Сторінка 1

Легiон Хронос
Юрiй Володимирович Сорока


Повсякденне життя здаеться нудним, а викладач iсторii вимагае дихати пилом з архiвних полиць? Не подобаються похмурi осiннi пейзажi, а громадський транспорт примушуе втрачати душевну рiвновагу? Обережно! За рогом на тебе можуть очiкувати. Хоча б для того, щоб докорiнно змiнити твое життя й примусити жалкувати за хворими каштанами за вiкном i переповненим автобусом. Втiм, пригода того варта. Ця iсторiя – про звичайного украiнського студента Дмитра Мiщенка, котрому випала можливiсть залишити рамки звичноi для нас реальностi й стати бiйцем Легiону Хронос – спецiального пiдроздiлу, створеного для боротьби з нечистими на руку мандрiвниками у просторо-часовому континуумi. На сторiнках роману читача очiкують приголомшливi подорожi у Часi, пригоди серед подiй минулих епох, а також дружба i щире кохання героiв.





Юрiй Володимирович Сорока

Легiон Хронос





Пролог

Локацiя Легiону Хронос. Поза межами визначення координат часу


Дверi вiдчинились, i на порозi з’явився охоронець. У чорному шоломi з титанокарбону, широкий торс прикритий пластинами важкого бронежилету. Хромовану iмпульсну рушницю легiонер недбало тримав на зiгнутому лiктi лiвоi руки. Марк Светонiй, який саме проглядав файли рапортiв командуючих когортами, здивовано подивився на охоронця крiзь великi окуляри у старомоднiй роговiй оправi. Вiдвiдувачiв вiн не очiкував.

– До вас Префект Преторiя, друже Консул, – вiдчеканив легiонер гугнявим голосом.

Марк Светонiй мовчки хитнув головою. Охоронець вiдступив убiк, пропускаючи до кабiнету людину, постать якоi виблискувала не менше, анiж рушниця в руках легiонера, – максимiлiанiвський[1 - Максимiлiанiвський обладунок – нiмецький лицарський обладунок першоi третини XVI столiття, названий так по iменi iмператора Максимiлiана I, а також з натяком на максимальнiсть захисту.] обладунок вiзитера був вiдполiрований до стану дзеркального сяйва. Прибулий, сповнивши простiр кабiнету бряжчанням металу, пройшов до крiсла навпроти столу i сiв, притримуючи палаш, що висiв у нього при боцi. Марк Светонiй мовчки прослiдкував за вiдвiдувачем, очiкуючи, що той почне розмову першим. Але чоловiк у лицарських латах не поспiшав. Вiн з гуркотом поставив на пiдлогу бiля своеi ноги важкий арме[2 - Арме – закритий тип лицарського шолома, що використовувався у Захiднiй Європi з кiнця XV до середини XVI столiття. Арме вперше було створено в Італii, вiн мав забрало, що пiднiмаеться, а також пiдборiдник, який складався з двох половин.] i заходився витирати обличчя та шию хусточкою. Вiд погляду Марка Светонiя не заховалось те, що на шоломi прибулого було кiлька вм’ятин i вiн був вкритий краплинами запеклоi кровi.

– Ви потрапили у бiйку? – запитав вiн.

– І отримав добрячоi прочуханки, – спокiйно вiдповiв гiсть. – Так завжди. Спочатку Служба Попередньоi Розвiдки заспокоюе даними про вiдносний спокiй у межах координат операцii, а потiм ти виявляеш, що опинився у самому центрi грандiозноi колотнечi. Цього разу, до речi, було не найгарячiше.

– Що ви кажете? – хмикнув Марк Светонiй. Його забавляла ситуацiя.

– Наскiльки я пам’ятаю, СПР е пiдроздiлом Преторiанськоi Гвардii, а отже, пiдпорядковуеться безпосередньо вам, друже Гелiодор. Кому ж як не вам слiдкувати за тим, щоб подiбнi прикрощi не псували нам життя?

Прибулий заграв жовнами, але не вiдповiв на шпильку Консула. Натомiсть пiдняв лiву руку на рiвень очей i натиснув кiлька кнопок на браслетi, що його мав на зап’ястi пiд шкiряним напульсником. Одразу ж прямокутна пластикова панель на столi Марка Светонiя освiтилась зсередини блакитним сяйвом. Консул поглянув спочатку на неi, потiм на Гелiодора.

– Рапорт – це чудово. Але я хотiв би почути вiд вас про все стисло.

Префект Преторiю знизав плечима з виглядом людини, яка не несе вiдповiдальностi за безголовiсть оточуючих.

– Коротко кажучи, завдання не виконано.

– Це прикро, друже Префект.

– Цiлковито з вами згоден.

Марк Светонiй зiтхнув. Вiн i справдi покладав великi надii на цю операцiю. Саме тому вiдрядив керувати нею командуючого Преторiанською Гвардiею особисто. Судячи з усього, не допомiг навiть такий вiдчайдушний крок.

– Ви ж знаете не гiрше за мене – нам потрiбно знищити цю людину! В iншому випадку наслiдки передбачити неможливо!

– На жаль, iснують ситуацii, за яких ми безсилi вплинути на хiд подiй, – холодно зауважив Гелiодор.

– І це ви кажете менi пiсля того як на пiдготовку операцii було втрачено три мiсяцi суб’ективного часу?

– Саме так, – Гелiодор усiм своiм виглядом намагався довести, що Консул не е для нього беззаперечним авторитетом. – І, маю надiю, ви згадаете – ця операцiя не перша з подiбних.

Марк Светонiй спробував взяти себе до рук.

– Ви маете рацiю. Що ж… Якi будуть пропозицii?

– Боюсь, це ще не все.

– Прошу?

– На мою думку, слiд очiкувати контрнаступу.

Марк Светонiй скочив зi свого мiсця i забiгав по кабiнету.

– Але це неймовiрно! Ви приходите до мене, спокiйно повiдомляете, що ретельно спл

Сторінка 2

нована акцiя по знищенню КВТП провалилася, а ви досi не знаете, хто такий цей триклятий Острiвецький. Але вам i цього замало!

– Це не моя провина, друже Консул!

– Це провина ваших людей, а отже, й ваша! – категорично заперечив Марк Светонiй.

Гелiодор мовчки проковтнув докiр. Марк Светонiй повернувся за стiл. Було помiтно, що ситуацiя його непокоiла, але, будучи людиною прагматичною, Консул швидко опанував себе.

– Наскiльки велика ступiнь загрози?

– Невiдомо. На мою думку, вони спробують розшукати просторово-часовi координати локацii Легiону. Якщо це iм вдасться, про наслiдки здогадатись неважко.

– І наскiльки вони близькi до своеi цiлi?

– Надто близькi. В них у полонi двое моiх офiцерiв.

– Чорт забирай! – не стримався Марк Светонiй. – Офiцери Преторiанськоi Гвардii в полонi у КВТП! Що може бути гiршим?! Адже у них повний доступ до iнформацii з рiзноманiтними грифами!

– Менi прикро, але все виглядае саме так.

Марк Светонiй зручнiше вмостився у крiслi й забарабанив пальцями по прозорiй кришцi столу.

– Хто цi люди?

– Подружжя Мiщенкiв. Володимир i Галина. З нами три суб’ективних роки. Працювали пiд прикриттям у КВТП. Причини провалу менi невiдомi, але е пiдстави сподiватись, що вони витримають тиск варварiв i не луснуть. Хiба один нюанс…

– Який саме?

– На них можуть натиснути особливо дошкульно. Пiд час вербування ми припустилися помилки.

– Я не хочу чути про помилки, Гелiодоре! За останнiй час ви iх накоiли надто багато!

– Так склалося, i це теж не моя провина, ви знаете. Я перебуваю на посадi Префекта Преторiя лише один суб’ективний рiк.

Марк Светонiй нетерпляче помахав рукою.

– Добре, добре, досить порожньоi балаканини. Розповiдайте, у чому суть проблеми?

– У Мiщенкiв в континуумi залишився син. Вiн громадянин. Є пiдстави вважати, що тиск на них буде вчинено саме через нього.

– Чорт забирай! – вдруге вилаявся Консул. – Така робота нiкуди не годиться! Як можна проводити вербовку, залишаючи у континуумi найближчих родичiв людини? Чому я про це не знав?

Гелiодор спокiйно знизав плечима. Марк Светонiй кiлька секунд про щось роздумував, заплющивши очi, пiсля чого пiднявся з крiсла, обiйшов стiл i поглянув на Префекта Преторiя впритул.

– Ви ще тут? Дiставайте його звiдти, Гелiодоре!

Гелiодор мовчки встав, вiддав честь, притиснувши кулак до металу кiраси, крутнувся на пiдборах i зник за дверима.




Роздiл 1

07.30 03 жовтня 2017 р. Украiна. м. Днiпро


Погода оптимiзму не додавала – вiд початку ранкових сутiнок йшов дрiбний холодний дощ. Автомобiлi, якi дiловито сновигали за вiкном, мали неохайний вигляд. Пiдкидали похмуростi картинi осiннього ранку й каштани – вони захворiли ще пiд час лiтньоi спеки i тепер стояли майже голi. Мокрi, безлистi i чорнi.

Дмитро зiтхнув i поглянув на годинник. Стрiлки вказували на сьому тридцять. За годину вiн мае бути в iнститутi. Сьогоднi першою парою iсторiя, а це, поеднуючись з непривiтною картиною за вiкном, примушувало гарячково вiдшукувати причину не виходити з дому. Втiм, перегорнувши кiлька з найбiльш популярних «вiдмазок», Дмитро зрозумiв, що жодна з них не пiдходить. На ГРВІ вiн «хворiв» позаминулого тижня, а минулого понедiлка прогуляв першу пару взагалi без вагомих на те причин. Тож тепер, ризикнувши iгнорувати вiдвiдини предмету з назвою «Історiя», цiлком вiрогiдно мiг наразитись на двiйку у семестрi. А це вже проблема.

Дмитро не любив iсторiю. Так було не завжди, ранiше вивчання ii навiть приносило задоволення. У сьомому класi вiн попросив батька принести з кафедри репродукцiю картини Шарля Ленепве «Жанна д’Арк пiд час облоги Орлеана». Дмитро мiг годинами роздивлятись репродукцiю, уявляючи, якою насправдi була героiня середньовiчноi Францii. І не лише Орлеанська дiва цiкавила його, являючись крiзь глибину столiть, були й iншi улюбленi персонажi. В розкiшних античних вбраннях або закутi у залiзо лицарських обладункiв, позбавленi страху могутнi воiни i мрiйники-вченi, винаходи яких колись круто змiнили хiд iсторii. А як цiкаво було слухати розповiдi шкiльного вчителя про часи, що давно минули! Слухати i уявляти себе то командиром римського легiону, який, сидячи у сiдлi баского скакуна, спостерiгае за залiзними лавами солдатiв, то галантним кавалером, центром уваги дiвчат у пишних шовкових сукнях.

Але дитячi фантазii залишились у минулому. І справа зовсiм не у тому, що змiнився вiн сам. І не у тому, що iнститутський викладач iсторii був зовсiм не тiею людиною, яка могла зацiкавити студентiв вивченням предмету. Хоча Буцефал (як потай кликали професора студенти) мав справжнiй талант налаштовувати проти себе людей i Дмитро вiд перших днiв навчання конфлiктував з ним, не вважаючи себе першопричиною розбрату. Однак була у нелюбовi Дмитра до iсторичноi науки ще одна вагома причина. Але без потреби вiн не любив згадувати про неi.

З кухнi, вiдволiкаючи Дмитра вiд невеселих думок, бадьоро засвистiв чайник. Хлопчина зiтхнув i почимчикував пити каву з бутербродами. На ходу з насолодою вимкнув

Сторінка 3

елевiзор, на екранi якого шикарна блондинка оповiдала голлiвудського вигляду чоловiку про переваги нового засобу вiд геморою з назвою «Проктозан».

Телефон задзвонив у ту мить, коли Дмитро, обпiкаючи горлянку гарячою кавою, був схильним до дiалогу найменше. Телефонувала, звичайно, тiтка Вiра.

– Ти ще вдома! – повним трагiчностi голосом мовила вона.

– Я вже збираюсь у iнститут.

– Ти знову запiзнишся.

Дмитро зiтхнув.

– У мене ще е час.

– Молодий чоловiче, не сперечайся зi мною. Ти знову запiзнишся, а зрештою тебе просто вiдчислять. Ти цього бажаеш?

– Тiтко Вiро, ви надто згущуете фарби. Загроза вiдчислення доки що не е невiдворотною.

– Ти завжди намагаешся все перевести на жарт. Але менi не до жартiв. Твоi батьки, земля iм пером, мрiяли бачити тебе освiченою людиною. Невже ти хочеш iх пiдвести?

– Нi. Саме тому я кладу слухавку i виходжу з квартири.

– Дмитре… – Дмитро, не дослухавши останньоi фрази, змiст якоi йому був вiдомим наперед, поклав слухавку. Вiн змахнув зi столу хлiбнi крихти, помив чашку i, поставивши ii на полицю, пiшов одягатись.

На зупинцi маршрутного таксi, як завжди, було не проштовхнутись – ранкова година пiк: усi iхали зi спального мiкрорайону Березинка, де мешкав i Дмитро, у центр. Щоб зайняти мiсця у навчальних аудиторiях, офiсах, за прилавками крамниць, або верстатами заводiв. І хоч Дмитро здогадувався, що саме таку картину спостерiгатиме на зупинцi, в душi все ж вилаявся. Так, як лаявся вчора, i як, напевне, лаятиметься завтра. Хоча завтра настрiй буде не таким кепським – п’ятниця i розумiння факту, що цiлих два днi вiн матиме можливiсть забути про заповнену натовпом зупинку i обридлий кабiнет з портретами великих iсторикiв минулого.

Перше маршрутне таксi, як того i слiд було очiкувати, не зупинилось. Лискучий жовтий автобус поважно продефiлював повз зупинку, демонструючи Дмитру абсолютну ним незацiкавленiсть. Подiбним чином вчинив i другий, запам’яталась лише розпластана по бiчному склу чиясь спина – вона була схожа на метелика, котрого готують для колекцii. Доля змилувалась лише хвилин через десять – третя маршрутка все ж зупинилась i Дмитро у супроводi кiлькох товаришiв по нещастю розпочав ii стрiмкий штурм.

Коли, спiтнiлий i добряче пом’ятий, Дмитро заходив до аудиторii, стрiлки годинника докiрливо показували, що вiн спiзнюеться на десять хвилин. Це одразу ж помiтив викладач – той самий товстун на iм’я Петро Олексiйович, у студентському середовищi вiдомий пiд назвиськом Буцефал.

– А ось i наш довгоочiкуваний Мiщенко! – з посмiшкою, яка не вiщувала Дмитру нiчого доброго, викладач повернувся спиною до недбало витертоi дошки i поклав руки на поручнi крiсла. – Втiм, як завжди. Яку версiю своiх неймовiрних пригод ви нам оповiдатимете цього разу?

Дмитро вiдчув роздратування. Вiн нiколи не був схильним до вiртуозноi брехнi, тож неймовiрних iсторiй, як це полюбляли робити деякi iншi студенти, пояснюючи запiзнення, не складав. Та це жодним чином не цiкавило Петра Олексiйовича. Дмитру навiть здавалось, що усi напучування, що iх доводилось вислуховувати вiд iсторика, були лише спробами того похизуватись власним красномовством.

– Вибачте, Петро Олексiйович, але транспорт… – Дмитро знав, що виглядае жалюгiдно, але погоджувався на таку жертву. – Пiвгодини простояв на зупинцi.

– Дмитро, ви не оригiнальнi.

– Але чесний.

– Можливо. А вас не лякае той факт, що чеснiсть не завжди допомагае уникнути покарання за здiйсненi вчинки?

З райка почулись лiнивi смiшки – колеги радiли короткочаснiй iнтермедii, котра вiдстрочувала нинiшне покарання у виглядi опиту на тему «Гетьман Богдан Хмельницький та його полiтика пiсля укладення Зборiвськоi угоди 1649 року».

– Зауважу, Дмитре, проблеми з транспортом легко вирiшуються бiльш завчасним виходом з дому, – продовжив Петро Олексiйович з самовдоволеним виглядом. – Ви не цiнуете часу. А вiн такого вiдношення не терпить!

– Менi це вiдомо.

– Маю надiю. Що ж, сiдайте на свое мiсце, молодий чоловiче. Я залишаю за собою право детально побесiдувати з вами на тему домашнього завдання.

Дмитро зрозумiв, що поганий настрiй вранцi був лише передчуттям бiди, яка зараз набувала реальних обрисiв – його знання полiтики гетьмана Хмельницького не витримувало жодноi критики. Як до Зборiвськоi угоди 1649 року, так i пiсля неi. Втiм, до часу аудiенцiю у викладача було закiнчено, i Дмитро, повiсивши мокру парасольку на вiшалку, почимчикував за свiй стiл. Сiв поряд з Максом – приятелем, поряд з яким сидiв вiд початку навчання в iнститутi.

– Ну ти даеш! – зашепотiв Макс. – Хiба не знаеш, що Буцефал зранку не в гуморi?

Дмитро не вiдповiв. Звичайно, вiн це знае.

– Тюхтiй, – змахнув рукою Макс.

– А тобi лише позубоскалити, – буркнув Дмитро i виклав на стiл кiлька зошитiв.

Макс, з виглядом ображеноi чесноти, приклав руки до грудей.

– Я – само милосердя. Не переймайся. Зараз Олечка Павлишина ще бiльше отримае.

Немов у вiдповiдь на його слова, дверi вiдчинились i до кабiнету забiгла Олечка. Рожевощока i

Сторінка 4

перелякана.

– Петро Олексiйович, я…

– Що, Олю?! Що знову?! – голосом мученика обiзвався зi свого кутка викладач.

– Вибачте, я запiзнилась!

– Я помiтив це, Олечко. А ще я помiтив, що ви запiзнюетесь з iстинно нiмецькою пунктуальнiстю! Просто генiально запiзнюетесь – на чверть години кожного дня. Меншого ви просто не можете собi дозволити! Я, здаеться, скоро почну вдаватись до заходiв!

– Але, Петро Олексiйович…

– Нiяких «але», Олю. Ідiть на свое мiсце. Вiд завтрашнього дня запiзнення бiльш як на три хвилини буду карати з середньовiчною жорстокiстю. Тебе, Мiщенко, це теж стосуеться!

Оля, ще бiльш рожевощока, анiж хвилину тому, пiшла до свого столу, намагаючись не помiчати сяючих посмiшок одногрупникiв. Хоча могла б звикнути. Вистава, яка мала мiсце щойно, проходила без перерв i значних змiн сценарiю протягом багатьох мiсяцiв.

Дмитро зiтхнув i зручнiше примостився, намагаючись стати непомiтним для Буцефала. І потерпiв цiлковите фiаско.

– Пане Мiщенко, не бажаете розповiсти нам тему домашнього завдання?

Дмитро мужньо витримав Максове поплескування по плечу, пiсля чого поплентався до дошки.

– Отже, що ви можете повiдомити нам про внутрiшню полiтику великого гетьмана пiсля пiдписання трактату у Зборовi? – Буцефал не говорив, вiн смакував слова.

Суд, вирок i страта не зайняли бiльше трьох хвилин. Буцефал з задоволенням влiпив Дмитру двiйку i, дивлячись поверх своiх окулярiв, сказав:

– Просто феноменальна недбалiсть. Ви, молодий чоловiче, вперто iгноруете мене i мiй предмет. І не який-небудь предмет, а iсторiю! Те минуле, без якого немае майбутнього. Адже ще древнi казали… – Буцефал посипав латиною, i Дмитро вiдверто занудьгував.

– А для вас, я бачу, моi слова лише пустий звук? – лиховiсно притишив голос Петро Олексiйович. – Пiд час залiку я знайду можливiсть продемонструвати, що ви чините не зовсiм пристойно.

Дмитро вiдчув, що з нього досить.

– Послухайте, Петре Олексiйовичу, а ви не перебiльшуете значення вашого предмету у моему наступному життi?

– Що? – глипнув очима Буцефал, замовкнувши на пiвсловi.

– Я маю на увазi той факт, що на дворi XXI сторiччя. А гетьман Хмельницький i його полiтика – це лише порох на архiвних полицях. Я розумiю, що iсторiю потрiбно знати, але ставитись до неi як до фетишу не надто розумно.

– До фетишу?! – вражено прошепотiв Буцефал.

– Саме це я мав на увазi. Тож чи не краще менi, як людинi, котра готуеться стати iнженером-програмiстом, звернути свою увагу на бiльш актуальнi речi?

Буцефал вiд несподiванки навiть зняв окуляри.

– Але… Як ви смiете?! – промимрив вiн.

Дмитро змахнув рукою i пiшов на свое мiсце.

– Я й не сподiвався на ваше розумiння.

– Ох i пожалкуете ви про своi слова i недбале ставлення до iсторичноi науки, молодий чоловiче! – зарипiв за спиною голос Буцефала.

Якби ж Дмитро мiг знати, що чуе цiеi митi справжне пророцтво!




Роздiл 2

14.30 03 жовтня 2017 р. Украiна. м. Днiпро


Все розпочалось за годину до закiнчення пар. Саме у той момент, коли Дмитро сидiв за монiтором у комп’ютерному класi й заглибився у цифровi джунглi мови для програмування пiд назвою C#. Поряд, щось мугикаючи собi пiд нiс, трудився за монiтором свого комп’ютера Макс.

Тодi й прийшло повiдомлення. На Фейсбук.

Дмитро клацнув «мишкою» на ярлику нового повiдомлення, виводячи його на екран.

«Привiт. Нам потрiбно зустрiтись».

Дмитро поглянув на сторiнку дописувача – фото вiдсутне, iм’я Іван Іваненко нi про що не говорить. Якась маячня. Невже хтось з однокашникiв вирiшив зайнятись дурними жартами? Ну, так легко його не вiзьмеш.

«Я вже зустрiчаюсь з чарiвною дiвчиною. І не надто полюбляю таемничих незнайомцiв».

Дмитро натиснув клавiшу «Enter» для вiдправки повiдомлення i почав потай спостерiгати за присутнiми у кабiнетi. Хто ж почне клацати клавiатурою? Клацали двое – Андрiй Петренко i Макс. Кандидатуру Петренка Дмитро вiдкинув одразу – цей худий, немов велосипед, «ботан» про почуття гумору знав не бiльше, анiж вченi про поверхню Марса. Макс, точно вiн! Зарееструвався пiд новим «нiком» i блазнюе. Користуеться тим, що з одного робочого мiсця важко побачити те, що робиться на монiторi iншого. Дмитро вiдкрив вiкно повiдомлень до Макса i заклацав клавiшами:

«Нудьгуеш?»

«З чого ти взяв?»

«Сам знаеш».

Макс знизав плечима i запитливо поглянув на Дмитра. Хотiв про щось запитати, але цiеi митi на його столi запищав телефон. Макс похапцем вимкнув слухавку i схилився до Дмитра.

– Димитрiус, виручай!

Дмитро одяг на обличчя крижану посмiшку.

– А що сталось?

– Не виступай, Дмитре, допоможи. Нiчого не можу зрозумiти, – судячи з вигляду Макса, вiн зараз був далеко не в тому гуморi, щоб писати на Фейсбук всiляку маячню.

Дмитро швидко набрав у вiкнi для розмов з Максом потрiбнi формули i вiдiслав. Макс поглянув на нього вдячними очима i заклацав клавiатурою.

Невiдомий дописувач озвався вдруге:

«Це не Макс».

У Дмитра виникло вiдчуття, що за ним спостерiгае хтось невидимий.

«А хто?»

«

Сторінка 5

и незнайомi. Але потрiбно дещо обговорити. Питання вкрай важливе».

«Звучить надто складно».

«Раджу не зволiкати. Це у твоiх iнтересах».

Дмитровi набридла ця гра у шпигунiв на самому початку. Вiн закрив дiалогове вiкно i заблокував сторiнку Івана Іваненка. Близько чвертi години осягав премудростi С#, пiсля чого зберiг файл лабораторноi роботи i скинув його на електронну адресу викладача – здорованя з високими залисинами i розумними очима – Андрiя Сергiйовича. От це викладач, не те що зануда Буцефал! Пiд його керiвництвом навiть лабораторнi з програмування можуть здаватись цiкавими.

Андрiй Сергiйович визирнув з-за монiтора, що стояв на столi викладача.

– Ти вже закiнчив, Дмитре?

– Так, Андрiю Сергiйовичу.

– У такому разi не буду тебе затримувати.

Вiдчуваючи, що зiпсований на початку дня настрiй значно полiпшився, Дмитро закинув на плече ремiнь свого наплiчника i пiшов до дверей, не забувши глузливо пiдморгнути Максу.

Телефон задзвонив, коли вiн збiгав сходами у промоклий осiннiй день, до метушнi на тротуарах i спiву клаксонiв у заторах. Дмитро дiстав з кишенi слухавку. Абонента не було у списку телефонноi книги.

– Слухаю, – буркнув Дмитро.

– Послухай, Дмитре, нам справдi потрiбно зустрiтись, – мовив до нього невiдомий чоловiчий голос.

– Хто ти?

– Я тобi щойно писав.

– Я зрозумiв. Але це нiчого не пояснюе.

– Я знаю, як це виглядае. Але повiр – я бажаю тобi добра.

– Яка рiдкiсть у наш час. Послухай, давай почнемо з початку: хто ти такий?

– Це не телефонна розмова. Нам потрiбно зустрiтись. Вважай – тобi загрожуе небезпека. Смертельна небезпека.

– Хто б мав сумнiв. Нехай тобi щастить, Робiн Гуде! – Дмитро вiдiмкнувся i вирiшив бiльше не здiймати слухавку у разi, коли телефонуватимуть незнайомi номери.

На зупинцi Дмитро замислився. Їхати додому було зарано, та й не хотiлось. Програму вiн майже дописав, залишилось роботи усього на кiлька днiв. Максимум через тиждень вiн зможе, нарештi, передати ii замовнику i отримати грошi. Перспектива провести вечiр перед телевiзором також не грiла. Залишалась можливiсть провештатись кiлька годин мiстом, залишаючись на самотi серед багатолюдних натовпiв. Дмитро звик до самоти. Вiдтодi, як три роки тому його життя круто змiнилось, ранiше, анiж потрiбно викидаючи Дмитра у дорослий свiт, вiн навiть вiддавав перевагу самотностi.

Батьки Дмитра летiли у закордонне вiдрядження, коли лiтак, у якому вони перебували раптово зник з радарiв наземних служб… Все вiдбувалось наче у страшному снi для Дмитра, якому щойно виповнилось шiстнадцять. Тривожне очiкування чергового випуску новин, репортажi, що iх передавали з укритого уламками поля журналiсти усiх каналiв новин. Нарештi похорон i розмова з тiткою Вiрою, яка вiдтепер стала офiцiйним опiкуном Дмитра. Тодi вiн вiдмовився переiздити до неi i довiв, що зможе жити у батькiвському домi сам. І, потрiбно вiддати належне тiтцi, вона змогла зрозумiти його, тож залишила можливiсть пiсля втрати родини зберегти хоча б рiднi стiни. Хоча й, з властивою лише iй прискiпливiстю, намагалась проконтролювати кожен крок племiнника i навiть завела знайомство з деякими його iнститутськими викладачами. Крiм того, вона неодноразово нарiкала Дмитру за недостатню пошану пам’ятi загиблих батькiв. Вiдвiдання могили батька i матерi усього раз на рiк пiд час провiдноi недiлi, стверджувала тiтка Вiра, не е достатнiм вшануванням для люблячого сина. Звiсно, Дмитро погоджувався з нею, але нiчого поробити з собою не мiг. Його просто не тягнуло на кладовище за мiстом. Головним чином тому, що завдяки якомусь неясному шостому вiдчуттю вiн знав – вони не померли. Дмитро не вдавався у подробицi, просто знав, i все. А з огляду на неймовiрнiсть власних переконань не поспiшав дiлитись ними зi стороннiми. Нинiшнi загадковi повiдомлення i дзвiнок сколихнули в душi у Дмитра тi давнi переживання, а разом з ними й пiдозру, що буденний сiрий свiт, де йому доводиться жити, е лише декорацiею, якою вiд нього намагаються щось прикрити.

Роздумуючи про це, Дмитро вирiшив зайти у кав’ярню i випити чашку кави. До такого рiшення спонукав дрiбний холодний дощ, який почав засiвати вулицi мiста – вочевидь у небеснiй канцелярii вважали, що вогкий вересень вивергнув на них надто мало вологи.

Замовивши каву, Дмитро почав розмiрковувати про дзвiнок незнайомця. Можливо, слiд було поспiлкуватись i з’ясувати, що йому потрiбно? Втiм, це зробити не пiзно – номер телефону незнайомця зафiксовано у пам’ятi мобiльного. Але вiн не хотiв продовжувати перерваноi розмови, навiть боявся ii продовження. Чому? Цього Дмитро не знав. Мабуть, все те ж шосте вiдчуття, що було у Дмитра значно бiльш розвинуте, анiж у його однолiткiв. Йому, наприклад, не складало жодних труднощiв вiдгадати результати футбольного матчу, який щойно розпочався, а це, у свою чергу, викликало щире захоплення знайомих. Або той випадок з Олечкою Павлишиною, коли вiн вiдважився запросити ii на побачення. Чомусь Дмитро вiд початку знав, що вона не прийде, а буде, розташувавшись з подруг

Сторінка 6

ю на терасi лiтньоi кав’ярнi неподалiк, смiятись з його безглуздого вигляду. Ще б пак, як у анекдотi – пiд годинником, з букетом квiтiв i розгубленими очима. Проте ii очi виглядали не менш розгубленими, коли Дмитро раптово з’явився у неi за спиною, пожбурив на стiл букет i покрокував геть.

Вiд думок вiдiрвав телефонний дзвiнок. Невже знову незнайомець? Напевне все ж варто вислухати. Нiколи не пiзно пiти, якщо розмова виявиться розiграшем, або ще чимось непотрiбним. Дмитро поставив на стiл чашечку з кавою i дiстав слухавку мобiльного. Телефонувала тiтка Вiра.

– Ну, що я тобi казала? – зловiсним голосом розпочала вона читку моралi.

– Про те, що я можу спiзнитись.

– От! Ти нiколи мене не слухаеш. А я, мiж тим, завжди бажала тобi лише добра. Тож заявляю тобi, Дмитре, цiлком офiцiйно – ти безвiдповiдальний, недисциплiнований i невдячний юнак!

– Так, тiтко Вiро, ви маете рацiю.

– І все? Я просто маю рацiю i все?!

– Так.

– Як тодi пояснити двiйку з iсторii, отриману тобою не далi як сьогоднi вранцi?

Їй про все вiдомо. І про запiзнення, i про двiйку. Втiм, цей факт до шостого вiдчуття не мав жодного вiдношення – тiтка Вiра просто була знайома з Буцефалом i той про все iй наскаржився. Скорiш за все i про фетиш.

– Мало того, ти ще мав нахабнiсть привселюдно назвати викладача фетишистом! Ну що менi з тобою робити, Дмитре?

– Я не називав Буцефала фетишистом, – Дмитровi стало весело.

– Кого?!

– Петра Олексiйовича.

Тiтка Вiра на тому кiнцi театрально зiтхнула.

– Це переходить усiлякi рамки, юначе! Запам’ятай, подiбна поведiнка нi до чого доброго тебе не виведе. Тебе вiдчислять, ти потрапиш до вiйська. Будеш будувати дороги.

– А чому саме дороги? – здивувався Дмитро.

– Чи що там ще будують будiвельнi вiйська?

– Таких вiйськ не iснуе, тiтонько.

– Яка рiзниця! Ти хочеш до вiйська?

– Я ще не вирiшив. Зрештою, на сходi вiйна, тож, цiлком можливо, я там буду корисним.

У вiдповiдь на останню фразу тiтка Вiра видала таку грунтовну лекцiю про безвiдповiдальнiсть i кару, яка за нею обов’язково настае, що Дмитро змушений був покласти слухавку на стiл i взяти до рук чашку. Близько двох хвилин насолоджувався напоем, роздивляючись у вiкно натовп пiшоходiв, що тiк повз вiтрину кав’ярнi. Закiнчивши, сказав у телефон:

– Я зрозумiв вас, тiтко Вiро. І обiцяю виправитись найближчими днями.

– Нарештi. Нарештi я достукалась до твоеi свiдомостi! Повiр, я турбуюсь про тебе.

– Менi про це вiдомо. Дякую, тiтко Вiро, я намагатимусь виправити двiйку.

Голос тiтки пом’якшав:

– Ти ж розумний юнак, Дмитре. Отже, намагайся чинити так, щоб твоi батьки, якби вони були живi, могли б пишатися тобою. І ця твоя фраза про бажання потрапити на вiйну… Вона мене лякае. Ти ж не зробиш цього?

– Чим я кращий за хлопцiв, якi боронять батькiвщину там, тiтко Вiро? – вiдповiв Дмитро запитанням на запитання.

– Але ти не можеш…

– Можу. Але доки не переймайтесь, – додав вiн, почувши у слухавцi схлипування, – у найближчих планах маю закiнчення iнституту. Буцефал не заслуговуе на таку приемнiсть як мое вiдчислення.




Роздiл 3

23.00 03 жовтня 2017 р. Украiна. м. Днiпро


У квартирi все виглядало так, як i десять з лишком годин тому. Дмитро швидко приготував собi вечерю, проковтнув ii, запиваючи гарячим чаем, постояв кiлька хвилин пiд душем i вирiшив вкладатись спати. Похмуре небо за вiкном набуло смолистих тонiв i це свiдчило про той факт, що черговий бездарний день залишився позаду. А завтра знову настане очiкування чогось такого, що поставить хрест на цьому нецiкавому iснуваннi. Чомусь Дмитро мало не з дитинства звик вважати, що так i мае статись. І, якщо ранiше це можна було списати на дитячi фантазii, з кожним роком така впевненiсть додавала Дмитровi дивацтва у очах оточуючих. От i Макс. Пiсля того, як Дмитро подiлився з ним своiми пiдозрами про декорацii, що iх оточують, розсмiявся: «Усе життя – лиш гра, а люди в нiй актори!»

Дмитро сiв у крiсло i вчергове замислився про нещодавню подiю. Можливо, варто зателефонувати тому невiдомому, який твердив, що iм необхiдно зустрiтись. Зрештою, якщо вiн може заздалегiдь знати результати футбольного матчу, чи не спробувати здогадатись, що криеться за таемничими повiдомленнями?

Дмитро заплющив очi i спробував викинути з голови геть усi думки – iнодi допомагало i вiн мiг побачити вiдгомiн подiй, якi вiдбудуться у найближчому майбутньому. Вiн сидiв близько двох хвилин, доки зрозумiв, що цього разу нiчого не вийде – його чудернацький дар нiяк не хотiв себе виявляти.

Телефон задзвонив саме у ту мить, примушуючи Дмитра здригнутись. Ще до того, як взяти до рук слухавку, вiн знав – телефонував загадковий незнайомець.

– Не вимикайся, Дмитре, все дуже й дуже серйозно! – видихнув йому у вухо таемничий голос.

– Добре, я слухаю.

– Не потрiбно слухати, потрiбно вшиватись.

– Чому?

– Не запитуй, просто виконуй те, що я сказав. Вони, здаеться, перехитрили мене. Йдеться про твое життя.

І саме тодi прокинулось шосте вiдчуття.

Сторінка 7

Все, що вiн говорить, – правда!» – не промовляло, волало воно.

– Скiльки маю часу? – вiдчуваючи у скронях молоточки пульсу, вичавив iз себе Дмитро.

– Двi хвилини. Можливо, три. Поспiшай.

Дмитро пiдхопився, вибiг у вiтальню, схопив з вiшалки куртку i рюкзак, пiсля чого завмер, прислухаючись до того, що дiялось у пiд’iздi. Тиша.

– Що я маю робити? – запитав вiн.

– Не вимикайся, будь на зв’язку. Зараз тiкай подалi вiд свого будинку. І намагайся не залишатися довго на одному мiсцi. Зустрiнемось з тобою у центрi.

– Де саме?

– Бiстро «Троянда», тобi вiдомо, де це?

Дмитро пригадав бiстро з великими прозорими вiтринами i грандiозною червоною трояндою на вивiсцi.

– Так.

– За годину. Поспiшай.

У цю мить телефон зрадливо запищав, вимагаючи зарядки. Дмитро в серцях вилаявся. Ну чому це завжди трапляеться у найбiльш несприятливий момент? Вiн встромив руки у рукави куртки i обережно вiдчинив дверi. Знизу було чути кроки двох чи трьох людей.

– У мене батарея, – пошепки сказав у слухавку, – нас зараз роз’еднають. І я чую знизу кроки, сюди хтось iде.

Голос на тому кiнцi, здавалось, напружився ще бiльше:

– Вихiд через горище е?!

– Здаеться так…

– Мерщiй, не барись, Дмитре!

Телефон наостанок писнув i затих. Все. На сторонню допомогу розраховувати не доводилось, i, крiм того, вiн знав тепер напевне – небезпека дiйсно iснувала. Смертельна небезпека.

Опинившись на майданчику, Дмитро обережно зазирнув униз. Приблизно на рiвнi третього поверху хтось пiдiймався. Бiльш детально роздивитися Дмитро не мiг. До того, як вони опиняться на п’ятому поверсi, вiн мав не бiльше тридцяти секунд. Намагаючись не створювати зайвого шуму, побiг сходами нагору.

Ось i шостий поверх. Ще один пролiт i дверцята, що ведуть на горище. За ними темрява i сморiд. Дмитро, намагаючись не налетiти у мороку на цеглянi паралелепiпеди вентиляцiйних шахт, повiльно поповз до протилежноi стiни, де мали знаходитись дверцята до сходiв сусiднього пiд’iзду. За спиною почув приглушенi слова:

– Вiн на горищi, ходiмо!

Так, тi хто був позаду, шукали саме його. Впевнившись у цьому, Дмитро навiть не здивувався.

Минуло не бiльше десяти секунд, як дверцята позаду вiдчинились, кидаючи на засипану керамзитом i голубиним послiдом пiдлогу горища непевний промiнь електричного свiтла. Дмитро у цей час уже знаходився бiля протилежного виходу.

– Стiй! – почувся позаду загрозливий голос.

Дмитро налiг плечем на дверцята i… зрозумiв, що iх забито цвяхами. Чорт забирай, чому ж йому так не щастить? Намагаючись вкласти в удар якомога бiльше сил, Дмитро зацiдив ногою у дверi. Вони трiснули i ледь-ледь подалися. Позаду почувся зойк i клацання, яке нагадувало… Так, помилки не було – клацнули два пiстолетнi затвори! Дмитро мiг заприсягтись: у його переслiдувачiв е пiстолети.

«Клац!», «клац!» – стрiляли, використовуючи глушник. І кулi лягли зовсiм близько – Дмитровi сипонуло в очi шматками битоi цегли. Та що ж дiеться?! Цi люди стрiляють без попередження, а вiн навiть не здогадуеться, чим мiг заслужити подiбне ставлення.

Очевидно, адреналiн, який у великiй кiлькостi потрапив у кров, потроiв його сили – пiсля другого удару дверцята не лише розчинились, а навiть злетiли з петель. Дмитро вискочив на майданчик i чимдуж кинувся сходами униз. За спиною почув ще кiлька приглушених пострiлiв i дзвiн розбитого скла. Вочевидь одна з куль потрапила у вiкно.

Вогку темряву, що зустрiла його бiля пiд’iзду, Дмитро вiтав, як старого приятеля. Вiн притьмом кинувся у кущi i за мить вже бiг, задихаючись, алейкою за будинком. Давались взнаки довгi години сидiння за комп’ютером i зневага до занять спортом – йому не вистачало повiтря. Додавало оптимiзму лише те, що крокiв позаду не чутно. Скорiш за все, невiдомi переслiдувачi обрали невiрний напрямок руху i втратили кiлька секунд. Але скiльки часу вiн виграв, Дмитро не знав, сподiвався лише, що встигне домчати до стоянки таксi за пустирем, бiля зупинки трамвая.

Роздивитися переслiдувачiв Дмитро змiг, лише коли, задихаючись, впав на задне сидiння легковика з шашечками таксi. Ними виявились двое чоловiкiв у чорних шкiряних куртках i чорних в’язаних шапочках. Повними жаху очима Дмитро поглядав на них i ловив себе на думцi, що вiн е лише стороннiм спостерiгачем, який дивиться гостросюжетний бойовик у стилi «бандитських дев’яностих».

– Вам куди? – повернувся до Дмитра водiй.

Не в змозi перевести дихання, Дмитро лише активно замахав руками, вказуючи, що йому не так цiкавий напрямок руху, як термiни його початку. На щастя, водiй швидко зрозумiв, чого вiд нього потребують, тож не бiльш як за секунду зiрвався з мiсця, посилаючи машину у негустий потiк транспорту на освiтленому жовтавим свiтлом лiхтарiв проспектi. Дмитро повернувся назад i побачив, що його переслiдувачi, пробiгши ще кiлька десяткiв метрiв, зупинились. Окрiм машини, у якiй iхав зараз Дмитро, на стоянцi не було жодноi. Один з невiдомих звiв руку з пiстолетом навздогiн легковику, але iнший його зупинив. Дмитро повернувся i вi

Сторінка 8

кинувся на спинку сидiння. Вiдчуваючи, як на нього важкими хвилями накочуеться страх, вирiшив покататись мiстом, доки не прийде до тямки. Все, що вiдбулось кiлька хвилин тому, було настiльки несхожим на звичайне життя, що здалось Дмитровi просто страшним сном.

У невеличкому примiщеннi бiстро було зовсiм пусто. За стiйкою схожий на лiнивого кота бармен протирав склянки. Вiн без цiкавостi поглянув на Дмитра i продовжив займатися своею справою.

– Не надто людно у вас, – сказав до нього Дмитро.

– Пiзно, – бармен, судячи з усього, не був надто багатослiвною людиною.

– Вдень бiльше?

– Так.

– Зроби менi, друже, чашку кави. І скажи, – вiн продемонстрував свiй телефон, – зарядити акумулятор можна?

Бармен поглянув на телефон i похитав головою.

– Немае необхiдного зарядного пристрою. А каву зроблю. Присядьте за столик.

Дмитро пiдозрiло поглянув на вхiд до кав’ярнi i зайняв найдальший вiд нього столик, який стояв у затiнку пальми, що росла тут у дiжi. Подумки все ще прокручував втечу, пiд час якоi мало не розпрощався з життям. Нервове напруження, у якому вiн знаходився протягом останньоi години, дещо ослабло, але примусити себе бути повнiстю спокiйним Дмитро не мiг. Помовчавши кiлька хвилин, вдруге звернувся до бармена:

– Послухай, друже, менi потрiбно зателефонувати. Дай менi телефон. Я вставлю свою карту… – вiн замовк на пiвсловi. Бармен, який щойно знаходився за стiйкою бару, зник невiдомо куди.

– Агов, добродiю! – гукнув Дмитро.

– Телефон тепер зайвий, ти не зможеш ним скористатись, – почув вiн голос, що лунав просто з повiтря.

Голос пролунав так несподiвано, що Дмитро пiдхопився зi стiльця i наштовхнувся на пальму, мало ii не перекинувши. Нарештi побачив перед собою чоловiка рокiв двадцяти п’яти, зодягненого точнiсiнько так, як недавнi переслiдувачi. Дмитро мiг заприсягтися, що у дверi нiхто не заходив, але факт присутностi незнайомця вiд цього не робився менш вагомим – вiн сидiв на стiльцi навпроти i вперто не бажав стати видiнням.

– Ти нiкому не зможеш зателефонувати. Задiяно червоний код.

– Що?!

– Те, що чув. Отже заховай телефон i приготуйся мене вислухати. У нас мало часу.

– Це ти до мене телефонував?

– Телефонував мiй напарник. Вiн не змiг прибути на зустрiч – його вбили. Але для тебе це зараз не головне, решту операцii доведу до кiнця я.

– Якоi ще операцii? Хто цi люди, вони з ДНР?

– Нi, це терористи значно бiльшого масштабу. Тебе наказано евакуювати.

Дмитро рiшуче похитав головою i пiдняв руки, нiби намагаючись захиститись вiд навколишнього безладу.

– Яка евакуацiя? Ти мусиш пояснити, що вiдбуваеться. Я… чорт забирай, у мене стрiляли!

Чоловiк без зайвих слiв витяг з внутрiшньоi кишенi куртки великий чорний пiстолет i подав його Дмитру.

– Менi вiдомо. На жаль, цього разу вони виявились досить спритними. Тримай.

Дмитро очманiло поглянув на пiстолет, який з важким стуком лiг перед ним на стiл. ТТ зразка 1933 року. Застарiла, але досить потужна машина. Йому кiлька разiв доводилось стрiляти з такого пiд час занять у тирi.

– Але…

– Не вмiеш користуватись?

– Розберусь, але… що вiдбуваеться? Я втягнутий у розбiрки спецслужб? Вони з Донбасу? З Росii? Хто ти такий?

Незнайомець посмiхнувся сумною посмiшкою.

– Розбiрки спецслужб? Що ж, можна i так сказати. Хоча до подiй на Донбасi вони не мають жодного вiдношення. Ми це звикли iменувати СЗМ. Спроба змiни майбутнього. А якщо простiше – тебе намагаються викрасти. Живим або мертвим. І у мене зовсiм мало часу для того, щоб цьому запобiгти. Тож давай домовимось так: я розповiдаю, а ти слухаеш i не перебиваеш. Гаразд?

Дмитро у вiдповiдь лише знизав плечима. Схоже, вiн зовсiм не в тому становищi, щоб сперечатись. Незнайомець продовжив:

– Я – легiонер. А ти заховай пiстолет. І прочитай ось це.

Дмитро стромив пiстолет за пояс, взяв до рук простягнутий аркуш i пробiг очима те, що на ньому було написано. Очевидно, якась адреса:



«Вул. Квiткова, 15, кв. 34. У великiй кiмнатi за картиною».


Ледве встиг дочитати, як незнайомець-легiонер вихопив у нього з рук аркуш i, пiдпаливши, укинув до попiльнички.

– Запам’ятай це. Гарно запам’ятай.

– Так, я запам’ятав.

– Це запасний план евакуацii. Згiдно з основним, нас евакуюють за кiлька суб’ективних хвилин. Але якщо трапиться збiй, там ти знайдеш комунiкатор.

– Знайду що? – не втримався Дмитро вiд запитання.

– Пристрiй для перемiщення у континуумi.

– Тепер зрозумiло! – Дмитро вискалився, демонструючи сарказм.

Незнайомець швидким рухом закотив рукав куртки i продемонстрував широкий срiблястий браслет.

– Це комунiкатор. І все, що я кажу, – не жарт, Дмитре. Це реальнiсть. Жорстока реальнiсть. Ти маеш засвоiти на першому етапi – той свiт, до якого ти звик, може зникнути будь-якоi хвилини. Над ним висить страшна небезпека. Як i над твоiм власним життям. Вiтаю з прибуттям до сфери iнтересiв Легiону Хронос, друже. Всi пояснення потiм. На цьому вiдтинку просторово-часового континууму введено червоний код, тож iм буде

Сторінка 9

ажче за нами стежити. Але це не надовго.

Дмитро зiтхнув.

– Я нiчого не розумiю. За що мене намагаються вбити?

– Довго пояснювати. Варвари можуть з’явитись будь-якоi митi. І тодi нам обом буде непереливки.

– Хто може з’явитись?

– Варвари. Ми iх так iменуемо. Якщо офiцiйно – КВТП. За тобою полюють iхнi агенти.

Дмитро зiтхнув вдруге:

– Так, а тепер тайм-аут. Ми зараз покличемо бармена i замовимо чогось випити. Менi потрiбно зiбратись з думками.

Незнайомець лише похитав головою.

– Боюсь, на це немае часу. Та й бармена ти не знайдеш. Я ж кажу: введено червоний код. Зараз ми просто вийдемо на вулицю i…

Не закiнчивши останню фразу, спiврозмовник Дмитра замовк на пiвсловi. Вiн рвучко встав, вiдкинув стiлець i дiстав з-за пояса пiстолет-кулемет. Тiеi ж митi вiтрина бiстро вилетiла хвилею блискучих уламкiв i до примiщення заскочили двое людей, вiд яких Дмитро нещодавно утiк.

– Тiкай! – заволав легiонер i звiв руку зi зброею у напрямку вiтрини. Дмитро вiдчув, що волосся на його головi стае дибки. Люди у чорних шкiрянках, готуючи зброю, прямували до них.

Спiврозмовник Дмитра вистрiлив першим. Черга з його кулемета примусила розлетiтись на шматки кiлька пластикових столикiв, а також розбила дзеркальну пiдвiсну стелю. З гуркотом i дзвоном ii уламки посипались на пiдлогу. Легiонер швидко упiймав Дмитра за комiр i поволiк до виходу. Останнiм, що побачив Дмитро, був пiстолет у руцi атакуючого незнайомця. Пiстолет смикався, посипаючи iх кулями.

– Бiжи! – гаркнув йому у вухо легiонер, коли вони вибiгли на вулицю. – Не затримуйся нi на мить!

Вiн вiдпихнув Дмитра i розрядив решту обойми в дверний отвiр розбитого бiстро.

– Я сказав бiжи!!!

Нарештi Дмитро вийшов зi стану зацiпенiння i вже за секунду бiг вулицею з такою швидкiстю, на яку лише був спроможний. Коли добiг до рогу найближчого будинку, зупинився, щоб перевести дух, i вiдшукав очима свого нещодавнього спiврозмовника. Той, ставши на одне колiно, вiв вогонь по людях у шкiрянках, якi залягли бiля сходiв бiстро. Невдовзi один з них упав, зате iнший, наблизившись до хлопця якось неймовiрно швидко, змахнув блискучим продовгастим предметом, що його мав у руцi, i… Дмитро не повiрив власним очам! Чоловiк у шкiрянцi вiдсiк голову людинi, з якою Дмитро розмовляв кiлька секунд тому! Так, як це бувае у кiно – одним точним ударом. Безголове тiло впало на асфальт, а Дмитро, вiдчуваючи, як його охопив звiрячий жах, побiг геть.




Роздiл 4

Резервна копiя Континууму – «Червоний код»

Поза межами визначення координат часу


Такоi гонитви йому досi переживати не доводилось. Дмитро бiг пустими вулицями мiста, вiдчуваючи скорiше серцем, анiж чуючи за допомогою вух швидкi кроки позаду. Аналiзувати круговерть подiй, у яку вiн потратив так несподiвано для себе, не мiг просто фiзично. Потрiбно було якнайскорiше вiдiрватись вiд людей, якi з легкiстю рубають голови, а зараз переслiдують його з невiдомо якою цiллю.

Вiн пробiг кiлька кварталiв, пройшов через захаращений мотлохом прохiдний пiд’iзд багатоповерхiвки, минув дитячий майданчик i почав заспокоюватись – переслiдувачiв не було помiтно. І хоча легенi мало не розривались вiд нестачi повiтря, а руки все ще тремтiли, вiн, намагаючись виглядати спокiйно, йшов уздовж ряду багатоповерхiвок i роздивлявся навсiбiч. Одночасно з тим вирiшував, чи варто звернутись у полiцiю. Втiм, з огляду на те, що жорстоке вбивство сталося у самiсiнькому центрi великого мiста, про нього й так скоро дiзнаються. Помисливши, Дмитро вирiшив триматись осторонь. І справдi, що вiн скаже у полiцii? До мене звернувся молодий чоловiк, який назвав себе легiонером i дав менi пiстолет, зберiгання якого несе за собою кримiнальну вiдповiдальнiсть? А ще вiн дiяв за наказом органiзацii, яка носить назву Легiон Хронос i веде боротьбу з КВТП, агенти якого намагались мене вбити? Справдi гарна промова для потенцiйного клiента психiатричноi лiкарнi. Отже, треба йти додому i спробувати владнати думки. Стоп! Додому не можна, там будуть очiкувати. Куди ж податись? Дмитро пригадав, що легiонер наказував йому довго не перебувати в одному мiсцi, тож покрокував тротуаром, намагаючись триматись подалi вiд освiтлених мiсць.

У мiру того як думки втрачали хаотичнiсть i налаштовувались на логiчне мислення, Дмитро почав помiчати речi, на якi ранiше не звертав уваги. Наприклад на той факт, що вiд пори, коли вiн розпочав втечу з бiстро, йому не зустрiлось жодноi людини i… знову стоп! Дорогою не проiхало жодного автомобiля. Справжнiй парадокс для мiста, котре зазвичай знемагае вiд шляхових заторiв. Навiть з огляду на те, що зараз пiзнiй вечiр. Щоб перевiрити свое божевiльне припущення, Дмитро зiйшов з тротуару i вийшов на одну з людних колись вулиць.

Автомобiлi стояли.

Стояли просто посеред проiжджоi частини, i у салонi жодноi з них не було людей. Дмитро завмер посеред вулицi i почав уважно оглядати все навкруги.

Вулиця, котру бачив ранiше безлiч разiв, майже не змiнилась. Тi самi каштани вздовж дороги, крамницi з вивiсками, що с

Сторінка 10

яли рiзнокольоровими вогнями, чавуннi вежi урн для смiття i миготливi рекламнi банери. Тi самi лавки i квiтники. Тi самi лiхтарi, що розганяли морок своiм непевним жовтавим свiтлом. Неподалiк набережна i широке русло Днiпра, серед якого навiть звiдси видно вогнi бакенiв на межах фарватеру. Все, як було ранiше.

Якщо не рахувати однiеi цiкавоi деталi.

Нiде не видно жодноi людини. Мiльйонне мiсто завмерло. Немае навiть бродячих собак, якi ранiше були незмiнним атрибутом тротуару навпроти м’ясноi крамницi. Дмитро вiдчув, як адреналiн, що уже почав знижувати свiй вплив на його свiдомiсть, з новою силою викинувся у кров, примушуючи слухати удари пульсу у скронях. Вiн зрушив з мiсця i пiшов, пришвидшуючи крок, пiсля чого побiг. Потрiбно було впевнитись у правдивостi припущення остаточно, i для цього нiщо не пiдходило краще, анiж супермаркет. Ось де люди повиннi бути обов’язково! Якщо не вiдвiдувачi, то принаймнi охорона i персонал.

Склянi дверi супермаркету слухняно ковзнули врiзнобiч, запрошуючи його зайти у примiщення. Дмитро, оглядаючись, увiйшов до величезноi зали, заставленоi безкiнечними рядами полиць з товаром. І одразу ж зрозумiв, що припущення було вiрним. Вiн повiльно крокував помiж касами i забитими рiзноманiтним крамом прилавками, минав вiтрини i охайнi стопки пластикових ящикiв, але нiде не бачив бодай однiеi живоi душi. Все ще не в змозi осягнути, що дiеться, дiстав з кишенi мобiльний телефон i увiмкнув його. Батарея ще зберiгала заряд, якого вистачить на двi-три хвилини роботи. Що легiонер казав про червоний код? Байдуже, хтось же повинен взяти слухавку! Набрав навмання номер. Ним виявився телефон Олечки Павлишиноi. У слухавцi залунали довгi гудки. На мить здалось, що ось зараз вона здiйме слухавку i скаже: «Мiщенко, якщо ти вважаеш себе оригiнальним – це твоя помилка. На годинник дивився?»

Слухавку Олечка не пiдняла. Пусте, вона й ранiше не часто це робила. Можливо, Макс? Цей точно не спить.

Макс слухавку не взяв, як i Олечка. Не пiдняла ii навiть тiтка Вiра. Не вiдгукнувся жодний з абонентiв телефонноi книги Дмитра. Нарештi телефон писнув i вимкнувся остаточно.

– Так, спокiйно, – прошепотiв вiн i злякався власного голосу, таким гучним той видався у порожньому супермаркетi. Лише тепер звернув увагу, що його оточуе абсолютна тиша. Жодних звукiв, навiть гудiння морозильникiв та кондицiонерiв.

– Рано чи пiзно все з’ясуеться. Отже, все, що я почув вiд того нещасного, – iстина. Щоправда, почув надто мало. Що ж, будемо чинити так, як вiн радив. Перше – не залишатись на одному мiсцi. Ну, це я зможу.

Дмитро швидко вiдшукав на полицях пляшку мiнералки, кинув ii у рюкзак, пiсля чого пройшовся торговими рядами, крадькома оглянув вихiд i хотiв уже вийти на вулицю.

І саме у цю секунду почув кроки.

Йшли двое. Вiд виходу i прямо до нього. Дмитро швидко роззирнувся i одним кидком опинився пiд прилавком вiддiлу готовоi iжi. Обережно дiстав з-за пояса пiстолет i дослав набiй у патронник. Кiлька хвилин слухав кроки, що наближались.

– Вiн тут, – сказав хтось неподалiк.

– Обережно з ним, не покалiч, – вiдповiв другий голос.

– Байдуже, вилiкуемо.

«Але я, без сумнiву, бачив, що в одного поцiлили! – промайнуло в головi у Дмитра. – Скiльки ж iх тут»?

Кроки вiддалились i затихли. Дмитро перевiв подих. Коли йому вже почало здаватись, що переслiдувачi пройшли повз нього, чиясь рука з силою охопила гомiлку Дмитра i потягла. Мить, i вiн стояв перед колишнiми переслiдувачами. Тими самими, включаючи бандита, у котрого влучив легiонер.

– Стiй спокiйно, – наказав бандит. – Тобi не буде вчинено шкоди.

Дмитро, який у останнiй момент встиг заховати руку з пiстолетом за спину, переводив погляд з одного на iншого.

– Де комунiкатор? – запитав у нього по хвилинi мовчанки другий з переслiдувачiв.

– Який комунiкатор? – нарештi витиснув з себе Дмитро. Вiн пригадав, з якою легкiстю цей громило рубае людям голови, тож спробував вдати з себе стороннього. – Панове, якщо ви про мiнералку, я розрахуюсь. Жодних проблем! Просто тут нiкого не було, i я не мiг заплатити. Але якщо ви наполягаете…

– Заткни пельку i не патякай зайвого. Я тебе запитую: де комунiкатор?

«Хоч би вони не помiтили пiстолет!» – майнула думка у Дмитра, який все ще не мiг наважитись вiдкрити вогонь.

Один з переслiдувачiв витяг з кишенi схожий на авторучку срiблястий предмет i спрямував його в обличчя Дмитровi, пiсля чого останнiй вiдчув кволiсть i неймовiрне бажання спати. У очах затьмарилось i вiн мiг дивитись лише на блискучий цилiндрик в руках чоловiка.

– Де комунiкатор?

Думки Дмитра стали схожими на швейцарський сир – в них утворились велетенськi отвори, у якi провалювалась його здатнiсть мислити тверезо. Вiн не мав абсолютно нiякого уявлення, про що його запитують, але вiдчув щире бажання допомогти. Йому навiть захотiлось заплакати вiд думки, що не може вiдповiсти на запитання i встановити мiсцезнаходження злощасного комунiкатора.

– Я справдi не знаю, – кволим голосом вiдповiв Дмитро.

Агент заховав

Сторінка 11

цилiндрик у кишеню i сказав до колеги:

– Очевидно, ми прибули надто рано, i чортiв легiонер не встиг передати комунiкатор цьому бовдуру.

– Лайно, свiй прилад вiн встиг лiквiдувати. А могли б отримати добрячу купу грошей. Комунiкатор легiонера – це тобi не iграшка.

– Байдуже, доправимо його на базу. Нехай там ламають собi голову, як з нього витиснути потрiбну iнформацiю. А тут нам робити нiчого.

– Ти маеш рацiю.

Обидва повернулись до Дмитра i в один голос заявили:

– Ходiмо з нами.

І здивовано заклiпали очима, натикнувшись на потертий ствол ТТ.

– А тепер слухайте мене, блазнi! Стали на колiна i поклали руки на потилицi! – Дмитро, який вiдчув пiсля вимкнення невiдомого гiпногенератора дикий головний бiль, нарештi вирiшив дiяти рiшуче.

– Поклади зброю, – загрозливо сказав один з агентiв i полiз у кишеню.

Дмитро посмiхнувся крижаною посмiшкою i повiльно похитав головою.

– На твоему мiсцi я б цього не робив!

– Поклади зброю, i ми все забудемо, – рука другого з незнайомцiв опустилась, i у нiй з’явилась блискуча, схожа на шовк речовина, яка швидко перетворювалась, змiнюючи форму. Пройшло не бiльше секунди, i Дмитро побачив, що пальцi бандита стискають рукiв’я вiдмiнно загостреного ножа. Далi зволiкати було б подiбним до смертi. З таким вiдчуттям, нiби це робить хтось iнший, Дмитро вистрiлив чотири рази – по двiчi у груди кожному з агентiв. Пiсля цього, не оглядаючись, помчав до скляних дверей супермаркету.

Два автомобiля, що стояли найближче до виходу, навряд чи можливо було використати – iх припаркували бiля бетонноi балюстради, тож на втечу знадобиться кiлька зайвих секунд, яких Дмитровi нiхто не подаруе. Не дивлячись на те, що вiн стовiдсотково влучив у цiль усiма чотирма кулями, вiдчував: надто великоi шкоди переслiдувачам не заподiяно, тож очiкувати на iхню появу потрiбно з секунди на секунду.

І не помилився.

Скло дверей вилетiло з гуркотом i дзвоном, а за мить вони вже бiгли автостоянкою. Швидкi i безжалiснi. Дмитро вистрiлив навмання ще двiчi i побiг до великого чорного позашляховика, який стояв за кiлька крокiв. У ту мить, коли в асфальт поряд з його ногами вдарили першi кулi, заскочив у салон i повернув ключ запалювання.

– Давай! Ну давай, красуне!!! – заволав, слухаючи, як стартер прокручуе колiнчастий вал.

Двигун буркнув i замовк.

Агентам до нього не бiльше двадцяти крокiв. Якщо двигун не заведеться протягом трьох секунд – вiн покiйник. З глухим стуком у кузов позашляховика вдарились ще двi кулi.

– Ну, заводься вже, шматок лайна!

Двигун ревонув саме тiеi митi, коли перший з агентiв вдарився грудьми у водiйськi дверцята. Дмитро рвучко вiдпустив зчеплення, i автомобiль з несамовитим вереском шин рвонув з мiсця. На коротку мить вiдчув на шиi пальцi, вiдхилився i крутнув кермо. Невдовзi вже мчав заповненою порожнiми автомобiлями вулицею. У дзеркалi заднього огляду бачив чоловiка у шкiрянцi. Той дивився услiд утiкачевi й тримав у руцi единий трофей, який залишився у нього вiд колишнього бранця – комiр Дмитровоi сорочки.




Роздiл 5


Дерева, темнi й загадковi у яскравому свiтлi ксенонових фар, здавались живими iстотами. Вони ворушились i простягали свою кострубатi руки-вiти у напрямку проiжджоi частини. На небi, вкритому щiльними хмарами, – жодноi зiрки. Здавалось, що це не дорога, яка поеднуе два великих мiста, а невiдома траса серед космiчного вакууму, вплив якого народжуе дивнi галюцинацii у виглядi залишених на асфальтованiй стрiчцi шосе легковикiв, ваговозiв i автобусiв. Мертвi машини випливали з мороку раптово, темнi й зловiснi. Без вогнiв та жодного руху всерединi. Особливо моторошно виглядали автобуси. Цi великi прямокутнi скринi, створенi, аби вмiщувати кiлька десяткiв людей одночасно, мали якусь розгублену, осиротiлу зовнiшнiсть. Немов досi не могли збагнути, чому раптом опинились серед холодноi темряви, вкритi блискучими алмазами нiчноi роси i абсолютно порожнi. Надавали розмаiття похмурiй картинi за вiтровим склом лише червонi, бiлi i блакитнi плями дорожнiх знакiв, якi оживали, впiймавши на собi свiтло фар. Автомобiль, м’яко похитуючись на вибоiнах i нерiвностях шосе, нiс Дмитра все далi вiд мiста, а вiн тим часом намагався найти логiчне пояснення тому, що вiдбувалось навколо. Але логiчного пояснення не було. Люди зникли без слiду – нi у мiстi, нi у селах за його межами Дмитро нiкого не зустрiв. Навiть своiм таемничим шостим вiдчуттям вiн осягав – навколо порожнеча. Та порожнеча, яку можливо порiвняти лише зi спустошенiстю холодного космiчного простору. Що ж могло трапитись за останнi кiлька годин? А головне: навiщо комусь знадобилось вiдкрити на нього полювання, пiд час якого мисливцi, безумовно досвiдченi i жорстокi, не гребували жодними методами?

Користуючись тим, що вдалось вiдiрватися вiд переслiдувачiв, Дмитро вирiшив зайнятись аналiзом становища у стратегiчнiй площинi. Отже, все почалось з повiдомлення на Фейсбук, отриманого вiд незнайомця, який пiзнiше назвався легiонером. Легiонер попередив про небезпеку i домагався

Сторінка 12

устрiчi. Незвичайнiсть повiдомлення полягала ще й у тому, що невiдомий легiонер, схоже, хотiв за будь-яку цiну вберегти його вiд цiеi небезпеки. Пригадуючи попередне життя, Дмитро не мiг уявити, щоб хтось надто активно тривожився його долею. Хiба тiтка Вiра, та й ii тривога бiльше була схожа на тривогу про свiй статус сердобольноi родички. А тут абсолютно незнайомий чоловiк. Про що вiн там оповiдав? Нiсенiтницi! Легiон Хронос, варвари з КВТП, про iснування яких Дмитро ранiше й не здогадувався. Нарештi загадковий червоний код, який примусив мiсто спорожнiти невiдомо яким чином… Роздумуючи над останнiми подiями, Дмитро прийшов до висновку, що вiн заплутався ще бiльше. Все скидалось на якусь химерну гру у «Козаки-розбiйники».

Якби ця гра не велась iз застосуванням зброi, здатноi убивати.

І якби не зникли кудись усi люди.

Стоп! А чи насправдi зброя здатна убивати? Адже на ньому, не дивлячись на велику кiлькiсть випущених агентами куль, досi не було жодноi подряпини. Крiм того, Дмитро мiг заприсягтися, що влучив зi свого ТТ пiд час втечi iз супермаркету. Навiть якщо припустити, що противники мали на собi бронежилети, пiсля влучень упритул потрiбен певний час, щоб оговтатись. Не кажучи вже про те, що кулю пiстолета ТТ утримае далеко не кожний бронежилет.

Осяяний раптовим припущенням, Дмитро зупинив автомобiль, дiстав з-за пояса пiстолет i швидко розiбрав його на запчастини. Все виглядало так, як мало виглядати на виробi тульських зброярiв. Ствол з нарiзкою, голка бiйка цiлком здатна наколоти капсуль, а набоi у магазинi зовсiм не схожi на холостi. Дмитро вийшов на дорогу i озирнувся. Не далi як за двадцять метрiв блищав у свiтлi фар блакитний чотирикутник вказiвника. Вiн пiдняв руку i вистрiлив, пiсля чого покрокував до iмпровiзованоi цiлi.

Лист металу був акуратно пробитий посерединi, саме у тому мiсцi, куди цiлився Дмитро. Припущення про несправнiсть зброi явно не витримувало критики. Дмитро повернувся за кермо i скоро прострiлений вказiвник залишився далеко позаду. Назустрiч мчала стрiчка нiчного шосе, а вiн напружено продовжував пошуки вiдповiдей на питання, що iх так несподiвано звело перед ним життя.

Пiд час зустрiчi дивак-легiонер щось переказував про просторово-часовий континуум. Дмитро спробував пригадати все, що чув про нього. Першим спливло у пам’ятi твердження: просторово-часовий континуум – це математична модель, абстракцiя, за допомогою якоi вченi намагаються вiдобразити реальнiсть. Ця реальнiсть мае три координати у просторi i четверту у часi. Слово «континуум» вказуе на те, що реальнiсть цiеi моделi володiе властивiстю безперервностi. Простiр i час – два атрибута реальностi. Принаймнi щось подiбне твердив Ейнштейн. Не густо i надто складно, аби полегшити пошук вiдповiдей. А можливо… Чи не мав легiонер на увазi подорожi у часi? Звучить надто фантастично. Тобто звучало. Тепер, пiсля появи тих, кого легiонер називав варварами, пiсля страшноi смертi самого легiонера фантастичним стало все навколо. Особливо зникнення людей. Цiкаво, це вiдбулось лише у окремо взятому мiстi, чи носить ознаки глобального явища? І чим заслужив вiн, Дмитро Мiщенко, права залишитись останнiм чоловiком на безлюдному островi пiд назвою Земля? Можливо, чиясь помилка? Тiльки нею можливо пояснити настирливу цiкавiсть до його персони таемничих Легiону Хронос i КВТП. Що ж iм, врештi-решт, вiд нього потрiбно? І що це за невiдома база, на яку Дмитра намагались доправити люди у шкiрянках пiсля того, як ледве не спровадили до кращого свiту?

Чим бiльше Дмитро занурювався у аналiз недавнiх подiй, тим бiльше переконувався, що запитань перед ним стоiть значно бiльше, анiж вiдповiдей на цi запитання. Нi, навiть не так – вiдповiдей доки немае жодноi, натомiсть запитань хоч греблю гати. У такому випадку залишаеться один шлях – очiкувати на розвиток подiй, вирiшуючи нагальнi питання. Дмитро зiтхнув i спробував змiнити напрям думок.

– Щодо нагальних питань, – мовив вiн, звертаючись до самого себе, – палива залишилось кiлометрiв на п’ятдесят. За комфорт потрiбно платити.

За хвилину вiн пiдняв ногу з акселератора i звернув на майданчик АЗС, яскраво освiтлену стелу якоi помiтив праворуч. Пiдкотившись до колонки, вийшов з машини i озирнувся.

Нi душi.

У кабiнi оператора горiло свiтло. Дмитро, не роздумуючи, попрямував туди.

Дверi, як i очiкував, виявились незамкненими. Дмитро швидко оглянув примiщення, вiдчинив дверi у прилеглi кiмнати i, не знайшовши там нiкого, повернувся до пульта. На ньому лежала газета зi сканвордами i стояла недопита чашка кави. Цi предмети чомусь вразили найбiльше. Не матовий паралелепiпед плафона на стелi, що безжурно освiтлював пусту кiмнату, не вiдхиленi дверцята сейфа, у якому знаходились перев’язанi гумовими стрiчками пачки готiвки, а саме сканворд i кава. Як останнiй слiд зниклоi невiдомо куди людини. Можливо, оператор заправки вiдчував жах i бiль у той момент, коли зрозумiв, що свiт навколо вирiшив обiйтися без нього?

Раптом увагу Дмитра привернув радiоприймач, що стояв на столi по

Сторінка 13

яд з чашкою. Приймач працював i шкала дiапазонiв освiтлювалась веселим рожевим вогником, але вiн вiдтворював лише бiлий шум. Дмитро, повагавшись, сiв у крiсло оператора i почав крутити рукоятку налаштування приймача. Пройшовся по усьому FM-дiапазону, але не знайшов жодноi радiостанцii. Ефiр немов вимер.

– Що ж тут вiдбуваеться? – мовив задумливо i злякався власного голосу, таким неприроднiм, чужим здався вiн на цiй покинутiй станцii.

У вiдповiдь, як i слiд було того очiкувати, тиша. Дмитро зiтхнув i, щоб хоч якось вiдволiктись вiд розпачливих думок, заходився оглядати обладнання АЗС.

Все працювало, на всi прилади подавалась електроенергiя, не було нiяких ознак катастрофи чи стихiйного лиха. І нiде жодноi людини. Ну просто рай для пересiчного жителя мегаполiсу, стомленого натовпами i заторами на дорогах. Проте Дмитро не вiдчував себе у раю. Скорiше, його вiдчуття можливо було охарактеризувати, як очiкування великих неприемностей. Значно бiльших, анiж переповнений автобус або рознос вiд Буцефала за чергове запiзнення.

Але досить негативних думок! Дмитро зiтхнув i поклацав клавiатурою пульта, намагаючись розiбратись, як увiмкнути подачу палива на потрiбну колонку. Нарештi здiйснив усi потрiбнi операцii i пiшов до автомобiля. Коли стромив пiстолет у горловину i дожидав, доки паливо наповнить бак, звернув увагу на обрiй. Непроглядно темне на заходi й у зенiтi, зi сходу небо мало такий вiдтiнок, якого Дмитру не доводилось бачити жодного разу за все життя – стрiчка небосхилу налилась криваво-червоним свiтлом. Саме так, вочевидь, мала виглядати заграва пiд час далекоi битви. Що ж це за битва i якi сили стали там у двобоi, змiнюючи свiт до неможливостi його упiзнати? Першим, що прийшло у голову – була думка, що по лiнii зiткнення у Донецькiй i Луганськiй областях розпочалось чергове загострення, яких вiдбулось немало за останнi три роки. І десь там працюе артилерiя, вкриваються хмарами диму системи залпового вогню, а небо переповнене тоннами смертельного металу. Десь втискаються у заглибини блiндажiв солдати, й у бетон пiдвалiв мирнi жителi. За час, що минув вiд перемоги Майдану у 2013 роцi, Дмитро, як i решта украiнцiв, цiлком звик до подiбних подiй i якщо й не вважав iх нормальним життям, то, принаймнi, не дивувався тому, що сiяв на сходi «русский мир». Втiм, помисливши, Дмитро вiдкинув версiю про боi на Донбасi. Вiдбувалось щось iнше. Але що саме, вiн просто не мiг уявити.

Заправний пiстолет клацнув, припиняючи подачу пального у заповнений бак. Дмитро повiсив шланг на мiсце, все ще спостерiгаючи за обрiем на сходi. Вiн все бiльш чiтко розумiв – уночi небо просто не може набути такого кольору. Навiть якщо уявити, що там утворилась гiгантська, багатокiлометрова пожежа. Механiчно звiв до очей лiву руку i поглянув на годинник. Стрiлки вказували двадцять третю двадцять. Потрiбно запам’ятати.

Стоп! Це неможливо!

Зараз нiяк не може бути двадцять третя двадцять. О двадцять третiй вiн знаходився у квартирi. За кiлька хвилин задзвонив телефон i розпочалась та шалена гонитва, яка все ще продовжувалась. Таксi, потiм розмова у барi, смерть легiонера, втеча… Врештi-решт супермаркет i джип. Додати годину, протягом якоi вiн iхав, залишивши позаду мiсто… Нiсенiтниця. Дмитро потрусив годинник – секундна стрiлка стояла на мiсцi. Спробував завести механiзм, але й тут не домiгся успiху. Пружина була зведеною до максимуму. Облишивши власний годинник, вiн заскочив у салон автомобiля i очима вiдшукав на панелi приладiв годинник, на який ранiше не звертав уваги. Помаранчевi цифри на табло показували двадцять третю двадцять! Дмитро вийшов з машини i покрокував до будки оператора, в душi уже знаючи, що там побачить.

Вiн не помилився – стрiлки китайського годинника на стiнi, що мав вигляд великоi зеленоi грушi, показували двадцять третю двадцять. Дмитро вийшов на вулицю i почав спостерiгати за небом на сходi, мимоволi милуючись грандiозною гамою гарячих кольорiв. Вiн подумки збирав докупи мозаiку подiй i все бiльше переконувався у неймовiрному.

Вiн знаходиться поза межами часу.

Як у Стiвена Кiнга. Здаеться, «Лангольери». Припущення виглядае настiльки фантастично, що у нього неможливо повiрити. Але всi докази свiдчать на його користь. Очевидно, це i е наслiдки того самого червоного коду, про який казав легiонер. Що ж мае вiдбутися далi?

Роздумуючи над останнiм запитанням, Дмитро зрозумiв, що заплутався остаточно. У такому випадку залишалось притримуватись ранiше розробленого плану – рухатись i не затримуватись довго на одному мiсцi. Вiн повернувся у салон свого могутнього позашляховика i завiв двигун.

За пiвгодини, по перебiгу яких годинник на панелi приладiв вперто показував двадцять третю двадцять, дорога розширилась, подiлилась на чотири стрiчки у кожному з напрямкiв руху й обросла червоно-бiлими вiдбiйниками. Свiтло фар вихоплювало стрiчки свiтловiдбивачiв на вiдбiйниках, вiд чого здавалось, що з темряви йому назустрiч вибiгають двi колони свiтлячкiв – бiлi з попутного боку i червонi з зустрiчного. Авт

Сторінка 14

мобiль Дмитра наближався до сусiднього Запорiжжя, розташованого за дев’яносто кiлометрiв вiд його рiдного Днiпра.

Ще до того як проминув греблю Днiпрогесу i опинився на широких проспектах центру Запорiжжя, Дмитро зрозумiв, що не знайде тут нiчого такого, на що не змiг би натрапити вдома. Та ж картина – залишенi на дорозi автомобiлi, пустi тротуари, вiдкритi дверi барiв i крамниць, у яких немае жодноi душi.

Не менше години, роздивляючись мiськi пейзажi, Дмитро кружляв вулицями. Зрештою зупинився поблизу музею ретроавтомобiлiв на вулицi Виборзькiй, у якому колись бував з батьком. Як же це було давно, подумалось Дмитру, а тут майже нiчого не змiнилось. Та ж сама охайна огорожа, ретельно пiдстриженi кущi i яскраво освiтленi павiльйони, у яких застигли витвори автомобiльноi iндустрii минулого столiття. І цiеi митi, пригадавши, як вiн, дванадцятирiчний пiдлiток, бродив цими павiльйонами поруч з батьком, Дмитро вiдчув таку самотнiсть, яку, вочевидь, мае вiдчувати космонавт, що знаходиться на вiдстанi багатьох тисяч кiлометрiв вiд Землi. Хоча нi, iх навряд чи можливо порiвняти – у космонавта, на вiдмiну вiд Дмитра, е зв’язок з людьми. З людьми, якi сидять у центрi управлiння польотами i будь-якоi митi готовi сказати щось оптимiстичне i пiдбадьорливе.

Роздумуючи про все це, Дмитро деякий час сидiв, поклавши голову на кермо, пiсля чого скинув з себе зацiпенiння i продовжив рух закляклими вулицями. І знову картини мiльйонного мiста, завмерлого, позбавленого руху, приголомшували його, примушували вiдчувати себе комахою, яка опинилась серед гiрського бескиддя. Мертвi будiвлi з вiкнами, у яких сяе свiтло, пустi автомобiлi, чорнi дерева вздовж тротуарiв…

Хоч вiн i бував тут кiлька разiв, але як водiй – жодного, тим бiльше водiй, який змушений пробиватися перетвореними на автостоянки шляхами. Інколи доводилось обережно об’iздити тротуарами щiльнi ряди транспорту, що завмер на дорозi, – Запорiжжя не менш Днiпра славилось своiми заторами навiть у вечiрнi часи. Спочатку Дмитро навiть хотiв покинути машину i далi йти пiшки, але, зрештою, вiдкинув цю iдею. Подумки запитуючи себе, що вiн хоче знайти у нетрях чужого мiста, не мав вiдповiдi й на це запитання. Можливо, розв’язати головоломку, в яку перетворився свiт навколо? Але чому саме тут? А можливо, вiн пiдсвiдомо намагаеться бути подалi вiд мiсця зустрiчi з озброеними переслiдувачами, яких, за подачею загиблого легiонера, вже й сам почав називати варварами. Пiймавши себе на такiй думцi, Дмитро зiтхнув. Легiонери, варвари… Тi, хто затiяв цю безглузду гру, явно марили величчю Давнього Риму. Інакше звiдки така хлоп’яцька термiнологiя? Вiн знову пригадав перестрiлку з варварами i вбивство легiонера. Якщо термiнологiя й була хлоп’яцькою, сама гра такою не виглядала. Невiдомо ким були гравцi, у полi чиiх iнтересiв вiн опинився, але з приводу того, що обидвi команди налаштованi досить серйозно, сумнiвiв не залишалось. Хто ж насправдi друг, а хто ворог? Чи ворогами е усi? Знову безлiч запитань. А можливо…

Дмитро натиснув на гальма i зупинився.

Можливо, саме так людина вiдчувае себе, коли помирае? Справдi, а хто може посперечатись з подiбним висновком? Імовiрно, такий вигляд i мае горезвiсний тунель, що його сотнi разiв описували у жовтiй пресi, намагаючись привернути увагу сентиментального читача? Або це чистилище, куди пiсля смертi мае потрапити студент, який не надто ретельно ставився до виконання своiх студентських обов’язкiв? Втiм, припущення легко перевiрити. Оглянувши салон у пошуках чогось, що можна б було використати як тест… тест на життя (божевiлля!), Дмитро натиснув на кнопку пристрою для прикурювання. Зачекав кiлька секунд, пiсля чого дiстав його i притис помаранчеве вiчко до зап’ястя лiвоi руки.

І тiеi ж митi заволав вiд пекучого болю.

Вiдкинувши розпечений цилiндрик, схопився за руку. Воiстину – якщо Бог мае на метi скарати, спочатку вiдбирае розум! Вiдчуваючи шалену лють на самого себе, Дмитро вилiз з автомобiля i почав розглядати околицi. Червона смужка неба на сходi, здавалось, стала ширшою i набрала ще бiльш зловiсних тонiв. Поблукавши поглядом нижче, Дмитро вiдшукав вхiд до невеличкоi кав’ярнi i почимчикував туди. Не дивлячись на те, що годинник вперто показував двадцять третю двадцять, вiн встиг добряче зголоднiти.

У примiщеннi кав’ярнi, як i передбачав Дмитро, все виглядало так, нiби ii щойно залишили. На стiльцях i столиках речi вiдвiдувачiв, вiтрину-холодильник i вивiску з назвами блюд пiдсвiчено матовими лампами денного свiтла. Поряд, на шинквасi, працював невеличкий телевiзор, демонструючи блакитний фон. І жодноi людини навкруги. Дмитро з виглядом господаря зайшов за шинквас, взяв з полицi велику фарфорову тарiль, вiдчинив вiтрину-холодильник i набрав собi чималу гiрку салату з баликом, оливами, бринзою i вершками. Кiлька хвилин поворожив над кавоваркою i, наливши у чайну чашку потрiйну порцiю еспрессо, сiв за один зi столикiв. Викинувши з голови думки, якi не давали йому спокою протягом останнього часу, взявся за iжу.

У мiру тог

Сторінка 15

як вiдчуття голоду вiдступало, настрiй полiпшувався. Роздивляючись картини i рекламнi проспекти на стiнах, Дмитро навiть подумав, що бути единою людиною на Землi не так вже й погано. Чи не самотнiм вiн був вiд того дня, коли залишився один у батькiвському домi? Випускнi класи школи, потiм iнститут… Поклавши руку на серце, Дмитро мусiв визнати, що вiн нiколи не був своiм у жоднiй з компанiй. Його чомусь завжди тримались осторонь. Будь це шкiльна вечiрка чи дискотека в iнститутi. Нi, не те щоб вiн був iзгоем у колективi. Дмитро завжди мав стриманий i доволi делiкатний характер, а також достатню долю самоповаги. І вiн нiколи б не став для товариства кимось на зразок хлопчика для биття. Але факт залишався фактом – за найменшоi нагоди його намагались обiйти стороною. Спочатку Дмитро намагався боротись з подiбним ставленням, потiм робив спроби стати душею колективу, перегортуючи сотнi сторiнок бульварного чтива з назвами на зразок: «Як стати впевненим у собi» або «Наука бути комунiкабельним». Врештi покинув подiбнi спроби й змирився. Жити можна й без того, щоб бути бажаним гостем у гамiрному товариствi однолiткiв. Вiн навiть пригадував, що колись саме через таку дивну поведiнку оточуючих почав вважати себе людиною, яка випадково попала у цей свiт i десь на далекiй планетi на неi очiкуе справжне життя. Життя великого полководця, або шляхетного принца. Наiвнi дитячi фантазii. Вони залишаються у дитинствi, примушуючи забути його яскравий макрокосм пiсля того, як ми переступаемо порiг дорослого життя. І змiнюемо мрiю стати великим полководцем i шляхетним принцом на… Ну хоча б на перспективу стати iнженером-програмiстом.

Дмитро зiтхнув i вiдставив порожню кавову чашку. Якщо дитячi фантазii, перетворюючись на реальнiсть, стають схожими на його нещодавнi пригоди, вiн радше обере кар’еру програмiста.

Перериваючи думки Дмитра, з вулицi долинуло гудiння двигуна. За мить вiн вже причаiвся бiля вiкна.

Вулицею повiльно iхав автомобiль з вiдкидним верхом. У ньому сидiли люди, вiд яких Дмитро утiк кiлька годин тому. Вони уважно роздивлялись навсiбiч i про щось розмовляли. В руках у того з них, який сидiв на мiсцi пасажира, був невеличкий чорний автомат.

Неймовiрно, але вони йшли по його слiду! Дмитро з острахом поглянув на джип, що його залишив не бiльш анiж за сотню метрiв вiд кав’ярнi. Якщо вони запам’ятали машину, вiн пропав.

Секунди повзли з швидкiстю виноградних равликiв.

Чоловiк з автоматом, здавалось, позирав у самiсiньку душу Дмитра, примушуючи подих завмирати.

Але як вони знайшли його? І невже зараз зупиняться?!

Нарештi кабрiолет з переслiдувачами повiльно проiхав повз кав’ярню i зник за рогом. Дмитро перевiв подих. Фiлософський настрiй, викликаний можливiстю смачно попоiсти, кудись зник i вiн знову почав вiдчувати себе загнаною у глухий кут дичиною. В черговий раз з болючими подробицями згадав, як один з варварiв вiдтяв голову його нещодавньому спiвбесiднику. Що ж вони робитимуть, якщо вiн потрапить до iхнiх рук удруге? На жаль, вiдповiдь на це запитання була очевидною.

Дмитро ще деякий час прислухався, пiсля чого повернувся за столик. Охопивши голову руками, почав роздумувати над тим, що мае чинити далi. Чiткого плану вiн не мав, напевне знаючи лиш одне – з доброi волi нiколи не потрапить до рук переслiдувачiв. І якщо буде потрiбно, захищатиметься до останнього. Втiм, що до захисту, не все так безхмарно – Дмитро раптом пригадав, що у його пiстолетi залишився усього один набiй. Вiн встав i закинув на плече рюкзак. Очевидно, тi люди якимось чином вiдчували його приблизне мiсцезнаходження. Як тодi казав у бiстро легiонер? Щось на зразок: «Їм буде важче за нами стежити, але це не надовго…» Схоже, вiн мав рацiю. Ось чому потрiбно було рухатись, не залишаючись на одному мiсцi. А заразом i вiдшукати щось таке, чим можна захистити себе у разi нападу. І таку рiч лiпше за все варто пошукати у мiсцi, де ii багато, i яке е у кожному сучасному мiстi. Тобто у полiцiйному вiддiлку.

Подорож вулицями Запорiжжя зайняла не менше години. Іти доводилось навмання, уникаючи вiдкритих i яскраво освiтлених мiсць. За цей час Дмитро вiдшукав кiлька салонiв краси, десяток продовольчих крамниць i навiть районну державну адмiнiстрацiю, доки нарештi не помiтив будiвлю за високим бетонним парканом. Бiля будiвлi стояли кiлька патрульних «тойот», привiтно пiдморгуючи блакитними вогниками. Усi патрульнi машини, звiсно, були пустими. Про всяк випадок Дмитро оглянув iх i у двох знайшов ключi, вставленi у замок запалювання. Це так, про всяк випадок. Для себе вiн вирiшив, що певний час рухатиметься на своiх двох, привертаючи якомога менше уваги.

Примiщення полiцейського вiддiлку виглядало так, як мае виглядати середньостатистичне кубло охоронцiв правопорядку. Невисокий, оздоблений пластиковим профiлем ганок, металевi дверi, вiкна з гратами. У фойе, вздовж стiни, ряд крiсел з вiдкидними кришками. Такi крiсла можна побачити лише у подiбних мiсцях – чорнi, подряпанi i рипучi. Вiд коридору, який проходив повз вiконце черговог

Сторінка 16

i вiв в глиб будiвлi, фойе вiддiляв невисокий бар’ер з полiрованих сталевих труб i влаштований у ньому турнiкет. Одна з ламп у коридорi помiтно мерехтiла, примушуючи предмети iнтер’еру немов рухатись у дивному, позбавленому ритму танку. Скорiше для очищення сумлiння, анiж сподiваючись зустрiти тут когось, Дмитро покликав:

– Агов, полiцiе!

Тиша. Дмитро рiшуче крутнув турнiкет i попрямував до кiмнати чергового, сподiваючись там знайти зброярню.

Через п’ять хвилин, закинувши на плече брезентовий ремiнь автомата i розпихавши по кишенях куртки запаснi магазини, вiн крокував у напрямку багатоповерхового будинку, що височiв неподалiк. Дмитро вже зрозумiв, що не знайде тут того, по що приiхав. Якщо люди зникли й не в усьому свiтi, в межах досяжностi iх не було напевне. Крiм того, на хвостi у нього все ще перебували агенти таемничого КВТП, i мету iхньоi подорожi вiн з’ясовувати не збирався. Але й повертатись додому зараз не мiг. Втома, яка охопила його своiми сонливими обiймами, не дивлячись на те, що годинник так i не показав двадцять третьоi двадцять один, примушувала знайти захищене мiсце i вiдпочити. Дмитро все ще сторожко озирався, перевiряючи, чи поряд немае переслiдувачiв, але розумiв, що зупинитись все ж прийдеться. Дещо заспокоював той факт, що тепер у нього е чим захищатись.

У пiд’iздi висотного будинку на нього очiкувало розчарування – дверi усiх квартир виявились зачиненими. Пометикувавши, Дмитро дiйшов до висновку, що iнакше i не могло бути. Вiн сам нiколи не залишав вхiднi дверi квартири вiдчиненими, отже, схожу картину застав i тут. Усi квартири були, без сумнiву, порожнiми. Але потрапити до будь-якоi з них, не зламавши дверi, було завданням непосильним. Деякий час Дмитро розглядав мiцнi лакованi чотирикутники, пiсля чого подався надвiр. Не кажучи вже про гуркiт, який доведеться здiйняти, проникаючи всередину будь-якоi з квартир, спати у примiщеннi, дверi якого не зачиняються наглухо, вiн не бажав. Надто небезпечно i нiякого натяку на наявнiсть запасного виходу для втечi. Для такоi цiлi бiльше б пiдходив… Дмитро поки не вирiшив, що бiльше пiдходило, аби убезпечити його вiд раптового нападу, але вперто йшов все далi пустими, заповненими холодним сяйвом лiхтарiв вулицями.

Побродивши темними алеями якогось парку, вiн нарештi зрозумiв, що необхiдно вiдшукати, i вже за чверть години пiдiйшов до великого меблевого магазину. Широкi склянi дверi вдалось розсунути за допомогою автоматного ствола швидко i без великих зусиль. Дмитро, оглядаючи напiвтемне примiщення з рядами новiсiньких шаф, столiв i кухонних куточкiв, пiднявся сходами на другий поверх i вiдшукав вiддiл м’яких меблiв. Тут, вишикувавшись у рядок, розташувались не менше сотнi рiзноманiтних диванiв, крiсел i лiжок. Ось що захистить краще, анiж броньованi дверi квартири у багатоповерхiвцi. Вiн просто загубиться серед цього розмаiття i матиме час вiдкрити вогонь першим, якщо його розшукають. Дмитро пройшов у куток, з якого можна було бачити все, що вiдбуваеться у торговiй залi, зняв автомат з запобiжника i за хвилину вже спав, звернувшись калачиком на канапi.




Роздiл 6


Йому снились батьки. Вони були такими, якими запам’ятав iх Дмитро перед вiд’iздом у аеропорт. Мама у чорному лайковому плащi й крислатiй фетровiй шляпi з вiзерунком у виглядi лiлii, а батько в дiловому костюмi, поверх якого було одягнуто кашемiрове пальто нарозхрист. Навiть увi снi Дмитро здивувався. Батьки жодного разу не снилися йому пiсля катастрофи. Та чи сон це? Дмитро, вiдчуваючи млявiсть i дивну апатiю, не мiг сказати напевне, чим е картина, яку йому довелось спостерiгати. Тим часом мама присiла на канапу бiля нього, а батько розташувався у крiслi навпроти.

– Тобi не зимно? – запитала мати. Просто, нiби нiчого й не вiдбулось.

– Нi, – вiдповiв Дмитро.

– Жаль, немае ковдри, – спохмурнiла мати.

– Ну що ти, – задумливо сказав батько. – Вiн уже дорослий i сам змiг би про себе потурбуватись.

– Так, зовсiм дорослий, – мати посмiхнулась сумною посмiшкою.

У Дмитра пересохло в горлi. Вiн хотiв щось вiдповiсти, але вiдчув, що не в змозi вимовити жодного слова. Лише дивився на батькiв великими, здивованими очима.

– Як тобi жилось цей час, Дмитрику? – запитала мама, нiжно погладивши його по головi. – З тобою так жорстоко вчинили…

– Припини, – сказав батько. – Ти знаеш, це було необхiдним.

– Так. Але це не применшуе жорстокiсть. Вiн був лише дитиною.

– Врештi, все вийде на краще.

– Так.

Батько перевiв погляд на Дмитра.

– Не думай, я теж шкодую. Просто ми, чоловiки, повиннi iнколи приховувати своi емоцii. І я хочу, щоб ти знав: ти поводив себе гiдно.

– Я завжди вiрила у мого хлопчика, – зiтхнула мама. – Вiн перетворився на гарного юнака, у якого так швидко закохуються дiвчата…

– У нас мало часу, – батько встав з крiсла i вiдiйшов до вiкна. – Поспiшай.

– Так, – мати знiтилась. – Як мало часу…

– Це сон, мамо? – нарештi змiг витиснути з себе Дмитро.

– Звичайно, сон, – сумно посмiхнулась вона.

– І ви неживi?!

М

Сторінка 17

ти востанне погладила його по головi i встала.

– Можливо, ми скоро зустрiнемось, мiй хлопчику. Можливо… Вiн не надто розумна людина.

– Хто?

– Острiвецький. Вiдрядив нас, щоб ми допомогли тебе упiймати.

– Вiн просто бовдур, – хмикнув батько. – Скорiше я дам вiдтяти собi руку.

– Не бiйся нiчого, синку, – сказала мати. – Тобi допоможуть. Неодмiнно допоможуть.

Вона повiльно вiдступила у темряву й зникла. Поступово почав розчинятись у непевному свiтлi лiхтарiв за вiкном i силует батька.

– Вона кохае тебе, – сказав вiн. – І я теж. Але усiм нам потрiбно набратись терпiння. Тепер уже ближче, анiж будь-коли. Зараз вiн може контролювати нас, але так буде не завжди.

– Що? Про що ти? – Дмитро вже не бачив батька i говорив у порожнечу.

– Острiвецький, це його робота. Знайди можливiсть евакуюватись в локацiю Легiону, i ми осилимо усе поправити! – вiдповiла порожнеча, i за мить марення зникло.

Дмитро прокинувся так, як прокидаються у окопах солдати – швидко, без залишкiв сну, готовий дiяти. Поряд нiкого не було, а торгову залу поглинав морок, що його розрiджували вогнi лiхтарiв з вулицi. Так, це був лише сон. Але який дивний! Здаеться, вiн ще й досi вiдчував тепло материнськоi руки у себе на чолi. Остаточно привiв до тями холодний метал автомата, що його Дмитро вiдшукав поряд з канапою. Вiн поглянув на годинник. Двадцять третя двадцять, отже нiчого не змiнилось. Час стоiть на мiсцi. Вiн прислухався – у велетенському, заставленому рядами меблiв залi жодного звуку.

І раптом Дмитро пригадав записку легiонера з бiстро. Так, вулиця Квiткова! Ось куди йому потрiбно! Чорт забирай, що ж там ще було написано?… Здаеться, вулиця Квiткова, 15, квартира, 34. І щось про картину у великiй кiмнатi. Скорiш за все, там знаходиться загадковий комунiкатор. Не маючи жодного уявлення про значення комунiкатора у подiях, якi з ним вiдбулися, Дмитро зрозумiв – першочерговим з його завдань е здобути цю рiч i спробувати розiбратись, для чого вона створена. Вiн пригадав вузьку, вкриту вибоiнами вулицю на околицi й кiлька триповерхових цегляних будинкiв у оточеннi неохайних кущiв. Це i е вулиця Квiткова. Як же вiн мiг одразу забути про сказане незнайомцем? Втiм, чи варто дивуватись? Пiсля того, що з ним вiдбулося, можливо забути як тебе звуть, не лише кiлька кривих рядкiв на зiм’ятому шматку паперу, що iх бачив протягом двох секунд.

Першим, на що звернув увагу Дмитро пiсля того, як вийшов з меблевого салону, був той факт, що багряна стрiчка на обрii значно розрослась i тепер нагадувала криваво-червону хмару. Та хмара, готуючись розродитись вогняним дощем, займала бiльшу частину неба. Нiчний морок втратив своi темнi кольори, налившись зловiсним сяйвом. Дмитро прислухався – нiде жодного звуку. Очевидно, переслiдувачi, що iх востанне бачив напередоднi, втратили слiд. Намагаючись не гаяти часу, Дмитро пiшов вздовж ряду залишених автомобiлiв, вибираючи щось швидке, важке i надiйне. Найкращим варiантом, звичайно, був би танк. Але на стоянках танкiв не було, як i навикiв водiння бойовоi технiки. Довелось зупинити свiй вибiр на позашляховику «хаммер». Дмитро заплигнув у салон, намацав ключ запалювання у замку i, ревонувши двигуном, зiрвався з мiсця.

Заповненi покинутим транспортом вулицi мiста вже не пригнiчували, як це було на початку. Тепер вiн ставився до них як до чогось, що було само собою зрозумiлим. Вправно крутив кермом, кидаючи джип у вузькi промiжки мiж автомобiлями у заторах, вдавлював педаль акселератора у пiдлогу на бiльш вiльних дiльницях шляху i швидко просувався до виiзду з мiста. Фари, як i напередоднi, вихоплювали з темряви чорнi дерева, сивi стiни будинкiв i пустi тротуари мертвого мiста, але Дмитро не вiдчував себе покинутим. У нього була мета, а розмова з батьками доводила – про нього пам’ятають i йому допоможуть. Тому, що це був не сон. Дмитро навiть не намагався осмислити, чим була та розмова, але у ii реальностi сумнiвiв не мав. Залишилось розiбратись у ситуацii, i саме це допоможе зробити вiзит на вулицю Квiткову.

Варварiв Дмитро помiтив, коли до кiльця на виiздi з мiста залишалось не бiльше кiлометра. Їхнiй низький спортивний кабрiолет вискочив з бiчноi вулички i швидко помчав наперерiз автомобiлю Дмитра. Переслiдувачi махали руками, наказуючи зупинитись. Помiтивши iх, Дмитро навiть не здивувався. Перемкнув передачу на вищу i додав газу, кинувши машину на протилежний переслiдувачам тротуар. Швидко об’iхав кiлька схожих на пустi акварiуми тролейбусiв, вiдпихнув бампером переповнений смiттям контейнер i переiхав велосипед, який лежав просто на тротуарi. На мить втратив з поля зору переслiдувачiв. Побачив свiтло iхнiх фар, коли, залишивши позаду кiльце, мчав широкою стрiчкою автостради у долину. Здивовано вiдзначив: не дивлячись на те, що спiдометр його машини показував пiвтори сотнi кiлометрiв на годину, кабрiолет переслiдувачiв швидко до нього наближався. Вилаявшись, Дмитро спробував додати швидкостi i вже за хвилину входив у небезпечний поворот на швидкостi майже у двiстi кiлометрiв на годин

Сторінка 18

. На переслiдувачiв це не справило враження – невеличкий присадкуватий автомобiль продовжував рости у дзеркалах заднього огляду.

Коли стрiлка спiдометра вказала на швидкiсть у двiстi десять кiлометрiв за годину, Дмитро зрозумiв, що вiдiрватись вiд переслiдувачiв вiн не зможе. Потрiбно було вдаватись до iнших заходiв. Інакше неповороткий «хаммер» легко вилетить з дороги, перетворившись для Дмитра на оригiнальну тюнинговану домовину. Крiм того, максимальна швидкiсть автомобiля переслiдувачiв, очевидно, була значно вищою вiд тiеi, на яку спроможний позашляховик. Дмитро пiдняв ногу з педалi акселератора i, обмислюючи свiй наступний крок, заходився спостерiгати, як кабрiолет порiвнявся з ним, зайнявши лiву смугу руху. Один з чоловiкiв у кабрiолетi вказав на автомобiль Дмитра стволом автомата.

– Зупинись! – почув Дмитро крiзь шипiння вiтру за вiкном. – Я наказую тобi зупинитись!

Дмитро посмiхнувся крижаною посмiшкою i продемонстрував у вiкно середнiй палець руки:

– Де твiй нагрудний знак i патрульний автомобiль, бовдуре? – сказав вiн, намагаючись виглядати безтурботним.

Кабрiолет трiшки додав швидкостi i почав пiдрiзати автомобiль Дмитра, примушуючи його притиснутись до обочини. У вiдповiдь Дмитро натиснув на клаксон i нахабно вдарив кабрiолет бампером, залишаючи у нього на крилi велику вм’ятину. Спортивний автомобiль завихляв задом, вiдвернув лiворуч i вiдстав на добру сотню метрiв.

– Спiймали облизня! – Дмитро вiдчув радiсть переможця автоперегонiв. Однак не надовго.

Впоравшись з керуванням, водiй кабрiолету додав газу i вдруге зрiвнявся з машиною Дмитра. Пасажир, на обличчi якого не читалось жодних емоцiй, звiвся на повний зрiст. Вiдчуваючи, як волосся у нього на головi стае дибки, Дмитро помiтив у нього на плечi гранатомет. Все, що встиг зробити, – щосили натиснути на гальма.

Удар, за ним ще один. Трiск десь внизу i гуркiт полум’я. За мить понiвечений позашляховик вилетiв з вогню, продовживши свою мандрiвку. Дмитро зрозумiв: щойно вiн проiхав воронку, яка залишилась пiсля пострiлу реактивноi гранати.

І ще вiн зрозумiв: наступноi воронки його автомобiль не переживе.

І ще вiн зрозумiв: потрiбно дiяти негайно.

Скорiше iнтуiтивно, анiж усвiдомлюючи, що дiе, Дмитро вивернув кермо лiворуч i щосили натиснув на акселератор. Свист гуми по асфальтовому покриттю був схожим на виття пораненого звiра. За мить джип несильно гойднуло. Вiн, немов розлючений африканський носорiг на гiену, налетiв на кабрiолет, скидаючи його з дороги. І на цей раз перемiг. До бiса дорогий спортивний автомобiль перелетiв зелений килим газону i зник, залишивши по собi хмари пилу, у кущах, що росли вздовж обочини. Навiть крiзь пiдняте скло було чути викликаний катастрофою оглушливий гуркiт.

– Все, – Дмитро вiдчув, що у нього пересохло у ротi, а ноги почали зрадливо тремтiти. Вiн намагався не дивитись на те мiсце, де зник серед кущiв автомобiль переслiдувачiв.

А ще через десять секунд все залишилось далеко позаду. Набираючи швидкiсть, пошарпаний «хаммер» нiс Дмитра до рiдного Днiпра серед фантастичних червоних сутiнок, у якi перетворилась нiчна темрява.




Роздiл 7


Квiткова вулиця Квiткова зовсiм не змiнилась вiд того часу, коли Дмитро востанне бував у цьому Богом забутому мiкрорайонi. Тi ж калюжi на дорозi, брудний тротуар, неохайнi кущi вздовж шеренги старих триповерхових будинкiв. Вулицю не сильно змiнила навiть вiдсутнiсть людей – iх i ранiше тут можна було помiтити нечасто.

Лiхтарiв на вулицях не було, мабуть, вiд створення свiту, тож нещасний джип, втративши фари пiд час нападу, не пропустив жодноi вибоiни пошматованого шляху. Дмитро, лаючись у душi, вiдшукав будинок № 15, проiхав ще квартал i залишив автомобiль у невеличкому дворi з шеренгою кособоких комiрчин i кущами висохлого бузку. Вiн пiшки повернувся до потрiбного будинку. Пiднявся дерев’яними запиленими сходами нагору, освiтлюючи собi дорогу за допомогою крихiтного лiхтарика, що його вiдшукав у рюкзаку. У заваленому мотлохом пiд’iздi стояв сморiд плiсняви. Квартира № 34 знаходилась на останньому, третьому поверсi. Наблизившись, Дмитро потягнув за ручку, i дверi вiдчинились. Вiн опинився у темнiй вiтальнi. Освiтивши ii непевним свiтлом лiхтарика, помiтив на стiнi цинковану балiю i старий велосипед.

– І що далi? – зiтхнув вiн, намагаючись зберегти рештки мужностi. Ця квартира, темна i моторошна, лякала його самим своiм виглядом.

Не отримавши, як i очiкувалось, вiдповiдi на свое риторичне запитання, Дмитро пройшов темним коридором, в кiнцi котрого помiтив кухню i двое дверей до кiмнат. Бiля них, на побiленiй крейдою i замацанiй чиiмись руками стiнi, знайшов вимикач. Уже простягнув до нього руку, коли зрозумiв, що вигляд освiтленого вiкна приверне до себе зайву увагу – у жодному з сусiднiх будинкiв свiтло не горiло. Вiн швидко оглянув меншу з кiмнат, усiм умеблюванням якоi були старенький диван i письмовий стiл у кутку, пiсля чого зайшов до великоi кiмнати. Тут, освiтленi червонуватим свiтлом з вiкна, стояли два плюшевi крiсла з

Сторінка 19

отертими лакованими ручками, сервант з фарфоровим посудом i круглий дубовий стiл, на якому розташувалась клiтка для папуг. Клiтка теж була порожня. Дмитро пiдiйшов до картини, що висiла на однiй зi стiн. Звичайний собi натюрморт – ваза з червоними тюльпанами, накритий бiлоснiжним рушником глечик i надрiзаний пшеничний коровай. Взявшись за раму двома руками, зняв картину.

За натюрмортом було влаштовано схованку – невеличка нiша, прикрита фанерними дверцятами. Дмитро заглянув у схованку i взяв до рук едину рiч, яка там знаходилась. Нею виявився блискучий браслет. Точнiсiнько такий, який був на руцi у загиблого незнайомця. Пiд час бiльш прискiпливого розглядання Дмитро помiтив на його срiблястих пластинках кiлька десяткiв кнопок з цифрами i незрозумiлими символами, а також плескатий монiтор завбiльшки з коробку сiрникiв.

Лiхтарик блимнув i згас. Втiм, необхiдностi у ньому, здаеться, не було – очам, що вже звикли до темряви, вистачало червонястого свiтла ззовнi.

– І що ж менi з тобою робити? – задумливо прошепотiв Дмитро.

Вiн надягнув браслет на руку, мимоволi помилувався ним i, нарештi, вирiшив натиснути кiлька кнопок. Результату жодного. Схоже на iграшку, з якоi витягли батарейки. Кiлька хвилин Дмитро дивився на пустий монiтор. Вiн нагадував рубiн, який приховував у своiх глибинах iскри вишневого сяйва. Зацiкавившись, Дмитро обережно торкнувся поверхнi приладу пальцем i вiдчув тепло, яке плинуло вiд нього. Цього разу щось вiдбулось – над головою почулось виразне клацання, пiсля якого монiтор засвiтився i по ньому побiгли яскравi рiзнокольоровi сполохи. Це сталось так несподiвано, що першим бажанням Дмитра було скинути браслет з руки i пожбурити геть. Натомiсть вiн швидко опанував себе i продовжив ознайомлення з невiдомим приладом, використовуючи старий перевiрений метод «наукового тику».

Кiлька секунд нiчого не вiдбувалось. А потiм…

– Бета Чотириста Тридцять Сiм, – раптом почув Дмитро над головою невiдомий голос. – Слухаю вас, легiонере.

Дмитро здригнувся усiм тiлом. Не розумiючи, звiдки лунае голос, вiн покрутив головою. Нiде жодних ознак чиеiсь присутностi.

– Вас слухають, говорiть! – повторив голос.

– Хто це? – змiг промимрити Дмитро не менше анiж за пiвхвилини.

– Диспетчер Бета Чотириста Тридцять Сiм. Резервний канал зв’язку. Ідентифiкуйте себе i повiдомте просторово-часовi координати.

– Але я iх не знаю…

– Ідентифiкуйте себе, легiонере. Чи вам не знайомi правила?

– Тобто… Назватись?

– Так.

– Мiщенко. Дмитро Мiщенко.

– Ваше звання?

Дмитро зiтхнув.

– Послухайте, шановний, хтось пояснить менi, що тут вiдбуваеться?

Позбавлений забарвлення голос вiдкашлявся:

– Хвилинку.

Над головою ще раз клацнуло i запанувала тиша. Нiчого не розумiючи, Дмитро стояв посерединi кiмнати i намагався осягнути, чи насправдi чув щойно голос, чи все це йому примарилось. Червонясте сяйво ставало все бiльш яскравим. Тепер воно нагадувало за потужнiстю червоний лiхтар у фотолабораторii. Дмитро пiдiйшов до вiкна, заглянув у нього i вiдсахнувся. Вулицею проiздив кабрiолет з недавнiми переслiдувачами. Вони мали такий вигляд, нiби не здiйснили годину тому прогулянку у лiсосмугу, рухаючись на швидкостi майже двiстi кiлометрiв на годину. Кабрiолет зупинився неподалiк, i люди зайшли до пiд’iзду сусiднього будинку. Дмитро вiдчув, як у горлi у нього пересохло.

– Алло! – прошепотiв вiн, пiдносячи браслет до губ. – Де ви там? У мене тут невеличка проблемка…

– Слухаю, Бета Чотириста Тридцять Сiм.

– Мене переслiдують.

– Я попрохав хвилинку зачекати.

Дмитро вiдчув, як його опановуе лють. Емоцii, якi володiли ним протягом багатьох годин, потребували виходу i знайшли його:

– Але у мене, чорт забирай, немае цiеi хвилинки! Послухайте, ви, досить блазнювати! Інакше я за себе не вiдповiдаю!

– Не варто так хвилюватись, легiонере.

– Йди ти до бiса, бовдуре, скажи краще, що маю робити?!

– Запитання незрозумiле.

Дмитро спересердя вилаявся i смикнув затвор автомата. Вiн абсолютно нiчого не зрозумiв, окрiм одного – на тому кiнцi лiнii зв’язку знаходиться бюрократ. І ще вiн зрозумiв, що спасiння потопаючого – справа рук самого потопаючого. А дii варварiв пiд час майбутньоi зустрiчi передбачити було неважко.

Вони просто вiдкриють вогонь.

Пройшло кiлька хвилин. Варвари вийшли з пiд’iзду i попрямували до будинку, у якому знаходився Дмитро. Вiн вiдсунув вiд стiни крiсло i присiв за ним, поклавши автомат на плюшеву спинку. Одразу ж вiдчув полегшення. Так принаймнi зрозумiло, що потрiбно робити. На змiну лютi прийшла якась дивна веселiсть. Веселiсть приреченого.

– Якщо це твiй останнiй бiй, Дмитре, – фiлософськи зауважив у порожнечу, – нiкому буде написати героiчну оду присвячену твоiй пам’ятi.

Внизу загупали сходами ноги переслiдувачiв. Двiчi клацнули затвори. Дмитро поглянув на монiтор браслету. Ним, як i ранiше, пробiгали рiзнокольоровi сполохи.

– Бета, чи як там тебе, ти бюрократ!

Кiлька секунд мовчанки, потiм голос над головою промовив:

– Приготуйтесь

Сторінка 20

до перемiщення в локацiю Легiону Хронос, громадянине.

– Та я вже до всього готовий! – в серцях вигукнув Дмитро i навiв ствол автомата на дверi, за якими чувся шурхiт.

Дверi злетiли з петель, i перший з переслiдувачiв звiв руку зi зброею.

– Так-так-так! – виплюнув чергу його куций пiстолет-кулемет.

– Дзень-дзень-дзень! – засвистiло у вухах вiд потужного голосу «калашникова», на гашетку якого натиснув Дмитро.

Варвар на мить зупинився, хитнувся, але продовжив наближатись, посипаючи кулями крiсло, за яким принишк Дмитро. Його заросле щетиною обличчя, глибоко посадженi очi й масивне пiдборiддя немов пливли у порожнечi, наближаючись…

Вiн був уже на серединi шляху, коли свiтло погасло, разом з собою забравши розмаiття звукiв. Виразно запахло озоном, i Дмитро, кудись провалившись, упав i боляче ударився потилицею об невiдомий, але до бiса твердий предмет. Свiдомiсть, нарештi змилувавшись над ним, полинула у чорну порожнечу.

Скiльки вiн «вiдпочивав», Дмитро не знав. Вiдчуття повертались поступово, i першим з них був пульсуючий бiль у головi. Дмитро голосно застогнав i почав обмацувати все навколо у пошуках автомата. І цiеi митi темрява почала рiдшати. Враження було таким, що у темну кiмнату завiтав свiтанок. Дуже швидкий свiтанок. Дмитро вражено пiднявся, протер очi й почав роздивлятись кругом.

Кiмната зникла, а вiн сидiв посеред великоi, порослоi травою галявини. Предметом, об який вiн так боляче ударився, був великий, порослий зеленкуватим мохом камiнь. Навколо росли кiлька розложистих дерев, а не далi як за п’ять крокiв проходила стежка. Вона збiгала пологим схилом у долину. Там, серед кущiв верболозу, дзюркотiв ручай. Через ручай було перекинуто пiдвiсний мiсток, а за мiстком височiв справжнiй старовинний палац. З високим черепичним дахом, оточений мурами, що густо поросли плющем. І все це жодним чином не нагадувало холодний листопад, який саме стояв на дворi. Скорiше вже травень. З його веселим буянням природи i пахощами квiтучих дерев.

Автомата поряд не було. Оглядаючи землю у пошуках зброi, Дмитро наштовхнувся поглядом на двi пари нiг. Взутi ноги були у чорнi блискучi чоботи, далi йшли вузькi чорнi бриджi з металевими наколiнниками, чорнi бронежилети i чорнi вiйськовi шоломи з прозорими забралами. В руках незнайомцi мали солiдного вигляду карабiни, i коли погляд падав на iхнi стволи, у голову мимоволi приходило порiвняння з гарматою невеликого калiбру. На плечi одного з незнайомцiв висiв «калашников», що його не мiг вiдшукати Дмитро.

– Не роби рiзких рухiв, друже, – сказав незнайомець до Дмитра.

– Бета Чотириста Тридцять Сiм, – мовив другий, пiдносячи до вуст браслет, що його мав на руцi. – Це вiн?

– Так, – мовив невидимець над головою. – Запит на перемiщення номер двiстi тисяч триста двадцять один. Ідентифiкацiя легiонера – негативна. Комунiкатор номер…

Пiсля того як невiдомий Бета закiнчив читати довгий рядок цифр номеру, один з незнайомцiв поглянув на Дмитра.

– Дмитро Мiщенко?

– Ви не помилились, – Дмитро заходився струшувати з одягу порох.

– Просторово-часовi координати – 03 жовтня 2017 року, 23.20.15.08, 48?27?58? пiвнiчноi широти, 35?01?31? схiдноi довготи?

Дмитро повiльно розiгнувся i витрiщився на незнайомця.

– Дмитро Мiщенко це я. Стосовно решти – вам виднiше. Хтось пояснить, що вiдбуваеться?

– Де Тревор i Павло? – пустив повз вуха запитання Дмитра незнайомець.

– Я не знаю, хто такi Тревор i Павло, – Дмитро зробив крок у напрямку незнайомцiв.

І одразу ж зупинився, побачивши перед собою стволи карабiнiв.

– Стояти! – досить жорстко сказали до нього.

– Стою, – Дмитро завмер на мiсцi, маючи на метi очiкувати подальшого розвитку подiй. Принаймнi цi люди спочатку попереджували, а не стрiляли.

– Ти повинен прибути у супроводi легiонерiв, де вони?

Дмитро пригадав розмову, бiй поблизу бiстро, фiгурку легiонера, який вiв вогонь, стоячи на колiнi, короткий замах i голову, що покотилась мокрим асфальтом.

– Вони загинули.

Один з незнайомцiв вилаявся. Інший пiднiс до вуст браслет i близько хвилини спiлкувався з людиною, яку iменував «друже Трибун». Дмитровi вдалось розiбрати лише свое прiзвище, а також слова «прибув» i «загинули».

– Слухаю, друже Трибун. Виконуемо! – закiнчив розмову незнайомець i звернувся до Дмитра: – Ходiмо, на тебе очiкують.

Не залишилось нiчого, окрiм як пiдкоритись.

Йшли не надто довго. Дмитро навiть не встиг насолодитись травневим теплом, у якому опинився так несподiвано, як вони досягли мети подорожi. Ворота фортецi, над якими височiла броньована вежа з вузькими бiйницями, розчинились лише пiсля того, як один з тих, хто проводжав Дмитра, про щось поговорив за допомогою браслета. За ворiтьми знаходилось досить просторе подвiр’я. Вони пройшли вузькою алеею пiд яворами, що сплелися вiтами, i попрямували до будiвель в глибинi саду.

На дворищi маетку, який разюче нагадував своею архiтектурою велике старовинне мiсто, було досить людно. Солдати, екiпiрованi точнiсiнько так, як i його конвоiри, займались с

Сторінка 21

оiми буденними справами. Дмитро зацiкавлено роздивлявся цих людей, розглядав блискучi, немов зробленi з хромованоi сталi, вежi з чудернацькими куцими гарматами, що охороняли пiдступи до палацу. Не менш екзотично виглядали зловiснi силуети бронемашин i лiтакiв, якi застигли на асфальтованих майданчиках вздовж муру. Вони були стрiмкими, хижими i досконалими, як може бути досконалою позбавлена усього зайвого, окрiм бойовоi доцiльностi, вiйськова технiка. Водночас жодна з машин не була схожою нi на що бачене Дмитром ранiше. Тут не було фарбованих у хакi сталевих монстрiв на гусеницях або лiтакiв зi стрiловидною геометрiею крила. Якби Дмитра хтось попрохав, у цей момент вiн навiть не змiг би з точнiстю описати те, що бачить, настiльки незвично виглядали машини, бiля яких порались люди у дивних вiйськових одностроях. В одному сумнiву не було – його ведуть територiею вiйськовоi бази. І не просто бази – навiть не надто гарно розбираючись у бойових машинах, Дмитро мiг заприсягтися: жоден з побачених зразкiв зброi не належить до початку XXI сторiччя. І, якщо припустити, що це не знiмальний майданчик дорогого фантастичного екшену десь у Голлiвудi, висновок надходив сам собою.

Вiн у майбутньому.

І це майбутне зовсiм не схоже на безхмарнi райськi картини, намальованi у дитинствi творами Кiра Буличова.

І тут вiйна е реальнiстю.

А коли так, що пророкуе статус полоненого, ймовiрно наданий йому вiд моменту прибуття у це неймовiрне мiсце?

Тим часом Дмитровi проводжатi пiдiйшли до збудованого у стилi бароко палацу, що гордовито височiв у центрi споруд фортечного комплексу, пiднялись гранiтними сходами, обабiч яких були розташованi строкатi квiтники, i зупинились бiля двох вартових з карабiнами, що охороняли вхiд. Кiлька секунд нiчого не вiдбувалось, а потiм пiдiйшов ще один вiйськовий – кремезний чоловiк у бiлоснiжному комбiнезонi. Вiн оглянув Дмитра недовiрливим поглядом, пiсля чого запитливо позирнув на одного з конвоiрiв. Той щось упiвголоса йому доповiв, конвоiри вiддали честь, приклавши стиснутi у кулак правицi до грудей, i пiшли геть. Чоловiк у комбiнезонi холодно подивився на Дмитра.

– Ходiмо, – коротко сказав вiн i натиснув кнопку дзвiнка бiля дверей.

Дверi вiдкрив ще один озброений карабiном солдат. Пильно оглянувши Дмитра i його проводжатого, без слiв змахнув головою, мовляв, проходьте. Дмитро, намагаючись не пропустити жодноi деталi побаченого, зайшов всередину похмурого палацу, одразу ж здивовано вiдзначивши, що нетрi цiеi споруди зовсiм не пасували до ii зовнiшнього стилю. Тут архiтектуру скорiше можна було вiднести до футуристичноi, анiж до прадавнього бароко. Лише бездоганна бiлизна i блиск. Скло i полiрований метал на фонi холодних тонiв, вiд яких ставало не по собi. Деякий час крокували широкими, освiтленими м’яким сяйвом коридорами, пiсля чого пiдiйшли до довгого ряду металевих розсувних дверей.

«Очевидно, лiфти, – подумав Дмитро. – Дивно, ззовнi не скажеш, що будинок надто високий».

Пiдтверджуючи гiпотезу Дмитра щодо лiфтiв, чоловiк у бiлоснiжному комбiнезонi приклав до освiтленого сенсорного вiконця великий палець правицi, i дверi однiеi з кабiнок розчинились.

– Прошу, – вказав вiн Дмитровi й ступив слiдом за ним у кабiну.

Дверi тихо зачинились i кабiна провалилась у безодню з таким прискоренням, що Дмитро ледве втримався на ногах.

«Ну, звичайно, як я одразу не здогадався, ми iдемо не вгору, а униз».

Їхали досить довго – не менше п’яти хвилин. Нарештi кабiна зупинились i дверi нечутно вiдчинились. Та ж картина футуристичноi бездоганностi. Чорт забирай, куди ж вiн потрапив?

– Це шахта? – запитав Дмитро у проводжатого, аби хоч якось розпочати розмову.

– Нi, – коротко вiдповiв вiн.

– А що?

Замiсть вiдповiдi незнайомець у комбiнезонi вказав рукою на коридор, запрошуючи слiдувати за ним. Дмитровi не залишалось нiчого iншого, як скоритись. Вони ще кiлька хвилин кружляли, подекуди зустрiчаючи озброених людей, якi не звертали на Дмитра жодноi уваги, i, нарештi, зупинились бiля дверей, на яких красувалась табличка з написом «Консул».

– Прошу пройти, – вказав на дверi проводжатий.

– Дякую за товариство i дружню розмову, – буркнув Дмитро i, не примушуючи себе просити двiчi, штурхнув дверi кабiнету.

Перед ним знаходилось яскраво освiтлене примiщення, умеблювання якого складалось iз стола i кiлькох шаф, виконаних у все тому ж футуристичному стилi. На стiнах мигтiли численнi монiтори, серед яких, немов випадково опинившись в товариствi високотехнологiчноi електроннiки, розташувалась картина. На нiй було зображено римського легiонера у повному обладунку, зi щитом i списом у руках. Напис пiд картиною проголошував: «TEMPORA MUTANTUR, ET NOS MUTAMUR IN ILLIS».[3 - Час змiнюеться i ми змiнюемось разом з ним (лат.).] Дмитро на якусь мить так захопився величчю античного воiна, що не помiтив уважного погляду господаря кабiнету. Нарештi вiдвiв очi вiд закутоi у сегментовану лорiку[4 - Лорiка – у Давньому Римi обладунок, що захищав торс вояка.] постатi легiонера i вiдкаш

Сторінка 22

явся.

– Здрастуйте… – нiяково промимрив вiн, зрозумiвши, що потрапив перед очi якогось високого начальства.

За столом, обпершись спиною на високу спинку оббитого чорною шкiрою крiсла, сидiв невеличкий лисий чоловiк у бiлоснiжному комбiнезонi з золотими стрiчками на рукавах. На обличчi мав великi окуляри у старомоднiй роговiй оправi, пальцями правицi барабанив до столу. Вiдгукнувшись на вiтання Дмитра, господар кабiнету вказав на один iз стiльцiв, якi стояли у ряд вздовж стiни.

– Радий вас бачити, Дмитре. Присядьте, у нас буде довга розмова.

Дмитро, схиливши голову, пройшов кабiнетом i сiв на вказаний стiлець. Нарештi хтось хоче йому пояснити, що вiдбуваеться. О, у нього е безлiч запитань. Море, лавина запитань! Дмитро вже розкрив було рота, але чомусь не змiг вичавити з себе жодного звуку. Господар кабiнету з табличкою «Консул» мав над ним якусь дивну владу, примушуючи поводитись так, як зазвичай поводиться пiдлеглий у кабiнетi керiвника. Дмитро лише безпорадно глянув на спiврозмовника i вирiшив очiкувати, що скаже той. Маленький лисий чоловiчок посмiхнувся, мовляв, я все розумiю, поставив лiктi на стiл перед собою i сплiв пальцi рук.

– Отже, ми нарештi зустрiлись. Насамперед давайте познайомимось. Я Консул органiзацii, яку ми звикли iменувати Легiон Хронос. Сподiваюсь, вам вже доводилось чути цю назву?

– Так, хоча…

– Мое iм’я Марк Светонiй. Ви, як менi вiдомо, Дмитро Мiщенко?

– Саме так, – вiдповiв Дмитро, взявши себе до рук. – Залишаеться додати: який абсолютно нiчого не розумiе.

Марк Светонiй спiвчутливо посмiхнувся.

– Не переймайтесь. Ви тут якраз для того, щоб отримати усi потрiбнi пояснення. Останнi подii вас е-е… здивували?

– Вони мене шокували, пане Марк.

– Саме так. На жаль, це завжди вiдбуваеться саме так, i ми безсилi вплинути на процес. Громадяни не мають права здогадуватись про iснування нашоi органiзацii, це записано у законi. Тож пiдготувати вас до майбутнiх подiй ми просто не мали права. Крiм того, все вiдбувалось занадто стрiмко – Преторiй мало не втратив контроль над ситуацiею.

Дмитро, вирiшивши, що вдавати з себе бiдного родича йому все ж не з руки, вiльнiше розмiстився на стiльцi, дiстав з рюкзака пляшку мiнералки i вiдкоркував ii.

– Не бажаете водички?

– Нi, дякую.

Дмитро зробив кiлька ковткiв, пiсля чого заховав пляшку назад у рюкзак.

– Не хочете розповiсти про все з самого початку?

– З радiстю. Отже, як ви вже могли здогадатися, свiт, до якого звикли ви, не е унiкальним i единим з точки зору теорii просторово-часового континууму. Все значно складнiше i, я б сказав, заплутанiше.

– Це я помiтив у першу чергу.

Марк Светонiй блиснув поглядом крiзь окуляри.

– Ви не могли б спочатку вислухати?

– Так, звичайно.

– Дякую за увагу, – сказав Марк Светонiй повним сарказму голосом i за мить продовжив розповiдь: – Уявiть собi, що час не е незворотною величиною. Тобто вiн може рухатись вперед i назад з рiзною швидкiстю, а може й зупинятись. Все, що для цього потрiбно, умiти ним керувати. Ми це вмiемо. Ми – Легiон Хронос. Коротко кажучи, ми можемо зазирнути в минуле або у майбутне на необмежений промiжок часу. Звiсно, не втручаючись у хiд подiй.

Так i е, подорожi у часi. Поклавши руку на серце, Дмитро повинен був визнати, що саме про них вiн очiкував почути вiдтодi, коли така здогадка вперше прийшла йому на розум. Попри всю неймовiрнiсть, саме про це твердили усi факти. Не знаючи, як мае себе повести пiсля такого фантастичного вiдкриття, Дмитро вирiшив продовжити плавання за течiею, з’ясовуючи усi подробицi. До найменших дрiбниць. Можливо, саме така лiнiя поведiнки дозволить згодом осягнути картину в цiлому. Вiн продемонстрував господарю кабiнету блискучу посмiшку i знизав плечима:

– Круто. А яким чином вашi феноменальнi здатностi пов’язанi з тим, що з поверхнi Землi пропали люди, а час зупинився?

– Нiяк не пов’язанi. Скажу бiльше: нiхто нiкуди не зникав. Це вiдбулось тiльки у вашому суб’ективному сприйняттi. Якщо сказати простими словами, ви випали з просторово-часового континууму i стали свiдком конфлiкту мiж нашою органiзацiею i КВТП.

Дмитро зiтхнув. Перше враження, яке панувало над ним пiд час подорожi у футуристичне пiдземелля, поступово втрачало свою владу. Залишалась лише пiдозра, що вiн опинився у центрi якогось неймовiрного розiграшу. Та чи справдi розiграшу? Бандити, переслiдування яких йому ледве вдалось уникнути, зовсiм не були схожими на лагiдних жартiвникiв.

– Все це так неймовiрно… – зiтхнувши, зiзнався Дмитро.

– Лише на перший погляд. Для нас це реальнiсть. Не забувайте – стереотипне мислення далеко не завжди вiдкривае iстину. Тож спробуйте для початку поставитись до моiх слiв з вiдповiдальнiстю. Ми з вами у надто серйознiй грi, щоб недооцiнювати ii наслiдкiв.

Дмитро змушений був погодитись. Принаймнi до того часу, коли не отримае пiдказки з приводу своеi подальшоi поведiнки.

– А хто такi цi КВТП? – запитав вiн. – І чому, чорт забирай, вони намагались мене убити?!

Марк Светонiй почав бараба

Сторінка 23

ити пальцями по столу.

– Про все за порядком, – сказав вiн згодом. – Спочатку ви повиннi запам’ятати, що варвари з КВТП – поганi хлопцi. Органiзацiя, яка намагаеться порушити закон про Час, використовуючи фiзичнi властивостi континууму у власних цiлях. Цiлi найрiзноманiтнiшi. Це збiльшення полiтичного впливу у рiзнi епохи, збагачення тощо. І, як наслiдок, численнi спроби змiни майбутнього. Їх дiяльнiсть несе загрозу iснуючому балансу сил. Зараз ця загроза велика як нiколи. Я думаю, перед тим, як перемiститись, ви мали змогу спостерiгати у континуумi свiдоцтва цього.

– Ви маете на увазi червоне сяйво на обрii?

– Саме його. Не здогадуетесь що це?

– Жодною мiрою.

Марк Светонiй вдоволено посмiхнувся.

– Звичайно, звичайно. Так i повинно бути. Що ж, я вам поясню – ви стали свiдком спроби змiни майбутнього. Пам’ятаете оповiдання Рея Бредберi «І вдарив грiм»?

– Я не надто цiкавлюсь науковою фантастикою… Там щось про роздушеного метелика?

– Саме так. Темпоральний мандрiвник роздушив у Мезозоi метелика, що й призвело до кардинальних змiн у майбутньому. В нашому випадку ви стали свiдком спроби варварiв змiнити майбутне на початку ХХІ столiття. Криваво-червонi сполохи на обрii це вiзуальний ефект, викликаний збудженням у темпоральному полi. Саме тому ми змушенi були вдатись до радикальних заходiв, тобто до введення червоного коду.

Червоний код. Про нього говорив щось загиблий легiонер, якого конвоiри називали Тревором.

– Що таке ваш червоний код?

Марк Светонiй, не зморгнувши оком, одразу ж посипав фразами, схожими на цитати з наукового довiдника:

– Червоний код е назвою ситуацii, пiд час якоi проводиться вiдокремлення вiд просторово-часового континуума певного його промiжку. Клонована модель штучноi реальностi може iснувати певний час, вiдтворюючи, до певноi межi, реальний свiт, щоправда, з деякими винятками. Фiзичнi явища видозмiнюються пропорцiйно часу iснування моделi i можуть варiюватися в залежностi вiд поставлених пiд час моделювання задач. Така собi петля часу, що завмер. В нiй ви й опинились, юначе. Для вас час застиг, а решта земноi кулi продовжила свiй рух за часовою координатою. Все просто. Разом з вами залишились нашi легiонери i два агенти КВТП, помiченi нами пiд час спроби змiни майбутнього. Що ж стосовно до намiрiв вас убити, навряд чи варвари ставили перед собою подiбну цiль.

– Ви не повiрите, люб’язний Марк… як вас там… Светонiй, але вони дуже ретельно намагались у мене влучити з цiлком вогнепальноi зброi.

– І все ж мушу наголосити – нiхто не мав намiру вас убивати. Ви просто не здогадуетесь, на якому рiвнi знаходиться медицина у КВТП. Вони мали на метi вас пiдстрелити й викрасти. Повернути вас до життя навiть за умови серйозних поранень – справа кiлькох дiб.

Дмитро вiдчув, як по його спинi стiкае холодний пiт. Так просто все – пiдстрелити, а потiм вилiкувати. Як медведя, що утiк з зоопарку й зазнав обстрiлу транквiлiзаторами.

– Добре, якщо навiть все так, як ви кажете, навiщо комусь мене викрадати?

Марк Светонiй похитав головою.

– Поки це закрита iнформацiя. Скажiть краще, моi люди… менi доповiдали, що вони…

– Вони загинули, – зiтхнув Дмитро.

Марк Светонiй встав з-за столу i повернувся до Дмитра спиною, розглядаючи щось у великому панорамному монiторi. Вiд хлопця не приховалось, що спiврозмовник знаходиться у станi сильного душевного хвилювання. І цiеi хвилини Дмитро вiдчув до нього якщо й не приязнь, то принаймнi спiвчуття. Можливо, вiн дарма ставиться до нового знайомого так, як зазвичай ставиться затриманий правопорушник до свого слiдчого.

– Як це сталось? – запитав за хвилину Марк Светонiй.

Дмитро коротко переповiв обставини зустрiчi у бiстро i убивства легiонера на iм’я Тревор. Згадав також, що той говорив про смерть свого напарника. Марк Светонiй кiлька секунд мовчав. Коли повернувся, його очi були вологими.

– Мушу визнати, у нашiй роботi це звичне явище. Велика цiль потребуе великих жертв, – мовив вiн глухим голосом.

Дмитро деякий час мовчав.

– Ви менi вибачте, пане Марк, але погодьтеся – все це виглядае досить дивно. Надто вже скидаеться на маячню душевнохвороi людини.

– Що саме?

– Все. Вiд початку i до кiнця.

– Лише для вас. Для мене це звичайна буденнiсть.

– Легiонери, варвари… Я хотiв би знати, яким боком до цього звичайний студент третього курсу технiчного факультету?

– До цього ми повернемося пiзнiше. Боюсь, у двох словах менi важко буде вам все пояснити, тож робитимемо все поступово. На початковiй стадii ви будете знати лише те, що вам необхiдно знати. І повiрте менi, ситуацiя, у яку ви потрапили, не е чиiмось дурним жартом. Все дуже й дуже серйозно.

– Судячи з того, що я бачив на подвiр’i вашоi резиденцii, жартами тут i не пахне.

– Саме так. Ми ведемо вiйну, i вiд ii наслiдкiв залежить надто багато. І ви опинилися тут зовсiм не випадково. Просто наша вiйна торкнулась i вашого життя, хотiли ми того чи нi.

Марк Светонiй говорив загадками, але Дмитро не поспiшав вимагати на них вiдповiдi. Нат

Сторінка 24

мiсть, спробував зайти з iншого боку.

– Скажiть, а чому саме Легiон?

Консул повернувся за стiл. Сiв у свое «мiнiстерське» крiсло i вiдкинувся на спинку.

– Вас непокоять термiни?

– Не лише. Головним чином сам факт вашого iснування. Але термiни також.

– З термiнами все просто. Щоб не видумувати велосипед, пiд час створення Легiону Хронос нашi попередники перейняли iерархiю, яка iснувала у легiонах Давнього Риму. На мiй погляд – найбiльш бездоганну з тих, якi пам’ятае вiйськова iсторiя людства. Командувач Легiону носить звання Консула, йому пiдпорядковуеться Легат, який, у свою чергу, е безпосереднiм начальником для шести Вiйськових Трибунiв. Кожному з трибунiв пiдпорядковуеться п’ятдесят дев’ять Центурiонiв. Центурiя нараховуе сотню легiонерiв. Є ще молодшi офiцери, але зараз ми тут з вами не для того, щоб детально вивчати структуру i тактику дiй нашоi органiзацii.

– А КВТП? Чому така назва?

– Вони самi себе так iменують, – знизав плечима Марк Светонiй. – Конгрес Вiльного Темпорального Простору. Як я вже казав, цi люди намагаються перебудувати свiт пiд себе i не цураються жодних засобiв. Спочатку вони були слабкими… Ми могли з ними впоратись без великих зусиль. Але поступово все ускладнювалось, тож зараз нагадуе повномасштабнi бойовi дii. З десятками загиблих i сотнями поранених. Менi шкода, Дмитре, але ви, самi того не сподiваючись, попали у центр конфлiкту.

– Пощастило, нiчого казати.

– Ми не обираемо свою долю. Вона обирае нас.

Намагаючись перетравити iнформацiю, отриману за останнi кiлька хвилин, Дмитро помовчав.

– Я так думаю, це далеко не все, що вас цiкавить?

– Звiсно.

– Не переймайтесь, юначе, ви ще будете мати багато часу для того, щоб отримати вiдповiдi на своi запитання.

– Ну, так просто ви мене не позбудетесь, – рiшуче помотав головою Дмитро. – Де ми з вами знаходимось?

Консул зiтхнув.

– Технологiя, подiбна до червоного коду, але значно бiльш складна. Саме завдяки iй створено локацiю, вiдокремлену вiд решти просторово-часового континууму. Ми ii iменуемо просто – локацiя Легiону Хронос. Цiлком реальний свiт, який iснуе у просторi i часi незалежно вiд свiту, з якого прибули ви, мiй друже. Механiзми утворення подiбних мiсць вам поки що знати не обов’язково, достатньо буде сказати, що нашi технологii дозволяють це зробити. Просторово-часовi координати невiдомi нiкому, окрiм командування i людей, якi мають потрiбний рiвень доступу. Таких пересторог, як можете здогадатись, мусимо дотримуватись через дiяльнiсть КВТП. Дiзнавшись координати, вони зможуть завдати удар у саме серце нашоi органiзацii, тож нiякi перестороги не можуть бути зайвими. Орiентовно, якщо вам це цiкаво, ми знаходимося на кiлька часток секунди позаду реального часу, десь у XVIII сторiччi. Гарна екологiя, вiдсутнiсть великих мiст, знаете…

– Не любите галасу?

– Можна i так сказати.

Дмитро дивився на спiврозмовника i не знав, вiрити йому чи нi. Все, кожне слово, кожний окремий звук, сказаний цим плiшивим чоловiчком, суперечив тому, що Дмитро звик вважати здоровим глуздом. Маячня! Проте, чи весь час, що минув пiсля того, як вiн отримав повiдомлення вiд покiйного нинi Тревора, не був запереченням здорового глузду, абсурдним сновидiнням? Гонитва навперейми зi смертю, зникнення людей, дивне мiсце, у якому вiн зараз знаходився… Все вимагало пояснень i додатковоi iнформацii. Дмитро безсило охопив голову руками.

– Пане Марк, скажiть, звiдки ви взялись? З iншоi планети? Вiдповiдайте, я просто не переживу подальшого перебування у невiдомостi. Менi здаеться, що мiй мозок не витримае. Я хочу знати все!

Господар кабiнету з розумiнням махнув головою.

– Що ж, ви маете на це право. Справдi не бажаете вiдпочити i отримати вiдповiдi пiзнiше? За останнiй час, наскiльки менi вiдомо, у вас не було надто багато можливостей для вiдпочинку.

– Розповiдайте.

Консул хитнув головою.

– Що ж, приготуйтесь, це займе деякий час.

– Я готовий.

Марк Светонiй вiдкашлявся.

– Чудово. Отже, почнемо. Усi, з ким ви зустрiчались пiсля введення червоного коду i зустрiнетесь у подальшому, е землянами. На жаль, теорiя зоряних мандрiвок так i залишилась теорiею. Вiдстань, що вiдокремлюе нас вiд найближчих зiрок, е нездоланною. Що не скажеш про мандрiвки у часi. Одного не надто гарного дня принцип перемiщення у просторово-часовому континуумi було вiдкрито i дослiджено. Тодi все i почалось. Я маю на увазi страхiття, з яким ми зараз ведемо боротьбу.

– Чому ж страхiття? Я, навпаки, думав, що здатнiсть подорожувати у часi даруе людству великi можливостi. Взяти хоча б перспективу уникнути фатальних помилок, що iх усi ми, час вiд часу, учиняемо.

– Типово iдеалiстична точка зору, – розвiв руками Марк Светонiй. – І ви не перший, хто робить подiбну помилку. Бачите, у можливостi запобiгти цим, як ви висловились, фатальним помилкам е зворотнiй бiк. Скажiть, ви нiколи не замислювались, отримуючи, наприклад, виграш у лотерею, що все могло скластись iнакше?

– Я не е шанувальником лотерей.

– І все ж?

Сторінка 25

 Так, його величнiсть випадок може бути непередбачуваним.

– Ось! – звiв догори вказiвний палець Марк Светонiй. – З появою теорii перемiщень у часi його величнiсть випадок втрачае вплив на ситуацiю. Вiдтепер вона стае схожою на перегони у зворотному напрямку. Ти купуеш лотерею, але подiбну купуе й невiдомий тобi Ікс. Пiсля того як проголошено виграшну комбiнацiю, ти повертаешся у той час, коли заповнював свiй лотерейний квиток, i робиш так, щоб у ньому стояла саме та комбiнацiя, яка мае виграти. Але подiбну мету мае той самий таемничий Ікс, котрий, не менш, анiж ти, хоче зiрвати джек-пот. Мiж вами вiдбуваеться боротьба, пiд час якоi ступiнь впливу на минуле збiльшуеться у геометричнiй прогресii. Першопричини i наслiдки все бiльше заглиблюються у безодню часу, перетворюючись на справжне протистояння. Поступово у грi опиняються вашi предки, iхнi предки, сторiччя розкручуються проти часовоi стрiлки, а ви все намагаетесь бути першими у слiпому намаганнi перемогти. І вас зовсiм не турбують наслiдки тiеi несамовитоi гонитви. Навiть не дивлячись на той факт, що причина вашоi гонитви давно зникла i майбутне, яке ви намагаетесь змiнити на свою користь, вже встигло перетерпiти таких корегувань, що у ньому, наприклад, взагалi нiхто не чув про таку рiч, як лотерея. Розумiете, що я маю на увазi?

– Здаеться, так, – задумливо сказав Дмитро.

– У тому й рiч. А тепер помножте все це на число мешканцiв земноi кулi i у результатi отримаете хаос. Ви будете жити у свiтi, у якому, просинаючись, ви не знатимете свого минулого, а будь-який вчинок зможе призвести до абсолютно непередбачуваних наслiдкiв. Я скажу бiльше – вкладаючись спати, ви взагалi не будете знати, чи прокинетесь наступного ранку, позаяк цiлком можливо, що ваш рiд перервано чотириста-п’ятсот рокiв тому завдяки якомусь шукачу пригод, що вирiшив змiнити континуум, користуючись власними уявленнями про доцiльнiсть. І навiть це ще не все. Скажiть, Дмитре, ви вважаете, що право на приватне життя е природною необхiднiстю окремо взятоi людини?

– Саме так.

– Маю надiю, вам не потрiбно пояснювати, що вiдбудеться з приватним життям кожного з членiв суспiльства у тому випадку, коли все його життя можна буде не лише прослiдкувати, а й вiдзняти на кiноплiвку. Стiни наших домiвок стануть прозорими вiтринами такого собi терарiуму на виставцi, куди зможе заглянути кожен бажаючий. У свiтi просто не залишиться таемниць, i ми опинимось голими перед кожним, хто забажае бiльш прискiпливо поглянути на наше життя. Як вам перспектива жити у такому свiтi, Дмитре?

Дмитро немов прокинувся.

– Це просто жахливо, пане Марк.

– Я знав, що ви оцiните, – з сумною посмiшкою сказав Марк Светонiй. – Але навiть не у цьому головна загроза, як не дивно.

– У чому ж вона?

– У тому, що природа просторово-часового континууму досi не дослiджена до кiнця. Тож втручання у нього е чимось на зразок спроби демонтувати працюючий ядерний реактор. Цiлком можливо, що, змiнюючи щось у перебiгу подiй, ми просто зруйнуемо Всесвiт. І от для того, щоб запобiгти усiм цим прикрим побiчним ефектам науково-технiчного прогресу, створено Легiон Хронос. Час створення – осiнь 4628 року вiд Рiздва Христового. Через кiлька мiсяцiв пiсля того, як людиною на iм’я Бенджамiн Джефферсон було винайдено теорiю темпорального перемiщення. Проте, як можете зрозумiти, зараз прив’язувати наше iснування до будь-якоi з епох безглуздо. Ми можемо iснувати у Трiасовий перiод i в еру Бiотехнологiй. Легiон – це явище, яке неможливо вписати у будь-яку епоху. Ми охороняемо Історiю. Єдина наша мета – заборонити втручання в ii плин антропогенних факторiв. Все повинно вiдбуватись так, як встановлено вищою силою Всесвiту.

Дмитро вiдчув, що в ротi у нього пересохло, i був змушений знову полiзти у рюкзак. Це не заховалось вiд очей Марка Светонiя.

– Я попрошу принести чаю?

– Нi, не варто, – похитав головою Дмитро. – Краще продовжуйте. Менi справдi цiкаво. А ця ера Бiотехнологiй, про яку ви згадували, вона…

Марк Светонiй похитав головою.

– Ця iнформацiя теж поки що закрита. Я вже казав – не будемо поспiшати.

– Зрозумiло. Але що вам потрiбно вiд мене? Чому я тут?

Марк Светонiй уважно поглянув на Дмитра.

– Я маю честь запропонувати вам, молодий чоловiче, прийняти почесне запрошення Легiону Хронос i вступити на службу. І, клянуся своею честю, – подiбне запрошення отримуе далеко не кожен з громадян.

Дмитровi стало весело.

– Я захисник iсторii? Насмiшили. Ви просто не отримали характеристики на мою особу вiд iнститутського викладача на призвiсько Буцефал. Та й з фiзкультурою у мене…

– Боюсь, ви мене не зрозумiли, молодий чоловiче, – похитав головою Марк Светонiй. – З огляду на все вищесказане, ви могли б здогадатись, що ми знайомi з вами значно бiльше, анiж Петро Олексiйович.

– Так, так, звичайно, – потер пiдборiддя Дмитро. – Ви пiдглядали за моiм життям? Але ж це…

Марк Светонiй iронiчно посмiхнувся.

– Ну от, ви й на собi вiдчули негативнi наслiдки темпоральних подорожей. Втiм, повинен вас заспоко

Сторінка 26

ти. Ваше життя було розглянуто лише у тiй мiрi, у якiй цього потребувала ваша ж безпека.

Дмитро зiтхнув.

– Слухайте, перше, що менi приходить у голову, це просити вас повернути все у зворотному напрямку. Я не хочу знати нi про який Легiон Хронос i менi плювати на КВТП. Я не хочу у Трiасовий перiод. Я хочу у 2017 рiк. Можливо, я одружусь. За кiлька рокiв у мене народиться карапуз i все пiде, як у мiльярдiв представникiв людськоi раси. Навiщо менi все те, що ви пропонуете?

Марк Светонiй обдарував Дмитра спiвчутливою посмiшкою.

– Боюсь, ви не маете такоi можливостi. Не забувайте – таемниця iснування Легiону е непорушною. Жоден з громадян не мае знати про наше iснування, це закон.

– А якщо я скажу нi?

– Тодi залишитесь довiку жити у локацii, у якiй ми зараз з вами знаходимось. У колонii варварiв.

– І велика колонiя?

– Кiлька тисяч людей. У iхньому розпорядженнi цiлий континент – Пiвнiчна Америка. Не найгiрший спосiб провести життя, однак, як на мене, надто нудно.

– Тобто ви хочете сказати, що маете тут кiлька тисяч людей, якi свого часу вiдмовились стати легiонерами?

Марк Светонiй метнув на Дмитра швидкий погляд. Очi його звузились i запалали.

– Я не кажу про вiдмову. Я повторюю – честь стати легiонером надаеться далеко не кожному. Тi люди – знешкодженi агенти КВТП або випадковi свiдки дiяльностi Легiону, якi за своiми iнтелектуальними i психофiзичними здiбностями нам не пiдходять. Ви iнший випадок. Повiрте, вашi батьки мали б змогу пишатися вами! Отже, вибирайте.

– Що? – на мить Дмитро забув про все сказане перед цим, сконцентрувавши увагу на останнiх двох словах. – Що вам вiдомо про них?

– Не надто багато, – знизав плечима Марк Светонiй, i Дмитру здалося, що Консул щось намагаеться приховати. Вiн встав i наблизився до столу.

– Ви маете якесь вiдношення до iхньоi загибелi?

– Не зовсiм так…

– Пам’ятайте: це важливо для мене. Важливiше, анiж ваш чортiв Легiон!

Марк Светонiй подивився на Дмитра впритул.

– Заспокойтесь. І сядьте. Повiрте, молодий чоловiче, ми з вами по один бiк барикад.

Дмитро повернувся на свое мiсце i спробував опанувати себе.

– Вибачте, – сказав вiн похмуро.

– Нiчого. Розумiете, Дмитре, великий перiод вашого минулого життя дiйсно розглядався нами досить прискiпливо. Можливо, ми навiть втручались в його перебiг. Але це робилось виключно з позицii сувороi необхiдностi. І боюсь, що на значну частину ваших запитань я не зможу дати вiдповiдей. Так потрiбно. Але все попереду. На даному етапi найголовнiшим е питання: ви приймаете пропозицiю стати легiонером?

– Ви казали, що легiонери часто гинуть? – бовкнув Дмитро лише для того, щоб виграти час i зiбратись з думками.

– Так, це правда. Наша робота iнодi бувае небезпечною. Жодних гарантiй безпеки я дати не зможу. Але цей факт вас не зупинить. Я маю рацiю?

– Хiба обiцянка, яку я дав тiтцi Вiрi, щодо моеi участi в АТО, – i хоча настрiй Дмитра був зовсiм не таким, щоб переводити все на жарт, вiн не покидав спiлкуватися у своiй звичнiй манерi.

– Участi у чому? – не зрозумiв Марк Светонiй.

– У антитерористичнiй операцii. Так сором’язливо у моему свiтi називають вiйну з сусiдньою краiною, жителi якоi масово втратили здоровий глузд. Втiм, тiтку Вiру я нiколи не слухав.

Дмитро вiдчув, як частина його свiдомостi, саме та, що з дитинства примушувала вiрити у декорацii, якими вiд нього намагаються прикрити справжне життя, почала вимагати негайного прийняття пропозицii. Мало того, шосте вiдчуття, яке вже не раз приходило йому на допомогу, тепер не пiдказувало, волало, прохаючи пристати на пропозицiю Марка Светонiя. Чорт забирай, а чому б i нi? Принаймнi, життя стане значно бiльш цiкавим, анiж пiд час штурму маршрутного таксi або вечiрнього сидiння перед телевiзором. Тим бiльше, вибору у нього не залишаеться. Вiн нiколи не зможе погодитись на довiчне помешкання у колонii невдах, навiть якщо ця колонiя володiе цiлим континентом! Крiм того, цей натяк на долю батькiв. І той сон, вони були немов живi… Дмитро, внутрiшне погоджуючись на пропозицiю, вирiшив випитати у спiвбесiдника все, що зможе:

– Скажiть, Марк, а чому саме я?

Консул сумно посмiхнувся самими лише куточками губ.

– Є деякi обставини.

– Якi саме?

– Я можу розповiсти далеко не все.

– Буду вдячний за будь-яку iнформацiю.

– Добре, нехай буде по-вашому. Напевне, ви вже здогадались, що спроба змiнити майбутне, у яку ви були втягнутi, пов’язана саме з вашою особою?

– Так, я зрозумiв це давно.

– Тодi вас не здивуе той факт, що о двадцять третiй двадцять двi, якби не вiдбулась ваша зустрiч з легiонером, ви мали загинути. Кабрiолет вилетiв з-за рогу на високiй швидкостi. Водiй не впорався з керуванням i протаранив автобусну зупинку бiля бiстро «Троянда», на якiй ви мали стояти. Видовище не для слабкодухих.

– Але ви самi щойно казали – у цих людей не було намiру мене вбивати.

– Викрадення мало вiдбутись у петлi континуума, яка вiдокремилась вiд основноi матрицi о двадцять третiй двадцять. Що ж стосуеться р

Сторінка 27

ального свiту, все вiдбулось саме так. Винуватцiв аварii, до речi, так i не знайшли. – Марк Светонiй зустрiвся з Дмитром очима i останнiй зрозумiв – вiн каже правду. Можливо, знову шосте вiдчуття, а можливо, просто щось було у поглядi Консула. Дмитро кiлька хвилин сидiв мовчки, намагаючись звести докупи думки, якi розбiгались, немов таргани пiд електричним свiтлом.

– Але для чого iм була потрiбна моя смерть? Я простий, нiкому невiдомий студент. Не полiтик i не полководець! Що iм могла дати моя загибель?

– Ми часто недооцiнюемо нашу роль у життi навколишнiх, – розвiв руками Консул. – Ви саме такий випадок. Мова йде про династiю. Їi представники у майбутньому стануть справжнiм головним болем для КВТП i славою для Легiону Хронос!

– Династiю?!

– Ви здивованi?

– Бiльше анiж вам здаеться.

– І все ж це правда. Згадайте Булгакова: «Ах королева, питання кровi – найбiльш складнi питання у свiтi! І коли б розпитати деяких прабабусь i особливо тих iз них, що користувались репутацiею смиренниць, найдивнiшi таемницi розкрились би, шановна Маргарита Миколаiвна. Я жодним чином не погрiшу, якщо, кажучи про це, згадаю колоду карт, що ii хитро тасуе картяр…»

– І що?

– У вас схожий випадок.

Дмитро потер скронi. Вiн раптом вiдчув таку нелюдську втому, що ледь-ледь не застогнав.

– Добре, зараз я не у тому станi, щоб розмiрковувати про Булгакова i картярськi фокуси. Але як же тiтка Вiра, моi знайомi? Їм ця подiя завдасть болю.

– Звичайно, завдасть. Але цей факт нiчого не змiнюе. Я ж казав – громадяни не можуть знати про iснування Легiону Хронос. Це закон i закон вкрай необхiдний для збереження статус-кво просторово-часового континууму. Ми все влаштували так, щоб ваше зникнення вони сприйняли як цiлком тривiальний, хоча й, безумовно, трагiчний випадок. Ваш клон там, у континуумi, зайняв свое мiсце пiд могильним горбком. Не переймайтесь – проста iмiтацiя людського тiла, без iнтелекту i свiдомостi.

– Тобто вони стануть свiдками моеi смертi? Точнiше – ii постановки? Але ж це жорстоко!

– Життя взагалi жорстока рiч.

Дмитро присвиснув.

– Цiкаво сюжет закручено. Мене просто прибрали з власного життя.

– Це не наша вина, Дмитре, – Марк Светонiй почав передивлятись якусь документацiю, даючи зрозумiти, що аудiенцiя пiдходить до кiнця. – До того ж, повiрте менi – те, що вам пропонують, значно краще, анiж ваше минуле життя. Але ми забарились, а у мене багато справ.

– І це все, про що ви можете розповiсти?

– На даний момент все.

Марк Светонiй поглянув на Дмитра повним офiцiозу поглядом.

– Дмитро Мiщенко, ви приймаете високу честь стати легiонером i присвятити свое життя захисту Історii?

– Так, – знизав плечима у вiдповiдь Дмитро. – Хоча ще вчора не очiкував би вiд себе подiбноi вiдповiдi.

– Поздоровляю вас. А тепер вирушайте на пiдготовку, вас супроводять. Зустрiнемось пiсля присяги, перед вашим першим завданням. Успiхiв, майбутнiй легiонере!

Дмитро подякував Консулу легким нахилом голови, повернувся до дверей i тiеi ж митi вiдчув, як його щось несильно кольнуло у шию.

– Ай! Що ви собi дозволяете?! – поглянув вiн на чоловiка у бiлому комбiнезонi, який матерiалiзувався з повiтря.

– Стандартна процедура, – поспiшив заспокоiти його Марк Светонiй. – Не переймайтеся. Вам пiзнiше все пояснять.

Вiн видалив помахом руки невiдомого у комбiнезонi, пiсля чого той, натиснувши одну з кнопок на своему браслетi, зник так само раптово, як i з’явився. Дмитро потер мiсце уколу. Шкiра там ледь вiдчутно свербiла, проте болю не було.

– Ще раз бажаю успiхiв у навчаннi, – сказав Консул, i Дмитро пiшов геть.

Пiсля того як дверi за ним зачинились, Марк Светонiй кiлька хвилин сидiв, про щось замислившись. Нарештi зiтхнув i натиснув кнопку переговорного пристрою на панелi столу.

– Ви чули нас, Гелiодоре?

– Так, друже Консул.

– Що скажете?

– Казка про династiю легiонерiв виглядала не зовсiм переконливо.

– Можливо. Але ж ви розумiете, що я не мiг розповiсти юнаковi про те, що його батьки знаходяться у полонi варварiв i iх могли б шантажувати у разi, коли б змогли до нього добратись.

– Чому б нi? Вiн мае стати легiонером, а не благородною дiвицею.

– Вiн надто багато пережив з тiеi пори, коли його батьки приеднались до наших лав. Тож будьте до нього менш вимогливим.

– Як скажете, друже Консул, – хмикнув Гелiодор. – Проте, маю великi сумнiви, що з цього розумника ми зможемо виховати легiонера.

– Побачимо. – Марк Светонiй вимкнув мiкрофон, вiдкинувся на спинку крiсла i втомлено заплющив очi.




Роздiл 8

Локацiя Легiону Хронос

Поза межами визначення координат часу


Учбовим центром Легiону Хронос виявилась досить велика будiвля у ренесансному стилi. Вона була схожа на фортецю, що втратила свое вiйськове значення i перетворилась на стилiзований пiд старовину палац. Стрибок крiзь простiр, здiйснений за допомогою комунiкатора, знову вразив Дмитра, примушуючи вважати все навколо нереальним. Натомiсть вкрите мохом камiння, з якого було побудовано палац, навпа

Сторінка 28

и, твердило: все вiдбуваеться насправдi. Щоб позбавитись вiдчуття недовiри, Дмитро навiть пiдiйшов до муру i погладив його рукою. Камiнь був шорстким та холодним. Вiд нього пахло сирiстю. Двое легiонерiв, якi супроводжували Дмитра, почали прощатись.

– Ласкаво просимо до пекла, друже, – продемонструвавши усi тридцять два зуби, сказав один з них.

– Прошу? – не зрозумiв Дмитро.

– На тебе очiкують десять тижнiв, якi ти зможеш провести надзвичайно змiстовно i динамiчно! – реготнув другий.

Дмитро поглянув на свою долоню. На нiй залишилися слiди вапняковоi кришки.

– Де ми?

– Учбовий центр Легiону Хронос. На жаргонi рекрутiв – пургаторiй.[5 - Пургаторiй (лат.) – чистилище.]

Легiонери поглянули один на одного i розреготались.

– Що тут смiшного?

– Побачиш, – легiонери розсмiялись ще дужче.

– Послухайте, добродii, а ви могли б мене спровадити у бiльш пристойне мiсце?

– Боюсь, що нi, – насмiшкувато покрутив головою один з них.

– Ну то не бачу необхiдностi скалозубити!

– Згодом ти його побачиш, новобранцю. По закiнченню навчання, – легiонери вiддали йому честь, приклавши правицi до грудей i зникли.

– Дякую за компанiю, – зiтхнув Дмитро, звертаючись до порожнечi, i почимчикував брукiвкою до ворiт палацу.

Вiн минув пiдвiсний, збитий з грубих дубових колод мiст перед надбрамною вежею, у якiй було розташовано вже звичний броньований бункер з гарматами. Охоронцi бiля гармат, скорiш за все попередженi про його прибуття, тiльки лiниво позирнули й продовжили гру в шашки. Лише один з них вiдiйшов вiд гурту, i Дмитровi прийшлось пройти процедуру упiзнання, що ii провели за допомогою якогось чудернацького приладу.

– Проходь, – буркнув до нього нарештi охоронець i повернувся до решти воякiв.

– Дякую за гостиннiсть, – в тон йому сказав Дмитро i продовжив подорож. На охоронцiв слова прибулого не справили нiякого враження.

Опинившись на подвiр’i, вiн навiть зупинився, вражений побаченим видовищем. Тут не було гелiкоптерiв, винищувачiв i бронемашин. Не було навiть озброених бiйцiв з карабiнами у руках. І жодноi аналогii з чистилищем. Натомiсть, серед широкого майдану, оточеного високими, повитими плющем стiнами, розташувався водограй, струменi якого дзюркотiли i виблискували у променях сонця. Далi, за водограем, майдан звужувався i перетворювався на двi, оточенi охайно пiдстриженими кущами, алейки. Обидвi вони, згинаючись ятаганом, добiгали широких мармурових сходiв. Сходи вели до триповерхового палацу з високими стрiлчастими вiкнами, майстерною лiпниною i витонченими скульптурами, що завмерли у нiшах над карнизом. На чотирьох невеличких вежах, що увiнчували кутки палацового даху, було встановлено флюгери у виглядi середньовiчних герольдiв, якi, приклавши до вуст своi сурми, готувались пожбурити у простiр дзвiнку мiдь. Дмитро швидко оглянув палац i перевiв погляд на живу картину, яка цiкавила його значно бiльше, анiж архiтектурний витвiр невiдомого генiя. Перед ним серед вимощеного брукiвкою майдану зiйшлись у поединку на шпагах двое фехтувальникiв у бiлих шовкових сорочках, вузьких чорних бриджах i високих ботфортах. Придивившись уважнiше, в одному з бiйцiв Дмитро пiзнав молоду симпатичну дiвчину. Вiн нерiшуче наблизився i почав спостерiгати за двобоем, мимоволi милуючись грацiйними рухами бiйцiв.

А дивитись справдi було на що! Фехтувальники, судячи з усього досить досвiдченi, легко перемiщались подвiр’ям, пригинались у випадах, або приймали стiйки для захисту вiд ударiв супротивника, схрещували клинки i знову розходились, намагаючись перехитрити один одного пiд час черговоi атаки. Загрозливого вигляду бойовi шпаги з почорнiлими вiд часу клинками i блискучими срiбними ефесами вiдзивались розкотистим дзвоном, зустрiчаючи клинок супротивника. Інодi вони з шипiнням розрiзали повiтря, примушуючи Дмитра поморщитись. Цiлковито поринувши у поединок, фехтувальники вигукували короткi iронiчнi фрази, смiялись i накручували один одного. Дмитра вони помiтили не одразу. Коли все ж звернули на нього увагу, навiть не подумали зупиняти поединок. Лише по перебiгу довгих десяти хвилин, розiрвавши кiнчиком шпаги сорочку на плечi у хлопця, фехтувальниця зупинилась i церемонно вклонилась супротивнику.

– Значно краще, Якоб, але маеш над чим попрацювати, – вона витерла спiтнiле чоло рукавом сорочки. – У випадi вiдкриваешся значно бiльше, анiж потрiбно.

– Інакше б я не був джентльменом, – той, кого назвали Якобом, недбало оглянув розiрвану сорочку i криваву подряпину на плечi, пiсля чого пiшов геть, кинувши наостанок: – Схоже, нашого полку прибуло!

Дiвчина закинула шпагу у пiхви, якi лежали неподалiк вiд неi на кам’янiй чашi з нарцисами, i пiдiйшла до Дмитра.

– Вiтаю, рекруте, нас повiдомили про тебе. Як добрався?

– Швидко, – знизав плечима Дмитро.

– Я Нора. Наступних кiлька тижнiв буду займатись твоею бойовою пiдготовкою. А для початку витягни руки з кишень i стань струнко!

Вiд несподiванки Дмитро мало не розкрив рота. Ним намагалась командувати дiвчина! Ним, Дмитром Мiщенком, яки

Сторінка 29

не дозволяв подiбного з собою обходження навiть тiтцi Вiрi i набридливому Буцефалу!

– Менi й так непогано чути, – насмiшкувато сказав вiн.

Нора у вiдповiдь знизала плечима, ступила крок назустрiч i поглянула на Дмитра впритул.

– Подана команда струнко, рекруте! – повним металу голосом вигукнула вона. – А це значить, що ти, маленький шматок лайна, повинен витягти своi руки з кишень i виконати наказ! І можеш повiрити – я маю досить засобiв домогтись виконання моiх наказiв!

Не дивлячись на те, що Нора була на пiвголови нижча, Дмитровi раптом здалось, що вона нависае над ним. Вiн кiлька секунд дивився iй в очi, пiсля чого, з виглядом переможеного, опустив погляд i виструнчився.

– Так краще, – вiдступила на крок Нора. – Нiчого особистого, рекруте, але ти повинен затямити – дисциплiна понад усе! Повтори!

«Так, сюрпризи починаються з порога», – подумав Дмитро, а вголос перепитав:

– Що зробити?

– Повтори!

– Дисциплiна понад усе!

– Так краще. І на майбутне пам’ятай: ти прибув не до iнституту благородних дiвиць. Це Легiон, затямив?!

– Затямив, – вiдповiв Дмитро.

– Не чую!

– Я сказав: затямив!

– Не чую!

– Так точно!

Нора помовчала, пiсля чого повернулась i пiшла до сходiв, даючи Дмитру зрозумiти, що вiн мусить рухатись слiдом. Крокуючи за нею, вiн вiдчув злiсть. На себе, на це дiвчисько, що зустрiло його з гостиннiстю прусського фельдфебеля, на обставини, завдяки яким опинився у цьому мiсцi.

– Послухай, Норо, – сказав вiн, маючи единим намiром помститись за слабкодухiсть, яку виявив щойно пiд час розмови.

– Слухаю.

– У тебе гарнi сiдницi.

Вона повернулась i кинула на Дмитра насмiшкуватий погляд.

– Повiр, хлопче, за кiлька днiв тобi буде не до цього.

– Ти впевнена?

– Цiлковито.

– Але я якось не звик втрачати iнтерес до дiвчини, яка менi подобаеться.

– Для тебе я не дiвчина.

– Справдi? Тодi хто?

– Інструктор з бойовоi пiдготовки.

– Що ж поробиш, коли iнструктор з бойовоi пiдготовки така гарна особа.

На мить Дмитру здалося, що у поглядi Нори зник начальницький блиск i проглянула зацiкавленiсть. Але лиш на мить. Наступноi секунди вона напустилась на нього з новою силою:

– Припинити розмови, рекруте! Коли я буду мати необхiднiсть отримати вiд тебе вiдповiдь, я поставлю запитання!

– Так точно! – вдруге виструнчився Дмитро.

– Ходiмо.

І вiн скорився. Опустивши голову, крокував за Норою коридорами палацу, потайки роззираючись навсiбiч. Дивувався разючiй несхожостi цих просякнутих ностальгiею до минулого iнтер’ерiв вiд тих, що iх бачив дорогою до кабiнету Марка Светонiя. Тут не було бiлих стiн i блиску полiрованого металу. Їх замiнювали важкi складки оксамитових гардин на вiкнах, портрети невiдомих Дмитру людей, що поглядали зi стiн задумливими поглядами, дерево i бронза. Враження було таким, нiби вiн потрапив у музей. Надзвичайно багатий i добре доглянутий музей. І чомусь цiеi митi Дмитровi пригадалась мандрiвка до Парижу. Як же це було давно, а вiн досi пам’ятав тривожне очiкування, коли батько, одного разу повернувшись з роботи, повiдомив, що на вихiднi вони вирушають до европейського Диснейленду. Як рахував днi, як уявляв собi це небачене чудо, цю краiну мрiй, у якiй дитячi фантазii мали перетворитись на реальнiсть, а улюбленi персонажi диснеiвських мультикiв ожити. Однак, попри весь зовнiшнiй блиск iмперii розваг, розташованоi неподалiк вiд Парижа, не вона запам’яталась найбiльше дванадцятирiчному Дмитру. Чомусь значно бiльше вразив Лувр. Величний i розкiшний, блискучий i сповнений тiеi витонченостi, яка вiдрiзняла епоху европейського Ренесансу. Цiеi митi, подорожуючи коридорами палацу, що його недавнi конвоiри iменували глузливим словом «пургаторiй», Дмитро пригадав вiдвiдини Лувра настiльки детально, нiби це вiдбулось напередоднi. Багатющi, витонченi iнтер’ери, скульптури античних майстрiв, картини художникiв епохи Вiдродження. А найбiльше – статую французькоi народноi героiнi Жанни д’Арк, про яку вперше почув саме тодi, пiд час екскурсii у Лувр. Вiн не мiг сказати, чим саме так вразила його пофарбована у колiр золота скульптура, яка зображувала затягнуту у лицарськi обладунки дiвчину верхи на конi, з мечем при поясi i штандартом у руках. Пригадував, як роздивлявся ii i намагався уявити, якою ж була вона, ця таемнича й чарiвна дiвчина колись, до того, як завмерла на постаментi навпроти Лувру, втiлена у бронзу. Про що думала, стискаючи у руках свiй штандарт, кого бачила перед собою, задумливо позираючи вдалечiнь. Той день вiн запам’ятав на все життя. І тепер чомусь пригадав. Пригадав i вiдчув, як його випробуване шосте вiдчуття настирливо заворушилось у свiдомостi, натякаючи на щось досi невловиме й ефемерне.




Роздiл 9


Зiйшовши сходами на третiй поверх, Нора вiдчинила однi з довгого ряду дверей i увiйшла до великого примiщення, яке було заставлене двоярусними лiжками. Точнiсiнько як солдатська казарма, що ii Дмитро бачив колись у кiно. Хiба що не вiдчувалось того бездоганного порядку, який вiдрiзняе примiщення

Сторінка 30

ля вiйськовослужбовцiв. На кiлькох лiжках, лiниво позираючи на прибулих, лежали молодики у блакитних мiшкуватих комбiнезонах. Ще кiлька рекрутiв, схожих на них як двi краплi води, сидiли на лавi за довгим столом. На столi горою було навалено книги i рiзнокольоровi журнали, лежала шахова дошка i кiлька електронних планшетiв. Помiтивши Нору, усi присутнi пiдхопились i, виструнчившись, завмерли.

– Вiльно, – недбало промовила вона, i Дмитро щиро пожалкував про тон, який дозволив собi щойно.

– Знайомся з колегами по нещастю, мачо, – насмiшкувато сказала до нього Нора. – Потiм зайдеш в кабiнет до лiкаря. Пiсля цього до вечерi ти вiльний.

– О котрiй вечеря? – спробував Дмитро прикрити напускною дiловитiстю свое розгублення.

– О шостiй. Не переймайся, голодом не замордують.

– Дякую на доброму словi.

– Та на здоров’я. І ще одне: нiколи не залишай без нагляду комунiкатор. За це я караю дуже жорстоко, – Нора вказала на браслет, що його Дмитро зняв з натертого зап’ястя i крутив у пальцях, ще раз посмiхнулась крижаною посмiшкою, пiсля чого пiшла геть.

– А де кабiнет лiкаря… – вiдповiддю на запитання слугували кроки, що вiддалялись.

Дмитро пройшов уздовж виставлених у ряд лiжок i зупинився поряд з тим, яке стояло бiля вiкна.

– Вiльно? – запитав вiн у бiлявого хлопчини рокiв двадцяти, який сидiв на сусiдньому лiжку i щось читав з монiтора електронного планшета.

– Так, можеш займати, – усмiхнувся той i подав руку. – Я Робо.

Дмитро вiдповiв потиском руки i, не знаючи, як дiяти далi, сiв на лiжко.

– Там, у шафцi бiля стiни, комбiнезон, переодягнись, – сказав Робо.

Дмитро скорився. Серед довгого ряду настiнних шафок знайшов ту, на якiй стояв той самий номер, що й на лiжку. Вiдчинивши дверцята, Дмитро натрапив тут на повний комплект обмундирування, що складався з мiшкуватого комбiнезона, шкiряноi портупеi i важких черевикiв. Комбiнезон був пошитий з цупкоi тканини i мав для захисту пластиковi пластини на колiнах i лiктях. Довершував унiформу малиновий берет з емблемою у виглядi золотого орла на тлi годинникового циферблату.

Розклавши на лiжку комбiнезон, Дмитро вiдчув, що настрiй полишив його остаточно. Очевидним був той факт, що надто теплого прийому йому тут нiхто не готував. Раптом нестерпно захотiлось ущипнути себе i переконатись: все, що вiдбуваеться навколо, е лише дурним сном. Невiдомий дописувач, варвари, час, що зупинився, пусте мiсто, а потiм розмова з лисим чоловiчком i пропозицiя стати бiйцем пiдроздiлу, про iснування якого Дмитро день тому не мав жодного уявлення.

Це був не сон. Те мiсце на руцi, що його вiн обпiк за допомогою прикурювача, досi саднило. Дмитро важко зiтхнув. Робо, який на мить вiдiрвався вiд свого монiтора, спiвчутливо усмiхнувся.

– Не переймайся, усi ми через це проходили.

– Через що? – не зрозумiв Дмитро.

– Тобi здаеться, що все вiдбуваеться надто швидко. Ще вчора ти спокiйно жив i свiт здавався простим та передбачуваним. І раптом все здiйнялося з нiг на голову й перетворилось на фантастичне сновидiння, так?

– Так, – змушений був зiзнатися Дмитро.

– Ти звикнеш.

– А якщо нi?

Робо знизав плечима.

– Я ж звик.

Помiркувавши над своiм становищем, Дмитро вирiшив й надалi не чинити опору i продовжувати рух за течiею. Тим бiльше, iншого виходу йому не залишили. Якщо навiть все, що з ним вiдбуваеться, е дурнуватим спектаклем, Дмитро не мав нiякого уявлення, яким чином повернути собi минуле життя. З самотнiми вечорами, нотацiями тiтки Вiри i переповненими маршрутками зранку. Вiн швидко зiбрав пiд пахву свiй новий одяг i почалапав у душ, дверi до якого позначала вiдповiдна табличка. Довго стояв пiд теплими струменями води, пiсля чого переодягнувся, взув черевики i, засунувши берет пiд погон, як це роблять вiйськовослужбовцi, пiшов розшукувати кабiнет лiкаря.

Плутати коридорами палацу довелось не менше чвертi години. За цей час йому назустрiч трапились кiлька людей, одягнутих так, як Нора, – у бiлi шовковi сорочки, чорнi сукнянi бриджi й високi ботфорти. Здавалось, нiхто з них не звертав на Дмитра нiякоi уваги. Вони проходили повз нього, iнодi мовчки, iнодi розмовляючи мiж собою. Запам’ятався лише один – чорнявий парубок рокiв двадцяти п’яти, який рухався назустрiч Дмитру за допомогою чудернацького пристрою, схожого на екзоскелет з комп’ютерноi гри «Сталкер». Його ноги були забинтованi й пiд’еднанi до хромованих металевих нiг, якi, в свою чергу, крiпились до невеличкоi скриньки за спиною у легiонера. Коли Дмитро спробував звернутись до нього з запитанням, де знайти кабiнет лiкаря, легiонер, поглянувши на нього так, немов побачив павука, процiдив:

– Ти як звертаешся до триарiя, рекрут?! Струнко!

Сам вiд себе не очiкуючи такоi дисциплiнованостi, Дмитро виструнчився. Але легiонер не збирався змiнити гнiв на милiсть.

– Чому головний убiр не на мiсцi? Що за вигляд, новобранцю?!

На виручку прийшла Нора, яка взялась невiдомо звiдки.

– Заспокойся, Сергiю. Вiн у нас перший день i ще нiчого не знае. Завтра розпочинаемо курс.

Л

Сторінка 31

гiонер якось надмiру швидко повеселiшав.

– А, свiже м’ясо… Ну начувайся, рекруте, найближчi десять тижнiв на тебе очiкуе пекло!

– Згадай себе кiлька суб’ективних рокiв тому, – холодно заперечила Нора. – Можливо, не так будеш задирати носа.

Легiонер знiтився. Вiн виструнчився i приклав до грудей стиснуту у кулак правицю.

– Прошу вибачення, друже iнструктор.

– Ви вiльнi, друже триарiй, – Нора поманила пальцем Дмитра i пiшла коридором. – Лiкар на першому поверсi, ходiмо, я проведу.

– Дякую.

– Не варто подяки.

– Норо, а що сталось з цим чоловiком? – запитав Дмитро, аби якось пiдтримати розмову.

– Був поранений пiд час однiеi з операцiй. Ще запитання е?

– Вагон i маленький возик, наприклад…

Однак Нора, яка щойно прийшла на допомогу, зникла так само несподiвано, як i з’явилась. На ii мiсцi залишилась та Нора, яка умiла розмовляти лише крiзь зуби.

– До мене слiд звертатись – друже iнструктор. Зайвих слiв не потрiбно, пояснень теж. Зрозумiло, рекруте?

– Так точно! – розплився у посмiшцi Дмитро. Вiд думки, яка щойно прийшла у голову, йому стало весело.

– Що ти побачив смiшного у нашiй розмовi, рекруте? – холодно запитала Нора.

– Нiчого.

– Яка ж причина тiеi дурнуватоi посмiшки, що ii маю неприемнiсть спостерiгати?

– Я просто уявив, яка ти у звичайному життi. Коли не хмуриш своi гарнi брови, а просто стаеш собою. І обiцяю: я буду намагатись побачити таку метаморфозу на власнi очi. Скажiмо, пiд час побачення.

– Щаслива людина, – знизала плечима Нора. – Ти все ще вiриш у казки. Кругом!

Дмитро пiдкорився.

– Лазарет за двадцять метрiв праворуч. Марш!

Кабiнет лiкаря зовсiм не був схожим на тi примiщення, якi Дмитро звик iдентифiкувати як медичний заклад. Скорiше вiн нагадував офiс топ-менеджера потужноi фiрми. З великими вiкнами i модерновими картинами на стiнах, з купою комп’ютерноi технiки на столi i доглянутим фiкусом у дiжцi. Замiсть звичноi кушетки для огляду пацiентiв бiля бiлоснiжноi пластиковоi стiни стояла схожа на холодильник прямокутна скриня, а на столi у лiкаря, на мiсцi стопки лiкарняних карток i ларингофона, лежали електронний планшет для записiв i схожий на дзеркальце з ручкою предмет. Щодо самого лiкаря, ним виявився високий стрункий чоловiк, на вигляд рокiв сорока. Одягнений вiн був так, як i решта мешканцiв палацу (не рахуючи рекрутiв) – у чорнi брюки i бiлу шовкову сорочку. Волосся мав довге, на потилицi пiдхоплене у хвостик.

– Привiт, я Джек. Джек Нортон. Вiтаю у навчальному центрi Легiону. Сподiваюсь, не шокували нашi порядки? – запитав вiн бадьоро.

Дмитро, не очiкуючи на запрошення, пройшов кабiнетом i сiв на стiлець навпроти лiкаря.

– Не те щоб шокували, але примушують замислитись.

– Про що саме?

– Службу в армii я пройти не встиг, а це за даних обставин недолiк.

Джек простодушно засмiявся.

– Встигнеш. Звiдки прибув?

– У якому сенсi?

– У сенсi – з якоi епохи?

– Початок ХХІ сторiччя.

– Зрозумiло. Не переймайся, все, чому тебе мали навчити у вiйську, ми тут зробимо з меншими витратами часу. Тим бiльше, у тебе гарний iнструктор – Нора один з кращих командирiв i просто чарiвна дiвчина.

– Нiколи не любив жiнок керiвникiв, – злукавив Дмитро. Незважаючи на присмак металу, що його залишало у ротi слово «iнструктор», вiн вiдчув, що зацiкавився Норою значно бiльше, анiж того вимагали вiдносини командира i пiдлеглого.

– Ну добре, давай я тебе огляну i призначу першочерговi процедури, – лiкар встав i наблизився до Дмитра, тримаючи у руках схожий на дзеркало предмет.

Весь процес огляду був схожий на фотознiмок. Нортон пiдступив до Дмитра, пiдняв дзеркальце, утримуючи його на рiвнi очей так, як пiд час зйомки утримують цифровий фотоапарат. Кiлька секунд тримав його нерухомо, пiсля чого пiдiйшов до схожоi на холодильник скринi i вiдчинив ii, демонструючи ложе анатомiчноi форми.

– Роздягайся i лягай.

– Це що, морозильна камера? – спробував пожартувати Дмитро.

– В якомусь сенсi. Багатофункцiональний терапевтичний робот. Аналiзатор показуе, що у тебе в органiзмi не вистачае деяких вiтамiнiв i мiкроелементiв. За допомогою робота ми це виправимо. Усього кiлька iн’екцiй, випромiнювання i масаж. Крiм того, дам тобi щось для пришвидшення обмiну речовин. Пiд час тренувань це знадобиться.

– Слухай, Джек, що це за тренування, про якi всi вiщають з насолодою садиста?

– Вiд завтрашнього дня зможеш оцiнити особисто. Нiчого страшного, але попрацювати доведеться.

Повернувшись до казарми, Дмитро не застав там нiкого окрiм Робо. Хлопчина, як i ранiше, сидiв на лiжку, читаючи щось з монiтора планшету.

– А де всi? – запитав Дмитро.

– На зайняттях, – знизав плечима Робо. – Бiльшiсть часу ми проводимо у статусi бойових хортiв. Така доля, до речi, очiкуе й на тебе.

– Дякую. Але мене вже встигли налякати майбутнiми тортурами. А ти що, на особливому положеннi?

– Я? – засмiявся Робо. – Що ти! Я точнiсiнько такий, як решта рекрутiв. Просто травмувався пiд час занять учора. Перелом стегна.

– Ого! – присви

Сторінка 32

нув Дмитро i оглянув ноги Робо бiльш прискiпливо. – Але…

– Гiпс? – той поплескав себе по стегну. – Тебе турбуе його вiдсутнiсть?

– Взагалi, так.

– У гiпсовiй пов’язцi немае необхiдностi. Наш Джек Нортон справжнiй чарiвник. Завтра буду як новенький. Навiть шкода, що вiдпочинок видався таким коротким.

– Цiкаво. Схоже, рiвень медицини у вас значно вищий, нiж той, до якого я звик. Чи, можливо, тепер люди взагалi безсмертнi?

– На жаль, це не так, – зiтхнув Робо. – А що стосуеться легiонерiв, тут… Словом, до старостi тут доживають нечасто.

Дмитро пригадав легiонера, який загинув, захищаючи його вiд агентiв КВТП.

– Так, менi доводилось бути свiдком смертi одного з легiонерiв.

– Тревор. Я чув про нього. Хоча особисто не був знайомим. Вiн виконав свiй борг перед Легiоном.

Гнiтючу мовчанку, яка запанувала пiсля згадки про небезпечне життя легiонерiв, порушив Дмитро.

– У тебе дивне iм’я, – сказав вiн, дивлячись на Робо.

– Лише у твоему сприйняттi.

– Вибач, – знiтився Дмитро.

– Нiчого. Робо – гарне iм’я. Пам’ятаеш Жуля Верна – Робур-завойовник?

– Так.

– Це про мене. Вiднинi ми з тобою бiйцi однiеi контуберii.

– Однiеi… чого?

– Контуберiя. Найменша тактична одиниця Легiону. Латинське слово. Дослiвно означае, здаеться, намет, у якому жили римськi солдати. Будемо разом тренуватися, а потiм, можливо, доведеться разом працювати. Маю надiю, ми станемо друзями, – Робо дiстав iз шафки, що стояла поряд з лiжком, двi банки тонiка. Одну з них простягнув Дмитру, другу вiдкоркував сам. – За знайомство!

Дмитро вiдкрив свою банку. Напiй на смак нагадував апельсиновий сiк.

– Може, введеш мене в курс справ? Ти давно тут? – поглянув вiн на Робо.

– Не надто. Близько двох тижнiв.

– А ця Нора, – згадав Дмитро. – Вона…

– О, я тебе розумiю. Це було перше запитання, яке я поставив по прибуттi сюди. Гаряча штучка. Повинен тебе розчарувати – вона не бачить у нас чоловiкiв. Для неi ми лише безпомiчнi дiти, котрих вона повинна поставити на ноги. Подейкують, у неi за плечима два десятки складних операцiй i кiлька поранень. А головне – вона кавалер золотого ордену Темпоруму!

– Кавалер чого? – не зрозумiв Дмитро.

– Ех ти, невiглас! Золотий орден Темпоруму, це найвища нагорода Легiону! Повiр, його дають далеко не кожному. Скажу бiльше – навiть мати за iнструктора людину, яка ним нагороджена, уже велика честь.

– Я вражений таким феноменальним везiнням. Але я не про нагороди…

– Ага, – криво посмiхнувся Робо, – тебе теж зачепило? Нiчого дивного, у Нору закохана, напевне, уся чоловiча половина навчального центру.

– Ти мене не зрозумiв, – Робо втрапив у точку i Дмитро вiдчув, що червонiе. – Вона не надто… сувора?

– Не бiльше, анiж потрiбно iнструктору. Інакше не можна. Можливо, деякою мiрою накладае свiй слiд ментальнiсть епохи, у якiй вона жила до вступу до лав Легiону Хронос. Так трапляеться. Але загалом Нора чудова людина.

– А звiдки вона родом?

– Здаеться, з Францii. Перша половина XV сторiччя.

– Але як таке можливо?

– В Легiонi? Я тебе прошу! Можливо навiть не таке! – пхикнув Робо.

Дмитро мить помовчав. Вiн все ще не звик, що тут до часу ставляться зовсiм не так, як у його минулому життi.

– А звiдки ти? – запитав, аби перервати нарештi мовчанку.

– Словаччина. Дата входження до лав Легiону Хронос – весна 1944 року.

Дмитро вiдчув, що у нього пересохло в горлi, й зробив добрячий ковток тонiку.

Робо спiвчутливо поплескав його по плечу.

– Феномен перебування поза межами звичного просторо-часового континууму. Знайоме вiдчуття. Звикай. А зараз вiдпочивай. Завтра тобi знадобляться усi сили.

Робо накинув на плече рушника i, ледь помiтно накульгуючи, пiшов до дверей душовоi. Дмитро його зупинив уже у дверях.

– Послухай, друже, я не розумiю: звiдки ви усi так гарно знаете украiнську мову?

– Особисто менi твоя мова не знайома, – знизав плечима Робо.

– Але ж…

– Надбання майбутнiх епох. Ми можемо користуватись деякими iхнiми винаходами. У даному випадку – дiя iмплантату. Якою б мовою не розмовляв твiй вiзавi, ти чуеш його на тiй мовi, яку знаеш найкраще. Так що, можу тебе завiрити, у моему сприйняттi твоя словацька нiчим не гiрша за мою украiнську, почуту тобою.

– Імплантат? – не зрозумiв Дмитро.

– Тобi повиннi були ввести за допомогою iн’екцii наноiмплантат.

Дмитро згадав несподiваний укол у кiмнатi Марка Светонiя. Чортовi коновали, могли б i попередити, перед тим як вводити до його органiзму своi чудеса технiки!

– Так, – зiтхнув Дмитро. – Весело тут у вас. Ну то, може, розповiси, яку бридоту вони менi ввели, i що поганого з цього може вийти?

– Нiчого складного, стандартна операцiя.

– Подiбне твердження я вже чув, а все ж?

– Зовсiм крихiтний прилад. Вiн вводиться до кровоносноi системи за допомогою iн’екцii, пiсля чого проходить до гiпоталамуса i з’еднуеться з твоiми нейронами, додаючи мозку кiлька функцiй, якi ранiше були йому недоступнi. Щось на зразок телепатii. На тонкощах я не розумiюсь, але легiонери можуть за

Сторінка 33

його допомогою уникнути труднощiв у спiлкуваннi, а також у екстремальних ситуацiях зв’язуватись мiж собою на невеликих вiдстанях.

– Справдi нiчого складного, – залишилось пiдвести пiдсумок Дмитровi. Вiн лiг на лiжко i випростався. На сьогоднi достатньо вiдкриттiв. Бажання залишилось лише одне – заснути i проспати годин сто.




Роздiл 10


Як i попереджували, справжнiй жах почався наступного ранку. Дверi у казарму вiдчинились, ледь за вiкном почало сiрiти.

– Пiдйом, рекрути! – пролунало зловiсно i категорично.

Дмитро розплющив очi. Вздовж лiжок проходжувалась Нора.

– За п’ять хвилин бути готовими до початку занять! – Нора наблизилась до Дмитра i поглянула на нього з крижаною посмiшкою. – І не запiзнюйся, мачо, у нас надто багато роботи.

Дмитро нашвидкуруч умився над раковиною i вскочив у комбiнезон. Не пройшло й п’яти хвилин, як вiн, у компанii решти рекрутiв, яких виявилось не бiльше двадцяти чоловiк, стояв бiля брами, що вела за межi учбового центру. Там вже пантрувала Нора. Дочекавшись, коли зберуться усi, вона без зайвих коментарiв повернулась i побiгла стежкою. Тiею самою, якою Дмитра привели сюди напередоднi.

– Не вiдставати, рекрути! – пiдтримав ii Якоб – учорашнiй суперник Нори у фехтуваннi i, Дмитру вже розповiли, помiчник iнструктора з бойовоi пiдготовки. – Очiкувати я нi на кого не збираюсь!

Ранковий крос спочатку не вiщував нiчого поганого. Навпаки, мальовничi пейзажi, свiже прохолодне повiтря, все це додавало наснаги. Перших кiлометра пiвтора Дмитро здолав без проблем, хiба трiшки спiтнiв i захекався. Однак скоро стежина почала здиратись на досить крутий, порослий диким виноградом схил, i тодi стало важко по-справжньому. Не дивлячись на те, що пiдйом ставав все бiльш крутим, Нора i не думала зменшувати темп.

– Швидше! – категорично казала вона i продовжувала бiг.

– Не вiдставати, не вiдставати! – немов папуга, вторив за нею Якоб.

Так тривало близько десяти хвилин. По iх перебiгу повiтря вже не здавалось свiжим i прохолодним. Воно обпiкало легенi i душило, а краевиди втратили свою мальовничiсть i стали лише заднiм планом пекла, серед якого опинився не звиклий до фiзичних вправ Дмитро. Нарештi, вiдчувши, що далi не здатний зробити бодай одного кроку, вiн безсило повалився на траву. Рекрути, важко дихаючи, пробiгали повз нього i лише Робо, сам блiдий i спiтнiлий, зупинився i подав руку. Згодом до нього приеднався ще хтось, але Дмитро не бачив хто. Вiн просто сидiв на землi i вiдхекувався. Нора досить швидко помiтила замiшання i повернулась, наказавши Якобу очолити колону рекрутiв. Стала над Дмитром, дмухнувши на неслухняний локон, що вибився iз зачiски, i метнула на нього презирливий погляд.

– Встань, ледащо! Негайно встати!

Дмитро, важко вiдсапуючись, пiдвiвся. Вона пiдступила i видихнула йому прямо в обличчя:

– Ти гнилий. Молодий i гнилий. На тебе бридко дивитися! Ми не пробiгли ще й трьох кiлометрiв.

Дмитро нарештi вiдчув, що сили поволi повертаються до нього, а разом з ними росте злiсть.

– У моему свiтi, панянко, для пересування використовуеться автотранспорт.

– Мовчати! – перейшла на крик Нора. – Бережи дихання, блазень! Взяли це лайно, рекрути. І понесли. Подякуете йому пiзнiше!

До Дмитра пiдiйшов Робо i подав йому руку. Вiдчуваючи сором, Дмитро повернувся i пiшов слiдом за рештою рекрутiв. Спочатку крокував, а згодом перейшов на бiг, намагаючись не вiдставати вiд Нори. Хоч i з великими зусиллями, але змiг дiстатися до галявини серед лiсу, де учбовий загiн зупинився для розминки.

Вправи, якi Дмитро виконував, вiдчуваючи, що його зараз знудить, зайняли не бiльше десяти хвилин.

– Вперед! – скомандувала Нора по перебiгу цього часу. – Не вiдставати!

На щастя Дмитра, тепер бiгли у зворотному напрямку. Коли потрапили на подвiр’я палацу, вигляд майже у всiх рекрутiв був жалюгiдним – мокрi вiд поту, з мутними очима, вони ледве тримались на ногах. Спiтнiв i важко дихав навiть Якоб. Але Дмитро, здаеться, перевершив своiм нужденним виглядом iх усiх. Що стосуеться Нори – здавалось, вона нiкуди й не виходила, очiкуючи на своiх нещасних учнiв пiд кущами бузку на подвiр’i.

– Душ i снiданок, – крiзь зуби кинула вона. – За сiм хвилин очiкую на вас у iдальнi.

Закiнчивши свою категоричну фразу, Нора повернулась i пiшла геть.

– Есесiвка, – буркнув навздогiн Дмитро i поплентався у казарму.

Пiсля прохолодного душу сюрпризи продовжились. Нора, яка стояла бiля входу до примiщення iдальнi, з загадковим виглядом заявила:

– На приймання iжi п’ять хвилин, рекрути. Пiсля моеi команди дружно залишаемо залу iдальнi!

– У нас лiтак за чверть години? – не витримав Дмитро. – Можливо, ми запiзнюемося на зустрiч усього нашого життя? Ви пояснiть: для чого влаштовувати цей дитячий садочок суворого режиму?

Нора, як i пiд час ранкового кросу, наблизилась до Дмитра впритул i гаркнула йому в обличчя:

– Рекрут Мiщенко!

– Я! – нахабно зазирнув iй у очi Дмитро.

– Зайвi розмови заборонено. За порушення – наряд позачергово.

Дмитро промовча

Сторінка 34

, картаючи себе не так за отримання невiдомого наряду, як за те, що не стримався i розпочав суперечку з дiвчиною.

– Вперед! – вигукнула Нора, i рекрути бiгцем потюпали у iдальню.

Мiсцем для приймання iжi виявилось досить просторе примiщення, увесь простiр якого займали ряди довгих пластикових столiв. На столах парував посуд з iжею, але жодноi людини за ними не було – усi рекрути, яких Дмитро бачив зранку, а також десятки нових, ранiше небачених, шикувались уздовж столiв i очiкували команду зайняти своi мiсця. Дмитро приречено зiтхнув. Вигляд вишикуваних у шеренги людей з переляканими очима не надихав. Додавала наснаги Нора, яка з непроникним виглядом походжала вздовж столiв. У руках iнструкторка мала секундомiр.

– Сiсти! – сказала вона пiсля паузи i натиснула на кнопку секундомiра.

Лише коли спiльно з рештою своеi десятки Дмитро сiв за стiл, вiн вiдчув несамовитий голод. Скорiш за все, давались взнаки наслiдки пришвидшення обмiну речовин. Хоч би як там було, але порцiя, яка ранiше видалась би Дмитру надто великою, зараз такою не здавалась. Їжа була не надто вишукана, але цiлком поживна. Снiданок складався з чогось схожого на кашу з м’ясом, порцii овочевого рагу та чаю. Двiчi не примушуючи себе запрошувати, Дмитро взявся до iжi, одночасно роздивляючись людей, якi сидiли поряд з ним за столом.

Тут знаходились молодi люди, якi навряд чи притягували б до себе увагу у натовпi. Середнього зросту, звичайноi зовнiшностi, усi вiком до тридцяти. Серед хлопцiв перебували i двое дiвчат. Непомiтнi й сiренькi. На усiх однаковi комбiнезони. Жодних розмов. Звичайнi переляканi новобранцi. Дмитро зiтхнув i, пережовуючи страву, помiтив:

– Початок занять вражае. Схоже, ми потрапили у божевiльню.

– У Легiон, друже, у Легiон, – посмiхнувся Робо.

– Справа лише у термiнах.

Робо пiдсунувся ближче i по-змовницьки пiдморгнув.

– Якщо бути вiдвертим, менi теж було важко.

– Та невже?

– Ну, можливо, не настiльки…

– Ще б пак! – нахабно втрутився у розмову коротко стрижений парубок з квадратним обличчям i низьким лобом, який сидiв навпроти Дмитра. – Про початкову вiйськову i фiзичну пiдготовку бiйця Глинковоi Гвардii подбали нiмецькi iнструктори. А заодно й про навички бандита i мародера!

Робо спохмурнiв i продовжив снiданок мовчки. Дмитро, не розумiючи, що вiдбуваеться, вирiшив загладити ситуацiю.

– Глинковоi Гвардii? Нiколи не чув.

– У нас це звикли iменувати загальним словом – фашисти! – знову втрутився у розмову той самий хлопчина. Робо зиркнув на нього, але одразу ж вiдвiв погляд. Було помiтно, що вiн не мав намiру загострювати конфлiкт.

– Ти фашист? – здивувався Дмитро.

Робо похитав головою.

– Я лише жив у той час. І нiколи iх не схвалював.

Дмитро вiдчув, що зiпсований Норою настрiй поволi покращуеться.

– Ти не повiриш, але я теж.

– Але ти ж казав, що твоя епоха – початок ХХІ сторiччя, – не зрозумiв Робо.

– Саме так. З тiею лиш рiзницею, що у наш час фашистами непоряднi люди iменували порядних. Довго пояснювати.

– Надто все просто у вас! – знову втрутився у розмову парубок навпроти.

– Іван! – докiрливо поглянула на хлопця одна з дiвчат. – Вони такi ж, як i ми.

– Вони фашисти!

– Вони легiонери!

Хлопчина зиркнув на дiвчину i потупив очi. Дмитро зрозумiв, що той порушив якесь тутешне правило.

– Я Маша Одинцова, – посмiхнулась дiвчина до Дмитра. А цей буркун – мiй брат Іван. Насправдi чудова людина.

– Ви нещодавно прибули? – запитав Дмитро.

– Тиждень тому. Але Івану були необхiдними лiкування i реабiлiтацiя, тому навчання ми розпочинаемо лише зараз.

– Лiкування?

– Сталiнград. Осiнь 1942 року. Ми звiдти.

– Тодi все зрозумiло, – знизав плечами Дмитро. – Якби ти дожив до 2014 року, солдате, мав би привiд замислитись.

Іван у вiдповiдь щось буркнув i втратив цiкавiсть до розмови, усiма силами намагаючись показати, що склянка з чаем займае його значно бiльше, анiж розмова з Дмитром i Робо.

– Мене записали до вiддiлу технiчноi пiдтримки, – сказала Маша. – Але я не хочу. Адже «у полi» працювати значно цiкавiше?

– Уявлення не маю, – знизав плечима Дмитро.

– У технiкiв теж доволi цiкава програма, але вона зводиться головним чином до забезпечення дiй великого пiдроздiлу, як то центурiя або навiть когорта. Але перебувати на вiстрi подiй, серед ворожого табору або серед громадян, якi не здогадуються про твое iснування, це, напевне, дуже цiкаво!




Конец ознакомительного фрагмента.



notes


Примечания





1


Максимiлiанiвський обладунок – нiмецький лицарський обладунок першоi третини XVI столiття, названий так по iменi iмператора Максимiлiана I, а також з натяком на максимальнiсть захисту.




2


Арме – закритий тип лицарського шолома, що використовувався у Захiднiй Європi з кiнця XV до середини XVI столiття. Арме вперше було створено в Італii, вiн мав забрало, що пiднiмаеться, а також пiдборiдник, який складався з двох половин.




3


Час змiнюеться i ми змiнюемось разом з ним (лат.).




4

Сторінка 35

Лорiка – у Давньому Римi обладунок, що захищав торс вояка.




5


Пургаторiй (лат.) – чистилище.