Читати онлайн “Покарання” «Фердінанд Ширах»

  • 01.02
  • 0
  • 0
фото

Сторінка 1

Покарання
Фердинанд фон Ширах


Чи завжди адвокат стовiдсотково переконаний у невинуватостi свого пiдзахисного? Важко сказати. Беручись за нову справу, нiколи не знаеш, хто перед тобою – жертва обставин чи вбивця. Жiнка, що застрелила свого чоловiка. Мати, яка занапастила власну дитину. Чоловiк, що систематично бив свою дружину. Є факти, докази та свiдки на пiдтвердження злочину. І ви вже готовi винести вирок. Проте не кваптеся передчасно звинувачувати й засуджувати. Навiть скривавлене знаряддя вбивства в руках людини ще не робить ii вбивцею…





Фердинанд фон Ширах

Покарання



Коли тихо, вiдбуваеться найбiльше.

    Серен К’еркегор






Народна засiдателька


Катарiна зростала у Верхньому Шварцвальдi. Одинадцять ферм на висотi 1100 метрiв, капличка й продуктова крамниця, яка працювала лише в понедiлок. Вони жили в останнiй хатi, триповерховiй садибi з гостроверхим дахом. То був батькiвський дiм ii матерi. За будинком починався лiс, ще далi – скелi, а тодi знову лiс. Вона була единою дитиною на все село.

Їi батько обiймав посаду прокуриста на фабрицi паперу, мати вчителювала. Обое працювали в долинi – у мiстi. Катарiна часто ходила пiсля школи у фiрму до батька. Їй тодi було одинадцять. Вона перебувала в офiсi, коли вiн домовлявся за цiни, знижки чи термiни доставляння, чула всi його телефоннi дзвiнки, вiн пояснював iй окремi деталi стiльки часу, скiльки треба було, щоб вона все зрозумiла. На канiкулах батько брав Катарiну iз собою у вiдрядження. Дiвчина пакувала його валiзи, викладала костюми й чекала в готелi на його повернення з робочих зустрiчей. У тринадцять рокiв вона була на пiвголови вища за свого батька, росла дуже тендiтною дiвчиною, мала свiтлу шкiру й майже абсолютно чорне волосся. Батько називав ii Бiлоснiжкою й щиро смiявся, коли йому казали, що в нього дуже молода дружина.

Два тижнi пiсля того, як Катарiна вiдсвяткувала свое чотирнадцятирiччя, вперше в тому роцi заснiжило. Було дуже свiтло й дуже холодно. У дворi перед домом лежав гонт, яким батько збирався пiдлатати дах iще до початку зими. Як i щоранку, вона поiхала з матiр’ю до школи. Попереду iхала вантажiвка. Мати за цiлий ранок не зронила нi слова.

– Твiй тато закохався в iншу жiнку, – нарештi порушила мовчанку мати. На деревах лежав снiг, на скелях лежав снiг. Вони обiгнали вантажiвку. На ii боцi виднiвся напис «Фрукти пiвдня», кожна буква iншого кольору.

– У свою секретарку, – додала мати.

Вона перевищувала швидкiсть. Катарiна знала секретарку, та завжди була дуже милою. Батько iй нiчого не сказав. Ця думка ii не полишала. Вона вп’ялася нiгтями у свiй портфель так сильно, що вiдчула бiль.

Батько переiхав до будинку в мiстi. Вiдтодi Катарiна його бiльше не бачила.

Пiвроку по тому вiкна маетку загатили дошками, з крана спустили воду, вiд’еднали струм. Мати з Катарiною переiхали в Бонн. Там жили родичi.

Катарiнi знадобився рiк, щоб вiдучити себе вiд дiалекту. Вона писала полiтичнi статтi до шкiльноi газети. Коли iй виповнилося шiстнадцять, мiсцева щоденна газета надрукувала ii перший текст. Вона уважно стежила за кожним своiм учинком.

Оскiльки Катарiна найкраще склала випускнi iспити, iй довелося виступати з промовою на випускному в актовiй залi школи. Це не приносило задоволення. Пiзнiше, на вечiрцi, вона випила зайвого. Катарiна танцювала з однокласником. Поцiлувавши його, вiдчула ерекцiю крiзь його джинси. Вiн носив окуляри в роговiй оправi й мав постiйно спiтнiлi долонi. Інодi вона думала про iнших чоловiкiв, цiлеспрямованих, дорослих мужчин, якi крутилися довкола неi, сиплючи комплiментами про ii вроду. Утiм, вони й надалi залишалися iй чужими, надто далекими вiд того, з чим вона зналася.

Молодик вiдвiз ii додому. Вона задовольнила його в машинi, коли вони зупинилися перед ii квартирою. У цей час Катарiна роздумувала над помилками у своiй промовi. Потiм дiвчина пiднялася сходами нагору. У ваннiй кiмнатi вона знову порiзала зап’ястя ножицями для обрiзання нiгтiв. На цей раз кровоточило сильнiше, нiж зазвичай. Вона спробувала вiдшукати бинт. Пляшечки та тюбики попадали в умивальник. «Я зiпсований товар», – подумала тодi.



Пiсля вступних iспитiв Катарiна переiхала зi шкiльною подругою до двокiмнатноi квартири й почала вивчати полiтологiю. По завершеннi другого семестру iй запропонували посаду студентки-асистента, на вихiдних вона пiдробляла моделлю спiдньоi бiлизни для рекламних каталогiв.

Пiд час четвертого семестру Катарiна пiшла на практику до депутата ландтагу[1 - Ландтаг – парламент федеративноi землi. (Тут i далi прим. перекл.).]. Той був родом з Айфелю, його батьки мали там магазин модного одягу. Вiн став депутатом уперше. На вигляд вiн дечим нагадував старшу версiю ii дотеперiшнiх хлопцiв, ще досi зациклений на собi, бiльше хлопчисько, нiж мужчина, на зрiст малий, але коренастий, обличчя кругле, приемне. Вона не вiрила в його полiтичну кар’еру, але не обмовилася про це нi словом. Пiд час поiздки до свого виборчого округу вiн представив ii своiм друзям. «Вiн

Сторінка 2

ишаеться мною», – так тодi подумала. За вечерею вони обговорювали його завтрашнiй виступ, вiн перегнувся через стiл та поцiлував ii. Тодi вони пiшли до готельного номера. Вiн був настiльки збудженим, що одразу ж кiнчив. Через це почувався присоромленим, а вона намагалася його розрадити.

Катарiна не виiхала зi своеi квартири, хоча тепер майже завжди ночувала в нього. Інодi вони кудись подорожували, але ненадовго, адже вiн постiйно був завалений роботою. Вона вкрай обережно вносила змiни в його доповiдi, бо не хотiла його травмувати. Коли вони спали разом, вiн втрачав контроль над власним тiлом. Це ii зворушувало.



Закiнчення навчання не святкувала. Своiм знайомим та сiм’i вона пояснила, що дуже втомилася. Їi хлопець повернувся пiзно з якогось заходу, вона вже була в лiжку. На ньому була краватка, яку вона йому подарувала. Вiн принiс пляшку шампанського, вiдкоркував ii й запитав, чи Катарiна вийде за нього. Вiн стояв обiч лiжка. Вона не зобов’язана одразу вiдповiдати, сказав вiн, тримаючи в руках бокал.

Цiеi ночi вона пiшла до ванноi, сiла там на пiдлогу в душовiй кабiнi й увiмкнула гарячу воду, яка лилася на неi так довго, що мало не обпекла шкiру. «Воно нiкуди не зникне», —подумала вона. Катарiна знала це ще в школi. Тодi вона називала це фоновим радiацiйним випромiнюванням на кшталт мiкрохвиль, якi наповнюють Усесвiт. Вона тихо заридала, тодi iй дещо полегшало й вона вiдчула сором через свою поведiнку.

– Нам треба буде наступного тижня вiдвiдати моiх батькiв, – сказав вiн за снiданком.

– Я не поiду, – вiдповiла вона.

Тодi Катарiна говорила про iхню свободу й про всi тi плани, якi в них iще попереду. Говорила довго про всi тi речi, якi не вiдповiдали дiйсностi й не мали до них жодного стосунку. Спека лiтньоi днини проникала крiзь прочинене вiкно, вона ж бiльше вже не розумiла, що правильно, а що – нi.

Якоiсь митi в неi бiльше не залишилося слiв. Тож вона пiдвелася й прибрала стiл, на який вiн накрив. Почувалася зраненою, порожньою й дуже втомленою.

Вона знову лягла в лiжко. Коли почула, як вiн плакав у сусiднiй кiмнатi, встала й пiшла до нього. Вони ще раз переспали так, начебто це щось означало, хоча насправдi це вже нiчого не значило й не було жодною обiцянкою.

Пiсля обiду вона спакувала своi речi до двох пластикових пакетiв. Ключi вiд квартири залишила на столi.

– Я не та людина, якою хочу бути, – мовила тодi. Вiн навiть не глянув у ii бiк.

Вона пройшла повз унiверситет, потiм по випаленiй травi у садку вийшла на алею й попрямувала вгору до замку. Сiвши на лавочку, пiдiбгала ноги. Взуття було дуже запорошене. Зелена патина надавала куполу на замковому даху особливого блиску. Вiтер змiнив напрямок на схiдний, набрав сили. Пiшов дощ.

У ii квартирi стояла задуха. Катарiна роздяглася, лягла на лiжко й одразу ж заснула. Прокинувшись, почула звуки дощу, вiтру та дзвонiв церкви неподалiк. Тодi знову заснула, а коли прокинулася, було дуже тихо.



Катарiна пiшла на роботу до однiеi полiтичноi фундацii. Вона супроводжувала гостей пiд час конференцiй – полiтикiв, пiдприемцiв, лобiстiв. У готелях пахло рiдким милом, за снiданком чоловiки закладали краватки за плече, щоб не забруднити iх. Цей перiод у ii пам’ятi залишився дуже розмитим.

Поступово ставало краще. Директор фундацii побачив ii обдарування: людям вона подобалася; оскiльки ж сама вона волiла мовчати, то тi говорили бiльше, нiж самi того хотiли б. Директор зробив ii своею заступницею. Вона його супроводжувала, писала повiдомлення для преси, давала своi поради чи пропонувала тактичнi кроки. Директор стверджував, що вона дуже добра працiвниця, Катарiна ж вважала себе не вартою уваги, певною авантюристкою, а свою роботу – незначущою. Пiд час поiздок вони iнодi спали разом – так, начебто це частина обов’язкiв.

Пiсля трьох рокiв такоi роботи почало болiти тiло. Вона й далi втрачала вагу. Коли в Катарiни був вихiдний, вона була надто виснаженою, щоб з кимось зустрiчатися. Їi обтяжували кожна зустрiч, кожен дзвiнок, кожен лист на електронну скриньку. Уночi телефон завжди був неподалiк ii лiжка.

У промiжку мiж двома конференцiями iй вирвали зуб мудростi. У неi стався нервовий зрив. Оскiльки вона не припиняла ридання, зубний лiкар вколов iй заспокiйливе. Воно ж виявилося надто сильним, тож Катарiна знепритомнiла й отямилася вже в лiкарнi.

Вона пiдвелася. На нiй була лише лiкарняна сорочка, яка залишала спину вiдкритою. На вiкнi висiла жовта фiранка. Згодом до палати зайшов психолог. Вiн був спокiйний та делiкатний. Катарiна довго з ним розмовляла. Вiн зауважив, що вона надто сильно реагуе на iнших, тож мусила б бути обережнiшою сама iз собою й збагнути, що й вона унiкальна людина. Якщо продовжуватиме в тому ж дусi, можуть виникнути проблеми.

Тижнем пiзнiше Катарiна звiльнилася з фундацii.



Через чотири мiсяцi пiсля зриву iй зателефонував директор. Вiн питав, чи iй, бува, не полегшало. Одне пiдприемство в Берлiнi шукае прес-секретаря, тож вiн запропонував ii кандидатуру. То молодi люди, якась ІТ-компанi

Сторінка 3

. Можливо, ii це зацiкавить, у будь-якому разi вiн бажае iй щастя.

Вона знала, що знову мусить працювати. Днi втратили свiй ритм. Тож зв’язалася з фiрмою, а вже через тиждень вилетiла до Берлiна. Вона вже не раз була в цьому мiстi, але знала лише урядовий квартал, конференц-зали та бари з кондицiонером.

Керiвник фiрми був молодший за неi, мав дуже бiлi зуби та голубi очi. Вiн показав iй, як працюе застосунок, який розробила його компанiя. Вiн провiв iй екскурсiю примiщеннями, спiвробiтники теж були дуже юними, бiльшiсть витрiщалася на монiтори.

Увечерi в готелi Катарiна пiдсунула м’яке крiсло до вiдчиненого вiкна, зняла туфлi й виклала ноги на пiдвiконня. Вогнi свiтлофора освiтлювали то червоним, то зеленим кольором дерева перед будiвлею. У квартирi на другому боцi вулицi спалахнуло свiтло, вона побачила книжковi полицi та картини, а на пiдвiконнi мiж фiранками стояла бiло-голуба ваза. Кiмната пахла липами та каштанами, якi росли перед вiкном, та дизельним пальним таксi, що стояли внизу бiля входу.

Наступного ранку вона полетiла назад. Катарiна думала про свого першого хлопця, про iхню подорож до Провансу, а тодi вздовж узбережжя й через Пiренеi, аж до Іспанii. То була ii перша велика поiздка. Потяг iхав повiльно, зупинявся кожнi пiвгодини на вокзалах, на яких нiхто не заходив i не виходив. Поля троянд та лаванди обабiч колii, краiна, яскрава та дружня. Вона поклала голову на колiна свого хлопця. Так не могла бачити море, хоча добре знала, де воно було.

Коли лiтак приземлився, вона не вставала зi свого мiсця. Хтось iй сказав, що вона мусить покинути судно. Катарiна кивнула у вiдповiдь. Прямуючи крiзь зали аеропорту, змерзла. Вона сiла в таксi, на панелi приладiв були приклеенi фото жiнки в хустцi та хлопця у футбольнiй формi. Машина iхала через мiст, Рейн широко розливався пiд сонцем.



Катарiна почала працювати в ІТ-компанii в Берлiнi. Робота проста: повiдомлення для преси, iнтерв’ю, iнодi обiд iз клiентами. Вона була единою жiнкою на весь офiс. Якось вона побачила на монiторi одного зi спiвробiтникiв свое фото – хтось припасував ii голову до голого жiночого тiла. Час вiд часу один програмiст намагався з нею флiртувати. Але вона нiкуди не виходила. Їй було краще самiй.



Лист обласного суду був надрукований на дружньому до довкiлля паперi. У ньому йшлося, що ii викликають на п’ять рокiв на посаду народноi засiдательки. Вона набрала зазначений у шапцi листа телефонний номер i повiдомила, що це якесь непорозумiння й що в неi на це немае часу. Чоловiк з iншого боку лiнii вiдчутно нудьгував. Вона може спробувати вiдмовитися вiд цих обов’язкiв. Його голос звучав так, начебто йому часто доводилося повторювати цю фразу. Вона може вiдмовитися вiд служби, якщо е членом ландтагу, бундестагу, бундесрату чи Європарламенту[2 - Бундестаг – парламент Нiмеччини, бундесрат – друга палата парламенту Нiмеччини, куди входять представники вiд кожноi федеративноi землi. Європарламент – парламент Європейського Союзу.]. Або якщо вона лiкарка чи медична сестра. Так сказано в законi про судоустрiй, вона може там усе прочитати. Якщо ж вона й далi вважае, що мае пiдстави для вiдмови, то може написати листа, i тодi суд, заслухавши прокурора, ухвалюватиме рiшення.

Катарiна звернулася до юриста ІТ-компанii. Той сказав, що в неi нема шансiв.

На перше ранкове засiдання вона прийшла надто рано. Охорона перевiрила ii посвiдчення. Їй не одразу вдалося вiдшукати потрiбний зал. Вартовий прочитав ii повiстку, кивнув головою й вiдчинив нарадчу кiмнату поруч iз залою судових засiдань. Вона повинна зачекати тут. Катарiна сiла за стiл. Згодом прийшов суддя. Вони поговорили про погоду й про ii роботу. Суддя повiдомив, що сьогоднi слухатиме справу про завдання тiлесних ушкоджень. Другий народний засiдатель з’явився вже перед самим початком засiдання. Вiн викладав в училищi. То була вже п’ята його справа, повiдомив вiн.

Кiлька хвилин по дев’ятiй вона зайшла крiзь боковi дверi до зали суду. Усi пiдвелися. Суддя повiдомив, що судове засiдання вiдкрито й що спершу до присяги запрошують народну засiдательку. Тодi вiн голосно читав текст присяги, речення за реченням. Катарiна мусила iх повторювати, тримаючи при цьому пiднятою праву руку. Перед нею лежав аркуш паперу з цими реченнями, надрукованими великим шрифтом. Опiсля всi сiли. Обвинувачений сидiв поруч свого захисника, вартовий читав газету. Глядачiв не було.

Суддя привiтався з адвокатом i прокурором. Вiн запитав обвинуваченого, коли той народився й де зараз проживае. Чоловiк останнi чотири мiсяцi провiв у слiдчому iзоляторi. Секретарка все записувала до протоколу. Вона сидiла обiч Катарiни, ii почерк був нерозбiрливим.

Жiнка-прокурор пiдвелася й зачитала обвинувачення. Чоловiк навмисно завдав тiлесних ушкоджень своiй дружинi. Захисник обвинуваченого повiдомив, що його клiент поки «не бажае вступати в дебати». Суддя попросив вартового запросити жiнку-свiдку.

Свiдка сiла, поклавши свою сумочку на пiдлогу. Вона не зобов’язана свiдчити, адже е дружиною обвинуваче

Сторінка 4

ого, та все ж, якщо вона таки вирiшить давати свiдчення, то вони повиннi бути правдивими, проiнформував ii суддя.

– Усе сталося через жовту записку, – сказала жiнка.

Їi чоловiк писав iй записки. Вiн так робив уже багато рокiв. У нього в кишенi завжди була пачка цих жовтих папiрцiв, якi можна було наклеювати. Вiн писав у записцi, що вона мусить зробити, поки вiн буде на роботi. На посуд клеiв записку «ПОМИТИ», на одяг – «ПОЧИСТИТИ», на холодильник – «СИР» або ще щось, що iй треба було придбати. Вiн усюди розклеював тi жовтi папiрцi. Якоiсь митi вона не змогла бiльше цього терпiти. Жiнка сказала чоловiковi, що бiльше не може зносити цi жовтi листочки, адже сама знае, що iй робити. Але вiн не вiдреагував i далi наклеював записки. Вiн, працюючи цiлий день, теж повинен дбати про господарство, казав вiн.

– Дурна, мов пень, – то були його улюбленi слова стосовно неi. Вона нi на що не здатна, повторював вiн щодня, нi на що не здатна.

Вона не могла народити дитину – цим вiн дорiкав iй ранiше. Вона носила цей бiль багато рокiв. А згодом звиклася, та й вiн зараз волiе про це мовчати.

Лiто вони майже завжди проводили за мiстом, а саме в маленькому дачному мiстечку мiж автобаном та аеропортом. У них там був будиночок. Навiть про сад йому доводиться пiклуватися, казав вiн iй. Лише раз вона «самостiйно» купила на фермерському базарi синi квiти й посадила iх у садку. Вiн iх виполов. З його слiв, вони туди не пасують.

Суддя гортав акти. Їi чоловiка засуджували вже чотири рази, адже вiн ii бив. У лiкарнi одразу ж викликали полiцiю. Востанне вдарив ii веслом надувного човна. Тодi його засудили умовно. Саме тому пiд час слухання цiеi справи вiн перебував пiд арештом, адже якщо його визнають винним, то умовне покарання можна буде скасувати.

– Знаете, коли вiн вип’е, то бiльше сам не свiй, – сказала його дружина. – Вiн добрий чоловiк, але пияцтво, воно його зiпсувало.

Того дня, коли, власне, сталися подii, якi розглядав суд, вони смажили м’ясо в саду. У гостi прийшли сусiди. Вони виклали на гриль ковбаски. Їi чоловiк сидiв разом iз сусiдами за столиком на вулицi. Вони спiлкувалися й пили пиво. Вона ж пiшла на кухню по хлiб. Тодi знову повернулася до гриля. Сталося «якось дивно». Жiнка слухала, що говорив ii чоловiк, але раптом втратила iнтерес до ковбасок. Вона бачила, як вони лопали, як жир крапав на вугiлля й м’ясо пiдгоряло. До неi пiдiйшов чоловiк i почав кричати, що вона не здатна навiть посмажити м’ясо на грилi, а тодi вдарив ii рукою в потилицю. Та iй було байдуже, вона не реагувала, iй просто все було абсолютно байдуже. Тодi вiн ко`пнув ногою гриль. Вугiлля висипалося й обпекло iй ногу та ступню. До лiкарнi ii вiдвезли сусiди. Чоловiк ii не супроводжував. На мiсцi опiкiв залишилися незначнi рубцi.

– Нiчого страшного, – констатувала жiнка.

Суддя зачитав уголос рапорт про надання першоi допомоги в лiкарнi. Так, усе правильно, пiдтвердила жiнка. Тодi суддя запитав iншого засiдателя й Катарiну, чи в них, бува, нема запитань до жiнки. Інший народний засiдатель заперечно похитав головою. Катарiна зблiдла, iй було страшно, ii голос мiг ii зрадити.

– Про що ви думали, коли вам усе було байдуже? – запитала Катарiна.

Жiнка пiдвела голову й глянула на неi. Їй знадобився певний час.

– Про нашу машину, – вiдповiла вона.

То було iхне перше авто. Вони тодi ще були дуже юними, тiльки-но шiсть мiсяцiв, як одруженi. Вони купили вживане авто в одного торговця. Машина була для них надто дорогою, тож вони взяли позику. Голубий «фольксваген жук» з люком на даху та хромованим бампером. Першого дня вони разом мили його на заправцi, пилососили й полiрували лак. Опiсля пiшли спати, а наступного ранку стояли поруч бiля вiкна iхньоi квартири й дивилися на автомобiль, що внизу на вулицi вилискував на сонцi. Вiн обiйняв ii плечi. Про це вона тодi думала. Вона хотiла, щоб у нього все було добре, хотiла, щоб у нього було гарне життя, хотiла жити для нього.

Катарiна глянула на жiнку, а жiнка – на Катарiну. Катарiна заплакала. Вона плакала, бо iсторiя свiдки була ii власною iсторiею, бо вона розумiла життя жiнки, бо самотнiсть проникла до всiх справ. Нiхто бiльше не брав слова.

Адвокат пiдвiвся. Вiн спокiйно повiдомив, що вимушений подати невiдкладну заяву. Суддя кивнув. У судi оголосили перерву на годину.



У нарадчiй кiмнатi суддя повiдомив, що адвокат заявив про вiдвiд Катарiни через пiдозру наявностi упереджених думок. Якщо таку заяву задовольнити, то вся справа лопне, адже замiни засiдателям немае. Суддя сiв за стiл. У цю мить вiн виглядав дуже втомленим.

Чи могла б вона вибачитися, запитала Катарiна, адже iй дуже прикро.

– Це не допоможе, – сказав суддя. – Ідiть випийте кави й заспокойтеся.

Катарiна разом з iншим засiдателем пiшли до судовоi iдальнi. Таке бувае, сказав iнший засiдатель, iй не треба себе в чомусь обвинувачувати. Хтось поставив тарiлки та горнятка на стiл-вiзочок.

– Я не можу тут залишатися, – мовила Катарiна.

Вони попрямували сходами та коридорами, а тодi вийшли на

Сторінка 5

улицю.

Коли судове засiдання продовжили, адвокат пiдвiвся й зачитав свою заяву. Суддя теж мае право на почуття та на iх прояв, сказав вiн. Адже закон потребуе людей, а не машин, якi виносять вироки щодо вини. Але засiдателька, якiй оголошено вiдвiд, реагувала надто емоцiйно. Для об’ективноi третьоi сторони вона видаеться не зовсiм нейтральною, вiддаленою чи незаангажованою. То була складна заява. Адвокат цитував багато постанов суду. Знову й знову вiн називав Катарiну народною засiдателькою, якiй оголошено вiдвiд.

У нарадчiй кiмнатi Катарiнi довелося писати пояснювальну записку, три-чотири речення. Вона повинна сама пояснити, чи може бути об’ективною, сказав суддя. І писати треба правду. Сонячне свiтло проникало крiзь високi вiкна. Інший засiдатель пив каву з пластикового стаканчика.

Адвокат мае рацiю, написала Катарiна, вона не може бути об’ективною.



Рiшення про арешт обвинуваченого скасували, його звiльнили. Чотири мiсяцi по тому вiн завдав своiй дружинi удару молотком у голову. Вона померла на шляху до лiкарнi. Газети опублiкували ii фото.



Катарiна написала довгого листа до Мiнiстерства юстицii. Вона хотiла, щоб ii викреслили зi списку народних засiдателiв i звiльнили вiд несення цього почесного обов’язку.



Суд вiдхилив ii прохання.




Не той бiк


До берега озера вiд зупинки трамвая було недалеко. Вони мали намiр провести там день. Спершу почули лише гудiння мух.

– Зупинися, – сказав вiн i взяв ii за руку.

Чоловiк лежав обличчям до землi. Нiхто не кричав, i нiчого не вiдбувалося. Спека й далi стояла, вигорiла трава, вiтер. Тiльки окремi деталi ставали гострiшими: злипле чорне волосся мертвого та мухи, якi були синьо-зеленого кольору й дуже прудкими.


** *

Ранiше Шлезiнгер був добрим адвокатом.

– Захист клiента в кримiнальному процесi, – любив повторювати, – це боротьба Давида з Голiафом.

Вiн завжди вiрив у те, що обирае правильну сторону. Тривалий час справи йшли добре. Вiн заснував власну контору, був успiшним, йому довiряли все бiльшi справи. Та якось вiн захищав чоловiка, якого обвинувачували в насиллi стосовно власних дiтей. Його виправдали, адже доказiв для обвинувального вироку було недостатньо. Чоловiк поiхав додому, де запхав свого дворiчного сина в пральну машину й запустив ii.

Шлезiнгер почав пиячити. Але в нього був багатий досвiд, вiн знав суддiв та прокурорiв, тому довго на це не звертали уваги. У перервах мiж судовими засiданнями вiн випивав у туалетi з маленьких пляшечок трав’янi настоянки. Вiн брехав своiм клiентам, казав, що зможе iх «вiдмазати», добитися для них виправдання чи м’яких вирокiв. Тi йому вiрили й платили грошi, адже вiн здобув собi колись добре iм’я, до того ж вони залюбки вiрили кожному, хто обiцяв iм свободу. Шлезiнгер не виписував квитанцiй та не сплачував податки. Коли в процесi щось iшло не так i покарання було надто суворим, вiн закидав своiм клiентам, що тi, мовляв, самi виннi, адже не повiдомили йому всiх подробиць. Певний час йому вдавалося так триматися на плаву. Але з якогось моменту до нього перестали звертатися, адже вiн програв надто багато процесiв i вже iз самого ранку тхнув алкоголем.

Дружина Шлезiнгера довго все це терпiла. Коли ж нарештi сказала, щоб вiн покинув ii дiм, вiн поставився до цього з розумiнням. Обое дiтей залишилися з матiр’ю. У ходi процесу розлучення вiн не обвинувачував нiкого у своему провалi. Це було не в його стилi.



Вiн заробляв на життя дрiбними справами про ворожнечу мiж сусiдами, бiйки в барах чи збут наркотикiв – його клiентами були вуличнi дилери, якi тримали в ротi пакетики з героiном i намагалися iх проковтнути, коли iх переслiдувала полiцiя. Вечори вiн проводив у брудному китайському ресторанi. Майже щоночi сидiв там у службовому примiщеннi й грав у карти. Ранiше вiн захищав людей з iгроманiею, нервових, дуже вразливих, якi нiяк не хотiли дорослiшати. Тепер вiн розумiв, чому вони почувалися впевнено лише за iгровим столом. Тут панували чiткi та простi правила, i, поки тривала гра, на цiлому свiтi iснували лише ця кiмната й карти.

У китайцiв за столом завжди сидiли один-два професiйнi гравцi. Шлезiнгер знав, що в нього немае шансiв на виграш. Коли ж пiзнiше вiн усе чiтко розумiв або ж дуже напивався, то усвiдомлював, що вiн став таким же, як й iншi залежнi люди: вiн хотiв програвати.

Ранiше Шлезiнгер мав добрий вигляд i був популярним серед жiнок. Зараз же до нормальноi ваги йому бракувало п’ятнадцяти кiлограмiв, а костюми на ньому висiли. Вiн спав на диванi в канцелярii, а душ брав у крихiтнiй ваннiй кiмнатi позаду офiсноi кухоньки. Секретарку звiльнив. Вiн уже давно вважав себе втраченою людиною.

Шлезiнгер досi перебував у списку адвокатiв, який був у слiдчих суддiв. Кожнi три мiсяцi вiн виходив на обов’язкове чергування. Вiн тодi мусив бути досяжним за будь-яких обставин на той випадок, коли затримають когось, хто не знае iнших адвокатiв i звернеться до нього. Здебiльшого мобiльний мовчав, але якщо таки дзвонив, то це були дрiбнi справи, якi не при

Сторінка 6

осили грошей. Але цiеi ночi сталося iнакше. Суддя повiдомив телефоном, що йдеться про вбивство. Обвинувачену пiдозрювали в тому, що вона застрелила свого чоловiка. Вiн, суддя, дав дозвiл на арешт через убивство ще два днi тому. Обвинувачену затримали вчора й годину тому привели до нього. Вона потребуе захисника, якого може запропонувати суд. Шлезiнгер сказав, що зараз приiде, i поклав слухавку.

Вiн кинув оком на годинник. Було пiв на другу ночi. Вiн заснув в одязi. Сорочка засипана сигаретним попелом, на пiдлозi розкиданi порожнi пляшки. Вiн попрямував у ванну, де взяв холодний душ. На днi шафки для одягу Шлезiнгер знайшов штани. Свiжоi сорочки не було, тож вiн одягнув лише светр-водолазку. У «Макдональдсi» за два будинки вiд його канцелярii купив каву в картонному стаканчику, зловив таксi й поiхав на вулицю Турмштрасе, де розташовувався кримiнальний суд.



Шлезiнгер знав суддю вже двадцять рокiв. Поки чекали, говорили про колишнi провадження. Суддя скаржився, як i щоразу: полiцiя приводить обвинувачених до нього виключно серед ночi.

– Ідiть до жiнки, пане Шлезiнгер, – сказав суддя, – а тодi все мiж собою вирiшимо. Менi здаеться, що в цiеi справи немае перспектив. Ось, вiзьмiть ордер на арешт i поговорiть з нею.



Вартовий пропустив Шлезiнгера крiзь низькi дверi, а тодi попрямував з ним донизу крутими та вузькими сходами. Пiд будiвлею суду пролягав величезний лабiринт погано освiтлених ходiв, якi поеднували в’язницю iз залами судових засiдань. В органах юстицii це мiсце називали катакомбами. Вартова вiдчинила одну з камер тимчасового тримання, повiтря там було затхлим, смердiло потом, iжею та холодним димом сигарет. Затриманi обписали стiни обсценними малюнками та висловлюваннями рiзними мовами. Шлезiнгер знав це примiщення та й усю ситуацiю. Вiн проходив крiзь це вже сотнi разiв.

Вiн представився жiнцi й сiв. З ордера на арешт вiн знав, що iй 43 роки. Очi свiтло-зеленi, вбрана була в бежеве плаття та чорнi туфлi.

– Я не вбивала свого чоловiка, – промовила вона з iнтонацiею, немов говорила про погоду.

– Добре, але, на жаль, це нiчого не вирiшуе, – вiдповiв Шлезiнгер. – Питання в тому, чи прокуратура назбирала достатню кiлькiсть доказiв, щоб переконати суд.

– Менi можна йти додому? – запитала жiнка.

«Їй тут не мiсце, – подумав Шлезiнгер, – як, зрештою, й усiм iншим».

– Боюся, нi. Суддя позавчора отримав акти й видав ордер на ваш арешт. Саме тому вас затримали. Вiн зараз запросить нас до себе, там прочитае ордер на арешт i запитае вас, чи маете що на це вiдповiсти. Якщо ви не зможете одразу ж спростувати пiдозру, то до початку судового процесу перебуватимете в слiдчому iзоляторi.

– А що я повинна сказати суддi?

– Спершу нiчого. Ми не знаемо, якi докази в слiдства. Як тiльки в мене будуть данi, вiдвiдаю вас в iзоляторi. Ми все розглянемо, а тодi подумаемо, що можна зробити. Станом на зараз кожне ваше речення – ризик. Ви щось говорили полiцii?

– Так, я розповiла полiцейським усе, що знаю. Я не винна.

Жiнка глянула на Шлезiнгера й усе зрозумiла.

– Напевно, усi так кажуть.

– Так, усi. І це тут не викликае нi в кого жодних емоцiй.

Вони говорили, поки до камери не зайшов вартовий i повiдомив, що iхнiй час вийшов.



Суддя запитав iм’я жiнки, тодi зачитав ордер на арешт i свiдчення стосовно обвинуваченоi. Говорив монотонно й швидко.

– Труп вашого чоловiка знайшли двое молодих людей бiля озера, – сказав вiн. – Його вбили пострiлом у потилицю. Пiстолет лежав бiля вбитого. Чи куля в головi вашого чоловiка була випущена з цього пiстолета, поки не встановлено, але попереднiй огляд зброi дае пiдстави так вважати. Згiдно з вашими свiдченнями полiцейським, пiстолет належить вам. Ви отримали його в спадок вiд батька. На виявленiй зброi, на кулях у магазинi та на гiльзi в травi були вашi вiдбитки пальцiв. Слiдчi опитали ваших сусiдiв. Усi повiдомили, що ви та ваш чоловiк часто сварилися. Інодi вашi крики були настiльки гучними, що сусiди були змушенi скаржитися до управителя будинку. За два тижнi до смертi ваш чоловiк застрахував свое життя на понад 800 000 евро на вашу користь. На час убивства у вас немае твердого алiбi. Удома були тiльки ви – так принаймнi ви сказали полiцii.

Суддя на мить замовк. Тодi закрив теку й глянув прямо на обвинувачену.

– Я можу коротко пiдсумувати: у вас були мотив, нагода й зброя. До того ж у вас немае алiбi. Ви не зобов’язанi зараз щось говорити на висунутi стосовно вас обвинувачення, але ви, звiсно ж, маете право висловлюватися й зробити свiй внесок до збору доказiв. Можливо, ви вже навiть обговорили це з вашим захисником. Що скажете на це?

– Моя клiентка не бажае висловлюватися, – промовив Шлезiнгер.

– Гаразд, тодi ордер на арешт залишаеться без змiн, – сказав суддя.

– Я закликаю суд вберегти мою клiентку вiд утримання в слiдчому iзоляторi, – заявив Шлезiнгер. – У неi немае попереднiх судимостей, до того ж половину свого життя вона мешкае тут. У неi квартира в Берлiнi, i вона вже дванадцять рокiв працюе у вiддiлi заку

Сторінка 7

ок фiрми модного одягу. Ми могли б внести заставу. Існуе також можливiсть вилучення паспорта…

– Нi, пане адвокате, – обiрвав його суддя. – Якщо я правильно пригадую висловлювання вашоi клiентки пiд час допиту в полiцii, у неi цiла низка контактiв за кордоном. Їi батьки живуть в Америцi, дочка – в Італii. У разi винесення судом обвинувального вироку iй загрожуе настiльки висока мiра покарання, що не може не стимулювати до втечi. Я вiдхиляю ваше клопотання про домашнiй арешт.

Жiнка, що вела протокол, сидiла бiля суддi за маленьким столиком. На цих словах вона внесла в комп’ютер два речення.

