Читати онлайн “Гайдамаки. Наймичка. Музыкант. Близнецы. Художник (сборник)” «Тарас Шевченко»

  • 10.09
  • 0
  • 1
фото

Сторінка 1

Гайдамаки. Наймичка. Музыкант. Близнецы. Художник (сборник)
Тарас Григорьевич Шевченко


Твори Тараса Шевченка проникнутi тонким лiризмом i сумом, що пiдкреслюе незгоди пiдневiльного життя селян-крiпакiв на пригнiченiй, але такiй рiднiй Украiнi.

У книгу увiйшла поема «Гайдамаки» – перший украiнський iсторичний роман у вiршах, що розповiдае про Колiiвщину, народно-визвольне повстання козацтва проти гнiту Речi Посполитоi. Також читач ознайомиться з такими творами Шевченка як «Наймичка», «Музикант», «Близнюки» та «Художник».

Произведения Тараса Шевченко проникнуты тонким лиризмом и печалью, отражающей невеселую подневольную жизнь крепостных крестьян на угнетенной, но такой родной и богатой славным прошлым Украине.

В книгу вошла поэма «Гайдамаки» – первый украинский исторический роман в стихах, повествующий о Колиивщине, народно-освободительном восстании казачества против гнета Речи Посполитой. Также читатель сможет ознакомиться с такими сочинениями Шевченко, как «Наймичка», «Музыкант», «Близнецы» и «Художник».





Тарас Григорович Шевченко

Гайдамаки. Повести





ГАЙДАМАКИ





ПЕРЕДМОВА


По мовi – передмова. Можна i без неi, так ось бачте що: все, що я бачив надрукованого, – тiлько бачив, а прочитав дуже небагато, – всюди е передслово, а в мене нема. Якби я не друкував своiх «Гайдамакiв», то воно б не треба i передмови. А коли вже пускаю в люди, то треба i з чим, щоб не смiялись на обiрванцiв, щоб не сказали: «От який! хiба дiди та батьки дурнiшi були, що не пускали в люди навiть граматки без предисловiя». Так, далебi, так, вибачайте, треба предисловiе. Так як же його скомпоновать? щоб, знаете, не було i кривди, щоб не було i правди, а так, як всi предисловiя компонуються. Хоч убий, не вмiю; треба б хвалить, так сором, а гудить не хочеться.

Начнем же уже начало книги с и ц е: весело подивиться на слiпого кобзаря, як вiн сидить собi з хлопцем, слiпий, пiд тином, i весело послухать його, як вiн заспiвае думу про те, що давно дiялось, як боролися ляхи з козаками; весело… а всетаки скажеш: «Слава богу, що минуло», – а надто як згадаеш, що ми одноi матерi дiти, що всi ми слав'яне. Серце болить, а розказувать треба: нехай бачать сини i внуки, що батьки iх помилялись, нехай братаються знову з своiми ворогами. Нехай житом-пшеницею, як золотом, покрита, не розмежованою останеться навiки од моря i до моря – слав'янськая земля.

Про те, що дiялось на Украйнi 1768 року, розказую так, як чув од старих людей; надрукованого i критикованого нiчого не читав, бо, здаеться, i нема нiчого. Галайда вполовину видуманий, а смерть вiльшанського титаря правдива, бо ще е люди, которi його знали. Гонта i Залiзняк, отамани того кровавого дiла, може, виведенi в мене не так, як вони були, – за це не ручаюсь. Дiд мiй, нехай здоров буде, коли зачина розказувать що-небудь таке, що не сам бачив, а чув, то спершу скаже: «Коли старi люди брешуть, то й я з ними».




ПАНОВЕ СУБСКРИБЕНТИ!


«Бачимо, бачимо, що одурив, та ще хоче i одбрехаться!» Отак ви вслух подумаете, як прочитаете моi «Гайдамаки». Панове громадо! далебi, не брешу. Ось бачите що! Я думав, i дуже хотiлось менi надрукувать вашi козацькi iмена рядочком гарненько; уже було i найшлося iх десяткiв зо два, зо три. Слухаю, виходить разномова: один каже – «треба», другий каже – «не треба», третiй – нiчого не каже. Я думав: «Що тут робить на свiтi?» Взяв та й проциндрив гарненько тi грошi, що треба було заплатить за аркуш надрукованого паперу, а до вас i ну писать оцю цидулу! Все б то це нiчого! Чого не трапляеться на вiку! Все бувае, як на довгiй нивi. Та ось лихо менi на безголов'я! Єсть ще i такi паничi, що соромились свою благородну фамiлiю (Кирпа-Гнучкошиенко-в) i надрукувать в мужицькiй книжцi. Далебi, правда!

Т. Шевченко




ВСЕ ЙДЕ, ВСЕ МИНАЄ…


Все йде, все минае – i краю немае.
Куди ж воно дiлось? вiдкiля взялось?
І дурень, i мудрий нiчого не знае.
Живе… умирае… одно зацвiло,
А друге зав'яло, навiки зав'яло…
І листя пожовкле вiтри рознесли.
А сонечко встане, як перше вставало,
І зорi червонi, як перше плили,
Попливуть i потiм, i ти, бiлолиций,
По синьому небу вийдеш погулять,
Вийдеш подивиться в жолобок, криницю
І в море безкрае, i будеш сiять,
Як над Вавiлоном, над його садами
І над тим, що буде з нашими синами.
Ти вiчний без краю!.. люблю розмовлять,
Як з братом, з сестрою, розмовлять з тобою,
Спiвать тобi думу, що ти ж нашептав.
Порай менi ще раз, де дiтись з журбою?
Я не одинокий, я не сирота,
Єсть у мене дiти, та де iх подiти?
Заховать з собою? – грiх, душа жива!
А може, iй легше буде на тiм свiтi,
Як хто прочитае тi сльози-слова,
Що так вона щиро колись виливала,
Що так вона нишком над ними ридала.
Нi, не заховаю, бо душа жива.
Як небо блакитне – нема йому краю,
Так душi почину i краю немае.
А де вона буде? химернi слова!
Згадай же хто-небудь ii на сiм свiтi,
Безславному тяжко сей свiт покидать.
Згадайте, дiвчата, – в
Поділитися в соц. мережах: