Читати онлайн “Пророк. Поеми. Поезії (збірник)” «Тарас Шевченко»
- 10.09
- 0
- 0

Сторінка 1
Пророк. Поеми. Поезii (збiрник)Тарас Григорьевич Шевченко
Шедеври на всi часи
До видання «Вибранi твори. Поезiя» ввiйшли тексти, якi подаються за оригiналами рукописiв i першодрукiв iз наявними в них датами та зазначенням мiсця написання, а в разi iх вiдсутностi – у квадратних дужках тi, що встановленi дослiдниками. Усi авторськi та встановленi дослiдниками дати подаються за iснуючим тодi старим стилем, але дати в примiтках, зокрема релiгiйних свят, – за новим стилем…
Тарас Шевченко
Пророк
Поеми
Поезii
© Інститут лiтератури iм. Т. Г. Шевченка НАН Украiни, тексти, 2009
© С. А. Гальченко, упорядкування текстiв та коментарi, 2009, 2011
© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», видання украiнською мовою, 2010
Письмо Т. Гр. Шевченка к редактору «Народного чтения»
Милостивый государь
Александр Александрович!
Я вполне сочувствую вашему желанию познакомить читателей «Народного чтения» с историею жизни людей, выбившихся своими способностями и делами из темной и безгласной толпы простолюдинов. Подобные сведения поведут, мне кажется, многих к сознанию своего человеческого достоинства, без которого невозможны успехи общественного развития в низших слоях населения России. Моя собственная судьба, представленная в истинном свете, могла бы навести не только простолюдина, но и тех, у кого простолюдин находится в полной зависимости, на размышления, глубокие и полезные для обеих сторон. Вот почему я решаюсь обнаружить перед светом несколько печальных фактов моего существования. Я бы желал изложить их в такой полноте, в какой покойный С. Т. Аксаков представил свои детские и юношеские годы, – тем более, что история моей жизни составляет часть истории моей родины. Но я не имею духу входить во все ее подробности. Это мог бы сделать человек, успокоившийся внутренно и успокоенный насчет себе подобных внешними обстоятельствами. Все, что я могу покамест сделать в исполнение вашего желания, это – представить вам в коротких словах фактический ход моей жизни. Когда вы прочтете эти строки, вы, я надеюсь, оправдаете чувство, от которого у меня сжимается сердце и коснеет рука.
Я – сын крепостного крестьянина Григория Шевченка. Родился в 1814 году, февраля 25, в селе Кириловке, Звенигородского уезда, Киевской губернии, в имении одного помещика. Лишившись отца и матери на осьмом году жизни, приютился я в школе у приходского дьячка в виде школяра-попыхача. Эти школяры в отношении к дьячкам то же самое, что мальчики, отданные родителями или иною властью на выучку к ремесленникам. Права над ними мастера не имеют никаких определенных границ: они – полные рабы его. Все домашние работы и выполнение всевозможных прихотей самого хозяина и его домашних лежат на них безусловно. Предоставляю вашему воображению представить, чего мог требовать от меня дьячок – заметьте, горький пьяница – и что я должен был исполнять с рабской покорностию, не имея ни единого существа в мире, которое заботилось бы или могло заботиться о моем положении. Как бы то ни было, только в течение двухлетней тяжкой жизни в так называемой школе прошел я Граматку, Часосл?вец и наконец Псалтырь. Под конец моего школьного курса дьячок посылал меня читать вместо себя Псалтырь по усопших крепостных душах и благоволил платить мне за то десятую копейку в виде поощрения. Моя помощь доставляла суровому моему учителю возможность предаваться больше прежнего любимому своему занятию, вместе с своим другом Ионою Лымарем, так что, по возвращении от молитвословного подвига, я почти всегда находил их обоих мертвецки пьяными. Дьячок мой обходился жестоко не со мною одним, но и с другими школярами, и мы все глубоко его ненавидели. Бестолковая его придирчивость сделала нас в отношении к нему лукавыми и мстительными. Мы надували его при всяком удобном случае и делали ему всевозможные пакости. Этот первый деспот, на которого я наткнулся в моей жизни, поселил во мне на всю жизнь глубокое отвращение и презрение ко всякому насилию одного человека над другим. Мое детское сердце было оскорблено этим исчадием деспотических семинарий миллион раз, и я кончил с ним так, как вообще оканчивают выведенные из терпения беззащитные люди, – местью и бегством. Найдя его однажды бесчувственно пьяным, я употребил против него собственное его оружие – розги и, насколько хватило детских сил, отплатил ему за все его жестокости. Из всех пожитков пьяницы дьячка драгоценнейшею вещью казалась мне всегда какая-то книжечка с к?нштиками, то есть гравированными картинками, вероятно, самой плохой работы. Я не счел грехом или не устоял против искушения похитить эту драгоценность и ночью бежал в местечко Лысянку. Там я нашел себе нового учителя в особе маляра-диакона, который, как я скоро убедился, очень мало отличался своими правилами и обычаями от моего первого наставника. Три дня я терпеливо таскал на гору ведрами воду из речки Тикича и растирал на железном листе краску медянку. На четвертый день терпенье мне изменило и я бежал в село Тарасовку к дьячку-маляр
Сторінка 2
, славившемуся в околотке изображением великомученика Никиты и Ивана Воина. К сему-то Апеллесу обратился я с твердою решимостью – перенести все испытания, как думал я тогда, неразлучные со всякою наукою. Усвоить себе его великое искусство хоть в самой малой степени желал я страстно. Но увы! Апеллес посмотрел внимательно на мою левую руку и отказал мне наотрез. Он объявил мне, к моему крайнему огорчению, что во мне нет способности ни к чему, ни даже к шевству или бондарству.Потеряв всякую надежду сделаться когда-нибудь хоть посредственным маляром, с сокрушенным сердцем возвратился я в родное село. У меня была в виду скромная участь, которой мое воображение придавало, однако ж, какую-то простодушную прелесть: я хотел сделаться, как выражается Гомер, «пастырем стад непорочным», с тем, чтобы, ходя за громадскою ватагою, читать свою любезную краденую книжку с кунштиками. Но и это не удалось мне. Помещику, только что наследовавшему достояние отца своего, понадобился расторопный мальчик, и оборванный школяр-бродяга попал прямо в тиковую куртку, в такие же шаровары и наконец – в комнатные казачки.
Изобретение комнатных казачков принадлежит цивилизаторам заднепровской Украины, полякам; помещики иных национальностей перенимали и перенимают у них казачков как выдумку, неоспоримо умную. В краю некогда казацком сделать казака ручным с самого детства – это то же самое, что в Лапландии покорить произволу человека быстроногого оленя… Польские помещики былого времени содержали казачков, кроме лакейства, еще в качестве музыкантов и танцоров. Казачки играли для панской потехи веселые двусмысленные песенки, сочиненные народною музою с горя под пьяную руку, и пускались перед панами, как говорят поляки, с?юды-т?ды навприс?юды. Новейшие представители вельможной шляхты с чувством просвещенной гордости называют это покровительством украинской народности, которым-де всегда отличались их предки. Мой помещик, в качестве русского немца, смотрел на казачка более практическим взглядом и, покровительствуя моей народности на свой манер, вменил мне в обязанность только молчание и неподвижность в уголку передней, пока не раздастся его голос, повелевающий подать стоящую тут же возле него трубку или налить у него перед носом стакан воды. По врожденной мне продерзости характера, я нарушал барский наказ, напевая чуть слышным голосом гайдамацкие унылые песни и срисовывая украдкою картины суздальской школы, украшавшие панские покои. Рисовал я карандашом, который – признаюсь в этом без всякой совести – украл у конторщика.
Барин мой был человек деятельный: он беспрестанно ездил то в Киев, то в Вильно, то в Петербург и таскал за собой, в обозе, меня для сиденья в передней, подаванья трубки и тому подобных надобностей. Нельзя сказать, чтоб я тяготился своим тогдашним положением: оно только теперь приводит меня в ужас и кажется мне каким-то диким и несвязным сном. Вероятно, многие из русского народа посмотрят когда-то по-моему на свое прошедшее. Странствуя с своим барином с одного постоялого двора на другой, я пользовался всяким удобным случаем украсть со стены лубочную картинку и составил себе таким образом драгоценную коллекцию. Особенными моими любимцами были исторические герои, как-то Соловей-разбойник, Кульнев, Кутузов, казак Платов и другие. Впрочем, не жажда стяжания управляла мною, но непреодолимое желание срисовать с них как только возможно верные копии.
Однажды, во время пребывания нашего в Вильно, в 1829 году, декабря 6, пан и пани уехали на бал в так называемые ресурсы (дворянское собрание), по случаю тезоименитства в Бозе почившего императора Николая Павловича. В доме все успокоилось, уснуло. Я зажег свечку в уединенной комнате, развернул свои краденные сокровища и, выбрав из них казака Платова, принялся с благоговением копировать. Время летело для меня незаметно. Уже я добрался до маленьких казачков, гарцующих около дюжих копыт генеральского коня, как позади меня отворилась дверь и вошел мой помещик, возвратившийся с бала. Он с остервенением выдрал меня за уши и надавал пощечин – не за мое искусство, нет! (на искусство он не обратил внимания), а за то, что я мог бы сжечь не только дом, но и город. На другой день он велел кучеру Сидорке выпороть меня хорошенько, что и было исполнено с достодолжным усердием.
В 1832 году мне исполнилось восемнадцать лет, и так как надежды моего помещика на мою лакейскую расторопность не оправдались, то он, вняв неотступной моей просьбе, законтрактовал меня на четыре года разных живописных дел цеховому мастеру, некоему Ширяеву, в С.-Петербурге. Ширяев соединял в себе все качества дьячка-спартанца, дьякона-маляра и другого дьячка – хиромантика; но несмотря на весь гнет тройственного его гения, я в светлые весенние ночи бегал в Летний сад рисовать со статуй, украшающих сие прямолинейное создание Петра. В один из таких сеансов познакомился я с художником Иваном Максимовичем Сошенком, с которым и до сих пор нахожусь в самых искренних братских отношениях. По совету Сошенка я начал пробовать акварел
Сторінка 3
ю портреты с натуры. Для многочисленных, грязных проб терпеливо служил мне моделью другой мой земляк и друг, козак Иван Ничипоренко, дворовый человек нашего помещика. Однажды помещик увидел у Ничипоренка мою работу, и она ему до того понравилась, что он начал употреблять меня для снятия портретов с любимых любовниц, за которые иногда награждал меня целым рублем серебра.В 1837 году Сошенко представил меня конференц-секретарю Академии художеств В. И. Григоровичу с просьбой – освободить меня от моей жалкой участи. Григорович передал его просьбу В. А. Жуковскому. Тот сторговался предварительно с моим помещиком и просил К. П. Брюллова написать с него, Жуковского, портрет с целью разыграть его в частной лотерее. Великий Брюллов тотчас согласился, и вскоре портрет Жуковского был у него готов. Жуковский, с помощью графа М. Ю. Вьельгорского, устроил лотерею в 2 500 рублей ассигнациями, и этою ценою куплена была моя свобода в 1838 году, апреля 22.
С того же дня начал я посещать классы Академии художеств и вскоре сделался одним из любимых учеников-товарищей Брюллова. В 1844 году удостоился я звания свободного художника.
О первых литературных моих опытах скажу только, что они начались в том же Летнем саду, в светлые, безлунные ночи. Украинская строгая муза долго чуждалась моего вкуса, извращенного жизнию в школе, в помещичьей передней, на постоялых дворах и в городских квартирах; но когда дыхание свободы возвратило моим чувствам чистоту первых лет детства, проведенных под убогою батьковскою стрехою, она, спасибо ей, обняла и приласкала меня на чужой стороне. Из первых, слабых моих опытов, написанных в Летнем саду, напечатана только одна баллада «Причинна». Как и когда писались последовавшие за нею стихотворения, об этом теперь я не чувствую охоты распространяться. Краткая история моей жизни, набросанная мною в этом нестройном рассказе в угождение вам, сказать правду, обошлась мне дороже, чем я думал. Сколько лет потерянных! сколько цветов увядших! И что же я купил у судьбы своими усилиями – не погибнуть? Едва ли не одно страшное уразумение своего прошедшего. Оно ужасно, оно тем более для меня ужасно, что мои родные братья и сестра, о которых мне тяжело было вспоминать в своем рассказе, до сих пор – крепостные. Да, милостивый государь, они крепостные до сих пор!
Примите уверение и проч.
Т. Шевченко
1860, февраля 18
Поеми. Поезii
1837
Причинна
Реве та стогне Днiпр широкий,
Сердитий вiтер завива,
Додолу верби гне високi,
Горами хвилю пiдiйма.
І блiдий мiсяць на ту пору
Із хмари де-де виглядав,
Неначе човен в синiм морi,
То виринав, то потопав.
Ще третi пiвнi не спiвали,
Нiхто нiгде не гомонiв,
Сичi в гаю перекликались,
Та ясен раз у раз скрипiв.
В таку добу пiд горою,
Бiля того гаю,
Що чорнiе над водою,
Щось бiле блукае.
Може, вийшла русалонька
Матерi шукати,
А може, жде козаченька,
Щоб залоскотати.
Не русалонька блукае:
То дiвчина ходить
Й сама не зна (бо причинна),
Що такее робить.
Так ворожка поробила,
Щоб менше скучала,
Щоб, бач, ходя опiвночi,
Спала й виглядала
Козаченька молодого,
Що торiк покинув.
Обiщався вернутися,
Та, мабуть, i згинув!
Не китайкою покрились
Козацькii очi,
Не вимили бiле личко
Слiзоньки дiвочi:
Орел вийняв карi очi
На чужому полi,
Бiле тiло вовки з’iли —
Така його доля.
Дарма щонiч дiвчинонька
Його виглядае.
Не вернеться чорнобривий
Та й не привiтае,
Не розплете довгу косу,
Хустку не зав’яже,
Не на лiжко, в домовину
Сиротою ляже!
Така ii доля… О Боже мiй милий!
За що ж ти караеш ii, молоду?
За те, що так щиро вона полюбила
Козацькii очi?.. Прости сироту!
Кого ж iй любити? Нi батька, нi неньки:
Одна, як та пташка в далекiм краю.
Пошли ж ти iй долю, – вона молоденька;
Бо люде чужii ii засмiють.
Чи винна ж голубка, що голуба любить?
Чи винен той голуб, що сокiл убив?
Сумуе, воркуе, бiлим свiтом нудить,
Лiтае, шукае, дума – заблудив.
Щаслива голубка: високо лiтае,
Полине до Бога – милого питать.
Кого ж, сиротина, кого запитае,
І хто iй розкаже, i хто тее знае,
Де милий ночуе: чи в темному гаю,
Чи в бистрiм Дунаю коня напова,
Чи, може, з другою, другую кохае,
Їi, чорнобриву, уже забува?
Якби-то далися орлинii крила,
За синiм би морем милого знайшла;
Живого б любила, другу б задушила,
А до неживого у яму б лягла.
Не так серце любить, щоб з ким подiлиться,
Не так воно хоче, як Бог нам дае:
Воно жить не хоче, не хоче журиться.
«Журись», – каже думка, жалю завдае.
О Боже мiй милий! така Твоя воля,
Таке ii щастя, така ii доля!
Вона все ходить, з уст нi пари.
Широкий Днiпр не гомонить:
Розбивши вiтер чорнi хмари,
Лiг бiля моря одпочить.
А з неба мiсяць так i сяе;
І над водою, i над гаем,
Кругом, як в усi, все мовчить.
Аж гульк – з Днiпра повиринали
Малii дiти, смiючись.
«Ходiмо г
Сторінка 4
iться! – закричали. —Зiйшло вже сонце!» (Голi скрiзь;
З осоки коси, бо дiвчата).
…………….
«Чи всi ви тута? – кличе мати. —
Ходiм шукати вечерять.
Пограемось, погуляймо
Та пiсеньку заспiваймо:
Ух! Ух!
Солом’яний дух, дух!
Мене мати породила,
Нехрещену положила.
Мiсяченьку!
Наш голубоньку!
Ходи до нас вечеряти:
У нас козак в очеретi,
В очеретi, в осоцi,
Срiбний перстень на руцi;
Молоденький, чорнобровий;
Знайшли вчора у дiбровi.
Свiти довше в чистiм полi,
Щоб нагулятись доволi.
Поки вiдьми ще лiтають,
Поки пiвнi не спiвають,
Посвiти нам… Он щось ходить!
Он пiд дубом щось там робить.
Ух! Ух!
Солом’яний дух, дух!
Мене мати породила,
Нехрещену положила».
Зареготались нехрещенi…
Гай обiзвався; галас, зик,
Орда мов рiже. Мов скаженi,
Летять до дуба… нiчичирк…
Схаменулись нехрещенi,
Дивляться – мелькае,
Щось лiзе вверх по стовбуру
До самого краю.
Ото ж тая дiвчинонька,
Що сонна блудила:
Отаку-то iй причину
Ворожка зробила!
На самий верх на гiллячцi
Стала… в серце коле!
Подивилась на всi боки
Та й лiзе додолу.
Кругом дуба русалоньки
Мовчки дожидали;
Взяли ii, сердешную,
Та й залоскотали.
Довго, довго дивовались
На ii уроду…
Третi пiвнi: кукурiку! —
Шелеснули в воду.
Защебетав жайворонок,
Угору летючи;
Закувала зозуленька,
На дубу сидячи;
Защебетав соловейко —
Пiшла луна гаем;
Червонiе за горою;
Плугатир спiвае.
Чорнiе гай над водою;
Де ляхи ходили;
Засинiли понад Днiпром
Високi могили;
Пiшов шелест по дiбровi;
Шепчуть густi лози.
А дiвчина спить пiд дубом
При битiй дорозi.
Знать, добре спить, що не чуе,
Як куе зозуля,
Що не лiчить, чи довго жить…
Знать, добре заснула.
А тим часом iз дiброви
Козак виiзжае;
Пiд ним коник вороненький
Насилу ступае.
«Ізнемiгся, товаришу!
Сьогоднi спочинем:
Близько хата, де дiвчина
Ворота одчинить.
А може, вже одчинила
Не менi, другому…
Швидче, коню, швидче, коню,
Поспiшай додому!»
Утомився вороненький,
Іде, спотикнеться, —
Коло серця козацького
Як гадина в’еться.
«Ось i дуб той кучерявий…
Вона! Боже милий!
Бач, заснула, виглядавши,
Моя сизокрила!»
Кинув коня та до неi:
«Боже ти мiй, Боже!»
Кличе ii та цiлуе…
Нi, вже не поможе!
«За що ж вони розлучили
Мене iз тобою?»
Зареготавсь, розiгнався —
Та в дуб головою!
Ідуть дiвчата в поле жати
Та, знай, спiвають iдучи,
Як провожала сина мати,
Як бивсь татарин уночi.
Ідуть – пiд дубом зелененьким
Кiнь замордований стоiть,
А бiля його молоденький
Козак та дiвчина лежить.
Цiкавi (нiгде правди дiти)
Пiдкралися, щоб iзлякать;
Коли подивляться, що вбитий, —
З переполоху ну втiкать!
Збиралися подруженьки,
Слiзоньки втирають;
Збиралися товаришi
Та ями копають;
Прийшли попи з корогвами,
Задзвонили дзвони.
Поховали громадою,
Як слiд, по закону.
Насипали край дороги
Двi могили в житi.
Нема кому запитати,
За що iх убито?
Посадили над козаком
Явiр та ялину,
А в головах у дiвчини
Червону калину.
Прилiтае зозуленька
Над ними кувати;
Прилiтае соловейко
Щонiч щебетати;
Виспiвуе та щебече,
Поки мiсяць зiйде,
Поки тii русалоньки
З Днiпра грiтись вийдуть.
[1837, С.-Петербург]
1838
Думка
Тече вода в сине море,
Та не витiкае,
Шука козак свою долю,
А долi немае.
Пiшов козак свiт за очi;
Грае сине море,
Грае серце козацькее,
А думка говорить:
«Куди ти йдеш, не спитавшись?
На кого покинув
Батька, неньку старенькую,
Молоду дiвчину?
На чужинi не тi люде —
Тяжко з ними жити!
Нi з ким буде поплакати,
Нi поговорити».
Сидить козак на тiм боцi, —
Грае сине море.
Думав, доля зустрiнеться —
Спiткалося горе.
А журавлi летять собi
Додому ключами.
Плаче козак – шляхи битi
Заросли тернами.
[1838, С.-Петербург]
Думка
Тяжко-важко в свiтi жити
Сиротi без роду:
Нема куди прихилиться, —
Хоч з гори та в воду!
Утопився б молоденький,
Щоб не нудить свiтом;
Утопився б, – тяжко жити
І нема де дiтись.
В того доля ходить полем,
Колоски збирае;
А моя десь, ледащиця,
За морем блукае.
Добре тому багатому,
Його люди знають;
А зо мною зострiнуться —
Мов недобачають.
Багатого губатого
Дiвчина шануе;
Надо мною, сиротою,
Смiеться, кепкуе.
Чи я ж тобi не вродливий,
Чи не в тебе вдався,
Чи не люблю тебе щиро,
Чи з тебе смiявся?
Люби ж собi, мое серце,
Люби, кого знаеш,
Та не смiйся надо мною,
Як коли згадаеш.
А я пiду на край свiта…
На чужiй сторонцi
Найду кращу або згину,
Як той лист на сонцi.
Пiшов козак, сумуючи,
Нiкого не кинув;
Шукав долi в чужiм полi
Та там i загинув.
Умираючи, дивився,
Де сонечко сяе…
Тяжко-важко умирати
У чужому краю!
Гатчина,
Сторінка 5
2 ноября 1838 рокуДумка
Нащо менi чорнi брови,
Нащо карi очi,
Нащо лiта молодii,
Веселi, дiвочi?
Лiта моi молодii
Марно пропадають,
Очi плачуть, чорнi брови
Од вiтру линяють.
Серце в’яне, нудить свiтом,
Як пташка без волi.
Нащо менi краса моя,
Коли нема долi?
Тяжко менi сиротою
На сiм свiтi жити;
Своi люде – як чужii,
Нi з ким говорити;
Нема кому розпитати,
Чого плачуть очi;
Нема кому розказати,
Чого серце хоче,
Чого серце, як голубка,
День i нiч воркуе;
Нiхто його не питае,
Не знае, не чуе.
Чужi люде не спитають —
Та й нащо питати?
Нехай плаче сиротина,
Нехай лiта тратить!
Плач же, серце, плачте, очi,
Поки не заснули,
Голоснiше, жалiбнiше,
Щоб вiтри почули,
Щоб понесли буйнесенькi
За синее море
Чорнявому зрадливому
На лютее горе!
[1838, С.-Петербург]
Тарасова нiч
На розпуттi кобзар сидить
Та на кобзi грае,
Кругом хлопцi та дiвчата,
Як мак процвiтае.
Грае кобзар, виспiвуе,
Вимовля словами,
Як москалi, орда, ляхи
Бились з козаками;
Як збиралась громадонька
В недiленьку вранцi;
Як ховали казаченька
В зеленiм байрацi.
Грае кобзар, виспiвуе,
Аж лихо смiеться…
«Була колись Гетьманщина,
Та вже не вернеться!..
Встае хмара з-за Лиману,
А другая з поля;
Зажурилась Украiна —
Така ii доля!
Зажурилась, заплакала,
Як мала дитина.
Нiхто ii не рятуе…
Козачество гине;
Гине слава, батькiвщина,
Немае де дiтись.
Виростають нехрещенi
Козацькii дiти,
Кохаються невiнчанi,
Без попа ховають;
Запродана жидам вiра,
В церкву не пускають!
Як та галич поле крие,
Ляхи, унiяти
Налiтають – нема кому
Порадоньки дати.
Обiзвався Наливайко —
Не стало кравчини!
Обiзвавсь козак Павлюга —
За нею полинув!
Обiзвавсь Тарас Трясило
Гiркими сльозами:
„Бiдна моя Украiно,
Стоптана ляхами!“
Украiно, Украiно!
Ненько моя, ненько!
Як згадаю тебе, краю,
Заплаче серденько…
Де подiлось козачество,
Червонi жупани?
Де подiлась доля-воля?
Бунчуки? Гетьмани?
Де подiлося? Згорiло,
А чи затопило
Сине море твоi гори,
Високi могили?..
Мовчать гори, грае море,
Могили сумують,
А над дiтьми козацькими
Поляки панують.
Грай же, море, мовчiть, гори,
Гуляй, буйний, полем —
Плачте, дiти козацькii,
Така ваша доля!»
Обiзвавсь Тарас Трясило
Вiру рятовати,
Обiзвався, орел сизий,
Та й дав ляхам знати!
Обiзвався пан Трясило:
«А годi журиться!
А ходiм лиш, пани-брати,
З поляками биться!»
Вже не три днi, не три ночi
Б’еться пан Трясило.
Од Лиману до Трубайла
Трупом поле крилось.
Ізнемiгся козаченько,
Тяжко зажурився,
А поганий Конецпольський
Дуже звеселився.
Зiбрав шляхту всю докупи
Та й ну частовати.
Зiбрав Тарас козаченькiв
Поради прохати:
«Отамани товаришi,
Брати моi, дiти!
Дайте менi порадоньку,
Що будем робити?
Бенкетують вражi ляхи
Наше безголов’я».
«Нехай собi бенкетують,
Нехай на здоров’я!
Нехай, клятi, бенкетують,
Поки сонце зайде,
А нiч-мати дасть пораду, —
Козак ляха знайде».
Лягло сонце за горою,
Зiрки засiяли,
А козаки, як та хмара,
Ляхiв обступали.
Як став мiсяць серед неба,
Ревнула гармата,
Прокинулись ляшки-панки —
Нiкуди втiкати!
Прокинулись ляшки-панки,
Та й не повставали:
Зiйшло сонце – ляшки-панки
Покотом лежали.
Червоною гадюкою
Несе Альта вiсти,
Щоб летiли крюки з поля
Ляшкiв-панкiв iсти.
Налетiли чорнi крюки
Вельможних будити;
Зiбралося козачество
Богу помолитись.
Закрякали чорнi крюки,
Виймаючи очi;
Заспiвали козаченьки
Пiсню тii ночi,
Тii ночi кровавоi,
Що славою стала
Тарасовi, козачеству,
Ляхiв що приспала.
Над рiчкою, в чистiм полi,
Могила чорнiе;
Де кров текла козацькая,
Трава зеленiе.
Сидить ворон на могилi
Та з голоду кряче…
Згада козак Гетьманщину,
Згада та й заплаче!
«Було колись, панували,
Та бiльше не будем!..
Тii слави козацькоi повiк не забудем!..»
Умовк кобзар, сумуючи:
Щось руки не грають.
Кругом хлопцi та дiвчата
Слiзоньки втирають.
Пiшов кобзар по улицi —
З журби як заграе!
Кругом хлопцi навприсядки,
А вiн вимовляе:
«Нехай буде отакечки!
Сидiть, дiти, у запiчку,
А я з журби та до шинку,
А там найду свою жiнку,
Найду жiнку, почастую,
З вороженькiв покепкую».
[6 ноября 1838, С.-Петербург]
На вiчну пам’ять Котляревському
Сонце грiе, вiтер вiе
З поля на долину,
Над водою гне з вербою
Червону калину,
На калинi одиноке
Гнiздечко гойдае, —
А де ж дiвся соловейко?
Не питай, не знае.
Згадай лихо, та й байдуже…
Минулось… Пропало…
Згадай добре – серце в’яне:
Чому не осталось?
Отож гляну та згадаю:
Було, як смеркае,
Защебече на калинi —
Нiхто не минае.
Чи багатий, кого доля,
Як мати дитин
Сторінка 6
,Убирае, доглядае, —
Не мине калину.
Чи сирота, що до свiта
Встае працювати,
Опиниться, послухае;
Мов батько та мати
Розпитують, розмовляють, —
Серце б’еться, любо…
І свiт божий як Великдень,
І люди як люди.
Чи дiвчина, що милого
Щодень виглядае,
В’яне, сохне сиротою,
Де дiтись, не знае;
Пiде на шлях подивитись,
Поплакати в лози, —
Защебече соловейко —
Сохнуть дрiбнi сльози.
Послухае, усмiхнеться,
Пiде темним гаем…
Нiби з милим розмовляла…
А вiн, знай спiвае,
Та дрiбно, та рiвно, як Бога благае,
Поки вийде злодiй на шлях погулять
З ножем у халявi, – пiде руна[1 - Луна – Ред.] гаем,
Пiде та замовкне – нащо щебетать?
Запеклую душу злодiя не спинить,
Тiльки стратить голос, добру не навчить.
Нехай не лютуе, поки сам загине,
Поки безголов’я ворон прокричить.
Засне долина. На калинi
І соловейко задрiма.
Повiе вiтер по долинi, —
Пiшла дiбровою руна,
Руна гуляе, Божа мова.
Встануть сердеги працювать,
Корови пiдуть по дiбровi,
Дiвчата вийдуть воду брать,
І сонце гляне – рай, та й годi!
Верба смiеться, свято скрiзь!
Заплаче злодiй, лютий злодiй.
Було так перш – тепер дивись:
Сонце грiе, вiтер вiе
З поля на долину;
Над водою гне з вербою
Червону калину,
На калинi одиноке
Гнiздечко гойдае.
А де ж дiвся соловейко?
Не питай, не знае.
Недавно, недавно у нас в Украiнi
Старий Котляревський отак щебетав;
Замовк, неборака, сиротами кинув
І гори, i море, де перше витав,
Де ватагу пройдисвiта
Водив за собою, —
Все осталось, все сумуе,
Як руiни Троi.
Все сумуе – тiльки слава
Сонцем засiяла.
Не вмре кобзар, бо навiки
Його привiтала.
Будеш, батьку, панувати,
Поки живуть люди;
Поки сонце з неба сяе,
Тебе не забудуть!
Праведная душе, прийми мою мову
Не мудру, та щиру, прийми, привiтай.
Не кинь сиротою, як кинув дiброви,
Прилини до мене хоть на одно слово
Та про Украiну менi заспiвай.
Нехай усмiхнеться серце на чужинi,
Хоть раз усмiхнеться, дивлючись, як ти
Всю славу козацьку за словом единим
Перенiс в убогу хату сироти.
Прилинь, сизий орле, бо я одинокий
Сирота на свiтi, в чужому краю.
Дивлюся на море, широке, глибоке,
Поплив би на той бiк – човна не дають.
Згадаю Енея, згадаю родину,
Згадаю, заплачу, як тая дитина.
А хвилi на той бiк iдуть та ревуть.
А може, я й темний, нiчого не бачу,
Злая доля, може, по тiм боцi плаче, —
Сироту усюди люде осмiють.
Нехай би смiялись, та там море грае,
Там сонце, там мiсяць яснiше сiя,
Там з вiтром могила в степу розмовляе,
Там не одинокий був би з нею й я.
Праведная душе, прийми мою мову
Не мудру, та щиру. Прийми, привiтай.
Не кинь сиротою, як кинув дiброви,
Прилини до мене хоч на одно слово
Та про Украiну менi заспiвай!
[листопад – грудень 1838, С.-Петербург]
1838–1839
Катерина
Василию Андреевичу Жуковскому
На память 22 апреля 1838 года
I
Кохайтеся, чорнобривi,
Та не з москалями,
Бо москалi – чужi люде,
Роблять лихо з вами.
Москаль любить жартуючи,
Жартуючи кине;
Пiде в свою Московщину,
А дiвчина гине…
Якби сама, ще б нiчого,
А то й стара мати,
Що привела на свiт Божий,
Мусить погибати.
Серце в’яне, спiваючи,
Коли знае за що;
Люде серця не побачать,
А скажуть – ледащо!
Кохайтеся ж, чорнобривi,
Та не з москалями,
Бо москалi – чужi люде,
Згнущаються вами.
Не слухала Катерина
Нi батька, нi неньки,
Полюбила москалика,
Як знало серденько.
Полюбила молодого,
В садочок ходила,
Поки себе, свою долю
Там занапастила.
Кличе мати вечеряти,
А донька не чуе;
Де жартуе з москаликом,
Там i заночуе.
Не двi ночi карi очi
Любо цiлувала,
Поки слава на все село
Недобрая стала.
Нехай собi тii люде,
Що хотять, говорять:
Вона любить, то й не чуе,
Що вкралося горе.
Прийшли вiсти недобрii —
В поход затрубили.
Пiшов москаль в Туреччину;
Катрусю накрили.
Незчулася, та й байдуже,
Що коса покрита:
За милого, як спiвати,
Любо й потужити.
Обiцявся чорнобривий,
Коли не загине,
Обiцявся вернутися.
Тойдi Катерина
Буде собi московкою,
Забудеться горе;
А поки що, нехай люде
Що хотять, говорять.
Не журиться Катерина —
Слiзоньки втирае,
Бо дiвчата на улицi
Без неi спiвають.
Не журиться Катерина —
Вмиеться сльозою,
Возьме вiдра, опiвночi
Пiде за водою,
Щоб вороги не бачили;
Прийде до криницi,
Стане собi пiд калину,
Заспiвае Гриця.
Виспiвуе, вимовляе,
Аж калина плаче.
Вернулася – i раденька,
Що нiхто не бачив.
Не журиться Катерина
І гадки не мае —
У новенькiй хустиночцi
В вiкно виглядае.
Виглядае Катерина…
Минуло пiвроку;
Занудило коло серця,
Закололо в боку.
Нездужае Катерина,
Ледве-ледве дише…
Вичуняла, та в запечку
Дитину колише.
А жiночки лихо дзвонять,
Матер
Сторінка 7
глузують,Що москалi вертаються
Та в неi ночують:
«В тебе дочка чорнобрива,
Та ще й не едина,
А муштруе у запечку
Московського сина.
Чорнобривого придбала…
Мабуть, сама вчила…»
Бодай же вас, цокотухи,
Та злиднi побили,
Як ту матiр, що вам на смiх
Сина породила.
Катерино, серце мое!
Лишенько з тобою!
Де ти в свiтi подiнешся
З малим сиротою?
Хто спитае, привiтае
Без милого в свiтi?
Батько, мати – чужi люде,
Тяжко з ними жити!
Вичуняла Катерина,
Одсуне кватирку,
Поглядае на улицю,
Колише дитинку;
Поглядае – нема, нема…
Чи то ж i не буде?
Пiшла б в садок поплакати,
Так дивляться люде.
Зайде сонце – Катерина
По садочку ходить.
На рученьках носить сина,
Очицi поводить:
«Отут з муштри виглядала,
Отут розмовляла,
А там… а там… сину, сину!» —
Та й не доказала.
Зеленiють по садочку
Черешнi та вишнi;
Як i перше виходила,
Катерина вийшла.
Вийшла, та вже не спiвае,
Як перше спiвала,
Як москаля молодого
В вишник дожидала.
Не спiвае чорнобрива,
Клене свою долю.
А тим часом вороженьки
Чинять свою волю —
Кують речi недобрii.
Що мае робити?
Якби милий чорнобривий,
Умiв би спинити…
Так далеко чорнобривий,
Не чуе, не бачить,
Як вороги смiються iй,
Як Катруся плаче.
Може, вбитий чорнобривий
За тихим Дунаем;
А може, вже в Московщинi
Другую кохае!
Нi, чорнявий не убитий,
Вiн живий, здоровий…
А де ж найде такi очi,
Такi чорнi брови?
На край свiта, в Московщинi,
По тiм боцi моря,
Нема нiгде Катерини;
Та здалась на горе!..
Вмiла мати брови дати,
Карi оченята,
Та не вмiла на сiм свiтi
Щастя-долi дати.
А без долi бiле личко —
Як квiтка на полi:
Пече сонце, гойда вiтер,
Рве всякий по волi.
Умивай же бiле личко
Дрiбними сльозами,
Бо вернулись москалики
Іншими шляхами.
II
Сидить батько кiнець стола,
На руки схилився,
Не дивиться на свiт Божий:
Тяжко зажурився.
Коло його стара мати
Сидить на ослонi,
За сльозами ледве-ледве
Вимовляе донi:
«Що весiлля, доню моя?
А де ж твоя пара?
Де свiтилки з друженьками,
Старости, бояре?
В Московщинi, доню моя!
Іди ж iх шукати,
Та не кажи добрим людям,
Що е в тебе мати.
Проклятий час-годинонька,
Що ти народилась!
Якби знала, до схiд сонця
Була б утопила…
Здалась тодi б ти гадинi,
Тепер – москалевi…
Доню моя, доню моя,
Цвiте мiй рожевий!
Як ягодку, як пташечку,
Кохала, ростила
На лишенько… Доню моя,
Що ти наробила?
Оддячила!.. Іди ж шукай
У Москвi свекрухи.
Не слухала моiх рiчей,
То ii послухай.
Іди, доню, найди ii,
Найди, привiтайся,
Будь щаслива в чужих людях,
До нас не вертайся!
Не вертайся, дитя мое,
З далекого краю…
А хто ж мою головоньку
Без тебе сховае?
Хто заплаче надо мною,
Як рiдна дитина?
Хто посадить на могилi
Червону калину?
Хто без тебе грiшну душу
Поминати буде?
Доню моя, доню моя,
Дитя мое любе!
Іди од нас…»
Ледве-ледве
Поблагословила:
«Бог з тобою!» – та, як мертва,
На дiл повалилась…
Обiзвався старий батько:
«Чого ждеш, небого?»
Заридала Катерина
Та бух йому в ноги:
«Прости менi, мiй батечку,
Що я наробила!
Прости менi, мiй голубе,
Мiй соколе милий!»
«Нехай тебе Бог прощае
Та добрii люде;
Молись Богу та йди собi —
Менi легше буде».
Ледве встала, поклонилась,
Вийшла мовчки з хати;
Осталися сиротами
Старий батько й мати.
Пiшла в садок у вишневий,
Богу помолилась,
Взяла землi пiд вишнею,
На хрест почепила,
Промовила: «Не вернуся!
В далекому краю,
В чужу землю, чужi люде
Мене заховають;
А своеi ся крихотка
Надо мною ляже
Та про долю, мое горе
Чужим людям скаже…
Не розказуй, голубонько!
Де б не заховали,
Щоб грiшноi на сiм свiтi
Люде не займали.
Ти не скажеш… ось хто скаже,
Що я його мати!
Боже ти мiй!.. лихо мое,
Де менi сховатись?
Заховаюсь, дитя мое,
Сама пiд водою,
А ти грiх мiй спокутуеш
В людях сиротою,
Безбатченком!..»
Пiшла селом,
Плаче Катерина;
На головi хустиночка,
На руках дитина.
Вийшла з села – серце млiе;
Назад подивилась,
Покивала головою
Та й заголосила.
Як тополя, стала в полi
При битiй дорозi;
Як роса та до схiд сонця,
Покапали сльози.
За сльозами за гiркими
І свiта не бачить,
Тiльки сина пригортае,
Цiлуе та плаче.
А воно, як ангелятко,
Нiчого не знае,
Маленькими ручицями
Пазухи шукае.
Сiло сонце, з-за дiброви
Небо червонiе;
Утерлася, повернулась,
Пiшла… тiлько мрiе.
В селi довго говорили
Дечого багато,
Та не чули вже тих рiчей
Нi батько, нi мати…
Отаке-то на сiм свiтi
Роблять людям люде!
Того в’яжуть, того рiжуть,
Той сам себе губить…
А за вiщо? Святий знае.
Свiт, бачся, широкий,
Та нема де прихилитись
В свiтi одиноким.
Тому доля зап
Сторінка 8
одалаОд краю до краю,
А другому оставила
Те, де заховають.
Де ж тi люде, де ж тi добрi,
Що серце збиралось
З ними жити, iх любити?
Пропали, пропали!
Єсть на свiтi доля,
А хто ii знае?
Єсть на свiтi воля,
А хто ii мае?
Єсть люде на свiтi —
Срiблом-злотом сяють,
Здаеться, панують,
А долi не знають —
Нi долi, нi волi!
З нудьгою та з горем
Жупан надiвають,
А плакати – сором.
Возьмiть срiбло-злото
Та будьте багатi,
А я вiзьму сльози —
Лихо виливати;
Затоплю недолю
Дрiбними сльозами,
Затопчу неволю
Босими ногами!
Тодi я веселий,
Тодi я багатий,
Як буде серденько
По волi гуляти!
III
Кричать сови, спить дiброва,
Зiроньки сiяють,
Понад шляхом, щирицею,
Ховрашки гуляють.
Спочивають добрi люде,
Що кого втомило:
Кого – щастя, кого – сльози,
Все нiчка покрила.
Всiх покрила темнiсiнька,
Як дiточок мати;
Де ж Катрусю пригорнула:
Чи в лiсi, чи в хатi?
Чи на полi пiд копою
Сина забавляе,
Чи в дiбровi з-пiд колоди
Вовка виглядае?
Бодай же вас, чорнi брови,
Нiкому не мати,
Коли за вас таке лихо
Треба одбувати!
А що дальше спiткаеться?
Буде лихо, буде!
Зострiнуться жовтi пiски
І чужii люде;
Зострiнеться зима люта…
А той чи зострiне,
Що пiзнае Катерину,
Привiтае сина?
З ним забула б чорнобрива
Шляхи, пiски, горе;
Вiн, як мати, привiтае,
Як брат, заговорить…
Побачимо, почуемо…
А поки – спочину
Та тим часом розпитаю
Шлях на Московщину.
Далекий шлях, пани-брати,
Знаю його, знаю!
Аж на серцi похолоне,
Як його згадаю.
Попомiряв i я колись —
Щоб його не мiрять!..
Розказав би про те лихо,
Та чи то ж повiрять!
«Брешеш, – скажуть, – сякий-такий!
(Звичайно, не в очi.)
А так тiлько псуе мову
Та людей морочить».
Правда ваша, правда, люде!
Та й нащо те знати,
Що сльозами перед вами
Буду виливати?
Нащо воно? У всякого
І свого чимало…
Цур же йому!.. А тим часом
Кете лиш кресало
Та тютюну, щоб, знаете,
Дома не журились.
А то лихо розказувать,
Щоб бридке приснилось!
Нехай його лихий вiзьме!
Лучче ж помiркую,
Де-то моя Катерина
З Івасем мандруе.
За Киевом, та за Днiпром,
Попiд темним гаем,
Ідуть шляхом чумаченьки,
Пугача спiвають.
Іде шляхом молодиця,
Мусить бути, з прощi.
Чого ж смутна, невесела,
Заплаканi очi?
У латанiй свитиночцi,
На плечах торбина,
В руцi цiпок, а на другiй
Заснула дитина.
Зострiлася з чумаками,
Закрила дитину,
Питаеться: «Люде добрi,
Де шлях в Московщину?»
«В Московщину? Оцей самий.
Далеко, небого?»
«В саму Москву. Христа ради,
Дайте на дорогу!»
Бере шага, аж труситься:
Тяжко його брати!..
Та й навiщо?.. А дитина?
Вона ж його мати!
Заплакала, пiшла шляхом,
В Броварях спочила
Та синовi за гiркого
Медяник купила.
Довго, довго, сердешная,
Все йшла та питала;
Було й таке, що пiд тином
З сином ночувала…
Бач, на що здалися карi оченята:
Щоб пiд чужим тином сльози виливать!
Отож-то дивiться та кайтесь, дiвчата,
Щоб не довелося москаля шукать,
Щоб не довелося, як Катря шукае…
Тодi не питайте, за що люде лають,
За що не пускають в хату ночувать.
Не питайте, чорнобривi,
Бо люде не знають;
Кого Бог кара на свiтi,
То й вони карають…
Люде гнуться, як тi лози,
Куди вiтер вiе.
Сиротинi сонце свiтить
(Свiтить, та не грiе) —
Люде б сонце заступили,
Якби мали силу,
Щоб сиротi не свiтило,
Сльози не сушило.
А за вiщо, Боже милий!
За що свiтом нудить?
Що зробила вона людям,
Чого хотять люде?
Щоб плакала!.. Серце мое!
Не плач, Катерино,
Не показуй людям сльози,
Терпи до загину!
А щоб личко не марнiло
З чорними бровами, —
До схiд сонця в темнiм лiсi
Умийся сльозами.
Умиешся – не побачать,
То й не засмiються;
А серденько одпочине,
Поки сльози ллються.
Отаке-то лихо, бачите, дiвчата.
Жартуючи кинув Катрусю москаль.
Недоля не бачить, з ким iй жартувати,
А люде хоч бачать, та людям не жаль:
«Нехай, – кажуть, – гине ледача дитина,
Коли не зумiла себе шанувать».
Шануйтеся ж, любi, в недобру годину,
Щоб не довелося москаля шукать.
Де ж Катруся блудить?
Попiдтинню ночувала,
Раненько вставала,
Поспiшала в Московщину;
Аж гульк – зима впала.
Свище полем заверюха,
Іде Катерина
У личаках – лихо тяжке! —
І в однiй свитинi.
Іде Катря, шкандибае;
Дивиться – щось мрiе…
Либонь, iдуть москалики…
Лихо!.. Серце млiе…
Полетiла, зострiлася,
Пита: «Чи немае
Мого Йвана чорнявого?»
А тi: «Мы не знаем».
І, звичайно, як москалi,
Смiються, жартують:
«Ай да баба! Ай да наши!
Каво не надуют!»
Подивилась Катерина:
«І ви, бачу, люде!
Не плач, сину, мое лихо!
Що буде, то й буде.
Пiду дальше – бiльш ходила..
А може, й зострiну;
Оддам тебе, мiй голубе,
А сама загину».
Реве, с
Сторінка 9
огне хуртовина,Котить, верне полем;
Стоiть Катря серед поля,
Дала сльозам волю.
Утомилась заверюха,
Де-де позiхае;
Ще б плакала Катерина,
Та слiз бiльш немае.
Подивилась на дитину —
Умите сльозою,
Червонiе, як квiточка
Вранцi пiд росою.
Усмiхнулась Катерина,
Тяжко усмiхнулась:
Коло серця – як гадина
Чорна повернулась.
Кругом мовчки подивилась;
Бачить – лiс чорнiе;
А пiд лiсом, край дороги,
Либонь, курiнь мрiе.
«Ходiм, сину, смеркаеться;
Коли пустять в хату,
А не пустять, то й надворi
Будем ночувати.
Пiд хатою заночуем,
Сину мiй Іване!
Де ж ти будеш ночувати,
Як мене не стане?
З собаками, мiй синочку,
Кохайся надворi!
Собаки злi, покусають,
Та не заговорять,
Не розкажуть смiючися…
З псами iсти й пити…
Бiдна моя головонько!
Що менi робити?»
Сирота-собака мае свою долю,
Мае добре слово в свiтi сирота;
Його б’ють i лають, закують в неволю.
Та нiхто про матiр на смiх не спита,
А Йвася спитають, заранне спитають,
Не дадуть до мови дитинi дожить.
На кого собаки на улицi лають?
Хто голий, голодний пiд тином сидить?
Хто лобуря водить? Чорнявi байстрята.
Одна його доля – чорнi бровенята,
Та й тих люде заздрi не дають носить.
IV
Попiд горою, яром, долом,
Мов тi дiди високочолi,
Дуби з Гетьманщини стоять.
У яру гребля, верби вряд,
Ставок пiд кригою в неволi
І ополонка – воду брать…
Мов покотьоло червонiе,
Крiзь хмару – сонце зайнялось.
Надувся вiтер; як повiе —
Нема нiчого: скрiзь бiлiе…
Та тiлько лiсом загуло.
Реве, свище заверюха.
По лiсу завило;
Як те море, бiле поле
Снiгом покотилось.
Вийшов з хати карбiвничий,
Щоб лiс оглядiти,
Та де тобi! Таке лихо,
Що й не видно свiта.
«Еге, бачу, яка фуга!
Цур же йому з лiсом!
Пiти в хату… Що там таке?
От iх достобiса!
Недобра iх розносила,
Мов справдi за дiлом.
Ничипоре! Дивись лишень,
Якi побiлiлi!»
«Що, москалi?..» – «Де москалi?»
«Що ти? Схаменися!»
«Де москалi-лебедики?»
«Та он, подивися».
Полетiла Катерина
І не одяглася.
«Мабуть, добре Московщина
В тямку iй далася!
Бо уночi тiлько й знае,
Що москаля кличе».
Через пеньки, заметами
Летить, ледве дише,
Боса стала серед шляху,
Втерлась рукавами.
А москалi iй назустрiч,
Як один, верхами.
«Лихо мое! Доле моя!»
До iх… Коли гляне —
Попереду старший iде.
«Любий мiй Іване!
Серце мое коханее!
Де ти так барився?»
Та до його… За стремена…
А вiн подивився,
Та шпорами коня в боки.
«Чого ж утiкаеш?
Хiба забув Катерину?
Хiба не пiзнаеш?
Подивися, мiй голубе,
Подивись на мене —
Я Катруся твоя люба.
Нащо рвеш стремена?»
А вiн коня поганяе,
Нiбито й не бачить.
«Постривай же, мiй голубе!
Дивись – я не плачу.
Ти не пiзнав мене, Йване?
Серце, подивися,
Їй же Богу, я Катруся!»
«Дура, атвяжися!
Вазьмите прочь безумную!»
«Боже мiй! Іване!
І ти мене покидаеш?
А ти ж присягався!»
«Вазьмите прочь! Что ж вы стали?»
«Кого? Мене взяти?
За що ж, скажи, мiй голубе?
Кому хоч оддати
Свою Катрю, що до тебе
В садочок ходила,
Свою Катрю, що для тебе
Сина породила?
Мiй батечку, мiй братику!
Хоч ти не цурайся!
Наймичкою тобi стану…
З другою кохайся…
З цiлим свiтом… Я забуду,
Що колись кохалась,
Що од тебе сина мала,
Покриткою стала…
Покриткою… Який сором!
І за що я гину!
Покинь мене, забудь мене,
Та не кидай сина.
Не покинеш?.. Серце мое,
Не втiкай од мене…
Я винесу тобi сина».
Кинула стремена
Та в хатину. Вертаеться,
Несе йому сина.
Несповита, заплакана
Сердешна дитина.
«Осьде воно, подивися!
Де ж ти? Заховався?
Утiк!.. нема!.. Сина, сина
Батько одцурався!
Боже ти мiй!.. Дитя мое!
Де дiнусь з тобою!
Москалики! голубчики!
Возьмiть за собою;
Не цурайтесь, лебедики:
Воно сиротина;
Возьмiть його та оддайте
Старшому за сина.
Возьмiть його… бо покину,
Як батько покинув, —
Бодай його не кидала
Лихая година!
Грiхом тебе на свiт Божий
Мати породила;
Виростай же на смiх людям!»
На шлях положила.
«Оставайся шукать батька,
А я вже шукала».
Та в лiс з шляху, як навiсна!
А дитя осталось,
Плаче, бiдне… А москалям
Байдуже; минули.
Воно й добре; та на лихо
Лiсничi почули.
Бiга Катря боса лiсом,
Бiга та голосить;
То проклина свого Йвана,
То плаче, то просить.
Вибiгае на возлiсся;
Кругом подивилась,
Та в яр… бiжить… серед ставу
Мовчки опинилась.
«Прийми, Боже, мою душу,
А ти – мое тiло!»
Шубовсть в воду!.. Попiд льодом
Геть загуркотiло.
Чорнобрива Катерина
Найшла, що шукала.
Дунув вiтер понад ставом —
І слiду не стало.
То не вiтер, то не буйний,
Що дуба ламае,
То не лихо, то не тяжке,
Що мати вмирае;
Не сироти малi дiти,
Що неньку сховали:
Їм зосталась добра слава,
Могила зосталась.
Сторінка 10
Засмiються злii люде
Малiй сиротинi;
Вилле сльози на могилу —
Серденько спочине.
А тому, тому на свiтi,
Що йому зосталось,
Кого батько i не бачив,
Мати одцуралась?
Що зосталось байстрюковi?
Хто з ним заговорить?
Нi родини, нi хатини;
Шляхи, пiски, горе…
Панське личко, чорнi брови.
Нащо? Щоб пiзнали!
Змальовала, не сховала…
Бодай полиняли!
V
Ішов кобзар до Киева
Та сiв спочивати.
Торбинками обвiшаний
Його повожатий.
Мале дитя коло його
На сонцi куняе,
А тим часом старий кобзар
Ісуса спiвае.
Хто йде, iде – не минае:
Хто бублик, хто грошi;
Хто старому, а дiвчата
Шажок мiхоношi.
Задивляться чорнобровi —
І босе i голе.
«Дала, кажуть, бровенята,
Та не дала долi!»
Їде шляхом до Киева
Берлин шестернею,
А в берлинi господиня
З паном i сем’ею.
Опинився против старцiв —
Курява лягае.
Побiг Івась, бо з вiконця
Рукою махае.
Дае грошi Івасевi,
Дивуеться панi.
А пан глянув… Одвернувся…
Пiзнав, препоганий,
Пiзнав тii карi очi,
Чорнi бровенята…
Пiзнав батько свого сина,
Та не хоче взяти.
Пита панi, як зоветься?
«Івась». – «Какой милай!»
Берлин рушив, а Івася
Курява покрила…
Полiчили, що достали,
Встали сiромахи,
Помолились на схiд сонця,
Пiшли понад шляхом.
[кiнець 1838 – початок 1839, С.-Петербург]
1839
Перебендя
Перебендя, старий, слiпий —
Хто його не знае?
Вiн усюди вештаеться
Та на кобзi грае.
А хто грае, того знають
І дякують люде:
Вiн iм тугу розганяе,
Хоть сам свiтом нудить.
Попiдтинню сiромаха
І днюе й ночуе;
Нема йому в свiтi хати;
Недоля жартуе
Над старою головою,
А йому байдуже…
Сяде собi, заспiвае:
«Ой не шуми, луже!»
Заспiвае та й згадае,
Що вiн сиротина,
Пожуриться, посумуе,
Сидячи пiд тином.
Отакий-то Перебендя,
Старий та химерний!
Заспiвае про Чалого —
На Горлицю зверне;
З дiвчатами на вигонi —
Гриця та веснянку,
А у шинку з парубками —
Сербина, Шинкарку;
З жонатими на бенкетi
(Де свекруха злая) —
Про тополю, лиху долю,
А потiм – У гаю;
На базарi – про Лазаря
Або, щоб те знали,
Тяжко-важко заспiвае,
Як Сiч руйновали.
Отакий-то Перебендя,
Старий та химерний!
Заспiвае, засмiеться,
А на сльози зверне.
Вiтер вiе-повiвае,
По полю гуляе.
На могилi кобзар сидить
Та на кобзi грае.
Кругом його степ, як море
Широке, синiе;
За могилою могила,
А там – тiлько мрiе.
Сивий ус, стару чуприну
Вiтер розвiвае;
То приляже та послуха,
Як кобзар спiвае,
Як серце смiеться, слiпi очi плачуть…
Послуха, повiе…
Старий заховавсь
В степу на могилi, щоб нiхто не бачив,
Щоб вiтер по полю слова розмахав,
Щоб люде не чули, бо то Боже слово,
То серце по волi з Богом розмовля,
То серце щебече Господнюю славу,
А думка край свiта на хмарi гуля.
Орлом сизокрилим лiтае, ширяе,
Аж небо блакитне широкими б’е;
Спочине на сонцi, його запитае,
Де воно ночуе, як воно встае;
Послухае моря, що воно говорить,
Спита чорну гору: «Чого ти нiма?»
І знову на небо, бо на землi горе,
Бо на iй, широкiй, куточка нема
Тому, хто все знае, тому, хто все чуе:
Що море говорить, де сонце ночуе.
Його на сiм свiтi нiхто не прийма;
Один вiн мiж ними, як сонце високе.
Його знають люде, бо носить земля;
А якби почули, що вiн, одинокий,
Спiва на могилi, з морем розмовля, —
На Божее слово вони б насмiялись,
Дурним би назвали, од себе б прогнали.
«Нехай понад морем, – сказали б, – гуля!»
Добре еси, мiй кобзарю,
Добре, батьку, робиш,
Що спiвати, розмовляти
На могилу ходиш!
Ходи собi, мiй голубе,
Поки не заснуло
Твое серце, ти виспiвуй,
Щоб люде не чули.
А щоб тебе не цурались,
Потурай iм, брате!
Скачи, враже, як пан каже:
На те вiн багатий.
Отакий-то Перебендя,
Старий та химерний!
Заспiвае весiльноi,
А на журбу зверне.
[1839, С.-Петербург]
Тополя
По дiбровi вiтер вие,
Гуляе по полю,
Край дороги гне тополю
До самого долу.
Стан високий, лист широкий —
Марно зеленiе?
Кругом поле, як те море
Широке, синiе,
Чумак iде, подивиться
Та й голову схилить;
Чабан вранцi з сопiлкою
Сяде на могилi,
Подивиться – серце ние:
Кругом нi билини!
Одна, одна, як сирота
На чужинi, гине!
Хто ж викохав тонку, гнучку
В степу погибати?
Постривайте – все розкажу,
Слухайте ж, дiвчата!
Полюбила чорнобрива
Козака дiвчина.
Полюбила – не спинила,
Пiшов – та й загинув…
Якби знала, що покине —
Була б не любила;
Якби знала, що загине, —
Була б не пустила;
Якби знала – не ходила б
Пiзно за водою,
Не стояла б до пiвночi
З милим пiд вербою;
Якби знала!..
І то лихо —
Попереду знати,
Що нам в свiтi зострiнеться.
Не знайте, дiвчата!
Не питайте свою долю…
Само серце знае,
Кого любить. Не
Сторінка 11
ай в’яне,Поки закопають!
Бо не довго, чорнобривi,
Карi оченята,
Бiле личко червонiе
Не довго, дiвчата!
До полудня, та й зав’яне,
Брови полиняють…
Кохайтеся, любiтеся,
Як серденько знае.
Защебече соловейко
В лузi на калинi,
Заспiвае козаченько,
Ходя по долинi.
Виспiвуе, поки вийде
Чорнобрива з хати,
А вiн ii запитае,
Чи не била мати.
Стануть собi, обiймуться —
Спiва соловейко;
Послухають, розiйдуться, —
Обое раденькi…
Нiхто того не побачить,
Нiхто не спитае:
«Де ти була, що робила?»
Сама собi знае.
Любилася, кохалася,
А серденько млiло:
Воно чуло недоленьку,
А сказать не вмiло.
Не сказало – осталася,
День i нiч воркуе,
Як голубка без голуба,
А нiхто не чуе…
Не щебече соловейко
В лузi над водою,
Не спiвае чорнобрива,
Стоя пiд вербою,
Не спiвае – сиротою
Бiлим свiтом нудить.
Без милого батько, мати —
Як чужii люди,
Без милого сонце свiтить —
Як ворог смiеться,
Без милого скрiзь могила…
А серденько б’еться!
Минув i рiк, минув другий —
Козака немае;
Сохне вона, як квiточка;
Нiхто не питае.
«Чого в’янеш, моя доню?» —
Стара не спитала,
За сивого, багатого
Тихенько еднала.
«Іди, доню, – каже мати, —
Не вiк дiвувати.
Вiн багатий, одинокий —
Будеш панувати».
«Не хочу я панувати,
Не пiду я, мамо!
Рушниками, що придбала,
Спусти мене в яму.
Нехай попи заспiвають,
А дружки заплачуть:
Легше, мамо, в трунi лежать,
Нiж його побачить».
Не слухала стара мати,
Робила, що знала.
Дивилися чорнобрива,
Сохла i мовчала.
Пiшла вночi до ворожки,
Щоб поворожити,
Чи довго iй, одинокiй,
На сiм свiтi жити?..
«Бабусенько, голубонько,
Серце мое, ненько,
Скажи менi щиру правду,
Де милий-серденько?
Чи жив-здоров, чи вiн любить?
Чи забув-покинув?
Скажи ж менi, де мiй милий?
Край свiта полину!
Бабусенько, голубонько,
Скажи, бо [ти] знаеш…
Мене мати хоче дати
За старого замiж.
Любить його, моя сиза,
Серце не навчити.
Пiшла б же я утопилась —
Жаль душу згубити.
Коли нежив чорнобривий,
Зроби, моя пташко,
Щоб додому не вернулась…
Тяжко менi, тяжко!
Там старий жде з старостами…
Скажи ж мою долю».
«Добре, доню! Спочинь трошки.
Чини ж мою волю.
Сама колись дiвувала,
Тее лихо знаю;
Минулося – навчилася:
Людям помагаю.
Твою долю, моя доню,
Позаторiк знала,
Позаторiк i зiллячка
Для того придбала».
Пiшла стара, мов каламар
Достала з полицi.
«Ось на тобi сього дива.
Пiди до криницi,
Поки пiвнi не спiвали,
Умийся водою,
Випий трошки сього зiлля —
Все лихо загоiть.
Вип’еш – бiжи якомога;
Що б там не кричало,
Не оглянься, поки станеш
Аж там, де прощалась.
Одпочинеш; а як стане
Мiсяць серед неба,
Випий ще раз; не приiде —
Втрете випить треба.
За перший раз, як за той рiк,
Будеш ти такою;
А за другий – серед степу
Тупне кiнь ногою, —
Коли живий козаченько,
То зараз прибуде.
А за третiй… моя доню,
Не питай, що буде…
Та ще, чуеш, не хрестися,
Бо все пiде в воду.
Тепер же йди, подивися
На торiшню вроду».
Взяла зiлля, поклонилась:
«Спасибi, бабусю!»
Вийшла з хати – чи йти, чи нi?..
«Нi, вже не вернуся!»
Прийшла… Вмилась, напилася,
Тихо усмiхнулась,
Вдруге, втрете напилася
І не оглянулась.
Полетiла, мов на крилах,
Серед степу пала,
Пала, стала, заплакала
І… i заспiвала:
«Плавай, плавай, лебедонько
По синьому морю —
Рости, рости, тополенько,
Все вгору та вгору!
Рости гнучка та висока,
До самоi хмари,
Спитай Бога, чи дiжду я,
Чи не дiжду пари?
Рости, рости, подивися
За синее море:
По тiм боцi – моя доля,
По сiм боцi – горе.
Там десь милий, чорнобривий
Спiвае, гуляе,
А я плачу, лiта трачу,
Його виглядаю.
Скажи йому, мое серце!
Що смiються люде,
Скажи йому, що загину,
Коли не прибуде!
Сама хоче мене мати
В землю заховати…
А хто ж ii головоньку
Буде доглядати?
Хто догляне, розпитае,
На старiсть поможе?
Мамо моя, доле моя!
Боже милий, Боже!
Подивися, тополенько!
Як нема – заплачеш,
До схiд сонця, ранiсiнько,
Щоб нiхто не бачив.
Рости ж, серце-тополенько,
Все вгору та вгору;
Плавай, плавай, лебедонько,
По синьому морю!»
Отак тая чорнобрива
Плакала, спiвала…
І на диво серед поля
Тополею стала.
По дiбровi вiтер вие,
Гуляе по полю,
Край дороги гне тополю
До самого долу.
[1839, С.-Петербург]
До Основ’яненка
Б’ють пороги; мiсяць сходить,
Як i перше сходив…
Нема Сiчi, пропав i той,
Хто всiм верховодив!
Нема Сiчi; очерети
У Днiпра питають:
«Де то нашi дiти дiлись,
Де вони гуляють?»
Чайка скиглить лiтаючи,
Мов за дiтьми плаче;
Сонце грiе, вiтер вiе
На степу козачiм.
На тiм степу скрiзь могили
Стоять та сумують;
Питаються у буйного:
«Де нашi пан
Сторінка 12
ють?Де панують, бенкетують?
Де ви забарились?
Вернiтеся! Дивiтеся —
Жита похилились,
Де паслися вашi конi,
Де тирса шумiла,
Де кров ляха, татарина
Морем червонiла…
Вернiтеся!» – «Не вернуться! —
Заграло, сказало
Сине море. – Не вернуться,
Навiки пропали!»
Правда, море, правда, сине!
Такая iх доля:
Не вернуться сподiванi,
Не вернеться воля,
Не вернуться запорожцi,
Не встануть гетьмани,
Не покриють Украiну
Червонi жупани!
Обiдрана, сиротою
Понад Днiпром плаче;
Тяжко-важко сиротинi,
А нiхто не бачить…
Тiлько ворог, що смiеться…
Смiйся, лютий враже!
Та не дуже, бо все гине —
Слава не поляже;
Не поляже, а розкаже,
Що дiялось в свiтi,
Чия правда, чия кривда
І чиi ми дiти.
Наша дума, наша пiсня
Не вмре, не загине…
От де, люде, наша слава,
Слава Украiни!
Без золота, без каменю,
Без хитроi мови,
А голосна та правдива,
Як Господа слово.
Чи так, батьку отамане?
Чи правду спiваю?
Ех, якби-то!.. Та що й казать?
Кебети не маю.
А до того – Московщина,
Кругом чужi люде…
«Не потурай», – може, скажеш,
Та що з того буде?
Насмiються на псалом той,
Що виллю сльозами;
Насмiються… Тяжко, батьку,
Жити з ворогами!
Поборовся б i я, може,
Якби малось сили;
Заспiвав би – був голосок,
Та позички з’iли.
Отаке-то лихо тяжке,
Батьку ти мiй, друже!
Блу[д]жу в снiгах та сам собi:
«Ой не шуми, луже!»
Не втну бiльше. А ти, батьку,
Як сам здоров знаеш;
Тебе люде поважають,
Добрий голос маеш;
Спiвай же iм, мiй голубе,
Про Сiч, про могили,
Коли яку насипали,
Кого положили.
Про старину, про те диво,
Що було, минуло…
Утни, батьку, щоб нехотя
На весь свiт почули,
Що дiялось в Украiнi,
За що погибала,
За що слава козацькая
На всiм свiтi стала!
Утни, батьку, орле сизий!
Нехай я заплачу,
Нехай свою Украiну
Я ще раз побачу,
Нехай ще раз послухаю,
Як те море грае,
Як дiвчина пiд вербою
Гриця заспiвае.
Нехай ще раз усмiхнеться
Серце на чужинi,
Поки ляже в чужу землю,
В чужiй домовинi.
[жовтень – грудень 1839, С.-Петербург]
Іван Пiдкова
I
Було колись – в Украiнi
Ревiли гармати;
Було колись – запорожцi
Вмiли пановати.
Пановали, добували
І славу, i волю;
Минулося – осталися
Могили на полi.
Високii тi могили,
Де лягло спочити
Козацькее бiле тiло,
В китайку повите.
Високii тi могили
Чорнiють, як гори,
Та про волю нишком в полi
З вiтрами говорять.
Свiдок слави дiдiвщини
З вiтром розмовляе,
А внук косу несе в росу,
За ними спiвае.
Було колись – в Украiнi
Лихо танцьовало,
Журба в шинку мед-горiлку
Поставцем кружала,
Було колись добре жити
На тiй Украiнi…
А згадаймо! Може, серце
Хоч трохи спочине.
II
Чорна хмара з-за Лиману
Небо, сонце крие,
Сине море звiрюкою
То стогне, то вие,
Днiпра гирло затопило.
«Ануте, хлоп’ята,
На байдаки! Море грае —
Ходiм погуляти!»
Висипали запорожцi —
Лиман човни вкрили.
«Грай же, море!» – заспiвали,
Запiнились хвилi.
Кругом хвилi, як тi гори:
Нi землi, нi неба,
Серце млiе, а козакам
Того тiлько й треба.
Пливуть собi та спiвають;
Рибалка лiтае…
А попереду отаман
Веде, куди знае.
Похожае вздовж байдака,
Гасне люлька в ротi;
Поглядае сюди-туди —
Де-то буть роботi?
Закрутивши чорнi уси,
За ухо чуприну,
Пiдняв шапку – човни стали.
«Нехай ворог гине!
Не в Синопу, отамани,
Панове-молодцi,
А у Царьград до султана
Поiдемо в гостi!»
«Добре, батьку отамане!» —
Кругом заревiло. «Спасибi вам!» —
Надiв шапку.
Знову закипiло
Сине море; вздовж байдака
Знову похожае
Пан отаман та на хвилю
Мовчки поглядае.
[1839, С.-Петербург]
1840
«Думи моi, думи моi…»
Думи моi, думи моi,
Лихо менi з вами!
Нащо стали на паперi
Сумними рядами?..
Чом вас вiтер не розвiяв
В степу, як пилину?
Чом вас лихо не приспало,
Як свою дитину?..
Бо вас лихо на свiт на смiх породило,
Поливали сльози… чом не затопили,
Не винесли в море, не розмили в полi?.
Не питали б люде, що в мене болить,
Не питали б, за що проклинаю долю,
Чого нуджу свiтом? «Нiчого робить», —
Не сказали б на смiх…
Квiти моi, дiти!
Нащо ж вас кохав я, нащо доглядав?
Чи заплаче серце одно на всiм свiтi,
Як я з вами плакав?.. Може, i вгадав…
Може, найдеться дiвоче
Серце, карi очi,
Що заплачуть на сi думи —
Я бiльше не хочу.
Одну сльозу з очей карих —
І пан над панами!
Думи моi, думи моi,
Лихо менi з вами!
За карii оченята,
За чорнii брови
Серце рвалося, смiялося,
Виливало мову,
Виливало, як умiло,
За темнii ночi,
За вишневий сад зелений,
За ласки дiвочi…
За степи та за могили,
Що на Украiнi,
Серце млiло, не хотiло
Спiвать на чужинi…
Не хотiлось в снiгу, в лiсi,
Козацьку гр
Сторінка 13
мадуЗ булавами, з бунчугами
Збирать на пораду…
Нехай душi козацькii
В Украйнi витають —
Там широко, там весело
Од краю до краю…
Як та воля, що минулась,
Днiпр широкий – море,
Степ i степ, ревуть пороги,
І могили – гори. —
Там родилась, гарцювала
Козацькая воля;
Там шляхтою, татарами
Засiвала поле,
Засiвала трупом поле,
Поки не остило…
Лягла спочить… А тим часом
Виросла могила,
А над нею орел чорний
Сторожем лiтае,
І про неi добрим людям
Кобзарi спiвають,
Все спiвають, як дiялось,
Слiпi небораки, —
Бо дотепнi… А я… а я
Тiлько вмiю плакать,
Тiлько сльози за Украйну…
А слова – немае…
А за лихо… Та цур йому!
Хто його не знае!..
А надто той, що дивиться
На людей душою —
Пекло йому на сiм свiтi,
А на тiм…
Журбою
Не накличу собi долi,
Коли так не маю.
Нехай злиднi живуть три днi —
Я iх заховаю,
Заховаю змiю люту
Коло свого серця,
Щоб вороги не бачили,
Як лихо смiеться…
Нехай думка, як той ворон,
Лiтае та кряче,
А серденько соловейком
Щебече та плаче
Нишком – люде не побачуть,
То й не засмiються…
Не втирайте ж моi сльози,
Нехай собi ллються.
Чуже поле поливають
Щодня i щоночi.
Поки, поки… не засиплють
Чужим пiском очi…
Отаке-то… А що робить?
Журба не поможе.
Хто ж сиротi завидуе —
Карай того, Боже!
Думи моi, думи моi,
Квiти моi, дiти!
Виростав вас, доглядав вас —
Де ж менi вас дiти?
В Украiну iдiть, дiти,
В нашу Украiну,
Попiдтинню сиротами,
А я тут загину.
Там найдете щире серце
І слово ласкаве,
Там найдете щиру правду,
А ще, може, й славу…
Привiтай же, моя ненько,
Моя Украiно,
Моiх дiток нерозумних,
Як свою дитину.
[сiчень – початок березня 1840, С.-Петербург]
Н. Маркевичу
Бандуристе, орле сизий!
Добре тобi, брате,
Маеш крила, маеш силу,
Є коли лiтати.
Тепер летиш в Украiну,
Тебе виглядають.
Полетiв би за тобою,
Та хто привiтае.
Я й тут чужий, одинокий,
І на Украiнi
Я сирота, мiй голубе,
Як i на чужинi.
Чого ж серце б’еться, рветься?
Я там одинокий.
Одинокий… А Украйна!
А степи широкi!
Там повiе буйнесенький,
Як брат, заговорить;
Там в широкiм полi воля,
Там синее море
Вигравае, хвалить Бога,
Тугу розганяе;
Там могили з буйним вiтром
В степу розмовляють,
Розмовляють сумуючи,
Отака iх мова:
«Було колись – минулося,
Не вернеться знову».
Полетiв би, послухав би,
Заплакав би з ними…
Та ба, доля приборкала
Меж людьми чужими.
С.-Петербург, 9 маiя 1840 року
На незабудь Штернберговi
Поiдеш далеко,
Побачиш багато;
Задивишся, зажуришся, —
Згадай мене, брате!
[травень – червень 1840, С.-Петербург]
1841
«Вiтер з гаем розмовляе…»
Вiтер з гаем розмовляе,
Шепче з осокою,
Пливе човен по Дунаю
Один за водою.
Пливе човен вод[и] повен,
Нiхто не спиняе;
Кому спинить – рибалоньки
На свiтi немае.
Поплив човен в сине море,
А воно заграло, —
Погралися гори-хвилi —
І скiпок не стало.
Недовгий шлях – як човновi
До синього моря —
Сиротинi на чужину,
А там – i до горя.
Пограються добрi люди,
Як холоднi хвилi;
Потiм собi подивляться,
Як сирота плаче;
Потiм спитай, де сирота, —
Не чув i но бачив.
[1841, С.-Петербург]
1842
Гамалiя
«Ой нема, нема нi вiтру, нi хвилi
Із нашоi Украiни!
Чи там раду радять, як на турка стати,
Не чуемо на чужинi.
Ой повiй, повiй, вiтре, через море
Та з Великого Лугу,
Суши нашi сльози, заглуши кайдани,
Розвiй нашу тугу.
Ой заграй, заграй, синесеньке море,
Та пiд тими байдаками,
Що пливуть козаки, тiлько мрiють шапки,
Та на сей бiк за нами.
Ой Боже наш, Боже, хоч i не за нами,
Неси Ти iх з Украiни.
Почуемо славу, козацькую славу,
Почуемо та й загинем».
Отак у Скутарi козаки спiвали;
Спiвали, сердеги, а сльози лились;
Лилися козацькi, тугу домовляли.
Босфор аж затрясся, бо зроду не чув
Козацького плачу, застогнав широкий,
І шкурою, сiрий бугай, стрепенув,
І хвилю, ревучи, далеко-далеко
У синее море на ребрах послав.
І море ревнуло Босфорову мову,
У Лиман погнало, а Лиман Днiпровi
Тую журбу-мову на хвилях подав.
Зареготався дiд наш дужий,
Аж пiна з уса потекла.
«Чи спиш, чи чуеш, брате Луже?
Хортице-сестро?»
Загула
Хортиця з Лугом: «Чую! чую!»
І Днiпр укрили байдаки,
І заспiвали козаки:
«У туркенi, по тiм боцi,
Хата на помостi.
Гай, гай! Море, грай,
Реви, скелi ламай!
Поiдемо в гостi.
У туркенi у кишенi
Таляри-дукати.
Не кишенi трусить,
Їдем рiзать, палить,
Братiв визволяти.
У туркенi яничари
І баша на лавi.
Гой ги, вороги!
Ми не маем ваги!
Наша воля й слава!»
Пливуть собi, спiваючи,
Море вiтер чуе;
Попереду Гамалiя
Байдаком керуе.
Гамалiю, серце млiе:
Сторінка 14
Сказилося море.Не злякае! І сховались
За хвилi – за гори.
Дрiмае в харемi – в раю Вiзантiя,
І Скутар дрiмае; Босфор клекотить,
Неначе скажений; то стогне, то вие:
Йому Вiзантiю хочеться збудить.
«Не буди, Босфоре, буде тобi горе,
Твоi бiлi ребра пiском занесу,
У мул поховаю! – реве сине море. —
Хiба ти не знаеш, яких я несу
Гостей до султана?»
Так море спиняло
(Любило завзятих усатих слав’ян).
Босфор схаменувся. Туркеня дрiмала,
Дрiмав у харемi ледачий султан.
Тiлько у Скутарi, в тюрмi, не дрiмають
Козаки-сердеги. Чого вони ждуть?
По-своему Бога в кайданах благають,
А хвилi на той бiк iдуть та ревуть.
«О милий Боже Украiни!
Не дай пропасти на чужинi,
В неволi вольним козакам!
І сором тут, i сором там —
Вставать з чужоi домовини,
На суд Твiй праведний прийти,
В залiзах руки принести,
І перед всiми у кайданах
Стать козаковi…»
«Рiж! i бий!
Катуй невiру-бусурмана!» —
Кричать за муром. Хто такий?
Гамалiя, серце млiе:
Скутар скаженiе!
«Рiжте! бийте!» – на фортецi
Кричить Гамалiя.
Реве гарматами Скутара,
Ревуть, лютують вороги,
Козацтво преться без ваги —
І покотились яничари.
Гамалiя по Скутарi —
По пеклу гуляе,
Сам хуртигу розбивае,
Кайдани ламае.
«Вилiтайте, сiрi птахи,
На базар до паю!»
Стрепенулись соколята,
Бо довго не чули
Хрещеноi тii мови.
І нiч стрепенулась:
Не бачила стара мати
Козацькоi плати;
Не лякайся, подивися
На бенкет козачий.
Темно всюди, як у будень,
А свято чимале.
Не злодii з Гамалiем
Їдять мовчки сало
Без шашлика. «Засвiтимо!»
До самоi хмари
З щоглистими кораблями
Палае Скутара.
Вiзантiя пробуркалась,
Витрiщила очi,
Переплива на пiдмогу,
Зубами скрегоче.
Реве, лютуе Вiзантiя,
Руками берег достае;
Достала, зикнула, встае —
І на ножах в кровi нiмiе.
Скутар, мов пекло те, палае,
Через базари кров тече,
Босфор широкий доливае.
Неначе птахи чорнi в гаю,
Козацтво смiлее лiтае.
Нiхто на свiтi не втече!
Огонь запеклих не пече.
Руйнують мури, срiбло, злото
Несуть шапками козаки
І насипають байдаки.
Пала Скутар, стиха робота,
І хлопцi сходяться, зiйшлись,
Люльки з пожару закурили,
На байдаки – та й потягли,
Рвучи червонi гори-хвилi.
Пливуть собi, нiби з дому,
Так буцiм гуляють,
Та, звичайне запорожство,
Пливучи спiвае:
«Наш отаман Гамалiя,
Отаман завзятий,
Забрав хлопцiв та й поiхав
По морю гуляти,
По морю гуляти,
Слави добувати,
Із турецькоi неволi
Братiв визволяти.
Ой приiхав Гамалiя
Аж у ту Скутару,
Сидять брати-запорожцi,
Дожидають кари.
Ой як крикнув Гамалiя:
„Брати, будем жити,
Будем жити, вино пити,
І ворога бити,
А куренi килимами,
Оксамитом крити!“
Вилiтали запорожцi
На лан жито жати;
Жито зжали, в копи склали,
Гуртом заспiвали:
„Слава тобi, Гамалiя,
На ввесь свiт великий,
На ввесь свiт великий,
На всю Украiну,
Що не дав ти запорожцям
Згинуть на чужинi!“»
Пливуть, спiваючи; пливе
Позад завзятий Гамалiя:
Орел орлят мов стереже;
Із Дарданелли вiтер вiе,
А не женеться Вiзантiя:
Вона боiться, щоб Чернець
Не засвiтив Галату знова,
Або гетьман Іван Пiдкова
Не кликнув в море на ралець.
Пливуть собi, а з-за хвилi
Сонце хвилю червонить;
Перед ними море миле
Гомонить i клекотить.
Гамалiю, вiтер вiе.
Ось-ось наше море!..
І сховалися за хвилi —
За червонi гори.
[жовтень – перша половина листопада 1842]
1843
Розрита могила
Свiте тихий, краю милий,
Моя Украiно!
За що тебе сплюндровано,
За що, мамо, гинеш?
Чи ти рано до схiд сонця
Богу не молилась?
Чи ти дiточок непевних
Звичаю не вчила?
«Молилася, турбувалась,
День i нiч не спала,
Малих дiток доглядала,
Звичаю навчала.
Виростали моi квiти,
Моi добрi дiти,
Панувала i я колись
На широкiм свiтi,
Панувала… Ой Богдане!
Нерозумний сину!
Подивись тепер на матiр,
На свою Вкраiну,
Що, колишучи, спiвала
Про свою недолю,
Що, спiваючи, ридала,
Виглядала волю.
Ой Богдане, Богданочку,
Якби була знала,
У колисцi б задушила,
Пiд серцем приспала.
Степи моi запроданi
Жидовi, нiмотi,
Сини моi на чужинi,
На чужiй роботi.
Днiпро, брат мiй, висихае,
Мене покидае,
І могили моi милi
Москаль розривае…
Нехай рие, розкопуе,
Не свое шукае,
А тим часом перевертнi
Нехай пiдростають
Та поможуть москалевi
Господарювати,
Та з матерi полатану
Сорочку знiмати.
Помагайте, недолюдки,
Матiр катувати».
Начетверо розкопана,
Розрита могила.
Чого вони там шукали?
Що там схоронили
Старi батьки? – Ех, якби-то,
Якби-то найшли те, що там схоронили,
Не плакали б дiти, мати не журилась.
9 октября 1843, Березань
1844
«Чигрине, Чигрине…»
Чигрине, Чигрине,
Все на свiтi гине,
І с
Сторінка 15
ятая твоя слава,Як пилина, лине
За вiтрами холодними,
В хмарi пропадае.
Над землею летять лiта,
Днiпро висихае,
Розсипаються могили,
Високi могили —
Твоя слава… i про тебе,
Старче малосилий,
Нiхто й слова не промовить,
Нiхто й не покаже,
Де ти стояв? Чого стояв?
І на смiх не скаже!!
За що ж боролись ми з ляхами?
За що ж ми рiзались з ордами?
За що скородили списами
Московськi ребра?? Засiвали,
І рудою поливали…
І шаблями скородили
Що ж на нивi уродилось??!
Уродила рута… рута…
Волi нашоi отрута.
А я, юродивий, на твоiх руiнах
Марно сльози трачу; заснула Вкраiна,
Бур’яном укрилась, цвiллю зацвiла,
В калюжi, в болотi серце прогноiла
І в дупло холодне гадюк напустила,
А дiтям надiю в степу оддала.
А надiю…
Вiтер по полю розвiяв,
Хвиля морем рознесла.
Нехай же вiтер все розносить
На неокраенiм крилi.
Нехай же серце плаче, просить
Святоi правди на землi.
Чигрине, Чигрине,
Мiй друже единий,
Проспав еси степи, лiси
І всю Украiну.
Спи ж, повитий жидовою,
Поки сонце встане,
Поки тii недолiтки
Пiдростуть, гетьмани.
Помолившись, i я б заснув…
Так думи проклятi
Рвуться душу запалити,
Серце розiрвати.
Не рвiть, думи, не палiте!
Може, верну знову
Мою правду безталанну,
Мое тихе слово.
Може, викую я з його
До старого плуга
Новий лемiш i чересло.
І в тяжкi упруги…
Може, зорю перелiг той,
А на перелозi…
Я посiю моi сльози,
Моi щирi сльози.
Може, зiйдуть, i виростуть
Ножi обоюднi,
Розпанахають погане,
Гниле серце, трудне,
І вицiдять сукровату,
І наллють живоi
Козацькоi тii кровi,
Чистоi, святоi!!!
Може… може… а меж тими
Меж ножами рута
І барвiнок розiв’еться —
І слово забуте,
Мое слово тихо-сумне,
Богобоязливе,
Згадаеться – i дiвоче
Серце боязливе
Стрепенеться, як рибонька,
І мене згадае…
Слово мое, сльози моi,
Раю ти мiй, раю!
Спи, Чигрине, нехай гинуть
У ворога дiти.
Спи, гетьмане, поки встане
Правда на сiм свiтi.
19 февраля 1844, Москва
Сова
Породила мати сина
В зеленiй дiбровi,
Дала йому карi очi
І чорнii брови.
Китайкою повивала,
Всiх святих благала,
Та щоб йому всi святii
Талан-долю слали.
«Пошли тобi, Матер Божа,
Тii благодати,
Всього того, чого мати
Не зумiе дати».
До схiд сонця воду брала,
В барвiнку купала,
До пiвночi колихала,
До свiта спiвала:
«Е… е… лю-лi,
Питала зузулi,
Зузуля кувала,
Правдоньку казала.
Буду сто лiт жити,
Тебе годувати,
В жупанi ходити,
Буду панувати.
Ой виростеш, сину,
За пiвчварта року,
Як княжа дитина,
Як ясен високий,
Гнучкий i дебелий,
Щасливий, веселий
І не одинокий.
Найду тобi рiвню,
Хоч за морем синiм,
Або крамарiвну,
Або сотникiвну,
Таки панну, сину.
У червоних черевиках,
В зеленiм жупанi
По свiтлицi похо[д]жае,
Як пава, як панi,
Та з тобою розмовляе.
В хатi, як у Раi!!
А я сижу на покутi,
Тiлько поглядаю.
Ой сину мiй, сину,
Моя ти дитино!
Чи е кращий на всiм свiтi,
На всiй Украiнi!
Нема кращого й не буде.
Дивуйтеся, люди!
Нема кращого!.. А долю…
Долю роздобуде».
Ой зузуле, зузуленько,
Нащо ти кувала,
Нащо ти iй довгi лiта,
Сто лiт накувала?
Чи е ж таки на сiм свiтi
Слухняная доля?
Ох, якби-то… вмiла б мати
З нiмецького поля
Своiм дiточкам закликать
І долю, i волю,
Та ба… А зле безталання
Зострiнеться всюди,
І на шляху, i без шляху,
Усюди, де люди.
Кохалася мати сином,
Як квiткою в гаi,
Кохалася… А тим часом
Батько умирае.
Осталася удовою,
Хоч i молодою,
І не одна… Та все ж тяжко..
З горем та нудьгою
Пiшла вона до сусiдiв
Поради просити…
Присудили сусiдоньки
У наймах служити.
Ізнищiла, iзмарнiла,
Кинула господу,
Пiшла в найми… Не минула
Лихоi пригоди.
І день i нiч працювала,
Подушне платила…
І синовi за три копи
Жупанок купила.
Щоб i воно, удовине,
До школи ходило.
Ой талане, талане,
Удовиний поганий!
Чи ти в полi, чи ти в гаi,
Обiдраний цигане,
З бурлаками гуляеш?
Тече вода i на гору
Багатому в хату.
А вбогому в яру треба
Криницю копати.
У багатих ростуть дiти —
Верби при долинi;
А у вдови одним одно,
Та й те, як билина.
Дiждалася вдова долi,
Зросту того сина.
І письменний, i вродливий —
Квiточка дитина!
Як у Бога за дверима,
Вдова панувала;
А дiвчата лицялися
І рушники дбали.
Полюбила багатая —
Не поцiлувала,
Вишивала шовком хустку —
Не подарувала.
Крались злиднi iз-за моря
В удовину хату.
Та й пiдкрались… Стали хлопцiв
В кайдани кувати
Та повезли до прийому
Битими шляхами.
Пiшла й вдова з матерями
З дрiбними сльозами.
Де на нiч ставали,
Сторожу давали,
Стару вдову до обозу
Та й не допускали.
Ой привезли до прийому
Чуприни голит
Сторінка 16
.Усе дрiбнi, усе малi,
Все багатих дiти.
Той калiка-недорiка,
Той не вмiе стати.
Той горбатий, той багатий,
Тих чотири в хатi.
Усi невлад, усiх назад,
В усiх доля мати.
А у вдови один син,
Та й той якраз пiд аршин.
Покинула знову хату,
Синову господу;
Пiшла в найми, за хлiб черствий
Жидам носить воду.
Бо хрещенi не приймають:
«Стара, – кажуть, – стала,
Нездужае…» І огризок
В вiкно подавали
Христа ради… Не дай, Боже,
Такого дожити,
Не дай, Боже, в багатого
І пить попросити.
По копiйцi заробляла,
Копу назбирала.
Та до сина лист писала,
У вiйсько послала —
Полегшало. Минае рiк,
І другий минае,
І четвертий, i десятий,
А чутки немае.
Нема чутки, що тут робить?
Треба торбу брати
Та йти… iти собак дражнить
Од хати до хати.
Взяла торбу, пiшла селом,
На вигонi сiла
І в село вже не верталась,
День i нiч сидiла
Коло коворот. А лiто
За лiтом минае.
Помарнiла, скалiчiла,
Нiхто й не пiзнае.
Та й кому там пiзнавати
Калiку убогу?
Сидить собi та дивиться
В поле на дорогу.
І свiтае, i смеркае,
І знову смеркае,
А москаля, ii сина,
Немае, немае.
Понад ставом увечерi
Хитаеться очерет.
Дожидае сина мати
До досвiта вечерять.
Понад ставом увечерi
Шепочеться осока.
Дожидае в темнiм [гаi]
Дiвчинонька козака.
Пона[д] ставом вiтер вiе,
Лози нагинае.
Плаче мати одна в хатi,
А дiвчина в гаi,
Поплакала чорнобрива
Та й стала спiвати.
Поплакала стара мати
Та й стала ридати.
І молилась, i ридала,
Кляла все на свiтi.
Ох, тяжкi ви, безталаннi
У матерi дiти!
Скалiченi старi руки
До Бога здiймала,
Свою долю проклинала,
Сина вимовляла.
То од жалю одходила
І мовчки журилась
Та на шлях той на далекий
Крiзь сльози дивилась.
І день i нiч дивилася
Та й стала питати:
«Чи не чув хто, чи не бачив
Москаля-салдата,
Мого сина…» Нiхто не чув,
Нiхто i не бачив.
Сидить вона, не йде в село,
Не пита й не плаче,
Одурiла!.. І цеглину
Муштруе, то лае,
То годуе, як дитину,
Й сином називае,
І нищечком тихесенько
Крiзь сльози спiвае.
«Змiя хату запалила,
Дiтям кашi наварила,
Поморщила постоли,
Полетiли москалi.
Сiрi гуси в iрiй, iрiй,
По чотири, по чотири
Полетiли – гел-гел! —
На могилi орел,
На могилi серед ночi
У козака вийма очi,
А дiвчина в темнiм гаi
Його з вiйська виглядае».
Вдень лазила на смiтниках,
Черепки збирала,
Примовляла, що синовi
Гостинця ховала.
А уночi розхристана
І простоволоса
Селом ходить – то спiвае,
То страшно голосить.
Люди лаяли… бо, бачте,
Спать iм не давала
Та кропиву пiд iх тином
І бур’ян топтала.
Дiти бiгали з палiччям
Удень за вдовою
По улицях та, смiючись…
Дражнили Совою.
6 маiя 1844, СПб
Сон
Духъ истины, его же мiръ не может прiяти, яко не видитъ его, ниже знаетъ его.
Иоанна, глава 14, стих 17.
(Комедiя)
У всякого своя доля
І свiй шлях широкий:
Той муруе, той руйнуе,
Той неситим оком
За край свiта зазирае,
Чи нема краiни,
Щоб загарбать i з собою
Взять у домовину.
Той тузами обирае
Свата в його хатi,
А той нишком у куточку
Гострить нiж на брата.
А той, тихий та тверезий,
Богобоязливий,
Як кiшечка пiдкрадеться,
Вижде нещасливий
У тебе час та й запустить
Пазорi в печiнки, —
І не благай: не вимолять
Нi дiти, нi жiнка.
А той, щедрий та розкошний,
Все храми муруе;
Та отечество так любить,
Так за ним бiдкуе,
Так iз його, сердешного,
Кров, як воду, точить!..
А братiя мовчить собi,
Витрiщивши очi!
Як ягнята: «Нехай, – каже, —
Може, так i треба».
Так i треба! бо немае
Господа на небi!
А ви в ярмi падаете
Та якогось Раю
На тiм свiтi благаете?
Немае! немае!
Шкода й працi. Схаменiться:
Усi на сiм свiтi —
І царята, i старчата —
Адамовi дiти.
І той… i той… А що ж то я?
Ось що, добрi люди:
Я гуляю, бенкетую
В недiлю i в будень.
А вам нудно! жалкуете!
Єй-богу, не чую,
І не кричiть! Я свою п’ю,
А не кров людськую!
Отак, iдучи попiдтинню
З бенкету п’яний уночi,
Я мiркував собi йдучи,
Поки доплентавсь до хатини.
А в мене дiти не кричать,
І жiнка не лае,
Тихо, як у Раi,
Усюди Божа благодать —
І в серцi, i в хатi.
Отож я лiг спати.
А вже пiдпилий як засне,
То хоч коти гармати —
І усом не моргне.
Та й сон же, сон, напричуд дивний,
Менi приснився —
Найтверезiший би упився,
Скупий жидюга дав би гривню,
Щоб позирнуть на тi дива.
Та чорта з два!
Дивлюся: так буцiм сова
Летить лугами, берегами, та нетрями,
Та глибокими ярами,
Та широкими степами,
Та байраками.
А я з нею та за нею,
Лечу й прощаюся з землею.
Прощай, свiте, прощай, земле,
Неприязний краю,
Моi муки, моi лютi
В хмарi заховаю.
А ти, моя Украiно,
Безталанна вдово,
Я
Сторінка 17
о тебе лiтатимуЗ хмари на розмову.
На розмову тихо-сумну,
На раду з тобою;
Опiвночi падатиму
Рясною росою.
Порадимось, посумуем,
Поки сонце встане,
Поки твоi малi дiти
На ворога стануть.
Прощай же ти, моя нене,
Удово-небого,
Годуй дiток; жива правда
У Господа Бога!
Летим. Дивлюся, аж свiтае,
Край неба палае,
Соловейко в темнiм гаi
Сонце зострiчае.
Тихесенько вiтер вiе,
Степи, лани мрiють,
Меж ярами над ставами
Верби зеленiють.
Сади ряснi похилились,
Тополi по волi
Стоять собi, мов сторожа,
Розмовляють з полем.
І все-то те, вся краiна,
Повита красою,
Зеленiе, вмиваеться
Дрiбною росою,
Споконвiку вмиваеться,
Сонце зострiчае…
І нема тому почину,
І краю немае!
Нiхто його не додбае
І не розруйнуе…
І все-то те… Душе моя,
Чого ти сумуеш?
Душе моя убогая,
Чого марне плачеш,
Чого тобi шкода? Хiба ти не бачиш,
Хiба ти не чуеш людського плачу?
То глянь, подивися; а я полечу
Високо, високо за синii хмари;
Немае там властi, немае там кари,
Там смiху людського i плачу не чуть.
Он глянь, у тiм раi, що ти покидаеш,
Латану свитину з калiки знiмають,
З шкурою знiмають, бо нiчим обуть
Княжат недорослих; а он розпинають
Вдову за подушне, а сина кують,
Єдиного сина, едину дитину,
Єдину надiю! в вi[й]сько оддають!
Бо його, бач, трохи! а онде пiд тином
Опухла дитина, голоднее мре,
А мати пшеницю на панщинi жне.
А он бачиш? Очi! Очi!
Нащо ви здалися,
Чом ви змалку не висохли,
Слiзьми не злилися?
То покритка попiдтинню
З байстрям шкандибае,
Батько й мати одцурались,
Й чужi не приймають!
Старцi навiть цураються!!
А панич не знае,
З двадцятою, недолiток,
Душi пропивае!
Чи Бог бачить iз-за хмари
Нашi сльози, горе?
Може, й бачить, та помага,
Як i отi гори
Предковiчнi, що политi
Кровiю людською!..
Душе моя убогая!
Лишенько з тобою.
Уп’емося отрутою,
В кризi ляжем спати,
Пошлем думу аж до Бога,
Його розпитати,
Чи довго ще на сiм свiтi
Катам панувати??
Лети ж, моя думо, моя люта муко,
Забери з собою всi лиха, всi зла,
Свое товариство – ти з ними росла,
Ти з ними кохалась, iх тяжкii руки
Тебе повивали. Бери ж iх, лети
Та по всьому небу орду розпусти.
Нехай чорнiе, червонiе,
Полум’ям повiе,
Нехай знову рига змii,
Трупом землю крие.
А без тебе я де-небудь
Серце заховаю
Та тим часом пошукаю
На край свiта раю.
І знов лечу понад землею,
І знов прощаюся я з нею.
Тяжко матiр покидати
У безверхiй хатi.
А ще гiрше дивитися
На сльози та лати.
Лечу, лечу, а вiтер вiе,
Передо мною снiг бiлiе,
Кругом бори та болота,
Туман, туман i пустота.
Людей не чуть, не знать i слiду
Людськоi страшноi ноги.
І вороги й не вороги,
Прощайте, в гостi не приiду!
Упивайтесь, бенкетуйте —
Я вже не почую,
Один собi навiк-вiки
В снiгу заночую.
І поки ви дознаетесь,
Що ще е краiна,
Не полита сльозьми, кров’ю,
То я одпочину…
Одпочину… Аж слухаю —
Загули кайдани
Пiд землею… Подивлюся…
О люде поганий!
Де ти взявся? Що ти робиш?
Чого ти шукаеш
Пiд землею? Нi, вже, мабуть,
Я не заховаюсь
1 на небi!.. За що ж кара,
За що менi муки?
Кому я що заподiяв!
Чиi тяжкi руки
В тiлi душу закували,
Серце запалили
І галичi силу —
Думи розпустили??
За що, не знаю, а караюсь,
І тяжко караюсь!
І коли я спокутую,
Коли дiжду краю,
Не бачу й не знаю!!!
Заворушилася пустиня.
Мов iз тiсноi домовини
На той остатнiй страшний суд
Мертвцi за правдою встають.
То не вмерлi, не убитi,
Не суда просити!
Нi, то люди, живi люди,
В кайдани залитi.
Із нор золото виносять,
Щоб пельку залити
Неситому!.. То катаржнi.
А за що? Те знае…
Вседержитель… А може, ще
Й Вiн не добачае.
Онде злодiй штемпований
Кайдани волочить;
Он розбойник катований
Зубами скрегоче,
Недобитка товариша
Зарiзати хоче!
А меж ними, запеклими,
В кайдани убраний,
Цар всесвiтнiй! Цар волi, цар,
Штемпом увiнчаний!
В муцi, в каторзi не просить,
Не плаче, не стогне!
Раз добром нагрiте серце
Вiк не прохолоне!
А де ж твоi думи, рожевii квiти,
Догляданi, смiлi, викоханi дiти,
Кому ти iх, друже, кому передав?
Чи, може, навiки в серцi поховав?
О, не ховай, брате! Розсип iх, розкидай!
Зiйдуть, i ростимуть, i у люди вийдуть!
Чи ще митарство? чи вже буде?
Буде, буде, бо холодно,
Мороз розум будить.
І знов лечу. Земля чорнiе,
Дрiмае розум, серце млiе.
Дивлюся: хати над шляхами
Та городи з стома церквами,
А в гор[од]ах, мов журавлi,
Замоштрували москалi;
Нагодованi, обутi
І кайданами окутi,
Муштруються… Далi гляну:
У долинi, мов у ямi,
На багнищi город мрiе;
Над ним хмарою чорнiе
Туман тяжкий… Долiтаю —
Та город безкраiй.
Чи то турецький,
Чи то нiмецький,
А може те, що й московсь
Сторінка 18
ий.Церкви, та палати,
Та пани пузатi,
І нi однiсiнькоi хати.
Смеркалося… огонь огнем
Кругом запалало, —
Аж злякавсь я… «Ура! ура!
Ура!» – закричали.
«Цу-цу, дурнi! схаменiться!
Чого се ви радi?
Що горите?» – «Экой хохол!
Не знает параду.
У нас парад! Сам изволит
Сегодни гуляти!»
«Та де ж вона, тая цяця?»
«Вон видишь – палаты?»
Штовхаюсь я; аж землячок,
Спасибi, признався,
З циновими гудзиками:
«Де ты здесь узялся?»
«З Украiни». – «Так як же ты
Й говорыть не вмiеш
По-здешнему?» – «Ба нi, – кажу, —
Говорить умiю,
Та не хочу». – «Экой чудак!
Я всi входы знаю,
Я тут служу; коли хочеш,
В дворец попытаюсь
Ввесты тебе. Только, знаешь,
Мы, брат, просвищенны, —
Не поскупись полтинкою…»
Цур тобi, мерзенний
Каламарю… І зробився
Я знову незримий
Та й пропхався у палати.
Боже мiй единий!!
Так от де рай! Уже нащо
Золотом облитi
Блюдолизи; аж ось i сам,
Високий, сердитий,
Виступае; обок його
Цариця-небога,
Мов опеньок засушений,
Тонка, довгонога,
Та ще, на лихо, сердешне,
Хита головою.
Так оце-то та богиня!
Лишенько з тобою.
А я, дурний, не бачивши
Тебе, цяце, й разу,
Та й повiрив тупорилим
Твоiм вiршомазам.
Ото дурний! а ще й битий!
На квиток повiрив
Москалевi; от i читай,
І йми ти iм вiри!
За богами – панства, панства
В серебрi та златi!
Мов кабани годованi, —
Пикатi, пузатi!..
Аж потiють, та товпляться,
Щоб то ближче стати
Коло самих: може, вдарять
Або дулю дати
Благоволять; хоч маленьку,
Хоч пiвдулi, аби тiлько
Пiд самую пику.
І всi у ряд поставали,
Нiби без’язикi —
Анiтелень. Цар цвенькае;
А диво-цариця,
Мов та чапля меж птахами,
Скаче, бадьориться.
Довгенько вдвох похо[д]жали,
Мов сичi надутi.
Та щось нишком розмовляли —
Здалека не чути —
О отечествi, здаеться,
Та нових петлицях,
Та о муштрах ще новiших!..
А потiм цариця
Сiла мовчки на дзиглику.
Дивлюсь, цар пiдходить
До найстаршого… та в пику
Його як затопить!..
Облизався неборака;
Та меншого в пузо —
Аж загуло!.. А той собi
Ще меншого туза
Межи плечi; той меншого,
А менший малого,
А той дрiбних, а дрiбнота
Уже за порогом
Як кинеться по улицях,
Та й давай мiсити
Недобиткiв православних,
А тi голосити;
Та верещать; та як ревнуть:
«Гуля наш батюшка, гуля!
Ура!.. ура!.. ура! а, а, а…».
Зареготався я, та й годi;
А й мене давнули
Таки добре. Перед свiтом
Усе те заснуло;
Тiль[ки] де-де православнi
По углах стогнали
Та, стогнучи, за батюшку
Господа благали.
Смiх i сльози! От пiшов я
Город озирати.
Там нiч, як день. Дивлюся:
Палати, палати
Понад тихою рiкою;
А берег ушитий
Увесь каменем. Дивуюсь,
Мов несамовитий!
Як то воно зробилося
З калюжi такоi
Таке диво… Отут кровi
Пролито людськоi —
І без ножа. По тiм боцi
Твердиня й дзвiниця.
Мов та швайка загострена,
Аж чудно дивиться.
І дзигарi теленькають.
От я повертаюсь —
Аж кiнь летить, копитами
Скелю розбивае!
А на конi сидить охляп,
У свитi – не свитi,
І без шапки. Якимсь листом
Голова повита.
Кiнь басуе, – от-от рiчку,
От… от… перескочить.
А вiн руку простягае,
Мов свiт увесь хоче
Загарбати. Хто ж це такий?
От собi й читаю,
Що на скелi наковано:
Первому – вторая
Таке диво наставила.
Тепер же я знаю:
Це той первий, що розпинав
Нашу Украiну,
А вторая доканала
Вдову сиротину.
Кати! кати! людоiди!
Наiлись обое,
Накралися; а що взяли
На той свiт з собою?
Тяжко-тяжко менi стало,
Так, мов я читаю
Історiю Украiни.
Стою, замираю…
А тим часом – тихо, тихо
Та сумно спiвае
Щось таке невидиме:
«Із города iз Глухова
Полки виступали
З заступами на лiнiю,
А мене послали
На столицю з козаками
Наказним гетьманом!
О Боже наш милосердий!
О царю поганий,
Царю проклятий, лукавий,
Аспиде неситий!
Що ти зробив з козаками?
Болота засипав
Благородними костями;
Поставив столицю
На iх трупах катованих!
І в темнiй темницi
Мене, вольного гетьмана,
Голодом замучив
У кайданах. – Царю! царю!
І Бог не розлучить
Нас з тобою. Кайданами
Скований зо мною
Навiк-вiки. Тяжко менi
Витать над Невою.
Украiни далекоi,
Може, вже немае.
Полетiв би, подивився,
Так бог не пускае.
Може, Москва випалила
І Днiпро спустила
В сине море, розкопала
Високi могили —
Нашу славу. Боже милий,
Зжалься, Боже милий».
Та й замовкло; дивлюся я:
Бiла хмара крие
Сiре небо. А в тiй хмарi
Мов звiр в гаi вие.
То не хмара – бiла пташка
Хмарою спустилась
Над царем тим мусянджовим
І заголосила:
«І ми скованi з тобою,
Людоiде, змiю!
На Страшному на с?дищi
Ми Бога закрием
Од очей твоiх неситих.
Ти нас з Украiни
Загнав, голих i голодних,
У снiг на чужину
Та й порiзав; а з шкур наших
Сторінка 19
Собi багряницюПошив жилами твердими
І заклав столицю
В новiй рясi. Подивися:
Цер[к]ви та палати!
Веселися, лютий кате,
Проклятий! проклятий!»
Розлетiлись, розсипались,
Сонечко вставало.
А я стояв, дивувався,
Та аж страшно стало.
Уже вбогi ворушились,
На труд поспiшали,
І москалi на розпуттях
Уже моштрувались.
Покрай улиць поспiшали
Заспанi дiвчата,
Та не з дому, а додому!
Посилала мати
На цiлу нiч працювати,
На хлiб заробляти.
А я стою, похилившись,
Думаю, гадаю,
Як то тяжко той насущний
Люди заробляють.
От i братiя сипнула
У сенат писати
Та пiдписувать, та драти
І з батьки i брата.
А меж ними i землячки
Де-де проглядають.
По-московськiй так i рiжуть,
Смiються та лають
Батькiв своiх, що змалечку
Цвенькать не навчили
По-нiмецькiй, а то тепер
І кисни в чорнилах!
П’явки! п’явки! Може, батько
Остатню корову
Жидам продав, поки вивчив
Московськоi мови.
Украiно! Украiно!
Оце твоi дiти,
Твоi квiти молодii,
Чорнилом политi.
Московською блекотою
В нiмецьких теплицях
Заглушенi!.. Плач, Украйно!
Бездiтна вдовице!
Пiти лишень подивиться
До царя в палати,
Що там робиться. Прихо[д]жу:
Старшина пузата
Стоiть рядом; сопе, хропе,
Та понадувалось,
Як iндики, i на дверi
Косо поглядало.
Аж ось вони й о[д]чинились.
Неначе з берлоги
Медвiдь вилiз, ледве-ледве
Переносить ноги;
Та одутий, аж посинiв:
Похмiлля прокляте
Його мучило. Як крикне
На самих пузатих —
Всi пузатi до одного
В землю провалились!
Вiн вилупив баньки з лоба —
І все затрусилось,
Що осталось; мов скажений,
На менших гукае —
І тi в землю; вiн до дрiбних
І тi пропадають!
Вiн до челядi – i челядь,
І челядь пропала;
До москалiв – москалики,
Тiлько застогнало,
Пiшли в землю; диво дивне
Сталося на свiтi.
Дивлюся я, що дальш буде,
Що буде робити
Мiй медведик! Стоiть собi,
Голову понурив
Сiромаха. Де ж дiлася
Медвежа натура?
Мов кошеня, такий чудний.
Я аж засмiявся.
Вiн i почув, та як зикне —
Я перелякався
Та й прокинувсь… Отаке-то
Приснилося диво.
Чудне якесь!.. таке тiлько
Сниться юродивим
Та п’яницям. Не здивуйте,
Брати любi, милi,
Що не свое розказав вам,
А те, що приснилось.
8 iюля 1844, С.-Петербург
«У недiлю не гуляла…»
У недiлю не гуляла
Та на шовки заробляла,
Та хустину вишивала,
Вишиваючи, спiвала:
«Хусточко мережана,
Вишиваная,
Вигаптую, подарую,
А вiн мене поцiлуе.
Хустино моя
Мальованая.
Здивуються вранцi люди,
Що в сироти хустка буде
Мережаная,
Мальованая.
А я косу розплiтаю,
З дружиною похо[д]жаю.
Доленько моя,
Матiнко моя».
Отак вона вишивала,
У вiконце поглядала,
Чи не ревуть круторогi,
Чи не йде чумак з дороги.
Іде чумак з-за Лиману
З чужим добрим, безталанний,
Чужi воли поганяе,
Поганяючи, спiвае:
«Доле моя, доле,
Чом ти не такая,
Як iнша чужая?
Чи я п’ю, гуляю,
Чи сили не маю,
Чи до тебе дорiженьки
У степу не знаю?
Чи до тебе своi дари
Я не посилаю?
Є у мене дари —
Очi моi карi.
Молодую мою силу
Багатi купили,
Може й дiвчину без мене
З iншим заручили…
Навчи ж мене, моя доле,
Гуляти навчи».
Та й заплакав, сiромаха,
Степом iдучи.
Ой застогнав сивий пугач
В степу на могилi,
Зажурились чумаченьки,
Тяжко зажурились.
«Благослови, отамане,
Коло села стати,
Та понесем товариша
В село причащати».
Сповiдали, причащали
Й ворожки питали —
Не помогло… з незцiленним
В дорогу рушали.
Чи то праця задавила
Молодую силу,
Чи то нудьга невсипуща
Його з нiг звалила.
Чи то люди поробили
Йому, молодому,
Що привезли його з Дону
На возi додому.
Благав Бога, щоб дiвчину…
Хоч село побачить.
Не доблагав… Поховали,
Нiхто й не заплаче!
Поставили громадою
Хрест над сиротою
Й розiйшлися… Як билина,
Як лист за водою,
Пiшов козак з сього свiта,
Все забрав з собою.
А де ж тая мальована,
Шитая хустина,
А де ж тая веселая
Дiвчина-дитина?!
На новому хрестi хустку
Вiтер розвiвае,
А дiвчина у черницi
Косу розплiтае.
18 октября 1844, С.-Петербург
«Чого менi тяжко, чого менi нудно…»
Чого менi тяжко, чого менi нудно,
Чого серце плаче, ридае, кричить,
Мов дитя голодне? Серце мое трудне,
Чого ти бажаеш, що в тебе болить?
Чи пити, чи iсти, чи спатоньки хочеш?
Засни, мое серце, навiки засни,
Невкрите, розбите – а люд навiсний
Нехай скаженiе… Закрий, серце, очi.
1З Nоября 1844, СПб
«Заворожи менi, волхве…»
Заворожи менi, волхве,
Друже сивоусий!
Ти вже серце запечатав,
А я ще боюся.
Боюся ще погорiлу
Пустку руйновати,
Боюся ще, мiй голубе,
Серце поховати.
Може, вернеться надiя
З тiею водою
Зцiлющою й живущою,
Дрiбною сльозою.
Може, вернеться з-за
Сторінка 20
вiтаВ пустку зимовати,
Хоч всерединi обiлить
Горiлую хату.
І витопить, i нагрiе,
І свiтло засвiтить…
Може, ще раз прокинуться
Моi думи-дiти.
Може, ще раз помолюся,
З дiтками заплачу.
Може, ще раз сонце правди
Хоч крiзь сон побачу…
Стань же братом, хоч одури.
Скажи, що робити:
Чи молитись, чи журитись,
Чи тiм’я розбити??!
13 Декабря 1844, С.-Петербург
Гоголю
За думою дума роем вилiтае;
Одна давить серце, друга роздирае,
А третяя тихо, тихесенько плаче
У самому серцi, може, й Бог не бачить.
Кому ж ii покажу я,
І хто тую мову
Привiтае, угадае
Великее слово?
Всi оглухли – похилились
В кайданах… байдуже…
Ти смiешся, а я плачу,
Великий мiй друже.
А що вродить з того плачу?
Богилова, брате…
Не заревуть в Украiнi
Вольнii гармати,
Не зарiже батько сина,
Своеi дитини,
За честь, славу, за братерство,
За волю Вкраiни.
Не зарiже – викохае
Та й продасть в рiзницю
Москалевi. Цебто, бачиш,
Лепта удовицi
Престоловi-отечеству
Та нiмотi плата.
Нехай, брате. А ми будем
Смiяться та плакать.
30 Декабря 1844, С.-Петербург
1845
«Не завидуй багатому…»
Не завидуй багатому:
Багатий не знае
Нi приязнi, нi любовi —
Вiн все те наймае.
Не завидуй могучому,
Бо той заставляе.
Не завидуй i славному:
Славний добре знае,
Що не його люди люблять,
А ту тяжку славу,
Що вiн тяжкими сльозами
Вилив на забаву.
А молодi як зiйдуться,
Та любо та тихо,
Як у раi, – а дивишся:
Ворушиться лихо.
Не завидуй же нiкому,
Дивись кругом себе:
Нема раю на всiй землi,
Та нема й на небi.
4 октября 1845, Миргород
«Не женися на багатiй…»
Не женися на багатiй,
Бо вижене з хати,
Не женися на убогiй,
Бо не будеш спати.
Оженись на вольнiй волi,
На козацькiй долi:
Яка буде, така й буде,
Чи гола, то й гола.
Та нiхто не докучае
І не розважае —
Чого болить i де болить,
Нiхто не питае.
Удвох, кажуть, i плакати
Мов легше неначе;
Не потурай: легше плакать,
Як нiхто не бачить.
4 октября 1845, Миргород
Єретик
Шафариковi
Запалили у сусiда
Нову добру хату
Злi сусiди; нагрiлися
Й полягали спати,
І забули сiрий попiл
По вiтру розвiять.
Лежить попiл на розпуттi,
А в попелi тлiе
Іскра огню великого.
Тлiе, не вгасае,
Жде пiдпалу, як той месник,
Часу дожидае,
Злого часу. Тлiла iскра,
Тлiла, дожидала
На розпуттi широкому
Та й гаснути стала.
Отак нiмота запалила
Велику хату. І сiм’ю,
Сiм’ю слав’ян роз’единила
І тихо, тихо упустила
Усобищ лютую змiю.
Полилися рiки кровi,
Пожар загасили.
А нiмчики пожарище
Й сирот роздiлили.
Виростали у кайданах
Слав’янськii дiти
І забули у неволi,
Що вони на свiтi!
А на давнiм пожарищi
Іскра братства тлiла,
Дотлiвала, дожидала
Рук твердих та смiлих.
І дождалась… Прозрiв еси
В попелi глибоко
Огонь добрий смiлим серцем,
Смiлим орлiм оком!
І засвiтив, любомудре,
Свiточ правди, волi…
І слав’ян сiм’ю велику
Во тьмi i неволi
Перелiчив до одного,
Перелiчив трупи,
А не слав’ян. І став еси
На великих купах,
На розпуттi всесвiтньому
Іезекiiлем,
І – о диво! трупи встали
І очi розкрили,
І брат з братом обнялися
І проговорили
Слово тихоi любовi
Навiки i вiки!
І потекли в одно море
Слав’янськii рiки!
Слава тобi, любомудре,
Чеху-слав’янине!
Що не дав ти потонути
В нiмецькiй пучинi
Нашiй правдi. Твое море
Слав’янськее, нове!
Затого вже буде повне,
І попливе човен
З широкими вiтрилами
І з добрим кормилом,
Попливе на вольнiм морi,
На широких хвилях.
Слава тобi, Шафарику,
Вовiки i вiки!
Що звiв еси в одно море
Слав’янськii рiки!
Привiтай же в своiй славi
І мою убогу
Лепту-думу немудрую
Про чеха святого,
Великого мученика,
Про славного Гуса!
Прийми, отче. А я тихо
Богу помолюся,
Щоб усi слав’яни стали
Добрими братами,
І синами сонця правди,
І еретиками
Отакими, як Констанцький
Єретик великий!
Мир мировi подарують
І славу вовiки!
22 ноября 1845, в Переясловi
«Кругом неправда i неволя…»
Камень, его же небрегоша зиждущiи, сей бысть въ главу угла: отъ Господа бысть сей, и есть дивенъ во очесехъ нашихъ.
Псаломъ 117, стихъ 22
«Кругом неправда i неволя,
Народ замучений мовчить.
І на апостольськiм престолi
Чернець годований сидить.
Людською кровiю шинкуе
І Рай у найми оддае!
Небесний Царю! Суд Твiй всуе,
І всуе царствiе Твое.
Розбойники, людоiди
Правду побороли,
Осмiяли Твою славу,
І силу, i волю.
Земля плаче у кайданах,
Як за дiтьми мати.
Нема кому розкувати,
Одностайне стати
За Євангелiе правди,
За темнii люде!
Нема кому! Боже! Боже!
Чи то ж i не буде?
Нi, настане час великий
Небесноi кари.
Розпаду
Сторінка 21
ься три корониНа гордiй тiарi!
Розпадуться! Благослови
На месть i на муки,
Благослови моi, Боже,
Нетвердii руки!»
Отак у келii правдивий
Іван Гус думав розiрвать
Окови адовi!.. i диво,
Святее диво показать
Очам незрящим. «Поборюсь…
За мене Бог!.. да совершиться!»
І в Вiфлiемськую каплицю
Пiшов молиться добрий Гус.
«Во iм’я Господа Христа,
За нас розп’ятого на древi,
І всiх апостолiв святих.
Петра i Павла особливе,
Ми розрiшаемо грiхи
Святою буллою сiею
Рабинi Божiй…»
«Отiй самiй,
Що водили по улицях
В Празi позавчора;
Отiй самiй, що хилялась
По шинках, по станях,
По чернечих переходах,
По келiях п’яна!
Ота сама заробила
Та буллу купила —
Те[пе]р свята!.. Боже! Боже!
Великая сило!
Великая славо! зглянься на людей,
Одпочинь од кари у свiтлому Раi!
За що пропадають? за що Ти караеш
Своiх i покорних, i добрих дiтей?
За що закрив iх добрi очi
І вольний розум окував
Кайданами лихоi ночi!..
Прозрiте, люди, день настав!
Розправте руки, змийте луду.
Прокиньтесь, чехи, будьте люди,
А не посмiшище ченцям!
Розбойники, кати в тiарах
Все потопили, все взяли,
Мов у Московii татаре,
І нам, слiпим, передали
Своi догмати!.. кров, пожари,
Всi зла на свiтi, войни, чвари,
Пекельних мук безкраiй ряд…
І повен Рим байстрят!
От iх догмати i iх слава.
То явна слава. А тепер
Отим положено конглавом:
Хто без святоi булли вмер —
У пекло просто; хто ж заплатить
За буллу вдвое, рiж хоч брата,
Окроме Папи i ченця,
І в Рай iди! Конець концям!
У злодiя вже злодiй краде,
Та ще й у церквi. Гади! гади!
Чи напилися ви, чи нi
Людськоi кровi?.. Не менi,
Великий Господи, простому,
Судить великiе дiла
Твоеi волi. Люта зла
Не дiеш без вини нiкому.
Молюся, Господи, помилуй,
Спаси Ти нас, Святая Сило,
Язви язик мiй за хули
Та язви мира iзцiли.
Не дай згнущатися лукавим
І над Твоею вiчно-славой
Й над нами, простими людьми!..»
І плакав Гус, молитву дiя,
І тяжко плакав. Люд мовчав
І дивувався: що вiн дiе,
На кого руку пiдiйма!
«Дивiться, люде: осьде булла,
Що я читав…» – i показав
Перед народом. Всi здрогнули:
Іван Гус буллу розiдрав!!
Із Вiфлiемськоi каплицi
Аж до всесвiтньоi столицi
Луна, гогочучи, неслась.
Ченцi ховаються… Мов кара,
Луна в конглавi оддалась —
І похилилася тiара!
Зашипiли, мов гадюки,
Ченцi в Ватiканi,
Шепочеться Авiньйона
Конец ознакомительного фрагмента.
notes
Примiтки
1
Луна – Ред.