– Чи будуть у вас iншi клопотання, пане Шлезiнгер? – запитав суддя.

– Я вимагаю перевiрки законностi затримання пiд час усного судового процесу, а також призначення мене адвокатом. Окрiм того, внесiть у протокол, що я вимагаю одержання всiх наявних документiв у справi.

– У вас вони е? – запитав суддя жiнку, яка вела протокол. Та ствердно кивнула. Суддя продовжував диктувати: «Суд ухвалив рiшення та оголосив таке: призначити доктора Шлезiнгера адвокатом обвинуваченоi в цiй справi». Секретарка видрукувала текст, який пiдписав суддя.

– Я вже поговорив iз призначеним прокурором, – сказав вiн Шлезiнгеру. – Ви можете забрати документи.

Суддя звернувся до вартового:

– Будь ласка, вiдведiть обвинувачену.



– Дозвольте зробити особисте зауваження? – запитав суддя Шлезiнгера, коли вони залишилися наодинцi в кiмнатi.

– Звiсно, – вiдповiв той.

– Ми знаемо один одного вже багато рокiв. Будь ласка, не ображайтеся, але вигляд у вас жахливий i вiд вас тхне алкоголем. Вам треба виспатися й нормально поiсти.

– Так, дякую, – вiдповiв Шлезiнгер. Вiн узяв теку з документами пiд пахву, попрощався й поiхав на таксi назад до канцелярii. Тим часом настало пiв на четверту ранку.



Шлезiнгер знав чоловiка, що стояв перед входом у будинок. Його звали Яссер. То був елегантно одягнений алжирець, який вибивав з людей заборгованi грошi. Шлезiнгер захищав його багато рокiв тому. Яссера тодi обвинувачували в тому, що вiн завдав у клубi тяжких тiлесних ушкоджень трьом росiянам-тiлоохоронцям. Тi тодi пролежали в лiкарнi кiлька тижнiв. Кожен iз трьох чоловiкiв був удвiчi бiльшим за Яссера, у них були ножi, електрошокери та бейсбольнi битки, а в Яссера – лише кулькова ручка. Яссер потрапив до слiдчого iзолятора лише через те, що вiдвiдувачi клубу заявили, нiби iнiцiатором бiйки був вiн. Пiзнiше, пiд час судового процесу, трое росiян раптом повiдомили, що це вони розпочали бiйку. Яссера виправдали.

– Привiт, Яссере, – привiтався Шлезiнгер.

– Менi дуже шкода, пане адвокате, – сказав Яссер. Вiн був у тонких шкiряних рукавичках. – Це китайцi. Ви знаете правила.

– Так, – вiдповiв Шлезiнгер.

– У вас е грошi, якi ви iм заборгували?

– Нi.

– Ви п’янi? – запитав Яссер.

– Анiскiлечки. Я був у судi.

– Буде боляче, – промовив Яссер. Тодi сильно вдарив Шлезiнгера в живiт. Коли той зiгнувся, Яссер вдарив його колiном, роз’юшив носа, завдавши водночас удару по нирках. Шлезiнгер упав на землю.

– Менi дуже шкода, – озвався Яссер.

– Так, – вiдповiв Шлезiнгер. Його обличчя заливала кров. Нiс був зламаний. Вiн знав, що це ще не кiнець. Яссер пiзнiше зробить фото й надiшле його китайцям. Вони нiколи нiкому не довiряли, тож вимагали доказiв кожного вчинку. Яссер копнув Шлезiнгера в обличчя. Той знепритомнiв.



Шлезiнгер прокинувся на диванi в канцелярii. На його обличчi лежав скручений рушник з льодом, вода затiкала до вух, а його светр був мокрим на грудях. З офiсноi кухнi вийшов Яс-сер, тримаючи в руках горнятко кави. Вiн приставив до дивана крiсло й сiв бiля Шлезiнгера.

– У вашого офiсу не найкращий вигляд, – заговорив Яссер.

Шлезiнгер спробував пiдвестися. Але все марно.

– Не вставайте, – сказав Яссер. Вiн пив каву. – Ви менi подобаетеся, пане адвокате. Але ви мусите заплатити. Китайцi хочуть, щоб наступного разу я вiдтяв вам палець на нозi. І так буде щоразу, усе бiльше й бiльше. Пальцi на ногах, потiм на руках, тодi руки, ну, i так далi. Ви ж самi все знаете…

– Знаю, Яссере.

– Я бачив якось фiльм, у якому люди завжди повторювали: «Нiчого особистого». Я тодi цього не розумiв. Адже все життя – штука особиста. Та все ж я не маю нiчого проти вас.

– Я знаю.

– Ви роздобудете грошi? – запитав Яссер.

– Гадаю, так, – вiдповiв Шлезiнгер.

– Я можу дати вам лише тиждень, – сказав Яссер. – Ви це розумiете?

Шлезiнгер кивнув.

– Повторiть.

– Один тиждень, ? сказав Шлезiнгер. Вiн боявся, що знову знепритомнiе.

– Вам треба зав’язувати з пияцтвом.

Яссер пiдвiвся й поставив горнятко з-пiд кави на стiлець.

Шлезiнгер заплющив очi.

– Документи я поклав на ваш письмовий стiл. Поки ви були непритомнi, я iх переглянув.

Шлезiнгер знав, що Яссер не вмiв читати. То був мудрий чоловiк, але вiн нiколи не вiдвiдував школи.

– Це не той бiк, – сказав Яссер.

Шлезiнгер не второпав, що той сказав. Вiн потребував сну. Яссер тим часом одягнув пальто.

– Принесiть грошi китайцям, я

Сторінка 8

тiльки матимете. Або зателефонуйте менi, мiй номер у вас е, – сказав вiн.

Шлезiнгер iще чув, як Яссер зачинив дверi ззовнi, а тодi заснув.



Наступного ранку вiн поiхав до екстреного приймального вiддiлення лiкарнi. Його голову, тулуб та нирки обстежили на рентгенi. Йому пощастило, сказав лiкар. Адвокатовi виписали знеболювальне, на нiс та забiй на лобi наклали пов’язку.

Шлезiнгер поiхав у ломбард, де заклав годинник, який подарувала дружина на десяту рiчницю весiлля. Опiсля пiшов до китайського ресторану та заплатив борг. Китаець тричi перераховував грошi, тодi сховав iх до кишенi, а Шлезiнгер повернув боргову розписку.

– Заходьте до нас знову, – сказав господар. – Ми завжди радi вас бачити.

Решту дня Шлезiнгер провiв на диванi. Тiльки ввечерi пiдвiвся, сiв за робочий стiл i спробував читати документи. Лiтери пливли перед очима. Вiн знав, що життя може перевернутися дуже швидко. Ця справа була його останнiм шансом. «Звiсно, – роздумував вiн, – я лише випадково призначений адвокат, але це серйозна справа i я можу ii виграти». Вiн вжив iще двi знеболювальнi таблетки, одягнув старi джинси та футболку й до п’ятоi ранку прибирав канцелярiю. Шлезiнгер вилив до вмивальника вмiст пляшок iз-пiд шнапсу, зiбрав по кiмнатах смiття й винiс п’ять великих мiшкiв на смiтник. Далi попилососив, почистив ванну й туалет, розклав брудний одяг до двох валiз, щоб вiднести його до хiмчистки. Опiсля поскладав стоси паперу на столi, а тодi знову лiг на кiлька годин на диван.

Наступного дня вiн поiхав до iзолятора. Його вигляд налякав клiентку, але вiн запевнив ii, що нiчого страшного: вiн потрапив до автомобiльноi пригоди. Тодi Шлезiнгер зачитував уголос протоколи слiдчих дiй. Усе свiдчило проти неi. Бiзнес ii чоловiка загрузнув у боргах. Вiн прогорiв на спекуляцii акцiями та опцiонами. Банкiвськi кредити вiн бiльше не мiг обслуговувати, за позику на квартиру набiгла серйозна пеня. Вiн не змiг стерпiти фiнансовий провал, вiдповiдальнiсть за бiзнес його доконала, розповiдала клiентка. З цiеi причини вони сварилися все частiше. Зброя – це правда – дiсталася iй вiд батька. Вiн навчив доньку пiдтримувати ii в робочому станi. Пiсля смертi батька вона кiлька разiв чистила пiстолет, який зберiгала в шухлядi в спальнi. Це все вона розповiла полiцii. Бiльше нiчого не знала.



У магазинi канцелярських товарiв Шлезiнгер попросив зробити збiльшенi копii фотографiй з актiв, почепив iх на стiнi своеi канцелярii й годинами не зводив з них погляду. Вiн не розумiв, що саме мав на увазi Яссер. Вiн знову й знову перечитував документи, аж поки не вивчив iх майже напам’ять. Вiн спробував знайти прогалину в доказах, якусь зачiпку для захисту, якийсь вихiд iз ситуацii. Пiсля трьох тижнiв вiн здався. На вулицi тим часом похолоднiло. Настали сiрi днi берлiнськоi зими. Шлезiнгер одягнув пальто й подався до китайцiв. Йому знову кортiло грати, напитися й забути те, ким вiн став.

На входi до ресторану стояв Яссер.

– Ви ж не збираетеся туди заходити, – сказав Яссер.

– Якраз навпаки, – вiдповiв Шлезiнгер.

– Невже ви знову опустили руки?

– То була моя клiентка. Це вона вистрiлила в голову своему чоловiковi. Іншого пояснення немае. Ми програемо справу.

Яссер похитав головою.

– Ви iдiот, пане адвокате. Ходiть за мною, – сказав вiн.

– Куди?

– Поiмо. Ви запрошуете.

Вони сiли до «бентлi» Яссера й поiхали до найдорожчого рибного ресторану на бульварi Курфюрстендамм. Яссер замовив устрицi та бiле вино, Шлезiнгер – тiльки рибну юшку.

– Устрицi тут свiжi й дуже смачнi, – сказав Яссер. – Господар особисто iх купуе о третiй ранку на ринку. Ви любите устрицi?

– Нi, – вiдповiв Шлезiнгер.

– Усе одно скуштуйте.

– Я не хочу.

Яссер поклав устрицю на маленьку тарiлочку й посунув ii по столу.

– Скуштуйте, – запропонував вiн.

– У неi смак солi, холодноi риби та металу, – подiлився враженнями Шлезiнгер. Вiн би залюбки виплюнув устрицю.

– До устриць добре пити бiле вино, – вiдповiв Яссер. – Ви ще п’ете?

– Принаймнi не так багато, – сказав Шлезiнгер.

– Це добре, – сказав Яссер та мовчки продовжив трапезу.

Скiнчивши, вiн промовив:

– Це не той бiк, пане адвокате. Це ж просто.

– Ви це вже казали, але я все одно не розумiю, – вiдповiв Шлезiнгер. – Який iще в бiса не той бiк?

Яссер трiшки нагнувся вперед.

– Ви заплатите?

– Так, – вiдповiв Шлезiнгер.

Годиною пiзнiше Яссер вiдвiз його до канцелярii. Шлезiнгер одразу ж лiг на диван i вперше вiдтодi, як узявся за справу, непробудно проспав дванадцять годин.


***

Вiсiм мiсяцiв по тому почався судовий процес. Газети детально висвiтлювали всю справу, для публiчностi вина обвинуваченоi була поза сумнiвом, жiнка-прокурор давала одне iнтерв’ю за другим.

Слiдчi знайшли свiдка, який розповiв, як подружжя за день до вбивства посварилося в супермаркетi. Страховий агент, у якого укладали договiр про страхування життя, повiдомив, що чоловiк, скорiш за все, перебував пiд тиском, був дуже нервовим. Полiцейськi засвiдчили, що обвинувачена реагу

Сторінка 9

ала з помiтним холодом, а експерт-психiатр дотримувався думки, що вона була повнiстю осудною.

Шлезiнгер увесь процес спокiйнiсiнько сидiв бiля своеi клiентки, не ставлячи запитань i не виступаючи iз заявами.

На п’ятий день судових засiдань головуючий суддя сказав:

– Зi списку свiдкiв сьогоднi слухатимемо лише експерта зi зброi. На цьому процес розгляду доказiв завершиться. Чи будуть якiсь клопотання вiд учасникiв процесу? Може, вiд вас, пане адвокате?

Шлезiнгер похитав головою. Суддя насупив брови.

– Ну що ж, запросiть експерта зi зброi, – звернувся вiн до вартового.

Експерт сiв на крiсло свiдка й назвав своi особистi данi. Суддя нагадав, що той зобов’язаний казати правду.

– Якщо в мене правильна iнформацiя, то ви працюете в Кримiнально-технiчному iнститутi, – звернувся до свiдка суддя.

– Так, моя спецiальнiсть – експертиза розпiзнання зброi, балiстика, зброярська технiка та амунiцiя.

– У цiй справi ви дослiджували зброю та амунiцiю, – сказав суддя.

– Саме так.

– Що можете нам про неi розповiсти? – запитав суддя.

– Ідеться про пiстолет FN Browing HP. Вироблений у Бельгii, у фiрмi Fabrique Nationale в мiстi Ерсталь. Це один з найпопулярнiших пiстолетiв. Вони були на оснащеннi полiцii та вiйськових у понад п’ятдесяти краiнах. Його виробляють з 1935 року.

– Куля, виявлена в головi жертви, випущена з цiеi зброi? І чи належить знайдена гiльза до цiеi зброi та до цiеi кулi? – запитав суддя.

– Цей High Power…

– High Power? – перепитав суддя.

– Цей Browing iще називають High Power. Так розшифровують абревiатуру HP у назвi.

– Дякую за роз’яснення. Продовжуйте.

– Ми стрiляли з цiеi зброi в чотириметровiй емностi з водою. Так нам удалося отримати кулi без чужорiдних слiдiв. Цi частини амунiцii потiм порiвняли зi знайденою на мiсцi вбивства гiльзою та кулею в головi жертви.

– Як саме вiдбуваеться процедура?

– Коли здiйснюють пострiл зi зброi, на металi гiльзи та кулi лишаються слiди. Це механiчнi слiди, що залишаються вiд ствола. Варто зазначити, що внутрiшня поверхня каналу ствола зброi сучасного зразка не е гладенькою. На нiй нанесенi спiралеподiбнi борозни, покликанi надавати кулi обертального iмпульсу, щоб ii полiт був стабiльнiшим. Такi нарiзи залишають слiди на кулi. На сподi гiльзи теж можна виявити слiди вiд удару бойка, слiди дна каналу ствола та вiдбиток викидача. Ми обстежуемо слiди за допомогою порiвняльного мiкроскопа. Якщо цього недостатньо, тобто ми не впевненi на всi сто, то можемо провести дослiдження ще й за допомогою растрового електронного мiкроскопа. Але в поданiй ситуацii це було зайвим.

– То що показала експертиза в цiй справi? – запитав головуючий суддя.

– Я можу стверджувати з абсолютною впевненiстю, що куля в головi жертви, а також гiльза вилетiли зi знайденоi зброi. Якщо е необхiднiсть, можу пояснити все в деталях.

– Дякую, я все зрозумiв, – промовив суддя. – Чи будуть запитання до експерта?

Жiнка-прокурор заперечно похитала головою.

– Добре, тодi можете бути вiльнi, – сказав суддя.

– Нi, ви – нi. У мене е кiлька запитань, – озвався Шлезiнгер.

– Пробачте, – сказав головуючий суддя. Вiн був збентежений. – Досi ви нiчого не запитували, пане докторе Шлезiнгер, тому я… Ну що ж, прошу, ставте вашi запитання.

– Чи мiг би я показати двi збiльшенi фотографii? Так усiм сторонам процесу було б простiше слiдкувати за висловлюваннями експерта. Це двi фотографii з теки iз зображеннями, аркушi 14 та 15.

Обидвi свiтлини для Шлезiнгера наклеiли на картон.

– Так, будь ласка, – сказав головуючий.

Шлезiнгер пiдвiвся з крiсла й поставив фотографii на стенд. Вiн обернув його так, щоб фото могли бачити як суддя, так i глядачi.

– Це потилиця вбитого, в якiй застрягла куля, – сказав вiн i показав на перше фото. – Пiд час цього процесу ми заслухали судово-медичного експерта, який зазначив, що йдеться про пострiл впритул. Ви самi бачите маленький чорний кружечок на шкiрi довкола входу в рану. Це коло, як ми могли почути, виникло вiд гарячих газiв, якi вириваються зi ствола пiд час пострiлу. Пороховий дим вдаряе безпосередньо довкола входу в рану, якщо ствол зброi торкався голови або був вiддалений вiд неi лише на кiлька сантиметрiв. Я правий?

– Я можу це пiдтвердити, – сказав експерт. – На цьому фото, без сумнiву, пострiл впритул.

– Але це не може бути запитанням до експерта зi зброi, – озвалася представниця прокуратори. – Окрiм того, як ви самi сказали, ми вже чули це вiд судово-медичного експерта.

– Зачекайте, будь ласка, – сказав Шлезiнгер. – Я якраз наближаюся до запитання.

Шлезiнгер указав на друге фото.

– Це одна з фотографiй, яку вашi колеги зробили на мiсцi подii. Там, де знайшли труп. Галявина бiля озера. Цю галявину, як уже було сказано в ходi слухання справи, незадовго до подii покосили. Труп лежить обличчям донизу. Ви встигаете за ходом моiх думок? – перепитав Шлезiнгер.

– Так, – вiдповiв експерт.

– Чи бачили ви цi фотографii перед тим, як надати експертний висновок?

– Нi. Мое завдання по

Сторінка 10

ягае в тому, щоб дослiджувати кулю, гiльзу та зброю. Усi цi об’екти менi надiслали. Фотографiй я не бачив. Зрештою, вони не потрiбнi для моеi експертизи.

– І менi так здаеться. Абсолютно не потрiбнi. Як i вашi запитання, – промовила жiнка-прокурор. – До чого ви хилите?

– Я попрошу вас не переривати мене на кожному словi, – вiдповiв Шлезiнгер.

Вiн знову звернувся до експерта:

– Ви бачите на фото маленькi дощечки з цифрами 1 i 2. Номер 1 ? це мiсце, де знайшли пiстолет, номер 2 – мiсце, де знайшли гiльзу вiд кулi.

– Наскiльки можу судити з фото, то це той Browning, який надiслали менi на експертизу, – сказав експерт.

– Саме так i написано в протоколi полiцii, – сказав Шлезiнгер. Тодi звернувся до головуючого суддi: – Чи могли б ви ненадовго надати менi зброю?

Суддя пiдвiвся й пiшов до полички позаду суддiвськоi трибуни. З картонного ящика дiстав пiстолет. Вiн був запакований у прозорий пакет.

– Його вже обстежували, – сказав головуючий, дiстав з пакета зброю й дав ii Шлезiнгеру.

– Дякую, – сказав Шлезiнгер i поклав пiстолет на стiл перед експертом.

– Це та зброя?

Експерт узяв пiстолет до рук, заглядаючи водночас до свого висновку.

– Так, серiйний номер той самий.

– Я на цьому не розумiюся, пане експерте. Прошу вас менi допомогти: отвiр на правому боцi ствола – для чого вiн?

– Це так званий викидний отвiр.

– Пояснiть детальнiше.

– Коли вiдбуваеться пострiл, то каретка зброi вiдсуваеться назад. Зуб викидача при цьому витягуе порожню гiльзу з патронника. Вона вдаряеться об тверду металеву частину, так званий викидач, i в такий спосiб вилiтае iз затвора пiстолета.

– Це означае, що порожня гiльза вилiтае зi зброi вбiк?

– Так, можна так сказати.

– А якщо отвiр розташований праворуч, то чи можна стверджувати, що й гiльза вилетить управо?

– Так.

– Чи вiдома вам швидкiсть викидання гiльзи й наскiльки далеко вона вiдлiтае?

– Нi, це треба вимiрювати.

– Очевидно. Але чи можна сказати, що цiлком реально, що гiльза вiдлетить на метр?

– Приблизно так.

– Добре, адже саме так i написано у фаховiй лiтературi.

Шлезiнгер повiльно перейшов через увесь зал до великого фото.

– Вашi експертнi висловлювання знайшли свое пiдтвердження на цьому фото. Вiдстрiляна гiльза й справдi лежала на вiдстанi близько одного метра вiд зброi в травi. Вона б не могла вiд чогось вiдскочити. Ми бачимо, що поблизу немае анi дерев, анi iнших перешкод.

– Усе правильно, – пiдтвердив експерт.

– А тепер гляньте сюди уважнiше, – сказав Шлезiнгер. – Ще раз подивiться на це фото.

Його голос тихшав. Суддя, народна засiдателька та жiнка-прокурор теж повернули голови до стенда з фотографiями. Шлезiнгер зачекав мить, а тодi сказав:

– Ви помiтили? Вiдстрiляна гiльза лежала не праворуч вiд трупа. Вона лежала десь на вiдстанi метра, але з лiвого боку.

– Це… – пiвголосом промовила представниця прокуратури й стала гортати документи.

Шлезiнгер повернувся за адвокатський стiл.

– Якби чоловiка й справдi застрелили ззаду цiею зброею, – сказав вiн, – то гiльза мала б лежати справа вiд тiла.

– Думаю, саме так i мало б бути, – погодився експерт.




Конец ознакомительного фрагмента.



notes



1


Ландтаг – парламент федеративноi землi. (Тут i далi прим. перекл.).




2


Бундестаг – парламент Нiмеччини, бундесрат – друга палата парламенту Нiмеччини, куди входять представники вiд кожноi федеративноi землi. Європарламент – парламент Європейського Союзу.


Поділитися в соц. мережах: