнають цi пiдходи за такi, що стосуються iхньоi практики, i кожному з нас вирiшувати, чи застосовувати iх.



ТАБЛИЦЯ 3. ЧИННИКИ, ЩО ВПЛИВАЮТЬ НА ЗАПАЛЕННЯ







Частина 3. Перекриття шляхiв постачання раку





Як перемога Жукова пiд Сталiнградом


Борючись проти раку, часто згадуеш военнi метафори. Жодна з них, на мiй погляд, не така вдала, як найбiльша европейська битва у Другiй свiтовiй вiйнi.

Серпень 1942 року. На пiдступах до Сталiнграда на берегах Волги Гiтлер зосереджуе найбiльшу руйнiвну потугу в iсторii людства. Понад один мiльйон загартованих у боях солдатiв, яким не змогла чинити опiр жодна вiйськова сила, танкова армiя, 10 000 гармат, 1 200 лiтакiв. Перед ними виснажена, погано озброена Червона армiя, частково сформована з пiдлiткiв або навiть школярок, якi не тримали в руках зброi, але захищають свою краiну, свiй дiм, свою сiм’ю. У неймовiрно жорстокiй битвi радянськi вiйська, яких пiдтримуе цивiльне населення, тримають оборону всю осiнь. Попри iхнiй героiзм, сили нерiвнi, тому перемога нацистiв здаеться справою часу. І от генерал Георгiй Жуков повнiстю змiнюе стратегiю.

Замiсть того щоб продовжити лобовi сутички, у яких немае жодних шансiв на перемогу, вiн перекидае залишки свого вiйська в тил загарбникам, де розмiщенi пiдроздiли, що вiдповiдають за постачання нiмецьких вiйськ. Румуни та iталiйцi в цих пiдроздiлах менш дисциплiнованi й завзятi, тому вони недовго чинять опiр. За кiлька днiв Жуков змiнюе, здавалося б, невiдворотний хiд подiй у битвi пiд Сталiнградом. Щойно лiнii постачання були перекритi, Шоста армiя генерала Паулюса вже не могла вести боi та здалася в полон.

У лютому 1943 року нiмецький наступ захлинувся, вiйська Вермахту були вiдкинутi назад. Сталiнград став поворотним пунктом у Другiй свiтовiй вiйнi. Вiн ознаменував початок вiдступу нацистського раку в усiй Європi.

Вiйськовi добре знають про стратегiчну важливiсть постачання армiй на фронтi. А от застосування цiеi стратегii в лiкуваннi раку протягом тривалого часу дослiдники вважали безглуздiстю. Тож, може, не випадково така думка зародилася спочатку в головi вiйськового хiрурга.




Інтуiцiя вiйськово-морського хiрурга


У 1960-х роках медику американського вiйськово-морського флоту, докторовi Джудi Фолкману доручили придумати спосiб консервування запасiв свiжоi кровi, потрiбноi для хiрургiчних операцiй пiд час багатомiсячних морських походiв на перших атомних авiаносцях. Щоб випробувати систему консервування, Фолкман здiйснив експеримент, прагнучи дiзнатися, чи збережена в такий спосiб кров вiдповiдатиме потребам невеликого живого органiзму. Вiн випробував ii in vitro на iзольованiй пiд скляним ковпаком щитоподiбнiй залозi кролика й переконався, що збережена кров вiдповiдае належнiй кондицii. Тодi постало запитання: чи зможе його система так само спрацювати з клiтинами, що швидко розмножуються, як це вiдбуваеться у випадку iз процесом загоювання? Щоб у цьому переконатися, Фолкман ввiв в iзольовану щитоподiбну залозу кролика раковi клiтини, вiдомi своiм швидким розмножувальним циклом. На нього чекав великий сюрприз.

Справдi, введенi раковi клiтини розвинулися в пухлини, але жодна з них не була бiльша за булавкову головку. Спочатку Фолкман подумав, що цi клiтини мертвi. Однак коли вiн знову ввiв iх уже мишам, клiтини швидко розвивалися в масивнi смертоноснi пухлини. Яка ж рiзниця мiж щитоподiбною залозою кролика in vitro та живими мишами? Одна рiзниця одразу впала Фолкмановi в око: пухлини, що розвинулися в мишей, повнiстю пронизанi кровоносними судинами. Пухлини у щитоподiбнiй залозi, iзольованiй пiд скляним ковпаком, таких судин не мали. Це спостереження привело до можливого висновку, що ракова пухлина прос

Сторінка 25

о не може рости, якщо iй не вдаеться використати на свою користь кровоноснi судини.

Одержимий цим здогадом, Фолкман знаходить цiлу низку пiдтверджень у своiй хiрургiчнiй практицi. Раковi пухлини, якi вiн оперуе, завжди мають одну й ту саму ознаку: вони рясно змережанi кровоносними судинами, слабкими й викривленими, нiби створеними нашвидкуруч.

Фолкман недовго розмiрковував, щоб зрозумiти, що жодна клiтина органiзму не виживае, якщо не контактуе з найдрiбнiшими кровоносними судинами – волокнами, завтовшки з людську волосинку, якi називають капiлярами. Вони постачають клiтинi кисень та поживнi речовини, необхiднi для ii виживання, i забирають вiдходи клiтинного метаболiзму. Раковi клiтини також потребують постачання поживи й вiдведення вiдходiв. Щоб вижити, пухлини мають бути глибоко пронизанi капiлярами. Пухлини розвиваються надзвичайно швидко, тому й новi кровоноснi судини мають утворюватися дуже швидко. Фолкман назвав це явище «ангiогенезом» (angiogenesis), вiд грецьких слiв angio – кровоносна судина та genesis – народження.

Зазвичай кровоноснi судини – це стiйка iнфраструктура. Клiтини з iхнiх стiнок, за винятком особливих обставин, не дiляться й не утворюють нових капiлярiв. Новi судини починають рости, коли потрiбно загоiти рани, а також пiсля менструацii. Тому цей механiзм «нормального» ангiогенезу самообмежений i чiтко контрольований. Мета обмежень, що накладае на нього природа, полягае в тому, щоб запобiгти утворенню ламких судин, якi б занадто легко кров’янiли. Щоб зростати, раковi клiтини «викрадають» в органiзму здатнiсть створювати новi судини. Фолкман розмiрковуе й каже, що один з методiв боротьби зi зростанням ракових клiтин – запобiгти такому «викраденню». Тодi раковi клiтини завжди були б розмiром з булавкову головку. Атакуючи кровоноснi судини, а не самi раковi клiтини, ми зможемо висушити пухлину й навiть змусити ii регресувати.






Рис. 5. Ангiогенез, або неоваскуляризацiя, – це швидке розростання нових кровоносних судин. Пiд час цього процесу крихiтнi, зазвичай безпечнi пучки анормальних клiтин (вiдомi як tumor in situ) перетворюються на велику масу та здатнi поширюватися в iнших органах. Вплив, здiйснений на них за допомогою харчування чи в iнший спосiб, може перешкодити виробленню нових кровоносних судин i запобiгти зростанню пухлин або ж навiть утримати iх у сплячому станi. За деяких умов такий вплив може спричинити навiть регресування вже наявноi пухлини.






Перехiд через пустелю


У науковiй спiльнотi нiхто не хотiв заглиблюватися в теорiю «водопровiдника», яку придумав хiрург. На думку науковцiв, Джуда Фолкман був лише роботяга, який пiд час операцiй мав справу iз дренажною системою i, мабуть, не знався на бiологii раку. Однак вiн усе-таки був професором медичного факультету в Гарвардському унiверситетi й очолював хiрургiчне вiддiлення дитячоi лiкарнi (одне з найбiльших у США), тож 1971 року «New England Journal of Medicine» погодився опублiкувати його ексцентричне припущення.

Пiзнiше Фолкман згадував про розмову, яку вiн тодi мав з сусiдом по лабораторii в госпiталi, професором Джоном Ендерсом, лауреатом Нобелiвськоi премii в галузi медицини. Фолкман цiкавився, чи не забагато вiн розповiв про своi iдеi, побоюючись, що лабораторii-конкуренти можуть просто списати в нього дослiдницьку програму пiсля того, як стаття буде опублiкована в журналi. Потягуючи люльку, Ендерс вiдповiв: «Ти цiлком й повнiстю застрахований вiд iнтелектуальноi крадiжки. Тобi нiхто не повiрить!»

І справдi, Фолкманова стаття не мала жодного вiдгуку. Ба бiльше, його колеги заходилися виказувати свое несхвалення. Вони шумно вставали й полишали зал, коли Фолкману надавали слово на конференцiях. Казали, що Фолкман нiбито притягав за вуха своi дослiдницькi результати, щоб пiдтвердити власну теорiю, називали його також шарлатаном, що навiть гiрше для вченого. Мовляв, пiсля яскравоi кар’ери хiрурга вiн дещо розгубився. Студенти, такi потрiбнi для дослiдницькоi лабораторii, почали уникати Фолкмана й не хотiли заплямувати свое навчання зв’язком з якимось диваком. А пiд кiнець 1970-х рокiв Фолкман навiть втратив посаду завiдувача хiрургiчного вiддiлення.

Попри всi цi негаразди та приниження, Фолкманова рiшучiсть не слабшала. Двадцять рокiв по тому ось як вiн це пояснив: «Я знав щось таке, чого не знав нiхто iнший, я багато часу працював в операцiйнiй. Мене критикували не хiрурги, а дослiдники фундаментальних наук. Я добре знав, що багато хто з них нiколи не бачив раку, хiба що у пробiрцi. Знав, що вони не бачили того, що бачив я. Те, що пухлини розвиваються у трьох вимiрах, що iм потрiбнi кровоноснi судини в оцi, у черевнiй порожнинi i ще в багатьох мiсцях, усi форми раку in situ, а також сплячi пухлини – усе це я бачив на власнi очi. Тому й далi казав: «Я вважаю, що моi iдеi правильнi, i людям знадобиться багато часу, щоб iх зрозумiти».

Дослiд за дослiдом Джуда Фолкман напрацьовував основнi положення своеi новоi теорii раку:

1. Мiкропухлини не можуть переростати в небезпечний

Сторінка 26

ак, якщо не створять новоi мережi кровоносних судин для власного живлення.

2. Для цього вони виробляють хiмiчну речовину «ангiогенiн», що змушуе судини наближатися до клiтин i формувати новi вiдгалуження.

3. Новi пухлиннi клiтини, поширенi на решту тiла (метастази), стають небезпечними тiльки тодi, коли можуть, своею чергою, притягати до себе новi судини.

4. Великi первиннi пухлини розсилають метастази. Однак, нiби в колонiальнiй iмперii, вони не дозволяють цим вiддаленим територiям стати надто важливими, виробляючи iншу хiмiчну речовину, що блокуе розвиток нових кровоносних судин, – «ангiостатин». (Це пояснюе, чому метастази iнколи раптом розростаються пiсля того, як головну пухлину видаляють у хiрургiчний спосiб.)

Фолкман накопичував результати дослiдiв, але для бiльшостi науковцiв iдея здавалася надто простою, тому вони казали: «То, мабуть, якась ересь». Ба бiльше, як це часто стаеться в науковiй спiльнотi, iдею не можна було сприймати серйозно доти, доки не роз’яснено механiзм, за допомогою якого пухлини контролюють кровоноснi судини. Потрiбно було надати переконливi докази «ангiогенiну» та «ангiостатину».




Голка в копицi сiна


Джуда Фолкман жодного разу не дозволив критикам загнати себе на слизьке. Вiн нiколи не втрачав упевненостi в тому, що колеги зможуть визнати очевиднiсть його теорii, якщо iм надати достатньо доказiв. Фолкман, очевидно, завжди пам’ятав про вислiв Шопенгауера: «Усi великi iстини проходять через три фази. Спочатку над ними смiються, потiм рiзко критикують, а вже тодi визнають як самоочевиднi», – наполегливо намагаючись довести наявнiсть речовин, що могли запобiгти зростанню нових кровоносних судин.

Однак, як iх вiднайти серед тисячi рiзних протеiнiв, вироблених раковими пухлинами? Це все одно, що шукати голку в копицi сiна. Пiсля багатьох рокiв невдалих пошукiв Фолкман уже хотiв був вiдмовитися вiд свого задуму. Аж тут йому пощастило.

Майкл О’Рейлi, молодий хiрург i дослiдник, прийшов на роботу у Фолкманову лабораторiю. Вiн надумав шукати ангiостатин у сечi мишей, несприйнятливих до метастазiв. Наполегливiсть О’Рейлi була така сама, як у його керiвника. За два роки вiн процiдив сотнi лiтрiв мишачоi сечi (пiзнiше О’Рейлi розповiдав про ii огидний сморiд) i, нарештi, знайшов протеiн, що блокував створення кровоносних судин, коли його перевiряли на курячому ембрiонi, у якому судини переважно розвиваються швидко. Мить iстини настала. Тепер вони могли перевiрити цей потенцiйний «ангiостатин» на тваринах у лабораторii й побачити, чи запобiгатиме вiн розвитку раку в живому органiзмi.

О’Рейлi взяв 20 мишей i пересадив на iхню спину небезпечний рак, чиi метастази агресивно поширювалися та швидко росли в легенях, щойно було прооперовано головну пухлину. Одразу пiсля видалення пухлини однiй половинi мишей вiн ввiв ангiостатин, а в органiзмах другоi половини мишей дозволив хворобi розвиватися своiм звичаем. Кiлька днiв по тому в деяких мишей виникли ознаки хвороби. Настав час перевiрити теорiю.

Фолкман знав, що навiть якщо результати будуть позитивнi, нiхто йому не повiрить, тому запросив усiх науковцiв на поверсi у свою лабораторiю, щоб тi засвiдчили результати дослiду. На очах у численних свiдкiв О’Рейлi вiдкрив грудну клiтку першоi мишi, яка не отримувала лiкування. Їi легенi виявилися чорнi й подiрявленi метастазами. Потiм вiн вiдкрив мишу, яка отримувала ангiостатин. Їi легенi цiлком здорового рожевого кольору не мали ознак раку. О’Рейлi не вiрив своiм очам. Одна за одною мишей, яким не вводили ангiостатину, з’iв рак. А всi тi, хто отримував лiкування, повнiстю одужали. У 1994 роцi пiсля 20 рокiв зневаги результати дослiджень побачили свiт у журналi «Cell». Уже наступного дня ангiогенез став одним з найголовнiших напрямкiв у дослiдженнi раку.




Виняткове вiдкриття


Пiзнiше Фолкман змiг довести, що ангiостатин здатний зупинити низку форм раку, зокрема три форми людського раку, пересадженого мишам. На превеликий подив науковоi й медичноi спiльноти, запобiгання створенню нових кровоносних судин спричиняло навiть регресiю вже наявних форм раку. Як i у випадку з ударом Жукова по нацистських лiнiях постачання, пухлини, позбавленi провiзii, почали зменшуватися. Коли ж вони сягнули мiкроскопiчних розмiрiв, то стали цiлком нешкiдливi. Крiм того, дослiдники продемонстрували, що ангiостатин вражае лише кровоноснi судини, якi швидко зростають, i жодним чином не впливае на iншi наявнi судини. Вiн не вражав здорових клiтин органiзму на вiдмiну вiд традицiйних антиракових курсiв лiкування, зокрема хiмiо- або рентгенотерапii. Якщо вжити вiйськову термiнологiю, то вiн не завдавав «супутнiх втрат», тобто становив набагато менш радикальне лiкування, нiж хiмiотерапiя. У статтi про результати дослiджень, опублiкованiй у журналi «Nature Medicine», автори доходили такого висновку: «Цю регресiю первинних пухлин без отруйноi дii на органiзм ранiше не описували». За лаконiчним стилем, притаманним науковiй мовi, можна помiтити збудження вiд виняткового вiдкриття.

У д

Сторінка 27

ох статтях Фолкман та О’Рейлi остаточно довели роль ангiогенезу в раковому метаболiзмi. Вони докорiнно змiнили наше уявлення про лiкування раку. Якщо е можливiсть контролювати ворога, нападаючи на його лiнii постачання, тодi можна придумати довгостроковi курси лiкування, якi пiдривають спроби пухлин створювати новi кровоноснi судини. Як i у вiйськовiй стратегii, курси лiкування можна чудово поеднувати з набагато потужнiшими ударами, як-от хiмiо- або рентгенотерапiею. Планування в довгостроковiй перспективi передбачае «терапiю сплячих пухлин», що захистить вiд рецидивiв уже пiсля лiкування, а також вiд можливих спалахiв метастазiв пiсля хiрургiчних операцiй.




Природнi механiзми захисту, якi блокують ангiогенез


Сьогоднi фармацевтична промисловiсть виробляе багато лiкiв, схожих на ангiостатин (наприклад, авастин), однак iхня дiя на людину не виправдовуе покладених на них надiй. Попри те, що такi лiки можуть уповiльнювати розвиток деяких форм раку й навiть змушувати деякi пухлини регресувати великою мiрою, усе-таки результати iхнього застосування на людях не такi послiдовнi, як на мишах. До того ж, навiть якщо людина лiпше сприймае iх, нiж звичайну хiмiотерапiю, антиангiогеннi медикаменти також мають бiльше побiчних дiй, нiж передбачали науковцi. Як наслiдок, такi препарати не стали довгоочiкуваними чудодiйними медикаментами. Однак у цьому немае нiчого дивного, адже рак – багатовимiрна хвороба, що рiдко коли вiдступае перед якимось однотипним лiкуванням. Отже, щоб отримати належний ефект, потрiбно, як i пiд час лiкування СНІДу, поеднувати кiлька пiдходiв.

Однак факт залишаеться фактом: контролювання ангiогенезу – головна проблема в лiкуваннi раку. Альтернативою очiкуванню на чудодiйнi лiки можуть стати природнi пiдходи, якi потужно впливають на ангiогенез без побiчних дiй i якi можна iдеально поеднати зi звичайними курсами лiкування:

1. Специфiчна дiета (нещодавно вiдкрито численнi природнi антиангiогеннi продукти, зокрема звичайнi iстiвнi гриби, деякi зеленi чаi, а також деякi спецii та трави).

2. Усе, що зменшуе запалення – безпосередню причину зростання нових судин.

Рак – чарiвне й порочне явище. Вiн позичае свiй дестабiлiзувальний iнтелект у наших життевих процесiв, щоб пiдiрвати iх i, зрештою, повернути проти себе. Нещодавнi дослiдження дали змогу лiпше зрозумiти, як вiдбуваються такi дестабiлiзувальнi перетворення. Утворюючи запалення чи кровоноснi судини, рак мавпуе нашу вроджену здатнiсть вiдновлюватися, бо мае на метi протилежний результат. Вiн – протилежнiсть нашого здоров’я, заперечення нашоi життевоi сили. Однак це ще не доводить його невразливостi. Фактично рак мае слабкi мiсця, i наша природна iмунна система добре знае, як iх можна використати. На аванпостах оборони нашi iмуннi клiтини, зокрема NK-клiтини, становлять потужну хiмiчну зброю, що безперестанку придушуе рак у самому його зародку. Усi факти сходяться на одному: те, що змiцнюе нашi iмуннi клiтини, перешкоджае розвитку раку. Загалом стимулюючи iмуннi клiтини й борючись iз запальними процесами (за допомогою належного харчування, фiзичних вправ, емоцiйноi рiвноваги) та ангiогенезом, ми пiдриваемо здатнiсть раку поширюватися. Дiючи паралельно з чiтко усталеними медичними пiдходами, ми пiдвищуемо можливостi нашого органiзму. «Цiна», яку маемо заплатити, – це усвiдомленiше, урiвноваженiше i, зрештою, прекраснiше життя.




Роздiл 5

Оголошення поганоi новини


Тяжка хвороба може стати надзвичайно самотньою подорожжю. Коли небезпека нависае над гуртом мавп, породжуючи в них страх, вони iнстинктивно притискаються одна до одноi й одна одну гарячково вичiсують. Це не зменшуе небезпеки, але позбавляе самотностi. Нашi захiднi цiнностi з iхнiм обожнюванням конкретних результатiв iнодi не дають нам розгледiти глибоку тваринну потребу у звичайнiй присутностi, коли ми наражаемося на якусь небезпеку чи непевнiсть. Добра, постiйна, надiйна присутнiсть – часто найчудовiший подарунок, який можуть зробити нашi близькi. Однак небагато з них про це знають.

Я мав дуже хорошого друга, лiкаря в Пiттсбурзi. Ми любили з ним без кiнця сперечатися про облаштування свiту. Одного ранку я прийшов до нього в кабiнет i розповiв про свою хворобу. Коли я говорив, вiн зблiд, але не виявляв жодних почуттiв. Мiй друг як лiкар рефлективно намагався запропонувати якийсь набiр дiй, допомогти менi в якийсь конкретний спосiб прийняти рiшення. Я вже побував в онкологiв, тому вiн не мав, що менi запропонувати. Вiн щиро хотiв дати менi якiсь практичнi поради, робив якiсь конкретнi пропозицii, але не виявив жодного почуття щодо того, що зi мною сталося.

Коли ми з ним потiм пригадали ту розмову, друг, дещо збентежений, пояснив менi: «Я не знав, що ще сказати». Може, iшлося не про те, щоб ще щось казати.

Інодi обставини змушують нас ще раз для себе вiдкрити силу присутностi. Доктор медицини Девiд Шпiгель розповiдае iсторiю однiеi зi своiх пацiенток, виконавчоi директорки компанii, замiжньоi за керiвником iншоi компанii. Обое вони були працеголi

Сторінка 28

ами й мали звичку обговорювати найменшу дрiбницю, що вiдбулася в iхньому життi. Коли жiнка захворiла, вони докладно обмiрковували рiзнi курси лiкування, але дуже мало говорили про своi почуття. Якось жiнка була така знесилена пiсля сеансу хiмiотерапii, що впала на килим у вiтальнi й не могла пiдвестися. Тодi вона вперше розплакалася. Чоловiк згадуе: «Що б я не казав, щоб ii заспокоiти, вона почувалася гiрше. Я вже не знав, що робити, тому лiг на пiдлогу бiля неi й почав плакати. Я вважав себе цiлковитим нiкчемою, бо нiчим не мiг зарадити дружинi. І от iй стало лiпше саме вiд того, що я перестав намагатися чимось допомогти».

У нашiй культурi контролю й дii найпростiша присутнiсть утратила велику частину своеi вартостi. Дивлячись у вiчi небезпецi або стражданню, ми чуемо, як внутрiшнiй голос нас пiдганяе: «Не сиди склавши руки. Роби щось!» Хоча в деяких ситуацiях ми волiли б сказати своiм коханим: «Перестань весь час хотiти щось зробити. Просто посидь тут трохи!»

Однак дехто все-таки вмiе знайти слова, якi ми найбiльше хочемо почути. Якось я запитав пацiентку, яка багато страждала пiд час тривалого та складного курсу лiкування раку молочноi залози, що iй найбiльше допомагало морально. Вона розмiрковувала кiлька днiв, а тодi вiдповiла електронним листом:



«Щойно я захворiла, чоловiк дав менi листiвку, яку я приколола перед собою на дошцi оголошень в офiсi. Я часто ii читала.

Ось що вiн написав на листiвцi: «Вiдкрий листiвку та притисни ii до себе. Тепер мiцно притисни». А всерединi мiй чоловiк написав:





Конец ознакомительного фрагмента.



notes


Примiтки





1


Lega Italiana per la Lotta contro i Tumori. (Тут i далi прим. авт., якщо не зазначено iнше.)




2


Ще одне дослiдження здiйснили в Каролiнському iнститутi, що у Швецii, де номiнують кандидатiв на Нобелiвську премiю. Воно засвiдчило, що в iдентичних близнюкiв, у яких усi гени збiгаються, ризик раку неоднаковий. Ученi в «New England Journal of Medicine» роблять висновок: «Успадкованi генетичнi чинники лише незначною мiрою впливають на схильнiсть до сприйнятливостi бiльшостi типiв неоплазм» (NB: «неоплазма» означае «рак».) Це вказуе на те, що довкiлля – найголовнiша причина найпоширенiших форм раку.




3


Стiвен Джей Гулд розповiдае про свою реакцiю на статистичнi данi щодо мезотелiоми в чудовому есе пiд назвою «Медiана – це не вирок», яке можна знайти на сайтi www.cancerguide.org. Я вдячний Стiвовi Данну за його сайт, що робить таку iнформацiю доступною для громадськостi.




4


Це не висновок наукового дослiдження, але данi отримано у спостереженнi за пацiентами, що беруть участь у програмi.




5


Цi гени контролюють активнiсть ферменту, вiдповiдального за перетворення жирних кислот омега-6, що потрапляють з iжею, на запальнi чинники.




6


Переклад украiнською Ф. Гавриша (Л. М. Толстой. Твори в 12 томах. – Т. 10. – К., 1960. – С. 85). (Прим. ред.)




7


Женг Цуй не тестував дiтей Могутнього Мишеняти раковими клiтинами, побоюючись, що вони всi можуть загинути, якщо ген резистентностi до раку виявиться рецесивний.




8


Вiдео доктора Мiллера про те, як бiлi кров’янi тiльця iмунноi системи людини виявляють раковi клiтини й нападають на них, можна переглянути на моему сайтi www.anticancerbook.com (на сайтi шукайте «immune system video»).




9


Історii хвороби Мерi-Енн та Джорджа (iмена змiненi) описанi у статтi, опублiкованiй у журналi «New England Journal of Medicine», з якого я й узяв цi факти.




10


Точна назва – метилхолантрен (МХТ).




11


Зв’язок мiж активнiстю iмунноi системи та прогресуванням раку лiпше встановлено в мишей, нiж у людей. Деякi форми раку (наприклад, рак печiнки або рак шийки матки) тiсно пов’язанi з вiрусами, а отже, безпосередньо залежать вiд стану iмунноi системи, але в iнших випадках зв’язок не такий чiткий. Коли iмунна система ослаблена – у хворих на СНІД або в пацiентiв, що вживають великi дози iмунних депресантiв, – у деяких випадках може розвиватися рак (лiмфома, лейкоз або, зокрема, меланома). Водночас у багатьох дослiдженнях засвiдчено, що люди, чия iмунна система особливо активна проти ракових клiтин, лiпше захищенi вiд багатьох форм раку (наприклад, раку молочноi залози, яечникiв, легень, кишкiвника та шлунка), нiж люди, iмуннi клiтини яких пасивнiшi. Якщо ж пухлина виникае, то вона не така схильна поширювати метастази.




12


Це вiдбуваеться завдяки тому, що самi раковi клiтини вiд початку виробляють COX-2. Виробити цей основний фермент, щоб блокувати запальний процес, – мета кiлькох сучасних протизапальних препаратiв, вiдомих як iнгiбiтори COX-2.




13


Дослiдники з Глазго розробили дуже просту формулу, щоб оцiнювати iндивiдуальний ризик. Вона грунтуеться на аналiзi двох складникiв кровi: C-реактивного бiлка (CRP) < 10 мг/л та альбумiну > 35 г/л = мiнiмальний ризик; CRP > 10 мг/л або альбумiн < 35 г/л = середнiй ризик; CRP > 10 мг/л або альбумiн < 35 г/л = ви

Сторінка 29

окий ризик.




14


Deutsche Forschungsgemeinschaft.